Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Ведуча: Ось i настав цей — день прощання зi школою. Попереду незвiдана даль. Позаду батькiвський порiг, розквiтла калина, протоптана стежка в шкiльном...полностью>>
'Документ'
составление бухгалтерской и финансовой отчетности, взаимодействие с банками, управление финансовыми потоками, составление бизнес планов, оптимизация р...полностью>>
'Документ'
На рубеже XIX-XX веков Д.И. Менделеев, исходя из состояния и прироста народонаселения на тот момент, сделал прогноз, согласно которому в конце XX век...полностью>>
'Сказка'
Время, заменяющее хор. Место действия - частью в Сицилии, частью в Богемии. АКТ I СЦЕНА I Сицилия. Парадный зал во дворце короля Леонта. Входят Камил...полностью>>

В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році (4)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

НАУКОВИЙ ВІСНИК

АКАДЕМІЇ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

СЕРІЯ «УПРАВЛІННЯ»

ВИПУСК 2/2011

За заг. ред. В.К. Присяжнюка,

В.Д. Бакуменка

Заснований у 2004 році

КИЇВ – 2011

УДК (351+352+353+354)(477)(06)

Наукове фахове видання України з державного управління.

Засновник: Академія муніципального управління.

Реєстраційне свідоцтво серії КВ №8846 від 9 червня 2004 року.

Схвалено Вченою радою Академії муніципального управління

Протокол №3 від 23 лютого 2011 р.

Редакційна колегія:

Голова редакційної колегіїВ.Д.Бакуменко, д.держ.упр., професор;

члени редакційної колегії:

М.М.Білинська, д.держ.упр., професор;

О.І.Васильєва, д.держ.упр., доцент;

В.Є.Воротін, д.держ.упр., професор;

Т.В.Іванова, к.е.н., професор;

М.Х.Корецький, д.держ.упр., професор;

Т.О.Лукіна, д.держ.упр., професор;

С.В.Майборода, д.держ.упр., професор;

В.І.Тимцуник, д.держ.упр., доцент.

Рецензенти: Кравченко С.О., д.держ.упр.;

Іваницька О.М., д.держ.упр.

Збірник висвітлює результати досліджень науковців і практиків щодо різних аспектів державного управління та місцевого самоврядування.

Наукове видання розраховано на працівників органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій систем державного та муніципального управління, науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів.

Адреса редколегії: 01042, м. Київ, вул. І.Кудрі,33, к. 214, к. 316.

Контактні телефони: +38 (044) 529-00-23 (внутр. 1157,1206),

+38 (044) 529-05-16(факс).

© Академія муніципального

управління, 2011


ЗМІСТ

Передмова… 6

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ 7

Бакуменко В.Д. Статистика та тенденції захистів дисертацій у галузі науки державного управління у 2007-2010 роках 7

Борисевич С.О.Теоретичні концепції «держави добробуту» 15

Васильєва О.І., Вишневський А.В. Напрями реалізації державної

політики щодо формування і розвитку вищого корпусу державної

служби 24

Тимцуник В.І., Бєлова О.І. Корпоративна культура як основа формування мотиваційного механізму у стратегічному управлінні підприємством 31

Турчинов А. Кадровая безопасность России: постановка

проблемы 39

Барило О.Г., Потеряйко С.П., Тищенко В.О. Оцінювання

ефективності організації державного управління у надзвичайних

ситуаціях 56

Бєлкін Л.М. Актуальні проблеми державного регулювання

цивільно-правових відносини щодо організації харчування

учнів загальноосвітніх шкіл 61

Бондарчук Н.В. Концепція державної політики розвитку

інноваційного потенціалу регіонів на основі антикризового

управління 68

Бронікова С.А. Механізм як наукова метафора 75

Васильєва Н.В. Китай: формування інноваційної системи розвитку держави 82

Горник В.Г. Вплив глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності держави 88

Карпенко О.В. Удосконалення окремих дефініцій термінологічно-категоріального апарату державного управління бібліотечної

справи 95

Кондрашова М.В. Створення й реалізація інновацій в

промисловому підприємництві 104

Піддубна Л.П. Система державного управління та система документаційного забезпечення управління: взаємозв’язок, взаємообумовленість взаємозалежність (Частина ІІ. Від реформ

Петра І до наших днів) 113

Поживілова О.В. Реформування системи охорони здоров’я України

на засадах загальної практики-сімейної медицини (до проблеми

наукового забезпечення державного управління розвитком системи охорони здоров’я) 119

Руденко О.М. Теоретико-методологічні засади дослідження

суспільної стабільності та напрями її забезпечення в державному управлінні 125

Чала Н.Д. Міжмуніципальне співробітництво як механізм розвитку внутрішнього потенціалу економічного зростання країни……………..137

Шевченко Н.О. Особливості державного регулювання аграрного

сектора економіки в країнах ЄС 143

Шпачук В.В. Сутність, визначення та засади здійснення

антикризового управління банківською системою,

державноуправлінський аспект 152

Акимов О.В. Стратегічні напрями державного регулювання

розвитку транспортної системи 159

Василець О.М. Питання взаємодії і розділення релігійної та

світської освіти: вітчизняна та західноєвропейська практика 168

Воробйова І.М. Іпотечне кредитування в умовах фінансової

кризи 174

Гагаріна С.Г. Актуальні напрями розвитку наукового потенціалу державного управління України 185

Гура С.В. Принципи формування механізмів державного

управління ресурсним забезпеченням регіону в контексті

державної політики 192

Денисенко О.П. державна політика розвитку венчурного

інвестування: зарубіжний досвід 199

Дончик Н.П. Принципи міжрівневої взаємодії у системі

державного управління …. 206

Карамишева Л.Є. Соціальне страхування як складова соціальної

політики держави 221

Кисель Л.Н. Украинская модель негосударственного пенсионного обеспечения 230

Ковальський М.Р. Актуальні напрями удосконалення механізму державного регулювання земельних ресурсів 234

Козак В.І. Феномен корупції: науковий погляд на реальний стан

в Україні …. 243

Козловська О.С. Інформаційні технології в організації

інформаційно-аналітичного забезпечення державного управління 256

Кормілецький О.М. Конституційне та нормативно-правове

закріплення прав громадян на доступ до інформації в системі

державного управління 262

Крамаренко Л.В. Соціальний захист населення в країнах

Європейського Союзу (на прикладі категорії «багатодітні сім’ї») 269

Кулеба О.В. Соціально-політична мотивація як умова громадської активності у побудові іміджу держави 277

Пивоваров К.В. Історичні аспекти світових тенденцій розвитку

житлового будівництва 284

Синиця М.І. Розкриття змісту поняття «технологізація державного управління»…. 290

Тихонович В.В. Аналіз та перспективні напрямки державного

управління в сфері двостороннього економічного співробітництва 300

Тихонюк С.А. Конфлікт: еволюція поняття від філософії

до державного управління 306

Ткачук Р.Л. Роль трудових ресурсів на етапі державотворення 317

РОЗДІЛ ІІ. РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ 326

Оболенський О.Ю., Королюк Ю.Г. Науково-прикладні засади дослідження проблемного поля регіонального управління 326

Орлатий М.К., Балдинюк В.М. Удосконалення системи

самоуправління сільськими територіями липовецького району

вінницької області 336

Олійченко І.М. Дослідження інформаційних потоків обласної

державної адміністрації 349

ІвановаТ.В. Роль органів місцевого самоврядування у сфері

реалізації екологічної політики 355

Третьяков І.М. Методичні засади формування бюджетних

видатків на утримання вулично-шляхової мережі м. Києва 362

Марковський С.С. Фонди регіонального розвитку як механізм фінансового забезпечення реалізації державної регіональної

політики 370

Пінчук С.А. Механізм забезпечення безпосереднього впливу

громадян на муніципальне управління 378

Чурсін В.П. Форми забезпечення відповідальності органів

місцевого самоврядування 384

ПЕРЕДМОВА

Черговий 2/2011 випуск Наукового вісника Академії муніципального управління (серія «Управління»), який є фаховим виданням у галузі науки «Державне управління», присвячений широкому спектру актуальних питань державного та регіонального управління і місцевого самоврядування як в Україні, так і за рубежем. Більшість статей в ньому представлено докторантами, аспірантами та здобувачами.

Наукове видання зорієнтовано, насамперед, на наукові спеціальності 25.00.02 – «механізми державного управління» та 25.00.04 – «місцеве самоврядування» галузі науки «Державне управління», що найбільше відображає напрями освітньої та наукової діяльності його засновника.

У виданні отримали розвиток дослідження з сучасних проблем державного управління та місцевого самоврядування, зокрема: напрями державного впливу на інноваційно-інвестиційну складову економічного розвитку; розвиток інноваційних ідей в теорії державного управління; державно-управлінські механізми забезпечення роботи зі зверненнями громадян до Уряду; аксіологічний підхід до концептуалізації парадигми суспільної стабільності в державному управлінні; інформаційний підхід у дослідженнях ефективності функціонування системи державного управління; чинники впливу на розвиток соціального захисту населення на рівні держави; процеси формування органів управління державою та її адміністративно-територіальними одиницями та інші.

Даний збірник оформлено відповідно до вимог ВАК України. Для кожної статті наведено анотації на трьох мовах (українській, російській та англійській), зазначено рецензеGнтів.

Зміст збірника виставлено на WEB-сайті Академії муніципального управління: www.amu.kiev.ua.

РОЗДІЛ І

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

УДК 351: 002.8 Бакуменко В.Д.,

проректор з наукової роботи Академії муніципального

управління, д.держ.упр., професор,

Заслужений діяч науки і техніки України,

Почесний доктор НАДУ при Президентові України

СТАТИСТИКА ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЗАХИСТІВ ДИСЕРТАЦІЙ У ГАЛУЗІ НАУКИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У 2007 - 2010 РОКАХ.

Представлені статистика та динаміка й виявлені тенденції захистів дисертацій у галузі науки державного управління у 2007 - 2010 роках.

Представлены статистика и динамика и выявлены тенденции защит диссертаций в области науки государственного управления в 2007 - 2010 годах.

Presented statistics and dynamics of current trends and protection of the theses in the science of public administration in 2007 - 2009 years.

Постановка проблеми. На кінець 2010 року кількість захищених дисертацій у галузі науки державного управління перевищила 900 робіт. У зв’язку з цим, заслуговує на увагу з’ясування статистики таких досліджень та виявлення тенденцій, притаманних ним, з урахуванням даних за цей рік.

Мета даного дослідження полягає в аналізі статистики та тенденцій захистів дисертацій у галузі науки державного управління у 2007-2010 роках.

Аналіз наукового доробку. Серед вчених, що мають сучасні праці за обраною тематикою дослідження, слід зазначити В.М. Князєва, Т.В. Мотренка, Ю.П. Сурміна, О.І.Васильєву та ін. [1 - 4].

Виклад основного матеріалу. В даній статті дослідження, започатковане в роботі [2], доповнено даними 2010 року та аналізом тенденцій дисертаційних розвідок з державного управління з урахуванням оновленої інформації. Для отримання вхідних даних використано реєстр дисертацій у галузі науки державного управління, який ведеться автором. Станом на 31 грудня 2010 року Експертною радою ВАК України з державного управління розглянуто 917 дисертацій, серед яких 128 докторські та 729 кандидатські роботи.

У 2010 році захисти проводилися в 11 спеціалізованих вчених радах, які функціонували в таких організаціях: Національна академії державного управління при Президентові України (далі – НАДУ); її Дніпропетровський (ДРІДУ), Львівський (ЛРІДУ), Одеський (ОРІДУ) та Харківський (ХаРІДУ) регіональні інститути державного управління; Донецький державний університет управління МОН України (ДонДУ); Інститут законодавства Верховної Ради України (ІЗВР); Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України (РВПС); Академія муніципального управління (АМУ) та Класичний приватний університет (КПУ, м. Запоріжжя) (примітка: в НАДУ – 2 ради, в інших організаціях – по одній). Розглянуто 184 дисертації, серед яких 28 докторські та 156 кандидатські. Їх кількісний розподіл по організаціях, в яких функціонують спеціалізовані вчені ради наведено у табл. 1 та на рис. 1.

Таблиця 1.

Кількість захищених дисертацій з державного управління в організаціях, де функціонують спеціалізовані вчені ради

Органі­зації

НАДУ (2 ради)

ДРІДУ

ЛРІДУ

ОРІДУ

ХаРІДУ

ДонДУ

ІЗВР

РВПС

АМУ

КПУ

Кількість

дисерта­цій

43/12

13

10

9

19

17/1

3/2

22/5

21

27/8

Примітка: В цій та інших таблицях показана загальна кількість захищених дисертацій, а через символ / - кількість докторських дисертацій.

У табл. 2 наведено статистику, а на рис. 2 динаміку захистів дисертаційних робіт у галузі науки державного управління за період 2007 – 2010 роки. Як бачимо, ці захисти мають стійку позитивну динаміку зростання, насамперед, за рахунок кандидатських дисертацій.

Таблиця 2.

Статистика захистів дисертаційних робіт у галузі науки

державного управління в 2007-2010 роках

Вид дисертацій

2007

2008

2009

2010

Докторські

12

4

27

28

Кандидатські

73

97

120

156

Всього

85

101

147

184

У табл. 3 та на рис. 3 відповідно наведено статистику та динаміку захистів всіх дисертаційних робіт за спеціальностями (основними напрямами) галузі науки державного управління у 2007 – 2010 роках. На рис. 4 для порівняння наведено відповідну динаміку захистів докторських дисертацій.

Таблиця 3.

Статистика захистів дисертаційних робіт за спеціальностями

галузі науки державного управління у 2007-2010 роках

Спеціальності галузі

науки державного

управління

2007

2008

2009

2010

25.00.01

16/3

17

21/3

26/6

25.00.02

54/5

71/1

103/22

125/18

25.00.03

9/3

6/3

6/1

10/2

25.00.04

6/1

7

17/1

23/2

Серед захистів дисертаційних робіт лідером продовжує залишатися спеціальність 25.00.02 – механізми державного управління (68,1%). В той же час, у 2009 році це становило 81% від усіх захистів. Тобто спостерігається певна зміна співвідношення між цією та іншими спеціальностями на користь останніх, особливо, що стосується докторських дисертацій (див. рис. 4).

У табл. 4 та на рис. 5, 6 наведені статистика та динаміка (загальна та для докторських дисертацій) захистів дисертаційних робіт з державного управління сферами суспільної діяльності. Зазначимо, що до проблем державотворення були віднесені дисертаційні дослідження, спрямовані на розбудову влади, громадянського суспільства, державної служби, формування політико-управлінської та державно-управлінської еліти, управління процесами забезпечення національної безпеки та євроінтеграційними процесами, удосконалення й розвиток взаємодії влади всіх гілок і всіх рівнів, влади і суб’єктів громадянського суспільства (ЗМІ, політичні партії, профспілки, громадські рухи тощо). Серед дисертацій, віднесених до інших проблемних сфер, зокрема, такі, що спрямовані на вирішення наукових проблем і завдань в інформаційній, екологічній, етнічній та інших сферах суспільної діяльності.

Таблиця 4.

Статистика захистів дисертаційних робіт з державного управління сферами суспільної діяльності у 2007-2010 роках

Сфери суспільної діяльності

2007

2008

2009

2010

Державотворча

24/8

26/3

48/6

53/12

Економічна

29/2

37

54/11

73/8

Соціальна

13/1

16/1

25/7

38/4

Гуманітарна

4

6

11/2

14/3

Інші

11/1

12

6/1

6/1

Найбільше дисертацій у 2010 році, як і у попередні роки, захищено з наукових проблем та завдань державного управління, що пов’язані з управління економікою. Також мають позитивну стійку динаміку зростання захисти з наукових проблем та завдань державного управління, що пов’язані з державотворчою діяльністю, з соціальною та гуманітарною сферами. В той же час, щодо захистів докторських дисертацій за проблемними сферами державного управління (див. рис. 6), то у 2010 році спостерігається певний спад тих з них, що присвячені економічній та соціальній проблематиці на фоні стійкого зростання інтересу до проблем державотворення. Це відображає реальні запити суспільства на наукові розробки. Безумовно, це є позитивною тенденцією, оскільки відповідає реальним процесам трансформації системи влади в Україні.

У табл. 5 та на рис. 7, 8 наведені статистика та динаміка (загальна та докторських дисертацій) захистів дисертаційних робіт, класифікована за науковими підходами (філософський, теоретико-методологічний, науково-прикладний).

Таблиця 5.

Статистика захистів дисертаційних робіт за науковими підходами

Наукові підходи

2007

2008

2009

2010

Філософський

3/1

3

3/1

5/4

Теоретико-методо­логічний

24/5

48/4

43/7

52/12

Науково-прикладний

58/6

50

101/19

127/12

Всього

85/12

101/4

147/27

184/28

Переважна кількість кандидатських дисертацій має науково-прикладний характер, тобто відображує наближення науки державного управління до потреб практики державного управління та місцевого самоврядування. Спостерігається чітка тенденція подальшого зростання частки таких робіт у загальній їх кількості. На нашу думку, як позитив можна відмітити, що захищені докторські дисертації у 2010 році змінили аналогічну тенденцію, що раніше спостерігалася й для них. Продовжується тенденція зростання їх частки за теоретико-методологічним та філософським підходами, що відповідає суспільній потребі розвитку теорії та методології державного управління, запровадження науково обґрунтованого публічного управління.

У табл. 6 та на рис. 9, 10 наведені статистика та динаміка (загальна та докторських дисертацій) захистів дисертаційних робіт, класифікованих за критеріями масштабності (міжнародний, державний, регіональний, галузевий, місцевий, організаційний).

Таблиця 6.

Статистика захистів дисертаційних робіт за критеріями масштабності

Критерій масштабності

2007

2008

2009

2010

Міжнародний

4/-

6/-

10/3

5/1

Державний

26/6

22/2

44/9

47/11

Регіональний

11/-

23/-

24/6

30/6

Галузевий

22/4

20/-

31/8

52/7

Місцевий (територіальний)

8/1

15/-

25/1

32/2

Організаційний

14/1

15/2

13/-

18/1

У 2010 році продовжувалося зростання кількості захищених дисертацій за галузевою, державною, регіональною та місцевою проблематикою. Дещо збільшилася кількість робіт з проблематики рівня організацій та зменшилася з міжнародної проблематики. Щодо докторських дисертацій, то спостерігалася тенденція зростання проблематики державного рівня.

Висновки. Проведений аналіз свідчить, що у 2010 році продовжувалися переважно позитивні тенденції, що проявилися у суттєвому зростанні захистів дисертаційних досліджень у галузі науки державного управління. Лідерами у цьому процесі є: спеціальність 25.00.02 – механізми державного управління; економічна, державотворча та соціальна проблемні сфери державного управління, а також дисертаційні роботи, що мають науково-прикладний характер і підготовлені за проблематикою державного, галузевого, регіонального та місцевого (територіального) рівнів. За загальною часткою захищених робіт з державного управління продовжує лідирувати Національна академія державного управління при Президентові України. Разом з її регіональними інститутами державного управління у 2010 році захищено 51% всіх дисертаційних робіт у цій галузі наук. В той же час, порівняно з попередніми роками значно збільшилася частка інших організацій у підготовці докторів та кандидатів наук у галузі «Державне управління».

Використані джерела інформації:

  1. Князєв В.М. Наукова діяльність Української Академії державного управління при Президентові України / Князєв В.М., Бакуменко В.Д. // Командор. - 2000. - № 1. - С. 3 - 7.

  2. Бакуменко В.Д. Статистика та динаміка захистів дисертацій у галузі науки дер­жав­ного управління у 2006-2009 рр. / Бакуменко В.Д. // Науковий вісник АМУ. Серія: Управління. – К.: ВПЦ АМУ, 2010.- вип. 2 (12) – С. 6-14.

  3. Мотренко Т.В. Тенденції дисертаційних досліджень з державного управління в контексті дотримання вимог ВАК України / Мотренко Т.В., Бакуменко В.Д., Васильєва О.І. // Вісник державної служби. - 2009. - № 3. – С. 62 – 65.

  4. Сурмін Ю. Докторська дисертація з державного управління: методологічні проблеми / Сурмін Ю., Шпильовий І. // Вісник НАДУ. – 2009. - № 3.

Рецензент: Кравченко С.О.,доктор наук з державного управління

УДК:35 Борисевич С.О.,

доктор .іст.н., професор

кафедри державного управління і

менеджменту Національної академії

державного управління при Президентові

України

ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ «ДЕРЖАВИ ДОБРОБУТУ»

В статті розглянута трансформація методологічних підходів у формулюванні концепції «держава добробуту». В ній розглядається значення для держави добробуту наймогутніших інституцій – бізнесу і держава.

В статье рассмотрена трансформация методологических подходов в формулировании концепции «государство благополучия». В ней рассматривается значение для государства благополучия мощных институций – бизнеса и государства.

In this paper the transformation of methodological approaches in formulating the concept of "welfare state". Itis considered important for welfare state most powerfulinstitutions - business and government.

В цій статті автор ставить перед собою завдання простежити еволюцію методологічних підходів у формулюванні концепції «держава добробуту» в працях вітчизняних і зарубіжних науковців. Її провідна мета – окреслити нові соціальні орієнтири на шляху гармонізації взаємодії бізнесу і держави в аспекті розвитку інформаційного суспільства та загострення конкурентних процесів в світовому співтоваристві.

У розробку і реалізацію концепції держави добробуту внесли свій внесок представники всіх основних ідейно-політичних течій Заходу: лібералізму, соціал-демократії та консерватизму. У зв’язку з цим не можна не згадати, що ряд видатних консервативних діячів Західної Європи, наприклад, О. Бісмарк у Німеччині, Б. Дізраелі в Англії та інші по праву вважаються батьками-засновниками теорії держави добробуту. Однак у Західній Європі найбільший внесок у його формування зробила соціал-демократія. Так відомий німецький соціолог і політолог Р. Дарендорф влучно називав XX ст. віком соціал-демократії. У США цю роль в значній мірі виконала демократична партія, що асоціюється з іменами таких політичних і державних діячів, як В. Вільсон, Ф. Рузвельт, Дж. Кеннеді, Л. Джонсон та інші.

Центральне місце в теорії держави добробуту посідає ідея забезпечення прийнятних для даного суспільства життєвих стандартів. X. Ламберт зазначав, що “суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, рівно як і особистий добробут не ідентичний індивідуальному економічному добробуту” [1]. Особистий добробут, окрім чисто економічних критеріїв (таких, наприклад, як зайнятість, рівень прибутку тощо) залежить і від рівня гарантій в державі політичних свобод (наприклад, свобода і безпека особистості, свобода слова, свобода совісті тощо), від таких показників, як соціальна захищеність, сімейне життя, можливості просування по службі тощо.

Водночас слід констатувати, що суспільний добробут значною мірою визначається суспільними благами. До них світова економічна наука і господарська практика відносять ті товари і послуги, «які ринкова система взагалі не збирається виробляти, оскільки їхні особливості різко протилежні особливостям товарів індивідуального вжитку»: будучи спожитими одним суб’єктом, вони залишаються достатніми для споживання другими [2].

Суспільні блага неподільні. Вони надаються суспільними установами, їх створення та утримання на відповідному рівні, як зазначав ще А. Сміт, «не може бути в інтересах ніяких окремих осіб або невеликих груп, оскільки прибуток від них ніколи не зможе окупити витрати будь-якої окремої особи або невеликої групи осіб, хоча часто вони зможуть з лихвою окупитися великому суспільству» [3].

Суперечність між високим рівнем розвитку матеріально-технічної бази і продуктивних сил, з одного боку, і значно відстаючим від вимог, що пред’являються умовами відтворювання робочої сили, – з іншою, приводить до усвідомлення необхідності істотного збільшення частки валового національного продукту, що інвестується в нематеріальні сфери, такі як наука, освіта, охорона здоров’я та інші. Фінансуючи ці сфери, держава створює умови для нормального функціонування економіки. Зокрема, система освіти, незалежно від суб’єктивних побажань тих або інших угруповань, покликана забезпечити об’єктивні потреби економіки, які по мірі подальшого розвитку технологічної бази економіки вимагають достатнього за даних умов рівня освіти, загальної культури, дисципліни праці тощо.

Особливо велика роль держави в формуванні людського капіталу, що є важливим фактором економічного зростання. Згідно з оцінками багатьох фахівців, підвищення тривалості освіти в США на один рік веде до збільшення ВВП на 5-15% [4].

При цьому очевидний і той факт, що ринок сам по собі не здатний задовольнити потреби людського капіталу в інвестиціях, оскільки, по-перше, дуже важко залучати або запозичити необхідні кошти під передбачувані в майбутньому прибутки, по-друге, неможливо закласти людський капітал як гарантію повернення кредитів. Природно, що саме на державі лежить основний тягар із фінансування системи освіти і у разі, якщо державні інвестиції в людський капітал виявляться недостатніми, ринок не зможе заповнити їх нестачу.

Нарешті, без науки, що є найважливішою складовою і виробниче-господарської, і соціальної інфраструктури як в колишні часи, так, тим більше, в сучасному світі, неможливий ані економічний, ані соціальний прогрес. Те ж саме вірне відносно науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, віддача яких перевищує 50%. За існуючими даними, 87.5% збільшення часової продуктивності праці в 1909-1949 рр. були досягнуті за рахунок науково-технічного прогресу [5].

Масштабність і значущість завдань, що виконуються науковими установами, значний часовий строк від моменту розв’язання проблеми на фундаментально-теоретичному рівні до її практичного впровадження істотно стримують приватні інвестиції в дану сферу. Внаслідок цих причин без активної державної підтримки ця сфера, що забезпечує стратегічні передумови прогресу, ефективно функціонувати і розвиватися просто не зможе.

Цим обумовлена і та підтримка, яку надають індустріально розвинені держави сфері науки загалом і фундаментальним дослідженням особливо. Вона здійснюється шляхом як прямого бюджетного фінансування відповідних установ і організацій, так і створенням сприятливих умов функціонування аналогічних недержавних, переважно інституціональних структур – наукових фондів і товариств.

Таку ж вагому функцію із забезпечення загальних умов життєдіяльності суспільства, соціального і економічного зростання виконує охорона здоров’я. Її якісний стан і доступність для широких верств населення країни можна і треба розглядати, з одного боку, як найсуттєвішу складову його якості життя, а з іншого – як необхідну умову ефективного функціонування національної економіки. Здоров’я нації, кожного її представника є істотною передумовою ефективного функціонування економіки країни. Таким чином, побудова ефективної системи охорони здоров’я – найважливіша умова як соціального, так і економічного зростання.

До суспільних благ також відносять послуги національної оборони, органів безпеки, структур із профілактики та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природно-кліматичного й техногенного характеру.

У наданні суспільних благ державне втручання носить допоміжний характер і має за мету гарантувати необхідну з точки зору суспільства пропозицію товарів і послуг, які з тих або інших причин на ринок не надходять або надходять у недостатньому обсязі. Причому держава може застосовувати важелі прямого й непрямого впливу на підприємницьку сферу через механізм державних замовлень, податків, субсидій та цін, аби регулювати процес розподілу ресурсів у потрібному напрямі. Тим самим держава свідомо перерозподіляє ресурси з метою істотної зміни структури національного продукту країни.

У цілому суспільне благо залежить від рівня гарантованості таких загальнозначущих для держави і суспільства параметрів, як зовнішня і внутрішня безпека, наявність і нормальне функціонування інститутів соціальної інфраструктури: установ системи освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги тощо, рівня соціального партнерства. Іншими словами, конкуренція не повинна ставити під загрозу досягнення необхідного рівня економічної і соціальної стабільності, в тому числі й соціальної справедливості.

Одне з центральних місць в діяльності сучасної держави посідає забезпечення соціально справедливого розподілу прибутків, однак справа в тому, що механізм ринкового саморегулювання аж ніяк не передбачає досягнення соціальної справедливості в суспільстві [6, 7].

Цілком природно, що в індустріально розвинених стабільних державах органи державної влади, як правило уряди, розробляють і здійснюють програми соціального забезпечення незаможних верств населення, встановлюючи мінімальні розміри заробітної плати, допомоги по безробіттю, фіксують ціни з метою підвищення прибутків тих або інших груп населення, встановлюють диференційовані ставки податків на особисті прибутки населення різних категорій. Таким чином, держава бере на себе завдання регулювання розподілу прибутків шляхом прямого втручання в функціонування ринку і непрямого за допомогою системи податків та інших платежів.

У науковій літературі утвердилася думка, згідно з якою в благополучному з соціальної точки зору суспільстві розрив у грошових прибутках 20% найбагатших і 20% найбідніших верств населення не повинен перевищувати 12 разів. Перевищення цієї межі пов’язане з серйозною соціально-політичною дестабілізацією суспільства. Саме цей факт далеко не в останню чергу викликав необхідність перерозподілу прибутку і багатства. Про це свідчить, наприклад, практика регулювання відповідних процесів в США. Так, в 1981 р. без урахування державного впливу розрив у прибутках 20% найбагатших і 20% найбідніших становив би 52,4 рази, а з урахуванням державного впливу (тобто після вирахування податків, уключаючи трансфертні платежі) виявився на порядок нижче і становив 9,7 рази. Причому, як свідчать К. Мак-Коннелл і С. Брю, «порівняння з іншими країнами показує, що в США прибуток розподіляється менш рівномірно, ніж в більшості інших промислово розвинених країнах» [2].

Для держави добробуту бізнес і держава є наймогутнішими інститутами сучасного індустріального суспільства. Кожен із них стримується різноманітними чинниками: одні з них конституційно-правового характеру, інші – соціально-політичного, ресурсного та іншого плану. Внаслідок цих факторів у відносинах між ними діє своєрідна система стримувань і противаг, яка не дає жодній з них встановлювати свій одноосібний контроль над суспільством.

Парадокс полягає в тому, що держава регулює підприємництво і певним чином перетворює ринок, але при цьому вона ж і субсидує, і заохочує, і захищає бізнес. Регулювання створює для нього безпечне навколишнє середовище. Так, не будь патентів і контрактів, банківського і валютного регулювання або продовольчих і медичних сертифікатів якості, деякі види підприємництва, напевно, припинили б існування. Компаніям-початківцям держава надає технічну і фінансову допомогу, укладає з ними контракти. Вона захищає від іноземної конкуренції одні галузі бізнесу і рятує від банкрутства інші. Своєю фінансовою і валютною політикою, спрямованою на зміцнення економіки і згладжування економічних циклів, держава сприяє економічному зростанню.

До середини 70-х років XX ст. розширення ролі держави і реалізація соціальних програм сприяли вирішенню цілої низки проблем, що стоять перед капіталістичним суспільством. Але до того часу внаслідок комплексу причин стало очевидно, що держава добробуту і система державного регулювання мають свої межі, що низка їх механізмів і ланок почали працювати з перебоями, а деякі зовсім вичерпали себе. Найважливішим елементом держави добробуту стала колосальна бюрократія. Це, зокрема, виявилося в безпрецедентному зростанні чисельності службовців у відомствах, що займаються в соціальними проблемами. Так, в період з 1940 по 1995 рр. персонал цих відомств зріс майже в 15 разів. Відповідно, безпрецедентно зросли обсяги коштів, що виділяються на соціальні програми. Так, якщо в 1950 р. витрати федерального бюджету США на соціальне забезпечення дорівнювали 0,3% ВВП, то до 1995 р. вони досягли 7,3%.

Створене як інструмент захисту соціальне забезпечення стало розглядатися як система, що підриває особисту ініціативу, заохочує залежність незаможних верств населення від держави. Представники найважливіших ідейно-політичних течій – соціал-демократи, ліберали, консерватори заговорили про кризу держави добробуту.

Разом із тим повернення до вільного, нічим не обмеженого ринку не сталося. У західній суспільно-політичній думці майже всіх орієнтації стало вельми популярним гасло, висунуте відомим економістом І. Шумахером: “Менше – це краще”, під яким мається на увазі ослаблення регулюючих важелів держави, скорочення соціальних програм, що не виправдали себе, підвищення ролі ініціативи і вільних ринкових відносин [8].

Бізнес ведеться в певному соціальному і політико-культурному середовищі і, природно, не може ігнорувати інтереси суспільства, з якими повинен погодити свої власні інтереси. Більш того, оскільки стабільність суспільства є необхідною умовою ефективного функціонування підприємництва, воно просто вимушене розробляти і здійснювати заходи, що забезпечують таку стабільність. Розвиток і поліпшення соціального середовища відповідають довгостроковим інтересам бізнесу. Прихильність принципам соціальної відповідальності підвищує життєздатність і ефективність підприємництва. У довгостроковому плані соціальна відповідальність здатна підвищити як довіру споживачів до продукції, що виробляється конкретним підприємством, так і курс його акцій. До того ж за умілої постановки справи розв’язання соціальних проблем зрештою може стати прибутковою справою.

Особливо важливу роль у розробці та популяризації концепції соціальної відповідальності бізнесу відіграла робота відомих в той період економістів Ф. Берлі і Г. Мінза «Сучасна корпорація і приватна власність». Вони, зокрема, сформулювали тезу, згідно з якою для забезпечення життєздатності корпоративної системи ті, хто контролює великі корпорації, повинні перетворитися в абсолютно нейтральну технократію, що врівноважує різноманіття вимог різних груп у суспільстві та закріплює за кожною з них частину потоку прибутків на основі суспільної політики, а не приватної пожадливості [9]. Оскільки, стверджували автори, корпорація стала соціальною силою, яка не може бути вільною від соціальної відповідальності.

Подальший розвиток дана концепція отримала в 60-70-і роки XX ст. Показовим можна вважати підхід американського економіста М. Боуена. Він визначив соціальну відповідальність бізнесу як обов’язок бізнесменів ухвалювати ті рішення та слідувати тим напрямам діяльності, які бажані з точки цілей і цінностей суспільства [10].

К. Уолтон виділяє такі компоненти сучасної концепції соціальної відповідальності бізнесу [8]: по-перше, більше не можна покладатися на концепцію особистої вигоди, оскільки вона не обов’язково приведе до блага суспільства. У тих випадках, коли між приватним і суспільним благом існують конфлікти, перше має стати підлеглим другому. По-друге, американська економічна система спирається в більшій мірі на принципи плюралізму та конституціоналізму, ніж на принципи laissez-faire. По-третє, добробут суспільства не можуть забезпечити виключно уряд або приватні організації нарізно. Тому необхідно покінчити з протистоянням уряду і бізнесу. По-четверте, керівництву корпорацій потрібно врівноважувати конкуруючі інтереси та встановлювати пріоритети, що враховують інтереси як інвесторів, робочих, споживачів, постачальників і конкурентів, так і національних і місцевих громад, інших добровільних організацій і навіть неорганізованих груп. По-п’яте, врівноважуючи ці інтереси, корпорація повинна відкидати “безрозсудні вимоги”, але робити це логічно, витримано й збалансовано. Таким чином, концепція соціальної відповідальності бізнесу грунтується на визнанні існування тісних взаємозв’язків корпорації і суспільства.

Професор Аризонського університету К. Девіс вважав, що «зміст соціальної відповідальності випливає із стурбованості представників бізнесу етичними наслідками своїх дій в тій мірі, в якій вони можуть впливати на інтереси інших» [11]. І далі: «Нові умови означають, що бізнесу доведеться подумати про те, як ефективно виробляти соціальні цінності нарівні з економічними цінностями. Суспільство не відкидає ідею прибутку, але розширює це поняття, включаючи до нього як соціальний, так і економічний прибуток».

Загалом, стверджував K.Девіс, соціальну відповідальність не можна розглядати як пасивну реакцію на суспільні очікування, оскільки в такому разі бізнес виявляється в полоні емоцій і суперечливих цілей. Соціальна відповідальність бізнесмена, продовжував цю думку К. Девіс, повинна полягати в тому, що він “пропонує регулювання у соціальній сфері замість того, щоб просто відповідати на очікування суспільства. Бізнесмен взаємодіє зі суспільством і допомагає йому ухвалити соціальні рішення, сприяючи цьому своїми особистими здібностями і знаннями. Він є активним учасником, а не пасивним респондентом. Він аналізує системні впливи і виступає ініціатором дій, що коректуються раніше, ніж з’являються серйозні проблеми” [11].

З цієї точки зору певний інтерес становлять докази і аргументи, що висуваються професором Каліфорнійського університету П. Сеті. На його думку, поведінку корпорації можна визначити в трьох аспектах: як соціальний обов’язок, як соціальну відповідальність і як соціальну чуйність. Поведінка корпорацій, що зумовлюється вимогами ринку або юридичними обмеженнями, визначається як соціальний обов’язок корпорації. Соціальна відповідальна поведінка, як вважає Сеті, це просто крок, зроблений з випередженням часу, до того, як соціальні очікування будуть прописані в законі. Суть соціальної чуйності складається в наступному: «Корпорації повинні бути ініціаторами політики і програм, які покликані мінімізувати побічні негативні наслідки їх поточних або майбутніх операцій, перш ніж ці наслідки набудуть кризових масштабів і стануть каталізаторами ще однієї хвилі протесту, спрямованої проти бізнесу» [12].

Інтерес для правильного розуміння цього питання становлять позиції самих представників ділових кіл. Найбільш виразно ці позиції викладені в заяві Комітету економічного розвитку про зміст і шляхи реалізації соціальної відповідальності бізнесу, опублікованій в 1971 р. Автори заяви систематизували обов’язки бізнесу у дев’яти основних напрямах, кожний з яких охоплює певну сукупність проблем, таких як освіта, зайнятість і підготовка робочої сили, громадянські права і рівні можливості, оновлення і розвиток міст, зменшення забруднення навколишнього середовища, збереження природних ресурсів, відпочинок, культура і мистецтво, медична допомога, вдосконалення діяльності уряду [13].

Як зазначав Дж. Маккі, про новий підхід бізнесу до питання про його соціальну відповідальність перед суспільством свідчить результат реакції бізнесу на умови функціонування приватних корпорацій. «Новий підхід, – писав він, – був досить ясний: як тільки стало очевидно, що система приватного підприємництва не справляється з одним з основних обов’язків перед суспільством (як її визначав уряд), як тільки її поведінка в якому-небудь важливому відношенні ставала неприйнятною для значної частини суспільства, уряд втручався, щоб примусити бізнес поліпшити його поведінку шляхом примусових розпоряджень, або щоб взяти цей обов’язок на себе» [14].

Як справедливо вказував Н. Джекобі, «бізнес тільки тоді повніше реалізовує свій потенціал у справі поліпшення якості життя, коли уряд створює ринок для соціально бажаних товарів і послуг» [15].

Загалом концепція соціальної відповідальності виходить з визнання тісного взаємозв’язку всіх сфер суспільства, в тому числі і взаємозалежності суспільства та бізнесу, і внаслідок цього факту передбачає необхідність для бізнесу взяти на себе широкі соціальні зобов’язання.

Але при цьому важливо врахувати, що корпорації аж ніяк не можна розглядати як деякий єдиний моноліт, здатний діяти для реалізації деякого комплексу завдань і цілей, що відображають інтереси всього суспільства. Як справедливо зазначав професор Колумбійського університету Н. Чемберлен [16], хоч корпорації і являють собою могутню домінуючу силу в сучасному індустріально розвиненому суспільстві, їхня сукупна потужність не є об’єднаною, не є колективною, не організована так, щоб вона могла переорієнтуватися на розв’язання насущних проблем суспільства.

Таким чином, внаслідок відсутності будь-якого єдиного органу, здатного забезпечити узгоджені дії, корпорації часто діють всупереч політичному курсу уряду, вважаючи, що зміцнення механізмів державного втручання може стати загрозою їхнім позиціям. Тому можна погодитися зі Н. Чемберленом, що бізнесмени у виборі між широкомасштабною інституціональною реформою та політикою невеликих, поступових змін, що виходять передусім з інтересів зміцнення корпоративної системи, віддають перевагу останній, тобто вони готові брати на себе обмежену відповідальність.

Але як би там не було, корпорація вже не може заперечувати своєї відповідальності як перед суспільством, так і перед своїми працівниками. Цей факт тим більше важливо враховувати, якщо визнати, що внаслідок своїх розмірів і масштабів діяльності сучасна корпорація являє собою швидше суспільний, аніж приватний інститут.

Межі соціальної відповідальності корпорацій тим ширше, чим більше їх прагнення до виживання і утвердження своєї легітимності в очах суспільства. У цьому плані одне з головних завдань, що стоять перед корпораціями, полягає в тому, щоб економічно обгрунтувати програми, які вони готові здійснювати в соціальній сфері.

У той же час суспільство зі своєї сторони має право чекати від бізнесу того або іншого рівня соціальної відповідальності в таких питаннях, як охорона навколишнього середовища, забезпечення безпеки транспорту, матеріальне забезпечення незаможних верств населення тощо. Однак технічні, фінансові та інші можливості бізнесу в цьому плані не безмежні. При оцінці можливостей тієї або іншої корпорації або бізнесу загалом не можна забувати того факту, що головною умовою існування і життєздатності будь-якого ділового підприємства є його економічна рентабельність, яка визначається рівнем прибутковості його діяльності.

Використані джерела інформації:

  1. Государственная служба (комплексній подход): учебн. пособ. – М.: Дело, 1999.

  2. Д. Боссарт. Державна служба у країнах-кандидатах до вступу в ЄС: нові тенденції та вплив інтеграційного процесу / Д. Боссарт, К. Деммке; [пер. з англ. О.М. Шаленко.] – К.: Міленіум, 2004.

  3. Концепція реформування публічної адміністрації в Україні: розроблена Центром політ-правових реформ завдяки підтримці фонду «Євразія» за рахунок коштів наданих Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) // Аспекти самоврядування – 2005. – №3(29). – С. 20–28.

  4. Котарбиньский Т. Трактат о хорошей работе / Т. Котарбинский. - М., 1975.

  5. Флейшман Б.С. Системотехника и инженерная экология //Вопросы философии, 1983, № 3.

  6. А. Розенбаум. Демократія, урядування і децентралізація: .ua/index.php?option=com_content&view=article&id=933:168-a4-------&catid=45:--ii-i-&Itemid=121

  7. Wold Bank. Wold development report 1997: The State in a changing wold. N.Y.199.

  8. Эффективность государственной власти и управления в современной России / Под ред. Игнатова В.. - Р-на-Дону, 1998.

  9. Борденюк. Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та державного управління // Право України. – 2002. – № 12.- С. 120.

  10. В. Шаповал. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування // Право України. – 2002. - № 3. – С.51.

  11. Сфера компетенції та повноваження місцевого самоврядування: .ua/node/3587

  12. Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Об эффективности социального управления //Вопросы философии, 1982, № 7.

  13. Адміністративно-територіальний устрій України за станом на 7 жовт. 2004 р. // www.rada.gov.ua/zakon/new/ADM/d01.rtf.

  14. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 13 липня 2001 р. – № 26.

  15. Державна служба в Україні: /referat-4987-4.html

  16. Яцунська О. Місцеве самоврядування. Історико-правові аспекти світового та українського досвіду // Віче. – 2000. – №7. – С.42-43.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК:35 Васильєва О.І.,

д.держ.упр., доцент,

професор кафедри управління муніципальним

розвитком Академії муніципального управління;

Вишневський А.В.

заступник Начальника Головного

управління державної служби України

НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОГО КОРПУСУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

У статті розглядаються напрями реалізації державної політики щодо формування і розвитку вищого корпусу державної служби.

В статье рассматриваются направления реализации государственной политики формирования и развития высшего корпуса государственной службы.

The article considers directions of realization of state policy formation and development of senior civil service.

Постановка проблеми. Ефективна діяльність органів державної влади та надання високоякісних адміністративних послуг можливі за наявності кваліфікованих управлінських кадрів вищого рівня, зокрема вищого корпусу державної служби. Формування та розвиток професійного вищого корпусу державної служби є ключовим пріоритетом діяльності Школи вищого корпусу державної служби (далі – Школа).

Головною метою даної статті є визначення в Україні напрямів реалізації державної політики щодо формування і розвитку вищого корпусу державної служби.

Виклад основного матеріалу. Протягом двох років свого існування Школа зарекомендувала себе як своєрідний професійний клуб керівників органів влади, у якому жваво проходять дискусії щодо пріоритетів суспільного розвитку та державного управління. З огляду на важливість реформування державної служби протягом 2010 року Школа продовжила розпочату у 2008 році роботу щодо інституціалізації вищого корпусу державної служби, яка вимагає визначення переліку посад вищого корпусу державної служби, врегулювання їх правового статусу; запровадження спеціальних підходів управління персоналом та порядку проходження державної служби, а також володіння практичними навичками, необхідними для роботи на вищих керівних посадах.

Одним з основних кроків на виконання сформульованих Президентом та Урядом України завдань, спрямованих на розбудову системи державної служби і державного управління та підвищення професійного рівня вищого корпусу державної служби, стало схвалення Кабінетом Міністрів України 17 листопада 2010 р. Концепції формування та розвитку вищого корпусу державної служби на 2011 – 2015 роки, яка визначає концептуальні напрями і пріоритети формування та розвитку вищого корпусу державної служби, шляхи удосконалення управління персоналом вищого корпусу державної служби та процедури його професійного розвитку.

Концепція передбачає напрями реалізації державної політики щодо формування і розвитку вищого корпусу державної служби, зокрема, щодо:

  • створення правового поля для формування та розвитку професійного вищого корпусу державної служби;

  • вдосконалення процедур добору та призначення на посади вищого корпусу державної служби для забезпечення органів державної влади висококваліфікованими управлінськими кадрами;

  • вдосконалення механізмів оцінювання результатів службової діяльності вищого корпусу державної служби з метою підвищення ефективності роботи органів державної влади;

  • вдосконалення системи професійного розвитку вищого корпусу державної служби для сприяння ефективній діяльності державної служби, управлінню змінами та успішній реалізації реформ з урахуванням кращого світового досвіду;

  • вдосконалення системи оплати праці вищого корпусу державної служби для забезпечення справедливості та врахування специфіки роботи вищого корпусу державної служби [1].

Крім цього, у серпні 2010 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою врегулював процедуру організації і проведення Школою тренінгів як одного з видів підвищення кваліфікації для державних службовців першої – другої категорій (вищого корпусу державної служби) з метою набуття і удосконалення ними практичних умінь та навичок, необхідних для ефективного та якісного виконання посадових обов’язків, вивчення кращого світового досвіду державного управління, ознайомлення з новими актами законодавства, обміну професійним досвідом [4].

Порядок організації і проведення Школою вищого корпусу державної служби тренінгів для державних службовців першої - другої категорії установлює процедуру організації і проведення цих тренінгів відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 7 липня 2010 р. № 564 «Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» [3]. В ньому під терміном «тренінг» розуміється вид підвищення кваліфікації державних службовців першої - другої категорії, що проводиться з метою набуття та удосконалення ними практичних умінь і навичок, необхідних для ефективного та якісного виконання посадових обов’язків, вивчення кращого світового досвіду державного управління, ознайомлення з новими актами законодавства, обміну професійним досвідом.

Організація і проведення тренінгів здійснюється відповідно до професійної компетенції державних службовців першої - другої категорії та з урахуванням потреби у підвищенні кваліфікації таких державних службовців і результатів щорічної оцінки виконання ними своїх обов’язків і завдань.

Одним з інструментів становлення вищого корпусу державної служби є впровадження профілів компетенцій лідерства, на підтримку розробки яких протягом 2010 року Школа здійснювала низку заходів в рамках спільного канадсько-українського проекту «Реформування управління персоналом на державній службі в Україні». Профілі компетенцій визначатимуть необхідні для керівних кадрів на державній службі знання та навички, які сприятимуть приведенню державної служби України до стандартів Європейського Союзу. Планується, що Профілі компетенцій лідерства стануть основою для визначення потреб у навчанні слухачів Школи вищого корпусу державної служби та розроблення нової Програми розвитку лідерства, а також для вдосконалення навчальних програм і підходів до підвищення кваліфікації керівників на державній службі. Профілі компетенцій лідерства використовуватимуться також у багатьох сферах управління людськими ресурсами: при наборі та просуванні по службі, оцінюванні діяльності, плануванні кар’єри та розвитку, плануванні людських ресурсів (рис. 3.1) [2].

Рис. 3.1. Застосування профілів компетенцій

У ході розробки Профілів та їх громадського обговорення було визначено основні групи компетенцій лідерства, які є важливими на сьогоднішньому етапі розвитку державної служби та будуть актуальними і в майбутньому:

  • здатність керівників управляти з орієнтацією на результат,

  • аналітичне мислення та стратегічне планування,

  • відповідальність за управління людськими ресурсами та

  • навички ефективної комунікації, як усної, так і письмової (рис. 3.2) [2].

Рис. 3.2. Ключові групи компетенцій лідерства

У березні 2010 року Школа вищого корпусу державної служби за сприяння проекту ПРООН «Підтримка реформи державної служби в Україні» (за фінансової підтримки Уряду Ірландії) розпочала річний тренінговий курс - Програму розвитку лідерства 2010. Метою Програми стало посилення ключових управлінських та лідерських якостей, опанування набором відповідних практичних навичок та вмінь та створення професійного клубу керівників. Загальна кількість державних службовців І та ІІ категорій посад, які взяли участь в Програмі розвитку лідерства у 2010 році, складає 112 осіб, які представляли 45 центральних органів виконавчої влади та Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Програма розвитку лідерства 2010 розроблена з урахуванням проведеної у 2009 році оцінки навчальних потреб вищого корпусу державної служби та найкращої світової практики підготовки лідерів. Тренінгові заходи поєднували освоєння базових принципів ефективного лідерства через участь у наочних демонстраціях та виконання практичних вправ та завдань. Новітні навички та знання опановувалися за допомогою дискусій, евристичних бесід, відтворення професійних ситуацій, зворотного зв’язку, рольових ігор, що забезпечувало їх поглиблене розуміння та застосування на практиці.

Програмою розвитку лідерства на 2010 рік було визначено:

І. Рекомендовані модулі:

1. Стратегічна ідея. Стратегія і її впровадження.

2. Персональна ефективність лідера.

3. Вартість урядового рішення. Ефективність.

4. Основи комунікацій.

5. Лідерство. Системний стиль лідерства.

6. Формування високоефективної команди.

7. Етика і відповідальність публічної служби.

8. Ведення змін.

ІІ. Факультативні тренінги:

1. Мистецтво переговорів

2. Лідерство: європейський досвід

А також було визначено регіональні тренінгові програми [2].

Розвиток лідерів - керівників усіх рівнів на державній службі є одним з ключових аспектів модернізації державної служби України та приведення її у відповідність до принципів та стандартів Європейського Союзу.  У 2010 році Школою вищого корпусу державної служби було розроблено пілотну навчальну Програму для керівників місцевих органів виконавчої влади Херсонської області - заступників Голови Херсонської обласної державної адміністрації та голів районних державних адміністрацій у Херсонській області. Програма спрямована на розвиток та вдосконалення ключових управлінських та лідерських компетенцій, зокрема стратегічного мислення, аналітичного мислення, лідерства, ефективної комунікації.

До розробки програми були також активно залучені представники місцевих органів виконавчої влади, проекти міжнародної технічної допомоги та відомі українські експерти у сфері регіонального розвитку.

Програма для керівників місцевих органів влади:

Модуль 1. Стратегічне планування розвитку регіону.

Модуль 2. Місцеві фінанси та фінансовий менеджмент.

Модуль 3. Залучення додаткових ресурсів для розвитку регіону.

Модуль 4. Ефективне управління організацією.

Модуль 5. Комунікації.

Модуль 6. Земельні відносини [2].

Перший модуль пілотної навчальної Програми для керівників місцевих органів виконавчої влади Херсонської області на тему «Стратегічне планування розвитку регіону» відбувся 27-28 серпня 2010 р. в смт. Лазурне Херсонської області. Участь у модулі взяли 22 особи, зокрема заступники Голови Херсонської обласної державної адміністрації та голови районних державних адміністрацій у Херсонській області. Під час тренінгу розглядались питання організації процесу стратегічного планування; визначення візії та місії; визначення пріоритетів; розробки та впровадження стратегічного плану. Також учасники тренінгу ознайомились з наявним досвідом та особливостями при створенні регіональних стратегій в Україні та за її межами.

Другий модуль зазначеної Програми на тему «Залучення додаткових ресурсів для розвитку регіону» відбувся 26 листопада 2010 р. на базі туристичного комплексу «Фрегат» (м. Херсон). Під час тренінгу учасники розглянули питання залучення прямих іноземних інвестицій, ознайомилися з основами проектного менеджменту, навчилися використовувати, як додатковий ресурс, міжнародну технічну допомогу. Загалом в заході взяли участь 28 осіб (заступники голови Херсонської обласної державної адміністрації, голови районних державних адміністрацій в Херсонській області, представники Управління державної служби Головного управління державної служби України в Херсонській області, Херсонського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій).

Третій модуль на тему «Комунікації» відбувся 3-4 грудня 2010 р. теж на базі туристичного комплексу «Фрегат» (м. Херсон). Під час модуля учасники ознайомилися з підходами, які застосовуються для комунікації стратегії розвитку регіону, а також навчилися створювати повідомлення для різних аудиторій.

Тематичні тренінги:

І. Тренінги з управління людськими ресурсами:

1) «Стратегічне лідерство в управлінні людськими ресурсами». Протягом травня - червня 2010 р. за підтримки проекту «Реформа управління персоналом на державні службі в Україні» в Школі вищого корпусу державної служби відбулася серія тренінгів для членів Ради керівників кадрових служб на тему: "Стратегічне лідерство в управлінні людськими ресурсами" за участі Головного технічного радника проекту Сильвії Поллак. Участь у тренінгах взяли 30 членів Ради керівників кадрових служб центральних органів виконавчої влади та представники кадрових служб місцевих органів державної влади. В рамках тренінгу опрацьовувались питання стратегічного лідерства в управлінні людськими ресурсами та підтримка процесу змін.

  1. «Методологія вивчення навчальних потреб державних службовців». У рамках розробки нової Програми лідерства, яку Школа вищого корпусу реалізовуватиме у 2011 р., 9-10 листопада 2010 р. за підтримки проекту «Реформа управління персоналом на державній службі в Україні» було проведено тренінги "Методологія вивчення потреб у навчанні та професійному розвитку державних службовців" за участі директора Департаменту стратегічних змін, організаційного лідерства та інновацій Канадської школи державної служби Франсуа Ґаньйона. Участь в заходах брали керівники та працівники кадрових служб центральних органів виконавчої влади, а також представники Головного управління державної служби України, Школи вищого корпусу державної служби та Центру адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу [2].

На тренінгах було розглянуто підходи до вивчення потреб у навчанні та розвитку державних службовців, типи та основні кроки щодо вивчення потреб у нових знаннях та навичках на основі аналізу робіт та компетенцій. Особлива увага під час тренінгів приділялася теоретичним та практичним аспектам визначення груп цільової аудиторії та вибору методів вивчення потреб, зокрема, проведення інтерв’ю, анкетувань, фокус-груп тощо.

ІІ. Тренінги з публічно-приватного партнерства.

4-5 жовтня 2010 р. Школа вищого корпусу державної служби та Український центр сприяння розвитку публічно-приватного партнерства організували дводенний тренінг на тему: «Публічно-приватне партнерство та ефективність державного управління». Метою заходу було сприяння запровадженню та використанню у діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади принципів і механізмів публічно-приватного партнерства у коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі.

Отже, Школа вищого корпусу державної служби постійно працює над розширенням переліку та підвищенням якості наданих послуг шляхом активного використання мережі Інтернет. Потужним інструментом комунікації став офіційний веб-сайт Школи вищого корпусу державної служби (www.school.gov.ua). Кількість відвідувачів веб-сайту за один рік його існування склав близько 15000, кількість переглядів сторінок – близько 75000. Середній рейтинг веб-сайту Школи у розділі «Адміністрації» на одному з найбільших інформаційних ресурсів – 90 з 425.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Відповідно до Концепції формування та розвитку вищого корпусу державної служби на 2011 – 2015 роки в Україні пропонується привести до єдиного стандарту законодавче регулювання статусу державних службовців, а також - запровадити єдину систему управління персоналом на державній службі через:

  • впровадження з 2011 року обов’язкових кваліфікаційних вимог до державних службовців;

  • впровадження нової класифікації посад на державній службі у відповідності до складності роботи. Вказаного пропонується досягти через паспортизацію посад шляхом опису видів робіт, які виконує державний службовець, працюючи на відповідній посаді;

  • впровадження профілів професійних компетенцій державних службовців як основного елемента попереднього відбору кандидатів на посади державних, а також підвищення їх кваліфікації тощо [1].

Отже, Школа вищого корпусу державної служби утворена з метою сприяння становленню і розвитку вищого корпусу державної служби (державних службовців, що займають посади першої та другої категорії), створення інституціональних передумов для забезпечення лідерства у проведенні реформи державної служби та державного управління, сталості і наступності функціонування системи державної служби, а також її оперативного реагування на вимоги та виклики, що виникають у зв’язку з процесами суспільної трансформації, економічного розвитку, європейської інтеграції України.

Використані джерела інформації:

  1. Концепція формування та розвитку вищого корпусу державної служби на 2011 – 2015 роки : схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України 17 листопада 2010 р. № 2113-р. // Офіційний вісник України від 29.11.2010 № 89.

  2. Офіційний веб-сайт Школи вищого корпусу державної служби // www.school.gov.ua.

  3. Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування : постанови Кабінету Міністрів України від 7 липня 2010 р. № 564. - Офіційний вісник України, 2010. - № 51. - ст. 1701.

  4. Про затвердження Порядку організації і проведення Школою вищого корпусу державної служби тренінгів для державних службовців першої - другої категорії : постанова Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 р. № 728 // Урядовий кур’єр вiд 31.08.2010 - № 159.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК:35 Тимцуник В.І.,

д.держ.упр., профессор;

Бєлова О.І.,

асистент кафедри

Київського національного

торговельно-економічний університет

КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ У СТРАТЕГІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ

У статті аналізуються сутність і особливості корпоративноъ культури підприємства, як основи формування мотиваційного механізму в процесі стратегічного управління підприємством задля підвищення продуктивності праці на підприємстві та збільшення його прибутковості.

В статье анализируется сущность и особенности корпоративной культуры, как основы формирования мотивационного механизма в процессе стратегического управления предприятием для повышения продуктивности труда на предприятии и увеличения его прибыльности

The article examines the nature and characteristics of corporate culture as the basis for the formation of a motivational mechanism in the process of strategic managementto improve labor productivity in the enterprise and increase its profitability

Постановка проблеми. Успіх будь-якого торговельного підприємства залежить більшою мірою від ефективності праці працівників, яка в свою чергу залежить від ефективності мотивування їх праці. В багатьох галузях на сьогоднішній день витрати на персонал можуть перебільшувати всі інші види витрат. Тому збільшення віддачі на вкладені в персонал засоби стає першочерговим завданням для всіх підприємств. Мотивування працівників полягає у встановленні організаційно-економічних, соціально-психологічних і правових відносин суб'єкта й об'єкта управління. В основі цих відносин лежать принципи, методи і форми впливу на інтереси, діяльність працівників з метою максимального використання їх.

Персонал займає ведуче місце в системі керування підприємством. Тому проблема мотивування персоналу та формування ефективного мотиваційного механізму зокрема відіграють вирішальну роль в процесі управління підприємством, і все більше уваги приділяється удосконаленню саме корпоративної культури, як основному фактору впливу.

Невирішені частини проблеми. Результати аналізу існуючих наукових підходів доводять, що проблема розробки та удосконалення мотиваційного механізму, що має діяти в процесі стратегічного управління підприємством вимагає подальших досліджень. Мало хто ставить як пріоритетний фактор впливу на мотиваційний механізм корпоративну культуру підприємства. Актуальним є підвищення ефективності та дієвості мотиваційного механізму у стратегічному управлінні підприємством на основі загальної оцінки ефективності системи стратегічного управління підприємством.

Аналіз досліджень і публікацій. Дану тематику широко досліджували ряд іноземних та вітчизняних науковців. Серед них слід відзначити наступних: А. Сміт, Ф. Тейлор, Г. Гант, Ф. Гілберт і Л. Гілберт, Г. Емерсон., М.Мексон, М.Альберт, Ф.Хедоури, П.Дойль, В. Дедекаєв, М. Збарський, М. Карлін, В.Рябоконь, С. Шапіро, Г. Климко, В. Несторенко, О. Каніщенко, Бевз В.М., Злупко С.М., Мартиненко Н.М., Мельник О.Г., Скибінський С.В., Жеманюк А.П., Пасенко Н.С., Леонова Ю.О. та інших. Не зважаючи на таке широке коло дослідників, залишається багато проблем і невирішених питань, що зумовлене постійною зміною потреб працівників та кризовими явищами, що виникають в країні. В цілому наукові дослідження, що присвячені мотивуванню в системі стратегічного управління були зосереджені на питаннях дослідження узагальненої ефективної системи мотивування персоналу. Поза увагою науковців залишилась побудова мотиваційного механізму, як основи ефективної діяльності підприємства. Відсутній комплексний підхід до дослідження факторів впливу на його формування та дієвість, та впливу корпоративної культури зокрема.

Метою статті є дослідження впливу корпоративної культури на ефективність мотиваційного механізму в процесі стратегічного управління підприємством та розробка практичних рекомендацій щодо формування мотиваційного механізму.

Основні результати дослідження. Корпоративна культура підприємства - це система колективно поділених цінностей, переконань, традицій і норм поведінки працівників. Вона виражається в символічних засобах духовного й матеріального оточення людей, що працюють у даній організації [5].

Згідно з Хаєтом Г.Л. та Єськовим О.Л. корпоративна культура розглядається як могутній і потужній інструмент управління персоналом. Вона забезпечує довготривалий успіх підприємства на ринку товарів і послуг. Її розвиток сприяє гуманізації усіх сфер діяльності, формуванню високої національної ідеї [11]. 

З цим не можна не погодитись, адже якщо брати до уваги те, що корпоративна культура лежить в основі управління персоналом кожним підприємством, то стає очевидним, що вона виступатиме підґрунтям для формування мотиваційного механізму або системи мотивування на підприємстві.

Корпоративну культуру підприємства характеризують такі чинники як принципи та цінності працівників (статус підприємства, власний статус, просування по службі), впевненість (у підприємстві, в керівництві, віра в успіх, віра у свої сили, підтримка команди), комунікації (культура спілкування та зручність обміну інформацією), відповідальність (поділ праці, вміння розставляти пріоритети та розраховувати час, якість виконання поставлених завдань), толерантність (взаємини між різними категоріями працівників, вирішення конфліктних ситуацій), розвиток (навчання, підвищення кваліфікації), образ (зовнішній вигляд, діловий стиль, уявлення про працівника, поведінка).

На сьогоднішній день корпоративна культура підприємства відіграє все більшу роль в управлінні підприємством. Вона є фактором його конкурентоспроможності, фактором успіху, запорукою ефективності діяльності, а іноді і основою виживання. Корпоративна культура відрізняється ще й тим, що їй притаманні швидкі зміни (вона може змінитися протягом року, іноді – протягом одного-двох місяців). Все це призводить до того, що формування корпоративної культури має чітко виражену орієнтацію на майбутнє. Адже у наш час, коли підприємства вимушені виживати в умовах нестабільного економічного та політичного становища, успіх компанії тримається на відповідальності та цілеспрямованості працівників, які досить часто вимушені працювати в умовах невизначеності та нестабільності. В таких випадках корпоративна культура підприємства стає основою для колективізму та командного духу, що дозволяє співробітникам проявляти ініціативу та творчість. Саме тому підприємства приділяють найбільшу увагу створенню та розвитку корпоративної культури в процесі стратегічного планування та стратегічного управління.

На думку Костусєва О., стратегічне управління являє собою реалізацію концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності організації, що дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) організації та приводити їх у відповідність шляхом розробки та реалізації системи стратегій («стратегічного набору») [7].

Для підприємств України, які приділяють високу увагу стратегічному управлінню, на сьогоднішній день притаманні характерні переваги та недоліки (Табл. 1).

Таблиця 1.

Основні особливості стратегічного управління

підприємств України

з/п

Підсистема стратегічного управління

Переваги

Недоліки

1

Стратегічне управління маркетингом

  • вдало розроблена стратегія маркетингу;

  • помітні результати у діяльності;

  • постійне поновлення та вдосконалення поточних цілей маркетингової спрямованості.

  • часткове невиконання поставлених цілей;

  • розпорошеність у встановленні та фор-мулюванні поточних цілей.

2

Стратегічне управління персоналом

  • надання можливості кар’єрного росту;

  • висока плинність кадрів;

  • часткове незадоволен-ня персоналу;

  • недосконалість моти-ваційного механізму;

  • присутність некволі-фікованих працівників;

  • досить помірна заробітна плата;

  • неможливість стрім-кого кар’єрного росту;

  • недостатній рівень інформованості працівників.

3

Стратегічне управління виробництвом

  • налагоджений процес;

  • чіткий обмін інформацією;

  • використання нових технологій;

  • частково уповільнений процес;

4

Стратегічне управління фінансами

  • чіткий обмін інформацією;

  • створення фінансу-вання нових перспек-тивних проектів;

  • частково уповільнений процес;

5

Стратегічне управління інноваціями, соціальною сферою та іншими функціональними сферами

  • миттєве реагування на зміни у технологічному процесі;

  • постійне оновлення бази та пошук нових перспективних партнерів та клієнтів;

  • створення та фінан-суваняня нових перспективних проектів;

  • частково уповільнений процес;

Як видно з таблиці, найбільша кількість труднощів виникає саме у стратегічному управлінні персоналом. Більшість з цих проблем покликаний розв’язати ефективний мотиваційний механізм, що має діяти на підприємстві.

Не можна не брати до уваги те, що вчені та науковці і досі не мають спільної думки з приводу понять «мотив», «мотивація» та «мотивування». На нашу думку, найбільш вдалим є визначення Кузьміна О.Є., що мотив – внутрішньо усвідомлене спонукання до дій [8]. Оскільки ми вважаємо, що мотивація – це також поняття, яке відображає внутрішній стан людини, то ми погодимося з науковцями Гріфіном та Яцурою, що мотивація – це сукупність чинників, які зумовлюють поведінку людей [2].

Щодо поняття «мотивування», ми погоджуємося з думкою Кузьміна, що мотивування – це вид управлінської діяльності, який забезпечує процес спонукання себе та інших працівників на діяльність, що спрямована на досягнення особистих цілей та цілей організації [8]. Мотивування як одна з основних загальних функцій управління на сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні, набуває визначального характеру.

Такі сучасні науковці як П.Дойль та Б.Карлоф, стверджують, що мотиваційний механізм персоналу на підприємстві повинен розроблятися спираючись на стратегічні пріоритети компанії [3,6]. А визначення мотиваційних пріоритетів вкрай важливі для подальшого удосконалення стратегічного управління підприємствами. Процес створення мотиваційного механізму в стратегічному управлінні підприємствами неможливий без адаптивного вибору напрямів мотивування, а також без передбачення ступеня мотиваційних впливів на всіх рівнях менеджменту, які повинні забезпечити підвищення ефективності стратегічного управління підприємством.

Розвиток мотивування в стратегічному управлінні підприємствами поки що стримується кризовими явищами, недостатнім розумінням керівництва її важливості, невмінням визначати мотиваційні пріоритети на конкретному етапі розробки або реалізації стратегії та невміння розглядати мотиваційний механізм, як ряд факторів, що одночасно впливають на діяльність підприємства. Ефективний мотиваційний механізм в стратегічному управлінні підприємствами стримується і деякими ментальними особливостями працівників, відсутністю у них підприємницьких якостей.

Для вирішення цих проблем і повинна функціонувати та розвиватись корпоративна культура, яка буде спрямована на підтримання у працівників впевненості у тому, що вони «роблять вірну справу». Саме корпоративна культура, як основа мотиваційного механізму сприяє встановленню стратегічної налаштованості працівників, що призводить до підвищення продуктивності їх праці та до оптимізації стратегічного управління в цілому.

Говорячи про стратегічну налаштованість та стратегічне мислення персоналу на сьогоднішній день в Україні, можна зробити кілька висновків. По-перше, якщо раніше зміни як економічні, так і політичні, так і соціальні відбувалися не досить часто, працівники були впевнені у тому, що їх праця корисна і буде корисною тривалий час. Що стосується сьогодення, то у наш час постійних змін нажаль значно зменшились впевненість людей у майбутньому. Майже непомітне їх бажання самовдосконалення. Працівники підприємств досить часто навіть не намагаються досягти певних результатів. Лише одиниці отримують задоволення від праці. Досить невтішним є той факт, що керівниками все менше уваги приділяється внутрішньому світу людини на підприємстві. Але саме ці прості, але дуже важливі чинники мають велике значення. Перспективний керівник, який має на меті вдало реалізовувати стратегію діяльності свого підприємства, повинен мати постійний і задоволений персонал, завжди враховувати психологічний світ працівників, які працюють на його підприємстві. Саме для цього він використовує свої знання про корпоративну культуру, яка є основою для мотивування, що є одним з найважливіших моментів в організації праці на підприємстві в процесі стратегічного управління (Рис.1.).

На підприємствах, в яких сформована ціннісна корпоративна культура, мотиваційний механізм відображатиме гармонійне поєднання стимулюючих та мотивуючих заходів. В таких підприємствах не буде зроблено типової помилки переважання тільки стимулюючих заходів (адже це призводить до того, що не задовольняються потреби працівника у самовираженні тощо) або ж тільки мотивуючих (оскільки в цьому випадку плинність кадрів може підвищуватися через неконкурентоспроможну заробітну платню).

Рис. 1 – Вплив корпоративної культури на ефективність стратегічного управління підприємством

У поєднанні мотиваційних і стимулюючих заходів основними все ж залишатимуться мотиваційні. Корпоративна культура, що її включає механізм управління мотивуванням персоналу, є міцнішою основою, ніж матеріальне стимулювання. Таке підприємство зможе вижити у важкі кризові часи, що навряд чи вдасться підприємству, де основою зацікавленості в праці працівників є тільки високі зарплати і премії. Крім того, практичний досвід найбільш успішних компаній в області кадрової стратегії підтверджує те, що корпоративна культура і ціннісні орієнтації куди важливіші за матеріальні винагороди і інші стимулюючі засоби [9].

Корпоративна культура як основа мотиваційного механізму сприяє розвитку у працівника самовіддачі. І якщо працівники самі ставлять перед собою цілі та роблять все можливе для їх реалізації, вони будуть працювати більш плідно та енергійно. Якщо ж і керівник приділяє цьому увагу та формулює зі співробітниками цілі, досягнення яких піддається виміру за рівнем і термінами виконання, це значно збільшує продуктивність праці відділу або підприємства в цілому. Як наслідок відбувається підвищення ефективності стратегічного управління підприємством.

Слід також пам’ятати, що оскільки головна мета корпоративної культури, як основи формування мотиваційного механізму – це забезпечення прибутковості підприємства методом оптимізації управління персоналом, забезпечення лояльності та толерантності працівників, виховання сприйняття підприємства як власного дому, вирішення питань без конфліктів; то важливо, щоб усі зміни, які відбуваються на підприємстві та стосуються безпосередньо співробітників приймалися за їх безпосередньої участі у них. Це сприятиме постійній оптимізації мотиваційного механізму підприємства. Адже за таких умов можливе створення такого стану підприємства, що буде мати самостійний розвиток.

Висновки та перспективи подальшого розвитку. Задля створення ефективного мотиваційного механізму, на нашу думку, мають бути чітко розмежовані мотиваційні фактори та стимули, які мають встановлюватись лише відповідно до попередньо проведених досліджень. Керівництво підприємств має приділяти значну увагу корпоративній культурі, як основі формування мотиваційного механізму у стратегічному управлінні підприємством. Для того, щоб працівники були ознайомлені з тими перспективами та перевагами, що їх чекають у тому випадку, якщо вони будуть сумлінно якісно працювати у своїй компанії на стратегію, доцільно було б регулярно проводити мотиваційний моніторинг задля виявлення ставлення працівників до існуючого мотиваційного механізму на підприємстві та їхні пріоритети та мотиваційні фактори, що дозволять їм зорієнтуватися у своїй праці на перспективу, відповідно до цього змінюватимуться і певні аспекти корпоративної культури підприємства. Перспективи подальшого розвитку у цьому напрямку вбачаються у формулюванні конкретних пропозицій щодо формування мотиваційного механізму у стратегічному управлінні підприємством.

Використані джерела інформації:

  1. Верхоглазенко В. Система мотивации персонала. - Консультант директора, №4, 2002

  2. Ґріфін Р., Яцура В. Основи менеджменту: Підручник / Наук. ред. В.Яцура, Д.Олесневич. - Львів: БаК, 2001. - 20 с.

  3. Дойль П. Менеджмент: стратегия и тактика / Пер. с англ.; Под. ред. Ю.Н. Каптуревского. - СПб.: Питер, 1999. -560 с.

  4. Друкер П. Клаccические работы по менеджменту – М.: Альпина, 2010. – 220 с.

  5. Задихайло Д.В. Корпоративне управління: Навч. Посібник / Кібенко О.Р., Назарова Г.В. – Харків: ЕСПАДА, 2003. – 688 с.

  6. Карлоф Б. Деловая стратегия / Пер с англ.; Науч. ред. и авт. послесл. В.А. Приписнов. - М.: Экономика, 1991. -239 с.

  7. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України, №7, 2003.

  8. Кузьмін О.Є.Основи менеджменту:Підручник. / Мельник О.Г./ -К.: Вид-во «Академвидав», 2003. – 416 с. (Альма-матер)

  9. Присенко Г. Прогнозування соціально-економічних процесів: Навч. посіб./ Равікович Є. — К.: КНЕУ, 2005.

  10. Фомичев С. Стабильность — признак майстерства/Скачков И., Уразлина О. - Методы менеджмента качества, №7, 2005.

  11. Хаєт Г.Л. Корпоративна культура: Навч. посібник/ О.Л. Єськов, Л.Г. Хаєт, CB. Ковалевський, О.А. Медведєва, В.І. Кулійчук, Е.В. Яшина. Київ: Центр навчальної літератури, 2003. — 403 с. 

  12. Эдерсхейм Э. Х. Лучшие идеи Питера Друкера – С-Пб.: ПИТЕР, 2011. – 384 с.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК 35.08 Александр ТУРЧИНОВ,

заведующий кафедрой государственной

службы и кадровой политики Российской

академии народного хозяйства и государственной

службы при Президенте РФ,

доктор социологических наук, профессор,

Заслуженный деятель науки Российской Федерации

КАДРОВАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ РОССИИ:

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМЫ

Автором піднята рідко обговорювана тема - ризики та загрози стану кадрового потенціалу країни і забезпечення кадрової безпеки суспільства та держави. Проаналізовано політичні, економічні, соціальні фактори, що впливають на формування конфліктогенного потенціалу кадрової політики. Наведено порівняльний аналіз основних підходів до формування якості кадрового забезпечення безпечного суспільного розвитку.

Автором поднята редко обсуждаемая тема – риски и угрозы состоянию кадрового потенциала страны и обеспечение кадровой безопасности общества и государства. Проанализированы политические, экономические, социальные факторы, влияющие на формирование конфликтогенного потенциала кадровой политики. Приведен сравнительный анализ основных подходов к формированию качества кадрового обеспечения безопасного общественного развития.

The author raised rarely discussed topic - the risks and threats of human potential and ensure that human security of society and state. Analyzed the political, economic and social factors affecting the formation of conflict-potential staff policy. A comparative analysis of the main approaches to the development of quality human resources for safe social development.

Постановка проблемы. Тема, о которой пойдет речь, очень редко обсуждается учеными, еще реже – практиками: это риски и угрозы, связанные с деятельностью, имеющей отношение к кадровой политике, состоянию кадрового потенциала общества. В большей степени в поле зрения попадают либо отдельные ее аспекты, либо смежные или производные от нее проблемы: старение трудоспособного населения, качество образования граждан, дисфункция системы государственного и муниципального управления, коррупция, снижение научно-педагогического или промышленного потенциала общества и другие.

Формирование цели. Целью данной статьи является постановка проблемы кадровой безопасности России, в частности, определение факторов, оказывающих на неё существенное влияние.

Изложение основного материала.

На высших уровнях государственной власти внимание акцентируется на проблеме так называемого «кадрового голода». Об этом заговорили административная и политическая элиты, но есть опасения, что интерес будет исчерпан очередной кампанией. А это, как правило, случается тогда, когда слова произнесены, проблема обозначена, а механизмы ее разрешения не созданы (кому-то их создавать или не хочется, или не можется по причине непрофессионализма).

Устоялось мнение, что безопасность общества, государства, личности зависит от того, каково качественное состояние экономической, военной, экологической, информационной и других видов безопасности. Это вряд ли кто отрицает. Но почему-то забывается, что все перечисленные структурные компоненты – это производные деятельности человека. Они зависят от количественных и качественных характеристик профессионального потенциала государства, отрасли, механизмов их воспроизводства и востребования, а именно от: уровня культуры, ментальности, образования и благосостояния граждан страны; состояния количественных и качественных характеристик трудового потенциала, прежде всего его общей и профессиональной трудоспособности; качества и количества занятого населения и кадров, непосредственно производящих состояние структурных компонентов безопасности; наличия в обществе механизмов, которые приводят в действие меритократические «карьерные лифты» для достойных граждан; уровня кадровой культуры субъектов управления (в первую очередь руководителей); развитости институтов гражданского общества, способных блокировать продвижение во власть людей бесталанных, безнравственных, противостоять волюнтаризму и протекционизму, господству в кадровой политике, и прежде всего в системе государственного и муниципального управления, принципов личной преданности, землячества, родственных связей и др.

На наш взгляд, назрела острая необходимость заявить наряду с признанными еще об одном виде безопасности, связанном с качественными и количественными характеристиками состояния кадрового потенциала общества, механизмами его воспроизводства и востребования, – о кадровой безопасности общества и государства.

Словосочетание «кадровая безопасность общества» нечасто встречается в научной литературе, а если и используется, то в основном для характеристики рисков и опасностей, а также безопасности, которую продуцирует персонал организации. Представляется, что понятие «кадровая безопасность общества» значительно шире. За ним стоит явление, которое можно определить как состояние общества, достигаемое посредством деятельности, направленной на формирование качественных и количественных характеристик профессионального потенциала трудоспособных граждан, обеспечивающих сохранение целостности и развития общества, суверенитет государства, отсутствие рисков потери самодостаточности в различных отраслях науки, техники, образования, промышленности, сельского хозяйства, военной, духовной и в иных сферах деятельности. Это, по существу, защищенность общества от угроз посредством эффективной государственной кадровой политики, региональной государственной кадровой политики, муниципальной кадровой политики, кадровой политики организации.

Можно вычленить и ряд других признаков, состояний и процессов профессионального потенциала трудоспособных граждан, которые призваны снижать риски, способные привести к деструктивным явлениям в социально-экономическом, культурном, политическом состоянии общества и государства.

Отметим, что все риски, которые по своей природе носят социальный характер, это результат профессионализма человека – и того, кем управляют, и того, кто управляет, причем иногда очень высокого, но деструктивного уровня. Ведь только угрозы природного характера, которые следует рассматривать как обстоятельства непреодолимой силы, не являются человеческим творением (хотя и в некоторых из них может косвенно прослеживаться «человеческий след»). Все остальные условия и факторы, создающие опасность жизненно важным интересам личности, общества и государства, – плоды рук и ума человека, тех, кого принято считать специалистами, персоналом, кадрами, конструктивными или деструктивными профессионалами и т. д. Следует не упускать из поля зрения и еще более глубокую и многопластовую проблему, смысл которой можно сформулировать так: ментальность субъектов и объектов в сфере кадровой политики является одним из укорененных в отечественной культуре факторов рисков и угроз многим модернизациям и реформам в России на протяжении не одного столетия.

Без преувеличения можно сказать, что невнимание к качеству кадрового потенциала общества, уровню профессионального развития человека, механизмам воспроизводства и реализации его деловых качеств, защищенности интересов профессионалов и защищенности общества от непрофессионалов (и тем более – от деструктивных профессионалов), то есть к тому, что составляет содержание государственной кадровой политики, создает реальную угрозу безопасности общества.

Кадровая безопасность проявляется как через прямые, так и через косвенные степени рисков, угроз, потерь. Например, косвенные потери могут быть результатом неудовлетворенности ожиданий граждан от высоких трат на профессиональное образование, от реальных карьерных планов, наличия или отсутствия социального статуса конкретного человека. В этом же ряду можно рассматривать и назначение начальников, не соответствующих требованиям должности. Это творцы «кадровой серости», под стать себе они подбирают «серость», гасят, гробят потенциал других или «живут» за счет интеллектуальных и профессиональных способностей своих «гибких» подчиненных, ибо профессионалы, которые в ладах с нравственностью, люди с высоким чувством собственного достоинства, стараются держаться от них подальше. Да и «творцам серости» профессионалы, как правило, не очень нужны.

Прямые угрозы и риски кадровой безопасности общества могут быть связаны с уничтожением научных школ, ликвидацией или неточным прогнозом необходимых для развития общества научных и образовательных направлений, по которым должен готовиться кадровый потенциал страны. Большие потери несет общество от эмиграции ведущих ученых, специалистов, высококвалифицированных рабочих, деятелей культуры и других профессионалов. Такой ущерб может быть выражен не только в качественных, но и в количественных показателях.

Не меньшие реальные угрозы и риски для развития общества влечет за собой устоявшаяся тенденция старения профессорско-преподавательского корпуса. Кадры вузов выполняют одну из ключевых социальных функций –связующей нити между профессиональным опытом прошлых поколений и настоящих. Они аккумулируют и передают опыт и профессиональную культуру. Если этот слой теряет свое качество (простите, естественно стареет), снижается его креативный потенциал, утрачивается способность воспринимать инновации – значит, истощаются ресурсы приращения темпов социального и профессионального опыта, возникают проблемы адекватности новым вызовам и задачам общественного развития.

Если не переломить сложившуюся ситуацию в ближайшее время и одновременно не сделать ставку на молодежь в будущем, то у кого же она должна учиться в настоящем? Неужели будем обращаться к опыту Петра Первого? Он, как известно, получив почти за полтора года (с марта 1697 г. по 25 августа 1698 г.) представления о жизни, быте, развитии промышленности, архитектуры, судостроения, медицины, военного дела в европейских государствах, понял, что «кадровый голод» может быть решен относительно быстро. Эта уверенность была связана с «великим посольством» в европейские государства. «Великое посольство» можно назвать одной из первых целенаправленных акций, которую по праву следует признать осмысленной государственной кадровой политикой, то есть деятельностью, ориентированной на качественное изменение правящей элиты, создание слоя профессионалов в различных отраслях промышленности, науки, образования, искусства, инициирование ускоренного развития системы профессионального образования. Думаю, что, к сожалению, такое повторить уже невозможно. Главное сейчас – не растерять лучшее, что еще осталось.

Особые риски и угрозы для полиэтнических обществ составляют неинституциализированные кадровые процессы и отношения. Назовем лишь некоторые социальные факторы, таящие в себе потенциал серьезных социальных конфликтов и угроз: дисбаланс в кадровом составе в системах социального управления, сферах профессиональной деятельности; низкий уровень знания культуры, традиций, религиозных верований этнических обществ, особенно государственными и муниципальными служащими; обособленность, замкнутость в полиэтнических сообществах образовательных структур, культивирующих этническую исключительность.

Как косвенные, так и прямые угрозы и риски несут в себе импульсы снижения приращения профессионального опыта, профессиональной культуры организации, государства, общества.

Нет необходимости доказывать, что профессионализация видов деятельности, так же как и овладение человеком профессией, имеет свои закономерности. Чем больше профессионалов, тем гуще, образно выражаясь, тот «профессиональный бульон», в котором формируется будущий специалист, тем выше темпы приращения профессионализма. И чем ниже уровень профессиональной культуры организации, тем больше времени и усилий нужно для передачи опыта и мастерства от старших поколений к последующим для овладения и приращения ими профессионального опыта, тем больше требуется людей, чтобы решать насущные задачи. Зачастую низкий уровень профессиональной культуры организации является одной из причин роста численности персонала.

С практической стороны осмысление процессов, происходящих в настоящее время в сфере профессионального труда, позволяет сформировать систему и механизмы, которые призваны обеспечить востребованность поистине важнейшего национального ресурса общества – профессионального опыта людей. Сегодня есть либо робкое понимание, либо громкие декларации, что профессионал – это ценность. Но не создавая механизмы для реализации этой ценности, общество теряет ее и тем самым создает предпосылки для появления рисков и угроз кадровой безопасности. Талантливые профессиональные работники находят применение в других странах, в непрофильных для них сферах деятельности. Общество и в том и в другом случае несет прямые и, как правило, трудновосполнимые потери.

Наглядным примером является ситуация с кадровыми процессами и отношениями в государственной гражданской службе. В настоящее время создана неплохая законодательная и нормативная правовая база. В этой сфере более 80% имеют высшее профессиональное образование – один из самых высоких показателей. Нельзя сказать, что все они слабо подготовлены. Однако высокоэффективной работы не наблюдается. Социальные патологии – коррупция, протекционизм, инфантилизм, бюрократизм и другие – стали хроническими. Почему? Прежде всего потому, что организационная культура не стимулирует трудовую отдачу, профессионализм не востребован. Уровень кадровой культуры отдельных руководителей граничит с никем и ничем не блокируемым протекционизмом, ценность профессионализма носит демонстративный характер. Пульт управления меритократическими «карьерными лифтами» для неординарных и высоконравственных профессионалов находится в руках тех, кто ориентирован на антиценности – личную преданность, исполнительскую безропотность и другие качества работников, фактически имеющие признаки профнепригодности.

При этом персональной ответственности у руководителя за подобное окружение – практически никакой. В такой среде настоящий специалист долго не задерживается, а организационная культура не обогащается профессиональной культурой и опытом. Интенсификация работы здесь возможна только за счет прироста численности персонала. Прописанные в законодательных нормах кадровые технологии – конкурсное замещение должностей, аттестация, квалификационный экзамен, резерв, ротация и другие – применяются неэффективно. Повышение квалификации, профессиональная переподготовка, стажировка, подготовка кандидатских и докторских диссертаций практически не влияют на карьеру государственного служащего. В большей степени это или его личное дело, или формальное выполнение плана профессионального развития государственного органа.

Организационный механизм кадровой политики государственного органа – кадровые службы зависимы от низкого уровня правовой и кадровой культуры руководителя, волюнтаризма. Сами эти подразделения имеют статус обеспечивающих, наравне с хозяйственными, транспортными, финансовыми (без всякого принижения роли последних), тем самым уравниваются по ценности их объекты управления (люди = машины = канцтовары = финансы). Острая проблема – низкий уровень профессиональной культуры работников самих кадровых служб, слабая подготовка профессионалов для кадров – специалистов по направлению высшего профессионального образования – «управление персоналом». В целом система управления государственной службой не эффективна. Упомянутый в законодательстве федеральный орган по управлению государственной службой не создан. Как следствие всех этих препон – низкая мотивация государственных служащих, высокая текучесть (по сути, реализуется принцип «продуваемости» в системе, за который ратовали в 90-х годах прошлого века некоторые политики), неэффективная система контроля состояния кадровых процессов и отношений, выполнения законодательства о государственной службе.

Практически не существует внутренних механизмов защиты профессиональных интересов государственных служащих, а также общественного воздействия на нравственные отношения в среде государственных служащих. В общественном мнении чиновник воспринимается чуть ли не как средоточие пороков. Только ленивый редактор или корреспондент не пнет чиновника. Но, представляя общественному мнению государственную и муниципальную службу в неприглядном виде, не усиливают ли СМИ мотивацию тех, кто действительно хотел бы прийти в эту систему исключительно для того, чтобы творить неблаговидные дела? Думаю, что не брать это во внимание нельзя. А значит, возрастают и риски прихода в публичное управление не самых лучших работников. Поэтому хулить все и всех в госслужбе – не самое продуктивное занятие. К тому же не надо забывать истину: государственные служащие – это зеркальное отражение состояния общества.

Качество кадрового обеспечения задач безопасного общественного развития – важнейшая и неотъемлемая функция государства. Регулирование процессов должно воплощаться в государственной кадровой политике, в том числе и в системе государственного и муниципального управления. Но до сих пор концептуальных, системных, стратегических, нормативно закрепленных позиций государства по отношению к кадровому потенциалу как важнейшему национальному достоянию нет. Существуют лишь отдельные элементы.

Анализ теории и практики кадровой политики позволяет выделить несколько устоявшихся подходов в этом виде деятельности и отношений: корпоративный идеологический, деятельностный.

Корпоративный подход. Нередко его сердцевину составляет клановый принцип, который проявляется в большом многообразии форм – от семейственности, землячества до криминального патронажа над должностями. Все кадровые отношения в корпоративной по природе политике заражены вирусом протекционизма, коррупции, правового уклонизма и нигилизма. Управленческие конструкции, функционирующие в полиэтнических социумах, да еще и в регионах с высоким уровнем безработицы трудоспособного населения, неизбежно продуцируют многообразные симптомы организационных и кадровых патологий, поскольку требуется вписать в систему «своих».

Корпоративный патронаж должностей, монополизация сфер экономической деятельности, профессий нередко становятся причиной социальных конфликтов в субъектах Российской Федерации, которые могут использоваться для эскалации деструктивных процессов. Этот подход в системе государственного и муниципального управления, особенно в полиэтнических и депрессивных регионах, нередко приводит к политическим кризисам, становится источником конфликтов, обладает высоким деструктивным потенциалом и таит реальную угрозу общественным интересам и национальной безопасности в целом.

Поэтому слабость правовых, организационных, управленческих и нравственных основ государственной кадровой политики создает благоприятные условия для разгула волюнтаризма, протекционизма, непотизма (семейственности, кумовства), трайболизма (местечковости, клановой вражды) и оборачивается девальвацией профессионализма и прямыми экономическими потерями.

Идеологический подход. Он связан с кадровой политикой партий, социальных групп, сформированных на определенных ценностях, верованиях, идеологических установках. Сюда же следует отнести и кадровую политику как некую вынужденную неизбежность, выстраиваемую с учетом неформального лидерства тех или иных политических, идеологических, религиозных и иных авторитетов. Этот подход способен создавать риски и угрозы, если устанавливается бесконтрольная монополизация кадрового пространства всех сфер деятельности общества одной политической структурой или социальной группой. Рано или поздно последствия такого подхода приведут к рискам и угрозам нестабильности в общественных отношениях, а недавняя наша история свидетельствует и о трагедиях.

Деятельностный подход. Его ценность состоит в том, что в кадровой политике приоритет отдан профессионализму, деловым и нравственным качествам персонала. Существенным образом ограничена и введена в правовое поле функциональная структура субъекта кадровой политики. Контроль за ней, особенно в сфере публичного управления (государственные, муниципальные органы, государственные и муниципальные учреждения и организации), осуществляется не только правоохранительными органами, но и законодательными, СМИ, самоорегулируемыми профессиональными сообществами, политическими партиями. Действуют эффективные механизмы карьеры, установлены и понятны критерии оценки персонала. В выработке и реализации кадровой политики, в процессах принятия кадровых решений определены место, ответственность и механизмы воздействия институтов гражданского общества, причем все это не только декларировано в нормативных документах. Существуют действенные механизмы восхождения на управленческие вершины профессионалов, с присущими им высокими нравственными качествами, добившихся реальных результатов в видах деятельности, получивших публичную оценку.

Именно деятельностный подход к кадровой политике субъектов управления обладает минимальными рисками для кадровой безопасности и общества и организации. Обоснованная, нормативно и организационно обеспеченная государственная кадровая политика Российской Федерации может стать важнейшим ресурсом позитивных социальных трансформаций, модернизационного развития всех сфер общества.

С учетом повсеместной унификации процессов и последствий, которые характерны для конкурентной борьбы многих стран за профессионалов, кадровый потенциал других стран, есть все основания вести речь о кадровой глобализации. Ее появление стало заметно с осознанием в промышленно развитых странах неоспоримого приоритета ценности профессионализма перед любыми другими составляющими экономических процессов. Глобализация открыла возможности привлечения специалистов из различных стран и концентрации уникальных кадров на прорывных направлениях науки, техники, технологий. Стало реальным существенное сокращение затрат на подготовку профессионалов и весьма быстрое приращение интеллектуального ресурса своей собственной страны, а также воздействие на состояние кадрового потенциала других стран, причем как положительное, так и отрицательное.

Действительно, в условиях глобализации, с учетом высоких темпов обновления профессиональных знаний и значительной длительности подготовки специалистов, выгоднее стало заниматься кадровым паразитированием, чем вкладывать собственные ресурсы в воспитание своих научно-педагогических кадров, научных, профессиональных и технологических школ.

Как относиться к тому, что зарубежные государства выстраивают кадровую политику с использованием кадрового потенциала России и других стран? С одной стороны – это неизбежность, которая сопровождает общество с разной интенсивностью практически на всем протяжении его истории. Факты привлечения иностранных граждан, обладающих неординарными способностями, известны еще из истории древнего мира. Они связаны и с миграцией ученых, и с любителями повоевать за деньги.

Масштабы и интенсивность сегодняшней диффузии кадрового потенциала различных государств несопоставимы с прошлым и обусловлены многочисленными социальными факторами, в том числе и интеграционными процессами. И это тоже неизбежность. Унификация цивилизационных процессов существенным образом расширяет возможности человека реализовать свои способности и интересы в сфере профессионального труда. С другой стороны, глобализация в этой сфере – форма прикрытия эгоистических интересов ушедших вперед в своем развитии промышленно развитых государств. Особенно это проявляется в состязательности стран за привлечение иностранного кадрового потенциала. По сути социокультурная интеграция процессов кадровой политики промышленно развитых стран на рубеже XX–XXI веков оказалась наиболее эффективным средством влияния на важнейшую ценность общества – человека, профессиональный потенциал государства.

C помощью форм и способов кадровой глобализации можно добиться не только концентрации мастеров на том или ином направлении профессиональной деятельности той или иной страны, но и замедления темпов профессионального развития конкурентов, снижения уровня образования граждан, утончения слоя грамотного населения, спровоцировать массовый выезд из страны крупных ученых, деятелей культуры и других категорий квалифицированных работников. Это резко снижает интеллектуальный и профессиональный потенциал любого общества. При этом не только увеличиваются интеллектуальные и профессиональные потери, но и возрастают риски и угрозы его национальной безопасности.

Как известно, миграция населения как социальное явление в прошлом, да во многом и в настоящем вызывается многочисленными социальными, политическими, климатическими, военными и иными факторами. Она в большей степени явление спонтанное. Однако миграция профессионалов в условиях глобализации, как правило, менее спонтанна и более управляема, поскольку объектом внимания заинтересованных стран, организаций становятся носители профессиональных ценностей, профессионального капитала – знаний, открытий, научных и технологических разработок, достижений научных школ. Поэтому с точки зрения воздействия на кадровый потенциал, например, слаборазвитых стран, глобализацию можно рассматривать и как форму его истощения, снижения качества. Конкурентные преимущества государства для профессионалов становятся мощным фактором состязательности за профессиональный потенциал других государств. Это цивилизационная данность. Она имеет для слаборазвитых, развивающихся стран и особенно стран с печатью «ресурсного проклятия» далеко идущие последствия как для их суверенитета, специализации в международном разделении труда, так и для сохранения культурного кода, развития науки, образования.

По сути, кадровая глобализация может рассматриваться как инструмент борьбы за мировой профессиональный потенциал, как форма ожесточенной конкуренции за мировое лидерство в различных областях науки, техники, технологий. И именно поэтому она представляет собой фактор угрозы национальной безопасности для многих стран.

Кадровая глобализация оценивается неоднозначно. Ее инструменты, способы, субъекты, объекты воздействуют на лучшие «мировые мозги» повсеместно, а условия для их востребования – локально. Не все страны могут выступать в качестве субъектов этого процесса и создать условия человеку и конкурентные преимущества для реализации его профессионального потенциала, способностей. Но там, где такие условия есть, – это достижение и достояние человечества. И в этом смысле кадровая глобализация оказалась выгодна не только промышленно развитым странам, создающим локальные преимущества для талантливого, образованного человека, который не востребован дома, но и ему самому. Она оказалась важнейшим стимулятором развития профессионального опыта человека, а в целом и общества. И упреки в адрес государств-локомотивов безосновательны.

В результате кадровой глобализации интеллект и профессионализм оказались в эпицентре мировой конкурентной борьбы. Шансы выиграть – у того, кто начал освобождаться от непотизма, трайболизма, землячества, кумовства, протекционизма, кадрового волюнтаризма и других кадровых «измов», а по сути, изменил философию отношения к человеку-профессионалу. Тот субъект кадровой политики, кто это понял, оценил и овладел хотя бы азами культуры профессионализации человека, пошел по пути создания конкурентных преимуществ для него, оказался в выигрыше. Эти преимущества стали работать по принципу пылесоса – втягивая в свое кадровое пространство лучших профессионалов со всего мира.

Неконкурентоспособность условий для людей знающих и умеющих в собственной стране – это, с одной стороны, угроза национальной самобытности народа, поскольку глобализация выступает как управляемая унификация социальной среды. А с другой, это шанс для других стран мобилизовать свои внутренние ресурсы для сохранения идентичности, выработать собственные механизмы саморазвития и выживания. Но при одном условии – если достаточно политической воли и ума сохранить эту самобытность с помощью собственного кадрового потенциала.

По всей видимости, человечество в XXI веке нашло новый способ передела территорий (природных богатств), подталкивания к вынужденной специализации стран с низким кадровым потенциалом в сборочные и/или сырьевые, перерабатывающие регионы, управляемости политикой государств. В прошлые века государства и империи слабели и уходили с исторической сцены в результате войн, конфликтов и/или деградации элит, никчемного государственного управления. А в недалеком будущем это можно делать с помощью механизмов управления кадровым потенциалом, снижением его качества, профилизации и специализации, селекции, наконец, оттоком наиболее профессиональных кадров за границу, поглощения ценных работников в собственной стране кадровым пространством других стран.

Кадровая глобализация не обязательно связана с истощением ресурсов из-за «утечки мозгов». Современные формы и способы интеграции, взаимопроникновения деловых и профессиональных культур, развития современных технологий коммуникации предоставляют огромные возможности использовать кадровый потенциал в интересах других стран с помощью лизинга и аутсорсинга. Это характерно для высокотехнологичных видов профессиональной деятельности, связанных прежде всего с IT-технологиями. К такому явлению нужно относиться как к новому социальному феномену. К его исследованию необходимо подойти комплексно. Важно осознать не только конструктивную роль кадровой глобализации, но и суть ее деструктивных сторон и последствий, разработать адекватные меры, снижающие риски кадровой безопасности страны. К числу таких рисков можно отнести предательство, непрофессионализм и деструктивный профессионализм персонала, при которых возникает неадекватность структуры профессионального опыта текущим и перспективным потребностям развития видов профессиональной деятельности. В одном ряду с ними стоят низкий уровень культуры управленческих кадров, недооценка ценности человека и его профессионального опыта. Риски усугубляются из-за отсутствия эффективных механизмов востребованности профессионалов и снижения последствий кадровой глобализации, этномонополизации профессиональных видов деятельности.

Содержание и эволюцию этих рисков в условиях кадровой глобализации необходимо тщательно исследовать и разработать адекватные меры их блокирования. Так, например, осознание промышленно развитыми странами ценности кадрового потенциала в условиях глобализации существенным образом повлияло на поиск форм, способов и механизмов его привлечения, формирования культуры управления кадровым потенциалом в целом. Чтобы увеличить капитализацию предприятий, не утратить первенство в высокотехнологичных производствах, не потерять рынки сбыта продукции, многие страны пошли на создание программ привлечения высококвалифицированных зарубежных специалистов. В соответствии с потребностями национальных рынков труда в профессиональных видах деятельности осуществляется управление притоком мигрантов по профессиональным группам, изменение миграционного законодательства, и прежде всего его либерализация для высококвалифицированных специалистов, ставятся жесткие преграды для мигрантов с низкой квалификацией.

В зарубежных промышленно развитых странах выделяются две важные тенденции снижения рисков кадровой безопасности, особенно характерные для систем публичного управления. Смысл одной из них состоит в том, что в государственном и корпоративном управлении создаются публичные эффективные механизмы селекции профессионалов, в первую очередь на высшие государственные должности и должности высших управленцев корпораций. Вторая – выражена в признании нравственной безупречности человека, сопоставимой с ценностью его профессионализма.

Зарождение и развитие обеих тенденций – это тоже характерная черта кадровой глобализации и ключевая, сущностная составляющая меритократического механизма. К сожалению, в отечественном публичном управлении о таких тенденциях, а тем более механизмах приходится только мечтать…

Благоприятная ситуация для многих стран Запада по привлечению специалистов из зарубежья сложилась в 90-е годы прошлого столетия в связи с распадом СССР. Неуправляемые, во многом трагичные трансформационные процессы этого периода вытолкнули из страны сотни тысяч высококвалифицированных специалистов. В то же время в Россию хлынула волна мигрантов из стран СНГ, не сравнимых с ними по уровню профессиональной подготовки.

В этот период интеллектуальный и кадровый потенциал России понес наиболее существенные потери. К большому сожалению, дать им точную оценку не представляется возможным, поскольку нет статистических наблюдений за динамикой ни интеллектуального, ни кадрового потенциала. Эти потери, как правило, комплексные: затраты на подготовку и последующее профессиональное развитие специалистов; упущенные выгоды для страны от результатов их работы; разрушение научных школ. Как следствие – снижение темпов приращения профессионального опыта в конкретных видах профессиональной деятельности, а то и просто утрата этого опыта, потребность в котором может быть компенсирована только за счет привлечения иностранных специалистов, консультантов, советников.

Известно, например, что научная школа формируется не менее 15-20 лет. Результаты ее работы способны коренным образом изменить окружающий мир, средства и объекты труда, формы коммуникации человека, его место в трудовом процессе. И если она разрушается, то качественные изменения в тех или иных профессиональных сферах человеческой деятельности не происходят за счет собственных возможностей страны. Она вынуждена заимствовать технологии и достижения в разных областях в других странах. А это уже и экономические потери. Инвестиции (в свои по природе инновации) приходится вкладывать в другие государства. Таких примеров только в недавней отечественной истории более чем достаточно.

Если эти виды потерь в определенной степени точности выражаются цифрами, то потерю репутации, престижа страны как места, где профессионал может и хочет реализовать свой творческий потенциал, материально оценить невозможно.

Философия ценности человека-профессионала потребовала сформировать новые компетентности для всех субъектов управления. Так же как появление денег порождает правила обращения с ними, так и включение в разнообразные виды деятельности профессионалов порождает установление требований (правил), которые становятся обязательными для исполнения и предметом изучения. В промышленно развитых странах в 50-е годы ХХ столетия возник новый вид профессиональной деятельности – «HR-human recurs», или «управление человеческими ресурсами».

В СССР зарубежные публикации о нем до начала 80-х годов прошлого века находились под грифом «Для служебного пользования», поскольку его содержание не укладывалось в действовавшие в тот период идеологические постулаты отношений между трудом и капиталом. В 80-е годы в отечественной литературе наравне с понятием «управление человеческими ресурсами» (что применительно к его способностям (качествам) было не корректно) стало употребляться понятие «управление персоналом» (УП), которым именовался вид деятельности, качественно отличающийся от повсеместно господствовавшей «кадровой работы». Его предметом становились профессиональные способности человека, условия их воспроизводства и востребованности. Этот вид деятельности призван коренным образом изменить качество кадровой культуры по отношению к человеку в целом и к профессионалу в частности, во всех звеньях управления организацией.

Заметим, что в России уже на начальном этапе перехода к рыночной экономике были приняты постановления Правительства РФ №1137 «Об организации работы в области подготовки кадров для рыночной экономики (4 ноября 1993 г. с изменениями от 7.10.1996 г.» и №796 «О мерах по содействию предприятиям в подготовке персонала на производстве» (6 июля 1994 г.), в которых ставились две основные задачи:

– объединить все службы организации, занимающиеся вопросами труда, под эгидой «службы управления персоналом»;

– начать подготовку специалистов по управлению персоналом для нужд экономики страны.

Таким образом, по сравнению с промышленно развитыми странами этот вид деятельности Россия признала как профессию с большим опозданием и в условиях глобализации рынков труда фактически оказалась не готова конкурировать в области профессионального управ­ле­ния собственным кадровым потенциалом. Первая кафедра по управлению персоналом появилась в одном из отечественных вузов в 1990 г. (ныне Государственный университет управления), а специализация «управление персоналом» в рамках специальности «менеджмент» – в 1993 г.

Междисциплинарный характер, сложность и многопрофильность вида деятельности, его широкая востребованность в новой системе трудовых отношений обусловили появление специальности «управление персоналом». В марте 2000 г. был принят государственный образовательный стандарт высшего профессионального образования по специальности 080505 (062100) «Управление персоналом». За последние 15 лет более чем в 150 вузах России создана необходимая инфраструктура для подготовки профессионалов по специальности «управление персоналом» и более десятка специализаций. Начали издаваться профессиональные журналы, научная, учебная и методическая литература, готовятся специалисты высшей квалификации в аспирантуре и докторантуре, сформированы отечественные научные школы. Тем не менее с 1998 г. по настоящее время подготовлено всего лишь несколько тысяч человек. Потребность же в них уже сегодня оценивается в пределах 500 тыс. человек, в том числе в системе государственного и муниципального управления – более 15 тыс.

В отличие от работников, не имеющих специальной кадровой подготовки, члены профессионального сообщества специалистов по управлению персоналом ориентированы на качественное изменение кадровой культуры организации и населения. В 2006 г. Национальный союз кадровиков принят в Европейскую ассоциацию по управлению персоналом (ЕАРМ), объединяющую HR-менеджеров из 26 европейских стран. Это, безусловно, свидетельство международного признания российской школы управления персоналом. Однако низкий уровень кадровой культуры значительной части занятых в этом виде деятельности, а также руководителей организаций требует системного образования, в частности, включения в учебные планы соответствующего учебного курса по всем специальностям системы высшего профессионального образования, что сделано в подавляющем большинстве зарубежных вузов более полувека назад.

Предметная область этой профессии требует интеграции глубоких и всесторонних знаний о процессах воспроизводства и востребования профессиональных способностей человека как важнейшей ценности организации и общества, а не «ресурса». К сожалению, многие представители реформаторских кругов проявляют откровенное невежество в организации этой сферы профессиональной деятельности. Приходится доказывать необходимость сохранения направления подготовки «Управление персоналом» в высших учебных заведениях.

Специалисты этого вида деятельности призваны участвовать в конкурентной борьбе не только за отечественные, но и за «мировые мозги», создавать конкурентные преимущества. Давайте зададим себе простой вопрос: надо ли винить человека за то, что он ищет лучшие условия в других странах для своей профессиональной самореализации, на которую ему отпущено не так много времени? Нет. Ответственных за его отъезд надо искать среди тех, кто правит страной, организацией, предприятием. Увы, в России о культуре индивидуальной ответственности за кадровый потенциал, и прежде всего за его воспроизводство и рациональную реализацию, даже речь не идет.

В нынешнем состоянии кадрового и социального потенциала России варианты возможных действий сведены практически к минимуму. Однако это не значит, что их вовсе нет. Выход – в активной концентрации во властных структурах конструктивного профессионального потенциала общества, способного научно обосновать позицию власти в Концепции государственной кадровой политики. Ее неотъемлемой частью должны быть положения о кадровой безопасности общества в условиях глобализации.

Стратегическая цель такой политики заключается в создании кадрового потенциала России как важнейшего интеллектуального и профессионального ресурса общества, обеспечивающего сохранение его целостности и высоких темпов социально-экономического развития, устойчивой конкурентоспособности в международном разделении труда.

Открытость мира, открытость стран друг другу становятся не чьей-то волей, не желанием культурной экспансии, а объективной закономерностью цивилизационного развития, и в действии этой закономерности надо видеть и плюсы, и минусы, к чему мы пока не готовы. Паразитируя на несовершенстве социальных носителей культуры экономически слабой, временно немощной или отсталой страны, кадровая глобализация усиливает прагматизм стран с конкурентными преимуществами для профессионалов, расширяет материальные и информационные возможности воздействия на состояние национальной безопасности стран.

Такое воздействие не следует рассматривать как в полной мере целенаправленное, спланированное влияние государственных структур одной страны на политическую и духовную жизнь другой, хотя это тоже присутствует. Скорее следует назвать неявным ситуационно-регулирующим воздействием стран с высокими конкурентными преимуществами для кадрового потенциала на позиции, политику и духовную жизнь стран с низкими конкурентными преимуществами.

Такие действия нельзя оценивать однозначно, в категориях морали – «добро» и «зло». С одной стороны, корпоративные действия стран с сильным кадровым потенциалом определяют вектор цивилизационного развития по многим направлениям развития человечества и тем самым фиксируют на каждом из них достигнутые гением человека результаты. С другой стороны, устанавливая новые, развивая и ужесточая действующие «правила игры» через международные общественные организации, они создают механизмы влияния на другие страны.

Особая роль в такой цивилизационной дихотомии должна принадлежать России. Актуальность этой задачи неоднократно подчеркивало руководство страны. Однако движение в этом направлении будет весьма затруднительным в силу ряда причин. Во-первых, из-за господства экономического детерминизма, технократизма, а то и простого бухгалтерского подхода в действиях доморощенных реформаторов. Публичная власть за годы реформ как не имела, так и не имеет стратегии по отношению к самому главному богатству общества – человеку-профессионалу. Если его длительное время не рассматривали как национальное достояние, то ожидать, что меритократические принципы займут господствующее место в общественном сознании и сменят ментальность субъектов кадровой политики за весьма короткое время, маловероятно. Во-вторых, зашоренность так называемых элитно-олигархических кругов, новых собственников без высокой культуры психологии собственника, устаревшие управленческие методологические стереотипы, применяемые для анализа и оценки реальности, роли человека-профессионала в создании материальных и духовных ценностей.

Сами собой напрашиваются выводы.

1. Новые собственники не понимают, что их будущее может быть связано только с приоритетами общенациональных интересов над индивидуальными или групповыми и что в центре этих интересов должен быть человек-профессионал.

2.Общество преднамеренно подталкивается к точке неопределенности с целью обеспечения управляемости системой социальных отношений в будущем. И в том и в другом случае есть угроза самодостаточности развития России и риск остаться навсегда в лоне стран с узкоспециализированным кадровым потенциалом. И в обоих случаях просматривается ограниченность возможностей у руководства страны управлять ситуацией по своему сценарию.

В-третьих, страны с высоким качеством кадрового потенциала никогда не выступали, не выступают и не будут выступать в роли кадровых меценатов и не предоставят карт-бланш ни одной стране, чтобы она могла создать свои параметры порядка и трансформировать их в другие социальные среды в области кадровой политики.

Ныне Россия еще не выработала эффективной системной государственной кадровой политики. Есть лишь отдельные ее направления, механизмы, элементы. Ускорение этого процесса – залог решения тех задач, которые определены руководством страны как стратегические.

Рецензент: д.держ.упр., професор Бакуменко В.Д.

УДК: 351/354:355.58 Барило О.Г.,

к.т.н.,с.н.с.

Інституту державного

управління у сфері цивільного захисту

НУЦЗ України;

Потеряйко С.П.,

к. військ н., доцент

кафедри державної служби, менеджменту

та навчання за міжнародними проектами

Інституту державного управління у сфері

цивільного захисту НУЦЗ України;

Тищенко В.О.,

учений секретар Інституту державного управління

у сфері цивільного захисту НУЦЗ України

ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

У науковій статті розглядається якість як показник оцінювання ефективності організації державного управління у надзвичайних ситуаціях.

В научной статье рассматривается качество как показатель оценивания эффективности организации государственного управления в чрезвычайных ситуациях.

In the scientific article quality is examined as an index of evaluation of efficiency of organization of state administration is in extraordinary situations.

Постановка проблеми. На даний час в Україні склалися негативні тенденції щодо зростання кількості та масштабності надзвичайних ситуацій внаслідок антропогенного порушення і техногенної перевантаженості території держави, що становить загрозу національній безпеці України в економічній, соціальній та екологічній сферах. Відповідно до чинного законодавства одним із найважливіших завдань які покладаються на органи державного управління у сфері цивільного захисту, є здійснення комплексу заходів із реагування на надзвичайні ситуації, ліквідації їх наслідків. Масштабність та складність цього завдання вимагає підвищувати ефективність функціонування органів державного управління до рівня, що забезпечує їх виконання.

Досвід діяльності органів державного управління в ході реагування на надзвичайні ситуації свідчить про те, що під час прийняття рішення на застосування сил і засобів цивільного захисту та втілення його у життя виникає проблема визначення достовірних показників оцінювання ефективності організації державного управління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Матеріали статті тісно пов’язані з попередніми науковими дослідженнями, а саме: у [1 с. 36] розглянуто проблеми подальшого розвитку методичного апарату кількісного обґрунтування рішень на ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій; у [2, с. 249] розкрито шляхи вирішення проблеми прогнозування складу та кількості сил і засобів для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; у [3, с. 323] порушено проблеми координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади у надзвичайних ситуаціях, але вирішення проблеми обґрунтування показників оцінювання ефективності організації державного управління у надзвичайних ситуаціях раніше не розглядалося.

Формування мети.

Як відомо, згідно з теорією складних систем характерною особливістю кожної організованої системи є наявність цілей функціонування, що визначають її основне призначення [4, 5]. Процес організації державного управління у надзвичайних ситуаціях має на меті створення системи управління та забезпечення її безперебійної роботи. Цим досягається мета управління силами та засобами МНС України – максимальна реалізація їх потенційних можливостей щодо ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.

Виклад основного матеріалу.

Ефективність реалізації потенційних можливостей сил та засобів у надзвичайній ситуації залежить від цілої низки різних факторів, однак найважливішим з них слід вважати якість управління, оскільки саме від якості управління залежить знання характеру та масштабу надзвичайної ситуації, прогнозування характеру її розвитку, об’єктивна оцінка інших умов обстановки, правильне визначення своїх цілей та шляхів найкращого виконання поставленого завдання. Щоб досягти мети застосування сил та засобів у надзвичайній ситуації реалізація потенційних можливостей повинна бути достатньою для конкретних умов обстановки. Основну роль у максимізації цього показника відіграє система державного управління у сфері цивільного захисту. Свій вплив на досягнення мети система управління здійснює шляхом забезпечення органів управління інформацією, необхідною для успішного вирішення поставлених завдань. Мета ж дій у надзвичайній ситуації досягається шляхом раціонального застосування сил та засобів МНС України на основі прийнятого рішення на її ліквідацію. Таким чином, під час виконання завдання найважливіша роль буде належати здатності системи управління найбільш ефективно використати потенційні можливості сил та засобів.

Для дослідження ефективності організації управління в теперішній час широко використовується системний підхід, згідно якого система управління розглядається як ієрархічна структура, що представляє собою сукупність функціонально взаємопов’язаних між собою органів і пунктів управління, системи зв‘язку, автоматизації та інших систем [4, 5].

Принцип системного підходу вимагає, щоб обрані показники ефективності організації державного управління дозволяли оцінювати як внутрішні властивості системи управління, що створюється під час організації управління, так і відображати її вплив на результат виконання силами та засобами поставлених завдань у надзвичайній ситуації. Під час підготовки до ліквідації наслідків надзвичайної ситуації здійснюється організація управління згідно з конкретними умовами обстановки, отриманим завданням і рішенням на застосування сил і засобів. Організація управління повинна забезпечити реалізацію усіх вимог, що ставляться до державного управління в даній конкретній обстановці. Іншими словами, організація управління повинна забезпечити достатню для даних умов обстановки ефективність функціонування системи управління.

Відомо, що будь-який предмет (об’єкт) має різні властивості, які визначають якість і роблять його тим самим відмінним від інших. Одні з властивостей є об’єктивними, на які неможливо впливати, інші – суб’єктивними, що піддаються впливу. Системі державного управління також притаманні такі властивості. Вони закладаються в її організаційну структуру як раз на етапі організації управління, виходячи з суті і обсягу завдань управління, які треба вирішити у надзвичайні ситуації. Ті властивості, які витікають з суті управління і визначають її якість, набувають характеру вимог. Вимоги, що висуваються до системи управління в основному витікають з вимог до управління, так як процес управління силами та засобами реалізується через функціонування системи управління.

Дослідження ефективності процесу організації управління полягає у визначенні ступеню внеску системи управління у вирішення покладених на неї завдань. При цьому особлива увага приділяється якості функціонування системи державного управління у надзвичайній ситуації. Не дивлячись на те, що робота щодо організації системи державного управління буде мати достатню оперативність, вимога якості до процесу організації управління не може бути відсунута на другий план. Хоч як би швидко не вирішувались завдання з організації управління, створена система управління повинна забезпечити прийняття органами державного управління своєчасного максимально обґрунтованого (якісного) рішення на ліквідацію надзвичайної ситуації. Для досягнення високої якості управління без шкоди її оперативності першочергове значення мають такі фактори: організаційна структура системи державного управління; достовірність і повнота циркулюючої інформації в системі державного управління; рівень оснащеності і якість засобів управління; взаємосумісність з системами управління інших міністерств та відомств, які приймають участь у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.

П

(1)

оказник якості організації державного управління повинен забезпечувати врахування перелічених факторів на етапі підготовки до участі у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації. Якість організації управління буде визначатись основним завданням цього етапу – прийняттям (уточненням) рішення на ліквідацію наслідків надзвичайної ситуації, яке буде в повній мірі відповідати умовам обстановки, що склалась, тобто знаходитись в залежності від обсягу та цінності інформації, що зібрана та оброблена у системі управління, яка створюється і заходів спрямованих на її безперебійну роботу. Імовірність якісного виконання завдань системою, яка створюється (Ряі) можна обчислити з виразу [4-6]:

,

де: Р* – імовірність забезпечення системою управління прийняття (уточнення) рішення до надходження інформації про обстановку;

І – обсяг інформації, що зібрана та оброблена за допомогою засобів управління до початку прийняття рішення (0≤І<1).

Рівень ефективності функціонування створеної під час організації управління системи управління в цілому можна визначити за допомогою “вагового” згортання значень важливості пунктів управління, які входять в систему управління силами та засобами у надзвичайній ситуації. Таким чином, об’єднавши їх в один інтегральний показник, можна оцінити рівень ефективності процесу організації управління силами та засобами у надзвичайній ситуації (Коy). Він визначається за формулою [4-6]:

(2)

де: Wi - вaга i-гo пункту управління y системі управління силами та засобами у надзвичайній ситуації;

п - кількість пунктів управління, що входять у систему управління силами та засобами у надзвичайній ситуації.

Для того, щоб оцінити вплив процесу організації управління на ефективність реалізації потенційних можливостей сил та засобів у надзвичайній ситуації необхідно мати показник зовнішньої ефективності функціонування системи управління, яка створюється, при максимальному, або необхідному значенні якого забезпечується досягнення мети під час ліквідації надзвичайної ситуації.

Для оцінки зовнішньої ефективності функціонування системи управління використовується показник, що відображає ступінь реалізації потенційних можливостей силами та засобами щодо ліквідації наслідків надзвичайної ситуації (Енс), який визначається із співвідношення [4-6]:

(3)

де: Up - реалізуємі можливості сил та засобів з урахуванням функціонування створеної під час організації управління системи управління;

Unom - потенційні можливості сил та засобів до початку ліквідації надзвичайної ситуації.

Р

(4)

еалізуємі можливості сил та засобів у надзвичайні ситуації (Up) визначаються з виразу [4-6]:

Для того, щоб визначити у якій мірі ступінь використання потенційних можливостей (Енс) дозволяє реалізувати цільову функцію, потрібно її величину порівняти з необхідною (Енсн), при якій забезпечується досягнення мети застосування сил та засобів у надзвичайній ситуації. Необхідний ступінь реалізації потенційних можливостей сил та засобів визначається із співвідношення [4-6]:

(5)

де: Uн - можливості сил та засобів, які необхідно реалізувати за умови досягнення ліквідації наслідків надзвичайної ситуації у необхідний (визначений старшим начальником) час.

Величина Uн визначається шляхом моделювання виходячи з потреби у ресурсному забезпечені ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.

Порівнявши ефективність застосування сил і засобів у надзвичайній ситуації (Енс) з необхідною ефективністю (Енсн), можна судити про ступінь внеску створеної під час організації управління системи управління в досягнення мети щодо ліквідації наслідків надзвичайної ситуації.

В

(6)

иходячи із вищерозглянутого, критерієм оцінки ефективності організації управління силами та засобами є вираз виду:

Висновок.

Таким чином, вищерозглянутий показник якості та критерій оцінювання ефективності організації державного управління у надзвичайних ситуаціях та відповідні математичні залежності дозволяють визначити ефективність організації державного управління у надзвичайних ситуаціях за вищезазначеним показником.

Подальшим напрямом наукових досліджень може бути створення комплексної методики оцінювання ефективності організації управління силами та засобами з урахуванням системи показників.

Використані джерела інформації:

  1. Альбощій О.В. До питання забезпечення ефективності управління в надзвичайних ситуаціях // Матеріали 10-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції “Організація управління в надзвичайних ситуаціях” – Київ, 2008. – С 36-43.

  2. Лещенко О.Я. Оперативне прогнозування сил та засобів інженерного забезпечення, необхідних для ліквідації можливих наслідків надзвичайних ситуацій // Матеріали 10-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції “Організація управління в надзвичайних ситуаціях” – Київ, 2008. – С 249-254.

  3. Рибка Є.О. Удосконалення системи управління в надзвичайних ситуаціях // Матеріали 10-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції “Організація управління в надзвичайних ситуаціях” – Київ, 2008. – С 323-331.

  4. Загорка О.М., Мосов С.П., Сбитнєв А.І., Стужук П.І. Елементи дослідження складних систем військового призначення. – К.: НАОУ, 2005. – 99с.

  5. Основи теорії оцінювання ефективності складних систем. Навчальний посібник. – Київ: НАОУ, 1999. – 32с.

  6. Вентцель Е.С. Исследование операций: задачи, принципы, методология. – М.: Наука, 1988. – 208 с.

Рецензент: Терентьева А.В., д.держ.упр., с.н.с.

УДК 351/354: 37.072: 65.06 Бєлкін Л. М.,

к.т.н., с.н.с.,

голова ТОВ «Краматорський комбінат

дитячого харчування»

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНИ ЩОДО ОРГАНІЗАЦІЇ ХАРЧУВАННЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ

Проаналізовані особливості цивільно-правових відносини щодо організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл. Доведено, що сутність цих відносин складають відносини підряду, а не оренди приміщень, як це зазвичай тлумачать контролюючі органи. Обґрунтована правомірність безоплатного надання таких приміщень організаторам харчування

Проанализированы особенности гражданско-правовых отношений при организации питания учащихся общеобразовательных школ. Доказано, что сущность этих отношений составляют отношения подряда, а не аренды помещений, как это обычно понимают контролирующие органы. Обоснована правомерность бесплатного предоставления таких помещений организаторам питания.

Features of civil-law relations are analyzed at catering services of pupils of comprehensive schools. It is proved that the essence of these relations is made by relations of services, instead of rent of premises as it supervising bodies usually understand. Legitimacy of free granting of such premises to organizers of a food is proved.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Згідно ч. 3 ст. 22 Закону України (далі – ЗУ) «Про загальну середню освіту», відповідальність за організацію харчування учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах… покладається на засновників (власників), керівників цих навчальних закладів. Оскільки заклади освіти, як правило, знаходяться в комунальній власності, організація харчування учнів є складовою муніципального управління.

У більшості розвинених країн питання забезпечення якісним харчуванням школярів і дошкільників прирівнюється до питання національної безпеки держави. Вважається, що збалансоване гаряче харчування учнів дозволяє, в кінцевому підсумку, вирішити проблему здоров’я нації в цілому [1]. Отже, вирішення проблем функціонування шкільного харчування є актуальним. При цьому в Україні ця проблема зачіпає інтереси більш, ніж 4 мільйонів школярів та їх сімей [2].

Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Наукове узагальнення проблем державного управління сферою шкільного харчування в Україні майже не здійснюється. Питання обговорюється, як правило, на рівні громадськості [3 та ін.]. Систематичні дослідження проводяться, переважно, в сфері медицини і гігієни дитячого харчування [4], де обґрунтовуються правила такого харчування. Розгляд комплексних підходів до державного управління сферою шкільного харчування в Україні започаткований автором [1, 5-9]. При цьому проблема ускладнюється тим, що відносини щодо шкільного харчування складаються між державними (комунальними) і недержавними (підприємствами і підприємцями) суб’єктами. Отже, потребує дослідження механізм цих взаємовідносин при організації харчування школярів.

Формулювання мети та завдань статті. Метою даної статті є дослідження характеру цивільно-правових відносини щодо організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів дослідження. Згідно ДБН В.2.2.-3-97 [10], з метою забезпечення харчування учнів загальноосвітніх шкіл останні повинні мати спеціальні приміщення загальною площею не менше 507 кв. м у школах місткістю 22 класи та не менше 638 кв. м у школах місткістю 33 класи.

З іншого боку, згідно п. 8, 9, 11, 12 Порядку організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства освіти і науки України від 01.06.2005 р. № 242/329, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15.06.2005 р. за № 661/10941, між засновником (власником) навчального, оздоровчого закладу та організацією (підприємством громадського харчування), що має відповідні документи, які дають право на проведення торговельної діяльності у сфері громадського харчування, укладається угода. Харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах забезпечується безпосередньо у закладі. Якщо харчування учнів здійснюється організацією (підприємством громадського харчування), штат харчоблоку (їдальні, буфету) не належить до штатного розпису навчального, оздоровчого закладу.

Отже, викладене свідчить про те, що: відповідальність за організацію харчування учнів у загальноосвітніх навчальних закладах покладається на засновників (власників), керівників цих навчальних закладів; харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах забезпечується безпосередньо у закладі; надання харчування здійснюється підприємствами громадського харчування, чиї працівники, знаходячись у штаті цього підприємства, реально працюють в шкільній їдальні; між засновником (власником) і організаціями (підприємствами), які здійснюють харчування, укладаються угоди щодо організації харчування учнів. Звідти виникає проблема цивільно-правових відносин при виконанні таких угод.

Суть правовідносин між засновником (власником) закладу освіти та підприємствами громадського харчування з приводу харчування учнів полягає в тому, що такий засновник (власник), який згідно з ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про загальну середню освіту» відповідає за здійснення роботи по організації такого харчування, наймає для виконання цієї роботи відповідну організацію громадського харчування (виступає Замовником цієї роботи), а ця організація виконує цю роботу за завданням засновника (власника), тобто виступає Виконавцем цієї роботи.

З’ясування справжніх відносин між Виконавцем та Замовником має велике значення для встановлення умов, на яких Виконавець працює в приміщенні та на обладнанні Замовника, особливо коли такий Замовник є державним або комунальним закладом освіти. Так, в бувшому СРСР вказані правовідносини регулювалися наказом Міністерства торгівлі СРСР від 26.12.1985р. № 315, яким затверджений типовий договір з організації харчування. Згідно з п. 3.3 вказаного типового договору, орган освіти зобов'язаний (цитується мовою оригіналу) «предоставлять бесплатно предприятиям общественного питания, обслуживающим учащихся и преподавательский состав, помещения, отвечающие необходимым санитарно-техническим требованиям, горячую и холодную воду, производить за свой счет капитальный ремонт этих помещений». Крім того, в примірному договорі про організацію харчування учнів загальноосвітніх навчальних закладів, який міститься в додатку 21 Методичних рекомендацій з організації харчування учнів у загальноосвітніх навчальних закладах, затверджених Наказом Мінекономіки від 01.08.2006р. № 265, зазначена умова [6, 11], відповідно до якої орган освіти у кожній загальноосвітній школі повинен надавати безкоштовно суб’єктам господарювання в ресторанному господарстві, що обслуговують учнів та викладацький склад, приміщення, які відповідають необхідним санітарно-технічним вимогам, гарячу і холодну воду, проводити за свій рахунок капітальний та поточний ремонт цих приміщень. За таких умов, актуальним є з’ясування питання, чи не суперечить безоплатне надання приміщень та обладнання вимогам законодавства, що можна з’ясувати тільки шляхом встановлення справжніх відносин щодо використання таких приміщень.

Зазначене питання було предметом дослідження Господарським судом Донецької області у справі № 6/116пд, де організатор харчування учнів – ТОВ «Краматорський комбінат дитячого харчування» – на підставі ст. 213, 637 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) просив витлумачити зміст договору на організацію харчування учнів загальноосвітніх шкіл. Проаналізувавши характер відносин сторін в процесі організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл суд в рішенні від 30.05.2006 року по зазначеній справі № 6/116пд дійшов таких висновків.

Згідно з ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про загальну середню освіту», відповідальність за організацію харчування учнів у загальноосвітніх закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, покладено на засновників (власників), керівників цих навчальних закладів. Таким чином, Замовник, як представник власника (територіальної громади) відповідає за організацію харчування учнів загальноосвітніх шкіл та наймає для цієї справи інших осіб (Виконавців), перед якими ставить завдання організувати харчування учнів.

Згідно з ч.1, 2 ст. 837 ЦКУ за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі, або на виконання іншої роботи з переданням її результатів замовнику. Таким чином, Виконавців та Замовника пов'язують відносини підряду, внаслідок яких виникає результат – забезпечення годування дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 839 ЦКУ підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Договорами між Виконавцями та Замовником передбачено їх виконання із свого матеріалу (харчова сировина), але засобами (приміщення та обладнанням) Замовника. Таким чином, робота підрядника в приміщенні на обладнанні Замовника (шкільних столових) відповідає нормам закону.

Суд не погоджується, що Замовника і Виконавця пов'язують відносини оренди. Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦКУ предметом договору оренди є передача наймодавцем наймачеві майна у користування за плату. Тобто при таких відносинах наймодавця не цікавить робота (результати роботи) наймача як такі. Кінцева мета для наймодавця – отримати плату за використання його майна. Разом з тим, у спірних відносинах Замовника цікавить не будь яка, а конкретна робота, заради якої Замовник запрошує виконавців. Тому в межах договорів, які обговорюються, діють не відносини оренди, а відносини підряду, як вказано вище, виходячи із ст. 22 ЗУ «Про загальну середню освіту».

Що ж стосується правомірності надання майна (приміщення та обладнання) саме в безоплатне користування, то Суд погоджується, що при тлумаченні цього положення, відповідно до ч. 4 ст. 213 та ч. 2 ст. 637 ЦКУ мають братися до уваги звичаї ділового обороту та тексти типових договорів. В якості звичаїв ділового обороту, відповідно до прикладів, наведених сторонами, можуть бути взяті до уваги такі: а) заклади охорони здоров'я, які відкривають у школах медичні кабінети, не платять за використання приміщень, наданих під ці кабінети. При цьому форма власності закладів охорони здоров’я не має значення з огляду на рівноправність форм власності. Крім того і організатори харчування можуть бути комунальної форми власності, а в даному випадку мова йде саме про звичаї ділового обороту, тобто загальні факти; б) фірма, яка наймає охорону і надає охороні приміщення, не одержує від охоронної фірми плату за приміщення та обладнання, які використовуються для здійснення охоронних функцій; в) громадяни, які наймають (через посередницькі фірми або самостійно) обслуговуючий персонал для роботи у них вдома, не вимагають з найманих осіб плату за користування домашнім обладнанням.

Крім того, наказом Міністерства торгівлі СРСР від 26.12.1985 р. № 315 затверджений типовий договір з організації харчування. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Згідно з пп. 3, 4 Прикінцевих положень Закону України «Про стандартизацію», державні та інші стандарти є чинними до припинення їх дії або до прийняття відповідних стандартів згідно з вимогами цього закону. Вимоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання. На момент розгляду цієї справи не прийнято нормативних актів України, які б по іншому регулювали питання залучення виконавців до організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл, протиріччя законам України зазначеного Наказу СРСР не вбачається. Згідно з п. 3.3 вказаного типового договору, орган освіти зобов'язаний надавати безкоштовно підприємствам громадського харчування, що обслуговують учнів та викладацький склад, приміщення, які відповідають необхідним санітарно-технічним вимогам, гарячу і холодну воду, проводити за свій рахунок капітальний та поточний ремонт цих приміщень. Таким чином, вказаний типовий договір можна вважати як звичай ділового обороту щодо безкоштовного надання приміщення і обладнання в користування організатору харчування.

В результаті зазначеного аналізу суд прийняв рішення витлумачити зміст договорів між підприємствами – організаторами харчування учнів загальноосвітніх шкіл, з однієї сторони, та відділом освіти, з іншої сторони, таким чином, що вказані договори не є договорами оренди, а є договорами підряду, де в особі підрядників виступають вказані підприємства, а в особі замовника виступає відділ освіти і який в межах договору підряду правомірно надає в безоплатне користування приміщення та майно в кількості та стані, необхідних для належного виконання підрядних робіт.

Слід зазначити, що на момент прийняття рішення суд додатково міг би в якості звичаю ділового обороту застосувати також Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 05.03.2004 р. № 93 «Про затвердження Методичних рекомендацій з організації роботи закладів ресторанного господарства при вищих навчальних закладах» [12]. Зазначені Методичні рекомендації містять типовий договір про організацію ресторанного господарства при вищих навчальних закладах. Згідно з вказаним типовим договором предметом договору визначені спільні зобов’язання Організації – організатора харчування та вищого навчального закладу щодо організації харчування студентів (викладачів, працівників) вищого навчального закладу. При цьому в якості зобов’язань вищого навчального закладу, зокрема, визначені: надання Організації безоплатно з опаленням і освітленням виробничі, торговельні, складські, адміністративно-побутові та інші приміщення для організації їдальні (кафе, буфету, магазину кулінарних виробів тощо); надання безоплатно для таких закладів силової електроенергії, гарячої і холодної води, палива для приготування їжі.

Зазначений підхід повністю відповідає концепції підрядного договору, відповідно до якого власник закладу освіти запрошує спеціалізовану організацію для організації харчування осіб, що навчаються в цьому закладі, а також викладачів та інших працівників цього закладу, і відповідно до ст. 839 – 841 ЦКУ надає для цієї мети свої засоби виробництва. За таких умов абсолютно правомірними є висновки Методичних рекомендацій [11], прийнятих вже після постановлення зазначеного вище судового рішення щодо необхідності надання шкільній їдальні на безоплатній основі приміщення з освітленням та опаленням, гарячої та холодної води, електропостачання, обладнання, посуду, кухонного інвентарю, спецодягу тощо, надання організаціям (підприємствам ресторанного господарства) приміщень харчоблоків (їдалень) без стягнення орендної плати.

Додаткові аргументи на користь відсутності в аналізованих відносинах відносин оренди надає висновок Донецького апеляційного адміністративного суду, зроблений при розгляді справи № 2-а-7920/08 [13]. Так, в справі був заявлений позов прокурора міста Антрацита Луганської області про скасування рішення 22 сесії 5 скликання Антрацитівської міської ради від 14.09.2007 р. № 22/12 «Про дозвіл на укладення договорів безоплатного, тимчасового користування приміщеннями і обладнанням їдалень і покладання витрат за комунальні послуги приватних підприємців, які забезпечують харчуванням школярів міста, на відділ освіти Антрацитівської міської ради». Прокурор вважав, що міська рада незаконно здала в оренду шкільні їдальні організаторам харчування без стягнення орендної плати. Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 12.09.2008 р. по справі № 2-а-7920/08 позов задоволено. Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17.03.2009 р. зазначену Постанову скасовано і в позові прокуророві відмовлено. При цьому апеляційний суд звернув принципову увагу на те, що згідно розділу 9 Державних санітарних правил та норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ГсанПиН5.5.2.008-01, яким регламентована організація навчально-виховного процесу, під час перерв необхідно організовувати перебування учнів на відкритому повітрі і харчування. З огляду на те, що розділ 9 ГсанПиН 5.5.2.008-01 стосується організації навчально-виховного процесу, харчування є важливою складовою частиною навчально-виховного процесу. Пунктом 4 розділу 9 Постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 р. № 38 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами», визначено, що державними навчальними закладами в оренду здаються будівлі, споруди та інше нерухоме майно, обладнання, не пов’язане з навчально-виховною, навчально-виробничою, науковою діяльністю. За таких умов апеляційний суд прийшов до принципового висновку, що не може бути оренди по відношенню до шкільних їдалень. Апеляційний суд визнав також, що приймаючи рішення про надання в безоплатне, тимчасове користування приміщення і обладнання їдалень приватним підприємцям , які забезпечують харчування школярів міста, міська рада діяла від імені громади і в інтересах громади міста, виконуючи обов’язок організації одноразового харчування в загальноосвітніх навчальних закладах, передбачений Державними санітарними правилами і нормами влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затвердженими Постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 р. № 63, погодженою Листом Міністерства освіти і науки України від 05.06.2001 р. № 1/12-1459.

Висновки. Таким чином, в даній статті обґрунтовані теоретичні основи укладання договорів на організацію харчування учнів загальноосвітніх шкіл, зокрема, в контексті надання приміщень шкільних їдалень в безоплатне користування. Зазначимо, що ця концепція знаходить розуміння і в Росії [8].

Використані джерела інформації:

1. Бєлкін Л. Досвід країн світу з організації дитячого харчування / Л.Бєлкін // Практика управління закладом освіти. – 2009. – № 12. – С. 45 – 50.

2. Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/main.php?query=education/average/average

3. Кудрина Л. Беды и обеды школьного питания: как снизить наценки? / Л.Кудрина // Приазовский рабочий. – № 195. – 23.12.2006г. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pr.ua/news.php?new=3502

4. Актуальные проблемы гигиены питания детей и подростков / В.П.Кульчицкая, И.А.Сливинская, П.М.Карповец и др. // Актуальні проблеми охорони здоров'я дітей шкільного віку і підлітків. – Х. – 1997. – С. 214–215.

5. Бєлкін М.Л., Бєлкін Л.М. Цивільно-правові відносини при організації харчування школярів / М.Л.Бєлкін, Л.М.Бєлкін // Практика управління закладом освіти. – 2009. - № 2. - С. 29-34

6. Бєлкін Л. Методичні рекомендації з організації харчування учнів у загальноосвітніх навчальних закладах (коментар) / Л.Бєлкін // Практика управління закладом освіти. – 2009. – № 7. – С. 4 – 21

7. Бєлкін М.Л., Бєлкін Л.М. Цивільно-правові відносини при організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл // М.Л.Бєлкін, Л.М.Бєлкін // Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2008 – № 6 (13). – С. 36-42.

8. Белкин Л.М. Гражданско-правовые отношения при организации питания учащихся общеобразовательных школ (на примере законодательства Украины) / Л.М.Белкин // Социальное и пенсионное право. – 2010. - № 2. - С. 19 – 23.

9. Бєлкін Л.М. Актуальні проблеми регулювання цивільно-правових відносин при організації харчування учнів загальноосвітніх шкіл / Л.М.Бєлкін // Вісник господарського судочинства. – 2010. - № 6. - С. 141 - 149

10. ДБН В.2.2.-3-97 Будинки і споруди. Будинки та споруди навчальних закладів. – К.: Державний комітет України у справах містобудування і архітектури, 1997.

11. Методичні рекомендації з організації харчування учнів у загальноосвітніх навчальних закладах . – Затверджені Наказом Міністерства економіки України від 01.08.2006р. № 265.

12.Методичні рекомендації з організації роботи закладів ресторанного господарства при вищих навчальних закладах. - Затверджені Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 05.03.2004р. № 93.

13.Єдиний державний реєстр судових рішень. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/

Рецензент: Сингаєвський І.О, д.е.н., професор.

УДК 330.322:332.12 Бондарчук Н.В.,

к.е.н., доц., докторант

Ради по вивченню продуктивних

сил України НАН України

КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ НА ОСНОВІ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ

В статті виявлені основні проблеми державного управління в регіональних утвореннях та обгрунтована необхідність застосування антикризового управління у розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

В статье выявлены основные проблемы государственного управления в региональных образованиях и рассмотрена необходимость применения антикризисного управления в развитии инновационного потенциала регионов Украины.

In article the basic problems of the government in regional formations are revealed and necessity of application of anti-recessionary management for development of innovative potential of regions of Ukraine is considered.

Постановка проблеми. Сучасна держава все частіше опиняється в глибоких системних кризах, які охоплюють всі сфери суспільного життя. Цьому сприяє не тільки належність національної економіки до транзитивного типу, але й потужний вплив процесів інтернаціоналізації світової економіки, глобалізації світового соціокультурного простору, що загострюють латентні негаразди у державі й суспільстві, підвищуючи роль соціальних конфліктів та вказуючи на слабку урегульованість економічної сфери з боку державного управління. Фактично, державне управління стає перед проблемою, вирішення якої має стратегічне значення для розвитку держави й суспільства, тобто перед проблемою ефективного протистояння кризовим явищам, що виникають у внутрішньому середовищі, та загальним кризам, які розвиваються у зовнішньому середовищі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В Україні деякі питання антикризового управління відображено в низці нормативно-правових актів, зокрема регламентовано проблеми реформування стратегічного планування і прогнозування, фінансової політики планування у бюджетному процесі. Але нормативно-правова база щодо антикризового управління з’явилась порівняно недавно і не мала практичного підґрунтя за радянських часів. Це пов'язано з радянською спадщиною країни: вважалося, що поняття “соціалізм” і “криза” не сумісні. Відповідно, не було (як здавалось) і необхідності в розвитку такої науково-практичної сфери, як антикризове управління.

Постановка завдання. Подальший розвиток в умовах політичної і соціально-економічної кризи, пов’язаної з переходом до ринкової економіки й повною перебудовою суспільної структури вимагає комплексного дослідження та впровадження концепції державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів на основі антикризового управління.

Виклад основного матеріалу. На сьогодні перед державними управлінцями стоїть складне завдання – вивести країну з тривалої політичної й соціально-економічної кризи з найменшими втратами. Зробити це дуже важко, оскільки, з одного боку, щоб знищити тенденції кризового розвитку, що склалися, необхідно міняти сам зміст і цільову орієнтацію реформ, з іншого – будь-який “різкий рух” у цьому напрямку може призвести до чергової, або навіть до серії криз – адже значні перетворення у будь-якій із сфер життєдіяльності суспільства (політичній, соціальній або економічній) ведуть до структурних змін у ньому. Тому кожен крок представники влади повинні здійснювати продумано й обережно.

Дослідження проблем державного управління в регіональних утвореннях можна здійснювати за трьома напрямами:

1. Участь регіональних органів влади у фінансовому оздоровленні підприємств, діяльність яких має важливе економічне значення для розвитку регіону.

2. Участь державних органів влади в управлінні державними підприємствами.

3. Антикризове управління регіоном як єдиним господарюючим комплексом.

Метою створення концепції державної політики розвитку інноваційного потенціалу на основі антикризового управління є відродження в регіонах стабільного економічного зростання держави на основі інновацій, яка має вирішувати такі завдання:

1. Дослідження ринку підприємств регіону та їх виробничого потенціалу з метою виявлення перспективних напрямів стимулювання виробництва на основі інновацій;

2. Пошук джерел фінансування розвитку промисловості регіону;

3. Соціальний захист населення регіону.

Однією з головних проблем державного антикризового управління є відсутність платоспроможного попиту на товари підприємств регіону. Головним правилом державного управління розвитком інноваційного потенціалу на основі антикризового управління має бути таке: стимулювати тільки те виробництво, на яке є попит. На регіональному рівні реалізація цього правила передбачає проведення комплексного дослідження потреб ринку підприємств регіону, їх виробничого й інвестиційно-інноваційного потенціалу.

Також на регіональному рівні потрібна програма розвитку внутрішнього ринку, яка передбачатиме фінансування проектів будування інфраструктурних об’єктів не менше, ніж на половину. Ці проекти важливі, у першу чергу, для старопромислових регіонів, оскільки, з одного боку, дають змогу завантажити виробничі потужності металургійних і машинобудівних підприємств, а з іншого боку, – поліпшити логістичні переваги регіонів і, як наслідок, – їх інвестиційну привабливість.

Практика здійснення капітальних вкладень у країні свідчить про відсутність чіткого механізму антикризового управління й інвестиційної політики. На сьогодні насичення економіки інвестиціями стало головною умовою її розвитку і виходу з кризового стану. Це висуває, у першу чергу, в рамках механізму державного антикризового управління завдання розробки на державному рівні науково обґрунтованої концепції інвестиційної політики, спрямованої на інноваційний розвиток регіонів України [1].

Для подолання інвестиційної кризи необхідно розробити та реалізувати концепцію та механізм активізації інвестиційної діяльності, які увібрали в себе всі прогресивні форми та методи регулювання інвестиційної діяльності в промислово розвинутих країнах, а також позитивні сторони управління інвестиціями планової економіки.

Подолати силу інерції й стратегічну короткозорість, домогтися інноваційного наповнення потоку інвестицій в основний капітал може допомогти інноваційно-технологічна експертиза інвестиційних проектів. Не можна сказати, що ці проекти обділені експертною увагою. Найважливіші проекти піддаються державній, незалежній і екологічній експертизі. Кожен інвестор прискіпливо проводить експертизу бізнес-плану проекту, перш ніж виділити на нього кошти. Проте в рясній проектній документації зазвичай відсутня або витісняється на задній план оцінка інноваційного рівня пропонованих технологій і кінцевих продуктів, їх місця у світовому ритмі зміни поколінь техніки (технологій) і технологічних устроїв, новизна винахідництва пропонованих рішень – чинники, що визначають перспективну конкурентоспроможність. У цьому причина такої низької окупності інвестицій, витіснення вітчизняної продукції, що продовжується, зі світових і внутрішніх ринків.

Пропонована інноваційно-технологічна експертиза найважливіших інвестиційних проектів має, перш за все, відповісти на такі запитання: до якого технологічного устрою (сучасного п'ятого, перспективного шостого або застарілого четвертого чи навіть третього) належить передбачена проектом технологія і продукція? Які винаходи лежать в основі проектних рішень і як захищена інтелектуальна власність? Чи забезпечується конкурентоспроможність на перспективних внутрішніх і зовнішніх ринках? Якщо оцінка проекту за цими критеріями є негативною, то втрачають значення подальша економічна й екологічна експертизи.

Введення обов’язкової інноваційно-технологічної експертизи найважливіших інвестиційних проектів, що користуються прямою або непрямою підтримкою держави, а також сумісних проектів, здійснюваних в рамках СНД – це завдання державних органів влади. Організатором такої експертизи могло б стати Мінекономіки із залученням вчених державних і суспільних академій, вузів. На регіональному рівні це може бути експертна рада, що підпорядковуватиметься облдержадміністрації.

Однією з головних проблем економіки в умовах кризи є відмова комерційних банків фінансувати інвестиційні проекти. Необхідно створити умови для надання інвестиційних кредитів промисловим підприємствам комерційними банками. Перш за все, Україна не повинна допустити жодного випадку банкрутства банку, де є значні суми внесків населення. Для цього державі необхідно вжити реальних заходів для забезпечення повного повернення внесків населення. Також НБУ може встановити пільгові умови економічної діяльності тих банків, де питома вага довгострокових кредитів становить не менше ніж 25% загального обсягу кредитного портфеля.

Іноземні інвестиції все ще не відіграють суттєвої ролі в розвитку економіки України. У загальному обсязі освоєних капіталовкладень за рік їх частка протягом останніх років не перевищує 10%. Три чверті їх спрямовано у державний сектор. Значна питома вага державного сектора свідчить про те, що іноземні інвестори поки що надають перевагу тим проектам, за якими існують певні гарантії для них, зокрема, гарантії з боку Уряду України.

З іншого боку, значна частка державного сектора зумовлена тим, що інформаційна база для потенційних іноземних інвесторів значною мірою формується під час двосторонніх зустрічей урядових кіл, на яких, насамперед, йдеться про державні підприємства. Частка недержавних підприємств здебільшого залишається на другому плані.

Важливу роль в державній політиці розвитку інноваційного потенціалу регіонів на основі антикризового управління відіграє соціальна політика, а саме усування соціального напруження у суспільстві, що виникає під час кризи. Внаслідок кризи відбувається декваліфікація, професійна переорієнтація працівників через неможливість працювати за фахом. У результаті держава втрачає як трудовий потенціал, так і гроші, вкладені в минулому в освіту та професійну підготовку своїх громадян [2].

Формування працездатної частини людського капіталу гальмують масові невиплати заробітної плати, закриття виробництв, затримка соціальної допомоги та їх вкрай низький розмір, що призводить до різкого падіння рівнів споживання населення, погіршення структури його харчування. Оскільки немає впевненості у завтрашньому дні, населення перебуває у стані постійного стресу, що ставить під загрозу його здоров’я, сприяє зниженню показників демографічного відтворення, і саме виживання значної частини населення, є серйозною загрозою для майбутнього України. Погіршення економічного становища більшої частини населення призводить до наростання зневіри в економічні реформи; економічна політика ризикує втратити свою соціальну базу, що призведе до різкого зниження її ефективності та значних соціальних втрат від реформ.

Таким чином, соціальне напруження – індикатор кризи. Можна виділити такі ознаки соціального напруження: поширення незадоволення серед широких верств населення станом справ, що склався втрата довіри до влади, керівників, песимістичні оцінки майбутнього, непевність у завтрашньому дні.

Виникає атмосфера психічного занепокоєння, емоційного збудження. Такі настрої виявляються в деяких масових діях: ажіотажний попит на деякі категорії товарів, міграція, активізація діяльності суспільних рухів і політичних партій.

Подолання кризових явищ у розвитку національної економіки та вирішення гострих соціальних проблем значною мірою залежатимуть від того, наскільки нові нормативно-законодавчі та колективно-договірні методи регулювання трудових відносин сприятимуть вирішенню першочергових завдань у соціально-економічній сфері, що мають на меті створення сприятливих умов для збереження та відтворення людського потенціалу нашого суспільства. У зв’язку з цим дослідження механізмів, які поєднують гнучкість ринку праці із захистом робітників, має особливе значення. Сучасний ринок праці поєднує в собі елементи саморегулювання з функціонуванням механізмів взаємодії між трьома учасниками соціально-трудових відносин: підприємцями, робітниками та профспілками. Головним завданням держави у цій сфері зараз є утворення діючого правового простору для регулювання трудових відносин між найманими працівниками та власниками (роботодавцями), а також визначення мінімальних гарантій для працівників.

Стрижневим блоком в державній політиці розвитку інноваційного потенціалу регіонів основі антикризового управління має бути розвиток інноваційного потенціалу регіонів України. Розвиток інноваційного потенціалу необхідно здійснювати за допомогою регіональної інноваційної політики, яка здійснюється, виходячи з таких принципів:

– визнання соціальної значущості інноваційної діяльності і її визначального впливу на рівень і темпи розвитку ринку товарів і послуг, що забезпечують приплив фінансових і матеріальних ресурсів в економіку регіону;

– гласність вибору пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, механізмів формування та реалізації інноваційних програм і проектів, здійснюваних на користь економіки регіону;

– інтеграція науково-освітньої, науково-технічної, інноваційної й інвестиційної діяльності з метою забезпечення їх комплексної взаємодії з виробництвом в умовах багатоукладної економіки;

– концентрація ресурсів, що виділяються на інноваційну діяльність, на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку регіону;

– стимулювання науково-технічної й інноваційної діяльності через систему податкових та інших пільг;

– інтенсифікація розвитку інноваційного потенціалу науково-освітньої сфери регіону;

– створення умов для формування сучасних технологічних устроїв у виробничих галузях регіону;

– консолідація зусиль органів державного управління і суспільних організацій регіону для активізації науково-технічної й інноваційної діяльності;

– конкурсний характер відбору пріоритетних інноваційно-інвестиційних проектів.

Основними напрямами регіональної інноваційної політики мають бути:

– забезпечення поступового переходу регіону до стійкого соціально-екологічного розвитку за рахунок освоєння виробництва принципово нових для регіону видів продукції і технологій, а також розширення на цій основі ринків їх збуту;

– створення і здійснення системи заходів з переорієнтації виробництва на ресурсозощадні технології, виробництво екологічно чистих продуктів;

– виявлення проблем, вирішення яких забезпечує динамічний розвиток продуктивних сил регіону і вимагає розвитку науково-технічної й інноваційної діяльності;

– визначення пріоритетів виявлених проблем і концентрація необхідних для їх вирішення ресурсів;

– формування цільових науково-технічних та інноваційних програм регіону за рішенням виявлених проблем, з урахуванням виділених і залучених ресурсів;

– проведення конкурсів, тендерів та інших форм реалізації науково-технічних і інноваційних програм та проектів на користь регіону;

– формування ефективної системи управління науково-технічною й інноваційною діяльністю;

– розвиток інноваційної інфраструктури та формування середовища, привабливого для інвестицій у виробничу сферу області;

– сприяння підвищенню рівня зайнятості висококваліфікованих осіб, що займаються науковою й науково-технічною діяльністю;

– сприяння розвитку ринкових відносин у науково-технічному комплексі, розширенню мережі малих і середніх наукоємних фірм різної форми власності;

– забезпечення інформованості населення області про принципи і хід реалізації науково-технічної й інноваційної політики та моніторинг громадської думки з цього питання.

Висновки. Управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів України як елемент концепції державного антикризового управління з урахуванням регіональних інтересів набуває подальшої актуалізації для дослідження. Стрижневим блоком в державній політиці розвитку інноваційного потенціалу регіонів основі антикризового управління має бути розвиток інноваційного потенціалу регіонів України. Розвиток інноваційного потенціалу необхідно здійснювати за допомогою регіональної інноваційної політики, яка здійснюється, виходячи з таких принципів: визнання соціальної значущості інноваційної діяльності; гласність вибору пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; інтеграція науково-освітньої, науково-технічної, інноваційної й інвестиційної діяльності; концентрація ресурсів, що виділяються на інноваційну діяльність, на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку регіону; стимулювання науково-технічної й інноваційної діяльності через систему податкових та інших пільг; інтенсифікація розвитку інноваційного потенціалу науково-освітньої сфери регіону.

Використані джерела інформації:

  1. Інноваційна діяльність в Україні / [Гуржій А.М., Ю.В. Каракай, З.О. Петренко та ін.]. - К.: УкрІНТЕІ, 2006. -250c.

  2. Інноваційна стратегія у соціально-економічному розвитку регіону / Б.В. Буркинський, Є.В. Лазарєва; НАН України. Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень. - О.: ІПРЕЕД НАН України, 2007. - 140 с.

  3. Регіональна політика: методологія, методи, практика / Відп. ред. акад. НАН України М.І. Долішній; НАН України. Ін-т регіон. досліджень. – Львів, 2001. – 700 с.

  4. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально –економічного розвитку: Монографія / За ред. З. С. Варналія. – К.: Знання України, 2005. – С. 19.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК 35.077.92 Бронікова С.А.,

к.філол.н., доцент

кафедри україністики

НАДУ при Президентові України

МЕХАНІЗМ ЯК НАУКОВА МЕТАФОРА

В статті проаналізовано різні тлумачення термінопоняття «механізм», з’ясовано його метафоричну сутність. Розглянуто метафору як предмет вивчення різних сфер гуманітарного знання та розкрито історичну динаміку й релевантність машинної метафори в термінологічній площині державного управління.

В статье проанализированы различные толкования терминопонятия «механизм», определено его метафорическую сущность. Рассмотрено метафору как предмет изучения различных сфер гуманитарного знания, раскрыто историческую динамику и релевантность машинной метафоры в терминологической плоскости государственного управления.

The article analyzes different interpretations of the term-notion "mechanism", clarifies its metaphorical essence. Metaphor is examined as a subject of study of different spheres of humanitarian science and historical dynamics and relevance of machine metaphor in the terminological area of the state administration are disclosed.

Постановка проблеми. Серед низки фундаментальних понять сфери державного управління одним з найуживаніших є механізм, метафоричний за своєю лінгвістичною природою. Відсутність чіткого визначення, широке коло тлумачень призводить до використання цього терміну у різних дистрибутивних моделях, що дестабілізує узуальний смисл аналізованого поняття й позначені ним екстралінгвальні ситуації.

Актуальність нашого дослідження зумовлена необхідністю уточнення операційної систематики теорії державного управління (ДУ), що уможливить адекватний аналіз не лише актуальних теоретичних, а й практичних проблем галузі. В цьому аспекті на особливу увагу заслуговує реконструкція первинної метафоричної природи поняття механізм, що дасть змогу виокремити його інваріантні та варіативні ознаки, а отже, й ідентифікувати релевантні контексти терміновживань. З’ясування сутнісних можливостей метафори, зокрема машинної, як концептуального субстрату аналізованого поняття, а також висвітлення його історичної динаміки і становить мету нашого дослідження.

Останні дослідження. Фундаментальні дослідження механізмів державного управління як центрального твірного інтегративного поняття теорії соціального управління в цілому здійснено у низці праць відомих українських та зарубіжних фахівців (див. роботи В.Б. Авер’янова, О.Ю. Амосова, В.Д. Бакуменка, Н.Р. Нижник, Н.Ю. Брюховецької, В.Г. Воронкової, М.В. Гамана, П.В. Єгорова, В.М. Іванова, В.М. Князева, В.С. Коломийчука, О.Б. Коротича, М.Д. Лесечка, В.Я. Малиновського, А.С. Маршалової, О.А. Машкова, Г.С. Одінцової, В.М. Олуйка, О.С. Новоселова, О.Ю. Оболенського, Р.М. Рудніцької, О.Г. Сидорчука, В.К. Симоненка, О.М. Стельмах, В.В. Цвєткова, Л.П. Юзькова та ін.), де наведено різноманітні визначення цього поняття, пор.: механізм ДУ – це практичні засоби, важелі, стимули [7], система елементів [, с. 279], система певних взаємодіючих ланок [20, с. 315], система органів державної влади [8], сукупність засобів [18], складова системи управління [6, с. 235–236], організація практичного здійснення державного управління [25], інструмент [21, с. 65] державна організація [22], суспільна форму руху [11, с. 85] тощо. Крім того, наявні й тлумачення цього поняття у широкому та вузькому сенсах, де, наприклад, у першому механізм співвідносний з практичною реалізацією державної влади, у другому – виступає конкретним засобом упливу держави на суспільство для досягнення поставлених завдань [24].

Представлене розмаїття тлумачень механізму ДУ зумовлене, на нашу думку, низкою причин, серед яких щонайперше слід виокремити 1) складність власне феномену механізм, 2) наявність методологічного плюралізму дослідницьких інтерпретацій (які, безумовно, сприяють виявленню концептуальних ознак аналізованого явища, але розшаровують, дифузують його галузевий термінологічний статус) та 3) багатозначність термінологічної кодифікації поняття та певну неузгодженість родо-видових операційних понять (пор. наявні ототожнення понять механізм держави, державний механізм, державний апарат [8], механізми управління державою (див. детальніше [12]), 4) його механістичну метафорику, яка, на думку дослідників, узагалі часто «дозволяє виявити нерозробленість чи непрозорість предмета обговорення» [2, с. 10] і часто призводить «до двоїстого осмислення ролі людської особистості в суспільстві» [23]. Сприймане в такому разі усвідомлюється як автоматизований апарат, а його соціальні інститути – як агрегат соціального цілого, що поглинає людину як таку [15, с. 316]. Останній фактор істотно вплинув на функціонування термінопоняття, що зумовлює доцільність бодай оглядового пояснення його внутрішньої специфіки.

Наукову мову на відміну від буденної вважають формалізованою і більш точною, кожне поняття якої повинне мати максимально однозначне тлумачення. Проте фундаментальне для галузі ДУ поняття механізму має розгалужену значеннєву амплітуду: «1. Пристрій, що передає або перетворює рух. // Те саме, що машина… 2….перен. Внутрішня будова, система чого-небудь. 3. Метод, спосіб… 4….Сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та ін. явище» [4, с. 665], у межах якої актуальним для ДУ є саме переносне, метафоричне значення лексеми (значення 2), хоч метафора як мовний засіб вираження схожості, подібності, на перший погляд, не може і не повинна функціонувати в чіткому і доказовому світі науки. Проте саме метафора, визначена філологами насамперед як мовна прикраса, яскравий виражальний засіб, є специфічним способом пізнання, без якого не обходиться жодне наукове відкриття і без якого взагалі неможливі когнітивні процеси, де мовна метафора виступає «лише як поверхневе відображення концептуальних метафор, закладених у понятійній системі людини та структуруючих її сприйняття, мислення й діяльність» [3, с. 23].

В сучасній науковій парадигмі розглядають метафору як основну ментальну операцію, як спосіб пізнання, структурування і пояснення світу. Людина не тільки виражає свої думки за допомогою метафор, але й мислить метафорами, створює, моделює за їхньою допомогою той світ, у якому живе. Для позначення такого моделювання фахівці використовують терміни «архетип» або «метафоричний архетип» (Панченко А.М., Смирнов И.П., Юнг К.Г.), «ментальна модель» (Джонсон-Лерд П.Н.), «метафорична модель» (Баранов А.Н.), «парадигма образів» (Павлович Н.В.), «поетична формула» (Кузьміна Н.А., Чудінов А.П.), «метафоричне поле» (Скляревська Г.Н.) та ін. Усі ці терміни мають різну внутрішню форму й акцентують на власне лінгвістичному, психологічному або когнітивному аспектах зазначеного явища, відображають традиції різних наукових шкіл і напрямів. Зауважимо, що метафора – це вияв аналогових можливостей людського мислення, це особливого роду схеми, за якими людина думає й діє. Розрізняють орієнтаційні метафори (вони спираються на просторові опозиції типу «верх – низ», «центр – периферія», «більше – менше» і т.п.), онтологічні метафори (наприклад, представлення людської душі як певного вмістища почуттів, подання неживих предметів як живих істот) і структурні метафори, які уможливлюють використання однієї понятійної сфери для опису іншої.

Зазначена складність метафоричного осмислення і водночас – уяскравлення сприйняттєвих процесів зумовила максимальну актуальність метафоричного інтерпретування практично всіх сегментів реальності у практично всіх різножанрових комунікативних аспектах, серед яких вирізняється владний дискурс та відповідно – політична (владна) метафора, досліджувана в широкій амплітуді наукових парадигм. Специфіку сучасного українського владного дискурсу в значній мірі визначають характерні для соціальної свідомості концептуальні вектори тривожності, підозрілості, недовіри й агресивності, відчуття «неправильності» існуючого положення справ і відсутності надійних ідеологічних орієнтирів, «національної ідеї», що поєднує суспільство. Як це часто буває в революційні епохи, суспільна свідомість надзвичайно швидко наповнюється довірою не тільки до деяких політичних лідерів і партій, але й до деяких політичних термінів і метафор, проте так само стрімко й втрачає набуті ілюзії [23]. Політична метафора динамічна, вона зрозуміла і дієва лише «тут і зараз», має національне коріння.

Вчені розглядають політичну метафору в когнітивному аспекті (див. праці А.М. Баранова, Дж. Вей, М.Далмо, Ю.М. Караулова, А.Мусолффа, А.Б. Ряпосовой, Дж.Чартериса-Блека, А.П. Чудинова та ін.), згідно з якою вона – не троп, покликаний прикрасити мовлення і зробити образ зрозумілішим, а форма мислення. В комунікативній діяльності метафора – важливий засіб впливу на інтелект, почуття і волю адресата. Відповідно аналіз метафоричних образів – це спосіб вивчення ментальних процесів і осягнення індивідуальної, групової (партійної, класової тощо) та національної самосвідомості. Метафору вивчають й у межах дискурс-аналізу, скерованого, зокрема, на «розуміння й пояснення соціальних проблем міждисциплінарного характеру» [5, с. 108]; кризових комунікацій та впливового потенціалу метафорики у політичному дискурсі (див. праці Х. де Ландтсхеер, Д.Фертессен); у площині лінгвокультурології, оскільки «найфундаментальніші культурні цінності узгоджені з метафоричною структурою основних понять даної культури» [16, с. 404]; у межах психологічних та нейрологічних наук, де розрізняють так звані ізометричні метафори – невеличкі історії, в яких відслідковується та сама проблема, що й у слухача. Щоб створити ізометричну метафору, Д. О’Конор пропонує: а) ідентифікувати проблему; б) ідентифікувати бажаний стан; в) визначити співвіднесеність між елементами історії; г) розглянути ситуацію з іншого боку [19]. Дослідники довели, що на ефективність такої метафори впливає використання не цифрових, а сенсорних предикатів, застосування прийому саспенса (напруженого очікування), ототожнення реципієнта з героєм метафори, неочікуваний (інконгруентний) висновок розповіді [там само]. На особливу увагу заслуговують дослідження метафорики, здійснені в суспільних науках, де зауважено, що «ідеологія «працює» в політичному процесі не безпосередньо, а через систему ідеологічних метафор, ефективність яких полягає в здатності адекватно виражати ціннісно-значущі для соціальних груп смисли політичної діяльності» [14, с. 10], що, безперечно, має прислужитися в гала-комунікаціях державного управління.

Витоки сучасного розуміння метафоричної природи поняття механізм сягають часів механістичної парадигми, сформульованої в ХVІІ ст. Р.Декартом й І.Ньютоном, що декілька століть домінувала в західній культурі. Вважається, що саме вона надала нашому суспільству його нинішню форму і значно вплинула на ввесь світ.

Стародавні світоглядні системи ґрунтувалися на ототожненні різних фрагментів природного оточення з тими чи іншими частинами людського тіла. Такий варіант фундаментальної метафори називають «антропоморфним». Саме антропоморфні метафори примушували первісних людей бачити у різноманітних виявах зовнішнього світу аналог власного життя. Людина несвідомо переносила на навколишні предмети і явища якщо не знання про власний устрій, то, принаймні, відчуття свого буття у світі. Цей «перцептивний» варіант фундаментальної метафори не прив'язував спосіб сприйняття світу до індивідуальних особливостей суб'єкта, бо йшлося про універсальне для всіх людей ставлення до світу як до чогось такого, що фіксується за допомогою органів чуття. Пізніше усвідомлення того, що особливості поведінки кожного індивіда залежать від його положення в системі міжіндівідуальних зв’язків і відносин, уплинуло і на спосіб опису довкілля. Влаштування світу стало мислитися за аналогією до організації суспільних систем. Так виник новий варіант фундаментальної метафори – «соціоморфний».

Подальший розвиток такого зразка організації знань у значній своїй частині був зумовлений тим, що до XVII століття у сфері практичної діяльності людей усе більшу роль стали відігравати різноманітні механічні системи. Можливість «повної» влади над ними, саме їх виникнення як результат людської винахідливості, їх конструктивна «відкритість» людям, нарешті, досить однозначний характер зв'язків між пристроєм механізму та його функціонуванням – усе це завдавало потужного впливу на стиль мислення, характерний для європейських культур Нового часу. Формування першої (власне наукової) картини світу – ньютонівської механіки проходило на підставі уподібнення Всесвіту гігантській машині. І хоч метафоричність такого уподібнення на той час навряд чи усвідомлювалась, образ «світу-машини» зумовив становлення якісно нового стилю мислення.

Механістичний погляд на людину і її діяльність визначав орієнтацію на виокремлення в природному середовищі таких його форм, які могли б укластися в схему «конструкція – функція – результат», причому ця схема повинна була відтворюватися щоразу, коли в цьому виникне потреба. Індивідуальні особливості, духовний бік людського буття, відмінність історичних стадій людини й суспільства – все це стало оцінюватися як «несуттєві» характеристики. Що передбачуванішою представлялася поведінка людей, то більш науковим вважався її опис. Так виникав наступний тип фундаментальної метафори – «машинний».

Подібна тенденція збереглася в деяких концепціях і понині, зокрема у науковій галузі державного управління, де такий спосіб мислення часто вважають доволі непродуктивним в умовах сучасного суспільства. Так, Ф.Капра зауважує, що поширення механістичного підходу до менеджменту є сьогодні одним з основних перешкод на шляху організаційних змін [9]. П.Сендж, акцентуючи на наслідках механістичної метафори, називає її «машиною для вироблення грошей» [27]. Норми та ідеали техніки (серійність результатів, можливість «штампувати» ті самі деталі, призначені для виконання тих самих функцій) впливають і на форми міжлюдського спілкування, спричиняючи наскрізну негативацію його значеннєвих характеристик, а також, на думку дослідників, імпліковано виявляють думки суспільства про загальну передбачуваність, визначеність і наскрізну механістичність сучасної політики [26], втілюваної зокрема у фреймах «держава (та її складники) – механізм» (як правило, неефективний, бюрократичний, безжальний, поганий – С.Б.); «керування державою як механізмом», що, знов-таки, як правило, використовує «брудні технології», є бездушним, нехтуючим окремою особистістю; «людина – механізм», сприймана лише як позбавлений всього індивідуального, неповторного технічний засіб виконання настанов держави [23]. Проте, представляючи предмети і явища довкілля у вигляді пасивного об’єкта, на який скеровано людські зусилля, «машинна метафора» виявляє свої сутнісні можливості, що оптимізують і максимально організують здійснювані людиною дії, її інтелектуальні потенції, сприяючи економії часу та енергії, витраченим на досягнення поставленої мети, що і визначає актуальність її функціонування у межах багатьох термінних сполук узагалі і в межах ДУ – зокрема, де це поняття сприймається «не як машина, що чекає запуску або знаходиться в роботі, а організаційна система, яка реалізується в ході державноуправлінського впливу» [10, с. 74].

Узагальнюючи відзначимо, що «поняття механізм у процесі розвитку в рамках соціальних наук зазнало історичних змін свого первинного значення і набуло широкого спектру нових значень: від повної відсутності врахування «людського фактору» у процесі організації управління до алгоритму і процедури реалізації управлінських впливів у межах організаційної ієрархії [13, с. 5].

Висновки. Серед причин широкого кола тлумачень механізму ДУ щонайперше виокремлюємо складність власне феномену механізм, методологічну багатозначність дослідницьких інтерпретацій, полісемантизм термінологічної кодифікації поняття та його механістичну метафорику, де саме остання істотно вплинула на різновекторність дефінувань. Метафора – широко застосовуваний інструмент не лише буденного пізнання дійсності, а й наукових реконструкцій. Активне використання машинної метафори в теоретичній площині державного управління зумовлене спектральною динамікою поняття механізм, семантичні акценти якого концентруються на сутнісних можливостях оптимізації й максимальної організації здійснюваної дії, сприяючи економії часу та енергії, витрачених на досягнення поставленої мети.

Використані джерела інформації:

  1. Астапова Г.В., Астапова Е.А., Лойко Д.П. Организационно-экономический механизм корпоративного управления в современных условиях реформирования экономики Украины : [монография] / Г.В.Астапова, Е.А.Астапова, Д.П.Лойко. – Донецк : ДонГУЭТ, 2001. – 525 с.

  2. Баранов А.Н., Казакевич Е.Г. Парламентские дебаты: традиции и новации. Советский политический язык: от ритуала к метафоре / А.Н.Баранов, Е.Г.Казакевич. – М. : Знание, 1991. – 63 с.

  3. Будаев, Э.В., Чудинов, А.П. Современная политическая лингвистика [текст] / Э.В. Будаев, А.П. Чудинов. – Екатеринбург: Изд-во Екатеринбургского ун-та, 2006. – 260 с.

  4. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.

  5. Водак Р. Язык. Дискурс. Политика / Р.Водак // Пер. с англ. и нем . – Волгоград. : Перемена, 1997. – 139 с.

  6. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посібник / За заг. ред. Н.Р.Нижник, В.М.Олуйка. – Львів : Вид-во нац-го ун-ту «Львівська політехніка», 2002. – 352 с.

  7. Державне управління: Словник-довідник / За заг. ред. В.М.Князева, В.Д.Бакуменка. – К. : УАДУ, 2002. – 228 с.

  8. Державне управління та державна служба: Словник-довідник / Уклад. О.Ю.Оболенський. – К. : КНЕУ, 2005. – 480 с.

  9. Капра Ф. Дао физики / Ф.Капра. – СПб. : Орис, 1994. – 302 с.

  10. Комар Ю. Теоретико-методологічні підходи до формування інноваційних механізмів системи державного управління підготовкою студентів-управлінців / Ю. Комар // Освіта і управління. – Т.10. – Ч.2. – 2007. – С. 73-78.

  11. Колісник М. Теоретичні засади механізмів державного управління як засобів практичної реалізації державного впливу на процеси суспільного відтворення / М.Колісник // Актуальні проблеми державного управління: Зб.наук.праць ОРІДУ. Вип.4(20). – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2004. – с. 78-86.

  12. Коротич О.Б. Механізми державного управління: проблеми теорії та практичної побудови / О.Б. Коротич // Вісник НАДУ при Президентові України. – К., 2006. – Вип. 3. – С. 79-84.

  13. Кривенко І. «Механізм» як категорія і його сутність у процесі державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб.наук.праць ОРІДУ. Вип. 1(25). – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2006. – 330 с.

  14. Куньщиков С.В. Идеология в структуре политического процесса: сущность и динамика функционирования / С.В. Куньщиков [автореферат] дисс. … канд. полит. наук. – Екатеринбург, 2006. – 26 с.

  15. Курбатов В.И., Курбатова О.В. Социальное проектирование / В.И. Курбатов, О.В. Курбатова. – Ростов-н/Д. : Феникс, 2001. – 416 с.

  16. Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем / Дж. Лакофф, М. Джонсон // Теория метафоры. – М. : Прогресс, 1990. – С. 387-415.

  17. Ліпенцев А.В., Поляк О.В. Основні напрямки формування механізмів надання управлінських послуг органами влади / А.В. Ліпенцев, О.В. Поляк // Теоретичні та прикладні питання державотворення [електронний ресурс]. – 2008. – № 2. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/tppd/2008-2/08lavpov.htm/08lavpov.htm.

  18. Малиновський В.Л. Державне управління : [навч. посіб.] / В.Л.Малиновський. Вид.2-е, доп. та перероб. – К. : Атіка, 2003. – 576 с.

  19. О’Конор Дж. НЛП : Практическое руководство для достижения желаемых результатов / Дж. О’Конор. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2004. – 448 с.

  20. Політологія: підручник для вищих навчальних закладів / За заг.ред. к.філос.н. Ю.І. Кулагіна, д-ра іст.наук, проф. В.І.Полуріза. – К. : Альтерпрес, 2002. – 612 с.

  21. Приходченко Л.Л. Сутність понять механізмів держави, державного управління та державного регулювання / Л.Л. Приходченко // Актуальні проблеми державного управління: Зб.наук.праць ОРІДУ. Вип. 3(35). – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2008. – С. 61-68.

  22. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса / Ю.А. Тихомиров. – М. : Юринформцентр, 1998. – 795 с.

  23. Чудинов А.П. Россия в метафорическом зеркале: когнитивное исследование политической метафоры (1991-2000) / А.П.Чудинов. – Екатеринбург, 2001. – 238 с.

  24. Шамхалов Ф.И. Теория государственного управления / Ф.И. Шамхалов. – М. : ЗАО «Изд-во «Экономика», 2002. – 638 с.

  25. Юзьков Л.П. Государственное управление в политической системе развитого социализма / Л.П. Юзьков. – К. : Вища школа, 1983. – 155 с.

  26. Ezrahi Y.The theatrics and mechanics of action: the theater and the machineas political metaphors // Social Research. – 1995. – Vol.62. – № 2. – P. 299-322.

  27. Senge P. The Fifth Discipline. – Kharkov, Composed by Max Vasilyev, 2006. – 386 p.

Рецензент: Пахомова Т.І., д.держ.упр., професор

УДК:35 Васильєва Н.В.,

к.е.н., доцент кафедри

державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

КИТАЙ: ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

Розгортання науково-технічних, управлінських та інформаційних процесів надають можливості застосування технологічних підходів у всіх сферах суспільного життя. Розробка технологій базується як на емпіричному досвіді, так і на новітніх досягненнях науки. Інноваційні технології регіонального управління - це своєрідний механізм поєднання знань з відповідними умовами їх реалізації в управлінні.

Развертывание научно-технических, управленческих и информационных процессов предоставляют возможности применения технологических подходов во всех сферах общественной жизни. Разработка технологий базируется как на эмпирическом опыте, так и на новейших достижениях науки. Инновационные технологии регионального управления - это своеобразный механизм объединения знаний с соответствующими условиями их реализации в управлении.

The deployment of scientific and technical, management and information processes, the ability to apply technological approaches in all spheres of public life. Development of technologies based on both the empirical and the latest achievements of science. Innovative technologies of regional management - a kind of mechanism to integrate knowledge with appropriate conditions for their implementation in governance.

Постановка проблеми. Термін «інновація» раніше, насамперед, асоціювався з науково-технічним прогресом: нові технічні рішення, винаходи тощо. Сьогодні це більш ширше поняття, яке включає в себе методи управління й стратегічне планування. Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що одержала втілення у вигляді нового чи вдосконаленого продукту або послуги, впроваджених на ринку, технологічного процесу, використаного в практичної діяльності, чи в новому підході до надання соціальних послуг.

Сучасні досягнення України в міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку й особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі за рахунок економічного зростання на європейські стандарти життя українських громадян.

Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи - сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва - не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низько укладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятливими до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій.

Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.

Аналіз досліджень і публікацій. Окремі теоретичні та практичні питання інноваційного розвитку висвітлені у працях таких видатних вітчизняних і зарубіжних науковців як Я. Бергер, У Ді, П. Друкер, Я. Жаліло, О. Лапко, С. Кирилов, Ю. Пахомов, С. Романенко, О. Соснін, Б. Твісс, С. Фірстов, Й. Шумпетер та інші.

Метою статті є проаналізувати досвід Китаю у формуванні інноваційної системи розвитку держави.

Виклад основного матеріалу. Китайська економіка змішаного типу - «соціалізм із китайською специфікою» або «соціалістична ринкова економіка», за якого переважна частина ВВП (70 %) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Урядом визначено шлях подальшого розвитку країни - формування інноваційної системи. Для досягнення поставленої мети були встановлені наступні завдання, а саме - протягом 2006-2010 рр. здійснити перехід країни від індустріальної до технологічної держави; у 2011-2015 рр. - отримати статус інноваційної наддержави. Виходячи з цього головною ціллю встановлено - увійти в першу п’ятірку країн-лідерів у сфері науки й техніки.

Крім того, правлячою партією визначено, що до 2020 р. питома вага витрат на науково-дослідні роботи має збільшитися до 2,5 % і знизитися на 1/3 залежність від імпортних технологій.

Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп’ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична, медичного приладобудування й авіакосмічна галузі. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв’язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70 % устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95 % складного медичного обладнання, 100 % устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів [1].

Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій. У 2006 р. витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР) у цій країні становили 1,42 % ВВП, у США - 2,61 %, в Японії та Південній Кореї - понад 3 % [2]. Сьогодні на Китай припадає 14,7 % наукових співробітників світу, США - 22,8 %, Японію - 11,7 % [3]. При цьому кількість дипломованих фахівців в сфері інформаційних технологій щорічно збільшується.

Для стимулювання інноваційної активності в науковій сфері була змінена система підбора кадрів, значний акцент зроблено на залучення молоді в науку та «імпорті інтелекту», на що витрачаються величезні кошти. Проте в державі ще залишаються проблеми з поверненням вчених-китайців, які працюють закордоном і триває відтік молодих кадрів за кордон. Влада заохочує повернення вітчизняних фахівців із-за кордону, пропонуючи найвигідніші умови, досить високо оплачуючи їх роботу.

У 1998 р. розпочалася реорганізація Китайської академії наук, введено новий порядок визначення наукових пріоритетів і фінансування. До 2010 р. з 129 академічних інститутів планувалося залишити 30 найбільш сильних і визнаних у світі. На частку 50 університетів сьогодні доводиться 2/3 державних асигнувань, що ведуть дослідження й розробки. Університети, як і інститути Академії наук займаються фундаментальними дослідженнями, при них створюються науково-технічні компанії, технопарки й бізнес-інкубатори.

Академія наук позиціонує себе як науково-інноваційна організація, що дозволяє їй не лише здійснювати пошукові дослідження світового рівня, а й управляти, інколи спільно з місцевими адміністраціями, більш ніж 40 тис. науково-технічними компаніями. Академія відкриває спеціальні дослідницькі центри на території вільних економічних зон та активно інвестує їх через венчурні фонди. В університетах Цинхуа, Фудань, Цзяотун є власні венчурні фірми. Швидко розвивається кооперація з бізнесом: університети залучають 36 % приватних вкладень у НДДКР.

Університети та науково-дослідні інститути Китаю можуть створювати технопарки, інноваційні компанії тощо. Наприклад, Founder Group (комп’ютери) заснована на гроші Пекінського університету й розвивається переважно за рахунок успішного впровадження технології лазерного набору ієрогліфічних текстів. Найбільш у науковому плані розвинулися Цинхуа та Пекінський державний університет. Уряд планує створити інформаційну мережу, центри колективного користування тощо - входження 25 китайських університетів у число кращих у світі. Акцент робиться на створення ідеальних умов для молодих науковців, ефективне сполучення дослідницької та освітньої діяльності.

Провідну роль у фінансуванні науки грає залучення іноземних інвестицій. У країні відбувається створення міжнародних дослідницьких центрів, у т.ч. корпоративних, що використовують місцевий науковий персонал. Серед державних пріоритетів є розвиток інформаційних, біо- і нано-технологій. Зазначимо фактори, що заважають розвитку НДДКР на підприємствах [4]:

  • слабкі стимули до інновацій у державних підприємствах. Акціонування таких підприємств із залученням національного й іноземного капіталу дозволить вирішити цю проблему;

  • система державних комерційних банків не орієнтована в достатньому ступені на кредитну підтримку малих і середніх підприємств, зокрема, інноваційної, венчурної діяльності. Назріла необхідність у створенні більше гнучкої мережі приватних кредитних інститутів;

  • китайські підприємства мають серйозну недостачу висококваліфікованих кадрів, здатних проводити НДДКР і впроваджувати результати досліджень. Позначаються дуже високі темпи росту економіки й недостатніх вкладень бізнесу в навчання працівників;

  • можливостей залучати менеджерів і талановитих дослідників у китайських підприємств істотно менше, ніж в іноземних.

Основний наголос в інноваційному розвитку держави до 2020 р. робиться на бізнес, як головному замовнику нових розробок. Понад 30 % приросту китайської економіки забезпечують реалізація інноваційних проектів і впровадження досягнень науково-технічної революції. Китайська академія наук і університети стають для бізнесу базою розробки національних інноваційних рішень. За 30 років реформ країна залучила в економіку $860 млрд. прямих іноземних інвестицій, було створено 650.000 підприємств з іноземним капіталом, які не лише усунули залежність низки галузей економіки від імпорту, а й стали провідними постачальниками продукції на світовий ринок [3]. Підприємства за участю іноземного капіталу виробляють 80 % високотехнологічних експортованих товарів. Зазначене дозволило вітчизняним компаніям посісти перші позиції з постачання високотехнологічної машинобудівної продукції.

Отже, наведені напрями свідчать про те, що створення економіки, спроможної створювати інновації, є радикальною трансформацією суспільної свідомості, відмовою від пасивного засвоєння знань і навичок на користь заповзятливості. Сучасна модель економічного зростання Китаю ґрунтується на визначальній ролі держави у створенні ринкового середовища, макроекономічному регулюванні, безпосередньому розподілі ресурсів, опорі на іноземний капітал (для відновлення технологій, розширення експорту, нагромадження валютних ресурсів), експортної орієнтації економіки (табл. 1).

Таблиця 1.

Індекс економіки знань

Країна

Зведений індекс

Субіндекси

інноваційність

економічне стимулювання

освіта

інформаційна інфраструктура

США

8,81

9,91

7,97

8,28

9,09

Японія

8,41

9,78

7,42

8,09

8,35

Ізраїль

7,44

7,44

7,31

6,78

8,21

Росія

6,26

8,88

3,34

7,88

4,91

Мексика

5,77

7,37

5,79

4,43

5,51

Бразилія

5,82

8,08

3,94

5,75

5,50

ПАР

5,21

6,54

4,55

4,47

5,26

Китай

4,95

9,00

2,55

3,74

4,50

Україна

4,92

6,03

2,49

7,82

3,33

Індія

3,97

8,59

2,91

2,33

2,06

Кенія

2,62

5,31

1,29

2,07

1,83

Камерун

1,41

1,78

0,55

3,93

1,38

Індекс економіки знань, розрахований за методикою Всесвітнього банку, включає в себе показники розвитку інноваційної системи, освіти і людських ресурсів, інформаційно-комунікативних технологій, а також економічного режиму і державного управління. Даний показник дає можливість реально оцінити стан утвердження всіх елементів «економіки знань» за співвідношенням цих показників у їх порівнянні для різних країн і років.

Зазначимо, що Індекс економіки знань у розвитку різних країн визначає залежність між обсягом ВВП і рівнем витрат на НДДКР, тим самим визначаючи рівень життя громадян, оскільки останні є першоджерелом інтелектуального капіталу. Наведені у таблиці Індекси Китаю та Індії є дещо заниженими через використання показників на душу населення. Важливо звернути увагу на індекси інноваційності цих держав, що відображали потенціали НДДКР.

Кожна країна, формуючи стратегію науково-технічного, інноваційного й економічного поступу, відпрацьовує власні механізми та законодавчі важелі державного впливу на стан і перспективи розвитку національної науково-технічної сфери. В інноваційному розвитку важливі не лише наукові розробки, а й можливості для успішного підприємництва, насамперед, залучення капіталу. У першу чергу це стосується малого й середнього бізнесу - китайські банки належать державі й воліють кредитувати великі компанії.

У Китаї урядом заплановане надання кредитів малому науково-технічному бізнесу через спеціальні фонди.

Таким чином, Китай знаходиться у процесі модернізації свого розвитку. Зазначене дозволить країні подолати технологічну залежність від держав Заходу, адже вони виступають основним джерелом технологій для Китаю.

Висновки. Україна зможе посісти належне місце в Європі та світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки; тільки таким чином можна змінити існуючий сировинний вектор розвитку економічних процесів.

Відтак основою стратегічного курсу подальшого розвитку України, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження країни як високотехнологічної держави. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати. У поєднанні з завданнями європейської інтеграції така мета повинна бути зазначена не лише в економічній стратегії держави, а й у політичній консолідації нації.

Використані джерела інформації:

  1. Инновации Китая // Logovneshservice / [Електронний режим] - /category/news/ - Заголовок з екрану.

  2. У Ди. Китай: движение к государству инновационного типа / У Ди // Человек и труд. - № 7. - 2009. / [Електронний режим] - /2009/7-09/list_7-09.html - Заголовок з екрану.

  3. Кирилов С. Инновации в Китае - развивать и покупать / С. Кирилов // ChinaPRO: Деловой журнал про Китай / [Електронний режим] - /rubrics/2/1925/ - Заголовок з екрану.

  4. Бергер Я. Инновационные перспективы Китая / Я. Бергер // Журнал «Отечественные записки». - №3. - 2008.

Рецензент: Васильєва О.І., д.держ.упр.

УДК 330:339.137 Горник В.Г.,

к.держ.упр., доцент

Чернігівського державного технологічного університету

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА МОДИФІКАЦІЮ ЧИННИКІВ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВИ

Досліджено форми впливу економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності. Обґрунтовано умови глобалізації національних та всесвітніх економічних відносини.

Исследованы формы влияния экономической глобализации на модификацию конкурентности. Обоснованы условия глобализации национальных и всемирных экономических отношений.

The forms of influencing of economic globalization are explored on modification of factors of competitiveness. The terms of globalization of national and world economic are grounded relations.

Вступ. Основу ринкової економіки складає поняття конкуренції, як головної рушійної сили еволюції взаємостосунків суб'єктів, що функціонують у конкретному середовищі. Найбільш успішним учасником такого змагання є той, хто здатний витримувати конкурентну боротьбу на вітчизняному і зовнішньому ринках. Посилюванням конкуренції між виробниками, надмірним насиченням товарами у більшості сегментів характеризує сучасний ринок.

Аналіз останніх наукових досліджень.

Світову економіку нового тисячоліття характеризують жорсткою конкуренцією, яка набуває глобального характеру. Багато вчених звертають увагу на різноманітні аспекти процесів глобалізації. Зокрема глибокі теоретичні дослідження у сфері глобалізації були проведені під керівництвом і за участю члена-кореспондента НАН України О.Г. Білоуса. Специфіку процесів глобалізації в умовах трансформаційного розвитку української економіки і проблем ефективної інтеграції України до світової економіки розглянуто у працях вітчизняних авторів В. Будкіна, І. Бурковського, А. Гальчинського, В. Гейця, А. Кредісова, Д. Лук'яненка, В. Новицького, А. Румянцева, А. Філіпченка, О. Шниркова та ін..

Постановка завдання:

– дослідити форми впливу економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності;

– обгрунтувати умови глобалізації національних та всесвітніх економічних відносини.

Результати. Особливість сучасної конкуренції розглянуто у роботі [1, с.178]. Авторами роботи здійснено аналіз розвитку конкуренції на світовому ринку, визначено її характер, а також досліджено вплив глобалізації на міжнародні конкурентні відносини. До характерних проявів сучасної ринкової конкуренції відносять [10, р. 103]: незліченну множину новинок на ринку, заповнення полиць магазинів різноманітними модифікаціями одного і того ж товару, вимотуюча гонка виробників за гаманець споживачів, «повінь» інформаційного поля рекламою тощо.

Автором роботи [7] наголошено, що в сучасній економіці формується тенденція до посилення ролі нецінової конкуренції як найбільш перс­пективного методу глобальної економічної конкуренції. С.В. Хмелєвський вказує [8, с. 290], що за останні роки спостерігається тенденція до посилення нецінових форм конкуренції у порівнянні з ціновими: конкуренція, яка заснована на смаках і відданості споживачів, рекламна конку­ренція, конкуренція якості, конкуренція в обслуговуванні після продажу товару тощо. При неціновій конкуренції роль ціни аніскільки не зменшується, проте на перший план виступають властивості продукту, престижність його марки, рівень сервісу та ін. [1, с. 275].

У нинішній час жодна країна не може ефективно формувати і здійснювати свою економічну політику, не беручи до уваги реалій світового ринку, пріоритетів і норм поводження його основних суб‘єктів. Навіть якщо мова йде про так звані «закриті», або «замкнуті», господарські системи, їх не можна назвати повністю ізольованими та незалежними від світової економіки, оскільки сама їх закритість уже є відношенням до світового ринку, який вони не приймають або який відторгує їх. Але, так чи інакше, вони змушені зважати на його існування й «захищатися» від нього за допомогою більшого або меншого ступеня автаркії, тобто, по суті, застосування більшої або меншої кількості протекціоністських заходів. Про ступінь і різнорідність входження держав у глобальну економіку можна судити за показниками кількості населення, енергоспоживання на душу населення, рівнем ВВП, величиною експорту, імпорту та прямих іноземних інвестицій, а також часткою високотехнологічної продукції в експорті країн світу.

Доцільно розглядати сучасний світ як складну систему, що складається з декількох рівнів ієрархії, між якими існують прямі та зворотні зв‘язки і взаємозалежності. Однак світ як система не є продуктом глобалізації, його системність виникла разом із виникненням самого світового господарства й уже тоді мала ієрархічну структуру. Світова економічна система розвивалася під впливом процесів поглиблення міжнародного поділу праці, розвитку процесів міжнародної спеціалізації, кооперування й інтернаціоналізації виробництва. Вона зазнавала змін, ускладнювалася за рахунок формування нових внутрішніх структур і зв‘язків. Протягом усього свого існування світова економічна система являла собою ієрархію зі своїми лідерами й аутсайдерами, відбувалася лише періодична зміна лідерів, змінювалася геополітична роль тих або інших держав, але сам ієрархічний характер зберігався. Таким чином, не можна сказати, що глобалізація якимось чином змінила системну сутність світової економіки, вона стала всього лише ще одним етапом розвитку цієї системи.

У результаті глобалізації відбулася модифікація чинників конкурентоспроможності національної економіки. Світове економічне співтовариство зі слабкої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється на цілісну економічну систему, де національні соціуми виявляються складовими елементами єдиного всесвітнього економічного організму, спаяними вже не просто міжнародним поділом праці, але і гігантськими за своїми масштабами виробничо-збутовими структурами, глобальною фінансовою системою та планетарною інформаційною мережею.

Відтворювальна взаємозалежність більшості національних економік перетворила їх із більш-менш автономних господарських структур на складові елементи глобального господарського організму. Особливо відчутна така взаємозалежність у високотехнологічних галузях, де широко практикується міжнародне виробниче кооперування. Якщо до цього додати появу в останні десятиліття всесвітнього фінансового ринку та глобальної інформаційної павутини Інтернет, стає очевидним, що сучасне світове господарство принципово відрізняється від того, яким воно було в першій половині XX ст.

Якісні зрушення у структурі та динаміці світової економіки на сучасному етапі виявляються у зростанні відкритості національних економік, обсягів світової торгівлі й інвестицій, появі загальносвітових стандартів виробництва, споживання, торгівлі, фінансів тощо. Але ж глобалізація не є спонтанним процесом, більше того, уряди та країни можуть усвідомлено визначити своє місце в міжнародній економіці, що глобалізується. Стабільність національних економік, а також можливості урядів перебувають у прямій залежності від ефективності їх дій з асиміляції позитивних і компенсації негативних ефектів глобалізації.

Характерною рисою глобалізації в економіці стала взаємозалежність процесів автономізації та інтеграції. Це знайшло відбиття у «парадоксі Нейсбітта»: «Чим вище рівень глобалізації економіки, тим сильніше її невеликі учасники» [9, р. 208]. Подібні процеси простежуються й у суспільно-політичній сфері. Дж. Нейсбітт відзначає рух, з одного боку, до політичної незалежності та самоврядування, з іншого – до формування економічних альянсів. Процеси глобалізації в економічній, інформаційній, культурній сферах ідуть у тісному зв‘язку із процесами національної ідентифікації. Прагнення до національного самовираження є потужним стимулом соціального, економічного та політичного розвитку в умовах інформаційної відкритості й інтенсифікації інтеграційних процесів у світі. У той же час відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства проти руйнівного впливу сил, пов‘язаних із глобалізацією. В економіці – це розрив традиційних зв‘язків усередині країни, деградація неконкурентоспроможних виробництв, загострення безробіття; у сфері культури й ідеології – агресивне проникнення чужих для даного суспільства ідей, цінностей, моделей поводження. При цьому чим сильніше соціально-економічне й ідеологічне потрясіння суспільства, тим гостріша відповідна реакція, що набуває іноді форми войовничого націоналізму та релігійного фундаменталізму.

При всій розмаїтості конкретних підходів і висновків більшість сучасних учених-глобалістів виходять із уявлення про складний світ як глобальну спільність, як світоцілісність, що відрізняється від складових частин цієї спільності. Фактично мова йде про створення глобального співтовариства, у межах якого існуючі національно-державні утворення виступають як більш-менш самостійні структурні одиниці.

З.О. Луцишин приєднується до пануючої позиції, відповідно до якої головна властивість процесів глобалізації – планетарна єдність. При цьому, відштовхуючись від теорії складних систем, за межу існування системи він бере достатність або недостатність факторів, що компенсують зовнішні або внутрішні впливи на систему. У зв‘язку із цим він дає таке визначення глобалізації: «Глобалізація – це комплекс взаємозалежних процесів, що проходять у планетарному масштабі, у кожному з них є механізми саморегуляції» [6, с.39].

Глобалізацію необхідно трактувати в різкому розширенні й ускладненні взаємозв‘язків і взаємозалежностей як людей, так і держав, що відображається у процесах формування планетарного інформаційного простору, світового ринку капіталів, товарів і робочої сили, в інтернаціоналізації проблем техногенного впливу на природне середовище, міжетнічних і міжконфесійних конфліктів і безпеки [3, с. 42].

Таким чином, феномен глобалізації виходить за суто економічні межі, в яких її схильні трактувати більшість дослідників цієї теми, і охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

В умовах глобалізації національні та всесвітні економічні відносини починають мінятися ролями. У минулому провідну роль відігравали перші. Найбільш розвинені в той або інший період національні господарства визначали характер, форми і механізми міжнародних відносин, ніби нав‘язуючи іншим країнам і світовому співтовариству в цілому способи господарського спілкування. Внутріекономічні відносини були первинними, міжнародні – вторинними. Голландія XVIII ст. або Англія XIX ст. були не тільки лідерами економічного прогресу, але і зразками для наслідування для інших європейських країн. У XX ст. така роль перейшла до США. Однак у міру формування наднаціональних фінансових та інших ринків і виробничо-збутових структур всесвітні економічні відносини усе більше набувають ролі провідних, визначальних, тоді як внутрідержавні відносини, навіть дуже великих і досить могутніх країн, пристосовуватися до реалій глобальної економіки.

Світове господарство поступово стає сильнішим і значущим за національні господарства. Глобальний економічний простір перетворюється на єдине поле для великого бізнесу, коли географія розміщення продуктивних сил, галузева структура інвестицій, виробництва та збуту визначаються суб‘єктами господарського життя з урахуванням глобальної кон‘юнктури, а економічні підйоми та спади набувають всесвітніх масштабів. Глобальна орієнтація транснаціональних компаній, транснаціональних банків та інших провідних господарюючих суб‘єктів закономірно зменшує для них значення національних економік, як тих, де базуються їх штаб-квартири, так і тих, де діють їх численні філії. Центр ваги їх підприємницької стратегії переміщається з національного на наднаціональний рівень.

Глобалізація означає залучення всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв‘язків на основі новітніх комунікаційних та інформаційних технологій. Це об‘єктивний процес, який було підготовлено усім ходом попереднього розвитку і який тепер вступив у якісно новий етап. Темпи цього процесу прискорилися і вигляд світу стрімко змінюється [2, с. 21].

Викликає сумнів визначення глобалізації як нової форми світогосподарських зв‘язків. Інформація взагалі передавалася та продавалася на світовому ринку і раніше. Той факт, що це явище набуло прискорення і посилення, – не підлягає сумніву. Інформація, як і всі інші об‘єкти світогосподарських зв‘язків, стала переміщатися інтенсивніше, одержала нову якість, але нової форми світогосподарських зв‘язків ще не створила. Скоріше необхідно визнати, що передача норм господарського поводження, яка одержала технологічну основу у вигляді нових інформаційних технологій, виникла як новий спосіб міжнародної конкурентної боротьби. У даному розумінні необхідно зробити акцент саме на те, що передача зразків поводження поставлена на технологічну основу, причому поставлена саме завдяки специфічно глобальному інструментарію, який виник в останнє десятиліття.

Прямо про глобалізацію як про форму міжнародної конкуренції говорить М. Інтрилігейтор: «Під глобалізацією розуміється тут величезне збільшення масштабів світової торгівлі й інших процесів міжнародного обміну в умовах усе більш відкритої, інтегрованої світової економіки, що не визнає меж» [4, с. 112]. Він пов‘язує цю форму не тільки із традиційними різновидами зовнішньоекономічних зв‘язків, але й із наступними процесами, що підсилюють інтенсивність останніх: 1) технологічний прогрес; 2) лібералізація торгівлі й інші форми економічної лібералізації; 3) розширення сфери діяльності організацій на основі застосування нових засобів комунікацій; 4) єдині стандарти ринкової економіки та вільної торгівлі; 5) перехід від традиційних форм спілкування до прогресивно-технологічних комунікацій (особливості культурного розвитку другої половини XX ст.).

На наявність даного феномена також указує Л. Клайн: «У ряді районів світу підприємства, що працюють на експорт, уже протягом декількох десятиліть виконували повністю або частково замовлення виробничого або науково-дослідного характеру для іноземних компаній. Після завершення роботи продукція (готовий виріб або його частина) упаковується і направляється в потрібне місце. Хоча така практика аж ніяк не нова, її масштаби тепер розширюються, охоплюючи все нові продукти та географічні райони. Виробництво стало мобільним, не вимагаючи при цьому мобільності робочої сили для виконання своїх завдань» [5, с. 1025].

Усе більша кількість прихильників знаходить відображення сценарію розвитку глобалізації в концепції сталого розвитку. У документах Конференції ООН із навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), у матеріалах Всесвітнього саміту зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.), в інших доповідях міжнародного характеру, а також у працях учених конкретизуються та розвиваються положення цієї концепції.

Під сталим розуміється розвиток, який забезпечує збалансоване вирішення соціально-економічних завдань і проблем збереження сприятливого навколишнього середовища та природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і майбутнього покоління людей.

Ця модель існує поки на концептуально-теоретичному рівні, вона політично продекларована, формально підтримана більшістю держав (стратегії, програми та плани переходу до сталого розвитку розроблені більш ніж у 100 країнах), але досі немає інформації про те, що хто-небудь із них зробив реальні та помітні кроки для здійснення трансформаційного сценарію. Світ, як і раніше, дотримується традиційної нестійкої моделі розвитку, що може призвести до глобальної катастрофи. При переході до моделі сталого розвитку, якщо все-таки такий перехід відбудеться, процес глобалізації знайде нову якість і буде здійснюватися в рамках нової цивілізаційної парадигми.

Глобалізація, об‘єктивно веде до розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Воно тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які виплеснулися за національні межі, набули самостійності, стають некерованими. Міжнародні економічні процеси переростають із міждержавних – таких, що більш-менш ефективно регулюються в однобічному, дво- або багатобічному порядку національними державами, у позадержавні – тобто глобальні, які майже або зовсім не піддаються державному регулюванню.

Висновки. Національні держави усе більше втрачають можливість ефективно використати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар‘єри й експортні субсидії, курс національної валюти та ставку рефінансування центрального банку. В умовах усе більш наростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися цими важелями з оглядкою на інші держави, інтереси яких можуть бути при цьому зачеплені. Крім того, доводиться зважати і на поводження впливових недержавних суб‘єктів міжнародних економічних відносин – транснаціональних компаній, транснаціональних банків, міжнародних інвестиційних фондів, які своїми відповідними діями можуть звести нанівець очікуваний ефект від заходів, що вживаються, або навіть використати їх на шкоду даній країні.

Загрози пов‘язані не стільки з основними тенденціями глобалізації, скільки із неадекватною зовнішньоекономічною політикою економічно розвинених країн, що накладається на них. Розвинуті країни, претендуючи на роль глобального центру, насправді не є ним саме тому, що у своїй політиці подвійних стандартів не йдуть далі найближчих власних національних інтересів. Особливість ситуації полягає в тому, що, продовжуючи цю політику в міжнародній торгівлі, інвестиціях, валютно-кредитних відносинах, вони намагаються підсилити свої переваги зовсім не вищого порядку. Митні бар‘єри, замасковані під антидемпінгову політику, захищають ресурсні переваги економічно розвинених країн, причому захищають у підсумку від того самого процесу глобалізації, ініціаторами якого ці країни і є.

Використані джерела інформації:

  1. Глoбалiзацiя i бeзпeка рoзвитку: Мoнoграфiя / O.Г.Бiлoруc, Д.Г. Лук’янeнкo та iн. – К.: КНEУ, 2001. – 733 c.

  2. Губайдуллина Ф.C. Крупныe транcнациoнальныe кoрпoрации на нoвых рынках // ЭКO. - 2003. - №3. - C. 20-33.

  3. Длігач А. Аналіз розходжень у системі стратегічних маркетингових рішень / А. Длігач // Маркетинг в Україні. – 2006. – № 4. – С. 40–46.

  4. Eкoнoмiка України: iнвecтицiйнo-iннoвацiйнi прoблeми рoзвитку/ Кoлeктивна мoнoграфiя. За рeд. В.Ф.Бecєдiна, А.C. Музичeнка. – К.: НДEI. – 2006. – 592 c.

  5. Желіховська М.В. Сучасні тенденції побудови стратегії конкурентоспроможної компанії / М.В. Желіховська, Т.В. Донченко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект: Сб. науч. тр. – Донецк: ДонНУ, 2006. – Ч. III. – С. 1024–1029.

  6. Луцишин З.О. Глобалізація світу та проблеми економічної безпеки держави / З.О. Луцишин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К. : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин. – 2001.  Вип. 25.  С. 34–42.

  7. Cтукалo А., Авдeeва Т. Глoбализация мирoвoй экoнoмики / А. Cтукалo, Т. Авдeeва // Мeждунарoдная жизнь. – 2000. - №5. - C. 52.

  8. Хмeлєвcький C.В. Транcнацioнальнi кoрпoрацiї та глoбалiзацiя cвiтoвoї eкoнoмiки // Збiрник наукoвих праць cтудeнтiв магicтратури/ Рeд. К.К. Рубiшeвcька. - К.: Iн-т eкoнoмiки та права "Крoк", 2002. - 417 c., C. 289-305.

  9. Lуpez-Claros A., Porter M.E. and Schwab K., The Global Competitiveness Report 2005-2006 Policies Underpinning Rising Prosperity New York: Palgrave Macmillan, 2005 - 660 p.

  10. Rowley Ch., Benson J.(eds) Globalisation and Labour in the Asia Pasific Region, Frank Cass, London.Portland, Or., , 2000, р.93-113.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК 351:027.54

Карпенко О.В.,

к.держ.упр.,

доцент кафедри управління документно-інформаційними

комунікаціями Академії муніципального управління

УДОСКОНАЛЕННЯ ОКРЕМИХ ДЕФІНІЦІЙ

ТЕРМІНОЛОГІЧНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ

Проаналізовано розвиток понятійно-категоріального апарату державного управління бібліотечної справи шляхом уточнення тлумачень окремих дефініцій бібліотекознавства та бібліографознавства.

Проанализировано развитие понятийно-категориального аппарата государственного управления библиотечного дела путем уточнения отдельных дефиниций библиотековедения и библиографоведения.

The development of conceptual and categorial of public administration of librarianship is analysed by clarification of interpretations of of some definitions of bibliography and library science.

Постановка проблеми. Активний розвиток засобів сучасної державно-управлінської та соціально-комунікаційної науки вимагає повноцінних інформаційних ресурсів. Терміносистема нормативно-правових актів сфери державного управління бібліотечної справи не є досконалою, тому науковцям доводиться користуватися різноманітними енциклопедіями, тлумачними словниками, статтями, коментарями, вести порівняльний аналіз дефініцій, які внаслідок варіативності значення слів часто тлумачать по-різному. Тому й дослідження, що здійснюються у наукових книгозбірнях щодо створення системи бібліотечних ресурсів, потребують вживання стандартизованого та уніфікованого термінологічно-категоріального апарату.

Відсутність чіткого і змістовного визначення термінів «бібліотечний фонд», «інформаційний ресурс», «бібліотечний ресурс», часто у поєднанні з видовими ознаками («галузевий», «єдиний», «державний» «національний», «всеукраїнський»), які утворенні шляхом дефініційного аналізу, ускладнює тлумачення та дезорієнтує фахівців, що їх використовують. Запровадження ж управлінської складової у такі новосформовані понятійні одиниці, як «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом» сприятиме вдосконаленню термінологічно-категоріального апарату предметної області бібліотекознавства та бібліографознавства як соціально-комунікаційної, так і державно-управлінської науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. З часу виокремлення державного управління та соціальних комунікацій у окремі галузі науки, серед досліджень спостерігається справжній термінологічний «бум». Так упродовж останніх років, з урахуванням сучасних вимог суспільного розвитку, В. Авер'яновим, В. Бакуменком, В. Малиновським, А. Михненком та Ю. Сурміним створено словники з державного управління [1-6], В. Брижком, В. Журавським, А. Марущаком, В. Нікітовим, В. Поповим і В. Соловйовим – з соціальної-правової інформатики, програмування та комп’ютерної техніки [7-12].

Невирішеною частиною загальної проблеми є визначення адекватних сучасному стану розвитку соціальних комунікацій тлумачень видових ознак терміну «бібліотечний ресурс», запровадження новосформованих понятійних одиниць «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом» у галузь державного управління бібліотечної справи.

Постановка завдання. Дослідження подальшого розвитку понятійно-категоріального апарату галузі державного управління та соціальних комунікацій в частині бібліотекознавства та бібліографознавства шляхом:

  • уточнення тлумачень основних термінів, що безпосередньо регламентують бібліотечну діяльність, а саме: «бібліотечний фонд», «бібліотечний ресурс», «галузевий бібліотечний ресурс», «єдиний бібліотечний ресурс», «державний бібліотечний ресурс», «національний бібліотечний ресурс», «всеукраїнський бібліотечний ресурс»;

  • надання нових визначень дефініціям «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом», які відповідатимуть сучасному стану державного управління бібліотечної справи.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасні інформаційні процеси у сфері бібліотекознавства та бібліографознавства свідчать про постійний розвиток теоретико-пізнавальної діяльності дослідників і виступають ефективними інструментами наукового мислення. Зростання кількості звернень до фондів наукових бібліотек з метою пошуку вичерпних тлумачень усталених та нових дефініцій, засвідчує неослабну увагу до проблем термінології, насамперед, з боку науковців. Отже, науково-дослідні роботи, що проводяться провідними галузевими бібліотеками потребують єдиного понятійно-категоріального апарату, який відповідатиме реаліям інформаційного забезпечення сучасних вимог громадянського суспільства. Тому й виникає потреба в уточнені, дослідженні спільності та різниці усталених і запропонуванні зовсім нових трактувань дефініцій бібліотечної справи.

Так, Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» трактує термін «бібліотечні ресурси» як «…упорядковані бібліотечні фонди документів на різних носіях інформації, бази даних, мережеві інформаційні ресурси, довідково-пошуковий апарат, матеріально-технічні засоби опрацювання, зберігання та передачі інформації», а «бібліотечний фонд» як «упорядковане зібрання документів, що зберігається в бібліотеці» [13]. На нашу думку, визначення останнього є вузьким за змістом, нечітким за формою та не відповідає сучасним тенденціям соціально-комунікаційної науки у частині бібліотекознавства та бібліографознавства. Пропонуємо розширити тлумачення зазначеного терміну шляхом надання його значенню більшої релевантності, функціональності та уніфікації, трактуючи його як впорядковану сукупність документів, видань і матеріалів (друкованих, електронних, рукописних, картографічних, образотворчих, нотних, кіно-, аудіо-, відео-, фото-, тощо), які зберігаються в бібліотеці у відповідності до її галузевих функцій з метою обслуговування користувачів.

Питання дефініційного аналізу терміну «інформаційні ресурси» автором розглянуто у дисертаційному дослідженні на тему «Функціонально-технологічні механізми інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного управління» [14, с. 166-167, 185-187]. Тому у даній статті зупинятись на особливостях та відмінностях зазначеної дефініції ми не станемо, а вважаємо що трактувати інформаційні ресурси у даному науковому дослідженні необхідно у відповідності до чинного Законодавства України, як «…сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних, тощо)» [15].

Порівнюючи зміст термінів «бібліотечний фонд», «бібліотечні ресурси» та «інформаційні ресурси», зазначимо їх змістовну ідентичність, тому для узагальнення їх у подальших дослідженнях ми пропонуємо використовувати поняття «бібліотечний ресурс». Враховуючи те, що цей термін міститиме у собі складові бібліотеки як інформаційної системи, рекомендуємо трактувати його як сукупність впорядкованої у бібліотечні фонди документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної інформації, призначеної для задоволення потреб користувачів.

Переходячи до аналізу видових ознак родового терміну «бібліотечний ресурс», розглянемо особливості тлумачень у наслідок його змістовного навантаження прикметниковими ознаками: «єдиний», «галузевий», «державний», «національний», «всеукраїнський». Зазначимо, що такі визначення як у вітчизняній, так і у закордонній терміносистемі практично відсутні. Тому, використовуючи принцип системного підходу і системного аналізу за методологією запропонованою М. Зарицьким [16, с. 47-49] побудуємо ієрархію термінологічних феноменів різних рівнів (рис. 1).

Рис. 1. Ієрархія формування видових ознак терміну «бібліотечний ресурс»

Базовим терміном формування ієрархії видових ознак є «бібліотечний ресурс», який є мікросистемою термінополя. Вище мікросистеми розміщуються терміни мінісистеми (внутрішньої системи), що об’єднані за функціонально-видовою ознакою певної галузі знань: «галузевий бібліотечний ресурс» та «єдиний бібліотечний ресурс». Терміни «державний бібліотечний ресурс» та «національний бібліотечний ресурс» становлять макросистему (зовнішню систему), як такі що об’єднані за інституційною, правовою, культурною та майновою ознакою. Завершує формування ієрархії найвищий рівень – мегасистема (тотальна система), яка уособлює в собі термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс», що охоплює всі перераховані вище ієрархічні рівні.

Здійснивши аналіз нормативно-правової бази у сфері бібліотечної діяльності, стандартів, термінологічних словників України, Росії й Білорусії, що стосуються вищезазначеного, автор дійшов висновку, що у вітчизняному термінознавстві визначення дефініцій «галузевий інформаційний ресурс», «єдиний бібліотечний фонд» та «національний бібліотечний фонд» відсутнє, хоча у своїх працях деякі українські бібліотекознавці ними оперують [17, с. 18]. Тому у наукових дослідженнях бібліотечної діяльності слід визначити поняття галузевий бібліотечний ресурс як сукупність впорядкованої у фонди спеціальних бібліотек документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної інформації, призначеної для задоволення потреб фахівців відповідної галузі.

Визначення терміну «єдиний бібліотечний фонд» подається І. Сусловою та Л. Улановою у російському термінологічному словнику як «…сукупність взаємодіючих та взаємопов’язаних фондів державних бібліотек (міністерств та відомств), а також бібліотек громадських організацій, яка формується на основі обов’язкової координації за територіальним та галузевим принципами» [18, с. 49]. Враховуючи це визначення, на думку автора, під єдиним галузевим бібліотечним ресурсом слід розуміти систему взаємопов’язаних бібліотечних ресурсів, яка формується книгозбірнями галузевої мережі на основі координації і спільного використання.

Наприклад, застосовуючи ці терміни до діяльності бібліотек освітянської мережі, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського (далі – ДНПБУ) повинна формувати єдиний галузевий бібліотечний ресурс, тому що згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про створення Державної науково-педагогічної бібліотеки України» № 2018 від 30 жовтня 1999 р. вона є «…національним галузевим книгосховищем, координаційним та інформаційно-методичним центром бібліотек освітянської галузі» [19].

Створення ДНПБУ зазначеного ресурсу, на основі взаємодії та координації з бібліотеками освітянської мережі, сприятиме формуванню державного бібліотечного фонду. У Законі України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» зазначається: «Державний бібліотечний фонд України (далі – ДБФ) складається з фондів бібліотек, що є у державній і комунальній власності, фондів самоврядних організацій, взаємопов’язаних скооперованим комплектуванням, єдиним довідково-пошуковим апаратом, системою депозитарного зберігання, перерозподілу та взаємного використання фонду і відображає науковий, культурний, інформаційний потенціал суспільства» [13]. Натомість, державні інформаційні ресурси у законодавстві Росії тлумачаться як такі, що «…створюються та утримуються за рахунок державного бюджету. Інформація, яка міститься у державних інформаційних системах, інші відомості та документи, що перебувають у розпорядженні державних органів, являють собою державні інформаційні ресурси» [20].

А. Бабенко, Г. Старостенко та К. Квасницька під загальносуспільними (державними) інформаційними ресурсами розуміють: «загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави» [21, с. 122].

Майнова та безпекова ознака інформації у тлумаченні зазначеного терміну простежується у Наказі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 24.12.2001 р. № 76 «Про затвердження Порядку захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах» (втратив чинність), державні інформаційні ресурси визначаються як інформація, яка є власністю держави, та (або) необхідність захисту якої визначено законодавством [22]. Натомість, на думку автора, державний бібліотечний ресурс слід трактувати як сукупність впорядкованої у бібліотечні фонди інформації, яка опублікована (розміщена) на території держави та/чи у державному сегменті мережі Інтернет, та є її власністю.

У тому разі, коли державна бібліотека формує галузевий сегмент ДБФ та зберігає інформаційні матеріали, що представляють собою культурну спадщину, проводить у координації з органами державного управління та науковими установами активну роботу з пропаганди національної книги, – можна вважати, що вона формує національний бібліотечний ресурс. Так, відповідно до існуючої Концепції формування системи національних інформаційних ресурсів України, національними вважають «інформаційні ресурси, які зберігаються в організаціях, що знаходяться на території країни і містять інформацію з різноманітних аспектів діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних осіб і громадян, відповідають визначеним вимогам до структури й утримання і зареєстровані у відповідності з регламентованою процедурою» [23].

Національний інформаційний ресурс, на думку О. Сосніна, є результатом інтелектуальної праці в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксованому на матеріальних носіях як сукупність документів, а також бази й банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди, будь-яке інше сховище даних, що є об`єктом права власності будь-якого суб’єкта України, має загальнонаціональну цінність і є визначеним як такий ресурс (зокрема, шляхом занесення у національний реєстр інформаційних ресурсів) [24, с. 23]. Дієвим прикладом створення подібних електронних ресурсів є російська інформаційна система «Національний бібліотечний ресурс», яка надає доступ до повнотекстових електронних копій друкованих документів з бібліотечних фондів трьох провідних російських бібліотек (Російської державної бібліотеки, Російської національної бібліотеки та Президентської бібліотеки) [25]. На основі цих визначень пропонуємо у подальших дослідженнях трактувати термін «національний бібліотечний ресурс» як сукупність упорядкованої інформації (документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної), що знаходиться у державних (галузевих) наукових бібліотеках та являє собою невід’ємну складову частину культурної спадщини України.

За аналогією класифікації В. Омельчука та С. Швецової-Водки щодо терміну «національна бібліографія» визначимо такі напрями формування національних бібліотечних ресурсів:

  • документовані інформаційні матеріали, які видано на території України різними мовами;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано за межами України національною мовою;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано за межами країни будь-якою мовою авторами-представниками цієї нації;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано про країну, незалежно від місця опублікування [26, с. 4; 27, c. 136].

Виокремлюючи із цієї класифікації виключно інформаційні матеріали (джерела, фонди) українською мовою етнічних українців, як на території України, так і у діаспорі – пропонуємо системно узагальнити їх у термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс». Підґрунтям до цього є тлумачення частки «все…» у словнику за ред. С. Ожегова як першої частини складних слів у значені, що охоплює «все» та поширюється на «все» [27, с. 100]. Тому, на нашу думку, у контексті «всеросійський» чи «всеукраїнській» ці терміни можна застосовувати, не тільки як охоплення певної території, й до об’єднувального значення відповідної нації (російської, української), за аналогією з поняттям «всеслов’янський» (охоплює всі слов’янські народи, має значення для всього слов’янства). Тобто використання дефініції «всеукраїнський бібліотечний ресурс» доцільне по відношенню до всього українства, тобто тих українців, які проживають не тільки на території України, а й за її межами. Отже, у подальших наукових дослідженнях галузі державного управління та соціальних комунікацій слід використовувати цей термін у такому тлумаченні: «всеукраїнський бібліотечний ресурс – це система взаємопов’язаних національних, державних, галузевих бібліотечних ресурсів, що надається у спільне користування, як в Україні так і за її межами українськими авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти, за умови обов’язкової координації між ними.

Зокрема, всеукраїнський галузевий бібліотечний ресурс створює на своїй базі ДНПБУ, основними частинами якого є єдиний галузевий бібліотечний ресурс, який формується разом із бібліотеками освітянської мережі, та державний галузевий бібліотечний ресурс який формується разом з авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти (рис. 2).

Рис.2. Концепція формування ДНПБУ всеукраїнського бібліотечного галузевого ресурсу

Формування всеукраїнського бібліотечного ресурсу починається з ефективного управління фондом бібліотеки.

Управління фондом бібліотеки – комплекс дій (комплектування, опрацювання, організація, зберігання, використання) відповідних структурних підрозділів (суб’єктів управління), спрямованих на поточне функціонування, раціональну організацію, удосконалення структури як безпосередньо фонду в цілому, так і окремих його частин (об’єктів управління). Саме ефективне управління фондом бібліотеки трансформувалось в управління бібліографічним ресурсом, під яким слід розуміти комплекс дій з координації діяльності у сфері формування, використання, обслуговування, поширення та популяризації бібліотечних (інформаційних) ресурсів.

Висновки з даного дослідження. Проведений аналіз термінологічно-категоріального апарату галузі державного управління бібліотечної справи та соціальних комунікацій в частині бібліотекознавства і бібліографознавства дозволив зробити певні удосконалення тлумачень термінів, що безпосередньо регламентують інформаційну діяльність галузевих книгозбірень, а саме: бібліотечний фонд, бібліотечний ресурс, галузевий бібліотечний ресурс, єдиний бібліотечний ресурс, державний бібліотечний ресурс, національний бібліотечний ресурс.

Автором побудовано ієрархію формування видових ознак терміну «бібліотечно-інформаційний ресурс», «мегарівнем» якої став термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс», що представляє собою систему взаємопов’язаних національних, державних, галузевих бібліотечних ресурсів, що надається у спільне користування, як в Україні так і за її межами українськими авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти, за умови обов’язкової координації між ними.

У статті надано нове тлумачення основних дефініцій державного управління бібліотечної діяльності, а саме:

  • управління фондом бібліотеки – комплекс дій (комплектування, опрацювання, організація, зберігання, використання) відповідних структурних підрозділів (суб’єктів управління), спрямованих на поточне функціонування, раціональну організацію, удосконалення структури як безпосередньо фонду в цілому, так і окремих його частин (об’єктів управління).

  • управління бібліографічним ресурсом – комплекс дій з координації діяльності у сфері формування, використання, обслуговування, поширення та популяризації бібліотечних (інформаційних) ресурсів.

Перспективними напрямами подальших досліджень є визначення ефективних інноваційних механізмів реалізації державного управління бібліотечної справи.

Використані джерела інформації:

  1. Політологічний енциклопедичний словник / [В. Б. Авер'янов, І. В. Алєксєєнко, С. С. Андрєєв та ін.]; відп. ред. Ю. С. Шемшученко, упоряд. В.П. Горбатенко; НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; Українська асоціація політологів. – 2-ге.вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – 735 с.

  2. Державне управління: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, Д. О. Безносенко, І. М. Варзар та ін.]; за заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид–во УАДУ, 2002. – 228 с.

  3. Методологія державного управління: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, Д. О. Безносенко, С. В. Бутівщенко та ін.]; за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид-во НАДУ. – 2004. – 94 с.

  4. Словник системного аналізу в державному управлінні / [Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна]. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 148 с.

  5. Управління суспільним розвитком: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, С. О. Борисевич, О. А. Бутрін та ін.]; за заг. ред. А. М. Михненка, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 248 с.

  6. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Малиновський. – К. : Атіка, 2005. – 240 с.

  7. Інформаційне суспільство. Дефініції: людина, її права, інформація, інформатика, інформатизація, телекомунікації, інтелектуальна власність, ліцензування, сертифікація, економіка, ринок, юриспруденція / [В. М. Брижко, О. М. Гальченко, В. С. Цимбалюк та ін.]; за ред. Р. А. Калюжного, М. Я. Швеца. – К.: "Інтеграл", 2002. – 220 с.

  8. Журавський В. С. Україна на шляху до інформаційного суспільства / В. С. Журавський, М. К. Родіонов, І. Б. Жиляєв; за заг. ред. М. 3. Згуровського. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2004. – 484 с.

  9. Словник термінів інформаційного права / упоряд. А. І. Марущак ; за заг. ред. М. Я. Швеця. - Київ : КНТ, 2008. – 183 с.

  10. Никитов В. А. Информационное обеспечение государственного управления / [В. А. Никитов, Е. И. Орлов, А. В. Старовойтов, Г. И. Савин]; под  ред. Ю. В. Гуляева. – М. : Славянский диалог, 2000. – 415 с.

  11. Социальная информациология. Словарь / [сост. Л. И. Мухамедова]; под ред. В. Д. Попова. Издание второе. – М.: Изд-во РАГС, 2007. – 172 с.

  12. Комп’ютерний словник / В. О. Соловйова (пер.). – К.: Україна, 1997.– 470 с.

  13. Про бібліотеки і бібліотечну справу: Закон України від 27 січня 1995 р. № 32/95-ВР [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=32%2F95-%E2%F0

  14. Карпенко О. В. Функціонально-технологічні механізми інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного управління: дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Карпенко Олександр Валентинович. – К., 2010. – 256 с.

  15. Про Національну програму інформатизації : Закон України від 4 лютого 1998 р. № 74/98-ВР [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgibin /laws/main.cgi?nreg=74%2F98-%E2%F0&p=1207070573976146\

  16. Зарицкий М. С. Актуальні проблеми українського термінознавства: Підручник. – К.: ІВЦ Видавництво «Політехніка»; ТОВ «Періодика», 2004. – 128 с.

  17. Рогова П. І. Роль Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського у формуванні та розвитку системи інформаційних ресурсів для забезпечення вітчизняної педагогічної науки, освіти і практики / П. І. Рогова, В. І. Лутовинова, Т. В. Добко // Наук. пр. Держ. наук.-пед. б-ки України ім. В. О. Сухомлинського / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського. – К., 2008. – Вип. 1 : Науково-інформаційне забезпечення освітянської галузі України. – С. 16–37.

  18. Библиотечное дело: терминологический словарь / ИМСуслова, ЛНУланова,; ГБЛ. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Книга, 1986. – 224 с.

  19. Про створення Державної науково-педагогічної бібліотеки України : Постанова Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 1999 р. № 2018 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2018-99-%EF

  20. Об информации, информационных технологиях и о защите информации : Федеральный закон РФ от 27.07.2006 № 149-ФЗ [Електронний ресурс] // Законодавство Росії. – Режим доступу : /page/index/1493/page/5759/

  21. Старостенко Г. Інформаційні ресурси суспільства / Г. Старостенко, А. Бабенко, І. Квасницька // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 2, T. 1. – С. 122-124.

  22. Про затвердження Порядку захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах : Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 24 грудня 2001 р. № 76 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0027-02

  23. Проект Концепції формування системи національних інформаційних ресурсів України [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=34775

  24. Соснін О. В. Державна політика в галузі управління інформаційним ресурсом України: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Соснін Олександр Васильович. – Одеська національна юридична академія. – О., 2005. – 36 с.

  25. Национальный библиотечный ресурс [Електронний ресурс] // Бібліотечна справа. – Режим доступу :

  26. Омельчук В. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розвитку / В. Омельчук  // Бібліотечний вісник. – 1995. – № 5. – С. 1-13.

  27. Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов. – М.: Сов. энц. – 1968. – 900 с.

Рецензент: Бінько І.Ф., д.т.н., професор

УДК 354:65.014.1.477 Кондрашова М.В.,

к.держ.упр.,

Академія муніципального управління

СТВОРЕННЯ Й РЕАЛІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙ

В ПРОМИСЛОВОМУ ПІДПРИЄМНИЦТВІ

Досліджено механізми впровадження новітніх організаційно-економічних методів управління промисловим підприємством. Визначено інноваційну політику підприємства щодо розробки шляхів та механізмів впровадження і використання нововведень у виробничій практиці.

Исследованы механизмы внедрения новейших организационно-экономических методов управления промышленным предприятием. Определена инновационная политика предприятия относительно разработки путей и механизмов внедрения и использования нововведений в производственной практике.

The mechanisms of introduction of the newest organizationally-economic methods of management by an industrial enterprise are explored . The innovative policy of enterprise in relation to development of ways and mechanisms is certain introductions and uses of innovations in production practice.

Постановка проблеми. Головне завдання держави в технологічно-інноваційному прогнозуванні полягає в формуванні механізму, що поєднує сукупність технологічних, проблемних і комерційних засобів, які мають привести до появи на ринку нових виробничих процесів, устаткування та товарів. Крім того, однією з найважливіших функцій держави в цім процесі повинна бути підтримка фундаментальної науки, що є головним постачальником нових технологій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Існує досить значний за обсягом та спектром пласт сучасних досліджень регулювання інвестиційно-інвестиційних процесів в економіці України. Не зменшуючи значущість внеску інших дослідників, можна відзначити праці О. Алимова, С. Білої, В. Бабича, В. Бесєдіна, В. Воротіна, А. Гальчинського, В. Гейця, М. Герасимчука, М. Долішнього, В. Дорофієнка, І. Лукінова, В. Лушкіна, В. Мартиненка, А. Мерзляк, І. Павлова, П. Перерви, Д. Черваньова, М. Чумаченка та багатьох інших учених, які торкалися проблем інвестиційно-інноваційної діяльності як на рівні держави, так і на рівні окремих регіонів, підприємств.

Постановка завдання:

– дослідити механізми впровадження новітніх організаційно-економічних методів управління промисловим підприємством;

– визначити інноваційну політику підприємства щодо розробки шляхів та механізмів впровадження і використання нововведень у виробничій практиці.

Виклад основного матеріалу. Процес створення й реалізації інновацій в промисловому підприємництві розпочинає держава. Але, якщо на дані інновації не буде попиту, то тут не допоможе ні державна підтримка, ні належне фінансування. Тому з метою проведення вірогідного й дієвого технологічно-інноваційного прогнозу слід не тільки визначитися з інновацією, але й правильно оцінити можливі наслідки рішень, що приймаються. Інновації слід піддавати економічному аналізу, визначати потенційний прибуток від розвитку нового продукту. Однак тут є свої проблеми. Справа в тім, що для нового продукту аналіз економічності часто є можливим тільки після реалізації його на ринку, оскільки наявної інформації недостатньо, щоб вірогідно оцінити витрати і прибуток. При цьому аналіз економічності має проводитися систематично з розвитком продукту і з врахуванням інформації, що надходить з ринку. Крім того, необхідно уточнювати результати і висновки аналізу при прийнятті рішень відносно технічного розвитку концепції нового продукту, умов його виведення на ринок, одержання прибутку від реалізації нововведень.

Для визначення потенційного прибутку в світовій економічній практиці існує значна кількість моделей прийняття рішень: розрахунок суми покриття витрат; фінансово-математичні підходи для визначення інвестицій; комп’ютерно-стимуляційні моделі тощо. Частіше за все в цих моделях за основу приймається потенційна рентабельність нового продукту [1, с. 43].

При технологічно-інноваційному прогнозі необхідно врахувати необхідність постійного удосконалення процесу управлінням інноваціями. Тому слід упорядковувати внутрішні зв’язки між окремими складовими інноваційного процесу та зорієнтувати їх на кінцеві результати в сфері споживання засобів праці.

В якості найбільш оптимального інструменту прогнозування пропонується використання основних трьох груп методів оцінки зовнішнього середовища з врахуванням рівня її динамізму. Вони розраховані на одержання уявлення про характер можливих перешкод та майбутніх тенденцій, для виявлення майбутніх суттєвих перемінних, що впливатимуть на інноваційне підприємництво, а також для передбачення майбутніх подій.

Використання методів модулювання дозволяє побудувати таку модель дійсності, яка б давала можливість одержати різні варіанти майбутнього, змінюючи вхідні параметри і функції перемінних в межах цієї моделі. Кінцевою задачею аналізу зовнішнього середовища є одержання даних про її майбутній стан та оцінка можливого впливу одержаних результатів на підприємство з метою формування пріоритетних напрямків його інноваційного розвитку. Для досягнення цієї мети використовується третя група методів. Адже аналіз впливу дозволяє послідовно оцінити наслідки впливу можливих тенденцій і подій на результати інноваційного підприємництва. Що ж до аналізу перехресного впливу, то він, в свою чергу, дає можливість визначити ступінь і вірогідність збігу декількох подій, що є дуже важливим при здійсненні прогнозування.

При цьому технологічно-інноваційний прогноз має бути підкріплений дієвими механізмами аналізу і контролю через відповідні механізми управління при безпосередньому врахуванні ринкових факторів економічного розвитку країни. Саме ринкова економіка з властивими їй динамічністю та невизначеністю факторів зовнішнього і внутрішнього середовища промислового підприємництва, а також структурні перетворення, що відбуваються на загальнонаціональному й регіональному рівнях управління внаслідок переходу економічної системи від одного стану до іншого, потребує побудови концептуальних основ взаємопов’язаної пріоритетної політики інноваційного розвитку національної економіки.

У відповідності до конкретних інтересів і цілей суб’єктів господарювання така політика держави має передбачати необхідність формування погоджених на всіх рівнях управління пріоритетних напрямів розвитку промислового підприємництва з обов’язковою реалізацією пріоритетних інновацій.

Що ж до технологічно-інноваційного прогнозу на мікрорівні, то тут зазначимо наступне. Поступовий розвиток ринкової економіки обумовлює, насамперед, необхідність підвищення ефективності управління і спонукає вчених і практиків до найретельнішого вивчення досвіду управління підприємствами економічно розвинених країн, до пошуку шляхів та засобів, які дали б змогу забезпечити високий рівень добробуту населення нашої країни. Таке вивчення передбачає не сліпе копіювання системи взаємовідносин у процесі виробництва і управління, а відбір вирішальних моментів, що впливають на ефект виробничої та управлінської діяльності. Вивчення досвіду економічно розвинених країн світу показує, що своїми успіхами вони багато в чому завдячують системі управління виробництвом та обміном матеріальних благ, що засновані на застосуванні новітніх методів та механізмів управління [4, с. 31].

Аналіз останніх досліджень та публікацій показав, що в сучасних умовах функціонування підприємств України підвищуються вимоги до гнучкості та адаптивності їх систем управління. Висока динамічність факторів зовнішнього середовища, швидкі і часто несподівані зміни у соціально-економічних процесах викликають потребу у використанні нових технологій організації управлінських процесів, діагностики умов функціонування і прийняття рішень в умовах ризику і невизначеності.

Без рішення проблем ефективного управління окремими підприємствами економіка України не зможе зайняти належного місця в світовому економічному просторі. Успішне рішення цих проблем визначається в першу чергу станом виробничого потенціалу підприємств, динамічністю, збалансованістю та спрямованістю його розвитку. Особливого і суттєвого значення набувають сучасні умови функціонування підприємств, які нині різко змінюються на макро- та мікроекономічному рівні. Так, підприємства в умовах централізовано-планової економіки відрізнялися від аналогічних орієнтованих на ринок підприємств як за окремими характеристиками (наприклад, за розмірами), так і за «поведінкою» в зовнішньому середовищі. Навіть в умовах перехідної економіки, не кажучи вже про ринкову, неприйнятними стають жорстке адміністрування, традиційно «соціалістичні» методи перспективного планування на основі досягнутого рівня та екстраполяційних моделей, орієнтація не на ринкові потреби, а лише на можливості виробництва тощо. Це означає, що в умовах трансформаційної економіки кожному підприємству потрібно самостійно розв’язувати проблеми, які раніше або не виникали, або розв’язувалися іншим способом і на іншому рівні [3, с. 78; 6, с. 155; 7, с. 157].

Тому ще одним із важливіших питань є розробка і впровадження новітніх організаційно-економічних методів управління багатропрофільним підприємством. Для досягнення загальної мети необхідно вирішити такі завдання:

  • проаналізувати існуючі механізми управління;

  • визначити переваги, які мають багатопрофільні підприємства;

  • визначити економічно раціональні структури профілі (види) діяльності багатопрофільного підприємства;

  • розробити схему формування структури профілів діяльності підприємства.

Нині існує кілька «концепцій підприємства»: ресурсна, інформаційна, поведінкова тощо. Усе більше прихильників здобуває концепція підприємства як «відкритої системи» [5, с.5-7]. Ці ж автори наводять порівняльну характеристику «закритого» та «відкритого» підприємств, яка дає змогу визначити переваги «відкритого» підприємства. Що стосується багатопрофільного підприємства, яке є об’єктом нашого дослідження, то перед ним у період ринкової трансформації (з метою забезпечення ефективного управління) постає цілий ряд питань, які потребують ефективного рішення. Так, основними з них можна визначити наступні:

  • дослідження ринку та виявлення потреб споживачів для забезпечення існування підприємства в довгостроковій перспективі;

  • самостійне визначення цілей розвитку та підтримки життєдіяльності підприємства;

  • визначення необхідних обсягів виробництва, структури постачання та постачальників;

  • формування ефективного організаційно-економічного механізму управління підприємством;

  • налагодження ефективних зв’язків з партнерами та організаціями-регуляторами, громадськістю для формування позитивного іміджу – головного «капіталу» підприємства;

  • створення та постійне поповнення власного банку даних і знань, які повинні забезпечувати обґрунтування рішень, що приймаються, та захист інформації від конкурентів;

  • забезпечення конкурентоспроможності підприємства завдяки вибору адекватних стратегій та підтримки конкурентних переваг тощо;

  • інвестування (визначення джерел і напрямків використання інвестицій) та управління фінансами підприємства з метою отримання високих економічних результатів діяльності, тобто забезпечення прибутковості;

  • визначення необхідного для існування та розвитку підприємства кадрового складу з конкретними кількісними та якісними показниками;

  • використання досягнень науково-технічного прогресу завдяки налагодженню інноваційної підсистеми управління.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що в сучасних умовах господарювання підприємство поступово стає самостійним ключовим і центральним елементом економічної діяльності держави. Але ефективна діяльність підприємства можлива лише за умов застосування ефективних механізмів управління.

Механізм управління слід розглядати як складову і більш активну частину системи управління. Саме механізм управління забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності об’єкту, який управляється. Оскільки будь-яке підприємство – це, перш за все, організація, то на нього чинять вплив фактори зовнішнього та внутрішнього середовища. Для підприємств підприємницького типу, до яких можемо віднести і багатопрофільні підприємства, характерним є прагнення до змін стану зовнішнього середовища на свою користь та приведення внутрішніх і зовнішніх факторів до стану взаємної відповідності, до узгодження інтересів.

В умовах централізовано-планової системи управління економікою господарчий механізм управління (економічний механізм) розглядався як складова частина системи управління народним господарством, за допомогою якої рішення, що вироблялися державними органами управління щодо конкретних цілей, шляхів і засобів розвитку країни, галузі, регіону, підприємства трансформувалися в систему інтересів людей та їх дій. При цьому структура господарчого механізму являла собою сукупність трьох елементів: планування, господарче стимулювання і організація управління. Недоліком такого підходу була відсутність найбільш вагомої складової управління – мотиву діяльності людини. Механізм управління був призваний підкорити інтереси людей рішенням, які приймалися зверху. Як показав досвід управління, такий механізм може мати місце лише у випадку, коли використовуються тільки адміністративно-командні методи управління.

Очевидно, що механізм управління в умовах ринкової економіки буде ефективним лише у випадку, коли він посилить мотивацію діяльності людини. При цьому зрушення мотивів на цілі діяльності підприємства можна досягти на основі погодження цілей, які висуваються, з інтересами людей і соціальних груп. Це дозволяє стверджувати, що і сама мета і її постановка також належать механізму управління.

Що стосується безпосередньо механізму управління багатопрофільним підприємством, то слід визначити, що він є складною категорією управління і включає цілий ряд складових елементів: цілі управління; кількісний аналог цілей – критерії управління; фактори управління – елементи об’єкту управління та їх зв’язки, на які здійснюється вплив з метою досягнення поставлених цілей; методи впливу на дані фактори управління; ресурси управління – матеріальні, фінансові, соціальний та організаційний потенціали, при використанні яких реалізується обраний метод управління і забезпечується досягнення поставленої мети. Таким чином, можна представити механізм управління у вигляді відповідної моделі, яка буде включати всі названі складові, пов’язані певним чином.

Важливе місце в системі управління підприємством займає економічний механізм, стержнем якого в умовах ринкової трансформації виступає сполучення таких елементів, як: ринковий механізм конкуренції і ціноутворення, традиційний механізм відтворення факторів виробництва (механізм самооплатності) і акціонерний механізм розвитку виробництва (механізм самофінансування).

Що стосується такої складової механізму управління, як організаційний механізм, то він також складається із множини елементів. Перш за все це сукупність різних за своєю природою конкретних організаційних механізмів, які повинні організувати в інтересах власника ефективну діяльність підприємства як виробничо-господарської і соціальної системи, що діє в умовах постійних змін попиту суспільства і нестабільності зовнішнього середовища.

Слід зазначити, що тільки поєднання економічних і організаційних механізмів дозволить створити комплексний механізм управління підприємством, що дозволить, з одного боку (організаційного), сформувати та посилити організаційний потенціал підприємства як складової частини ресурсів управління, що забезпечують вплив на фактори виробництва, а, з іншого боку (економічного), дозволить забезпечити ефективну діяльність підприємства.

Стержнем економічного механізму управління багатопрофільним підприємством є ринковий механізм конкуренції і ціноутворення, традиційний механізм відтворення факторів виробництва (механізм самооплатності) і акціонерний механізм розвитку виробництва (механізм самофінансування).

На нашу думку, саме впровадження в діяльність підприємства стратегії багатопрофільності, дозволить забезпечити йому найбільш ефективну діяльність. Розширення сфер діяльності підприємства надає йому цілий ряд переваг.

По-перше, тривалість періоду, протягом якого окупаються витрати. Саме в цей період підприємство потребує фінансової підтримки, компенсуючи в подальшому витрати за рахунок зростання ефективності виробництва.

По-друге, радикальні і, особливо, перетворюючі нововведення, що визначені вимогами ринку (перехід до нового життєвого циклу технології / попиту і зміна технологічної спеціалізації), є капіталомісткими і потребують концентрації значних ресурсів. Підприємство зацікавлено в таких нововведеннях, оскільки їх реалізація веде по зростання виробництва на якісно новий рівень.

По-третє, наступаюча постіндустріальна епоха характеризується створенням нових технологій і продуктів, які розраховані на прищеплювання нових потреб. Тривалість інноваційного циклу таких виробництв збільшується, оскільки до нього включається ще етап визнання нової продукції споживачем. В той же час переведення виробництва на рівень постіндустріальної епохи створює широкі можливості для включення економіки держави в світове народне господарство.

Здійснення інноваційної діяльності на промисловому підприємстві передбачає, перш за все, розробку взаємопов’язаних планів науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, маркетингу, фінансування, матеріально-технічного та кадрового забезпечення, а також планів виробництва. Такий взаємозв’язок визначений логікою інноваційного процесу та послідовністю етапів інноваційного циклу. Сьогодення умов господарювання промислових підприємств потребує необхідність формування так званого «стратегічного набору», що являє собою певну ієрархію взаємопов’язаних стратегій, а саме поєднання корпоративної стратегії, конкурентних стратегій за окремими бізнес-напрямами з числа можливих альтернатив, товарно-продуктових стратегій за напрямами діяльності, ресурсних стратегій, функціональних чи локальних стратегій для кожної з функціональних підсистем підприємства [2, с.324].

Взаємопов’язаність стратегічних планів виробництва й науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що в підсумку забезпечать інноваційну діяльність на промисловому підприємстві, Принципи формування нових профілів діяльності промислового підприємства можуть бути різними, але найбільш доцільним є технологічний, який передбачає належність тих чи інших профілів діяльності підприємства до одного технологічного процесу.

При цьому кожний наступний вид діяльності (профіль) може бути споживачем продукції попереднього. Що стосується вибору постачальника, то його можна здійснювати в межах стратегії «єдиного джерела», у відповідності до якої придатність постачальника повинна визначатися цілим комплексом критеріїв, що можуть бути оцінені експертним шляхом.

Слід зазначити, що коли мова йдеться про формування структури профілів діяльності підприємства, то цей процес неодмінно пов’язаний із інноваційною діяльністю підприємств. А, якщо точніше, то визначення профілів діяльності і є само по собі інновацією. Основними передумовами і причинами виникнення інновацій (нових профілів діяльності) підприємства та їх поширення є наступні:

  • конкурентна боротьба, яка передбачає бажання суб’єктів господарювання одержати на ринку конкурентні переваги та максимізувати прибуток;

  • зростаючий попит споживача на нові види продукції;

  • зростання технічного потенціалу;

  • пошук вирішення проблем, які виникають у підприємницькій діяльності суб’єкта господарювання;

  • потреба не відставати в економічному розвитку, не втрачати ринку, наслідувати інші організації, які впроваджують нові технології та нові профілі діяльності;

  • бажання поліпшити свої результати у конкурентній діяльності підприємства;

  • підтримка та забезпечення престижу підприємства;

  • реалізація інтелектуального потенціалу співробітників підприємства;

  • інтуїтивне уявлення про те, що інновація (новий профіль діяльності підприємства) може поліпшити загальні результати діяльності підприємства тощо.

Інновації в діяльності підприємств в цілому повинні сприяти не тільки кращому використанню виробничих ресурсів і поліпшенню якості продукції, але й дотриманню екологічних вимог та збереження навколишнього середовища.

Висновки. Для ефективного впровадження інноваційної моделі в діяльність підприємства необхідна розробка його інноваційної політики, тобто система практичного регулювання (управління) нововведеннями в умовах конкретного підприємства. Інноваційна політики підприємства полягає в розробці шляхів і механізмів впровадження і використання нововведень у виробничій практиці з метою забезпечення розвитку економіки і підвищення її ефективності.

Отже, інноваційну політику багатопрофільного підприємства, яке постійно займається пошуком нових профілів діяльності, пропонуємо сформувати із таких складових: аналіз ринку збуту продукції нового профілю діяльності; вивчення напрямків і сутності нововведень на інших вітчизняних і зарубіжних суб’єктах господарювання; визначення наявності фінансових ресурсів для проведення фундаментальних досліджень, розробки і впровадження в практику інновацій; проведення дослідно-конструкторських розробок, освоєння і впровадження нововведень; контроль на всіх етапах інноваційного процесу від задумів, розробки ідеї і якості використання; підготовка кадрового забезпечення.

Використані джерела інформації:

  1. Гончарова Н.П., Перерва П.Г. и др. Маркетинг инновационного процесса. – К.: КИИМ, 1998. – 267 с.

  2. Інноваційний розвиток промисловості України / О.І. Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін.; Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. – К.: КНТ, 2006. – 648 с.

  3. Крижний Г.К. Стратегічний технологічний менеджмент: Навч .посібник. – Х.: НТУ “ХПІ”, 2003. – 448 с.

  4. SWOT – аналіз – основа формування маркетингових стратегій підприємства: Навчальний посібник / Під ред. д.е.н., проф., академіка АЕН України, зав. кафедри маркетингового менеджменту Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського Балабанової Л.В.- Донецьк: ДонДУЕТ, 2003. – 180 с.

  5. Шершньова З.Є., Оборська С.В. Стратегічне управління. – К.: КНЕУ, 1999. – 384 с.

  6. Економіка і маркетинг виробничо-підприємницької діяльності: Навчальний посібник / За ред. проф. Перерви П.Г, проф. Гаврись О.М., проф. Погорєлова М.І. – Харків: НТУ “ХПІ”, 2004. – 640 с.

  7. Економіка виробничого підприємства / За ред. Й.М. Петровича. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 405 с.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК 651:351 Піддубна Л.П.,

к.е.н., доцент,

завідувач кафедри управління

документно-інформаційними комунікаціями

Академія муніципального управління

м. Київ

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА СИСТЕМА ДОКУМЕНТАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК, ВЗАЄМООБУМОВЛЕНІСТЬ ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ

(ЧАСТИНА ІІ. ВІД РЕФОРМ ПЕТРА І ДО НАШИХ ДНІВ)

Стаття присвячена висвітленню історії розвитку документаційного забезпечення управління та його взаємозв’язок з формуванням системи державного управління на прикладі Російської імперії. Друга частина роботи висвітлює розвиток діловодства від реформ Петра Першого і сьогоднішніх днів.

Статья посвящена освещению истории развития документационного обеспечения управления и его взаимосвязь с формированием системи государственного управления на примере Российской империи. Вторая часть статьи освещает развитие деловодства отреформ Петра Первого и до наших дней.

The article is devoted illumination of history of development of the documentation providing of management and his intercommunication with forming of the system of state administration on the example of the Russian empire. The second part of work lights up development of office work from reforms of Petro First and todays.

Продовжуючи аналіз становлення діловодства як виду діяльності і дослідження змін у цій сфері та їх взаємозв’язок з розвитком органів державного управління, слід детальніше зупинитися на реформах Петра Першого та дослідити наслідки, які вони мали для подальшого розвитку діловодства в Російській імперії та Радянському союзі.

На початку XVIII століття у Росії, у період царювання Петра, відбувається реформа наказового діловодства. Формується новий тип держави – абсолютна монархія, відбувається зосередження у одних руках законодавчої та виконавчої влади. Відтепер монарх – здійснює управління через центральні органи держави. Замість застарілої системи приказів у 1717-1718 роках було створено 12 колегій, у віданні кожної з яких знаходилась певна галузь або сфера управління і підпорядковувалась Сенату. (рис. 1)

Кінцеву структуру колегій визначив Генеральний регламент державних колегій, підписаний Петром I 27 лютого 1720 р. У цьому документі детально і ґрунтовно розкриваються функції кожного підрозділу колегії. У тому числі є глава про структуру та функції канцелярії, а також глава про секретарський чин.

Імператор

Генерал-прокурор

Сенат

Головний магістрат

Вотчинна

Комерц-колегія

Бегр-колегія

Мануфактур-колегія

Іноземна

Адміралтейська

Воєнна

Камер колегія

Штатс-колегия

Ревізіон-колегія

Юстиц-колегия

Синод-духовна колегія

Рис. 1 Система органів влади і управління



В той же час змінюється і управління територіями. Владна вертикаль набуває наступного вигляду (рис. 2)

Вказівки Генерального регламенту царської бюрократії вважались за непорушний закон. У значній мірі він зберіг свою силу і в подальшому. Причому цей термін не обмежився роками існування царської Росії, але його елементи використовувались в подальшому при організації та функціонуванні системи діловодства. При цьому і Генеральний регламент і наступне законодавство ХIХ та початку ХХ ст. під діловодством розуміли головним чином порядок письмового оформлення ведення справ, а також листування.

Тож, діловодство переводиться на твердий грунт закону: вся діловодна діяльність закріплюється за самостійними підрозділами державних закладів – канцеляріями. Центральною фігурою канцелярії стає секретар. На ньому лежить відповідальність за організацією діловодства колегії, (колегії замінили застарілі прикази), підготовку справ до слухання, доповідь справ на засіданні колегії, ведення довідкової роботи по ділах, оформлення рішень і контроль за їх виконанням, зберігання печатки колегії.

Діловодство, як система документування найрізноманітніших сторін діяльності державних закладів, розвивалось у кількох напрямах і було представлено кількома системами документування. Так, уже в приказах чітко виділяється система документування адміністративної діяльності, або адміністративне діловодство. Управлінська, адміністративна діяльність має місце в кожній організації незалежно від її розміру та рівня управління. Без адміністрації, яка керує роботою закладу, діловодство діяти не може. У силу цього, адміністративне діловодство було досить розповсюдженим.

Поряд з адміністративним діловодством як самостійна розвивалась система документування обліку, спочатку бухгалтерського, а потім і статистичного. Окремі системи документування виникли у військовій, судовій та дипломатичній діяльності. Всі ці системи документування носять назву спеціальних. Розвиток спеціальних систем документування у подальшому вдосконалювався. Так, велике значення у Росії набула комерційна («ділова») кореспонденція. Вона широко розповсюджена в торгових, промислових підприємствах і частково проникла до державних закладів.

Відповідно до Генерального регламенту секретарю пред’являлись високі та суворі вимоги. Таким чином, саме Генеральним регламентом державних колегій була фактично створена канцелярія та затверджена посада секретаря; 27 лютого 1720 р. можна вважати датою народження секретарської посади на Русі. Окрім секретаря до складу канцелярії входили: реєстратори, актуаріуси, архіваріуси, конеїсти, писарі, фіскоми. У Генеральному регламенті чітко визначені права, обов’язки, межі компетенції і навіть режим роботи конторських службовців.

У період колезького діловодства були закладені основи організації обліку та зберігання документів, тоді ж вперше з’явилась назва «архів». У Генеральному регламенті передбачено було два архіви: загальний для всіх колегій у спеціальному віданні колегії іноземних справ та фінансовий.

Розвиваючи окремі діловодні операції по роботі з документами, колезьке діловодство залишило без змін його бюрократичну сутність. Становленням системи колезького діловодства почав займатися Петро I. У 1699 р. він вводить у обіг гербовий папір, а у 1700 р. видає укази про відміну стовпцевої форми документа і загальному переході до зошитної форми. Першим закладом став Сенат – спочатку законодавчий орган та орган надзору за урядовими закладами.

Через страх перенесення старих приказних порядків до нових закладів для роботи уряд став запрошувати іноземних спеціалістів на канцелярські посади. Затверджується посада екзекутора – для запису усіх вихідних указів в особливі книги та контролю за їх відправкою та про виконання указів. При найменшій затримці виконання указу екзекутор зобов’язаний доносити про це генерал-прокурору.

У результаті петровських реформ в сфері управління склалась наступна система закладів: Сенат, Синод, Кабінет та Колегії – у центрі, губернатор, воєвода, комісари та інші органи – на місцях.

На початку колегія керувалась своїм регламентом, потім законодавчою основою реформи став «Генеральний регламент», затверджений Петром I 28 лютого 1720 р. Цей регламент увів систему діловодства, яка отримала назву «колезької». Домінуючим став колегіальний спосіб прийняття рішень присутствієм колегії.

Центральною фігурою канцелярії стає секретар. Крім нього до складу канцелярії входили нотаріус, реєстратор, актуаріус, канцеляристи, копіїсти, перекладачі, толмачі (для усного перекладу) та вахмістр (сторож для охорони).

Робочий день починався з 8 годин ранку і тривав 5 годин, пізніше він був продовжений до 8 годин. Робота велась цілий рік, за виключенням трьох літніх місяців та свят. За один день неявки на роботу вираховувалось місячна оплата праці, за невідпрацьований час – тижнева платня.

Важливим нововведенням було введення підпису керівника присутственого місця на документі та членів колегії, які приймали участь у рішенні питання. Вперше Петро I став особисто підписувати укази, які видавав.

Нотаріус вів реєстр невирішених справ. Актуаріус вів загальний журнал всіх вхідних документів. У реєстратора знаходились реєстраційні книги – журнал з коротким записом змісту справ, які вирішені у колегії і чотири реєстраційні книги – A, B,C та D. Книги А та В – для реєстрації вихідних документів, C та D – вхідних. Книга А використовувалась для запису короткого змісту документів, які відправляли на ім’я царя або у Сенат; книга В – короткого змісту документів, які направлялися іншим закладам та и особам; С – містила у хронологічному порядку короткі виписки документів від царя або Сенату; книга D – містила короткі виписки документів від колегій, губерній та інших закладів та осіб.

Всі вирішенні справи здавались до актосховищ, які отримали європейську назву – архівів. З’явились і нові назви документів: векселя, облігації, реляції, меморії, рапорти, журнали, протоколи, кореспонденція, інструкція тощо.

Завершила реформи Петра I Катерина II, видавши «Учрежденія для управління губерній» 7 листопада 1775 р., яке визначило порядок відносин між вищими, центральними та місцевими закладами. Цей ієрархічний порядок взаємостосунків зберігався протягом всього XIX століття.

На межі ХVIII – ХIХ століть Росія являла собою феодально–кріпацьку, абсолютистську державу, яка знаходилась на стадії розкладу. Протягом всього ХVIII століття мав місце процес централізації та бюрократизації державного апарата. У 1802 р. був виданий указ про заміну петровських колегій міністерствами. Указом про затвердження міністерств, у 1811 р. були строго розділені межі компетенції керуючих чиновників. У залежності від посади, яку вони займали, вони мають право отримувати та підписувати лише певні види документів. Від царя отримували маніфести, рескрипти, височайші укази, височайші повеління; від Сенату та інших органів вищої влади – укази та приписи; місцеві губернські власті мають право розсилати укази від імені «його імператорської великості»; міністри та керівні чин міністерств направляли нижчестоящим органам пропозиції, циркуляри, запити. У вищестоящі заклади направлялись рапорти, доношенія, представленія. До найвищої влади зверталися також з всепідданійшими доповідями, прошенієм, жалобами. Рівні за положенням заклади обмінювались отношеніями. Введення міністерств завершило процес чіткого розмежування функцій органів виконавчої влади, змінило колегіальність на єдиноначальство. Це призвело до подальшої централізації державного апарата, до швидкого зростання прошарку бюрократів–чиновників, повністю залежних від милості царя. У 1812 р. було затверджено вісім міністерств, потім кількість їх зросла. Рівними за положенням заклади обмінювались між собою повідомленнями і «офіційними листами». Для службового листування застосовувались бланки з кутовими штампами, які містили відомості про організації, які виготовлялись типографським рукописним способом. Під штампом коротко викладався зміст листа, на який відповідали.

Справи та документи надходили відповідно до їх значимості чи до канцелярії міністра, чи до департаменту. Канцелярія приймала для міністра кореспонденцію тільки від верховної влади та від керівників закладів, за положенням рівних міністерств. Справи нижчестоящих закладів попадали до міністра, коли потрібна була його санкція. Департаменти отримали пропозиції та предписання від міністра та кореспонденцію від закладів, рівних по значенню та підпорядкованих.

Справи, які вирішувались у департаментах, ділились на три категорії: невідкладні, «які не терплять часу», рішення яких пов’язано з прийняттям якихось надзвичайних заходів, та звичайні, поточні.

Початок XIX століття позначився новою реформою державного управління та діловодства – міністерською, яка ґрунтувалась на принципі єдиноначальства. Колегіальний принцип прийняття рішень не виключався з нової системи. Першими міністерствами, створеними маніфестом від 8 вересня 1802 р. були: воєнно-морських сил, іноземних та внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної освіти, юстиції та на правах міністерства – Державне казначейство. Одночасно затверджено Комітет міністрів – вищий адміністративний орган на колегіальних засадах. Одночасно реформується Сенат, який стає вищою судовою інстанцією, виконуючи також функцією нагляду за урядовим апаратом.

Міністерський початок кінцево переміг з виданням 28 січня 1811 р. «Общего учреждения министерств». Міністри призначались імператором і були відповідальними тільки перед ним; директора, які очолювали департаменти, підпорядковувались безпосередньо міністру; начальники відділень – директорам департаментів, столоначальники – начальникам відділень.

Справи, які надходили до міністерства, були розділені на три категорії: поточні справи – донесення, відомості, представлення, переписка тощо; надзвичайні справи – для їх вирішення потрібне прийняття нових постанов, або справи щодо виявленим зловживанням; «справи, які не терплять часу» або термінові. Справи надзвичайні та термінові розглядались у першу чергу.

Документи, які створені у процесі «виробництв справи» можна поділити на дві групи: документи внутрішнього діловодства та документи, що надійшли з інших закладів та які надсилались в інші організації. До середини XIX ст., коли у Росії з’явились поштові конверти та марки, законом передбачалось всі вихідні папери відправляти у вигляді пакетів (конвертів), запечатаних сургучною печаткою.

Ревізія справ складала самостійну ділянку діловодства і являлась функцією начальників відділень, директорів; в губерніях – начальників присутвенних місць та губернаторів.

У діловодстві міністерств відбулися зміни форм документів: з’явилися бланки установ з кутовим розташуванням реквізитів. Бланки друкувалися типографським способом або писались від руки.

Протягом всього XIX та початку XX віків здійснюється законодавча регламентація діловодства вищих, центральних та місцевих закладів. З’являється велика діловодна література, у тому числі й роботи теоретичного характеру. З’явилися письмовники – збірники зразків документів, перші – у другій половині XVIII ст., а з кінця XVIII – начала XIX ст. починають видаватися регулярно. До 1917 р. видано більше ста збірників.

Використані джерела інформації:

  1. Митяев К.Г. Делопроизводство и архивы // Труды Московского государственного историко–архивного института (далее – МГИАИ). – 1954. – Т. 5. – С. 155–182.

  2. Программа курса «История и организация делопроизводства в СССР» (для Московского государственного историко–архивного института) / Министерство высшего образования СССР; Московский гос. историко–архивный институт. Отв. ред. А.В. Чернов, сост. К.Г. Митяев. – М., 1954. – 19 с.

  3. Кудряев В.А. и др. Организация работы с документами / М.: ИНФРА-М, 1998 .

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК:35 Поживілова О.В.,

к.пед.н., заступник начальника відділу

медичних і аграрних наук ВАК України

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВЯ УКРАЇНИ

НА ЗАСАДАХ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ-СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ

(до проблеми наукового забезпечення державного управління

розвитком системи охорони здоровя)

У статті здійснено аналіз сучасного стану реформування системи охорони здоровя України на засадах загальної практики-сімейної медицини та представлено матеріали щодо включення до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, нової спеціальності 14.01.38 - загальна практика-сімейна медицина.

В статье проанализировано современное состояние реформирования системы здравоохранения Украины на принципах общей практики-семейной медицины и представлены материалы относительно включения специальности 14.01.38 – общая практика-семейная медицина в Перечень специальностей, по которым защищаются диссертационные исследования на соискание научной степени кандидата и доктора наук.

In the article the current state of healthcare system reform in Ukraine is analyzed on the basis of general practice. Materials for addition to the Specialties List concerning to defense of thesis for the degree of Candidate of Sciences and MD, new specialty 14.01.38 – General Practice – Family Medicine are considered.

Де панує дух науки – там твориться велике й малими зусиллями

М.І. Пирогов

Вступ. Реформування системи охорони здоров’я України полягає в удосконаленні організації, ресурсного забезпечення та управління галуззю, впорядкуванні мережі, структури та функцій медичних закладів, спрямованому на збереження та зміцнення здоров’я народу, підвищення доступності, якості та ефективності медичної допомоги, раціональне використання кадрових, фінансових та матеріально-технічних ресурсів охорони здоров’я в сучасних умовах переходу до ринкових відносин [4, с. 115].

Метою даної публікації є висвітлення шляхів оптимізації наукового забезпечення державного управління розвитком системи охорони здоров’я України в контексті її реформування на засадах загальної практики-сімейної медицини.

Виклад основного матеріалу. Системний аналіз літературних джерел за темою дослідження дає підстави стверджувати, що сьогодні ні в кого не виникає сумнів щодо необхідності для України рухатися шляхом перетворень, які сприятимуть євроінтеграції нашої країни, наближенню до загальноєвропейських стандартів життя. Одним із таких шляхів є реформування системи первинної медико-санітраної допомоги з наданням пріоритету загальній практиці-сімейній медицині [2, 5, 9].

Як відомо, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), на сучасному етапі розвитку в жодній країні світу не створено ідеальної системи охорони здоров’я, водночас, сімейна медицина визнана такою системою, яка здатна найповніше задовольнити потреби населення у медичній допомозі та є економічно доцільною для держави. А сімейного лікаря визнано таким спеціалістом медичної галузі, який здатен найповніше впливати на стан здоров’я населення [3, 6, 9, 10].

Розуміння необхідності реформування в галузі охорони здоров’я України на основі багатого міжнародного досвіду проявилось ще в радянські часи: у 1988 р. у Львові вперше в колишньому СРСР було розпочато експетимент з впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я, а в 1997 р. він був поширений на всю Україну. У процесі його узагальнення опрацьовано Концепцію реформування первинної медико-санітраної допомоги населенню, моделі організації первинної медико-санітраної допомоги на засадах загальної практики-сімейної медицини, пакет інструктивно-методичних матеріалів, проектів нормативно-правових документів і статистичних форм, необхідних для регламентації та характеристики впровадження сімейної медицини в практику охорони здоров’я [4, с. 120].

Правовою основою цього процесу стали Постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.2000 р. № 989 “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я” і наказ МОЗ України від 11.09.2000 р. № 214 “Про запровадження плану поетапного переходу до організації первинної медико-санітраної допомоги на засадах сімейної медицини”.

Однак, недостатність наукового обгрунтування організаційних заходів процесу реформування, існуючі й до сьогодні диспопорції в розвиту первинної і спеціалізованої медичної допомоги, незадовільне матеріально-технічне забезпечення медичних закладів, особливо сучасною лікувально-діагностичною апаратурою, низький рівень і недосконала система оплати праці медичних працівників, яка не враховує якості і кінцевого результату роботи – зумовили наявність серйозних недоліків у становленні та активному впровадженні у практичну діяльність нової та прогресивної форми медичного забезпечення населення України.

У контексті викладеного вище, автор повністю поділяє думку тих дослідників, які справедливо стверджують, що сімейний лікар може повноцінно і кваліфіковано виконувати свої професійні обов’язки лише в “підготовленому” середовищі – на оснащеному робочому місці, за наявності кваліфікованої команди середніх та молодших медичних працівників, при відпрацьованих професійних стосунках із вузькими спеціалістами, соціальними службами, владними структурами, громадою [7, 8, 9]. Впровадження сімейної медицини потребує наукового обгрунтування для сімейних лікарів обсягів надання медичної допомоги населенню за окремими класами хвороб [11]. А ще ми глибоко переконані в тому, що для належно підготовленого середовища та успішної роботи сімейного лікаря необхідне й відповідне наукове забезпечення.

Саме тому впродовж 2008-2009 рр. за ініціативи Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика МОЗ України у Вищій атестаційній комісії України розглядалося питання про створення нової спеціальності “загальна практика- сімейна медицина”.

Вища атестаційна комісія, керуючись нормативними документами щодо створення нової спеціальності, відділом медичних та аграрних наук передавався проект паспорту спеціальності “загальна практика- сімейна медицина” до експертних рад з клінічної медицини (внутрішні хвороби), з клінічної медицини (хірургічні хвороби) та з профілактичної медицини.

За рекомендацією вказаних експертних рад проект паспорту нової спеціальності доопрацьовувався та перероблявся, а після усунення всіх зауважень був позгоджений з усіма зацікавленими фахівцями.

У травні місяці 2010 року президія ВАК України затвердила постанову про внесення змін до «Переліку спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань» та включити до Переліку нову спеціальність «загальна практика-сімейна медицина». Дані зміни були затверджені в Міністерстві юстиції України від 5 травня 2010 року.

Одночасно було затверджено текст паспорту спеціальності «14.01.38- загальна практика- сімейна медицина» та програма для іспиту з кандидатського мінімуму. Всі відповідні документи було передано для затвердження до Міністерства освіти та науки України, де відповідний департамент вищої школи розглянув та затвердив дану програму.

На сьогоднішній день ВАК України вже розглянула низку звернень від вищіих навчальних закладів медичного профілю та розширила повноваження спеціалізованих вчених рад Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика МОЗ України та ДЗ «Луганський державний медичний університет» МОЗ України, - додавши до повноважень даних рад право приймати до розгляду та проводити захист дисертаційних робіт за спеціальністю 14.01.38 - загальна практика-сімейна медицина. Паралельно проводиться затвердження Переліку наукових фахових видань, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт, в тому числі з даного напряму наукових досліджень (табл. 1).

Грунтуючись на результатах досліджень українських авторів приходимо до висновку, що реформування системи охорони здоров’я України на засадах загальної практики-сімейної медицини забезпечить поліпшення стану здоров”я населення на основі удосконалення системи

медичної допомоги, наближення її до кожної сім’ї, підвищення рівня доступності, якості та ефективності при раціональному використанні ресурсів галузі [1].

Серед проблем управління, які вимагають вирішення в процесі реформування здоровоохоронної галузі, важливою є формування єдиного медичного простору України, яке полягає в ліквідації невиправданого дублювання в діяльності паралельних медичних служб і закладів різних відомств. Під єдиним медичним простором слід розуміти рівень організації надання медичної допомоги, що грунтується на єдиній правовій, соціально-економічній, фінансовій, технологічній, матеріально-технічній, інформаційній та управлінській базі. Цей рівень має забезпечувати доступність, якість та ефективність медичної допомоги всьому населенню території.

Процес реформування охорони здоров’я України продовжується. Його реалізація дозволить вийти на якісно новий рівень розвитку, досягти головної мети державної політики – зберегти і зміцнити здоров’я населення, підвищити рівень медичної допомоги при одночасному зменшенні витрат, забезпечити конституційні права громадян на охорону здоров’я, виконання державних гарантій і зобов”язань, досягти справедливості й рівності в питаннях охорони здоров’я [4].

Власний досвід переконує в тому, що перехід до широкомасштабного запровадження інституту загальної практики-сімейної медицини в сучасних соціально-економічних умовах є досить тривалим і складним процесом, який потребує не тільки еволюції і перебудови інфраструктури галузі та правового забезпечення, але й відповідного наукового супроводу. Саме цьому сприятиме включення до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата медичних наук і доктора медичних наук, нової спеціальності 14.01.38 - загальна практика-сімейна медицина.

Висновки:

  1. Підтверджено, що на сучасному етапі реформування національної системи охорони здоров’я одним із пріоритетних напрямів є розвиток первинної медико-санітраної допомоги на засадах загальної практики-сімейної медицини.

  2. Доведено, що впровадження сімейної медицини потребує наукового обгрунтування різних аспектів діяльності медичного персоналу.

  3. Обгрунтовано, що включення до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата медичних наук і доктора медичних наук, нової спеціальності 14.01.38 - загальна практика-сімейна медицина, сприятиме науковому забезпеченню державного управління розвитком системи охорони здоров”я України.

Використані джерела інформації:

  1. Кризина Н.П., Кондратюк Н.Ю., Слабкий Г.О. Розвиток сімейної медицини в Україні у 2006 – І півріччі 2009 р. // Україна. Здоров”я нації, 2009. - № 3 (11). – С. 38 - 41.

  2. Латишев Є.Є. Моніторинг розвитку сімейної медицини як складова частина технології управління первинною ланкою охорони здоров”я / Є.Є. Латишев // Формування системи сімейної медицини в Україні. – К., 2005. – С. 31 – 38.

  3. Москаленко В.Ф. Концептуальні основи розвитку та впровадження сімейної медицини в Україні / В.Ф. Москаленко // Ліки України. – 2001. - № 12. – С. 4 – 5; 2002. - № 1. – С. 5 – 6; 2002 . - № 2. – С. 3 – 4.

  4. Панорама охорони здоров’я населення України / А.В.Підаєв, О.Ф.Возіанов, В.Ф.Москаленко, В.М.Пономаренко та ін. – К.: Здоров’я, 2003. – 396 с.

  5. Парамонов З.М. Сімейна медицина: досвід, проблеми, перспективи / З.М. Парамонов, В.Й. Шатило, В.І. Хренов; [за ред. д-ра мед. наук, проф. В.М. Пономаренка]. – Киів-Житомир, 2003. – С. 127.

  6. Реорганізація первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної лікарської практики-сімейної медицини // Інструктивно-методичні матеріали для сімейного лікаря / за заг. ред. проф. В.М. Пономаренка. – К., 2001. – С. 180.

  7. Толстанов О.К. Організація науково-інформаційного забезпечення медичних працівників області / О.К. Толстанов, В.Д. Парій // Реформування охорони здоров”я на Житомирщині: досвід, проблеми, перспективи. – Київ-Житомир, 2006. – С. 58 – 63.

  8. Толстанов О.К. Сімейна медицина на Житомирщині / О.К. Толстанов, В.Д. Парій // Реформування охорони здоров”я на Житомирщині: досвід, проблеми, перспективи. – Київ-Житомир, 2006. – С. 34 – 48.

  9. Толстанов О.К., Торбас О.М., Грищук В.О., Хренов М.В. Впровадження сімейної медицини на Житомирщині // Україна. Здоров”я нації, 2008. - № 3-4 (7-8). – С. 125 – 129.

  10. Шатило В.Й. Реформування первинної медико-санітарної допомоги. Система інформаційного забезпечення / В.Й. Шатило // Матер. наук.-практ. конф. – Чернівці, 2005. – С. 83.

  11. Шпита О.О. Розмежування обсягів медичної допомоги населенню з приводу інфекційних та паразитарних хвороб між сімейним лікарем і лікарем-інфекціоністом // Україна. Здоров”я нації, 2008. - № 3-4 (7-8). – С. 233 – 239.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК 35: 002.5+002.8 Руденко О.М.,

к.держ.упр., доцент,

начальник Центру європейської інтеграції України

та адаптації зарубіжного досвіду ІПДУМС

теоретико-методологічні засади дослідження суспільної стабільності та напрями її забезпечення в державному управлінні

Розроблено теоретико-методологічні засади дослідження суспільної стабільності в межах постмодерної парадигми державного управління, висунуто гіпотезу про можливість формування теорії суспільної стабільності в державному управлінні, запропоновано специфічну методологію та систему моделей дослідження та забезпечення суспільної стабільності, систему її аналізу та оцінювання в державному управлінні.

Разработано теоретико-методологические основы исследования общественной стабильности в рамках постмодерной парадигмы государственного управления, выдвинуто гипотезу о возможности формирования теории общественной стабильности в государственном управлении, предложено специфическую методологию и систему моделей исследования и обеспечения общественной стабильности, систему ее анализа и оценивания в государственном управлении.

The theoretical and methodological foundations of studies of social stability within the postmodern paradigm of government, put forward a hypothesis about the possibility of forming a theory of social stability in government, proposed a specific methodology and system models of research and ensure social stability, system analysis and evaluation in public administration.

Актуальність дослідження. Орієнтація курсу держави на глибокі системні реформи, які дозволять вивести Україну на шлях сталого соціально-економічного розвитку, ставить перед державним управлінням важливе завдання щодо побудови сучасного, стійкого, відкритого й конкурентоспроможного суспільства, формування професійної та ефективної системи державного управління. Важливість цього обумовлюється наявністю ознак загальної духовної кризи та певним соціально-економічним відставанням від розвинених країн світу. В контексті системних реформ, які охоплюють усі сфери суспільно-політичного та соціально-економічного життя країни, стратегічною метою суспільного розвитку та державного управління ним стає суспільна стабільність. При цьому стабілізація системи державної влади та державного управління є невід’ємною та важливою з огляду на те, що саме вона виступає основним суб’єктом управління суспільним розвитком. Розуміння суспільної стабільності як комплексного складного явища поки що не знайшла належного відображення не лише в науці державного управління, але й у суміжних наукових галузях, де головна увага приділяється окремим елементам її розуміння в політичному, економічному або соціальному спрямуванні, а отже потребує його теоретичного наповнення та конкретизації.

Аналіз наукових доробок. В основу дослідження покладено ґрунтовні наукові напрацювання з теорії та методології державного управління В. Авер’янова, Г. Атаманчука, В. Бакуменка, В. Бодрова, Р. Войтович, М. Головатого, В. Голубь, І. Грицяка, Н. Грицяк, Б. Гурне, Ю. Кальниша, В. Князєва, В. Лугового, С. Майбороди, М. Маркова, В. Мартиненко, В. Мельниченко, А. Михненка, П. Надолішнього, І. Надольного, Н. Нижник, О. Оболенського, Г. Райта, В. Ребкала, В. Рижиха, І. Розпутенка, В. Романова, Ю. Сурміна, В. Тертичка, С. Фареника, В. Цвєткова, Г. Щедровіцкого та інших дослідників.

Дослідження феномену суспільної стабільності базується на наукових доробках сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених – М. Анохіна, О. Галкіна, Л. Гудкова, А. Гуц, Н. Лапіна, Г. Пастернак-Таранушенка, Л. Паутової, Д. Соколова, наукові розвідки яких активізували обговорення зазначеної проблематики в державному управлінні; загальнонаукових та філософських дослідженнях таких науковців як Б. Бартон, І. Бойченко, С. Браун, П. Дж. Бьюкенен, В. Бугровський, О. Валевський, Л. Губерський, Дж. Джонсон, С. Здіорук, В. Козаков, В. Колісник, В. Кремень, Т. Лавренова, Б. Парахонський, М. Пірен, С. Пірожков, П. Ситник, С. Удовік, які виявляють найбільш значущі аспекти стабілізації суспільства.

Разом з тим, розуміння суспільної стабільності як комплексного складного явища поки що не знайшло належного відображення не лише в науці державного управління, але й у суміжних наукових галузях, де головна увага приділяється окремим елементам її розуміння в політичному, економічному або соціальному спрямуванні, а отже потребує його теоретичного наповнення та конкретизації.

Мета дослідження полягає у розробленні теоретико-методологічних засад дослідження суспільної стабільності в науці державного управління.

Виклад основного матеріалу. Аналіз сучасного стану розробки проблематики явища суспільної стабільності засвідчив, що дослідження суспільних процесів, вирішення проблем управління суспільним розвитком в межах державного управління відбувається на основі поступового відходу від класичної парадигми та заміщення її новою, що утворюється в межах “постмодерного державного управління”, обумовлюючи необхідність розробки відповідних теорій, концепцій та підходів. В результаті аналізу виділено класичну (характеризується практичної орієнтованістю, раціоналістичністю, одновимірністю та лінійністю), модерну (характеризується технологізмом, нелінійстю, індетермінізмом) та постмодерну (характеризується релятивізмом, інструменталізмом, інноваційністю, міждисциплінарністю) парадигми державного управління. Одним з важливих елементів постмодерної парадигми є здатність державного управління регулювати зміни, що відбуваються в суспільстві. Тобто забезпечувати умови не тільки для гнучкого реагування на них, але й створювати підґрунтя для їх наукового передбачення та вироблення дієвих механізмів управління суспільними змінами, подолання їх небажаних наслідків. Такий підхід ґрунтується на процесах соціальної взаємодії між системою державного управління та суспільством, впливаючи на підвищення ефективності конкретних державно-управлінських рішень.

Разом з тим, системний аналіз наукових напрацювань щодо дослідження суспільної стабільності в межах постмодерної парадигми дає змогу стверджувати, що існує значний обсяг невирішених питань дослідження явища суспільної стабільності в науці державного управління. В науковій літературі відсутній чіткий понятійно-категоріальний апарат явища суспільної стабільності та дефініції її предметної області; не сформований науковий підхід до її дослідження; не визначені місце і роль суспільної стабільності в контексті завдань державного управління. Але найбільш важливу проблему створює відсутність теоретико-методологічних засад суспільної стабільності в державному управлінні, що унеможливлює розробку конкретних механізмів її забезпечення. Ця проблема пов’язана з орієнтацією вітчизняного державного управління на класичну парадигму, яка має переважно прагматичний характер. У свою чергу, світовий досвід свідчить про необхідність дослідження складних суспільних процесів в межах постмодерної парадигми державного управління з урахуванням тенденції руху загальної наукової парадигми до пост-постмодернізму. Відтак, визначення теоретико-методологічних засад суспільної стабільності має здійснюватися з урахуванням цих тенденцій.

Такий стан проблеми обумовлює необхідність систематизації основних дефініцій та виведення базового поняття, що дало б змогу більш ретельно проаналізувати й конкретизувати теоретико-методологічні підходи, які існують в межах парадигм державного управління. Важливість цього обумовлена тим, що конкретизація основних понять дає можливість створити на теоретичному рівні та впровадити в практику державного управління концепції та підходи, які забезпечують теоретичне осмислення явища суспільної стабільності та визначаючи якісну складову процесів суспільного розвитку, створюючи умови для формування державно-управлінських механізмів його стабілізації. За такого підходу визначено наступну дефініцію суспільної стабільності – такий стан взаємодії та взаємозв’язку всіх структурних елементів основних підсистем суспільства, який в процесі динамічного розвитку системи забезпечує їй умови для збереження цілісності та тривалого функціонування під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.

З точки зору суб’єктів державного управління суспільна стабільність може бути визначена як керованість стану цілісності системи. Відповідно можемо визначити наступні основні пріоритетні напрями забезпечення суспільної стабільності в контексті завдань державного управління: випереджаючі уявлення як основа для визначення шляхів трансформації сучасної моделі державного управління та можливих наслідків її впровадження в процесі суспільного розвитку; впровадження принципу достатньої різноманітності в процес розвитку системи державного управління з корегуванням з боку основних пріоритетів стабілізації суспільства; забезпечення необхідного рівня еволюції системи державного управління відповідно до цілей та завдань щодо забезпечення суспільної стабільності як основи формування ефективної державної політики, механізмів реалізації її основних принципів та пріоритетів; вироблення методології дослідження складних суспільних явищ з метою розробки адекватних методів, механізмів та технологій державного управління у сфері суспільного розвитку; вироблення стратегії розвитку суспільства та держави з урахуванням спрямованості всіх сфер суспільної діяльності на стабільність; визначення впливу ціннісних, політичних, соціально-економічних чинників на процес державного управління забезпеченням суспільної стабільності, а також шляхів державного регулювання соціально-ціннісної, політичної, економічної, соціальної сфер у процесах стабільного розвитку суспільства; розроблення сучасних методів та технологій державного управління на основі застосування принципів синергетики та інноватики до дослідження суспільних явищ; розроблення нових підходів у державному управлінні, які мають стати основою державних реформ в усіх сферах суспільного і державного життя в умовах суспільних трансформацій.

Суспільна стабільність як специфічний предмет науки державного управління та складний феномен суспільного буття, репрезентується основними рівнями суспільного розвитку, на основі яких визначаються підсистеми її забезпечення в державному управлінні (свідомісна, політична, економічна, соціальна, культурна). Так, стабільність свідомісної підсистеми розглядається в контексті ціннісно-ідеологічних установок і може бути визначена як базова орієнтуюча та спрямовуюча складова суспільної стабільності, в якій визначаються соціально значимі пріоритети суспільного розвитку; стабільність політичної підсистеми являє собою управлінську складову суспільної стабільності і відповідно один з важливіших механізмів забезпечення відтворення усіх складових суспільної стабільності, що реалізується на рівні державної влади; стабільність економічної підсистеми детермінована конкретним типом суспільних (виробничих) відносин і є складовою стабільності сталого розвитку; стабільність соціальної підсистеми являє собою структурно-орієнтуючу складову суспільної стабільності, яка формує загальні та індивідуальні пріоритети суспільного розвитку; стабільність культурної підсистеми визначається як ціннісно-орієнтуюча та ціннісно-формуюча складова суспільної стабільності на основі відтворення та об’єктивації процесу духовного виробництва.

Дослідження основних рівнів суспільної стабільності, визначення механізмів її забезпечення з урахуванням ролі державного управління, та аналіз суспільної стабільності як цілісного явища вимагає застосування специфічної методології. Відтак, розширено методологію науки державного управління на основі розробки новітніх методологічних принципів, підходів та методів аналізу суспільної стабільності. Виявлено закономірності ієрархічної послідовності та рівневої взаємодії (суспільна система являє собою чіткий порядок взаємопов’язаних підсистем), суспільної стабільності (суспільна система є стабільною тільки відносно стану нестабільності), інноваційності (будь-які зміни призводять до виникнення нового); запропоновано принцип інноваційності (обумовлений спрямованістю аналітичної редукції в методології інноваційних фільтрів на отримання якісно нових результатів), критеріально-типологічний підхід, в поєднанні з принципом виокремлення (відображає особливості об’єкту аналізу та оцінювання, та передбачає кількісну деталізацію показників з подальшим вичленовуванням найбільш суттєвих з них); методи транзитивного (передбачає розробку імітаційних моделей поведінки реальних систем за допомогою встановлення особливостей перехідних станів системи) та інноваційного (передбачає розробку імовірнісних динамічних моделей стабільного розвитку системи) моделювання, інноваційної редукції (зведення структури суспільних інновацій до складових елементів процесу їх утворення за допомогою інноваційних фільтрів) та стабілізаційного аналізу (спосіб вирішення проблеми розвитку складних систем за допомогою стабілізаційних моделей); інноваційну матрицю загроз і небезпек; методологію інноваційних фільтрів.

Адаптовано до державного управління методологію економічної синергетики, зокрема принципи динамічної рівноваги, міжчасової економічної рівноваги, специфікації структурних рівнів, фазових пріоритетів, ідеальних уявлень про симетричність систем, часових параметрів і факторів часу тощо, за допомогою якої досліджено поведінку економічної підсистеми та виявлено ключові перемінні. Така методологія дозволяє визначити динаміку досліджуваних величин в інтервалі масштабів та часу, сформулювати альтернативні сценарії розвитку суспільства в межах теорії хаосу, враховуючи фактори випадковості та людський фактор, визначити напрями розвитку системи відповідно до власних іманентних механізмів. На цій основі запропоновано прогнозні моделі нестійкого розвитку, в яких відображено існування реальної можливості передбачення та прогнозування змін характеру дії існуючих економічних законів та форм їх прояву.

Розроблені теоретичні положення та методологічні підходи до дослідження суспільної дозволяють запропонувати специфічну теорію суспільної стабільності в державному управлінні. Це обґрунтовується зокрема наявністю в західному державному управлінні подібних теорій, наприклад, теорії гегемонічної стабільності. Можливість розробки теорії суспільної стабільності в державному управлінні підтверджується запропонованим комплексним теоретико-методологічним підходом, в межах якого визначено структуру (система парадигм, що її формує на емпіричному, теоретичному та праксеологічному рівнях) і складові (соціально-ціннісна, культурна, політико-правова, соціально-економічна, владна, громадянська, функціонально-організаційна, інформаційна, інноваційна) запропонованої теорії. Розкрито основні завдання, які можуть бути вирішені на основі застосування такої теорії в державно-управлінській практиці: вироблення концепції комплексного формування особистості як безперервного процесу самопізнання, що базується на соціальній справедливості і громадянському порозуміння щодо фундаментальних та загальнонаціональних цінностей; формування історичних традицій, популяризація вітчизняної культури, поєднання національних цінностей з глобальними гуманітарними цінностями; дотримання балансу інтересів між суб’єктами державного управління, а також між ними та громадянським суспільством за допомогою “конфліктної співпраці” побудованої на принципах демократичного та правового діалогу; розробка моделі соціально-економічного розвитку, спрямованої на забезпечення економічних прав і свобод, з пріоритетом макросоціальної політики над макроекономічною; формування оптимальної моделі соціальної держави як системи взаємопов’язаних соціальних інститутів; формування єдиного стратегічного інтересу суспільства на основі загальнонаціонального інтересу, створення інституційного механізму узгодження інтересів влади з інтересами громадських та політичних сил; вироблення механізмів консультативної взаємодії та соціального партнерства з метою утвердження громадянської злагоди коли державна влада свідомо зможе передати частину своїх функцій громадянському суспільству; створення об’єктивних умов ефективної взаємодії суспільних підсистем; забезпечення взаємодії громадянського суспільства та державної влади на принципах демократичності, прозорості, відкритості, громадянського ладу; формування та використання потенціалу суспільства з урахуванням перспектив майбутніх періодів тощо.

Зазначена теорія має розроблятися в межах постмодерної парадигми державного управління на основі методології синергетики, яка дозволяє досліджувати складні системи в межах управління суспільним розвитком. Синергетична модель формування суспільної стабільності в цьому контексті є базовою теоретичною моделлю дослідження та аналізу. Запропонована модель дозволила розробити та запропонувати моделі-підходи до процесу забезпечення суспільної стабільності на основі концепцій відображення багаторівневої впорядкованості управлінських структур різних рівнів, основними властивостями яких є розміщення підсистем у вертикальній послідовності, пріоритет підсистем верхніх рівнів щодо нижчих та залежність дій підсистем верхніх рівнів від результатів дій підсистем нижчих рівнів.

Запропонована теорія дозволила дослідити процес стабілізації суспільства, визначити його основні етапи та характеристики. Етап дестабілізації передбачає порушення зв’язків між складовими елементами соціальної системи, функцій, що вони виконують, та комунікацій; проте в цілому система зберігає свою цілісність і головним чинником, що утримує її в цьому стані, є цілеспрямованість. На етапі хаотичного розвитку відбувається збурення системи, що спонукають її до активізації інноваційності, спрямованої на визначення стратегічних перспектив; особливо загострюється процес самоорганізації системи з метою відтворення умов для набуття якісно нового стану. На етапі вибору альтернатив відбувається перегрупування структурних елементів системи відповідно до стратегічних пріоритетів, утворюючи інноваційне поле якісних змін. Етап адаптації передбачає внутрішнє пристосування системи до нового стану та її оновлення, перевірку правильності обраного варіанту. На етапі стабілізації відбувається самолокалізація системи, активізуються механізми її самоорганізації на якісно новому рівні.

Доведено, що процес формування суспільної стабільності носить циклічний характер, підкреслюючи детермінованість поступовим спрощенням системи на етапі стабілізації, що обумовлює особливості державного управління забезпеченням суспільної стабільності. За таких умов важливим є активне застосування в практиці державного управління принципу стратегічного передбачення та реалізації прогностичної функції. Вирішального значення це набуває в умовах функціонування системи державного управління в трансформаційний період, коли адаптивність системних змін обумовлює якісні зміни в системі державного управління, інноваційність або інноваційна здатність якої з точки зору її адаптивності з урахуванням необхідності здійснювати функції соціального управління характеризує, з одного боку, зміст суспільних трансформацій, а з іншого – визначає спрямованість інноваційного розвитку.

Таким чином, теоретико-методологічний підхід до дослідження суспільної стабільності в державному управлінні дозволив запропонувати та розкрити систему моделей процесу стабілізації суспільства з точки зору проблемно-орієнтованості та стратегічної багатоальтернативності аналізу й впровадження теоретичних положень у практику державного управління. Розвиток концептуальної моделі дослідження суспільної стабільності знайшов відображення в модельному комплексі процесу стабілізації (моделі кожного з етапів стабілізації суспільства), комплексі багатофакторних моделей (вплив факторів основних підсистем суспільства на суспільну стабільність), моделі синергетичної рівноваги основних підсистем суспільства та моделі інноваційної системи забезпечення суспільної стабільності. Їх розробка дала можливість запропонувати загальну модель забезпечення суспільної стабільності в державному управлінні з використанням методології синергетики. Конкретизація системи моделей дослідження та забезпечення суспільної стабільності в державному управлінні здійснена в межах відповідних моделей механізмів державного управління забезпеченням суспільної стабільності та моделях її аналізу і оцінювання.

Державно-управлінські механізми забезпеченням суспільної стабільності за такого підходу утворюють єдиний комплекс збереження, підтримки та захищення суспільної системи від можливих негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, що її дестабілізують і можуть бути визначені як упорядкована система взаємоузгоджених та взаємообумовлених елементів усіх підсистем, скерованих управлінським впливом на забезпечення стабілізації суспільного розвитку. Доведено, що розгляд державно-управлінського механізму з точки зору забезпечення суспільної стабільності потребує розуміння розвитку як певної єдності стабільності системи як цілого та нестабільності будь-яких з її підсистем. Синергетична методологія у поєднанні з системним підходом аналізу складних явищ вказує на те, що порушення стабільності однієї з підсистем стає умовою розвитку, що можна інтерпретувати як самореалізацію цілого в переході до якісно нового стану системи. Це пов’язано з необхідністю забезпечення дієвості механізму самоорганізації, який працює на рівні всієї системи, утворюючи умови для загального напряму руху системи. Специфічне розуміння механізму самоорганізації у даному випадку наближує його розуміння до управлінського середовища, що фактично дає можливість ототожнювати його з механізмом управління, який виконує стабілізуючу функцію, зменшуючи рівень відхилення системи від наявної системи суспільних норм, що мають значення загальних цінностей. Основною метою державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності є здійснення впливу на систему, що призводить до її самоорганізації, дозволяє покращити її функціонування і розвиток, тобто відбувається безпосередня взаємодія, в процесі якої формуються різні варіанти вирішення проблем і здійснюється їх вибір, що є головною ознакою будь-якого управління взагалі.

Особливої уваги потребує запропонований в межах авторського підходу транзитивний механізм формування та підтримки суспільної стабільності. Його застосування суб’єктами державного управління обумовлює впровадження механізму інноваційного регулювання, що розвивається на основі моделювання складних систем. Таким чином, транзитивний механізм набуває особливої важливості, враховуючи відносність стабільності системи, оскільки дозволяє забезпечувати збереження, функціонування та розвиток системи, створювати умови для контролю змін. На відміну від класичного для управління контролю, реалізація контролю змін в даному випадку спрямована на здійснення виходу на новий етап, якісною характеристикою якого є інноваційність.

Розкрито основні елементи методології інноватики в державному управлінні та доведено, що її застосування створює умови для розробки й ефективної реалізації стратегії інноваційного розвитку, основою якої є синтез ринкових механізмів економічної діяльності, високий рівень їх соціальної адаптації та державної підтримки базових суспільних інновацій. Враховуючи сутність інноваційних змін та динаміку суспільних перетворень, варто звернути увагу на те, що така стратегія має потужний потенціал, що реалізується в активній позиції впровадження інновацій в усі сфери суспільного життя. На цій основі запропоновано безперервну стратегію інноваційного розвитку, в межах якої основним завданням державного управління є підтримка стабільного стану суспільства, корекція та контроль його змін, а також інноваційних процесів в аспекті визначення допустимого ступеню інноваційних змін та попередження загрози виникнення інноваційного хаосу. Безперервна стратегія інноваційного розвитку визначає науково-теоретичні засади формування інноваційної системи забезпечення суспільної стабільності, метою якої є досягнення максимального балансу інтересів і потреб всіх підсистем суспільної стабільності відповідно до цілей і завдань суспільної системи. Безперервна стратегія поєднує до-інноваційну (формування моделі передбачення та прогнозування державно-управлінських рішень в умовах суспільної нестабільності), інноваційну (вироблення та впровадження інновацій у відповідні періоди розвитку суспільної системи, а також систему управління цим процесом) та пост-інноваційну (прогнозування динаміки розвитку, розширення сфери державно-управлінського впливу на процеси забезпечення суспільної стабільності на основі наукового передбачення стратегічно важливих змін зовнішнього та внутрішнього середовища) складові, формуючи інноваційну систему забезпечення суспільної стабільності.

Враховуючи стратегічні орієнтири інноваційної політики держави, безперервна стратегія інноваційного розвитку є сферою виникнення державно-управлінських інновацій та основою формування державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності, оскільки дозволяє виділити її основні пріоритети в кожній з підсистем суспільства відповідно до інноваційної індикативності та сформувати інноваційні паттерни. В остатньому випадку значення набуває синергетичний ефект, який призводить до спрощення системи, що обумовлює необхідність інноваційних змін.

Розроблено та запропоновано в межах методології державного управління систему аналізу та оцінювання суспільної стабільності для об’єктивної оцінки стану системи, ступеню та типів її стабільності. Така система дозволяє формувати випереджаючі уявлення щодо суспільного розвитку, розробляти прогнозні моделі, визначати стратегічні перспективи, забезпечуючи тим самим адекватність державно-управлінських рішень реальній суспільній ситуації та відтворення на цій основі альтернативних шляхів вирішення проблем.

На основі критеріального підходу до аналізу та оцінювання суспільної стабільності запропоновано класифікацію критеріїв: дієвість (наслідки виведення підсистем суспільства зі стану нестабільності в для суспільної стабільності), економічність (ресурсоємкість та витратність підсистеми в загальному процесу забезпечення суспільної стабільності), ефективність (зміст та якісні зміни і характеристики суспільної стабільності), результативність (соціальні параметри досягнення суспільної стабільності) та інтегральний критерій – вітальність (обумовленість вихідних умов забезпечення суспільної стабільності з урахуванням їх відповідності кінцевому результату). Показники за кожним з критеріїв відображають особливості об’єкту аналізу та оцінювання і в узагальненому вигляді можуть бути згруповані у системні, суспільні та управлінські. В межах зазначених груп виокремлено за пріоритетністю первинні, вторинні та перехідні показники, що вказують на ступінь суспільної значущості того або іншого показника. На цій основі сформовано загальну концептуальну модель аналізу суспільної стабільності.

Показано взаємодію теорії і практики державного управління у сфері забезпечення суспільної стабільності; розкрито основні стратегічні орієнтири та пріоритети державного управління в контексті інституційного розвитку. Доведено, що теорія державного управління розглядає процес формування самої суспільної стабільності на основі ієрархії рівнів основних підсистем суспільства, в якій на першому місці знаходиться свідомісний рівень. Разом з тим, то з точки зору забезпечення суспільної стабільності як найбільш важливого пріоритету держави та державного управління на перше місце висувається сфера економіки, що створює умови для системного державно-управлінського впливу на процеси забезпечення суспільної стабільності. За такого розуміння наголошено на тому, що такі впливи будуть здійснюватися в межах модернізації системи державного управління, яка повинна відбуватися в двох вимірах: стратегічне бачення реального стану та перспектив розвитку суспільства і держави, що знаходить свій вираз у загальнодержавних програмних документах (стратегіях, концепціях тощо), та деталізація стратегічних завдань відповідних сфер суспільного розвитку, що відображається у системі планових документів.

На основі аналізу нормативно-правової бази показано, що внутрішня політика України на рівні основних пріоритетів не носить характеру стратегічного бачення проблем розвитку суспільства і держави, відображаючи вузькогалузеві інтереси й цілі, що мають абстрактний характер завдань і характеризуються відсутністю системного та комплексного бачення процесу забезпечення стабілізації суспільного розвитку. Зовнішня ж політика України майже зовсім не відображає стратегічні амбіції держави в геополітичному просторі. Хоча, на сьогодні амбіційність у геополітичних процесах вже не має розглядатися як виключно агресивна позиція. Вона, скоріше, повинна відображати інтереси держави, яка прагне не підлаштовуватися під зовнішнє середовище, а активно змінювати його у власних інтересах, що є закономірним і обґрунтованим з точки зору забезпечення суспільної стабільності.

Показано, що вибір певної моделі взаємовідносин між державою і суспільством ґрунтується на стратегічних орієнтирах держави в аспекті забезпечення суспільної стабільності з урахуванням сучасної парадигми державного управління, її відповідності умовам суспільного розвитку на конкретному історичному етапі, що дає змогу визначити ту парадигму, яка найбільше відповідає стратегії забезпечення суспільної стабільності у перспективі. Запропоновано сценарний підхід до вибору стратегічних орієнтирів та пріоритетів забезпечення суспільної стабільності та визначено оптимальну модель, яка характеризується відносинами “сильна держава – сильне суспільство”. Ця модель ґрунтується на мультисистемній, глобалізаційній парадигмі державного управління, їй притаманний динамічний рівень стабільності системи, що дозволяє в процесі забезпечення суспільної стабільності досягати стратегічних пріоритетів (формування нового світоустрою, демократична держава, соціально орієнтована економіка, незалежна зовнішня і внутрішня політика). Обґрунтовано, що реалізація цього сценарію передбачає вирішення низки стратегічних проблем, що характеризують стан розвитку системи – формування нового світоустрою, національна ідентифікація, демократична держава, розвинене громадянське суспільство, соціально орієнтована економіка, незалежна зовнішня і внутрішня політика.

Висновки. На основі здійсненого аналізу можемо запропонувати низку стратегічних документів, які визначатимуть загальний курс держави на підтримку стабільного розвитку найбільш важливих сфер суспільного життя; шляхи та механізми збереження самобутності держави в геополітичному просторі, забезпечуючи створення її позитивного іміджу; створення належних умов для розвитку громадянського суспільства і соціальної держави. Основним документом, в якому відображається стратегічне бачення головних пріоритетів держави, функцій та механізмів державного управління забезпеченням суспільної стабільності, повинна стати “Державна стратегія забезпечення суспільної стабільності”. Цей програмний документ повинен бути основним орієнтиром для вироблення державної політики стабільного розвитку та державної політики перспективного розвитку регіонів, в яких мають бути визначені основні передумови успішного впровадження в практику стратегічних принципів і орієнтирів держави і суспільства у сфері забезпечення суспільної стабільності, а також механізми державного управління її забезпеченням.

Стратегічне бачення головних пріоритетів держави і суспільства, функцій та механізмів державного управління забезпеченням суспільної стабільності також повинно визначатися в межах концепцій, що охоплюють конкретні сфери суспільного життя: “Концепція суспільно-політичної стабільності” – документ, в якому визначена система визнаних у суспільстві та встановлених державою принципів, норм і положень, що характеризують систему державної влади, управління та громадянського суспільства, спрямовану на забезпечення їх парітету, консенсусу, злагоди; “Концепція економічної безпеки” – документ, в якому визначена система визнаних у суспільстві та встановлених державою принципів, норм і положень, що характеризують економічний стан особистості, суспільства та держави, а також основні елементи економічної системи, включаючи систему інституційних відносин за умов державного регулювання економічної діяльності; “Концепція духовно-ідеологічної політики” та “Концепція забезпечення міжконфесійної, міжетнічної та міжкультурної взаємодії” – документи, в яких визначена система визнаних у суспільстві та встановлених державою принципів, норм і положень, що характеризують духовний та культурний стан суспільства, держави і людини з точки зору сприятливих умов для реалізації інтелектуального і творчого потенціалу людини в процесі її життєдіяльності.

Забезпечення суспільної стабільності повинно бути доповнено розробкою та реалізацією нормативно-правових документів, які в комплексі спрямовані на врахування внутрішніх та зовнішніх викликів у процесі забезпечення суспільної стабільності, адаптації національної системи державного управління до сучасних умов і тенденцій суспільного розвитку: “Стратегія реформ” (відображення несуперечливості необхідних реформ у суспільстві і державі вимогам збереження суспільної стабільності, а також визначення конкретних дієвих шляхів швидкого подолання проявів дестабілізації у випадку проведення реформ) та “Випереджальна модернізаційна стратегія України” (підтримка інноваційного розвитку держави і суспільства, як умови стабільності, щодо зовнішніх та внутрішніх викликів на основі формування уявлень про можливі зміни стану стабільності / нестабільності суспільства в майбутньому, визначення адекватних державно-управлінських механізмів регулювання цих змін).

Конкретизація та деталізація зазначених стратегій здійснюється в стратегічних програм, спрямованих на ефективне державне управління забезпеченням суспільної стабільності: “Стратегічна програма подолання кризових явищ” – документ, в якому на основі прогнозування майбутніх періодів, наводяться шляхи подолання імовірних зовнішніх і внутрішніх загроз та небезпек з урахуванням необхідності збереження дієвих та ефективних елементів сталої системи; “Стратегічна програма стабільного розвитку регіонів” – документ, в якому визначаються пріоритетні шляхи та напрями пропорційного регіонального розвитку, який забезпечує збереження цілісності держави.

Напрями подальших досліджень повинно стати розроблення зазначених документів та визначення механізмів їх прийняття на державному рівні.

Використані джерела інформації:

  1. Руденко О. Державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності [Електронний ресурс] / О. Руденко // Державне управління : удосконалення та розвиток. – 2009. – № 4. – Режим доступу до журналу : .ua.

  2. Руденко О. Дефініції суспільної стабільності в державному управлінні / О. Руденко // Стратегічні пріоритети : науково-аналітичний щоквартальний збірник – 2009. – № 3. – С. 101-109.

  3. Руденко О. Загальні моделі формування теорії суспільної стабільності / О. Руденко // Актуальні проблеми державного управління : [зб. наук. праць / редкол. Іжа М. М. (голов. ред.) та ін.]. – О. : ОДРІДУ НАДУ, 2009. – № 3 (39). – С. 24-31.

  4. Руденко О. Концептуальний підхід до багаторівневого представлення та вирішення проблеми суспільної стабільності / О. Руденко, В. Бакуменко // Вісник НАДУ. – 2005. – № 3. – С. 21-29.

  5. Руденко О. Концепція теоретичного осмислення суспільної стабільності в пост-некласичній парадигмі державного управління / О. Руденко // Науковий вісник Академії муніципального управління : Державне управління та місцеве самоврядування. – К., 2010. – Вип. 3 (13). – С. 364-377. – (Серія “Управління”).

  6. Руденко О. Парадигмальна теорія суспільної стабільності / О. Руденко // Держава та регіони : науково-виробничий журнал. – 2009. – № 4. – С. 198-204. – (Серія “Державне управління”).

  7. Руденко О. Теорія суспільної стабільності в державному управлінні : [монографія] / Руденко О. – К. : НАКККіМ, 2010. – 304 с.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК: 351:354 Чала Н.Д.,

к.е.н., доцент кафедри

державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

МІЖМУНІЦИПАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК МЕХАНІЗМ РОЗВИТКУ ВНУТРІШНЬОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ КРАЇНИ

Стаття розглядає міжмуніципальне співробітництво як внутрішній рушій економічного зростання країни.

Статья рассматривает межмуниципальное сотрудничество как внутренний двигатель экономического роста страны.

Article considers intermunicipal cooperation as the internal engine of economic growth of the country.

Постановка проблеми. Особливістю стратегічного планування економічного розвитку регіонів в Україні є пошук екстеріторіальних джерел економічного зростання, зокрема надходження іноземних інвестицій, зовнішньоекономічна діяльність, отримання грантів тощо. Одночасно з цим недостатньо задіяними залишаються механізми розбудови горизонтальних зв’язків, внутрішні рушії економічного розвитку, на які за кордоном вже давно звернули увагу, як на інноваційні, що підвищують ефективності та результативності муніципального управління в умовах обмеженості бюджетних ресурсів. Все частіше місцеві органи влади спіткаються з проблемами, які вони не спроможні вирішити самотужки, а втручання центральних органів влади не є ефективним. За таких умов місцеві органи влади вимушені шукати організаційну форму для об’єднання власних зусиль, взаємодії суміжних органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади, ці тенденції органічно відображено у численних дослідженнях іноземних та вітчизняних науковців.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика ефективного функціонування вертикальних зв’язків у системі управління регіоном (тобто процеси взаємодії суміжних органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади) достатньо глибоко розроблена вітчизняними науковцями, серед яких варто назвати В. Бакуменка, В.Кампа, В.Князєва, В.Кравченка, В.Куйбіди, М.Пітцика, М.Пухтинського, А.Ткачука. Натомість на питання налагодження горизонтальних зв’язків між органами місцевого самоврядування увагу українських науковців було звернуто європейськими експертами порівняно не давно. Цей факт не вказує на відсутність в Україні такої взаємодії, а тільки визначає напрямок наукових досліджень. На високому науково-практичному рівні започаткована розробка даного напрямку в межах одного з проектів Ради Європи, варто визначити публікації експертів: Демчишена В.В., Толкованова В.В., Герцога Р., Прошка В.Я., Тедіка Ф., Пухтинського М.О., Нудельмана В.І. та інших. Більшість експертів сходиться на тому, що за формою міжмуніципальне співробітництво в Україні повільно налагоджується, проте основними вадами такого розвитку є відсутність механізму підтримки на національному рівні, розбіжності у розумінні понятійного апарату, недосконалість законодавчого забезпечення. Зазначені проблеми потребують глибокого комплексного наукового дослідження, одночасно з якими бажано оцінити переваги та вплив міжмуніципального на вирішення цілої низки соціально-економічних завдань.

Формування мети (постановка завдання). Метою даної роботи є визначити напрямки розвитку міжмуніципального співробітництва та його значення для забезпечення бази сталого зростання країни в цілому.

Виклад основного матеріалу статті. Системні дослідження тенденцій регіонального розвитку вказують на три основних групи проблем: негативні зміни у структурі промисловості регіонів; зниження економічного обміну між регіонами та конкурентоспроможності регіонів на зовнішніх ринках. Тісні економічні зв’язки залишилися тільки між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською областями, де сконцентрована металургійна промисловість України та все необхідне для її функціонування. Інші регіони мають набагато слабкіші економічні зв’язки. Участь понад половини областей України у міжрегіональному ринку не значна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах або обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію внутрішнього ринку [1, с.138]. У Європейському Союзі міжрегіональне співробітництво розглядається як потужний механізм у створенні європейського економічного простору і пріоритетний напрямок регіональної політики. Воно розвивається по суті у напрямку єднання регіонів, створюючи партнерські стосунки в багатьох галузях, зокрема соціально-економічній, у галузях довкілля, навчання, транспорту та комунікацій [5]. Отже, проблема розвитку міжрегіонального співробітництва в Украъны є сьогодні актуальною.

Відповідно до розрахунків Світового банку оптимальна кількість жителів територіальної громади повинна становити не менше 5 тисяч. Реально серед наявних адміністративних районів України не має жодного, де б середня чисельність населення однієї сільради перевищувала б цю величину. Натомість 77 районів, або 15% від їх загальної кількості, мають середній показник чисельності населення по сільській раді до 1 тис. жителів, а 431 район, або 89%, має середню чисельність жителів в одному селі менше 1 тисячі [2, с.160]. У розрізі регіонів відрізняються можливості окремих сільських рад надавати соціальні послуги населенню, які передбачено відповідними повноваженнями. Наприклад, тільки 10-15% наявних сільських рад мають дільничні лікарні, тобто можуть забезпечити усебічне медичне обслуговування за місцем проживання власного населення. Школи, що забезпечують можливість отримання середньої освіти мають близько половини сільських рад із загальної їх кількості, решта, як правило, має у наявності освітні заклади, що надають не повну середню освіту. Працюючі жителі у сільській місцевості становили в середньому 28-67% від загальної кількості працездатного населення територіальної громади. [2, с.162]. Дані наведеного дослідження дозволяють припустити, що територіальне подрібнення муніципального рівня може і в подальшому спричинювати значні фінансові витрати, а від так укрупнення територіальних громад слугуватиме вирішенню зазначених проблем.

Натомість європейський експерт Р. Герцог [3, с.51] у власних дослідженнях показує, що міжмуніципальне співробітництво може бути корисною альтернативою територіальному укрупненню, оскільки це дозволяє уникнути високої політичної ціни реформи кордонів, і в той же час спільне надання послуг двома чи кількома муніципалітетами забезпечує вигоди від економії за рахунок масштабу, тому ефект фінансової економії може бути подібним. Громади не завжди є малими за розміром, проте дуже часто вони не мають достатніх ресурсів для виконання усіх функцій, які від них вимагаються. У цьому сенсі найкращим засобом посилення ресурсної бази органів місцевого самоврядування є партнерство та співробітництво. Наразі в рамках програми «gtz» в Луганській області за допомогою міжмуніципального співробітництва реалізовуються проекти у сфері ЖКГ: будівництво сміттєпереробного комплексу (Алчевськ-Стаханов-Брянка-Кіровськ-Первомайськ, Свердловськ-Краснодон), водозабезпечення (Свердловськ-смт. Шахтарське); економічного розвитку: розвиток транспортного сполучення (Рубіжне-Лисичанськ-Сєвєро-Донецьк), відкрито індустріальний та науковий парк (Алчевськ-Донбаський державний технічний університет); налагоджується співпраця у соціальній сфері – ясла-садок (Свердловськ-селище Бірюкове).

Роботи Ф. Перру, В. Крісталлера, М. Портера та ряду інших вчених показують, що полюсами зростання стають ті центри та ареали економічного простору, де розташовуються підприємства лідируючих галузей. Такі центри забезпечують найефективніше використання чинників виробництва, тому притягують до себе все більше виробників, що призводить до концентрації підприємств і формування полюсів зростання. Ж. Будівль показав, що як полюси зростання можна розглядати не тільки сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За визначенням Ж.Будівля, регіональний полюс зростання являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності чи як сукупність міст, що мають комплекс швидко зростаючих виробництв [4, с.46].

Світовий досвід показує високу ефективність сучасної системи управління економікою на основі створення мережевих структур, або кластерів. У теорії глобальної конкурентоспроможності М.Портер найбільш чітко визначив наявність і розвиток кластерів, як конкурентну перевагу країн на глобальному ринку. При цьому під кластером розуміють групу географічно близьких і взаємозв’язаних підприємств і асоційованих інститутів у певній сфері діяльності, об’єднаних спільними рисами та взаємодоповненням. Розробка та реалізація окремих положень Стратегії підвищення конкурентоспроможності України сприяла розвитку регіональних кластерів в Хмельницькій, Івано-Франківській, Луганській областях та мережевих регіональних структур в Волинській, Херсонській, Полтавській, Одеській, Харківській областях. Однак, слід зазначити, що основну увагу було зосереджено на стимулюванні зростання всередині регіонів, аніж визначенню потенціалу, який формується завдяки налагодженню ділових взаємозв’язків сусідніх районів. Світова тенденція спрямована на зменшення витрат за рахунок оптимізації, в основі якої покладено партнерські відносини між постачальниками і споживачами, між сусідніми районами. Кластер не зосереджується в одному адміністративно-обмеженому місці, а поширюється між сусідніми районами, особливо тими, що налаштовані на співпрацю.

В Україні основні локальні факторні умови для розвитку, а саме інфраструктура, кваліфікована робоча сила, тощо, знаходяться у крупних містах, що притягує підприємства. Очевидно, що конструктивне партнерство крупних міст, сіл і селищ, які знаходяться у приміській зоні, може бути взаємовигідним. Здавалося б, місто витягає з власних сателітів людський та фінансовий ресурс у вигляді трудової міграції та недонадходження податку на доходи фізичних осіб до місцевого бюджету, але одночасно з цим для місцевої влади вирішується проблема безробіття. Отже, бачимо, що інтереси громад приміських територій виходять за їх адміністративні межі і, задоволення цих інтересів, або вирішення спільних проблем вимагають встановлення партнерських відносин між сусідніми громадами.

Для Києва та інших крупних міст України надзвичайно важливо розбудувати не авторитарні, а саме партнерські відносини, які забезпечуватимуть баланс інтересів громад. У такому сенсі показовим є досвід об’єднання низових ланок адміністративно-территоріального устрою у приміських зонах столиць та інших мегаполісів ФРН, Іспанії, Франції. Крім добровільного міжмуніципального партнерства, деякі країни у власному законодавстві містять норми щодо примусового співробітництва. Наприклад, ч.3 статті 102 Конституції Греції передбачає примусове об’єднання муніципалітетів та громад для організації роботи транспорту, енерго- та водопостачання, переробки відходів, тощо.

Міжмуніципальне співробітництво може реалізовуватися в правовій формі, або в інституційній. Правова передбачає співробітництво на умовах підписаних угод, інституційна - створення нових суб’єктів господарювання. У дослідженнях М. Лендьел виділяється 19 видів подібних недержавних організацій. Серед них: асоціації муніципалітетів, національні агентства розвитку, технополіси, бізнесові та інноваційні центри, регіональні фінансові компанії, бізнес-інкубатори, венчурні, гарантійні, благодійні фонди, заклади вищої освіти та регіональні наукові центри, технологічні дослідницькі лабораторії тощо Особлива увага приділяється різним формам агентств регіонального розвитку, що функціонують у європейських країнах [6]. Механізм міжмуніципального співробітництва допомагає концентрації ресурсів на вирішенні актуальних проблем громади. За даними дослідження у Німеччині основними напрямами розвитку міжмуніципального співробітництва є регіональний маркетинг та туризм (48,3%), сфера ЖКГ (47,4%), інформаційні технології (35,5%), планування та розвиток території (20,4%), створення міжмуніципальних промислових зон (26,3%), що у свою чергу сприяє розвитку економіки і зайнятості.

Починаючи з 1999 року в Україні створювалися Агентства регіонального розвитку, наразі вони об’єднані у Асоціацію агенцій регіонального розвитку України, яка налічує 43 учасника. До завдань агентств відносять: надання інформації та консультацій, забезпечення фінансовими ресурсами, створення підприємницької інфраструктури. Посилаючись на британський закон “Про Агентства регіонального розвитку”, виділяються п’ять їх основних функцій: економічний розвиток території та її відродження; сприяння зростанню ефективності підприємництва, підвищення конкурентоспроможності регіону та залучення інвестицій; створення можливостей для працевлаштування населення; розвиток професійних навичок людських ресурсів; сприяння сталому розвитку території [7].

Висновки. Отже, міжмуніципальне співробітництво є ефективним механізмом стимулювання економічного зростання країни за рахунок активації внутрішнього потенціалу. Найактуальнішими напрямками розвитку міжмуніципального співробітництва в Україні є реалізація проектів у сфері розбудови інфраструктури, спільних промислових зон (кластерів), залучення інвестицій (реклама регіону).

Використані джерела інформації:

  1. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: Монографія/ за ред. З.С. Варналія. – К.: НІСД, 2007. – 768с.

  2. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи / [Куйбіда В.С., Павленко В.П., Яцюк В.А. та ін.]; під. ред. Турчинова О.В. – К.: ТОВ «Геопринт», 2009. – 615с.

  3. Вплив економічного спаду на місцеве самоврядування у Європі Збірка документів Ради Європи з редакторським коментарієм Кеннета Дейві. 2010. – 87с.

  4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ С.І. Дорогунцов, Т.А. Заяць, Ю.І. Пірютенко та ін..; За заг. ред. д-ра екон. наук., проф., чл.-кор. НАН України С.І. Дорогунцова. – К.:КНЕУ, 2005. -988с.

  5. Рекомендація Ради Європи Конгресу місцевих і регіональних влад № 69 (1999) Про регіональне економічне співробітництво як чинник соціальної єдності в Європі

  6. М. Лендьел Спеціальні інститути розвитку територій: європейський досвід// Інститути та інструменти розвитку територій на шляху до європейських принципів. За ред.. С. Максименка. – К.: Міленіум. 2001. – с. 67-149

  7. Сайт Асоціації агенцій регіонального розвитку України .ua/?fuseaction=menu.main&id=96

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК 330.322.54:63 Шевченко Н.О.,

к.е.н., доц., докторант

Донецького державного університету управління

    1. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ В КРАЇНАХ ЄС

Визначено заходи державної підтримки аграрного сектора в економічно розвинутих країнах. Роль Європейського Союзу у становленні й розвитку нових структур та ефективному функціонуванні сільськогосподарських підприємств.

Определены мероприятия государственной поддержки аграрного сектора в экономически развитых странах. Роль Европейского Союза в становлении и развитии новых структур и эффективном функционировании сельскохозяйственных предприятий.

The measures of state support of agrarian sector are certain in the economic developed countries. Role of European Union in becoming and development of new structures and effective functioning of agricultural enterprises.

Постановка проблеми. Активне регулювання аграрного сектора з боку держави почалося ще з 30-х років ХХ ст. майже в усіх країнах з ринковою економікою. Практично є загальновизнаною теза, що сільське господарство не може ефективно функціонувати без державного регулювання та підтримки. Сьогодні в аграрному секторі економіки розвинутих країн основним завданням державного регулювання є: недопущення перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, яке б призвело до зниження рівня продовольчої безпеки держави; обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості; розширення експорту основних видів продовольчих товарів і підвищення прибутковості сільського господарства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Масштаби державної участі в регулюванні аграрного сектора економіки постійно змінюються, відповідно, змінюються вимоги до системи його державного регулювання, що зумовлює визначення пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку аграрної галузі. Різні аспекти проблеми, висвітлені у працях вітчизняних та закордонних науковців і практиків, зокрема В. Валентинова, П. Гайдуцького, М. Дем’яненка, С. Зорі, І. Кириленка, З. Кадюка, М. Корецького, П. Макаренка, І. Михасюка, А. Мельник, В. Месель-Веселяка, О. Могильного, В. Назаренка, Б. Пасхавера, М. Павлишенка, Н. Попова, П. Саблука, О. Онищенка, Т. Осташко, Г. Черевка, А. Юзефовича, В. Юрчишина, М. Янківа та ін.

Постановка завдання:

– визначити заходи державної підтримки аграрного сектора в економічно розвинутих країнах;

– роль Європейського Союзу у становленні й розвитку нових структур та ефективному функціонуванні сільськогосподарських підприємств.

Виклад основного матеріалу.

Сільське господарство є однією з найважливіших сфер політики Європейського Союзу. Його частка в структурі ВВП ЄС складає майже 3%, на сектор припадає 6% зайнятого працездатного населення. Основними засадами Європейської моделі сільського господарства є: диверсифікація та посилення багатофункціональності галузі; збереження просторових і зменшення регіональних параметрів; підтримка життєдіяльності аграрних підприємств, що відповідають новій концепції; поглиблення зв’язку сільського господарства з розвитком територій. Суть моделі розвитку сільського господарства зводиться до того, що на державному рівні здійснюються радикальні заходи щодо підтримки аграрного сектора і гарантування йому належного місця на світових ринках. Це дозволяє стверджувати, що ця модель заснована в основному на трьох чинниках: 1) фермерському господарстві сімейного типу; 2) визнанні багатофункціональної ролі галузі; 3) всебічному захисті доходів товаровиробників від ринкової і природної стихії.

Важливе значення приділяється сільському господарству у Римському договорі про створення Європейського економічного співтовариства. Основні цілі аграрної політики країн-членів у галузі сільського господарства визначені цим документом:

- підвищувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу, забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання виробничих факторів, особливо робочої сили;

- забезпечувати належний рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів сільсько-господарських товаровиробників, створивши їм життєвий рівень міського населення;

- підвищувати стабільність ринків;

- забезпечувати продовольчу безпеку;

- сприяти продажу сільськогосподарської продукції споживачам за доступними цінами [6].

Для забезпечення особливих умов розвитку галузі в 1962 році була розроблена Спільна аграрна політика (САП) країн ЄЕС. На початкових етапах новостворена політика була спрямована на підтримку фермерських господарств і розвиток ефективного агропромислового виробництва. З метою досягнення поставленого завдання був створений спеціальний фонд підтримки і гарантій сільськогосподарських товаровиробників, частка якого становила від 50% загального бюджету ЄС. Усі кошти фонду спрямовувалися в основному на пряме і непряме субсидування фермерів, на реструктуризацію виробництва і управління, впровадження нових технологій виробництва тощо.

Головним завданням САП в цей період було забезпечити населення продуктами харчування за доступними цінами та створити нормальні умов життя для сільськогосподарських товаровиробників. Сформований механізм Спільної аграрної політики включав прямі виплати фермерам з бюджету ЄС за чітко визначеними статтями, а саме підтримка ринкової ціни; виплати, що залежали від обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, від цільового використання субсидій, від розмірів посівних площ та поголів’я худоби, а також різноманітні компенсаційні виплати [4, с. 81]. Проте з часом були введені виплати на обмеження виробництва та інші статті субсидій. Значна увага приділялася заходам з підвищення якості виготовленої сільськогосподарської продукції, екологічним аспектам аграрного виробництва і розвитку сільських територій.

Окремі базові інструменти, які пізніше ввійшли в САП за деякими напрямками були визначені у високоефективних національних стратегіях. Насамперед було створено ринкові організації, що працювали за фіксованими цінами з метою зменшення ризиків, пов’язаних із значним коливанням цін на товари та обсяги виробництва. Ринкові організації створювалися для перерозподілу доходів на користь фінансово обмежених або бідних фермерів. В цілому такі організації стали ефективним засобом для зростання доходів фермері. Кінцевим результатом цих заходів була сформована складна система цін на продовольство [7, с.135].

Аграрна політика ЄС за весь період свого функціонування була реформована та вдосконалена за окремими напрямками реалізації. Впроваджені заходи дали певний ефект, але проблеми реформування аграрної політики не вирішили.

В середині 1980-х рр. Європейський Союз зіштовхнувся з проблемою постійного надлишку сільськогосподарської продукції та внутрішніх запасів сировини. Це стало причиною обмеження максимальних обсягів річних бюджетних субсидій та вдосконалення ринкових елементів у ціноутворенні.

Реформи, які продовжувалися в 1990-ті роки супроводжувалися зменшенням обсягів субсидій і запровадженням елементів лібералізації сільськогосподарського виробництва, тобто фермери отримали більшу свободу у виборі виробництва видів продукції. Тим самим більша частина субсидій була спрямована на реструктуризацію фермерських господарств, систему збуту, на розвиток сільських регіонів та екологічні заходи.

В грудні 1999 року були внесені ключові зміни до аграрної політики і прийнятий програмний документ “Agenda-2000”. Саме ця програма визначила основні напрямки реформування Спільної аграрної політики країн-членів ЄС щодо посилення її ринкової орієнтації. Основним завданням цього періоду було спрощення аграрної політики та створення рівних умов для всіх учасників союзу в сфері фінансових платежів. Йдеться, насамперед, про децентралізацію САП щодо цільових виплат виробникам сільськогосподарської продукції, а також підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора економіки країн ЄС, забезпечення високої якості та безпеки продовольства, гарантії стосовно вищої його доступності для потенційних членів ЄС.

Наступною і більш суттєвою за змістом була так звана “Реформа Фішлера”, яка забезпечила функціонування аграрного сектора економіки у ринкових умовах. Заходи реформування, запропоновані Фішлером започаткували фундаментальні перетворення в аграрному секторі економіки ЄС, заплановані на період до 2013 року.

У відповідності з прийнятою програмою основними елементами Спільної аграрної політики ЄС є незв’язані виплати, модуляція, взаємні зобов’язання, консультативна система для фермерів, інтегрована система адміністративного контролю.

Незв’язаними виплатами характеризуються ті, які є відокремлені від виробництва. У 2004 році були встановлені єдині виплати фермерам, які розраховуються для конкретного сільськогосподарського підприємства за середньою сумою дотацій, отриманою протягом 2000-2002 років. Крім того такі виплати передбачені лише для тих фермерів, які активно займаються сільськогосподарським виробництвом.

Модуляція (регресивність) має використовуватися для забезпечення рівноваги при підтримці ринкових витрат і сільського розвитку на період 2006-2012рр. Особливість системи регресивності полягає в тому, що вона спрямована на скорочення всіх прямих субсидій в рамках САП від 1% у 2009 році до максимального рівня – 19% у 2012 році. Під таку програму не підлягають господарства, які отримують до 5 тис. євро на рік, а лише фермери, з доходами більше 500 тис. євро. Одержані кошти від регресивної модуляції мають розподілятися у відповідності з площами сільськогосподарських земель, рівнем зайнятості, а також середнім обсягом ВВП на душу населення і паритетом його купівельної спроможності.

Взаємні зобов’язання включають загальні європейські стандарти щодо охорони навколишнього середовища, безпеки продуктів харчування, охорони здоров’я тварин, яких повинні дотримуватися усі фермерські господарства. В іншому випадку на них накладаються санкції у розмірі від 10 до 20%.

Консультативна система для фермерів створена для проведення консультацій щодо європейських стандартів і агротехнічних питань, пов’язаних з виробництвом. Обов’язковими її учасниками є ті фермерські господарства, які отримують більше 15 тис. євро прямих субсидій, а також господарства, загальний оборот яких перевищує 100 тис. євро за 5 років, починаючи з 2005 року. Всі інші мають можливість приєднуватися на добровільних засадах. Участь у цій системі дає можливість отримати фермерським господарствам до 1500 євро у вигляді матеріальної допомоги, хоча її фінансування не повинно перевищувати 80% усіх видатків.

Інтегрована система адміністративного контролю призначена для контролю непов’язаних виплат і в майбутньому повинна в більшій мірі відповідати сформованим адміністративним вимогам щодо надання субсидій. Вона застосовується для прискорення контролю за виплатами і площами, які підлягають включенню в систему субсидування.

В процесі реформування САП Франція добилася особливого підходу для зернового сектора. Тобто 25% всіх виплат, які призначені для підтримки виробників зерна, будуть складати прямі виплати, а розмір субсидій залежатиме від кількості зібраного з 1 га зерна. Левова частка прямих виплат буде виділятися для виробництва м’яса великої рогатої худоби. В найближчому майбутньому пов’язані виплати для зернового сектора будуть становити не більше 10%, а для м’яса великої рогатої худоби – 30% [10, с. 8].

Запровадження та реалізація зазначених заходів реформи Фішлера у сільському господарстві ЄС спрямовано на отримання до 2013 року граничної суми грошових коштів на підтримку аграрного ринку та на прямі виплати аграріям.

Для захисту САП ЄС використовує цілий ряд заходів, основними з яких є [2, с. 12; 3, с. 45]: визначення особливої ролі сільського господарства у створенні сприятливих умов для життя у Співтоваристві в цілому; порівняння захисних заходів за окремими економічними показниками країн, які в значній мірі відрізняються від ЄС за рівнем розвитку; порівняння рівня лібералізації імпорту в ЄС із США, Японією, Канадою та іншими розвинутими країнами, які мають різні умови виробництва; підтвердження негативного впливу внутрішніх субсидій ЄС на світову торгівлю та розвиток сільського господарства в інших країнах; постійне скорочення обсягу субсидій та інших форм підтримки аграрного сектора, зменшення тарифних і нетарифних обмежень.

Використання і реалізація представлених заходів дає можливість створити прозору аграрну політику. Протягом останніх років аграрна політика Європейського Союзу в основному орієнтується на підтримку окремих продуктів сільського господарства. Тому програма реформування аграрного сектора економіки в основному спрямована, насамперед, на такі напрямки, як використання спрощеної системи підтримки аграрного сектора з орієнтацією на ринок; забезпечення стабільної політичної основи для сектора у зв’язку з продовженням переговорів у СОТ; збільшення уваги до інтересів платників податків і споживачів; запровадження чіткої і стабільної системи розподілу бюджетних витрат на підтримку сільського господарства; захист сільської місцевості та охорона навколишнього середовища.

В усіх країнах ЄС важливе місце займає надання державної допомоги сільському господарству, яка забезпечує позитивну економічну, соціальну, екологічну значущість для розвитку галузі. Країни ЄС, США, Японія підтримку аграрним виробникам надають через встановлення гарантованих цін на основні сільськогосподарські продукти з метою забезпечення стабільності доходів фермерських господарств та підвищення рівня конкурентоспроможності аграрного виробництва. З огляду на це, політика економічної підтримки сільськогосподарських товаровиробників у ЄС враховує ряд факторів, які впливають на ефективність господарювання. Серед них вагомими є несприятливі природно-кліматичні та економічні умови; розмір дотацій на капіталовкладення для модернізації фермерських господарств та використання ними досягнень науково-технічного прогресу; додаткові капіталовкладення за окремими проектами удосконалення кормовиробництва, зрошення, осушення, поліпшення земель тощо.

Державна підтримка аграрного сектора в економічно розвинутих країнах передбачає впровадження таких заходів:

  1. Підтримка доходів виробників – як правило, включає прямі державні платежі, компенсацію за збитки, зумовлені стихійним лихом та реорганізацією виробництва.

  2. Цінове втручання, спрямоване на підтримку внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, встановлення квот і тарифів, податків на експорт та імпорт продовольства.

  3. Компенсація платежів, яка призначена для субсидування виробників, що купують засоби виробництва, субсидування виплат за отримання кредиту та за страхування майна.

  4. Створення сприятливих умов для розвитку ринку, тобто виділення державних засобів на розвиток і розробку ринкових програм.

  5. Сприяння розвиткові виробничої інфраструктури, що ґрунтується на виділенні державних засобів для реалізації заходів довгострокового характеру, що забезпечують ріст ефективності виробництва.

  6. Виконання регіональних програм, які спрямовуються в основному на розвиток виробництва. Ці заходи державної підтримки поширені у США, Канаді та країнах ЄС.

  7. Макроекономічна політика, яка включає методи державного регулювання АПК, які не пов’язані безпосередньо з цією галуззю, але впливають на ефективність її функціонування.

Аграрні витрати в ЄС включають витрати на системи регулювання ринку, а також прямі виплати сільському господарству у Європейському фонді орієнтації та гарантування. У 2004 році витрати на експортні дотації в системі регулювання ринку становили близько 9% [5, с. 8].

Особливості розвитку аграрного сектора економіки США, Німеччини, Великобританії та Канади дозволяють стверджувати про наявність у цих країнах високоякісної системи державного регулювання.

Сільське господарство США є висококонкурентною і динамічною галуззю американської економіки, зразком для вдосконалення сільського господарства в інших країнах. Значною мірою це зумовлено політикою регулювання аграрної сфери упродовж останніх 70-ти років [8, с. 66]. В сільськогосподарському виробництві країни зайнято лише 3% населення країни.

Характерною особливістю аграрної політики США останніх років є виваженість і послідовність при прийнятті рішень. Значною мірою це зумовлено тим, що головною аграрною установою країни є Міністерство сільського господарства США, яке не тільки формує основи державної аграрної політики, але і затверджує програми і механізми на основі аналізу попередніх результатів розвитку аграрного сектора.

В США проводиться цілеспрямована активна державна політика щодо підтримки аграрного сектора економіки. Більше 60 років держава регулює процеси відтворення в сільському господарстві та здійснює його фінансово-кредитну підтримку по багатьох напрямках. Серед них підтримка паритету цін між ресурсними галузями, що виробляють основні й оборотні засоби для аграрного сектора та на продукцію сільського господарства, дотації на податки, на процентні ставки за кредит, страхові платежі, наукове забезпечення тощо. У 1990 році розмір дотацій становив 42,4 млрд. дол., з них відповідно на стабілізацію доходів сільськогосподарських товаровиробників – 13,7 млрд. дол. і наукове забезпечення – 2,1 млрд. дол. [1, с.145]. Сьогодні аграрний сектор економіки США інтенсивно розвивається, вирішуючи три основні стратегічні завдання: - забезпечення продовольчої безпеки країни; - розширення економічних і торговельних можливостей для сільськогосподарських товаровиробників; -раціональне використання природних ресурсів. При цьому держава дотримується того принципу, що будь-які форми державного втручання не повинні перешкоджати розвиткові економічних структур і одночасно сприяти соціальній стабільності аграрних районів.

На сьогоднішній день в аграрному секторі США існує чітко визначена структура державного регулювання, основою якої є програми, прийняті урядом в різний час. До основних із них слід віднести Програму стабілізації доходів фермерів, Програму платежів, стимулювання росту ефективності виробництва, охорона сільськогосподарських ресурсів, фінансування і управління наукою у сфері сільського господарства, стимулювання зовнішньої торгівлі. Такі програми сприяють створенню додаткових робочих місць не тільки в сільському господарстві, а й у суміжних з ним галузях, стимулюють нарощування експортного потенціалу країни.

Для розробки аграрної стратегії США на ХХІ ст. у 1996 році була створена спеціальна Комісія. З огляду на це, основними завданнями державної аграрної політики на довгострокову перспективу є:

- створити умови для конкуренції в аграрній економіці за допомогою моніторингу процесів концентрації, використання антимонопольного законодавства та інших правових механізмів, забезпечити прозорість ринкових процедур, включаючи контрактні відносини;

- розробити політику і програми, що сприяли б підвищенню конкурентоспроможності американських сільськогосподарських товарів, зниженню торговельних бар’єрів, відкриттю нових ринків, підвищенню можливості сільськогосподарських виробників у сфері виробництва високорентабельних видів продукції;

- враховувати сучасні наукові досягнення при розробці політики і наполягати на аналогічному підході з боку зарубіжних конкурентів;

- виробляти безпечне продовольство й піклуватися про охорону довкілля;

- підвищити рівень захисту тварин і рослин від хвороб та шкідників;

- підтримувати сільськогосподарську науку й освіту;

-впроваджувати нові методи зниження ризику в сільськогосподарському виробництві;

- розробити й фінансувати спеціальні програми, спрямовані на підтримку дрібних і працюючих у складних умовах ферм;

- сформувати ефективну й адекватну систему підтримки доходів фермерів із мінімальним впливом на ринкову економіку [9, с.111].

Досвід США свідчить, що створення подібної системи державного регулювання АПК дозволило аграрному сектору економіки не тільки випередити інші країни світу у виробництві продукції, але і гарантувати соціальну стабільність американського суспільства.

У Німеччині, як і в інших країнах Європейського Союзу, обсяг і характер державного регулювання сільського господарства значною мірою визначається єдиною сільськогосподарською політикою, в рамках якої регулювання спрямоване на підтримку певного рівня закупівельних цін, субсидування експортних поставок, обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції. Основою аграрної політики Німеччини є Закон “Про сільське господарство”. Головну роль у становленні й розвитку нових структур, ефективному функціонуванні всіх сільськогосподарських підприємств Німеччини, крім державної аграрної політики відіграє політика Європейського Союзу. Остання спрямована на підтримку аграрної сфери за рахунок встановлення певного рівня цін, дотування експортних поставок, обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та стимулювання розвитку сільських територій. Незважаючи на тенденцію до незначного скорочення державних дотацій, їх обсяг великий, частка якого становить близько 12% від валової продукції сільського господарства.

Висновки. Отже, розглянувши особливості розвитку аграрної політики країн Європейського Союзу, пріоритетними її напрямками слід виділити:

  • наявність середньострокової стратегії розвитку сільського господарства і продовольчого ринку, складеної у вигляді закону;

  • можливість розподілу сфер державного регулювання за цілями і механізмами реалізації, які охоплюють продуктові програми, програми підтримки доходів фермерів, програми стимулювання попиту, програми розвитку сільської місцевості, зовнішньоторговельне регулювання, екологічні програми;

  • встановлення конкретних цінових параметрів і загального обсягу фінансування по кожній із програм. Такі заходи стимулюють зниження фермерських затрат на виробництво, оскільки підтримка продуктових програм не носить форму дотацій на придбання матеріально-виробничих чи кредитних ресурсів, а прив’язується або до площ посівів (поголів’я тварин), або до обсягів виробництва конкретного виду сільськогосподарської продукції;

  • уніфікація підходів до надання фінансової підтримки і можливостей вибору для фермерів, які прагнуть брати участь в конкретній програмі, і, відповідно, отримувати від цього фінансові ресурси, або не приймати участі в цій програмі;

  • поступове обмеження заходів “жовтої корзини” в сторону заходів, які здійснюються в рамках “зеленої корзини”, і таким чином усвідомлення екологічної і соціальної спрямованості сільського господарства;

  • зміна та внесення окремих доповнень до законів здійснюється у випадку настання форс-мажорних обставин.

Використані джерела інформації:

  1. Балян Ануш В. Наукове узагальнення зарубіжного досвіду в сільському господарстві. – Київ., ЗАТ “НІЧЛАВА”, – 2000, – 221с.

  2. Геєць В.М. Перспективи аграрних трансформацій та їх вплив на розвиток подій в економіці України // Економіка АПК. – 2009. – №7. – С.11–14.

  3. Гребельник О. Удосконалення митно-тарифної системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні // Зовнішня торгівля: право та економіка. – К.: УАЗТ, 2003. – С.45.

  4. Зінчук Т. Аграрна політика країн ЦСЄ у контексті інтеграції до ЄС: реалії та перспективи для України.// Економіка України. – № 4. – 2006. – С. 74–88.

  5. Кобута І. Можливі наслідки розширення Європейського Союзу для агроторгівлі України / Проект “Аграрна політика для людського розвитку”: Зб.-№7 (травень). – Київ, 2004. – 13с.

  6. Конституційні акти Європейського Союзу. Ч.І.К., “Юстиніан”, 2005, с.57.

  7. Осташко Т.О. Ринкова трансформація аграрного сектора – К.: Фенікс, 2004 – 279с.

  8. Хорунжий М.Й. Капіталізація сільського господарства та сучасна аграрна політика України // Економіка АПК. – 2006. – №7. – С.64–67.

  9. Черняков Б.А. Особенности аграрного законодательства США // США, Канада: экономика, политика, культура. – 2004. – №7. – С111.

  10. Юрчишин В.В. Деякі узагальнення і проблеми сучасної аграрної політики // Економіка АПК. – 2007. – №4. – С.3–12.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК: 35.078.7 Шпачук В.В.,

к.держ.упр.,

доцент Національної Академії

статистики, обліку та аудиту

СУТНІСТЬ, ВИЗНАЧЕННЯ ТА ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКОЮ СИСТЕМОЮ, ДЕРЖАВНОУПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ

Протягом всього часу функціонування банківські системи та установи перебувають під впливом різноманітних ризиків, які стають передумовою виникнення кризи, у разі низької ефективності управління, відсутності відповідних антикризових механізмів. З огляду на це, в статті здійснено аналіз наукової літератури з питань антикризового управління банківськими системами та установами, сформульовано власне визначення терміну «антикризове управління банківською системою», розкрито сутність антикризового управління банківською системою, роль держави в цьому процесі, визначено питання та аспекти антикризового управління банківською системою, які не знайшли відповідного відображення в наукових дослідженнях.

На протяжении всего периода функционирования банковские системы и учреждения находятся под влиянием различных рисков, которые являются причиной возникновения кризисов в случае низкой эффективности управления, отсутствия соответствующих антикризисных механизмов. Исходя из этого, в статье проанализировано научную литературу по вопросу антикризисного управления банковскими системами и учреждениями, сформулировано собственное определение термина «антикризисное управление банковской системой», раскрыто суть антикризисного управления банковской системой, роль государства в этом процессе, определены вопросы и аспекты антикризисного управления банковской системой, которые не нашли соответствующего отображения в научных исследованиях.

Throughout the period of the banking systems and institutions are under the influence of the various risks that cause crises in case of low efficiency of the anti-crisis management, lack of appropriate mechanisms. Accordingly, article reviewed the scientific literature on anti-crisis management banking systems and institutions have made their own definition of «anti-crisis management banking systems», revealed the essence of anti-crisis management banking system, the State's role in this process, identified issues and aspects of anti-crisis management banking systems, which have not found the appropriate display in scientific researches.

Постановка проблеми. Залежно від сфери та галузі застосування антикризового управління, воно може набувати специфічних ознак. Особливо це стосується банківських установ та банківської системи, зважаючи на те, що вони створюють специфічний продукт та послуги, а їх діяльність постійно супроводжується всілякими ризиками та загрозами. Тому для них антикризове управління у всіх його проявах повинно бути не лише об’єктивною необхідністю, а важливою складовою повсякденного функціонування – різноманітні ризики та кризові ситуації супроводжують банківські установи з часу їх створення – відсутність якої знижує ефективність банківської системи та установ, рівень довіри до них.

Внаслідок цього виникає потреба у визначенні сутності та засад здійснення антикризового управління банківською системою, ролі та участі в ньому органів державного управління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні аспекти антикризового управління в банківських системах та установах висвітлено у дослідженнях та працях зарубіжних та вітчизняних науковців. Серед них найбільшу зацікавленість викликають праці Р. Хіта, Г. Юна, Г. Таля, А. Тавасієва, А. Тютюнника, Е. Уткіна, В. Глущенка, К. Горелікова, А. Грязнової, Е. Короткова, О. Лаврушина, Є. Назарової, О. Дзюблюка, Р. Михайлюка, В. Коваленко, О. Крухмаль та ряду інших. Вагомий вклад в розвиток даного питання здійснено фахівцями міжнародних фінансових організацій, дослідження та публікації мають практичні рекомендації урядам держав та напрацювання по подоланню кризових явищ в банківських системах деяких держав, а в їх основі лежать ґрунтовні емпіричні дослідження.

Метою статті є формування визначення сутності та засад здійснення антикризового управління банківською системою, ролі та участі в ньому органів державного управління на підставі аналізу наукової літератури, що присвячена дослідженню даного питання, та міжнародного досвіду.

Виклад основного матеріалу. Дослідженню проблем антикризового управління банками, банківською системою присвячено певна кількість робіт зарубіжних та вітчизняних науковців, але не всі мають комплексний характер, не завжди охоплюють всі його аспекти. На сьогодні у вітчизняній та у зарубіжній науковій літературі використовуються різні терміни та визначення для його окреслення. Так, деякі автори виділяють окремі поняття антикризове управління (управління всередині банківської установи) та антикризове регулювання (зводиться до впливу ззовні) [1]. Зважаючи на значний рівень ризиковості банківської діяльності ряд науковців замість антикризового управління використовують поняття управління фінансовою стійкістю [2]. За своєю сутністю воно є подібним до антикризового управління, адже антикризове управління також спрямоване на підтримання фінансової стійкості та платоспроможності банківських установ, їх спроможності дотримуватись та виконувати взяті на себе зобов’язання тощо (табл. 1).

Синтезуючи наукові надбання щодо визначення поняття «антикризове управління банківською системою», ми вважаємо що антикризове управління банківською системою – це комплекс управлінських дій, спрямований на підтримання стійкого, стабільного стану банківської системи протягом всього періоду її функціонування, який може бути швидко адаптований та змінений залежно від стану зовнішнього та внутрішнього середовища.

Таблиця 1.

Визначення антикризового управління банківською системою, банком

Автори визначень

Визначення антикризового управління банківською системою, банком

В. Коваленко,

О. Крухмаль

Антикризове управління банківською системою передбачає систему управлінських заходів та рішень щодо діагностики, попередження, нейтралізації та подолання криз і їх причин на всіх рівнях банківської системи [3]

А. Тавасієв

Антикризове управління в банку – це управлінський процес, що має упереджувальний характер, здійснюється на стратегічних засадах, починається та продовжується з перших днів існування банку, постійно і завжди [4]

О. Дзюблюк,

Р. Михайлюк

Механізм управління фінансовою стійкістю – цілісна система взаємопов’язаних елементів, що відображають відповідні заходи банківського менеджменту з управління фінансовою стійкістю комерційних банків [2]

К. Гореліков

Антикризове регулювання банківського сектора спирається на систему попередження та діагностики криз в національній банківській системі [1]

А. Анісімова

Механізм антикризового менеджменту – це сукупність умов діяльності, що встановлені на певний момент часу, а також набір інструментів, методів, прийомів і контрольних показників з формування та розподілу доходів, управлінню активами та пасивами, які виступають засобом збереження фінансових результатів [5]

З. Зейналов

Антикризове управління банківською системою передбачає стратегічне управління розвитком банківської системи країни, управління поточним функціонуванням розвитку всіх банків шляхом визначення обов’язкових правил їх діяльності, оперативне управління діяльністю кредитних організацій, що перебувають в кризовій ситуації [6]

О. Савінова

Антикризове управління банком – це сукупність зовнішніх та внутрішніх впливів, що забезпечують на всіх життєвих етапах банківських послуг відновлення та стабілізацію діяльності кредитної установи, якщо вона перебуває в кризовому стані [7]

Потреба в антикризовому управлінні в банківській системі особливо зростає, коли на ринку з’являються проблемні банки. При цьому, хоча антикризове управління для банку та банківської системи можуть суттєво відрізнятись інструментарієм, механізмами, заходами, рівнем втручання та відповідальності органів державного управління тощо, але вони мають одне основне завдання – забезпечення фінансової сталості, стабільності, платоспроможності, дотримання ними всіх вимог та виконання всіх зобов’язань протягом всього періоду їх функціонування шляхом постійного безперервного моніторингу, контролю, управління та упередження наявних ризиків та кризи, їх подолання, мінімізації їх негативних наслідків.

Саме державне управління та нагляд за банківською системою та установами повинні забезпечити стабільність і стійкість системи, довіру до них, зважаючи на їх функції та більш широкий рівень можливостей, а акціонери та менеджери банківських установ – стабільність і стійкість власних установ, адже жоден нагляд не здатен замінити якісне, ефективне управління. В підтвердження цього можна привести висловлювання міністра фінансів Норвегії К. Халворсен, яка оцінивши масштаб економічних потрясінь від триваючої на даний час світової фінансової кризи в США та країнах ЕС, зазначила: «Я завжди казала, що ринок не здатний сам себе регулювати. Але навіть я була здивована тим, наскільки ця нездатність підтвердилась».

Однак, у дослідженнях антикризового управління в банківських системах та установах, авторами приділяється недостатньо уваги діяльності державних установ макро та мезорівня (законодавчих та виконавчих), незважаючи на той факт, що банківська діяльність значною мірою регулюється та контролюється органами державного управління різного рівня. Роль державних установ в працях науковців у процесі антикризового управління банківськими установами, як правило є доволі обмеженою і інколи зводиться до констатації факту необхідності залучення до процесу органів державного управління. Хоча, як зазначається професором В. Корнєєвим, регулятивний вплив державних органів залишається визначальним фактором стабілізації ринків та банківських установ [8, с. 69].

Держава є важливим елементом будь-якої економіки (ринкової, планової, змішаної) і вона повинна сприяти її нормальному функціонуванню. Органи державного управління повинні також сприяти запровадженню ефективного антикризового управління, подоланню кризи, але вони не взмозі звести на нівець появу криз банків та банківської системи, гарантувати їх відсутність. Відповідно потребує детального дослідження питання участі, координації дій та взаємодії всіх трьох рівнів (макро, мезо, мікро) в процесі антикризового управління банківською системою з урахуванням специфічних особливостей її функціонування, значення її для держави, в тому числі участь держави в їх капіталі, та економіки загалом (табл. 2). При цьому, на кожному рівні управління воно повинно мати не лише свої цілі та завдання, а й відповідний ресурс (матеріальний, кадровий тощо), ресурсне забезпечення. Ймовірна невідповідність ресурсів може призвести до значних розбіжностей між поставленими цілями та кінцевим результатом, що за принципом зворотнього зв’язку дискредитує самі цілі [9].

Зважаючи на триваючу консолідацію та концентрацію банківського капіталу та банківських установ, інтернаціоналізацію банківської справи, інтеграція банків в світову фінансову систему тощо, суттєво зростає і роль міжнародних організацій в процесі співпраці з державними органами з питання антикризового управління банківськими установами та системами:

- по-перше, на них покладається функція укладання міжнародних правил банківського регулювання та банківської діяльності (наприклад, серед основних документів, що були розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду і використовуються наглядовими органами та банківськими установами більшості країн, є принципи ефективного банківського нагляду та вимоги до банківського капіталу);

- по-друге, їх фінансові ресурси можуть бути додатковим важливими джерелом у процесі антикризового управління.

Таблиця 2.

Матриця участі суб’єктів управління в процесі функціонування банківських установ та систем

Органи

управління

Нормальний режим функціонування

Поява

перших кризових ознак

Криза

Орган законодавчої влади

х

-

х

Інститут Президентства

х

-

х

Уряд, як вищий орган виконавчої влади

х

х

х

Центральний банк, міністерство фінансів або інші органи державної влади, що задіяні в процесі управління

х

х

х

Акціонери та керівники банківських установ

х

х

х

Міжнародні організації

х

х

х

Наглядові органи інших країн

х

х

х

Окремо необхідно наголосити на ролі державних наглядових органів країн, банки та банківські об’єднання яких мають свої підрозділи в інших країнах. Безумовно, основна роль тут відводиться саме органам державного управління. Як результат, виникає необхідність:

- налагодження співпраці між державними наглядовими органами різних країн;

- запровадження наглядовими органами консолідованого нагляду;

- уніфікації стандартів та умов діяльності банківських установ різних країн;

- уніфікації державними органами стандартів та умов здійснення нагляду за банківськими установами та банківською діяльністю.

Однак, як слушно зауважує Є. Жаворонкова, в більшості досліджень антикризове управління зводиться до вивчення поодиноких кризових ситуацій, або до відновлювальних процедур при наявності фінансових труднощів, або розглядають його в контексті процедури банкрутства при зовнішній санації та ліквідаційних заходах [10].

На нашу думку, така ситуація викликана цілою низкою причин. Так, в-першу чергу, це пов’язано з відсутністю чіткого розуміння сутності понять криза банку та банківської системи, антикризового управління банківською системою і, як результат, – велика кількість різноманітних визначень антикризового управління, багатоаспектність досліджень даного питання через зосередження уваги на окремих – економічних, правових, організаційних, стратегічних, тактичних або інших аспектах процесу тощо. По-друге, має місце низький рівень теоретичної розробленості, що проявляється в недостатній системності, комплексності підходів до питання антикризового управління, розроблених програм, механізмів, інструментарію, деякі теоретичні положення мають описовий характер; використання різних підходів при побудові систем антикризового управління. По-третє, діяльність органів державної влади, що мають бути задіяні в процесі антикризового управління банківською системою, розглядається лише частково – на рівні центрального банку або інших наглядових органів, майже не розглядається діяльність інших державних структур та гілок влади (законодавча, інститут президентства тощо). По-четверте, розробки та результати досліджень, що пропонуються, мають обмежене практичне значення, не завжди враховують наявні реалії, можливості, проблеми тощо. По-п’яте, в дослідженнях розглядаються не всі суб’єкти задіяні в антикризовому управлінні або розглядаються лише в окремих аспектах. По-шосте, триваюча глобалізація вимагає принципових змін в області управління, в тому числі державного управління банківськими установами та системами. На думку Д. Сороса «…глобалізація зробила світ взаємозалежним і неефективне державне управління є перешкодою на шляху до правильно функціонуючого глобального суспільства» [11].

Водночас, антикризове управління в банківських установах та системах повинно бути щоденним, безперервним, триваючим протягом всього періоду їх функціонування, діяльності управлінським процесом, де суб’єктом виступають органи державного управління, а об’єктом – банки та банківська система. Комплексний підхід до проблеми антикризового управління банківською системою, якісна взаємодія (горизонтальна та вертикальна) всіх рівнів управління дозволить отримати довготривалий ефект.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Антикризова складова завжди була доволі важливою в процесі управління в банківських установах та системах, в забезпеченні та зміцненні фінансової стійкості банків, а останнім часом об’єктивна необхідність антикризового управління банківською системою стала справжньою вимогою. Але якщо на макро та мезорівнях завданням держави є запровадження та забезпечення функціонування такої системи, то на мікрорівні завдання створення відповідних систем покладається на акціонерів та менеджерів, а завдання держави зводиться до контролю та нагляду за їх функціонування, адже акціонери та менеджери не всіх банківських установ надають необхідне значення питанню антикризового управління, частково внаслідок нерозуміння його важливості, ігнорування через обмеженість ресурсів. В такому випадку, у разі настання кризи, можна застосувати певний інструментарій для її подолання з мінімальними негативними наслідками. На нашу думку, саме цей аспект – розробка відповідного інструментарію, механізмів і потребує подальшого детального вивчення і обґрунтування для досягнення найбільшої їх ефективності при практичному застосуванні.

Використані джерела інформації:

  1. Гореликов К.А. Антикризисное регулирование банковского сектора в условиях российской экономики: Автореферат. – Москва, 2003. – 24 с.

  2. Дзюблюк О.В., Михайлюк Р.В. Фінансова стійкість банків як основа ефективного функціонування кредитної системи: Монографія. – Тернопіль: ТНЕУ. – 2009. – 316 с.

  3. Коваленко В.В., Крухмаль О.В. Антикризове управління в забезпеченні фінансової стійкості банківської системи: Монографія. – Суми: УАБС НБУ. – 2007. – 198 с.

  4. Тавасиев А.М. Антикризисное управление кредитными организациями. – М.: Изд-во "Юнити-Дана", 2006. – 480 с.

  5. Анисимова А.В. Совершенствование механизма антикризисного управления банковской системой: Автореферат. – Ставрополь, 2005. – 24 с.

  6. Зейналов З.Г. Антикризисное управления банковской системой в развивающейся экономике: Автореферат. – Санкт-Петербург, 2008. – 24 с.

  7. Савинова Е.А. Антикризисное управление коммерческим банком: Автореферат. – Санкт-Петербург, 2005. – 24 с.

  8. Корнєєв В.В. Антикризовий менеджмент стабілізації фінансових ринків / В. Корнєєв // ХІІ Всеукраїнська науково-практична конференція (12-13 листопада 2009 р.): тези доповідей. – Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2009. – Т. 1. – С. 69-73.

  9. Атаманчук Г. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): [учебное пособие] / Г. Атаманчук. – М.: ОАО «НПО Экономика», 2000. – 302 с.

  10. Жаворонкова Е.Н. Стратегический контроль в антикризисном управлении: Автореферат. – Москва, 2007. – 24 с.

  11. Сорос Дж. Тезисы о глобализации / Дж. Сорос // Вестник Европы. – 2001. – №2 [Електронный ресурс]. – Режим доступу: /library/book.php?id=54.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор.

УДК 354:656.078 Акимов О.В.,

здобувач Академії муніципального управління

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ

Визначено стратегічні напрями державного регулювання розвитку транспортної системи. Досліджено збалансований розвиток інфраструктури транспорту в державі. Обгрунтовано напрями державного регулювання щодо підвищення доступності і якості транспортних послуг для населення .

Определены стратегические направления государственной регуляции развития транспортной системы. Исследовано сбалансированное развитие инфраструктуры транспорта в государстве. Обоснованы направления государственной регуляции относительно повышения доступности и качества транспортных услуг для населения.

Strategic directions of the state adjusting of development of the transporting system are certain. The balanced development of infrastructure of transport is explored in the state. Directions of the state adjusting are grounded in relation to the increase of availability and quality of transporting services for the population .

Постановка проблеми. Головне завдання держави у сфері функціонування і розвитку транспорту визначається як створення умов для економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки і якості життя населення через забезпечення доступу до безпечних і якісних транспортних послуг, перетворення географічних особливостей України на її конкурентну перевагу. Мета державного регулювання розвитку транспортної системи – задоволення потреб інноваційного соціально орієнтованого розвитку економіки і суспільства в конкурентоздатних якісних транспортних послугах.

Досягнення цієї мети забезпечується шляхом ефективного розвитку конкурентного середовища в транспортній галузі, створення оптимальних резервів в розвитку інфраструктури, досягнення передового рівня розвитку техніки і технологій, посилення уваги до соціальних і екологічних чинників, підвищення національною, економічною і інших видів безпеки країни, залежних від транспорту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Значний внесок у розробку теорії та методології державного регулювання транспортних систем зробили вітчизняні та зарубіжні дослідники: Г. Д. Ейтутіс, О. С. Ігнатенко, О. М. Ложачевська, Г. І. Міщенко, Ю. Є. Пащенко, В. Й. Развадовський, Д. А. Тимоха, А. М. Ткаченко. В основі дослідження лежать праці відомих фахівців з організації державного управління та регулювання різних сфер життєдіяльності суспільства, а саме: Ю. С. Бараша, В. М. Гурнака, О. А. Дєгтяра, О. В. Довгальової, О. М. Іваницької, А. М. Новікової, М. Л. Погребицького, А. І. Семенченка, О. В. Шкідченко та ін.

Постановка завдання:

– визначити стратегічні напрями державного регулювання розвитку транспортної системи;

– дослідити збалансований розвиток інфраструктури транспорту в державі;

– обгрунтувати напрями державного регулювання щодо підвищення доступності і якості транспортних послуг для населення .

Виклад основного матеріалу.

Досягнення мети державного регулювання транспортної системи – забезпечення доступності і якості транспортних послуг для населення відповідно до соціальних стандартів означає задоволення в повному обсязі зростаючих потреб населення в перевезеннях, а також спеціальних вимог, зокрема з боку громадян з обмеженими можливостями, забезпечення стійкого зв'язку населених пунктів з магістральною мережею транспортних комунікацій, а також забезпечення цінової доступності послуг транспорту, що мають соціальну значущість.

Перш за все в рамках даної мети здійснюється забезпечення перевезення пасажирів на соціально значущих маршрутах, включаючи забезпечення їх цінової доступності.

Передбачається розвиток систем міського і приміського пасажирського транспорту, парків пасажирського рухливого складу, порівнянного по техніко-економічних параметрах зі світовим рівнем, а також розвиток систем, що забезпечують швидкісні і високошвидкісні перевезення пасажирів.

Реалізація державного регулювання бере участь в розробці мінімальних соціальних транспортних стандартів забезпечення можливості переміщення всіх верств населення по території країни. Ці стандарти в частині їх транспортної складової визначають вимоги до розвитку необхідних комунікацій всіх видів пасажирського транспорту, відповідного рухливого складу, показники цінової доступності транспортних послуг для населення, а також вимоги до періодичності і графіка транспортного обслуговування для кожного населеного пункту.

Державне регулювання в області забезпечення доступності і якості транспортних послуг для населення здійснюється закріплення мінімальних соціальних транспортних стандартів на законодавчому рівні і використання механізмів компенсації втрат в доходах транспортних компаній, що виникають в результаті регулювання тарифів на пасажирські перевезення.

Забезпечується розробка і виконання програми реалізації мінімальних соціальних транспортних стандартів на всій території країни. При цьому вказані мінімальні стандарти передбачають прогресивну шкалу з врахуванням поступового поліпшення умов транспортного обслуговування населення.

При побудові структури державної регуляторної політики щодо логістичної системи вирішальна роль належить правильному та обґрунто­ваному вибору критеріїв її оптимізації. У методологічному аспекті синте­зо­вана структура державної регуляторної політики повинна бути якнайкраще при­сто­сована для реалізації глобальної мети функціонування макро­логістичної системи. З позицій системного підходу така найкраща присто­сованість може трактуватися як ефективність державної регуляторної політики чи логістичного державного регулювання, що характеризується трьома показниками: величиною очікуваного корисного ефекту (результату), ймовірністю його досягнення і затратами ресурсів на досягнення цього ефекту із заданою ймовірністю [3, с. 267].

Узагальнені методи й моделі прогнозування для проведення аналізу впливу регуляторного акта, відстеження його результативності залежить від необхідної точності (вірогідності), обсягу й виду вихідної інформації та інших факторів [4, с. 488].

Прогноз дає змогу встановити можливі напрями й різні варіанти розвитку регульованого процесу, а також допомагає у виборі конкретних цілей державної регуляторної політики. Тому основне призначення прогнозу в державному регулюванні полягає в розкритті тенденції зміни мікро- й макрологістичного середовища та одержанні ймовірних кількісних і якісних оцінок динаміки логістичних активностей, потрібних для необхідного рівня регуляторного впливу на транспортне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності [2, с. 68].

Результативність ринку транспортних послуг як динамічна оцінка продуктивності транспортної галузі зумовлена функціонуванням економічного механізму ринку, який розподіляє і використовує ресурси транспорту на певній території, і залежить від економічних і зовнішньоекономічних наслідків регулювання. Загальними критеріями результативності ринку транспортних послуг слід вважати: рівень задоволення потреб у транспортних послугах регіону; ефективність виробництва послуг і розміщення ресурсів в транспортній системі регіону; параметри стійкості статичного й динамічного потенціалу ринку транспортних послуг [1, с. 13].

Для створення ефективної конкурентоздатної транспортної системи необхідні 3 основні складові:

– конкурентоздатні високоякісні транспортні послуги;

– високопродуктивні безпечні транспортна інфраструктура і транспортні засоби, які необхідні в тій мірі, в якій вони забезпечать конкурентоздатні високоякісні транспортні послуги;

– створення умов для перевищення рівня пропозиції транспортних послуг над попитом (інакше конкурентного середовища не буде).

Для формування високоякісних транспортних послуг перш за все визнаються параметри і стандарти якості, забезпечити стимулювання їх виконання і створення високоефективних технологій, що відповідають стандартам якості, відпрацювати елементи технологій, нормативної бази і методів державного регулювання, впроваджувати низку пілотних високоефективних технологій в областях.

Створюються умови для розвитку як внутрішньої конкуренції (між перевізниками, видами транспорту), так і зовнішньої конкуренції (з міжнародними транзитними системами). Внутрішня конкуренція забезпечить підвищення ритмічності і прискорення руху товару, зниження транспортних витрат, підвищення доступності транспортних послуг, поліпшення інвестиційного клімату і розвиток ринкових стосунків. Це зробить позитивний вплив на зовнішню конкурентоспроможність і реалізацію транзитного потенціалу країни.

Створення ринку конкурентоздатних транспортних послуг передбачає:

– розвиток нормативно-правовий бази у сфері надання транспортних послуг (безпека, екологічність, якість транспортних послуг, розвиток методів державного регулювання ринку). При цьому найважливіше значення для регулювання має створення ефективного зворотного зв'язку у вигляді системи контролю і нагляду;

– розвиток високопродуктивної транспортної і логістичної інфраструктури, що забезпечує конкурентоздатний рівень надання транспортних послуг (перш за все комерційну швидкість і надійність);

– досягнення передового рівня техніки і технологій, що забезпечують стандарти безпеки, екологічності, економічності і якості транспортних послуг.

Найважливішим стратегічним напрямом державного регулювання розвитку транспортної системи є збалансований розвиток інфраструктури транспорту. Реалізація цього напряму означає узгоджений комплексний розвиток всіх елементів транспортної інфраструктури на основі всебічного аналізу статистики і використання математичних методів прогнозування потреб секторів економіки і населення в послугах транспорту, розвитку системи статистичного обліку, побудови транспортно-економічного балансу, прогнозування динаміки вантажної бази, аналізу моделей розвитку транспортної системи з метою вибору оптимально збалансованих варіантів.

Розвиток нормативно-правовий бази передбачає гармонізацію транспортного законодавства, інтеграцію в світову систему стандартів і комунікацій, визначення нормативів якості транспортних послуг, відповідальності за їх дотримання, а також прав споживачів. Підвищення якості транспортних послуг зажадає створення обґрунтованих резервів в транспортній системі, а це дозволить у свою чергу розвинути конкуренцію на основних напрямах пасажиропотоків.

В цілях забезпечення на всіх видах транспорту доступності і якості транспортних послуг для населення відповідно до соціальних стандартів здійснюються наступні заходи:

– забезпечення перевезень пасажирів по соціально значущих маршрутах, ціновій доступності транспортних послуг, розробка і  реалізація узгоджених схем розвитку авіатранспортного і  автотранспортного забезпечення перевезень по місцевих соціальних маршрутах у видалених регіонах;

– розробка і виконання програми реалізації мінімальних соціальних транспортних стандартів забезпечення можливості пересування всіх верств населення по території країни, забезпечення їх реалізації за прогресивною шкалою з врахуванням поліпшення умов транспортного обслуговування населення;

– розвиток систем міського і приміського пасажирського транспорту;

– регулювання допуску до комерційної діяльності в області пасажирських перевезень;

– розвиток парку пасажирського рухливого складу, не поступливого по техніко-економічних параметрах світовим аналогам.

– розвиток систем, що забезпечують швидкісні і високошвидкісні перевезення пасажирів.

В області залізничного транспорту у сфері пасажирських перевезень в дальньому сполученні вирішуються питання про припинення їх перехресного субсидування за рахунок вантажних перевезень і поступове залучення для цих цілей коштів державного бюджету.

Продовженням реалізації державної політики в сфері соціальних значимих пасажирських залізничних перевезень стає законодавче забезпечення компенсації втрат в доходах, що виникають внаслідок державного регулювання тарифів на пасажирські перевезення. При цьому забезпечується формування відповідного механізму компенсації втрат в доходах від здійснення державного тарифного регулювання у сфері пасажирських перевезень в приміському сполученні.

Підвищення доступності і якості транспортних послуг для населення здійснюється по наступних напрямах:

– розвиток примісько-міських пасажирських сполучень з перетворенням ділянок залізниць в швидкісні і високошвидкісні системи для забезпечення комфортних умов поїздки, скорочення витрат часу пасажира на поїздку, розвантаження в крупних містах метрополітену і наземного пасажирського транспорту в піковий годинник, для чого необхідне збільшення кількості приміських поїздів на радіальних напрямах в цілях скорочення інтервалів і зниження наповнюваності вагонів електропоїздів в піковий годинник, розвиток внутрішньоміських перевезень за рахунок інтенсифікації використання діаметральних напрямів і збільшення в перспективі їх кількості, міжобласних перевезень поїздами підвищеної комфортності типу "експрес", організація перевезень пасажирів між мегаполісами і крупними обласними центрами з використанням потягів типу "супутник", організація інтермодальних перевезень пасажирів спеціалізованим рухливим складом до аеропортів;

– підвищення доступності, якості і об'єму послуг, що надаються залізничними вокзалами;

– вдосконалення систем бронювання з використанням мережі Інтернет, а також впровадження систем безготівкової оплати квитків;

– подальше вдосконалення системи державного регулювання тарифів на залізничному транспорті.

У сфері автомобільного транспорту забезпечується пріоритетний розвиток автомобільного транспорту загального користування, що має в своєму розпорядженні сучасну виробничо-технічну базу і оптимальну структуру парку автотранспортних засобів з врахуванням збільшення його частки у виконуваних перевезеннях.

Підвищення доступності і якості транспортних послуг для населення здійснюється державне регулювання по наступних напрямах:

– реалізація єдиної транспортної політики у сфері планування і управління на пасажирському автомобільному транспорті, спрямованою на усунення обмежень доступу населення до послуг пасажирського автомобільного транспорту;

– створення під'їздів до населених пунктів, що забезпечують цілорічне і незалежне від погодно-кліматичних умов автобусний рух;

– вдосконалення маршрутної мережі пасажирського автомобільного транспорту загального користування і її облаштування, направлене на забезпечення зручності для населення на основі впровадження стандартів якості;

– розширення географічної доступності пасажирського транспорту шляхом введення мінімальних транспортних стандартів, у тому числі для обслуговування осіб з обмеженими фізичними можливостями, і пасажирського автомобільного транспорту загального користування в сільській місцевості.

У сфері тарифного регулювання в цілях підвищення доступності транспортних послуг для населення здійснюється наступні заходи державного регулювання:

– подальший розвиток системи регулювання тарифів на пасажирському автомобільному транспорті;

– вдосконалення системи надання міжбюджетних трансфертів бюджетам суб'єктів України на здійснення витрат по забезпеченню рівної доступності послуг автомобільного транспорту загального користування населенню;

– визначення і використання механізмів компенсації випадних доходів при регулюванні тарифів (наприклад, на основі соціальних державних контрактів по забезпеченню перевезень на соціально значущих маршрутах).

Розвиток конкурентного ринку транспортних послуг здійснюється по наступних напрямах:

– усунення невиправданих адміністративних і економічних бар'єрів для конкуренції операторів повітряного транспорту;

– комерціалізація послуг авіатранспортної інфраструктури з залученням приватних операторів;

– лібералізація ринку і вдосконалення механізмів сертифікації, ліцензування і підтвердження відповідності авіапідприємств встановленим вимогам допуску до діяльності у сфері повітряного транспорту, у тому числі скорочення використання кількісних квот і заміна їх якісними, диференціація сертифікаційних вимог до авіапідприємств, поступовий перехід до загальних формам регулювання, створення загальнодержавної системи регулювання тимчасових інтервалів виконання рейсу в аеропорту;

– введення процедур акредитації виробників і постачальників авіаційних паливно-мастильних матеріалів, безпеку і регулярність польотів, включаючи сертифікацію авіаційних паливно-мастильних матеріалів в цілях експлуатації авіатехніки при низьких і наднизьких температурах навколишнього повітря.

Стимулювання структурних перетворень в галузі в частці консолідації бізнесу на комерційному сегменті авіатранспортного ринку за рахунок посилювання вимог до якості роботи операторів, збереження за українськими авіаперевізниками виняткового права на виконання внутрішніх авіаційних перевезень.

Підвищення доступності і якості послуг повітряного транспорту для споживачів досягається за рахунок:

– задоволення попиту шляхом розширення спектру і географії авіатранспортних послуг, розвитку парку сучасних повітряних судів, приведення структури пропозиції авіаперевезень і авіаційних робіт до структури попиту на них;

– підвищення безпеки функціонування повітряного транспорту, у тому числі екологічною, до світового рівня;

– забезпечення доступності послуг повітряного транспорту для основної частки населення;

– розширення сфер раціонального використання цивільної авіації, розвитку авіації загального призначення і ділової авіації.

Підвищення цінової доступності авіаперевезень здійснюється за рахунок:

– зниження собівартості перевезень шляхом розвитку конкуренції між авіакомпаніями, підвищення інтенсивності експлуатації і оптимізації парку повітряних судів;

– заборони зростання зборів аеропортів і ставок на наземне обслуговування авіакомпаній шляхом збільшення додаткових прибутків аеропортів від неавіаційної діяльності;

– реалізації гнучкої тарифної політики відносно різних категорій споживачів послуг і класів обслуговування, у тому числі шляхом створення "дешевих" авіакомпаній.

Пріоритетом є розвиток комерційних авіаційних перевезень і робіт, які повинні забезпечити задоволення основного попиту на послуги повітряного транспорту. В рамках даного сегменту ринку пріоритети державної політики визначаються виходячи із забезпечення умов для розвитку, передусім, внутрішньо українських авіаційних перевезень і робіт, у тому числі соціально значимих місцевих авіаліній, що не мають цілорічної транспортної альтернативи, а також таких магістральних авіаліній, що забезпечують транспортну цілісність держави.

У сфері регулювання авіаційних тарифів вирішуються наступні завдання:

– обмеження граничних рівнів тарифів в цілях забезпечення доступності послуг для більшості потенційних споживачів, недопущення короткочасної реалізації авіатранспортних і аеронавігаційних послуг нижче за собівартість з метою здобуття конкурентних переваг (демпінгу) і довгострокового застосування занижених цін, що свідомо унеможливлюють якісного обслуговування і забезпечення вимог безпеки повітряного перевезення або надання авіаційних послуг;

– забезпечення цінової прозорості ринку (за рахунок розширення практики застосування принципу оголошеного тарифу);

– забезпечення розумної стабільності тарифів на користь користувачів авіатранспортних послуг.

– поетапне скорочення сфери цінового регулювання і розширення механізмів ринкового ціноутворення;

– перехід до здійснення повідомного (реєстраційного) принципу встановлення тарифів на послуги операторів на конкурентних сегментах ринку.

Подальша лібералізація тарифного регулювання здійснюється у міру розширення конкурентного середовища і скорочення видів діяльності, що відносяться до природних монополій у сфері бізнесу аеропорту і аеронавігаційного обслуговування, за рахунок:

– формування ставок зборів і тарифів, що реально відображають витрати на зміст і інтенсивність використання об'єктів аеропортів і системи організації повітряного руху;

– вдосконалення системи контролю і фінансового аудиту авіапідприємств, що здійснюють діяльність аеропорту, і організацій системи аеронавігаційного обслуговування;

– забезпечення адекватного фінансування заходів щодо забезпечення безпеки польотів і авіаційної безпеки;

– підвищення інвестиційної привабливості аеропортів.

Тарифне регулювання в області соціальний значимих авіаційних перевезень передбачає державну підтримку суб'єктів транспортного ринку (допускається лише в тих випадках, коли за рахунок ринкових механізмів не може бути забезпечений достатній рівень пропозиції авіаційних послуг або соціально допустимий рівень тарифів на них), пільгових категорій пасажирів, соціально значимих авіаційних перевезень (шляхом виділення субсидій, що надаються авіапідприємствам, що забезпечують виконання соціально значущих авіаційних перевезень).

У сфері морського транспорту для підвищення доступності послуг транспортного комплексу для населення забезпечується зростання перевезень вантажів і пасажирів на соціально значущих маршрутах, і забезпечити прогнозований попит на соціально значущі пасажирські перевезення морським транспортом.

У сфері внутрішнього водного транспорту для підвищення якості транспортного обслуговування пасажирів передбачується покращання організації транспортного процесу, стану використовуваних внутрішніх водних шляхів, судноплавних гідротехнічних споруд і судів, підвищення комфортності і рівня сервісу.

Для підвищення доступності транспортних послуг у сфері внутрішнього водного транспорту здійснюються наступні заходи:

– збільшення протяжності внутрішніх водних шляхів з гарантованими габаритами суднових ходів з освітлюваною обстановкою;

– реконструкція гідроспоруд;

– усунення розриву між попитом на пасажирські перевезення, що збільшується, і кількісними і якісними характеристиками флоту.

Висновки. Узагальнюючи, можна констатувати, що зовнішнє середовище, по-перше, поширює на транспортну систему кризовий сценарій розвитку, по-друге, задає такі правила гри, при яких експлуатація (навіть зовні ефективна) наявного економічного потенціалу системи служить вирішенню поточних задач різного рівня, але усугубляє і заганяє всередину глобальні соціальні проблеми. Тому вибір критеріїв ефективності державного регулювання транспортної системи не може бути здійснений тільки по реальних показниках зміни його соціально-економічної структури і повинен бути реалізований в рамках моделі, що дозволяє перейти від якісних спостережень до числових функцій, що описують властивості, що вивчаються. Для визначення ефективності складних систем звичайно використовуються ряд моделей: моделі ухвалення рішень, досягнення компромісів, оптимізаційні. В основі їх вибору, застосування і інтерпретації лежить розуміння того, що будь-який економічний агент (процес) має як позитивні, так і негативні сторони, відбивані в його результатах.

Використані джерела інформації:

1. Погребицький М.Л. Державне регулювання ринку транспортних послуг: автореф. дис. канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / М.Л. Погребицький; Гуманіт. ун-т "Запоріз. ін-т держ. та муніцип. упр.". – Запоріжжя, 2007. – 20 с.

2. Слободяник Ю.Б. Фінансовий механізм функціонування підприємств пасажирського автотранспорту в сучасних умовах : монографія / Ю.Б. Слободяник. – Суми : УАБС НБУ, 2007. – 162 с.

3. Стародуб І.В. Критерії оцінки транспортно-планувальної системи міста / І.В. Стародуб // Містобудування та терит. планув. – 2009. – Вип. 27. – С. 262-268.

4. Ткаченко А.М. Прогнозування показників результативності регуляторного впливу / А.М. Ткаченко // зб. наук. пр. НАДУ. 2004. – №1. – С. 486-491.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК 322 Василець О.М.,

магістр державного управління

Національної академії державного

управління при Президентові України

ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ І РОЗДІЛЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ТА СВІТСЬКОЇ ОСВІТИ: ВІТЧИЗНЯНА ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПРАКТИКА

Стаття присвячена аналізу найбільш проблемних на сьогодні питань на шляху введення духовної освіти в загальну систему освіти в Україні. Адже на сьогоднішній день цей процес має відповідати не тільки вітчизняному законодавству, а й міжнародним правовим документам у галузі релігії. Болючими аспектами на цьому шляху є питання: пошуку спільного знаменника між Церквою та державою в об’єднанні зусиль обох сторін в освітньому просторі; визначення допустимої межі контролю держави за процесом впливу релігійної освіти на загальноосвітній процес у державних освітніх закладах.

В статье поднимаются наиболее проблемные на сегодня вопросы на пути внедрения духовного образования в общую систему образования на Украине. Ведь в настоящее время этот процесс должен отвечать не только отечественному законодательству, но и международным правовым документам в сфере религии. Болезненными аспектами на этом пути есть вопросы: в поиске общего знаменателя между Церковью и государством в объединении усилий обеих сторон в образовательном пространстве, направленных на повышение духовности общества; определения допустимой границы контроля государством за процессом влияния религиозного образования в государственных учебных заведениях.

The article raises the most problematic issues of today to the introduction of religious education in the general education system in Ukraine. Indeed, at present, this process must be responsible not only domestic law but also international legal documents in the field of religion. Painful aspects in this way have any questions search for a common denominator between church and state in the union efforts of both sides in education, aimed at improving the spirituality of society; definition of permissible limits of control for the state over the process of the influence of religious education in public schools.

Постановка проблеми. Необхідність збалансованості духовного і світського в системі освіти зумовлена значущим аспектом ролі Церкви у формуванні суспільної моралі, її “оздоровлення”. Це питання розглядається, насамперед, в контексті трансформації українського суспільства, яке за роки незалежності держави, не уникло негативних явищ у деградації масової культури. По-перше, такі моральні цінності, як справедливість, милосердя, чесність, сьогодні поступаються місцем антигуманним принципам. По-друге, питання взаємодії та розмежування сфер компетенції світської та богословської освіти мають історичні передумови. Церква упродовж всієї своєї історії існування завжди здійснювала освітянську роботу. І сьогодні протягом багатьох років в західноєвропейських країнах шкільна освіта поєднує в собі релігійні знання та природознавчі науки. По-третє, вибір України інтеграції до європейської спільноти ставить перед нею завдання пошуку способів розв’язання цієї найделікатнішої проблеми у поліконфесійному українському суспільстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні масштабність дискусій навколо даної проблеми досить велика. На сучасному етапі аналогічні питання обговорюються під час проведення круглих столів, диспутів, конференцій з релігієзнавчої та освітянської тематики. Вивченню питання пошуку для України найоптимальнішої системи навчального процесу, яка б надавала можливість поєднувати та розмежовувати духовну та світську освіту, присвячено чимало публікацій сучасних українських релігієзнавців та науковців. В основному зміст робіт включає в собі аналіз правових аспектів проблеми в Україні та європейських державах (О. Тимчик, Г. Сергієнко). Російський вчений І. Понкін в своїй роботі дає визначення термінів “світська” та “релігійна” освіта. Велика увага темі оздоровлення моральності українського суспільства та його духовності приділяється і священнослужителями.

Дослідження міжнародної практики західноєвропейських країн у сфері запровадження релігійної освіти в загальну систему освіти реалізували в своїх роботах професор В. Бондаренко, Н. Кочан, Ю. Решетніков. В опублікованих авторами матеріалах знаходимо можливі практичні шляхи для найбільш ефективної реалізації аксіологічної функції релігії при спілкуванні з членами суспільства, звертаючи особливу увагу на сучасну молодь. Окремі проблеми такого спрямування знайшли своє відображення в публікаціях В. Балуха, М. Лагодича, В. Єленського.

Постановка завдання. Завданням статті є спроба віднайти через аналіз державної політики в європейських країнах спільний знаменник в державно-церковних відносинах у баченні моделі взаємодії світської та релігійної освіти для України, формулу плюралістичності громадської школи шляхом поваги релігійних переконань родин, довести, що релігійна освіта має право на існування в загальній освітній системі та є одним з головних консолідуючих факторів в державно-церковних відносинах, тому потребує обов’язкового регулювання з боку держави.

Вивчення зарубіжного досвіду, враховуючи історичні передумови розвитку становлення відносин між державою та Церквою в Україні, дасть змогу оптимізувати шляхи вирішення досить делікатного питання.

Виклад основного матеріалу. Церква упродовж усієї історії свого існування завжди займалась педагогічною діяльністю. Згадаймо всім відомі в Європі Острозьку Академію та Києво-Могилянську Академію. Поширення освіти історично в Україні відбувалось завдяки парафіяльним або церковно-приходським школам, які були підпорядковані духовним установам [5]. Взагалі у християнських країнах Європи шкільна освіта особливим чином поєднувала багато століть релігійні знання та природознавчі науки. Але з розвитком технічного прогресу формується новий світогляд, який все менше залишає місця релігійним ідеалам [6].

Сьогодні ми є свідками переоцінки цінностей атеїстичного тоталітарного минулого, а також звеличення європейського способу життя. За всі роки незалежності українське суспільство намагається трансформуватися у відкрите громадянське суспільство. І ця трансформація відбувається в його гуманітарній і соціальній сферах, на жаль, через негативні прояви. Підміна загальнолюдських цінностей на цінності масової культури є наслідком невизначеності державної політики щодо стратегії розвитку духовної сфери, зокрема у навчально-виховному процесі. Одночасно, ми спостерігаємо зростання інтересу громадян до релігійних та церковних традицій, розширення інституційної мережі релігійних конфесій. Отже, можна, стверджувати, що в Україні на сьогодні існує певне протиріччя – протистояння цивілізаційних стандартів з одного боку і цінностей національно-релігійної ідентичності з другого.

Виникає питання: чому в Україні релігійному навчанню немає місця в системі освіти, чи не це є першопричиною підміни понять загальнолюдських цінностей на форми світської культури, і нарешті, як в сучасному українському поліконфесійному суспільстві подолати цю відстань з мінімальною кількістю помилок?

В Україні функціонує сепараційна модель державно-церковних відносин, що закріплено в Конституції України, в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації” та в Законі України “Про освіту”. І серед основних принципів відокремлення держави та церкви є світський характер освіти. Серед політиків та педагогів панує точка зору, що інтеграція релігійної освіти в загальну систему призведе до міжконфесійної та соціальної напруги внаслідок катехитичної діяльності релігійних організацій. Тому і не розглядається питання інтеграції релігійного компоненту у зміст освіти. Але можливо вірогідність такої небезпеки витікає з іншого боку? На нашу думку, питання взаємодії релігійної та світської освіти просто потребує серйозного опрацювання в правовому полі. Хоча у вищих закладах відкрито теологічні факультети. Всі намагання внести зміни до відповідних законодавчих актів України, починаючи з 2006 року, були марними. Законопроекти суперечать конституційним нормам.

В той самий час в суспільстві продовжується процес зростання авторитету церков, активізується їхня міжнародна діяльність, що посилює бажання батьків виховувати власних дітей у відповідності до своїх віросповідних переконань. Отже, для реалізації перспектив подібного виховання потрібно серйозне доопрацювання правового поля через неоднозначність трактування. А виходячи з того, що українська держава прагне дотримуватись демократичних норм Європейського Союзу, один із шляхів вирішення проблеми лежить у вивченні досвіду західних країн. Так, відповідно до ст. 2 Першого протоколу до Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава у виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. Тому, якщо у державі-члені Ради Європи планують увести в державну систему освіти релігійні предмети, варто врахувати і деякі правові позиції Європейського Суду з прав людини. В Україні ж на ниві взаємодії духовної і світської освіти не вистачає гнучкості, притаманної західним демократичним суспільствам.

Для розуміння міжнародних правових стандартів згадаємо лише основні міжнародні нормативи стосовно права на релігійну освіту. Загальновизнані правові засади права на освіту та співвідношення цього права з правом на свободу совісті та віросповідання містяться насамперед у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини, Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Отже, ці міжнародні акти закріплюють стандарти співвідношення права на освіту і права на свободу совісті та віросповідання.

У різних європейських країнах по-різному ставляться до релігійної освіти та виховання, що визначається різними факторами. Так, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює школу від релігії; там у державних навчальних закладах відбувається у різних областях релігійне навчання. А ось у Франції, Бельгії, Швейцарії державна школа відокремлена від

релігії [8]. Незважаючи на не ідентичність підходів у західноєвропейському просторі до взаємодії світської та духовної освіти, можна узагальнено виділити основні три підходи до такої взаємодії, але навіть при гарантованості одного з них, кожна країна допускає мобільність цих підходів:

  1. нейтральність держави до релігійного навчання у школі (Франція, Бельгія);

  2. гарантованість державою віросповідного навчання у школі (Польща, Австрія, Німеччина, Іспанія, Італія);

  3. гарантованість державою невіросповідного навчання у школі (Велика Британія, Швеція, Данія).

Поліконфесійний характер українського суспільства тільки ускладнює пошуки оптимального рішення щодо поєднання світської і релігійної освіти. Саме тому для нас важливий досвід інших країн, які на різних етапах своєї історії вирішували подібні проблеми. При наявності принципу відокремлення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються дисципліни релігійного змісту.
У більшості країн немає різниці у правовому статусі релігійних і нерелігійних шкіл [9]. В деяких країнах відносини між державною владою і релігійними школами мають контрактний характер (Франція, Іспанія) або держави прирівнюють релігійні школи до публічних (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія, Словаччина). Наприклад, згідно з конкордатом між Австрією й Апостольською столицею, всі католицькі школи отримують той же статус, що й школи публічні. І це положення поширюється на школи, створені всіма визнаними церквами (набуття такого статусу в Австрії обумовлено 20-річним випробувальним строком і числом віруючих, яке має бути не меншим за два відсотки населення країни) [10, с.32].

У програмі державних шкіл Великобританії обов'язково повинна бути присутня релігійна освіта. При цьому християнство повинне користуватися належним визнанням. Програма релігійної освіти у державних школах може враховувати релігійні особливості місцевого населення. При цьому в країні розроблена виняткова методика побудови релігієзнавчих дисциплін, яка передбачає не обговорювати достоїнства того або іншого світогляду, а лише пропонує до вивчення його основні принципи. Викладання основ релігії є обов'язковим як для державної, так і для церковної школи, при цьому держава зберегла підтримку церковних шкіл. Законодавство Великобританії передбачає право батьків відмовитися від релігійної освіти своїх дітей.

Конституції Бельгії гарантує нейтральну освіту, яка ґрунтується на повазі філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів. У муніципальних, державних і спеціальних школах Бельгії кожному учню пропонується вибрати один з курсів: католицизм, протестантизм, іслам або іудаїзм. Проте діти з атеїстичних родин мають відвідувати спеціальні уроки моралі. Серед бельгійських спецшкіл провідне місце займають конфесійно-орієнтовані навчальні заклади: мусульманська школа «Аль-Газали» у Брюсселі, іудейські (Гент, Брюгге) і православні (Брюссель) школи. На початку 90-х років минулого століття навколо існування цих шкіл у країні проходили серйозні дискусії. Деякі освітяни побоювалися, що навчання в таких конфесійно-орієнтованих школах буде сприяти маргіналізації етнічних громад, їхньому відчуженню від бельгійського суспільства. Однак сьогодні є підстави стверджувати, що ці страхи виявилися безпричинними. Слід також нагадати, що в Україні так само деякі фахівці в галузі освіти ставлять під питанням право існування конфесійно-орієнтованих шкіл.

Хоча Польща є країною з соціалістичним минулим, вона залишається сьогодні країною з тривкими релігійними традиціями. Згідно з законодавством Польської Республіки предмет “Релігія” є обов’язковим в системі навчання. Конфесії, які діють легально, мають право на викладання вказаного предмету в загальноосвітній школі за умови, що в класі є не менше семи учнів того чи іншого віросповідання. У випадках, коли батьки проти вивчення релігії – діти обирають додатковий гуманітарний предмет. Слід зазначити, що зміст релігійного курсу постійно переглядається з орієнтуванням на філософські підходи, на спонукання осмислювати різноманітні життєві ситуації крізь призму віри.

Таким чином, ми бачимо, що досвід західноєвропейських демократичних держав свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн і не суперечить загальній світській освіті в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід'ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому права на навчання релігії саме в рамках свого віросповідання. Отже, керуючись Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і інших міжнародних декларацій і конвенцій, що встановлюють право людини вільно сповідати свою релігію і переконання, одержувати і давати освіту своїм дітям у відповідності до родинних релігійних традицій та з повагою до чужих, можна стверджувати, що введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.

Нетотожність моделей взаємодії школи і релігії в різних європейських країнах лише підтверджує, що необхідно шукати баланс та гармонію між світською та духовними системами освіти. Сьогодні, коли країни стоять перед одним і тим же викликом сучасності: формування громадянської освіти, збереження культурних та етнічних традицій, моральне оздоровлення суспільства, релігійна освіта у вигляді самостійних дисциплін має стати на допомогу світській.

Керуючись нормами фундаментальних міжнародних актів з прав людини, можна, зокрема, дійти до таких висновків стосовно релігійної освіти в Україні:

1. держава повинна закріпити законодавчо положення про те, що освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості і толерантності між усіма релігійними групами, і контролювати його виконання;

2. держава повинна врахувати і побажання Європейського Суду, зокрема поважати право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань;

3. держава зобов’язана контролювати зміст шкільної програми з релігійного предмета, який має бути висвітлено неупереджено;

4. кожна людина незалежно від того, яку релігію вона сповідує чи не сповідує жодної, має право на отримання повної вищої освіти, на обіймання державних посад, на участь в управлінні державними справами, на виконання громадянських обов’язків.

Закріплення цих постулатів в Україні законодавчо сприятиме подальшому вдосконаленню державно-церковних відносини, нормальному розвиткові релігійного середовища, утвердженню в суспільстві миру, злагоди й порозуміння та духовному розвиткові особистості й суспільства загалом [11].
Отже, спираючись на процес гармонізації відносин між державою і церквою, в тому числі у сфері духовної освіти, Україна потребує більш досконалого механізму введення релігієзнавчого компоненту до шкільної освіти. Важливим є навчання релігії на науковій основі, оскільки знання релігії сприяє більш глибокому осягненню національної культури та освіченості громадян.

Використані джерела інформації:

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30.

  2. Про освіту: Закон України від 4 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. № 34. – С. 451.

  3. Закон України „Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. // Офіц. сайт ВР України. – http://www.zakon.rada.gov.ua

  4. Закон України «Про вищу освіту». Розділ І, стаття 1. – К., 2002.

  5. І. Ковровський. Педагогичний та правовий аспекти визначення поняття „світська освіта” // “Наука. Релігія. Суспільство”. – 2008. № 1.

  6. Прот. Володимир Савельєв. Духовна і світська системи освіти: шляхи взаємозближення // ”Православний світогляд”. – Режим доступу: .ua.

  7. С. Цебенко. Право на релігійну освіту: до характеристики міжнародних стандартів // Вісник Львів. ун-ту. Серія юрид. 2009. Вип. 49. С. 8–13.

  8. Про “Християнську етику” без ілюзій // Голос України – 2008 – 27 березня.

  9. М. Лагодич. Духовна освіта в Україні: сучасний стан і перспективи// Актуальні питання релігієзнавчої та богословської думки: Колект. монографія / За ред. В.О. Балуха. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010 – С. 229-246.

  10. Єленський В. Релігійне навчання і виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн // Людина і світ. – 2001. – Грудень. – С. 32-36.

  11. Єленський В. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» - 10 років // Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори утвердження. Науковий щорічник № 5. – К., 2001.

Рецензент: Зелінський М.Ю., к.філос.н.,

УДК:35 Воробйова І.М.,

викладач Київського національного

університету театру кіно і телебачення

імені І.К. Карпенка-Карого

ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ

У статті розглядаються основні проблеми іпотечного кредитування в економіці, позитивні і негативі сторони іпотечного кредитування, а також приділяється увага важелям державного регулювання кредитних відносин та нейтралізації негативних наслідків світової фінансової кризи для економіки України.

В статье рассматриваются основные проблемы ипотечного кредитования в экономике, позитивные и негативные стороны ипотечного кредитования, а также уделено внимание инструментам государственного регулирования кредитных отношений и нейтрализации негативных последствий мирового финансового кризиса для экономики Украины.

In clause the basic problems of hypothecary crediting in economy, the positive and negative parties of hypothecary crediting are considered, and also is paid attention to tools of state regulation of credit attitudes and neutralization of negative consequences of world financial crisis for economy of Ukraine.

Постановка проблеми. Тенденції подальшого розвитку і поглиблення ринкових відносин зумовлюють необхідність розробки і використання нової системи регулюючих важелів з боку держави у всіх сферах життєдіяльності суспільства, серед яких і економічний, будівельний, тощо в свою чергу, тісно взаємопов'язані. У статті спинимось лише на економічній сфері, ролі і місці держави у її регулюванні, і, зокрема, на проблемах кредитування.

Цікавим є той факт, що будівництво так званої комерційної і некомерційної нерухомості, на відміну від багатьох інших галузей, може вважатися одним з найточніших показників економічної системи будь-якої країни, а загальний стан будівельної галузі і загальні тенденції, що панують у ній, можуть відображати загальний стан розвитку держави на певному етапі. Більше того, акумулюючи значні фінансові ресурси, будівельний комплекс є водночас і надійною сферою вкладання капіталу (з урахуванням інфляційних процесів), і найуразливішою сферою (з урахуванням специфіки циклічності економічних процесів і тісної взаємозалежності фінансових ринків різних країн світу).

Так, нещодавні події у фінансовому секторі США (криза іпотечних платежів) та країн ЄС відчутно позначилися на економічних системах інших країн світу. I Україна, на жаль, не стала винятком. Поряд із політичними негараздами, що на сьогодні, на жаль, спостерігаються на теренах України, додалися і фінансові проблеми, що частково можна пояснити загальносвітовими тенденціями розвитку фінансових систем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема фінансової стабільності економічних систем у цілому і фінансових систем зокрема, незважаючи на значний науковий доробок, і сьогодні потребує пильної уваги вітчизняних і зарубіжних науковців і практиків. Так, останнім часом багато визнаних вітчизняних і зарубіжних теоретиків і практиків спинялись на позитивах і негативах фінансової взаємопов'язаності різних економічних систем, проблемах реагування органів державної влади на сучасні виклики, що їх зумовлюють ситуації неспроможності ринку. У цьому контексті не можна не відзначити науковий доробок відомих учених та практиків: В.Воротіна, В.Гейця, О.Іваницької, О.Кірєєва, В.Лагутіна, І.Розпутенка, В.Стельмаха, С.Тигіпка, В.Юрчишина, В.Ющенка, Й.Брада, П.Кругмана, Г.Пьоніша, Дж.Сакса, Дж.Хансена та ін.

Мета статті - проаналізувати вплив кризи на світових фінансових ринках на іпотечне кредитування в Україні та дієвість української влади.

Виклад основного матеріалу. Іпотека є неновим інструментом, що використовується в кредитній практиці. Іпотека (від давньогр. "застава") - різновид застави нерухомого майна (головним чином земельних ділянок і/ або будівель) з метою отримання позики. Об'єкти іпотеки залишаються у володінні заставодавця або третьої особи (майнового поручителя), а заставодержатель (кредитор) набуває право переважного задоволення своїх вимог до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. Заставодавець продовжує користуватись заставленою власністю протягом дії іпотеки, і погашає регулярними платежами основний борг і сплачує проценти за користування кредитними ресурсами. Для іпотеки характеры, як правило, довгострокові угоди (здебільшого 25-30 років) [3, с. 271].

У цьому контексті доцільно було б класифікувати як саму іпотеку (рис. 1), так і ті фінансові установи, які можуть залучатися до іпотечного кредитування.

Рис. 1. Класифікація іпотек за видами [1; 7]

За предметом іпотеки це можуть бути земельні ділянки і майно, що на них розташовано. Залежно від предмета іпотеки можна виділити: іпотеку житла, іпотеку земельних ділянок та іпотеку комерційної нерухомості.

За часовым критерієм - перша (старша, основна) іпотека і наступна іпотеки. Так, у країнах із значними іпотечними традиціями наступні іпотеки передбачають підвищену процентну ставку, менший термін кредитування, більший ризик для кредитора (обсяг першої іпотеки може становити 70-80% від ринкової вартості нерухомості, для наступної цей показник становить лише 50-60%).

За кількістю предметів і заставодавців - об'єднана і спільна. Якщо забезпечення зобов'язання здійснюється шляхом одночасної передачі в іпотеку двох або кількох об'єктів нерухомості, що належать одному заставодавцеві, то така іпотека є об'єднаною.

За правовою основою іпотека може бути англо-саксонською (наприклад США) І романо-германською (наприклад Німеччина). Специфіку кожної з моделей розглянемо далі.

Отже, послуги з іпотечного кредитування, що може бути визначено як "довгострокові позики під заставу нерухомого майна, яке є власністю позичальника" [3, 272], у тому числі і на придбання житла, можуть надавати фінансово-кредитні посередники. Такими фінансовими посередниками, як показує світова практика, можуть бути як банківські, так і небанківські фінансові посередники. У цілому установи фінансові-посередники можуть бути визначені як "установи, організації, які входять до складу фінансової системи країни, здійснюють операції з фінансовими ресурсами чи регулюють фінансові зв'язки і відносини (банки, фінансові фонди, страхові компанії тощо)" [6, 534]. їх загальна класифікація подана на рис. 2.


Рис. 2. Класифікація фінансово-кредитних установ

Розглянемо детальніше механізми посередницького функціонування основних видів небанківських фінансово-кредитних установ.

Будь-яка фінансова установа, що може займатися кредитуванням під нерухомості, може виконувати певні функції. Це:

-безпосередня робота з клієнтами (консультування, оформления кредитів під заставу нерухомості, обслуговування кредиту, співпраця з ріелторами тощо);

- фінансування (передача коштів);

- управління ризиками: кредитним ризиком, ризиком ліквідності, ризики, що пов'язані з довгостроковим кредитуванням, політичним ризиком, системним ризиком тощо [4].

Отже, спинимось докладніше на проблемах і практиках функціонування іпотечного ринку та іпотечного кредитування в Україні і світі.

На сьогодні Україна тільки починає відроджувати власну модель іпотечного ринку, і разом з тим відносно новим для Української держави є визначення своєї ролі і місця державного регулювання іпотечного кредитування. В світовій економічній науці і науці державного управління неодноразово піднімалось питания щодо необхідності державного втручання в ринкові процеси. Нещодавній досвід США і країн ЄС ще раз підкреслив необхідність державного втручання в роботу ринків, що виявили свою неспроможність - власне такими стали фінансові ринки США і ЄС.

Вочевидь державне регулювання діяльності фінансово-кредитних установ відповідного типу потребуватиме специфічних механізмів впливу, адекватний вибір яких набирає ваги в контексті тих соціальних наслідків, які має фінансова сфера в цілому, й іпотека зокрема, для загального розвитку суспільства, посиленого впливу системи іпотечного кредитування на розвиток економіки в цілому. Метою розбудови сучасної системи іпотечного кредитування в Україні, яка б відповідала прогресивним міжнародним нормам, є створення ефективних ринкових механізмів залучення довгострокових фінансових ресурсів у фінансово-кредитну сферу та забезпечення функціонування на цій основі ринку довгострокового іпотечного кредитування із застосуванням сучасної ринкової інфраструктури та фінансових інструментів, що дасть змогу поступово знизити вартість іпотечних кредитів для населення та суб'єктів господарювання і збільшити строки кредитування, забезпечуючи стабільне, ефективне і результативне функціонування.

У наш час іпотечне кредитування відіграє унікальну роль у питаннях стимулювання споживчого попиту та покращенні житлових умов і соціальної стабільності у суспільстві. Але не можна вважати іпотечне кредитування лише фактором зростання добробуту тих сімей, які за рахунок нього зможуть покращити свої житлові умови, І тому, іпотечне кредитування необхідно розглядати в більш глобальному плані, тобто як фактор економічного розвитку всієї держави .Вочевидь чи не найсуттєвішим елементом у цих взаємозв'язках є тісний взаємозв'язок між суб'єктами іпотечного кредитування та тією частиною суспільства, яка не бере участі в кредитуванні будівництва нерухомості. Так, за підрахунками фахівців, кожна гривня, вкладена в будівництво, дає 2,5-3 грн. приросту ВВП, а додаткове робоче місце в житловому будівництві забезпечує роботою 5-6 працівників інших галузей [2]. Але можна констатувати і зворотний ефект - занепад будівничої сфери через брак фінансових ресурсів (власне те, що наразі відбувається в багатьох країнах світу). Скорочення будівництва, з одного боку, підвишує вартість вже наявних активів, а з другого - все менше і менше працівників залучені у будівельну галузь (підвищення показників безробіття), що, в свою чергу, формує все більше навантаження на статті бюджету, пов'язані із соціальним захистом. А підвищення державних видатків на тлі нестачі фінансових ресурсів, як відомо, розкручують інфляційну спіраль.

Зростання цін на житлову нерухомість, а також далекий від насичення попит на житло продовжують стимулювати як зростання темпів будівництва житла, так і кредитування цього процесу українськими банками [2]. Якщо досягнута в 2005-2006 pp. динаміка зберігатиметься на цьому ж рівні, то в перспективі може статися накопичення критичної маси таких активів [1]. Тобто їх нарошування залежатиме від можливостей кредитних установ відновити ліквідність. За умов фінансової кризи багато українських фінансово-кредитних установ неспроможні відновлювати ліквідність, навіть зважаючи на намагання НБУ підтримати їх ліквідність через ставки "овернайт".

У цілому за період з 2002 по 2005 pp. обсяг заборгованості за іпотечними кредитами зростав у середньому на 3,5% за місяць [5]. Важливо підкреслити відносну стабільність у динаміці зростання заборгованості за іпотечними кредитами протягом останніх трьох років (рис. 3).

Рис. 3. Іпотечні кредиты, надані фізичним і юридичним особам в національній іноземній валюті з 2002 до 2005 р. (млрд. грн.)

На шляху розвитку програм іпотечного фінансування в Україні є кілька досить значних перешкод, над подоланням яких слід активно працювати. Однією з головних проблем в українських банках є недостатня кількість довгострокових коштів. Для її вирішення сьогодні можливості банків щодо отримання фінансування для здійснення іпотечних проектів обмежуються такими напрямами: фінансування за рахунок залучених депозитів, емісія банками облігацій, емісія забезпечених нерухомістю облігацій.

У цілому в світі, і Україна не є винятком, існують два основних види іпотечного ринку: первинний і вторинний [4, с 12].

Таким чином, первинний іпотечний ринок - це сегмент іпотечного ринку, який охоплює економічні відносини, що виникають у процесі купівлі-продажу іпотечних заставних банками. Для України, чий іпотечний ринок лише починає розвиватися, характерною рисою є функціонування власне первинного ринку. Подалыний розвиток первинного іпотечного ринку, вочевидь, спонукає появу так званого вторинного іпотечного ринку, який може бути визначений як «економічні відносини між кредиторами, позичальниками і інвесторами, що виникають у процесі купівлі-продажу іпотечних сертифікатів та інших диревативів» [4, с. 14]. Іншими словами, для вторинного ринку характерне існування відносин: позичальник - банк - інвестор (однорівнева модель вторинного іпотечного ринку); позичальник - банк - посередник -інвестор (дворівнева модель).

Для України чи не найбільшою проблемою, пов'язаною з ефективністю і езультативністю функціонування ринку іпотечного кредитування, є нерозвиненість, власне, вторинного ринку іпотечного кредитування. Особливо це стає помітним в умовах фінансової кризи, навіть незважаючи на певні позитивні зрушення (наприклад створення Державної іпотечної установи). Зрозуміло, що для розв'язання такої нагальної проблеми, крім наявності об'єктивних факторів (як наявність вільних коштів, прибуток домогосподарств тощо) видається доцільним вивчення практики іпотечного кредитування у світі, що може слугувати тематикою подальших наукових досліджень.

Рис4. Взаємодія між суб'єктами первинного і вторинного іпотечного ринків

Незважаючи на негласне запозичення Україною класичної американської моделі, важливо детальніше вивчити позитивні і негативні сторони континентальної моделі, особливо з позиції соціальних чинників: наприклад, вона дає можливість позичальникам самостійно регулювати суму на своєму "накопичувальному рахунку", а банку, який надає іпотечні кредита, - можливості отримувати додаткові довгострокові ресурси.

Іпотечне кредитування - один з пріоритетних й основних напрямів (секторів) загального ринку кредитування Європи. Обсяг заборгованості по іпотечних кредитах (ураховуючи нежитлову іпотеку) у Європейському Союзі і Норвегії в 2005 p. становив 3,7 трлн евро, а в 2007 р. - вже 3,9 трлн евро. Іпотечний ринок в Європі - це галузь фінансового сектору, яка останнім часом дуже стрімко розвиваеться. Обсяг заборгованості за іпотечними кредитами зріс більше ніж удвічі порівняно з 1990 p., і це підтверджується довгостроковим трендом зростання близько 8% на рік). I це стосується не лише зростання обсягів кредитування, а й розширення спектра послуг; відбуваються зміни в напрямі підвищення привабливості умов кредитування для позичальника, зокрема зменшення процентних ставок, подовження строків кредитування, адаптуються способи розрахунків тощо.Європейський іпотечний ринок є неоднорідним, існують сутгєві відмінності між ринками різних країн, що зумовлюється певними традиціями. В 2005 р. обсяг заборгованості за іпотечними кредитами як відсоток до ВВП значно відрізнявся: від 70% у Нідерландах і 31% в Іспанії до 4% в Австрії. Але вже в 2001 р. (розширення ЄС) відбулись певні зміни.

Основні події на фінансовому ринку ще раз підтвердили необхідність держави у забезпеченні стабільного функціонування фінансових ринків. Державне реіулювання може здійснюватися з використанням різних механізмів, досить детальний перелік яких наведено на рис. 5

Першим можливим механізмом державного регулювання іпотеки в Україні може бути надання державних гарантій. Такий механізм видається одним з найбільш прийнятних, особливо з огляду на модель (континентальну) організації іпотечного ринку, де суттєва роль выводиться державі. Становить інтерес у цьому плані досвід США. Власне, йдеться про надання державних гарантій не в цілому, а гарантій спеціалізованими організаціями, створеними урядом.

Рис.5.Механізми державного регулювання іпотечного кредитування

Наступним є механізм страхування на ринку іпотечного кредиту вання.

Особливістю страхування на ринку іпотечних кредитів в зарубіжних країнах є те, що таке страхування здійснюється не тільки приватними страховими компаніями, а й державними установами при перевищенні частини державного страхування [9].

У цілому ж страхування на ринку іпотечного кредитування може здійснюватись у таких формах:

  • "класичне" страхування;

  • організаційно-процедурні форми страхування;

  • організаційно-функціональніобмеження.

Встановлення обов'язкових лімітів у структурі активів концесійних інвесторів (наприклад пенсійних фондів, пайових фондів, страхових компаній та ін.). Так, страхові компанії мають розмістити не менше ніж 20% страхових резервів у державні іпотечні цінні папери. Інша форма обмежень стосується відповідності активів та зобов'язань за строками. Суворі обмеження, які введені державою, не дають банкам можливості користуватися перевагами короткострокових ресурсів для фінансування більш довгострокових іпотечних кредитних операцій [5].

Адресна фінансова допомога, що є невід'ємним елементом соціальної політики. Проведений нами аналіз дає підстави виділити дві основні форми:

- премії за збереження накопичень;

- прямі ситуаційні грошові дотації, передача грошових коштів з державного або місцевих бюджетів на суму, якої не вистачає (наприклад у ряді держав передбачено погашения частини кредиту позичальника при народженні в сім'ї дитини).

Найбільш яскравою характеристикою використання податково-бюджетного механізму для регулювання ринку іпотечного кредитування щодо вирішення складної соціальної проблеми - житлової - є використання бюджетних коштів на придбання забезпечених іпотечних цінних паперів. Прикладом застосування такого механізму можуть бути США. Уряд країни прирівняв цей вид цінних паперів до державних зобов'язань (T-bills), а Федеральна резервна система уповноважила купувати та продавати їх при проведенні грошово-кредитної політики. Іншою формою застосування бюджетного механізму є бюджеты гарантії надійності іпотечних цінних паперів, що були емітованими іпотечними фінансово-кредитними установами [7]. Застосовуються також і важелі юридичного характеру, наприклад, облігації німецьких іпотечних банків юридично вважаються інвестиціями рівня державних боргових інструментів. Крім того, установи, які володіють облігаціями іпотечного банку, в умовах скорочення ринку не мають права зменшувати їх ціну в обліку. Ці облігації використовуються Бундесбанком для ведения політики операцій на відкритому ринку.

Найбільш поширеною податковою пільгою, яку передбачено практично у всіх країнах з розвинутими системами іпотечного кредитування, є право списувати або віднімати процент по іпотечній позиці із доходу, що підлягає оподаткуванню. Крім того, в деяких країнах застосовуються пільги щодо доходів від іпотечних цінних паперів. В Чехії, наприклад, передбачено звільнення процентів по іпотечних облігаціях від оподаткування та звільнення від оподаткування доходів від іпотечних банківських операцій.

Система преференцій у банківській сфері базується на принципі надання іпотечним цінним паперам статусу ліквідних і надійних з точки зору можливості їх рефінансування в центральних банках. Крім того, досвід розвинутих країн свідчить, що іпотечні цінні папери завдяки своїй надійності використовуються в проведенні грошово-кре/ іитної політики центральних банків. При цьому слід зауважити, що іпотечні цінні папери у багатьох країнах належать до високої групи ліквідності відповідно до виду емітента і боргового інструменту.

Висновки і рекомендації

  1. Особливої ваги в контексті фінансової кризи набирає одна з головних функцій центрального банку - підтримання стабільності національної грошової одиниці. Зобов'язання банківських фінансових установ - основної ланки української фінансової системи - спричинити виникнення проблем, пов'язаних із неконтрольо-ваними фінансовими потоками.

  2. Недостатня кількість довгострокових коштів, що є в розпорядженні українських фінансово-кредитних установ, що, в свою чергу, може негативно впливати на їх ліквідність, що надалі стане об'єктом державної підтримки (підтримка ліквідності банківськихустанов).

  3. Проаналізувавши українські реалії іпотечного кредитування, не можна не відзначити і певні позитивні риси, що свідчать про принципову можливість подальшого розвитку ринку іпотечного житлового кредитування: сформований ринок житла, ціни на якому мають стабільну тенденцію до зростання; наявність банківських фінансово-кредитних установ, що мають досвід роботи у сфері іпотечного кредитування, і в принципі зацікавлених у розширенні цього сегмента; потреби в якнайшвидшому розвитку іпотечного кредитування, позначені як професійними учасниками кредитного ринку і ринку нерухомості, так і населениям; підвищення зацікавленості держави в стимулюванні розвитку іпотечного житлового кредитування і через нього - ринків нерухомості, зайнятості населения.

  4. Вважаємо за доцільне також акцентувати увагу на потенціалі ДІУ як повноцінного гравця кредитного ринку.

  5. Разом з тим слід було б розглянути і можливості внесения змін у чинне законодавство України щодо повноважень ДІУ і врегулювання відносин з іншими фінансово-кредитними установами.

  6. У цьому контексті варто наголосити на важливості гармонізації стандартів і правил функціонування іпотечних установ у контексті євроінтеграційних процесів і відповідно до чинних Директив ЄС.

3 огляду на сформульовані вище проблеми варто окреслити необхідність у подальших наукових дослідженнях за такими напрямами:

- ретроспективний і порівняльний аналіз розвитку небанківського сектору фінансових послуг у країнах Балтії, Угорщини і Польщі з метою використання

наявного досвіду для розширення фінансових можливостей української пара-банківської системи;

- використання можливості аутсорсингу для управління активами небанківських фінансово-кредитних установ.

Використані джерела інформації:

  1. Білоченко AM. Розвиток фінансового ринку Республіки Полыца // Фінанси України. - 2007. -№5.-С. 86-95.

  2. Глущенко СВ. Інвестиційні послуги банків: зарубіжна практика та українські реалії // Фінанси України. - 2007. - № 5. - С. 96-104.

  3. Енциклопедія банківської справи України / Редкол.: В.С.Стельмах (голова) та ін. - К.: Молодь, Ін Юре, 2001. - 680 с: іл. + вкл. 88 с.

  4. Іпотечне кредитування: проблеми І перспективи розвитку в Україні: Інформ.-аналіт. матеріали / за заг. ред. канд. екон. наук О.І.КІрєєва - К.: Центр наук, дослідж. НБУ, 2004. - 76 с.

  5. Козлов В.Н. Формирование и перспективы развития системы ипотечного жилищного кредитования строительства в условиях транзитивной экономики: Автореф. ис... канд. экон. наук: 08.00.05 / НГУ. - Новосибирск, 2002. - 20 с.

  6. Основы ипотечного кредитования / Науч. ред. и рук. авт. колл. Н.Б.Касарева. - М.: Фонд "Ин-т экономики города": ИНФРА-М, 2007. - 576 с.

  7. Шадрин А. Рынок ипотечных ценных бумаг. Опыт США и перспективы России // Рынок ценных бумаг. - 2002. - № 8. - С. 86-89.

  8. Financial Times. Europe. Thursday. October 9, 2008.

  9. Ilchenko-Syuyva L. Ukrainian Capital Markets: Current Issues and Further Development in the Context of EU Integration / Lesya Ilchenko-Syuyva, Svitlana Radzimovska // NISPAcee Newsletter. 2008. -№ l.-P. 1-10.

  10. Rollin Claude A. Overview of the FDIC and the US Banking System: Presentation Materials. -Washington D.C., 2005.

Рецензент: Кочарян І.С.,к.е.н.

УДК:35 Гагаріна С.Г.

аспірант кафедри соціальної і

гуманітарної політики,

Національної академії державного

управління при Президентові України

АКТУАЛЬНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ

У цій статті на основані джерелознавчого дослідження зарубіжного та вітчизняного досвіду розглядаються зміст, критерії, глибина та наслідки вдосконалення державного впливу на збереження і розвиток інтелектуального, передусім наукового, потенціалу задіяного в державному управлінні, як системної основи інституційного розвитку суспільства.

В этой статье на основанные источниковедческого исследования зарубежного и отечественного опыта рассматриваются содержание, критерии, глубина и последствия совершенствования государственного воздействия на сохранение и развитие интеллектуального, прежде всего научного, потенциала задействованного в государственном управлении, как системной основы институционального развития общества.

In this article, based on a resource study foreign experience considered the content, criteria, depth and consequences of improving the state influence on the conservation and development of intellectual, scientific first, the potential involved in government, as a systemic institutional foundations of society.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими і практичними завданнями.

Сучасна українська наука та її відносно молода галузь–державне управління потребують зрозумілих, досяжних і вигідних для членів суспільства виважених наукових підходів до активізації ролі держави в стимулюванні гарантовано–прогресивного соціального, морального, економічного розвитку нашої країни.

Це, у свою чергу, потребує докорінного вдосконалення наукових засад державно–управлінської думки в Україні й на такій, виважено науковій, а не декларативно політичній, основі налагодження ефективної законної взаємодії держави з усіма впливовими й зацікавленими силами суспільства в ім’я загальнонаціональної злагоди, громадянського миру й прогресу нашої Батьківщини [8; 11; 12; 13].

Відповідно, така постановка проблеми є дуже актуальною для теорії і практики державного управління нашої країни за умов, коли предметні межі такої галузі науки - державного управління тільки ще формуються.

Не претендуючи на охоплення всієї складної сукупності проблем, що характеризують порушену тематику, автор вважає за потрібне зупинитись лише на найбільш злободенних: як і чому незалежна Україна може зберегти та розвивати власний інтелектуальний, зокрема науковий потенціал, задіяний в сфері державного управління, та які саме механізми державного впливу мають бути виробленими й реалізованими в найближчі 10 - 15 років.

Думається, що це буде особливо корисним у руслі кращого досвіду зарубіжних країн.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

За даними автора тільки в Україні за останні 5–7 років видано понад 120 монографій, 1800 наукових статей та декілька тисяч тез й наукових доповідей авторитетних вітчизняних видань науково–комунікативних заходів, здебільшого–за міжнародною участю присвячених окремим аспектам порушеної проблематики. Всі ці праці безперечно заслуговують на увагу, однак достатньо глибоко відображають скоріше окремі аспекти порушеної нами тематики.

При цьому українські науковці Ю.М.Пахомов, О.Г.Білорус, О.К.Скаленко, [8; 11; 12; 13] праці яких постійно висвітлюють порушену тематику, були і залишаються високо результативними, але скоріше лише в аспекті світової економіки й міжнародних відносин.

У колі зарубіжних практично–важливих праць фахівців з країн посткомуністичного простору заслуговують на увагу праці С.О.Караванова [9], І.І.Алукаєва, Е.О.Клімова (РФ) [4], Е.Б.Коряцького, М.І.Кочета (Білорусь, Естонія) [4]. Ця група науковців в межах очолюваних ними дослідницьких шкіл виявила локальні (для окремих країн) та глобальні (для країн посткомуністичного простору і світу в цілому) тенденції, загрози й наслідки помилкових виборів трансформаційних парадигм переходу до ринку та втрат наукового потенціалу країн посткомуністичного простору [12; 13].

З числа зарубіжних науковців країн з розвиненими національними демократичними системами і соціально–орієнтовними ринковими економіками варто виокремити праці: Caaтi T. (США) [14], групу науковців на чолі з Т.Санталайненом (Фінляндія) [10], Я.Крегеля, Е.Маунера, Г.Гробера (Німеччина та Скандинавські країни) [4], що обґрунтовано попереджають про небезпеки для розвитку науки й освіти за умов вибору країною шляху до ринку через «ринковий шок».

Загалом, аналіз найбільш глибоких теоретичних досліджень за порушеною проблематикою свідчить про наступне.

Проста більшість промислово розвинутих країн світу, особливо США, Велика Британія, Японія, Франція, Фінляндія, Швеція на протязі останніх 40–50 років прагматично, в межах моделей національного вибору шляхів трансформаційних змін, неухильно розвивають національні школи загальносистемних підходів з діагностування, оцінювання в виваженій ієрархічній послідовності найбільш напружених проблем соціального, економічного змісту [1; 3; 5].

В кожній з цих країн є свої традиції, особливості [11; 13], але прослідковується спільне: будь–які державно–управлінські ініціативи, зміни, правові заходи тощо випереджено вивіряються власним потужним науковим потенціалом [1–6; 12], цих країн. Відповідно, згідно з пріоритетами їх національного розвитку, саме поступово емоційно формуються національні системи випереджуючого практику науково–аналітичного забезпечення державного управління та всіх інших ключових сфер професійно–посадової діяльності [2; 3; 5; 6; 12].

Ключовим методом в цих країнах стало формування, відповідно до потреб часу, системно–інформаційної методології [3], зокрема й державно–управлінської діяльності для забезпечення глобально конкурентоспроможного цивілізаційного розвитку своїх країн. І, відповідно, розроблення саме методологічних національних доктрин інформаційно–інтелектуального забезпечення державного управління та інших ключових сфер діяльності [6; 8; 10; 11; 12].

Принципово відмінною від наведеного постає теорія та практика більшості посткомуністичних країн, зокрема України [12; 13]. Тут прослідковується випередження виваженої теорії – практикою із значним елементом спроб і помилок.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття.

Потреби реальної практики сучасного державного управління України, на думку автора, значною мірою зумовлені відсутністю чи лише фрагментарністю розвитку концептуальних ідей інституційного впливу держави щодо збереження та розвитку інтелектуального, в першу чергу наукового потенціалу країни, що безпосередньо задіяний на розв’язання проблем державного управління. Ключовим моментом надолуження упущеного у цій сфері очевидно має стати пошук шляхів та механізмів активізації державних заходів, щодо подолання неналежного попиту на відповідні дослідження за галуззю науки державне управління у контексті аналізу кращого світового досвіду. Ґрунтовному з’ясуванню цих питань в українській науці державного управління ще не присвячено жодного ґрунтовного дослідження.

Формування цілей статті.

Ціллю цієї статті є виявлення та обґрунтування напрямів й механізмів вдосконалення державного впливу на вітчизняний інтелектуальний потенціал науковий потенціал, зайнятий в державному управлінні, виокремлення світових тенденцій в цій сфері та узагальнення зарубіжного досвіду для потреб українського суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Промислово розвинуті країни світу наприкінці XX - на початку XXI століття неухильно шукають стан рівноваги й динаміки розвитку всіх сфер життєдіяльності. Відповідно, вдосконалюючи власні національні системи державного управління, їх національні наукові еліти виявили безпосередні залежності між процесами та результатами наукових досліджень щодо державного управління та їх продуктивним внеском у сукупну якість управління країною за певний відрізок часу [9-14].

Чи не першим науковцем, який по праву називається рятівником державно–управлінських систем Великобританії, США, інших країн світу під час «великої депресії» 1929–1933р.р.(що фактично тривала аж до початку другої світової війни) був Дж.М.Кейнс, [4, с.27; 6]. Саме цей представник англійської інтелектуальної еліти здійснив революцію у поглядах багатьох поколінь фахівців державного управління, бізнесу, науки. Завдяки творчому доробку Дж.М.Кейна поступово всі країни капіталістичного світу відмовилися від доктрини «невтручання держави» в економіку та інші сфери життєдіяльності і здебільшого поступово розпочали формувати національні системи спочатку макроекономічного регулювання [6], а згодом й прогнозування, планування, моніторингу, аналізу, контролю та моделювання всіх сфер життєдіяльності в країні [12-13].

Правомірно припустити, що такі дії були націлені на приведення національних систем державного управління у відповідність рівню завдань, що стоять перед державами, її керівництвом.

Іншими словами, витрати часу та людських ресурсів оберталися значними вигодами–підвищенням рівня керованості країною і зменшенням невизначеності у процесах та результатах розроблення- прийняття-відслідковування наслідків державно–управлінських рішень на всіх вертикалях та горизонталях державної влади [10-12]. Це досягалось саме завдяки науковим дослідженням під завдання державного управління, що прагматично випереджували практичні дії.

Наведене очевидно й було чи не провідним вектором пошуку вістря прогресу у більшості країн капіталістичного світу.

Варто зазначити, що саме перші особи цих країн давали поштовх науковому осмисленню та обґрунтуванню змін в управлінській практиці, особливо з другої половини XX ст. й до сьогодення. Достатньо назвати імена Шарля де Голля (ФР), Маргарет Тетчер (Великобританія), Джуліо Андреотті (7 разів займав пост прем’єр міністра Італії) [4; 7; 12]. При цьому Джуліо Андреотті не лише спонукав уряд Італії до забезпечення наукового супроводу всіх царин державного управління, але й сам власноруч написав книгу «Зустріч з тими, хто робить історію» [7]. У ній він розповідав як доводилося добувати кошти на наукове забезпечення державного управління в ім’я подолання криз уряду та частих змін урядових кабінетів, що стало майже італійською політичною традицією післявоєнних років [6; 7].

Особливо варто наголосити, що спочатку США, а згодом й Великобританія, Французька республіка та інші країни наприкінці 80–х років XX століття створили при вищих законодавчих органах спеціальні системно-аналітичні підрозділи [3; 4; 12]. На них, згідно з національними традиціями, покладались обов’язки виваженого науково-практичного аналізу будь–яких державно–управлінських ініціатив (започаткування державних програм та проектів, змін в законодавстві тощо) на предмет їх відповідності наявним стандартам управління, посилення реального контролю суспільства над роботою апарату управління, виявлення ще на стадії розроблення певного документу не правової «корупційної активності» тощо.

Одним з ідеологів формування таких системно–аналітичних підрозділів у США був професор Пітсьбургського університету Томас Сааті [14]. А згодом, методологію модернізованого системного аналізу, як основу наукового забезпечення в державному управлінні, істотно вдосконалив інший видатний американець (росіянин, за походженням) В.В.Лєонт’єв [2], нобелевський лауреат (співавтор «японського економічного дива»). Останній консультував вищі урядові структури не тільки США, Японії, але й інших країн світу. Всі країни, де В.В.Лєонт’єв консультував щодо засад наукового забезпечення змін у державному управлінні, достойно оплачували його працю й нині орієнтуються на його доробок. Єдина країна–колишній СРСР, яка прийняла В.В.Лєонт’єва наприкінці 80х років XX ст., але не врахувала жодної його рекомендації [2].

Особливо підкреслимо, що В.В.Лєонт’єв публічно, відвідавши СРСР, вказував на помилку М.С. Горбачова у плануванні реформ країни у бік ринку.

Ці помилки, за словами В.В.Лєонт’єва, лежать саме у площині фундаментальних відмінностей політичної демократії, яку Західна Європа через спроби й помилки далеко не бездоганно формувала понад 250 років, та радянського політичного ладу. Ринкова економіка не може бути ефективно сформованою за жорсткої радянської планово – управлінської системи за короткий відрізок часу без осмислення країною сучасного змісту її національної ідеї та врахування глобальних світових [2] викликів.

Думається, що недостатньо задовільний стан справ в Україні за часи її незалежності значною мірою зумовлюються неврахованністю низки фундаментальних наукових положень світової й вітчизняної наукової думки щодо потреби за діяння інтелектуального потенціалу в державному управлінні [12; 13], така потреба й досі не врахована і не задіяна практиками державного управління нашої країни. Перед усім це такі вагомі положення.

Досі на концептуально–понятійному рівні не осмислені приоритетні необхідні й достатні умови наукового забезпечення реформ [13]. А саме: не швидкоплинність і політична кон’юнктурність під гасла певної партії, а виваженість, системність, логічна послідовність й спадковість [5]. А це вимагає створення в країні ефективних державних механізмів та інститутів державно–управлінської діяльності, на основі глибокого теоретичного обґрунтування й моделювання суспільних процесів. Без цього реформи йтимуть не повільно, здебільшого шляхом спроб и помилок, отже – не результативно.

Можна зазначити, що чи не ключовою теоретико–методологічною проблемою в управлінській сфері залишається вироблення зрозумілих, досяжних і вигідних для всіх законослухняних громадян країни правил і процедур з надання центральним органам законодавчої влади функцій стратегічного планування соціально–економічного розвитку і розробки політики на перспективу 5-10-15 років, а також програми дій по задоволенню суспільно важливих потреб. Із виробленням саме в межах випереджаючого практику наукового аналізу, конкретних санкцій і стимулів, стримувачів й противаг й щодо аморальної діяльності всіх фахівців державного управління, що зайняті на політичних й неполітичних посадах в органах законодавчої й виконавчої влади.

Світова та вітчизняна теорія і практика вдосконалення державного управління [10-13] довела, що копіювання чужого досвіду, як некритичне запозичення зарубіжних інституцій завжди призводили до занепаду, хаосу, відкидання країни від гребня прогресу. Успіх досягався лише там і тоді, де, особливо в другій половині XX на початку XXI століття, державним [12-13] управлінням країни, згідно з її національним, а не нав’язаним із–зовні вибором, засвоювався базовий комплекс процесів й результатів управління (який включає в себе за умов різної послідовності передусім такі обов’язкові елементи: прогнозування, планування, регулювання, моніторинг, аналіз, контроль, моделювання) [8-12].

Висновки. Українська відносно молода галузь науки–державне управління, повинна зосередитись на ключових фундаментальних і прикладних дослідженнях від яких залежить наше майбутнє: надлишкова концентрація управлінських функцій на вищих рівнях влади, недосконалість контролю суспільства за роботою державно–управлінського апарату, відсутність моральної й правової відповідальності та спадковості у діяльності кабінетів КМ України, погіршення соціальних індикаторів життя населення тощо.

Повинна бути розроблена аналітична модель суспільного розвитку для передбачення майбутнього країни і гарантованої системності та конкретності рішень керівництва на всіх рівнях управління державою.

В дослідженнях необхідно глибше враховувати такі неекономічні фактори, як рівень соціально–політичного й духовного розвитку суспільства та його здатність до адаптації демократичних ідей, стан національної еліти, зокрема наукової, її зрілість і здатність суттєво вдосконалювати теорію й методологію аналізу процесів та результатів державного управління.

Напрями подальших наукових розвідок:

    • Поглиблене осмислення зарубіжного досвіду науково–концептуального забезпечення державного управління на засадах провідних інституційних змін та його адаптація до вітчизняних реалій, зокрема бачення специфіки політичних, економічних, національних, сімейних відносин у суспільстві через призму індивідуальних переконань людей, духовного світу, релігійних норм, культурних, історичних традицій;

    • Осмислення ролі людського чинника у підвищенні професіоналізму наукового забезпечення державного управління;

    • Глибинне вивчення соціально–психологічного аспекту суспільної поведінки, як базового чинника розуміння між суб’єктних відносин є в державному управлінні.

Використані джерела інформації:

  1. Блей Р.Р. Научные методы управления / Моутон Д.С. М.: Издательство МГУРГФ. – 2008. - 254 с.

  2. Василий Леонтьев: биография, статьи. под.общ.ред. В.С.Румянова М.: Издательство РФПВЛ. 2007. - 364 с.

  3. Воронков А. Методы анализа и оценки госпрограмм США. М.: Дело, 2007. - 128 с.

  4. В поиске институционального порядка, основанного на национальном выборе – под общ.ред. П.С.Смирнова.- М.: ИЦПР, 2007. – 410 с.

  5. Дэн Сяопин Основные вопросы современного Китая 3-е изд. С комент. И.В.Лисина. М.: ИОГУ, 2006. – 128 с.

  6. Зарубежный опыт научного обеспечения госструктур /Авторский кол. во главе с К.К.Дзорасовим – М.: ИПССА, 2006. – 244 с.

  7. Зорин Валентин Неизвестное об известном - М.: Вагриус, 2005. - 272 с.

  8. Івашов М.Ф. Актуальні економіко-теоретичні проблеми розвитку системно - інформаційних засад інституційного реформування суспільства / Скаленко О.К. Держава та регіони. Серія : ДУ – 2006. с. 64 - 70

  9. Караганов С.А. Россия и мир Новая епоха. 12 лет, которые могут все изменить // Авт.кол.под рук. С.А.Караганова. – М. АСТ: Русь Олимп, 2008. - 444 с.

  10. Управление по результатам / [Санталайнен Т., Воутилайнен Э., Поренне П., Нисинен Й.]. // перев.с финск. В.И.Зубов. М.: Изд. МИГИС, 2007. - 188 с.

  11. Скаленко А.К. Глобальные резервы роста: информация+интеллект+инновации» //А.К.Скаленко. - Интеллект, 2002. - 428 с.

  12. Цивилизационные модели совершенности: их исторические корни / [Ю.Н. Пахомов, С.Б. Крымский, Ю.В.Павленко и др. Под.ред. Ю.Н.Пахомова.]. – К.: Наукова думка, - 2002. -632 с.

  13. Цивилизационная структура современного мира. Кн. 2 // [Ю.Н.Пахомов, Ю.В.Павленко, Д.М.Бондаренко и др.]. К.: Наукова думка, 2008. - 640 с.

  14. Saaty T. Dicision Making wilh Dependence and Feedback: The Analytic Network Process. – University of Pittburgh, 2006. - 402 с.

Рецензент: Ситнік П.К., д.філос.н., професор

УДК 35:353 Гура С.В.,

аспірант НАДУ при Президентові України

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ РЕГІОНУ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Розглянуто принципи формування механізмів державного управління ресурсним забезпеченнням регіону в контексті державної політики регіонального розвитку; визначено основні напрями державної регіональної політики у сфері ресурсного забезпечення регіону.

The principles of public administration mechanisms to resource provision of regions in the context of regional development public policy are considered; the main directions of public regional policy in the resource provision of regions are defined.

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку суспільства й держави важливим виявляється забезпечення стабільності, яка розкривається як на рівні держави в цілому, так і на рівні окремих регіонів. Останнє обумовлює актуальність надання регіонам можливості поза безпосереднього державного регулювання вирішувати комплекс наявних проблем, створюючи умови для ефективного розвитку власної соціально-економічної інфраструктури, визначальну роль у чому відіграє стан та механізми ресурсного забезепечення регіонів. Вплив процесів інтеграції держави до світового простору, необхідність створення конкурентної економіки на рівні окремих регіонів актуалізує питання принципів формування механізмів державного управління ресурсним забезпеченням регіону, оскільки наявна структура вирішення проблем у цій сфер досить часто залишається за межами вимог раціональності, доцільності та ефективності, грунтуючись на принципах централізованого державного управління й не враховуючи зв’язків між стратегічними орієнтирами розвитку регіонів та державною політикою.

Аналіз наукового доробку. Проблеми регіонального розвитку та державного управління ним, пов’язані з різним аспектами, досліджували О. Власенко, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, І. Дрогобицький, В. Корженко, Г. Одінцова, Н. Мельтюхова, М. Пухтинський, М. Сьоміч, Т. Уманець, І. Черленяк, Ю. Черняк та інші вітчизняні і зарубіжні науковці. Методологічні підходи до управління соціально-економічним розвитком регіону представлені в роботах Р. Акоффа, А. Агапова, В. Биковського, Д. Вітера, В. Лєксіна, О. Руденко, В. Сєрова, О. Строєвої, А. Швєцова та інших дослідників. Проте, більшість досліджень залишає поза увагою питання вироблення конкретних механізмів державного управління ресурсним забезпеченям регіонів. Не висвітлені повною мірою також питання застосування комплексного та системного підходів у поєднанні з моделюванням до аналізу процесів державного управління ресурсним забезпеченням регіону у зв’язку з державною регіональною політикою.

Мета дослідження. Метою роботи є визначення принципів формування механізмів державного управління ресурсним забезпеченням регіону в контексті державної політики регіонального розвитку.

Виклад основного матеріалу. Доцільно за основу прийняти розуміння державного регулювання розвитку регіону як комплексних дій системи державного управління, що спеціально організуються, з забезпечення стійкого та збалансованого функціонування регіональних систем, що має на меті підвищення ефективності раціонального розподілу, використання та відтворення основних видів ресурсів як підґрунтя досягнення стратегічних орієнтирів соціально-економічного розвитку регіону та держави. Варто зауважити, що державне регулювання розвитку регіону є складною системою, що включає вплив на умови і фактори функціонування соціально-економічної інфраструктури регіону, забезпечуючи його збалансований і стабільний розвиток на основі стійкого відтворення, раціонального використання та розподілу основних ресурсів регіону. Враховуючи це, набувають особливої значущості державна політика розвитку регіонів та регіональна економічна політика, яку можна розуміти як певну визначену сукупність цілей, завдань і методів впливу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що відображує інтереси та стратегічно важливі пріоритети держави на регіональному рівні.

На думку М. Пухтинського та О. Власенка [2], головними принципами реформування державного управління та місцевого самоврядування повинні бути децентралізація, деконцентрація, субсидіарність, партнерські стосунки між державною владою та місцевим самоврядуванням, міжсекторне співробітництво владних інституцій, політичних партій, неурядових громадських організацій та бізнесових кіл. Необхідною умовою трансформації державного управління та місцевого самоврядування є реформування адміністративно-територіального устрою України, приведення його у відповідність до потреб суспільства, подальший розвиток економіки, інтеграція нашої держави в європейський і світовий простір.

Погоджуючись у цілому з цією думкою, слід зазначити, що у випадку розвитку регіонів йдеться не тільки про потреби суспільства загалом, але й про потреби конкретного регіону, а саме того мікро соціуму, який він собою являє. Відтак, напрями реформування системи регіонального управління, особливо в частині забезпечення регіонів необхідними для його життєдіяльності та ефективного розвитку ресурсами, мають відповідати тим реальним потребам, які висуваються, перш за все, з боку соціально-економічної інфраструктури регіону. Їх задоволення і стає важливим пріоритетом державного управління ресурсним забезпеченням регіону.

Але постає важливе питання, пов’язане з формуванням ефективної моделі державного управління ресурсним забезпеченням регіону, в межах якої можна було б врахувати всі наявні потреби в їх зв’язку з загальними потребами суспільства та наявною соціально-економічною інфраструктурою держави загалом. Адже неврахування важливості усунення основних викривлень і диспропорцій у розвитку кожного окремого регіону має наслідком не тільки стримування розвитку суспільства і держави, але й надання невиправданих преференцій окремим регіонам, неефективний перерозподіл ресурсів і, як наслідок, загострення соціально-економічних проблем.

Формування конкретних моделей державного управління ресурсним забезпеченням регіонів також має враховувати можливість вдосконалення існуючих та формування нових механізмів державного управління ресурсним розвитком регіону. Як підкреслюють дослідники [1], основні механізми державного управління ресурсним розвитком регіону реалізуються в різних формах їх державної підтримки, що мають переважно селективний характер. З точки зору державного управління регіональним розвитком на основі ефективного і раціонального використання та відновлення ресурсної бази регіону в межах їх певної економічної та політичної незалежності особливої важливості механізми державного управління ресурсним розвитком регіону набувають як такі дії правового, соціального, фінансового, економічного тощо характеру, які спеціально організуються органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Метою таких дій, що є основою відповідних механізмів державного управління є стимулювання ресурсного розвитку регіону за умов стримування процесів саморозвитку, регулювання соціальної мобільності трудових ресурсів регіонів шляхом спрямованої міграції, сприяння утворенню та ефективному функціонуванню важливих з точки зору держави елементів інноваційної економіки (наприклад, вільні економічні зони, технопарки тощо), забезпечення виконання регіонами загальнодержавних функцій, оперативне реагування на кризові ситуації, що виникають у регіоні.

В цьому аспекті важливим завданням державної влади виявляється оцінка ресурсних потреб кожного з регіонів, що є основою селективного підходу до державного управління ресурсним розвитком регіону. У даному випадку принцип селекції у централізованому розподілі ресурсів дозволяє державі більш ефективно регулювати наявну ресурсну базу, враховуючи її певну об’єктивну обмеженість, та підвищувати ефективність “адресного” ресурсного забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів.

Доцільно за такого підходу звернути увагу на проблему розподілу повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування з урахуванням загальнодержавних та регіональних пріоритетів. Одним зі шляхів її вирішення може стати регіональна форма державної селективної підтримки ресурсного забезпечення регіонів, що передбачає децентралізацію прийняття державно-управлінських рішень щодо питань використання, розподілу та відтворення ресурсної бази. Хоча при цьому виникає певна загроза зміни структури соціально-економічних та політичних відносин між регіонами як суб’єктами держави, а також до виникнення диспропорцій, які, втім, можуть бути незначними з точки зору стратегічної перспективи розвитку держави в цілому та окремого регіону, оскільки подолання негативних тенденцій в одному регіоні здатне забезпечити зниження ризику розвитку загальної кризової ситуації.

З іншого боку, як вказують М. Сьоміч [5] та Т. Уманець [7], механізм реалізації регіональної системи регулювання передбачає цілеспрямоване поєднання централізації і децентралізації у сфері прийняття управлінських рішень у регіональному відтворювальному процесі. При чому роль держави щодо забезпечення розвитку регіонів не обмежується лише регуляторними функціями стимулювання економічного зростання, раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення прогресивних зрушень у галузевій і територіальній системах, підтримки експорту продукції та послуг. Відтак, дійсно справедливо в якості головної мети державного управління регіональним розвитком розглядати забезпечення економічної й соціальної стабільності, захист вітчизняних виробників на світових ринках, правовий перерозподіл доходів громадян, гармонізація майнових відносин, зміцнення існуючого ладу, демократизація управління, інтеграція держави в європейські та євроатлантичні структури тощо.

Враховуючи це, варто спрямовувати державну регіональну політику на усунення територіальної диференціації та диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів, які обумовлені нерівномірністю ресурсного забезпечення окремих регіонів та викликають необхідність нераціонального перерозподілу ресурсів – переміщення частки необхідних ресурсів у нестабільні, депресивні регіони й утворення ненормального положення розвинених і забезпечених регіонів, які розглядаються як “донори” ресурсів. В останньому випадку сам статус таких регіонів не є проблемою, яка полягає в необхідності врахування в соціально-економічній інфраструктурі такого регіону необхідності відмови від певної частки ресурсів, які можуть слугувати стратегічним запасом у кризових ситуаціях.

Фактично, селективний підхід дає можливість вказати на декілька основних механізмів державного управління ресурсним розвитком регіону: механізм фінансового забезпечення або фінансової підтримки (трансферти), механізм додаткової фінансової підтримки (для депресивних регіонів), цільові програми (один з найбільш поширених та ефективних механізмів вирішення регіональних соціально-економічних проблем), бюджетні інвестиції (механізм реструктуризації соціально-економічної сфери регіону, що передбачає вдосконалення податкової системи з метою підвищення ефективності наповнення регіональних бюджетів), реприватизація (як механізм підвищення міжбюджетної ефективності та перерозподілу ресурсів), субсидіювання (переважно у житлово-комунальній сфері), товарне кредитування (як механізм регулювання енергоресурсів та агропромислового комплексу), державні цільові програми, фінансова допомога (підвищення конкурентноздатності регіональних промислових комплексів та регулювання соціальних проблем регіону), дотування (механізм фондової підтримки депресивних регіонів на основі перерозподілу ресурсів), створення спеціальних організаційно-правових режимів (інноваційний розвиток соціально-економічної інфраструктури регіону).

Варто зауважити, що застосування вказаних механізмів передбачає розвиненої системи державного регулювання розвитку регіонів загалом та їх ресурсного забезпечення зокрема. Інакше кажучи, їх ефективне застосування за відсутністю державної політики соціально-економічного розвитку регіонів виявляється необґрунтованим. Особливо це підкреслюється в умовах активних змін зовнішнього середовища, в якому відбувається розвиток держави та її регіонів, активізації зовнішньоекономічних зв’язків, набуття регіонами статусу вирішальної структурної одиниці держави, від якої залежить забезпечення та збереження стабільності. Тобто, фактично йдеться про здатність держави протистояти зовнішнім та внутрішнім викликам, що можливе лише за умов збереження її цілісності та незалежності на всіх рівнях та в усіх сферах життєдіяльності як цілого, так і регіонів зокрема.

Враховуючи це, дослідники зазначають, що найсуттєвішими викликами, на які держава має реагувати виробленням та реалізацією нового механізму управління територіями, є [6, c. 101]:

–    глобальні світові цивілізаційні процеси, ускладнення умов розвитку Української держави та погіршення використання нею переваг свого геополітичного положення;

–    зростаюче відставання України від країн-лідерів за показниками якості життя людей, рівнем інвестиційної привабливості, конкурентоспроможності та розвинутості інноваційного середовища;

–    збільшення асиметрії розвитку регіонів, деградація села, криза міської поселенської мережі, скорочення кількості та погіршення якості трудового потенціалу та посилення міграції працездатного населення, особливо молоді, у багатьох регіонах України;

–    намагання використати проблеми регіонального розвитку, економічні, соціальні, культурні, ментальні та інші відмінності між регіонами, їх сучасну політичну структуризацію для загострення політичного протистояння, що стримує досягнення національної єдності, створює загрози національній безпеці держави;

–     несформованість загальнонаціональних цінностей, нестійкість та негомогенність загальнодержавного політичного, економічного, мовного, культурного, інформаційного простору;

–    неспроможність більшості територіальних громад самостійно вирішувати питання, що входять до їх повноважень;

–    неадекватність існуючої територіальної організації влади, адміністративно-територіального устрою держави новим завданням її розвитку;

–    формування сусідніми державами на територіях, прилеглих до державного кордону України, потужних центрів економічного зростання, що призводить до відпливу трудових, інтелектуальних та інших ресурсів з прикордонних регіонів України, додаткового соціального напруження в цих регіонах;

–    недосконалість системи правового, інституційного, кадрового забезпечення формування та реалізації державної регіональної політики.

Відтак, особливу увагу необхідно приділяти саме таким напрямам державної регіональної політики, як ресурсне забезпечення регіонів, на основі чого можливим стає формування та впровадження дефективних і дієвих механізмів державного регулювання їх соціально-економічного розвитку. Отже, справедливою виявляється думка про те, що у сфері державного управління регіоном і раціональному розподілі всіх видів ресурсів між регіонами повинна знайти відображення відповідна переорієнтація від типізації використовуваних форм і методів державного управління до їх необхідного різноманіття та дієвості на основі застосування інноваційних механізмів державного управління регіональним розвитком.

Вирішення на цій основі регіональних проблем, проблем, пов’язаних, перш за все, з диспропорціями у розподілі та перерозподілі необхідних для розвитку регіонів ресурсів, обумовлює необхідність створення умов, в яких можна було б досягти оптимальної самостійності регіонів, застосування необхідних організаційно-правових та економічних заходів для забезпечення ефективності державного регулювання регіонального розвитку та державного управління ресурсним забезпеченням регіонів в межах координації міжрегіональних зв’язків. Внаслідок цього, державна регіональна політика, як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою в сфері регіонального розвитку країни відповідно стратегічних цілей і завдань внутрішньої та зовнішньої політики й спрямованих на ефективний розвиток інфраструктури регіонів, має переорієнтовуватися не тільки на пріоритетність економічного розвитку регіонів, але й на раціональний розподіл і використання всіх необхідних ресурсів, метою чого є забезпечення стабільного розвитку та пріоритетів національної безпеки. Такий підхід передбачає застосування моделювання на етапі створення цілісної системи державного управління ресурсним забезпеченням регіону в межах конкретних моделей, що виправдовується як теорією, так і практикою державного управління.

Розробка таких моделей передбачає поєднання двох основних типів моделей, що застосовуються у процесі планування соціально-економічного розвитку регіону – організаційної та імітаційної. Наприклад, як зазначається в науковій літературі [3; 4; 8], організаційна модель фінансового забезпечення планів соціально-економічного розвитку регіону створюється на базі принципів програмно-цільового управління бюджетними ресурсами, що має сприяти підвищенню ефективності використання бюджетних коштів. Імітаційна модель формування та використання бюджетних ресурсів регіону, заснована на принципах системної динаміки, яка враховує особливості функціонування бюджетної системи в Україні й дає змогу оцінити ресурсну забезпеченість процесів соціально-економічного розвитку регіону.

Висновки. Таким чином, можна зазначити, що формування механізмів державного управління ресурсним забезпеченням регіону в цьому контексті має здійснюватися з урахуванням основних напрямів регіональної політики держави, серед яких найбільш значущими виявляються: забезпечення економічних, організаційно-правових засад цілісності держави та національної економіки на основі підтримки стабільного розвитку єдиного економічного простору; забезпечення єдиних стандартів і гарантій соціального життя населення регіону та країни незалежно від стану соціально-економічного розвитку конкретного регіону, його економічного потенціалу; вирівнювання нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів, усунення наявних диспропорцій як основи поляризації в межах всього суспільства; пріоритетний розвиток регіонів, які мають стратегічне значення для економіки країни, на основі створення ефективних механізмів державного управління ресурним забезпеченням регіону; планування системи розподілу ресурсів у процесі міжрегіональної взаємодії на принципах економічної доцільності та інноваційно-інвестиційного потенціалу кожного регіону тощо. Ці стартегічні напрями мають враховуватися та відображатися в конкретних державних програмах соціально-економічного розвитку регіонів, цільових програмах економічного розвитку держави, що передбачає розробку конкретних моделей державного управління забезпеченням ресурсного розвитку регіонів.

Напрями подальших досліджень. Враховуючи те, що зазначені моделі можуть бути застосовані не тільки для планування фінансового забезпечення регіону, але й для всіх видів ресурсів, адже принципи, на основі яких вони будуються залишаються провідними у будь-якому випадку та є ефективними для будь-якого виду ресурсів, потребує окремих досліджень питання їх розробки та адаптації до сучасних вимог і потреб державного управління.

Використані джерела інформації:

  1. Государственное регулирование территориалного развития России / Лексин В., Швецов А., Валентей С., Бухвальд Е., Одинцова А., Циканов М. // “Путь в XXI век (стратегические проблемы и перспективы российской экономики)” ; под ред. Д. С. Львова. – М. : Экономика, 1999.

  2. Пухтинський М. Система управління на регіональному та місцевому рівнях потребує змін. Яких саме? / Пухтинський М., Власенко О. // Віче

  3. Руденко О. М. Регіональна політика в контексті реалізації євроінтеграційного курсу України / О. М. Руденко, Д. В. Вітер // Регіональна політика і транскордонне співробітництво в євро інтеграційній стратегії України : Зб. наук. праць за матеріалами міжнар. конф. (м. Ужгород, 24-25 травня 2007 р.) ; відп. ред. І. В. Артьомов. – Ужгород : Ліра, 2007. – С. 150-167.

  4. Строева О. А. Моделирование стратегии развития региональных экономических систем [Електронний ресурс] // Экономические науки / 13. Региональная экономика. – Режим доступу : /13_NPN_2010/64284.doc.htm.

  5. Сьоміч М. Поняття регіональної політики в економічному розвитку держави / Сьоміч М. // Електронне наукове фахове видання “Державне управління: удосконалення та розвиток”.

  6. Територіальне управління : проблеми, рішення, перспективи : [Монографія] / В. В. Корженко, Г. С. Одінцова, Н. М. Мельтюхова та ін. ; За заг. ред. В. В. Корженка. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – 216 с.

  7. Уманець Т. Регіональний економічний розвиток України : теоретичні основи управління, інтегральна оцінка, діагностика : [Монографія] / Т. Уманець. – Донецьк : “ВІК”, 2007. – 340 с.

  8. Черленяк І. Регіоналізація як системний чинник реформування суспільно-управлінської системи / Черленяк І., Кляп М. // Регіональні студії : Наук. зб. – Випуск 1. Державне управління. – С. 29-32.

Рецензент: Руденко О.М., к.держ.упр., доцент

УДК:354 Денисенко О.П.,

здобувач Академії

муніципального управління

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ВЕНЧУРНОГО ІНВЕСТУВАННЯ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

У статті розглянуто напрями запровадження державної політики розвитку венчурного інвестування в США та європейських країнах. Виділено основні підходи щодо ступеню участі держави в даному процесі та розглядається можливість активізації ролі держави при розбудові механізму венчурного інвестування в Україні.

В статье рассмотрен опыт государственной политики в сфере развития венчурного инветирования на примере США и европейских государств. Обнаружены различия в подходах государственного участия в данном процессе и рассматиривается возможность активизации роли государства при построении механизма венчурного инвестирования в Украине.

The article describes the experience of public policy in the sphere of development of venture investments after the example of U.S. and European states. It is discovered the differences in the approaches of public participation in this process and considered the possibility of increasing the state's role in the construction of the mechanism of venture investment in Ukraine.

Постановка проблеми. Венчурне інвестування в Україні за умов ефективного його запровадження здатне стимулювати розвиток виробництва високотехнологічних товарів, а також надати імпульс для розвитку науки, техніки, економіки загалом. Зарубіжний досвід свідчить про стимулювання даної діяльності з боку держави, однак механізми державного впливу на ці процеси в різних країнах різняться. Оскільки Україна на сьогодні має досить невеликий об’єм венчурного інвестування, вивчення політики іноземних держав є актуальною задачею для стимулювання надходження капіталу в наукоємні малі підприємства, які є основою для венчурного інвестора.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питаннями венчурного капіталовкладення в Україні займаються такі науковці, як О. Лапко, М. Паладій, С. Філін, І. Баранецький, М. Долішня, О. Поручник, Л. Антонюк, О. Бондаренко, Н. Дучинський, Д. Денисенко, А. Лукашов, Т. Майорова, В. Воловець та інші. Однак, незважаючи на досить значну кількість наукових і практичних розробок, дане питання потребує подальших наукових розвідок і поглибленого опрацювання проблематики державного регулювання розвитку ринку венчурного капіталу.

Метою даної статті є вивчення зарубіжного досвіду розбудови механізму венчурного інвестування та ролі держави в даному процесі, що дає Україні можливість вивчити найкращі зразки прийнятих управлінських рішень в даній галузі та практично втілити їх на українському підґрунті.

Викладення основного матеріалу. Однією з задач, що гостро стоїть на сьогоднішній день перед українським суспільством та державою, є розвиток інноваційної діяльності у всіх сферах суспільного життя.

На сьогоднішній день можна стверджувати, що у світі склалось 2 моделі венчурного інвестування: американська та європейська, які будуть детальніше проаналізовані нижче.

Батьківщиною венчурного інвестування прийнято вважати США, оскільки саме в цій країні окреслено базові принципи цього економічного явища та сформувались перші венчурні компанії. Швидкому розвитку венчурного капіталізму в США в післявоєнний час сприяли такі причини: еміграція видатних європейських вчених та інженерів у 30-ті роки ХХ століття; масштабні державні інвестиції в дослідження та розробки впродовж ІІ світової війни; Закон про реорганізацію військовослужбовців (The G.I. Bill) 1944 року, що гарантував звільненим у запас військовим отримання позички на купівлю житла або початок власної справи [4, с. 99].

Першою в світі венчурною компанією слід вважати American Research and Development (ARD), що почала активно діяти в 1946 р. і основним напрямком діяльності якої була комерціалізація технологій, що були винайдені під час ІІ-ї світової війни. Дана мета вирішувалась шляхом мобілізації капіталу інституціональних інвесторів з використанням інвестиційної компанії, що мала лістинг на фондовій біржі. Отже, розвинений фондовий ринок став однією з передумов зародження венчурного інвестування в США, оскільки не тільки сприяв акумулюванню капіталу потенційних інвесторів, а й надавав можливість прибуткового виходу з проінвестованого об’єкту шляхом подальшого продажу його цінних паперів на більш пізніх етапах становлення даної компанії. Класичним прикладом операцій компанії ARD є інвестиції в компанію Digital Equipment Corporation у розмірі 70 тис. дол. США у 1957 р. Остання у 1971 р. була здатна генерувати прибуток у розмірі 355 млн. дол. США [3, с. 16-17].

Саме створення компанії American Research and Development знаменувало початковий етап становлення венчурного інвестування в США та стало школою «венчурних капіталістів». Автор терміну «венчурне інвестування» Артур Рок був співробітником компанії, однак заснував власний фонд у 1961 р. та ліквідував його у 1970 р., отримавши прибуток у майже 100 млн. дол. США при початкових інвестиціях у 3 млн. дол. США [2, с. 3-4].

Слід також визнати той факт, що державна влада США дуже гнучко реагувала на потреби інвестиційного бізнесу і своїми діями на законодавчому рівні сприяла розвитку венчурного інвестування. Зокрема, у 1958 році був прийнятий закон «Про малий бізнес», що сприяв утворенню інвестиційних компаній для малого бізнесу у вигляді приватних корпорацій (SBIC) з ліцензіями, що дозволяли високо ризикове інвестування у малі підприємства [2, с. 102]. Такий підхід дозволив суттєво збільшити обсяги інвестування: сума інвестицій зросла із 464 млн. дол. США у перші 5 років після прийняття даного закону до більш ніж 3 млрд. дол. у 1969 році. На початок 2010 року об’єм гарантованих державою інвестицій у малі підприємства склав близько 90 млрд. дол. США, приблизно 15% з яких прийшлись на венчурні компанії [6].

Іншим напрямком державної політики стимулювання розвитку венчурного інвестування в США є податкові стимули. Зокрема, в США дозволяється при інвестуванні в нові або малі компанії списати до 50 тис. дол. США з суми виручки компанії-інвестора, зменшуючи тим самим базу оподаткування. Дане правило стосується інвестицій в малі підприємства в яких сума внесеного чи оплаченого капіталу менша за 1 млн. дол. США [4, с. 102]. Це стимулює неформальні приватні інвестиції в приватні компанії – саме ці компанії і є типовими для венчурних інвестицій – невеликі за розміром та капіталом, що в майбутньому можуть перерости в таких гігантів як Microsoft, Intel чи Apple, що на початкових етапах свого розвитку отримували інвестиції з венчурних фондів чи від приватних інвесторів.

Крім того, в США немає обмежень на залучення капіталу у венчурні фонди з пенсійних та страхових фондів, що полегшує прилив коштів від інституціональних інвесторів.

У США діє також низка програм щодо підтримки малого інноваційного бізнесу. Зокрема, це програма – SBIR (Small Business Innovation Research) – програма інноваційного розвитку малого бізнесу, SBTR (Small Business Technology Transfer) – програма трансферу технологій у сфері малого бізнесу, ATR (Advanced Technology Transfer) – програма трансферу прогресивних технологій.

Якщо узагальнити досвід США у сфері розвитку та стимулювання венчурного інвестування, то характерними рисами американської моделі венчурного капіталізму виступають:

  1. Активне податкове стимулювання створення нових підприємств в цілому, та венчурних підприємств зокрема.

  2. Гарантування з боку держави фінансування, що надається на потреби новостворених венчурних підприємств.

  3. Розвинений фондовий ринок, що є ядром венчурного інвестування в США – на ньому акумулюються кошти на інвестування, на ньому ж відбувається продаж компанії, що досягнула значних успіхів в післяінвестиційний період.

  4. Гнучка регуляторна політика у сфері венчурного інвестування.

  5. Головними об’єктами венчурного інвестування в США є новостворені підприємства, в основі яких є нова ідея або технологія. Підприємство фінансується з самих ранніх етапів свого існування.

  6. Потужна інфраструктура ринку: технопарки, центри трансферу технологій, дочірні підприємства великих компаній у наукових інститутах та університетах.

Загалом, держава виступає в ролі регулятора і сприяє переливу капіталу до науковомістких малих підприємств. Уряди США та кожного окремого штату інвестують кошти у венчурні підприємства, однак рушійною силою розвитку даної сфери американської економіки виступає приватний капітал.

В Європі склалась дещо інша практика прийняття державних рішень щодо венчурного інвестування.

Багато європейських країн розробили заходи щодо стимулювання ризикових фірм безпосереднім виділенням державних коштів, наданням державних гарантій. Привертає увагу те, що в країнах, де немає сконцентрованих науково-технічних або промислових центрів використовується так звана північноіталійська модель формування і підтримки венчурного бізнесу. Основу цієї моделі становить наявність широкого спектра державних програм фінансової підтримки не тільки дрібного бізнесу, а і його інфраструктури. Метою реалізації таких програм у регіонах, що не мають значних науково-технічних і виробничих потенціалів, є формування консорціумів венчурних фірм [5].

Розглянемо досвід провідних країн, що активно розвивали венчурне фінансування.

Становлення ринку венчурного інвестування в Німеччині розпочалось зі зміною відношення суспільства до підприємництва з одного боку, та стримуванням переважаючою системою кредитування німецькими банками, з іншого. Лише на початку 90-х років ХХ століття була створена Програма розвитку венчурного інвестування та технологій (BTU), яка після кількох модернізацій працює і по сьогоднішній день. Дана програма зосереджена на стимулюванні розвитку нових підприємств і фінансуванні їх на ранніх етапах становлення. Держава при цьому може виступати у двох ролях: а) разом з підприємцями в ролі інвестора, інвестуючи 50% у капітал новоствореного підприємства; б) в ролі кредитора, рефінансуючи через банк KfW венчурні інвестиції в нові технологічні підприємства.

Іншою програмою – EXISTYLE="– поставлена мета створення малих наукоємних підприємств на базі навчальних закладів. Дана програма має на меті також зменшення безробіття серед молоді і прикладне втілення наукових розробок.

У Німеччині створено державний фонд венчурного фінансування ERP-Start Funds, який управляється банком KfW. Даний фонд займається спільним інвестуванням з приватними інвесторами. Разом з великими приватними корпораціями (BASF, Siemens, Deutsche Telekom) був створений фонд High-Tech Start-Up Fund, що фінансує переважно spin-off компанії при державних дослідних інститутах і займається фінансуванням лише на початкових стадіях життєдіяльності з об’ємом коштів до 500 000 євро. Даний фонд має виправити тенденцію фінансування венчурними капіталістами в Європі підприємств на пізніх етапах розвитку.

Слід відмітити і створення у 2005 році фонду фондів ERP-EIF Dachfond з сумою фінансування 500 млн. євро, що були розподілені між венчурними фондами, які зосередили свої інвестиції у технологічних компаніях зі строком окупності 5-10 років. Середній відсоток фінансування фондів становить 30%, що мінімально гарантує прилив додаткового капіталу від приватних інвесторів на суму 1,6-1,7 млрд. євро.

Досвід венчурного фінансування Франції також характеризується створенням фонду фондів, серед яких можна назвати Фонд підтримки венчурного капіталу FPCR-2000, який контролює неконтрольні частки венчурних фондів (частка не перевищує 30% в межах ліміту 12 млн. євро), що призначені для фінансування французьких та європейських підприємств. За допомогою даного фонду було створено 10 нових венчурних фондів.

Створений Фонд інвестування, який разом з приватними венчурними капіталістами вкладає кошти в молоді підприємства не старші за 7 років. У 2006 році започатковано інвестиційний фонд фондів France Investissement з об’ємом інвестицій у 2 млрд. євро [4, с. 107-164].

В інших країнах Європи ситуація схожа, і венчурне інвестування має такі особливості:

  1. Держава дуже часто виступає в ролі прямого інвестора в малі венчурні компанії.

  2. Розвинений механізм державної участі у венчурному інвестування через фонди фондів, які інвестують державні кошти у створення венчурних фондів в різних долях з приватним капіталом.

  3. Нерозвинений фондовий ринок є перешкодою для отримання фінансування та виходу нових компаній на ринки капіталів.

  4. Велику роль держава приділяє розвитку інфраструктури: технопарки, технополіси тощо створюються за рахунок держави.

  5. Державна політика спрямована на зменшення шляху від розробки ідеї до її втілення. Найпопулярнішим методом вирішення цієї проблеми є створення у навчальних закладах венчурних компаній.

  6. Переважають інвестиції у компанії на пізніх етапах її розвитку. Ситуацію з фінансуванням start-up проектів намагаються виправити шляхом створення спеціалізованих фондів.

  7. Податкові стимули – зменшення податків для інвесторів, звільнення від оподаткування на початкових стадіях зародження високотехнологічних компаній тощо.

Характер розвитку венчурного інвестування в США та Європі має суттєву принципову різницю, що полягає у ролі держави в даному процесі: якщо в США дана роль в основному зводиться до законодавчого регулювання процесу та невеликої участі держави в венчурних проектах, то в Європі роль держави більша – виділяються великі кошти на пряме інвестування у проекти, вкладаються кошти у розбудову інфраструктури ринку тощо. Рушієм венчурного капіталізму в США виступає приватний капітал, в той час як в Європі ініціатива належить державі.

Досвід зарубіжних країн є неоціненим для України. Вже стало очевидним, що інноваційний шлях розвитку економіки України неможливий без впровадження у виробництво нових наукоємних технологій. Одним з найкоротших шляхів від виникнення ідеї до її практичного втілення можуть стати невеликі наукоємні та високотехнологічні підприємства, фінансування яких здійснювалося б за допомогою венчурних інвестицій. Для України венчурне фінансування є новим економічним явищем, а тому роль держави у становленні і формуванні цього сегменту економічних відносин має бути активною, особливо в таких напрямках, як законодавчі ініціативи щодо розвитку та стимулювання венчурного інвестування в Україні.

Венчурне інвестування до своєї появи в нашій країні пройшло досить довгий шлях розвитку та удосконалення, тому сьогодні Україна має можливість вдало комбінувати всі позитивні наслідки державної політики в США та Європі.

Висновки. Підсумовуючи вищевикладене автором пропонується ряд заходів, які здатні пришвидшити розвиток венчурного капіталу в Україні.

1. Створення державного фонду фондів, метою якого буде створення спеціалізованих венчурних фондів разом з приватним капіталом.

Широко відомий той факт, що приватний капітал більш ефективний, ніж державний, але участь держави у новостворюваних венчурних фондах буде виконувати не лише функцію стимулювання та фінансування, а, що більш важливо на даному етапі, функцію гарантування перспективності проекту, в якому держава приймає участь, оскільки кошти мають виділятися з державного бюджету.

2. Впровадження податкових стимулів при інвестуванні в нові малі форми господарювання.

Інвестиції, що спрямовуються в наукоємні галузі, не мають оподатковуватись взагалі, або ж на них повинен поширюватись податковий кредит. Це стимулюватиме вкладання коштів приватними інвесторами та приватними особами (часто використовується поняття «бізнес-янголи»). Стимулювання розвитку малого підприємництва в США в післявоєнний час стало однією з причин створення потужного «середнього» класу населення – основи американського суспільства. Для України розвиток малого підприємництва є державною задачею, оскільки вирішує широке коло соціальних проблем: безробіття, розвиток монопрофільних регіонів, покращення добробуту населення. Держава взагалі здатна відмінити оподаткування новостворених наукоємних виробництв, оскільки матиме більший соціальний ефект у вигляді нових робочих місць та розвитку технологій, аніж від оподаткування новостворюваного підприємства.

3.Фінансування з державного бюджету розбудови інфраструктури венчурного капіталу: технопарки, технополіси, проведення венчурних ярмарок тощо.

Дослідження довели, що роль держави при венчурному інвестуванні має бути більш активною. Приватний капітал зацікавлений у нових проектах, що здатні приносити максимальні прибутки, однак держава має не тільки стимулювати на законодавчому рівні дану діяльність, але й власним прикладом доводити важливість даного сектору економіки: створювати фонди фондів, використовувати наявні ресурси науково-дослідних інститутів для створення інфраструктури ринку венчурних інвестицій – технопарки, технополіси, центри трансферу технологій – ці об’єкти має створювати держава, оскільки приватний бізнес в Україні не здатний створити цю інфраструктуру, але здатний інвестувати у проекти, які будуть там створені. Держава повинна більш гнучко реагувати на зміну ділової ситуації в країні та шляхом податкових стимулів збільшувати реальний об’єм інвестицій у економіку країни.

Більш активна участь держави при розбудові сфери венчурного капіталу в Україні здатна створити потужний сектор економіки, який спиратиметься на новітні досягнення в сфері науково-технічного прогресу та створить в Україні прошарок підприємств, що випускатиме високотехнологічну продукцію з високою доданою вартістю. Адже розвиток малого та середнього бізнесу, що є основою формування середнього класу суспільства, добробуту та гарантом соціально-політичної стабільності країни, дуже тісно пов'язаний із розвитком венчурного капіталу.

Напрямки подальших досліджень авторки лежать у площині вивчення інфраструктури ринку венчурного капіталу та шляхів її розбудови в Україні.

Використані джерела інформації:

  1. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації // Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С — Київ: Київський національний економічний університет, 2003. — 394 c.

  2. Термінологія венчурного інвестування. Навчальний посібник. // Івіна Л.В., Воронцов В.А. – Москва: Академічний проект, 2002. - 256 с.

  3. Європейський підхід до прямих венчурних інвестицій (переклад з англійської) – Санкт-Петербург, Російська асоціація венчурного інвестування, 2010 – 105 с.

  4. Фінансування інноваційного розвитку: порівняльний огляд досвіду країн Європейської економічної комісії ООН в області фінансування на ранніх етапах розвитку підприємств (переклад з англійської) – Санкт-Петербург, Російська асоціація венчурного інвестування, 2008 – 214 с.

  5. Иванова Н. Инновационная сфера: контуры будущего // МЭ и МО. — 2000. — № 8. — С. 54—60.

  6. http://www.sba.gov/idc/groups/public/documents/sba_homepage/oig_spring2010sar.pdf

Рецензент: Іваницька О.М., д.держ.упр.

УДК 35 Дончик Н.П.,

аспірант Одеського регіонального інституту

державного управління НАДУ

при Президентові України

ПРИНЦИПИ МІЖРІВНЕВОЇ ВЗАЄМОДІЇ У СИСТЕМІ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В статті визначено та систематизовано принципи міжрівневої взаємодії у системі державного управління, зокрема, загальні, що притаманні всім її рівням, та спеціальні, що враховують специфіку кожного з таких рівнів.

В статье определены и систематизированы принципы межуровневого взаимодействия в системе государственного управления, в частности, общие, присущие всем его уровням, и специальные, которые цчитывают специфику его уровней.

The paper identified and systematized the principles mizhrivnevoyi interaction in the public administration, including general, inherent in all its levels, and special tailored to each of these levels.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важ­ли­ви­ми науковими і практичними завданнями. Визначення принципів міжрівневої взаємодії у системі державного управління надає йому характеру науково-обгрунтованого. В той же час ще недостатньо уваги приділяється їх систематизації та узагальненню.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми. Дане дослідження продовжує напрям, що започаткований у роботах [1, 3], а саме, розвиток теорії і методології міжрівневої взаємодії у системі державного управління.

Формування мети (постановка завдання). Метою даної статті є визначено та систематизація принципів міжрівневої взаємодії у системі державного управління.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отримання нау­кових результатів дослідження. Серед принципів міжрівневої взаємодії у системі державного управління доцільно виділяти загальні, що притаманні всім її рівням, та спеціальні, що враховують специфіку кожного з таких рівнів.

При розгляді міжрівневої взаємодії у системі державного управління, безумовно, необхідно виходити з становлення і функціонування в Україні правової, демократичної держави, осн