Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Конкурс'
Санёк, здравствуй! Пишет тебе Родион. Очень хочу тебя видеть, скорее бы лето. Представляешь, вчера видел во сне тебя и нашу липу. Как я люблю это кра...полностью>>
'Диплом'
04.1998 г.) Нарвская музыкальная школа г. Нарва, Эстония Яровая Лина Алексеевна Диплом Сухаревская Полина Эриковна (04....полностью>>
'Программа'
Основные клинические данные о нарушении мозгового кровообращения. Особенности методики физической реабилитации при спастических параличах, характерис...полностью>>
'Публичный отчет'
Негосударственное некоммерческое образовательное учреждение высшего профессионального образования «Гуманитарный институт» (г. Москва) был организован...полностью>>

Вісторичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

№1

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтувакня.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я).

У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у племінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до класового. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів – дружинників.

Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, що була постійним дорадчим органом при князеві. Поступово формувався клас великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, котрі бояри мали право передавати у спадщину). Більша частина селянства — смерди— була залежною тільки від князівської влади. Смерди сплачували князеві данину і виконували різні повинності.

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система, значно поліпшилося технічне забезпечення землеробства. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ремеслі. Не тільки зріс його технічний рівень, а й визначилася його концепція на окремих поселеннях. Збільшення потенціалу ремесла створювало сприятливі передумови для виходу частини його продукції на широкий ринок.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною. Є свідчення про походи руських дружин на землі Візантії.

Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандінавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, пов'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандінавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях «з варяг у греки», який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ладозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра І до Чорного моря. Варяги, прямуючи до ВізантІЇ, встановлювали контакти із слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях.

Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Саме тут більше, ніж деінде, на Східно-Європейській рівнині взагалі і на землях сучасної України зокрема, відчутною була потреба в утворенні постійних військових сил, міцної державної організації.

Київ з самого початку був значним торговим, культурним, військовим центром, у якому зосереджувалися матеріальні і культурні цінності різних племен і народів. Водночас, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, він потребував постійного захисту, міцної оборони. На цьому зосереджували свою увагу київські князі Асколвд і Дір, про яких сповіщає літописець Нестор.

Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда І Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Вона була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров'я. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був значний. Це доводить зовнішня політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував збирання земель навколо Києва, що спричинило згуртування цих об'єднань у Давньоруській державі в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійснені відомі походи проти Візантії. Є також свідчення про прийняття Аскольдом та його оточенням християнства.

Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Тому можна вважати, що відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина.

Олег і його оточення фактично перейшли на службу ранньо-феодальнІй державі. Народний переказ про взяття Києва Олегом, насичений легендарними подробицями, висвітлює суть справи. Вперше в історії Південну Русь об'єднано з Північною, що було найважливішим етапом на шляху створення Давньоруської держави.

Давньоруська державність формувалася в суспільстві, яке ще не було класовим, але в якому вже з'явилися перші паростки феодалізму. Для тієї перехідної стадії характерне «окняжнення» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя. Час князювання Олега в Києві (882—912 рр.) характеризувався активізацією саме таких консолідаційних процесів. Саме тоді Київська Русь перетворилася на велику державу, яка об'єднувала більшу частину східнослов'янських племен — ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян, радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князю данину і надавали йому військову допомогу. Його влада поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк та інші міста. З того часу Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — «матір'ю городам руським», а київський князь — «великим князем руським», «під рукою» якого були інші князі.

№2

Постання Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).

За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ — майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.

Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972) .

Основні внутрішньополітичні заходи Олега :

– створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;

– установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;

– залучив війська підкорених племен до спільних походів;

– вів оборонне будівництво залог на кордонах;

– відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.

Зовнішньополітичні заходи:

– підпорядкував Києву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців, кривичів;

– підкорив північні неслов'янські племена – чудь і мерю;

– здійснив вдалий похід на уличів (885 р.);

– узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси;

– організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря;

– домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.

Розвиток Київської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.). Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика – Ігор.

Основні внутрішньополітичні заходи:

– прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;

– організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;

– намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).

Зовнішньополітичні заходи :

– протягом трьох років боровся з уличами, зруйнував їхню столицю – Пересічень, але остаточно їх підкорити не зміг;

– поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;

– здійснив два військових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. – укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);

– заволодів містами Закавказзя - Дербентом і Бердаа (943 р.);

– воював проти кочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її).

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.

Князювання Ольги (945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.

Внутрішня політика :

– запровадила фіксовані норми податків з феодальнозалежного населення ( при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);

– розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;

– заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;

– сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;

– позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.

Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла зовнішньо-політична діяльність Ольги.

Основні зовнішньополітичні заходи :

– намагалася забезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 роках вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладено союзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);

– активізувала відносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводити багатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вона активізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросила священників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962 рр., завершилася невдачею – під загрозою фізичної розправи з боку язичників вони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.

Князювання Святослава (964-972 рр.). Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.

Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді – Володимир, у деревлянській землі – Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї («….бо то є середина землі моєї» – говорив він боярам).

Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.

У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 – 966 рр. він досягає значних успіхів:

– підкорює Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам;

– перемагає хозарських союзників – волзьких булгар та буртасів (мордву);

– завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;

– примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Навчальний посібник / Бойко О. Д. К.: Академвидав, 2006. 686 c

    Документ
    Це — третє видання посібника, який здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів і викладачів приваблюють у ньому компактність, лаконічність, концептуально-смислова самодостатність, аналітичність, системне, науково коректне
  2. Навчально-методичний комплекс розроблено до програми курсу «Історична географія з основами етнографії»

    Документ
    Навчально-методичний комплекс розроблено до програми курсу «Історична географія з основами етнографії» як одного з важливих у циклі дисциплін професійної і практичної підготовки фахівців у галузі соціально-економічної географії.
  3. Курс подається за модульною схемою (1)

    Документ
    У посібнику розглядаються проблеми етнополітичного контексту історії України. Пропонуються аспекти формування та розвитку історично-етнографічних регіонів України, особливості етнополітитки в різних періодах життя українського народу,
  4. Етноніміка між наукою та політикою

    Документ
    ©  Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,  Львів 2001.
  5. Євген Наконечний украдене ім'Я чому русини стали українцями

    Документ
    На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики — етнонімікою (як частиною ономастики — в загальному, науки про власні назви) — та політичною діяльністю.

Другие похожие документы..