Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Доклад'
Артюхин Ю.П., Великанов П.Г. Нелинейное деформирование ортотропных пластин и пологих оболочек, находящихся под действием термомеханического нагружени...полностью>>
'Документ'
Свою деятельность по подготовке учащихся к сочинению делю на пять разделов. В первом разделе анализируются устная и письменная формы речи и различия ...полностью>>
'Доклад'
Настоящий Доклад подготовлен министерством природных ресурсов и охраны окружающей среды Самарской области (далее - министерство) в соответствии с пос...полностью>>
'Документ'
объем иностранных инвестиций (заполняется только участниками конкурса в номинации «Лучший предприниматель  организация с иностранными инвестициями»)...полностью>>

В. М. Корецького мельничук олена Ігорівна удк 341. 24 Статус всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві спеціальність 12. 00. 11 міжнародне право Автореферат

Главная > Автореферат
Сохрани ссылку в одной из сетей:

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

МЕЛЬНИЧУК Олена Ігорівна

УДК 341.24

СТАТУС

ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ ЛЮДСТВА

В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі міжнародного права і порівняльного правознавства

Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор,

АКУЛЕНКО Віктор Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент,

МЕРЕЖКО Олександр Олександрович,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри права

кандидат юридичних наук,

РАДЗІВІЛЛ Олександр Анатолійович,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародного права.

Захист дисертації відбудеться «31» березня 2006 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту.

Автореферат розіслано “24” лютого 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Тарахонич Т.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Збереження культурної спадщини людства та вирішення глобальних екологічних проблем є обов'язковими умовами існування та розвитку людської цивілізації. Традиційно заходи охорони культурної спадщини були винятково сферою внутрішньо-правової діяльності держав. Усвідомлення міжнародним співтовариством виключної важливості цих аспектів життєдіяльності людини сприяє тому, що захист культурних цінностей та збереження природного середовища поступово стають предметом міжнародно-правового регулювання.

Перші спеціальні норми міжнародного права у сфері охорони культурної спадщини регламентували питання захисту об’єктів культури лише під час збройних конфліктів, а саме це – Договір про захист художніх і наукових закладів та історичних пам’яток 1935 р. (відомий як Пакт Реріха), Конвенція ЮНЕСКО про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. та ін. Але й в мирний час внаслідок дії багатьох факторів пам’ятки культури піддаються загрозі пошкодження, руйнування та знищення.

У 2001 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила 2002 рік Роком охорони культурної спадщини, звернувши увагу на велике значення для людства окремих цінностей культури та природи, що вимагає їх збереження як частини всесвітньої спадщини саме з боку міжнародного співтовариства, оскільки заходи національної охорони таких об’єктів часто не спроможні забезпечити їх належний захист.

Внаслідок інтеграційних процесів, глобалізації та наявності у держав схожих проблем в 60-70-ті рр. ХХ ст. виникла ідея співробітництва всього міжнародного співтовариства з метою захисту видатних пам’яток культури, яка згодом була закріплена у Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1972 р.). Так, за закликом Генерального директора ЮНЕСКО були проведені міжнародні кампанії зі збереження та відновлення всесвітньо відомих історичних пам’яток – історичного центру м. Венеція (Італія, 1966 р.), Карфагена (Туніс, 1972 р.), храму Боробудур (Індонезія, 1972 р.), Акрополя (Греція, 1977 р.), Олександрійської бібліотеки (Єгипет, 1987 р.) та ін.

Крім того, останнім часом міжнародні інституції, в першу чергу ЮНЕСКО звертають увагу на необхідність посилення міжнародно-правового захисту нематеріальних форм культури, таких як народні пісні, легенди, міфи, обряди, традиції, народна медицина, вірування тощо. На відміну від матеріальних форм культури, цей вид культурної спадщини є найбільш уразливим, оскільки залежить від її носіїв та середовища, в якому вони існують. Захист нематеріальної культурної спадщини є справою не менш важливою для людства і повинен здійснюватись об’єднаними зусиллями держав, що вимагає доктринального обгрунтування та відповідного міжнародно-правового регулювання.

Проблеми охорони пам’яток культури та навколишнього середовища досліджувалися багатьма вітчизняними та зарубіжними науковцями, проте міжнародно-правовий аспект збереження об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини залишається майже не дослідженим.

В українській юридичній науці слід відзначити праці В.І. Акуленка, В.І.Андрєйцева, Г.О. Анцелевича, О.Ф. Висоцького, В.Н. Денисова, В.В.Максимова, Н.Р. Малишевої, А.С. Мацка, В.Л. Мунтяна, М.І. Настюка, О.А. Радзівіла, Ю.С. Шемшученка, в російській та білоруській – М.М.Богуславського, Ю.А. Вєдєніна, С.В. Віноградова, Л.Н. Галенської, І.Е.Мартиненка, С.М. Молчанова, О.С. Колбасова, Н.А. Потапової, в європейській та американській – Дж. Байтса, В. Бжезинського, Дж. Беддінга, Б.Боера, Б.Дросте, В.А.Сольфа, А. Кісса, С. Матінглі, Дж. Меррімана, С. Нахліка, Л. Прессуйра, Л. Протт, Я. Прушинського, В. Фідлера, А.Флемінга, Дж. Фоулера, Дж. Хайя, Б. Хофмана та ін.

В більшості цих праць значна увага зосереджена на проблемах реституції культурних цінностей, регламентації охорони культурної спадщини під час збройних конфліктів та збереженні навколишнього середовища. При цьому головний акцент сконцентровано або на питаннях охорони культурної спадщини або на природоохоронних напрямках діяльності держав, і це тривалий час було характерним для юридичної науки.

Крім правознавців, цю тематику в Україні та за кордоном розробляли археологи, історики, мистецтвознавці, архітектори, екологи, філософи серед яких можна назвати такі імена – І.А. Ігнаткін, Л.В. Прибєга, В.В. Вечерський, Г.Н. Логвін, О.Л. Рибалко, О.М. Титова, П.Т. Тронько, П.П. Толочко, О.К.Федорук, П. Гримстед, A. Кассіс, M. Картс, Д.І. Ліхачов, Ф.Майор та ін. Наукова спадщина видатних вчених та громадських діячів – М.К. Реріха, М.С.Грушевського, В.І. Вернадського, Г. Шклявера, Г. Лапраделя стосовно охорони об’єктів культури й до сьогоднішнього дня зберігає важливе значення для історико-правового та порівняльного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, а саме теми «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України», що здійснюється в рамках розробки проблеми «Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0100U000800).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз міжнародно-правового статусу об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та статусу об’єктів нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві.

Досягнення поставленої мети пов’язується з вирішенням наступних завдань:

проаналізувати міжнародно-правові принципи і норми, що стосуються охорони культурної спадщини і навколишнього середовища;

розкрити сутність концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства та концепції загальної спадщини людства;

визначити співвідношення концепції загальної спадщини людства та концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства;

проаналізувати тенденції розвитку концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства в аспекті de lege ferenda;

визначити міжнародно-правовий режим об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО;

проаналізувати зобов’язання держав-учасниць Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., а також розробити практичні рекомендації щодо імплементації її положень у внутрішнє право України;

визначити особливості міжнародно-правових принципів та норм Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., а також розробити практичні рекомендації щодо їх імплементації у внутрішнє право України;

визначити місце принципів і норм, що регулюють охорону всесвітньої культурної і природної спадщини в системі міжнародного права.

Об'єкт дослідження становлять міжнародно-правові відносини держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. з міжнародними органами, створеними згідно з цією Конвенцією стосовно охорони, вивчення та популяризації об’єктів всесвітньої спадщини, а також міжнародно-правові відносини, що виникають у зв’язку з прийняттям Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р.

Предметом дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону, використання та популяризацію об’єктів культури і природи, встановлюють міжнародно-правові та внутрішньо-правові механізми, в яких відображається природа і сутність сучасної концепції всесвітньої спадщини людства.

Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувалася система загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, які забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки мети і завдань дослідження, автор застосовувала наступні методи:

філософський метод матеріалістичної діалектики (використовувався при визначені співвідношення концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства);

історико-правовий метод (використовувався в процесі аналізу розвитку міжнародно-правових принципів та норм у сфері охорони культурної спадщини та навколишнього природного середовища);

логічний метод (надав можливість визначити тенденції розвитку концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві, а також внести пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України в сфері охорони культурної спадщини);

структурно-функціональний (дозволив проаналізувати міжнародно-правовий та внутрішньо-правовий механізми охорони всесвітньої культурної і природної спадщини);

формально-юридичний метод (застосовувався при визначенні в міжнародному праві таких концептуальних понять, як «всесвітня культурна спадщина», «всесвітня природна спадщина», «нематеріальна культурна спадщина», «загальна спадщина людства» та ін.);

порівняльно-правовий метод (використовувався при дослідженні національних законодавств держав світу у сфері охорони культурної спадщини).

Дана проблематика обумовила необхідність дослідження її також з широких культурологічних позицій.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що автор вперше комплексно досліджує правовий статус об'єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в міжнародному праві та визначає правовий режим об'єктів нематеріальної культурної спадщини. В ньому сформульовані висновки загальнотеоретичного характеру та розроблені конкретні пропозиції щодо імплементації Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. та Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. у внутрішнє право України.

Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора у дослідженні проблеми становлять наступні висновки, положення та рекомендації:

– доведено, що міжнародно-правова доктрина збереження всесвітньої спадщини людства сформувалась і розвивається як єдина концепція, що охоплює охорону визначених в ній об’єктів, а саме об’єктів культури та природи унікального значення, що становлять спадщину для майбутніх поколінь людства, забезпечуючи тим самим їх збереження з боку міжнародного співтовариства без порушення суверенних прав держав, на території яких ці об’єкти знаходяться;

– визначено, що концепція всесвітньої культурної і природної спадщини людства є обмеженою, оскільки de lege lata вона поширюється лише на нерухомі об’єкти культури і природи, які включені конвенційним Комітетом всесвітньої спадщини в Список всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО;

– обгрунтовано, що сучасний розвиток міжнародно-правових норм у сфері охорони культурної спадщини в плані de lege ferenda свідчить про те, що концепція всесвітньої культурної та природної спадщини людства характеризується тенденцією включення до неї охорони рухомих культурних цінностей, нематеріальної культурної спадщини, археологічної, підводної культурної спадщини та інших об’єктів;

– доведено, що концепція всесвітньої спадщини та концепції загальної спадщини людства, хоча й співпадають у певних своїх характеристиках, але не є тотожними, оскільки статус об’єктів першої встановлюється міжнародним правом без обмеження суверенних прав держав на них, а об’єкти загальної спадщини перебувають поза національною юрисдикцією держав та належать всьому людству;

– обґрунтовано, що під правовим режимом всесвітньої спадщини слід вважати сукупність правовідносин з приводу виявлення, вивчення, збереження та популяризації об’єктів всесвітньої культурної і природної спадщини в рамках механізмів їх міжнародно-правової та внутрішньо-правової охорони;

– визначено, що конвенційний Комітет всесвітньої спадщини є інституційним органом міжнародного співтовариства, який діє на універсальному рівні, і здійснює повноваження, що характеризуються певними ознаками міжнародного управління охороною об’єктів культури;

– обгрунтовано, що необхідною умовою збереження та популяризації в Україні нематеріальної культурної спадщини є ратифікація Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., що спрямована на досягнення зазначених цілей та створення достатніх правових гарантій щодо відродження, охорони та передачі майбутнім поколінням духовної спадщини;

– визначено, що міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини і нематеріальної культурної спадщини становлять інститути міжнародного права у складі нової галузі – міжнародного права охорони культурної спадщини.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці рекомендацій щодо імплементаційного процесу міжнародно-правових актів в Україні стосовно охорони пам'яток культури та природи всесвітнього значення. За результатами дисертаційного дослідження автором розроблено власний проект Закону «Про об’єкти культури та природи України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО», який подано в Комітет з питань культури та духовності Верховної Ради України (зареєстровано 20.01.2005 р. за № 8742).

У складі робочої групи Міністерства культури і мистецтва України автор брала участь у розробці Загальнодержавної програми щодо охорони нематеріальної культурної спадщини України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 1732 від 23.12.2004 р.

На запит Державної служби охорони культурної спадщини дисертантом розроблено пропозиції щодо внесення змін до законодавства України у зв’язку з прийняттям Закону «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, автор здійснила переклад з англійської на українську мову Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., опублікованої в часописі «Пам’ятки України: історія та культура» (2004, № 3).

Особистий внесок здобувача. Всі результати даної роботи, сформульовані в ній висновки, положення і рекомендації обгрунтовані на основі особистих досліджень автора.

У співавторстві опубліковано одну статтю (Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 1. – С. 144-153; (продовження) Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 2. – С. 140-147). Не менше половини обсягу цієї статті є науковим доробком дисертанта, внесок якого полягає в обґрунтуванні становлення і розвитку міжнародного права охорони культурної спадщини, визначенні міжнародно-правового режиму охорони всесвітньої спадщини, характеристиці міжнародних організацій у цій сфері, систематизації матеріалу, підготовці тексту та формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались у відділі міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького.

Окремі результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: «Перші всеукраїнські осінні юридичні читання студентів та аспірантів» (м. Хмельницький, 10-11 листопада 2002 р.; тези опубліковані), «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України» (м. Дніпропетровськ, 18-19 лютого 2003 р., тези опубліковані), «Другі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.; тези опубліковані), «Юридичні читання молодих вчених» (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р., тези опубліковані), «Треті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004; тези опубліковані), «International Humanitarian Law: An Ongoing Challenge or History?» (Київ, 2-4 грудня 2004; тези опубліковані), «Четверті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.).

Крім того, основні результати і висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, викладені автором у 7 наукових публікаціях, три з яких – у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що об’єднують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який нараховує 227 найменувань та додатку (текст запропонованого законопроекту).

Загальний обсяг роботи – 221 сторінка, з них 22 сторінки – список використаних джерел та 9 сторінок – додаток.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідження теми, зазначаються зв’язок роботи з науковими програмами і планами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення отриманих результатів, зазначено відомості про апробацію дисертаційного дослідження та публікації, його структуру та обсяг.

Перший розділ «Становлення та розвиток основних засад міжнародного права у сфері охорони всесвітньої культурної та природної спадщини» присвячений історичному огляду міжнародно-правових джерел у сфері охорони пам’яток культури та охорони навколишнього середовища, виникненню та розвитку концепції всесвітньої спадщини в міжнародному праві та аналізу всесвітньої культурної та природної спадщини як особливого об’єкту концепції загальної спадщини людства.

В підрозділі 1.1. «Виникнення та розвиток концепції всесвітньої культурної та природної спадщини в міжнародному праві» визначено, що основою для формування цієї концепції стала міжнародна практика, яка врешті-решт призвела до прийняття конвенційних норм щодо охорони видатних об’єктів культурної і природної спадщини людства. В дисертації зазначено, що укладення в 1972 р. під егідою ЮНЕСКО Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини та набуття нею чинності у 1975 р. є значною віхою в розвитку міжнародного права в цій сфері. Новаторське значення Конвенції полягає у тому, що вперше на конвенційному рівні у цій сфері міжнародних відносин взаємодіяли норми міжнародного права та внутрішнього права держав. До 1972 р. охорона культурних цінностей та збереження пам'яток природи традиційно відносились до різних сфер міжнародно-правового регулювання. Вперше в міжнародному праві однаковий правовий статус отримали шедеври культури та видатні пам'ятки природи.

Зроблено висновок, що до останнього часу під всесвітньою спадщиною розумілися лише нерухомі об’єкти культури та природи, включені у Список всесвітньої спадщини відповідно до визначених критеріїв. На сучасному етапі розвитку концепції всесвітньої спадщини в міжнародному праві відбувається поглиблення та розширення її предметної сфери регулювання. Таке розширене тлумачення концепції всесвітньої спадщини формується завдяки прийняттю нових конвенційних норм та декларацій, а саме: Конвенції ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини 2001 р., Загальній декларації про культурне різноманіття 2001 р., Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., Декларації принципів міжнародного культурного співробітництва 1966 р., Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури 1982 р. тощо.

Поняття всесвітньої спадщини можна розглядати в двох аспектах: de lege lata (комплекс діючих міжнародних норм) та de lege ferenda (створення майбутніх норм права). В останньому плані до всесвітньої спадщини можна віднести всі об’єкти, що мають історичне, культурне, наукове, художнє та інше значення для нинішнього та майбутніх поколінь людства.

У підрозділі 1.2. «Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини як особливого об’єкту концепції загальної спадщини людства» дисертант відмічає, що в період 50-х – 60-х рр. ХХ ст. в доктрині міжнародного права виникла концепція загальної спадщини людства, яка полягає в обґрунтуванні охорони та раціонального використання ресурсів та об’єктів (Місяць, Міжнародний район морського дна, відкрите море, Антарктика тощо), що мають велике значення для нинішнього та майбутніх поколінь людства. З точки зору міжнародного права концепція визначає використання об’єктів загальної спадщини на благо всього людства лише в мирних цілях, встановлює заборону поширення на них національної юрисдикції, забезпечує справедливе врахування інтересів всіх народів і кожного народу окремо у використанні ресурсів та збереження їх для майбутніх поколінь.

Ряд представників науки міжнародного права (А. Кісс, Г.О. Анцелевич, Б.М. Кліменко, О.А. Радзівілл та ін.) не без підстав вказують на безпосередній тісний взаємозв’язок, що існує між концепцією загальної спадщини та концепцією всесвітньої спадщини. Основною відмінністю концепції загальної спадщини від концепції всесвітньої спадщини є непоширення національного суверенітету на об’єкти загальної спадщини, в той час, коли об’єкти всесвітньої спадщини перебувають під винятковим суверенітетом держави, на території якої вони розташовані. Це природньо і позначається на особливому, відмінному від правового режиму об’єктів загальної спадщини правовому статусі об’єктів культури та природи, що мають видатне значення для всього людства. Тому концепцію всесвітньої спадщини, на думку дисертанта, можна вважати специфічним елементом концепції загальної спадщини людства.

У другому розділі «Природа та зміст всесвітньої культурної та природної спадщини в міжнародному праві» дана характеристика правового статусу культурної та природної спадщини відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., визначено принципи та критерії формування Списку всесвітньої культурної та природної спадщини, проведено аналіз правової природи періодичних доповідей держав-учасниць Конвенції в сфері охорони об’єктів всесвітньої та культурної спадщини, розглянуто питання імплементації міжнародно-правових норм охорони всесвітньої культурної та природної спадщини у внутрішнє право держав, у тому числі України.

В підрозділі 2.1. «Загальна характеристика правового статусу культурної та природної спадщини в Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р.» досліджено правовий режим об’єктів всесвітньої спадщини. Міжнародно-правові зобов’язання держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. поділяються на заходи національного та міжнародного характеру. Перші полягають у виявленні, охороні, популяризації й передачі майбутнім поколінням культурної та природної спадщини державою, на території якої знаходяться такі об’єкти. Основну відповідальність за збереження такої спадщини несе відповідна держава.

Основу функціонування міжнародно-правового механізму охорони всесвітньої спадщини становить конвенційний Комітет всесвітньої спадщини, який складається з представників 21 держави, що обираються іншим конвенційним органом Генеральною Асамблеєю (утворюється з усіх держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО 1972 р.) згідно з принципом «справедливого представництва різних районів і культур світу». Важливою ланкою в міжнародно-правовому механізмі охорони всесвітньої спадщини є Фонд охорони всесвітньої спадщини, який також є конвенційним органом, що створений для фінансової підтримки діяльності Комітету та надання міжнародної допомоги державам в охороні, популяризації зазначених об’єктів.

У підрозділі 2.2. «Принципи та критерії формування Списку всесвітньої культурної та природної спадщини» аналізується порядок формування Списку всесвітньої спадщини (Список ЮНЕСКО або Спадщина ЮНЕСКО), який складається, поновлюється й оприлюднюється Комітетом всесвітньої спадщини.

Ініціатива внесення тієї чи іншої культурної або природної цінності до Списку всесвітньої спадщини належить державам, на території яких вони знаходяться. Комітет всесвітньої спадщини вносить в остаточний Список всесвітньої спадщини лише ті об’єкти, які відповідають критеріям поняття «видатної універсальної цінності». Ці критерії визначені в Настановах, які регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, щодо належного законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів (остання редакція 2005 р.). Зазначені критерії періодично переглядаються Комітетом всесвітньої спадщини, що зумовлене змінами поглядів до визначення об’єктів всесвітньої спадщини.

На сьогодні до Списку включено 812 об’єктів, з яких 628 належать культурної спадщини, 160 – відносяться до природної спадщини, а 24 – до змішаних об’єктів. В ньому знаходяться всесвітньо відомі – Версальський палац і парк (Франція), Стоунхендж (Великобританія), Велика китайська стіна (КНР), озеро Байкал (Російська Федерація), Великий Бар’єрний риф (Австралія) та ін. Україна в Списку всесвітньої спадщини представлена лише об’єктами культурної спадщини, а саме до них відносяться – Собор святої Софії та Києво-Печерська Лавра (як один об’єкт), історичний центр м. Львова, чотири точки геодезичної Дуги Струве. Щодо природніх та змішаних об’єктів, то Україна поставила питання про включення до цього Списку біосферного заповідника “Асканія-Нова”, дендрологічного парку “Софіївка”, Канівського історичного і природного музею-заповідника з могилою Тараса Шевченка.

Підрозділ 2.3. «Правова природа періодичних доповідей держав-сторін Конвенції щодо охорони об’єктів всесвітньої та культурної спадщини» присвячений аналізу статті 29 Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., в якій встановлено зобов’язання держав-учасниць повідомляти Генеральну Конференцію ЮНЕСКО про законодавчі та регламентуючі положення та інші заходи, вжиті ними з метою виконання її положень. Обов’язок держав подання періодичних доповідей про виконання ними міжнародно-правових норм є важливою формою міжнародного контролю. Такі форми контролю, як відомо, використовуються ООН та іншими міжнародними організаціями, зокрема у таких сферах як захист прав людини та міжнародна безпека. Дисертант характеризує механізм та порядок подання таких доповідей.

В підрозділі 2.4. «Імплементація міжнародно-правових норм охорони всесвітньої культурної та природної спадщини в національне законодавство держав» зазначено, що результативність заходів щодо збереження всесвітньої спадщини в першу чергу залежить від досконалості існуючого механізму національної імплементації та визначення внутрішньо-правового статусу таких об’єктів. Станом на 31.03.2005 р. 180 (!) держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. надали згоду на її обов’язковість і тому вона є чи не єдиним міжнародно-правовим актом, сторонами якого виступає така значна кількість держав.

Україна як учасниця Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. з 1988 р. зобов’язалася забезпечити охорону об’єктів всесвітньої спадщини, розташованих на її території. Охоронні заходи базуються на нормах внутрішнього права, яке з загальних позицій регулює такі відносини, тобто спеціальні норми, що стосуються збереження визначених у Списку всесвітньої спадщини об’єктів, відсутні. Зокрема, Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який регулює правові, організаційні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини. Водночас Закон України «Про природно-заповідний фонд» 1992 р. поширюється на об’єкти природної спадщини, які потенційно можуть бути включені до Списку ЮНЕСКО.

В третьому розділі «Характеристика статусу нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві» розглядаються питання правового регулювання збереження нематеріальної культурної спадщини як об’єкту всесвітньої спадщини, розкривається поняття нематеріальної культурної спадщини та її складових, дається характеристика міжнародно-правового механізму охорони відповідно до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. і аналізуються правові та інституційні механізми держав щодо охорони нематеріальної культурної спадщини.

В підрозділі 3.1. «Міжнародно-правова охорона нематеріальної культурної спадщини як складової частини всесвітньої спадщини» зроблено висновок, що динамічний зв’язок та взаємозалежність між матеріальною та нематеріальною спадщиною є підставою для розгляду останньої в контексті концепції всесвітньої спадщини людства. Конвенція ЮНЕСКО 1972 р. та ряд інших міжнародних актів, що регулюють відносини стосовно охорони визначних матеріальних пам’яток архітектури, скульптури, живопису не поширюється на міжнародну охорону нематеріальної культурної спадщини внаслідок її особливої природи.

Рекомендація ЮНЕСКО про збереження фольклору 1989 р. тривалий час була єдиним міжнародним актом, що стосувався нематеріальної культурної спадщини, але який не став авторитетним для держав-членів ЮНЕСКО, оскільки мав суто рекомендаційний характер.

Саме з прийняттям Генеральною Конференцією ЮНЕСКО у 2003 р. Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини вперше в міжнародному праві було встановлено правовий порядок охорони нематеріальної культурної спадщини, у тому числі конвенційний механізм надання допомоги державам у цій сфері.

В підрозділі 3.2. «Визначення поняття, складових та правового механізму охорони нематеріальної культурної спадщини в Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини» йдеться про нормативне визначення нематеріальної культурної спадщини (традицій, звичаїв, обрядів святкування, знань, пов’язаних з природою та всесвітом, знань та навичок, пов’язаних з традиційними ремеслами тощо) та її зв'язок з правами людини, у тому числі правом на культурну спадщини. В дисертації розкривається механізм міжнародно-правової охорони нематеріальної культурної спадщини, що складається з наступних конвенційних органів: Генеральної Асамблеї держав-учасниць, Міжурядового комітету нематеріальної культурної спадщини (який формує Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини) з розгалуженою мережею консультативних та допоміжних органів та Фонду нематеріальної культурної спадщини. Аналогічний міжнародно-правовий механізм був створений Конвенцією ЮНЕСКО 1972 р. щодо матеріальних об’єктів.

Крім того, досліджуються норми Конвенції 2003 р., які передбачають обов’язок держав-сторін щодо надання періодичних доповідей до Комітету нематеріальної культурної спадщини про заходи, вжиті з метою виконання Конвенції. Форма доповіді та її періодичність встановлюються Комітетом. В свою чергу Комітет, аналізуючи доповіді держав та підсумовуючи власну діяльність зобов’язаний надавати Генеральній Асамблеї узагальнюючу доповідь, яка повинна доводитися до відома Генеральної Конференції ЮНЕСКО.

У підрозділі 3.3. «Національні правові та інституційні механізми у сфері охорони нематеріальної культурної спадщини» аналізуються правові та інші форми охорони нематеріальної культурної спадщини, що існують у внутрішньому праві України та інших держав. Підкреслено, що для України одним з головних завдань в цій сфері є необхідність ратифікації Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. з наступною імплементацією її норм у внутрішнє право країни.

У висновках автор формулює найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наводить теоретичні узагальнення і нове розв’язання наукового завдання, що висвітлюється у формулюванні положень, які стали результатом аналізу Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. та Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р.

Зокрема, з прийняттям Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. на міжнародному рівні було встановлено комплексний правовий порядок збереження та популяризації об’єктів культури та природи, які є унікальними та видатними не лише для народу країни, на території якої вони знаходяться, але й для людства в цілому. Вагоме значення цієї Конвенції полягає також у взаємодії міжнародно-правових (система колективної охорони) та внутрішньо-правових заходів, з метою підвищення їх ефективності та досягнення цілей міжнародного документу.

В результаті проведеного аналізу зроблено висновок, що в міжнародному праві під об’єктом всесвітньої спадщини слід розуміти об’єкт культури або природи, який з точки зору науки, культури або мистецтва володіє видатною універсальною цінністю для всього людства, включений до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини, і відносно якого держава взяла зобов’язання щодо охорони, популяризації та передачі майбутнім поколінням.

Список всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО та його внутрішня структура вимагають вдосконалення, а саме визначення більш чітких критеріїв класифікації об’єктів всесвітньої спадщини. Правовою основою для цього може слугувати, зокрема, стаття 1 та стаття 2 Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., в яких визначено види культурної та природної спадщини. Врахування досвіду правового регулювання сфери охорони культурних та природних об’єктів різних держав є важливим при поділі їх на окремі категорії, виходячи з того, що ці об’єкти традиційно перебували під виключною юрисдикцією держав.

Зважаючи на відсутність чіткої міжнародно-правової регламентації відповідальності суб'єктів за недотримання обов’язків взятих відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., доцільно визначити порядок притягнення до відповідальності держав, зокрема, встановити додаткові санкції за порушення державами своїх конвенційних зобов’язань та процедуру їх здійснення. В даний час згідно з Настановами, які регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, щодо належного законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів Комітет всесвітньої спадщини має право виключити об'єкт зі Списку всесвітньої спадщини, якщо держава, на території якої він розташований, ефективно не здійснює заходів щодо його охорони.

Особливо слід виділити в Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. передбачення механізму міжнародного контролю, а саме обов’язок держав подання періодичних доповідей про виконання ними міжнародно-правових норм. Періодична звітність сприяє розвиткові інституційних механізмів співробітництва між Комітетом всесвітньої спадщини та державами-учасницями Конвенції, і це дозволяє більш ефективно використовувати кошти та узгоджувати діяльність міжнародного співтовариства стосовно збереження спадщини, що має виняткову цінність для нинішнього та майбутнього покоління людства. Крім того, існування міжнародно-правового контролю шляхом подання періодичних доповідей позитивно впливає на дотримання державами-учасницями Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. міжнародно-правових зобов’язань.

Ухвалення Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. сприяє забезпеченню охорони нематеріальної культурної спадщини всіх народів, збільшенню поваги до нематеріальної культурної спадщини відповідних громад і окремих осіб та діяльності по її збереженню на місцевому, загальнонаціональному і міжнародному рівнях.

Для забезпечення необхідної охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в українському законодавстві слід розробити та прийняти спеціальний Закон «Про об’єкти культурної та природної спадщини України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО» та здійснити імплементацію норм Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. в національне законодавство України після її ратифікації.

Належне забезпечення міжнародної та національної правової охорони всесвітньої культурної і природної спадщини та нематеріальної культурної спадщини має створити необхідні умови збереження тих цінностей, якими людство пишається сьогодні, і які є могутнім засобом зближення різних народів та культур, що є духовною основою для розвитку людської цивілізації.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

  1. Мельничук О.І. Всесвітня культурна і природна спадщина в контексті концепції загальної спадщини // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – № 3-4 (7-8). – С. 309-315.

  2. Мельничук О.І. Всесвітня культурна та природна спадщина як складова концепції загальної спадщини людства // Право України. – 2003. – № 12. – С.93-97.

  3. Мельничук О.І. Міжнародно-правовий аспект щодо охорони нематеріальної культурної спадщини // Держава і право: Збірник наукових праць. – 2003. – Спецвипуск. – С. 169-172.

  4. Мельничук О.І. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Формування в міжнародному праві // Пам’ятки України: історія та культура. – 2003. – № 3. – С. 12-17.

  5. Мельничук О.І. Міжнародна конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., 1998. – Т.6. – С. 648.

  6. Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини» // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 1. – С. 144-153.

  7. Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини» // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 2. – С. 140-147.

  8. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. // Пам’ятки України: історія та культура. – 2003. – № 3. – С. 64-70 (власний переклад Конвенції).

  9. Мельничук О.І. Загальна спадщина людства в міжнародному праві // Молодь у юридичній науці: Збірник тез доповідей Перших всеукраїнських осінніх юридичних читань студентів та аспірантів (м. Хмельницький, 10-11 листопада 2002 р.). – Хмельницький, 2002. – С. 309-312.

  10. Мельничук О.І. Міжнародно-правовий механізм охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини // Молодь у юридичній науці: Збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.). – Хмельницький, 2003. – С. 355-357.

  11. Мельничук О.І. Сутність та перспективи розвитку концепції всесвітньої спадщини людства (міжнародно-правовий аспект) // Юридичні читання молодих вчених: Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р.). – К., 2004. – Ч. 2. – С. 233-236.

  12. Мельничук О.І. Охорона нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві // Молодь у юридичній науці. Збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004 р.). – Хмельницький, 2004. – С. 80-82.

  13. Melnichuk O. International Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict // International Humanitarian Law: An Ongoing Challenge or History? Round Table Materials (Kyiv, 2-4 December, 2004). – Kyiv, 2004. – P. 70-73.

Мельничук О.І. Статус всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2006.

У дисертації досліджується правова природа концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства, її формування та тенденції розвитку у міжнародному праві. В роботі розкривається співвідношення концепції загальної спадщини людства та вищезазначеної концепції всесвітньої культурної та природної спадщини. Дається аналіз міжнародно-правовим відносинам держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. та конвенційних органів, зокрема, Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини, Фонду охорони всесвітньої спадщини з приводу захисту, використання, популяризації об’єктів культури та природи, внесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Досліджуються також міжнародно-правові відносини, що виникають в зв’язку з укладенням Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., присвяченій збереженню та популяризації об’єктів, що становлять нематеріальну культурну спадщину (пісні, легенди, вірування, обряди, традиції, ремесла тощо).

Ключові слова: Всесвітня культурна та природна спадщина людства, Загальна спадщина людства, Комітет всесвітньої спадщини, Фонд всесвітньої спадщини, Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, нематеріальна культурна спадщина, Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини, національна культурна спадщина України.

Мельничук Е.И. Статус всемирного культурного и природного наследия человечества в международном праве. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. – Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. – Киев, 2006.

В диссертации исследуется правовая природа концепции всемирного культурного и природного наследия человечества, ее формирование и тенденции развития в международном праве. В работе раскрывается соотношение концепции всеобщего наследия человечества и концепции всемирного культурного и природного наследия. Дается анализ международно-правовым отношениям между государствами-учасницами Конвенции об охране всемирного культурного и природного наследия 1972 г. и конвенционными органами – Межправительственным комитетом по охране всемирного культурного и природного наследия, Фондом охраны всемирного культурного и природного наследия относительно защиты, изучения и популяризации объектов культуры и природы, занесенных в Список всемирного наследия ЮНЕСКО. Определяется порядок формирования Фонда всемирного культурного и природного наследия и использования его средств. В работе дается характеристика процедуры включения культурных и природных ценностей в Список ЮНЕСКО, раскрываются принципы и критерии отбора таких объектов. Определяется правовая природа периодических докладов государств-сторон Конвенции 1972 г. относительно охраны, популяризации и передачи будущим поколениям всемирного культурного и природного наследия. На основе анализа имплементации международно-правовых норм в сфере охраны объектов всемирного наследия в национальное законодательство государств даются практические рекомендации относительно национально-правовой защиты таких объектов в законодательстве Украины.

Исследуются также международно-правовые отношения, возникающие в связи с принятием Конвенции ЮНЕСКО об охране нематериального культурного наследия 2003 г., посвященной сохранению и популяризации объектов, составляющих нематериальное культурное наследие (песни, легенды, верования, обряды, традиции, ремесла, мифы и т.д.). Раскрывается сущность международно-правового механизма охраны нематериального культурного наследия. Дается анализ национально-правовых институций и мероприятий в Украине и других государствах мира, которые обеспечивают охрану, возрождение и популяризацию такого вида наследия.

Ключевые слова: всемирное культурное и природное наследие, всеобщее наследие человечества, Комитет всемирного наследия, Фонд всемирного наследия, Список всемирного наследия ЮНЕСКО, нематериальное культурное наследие, Репрезентативный список нематериального культурного наследия, национальное культурное наследие Украины.

Melnichuk O. The Status of World Cultural and Natural Heritage in International Law. – Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of Sciences (Law), specialty 12.00.11 – international law. – Koretsky Institute of State and Law of the National Ukrainian Academy and Sciences. – Kyiv, 2006.

The thesis is devoted to legal issues pertaining to World Cultural and Natural Heritage Conception, history of its formation and tendency of its development within the frameworks of the International Law. This work reveals the correlation of such concepts as Common Heritage of Mankind and concept of World Cultural and Natural Heritage. Provided is the analysis of international legal relations between the Parties to Convention Regarding the Protection of the World Cultural and Natural Heritage of 1972, Intergovernmental Committee for the Protection of the World Cultural and Natural Heritage and Fund for the Protection of the World Cultural and Natural Heritage regarding protection, conservation, presentation, and transmission to future generations of cultural and natural objects included in the World Heritage List.  Studied were also international legal relations on the adoption of The Convention for the Safeguarding of the Intangible Cultural Heritage (2003) devoted to safeguarding and popularization of intangible cultural objects (songs, myths, faith, traditions, trades and so on).

Key words: World Cultural and Natural Heritage, Common Heritage of Mankind, the World Heritage Сommittee, the World Heritage Fund, the World Heritage List of UNESCO, Intangible Cultural Heritage, The Representative List of Intangible Cultural Heritage, National Сultural Heritage of Ukraine.

Підписано до друку 15.02.2006 р. Зам. № 8/02-2006.

Обсяг 0,9 друк. арк. Формат 60 х 84/16. Наклад – 100 прим.

Видавничий центр Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України: Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

    Документ
    Президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, Заслужений юрист України Ківалов С.
  2. Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

    Документ
    Президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, Заслужений юрист України Ківалов С.
  3. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.
  4. Педагогічна бібліографія (3)

    Документ
    У45 Українська педагогічна бібліографія. 2004 рік: Покажчик літератури / Уклад. Н. І. Тарасова, Г.І.Шаленко.– К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. – Вип.
  5. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24

Другие похожие документы..