Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Навчально-методичний посібник'
Навчально-методичний посібник затверджений на навчально-методичному засіданні кафедри патофізіології (протокол № 1 від 30.08.11р), а також на засідан...полностью>>
'Книга'
Эта книга состоит из пяти текстов, жанр которых определить трудно. К трем изданным им ранее "Главам из книги жизни" (Carte Blanche, 1990) Ма...полностью>>
'Документ'
В рамках реализации проекта предполагается строительство нового цеха по производству азотной кислоты и раствора аммиачной селитры, и реконструкция (ра...полностью>>
'Документ'
Вы уже поняли, какое это огромное множество - основные понятия и закономерности маркетинга. А для маркетолога-специалиста это только начало каждоднев...полностью>>

"органи позасудового переслідування як інструмент незаконних політичних репресій в україні"

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Дмитро Вєдєнєєв

"ОРГАНИ ПОЗАСУДОВОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ НЕЗАКОННИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ В УКРАЇНІ"

Форми квазіправосуддя (як і незаконні масові політичні репресії) не є вітчизняним “винаходом”. До речі, на термін ”ворог народу” натрапляємо ще у промовах Цицерона, а за доби Французької буржуазної революції він набуває ”легітимності” й нечуваного поширення стосовно політичних противників. Саме тоді, наприкінці XVIII –  початку XIX ст., революційний терор та Наполеонівські війни забрали життя кожного шостого француза.

Як бачимо, поява та діяльність позасудових органів набуває неодмінного поширення за умов докорінного зламу існуючої суспільно-економічної системи, загострення боротьби всередині суспільства. Це і продукт специфічного морально-психологічного стану самої людності, яка стає і жертвою, і катом для самої себе (згадаймо безславну долю організаторів та виконавців Великого терору 1930-х років – функціонерів ОДПУ–НКВС).

Було б не правильним не відрізняти державний терор доби Громадянської війни та закріплення панівних позицій більшовицького режиму  від  масових політичних репресій 1930-х рр. (з їх апофеозом у 1937–1938 рр.). Як зазначає сучасний російський історик М.Горінов, із 1930-х рр. у СРСР відбувається ”болісна, страдницька трансформація більшовизму в щось інше… В галузі національно-державного будівництва реабілітується сама ідея державності… По всіх лініях відбувається… процес реставрації, відродження тканин російського імперського соціуму ” [i]. У той період масові репресії виступили знаряддям забезпечення форсованої модернізації країни, у процесі якої не було місця гуманізму у ставленні до окремої людини, химерними виглядали права людини, гарантовані ”сталінською Конституцією”.

Позасудові органи в широкому розумінні – державні несудові органи, наділені правом виносити вирокив кримінальних справах і застосовувати репресії (висилання; ув'язнення – до установ виконання покарань; страта тощо).

Найбільш міцно в афектованій історичній пам’яті закарбувався термін ”трійка”. Під ”трійками” узагальнено розуміють сукупність позасудових органів у СРСР (колегії ОДПУ, особливі наради, особливі комісії, ”двійки” тощо). 

Першу власне ”трійку” організовано у складі керівників ВНК під головуванням Ф. Дзержинського та його заступників для позасудового розгляду справ про бандитизм. Незабаром вони з'явилися і в інших радянських республіках. У ГДА СБ України збереглися справи колегій Київської губернської НК, в яких міститься буквально по 2–3 аркуші ”матеріалів слідства”, і вирок цього позасудового органу – ”розстріляти упродовж 24 годин”.

В УСРР до складу ”трійок” входили представники місцевого осередку КП(б)У, місцевого органу ВУНК і командири частин Червоної армії. Діяльність ”трійок” регламентувалася інструкцією, затвердженою у квітні 1921 р. Постійною нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. З упровадженням непу та зменшенням збройного опору радянській владі згідно з рішенням РНК УСРР від 3 квітня 1923 р. діяльність  ”трійок” припинилася.

Однак за умов посилення репресивної діяльності каральних органів, відповідно до циркулярів ОДПУ від 29 жовтня 1929 р. і 8 квітня 1931 р., для попереднього розгляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОДПУ або Особливої наради при ОДПУ, були утворені ”трійки” у центральному апараті ОДПУ. Протягом 1930–1934 рр. діяла судова ”трійка”     при колегії ДПУ УСРР. Вона мала право застосовувати адміністративну висилку та ув'язнення у виправно-трудових таборах.

Характерно, що розширення компетенції ”трійок” припало на роки колективізації та опору селянства насильницькому зламу його традиційного способу життя. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 р. та директиви ДПУ УСРР від 22 травня 1933 р. ці органи отримували право виносити вироки про вищу міру покарання у справах про розкрадання державної та суспільної власності, про повстанство та контрреволюцію, збройний бандитизм, про канібалізм (тобто явища – прямі наслідки примусової колективізації та  голодомору).

З початком суцільної колективізаціїдля ліквідації «куркульства» як класу і розгляду справ т.зв. контрреволюційного куркульського активу відповідно до постанови Президії ЦВК СРСР від 3 лютого 1930 р. і наказу ОДПУ від 2 лютого 1930 р., у повноважних представництвах ОДПУ утворено  ”трійку” з працівників ОДПУ, місцевих партійних і прокурорських органів. Для безпосереднього проведення розкуркулення та масової депортації селянства було організовано також оперативні ”трійки”. В УСРР їх діяльність регламентував наказ ДПУ УСРР від 7 лютого 1930 р.

Після ліквідації ОДПУ і ДПУ УСРР згідно з наказом НКВС СРСР від 27 травня 1935 р. ”трійки” з правами Особливої наради при НКВС СРСР організували при Управліннях НКВС суб’єктів федерації та областей. До їх складу входили начальник Управління НКВС або його заступник, начальник управління міліції та начальник відділу УНКВС, який порушив справу. В засіданнях брав участь представник прокурорського нагляду.

Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 р. склад ”трійок”      змінився. Вони утворювалися під головуванням наркомів внутрішніх справ республік, начальників крайових та обласних УНКВС за участю відповідно перших секретарів ЦК компартій союзних республік, крайових і обласних комітетів ВКП(б) та прокурорів відповідних рівнів. Права цих позасудових органів щодо розгляду справ і застосування позасудових репресій були знач­но розширені. Вони могли виносити вироки про застосування вищої міри покарання або ув'язнення до виправно-трудових таборів на строк від 8 до 10 років.

З мотивів усунення порушень процесуального законодавства та належної організації слідчої роботи органів НКВС відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ”Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” від 17 листопада 1938 р. та наказу НКВС СРСР від 26 листопада 1938 р. ”трійки” ліквідовано.

Остаточно позасудові органи у вигляді Особливої наради при МВС СРСР ліквідовано Указом Президії ВР СРСР від 1 вересня 1953 р. ”з метою зміцнення соціалістичної законності та підвищення ролі радянського правосуддя” [ii].

Формування у СРСР підвалин тоталітарного режиму, який остаточно запанував до початку 1930-х рр., розгортання масових незаконних репресій та перетворення органів державної безпеки на основне їх знаряддя не могло не позначитися на характері юридичних підвалин діяльності правоохоронних органів. Показовим тут є праці юриста і майбутнього Генерального прокурора СРСР А.Вишинського, який по суті став “живим класиком” юриспруденції сталінської доби.

Ще в 1927 р. він на вульгарно-соціологічний кшталт трактував принцип класовості у судочинстві: вирішальним при оцінці обставин кримінальної справи є “почуття класової правди, класове почуття, яке повинне допомагати розібратися там, де формальна логіка приводить до одного, а класове почуття підказує … інше рішення”. Псевдонаукові конструкції А.Вишинського спрямовувалися на пряме обґрунтування тези Й.Сталіна про “загострення класової боротьби у міру наближення до побудови соціалізму”.

Відомо, що теза А.Вишинського про те, що в розслідуванні “контрреволюційних злочинів” свідчення обвинувачених “неминуче набувають характеру і значення повних доказів, найважливіших вирішальних доказів” стимулювало ескалацію домагань слідчих методами фізичного й морально-психологічного примусу за будь-яку ціну добитися визнання провини жертвою свавілля. У доповіді Й.Сталіна на лютнево-березневому 1937 р. Пленумі ЦК ВКП(б), його телеграмах було дано прямий дозвіл на застосування тортур проти підслідних.

Саме “теоретик” права А.Вишинський як Прокурор СРСР видав 23 січня 1935 р. директиву, де пропонувалося “справи, в яких відсутні достатні документальні дані для розгляду в судах, направляти для розгляду Особливої наради НКВС СРСР”. Це була свідома вказівка до засудження безневинних! Такі ж вимоги містилися і в його директивах 1937 р. Як наслідок, тільки в Україні в 1937–1938 рр. особливими нарадами, “трійками” НКВС було розглянуто 111526 справ, рішеннями НКВС та Прокурора СРСР – 60229 і лише 5130 справ –  “нормальними” судовими органами [iii].

Політизація кримінального процесу і його відверта спрямованість на обґрунтування легітимності антинародних заходів тоталітарного режиму, злиття розшуку, дізнання і слідства в практиці органів держбезпеки, поширення позасудового переслідування зумовили занепад наукових розробок у галузі правових основ та теорії ОРД. Можна лише погодитися з висновком знаних російських фахівців із проблем правового регулювання ОРД, що 1928–1953 рр. стали періодом панування реакції у розробці правових підвалин ОРД [iv]. Лише з середини 1950-х рр., зі створенням кафедри ОРД у  Вищій школі МВС СРСР та появою відповідних досліджень розпочинається творення наукових засад ОРД радянських правоохоронних органів [v].

Унікальні архівні матеріали СБ України (насамперед – цілком таємні на той час узагальнені довідки та статистичні зведення, підписані у 1964 р. головою КДБ УРСР В.Нікітченком) дають змогу наочно уявити страшний механізм дії позасудових органів [vi]. Візьмемо для прикладу апофеоз Великого терору 1937–1938 рр. І тут головним знаряддям репресій виступали зловісні ”трійки” (із серпня 1937 р. до листопада 1938 р.). Тоді до їх складу входили начальник УНКВС, секретар обласного комітету КП(б)У та обласний прокурор, що автоматично втягнуло у вир беззаконня правлячу партію та органи нагляду за дотриманням законності.

У  цей період в Україні засуджено 197617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122237 громадян. Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75670 засуджених (із них до вищої міри покарання, ВМП – 29268 чоловік, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР – 38266 (32191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР – 5891 (1826). Інакше кажучи, майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання).

Виразною була соціально-політична спрямованість репресій на ті категорії громадян, котрі розглядалися перешкодою для Великого перелому. Так, з 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. в Україні  піддали арештам  253051 громадянина. Серед них: ”колишніх куркулів” – 93395; колишніх поміщиків, дворян, торговців (”колишніх людей” за тодішньою бузувірською термінологією) – 109380; священнослужителів – 6556.

У практику репресалій міцно увійшов принцип фабрикації звинувачень з політичними елементами – вигаданими категоріями членів контрреволюційних організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти й ін.), фашистських, церковних, сектантських організацій тощо. Фабрикувалися справи на сотні неіснуючих ”повстанських організацій” (виходило, що у 1936–1938 рр. в Україні партизанило проти влади понад 115 тис. осіб!), окремо вирізнялися ”українські націоналісти” та ”сіоністи”.

Ударів завдавалося і за національної ознакою, у хід ішли фальшиві звинувачення у шпигунстві. Чи можна собі уявити, що в 1937–1938 рр. в Україні шпигувало на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян! Лише химерна свідомість виконавців антилюдських наказів могла породити 1053 японського та 366 іранських шпигунів (були ще і румунські, латвійські тощо). Таким чином (поряд із довоєнними депортаціями), у ході підготовки до реалізації наступальних геополітичних планів у Європі  Й.Сталіним проводилася своєрідна етнічна чистка майбутнього тилу стратегічних операцій.

Звертає на себе увагу співвідношення серед репресованих кримінальних та ”політичних” злочинців. Наприклад, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 – 1937 р. в УРСР репресували 111675 осіб, з яких кримінальних елементів – лише 12780 чоловік.

За національним складом постраждалі від беззаконня розподілялися таким чином: українців було – 53%; поляків – 19%; німців – 10, 2%; росіян – 7,7 %; євреїв – 2,6%; греків – 2,3% (решта етнічних груп – менш 1%) [vii].

При цьому слід мати на увазі, що в період, який розглядається, ніякого організованого опору режимові не існувало. Фактично, позасудовий молох мстився людям за належність у минулому до соціальних груп, які не вписувалися у нову запрограмовану структуру радянського суспільства, або були учасниками альтернативних Комуністичній партії політичних сил (у тому числі – українських національно-демократичних партій 1917–1920 рр.), учасникам розбудови національної державності, ієрархам релігійних конфесій тощо.

Крім того, функції позасудових переслідувань забезпечували гарантію від будь-якого організованого протесту шляхом масового тероризування, залякування населення, а також забезпечували величезну армію робочої сили, яку можна було позаекономічно експлуатувати в інтересах форсованої індустріалізації та мілітаризації країни. Загалом у 1937–1938 рр. до страти засуджено до 682 тис. радянських громадян й позбавлено волі 3,8 млн. Населення ГУЛАГу та спецпоселень до 1941 р. становило  1, 92 млн. чоловік (при тодішньому  населенні 195 млн.), з яких 28% становили засуджені за ”контрреволюційні злочини”.

Промовистим є механізм проведення ”операцій” з репресування певних категорій громадян. Виходячи з рішень вузького кола вищого партійно-політичного керівництва СРСР, НКВС СРСР видавав цілком таємні накази про проведення операції проти певних категорій громадян. Телеграми М.Єжова керівникам НКВС УРСР визначали квоти  ”по першій категорії” (ВМП) та ”по другій категорії” (позбавлення волі, як правило, не менше ніж на 10 років). У ході операції керівники НКВС УРСР неодноразово зверталися по збільшення цих квот. Так, при проведенні операції за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. № 00447 проти ”куркулів та інших антирадянських елементів” надана М.Єжовим спочатку квота на ВМП у 8000 осіб через прохання місцевих чекістів розрослася до 26150 душ!

Найбільш поширеними ставали звинувачення за ст. 54 Кримінального кодексу Української РСР від 1927 р. (Особлива частина) із розділу ”Контрреволюційні злочини”. Стаття мала 14 пунктів.

 Судячи із протоколів, засідання ”трійок мали характерні ”процесуальні” ознаки – відсутність розслідування та висунення звинувачення, звинувачених не допитували по суті справи, не  було змагальності сторін, вироки не оскаржувалися. Поширеною практикою стало засудження списками –– у термін, що тривав лічені хвилини, смертні вироки нерідко виконувалися невідкладно тощо.

Процес десталінізації у СРСР призвів до розгортання реабілітації жертв незаконних репресій. У 1953 р. Верховному Суду СРСР надається право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх позасудових органів. В Українській РСР у 1956–1959 рр. за цією категорією справ було реабілітовано близько 250 тис. громадян. Однак надалі процес реабілітації фактично було припинено – перевірки проводилися тільки за  заявами репресованих або їх близьких. Тому за наступні 28 років було переглянуто лише 85 тис. справ і реабілітовано 60 тис. осіб.

Процеси демократизації життя радянського суспільства за доби “перебудови” закономірно викликали цілеспрямовану реабілітаційну роботу – з 1989 р., за два роки реабілітовано 180 тис. громадян і завершено перегляд архівних кримінальних справ, рішення за якими ухвалювали позасудові органи[viii].

Незадовго до здобуття Україною незалежності, 17 квітня 1991 р. прийнято Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, який (із доповненнями) і донині становить основу діяльності Української держави з відновлення справедливості стосовно безневинно постраждалих.

Звернемо увагу на те, що цей закон насамперед визначив: реабілітації підлягають особи, які з політичних мотивів необґрунтовано засуджені судами або позасудовими органами (або в будь-якому позасудовому порядку) на території України в період з 1917 і до моменту набуття цим Законом чинності. Реабілітовано і громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна з політичних, соціальних, релігійних, національних та інших мотивів під приводом ”боротьби з куркульством”, за так зване ”пособництво бандитам” тощо. Відновлено і чесне ім’я тих, хто постраждав за переконання, у процесі порушення державою права на свободу сумління.

Не підлягають реабілітації особи, які обґрунтовано притягнуті до відповідальності за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти, злочини проти людства і людяності, каральні акції проти мирного населення, вбивства, мордування громадян, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої та інші форми насильства. Не підпали під реабілітацію і особи, засуджені за злочини, пов’язані із застосуванням репресій. Тим самим підкреслювався один із провідних принципів функціонування правової держави – принцип індивідуальної відповідальності особи за свої дії.

Що ж до неможливості відновлення беззаконня позасудових органів, то в Україні, згідно з чинною Конституцією, правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124). Такі ж положення закріплено і в Законі України “Про судоустрій”.

 

[i] История России. ХХ век. – М., 1996. – С.393–394.

[ii] О внесудебных органах. Разьяснение Прокуратуры и КГБ СССР // «Известия КПСС» – 1989. – № 10; Усенко І. Б. Україна в роки НЕПу: доля курсу на революційну законність. – X., 1995; Кудрявцев В., Трусов А. Политическая юстиция в СССР. – М., 2000; Окіпнюк В. Т. Державне політичне управління УСРР: історико.-юридичний аналіз. – К., 2001; Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929–1941). – К., 2001; Лубянка: ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1960. – М., 1997.

[iii] Шумило М.Є. Про механізм свавілля і беззаконня в роки сталінських репресій  // Науковий вісник НА СБ України. – 1996. – № 2. – С.104–106.

[iv] Оперативно-розыскная деятельность: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2001. – С. 26.

[v] Погорецький М.А.Проблеми використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі. – К.: Вид-во НА СБ України, 2004. – С.41.

[vi]Галузевий державний архів СБ України. – Ф. 42. – Спр. 312.

[vii] Нікольський В.Статистика політичних репресій 1937 р. в Українській РСР // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – № 2-4. – С. 105.

[viii]Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика. Офіційне видання. – К.: Юрінком, 1997. – С.14



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Політологія / Кремень

    Документ
    Політика є особлива сфера життєдіяльності людини. І так як не всі люди сіють хліб, виготовляють машини або співають на сцені, не всі займаються і політикою.
  2. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  3. Української держави (1)

    Книга
    Рецензенти: д-р юрид. наук, проф. М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст. наук, проф. О.В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України); д-р юрид.
  4. В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора (1)

    Документ
    Перший том підручника з історії держави і права України був присвячений її державно-правовому розвитку, що розпочався з ви­никнення перших державних утворень на території України у сиву давнину і до лютого 1917 р.
  5. Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009.

Другие похожие документы..