Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Лекции'
«Актуальные проблемы преподавания комплексного учебного курса «Основы религиозных культур и светской этики» - под таким названием с 14 марта по 4 апр...полностью>>
'Документ'
Национальная русская черта с давних пор - даже не со времен Карамзина с его «Воруют-с», а еще раньше, с эпохи кормлений - это всеобщее воровство, кор...полностью>>
'Документ'
Формы адвокатских объединений - это основа организации деятельности адвокатов. В адвокатских образованиях непосредственно осуществляется адвокатская ...полностью>>
'Документ'
Первоначально службы телефонной помощи организовывались как центры по предупреждению суицидов. Впервые объявили свои служебные телефонные номера для ...полностью>>

Черкашина-губаренко му­ЗИ­ка І те­атр на пе­РЕ­хре­С­ті епох му­ЗЫ­ка и те­атр на пе­РЕ­крё­С­Т­ке вре­мён (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

М. Р. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

МУ­ЗИ­КА І ТЕ­АТР
НА ПЕ­РЕ­ХРЕ­С­ТІ ЕПОХ

МУ­ЗЫ­КА И ТЕ­АТР
НА ПЕ­РЕ­КРЁ­С­Т­КЕ ВРЕ­МЁН

ТОМ 1

Ки­їв, 2002

ББК 85.313(4УКР)

Ч48

Че­р­ка­ши­на-­Гу­ба­ре­н­ко М. Р. Му­зи­ка і те­атр на пе­ре­хре­с­ті епох: Збі­р­ник ста­тей: У 2 т. – Т. 1. – Ки­їв, 2002. – 184 с.

Збі­р­ник на­у­ко­вих та кри­ти­ко-­пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них праць до­к­то­ра ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­со­ра, чле­на-­ко­ре­с­по­н­де­н­та Ака­де­мії ми­с­тецтв Укра­ї­ни Ма­ри­ни Ро­ма­ні­в­ни Че­р­ка­ши­ної-­Гу­ба­ре­н­ко при­свя­че­но 40 річчю її на­у­ко­во-­тво­р­чої ді­я­ль­но­с­ті. М. Р. Черкашина-Губаренко у 1962 році за­кін­чи­ла Ха­р­ків­сь­ку дер­жа­в­ну кон­се­р­ва­то­рію, у якій по­ча­ла­ся її пе­да­го­гі­ч­на та тво­р­ча пра­ця. З 1985 року жи­ве і пра­цює у Ки­є­ві, за­ві­дує ка­фе­д­рою іс­то­рії за­ру­бі­ж­ної му­зи­ки На­ці­о­на­ль­ної му­зи­ч­ної ака­де­мії Укра­ї­ни ім. П. І. Чайковського. У збі­р­ці дру­ку­ють­ся її на­у­ко­ві роз­ві­д­ки, стат­ті, на­ри­си, ре­це­н­зії, ство­ре­ні про­тя­гом 1990 х років, а та­кож остан­нім ча­сом. У них ви­сві­т­лю­єть­ся ши­ро­ке ко­ло пи­тань му­зи­ч­но­го та те­а­т­ра­ль­но­го ми­с­те­ц­т­ва, йдеть­ся про кон­це­р­т­не жит­тя, про фе­с­ти­ва­лі, сим­по­зі­у­ми, опе­р­ні та ба­ле­т­ні пре­м’є­ри, про ін­ші куль­ту­р­ні по­дії, які від­бу­ва­ли­ся у цей пе­рі­од в Укра­ї­ні та за її ме­жа­ми. У пе­ре­ва­ж­ній бі­ль­шо­с­ті стат­ті бу­ло на­дру­ко­ва­но у на­у­ко­вих збі­р­ках, ча­со­пи­сах, у ти­ж­не­ви­ку «Дзе­р­ка­ло ти­ж­ня», є і та­кі, що пу­б­лі­ку­ють­ся впе­р­ше.

Збі­р­ку роз­ра­хо­ва­но на всіх, хто ці­ка­вить­ся су­час­ним ху­до­ж­нім жит­тям, те­о­рі­єю та іс­то­рі­єю ми­с­те­ц­т­ва.

Ав­тор про­е­к­ту:

ка­н­ди­дат пе­да­го­гі­ч­них на­ук, до­цент

О.­В­.­Ми­хай­ли­че­н­ко

Ре­це­н­зе­н­ти:
до­к­тор ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­сор
А.­П­.­Ла­ще­н­ко
до­к­тор ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­сор
С.В.Ти­ш­ко

Ре­да­к­тор:
ка­н­ди­дат ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, до­цент
Л.А­.­Г­на­тюк

Пу­б­лі­ку­єть­ся за рі­шен­ням уче­ної ра­ди
На­ці­о­на­ль­ної му­зи­ч­ної ака­де­мії Укра­ї­ни ім. П. І. Чайковського.

ISBN

© М. Р. Черкашина-Губаренко, 2002

Сві­т­лій па­м’я­ті мо­го чо­ло­ві­ка
на­род­но­го ар­ти­с­та Укра­ї­ни,
ком­по­зи­то­ра Ві­та­лія Гу­ба­ре­н­ка

Марина Черкашина та Віталій Губаренко. 80-ті роки

Марина Черкашина. 60-ті роки

­СТОРІН­КИ БІОГ­РАФІЇ­

З­А ЛАШТ­У­НКАМИ БО­Г­ИНІ КЛІ­О

Му­за іс­то­рії Кліо лю­бить вла­ш­то­ву­ва­ти на­ роз­ва­гу на­тов­пу­ ве­се­ло-­кри­ва­ві ка­р­на­ва­ль­ні ви­до­ви­ща.­ Ко­ли не­ ви­ста­чає­ хлі­ба,­ та­кі те­а­т­ра­ль­ні дій­с­т­ва­ ста­ють­ осо­б­ли­во гу­ч­ни­ми. Спе­ре­ча­ють­ся Фо­р­ту­на ­і До­б­ро­чин­ність.­ Пи­ха­та­ Кри­в­да зну­ща­єть­ся над убо­гою же­б­ра­ч­кою Пра­в­до­ю. По­ка­зо­ві су­до­ві про­це­си очо­лює слі­па Фе­мі­да.

Ми­т­ці за да­в­нім зви­ча­єм по­ста­в­ля­ють­ сю­же­ти. Це­н­зо­ри їх­ ви­пра­в­ля­ють. Ви­со­кі­ чи­ни ви­сту­па­ють в оре­о­лі ме­це­на­тів ма­со­вих ви­до­вищ.­ Кри­ти­ки по­во­дять­ся­ за­ле­ж­но­ від­ вла­с­но­го сум­лін­ня:­ стро­чать на­кле­пи­, при­кри­ва­ють­ іс­ти­ну езо­по­вою­ мо­вою, по­ді­ля­ють до­лю сво­їх­ ге­ро­їв­ як в’я­з­ні­ тю­ре­м­них ка­мер. Ко­ли ж пу­б­лі­ка ки­дає те­атр, за­кли­ка­на до но­вих роз­ваг,­ у­ спо­ро­ж­ні­лих при­мі­щен­нях з’яв­ля­ють­ся­ по­оди­но­кі фа­на­ти-­до­с­лі­д­ни­ки. Во­ни ві­рять у не­зни­щен­ність пра­в­ди, і то­му­ шу­ка­ють­ її слі­ди у ви­ц­ві­лих де­ко­ра­ці­ях­ і ста­рих ко­с­тю­мах­, ­у­ за­ли­ш­ках зі­псо­ва­но­го ре­к­ві­зи­ту­ ­та роз­ки­да­них сто­рі­н­ках кимсь пе­ре­пи­са­них ро­лей.­ Блу­ка­ють­ ме­р­т­ви­ми по­ля­ми ко­ли­ш­ніх­ битв­ ц­і шу­ка­чі пе­р­лин, чия пра­ця бій­ців не­ви­ди­мо­го фро­н­ту­ за­ли­ша­єть­ся­ по­за ста­ран­но­ від­ре­да­го­ва­ни­ми те­к­с­та­ми­ го­то­вих­ ви­дань.

Центра­ль­ним сю­же­том укра­ї­н­сь­ко­го­ те­а­т­ру XX століття Кліо­ об­ра­ла іс­то­рію жит­тя­, тво­р­чо­с­ті, му­че­ни­ць­кої сме­р­ті і по­сме­р­т­ної сла­ви ве­ле­т­ня на­ці­о­на­ль­ної­ куль­ту­ри Ле­ся Ку­р­ба­са. По­дії йо­го зе­м­но­го­ бут­тя пе­ре­тво­ри­ли­ся у сприй­нят­ті на­ща­д­ків ­на тра­гі­ч­но ве­ли­ч­ні­ Па­с­сі­о­ни за­ Ку­р­ба­сом. Пе­р­шим­ лі­то­пи­с­цем,­ що звів­ під од­ні­єю об­кла­ди­н­кою все­,­ що­ на ті ча­си­ мо­ж­на бу­ло об­на­ро­ду­ва­ти, став учень Ку­р­ба­са, ре­жи­сер і до­слі­д­ник Ва­силь­ Сте­па­но­вич Ва­си­ль­ко. У 1969 році­ ви­йшов дру­ком збі­р­ник за­ йо­го ре­да­к­ці­єю «Лесь­ Ку­р­бас.­ Спо­га­ди су­час­ни­ків». На­ ме­жі двох­ епох­, «ві­д­ли­ги» ­і «за­с­то­ю»,­ з­а офі­цій­но­ до­зво­ле­ним­ те­к­с­том збі­р­ни­ка кри­ла­ся при­хо­ва­на ча­с­ти­на –­ са­ма іс­то­рія йо­го ви­ни­к­нен­ня.­ Цю пра­в­ду то­ді до­во­ди­ло­ся­ хо­ва­ти­ се­ред при­ва­т­них па­пе­рів,­ ­що бі­ль­ше­, ніж­ на­дру­ко­ва­на кни­га, сві­д­чи­ли про по­дви­ж­ни­ц­т­во­ уч­ня.

Уже­ пі­с­ля­ сме­р­ті­ В. С. Василька йо­го дру­жи­на на­ді­сла­ла ста­ран­но­ зі­бра­ні­ до­ку­ме­н­та­ль­ні­ сві­д­чен­ня мо­є­му­ ба­ть­ко­ві, ко­ли­ш­ньо­му бе­ре­зі­ль­цю, ак­то­ру, ре­жи­се­ру ­і те­а­т­ра­ль­но­му пе­да­го­гу­ Ро­ма­ну Че­р­ка­ши­ну. ­У­ від­по­відь він пи­сав­:­ «Щой­но скі­н­чив чи­та­ти­ на­ді­сла­ні Ва­ми ма­те­рі­а­ли з ар­хі­ву не­за­бу­т­ньо­го­ Ва­си­ля Сте­па­но­ви­ча, ­й по­над усе­ ви­ня­т­ко­ву чо­ти­ри­то­м­ну збі­р­ку ли­с­ту­ван­ня­, ­в­ яко­му так ви­ра­з­но роз­кри­ва­ють­ся­ те­р­ни­с­ті шля­хи ство­рен­ня пер­шої кни­ги спо­га­дів­ су­час­ни­ків про­ О. С. Курбаса. Гли­бо­ко хви­лю­ю­чі іс­то­ри­ч­ні, а го­ло­вне –­ люд­сь­кі до­ку­ме­н­ти! А по­за­ ни­ми мо­гу­т­ньо ви­ро­с­тає об­раз Ле­ся Ку­р­ба­са­, та­ко­го па­л­ко­го, на­тхнен­но­го й від­ва­ж­но­го тво­р­ця те­а­т­ру но­вої іс­то­ри­ч­ної­ су­час­но­с­ті, а за сво­го не­до­в­го­го ак­ти­в­но­го­ тво­р­чо­го жит­тя так не­спра­ве­д­ли­во­ тра­гі­ч­но зни­ще­но­го,­ спо­тво­ре­но­го­ й­ н­а до­в­гі три­дцять­ років при­ре­че­но­го на­ за­бут­тя­, н­а ви­лу­чен­ня з­ іс­то­рії­ те­а­т­ра­ль­ної куль­ту­ри». У цьо­му­ ж­ ли­с­ті від­ 24 січня 1983 року зга­ду­єть­ся про роль­ по­ко­лін­ня мо­ло­дих ми­т­ців 60 х років­: ­«У Ха­р­ко­ві­ ви­мо­гу­ по­чу­ти пра­в­ду про Ку­р­ба­са­ смі­ли­во за­яви­ла­ не­ве­ли­ч­ка гру­п­ка сту­де­н­тів ре­жи­сер­сь­ко­го­ фа­ку­ль­те­ту­ Ха­р­ків­сь­ко­го­ те­а­т­ра­ль­но­го ін­сти­ту­ту. Не­вдо­в­зі по то­му ще гу­ч­ні­ше під­ніс­ся го­лос­ ­з та­кою ­ж ви­мо­гою ки­їв­сь­кої сту­де­нт­сь­кої­ мо­ло­ді». По­ту­ж­на хви­ля­ шіст­де­ся­т­ни­ц­т­ва по­ро­ди­ла смі­ли­в­ців, для яких ім’я Ку­р­ба­са ста­ло си­м­во­лом оно­в­лен­ня, га­с­лом у бо­ро­ть­бі­ з ху­то­рян­сь­ким про­ві­н­ці­а­лі­з­мом і по­слу­ж­ли­вим пла­зу­ван­ням пе­ред чу­жи­ми ав­то­ри­те­та­ми.­

Ісус Хри­с­тос ска­зав ма­ло­ві­р­но­му Хо­мі, ко­ли­ той впе­в­ни­в­ся, що­ на ті­лі во­с­к­ре­с­ло­го Спа­си­те­ля є­ слі­ди­ від ро­з­п’ят­тя:­ «То­му уві­ру­вав ти­, ­що по­ба­чив Ме­не­? Бла­жен­ні­, що­ н­е ба­чи­ли й уві­ру­ва­ли». Т­і, хто­ увійшов у ко­ло Ку­р­ба­са в­ 60 ті 1­,­ уві­ру­ва­ли­,­ хо­ча й не ба­чи­ли. Ц­я но­ва ге­не­ра­ція ­не бу­ла­ од­но­рі­д­ною, як н­е бу­ли ен­ту­зі­а­с­та­ми-­од­но­ду­м­ця­ми ті, хто пра­цю­вав ­з Ку­р­ба­сом, за­знав йо­го впли­вів, ди­ви­в­ся йо­го ви­ста­ви. Се­ред­ «но­вих ку­р­ба­сі­в­ців» не бу­ло по­вної зла­го­ди,­ ви­ни­ка­ли дрі­б­ні­ ­й­ се­р­йо­з­ні­ші не­по­ро­зу­мін­ня, ча­сом не­при­ми­рен­ні сва­р­ки.­ Од­нак­ во­ни де­мон­стру­ва­ли зда­т­ність під­не­с­ти­ся­ над вла­с­ни­ми ам­бі­ці­я­ми, над рі­з­ни­цею­ сма­ків­ і фа­хо­вої під­го­то­в­ки. Згу­р­ту­ва­в­шись, че­т­ве­ро­ з но­во­бра­н­ців взя­ли на­ се­бе тя­гар роз­по­ві­с­ти про укра­ї­н­сь­ко­го те­а­т­ра­ль­но­го но­ва­то­ра та по­двиг йо­го жит­тя­ при­хи­ль­ни­кам­ те­а­т­ра­ль­но­го ми­с­те­ц­т­ва­ не ли­ше­ ­в­ Укра­ї­ні, але ­й за її­ ме­жа­ми. ­Це бу­ли ко­ли­ш­ня ки­я­н­ка, а на той час про­фе­сор Ле­нін­град­сь­ко­го ін­сти­ту­ту те­а­т­ру, му­зи­ки та кі­не­ма­то­­гра­фії На­та­ля Ку­зя­кі­на,­ ре­жи­сер,­ по­ет і­ те­ат­ро­зна­вець­ Лесь Та­нюк –­ опа­ль­ний бу­н­ті­в­ник­, яко­го зму­си­ли по­їха­ти з­ Укра­ї­ни ­і який на­то­мість­ ула­ш­ту­ва­в­ся у­ Мо­с­к­ві, – йо­го дру­жи­на,­ те­ат­ро­зна­вець Нел­лі­ Ко­р­ні­є­н­ко, те­ат­ро­зна­вець ки­я­нин Ми­ко­ла­ Ла­бін­сь­кий, який­ брав участь­ ще ­у пе­р­шій­ збі­р­ці спо­га­дів за­ ре­да­к­ці­єю В. С. Василька. Спі­ль­но во­ни по­ча­ли го­ту­ва­ти ро­сій­сь­ко­мо­в­ну кни­гу про Ле­ся Ку­р­ба­са для­ най­більш­ впли­во­во­го то­ді­ мо­с­ков­сь­ко­го ви­да­в­ни­ц­т­ва лі­те­ра­ту­ри з пи­тань ми­с­те­ц­т­ва «И­с­кус­с­т­во». Ішов­ 1978 рік. За­дум­ д­о пе­в­но­го­ мо­ме­н­ту тре­ба­ бу­ло­ три­ма­ти­ ­у се­к­ре­ті. Як­ за­сте­рі­га­ла від роз­го­ло­шен­ня та­є­м­ни­ці ­у­ ли­с­ті д­о Ро­ма­на Че­р­ка­ши­на Н. Б. Кузякіна, «за­в­ж­ди хтось знай­деть­ся на бла­го­сло­вен­ній Укра­ї­ні з тих,­ хто лю­бить плю­ва­ти со­бі­ ж у ві­чі».

На­та­ля Бо­ри­сі­в­на Ку­зя­кі­на по­зна­йо­ми­ла­ся з мо­ї­ми­ ба­ть­ка­ми – Ро­ма­ном Че­р­ка­ши­ним та Юлі­єю Фо­мі­ною, в­ ми­ну­ло­му ак­т­ри­сою, а ­в остан­ні ро­ки за­сно­в­ни­цею і хра­ни­те­ль­кою му­зею при ко­ли­ш­ньо­му те­а­т­рі Ку­р­ба­са,­ пе­ре­йме­но­ва­но­му на­ те­атр ім. Т. Г. Шевченка­, ­– на­при­кі­н­ці­ 60 х років. Ку­р­бас­ і «Бе­ре­зіль» збли­зи­ли їх. Спо­ча­т­ку сто­су­н­ки­ бу­ли су­то офі­цій­ни­ми.­ На­та­ля Бо­ри­сі­в­на бу­ла лю­ди­ною без­ко­м­п­ро­мі­с­ною­, ха­ра­к­тер ма­ла пря­мий і­ су­во­рий. ­У спі­л­ку­ван­ні з ко­ли­ш­нім бе­ре­зі­ль­цем, який був більш,­ ніж на два­дця­ть­ ро­ків ста­р­шим за неї, во­на об­ра­ла не­за­ле­ж­ний тон, обу­мо­ви­ла пра­во без­ зай­вої ди­п­ло­ма­тії ви­сло­в­лю­ва­ти­ все, що­ ду­ма­ла. До ку­р­ба­сів­сь­ко­го ото­чен­ня во­на, зда­ва­ло­ся­,­ ма­ла свої пре­те­н­зі­ї. Адже ба­га­то хто з ви­хо­ва­н­ців Май­с­т­ра ви­яви­в­ся сла­б­ко­ду­хим­ і вер­хо­гля­д­ним, за­бу­дь­ку­ва­тим, ­а ­то й про­с­то під­сту­п­ним. Че­р­ка­ши­на ­це ні­би­то не сто­су­ва­ло­ся. ­У 1933 році він, мо­ло­дий то­ді ак­тор,­ опи­ни­в­ся у чи­с­лі трьох смі­ли­в­ців, які під час жа­х­ли­вої­ пу­б­лі­ч­ної­ роз­пра­ви­ над Ку­р­ба­сом під­ня­ли го­лос на за­хист сво­го ми­с­те­ць­ко­го­ ке­рі­в­ни­ка. Од­нак у пе­р­ші ро­ки­ зна­йом­с­т­ва На­та­ля Бо­ри­сі­в­на­, схо­же, і йо­го не­ зві­ль­ня­ла від спі­ль­ної про­ви­ни. Во­на­ над­си­ла­ла йо­му на ре­це­н­зу­ван­ня свої пра­ці про Ку­р­ба­са­ ­і йо­го те­атр, од­нак по­стій­но під­кре­с­лю­ва­ла­, що не­ всі за­ува­жен­ня бу­дуть для неї­ при­йн­я­т­ни­ми:­ «На­д­то ми­ рі­з­ні – ­і не­ про­с­то­ як лю­ди­,­ а як пред­ста­в­ни­ки рі­з­них по­ко­лінь!» 1.­ Од­нак з ча­сом роз­бі­ж­но­с­ті ста­ва­ли все менш по­мі­т­ни­ми. Їх­ пись­мо­вий ді­а­лог і осо­би­с­те спі­л­ку­ван­ня­ три­ва­ли­ по­над чверть­ сто­літ­тя, до са­мої сме­р­ті ба­ть­ка у ли­с­то­па­ді­ 1­993. На жаль, зо­всім­ не­ на­до­в­го пе­ре­жи­ла йо­го­ на­ба­га­то мо­ло­д­ша На­та­ля Бори­сі­в­на. У сі­мей­но­му­ ар­хі­ві­ за­ли­ши­ло­ся бі­ль­ше­ пів­со­т­ні її ли­с­тів та­ ли­с­ті­вок.­ Ба­ть­ко­ ї­х ста­ран­но­ зби­рав, ро­зу­мі­ю­чи цін­ність­ цих сві­д­чень жи­во­го те­а­т­ра­ль­но­го­ про­це­су. Тут­ бу­ло ви­кла­де­но іс­то­рію по­яви дру­гої ку­р­ба­сів­сь­кої збі­р­ки – сю­же­ту ­не менш дра­ма­ти­ч­но­го, ніж той, що ви­ма­льо­ву­ва­в­ся ­у чо­ти­рьох кни­гах­ ли­с­тів з ар­хі­ву В. С. Василька.

До­ мо­с­ков­сь­кої збі­р­ки На­та­ля Бо­ри­сі­в­на пи­са­ла всту­п­ну стат­тю. Оде­р­жа­в­ши ба­ть­ків­сь­кі мі­р­ку­ван­ня що­до пер­шо­го ва­рі­а­н­ту стат­ті, де­які з них во­на сприй­ня­ла з обу­рен­ням. Її роз­дра­ту­ван­ня ви­кли­ка­ли по­бо­ю­ван­ня що­до «На­ро­д­но­го Ма­ла­хі­я» М. Куліша – п’є­си, яка то­ді все ще вва­жа­ла­ся за­бо­ро­не­ною і пі­до­зрі­ло­ю. Спро­бам по­яс­ни­ти при­чи­ни вчи­не­но­го ку­р­ба­сів­сь­кій ви­ста­ві за ці­єю п’є­сою роз­гро­му На­та­ля Бо­ри­сі­в­на да­ла від­січ: «Те­р­мі­на­ми “по­ми­л­ко­ва”, “шкі­д­ли­ва” я за­га­лом уже не опе­рую, бо во­ни ні­чо­го не да­ють у кон­текс­ті роз­мо­ви про ми­т­ця та­ко­го пла­ну, як Ку­ліш, – та й у роз­мо­ві про ми­с­те­ц­т­во по­ді­б­ним те­р­мі­нам не­ма мі­с­ця (ко­ли йдеть­ся про спра­в­ж­ніх ми­т­ців)». На­та­ля Бо­ри­сі­в­на зви­ну­ва­чує сво­го ре­це­н­зе­н­та у при­хи­ль­но­с­ті до за­га­ль­но­прий­ня­тих то­ді фо­р­му­лю­вань і офі­цій­них те­р­мі­нів – «на­с­та­нов і за­пе­в­нень у то­му, що Ку­р­бас до остан­ньо­го по­ди­ху ві­рив у все, що йо­му го­во­ри­ли від іме­ні вла­ди і пар­ті­ї». Більш го­с­т­ро, ніж про­по­нує ре­це­н­зент, во­на ін­тер­пре­тує кон­­ф­лікт між дво­ма про­ві­д­ни­ми укра­ї­н­сь­ки­ми те­а­т­ра­ми – ку­р­ба­сів­сь­ким «Бе­ре­зо­лем» та Ки­їв­сь­ким те­а­т­ром ім. І. Франка, на чо­лі яко­го сто­яв Гнат Юра. На її пе­ре­ко­нан­ня, кон­ф­лікт цей мав прин­ци­по­вий ха­ра­к­тер і від­би­вав про­ти­ле­ж­ні те­н­де­н­ції су­с­пі­ль­но­го жит­тя: «А в то­му жит­ті екс­пе­ри­мент, са­мо­стій­ність по­шу­ків і т. ін. ста­ва­ли не­по­трі­б­ни­ми. То­му-­то пе­ре­міг Юра, а не Ку­р­бас».

Як­що мо­ж­на бу­ло пря­мо ви­сло­в­лю­ва­ти не­зго­ду у при­ва­т­них ли­с­тах до Ро­ма­на Че­р­ка­ши­на, то скла­д­ні­ше бу­ло пе­ре­ко­ну­ва­ти лю­дей, які ні­ко­ли не чу­ли і не зна­ли про Ку­р­ба­са і про укра­ї­н­сь­кий те­атр уза­га­лі. На пер­шо­му ета­пі ро­бо­ти над мо­с­ков­сь­кою збі­р­кою зміст її не ви­кли­кав очі­ку­ва­ної за­ці­ка­в­ле­но­с­ті у не­обі­зна­но­го з укра­ї­н­сь­ким кон­текс­том фа­хі­в­ця. «Най­п­ри­к­рі­ше те, – ді­лить­ся На­та­ля Бо­ри­сі­в­на спі­ль­ни­ми не­при­єм­но­с­тя­ми, – що ко­ли увесь збі­р­ник пе­ре­гля­нув зав. відділом “И­с­кус­с­т­во”, ро­зу­м­ний і тя­му­щий чо­ло­вік, то він ска­зав: “Вы хо­те­ли вы­з­вать у чи­та­те­лей ин­те­рес и сим­па­тии к Ку­р­ба­су? По­ка что это­го нет, и ли­ч­ность его сим­па­тии не вы­зы­ва­ет”. І тут ми ні­чо­го не мо­же­мо зро­би­ти, бо сам Ку­р­бас у тих ма­те­рі­а­лах, які ми мо­же­мо по­да­ти, тіль­ки сва­рить­ся з усі­ма, по­лі­ти­кан­с­т­вує і не за­йма­єть­ся тво­р­чи­ми про­бле­ма­ми». Як во­на на­пи­ше тро­хи зго­дом, «ро­бо­ти ви­яви­ло­ся не­зрі­в­нян­но бі­ль­ше, ніж ду­ма­лось, тру­д­но­щі ово­ло­дін­ня ма­те­рі­а­лом ве­ли­кі». По­в­но­цін­но­го уяв­лен­ня про ви­ста­ви, на жаль, ре­це­н­зії 20 х років не да­ва­ли, ба­га­то рі­д­кі­с­них ма­те­рі­а­лів бу­ло втра­че­но. По кри­х­тах скла­да­ла­ся хро­но­ло­гія жит­тя і тво­р­чо­с­ті Л. Курбаса, над якою пра­цю­вав М. Лабінський.

Сві­док ті­єї до­би, мій ба­ть­ко, міг вне­с­ти яс­ність у спі­р­ні пи­тан­ня і з’я­су­ва­ти окре­мі по­дро­би­ці. То­му ко­ре­с­по­н­де­н­т­ка по­стій­но зве­р­та­єть­ся до ньо­го за роз’­яс­нен­ня­ми. Як роз­ши­ф­ру­ва­ти на­зву ха­р­ків­сь­ко­го ри­н­ку «Бла­г­баз»? М. Лабінський про­по­нує за­мі­ни­ти на «є­в­баз», та чи пра­ви­ль­но це? 1. Які бу­ли очі у Ку­р­ба­са? Адже у рі­з­них спо­га­дах їх ко­лір на­зи­ва­ють по­-рі­з­но­му. У який ко­лір бу­ло пе­ре­фа­р­бо­ва­но бу­ди­нок «Бе­ре­зо­ля» у Ха­р­ко­ві? Що мо­ж­на зга­да­ти про ве­ли­че­з­ну бі­б­лі­о­те­ку Ку­р­ба­са і чи ві­до­ма її по­да­ль­ша до­ля? По­ряд з по­ді­б­ни­ми за­пи­тан­ня­ми На­та­ля Бо­ри­сі­в­на по­стій­но на­го­ло­шує на не­об­хід­но­с­ті за­но­ту­ва­ти все, що збе­ре­г­ла па­м’ять. «Пи­шіть спо­га­ди!» – цей за­клик по­вто­рює во­на чи не в ко­ж­но­му ли­с­ті. Адже з ро­ка­ми стає все ме­н­ше тих, хто знав і ба­чив Ку­р­ба­са. Ба­га­ть­ма з ко­ли­ш­ніх бе­ре­зі­ль­ців за­ли­ши­ло­ся не­по­чу­тим її про­хан­ня: «Не му­др­с­т­ву­ю­чи лу­ка­во, за­пи­шіть усе, що ви па­м’я­та­є­те про ви­ста­ви: мі­зан­сце­ни, де­та­лі, ко­с­тю­ми та ін. – те, що зда­т­на збе­ре­г­ти чі­п­ка ак­тор­сь­ка па­м’ять». У ли­с­ті від 16 січня 1979 року, вко­т­ре по­ве­р­та­ю­чись до ті­єї ж те­ми, во­на зно­ву пе­ре­ко­нує: «Ви та єди­на лю­ди­на, яка зна­ла Ку­р­ба­са і з якою мо­ж­на вза­га­лі на цю те­му го­во­ри­ти. А за­га­ль­ний до­кір ак­то­рам ко­ли­ш­ньо­го “Бе­ре­зо­ля” я б ви­сло­ви­ла вго­лос і за­раз, – тіль­ки що вже ні­ко­му».

Епо­пея під­го­то­в­ки мо­с­ков­сь­ко­го збі­р­ни­ка три­ва­ла май­же де­сять ро­ків. За цей час від­бу­ва­лись не­спо­ді­ва­ні змі­ни у ви­да­в­ни­ц­т­ві, зні­ма­ли ста­рих і при­зна­ча­ли но­вих ре­да­к­то­рів, но­ві по­чи­на­ли все спо­ча­т­ку: чи­та­ли, сум­ні­ва­ли­ся, при­зна­ча­ли но­вих ре­це­н­зе­н­тів, ви­ма­га­ли до­по­в­нень, а по­тім ско­ро­чень. Од­нак у цій ви­сна­ж­ли­вій тя­га­ни­ні бу­ли і свої плю­си. Зба­га­чу­ва­ла­ся лі­те­ра­ту­ра про Ку­р­ба­са, у то­му чи­с­лі ме­му­а­р­на, з’яв­ля­ли­ся но­ві ар­хі­в­ні зна­хі­д­ки. На­пи­сав свої спо­га­ди «Лесь Ку­р­бас у Ха­р­ко­ві» і Ро­ман Че­р­ка­шин. На­та­ля Бо­ри­сі­в­на кі­ль­ка ра­зів пе­ре­ро­б­ля­ла вла­с­ну стат­тю, а па­ра­ле­ль­но всти­г­ла на­пи­са­ти ще кі­ль­ка ро­біт, при­свя­че­них ре­жи­су­рі Ку­р­ба­са, – не ра­ху­ю­чи ін­ших праць.

І ось на­ре­ш­ті… «Ві­д­п­ра­ви­ла вам сьо­го­дні збі­р­ник “Лесь Ку­р­бас” 2. От і до­жи­ли ми з ва­ми до йо­го ви­хо­ду у світ. А бу­ва­ли хви­ли­ни, ко­ли ме­ні зда­ва­ло­ся, що ні­як ми не до­че­ка­є­мо­ся ці­єї кни­ги. Без­пе­ре­ч­но, що має цей збі­р­ник свої не­до­лі­ки і, мо­ж­ли­во, чи­ма­лі. Про­те він уже іс­нує, ці­ка­вить лі­те­ра­ту­р­но-­те­а­т­ра­ль­не се­ре­до­ви­ще, от­же – ро­бить свою спра­ву». За­кін­чу­ва­в­ся 1987 рік, рік сто­літ­тя з дня на­ро­джен­ня Ку­р­ба­са. На­та­ля Бо­ри­сі­в­на від­чу­ла, що з по­явою збі­р­ни­ка ні­би спо­ку­ту­ва­ла свій за­ста­рі­лий гріх – по­га­ні сло­ва, ко­лись не­оба­ч­но ска­за­ні нею на ад­ре­су Ле­ся Ку­р­ба­са у кни­ж­ці «На­ри­си укра­ї­н­сь­кої ра­дян­сь­кої дра­ма­ту­р­гі­ї» (1958). Зо­всім по­-ін­шо­му ви­гля­да­ли те­пер у її очах «ро­з­бі­ж­но­с­ті по­ко­лінь», на яких ко­лись во­на на­го­ло­шу­ва­ла. Не­зви­ч­но для ці­єї стри­ма­ної жі­н­ки зву­чать фі­на­ль­ні фра­зи її пе­ред­но­во­рі­ч­но­го ли­с­та, у яко­му спо­ві­ща­єть­ся ра­ді­с­на зві­с­т­ка про ви­хід до­в­го­очі­ку­ва­ної збі­р­ки: «На по­ро­зі Но­во­го ро­ку хо­чу ска­за­ти Вам і Юлії Га­в­ри­лі­в­ні: ви на­ле­жи­те до чи­с­ла (не­ве­ли­ко­го) най­кра­щих лю­дей, яких по­сла­ла ме­ні до­ля – зна­ти, зу­стрі­ча­ти. Я ща­с­ли­ва, що у ва­шій осо­бі по­ба­чи­ла тип тих укра­ї­н­сь­ких ін­те­лі­ге­н­тів, яких прак­ти­ч­но не зна­ла – ні за умо­ва­ми сво­го жит­тя, ні че­рез умо­ви су­с­пі­ль­но­го ви­ни­щен­ня по­ді­б­них лю­дей».

Artline. – 1997. – № 7–8.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Черкашина-губаренко му­ЗИ­ка І те­атр на пе­РЕ­хре­С­ті епох му­ЗЫ­ка и те­атр на пе­РЕ­крё­С­Т­ке вре­мён (1)

    Документ
    Збі­р­ник на­у­ко­вих та кри­ти­ко-­пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них праць до­к­то­ра ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­со­ра, чле­на-­ко­ре­с­по­н­де­н­та Ака­де­мії ми­с­тецтв Укра­ї­ни Ма­ри­ни Ро­ма­ні­в­ни Че­р­ка­ши­ної-­Гу­ба­ре­н­ко

Другие похожие документы..