Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Отопительное оборудование; комплектующие систем дымоудаления для отопительного оборудования «Альфа-Калор»; комплектующие систем отопления и водоснабже...полностью>>
'Урок'
способствовать развитию навыков аргументированного выступления, логического мышления, анализа литературы, сравнения, продолжить развивать кратковремен...полностью>>
'Статья'
Практика Метта-Бхаваны (медитация любящей доброты) – важное дополнение к технике медитации Випассана, по сути, ее логический результат. Это техника, ...полностью>>
'Курс лекций'
Мотивация трудовой деятельности. Мотивация. Деятельность. Трудовая деятельность. Мотив. Четыре этапа процесса мотивации. Потребности. Стимулы. Четыре...полностью>>

В. В. Буряк Антична філософія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського

В. В. Буряк

Антична філософія

Навчальний посібник

Сімферополь

2009

УДК 1Ф (091) (075.8)

ББК 87.3(0)32

Б 919

Рекомендовано науково-методичною радою ТНУ ім. В. І. Вернадського від 12 березня 2009 р., протокол № 3.

Рецензент

О. П. Цвєтков – кандидат фiлософських наук, професор.

Б

Б 919

уряк В. В.

Антична філософія / В. В. Буряк. – Сімферополь: БУК пресс, 2009. – 264 с.

Це видання становить собою навчальний курс з античної філософії, містить методичні рекомендації, конспекти лекцій, контрольні питання до тем, глосарій основних філософських термінів, список літератури (першоджерела, наукові статті, словники, монографії та підручники), індекси, завдання для самостійної роботи, тести, список тем для написання есе, рефератів, питання до заліку та екзамену.

Призначається для студентів філософського факультету, аспірантів та всіх, хто намагається отримати класичну університетську освіту.

Оформлення та дизайн обкладинки В. Буряк

© В. В. Буряк, 2009

Зміст

ВСТУП 8

Філософія як нескінченний культурний проект 9

Специфіка та структурні особливості курсу 10

Мета й завдання курсу 12

Тема I.

ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ: ОСОБЛИВОСТІ,
ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ


Особливості античної філософської традиції 14

Герменевтична відкритість текстів античних філософів 16

Формування філософських поглядів на світ 17

Предмет і методи історії філософії 19

Проблема періодизації античної філософії 22

Давньогрецька історія філософії: історіографічний екскурс 23

Питання для контролю 25

Тема II.

ПРОТОФІЛОСОФІЯ

Міф і філософія 28

Міфологічна і філософська картини світу 32

До питання про причини виникнення філософії: «чому «філософія» й «чому в Греції»? 36

Грецький поліс й умови формування
філософського мислення. 38

Давньогрецька наука та становлення філософського знання 42

Раціональний характер античної науки 43

Філософське дослідження «природи» 47

Про безперервність філософської
інтелектуальної традиції 49

Питання для контролю 51

Тема III.

PAIDEIA: ОСВІТА В АНТИЧНОСТІ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ

Enkyklios paideia: зміст та систематика 53

Пайдейя і філософія 55

Trivium і quadrivium – перша
диференціация освітніх практик 58

Від Пайдейі до Енциклопедії: пізня античність 60

Від Пайдейі до Енциклопедії: Середньовіччя та Новий час 62

Питання для контролю 64

Тема IV.

ДОСОКРАТИКИ

Іонійська філософія 67

Мілетська школа 69

Фалес 69

Анаксімандр 72

Анаксімен 72

Піфагорійська школа 73

Піфагор 73

Елейська школа 79

Ксенофан 79

Парменід 80

Зенон....... 82

Мелісс Самосський 84

Геракліт 85

Емпедокл 88

Анаксагор 90

Демокріт 92

Софісти 94

Питання для контролю 98

Тема V.

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Сократ... 101

Школи Сократа 104

Мегарська школа 104

Елідо-ерітрейська школа 105

Кінічна школа 105

Кіренська школа 106

Платон............... 107

Онтологія 110

Теорія пізнання 112

Антропологія 116

Етика й соціальна філософія 118

Космологія 121

Античний платонізм. Давня Академія 122

Арістотель 124

Онтологія 126

Теорія пізнання й логіка 129

Фізика 131

Антропологія 131

Етика 133

Соціальна й політична філософія 135

Естетика 137

Перипатетики 138

Питання для контролю 140

Тема VI.

ГРЕКО-РИМСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕЛЛІНІСТИЧНОГО ПЕРІОДУ

Стоїцизм 143

Зенон 143

Логіка 144

Фізика 145

Космогонія 145

Етика 146

Епікуреїзм 147

Епікур 147

Каноніка 147

Фізика 148

Антропологія 149

Етика 149

Скептицизм 151

Піррон 151

Давній скептицизм 151

Середній скептицизм 152

Молодший скептицизм 153

Неопіфагореїзм 155

Піфагорействуючі платоніки 155

Неоплатонізм 157

Аммоній Саккас 158

Плотін 158

Онтологія 159

Теорія пізнання 162

Антропологія 163

Естетика 163

Порфірій 163

Ямвліх 164

Прокл 164

Питання для контролю 165

Висновок 166

Глосарій 168

Давньогрецький алфавіт 194

Список літератури 196

Предметний покажчик 1 204

Предметний покажчик 2 208

Предметний покажчик 3 213

Додаток 215

Самостійна робота

Завдання для тестування 235

Тестування

Тестування 1. 235

Тестування 2. 247

Тестування 3. 247

Тестування 4. 255

Підготовка есе 258

Перелік тем для написання рефератів 259

Питання до заліків та екзаменів 261

Вступ

Навчання на філософському відділенні університету передбачає вивчення багатьох дисциплін, включаючи природничі, соціальні й гуманітарні науки. Власне філософія – це складна і високодиференційована система знання, основними частинами якої є: онтологія, теорія пізнання, філософська антропологія, соціальна теорія, філософія історії та інші загальні й спеціальні галузі філософського знання. Серед них особливе місце посідає історія філософії.

Треба зазначити, що кожна тема, кожне проблемне коло будь-якої філософської спеціальної дисципліни обговорюється тисячі й сотні років і кожне наступне обговорення «вічних питань» явно або неявно спирається на досягнення попередніх поколінь мислителів. Історія філософії – це вивчення довгого і складного інтелектуального шляху, пройденого мудрецями і філософами Китаю, Індії, Греції та Риму, Візантії й далі, аж до сьогодення. Регіональні й епохальні відмінності в стилі, тематизації та систематиці філософствування різні, але прагнення до самопізнання, пізнання суспільства як цілого, природи, буття і власне пізнання характерні для всякого часу та місця, де релігійні догми поступаються місцем вільної думки, оформленої в логічно пов'язані поняття. Найбільшою мірою філософія як раціональний і гранично критичний (самокритичний в тому числі) вид знання уперше реалізовувала себе в повній мірі на побережжі Егейського моря більше ніж дві з половиною тисячі років тому.

Філософія як нескінченний культурний проект

У VI – V ст. до н.е. в Стародавній Елладі утворилася унікальна культурноісторична ситуація. Три взаємодоповнюючих інститути: полісна пряма демократія (δημοκρατία), десакралізована теоретична практика вироблення раціонального знання, теорія (θεωρία) та світська загальна освіта (έγκύκλιος παιδεία) сприяли встановленню, закріпленню та подальшій інституалізації незалежного універсального раціонального дискурсу – філософії. З тих давніх часів спливло багато часу, – замість одних держав виникали інші, змінювалися режими влади, руйнувалися імперії, з'являлися нові релігії, відбувалися вражаючі технологічні революції. І, мабуть, єдина незмінна у своїй суті, завжди й усюди затребувана інтелектуальна діяльність – філософія, зберегла свою первісну ідентичність. В історичній ретроспективі та футуристичній перспективі вона вічна.

Креативна енергетика, життєстійкість, спекулятивна інноваційність, концептуальна продуктивність, трансісторична непорушність філософського знання пояснюються насамперед її органичною саморефлексивністю. Інакше кажучи, у кожного філософа є особистісна й корпоративно підтримувана потреба в постійному радикальному перегляді власних базисних теоретичних основ: онтологічних, епістемологічних, антропологічних, в первую чергу.

Усякий, хто бажає професійно займатися філософією не може уникнути дуже ризикованого, іноді трагічного екзистенційного досвіду радикальної ревізії так званих «загальноприйнятих» теоретичних, ідеологічних, етнокультурних, моральних чи естетичних переконань. Але навіть більшою мірою для філософа важлива установка на перманентне переосмислення своїх власних і, як іноді здається, «перевірених-переперевірених» часом концепцій. В афористичній формі цю глибоку істину, «філософську правду» дві з половиною тисячі років тому висловив Сократ: «Я знаю те, що нічого не знаю». А через дві тисячі років після того Фрідріх Ніцше підтвердив і посилив тезу про живильне «самоочищення» й автотрансформацію філософії, вимагаючи, передусім від себе, «переоцінки всіх цінностей». Антична філософія зі всіма її геніальними відкриттями, безкомпромісними диспутами, доктринальними протиріччями, синтезом ідей, безперервною тисячолітньою еволюцією є безмежним полем наукового історико-філософського пошуку для допитливого розуму й завжди відкритою скарбницею моральних цінностей для душі.

Специфіка й структурні особливості курсу

Навчальний посібник створений на основі оригінальної авторської концепції генезису філософського знання. Ключовими особливостями наукової і філософської картини світу, що з'явилися внаслідок структурної перебудови міфологічної картини світу, були раціональний дискурс і світська система освіти. Підручник призначений для оптимізації засвоєння знань з історії античної філософії як першої частини загального курсу «Історія європейської філософії».

Основним змістом книги є матеріали лекцій з усіх тем античної філософії. До кожного розділу додаються питання, які служать для закріплення отриманих знань і передбачають перевірку засвоєних знань студентів. Назви розділів і підрозділів повністю відображають специфіку й суперечливий характер становлення античної філософії, формування раціонального дискурса як в античній науці, так і в системі освіти. Тема I. Історiя античної фiлософiї: її предмет i методи; Тема II. Протофiлософiя; Тема III. Paideia: освіта в античності та становлення філософського знання; Тема IV. Досократики; Тема V. Класичний період грецької фiлософiї; Тема VI. Грецько-римська фiлософiя еллiнiстичного перiоду. Кожна тема структурована відповідно до конкретних навчальних завдань. Така докладна систематизація курсу дозволяє конкретизувати складний за обсягом матеріал і значно оптимізує процес засвоєння необхідних знань студентами.

Тексти лекцій містять біографічні та історіографічні відомості, пов'язані з тим або іншим філософом, школою, напрямом. Є також опис соціокультурного контексту, який певною мірою впливав на процес становлення античної філософської думки. Крім того, при викладі змісту філософських поглядів використані спеціальні грецькомовні терміни з латинською транскріпцією, що безумовно полегшує роботу студентів з першоджерелами. Індекс термінів та імен необхідний для ефективної аудиторної й позааудиторної роботи, оскільки забезпечує чіткий пошук необхідної конкретної інформацїї.

Довідковий апарат навчального посібника містить у собі глосарій оcновних філософських термінів, які використовували античні філософи, предметні покажчики, список літератури (першоджерела, наукові статті, словники, монографії та підручники). Важлива роль у ході аудиторних занять відводиться роботі студентів з глосарієм і предметними покажчиками. Завдяки цим довідковим засобам тексти лекцій наскрізним чином«прошиваються» тематично й термінологічно, що дозволяє студентам детально й чітко розібратися в складному теоретичному матеріалі не тільки в навчальний час, але головним чином самостійно.

Для ефективності навчання й наступної перевірки засвоєння знань пропонуються різноманітні види тестування, перелік тем для написания есе, рефератів і список питань для складання заліку та екзамену.

Мета й завдання курсу

Однією з головних цілей поданого навчального посібника є інтелектуальна реконструкція давньогрецької філософської традиції. Для цього необхідно вирішити завдання історичного, тематичного та структурного аналізу давньогрецьких філософських текстів. Необхідно також простежити характер внутрішніх концептуальних зв’язків і базисних проблем протягом усього формування античної філософської думки. Студенти філософського факультету вивчають історію філософії на основі безпосередньо філософських текстів («першоджерел»). Зрозуміло, що представлена книга не може замінити роботу з власне творами стародавніх філософів, вона швидше сприяє елементарній систематизації та класифікації першоджерел, виокремленню списку основних проблем, поясненню спеціальної термінології, визначенню часу виникнення шкіл і напрямів.

Тема I.
ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ: ОСОБЛИВОСТІ, ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ

Особливості античної філософської традиції

Герменевтична відкритість текстів
античних філософів

Формування філософських поглядів на світ

Предмет і методи історії філософії

Проблема періодизації античної філософії

Давньогрецька історія філософії:
історіографічний екскурс

Ключові слова

антична філософія

історіографія історії філософії

історія філософії

картина світу

контекст

методи історико-філософського дослідження

предмет історії філософії

текст

Особливості античної філософської традиції

Сучасна наукова думка є продовженням тієї раціональної інтелектуальної традиції, яка виникла більше, ніж дві з половиною тисячі років тому в Стародавній Греції. У ті далекі часи не можна було очевидним чином відділити одну форму думки від іншої, що визначалося ситуацією синкретизму, злиття й недиференційованості знання. Проте, філософія з самого початку претендувала на деяку привілейовану позицію. На те було декілька причин.

По-перше, предметом філософії був світ загалом, звідси універсальність і енциклопедизм давніх філософів. По-друге, філософія виявилася тією формою думки, яка застосовувала критичний аналіз не тільки щодо всіх інших галузей наукового знання, але передусім здійснювала критичну рефлексію своїх власних засад. Власне кажучи, саме цей пізнавальний принцип – радикальна критика безпосередньо саме принципів і методів філософського пізнання – утворив епістемологічне підґрунтя новоєвропейської науки.

Завдяки світовому значенню давньогрецької культури загалом і філософії зокрема, систематичне уявлення про виникнення й трансформацію грецької філософської думки необхідне для тих, хто сьогодні здобуває вищу освіту. Історія філософії, й особливо історія давньогрецької філософії – основа освіти для всіх, хто професійно вивчає філософію.

Специфіка грецької філософії стосовно інших філософських традицій полягає, передусім, у граничній і постійній саморефлексії. Для грецького філософа практично були відсутні зовнішні авторитети. Самоочевидними були принципи: «негарантованості» знання, неангажованості філософського знання релігією (міфом) й адміністративною владою. Відкритість для раціональної критики, допитливість (арістотелевська фраза – «філософія починається із здивування») – створили умови для недогматичної, продуктивної теоретичної форми інтелектуального освоєння світу, який постійно розвивається, що сприяло й практичному перетворенню пізнаного світу.

Те, що сьогодні називають глобалізацією, тобто постійним керованим розширенням та експансією технологічних, економічних, наукових, політичних, соціальних євроатлантичних стандартів, є результатом розгортання принципів грецької теоретичної (філософської, наукової та політичної) думки в часі.

Досить добре відомо, що філософська думка майже одночасно з'явилася в трьох віддалених регіонах стародавнього світу: в Індії, Китаї та Греції. Однак саме грецька філософська традиція, в основоположних рисах і принципах, залишилася незмінною й системоутворюючою також для світової сучасної політичної, соціальної та культурологічної теоретичної діяльності. Містичні, символічні елементи філософії та морально-етичні якості філософа вельми істотні й сьогодні для індійської та китайської філософської традиції. Європейська філософія прийняла й посилила грецьку інтелектуальну традицію. Історичність, раціональність і дистанційованість теорії та морального дискурсу від особистості самого філософа – невід’ємні принципи західної філософії.

Герменевтична відкритість текстів
античних філософів

Певні труднощі при вивченні грецької філософії, особливо на ранніх її етапах, виявляють так звані «фрагменти», які складаються з декількох окремих фраз, вирваних з контексту філософського твору, або містять лише декілька сторінок назавжди загубленої книги. Більш того, деякі фрагменти дійшли до нас не в первинному вигляді, а в переказах, достеменних або не цілком достеменних цитаціях у творах пізніших авторів.

Іноді первинний фрагмент і його цитацію в пізнішому тексті іншого автора розділяють декілька століть. Звідси ефект спотворення первинного висловлювання (кажучи простою мовою, ефект «зіпсованого телефону»). Тлумачення первинної думки в пізніших філософських текстах вочевидь вимагає наукового коментарю.

Варто відмітити, що аж до Арістотеля грецькі філософи поєднували концептуально-теоретичний дискурс з міфопоетичним стилем викладення думки, і це створює певні труднощі для аутентичного тлумачення текстів, часом неоднорідних стилістично й термінологічно. Тут важливо відновити не тільки первинний філософський текст, але й контекст історичний, соціокультурний і власне філософський. Саме на ранньому етапі формування філософії важливо побачити відмінність між знанням, розумінням і поясненням, розрізняти гіпотезу й остаточну істину.

Відкритість для інтерпретації виявляється не слабкістю, а силою давньогрецької думки. Завдяки своїй багатозначності й нескінченній продуктивності смислів у ході тлумачення, грецька філософія приваблювала таких видатних філософів, як Гегель, Ніцше, Хайдеггер, Дерріда та ін.

Формування філософських поглядів на світ

Важливим моментом у вивченні курсу з давньої філософії, та грецької філософії зокрема, виявилася історична епоха переходу від міфологічної картини світу до наукової і філософської. Наративно-сюжетне пояснення виникнення космосу в символах, характерне для міфу, поступово витісняється понятійним теоретизуванням. Поступово пояснювальні моделі міфу, засновані на дії божественних сил й богоявлення (кратофанії) витісняються й замінюються філософськими гіпотезами про закони природи.

Початковою та ключовою темою для більшості грецьких філософів був космос. Тлумачення речей і явищ як безпосередньо природних витоків, світу як він є, без відсилання до емоційно-вольових якостей і мотивацій надприродних істот – головне досягнення грецької філософії. Саме в цей час (VI – V ст. до н.е.) якраз виникають перші філософські теорії та тексти.

Перехідному періоду «від міфу до логосу» присвячені відповідні розділи навчального посібника. Велике значення має також етап формування афінської школи філософії – становлення класичного етапу, в результаті чого й термінологічно, і систематично філософія сформувалася як самостійна академічна дисципліна. Завдяки появі грецької науки та філософії сталася «емансипація» раціонального опису світу від міфо-поетичного, релігійного. Подібного роду процес набагато пізніше німецькі мислителі іменували Entzauberung («розчарівнювання», «розчаклування» – Шиллер), Entgotterung («розбожествлення» – Вебер).

Спочатку поняття «філософія», яке етимологічно розумілося як «любов до мудрості», в класичний період змінює значення. На перший план тепер виходить значення філософії як дисциплінарно й ієрархічно організованої системи знання («теоретична» та «практична» філософія Арістотеля, наприклад). Крім космосу та природи виникають й інші теми: пізнання, людина, держава, благо й краса. Разом з розширенням тематичного поля відповідно змінюється і філософська картина світу.

Відкриваючи нові тематичні й методологічні горизонти, переходячи з однієї історичної епохи до іншої, аж до сьогодення, збільшуючи кількість спеціальної термінології, філософія залишається стійкою, систематичною, продуктивною формою критичного, саморефлексивного руху вільної думки. Вона відкрита до будь-яких інтелектуальних, соціальних та етичних викликів часу.

Необхідно зазначити, що не всі філософи й навіть не всі школи, що існували в античну епоху в Греції та Римі, розглянуті на сторінках навчального посібника. Це зумовлено, передусім, обмеженим обсягом навчального матеріалу й методичним завданням навчання – спонукати самостійно працювати з будь-якими філософськими текстами. Розглядаються філософські погляди окремих філософів, шкіл, напрямів, які є базисними, оскільки саме вони визначають подальший розвиток філософії аж до сьогодення.

Предмет і методи історії філософії

Предметом історії філософії є філософські тексти, коментарі до них, філософські системи, школи, філософські напрями в їх концептуальному, методологічному й часовому взаємозв'язку, а також коло фундаментальних нешвидкоплинних проблем. Історія філософії – це дисципліна, що вивчає процес становлення філософського знання в його розвитку й культурно-історичному контексті. Важливу роль у вивченні історико-філософського процесу відіграють методи пізнання (методологія історії філософії).

Методи історії філософії досить різноманітні, залежно від поставленого завдання вони можуть бути вибірковими або комбінуватися: порівняльний аналіз (компаративістика); герменевтичний підхід, класифікація (систем, шкіл, напрямів), історико-культурна реконструкція тощо. Зрозуміло, цим списком не вичерпується набір прийомів і методів реконструкції філософської думки. Єдиного правильного методу не існує. Тут дуже важливо знайти міру, наприклад, у співвідношенні герменевтичного, історичного й компаративного підходів.

Історія філософії – це передусім історія ідей, а не збірка життєписів філософів. Перелік історичних фактів, дат, списки творів – це соціокультурний «фон», необхідний, але зовсім не достатній для розуміння теоретичного змісту філософських текстів. Жанр історичної біографії не повинен підміняти інтелектуальний зміст філософських творів. Однак, адекватна реконструкція теорій не може бути зроблена без урахування лінгвістичної, історико-культурної, релігійної, політичної й естетичної реальності кожного конкретного філософського тексту. Важливо виявити індивідуальність кожного філософа, одночасно вказуючи на концептуальні інваріанти античного філософського дискурсу.

Важливо також уникати модернізації при реконструкції текстів. Тобто при описі й аналізі першоджерел потрібно уникати використання сучасної термінології та принципів класифікації. Наприклад, не можна класифікувати грецьких філософів за такими групами, як «матеріалісти», «об'єктивні ідеалісти» та «суб'єктивні ідеалісти» тощо. Це спрощує й значно спотворює «філософський ландшафт». На наш погляд, необхідно уникати некоректного вживання пізніших латинських середньовічних термінів, таких як «субстанція», «субстрат» у сучасних історико-філософських дослідженнях арістотелівської «Метафізики». Така заміна призводить до модернізації і, таким чином, викривлення сенсу й конотацій, наприклад, початкового грецького терміну «oisia» (латин. «substantia»).

Однією зі складних проблем історії філософії є спроба «приведення до єдиного знаменника» багатозначних грецьких понять: космос, деміург, логос, номос, нус, архе та ін. Особливо це стосується словосполучень, що часто містять у собі символічну та понятійну складові. Навряд чи різноманітні поняття можуть бути остаточно «конвертовані» в якусь єдину понятійну систему. Однак семантичний аналіз термінів, логічна класифікація й систематизація стали важливою частиною історико-філософського дослідження.

Будь-яка, не тільки історико-філософська наукова робота, передбачає застосування таких методів, як систематизація та класифікація. Ці методи застосовані в поданій роботі й моделються в ході навчального процесу.

Необхідно особливо зупинитися на такому методі, як герменевтичний, що є найбільш адекватним, на наш погляд, для роботи саме з античними текстами. Одним з фундаментальних завдань історії філософії є аутентична реконструкція як окремих філософських текстів і концепцій, що належать тому чи іншому автору, так і всього ідейного комплексу, який належить певній культурі й епосі. Вирізнення етапів «передрозуміння», «розуміння», «пояснення», визначення «контексту», «тексту», проблеми «герменевтичного кола» необхідне для більш точного й адекватного уявлення про сенс та тенденції розвитку історико-філософського процесу. Студенти повинні знати способи вирізнення тексту й контексту. Також необхідно вміти розрізняти функції та компетенцію таких пізнавальних процедур як опис, розуміння, пояснення, пізнання. Історія філософії контекстуальна, вимагає загальної ерудиції, достатнього знання античної історії та культури, історії розвитку грецької й латинської мови. Тут вочевидь працює «історичний імператив», нагадуючи про початкову історичність усілякого знання, у тому числі й філософського.

Перш, ніж інтерпретувати філософські тексти, необхідно уважно прочитати й засвоїти їх зміст хоч би «в першому наближенні», тобто навчитися, принаймні, адекватно їх переказувати, здійснювати найпростіший тематичний, компаративний і структурний аналіз, який передбачає знання базової термінології. Це дозволяє схематично відтворювати концепцію того чи іншого філософа, школи, напряму. Поданий навчальний посібник допомагає підготуватися до розв’язання згаданих вище завдань.

Проблема періодизації античної філософії

Історія світової філософії передбачає вирізнення періодів – часових інтервалів, що характеризуються специфічними темами, стилями, методами та способами постановки філософських проблем. Існують різні засади виокремлення конкретних періодів розвитку філософської думки. Звичайно дотримуються класифікаційного принципу розподілу окремих етапів світової філософської думки, відповідно до стандартів, які склалися в історичній науці. Найчастіше історія філософії репрезентується наступним чином: давня філософія (індійська, китайська, антична (середземноморська), середньовічна філософія (індійська, китайська, східно-християнська патристика, західна схоластика, арабо-мусульманська філософія), філософія епохи Відродження, філософія Нового часу, філософія Просвіти, німецька класична філософія, філософія XIX століття, філософія XX століття, сучасна філософія, постсучасна філософія, інодіпостмодернізм (80-90 рр. XX ст. – початок XXI ст.). Визначення часових (історичних) меж і відповідних періодів дотепер залишається предметом наукових дискусій. Вирізнення останніх періодів у самостійні одиниці являє собою окрему проблему. Отже, подана періодизація очевидним чином «європоцентрична». Це пояснюється тим, що філософія (втім, так само, як і сучасна наука) як раціональна форма знання виникла в Стародавній Греції, розвивалася й досягла найбільшого впливу у світовому масштабі саме як специфічно «європейський проект». Найбільш впливовими в історії світової філософії є такі європейські мислителі: Сократ, Платон, Арістотель, Декарт, Кант, Гегель, Ніцше, Хайдеггер та інші «першовідкривачі» фундаментальних «вічних» філософських проблем.

Проблема класифікації періодів філософії – особлива наукова проблема. Насамперед виникає питання про засади розподілу історичних епох. Які події та принципи тут ключові: військово-політичні, економічні, соціальні, стилістичні або пов’язані з кардинальними змінами в релігійній свідомості? Однозначної відповіді тут немає. Для прояснення критеріїв періодизації необхідно ознайомитися з античною історією та необхідними методологічними інструментами навчального курсу з історії філософії.

Спрощена схема періодизації історії античної філософії може бути представлена таким чином:

1. Протофілософія.

2. Доксографічний період (доксографія, досократики).

3. Класичний період античної філософії (афінська школа філософії).

4. Еліністична філософія.

Давньогрецька історія філософії:
історіографічний екскурс

Перші систематичні твори з історії давньогрецької філософії з'являються лише в II-III ст. (Секст Емпірик, Діоген Лаерцій), хоч уже у Платона, й тим більше Арістотеля є елементи історико-філософського аналізу. Це пов'язано з обґрунтуванням своєї точки зору й обов’язковою більш або менш розгорнутою полемікою з ідеями інших філософів.

Найбільш повною працею, що дійшла до нас з історії античної філософії є твір «Про життя, учення і вислови знаменитих філософів», написаний у першій половині ІІІ ст. н.е. Діогеном Лаерцієм (іноді Лаертієм, Лаертським). Діоген описав і систематизував філософські вчення, що містилися в 300 філософських творах, які належали більше ніж 200 авторам. Проте, з точки зору сучасної історико-філософської науки, цей твір не є науковим текстом, оскільки створений на основі біографічного підходу, де відсутні аналіз і критика в конкретному сенсі цього слова. Автор викладає і біографічні відомості, й історичні анекдоти, пов'язані з життям того чи іншого філософа, і легенди. Однак треба визнати, що це найцінніша праця з історії генезису давньогрецької філософії.

Протягом подальших століть твори з історії філософії мали характер або суто біографічний, або еклектичний чи фрагментарний. Першим дослідником, який створив усеосяжну, систематизовану історію філософії, представлену у вигляді еволюціонуючої специфічної інтелектуальної традиції, був видатний німецький філософ Г. В. Ф. Гегель (1770-1831 рр.). У «Лекціях з історії філософії» він виклав історію філософії не у вигляді переліку біографій і переказу змісту класичних текстів, історіографічних коментарів до них, проте представив філософію у вигляді безперервного, каузального, логічно взаємопов’язаного, хоч і внутрішньо суперечливого поступального процесу, для якого характерні розвиток і поглиблення філософського знання.

Очевидним недоліком системи Гегеля було те, що він виходив з настанов панраціоналізму, наполягаючи на кінцевій інтерпретації всіх філософських теорій і понять у термінах класичного раціоналізму. «Історія філософії є для Гегеля єдиним і тому необхідним процесом сходження духу до самого себе. Історія філософії зовсім не звичайна низка різноманітних думок і вчень, які змінюють одна одне» – констатує Хайдеггер у своїй роботі «Гегель і греки».

Біографічний і концептуальний, генералізуючий методи становлять собою два протилежні підходи до реконструкції історії філософії. Перший чітко фактографічний та описовий. Другий спрощує й уніфікує складний та індивідуальний шлях розгортання філософських ідей. Необхідно знаходити компромісне рішення, уникаючи спрощеної фактографії та «засилля методу».

Історія філософії становить собою історію метафізичних і методологічних ідей. Таких, які, незважаючи на постійно зростаючу історичну дистанцію, завжди актуальні й значущі для природознавства, гуманітарного знання та культури загалом, виходячи далеко за межі власне філософії. Створені давньогрецькими мислителями філософеми завжди слугували й будуть слугувати генераторами оригінального творчого мислення. Такі поняття, як «логос» Геракліта, «атом» Демокріта, «утопія», «ідея» та «парадигма» Платона, «енергія», «мімесис», «ентелехія» та «катарсис» Арістотеля, «екстасис», «еманація» неоплатоників і багато інших понять широко використовувалися й використовуються не тільки у філософії, але також у наукових і культурних контекстах.

Питання для контролю:

  1. Які цілі та завдання історії філософії?

  2. Які особливості античної філософії?

  3. Що таке «герменевтична відкритість філософських текстів»?

  4. Що таке картина світу?

  5. Які бувають картини світу?

  6. Які особливості філософської картини світу?

  7. Який предмет історії філософії?

  8. Що таке «методи історико-філософського дослідження»?

  9. Які принципи періодизації історії філософії?

  10. Що таке історіографія історії філософії?

Тема II. ПРОТОФІЛОСОФІЯ

Міф і філософія

Міфологічна і філософська картини світу

До питання про причини виникнення філософії: «чому «філософія» й «чому в Греції»?

Грецький поліс й умови формування
філософського мислення

Древньогрецька наука та становлення філософського мислення

Раціональний характер античної науки

Філософське дослідження «природи»

Про безперервність філософської інтелектуальної традиції

Ключові слова

давньогрецька наука

космологія

космос

міф

міфологічний опис світу

поняття

природа

символ

філософія

філософський опис світу

Міф і філософія

Для архаїчної свідомості, якою можна вважати епоху Гомера та Гесіода, зміст міфу виявляється цілком реальним. Міфи, нарівні з магією й обрядом, функціонують як нормативні та інституціональні засоби підтримки стійкості суспільства й соціального контролю. Міф санкціонує та пояснює наявний у світі (космосі) й суспільстві (полісі) порядок. Більш того, міфотворчість є найважливішою творчою діяльністю, без якої неможливо уявити собі існування античної культури.

Протягом декількох століть у цій культурі співіснують міф і філософія. Цей період продовжується приблизно з VII по IV ст. до н.е. Фактично у всіх творах Платона міфологеми та філософеми сусідять і доповнюють одна одну. Його діалоги «Бенкет», «Федр», «Тімей» не тільки містять у собі міфологему як пояснюючу модель, але смисловим і конструктивним центром у них виявляється міф. Арістотель та інші академічні філософи мінімізували або навіть виключали міф зі своїх текстів, але пізніше, у стоїків і неоплатоників, міфологеми знову знаходять конструктивний пояснювальний характер. Проте наративна («оповідальна») форма знання відіграє найважливішу роль у становленні філософії.

Міфологія і філософія мають фундаментальні точки зіткнення. Міф – це знакова система, у термінах якої не тільки сприймається, але й описується та інтерпретується весь світ видимих речей, явищ, невидимих сил і причинно-наслідкових взаємозв’язків. Таким чином, міф – це образно-символічний опис світу. Характерною рисою міфології є універсальність. Філософія також претендує на те, щоб з’ясувати першопричини універсуму, закони його існування, генетичні зв’язки речей і явищ. Філософія – різновид універсального раціонального знання. Це понятійний спосіб опису світу.

Базовими відмінностями філософії від міфології вияв­ляються рефлексивність і критичний спосіб мислення, що відсутні в міфології і потім у релігії. В основі міфологічного світорозуміння знаходиться принцип віри й панує незмінна традиція. Філософія – це критичний, рефлексивний, систематичний, раціональний вид універсального опису світу та його базисних засад. Міфологічне знання тим ґрунтовніше, чим ближче до відтворення початкових наративних і символічних пояснювальних форм. Філософське знання – раціональний спосіб спростування попередніх філософсь­ких поглядів, концепцій і методів. Міф – ретроспективний і консервативний, з домінуючою «охоронною» функцією.

Філософія – актуальне й радикально «руйнівне» знання, передусім відносно до своїх власних основ, «філософських забобонів», що заступають шлях до більш глибоких рівнів знання та самопізнання. Філософія, щоб не бути догматичною (тобто, щоб ні в якому разі не стати «нефілософією»), критично вибудовує себе сама, а опосередкованим чином і нову ідеологію, естетичні й моральні цінності епохи. Філософи – це ті, хто першими «реєструють» і дають глибоку інтерпретацію симптомів кризи (в найбільш широкому значенні, від економіки та політики до культури й особистості). Інтенсивний розвиток філософського знання якраз і зумовлено осмисленням причин і наслідків епохального культурного «розриву». Повертаючись до походження грецької філософії, зазначимо, що філософське знання (episteme) починає поступово входити в суперечність з міфологічною вірою (pistis), «довір’ям». Філософія намагається спростувати міфологічне знання, і це їй вдається.

Характерною рисою філософського світорозуміння, на відміну від міфологічного, є мова опису та пояснення. Основоположною одиницею міфу є символ, що виявляє себе завжди в якій-небудь конкретній образно-знаковій оболонці (Зевс, Океан, Гея, Уран тощо, як репрезентації «божественного»). Філософська теорія проводить деперсоніфикацію «божественного». Закони й сили мисляться та описуються за допомогою абстрактних понять – таких, як «апейрон», «логос», «нус», «ейдос», «номос», «атом» та ін.

Крім змістовної різниці між двома типами мов (символічний вміст у міфах і понятійний у філософських концепціях), є ще фундаментальна відмінність синтаксичного плану: символи, метафори, образи, якими оперує міф, пов’язані асоціативно, тобто на основі зовнішніх або випадково схожих характеристик. Поняття ж філософської теорії поєднані на основі причинно-наслідкового зв’язку, забезпеченого формально-логічним описом.

Зміст і сенс міфу для людини архаїчної епохи завжди реальні й навіть надреальні, оскільки міфологічний, «початковий» час «первинний», отже, більш фундаментальний, ніж сучасний стан справ. Міф, за допомогою сюжетів, символів, метафор та образів конституює онтологічний горизонт буття. Явища природи, життя людини, речі та відносини мінливі, повторні, вони знаходяться «на поверхні» й похідні від міфологічної «праподії», культурного архетипу.

Наприклад, в іудео-християнській міфології Адам та Єва володіють більш високим антропологічним й онтологічним статусом, ніж будь-яка інша людина, Адам – «прабатько» всіх чоловіків, а Єва – «прамати» всіх жінок. У певному значенні Адам і Єва вічні й незмінні, як «зразки», «моделі». Архетипові не тільки люди. «Первісний гріх» (принаймні, в його біблійному варіанті) є деякою «первинною» фатальною ситуацією, що визначає завжди й усюди інші подальші історичні, конкретні «гріхопадіння».

Ерос – це космічний зв'язок явищ, речей і в той же час – індивідуальний любовний зв'язок, який завжди повторний. «Священний камінь» (омфалос) має космічне походження, його «сила», «енергія», сакральні, цілющі та інші якості визначені його «божественним» походженням.

Тотем (тотемна тваринна, птах, комаха) володіє надприродною силою й може передавати цю силу деяким людям. Тотем – «істинний пращур». Він завжди є чимось більшим, ніж просто тварина, завжди сполучений з кожною конкретною твариною (і людиною) невидимим символічним (енергетичним) зв’язком.

«Таємниці» міфологічного універсуму доступні тільки «освяченому» (жрецеві, шаману, чаклуну, пророку), який пройшов ініціацію. Це не просто знання, але «таємнознання», «надзнання», яке близько пов'язане з магією, що дає силу та владу над людьми й силами природи. Міфологічне знання езотеричне.

Філософське знання екзотеричне, тобто, відкрите будь-кому, на відміну від міфологічного езотеричного «таємнознання», «зашифрованого» й недоступного для неофітів. На відміну від міфу, для філософії немає заборонених тем, немає «табу», немає «теменосу» – сакрального кола, за яке не може, вірніше, не наважиться проникнути звичайна людина та її думка. До таємниць філософії може прилучитися будь-який охочий і цілеспрямований розум. Ніякої «обраності» та «ексклюзивності» тут не існує (винятком є хіба що філософська школа Піфагора).

Міф, на відміну від філософії, є «образно-практичним» способом опанування світу, але разом з тим веде своє походження «згори». Крім того, він неодмінно ритуалізований, міф і ритуал невіддільні один від одного. Поступово деякі міфи втрачають свою культову значущість і перетворюються в наративні епічні та інші художні форми (наприклад, казки, комікси, мультфільми). Ці форми вже не володіють попередніми магіко-ритуальними світопояснювальними й універсальними значеннями, вони більшою мірою розважальні. Змінюється не тільки власне форма міфу після того, як він втрачає функції езотеричного, сакрального, онтологічного й космологічного світопояснювального характеру, змінюється також і його зміст.

Міфологічна і філософська картини світу

Міф відкриває епоху «великих наративів», «метаоповідань», «метарозповідей». Тоді самі історичні події й розповідь про них були тотожні, і навіть більше того, переказ якої-небудь історії про «діяння богів» виявлявся первинною данністю, реальністю, «зразком», з яким згодом порівнювалася актуальна дійсність і завжди коректувалася відповідно до міфу.

Міфології, міфологічні «системи» в різних культурах досить унікальні. При цьому в міфах містяться інваріанти. Тобто є «наскрізні» сюжети, функції, «схематизм» відносин, структури, символізм, що дозволяє говорити про функціональну, аксіологічну, антропологічну симетричність міфів народів світу. Більше того, внаслідок багаторічних досліджень французький антрополог К. Леві-Строс дійшов висновку, що така симетрія існує не тільки в горизонті синхронії (тобто для міфів однієї й тієї ж часової епохи), але й у плані діахронії (симетричні міфологічні структури віддалених у часі культур). Тобто, між міфом архаїчного, первісного племені та сучасним «буржуазним міфом» (форми якого вочевидь присутні в кіно, телевізійних серіалах, індустрії моди, рекламі, політиці тощо) і є симетрія. Французький учений показував це, вирізняючи у всіх без винятку міфах так звані «бінарні опозиції» («добро-зло», «природа-культура», «чоловіче-жіноче» тощо).

Міфології різноманітні в плані складності взаємовідносин між богами, кількістю функцій, формою сакральних ієрархій. Також важливу роль відігравали культурна й соціальна стійкість народу, носія міфу. Наприклад, грецька й римська міфології, як показала історія, виявилися найбільш значущими для світової культури завдяки широкому поширенню культурних текстів і досягненням середземноморської цивілізації. Міфи постійно доповнювалися новими сюжетами, видозмінювалися, еволюціонували, розмивалися й забувалися. Тому завжди треба пам’ятати про те, що міфогенез є тривалим, складним, внутрішньо суперечливим процесом (співіснування декількох варіантів одного й того ж міфу, що розрізняються). Крім того, адекватне розуміння міфу без участі в обрядовій і ритуальній частині «живого міфу», що було невіддільне від наративної, «оповідальної», текстуальної частини неможливо, як стверджують сучасні вчені. Одного раціонального підходу мало, щоб зрозуміти багатоскладове й багатошарове психіко-емоційне сакральне дійство, яким є міф, принаймні, у міфопоетичну епоху.

Процес фрагментації та «розмивання» міфології як консервативної, міцно пов’язаної з ритуалом і магією системи світовідчуття і світопояснення, що засновується на загальному детермінізмі, завершився тим, що на межі VII-VI ст. до н.е. в Мілеті, іонійській грецькій колонії в Малій Азії, з’явилася власне філософія. Вона становила собою форму мислення, не санкціоновану жрецтвом, у чомусь суперечила їй і не спиралася у своєму пошуку істини (aletheia) на авторитет традиції. Філософське знання спочатку засновано було на власних інтелектуальних зусиллях, і це знання згодом не сприймалося іншими філософами як «істина в останній інстанції».

Класична (академічна) форма філософського дискурсу, систематика й тематика філософії сформувалися лише в IV ст. до н.е. (у творах Платона й Арістотеля). Але ключові проблеми, філософеми, методи й елементи теоретичних систем можна зустріти вже в VI – V ст. до н. е.

Філософський, науковий світогляд у Західній Європі, особливо в епоху Нового часу (в останній третині XVIII – на початку XIX ст.) став не тільки витісняти релігійно-міфологічне світорозуміння («іудео-християнський комплекс ідей» у термінології сучасної філософії), але й активно руйнувати його світоглядні основи.

Однак в античній культурі міфологія відігравала видатну творчу роль. Крім опису й пояснення походження світу (космосу), його розвитку, походження речей і явищ, людини, суспільства, добра та зла, розуму й безумства, краси та потворності, любові й ненависті, хвороб і смерті, долі, міфи створювали неповторну культурну ауру, що гармонізує відносини між людьми, і ставлення людини до світу загалом. У епічних творах Гомера, орфічних гімнах, а також творах Гесіода, Епіменіда, Акусілая вже є спроби поставлення питань про походження світу, часу, руху, причинного зв'язку явищ, людини, добра та зла. Тоді ж з’явилися й пояснення у формі міфологем. В образно-символічній наративній формі були поставлені фундаментальні філософські у своій суті питання: з чого та як виник світ/космос? Чи існує він вічно? У якому напрямі змінюється? Яке місце людини у світі? Ці та інші «вічні проблеми» хвилювали безпосередніх попередників давньогрецької філософії.

Незважаючи на різноманітність тем і варіантів міфу, можна виокремити найбільш «частотні» міфологеми, близькі філософському типу осмислення буття. Творці епосів і поети вважали, що з первісного невпорядкованого стану – хаосу, завдяки спільним діям богів або долаючи їх протидії, зрештою виник космос, як гармонійна, впорядкована форма всесвіту. Згідно з космогонічними міфами (зокрема грецькими) світ змінювався завдяки діям кратофаній (kratos – грецьк. «сила», phaneosгрецьк. «явище»), тобто виявам сили надприродних основ («божественних сил»). У той же час антропоморфні боги й богині діяли часто аналогічно із звичайними людьми, їм не чужі були людські пристрасті та вади (це ми бачимо, наприклад, в «Ілліаді» та «Одіссеї» Гомера). Важливу роль у поясненні причин війн, голоду, засухи, землетрусів та «особистих проблем» людини відігравали такі міфологеми як дике, тюхе і ананке. Наприклад, anankeце необхідність, вказівка на причинно-наслідкову неминучість чогось, що трапилося, тобто такого, що ніколи не може статися інакше, ніж сталося. У греків ананке (як зовні обґрунтована певна послідовність подій) протиставляється тюхе, як персональним долі-успіху.

Але аж ніяк не всіх греків задовольняють пояснювальні засоби міфології. Уже в другій половині VII – початку VI ст. до н.е. в грецькій колонії, в малоазійському місті Мілеті (зараз це територія сучасної Туреччини) виникає інтелектуальний рух мислителів-учених, які вбачали першопричини всього існуючого не на основі міфу та дій божеств. Вони виходили з того припущення, що повинні існувати природні, «фізичні» (грецьк. physis «природа») джерела (або джерело). Основи світу/космосу, речей і явищ лежать у самому цьому світі й не залежні від волі численних богів. Цими першими мислителями-вченими-філософами були іонійці: Фалес, Анаксімандр та Анаксімен. Усі вони належали до так званої мілетської школи філософії.

До питання про причини виникнення філософії:
«чому «філософія» й «чому в Греції»?

Чому філософія як особлива оригінальна форма інтелектуальної діяльності виникла саме в Греції, сказати з цілковитою певністю важко. Над цим питанням замислювалися багато філософів і, зокрема, істориків філософії. Називався «географічний чинник» – острівне положення й перетин торгових шляхів, а, отже, інтенсивна комунікація та численні «потоки інформації». Також обговорювався й «генетичний чинник» – особливі інтелектуальні якості давніх греків. Зокрема, здатність абстрагуватися від очевидності почуттєвого досвіду та критична рефлексія, тобто наявність радикального сумніву в істинності будь-якого висловлювання щодо як приватних, так і загальних висловлювань, що дозволило виникнути такому видатному інтелектуальному явищу як теоретизування та трансцендування.

Винахід алфавітного письма, також певно сприяв формуванню понятійного мислення тощо. На думку Гегеля, філософія греків виникла завдяки високому рівню усвідомлення цінності свободи, а, отже, незалежного, неавторитарного мислення. Ніцше вважав, що унікальність і продуктивність грецької культури заснована на деякому ірраціональному, але креативному, зрештою інноваційному принципі, який він назвав «діонісійським началом». Поки що жодна інтерпретація (а їх майже стільки ж, скільки історико-філософських досліджень) не виявилася задовільною й сьогодні.

Як і багато століть тому питання про причини виникнення теоретичної філософії – відкрите. Констатуючи, що причин безліч, розглянемо декілька найбільш вагомих чинників і спробуємо реконструювати специфічний контекст «народження логосу з міфу».

Грецький поліс й умови формування
філософського мислення

Безсумнівно, що в появі й становленні філософського знання важливу роль відігравав грецький поліс, античне «місто-держава», зі своєю особливою формою соціального устрою, яка більше ніде в давньому світі не зустрічалася. Не тільки філософія багато чим зобов'язана цьому унікальному соціо-політичному явищу, створеному еллінами, але й сучасні форми демократії, науково-технічний прогрес, мистецтво також сформовані на основі давньогрецької культурної традиції.

Поліс являв собою міське поселення, оточене кріпосною стіною та відділене від близької (і що належить йому) території, званої хора. Мешканці поліса, незважаючи на різний майновий і соціальний статус, приналежність до того чи іншого знатного роду, були рівні у своїх громадянських правах, володіли правом власності й могли посідати будь-яку виборчу посаду. Раби, зрозуміло, не володіли ні власністю, ні правами вільних громадян.

Не вдаючися до подробиць побудови державної та соціально-політичної структури поліса і враховуючи різноманіття конкретних форм їх існування, укажемо на основні характерні риси полісної життєдіяльності, які, на наш погляд, сприятливо позначилися на виникненні науки та філософії греків.

1. Полісна правова система надійно захищала принципи рівноправності вільних громадян. Це сприяло зростанню почуття громадянської індивідуальності та формуванню самостійного, відповідального способу мислення й діяльності, в основі якої перебувала незалежна, невідчужувана ніякими авторитарними інстанціями особиста свобода. Цілком легітимною була критична оцінка становища та дій інших людей, незалежно від їх походження, багатства й соціального становища. Політичні, правові, моральні, релігійні, суспільні й державні інститути загалом також були відкриті критиці з боку мудреців і філософів, хоч це було й не завжди безпечно. Як і в будь-якому починанні тут, звичайно, був присутнім ризик (що підтверджує доля Сократа). Але в тоталітарній державі немає навіть ризику, оскільки будь-яке висловлення не відповідне «генеральній лінії» однозначно призводить до «поразки в правах» і часто до фізичного усунення «інакодумців».

2. Усі дорослі громадяни (правда, жінки й раби були виключені з демократичного процесу) могли постійно бути присутніми й мали можливість регулярно виступати публічно в народних зборах на агорі. Ця «демократична технологія» забезпечувала вільну й рівну участь у виборах посадових осіб будь-якого рангу. Атмосфера вільної дискусії, необхідність раціонального доказу створювали умови для культивування прозорої та ясної аргументації, логічного обґрунтування переваги своєї позиції. Саме відштовхуючись від принципів і практики соціально-політичної риторики, софісти, Сократ і Платон створили могутню й послідовну систему доказів. Арістотель довів справу своїх попередників до досконалості. Це виявилося в багатовіковій традиції силогістики – системі формально-логічного доказу.

3. Апеляція до міфопоетичних сюжетів, цитування епічних поетичних текстів, знання історичних прецедентів у ході публічних виступів сприяли формуванню ерудиції, вдосконаленню мистецтва еристики й риторики, що відігравало не останню роль у розвиткові класичної філософської традиції.

4. Невеликі за територією та населенням поліси не вимагали існування численного й громіздкого адміністративно-бюрократичного апарату (як це було в Єгипті, Вавилоні, Китаї). Завдяки цьому в полісі був відсутній нав’язливий соціальний контроль висловлювання, діяльність вільних громадян, а саме такими завжди були філософські школи протягом тисячолітньої історії розвитку грецької філософії.

Тому то й міг здійснитися такий безпрецедентний за своєю тривалістю й безперервністю тисячолітній інституціональний, культурний, інтелектуальний проект. Мілетська школа (перше співтовариство грецьких філософів) була заснована на початку VI ст. до н.е., а майже через тисячу років, у 529 році вже після Різдва Христова, афінська Академія була закрита імператором Юстиніаном. Після чого філософи аж ніяк не змирилися з обставинами, значна частина з них, прихопивши з собою рукописи, рушила «на Схід» у Візантію й далі, в Каппадокію та Сирію. Філософська традиція була врятована і не була перервана, хоч була ослаблена й уповільнена.

5. У Єгипті та інших високорозвинених східних цивілізаціях усі форми інтелектуальної діяльності монопольно формувалися, контролювалися й стереотипно відтворювалися тільки всередині корпорації жерців, відповідно до букви й духу сакральних текстів, тоді як у грецьких полісах була відсутня каста жерців. До речі, навіть сучасна індійська філософія заснована на принципах традиціоналізму, у тій чи іншій мірі містить «брахманське», «жрецьке» начало. У китайській філософії присутній віддалений вплив мантичного (гадально-інтерпретативного) жрецького дискурсу, пов’язаного з езотеричною традицією знання й інтерпретацією системи символів, що міститься в «Книзі змін» («Цзін»). Наукова та філософська думка в Греції не регламентувалася державними й релігійними інститутами, вірніше, їх вплив не був тотальним та авторитарним, як на Сході (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія). Звідси ця свобода вибору стилів, напрямів, методів, цілей і предметних областей (тематичних переваг) у сфері інтелектуальної діяльності, філософських теорій, шкіл і напрямів (філософський плюралізм).

6. У Греції, як і в Римі, кожний вільний громадянин поліса міг бути відкрито обраний на жрецьку посаду (як і на будь-яку іншу) на декілька років, а потім переобраний, що однак не виключало також варіантів успадкування жрецьких посад. Геракліт, наприклад, походив зі знатного жрецького роду, що, ймовірно, вплинуло на езотеричну форму його висловлення.

Розвитку самостійного, інноваційного способу мислення та діяльності сприяла система вибірности державних посадових осіб. Це прискорювало соціально-політичну й економічну динаміку суспільного розвитку. Якщо прийняти класифікацію товариств, запропоновану К. Леві-Стросом: «холодні товариства» (консервативні) – «гарячі товариства» (інноваційні), то грецькі поліси, безсумнівно, належать до найбільш «гарячих» соціумів у всій світовій історії. Це виявилося в широкому спектрі напрямів: «теорії» та практиці мореплавання, астрономії, торгово-економічній діяльності, науковій, медичній, правовій, естетичній, педагогічній – у широкому значенні слова інтелектуальної/раціональної діяльності. Квінтесенцією цього демократичного, креативно-інноваційного руху і стала філософія.

7. Численні подорожі, військові експедиції, мореплавання, торгівля створювали умови для розширення кругозору еллінів. Вони вміли ефективно зіставляти свої, «автохтонні» знання й ту інформацію, яку здобували завдяки знайомству з іншими культурами. Цікавість та асиміляція знань, різноманітних відомостей, що стосуються етнічних, ціннісних, інтелектуальних, культурних сфер ближніх і далеких регіонів ойкумени дозволило сформувати наукові основи географічних, історичних, медичних, астрономічних, математичних і, нарешті, філософських дисциплін. Згідно з життєписами давніх філософів, і Піфагор, і Демокріт, і багато інших подорожували «на Схід», спілкувалися з мудрецями, що позитивно вплинуло на створення ними власних філософських систем.

8. На основі існування цих обставин і умов можна зробити висновок, що грецькі мислителі мали набагато більш сприятливі умови для інтелектуальної самореалізації, ніж їхні сучасники, які філософствували в інших державах.

Давньогрецька наука та становлення
філософського знання

Сьогодні став очевидним величезний вплив наукової та технічної думки на мінливий постіндустріальний світ. Завдяки науці й техніці створюється світ нашої повсякденності. Персональний комп’ютер та Інтернет, мобільний телефон з численними функціями (потрібними й непотрібними), прогноз погоди, заснований на даних численних супутників та обчислений на суперкомп'ютерах, холодильники, пральні машини, пилососи з комп’ютерним керуванням, автомобілі з бортовим комп’ютером і засобами космічної навігації, медична техніка, біотехнологія, нанотехнології, нова енергетика й багато що інше кардинально змінило наше навколишнє середовище. У найближчі роки й десятиріччя світ і людина завдяки науковому прогресу змінюватимуться ще радикальніше. Не будемо робити футурологічні прогнози, однак констатуємо факт: наука стала чимось значно більшим, ніж магія в міфопоетичну епоху.

Можна сміливо стверджувати, що саме розвиток наукового та філософського мислення (знань раціонального типу) в ході тисячолітнього розвитку «післягомерівської» грецької культури послужили основою виникнення всепереможної західноєвропейської цивілізації. Однак поки ніхто не дав вичерпної відповіді на питання про те, чому саме в Греції виник ефективний тип раціонального теоретичного пізнання. Поява грецької науки також загадкова, як і виникнення грецької філософії.

Навіть найкомпетентніший історик науки або історик філософії не може однозначно визначити, ученими чи філософами були Фалес, Анаксагор, Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Теофраст – настільки різносторонньою (всебічною) та енциклопедичною є їхня інтелектуальна спадщина. Це стосується також й інших мислителів античності. З VI по IV ст. до н.е. наука та філософія античності становлять собою єдине взаємопов’язане ціле.

Раціональний характер античної науки

Наука в грецькому світі в міру свого становлення й спеціалізації є деяким систематичним і цілераціональним способом вивчення природи (physis). Єдиного терміна для позначення науки на той період не було. Найбільш близькими за значенням термінами можна вважати: mathema, theoria, epistheme – це слова з різною конотацією, але загальним значенням: логічно несуперечливе знання, що існує в понятійній формі. Надалі з переходом грекомовної науки та філософії на середньовічну латину в цьому ж значенні вживався вже термін scientia.

Характерними рисами грецької науки були такі:

  • принциповою кінцевою метою пізнання оголошувалася істина (aletheia);

  • грецьким ученим-мислителям завжди була властива деяка непрагматична (теоретична) цікавість щодо природи;

  • здійснювалися систематичні спроби послідовно пояснювати світ, виходячи з нього самого (у філософії це пошуки «архе» (arche); пояснюючи першооснови всіх речей і явищ, греки не вдавалися (як це було властиве носіям міфологічної свідомості) до припущень про дію надприродних сил і могутніх божеств на матеріальні речі (вони намагалися встановити ієрархію сил у світі, за допомогою з’ясування «природних причин», елементів самого буття;)

  • складні, багатоскладові явища космічного й природного порядку були представлені у формі поєднання найменшого числа найбільш простих елементів (першопричини, числа, геометричні фігури, атоми тощо. Ефективність і результативність такого підходу виразно видно в космології, фізиці, математиці та інших («точних») науках;

  • вчені і філософи намагалися знайти доцільні пояснення для основоположних простих, необхідних і достатніх способів зв'язку між речами та явищами; були знайдені й сформульовані положення про стійку умову, що забезпечує існування та зміну речей, що прогнозується, тобто закон (nomos).

Таким чином, оригінальність грецького наукового генія призвела до того, що вже перші вчені-філософи, які належали до мілетської школи, по суті, відмовилися від образно-символічного сприйняття й опису природи. Наукова та філософська картина, на відміну від міфологічної, пропонувала допитливим розумам замість розгадування «волі богів» зайнятися пошуками самодостатньої «першооснови» (arche). Поступово ці мислителі позбавили міфологізовану (гомерівсько-гесіодівську) космологію образності й символічності, замінивши ці міфопоетичні описи понятійним поясненням. При цьому збереглися загальні уявлення про структуру космосу (сфери, рухомі одна в одній разом з прикріпленими до їхніх поверхонь планетами). У такій інтерпретації становлення космосу знаходить паралелі в поясненні природноісторичного процесу вченими Нового часу. Одним словом, грецькі філософи здійснили фундаментальний для всієї світової інтелектуальної історії «поворот від міфу до логосу». У цьому «протистоянні» (logos/mythos), виражена кардинальна протилежність раціонального й міфо-символічного опису світу. Ця вказівка на порядок розмежування між двома способами пояснення світу. Знання «за міфом» наративно має «оповідальну» форму в образно-символічній формі. Знання «за логосом» забезпечує правильність ясного раціонального міркування (episteme), воно прагне дати точне уявлення про суть і порядок речей. Вираження «від міфу до логосу» – філософська метафора, що показує генезис філософського знання через подолання «чарівності» міфо-пояснення світу.

Зрозуміло, процес деміфологізації космосу зайняв сотні, а то й тисячі років, перш ніж з’явилися конкретно-наукові новочасові астрономічні моделі всесвіту, звільнені вже від архаїчних міфологічних переконань. Можна виокремити наступні етапи «структурування світу» в давню епоху (і на Сході, і на Заході):

  • констатація деякого початкового безформеного стану світу (Хаос, Світовий вогонь, Водна Безодня, Пітьма тощо);

  • «сепарація» різнорідних елементів і первинне структурування – відокремлення Світла від Пітьми, Неба від Землі, жіночого начала від чоловічого, розподіл «стихій» (першоелементів);

  • подальша більш детальна структуризація всесвіту; з’являються припущення про «еволюційний» розвиток світу через його ускладнення, порівняння нестійких станів Усесвіту та впорядкованість світу; пошуки доказів домінування гармонії космосу;

  • прогнозування подальшої деформації й деструкції космосу зі зворотним рухом до стану первісного Хаосу (включаючи елементи міфологічних уявлень про циклічність космосу).

Можна перерахувати декілька видів (етапів) символічних і концептуальних описів космосу, а також його станів у міфопоетичній традиції.

Теогонія спосіб опису, властивий у цілому міфоепічному епосу, хоч елементи теоморфних («богоподібних») сил зустрічаються й набагато пізніше (у творах Платона, у стоїків). Для теогонії характерне пояснення взаємодій у Всесвіті за допомогою сил, персоніфікованих в антропо- і зооморфних божествах. Досить складні системи опису теогоній є в орфіків, Гесіода, Ферекида Сирозького.

Космогонія становить собою спосіб опису й пояснення динамічного виникнення Всесвіту.

Космологія, на відміну від космогонії (що описує динамічні процеси), є описом також статичного стану та причинно-наслідкових зв’язків Усесвіту як системи.

Космографія являє собою різні спроби опису за допомогою схем і карт уже прийнятої моделі Всесвіту (небесний глобус Анаксімандра, каталог зірок Евдокса тощо). Подальшого поширення космографія отримала в Середні віки.

Філософське дослідження «природи»

Давньогрецька протонаука, згідно з поглядами Арістотеля, тематично об’єднана навколо дослідження «природи» (physis). Філософів VII–VI ст. до н.е. він іменує «фізиками» або «фізіологами», тобто тими, хто «вчить про природу», «природознавцями». Треба зазначити, що майже в кожного філософа та вченого, аж до софістів і Сократа, тобто до кінця V ст. до н.е., один з творів неодмінно називався «Про природу» (грецьк. peri to physeos). Оскільки природа трактувалася вельми широко, то можна сказати, що роздум про природу містив у собі як дослідження речей видимих («матеріальних», «емпіричних», що чуттєво сприймаються, «сенсибельних»), так і невидимих, розумоосяжних («інтелігібельних»).

Основними характеристиками «природи» (physis) в досократівську епоху виступають:

  • цілісність;

  • мінливість;

  • детермінізм (знаходження всіх речей у причиново-наслідковому зв’язку).

Методами вивчення «природи» були:

  • умоглядність (тобто теоретичні побудови, що не підтверджуються й не спростовуються досвідом та експериментом);

  • використання й образно-понятійної, і частково наукової мови опису;

  • застосування узагальнень, аналогій (вираження «неначе …», «подібно…»).

Усі подані вище методологічні підходи в сукупності просували грецьку думку, віддаляючи від міфопоетичної, метафорично-символічної мови, наближаючи до сучасного ідеалу філософського й науково-понятійного способу мислення. Тільки змінивши базисні принципи своєї мови опису й аналізу, грецька думка змогла змінитися й сама, перейшовши на більш високий теоретичний рівень.

Крім того, ще однією важливою особливістю давньогрецької науки, яка дозволила їй стати наукою в істинному значенні цього слова, було постійне прагнення до доказовості та аксіоматичності.

Про безперервність філософської
інтелектуальної традиції

Усе вищесказане, звичайно, не дозволяє однозначно відповісти на питання: чому саме греки почали філософствувати першими? Тут ми стикаємося з ситуацією «замкненого кола». Якщо стверджувати, що, мовляв, умови життя в полісі зробили можливими філософствування, то знов-таки, поліс створили греки. Тоді ми знову повинні задатися питанням: а чому саме вони? Отже, у певний час і в певному місці сформувалися унікальні життєві умови для виникнення філософії. Розвиваючись протягом багатьох століть, ця унікальна форма інтелектуальної діяльності набула універсальної якості. Філософія викликає повагу у всіх верствах населення у будь-якій країні та вивчається сьогодні у всіх вищих навчальних закладах світу. І це заслуга передусім грецьких філософів.

Проте, як в історії культури, так і в історії філософії (не без зусилля самих греків) існує традиція приписувати велику кількість філософських «відкриттів» і теорії ефекту «експорту» ідей з більш давніх і «більш цивілізованих» держав Сходу. Однак, на думку деяких істориків філософії, легенди про вплив східних учень на філософські роздуми Фалеса, Піфагора, Демокріта, Платона дуже збільшені, хоч і підтримувалися в грецькій історіографічній традиції, оскільки грецькі філософи насправді здійснювали тривалі подорожі до Єгипту, Вавилону та інших країн Сходу. Але навряд чи саме подорожі послужили основою грецької філософії.

Швидше навпаки, й унікальність соціально-політичних умов, і відмінності в національному характері, і географічне положення, і багато інших чинників, про які ми можемо лише будувати здогадки, дозволили грекам розвинути абсолютно оригінальну інтелектуальну діяльність – теоретичне наукове пізнання, поза яким не могла б існувати і філософія.

Наука та філософія греків були засновані на принципі раціональності мислення, тобто такої інтелектуальної здатності, яка належить виключно до компетенції критичного розуму. Розумна, розсудлива діяльність протилежна релігійній вірі, емоційним реакціям, інтуїції, безумовному прийняттю авторитету традиції, догматизму.

Раціональне мислення конституюється саме по собі, обґрунтовується, критикується, підтверджується або спростовується також самим розумом, виступаючи як вища й остання інстанція, що мотивує істинність або помилковість усякого твердження. Розум є не тільки першоосновою філософського мислення, але й першорядним об’єктом критики. Онтологічне висловлення Декарта «Мислю – отже існую» необхідно доповнити епістемологічним твердженням «Критикую (свою розумову здатність думки) – отже існую».

На формування філософського мислення вплинули наступні культурно-історичні умови:

  • нездатність міфу в умовах існування демократичного поліса дати задовільні відповіді на фундаментальні питання про виникнення світу та його устрій (неспроможність міфологічної пояснювальної моделі в VI – V ст.;

  • наявність специфічних соціально-політичних умов для вільної форми пошуку істини та вироблення незалежного висловлювання (внаслідок зміцнення полісної демократичної традиції);

  • створення теоретичної наукової атмосфери неавторитарного інтелектуального дослідження (у зв’язку зі зміцненням позицій наукового знання);

  • енциклопедизм як складова частина шкільної, а потім і спеціальної, риторської, філософської, медичної освіти.

Це перелік основних причин, соціальних та інтелектуальних, що сприяли виникненню філософії в Стародавній Греції.

Питання для контролю:

  1. Що таке міф?

  2. Які функції міфу?

  3. Чим відрізняються міфологічний та філософський опис світу?

  4. Що таке «поліс» і як він вплинув на формування філософської думки?

  5. Які особливості давньогрецької науки?

  6. Що таке mathema?

  7. Що таке theoria?

  8. Що таке epistheme?

  9. Що спільного і які відмінності між теогонією, космогонією, космологією та космографією?

  10. Хто такі «фізики»?

  11. Які особливості «природи» як об’єкта філософії в досократичній філософії?

  12. Які причини безперервності філософської традиції в добу античності?

Тема III.
Paideia: освіта в античності
ТА становлення
філософського знання

Enkyklios paideia: зміст та систематика

Пайдейя і філософія

Trivium і quadrivium – перша
диференціація освітніх практик

Від Пайдейї до Енциклопедії: пізня античність

Від Пайдейї до Енциклопедії: Середньовіччя та Новий час


Ключові слова

антична культура

виховання

енциклопедія

квадривіум

освіта

освіта в римській культурі

пайдейя

пропайдейя

типи шкіл в античності

тривіум

enkyklios paideia: зміст та систематика

Дуже важливу роль у формуванні філософії й організації безперервності давньогрецької філософської традиції відігравала унікальна система освіти – paideia. Завдяки раціональному характеру освітніх процедур формувався особливий тип мислення. Визначальними рисами цього мислення були: системність (взаємопов’язаність знань філологічного циклу, математичних дисциплін, астрономічних, музичних та естетичних знань), енциклопедизм (універсальний підхід до знання), ерудиція (знання культурної традиції шляхом освоєння міфології й епосу через поеми Гомера й Гесіода). Такі особливості обумовили достатню свободу від винятово міфологічних пояснень світу. Це стало однією з причин появи інтелектуальних передумов для здійснення подальшої критичної рефлексії власне філософського (і наукового) мислення.

Важливого значення для грецької, а згодом і світової культури набула поява численних інтелектуальних співтовариств, гуртків, а потім й інституціалізованих шкіл у V ст. до н.е. в Афінах. Саме в цей час там формується культурний архетип інтелектуала/інтелігента, здатного заплатити навіть життям за отримання істини, «буття-в-істині»: такими є Сократ, Платон, Ісократ, Діоген та багато інших мислителів Стародавньої Греції.

Paideia – найбільш загальне поняття для позначення, як виховання, так й освіти, аж до найвищих його рівнів (як сьогодні ми б сказали, включаючи початкову школу та вищу освіту). Досить часто це поняття зустрічається в Греції вже в класичну епоху: в діалогах Платона, Арістофана (п’єса «Хмари).

Грецьке словосполучення έγκύκλιος παιδεία – (що передається латиницею як enkyklios paideia), буквально означає «заокруглену», «всебічну», «загальну», «гармонізовану» освіту; «головне, основне знання». На початку свого формування система paideia містила в собі дві частини. Елементарний курс (названий пізніше, уже в латинській термінології – propaideia, звідки потім буде походити філософський термін «пропедевтика» – «вступ до філософії») складався з основ граматики, передбачав навчання письму й читання простих текстів. Наступним був більш складний та широкий курс, розрахований на кращих учнів. Цей курс власне й називався enkyklios paideia (тобто, буквально, «коло освіти», від грецьк. kyklos «коло» і paideia «освіта, виховання»). Тут необхідно було засвоїти навички й знання з арифметики, геометрії, музики, астрономії, а також навчитися прийомам коментування текстів й ознайомитися з риторським мистецтвом.

У Стародавній Греції в класичний період існували приватні та державні школи. Крім гуманітарних і математичних дисциплін, в освітній системі, залежно від тієї чи іншої школи, у межах enkyklios paideia були наявні: військова справа, гімнастика та «музичні мистецтва».

Пайдейя та філософія

Кількість і різноманітність педагогічних практик у грецьких полісах, містах-державах свідчить про високу загальну культуру давніх греків. Тут можна зробити спрощену класифікацію безлічі античних шкіл. Тоді треба виділити філософські школи (Сократ), що розвивали мистецтво про ведення абстрагованих, теоретичних бесід (діалектику), і риторичні школи (Ісократ), що розробляли мистецтво складання різних видів промов – судових, політичних та епідектичних (показових, урочистих) і культивували мистецтво суперечки (еристику). Крім цього, існували медичні школи (Гіпократ). Формувалася стійка традиція створення шкіл. Це, безсумнівно, було якісно новим і дуже важливим етапом у розвиткові освітніх інститутів в античності. Згодом більшість шкіл ставали науковими центрами. Афінська школа філософії безперервно існувала фактично тисячу років – безпрецедентний в історії культурний феномен.

Кажучи про становлення античної класичної системи освіти, треба віддати належне й софістам, учителям Сократа. Вони перші створили та здійснили перший значний гуманітарний проект – (paidein anthropos), «виховання людей». У колі софістів навіть існував своєрідний навчальний посібник під назвою «Подвійні промови», де основні теми софістичних бесід було рубрифіковано й до кожної теми додавався доказ істинності початкових тез, а потім спростування цього доказу. Така двозначність захоплювала вельми багатьох, і деякі софісти непогано заробляли, працюючи як «учителі мудрості» (що, власне, грецькою й буде «sophisthai»).

Для архаїчної грецької епохи, проте також і пізніше, в епоху розквіту античної класичної культури, формуючим і нормуючим першопринципом є arete (доблесть) у його героїко-аристократичному трактуванні. Одне із найважливіших завдань виховання полягало в тому, щоб давати місту юнацтво, здатне ефективно служити державі-полісу у військовий і мирний час, і тим підтримувати безперервність його існування.

Пізніше усвідомлюються, виховуються й посилюються ще дві додаткові необхідні якості: ergon – «доблесна праця», і paideia як ідеал освіченості, а надалі – ученості й досконалості, інтелектуальної (ноетичної) й естетичної (kalokagatia). Частково це пояснювалося тим, що після поразки Афін (від Спарти) були потрібні зусилля, щоб відновити минулу моральну й культурну перевагу.

Для Стародавньої Греції очевидний фундаментальний зв’язок філософії та виховання. Під кутом зору «державності» приватний характер давнього афінського виховання виявлявся недостатнім і повинен був бути доповнений системою суспільного (державного) виховання освіти. Однак державні діячі не мали уявлення про те, як це необхідно організувати. Задум і втілення ідеї суспільного виховання й освіти відбулися завдяки існуванню численних філософських і риторських шкіл. Філософія протягом декількох століть формувалася в креативному середовищі еллінської культури, де етичні принципи (ethos), любов до мудрості (philosophia), естетизація навколишнього середовища й прагнення до універсальної освіченості (paideia) досягли вищого культурного синтезу. Можна зробити висновок, що філософія загалом і філософська освіта зокрема отримали значний імпульс завдяки взаємодії та взаємодоповненості етичного, ноетичного, естетичного й освітнього принципів.

Метою філософської освіти стає aleteia (істина непредметного, нематеріального, неемпіричного плану). Уже до часу розквіту софістики (середина V ст. до н.е.) формується цілісний освітній канон enkyklios paideia.

У XX столітті видатний німецький філософ і знавець античної культури Мартін Хайдеггер показав глибинне значення феномена грецької освіти. У роботі «Вчення Платона про істину» він пов’язував значення слова «освічувати» з фундаментальними поняттями платонівської онтології. Якщо погодитися з онтологічним ствердженням Платона про те, що «ідеї» є праформами й «зразками» для всіх речей і видів діяльності, то «освічувати», вважав він, означає «встановлювати зразок і надавати розпорядження».

Іншим значенням «освіти» була функція формування й розвитку здібностей, що вже є в учнів. Освіта дає учням еталон-зразок, за яким організується кожна дія.

Зрештою, epistemе (знання) й mathesis (наукове пізнання), paideia (виховання/освіта) та praxis (діяльність) стають визначальними чинниками розвитку освіти й знання, які неухильно трансформувалися в напрямі універсалізму й енциклопедизму. Якщо порівняти «коло знань» софістів і Сократа і «коло знань» Арістотеля і Теофраста, то очевидним стане трансформація гуманітарного зразка від морально-етичного дискурсу й риторики до системи наук, де гуманітарне знання співіснує з природознавством.

trivium і quadrivium – перша диференціація
освітніх практик

У римській культурній традиції, завдяки зусиллям стоїків, особливо Панетія (185–110 рр. до н.е.) і Посідонія (166–50 рр. до н.е.), а потім Марка Туллія Цицерона (106–43 до н.е.) і Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.) неухильно зростає морально-етична складова філософського дискурсу. Так, поступово, зв’язок філософії, культури й освіти, сконцентрований раніше в грецькому понятті paideia, реалізовується в римській культурі, трансформуючись у латинську систему освіти й набуваючи додаткового значення «гуманітарності гуманістичності», що фіксується латинським терміном humanitas.

У епоху еллінізму ідеальною моделлю стає виховання самостійності та здібності до політичної діяльності. Основною метою тоді було завдання навчити людину досягати успіху у своєму роді діяльності. З часів Цицерона був прийнятий у Римі й надалі продовжував існувати протягом усіх Середніх віків освітній канон artes liberales або septem artes liberales (римський еквівалент грецького типу освіти – enkyklios paideia), що містив «гуманітарний цикл» – trivium (діалектика, риторика та граматика) і «точні науки» – quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія та музика).

Філософія (у Платона й Арістотеля синонімічно використовувалося також слово «діалектика») вважалася вищою формою грецької освіченості, при цьому будучи методологічно організованою й рефлексивною (усвідомленою) критикою неписьменності як «незнання». Уже піфагорійці відділяли «незнаючих» (акусматиків), непосвячених, допущених лише до вислухування сакральних істин, «акусм», від «знаючих» (математиків), тих, хто знає. Грецьке слово mathema в той історичний період означало і знання, і науку, і сам процес вивчення. Про це можна судити за значеннями таких слів: mathemathike – наука, пізнання, власне математика; mathesis – вивчення, пізнання; mathetes – учень.

Очевидна близькість «математичної» та «класичної» освіти при порівнянні таких виразів, як enkyklia mathemata і enkyklios paideia, що засвідчено у Фукідіда.

Сократ протиставляє незнаючого, «філодокса», тобто «любителя думок», знаючому, «філософу», тобто «любителеві знання». Того ж погляду дотримувався і його учень Платон.

З такою ж постановкою проблеми «знання-незнання» пов'язане розрізнення alethes (істини) і pseydos (брехні) в Арістотеля.

Зрозуміло, що чіткого розмежування між «раціональним» (філософським, науковим дискурсом) та «ірраціональним» (міфопоетичним дискурсом) в античності не було. Треба зазначити, що навіть у класичній античній філософії «знання» безліччю ниток ще пов’язане з «міфом» (наприклад, діалоги Платона). Основою інваріантної пізнавальної форми в міфі, науці та філософії було розуміння та пояснення взаємозв'язку речей і явищ невидимих сил природи. У міфі – це божественні сили і впливи (кратофанії), а у філософії та науці – це закон (номос) природи або космосу.

Мета всіх античних пізнавальних форм – виявлення й опис цілісної «системи світу речей». Відмінність пізнавальних позицій полягала у створенні специфічних картин світу: міфопоетичної, наукової та філософської. У різних термінах і схемах міф (в символах й образах), філософія й наука (у поняттях) пояснюють природу. По-різному в них відбувається пояснення причин і наслідків явищ: у міфі – асоціативний зв’язок, у філософії та науці – логічний. Зухвала успішна спроба – перейти від незнання до знання – стала рушійною силою розгортання всіх раціональних «пояснювальних моделей» буття.

Від Пайдейї до Енциклопедії: пізня античність

Антична культура не тільки благодатна сфера вивчення міфології, історії давнього світу, історії літератури, естетики, історії філософії. Деякі форми цієї культури й сьогодні актуальні та «виробляючі», без них неможливо уявити собі реалізацію основоположних для сучасного суспільства інтелектуальних проектів. Це, передусім енциклопедії та енциклопедичні словники, які стали невід'ємною й ключовою формою зберігання й трансформації наукового знання, функціонування вищої освіти й розвитку науки загалом. Така інтелектуальна форма збереження та збагачення раціонального знання була створена греками й римлянами, продовжувалася протягом усього латинського середньовіччя, в новий час й інтенсивно розвивається сьогодні. Креативний та організаційний «тріумф» середземноморського енциклопедизму збігся з епохою Просвіти. Стисло оглянемо цей складний і дивний шлях.

Хоч Платон і Арістотель володіли енциклопедичними пізнаннями в істинному значенні цього слова, проте вони не намагалися укладати свої обширні знання в стислій і систематичній формі (тобто як енциклопедичне зібрання всіх відомих їм галузей знання формально). І тільки Спевсіпп, учень Платона, його племінник і перший схоларх (очолював платонівську Академію з 347 по 339 рр. до н.е.) у IV ст. до н.е. створив труд, подібний до «енциклопедії». На жаль, від цього твору Спевсіппа майже нічого не залишилося, збереглися до нашого часу лише невеликі фрагменти, що стосуються математики й біології, але про цей твір є згадки інших античних авторів. Власне «енциклопедичного» характеру грецька науково-педагогічна система enkyklios paideia набуває уже на ґрунті римської культури. Першим римським енциклопедистом можна вважати Марка Теренція Варрона, чий твір «Науки» (Disciplinae) вийшов наприкінці I ст. до н.е. і був присвячений опису вільних мистецтв (septem artes liberalеs): граматики, риторики, діалектики, геометрії, арифметики, музики, астрології, а також медицини й архітектури. Цей твір не зберігся.

Грецькі й римські мислителі спочатку прагнули до того, щоб зібрати воєдино всю безліч знань їм відомих. Однак це було дуже складне завдання – систематизувати й узагальнити науковий зміст в одному творі. Найбільш вдалою спробою в цьому напрямі стала енциклопедична робота римського вченого Плінія Старшого – 37-митомова «Природна історія» («Naturalis Historia»). Цей труд копіювався в безлічі рукописів в епоху пізньої античності й у Середні віки. Римські мислителі та вчені створили прецедент систематичної/універсальної освіти/знання/науки, що охоплює всі відомі тоді галузі знання. Вони «вирівняли» всі дисципліни, відкинувши принцип ієрархії знань (вищий рівень якої посідала філософія), що було властиво грецькій філософії. Учений і державний діяч пізньої античності Кассіодор (Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus Senator, V – VI ст.) володів видатною ерудицією та створив фактично перше всеосяжне зібрання знань у межах християнської культури. Серед багатьох його творів на різноманітні теми були також його енциклопедичні твори «Про науку і мистецтва» («De artibus libris ас disciplinis liberalium litterarum») та «Посібник з вивчення божественної і світської літератури» («Institutiones divinarum et saecularum litterarum»).

Від Пайдейї до Енциклопедії:
Середньовіччя та Новий час

На початку Середньовіччя в ході відновлення середземноморської античної освіченості й наукової енциклопедичності з’являється книга під назвою «Етимології». Автором її був святий Ісідор Севільський (Isidorus Hispalensis, 560–636 рр. н.е.). «Етимологія» за спробою охоплення всіх форм знання – це енциклопедичний труд, складений на основі античних наукових уявлень. Книга містить 20 розділів, присвячених різноманітним формам знання. Перші три томи присвячені сімом вільним мистецтвам (тривіум – граматика, риторика й діалектика; квадривіум – арифметика, геометрія, астрономія та музика). Наступними буди розділи з медицини, права, хронології, Священного писання й обрядів, присвячені Богові, ангелам і святим, церкві та єресям, мовам народів і царств, етимології, людині, чудесам і знаменням, звірям, птахам, частинам світу, географії, архітектурі, каменям і металам, землеробству, військовій справі, кораблям, одягу, їжі, інструментам і предметам меблів.

Труд Ісідора Севільського користувався авторитетом і популярністю. Збереглося більше ніж тисяча рукописних (!) примірників «Етимології». Ще пізніше, словосполучення еnkyklios paideia в середньовічній латинській ученій традиції стало набувати значення «повної збірки знання, універсального словника» (латинізоване – cyclopedia, encyclopedia). Відомі також інші середньовічні енциклопедичні твори. Такими були за своїм змістом книги: «Бібліотека» («Bibliotheca») патріарха Фотія (IX ст.), і «De proprietatibus rerum» (1240 р.) Бартоломео де Гранвіля, що містила в собі наукові знання з теології, філософії, медицини, астрономії, хронології, зоології, ботаніки, географії, мінералогії та «Speculum Majus» (1260 р.) Вінсента з Бове.

Номінально слово «енциклопедія» («киклопедія», kyklopedia) з’явилося в назві відповідного словника майже через тисячу років – у 1541 р. У цьому році в Базелі голландський гуманіст, учений, математик та астролог Іоахім Стерк ван Рінгелберг (Joachimus Fortius Ringelbergius, 1499-1556 рр.) видав книгу під назвою «Lucubrationes vel potius absolutissima kyklopaideia». Пізніше, також у Базелі, в 1559 р., хорватський гуманіст, учений, теолог, філософ Станіслав Паво Скаліч (Paul Skalich, 1534–1573 рр.) видав книгу під назвою «Encyclopaedia seu orbis disciplinarum tam sacrarum quam prophanarum epistemon» Енциклопедія, або знання про світ наук»). Хоч у змістовному відношенні ці дві книги зовсім і не відповідали класичній енциклопедії або енциклопедичному словнику, проте терміни «киклопедия» і «енциклопедія» вже назавжди увійшли у світову наукову, академічну лексичну скарбницю. У позанауковому контексті, в непрофесійному слововживанні найбільш раннім є використання слова «енциклопедія» у романі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» (1532 р.).

У 1728 р. в Лондоні Ефраїмом Чемберсом у двох томах була опублікована «Циклопедія: або універсальний словник мистецтв і наук» («Cyclopaedia: or An Universal Dictionary of Arts and Sciences»). Це, по суті, у змістовному та структурному плані й була «енциклопедія».

І лише наприкінці XVIII сторіччя у Франції з'являється всесвітньо знаменита «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» («Encyclopedie, oil Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers») – багатотомна, ілюстрована малюнками, кресленнями та схемами, систематизована збірка різноманітних наукових результатів, що видавалася в 1751–1780 рр. Дідро й Даламбером.

Кількість багатотомних енциклопедій і спеціалізованих енциклопедичних словників сьогодні величезна. Без них не мислиться існування вищої освіти й науки. Завдяки новітнім інформаційним технологіям та Інтернету існує безліч «мережних» словників та енциклопедій у режимі «on-line». Безпрецедентно розширяється міжнародний Інтернет-проект «Wikipedia». Це багатофункціональна «народна енциклопедія», взяти участь у якій може будь-який охочий (який володіє необхідними знаннями з відповідного предмету.

Питання для контролю:

  1. Яку роль світська освіта відігравала в античній культурі?

  2. У чому полягає феномен «пайдейї»?

  3. Які дисципліни були включені до «кола освіти» давніх греків?

  4. Які типи шкіл існували в античності?

  5. Яка специфіка філософських шкіл у Стародавній Греції?

  6. Як еволюціонувала система освіти в римській культурі?

  7. Що таке trivium і quadrivium?

  8. Що таке «енциклопедія» як трансісторичний культурний європейський проект?

Тема IV. ДОСОКРАТИКИ

Іонійська філософія

Мілетська школа

Піфагорійська школа

Елейська школа

Геракліт

Емпедокл

Анаксагор

Демокріт

Софісти

Ключові слова

архе

атом

буття

гармонія

еристика

логос

людина

натурфілософія

номос

рух

фюсис

число

Термін «досократики» прийнятий істориками античної філософії не без застережень, оскільки безперечно незрозумілим з хронологічного й типологічного боків є як сам феномен «античності», так і його складники. Це, втім, стосується й визначення періодів середньовічної європейської філософії («рання схоластика», «пізня схоластика») або, скажімо, проблеми хронології й таксономії у випадку виокремлення «сучасної філософії» та «постсучасної філософії». Що ж до досократичного періоду чи «доксографії», то багато що можна пояснити завдяки фрагментованому характеру першоджерел: окремим фразам, групам фраз, частинам текстів без назв та пошкоджених сторінок. Перше найповніше зібрання фрагментів було видане у 1903 році німецьким дослідником Гансом Дільсом «Die Fragmente der Vorsokratiker». Досі це видання залишається авторитетним й фундаментальним у сфері історії античної філософії. Вивченню античної філософії та феномену давньогрецької культури приділяли велику увагу Гегель, Ніцше, Йегер, Хайдеггер, Лосєв, Аверінцев, Деррида.

Іонійська філософія

Подолання влади міфу стало можливим завдяки появі самостійних форм наукового та філософського мислення. Це був тривалий процес, точний порядок і характер якого встановити дуже складно через відсутність достовірних даних, передусім текстів. Безперечний вплив на систематичний та енциклопедичний стиль подальших мислителів здійснили твори Гомера, Гесіода, орфіків і багатьох інших, на жаль, невідомих поетів, епічних авторів. Крім цих передвісників грецької філософії треба згадати про так званих «сімох мудреців», списки яких дуже сильно відрізняються залежно від того чи іншого джерела. Називаються імена, передусім Фалеса, Біанта, Піттака, Солона, а також Анахарсіса (скіфа за походженням), Клеобула, Періандра, Хілона. Окремі думки-афоризми, що приписувалися їм: «міра над усе», «пізнай самого себе», «натовп безглуздий» тощо – більше належать не до філософських міркувань, а до моралізаторських сентенцій, характерних для традиційних типів культури.

Усе ж власне філософська традиція з’явилася наприкінці VI – на початку V ст. до н.е. на території грецьких поселень у Малій Азії. В основі цього інтелектуального руху виявилася діяльність іонійсьих філософів і, зокрема, мілетської школи. Натурфілософія Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена розвивається на ґрунті синкретизму, невіддільності науки й філософії.

У VII–VI ст. до н. е. іонійські колонії греків на західному та південно-західному узбережжі Малої Азії були головним центром еллінської культури. Не дивно, що грецька наука та філософія вперше заявили про себе саме на цих територіях. Фалес, Піфагор, Ксенофан (який вважався основоположником філософії елеатів), Геракліт народжені в Іонії.

Першою філософською школою в історії не тільки грецької, але і європейської філософії була мілетська школа. Вона проіснувала більше ста років і зникла не тому, що був вичерпаний її інтелектуальний потенціал, але через те, що після поразки греків у 494 р. до н.е. Мілет був спалений персами. Навіть за такий нетривалий історичний час у Мілеті та інших іонійських полісах було закладено підґрунтя раціонального способу осмислення світу й уперше поставлено питання про першопричини буття (природи).

Мілетська школа

Фалес з Мілета (625–547 рр. до н.е.), фундатор давньої натурфілософської традиції європейської філософії, вважався, крім того, одним з тих, кого давні греки називали «мудрецями». Його ім'я найчастіше згадується в різних версіях списку «сімох мудреців», куди входили такі відомі діячі, як Біант, Пітак, Солон Афінський, Клеобул, Періандр, Анахарсіс (скіф за походженням), а також деякі інші.

Фалес був не тільки мудрецем, філософом, але також астрономом, геометром, метеорологом, тобто першим європейським ученим. Він був першим мислителем, який задався питанням про природу буття, про те, що є незмінною першоосновою світу, першопричиною зміни речей. Фалес був першим, хто на питання: «Звідки походять усі речі? Куди вони зникають? Якою є природа речей?» – відповів так, як до нього не відповідав ще ніхто.

До нього, і це характерно для образу мислення всієї міфопоетичної епохи, відповіді на такого роду питання зводилися до вказівки на бажання, волю й дії якихось конкретних богів. Фалес же змінив кардинальним чином і тему, і постановку питання, і самі принципи «теоретизування». Він відмовився від інтерпретації світу в теоморфних («богообразних») термінах і спробував мислити та тлумачити світ, виходячи з нього самого, осягнути світ, який змінюється за своїми власними, «природними» законами.

Найбільш значний твір Фалеса називався «Про природу» (peri physis). На жаль, він не зберігся повністю (вціліли лише нечисленні фрагменти, у вигляді цитат присутні в пізніших творах грецьких філософів). Предметом філософствування Фалеса, як і інших досократиків, була «природа» (physis). Найбільш достовірними фрагментами, що належать Фалесу, вважаються такі: «Вода є початком усього» і «Магніт і янтар мають душу (бо притягують до себе предмети)».

Це коротке й не зовсім ясне афористичне висловлювання, здавалося б, не цілком достатнє для того, щоб претендувати на інтелектуальний переворот в історії думки. Однак відмова від традиційного «теологічного», яке повторює відомі істини, догматичного тлумачення природи речей, як їх пояснює міф, якраз і дозволив усім мислителям, після Фалеса, мати справу вже з частково «розчаклованим», «розбожествленим» світом. Подальші спроби такого роду вже відбувалися, незважаючи на міфологічну традицію та будь-які інші авторитети. Такий неавторитарний тип мислення виявився вельми продуктивною, необхідною попередньою умовою виникнення філософії та академічної науки. Характеристиками такого мислення з самого початку стали свобода, рефлексивність, критичність, раціональність (понятійна мова й логічна форма мови опису речей і явищ).

Звичайно ж, немає достатніх підстав стверджувати, що під поняттям «вода» Фалес мав на увазі деяку абстрактну сутність. Водночас «вода» – це не є щось, що тільки чуттєво сприймається, «емпірична рідина». Швидше всього, «вода» у Фалеса – філософема, «водна стихія», що пронизує всі речі. Можливо, він прийшов до розуміння цього, спостерігаючи за трансформаціями рідини: в газоподібному (пароподібному) вигляді або ж стаючи твердою (кристалічна форма сніжинок і льоду). Крім того, вода – це універсальне джерело життя, і це очевидно щодо існування риб, рослин, земноводних, птахів, тварин і людини. Вода для Фалеса виявилася саме тією «першоріччю», «першоосновою», «праматерією», яка дає можливість для існування окремих речей і світу загалом.

Філософема води як «першостихії» (грецьк. stoicheion), разом з такими ж «першоелементами» (лат. elementa) як повітря, земля, вогонь, дерево, метал, містить у собі відбиток міфологічного уявлення про першооснови світу. Але все ж «вода» Фалеса – це також і перше поняття (квазіпоняття), результат абстрагування, відвернення думки від речової, чуттєвосприйняттєвої конкретики матеріальних об’єктів.

Важливо й те, що «вода» стала одним з перших позначень першооснови як такої, «архе». Згідно з Арістотелем, і з цим не можна не погодитися, проблема першооснови не тільки виявилася давнішою й основною темою роздумів ранніх грецьких філософів, але й закріпилася в історії філософії. Сам термін «архе» (arche) використовувався набагато пізніше, в текстах піфагорійця Філолая (кінець V – початок IV ст. до н.е.). Це поняття багатозначне: «початок», «першооснова», «принцип», «відправна точка», «начало в просторі і часі», «початок як причина чого-небудь», «початок як влада». Корінь слова виявився вельми продуктивним у плані створення наукової термінології. Можна пригадати – архаїчний, археологія, архетип, анархія (тобто «безвладдя») і багато інших.

Надалі філософи, так чи інакше, намагалися з’ясувати питання: «Що є першоосновою?». Відповіді в різних варіантах і є відправною точкою філософських дискусій протягом усього розвитку античної філософії. Звідси походить й онтологічна проблематика як невід’ємна частина філософського знання.

Анаксімандр (610–540 рр. до н.е.), співвітчизник і сучасник Фалеса, також прославився своїми пізнаннями в астрономії, метеорології та географії. Першоосновою, вважав він, є апейрон (apeiron), щось необмежене, нескінченне, але все ж матеріальне. Можливо, що під апейроном Анаксімандр розумів «речовину взагалі», деяку нейтральну «речовинність», що не зводиться ні до одного з чотирьох першоелементів: води, земли, повітря або вогню. До того ж він, задовго до Дарвіна, висунув оригінальну гіпотезу щодо еволюційного розвитку, стверджуючи, що люди походили від деяких живих істот, подібних рибам.

Анаксімен (588-524 рр. до н.е.) був, імовірно, учнем Анаксімандра. Він вважав, що в основі всіх речей знаходиться повітря, також, як і апейрон, безмежний і нескінченний. Повітря постійно зазнає змін. «Витончуючись», воно перетворюється на вогонь, «ущільнюючись», стає вітром, потім – хмарами, опадами, водою, землею, камінням. Повітря атмосфери (аer), душа людини (psychia) і світова душа (pneuma) мають єдину першооснову – повітря.

Мілетських мислителів називали «фізиками», «фізіологами», тобто тими, хто досліджує природу (physis), пізніше натурфілософами (лат. natura природа), тобто тими, хто ототожнював першооснову з якою-небудь фізичною («природною») основою.

Піфагорійська школа

Піфагорійці, на відміну від мілетців, шукали першооснову абсолютно інакше. Вони вважали, що світ (природа, речі), які чуттєво сприймаються, не можуть дати нам справжнього знання, оскільки були мінливими. Тому вони зосередилися на умоосяжних основах космосу.

Піфагор (друга половина VI – поч. V ст. до н.е.) – фундатор піфагорійської школи (піфагореїзма). Народився на острові Самос, був учнем Анаксімандра і, як свідчить легенда, здійснив подорож до Єгипту та Вавилону. Зрештою, він опинився в Італії та створив там школу. Через те, що творів самого Піфагора не залишилося (піфагорійці передавали знання лише обізнаним), а традиція піфагореїзма приписує йому майже всі інтелектуальні відкриття, що відбувалися в піфагорійському союзі, проблема авторства в піфагореїзмі й досі відкрита. Прикладом може бути дискусія про авторство так званої «теореми Піфагора». Через «герметичність», закритість школи та її езотеричність (елементів таємнознання) вона залишилася винятковим явищем у межах грецької філософії, як екзотеричної, відкритої, раціонально обґрунтованої форми знання.

Найчастіше з ім’ям Піфагора пов’язують: учення про безсмертя душі, вчення про переселення душ («метемпсихозис»), вчення про спорідненість усіх душ (рослин, тварин і людини) і, нарешті, вчення про тетрактид («четверицю»). Тетрактида це сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10, і вона містить у собі основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3).

Якщо мілетці шукали архе у сфері будь-яких речовинних, «природних», «фізичних» начал, то Піфагор і його послідовники першоосновою всіх речей вважали числа й числові відносини. На їхню думку, в основі космосу, речей та істот лежать не матеріальні, а «ідеальні» елементи. Необхідно при цьому зазначити, що на всіх теоретичних побудовах піфагорійців лежить відбиток нумерології, магічних уявлень, містики й езотеризму.

Таємний, «конспірологічний» характер їх учення зумовлений здебільшого і принципами організації піфагорійської школи. Усі, хто належав до школи Піфагора, поділялися на «акусматиків» (akusmatikos) і «математиків» (mathematikos). «Акусми» – це приписи в символічній формі, які повинні були бути вивчені напам’ять учнями першого рівня («акусматиками»). Згідно зі внутрішнім «статутом» піфагорійської школи, протягом перших п’яти років «акусматики» повинні були стримуватися від запитань (або взагалі мовчати) і тільки запам'ятовувати почуте від «математиків».

Грецьке слово «математа» (mathemata) точне знання, наукове достовірне твердження. Від цього слова походить і назва сучасної науки – «математика», і самоназва «просунутих» піфагорійців, тобто «математиків» (mathematikos) – таких, «які володіють достовірними знаннями». Математики – це послідовники Піфагора, які пройшли всі необхідні рівні посвячення, оволоділи необхідними знаннями й тому допущені у вузьке, «внутрішнє», езотеричне коло піфагорійської спільноти. Вони вивчали арифметику, геометрію, астрономію, науку гармонії. Усі науки в сукупності й становили собою піфагорійську філософію.

Життя в піфагорійській общині було суворо регламентоване. Внутрішній статут передбачав досить жорсткий розпорядок дня, який було необхідно виконувати кожному. Кожен з піфагорійців жив за таким регламентом:

  • встати до сходу сонця;

  • після медитації зустріти схід сонця на березі моря;

  • в храмі або священному гаї обдумати майбутні справи;

  • виконати гімнастичні вправи;

  • поснідати;

  • прогулянка й купання в морі;

  • після вечері здійснити подяку богам;

  • потім відбувалося читання вголос піфагорійських текстів;

  • перед сном необхідно було тричі продумати: «Як я прожив день? Що я зробив? Що я не зробив, але повинен був зробити?».

Найбільш оригінальним з точки зору історії філософії є піфагорійське вчення про число. Початковою тезою Піфагора було положення про те, що у світі існує деякий початковий порядок, зумовлений існуванням чисел і числових відносин – гармонія (греч. harmonia – зв’язок, упорядкованість, пропорційність). Завдяки чому вся сукупність речей і явищ приходить до вищої міри досконалості й краси – це є космос.

Гармонійність, пропорційність і відповідність пронизують не тільки «світ речей», але й місце людини у світі. «Ексцентричність» людини в космосі визначається за допомогою такої якості як mesos. Для Піфагора месос це середина, серединний шлях, серцевина. У піфагорійському вченні так розумівся стан рівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиною стану гармонійного існування. Пізніше, Арістотель доводив, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Принцип гармонії або «гармонія сфер» пронизує собою Всесвіт й організовує ідеальний світовий порядок на всіх рівнях, від звучання ліри до правильного (пропорційного) руху небесних світил. Саме числові відносини визначають місце та порядок речей у Всесвіті. Як зазначав піфагорієць Філолай (сучасник Сократа), тільки число робить пізнаними і музику, і ремесло, і вчинки людей, і переміщення планет. Більше того, «числа володарюють над світом». Для того, щоб пізнати світ, необхідно пізнати природу чисел, їх співвідношення, бо, згідно з піфагорійським «реалізмом», числа – не знаки для позначення речей та їх відносин, але вони є сутністю речей, «усі є число» і «все складається з чисел».

Числа від 1 до 10 розрізняються за ступенем онтологічної значущості та наділені, крім усього іншого, магічними властивостями й символічним значенням. Діоген Лаертський викладає найбільш повну схему числової відповідності:

  • початок усього – одиниця;

  • одиниці як причині підлягає невизначена двійця;

  • з одиниці та невизначеної двійці походять числа;

  • з чисел походять крапки;

  • з крапок – лінії;

  • з ліній – плоскі фігури;

  • з площин – об’ємні фігури;

  • з них – тіла, що чуттєво сприймаються, у яких чотири основи: вогонь, вода, земля, повітря;

  • переміщаючись і перетворюючись, вони породжують світ – живий, розумний, округлий, у середині якого – земля; вона також кулевидна.

Серед чисел піфагорійці вирізняли деякі як «священні». Такими були:

1 – «першооснова чисел»;

3 – «триєдність»;

4 – «таємниця декади»;

10 – «найбільш гармонійне й цілісне число».

Усі числа поділялися на парні (необмежені, слабкі, гірші, жіночі) та непарні (обмежені, сильні, кращі, чоловічі).

З пізніших робіт піфагорійців також відома й знаменита таблиця, що складається з десяти пар протилежностей (як сказали б філософи-структуралісти, «бінарних протилежностей»):

1) обмежене – необмежене;

2) непарне – парне;

3) одиничне – множинне;

4) праве – ліве;

5) чоловіче – жіноче;

6) нерухоме – рухоме;

7) пряме – криве;

8) світло – пітьма;

9) добро – зло;

10) квадрат – прямокутник.

Ще відомі так звані три види чисел:

«Квадратні числа»

(складання

непарних чисел)

1 + 3 = 4 = 22

1 + 3 + 5 = 9 = 32

і т.д.

«Прямокутні числа»

(складання парних)

2 + 4 = 6 = 2 · 3

2 + 4 + 6 = 12 = 3 · 4

«Трикутні числа»

(складання по черзі

парних і непарних)

1 + 2 + 3 + … + n =

n(n +1)

2

Піфагорійцям належить й учення про середні величини:

Арифметичне середнє

a – c = c – b

(a + b)

2

Геометричне середнє

a : c = c : b

ab

Гармонійне середнє

(a – b) : (b – c) = a : c

2ab

(a + b)

З чисел же виводяться просторові фігури:

1 число крапки (крапка)

2 число лінії —— (лінія)


3 число поверхні (поверхня)


4 число тіла (тіло)

Надалі вчення про числа стало основою розвитку математичного знання не тільки самих піфагорійців, але й вплинуло також на формування власне математичного знання.

Космологічні погляди піфагорійців можна назвати «геліоцентричними». Вони вважали, що в центрі всесвіту знаходиться «єдине», або «центральний вогонь», що притягує до себе близькі йому частини «необмеженого», тим самим обмежуючи їх. Навколо цього вогню рухаються всі планети, включаючи й Землю. Щоб усі небесні тіла дорівнювали числу 10, тобто відповідали принципу досконалості, піфагорійці «вводили» ще одне небесне тіло між Землею й центральним вогнем планету «антихтон» («антиземлю»). Принцип гармонії був нематеріальним «вісевим» принципом світобудови (космосу), організуючим началом не тільки руху планет, але також порядку музичного ряду й душі людини.

Елейська школа

Ксенофан з Колофона (570–480 рр. до н.е.) вважається засновником елейської філософії. Народився в Іонії, пізніше переселився до південної Італії. Відомий як мандрівний поет. Подорожуючи довгі роки по грецьких містах-державах, влаштувався остаточно в південно-італійському місті Елея (від назви цього міста й походить назва школи). Як поет, рапсод, оповідач він оспівував у своїх поемах заснування міста Колофона й колонізацію Елеї.

За свідченням Теофраста, Ксенофан, як і Піфагор, був учнем Анаксімандра. Його поема «Про природу» містить не тільки філософські ідеї, але також і критику політеїзму й теогонії, антропоморфізму античної міфології, що мало відбиття в поемах Гомера й Гесіода.

Філософські погляди Ксенофана можна назвати пантеїстичними, оскільки він ототожнює Бога та світ (природу). Цей Бог (theos) ніяким чином не порівнюється з людиною – ні на вигляд, ні за способом існування та впливу на речі. Крім того, що Бог тотожний космосу, зі слів Ксенофана, він «зі смертними не порівнюється ні на вигляд, ні за думками», він «весь зір, весь слух, весь думка», він «без великих зусиль панує над усім силою своєї думки».

Отже, Бог (Єдине) Ксенофана: не антропоморфний, вічний, незмінний, нерухомий, впливає на світ лише своєю думкою, займає абсолютно весь світовий простір і за формою кулеподібний.

Космологічні погляди Ксенофана стисло такі: 1) земля утворилася з океану й через певні періоди знову занурюється в океан; 2) сонце й зірки становлять собою скупчення палаючої пари й утворюються щодня; 3) після того, як земля зникає в морській пучині, разом з нею гине і все людство, коли вона знову виникає, то знову з’являються на ній люди.

Ксенофан скептично ставився до інформації органів чуття й тому стверджував про обмеженість людського пізнання. Пізніше його вважали попередником античного скепсису. Однак його онтологія та космогонія суперечать такій інтерпретації.

Парменід з Елеї (540–480 рр. до н.е.) є в цілковитому розумінні фундатором елейської школи. На формування його філософських поглядів, безсумнівно, вплинув і Ксенофан, і піфагорійці. Фрагменти філософської поеми «Про природу» (peri physis) дають розгорнуте уявлення про його погляди. У пролозі Парменід розповідає про те, як він, завдяки богині (Тhеа), що наставляла його в істині, здійснив деяку «метафізичну» подорож. Йому було дано пізнати фундаментальну відмінність «божественного шляху» й «людської стежки». «Колісниця» з Парменідом, запряжена «багаторозумними кіньми», прибуває до «брам Дня та Ночі», де його й зустрічає Богиня (Тhеа, Діке, богиня правосуддя та відплати). Вона наказує Парменіду стримуватися від усякої «зверхності» і будь-яких «авторитарних» впливів і спиратися у своїх думках тільки на розум (logos).

Те, що надчутливо з’являється розуму Парменіда, і є «буттям», а його найбільш фундаментальною характеристикою є те, що воно «існує». Звідси й основоположна теза всієї подальшої європейської метафізичної традиції: «Буття є». Буття як те, що існує, протилежно абсолютним чином небуттю, яке не існує. «Тільки дійсне є, недійсного – немає, і воно тому не може бути мислимим», – стверджує Парменід.

Саме з цього ключового пункту й витікають усі ключові положення його філософії. Основні характеристики онтології Парменіда такі:

  • не можна сказати, що воно (буття) було або буде, воно завжди актуальне, завжди справжнє;

  • буття неподільне;

  • буття («дійсне») не може початися або припинитися, оскільки не витікає з недійсного й не може стати недійсним;

  • буття всюди однаковою мірою є те, що воно є, і немає нічого такого, що могло б його розділити;

  • буття нерухоме, тобто воно в собі самому завершене, тотожне самому собі;

  • буття є абсолютно круглою довершеною кулею, що простягається рівномірно у всі боки від центру;

  • буття тотожне мисленню, власне воно і є саме мислення, «мислення й буття одне й те ж», «одне й те ж думка та предмет думки», «і слово, і думка буттям повинні бути».

Епістемологія Парменіда безпосередньо пов’язана з його онтологією:

а) відчуття й мислення є протилежними полюсами знання про світ, і якщо з відчуттями пов'язані тільки недостовірні, брехливі, суперечливі думки (doxa), то істина (aletheia) може бути осягнута тільки розумом (logos);

б) почуття мають справу з нескінченною кількістю виникаючих, зникаючих і мінливих речей, а зміна є джерелом усякої помилки;

в) розум же безпосередньо може пізнавати незмінне, єдине, саме собі тотожне буття, тобто істинне буття.

Космологічні уявлення Парменіда мають на собі відбиток мілетської космології. Причому мислитель у своїх космологічних поглядах визнає їх «доксичну» (випадкову, сумнівну, недостовірну) природу, посилаючись при цьому на «думки людей». Вчення про космос і світ пронизане архаїчними мотивами міфопоетичної епохи.

В основі всіх космічних трансформацій знаходиться фундаментальне протистояння «світлого дня» і «ночі» («пітьми»), тобто чогось темного, важкого, холодного, званого також Парменідом «землею». Першопринцип вогню, безумовно, діяльний та активний, протилежний йому принцип пасивний і залежний. Суперечлива взаємодія цих першоелементів, регульована Богинею та нею спрямована, стає передумовою подальшого структурування космосу, включаючи утворення землі, небесних сфер, виникнення людей із земного мулу.

Зенон з Елеї (490–430 рр. до н.е.), учень Парменіда, героїчно загинув під час повстання, що невдало завершилося проти тирана. Він користувався великою повагою у Платона та Арістотеля, причому останній вважав, що саме Зенону належить відкриття діалектичного методу. Цей метод був заснований на зіткненні двох діаметрально протилежних думок, одна з яких виражала почуттєво-емпіричний модус знання, а інша – раціональну точку зору.

Завдяки цьому прийому він створив декілька десятків апорій (aporia, грецьк. – ускладнення, здивування), тобто проблем, що складно вирішуються, які на перший погляд є непереборними логічними ускладненнями. Апорії Зенона були спрямовані «проти руху», за допомогою виявлення радикальних протиріч, що містяться в поняттях руху, простору й часу.

Якщо спростити позицію Зенона, то виявиться, що одна група апорій направлена проти допущення множинності речей, а інша – проти існування руху.

Спростовуючи тезу про множинність, він стверджує, що у випадку, якщо багато чого дійсно існує, то існуюче повинно бути як нескінченно великим, так і нескінченно малим. Нескінченно малим – тому, що перед кожною такою одиницею повинна б була знаходитися інша, причому на деякій (хоч би й мінімальній) відстані від неї, однак саме так має бути й з останньою одиницею.

Спростовуючи тезу про існування руху, він показує, що для того, щоб пройти певну просторову ділянку, тіло повинно пройти хоч би половину зазначеного відрізку, але для цього даному тілу треба було б пройти половину цієї половини тощо. Іншими словами, протягом обмеженої кількості часу тіло повинно було б пройти безмежну кількість просторів. А це неможливо.

Не одним тільки філософам відомі його парадоксальні апорії: «Дихотомія», «Летюча стріла», «Ахілл і черепаха». Досі філософи, логіки, математики не можуть знайти однозначне вирішення проблем, поставлених давньогрецьким мислителем дві з половиною тисячі років тому.

За допомогою виявлених ним парадоксів, Зенон захищав основні філософські положення свого вчителя Парменіда (тези про відсутність руху та множинності речей). Крім цього, він дав поштовх розвитку діалектичного мислення й нетривіально почав багатовікову дискусію щодо онтологічного статусу таких фундаментальних філософських понять, як рух, простір і час.

Мелісс Самосський (V ст. до н.е.) також був учнем Парменіда. Загалом Мелісс дотримувався основних положень свого вчителя щодо «єдиного» та його існування, стверджуючи, що вічність, незнищеність і нерухомість є фундаментальними характеристиками дійсного, тобто доводив єдність і неподільність буття.

Услід за Парменідом, Мелісс повністю відкидав усяку можливість достовірного чуттєвого пізнання, внаслідок його суперечності та фіксації на швидкоплинних, мінливих якостях речей. Єдиною принциповою відмінністю від філософських положень великого вчителя було те, що, на думку Мелісса, буття є нескінченно протяжним, безмежним (а не «кулеподібним», як у Парменіда).

Головна заслуга елеатів полягала в тому, що вперше в доксографічній традиції вони з цілковитою певністю розмежували «справжнє буття» (незмінне, нерухоме, єдине й розумоосяжне) та «несправжнє буття» (мінливе, жваве, чуттєвосприйнятне). Філософи елейської школи вирізнили й зробили значно зрозумілішою фундаментальну проблему онтології. Вони показали, що існує «думка про буття» (doxa), яке «подане нам у відчутті, фіксується нами», буття ілюзорне та неістинне, що приймається більшістю людей за саме буття. Але є «істинне буття», що не фіксується почуттями, але лише розумоосяжне. Елеати вперше обґрунтували тезу про те, що чуттєве пізнання помилкове, а розсудливе – істинне.

Геракліт

Геракліт Ефесський, або Геракліт Темний (520–460 рр. до н.е.), також іонієць, походив з давнього жрецького роду, у свій час він був ефесським басилевсом (царем-жрецем). Традиція приписує йому низку творів, з яких найбільш достовірні «Музи» і «Про природу». Філософська глибина й загадковість висловлювання (збереглося біля 150 фрагментів) дали змогу ще в давнину дати йому ім’я «темний» (skoteinos), тому в історії філософії він відомий також під ім’ям «Геракліт Темний».

Стиль творів Геракліта вельми своєрідний. Йому властиві: афористичність (образність і стислість), парадоксальність, езотеричність, профетизм (пророчий, оракульський, жрецький стиль викладу думок), патетика, ритмічність і метафізична багатозначність, використання словесних формул. Джерела символіко-метафоричної мови, за допомогою якої він висловлювався, криються, вочевидь, у традиціях грецьких містерій, єгипетській культовій теології. Крім того, Геракліт не був нічиїм учнем, тому виявити які-небудь зовнішні впливи в його творах складно.

На відміну від мілетців, у Геракліта практично відсутній інтерес до натурфілософської проблематики (опису й систематизації видимих фізичних явищ). Хоч певний тематичний зв’язок зі школою Фалеса можна простежити, інтерпретуючи гераклітівське поняття-символ «вогонь» (pyr). Зі слів філософа, «цей світ, єдиний для всіх, ніхто не створив ні з богів, ні з людей; він завжди був, є і буде, вічно існуючий вогонь» [фрагмент 20]. Вогонь Геракліта, як один з чотирьох першоелементів-стихій, не може «претендувати» на статус першооснови, архе, оскільки в його філософії є інша першооснова – «логос» (logos). До того ж його першовогонь, вочевидь, не тотожний видимому вогню (фізичному вогню). Іноді Геракліт називає вогонь «диханням» (psyhe), іноді «випаровуванням». Принаймні, у якийсь момент з вогню починають виникати конкретні речі, і через деякий час знову в нього повертаються. «Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все, як товари на золото, а золото на товари» [фрагмент 22]. Цей «метафізично-алхімічний» процес нескінченних трансмутацій вічний і циклічний, зумовлений наявністю тотальних протилежностей.

Загальним принципом взаємодії речей і стихій у світі виявляється «боротьба» (polemos), «війна», безпочаткова та нескінченна. «Боротьба є закон світу, батько й цар усього» [фрагмент 62]. Будь-яка річ містить у собі протилежності, які не можуть існувати одна без одної, і разом з тим знаходяться в стані нескінченної «війни» одна з одною. Взаємодія протилежностей є основою гармонії, властивої світу.

Якщо «субстратною» (матеріально-речовою) першоосновою можна вважати вогонь, то «сутнісною» (нематеріальною) першоосновою у Геракліта виявляється «логос». Це слово багатозначне, може бути зрозуміле лише в контексті гераклітівського вчення як «слово», «мова», «думка», «об'єктивний закон», «світовий розум», «закон руху», «пропорція». Сам Геракліт іноді замінює слово «логос» такими синонімічними виразами: «загальний світовий порядок» (kosmos), «думка, (gnome) що править у всьому», «єдина мудрість» (to sophon), «загальний закон» (nomos).

Крім того, поняття «логос» вживається часто серед таких метафор: «блискавка», «світло, що ніколи не заходить», «прихована гармонія», «вічність», «доля», «Бог», «правда», «Зевс».

Якщо реконструювати фундаментальні положення філософії Геракліта, то резюмуємо таку систему поглядів:

  • є лише єдине суще, що зовні є в різноманітті речей і явищ;

  • світовий процес має закономірний характер (очевидна тенденція до створення уявлення про «закон природи»);

  • усі, на перший погляд статичні, стани у світі є відносними. Це гіпотеза абсолютного релятивізму, що зводиться до широко відомої фрази «все тече, все змінюється», хоч деякі дослідники вважають, що це висловлювання належить не Геракліту, а його послідовнику Кратилу;

  • логос, по суті, перше філософське поняття в європейській філософії, оскільки є не образно-символічним, а раціональним;

  • всесвітні процеси організовані завдяки деякому ритму, який пронизує як мікрокосмос (людина й відповідний їй горизонт буття), так і макрокосмос (Космос, Світовий рік і світові пожежі, що періодично повторюються кожні 10 000 років).

Антропологічні й морально-етичні погляди Геракліта, а також його погляди на суспільство є логічним продовженням його онтології, з властивим йому аристократичним традиціоналізмом і принципом «арете». Вищими чеснотами є: сила, доблесть, мужність, знання й повага до закону, що існує в космосі та полісі.

Емпедокл

Емпедокл з Акраганта (490–430 рр. до н.е.) активно займався політичною діяльністю, володів видатним даром красномовства, був відомий як лікар і пророк. Його смерть укрита таємницею. Згідно з легендою, він кинувся в кратер вулкана Етни.

Емпедоклу належать твори «Про природу», «Очищення» (дійшла лише 1/10 частина його творів). На його вчення вплинули попередні філософські традиції:

  • натурфілософія (іонійського типу);

  • орфіко-піфагорійське вчення про душу;

  • ідеї елеатів щодо сутності буття.

На думку Емпедокла, кулястий (сфероподібний) космос спочатку складається з rhizomata, чотирьох елементів – стихій (stoicheia). Вогонь, повітря, вода, земля – це «підґрунтя всіх речей», причому кожна стихія знаходиться в символічному зв’язку з божествами грецького пантеону: Зевсом, Айдонеєм, Нестідою, Герою – силами вищого порядку. Усі речі й інші речовини, включаючи органічні, утворюються з поєднання цих чотирьох стихій, взятих у певній пропорції.

Важко розрізнити онтологію й космогонію Емпедокла. Тут ідеї елеатів синкретично сполучаються з натурфіософією мілетців. Усесвіт розвертається, а потім знову приходить до первинного стану, проходячи чотири цикли:

1) спочатку світ становить собою нерухомий космос, у якому все підкоряється трансцендентальному космічному началу, званому Емпедоклом «любов’ю» (philothes), що утримує всі елементи в стані єдності та злитості;

2) потім світ починає дезінтегруватися під впливом іншого трансцендентального начала, «ненависті» або «ворожнечі» (neikos), що витісняє принцип любові до периферії «кулеподібного буття-космосу», наслідком чого виявляється розділення різнорідних елементів та об'єднання однорідних;

3) після завершення цього циклу світ знов виявляється під домінуючим початком «любові». Однорідні елементи відокремлюються, а різнорідні сполучаються, утворюючи багатоскладові речі;

4) і, нарешті, в останньому циклі світ знов позбавляється всієї складності та різноманіття під впливом повернення «ненависті».

Ці цикли повторюються нескінченно. Космогонія Емпедокла доповнюється зоогонією (теорією виникнення життя) й антропогонією (теорією виникнення людини).

За Емпедоклом, рослини та тварини з’явилися безпосередньо із землі. Але, залучені «любов’ю» і долаючи дезінтегруючу силу «ненависті», живі організми пройшли низку послідовних циклів свого біологічного «збирання»:

а) спочатку із землі виникли окремі органи та частини тіл, зберігаючи свою автономність і несполучуваність з іншими частинами;

б) на другому етапі «зоогенезу» ці частини й органи сполучаються, виробляючи жахливих, монстроподібних істот;

в) потім виникають дивні істоти з двома головами та вісьмома кінцівками, не здібні до розмноження, так звані «андрогіни» трьох типів (з’єднання двох чоловічих тіл, двох жіночих тіл; чоловічого та жіночого тіл);

г) нарешті, виникають уже тварини й люди сучасного типу.

Оригінальну філософему «андрогінності» Платон використав для інтерпретації теорії любові (Ероса) в діалозі «Бенкет».

Іноді Емпедокла називають першим «ученим-еволюціоністом», однак це далеко не так. У його зоогонії кожна органічна форма виникає із землі, а не від попередньої органічної форми, як у теорії еволюції Дарвіна. Проте, його квазіеволюційне вчення становить собою безперечний інтерес для вивчення історії генерування наукових ідей.

Незважаючи на свої космогонічні й зоо-антропогонічні гіпотези, Емпедокл услід за Парменідом затверджує безумовний пріоритет розумного, раціонально осяжного буття (природа) над несправжнім (мінливим), чуттєвим буттям.

Анаксагор

Анаксагор з Клазомен (500–428 рр. до н.е.) прославився не тільки як філософ, але був також видатним математиком. Переселившись до Афін біля 462 р. до н.е., близький колу Перікла, він став по суті фундатором афінської філософської школи. Йому належить твір «Про природу» (вціліло лише 20 фрагментів). На його філософію вплинули вчення Парменіда, Емпедокла й атоміста Левкіпа.

Основні положення його вчення про буття такі:

1. Ані виникнення, ані знищення не можуть бути мислимими, буття вічне й тотожне.

2. Будь-яке виникнення є лише поєднанням «сім'я речей» (spermata, chremata), пізніше в Арістотеля та періпатетиків вони іменуються як «гомеомерії», «подобочасткові».

3. Будь-яке знищення є розділенням першоречовини.

4. Першопричиною й законоутворюючим принципом з’єднання, роз’єднання та впорядкування «сім'я речей» є «нус» (nous) – розумно-духовна першооснова світу.

Найдрібніші частки першоречовини становлять собою абсолютно аморфну масу, і лише нус, створюючи рух по колу, додає прискорення та напрям усім процесам. Він «сепарує» й упорядковує початково хаотичну масу першосім’я, дозволяючи їм сполучатися одне з одним за принципом «подібне з подібним».

Космогонічні погляди Анаксагора:

1. Космос має форму сфери (греч. sphairos – куля).

2. Усе першосім’я змішане, невпорядковане й нерухоме.

3. Нус, як нематеріальна зовнішня сила, щодо першоречовини, завдяки «першопоштовху» (пізніше ця ідея використовується Арістотелем і потім деїстами XVII ст.) створює круговий рух у певній точці світу.

4. Поступово рух стає тотальним, охоплюючи Всесвіт, розділяючи його на дві частини:

а) тепле, сухе, світле, тонке віддаляється до зовнішньої окружності космосу, перебуваючи як «ефір»;

б) холодне, сире, темне, щільне збирається в середині космосу, поблизу Землі, стаючи «аером» (повітря, пара, туман);

в) проте «все перебуває в усьому», усюди (неважливо, у якій кількості) знаходяться частки всього.

Першосім’я: незнищуване, нескінченно мале, нескінченно ділиме, вічне (щось «невиникле»), якісно визначене («сім’я» кістки, м’яса, золота тощо). Нус ні з чим не змішаний, існує сам для себе, найтонший і найчистіший з усіх речей.

Вчення Анаксагора про нус, як і вчення Геракліта про логос, стало визначним для подальшої філософської традиції. «Першодвигун» Арістотеля має своїм онтологічним прообразом Нус Анаксагора. Виникло уявлення про існування ідеального, активного, тотожнього, творчого раціонального начала в протилежність пасивному, матеріальному, мінливому, речовинному. Перше розумоосяжне, предмет «теорії», друге – лише чуттєво сприймається, предмет наших відчуттів.

Демокріт

Демокріт з Абдер (460–371 рр. до н.е.) – найбільш відомий представник античного атомізму, учень Левкіпа, друг Гіпократа. З більш ніж 70 робіт збереглося лише біля 300 фрагментів. Він також був відомий як дослідник і мандрівник.

За Демокрітом, є лише атоми та порожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів. Ключовим поняттям Демокріта є «атом» (athomos, грецьк. неподільний, латинська калька – individuum, звідки «неподільний», тобто «індивідуальний»). Іноді Демокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta). Незважаючи на кардинальну протилежність тезі Парменіда про те, що буття неподільне, нерухоме й цілісне, а порожнечі (як недійсної) немає, Демокріт стверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченно порожньому просторі.

Атоми мають такі характеристики:

1) найдрібніші неподільні тіла;

2) нарізно не можуть бути сприйняті органами чуття;

3) вони не виникли, але існують вічно;

4) не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванням у просторі;

5) атомів нескінченна безліч;

6) вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто бути в русі.

Порожнеча існує як між атомами, так і між речами. Чим більша порожнеча у якому-небудь тілі, тим воно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як «тиск» і «поштовх». Основний напрям руху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо.

Душа людини, як уважав Демокріт, «тілесна», оскільки складається з тонких, гладеньких і круглих «вогненних» атомів. Після смерті атоми душі розсіюються. Сприйняття людини засноване на тому, що з речей виділяються певні «образи» (ейдола) та проникають у душу, сполучаючись з однорідними їм атомами, що знаходяться в нас.

Космологія. Затверджується принцип існування незліченних світів. Демокріт вважає, що наш світ (нескінченний і вічний) є одним з цих світів. Через дві тисячі років ця ідея буде розвинена Лейбніцем. Земля, на думку Демокріта, подібна круглій площині, що ширяє в космічному просторі. Як й Емпедокл, він вважав, що всі живі істоти, у тому числі й людина, походять із земного мулу. Вплив атомізму на подальшу філософію й особливо на натурфілософську традицію дуже великий, він очевидний навіть для такої науки, як фізика.

Антропологічні імплікації терміна «атом». Етимологія основного поняття – «атом» («а- thomos», тобто «неподільний») пізніше, в латинській гуманітарній традиції, використовувалася в суто антропологічному контексті. Слово individuum, тобто «неподільний», отже, «цілісний» використовувалося для позначення людини в його «атомарності», «індивідності», як автономного, незалежного та вільного у своїх діях суб’єкта.

Найбільш відомими послідовниками Демокріта в античності були: Метродор з Хіоса, Анаксарх, Епікур, Лукрецій Кар.

Софісти

На території Греції та її численних колоній у V і IV ст. до н. е. плюралізм у сфері філософії досяг свого апогею, тобто «моя індивідуальна думка» (doxa) стала домінуючою формою суспільно-політичної діяльності. Дотепність і парадокс цінувалися вище, ніж доказовість і логічна аргументація. Різноманітність і взаємна суперечність філософських теорій, починаючи від мілетської натурфілософії до атомізму Демокріта призвели до того, що виникла спонтанна, але природна скептична реакція на співіснування безлічі логічно необґрунтованих точок зору відносно буття, пізнання, космосу, природи, суспільства й людини.

Мабуть, ще більш важливим чинником зміни філософської ситуації стало те, що життя грецьких полісів після завершення війн з персами стало вельми інтенсивним як в економічному, так і в політичному плані. Особливо це стосувалося правової діяльності. Фактично будь-який громадянин грецького поліса, так чи інакше, постійно вступав у цивільний і юридичний діалог з співгромадянами та повинен був аргументовано довести свою правоту.

Софісти апелювали, не тільки звертаючись до традиції, авторитету великих предків, підтверджуючи істинність своїх поглядів, але, спираючись на знання риторики (мистецтво красномовства) та ерістики. А це неможливо було зробити кваліфіковано без використання логічної аргументації та критичних міркувань, спростовуючи промови опонентів. З’явилися «експерти», чиї знання й більшою мірою талант і майстерність у той час виявилися дуже затребуваними.

Уже до середини п’ятого століття необхідність у «вчителях мудрості», софістах (а саме так вони себе й називали: sophoi, sophistai, тобто «мудреці») була настільки нагальна, що вони за навчання «мудрості» вимагали значну на ті часи плату, чого раніше навіть не намагався робити жоден філософ.

З історико-філософської точки зору найбільш цікавим є перший період, так звана «старша софістика». Основні її представники: Протагор (490-420 рр. до н.е.), Горгій (480-380 рр. до н.е), Гіпій (біля 400 р. до н.е) , Продік (молодший сучасник Протагора), Крітій (460-403 рр. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.) .

Відмітною особливістю софістики був радикальний релятивізм (твердження про те, що істина відносна, а тому всі теоретичні підходи рівноправні та мають право на існування). Однією з причин цього було порівняльне вивчення софістами конституцій і законів у різних полісах, що демонструвало реальне різноманіття рівносильних точок зору на одну й ту ж проблему. Усі філософські пошуки софістів, так чи інакше, оберталися навколо проблеми співвідношення: «physis» (природа) – «nomos» (закон) і симетричної їй проблеми «фісис» «тесис».

Під поняттям «фісис», тобто «природа», малася на увазі сукупність деяких непорушних правил і норм поведінки й комунікації, існуючих ніби спочатку, «природно», у той час як «номос» і «тесис» виражали закони та настанови, що створюються довільно людьми. Софісти в різних варіаціях доказів стверджували, що всі морально-етичні норми певною мірою довільні, вони конвенціональні, бо встановлюються людьми та ними ж скасовуються, змінюються або замінюються.

У філософському положенні Протагора «Людина є мірою всіх речей, дійсних, якщо вони існують, а недійсних, якщо вони не існують» концентровано виражена релятивістська теза про відносність істини, твердження про «особистісне її впровадження», суб’єктивність, довільність, ситуативність та антропологічну її природу. У цьому міркуванні, безперечно, присутній вплив філософії Геракліта з його затвердженням постійної мінливості як самих речей, так і сприйняття цих речей. З тези Протагора можна дійти наступного висновку: будь-яке положення можна доводити та спростовувати за допомогою однаково сильних доводів. Це зробив Горгій. Він доводив, що:

1. Нічого немає.

2. Якби щось й існувало, то для нас воно було б таким, що не пізнається.

3. Якби щось і було б пізнано, то знання про це не можна було б передати іншим людям.

Такі й тому подібні парадоксальні міркування софістів спричиняли захоплення у багатьох слухачів. Але не у всіх. Сократ, Платон і Арістотель системно й поглиблено критикували софістичні тези та методи доказів. Арістотель написав навіть академічну працю, присвячену цій темі («Про софістичні спростування»). Софістична відмова від принципів об'єктивного знання і встановлення як головного методологічного принципу – еристики, що передбачає не отримання наукового або доказового переконання, але лише прагнення викликати збентеження й капітуляцію співрозмовника будь-яким шляхом, викликало в Сократа, Платона й Арістотеля неприйняття софістики загалом. У роботах Платона й Арістотеля «еристик» і «софіст» – поняття тотожні та вживаються з негативним забарвленням.

Проте, саме завдяки діяльності софістів греки досягли інтелектуального пробудження радикальної філософської рефлексії, перегляду попередніх філософських традицій і появи феномену «грецької Освіти». Софісти мають великі заслуги в галузі виховання самостійного, критичного способу мислення. Вони сприяли формуванню незалежних, неавторитарних думок, зростанню ролі риторики та вільної дискусії, вигостренню системи доказів у греків.

Значним є також внесок софістів у філософію мови; удосконалення техніки мовлення; створення традиції філософських досліджень (Фразімах); уточнення наукової термінології та зародження лексичних досліджень; вирізнення синонімів (Продік); виявлення трьох родів іменників, часів дієслів, видів речень (Протагор).

Однак найбільше вплинула софістика на формування філософсько-етичної, антропологічної проблематики («поворот до людини») й обґрунтування утилітарно-етичного нігілізму.

Питання для контролю:

  1. Хто такі «сім мудреців» і як вони вплинули на формування грецької філософії?

  2. Які особливості іонійської філософії?

  3. Що таке «натурфілософія»?

  4. Які основні положення представників мілетської школи філософії?

  5. Хто такий Піфагор і які характерні риси філософії піфагореїзму?

  6. Хто такі «акусматики» й «математики»?

  7. Хто є представником елейської школи і як змінюється трактування «буття» протягом існування філософії елеатів?

  8. Яким є вчення Геракліта про «логос»?

  9. У чому специфіка онтології Емпедокла, порівняно зі вченням елеатів?

  10. Чим відрізняється поняття «Розуму» (Нуса) Анаксагора від поняття «логос» у Геракліта?

  11. Чим відрізняється вчення Демокріта про атоми та порожнину від натурфілософських уявлень мілетців щодо «першоелементів» («стихій»)?

  12. Хто такі софісти і як вони вплинули на формування критичної рефлексії у межах грецької філософії?

Тема V.
КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД
ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Сократ

Школи Сократа

Платон

Античний платонізм

Арістотель

Перипатетики

Ключові слова

алетейа

діанойя

докса

ейдос

енергія

епістеме

естезис

метафізика

морфе

ноезис

ойсія

поесис

праксис

псюхе

сома

софія

софросіне

фронезис

Сократ

Сократ (470–399 рр. до н.е.) – афінський філософ, один з найбільш відомих мислителів у світовій історії. Хоч він був автором, «який нічого не писав», як влучно висловився Фрідріх Ніцше, його можна по праву вважати засновником афінської школи філософії, творцем антропології та критичного способу мислення. Сократ наново тематизував філософський пошук, зробивши основним предметом філософії не природу й космос, а людину й основи моралі. Він створив новий спосіб «діалогічного мислення» та запропонував «запитання» як метод пізнання, замість подання «списку відповідей», як це було у досократиків. Суперечливу й трагічну фігуру великого грецького філософа ми бачимо у творах його учнів (Платона й Ксенофонта), а також у комедії Арістофана «Хмари».

Спочатку, будучи учнем софістів, Сократ засвоїв метод вільної безкомпромісної дискусії та критичного ставлення до будь-якого висловлювання, чи то філософствування, проблеми морально-етичного вибору, чи то міркування про природу краси. Але досить скоро він здійснює свій епохальний епістемологічний поворот, виступаючи як проти «докси» (різноголосся індивідуальних думок), так і проти релятивізму софістів. За Сократом справжнє, істинне знання досяжне і воно засноване на знанні принципу блага. Тобто істинне знання завжди доброчесне, а доброчесність завжди істинна. Афінський філософ намагається, всупереч ученням софістів про принципову відносність істини, встановити об’єктивну систему філософського знання, побудовану на логічно обґрунтованих міркуваннях.

Якщо філософи-доксографи займалися натурфілософією та космологією, то Сократ намагається розробити основи теорії пізнання, «епістемології», для обґрунтування самого знання. У центрі його уваги такі проблеми: якими є умови існування істини?, якими є умови отримання об'єктивного знання?, яким є спосіб утворення загальних понять? З цими пошуками пов’язані й деякі парадоксальні афористичні висловлювання філософа: «Пізнай самого себе», «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».

Однією з головних причин неможливості продуктивного пізнання, самопізнання та самовдосконалення афінський філософ вважав наявність акразії. Згідно з Сократом акразія (akrasia) – це буквально «погана суміш», свідчення нестриманості емоцій, бажань або слабкості волі. Це сукупність умов, в яких люди діють суперечливо й непослідовно, вважаючи, що вони володіють абсолютно правильним знанням щодо правоти своїх дій. Сократ вважав, що доброчесні вчинки відбуваються з безпосереднього розсуду блага (добра), тобто всупереч «акразійному» впливу.

Сократ відомий також винаходом оригінального методу встановлення істини, який він називає «майєвтикою» («мистецтво повивальної бабки»). У Сократа це щось на зразок «пологодопомоги» при відшукуванні істини. На відміну від інших, більш ранніх філософів, він не намагається подати істину в готовому вигляді, але завжди повільний і терплячий, «витягує» її зі свідомості співрозмовника, за допомогою діалогу зі своїми опонентами, зіштовхуючи одну думку з протилежною. Філософ використовує парадокс та іронію, діалектику, дедукцію, риторику у формі лукаво-наївного запитання. Усі ці засоби потрібні для досягнення головної мети – виявлення об’єктивних, непорушних, істинних основ знання, буття, блага, людської гідності.

Реконструкція філософії Сократа ускладнена тим, що, як зазначалося вище, він принципово не писав філософських текстів. Найбільш повне уявлення про його погляди можна отримати, вивчаючи тексти Платона. Основна проблема полягає в тому, що Сократ і Платон були конгеніальні, тому очевидним чином відділити філософію Сократа від філософії Платона (особливо раннього й середнього періодів) на концептуальному рівні складно.

Критичне мислення Сократа, долаючи вікові забобони традиційного суспільства, зрештою підривало авторитет і владу. Це не могло не викликати негативної реакції з боку можновладців, які охороняли суспільні інститути, міфологію та ритуали афінського суспільства.

Мелет, Аніт, Лікон звинуватили Сократа в підриві основ державності й моральності, у «розбещенні умів молодого покоління», зневазі основ традиційної релігії. Вирок був не на користь Сократа. Його обвинувачі виграли процес, і Сократ був засуджений до смертної кари. Він мужньо зустрів несправедливий вирок, ухилившись від утечі, підготовленої його друзями й учнями. Великий грецький мудрець вважав за краще підкоритися закону, нехай навіть і несправедливому, та прийняв смерть з філософським спокоєм, випивши до дна чашу з отрутою цикути. Ці драматичні події описані у творах його кращого учня Платона «Апологія Сократа» і «Федон».

Життя та смерть Сократа виявилися знаковими подіями не тільки для класичної грецької філософії, але й для європейської філософії і світової культури загалом, показуючи й передбачаючи долю тих мислителів, хто, подібно до Сократа, мав мужність відмовитися від конформізму, компромісів, добробуту й самого життя заради пошуків істини.

Після смерті Сократа його учні Евклід (Мегарська школа), Федон (Елідо-еритрейська школа), Арістіпп (школа кіренаїків), Антісфен (Кінічна школа) і, нарешті, Платон (Академічна школа, Академія) створили масштабний, різноманітний в інтелектуальному плані рух, з оригінальною постановкою та розробкою метафізичних, епістемологічних, антропологічних, естетичних й етичних проблем. При цьому школи знаходилися одна з одною у стані найгострішої та майже непримиренної ідейної боротьби.

Школи Сократа

Серед численних послідовників Сократа виявилося багато таких, хто засвоїв не стільки теорії, скільки дух його вчення, розвиваючи морально-етичний напрям сократівської філософії.

1. Фундатор Мегарської школи – Евклід з Мегар. Після нього керівниками школи були Евбулід, Діодор, Стілпон та інші, які зосередили увагу на сократівському вченні про поняття. Евклід стверджував, що матеріальний чуттєво-сприйняттєвий світ не можна вважати дійсним (схоже з тезою Платона про те, що «матерія» є «небуття» (meon)). На думку мегарців, пізнавати треба й можливо лише нетілесну, незмінну, розумоосяжну сутність речей (asomata eide). Вони вважали: те, що дійсно існує, – єдине, розумоосяжне, незмінне, тотожне собі та є благом (центральне поняття у філософії Сократа). У їх філософії співіснували положення філософії Сократа й елеатів, а як методам доказу вони надавали переваги софістиці та еристиці.

2. Федон з Еліди (учасник діалогу «Федон» Платона) заснував Елідо-ерітрейську школу. Згодом Мосх, Анхипіл і Менедем з Ерітреї спробували поєднати методологічні принципи мегарців зі вченням про доброчесність, але на засадах кінічної моральної філософії. Крім того, вони намагалися використати також елементи діалектики.

3. Антісфен з Афін став фундатором так званої Кінічної школи. Це найбільш відома в історії філософії школа Сократа. Вона була названа кінічною (грецьк. kynikos – лат. сinic, згодом – «цинік», «цинізм»), можливо, тому, що Антісфен відкрив її в афінській гімназії Кіносарг. За іншою версією, її назва пов’язана зі стилем життя та діяльності кініків. Їхній спосіб життя відрізнявся своїм епатажним характером, зухвалими формами натуралізму в поведінці, що наближало їх в дечому до поведінки тварин, зокрема, собак (kyon), звідки, можливо, й походить назва філософів – «кініки». Висловлювання та спосіб поведінки представників школи характеризувалися сучасниками як скандальні й провокативні. Крім Антісфена, широко відоме ім’я й іншого філософа-кініка – Діогена Сінопського («бочка Діогена», «ліхтар Діогена»).

Філософія кініків невіддільна від способу їхнього життя. Вони вважали, що лише доброчесність є благом, і тільки порочність є злом, інше ж байдуже. Зразком для наслідування кініків вважався Геракл, чиє життя кініки уявляли щоденним подвигом. Антісфен і його послідовники мінімізували теоретичну частину філософії Сократа. Вони зосередили свою увагу тільки на філософії повсякденності, моральній проблематиці й антропології. Моральні загальноприйняті норми розглядалися ними в «негативному» плані. Обмеження потреб, доведене до крайності, повна незалежність від зовнішнього світу з його принадами (Антісфен стверджував, що краще вже збожеволіти, ніж насолоджуватися), уникнення всього порочного – такі імперативи «негативної етики» кініків.

До сфери «позитивної етики» належав культ мудрості й етичних вправ, байдужість щодо наявності свободи й рабства. Вільним вони вважали того, хто внутрішньо вільний, і вільний не від людей, але передусім від себе самого, точніше, від своїх бажань і пристрастей. Діоген довів до логічного кінця первинні принципи кінічного світогляду. Він вів жебрацьке життя (його житло – «бочка Діогена»), їв найпростішу їжу, загартовуючи себе знегодами, холодом і голодом. Він відмовився від сімейного життя, проповідував принцип вільних статевих стосунків, постійно нехтував суспільною моральністю, публічно відправляючи свої сексуальні та інші фізіологічні потреби. Кидаючи виклик античному «істеблішменту», викриваючи святенницьку мораль «пристойного суспільства», кініки протиставили дійсній традиційній культурі, кажучи сучасною мовою, «контркультуру», засновану на «природності», «мудрості», «нонконформізмі», іронії та нігілізмі в найширшому значенні.

4. Арістіпп з Кірени став фундатором Кіренської школи, або школи Кіренаїків. Вона відома також під назвою гедоністична школа (грецьк. gedone, – насолода, задоволення). Кіренаїки зосередили свою увагу на етичних основах існування задоволення та способах його отримання.

Хід їхніх міркувань був приблизно таким: усяке відчуття засноване на принципі руху:

  • рівний і спокійний рух викликає почуття задоволення;

  • поривчастий, бурхливий рух викликає почуття незадоволення;

  • відсутність руху не дає ані задоволення, ані незадоволення;

  • задоволення збігається з добром, тому прийнятні лише ті вчинки, що приносять задоволення.

Забігаючи наперед, зазначимо, що «задоволення», до якого прагнули кіренаїки, не схоже на спокій духа епікурейців. Адже спокій духу – атараксія – супроводжується відсутністю хвилювань і відчуттів. Для кіренаїків існують два типи насолод: тілесні та філософські; ті й інші наближають до максимума задоволення – до блаженства. Але насолоджуватися життям треба таким чином, щоб не стати жертвою своїх бажань отримувати насолоду. Необхідно володіти собою. Філософія задоволення допомагає, згідно з ученням кіренаїків, практично реалізувати людські бажання, позбавляючи від надмірності, а це і є однією з головних умов щастя. Культ насолод, як духовних, так і тілесних, є певною мірою протилежністю етичним принципам Сократа. Надалі радикалізм учення про задоволення був пом’якшений у пізніх кіренаїків – Феодора та Гегезія.

Платон

Платон (427–347 рр. до н.е.) – найбільш відомий і послідовний учень Сократа, родоначальник античного «ідеалізму», автор численних художньо-філософських творів, написаних у формі діалогів. Головний їхній персонаж – Сократ, який розмовляє з учнями та іншими філософами на найрізноманітніші теми. У ході філософських дискусій виявляються нові для грецької філософії терміни та поняття, виявляються й обговорюються «вічні питання», кристалізуються фундаментальні філософські ідеї. У цих творах найкраще представлений достовірно оригінальний і живий дух давньогрецької інтелектуальної культури. Філософія Платона має системний та енциклопедичний характер, становить собою класичний зразок справжнього філософствування, на основі якого формувалася й продовжує формуватися світова філософська думка.

Тексти Платона за формою діалогічні, змістовно є драматизованим викладом його власних філософських поглядів і принципів, які Платон приписує завжди своєму вчителеві Сократу. У цих творах можна виділити декілька шарів: повсякденний, літературний, міфопоетичний, театрально-драматургічний, філософсько-теоретичний, езотеричний (магіко-містеріальний). У ранніх діалогах буває дуже важко відрізнити філософські погляди Сократа від поглядів власне самого Платона. У пізніх творах фігура Сократа стає все більш декоративною, «церемоніальною».

Космологічна проблематика, якої уникав Сократ, виявилася необхідною для Платона, який прагнув до універсалізму, що включав у свою філософську систему космологію, онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику, естетику та філософію освіти. Творчість філософа можна умовно розподілити на три періоди.

До раннього періоду належать, крім інших текстів, такі відомі діалоги: «Протагор», «Крітон», «Апологія Сократа», «Горгій». Філософські погляди, викладені в цих роботах, зазнали сильний впливу філософії Сократа і, мабуть, найбільш адекватно відображають філософські погляди великого вчителя. Вищезгадані діалоги написані приблизно до 388 р. до н.е., тобто до першої подорожі Платона на Сицилію.

У другому періоді були створені, крім іншого, широко відомі діалоги «Федон», «Федр», «Бенкет», «Парменід», «Держава», де виразно простежується теоретичний і термінологічний зсув у бік концептуальності й системності, а також вироблено індивідуальний стиль і мову.

Третій період філософської діяльності Платона відображений у діалогах «Софіст», «Крітій», «Тімей», «Закони». Для цього періоду характерне уточнення філософських позицій, космологічна проблематика, зростання догматизму та відсутність нових філософських ідей. Але й ці твори також позначені геніальністю афінського філософа.

Незважаючи на те, що кожна праця Платона є завершеним твором і в драматургічно-літературному й у філософському планах, все ж тематичний і концептуальний аналіз дозволяє виявити «наскрізні» теми його філософствування. Філософія Платона не є науково-академічною за формою (його мова здебільшого ближча до художньої прози, збагачена яскравими образами, метафорами, символами). Крім того, більшість текстів насичена міфологічними сюжетами як евристичними, пояснювальними моделями. Проте його філософія становить собою цілісну й струнку систему філософського знання. Тут вже досить чітко простежується основна проблематика класичної європейської академічної філософії. У багатьох творах Платона можна тематизувати «онтологію», «епістемологію» (теорію пізнання), «соціальну філософію», «філософську антропологію», «етику» й «естетику». Треба зазначити, що вищеназвані дисципліни (розділи сучасного філософського знання) термінологічно (номінально) з’явилися тільки в епоху Нового часу, зокрема в XVIII і в XIX ст. В античних філософів ці спеціальні галузі філософського знання ще не були позначені й не були досить чітко окреслені їх предметні межі (їх остаточна номінація й кафедральна інституціалізація завершаться лише на початку XX століття).

Крім визначального впливу, який надав Сократ, іншими джерелами, що вплинули на творчість Платона, були: уявлення про незмінний космічний початок – логос і про мінливість матеріального світу Геракліта й Кратіла, вчення про числа піфагорійців, філософія елеатів – вчення Парменіда про буття.

Онтологія. Учення про ідеї та матерію – фундаментальна частина філософії Платона. Як і Сократ, він мало цікавився натурфілософською проблематикою, природою (тобто «фізикою», у термінології досократівської філософії). Однак у пізніх діалогах («Тімей», «Держава») він розробляє свій оригінальний варіант космології. Головними поняттями, за допомогою яких будується система онтології, є «on ta», тобто «буття», «me on» – «небуття», «hyle» – «матерія». Буття й небуття – це два онтологічних полюси, між якими розташований світ речей.

Буття («справжнє буття», світ ідей) вічне, незмінне, абсолютне, розумоосяжне, непросторове, вічне, нематеріальне, тобто ідеальне. Його протилежність – матеріальний світ – швидкоплинний, знаходиться постійно в процесі становлення, чуттєво сприймається. Матерія складається з чотирьох першоелементів: землі, води, повітря та вогню. Якщо послуговуватися термінами міфології, то на космологічному рівні символом матерії є «хаос». Це абсолютна невизначеність і непередбачуваність, безформність, що лякає. Відповідно до цього існує ієрархія, три онтологічних рівні: 1) безформна матерія; 2) видимий, фізичний, «сформований», «речовий», мінливий «світ-космос»; 3) ейдетичний, нерухомий незмінний, «ідеальний світ», що тільки теоретично осягається, знаходиться поза часом і простором, «утопос» («те, що не має місця»).

Між світом ідей і матерією знаходиться те, що Платон називає становленням, тобто світ речей. Вони матеріальні, але разом з тим мають деяку визначеність – форму, за допомогою якої пов’язані з праформами, тобто ідеями. Будь-яка форма речі – результат впливу будь-якої ідеї. Тут криється головна суперечність системи Платона. У діалогах «Софіст» і «Парменід» філософ намагається вустами Сократа вирішити парадокс взаємодії та співіснування довершеного світу ідей і «ущербленого», невиявленого матеріального світу.

Мета філософського дослідження для Платона полягає в тому, щоб пізнати істинний порядок розумоосяжного космосу. Першоосновою всього є ідеї, початкові сутності, прості й неподільні, що знаходяться поза часом і простором, які співвідносяться зі світом одиничних, матеріальних речей як ідеальна схема й матеріальне її втілення. Наприклад, як число «один» і геометрична форма «куля», яким у світі речей може відповідати одне конкретне «тут і зараз», кругле яблуко. Ідеї (idea, eidos ) – це «моделі» речей. Вони незмінні, тотожні самим собі і є початковими зразками всіх форм матеріальних речей. Існують ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси. Вони складають «topos noetos», «розумне місце». Особливу увагу в ієрархії ідей Платон відводить «благу» або «добру» (to agaton).

Ідеї – «архетипи», «парадигми», «праформи», «зразки», (paradeigma – «зразок», «модель», «матриця») конкретних речей. Між ейдосом та одиничною річчю глибочіє непрохідна онтологічна прірва, яку Платон іменує «становленням».

Навіть довершена на перший погляд річ є лише блідою копією, «тінню» справжнього буття. Істинна «краса» («ідея краси») видима лише теоретичним, надчутливим зором, «умоглядом». Тому красиві речі – тільки лише первинні вказівки, «натяки» на путь осягнення справжньої, ейдетичної краси. Ідеї в онтологічному плані завжди первинні, і тільки вони дають можливість існування речей. Відома пояснювальна естетична метафора Сократа: «вродлива дівчина», «гарний кінь», «красива ваза» – лише візуальні натяки на те, чим насправді є ідея краси, яка візуально невидима, а тільки розумоосяжна.

Ідеальний і матеріальний плани буття хоч і протилежні, проте «мають місце бути» та існують як першоджерела, посідаючи полярні онтологічні рівні.

Теорія пізнання. Для позначення знання у греків існувало декілька понять: «матема» (mathema) – вигляд точного знання, «епістеме» (episteme) – близьке за значенням, точне вивідне знання, а «гносис» (gnosis) – знання як форма безпосереднього розсуду істини, що близько за формою до містичної інтуїції. У Платона ми знаходимо співіснування всіх трьох видів пізнання. Розумова діяльність зумовлена існуванням «розумної частини душі». Точніше, істинна природа душі, її «осередок» – це розум (nous, logistikon). У подальшій історії філософії, в епоху схоластики, нусу швидше всього відповідає латинське вираження intellectus agens, а логістикону відповідно ratio. Дещо модернізуючи філософію Платона, можна було б сказати, що нус відповідає новоєвропейському уявленню про розум (reine Vernunft, за Кантом), водночас як логістикон – це розсудок (Verschtand, з його калькульовано-зчитувальними, дискурсивними можливостями, знову ж за Кантом).

Пізнавальна здатність має власну ієрархічну градацію. На нижньому рівні розумової діяльності знаходиться здатність висувати нічим не обґрунтовану думку (doxa), більш високу евристичну позицію займають розсудливі судження (dianoia), нарешті, вищою мірою пізнавальної здатності є діяльність розуму (nous). Платон також використовує поняття ноезис – для позначення діяльності інтелектуальної інтуїції та мислення. Noesis – це термін, що вказує на оперативне мислення, що відбувається без допомоги дискурсивної здатності розуму (nous), і воно виступає як характеристика діанойї (dianoia). На думку Платона, ця форма усвідомленості самого процесу мислення репрезентує вищий рівень людського пізнання.

Розсудку, судячи з етимології, відводиться аналітична, роздільно-розподільна функція, dia – «два», dia-noia означає «мислити роздільно». Розум (nous), з’єднуючи всі акти мислення, є синтетичним, універсальним «органом мислення». Платон вважав, що dianoia посідає проміжне положення між «iндивідуальною думкою» (doxa) і розумом (nous). Математичному знанню Платон відводив більш низький щодо філософського знання рівень у межах раціонального мислення.

Протилежністю розсудливості й розуму у Платона виявляються «віра» й «уподібнення», що належать до сфери чуттєвого. Сфера знання поляризується, у ній протилежними є doxa (міркування) і aletheia (істина). Міркування пов’язане з речами, що чуттєво сприймаються, а розум – зі справжнім буттям розумоосяжних ідей. Міркування належить до становлення, мислення – до сутності.

Однак розум не включається автоматично, його здібності не відкриваються раптом і відразу. Його повноцінній діяльності, його «роботі» передує певний пропедевтичний рівень пізнання. Ця пропедевтика полягає в моральній поведінці й аскезі, а також у систематичному вивченні таких наук: арифметики, або «мистецтва рахування», геометрії, астрономії, музики. На цю класифікацію знання безперечно вплинула піфагорійська філософія, в основі якої знаходилася числова модель Космосу. При цьому Платон зовсім не заперечував значення результатів чуттєвого досвіду, хоч і відводив йому незначне місце. Робота з образами, що чуттєво сприймаються, – це ейкасія (eikasia), тобто сила уяви, здатність розглядати об’єкти, що чуттєво сприймаються, поза їх реальним сприйняттям, навіть не передбачаючи, що вони дійсно існують. Цей термін Платон використав для позначення людської уяви, яка сфокусована винятково на часовій видимості (явищах) або образах.

Як і Піфагор, Платон уважав, що ідеалом точного, а отже, істинного знання є математичне знання. Власне кажучи, грецьке слово «mathema» досить багатозначне та містить у собі значення: «наука», «точне знання». У платонівській гносеології визначальне значення має онтологія. Знання можливе тільки на основі пізнання ідей і становить собою реалізацію принципу дедуктивного мислення, характерного також для математичного знання.

Нарівні з математичними методами Платон використовує так званий діалектичний метод. Діалектика Платона розвивається з діалогічного способу відшукування істини, що використовувався ще Сократом. Це передбачає первинне зіткнення двох діаметрально протилежних думок і подальше відкидання менш доказової, отже, помилкової думки тощо, аж до виявлення безперечного твердження, тобто істини. Шлях пізнання від мінливої видимості до справжнього буття, тобто «наближення» до світу ідей, і є шлях діалектичного мислення. Метод діерези (dieresa), або дихотомічний метод, становить собою розділення, «розбиття» роду на види та отримання численних, усе більш точних, детальних визначень – характеристик шуканого об’єкта.

Як уже згадувалося вище, Платон вважав, що найвищими типами знання є, передусім, математичне знання і, нарешті, філософія («діалектика»), яка виявляється найбільш адекватною формою пізнання буття.

На першому рівні пізнання щодо світу речей, які проходять становлення, ми маємо справу зі сприйняттями та уявленнями, що дають несправжнє знання, тобто знання емпіричного порядку. Істинне знання можливе лише на основі процедури «пригадування» (аnamnesis), тобто того, що вже було відоме душі під час її колишнього існування (поза й до тіла), коли душа перебувала в «безпосередній близькості» до світу ідей, безпосередньо, інтелектуально споглядаючи ідеї. Саме прояснення цього «первинного» знання – мета математичної підготовки та філософії.

Органи чуття не допомагають пізнавати, але, навпаки, відволікають розум, уводять його в коло омани, чуттєвого, «помилкового знання». Відчуття, сприйняття фіксують лише потік змін. Точне й об’єктивне знання пов’язане з вічним незмінним світом ідей – воно теоретичне за своєю природою. Рівні пізнання, за Платоном, можна схематично зобразити таким чином: тому, хто передусім пізнає (філософу) необхідна тілесна й моральна аскеза; потім постійне етичне вдосконалення; заняття музикою (у математичному її аспекті, як це було у свій час у Піфагора); вивчення астрономії, геометрії, арифметики. Нічого нового ми не дізнаємося, знання – це ефективне пригадування, «анамнезис». Діалектика (власне, філософія) – це останній, завершальний рівень пізнання. Тільки такий послідовний порядок етично-епістемологічного «сходження» і може наблизити філософа до достовірно істинного знання.

У логічному плані ідеї, щодо конкретних речей, є найбільш загальними поняттями. Ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси й інші репрезентують класи речей. Мета істинного знання – осягнення незмінних ідей, а не одиничних речей, що постійно змінюються.

Антропологія. Філософське вчення про людину викладається найбільш ґрунтовно у творах: «Федон», «Федр», «Бенкет», «Держава», «Тімей». Воно засноване на вже відомих принципах онтології та епістемології. Тіло (soma) людини (anthropos) складається з матерії (hyle), наділене зовнішньою формою, як й інші речі. Але, на відміну від неживих речей, у людини є щось нематеріальне – душа (psyhe). Людина – деяка єдність ідеального начала (душа) і матеріального начала (тіло). Душа проста (тобто неподільна), безтілесна, нематеріальна, непросторова, вічна, саморухлива, вітальна (життєдайна). Тіло ж складається з частин (органів, тканин), матеріальне, смертне, кінцеве, локалізоване в просторі й у часі.

Душа спочатку перебуває в безпосередній близькості до світу ідей, але, відхилившись від інтелектуального споглядання, «сходить» зі своєї відповідної «орбіти», опускаючись на більш низький рівень буття. Там вона і «вселяється» в неживе тіло, і воно (завдяки численним «суєтним» бажанням) робить її невільною.

Після того, як тіло, вичерпавши свій термін існування, розпадається на елементарні частини, душа зазнає суду богів, які проводять свого роду «морально-етичне розслідування». Якщо душа мала благе, добре життя, прагнула до пізнання, то в наступному народженні боги сприяють її вселенню в інше людське тіло, і вона знову може піднятися на колишній рівень буття, пізнаючи-пригадуючи світ ідей. У тому випадку, якщо її перебування в тілі супроводилося зануренням у стихію чуттєвих задоволень або відмічене було лінивим часопроводженням, «нічогонеробленням», відверненням від знання, то після завершення свого земного життя вона отримує в подальшому земному існуванні тіло нікчемної людини або навіть яку-небудь тварину. Намагаючись простежити «логіку» індивідуальних людських доль, Платон використовує міфологему долі, dike. Для нього діке уявляється майже об’єктивним і неупередженим розподілом міри добра і зла, нагород або покарань. Платон розглядав dike як деяку гармонізуючу функцію вибору свого власного шляху за умови соціальної різноманітності. Арістотель пізніше вирізняв два аспекти діке: такий, що розподіляє, і такий, що відшкодовує, вважаючи принцип справедливості важливою основою соціальної стратифікації.

Душі розрізняються не змістовно, але якістю реалізації заданих властивостей. На думку Платона, їхні характеристики відповідають певним типам діяльності. Грецький філософ виокремлює душі: мудреців, правителів, політиків, лікарів, жреців-гадателів, поетів, ремісників, софістів, тиранів, а також душі тварин.

Хоч душа й неподільна, але в ній визначаються специфічні функції (сфери, частини). Істинна природа душі, її «осередок», її суть зосереджена в мисленні – це розум (nous, logistikon), або розумна частина душі, яка є безсмертною. Однак при поєднанні душі з тілом формуються також дві смертні частини: благородна (tymoedes) і жадаюча (epytimeticon, erotikon). Локалізація душі в тілі така: розумна частина душі перебуває в голові, благородна – у грудях, жадаюча – у нижній ділянці живота. Для спрощеного опису динаміки взаємодії й одночасно внутрішнього конфлікту частин душі Платон у діалозі «Федр» використовує метафору «колісниці». Візничий (розум) намагається приборкати вороного коня (інстинктивно-жадаюче начало) і допомогти рухатися до вірної мети білому коневі (афективно-моральному началу).

Етика й соціальна філософія. Морально-етичне й соціальне вчення Платона представлене в роботі «Держава». Соціальна філософія логічно пов’язана з принципами онтології, теорії пізнання й антропології. Вищим принципом моральності та її метою для громадян довершеної держави є доброчесність і знання. Ці якості правильно формуються тільки в тому випадку, якщо людина прагне до осягнення ідеї блага. Іншими словами, при всій своїй індивідуальності, залежності від соціально-політичного середовища, етичне та соціальне існування особистості повинно бути орієнтоване на досягнення ідеї блага. Центральною віссю доброчесного способу життя є пізнавальні практики та компетентність. Незалежно від гедоністичного принципу, моральне ставлення до людини й суспільства, що ґрунтується на аскезі (стриманості), сприяє активному пригадуванню (анамнезису) істинного образу світу, прихильності до відповідного способу життя й однозначно сприяє поступовому моральному самовдосконаленню людини й держави загалом. Один з найважливіших етичних принципів у соціальній утопії Платона – andreia. Цей термін означав хоробрість, сміливість, мужність, непохитність намірів і дій, готовність людини розумно піти на ризик заради суспільно значущого результату. Згідно з Платоном андрейа – це необхідна цінність, властива передусім воїнам ідеальної держави та життєво необхідна якість для соціального й персонального здійснення добродійної діяльності.

Реалізація етичних принципів на основі справедливості та доброчесності може вступити в конфлікт із загальноприйнятими в поданому суспільстві (полісі) етичними нормами. Тільки моральна (одночасно й «обізнана») людина, подібно Сократу, може зробити вибір між суспільною історичною мораллю і вічними цінностями, вкоріненими у світі ідей. Він, звичайно, віддасть перевагу справжній, позачасовій системі цінностей, яка ґрунтується на «благові», якщо буде неухильно дотримуватися цього шляху, навіть незважаючи на загрозу смерті.

Устрій ідеальної держави повинний відповідати антропологічним типам громадян. Залежно від домінування в людині тієї чи іншої частини душі – розумної, благородної та жадаючої, у суспільстві є дійовими три види доброчесності: мудрість (sophia), мужність (arete) та самовладання (sophrosune). Виходячи з цього, у довершеній державі формуються три соціальні класи (групи): мудреці (інтелектуали-аскети, які правлять державою); воїни-вартові (мужні захисники держави); землеробці, торговці та ремісники (творці й споживачі матеріальних благ), які відчужені від усякої політичної діяльності, володіють особистим майном, у них є сім’ї, на відміну від мудреців і воїнів.

Платон пропонував проект своєрідної «соціальної селекції». Соціальні групи повинні формуватися педагогами, які виховують усіх дітей поза сім’єю, у свого роду «інтернатах», спостерігаючи та визначаючи здібності дітей. Залежно від характеру й досягнень їх потім направляють до тієї соціальної сфери, де вони можуть виявити себе найкращим чином. Мати і батько повинні бути тільки біологічними, а виховання – суспільним. Так планувалося підірвати корупцію та близькородинні зв’язки, що перешкоджають реалізації компетентності як однієї з найвищих якостей громадян ідеальної держави. Платон навіть зробив декілька спроб реалізувати свій соціальний проект на Сицилії, але зазнав невдачі.

Тільки в довершеній державі може здійснитися морально повноцінне організоване життя, оскільки ним будуть керувати філософи, які не володіють приватною власністю, а отже, не корумповані, які не використовують родинні зв’язки. Вони встановлюють «правила гри» – створюють адміністративний порядок і морально-етичний клімат у державі відповідно до доступних тільки їм знанням ідеального зразка моральної дії.

У роботі «Держава» Платон піддав філософському аналізу шість основних історичних типів державного устрою: тиранію, демократію, олігархію, тимократію, монархію та аристократію. Він показав динаміку переходу від однієї форми правління до іншої, зазначивши, що причиною деградації державного устрою є антропологічна неповноцінність. Складність формування розумної держави полягає не тільки в «недоброчесності» громадян, але й у їх політичній наївності, коли навіть «благі наміри» можуть призвести до системних зловживань. Наприклад, така доброчесність, як тіме (time), гідність, благородство, честь – фундаментальна властивість душі воїна, може використовуватися з корисливою метою. Згідно з Платоном, тімократія – це тип державного правління, коли група людей узурпує владу, експлуатуючи суспільну повагу до благородства як такого.

Хоч жодна з держав не відповідала довершеній моделі, ідеальному зразку, виявленому Платоном, він однак уважав переважним аристократичний і монархічний типи держави.

Космологія. Питаннями космогонії та космології Платон займався для того, щоб більш широко та фундаментально обґрунтувати своє вчення. Як і теорія знання, антропологія, етика та вчення про державу, космогонія й космологія послідовно вбудовуються в базисну онтологічну схему. У своєму пізньому діалозі «Тімей» Платон розвертає систему світобудови, яка загалом не суперечить давньогрецьким уявленням про будову космосу. Спочатку Деміург (Творець) створює Світову Душу. Потім уся речовина розділяється Деміургом на чотири першоелементи (стихії): землю, воду, повітря, вогонь. З цих першоелементів були створені потім речі й органічні істоти, включаючи людину. Щось подібне ми зустрічаємо в Емпедокла, а пізніше – у Арістотеля.

Світова Душа посідає місце між світом ейдосів (ідей) та одиничними речами матеріального світу. Вона безтілесна, саморухома та містить у собі відношення математичного порядку (міру, числові відношення різного роду). Душа тотожна піфагорійському принципу гармонії як джерелу всесвіту, що все упорядковує.

Структура космосу Платона загалом відповідає астрономічним уявленням його часу. Космос сферичний, тобто подібний до кулі та єдиний. У його центральній частині знаходиться Земля, оточена прозорими сферами, що постійно обертаються, до яких прикріплені планети й зірки. Відповідно до числа планет є сім сфер (сьома – зоряна). Світовий рік у Платона дорівнює 10000 земних років, після його завершення відбувається світовий потоп і всесвітня пожежа, виникає хаос. Потім знову світ повертається до початкового космічного порядку. Таке уявлення про циклічність космосу загалом відповідає архаїчним космогонічним і космологічним сюжетам міфопоетичної епохи.

Античний платонізм. Стародавня Академія

Учення Платона про ідеї (онтологія), його теорія пізнання та космологія не тільки в античній, але й у середньовічній філософії на багато століть стали еталоном філософствування. Надалі це дозволило сформувати такі напрями, як платонізм і неоплатонізм. Космологія «Тімея» стала основою християнської космології в різних варіантах «Шестодніва» («шість днів творення» з біблійної книги «Буття»). І сьогодні філософія Платона актуальна, а не є «архівними» зібраннями текстів.

Стародавня Академія. Школа самого Платона, Академія отримала свою назву за місцем свого знаходження (священний гай зі святилищем міфічного героя Академа, тут згодом і був похований великий філософ). Там же знаходився і гімнасій. За переказом Академ вказав братам Діоскурам місце, де була схована їхня сестра Олена, викрадена Тесеєм. Тут у 385 р. до н.е. Платоном і була заснована Стародавня Академія, пізніше з’явилася Середня Академія, і, нарешті, Нова Академія, що була закрита едиктом імператора Юстиніана в 529 р. н.е.

Таким чином, платонівська школа проіснувала більше дев’яти століть – час безпрецедентно довгий для існування безпрерервної класичної інтелектуальної традиції. Спочатку академія була науковим співтовариством. Там збиралися не тільки філософи, але й математики, астрономи, фізіологи. З ім’ям самого Платона пов’язують девіз, накреслений над входом до академії: «Той, хто не знає геометрії, так і не увійде сюди». Після смерті Платона школою стали керувати найбільш авторитетні філософи, яких називали «схолархами» («школоначальниками», від грецьк. «schola» – школа і «аrche» – початок).

Першим схолархом школи був племінник Платона Спевсіпп, який став головою школи відразу після смерті великого філософа в 348–347 рр. до н.е. Спевсіпп надавав емпіричному, досвідному знанню набагато більшого значення, ніж Платон. Крім того, Спевсіпп першоосновою, замість ідей, вважав математичні числа, повністю відділяючи їх від речей. Вплив піфагореїзму на його філософію позначився набагато сильніше, ніж це було в Платона.

У 339 р. до н.е. схолархом стає Ксенократ з Халкедона, найбільш значущий для Стародавня Академії філософ. Саме Ксенократ уперше вирізнив три основоположні частини філософської системи: діалектику (логіку), фізику й етику. Використовуючи як основу піфагорійську систему, він вважав, що в основі всього знаходиться єдине (монада), прирівнюючи його до розуму або Зевса, якому співпідпорядковані діади, далі йдуть ідеї, що становлять собою математичні числа, наступною виникає Світова Душа. Ця онтологічна схема буде використана пізніше неоплатоніками, які опрацюють її більш детально й системно.

Очевидно, що варіації платонівської онтології та космології були привабливі для інтерпретацій і коментарів його послідовників. Надалі платонізм зближується з арістотелізмом і в діяльності Академії все більше місце займають коментаторська й компіляторська робота.

Арістотель

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) – великий грецький філософ, учень Платона, який працював в Академії разом зі своїм вчителем. У 343–342 рр. до н.е. він був вихователем 13 -річного Олександра Македонського. Згодом заснував так звану перипатетичну школу, або Лікей (лат. liceum – «ліцей»).

Склад творів Арістотеля й досі є предметом дискусій істориків філософії, оскільки, крім ранніх творів, написаних у формі діалогу й не без впливу Платона, сам Арістотель своїх творів не видавав. Головним чином його творами є зібрані разом конспекти його лекцій, відредаговані частково ним самим.

Основний корпус його творів був зібраний і переписаний біля 60 р. до н.е. Андроніком Родосським. За одними відомостями (Герміпп), Арістотелю належить 400 книг, за іншими – до 1000. Сказати точно, які твори належать самому філософу, а які підроблені, не можна. Крім того, оскільки більшість роботи реконструйовані за конспектами його учнів, то часто зустрічаються повтори та протиріччя в одних і тих самих текстах. Це створює труднощі як для коментаторів, так і для античних і сучасних інтерпретацій арістотелівської філософії. Достовірно, що Арістотелю належать такі твори (логічні за своїм змістом): «Категорії», «Аналітика перша», «Аналітика друга», «Топіка», «Про софістичні спростування», «Про тлумачення».

Ці тексти протягом багатьох століть були відомі в середньовічній філософській традиції під загальною назвою «Органон», тобто «знаряддя, інструмент», оскільки, за намірами самого Арістотеля, вони повинні були служити необхідним інструментарієм пізнання. Інші твори: «Фізика», «Метеорологія», «Про небо», «Про виникнення та знищення», «Про частини тварин» – становлять собою зібрання природнонаукових робіт. Предметом їх є природа (physis) у багатьох своїх виявах.

Власне філософські роботи представлені найбільш відомим і значним твором філософа «Метафізика». По суті це зібрані разом рукописи, що залишилися після смерті Арістотеля, які належали до предмета «першої філософії».

Серед творів етичного циклу – «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Крім того, Арістотелю належать твори з політичної/соціальної філософії («Політика»), з естетики та риторики («Поетика») та ін.

Арістотель був одним з найбільш послідовних критиків платонівського вчення про ідеї. Його філософія становить собою спробу подолання протиріч філософії його вчителя. Він створює нові технічні філософські терміни, мова арістотелівської філософії стає академічною та понятійною, а не метафоричною, як у багатьох досократиків і почасти Сократа й Платона.

Образи, метафори, символи та міфи, що широко використовувалися Платоном у побудові його системи філософського знання, майже зникають з робіт Арістотеля. Етичне самовдосконалення й аскеза, такі необхідні складові платонівського ідеалізму, не входять до набору «філософських правил» Арістотеля. Він надає перевагу насамперед науковим методам.

Онтологія. Головне завдання філософії Арістотеля, як і Платона – виявити істинну та незмінну першооснову всього дійсного за допомогою раціональної методології. На відміну від Платона, Арістотель змінює не тільки філософську термінологію, але й будує оригінальну структуру онтології. Центральним поняттям платонівськой філософії, як відомо, була ідея (ейдос). У Арістотеля аналогічне місце посідають уже чотири тісно взаємопов’язані поняття, що відображають базисні характеристики буття: форма (morphe), матерія (hyle), рух (dynamis) і мета (telos). Разом вони складають стійку онтологічну систему – айтія (aitia). Розрізнення та поєднання цих чотирьох причин подано Арістотелем у «Фізиці» відповідно до чотирьох відповідей на поставлене питання щодо того, чому щось існує?

Матеріальна причина (hyle) – це те, з чого складається річ, формальна причина (morfe) – принцип, структура речі, діюча причина (dynamis) – це чинник, що накладає певну форму на подану матерію, цільова причина (telos) – результативна складова речі. Наприклад, матеріальною причиною цього стільця є дерево, з якого він зроблений; формальною причиною буде «лекало», за яким він зроблений; діючою причиною буде тесляр, який зробив цей стілець; цільовою причиною виявляється те, що на цьому стільці можна сидіти, для чого власне він і був створений. Щодо живих істот, то Арістотель вважав, що душа містить формальну, діючу й цільову причини, а тіло є лише матеріальною причиною.

Жодна з них не може бути самодостатньою. Форма не може існувати сама по собі, як окрема від речей сутність, подібно ідеї Платона. Річ у тім, що форма – це внутрішня структура одиничних речей, тобто «частина речі». Єдиний виняток – «форма всіх форм», «першодвигун» (деяка розумна першооснова, подібна Нусу Анаксімандра, Деміургу Платона, Богу в християнській теології). Як «вища наука», арістотелевська філософія (метафізика) зосереджена на пізнанні граничних основ буття, розглядаючи три основні проблеми: відношення одиничного й загального, відношення форми та матерії, відношення руху і рухомого.

Одним з головних предметів онтології Арістотеля була сутність, «щойність» (usia, лат. essentia). За Арістотелем, вона не може бути така, що вивчається у відриві від речей і причин. Фактично сутність ототожнюється з формою й корелює з платонівським ейдосом (але без відсилання до трансцендентного).

Матерія (hyle), речовинність як така, що складається з «стихій» (вогонь, повітря, вода, земля та ефір – «п’ятий елемент»). Вона є лише пасивним началом і чистою можливістю. Тільки форма (morphe) може дати імпульс для зміни речовини й «зробити» з неї яку-небудь річ. Тому форма становить собою активне, діяльне начало. Форма речі і є дійсність цієї речі. Для Арістотеля форма не є «оболонкою» речі, йдеться передусім про незмінну внутрішню, визначальну структуру. Форма, що реалізовувала себе в цій матерії, коли мета досягнута, стає дійсністю як такою (energeia, entelechia). Хоч матерія без форми не існує, але якщо уявити собі як експеримент граничний онтологічний рівень, то це буде «перша матерія». Оскільки «перша матерія» (prote hyle) не має ніякої визначеності, то Арістотель вживає термін «необмежене» (тобто безформне).

Форма і є те, що «визначає» / «обмежує» матерію. Як уже зазначалося, на відміну від Платона, Арістотель не відділяє речі від форми, оскільки форма не тільки поняття й сутність усякої речі, але й її рушійна сила, і кінцева мета.

Ще раз уточнимо вчення про чотири причини, або «начала» (arche tes usias). Першим началом є матерія, або «те, з чого», чиста можливість. Другим началом є форма, «щойність» або «сутність». Третім началом є рух – рушійне або «твірне» начало. Рух є переходом можливості в дійсність, потенційності в актуальність. Причому рушійне начало може бути завжди тільки актуальним началом, тобто формою. Рухоме – потенційне начало, тобто речовина, матерія. Четверте начало – кінцева причина, мета, «те, заради чого». Однак три останніх начала в певному відношенні по суті збігаються (наприклад, при розгляді співвідношення тіла й душі). Іноді ж ці три начала збігаються і фактично. Фундаментальною та незмінною є радикальна відмінність матеріального й формального начала.

Якщо розглядати космос у його цілісності, то щодо всіх окремих речей першоначалом будуть у сукупності: форма, рух, мета. Усі онтологічні «силові лінії» арістотелівської метафізики сходяться в гіпотетичному центрі (або розходяться від нього) – «першодвигуні». Арістотель іменує це активне начало «формою всіх форм». Це Деміург – Розум, що сам себе мислить, вічний і незмінний, який дає першопоштовх усім процесам і подіям (ще раз нагадаємо про Розум – Нус Анаксагора).

Теорія пізнання та логіка. Арістотель є творцем силогістики, або основ логіки в сучасному значенні цього слова, формальної логіки. Однак логіка не є незалежною від філософії дисципліною. Вона становить собою попередній рівень усякого наукового пізнання. Сам Арістотель називав логіку аналітикою, тобто керівництвом до дослідження. Він розробляв її як наукову методологію попереднього дослідження. Арістотель вигадав дуже складний, точний та ефективний пізнавальний апарат, створений для класифікації та систематизації раціональних форм мислення. Вирізнення логіки й теорії пізнання засноване на класифікації інтелектуальних здібностей. Розумна частина душі (epistemonikon) володіє теоретичною спрямованістю, її мета – знання першопричин. Розсудлива частина (logistikon) «розраховує» й «калькулює», її завдання – створити умову для «роботи» правильних форм мислення (формально-логічних висловлювань).

На відміну від Платона, який заперечував значущість органів чуття, Арістотель вважав, що почуття самі по собі нас не обманюють. Завдання дослідника – створювати загальні поняття на основі одиничних спостережень, «сходячи» від рівня сприйняття до рівня знання. До логічних засобів, за допомогою яких думка просувається від менш виразного до більш точного знання, належать: поняття, судження, умовиводи, докази. Завдання будь-якого доказу – забезпечити правильне виведення умовного з його основ, що й є знанням у власному розумінні. Основним принципом правильного мислення Арістотель вважав положення суперечності: «Неможливо, щоб одне й те ж разом було й не було властиве одному й тому ж, і в одному й тому ж значенні». Ця теза очевидна з простого прикладу: двері в один і той же момент часу не можуть бути і відкриті, і закриті. Інакше кажучи, одночасно мислити двері як відкриті та закриті неможливо в межах раціонального дискурсу.

Крім дедуктивного методу, на який спирався Платон, Арістотель широко використовував індукцію для того, щоб підтверджувати загальні положення через їх емпіричну данність.

Велике значення для світової історії філософії та історії раціонального мислення має твір «Категорії». Будь-яке поняття повинно підходити під основні роди висловлювання, або «категорії». Категорії є найбільш загальними, фундаментальними поняттями, вище яких немає інших понять. Вони використовуються як родові поняття. Арістотель аналізує десять категорій: сутність (грецьк. usia, лат. «substantia»), якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія та страждання. У середньовічній філософії вчення про категорії Арістотеля трансформувалося у вчення про «універсалії» (universalia – «загальний»).

Фізика. У той час, як «перша філософія» досліджує першооснови сущого, яке є незмінним й нетілесним, фізика (наука, що досліджує природу (physis)) вивчає світ речей, що чуттєво сприймаються, знаходяться в постійному русі (зміні). Для Арістотеля рух суть зміна взагалі, становлення, перехід з «можливості» в «дійсність». Розрізняють рух чотирьох типів: сутнісний («субстанційний», виникнення та знищення), якісний (перехід однієї речовини в іншу), кількісний (збільшення та зменшення), просторовий (зміна місця). Три останні – це власне «фізичний» рух (kinesis). Усі чотири типи підводяться під поняття «зміни взагалі» (metabole).

Арістотель вважає, що поза космосом немає ані простору, ані часу, тому пустий простір, «порожнечу» (як у атомістів) не можна уявити. Тільки круговий рух не має ані початку, ані часу, він одиничний і безперервний.

Природа не є конгломератом механічно взаємопов’язаних частин, вона доцільна, тобто телеологічна (telos – мета). Так, мета є результатом розвитку можливого стану матерії та перетворенням її в дійсність за допомогою формування речовини. Арістотель стверджує, що природа «нічого не здійснює без мети».

Антропологія. Арістотель виходить з принципу єдності формальної та матеріальної причин щодо всього органічного життя. Важливу роль у людському житті відіграють рушійна та цільова причини. Де вище рівень соціалізації, там принцип доцільності у сфері органічного життя виявляється найбільш очевидним чином. Річ у тім, що як форма для будь-якої органічної істоти виступає «душа» (psyche), при тому, що «матеріальним» джерелом людини є тіло (soma). Арістотель виокремлює в душі три фундаментальні частини: «рослинну душу» (поживна або вегетативна душа), «тваринну душу» (душа, що відчуває) та «розумну душу». Відповідним чином душа рослин виключно «рослинна»; душа тварин, крім рослинної, має і «відчуттєву» складову; нарешті, в душі людини всі три види душі співіснують, становлячи собою єдине ціле, де домінує розумне начало (розумна душа).

Рослини обмежені вегетативно-функціональною формою існування, тобто в них є в наявності тільки функції живлення та розмноження. У тварин до «рослинних» функцій додається здатність відчуття та руху. Людина ж, «підносячись» над рослинами та тваринами, володіє, крім вегетативних та афективних здібностей, ще й найбільш цінною функцією – розумовою, якою Арістотель назвав nоus, тобто розум. І зовні, і внутрішньо людина – найбільш доцільно організована істота. Душевне життя людини повинно бути досить суворо організоване й становити собою передумову формування пізнання на основі вищої здатності – розуму.

Щодо знання як здатності, душа поділяється на дві протилежні частини: «розумну частину» та «нерозумну частину». У свою чергу, як уже вказувалося, розумна частина (nous) поділяється на «науково-теоретичну», спрямовану на знання першопричин (epistemonikon) і розсудливу, «що розраховує», «що калькулює» (logistikon).

Нерозумна частина поділяється на афективну, інстинктивну, властиву як тварині, так і людині (orexis), та поживну (threptikon), або, інакше, «рослинну» частину душі (phytikon), властиву всім живим істотам, що відповідає за засвоєння їжі та рост тіла.

Ієрархія пізнавальних здібностей людини така: сприйняття (aisthesis); загальне відчуття (estheterion koinon), що вбирає всі чуттєві враження; уява (phantasia); спогад (mneme); свідомий акт спогаду (anamnesis). Усім цим складним ансамблем керує розум (nous), у якому вирізняються два аспекти: діяльний розум (nous poietikos) і пасивний розум (nous pathetikos).

Розум, у світлі майбутньої християнської антропології, можна було б іменувати «інтелектом» (лат. intellectus), «духом» (лат. spiritus), тобто розглядати його як деяке «споглядальне», «теоретичне» начало, зі здатністю до трансцендування. Він складає необхідну єдність з «душею» (лат. anima), емоційним началом, направляючи на доповнюючи її. Саме nous здійснює епістемічне, діаноетичне пізнання вищого порядку, відмінне від простого міркування (doksa), що є не знанням, а швидше припущенням. «Докса» може, звичайно, дати знання, але це буде знання чого-небудь одиничного, в іншому це знання носить випадковий і ймовірнісний характер.

Крім того, діяльний, активний розум (nous poietikos) – це єдина частина душі, яка є безсмертною і відділяється після смерті від тіла. Душа людини – результат повної здійснюваності поданої форми в даному тілі, тобто «ентелехія», відповідає розгортанню й завершенню «роботи» формальної та цільової причини.

Етика. Центральними поняттями морально-етичного вчення Арістотеля є «щастя» (eudemonia) та «доброчесність» (arete). Усі бажання проміжкові щодо головного бажання – щастя (блаженства). Щастя людини полягає в досконалості його діяльності, а саме – розумової діяльності. Відсутність щастя зумовлена бідністю, хворобами, низьким соціальним статусом, відсутністю розвитку владних функцій. Ознаками щастя, крім усього іншого, є: зрілість, здоров'я, багатство, досить високе соціальне становище.

Відповідна своєму завданню розумна діяльність є доброчесністю. Таким чином, виявляється, що щастя – це доброчесність. Відповідно до двох видів розумової діяльності (теоретичної та практичної) є і два види доброчесності – теоретична (sophia) й практична (phronesis). Фронезис – це розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті протилежна споглядальній теоретичній діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем це розумна здатність знаходити й реалізувати належні життєві цілі. Це застосування здорової розсудливості щодо умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання «перших причин». Фронезис – життєво необхідний компонент здійснення морального вибору. У середньовічній культурі це поняття перекладалося як prudentia.

Для Арістотеля теоретична доброчесність становить набагато більшу цінність, ніж практична. Уся доброчесність може стати такою лише при наявності розсудливості й мегалопсюхії. Термін megalopsychia Арістотель використовує для позначення величі й благородства душі, як однієї з вищих чеснот і моральних цінностей. Усупереч Платону, який шукав благо в ідеальному світі ейдосів, Арістотель обмежує сферу блага «практично досяжним благом» (prakton agathon). Вищим щастям Арістотель вважає «споглядальне життя» (bios theoreticos). У латинській середньовічній традиції ми можемо знайти це зіставлення – як «vita activa» (латинське висловлювання – «діяльне життя») і «vita contemplativa» (латинське висловлювання – «споглядальне життя, засноване на цілеспрямованості»). Арістотель вказував на перевагу теоретичної (філософської діяльності) щодо інших форм діяльності – практичної і фізичної діяльності.

Принцип «арете» як доброчесності посідає середнє положення між двома протилежностями, сходячи до давнішої моральної максими «нічого надмірного» (принцип «золотої середини»). Арістотель увів до етики принцип «метріопатії», тобто необхідності дотримання рівноваги між крайнощами. «Самовладання» знаходиться між свавіллям розгнузданості та індиферентною тупістю; «мужність» є «золота середина» між нерозсудливою хоробрістю та боягузтвом. Однією з вищих моральних цінностей в етиці Арістотеля вважалася μεγαλοψυχια (megalopsychia), що можна перекласти як велич і благородство душі.

Соціальна й політична філософія. Теорія соціальної та політичної філософії Арістотеля безпосередньо пов’язана з його антропологією. Він визначає людину як «політичну («полісну», соціально-державну) тварину» (dzoon politikon, пізніше в латинському варіанті – homo politicus). У «Політиці» Арістотель стверджує, що «людина за своєю природою є «істотою соціально-політичною». Пригадаємо, що софіст Протагор уперше дав визначення людини як «міри всіх речей» (лат. homo mensura), а Платон визначав людину як «двоноге без пір’я».

Найбільш довершеним суспільством, в організаційному сенсі, є держава. Головною функцією держави є виховання доброчесності (arete) в кожного громадянина. Розглядаючи генезис сучасної йому держави, Арістотель указує на початкове існування сімей та общин (komai). Коли общини об’єднуються, то утворюється міська община, тобто власне місто (polis). Але достовірно справедлива держава не повинна підкорювати свої частини, абсолютно підпорядковуючи собі сім’ї та групи громадян. Водночас Арістотель стає «адвокатом» інституту рабства, доводячи, що існують такі люди, які спочатку схильні до важкої фізичної праці (це варвари, протиставлені повноправним громадянам, еллінам). Тільки осмислені, цілеспрямовані дії людини можуть бути добродійними, а отже, корисними як для неї, так і для держави. Праксис (praxis) – це доцільна практична діяльність, що здійснює активність, реальний вчинок. За своїм значенням поняття praxis протилежне поняттю poiesis (поезис як творча діяльність). На думку Арістотеля, практичні дії є об’єктом морального судження й оцінки, і вони з’являються внаслідок добре продуманого вибору.

Держава (politia) налічує декілька основних форм. Арістотель, разом з Платоном, намагається класифікувати їх за формальною ознакою, за кількістю правителів. Він визначає три прийнятні форми (монархія, аристократія, політія) і три неприйнятні (демократія, олігархія, тиранія). Найкращою формою Арістотель уважає аристократичну державу, коли влада належить небагатьом найгіднішим і найблагороднішим громадянам. Тільки ця форма правління здатна виховати (paideia) в громадянах справжню доброчесність (arete). Однак, будучи реалістом і дотримуючись свого улюбленого принципу «золотої середини», філософ вважає, що цілком досяжний і прийнятний деякий «змішаний» державний устрій, який поєднує в собі риси олігархії (влада багатих і гідних) і демократії (влада вільних, але незаможних громадян). Це така державна форма, де домінує середній клас.

Естетика. У трактаті «Поетика» викладається естетичне вчення Арістотеля. На відміну від Платона, який уважав естетичну творчість іноді небезпечною або навіть шкідливою, лише зрідка вселену згори, Арістотель розглядає художню творчість узагалі та поезію зокрема як позитивну людську діяльність. Естетична діяльність завжди креативна. Тому центральне місце серед естетичних понять посідає поесис (poiesis). У Арістотеля це термін для позначення такого роду творчості, яка має певну мету (telos), на відміну від нетелеологічної діяльності (praxis). Найвища міра поезіса досягається завдяки вправності (techne) та майстерності (компетенції та професіоналізму).

Філософ подає систематику поетичних жанрів (епос, трагедія, комедія), визначення поетичної норми, практичні рекомендації поетам-початківцям. У цьому тексті Арістотель розробляє вчення про мімесис і катарсис.

Згідно з думкою грецького філософа, услід за Демокрітом, мімесис (mimesis), тобто «наслідування», імітація, загалом за своєю природою, складає сутнісний принцип естетичної діяльності, оскільки здатність наслідування властива навіть тваринам, а не тільки людям. Чим більш точним і майстерним виявляється мімесис, тим більшої уваги й поваги заслуговує художній твір. На відміну від Платона, Арістотель уважав допустимим, якщо мімесис застосовувався й до огидних речей і явищ. Майже через дві тисячі років після смерті Арістотеля вчення про мімесис знову стало популярним в галузі мистецтвознавства й естетики епохи класицизму (XVII – XVIII ст.).

Учення про катарсис (katarsis), «очищення», особливе естетичне переживання, викладене філософом у втраченій частині «Поетики», згадується в «Політиці» й коментаторській традиції арістотелізму. Достовірно те, що катарсис – це очищення від афектів у ході сприйняття трагічних творів. Мабуть, Арістотель, син лікаря й сам знавець лікарського мистецтва, проводив аналогію з медичними «очищеннями» хворого організму, що було неодмінним елементом лікування. Надалі катарсису приписувався естетико-терапевтичний ефект не тільки в античній культурі, але й у культурі Ренесансу й культурі класицизму, а також у психології XX століття.

Перипатетики

Арістотель є фундатором одного з найбільш впливових напрямів у європейській філософії – арістотелізму, що існує досі як неотомізм і неосхоластика. Наслідуючи приклади Платона, він створив наукове співтовариство зі своїх учнів і послідовників, учених і філософів – Лікей або Перипатос. Згідно з однією з версій назва «перипатетики» походить від грецького слова «peripateo» – прогулююся. Але, певно, більш достовірна думка, де за етимологічну основу беруть грецьке слово «peripatos» – «крита галерея» (місце, де відбувалися збори школи).

Арістотелівська школа була організована за зразком платонівської Академії, перебувала одночасно філософською школою, товариством однодумців і корпоративним науковим співтовариством. Наступником Арістотеля та першим схолархом школи був Теофраст (370–286 рр. до н.е.). Він створив безліч текстів не тільки філософського, але й природнонаукового характеру. На жаль, до нас дійшла лише незначна частина його творів. Він досить ортодоксально дотримувався основних положень метафізики та фізики свого вчителя. Трактат Теофраста з ботаніки користувався успіхом у всіх викладачів цієї дисципліни аж до кінця середніх віків.

Другим схолархом після Теофраста був Евдем Родосський (III–II ст.), наступними були Арістоксен Тарентський, Стратон з Лампсака, Лікон з Троади. Одним з видатних періпатетиків першого періоду школи був Деметрій Фалерський (360–280 рр. до н.е.) – учень Теофраста, один з фундаторів знаменитої Олександрійської бібліотеки та Музейона. Він переніс афінську традицію академічної освіти й наукових досліджень в елліністичну культуру. Олександрія, що стала згодом найбільш значним культурним та інтелектуальним осередком усієї середземноморської цивілізації, багато чим зобов’язана афінській школі філософії (академічній і перипатетичній традиціям).

Подальший розвиток перипатетичної школи був пов’язаний з діяльністю Андроніка Родосського. Він став головою школи наприкінці I ст. до н.е., видав найбільш повне зібрання творів Арістотеля. Як відомо, книги, вірніше, рукописи, в античну епоху були записані на пергаменті (спеціально оброблених шматках телячої шкіри). Оскільки рукописи, з яких Андронік робив копії (переписував їх), пролежали довгі роки в сирому приміщенні й частково зіпсувалися (іноді й титульні аркуші), то й назви деяких арістотелівських робіт змінилися. Рукопису під назвою «Метафізика» у Арістотеля не було. Так назвав переписаний текст Андронік, оскільки твір, що йшов по порядку після роботи під назвою «Фізика», втратив назву (або не мав її). Так з’явився знаковий для світової філософії термін «метафізика», ta meta ta physika (буквально, у перекладі з грецької, «текст, наступний після роботи під назвою «Фізика»). До цього моменту перипатетики користувалися в основному декількома популярними текстами з ученням фундатора школи.

Найбільш відомими представниками перипатетичної школи другого періоду можна вважати Апеллікона, Тіранніона, Арістона, Боета з Сидона, Ксенарха, Арія Дідіма.

З IV ст. н.е. намічається занепад перипатетизму, активно продовжується лише коментаторська традиція. Перипатетики протягом більше, ніж 600 років, продовжували філософські й природнонаукові дослідження, ґрунтуючись на ідеях, тематизації та методах Арістотеля. Була здійснена величезна наукова робота зі збору, систематизації та класифікації знань усіх галузей знання, що існували на той час, передусім філософії, «природних наук» і «соціогуманітарного» знання.

Питання для контролю:

  1. Яку роль відіграв Сократ у формуванні афінської школи філософії?

  2. Як еволюціонували погляди Платона щодо «ідей»?

  3. Які особливості теорії пізнання Платона?

  4. Яким є вчення Платона про душу?

  5. Які соціально-філософські уявлення Платона?

  6. Яка роль і значення платонівської академії у розвитку традиції європейського платонізму?

  7. Що таке «перша філософія» за Арістотелем?

  8. Яке співвідношення між теоретичною філософією та практичною філософією у Арістотеля?

  9. Якою є онтологія Арістотеля, зокрема вчення про «чотири причини»?

  10. Які особливості логічного вчення Арістотеля?

  11. У чому специфіка вчення Арістотеля про душу?

  12. Які соціально-політичні погляди Арістотеля?

  13. Які етичні та естетичні уявлення Арістотеля?

  14. Яка специфіка античного арістотелізму і яке місце у ньому відведено перипатетичній школі?

ТЕМА VI.
ГРЕЦЬКО-РИМСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕЛЛІНІСТИЧНОГО ПЕРІОДУ

Стоїцизм

Епікуреїзм

Скептицизм

Неопіфагореїзм

Неоплатонізм

Ключові слова

адіафора

апатія

атараксія

екстасіс

еманація

епікуреїзм

епохе

неопіфагореїзм

неоплатонізм

першоєдине

скептицизм

стоїцизм

Стоїцизм

Зенон з Китія (335–262 до н.е.) заснував школу стоїків. Широкого поширення стоїцизм отримав в елліністичну епоху, особливо великим був його вплив на античну культуру Стародавнього Риму.

Будучи уродженцем міста, розташованого на острові Крит, Зенон у віці 22 років прибув до Афін, де культурне життя загалом і філософська діяльність зокрема переживали добу розквіту. Спочатку Зенон став учнем кініка Кратета, а потім і Стільпона. Дещо пізніше він зацікавився філософією мегарців (Діодор, Ксенократ). Академічна філософія також вплинула на формування поглядів Зенона. Біля 300 р. до н.е. він заснував власну школу. За місцезнаходженням зборів (грецьк. stoa poikilе «строкатий портик») – зал в Афінах, де збиралися учні Зенона – за школою закріпилася назва «Стоя», а філософів цієї школи стали називати стоїками.

За більше, ніж 500-річну історію існування Стої послідовниками Зенона було написано велику кількість творів. Однак від перших 300 років її існування збереглися лише фрагменти окремих робіт. При цьому треба врахувати, що деякі стоїки принципово нічого не писали, а авторство й датування текстів, що залишилися, складно визначити. Усе ж можна умовно виділити три головні періоди розвитку стоїчної філософії: Стародавню Стою (епоха еллінізму), Середню Стою (епоха Римської республіки), Пізню Стою (епоха Імперії).

Після смерті Зенона головою Стародавньої Стої став Клеанф, а потім Хрісіпп – найбільш плідний автор та активний популяризатор ідей стоїцизму. Зрештою, філософія стоїків сформувалася під впливом учнів Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля та кініків, з особливим акцентом на етичній проблематиці. Згідно з їхнім ученням, головна мета філософії полягає в тому, щоб виявити основу етичного життя. Однак справжня моральність може бути віднайдена лише завдяки істинному знанню. Зенон вважав, що тільки на основі наукового пізнання може бути сформована достовірно етична поведінка. Тут доречно пригадати основоположення філософії Сократа про те, що максими «доброчесність» та «мудрість» є однопорядковими поняттями, «благо» й «істина» – взаємодоповнювані й окремо один від одного немислимі.

Від самого виникнення школи, не без впливу Зенона, відбувся розподіл філософії на три основні частини: логіку, фізику й етику. Такого роду розподіл уже існував у філософів Давньої Академії (Ксенократ) і, швидше за все, саме звідти був запозичений стоїками. При цьому Клеанф до логіки додавав риторику, до фізики – теологію, а до етики – політику.

Логіка поділялася на діалектику (так ще Платон називав філософію) та риторику. До діалектики належало і вчення про критерії, і вчення про визначення понять. Власне кажучи, вчення про критерії становило собою епістемологію. Стоїки вважали, що критерієм достовірності є очевидність (безпосередні дані відчуттів), що свідчило про їхній крайній емпіризм. У межах діалектики ними розвивалося вчення про означуване (semainon), до якого входили поетика, теорія музики, граматика; і вчення про означальне (semainomenon) – власне формальна логіка.

Головна перевага методу наукового пізнання стоїків, логіки, полягає передусім у тому, що він становить собою систему раціональних переконань, яку не можна зруйнувати окремими запереченнями. Головна суперечність у теорії пізнання стоїків містилася в рівнозначному визнанні двох суперечливих тез: сприйняття – основний критерій істини; закон є основоположенням істинного знання.

Фізика. Вчення стоїків про світ суворо моністичне, на відміну від арістотелівського дуалізму. І це монізм матеріалістичний. Дійсним буттям володіють тільки тіла (Бог, душа та її афекти, а також властивості речей). При цьому одні тіла можуть у повному обсязі (зберігаючи свою тілесну єдність) проникати/пронизувати інші тіла. Сама по собі речовина тіл не має ніяких якостей. Усі властивості тіл набуваються ними завдяки конструктивній силі розуму (logos). Усі окремі сили походять від єдиного центру, «першосили», що пов’язує всі речі світу й забезпечує його єдність. Ця сила також і тілесна, становлячи собою деяке космічне найтонше дихання, всесвітній животвірний вогонь (pneuma). Ця довершена сила є благим розумом, божеством. Її відношення до світу речей аналогічне відношенню нашої душі до тіла: яка проникливо одухотворяє й облагороджує його.

Космогонія. Для того, щоб створити світ (або тіло світу), розум (logos) перетворив вогненну пару спочатку в повітря, потім у воду, частина якої стала землею, інша залишилася водою, третя стала повітрям, з якого з’явився вогонь. Через певний час виникає світова пожежа, і всі речі знищуються в ньому. Потім все поновлюється. Тут очевидний зв’язок з міфологічними нарративами про світові цикли, космогоніями Геракліта, Емпедокла, Платона.

Етика. Морально-етичне вчення стоїків ґрунтується на простому та зрозумілому основоположенні: світом керує розумне начало (дещо подібне до «закону природи»). Тільки людина як розумна істота спроможна пізнати закономірності, що пронизують світ, і свідомо їх дотримуватися. Життя відповідно до природи і є вищим етичним принципом стоїцизму. Вища доброчесність – досягнення блага через розумне дотримання природних закономірностей. Найгірше зло – результат етичної неспроможності, що відбувається внаслідок нерозумної поведінки. Усе інше: здоров’я, життя, власність, влада, честь – не є благом, оскільки байдуже. Адіафора (грец. αδιαπηορα) – термін стоїчної філософії, що вказує на моральну індиферентність (байдужість).

Задоволення саме по собі не є благом. Воно лише свідчення отримання нами результату при досягненні правильних цілей. Воно – ознака, «маркер», але не мета. Оскільки сильні емоції, афекти виводять нас з рівноваги (яка сприяє розумній діяльності), то їх потрібно викорінювати. Необхідна свобода від афектів досягається через апатію, тобто незворушність, байдужість, відстороненість, відчуженість.

Надалі стоїцизм з Греції переміщається до Риму. Найбільш значним філософом Середньої Академії був Панетій (Панецій), який посилив практичний (прикладний) бік філософії стоїцизму, спираючись в основному на положення Платона й Арістотеля.

Пізня Стоя широко відома діяльністю таких філософів, як Сенека (5–65 рр.), Епіктет (50–140 рр.) і римський імператор Марк Аврелій (121–180 рр.). Дуже відчутним є моралізаторський дух римського стоїцизму. Теоретична складова вчення стоїків до цього часу була мінімізована, а на перший план висунулися проблеми самопізнання та внутрішньої рефлексії, що зближує філософію стоїків з екзистенціально-релігійною філософією. Стоїки також можуть вважатися основоположниками європейської традиції практичної філософії. Деякі положення та проблеми римських філософів дозволяють вважати стоїцизм попередником екзистенціалізму XIX–XX ст.

Епікуреїзм

Епікур (341–270 рр. до н.е.) народився на острові Самосі, був учителем філософії в Колофоні, Мітілені, Лампсакі, нарешті, у 306 р. до н.е. опинився в Афінах, де створив коло своїх послідовників (школа отримала назву «Сад Епікура»), куди входили також і жінки, що було рідкісним явищем у традиції античної філософії. Найбільш відомий твір Епікура – «Головні думки», що нарівні з трьома листами зберігся з усього численного корпусу творів, йому приписуваних. Сам Епікур вирізняв у своїй філософії три основні частини: каноніку (систематику основоположень, свого роду теорію пізнання), фізику й етику. Дві перші частини були ніби пролегоменами до центральної частини – етики.

Каноніка. Головною проблемою каноніки є питання про критерії істини. Таким критерієм у теоретичному плані виявляється сприйняття (aisthesis), а в практичному плані – почуття (pathe) задоволення або незадоволення. Сприйняття – це те, що цілком очевидне і, таким чином, істинне. Помилка під час процесу сприйняття відбувається не на чуттєвому рівні, а через неправильне судження (тобто на логічному рівні). На основі сприйняття формуються поняття (prolepsis), що також належать до критеріїв, оскільки вони корелюються спочатку очевидністю сприйняття.

Фізика Епікура помітно залежить від філософії Демокріта, звідки запозичаються основні поняття, якими виявляються атоми та порожнеча. Відрізняючись один від одного вагою, обсягом, формою, атоми знаходяться в постійному рівномірному русі. Між ними знаходиться однорідна порожнеча. Особливістю, що відрізняє епікуреїзм від атомізма Демокріта, є ускладнення руху атомів у порожньому просторі. Рух атомів не прямовисний (падіння атомів згори вниз), як у ранніх атомістів, але відбувається під кутом, що забезпечує різноманіття руху у світі та пояснює феномен свободи волі.

У цілому епікурейська картина світу грубо механістична. Кількість світів, що складаються з комбінацій атомів, нескінченна, всі вони виникають і розпадаються в часі, перебуваючи на різних стадіях існування. Між окремими світами знаходиться порожній простір, metakosmia. Боги складаються з найтонших світлих тіл, вони антропоморфні (розрізняються за статтю і навіть розмовляють грецькою мовою). Вони безсмертні та знаходяться в стані незмінного блаженства. Кількість богів також нескінченна. Руйнування світів не може зашкодити їм, оскільки вони перебувають у «міжсвітові» (metakosmia).

Антропологія Епікура невіддільна від теорії пізнання та має елементи «еволюціонізму». Згідно з Епікуром живі істоти з’явилися із землі, а з їхніх первинних форм, зрештою, залишилися найбільш життєздатні. Душі тварин і людей складаються з вогненних, повітряних атомів, а також з особливого роду найтоншої речовини, що передається від батьків і забезпечує здатність відчуттів. Душа двоскладова. Нерозумна її частина поширена по всьому тілу, а розумна зосереджена в грудях. Після смерті тіла атоми душі відділяються та розсіюються.

Пізнання здійснюється, як і в Демокріта, завдяки наявності образів (eidola), що є «відбитками» в нашій душі, як спогади дійсних і вже не дійсних об’єктів. Образи ініціюють інтелектуальні рухи в нашій душі.

Учення про волю. Рухи в душі, спрямовані на діяльність тіла, утворюють те, що ми називаємо волею. Стоїчному фаталізму Епікур протиставляє вчення про свободу волі. Вічність атомів гарантує вічність душевного життя та повинна позбавити людину страху перед смертю.

Етика Епікура базується на пріоритеті задоволення, яке оголошується єдиним і безумовним благом. Мета всякого буття полягає в індивідуальній діяльності. Радикальний емпіризм і послідовний матеріалізм дозволили Епікуру створити основи етичного вчення.

Наше почуття (pathos) виключно визначає поняття добра і зла. Як задоволення є знаком блага, так страждання є знаком зла. На відміну від гедоністичного принципу, що висувається Арістіппом, фундатором кіренської школи, Епікур вважає справжнім задоволенням не конкретні акти чуттєвого задоволення, а лише їхню цілісність, що складає відчуття щасливого життя. Задоволення виникає у разі задоволення якої-небудь потреби, тобто в усуненні незадоволення. Задоволення не самоціль, але звільнення від страждання. Така мета, кінцевим пунктом якої є безтурботність духу.

Тілесні задоволення на порядок нижче «душевно-духовних» задоволень. Способами захисту від страждань Епікур вважає самовладання, мужність, презирство до смерті. Саме життя філософа було зразком наслідування для його послідовників. Помірність у всьому й задоволення малим – таким було його кредо.

Епікур теоретично показав і практично довів, що вільний індивідуум шляхом розумного обмеження (регулювання) бажань у змозі вести автономне існування, цілком незалежне від зовнішнього оточення. Насолода життям необхідна, але не повинна стати самоціллю, що обмежує нашу свободу, а тільки вона, зрештою, стає засобом усунення рабської залежності від наших бажань. Нас ніщо не повинно зв’язувати (і прив’язувати), навіть бажання жити. Дружбу він ставив вище за любов і сімейні стосунки.

Загалом етичне вчення Епікура стало концептуальною основою традиції античного індивідуалізму, посилюючись у міру розвитку й становлення європейської громадянської самосвідомості. Учнями Епікура були Метродор з Лампсака, Ермарх з Мітілени, Полістрат, Філодем, Лукрецій Кар. У XVII ст. епікурейську філософію намагався відродити французький філософ П’єр Гассенді («Звід філософії Епікура»). Етичне вчення епікурейців стало важливою частиною формування моральної рефлексії в історії європейської філософії та культури (див., наприклад, «Сад Епікура» Анатоля Франса).

Скептицизм

Піррон з Еліди (360–270 рр. до н.е.) був основоположником античного скептицизму. Як і Сократ, Піррон не написав жодного твору, тому його вчення відоме тільки зі вторинних джерел – з текстів пізніших філософів, наприклад, Тімона з Фліунта, автора безлічі творів.

На відміну від стоїчної філософії, скептицизм не був широко популярним. Однак ідеї скептиків дуже вплинули на подальший розвиток грецької філософії. Погляди Піррона сформувалися під впливом Анаксарха, учня Демокріта, кіренаїків і софістів (звідси тенденція до релятивізму). Епістемологічний песимізм скептиків був частково викликаний розчаруванням у наївному оптимізмі, властивому раннім досократичним філософам. В елліністичну епоху сформувалося три основні школи скептицизму: Давній скептицизм, Середній скептицизм і Молодший скептицизм.

Давній скептицизм був заснований Пірроном, а його значення посилене працями Тімона, головною метою якого було вирішення триєдиного завдання: зрозуміти, у чому полягають властивості речей; як треба ставитися до цих властивостей; яка користь цього ставлення. Перші два питання вирішуються положенням, що властивості речей нам невідомі, оскільки наше сприйняття цих речей не дає нам істинного знання про них. Сприйняття речей – лише «видимість», «міркування», doxa, що приймаються нами за реальність (але не є такою); вони завжди суб’єктивні.

Ми ніколи не повинні стверджувати «це є те», але можемо говорити «це здається мені таким». З цього випливає основна теза скептицизму: стриманість від міркувань (epoche, aphasia, akatalepsia) це виключно вірне ставлення до світу речей. Наслідком такої епістемологічної настанови є, згідно з Тімоном, і відповідна життєва позиція ataraksia, apatia, яка веде до спокою духу, доброчесності, непомутненості свідомості мінливістю міркувань та афектів, ними викликаних.

Середній скептицизм. Так звану Середню школу в межах існування Малої Академії заснував Аркесілай з Пітани (315–240 рр. до н.е.), який, так само, як і Піррон, нічого не писав. Його вчення дійшло до нас в опосередкованому вигляді. Він дотримувався надто радикальної думки щодо пізнаваності світу, стверджуючи, що ані за допомогою почуттів, ані за допомогою розуму ми не можемо досягти істини. З цього походив логічний висновок – можлива лише стриманість від яких-небудь міркувань (epoche). Він був настільки послідовний у своєму вченні, що навіть це своє принципове твердження не вважав знанням. Послідовником Аркесілая був Лакід з Кірени, після якого наступними були Телекл, Евандр, Гегезілай.

Найбільш видатним філософом, який працював у Новій Академії, вважається Карнеад з Кірени (214–129 рр. до н.е.) Його вчення відоме з творів учнів, передусім Клітомаха. Карнеад досліджував проблему можливості пізнання взагалі. Він аналізував попередні системи філософії, піддаючи їх жорсткій критиці. Його метою було визначення міри й умов імовірності актів пізнання. Відштовхуючись від головного питання: «Чи можливе знання?» – він дійшов висновку, що воно неможливе внаслідок відсутності надійного критерію істини. Карнеад також заперечував можливість доказу, оскільки будь-який доказ потребує іншого доказу, і так до нескінченності.

Особливо гостро він критикував теологічні конструкції стоїків – доказ буття Бога з принципу доцільності та саме уявлення про існування Бога як «живої розумної істоти» (dzoon logikon). Як і його попередники зі скептичної школи, Карнеад прийшов до висновку про те, що достовірне знання абсолютно неможливе, у зв’язку з чим необхідно відмовитися від будь-яких стверджувальних міркувань. Проте він вважав, що можливі три ступені ймовірності наших уявлень. Етика Карнеада істотно не відрізнялася від попередніх скептичних учень: треба жити відповідно до природи, доброчесністю є прагнення до природних благ.

Молодший скептицизм. Третя формація скептичної школи була заснована Енесідемом з Кносса (I ст. н.е.). Він намагався реставрувати первинний, пірронівський вигляд скептицизму, що протистоїть усякого роду догматизму й епістемологічній самовпевненості. Енесідем не бажав, щоб скептицизм організаційно й ідейно залежав від академічної філософії, як було з філософами Середньої школи (Аркесілай – Карнеад). Але цього досягти йому, однак, до кінця не вдалося.

У вченні молодших скептиків сполучилися ідеї раннього (давнього) скептицизму, академічної школи та школи «емпіричних» лікарів, які філософствували (з них найбільш відомий Секст Емпірик). Саме в цей час отримує поширення вчення про десять «пірронівських троп» тези, що доводять відносність усіх наших уявлень (чуттєвого сприйняття) про світ речей.

Як і засновник античного скептицизму Піррон, голова Молодшого скептицизму Енесідем стверджував, що ми нічого не можемо знати про дійсність, оскільки кожному міркуванню можна протиставити рівнозначне заперечення. Унаслідок цього ми не повинні що-небудь стверджувати (epoche), навіть те, що ми нічого не можемо пізнати. Завдяки цьому досягається справжнє задоволення – безтурботність і спокій духу (ataraxia), а також незворушність (apatia). Ці стани є для скептиків усіх шкіл і напрямів вищою метою і цінністю.

Інший видатний представник молодшого скептицизму Секст Емпірик (кінець II ст.), сучасник Галена, найвідомішого лікаря пізньої античності, автора творів «Три книги Пірронових положень», «Проти вчених», крім повторення положень своїх попередників, піддав сумніву принцип причинності, а також позитивність етичного пізнання. Оскільки «за» і «проти» врівноважують «важелі пізнання», то ми повинні утримуватися від будь-якого позитивного твердження, що робить знання недостовірним і тому неможливим. Усвідомлення цього приводить нас до апатії та атараксії, що є головною метою філософії. У практичному житті треба керуватися традиційними нормами та життєвим досвідом. Молодший скептицизм сприяв подоланню еклектичних умонастроїв, що розповсюдилися в перших століттях нової ери. Це стало імпульсом для формування позитивної духовно-пізнавальної атмосфери та відродження класичних принципів античної філософії у вигляді неопіфагореїзму й неоплатонізму.

Неопіфагореїзм

Стоїки, скептики й різні інші еклектичні філософські школи епохи еллінізму віддавали перевагу практичній філософії. До того ж осередком культурного, зокрема й філософського життя в перші століття нової ери стала Олександрія. Там перетнулися західний і східний стилі філософствування. Саме там почав формуватися найбільш продуктивний спосіб вироблення нових філософем. У подальшому тисячолітті іудео-християнський комплекс ідей став домінувати в державах Середземномор’я. Виникли нові способи постановки та розв’язання релігійних, філософських, етичних, естетичних, соціально-політичних проблем, здебільшого актуальних і сьогодні. Відбувалося також оновлення тематизації філософського знання. Антична метафізична традиція на ґрунті олександрійського інтелектуального середовища досягла свого вищого підйому у формі неоплатонізму.

Безпосередньо неоплатонізму передували філософські вчення, так чи інакше пов’язані з ідеалістичним (ненатурфілософським) напрямом античної філософії. Передусім треба зазначити неопіфагореїзм і платонізм. Ці напрями об’єднує між собою інтерес до проблеми співвідношення світського та сакрального, етики й релігії, душі й тіла, раціонального й ірраціонального шляхів пізнання, меж аскези та путі богопізнання.

Серед представників неопіфагореїзму треба згадати Нігідія Фігула (перша половина I ст. до н.е.) – товариша Цицерона і Ватінія. У другій половині цього століття були також відомі Модерат з Гадеса й Аполлоній Тіанський, чиє ім’я тісно пов’язане з проведенням магічних і теургічних практик. Менш відомі Нікомах з Герази, Нуменій і Філострат. Погляди неопіфагорійців мали певною мірою еклектичний характер, оскільки в їхній філософії співіснували давній піфагореїзм з платонізмом, перипатетизм і стоїчна філософська традиція.

Метафізика неопіфагорійців ґрунтується на визнанні фундаментального значення одиниці (форма) і двійці (речовина). Помітна тенденція до трансцендування ідеального начала, і тоді одиниця ототожнюється з Богом, вищим розумом, божественною душею світу, всесвітньою теплотою, пневмою (pneuma). Принаймні, божество розумілося ними як трансцендентне розумоосяжне єдине.

Неопіфагорійці вважали, що ідеї Платона нереальні, але є тільки архетипи (праформи) речей. Між світом ідей і матерією, згідно з їх ученням, знаходиться Світова Душа. Філософи цієї школи засвоїли й інтерпретували вчення про категорії Арістотеля. У сфері етики й соціальної філософії вони комбінували й поєднували положення Платона, Арістотеля та стоїків. Загалом же філософія неопіфагореїзму має релігійно-містичний характер, з особливим акцентом на аскетизмі й доброчесній поведінці.

Дуже близькими до цієї школи були платоніки, що були під впливом піфагореїзму (I–III ст.). Найбільш відомі з них Евдор, Плутарх Херонейський, Максим з Апулей, Феон Смірнський, Албін, Цельс, Нуменій, Кроній, Гарпократіон, Гермес Трисмегіст. Проблеми встановлення градації світів, обґрунтування буття надприродного начала, основи етичних норм і т. ін. знаходяться в центрі уваги цих філософів. Простежується також спроба синтезу платонізму й арістотелізму в галузі метафізики й антропології. Загальною темою для філософських учень піфагорійсько-платонівського типу є думка про надчутливе й надрозумне богопізнання. І неопіфагореїзм, і платоники, що піфагорюють, підготували інтелектуальний і культурний ґрунт для появи неоплатонізму.

Неоплатонізм

Неоплатонізм був, разом з раннім християнством і гностицизмом, найбільш значним інтелектуальним і духовним явищем елліністичного періоду в пізній античній культурі. У ході розвитку неоплатонізму були здійснені синтез, систематизація, уточнення й подальше розгортання вчень Платона й Арістотеля в містико-теологічному напрямі. Ідеї неоплатоніків значно вплинули на формування середньовічної європейської й арабо-мусульманської філософії. Ідеї неоплатонізму досить сильно виявлені в середньовічній містиці, у філософії епохи Відродження, у філософії Нового часу, німецькій класичній філософії (Шеллінг), у православній релігійній філософії XIX–XX ст.

У багатьох культурних осередках античного Середземномор’я сформувалися впливові школи неоплатонізму: у III ст. н.е. – Римська школа (Плотін, Порфірій), у IV ст. – сірійська школа (Ямвліх), також у IV ст. – пергамська школа (імператор Юліан), у V–VI ст. – афінська школа (Прокл), у V – на початку VII ст. – олександрійська школа. У римській філософії сприйняли ідеї неоплатонизму й розвивали їх далі Марій Вікторін, Марціан Капелла, Боецій. У центрі неоплатонізму перебуває вчення про надсуще єдине буття та ієрархічну будову світу. Основоположником неоплатонізму був Плотін, а систематично розробив і надав філософському вченню завершеної форми Прокл.

Філософська система неоплатоніків – це не просто сума чергових коментарів чи ортодоксальне тлумачення філософських поглядів Платона, але грандіозний, послідовний і цілісний синтез елементів піфагореїзму, платонізму, арістотелізму, іудео-грецької традиції філософії та стоїцизму. Плотін і його послідовники здійснили небезуспішну спробу подолання онтологічного розриву у філософії Платона. Вони переконливо відповіли на проблематичне для платоніків питання: як вічний і незмінний світ нематеріальних ідей може співіснувати з перманентно мінливим світом матеріальних речей? При цьому вони спиралися на моністичну систему стоїків.

У центрі уваги неоплатоніків знаходилися принципові для класичної античної філософії проблеми. Серед них були такі: протилежність і єдність кінцевого й нескінченного; співвідношення ідеального начала та матеріального; можливості й межі пізнання; морально-етичні шляхи самоздійснення, природа та способи осягнення прекрасного.

Аммоній Саккас, який викладав філософію Платона в Олександрії в першій половині III ст. н.е., вважається основоположником неоплатонічної філософської традиції. Але все ж найбільший внесок у розвиткові неоплатонізму належить іншому філософу – Плотіну (204–270 рр.). Саме він по праву може вважатися фундатором неоплатонізму.

Спочатку Плотін був учнем Аммонія, а потім переїхав з Олександрії до Риму та сформував там свою власну школу. Він переосмислив основні положення філософії Платона та сконструював своєрідну оригінальну форму платонізму (неоплатонізм), яка мала набагато менше внутрішніх протиріч і уявлялася більш завершеною.

Онтологія. Плотін, у порівнянні з попередньою платонічною традицією, максимальним чином трансцендує (виводить за межі світу, що чуттєво сприймається) першоначало, яким є «першоєдине» (to proton), або «єдине». В онтологічному плані воно знаходиться «вище» за будь-який вид буття. Першоєдине безмежне й невизначуване, а зрештою й непізнаване. Йому не може бути приписаний жодний атрибут: ані кількісний, ані якісний, ані інтелектуальний.

Першоєдине самототожне й перебуває поза будь-якими відмінностями чи опозиціями. Тому воно й не може мислитися як «об’єкт», що протистоїть «суб’єкту», який мислить. Воно не має особистісних характеристик і тому не є рефлексивним (тобто не може пізнати саме себе). Мабуть, єдина його позитивна властивість полягає в тому, що воно є основою всього сущого (у тому числі, ідей, душ, речей тощо), хоч саме в будь-якій основі й не має потреби.

Світ сущого, зовнішнього й повторюваного щодо першоєдиного (to proton), виникає внаслідок його надмірності, яка виявляється у вигляді еманації (лат. emanation). Латинський термін emanation, «витікання», «розсіювання» є эквівалентом грецького probole. Образно-символічно процес «еманування» можна уявити як нескінченне та безперервне «розсіювання» буттєвих, творчих енергій. Еманація пронизує низхідні рівні світу, що проникають у явища й речі аж до безформної матерії. Цей процес зображується Плотіном у термінах «люмінесцентної» (світлоносної) символіки, при цьому використовуються метафори: «сонце», «світло», «сяйво» тощо. Загалом ця система світу може бути схарактеризована як «система динамічного пантеїзму».

Перехід від надбуття до буття і, нарешті, до небуття порівнюємо з поступовим переходом від засліплююче-яскравого світла (першоєдине) до абсолютної пітьми (матерія). Як і в Платона, онтологія Плотіна базується на зіставленні абсолютного буття («першоєдине», «благо», «сонце») абсолютному небуттю («безформна матерія», «пітьма», «зло»). Однак, на відміну від того онтологічного розриву між двома полюсами буття («ідеї» – «матерія»), що властивий філософській системі Платона, у Плотіна ми знаходимо безперервну ієрархічну систему поступового сходження (градації) від вищого рівня буття до нижчого, що позбавляє подану філософію від визнання радикального «онтологічного розриву», властивого платонізму. Ієрархічна система рівнів буття у філософії Плотіна може бути схематично описана таким чином.

Центральне місце посідає, як уже зазначалося, першоєдине (єдине); воно чуттєво не сприймається та інтелектуально не пізнається. Унаслідок своєї потужності й надмірності воно «виходить за свої межі» у вигляді нескінченно низхідних потоків нематеріальної енергії, еманації, що описується за допомогою світлової символіки. Так починають «зароджуватися» подальші рівні буття.

Першою формою виявлення єдиного поза ним самим є Розум, або Нус (nous), що є чистим мисленням, одночасно виявляючись другим рівнем буття. Нус у Плотіна – мислення не дискретного (формально-логічного), але континуального (безперервного) порядку, завжди завершене й цілісне. Це чистий інтелектуальний акт. Об’єктом такого мислення, з одного боку, є першоєдине (хоч Нус і не може збагнути його адекватним чином), з іншого боку, саме це мислення (nous) само себе мислить.

Нус містить у собі п’ять ідей / категорій: буття, рух, стійкість, тотожність, відмінність (це вже було в Платона в діалозі «Софіст»). Надалі ці платонівські категорії у Порфірія замінені десятьма арістотелівськими категоріями: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Отже, змістом Розуму є ідеї (згідно з термінологією Платона) або категорії (згідно з термінологією Арістотеля), при цьому кількість їх в окремих школах неоплатонізму різна.

Далі через обмеження Нуса утвориться наступний, третій рівень буття душа (світова душа), psyche, яка є безтілесною та неподільною. Вона виконує роль опосередкованої ланки між світом розумоосяжним (kosmos noetos) і світом чуттєво сприйняттєвим (kosmos aisthetos). Вона – межа й одночасно засіб реалізації ідеального в матеріальному. Небо та зірки, підносячись над іншою природою, знаходяться в складі космічної душі. Між сферою зірок і землею мешкають нематеріальні істоти – демони. Іпостассю (інобуттям) нематеріальної світової душі стає її похідне, тобто природа (physis). А вона вже безпосередньо сполучається з «тілом світу», з речами і явищами матеріального порядку. Обидві частини світової душі містять у собі індивідуальні душі.

Четвертий рівень представлений матерією, що, як і в Платона, є повною протилежністю надчутливому світу, будучи множинною та дискретною, а не цілісною й континуальною, як це властиво вищому рівню.

Матерія мінлива, розпадається на відділені одна від одної речі, пасивна й не має справжнього існування; це чиста можливість, небуття, недійсне. З естетичної точки зору вона невизначена, безформна, «необразна», це тінь справжнього буття, темрява, пітьма, хаос. В етичному плані це втілення «зла», навіть «першозло». На рівні матерії – еманація, як світлова субстанція, виснажується/витончується, подібно до світлового променю в морських глибинах або променю сонця в густому тумані.

Усі процеси в матеріальному світі відбуваються завдяки дії ідей, архетипів (початкових форм-зразків), включаючи ідеї чисел, геометричних фігур, ідеї блага й краси. Операційною основою формування матерії служить розумне «сім'я речей» (logoi spermatikoi), воно ж є і сутністю речей. Усі речі знаходяться в гармонійному союзі з іншими речами на основі природного причинного зв’язку, що полягає в принципі симпатії (sympatia).

Теорія пізнання Плотіна тісно пов’язана з його етичними уявленнями. Оскільки чуттєве буття відволікає душу від самопізнання й пізнання взагалі, то тілесне існування повинно бути піддане аскетичному очищенню й суворій етичній і тілесній дисципліні. Тільки мислення (dianoia, logismos), хоч і не повною мірою, дозволяє нам пізнавати дійсний світ. Однак межею нашого інтелекту є сфера розуму (nous). Вийти за межі раціонального мислення нам може дозволити тільки особливий стан нашої свідомості – екстаз (extasis). Це абсолютне абстрагування від будь-якого змісту й визначеності (обмеженості) свідомості, що супроводжується відчуттям несвідомого захоплення, злиття з абсолютом, спогляданням неземного сяйва.

Антропологія. Як світова душа співвідноситься з матерією, так й індивідуальна душа співіснує з тілом. Душа людини формує його матеріальне тіло, «освітлюючи» його зсередини відблисками надчутливого світла, становить собою зв’язуючу (рятівну) ланку та спосіб, що вказує на вихід з відсталого матеріального світу до більш піднесених світів. Душа безсмертна та має свободу волі. Подібно до піфагорійців і Платона, неоплатоніки дотримуються вчення про переселення душ (metempsychosis), що стосується навіть душ тварин і рослин. Аскеза (стриманість) і катарсис (очищення) є неодмінними практиками філософа, який пізнає, і його підготовкою до шляху знання.

Естетика. Існування всіх елементів і частин світу в неоплатонізмі гранично естетизоване. Теорія пізнання також невіддільна від практик естетичного споглядання. Краса й досконалість речей, у свою чергу, не автономні, вони – чуттєво сприйнятні натяки на ідею краси, що пізнається лише надчутливо.

Учення Плотіна коментувалося й уточнювалося його послідовниками. Видатним учнем Плотіна був Порфірій (232–301 рр. н.е.), коментатор творів Платона й Арістотеля, який трактував учення Плотіна в практичному його застосуванні, роблячи особливий акцент на етичний бік філософії. Він також був автором життєпису Плотіна («Життя Плотіна й порядок його творів»), трактату «Проти християн» і твору «Підступи до розумоосяжного». Порфірій зібрав і видав твори свого вчителя під назвою «Еннеади» (грецьк. – «дев’ятки»). Там є шість розділів, у кожному з яких містилося дев’ять трактатів. Тематично трактати розподіляються відповідно до «списку проблем», у зв’язку з обґрунтуванням та описом існування єдиного, космосу, людини, долі, розуму й душі.

Учнем Порфірія був Ямвліх з Халкіди (280–330 рр. н.е.), засновник сирійської школи неоплатонізму. Сирійська культура в перші століття після Різдва Христового відрізнялася інтенсивною магічно-релігійною діяльністю представників найрізноманітніших, у тому числі, екзотичних учень. Цим частково, певно, й пояснюється вплив на формування філософського вчення Ямвліха східних культів і релігій. Як учений-енциклопедист, він написав безліч різноманітних творів, серед яких: «Зібрання піфагорійських догматів», «Про богів», «Про символи», «Про єгипетські містерії». Ямвліх розвивав своє вчення в напрямі спекулятивної теології та теургії. Він модифікує поняття Плотіна розум (nous), розділяючи його на розумоосяжний (noetos) світ і розумний (noeros) світ. Його вчення про богів (він дає систематику 360 богів, безлічі ангелів, демонів і героїв) є, власне кажучи, уже не філософією, а швидше теологією. Він реставрує піфагорійське вчення про числа у зв’язку з нумерологією та мантичними практиками. Учнями Ямвліха були Феодор Ясинський, Едезій, Сопатр, Дексіпп, Саллюстій, Лібаній.

Представник афінської школи Прокл (410–485 рр. н.е.) став останнім великим філософом античного неоплатонізму. Він написав безліч коментарів до основних робіт Платона й Арістотеля, а також низку самостійних творів: «Орфічна теологія», «Начала фізики», «Начала теології». Система філософії Прокла заснована на принципі розвитку всього сущого згідно з принципом тріади. Проклу належить заслуга уточнення й остаточної систематизації філософії неоплатонізму. Його послідовники лише трохи доповнювали і в основному коментували погляди свого вчителя. Подальший розвиток неоплатонізм знаходить у східній (грекомовній) та західній (латинській) традиціях християнської релігійної філософії.

Питання для контролю:

  1. Які загальні особливості елліністичної філософії?

  2. Які напрями та школи елліністичного періоду розвивали ідеї докласичної та класичної античної філософії?

  3. Що таке стоїцизм і якою є еволюція вчення стоїків?

  4. Чим відрізняється атомістичне вчення Епікура від учення Демокріта?

  5. Які особливості епікуреїзму?

  6. У чому специфіка античного скептицизму?

  7. Якою є еволюція скептицизму?

  8. У чому особливості неопіфагореїзму?

  9. Чим відрізняється концептуально неоплатонізм від платонізму?

  10. Якою є теоретична еволюція неоплатонізму?

  11. Як вплинули вчення Платона й Арістотеля на формування пізнього неоплатонізму?

Висновок

Антична філософія являє собою найскладніший ансамбль природничих, соціальних, етичних і естетичних ідей, які постійно оновлювалися й еволюціонували. Наукова думка давніх греків і римлян асимілювала найкращі досягнення близькосхідної інтелектуальної культури. Конкуруючи з міфом як загальною пояснювальною моделлю, філософія сформувала нову матрицю раціонального критичного універсального знання, засновану не на символах і подійних нарративах, а на логічно пов'язаних поняттях.

Численні школи й напрями античної філософії сформували спочатку плюралізм думок, що згодом призвело до різноманіття філософських теорій, які не можна було звести до якоїсь «однієї-єдиної» філософії. При цьому кожна філософська система вимушена була існувати в умовах безперервної критичної роботи по відношенню до неї з боку інших «філософій». Було створено поза дві тисячі років тому підгрунтя сучасного наукового і філософського знання, суть якого – постійна критична рефлексія щодо своїх власних основ.

Вивчення античної філософії безумовно допомагає створити надійну базу для загальної широкої ерудиції в галузі давньої європейської історії, культури, сформувати основи наукової і філософської картини світу, навчитися систематизувати уявлення та ідеї, що належать до багатьох сфер інтелектуальної діяльності.

Знання найбагатшої наукової і філософської термінології дозволить студенту орієнтуватися не тільки в галузі філософії. Оскільки сучасне словотворення в передових галузях наукового знання, таких, наприклад, як генетика, біоінформатика, біотехнологія, нанотехнології та інших вимушено запозичити грецькі та латинські слова внаслідок їх невичерпної смислової генеративності.

І, нарешті, для виховання і вдосконалення самостійного, критичного, раціонального та креативного мислення немає кращого способу ніж серйозне, систематичне й послідовне вивчення філософії, зокрема античної.


ГЛОСАРІЙ

Адіафора

Айтія

Акразія

Алетейа

Анамнезис

Ананке

Андрейа

Апейрон

Апорія

Архе

Атараксія

Атом

Гносис

Діанойя

Діке

Докса

Дюнаміс

Евдемонія

Ейдос

Ейкасія

Енергія

Ентелехія

Епістеме

Епохе

Ерос

Естезис

Етос

Катарсис

Категорія

Кінесис

Космос

Логос

Логос / мюфос

Мегалопсюхія

Месос

Метафізика

Мімесис

Морфе

Мюфос

Нейкос

Ноезис

Нус

Пайдейя

Пістис

Пневма

Поесис

Праксис

Псюхе

Ойсія

Сома

Софія

Софросіне

Телос

Теорія

Техне

Тіме

Тюхе

Філія

Філософія

Фронезис

Фюсис

Хюле

Глосарій усе частіше стає невід'ємною формою монографічних видань, ефективною в найрізноманітніших галузях академічного знання і, зрештою, це необхідний стандарт підручників для провідних сучасних університетів. Особливо важливий глосарій для курсу «Історія європейської філософії» й курсу «Антична філософія» зокрема, оскільки грецькі й латинські терміни багатозначні й здебільшого використовувалися, використовуються та будуть використовуватися у філософії як нескінченному проекті. Чимало з цих термінів успішно «працюють» сьогодні в широкому науковому й культурному контекстах. Більша частина текстів грецьких філософів була перекладена латиною, а потім новоєвропейськими мовами й тому первісно грецькі терміни були «латинізовані». У глосарії після української назви слова наступним є вихідна грецька, а потім латинська транскрипція.

Зрозуміло, що кількість термінів грецької та римської філософії значно більше, ніж містить поданий глосарій. Здебільшого наявні тільки грецькі терміни. У наступних виданнях номенклатура понять розширюватиметься як у грецькому, так і в латинському «сегментах». Разом з тим, найбільш уживані й значущі для всієї традиції античної філософії поняття тут наявні. Деякі з цих слів не трапляються в україномовних і російськомовних словниках з філософії і тому становлять безперечну цінність. Усі формулювання визначень є авторськими. Робота з глосарієм – важлива й необхідна частина підготовки студентів до практичних занять, самостійної роботи й підготовки до екзаменів. Кожний студент, у ході підготовки до заліку повинен доповнити глосарій декількома новими термінами у власній авторській інтерпретації для якісного виконання курсових робіт з античної філософії.

Адіафора(adiaphora), термін стоїчної філософії, що вказує на моральну індиферентність (байдужість).

Айтія aitia (aitia), «чотири причини», розрізнення, подане Арістотелем у «Фізиці», відповідно чотирьом відповідям на поставлене питання відносно того, чому щось існує. Матеріальна причина (hyle) – це те з чого складається річ, формальна причина (morfe) – принцип, структура речі, діюча причина (dynamis) – чинник, що накладає певну форму на подану матерію, цільова причина (telos) – це результативна складова речі. Наприклад, матеріальною причиною цього стільця є дерево, з якого він зроблений; формальною причиною буде «лекало», за яким він зроблений; діючою причиною буде тесляр, який зробив цей стілець; цільовою причиною виявляється те, що на цьому стільці можна сидіти, для чого, власне, він і був створений. Що стосується живих істот, то Арістотель вважав, що душа складає формальну, діючу та цільову причини, а тіло є лише матеріальною причиною. Див. Дюнамис, морфе, телос, хюле.

Акразія –  (akrasia), буквально «погана суміш», грецький термін для позначення нестриманості емоцій, бажань або слабкості волі. Це сукупність умов, у яких люди діють суперечливо й непослідовно, вважаючи, що вони володіють абсолютно правильним знанням відносно правоти своїх дій. Сократ уважав, що добродійні вчинки відбуваються внаслідок безпосереднього розсуду блага (добра), тобто всупереч «акразичному» впливу. Див. Докса.

Алетейаalhqeia (aletheia), істина, відповідність висловлювання тому положенню справ, яке існує насправді. Точний, ясний і в межі абсолютний аналіз речей і процесів. Для визначення природи істини необхідно виявити міру відповідності висловлювання про предмет і самого предмета. У ході визначення істини треба виявити необхідні зв'язки, логічність, послідовність, обґрунтованість висловлювання. Уже Платон вказує на фундаментальну відмінність між doxa – звичайним міркуванням (повсякденним знанням) і epistheme – справжнім знанням (науковим знанням, раціональним знанням, логічно доведеним знанням). Згідно з Арістотелем, істина полягає в пропозиціональній думці, чия логічна структура точно відображає природу речей. Існує безліч теорій істини, наприклад, прагматична, семантична тощо. У латинській схоластиці для позначення істини використовувався термін veritas. Див. Докса, епістеме.

Анамнезис –  (anamnesis), «пригадування забутого», термін для позначення роботи пам'яті як джерела людського пізнання. Сократ стверджував, що завдяки пригадуванню математичні істини встановлюються незалежно від даних чуттєвого досвіду, aisthesis. Платон навчав, що найфундаментальніші істини можуть бути отримані тільки за допомогою спогаду тих знань, які первісно є в «глибинах» пам'яті розумної частини людської душі. У зрілих творах Платона анамнезис трактується як здатність людей пригадувати ідеї або ейдоси, тобто незмінні початкові форми речей. Anamnesis розглядається ним як вища здатність прямого бачення очевидних істин розумною частиною душі до того, як вона сполучилася з тілом. Головна мета філософського пригадування бачення «істин», стійких образів ідей, які душа, ніби «споглядала» безпосередньо, знаходячись поблизу ідей, до того, як знайшла фізичне тіло. Платон доводив, що саме пригадування є єдино вірним джерелом нашого пізнання математичних і моральних істин (діалоги Менон, Федон, Теетет, Держава). Див. Докса, епістеме, гносис.

Ананке –  (ananke), необхідність, термін для позначення причинно-наслідкової неминучості, тобто чогось такого, що ніколи не може статися інакше, ніж сталося. У греків ананке (як зовні обґрунтована певна послідовність подій) протиставляється тюхе, як персональній долі-успіху. Див. Тюхе.

Андрейа –  (andreia), термін для позначення хоробрості, сміливості, мужності, непохитності намірів і дій; готовність людини розумно піти на ризик заради значущого результату. Згідно з Платоном, це необхідна цінність, властива воїнам в ідеальній державі, і життєвонеобхідна якість для соціального й персонального здійснення добродійної діяльності.

Апейрон –  (apeiron), буквально «нескінченний», термін з філософії Анаксімандра, що вказує на безмежність і недиференційованість буття (природи, матерії). Неоплатоніки трактували апейрон як матеріальний принцип будь-яких змін.

Апорія –  (aporia), буквально «безвихідне становище», термін, що вказує на ускладнення інтелектуального порядку, головоломку. Арістотель звичайно використовував це слово для позначення окремо правдоподібних, але загалом суперечливих тверджень. Узгодженість таких тверджень за допомогою розгляду альтернативних рішень, як він вважав, і є головне завдання філософії.

Архе – αρχή (arche) одне з перших понятійних позначень першооснови як такої. Вважається, що Фалес Мілетський першим почав розмірковувати про першооснову, «архе», хоч і не використовував цього слова. Згідно з Арістотелем, проблема першооснови була давньою й основною темою роздумів ранніх грецьких філософів, і закріпилася потім в історії філософії. Сам термін «архе» (arche) став використовуватися набагато пізніше, і зафіксований у текстах піфагорійця Філолая (кінець V початок IV ст. до н.е.) Це поняття багатозначне: «начало», «першооснова», «принцип», «відправна точка», «початок у просторі й часі», «початок як причина чого-небудь», «початок як влада». Корінь слова виявився вельми продуктивним у плані створення наукової термінології. Можна пригадати – архаїчний, археологія, архетип, анархія (тобто «безвладдя») та багато інших. Див. Фюсис.

Атараксія –  (ataraxia), термін, що використовувався Піроном й Епікуром для позначення стану спокою, урівноваженості, незворушності, безтурботності. Відчуженість від почуття неспокою, самотності, тривоги, збудження та болю. Це певний рівень самопізнання, вона вказує на вищу якість стану свободи. Атараксія свідчить про досягнення розумом стану гармонії, урівноваженості, збалансованості та свідчить про те, що зроблений вирішальний крок для досягнення справжньої надчутливої насолоди – гедоне (не плутати з принципом гедонізму, як граничної чуттєвої насолоди у філософії кіренської школи). Див. Акразія.

Атом – ἄτομος (athomos), згідно Демокріту, існують лише атоми і порожнеча. Athomos, (грецьк. – неподільний, латинська калька – individuum, звідки «неподільний», тобто, «індивідуальний»). Іноді Демокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta). Він стверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками з буттям, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченно порожньому просторі. Атоми мають наступні характеристики: найдрібніші неподільні тіла; нарізно не можуть бути сприйняті органами чуттів; вони не виникають, але існують вічно; не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише за формою, розміром і розташуванням у просторі; число атомів – нескінченне; вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто знаходитися в русі, завдяки порожнечі, що створює можливість руху атомів.

Гносис –  (gnosis), термін для позначення пізнання в самому найширшому значенні. За Арістотелем містить у собі точне пізнання (або наукове знання) – episteme і пізнання речей фізичного світу, що базується на чуттєвому досвіді, aisthesis. Починаючи з II ст. н.е. в християнських общинах гностиків термін набув також значення містичного релігійного способу пізнання, і головним чином Богопізнання. Еквівалентом цього грецького терміну в схоластиці було слово cognitio. Див. Естезис, епістеме.

Діанойа – διάνοια (dianoia), тип мислення, який знаходиться між доксою (doxa), як раціонально не обґрунтована гадка і ноезисом; елементарним інтелектуальним розумінням, здатністю, завдяки якій відбувається математична діяльність розуму. У Платона розсудкові судження (dianoia), мають більш високий евристичний статус ніж doxa. Див. Докcа, ноезис.

Діке – dikh (díke), об'єктивний і неупереджений розподіл міри добра і зла, будь то нагорода чи покарання. Платон розглядав її як гармонізуючу функцію при здійсненні вибору життєвого шляху. Арістотель вирізняв два аспекти дике: що розподіляє і що відшкодовує, також вважаючи, що принцип справедливості лежить в основі соціальної стратифікації.

Докса – doxa (doxa), думка, прийняття якого-небудь висловлювання на віру, без доказів і без критики, навіть тоді, коли істинність твердження зовсім не певна. Згідно з Платоном – це обмежена форма обізнаності стосовно світу, який чуттєво сприймається, що охоплює лише поверхневу, мінливу, незначну його частину. Платон протиставляв думці раціонально обґрунтоване знання (episteme). У логічних роботах Арістотеля цей термін використовувався для того, щоб розрізняти випадкову (ймовірнісну) і необхідну істину щодо речей і світу. У латинській схоластиці в такому контексті використовувався термін sententia. Див. Алетейя, діанойя, епістеме, ноезис.

Дюнаміс dunamiV (dynamis), грецький термін, що вказує на силу, потужність. Це поняття викорисовували досократики стосовно якостей або характеристик матеріальних елементів. Арістотель використав це поняття для позначення потенційності, або здатності зазнавати змін. Це те, що може бути або повинно бути, на противагу тому, що є насправді. По Арістотелю, це схильність, тенденція до реального вияву речі або явища. У неоплатонічній традиції, навпаки, термін використовувався для позначення персоніфікованого каузального чинника. У середньовічній латинській схоластиці поняття перекладалося як potentia. Див. Кінесис

Евдемонія eudaimonia (eudaimonia), щастя, цілковитість здійснення людського життя; вельми значуща мета для більшості людей. Філософська категорія та предмет обговорення в теоріях нормативної етики. У Арістіппа і інших філософів-гедоністів щастя ототожнюється з чуттєвими задоволеннями. Арістотель вважав, що евдемонія не тотожна тілесним задоволенням.

Ейдос  (eidos), термін для позначення того, що ми бачимо – фігури, образи, форми. У Платона ейдос – це незмінна справжня природа речі, одна з вічних трансцендентних форм, які може схоплювати людський розум (nous). Арістотель відкидав учення про існування незалежно існуючих нематеріальних форм і розумів їх як абстракцію універсального характеру. Пізніше Гуссерль використав поняття «ейдетичний» (eidetic) для вказівки на феноменологічну процедуру «схоплювання сутностей». Див. Хюле.

Ейкасія – eikasia (eikasia), уява, здатність розглядати об'єкти, що почуттєво сприймаються, поза їх реальним сприйняттям, навіть не передбачаючи, що вони дійсно існують. Термін, що використовувався Платоном для позначення людської уяви, яка сфокусована винятково на часових подобах (явищах) чи образах. Див. Докса.

Енергія  (energeia), термін грецької філософії для позначення дієвості, активності, ефективності. Як технічний термін у філософії Арістотеля energeia – це дійсність характеристики всякої індивідуальної речі щодо її мети (telos), на протилежність її потенційності (dynamis) або здібності до зміни. Див. Ентелехія.

Ентелехія  (entelecheia), термін, що використовувався Арістотелем для позначення повної досконалості, завершеності речі, як, наприклад, розумна душа, вважав він, є ентелехія тіла. У епоху Нового часу Лейбніц уважав, що ентелехія – це діяльна частина всякої монади. Див. Енергія.

Епістеме – episthmh (episteme), раціонально організована форма знання, заснована на діяльності розумної частини душі (за Платоном). Грецький термін для позначення систематизованого теоретичного знання. Об'єкт епістемічного знання – світ ідей. Згідно з Арістотелем, epistheme складає корпус доведених істин про сутність речей. Основна й остаточна мета досліджень у класичних філософських системах. Одним з латинських еквівалентів у схоластиці був термін scientia. Див. Докса, гносис.

Епохе  (epoche), термін для визначення припинення думки, наприклад, у філософії скептиків. Вони вважали, що тільки відмовляючись від затвердження або заперечення істини, про яку ми нічого достовірного не можемо знати, ми досягнемо стану атараксії (незворушності) і безтурботності розуму. Див. Атараксія.

Ерос  (eros), персоніфікація кохання, відвертий емоційний почуттєвий потяг у найширшому значенні слова. Космічний зв'язок «подібного з подібним»: явищ, речей і людей. У той же час індивідуальний любовно-еротичний зв'язок, який завжди вторинний щодо космічного Еросу. Любов як вияв сексуальності (наприклад, в діалозі Платона «Бенкет»). Див. також агапе, філіа (як форми любові в античній культурі).

Естезис (айстезис) –  (aisthesis), грецький термін для позначення чуттєвого сприйняття, епістемологічне трактування його значення в різних філософів було діаметрально протилежним. У той час як елеати, піфагорійці (а потім і Платон) вважали, що чуттєве сприйняття (aisthesis) гранично спотворює наше знання про буття, атомісти та Емпедокл стверджували, що тільки лише завдяки почуттєвому досвіду ми маємо достовірне знання про світ (природу). Арістотель уявляв, що почуттєвий досвід (що є фундаментальною якістю всіх живих організмів) і теоретичне знання – взаємодоповнювані складові єдиного процесу пізнання. Естезис – це чуттєве сприйняття речей, за допомогою чого можна потім дійти до усвідомлення зовнішнього світу. У результаті формується «почуттєвий образ світу» на відміну від раціонально організованої «наукової картини світу». Хоч практично в кожної людини «картина світу» має й «естезичну» та теоретичну компоненти. Див. Докса, епістеме.

Етос  (ethos), термін для позначення стійкого характеру системи звичаїв, традиції, особливостей поведінки індивідуума. Звідси, починаючи з робіт Арістотеля, «етика», як «учення про етос», це наука, що вивчає характер, вдачу людини. На думку стоїків, будь-який тип поведінки (добродійний або зловмисний) походить від початкового етоса індивідуума. У філософії культури має місце словосполучення «етос культури» (характер культури), оскільки очевидно, що кожна оригінальна культура володіє сукупністю декількох початкових базових рис, що визначають її подальший розвиток. Німецьке поняття Zeitgeist (Zeit – час і Geist – дух) позначає буквально – «дух часу», тобто сукупність усіх культурних, політичних, моральних та естетичних рис, що визначають конкретну епоху. У сучасному англомовному культурологічному дискурсі еквівалентом «етоса культури» є такі поняття як «mainstream» чи «trend». Звичайно про етос культури кажуть «в минулому часі», тоді як терміни мейнстрім та тренд використовується для характеристики будь-якої актуальної, наявної подійності.

Катарсис  (katharsis) – звільняюче очищення, первинна етимологія слова – «очищення від почуття провини та спаплюженості». У філософському вживанні, починаючи з Піфагора, Геракліта та Платона, термін мав різні значення, але в Арістотеля закріпився в значенні способу естетичного (заміщуваного) переживання в результаті співпереживання музичним і драматичним творам, внаслідок чого відбувається звільнення від афектів. Див. Поесис.

Категорія  (kategoria), буквально «висловлення, ознака», термін, що означає найбільш загальні поняття, що відображають базисні характеристики буття. В Арістотеля це: суть, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія та страждання усього десять категорій. У середньовічній схоластиці арістотелівські категорії мають назву «універсалій» (universalia). Учення про категорії специфіковане й розвинене в німецькій класичній філософії (Кант, Гегель).

Кінесис  (kinesis), термін для позначення пересування речі, зміни місцеположення чого-небудь. Деякі філософи-досократики (мілетці, Емпедокл, Анаксагор, Демокріт) вважали рух невід'ємною характеристикою буття, інші (елеати) вважали, що його не існує. Згідно з Арістотелем, будь-яка зміна відбувається внаслідок дії деякої причини, він розглядав kinesis як актуалізацію певної потенційності dynamis.Див. Дюнаміс.

Космосκόσμος (cosmos), символізує, у міфі й епосі, ще в до філософську, гомерівську епоху – порядок, упорядкованість як основоположну якість усесвіту, гармонійний порядок цілого, яке складається з багатьох різноманітних речей. Поняття протилежне за змістом – «хаосу», тобто чомусь принципово невпорядкованому. Світ, на думку грецьких рапсодів, драматургів, художників і мислителів має досконалу, впорядковану, гармонійну форму. У тисячолітній традиції античної філософії співіснували різноманітні уявлення про космос. Платон, наприклад, поділяв в епістемологічному плані космос, як kosmos noetos, тобто «розумоосяжний», «інтелегібельний», «трансцендентальний» світ чистих вічних форм (ідей), і kosmos aisthetos, уявляючи його як «сенсибельний», світ, який чуттєво сприймається.

Логос (logos), раціональне космічне організуюче начало, розум-закон, «розумне слово» як ключове поняття грецької, а потім і християнської філософії для опису світу-космосу. Геракліт, який уперше використав термін логос, надавав йому онтологічного значення (нематеріальне начало, закон і принцип організації світу). У Платона термін логос набув епістемологічного значення. Пізніше стоїки додавали логосу діяльнісно-операційного й креативного характеру. Їх термін «сім’яні логоси» (logoi spermatikoi) вказує на множинний причинно-генетичний характер походження та існування речей. Тут ми бачимо повернення до онтологічного тлумачення розумного начала світу. Див. Мюфос.

Логос / мюфос  (logos / mythos), протилежність раціонального й міфо-символічного опису світу. Зіставлення логоса та міфу – це вказівка на порядок розділення між двома способами пояснення світу. Знання «за міфом» наративне – має «оповідальну» форму «історії», персоніфіковане, базується на якому-небудь сюжеті й репрезентоване в образно-символічній формі. Знання «за логосом» забезпечує правильність ясного раціонального міркування (episteme), дає точне уявлення про суть і порядок речей. Вираження «від міфу до логоса», що зустрічається в історико-філософській літературі, є філософською метафорою, яка вказує на генезис філософського знання через подолання міфо-релігійної форми осмислення світу.

Мегалопсюхія  (megalopsychia), термін для позначення величі й благородства душі, однієї з вищих чеснот і моральних цінностей в етиці Арістотеля. Див. Псюхе.

Месос  (mesos), середина, серединний шлях, серцевина. У Піфагора це слово означало стан рівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиною стану гармонійного існування. Арістотель вважав, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Метафізика – τα μετα τα φυσικά (ta meta ta physika), розділ філософії, предметом якого є винятково теоретично пізнані першопринципи буття. До розряду метафізичних проблем належать: питання про природу існування Бога, простору, часу, причинності, єдності й різноманітностей світу, походження, душі, розуму, тіла та світу загалом як такого. Походження терміну пов'язане з переписуванням і реномінацією творів Арістотеля, зробленою Андроніком Родосським. Твір без обкладинки, і тому через втрату заголовку було названо Андроніком буквально так: «робота, наступна по порядку за тією, яка називається «Фізика» (ta meta ta physika), звідки і з'явився знаковий для західної філософії термін «метафізика». Див. Філософія.

Мімесис –  (mimesis), наслідування, грецький термін для позначення імітації або репрезентації чого-небудь. Естетичний досвід, згідно з Арістотелем, у своїй основі носить міметичний (наслідувальний) характер. Поесис

Морфе –  (morphe), форма як структурна або фігуративна характеристика речі. У Арістотеля це найбільш значуща з чотирьох першопричин (форма, рух, мета, матерія). Форма – це базисна причина стосовно до іншої причини матерії (hyle), оскільки саме вона конституює річ, і завдяки цьому сприяє остаточному поєднанню матеріальної і формальної причин. Терміни «форма» (forma) і «матерія» (materia) є латинськими словами. Це пов'язано з латинськими переказами робіт Арістотеля. Пізніше ці латинізовані терміни перейшли й у новоєвропейські видання Арістотеля. Див. Хюле.

Мюфос –  (mythos), міф, символічне, наративний опис речей і явищ у всіх архаїчних культурах. У греків термін міф означав промову, оповідання, розповідь як засіб опису подій, походження чого-небудь (можливо, навіть світу загалом ). У грецькій філософії міфологічний опис є протилежністю раціонального пояснення. Звідси у Платона зіставлення міфу й логосу (mythos contra logos), з очевидною перевагою логосу, як раціональної здатності. Див. Логос.

Нейкос –  (neikos), ворожнеча, взаємна ненависть, тотальний конфлікт. У філософії Емпедокла це космічна сила, що ініціює загальну розбіжність, роз'єднання, боротьбу, і є діаметральною протилежністю іншого космічного начала – любові (filia). Див. Філія.

Ноезис –  (noesis), термін для позначення інтуїції та мислення. Це оперативне мислення без допомоги дискурсивної здатності розуму (nous), виступає як характеристика діанойї (dianoia). Згідно з Платоном, ця форма усвідомленості репрезентує вищий рівень людського пізнання. Виходячи з цього положення, Плотін розвиває опис діяльності душі у світі. У Арістотеля ноезис являє собою комбінацію та поєднання ноем (простих мислеформ). Пізніше Гуссерль використав цей термін для того, щоб виразити характеристику інтенціональності ментальних актів.

Нус  (nous), термін для позначення розуму, інтелекту. У Анаксагора нус – це організуюче начало для всього космосу. Для Платона існувало два значення нуса, крім космічного «інтелектуально-організуючого» принципу він також розглядав розумову діяльність як функцію безсмертної душі, як природжену індивідуальну розумну здатність, властиву кожній людині. Арістотель розглядав нус як здатність отримання узагальненого знання. У Плотіна нус – другий низхідний рівень щодо непізнаваного першоєдиного блага. Тому в неоплатоніків нус має характеристик та статус чистого мислення космічного масштабу, саме в ньому містяться вічні, нематеріальні ідеї. Див. Естезис.

Ойсія (усія) – ousia (ousia), суть, «те, з чого». Термін для позначення суті чого-небудь. Стійка сукупність основоположних принципів, що лежать в основі всякої речі. Базисні незмінні характеристики речі на противагу її якостям, що змінюються. Незалежна ні від яких зовнішніх обставин структура речей. Те, що залишається завжди постійним і самоідентичним при будь-яких змінах. У Арістотеля ousia найбільш фундаментальна з десяти категорій, «щойність» речі, ключова категорія, за допомогою якої можна найбільш адекватно описати річ, об'єкт. У латинській схоластиці цей арістотелівський термін перекладався як субстанція (substantia) або «essentia». Значно пізніше Спіноза та Гегель також використали поняття «субстанція» в побудові своїх філософських систем.

Пайдейяπαιδεία (paideia), точніше γκύκλιος παιδεία (латиницею – enkyklios paideia), грецьке словосполучення буквально означає «заокруглена», «всебічна», «загальна», «гармонізована» освіта, «основоположне знання». Спочатку paideia містила у собі дві частини: елементарний, початковий курс (що називався пізніше, уже в латинській термінології propaideia, звідки власне й походить філософський термін «пропедевтика», тобто «вступ до філософії», включаючи основи граматики, так відбувалося навчання письму й читанню простих текстів. Наступним був більш складний і поширений курс. І саме цей курс власне й називався enkyklios paideia (тобто, буквально, «коло освіти», від грецьк. kyklos – «коло» і paideia – «освіта, виховання»). За цим курсом необхідно було засвоїти навики й знання з арифметики, геометрії, музики, астрономії, а також навчитися прийомам коментування складних текстів, і потім уже відбувалося знайомство з риторським мистецтвом.

Пістис –  (pístis), релігійна віра. Найбільш загальний термін для позначення системи наявних вірувань або суб'єктивно забарвленого міфологічного й релігійного світосприйняття. Див. Епістеме.

Пневма  (pneuma), слово, що виникло в архаїчну епоху, у досократиків – це термін для позначення вітру, дихання, а потім і нематеріального зв'язуючого принципу матеріальних і нематеріальних речей. Піфагорійці вважали пневму універсальним началом, що додає космосу структурності, ритмічності та динамізму. Пізніше Арістотель сприймав її буквальним чином (як в архаїчній протофілософській думці). Стоїки приписували пневмі квазі-божествене космологічне значення. Надалі, в християнстві, виникає така галузь теології як пневматологія (вчення про природу й походження духовних сутностей). Див. Псюхе.

Поесис –  (poiesis), у Арістотеля термін для позначення такого роду творчості, яка має певну мету (telos), на відміну від нетелеологічної діяльності (praxis). Найвища міра поезиса досягається завдяки умілості (techne) та майстерності (компетенції й професіоналізму). Див. Праксис.

Праксис  (praxis), практична діяльність, дія, виробляюча активність, реальний вчинок. За значенням поняття praxis протилежне поняттю poiesis (поезис як творча діяльність). Згідно з Арістотелем, практичні дії є об'єктом моральної думки. Етичні вчинки здійснюються внаслідок добре продуманого вибору. Див. Поесис, теорія.

Псюхе – yuch (psyche), душа, в давньогрецький філософії – це автономне діяльне, безсмертне, організуюче нематеріальне начало всіх живих істот. Місцеположення душі – тіло (soma), на відміну від нього душа – нематеріальна, це основоположний принцип життя та місце локалізації свідомості (розуму). В архаїчних культурах душа асоціюється з «життєвим диханням», уся природа істотна (анімізм, панпсихізм). У філософії досократиків душа розумілася субстанціально (сутнісним чином), як самодостатнє й однорідне ціле. Піфагорійці вважали, що душа являє собою найбільш стійкий елемент життя людини, вона незнищенна й самототожня. Платон вирізняв три частини (рівня) душі: жадаючу, афективну й розумну. Арістотель уявлялв душу людини як єдність рослинної, тваринної й розумної частин. У неоплатонізмі  – це передусім космічний принцип (Світова Душа). У християнській філософії середніх віків душа (anima) розглядається в основному, як вмістище розумних здібностей (intellectus, ratio).

Сома – σῶμα (soma), виникає від грецького дієслова σῴζω (sоzо) – «зберігати», «охороняти», «берегти від небезпеки чи деструкції»; уже в Гомера це позначення тіла як цілого; тіло може бути живим чи мертвим, тіло людини (аба тварини) завжди «матеріальне» і є протилежністю «нематеріальній» безсмертній душі (psyche), чи розуму (nous). Див. Псюхе.

Софія  (sophía) мудрість, термін для позначення однієї з вищих інтелектуальних здібностей розумної частини душі. Перевага мудрості як цінності очевидна при порівнянні з практичною філософією. Софія, на протилежність фронезису (phronesis), виявлена тільки в тих небагатьох, кого Платон описує як правителів (філософів) ідеальної держави.

Софросіне –  (sophrosune), помірність, стриманість, самовладання, витримка. Термін для позначення здібності до розумного самоконтроля над чуттєвими імпульсами та бажаннями. Згідно з Платоном, особистість, яка володіє чеснотою самовладання, здатна підпорядковувати прагнення до задоволення (чуттєве бажання) спрямуванням розуму. Платон стверджував, що саме ця чеснота є етичною демаркаційною лінією, що відокремлює еліту – воїнів і правителів (філософів) від іншого населення в ідеальній державі. У Арістотеля sophrosune - одна з доброчесностей, вища серед моральних цінностей, оскільки дозволяє зробити правильний (розумний) вибір між двома небезпечними крайнощами.

Телос –  (telos), мета, термін, що означає кінець, закінчення, завершення, висновок, фінал, призначення, намір, задум, прагнення, результат, кінцеву мету, завершення завдання, місце призначення всякої речі або діяльності. В Арістотеля це одна з чотирьох причин (нарівні з формою, рухом і матерією), кінцева мета, до якої прагнуть усі речі та всі види діяльності. Звідси й поняття «телеології», що означає концепцію, засновану на принципі цілеполагання. Див. Айтія.

Теорія – θεωρία (theoria), «розгляд, дослідження», багатозначний термін грецької філософії та науки, результат діяльності «теоретичного», «спекулятивного» (абстрагованого від видимої дійсності) розуму або «чистого розуму». Теоретиче знання формується завдяки дедуктивному мисленню, продуктом якого власне і є theoria, у протилежність практичному мисленню, тобто практиці (praxis). Теоретичний розум характеризується абстрагованістю, спогляданням і практичною незацікавленістю (незаангажованістю). Наприклад, «питання про буття» має чисто теоретичний характер, оскільки «істину про буття» неможна «продати» чи «обміняти» не тільки на щось матеріальне, навіть на іншу істину. Див. Гносис, епістеме, нус, праксис, техне.

Техне –  (techne), багатозначне поняття грецької культури та філософії. Це ремесло, спритність, уміння, мистецтво, вправність, але може означати також і обман, хитрість. Висока міра кваліфікації професійної діяльності в якій-небудь сфері. Техне – це допоміжна, але необхідна частина творчої діяльності, яку Арістотель описує як poihsiV (poiêsis). Техне протиставляється тому, що відбувається природним шляхом, саме собою, «за природою» fusiV (physis), або ж випадково, непередбачуваним і непідконтрольним для розуму чином. І Платон, і Арістотель розрізняли практичне техне і теоретичне техне.

Тіме  (time), достоїнство, благородство, честь. Фундаментальна властивість людської душі. Має велике значення для розуміння політичної антропології. Згідно з Платоном, тимократія – це тип державного правління, коли група людей узурпує владу, експлуатуючи суспільну повагу до благородства як такого. Див. Псюхе.

Тюхе  (tyche), доля – термін, що означає деяку надприродну вищу силу, яка керує долями людей, що впливає на траєкторію людського життя. У греків  протиставляється необхідності – anagkh (ananke), як логічно обгрунтованій певній причинній послідовності подій. Можна виділити два аспекти долі: це сила, що несе добро, вдачу, успіх, щаслива доля, щастя – фортуна (лат. fortuna). З іншого боку, це сила, що несе зло, рок, доля як небажана доля – фатум (лат. fatum), звідси термін «фатальний», тобто такий, що негативно завершується. Якщо ми приймаємо другий варіант долі, то для нас у моральній сфері мінімізований вплив залежності нашого добродійного життя та вчинків на «заплановане» й «кероване» виробляння щастя. Див. Ананке.

Філія (philia), дружелюбність, дружба, любов, приязнь. У Емпедокла це тотальний, позитивний і конструктивний космічний принцип, зв'язуюче начало, що забезпечує сполучення першоелементів. Філія протилежна деструктивному космічному принципу ворожнечі, ненависті (neikos). Згідно з Арістотелем, philia – це ключовий елемент добродійного життя. Див. Нейкос.

Філософія –  (philosophia) – в буквальному значенні «любов до мудрості». Створення терміну приписується Піфагору. Вже у V ст. до н. е. існують два терміни для позначення «суб'єкта що філософствує» – «sophos» і «philosophos», тобто, «мудрець» і «філософ». За більш ніж дві з половиною тисячі років розвитку філософського знання та предмета філософії, і значення терміна дуже змінилися. Предмет філософії, якщо говорити стисло – світ загалом, буття, пізнання, суспільство, людина. Класична академічна філософія – це систематично організоване, широко диференційоване, термінологічно специфіковане мислення про природу буття, основи пізнання, природу цінностей (в тому числі добра, зла і краси), значення життя і інші фундаментальні умови людського існування. Основні академічні дисципліни філософії: онтологія (метафізика), епістемологія (логіка, методологія), антропологія, філософія історії, етика, естетика й аксіологія. Сучасна філософія може мати перспективу як затребуваний вид знання тільки завдяки систематичній радикальній критиці своїх власних основ, панівних політичних ідеологій, стагнації «загальноприйнятих» культурних цінностей, агресивних маркетингових стратегій мас-медіа та маніпулятивних практик щодо нерефлексованих ідентичностей.

Фронезис – fronhsiV (phronesis), розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті, як протилежність споглядальної теоретичної діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем, фронезис – це розумна здатність знаходити й реалізовувати належні життєві цілі. Фронезис – це застосування здорової розсудливості відносно до умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання «перших причин». Це життєво необхідний компонент здійснення морального вибору. У середньовічних латинських текстах це поняття перекладалося як prudentia. Див. Софросіне.

Фюсис  (physis), природа як ціле, світ, взаємопов'язана сукупність речей і явищ, що сприймаються почуттями, те, що включає й саму людину. У ранній грецькій філософії physis стає основним предметом філософського аналізу. Майже всім філософам-досократикам традиція приписує авторство хоч би одного трактату під назвою «Про природу». Основними характеристиками «природи» (physis) в досократівську епоху виступають цілісність, мінливість, детермінізм (знаходження всіх речей у причинно-наслідковому зв'язку). Спочатку грецькими вченими і філософами при описі «природи» використовувалися форми образно-понятійної й частково наукової мови опису, застосування узагальнень, аналогій (наприклад, вираження: «неначе …», «подібно…»). Уже Арістотель у зв'язку з відповідною проблематикою називав перших філософів «фізіологами», «фізиками». Пізніше в латинській традиції виникають назви «натурфілософія» й «натурфілософ», оскільки на латині природа – це natura. Протилежне значення має грецький термін techne (на латині ars), тобто здатність, мистецтво, майстерність, цілеспрямоване виробництво речей, які вже тому не є частинами природи. У римській традиції природі (natura) як «природному порядку речей» протиставляється культура (cultura) як змінена людиною природа, «штучна природа». На початку Нового часу (XVII ст.), крім натурфілософії, формуються основи сучасного природознавства. Це вже цілий комплекс наук про природу, де використовується не тільки філософський, «якісний» підхід (квалітативний, закладений методологією Арістотеля), а головним чином «кількісний» (квантитативний, математичний спосіб опису об'єктів природи).

Хюле ‘ (hyle), матерія, грецький термін, що спочатку означав деревину, будівельний матеріал, потім речовину, з якого виробляються речі, в перспективі це чиста речовинність. Як філософське поняття, без конкретних коннотацій використовувалося Платоном, в ще більшій мірі Арістотелем, у якого матерія – це одна з чотирьох першопричин, нарівні з формою, рухом і метою. Її характеристиками є: пасивність, безформність (безструктурність), інертність, пластичність. Див. Айтія, морфе.

Давньогрецький алфавіт

Графіка

Назва

Латинська транскрипція

Вимова

Α α

альфа

а

а

В β

бета

b

б

Γ γ

гамма

g

ґ

Δ δ

дельта

d

д

Ε ε

епсільон

е

е

Ζ ζ

зета

z

дз

Η η

era

е

е (і)

θ θ

тета

th

т (ф)

I_t

йота

і

і, й

Κ κ

каппа

с

κ

Α λ

ламбда

l

л

Μ μ

мю

m

м

Ν ν

ню

n

н

Ξ ξ

ксі

χ

кс

Ο ο

омікрон

ο

ο

Π π

пі

ρ

п

Ρ ρ

ρο

r

ρ

Σ σ ς

сігма

s

с

Τ τ

тау

t

т

Υ

юпсилон

у, французьке u

ю (і)

(іпсилон)

німецьке ϋ

Φφ

фі

p_h

ф

Χχ

xi

ch

χ

Ψ ψ

псі

p_s

пс

Ω ω

омега

ο

ο

Давньогрецька мова

Фонетичні особливості давньогрецької мови

Грецький алфавіт складається з 24 букв. Вимова базується на латинській транскрипції, упорядкованій Еразмом Роттердамським. Також, розповсюджена система Йоганна Рейхліна, яка заснована на візантійській традиції.

Iсторiя давньогрецької мови

Як одна з індоєвропейських мов, грецька мова поширена в багатьох сучасних країнах: Греції, Кіпрі, Албанії, Єгипті, Південній Італії, на Півдні України. Але тільки в двох країнах грецька є державною мовою. Можна вирізнити декілька основних історичних періодів розвитку грецької мови: давньогрецька (XIV ст. до н.е. – до IV ст. н.е.); середньогрецька (V ст. – XV ст.) і новогрецька (XVI ст. – XXI ст.).

Як і в будь-якій національній мові, в давньогрецькій мові існували та існують діалекти. В античностi це: іонійсько-аттичний, дорійський, аркадо-кіпрський, еолійський, крито-мікенський. Три останні діалекти об'єднують під назвою ахейський діалект. Iонійським діалектом послуговувалася література класичного періоду – Гесіод, Геродот, аттичним діалектом написані твори Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана, Платона, Арістотеля, Фукідіда, Ксенофонта, Демосфена, еолійським твори Алкея, Сапфо, Піндара.

Список літератури

  1. Адо Пьер. Духовные упражнения и античная философия. – СПб.: Изд.: Коло. 2005.

  2. Александрова О. В. Антична філософія // Історія філософії: Підручник. // За заг. ред. В.І.Ярошовця. – К., 2002.  

  3. Александрова О. В. Історія стародавньої філософії: Частина І, розділ 2 // Історія філософії. Словник / За заг. ред. В.І.Ярошовця. – К.: Знання України, 2005.

  4. Аляєв Г. Є. Історія філософії. Вступ. // Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця. – К., 2005.

  5. Античные философы. Свидетельства, фрагменти, тексты. – К., 1995.

  6. Антология кинизма. – М., Изд.: Наука, 1984.

  7. Арістотель. Нікомахова етика / Αριστοτελους. Ηθικα Νικομαχεια. (білінгва)/ В.Ставнюк (переклад з давньогрецької, коментарі), – К.: Аквілон-Плюс, 2002.

  8. Аристотель. Соч.: в 4 т. – М., Мысль, 1973 – 1983.

  9. Асмус В. Ф. Античная философия. – М., Высш. шк., 2003.

  10. Беседы Эпиктета. М.: Изд. – Ладомир. 1997.

  11. Бичко І. В. Свобода і доля: феномен Сенеки // Антропологічні читання. – К., 2000.

  12. Бичко А.К., Бичко І.В. Історія філософії. – К.: Либідь. 2001.

  13. Бичко А.Д., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії / Підручник для студентів. – К.: Либідь, 2001.

  14. Богомолов А. С. Античная философия: в 2 ч. – М., Изд. МГУ, 1985.

  15. Буряк В. В. Enkyklios paideia – античный «круг образования» // Культура народов Причерноморья. – Симферополь. 1999. – № 6 – С. 287 – 289.

  16. Буряк В. В. Институциализация европейского знания // Учёные записки СГУ. – Симферополь, 1999. - №11 (50) – С. 89 – 95.

  17. Вернан Ж.- П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.: Прогресс, 1988.

  18. Волинка Г. І. Філософія Стародавнисті і середньовіччя в освітньому контексті: – К.: Вища освіта, Навч. посіб., 2005.

  19. Волинка Г. І., Мозгова Н. Г., Федів Ю. О. Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник/ За ред.. Г.І. Волинки. – К. : Каравела, 2006.

  20. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / За ред. Г.І.Волинки. – К., 1999.

  21. Гадамер Х.-Г. Хайдеггер и греки // Логос,1991.– № 2. С.56-68.

  22. Гарнцев М.А. Проблема самосознания в западноевропейской философии (от Аристотеля до Декарта). – М.: Издательство МГУ, 1987.

  23. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль. 1986.

  24. Драч Г. В. Рождение античной философии и начало антропологической проблематики. – М., Гардарики, 2003.

  25. Дюмон Ж.- П. Античная философия. – М.: АСТ, 2006.

  26. Житомирский С. В., Античная астрономия и орфизм, – М., Янус-К, 2001.

  27. Захара І. Лекції з історії філософії. – Львів, 2000.

  28. Зелинский Ф. Ф.   История античной культуры / Ред. и прим. С.П.Заикина. 2-е изд. – СПб.; Марс, 1995.

  29. Історія філософії: Підручник:У 2 т./ За ред. В.І. Ярошовця. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. – Т.І.

  30. Йегер Вернер. «Пайдейя». Воспитание античного грека. Том 1. – М.: Изд.: «Греко-латинский кабинет» Ю. А. Шичалина, 2001.

  31. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

  32. Кондзьолка В. В. Філософія і її історія. – Львів, Світ,1996.

  33. Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. – Львів.: Світ, 2001.

  34. Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. т. 1, – М., 1930.

  35. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель. – М., 1993.

  36. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранняя классика. – М., Искусство, 1963.

  37. Маковельский А. О. Древнегреческие атомисты. – Баку, 1946.

  38. Маковельский А. О. Досократики. – Баку, 1918.

  39. Нахов И. М., Киническая литература. – М., Изд.: Наука, 1981.

  40. Надточаев А. С. Философия и наука в эпоху античности. - М.: Изд-во МГУ, 1990.

  41. Платон. Соч.: в 3 т. -- М.: Мысль. 1968 – 1972.

  42. Плотин. Эннеады. – К.: PSYLIB, 2003.

  43. Плотин. Изд.,: Изток Запад, 2005.

  44. Пролеев С. В. История античной философии.– М.: РЕФЛ-бук. 2001.

  45. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

  46. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., ТОО ТК «Петрополис» (кн. І, ч. 3 – 12)., 1996-1997.

  47. Рыскельдиева Л. Т. Деонтология в истории философии. – Симферополь., Таврия. 2004.

  48. Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К., 1996.

  49. Татаркевич В. Iсторія філософії. Антична i середньовiчна фiлософiя. / Андрій Шкраб'юк (пер.з пол.). – Львів., Вид., Свічадо. 2006.

  50. Трубенко А. І. Історико- філософський вступ до курсу «Філософія» : Матеріали до лекцій / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К. : Редакційно- видавничий центр «Київський ун-т», 1998.

  51. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.

  52. Фрагменты ранних греческих философов / Подготовка издания А.В. Лебедева., / Отв. ред. И. Д. Рожанский. - Ч. 1. – М. : Наука, 1989. /Person/Lib/ /Filosoph/Index.htm

  53. Хамітов Н. В. Історія філософії: Проблема людини та її меж. Навчальний посібник / Н.В.Хамітов, Л.Н.Гармаш, С.А.Крилова;( Ред. Хамітова Н. В.). – К.: Наукова думка, 2000.

  54. Хайдеггер М. Время картины мира // В кн.: Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986, с. 93-119

  55. Хайдеггер М. О сущности истины // В кн.: Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге / Перевод Т. В. Васильевой / – M.: Высш. шк., 1991. – С. 8 – 27.

  56. Хайдеггер М. Изречение Анаксимандра // В кн.: Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге / Перевод Т. В. Васильевой / – M.: Высш. шк., 1991. – С. 28 – 68.

  57. Хайдеггер М. Учение Платона об истине // В кн.: Хайдеггер М. Время и бытие. М.: Республика, 1993. – С. 345 – 361.

  58. Хайдеггер М. Гегель и греки // В кн.: Хайдеггер М. Время и бытие. М.: Республика, 1993. – С. 345 – 361.

  59. Хюбнер К. Истина мифа. – М.: Республика, 1996.

  60. Цехмистро И. З. Научная картина мира последних двадцати лет : коренное изменение антропологической перспективы // Totallogy – XXI. Постнекласичні дослідження (девятий випуск). – Київ. 2003. – С. 188 – 202.

  61. Цветков А. П. Религиеведение. – К. : Знание Украины, 2002.

  62. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Изд. Высшая школа. 1991.

  63. Чанышев А. Н. Философия древнего мира.– М.: Изд.,: Высшая школа; 1999.

  64. Шичалин Ю. А. Античность. Европа. История. – М.: Греко-латин. каб.; 1999.

  65. Щерба С. П., Тофтул М. Г., Заглада О. А., Хобта І. П., Щедрін В. – К. Філософія: Короткий виклад : Навчальний посібник для студ. вузів. – Житомир : «Льонок», 2000.

  66. Янарас Христос. Нерозривна філософія. – К., Основи, 2000.

  67. Ямвлих Халкидский. О египетских мистериях. – М., 1995.

  68. Ярошовець В.І. Методологічна рефлексія історико-філософського процесу // Наукові записки. Том ХІІ. Філософський факультет. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка КПВД «Педагогіка», 2004;

  69. Annas Julia. Hellenistic philosophy of mind. – University of California Press, 1994.

  70. Armstrong Arthur H. An introduction to ancient philosophy. – Rowman & Littlefield, 1981.

  71. Diels H., Kranz W. Die Fragmente der Vorsokratiker. – Berlin, 1964.

  72. Graham Daniel W. Explaining the Cosmos: The Ionian Tradition of Scientific Philosophy. – Princeton University Press, 2006.

  73. Guthrie W. K .C .The presocratic tradition from Parmenides to Democritus. – Cambridge University Press, 1993.

  74. Johansen Karsten F., Rosenmeier H. A History of Ancient Philosophy: From the Beginnings to Augustine. – Routledge, 1998.

  75. Long A. A. Hellenistic philosophy: Stoics, Epicureans, Sceptics. – University of California Press, 1986.

  76. Long A. A. Epictetus: A Stoic and Socratic Guide to Life. – Oxford University Press, 2004.

  77. Nightingale A. W. Spectacles of truth in classical Greek philosophy: theoria in its cultural context. – Cambridge University Press, 2004.

  78. Osborne Catherine. Presocratic philosophy: a very short introduction. – Oxford University Press, 2004.

  79. Owen W. B., Goodspeed Ed. J. Homeric Vocabularies: Greek and English Word List for the Study of Homer. – University of Oklahoma Press. 1979.

  80. Peters F. Greek Philosophical Terms: A Historical Lexicon. – NYU Press. 1970.

  81. Preus Anthony. Historical dictionary of ancient Greek philosophy. – Scarecrow Press, 2007.

  82. Reading Greek: Text and Vocabulary (by Joint Association of Classical Teachers). – Cambridge University Press. 2007.

  83. Roochnik D. Retrieving the ancients: an introduction to Greek philosophy. – Wiley-Blackwell, 2004.

  84. Sandywell Barry. Presocratic reflexivity: the construction of philosophical discourse c. 600-450 BC. – Routledge, 1996.

  85. Shields C. The Blackwell Guide to Ancient Philosophy. – Wiley-Blackwell, 2006.

  86. Strange Steven K., Zupko Jack Stoicism: traditions and transformations. – Cambridge University Press, 2004.

  87. The Intellectual Revolution: Selections from Euripides, Thucydides and Plato (by Joint Association of Classical Teachers). – Cambridge University Press. 1980.

  88. Urmson J.O. Greek Philosophical Vocabulary. – Duckworth Publishers. 2007.

  89. Vlastos Gregory, Graham Daniel W. Studies in Greek Philosophy: Socrates, Plato, and their tradition. – Princeton University Press, 1995.

  90. Vlastos Gregory, Graham Daniel W. Studies in Greek Philosophy: The Presocratics. – Princeton University Press, 1996.

  91. Waterfield Robin. The first philosophers: the presocratics and sophists. – Oxford University Press, 2000.

покажчики

Предметний покажчик 1.
(Index subjects)

Предметний покажчик містить назви ключових філософських грецьких та латинських термінів.

аer 72

adiaphora 146

aisthesis 133, 147

aitia 126

akatalepsia 152

akrasia 102

akusmatikos 74

aletheia 34, 44, 57, 82, 114

alethes 59

аnamnesis 115, 133

ananke 36

andreia 119

anima (лат.) 133

anthropos 116

apatia 152, 154

apeiron 72

aphasia 152

aporia 83

arche 44, 45, 71, 123

arche tes usias 128

arete 120, 133, 135, 136

artes liberales (лат.) 58

asomata eide 105

ataraksia 152, 154

athomos 93

bios theoreticos 134

сinic (лат.) 105

chremata 91

cyclopedia (лат.) 63

demokratia 8

dianoia 113, 162

dieresa 115

dike 117

doxa 82, 85, 94, 113, 114, 133, 151

dynamis 126, 127

dzoon logikon 153

dzoon politikon 135

eidola 149

eidos 111

eikasia 114

elementa (лат.) 71

emanation (лат.) 159

encyclopedia (лат.) 63

energeia 128

enkyklia mathemata 59

enkyklios paideia 8, 54, 57, 58, 59, 61, 62

entelechia 128

episteme 30, 44, 46, 57, 112

epistemonikon 129, 132

epoche 152, 154

epytimeticon 118

ergon 56

erotikon 118

essentia ( лат.) 127

estheterion koinon 133

ethos 56

eudemonia 133

extasis 162

gedone 106

gnome 87

gnosis 112

harmonia 75

homo mensura (лат.) 135

homo politicus (лат.) 135

humanitas (лат.) 58

hyle 110, 116, 126, 127, 128

idea 111

individuum (лат.) 93, 94

intellectus (лат.) 133

intellectus agens(лат.) 113

kalokagatia 56

katarsis 138

kinesis 131

komai 136

kosmos 87

kosmos aisthetos 161

kosmos noetos 161

kyklos 54

kynikos 105

kyon 105

liceum ( лат.) 124

logismos 162

logistikon 113, 129, 132

logoi spermatikoi 162

logos 81, 82, 86, 145

logos / mythos 45

mathema 112

mathema 44, 59, 114

mathemata 74

mathemathike 59

mathematikos 74

mathesis 57, 59

mathetes 59

me on 110

megalopsychia 134

meon 104

mesos 75

metabole 131

metakosmia 148

metempsychosis 163

mimesis 137

mneme 133

morphe 126, 127, 128

nasta 93

natura (лат.) 72

neikos 89

noeros 164

noesis 113

noetos 164

nomos 45, 87, 96

nous 91, 113, 118, 132, 133, 160, 164

nous pathetikos 133

nous poietikos 133

oisia 20

on ta 110

orexis 132

paideia 53, 54, 56, 57, 58, 59, 61, 62,136

paidein anthropos 55

paradeigma 112

pathe 148

pathos 149

peri to physeos 47, 70, 80

peripateo 138

phantasia 133

philosophia 56

philothes 89

phronesis 134

physis 36, 44, 47, 70, 72, 96, 125, 131, 161

phytikon 132

pistis 30

pneuma 72, 145, 156

poiesis 137

polemos 86

polis 137

politia 136

prakton agathon 134

praxis 57, 136, 137

probole 159

prolepsis 148

propaideia 54

prote hyle 128

pseydos 59

psyche 86, 116, 131, 161

psychia 72

pyr 86

quadrivium (лат.) 58

rhizomata 88

ratio (лат.) 113

schola 123

scientia (лат.) 44

semainomenon 145

semainon 145

septem artes liberals (лат.) 58, 61

skoteinos 85

soma 116, 131

sophia 120, 134

sophistai 55, 95

sophoi 95

sophrosune 120

spermata 91

sphairos 91

spiritus (лат.) 133

stoa poikilе 143

stoicheia 88

stoicheion 71

substantia (лат.) 20, 130

sympatia 162

ta meta ta physika 140

techne 137

telos 126, 127, 131, 137

Тhеа 80

theoria 8, 44

theos 79

threptikon 132

time 121

to agaton 112

to proton 158

to sophon 87

topos noetos 112

trivium (лат.) 58

tymoedes 118

universalia (лат.) 130

usia 127, 130

vita activa (лат.) 135

vita contemplativa (лат.) 135

ἐγκύκλιος παιδεία 8, 57

Предметний покажчик 2.
(Index name)

Предметний покажчик містить імена філософів, імена богів, назви країн, островів, міст та інших важливих реалій античної культури.

Аверінцев 67

Адам і Єва 31

Айдоней 88

Академ 123

Академія 104

Акусілай 35

Албін 156

Аммоній Саккас 158

Анаксагор з Клазомен 42, 90, 91, 92, 129

Анаксарх 94, 151

Анаксімандр 36, 68, 69, 72, 79

Анаксімен 36, 68, 72

Анахарсіс 68

Андронік Родосський 125, 139

Аніт 103

Антісфен з Афін 104, 105

Антіфонт 96

Анхипіл 105

Апеллікон 140

Аполлоній Тіанський 155

Арістіпп з Кірени 104, 106, 149

Арій Дідім 140

Арістоксен Тарентський 139

Арістон 140, 144

Арістотель 16, 18, 23, 25, 34, 39, 43, 57, 58, 76, 92, 97, 124, 126, 129, 131, 132, 133, 134, 136, 137, 156, 157, 161, 163, 164

Арістофан 54, 101

Аркесілай з Пітани 152, 153

Афіни 53, 90, 143

Біант 68

Боет з Сидона 140

Боецій 157

Вавилон 40, 49, 73

Варрон Маpк Теренцій 58, 61

Ватіній 155

Вебер 18

Візантія 40

Вінсент з Бове 63

вулкан Етна 88

Гален 154

Гарпократіон 156

Гассенді 150

Гегезій 107

Гегезілай 152

Гегель 17, 23, 24, 25, 37, 67

Гера 88

Геракл 106

Геракліт 25, 69, 85, 92, 97, 144, 146

Гермес Трісмегіст 156

Гесіод 28, 35, 47, 68, 79

Гея 30

Гіпій 96

Гомер 28, 35, 36, 68, 79

Горгій 96

Греція 8, 15, 18, 36, 41, 43, 94, 146

Даламбер 64

Дарвін 90

Декарт 23, 50

Дексіп 164

Деметрій Фалерський 139

Демокріт з Абдер 25, 42, 49, 92, 94, 149, 151

Дерріда 17, 67

Дідро 64

Діке 80

Дільс 67

Діоген

Діоген Лаерцій 23

Діоген Синопський 54, 105

Діодор 104

Діоскури 123

Евандр 152

Евбулід 104

Евдем Родосський 139

Eвдокс 47

Евдор 156

Едезій 164

Елея 80

Елідо-ерітрейська школа 105

Емпедокл з Акраганта 88, 89, 91, 146

Енесідем з Кносса 153

Епіктет 147

Епікур 94, 147, 150

Епікуреїзм 147

Епіменід 35

Епоха Імперії 144

Ерітрея 105

Ермарх з Мітілени 150

Евклід з Мегар 104

Єгипет 40, 49, 73

Західна Європа 34

Зевс 30, 88

Зенон з Елеї 82, 83

Зенон з Китія 143

Індія 8, 15

Ісідор Севільський 62

Ісократ 54

Італія 73

Йегер 67

Кант 23, 113

Каппадокія 40

Карнеад з Кірени 152, 153

Кассіодор 61

Китай 8, 15

Кінічна школа 104, 105

Кіносарг (афiнська гімназія) 105

Кіренська школа 104, 106

Клеанф 144, 146

Клеобул 68

Клітомах 152

Колофон 79, 147

Кратет 143

Кратіл 87

Крітій 96

Кроній 156

Ксенарх 140

Ксенократ з Халкедона 124, 143, 144

Ксенофан 68, 79, 80

Ксенофонт 101

Лакід з Кірени 152

Лампсак 147

Леві-Строс К. 33, 41

Левкіп 91, 92

Лейбніц 94

Лібаній 164

Лікей 124, 138

Лікон з Троади 103, 139

Лосєв 67

Лукрецій Кар 94, 150

Максим з Апулей 156

Мала Азія 34, 68

Марій Вікторин 157

Марк Аврелій 147

Марціан Капела 157

Мегарська школа 104

Мелісс Самосський 84

Менедем 105

Метродор з Лампсака 150

Метродор з Хіоса 94

Мілет 34, 36, 69, 103

Мілетська школа 40

Мітілена 147

Модерат з Гадеса 155

Молодший скептицизм 151

Мосх 105

Музейон 139

Неопіфагореїзм 155

Неоплатонізм 157

Нестіда 88

Нігідій Фігул 155

Нікомах з Герази 156

Ніцше 10, 17, 23, 37, 67, 101

Нова Академія 123

Нуменій 156

о. Крит 143

о. Самос 73, 147

Океан 30

Олександр Македонський 124

Олександрійська бібліотека 139

Олександрія 139, 155, 158

Панетій (Панецій) 58, 146

Парменід 80, 84, 90, 91

Періандр 68

Перікл 91

Перипатос 138

Пізня Стоя 144

Піррон з Еліди 151, 152, 154

Піттак 68

Піфагор 42, 49, 68, 73, 74, 75, 110

Платон 23, 25, 28, 34, 39, 42, 49, 54, 58, 90, 97, 101, 103, 104, 107, 108, 109, 112, 118, 119, 123, 126, 134, 144, 146, 156, 157, 158, 163, 165

Пліній Старший 61

Плотін 157, 161, 162

Плутарх Херонейський 156

Полістрат 150

Порфірій 157, 161, 163

Посидоній 58

Продік 96, 98

Прокл 157, 158, 164

Протагор 96, 98

Рим 18, 58, 143, 146, 158

Римська республіка 144

Рінгелберг ван Іоахим Стерк 63

Салюстій 164

Секст Емпірик 23, 153

Сенека 147

Середній скептицизм 151

Середня Академія 123

Середня Стоя 144

Сицилія 121

Сирія 40

Скаліч Станіслав Паво 63

Скептицизм 151

Сократ 10, 39, 47, 53, 55, 57, 97, 101, 102, 105, 106, 107, 108, 110, 144, 151

Солон 68

Сопатр 164

Спевсіпп 60, 123

Стародавній скептицизм 151

Стародавня Академія 123

Стародавня Греція 54

Стародавня Стоя 144

Стілпон 104, 143

Стоїцизм 143

Стоя 143

Стратон з Лампсака 139

Телекл 152

Теофраст 42, 57, 139

Тесей 123

Тімон 152

Тіранніон 140

Уран 30

Фалес 36, 42, 49, 68, 69, 70, 71, 86

Федон з Еліди 104, 105

Феодор 107

Феодор Ясинський 164

Феон Смірнський 156

Ферекід Сирозький 47

Філодем 150

Філолай 71

Філострат 156

Фотій (патріарх) 63

Фразімах 98

Франс Анатоль 151

Фукідід 59

Хайдеггер 17, 23, 25, 57, 67

Хілон 68

Хрісіпп 144

Цельс 156

Цицерон Марк Туллій 58, 155

Чемберс Ефраїм 63

Шеллінг 157

Шиллер 18

Юліан (імператор) 157

Юстініан (імператор) 40, 123

Ямвліх 157, 164

Предметний покажчик 3

Предметний покажчик містить назви ключових філософських творів та окремі афористичні вислови

«Аналітика друга» 125

«Аналітика перша» 125

«Апологія Сократа» 104, 109

«Ахіл і черепаха» 84

«Бенкет» 28, 90, 109, 116

«Бібліотека» («Bibliotheca») 63

«Буття» (біблійна книга) 123

«Велика етика» 126

«Гегель і греки» 25

«Головні думки» 147

«Горгій» 109

«Держава» 109, 116, 118, 121

«Дихотомії» 84

«Евдемова етика» 126

«Еннеади» 164

«Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» 64

«Етимології» 62

«Життя Плотіна й порядок його творів» 163

«Закони» 109

«Зведення піфагорійських догматів» 164

«Зведення філософії Епікура» 151

«Іліада» 36

«Категорії» 125, 130

«Книга змін» («I Цзін») 41

«Крітій» 109

«Крітон» 109

«Летюча стріла» 84

«Метафізика» 20, 125, 139

«Метеорологія» 125

«Мислю – отже iсную» 50

«Начала теології» 165

«Начала фізики» 165

«Нікомахова етика» 126

«Одіссея» 36

«Органон» 125

«Орфічна теологія» 165

«Очищення» 88

«Парменід» 109, 111

«Підступи до розумоосяжного» 163

«Пізнай самого себе» 102

«Поетика» 126, 137, 138

«Політика» 126, 135

«Про богів» 164

«Про виникнення й знищення» 125

«Про єгипетські містерії» 164

«Про життя, учення та вислови видатних філософів» 24

«Про небо» 125

«Про природу» 47, 70, 85, 88

«Про символи» 164

«Про софістичні спростування» 125

«Про тлумачення» 125

«Про частини тварин» 125

«Протагор» 109

«Проти вчених» 154

«Сад Епікура» 147, 151

«Софіст» 109, 111, 161

«Тімей» 28, 109, 116, 121, 122

«Топіка» 125

«Три книги Пірронових положень» 154

«Федон» 104, 109, 116

«Федр» 28, 116, 118, 109

«Фізика» 125, 126, 140

«Хмари» 54, 101

«Циклопедія: або універсальний словник мистецтв і наук» 63

«Шестоднів» 122

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю» 102

«Speculum Majus» 63

Wikipedia 64

додаток



Еволюція картини світу в античній культурі

Становлення раціонального знання протягом всієї тисячолітньої античної філософської традиції носило нелінійний і суперечливий характер. Міфологічна картина світу поволі поступалася місцем філософській і науковій картинам світу. Очевидно, що понятійна форма універсальних пояснювальних моделей світу неминуче витіснила образно-символічні інтерпретації походження космосу, природи, суспільства й людини.

Є такі пояснювальні кліше в шкільній філософії – «космоцентризм», «антропоцентризм», «теоцентризм» та інші «изми». В основі цих спрощень перебуває елементарна редукція. Таким чином, усе різноманіття філософських поглядів і концепцій античності, наприклад, деякі автори зводять до одного з її аспектів – космологічним чи квазікосмологічним спекуляціям. Звичайно, тема космосу невід’ємна частина майже всіх шкіл і напрямів стародавньої філософії. Проте концепт «космоцентризм» нівелює своєрідність окремих мислителів та абсолютно нічого не пояснює в цілому. Зрозуміло, що тематизація космосу відігравала завжди велику роль в архітектоніці окремих філософських систем (і сьогодні, у філософських космологічних концепціях). Розуміння того, що означав «космос» в античній культурі та який устрій, необхідний передусім для реконструкції різноманітних синхронних і диахронних картин світу.

Космос у найрізноманітніших вимірах та аспектах завжди був важливою темою філософствування в античній культурі. Міф, філософія, наука й мистецтво античності незрозумілі без роз’яснення образного, символічного, понятійного інструментарію античних поетів, художників, письменників, учених і філософів. Уявлення про космос змінювалися й постійно трансформувалися.

Вирізнимо чотири основні дискурси про космос:

  • Теогонія – спосіб опису, властивий у цілому міфоепічній епосі; для теогонії характерне пояснення взаємодій у Всесвіті за допомогою надприродних, божественних сил.

  • Космогонія – динамічна інтерпретація опису й пояснення виникнення Всесвіту, її законів.

  • Космологія – є описом також статичного виміру космосу, описує причинно-наслідкові зв’язки Всесвіту як цілісної системи.

  • Космографія – результат фіксованих графічних описів і коментарів, схем і карт Всесвіту (небесний глобус Анаксімандра, каталог зірок Евдокса та ін.). Широкого поширення космографія набула в античності, а потім і в Середні віки.

Інші структуротвірні форми античної картини світу – це «міф» і «логос». Вони маркують тенденцію до сакралізації та обожнювання універсуму і, навпаки, позначають десакралізацію світу, що надалі визначає міру «об’єктивності» опису природи та людини.

Надто спрощено можна вирізнити чотири етапи становлення раціонального типу мислення й трансформації картини світу в античній культурі:

1) Mythos; 2) Mythos /Logos;

3) Llogos /Mythos; 4) Logos.

  • Mythos центральне положення міфу як пояснювальної моделі світу (перший етап становлення античного світогляду); структурним принципом є теогония;

  • Mythos / Logos – центральне положення «діалектичної пари» – міфу і раціонального знання (філософського й наукового) як пояснювальної моделі світу (другий етап становлення античного світогляду); структуротвірним принципом тут були теогонії та космогонії;

  • Logos / Mythos центральне положення «діалектичної пари» – раціонального знання і міфу як пояснювальної моделі світу (третій етап становлення античного світогляду); структуротвірним принципом були комбінації елементів теогонії, космогонії та космології;

  • Logos центральне положення філософського знання як пояснювальної моделі світу (четвертий етап становлення античного світогляду); структуротвірним принципом були космогонії, космології та космографії;

У формуванні цих етапів, поза сумнівом, велику роль відігравали наукові та філософські знання.

Таблиця. Структурні особливості картин світу

Тип знання, організуючий картину світу

Елементи з яких конструюється
картина
світу

Структурні звязки
між
елементами

Тип знання

Міф

образи

метафори

алегорії

символи

асоціації

наративи

pistis

doxa

Філософія

терміни

поняття

категорії

філософеми

формально-логічний зв’язок

несуперечність

dianoia

philosophia

sophia

episteme

Наука

терміни

поняття

сциєнтеми

фактографія
теоретична побудова

mathema

episteme

Картина світу й трансформації античної філософії

Трансформації античної філософії тісно пов’язані з еволюцією світогляду, в основі якого лежить схематизм картини світу. Зрозуміло, що міф, наука, філософія, мистецтво й соціальна діяльність взаємопов’язані та впливають один на одного. Тому діалектична єдність міфу й логосу є культурною домінантою, проте цим інтелектуальні чинники зовсім не вичерпуються. Нижче наводяться спрощені схеми, що відображають структурні й генетичні зв’язки та відношення в історичному розвиткові античної філософії.

Міфопоетичний універсум (mythos)

Протягом декількох тисячоліть в античній культурі домінує міф як універсальна знакова система. Потім декілька століть в античній культурі наявні міф і філософія одночасно. Цей період продовжується приблизно з VII по IV ст. до н.е. Конститутивними елементами оновлюваної картини світу є міфологеми та філософеми. Вони наявні в епосі й авторських поетичних творах Гомера, Гесіода, Епіменіда й Акусілая, а також в орфічних гімнах.

Історико-філософський процес в античній культурі: філософи, школи й напрями (загальна схема)

Міфопоетичний / філософський універсум
(mythos / logos). Протофілософія

На рубежі VII – VI ст. до н.е. в Мілеті, іонійській грецькій колонії в Малій Азії, з’явилася власне філософія, спроби неміфологічних пояснень походження й існування світу. Домінуюча роль міфу як універсальної знакової системи поступово витісняється, і з’являються способи раціонального понятійного опису світу. Конститутивними елементами картини світу є значною мірою філософеми, ніж міфологеми. У витоків цієї трансформації знаходяться «мудреці», або, як їх іменують деякі автори «сім мудреців». У різних списках найчастіше зустрічаються імена: Фалеса, Біанта, Піттака, Солона, Анахарсіса, Клеобула, Періандра, Хілона.

Моральні та філософські максими

Міфопоетичний / філософський універсум
(mythos / logos)

Досократики

Іонійські колонії греків на західному й південно-західному узбережжі Малої Азії в VI ст. до н.е. відігравали вирішальну роль у становленні філософської культури. Грецька наука та філософія вперше заявили про себе саме в Мілеті, Ефесі й інших полісах Іонії. Потім філософські школи переміщаються на південь Італії. Значення міфу як пояснювальної моделі мінімізується. Особистісна, незалежна від «загальноприйнятої думки» інтерпретація картини світу характерна для творчості перших філософів. З’являється філософська традиція, фіксується спадковість системи аргументації, виробляється й уточнюється філософська термінологія.

Філософський універсум (logos / mythos)

Софісти

Анаксагор уважається засновником традиції афінської філософії. Грецька наука та філософія все більш тісно інтегрують свої зусилля для раціонального пояснення світу та місця людини в ньому. Софісти як «просвітники» античної культури ставлять під сумнів істинність колишніх філософських дискурсів про природу й людину. Сократ здійснює «антропологічний поворот», і вже не лише космос чи його походження, будова, проте головним чином людина й проблема самопізнання стають найбільш значущими для мислителів афінської школи.

Платон

У творах Платона, вірного продовжувача інтелектуального проекту Сократа, ще наявні метафори й елементи міфологічних пояснень, але вони все ж таки відіграють вторинну, пропедевтическую, дидактичну роль. Методологичекая основа платонівської філософії це – перш за все раціональна процедура отримання знань, логічна аргументація й універсальний концептуальний каркас. Філософська традиція зміцнюється, архітектоніка філософії стає більш складною й розгорнутою, виробляється нова філософська термінологія.

Філософський універсум (logos)

Арістотель

У творах Арістотеля, особливо в ранніх, помітно вплив Платона, проте потім посилюється критика концептуальних підходів учителя. Природничонауковий дискурс поєднується з філософським, створення термінології та способи теоретичних побудов фактично стають матрицею для академічної філософії, аж до сьогодення. Арістотелізм, як утім і платонізм, виявляються найбільш потужними й неперервними інтелектуальними традиціями в Європі та світі в цілому.

Філософський універсум (logos)

Грецько-римська філософська традиція

У період еллінізму грецька й римська філософія продовжували розвивати окремі ідеї ранньої традиції досократиків, трансформували вчення Платона й Арістотеля, а також створювали власні оригінальні теорії, винаходили нову технічну термінологію.

Sophia: епістемологічний, антропологічний та аксіологічний аспекти

Феномен мудрості відомий фактично в усіх культурах світу. Існує архетип мудреця й широко відомі конкретні особистості, які реалізували себе у відповідному культурно-історичному контексті. Античний тип мудрості має свої специфічні й унікальні риси.

Типологія мудрості

Антична освіта

Важливе значення для формування античного типу середземноморської культури мала класична форма грецької загальної освіти – paideia . Особливо благотворно це позначилося на появі філософії як системи універсального знання. Пайдейа реалізується пізніше в римській культурі, трансформуючи латинську систему освіти, набуваючи додаткового значення «гуманітарності / гуманістичності», що фіксується латинським терміном humanitas.

Типи античних шкіл

Пайдейа: зміст, структура й систематика

  1. Структура paideia (щаблі освіти)

B. Paideia (enkyklios paideia)

Тривіум і квадривіум

Освітній канон artes liberales – «вільні мистецтва» або septem artes liberales – «сім вільних мистецтв» (римський еквівалент грецької освіти – enkyklios paideia) уміщав тривіум і квадривіум. Середньовічні школи базувалися саме на цій дисциплінарній матриці.

C. Дисципліни

самостійна робота

ТестУВАННЯ

Для того, аби з’ясувати ступінь засвоєння елементарних та необхідних знань з навчального курсу як один з методів перманентної перевірки використовуються тести до кожної теми. Тести можуть також використовуватися під час семестрових експрес-перевірок чи під час проведення заліку або екзамену. Кількість тестів розраховано на групу студентів з 10 осіб.

Завдання до тестів

Тестування 1. Студент повинен з декількох запропонованих варіантів відповіді обрати один правильний і позначити його підкресленням. Правильна відповідь дозволяє студенту набрати необхідну кількість балів для того, аби отримати проміжну оцінку з пройденого матеріалу.

Тема I. ІСТОРІЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ЯК ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

Тест 1. В історії філософії використовуються:

  • соціологічні методи;

  • природньонаукові методи;

  • герменевтичний підхід.

Тест 2. Картина світу буває:

  • геологічною;

  • політичною;

  • філософською.

Тест 3. Предметом історії філософії є:

  • тексти;

  • географія;

  • історія.

Тест 4. В історії філософії однією з головних цілей є:

  • точне з’ясування місця народження філософа;

  • встановлення стійкого концептуального впливу філософських шкіл і напрямів на погляди філософа;

  • з’ясування етно-національних зв’язків філософа.

Тест 5. Періодизація в історико-філософських дослідженнях встановлюється за допомогою:

  • хронологічного підходу;

  • династичного принципу;

  • етно-культурних особливостей.

Тест 6. Найважливішою частиною історико-філософського дослідження є:

  • емоційна налаштованість;

  • політичні вподобання;

  • методологія.

Тест 7. При вивченні поглядів філософів необхідно враховувати передусім:

  • місце народження;

  • соціальне становище;

  • соціокультурний контекст.

Тест 8. На формування поглядів філософа найбільше впливає:

  • темперамент;

  • матеріальна зацікавленість;

  • картина світу конкретної історичної епохи;

Тест 9. Філософська картина світу визначається:

  • кліматом;

  • здатністю до раціонального теоретизування;

  • релігією.

Тест 10. Античній філософії передувала:

  • візантійська філософія;

  • міфологія;

  • постмодерністська філософія.

Тема II.

ПРОТОФІЛОСОФІЯ

Тест 1. Міф – це:

  • казка з виховною метою;

  • архаїчна система наукових знань;

  • історично перша знакова система, у термінах якої інтерпретується світ.

Тест 2. Міфологічна картина світу відрізняється від філософської:

  • кількістю богів;

  • ритуалами;

  • ступенем об’єктивності опису світу.

Тест 3. Метафора – це:

  • глиняна посудина для збереження оливкової олії;

  • фігура мови, використана по відношенню до речі або явища, аби опосередковано вказати на момент подібності з літературним образом;

  • назва міста у Лідії.

Тест 4. Давньогрецька наука:

  • безпосередньо розвинулася з міфології;

  • еволюціонувала з єгипетської медицини;

  • винятковий вид раціонального дискурсу.

Тест 5. Поліс – це:

  • хора;

  • місто;

  • острів.

Тест 6. Теорія – це:

  • практика;

  • методика;

  • результат концептуалізації.

Тест 7. Наукова думка дискурсивно близька до:

  • мистецтва;

  • релігії;

  • філософії.

Тест 8. Космологія – це:

  • частина космонавтики;

  • галузь астрології;

  • антична наука про будову Всесвіту.

Тест 9. Природа – це:

  • наука про фізичний світ;

  • галузь сільського господарства;

  • об’єкт вивчення філософів-досократиків.

Тест 10. «Фізики» – це:

  • жерці;

  • полководці;

  • філософи.

Тема III.

Paideia: освіта в античності та становлення
філософського знання

Тест 1. Пайдейя за походженням:

  • латинський термін;

  • грецький термін;

  • етруський термін.

Тест 2. До система світської освіти в Давній Греції входили школи:

  • риторські, філософські, медичні;

  • географічні, філософські, медичні;

  • риторські, філософські, юридичні.

Тест 3. Обов’язковий предмет у загальноосвітній грецькій школі:

  • ботаніка;

  • арифметика;

  • алхімія.

Тест 4. У cистему освіти «енкікліос пайдейя» закладено принцип:

  • прикладної науки;

  • теології;

  • енциклопедизму.

Тест 5. Тривіум – це:

  • арифметика, алгебра, геометрія;

  • риторика, медицина, музика;

  • граматика, риторика, діалектика.

Тест 6. Квадривіум – це:

  • етика, каноніка, логіка, поетика;

  • арифметика, геометрія, музика, астрономія;

  • політика, філософія, риторика, гімнастика.

Тест 7. «Сім вільних мистецтв»:

  • граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія;

  • арифметика, алгебра, геометрія, політика, філософія, риторика, гімнастика;

  • риторика, медицина, музика, етика, каноніка, логіка, поетика.

Тест 8. Енциклопедизм передбачає обов’язкову наявність:

  • фантазійності;

  • універсальності;

  • вузької спеціалізації.

Тест 9. Енциклопедія – це:

  • монографія;

  • словник;

  • поема.

Тест 10. Енциклопедистами були:

  • Дідро і Деламбер;

  • Арістофан та Есхіл;

  • Продік та Горгій.

Тема IV.

ДОСОКРАТИКИ

Тест 1. Який філософ не є одним з «семи мудреців»:

  • Порфірій;

  • Анахарсіс;

  • Фалес.

Тест 2. Хто зі вказаних нижче філософів не належить до мілетської школи:

  • Анаксімен;

  • Анаксагор;

  • Анаксімандр.

Тест 3. Предметом натурфілософії є:

  • людина;

  • природа;

  • пізнання.

Тест 4. У піфагорійській філософії найважливіше поняття – це:

  • речовина;

  • число;

  • атом.

Тест 5. У піфагорійській школі учасники поділялися за рівнем компетенції на дві групи:

  • «фізики» та «фізіологи»;

  • «фізики» та «лірики»;

  • «акусматики» та «математики».

Тест 6. Серед елеатів не було:

  • Демокрита;

  • Парменіда;

  • Зенона.

Тест 7. Буття елеатів:

  • рухливе;

  • сенсибельне;

  • осяжне розумом.

Тест 8. Вчення про логос створене:

  • Демокритом;

  • Фалесом;

  • Гераклітом.

Тест 9. «Сімена речей» – це поняття у філософії:

  • Анаксімена;

  • Анаксагора;

  • Анаксімандра.

Тест 10. Софісти в теорії пізнання були:

  • максималістами;

  • мінімалістами;

  • релятивістами.

Тема V.

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Тест 1. Сократ був учнем:

  • натурфілософів;

  • софістів;

  • акусматиків.

Тест 2. Центральне поняття у філософії Сократа:

  • матерія;

  • космос;

  • благо.

Тест 3. Діалог «Тімей» належить:

  • Епедоклу;

  • Платону;

  • Аристофану.

Тест 4. Платон вважав, що ідеї:

  • матеріальні;

  • незмінні;

  • відносні.

Тест 5. Душа за Платоном:

  • вічна;

  • контингентна;

  • атомарна.

Тест 6. Ідеальною державою, як доводив Платон, повинні керувати:

  • землероби;

  • філософи;

  • кухарки.

Тест 7. Виділіть правильний список першопричин в онтології Арістотеля:

  • матерія, форма, атом, апейрон;

  • рух, ціль, матерія, форма;

  • форма, рух, ціль, кількість.

Тест 8. Вчення про силлогізми належить:

  • Сократу;

  • Платону;

  • Арістотелю.

Тест 9. Одне з ключових понять естетичного вчення Арістотеля:

  • катарсис;

  • пневма;

  • логос.

Тест 10. Перипатетики – це послідовники:

  • Платона;

  • Арістотеля;

  • Сократа.

Тема VI.

ГРЕЦЬКО-РИМСЬКА ФІЛОСОФІЯ
ЕЛЛІНІСТИЧНОГО ПЕРІОДУ

Тест 1. В історії елліністичної філософії безперечним є помітний вплив:

  • Фалеса;

  • Анаксімена;

  • Платона.

Тест 2. До елліністичного періоду не належить школа:

  • кіренаїків;

  • скептиків;

  • стоїків.

Тест 3. Сенека належить до школи:

  • скептиків;

  • кіренаїків;

  • стоїків.

Тест 4. Епикур розвивав вчення:

  • Емпедокла;

  • Платона;

  • Демокрита.

Тест 5. Засновником античного скептицизму був:

  • Піррон;

  • Парменід;

  • Партократ.

Тест 6. Скепсис означає:

  • упевненість;

  • сумнів;

  • задоволення.

Тест 7. Найбільшу схожість зі вченням неопіфагореїзму має:

  • платонізм;

  • атомізм;

  • софістика.

Тест 8. Засновником неоплатонізму був:

  • Платон;

  • Плотін;

  • Порфірій.

Тест 9. Одним з центральних понять неоплатонізму є:

  • поетика;

  • політика.

  • еманація.

Тест 10. На формування неоплатонізму значно вплинула:

  • магія;

  • містика;

  • фізика.

Тестування 2. (Робота з індексованими фразами)

При виконанні цього завдання студенти використовують тексти лекцій та відповідний предметний покажчик.

Назвіть автора наступної фрази:

  1. «Міра над усе»___________________

  2. «Пізнай самого себе»________________

  3. «Вода є початок всього»________________

  4. «Магніт і янтар мають душу»_____________________

  5. «Як я прожив день? Що я зробив? Що я не зробив, але повинен був зробити?»___________

  6. «Буття є»______________________

  7. «Цей світ, єдиний для всіх, ніхто не створив ні з богів, ні з людей; він завжди був, є і буде, вічно мешкаючий вогонь»_________________

  8. «Мислю - отже існую»___________________________

  9. «Все обмінюється на вогонь, а вогонь на все, як товари на золото, а золото на товари»____________________

  10. «Чоловік є міра всіх речей, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують» _________________

  11. «Я знаю тільки те, що нічого не знаю» _______________________

Тестування 3. (Робота з індексованими термінами)

При виконанні цього завдання студенти використовують глосарій та предметний покажчик.

Вказати значення терміна (в обсязі одного речення) та назвати філософа (філософів) з ім’ям якого найчастіше пов’язується цей термін.

  1. oisia (usia)

  2. episteme

  3. aletheia

  4. arche

  5. logos

  6. physis

  7. stoicheion

  8. apeiron

  9. аer

  10. pneuma

  11. akusmatikos

  12. mathematikos

  13. harmonia

  14. aporia

  15. pyr

  16. polemos

  17. kosmos

  18. philothes

  19. neikos

  20. spermata

  21. sphairos

  22. athomos

  23. paideia

  24. akrasia

  25. meon

  26. gedone

  27. on ta

  28. me on

  29. hyle

  30. idea

  31. eidos

  32. topos noetos

  33. to agaton

  34. paradeigma

  35. gnosis

  36. nus

  37. logistikon

  38. dianoia

  39. eikasia

  40. dieresa

  41. аnamnesis

  42. soma

  43. anthropos

  44. psyhe

  45. tymoedes

  46. epytimeticon

  47. erotikon

  48. andreia

  49. sophia

  50. arete

  51. sophrosune

  52. time

  53. morphe

  54. hyle

  55. dynamis

  56. telos

  57. aitia

  58. energeia

  59. entelechia

  60. prote hyle

  61. epistemonikon

  62. kinesis

  63. metabole

  64. telos

  65. orexis

  66. threptikon

  67. phytikon

  68. aisthesis

  69. estheterion koinon

  70. phantasia

  71. mneme

  72. anamnesis

  73. nous poietikos

  74. nous pathetikos

  75. eudemonia

  76. phronesis

  77. megalopsychia

  78. prakton agathon

  79. bios theoreticos

  80. dzoon politikon

  81. komai

  82. polis

  83. praxis

  84. politia

  85. poiesis

  86. techne

  87. mimesis

  88. katarsis

  89. semainon

  90. semainomenon

  91. pathe

  92. prolepsis

  93. metakosmia

  94. epoche

  95. aphasia

  96. akatalepsia

  97. ataraksia

  98. apatia

  99. dzoon logikon

  100. to proton

  101. emanatia

  102. logoi spermatikoi

  103. sympatia

  104. dianoia

  105. logismos

  106. extasis

  107. metempsychosis

  108. noetos

  109. noeros

Тестування 4. (Робота з індексованими назвами)

При виконанні цього завдання студенти використовують тексти лекцій та відповідний предметний покажчик.

Назвіть автора наступного твору:

  1. «Метафізика» – .

  2. «Про життя, учення і вислови
    знаменитих філософів» – .

  3. «Гегель і греки» – .

  4. «Іліада» – .

  5. «Одисея» – .

  6. «Хмари» – .

  7. «Етимології» – .

  8. «Циклопедія: або універсальний
    словник мистецтв і наук» – .

  9. «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук,
    мистецтв і ремесел» – .

  10. «Апологія Сократа» – .

  11. «Протагор» – .

  12. «Крітон» – .

  13. «Апологія Сократ» – .

  14. «Горгій» – .

  15. «Федон» – .

  16. «Федр» – .

  17. «Бенкет» – .

  18. «Парменід» – .

  19. «Держава» – .

  20. «Софіст» – .

  21. «Крітій» – .

  22. «Тімей» – .

  23. «Закони» – .

  24. «Софіст» – .

  25. «Парменід» – .

  26. «Категорії» – .

  27. «Аналітика перша» – .

  28. «Аналітика друга» – .

  29. «Топіка» – .

  30. «Про софістичні спростування» – .

  31. «Про тлумачення» – .

  32. «Органон» – .

  33. «Фізика» – .

  34. «Метеорологія» – .

  35. «Про небо» – .

  36. «Про виникнення і знищення» – .

  37. «Про частини тварин» – .

  38. «Велика етика» – .

  39. «Нікомахова етика» – .

  40. «Евдемова етика» – .

  41. «Політика» – .

  42. «Поетика» – .

  43. «Головні думки» – .

  44. «Зведення філософії Епікура» – .

  45. «Три книги Піронових положень» – .

  46. «Проти вчених» – .

  47. «Зведення піфагорійських догматів» – .

  48. «Энеади» – .

  49. «Про богів» – .

  50. «Про символи» – .

  51. «Про єгипетські містерії» – .

  52. «Орфічна теологія» – .

  53. «Начала фізики» – .

  54. «Начала теології» – .

Підготовка есе

Есе́ (франц. essai) інтелектуальна спроба пояснити будь-яке складне, часто метафізичне питання, але не в суворо академічній, понятійній формі, а у вільній манері. Есе поєднує в собі змістовно складну філософську, наукову тематику, проте за формою становить собою вільний художній нарис. В есе (студентська робота) повинні бути наявні базові поняття й початкова проблематизація теми. Разом з поняттями в есе можуть використовуватися метафори й риторичні прийоми. З навчальною метою практика есе доповнює такі завдання як тестування й відповіді на контрольні питання. Одним з перших філософів жанр есеїстики успішно використовував французський мислитель Мішель Монтень - «Досліди» (Les Essais. Michel de de Montaigne, 1580).

Вимоги до есе:

  • зрозуміла тематизація (хронологічні й культурно-історичні межі);

  • чітка структура (початок, основна частина й висновки);

  • проблематизація (виокремлення основного інтелектуального конфлікту);

  • наявність декількох академічно сформульованих положень (тез);

  • обсяг (один – два аркуші формату A4).

Теми для написання есе (студент самостійно може запропонувати тему, попередньо погодивши її викладачем).

  1. Міф це філософія, що виражається в символах и метафорах.

  2. Філософія й мудрість: конфлікт світоглядів.

  3. Філософія як подолання кризи міфологічного мислення.

  4. Логос проти міфу: «все або нічого».

  5. Природа, суспільство й людина у вічному русі: діалектична оптика Геракліта.

  6. «Руху нема», чи «все тече, все змінюється»: антитеза досократиків – Зенон и Кратил.

  7. «Людина є мірою всіх речей» (Антропологія Протагора).

  8. Природа й суспільство у світогляді софістів.

  9. «Пізнай самого себе», а тільки потім – Іншого (Сократична мудрість і межі саморефлексії).

  10. Ідеальна держава для ідеальної людини (антропологічний дискурс Платона).

  11. Демократія, громадянське суспільство й ідеальна держава (Платон й Арістотель як соціальні мислителі).

  12. У пошуках «людського, надто людського»: стоїки й епікурійці.

  13. Філософія, містика й теургія в неоплатонізмі: криза античної раціональності.

Перелік тем для написання рефератів

Реферати (студент подає загальний план и початковий список літератури, викладач за необхідністю вносить корективи до плану й списоку літератури залежно від змісту роботи). Назви тем можуть бути змінені відповідно до індивідуальних переваг струдента. Реферат є попереднім завданням для підготовки курсової або дипломної роботи.

  1. Структура й динаміка міфологічної свідомості: роль міфологем у генезисі ранньої філософії.

  2. Аналіз лінгвістичних основ у міфології та досократичної філософії.

  3. Проблема визначення предмета історії давньої філософії.

  4. Фундаментальна відмінність між міфологічним світоглядом і філософським: базисні характеристики.

  5. Визначення основних умов (географічних, історичних, соціально-політичних, соціокультурних та інших) виникнення античної філософії.

  6. Специфіка ранньої грецької філософії досократівського періоду (теми, способи пояснення, теоретичне обгрунтування вченнь).

  7. Основні поняття досократівської філософії та їхнє значення для класичного періоду.

  8. Порівняльний аналіз учень досократівського періоду філософії.

  9. Основні методи пізнання класичних систем грецької філософії.

  10. Роль і значення естетичних установок у формуванні античної філософії (вчення про космос, гармонію, ерос, еманацію).

  11. Проблема першоначала в давній філософії. Варіанти вирішення.

  12. Містицизм і психологізм давньоіндійської філософії.

  13. Логос, нус, номос: порівняльна характеристика понять.

  14. Соціально-філософські уявлення Платона й Арістотеля.

  15. Антропологічні уявлення Платона й Арістотеля.

  16. Космоцентризм як загальна характеристика античной філософії.

  17. Неоплатонізм як культурно-історичний інтелектуаль­ний феномен.

Питання до заліків та екзаменів

  1. Цілі та завдання історії філософії.

  2. Особливості античної філософії.

  3. Що таке «герменевтична відкритість філософських текстів»?

  4. Типи картин світу.

  5. Особливості філософської картини світу.

  6. Предмет історії філософії.

  7. Методи історико-філософського дослідження.

  8. Принципи періодизації історії філософії.

  9. Що таке історіографія історії філософії?

  10. Що таке міф?

  11. Головні функції міфу.

  12. Поліс і формування філософської думки.

  13. Особливості давньогрецької науки.

  14. Що таке mathema?

  15. Що таке theoria?

  16. Що таке epistheme?

  17. Відмінності між теогонією, космогонією, космологією та космографією.

  18. Хто такі «фізики» і «фізиологи» ?

  19. Особливості «природи» як об’єкта філософії в досократичній філософії.

  20. Причини безперервності філософської традиції в добу античності.

  21. Хто такі «сім мудреців» і як вони вплинули на формування грецької філософії?

  22. Особливості іонійської філософії.

  23. Що таке «натурфілософія»?

  24. Основні положення представників мілетської школи філософії.

  25. Піфагор і характерні риси філософії піфагореїзму.

  26. Елейської школи і трактування «буття» протягом існування філософії елеатів.

  27. Вчення Геракліта про «логос».

  28. Специфіка онтології Емпедокла, порівняно зі вченням елеатів.

  29. Поняття «Розуму» (Нуса) Анаксагора.

  30. Вчення Демокріта про атоми.

  31. Софісти і формування критичної рефлексії у межах грецької філософії.

  32. Сократ і формування афінської школи філософії.

  33. Погляди Платона щодо «ідей».

  34. Особливості теорії пізнання Платона.

  35. Вчення Платона про душу.

  36. Соціально-філософські уявлення Платона.

  37. Роль і значення платонівської академії у розвитку традиції європейського платонізму.

  38. «Перша філософія» за Арістотелем.

  39. Співвідношення між теоретичною філософією та практичною філософією у Арістотеля.

  40. Онтологія Арістотеля, зокрема вчення про «чотири причини».

  41. Особливості логічного вчення Арістотеля.

  42. Специфіка вчення Арістотеля про душу.

  43. Соціально-політичні погляди Арістотеля.

  44. Етичні та естетичні уявлення Арістотеля.

  45. Специфіка античного арістотелізму.

  46. Загальні особливості елліністичної філософії.

  47. Напрями та школи елліністичного періоду античної філософії.

  48. Стоїцизм і еволюція вчення стоїків.

  49. Чим відрізняється атомістичне вчення Епікура від учення Демокрита?

  50. Особливості епікуреїзму.

  51. Специфіка античного скептицизму.

  52. Еволюція скептицизму.

  53. Особливості неопіфагореїзму.

  54. Чим відрізняється концептуально неоплатонізм від платонізму?

  55. Теоретична еволюція неоплатонізму.

  56. Формування пізнього неоплатонізму.

  57. Яку роль світська освіта відігравала в античній культурі?

  58. У чому полягає феномен «пайдейї»?

  59. Які дисципліни були включені до «кола освіти» давніх греків?

  60. Типи шкіл в античності.

  61. Специфіка філософських шкіл у Давній Греції.

  62. Система освіти у римській культурі.

  63. Що таке trivium і quadrivium?

  64. «Енциклопедія» як трансісторичний культурний європейський проект.

    Навчальний посібник

    «Антична філософія»

    Автор: Буряк Вiктор Володимирович

    Редактор: Н. А. Василенко

    Коректор: Ю. Ю. Балацька

    Верстка: Д. Л. Штогрін

    Підписано до друку 25. 08. 09. Формат 60х84/16. Бумага тип ОП.

    Обсяг 9,0 д.а. Тираж 300 прим. Заказ 128.

    95007, Сімферополь, пр. Академіка Вернадського, 4

    Таврийський національний університет ім. В. І. Вернадського

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. В. И. Вернадского В. В. Буряк Античная философия Учебник

    Учебник
    Издание представляет собой учебный курс по античной философии. Содержит конспекты лекций, контрольные вопросы к темам, глоссарий терминов античной философии, список литературы, краткие сведения о древнегреческом языке, предметные
  2. Віктор Андрущенко

    Документ
    В книзі обгрунтована оригінальна модель суспільно-політичної організації в період переходу від тоталітаризму до демократії — „організоване суспільство” — модель правового і морального порядку, що забезпечує оптимальну взаємодію вільних
  3. Літературний джаз

    Книга
    До книжки увійшла есеїстика й літературна критика Івана Лучука, опублікована у 2007–2008 роках у «Львівській газеті» та «Новому погляді». Центральний розділ складають передмови та післямови до різноманітних видань, написані упродовж
  4. Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

    Документ
    1. Матеріял, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано на Україні. З найстарішої літератури 11-13 ст.
  5. V – Юридичний факультет

    Документ
    виконувач обов’язків декана юридичного факультету – координатор роботи з питань організації навчального процесу в умовах кредитно-модульного системи підготовки фахівців на юридичному факультеті

Другие похожие документы..