Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Применение на физкультурных занятиях нестандартного оборудования. Способы повышения двигательной активности детей на физкультурных занятиях....полностью>>
'Обзор'
На выбор: Посещение уникального информационно-развлекательного комплекса «Транс-форс» с участием в интерактивной развлекательной программе в режиме в...полностью>>
'Монография'
Мотивационная модель управления научно-педагогическим персоналом вуза / Л.Г. Миляева, С.Г. Леонова; Алт. гос. техн. ун-т, БТИ. – Бийск : Изд-во Алт. ...полностью>>
'Методические указания'
В настоящее время в подавляющем большинстве случаев невозможно ограничить содержание вредных примесей на выходе из источника выброса до уровня ПДК. Т...полностью>>

України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Культурний центр України

в Москві

МОСКВА

ОЛМА Медіа Групп

2008

Книга ілюстрована світлинами актриси Національного академічного театру імені І. Франка, заслуженої артистки України Любові Богдан

Використані також світлини Юрія Безкровного і Віктора Гіржова

Культурний центр України в Москві. М.: ОЛМА Медіа Групп, 2008. — стор.

Ця книга виходить до 15-річчя створення Культурного центру України в Москві. В ній систематизовано й узагальнено інформацію про роботу Культурного центру за сім років XXI століття. Книга зацікавить друзів і прихильників Центру, а також стане в пригоді історикам і всім, хто виявляє інтерес до його роботи.

Від упорядника

Книга «Культурний центр України в Москві» виходить до 15-річчя постанови Кабінету Міністрів України «Про створення Культурного центру України у м. Москві» (14 травня 1993 року) і 10-річчя з часу відкриття Центру (27 листопада 1998 року)1. Перший розділ «Хай святиться на Арбаті, 9 ім’я України!» складається з публікацій та інтерв’ю генерального директора, доктора історичних наук Володимира Мельниченка, який очолив Культурний центр у 2001 році й, власне, почав вести літопис його роботи. У другому розділі «Дай Бог, щоб Центр жив і працював!» про Культурний центр розповідають діячі науки і культури, народні депутати України, журналісти, які творчо з нами співпрацюють або докладно ознайомилися з нашою роботою. В розділі вміщено також деякі подяки колективові Центру від окремих осіб і організацій, друкуються відзиви із «Книги почесних гостей». Третій розділ відображає наукову роботу Центру в галузі московського шевченкознавства й грушевськознавства.

Матеріали книги охоплюють сім років нового, XXI століття й розташовані в хронологічному порядку. Вони дозволяють прослідкувати становлення та розвиток унікальної закордонної державної установи, відчути напружений ритм її роботи, порадіти творчим досягненням та успіхам, співпережити труднощі і незгоди. В різних публікаціях неминуче повторюються звернення до певних подій і фактів, прізвищ, думок, тощо, але вони, на мій погляд, не обважнюють текст, а лише допомагають висвітлити найцікавіші моменти науково-просвітницької і культурологічної діяльності Центру. Статті та інтерв’ю, інші матеріали цієї книги вже стали історичними документами, опублікованими свідченнями,

______________

1 У 2005 році в Москві вийшла книга «Слово про Культурний центр», матеріали якої використано.

які вимагають належного з ними поводження й поваги.

До того ж, із кожною темою, кожним сюжетом роботи Центру, читач може познайомитися в їх розвиткові. Наприклад, проект «Тарас Шевченко» в різних ракурсах згадується багатьма авторами публікацій, і завдяки цьому ми відчуваємо, як пропаганда творчості Кобзаря з часом наповнюється більш глибоким змістом, стає розмаїтішою. В кожному конкретному випадку книга надає можливість прослідкувати творчий задум від його зародження до реалізації. Скажімо, з неї видно, з якими труднощами колектив створив достойну «Українську книгарню» на Арбаті, 9, без будь-якої фінансової допомоги розширив її площу з 18м2 у п’ять разів, наповнив книгами в двадцять п’ять разів збільшив фонди інформаційно-довідкової бібліотеки. Значно виросли функціональні можливості Центру, розширилася його культурологічна діяльність, з’явилися й успішно реалізовуються серйозні наукові програми. В Москві побачили світ українською мовою (!) монографічні праці про перебування Тараса Шевченка й Михайла Грушевського в місті, про дружбу Тараса Шевченка і Осипа Бодянського, книги з історії Арбату та про діяльність Центру. У Києві вийшла збірка поезій Тараса Шевченка українською і російською мовами, упорядкована й підготовлена до друку працівниками Центру. Все це співставно з роботою цілого науково-дослідного інституту.

В Культурному центрі здійснюються масштабні довгострокові проекти «Діаспора», «Україна крізь віки», «Презентація», «Прем’єра», «Відомі українці в Росії», «Діалог» та ін. В останні роки з’явилися нові проекти «Україна — європейська держава», «Українські земляцтва в Культурному центрі України в Москві», «Україна театральна» та ін. Відкрита меморіальна кімната, присвячена Тарасові Шевченку й Михайлові Грушевському, працюють Українська недільна школа і Курси української мови. Впродовж року в Центрі проводиться більше 200 творчих вечорів, концертів, художніх і книжкових виставок, презентацій, круглих столів, відеопрограм і т.д., які відвідують тисячі людей.

Ця книга фактично систематизує та узагальнює друковану інформацію про роботу Культурного центру України в Москві за сім років XXI століття. Сподіваємося, що вона зацікавить наших друзів і прихильників, а також стане в пригоді історикам і всім, хто виявляє інтерес до роботи Культурного центру.

Полікарп Ткач,

заступник генерального директора

Культурного центру України в Москві.

Розділ 1.

Хай святиться на Арбаті, 9 ім’я України!

(Публікації та інтервю В. Мельниченка

про Культурний центр)

Україна на Арбаті, 9

Пройшло 100 днів, як у Культурному центрі України в Москві з’явився новий генеральний директор. Мельниченко Володимир Юхимович, 1946 року народження, українець, закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, доктор історичних наук, вчений, письменник, публіцист. Автор 30 книг з історичної і політичної проблематики та кількох сотень публіцистичних статей, в тому числі мистецтвознавчих, які друкувалися і на шпальтах «Дня». Недавно у Львові вийшла його книга «Театральний тандем. Феномен Данченка-Ступки». Кореспондент «Дня» Ганна Шеремет зустрілася з Володимиром Мельниченком під час його останнього приїзду до Києва.

Я впевнена, що більшість наших читачів взагалі не знають, які, власне, завдання стоять перед Культурним центром на Арбаті, 9?

— Культурний центр — унікальна, поки що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. Його завдання — всебічне сприяння утвердженню й зміцненню міжнародного авторитету України. Конкретніше — пропаганда української культури й духовності в Росії, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією, культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, її досягненнями в супільному й культурному житті. Це — участь у реалізації програм міжнародного співробітництва у галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, культурних та інформаційних зв’язків. Особливо важливий напрямок роботи — робота з українською діаспорою в Російській Федерації, співробітництво з українськими національно-культурними автономіями та організаціями, реалізація освітніх програм.

Мені здається, що в суспільній думці склався негативний стереотип сприйняття Культурного центру України в Москві, як установи суцільно проблемної, збиткової. Пам’ятаю цілий ряд публікацій на кшталт «Українські гроші „зариті” на московському Арбаті». Складалося враження, що будівництво Центру не дало нічого, крім величезних втрат.

— Завжди легше критикувати, ніж розібратися по суті й дати об’єктивну оцінку. Та варто хоча б пам’ятати, що Культурний центр, як некомерційна установа, взагалі не може приносити прибуток! Зате він уже приніс Україні немалий духовний капітал. Лише в минулому році в Культурному центрі було проведено майже півтори сотні заходів, на яких побувало понад 11 тис. москвичів та гостей столиці Росії. Інша справа, що ми ще не навчилися рекламувати його роботу, створювати позитивний імідж, на який Центр цілком заслуговує. Ми зробимо це1.

Справді, в процесі реставрації й будівництва Культурного центру були необгрунтовано виплачені величезні суми генпідряднику — югославській фірмі, розташованій в офшорній зоні на Кіпрі. Але ж колектив Центру за це ніякої відповідальності не несе. Зараз із цим нарешті розбираються правоохоронні органи. Принаймні, ясно, що негоже й досі підмінювати ставлення до нинішнього творчого колективу ставленням до давньої кримінальної справи.

Як новий директор ви, напевне, намітили зміни в діяльності...

— Оновлення концепції роботи Центру викликане не тільки появою нового директора, а, насамперед, вимогою часу. Мій попередник завершив

довгий і важкий період будівництва Центру, зараз будинок на Арбаті, 9

___________________

1 Ми це зробили (тут і далі прим. упорядника).

вже юридично оформлено у власність Української держави1. Ми нарешті отримали можливість розгорнути повномасштабну, багатофункціональну

діяльність. Зрозуміло, що вона не повинна вичерпуватися лише концертно-виставковими заходами. Тому ми суттєво посилили науково-організаційну роботу, в тому числі в технічній та діловій сферах.

Зараз проробляємо пропозиції про більш ефективне використання інформаційних та інших можливостей Центру в розширенні науково-технічного та ділового співробітництва України і Росії. Вже восени передбачені науково-практична конференція з питань співпраці українських і російських організацій у сфері обчислювальної техніки; презентація Клубу з питань науково-технічного співробітництва України і Росії. Ці заходи проходитимуть за підтримки і за допомогою Посольства України в Російській Федерації.

Невдовзі відкриємо цикл історичних читань «Україна крізь віки» за участю вчених Інституту історії України. НАН України. Разом з Посольством України впроваджуємо в практику зустрічі політологів, які досліджують україно-російські відносини.

Ваш Центр називається інформаційно-культурним. З культурою — зрозуміло. А як з інформацією?

— Ми розпочали випуск спеціального інформаційного бюлетня «Панорама культурного життя України». Невдовзі презентуємо брошуру «Україна у запитаннях і відповідях»2. У Центрі постійно експонуються нові українські видання, проходять тематичні книжкові виставки. Працює довідкова бібліотека, в якій кожен бажаючий може познайомитися з __________________

1 З цим оформленням трапилася така історія. Невдовзі власті Москви повідомили нам, що документ недійсний, власником будинку має бути саме держава України, а не Мінкульт України, як записали в документі, звичайно не з нашої вини. Щоб отримати в бюрократичних кабінетах нове Свідоцтво про державну реєстрацію права на нерухоме майно, ми потратили ще майже рік, і такий документ був оформлений 27 лютого 2002 року, а в Центрі він опинився 14 березня.

2 Презентація цієї брошури С.Лазебника і П.Орленка відбулася 14 серпня 2001 року.

українською періодикою, переглянути каталоги Бібліотеки української літератури в Москві, подивитися відеопрограми з циклу «Історія та культура України», одержати консультацію. Постійно підтримується Web-сайт Культурного центру в мережі Інтернет. Ведеться інформування про роботу Центру через комп’ютерну мережу. Хоча, чесно кажучи, це крихти від того, чого хотілося б досягти в інформаційній роботі.

Серед нових починань — відкриття циклу зустрічей «Міністри українського уряду в Культурному центрі України в Москві». Вважаю, що у нас повинні побувати всі міністри, щоб дати людям інформацію про Україну на найвищому рівні1.

Ви згадали про освітні програми Центру. Що мається на увазі?

— У нас діють курси української мови. Наш спеціаліст індивідуально працює з науковцями з Японії, Італії, Росії, інших країн, допомагаючи їм у дослідницькій роботі в галузі українознавства. Наприклад, вчений з Японії розробляє тему... «Історична пам’ять України в творчості Ліни Костенко». Це приклад маловідомої, так би мовити, штучної роботи, але заради цього варто працювати.

Втім, ставимо й масштабніші завдання. Працівники Центру беруть участь у формуванні концептуальних засад програми державної підтримки української культури в Росії, розробці концепції національної освіти для української діаспори. У кінці року в нас відбудеться міжнародна науково-практична конференція «Українська діаспора в Росії: історія і сьогодення». Проведемо також нараду керівників славістичних вузів Росії, в яких викладаються українознавчі дисципліни. Вперше готується круглий стіл за участю усіх українських земляцтв Москви2.

___________________

1 Цей задум не вдалося втілити в життя, тому що майже неможливо планувати чи навіть прогнозувати прибуття міністрів до Центру та й міняються вони частенько. Втім, у нас побували чимало міністрів.

2 Перша зустріч з усіма керівниками українських земляцтв у Москві відбулася в Центрі у вересні 2001 року.

Почали на власні кошти закуповувати нові книги, що виходять в Україні.

Якщо вже торкнулися цієї теми, то хотілося б з’ясувати ситуацію з «Українською книгарнею» в Культурному центрі. По електронній пошті ми часто одержували гнівні листи про те, що планується передача «Книгарні» в руки московських комерційних структур.

— Так само була перевантажена безпідставними скаргами, написаними під копірку, й пошта різних міністерств та відомств. На жаль, як і в радянські часи, галасують часто-густо демагоги, які конкретною справою займатися не здатні. Але мені зрозуміла стурбованість справжніх патріотів. Нагадаю, що магазин «Українська книгарня» працював у нашому будинку кілька радянських десятиліть і користувався великою популярністю. Невеличка книгарня є в Центрі й зараз. Проте цього замало, і ми вважаємо, що нова «Українська книгарня» площею близько 100 кв. м. має працювати на засадах державної структури. Інша справа, що її обладнання та подальша робота вимагають залучення немалих коштів, яких не вистачає у держави. Я дуже сподіваюся, що нам допоможуть фінансами українські меценати. Ми готові буквально викарбувати їх прізвища на пам’ятній дошці при вході до книгарні. Не кажу вже про вдячність майбутніх її відвідувачів. Книгарня повинна стати і обов’язково стане душею Центру.

Розкажіть про концертну діяльність Центру.

— У нас відбуваються концерти, що могли б задовольнити найвибагливішу публіку. Скажімо, концерт, присвячений 187-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, в якому взяли участь народні артистки України Раїса Недашківська і Ніна Матвієнко, народний артист України і Росії Олександр Голобородько, народний артист Росії Микола Олійник, заслужена артистка України Марія Миколайчук. В той же час прекрасно виступили колективи, що працюють «під крилом» Культурного центру. Передусім, Міжнародна хорова капела «Славутич». До речі, в серпні «Славутич» буде виступати в Києві в рамках культурної програми III Світового конгресу українців. Обов’язково послухайте, як чудово співають росіяни українські пісні. В цьому році вже відбулося понад 20 концертів, театральних вистав і тематичних вечорів. Відзначено ювілеї Павла Тичини, Лесі Українки та ін.

Завжди радо зустрічають слухачі дитячий вокальний ансамбль «Жайворонок» Об’єднання українців Москви та Культурного центру України. На початку червня ми організували поїздку «Жайворонка» до Санкт-Петербургу, де відбулася зустріч дітей української діаспори.

Наскільки мені відомо, у вас відбуваються й інші культурні заходи, в яких Центр не виступає, так би мовити, заводієм?

— Ми постійно надаємо свою сцену на благодійній основі. Скажімо, у нас неодноразово виступали лауреати Міжнародних конкурсів молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. Нещодавно ми навіть отримали Почесний диплом Міністерства культури Росії і Спілки композиторів Росії за творчий вклад у збереження музичної спадщини І. Дунаєвського. Ще приклад. 17 травня в Центрі пройшла церемонія вручення народному артисту України М. Жванецькому призу фестивалю телевізійних гумористичних програм «Майстер Гамбс». Приз вручав губернатор Одеської області С. Гриневецький. У той вечір у нас зібралася значна частина творчої московської еліти. До речі, письменник А. Приставкін, який потрапив до Центру вперше, записав у Книзі відгуків: «Спасибі цьому теплому Дому, він об’єднує й народи наші, і хороших людей... Будьте завжди, а ми — з Вами».

Чого нам явно не вистачає, так це спільного проекту Мінкульту України й Мінкульту Росії, спеціально розрахованого на сцену Культурного центру.

Часто звертаються до вас безпосередньо з областей і міст України?

— У нас широкі зв’язки. Скажімо, недавно в Центрі пройшов «Подільський тиждень». Готуємося до днів Чернігівської області. Проте цей напрям не терпить спонтанності й вимагає серйозної організації. Те, що варто робити, варто робити добре. Впевнений, що в Культурному центрі в Москві мають представити своє мистецтво всі області України1. То має бути грандіозний проект спільно з обласними управліннями культури.

Критичний погляд на свою роботу не залишить вас з часом?

— Сподіваюся, що ні. Втім, час і є найсправедливіший критик.

«День», 15 червня 2001 року.

Москва побачить Україну на картинах сліпого художника

Ми продовжуємо слідкувати за роботою Культурного центру України в Москві і вдруге зустрілися з його Генеральним директором, доктором історичних наук Володимиром Мельниченком.

Чим займаєтеся зараз, напередодні 10-ї річниці незалежності України?

Підготовкою до свята. Як і в Україні, у нас відбудеться урочистий вечір і великий концерт за участю майстрів мистецтв України і Російської Федерації. У серпні в Центрі пройде наукова конференція «Українська

_____________________

1 З того часу в Культурному центрі виступали з концертними програмами митці Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Сумської, Чернігівської, Полтавської областей.

діаспора в Росії», відбудуться зустрічі працівників Посольства України в Російській Федерації з представниками української діаспори.

Як ви бачите нове місце Центру в українській культурній політиці в Росії?

— Культурний центр України в Москві виник і утвердився, як і сама незалежна Україна, на межі століть, ставши її духовним символом за кордоном, унікальним храмом української культури і мистецтв в самому серці Москви. Гарно написав Лесь Танюк: «Три символічні слова — Український, бо представляє Україну, Культурний, бо презентує культуру, Центр, бо завжди є в центрі всіх культурних і політичних подій!»

Для українців, які живуть в Москві й усій Росії, Центр має стати рідним домом, у якому так органічно й особливо хвилююче звучать слова Василя Симоненка: «Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе чудуватися повік...»

Посол Російської Федерації в Україні Віктор Чорномирдін недавно сказав, що в Росії не вистачає української культурної та інформаційної присутності...

— Принаймні, з відомих історичних причин її не можна навіть порівняти з російською присутністю в Україні. Сам Чорномирдін визнав, що «російська культура в Києві незрівнянно краще представлена, ніж українська в Москві». Віктор Степанович принагідно запропонував з цього приводу видавати в Росії «яку-небудь українську газету». Насправді для величезної української діаспори необхідно було б видавати десятки газет в російських регіонах, але почати треба дійсно з виходу однієї федеральної газети українською та російською мовами. Та справа в тому, що гроші на це має виділити російський уряд. Так само дуже важливо, щоб він допоміг нарешті комп’ютеризувати осередки української діаспори по всій Росії, без чого важко говорити про нашу інформаційну присутність.

З іншого боку, українська сторона мала б щедріше фінансувати, скажімо, гастролі українських театральних колективів в Росії, які фактично припинилися; показувати тут кращих українських художників і т.д.

До речі, художні виставки постійно експонуються у Центрі. Наскільки повно презентують вони мистецтво України?

— Поки-що, звичайно, неповно. Центр працює недавно і не встиг ще охопити багатющу палітру українського образотворчого мистецтва. Не забувайте також про чималі фінансові труднощі, проблеми з доставкою художніх полотен через кордон і митниці. Цю систему ще треба відпрацювати.

Втім, ми намагаємося в міру можливостей представити широкий художній спектр живописних творів, виробів народних майстрів. У нас пройшли дуже цікаві виставки, скажімо: «Тарас Шевченко — художник» із фондів Державного музею ім. Т.Г. Шевченка; гобелени, ткацтво народної художниці України Людмили Жоголь; українські великодні писанки з колекції Зінаїди Іваницької; вироби із шкіри заслуженого майстра народної творчості Ніни Косарєвої; полотна кримських художників; дві фотовиставки Валентини Наугольного та ін.

Прекрасних українських майстрів ми виставляємо до 10-річчя незалежності України. Це — Валерій Франчук , твори якого знаходяться не лише в музеях України, але й у приватних збірках США, Канади, Німеччини, Польші, Данії. Один із критиків писав про картини Франчука: «Хотілось би підкреслити одну яскраву деталь творчої вдачі художника: його відчутне українство... Як ми, українці, жили досі? Як живемо нині? Куди йдемо і що на нас чекає?.. Ці запитання промовляють до вас із картин, ви нікуди від них не подінетесь і так і підете з виставки в задумі — ясна річ, коли й ви так само носите в душі бодай грудочку болю за все пережите й переживане Україною».

Дивно співзвучні полотнам Франчука чудотворні українські вишивки Віри Роїк, роботи якої представлені в 30 музеях і галереях світу..

Трапляється й таке. Нещодавно до мене звернулися з проханням влаштувати персональну виставку сліпого художника, члена Молодіжного об’єднання при Харківській організації Національної Спілки художників України Дмитра Дидоренка. З 1989 року він вчився в Харківському художньо-промисловому інституті, написав чимало цікавих полотен. Влітку 1991 року при перезахороненні останків воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні, був тяжко поранений під час вибуху старої німецької міни, втратив зір. Але не волю до життя й спрагу до творчості. Сліпий харківський художник пише прекрасні картини, і ми їх обов’язково покажемо в Москві1.

Чи приїжджають до вас творчі, скажімо, співочі колективи з України?

— На урочистий концерт у Центрі, присвячений 5-й річниці Конституції України, ми запросили Богуславську хорову капелу ім. О. Кошиця (художній керівник і диригент заслужений діяч мистецтв України Олексій Юзефович). Виплатили їм добові, поселили у себе безплатно.

Якби ви чули, як прекрасно вони співали «Вірую» А. Кастальського, українську народну пісню «Ой чий то кінь стоїть» або «Ой летіли дикі гуси» І. Поклада (слова Ю. Рибчинського). Коли богуславці разом з хоровою капелою «Славутич» співали «Боже Великий Єдиний» М. Лисенка, весь зал — 300 чоловік — стояли в єдиному пориві...

Повірте, це багато важить.

«День», 4 серпня 2001 року.

_______________

1 Виставка «Феномен Дмитра Дидоренка або 10 років другого народження» відбулася в Центрі в жовтні 2001 року і мала великий успіх.

У Москві на Арбаті...

У Москві вже три роки працює Культурний центр України. Особливо активно він заявив про себе в останній час, ставши справжнім мостом між двома державами. Тут регулярно відбуваються знаменні події, які відтворюють культурне життя в незалежнїй Україні. Про діяльність Центру розповідає кореспонденту газети Леоніду Галинському генеральний директор, доктор історичних наук Володимир Мельниченко.

Центр покликаний знайомити широку російську громадськість з історією, внутрішньою і зовнішньою політикою України, її досягненнями в галузі культури, науки, освіти, економіки. В останні місяці він концептуально перебудовується: суттєво розширює функціональне призначення, посилює науково-організаційну, культурно-організаційну, пропагандистсько-інформаційну роботу; поглиблює зв’язки з діаспорою; підвищує ефективність допомоги Посольству України в Російській Федерації в реалізації програм міжнародного співробітництва в гуманітарній, науково-технічній, культурній та інформаційній галузях.

Досить сказати, що з ініціативи Посольства в Центрі нещодавно пройшла презентація продукції деяких українських підприємств, окрема виставка «Дніпропетровський регіон у Москві». Специфіка Центру обрамовує офіційні заходи мистецькими барвами. Скажімо, в рамках промислової експозиції виступили художні колективи. Взагалі розширення й зміцнення зв’язків з регіонами стало ключовою метою Культурного центру.

Центр почав закуповувати в Україні книги для своєї інформаційно-довідкової бібліотеки. Ми добиваємося того, щоб у ній кожен, хто побажає, міг одержати необхідну інформацію про нашу Батьківщину. Нещодавно в рамках XIV Московського міжнародного книжкового ярмарку в Центрі відбулася зустріч з українськими видавцями. Досягнута домовленість про презентацію в Центрі монографій з участю академіків НАН України І. Кураса, В. Кременя, С. Пирожкова, В. Смолія. Ми збираємося також представити нове видання про сучасних українських художників укупі з виставкою їх картин.

Одна з найбільших наших турбот — відкриття в Центрі нової «Української книгарні». Маємо для неї прекрасне приміщення, але не вистачає грошей для обладнання. Хочу звернутися за допомогою до меценатів, які піклуються про українську культуру. Ми готові назвати прізвища спонсорів при вході до книгарні.

Навколо діяльності Культурного центру час від часу здіймають лемент кілька лже-патріотів із української діаспори в Москві, які хотіли б проводити в ньому власну, а не державну політику. Проте їх неправедні голоси не чутні там, де лунають чарівний український спів і оплески, дитячий сміх і людський гомін на концертах, виставках і зустрічах в Центрі...

Для всіх українців, які живуть в Москві й усій Росії, Центр має стати справжнім повпредом української культури, духовності й ментальності, рідним домом.

«Демократична Україна», 13 листопада 2001 року.

Богдан Ступка: штрихи до портрета

В Культурному центрі України в Москві відбулася презентація книги генерального директора Центру, доктора історичних наук Володимира Мельниченка: «Богдан Ступка (штрихи до портрета)», що недавно вийшла у видавництві «Знання України». У презентації взяв участь народний артист України Богдан Ступка. Наш кореспондент у Москві Леонід Галинський взяв інтерв’ю у автора книги.

Чим вас захопив Богдан Ступка?

— Багато років тому, коли познайомився зі Ступкою, вирішив для себе, що буду писати про нього, але наважився взятися за перо лише коли перевалило за п’ятдесят. Не писати про нього не можна. Богдан Ступка став уособленням нової України, української духовності й ментальності. Навіть найвища, масова популярність справді непересічних зірок не йде в порівняння з всенародною славою Богдана Ступки.

Це вже друга ваша книга про видатного артиста. Перша називалася «Театральний тандем (Феномен Данченка—Ступки)». Чим вона подібна і чим відрізняється від попередньої?

— Ключова тема більш як тридцятирічної співтворчості Богдана Ступки з незабутнім Сергієм Данченком присутня і в новій книзі. Без цього взагалі неможливо зрозуміти феномен Ступки. Богдан Сильвестрович якось сказав мені про свого друга-режисера: «Мені доля усміхнулася: я зустрів Данченка. Усі найкращі мої ролі пов’язані з його режисурою». В свою чергу Сергій Володимирович говорив: «Усі наші перемоги і поразки були спільними». На мій погляд, перемог було значно більше, і театральний тандем Данченка—Ступки вражає сильніше, ніж легендарна співпраця Вахтангова й Чехова. Важко переоцінити значення театру Данченка—Ступки для української культури останніх двох десятиріч. Ця тема ще чекає свого дослідника.

Чим вирізняється нова книга? В ній вперше зроблена спроба висвітлити приватне життя артиста — Боді, як його називає внук — Дмитрик. Але я не вдаю з себе всебічного знавця залаштункового життя Ступки, й пишу лише про те, що сам бачив і чув. До того ж, я прагну, щоб якнайчастіше говорив сам Богдан Сильвестрович: читач має можливість уважно прислухатися безпосередньо до нього. Мабуть, найвищим виявом уваги до ступчиного слова став останній розділ книги, в якому сам Богдан Сильвестрович відповідає на майже 500 (!) моїх запитань.

Всі вже визнають, що Богдан Ступка є корифеєм Театру ім. І. Франка, продовжуючи ряд таких видатних франківців, як Гнат Юра, Юрій Шумський, Дмитро Мілютенко, Амвросій Бучма, Євген Пономаренко, Наталія Ужвій... А хто зараз йде їм на зміну?

— Данченко зібрав у Театрі ім. І. Франка справді духовних артистів, богоданість яких закладена навіть в імені чи прізвищі. Богдан Ступка і Олексій Богданович (хотів би написати книгу про нього), Богдан Бенюк і Любов Богдан (уже написав книгу про неї)...

Данченко вважав, що в акторах Національного театру нація має споглядати себе, милуватися собою і вдосконалювати себе. Прислухайтеся до цих імен і переконаєтеся, що так воно і є: Ніна Гіляровська, Марина Герасименко, Лесь Задніпровський, Ірина Дорошенко, Інна Капінос, Володимир Коляда, Любов Кубюк, Поліна Лозова, Наталя Лотоцька, Наталя Сумська, Людмила Смородіна, Остап Ступка, Юлія Тимошенко, Анатолій Хостікоєв, Олег Шаварський... Всіх не назвеш... Серед молодих виокремив би Оксану Батько і Анатолія Гнатюка.

На презентації вашої книги я запитав у Ступки, що він сам думає про неї. Богдан Сильвестрович відповів, що ніяких недоліків у ній не бачить, і сподівається на нову вашу книгу. Що можете сказати з цього приводу?

— Скажу, що книги про геніїв треба писати за їх життя, а не після спорудження їм пам’ятників. У таких книгах буде значно більше життєвої правди й значно менше мемуарного суб’єктивізму, ніж у посмертних оповідках.

Зараз я пишу нову книгу «Богдан Ступка: на межі століть». В ній, до речі, буде розділ «Міністр», в якому розповім про роль державного діяча, яку блискуче зіграв Майстер, а також розділ «Мазепа» з аналізом його останньої ролі у фільмі Юрія Іллєнка. Окремий розділ «Данченко» присвячений великому українському режисерові, постановнику спектаклів, які зробили Ступку знаменитим.

«Демократична Україна», 15 листопада 2001 року.

У нас и сохи свились вместе

Итак, наступает новый Год. Год Украины в России. Словосочетание необычное. Во времена «исторической общности — советского народа» обходились «днями культуры». В последнее конфронтационное десятилетие забыли даже о них. Уважаемый мною украинский ученый и политик Владимир Горбулин очень точно сказал об этом времени: «Россия страдала недостаточным пониманием объективных закономерностей становления украинской государственности как процесса формирования независимости... В Украине же действия Москвы в то время рассматривались преимущественно через призму «имперских устремлений» последней». Судя по всему, процесс дезинтеграции между Украиной и Россией, обусловленный становлением их суверенности и независимости, заканчивается. Новые межгосударственные отношения требуют новых норм и форм, в том числе таких, которые выходят за рамки накопленного исторического опыта. Идет их поиск и хочется надеяться, что Год Украины в России знаменует переход к эпохе прагматичного здравомыслия и взаимовыгодного, равноправного партнерства.

В состоянии предпраздничного оптимизма позволю себе снова напомнить о хрестоматийно известной общности исторических корней украинского и российского народов. На открытии Дней культуры Киева в Москве Юрий Лужков назвал Киев отцом русских городов. Подумалось: отец или мать, а все равно прародитель, главное, что мы помним, откуда есть пошла земля Русская. Об извечной близости славянских соседей, по-моему, лучше всего сказано в народной пословице: «У нас и сохи свились вместе».

Феномен России в исторической судьбе Украины вызывает противоречивые выводы и заявления. Пусть их обсуждают ученые, которым не пристало забывать о том, что экономики двух стран, по прежнему, тесно связаны, кровеносные сосуды у них во многом общие. В низах по себе знают, что резать их — людям во зло. Больно многим миллионам украинцев, проживающим в России, и русским — в Украине.

Как же сегодня строить добрососедство? «Фундаментом украинско-российских отношений может быть только экономика», — считает посол Украины в России Николай Белоблоцкий. По его справедливому мнению, потенциал торгово-экономических отношений между двумя странами огромен. Тем более, что в ходе постоянных деловых встреч президентов Л. Кучмы и В. Путина достигнуты принципиальные договоренности по решению наболевших проблем в энергетическом комплексе, военно-техническом сотрудничестве, взаимной торговле. Так что межгосударственная политика должна в максимальной степени учитывать экономические интересы и способствовать их реализации.

Собственно, в осуществлении достигнутых в последнее время важнейших договоренностей состоит новый алгоритм сотрудничества между Украиной и Россией, в т.ч. в области культуры. Ему будет способствовать масштабный фестиваль украинского искусства в рамках Года Украины в России, который, по-моему, обречен на успех. Однако сия работа только начинается, и мы точно также обречены на столкновение противоположных мнений, скажем, на взаимоисключающие трактовки некоторых исторических событий и фигур. К примеру, несомненно, что новый фильм Юрия Ильенко о гетмане Мазепе, роль которого блестяще сыграл Богдан Ступка, вызовет откровенное несогласие в украинско-российских оценках. Очевидно, предстоит учиться обоюдной толерантности. Дракою прав не будешь.

В сфере культурных отношений драматический акцент остается на присутствии украинской культуры в России. В этой связи особое значение приобретает деятельность Культурного центра Украины в Москве, который, как раз и призван пропагандировать её за границей. Центр уже стал родным домом для многих выдающихся мастеров искусств и художественных коллективов обеих стран. Здесь неоднократно выступали народные артисты Украины Николай Гнатюк, Богодар Которович, Нина Матвиенко, Иван Пономаренко, Раиса Недашковская, Евгений Станкович, Мария Стефюк, народные артисты России Александр Голобородько, Иосиф Кобзон, Аристарх Ливанов, Николай Олейник...

Культурный центр Украины в Москве олицетворяет искреннее стремление Украины к равноправному диалогу двух культур, ибо только за ним — историческая перспектива. Не случайно противники такого диалога то и дело норовят столкнуть это государственное учреждение в омут междержавной политической конфронтации. Тщедушные и тщетные попытки.

Безусловно, Год Украины в России существенно насытит культурную программу Центра, но замечательно как раз то, что и после завершения фестивальных мероприятий он будет привычно работать в режиме наибольшего благоприятствования для украинской культуры. Очевидно, подобный режим должен установиться в экономической, торговой, научно-технической и других сферах обоюдного сотрудничества.

Наивно было бы видеть современные отношения между двумя странами, как и перспективы их развития, в розовом свете. Перед государственными мужами, политиками, парламентариями — едва початый край работы. Но реинтеграция между Украиной и Россией столь же неизбежна, как весна цветущих каштанов после зимы тревоги нашей. Впрочем, в народной гуще давно сформированы мудрые максимы о том, как жить добрым соседям. Они были зафиксированы известным российским и украинским лексикографом и писателем Владимиром Далем, 200-летие которого только что отмечено. Напомню. Жить в соседах — быть в беседах. Худое дело обидеть соседа. Без соседа не проживешь.

«Трибуна» (Москва), 29 листопада 2001 року.

Этап пройден. Вперед!..

Всероссийский съезд выходцев из Украины стал историей. Он прошел столь успешно, что инициаторы вполне могут сказать словами Ленина, поднаторевшего в организации съездов: «Какая прекрасная вещь — наш съезд!.. Открытая, свободная борьба. Мнения высказаны. Оттенки обрисовались. Группы наметились. Руки подняты. Решение принято. Этап пройден. Вперед! — вот это я понимаю...»

Представители выходцев из Украины руками не голосовали, но мнения были действительно высказаны свободно и открыто. Правда, нужно учесть, что противников украинско-российского сближения на съезде не было или они притаились. Поэтому неожиданно самым критичным оказалось выступление председателя федеральной национально-культурной автономии «Украинцы в России» А. Руденко-Десняка, который осмелился напомнить о тех российских политиках, которые все еще считают национальный вопрос необязательным гарниром к основному политическому блюду, состоящему из административных ресурсов и финансовых потоков. Он же подчеркнул, что к диаспорным проблемам следовало бы относится «чуть более ответственно». Со своей стороны организатор съезда В. Игрунов объявил, что интеграционный потенциал Украины снижается, без России она останется развивающейся страной и не войдет ни в Европу, ни в мировую цивилизацию. Послышались в этом давно забытые назидательные интонации «старшего брата», и космонавт П. Попович очень своевременно сделал ударение на том, что украинский и российский народы — равноправные братья. Впрочем, основной вывод съезда состоял, пожалуй, в том, что двум независимым странам нужно вместе идти в Европу. Яркой вспышкой блеснула также мысль М. Жванецкого: независимость России и Украины должна быть символической. Но сие не смешно...

Безусловно, первый Всероссийский съезд выходцев из Украины зафиксировал качественно новый этап, открывающийся в отношениях между двумя странами после десятилетия взаимной независимости, о чем хорошо сказал М. Швыдкой: «Когда мы поняли, что можем жить отдельно, стало ясно, что это совсем не нужно». Как всегда своеобразно, высказался по этому поводу посол России в Украине В. Черномырдин: «Ну разве не понятно, что нас в одиночку хотят размазать». Понимание исторической неизбежности сближения двух славянских стран звучало практически во всех выступлениях. Посол Украины в России Н. Белоблоцкий имел основания заключить, что в последнее время политика наконец не мешает интеграционным экономическим процессам, а сопровождает их. Именно ему принадлежит идея подписания межгосударственного украинско-российского договора о сотрудничестве в гуманитарной сфере. В контексте этого системообразующего предложения хотелось бы сказать о некоторых конкретных мыслях, прозвучавших на съезде.

Скажем, В. Черномырдин справедливо говорил о том, что в настоящее время нет серьезного сотрудничества в области гуманитарных наук и предложил провести общественный форум: «Украинская и российская наука в ХХІ веке: перспективы сотрудничества». Кстати, в этом году в Киеве вышла первая научная монография: «Украина — Россия: концептуальные основы гуманитарных отношений». Но написана она исключительно украинскими учеными, а тема требует глубокой совместной разработки. По моему, назрела также совместная научно-практическая конференция, посвященная украинско-русскому «диалогу культур» в исторически новых условиях. На ней можно было бы выработать научные рекомендации, которые сейчас необходимо вложить в уста политиков.

Самое серьезное внимание съезд уделил информации. Было, в частности, отмечено, что «вопрос об информации становится экономическим». В. Черномырдин даже заявил: «В Украине мало знают о современной России и наоборот». Он предложил создать постоянно действующий российско-украинский информационный центр. Информация нынче действительно правит миром. А в русском языке это понятие означает не только земной шар или человеческое общество, но и согласное сосуществование государств и народов. Поэтому для согласных отношений между соседями жизненно необходимо, чтобы на федеральном уровне появился, наконец, хотя б единственный украинский печатный орган плюс украинские программы на радио и телевидении. По крайней мере, без этого, что ни говори, невозможно будет реализовать установку президента В. Путина о том, чтобы «украинцы в России чувствовали себя предельно комфортно».

На мой взгляд, одна только регулярная информация о работе Культурного центра Украины в Москве, организованная при поддержке российской стороны, могла бы существенно приблизить украинскую диаспору к отечественной духовности. Такие культурные центры, о которых на открытии съезда говорил глава президентской администрации А. Волошин, в конечном счете могут сделать больше, чем государства и правительства...

Мне показались весьма деловыми и чрезвычайно симпатичными высказанная кем-то идея разработки государственной программы развития украинской школы в Российской Федерации и предложение В. Садовничего открыть в Московском университете филиал университета Киевского.

Кроме этой нечастой конкретики, съезд в основном был очень эмоциональным, приподнятым, и В. Игрунов во многом прав, считая самым главным его достижением «новый импульс в общее настроение представителей двух стран». Однако только настроения недостаточно для дел, задуманных съездом. Поэтому в конце его работы особенно нужными показались трезвые слова известного украинского философа М. Поповича: «Всё останется разговорами, если не будет государственной поддержки и финансирования». Как он прав! Почти ничего не сдвинется с места, коли для решения проблем украинской диаспоры в России не будут выделены надлежащие деньги из федерального бюджета. Ещё надежда на то, о чем сказал Н. Белоблоцкий: этот форум должен помочь местным администрациям предметнее заняться украинской диаспорой.

Если же этого не случится, то снова станут вполне уместными убийственные слова В. Черномырдина, прозвучавшие с трибуны Всероссийского съезда выходцев из Украины: «Что мы всё задом наперед!».

«Трибуна» (Москва), 19 грудня 2001 року.

Українська книга в Москві

В білокам’яній завершилася міжнародна виставка-ярмарка книги. На ній був представлений чималий стенд України. Про той інтерес, який виявили москвичі та гості російської столиці до української книги, свідчить вже те, що з книжковою експозицію України докладно знайомилася віце-прем’єр уряду РФ Валентина Матвієнко, депутати Державної Думи, лідери політичних партій і громадських організацій. Під час перебування наших видавців у Москві в Культурному центрі України відбулася презентація українських творів — літературних, наукових, педагогічних та ін. Це вже не перша подібна цікава акція. Кореспондент «Демократичної України» Леонід Галинський в цьому зв’язку попросив генерального директора Культурного центру Володимира Мельниченка розповісти, як Центр пропагує українську книгу в Росії.

— Культурний центр здійснює крупний проект «Презентація», в рамках якого представляє кращі наукові та художні твори українських авторів, — розповідає Володимир Юхимович. Скажімо, ми перші презентували «Великий тлумачний словник української мови» видавництва «Перун», дві книги про Богдана Ступку. На початку цього року, до 10-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною і Росією, відбулася презентація монографії «Нариси з історії дипломатії України» за участю керівника авторського колективу, доктора історичних наук С.В. Кульчицького. Ви самі були свідком того, що до неї виявили значний інтерес російські ЗМІ, адже така наукова праця вийшла у світ вперше. Серйозний резонанс викликала в Москві книга «Джерела української гуманітарної думки», підготовлена українськими і російськими вченими під редакцією академіка І.Ф. Кураса і доктора філософських наук Р. Г. Абдулатипова (Росія). Досить сказати, що на її обговорення в Центр прийшли міністр у справах національностей Росії В.Ю. Зорін і екс-міністр В.О. Михайлов. За домовленістю з директором Інституту історії України НАН академіком В.А. Смолієм розпочата презентація кожної книги п’ятнадцятитомника «Україна крізь віки», удостоєного Державної премії України. Наукова і політична еліта Москви вже давно чекає обговорення грунтовної монографії «Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин», виданої в київському видавництві «Стилос». Нічого дивного. Серед її авторів — академіки І.М. Дзюба, О.К. Федорчук, доктори наук О.П. Лановенко, О.К. Шевченко та ін. Зробимо презентацію цієї книги, коли зможе приїхати до нас її відповідальний редактор, академік С.І. Пирожков.

На згаданій зустрічі ви відразу пообіцяли представити в Центрі ряд книг, які щойно побачили на ярмарці.

— Але ж яких книг! Передусім, це розкішний альбом «Петриківка», вперше виданий в «Дніпрокнизі». Домовилися, що представимо його в контексті виставки виробів народних майстрів села Петриківка на Дніпропетровщині. Уявляєте, як це буде красиво, вражаюче! Крім того, ми обов’язково розповімо в Москві про величезну роботу державного видавництва «Педагогічна преса», що видає 17(!) журналів для школи, зокрема таких, як «Історія в школах України», «Географія та основи економіки в школі», «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», «Гуманітарні науки». Скажімо, останній журнал викликає інтерес, як науково-практичне видання, в якому виступають і російські вчені — академік Російської академії наук Ю.М. Афанасьєв, академік Російської академії освіти, міністр освіти Російської федерації В.М. Філіпов та ін.

До речі, «Педагогічна преса» вже шостий рік випускає прекрасний журнал «Русская словесность в школах Украины», матеріали якого затверджуються вченою радою Інституту педагогіки АПН України! Тільки в першому номері за цей рік, на обкладинці якого — портрет Олександра Пушкіна, розповідається про творчість Івана Крилова, Михайла Салтикова-Щедріна, Володимира Висоцького, опубліковані програми для загальноосвітніх учбових закладів з російською мовою навчання.

Ось вам убивча відповідь на деякі надумані стогони з приводу затиску російської мови в українських школах. Подібне спеціальне видання в Росії й приснитись не може.

«Демократична Україна», 22 березня 2002 року.

Виступ на ІІІ Конгресі українців Росії 19 квітня 2002 року

Щиро вітаю всіх вас у Культурному центрі України в Москві від імені колективу.

Культурний центр розпочав роботу вже після попереднього форуму українців Росії, і нинішній ІІІ Конгрес став першим Конгресом, який проходить в цих стінах.

Отже, Культурний центр — це явище нове, й ми маємо тепер осмислювати його найефективніше використання для духовних потреб української діаспори в Росії. Звичайно, далеко не всі ваші проблеми пролягають через Культурний центр України в Москві та й далеко не всі нагальні проблеми ми здатні допомогти реалізувати, але в їх розв’язанні зараз уже не можна не враховувати феномен Центру, його значні й ще незатребувані повною мірою можливості.

В цьому контексті зупинюся на ряді конкретних питань.

В Культурному центрі України започатковано здійснення крупного стратегічного проекту «Діаспора». В цьому році першою значною акцією стала презентація Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану «Кобзар». В ній взяли участь високі посадові особи з уряду Росії та Башкортостану, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації.

Комплексний підхід дозволив на науково-теоретичному рівні обговорити назрілі питання в ході Круглого стола, представити художників республіки, кращі творчі колективи, окремих виконавців.

Звертаюся до делегатів Конгресу з пропозицією розробити спільний з Культурним центром перспективний план такої роботи стосовно більшості регіонів.

Слід також продумати централізовану, системну пропаганду цього досвіду через засоби масової інформації.

Дивлячись у майбутнє, ставлю питання про підготовку Всеросійської науково-практичної конференції з проблем української діаспори.

Так само важливо зосередити кращі сили вчених і практиків на підготовці фундаментальної наукової праці з названої проблеми.

У зв’язку з цим — ще одна конкретна пропозиція. Презентація українців Башкортостану показала, що на місцях все-таки потроху виходить у світ цікава для всіх нас книжкова продукція. Хай її небагато, але кращі видання пропоную презентувати в Культурному центрі.

Для всіх українців в Україні, Росії й усьому світі немає і не може бути крупнішої об’єднуючої фігури, ніж Тарас Шевченко. В Культурному центрі здійснюється проект «Тарас Шевченко», в рамках якого й сьогодні у нас розгорнута виставка «Безсмертне слово Кобзаря» із фондів Шевченківського національного заповідника в Каневі.

Моя ідея полягає в тому, щоб об’єднати наші зусилля на темі «Шевченко в українській діаспорі Росії». Йдеться про виявлення кращого досвіду вивчення творчості Кобзаря в російських регіонах і пропаганду його в Культурному центрі. Для початку цієї співпраці ми видамо за власні кошти й розішлемо вам збірник творів Шевченка українською й російською мовою в одному томі.

Нарешті не можу не сказати про нагальну необхідність організаційного зміцнення структур українців Росії, цивілізованого об’єднання зусиль різних організацій. Скажімо, в Москві необхідно подолати прірву між об’єднанням українців і земляцтвами1. Адже — того ж батька, такі ж діти...

Дійсно, згадаймо з користю для себе хрестоматійні шевченкові слова:

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Хай так — якщо вже спочатку розмежувалися, то затим усе-таки об’єднатися заради спільної справи і в ім’я неньки України.

На завершення повертаюся до рідного мені й усім нам Культурного центру. Хочу, щоб у ньому завжди особливо гармонічно й хвилююче звучали слова видатного українського поета Василя Симоненка:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива.

З тебе чудуватися повік...

Хай святиться в цих стінах ім’я України!

«Український огляд», 2002, № 2.

Культурный центр Украины в Москве представляет страну

В Культурном центре Украины в Москве, разместившемся в самом центре российской столицы, на Арбате, 9, только что закончилась выстав-

____________________

1 Для цього вже багато зроблено, але далеко не все.

ка-презентация Сумской области. В её работе приняли участие Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Российской Федерации Николай Белоблоцкий, руководители Сумской области, представители российского правительства, деловых кругов Москвы. Экспозиция содержала важную информацию об экономическом и инвестиционном потенциале области. Состоялись встречи с московскими предпринимателями, наметились контакты в агропромышленной сфере. Прошли выставки живописи и фотографий. Важнейшим событием стало создание общественной организации «Сумское землячество в Москве».

Ранее в Культурном центре по инициативе Посольства Украины в РФ прошли презентации экономических возможностей Донецкой, Днепропетровской, Запорожской, Черниговской областей. Каждая из них имела свои особенности. Скажем, в ходе днепропетровской выставки первый заместитель Премьера Правительства Москвы Людмила Швецова и заместитель Председателя облгосадминистрации Сергей Бычков обменялись документами о сотрудничестве между Москвой и Днепропетровской областью. Черниговчане привезли с собой обширную концертную программу и представили духовное лицо области. Теперь это становится традицией и открывает новые возможности гармоничного сочетания деловых и культурных обменов.

Безусловно, нынешние выставки учитывают то, что они проходят в рамках Года Украины в России. Но значение их значительно шире временной полосы в один год. На мой взгляд, они произросли из объективного процесса реинтеграции между Украиной и Россией и отражают обозначившийся вектор их нового прагматичного сотрудничества в ХХІ веке.

Мне представляется, что в Культурном центре Украины в Москве в ближайшие годы должны быть представлены все области Украины. Не сомневаюсь, что в это время будет накоплен уникальный опыт создания наибольшего благоприятствования не только культурному, но и экономическому, торговому, научно-техническому сотрудничеству двух соседних стран. Народная мудрость гласит: «Соседство — взаимное дело». Во имя взаимовыгодного дела мы и работаем.

Конечно, Культурный центр, призванный пропагандировать украинскую культуру и духовность, не претендует на значительное место в иных сферах обоюдного интереса двух государств, но и здесь нынче нельзя не учитывать феномен Центра, его значительные и еще невостребованные возможности.

«Кіевскій телеграфъ», 24–30 червня 2002 року.

Прапор України на Арбаті, 91

(Феномен Культурного центру України в Москві)

Старий Арбат знайшов абсолютно нову рису — над будинком № 9 тепер майорить Державний прапор України. Тут знаходиться Культурний центр України в Москві — унікальна, поки-що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. На початку минулого року Центр очолив Володимир Мельниченко — доктор історичних наук, член Національної спілки журналістів України, член Спілки журналістів Москви, член Національної спілки театральних діячів України. Має значний досвід управлінської роботи, наприкінці 80-х років очолював великий архів у Києві, на початку 90-х — директор крупного музею в Москві. З приходом нового керівника Культурний центр суттєво активізував роботу, розширив своє функціональне призначення.

________________

1 Цикл статей під такою назвою було опубліковано в газеті «Культура і життя» в червні-липні 2002 року. Відповідні номери газети названі в кінці матеріалу.

Генеральний директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко розповідає про його різнобічну діяльність.

В Угоді між урядами України й Росії, підписаній на початку 1998 року, зазначається, що Культурний центр здійснює свою діяльність під загальним керівництвом глави дипломатичного представництва України в Російській Федерації і Міністерства культури і мистецтв України. Знаходячись у системі Мінкульту, Центр, разом з Посольством України в РФ, здійснює відповідальну місію духовного представництва нашої держави в Москві...

В останній час в діяльності Центру з’явилися принципово нові моменти, про які найперше хочеться сказати. Найголовніше полягає в тому, що Культурний центр почав працювати на імідж держави в тісному контакті з Посольством України в Російській Федерації. В Центрі відбуваються дипломатичні прийоми й ділові зустрічі, підписуються протокольні документи. Саме у нас у лютому цього року пройшла урочиста церемонія, присвячена 10-й річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією.

Десять днів у травні

Як переконливо розповісти про нашу роботу читачам, які, можливо, навіть не знають ще про існування Центру або знають дуже мало? Давайте просто разом поглянемо на ті десять травневих днів, впродовж яких я писав цю статтю.

13–16 травня. У нас проходять Дні малого і середнього бізнесу України (також новий момент у роботі!). Організатори: Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва і Культурний центр. До Москви прибула представницька делегація на чолі з головою Комітету О.В. Кужель. Разом з нею пленарне засідання Днів відкрили Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації М.П. Білоблоцький і міністр РФ з антимонопольної політики та підтримки підприємництва І.О. Южанов. В рамках Днів у Центрі було розгорнуто виставкову експозицію, що ілюструвала практичне втілення Національної програми сприяння малому підприємництву в Україні. Відбулася презентація Держкомітету з питань регуляторної політики та підприємництва, пройшла прес-конференція О.В. Кужель і І.О. Южанова. Нарешті, було підписано Меморандум про співробітництво між Україною і Росією з актуальних питань розвитку підприємництва.

17 травня. Відкриття персональної виставки «Натхнення» Наташі Маховської (живопис, коллаж, ляльки). 20 років, студентка ІІІ курсу Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, сценограф. Хтось із критиків порівняв її з юним героєм із «Попелюшки»: «Я ще не чарівник. Я тільки вчусь». Ні, вона вже чарівник, бо має талант. А таланту не вчаться. Він — від Бога. Талант обов’язково треба підтримувати. Що ми й робимо. Бо ж виставкові площі надаємо безплатно, а художники приїжджають в Москву за рахунок Центру.

Культурний центр постійно представляє в Москві відомих українських майстрів — Миколу Глущенка і Тетяну Яблонську, Віктора Шаталіна і Олександра Лопухова, Тетяну Голембієвську і Сергія Шишка. Минулого року ми з успіхом показали москвичам роботи класика українського живопису, народної художниці України Валентини Цвєткової (АР Крим) та Валерія Франчука — «символічного реаліста», динамічного, експресивного, філософськи глибокого художника. Майже всі російські телеканали побували в Центрі, коли тут експонувалася виставка сліпого харківського художника Дмитра Дидоренка. Пройшли вражаючі фотовиставки Валентина Наугольного й Василя Пилип’юка...

20 травня. Вечір пам’яті народного артиста СРСР І.С. Козловського, який вела його дочка, письменниця А.І. Козловська. Пройшла презентація телевізійного фільму «Іван Козловський» київської телестудії «Контакт» (режисер С. Лисенко). Затим відбувся концерт із репертуару Козловського та його улюблених творів. У ньому взяли участь солісти Великого театру Росії, Музичного театру ім. К.С. Станіславського та В.І. Немировича-Данченка, Московської державної філармонії.

Цей творчий вечір може бути класичним прикладом роботи колективу в спільному полі двох культур — української й російської. Так само, як, скажімо, літературно-мистецький вечір, присвячений 200-річчю від дня народження видатного російського та українського лексикографа, етнографа і письменника В.І. Даля. В ньому взяли участь керівники Луганської області і віце-губернатор Оренбургської області В.С. Рябов. Оренбургське земляцтво представляв Герой Радянського Союзу, письменник В.В. Карпов, Російську Академію наук — директор Інституту російської мови О.М. Молдован і академік Є.П. Челишев, Російську державну бібліотеку — її директор В.В. Федоров. Погодьтеся, що в Центрі збираються серйозні люди.

В цьому ж ряду — творчий вечір народного артиста Росії, випускника Київського театрального інститу, кінорежисера Володимира Бортка за участю заступника міністра культури РФ Н.Л. Дементьєвої, президента Гільдії кінодраматургів Росії Аркадія Ініна, відомих акторів Миколи Караченцова, Тетяни Догілєвої та ін.

22 травня. Вечір, присвячений 40-річчю виходу на екран фільму режисера В. Іванова «За двома зайцями». У своїх спогадах О. Борисов писав: «Після «За двома зайцями» успіх був буремний. Мабуть, більший, ніж картина того була варта». Життя показало, що фільм не тільки цілком заслужив шалений успіх, але й став класикою української кінокомедії. Ми запросили з Києва виконавицю ролі Проні Прокопівни, народну артистку України Маргариту Криницину і народного артиста України, оператора фільму Вадима Іллєнка. Вони й розповіли зачарованим глядачам, які спочатку подивилися фрагменти фільму, про зйомки кіношедевру за участю Н. Копержинської, Н. Наум, М. Яковченка та ін.

Окрасою вечора став виступ акторів Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Любові Богдан й Анатолія Гнатюка, які зіграли яскраві епізоди зі спектаклю «За двома зайцями», поставленого С. Данченком.

23 травня. В Культурному центрі започатковано новий проект «Українське мистецтво. Світові величини». Першу тему — «Українські художники Москви і Петербургу» — розкрив один із кращих мистецтвознавців України, професор Дмитро Горбачов. Були представлені також документальні фільми «Києво-Печерська Лавра» і «Казимир великий або Малевич Селянський» про автора «Чорного квадрату».

Між іншим, якщо в Культурному центрі читаються доповіді чи лекції, то ми прагнемо, щоб вони не були сухими, напучувальними, а завжди оздоблювалися живими штрихами. Скажімо, наукова доповідь голови Державного комітету архівів України, доктора історичних наук Р.Я. Пирога про М.С. Грушевського супроводжувалася виставкою маловідомих документів і фільмом.

24 травня. День слов’янської писемності й культури. Вирішили відзначити його незвично — презентацією наукових праць доктора філологічних наук, професора Московського педагогічного університету А.Ф. Войтенко. Хіба це не диво, що українка з Поділля вже понад 40 років вивчає... діалекти Підмосков’я, склала «Лексический атлас Московской области», «Словарь говоров Подмосковья». Особлива привабливість у тому, що про ці говори Войтенко розповідає вишуканою українською мовою.

Втім, є приклади зворотнього порядку. Скажімо, на початку року в Центрі пройшла виставка живопису росіянки, члена Спілки московських художників Антоніни Кибрик під назвою «Путивльська рапсодія в Москві». Практично вся творчість корінної москвички присвячена людям і природі чудового міста Путивль на Сумщині. До речі, на знак особливої поваги до художниці з Путивля до Москви приїхав мер міста, на відкритті художньої виставки виступили путивльські художні колективи.

Отже, згадані кілька днів дають уяву про інтенсивність й багатобарвність нашої роботи, в них, як у краплині води, відображені деякі її сутністні моменти. Проте далеко не всі...

Проект «Тарас Шевченко»

Важливим починанням в роботі Культурного центру в Рік України в Росії є здійснення крупних творчих проектів. Скажімо, проект «Тарас Шевченко» проходить під девізом пронизливих шевченкових слів:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

В рамках цього проекту в Центрі, раніше ніж в Україні, відбулася презентація перших двох томів Повного дванадцятитомного зібрання творів Кобзаря з участю заступника голови редколегії, директора Національного музею Т.Г. Шевченка С.А. Гальченка. Так само в Центрі пройшла презентація документального телефільму «Мій Шевченко», знятого на «Студії 1 + 1». Глядачі зустрілися з авторами фільму Юрієм Макаровим і Оленою Чекан.

Відбуваються вечори й концерти, присвячені національному генію. У березні цього року ми запросили на такий концерт з Санкт-Петербургу народного артиста України й Росії Валерія Івченка. Він потрясаюче прочитав поезії «Минули літа молодії...» та «Чи не покинуть нам, небого...»

Постійно приїздять до Центру лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка, скажімо Богдан Ступка вже став його живим талісманом. У нас виступали лауреати Шевченківської премії Ніна Матвієнко, Марія Стеф’юк, Євген Станкович, Мирослав Скорик, Раїса Недашківська, пройшла фотовиставка Василя Пилип’юка...

Нещодавно ми провели відкритий конкурс на краще читання творів Тараса Шевченка. Переможцями змагання стали учні 9 класу Московського лінгвістичного ліцею № 1555 Оля Дерлюк, Євген Мацарський і Володимир Зубик, яким були вручені грошові премії Культурного центру й подарунки.

Квінтесенцією проекту «Тарас Шевченко» є підготовка і видання коштом Центру збірки вибраних поетичних творів Кобзаря українською та російською мовами, ілюстрованої акварелями, малюнками і офортами самого Тараса Григоровича.

Поезії Шевченка й раніше виходили в світ російською мовою. Тридцять років назад в «Библиотеке всемирной литературы» вийшов «Кобзарь» (тираж 300 тис. прим.) в перекладах Л. Вишеславського, М. Ісаковського, О. Твардовского, О. Суркова, А. Тарковського, О. Безименського та багатьох інших відомих майстрів. Проте наше видання буде унікальним. Передусім, зазначу, що в одному томі двома мовами твори Шевченка друкуються чи не вперше. Серйозний текстолог, шевченкознавець, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України М.М. Павлюк провів додаткове редагування збірника, склав популярний коментар до російського тексту. По виходу в світ збірник творів Шевченка буде цілеспрямовано розісланий в усі організації української діаспори.

На ІІІ Конгресі українців Росії (квітень 2002 року) ми запропонували представникам регіонів об’єднати наші зусилля на темі «Шевченко в українській діаспорі Росії». Йдеться про виявлення кращого досвіду вивчення творчості Кобзаря в російських регіонах і пропаганду через Культурний центр.

Будемо сукупно, невтомно й постійно підтверджувати те, що, говорячи словами Олеся Гончара, правда «Кобзаря», як і правда Святого Письма, ніколи не постаріє, не погасне!

Проект «Діаспора»

Відповідно до міждержавної угоди між Україною й Росією про діяльність інформаційно-культурних центрів ми здійснюємо культурно-просвітницьку й інформаційну роботу серед співвітчизників, які постійно проживають в Росії, поглиблюємо й зміцнюємо зв’язки з їх об’єднаннями. В останній час в Центрі пройшли презентації Товариства української культури «Мрія» (м. Іваново), Національно-культурного об’єднання українців Пушкінського району Московської області «Криниця», Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга, Інституту Тараса Шевченка при Оренбурзькому держуніверситеті. В жовтні 2001 року на базі Лазаревського центру української культури та мистецтв (м. Сочі) за сприяння Мінкультури Російської Федерації відбувся Перший семінар-лабораторія українського традиційного мистецтва, в якому взяли участь керівники творчих колективів української діаспори.

З 2002 року ми розпочали здійснення концептуального проекту «Діаспора», який передбачає вивчення, узагальнення й поширення кращого досвіду роботи українських організацій в різних регіонах Росії. Першою значною акцією стала презентація Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану «Кобзар». В ній взяли участь високі посадові особи з уряду Росії й Башкортостану, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації М.П. Білоблоцький.

Згідно перепису 1989 року в Башкортостані проживає 75 тис. українців, тобто близько 2% населення республіки. На жаль, в Росії нараховується лише 12 шкіл з викладанням української мови і 9 з них працюють саме в Башкортостані. Діє Українське відділення Уфимського педагогічного коледжу, у філіалі Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.О. Шолохова в Уфі студенти мають можливість вивчати українську мову. У філіалі плідно працює «Центр україністики», який підготував і видав книги: «Украинцы Башкирской ССР», «Башкортостан — Украина: связь времен» та ін. В республіці нараховується близько 20 українських самодіяльних колективів, регулярно проводяться фестивалі української культури. Про роботу національно-культурного центру «Кобзар» постійно розповідає башкирське радіо і телебачення.

Словом, є чому повчитися владним структурам, українським організаціям інших регіонів Росії. «Круглий стіл» в Культурному центрі мав справді науково-практичний характер і спонукав російських державних службовців до конкретних дій. В Центрі пройшла виставка українських художників і відбувся концерт українських самодіяльних колективів Башкортостану.

Ми підтримуємо тісні контакти з українськими земляцтвами Москви — Донецьким, Дніпропетровським, Луганським, Севастопольським, Херсонським, Чернігівським. Особливо активно працює Регіональна громадська організація «Земляцтво Донбасівців». Разом з Культурним центром лише в останній час вони провели: ювілейний концерт народної артистки Росії, заслуженої артистки України Тамари Міансарової; урочистий вечір і святковий концерт, присвячений визволенню Донбасу від німецько-фашистських загарбників; концерт переможців Донецького конкурсу-фестивалю ліричної пісні імені Євгена Мартинова; виставку робіт юних художників Донбасу Олександра та Олексія Онищуків...

Нарешті пробила собі дорогу довгожданна тенденція до співпраці між земляцтвами й українськими громадськими організаціями. На ІІІ Конгресі українців Росії з цією метою було обрано Координаційну раду, до якої ввійшли голова Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» О.О. Руденко-Десняк, керівник «Земляцтва Донбасівців» М.С. Луньов і президент Товариства української культури «Славутич» П.Р. Попович. До речі, знаменитий льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу П.Р. Попович нещодавно був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України за вагомий внесок у зміцнення дружби між народами України і Російської Федерації.

Не можу не сказати про те, що Культурний центр підтримує ділові контакти з міністром Російської Федерації В.Ю. Зоріним, який координує питання національної політики в Уряді РФ і неодноразово бував у нас. Так само творчо співпрацюємо з головою Державного комітету України у справах національностей та міграції Г.П. Середою.

...Що стосується проблем української діаспори в Росії, то їх, на жаль, надто багато, щоб говорити про них побіжно. Нагадаю лише, що в Зверненні ІІІ Конгресу українців Росії до Президента В.В. Путіна, Федеральних зборів і Уряду РФ зазначалося, що в даний час важко говорити про задовільну реалізацію національно-культурних прав російських українців. Це в першу чергу стосується освіти й інформації рідною мовою.

Не в силах Культурного центру кардинально поміняти цю печальну ситуацію, але ми робимо все, що можемо. Втім, про це — окремо.

Проект «Презентація»

В його рамках ми регулярно представляємо кращі українські наукові та художні видання, особливо в сфері культури. Наприклад, у Центрі відбулася презентація книги «Вовча ферма» лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка письменника Володимира Яворівського і двох книг про лауреатів цієї премії Богдана Ступку й Сергія Данченка. Ми представили «Великий тлумачний словник сучасної української мови», спільну працю російських і українських вчених «Джерела української гуманітарної думки», книгу Михайла Грушевського «История украинского народа», видану цього року в Москві.

Як правило, презентація кожної праці має свої неповторні риси.

Скажімо, представлення фундаментальної праці «Нариси з історії дипломатії України» з участю керівника авторського колективу, заступника директора Інституту історії НАН України, доктора історичних наук Станіслава Кульчицького ми приурочили до 10-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і Росією. Вже через півгодини після цього Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Микола Білоблоцький вручав її заступнику міністра закордонних справ Росії, який прибув до Культурного центру на урочистий концерт і офіційне прийняття. У справжнє свято музичного експресіонізму перетворилася презентація монографії доктора мистецтвознавства, професора зі Львова Стефанії Павлишин «Арнольд Шонберг», виданої у Москві, яку ми організували зі Спілкою композиторів Росії. Виконувалися твори відомого австрійського композитора, основоположника додекафонії. В той день нашими гостями були директор Віденського центру Шонберга Кристіан Мейєр, австрійський композитор і диригент Герман Дехант, доктор мистецтвознавста, професор Московської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського Всеволод Задерацький, дипломати Австрії й України.

Окремої уваги заслуговують презентації, що пройшли в квітні цього року в рамках Днів української книги, присвячених 80-річчю Бібліотеки української літератури в Москві. В Культурному центрі відбулася книжкова виставка і презентація Державного спеціалізованого видавництва «Мистецтво» з участю його директора Ніни Прибєги. В той же час Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Вячеслав Брюховецький представив у Москві енциклопедію «Києво-Могилянська академія в іменах». А головний редактор журналу «Кіно-театр» Лариса Брюховецька презентувала часопис в «Будинку-музеї Марини Цвєтаєвої». Велика виставка «Україна книжкова» (понад 1 тис. кращих книг видавництв України) була розгорнута в Російській державній бібліотеці («Лєнінці»).

До речі, видавці з України, які двічі на рік приїздять в Москву на Міжнародні виставки-ярмарки книги, обов’язково заходять до Культурного центру, саме тут вони зустрічаються зі своїми російськими й білоруськими колегами, обговорюють назрілі проблеми, представляють кращі книги.

Мовою книги й комп’ютера

Набирає ваги Інформаційно-довідкова бібліотека Культурного центру (завідувач Людмила Гільманова), в яку ми виписуємо півсотні періодичних українських видань. За останній рік в бібліотеці вп’ятеро виросла кількість книг — до 1 тис. прим1. Значну допомогу в цьому надають нам Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та Національна парламентська бібліотека.

Нещодавно в бібліотеці Центру побував Мирослав Попович, який переконався, що в ній представлені кращі нові книги про Україну, зокрема його монографія «Нарис історії культури України». На ній відомий український філософ і культуролог зробив напис: «Культурному центру України в Москві, дорогим землякам і всім, кому цікава Україна — автор».

________________

1 На кінець 2005 року в нашій бібліотеці нараховувалося 3 тис. книг, а на початку 2008 року — понад 5 тис.

Ми домовилися з Мирославом Володимировичом про презентацію у Центрі його наступної книги. Сподіваюся, що ми покажемо в Москві прекрасний новий фотоальбом «Київ вчора і сьогодні», який щойно потрапив до мене. Зі сторінок газети запрошую до нас його видавця Ашота Арутюняна. Так само пропоную авторам справді цікавих художніх і наукових праць, що вийшли в обласних центрах України, представити їх у столиці Росії.

В Культурному центрі стали доброю традицією виставки нових книг України, в організацію яких чимало сил вкладає начальник відділу Юрій Кононенко. Регулярно відбуваються книжкові огляди для працівників бібліотек, видавництв, інших закладів культури Москви. Нещодавно в бібліотеці Центру пройшов навіть круглий стіл для московських бібліотекарів на тему «Українська книга і бібліотека: сучасний стан і перспективи розвитку». На ньому виступили директор видавництва «Веселка» Ярема Гоян і директор Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки м. Києва Людмила Ковальчук. Бібліотека Центру проводить спільні виставки й інші заходи з Російською державною бібліотекою, Бібліотекою української літератури в Москві, міською бібліотекою ім. М.В. Гоголя.

Незважаючи на фінансові труднощі, Культурний центр самостійно здійснює видавничу роботу. Передусім, виходить щомісячний план роботи, і разом з ним — календар пам’ятних дат, який містить стислу, але науково вивірену інформацію (упорядники Т. Кузьмічова, Т. Чернікова). Пам’ятаю, що Голова Української Всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, який двічі відвідував Центр, відзначив якісну підготовку нашого календаря.

Ми готуємо і видаємо інформаційний щоквартальний бюлетень «Панорама культурной жизни Украины», який розсилається російським бібліотекам, закладам культури, українським організаціям РФ і т.ін. (вийшло чотири випуски)...

Нагадаю й про те, що в Культурному центрі громадяни різних країн мають змогу вивчати українську мову, для спеціальних курсів розроблені адаптовані програми, навчальні посібники (автор — Т. Анісімова). Працівники Центру координують забезпечення українськими підручниками та посібниками недільних шкіл і українських класів в східних регіонах Росії, налагоджують постачання туди учбово-методичної, довідкової та художньої літератури. Ведеться наукова пропаганда української мови, зокрема з цією метою ми запрошували до себе завідувача кафедрою української мови Києво-Могилянської академії Ларису Масенко.

В Центрі регулярно демонструються відеопрограми з циклу «Історія та культура України». Досить сказати, що недавно наші відвідувачі мали можливість переглянути відреставровані записи шедеврів: фільми-опери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і «Наймичка». В червні в цьому циклі був показаний новий фільм «Золоті голоси України» про народних артистів Марію Стеф’юк і Романа Майбороду.

У нас відпрацьована система надсилання українським організаціям Росії та іншим споживачам електронною поштою інформації про події в політичному, економічному та культурному житті України. Створено банк даних про вітчизняну культуру та мистецтво, українсько-російські відносини, українську діаспору. Ведеться обробка документів і матеріалів для створення електронної бібліографічної бази даних та покажчика «Українці та українська культура в Російській Федерації». Постійно готуються та розсилаються повідомлення інформаційної служби Центру про його діяльність для засобів масової інформації Росії та України. Підтримується Web-сайт Центру в мережі Інтернет.

«Українській книгарні» бути!

В будинку № 9 на Арбаті в радянські часи десятки років знаходився магазин української книги. Значною мірою саме тому в ньому й вирішили розмістити Культурний центр України в Москві. Проект реконструкції будинку спеціально передбачав «Українську книгарню» площею трохи більшою 100 кв. м. Але насправді вже четвертий рік магазин тулиться в кімнаті розміром всього 18 кв.м., бо свого часу відповідне приміщення ніяк не обладнали, гроші на закупівлю книг і утримання штатів не виділили.

Ми виходимо з того, що в Культурному центрі має працювати державна книгарня. Проте до цього часу у держави на неї грошей не знайшлося, а Центр, який працює на засадах госпрозрахунку, також не в змозі повністю взяти на себе такі витрати. Замкнуте коло? Впевнений, що його можна розірвати спільними зусиллями. Впродовж року з активною допомогою Посла України в РФ Миколи Білоблоцького ми вже обладнали новий магазин сучасними меблями (це, між іншим, понад 15 тис. доларів США). Почали потроху самостійно здійснювати поточну закупівлю книг. На черзі — придбання й монтування торговельного обладнання, закупівля базової партії книг для нового магазину. Необхідні також гроші для утримання його штату хоча б протягом року. Далі, за нашими підрахунками, книгарня перейде на самоокупність. Все це вимагає капіталовкладень на суму 40–50 тис. доларів. Гроші немалі, але й не такі великі, щоб Україна відмовилася від книгарні в столиці Росії, де проживає кілька сот тисяч українців. На жаль, наша пропозиція про забезпечення роботи книжкового магазину в Москві не була включена до Національної програми «Закордонне українство» на період до 2005 року. Зараз ми пропонуємо внести до Державного бюджету на 2003 рік окремий рядок про виділення необхідних коштів для «Української книгарні» в Москві. Так само не втрачаємо надії, що знайдуться меценати, які допоможуть їй стати на ноги. Така добра справа повік не забудеться.

Не буде перебільшенням сказати, що відкриття сучасної повноцінної «Української книгарні» в Москві — цього животворного джерела української культури й духовності — справа честі держави, всіх українців.

Діти в Культурному центрі України

Не мислю Культурного центру без дітей, без їх участі в нашій роботі. Тож, до слова, відразу хотів би запросити до співпраці ректора Київської дитячої Академії мистецтв, народного артиста України Михайла Чембержі з його талановитим дитячим колективом1. Діти — вимогливі, але й вдячні відвідувачі, здатні глибоко сприйняти найсерйознішу тему. Ще раз переконався в цьому, коли у квітні пройшла презентація книги заступника Голови Верховної Ради України, доктора юридичних наук Степана Гавриша «Маленькі історії про великі істини. Права та свободи дитини». На неї прийшли більше сотні школярів московських шкіл, і вони повністю зрозуміли мудру розповідь вченого й наставника про те, що правова культура особистості, як і культура взагалі, формується в дитинстві. Успіх зустрічі був забезпечений і тим, що вона проходила в жанрі невимушеної розмови—концерту, в якому взяв участь український дитячий хор «Жайворонок».

Про «Жайворонок» скажу окремо, бо цей колектив працює в Центрі, й керує ним випускниця Львівської державної консерваторії Галина Кульчицька. В «Жайворонку» діти московських українців виховуються на українській пісні, в любові до духовної спадщини, звичаїв, обрядів українського народу. Вже склалася традиція відзначення колективом у

_________________

1 Згодом у Центрі було започатковано проект «Представляємо Київську дитячу Академію мистецтв».

Центрі різдвяних і великодних свят, дня Святого Миколая. «Жайворонок» бере участь у загальномосковських концертах і міжнаціональних фестивалях. Колектив був учасником Міжнародного дитячого фольклорного фестивалю «Московський хоровод», де представляв Україну. Минулого року «Жайворонок» з допомогою Центру гастролював у Санкт-Петербурзі, дав там благодійний концерт у дитячому санаторії, спілкувався з українською діаспорою. Сподіваємося, що діти невдовзі побувають і в Києві.

Ми познайомили Москву з мистецтвом лауреата міжнародних фестивалів дитячим ансамблем народного танцю «Цвітень» з Дніпропетровська (керівник В. Терленко). На нашій сцені виступали дитячі колективи з Італії, Росії та інших країн в рамках Першого всесвітнього молодіжного хорового конгресу «Москва-2001». Тоді всіх вразила висока майстерність хорової капели хлопчиків і юнаків «Дзвіночок» із Києва (керівник О. Волкова).

Серед музичних кіл України й Москви вже давно відомо, що в Центрі постійно грають переможці та лауреати Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця і Міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва. На початку жовтня саме в Центрі відбудеться вечір, присвячений 10-річному ювілею конкурсу Крайнєва1.

Чималий успіх серед московських школярів має абонемент «Юні музиканти — третьому тисячоліттю», який ми організували з Комітетом по культурі Уряду Москви. В його програмі: українська і російська хорова музика (Д. Бортнянський, М. Березовський, М. Мусоргський та ін); українська і російська фортепіанна музика; інструментальні твори українських і російських авторів; українські і російські народні пісні і т. д.2

________________

1 Концерт відбувся 2 жовтня 2002 року в присутності самого Володимира Крайнєва.

2 Цей проект з обновленою назвою «Юні таланти нового століття» здійснюється до цього часу.

Повз нас не проходять й такі незвичайні акції, як Всеросійський конкурс школярів на краще написання твору по темі «Наш сусід — Україна»1. В червні ми приймали у себе переможців цього конкурсу — дітей з Інгушетії, Ставропілля, Татарстану, Свердловської, Томської, Кемеровської областей. В їх ушануванні взяв участь Посол України в РФ Микола Білоблоцький, який вручив дітям іменні годинники від Президента України Леоніда Кучми, а також були присутні академіки Академії педагогічних наук України Олександра Савченко, Неля Ничкало.

Так само пильно слідкуємо за творчістю дітей-художників. Для прикладу відзначу виставку робіт юних живописців із Донецької області братів Онищуків, які стали переможцями міжнародного конкурсу журналу «Мир женщины». Між іншим, журнал відзначив, що тепер уже неможливо «уявити живописну Єсеніану без майстерних поетичних пейзажів Саші й Олексія Онищуків...»

Навесні цього року в Центрі з успіхом пройшла Всеукраїнська виставка-конкурс дитячого малюнка «Ласкаво просимо до України, діти!», організована Спілкою рекламістів України за участю Міністерства культури і мистецтв України та при підтримці Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям». Треба було бачити, яка вражаюча панорама українського життя й національних традицій розгорнута в дитячих малюнках. На відкритті виставки були присутні автор і куратор незвичайного проекту — член Національної спілки художників України Олександр Куз’янц, відповідальний секретар Київської організації Спілки рекламістів України Ларіон Бальзак, директор Міжнародної дитячої художньої галереї (Москва) Олексій Понько.

_______________

1 В рік України в Росії Культурний центр взяв активну участь у проведенні подібного Всеукраїнського конкурсу школярів, присвяченого Росії.

У творчому пошуку

До речі, наприкінці минулого року у нас пройшла чарівна виставка акварелей художника Ларіона Бальзака «Київ Михайла Булгакова». Ще багатьом запам’яталося, як у контексті цих вишуканих творів актриса Олена Чекан захоплююче читала уривки з творів Булгакова «Біла гвардія» та «Майстер і Маргарита»1.

Заступники директора Юрій Василенко і Полікарп Ткач, відділ культурно-мистецьких програм (нач. відділу — Л. Табурянська), постійно шукають й знаходять нові цікаві й живі штрихи до нових творчих проектів. Скажімо, перед ними було поставлене завдання популяризації національного інструменту, своєрідного символу України — бандури. Пам’ятаєте, Микола Гоголь писав, що саме з її допомогою вічний духом бандурист говорив про запорізьких козаків і всю Україну густе й могутнє слово, розносячи славу про українців по всьому світові. Зараз на бандурі блискуче інтерпретуються кращі зразки світової музичної класики. Щоб показати це, ми запросили до себе народного артиста України, професора Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського Сергія Баштана, його відомого учня — лауреата численних конкурсів та фестивалів, заслуженого артиста України Романа Гриньківа, а також викладача Академії Ларису Дедюх, аспіранта Івана Панасюка, студентку Оксану Степанюк. Їх концерт у Центрі показав, що сучасні бандуристи й кобзарі вдихнули у бандуру друге життя, зробили її повноцінним музичним інструментом сьогодення. Окремо відзначу, що до різних концертів ми часто включаємо номери з бандурою, скажімо, в Центрі неодноразово виступало тріо бандуристок «Вербена» із Черкас у складі народних артис-

_______________

1 Актриса виступала у нас ще й у жовтні 2002 року з читанням творів Марини Цвєтаєвої до 110-ї річниці від дня народження поетеси.

ток України Лідії Зайнчківської, Людмили Ларікової, Ольги Калини і тріо «Росава» Житомирської облфілармонії — заслужені артистки України Надія Недашківська, Людмила Нестерчук і артистка Алла Вальчук. Є у нас і своя бандуристка, співробітник Центру, випускниця Київської державної консерваторії Лариса Бондарук, яка своєю натхненною грою прикрасила не один святковий концерт.

Постійно відбувається пошук різних варіантів творчої співпраці з російськими колективами й виконавцями. Багато наших відвідувачів добрим словом згадують концерт Центрального концертного зразкового оркестру Військово-Морського Флоту Росії ім. М.О. Римського-Корсакова, який виконував твори українських композиторів, зокрема, знамениту «Пісню про рушник» П. Майбороди чи «Віночок із українських пісней» О. Уманця. Зі свого боку, наші виконавці часто беруть участь у концертах в інших регіонах Росії. Щойно отримав подяку від керівника Українського національно-культурного центру «Промінь» у Самарі М. Карпенка «за підтримку в проведенні обласного фестивалю української культури в Самарському районі. Виступ заслуженого артиста України Олександра Круша на фестивалі став вінцем свята!» О. Круш — наш працівник. Широкою популярністю користується Міжнародна хорова капела «Славутич» Культурного центру України в Москві, якою керує співробітник Центру, талановитий митець, заслужений артист України і Росії Олександр Сьомака. Російські артисти-вокалісти, які входять до капели, чудово співають українські пісні, до концертів «Славутича» продумано залучаються оркестрові й танцювальні групи. З успіхом виступає в Культурному центрі й за його межами Українська народна хорова капела м. Москви під керівництвом заслуженого працівника культури України Вікторії Скопенко.

Любителі музики знають, що сольні концерти оперних співаків збирають у Центрі елітну аудиторію. З аншлагом пройшли виступи народних артисток України Марії Стеф’юк, Людмили Юрченко, заслуженої артистки України і Росії, солістки Великого театру Росії Галини Чорноби. До речі, співаки Великого театру — імениті і молоді — часто виступають на нашій сцені. Серед них назву народного артиста Росії Олександра Ворошило, лауреатів міжнародних конкурсів Сергія Мавнукова, Катерину Головльову, Михайла Гужова, Олену Околишеву, Сергія Гайдея... Культурний центр гордиться й тим, що в його концертному залі звучить музика славетних сучасних українських композиторів М. Скорика, Є. Станковича, Л. Дичко, В. Сильвестрова та ін.

Необхідно відзначити, що в приміщенні Всеросійського музичного товариства творчо й плідно працює Український музичний салон, організаторами якого є Комітет громадських міжрегіональних зв’язків Уряду Москви, Всеросійське музичне товариство, Культурний центр України й Об’єднання українців Москви.

На жаль, наша сцена не пристосована до повномасштабного показу театральних спектаклів, але все-таки в Центрі гастролював Львівський державний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької і Житомирський державний український музично-драматичний театр ім. І. Кочерги, Київська театральна майстерня «Сузір’я». Кілька разів свої вистави показував Московський відкритий студентський театр при Комітеті по культурі Уряду Москви. Богдан Ступка разом із сином Остапом зіграли у нас «Записки божевільного» Миколи Гоголя.

Серед нових і цікавих напрямів нашої роботи — творче співробітництво з посольствами й культурними центрами інших держав в Москві. Скажімо, масштабна мистецька акція «Словаччина — Україна: діалог культур» перетворилася на міжнародний фестиваль, в рамках якого відбулося кілька концертів, художніх, книжкових виставок, вечір української поезії, круглий стіл «Україна й Словаччина: мости культурного співробітництва» та інші заходи.

Саме багатогранна творча діяльність нашого колективу дає право сказати, що Культурний центр України в Москві став унікальним осередком української культури, духовності й ментальності. Проте це лише ледь початий край дуже важливої для всієї держави роботи...

Справи і проблеми

Про незатребувані можливості. Вся різнобічна діяльність Культурного центру ще тільки набирає оберти й таїть у собі чимало невикористаних можливостей буквально на всіх напрямах роботи. Проте є ділянки, на яких потенціал Центру зповна не задіяний за браком коштів. Передусім, як уже говорилося, це відсутність повноцінної «Української книгарні». Вона має стати духовним обличчям України, в якій творять багато талановитих авторів і сотні тисяч вдумливих читачів. Ще раз нагадаю, що в ідеалі сцена Культурного центру має бути пристосована до показу театральних вистав, а це дасть можливість повніше представити на ній театральне мистецтво України. На майбутнє варто пам’ятати, що в Центрі могли б проходити стажування молоді українські культурологи, інші вчені, які досліджують проблематику українсько-російських відносин. Були б гроші, можна створити аналітичний підрозділ, який постійно слідкував би за розвитком «діалогу двох культур», готував наукові рекомендації. Журнал «Український огляд», який виходить у Москві для українців Росії під редакцією О. Руденка-Десняка, став би щомісячним. На базі Центру можна було б організувати видання української газети і т.д.

Про людей патріотичних і творчих. Навколо нас є багато патріотів України, які справді допомагають Центру формувати наші плани своїми пропозиціями й своєю творчістю. Ось приклади. Якось до нас звернулася українка-москвичка Зінаїда Іваницька з пропозицією виставити в Центрі українські великодні писанки з її власної колекції. Ми провели таку виставку під назвою «Христова ружа», показавши чудові зразки розпису Волинської, Київської, Львівської, Черкаської та інших областей України. Так само відгукнулися ми на прохання друзів відомої майстрині з України Марії Суслової і розгорнули вражаючу експозицію вишитих ікон. Минулого року завітав до нас відомий медик і вчений, професор, автор 150 наукових праць і 14 авторських винаходів, українець за походженням Володимир Сукачов. Показав свою ностальгічну картину «Отчий дім» з українською хатиною під стріхою, написану майже півсотні років тому. Ми зацікавилися й виставили живописні роботи цієї неординарної людини. І не його одного. Ось як описував журналіст Леонід Галинський шлях до Центру московської художниці Антоніни Кібрик: «Якимось чином знайшла Ніна красивий будинок на Старому Арбаті, в якому завжди раді землякам з України. Зайшла і відразу відчула — доля їй всміхнулася... Культурний центр надав Ніні велику залу під експозицію її творів цілком безкоштовно, то для Москви — рідкісна дивина. Проте з однією умовою: вона виставляє свої картини, присвячені одному з чудових куточків України — Путивлю, й разом з Центром проводить День Путивля в російській столиці... Ніна вийшла з Центру, як на крилах». Зовсім недавно я отримав листа від голови об’єднання українських художників Москви Юрія Дюженка з пропозицією організувати у Центрі виставку їх творів. Організуємо1!

Звернемося до кількох сюжетів іншого жанру. За пропозицією московського письменника, уроженця Харківщини Івана Шишова ми пре-

_____________________

1 Ця виставка пройшла у листопаді 2002 року. З 14 її учасників 12 художників родом із України, а двоє — росіяни, які воювали за визволення України.

зентували в Центрі антологію «Слобожанська муза», до якої ввійшли кращі зразки любовної лірики 120 авторів XVII–XX ст., чий творчий та життєвий шлях тісно пов’язаний зі Слобожанщиною. З ініціативи Віктора Гуменюка в Центрі пройшов авторський вечір композитора й співачки із Санкт-Петербургу Віолети Гріневич. Керівник Українського історичного клубу в Москві Віктор Ідзьо регулярно проводить у нас засідання клубу й наукові конференції.

Прохання доктора мистецтвознавства, професора Московської державної консерваторії імені П.І. Чайковського Всеволода Задерацького про вшанування пам’яті його батька, призабутого українського й російського композитора Всеволода Задерацького (1891–1953) наштовхнуло нас на відкриття нової рубрики: «Повернення забутих імен». В концерті, присвяченому творчості Задерацького, взяв участь народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Мирослав Скорик і камерний оркестр «Гнесинские виртуозы».

Подібні приклади нашої співтворчості з людьми, які справді вболівають за українську культуру, можна примножувати.

Імідж Центру й засоби масової інформації

Безумовно, що на початку нового століття Культурний центр України в Москві значно підняв свій імідж і авторитет. Завдяки тому, що його роботу все частіше висвітлюють українські й російські теле- і радіоканали, розширилося коло газет, які про нього пишуть в Україні й Росії.

Інформаційна служба Центру тільки протягом року опублікувала десятки повідомлень в багатьох українських і російських газетах. Мені самому доводилося давати інтерв’ю для російських каналів «Культура», РТР, ОРТ, НТВ, ТV-6, Радіо «Маяк-24 Fm»; виступати на 1-му Національному каналі України, на телестудії «1+1», друкуватися в газетах «День», «Демократична Україна», «Кіевскій Телеграфъ» та ін. Цикл статей в газеті «Культура і життя» так само має за мету розповісти про життя й діяльність Культурного центру читацькій аудиторії, яка нам особливо близька.

Вже понад рік кращі моменти роботи Центру фіксує на кіно і фотоплівку актриса Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Любов Богдан. Її сюжети й замальовки неодноразово демонструвалися на Національному телебаченні, її фотографії постійно друкуються в Україні і Росії1.

Здавалося справа поставлена непогано. Проте насправді це лише дуже скромний початок, бо реальна робота Центру достойна більшої уваги, значнішої аудиторії глядачів і читачів. Сьогодні про Культурний Центр України в Москві знають, напевно, тисячі, десятки тисяч людей, а треба, щоб знали сотні тисяч і мільйони. Грошей для сучасної рекламної «розкрутки» Центру немає. Проте в Україні немало патріотичних видань, які могли б постійно висвітлювати діяльність духовного представництва нашої держави в Росії. Хай би приклад в цьому подала саме «Культура і життя». Що стосується російських ЗМІ, то тут окрема розмова. Поки що найбільший всплеск інтересу до Центру мав місце тоді, коли двоє так і не впійманих молодчиків кинули в його вхідні двері пляшки з запалювальною сумішшю. Звичайно, не варто змагатися в популярності з кримінальною хронікою, проте значною мірою ми й самі маємо активніше зацікавлювати своєю роботою російські газети й телебачення.

Мені хотілося б, щоб усі, хто причетний до висвітлення культурної політики незалежної України за кордоном, повністю зрозуміли високе ду-

__________________

1 Любов Богдан зняла документальний фільм про діяльність Культурного центру України в Москві.

ховне призначення цієї роботи. Входження нової України у світовий культурний простір має супроводжуватися справді достойним, святим словом. Як у Шевченка:

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

Штрихи до феномену

Підведемо деякі підсумки. Відзначимо кілька крупних і тональних штрихів, іманентних феномену Культурного центру України в Москві на самому початку XXI століття.

Культурний центр і Рік України в Росії. Наївно й нерозумно було б відсторонитися від цього важливого й потрібного, значного й довготривалого заходу, що наситив культурну програму Центру й, головне, сприяв налагодженню й поглибленню діалогу двох культур — української і російської — в історично нових умовах. Так само на користь обом народам послужить, безумовно, наступний Рік Росії в Україні.

Проте завдання Культурного центру полягає, на мій погляд, не в тому, щоб вдало вписатися в офіційні заходи обох років. Особливий феномен Центру полягає у тому, що й після завершення фестивалів і свят він буде працювати в звичайному режимі найбільшого сприяння для української культури, для її пропаганди за кордоном.

Про державну увагу. Рік тому ми започаткували в своєму плані роботи рубрики, присвячені візитам міністрів, інших VIP-персон до Культурного центру, проте невдовзі від них відмовилися. Передусім, дуже важко завчасно планувати приїзд високих урядовців і законодавців, а ще тому, що вони, слава Богу, бувають у нас частіше, ніж дозволяють рубрики. Найперше турбується про Центр Юрій Богуцький, протягом останнього року відвідали нас міністри Анатолій Зленко і Василь Кремень, голови Державних комітетів Валентина Довженко, Олександра Кужель, Руслан Пиріг, Григорій Середа, державні секретарі Юрій Сергеєв, Василь Стасюк, заступник держсекретаря Леонід Новохатько, голова Центрального комітету профспілки працівників культури України Людмила Перелигіна...

Так само бувають у нас депутати Верховної Ради України, скажімо, Лесь Танюк, Ігор Осташ... Запам’ятався візит Степана Гавриша, який провів у Центрі цілий день, зустрівся з діаспорою, нагородив кращих її представників, провів прес-конференцію.

Найтісніший щоденний зв’язок у нас існує з Послом України в РФ Миколою Білоблоцьким, радником-посланником Григорієм Хоружим, радниками Володимиром Рожком, Іваном Бунечко та ін.

Все це не черговий перелік імен і прізвищ урядовців, законодавців, дипломатів, а справді необхідна фіксація їх участі у творенні феномену Культурного центру України в Москві. Візити високих посадових осіб мають діловий характер, пов’язані з конкретною роботою, вирішенням серйозних питань і стали необхідною складовою частиною успішної діяльності Центру.

Люди в Культурному центрі. За минулий рік у нас побували понад 12 тисяч чоловік. Сподіваюся, що в майбутньому гостей і відвідувачів буде ще більше. Проте, погодьтеся, масовість не може бути єдиним критерієм ефективності роботи Центру. Скажімо, на презентацію поетичної збірки чи наукової монографії може прийти півтора-два десятка зацікавлених людей, але вони варті не меншої уваги, ніж кілька сотень глядачів святкового концерту. Ще приклад. У нашій бібліотеці часто працює з українською пресою професор Московського державного інституту міжнародних відносин І.Г. Богомолова, яка пише монографію про зовнішню політику України. За словами дослідниці, «бібліотека Центру — єдине в Москві місце, де можна отримати основну українську пресу, актуальні довідкові матеріали та кваліфіковані консультації». Значущість такої роботи важко виразити у цифрах відвідувачів.

Допомога кожній людині, увага й привітність до кожного, створення комфортної аури — ось принцип роботи Центру.

Разом з тим, ми бачимо своє завдання в тому, щоб кожний захід — масовий чи камерний — був розрахований на конкретну аудиторію й мав конкретний результат.

Серед наймасовіших акцій, які відбулися у нас, можна назвати урочистий концерт, присвячений 10-й річниці Незалежності України (близько 400 гостей). Прикладом елітної глибоко професійної розмови на високому рівні академіків і докторів наук може бути недавня зустріч у Центрі керівників і провідних учених Академії педагогічних наук України й Російської Академії освіти. Зібралося 30 чоловік, але подібна справді наукова розмова, на думку самих її учасників, може призвести в майбутньому до важливих зрушень у співробітництві двох академій.

Дім української діаспори. В ті дні, коли я закінчував цю статтю в Культурному центрі проходила виставка-презентація Сумської області в Москві. Прибула делегація Сумської держадміністрації. Як завжди прийшов і тепло привітав гостей Посол України в РФ Микола Білоблоцький. До Центру зтягнулися чимало московських сумчан, в тому числі й тих, які прийшли до нас уперше. Я бачив їх зацікавлені обличчя на промисловій виставці й під час концерту, який привезли гості з України. Якраз після нього й відбулися установчі збори громадської організації «Сумське земляцтво у Москві». Ще один осередок українців у російській столиці! Якось особливо гостро відчув, що Культурний центр є тією ртуттю, з якою українці Москви сплавляються в одну амальгаму, ім’я якій — українство.

Подумалося й про те, що саме Центр є тим осередком, який щоденною присутністю й роботою все міцніше й міцніше зв’язує материкову Україну з українською діаспорою в Росії.

Чимала відповідальність покладена державою на цей дім на Арбаті, 9, на цю, в Шевченковому розумінні, хату. Як тут не згадати геніальну Кобзареву формулу: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Та відразу не додати його ж уславлений поетичний афоризм: «Не дуріте самі себе. Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь».

Культурний центр України в Москві бачить своє найвище призначення в тому, щоб уособлювати в своїй роботі незабутні Шевченкові заповіти.

Притулок для земляків. Останнім часом чимало з тих українців, які приїжджають до Москви, зокрема у відрядження, з Києва чи інших міст України, намагаються зупинитися в Культурному центрі або хоча б побувати в ньому. Скажімо, наприкінці червня зав. сектором Держкомінформу України Ольга Жирякова зібрала в Центрі керівників українських видавництв, що взяли участь в Національній виставці «2002: Рік України в Російській Федерації». Навіть не буду намагатися назвати всіх численних іменитих і рядових гостей Культурного центру, які приїжджають в Москву за різними адресами і вважають необхідним для себе зайти до нас. Рідна територія владно притягує до себе: тут український дух, тут Україною пахне.

Серед народних прислів’їв, які зібрані Володимиром Далем про золотоверху столицю Росії, є й таке, що здобуло сучасний неприємний смисл для українців: «Гарна Москва, але тут не вдома». Проте в Культурному центрі всі українці таки вдома!

Любіть Україну!

Хто ж із нас не пам’ятає пронизливі слова національного генія Тараса Шевченка:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

З цієї поетичної максими визріла, народилася й утвердилася незалежна Україна, яка на самому початку нової доби вирішила заснувати своє духовне представництво в сусідній Росії.

14 травня 1993 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення Культурного центру України в Москві» і передав його до сфери управління Міністерства культури. Підписав цей документ Прем’єр-міністр України Леонід Кучма. Так що в наступному році Центр відзначатиме свій перший ювілей1. Хочеться сподіватися, що разом із усією Україною, в ім’я якої він працює. Державна увага до 10-ї річниці Центру підкреслить його особливе значення в житті українців Росії, в піднесенні міжнародного авторитету нашої держави, сприятиме підвищенню престижу Центру в громадській думці Росії й України1.

Нещодавно ми задумалися над тим, як найкоротше, буквально в двох словах сформулювати той духовний заклик, з яким своєю роботою Культурний центр щодня звертається до співвітчизників. І ми знайшли ці два Шевченкових слова: «Любіть Україну!» Саме так ми назвали в лютому цього року урочистий концерт, присвячений 10-й річниці затвердження Верховною Радою Державного гімну, Державного

________________

1 На жаль, цей ювілей Центр відзначити не міг, бо відбулося його чергове перепідпорядкування, і він знаходився тоді в скрутному матеріальному становищі. Зате до 15-річчя з часу створення Культурного центру ми таки добре підготувалися, випустивши в світ, зокрема, цю книгу.

прапора і малого Державного Герба України.

Сльози, які виступили на очах гостей Центру, незвичайну, хвилюючу атмосферу, що панувала в залі, коли народний артист України і Росії Олександр Голобородько читав вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!», вважаємо найвищою нагородою за нашу працю.

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Хай святиться в стінах на Арбаті, 9 ім’я України!

«Культура і життя», 19 червня,

3, 10, 17, 24, 31 липня 2002 року.

Мозаїка перших місяців

Перші місяці 2003 року були вщерть заповнені організаційними турботами в зв’язку з перепідпорядкуванням Культурного центру Державному управлінню справами Президента України.

Проте ми не збавили темп роботи, і ці місяці були цікавими й насиченими. Передусім, 22 січня в черговий раз урочисто відзначили День Соборності України. В цей день у 1919 році відбулося об’єднання двох суверенних українських держав — Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну самостійну соборну державу. На довгому й тернистому шляху українського народу Акт Злуки УНР і ЗУНР — подія великого історичного значення. Установлений указом Президента України від 21 січня 1999 року, День Соборності України став національним святом нашої держави.

У концерті взяли участь народний артист України Микола Гнатюк, заслужені артисти України — солістка Національної опери Тетяна Анісімова та актриса московського театру на Перовській Світлана Загородня, лауреати міжнародних конкурсів Ян Осін та Сергій Сухобрусов, дитячий театр танцю «Мажор» (художній керівник Георгій Гусєв), Українська народна хорова капела Москви (художній керівник — заслужений працівник культури України Вікторія Скопенко). Вела концерт актриса Національного академічного драматичного театру України ім. Івана Франка Любов Богдан.

В Центрі відбувся також показ нового документального фільму «Історія української державності». В Бібліотеці української літератури пройшла книжкова виставка «Україна — соборна держава».

До Року України в Росії ми приурочили відкриття виставки живопису російської художниці Катерини Сухомлинової «Реалізм у кольорі», співорганізатором якої виступила московська компанія «Галерея ідей», очолювана Катериною Максимовою. Учениця Сергія Герасимова, послідовниця Костянтина Коровіна, Сухомлинова працює в дусі російського імпресіонізму. Живі квіти, пейзажі, буйство кольорів золотої осені — все це можна знайти в її акварелях. «Мистецтво багатогранне і має багато шляхів виразу, — говорить художниця. — Проте мені найближча та гілка реалістичного мистецтва, що йде від Костянтина Коровіна, де головна роль належить кольору».

Варто сказати, що на церемонії відкриття виставки були присутні Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький та посол Саудовської Аравії в Росії Мухаммед Хасан Абдул Али. Перед присутніми виступили ректор Московського державного художньо-промислового університету імені С.Г. Строганова, професор Олександр Дубровін, професор Олександр Стасюк, психолог Ольга Сердобова, сама Катерина Сухомлинова.

Подібні акції значно підвищують наш авторитет серед московської художньої еліти, тим більше, що вони висвітлюються в столичній пресі.

У Рік України в Росії ми започаткували проект «Російські митці та Україна». В його рамках відбулася виставка художніх полотен члена Спілки художників Росії, директора Санкт-Петербурзької «Малої академії мистецтв» Володимира Лубенка. На відкриття приїхав перший секретар Національної Спілки художників України Микола Кіщук.

Випускник Інституту імені І.Ю. Репіна за фахом «монументальний живопис» (майстерня О. Мильникова) Лубенко став послідовником класичної школи, взяв від неї дух і внутрішню силу самої ідеї класики. Його художня мова не має пристрастей до стилів. Реальне та іреальне в полотнах митця однаково значущі, живописні образи ясні, лінії конкретні, кольори проникливо відкриті, експресивні й, водночас, теплі. За простотою і виразністю художницького стилю прихована струнка й складна система злагоди і взаємодії створених пензлем образів з образами внутрішнього світу глядача. Персональні виставки художника проходили як в Росії, так і за кордоном. Заслугою Лубенка є створення в «Малій академії мистецтв» творчого центру, який об’єднує навколо себе цілу мережу філій та відділень, що працюють і в Україні.

На виставці була представлена книга про Володимира Лубенка, щедро ілюстрована репродукціями його картин (спільне видання Санкт-Петербурга й Києва). До речі, книга видана українською, російською та англійською мовами. В ній розкриваються філософські, психологічні, педагогічні аспекти авторської системи виховання і освіти, яка базується на синтезі мистецтв та наук. Ось лише одна цитата з «Автобіографії» Володимира Лубенка, вміщеній у книзі: «Нехай ті, хто дивляться каталог моїх робіт, спробують зрозуміти мене — хто я? Що я? Навіщо прийшов сюди? Звідки? І що роблю? І тоді вони зрозуміють, що я — син людський, як і всі вони, що я живий вихор природи, вітер істини, і прийшов сюди, аби врятувати себе і всіх від загибелі і розпаду». Лубенко вважає, що сам прийшов до стержневої істини й хоче прилучити до неї людей.

Згідно з планом реалізації проекту «Російські митці та Україна» відбулася також виставка фоторобіт московського художника Володимира Хаджинова, яку організувало «Земляцтво донбасців».

Продовжував активно працювати «Клуб любителів українського кіно», який провів вечір пам’яті видатного кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв РРФСР, лауреата Державних премій СРСР Ігоря Савченка. Як відомо, він народився у Вінниці, а навчався в режисерській майстерні Ленінградського інституту сценічних мистецтв. З 1944 року був художнім керівником кіностудії ім. М. Горького в Москві, затим очолював режисерську майстерню у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Серед учнів Савченка відомі кінорежисери Олександр Алов, Володимир Наумов, Сергій Параджанов, Марлен Хуцієв. Учнем Савченка по духу вважав себе і вінничанин, режисер Артур Войтецький. На Київській кіностудії художніх фільмів Савченко поставив фільми: «Вершники», «Богдан Хмельницький», «Третій удар», «Тарас Шевченко» та ін.

Вечір відкрив голова Клубу любителів українського кіно Олександр Руденко-Десняк. Із спогадами виступили голова Гільдії кінорежисерів Росії, народний артист СРСР Марлен Хуцієв та кінорежисер, президент Національної академії кінематографічних мистецтв та наук Росії, народний артист СРСР Володимир Наумов. Вони відзначили масштабність художника, його пильну увагу до творчості своїх учнів, згадували епізоди його роботи над фільмами (після смерті майстра саме його учні працювали над закінченням фільму «Тарас Шевченко»). Секретар Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач докладно розповів про творчість Савченка. Звернув увагу на його надзвичайне відчуття стилю, форми («Третій удар»). Нагадав про те, що Савченко відкрив багато зірок у вітчизняному кінематографі. Скажімо, саме в його фільмах вперше з’явились Євген Самойлов («Випадкова зустріч»), Зоя Федорова («Гармонь»). Відразу став відомим Сергій Бондарчук, як тільки зіграв головну роль у фільмі «Тарас Шевченко». Впродовж усього вечора демонструвалися фрагменти з картин режисера.

Ще одне засідання «Клубу любителів українського кіно» було присвячене зустрічі з народним артистом СРСР, лауреатом Державної премії CРСР, Державної премії України ім. О. Довженка, Міжнародної премії ім. Сіді Таль, режисером Миколою Засєєвим-Руденком. Він зняв 15 фільмів, серед яких «Москаль-чарівник» за водевілем Івана Котляревського, «Чорна рада» за сюжетом першого українського історичного роману Пантелеймона Куліша. Останній його фільм — «Бабин Яр». Прем’єра цієї стрічки відбулася згодом в Києві, а потім у Москві та інших містах. У фільмі «Бабин Яр» знімались Еліна Бистрицька та Аріадна Шенгелая.

Виступаючи на вечорі, Засєєв-Руденко говорив про проблеми екранізації української класики, ситуацію в українському кіно сьогодні. Режисер розповів також про співпрацю з академіком Петром Толочком над сценарієм фільму «Володимир Святий». На вечорі були показані художній фільм «Москаль-чарівник» та фрагменти з фільмів «Чорна рада» і «Бабин Яр».

Проект «Діаспора» поповнився «круглим столом», приуроченим до 120-річчя масового переселення українців на Далекий Схід Росії. З доповіддю виступив начальник управління у справах української діаспори і міжнародних зв’язків Державного комітету національностей та міграції України Андрій Попок, який дав багато цікавої інформації про українське життя на Далекому Сході — від його початку до наших днів. Він особливо підкреслив, що українці зробили великий внесок у заселення та становлення народного господарства і культури Приморського краю. Доповідач показав на фактах, що українці в різні часи намагалися зберегти свою національну ідентичність і зв’язки з Батьківщиною. Сказано було і про трагічні події, пов’язані зі сталінськими репресіями. Особливий інтерес викликало те, що Попок довгий час очолював українську громаду в Примор’ї.

В обговоренні доповіді взяли активну участь представники української громади Москви та інших міст, які прибули на Всеросійську нараду керівників українських громадських організацій Російської Федерації. Важливо, що за «круглим столом» знаходилися міністр РФ Володимир Зорін, який розповів про деякі сучасні аспекти національної політики у Росії, та генеральний консул України в Москві Петро Мацарський, котрий у своєму виступі торкнувся сучасного стану законодавства України і Росії в галузі громадянства, перетинання кордону та інших актуальних питань. Подібні зустрічі, що проводяться в Центрі на такому високому рівні стають серйозною підмогою в роботі організацій української діаспори в Росії.

В рамках проекту «Діаспора» пройшла також презентація книги голови Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга Миколи Жигла «Пісенне слово», яку було організовано спільно з Об’єднанням українців Росії та Федеральною національно-культурною автономією «Українці Росії».

Микола Жигло народився на Харківщині. З 1956 року мешкає в місті на Неві; його професійна діяльність пов’язана з проектуванням та реставрацією садів і парків Санкт-Петербурга. Він — член Петербурзької спілки архітекторів та Спілки письменників «Багатонаціональний Петербург».

До збірки «Пісенне слово» ввійшли твори, створені композиторами на слова поета Миколи Жигла. До речі, його пісні «Соборна Україна», «Земля слов’ян» виконуються не лише професійними та самодіяльними хорами Петербургу, Москви й Петрозаводська, але й широко відомі в Україні. Жигло плідно співпрацює з композиторами Віктором Панченком, Василем Власовим та Валеріаном Стратуцою, які також взяли участь у вечері. Пісні на слова Жигла пролунали у виконанні тріо бандуристок «Червона калина» зі Львова — заслуженої артистки України Марії Сороки, артисток Ірини Содомори та Ірини Шуст-Назарук. У вечорі взяла участь Українська народна хорова капела м. Москви.

Розширилася географія наших безпосередніх зв’язків з українськими містами. В Центрі відбулася виставка «Миколаїв-2003», організована з ініціативи та за сприянням Миколаївської міської Ради. На її відкриття приїхав заступник міського голови Миколаєва Валерій Хабаров, були також присутні голова постійного представництва Миколаївської міської Ради при Уряді Москви Володимир Христенко, голова Херсонського земляцтва Москви Микола Горєликов, начальник Управління по зв’язках із країнами СНД та Балтії департаменту міжнародних зв’язків Уряду Москви Андрій Чижов.

На виставці були представлені роботи члена Спілки художників України Костянтина Головіна, фотокореспондента «Вечерного Николаева», власного кореспондента Укрінформу, заслуженого журналіста України Олександра Кремка, а також книжкова експозиція. Головін працює в галузі станкового живопису, оспівує степний південь України — край з багатим історичним минулим і динамічним сьогоденням. Із цих джерел миколаївський художник черпає натхнення для своєї творчості. Кремко брав участь у Всесоюзній виставці «Фізкультура і спорт у радянському образотворчому мистецтві» (1984), Республіканській виставці «Світ і молодь» (1985). Його твори знаходяться в приватних колекціях Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а також у США, Франції, Німеччині, Ізраїлі. Роботи фотомайстра часто друкуються в українських і закордонних засобах масової інформації. Вони відзначені на багатьох національних та міжнародних виставках і конкурсах. Кращі знімки Кремка увійшли у фотоальбом «Миколаїв» та його авторський фотоальбом «Я люблю це місто», прикрасили книги про Миколаївщину.

Книжкову виставку підготувало видавництво «Можливості Кіммерії». Особливу увагу відвідувачів Центру привернули до себе такі видання, як каталог «Скарби Південної України» (1997), «Сучасні миколаївські митці» (2000), книги з історії Миколаївщини, фотоальбоми. До речі, митці з Миколаєва виставлялися у нас уже вдруге. «Виставка миколаївських художників на Арбаті в Москві — це, безумовно, подія для нашого міста і стимул для творчої спілки», — писала газета «Вечерний Николаев».

Не забули ми і про музику. 1 квітня відбувся концерт, присвячений 130-й річниці від дня народження Сергія Рахманінова. Про внесок композитора у світову музичну культуру розповів професор Московської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв Росії, заступник голови Спілки композиторів Росії Всеволод Задерацький.

У концерті взяли участь: лауреати Міжнародних конкурсів Ян Осін, Ельмар Гасанов (Україна), Дмитро Онищенко (Україна), Вячеслав Грязнов, дипломант Московського фестивалю мистецтв Людмила Ватутіна, учні середньої спеціальної музичної школи імені Гнєсіних Віра Тургенєва, Євген Рудаков, учениця Центральної спеціальної музичної школи при Московській державній консерваторії імені П.І. Чайковського Зарема Бекірова (Україна). Романси Рахманінова виконав студент коледжу імені А. Шнітке Роман Богатов. З успіхом пройшов також концерт фортеп’янної музики «Бах +...», в якому грав професор Барселонської академії музики імені П. Казальса Семен Сон.

Згадаю також вечір українського гумору, присвячений 80-й річницi від дня народження Павла Глазового, на якому вірші та гуморески поета читав Володимир Праслов, і зустріч з українським етнографом, письменником, головним редактором журналу «Берегиня» Василем Скуратівським.

Про суєсловів

Життя переконало мене в тому, що відвічно ті, хто справді робить справу, особливо нову й важку, неминуче піддаються нападам з боку класичних нероб і заздрісників, які живуть з того, що ллють бруд на працюючих, пишуть на них наклепи, підправляють, наставляють... Видатний українець, поет Василь Симоненко жорстко й нещадно писав, що такі люди, власне, живуть неначе після духовної смерті — вріже дуба, а ходить і їсть, перепродує мислі підтерті у завулках тісних передмість...

Гилить зуби, дає поради

Носить лантухи настанов,

Підмічає серйозні вади

У діяльності установ.

Стосовно Культурного центру йдеться про людей, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Той кляузник за покликанням (Симоненко: «Отрути й жовчі стільки в нім засохло, що черв’яки в його труні подохли»); інший хотів влаштуватися до нас на роботу й обізлився за те, що не підійшов; третій — взагалі неадекватний у своїй поведінці в громадських місцях (пам’ятаєте у Біблії: «Кожен розумний за мудрістю робить, а бездумний глупоту показує»).

Культурний центр впевнено йде дорогою, яку визначає держава, а не кілька крикунів, і про них можна було б абсолютно спокійно й не згадувати. Адже «покривленого не направиш». Якби в тих інстанціях, у тому числі високих, у тих газетах, куди вони пишуть свої неправедні доноси, розбиралися в них по суті й серйозно. В 2003 році сталася історія, що яскраво засвідчила протилежне. «Українська газета» надрукувала лист В. Зорича, С. Крижанівського, О. Багатюка, М. Козло, С. Гоя зі злісними наклепами на Культурний центр, його керівництво і працівників. На наш захист, як і раніше, відразу стали порядні люди, чесні патріоти, які написали в «Українську газету» про реальний стан справ у Культурному центрі:

«У квітні ц.р. Ваша газета опублікувала наклепницький лист про діяльність Культурного центру України в Москві (КЦУ), його керівництво, окремих працівників Посольства України в Російській Федерації. Ми вже відповідали на листи подібного змісту в газетах «Українське слово» 26 грудня 2002 р. —1 січня 2003 р., «За вільну Україну» 21–22 березня 2003 р.

Проте інсинуації продовжуються. Філістерська уява так званої «групи членів українських організацій в Москві» в опублікованому пасквілі не йде далі кількох надуманих і перекручених тез, які обсмоктуються ними більше року і викликають оскому у розсудливих людей. За змістом їх листи нагадують сумнозвісні часи, коли галасуни, злостивці й нероби мали можливість перекреслити роботу окремих людей і цілих колективів.

Викликає подив і те, що подібні публікації з’являються без попередньої перевірки фактів та знайомства з діяльністю Культурного центру, його досягеннями у справі пропагування української культури й духовності за кордоном, без урахування думки десятків, сотень справжніх патріотів, яким не байдужа доля та високий імідж КЦУ.

Насправді в останній час Центр значно активізував свою роботу, зміцнив зв’язки з Посольством України в Російській Федерації, численими урядовими установами та громадськими організаціями в спільній роботі на імідж держави.

Про це легко дізнатися з української преси, українського й російського телебачення, в Посольстві України в РФ, в Міністерстві культури і мистецтв України, а найголовніше — у Культурному центрі України в Москві, який щорічно відвідує понад 12 тисяч чоловік.

Оцінка діяльності керівництва КЦУ, визначення його ролі в реалізації програм міжнародного культурного, науково-технічного співробітництва знаходиться за межами компетенції жменьки дописувачів, які нічого не роблять і нікого, крім самих себе, не представляють. Вони вже давно відсунуті на узбіччя життя української громади м. Москви...

Автори листа йдуть на пряму фальсифікацію фактів і обман, передусім у питанні вживання української мови в Центрі. Пропаганда української культури та духовності ведеться в Культурному центрі українською мовою. Разом з тим заклики до повної відмови від вживання російської мови в країні перебування є бездумними і провокаційними.

Звернення до присутніх з вступним словом на державних заходах та урочистих вечорах є традиційним і обов’язковим. Концерти, що відбуваються в Центрі, насичені українською патріотичною і народною піснею, творами українських та зарубіжних класиків. Жоден шевченківський вечір не пройшов без звучання Заповіту. Всі офіційні урочисті вечори відкриваються звучанням Гімну України. Стверджуючи протилежне, кляузники наражаються на небезпеку бути притягнутими до кримінальної відповідальності за наклепницькі дії. Те ж саме стосується прямих наклепів на Посольство України в РФ.

Центр реалізує крупний проект «Тарас Шевченко»... За словами генерального директора Національного музею Т. Шевченка С. Гальченка, шевченківські заходи Центру можуть бути взірцем для багатьох патріотичних організацій в Україні.

У Центрі здійснюється масштабний проект «Діаспора», постійно відбуваються зустрічі керівництва держави з активом української діаспори, українських земляцтв. Проходять науково-практичні конференції та засідання українських організацій, презентації українських національно-культурних автономій, зокрема, Республіки Башкортостан, м. Калініграда. В Культурному центрі відбувся ІІІ Конгрес українців Росії, пройшли урочистості, пов’язані з відзначенням 80-річчя з часу заснування Бібліотеки української літератури в Москві, ІІІ Фестиваль-конкурс українських хорових колективів Росії і т.д.

В ході реалізації проекту «Михайло Грушевський» вперше досліджено життя та діяльність великого українця в 1916–1917 роках в Москві.

Культурний центр України передплачує 49 найменувань українських газет та журналів на українській мові. Всі москвичі, які бажають передплатити українські періодичні видання, мають можливість це зробити. Ціни на газети і журнали Культурний центр не визначає, вони диктуються тими комерційними структурами, які забезпечують їх доставку в Москву.

Смішним і несерйозним виглядає закид наклепників щодо «перманентних виставок малярів з Києва і Москви». Якщо творчість народних художників України Т. Яблонської, Л. Жоголь, В. Цвєткової, В. Ковтуна, В. Сидоренка, Я. Булавицького заслуженої художниці України Н. Божко, а також корифеїв сучасного українського образотворчого мистецтва молодшого покоління — В. Франчука, І. Гречаника, О. Пінчука, С. Григораша, К. Головіна, твори яких експонувалися в КЦУ у сезоні осінь-зима-весна 2002–2003 років, називати «малярством», то треба «позичити в Сірка очі».

Виставкова діяльність Культурного центру за масштабами роботи та якістю експозицій цілком може конкурувати з відомими московськими галереями та музеями, які презентують сучасне образотворче мистецтво.

Взагалі діяльність Центру зорієнтована на високе мистецтво, на кращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики.

Серед тих, хто тільки у 2002 році представляв мистецтво материкової України в КЦУ, народні артисти України: Микола Гнатюк, Олександр Гурець, Михайло Голубович, Павло Дворський, Володимир Золотухін, Вадим Іллєнко, Лариса Кадочнікова, Маргарита Криницина, Алла Кудлай, Ніна Матвієнко, Фемій Мустафаєв, Раїса Недашківська, Володимир Оберенко, Мирослав Скорик, Богдан Ступка, Марія Стеф’юк, Надія Шестак, Ніна Шестакова, Людмила Юрченко і багато інших. На сцені КЦУ були зіграні спектаклі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Львівського театру Б. Озерова, виступили чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокальне тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (Житомир), театр пісні «Легенда» (Луганськ), хор Чернігівської обласної філармонії, інші уславлені творчі колективи. Після цього далеко не повного переліку визначних українських артистів та творчих колективів, які виступили на сцені КЦУ тільки в минулому році, твердження авторів листа, що «українську культуру в Культурному центрі України репрезентує Й. Кобзон» можна сприймати лише як анекдот...

Таким чином, всі претензії, наведені в листах, надумані, безглузді і не відповідають дійсності...

Культурний центр впевнено стоїть на державницьких позиціях, усією своєю діяльністю служить Україні, а не кільком авторам наклепницьких матеріалів, які самі нічого не роблять, але прагнуть всіх повчати. Їх провокаційні вимоги по суті закликають до дій, які приведуть до погіршення міждержавних стосунків між Україною і Росією, негативно вплинуть на цивілізований діалог двох культур, стануть на перешкоді позитивному сприйняттю надбань української культури і духовності росіянами.

Ми не можемо цього допустити і вимагаємо надрукувати цей лист у Вашій газеті»1...

_________________

1 Тут лист подано в скороченому вигляді.

Не так тії вороженьки...

Як же відреагували на цей лист поважних і шанованих в обох країнах людей в «Українській газеті»? Відправили свого журналіста до нас, щоб глибше розібратися в ситуації та вияснити хто є хто з тих, які давали в газету протилежну інформацію про Культурний центр? Ні. Просто стали на захист наклепників, опублікувавши «редакційний коментар» до наведеного вище листа. Втім, я не сумніваюся в тому, що за ним аж ніяк не стоїть «весь колектив» газети, а лише один абсолютно керований начальником, агресивно-слухняний і, між іншим, дуже посередній коментатор, здатний на таку безсоромну й невіглаську писанину.

Чого вартий сам фундамент, на якому грунтується цей коментар. Небажання своїми очима переконатися в брехливості звинувачень на адресу Культурного центру було пояснено найбезпораднішим чином: «Якщо люди, — які тривалий час проживають у Москві, стежать за діяльністю КЦУ, (тобто пасквілянти. — В.М.), — не можуть взагалі оцінити його роботи, то чи спроможна наша редакція об’єктивно оцінити діяльність Культурного центру, коли вона не має змоги довго перебувати в столиці сусідньої держави...» Таки не спроможна, принаймні, об’єктивно. Але ж навіщо тоді так однозначно ставати на бік явної неправди. Бо за дивовижною логікою коментатора виходить, що редакція приймає на віру будь-який наклеп на Культурний центр від невідомих людей, які таки «стежать» по-недоброму за його діяльністю, але чомусь ніяк не хоче переконатися в правоті відомих у Росії та в Україні діячів, названих «підписантами», які справді постійно співпрацюють з Культурним центром. Адже для того, щоб переконатися в цьому не обов’язково «довго перебувати в столиці сусідньої держави», а досить хоча б один раз побувати в Центрі. Не спромоглися. Та й навіщо напружуватися: брехати не ціпом махати.

В коментарі наголошувалося на тому, що В. Мельниченко — «історик радянського розливу». Його автор, очевидно, вважає, що громадянам цього розливу не можна довіряти керівництво трудовими колективами чи державою, не можна дозволяти давати відсіч наклепникам чи працювати в ім’я України. На щастя, це не так. Я ніколи не займався виданням «брошур з неприйняттям Центральної Ради», як стверджують мої критики, але написав три десятки книг (може хтось із них видав більше?), серед яких монографії про Християна Раковського, Володимира Леніна, Михайла Грушевського, про Жанну Лябурб і Інесу Арманд, про Сергія Данченка, Любов Богдан і Богдана Ступку, про роботу Культурного центру в Москві («Україна на Арбаті, 9», і «Прапор України на Арбаті») та ін. Мені не соромно за ці книги, і взагалі нікому не дозволю диктувати, що, про кого і як я маю писати.

Хочеться лише запитати, чому при такій підвищеній увазі до моєї скромної персони газета в своїй публікації листа наших колег викреслила з нього ось ці рядки:

«Навесні 2002 року В. Мельниченко нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України: „За особливі заслуги перед Українським народом, вагомий особистий внесок у пропагування української культури за кордоном, активізацію роботи з українською діаспорою, розвиток програм міжнародного співробітництва”».

Проте справа не в мені. Подібні непримиренні наклепники справді більшовицького розливу вже зіграли зловісну роль в нашій історії. Опинись вони сьогодні наодинці з інакомислячим, — розтерзають. Це про таких, як вони, з болем і гіркотою писав Тарас Шевченко: «тойді повісили Христа й тепер не втік би син Марії».

Позиція журналіста з «Української газети», як і позиція наклепників, у своїй суті радянська і повністю законсервувалася в рамках тодішньої ідеології. Тільки в ті часи можна було робити вигляд, що весь світ помиляється, а ми праві. Але у даному випадку це вже не трагедія, а фарс.

Такі «носії істини» накинулися б і на Володимира Сосюру з його видатним віршем «Любіть Україну», бо поет змушений був написати покаянного листа в «Правду» з цього приводу і віршував якось про «безсмертну волю ВКП». Вони тикали б у вічі Василю Симоненку його рядки: «Завжди ми, Росіє, з тобою, завжди ми з тобою Москва!» Але ж, слава Богу, ми знаємо справжню ціну великим українцям Сосюрі та Симоненку і вбогим зайдам, які видають себе за патріотів:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім.

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Слухаючи лемент лжепатріотів, ще раз переконуєшся, що найбільшу біду несуть Україні ті, хто найголосніше кричить про свою особливу любов до неї. Замість реальної справи в ім’я України, вони із шкури лізуть, щоб знеславити Культурний центр у Москві. Як говорять у народі, «не так тії вороженьки...»

Втім, придорожня курява неба не закопчує.

Коментатор вперто повторив звинувачення В. Мельниченка у виході «випадкової для нього книги про Б. Ступку, що тоді посідав місце міністра культури та мистецтв України, не без впливу якої В. Мельниченко отримав призначення в Москві». Нагадаю неосвіченим критиканам, що міністром Ступка був всього лише з грудня 1999 року по травень 2001 року, а мої публікації про геніального Майстра виходять у світ з середини 90-х років і до цього часу — три монографії і чимало статей загальним обсягом близько 60 друкованих аркушів. Невже всі вони такі «випадкові» та приурочені виключно до ступничного міністрування? Маячня! До речі, перша моя книга про Данченка й Ступку була здана у львівське видавництво задовго до того, як Ступка став міністром, а друга вийшла в світ, коли я вже був директором Центру. Не завадило б звернути увагу на те, що ця «випадкова» книга («Богдан Ступка. Штрихи до портрета») була випущена «на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України за Національною програмою випуску суспільно необхідних видань». Чи може мої недоброзичливці хоча б один раз написали так само щось путнє, крім чергового брехливого наклепу?

Що ступить, то й збреше

Особливо розхвилювало коментатора те, що газету впіймали на брехні в питанні про вживання в Центрі української мови. З цього приводу він вибухнув філіппікою, особливо турбуючись про небезпеку бути притягнутим до відповідальності за наклепництво:

«Гадаємо, що то шановні кандидати, доктори наук, заслужені й народні артисти просто пожартували, — грайливо комплексує той, хто не спромігся досягти в житті ні наукових ступеней, ні творчих звань. — Або ж вони відвідують Культурний центр, якщо не із затуленими вухами, то принаймні із заплющеними очима. Тож розплющити очі ми спробуємо в Києві».

Оце так! Розплющити очі в Києві на те, що можна побачити лише в Москві? Як це? А ось як:

«Напевне, в усіх їх є книга В. Мельниченка «Україна на Арбаті, 9», яку вони люб’язно передали і нам. Тож просимо розгорнути її на першій кольоровій вставці і звернути увагу на стенд, присвячений 10-й річниці Незалежності України. Чи потрібно ще доводити якою мовою послуговується Культурний центр?»

Розкриваємо книгу на цій «кольоровій вставці», що відображає промислову виставку кількох областей України, зокрема Запорізької, присвячену 10-й річниці незалежності України. Всі підписи на ній робилися в областях, і всі області зробили їх, звичайно, російською мовою, бо презентацію своєї продукції призначали не для урапатріотів, а для російських споживачів. На фотографії — текст звернення президента України до російських громадян, надрукований, безумовно, російською мовою. Та хіба на це можна «розплющитися» з Києва? Протри очі безсоромний коментаторе! Або справді позич їх у Сірка! Так у народі кажуть...

«Може, ви скажете, що ми спеціально висмикнули ці фото. Але, повірте, ми уважно переглянули всі 80 кольорових знімків і на жодному не знайшли українського гасла, напису, який би випадково чи невипадково потрапив в об’єктив фотопарата. Тож навіщо розводитися про пропаганду у Культурному центрі українською мовою?»

Які екстрасенси! По фотографіям усе здалеку бачать та оцінюють!

Що ж до гасел і написів... Вже на першому кольоровому фото читаємо напис: «Хочу побажати головного! Стати дійсно центром усього українського. Президент України Л. Кучма».

І Культурний центр став центром всього українського в Москві!

Виключно про це і розповідають фотографії, які коментатор не спромігся справді уважно переглянути.

До речі, крім фотографій, у книзі ще є 250 сторінок тексту, який розповідає про пропаганду Центром української мови, культури, духовності в Росії.

Допустимо, що коментатор не вміє і читати. Але тоді навіщо було викидати з публікації листа наших друзів до газети інформацію про реалізацію Центром саме тих трьох крупних проектів, які найбільше «розводять» в ньому пропаганду українською мовою: «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський» і «Діаспора».

Позбута здорового глузду ще одна повчальна фраза коментатора: «А ось те, що в Культурному центрі у продажу 2–3 примірники українських газет, то, це, зрозуміло без ніяких пояснень, ганьба!» Ганьба не в цьому, а в тому, що легального шляху ввезення до Росії українських періодичних видань до цього часу, на жаль, фактично немає. Може б демагогам зосередити свою енергію на розв’язанні цього конкретного питання?

Спекуляція

Насамкінець, коментатор приберіг, як йому здавалося, козирну карту, отриману від кляузників, — відповідь міністра культури і мистецтв України Юрія Богуцького на один із наклепницьких листів Зорича, в якому Юрій Петрович повідомляє, що «доручив В. Мельниченку невідкладно виправити існуючі недоліки у діяльності Центру». Чесно кажучи, дізнався про це доручення не від міністра, а з численних пасквілей Зорича та його спільників.

Справа не в тому, що в нашій роботі немає недоліків. Вони iснують, як і у всіх людей, які творчо й напружено працюють. Тільки цi недолiки не мають нічого спільного з вигадками наших недоброзичливців.

Втім, хтось із ретивих, але безвідповідальних апаратників підготував міністру відповідь в компартійному стилі. Знаючи про високу оцінку міністром нашої роботи, дирекція й члени колективу Культурного центру ще на початку 2003 року звернулися до нього з листом, в якому зазначали, що «працівники апарату міністерства, які готували відповідь Зоричу, нітрохи не розібралися в ситуації...» По суті справи, Зорич довгий час безвідповідально спекулював документом, який абсолютно не відповідав реальному ставленню міністра до нашої роботи. Враховуючи це, ми писали Юрію Богуцькому: «Можливо, Ви визнаєте доцільним дати публічну об’єктивну оцінку роботи Культурного центру України в Москві».

І міністр дав таку оцінку! Ось вона дослівно:

«Я неодноразово відвідував Культурний центр України в Москві, зустрічався з його керівництвом, колективом, активом української діаспори і українських земляцтв, брав участь у заходах, які проводилися в Центрі.

Вважаю, що робота керівництва і колективу Культурного центру відповідає найвищим вимогам і державним інтересам України. Центр гідно представляє Україну в Російській Федерації1.

Правильність вибору кандидатури Мельниченка В.Ю. на посаду генерального директора Культурного центру підтверджена його бездоганною, плідною двохрічною роботою. Саме під його керівництвом Центр якісно покращив свою роботу з українською діаспорою, відстоює на міжнародній арені справді державницьку позицію, проводить активну пропаганду культури і духовності, соборності і ментальності, української мови та патріотичної української преси2.

Мені добре відомо, що видатні майстри мистецтв, які уособлюють українську культуру, дають високу оцінку роботи Центру.

Очевидно, що саме до такої оцінки діяльності Культурного центру України у Москві треба прислухатися».

«Українська газета», зрозуміло, не стала до цього прислухатися. Не випадково в публікації того листа, який відправлений на наш захист, були опущені ключові слова про те, де саме можна почути правду про роботу Культурного центру:

_________________

1 Подібні оцінки роботи керівництва і колективу Культурного центру України в Москві з вуст людей, які її дійсно знають, наведені в кінці цієї книги.

2 В іншому місці Юрій Богуцький сказав в інтерв’ю слова, що залишилися на відеоплівці: «Коли Центр очолив Володимир Мельниченко, то в Центрі з’явилася стабільна системна робота по пропаганді української культури, українства в цілому...»

«Про це легко дізнатися з української преси, українського й російського телебачення, в Посольстві України в РФ, в Міністерстві культури і мистецтв України, а найголовніше — у Культурному центрі України в Москві, який щорічно відвідує понад 12 тисяч чоловік».

Більше того, газета викреслила з тексту листа оцінку, яку дав роботі колективу Голова Верховної Ради України В.Литвин: «Центр робить велику і благородну справу зміцнення дружби і братерства між Україною і Росією, відродження українства».

Газету можна зрозуміти. Після цих рядків «редакційний коментар» одразу виявив би свою бездоказовість, а його автор якраз і мав за мету ошукати читачів. У тому коментарі було стільки правди, як в решеті води. Журналіст втратив елементарне розуміння того, де земля, а де небо...

Він однозначно приєднався до наклепників, з їх пустопорожньою демагогією. До тих, які невеликі тілом, а ще менші ділом. До речі, восени 2003 року, коли Культурний центр переживав тяжкі часи й знаходився на межі ліквідації, урапатріоти з Москви і Києва навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому. В народі кажуть, що в таких совість вже давно задихнулася.

Високе призначення Культурного центру можна здійснювати, лише спираючись на великих українців, які збережені в пам’яті народу, і справжніх, чесних патріотів України. Наші недоброзичливці ніяк не можуть бути опорою в його роботі. Біля вічного трону поводирів української нації нероби й брехуни не приживаються:

Бо щире високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

На завершення скажу, що в контексті розмови про справжню діяльність Культурного центру навіть згадка про злощасний «редакційний коментар» є завеликою честю. Проте хай ця згадка стане маленьким надгробком конкретній журналістській непрофесійності й недобросовісності.

На цьому й поставимо крапку. Забудемо про суєсловних нероб і їхнього безпорадного прихильника в Києві. Повернемося до реальної справи.

«Прапор України на Арбаті».

М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. С. 370—387.

Що рік минулий нам говорить...

Хай це не здається кощунством, але рік України в Росії не вплинув якісним чином на роботу Культурного центру України в Москві на Арбаті, 9. Звичайно, турбот, у тому числі святкових, організаційних, додалося, проте, ми працювали у звичному напруженому ритмі на благо української культури й духовності.

Один із важливих уроків Року України в Росії, на мій погляд, якраз і полягає в тому, що Центр у цьому розумінні може бути моделлю для подальшого розгортання цивілізованого діалогу культур — української і російської. Його постійна робота в самому серці Москви значною мірою компенсує історичну несправедливість, за якою українська культура в Росії представлена незрівнянно менше, ніж російська в Україні.

Звичайно, українська культура ще довго, а може, й ніколи не зможе посісти такого виняткового місця в свідомості росіян, як російська — в свідомості українців (будьмо реалістами, як каже академік Іван Дзюба). Проте Центр покликаний активно сприяти тому, щоб у росіян сформувався нарешті певний заділ правдивої інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу, як окремої самобутньої частини людства, а України, як суверенної, соборної держави. Поки—що по російському телеканалу можна почути, що «нинішня Україна — це шматок Російської імперії» й у неї ніби-то немає культурних ресурсів для улаштування нинішньої території... бо тільки російська культура має унікальну можливість об’єднувати народи». Або ж «Комсомольская правда в Калининграде» заявила, що «коли-небудь... Київ знову буде руським містом, і руські прикордонники будуть стояти не під Бєлгородом і Курськом, а під Львовом і Тернополем». Так що, на жаль, подекуди досі живе й діє імперська установка на те, що «право більшості (росіян. — В.М.) в цілому вище, ніж право етнічної меншості (українців. — В.М.), що до нього входить».

В абсолютно новій геополітичній ситуації, говорячи словами Біблії, «вже не побачиш народу... незрозумілоязикого, якого не можна було б зрозуміти». Тож важливо, щоб очевидне бажання зрозуміти український народ через українську мову змалечку формувалося у нових поколінь росіян, передусім, інтелігенції, працівників культури, освіти, науки, митців... У польському фільмі Єжи Гофмана разом зі Ступкою знімалася студентка щукінського театрального училища, яка страшенно зраділа, зустрівши Богдана Сильвестровича. Дівчина пояснила, що він є її улюбленим актором, й вона щаслива працювати поряд з ним. А затим абсолютно щиро поцікавилася, якою мовою він грає у Національному театрі в Києві. «Українською», — спокійно відповів великий український артист. «А «Короля Ліра» теж українською мовою?!», — дуже здивувалася юна росіянка. «І «Короля Ліра» — українською», — підтвердив небачений у світі Ступка — Лір. «Але ж це смішно!» — так само щиро й наївно вигукнула російська актриса. «Та чому ж, — дивувався мудрий Майстер, — оригінал, як відомо, написаний англійською мовою, а всі переклади на будь-яку мову мають абсолютно рівне право на існування». «Добре, — погодилася юначка, — але якою мовою ви думаєте, невже теж українською?» «Українською», — підтвердив український Геній.

«Хто їм утовкмачив у голову таке сприйняття України й українського?», — печально запитував у мене Богдан Сильвестрович.

Щоб у далекому майбутньому стали неможливими такі діалоги, необхідні наполегливість, твердість і послідовність у виконанні історичного надзавдання в утвердженні української мови, українського слова, гнаних і цькованих уподовж століть. Згадаймо Тараса Шевченка: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Взагалі ми пропагуємо українське слово буквально кожним днем своєї роботи, кожним заходом, кожним кроком, а ще відзначаємо щорічно 9 листопада День української писемності та мови, встановлений Указом Президента України в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця. Минулого року в цей день у Центрі виступив з доповіддю «Українська мова і час» відомий текстолог, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола Павлюк і відбувся літературно-мистецький вечір.

До речі, ми підтримуємо тісні зв’язки з багатьма московськими артистами, які знають українську мову чи збагатили свій репертуар українськими творами. Вважаємо, що це — дуже дійовий і ефективний засіб пропаганди українського слова. Рідна мова є душою й обличчям Культурного центру України в Москві.

Та це зовсім не значить, як дехто наполягає, що в Центрі пропаганда вітчизняної культури має вестися виключно українською мовою навіть тоді, коли збирається переважно російськомовна аудиторія. Ми ж не тупі виконавці нерозумної волі кількох україно-московських крикунів, а цивілізовані речники держави, що вимагає від нас поваги до мови країни перебування.

Взагалі Рік України в Росії особливо чітко виявив, що саме навколо Культурного центру згуртувалися справжні патріоти, які, не покладаючи рук, працюють на благо нашої держави. Так само виразно стало видно повну духовну й інтелектуальну неспроможність жменьки лжепатріотів, яким випало на долю зле наклепництво на Культурний центр. Але ж відомо, що «злому не буде майбутности». А ще: «Хто яму копає, той в неї впаде, а хто котить каміння — на нього воно повертається».

Рік України в Росії підказує, що настав час серйозно задуматися над тим, аби під ідеологічним і духовним контролем і впливом із Росії наша сучасна культура не стала провінційним апендиксом до російської, такою собі Вєркою Сердючкою.

Досвід Культурного центру свідчить, що далеко не все запропоноване нині українською культурою, може справді сприйнятися в перенасиченому ще з радянських часів російському культурному просторі. Проте дороги в імперське минуле немає. Згадую в цьому контексті, як у прямому ефірі однієї з російських програм ведучий допитувався у того ж Богдана Ступки, чи не стало йому жити гірше після розпаду СРСР. Богдан Сильвестрович охоче відповів, що краще жити в окремій квартирі, ніж у комунальній, і що йому нормально живеться в незалежній Україні. Так само наполегливо його запитували, чи не відчуває він себе вигнаним з величезного культурного простору, в якому він знаходився раніше. Ступка сказав, що не відчуває й віддає перевагу прямому літакові з Києва до зарубіжного простору, ніж транзитом через Москву.

Той же досвід Культурного центру показав, що ми маємо і в образотворчому мистецтві, і в театрі, і в музиці, і в літературі видатні імена і явища, які викликають найвищий інтерес, здобувають величезний успіх, завойовують широку популярність у сусіда, переконливо засвідчують російському суспільству неповторність й багатство української культури, її історичну будучність. Спираючись на наші традиції й своєрідність вітчизняної культури, Україна впевнено входить тепер дорогоцінною мозаїчною частиною у світовий культурний простір.

Культурний центр — це храм високого мистецтва й у ньому відсутній характерний для сучасності перекіс у бік масової культури й попси. Народний артист України, режисер Михайло Рєзникович з цього приводу писав: «Співак, який співає під «фанеру», тобто під фонограму, — а, значить, взагалі не співак, — кумир. Його обсипають почестями, засоби масової інформації про нього сурмлять, його пропагують. Представники ж серйозного мистецтва перебувають в тіні, що, природно, неприродно, якщо серйозно розбиратися в коефіцієнті корисної дії тих і інших для духовного розвитку особистості». Здається, це той випадок, коли «краще слухати докір розумного, ніж слухати пісні безумних...»

В Культурному центрі якраз артисти серйозних жанрів мистецтва передусім знаходяться в світлі рампи, а його робота вже за первісним задумом відповідає стратегії духовного відродження мистецтва. Нагадаю, що значні втрати перших років незалежності, в тому числі духовні, пов’язані зі зведенням на п’єдестал не одвічних і випробуваних цінностей, а імпульсивних, часто неконтрольованих пристрастей. Друге десятиліття незалежної України має стати часом остаточного відродження духовної конституції народу, повернення всіх генетично властивих йому кращих рис, якостей та чеснот і збагачення їх новими, народженими вже сучасною добою. Стоїть також завдання творення нового духовно-інформаційного простору, який би відповідав вимогам сьогодення і баченню майбутнього. В цьому контексті досвід Культурного центру може бути використаний в реалізації важливих і перспективних культурних програм.

Так само важливо повною мірою реалізувати можливості Культурного центру в м’якому обговоренні гострих питань історичного минулого двох держав. Як справедливо вважає Іван Дзюба, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна — Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідськості, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в другого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. «Для всього свій час і година своя кожній справі під небом...»

Виявилося, що не так і просто жити в рівноправному добросусідстві. Навіть при багатовіковій спільній історії у нас дуже мало досвіду суверенно-державного співіснування.

У Центрі здійснюється проект «Діалог», в рамках якого вчені шукають цивілізовані підходи до різних оцінок історії. Але, враховуючи сказане вище, необхідно пам’ятати, що в історичній пам’яті двох народів ще довго, а то й завжди по-різному поставатимуть такі події, як, скажімо, Полтавська битва й такі постаті, як Мазепа. Досить нагадати про суто політичне обурення в Росії з приводу фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Тому в стінах Центру проводиться, разом з творчою елітою обох країн, делікатна й коректна робота, яка спрямована на те, щоб особливо болючі точки минулого не натискувати нині бездумно, тим більше, з провокаційною метою, а зосередитися на тих історичних моментах, які нас об’єднують. Певно, життя держав, які лише наприкінці другого тисячоліття обзавелися кордоном між собою, краще починати з рожевих історичних спогадів, ніж зі сварок на грунті минулого. Тим більше, що сучасність кардинально відрізняється від тих століть нашої спільної історії, на які ми так часто посилаємося. Тож, дбаючи про історію, не можемо забувати про сьогодення й завтрашній день. Історія не повинна посварити нас, а покликана допомогти народам усвідомити себе в новій якості, зберегти історичну ідентичність й культурну неповторність.

Вступивши в Рік Росії в Україні ми можемо наголосити, що є прекрасний привід віддати належне творцям російської культурної спадщини в Україні. ЇЇ духовна історія невіддільна від імен Анни Ахматової, Михайла Булгакова, Іллі Рєпіна, Ігора Стравінського, Сергія Прокоф’єва, Максиміліана Волошина, Костянтина Паустовського, Олександра Купріна... Для Культурного центру це — непочатий край роботи. Культурне взаємозбагачення двох сусідніх народів привело до того, що чимало їх видатних синів одночасно могутньо вплинули і на російську, і на українську культури. Досить згадати імена Миколи Гоголя, Миколи Костомарова, Володимира Вернадського...

Чималі потенції закладені в здатності Центру збирати у себе відомих митців і вчених обох країн для серйозної розмови з професіональних питань, які вимагають спільного обговорення. Скажімо, ми реалізуємо проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», дякуючи якому в Центрі вже двічі зустрічалися зі своїми колегами з Російської академії освіти (РАО) провідні вчені — академіки, керівники АПН України: академіки—секретарі відділень Ольга Сухомлинська, Олександра Савченко, Неля Ничкало, Микола Євтух. З російського боку на цих зустрічах були присутні віце-президент РАО Володимир Борисенков, директори інститутів Ігор Смірнов і Людмила Олифіренко, академіки РАО Зоя Малькова, Євгеній Ткаченко, Геннадій Волков та ін. За оцінкою міністра освіти й науки України, президента АПН України, академіка Василя Кременя, згаданий проект Центру є «переконливим свідченням поглиблення і розширення плідної співпраці вчених України та Росії».

Справді, в умовах, коли безпосередні стосунки між академіями суттєво затруднені, така робота є важливою. В наших планах — розширення її, проведення науково-практичної конференції за участю працівників установ обох академій.

Ще приклад, але з абсолютно іншої галузі. В Центрі працює Клуб любителів українського кіно, який очолює голова Гільдії кінорежисерів Росії, народний артист СРСР Марлен Хуцієв. Чергове засідання клубу в лютому було присвячене пам’яті видатного українського кінорежисера Ігоря Савченка. В ньому взяли участь кінорежисер, народний артист СРСР, Володимир Наумов, кінорежисер Юрій Закревський, а також секретар Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач.

Подібні зустрічі не лише гідно вшановують пам’ять про видатних майстрів українського кіно, але й дають можливість кіномитцям України й Росії обмінятися думками з проблем сучасного кінопроцесу. А ще вони зміцнюють дружні контакти російської кіноеліти з Культурним центром, а значить — з Україною. Заступник голови Спілки кінематографістів Росії Геннадій Полока якось назвав символічним те, що Центр знаходиться на вулиці, яку любить вся Москва, вся Росія.

Рік України в Росії підтвердив особливу ефективність глибокої пропаганди вітчизняної духовності й соборності через імена великих українців — Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського... Очевидно, що постать Грушевського, як і Шевченка, може стати об’єднуючою в спільній цілеспрямованій роботі всієї української діаспори в Росії, тим більше незадовго до 140-річчя від дня народження Михайла Сергійовича.

Не забудемо також, що в минулому столітті Україна дарувала світові геніальних митців — Олександра Довженка, Леся Курбаса, Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Катерину Білокур, Марію Примаченко, Бориса Лятошинського, Павла Вірського... Перелік можна було б продовжувати. Треба визнати, що поки-що ми мало робимо для звеличення й вшанування цих та інших великих імен в Росії.

Значно більшої уваги заслуговує пропаганда за кордоном передових для свого часу історичних ідей, батьківщиною яких була Україна. «Час мовчати і час говорити». Настав час у повний голос говорити про патріотичні козацькі літописи та дивовижну «Історію Русів», про «Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького» Пилипа Орлика — першу європейську конституцію в сучасному розумінні, — що проголошувала принципи відновлення Української козацької незалежної держави.

Проекти Кирило-Мефодіївського братства співставні з тогочасними європейськими ідеологіями. В творчості Тараса Шевченка синтезований не лише національний, але й кращий вселюдський досвід, а демократичні ідеї Кобзаря де в чому послідовніші, тверезіші, глибші, ніж у його видатних сучасників. Зокрема, Шевченко мудро й пророче пов’язував визволення свого народу з визволенням усіх інших народів. В європейську цивілізацію ввійшли концепції й ідеї Михайла Драгоманова, Івана Франка, програми українських демократичних і соціалістичних рухів кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Нарешті, минулий рік ще раз довів... аксіому: без фінансування неможливі будь-які культурні проекти. Скажімо, Центр, який знаходиться на госпрозрахунку, вже два роки б’ється над розширенням «Української книгарні», проте грошей в своєму бюджеті для виключно важливої справи знайти не може. Якось забулося, що на початку 90-х років найперша постановка питання про передачу будинку № 9 на Арбаті під Культурний центр України була пов’язана саме з тим, що в ньому в радянські часи десятки років знаходився магазин української книги. Коли в листопаді минулого року нашим гостем був Олег Стриженов, то він передусім згадав про цю всім москвичам відому українську книгарню й наголосив, що саме тому знаходження Культурного центру України на Арбаті цілком вмотивоване...

Першопривід у процесі реконструкції й будівництва Центру, на превеликий жаль, відійшов на другий план, і навіть Рік України в Росії не усунув цю прикрість. Власне ми не сумніваємося в тому, що нова книгарня все-таки обов’язково буде відкрита, проте хотілося б зробити це якнайшвидше. Мабуть, прийшов час допомогти нам у цьому на рівні української держави. Адже єдина в Москві «Українська книгарня» представляє країну з унікальним книжковим світом, яким цікавляться не лише наші співвітчизники, але й росіяни.

Так само, скажімо, не менш давня проблема заснування загальноросійської української газети не буде вирішена до того часу, поки російська сторона не забезпечить її фінансову підтримку.

Очевидно, що культурні зв’язки між Україною і Росією становлять важливу складову частину політики добросусідського співробітництва між двома державами. Вперше за багато століть незалежна Україна стверджує себе справді самостійною державною культурною політикою за кордоном. Ми горді з того, що знаходимося на вістрі цієї роботи.

Звичайно, далеко не всі двосторонні зв’язки між Україною і Росією пролягають через Культурний центр України в Москві, але в їх розвитку й зміцненні зараз уже не можна не враховувати феномен Центру, його значні й ще незатребувані повною мірою можливості.

«Український огляд», 2003, № 5.

Островок украинской культуры в Москве

Культурный центр Украины в Москве - государственная организация, призванная всемерно укреплять имидж и международный авторитет Украины, пропагандировать достижения украинской культуры и духовности, оказывать всемерную поддержку украинским организациям в России. Официально Центр открылся 27 ноября 1998 года.

Диапазон деятельности Культурного центра чрезвычайно широк и разнообразен. Центр организует и проводит официальные мероприятия, посвященные памятным и юбилейным датам в жизни украинского государства, юбилеям выдающихся государственных, политических деятелей, деятелей науки и культуры. Пропагандирует достижения украинской науки, литературы и искусства, ведет интенсивную выставочную и концертную деятельность, организует гастроли театральных и концертных коллективов, проводит презентации книжных изданий, новых фильмов и др.

Важное место занимает информационно-пропагандистская и издательская деятельность, работа с украинскими организациями и землячествами. Центр всемерно способствует консолидации украинских организаций, сохранению и развитию национальной самобытности компактно проживающих групп украинцев, оказывает методическую помощь диаспоре в адаптации образовательных программ для воскресных школ, украинских классов в образовательных учреждениях, для других учебных заведений, в том числе и высших, где ведется преподавание украинского языка и предметов украиноведческого цикла.

В последнее время Культурный центр сделал ставку на осуществление крупных программ и проектов, охватывающих значительный сегмент его деятельности: «Григорий Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михаил Грушевский», «Диаспора», «Диалог», «Презентация», «Премьера», «Известные украинцы в России», «Российские деятели искусств и Украина», «Украина — через столетия» и др.

В Центре прошли десятки художественных выставок, представивших живопись, рисунок и графику таких знаковых фигур в украинском изобразительном искусстве, как Т. Шевченко Н. Глущенко, Т. Яблонская, А. Лопухов, В. Франчук, В. Цвсткова, Л. Жоголь, В. Шаталин, Л. Кадочникова и др.

В 2001 и 2002 годах состоялось несколько значительных презентационных выставок, которые ознакомили россиян с промышленным потенциалом ряда крупных регионов и областей Украины (Днепропетровский, Донецкий, Одесский, Запорожский промышленные районы, Полтавская, Сумская, Черниговская области, г. Хмельницкий).

Активизировала свою деятельность справочно-информационная библиотека, в холле 2-го этажа развернуты постоянно действующие книжные экспозиции: «Новые книги Украины», «Книги из собраний Библиотеки украинской литературы в Москве», тематические выставки, отражающие важные вехи в жизни украинского государства, памятные даты, юбилеи. У Культурного центра сложилась широкая адресная аудитория, своего рода «клубы по интересам». Развиваются плодотворные контакты с российскими и украинскими СМИ.

Значителен вклад Культурного центра в укрепление международного культурного сотрудничества. Он принимает участие в разработке долгосрочных межгосударственных программ в области развития гуманитарных, научно-технических и информационных связей. Заслуживает внимания опыт проведения ряда значительных культурных акций совместно с зарубежными представительствами, аккредитованными в Москве: «Диалог культур. Словакия — Украина», презентация книги С. Павлишина (Львов) «А. Шенберг» при содействии Посольства Австрии и с участием ведущих австрийских музыковедов, концерт вокального октета из Словении «Логашки октет», мероприятия с участием Польского, Венгерского культурных центров, Посольства Республики Беларусь, Федеративной Республики Германии.

Формируя перспективные планы работы, Культурный центр ориентируется исключительно на высокий профессионализм в искусстве, на лучшие образцы украинской литературы, поэзии, драматургии, современной народной и классической музыки.

Среди тех, кто неоднократно представлял в Культурном центре искусство Украины, народные артисты Украины Валерий Буймистер, Алла Бабенко, Николай Гнатюк, Александр Гурец, Михаил Дидык, Александр Дьяченко, Светлана Добронравова, Лидия Забилястая, Иван Карабиц, Богодар Которович, Маргарита Криницина, Алла Кудлай, Неонила Крюкова, Нина Матвиенко, Евгения Мирошниченко, Раиса Недашковская, Иван Пономаренко, Мирослав Скорик, Богдан Ступка, Евгений Станкович, Мария Стефюк, Надежда Шестак, Нина Шестакова, Людмила Юрченко, Виктор Яременко и многие другие. Не менее значителен перечень творческих коллективов, демонстрировавших свое мастерство многочисленной зрительской аудитории центра. Это Национальный академический драматический театр им. И. Франко, Львовский академический украинский драматический театр им. М. Заньковецкой, Житомирский украинский музыкально-драматический театр им. И.Кочерги, Львовский театр Б. Озерова, камерные оркестры «Киевская камерата», «Киевские солисты», камерный хор «Киев», мужские вокальные квартеты «Гетман», «Явор», женское вокальное трио «Золотые ключи», трио бандуристок «Росава» (Житомир), трио бандуристок «Вербена» (Черкассы) и др.

Работа КЦУ постоянно находится в поле зрения первых лиц украинского государства, руководителей законодательной, исполнительной ветвей власти...

Все они дают высокую оценку деятельности Культурного центра Украины в Москве, подчеркивают его непреходящую роль в развитии культурного обмена между Россией и Украиной, укреплении дружбы и взаимопонимания между двумя братскими славянскими народами.

Культурный центр Украины в Москве в своей деятельности исходит из максимы великого украинца Михаила Грушевского: «Мы должны помнить, что представляем великий народ, и обязаны представлять его с достоинством».

В рамках Года Украины в Российской Федерации мы стремились максимально полно реализовать основополагающую концептуальную установку — работа на имидж Украины, укрепление ее международного авторитета, пропаганда украинской культуры и духовности, всемерная поддержка украинских организаций в России Мы значительно раздвинули границы своей деятельности, внедряя новые формы работы, искали более совершенные пути взаимодействия с различными социальными слоями и группами россиян. Поставлена задача: привлечь в Культурный центр всех, кому небезразлична украинская культура, украинские духовные ценности.

Активно расширялись контакты Культурного центра с регионами Украины. Состоялись презентации Черниговской, Сумской и Полтавской областей Украины, успешно прошла Неделя среднего и малого бизнеса.

Культурный центр представляет украинское искусство в лучших его проявлениях, привлекает значительные творческие и научные силы.

Здесь побывали академики Национальной академии наук Украины Валерий Смолий, Иван Курас, Академии педагогических наук Украины Василий Кремень, Ольга Сухомлинская. Прошли персональные выставки народного художника СССР Татьяны Яблонской, известного мариниста Сергея Григораша, актрисы, народной артистки Украины Ларисы Кадочниковой. Состоялся спектакль Национального академического драматического театра им. И.Франко «Букварь мира» по мотивам произведений Г.Сковороды

Подготовлен к изданию сборник поэтических произведений Т.Шевченко на украинском и русском языках.

Силами Культурного центра обеспечено проведение III конгресса украинцев России, III Всероссийского фестиваля-конкурса им. А.Кошица украинских хоровых коллективов России, презентации украинской национально-культурной автономии г. Калининграда, других акций с участием украинской диаспоры.

«Информационно-справочный выпуск Посольства Украины в

Российской Федерации 2002—2003: Год Украины в России, России в

Украине», М., 2003. С. 34—37.

Питання для вирішення

Навесні 2003 року в Москві пройшла нарада керівників двох федеральних українських організацій — Об’єднання українців Росії (ОУР) та Федеральної національно-культурної автономії (ФНКА) «Українці Росії», в якій взяли участь керівники 40 регіональних українських організацій. Вони розглянули хід виконання рішень ІІІ Конгресу українців Росії (2002рік), питання організаційної єдності та інформаційного забезпечення діяльності українських організацій Росії.

Було також прийнято Постанову рад ОУР та ФНКА «Українці Росії», в якій, зокрема, містилися прохання й пропозиції, що стосувалися Культурного центру України в Москві:

— Створити у складі Культурного центру повноцінну «Українську книгарню» з потужним відділом «Книга-поштою» для розповсюдження в усіх регіонах Росії української літератури, періодики, відео- та аудіокасет, компакт-дисків, предметів української символіки, сувенірів тощо;

— Частіше направляти працівників Культурного центру в регіони Росії для вивчення діяльності українських організацій, надання їм практичної допомоги;

— Сприяти розробленню в Культурному центрі методичних матеріалів для вивчення української мови, літератури, предметів народознавчого циклу, допомоги українським самодіяльним колективам.

Всі поставлені питання абсолютно вмотивовані і справді вимагають невідкладної уваги, про що неодноразово йшлося й у цій книзі. Проте розв’язати їх можна лише на державному рівні. Йдеться про обидві держави — Росію й Україну. Наївно думати, що це суто внутрішні проблеми Культурного центру.

Скажімо, організація в «Українській книгарні» відділу «Книга–поштою» та розширення асортименту її товарів за рахунок аудіо- і відеопродукції, української символіки, сувенірів і т.д. вимагають додаткового фінансування з боку української держави (введення нових ставок, закупівля продукції, придбання спеціального торговельного обладнання, організація реклами і т.ін.). Так само необхідно фінансувати розширення методичної роботи з українськими організаціями в Росії. Скажімо, постійно зростає потреба у підготовці й розповсюдженні друкованих методичних матеріалів з питань пропаганди української культури в Росії. Крім того, Центр повинен мати ресурси для системного проведення науково-практичних зустрічей і «круглих столів» із залученням учасників з російських регіонів. Це дозволить предметніше розглядати конкретні проблеми української діаспори, піднесе звучання самої «української теми» в російському житті, сприятиме розповсюдженню об’єктивної інформації про Україну і українство.

Значні фінансові труднощі Центр долає в ході масштабних презентацій регіональних українських осередків в рамках проекту «Діаспора». Запрошення великої кількості учасників мистецьких колективів, інших представників української діаспори, їх розміщення і харчування в Москві — все це проблеми, що стають іноді непереборними. Звичайно, левову частину витрат має б взяти на себе російська сторона, але й Культурний центр хотів би почуватися вільніше у фінансовому плані в таких екстремальних ситуаціях. Створення фінансово забезпеченого механізму реалізації проекту «Діаспора» могло б у найближчі роки кардинально змінити на краще ситуацію в роботі з українською діаспорою в Росії.

В Центрі працюють курси української мови, проте цього вже мало. Настав час поглиблювати й розширювати роботу за рахунок вивчення кількох українознавчих дисциплін, залучення ширших прошарків іншомовного населення до вивчення української мови і культури. Все це можна і треба робити, проте лише за умови цільового фінансування.

Взагалі потреби української освіти в Російській Федерації залишаються фінансово не забезпеченими. Найскромніший формат вирішення проблеми на федеральному рівні вимагає придбання для всіх регіонів засобів навчання української мови, як іноземної, та українознавства у вищій школі. Йдеться про основні засоби (навчальні комплекти всіх рівнів навчання та підручники з української мови і літератури, українознавства) і допоміжні засоби (аудитивні, візуальні, аудіовізуальні).

Серйозний, концептуальний підхід до справи передбачає підготовку і видання підручників та методичних посібників: інтегрованого підручника з української мови для 7–11 класів; підручників з українознавства для середнього і старшого шкільного віку та для студентів вузів; підручників для недільних шкіл і навчально-допоміжних комплектів для вчителів; посібників з методики викладання української мови, як іноземної.

Звичайно, що розв’язання цих, як і багатьох інших важливих для діаспори питань, виходить далеко за межі можливостей Культурного центру і вимагає міждержавного порозуміння та співпраці. Проте Центр міг би стати координуючим органом у реалізації конкретних програм і проектів. За його участю в Москві можна було б організувати курси підвищення кваліфікації викладачів української мови та українознавчих дисциплін вузів Російської Федерації.

Щодо відряджень працівників Культурного центру, то ми робимо все, що в наших силах. Лише в останні роки наші люди побували в Башкортостані, Татарстані, в Сибіру, Ханти-Мансійському окрузі, на Поволжі, в Лазаревському (Сочі), де працює семінар-лабораторія традиційної культури українців Росії... Та маємо пам’ятати, що українські осередки діють в Карелії, Саха (Якутія), Хабаровському, Приморському краях, Мурманській, Магаданській, Камчатській та багатьох інших областях. Ми відчуваємо необхідність постійного контакту з ними, свою відповідальність за підтримку їх роботи. Проте можемо собі дозволити не більш як 1–2 поїздки в рік — не вистачає грошей. Тоді як відрядження в регіони компактного проживання українців в Росії мають бути значно частішими, а їх географія повинна постійно розширюватися. Цього можна досягти за рахунок цільових коштів з бюджету, виділених Державному комітету України у справах національностей та міграції або Міністерству закордонних справ України. Очевидно, слід порахувати, скільки грошей потрібно для того, щоб охопити нашим реальним впливом близько 70 регіональних українських організацій, кількість яких, до речі, продовжує зростати. Марно сподіватися на те, що Культурний центр, який знаходиться на госпрозрахунку, самостійно, без підтримки держави, вирішить це важливе завдання. З іншого боку, Росія мала б допомогти в комп’ютеризації українських організацій, що значно спростило б зв’язок з ними.

Мабуть, найкраще, якби питання, що стосуються української сторони, поступово розв’язувалися в рамках реалізації державної програми «Закордонне українство до 2005 року». До речі, на згаданій нараді ця програма була названа «декларативним документом», як така, що не має фінансового забезпечення. У всякому випадку Культурний центр України в Москві міг би сподіватися на пильнішу увагу держави до його фінансових скрут і можливостей. Адже мова йде про багатомільйонну українську діаспору Росії, яка є частиною нашого народу, що залишається значною мірою неосвоєним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом.

Ми й сьогодні ще достеменно не знаємо, скільки українців живе в Росії, хоча значна частина цих людей зберегла свою національну ідентичність, готова працювати в ім’я й на благо України. За визнанням Президента України Леоніда Кучми, вони ще не дістають належної підтримки від України й часом їхня енергія вигасає, на зміну ентузіазмові приходять апатія та зневіра. Крім усього іншого втрачається важливий конструктивний елемент у механізмі наших відносин з іншими державами.

Президент звернув особливу увагу й на інший важливий аспект роботи з українською діаспорою:

«Зрештою, потрібен і державний, і суто людський інтерес до того, як і чим живуть наші українські брати, розкидані близькими та далекими світами, чим можна було б підтримати їх та їхні сім’ї. Підтримувати передусім у тому розумінні, щоб не рвалися зв’язки таких спільнот з історичною батьківщиною.

Вбачаю в цьому материнський обов’язок незалежної України».

Отож, якщо ми збираємося повноцінно виконувати материнський обов’язок, якщо ми хочемо спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно продуману й повсюдну підтримку української діаспори, як носія української культури, мови, духовності, самобутності в Росії, то необхідно не тільки ефективніше використовувати потенціальні можливості Культурного центру України в Москві, але й створювати його філіали в регіонах. Незначні в масштабах держави й глибоко продумані, цільові фінансові затрати окупляться сторицею, матеріалізуються в активізації українських культурних, просвітницьких, освітніх організацій.

«Прапор України на Арбаті». С. 392—394.

Арбат течет через века

Самая знаменитая столичная улица сближает российскую и украинскую культуру.

Старый Арбат — это московско-дворянская колыбель высокой культуры. Дворянские особнячки, по словам Цветаевой, «домики с знаком породы», слава Богу, сохранились кое-где в арбатском ареале.

С Арбатом связаны многие и многие великие имена, начиная от Пушкина и Лермонтова... Здесь жили герои Тургенева, Льва Толстого, Осоргина, Булгакова... Иван Бунин, тосковавший в эмиграции по древней улице, писал, что «здесь, в старых переулках за Арбатом, совсем особый город...»

Для тех, кто знает это, Старый Арбат продолжает существовать, правда, виртуально. На самом деле, его давно уже нет и в помине: «Арбата больше нет, растаял, словно свеченька, весь вытек, словно реченька...» (Окуджава). Как и когда это случилось? Корни Старого Арбата были подрублены Октябрьской революцией. Арбатский философ из Киева Николай Бердяев сформулировал точную максиму: «В революции происходит суд над злыми силами, творящими неправду, но судящие силы сами творят зло...» Революция нарушила генный код Арбата, табуировала частную собственность, которой он дышал и прирастал более 400 лет. Арбат осиротел духовно, когда в 30-х годах были уничтожены арбатские храмы, особенно церкви Николы Явленного, Николы на Песках и Николы Плотника. Духовный огонь еще долго теплился в сердцах старых интеллигентов-арбатцев, однако без светильников веры — храмов — они уже не имели опоры. Беспощадный удар по Старому Арбату был нанесен в начале 60-х годов прошлого столетия, когда на месте древнего переулочья проложили стандартный Новоарбатский проспект. «Его прорубили, — сказал Окуджава, — и Арбат выдохся и закис».

Современный Арбат — ярмарочно-балаганная, бутафорно-развлекательная, бульварно-демократичная, маскультурно-тусовочная улица. Здесь господствуют посредственная живопись и поэзия, музыка и пение. Встречаются и таланты, но не они определяют лицо нынешнего Арбата. Местные власти пытаются изменить положение, в частности в прошлом году утверждены новые герб и флаг Арбата, выдержанные в исторических традициях.

Очевидно, предстоит создать на Арбате еще несколько духовных точек опоры, подобных Театру им. Евг. Вахтангова, Квартире-музею А.С. Пушкина, Дому актера, Культурному центру Украины в Москве. В этом контексте, по-моему, прежде всего, необходимо воссоздать величественную святыню и красоту Арбата — церковь и колокольню храма Николая Явленного у изгиба улицы на углу Серебряного переулка. Стоило бы выработать концептуальный подход к размещению мемориальных досок и памятных знаков на улице и в соседнем переулочье, подумать, как обозначить присутствие литературных героев Арбата. Так важно, чтобы на Старом Арбате открылись несколько книжных магазинов... Борис Зайцев с его возрождением связывал такие слова: «...Из книжных магазинов книги смотрят...» По крайней мере, вместо вульгарных сувенирных палаток, которые уродуют Арбат, можно разместить на их месте книжные развалы.

Академик Дмитрий Лихачев мечтал о том, что современный Арбат станет Улицей Культуры, Храмом Культуры. Коли так, то из храма прежде всего нужно изгнать торговцев. Не торговлю, но торговцев. Хочется снова напомнить так и нереализованное в полном объеме предложение Булата Окуджавы, высказанное свыше 20 лет назад: «Давайте очистим Арбат, облагородим, отмоем, отскребем. Давайте направим машины в объезд (сегодня Арбат стал отстойником для машин. — В.М.), создадим заповедник, и пусть его пересечет «Пушкинская тропа».

На Старом Арбате целых полгода — с сентября 1916 года по март 1917 года — жил великий украинец, выдающийся историк и государственный деятель Михаил Сергеевич Грушевский, который с 1929 года был академиком АН СССР.

Осенью 1916 года, находясь в царской ссылке, Грушевский, благодаря ходатайству Российской академии наук, переехал из Казани в Москву, где жил на Арбате, 55. «Я основался в Москве, Арбат 55, кв. 8 (угол Денежного)», — писал Грушевский. То есть, он остановился в том доме, в котором родился и прожил полжизни Андрей Белый. Какие неожиданные пересечения человеческих судеб приготовила история для народов, столь близких по истории, культуре, ментальности... В Москве Грушевский занимался научной, издательской и общественной деятельностью, встречался с М. Горьким и А. Керенским, перешагнул рубеж своего 50-летия. Грушевский оставил воспоминания о старинной улице — «одной из великих московских артерий».

Для Украины фигура Грушевского настолько знаковая и масштабная, что установление мемориальной доски в его честь на доме № 55 становится необходимостью. Текст этой мемориальной доски, на мой взгляд, должен касаться исключительно научной деятельности Грушевского: «Тут в сентябре 1916 — марте 1917 гг. жил и работал выдающийся украинский ученый, академик АН СССР М.С. Грушевский». Это был бы блестящий и обоснованный жест доброй воли, мудрого великодушия и исторического здравомыслия, который навсегда останется в памяти украинского народа.

Что и говорить, научная концепция Грушевского неприемлема для многих российских историков, однако пора привыкнуть к тому, что мы живем в демократических, а не тоталитарных государствах. А, значит, иная точка зрения выдающегося украинского ученого не должна становиться препятствием для оказания достойного внимания к нему в России. Тем не менее, предвосхищая неминуемые возражения на разных уровнях, замечу, что в прошлом веке в Украине Грушевский являлся самой крупной исторической фигурой, его не случайно называют «Шевченком ХХ столетия».

На мой взгляд, именно в разнообразии культур и языков кроется своеобразие стран и народов, духовный источник развития наших двух государств и всего человечества. Высокая культура землян прирастает не искусственным международным языком эсперанто, но живыми национальными языками. Давно пора привыкнуть к тому, что независимая Украина, уникальной культурой и самобытным языком, состоялась окончательно и бесповоротно.

Культурный центр Украины в Москве активно пропагандирует в России украинский язык, украинскую культуру, духовность и самобытность. В то же время мы делаем все возможное для достойной презентации, тем более в Год России в Украине, российской культуры, раскрываем ее взаимосвязь с украинским искусством. В Культурном центре осуществляется проект «Российские художники и Украина». У нас прошли вечера памяти Исаака Дунаевского, Ивана Козловского, Юрия Гуляева, Евгения Мартынова, состоялись творческие вечера Владимира Бортко, Клары Лучко, на нашей сцене неоднократно пел Иосиф Кобзон, выступали в концертах Алексей Петренко, Валерий Ивченко, Александр Голобородько, Аристарх Ливанов, Галина Черноба... В заседаниях «Клуба украинского кино» принимали участие Марлен Хуциев, Владимир Наумов, Владимир Довгань...

Уже третий год работает абонемент для московских детей «Юные таланты нового века», который пропагандирует украинскую и российскую музыку... Проходят презентации работ российских авторов, скажем, книги «Три мира Григория Сковороды» Людмилы Софроновой... У нас выставлялись московские живописцы — выходцы из Украины, российские художники Екатерина Сухомлинова и Владимир Лубенко. В настоящее время в Центре развернута великолепная выставка народного художника России, члена-корреспондента Российской академии художеств Анатолия Зыкова «Все цветы Пушкину»... Кстати, несколько своих работ он решил передать музею Пушкина в Киеве.

Мы понимаем ответственность Культурного центра на Арбате, 9 не только перед Украиной, но и перед Россией и Москвой. Осознаем — высока честь находиться у входа на Старый Арбат. Но, как говорит народная пословица, «дал Бог тому честь, кто умеет ее снесть».

«Трибуна» (Москва), 3 липня 2003 року.

Культурний центр України в Москві представляє АПН України

В Москві у відомому видавництві «ОЛМА-ПРЕСС» вийшла (українською мовою!) книжка «Україна на Арбаті, 9», в якій розповідається про діяльність Культурного центру України в Москві, що знаходиться за цією адресою. Ми попросили автора книжки, генерального директора Центру, доктора історичних наук, члена-кореспондента АПН України Володимира Мельниченка відповісти на кілька запитань першого заступника головного редактора Марії Корюненко.

Володимире Юхимовичу, в книжці нашу увагу відразу привернула фотографія віце-президента АПН України О. Савченко і академіків-секретарів відділень Н. Ничкало та О. Сухомлинської в Культурному центрі. Що спільного у вас з Академією?

— Торік ми започаткували масштабний проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», і фотографія розповідає про першу зустріч українських вчених з колегами із Російської академії освіти. Після цього у нас уже побували головний учений секретар АПН України Олександр Ляшенко та академік-секретар відділення Микола Євтух. Восени плануємо круглий стіл, присвячений Василю Сухомлинському та презентацію капітальної монографії з історії профтехосвіти в Україні. Ми готові представити в Москві серйозні педагогічні праці, що виходять в Києві та в регіонах України. Сподіваємося також показати в російській столиці кращу продукцію видавництва «Педагогічна преса».

Культурний центр якось опікується освітніми проблемами української діаспори в Росії?

— Ми вбачаємо величезну проблему в тому, що українці в Росії ще не мають системи української освіти, не проводиться підготовка відповідних педагогічних кадрів, немає підручників і методичних посібників для діаспори. Ніхто не займається вивченням соціолінгвістичної та освітньої ситуації в регіонах, не координує національну освіту в українській діаспорі. Українську мову викладають лише в 12 школах Російської Федерації. До речі, дев’ять з них працюють в Башкортостані. Ми провели в себе «Круглий стіл» з участю членів уряду Росії та Башкортостану, підготовлені конкретні пропозиції для поширення досвіду цієї республіки.

На нашу думку, настав час утворити спеціальну російсько-українську структуру з координуючими функціями, до складу якої ввійшли б представники Міністерства освіти Росії та України, РАО Росії і АПН України. Потрібно визначити навчальні заклади для підготовки спеціалістів у галузі національної освіти, розробити програми підручників, навчальних посібників для української діаспори.

У всій цій роботі життєво необхідна співпраця з Академією педагогічних наук. Наукове забезпечення освітніх проблем української діаспори могло б бути безцінною допомогою нашим співвітчизникам у Росії. Маємо також пам’ятати, що через освітню політику в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України.

У Вашій книзі цілих три розділи присвячено історичним сюжетам. Чим це зумовлено?

— Перший розділ — «Феномен Старого Арбату» — розповідає про історію найвідомішої вулиці Росії, на якій знаходиться Культурний центр, а ще один — про історію самого будинку № 9, в якому бували Лев Толстой, Антон Чехов, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Борис Пастернак... Без цього неможливо збагнути сучасний Арбат і той унікальний контекст, у якому ми працюємо.

Ключовим у книжці є розділ «Арбатець Михайло Грушевський», що розповідає про життя та діяльність великого українця на Арбаті, 55 з вересня 1916 до березня 1917 років. Саме тут, на Арбаті, Михайло Грушевський зустрів своє п’ятдесятиріччя. Саме тут він пережив історичний поворот у житті країни — падіння самодержавства. Після цього царському засланцеві повернули паспорт. «Се був перший конкретний здобуток революції, — писав Михайло Сергійович, — я став легальним гражданином». Саме з Арбату Грушевський у березні 1917 року поїхав у Київ, де очолив Центральну Раду.

Звичайно, коли на початку 90-х років минулого століття вибирали будинок на Арбаті для реконструкції під Культурний центр, ніхто не знав чи не думав, що поряд свого часу жив Грушевський. Але сьогодні історична присутність Михайла Сергійовича в арбатському світі набирає особливої ваги, бо Культурний центр виступає його своєрідним духовним наступником. Досвід, накопичений Грушевським в осінньо-зимові місяці 1916–1917 років, має сьогодня не лише науковий інтерес, але й практичне значення для роботи, зокрема, освітньої, з українською діаспорою в сучасній Росії.

До речі, недавно ми внесли пропозицію про встановлення меморіальної дошки на Арбаті, 55, де півроку жив Михайло Грушевський.

«Освіта України», 22 липня 2003 року.

Україна на Арбаті, 9

Так називається книга генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук Володимира Мельниченка, що тільки-но вийшла в Москві у видавництві «ОЛМА-ПРЕСС». Видання розкішно ілюстроване. Один із розділів — це статті та інтерв’ю автора, опубліковані в українських і російських газетах. Левову частку цього розділу складає серія статей про Культурний центр, опублікованих у нашій газеті влітку минулого року. Володимир Мельниченко відповідає на запитання заступника головного редактора газети «Культура і життя» Бориса Стативки.

Ви розглядаєте Арбат як культурний феномен?

Старий Арбат — це особливе явище російської культури. Тут народжувалася російська інтелігенція. З цією місциною асоціюється чимало відомих імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На мій погляд, нинішнє тепле ставлення до Старого Арбату тримається в основному на великій культурі ХІХ століття. Бо нині, на жаль, це передусім вулиця маскультури і дешевої тусовки. Так само, як Арбат у свій час уособлював високу російську культуру, тепер він особливо яскраво демонструє несмак і бездуховність.

Проте на ньому збереглося кілька духовних точок опори — Театр ім. Євг. Вахтангова, Квартира-музей О.С. Пушкіна, Центральний будинок актора... І, звичайно, Культурний центр України в Москві!

Як вам вдалося зібрати матеріал для окремого розділу про будинок № 9, в якому знаходиться Культурний центр?

— Працював в архівах. Знайшов документи з початку ХІХ століття, в тому числі про первісну забудову цієї земельної ділянки, про її господарів. Зібрав усі відомі й маловідомі матеріали з історії самого будинку та про знаменитих людей, які його відвідували. В будинку № 9 зупинявся Лев Толстой у своєї племінниці Єлизавети Оболенської, а до видавництва «Цвіркун» приходив Антон Чехов. Тут жив революціонер-народник Іпполит Мишкін і видатний вчений в галузі електротехніки Володимир Чиколєв. У знаменитому ресторанчику «Арбатський підвал», що в будинку № 9, бували Володимир Маяковський, Сергій Єсенін, Борис Пастернак... Сюди приводив своїх героїв автор «Дітей Арбату» Анатолій Рибаков... Але найголовніше, що сьогодні в будинок № 9, в Культурний центр щодня приходять люди, які є гордістю сучасної української і російської культури.

У вашій книзі чи не вперше так докладно розповідається про перебування Михайла Грушевського на Арбаті в 1916–1917 роках.

— Це справді маловідома сторінка біографії Михайла Сергійовича. Він наймав квартиру у будинку № 55, в тому будинку, де народився й півжиття прожив Андрій Бєлий.

Зараз я серйозно займаюся цією темою, зокрема вивчаю архівні документи, і сподіваюся, що з часом напишу окрему книгу про життя й діяльність Грушевського на Арбаті.

Розділи, присвячені сьогоденній діяльності Культурного центру, сприймаються як калейдоскоп особливо цікавих і важливих заходів, що проводяться цією представницькою установою. Що найважливіше у вашій роботі?

— Передусім, достойно представляти культуру України. Говорячи словами Грушевського, «ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством».

Культурний центр є духовним посольством України в столиці сусідньої держави, рідним домом української діаспори. Впевнений, що необхідно й надалі нарощувати і розширювати духовну присутність Центру в Росії, в тому числі, через цільове фінансування конкретних проектів роботи з українською діаспорою.

Важливим завданням Культурного центру є взаємозбагачення культур українського і російського народів, зміцнення контактів між митцями обох країн, поглиблення «діалогу культур».

Маємо визнати, що з появою Центру на початку ХХІ століття склалася принципово нова ситуація в пострадянському культурному просторі двох держав. Хоча далеко не всі культурні зв’язки між Україною і Росією проходять через Культурний центр України в Москві (та це й неможливо), культурна політика держави за кордоном вже не може не враховувати досвіду, набутого нашою установою.

«Культура і життя», 23 липня 2003 року.

«Украина — не Россия»

Пожалуй, никто не выразил столь кратко суть научной концепции отца украинской независимости Михаила Грушевского, никто не назвал столь определенно исторический факт, который в современной России многими не принимается или не понимается. Речь идет об украинской самоидентификации, которая во многом и заключена в формуле «Украина — не Россия». Нелепо было бы провозглашать, скажем, что Украина — не Турция, это понятно и так. Однако после того как украинцы треть тысячелетия прожили с Россией под одной государственной крышей, их самоотождествление в независимой Украине просто невозможно без инвентаризации в головах и душах: это — Украина, а это — Россия.

Ценность книги1 Леонида Кучмы в том, что такая инвентаризация проведена на уровне украинского президента, и максима «Украина — не Россия» заявлена аксиомой. Как и положено неопровержимой истине, она, во-первых, лежит в основе доказательства других важнейших положений, во-вторых, объективно не таит в себе ничего обидного для России. Тем более, автор не скрывает, что книга написана украинцем и с украинской точки зрения, поэтому он вовсе не ждет, что русские друзья во всем согласятся с ней. Однако тот, кто будет искать на ее страницах нечто антирусское, зря потратит время. Да, Украина — не Россия, но это совсем не повод плохо относиться к России. Не случайно Леонид Кучма отметил, что книгу можно было бы назвать и несколько иначе: «Украина и Россия». Вообще в объемном труде украинского президента множество добрых слов о России и русском характере («моя книга наполовину про Россию»). _______________

1 Леонид Кучма. Украина — не Россия. — М.: Время, 2003. — 560 с.

Кучма ведь и родился на стыке границ Украины, России и Белоруссии, а «вполне мог родиться и в РСФСР», если бы перекрой границ старых имперских губерний произошел по-другому.

Президент не скрывает: его сильно тревожит позиция некоторых видных россиян новой формации, которая, в сухом остатке, сводится к тому, что Украина — исторически неотъемлемая часть России, отколовшаяся по какому-то странному стечению обстоятельств или даже чудачеству. Беспокоит автора книги и современная российская «украинистика», утверждающая, например, что «Украина не имеет никакого геополитического смысла». Тем более, что подобные «научные» заявления отражаются в обыденном сознании. Кстати, когда на Арбате я писал эти строки, какой-то подвыпивший мужичок истерично кричал в окна Культурного центра Украины в Москве: «Ну что, украинцы?! Запомните, Украина — это русская земля! Русская! Понятно?!» Мне могут сказать, что такое случается далеко не каждый день. Согласен. Что сие вовсе не глас русского народа. Вполне согласен.

Леонид Кучма подчеркивает, что современная демократическая Украина никого не стесняет в его культурном и этническом выборе, а тем более не принуждает к таковому. «Вместе с тем, — призывает автор, — давайте честно скажем себе: идея самоотождествления исключает раздвоение этнического сознания. Раздвоение сознания — вообще скверная вещь. Тяжелые случаи раздвоения называют шизофренией. И если моя книга поможет хотя бы одному человеку уйти от раздвоения, я буду считать, что трудился не зря».

Безусловно, эта книга президента Украины поможет многим определится — украинцам и русским. Он откровенно размышляет о самых сложных и болезненных темах в отношениях между двумя народами, столь разными и близкими, связанными общей историей. Скажем, о том, была ли Украина колонией России, должны ли мы гордиться собой или стыдится себя. Леонид Кучма признается, что ему не стыдно ни за один период украинской истории: обиды на нее не могут быть свойственны народу, знающему себе цену. Вообще президент придерживается мудрого правила: не воевать с прошлым. Кучма не с теми, кто считал или считает Украину бывшей колонией России: «только не колония». По его убеждению, «не колонией пыталась сделать Россия «Малороссию», она пыталась сделать ее частью себя — вот в чем суть усилий Москвы, а затем Петербурга на украинском направлении!»

Автор отвергает претензии некоторых российских политиков к Украине, которая будто-бы является «историческим должником» России. Более того, по мнению Кучмы, великой державой и империей Россия стала благодаря тому, что приросла Украиной. А какую мощную человеческую подпитку давала Украина России на протяжении трех с половиной столетий! «Одного этого фактора вполне достаточно, чтобы признать: Россия — наша должница. Не в каком-то юридическом смысле, но в моральном».

Автор возражает против излюбленного в последнее время тезиса о гонениях в Украине на русский язык. Русскочитающая публика в Украине совершенно не испытывает книжного голода, как и русскоговорящая — каких либо притеснений. Что же касается украинского языка, то его живая жизнь, в отличие от русского, ограничена пределами Украины, и только здесь его можно защитить и ему можно помочь. Но, делая это, государство не ущемляет ни один другой язык. Вот некоторые важные цифры из книги президента. В настоящее время в Украине работает почти 2,4 тыс. школ с русским языком преподавания, в которых обучается 2,1 млн учеников (31,7% от общего количества). Высшее образование на русском языке в Украине получают 35% студентов. В стране издается почти 1,2 тыс. русскоязычных газет (49,7% от общего количества периодических изданий).

Президент интересно пишет об общем историческом наследии, об украинском и русском характерах, о национальных героях, об отношении украинцев и россиян друг к другу, о культурном пространстве и культурном обмене, о сотрудничестве в области изучения космоса, о положении дел в Украине в новые времена...

Среди главных адресатов своей книги в России Леонид Кучма назвал тех российских политиков, которые до сих пор не понимают или не хотят понять, что Украина — не Россия. «...Не желая никого обидеть, — пишет автор,— выражаю надежду, что подобные взгляды изменятся у тех, кто прочтет предлагаемую книгу».

«Трибуна» (Москва), 2 вересня 2003 року.

Духовний повпред України в Москві

Десять років тому Уряд Москви та Уряд України підписали угоду про передачу в довгострокову оренду українській державі два житлових будинки по вул. Арбат, буд. 9 з наступною реконструкцією та розміщенням у них Культурного центру України в Москві (з 2001 року будівля Центру викуплена і є власністю України).

Обидві сторони дивилися далеко вперед, розуміючи, що майбутнє сусідніх незалежних держав неможливе без поглиблення дружніх відносин. Тим більше, що вирішено було зберегти на Старому Арбаті одне з його самих привабливих місць — магазин «Українська книга», який знаходився у будинку № 9 з початку 30-х років. Він магнітом притягував московських інтелектуалів, у яких ніколи не згасав щирий інтерес до української літератури, поезії... А для тих, хто був родом з України, цей куточок старої Москви завжди нагадував про Батьківщину. Народний артист України та Росії Олександр Голобородько розповідав мені, як частенько приходив сюди за книгами улюблених українських авторів.

На початку 1998 року була підписана угода між Міністерством закордонних справ Росії та Міністерством культури і мистецтв України, яка регламентує діяльність інформаційно-культурних центрів. Цей документ визначав певні концептуальні орієнтири в організації роботи Культурного центру України, націлював його співробітників на якнайшвидше вирішення питань, пов’язаних з презентацією у Москві українських театрів, музичних колективів, провідних виконавців, проведенням художніх та книжкових виставок, передбачав участь Центру в розробці та реалізації довгострокових міждержавних програм в галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, інформаційних зв’язків.

Після офіційного відкриття Культурного центру в листопаді 1998 року була відновлена робота книгарні, почали функціонувати курси української мови, серед гостей Центру все частіше стали з’являтися відомі українські та російські поети, письменники, композитори, художники, вчені, політики, діячі науки та культури. Московському глядачеві був запропонований для огляду й осмислення широкий пласт досягнень національної культури незалежної України, що інтенсивно оновлюється.

Уже на перших порах у москвичів та гостей російської столиці з’явилася можливість побачити акварелі та малюнки Тараса Шевченка, зустрітися з відомими українськими композиторами Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком, почути виступи кращих солістів Національної опери України, побувати на гастролях українських театрів, на концертах блискучих камерних оркестрів, відомих українських хорових колективів тощо.

Покликаний виконувати культурно-освітню функцію, усіляко зміцнювати міжнародний авторитет України в Російській Федерації, сприяти консолідації української діаспори, Культурний центр України в Москві зумів за 5 років роботи довести, що він гідно виконує відповідальні задачі. Не буде перебільшенням сказати, що він багато у чому перевершив за більшістю основних показників культурні представництва Франції, Англії, Польщі, Угорщини, Словаччини тощо, які мають багаторічний досвід роботи. Навіть формальні кількісні дані про роботу Культурного центру вражають — 12-13 тисяч відвідувачів за рік, близько 60 концертів, творчих вечорів та спектаклів за сезон, більше 150 заходів протягом календарного року.

Постійно розширюється спектр діяльності Центру, в останні роки був зроблений акцент на поглибленні контактів з Посольством України в Російській Федерації, на науковій діяльності, діловому співробітництві, партнерстві з різними організаціями та відомствами у здійсненні великих культурологічних проектів.

Колектив Центру чуйно реагує на різні культурні та політичні події в Україні та Росії, постійно урізноманітнює форми та методи роботи: від виставок-презентацій економічних досягнень областей та регіонів України до фестивалів українських хорових колективів Російської Федерації, від масштабного проекту «Діаспора» до науково-практичних конференцій та гала-концертів, присвячених важливим історичним і пам’ятним датам у житті української держави тощо.

Головне — постійна активна пропаганда української культури, духовності, самобутності та української мови. До нас приходять тисячі людей, щоб почути рідну мову, насолодитися її мелодикою, поспілкуватися українською мовою зі співвітчизниками. Практично всі заходи продумані так, щоб у них панувала українська мова, особливе значення надаємо святкуванню Дня української писемності та мови.

У Центрі працює інформаційно-довідкова бібліотека, видається щоквартальний бюлетень «Панорама культурного життя України». Відвідувачі читального залу та бібліотеки мають можливість познайомитися з новітніми українськими виданнями, довідковою, історичною, юридичною літературою, підручниками та навчальними посібниками, художніми альбомами, газетами, журналами тощо. За останні два роки кількість книг у бібліотеці зросла у сім разів. У ній працюють багато вчених, діячів культури, звичайні відвідувачі.

Особливої уваги заслуговує співпраця Культурного центру з українськими громадськими організаціями Росії. Їхня кількість безупинно зростає, що свідчить про прагнення росіян з українським корінням долучитися до культури, мови та традицій своїх предків.У наших планах — презентація української організації Республіки Татарстан, зустріч із членами національно-культурної автономії українців Тюмені. За сприяння Міністерства культури Росії на базі Центру української культури та мистецтва Лазаревського району м. Сочі організовано семінар-лабораторію українського народного мистецтва. Щорічно, восени у Лазаревському збираються керівники українських самодіяльних колективів Росії для підвищення своєї кваліфікації, обміну досвідом та творчого спілкування.

Культурний центр співпрацює з регіональними громадськими організаціями Москви, які поєднують вихідців з України за територіальною ознакою, і виявилися дуже привабливими для москвичів, які мають родинні зв’язки з цими регіонами та містами України. Земляцтва опираються на загальні для двох братерських народів культурні цінності, що зміцнюють дух дружби і співробітництва, а головне — сприяють подальшому розвитку економічних та культурних зв’язків.

Розуміючи, що українська культура буде привабливою для москвичів і гостей столиці Росії лише в тому випадку, якщо її представлять кращі з кращих, Культурний центр зробив ставку на високе мистецтво і духовність. Його сцена надана чудовим українським артистам, лауреатам Національної премії ім. Тараса Шевченка, народним артистам України Б. Ступці, М. Скорику, Р. Недашківській, Н. Матвієнко, Б. Которовичу, М. Стеф’юк, І. Пономаренку, М. Гнатюку, М. Дідику, А. Дьяченку, О. Гурецу, Л. Забилястій, Є. Мирошниченко, В. Степовій, Л. Юрченко, Н. Крюковій, А. Паламаренку і багатьом іншим. Тут зіграли свої спектаклі Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, Львівський академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької, Житомирський обласний театр, Львівський театр Бориса Озерова, Київський «Молодий театр», Московський театральний український дует «Двоїна», Київський театр «Сузір’я», українська трупа Московського театру на Перовській.

В орбіту творчих інтересів Культурного центру включені також видатні російські актори і музиканти. У рамках нового проекту «Відомі українці в Росії» торік відбулися творчі вечори відомого кінорежисера, народного артиста Росії Володимира Бортка і народної артистки СРСР Клари Лучко. У наших планах зустрічі з народним артистом СРСР Оскаром Фельцманом, народними артистами Росії Олексієм Петренком, Василем Лановим, композитором Олександром Морозовим, поетом-піснярем Анатолієм Поперечним.

Стало традицією, що в концертних програмах святкових і ювілейних концертів тон задають провідні солісти Національної опери України і Великого театру Росії. Олександр Ворошило, Ірина Журина, Галина Чорноба, Олена Околишева, Сергій Гайдей, Анатолій Зайченко, Михайло Гужов — далеко не повний перелік солістів головної оперної сцени Росії, що виступали в Культурному центрі разом зі своїми колегами з Києва.

У культурних акціях і програмах Центру беруть участь російські драматичні актори, народні артисти Росії Олександр Філіпенко, Олександр Голобородько, Валерій Івченко, Аристарх Ліванов, заслужений артист України Олександр Парра та ін. Неодноразово співав у Центрі народний артист України і Росії Йосип Кобзон.

Усі вони виступають у нас українською мовою тому, що справжнім хазяїном сцени Культурного центру є українське слово, українська пісня. Уже нікого з наших постійних відвідувачів не дивує, що в репертуарі Міжнародної хорової капели «Славутич» Культурного центру України в Москві, що складається переважно з росіян, виконуються, в основному, українські народні пісні і хори українських композиторів. Артисти російського фольклорного ансамблю «Слобода» підготували до відкриття Року України в Російській Федерації українську концертну програму.

Культурний центр України здобув собі славу солідного виставкового комплексу, що ретельно відбирає авторів для формування експозицій. Тим, хто регулярно відвідує виставки в Культурному центрі, вдалося познайомитися з блискучим живописом талановитої кримчанки Валентини Цвєткової, зосередитися на модернізмі й експресіонізмі робіт всесвітньо відомого Миколи Глущенка, зануритися в роздум біля картин незрівнянної Тетяни Яблонської, чия виразна палітра фарб, магічна гра світла і тіні заворожує, будоражить думки...

У Центрі з величезним успіхом були представлені чудові гобелени Людмили Жоголь і Олександра Мединського, довершені композиції класиків українського образотворчого мистецтва Олександра Лопухова, Тетяни Голембієвської, Віктора Шаталіна, Сергія Шишка, Валентина Філатова, Ніни Божко і багатьох інших.

Разом з тим ми піклуємося про талановиту українську молодь. Зокрема, у нас виставлялися театральна художниця Наталя Маховська (Київ), скульптор Ігор Гречаник (Київ), мариніст Сергій Григораш (Феодосія), майстриня розпису по шовку Олена Лапко (Київ) та ін. Не менш двох-трьох разів у році експонуються роботи дитячих студій (Москва, Донецьк, Київ), разом з Міжнародною дитячою галереєю (Москва) торік була успішно проведена виставка дитячого малюнка, у якій брали участь юні дарування з 15 європейських країн.

У Культурному центрі постійно діє книжкова експозиція, що оновлюється не менш одного разу на місяць. Проходять також тематичні книжкові виставки, що знайомлять відвідувачів з науковими працями академічних інститутів і вузів України, новинками поезії і літератури, із друкованою продукцією провідних державних і приватних видавництв. Щорічно зростає перелік українських періодичних видань у довідково-інформаційній бібліотеці Культурного центру. Так що будь-який бажаючий може безперешкодно одержати інформацію про сучасну Україну, її історію і культуру.

Ефективність роботи з пропаганди української наукової, публіцистичної і художньої літератури істотно зросла в рамках нового проекту «Презентація». Наші відвідувачі мають можливість з перших вуст одержати інформацію про найбільш значимі наукові праці, про новинки художньої літератури, про історичні і політичні дослідження, присвячені проблематиці російсько-українських відносин, чи, що не менш важливо, ознайомитися з виданнями, що побачили світ завдяки спільним зусиллям російських і українських авторів...

Діяльність Культурного центру знаходить своє відображення у численних публікаціях в українських і російських періодичних виданнях, у підтримці постійного сайта Центру в мережі Інтернет, у телерепортажах, інтерв’ю, радіопередачах, що висвітлюють різні аспекти його роботи. Про кожну подію, кожну культурну акцію, що проходить у Культурному центрі, у ЗМІ Росії й України постійно надсилаються інформаційні повідомлення...

Орієнтир на розвиток різноманітних форм співробітництва, активну позицію в міждержавних культурних зв’язках, втілився у численних контактах Центру з акредитованими в Москві культурними представництвами інших країн, російськими громадськими організаціями і держструктурами. У цьому контексті можна згадати серію культурних заходів, проведених спільно зі Словацьким культурним інститутом, Польським культурним центром у Москві, Посольствами Австрії і Словенії, Міжнародною асоціацією сприяння культурі тощо.

Особливо варто виділити дві науково-практичні конференції з питань співробітництва Росії й України в сфері інформатизації, організовані і проведені Центром разом з Всеросійським науково-дослідним інститутом проблем обчислювальної техніки й інформатизації, а також російсько-українські зустрічі, присвячені 42-й річниці запуску першого штучного супутника Землі та початку космічної ери. Під прапори цих зустрічей удалося зібрати весь цвіт російської й української аерокосмічної науки, виробництва, керівників великих конверсійних проектів, льотчиків-космонавтів усіх поколінь.

Наївно було б думати, що в нас немає проблем, чи ми не бачимо свої недоліки. Нам хочеться, щоб магазин української книги був багатшим і масштабнішим, щоб курси української мови знайшли всемосковську популярність. Не вистачає грошей на серйозну рекламу наших заходів, на видавничу діяльність, на великі культурологічні проекти, безліч інших ідей і задумів. Однак ми не стоїмо на місці і наполегливо вирішуємо виниклі проблеми.

Підбиваючи підсумки, хочеться звернути увагу на зростаючу роль Культурного центру України в Москві в справі зміцнення культурних зв’язків між Україною і Росією, розвитку діалогу культур двох братерських народів, установлення контактів між творчими і культурно-просвітницькими організаціями.

У тісному співробітництві з Посольством України в Російській Федерації Культурний центр активно сприяє становленню і розвитку партнерських відносин між регіонами і містами України і Росії, налагодженню духовних зв’язків українців Росії з материковою Україною.

Культурний центр України в Москві можна порівняти з ниткою, що зв’язує велике полотно духовного простору двох сусідніх держав. Далеко не все від нього залежить, однак, подібно дипломатичному представництву, Центр упевнено виступає повноважним представником української культури і духовності в Росії, у цій найважливішій іпостасі його значення важко переоцінити.

«Украинские вести» (Москва), листопад 2003 року.

Старі проблеми молодих українців Росії

Саме так: молоді українці в Росії успадкували давні нерозв’язані проблеми всієї української діаспори. Можуть сказати, що ці проблеми з’явилися лише трохи більше десяти років тому і ще не можуть бути старими, проте насправді у них дуже давня історія.

Молодіжний рух в українських громадських організаціях Російської Федерації знаходиться в абсолютно зародковому стані, а головними діючими особами цих організацій, які теж виникли порівняно недавно, є люди старшого й середнього віку і одна з головних проблем — залучення дітей та молоді до національно-культурної роботи.

Це стало вкрай актуально в контексті значної активізації української общини в Росії на межі двох століть, що знайшло відображення в створенні нових громадських організацій, зокрема в Іваново, Архангельську, Пермі, Череповці, Вологді і т.д. Зараз їх нараховується в Росії понад 60, і входять вони в дві федеральні структури: Об’єднання українців в Росії (засноване в 1992 році) і Федеральну національну-культурну автономію «Українці в Росії» (створена у 1998 році).

Відповідаючи на запит часу, найсильніші українські організації з допомогою місцевої влади енергійно взялися за згуртування молоді навколо себе. В Башкортостані, де проживає 75 тисяч українців і активно діє Республіканський національно-культурний центр «Кобзар», зроблена спроба створення Спілки української молоді. В республіці непогано поставлена освіта для українців, тут зосереджено 9 із 12 шкіл усієї Росії, в яких викладається українська мова. В Культурному центрі України в Москві пройшла презентація «Кобзара» з участю членів уряду Росії й Башкортостану, посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького. Досвід республіки вивчається, але Башкортостан це скоріше виключення з правила, ніж правило.

На щастя, залучення дітей і молоді в національно-культурну роботу, відбувається і в інших справді творчих діаспорних колективах Москви, підмосковного Пушкіно, Санкт-Петербурга, Мурманська, Тюмені, Лазарєвського (Сочі), Сургута... Привертає увагу робота національно-культурної автономії «Вербиченька» в Нижнєкамську, де вже п’ять років діє молодіжний гурток «Лелеки», в якому близько 50 дітей. Ми плануємо представити «Лелек» в Культурному центрі України в Москві, де вже побували деякі дитячі колективи. Під час їх веселих і хвилюючих виступів здається, що у нашої діаспори в Росії юне обличчя. Насправді, ситуація поки-що печальна: в творчому абрисі української діаспори превалюють пенсійні кольори. Системна робота з молодим поколінням українців Росії відсутня.

Хто винен? Чому, скажімо, для початку не спертися на солідний досвід української діаспори в далекому зарубіжжі, накопичений в реалізації спеціальних програм для молодшого покоління? Тут і організації скаутського типу, і спортивні табори, і літні табори з освітніми програмами... Тим більше, що певні навички організаційної роботи такого різновиду залишилися ще від радянських часів. Але впровадження зарубіжного досвіду в сучасній Росії поки-що неможливе з ряду непереборних причин. Передусім, відсутнє цілеспрямоване федеральне фінансування цієї роботи. В Росії досі не розроблена достатня законодавча база роботи з етнічними меншинами, а виконавча влада не повернулася обличчям до реальних турбот української діаспори.

З іншого боку, далеко не всі керівники українських організацій дивляться на молодь очима Михайла Грушевського, який, працюючи з українською діаспорою в Москві на межі 1916–1917 років, гордився з того, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського руху», що «з молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки», а в результаті «поверталась до мене молодіж». Сучасна українська молодь Росії не повертається душою до деяких українських громадських організацій РФ.

На превеликий жаль, молоді українці Росії не дістають належної підтримки від України, й часом їхня енергія вигасає, на зміну ентузіазмові приходять апатія та зневіра. У цьому контексті не можна не сказати про те, що державна національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року посувається важко, бо не має фінансового забезпечення та організаційної підтримки.

Мимоволі позаздриш тому, що Росія в майбутньому році виділяє чверть мільярда карбованців на підтримку співвітчизників за кордоном, передусім в галузі культури й мови. Тоді як Культурний центр України в Москві вже кілька років не має змоги фінансувати курси української мови в своїх стінах або відкрити достойну нашої держави «Українську книгарню» на Арбаті. Більше того, дехто намагається ліквідувати Культурний центр і використати його приміщення з суто комерційною метою. Коли гроші говорять, культура мовчить.

Так ми бачимо конспективну відповідь на поставлені вище питання.

Що ж робити? Системний підхід вимагає створення в Росії національної освіти, що неминуче містила б у собі чіткий етнокомпонент. Ця проблема стосується всіх національних діаспор і може бути вирішена після вироблення самих критеріїв освітнього етнокомпоненту, визначення його стандартів, одним словом, через виведення національної освіти із сфери любительської на рівні ентузіастів в сферу державну, професійну. Переконувати когось в актуальності цієї проблеми нема сенсу — сьогодні різнонаціональна діаспора складає, як мініум, десять процентів російського населення. За словами голови Федеральної автономії «Українці Росії» Олександра Руденка-Десняка, «така нова соціальна реальність, з якою недалекоглядно не рахуватися». Поки що немає даних останнього перепису населення, проте, за приблизними підрахунками, в Російській Федерації проживають більше 4 мільонів етнічних українців і 10 мільонів вихідців з України.

Керівництво українських федеральних організацій і Культурного центру всіляко сприяє створенню в Росії класів і груп із вивченням української мови. Культурний центр безпосередньо шефствує над таким класом у лінгвістичному ліцеї № 1555 в Москві, проводить там уроки, українознавчі конкурси, зокрема на краще читання творів Тараса Шевченка. В Культурному центрі вже другий сезон працює абонемент «Юні таланти нового століття», програма якого пропагує українську музику й культуру, проходять дитячі художні виставки, ведеться підтримка молодих талантів з української діаспори і т.ін.

Проте все це не містить навіть натяку на розв’язання величезної проблеми, а саме: українці Росії не мають системи української освіти. Ситуацію також не рятують кілька згаданих шкіл і спеціалізованих класів та невеликі групи студентів, які вивчають українську мову в деяких Московських вузах, Тюменському, Воронезькому, Саратовському університетах.

Не ведеться підготовка відповідних педагогічних кадрів, відсутні підручники і методичні посібники для діаспори. Ніхто не приділяє увагу вивченню соціолінгвістичної і освітньої ситуації в регіонах, не координує національну освіту в українській діаспорі, не опікується молодіжним рухом українців Росії. В РФ не виходить жодна федеральна газета українською мовою (в Україні близько 2,3 тисяч газет і журналів друкуються російською мовою). Відсутні федеральні радіо і телепрограми українською мовою (в Україні більше половини інформаційної продукції телерадіокомпаній виходить в ефір російською мовою).

Тобто в Росії для українців немає всього того, що сприяє збереженню національної самобутності та задоволенню інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, всього того, що дозволяє молодим українцям Росії, говорячи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його...»

Без вирішення цих абсолютно конкретних проблем не може бути й мови про те, щоб українці в Росії почували себе справді комфортно, як цього прагне президент Володимир Путін.

Ми не сидимо, склавши руки. Свого часу працівники Культурного центру взяли участь в розробці тез до основних напрямів Федеральної програми державної підтримки української культури в Росії. В них визначені шляхи розв’язання названих вище проблем, зокрема запропоновано створити тимчасову російсько-українську структуру з координуючими функціями, до складу якої ввійшли б представники Міністерства освіти Росії та України, РАО Росії і АПН України. Необхідно визначити учбові заклади для підготовки спеціалістів в галузі національної освіти, розробити варіанти програм підручників, навчальних посібників для української діаспори. Ми добиваємося патронату держави щодо функціонування українських шкіл в Росії. Щороку в Центрі проходять міжнародні наукові конференції «Українська діаспора в Росії».

У всій цій роботі життєво необхідна співпраця з Академією педагогічних наук України. Наукове забезпечення освітніх проблем української діаспори могло б скласти безцінну допомогу нашим співвітчизникам в РФ. Маємо пам’ятати, що українська діаспора в Росії може бути значною інтелектуальною силою нашої держави, що через освітню політику в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України. Тим самим присутність багатомільйонної української діаспори буде все вагоміше відчуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Маємо також добре пам’ятати, що в Росії дехто втовкмачує в голови наших молодих співвітчизників ідею про Україну, як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося. Після виходу книги президента Леоніда Кучми «Україна — не Росія» одна з російських газет абсолютно чітко сформулювала цю стратегічну позицію:

«Визнати Україну «не Росією» для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжжя — це не Росія, Урал — не Росія, Сибір — тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков — не Росія, як і Смоленщина, що опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна...» (виділено мною. — В.М.).

Порочна, проте впливова логіка. Тому ми не повинні ховати від неї голову в пісок, а зібрати докупи кращі інтелектуальні в Україні й Росії сили для роботи з молодими українцями Росії.

З минулого року в Культурному центрі здійснюється масштабний проект «Представляємо Академію педагогічних наук України», що має за мету відновити, налагодити і зміцнити наукові й людські стосунки з Російською академією освіти, спільно розв’язувати старі проблеми молодих українців.

Вважаю, треба ставити завдання, щоб Культурний центр України в Москві став у Росії форпостом вітчизняної Академії педагогічних наук.

Методологічний семінар АПН України, грудень 2003 року.

Україна на Старому Арбаті

(Культурний центр України в Москві на початку 2004 року)

Михайло Грушевський, який в 1916—1917 роках жив на Арбаті і працював серед українців у Москві, говорив: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством». В цих словах — кредо нашої роботи.

З початку року в Культурному центрі вже відбулося два десятки заходів, його відвідали близько 3 тис. чоловік. Центральне місце зайняло святкування Дня соборності України. Урочистий вечір відкрив радник-посланник Посольства України в РФ, доктор філософських наук Григорій Хоружий. У концерті, присвяченому знаменній даті, взяли участь народні артистки України, лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка Ніна Матвієнко та Неоніла Крюкова, народний кобзар з Черкащини Василь Лютий, лауреат міжнародного конкурсу Олена Кухта, лауреат Всеросійського конкурсу, фольклорний ансамбль «Слобода» під орудою Олега Щукіна, Міжнародна хорова капела «Славутич» Культурного центру України в Москві (художній керівник та головний диригент — заслужений артист України та Росії Олександр Сьомака). У їх виконанні прозвучали українські народні та авторські пісні, поезії Тетяни Майданович, гуморески. Програму концерту завершив український духовний гімн Миколи Лисенка «Боже великий, єдиний».

Було також відкрито книжкову виставку, присвячену 85-й річниці проголошення об’єднання двох українських республік — УНР і ЗУНР в єдину соборну державу — Україну та розгорнуто масштабну експозицію «Нові книги України», що надійшли до нашої інформаційно-довідкової бібліотеки.

В січні в Центрі експонувалася унікальна виставка яскравих творів студентів Київської дитячої академії мистецтв, яку привіз її ректор, народний артист України, академік Михайло Чембержі. Ми домовилися про нові виставки юних авторів, а серед них уже оголошено конкурс на кращий фірмовий знак Культурного центру України в Москві.

Подією стала персональна виставка члена Спілки художників Росії, українця за походженням, випускника Київського художнього інституту (майстерня Тетяни Яблонської), художника-монументаліста Степана Химочки «Україна — ненька моя». В центрі експозиції — історичні полотна козацької доби, мальовничі пейзажі центральної України та Підмосков’я. До речі, цю виставку відвідав голова Національної спілки художників України Володимир Чепелик, який нещодавно був гостем Центру. З ним ми домовилися про те, що деякі студенти випускного курсу Української академії мистецтв будуть ліпити скульптурні портрети безпосередньо для інтер’єрів Культурного центру. Почнуть молоді таланти вже в цьому місяці з портретів Тараса Шевченка і Михайла Грушевського.

Ще про одну зустріч. 19 січня до Культурного центру України несподівано завітала група солістів Черкаського народного хору. Артисти подарували нам веселі колядки та щедрівки. Відразу було прийняте рішення про запрошення хору для участі в святкуванні Дня Конституції України1.

Великий успіх, у тому числі серед творчої еліти Москви, мав вечір

____________________

1 29 червня 2004 року Черкаський народний хор взяв участь в концерті, присвяченому Дню Конституції України.

пам’яті відомого українського кіноактора і режисера Леоніда Бикова, присвячений 75-річчю з дня його народження і 30-річчю виходу фільму «В бій ідуть лише старики». Його вів артист Московського академічного театру ім. В.Маяковського Олександр Макогон. Зі спогадами про Бикова виступили народна артистка СРСР Еліна Бистрицька і народна артистка Росії Євгенія Симонова. З щирою цікавістю присутні слухали двічі Героя Радянського Союзу, генерал-полковника, почесного громадянина Москви Віталія Попкова, який у свій час підштовхнув Бикова до написання сценарію про «співаючу ескадрилью». Виступав і льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу Олександр Лавейкін, батько якого був її командиром.

Так само хвилююче пройшов вечір з циклу «Повернення забутих імен», присвячений пам’яті визначного українського та російського композитора з Рівненщини Всеволода Задерацького. Для виконання творів композитора, ім’я якого на Україні вже стало хрестоматійним, була запрошена лауреат міжнародних конкурсів, студентка Львівської консерваторії Оксана Журко. У вечорі взяв участь син композитора, доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедрою історії музики Московської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв Росії Всеволод Задерацький, який багато років працював у Львівській та Київській консерваторіях.

Уже три роки разом з творчим об’єднанням з естетичного виховання «Музична юність» Комітету з культури м.Москви здійснюємо спільний проект «Юні таланти нового століття», в рамках якого виконуються твори українських і російських композиторів. Коли проходив музичний конкурс серед студентів, кожний з десяти лауреатів обов’язково виконував українську народну пісню. Шедеври світової фортепіанної і скрипкової музики грали посланці України Сергій Сухобрусов, Діана Пасько, Микола Дрозд та ін. В січні дітям був показаний балет «Казка про Золушку та Принца» у виконанні дипломанта конкурсу хореографічних колективів дитячого театру танцю «Мажор».

В рамках проекту «Російські митці та Україна» пройшов вечір пам’яті Миколи Ткаченка — українця за походженням, мистецтвознавця, історика-сходознавця, члена Спілки художників Росії. Своєю діяльністю він активно сприяв пропагуванню досягнень української хореографічної школи, зокрема в Японії. Відбулася презентація книги відомого українського письменника, мовознавця, громадського діяча Бориса Антоненка-Давидовича «Прочитайте после моей смерти» (переклад з української мови Ярини Голуб), випущеної Львівським видавництвом «Каменяр». До 80-річчя від дня народження видатного вірменського та українського кінорежисера Сергія Параджанова в Центрі було показано фільм «Тіні забутих предків», а до 100-річчя Аркадія Гайдара — документальний фільм «Партизанською стежкою Гайдара».

Чималу аудиторію зібрали творчі вечори поета, композитора та співака з Черкащини Геннадія Діброви і заслуженого артиста України, працівника Центру Олександра Круша.

Серед громадсько-політичних заходів відзначу проведення 27 січня установчих зборів Ради земляцтв України в Російській Федерації. В їх роботі взяв участь Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Микола Білоблоцький, працівники Посольства України в РФ, голови українських земляцтв в м.Москві, представники Урядів РФ та Москви, ділових кіл, відомі діячі науки та культури, зокрема народний артист СРСР Василь Лановий.

Віце-президент НАН України академік Іван Курас назвав нашу установу науково-культурним центром, і в цьому є серйозний резон, бо в нас ведеться дослідницька робота. Зокрема, готується наукова монографія «Михайло Грушевський на Арбаті», щойно в провідному московському видавництві «Олма-Пресс» вийшла в світ українською мовою книга «Прапор України на Арбаті» про роботу Культурного центру України та історію Старого Арбату.

Окремо про масштабний проект «Тарас Шевченко». Нещодавно в його рамках в Центрі відбулася презентація інтернет-порталу «Тарас Шевченко», створеного за підтримки ТОВ «Кобзар» (Україна). На початку лютого цікаво пройшла презентація наукової монографії М.Зимомрі та О.Білоус «Освоение литературного опыта. Преемственность традиции восприятия творчества Тараса Шевченко» (видавництво «Коло», Дрогобич, 2003) за участю доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка Миколи Зимомрі.

Зараз ми готуємося до великого урочистого вечора й концерта, присвячених 190-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. Запрошуємо до себе директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академіка Миколу Жулинського й директора Національного музею Тараса Шевченка, доктора філологічних наук Сергія Гальченка, а ще — провідних українських артистів, у тому числі лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка. Невдовзі відкриємо також експозицію «Шевченко в народному мистецтві» з фондів Національного музею Тараса Шевченка.

До Шевченкового ювілею у видавництві «Либідь» вийде в світ збірка вибраних поезій Кобзаря «Я так її, я так люблю...» українською та російською мовами, підготовлена Культурним центром України в Москві за підтримки Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Це видання буде розіслане в організації української діаспори Росії.

Отже, судіть самі, наскільки цікаво, різноманітно й насичено живе Культурний центр України в Москві.

«Культура і життя», 25 лютого 2004 року.

Створити систему української освіти в Росії

В Культурному центрі України в Москві відбулася презентація нової книги генерального директора Центру, доктора історичних наук, члена-кореспондента АПН України Володимира Мельниченка «Прапор України на Арбаті», що вийшла українською мовою в провідному московському видавництві «ОЛМА-ПРЕСС». В книзі розповідається про діяльність на початку ХХІ століття унікальної державної установи, що пропагує українську культуру і духовність в Росії. В. Мельниченко розкриває також своє бачення феномену Старого Арбату в його історичному і сучасному вигляді. Ми зустрілися з автором книги.

Ви розглядаєте Старий Арбат у контексті історії російської культури та науки. Чи знаходите ви тут українські сюжети?

— Їх безліч. Арбат дав притулок щасливому Пушкіну з коханою Наталі, яка походила із старого козацького роду Петра Дорошенка... На Арбаті жив і помер геній з Полтавщини Гоголь, який, за його ж словами, «поєднав у собі дві природи: хохлика і росіянина»... В арбатському провулку поселився перед революцією російський філософ Бердяєв, який народився в Києві, вчився в Київському кадетському корпусі й Київському університеті... Нарешті, в будинку № 55 на Арбаті в 1916—1917 роках півроку жив політичний засланець Михайло Грушевський.

Про Грушевського ви писали й у попередній книзі «Україна на Арбаті, 9», яка вийшла в минулому році. Що нового з цією темою?

— В розділі «Грушевський на Арбаті» використані нові архівні документи і вперше показано, чому тоді для Грушевського «московське показувалося добром», бо ж він отримав можливість працювати в кращих архівах і бібліотеках. В книзі висвітлюється наукова, громадська, літературна діяльність царського засланця в Москві.

Досвід роботи Грушевського серед українців Росії не втратив свого значення й тепер. Він був активним прихильником конкретної справи і не терпів пустої балаканини про так звану «широчайшу перспективу». З арбатським періодом пов’язаний висновок про те, що «не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу ...»

Наші журналісти познайомилися з чималим розділом «Публікації про Культурний Центр», в якому зібрані ваші статті й інтерв’ю в періодичній пресі, в тому числі в «Освіті України». Вдається друкуватися в російських газетах?

— Намагаємося постійно інформувати російських читачів про наші творчі вечори, виставки, презентації. Крім того, ми щомісяця видаємо план роботи Центру українською та російською мовами й розсилаємо в усі культурологічні установи Москви. В російській пресі настійно ставимо питання про створення системи української освіти в Росії.

До речі, ви встигли вмістити в згаданому розділі книги свій виступ з цієї проблеми на методологічному семінарі Академії педагогічних наук України в грудні минулого року...

Справа в тому, що створення дієздатної системи української освіти залежить від обох держав. Скажімо, національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, розрахована на роботу з українською діаспорою в Росії, не передбачає жодної копійки для Культурного центру України в Москві. Так само не виділяються з бюджета ніякі кошти на фінансування наших освітніх програм або на розгортання роботи магазину «Українська книга».

Культурний центр продовжує співпрацю з українськими освітніми закладами?

Нещодавно ми започаткували новий проект «Представляємо Київську дитячу академію мистецтв». Наприкінці минулого року ректор академії, член-кореспондент АПН України Михайло Чембержі привіз у Центр дивовижну виставку художніх творів юних студентів, а навесні планується нова зустріч у рамках цього проекту.

З ректором Української академії мистецтв, академіком Володимиром Чебикіним домовлено про те, що кращі студенти цього вищого учбового закладу готуватимуть свої дипломні роботи спеціально для інтер’єрів Центру. У нас уже побували студенти, які будуть ліпити скульптури Тараса Шевченка і Михайла Грушевського.

В квітні ми збираємося прийняти на Арбаті дітей з Яворівської загальноосвітньої школи на Івано-Франківщині, яку очолює член-кореспондент АПН України, заслужений вчитель України Петро Лосюк1.

«Освіта України», 16 березня 2004 року.

Прапор України на Арбаті

Так називалася серія статей Володимира Мельниченка про роботу Культурного центру України в Москві, яку ми вмістили в нашій газеті майже два роки тому. Нещодавно під цією назвою в Москві вийшла велика книга (28 друк. арк.) генерального директора Центру, доктора історичних наук Володимира Мельниченка.З цього приводу ми задали йому кілька питань.

Минулого року також у Москві побачила світ ваша книга «Україна на Арбаті, 9». Як вдається видавати ці праці українською мовою?

— З цим особливих проблем немає. Працьовитих і доброзичливих українців можна зустріти в багатьох московських видавництвах. Правда, з

_________________________

1 21 квітня 2004 року в Культурному центрі України в Москві пройшла презентація творчого доробку учнів цієї школи.

досвідченими редакторами важче. Тому обидві книги вийшли в авторській редакції. На мій погляд, є щось історично назріле й надзвичайно важливе в тому, щоб книги про Україну виходили в Москві українською мовою.

Нова книга є продовженням попередньої?

— Можна сказати і так. Я прийшов у Культурний центр понад три роки тому, і мені хочеться докладно й у хронологічному порядку розповісти про його різнобарвну роботу на початку ХХІ століття.

Останній розділ книги – «Палітра 2003 року». Мабуть, в жанрі монографії важко писати про те, що тільки-но відбулося в Культурному центрі?

— Вам, журналістам, також нелегко фіксувати щоденні миттєвості багатоликого культурного життя України, в тому числі його проблеми. Але, за висловом Тараса Шевченка, «серце болить, а розказувать треба». Скажімо, про те, що навіть у скрутних фінансових умовах ми підготували до 190-ї річниці великого Кобзаря збірник його поетичних творів українською і російською мовами, який з допомогою Державного комітету телебачення і радіомовлення України зараз виходить у світ, і ми розішлемо його в організації української діаспори в Росії. Або про те, що в Культурному центрі здійснюється масштабний проект «Михайло Грушевський», в рамках якого проходять творчі вечори, виставки, презентації, а нещодавно у нас побував письменник Юрій Хорунжий, автор прекрасного роману «Вірую» про великого українця.

До речі, найбільший розділ у Вашій книзі називається «Грушевський на Арбаті»...

— У Культурному центрі ведеться серйозне наукове дослідження московського-арбатського життя Михайла Грушевського, що охоплює час з вересня 1916 року до березня 1917 року. Саме з Арбату великий українець поїхав в Київ, щоб очолити Українську Центральну Раду. Сучасники усвідомлювали його історичну роль в українському відродженні. Коли восени 1916 року, саме на Арбаті Грушевському виповнилося п’ятдесят років, журнал «Украинская жизнь», який виходив у Москві, писав, що він став «центральною фігурою сучасного українства... вождем нашого часу, представником усього живого, що б’є джерелом життя в сучасному українстві».

Тема «Грушевський на Арбаті» досі залишалася найменш дослідженою в грушевськознавстві, і ми прагнемо виправити це становище.

Як і в попередній книзі, ви продовжуєте розповідь про Старий Арбат у його історичному й сучасному вигляді...

— Без цього неможливо вияснити й зрозуміти не лише нюанси перебування Грушевського на Арбаті, його тутешні турботи, побут, але й взагалі той історичний і сьогоденний контекст, у якому працює Культурний центр України. Арбат – це чутливий нерв усієї Росії. Працювати на ньому дуже престижно й не менш відповідально.

Між іншим, Арбат, який має більш, як п’ятсотрічну історію, тисячами ниток пов’язаний з Україною і українцями. Ця тема ще чекає окремого дослідження. Думаю, що навіть дореволюційний власник будинку № 9, в якому нині розміщається Культурний центр України, був родом із України. Вслухайтеся в його прізвище – Борейко...

Окремий розділ у вашій книзі так і озаглавлено «Будинок № 9». Його історія справді цікава й повчальна?

Передусім, будинок дорогий нам тим, що нині він є власністю України. До того ж, історія людей, по-моєму, неможлива без історії будинків, особливо тих, які є справді знаковими. В будинку № 9 бували Лев Толстой, Андрій Бєлий, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Борис Пастернак, Анатолій Рибаков...

Якось Володимир Путін, прагнучи наголосити взаємозв’язок культур двох народів, згадав слова Чехова про те, що він любить український народ. Є певна містика в тому, що Чехов також неодноразово бував у будинку № 9. Тут тоді розміщалася редакція журналу «Сверчок», в якому протягом 1886 року Чехов надрукував шість своїх оповідань. До мешканців будинку № 9 братів Вернерів приходив і відомий москвознавець Володимир Гіляровський, прадід якого був запорізьким козаком.

А головне, що й у новому столітті Культурний центр постійно відвідують митці, які є гордістю України. Пройде час, і їх імена так само будуть згадувати з пошаною і трепетом. Для цього й написана книга «Прапор України на Арбаті».

«Культура і життя», 31 березня 2004 року.

Тарас Шевченко в Культурном центре Украины в Москве

Когда весной 1861 года прах Тараса Шевченко перевозили из Петербурга в Украину, для остановки в Москве выбрали храм Тихона Амафунтского возле Арбатских ворот (снесен в 1933 году). Это рядом с домом № 9 на Старом Арбате, в котором ныне находится Культурный центр Украины в Москве. В ХХІ веке он олицетворяет постоянное присутствие великого украинского Кобзаря в российской столице. Центр осуществляет крупномасштабный проект «Тарас Шевченко», в рамках которого, скажем, состоялись выставка картин Шевченко-художника из фондов Национального музея имени Тараса Шевченко в Киеве и книжная выставка «Бессмертное слово Кобзаря» из фондов Шевченковского национального заповедника в Каневе, презентации академического издания произведений поэта и многосерийного телефильма «Мой Шевченко», различных шевченковедческих книг, в том числе вышедших на русском языке. В апреле состоится презентация монографии лауреата Национальной премии имени Тараса Шевченко 2004 года, главного научного сотрудника Института мировой литературы Российской академии наук, доктора филологических наук Юрия Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме...». В Центре на Арбате выступают лауреаты Национальной премии имени Тараса Шевченко: народные артисты Украины Богдан Ступка, Нина Матвиенко, Мария Стефьюк, Мирослав Скорик, Евгений Станкович, Раиса Недашковская, Людмила Юрченко...

К 190-летнему юбилею поэта, художника и мыслителя в Культурном центре открыта выставка произведений народных мастеров Украины. Показан киносериал «Тарас Шевченко. Завещание». Проведен конкурс на лучшее чтение поэтических произведений Кобзаря среди московских студентов и школьников. Состоялся торжественный вечер, на котором выступили Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Российской Федерации Николай Белоблоцкий и директор Института литературы Национальной академии наук Украины академик Николай Жулинский. Подчеркивалось, что Тарас Шевченко — это сама Украина, в его творчестве закодированы генетические основы национальной духовности, он и сейчас олицетворяет стремление украинского народа к «единомыслию и братолюбию». В концерте приняли участие известные профессиональные коллективы, прежде всего вокальная формация «Пиккардийская терция» из Львова и Международная хоровая капелла «Славутич» Культурного центра Украины в Москве, а также московские школьники, которые читали стихи Шевченко. С огромным вниманием было воспринято выступление выдающегося чтеца, народного артиста Украины Анатолия Паламаренко.

К юбилею сотрудники Культурного центра подготовили сборник избранных произведений Шевченко на украинском и русском языках, который только что вышел в свет. Он иллюстрирован акварелями, рисунками и офортами самого Тараса Григорьевича. Некоторые из его дивных работ помещены в этом номере «Российской Федерации». Культурный центр собирается разослать сборник в организации украинской диаспоры в России.

Все москвичи и гости столицы, которые интересуются творчеством украинского гения, могут прикоснуться к нему на Арбате, 9, в Культурном центре Украины в Москве.

«Российская Федерация» (Москва), № 3, 2004 рік.

У кривому оці...

...Московський українець Семененко опублікував 15 квітня в «Літературній Україні» наклепницьку статтю «Чи є в Москві українська книгарня?» Судячи з підпису, він очолює організацію «Українці Москви», бо ж мало хто, крім нього, про це відає. Його співавтора з Міннеаполіса пана Медведіва не знаю, проте добре видно, що він не має жодної уяви про роботу Культурного центру України в Москві.

Отже, чи є в Москві українська книгарня? Безперечно є. З усіма проблемами, яким уже немало років. Як тільки став директором Центру, писав у газеті «Культура і життя»: «Ми виходимо з того, що в Культурному центрі має працювати державна книгарня». Проте до цього часу у держави на неї грошей не знайшлося, а Центр, який працює на засадах госпрозрахунку, також не взмозі повністю взяти на себе такі витрати. Замкнене коло? Впевнений, що його можна розірвати спільними зусиллями... На жаль, наша пропозиція про забезпечення роботи книжкового магазину в Москві не була включена до Національної програми „Закордонне українство” на період до 2005 року. Зараз ми пропонуємо внести до Державного бюджету окремий рядок про виділення необхідних коштів для Української книгарні в Москві. Так само не втрачаємо надії, що знайдуться меценати, які допоможуть їй стати на ноги. Така добра справа повік не забудеться».

На превеликий жаль, ніхто не відгукнувся тоді й не відгукується досі, крім Посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького, на якого намагаються наскакувати метушливі автори, які палець об палець не вдарили для розвою книгарні. Власними силами ми перевели магазин «Українська книгарня» в нове, просторніше приміщення, зі свого скромного бюджету закуповуємо для нього книги, готуємося відкрити відділ «Книга-поштою». Проте ми переконані, що книгарня на Старому Арбаті має функціонувати за реальною участю української держави.

Надворі весна 2004 року, проте Семененко, нічтоже сумяшеся, заявляє, що в нашій ... червневій програмі 2002 року «нічого українського не було». Що ж, заглянемо в позаминулорічний червень. В Культурному центрі за участю Посольства України в РФ, Уряду Москви, Сумської державної адміністрації пройшли «Дні Сумщини в Москві». В наших стінах було створене Сумське земляцтво. В Центрі відбувся круглий стіл за участю віце-президента Академії педагогічних наук України Олександри Савченко, академіків Ольги Сухомлинської, Неллі Ничкало та віце-президента Російської академії освіти Володимира Борисенкова, інших знаних російських вчених та педагогів. Микола Білоблоцький зустрівся у нас з учнями російських шкіл, переможцями Всеросійського конкурсу творів на тему «Наш сусід — Україна». Він вручив їм іменні годинники Президента України Леоніда Кучми, цінні подарунки та путівки до «Артеку». Була відкрита книжкова виставка до «Дня Конституції України», відбулася презентація книги Михайла Грушевського «Історія українського народу», виданої в Москві, а наприкінці червня у нас зібралися на нараду керівники десятка провідних українських видавництв. Пройшли відеопрограми про народну артистку України Ніну Матвієнко та про поему Ліни Костенко «Маруся Чурай»... Якщо Семененко вважає, що в цьому немає «нічого українського», то впору ставити питання про його адекватність сприйняття навколишнього світу.

У згаданій статті нам ставлять у приклад роботу Українського культурного центру в місті Міннеаполіс (США). Честь і хвала нашим американським колегам, але ми знаходимося в різних вагових категоріях, і їм не винести на своїх плечах масштаби нашої культурницької роботи. Щоправда, немає у нас кредитової спілки для позички грошей на хату чи авто, не продається в Центрі «домашня ковбаса чи ковбик», як у Міннеаполісі, бо не в тому наше завдання. Втім, працює кафе «Хрещатик» з різноманітними українськими стравами. Та придивимося до найголовнішого — нинішньої роботи Культурного центру, яку старанно замовчують наші недоброзичливці.

Сьогодні Культурний центр України в Москві — серйозна культурологічна, наукова, освітня, видавнича, інформаційна установа, яку відвідують понад 12 тис. осіб на рік. В ньому проходять щорічно близько 60 урочистих та святкових вечорів, концертів, 20 художніх, 40 книжкових виставок і експозицій, 40 відеопрограм, кінопоказів, 15 презентацій українських книг.

Щомісяця разом з планом своєї роботи ми видаємо календар історичних та пам’ятних дат. Центр опублікував 8 чисел інформаційного бюлетеня «Панорама культурного життя України», видав (у Москві українською мовою!) дві книги «Україна на Арбаті, 9» і «Прапор України на Арбаті», в яких розповідається про діяльність колективу, готує монографію про життя і діяльність Михайла Грушевського на Арбаті в 1916—1917 роках. Щойно у київському видавництві «Либідь» побачила світ збірка поетичних творів Тараса Шевченка російською та українською мовами, підготовлена нами в тісній співпраці з Національним музеєм Тараса Шевченка, Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Ми розішлемо її в українські організації.

Нерідко бувають у нас письменники, в тому числі члени редколегії «Літературної України». Скажімо, виступав у Центрі Володимир Яворівський, відбулася презентація роману Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Минулого року в День української писемності і мови ми приймали поета Михайла Шевченка. В березні цього року на урочистому Шевченковому вечорі слово про Кобзаря виголосив народний депутат України, академік Микола Жулинський. В Книзі почесних гостей Центру він записав: «Свято з нагоди 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Українському культурному центрі мене зворушило, наповнило великою надією на розвій українського духу, культури, мови в Москві». Цього року до ювілею Шевченка у нас експонувалася художня виставка «Країна, повита красою» з фондів Національного музею Тараса Шевченка, на якій, зокрема, вперше в Москві представлені маловідомі роботи Марії Приймаченко, а також твори Катерини Білокур, Олександра Саєнка та ін. Здійснюється проект «Представляємо лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка», за яким нещодавно представив свою книгу «Коли забуду тебе, Єрусалиме» цьогорічний лауреат Юрій Барабаш. У Центрі також виступали лауреати Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, Ніна Матвієнко, Неоніла Крюкова, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Євгенія Мірошніченко, Марія Стеф’юк, Людмила Юрченко, Богдан Ступка, Лесь Харченко та інші.

Останнім часом зусилля колективу КЦУ спрямовані на здійснення крупних довгострокових проектів, у тому числі міждержавних: «Григорій Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Діалог», «Презентація», «Прем’єра», «Російські митці та Україна», «Україна крізь віки» та ін.

Кредо Центру — в орієнтації на високе мистецтво, на кращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики. У нас виступали камерні оркестри «Київська камерата», «Київські солісти», народний ансамбль «Рідні наспіви», камерний хор «Київ», чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокально тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (Житомир), тріо бандуристок «Вербена» (Черкаси), вокальна формація «Піккардійська терція», інші уславлені творчі колективи.

Культурний центр відвідали академіки Валерій Смолій, Іван Курас, тут проходять наукові акції за участю відомих вчених: Станіслава Кульчицького (презентація «Нарисів з історії дипломатії України»); Руслана Пирога (доповідь, присвячена Михайлу Грушевському); Василя Марочко (вечір пам’яті жертв голодомору в Україні) та ін.

Центр тісно співпрацює з українськими організаціями, які справді займаються ділом. У ньому проходять різноманітні заходи українських земляцтв, засідання та наукові конференції українського історичного клубу, відбуваються українські музичні салони, збори секції українських художників м.Москви, функціонує Міжнародна хорова капела «Славутич».

Оцінки роботи Культурного центру справді поважними й достойними людьми повністю розходяться з обмовами Семененка. Міністр культури і мистецтв України Юрій Богуцький: «Сьогодні Центр займає помітне місце в культурному житті Москви, є своєрідним зв’язуючим містком між Україною і Росією». Народний артист України Микола Гнатюк написав, звертаючись до колективу Центру: «Дякую і низько вклоняюся за Вашу працю, яка так потрібна великим народам — українському і російському». Президент Національної академії наук України Борис Патон відзначив, що «колектив Центру робить прекрасну справу, яку високо цінує весь народ». Так само вважає Голова Верховної Ради України, академік Володимир Литвин: «Центр робить велику і благородну справу зміцнення дружби і братерства між Україною і Росією, відродження українства».

Нікого не тисну авторитетною думкою, просто цитую людей, яких поважаю. Кожен вільний стати на бік Семененка, який всього цього не бачить. Але ні! Він широко розплющив очі на те, що директор Культурного центру та його заступник живуть (от біда!) у самому Центрі (втім, не в готелі, як Семененко стверджує, а в службових квартирах, які надаються згідно з трудовим контрактом). Але де ж їм, громадянам України, жити? Тим більше, що зранку до пізнього вечора вони знаходяться на роботі (значна частина заходів починається о 19 годині).

Ми бачимо наші недоробки, прорахунки. Досить відкрити книгу «Прапор України на Арбаті», щоб переконатися в цьому. Справ — непочатий край...

А взагалі в Москві є безліч українців, які могли б приносити велику користь Україні, якби у них був справді дієздатний організатор, інтелектуально й духовно достойний керівник з іменем і харизмою1.

«Літературна Україна», 20 травня 2004 року.

Виступ на круглому столі-презентації Шевченкової

книги-білінгви «Я так її, я так люблю...» видавництва «Либідь»

(червень 2004 року)

Хочу, передусім, нагадати, що ця книга готувалася Культурним центром для організацій української діаспори в Росії. Багато хто сумнівався в тому, що вона побачить світ, але ми таки зробили те, що обіцяли.

Михайло Грушевський, якого тут уже згадували, задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря наголошував, що цей ювілей вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні

_____________

1 Час, який пройшов, підтвердив історичну правоту цього висновку.

Шевченкові свята...» Зокрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї».

Ці слова мали б стати ключовими у підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка, який вже не за горами. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді достойним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Питання також і для нас з вами. Ясно, що «в теперішній момент наша честь і любов для нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз» (Грушевський).

Нагадаю, до речі, що століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 році Грушевський назвав «великими роковинами» й писав тоді з приводу цього: «Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».

Здається, що ця думка ще більше стосується наступного — другого століття Шевченкового безсмертя.

Вже давно час готуватися до великого ювілею. Багато чого ми вже не встигнемо зробити. Адже йдеться не про якийсь один святковий, ювілейний захід, а про суму концептуальних пропозицій, ідей, думок, стратегічно важливих духовних проектів.

Хочу висловити одну конкретну ідею. Треба, щоб була створена державна програма пропагування творчості Шевченка за кордоном, зокрема, в Росії. На рівні меценатства й, тим більше, з одним ентузіазмом ми таку велику справу не піднімемо. Ця книжка Шевченкових поезій, видана українською і російською мовами, — лише краплина в морі, це тільки декларація нашої волі, декларація наших устремлінь. Без духовної програми, без державного фінансування, пропаганда творчості Шевченка за кордоном залишиться важливою, потрібною, але любительською справою.

На мій погляд, держава поки що скоріше голосно декларує свою увагу до української діаспори в світі, ніж реально працює з її проблемами, особливо в Росії. Ми втрачаємо тим самим величезний інтелектуальний потенціал, який життєво важливий для України.

По-різному говорили тут про Росію. Але вона — наша сусідка, й про це не треба забувати. Ми повинні цивілізовано співпрацювати, особливо в духовній сфері. Взагалі культура по-справжньому живе лише в режимі інтенсивного обміну.

«Книжник review», 2004, № 13—14.

«Частий наш гість — Богдан Ступка»

Якось так уже сталося, що про українців, які перебувають у Росії, звикли розповідати як про принижених заробітчан. Дуже рідко почуєш про їхні здобутки. А тим часом уже шостий рік у самому центрі Москви, на Старому Арбаті, 9, біля входу до ошатного чотириповерхового будинку майорить блакитно-жовтий прапор. Тут — Культурний центр України. Наша кореспондентка Тетяна Шевченко попросила розповісти про його роботу директора, Володимира Мельниченка — доктора історичних наук, члена-кореспондента Академії педагогічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України, члена Спілки письменників Росії.

Коли створено ваш Центр?

— У 1993 році вийшла спеціальна постанова Кабінету Міністрів України. Потім ось цей дім реставрували, а сам Центр почав працювати з кінця листопада 1998 року. Будинок має чотири поверхи, його площа — близько чотирьох з половиною тисяч квадратних метрів. Тут є зал, у якому влаштовують художні виставки. У концертному ж залі може поміститися до чотирьохсот чоловік. Є ще невеличкий конференц-зал, працює бібліотека. До слова, це поки що єдиний державний закордонний Культурний центр України.

У самій Москві є чимало іноземних культурних центрів. Але я не без гордості можу сказати, що наш центр — найпотужніший: за масштабом роботи, кількістю заходів, за аудиторією, яку ми залучаємо. І це не лише наша думка. Зокрема, я чув такі оцінки і від людей з Державної думи Росії.

Кілька слів про себе...

— Я в Росії вже п’ятнадцять років, тож у дев’яностих автоматично став громадянином Росії. Зв’язків з Україною ніколи не поривав, тим більше, що моя дружина — актриса Національного театру імені Франка. Та й сам я три монографії про Богдана Ступку написав. На початку 2001 року став директором Культурного центру і змінив громадянство. Тепер я громадянин України. Сам я вихідець із Київщини, закінчив історичний факультет Київського університету.

Як тут ставляться до вашого Центру?

— Звісно, люди радіють з того, що мають можливість прийти у Москві до нашого Центру. Тут вони чують рідну мову, спілкуються з українськими артистами, науковцями, майстрами культури, діячами науки. У нас щомісяця буває близько тисячі чоловік, причому не лише українців.

Чи траплялися якісь незвичайні випадки?

— Одного разу серед ночі якісь бешкетники вкрали в нас прапор і побігли з ним по Арбату. Наші охоронці наздогнали їх. Колись кинули пляшку із запалювальною сумішшю під двері, іншим разом розбили вікно. Був випадок, коли якийсь обірванець крикнув: «Украина принадлежит России!» Як на мене, це випадки, в яких більше хуліганства, аніж політики.

До яких верств належать ваші відвідувачі?

— У нас бувають різні люди. На художні виставки приходить московська еліта, зокрема митці, які цікавляться творчістю українських митців, або родом з України, або їхня творчість пов’язана з Україною.

На вечорах пам’яті Тараса Шевченка у нас можна побачити, крім представників української діаспори, також і корінних москвичів. На наукові конференції приходять московські вчені. На дитячі заходи — батьки з дітьми.Представлені майже всі прошарки.

Скільки українців живе в Москві?

— Колись офіційно було понад чотириста тисяч. Гадаю, на папері тепер стало менше. А насправді — їх значно більше.

Чи є українські школи в Москві?

— В Росії є всього дванадцять українських шкіл. А у Москві, лише в лінгвістичному ліцеї № 1555 є клас з викладанням української мовою. У лінгвістичному університеті є група студентів, які вивчають українську мову. Так само в кількох університетах у Росії є студенти, які вивчають українську. Невеличкі групи, але вони є. І цевже велике досягнення.

На нашій сцені виступають дітки, які вивчають українську мову, вони й співають українською.А ще проводимо щороку серед московських школярів конкурси на краще читання творів Тараса Шевченка.

До речі, на наших курсах української мови вчилися чимало людей, в тому числі іноземці.

Як знаю, ваш Центр провадить видавничу діяльність...

— Для української діаспори ми готуємо видання «Панорама культурного життя України». Прикметною рисою плану нашої роботи є календар пам’ятних дат, в якому щомісяця подається наукова інформація про найважливіші дати в історії української держави. Ми випустили монографії «Україна на Арбаті, №9» і «Прапор України на Арбаті».

Публікаторська діяльність ведеться також у рамках фундаментальних проектів «Григорій Сковорода», «Михайло Грушевський», «Тарас Шевченко», «Діаспора», «Прем’єра», «Видатні українці в Росії».

Як фінансується ваш центр?

— Ми знаходимося на госпрозрахунку, Україна на наше утримання грошей не дає. Колись у цьому будинку були ресторан і кафе. А не так давно відкрився новий ресторан, який називається «Хрещатик». І за рахунок здачі певної площі в оренду значною мірою оплачуємо комунальні послуги, виплачуємо нашим працівникам зарплату.

Коли ми запрошуємо артистів, то зазвичай оплачуємо дорогу, проживання в готелі й даємо добові. Наприклад, до нас приїжджали актори Національного театру імені Франка, були й заньківчани зі Львова. Частий наш гість — Богдан Ступка. Тут виступала вокальна формація «Піккардійська терція» та інші відомі митці з України.

А чи бувають у вас російські митці українського походження?

— У нас пройшов розкішний вечір кінорежисера Володимира Бортка, який зібрав вершки еліти. Був вражаючий вечір Клари Лучко. Виступали Василь Лановий, Олексій Петренко. Готуємо вечір Олександра Морозова, Еліни Бистрицької. Частий гість у нас Йосип Кобзон. З усіма зірками маємо постійні контакти, і, як правило, нам ніхто не відмовляє.

«Експрес» (Львів), 11—13 червня 2004 року.

Флаг Украины на Арбате

В самом начале Арбата, т.е. в центре российской столицы, на одном из домов «гордо реет на ветру» желто-голубое знамя — государственный флаг независимого государства Украины. Здесь расположен Культурный центр Украины. Накануне Дня независимости Украины мы побывали в КЦУ и попросили директора этого необычного и в какой-то мере культового учреждения В.Е. Мельниченко ответить на ряд наших вопросов. Беседу вел В.Пимонов.

Владимир Ефимович, расскажите об истории создания Культурного центра Украины в Москве. Кто и когда выступил инициатором? Основные, так сказать, вехи развития.

— Всё начиналось с книжного магазина. С начала 30-х годов прошлого столетия в доме № 9, строение 1 по Старому Арбату находился магазин «Украинская книга», который запомнился многим москвичам и гостям города. Именно магазин явился историческим поводом постановки молодым украинским государством вопроса о передаче старого, запущенного здания для реконструкции под Культурный центр Украины в Москве. Осенью 1992 года дом был сдан Украине в аренду «для размещения Культурного центра». 14 мая 1993 года, то есть в то время, когда Арбат праздновал своё пятисотлетие, премьер-министр Украины Леонид Кучма подписал постановление Кабинета Министров Украины «О создании Культурного центра Украины в Москве». Строительство (реконструкция) здания велись с весны 1994 года по лето 1998 года за счёт денег, выделенных из государственного бюджета. Культурный центр открылся 27 ноября 1998 года. В начале 2002 года юридически оформлено право собственности Украины на здание Культурного центра.

Каковы цели и задачи центра? Какой видится его миссия, исходя из реалий сегодняшнего дня?

— Если кратко, то это пропаганда украинской культуры, самобытности, ментальности. Это – всестороннее содействие в утверждении Украины как суверенного государства, в укреплении её международного авторитета. Это – развитие и обогащение культурных связей между Украиной и Российской Федерацией, укрепление дружбы между народами Украины и России, другими странами и народами. Культурный центр является своеобразным духовным посольством Украины в России.

Впрочем, мы не преувеличиваем нашу миссию и вовсе не понимаем её таким образом, что, дескать, только исключительно через Центр проходят все культурные связи Украины с Россией. Нет, сие невозможно и не нужно. Но культурная политика украинского государства за границей, прежде всего в России, уже не может осуществляться без учёта нашего опыта, наших наработок и возможностей.

Россия и Украина… Недавние близкие родственники по Советскому Союзу…И, как водится, после раскола, развода, распада – как хотите назовите – очень непростые взаимоотношения (вспомним Тузлу)… Владимир Ефимович, как подобные политические коллизии влияют на работу центра? Не приходилось ли, грубо говоря, объявлять чрезвычайное или осадное положение?

— Не приходилось. Хотя в непростые, как Вы говорите, моменты определённое напряжение разлито в воздухе и мелкие инциденты случались. Однако, слава Богу, мы работаем в цивилизованной среде и в духовном а не политическом пространстве. Безусловно, всё связано, но духовность и политика – разные миры.

У вас регулярно проводятся интереснейшие мероприятия. В мае, к примеру, состоялся кинофестиваль фильмов Артура Войтецкого, созданных по произведениям Чехова, а также вечер, посвященный 125-летию Симона Петлюры и т.д. Честно говоря, афиша поражает разнообразием, а порой даже смелостью тем. И вход на эти мероприятия всегда бесплатный. И коллектив у вас не такой уж большой… Владимир Ефимович, как Центру удается выдерживать такой напряженный график?

— В том же мае мы торжественно отметили День славянской письменности и культуры. У нас открылись международные книжная и художественная выставки, в организации которых взяли участие культурные центры Болгарии, Польши, Словакии, Украины, Чехии, издательство «Фонд развития отечественного книгоиздания имени И.Д.Сытина» (Россия). Нашими гостями были директора славянских культурных центров, с которыми мы договорились весной следующего года совместно провести Фестиваль славянских культур. Это и есть работа во имя «единомыслия и братолюбия», о чём мечтал Тарас Шевченко.

Кстати, в этот день я побывал и в Московском доме национальностей, где подарил мэру Москвы Юрию Лужкову великолепно изданную книгу избранных произведений Тараса Шевченко на украинском и русском языках, которую подготовили сотрудники Центра к 190-й годовщине со дня рождения Кобзаря. Тогда же было объявлено, что Культурный центр Украины награждён Российской Академией наук памятной медалью «За выдающийся вклад в развитие культуры».

Всё это произошло в один день – 25 мая. В нашей работе без напряжённого графика многого не добьёшься. Мы же хотим добиться успеха, мы хотим нравиться людям, мы стремимся к тому, чтобы Культурный центр Украины знали всё больше и больше людей в Москве и в России.

–– С какими российскими организациями и учреждениями приходится сотрудничать?

–– Со многими. В первую очередь, это организации, чья деятельность непосредственно связана с реализацией культурных программ и проектов, проведением международных культурных акций, выставок, фестивалей и конкурсов. Выделю деловые и творческие контакты Культурного центра с Министерством культуры и массовых коммуникаций РФ, Комитетом по культуре Правительства Москвы. Например, совместно с ними мы проводили различные творческие мероприятия в рамках «Года Украины в России», «Года России в Украине». В течение последних трех лет в сотрудничестве с Комитетом по культуре Правительства Москвы осуществляется проект «Юные таланты нового столетия», который дает возможность московским детям и детям из украинских семей знакомиться с достижениями украинской и русской музыкальной культуры...

Постоянно укрепляем связи Культурного центра с Российской государственной библиотекой, скажем, Культурный центр неоднократно проводил там крупные книжные выставки. В настоящее время мы сотрудничаем по вопросам, связанным с организацией постоянного обмена литературой между РГБ и Национальными библиотеками Украины, прерванного в начале 90-х годов прошлого столетия. Руководство библиотеки участвует в мероприятиях Центра, например, в литературно-художественном вечере, посвященном 200-летию со дня рождения Владимира Даля. В этом плане можно говорить и о тесном сотрудничестве с московскими городскими библиотеками им. Н.В. Гоголя, им. Н.А. Добролюбова, крупными московскими архивами.

Несколько лет кряду Культурный центр реализует программу исторических чтений «Украина сквозь века», в которых принимают участие крупные ученые Института российской истории РАН, например, доктор наук Илья Зеленин участвовал в обсуждении проблем голодомора в Украине 1932-33 годов, доктор наук Владимир Булдаков выступил в обсуждении острых проблем украинской революции.

Те же примеры характерны и для тесных контактов Центра с рядом ученых Института славяноведения РАН, которые неоднократно представляли в КЦУ свои научные труды, посвященные важным проблемам истории украинской культуры: «украинский театр», «мир Григория Сковороды», «история Острожской академии», «сопоставление жизненного и творческого пути Т. Шевченко и Н. Гоголя» и др. У нас побывали доктора наук Юрий Барабаш, Людмила Сафронова и др.

Культурный центр поддерживает постоянные контакты с Московским государственным лингвистическим университетом, на базе которого организован центр украинистики, московским лингвистическим лицеем № 1555, где в старших классах ведется обучение украинскому языку и литературе.

Мы сотрудничаем с российскими средствами массовой информации Москвы, в частности с газетами «Трибуна», «Труд», «Литературная газета», журналами «Этносфера», «Профиль» и др., радиостанцией «Говорит Москва». Среди ведущих телеканалов, которые размещали репортажи из КЦУ в эфире, следует выделить 1-й государственный канал, НТВ, ТВЦ, Телеканал «Культура». На постоянной основе Культурный центр сотрудничает с телестудией «Телевик».

–– Как складываются отношения с диаспорой украинцев в Москве, с землячествами?

— В Культурном центре работает Отдел информации и диаспоры, возглавляемый Александром Руденко-Десняком, который является и председателем Федеральной национально-культурной автономии «Украинцы России». Непосредственно в Центре проводят мероприятия Украинский исторический клуб, Клуб любителей музыки, Секция украинских художников г. Москвы, Международная хоровая капелла «Славутич» и др. Вокруг Культурного центра сплотились и московские землячества — Донецкое, Днепропетровское, Луганское, Черниговское, Севастопольское, и др. Недавно создан Совет землячеств, который координирует свою работу с нами.

Мы постоянно и активно сотрудничаем с диаспорными организациями, но не вмешиваемся в их внутренние дела.

Назовите наиболее значимые громкие мероприятия, которые проводятся Центром.

— В каждой сфере нашей деятельности можно назвать немало крупных акций... Среди творческих вечеров назвал бы встречи с Президентом Национальной Академии наук Украины, академиком Борисом Патоном, кинорежиссером Владимиром Бортко, актрисой Кларой Лучко, вечер, посвященный памяти Леонида Быкова… Среди художественных выставок — вернисажи Татьяны Яблонской, Валерия Франчука…

Серьезной презентацией лучших достижений украинского искусства являются ежегодные торжественные концерты, проводимые в Центре ко дню рождения Тараса Шевченко, Дню независимости Украины. Вообще любое мероприятие становится значимым, если в нем принимают участие артисты, широко известные и в Украине и в России, например, Богдан Ступка, Нина Матвиенко, Лариса Кадочникова, Иосиф Кобзон, Александр Морозов и др.

В рамках крупномасштабного проекта «Тарас Шевченко» весной этого года мы издали упомянутый уже сборник произведений Кобзаря, выход которого, по оценкам специалистов является исключительно важным событием в мировой книжной Шевченкиане.

Нам известно, что вышли в свет и другие книги, подготовленные Центром. Более того, в них раскрывается история Арбата, вносятся предложения по его современному переустройству.

— Да, в Москве на украинском языке вышли две книги «Украина на Арбате, 9» и «Флаг Украины на Арбате», в которых рассказывается о работе Культурного центра. В них также прослеживается история Старого Арбата, с которого есть пошла русская интеллигенция, который был оплотом русской духовности. Борис Зайцев, блестяще воспевший Арбат, называл его Миколиной улицей по церквам Святого Николая, которые тут находились: «Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный…» Все эти храмы снесены в 30-х годах прошлого века, и я предлагаю восстановить хотя бы прекрасную церковь Николая Явленного на изгибе Арбата у Серебряного переулка. Тем более, что и место для нее сам Бог сохранил…

Сейчас в Культурном центре готовится монография «Грушевский на Арбате». Выдающийся украинский историк и государственный деятель снимал квартиру на Арбате, 55 с сентября 1916 по март 1917 годов. Это тот дом, в котором родился и четверть столетия жил Андрей Белый(!). Какая великолепная возможность сделать неожиданный творческий ход — в мемориальной квартире Андрея Белого на Арбате устроить хотя бы небольшой уголок, посвященный великому украинцу1. А на самом доме установить мемориальную доску. Весь украинский народ был бы благодарен Арбату и России.

Есть ли Центры, подобные вашему, в других странах?

— К сожалению, наш Культурный центр является единственным государственным учреждением Украины за границей. К счастью, в эшелонах власти есть люди, которые хорошо понимают необходимость создания филиалов нашего Центра по всей России и открытия новых украинских культурных центров в других странах мира. Верю, что так и будет.

На последнем конкурсе Евровидение украинская певица Руслана Лежичко уверенно заняла первое место. Есть ли в планах организовать концерт Русланы в большом зале вашего Центра?

— Мы с удовольствием предоставим нашу сцену Руслане. На безоплатной основе.

_____________________

1 Ця ідея була реалізована нами в лютому 2005 року.

Владимир Ефимович, редакция «Родомысла» от всей души поздравляет Вас и весь коллектив Культурного центра Украины в Москве с наступающим Днем независимости Украины!

«Родомысл» (Москва), 2004, № 3—4. С. 17—21.

Виступ на IV конгресі Об’єднання українців Росії

9 квітня 2005 року

Шановні делегати Конгресу та З’їзду, дорогі друзі, пані і панове!

Дозвольте привітати вас від імені колективу Культурного центру України в Москві!

Надворі весна. Весна, як прекрасна пора року, весна нової України, нової гуманітарної концепції держави, нових починань і нашої нової співпраці.

Що найголовніше в цій історичній ситуації? Що дозволить адекватно й швидко відповісти на нові запити й виклики часу? На мій погляд, у всі часи відповідь була і є одна — конкретна робота. Забалакати можна все, що завгодно, в тому числі революцію.

Майже дев’ять десятиліть назад, відразу після Лютневої революції 1917 року, Михайло Грушевський, який жив тоді на Арбаті, тут у Москві застерігав українців від ейфорії (дослівно):

— Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу... Інакше все розпорошиться, розлетиться в сій погоні за широчайшими перспективами, розділиться , розвалиться і на тім скінчаться здобутки від революційного моменту.

Давайте будемо мудро пам’ятати ці слова великого українця.

Пропоную гранично конкретні речі.

Культурний центр України в Москві зараз працює за крупними, масштабними проектами, які дозволяють об’єднати навколо них різноманітні заходи в різних сферах — культурі, науці, економіці. Скажімо, проект — «Тарас Шевченко». До речі, три роки тому на Ш конгресі я обіцяв з цієї трибуни, що ми видамо збірник творів Шевченка українською і російською мовою. Ми це зробили. Зараз готується монографія «Шевченко в Москві».

Так от, ми здійснюємо концептуальні проекти «Григорій Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Лесь Курбас», «Презентація», «Прем’єра», «Видатні українці в Росії» та ін.

Прошу вас під час роботи з’їзду підійти до мене чи до будь-кого із моїх заступників і внести конкретні пропозиції щодо участі ваших організацій у проектах Центру. Всі вони будуть реалізовані.

Друге. В Центрі здійснюється проект «Діаспора», який передбачає повномасштабну і всебічну презентацію роботи організацій української діаспори. Так само пропоную зголоситися в ці дні тим організаціям, які готові найближчим часом чи в перспективі представити в Москві свою культурну, пропагандистську, наукову роботу, показати художні виставки, дати концерти на нашій сцені.

В результаті ми могли б уперше скласти перспективний план спільної роботи, принаймні, на рік уперед.

Нарешті, давайте на цьому конгресі чітко скажемо, що є цілий ряд серйозних проблем, які можна розв’язати лише на державному рівні:

Ось лише кілька з них:

— Створення системи національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент та повноцінне методичне забезпечення;

— Створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації;

— Комп’ютеризація всіх організацій української діаспори в Росії, налагодження їх оперативного, щоденного зв’язку з Культурним центром і між собою.

— Перетворення книгарні Культурного центру в державну. Організація централізованого фінансування поставок українських книжкових та періодичних видань до Російської Федерації;

— Державна підтримка інформаційної, науково-дослідної та архівно-пошукової роботи Культурного центру.

Для розв’язання цих непростих проблем, у яких давно виросли бороди, потрібні не лише кошти, а й те що, Шевченко називав єдиномислієм і братолюбієм. Ох, як вони необхідні всім українцям задля спільної справи в ім’я нашої неньки. Тож закінчу словами поетової «Молитви»:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

«Слово про Культурний центр».

М. ОЛМА — ПРЕСС, 2006. С.127 — 129.

Украинский след на Арбате

Москвичей, гуляющих по Арбату, непременно привлечет дом, из окон которого часто льются знакомые украинские мелодии. У входа обязательно висит афиша, приглашающая ознакомиться с картинами художников, побывать на концерте, посмотреть фильм.

Вы можете увидеть здесь маститого ученого и известного дипломата, знаменитого композитора и актера с мировым именем. Дом этот вполне оправдывает свое название: «Культурный центр Украины в Москве». Пятый год его возглавляет доктор исторических наук, писатель Владимир Мельниченко. С ним беседует журналист Леонид Галинский.

Владимир Ефимович, дом № 9 на Старом Арбате давно имеет «украинскую репутацию». А как это начиналось?

— С начала 30-х годов здесь работал магазин «Украинская книга». Это стало историческим поводом для постановки вопроса о передаче здания под Культурный центр Украины в Москве. Решение о его создании было принято украинским правительством 14 мая 1993 года. Реконструкция велась пять лет, 27 ноября 1998 года центр был открыт. Сегодня это уникальное и пока что единственое в мире государственное учреждение, популяризирующее украинскую культуру за рубежом. Центр призван знакомить москвичей и широкую российскую общественность с историей, внутренней и внешней политикой Украины, её достижениями в области культуры, науки, образования, экономики. Он помогает посольству Украины в Российской Федерации реализовать программы международного сотрудничества в гуманитарной, научно-технической, культурной и информационной сферах.

Вы — член нескольких творческих союзов Украины и России. Не сомневаюсь, что это существенно влияет на работу Центра. В своих книгах, изданных в Москве, вы рассказываете об истории дома № 9, раскрываете, насколько тесно связан Арбат с Украиной. Причём Ваши арбатские «раскопки», на мой взгляд, открывают новые страницы и в истории, и в литературоведении...

— В доме № 9 бывали Лев Толстой, Антон Чехов, Владимир Гиляровский, Андрей Белый, Сергей Есенин, Владимир Маяковский, Борис Пастернак... Впрочем, я не сомневаюсь, что многие нынешние гости Культурного центра точно так же будут вписаны в историю культуры Украины и России.

Что же касается «украинского следа» на Арбате, то я действительно немало написал об этом и собираюсь собрать интереснейший материал в отдельную книгу. Мало кому известно, например, что Тарас Шевченко бывал во многих местах арбатского и приарбатского ареалов, — на Поварской и Спиридоньевской улицах, «под Новинским», на Тверском бульваре, в Газетном переулке. Когда гроб с телом Шевченко перевозили из Петербурга в Украину, то 27 апреля 1861 года он был установлен в храме святого Тихона Амафунтского у Арбатских ворот. Нам удалось найти в архиве имена российских церковнослужителей, которые отслужили панихиду над прахом украинского гения. Называю их впервые: священик Николай Левитский, дьякон Павел Фивейский, пономарь Петр Беляев. Кстати, на месте, где находился храм Тихона, снесённый в 1933 году, следовало бы поставить памятный знак (недалеко от кинотеатра «Художественный»).

Я знаю, что у вас есть конкретные предложения по, так сказать, духовному переустройству Арбата.

— Прежде всего, считал бы крайне важным для Москвы и даже для всей России воссоздать дивной красоты церковь Николая Явленного, стоявшую на углу Арбата и Серебряного переулка. Тем более что, кажется, сам Бог оставил для неё место. Поистине прав был Андрей Белый: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?» Хотелось бы помечтать о том, чтобы на Арбате открылись еще несколько книжных магазинов, кроме «Украинской книги» в Культурном центре. Известный русский писатель Борис Зайцев сказал о предреволюционном Арбате: «Из книжных магазинов книги смотрят...» Вместо вульгарных сувенирных палаток, которые уродуют Арбат, хорошо бы разместить книжные развалы. Впрочем, это утопия... Пришло время наконец выработать концептуальный подход к размещению новых мемориальных досок и памятных знаков, продумать систему включения в инфраструктуру Старого Арбата литературных героев, которых в свое время «поселили» здесь Иван Тургенев, Лев Толстой, Иван Бунин, Михаил Булгаков, другие классики русской литературы...

Культурный центр Украины является наряду с Театром им. Е.Вахтангова и Квартирой-музеем А.С. Пушкина, важной духовной точкой опоры на Старом Арбате. Что лежит в основе концепции вашей работы?

— Это — масштабные долговременные проекты. Их названия говорят сами за себя: «Григорий Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михаил Грушевский», «Лесь Курбас», «Диаспора», «Диалог культур», «Презентация», «Премьера»... Скажем, в рамках проекта «Тарас Шевченко» мы издали книгу избранных произведений поэта на украинском и русском языках, готовим книгу об его пребывании в Москве, открыли мемориальную комнату его имени, провели презентацию книги московского учёного Юрия Барабаша о Шевченко и Гоголе, которая в прошлом году была удостоена Национальной премии Украины им. Т.Г. Шевченко... Проект «Известные украинцы в России» представил творческие встречи с Кларой Лучко, Владимиром Бортко, вечера памяти Александра Довженко, Леонида Быкова...

Я с огромным удовлетворением узнал, что Российская Академия наук наградила Культурный центр памятной медалью «За выдающийся вклад в развитие культуры России». Это феноменальное событие для меня вполне понятно. Вы ведёте научные исследования в области истории культуры староарбатского ареала, очень важные для российской духовности, содействуете совместной работе учёных-культурологов двух стран. Хорошо помню выставки в Центре народного художника России А.Зыкова «Все цветы Пушкину» и российской художницы Е.Сухомлиновой «Реализм в цвете». Что нового на этом участке вашей деятельности?

— Профессиональная и научно поставленная работа во имя нашего государства неизменно приносит добрые плоды и для государства российского. Скажем, совместно с Архивом Горького Института мировой литературы им. А.М. Горького мы впервые провели презентацию переписки Алексея Максимовича и выдающегося государственного и политического деятеля Украины Михаила Грушевского в 1916—1917 годах. Впервые была обнародована также информация о том, что Горький посетил Грушевского в ноябре 1916 года на Арбате, 55, где тот жил, находясь в политической ссылке. Два выдающихся деятеля договорились тогда об издании сборника статей «Украина и Москва в их духовной жизни», который в огне Гражданской войны появиться не мог. Впрочем, замысел уникального научного сборника не утратил своего значения и сегодня.

Насколько я помню, в доме № 55 и жил Андрей Белый...

— Вот именно! Разве мы могли не наладить творческие контакты с Мемориальной квартирой Андрея Белого? Сейчас в экспозиции музея-квартиры находится стенд, посвящённый еще одному известному жильцу этого дома — Михаилу Грушевскому. Нынче мы работаем с Домом-музеем М.С. Щепкина с целью освещения в его экспозиции темы «Щепкин и Шевченко». Сотрудничество с удивительными московскими музейщиками чрезвычайно интересно и плодотворно.

Недавно мне довелось видеть вас в Международном центре-музее имени Николая Рериха...

— Там проходила выставка украинского художника Владимира Козара «От Карпат к Гималаям. Вехи на пути», организованная при поддержке Комитета по культуре и духовности Верховной Рады Украины. В июне живопись художника будет представлена в нашем Культурном центре. Этот некоммерческий проект способствует укреплению культурных связей между Россией, Украиной и Индией.

Мы сотрудничаем с культурными центрами Болгарии, Польши, Словакии, других стран. 25 мая, в День славянской письменности и культуры, в Культурном центре Украины были открыты международные книжная и художественная выставки. Кстати, на книжной выставке один стенд был отведён для крупнейшего российского издательства «ОЛМА-ПРЕСС», которое издало несколько книг, подготовленных центром, на украинском языке (!).

Могли бы назвать наиболее важные направления работы с украинской диаспорой, которые требуют особого внимания российского государства?

— Назову два важнейших — создание единой системы украинцев России с чётко выраженным этнокомпонентом и создание на федеральном уровне украинских средств массовой информации: газеты, журналы, радио и телевидение.

Как влияют на вашу работу политика и вообще современные изгибы отношений между Россией и Украиной?

— Текущие политические процессы не могут изменить стратегический курс обоих государств на плодотворное культурное сотрудничество, а, значит, и на пропаганду Центром украинской культуры и духовности в России. Мы осознаём свою ответственность перед украинским и русским народами и стараемся достойно представлять свою страну в Москве, на Старом Арбате. Заходите к нам! Будем рады!

«Россия» (Москва), 16—22 червня 2005 року.

Вересень у Культурному центрі України в Москві

Вересень у Культурному центрі був особливо насичений. Пройшли книжкові виставки, зокрема до 160-річчя з дня народження І.К.Карпенка-Карого, показані відеопрограми, скажімо, документальні фільми «Українське мистецтво. Світові величини» з Дмитром Горбачовим і «Консонанс» про хороспів українців (автори Ігор Жук і Валентин Марченко). Відбулася презентація «Українсько-англійсько-японського розмовника» (Львів, 2005; автор ─ професор Андрій Медведєв). Пройшов черговий Український музичний салон.

Хвилюючим був вечір пам’яті протестних виступів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби проти хвилі арештів української інтелігенції(1965 рік). Ми запросили до себе доктора історичних наук Георгія Касьянова та колишнього політв’язня, правозахисника Василя Овсієнка, який півтора роки знаходився у в’язниці разом із Василем Стусом. Ішлося також про сучасне паломництво українців до Сандармоху та Соловків: нині у Культурному центрі розгорнута фотовиставка «Проща до Голгофи українців. 2005 рік», підготовлена активістами української діаспори в Москві Тарасом Дудком, Христиною Кашубою, Віталієм Ляшуком.

На початку вересня Культурний центр взяв активну участь у підготовці українського сегменту XVIII Московської міжнародної книжкової виставки-ярмарку. Центр мав на ній окремий стенд, на якому були виставлені кілька наших книг, виданих українською мовою в Москві, зокрема «Прапор України на Арбаті» та «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат 55”».

Виокремлю два дні роботи Центру наприкінці місяця. 28 вересня вранці в Меморіальній кімнаті, присвяченій Тарасу Шевченкові й Михайлу Грушевському (відкрита у нас у квітні цього року за участю президента Академії педагогічних наук України, академіка Василя Кременя), пройшов Шевченківський урок з українським класом Московського лінгвістичного ліцею № 1555. Діти вперше дізналися про те, що поет неодноразово бував в арбатському ареалі, блукав по його «закарлючистих вулицях».

Ввечері в рамках масштабного проекту «Презентація» Станіслав Лазебник представив свою та Ольги Гавури книгу про українців Канади «Роздуми на мосту з двобічним рухом» (Київ, видавництво «Етнос», 2004). Зі свого боку, заслужений журналіст України Олег Гусєв презентував першу в світі книгу, присвячену Помаранчевій революції: «Преображення на Помаранчевому майдані», що була надрукована вже наприкінці 2004 року.

29 вересня, в день народження Михайла Грушевського, працівники Культурного центру та Посольства України поклали квіти до меморіальної дошки Грушевському на вул. Погодінській, 2/3, де Михайло Сергійович жив на початку 30-х років минулого століття. «Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева»,─ писав учений в гіркому й відчайдушному листі до В’ячеслава Молотова незадовго до смерті. Тоді Грушевський в одному реченні підбив найважливіший підсумок свого життя: «Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины».

Того дня Культурний центр вперше організував панахиду по Михайлу Грушевському в храмі Св. Архистратига Михайла, що поруч із будинком, де жив великий українець.

Центр презентував персональну виставку гобеленів народної художниці України, академіка Академії архітектури України Людмили Жоголь, яка зібрала зацікавлених українців, московську творчу еліту в галузі декоративного мистецтва. Всі витвори золотих рук майстрині дихають Україною, передають її самобутні й неповторні життєві барви. Перед гобеленами Жоголь спливають у пам’яті слова Василя Симоненка: «Україно, ти для мене диво...» Ми домовилися з Людмилою Євгенівною про те, що вона витче гобелен спеціально для Українського дому в Москві.

Під час відкриття виставки Людмили Жоголь відбулася презентація унікального альбому-каталогу Зої Чегусової «Декоративне мистецтво України кінця XX століття», що розгортає захоплюючу картину творчості провідних художників професійного декоративного мистецтва.

Тоді ж у Культурному центрі пройшов круглий стіл «Російська поезія в Україні» в рамках четвертого Московського міжнародного фестивалю Бієнале поетів, у якому взяли участь поети з Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Івано-Франківська, Сімферополя.

У вересні у нас побували з діловим візитом голова Комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж і перший заступник керівника Державного управління справами Президента України Юрій Лузан. 23 вересня міністр закордонних справ України Борис Тарасюк провів у Центрі зустріч з активом української діаспори в Росії, відзначивши активну і плідну роботу нашого колективу в царині пропаганди української культури та духовності. Глава Адміністрації Президента України Олег Рибачук, який уважно познайомився з роботою Центру, записав у книзі почесних гостей: «Культурному форпосту європейської країни з щирим захопленням від того, що ви робите, від вашого духу, ентузіазму й професійності!»

Погодьтеся, що Культурний центр України в Москві живе цікаво й розмаїто.

«Слово Просвіти», 13—19 жовтня 2005 року.

Жовтень у Культурному центрі України

У жовтні в Культурному центрі вперше відкрилася недільна школа, що допоможе юним москвичам засвоїти знання з предметів українознавчого циклу, зокрема історії України та природознавства. В школі передбачається повне занурення дітей в україномовне середовище. Курс української мови і літератури читатиме доцент Московського лінгвістичного університету Людмила Королевич. Музику викладатиме заслужена артистка України Олена Кухта. На перших уроках діти вивчатимуть Державний гімн України. Заняття розпочалися з теми «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський біля витоків української державності». Програма недільної школи буде розроблятися спільно з вченими АПН України з тим, щоб у майбутньому запропонувати її для всієї української діаспори в Росії. Розпочався також новий навчальний рік на курсах української мови, що давно працюють у Центрі.

9 жовтня на нашій сцені з великим успіхом виступив знаний у всьому світі художній колектив — Київський юнацький хор «Щедрик» під керівництвом Маріанни Сабліної. Цей дитячий колектив гастролював у багатьох країнах світу, був удостоєний співати під час аудієнції у Папи Римського Івана Павла ІІ, а незадовго до приїзду в Культурний центр хор взяв участь у недільній молитві «Ангел Господній» в літній резиденції Папи Римського Бенедикта ХVІ. 19 жовтня — концерт фортепіанної класичної музики. Твори Л.Бетховена, Ф.Шуберта та Р.Шумана виконував лауреат міжнародних конкурсів Михайло Мішин.

Значний інтерес викликала презентація книги «Убієнним синам України. Сандормох», що вийшла цього року в Петрозаводську. Упорядниця книги, голова Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури» Лариса Скрипникова розповіла, що в урочищі Сандормох, поблизу міста Медвєжегорська на місці страти в 1937 році в’язнів-українців в серпні цього року було відкрито національний пам’ятний знак — кам’яний хрест. Відомий російський правозахисник, президент Академії соціально-правового захисту Юрій Дмитрієв познайомив присутніх з унікальними документами про масові поховання репресованих. Український поет із Москви Віталій Крикуненко прочитав свою поему «Сандормох», написану після відвідин урочища.

Після завершення презентації в Центрі дивовижних гобеленів Людмили Жоголь 27 жовтня ми відкрили разом з Херсонським земляцтвом унікальну виставку художньої фотографії Василя Климова «Асканія-Нова — земля заповідна». Відбулася також презентація його однойменної книги, в якій розповідається про історію створення зоологічного парку, ботанічного саду, про живі скарби заповідного степу. Художні фотографії Василя Климова не тільки відтворюють неповторну красу флори і фауни таврійського раю, але й закликають до збереження всього сущого на нашій планеті.

На самому початку жовтня в Центрі була відкрита виставка нових українських книг. До речі, серед наукових видань чільне місце займає фундаментальна монографія академіка Івана Кураса «Етнополітологія. Перші кроки становлення». Іван Федорович відвідував Культурний центр України в Москві й постійно співпрацював з нами, був ініціатором проекту «Діалог», присвяченому україно-російським науковим зв’язкам. Світла пам’ять про відомого вченого й прекрасну людину залишиться в колективі.

Традиційно демонструвалися відеопрограми, зокрема, до Дня українського козацтва пройшов художній фільм «Козак Мамай» (сценарій і постановка Олеся Саніна). З цікавістю був сприйнятий глядачами новий документальний фільм «Між Гітлером і Сталіним» режисера Святослава Новицького, знятий Українсько-Канадським дослідчо-документальним центром. 25 жовтня вудбувся черговий Український музикальний салон.

Культурний центр розширює свою участь у наукових конференціях, в тому числі міжнародних. Цього місяця заступник начальника відділу інформації і діаспори Людмила Мельник виступила на Міжнародній конференції в Києві «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» з повідомленням «Українська мова в діаспорі на прикладі Російської Федерації».

Окремо скажу про участь автора цих рядків у Міжнародній науковій конференції «Андрій Бєлий у світі, що змінюється», бо вона переконливо демонструє розмаїття наших наукових і культурних зв’язків у Москві. Конференція була проведена Комітетом по культурі м.Москви, Державним музеєм О.С. Пушкіна, Меморіальною квартирою Андрія Бєлого за участю Державного літературного музею, Російського державного архіву літератури і мистецтва, Культурного центру України в Москві. В конференції взяли участь вчені з Італії, Великобританії, Німеччини, США, Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Японії.

Моя доповідь на пленарному засіданні цієї конференції називалася «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат, 55»«. Річ у тім, що царський засланець Михайло Грушевський у вересні 1916 року — березні 1917 року мешкав на Арбаті, в будинку, де народився і чверть століття жив Андрій Бєлий. Ще на початку цього року ми створили в експозиції Меморіальної квартири Андрія Бєлого окремий стенд про Грушевського, який отримав високу оцінку академіка Миколи Жулинського. Втім, виголошена на конференції доповідь друкується в цьому номері «Слова просвіти».

В такому напруженому ритмі працює Український дім у Москві.

«Слово Просвіти», 3—9 листопада 2005 року.

Україна на Арбаті

Інтервю у генерального директора Культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка взяли Олена ДУБ і Оксана ЛЕВКОВА.

Першим місцем, яке ми з колегою відвідали в Москві, був Культурний центр України. Адреса — Арбат, 9 — звучить престижно, адже це одна з найпопулярніших та найвідоміших московських вулиць. Підійшовши до чудового будинку (де і містився Український центр), читаємо афішу: запрошуємо відвідати виставу Львівського театру імені Леся Курбаса, вхід вільний. От тобі й на — приїхали до Москви, щоб побачити львівський театр. Звісно, радіємо. Заходимо до холу, що нагадує якесь посольство, цікавимося, чи може нас прийняти директор — адже таки кортить побалакати про українську культуру в Росії. Тим паче, що з першого погляду видно, що робота в центрі не стоїть на місці. На першому поверсі — фотовиставка митців із України, біля входу — програма заходів центру на листопад. Ми потрапили на День української писемності — саме з цієї нагоди львів’ян запросили виступити зі спектаклем «Східна легенда» за мотивами поезій Василя Стуса.

Директор центру, доктор історичних наук Володимир Мельниченко прийняв нас одразу, без церемоній. Про українську культуру в Росії він розповів у інтерв’ю «Поступу».

Володимире Юхимовичу, яка увага до центру з боку російської преси та громадськості — з присмаком скепсису чи Ви б так не сказали?

— Люди, які приходять до мене чи відвідують наші заходи, щоб відчути нашу атмосферу, ще не казали про нас жодного поганого слова. А от особи, які у нас не бувають і яких я бачу тільки на сторінках газети з критикою, — це не ті, які вивчали нас, які хотіли доброзичливо дізнатися, як ми тут живемо. Зайдіть обов’язково до нашої української книгарні — ми її відкрили у серпні. Коли я прийшов сюди, то тут був магазин площею 18 кв. метрів. Потім ми облаштували крамницю на 27 кв. метрах. Зараз же книгарня займає 90 кв. метрів. До того ж це єдиний український книжковий магазин у Москві. Це єдина книгарня на Арбаті взагалі. Я б радів цьому. Але ні, дехто цього не сприймає. У деяких газетах полюбляють писати, що ми нічим не займаємося.

Що ж саме робить Культурний центр України в Росії?

— Візьмімо план заходів у нашому центрі на цей місяць, листопад. Наприклад, сьогодні (9 листопада. — Авт.) відзначаємо День української писемності. Ввечері у нас виступить відомий український письменник, який проживає у Москві, Іван Шишов. Після цього Львівський театр імені Леся Курбаса показуватиме виставу за мотивами поезій Василя Стуса. Через три дні — урочисті збори, присвячені Помаранчевій революції, де будуть Лесь Танюк, посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький, журналіст Володимир Ар’єв. Відкриється фотовиставка «Помаранчевий Майдан». І це означає, що в нашому центрі немає нічого українського?!

Скажіть, а Ви стикалися з якимось опором з боку російської влади з приводу Вашої, так би мовити, «помаранчевості»?

— Знаєте, а ось це мене не хвилює. Ми йдемо своїм шляхом. Проблеми радше існують в громадській організації української діаспори. Є ціла низка інших питань, які можна вважати проблемними: наприклад, у Росії нема жодної федеральної українськомовної газети, нема жодної хвилини «україномовного» часу на російському телебаченні та радіо. Ми про це завжди говоримо. Але йдеться зараз про Культурний центр України в Москві — він провадить роботу з українською діаспорою, здійснюючи проект «Діаспора». 15 листопада в його межах відбудеться свято української культури в Пушкінському районі Московської області. Те, що ми підтримуємо зв’язки з діаспорними організаціями, дуже важливо. Але Культурний центр України в Росії покликаний насамперед пропагувати українську культуру, мистецтво, соборність, духовність, ментальність у Росії. І не лише серед українців.

Наші заходи відвідують відомі люди. Коли ми влаштовували вечір пам’яті покійної Клари Лучко, то до нас прийшла еліта Москви. Коли ми робили вечір Володимира Бортка чи Леоніда Бикова, були Євгенія Симонова, Ліна Бистрицька та інші. Тому ототожнювати нас із клубом української діаспори, де будуть танці, малювання, дитячі гуртки, не треба. Ми державна установа, яка пропагує мистецтво дуже високого рівня. Не масового — Вєрка Сердючка і без нас проб’є собі дорогу. Тому в нас часто виступають співаки з Національної опери України, провідні театри, «Піккардійська терція», Богдан Ступка, Львівський театр імені Заньковецької, Львівський театр імені Курбаса тощо.

Як Ви підтримуєте розвиток української мови в Росії, яка роль в цьому Українського культурного центру в Москві?

— У нас працюють курси української мови та недільна школа, яку ми відкрили цьогоріч. У нас є міжнародна хорова капела «Славутич», на нашій сцені щомісяця проходить український музичний салон. Це те, що ми можемо робити. Відбувається все приблизно так: приходить до нас людина — от якраз була перед вами — і каже: «Я хочу презентувати свою книгу». Нема питань — і домовляємося про презентацію в нашому центрі приблизно навесні. Хочете влаштувати виставку молодих українських художників? Показуйте їх роботи, оцінимо та організуємо такий захід. Я не пам’ятаю випадку, коли б ми відмовили митцям. Як правило, я приймаю людей, які нас відвідують, одразу, без попереднього запису — можливо, людина в Москві проїздом лише на один день. Ми даємо приміщення для запропонованих заходів — тільки робіть!

А яка відвідуваність усіх цих заходів, які Ви влаштовуєте в центрі? Хто на них ходить, чи є кому взагалі на це ходити?

— А ви приходьте сьогодні ввечері на виставу Львівського театру імені Леся Курбаса. Самі подивитеся, скільки прийде людей. Загалом же на рік нас відвідує приблизно 12 тисяч осіб. А щомісяця, я так думаю, до нас приходить до тисячі людей. Хто буває? Це залежить від заходу. Наприклад, на театральні вистави прийде досить широка публіка.

Ви керуєте Українським культурним центром на Арбаті вже п’ятий рік поспіль. Яким Ви бачите шлях для кращого поширення української культури за кордоном?

— Недооцінюючи роботу української діаспори в Росії, ми втрачаємо величезний інтелектуальний потенціал. Тут же мільйони українців. І думати, що лише Культурний центр України в Москві усе за всіх зробить, не можна. Ми єдина така державна установа за кордоном. Більше ніде, і не лише в Росії, такого немає. Отож передусім потрібно створити мережу схожих центрів. Я кажу, що це має зробити Україна спільно з Росією. На мою думку, це питання потрібно ставити на міждержавному рівні. Адже питання про федеральну газету, телебачення, радіо ніхто ніколи не вирішить самотужки. Є багато речей, які ми могли б робити, але не можемо, бо нас, як не парадоксально, не фінансує держава. Ми здаємо в оренду деякі наші приміщення, одне з них під кафе і ресторан. Маємо свою українську книгарню, продаємо там українські книги. Та я не скаржуся. Просто вважаю, що такою книгарнею за кордоном повинна була б опікуватися держава.

У Львові є Російський культурний центр. Так склалося, що там регулярно б’ють вікна якісь «неприхильники». А у Вас таких проблем не виникало?

— Практично ні. Лише раз стався такий випадок, кілька років тому - хтось укинув пляшку зі запалювальною сумішшю. Але зараз, слава Богу, нічого такого.

Прихід нової влади змінив щось для Вас чи, може, змінилося ставлення до Вас з боку російської сторони?

— Я вам скажу так: це не є для мене проблемою. З боку росіян нарікань немає, а от з боку деяких українців їх часто чуємо. Чи це ментальність у нас така, чи що... Критикувати завжди легше, та й іноді є за що. Але якщо на цьому зациклитися, то ми нікуди не рухатимемося.

«Поступ» (Львів), 17 листопада 2005 року.

Листопад у Культурному центрі України

У листопаді найперше привернув увагу День української писемності та мови, який з ініціативи Павла Мовчана та Всеукраїнського товариства «Просвіта» став у 1997 році державним святом. Зі словом про українську мову виступив український поет і літератор Іван Шишов. Затим Львівський театр імені Леся Курбаса показав драматичну симфонію «Марко Проклятий, або Східна легенда»1. Художній керівник театру Володимир Кучинський наголошує, що «очевидною є та непересічна роль, яку відіграватиме поезія Василя Стуса у подальшому становленні української мови». В той день, 9 листопада, до нас прийшли близько 300 чоловік і серед них було багато молоді.

10 – 11 листопада в Культурному центрі відбулася VIII Міжнародна наукова конференція «Українська діаспора в Росії», присвячена 10 – літтю утворення Українського історичного клубу в Москві. Співпраця Центру з історичним клубом, який очолює В. Ідзьо, стала вже традиційною і може слугувати моделлю для інших громадських організацій Москви. Привернули увагу доповіді про: місце українознавства в системі освіти України та діаспори; минуле та сучасне філософське й релігійне світобачення української діаспори в Росії; історію взаємовідносин українців у Росії і росіян в Україні; політичні погляди українського козацтва та ін.

Великий інтерес викликали урочисті збори, присвячені річниці Помаранчевої революції, на яких виголосив доповідь народний депутат

________________________

1 Фотографію зі сценою з вистави, вміщену в книзі, зробив В. Дем’янчук.

України, голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Лесь Танюк. Перед учасниками зборів виступили Надзвичайний і повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно – культурної автономії «Українці Росії», професор Василь Бабенко (Уфа), голова передвиборчого штабу Віктора Ющенка в Москві Христина Кашуба. У річницю Помаранчевої революції в Центрі лунав Державний гімн України і згадували молитву Тараса Шевченка, який просив у Всевишнього для всіх нас вкупі «єдиномислія і братолюбія», а також – його слова, написані 160 років тому: «...Братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України...» Наприкінці зборів було показано документальний фільм Наталії Фіцич «Помаранчева революція». Водночас у Центрі відкрилася фотовиставка «Помаранчевий майдан», яку вже оглянули сотні відвідувачів.

У рамках проекту «Діаспора» 15 листопада відбулося свято української культури Пушкінського району Московської області. Звідти до Центру приїхали понад сто чоловік. Все розпочалося з ділового круглого столу за участю керівних працівників органів культури району і області та Національно – культурного об’єднання українців «Криниця», на якому були визначені ключові моменти їх співпраці з Культурним центром. Затим була відкрита виставка картин українських художників Пушкінського району, а самодіяльні колективи дали великий святковий концерт1.

Наступного дня в Центрі виступив ансамбль етнічного співу «Край» (Ігор, Алла, Ксенія Тимчуки, Єгор Кравченко, Габор Тот), який виконав архаїчні українські пісні. Проект «Діалог культур» (здійснюється в співдружності з іншими державами), поповнився музичним вечором,

______________________

1Три фотографії з цього свята, вміщені в книзі, зробив Ю. Безкровний.

присвяченим 120 – річчю з дня народження австрійського композитора Альбана Берга. Він був організований разом з Австрійським культурним форумом Посольства Австрії в Російській Федерації. Вже четвертий рік у Центрі здійснюється спільний проект «Юні таланти нового століття» разом із творчим об’єднанням з естетичного виховання молоді «Музична юність» Комітету по культурі Москви. Цього місяця абонемент запропонував концерт «Дамо земну кулю дітям» (пісні, ритми і музичні інструменти народів світу).

25 листопада відбулася хвилююча панахида по жертвах голодоморів в Україні, що пройшла в храмі Св. Архістратига Михаїла. В ній взяли участь працівники Посольства України в Росії та Культурного центру, представники української діаспори в Москві. Болючі питання трагедії голодомору були підняті на презентації колективної монографії «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (відповідальний редактор директор Інституту історії України НАН України, академік Валерій Смолій). У презентації, яка відбулася в рамках проекту «Україна крізь віки», взяли участь автори праці доктор історичних наук Станіслав Кульчицький і член – кореспондент НАН України Віктор Даниленко. Тісні контакти з провідними вченими є важливим елементом наукової діяльності Центру, який в останні роки випустив у світ кілька монографій, досліджує перебування Тараса Шевченка й Михайла Грушевського в Москві, а також – історію Арбату та будинку № 9, в якому знаходиться.

Листопад завершився відкриттям унікальної виставки Українського благодійного фонду імені Михайла Булгакова (Київ). Вперше в Москві експонується нова колекція рукописів, афіш, книжок та предметів, що належали Булгакову і його найближчому оточенню.

Впродовж місяця були відкриті книжкові виставки: «До дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій» та «Пам’ятні дні осені 2004 р. очима вчених і публіцистів», пройшла документальна відеовиставка плакату: «Забуттю не підлягає – хроніка комуністичної інквізиції в Україні 1917 – 1991».

Всього в листопаді у нас побувало понад 1 тис. чоловік. Не випадково в інформованих колах московської інтелігенції вже давно визнано, що Культурний центр України в Москві за масштабами та інтенсивністю роботи значно перевищує аналогічні установи інших держав.

«Слово Просвіти», 1 – 8 грудня 2005 року.

Дім української Соборності в Москві

Головною подією січня стало відзначення в Культурному центрі Дня Соборності України. Понад 300 московських українців і москвичів завітали до нас. З доповіддю на урочистому вечорі виступив доктор філологічних наук, академік АПН України, президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство», директор Інституту українознавства міністерства освіти і науки України Петро Кононенко. В основу святкового концерту було покладено виступ Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка» під орудою заслуженого працівника культури України, професора Петра Андрійчука. З величезним ентузіазмом глядачі вітали хорову композицію «Пісні козацької слави» та українські народні пісні. В такі хвилини особливо пронизливо відчувається, що Культурний центр дає можливість українцям, кажучи словами Василя Симоненка, «з матір’ю побуть на самоті». В концерті взяла участь заслужена артистка України Олена Кухта та дитячий колектив українського танцю «Щедрик» під керівництвом головного спеціаліста Культурного центру Тетяни Кузьмічової. Після концерту всім гостям була вручена щойно видана книга «Слово про Культурний центр», якою ми відкриваємо нову серію видань «Україна на Старому Арбаті». Наступна книга цієї серії «Арбат очима українця» вийде в світ найближчим часом.

До Дня Соборності України було приурочено відкриття художньої виставки молодого українського художника Сергія Півторака, полотна якого наповнені живим повітрям і трепетним кольором, пронизані щирою і теплою любов’ю до Батьківщини. Ця виставка продовжує представлення Центром художників, які працюють в українських регіонах. Сергій Півторак – із Сумської області, земляк Президента України Віктора Ющенка.

Нещодавно започаткований проект «Василь Стус» поповнився 27 січня показом документальної кінотрилогії «Просвітлої дороги свічка чорна. Пам’яті Василя Стуса» (автор сценарію і режисер – Станіслав Чернилевський, виробництво «Галичина-фільм»). В проекті «Повернення забутих імен» відбулася презентація збірки поезій талановитого українського поета 20-х – 30-х років Анатолія Олійника «Амурова декада» та книги Анатолія Речмедіна про цього поета «Чарівний лірик із Борзни» (Вінниця, «Книга-Вега», 2005). До речі, Речмедін написав нам, що «кожна кроква і лата Української хати в Москві не жаліє для нас, земляків-українців, свого тепла».

Звертаю увагу читачів на те, що ми намагаємося найширше представити в Москві всі куточки України, використовуючи різні можливості та жанри.

Значний інтерес викликав творчий вечір заслуженої артистки Росії і України, солістки Великого театру Росії Галини Чорноби – талановитої співачки і щирої патріотки України.

На початку січня в рамках проекту «Діти в Культурному центрі України в Москві» ми приймали у себе дітей з м.Нижнєкамська (Республіка Татарстан), за що вже одержали подяку від голови Нижнєкамської міської національно-культурної автономії «Українське товариство „Вербиченька”» Євгена Савенка. Відбувся черговий суботній абонемент «Юні таланти нового століття», цього разу Дитячий оперний театр хорової школи м.Дубна виконав оперу-феєрію «Дитя і чаклунство» (Моріс Равель, лібрето Г.С.Колєтта).

Пройшло засідання постійно діючого клубу «Зірка Вернадського», на якому природознавці обговорюють сучасні проблеми взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Була продовжена українська лінія булгаківської теми: показано художньо-публіцистичний фільм «Я повернусь. Подорож Михайла Булгакова до Криму» (автор сценарію і режисер Георгій Натансон). Як завжди, відкрилися книжкові виставки, на них заакцентовано тему пропаганди за кордоном передових для свого часу ідей, батьківщиною яких була Україна. Йдеться про патріотичні козацькі літописи та дивовижну «Історію Русів», про «Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького» Пилипа Орлика – першу європейську конституцію в сучасному розумінні, про незабутній Акт злуки в січні 1919 року, що возз’єднав українські землі в єдину соборну державу.

Природно, що січень пройшов під знаком Дня Соборності, але насправді Культурний центр України в Москві постійно з місяця в місяць, з дня в день виконує почесну місію пропагандиста української соборності, дає можливість українцям, які живуть в Росії, відчути живу душу свого народу, своєї Батьківщини.

«Слово Просвіти», 9 — 15 лютого 2006 року.

Тарас Шевченко і Михайло Грушевський

на Старому Арбаті

Таку назву має велика монографія (41 друк. арк.), яку в лютому випустив у світ Культурний центр України в Москві. Вона складається з трьох частин. Перша – «Арбат з українським наголосом» – розповідає про багатовікову українську присутність на знаменитій російській вулиці. Друга частина присвячена перебуваню в Москві, передусім в арбатському ареалі, Тараса Шевченка, а третя розкриває життя та діяльність Михайла Грушевського на Старому Арбаті з вересня 1916 року до березня 1917 року. На презентації книги, що відбулася 20 лютого, виступили український письменник Іван Шишов, Голова Товариства української культури «Славутич», доктор медичних наук Василь Антонів, голова Регіональної асоціації українських громадських об’єднань і організацій Уралу та Західного Сибіру Олександр Потока, льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович, голова Ради українських земляцтв у Москві Микола Челомбитько, громадський діяч, директор російсько-українського інституту при Інституті Європи Віктор Мироненко, генеральний директор Спілки письменників Росії Володимир Середін, народний артист України і Росіі Олександр Голобородько, заступник голови Спілки композиторів Росії, доктор мистецтвознавства Всеволод Задерацький та ін.

Обговорення наукової праці переросло в серйозну розмову про діяльність Культурного центру на початку нового століття. В усіх виступах виразно прозвучала думка про те, що Центр знаходиться у розквіті своїх творчих можливостей.

У рамках проекту «Діти в Культурному центрі України в Москві» пройшла рідкісна виставка художніх виробів із бісеру лауреата регіональних комплексних програм «Обдаровані діти» і «Дитинство», учасниці виставки творчих досягнень Донеччини, приуроченій до зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком, учениці 9-го класу Макіївської середньої школи № 22 Надії Халдєєвої. Цей художній проект зацікавив російський телекнал «Культура», який присвятив йому передачу, що значно збільшило кількість відвідувачів. Москвичі були в захваті від таланту української школярки: «Ми дуже вдячні Наді, що вона приїхала в Москву з своїми перекрасними роботами. Сподобалося все...Прохання повідомити нас про наступну виставку...»; «Це щастя – така талановита дівчинка...Велике прохання до України і Росії: цінуйте свої таланти»; «Мила Надя! Весь колектив Інституту країн Азії і Африки при Московському державному університеті дякує тобі за світло й радість, які ти приносиш нам своєю дивовижною творчістю...» Це тільки кілька відзивів із книги відвідувачів виставки.

Виставка Надії Халдєєвої є прикладом осмисленого прагнення Культурного центру до презентації в Москві незвичайних талантів українських дітей.

Відбувся черговий концерт абонементу «Юні таланти нового століття», в якому виконувалися шедеври оркестрового жанру композиторів України, Росії, США. Виконавець – лауреат Московського фестивалю студентської творчості «Біг Бенд» Московського обласного коледжу мистецтв. Пройшов щомісячний Український музичний салон.

Чимало гостей прийшло до Центру на творчий вечір заслуженого артиста України Олександра Круша – чудового тенора, колишнього нашого працівника, який в останній час став кіноартистом. У його репертуарі українські народні та авторські пісні, твори зарубіжної класики.

Лютневі відеопрограми були розмаїтими. Одна з них – мультимедійне енциклопедичне видання «Храми Києва». Інша була приурочена до дня народження видатного українського майстра живопису, основоположника супрематизму Казимира Малевича – документальний фільм «Казимір Великий. Малевич Селянський» (Київнаукфільм 1, 1994).

Книжкові виставки були організовані до 135-річниці з дня народження Лесі Українки та до Дня захисника Вітчизни. Традиційно були представлені нові надходження до інформаційно-наукової бібліотеки Культурного центру. Між іншим, в ній можна познайомитися з більш як 60-ма періодичними виданнями, які ми виписуємо з України. Фонди нашої бібліотеки зросли за п’ять років у п’ятнадцять разів. В ній зберігаються книги з автографами Л. Голоти, М. Жулинського, П. Мовчана, Л. Танюка, Б. Олійника, М. Поповича, Ю. Хорунжого та ін.

Духовний і науковий потенціал Центру, що постійно зростає, виступає надійною запорукою підвищення інтересу широкої громадськості до його роботи.

«Слово Просвіти», 9 — 15 березня 2006 року.

Украина на Старом Арбате

В самом центре столицы России на самой оживленной улице Москвы находится Культурный центр Украины. Каждый месяц здесь проходит столько мероприятий, что любой Дворец культуры из прежних советских времен мог бы позавидовать. Перечислю только несколько мероприятий первой половины апреля: концерт украинских участников Московского международного фестиваля «Открытая Европа»; Проект «Родом из Украины» — документальный фильм «Элина Быстрицкая»; концерт мужского вокального ансамбля «Казацкие забавы» (Киев); презентация второй книги из серии «Украина на Старом Арбате», которую издает КЦУ. Вот интервью Вадима Раскина с автором книги, генеральным директором Культурного центра Украины в Москве Владимиром МЕЛЬНИЧЕНКО.

Что такое сегодня Культурный центр Украины в Москве, какие у него цели, функции, идеи?

— Думаю и стою на том, что это государственное учреждение, которое пропагандирует украинскую культуру, духовность, ментальность, соборность в России, в Москве. Есть идея создания таких центров в других странах. Она очень хорошая и интересная. Единственное, чего не надо делать — превращать их в сугубо информационные центры, потому что они в первую очередь очаги украинской культуры и духовности. Здесь должны быть двери открыты, вход должен быть свободным, мероприятия бесплатные и доступные. По сути дела, это есть духовное посольство Украины, в данном случае в Российской Федерации.

А не обедняем ли мы русскую аудиторию тем, что книга издается только на украинском языке?

Согласен, что надо было бы параллельно издавать и на русском языке. Но есть один принципиальный вопрос, когда я выступал на днях Украинской педагогической академии наук и сказал, что КЦУ в Москве за пять лет издал семь книг в ведущем издательстве «ОЛМА-ПРЕСС» на украинском языке — это вызвало бурные, громкие аплодисменты. Для Украины сейчас это чрезвычайно важно, чтобы наши книги выходили в московском издательстве на украинском языке. Прежде всего для украинского населения. Но, безусловно, эти книги надо переводить. Не потому, что это мои книги, а потому, что Шевченко, Грушевский на Арбате — это интересно всем. А книга «Арбат глазами украинца» — это очень познавательно. Перевод подобной книги на русский язык, конечно же, расширит аудиторию. Если мы пропагандируем какие-то идеи, то надо пропагандировать их на разных языках.

Знаю, что президент Виктор Ющенко подписал Указ о культурных центрах Украины за рубежом. Если это не документ для служебного пользования, расскажите о нем.

Речь идет о создании информационных центров во многих странах при дипломатических миссиях в составе посольств в разных странах.

В свете этого указа статус КЦУ меняется, расширяется или остается прежним?

Этот указ не касается непосредственно КЦУ в Москве, а имеет отношение к центрам, которые будут создаваться. КЦУ в Москве, думаю, это блестящая модель для других центров. Нужно чтобы в русле правильной и стратегической идеи при создании информационных центров статус КЦУ в Москве, который прошел много ступеней, имеет определенный опыт, не «потерялся». Я бы даже сказал, что сегодня культурные отношения России и Украины уже не могут строиться без учета опыта КЦУ. И потому очень важно не понизить статус КЦУ в Москве.

— Что следующее будет предложено читательской аудитории писателем Владимиром Мельниченко? Что в задумках на завтра?

Практически остается неисследованной такая тема, как Шевченко и Щепкин. Мы даже не все помним, что Щепкин не только выдающийся русский актер, но и украинский актер. Он выходец из Украины. И Шевченко, и Щепкин — оба из крепостных. Между ними была удивительная мужская дружба. Есть потрясающие письма Шевченко Щепкину, которые требуют своих комментариев.

Володимир Мельниченко: ІСТОРІЯ БУДИНКУ № 9

Настав час згадати будинок на Старому Арбаті, причетний до України, тобто будинок № 9, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.

Якщо охопити зором його історію, то в ній можна виділити чотири основних будівельних періоди. Перший — зведення первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбату, тобто лінії забудови, в східній частині двору (1800-1802 роки). З цього часу йде відлік історії будинку, який вже перейшов двохсотрічний рубіж.

Другий — зведення нових житлових і нежитлових будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки (1813-1824 роки). В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені пощастило знайти унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді «надвірній радниці» Варварі Афанасіївні Мальшиній. Цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.

Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулку, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина Івана Лазарєва і якоїсь Зімбулатової. З боку нинішньго Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва (!). З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того, аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті XIX століття Арбатська вулиця була різнородною за становою приналежністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірний радник, купець, міщанин.

Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 року на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 року. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших споруд. Влітку 1822 року було вже зведено, але ще не оздоблено триповерховий цегляний будинок і два двоповерхових житлових будинки. Повністю були готові цегляні одноповерховий житловий і нежилий будинки в глибині двору. Ще через пару років основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх житловими. До того ж, третій поверх був мезоніном.

Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 році добилася ще й звільнення свого домашнього вогнища від постою в ньому солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізьбити на камені: «Звільнений від постою».

Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, яку дають змогу прослідкувати архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської дільниці 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, з новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колезький радник був цивільним чином 6-го класу й міг займати середні керівні посади (начальник відділення, діловод у центральних закладах).

На плані, який зберігся в архіві бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ганки. В кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розміщалася підсобна будівля, скорше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев'яна одноповерхова споруда, очевидно, для прислуги.

Звертає на себе увагу те, що будинок первісно зводили цегляним, що було тоді рідкістю в Москві, але всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30-х роках XIX століття, в яких зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные…» В правилах передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение…вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены…» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть… красной или зеленой краской». Як же чудово виглядали такі будинки з висоти пташиного польту!

***

В архіві мною знайдено документи про земельну ділянку № 599 і забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:

«Описание существующих строений. Под № 1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3 , каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал 1. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. № 10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12, деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое. Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.

В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».

Знаменний момент! На знайденому в архіві кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагає естетика вулиці, що давно об'єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.

Згадані документи дозволяли домовласникові побудувати дерев'яну одноповерхову нежилу будівлю з покриттям даху залізом і наказували відремонтувати п'ять старих споруд. Крім того, було звелено побудувати цегляні брандмауери. Взагалі, вражає грунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам'яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.

На той час, коли Тарас Шевченко востаннє побував у Москві, тобто на початку другої половини XIX століття, Варвара Крекшина, якій перевалило далеко за 70 років, уже генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 належала тоді знову жінці — штаб-ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Дмитрівні.

***

В 70-х роках XIX століття земельне володіння, на якому знаходився нинішній будинок № 9, переживало третій етап забудови. Це будо зведення за проектом архітектора Д. Гущина окремого триповерхового будинку в західній частині двору по червоній лінії Арбату (1872 - 1873 роки). Після цього земельна ділянка отримала новий номер — 636-й і позначалася в документах за № 636/599. Отже, на ділянці під № 636/599 Пречистенської частини, як свідчать архівні документи, в 1874 році були розташовані такі будинки і споруди:

  • цегляний (мурований) двоповерховий житловий будинок з пристосованим для життя підвалом;

  • цегляний двоповерховий житловий будинок з антресолями, мезоніном і жилим підвалом;

  • цегляний триповерховий житловий будинок;

  • цегляний двоповерховий будинок у дворі;

  • цегляний триповерховий житловий будинок з підвалом;

  • цегляна одноповерхова нежила будівля з підвалом;

  • цегляна будівля для спуску в підвал.

Тобто, всього п'ять житлових цегляних будинків і дві службові, також

цегляні, будівлі. Слід пам'ятати, що на той час Москва ще була переважно дерев'яним містом, принаймні за межею Садової знаходилися суціль дерев'яні будівлі. Чимало їх залишилося й на Арбаті, проте місцева влада вже заборонила будувати їх у цьому районі; саме з центру місто ставало цегляним. Таку перебудову пришвидшували часті пожежі. Адже на місці згорілого дерев'яного будинку на Арбаті треба було зводити лише цегляний. Відомий московський міський голова Микола Алексєєв, прїхавши одного разу на пожежу в Афанасьєвському провулку, сказав: «Ну, слава Богу, ще на один дерев'яний будинок у Москві стало менше!» По суті земельна ділянка № 636/599 знаменувала нове цегляне будівництво в Москві з первісної забудови на початку XIX століття, й особливо виразно це стало видно в 70-х роках.

***

У 1897-1898 роках відбулася четверта серйозна перебудова на місці нинішнього будинку № 9. Було перенесено фасадну стіну східного корпусу, що раніше мав уже згадані фальшиві вікна, на нову, затверджену червону лінію Арбату; сам будинок було капітально перебудовано, виріс ще на один поверх, а також розширився за рахунок кам'яної жилої прибудови; два будинки, що виходили на Арбат, було об'єднано одним фасадом. Весь цей корпус об'єднали із спорудженим раніше будинком переходом з прорізною аркою на першому поверсі.

Цю перебудову здійснив уже військовий інженер-капітан Йосип Бургардт, який, разом з військовим інженером-капітаном Йосипом Гвоздецьким, перед цим придбав будинок № 9 на земельній ділянці 636/599. До речі, Московська міська управа викупила у Бургардта й Гвоздецького 5 квадратних саженів землі «для розширення вулиці Арбату».

Фасад будинку з боку Арбату нарешті здобув декоративне вбрання, витримане в характерних для другої половини XIX століття еклектичних формах. Прямокутні вікна першого поверху і вікна третього поверху, що завершувалися пологими арками, мали складні профільовані обрамлення, напівциркульні вікна другого поверху — багаті архівольти, доповнені гірляндами. Під вікнами другого і третього поверхів виконано фільонки. Простінки між вікнами першого поверху були рустованими, на другому поверсі — декоровані іонічними напівколонами, а на третьому — ошатними лопатками. Вінчаючий і міжповерховий карнизи також мали складний малюнок. В Центральному історичному архіві Москви зберігається опис володіння Бургардта і Гвоздецького за 1900 рік, що складалося з двох будинків — основного й сусіднього з тильного боку. Тому ми маємо виняткову можливість розповісти про мешканців будинку № 9 на самому рубежі століть.

На першому поверсі розміщувалися: булочна і кондитерська почесного громадянина Петра Філіппова; пункт прийому матерій для фарбування пана Цукермана та його квартира; молочарня селянина Чикіна; квартира управляючого будинком; квартира пані Чайковської; приміщення для кучера, який возив домовласника (кучерська).

На другому поверсі було розташовано: квартири панів Корнєва, Соколова, Флор і квартира та гігієнічна лабораторія пані Петрової. На третьому поверсі знаходилися: квартира домовласника пана Бургардта; квартири панів Преображенського, Дьяконова, Алізар'яна. Мезонін був зайнятий конторою цементного заводу «Росія».

У підвальному поверсі знаходилися: приміщення, що належали Філіппову, а також купцеві Макарову, який тримав тут склад вина; двірницька; квартира слюсара Васильєва й приміщення для швейцара. Хід у підвал ішов із окремої прибудови.

У сусідньому двоповерховому цегляному будинку в дворі на першому поверсі розміщувалася пекарня Філіппова. Приміщення було розділене на дві половини сіньми. Так само розділялося й приміщення на другому поверсі, де знаходилися спальні робітників пекарні. Приміщення в підвальному поверсі також належало пекарні.

Хто ж був господарем будинку № 9 в ті часи, коли Михайло Грушевський жив на Арбаті?

Документи дають можливість простежити, що довгий час, принаймні з 1874 року, домовласником на земельній ділянці № 599 — нинішній території Культурного центру — був спадковий дворянин Олександр Іванович Ромейко. В Центральному історичному архіві Москви вдалося з'ясувати, що він народився 9 червня 1865 року в Ржевському повіті Тверської губернії. Його батьки — Іван Олександрович і Васса Андріївна — на їх прохання 1857 року були переведені з тверського дворянства в шосту частину дворянської родовідної книги московського дворянства (це стало можливим у зв'язку з наявністю у них нерухомої власності в Москві). У 1874 році до московського дворянства було переведено п'ятеро їх дітей. Олександр Іванович був старшим сином Ромейків, очевидно на той час було оформлено власність на ділянку № 599. У Олександра Івановича Ромейка і його дружини Олени Миколаївни народилося четверо дітей — син Олександр та дочки Марія, Олена і Софія. На початку XX століття Олександр Іванович Ромейко в основному жив у Тверській губернії, наприкінці 1915 року захворів раком шлунку. Йому зробили операцію в Москві, але 5 березня 1916 року він помер. Панахида відбулася в храмі Миколи Явленого на Арбаті.

Наприкінці XIX століття та й пізніше нумерація будинків у Москві ще не прижилася, й вони так само часто називалися за прізвищами їх власників; будинок № 9 був пов'язаний з прізвищем Ромейка. Водночас, документи свідчать, що з початку 70-х років на земельній ділянці № 636/599 знаходився й будинок, який належав дружині дійсного статського радника (цивільний чин 5-го класу) Карінській Анастасії Степанівні. До того ж , як ми вже знаємо, наприкінці XIX століття два будинки під № 9 придбали військові інженери-капітани Бургардт і Гвоздецький. Втім, у листопаді 1900 року Ромейко знову викупив у них ці будинки.

***

В Центральному архіві науково-технічної документації Москви мені трапилися документи про те, що в грудні 1908 року Ромейко звернувся в Московську міську управу з письмовим проханням про знесення кількох цегляних і дерев'яних нежилих будівель на ділянці № 636 з метою «побудови п'ятиповерхового з підвальною частиною цегляного будинку». Вже в січні 1909 року Московська міська управа повідомила, що «перешкод для будівництва немає». За документами цього архіву виходило, що з причин, про які можна лише здогадуватися, плани Олександра Ромейка були порушені, й він відмовився від своїх будівельних намірів. Принаймні, зберігся документ, у якому зазначається, що справу було закрито «в зв'язку з неявкою домовласника О. І. Ромейка для підписання зобов'язання, потрібного для видання дозволу на ведення будівельних робіт у його володінні в Пречистенській частині, ділянка 2, під № 636...»

Проте з часом я познайомився з документами Центрального історичного архіву Москви, в яких засвідчено, що в 1909 році задум Ромейка було таки здійснено, і будинок, у якому знаходилася пекарня Філіппова (в дворі за основним будинком), був побудований заново, він став п'ятиповерховим цегляним будинком з нежилим підвалом, проїзними воротами і двоповерховою цегляною прибудовою для сіней. У цьому будинку, крім пекарні Філіппова, знаходилися також квартири, які здавалися в оренду.

В основному будинку № 9, як дає змогу встановити адресно-довідкова книга «Вся Москва» в 10-х роках XX століття, крім квартир, знаходилася редакція стоматологічного журналу «Аша», магазин стоматологічного приладдя, а в квартирі 36 та ін. приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей...

«Украинские вести», № 6, 15 квітня 2006 року

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»

(Культурний центр України в Москві

і популяризація української книги)

Культурний центр України в Москві — унікальна й поки що єдина установа, яка пропагує за кордоном українську мову, культуру, духовність, сприяє збереженню ментальності українців, соборності держави.

Наш колектив цілком поділяє слова Михайла Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством», бо вони повною мірою стосуються роботи Культурного центру в царині пропаганди української книги за кордоном. У роботі, що має системний характер, можна виокремити кілька складників.

У Центрі працює Інформаційно-довідкова бібліотека, ми передплачуємо для неї понад 60 періодичних видань з України. Упродовж п’яти років нового століття бібліотека організувала близько 200 тематичних і спеціальних ювілейних експозицій, на яких було виставлено кілька тисяч книг, є постійно діюча виставка «Нові книги України».

Культурний центр свого часу починався з магазину «Українська книга», який працював у будинку № 9 на Старому Арбаті з 1940 року. Проте, коли на початку 2001 року я став генеральним директором Культурного центру України в Москві, в ньому працював лише книжковий закуток у півтора десятка квадратних метрів. Спочатку ми збільшили приміщення книгарні до 27 м2 , а в серпні 2005 року своїми силами відкрили повномасштабний магазин «Українська книга» в новому великому приміщенні (близько 100 м2 ), який є гордістю Культурного центру.

Це єдина книгарня на весь балаганно-ресторанний Старий Арбат. Зараз ми отримуємо книги з 70 українських видавництв, серед них: «Вища школа», «Знання», «Ґенеза», «ЕММА», «Києво-Могилянська академія», «Просвіта», «Фоліо», «Балтія-друк» та інші. Два видавництва — «Мистецтво» й «Наукова думка» мають у нас постійні стенди.

Зауважимо, що вся ця робота ведеться без будь-якого державного фінансування, фактично на ентузіазмі працівників Центру.

У цьому контексті назву концептуальні питання, які треба було б розв’язати за допомогою держави:

Перше. Організація централізованих поставок українських книжкових і періодичних видань до Російської Федерації за рахунок державного бюджету.

Друге. Створення в Росії мережі українських книгарень. Організація продажу та розповсюдження на території Російської Федерації українських книг, інших друкованих видань, періодики, аудіо-, відеопродукції.

Третє. Створення єдиної системи науково-методичного забезпечення освіти української діаспори в Росії з чітко визначеним етнокомпонентом, що вимагає підготовки, методичних посібників і підручників спеціально для викладання предметів українознавчого циклу в умовах Росії.

Якщо держава допоможе все це зробити, то їй повернеться сторицею. Бо через освітню політику і популяризацію української книги в Росії ми здатні пропагувати й стверджувати ідеологію незалежної України. Тим самим присутність багатомільйонної української діаспори буде ще вагоміше відчуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Та повернемося до конкретної роботи, яку ми проводимо в Москві в умовах самофінансування.

За п’ять років у Культурному центрі було презентовано понад 70 українських видань, які представляють широкий спектр книговидавничої діяльності в Україні. Усі презентації відбуваються за участю автора книги чи представника авторського колективу. Основні масштабні проекти, здійснювані Центром, такі, як «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський», передбачають презентації знакових книг. Скажімо, у рамках проекту «Тарас Шевченко» у нас раніше, ніж в Україні, були представлені громадськості перші томи академічного видання творів Шевченка (за участю заступника голови редакційної колегії Сергія Гальченка). У Центрі відбулася презентація монографій Ю.Барабаша: «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» («Акта», Харків, 2003) і «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма» (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004). Пройшла також презентація інтернетпорталу «Тарас Шевченко», створеного за підтримки ТОВ «Кобзар» (Україна).

Здійснюючи проект «Михайло Грушевський», ми представили в Центрі його «Историю украинского народа», видану в Москві 2002 року, та роман Юрія Хорунжого «Вірую» про життя і діяльність великого українця.

У Центрі була підготовлена і звідси пішла в світ монографія «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат, 55”». У ній опубліковано листи Грушевського до Горького . Презентація цих архівних документів відбулася за участю провідних науковців Інституту світової літератури ім. О.М. Горького Російської академії наук і працівників Архіву О.М. Горького.

До речі, ми привертаємо увагу до книг російських авторів на українські теми. Наприклад, працю завідувачки відділу Інституту слов’янознавства РАН Людмили Софронової «Три мира Григория Сковороды», книгу доктора історичних наук цього інституту Ірини Мухіної «Украинский вопрос в России (конец XIX — начало XX века)», монографію Тамари Гузенкової «Политические партии и лидеры в Верховной Раде Украины (1998 — 2000 гг.)»

Основна частина української книжкової продукції представляється в рамках великого проекту «Презентація», який має чітку структуру й національно-патріотичну спрямованість. Упродовж кількох років ми знайомимо московських читачів із багатотомним виданням Інституту історії України НАНУ «Україна крізь віки», удостоєного Державної премії України. Чільне місце займають фундаментальні наукові монографії: «Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в трьох томах» (за редакцією академіка В.А. Смолія); «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини та наслідки» (відповідальний редактор В.М. Литвин). Акцентується увага на конкретних виданнях, як, скажімо, «Великий тлумачний словник сучасної української мови» («Перун», 2003). Були представлені книги Олега Гусєва «Преображення на помаранчевому майдані» (К., 2004) та «Імперативний майдан» (К., 2005).

Окремий важливий сегмент проекту «Презентація» — праці, видані українськими діаспорними організаціями Росії і земляцтвами Москви. Останнім часом у Центрі йшла розмова про книгу голови Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина» Лариси Скрипникової «Убієнним синам України. Сандармох» і колективну збірку «Херсонщина нас єднає».

У Центрі були представлені збірка поетичних перекладів сучасних українських поетів «Мы умрем не в Париже», твори Володимира Яворівського, Василя Скуратівського, Івана Шишова, Степана Гавриша, Ярослава Ваграменка, Миколи Жигла, Марії Галіної та інших авторів.

Презентація кожної книги має свої особливості. Скажімо, представлення фундаментальної праці «Нариси з історії дипломатії України» за участю керівника авторського колективу Станіслава Кульчицького ми приурочили до десятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і Росією. Уже через півгодини після цього Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ вручав її заступнику міністра закордонних справ Росії, який прибув до Культурного центру на урочистий концерт і офіційне прийняття. Презентація альбому-каталогу «Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен» Зої Чегусової пройшла в контексті чарівної виставки гобеленів Людмили Жоголь. До речі, фундаментальна праця Чегусової, як і монографія Барабаша, презентовані в Центрі задовго до того, як їхні автори стали лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка.

Ми пропонуємо бібліотекам співпрацю в рамках проекту «Презентація».

У Центрі ведеться серйозна робота з презентації цілих видавництв. Найперше було Державне спеціалізоване видавництво «Мистецтво», яке представила його директор Ніна Прибєга. У нас побували з книгами видавництва «Веселка» його директор Ярема Гоян і головний художник Микола Пшінка, а також заступник директора видавництва «Либідь» Марія Курган і головний редактор Валентина Куценко. Запорізьке видавництво навчальної літератури «Прем’єр» подарувало підручники Об’єднанню українців Росії, а львівське видавництво «Світло й тінь» виставило в нас фотороботи Василя Пилип’юка. 23 травня у Центрі відбулася презентація видань київського видавництва «Оранта», випущених спільно з Музеєм Івана Гончара.

Щороку Культурний центр допомагає вітчизняним видавництвам в організації їхньої участі в Міжнародних виставках-ярмарках у Москві. На останніх міжнародних книжкових ярмарках Культурний центр мав окремий стенд, адже він самостійно веде велику видавничу роботу.

За останні три роки Центр видав 6 монографій загальним обсягом 150 друк. аркушів. Це книги: «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55», «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Слово про Культурний центр», «Арбат очима українця».

Усі ці книги видані в Москві, у провідному російському видавництві «ОЛМА — ПРЕСС» українською мовою.

До 190-ої річниці з дня народження Тараса Шевченка Культурний центр підготував збірку вибраних поетичних творів Кобзаря українською і російською мовами, покликану популяризувати творчість національного генія серед української діаспори в Росії. Передмову до збірки написав академік Микола Жулинський. Книгу було видано Державним видавництвом «Либідь» у Києві. Ми розіслали її в організації української діаспори в Росії та в обласні російські бібліотеки.

21 березня цього року ми започаткували нову й дуже важливу справу — презентацію у Культурному центрі в Москві провідних українських бібліотек. Першою, звичайно, була Національна парламентська бібліотека України. До нас приїхали генеральний директор бібліотеки Тамара Вилегжаніна, заступник генерального директора Зоя Савіна, завідувачки відділів Світлана Бакан і Світлана Басенко, які розповідали про історію бібліотеки, її сучасну діяльність і перспективи розвитку. В презентації взяли участь директор російської державної бібліотеки («Ленінки») Віктор Федоров, керівники й працівники бібліотеки Державної Думи Російської Федерації, Бібліотеки історії російської філософії і культури «Дом А.Ф. Лосєва», міської бібліотеки ім. М. Добролюбова, Центру міжнародного бібліотекознавства, журналу «Вестник библиотек Москвы», Московського бібліотечного коледжу та ін. Уперше за останні роки українські бібліотекарі потрапили в Москві до широкого кола щирих однодумців, в атмосферу поваги й професійного розуміння. Домовлено, що такі зустрічі стануть регулярними (наступна відбудеться восени).

Ця подія була приурочена до 140-річчя Національної парламентської бібліотеки. Тож ювілей дорогої нам бібліотеки був піднятий на міжнародний рівень ще до нинішньої Міжнародної наукової конференції «Бібліотека і книга в контексті часу», що відбулася 11 травня у Києві.

«Слово Просвіти», 15 — 21 червня 2006 року.

Феномен Культурного центру України в Москві

Останні тижні були заповнені творчими турботами. На початку вересня в Центрі відбувся ретроспективний показ фільмів, присвячений 65-річчю з дня народження видатного українського актора і режисера, заслуженого артиста України Івана Миколайчука. На відкритті кінофестивалю з теплими словами про Майстра виступили дружина митця Марічка Миколайчук, народні артистки Ніна Матвієнко, Валентина Коротя-Ковальська, Лариса Кадочникова. Глядачі побачили фільми «Вавілон — XX», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Тіні забутих предків», «Сон», «Анничка». Марічка Миколайчук записала в Книзі почесних гостей: «За те, що ви робите для людей-українців, які живуть тут у Москві, честь Вам і хвала! Бережіть цей куточок затишку. Нам у Вас справді дуже затишно. Дя-ку-ю!» Ніна Матвієнко: «Мені сьогодні з Вами так добре... Такої щирої розмови не нап’єшся ніде — тільки з рідними людьми і за духом, і за відповідальністю...»

8 — 10 вересня Культурний центр України в Москві взяв участь у роботі XIX Московської міжнародної книжкової виставки-ярмарку. На окремому стенді було представлено вісім видань (понад 200 друк. арк.), випущених нами в світ за останні три роки. Вересень пройшов під знаком 140-ї річниці з дня народження Михайла Грушевського. Зокрема в будинку № 55 на Арбаті, де в 1916 — 1917 роках жив великий українець, в Меморіальній квартирі Андрія Бєлого було відкрито стенд, присвячений Грушевському. 29 вересня покладено квіти до меморіальної дошки Грушевському на вул. Погодінській, 2/3, відбулася панахида в храмі Св. Архістратига Михайла. Впродовж дня кожному відвідувачу Центру подарували монографію «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат, 55”».

До 150-річчя від дня народження Івана Франка 12 вересня у нас демонструвалася вистава «Украдене щастя» творчої майстерні «Театр у кошику» Державного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. В жовтні відзначено 130-ту річницю від дня народження Сергія Єфремова, відбулася зустріч із провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, доктором філологічних наук Елеонорою Соловей.

Восени в Центрі експонувалися цікаві художні виставки. Спочатку виставлялися львівські художники Віктор Макаров (живопис), Наталія Проданчук (батик, графіка), Віктор Проданчук (пластика, скульптура). З 26 вересня протягом місяця свої роботи представляли харківські художники творчої групи «Беріме» Валентин Грицаненко, Олег Лазаренко, Олександр Лисенко, Олександр Шеховцов. У жовтні відкрилися персональні виставки члена Національної спілки художників України Наталії Гронської (живопис на шовку) та члена Молодіжної організації Національної спілки художників України Олексія Леонова (скульптура). Наприкінці листопада ми показуємо живопис члена Національної спілки художників України Валентини Сафіної (Слобожанщина).

Листопад у Культурному центрі України в Москві розпочався хвилюючим літературно-мистецьким вечором «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив», присвяченим 100-річчю від дня народження видатної громадсько-політичної діячки, учасниці українського визвольного руху, поетки Олени Теліги. Про життя і творчість незабутньої українки захоплююче розповіла біограф Олени Теліги, провідний науковий співробітник Центрального державного архіву вищих органів влади України Катерина Криворучко. Присутні почули вірші Теліги, знайдені невтомною дослідницею в архівах. Поезію олени Теліги проникливо читала народна артистка України Раїса Недашківська. З цього незабутнього вечора почався шлях поетки, яка народилася в Підмосков’ї і жила в Москві та Петербурзі, до московських українців і всіх, хто цікавиться її творчістю в Росії.

7 листопада в Центрі відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений Дню української писемності та мови, на якому з палкою промовою виступив народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури й духовності, голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський. Окрасою концерту стало вокальне жіноче тріо «Золоті ключі» у складі народних артисток України Ніни Матвієнко, Марічки Миколайчук, Валентини Короті-Ковальської. Вірші Тараса Шевченка й Івана Франка натхненно читав актор Національного академічного драматичного театру ім. М.Заньковецької, народний артист України Святослав Максимчук.

13 листопада гостем Культурного центру України був художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, народний артист України Богдан Ступка. Він взяв участь у презентації книжки «Майстер», у якій висвітлюється життя і творчість великого українського артиста на зламі століть і тисячоліть. Про свою роботу над цією книжкою розповіла автор світлин, актриса Театру ім. І.Франка, заслужена артистка України Любов Богдан. До речі, книга «Майстер», видана у видавництві «Либідь», зайняла цього року перше місце на Міжнародному конкурсі «Мистецтво книги», що проводиться серед країн СНД, у номінації «Наш сучасник». Під час презентації звучали привітання на адресу Ступки, який відзначив цього року своє 65-річчя, зокрема від голови Федерального агентства з культури і кінематографії Михайла Швидкого та Гільдії кіноакторів Росії. Були журналісти, в тому числі з газети «Культура», журналу «Клуб». До виступу Майстра чуйно дослухалися студенти Щукінського училища. Зустрічі із ним були раді відомі російські актори. Того ж дня телеканал «Культура» розповів про хвилюючий вечір у Культурному центрі всій цивілізованій Росії.

У рамках проекту «Діаспора» у вересні відбулася презентація української громадської організації «Україна — Санки-Петербург», а 21 листопада пройшло свято української культури пушкінського району московської області. Вже шостий сезон здійснюється спільний проект Культурного центру та творчого об’єднання з естетичного виховання молоді «Музична юність» Комітету з культури уряду Москви «Юні таланти нового століття». Проведено понад тридцять концертних програм, на яких побувало понад 8 тис. осіб. У концертах виступили понад 1,3 тисячі юних артистів , у тому числі з України.

Наша постійна присутність у духовному просторі Росії, наполеглива робота в царині пропаганди української культури й духовності здобули високу оцінку серед російської наукової та творчої інтелігенції. 2004 року Культурний центр України був удостоєний пам’ятної медалі Російської академії наук «За видатний вклад у розвиток культури». Цього року Національний комітет громадських нагород Росії відзначив Центр орденом Ломоносова «За значний вклад у зміцнення дружби та співробітництва між Росією і Україною».

У вересні з ініціативи Посольства України в Російській Федерації в Центрі відбувся «круглий стіл» українських і російських експертів і політологів «України — Росія: через діалог еліт до ефективної взаємодії». У жовтні й листопаді пройшли інформаційні зустрічі української громади Москви з дипломатами Посольства України в Російській Федерації та працівниками Центру. Консул України в Російській Федерації Іван Кухта прояснив важливі моменти перебування українців у Росії. Рдник посольства Юрій Лазерник розповів про політичну ситуацію в Україні. На книжкових виставках були представлені нові видання Інституту літератури ім.. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, інших академічних інститутів, а також твори Івана Драча, наукові праці про голодомори в Україні. До дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій відбулася зустріч із керівництвом Центру досліджень геноциду Українського народу при інституті історії України НАН України, доктором історичних наук Василем Марочком.

Відбувся IV Всеросійський фестиваль-конкурс ім.. О.Кошиця, пройшли чергові Українські музичні салони.

У Культурному центрі України в Москві працюють недільна школа, в якій навчається 30 дітей, та курси української мови (30 осіб).

Восени Центр відвідало понад три тисячі осіб, серед них чимало москвичів і гостей російської столиці.

Володимир Яворівський, який докладно познайомився з нашою роботою, записав у книзі Почесних гостей: «Любі мої «російські» українці! Ви не уявляєте собі, що означає ваша постійна присутність у політиці, економіці та поведінці Росії... Спасибі вам за цей тихий подвиг! Хай Божа рука осіняє кожного з вас! Сердечно Вол. Яворівський».

Не секрет, що трапляються й інші, вкрай недоброзичливі оцінки роботи Центру. Але то здебільшого з уст людей, абсолютно чужих українській справі.

«Слово Просвіти»,23 — 29 листопада 2006 року.

Вступне слово до презентації книги І.Лисяка-Рудницького

«Между историей и политикой»

12 липня 2007 року

Щиро вітаю Вас від імені колективу Культурного центру України в Москві!

Презентация книги украинского историка Ивана Лысяка-Рудницкого в переводе на русский язык достойно начинает серию изданий под общим

названием «Библиотека украинской мысли»1. То есть, в начале нового столетия и тысячелетия мы находимся у истоков огромной работы, которую можно было бы обозначить названием одной из статей Лысяка-Рудницкого, помещенной в данном сборнике: «Интеллектуальные начала новой Украины». Выход в свет этой книги ещё раз убедительно свидетельствует о том, что ученые России и Украины способны совместно осуществлять серьёзные и нужные для обеих стран проекты.

В стенáх Культурного центра украинские и российские ученые неоднократно обсуждали острейшие вопросы исторического прошлого, и все дискуссии всегда проходили толерантно, корректно, мягко, в обстановке взаимопонимания и мудрости. Этот феномен обусловлен глубоким пониманием того, что история не должна разъединять нас, а призвана помочь нашим народам осознать себя в новом качестве, сохранить историческую идентичность и культурную неповторимость. Очевидно, что жизнь государств, которые только в конце ХХ столетия обзавелись границей между собою, неразумно начинать со ссор на почве прошлого. Безусловно, необходимо вести научные дискуссии по наболевшим вопросам, но тем более важно сосредоточиться на тех исторических сюжетах и моментах, которые нас объединяют.

В этом контексте хотел бы привлечь ваше внимание к двум-трём очень конкретным вопросам, над которыми мы могли бы работать сообща, с участием Культурного центра Украины в Москве.

1. Приближается 200-летний юбилей Николая Гоголя. Здесь немало точек соприкосновения, в том числе подготовка совместных научных

_____________________

1 На презентації були присутні члени редколегії Олександр Лебедєв (голова), директор Інституту економіки Російської Академії наук, член-кореспондент РАН Руслан Грінберг (заступник голови), доктор історичних наук Дмитро Фурман, кандидат історичних наук Віктор Мироненко, директор Інституту Європи РАН, академік Микола Шмельов, інші відомі російські вчені.

сборников и проведение в Москве на базе Культурного центра научной конференции. Есть договорённость об издании в московском издательстве сочинений Гоголя на русском и украинском языках.

2. В следующем году — 200 лет со дня рождения Осипа Бодянского — украинского и русского слависта, историка, филолога, публикатора исторических документов, первого заведующего кафедрой славяноведения Московского университета, друга Гоголя и Шевченко, земляка Виктора Мироненко (из города Варва на Черниговщине). С осени Культурный центр открывает проект «Осип Бодянский», который предусматривает и совместные встречи, «круглые столы» славистов обеих стран. У нас в Центре готовится монография «Тарас Шевченко и Осип Бодянский».

Кстати, в Культурном центре осуществляется масштабный проект «Тарас Шевченко», и мы рады будем любому Вашему участию в этой работе. Надеемся получить Вашу поддержку в осуществлении идеи об открытии первой мемориальной доски в Москве, посвящённой Шевченко, на здании по ул. Мясницкой, 21, где ныне находится Российская академия живописи, скульптуры и архитектуры. Шевченко побывал тут дважды в марте 1858 года у Аполлона Мокрицкого.

В следующем году в московском издательстве выходит на русском языке книга «Тарас Шевченко в Москве», подготовленная в Центре.

3. Еще один проект. 90 лет назад, в ноябре 1916 года, когда Михаил Грушевский жил на Арбате, 55, к нему домой приходил Максим Горький с идеей создания совместного научного сборника «Украина и Москва в их духовной жизни».

Горький писал Грушевскому по этому поводу:

«Я горячо хотел знать Ваше мнение по этому вопросу, уверен, что под Вашей редакцией такая работа явилась бы образцовой».

Грушевский отвечал: «Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом».

Замысел уникального научного сборника «Украина и Москва в их духовной жизни» до сих пор не утратил своего значения, и необходимо его реализовать в наше время.

В заключение хочу сказать, что стратегическая перспектива дальнейшего развития Культурного центра Украины в Москве состоит не в его коммерциализации или превращении в ещё один клуб для развлечений (хоть и с украинским уклоном), как иногда предлагают, а в наращивании веса и значимости его научного присутствия в российской столице, превращения в подлинный центр украинознания в Москве.

За последние пять лет Центр издал в Москве на украинском языке 10 книг общим объемом свыше 200 печ. листов, в том числе монографии о пребывании в Москве Шевченко и Грушевского. В Киеве издан сборник избранных стихов Шевченко на украинском и русском языках в одном томе и др.

Сейчас мы стоим перед необходимостью создания в рамках Центра Института украиноведения на общественных началах с тем, чтобы в будущем он стал полноценной научной структурой.

Вот почему мы бесконечно рады присутствию у нас учёных, которые являются гордостью российской гуманитарной науки, и приветствуем Вас искренне, от чистого сердца. Мы не сомневаемся в нашем плодотворном сотрудничестве.

Хай Вам щастить! Доброго Вам здоров’я та творчих звершень!

Публікується вперше.

«Ми здійснюємо масштабні проекти»

Директор Культурного центру України в Москві, відомий учений-історик, письменник в мистецтвознавець Володимир Мельниченко відповів на запитання нашого кореспондента.

Пане Володимире, Культурний центр України в Москві вражає вже своїм місцезнаходженням у самому серці столиці Росії...

— Так, ми розташовуємося на Арбаті, 9, і місце це, на мій погляд, містичне. У квітні 1861 року, коли прах Тараса Шевченка перевозили з Петербурга в Україну, на два дні домовину встановили в московському храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі, де відбулася панахида. Звідти сто кроків до Культурного центру.

З вересня 1916 до березня 1917 року неподалік від нашого будинку, на Арбаті, 55 жив Михайло Грушевський, тут він отримав звістку про обрання його головою Центральної ради.

Тому в нашому магазині «Українська книга» відкрито Меморіальну кімнату, присвячену Шевченкові й Грушевському. Ми також видали монографії про їхнє перебування в Москві, здійснюємо масштабні проекти «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський». Уперше складено карту перебування Шевченка в місті. Уже кілька років у Центрі проходить конкурс серед учнів і студентів на краще читання творів Шевченка українською мовою, який переріс у Всеросійський.

Чим ще займається Культурний центр України в Москві?

— Ми працюємо за крупними проектами. Крім згаданих, це проект «Презентація», який має широкі можливості. Скажімо, в Центрі нещодавно відбулася презентація «Українського історичного журналу», а в жовтні представимо в Москві Інститут археології Національної академії наук України за участю його директора, академіка Петра Толочка.

В рамках концептуального проекту «Діаспора» проходить вивчення, узагальнення й поширення найкращого досвіду роботи українських організацій у різних регіонах Росії. Цьогоріч Культурний центр підготував і видав каталог-довідник «Українські організації Росії», що містить дані про українські громадські, молодіжні, культурно-освітні, освітянські організації. Щороку проходять міжнародні наукові конференції «Українська діаспора в Росії». Навколо Центру гуртуються українські земляцтва в Москві.

Здійснюються також проекти «Григорій Сковорода», «Василь Стус», «Лесь Курбас». Скажімо, у нас пройшла вистава Львівського театру ім. Леся Курбаса «Східна легенда» за творами В. Стуса. Відбулася презентація монографії доктора мистецтвознавства, директора Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса Нелі Корнієнко «Режиссерское искусство Леся Курбаса. Реконструкция» (М., 2006) та «Лесь Курбас. Репетиція майбутнього» (К., 2007).

Нещодавно ми започаткували проект «Україна — європейська держава», в рамках якого щомісяця проходять інформаційні зустрічі української громади Москви з дипломатами Посольства України в Російській Федерації. Провели «круглий стіл» науковців України, Росії та Франції, на якому розглядалися питання національної ідентичності в цих країнах.

Ще один новий проект — «Осип Бодянський» — присвячено 200-річчю з дня народження і 130-м роковинам пам’яті видатного російського і українського славіста, історика О.М. Бодянського. У Центрі готують монографія «Шевченко і Бодянський».

Кредо Центру — в орієнтації на високе мистецтво, на найкращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики. На нашій сцені виступали Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Г. Верьовки, камерні оркестри «Київська камерата», «Київські солісти», народний ансамбль «Рідні наспіви», камерний хор «Київ», чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокальне тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (м. Житомир), тріо бандуристок «Вербена» (м. Черкаси), вокальна формація «Піккардійська терція», театр пісні «Легенда» (м.Луганськ), хор Чернігівської обласної філармонії, інші уславлені творчі колективи.

Чи важко популяризувати українську культуру й мову в Росії?

— Це цікава, вкрай важлива й безцінна для України робота. Тому не розумію й не сприймаю тих людей, які вже давно вперто прагнуть комерціалізувати роботу Центру.

Інтерес до нашої роботи, а, значить, до української культури зростає. В Центрі з успіхом працюють Українська недільна школа та Курси української мови.

А хто відвідує ці курси? Це люди українського походження?

— Люди різні… Навіть був випадок, коли на курсах української мови вчився японець, який захистив потім дисертацію по творчості Ліни Костенко.

Звичайно, на курсах навчаються вихідці з російськомовних сімей українського походження, які вважають себе москвичами, але хочуть знати українську мову. Дедалі більше приходять люди, які вивчають мову в перспективі майбутньої трудової діяльності.

Культурний центр України в Москві фінансується Україною?

— Ні… Ми — на госпрозрахунку. Фінансуються лише кілька заходів приурочених до найбільших національних свят України — три-п’ять на рік.

Це одна із серйозних проблем?

— Звичайно, Культурний центр мала б повністю фінансувати держава. Проте насправді більше турбують інші проблеми, які можна вирішити лише на міждержавному рівні. Передусім, це створення в Росії системи національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент та повноцінне методичне забезпечення. Так само давно на часі створення федеральних українських засобів масової інформації. Втім, це — за межами наших можливостей.

Але Центр, за державної підтримки, може значно розширити науково-пошукову роботу з проблем українознавства в Москві. Цілком можливо, щоб у його рамках працював спеціальний підрозділ науково-дослідної та архівної роботи. Або, наприклад, можна проводити за участю Культурного центру стажування молодих науковців, які займаються проблематикою україно-російських відносин. Ми могли б допомагати в цьому плані державі, але це, знову ж таки, вимагає бюджетного фінансування.

Ми самі на це гроші не зможемо виділити. У нас все-таки 4,5 тис. квадратних метрів площі, які потрібно утримувати й забезпечувати належним чином. І всі заходи (а їх у нас півтори сотні на рік), які ми проводимо, фінансуємо також власним коштом.

Чи залежить перспектива розвитку Центру від політичної ситуації в Україні?

— Центр працює незалежно від того, як складається політична ситуація в Україні. Вона, безумовно, впливає на розв’язання якихось кардинальних питань, але це відчуває лише керівництво Центру. План нашої роботи не страждає, відвідувачі задоволені.

Книжки, якою мовою продаються у вашій книгарні?

— Як правило, українською.

А література яка?

— У нас є література різноманітної тематики, жанрів, авторів. усіх книжок, які вийшли в Україні, й люди замовляють те, що їм потрібно.

Нещодавно вийшла Ваша книга «Тарас Шевченко:”Моє перебування в Москві"». Який її наклад?

— Книжка вийшла накладом тисячу примірників. Ми передали її в усі найбільші бібліотеки Москви та України. Безкоштовно розповсюджуємо серед наших відвідувачів, і виходить, що ми на цьому не заробляємо. Наша мета – поширювати нові знання, нести їх у російське суспільство. І це виявилось настільки цікавим, що одне з московських видавництв попросило перекласти цю книжку російською мовою.

Тисяча примірників – дуже мало, але сподіваємося, що скоро книжку перевидадуть в Україні.

До речі, за останні п’ять років ми видали в Москві українською мовою близько десяти книжок. Цьогоріч на Міжнародному Московському книжковому ярмарку мали свій стенд.

«Слово Просвіти», 29 листопада — 5 грудня 2007 року.

Свій серед чужих

(Інтерв’ю журналу «Український тиждень»)

Розмовляла Олена Чекан

У Москві на вулиці Арбат, за кілька хвилин пішки від Кремля працює Культурний центр України, 7 із яких Центр очолює Володимир Мельниченко – історик, письменник, дослідник української Росії.

Український тиждень (У. Т.): Як стверджував Олег Скрипка: «Москва – кузня українського націоналізму». А коли ви усвідомили себе українцем?

— З дитинства, відколи пам’ятаю себе в українському селі Медвин. Втім, у Москві національне самовідчуття справді загострюється. Тим більше, коли працюєш від імені України в арбатському світі. Тут Тарас Шевченко «блукав по закарлючистих вулицях московських», а в квітні 1861 року домовина з його прахом два дні стояла в арбатському храмі Тихона Амафунтського, де відбулася панахида. З вересня 1916-го по березень 1917 року на Арбаті, 55 жив царський засланець Михайло Грушевський, який пророче писав, що «здавалося особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії». У Москві, з особливим щемом згадуються слова Грушевського про те, що ми є великим народом і зобов’язані представляти його з достоїнством.

У. Т.: Вдаючись до військових термінів, чи почуваєтеся ви інколи в облозі, наприклад, під час Майдану, або чергових газових ускладнень, або, як зараз, на тлі різкої оцінки наших намірів щодо НАТО?

Коли державна політика здійснюється мудро й виважено, проблем в роботі Центру немає. Хоча частенько порозумітися з російським інтелектуалом стократ легше, ніж із вітчизняним горе-патріотом, який робить собі таке-сяке ім’я на тлі чергового московського галасу.

У. Т.: Потужність Російської імперії, створювалася також завдяки вихідцям з України. Чому нагадування про це так дратує і російських істориків, і пересічних громадян?

— Думаю, що це відбувається тому, що в їхній генотип умонтовано імперський синдром. Упродовж століть «Малоросія» сприймалася невіддільною частиною Росії, ще й нині деякі російські гарячі голови стверджують, що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». Подібні «наукові» стереотипи відображаються в буденній свідомості. Якось мені довелося чути, як чоловік на підпитку кричав у вікна Культурного центру: «Ну, что, украінци?! Запомніте, Украіна – ето русская зємля! Русская! Понятно?!» Звичайно, мені можуть сказати, що це трапляється не щодня. Згоден. Але повчати нас у Москві люблять досі. Скажімо, Тарас Шевченко свого часу не сприйняв імперську 5-вежеву громіздкість храму Христа Спасителя: «Крайне неудачное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилась на показ среди белокаменной». Так от, сучасний москвознавець Лев Колодний напучує, як треба було поетові думать про московські штуки: «Сравнивать храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золоченых шлемах, или с крепостью из пяти башен»:

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

У.Т.: Як ви ставитеся до ідеї написання спільного підручника з історії України і Росії?

— Грушевський на ділі показав, як відновити історичну справедливість у царині науки, тож зараз Україні просто необхідно писати свої правдиві підручники. Водночас особливо важливою є робота вчених Інституту історії України НАНУ на чолі з Валерієм Смолієм, які спільно з російськими колегами (а серед них багато справжніх вчених, а не тільки політнауковців), обговорюють гострі питання нашої спільної історії.

У. Т.: Наскільки сильною є підтримка Центру з Києва?

— Дехто в Україні не втрачає надії комерціалізувати діяльність унікальної державної установи, перетворивши її в абиякий бізнес-центр. Але ми вперто ведемо свою лінію. Ось зараз в основі нашої діяльності знаходяться масштабні проекти «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Діалог культур», «Презентація»… Результатом двох перших проектів стало, зокрема, виявлення в російських архівах і публікування досі невідомих документів, що стосуються життя в Москві Шевченка та Грушевського. Вперше складено карту перебування Шевченка в місті. Ми впритул підійшли до проведення екскурсій стежками, якими ходили наші великі українці.

У.Т.: Наукова розробка московської Шевченкіани вже вичерпана чи продовжується?

— Зараз готується книга «Шевченко і Щепкін», а наприкінці лютого виходить у світ в Москві (українською мовою!) монографія «На славу нашої преславної України» про дружбу Шевченка з Осипом Бодянським – видатним українським і російським славістом, професором Московського університету. До речі, в цьому році виповнюється 200 років з дня його народження, і ми вже започаткували проект «Осип Бодянський».

У.Т.: Ще й досі не вщухають суперечки, був Гоголь українським письменником чи російським... Чи підтримуєте ви зв’язки з українцями, які перебралися в Росію, аби вони не втрачали своєї українськості?

— Нещодавно у вашому часописі мистецтвознавець Дмитро Горбачов, який, до речі, виступав у Центрі з розповіддю про українських художників Москви і Санкт-Петербурга, зауважив, що в цих містах вітчизняні художники «розчиняються як українці». Так от, ми надаємо таким митцям можливість у межах проекту «Відомі українці в Росії» виставляти у Центрі свої роботи. Невдовзі покажемо твори санкт-петербурзьких членів Спілки художників Росії на виставці «Я родом із України». Окремо хочу сказати про відомих українців, які давно вже стали надбанням російської культури і науки і не раз бували в Центрі . Це Олексій Петренко, Белла Руденко, Елліна Бистрицька, Василь Лановий, ректор Московського університету Віктор Садовничий, мер Санкт-Петербурга Валентина Матвієнко, перший віце-прем’єр московського уряду Людмила Швецова. А символом Культурного центру України без перебільшення став перший український космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович, який не забув рідну мову, будь з ким позмагається у виконанні українських народних пісень.

У.Т.: Кілька років тому, коли я частіше бувала в Центрі, мене вразили матеріали (деякі я бачила вперше), що висвітлювали діяльність Симона Петлюри, ОУН-УПА, а також вразили історичні читання про Голодомор в Україні, на яких було так багато росіян, і науковців, і пересічних москвичів. Це здавалося чимось нереальним на тлі кремлівських веж, що так добре видніються з горішніх вікон Центру.

— Але це факт. Люди приходять, сперечаються, запитують, вірять, не вірять, і – знову приходять. Цей діалог із простими росіянами для нас найдорожчий. Для них ми представляємо у себе кращі монографії й документальні збірники з цієї тематики. Нинішній Рік пам’яті жертв Голодомору починаємо презентацією книги професора Київського університету Валентини Борисенко «Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках». Не можу не згадати також, як 24 листопада минулого року в Центрі зібралося півтисячі людей, які разом з усією Україною дивилися виступ нашого Президента і приєдналися до скорботної хвилини мовчання. Потім відбувся концерт-реквієм пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій – спільний виступ хорових капел Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Культурного центру України в Москві і Національного оркестру України «Камерата». І не було в залі відчуження – було глибоке співчуття нашій трагедії, були сльози, була спокута…

У. Т.: Але все це суперечить політичній волі тієї держави, у столиці якої знаходиться Культурний центр.

— Ми не політична, а науково-культурна установа, у своїй роботі спираємося на історичні документи й реальні факти. Та й ми не варимося лише у власному котлі, а залучаємо російських науковців і культурологів, які відстоюють свої погляди. Якщо переконливішою є наша позиція, то честь і хвала нашим аргументам...

У. Т.: А як бути з тим, що у листопаді минулого року на документальній виставці про Голодомор в Україні, яку розгорнув у своєму приміщенні Центр, було вчинено погром?

— Це ж не може спинити цілеспрямовану роботу колективу або порушити її системний характер. Ми йдемо своєю дорогою, і це найкраща відповідь провокаторам. А російська наукова та культурна еліта з нами плідно співпрацює. До речі, Культурний центр України нагороджено пам’ятною медаллю Російської Академії наук «За видатний внесок у розвиток культури». І давайте поглянемо на цю проблему ширше: ми пропагуємо гнане й цьковане впродовж століть українське Слово не тільки літературними заходами, а буквально кожним днем своєї роботи, кожним кроком. У цьому бачимо історичне надзавдання Культурного центру в російському середовищі. У нас працює магазин української книги, а в останні роки ми видали в Москві українською мовою десяток книг.

У. Т.: Маєте багато розвідок щодо українців у Росії. Яка найнесподіваніша?

— Вже майже 20 років живу в Москві, але ніколи не думав, що напишу книгу «Арбат очима українця». Цією книгою ми започаткували серію видань «Україна на Старому Арбаті» про багатовікову українську присутність на найвідомішій російській вулиці та в усьому арбатському світі. Щодо несподіванок, так вони за рогом кожного арбатського провулку, тільки встигай дослідити!

«Український тиждень», лютого 2008 року.

Розділ 2.

Дай Бог, щоб Центр жив і працював!

(Статті, відзиви про роботу

Культурного центру)

Ірина Лісниченко,

журналістка

Наши за границей

— Центр достойно представляет нашу культуру в России, — говорит генеральный директор Культурного центра Украины в Москве Владимир Мельниченко. — Здесь действительно царит украинский дух, здесь Украиной пахнет... В современном демонстрационном зале одна за другой проводятся выставки картин, фоторабот, художественных изделий украинских мастеров, а на уютной сцене выступают известные исполнители и молодые творческие коллективы из Украины. Частые гости у нас — народные артисты Украины Богодар Которович, Нина Матвиенко, Иван Пономаренко, Раиса Недашковская, Мария Стефюк, Надежда Шестак, Николай Гнатюк, народные артисты России Иосиф Кобзон, Аристарх Ливанов, Александр Голобородько...

По словам Владимира Мельниченко, частый гость у них — Богдан Ступка, ведь именно на сцене Центра Ступка и Ахеджакова репетировали спектакль «Старосветская любовь» по мотивам произведений Николая Гоголя. За роль Афанасия Ивановича в нем Богдан Ступка получил высшую театральную премию Москвы — «Хрустальную Турандот». А этим летом артист принял участие в презентации книги Владимира Мельниченко «Театральный тандем (феномен Данченко — Ступки)» и на первую декаду ноября запланирована еще одна — книги того же автора «Богдан Ступка (штрихи до портрета)».

На подходе презентация монографий «Україна. Утвердження неза-лежної держави. 1991—2001 рр.» и «Україна—Росія: концептуальнї засади гуманітарних відносин», подготовленных под руководством академиков НАН Украины Валерия Смолия и Сергея Пирожкова.

Но сегодня Центр — это не только очаг культурной жизни, но и место проведения протокольных мероприятий с участием посла Украины в Российской Федерации Николая Белоблоцкого. Не так давно здесь обменялись документами о сотрудничестве между Москвой и Днепропетровской областью первый заместитель правительства Москвы Любовь Швецова (она, кстати, родом из Украины) и заместитель руководителя Днепропетровской области Сергей Бычков.

Культурный центр Украины в Москве — уникальное государственное учреждение за границей. Подобных ему Украина не имеет ни в одном городе мира. В этом году Центр получил из госбюджета 5 тысяч долларов на организацию концерта в ознаменование 10-летней годовщины Независимости, а Шевченковские дни ежегодно отмечаются за счет средств Министерства культуры. Остальные мероприятия проводятся на самостоятельно заработанные средства.

Тетяна Кузьмічова,

головний спеціаліст Культурного

центру України в Москві

Культурный центр Украины в Москве

Культурный центр Украины в Москве открылся 27 ноября 1998 г. Центр разместился в историческом здании на Старом Арбате. С начала 1930-х годов здесь находился пользующийся широкой известностью магазин «Украинская книга». Здание подверглось капитальной реконструкции, над проектом которой трудились опытные и талантливые архитекторы, удостоенные за эту работу Государственной премии Украины.

Центр ставит своей задачей знакомить российскую общественность с историей, культурой и искусством Украины. Он предоставляет самую разнообразную информацию о современной Украине, ее внутренней и внешней политике. В Центре работает информационно-справочная библиотека, где на украинском и русском языках представлены периодические издания Украины. Выпускается ежеквартальный бюллетень «Панорама культурной жизни Украины», в 2001 г. вышло информационное издание «Украина в вопросах и ответах». В здании Центра работает книжный магазин «Украинская книгарня», в котором можно приобрести украинскую литературу и периодику, получить информацию о книжных новинках, сделать заказ на книги для российских организаций и библиотек, а также для частных лиц.

В видеоцикле «История и культура Украины» демонстрируются видеопрограммы из фонда видеотеки Центра и Библиотеки украинской литературы, давно работающей в Москве и располагающей большими фондами. В Центре открыты языковые курсы, программа которых формируется в зависимости от пожеланий слушателей и уровня их лингвистической подготовки.

Основное направление в работе отдела связей с диаспорой и образовательных программ — методическая помощь в сфере национального образования, изучение и распространение опыта организаций украинской диаспоры, действующих в 60 регионах России, в возрождении и развитии национальной культуры. Реализуются проекты «Диаспора» (выставки, творческие встречи, концерты), «Семинар-лаборатория традиционной культуры украинцев России». При участии Украинского центра, основанного в Лазаревском (г. Сочи) ежегодно проходит фестиваль украинских хоровых коллективов им. Александра Кошица.

В Центре регулярно проводятся концерты, творческие вечера, художественные выставки. В них принимают участие ведущие артисты, композиторы, творческие коллективы Украины и России. На сцене Центра показали свои спектакли Национальный академический драматический театр им. И. Франко, киевский театр «Созвездие», Львовский академический драматический театр им. М. Заньковецкой.

Особое место в деятельности Центра занимают литературно-художественные вечера цикла «Презентация». Так, например, состоялись презентации «Большого толкового словаря украинского языка» (издательство «Перун»), академического издания сочинений Тараса Шевченко (издательство «Наукова думка»), двух книг В. Мельниченко «Театральный тандем. Феномен Данченко-Ступки» и «Богдан Ступка. Штрихи к портрету», посвященные выдающемуся украинскому актеру. Центр открыт для самых различных эстетических взглядов и культурных направлений. В ближайшее время в нем начнет действовать клуб политологов, исследующих украинско-российские отношения.

В последнее время расширилось взаимодействие с культурными центрами других стран, российскими общественными организациями и фондами. В его рамках проводятся семинары, «круглые столы», конференции. Так, со Словацким культурным институтом была устроена встреча «Диалог культур». В течение двух недель работали художественные и книжные выставки, организовывались «круглые столы», давались концерты. Мероприятия посетили послы обеих стран. Совместные акции проведены с Польским культурным центром в Москве, Посольствами Австрии и Словении, Российским фондом культуры, Международной Ассоциацией содействия культуре (г. Москва). В Центре прошли научно-практические конференции по вопросам сотрудничества украинских и российских организаций в области компьютерных технологий и их приложения (совместно со Всероссийским научно-исследовательским институтом проблем вычислительной техники и информатизации).

Сегодня уже можно говорить о выработке стратегии паритетного диалога культур, призванного осуществить тот синтез «национального» и «универсального», который является визитной карточкой Украины в мировой культуре.

«Россия и современный мир», 2002,

2. С. 231—232.

Анастасія Матюшина,

журналістка

Культурний центр у Москві

Майже 13 тисяч чоловік щороку приходять до Українського культурного центру України в Москві, але разом з цим на його адресу лунає чимало критичних закидів.

Генеральний директор Центру Володимир Мельниченко з приводу критики зауважив, що часто-густо вона неконструктивна і є виявом суб’єктивних смаків, а то й політичних уподобань окремих представників української діаспори.

У практиці Центру не було жодного випадку, коли б його працівники відмовили комусь у співпраці задля пропагування української культури й духовності. «От би критики замість порожніх розмов допомогли нам провести кінофестиваль, присвячений 110-річчю від дня народження О.П. Довженка, або хоча б привезли з Києва кілька відеозаписів його стрічок», — говорить В. Мельниченко. До речі, цей масштабний захід із тижневим фестивалем довженківських фільмів мав у Москві успіх.

Невеликий колектив успішно здійснює кілька масштабних тематичних проектів, зокрема «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Презентація», «Прем’єра» та ін. Незабаром з’явиться проект «Василь Стус». Наведемо лише один приклад роботи Центру: в рамках першого проекту за участю генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Сергія Гальченка в Москві відбулася презентація Повного академічного зібрання творів Кобзаря, був показаний документальний фільм «Мій Шевченко» за участю його автора Ігоря Макарова, а Шевченківський національний заповідник в Каневі представив книжкову виставку зажиттєвих видань письменника. Цього року Культурний центр разом з Інститутом літератури НАН України видав поетичні твори Кобзаря «Я так її, я так люблю...» українською і російською мовами і зараз розсилає їх в усі українські організації та обласні біліотеки Росії. Відбулася зустріч з лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем, у вересні проведено шевченківський урок у Московському лінгвістичному ліцеї № 1555.

У контексті проекту «Видатні українці в Росії» в Центрі з великим успіхом пройшли творчі вечори Клари Лучко, Володимира Бортка, вечір пам’яті Леоніда Бикова та ін. Центр тісно співпрацює з українськими земляцтвами, яких у Москві близько десяти. Щорічно Український історичний клуб Москви проводить тут міжнародні конференції «Українська діаспора в Росії». У рамках програми «Український музичний салон» щомісяця відбуваються мистецькі заходи: наприклад, у вересні, виступала Українська народна хорова капела Москви.

На деякі культурологічні програми не вистачає грошей, адже Центр не фінансується державою, а живе з оренди частини своїх приміщень. Втім Мельниченко підкреслив, що не просить у держави грошей, мовляв, навчився обходитися тим, що виділяє Міністерство культури та мистецтв України на проведення окремих заходів.

Нещодавно, розповідає директор, наша книгарня розширила свої площі до 28 кв. метрів. Якби вона була державною, може, вирішилася б частина питань щодо доставки українських книжок і преси в Росію, адже для цього потрібні домовленості на міждержавному рівні. Сподіваючись на майбутню допомогу держави, Центр зберігає приміщення для розширення книгарні, не здаючи його в оренду.

Приємною новиною є те, що з 1 жовтня в Культурному центрі відновили свою роботу курси української мови, де працюють три групи — студентська, змішана (для дорослих) і окрема для дітей.

Звичайно, далеко не всі двосторонні культурні зв’язки між Україною і Росією пролягають через Культурний центр України, але Володимир Мельниченко вважає, що його феномену не враховувати не можна.

«Урядовий курєр», 5 листопада 2004 року.

Микола Жулинський,

директор Інституту літератури НАН ім. Т.Г. Шевченка,

академік НАН України

Україна у Москві на Арбаті

Березень. Шевченківські дні. Михайло Грушевський пов’язував революційні події в Росії з Шевченковими роковинами, бо саме «революційні розрухи в Петрограді», як писав Михайло Сергійович у «Споминах», сталися в Шевченківські дні 1917 року.

...Я їхав до Москви на запрошення Культурного центру України на Арбаті, де мав відбутися урочистий вечір з нагоди 190-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, і не гадав, що мені там пощастить пережити своєрідну духовну зустріч із Михайлом Грушевським. І не тільки з Михайлом Грушевським, який вісімнадцятирічним юнаком написав вірш «До Тараса», а в 1909 році, вшановуючи пам’ять Тараса Шевченка на сорок восьмі роковини його смерті у Львові, емоційно випитував у великої громади: «...Чи живий у нас дух його? Чи не держимо ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими кращими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами, цією основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас отся свята, повна пожертвовання любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах...»

І зацитована доповідачем пекельно щира клятва Шевченка:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! —

змусила заніміти зал, бо вражаюче єретичною була ця душевна спокута поета за убогу Україну перед Богом.

У шевченківський березень 1917 року Михайло Грушевський вирушив із Москви до Києва, куди він поривався, і де його заочно обрали головою Української Центральної Ради.

  • Обрали Михайла Грушевського головою парламенту Української Народної Республіки 20 березня, а вже 24 березня він вирушив на Брянський, тепер — Київський (із 1934 року), вокзал, звідки й від’їхав до Києва, — розповідав Володимир Мельниченко, генеральний директор Культурного Центру України в Москві. Ми стояли на Арбаті перед будинком № 55, з восьмої квартири якого того березневого вечора вийшов Михайло Сергійович.

  • У листі до Сергія Єфремова 26 вересня 1916 року Михайло Грушевський вказав точну адресу свого проживання в Москві: «Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного)», а дещо пізніше в листі до Михайла Могилянського ще уточнив: «Арбат 55, вхід з Арбата, кв. 8, 3-й етаж...» Так що ми стоїмо саме перед цим будинком, в якому Михайло Грушевський займав дві кімнати разом із дружиною Марією Сильвестрівною і донькою Катериною.

Володимир Юхимович із захопленням і радістю виповідав свої відкриття «української Москви», які він опублікував в книзі «Прапор України на Арбаті», я ж намагався уявити, з якого саме вікна «наріжної старосвіцької кам’яниці на розі «Денежного переулка» між двома церквами» оглядав Арбат Михайло Грушевський і які саме церкви мовби оберігали його спокій і важку працю над «Історією України-Руси» — тоді він завершував третю частину VIII тому.

— В ареалі Арбату в минулому нараховувалося понад десять великих і малих церков, — оповідав далі Володимир Юхимович. — Безпосередньо на Арбат виходило три: храм Живоначальної Трійці і церкви Миколи Явленого та Миколи в Плотніках. Михайло Сергійович бачив і, гадаю, відвідував дві церкви — церкву Живоначальної Трійці, що знаходилась на перетині старого Арбату і Дєнєжного провулку — її нема, знесена в 1931 році, і церкву Миколи в Плотніках, яку також зруйнували натхненні атеїсти наступного — 1932-го — року.

Хоча політичному засланцю Михайлові Грушевському й працювалося добре в Москві, але жилося важко. Хворіла і дружина, і 16-річна донька, сам учений нервував, переживаючи за рідних, загострились на нервовому грунті старі болячки, а це впливало на настрій, гасило творчу енергію. Крім того, Михайло Сергійович перебував під гласним поліційним наглядом, у нього взяли підписку про невиїзд і зобов’язання щотижня з’являтися на реєстрацію. Часто згадував грудневий день 1914 року в Києві, коли його заарештувала російська жандармерія, звинуватила в австрофільстві та створенні військових формувань Українських Січових Стрільців. Далі — заслання в Симбірськ, згодом — Казань і майже ніяких умов для наукової праці. Радів, що в Санкт-Петербурзі з’явився друком перший том енциклопедичної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем», авторство якого належало повністю йому. А коли тепер з’явиться другий том? Поривався в столиці, зокрема, в Москву, бо сподівався, як згодом написав, «що в Москві можна буде жити і працювати свобідніше, а при тім підтримуючи із Києвом зв’язки через усякі оказії».

Завдяки клопотанням російських академічних кіл Михайло Грушевський одержує дозвіл на переїзд до Москви, і 10 вересня 1916 року на вокзалі Московсько-Казанської залізниці Михайла Сергійовича і його сім’ю зустрічали члени московської української колонії.

Серед зустрічаючих були і мешканці Арбату, імена яких заслуговують на меморіальне відзначення. Це офіційний редактор журналу «Украинская жизнь» Яків Шеремицинський, співредактор «Украинской жизни», згодом (1918—1919 рр.) редактор газети «Трибуна» і міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки Олександр Саліковський...

До речі, редакція українського щомісячного науково-літературного і суспільно-політичного журналу «Украинская жизнь», фактичним редактором якого був Симон Петлюра, знаходилася на Новинському бульварі, 103. Очевидно, що такий інтелектуальний осередок українства на Арбаті заслуговує на меморіальне пошанування, адже журнал виходив майже сім років (1912—1917 рр.), на його сторінках з’явилися статті М. Грушевського, В. Винниченка, А.Ніковського, С.Єфремова, М.Могилянського, О. і С.Русових, Д. Донцова, В. Садовського, О. Лотоцького, В. Липинського. Логічно було б вшанувати пам’ять видатних російських учених і письменників, які співробітничали з «Украинской жизнью», — Ф. Корша, О. Погодіна, А. Луначарського, М. Горького.

А журнал «Промінь», який редагував, перебуваючи на нелегальному становищі, Володимир Винниченко! Цей тижневик літератури, науки, мистецтва і громадського життя виходив у Москві в кінці 1916 — на початку 1917 років, на його сторінках з’явилися твори М. Грушевського, С. Єфремова, Д. Дорошенка, О. Олеся, П. Тичини, Грицька Чупринки... Редакція журналу знаходилася на вулиці Поварській, 7. Це ж той-таки Старий Арбат, який гуртував українців навколо «Украинской жизни» і «Променя», скликав на засідання Товариства українських поступовців, з якого Михайло Грушевський розпочав обходи «московських українців», намагаючись оживити українське інтелектуальне і політичне життя в Москві.

У «Спогадах минулого» М.С. Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати її увагу на українські теми. Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва й письменництва, навпаки, Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць».

Саме з цією метою Михайло Грушевський особисто обходив тих московських українців, передусім учених і літераторів, які активно не співпрацювали ні з «Украинской жизнью», ні з журналом «Промінь», ні з товариством українських поступовців, не горнулися до будь-якого українського осередка чи групи. Але Михайло Сергійович їх цінував, бо знав, скільки зробив для української справи завідувач етнографічним відділом Рум’янцевського музею Микола Янчук. Саме в Рум’янцевському музеї зберігалася багата україністика, там були автографи поезій Тараса Шевченка «Н. Маркевичу», «Утоплена», «Нащо мені чорні брови», а Михайло Грушевський любив там працювати над важливим історичним періодом — Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького 1648—1654 рр.

Бував неодноразово Михайло Сергійович у бібліотеці Московського університету, директором якої був українець Антон Калішевський, зустрічався із викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Довго М.С. Грушевський умовляв прийти на установчі збори наукового товариства брата дружини Симона Петлюри, відомого спеціаліста з книгознавства і бібліотекознавства, педагога Степана Сірополка, який в 1917 році також повернувся в Україну, де став радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті УЦР-УНР, займав посаду товариша міністра народної освіти УНР.

Хіба ці відомі свого часу українці не заслуговують на гідне вшанування їхньої пам’яті в Москві, як і видатний учений-сходознавець Агатангел Кримський, який на той час викладав в Москві арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов. Михайло Грушевський долучив його — одного з майбутніх організаторів Української Академії наук — до справ наукового товариства, і закономірно, що Агатангел Кримський став незмінним секретарем організованої з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського Всеукраїнської Академії наук, очолив Інститут сходознавства в Києві.

Далеко не випадково членами Української Центральної Ради були обрані діячі Української партії соціалістів-революціонерів Микола Шраг, Іван Маєвський, Михайло Полозов — їх Михайло Грушевський глибше пізнав у Москві, а Миколу Шрага рекомендував своїм, як Голови Центральної Ради, заступником, і той під час відсутності Михайла Грушевського головував на її загальних зборах і засіданнях Малої Ради.

Драматичні парадокси долі Михайла Грушевського нуртуються навколо Москви і після повернення його з еміграції в березні 1924 року, коли більшовицькі спецслужби взяли його на тотальний контроль. Згодом чекісти за допомогою погроз і знущань «підготують» Михайла Сергійовича на керівника підпільної організації «Український національний центр» («УНЦ»), і саме в Москві 23 березня 1931 р. академіка й заарештовують. Далі допити в Харкові, вибите зізнання в належності до «контрреволюційної організації», відправлення до Москви, де знову допити і зустрічі з найвищими керівниками ОГПУ, постійне інформування самого Сталіна про підготовку Грушевського до чергового політичного процесу... Але М. Грушевський сплутав карти доблесним чекістам тим, що на зустрічі 15 квітня 1931 р. із начальником Секретно-політичного відділу ОГПУ Яковом Аграновим категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечив версію про існування «УНЦ» і свою керівну роль у цій «організації». Оскільки стало очевидним, що Михайло Грушевський не зіграє на відкритому політичному процесі тієї ролі, яку харківські чекісти йому «запропонували», було прийнято на найвищому рівні рішення про його звільнення.

Михайло Грушевський залишається жити в Москві, мешкає по вулиці Погодинській 2/3, квартира 102, працює активно в московських архівах та бібліотеках, готуючи до друку, зокрема, і черговий том «Історії України-Руси». Взятий на оперативний облік як «український контрреволюціонер», учений перебуває під тотальним наглядом ОГПУ. Його листування підлягає перлюстрації, за його донькою Катериною встановлено стеження, за кожною зустріччю здійснюється контроль і готується детальний звіт. Академік «потрапляє» завдяки ОГПУ до складу нової «контрреволюційної організації» «Російська національна партія». Якби не передчасна смерть М.С. Грушевського 24 листопада 1934 р. у Кисловодську, куди вчений виїхав із Москви на лікування, невідомо, чи не чекав на нього новий арешт.

Трагічний парадокс долі Михайла Грушевського полягає в тому, що і російський самодержавний режим, і режим більшовицький переслідували видатного вченого за його національний патріотизм, що і в Москві царській, і в Москві комуністичній він змушений був з’являтися на явку до репресивних органів, за ним встановлювалося гласне і негласне стеження, що вчений не мав ні належних умов для наукової роботи, ні морально-психологічного спокою. Взагалі, цей — другий — період життя Михайла Грушевського ще вповні не висвітлений, але приємно бодай те, що 22 серпня 2003 р. була відкрита меморіальна дошка на будинку 2/3, по вулиці Погодинській, в якому мешкав учений разом з дружиною і донькою. Було б несправедливим не згадати вдячним словом посла України в Російській Федерації Миколу Білоблоцького, який домагався разом із керівництвом Культурного центру України в Москві дозволу на це вшанування пам’яті славетного українського вченого.

Складніше із визначенням місць проживання Володимира Винниченка в Москві та під Москвою, оскільки він перебував в Росії нелегально, під чужим прізвищем. Відомий письменник, драматург не лише редагував журнал «Промінь», а отже — бував на Арбаті в редакції журналу, яка була розташована, нагадую, на вулиці Поварській, 7, але й займався в Москві виданням у російському перекладі своїх творів, яке розпочало ще в 1911 році московське видавництво товариства письменників «Земля». На час проживання Володимира Винниченка під Москвою у березні 1915 року вийшло 6 томів його творів. Десь у серпні того ж 1915 року В.К. Винниченко закінчив драму «Розп’яті», що пізніше одержала ще одну назву — «Пригвождені». Її прочитали і обговорювали можливість постановки в Московському художньому театрі його керівники В. Немирович-Данченко і К. Станіславський. Правда, в цьому театрі драма «Розп’яті» не була поставлена, зате швидко потрапила на сцену театрів Нєзлобіна в Москві та Петербурзі, в Саратові, Харкові, Києві, Одесі, Самарі, Тбілісі...

Уже легально проживав у Москві Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною в травні — вересні 1920 року, коли його захопила ідея добитися незалежного статусу для Радянської України. У Москві Володимир Кирилович зустрічається з Камєнєвим, Троцьким, Зінов’євим, Радеком, Чичеріним, двічі виїздить до тодішньої столиці України — Харкова, пише листа до Леніна, в якому намагається переконати в необхідності задіяти «національний елемент», бо доти не відновиться мир в Україні, «поки ж большевизм є з Москви, поки ним керують руські». Наприкінці Винниченко заявляє про свій від’їзд за кордон, бо він не бажає «іти з руськими більшовиками, — душити своїми руками свою націю, самого себе». Саме в Москві Володимир Винниченко занотує в щоденнику 20 липня 1920 р.: « Совєтської влади, влади совєтів по суті немає. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад — мають характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них немов розглядаються. Резолюції заготовлено зарані і приймаються без дебатів.

Всім керує й завідує партія (Р. К. П.). Вона має 600 000 членів. Це величезний апарат урядовців і бюрократів. Дисципліна — казенна, урядова, заснована на карі, а не на моральному впливові.

Партією керує невеличка група — Політбюро Ц. К. Р. К. П. і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і будь-яким іншим життям величезної Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики обмірковування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції поза партією, ніякої участи не те що мас, а ширших партійних кіл у творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої купки».

Такого чіткого, об’єктивного аналізу політичної, соціально-економічної, морально-психологічної та ідеологічної ситуації в Росії 1920 року, який подає Винниченко у своїх щоденникових записах, думаю, ніхто на той час не робив. А він побачив, узагальнив і 17 квітня 1926 року занотує: «З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм».

Ясна річ, Володимир Винниченко часто бував на Арбаті, достеменно відомо, що відвідував він Михайла Сергійовича в його квартирі в будинку № 55. Треба пам’ятати, що їхні стосунки були далеко не ідилічними, як і, до речі, взаємини Винниченка з Петлюрою. Проте Юрій Хорунжий у романі «Вірую» детально описує зустріч Людмили Старицької-Черняхівської, яка дорогою з Сибіру відвідала вдома Михайла Грушевського, з Володимиром Винниченком і його дружиною Розалією в квартирі вченого. Сам Михайло Сергійович у спогадах про це пише так: «Потім у нас було зроблене їй побачення з Винниченком — вона інтересувалась його планами історичного роману (Винниченко пропонував мені щось кілька разів писати на спілку, і, мабуть, списувавсь і з нею в сій справі).

Дискутувалось над тим, чи краще взяти тему з Хмельниччини, як хотів Винниченко, чи з мазепинщини, як радила пані Черняхівська. Але кінець кінцем враження зосталось тяжке».

Михайло Грушевський згадує і про те, як дружина Розалія Яківна лікувала його доньку Кулюню (Катерину), що деякий час дружина вченого з донькою жила у Винниченків (на жаль, адреса невідома), оскільки на квартирі Грушевських робили дезинфекцію після скарлатини.

Згадує Михайло Сергійович і про часті телефонні розмови з Володимиром Винниченком насамперед про організацію журналу «Промінь» і його видання. Достеменно відомо, що Михайла Грушевського відвідав на Арбаті Володимир Винниченко разом із Євгеном Чикаленком. Отже, і Михайло Грушевський, і багато тих українців, які крокували Арбатом на квартиру вченого, звертали увагу на два будинки, що виходили на Арбат, але були об’єднані одним фасадом, правда, доволі еклектичним з архітектурного боку, але цікавим своїм пишним декоративним убранством.

Після серйозної перебудови нинішній Культурний центр України приємно захоплює своїм святковим фасадом, великим залом на першому поверсі, де розгортаються художні виставки, проходять урочисті зустрічі, прийоми, концертним залом десь на чоловік чотириста, в якому й відбулося урочисте вшанування пам’яті Тараса Шевченка з нагоди 190-ї річниці від дня народження. Чесно кажучи, я не сподівався, що цей великий зал буде вщерть заповнений і що це свято було чи не урочистішим, ніж ювілейний вечір в Національній опері в Києві.

Володимир Мельниченко детально виповів історію цього будинку № 9, а точніше — земельної ділянки та численних будівель, які на ній поставали. Пізніше вже в Києві я уважно вичитав із книги «Прапор України на Арбаті» химерну долю цього будинку, його мешканців та відвідувачів і подивувався, з якою настирністю автор цієї книги повідкопував у різноманітних архівах всі ці плани земельної ділянки, дозволи і доручення на будівництва і реконструкції, послідовно наближаючись до повного історичного життєпису вже легендарного будинку № 9 на Арбаті, в якому свого часу бували Лев Толстой і Антон Чехов, Сергій Єсенін і Володимир Маяковський, Андрій Бєлий і Борис Пастернак... Чому мене так хвилює все, що пов’язане з цією будівлею? Та хоча б тому, що в 1992 році я був на посаді Державного радника України з гуманітарної політики і тоді народилася ідея створити Український культурний центр у Москві. Привід був чудовий: із радянських часів в будинку № 9 працював магазин «Українська книга». Кабінет Міністрів України звернувся до Уряду Москви з клопотанням передати будівлю № 1 по вул. Арбат, 9 для реконструкції під Культурний центр України в Москві. Таку ухвалу Уряд Москви приймає, згідно з якою постійне представництво України в Російській Федерації одержує в оренду будинок по вул. Арбат, 9, будівля 1 для розміщення Культурного центру з магазином «Українська книга». Та це не вирішувало остаточно проблеми Українського культурного центру — осередку такого культурно-інформаційного наповнення і престижу, який би відповідав ролі й значенню незалежної України. Тодішній Прем’єр-міністр України Леонід Кучма підтримав ідею будівництва центру, а саме — реконструкції будинку № 9.

І ось 14 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України приймає постанову «Про створення Культурного центру України у м. Москві», закладає відповідно кошти в бюджет на наступний рік, і з 1994 року розпочинається будівництво (реконструкція) будинку № 9 на Арбаті. Це був тривалий і важкий процес, пов’язаний зі складними обставинами у фінансуванні, із судами та іншими марудними проблемами, проте 27 листопада 1998 року Культурний центр України в Москві було відкрито, а через кілька років будинок, шляхом викупу, переходить у власність України.

Чому я так багато уваги приділяю Культурному центру України в Москві? Не лише тому, що це своєрідний «пілотний проект», який би відкрив вкрай необхідну для України перспективу створення Українських культурно-інформаційних центрів у столицях Європи і світу. Не лише тому, що історія його постання важка і повчальна, але обнадійлива — все можна зробити, якщо захотіти, якщо працювати. Але ще й тому, що Український культурний центр в центрі Москви, на історичному Арбаті є духовним ядром, навколо якого, історично так склалося, «зосередилися» величні українські культурні «зірки» — видатні історики, політики, літератори, вчені, театральні діячі. Серед них багато знакових, таких, які відкрилися своїм духовним світлом після набуття нами незалежності і вже тому заслуговують на особливу увагу і шану. Про Тараса Шевченка годі й говорити, хоча слід нагадати, що в лютому 1844 року він у Москві зустрічався з М.С. Щепкіним і О.М. Бодянським, там він написав вірш «Чигрине, Чигрине...», в якому з гіркою скорботою запитує:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра? Засівали,

І рудою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.

Шевченко наприкінці березня — на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, «з тиждень чи й більш блукав» по тій Москві, розглядав «як чоловік іностранний» «то церкви, то собори» і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:

«А що там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, К[ухаренко]» — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду та й пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських аж до самого вечера».

Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення 16 квітня 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю «стару-престару церков», в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився живим. Більше того, після десяти років ув’язнення в безлюдних степах до Шевченка долинув лист від щедрого на матеріальну допомогу і на дружнє слово чорноморця.

Судячи з цього листа до Якова Кухаренка, Шевченко добре знав Москву, бо згадує і Новинський монастир, і Трубу (нині Трубна площа), і Козиху — район провулків Великого й Малого Козихинських, нині вул. О.О. Остужева.

Повертаючись у березні 1858 р. із заслання, разом із своїм другом, славетним М.С. Щепкіним, «несмотря на воду и грязь под ногами, обходили по крайней мере четверть Москви», оглянули храм Христа Спасителя, зайшли в книгарню М.М. Щепкіна... Шевченко захворів у Москві, але багато знайомих і друзів його відвідували, і він, як тільки краще себе почував, наносив візити. Проводив вечори у Михайла Максимовича, де із великою насолодою слухав українські пісні у виконанні його дружини Марії Василівни, подружився із С.Т. Аксаковим та його «симпатическим семейством», втішався чудовим голосом молодшої доньки Сергія Тимофійовича Надії Аксакової, яка виконувала українські пісні. У книгарні М.М. Щепкіна був званий обід з нагоди новосілля магазина. Там Шевченко зустрівся з представниками «московской учено-литературной знаменитости» професором Московського університету, відомим економістом і публіцистом І.К. Бабстом, письменником, перекладачем У. Шекспіра М.Х. Кетчером, письменником, біографом і видавцем О.В. Станкевичем, журналістом і перекладачем Є.Ф. Коршем, публіцистом М.Ф. Крузе...

Бував Шевченко на музичних вечорах, де знайомився з відомими художниками та музикантами, а на квартирі М.О. Максимовича — на обіді на честь Шевченка — спілкувався з істориком, журналістом, видавцем журналу «Москвитянин» М.П. Погодіним, поетом, істориком літератури, професором Московського університету С.П. Шевирьовим, українським поміщиком, діячем громадівського руху в Україні Г.П. Галаганом... У щоденнику Шевченко так виповість свої враження від перебування в Москві: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г. Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша.

Тоді ж, повертаючись із заслання, Шевченко відвідав у Москві свого земляка, приятеля по майстерні К. Брюллова, академіка малярства А. Мокрицького. Слід згадати також історика та археолога І. Забєліна — працівника Оружейної палати і головного редактора «Московских губернских ведомостей». Цікаво, де Шевченко зустрічався з ним у Москві? Як і з відомим декабристом князем С. Волконським. Мине три роки, і труна з тілом Т.Г. Шевченка в супроводі Г.М. Честахівського та О.М. Лазаревського прибуде до Москви. Перевезуть її на Арбат і поставлять у церкві Тихона (Амафунтського). Там вона перебуде ніч, там відбудеться панахида, хоча не так й багато москвичів прийде попрощатися з тілом покійного. Невідомо, чи були на панахиді найближчі друзі поета М. Щепкін, княжна В. Рєпніна...

Збудована була ця церква в стилі ампір, освячена в присутності царівни Софії в 1869 році, на початку XX століття перебудована. У 1933 році була знесена — урядова траса, якою їздив Сталін на Волинську дачу, мала бути прямою, а тут якась церква...

Та хіба тільки ця церква була зруйнована? А церква Миколи на Пісках у Великому Миколопісковському провулку, Покрови Пресвятої Богородиці біля Пречистенських воріт, Різдва Христового, Бориса і Гліба та Ржевської ікони Божої Матері на Поварській вулиці, вже згадувані храми Миколи Явленого, Миколи в Плотніках, Живоначальної Трійці... У районі Старого Арбату на кінець 30-х років XX століття залишилася діючою тільки церква Святого Симеона Столпніка.

Коли я дивлюся на відновлену церкву Різдва Христового на Подолі, яка також була знищена в 1935 році комуністичним режимом, хоча кому було не відомо, що в ній останню ніч перед похованням у Каневі перебувала домовина з тілом Шевченка, то вірю, що Україна спроможеться на відбудову церкви Тихона Чудотворця на Арбаті. Правда, це зробити буде вкрай складно, бо на тому місці, де стояла церква Тихона Амафунтського, тепер вестибюль станції метро «Арбатська» (старий), хоча чому б не розглянути пропозицію про відбудову цієї церкви поруч із тим місцем, де вона колись стояла. Адже її називали «Церковь Тихона Чудотворца у Арбатских ворот».

До речі, на перетині вулиці Поварської і Нового Арбату стоїть оригінальна за архітектурним розв’язанням діюча церква Святого Симеона Столпніка, священик якої у лютому 1852 року причащав перед смертю Миколу Гоголя. Письменник жив тоді неподалік — у графа Олександра Петровича Толстого, який зняв двоповерховий будинок на Нікітському бульварі, поруч із Арбатом. Микола Васильович, безперечно, не раз проходив Арбатом, мабуть, бував і в церкві Миколи Явленого, і в церкві Симеона Столпніка, хоча в будинку графа Толстого, де панувала фанатично релігійна атмосфера з постами, молитвами, напливом священиків і монахів, відбувалося й домашнє богослужіння.

Микола Гоголь у цьому домі займав дві кімнати на першому поверсі, справа від входу. І хоча там не лишилося майже нічого з речей, які оточували за життя Миколу Васильовича, інтер’єр цих двох кімнат, одна з яких була спальнею, а друга — робочим кабінетом, відповідає стилеві гоголівських часів.

...Я шукав очима піч, облицьовану фаянсом, в якій вночі з 11 на 12 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив рукопис другого тому «Мертвих душ», кілька глав третього тому та, можливо, ще інші рукописи, які він так турботливо беріг у своєму знаменитому портфелі. Великий екран із зеленої тафти приховував цю піч, яка набула вже трагічного символу і нагадувала про далекий вже Петербург і спалення ним примірників поеми «Ганц Кюхельгартен».

У цьому домі 21 лютого 1852 р. Микола Гоголь помер. Було йому всього сорок три роки.

Великий українець Микола Гоголь увічнений у Москві двома пам’ятниками. Найкращий — у дворі будинку графа Олександра Толстого роботи Н. Андреєва, який спочатку, в 1909 році, постав на Пречистенському бульварі до 100-річчя від дня народження письменника. Але в 1952 році цей пам’ятник перенесли на подвір’я будинку, де Гоголь провів останні роки свого життя, а на його місці на Пречистенському бульварі вивищився інший — радянського стилю — Гоголь: стрункий, бадьорий, з натхненним поглядом у майбутнє. А там, у дворі, причаївся трагічний Гоголь, загорнутий у шинелю, яка набула вже символічного значення і якою він, очужілий і загублений, відгородився від світу чичикових і хлєстакових...

Культурний центр України в Москві готувався і до відзначення 195-річчя від дня народження М.В. Гоголя. Передбачено розгорнути книжкову виставку до ювілею, організувати відеопоказ містичної фантазії за однойменною повістю «Майська ніч, або Утоплена», здійснити презентацію монографії лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка 2004 року, доктора філологічних наук, професора Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме...», присвяченої порівняльно-типологічному аналізові творчості Гоголя і Шевченка.

Ясна річ, у програмі заходів Центру на березень основний акцент зроблений на 190-річчі від дня народження Тараса Шевченка. Спеціально розроблений проект «Тарас Шевченко» передбачив проведення конкурсу серед школярів та студентів Москви на краще читання поетичних творів Тараса Шевченка. Фіналістка цього конкурсу, учениця 1 класу Московської середньої школи № 124 Анастасія Карасьова прочитала вірш «Садок вишневий коло хати» на концерті з нагоди ювілею поета в Культурному центрі України, а наступним номером програми було виконання пісні В. Вахнянина на слова цієї поезії Міжнародною хоровою капелою «Славутич» Культурного центру України. До речі, в хорі співає багато росіянок, їх залучив його художній керівник, заслужений артист України і заслужений артист Російської Федерації, натхненний подвижник Олександр Сьомака. Концерт вийшов на славу. Поєдналися в ньому і творчі колективи та окремі артисти з України, такі як «Піккардійська терція», народний артист України Анатолій Паламаренко, заслужена артистка України Ірина Семенова, а також московські ансамблі та митці. Емоційні враження від виступу ансамблю народної пісні «Горлиця» і хореографічного ансамблю освітнього Центру при Московській середній школі № 124 підсилювалися ще й тим, що це аматорські колективи, а їхні учасники відчувають органічну потребу вживатися через пісню, через музику і українське слово в дивовижний світ української культури.

Очевидно, що гуртувати українців і тих, хто прагне пізнавати Україну, навколо Культурного центру непросто. І не лише тому, що фактор національної самоідентифікації далеко не завжди виступає в цьому домінуючим стимулом. Програма діяльності Центру має бути широка і повинна задовольняти культурні потреби не лише етнічних українців, але й всіх у Москві, хто хоче пізнавати сучасну Україну, її історію, культуру, мистецтво... Керівництво Культурного центру змушене реагувати на випади, як-то кажуть, і справа, і зліва, намагаючись охоплювати якнайширший спектр запитів, побажань, а головне — національних інтересів. Оскільки цей рік ювілейний — шевченківський, то у заходах на березень місяць переважав Шевченко. Це і виставка творів народних майстрів, серед них чудова колекція робіт Марії Приймаченко з фондів Національного музею Тараса Шевченка «Країна, повита красою», це і прем’єра кіносеріалу «Тарас Шевченко. Заповіт», це і літературна композиція «Мій Шевченко» у виконанні актриси театру і кіно Олени Чекан, це і презентація збірки творів лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка «Літопис» Дмитра Кременя, це і фільм-вистава «Назар Стодоля» за твором Т.Г. Шевченка... Але, як кажуть, на всі смаки не вгодиш, проте доводиться годити. Генеральний директор Центру Володимир Мельниченко неохоче виповідає свої проблеми, але вони на видноті. Фінансування державного нема — працюй на самоокупності, та бажано ще давати прибуток державі. Що ж, бажано, але за рахунок чого? Прибуток від оренди йде на забезпечення діяльності Центру, але й це викликає нарікання. Мовляв, і книгарня маленька, і крамниці для продажу сувенірів нема, і кафе не національне, і ресторан не відповідає національним стандартам. Повторюю: проблеми є, їх треба розв’язувати, але не можна вимагати від Культурного центру того, що повинен робити бізнесовий центр. Дивне й підпорядкування Центру. Із самого початку він був у системі Міністерства культури і мистецтв України, але чому він переведений під крило Державного управління справами Адміністрації Президента України — не зовсім ясно. Хоча можна вирахувати. Здає Центр в оренду приміщення під кафе і під ресторан, чому б не здати в оренду і приміщення, яке готувалося (замовлені були спеціальні стелажі, а тепер куди їх дівати?) для «Української книги» та сувенірної крамниці? Магазин «Українська книгарня» повинен мати просторе і затишне приміщення, бо, повторюю, з «Української книгарні» на Арбаті розпочався й Культурний центр України в Москві. Необхідно, на мою думку, переглянути статус Центру, а саме — підпорядкування. Ясна річ, не Державному управлінню справами, а Міністерству культури і мистецтв або Міністерству закордонних справ. Діяльність Культурного центру України — справа важливої державної ваги, і його робота не може зосереджуватися лише на задоволенні потреб української діаспори, хоча це важлива сфера діяльності Центру, а передусім на гідній презентації України в столиці сусідньої держави. І тут, ясна річ, справа не в національному вбранні обслуговуючого персоналу Центру, навіть не в досконалому володінні українською мовою тих, хто ремонтує санвузли в Центрі, а в планомірному і професійно підготовленому представленні України в усіх сферах життєдіяльності. Не слід пориватися перетворювати Центр в комерційну установу. Адже так важливо, що вхід до Культурного центру безкоштовний, а зарплата його співробітників значно нижча, ніж у посольстві чи культурних центрах інших держав.

В ідеалі ця повсякчасна презентація України мала б фінансово забезпечуватися державою. Годилося б, щоб Уряд України розглядав і затверджував програму діяльності Центру, а кожне міністерство та відомство намагалося б включатися (і фінансово підтримати) в цей план дій.

Можливо, колись в Києві постане Міжнародний культурно-інформаційний Центр «Шевченківський Дім». Як це передбачалося дорученням Президента України Леоніда Кучми від 8 червня 2000 року, разом із створенням музейного комплексу «Мистецький арсенал» на базі частини приміщень заводу «Арсенал», що навпроти Києво-Печерської лаври. Передбачалося, що цей київський «Шевченківський Дім» буде тим материковим культурно-інформаційним центром, від якого відгалужаться подібні центри, «розбіжаться» по столицях найбільших країн світу. Та, мабуть, це справа далекого майбутнього, а поки що працює Культурний центр України в Москві, вже твориться літопис його життя, його діяльності, твориться, зокрема, і його генеральним директором, доктором історичних наук, членом Спілки театральних діячів України Володимиром Мельниченком — автором вже згаданої книги «Прапор України на Арбаті», яка вийшла в Москві українською мовою. Знятий заслуженою артисткою України Любою Богдан документальний фільм про діяльність Культурного центру України, хоча відео- і фотоматеріалів про всіх, хто виступав у Центрі, про українське життя в Москві, натхненна Любов Богдан накопичила не на один фільм чи фотоальбом.

Я не сумніваюся, що колись архівні свідчення про українців, які жили, працювали, виступали в Москві вже в XXI столітті, також наполегливо вишукуватимуть такі ж одержимі дослідники, як Володимир Мельниченко.

Про того ж славного режисера Сергія Данченка і винятково талановитого Богдана Ступку, творчій співпраці яких Володимир Мельниченко присвятив книгу «Театральний тандем. (Феномен Данченка-Ступки)». До речі, його перу належить чи не перше наближення до створення творчого портрета Богдана Ступки — книга «Богдан Ступка. Штрихи до портрета». Буде незабаром книга, присвячена Михайлові Грушевському на Арбаті, колись з’явиться і дослідження про життя і діяльність у Москві Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, Михайла Щепкіна і Михайла Максимовича, Симона Петлюри і Володимира Винниченка, Агатангела Кримського і багатьох українців, яких доля занесла в Москву. Далеко не всім, як спочатку Михайлові Грушевському після заслання, «московське показалося добром», але ці «московські сторінки» видатних українців для нас і цікаві, і важливі. Якщо ми розпочали стверджувати себе самостійною державною культурною політикою за кордоном, то це слід робити, і робити професійно, на високому культурному рівні, передусім у Росії, досягаючи цивілізованого, а отже, рівноправного діалогу культур — української і російської. Наша культурна присутність у Росії має глибоку історичну закоріненість, хоча українські культурні ресурси в російській культурі далеко не виявлені і не працюють на увиразнення в сприйнятті росіян духовного й інтелектуального потенціалу українського народу. Цей культурний діалог потрібен нам і для того, щоб руйнувати імперські, великодержавницькі стереотипи в свідомості ще багатьох росіян, розгортати перед російським суспільством історичну панораму буття українського народу як окремої самобутньої частини людства і України як суверенної, соборної держави. Тому так важливо, щоб активно жила і діяла Україна на Арбаті, 9 в Москві.

«Київ», 2005, № 3. С. 2—12.

Ярема Гоян,

директор Державного видавництва «Веселка»,

письменник

Веселка над Арбатом

Майорить над Арбатом у Москві Державний прапор України.

Майорить у благословенну годину, коли грає світанкова зоря на блакиті небесній і сходить сонце.

Майорить, коли небесну блакить обнімає оранжевий захід золотавий і сонце сідає далеко-далеко за київські гори над Дніпром, над якими витає Бог.

Майорить у вечірню та нічну пору, коли зорі дивляться з неба на землю, і висвітлюють дорогу досвітній зорі, і кличуть за собою сонце та перші промені, які ніжним світлом торкнуться блакитно-жовтого знамена України біля входу до будинку № 9 на московському Арбаті. Тут, у центрі Москви, живе частка української землі і ширяє та ясніє український дух.

Такого погожого ранку ми принесли до нашої національної святині — Прапора Держави — веселку з України. Ця веселка цвіте в самому імені видавництва, яке творить предивний скарб — книжку для дітей. Цвіте в сяйливому слові веселчанських книжок, які ми привезли в дар московським школярам, щоб любили вони Україну, привезли якраз у день дорогого нам свята — Дня української писемності та мови. Цвіте веселка і в маєві кольорів, якими така багата веселчанська дитяча книжка.

Веселково світилися наші душі, коли ми — автор цих рядків і головний художник «Веселки», народний художник України Микола Пшінка — стояли під благословенням святого прапора і переступали поріг рідного дому, двері якого гостинно відчинилися перед нами. Веселково світилися наші душі, бо ми — веселчани! Раділи українському дому, цьому справжньому біломармуровому палацу, що явився, мов із казки, і відкриває вулицю старовинного Арбату з боку центру Москви. Відкриває, хоча позначений цифрою «9», бо попередні будинки під номерами «1», «З», «5», «7» уже давно знесені і на їхньому місці піднятий висотний будинок-монстр — торгово-офісний комплекс Тюменської нафтової компанії, що задавив істинну красу Арбату. Я приїжджав на Перший конгрес українців Росії, був і на Третьому конгресі, який відбувався в Культурному центрі України, і пам’ятаю, як будувалася ця споруда, як усе гриміло і скреготало довкола, а на пішохідному Арбаті, як з гіркотою писав москвич Лев Колодний, «запалюються нові вогні магазинів, кафе, погасли всі кінотеатри, немає жодного виставкового залу, музею, бібліотеки, читального залу; на весь Арбат — єдиний театр Вахтангова».

Розумію тугу москвича Льва Колодного за культурою, витісненою з Арбату, і одночасно хочу заперечити йому: є один виставковий зал, музей, бібліотека, читальний зал, бо є однісінький на весь Арбат Культурний центр України, де сяє українська душа. Він не дав себе задавити висотному монстру, і зупинив його наступ на Арбат, і став своєрідним першим паростком майбутньої Вулиці Культури, про яку мріяв академік Дмитро Лихачов,— вулиці, заповненої музеями, бібліотеками, виставковими залами.

— Новий будинок наглухо закрив собою чотири вікна моєї службової квартири на Арбаті, 9, з яких раніше було видно Арбатську площу, — мовить з жалем генеральний директор Культурного центру України, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України Володимир Мельниченко, який за кілька років керівництва центром зумів зробити тут багато славного і доброго, дав розвій української культури в столиці Росії.

— Проте одне вікно, на південь, все-таки залишилося відкритим, і з нього видно верхівку золотої бані й Хрест Храму Христа Спасителя. Це не лише повна компенсація за глуху стіну в двох метрах від моїх вікон. Це благовіст. Щоденне благословення. Благодать. Знак Долі.

Думаю, що з цього вікна на південь у святості золотого хреста високо в небесах Володимир Мельниченко бачить рідну Україну.

— Хто підняв прапор нашої держави над Арбатом? — питаю Юрія Василенка, заступника генерального директора Культурного центру, якого добре знаю по роботі в Києві.

— Володимир Мельниченко! – чую коротку і тверду відповідь. — Узяв прапор, урочисто виніс під сонце, підняв біля входу і сказав: «Тут наш дім, тут Україна!»

— Слава вам, наші українці! — захоплено мовили ми, посланці «Веселки» до Москви на веселкове свято видавництва, мовили з почуттям високої шани і обняли наших друзів щирими душами.

Щирість зустрічі під Державним прапором України біля входу до Культурного центру помножилась на літературно-мистецькому святі Дня української писемності та мови і 70-річчя «Веселки». Серцевиною свята, яке цікаво вів у великому залі Володимир Мельниченко, автор понад 30 книг, була широка розмова про українське книговидання і, звичайно, про книжки для дітей, які випускає «Веселка». Москвичам-українцям було про що говорити, адже вони ознайомилися з великою книжковою виставкою веселчанських видань, які побачили світ в останні роки. Цілу бібліотеку книг ми подарували дітям Московської середньої школи № 124, які придбали для них благодійники з Австралії, подружжя Марія і Михайло Гояни. Їм щойно, перед нашою поїздкою до Москви, були вручені літературно-мистецькі премії імені Олени Пчілки, а їхні імена за подвижництво для дітей занесені до «Книги честі» видавництва «Веселка». Гості свята висловлювали своє захоплення подарованим кожному з них ювілейним журналом «Веселочка», задавали багато питань про наші нові видання, плани на майбутнє, цікаві серії та конкурси.

Окрасою свята завжди є діти. Пісня­ми наповнив зал молодіжний гурт і про­славлений ансамбль народної пісні «Горлиця» із українського освітнього центру при Московській середній школі № 124, яким керує Олена Карасьова, родом із Києва. Вона передавала щире вітання своїй мамі, яка мешкає в сто­лиці України над Дніпром, і з своїм вітанням мовби посилала українські пісні із дитячих сердець, а діти співали в цей вечір з любов’ю. А разом з піснями звучало слово Тараса Шевченка. Поезію нашого Кобзаря мовби виспівували з душі переможці останнього етапу конкурсу на краще читання поезій Тараса Шевченка — школярі Настя і Ганна Карасьови, Іван Притуляк, Олексій Герардов, Вікторія Науменко, Олена і Тетяна Звоннікови, Олександр Бунко, Віталій Тихун. Генеральний директор Володимир Мельниченко вручив переможцям грамоти Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та книжки «Веселки»...

Світ починався зі слова. Свято «Веселки» в Москві теж починалося зі слова, а точніше з книжки. Під час Московського міжнародного книжкового ярмарку, де в цьому році було розгорнуто досить поважну експозицію літератури з України, перший заступник голови Держкомтелерадіо України Василь Шевченко досить детально обговорив ідею проведення свята в Культурному центрі, було визначено дату святкувань — дорогий для всіх українців день — День української писемності та мови, і задумане збулося.

— Починався з книжки і наш Культурний центр,— розповідав нам у вечірній розмові Володимир Мельниченко, даруючи свою нову книжку «Прапор України на Арбаті». — Тут ще з початку 30-х років працював магазин «Українська книгарня». Саме він став історичним приводом постановки українським урядом питання про передачу будівлі № 1 по вулиці Арбат, 9 для реконструкції під Культурний центр України в Москві. В постанові Уряду Москви підкреслювалася необхідність «збереження магазину «Українська книга». І це справедливо, бо книгарня користувалася великою популярністю. Ми вважаємо, що нова «Українська книгарня» площею близько 100 квадратних метрів має працювати на засадах державної структури...

Починаємо, друзі, із слова подяки, з книжки української, коли мова заходить про відродження «Української книгарні».

Перша подяка — від веселчан, бо на полицях книгарні уже світять красою книжки «Веселки», які ми привезли з України в Український Дім у Москві.

Зійшла над Арбатом веселка — від Києва до Москви, до Палацу культури, де живе Україна. Будемо іти цією райською дугою і віримо, що в наступному році відкриємо на Арбаті персональну виставку творів Миколи Пшінки, який 40 років творить у «Веселці» книжки для дітей, а разом з нею покажемо цвіт мистецтва української книжки, привеземо в подарунок книги для дітей і додамо нової сили світлу нашої «Веселки» над Арбатом.

«Веселочка», 2004, № 6. С. 28 —31.

Іван Шишов,

член Національної спілки

письменників України

З українським наголосом

Що не кажіть, а Москву заснували українці. Може, й на свою голову, але заснували. Навпроти Московської Ради стоїть величезний пам’ятник шостому синові великого київського князя Ярослава Мудрого Юрію Довгорукому, саме його вважають засновником Москви. І то не випадково, що сюди здавна прибували українці різних станів і рівнів: від козаків, полковників, гетьманів до панів і кріпаків. Кожного сюди вели своя дорога, своя скорбота, радість і печаль.

А часом сюди просто втікали з України від переслідувань чи то царських жандармів, чи всюдисущих кадебістів. Отож прошарок української історії і культури тут величезний. Започатко­вували наші люди і освіту, і науку. Щоправда, вдячності за це від росіян не мали. Не маємо й тепер. Суцільне незадоволення, а то й дошкульне висміювання та кепкування. І цькування незалежності в їхніх засобах масової інформації.

Окрім Андріївського монастиря (тепер це район Нескучного саду), де оселилися перші українські освітяни Сатановський і Птицький, у Москві українці компактно проживали на теперішній вулиці Маросєйка (Малоросєйка), а пізніше (кінець XIX — початок XX століть) — на Старому Арбаті.

За Мазепи в Москві було споруджено його другом, видатним українським архітектором Іваном Зарудним безліч культових і цивільних споруд. На Красній площі стоїть пам’ятник Мініну і Пожарському роботи українського скульптора з Гадяча Івана Мартоса. Моделями служили двоє його синів — майбутніх українських істориків. А в Москві, зокрема, на Старому Арбаті жила ціла колонія діячів української історії і культури. Тут мешкали майже всі члени Центральної Ради, зокрема Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. А ще — музиканти, малярі й актори. В ресторані «Прага» 1914 року пишно відзначили Шевченків ювілей (сиділи до ранку, — писала Олена Пчілка), бо в Україні ювілей проводити було заборонено. Ось тут і знадобилася Москва, наша дочка й наша мачуха.

Тепер на Старому Арбаті діє Український культурний центр, директором якого і є автор нової фундаментальної праці Володимир Юхимович Мельниченко. Це не просто директор, який справді на своєму місці, а український історик, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України.

До розпаду СРСР на Старому Арбаті, 9 була невеличка, але вельми затишна крамничка під назвою «Украинская книга». Туди стікалися не лише з Москви, а й з усієї Росії, з Канади й Америки, з Австралії і Європи наші земляки, аби припасти до джерел українського слова. Звичайно, цю книгарню було придумано не для того, аби вгамовувати національно-культурну спрагу українців, а радше щоб вистежувати їх, підслуховувати, провокувати. І таке було. Але в основному та книгарня прислужилася багатьом людям для розширення знань і зміцнення національного духу.

Тут бувало багато видатних діячів української культури радянської доби. І Рильський, і Тичина, Сосюра, Малишко, Воронько, Павличко, С. Олійник, М. Вінграновський, Б. Нечерда... Отож, слушно зазначає В.Мельниченко у своїй книзі, годилося б на будинкові встановити меморіальну дошку. Бо як ми не подбаємо, не подбає ніхто. А це ж наша культура!

Двадцять років будували теперішній Культурний центр. А тепер він запрацював, як належить. Щоправда, книгарня слабенька. Україна має допомогти в її облаштуванні й забезпеченні літературою. Та й Центрові треба активніше пропагувати свою роботу через московські засоби масової інформації, бо часто-густо українці Москви не знають про його культурні заходи.

Що ж до книги В. Мельниченка, то це справжня енциклопедія Старого Арбату. Тут весь його ареал — кожна вулиця, провулок чи площа; всі дані про те, в яких будинках мешкали діячі української історії і культури.

Авторові вдалося подужати силу-силенну довідкового й художньо-літературного та наукового матеріалу. Кожна церквочка Старого Арбату в нього на обліку, про кожну він роз­повідає цілі історії. І виникає бажання сказати міській владі: от кому треба надати звання почесного москвича.

Ні в кого я не зустрічав стільки довідкового матеріалу про Москву, хіба що в українського козака Гіляровського, про якого теж згадує В. Мельниченко. Взагалі, через Старий Арбат у Володимира Юхимовича проходять цілі галереї видатних діячів як російської, так і української культур. Багатьох з них він цитує, і таким чином дає змогу читачеві доторкнутися до джерел, з яких черпав свої відомості. Тому й переймаєшся ще більшою довірою і повагою до цієї титанічної праці.

Автор делікатно трактує політичні та наукові погляди самого М. Грушевського, який є тут центральною постаттю, та й уподобання всіх, про кого він пише. А пише він, повторюю, про дуже багатьох видатних людей України й Росії.

Насамкінець скажу: хто осягне весь матеріал цього цінного видання, той набагато розширить власний світогляд, а то й стане енциклопедистом.

«Літературна Україна», 7 квітня 2005 року.

Олег Гусєв,

заслужений журналіст України;

Станіслав Лазебник,

журналіст, Надзвичайний і Повноважний Посланник

Український акцент на Арбаті

Давненько ми не були на цій, мабуть, найпопулярнішій столичній вулиці в центрі міста. Отож одразу з Київського вокзалу попрямували сюди, щоправда, не лише заради широковідомої у світах екзотики Старого Арбату, а щоб на люб'язне запрошення генерального директора Культурного центру України в Москві Володимира МЕЛЬНИЧЕНКА, добре знаного науковця, письменника, журналіста, доктора історичних наук, узяти участь у презентації своїх книжок.

Ми йшли вулицею, яка пам'ятає гетьманів Петра Сагайдачного, Кирила Розумовського, Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, багатьох інших видатних діячів України.

Основним дороговказом, котрий не можна було обійти, нам послугував своєрідний сюрприз — величезна афіша-плакат про презентацію наших книг у Культурному центрі України в Москві. Віддрукована на фоні синьо-жовтого державного прапора України, вона виднілася ще здалеку. Мабуть, саме тому в конференц-залі Культурного центру зібралася аудиторія, набагато більша числом, ніж очікувалося. Зокрема, тут були не тільки корінні москвичі — представники столичної української громади, а й, наприклад, гість із Канади, житель Оттави Модест Цмоць, який одразу підійшов до нас із проханням виділити йому кільканадцять примірників наших робіт; працівниця державного російського закладу «Бібліотека української літератури» Тетяна Телелейко, котра нещодавно приїхала до Москви з Кубані. Вона розповіла, що в її невеличкому містечку Лазаревське (Велике Сочі) діє Український культурний центр, який фінансується з місцевого бюджету (до речі, в районі Великого Сочі проживають 22 тисячі українців). На презентацію прийшли журналісти, студенти, співробітники Посольства України в Російській Федерації та чимало інших цінителів української літературної творчості й особливо — оперативної журналістської, в якій ідеться про перебіг поточних подій в Україні.

У результаті замість запланованої одногодинної читацької конференції москвичі понад дві години спілкувалися з київськими журналістами. До того ж під час зустрічі автори книжок С. Лазебник («Роздуми на мосту з двобічним рухом» — про українську громаду в Канаді, написаної у співавторстві з О. Говурою) та О. Гусєв («Живі біля Вічного вогню», «Преображення на Помаранчевому майдані», «Імперативний мандат», а також низка чорнобильських книжок) відповідали на численні запитання із залу, що стосувалися переважно сучасної політичної ситуації в Україні, взаємин нашої держави з діаспорою.

Презентанти подарували свої твори бібліотеці Центру.

По закінченні хвилюючої зустрічі ми продовжили в кабінеті директора обговорювати шляхи подальшої популяризації духовності України в Росії, передусім у Москві, використовуючи потенціал Культурного центру, зокрема, його органічної частини — «Української книги», що почала діяти в новому приміщенні 22 серпня нинішнього року.

Не всі знають, розповів нам Володимир Мельниченко, що цей магазин тривалий час існував тільки на папері, хоча приміщення для книгарні ми приготували одразу після рішення її відкрити. Чому відбувалася ця тяганина? На Арбаті закладів з такими просторими приміщеннями не так уже й багато. Не дивно, що на «квадратні метри» майбутньої книгозбірні зазіхали й ті, в кого багата кишеня. Зізнаюся, що мені, як директорові, пропонували віддати цю торгівельну площу в довгострокову, аж на десять (!) років, оренду для широковідомого московського співака. А коли я не погодився, то одразу відчув тиск методом усе ще невмирущого «телефонного права». Але тут воно, на щастя, не спрацювало: колективна воля все-таки допомогла нам відкараскатися від спроб знахабнілих нуворишів, які вдавалися навіть до неправомірних заходів, котрі, на жаль, і сьогодні мають місце, щоб реалізувати свою мету. І це, мабуть, проблема не лише нашого закладу.

І подумалося нам, чи не тому московська «Українська книга» — єдиний на Арбаті магазин у кращому сенсі цього слова? І чи «випадково» арбатський інтелектуальний простір, щедротами котрого ще не так давно бажали скористатися навіть гості з найвіддаленіших країн, потихеньку звужується до рамок не дуже талановитих портретів-блискавок, зроблених, що називається, на ходу, дріб'язкових колекцій значків, військового одягу минулих десятиліть і навіть символіки країн, армії яких програли у Другій світовій війні, й зокрема Великій Вітчизняній? Коли глибше замислюєшся над зловісними ідеями, котрі окремими продавцями «антикваріату» вільно чи невільно пропагуються на Арбаті, стає гидко — адже молоде покоління в таких колекціях не бачить ні зброї наших народів-переможців, ні їх нагород чи портретів, зате приміряє на очах мовчазної публіки каски есесівців, хрести та медалі тих, кого здолали наші батьки й діди у двобої з гітлерівським фашизмом та іншими течіями агресорів-неонацистів.

На щастя, цей непотріб, дорогі ресторани, торговельні намети з безкінечними матрьошками, армади ворожок на ключовому, за виразом Володимира Мельниченка, кілометрі Росії не здатні затьмарити пам'ять про минуле вулиці, де народжувалася російська інтелігенція, неспроможні відвернути увагу багатьох гостей Старого Арбата від музею-квартири Олександра Пушкіна, театру імені Євгена Вахтангова і, звичайно ж, від форпосту української духовності на московській землі — нашого єдиного за межами Укра­їни державного Культурного центру.

За мистецьким рівнем та обсягами діяльності цей заклад, що є власністю незалежної України, без перебільшення, переважає аналогічні показники в роботі подібних культурних представництв іноземних держав у Москві.

З часу відкриття Центру (листопад 1998 року) в ньому відбулося близько 900 заходів, які відвідали більш як 100 тисяч осіб.

Досить лише навести назви цільових програм і довгострокових проектів, щоб скласти уяву про напрями роботи установи — «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Лесь Курбас», «Презентація», «Діаспора», «Відомі українці в Росії», «Російські митці та Україна», «Україна крізь віки», «Діти в Культурному центрі України» та багато інших. В українському будинку на Арбаті постійно виступають співаки і музиканти, театральні колективи з нашої країни, влаштовуються художні та книжкові вернісажі, фотоекспозиції, мають можливість зустрітися з москвичами письменники й науковці з України.

Жителі російської столиці беруть участь в урочистостях, присвячених визначним датам в історії України, літературно-драматичних вечорах.

У Центрі розміщується керівництво федеральних організацій діаспори — Об'єднання українців Росії та Національно-культурної автономії «Українці Росії», відбувається презентація українських регіональних осередків та їхніх художніх колективів.

Останнім часом на Арбаті, 9, виступали фольклорний ансамбль «Кущ калини» Української національно-культурної автономії Ямало-Ненецького автономного округу, представники Тверського регіонального об'єднання українців «Світанок», Івановської обласної громадської організації української культури «Мрія».

І все-таки ця ділянка роботи Центру ще не цілком задовольняє представників української громади Москви, про що вони відверто говорили під час зустрічей.

Культурний центр розширює науково-дослідну та архівно-пошукову роботу, пов'язану з «українським слідом» в російській історії. Відкрито меморіальну кімнату, присвячену перебуванню в Москві Тараса Шевченка та Михайла Грушевського.

Володимир Мельниченко із захопленням розповідав нам про віднайдені ним архівні джерела, що поповнять українські сторінки історії Росії, насамперед її столиці. Директор Центру вже давно зарекомендував себе відкривачем «українського Арбату», написавши книжки «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55». Нині продовжує працювати над новою книжкою з цієї серії, де один з розділів називається «Український наголос на Арбаті».

Протягом двох днів нашого перебування на «великій московській артерії» (вислів Михайла Грушевського) В. Мельниченко встиг провести в «Українській книзі» Шевченківський урок для учнів українського класу Лінгвістичного ліцею, взяти участь у вшануванні пам'яті Михайла Грушевського (29 вересня був день народження великого українця), відкритті виставки гобеленів — творів відомої київської художниці Людмили Жоголь (її українські квіти й будяки — супутники нашого дитинства — викликали інтерес у московських цінителів прекрасного мистецтва), ініційованому ним засіданні вчених, котре було присвячене створенню поки що громадської науково-дослідної інституції українознавства в Москві.

Слухали ми й турботливу розповідь В. Мельниченка про проблеми Центру, діяльність якого здійснюється на засадах самофінансування, про необхідність надання різнобічної допомоги Києва представницькому закладові на Арбаті. Потребує невідкладної співпраці з книговидавцями України московська «Українська книга». Ще в 60—80-ті роки минулого століття цей заклад часто відвідували заокеанські українці, які з аеропорту «Шереметьєво-2» приїздили спочатку на Старий Арбат, а потім уже прямували на Київський вокзал, демонструючи згодом, уже в столиці України, українські книжкові новинки, придбані в Москві.

Керівник книгарні Галина Ширіна повідала нам про готовність укладати угоди з київськими, львівськими та іншими нашими видавництвами на продаж національної книжкової продукції, а попит на неї, як ми пересвідчилися, досить великий.

Колектив Культурного центру за активного сприяння Посольства України в Російській Федерації намагається максимально досягти ще більшого посилення виразності українського акценту в найпрестижнішому місці Москви. Хотілося б, щоб швидше реалізувалися відповідні державні плани стосовно відкриття в інших країнах таких закладів з метою створення привабливого образу України.

«Голос України», 7 жовтня 2005 року.

Вадим Раскін,

журналіст

Мастер и Маргарита прописались на Арбате, 9

В последний день ноября в Культурном центре Украины в Москве произошло очень важное для литературной и общественной жизни россиян и украинцев событие. Международный фонд им. М.А. Булгакова и Украинский благотворительный фонд М.А. Булгакова впервые выставили для экспозиции новую коллекцию рукописей, фотографий, афиш, книг и предметов, которые принадлежали писателю, родившемуся в Киеве и подарившему столице Украины незабываемые страницы пьесы «Дни Турбиных», известной как «Белая гвардия». Михаил Афанасьевич насытил литературные произведения самим воздухом киевских улиц, домов, знаменитых переулков и спусков. Чего стоит только один Андреевский спуск – место паломничества туристов и гостей, где расположен знаменитый дом Турбиных – дом самого Булгакова и его родных.

На выставке была презентация книги Бориса Мягкова «Родословия Михаила Булгакова». Это по-своему энциклопедия элиты Киева 16-х – 20-х годов прошлого столетия. Эта книга – большой подарок не только для специалистов-литературоведов, но и для всех поклонников творчества писателя, особенно для старшеклассников и студентов-гуманитариев.

В книге вместо эпиграфа есть такие слова: «Авторы и издатели выражают искреннюю благодарность московскому представителю Литературно-мемориального музея М.А. Булгакова в Киеве, президенту Международного фонда им. М.А. Булгакова Валентине Ферапонтовне Дименко за большую поддержку в осуществлении издания этой биографической книги о родившемся в Киеве и ставшем знаменитым в Москве писателе».

Десять лет подвижница творчества Булгакова Валентина Дименко собирала материалы, связанные с жизнью Мастера. И вот, что ей удалось. Об этом она рассказывает читателям «Украинских вестей».

— В настоящее время книга поступлений фонда насчитывает свыше 550 единиц хранения, более 300 экспонатов – подлинные материалы, так или иначе связанные с жизнью и творчеством великого писателя. Среди них: ручка Мастера, подлинные оригинальные фотографии писателя, его родных и близких, целые комплексы мемориальных предметов и архивных материалов, связанных с семьями сестер Булгакова Н.А. Земской и Е.А. Светлаевой, дяди Булгакова Н.М. Покровского, который явился прототипом профессора Преображенского – одного из самых ярких героев повести Булгакова «Собачье сердце».

Валентина Ферапонтовна, непросто ведь было все собрать?

— Для нас сейчас очень важно, очень значимо, что семья М.А. Булгакова решилась расстаться со многими вещами, принадлежавшими великому писателю, окружавшими его при жизни, и передала их нашему мемориальному Дому Булгакова. Поверьте, эти предметы обретают вторую жизнь. Они будут пропагандировать творчество писателя, приближать его к молодым читателям. Эта выставка получилась, потому что на ней представлен потрясающий материал, очень разнообразный. Конечно, экспонаты собирались в Москве, и поэтому основной темой стала именно «Булгаковская Москва». Очень важно, что выставка проходит в великолепном помещении Культурного центра – получилось слияние достойных материалов с достойной оправой. Тринадцать подлинных вещей из семьи Булгакова, выложенные в витринах, являются жемчужинами этой выставки.

Приглашаю читателей вместе со мной посмотреть экспозицию.

Вот прекрасные иллюстрации. Кадры из кинофильма Владимира Бортко «Мастер и Маргарита». На другом стенде фотографии Станиславского, Немировича-Данченко среди артистов МХАТа. Театральный бинокль, программа спектакля «Дни Турбиных» в постановке театра им. Станиславского. Рядом фотография, на которой запечатлено открытие мемориальной доски на доме в Москве, где жил Булгаков.

Здесь же в витринах экспонируются личные вещи из семьи Булгаковых. Это: полоскательница из семьи Покровских, Митрофан Михайлович Покровский с дарственной надписью «Дорогому дяде Мише на добрую память от просто дяди», 1904; пузырек для лекарств из семьи Покровских от И.А. Гусевой, внучатой племянницы М.А. Булгакова; пенсне Покровского от Валентины Дименко; рамка из киевской квартиры Булгакова; подставка для спичек, подсвечник, тарелка, подставка под самовар из семьи Покровских. Практически весь вещевой материал подарен родственниками М. Булгакова…

Открывал эту выставку директор Культурного центра Украины в Москве Владимир Ефимович МЕЛЬНИЧЕНКО. Прежде чем предоставлю ему слово, скажу читателям, что наша беседа, пропитанная своеобразной аурой Булгакова, вышла за рамки самой выставки. И речь пошла о мистическом предназначении Арбата и прилегающих улиц, бульваров в жизни виднейших украинских писателей, просветителей, государственных мужей. Но сначала – разговор о выставке.

Произошло уникальное событие в Культурном центре Украины в Москве: открылась выставка памяти одного, без преувеличения, из самых выдающихся писателей XX века.

— Я ответил бы на вопрос так: это уникальная выставка, а не событие. Это разные вещи. Выставка уникальна потому, что в таком объеме рукописные материалы, фотографии, книги, предметы, которые принадлежали Булгакову или его семье, последнее время Москва не видела. А событие рядовое, потому что мы постоянно работаем в этом поле, поле украинской культуры и духовности. Поэтому у нас на первом месте такие личности, как Григорий Сковорода, Тарас Шевченко, Михаил Грушевский. Мы устраиваем выставки, концерты, пишем книги на эту тематику. У нас есть также проект «Диалог культур», который предполагает проведение выставок выдающихся мастеров, которые принадлежат двум культурам: и русской, и украинской.

Это могли бы быть Короленко и Гоголь?

— Безусловно! Но мы еще учитываем и контекст Арбата, где находится наш Центр. Арбат для России, для Москвы, несет огромную духовную нагрузку. Это одно из мест, откуда «пошла и есть» русская интеллигенция. Мы чувствуем свою ответственность и перед Украиной, и перед Россией за то, что мы открываем Арбат. У нас девятый номер дома, но первый и седьмой уже не существуют исторически, и первое историческое здание на Арбате по нечетной стороне – это Культурный центр Украины. По этой же стороне в 53-ом доме Музей-квартира А.С. Пушкина, в 55-ом доме – Музей-квартира А. Белого. Там, кстати, полгода жил Михаил Грушевский.

На Арбатской площади в 1861 году в храме Тихона Амафунтского лежал прах нашего великого Кобзаря, там была панихида. Мы присутствуем в месте мистическом и символическом. К сожалению, многие редко задумываются над тем, как это важно. А мы думаем об этом постоянно, мы в сердце России пропагандируем украинскую культуру. Вместе с тем в любой политической ситуации для нас самое главное – содружество, сотрудничество в области культуры двух наших государств, наших народов. В этом смысле для нас изгибы современной политики не имеют никакого значения. Мы идем своей дорогой и знаем, что эта дорога правильная, наши культуры должны быть взаимопроникающими, должны находиться в состоянии сотворчества. И мы все для этого делаем.

Владимир Ефимович, я слышал от Вас, что будут созданы специальные кабинеты, посвященные Т.Шевченко и М.Грушевскому.

— Они уже созданы. В апреле 2005 года мы открыли мемориальную комнату, посвященную М. Грушевскому и Т. Шевченко. В ее открытии принял участие президент Академии педагогических наук Украины Василий Григорьевич Кремень. Это своего рода небольшой музей, там представлены архивные документы, которые есть только у нас. Это экспозиция, позволяющая на конкретных материалах, фотографиях рассказать об истории дома № 9, о том, как он связан с М.Грушевским, о том, когда и по какому поводу бывал на Старом Арбате Т.Шевченко, о том, как по пути из Петербурга в Украину 27 мая 1861 года прах великого поэта был помещен в храм Тихона Амафунтского, и там была отслужена панихида. Храм этот стоял в ста шагах от нас, на Арбатской площади.

В этой музейно-мемориальной комнате Культурный центр начинает проводить экскурсии. Так, в сентябре я провел специальный урок для учащихся лингвистического лицея № 1555 с углубленным изучением украинского языка. Раньше мы приезжали к ним, а в этом году они приехали к нам. Этот урок называется шевченковским. Детям было очень интересно. Мы задумали также организовать автобусную экскурсию по шевченковским местам Москвы. Думаю, что я сделаю специальную карту этих мест: Поварская улица, Спиридоновская улица, Покровка, Тверской бульвар, где жил Аксаков…

В августе открыли магазин украинской книги в новом помещении, тем самым воссоздав хорошую традицию нахождения на Арбате такого магазина. Он уже не тот, что был пять лет назад на 17 метрах, и не тот, что был 2 года назад на 27 метрах. Это уже 100-метровое торговое помещение. Между прочим, единственный полнокровный, полномасштабный магазин на Арбате вообще.

Готовим серию книг, которая будет называться «Украина на Старом Арбате». Первая книга – «Слово про Культурный центр» — выходит в конце этого месяца. В первом разделе собраны мои статьи и интервью, а во втором – то, что написали о Центре наши друзья и соратники. Эти книги будут издаваться в Москве, но на украинском языке. Потом будут книги об Арбате, М. Грушевском, Т. Шевченко.

Думали ли Вы о том, чтобы включить в свою карту и гоголевские места Москвы? Интересует ли Вас эта тема?

— Безусловно. В книге «Арбат очима українця» есть большой сюжет «Гоголь на Арбате». Я подхожу к этой теме, смотря глазами Грушевского, потому что Грушевский очень много написал о Гоголе как о писателе, и никто об этом не вспоминает. Я создаю портрет Гоголя глазами Грушевского, сам размышляю на эту тему, нахожу интересные сюжеты, и может быть, в будущем книга такая появится.

Еще год назад я не очень представлял себе, что напишу книгу о Шевченко и об Арбате, а буквально за 6-8 месяцев такую книгу сделал и это взгляд именно украинца, особый взгляд, отличный от того , как пишут об Арбате москвоведы, арбатоведы – россияне. Они не акцентируют на многих вещах, которые замечаю я. Как рвался на Украину с Арбата Н.В. Гоголь и не мог уехать! А, может быть, если бы ему удалось в ту последнюю роковую зиму выехать из Москвы к сестре, как он хотел, то прожил бы еще не один год. В этом заключена великая драма. Шевченко и Гоголь никогда не встречались, а вот на Арбате как бы пересеклились их смерти…

«Украинские вести», 15 грудня 2005 року.

Юрій Безкровний,

журналіст

Презентація книги «Убієнним синам України. Сандармох»

У Культурному центрі України в Москві відбулася презентація книги «Убієнним синам України. Сандармох», яка вийшла цього року в Петрозаводську (Карелія).

Збірка присвячена пам’яті в’язнів-українців, страчених радянською владою в урочищі Сандармох, поблизу міста Мєдвєжьєгорськ у Карелії. На початку серпня цього року тут було відкрито національний пам’ятний знак — кам’яний хрест, який став результатом величезних зусиль, спочатку пошуків масових поховань, потім — тривалих заходів і кропіткої праці для гідного вшанування загиблих.

Саме про це й говорили на презентації відомий російський правозахисник, президент Академії соціально-правового захисту Юрій Дмитрієв та упорядник книги, голова Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури „Калина”» Лариса Скрипникова.

Юрій Дмитрієв, поряд із Веніаміном Іофе, був одним з ініціаторів і активних учасників пошуків масових поховань репресованих та відповідних документальних свідчень. Результати своєї праці вони донесли до людей: тільки з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох розстріляно 1111 соловецьких в’язнів. Загальний список замордованих налічує близько 6200 осіб. Юрій Дмитрієв у деталях розповів про хід пошукових робіт, національний склад розстріляних, перешкоди з боку деяких місцевих урядовців та власні переживання під час тяжкої науково-пошукової експедиції.

Як розповіла Лариса Скрипникова, минув деякий час після відвідин Сандармоху першою українською делегацією (1998 рік), коли було встановлено першого дерев’яного хреста, як і в Україні, і в товаристві «Калина» визріла ідея встановити на тому місці українську капличку. Втім, з певних причин було вирішено замінити її кам’яним хрестом, авторами якого стали скульптор Назар Білик і художник Микола Малишко з Києва. Лариса Скрипникова розповіла про збір коштів на спорудження пам’ятника, його виготовлення, відзначаючи людей, що долучилися до цієї справи.

Другим кроком стало видання книги “Убієнним синам України. Сандармох”, у якій на основі спогадів та історичних довідок відображено процес вшанування пам’яті загиблих у Сандармоху й спорудження кам’яного хреста, подано велику кількість світлин та документів. У книзі вперше надруковано список всіх досі відомих загиблих у Сандармоху українців, складений Юрієм Дмитрієвим.

Український поет і публіцист із Москви Віталій Крикуненко продекламував власну поему-колаж “Хрест Сандармоху”, написану після відвідин урочища. Він також нагадав, що частина списку страчених в’язнів-українців вже була надрукована в його книзі про Валер’яна Поліщука “Філософ з головою хлопчика”, яка вийшла в Москві 1997 року.

Після закінчення гості мали можливість оглянути фотовиставку «Проща до “Голгофи” українців. 2005 рік», присвячену паломництву українців до Сандармоху та на Соловки 5-7 серпня цього року.

Український огляд, 2006, № 1 — 2.

Вадим Раскін,

журналіст

День соборности Украины на Арбате

В Культурном центре Украины в Москве прошли торжественный вечер и праздничный концерт, посвященные Дню соборности Украины, установленному Указом Президента Украины от 21 января 1999 года.

В январские морозы трудно было заманить москвичей и гостей столицы на какие-нибудь мероприятия в концертные залы или театры. Поэтому особенно хочется отметить, что, несмотря на необычный для Москвы мороз, в Культурный центр Украины пришло огромное, без всякого преувеличения, количество людей. С одной стороны, вход был свободный, и торжественное мероприятие мог посетить каждый желающий. Но организаторы на всякий случай подстраховались и приглашали гостей. Актовый зал вмещает не менее 800 человек, и все места были заняты. Как говорится, яблоку негде было упасть.

В фойе побеседовал с семейной парой, которая пришла на праздник с цветами. Знакомимся. Федор Николаевич Червоненко и его супруга Нина Григорьевна родом из Киева. Они пришли на День соборности после звонка из Киева. Друзья предупредили, что в Москве будет выступать киевский ансамбль песни и пляски «Дарничанка».

А кому цветы?

— Художественному руководителю и дирижеру ансамбля «Дарничанка», заслуженному работнику культуры Петру Андрейчуку…

Спрашиваю заместителя директора Культурного центра Украины Юрия Василенко, кто так активно заполнил зал?

— Украинская диаспора, москвичи, представители общественных организаций, землячеств, гости КЦУ в Москве.

Кто участвовал в организации праздника?

— Культурный центр, Министерство культуры Украины, спонсорскую помощь оказало киевское открытое акционерное общество «Химволокно». Они помогли с приобретением билетов на поезд ансамблю песни и танца «Дарничанка».

Среди почетных гостей на мероприятии были Временный поверенный в делах Украины в Российской Федерации Леонид Васильевич Осаволюк и советник Посольства по культуре Ольга Алексеевна Дарибогова.

Открыл торжественный вечер директор КЦУ в Москве Владимир Мельниченко. Он отметил, что Украина отмечает 22 января День соборности — День единения всех украинских земель. День, когда Украина может сказать, что объединение произошло не только одной украинской нации, но и людей других национальностей, которые проживают на территории Украины.

Затем слово было предоставлено гостю из столицы Украины Петру Кононенко. Он является директором научно-исследовательского института Украинознавства, академиком, доктором филологических наук, президентом Международной ассоциации «Украина и мировое украинство». Его выступление не назовешь докладом. Это скорее всего был очень интересный экскурс в историю Украины. И в зале, как на лекциях в вузе, когда читает лекцию авторитетный ученый, была полная тишина. В течение 30 минут присутствующие вместе с Петром Кононенко совершали экскурсию и в глубь веков, и в наши дни… Немало было приведено сравнений Украины с другими европейскими державами в плане выстраивания своей государственности. И завершил автор свое выступление словами, что Украина должна играть в мире ту роль, которая ей исторически предназначена…

А потом был праздничный концерт. Ансамбль песни и танца «Дарничанка» представил зрителям очень интересную музыкальную композицию с танцами «Песни казачьей славы». Видимо, в зале было немало зрителей казацького роду, потому что каждое выступление проходило под несмолкаемые аплодисменты. А как можно было не приветствовать ритмичные строки: «Хай живе, хай живе вільна Україна, хай цвіте, хай цвіте червона калина, хай живуть, хай живуть славні козаки»…

Замечательно исполнила песню «Ностальгия» Елена Кухта.

И как незабываемо танцевали «Закарпатские забавы» дети из хореографического ансамбля «Щедрик» (город Химки). Художественный руководитель этого коллектива Татьяна Кузьмичева.

Праздник удался! Думаю, что многим зрителям торжества в честь Дня соборности запомнятся надолго.

В заключение хочется отметить, что хозяева КЦУ в Москве позаботились о гостях. Сделали красивый подарок — книгу «Слово про Культурный центр».

«Украинские вести», 1 лютого 2006 року.

Тамара Дяченко,

журналіст

Украинцы на Арбате

В сентябре 1992 года по инициативе Кабинета Министров Украины правительство Москвы приняло постановление, согласно которому Постоянному представительству Украины в Российской Федерации для размещения Культурного центра был передан дом №9 по улице Арбат.

14 мая 1993 года было принято постановление Кабинета Министров Украины «Про створення Культурного центру України у м. Москві». Старинный особняк на Арбате реконструировали почти 5 лет, и в ноябре 1998 года состоялось открытие Культурного центра Украины в Москве.

Интересна история улицы, на которой разместился Центр. Упоминание об Арбате встречается еже в древнерусских летописях XV века. «Ты течешь, как река. Странное название!» - писал Булат Окуджава. О странном названии спорили исследователи: они утверждали, что улицу назвали Арбатом потому, что по ней в свое время тянулись арбы восточных купцов; другие утверждали, что слово это – арабского происхождения и означает «пригород, предместье». Впрочем, за пятьсот лет существования Арбат давным-давно перестал быть просто длинной – протяженностью почти в километр! — улицей; для арбатцев он был братством, религией, Отечеством, связанным, по словам того же Б. Окуджавы , «меж собой историей, традицией, великими именами…»

Имен хватало! На Арбате родился Андрей Белый, на Арбате жил Сергей Аксаков, на Арбате венчался Александр Сергеевич Пушкин, Василий Поленов написал там знаменитый «Московский дворик». Иван Бунин, Александр Куприн, Константин Бальмонт в эмиграции тосковали по Арбату. По Арбату ходили герои Бориса Пастернака и Алексея Толстого, здесь жил Миша Поляков из любимой ребятами книги «Кортик» Анатолия Рыбакова, а его знаменитый роман, выплеснутый перестройкой на страницы журнала «Дружба народов», назывался «Дети Арбата».

Дом № 9 тоже имеет славную и давнюю историю. В начале XIX века он принадлежал коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной (Мальшиной). Впоследствии он неоднократно перестраивался, менял жильцов. В 1874 году во флигеле этого дома размещалась подпольная типография революционеров-народников, организованная Ипполитом Мышкиным. В восьмидесятые годы в доме № 9 работала редакция журнала «Сверчок», в котором молодой Антон Чехов опубликовал в 1886 году шесть своих рассказов. Прошло еще немного времени и в доме № 9 разместились – булочная, кондитерская и пекарня, знаменитого своими сайками и калачами булочника Филиппова. А в период НЭПа здесь был широко известный «Арбатский подвал», в котором собиралась московская поэтическая богема: достаточно сказать, что в подвале бывали Владимир Маяковский и Сергей Есенин, которые радовали посетителей и новыми стихами, и словесными искрометными пикировками.

В начале 30-х годов в доме на Арбате открылся магазин «Украинская книга». Он пользовался популярностью у книголюбов и покупателей и просуществовал несколько десятков лет. Именно этот факт послужил причиной того, что Культурный центр Украины в Москве открылся на Арбате, в доме № 9. Спустя несколько лет наша страна выкупила здание Культурного центра Украины в Москве. Свидетельство о государственной регистрации права собственности Украины на дом № 9 на Арбате было оформлено в феврале 2002 года.

И теперь каждый, кто выходит на Старый Арбат со стороны Арбатской или Смоленской площадей, сразу же видит желто-голубое полотнище Государственного флага Украины над Культурным центром Украины в Москве.

Надо сказать, что этот Центр пока что является единственным за границей украинским государственным учреждением такого рода. С 2001 года Центром руководит, без преувеличения, выдающийся человек – это доктор исторических наук, член-корреспондент Академии педагогических наук Украины, журналист, автор множества книг и публикаций, член Союза театральных деятелей Украины Владимир Мельниченко. Несколько его книг, среди которых «Україна на Арбаті, 9» и «Прапор України на Арбаті», написаны в последние годы и рассказывают о работе Культурного центра Украины в Москве.

Центр призван способствовать утверждению и укреплению международного авторитета Украины. Он пропагандирует украинскую культуру и духовность, знакомит россиян с историей, культурой, внешней и внутренней политикой Украины, ее достижениями в общественной и культурной жизни. В Центре неоднократно выступали народные артисты Украины Николай Гнатюк, Богодар Которович, Нина Матвиенко, Раиса Недашковская, Мария Стефюк. Частыми гостями здесь бывают артисты Национального академического драматического театра имени Ивана Франко: они показали спектакль «Буквар миру» (по произведениям Григория Сковороды); Остап Ступка и Анатолий Гнатюк выступали в роли ведущих концертных программ. Особо хочется сказать о народном артисте Украины, лауреате Национальной премии Украины имени Т.Г.Шевченко, международных кино- и театральных премий Богдане Ступке, которого в Центре называют «талисманом». Ни один приезд артиста в Москву не обходится без визита в Центр. Здесь с сыном, заслуженным артистом Украины Остапом Ступкой, он сыграл спектакль «Записки божевільного». Здесь же состоялась и презентация книги Владимира Мельниченко «Богдан Ступка (штрихи до портрета)», випущенной издательством «Знання України».

Культурный центр Украины в Москве участвует в реализации программ международного сотрудничества в области развития гуманитарных, научно- технических и информационных связей. Важным событием в Год Украины в России был ряд крупных творческих проектов. Так, проект «Тарас Шевченко» проходил под девизом шевченковских строк:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжку минуту

За неї Господа моліть.

Очень важной считают сотрудники Центра работу с украинской диаспорой в Российской Федерации, укрепление связей с ее объединениями и организациями. С 2002 года претворяется в жизнь проект «Диаспора», первой акцией которого стала презентация республиканского национально-культурного центра украинцев «Кобзар».

В рамках проекта «Презентация» Центр регулярно представляет лучшие украинские научные и художественные издания. Так, в 2002 году состоялась презентация книги «Вовча ферма» лауреата Национальной премии Украины имени Т.Г. Шевченко, писателя Владимира Яворивского; была представлена книга Михаила Грушевского «История украинского народа», изданная в Москве. Этот проект (как и другие) действует на протяжении последних лет постоянно. Например, осенью 2005 года заслуженный журналист Украины Олег Гусев презентовал «Преображення на Помаранчевому майдані» – первую в мире книгу, посвященную Помаранчевой революции, вышедшую в свет уже в конце 2004 года. Не оставил никого равнодушным и вечер памяти протеста Василя Стуса, Вячеслава Черновола, Ивана Дзюбы против волны арестов украинской интеллигенции в 1965 году, на котором выступали доктор исторических наук Георгий Касьянов и бывший политзаключенный, правозащитник Василь Овсиенко, который полтора года был в заключении вместе с Василем Стусом. Множество посетителей побывало на выставке гобеленов народной художницы Украины, академика Академии архитектуры Украины Людмилы Жоголь, которая собирается выткать гобелен специально для Культурного центра Украины в Москве.

В центре открыт магазин украинской книги, работает информационно-справочная библиотека, регулярно демонстрируются видеопрограммы из цикла «Історія та культура України». Налажена издательская деятельность: выходит ежемесячный план работы, календарь памятных дат, информационный ежеквартальный бюллетень «Панорама культурной жизни Украины». Граждане разных стран имеют возможность изучать в стенах Центра украинский язык.

Двери Культурного центра Украины в Москве открыты для всех, утверждает генеральный директор Центра Владимир Мельниченко. И это не просто слова. Недавно ученый секретарь Севастопольской центральной детской библиотеки имени Гайдара Нелли Канивец по приглашению Российской государственной библиотеки посетила научную конференцию «Библиотека в контексте истории».

— Приехав в Москву, я сразу же отправилась на Арбат, в Культурный центр Украины в Москве, — рассказывает Нелли Викторовна. — Когда я увидела это здание, я даже на мгновение остановилась: никогда не ожидала, что оно такое красивое! Снаружи – старина, а когда входишь, поражаешься внутренней современной отделке. В сочетании это создает какой-то неповторимый колорит и ауру.

Вас хорошо приняли? – интересуюсь я.

— Прекрасно! – отвечает Нелли Викторовна. — Проводили к директору, и он, несмотря на свою занятость, сразу же меня принял. Познакомились. Я вручила подарки, которые привезла Центру: это, конечно, книги, ведь я знала, что в Центре есть великолепная украинская библиотека. Кстати, заведует ею Людмила Владимировна Гильманова, много лет проработавшая заместителем директора Национальной библиотеки Украины для детей, в Киеве. Владимир Ефимович принял подарки и сказал своему заместителю: «Несите подарки для Севастополя». И наша библиотека получила в дар от Культурного центра Украины в Москве прекрасную книгу Тараса Шевченко «Я так її, я так люблю!», посвященную Украине. Она впервые издана в таком объеме и в таком прекрасном виде на украинском и русском языках – ими обоими в совершенстве владел Тарас Григорьевич. А иллюстрирована книга полностью рисунками Шевченко.

Эту книгу приятно в руки взять, так она красива!

― Да, когда её раскрываешь, охватывает трепет. Кстати, её уже нет в продаже, она раритет. Кроме этой книги, Владимир Ефимович Мельниченко подарил нам книгу «Прапор України на Арбаті» об истории создания и работе Культурного центра Украины в Москве, о Михаиле Грушевском, который жил на Арбате, бывая в Москве. Я провела здесь четыре дня: два дня на конференции и два дня занималась поиском материалов о Петре Шмидте и революции 1905 года, а также о библиотеке имени Гайдара в годы Великой Отечественной войны. При знакомстве В.Е. Мельниченко отдал распоряжение сотрудникам, чтобы «работнику библиотеки» из Севастополя помогли устроиться. И действительно, помогли всем, чем могли. Дали мне одноместный номер со всеми удобствами: и то, что я жила не где нибудь на окраине, а в центре Москвы, в гостинице Культурного центра Украины, мне очень помогло, во-первых, сэкономить время при переходах, а во-вторых, лучше познакомиться с самим Центром.

Вам понравилось в украинцев в Москве?

— Сказать «понравилось» – ничего не сказать. Всё сделано по европейски. Есть прекрасный концертный зал, зал для репетиций... Очень впечатляет постоянно действующая выставка творчества деятелей культуры и искусства. И мне очень жаль, что севастопольцы до сих пор не знали о Культурном центре Украины в Москве и не командировали в него своих мастеров пера и кисти. Очень хочется, чтобы в Центре была открыта страница под названием «Севастополь». Такое сотрудничество с другими городами у них уже есть, например, с Симферополем.

Семьдесят лет назад украинскую культуру, литературу и искусство на Арбате представлял магазин «Украинская книга». Магазин с таким названием существует и сегодня в Центре. Вы побывали в нём?

— Конечно, я посетила этот магазин. Сейчас это абсолютно другое помещение , и оно, увы, небольшое. Но примечательно, что в магазине открыт уголок под мемориальный центр, посвященный двум выдающимся сынам Украины: Шевченко – это постоянно действующая выставка книг, она очень красиво оформлена и рассказывает о жизни и творчестве Великого Кобзаря, и Михаилу Грушевскому, который до недавнего времени был почти забыт по политическим мотивам. Книг в магазине не много. В основном, это книги, изданные в Киеве, Днепропетровске, Донецке, а также книги, изданные в Москве, рассказывающие об Украине. Я побеседовала с заведующей магазином, и она предложила мне осмотреть выставку буклетов о городах Украины на английском языке и взять на добрую память те, что понравятся. Я воспользовалась ее приглашением и сегодня эти буклеты уже попали в наш музей детской книги. А еще я побывала в кафе-ресторане «Хрещатик». У входа эмблема – киевский каштан. В меню я увидела «Борщ», «Галушки», «Вареники». Цены доступные. И меня очень порадовало, что есть на Арбате украинская кухня.

Я вижу, вы остались довольны приемом?

— Если мне доведется еще раз поехать в Москву – по личным делам или по работе, я обязательно буду посещать Культурный центр Украины в Москве. Всем севастопольцам хочу сказать: как только вы туда приходите, вы тут же ощущаете себя частичкой Украины!

В рамках небольшого газетного материала, разве что пунктиром, возможно обозначить ту огромную работу, которая дает право сказать, что Культурный центр Украины в Москве стал настоящим представителем пропагандистом, образно выражаясь, двигателем украинской культуры, духовности, искусства и литературы. Да, не всем нравится место прописки Культурного центра Украины на Арбате. Да, были недоброжелатели, сплетни, даже провокация, когда в октябре 2001 года в двери центра неизвестные молодчики бросили бутылки с зажигательной смесью и несколько листовок угрожающего антиукраинского характера. Конфликт не удался. Центр продолжает работать. Имя у него – громкое, авторитет – высокий, друзей – множество. Он стал родным домом для выдающихся мастеров искусств обеих стран – Украины и Росси: наряду с украинскими артистами здесь неоднократно выступали артисты России Иосиф Кобзон, Александр Голобородько, Аристарх Ливанов, Николай Олейник. О работе Центра рассказывают российские телеканалы «Культура», РТР, ОРТ, НТВ, Первый национальный телеканал Украины, телестудия «1+1», пишут газеты «День», «Демократична Україна», «Киевский телеграф», «Слово Просвіти» и многие другие.

О значимости и высоком предназначении, важной роли, теплой атмосфере, гостеприимстве Центра говорят многочисленные записи в «Книге отзывов почетных гостей». Здесь добрые слова летчика-космонавта дважды Героя Советского союза Павла Поповича, народного артиста Украины Богдана Ступки, народного артиста России и Украины Александра Голобородько, поэта Ивана Драча, артистов эстрады Николая Гнатюка и Аллы Кудлай и еще многих-многих известных людей Украины и России...

«Флот України», 11-17 лютого 2006 року.

Презентація книги «Арбат очима українця»

в Культурному центрі України в Москві

У Культурному центрі України в Москві відбулася презентація другої книги із серії «Україна на Старому Арбаті», монографії генерального директора Центру, доктора історичних наук, Володимира Мельниченка «Арбат очима українця», яка щойно побачила світ у московському видавництві ОЛМА-ПРЕСС.

На презентації виступили заступник генерального директора Центру Юрій Василенко, доктор історичних наук, професор Борис Пономаренко, провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН Віктор Мироненко, член правління Хмельницького земляцтва Юрія Бабій, голова ради земляцтв України Микола Челомбитько, член правління Чернігівського земляцтва Валентина Первушкіна, член товариства української культури «Славутич» (Москва) Борис Козаренко, відомий громадський діяч, літератор Євгенія Дейч. Остання розповіла про виступи російської інтелігенції на захист української книгарні на Арбаті, 9 наприкінці 1980-х років, коли російські та українські діячі культури звернулися з колективним листом до Московського міського комітету КПРС. Відомий чеченський співак, частий гість Культурного центру України в Москві Булат Макаєв виконав на презентації низку українських пісень.

Книга «Арбат очима українця», як вже згадувалося, є другою в серії «Україна на Старому Арбаті», що видає Центр. Перша — «Слово про Культурний центр» — побачила світ наприкінці 2005 року. У другій книзі Володимир Мельниченко вперше в українській історіографії та російській арбатознавчій літературі досліджує багатовікову історію Арбату крізь призму української присутності а «арбатському світі». Нова праця Володимира Мельниченка має 9 розділів: «Арбат — дивна назва», «Землеволодіння № 636/599», «Шевченкова присутність», «Оаза російської культури», «Від Гоголя до Чехова», «Абрис «арбатського світу», «Революція і Старий Арбат», «Бувальщини будинку № 9», «Арбат на початку XXI століття». З погляду української проблематики, найбільш цікавими є розділи «Шевченкова присутність», «Від Гоголя до Чехова», «Бувальщини будинку № 9». У книзі розповідається про знайомство Тараса Шевченка в Москві з представниками української та російської інтелігенції, поміж імен названо, зокрема, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, родину Аксакових та інших. Автор зібрав і опублікував максимум інформації про перевезення тіла Шевченка через Москву в Україну навесні 1861 року, коли домовину було тимчасово встановлено в арбатському храмі Тихона Амафунтського й відправлено панахиду. Розділ «Від Гоголя до Чехова» розповідає про зв’язок Арбату з іменами двох видатних письменників, а також Володимира Гіляровського, Лева Толстого, Івана Тургенєва, Пантелеймона Куліша та Михайла Грушевського. У розділі «Бувальщини будинку № 9», висвітлюється історія будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві. Крім того, читачу цікаво буде дізнатися про літературне життя Арбату на початку XX ст., про мистецькі кафе й перебування в будинку № 9 Сергія Єсеніна, Володимира Маяковського та інших. Володимир Мельниченко пише, що саме українська книгарня, яка діяла тут з початку 1940-х років, і «стала історичним приводом постановки питання про створення Культурного центру України».

Монографія ілюстрована цінними світлинами та фотокопіями архівних документів, що відображають історію Арбату, з багатьма відомими постатями, чиї імена пов’язані з історією цієї старовинної московської вулиці. Сам автор про свою працю пише наступне: «Тема української присутності на Старому Арбаті чекає нових дослідників і нових підходів. Але завжди треба комусь починати. У даному випадку — випало мені».

«Український дім» (Ніжин), 2006, № 22.

Вадим Раскін,

журналіст

Слава великому Кобзарю, слава великому украинцу

По традиции 9 марта в день рождения Тараса Шевченко в Москве на Кутузовском проспекте были возложены цветы к памятнику Великому Кобзарю.

Хотя памятное мероприятие было назначено на полдень, очень многие люди заранее стали собираться в сквере возле гостиницы «Украина». У большинства в руках красные гвоздики и розы. Эта картина на фоне белого снега создавала приподнятое настроение. В эти мартовские дни в столице России весна еще не набрала своей силы, зима с метровым снегом полновластная хозяйка. И над этим белым полем возвышается на пьедестале величественная фигура Кобзаря…

…В торжественной церемонии, посвященной 192-й годовщине со дня рождения Тараса Шевченко, приняли участие руководители и члены украинских организаций России, Москвы и Московской области, представители органов государственной власти Российской Федерации, российской общественности.

Открыла церемонию советник Посольства по культуре Ольга Дарибогова. Она предоставила слово Временному поверенному в делах Украины в Российской Федерации Леониду Осаволюку. В своем выступлении он отметил, что много лет назад Тарас Григорьевич сказал о необходимости любить Украину. Эти слова должны получить отзвук в сердце каждого украинца. И под аплодисменты всех присутствующих украинский дипломат произнес здравицу: «Слава великому Кобзарю, слава великому украинцу, слава Украине!»

Генеральный директор Культурного центра Украины в Москве Владимир Мельниченко говорил о вечном значении Шевченко для Украины. Он отметил: «…Все мы находимся на вечном пути к Тарасу Григорьевичу. И каждый из нас, и государство должны пройти этот путь и в осмыслении Шевченко, ибо он и смысл нашей жизни, и смысл нации. Мне думается, что главное, чтобы мы не «заговорили» Тараса, а реальными делами показывали, что идем этим путем…»

Шестнадцатого марта состоится торжественный вечер и праздничный концерт, посвященные 192-ой годовщине со дня рождения Кобзаря. А на следующий день в КЦУ состоится спектакль «Сон» Львовского театра «В кошику» по мотивам одноименной поэмы Тараса Григорьевича. В главной роли заслуженная артистка Украины Лидия Данильчук.

От объединения украинцев России выступил Юрий Кононенко.

Председатель правления Совета землячеств Украины в РФ Николай Челомбитько, в частности, привел пример, как в бытность его послом Украины в Финляндии он неоднократно слышал в исполнении финнов знакомую украинскую песню «Реве та стогне Дніпр широкий».

И весьма символично, что художественный руководитель Украинской народной капеллы Виктория Скопенко предложила свою импровизацию и все присутствующие, дирижируемые ею, запели:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилю підійма.

А в заключение торжественной церемонии ученик 11-го класса 124-ой московской школы Сергей Мельничук прочитал стихи Великого Кобзаря. И было такое ощущение, что Тарас Григорьевич с удовольствием слушает их, о чем-то задумывается и одобряет...

«Украинские вести», 15 березня 2006 року

Юрій Безкровний,

журналіст

У Москві вшанували Симона Петлюру

Тривалими аплодисментами Москва вшанувала головного отамана та голову Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюру. 19 червня 2006 року у великій залі Культурного центру України в Москві продовженням відзначення 80-ї річниці від дня смерті видатного українського державника став показ польського документального фільму «Нелегке братерство» («Медіа Контакт», 1998).

Фільм «Нелегке братерство» було створено з ініціативи відомого польського публіциста Єжи Ґедройца та під патронатом Президента Польщі Александра Кваснєвського.

«Нелегке братерство» – це розповідь про українсько-польський союз 1919 –1921 роках, головними дійовими особами в якому виступають Симон Петлюра та Йозеф Пілсудський. У стрічці використано інтерв’ю з Є. Ґедройцем, Н. Девісом, А. Жуковським. Режисер Єжи Любах і оператор Францішек Ґорек намагалися відтворити складні історичні обставини через постаті двох державників – Симона Петлюри та Йозефа Пілсудського.

Деякі відтворені факти, досі відомі лише вузькому колу науковців, спростовують існуючі в українському, польському та російському суспільствах стереотипи щодо постаті Симона Петлюри та пов’язаних з ним історичних подій. З «Нелегкого братерства» багато поляків, наприклад, уперше дізналися про те, що перемога над Червоною армією, яка отримала назву «диво над Віслою», – це заслуга не лише польських вояків, але й українців під проводом керівника Української Народної Республіки. Автори фільму представляють Петлюру ледь не національним героєм Польщі. Втім, сам голова Директорії вважав союз із Польщею, основною умовою якого була передача останній Східної Галичини, тимчасовим – після нього зміцніла Україна мала повернути собі втрачені території.

У фільмі досить правдиво розповідається й про зраду поляків – у розпалі переможної ходи з’єднаної українсько-польської армії (Другий Зимовий похід), коли вона була вже за 150 км від Києва, Польща підписала Ризький трактат, згідно з яким Україна була поділена по Збруч із більшовиками.

У «Нелегкому братерстві» прозвучали й пророчі слова Єжи Ґедройца: «Для суверенітету, для безпеки Польщі важливішим є незалежність України, ніж вступ до НАТО… Боюся, що і Польща, і Україна перебувають десь на узбіччі зацікавлень великих світу цього, і якщо наш потенціал не використати в ефективній спільній діяльності, то знову буде негаразд – як уже колись було».

Наприкінці травня цього року в Культурному центрі України в Москві вже пройшла зустріч із завідувачем відділу історії Української революції Інституту історії України НАН України, доктором історичних наук Владиславом Верстюком. Для москвичів доповідь українського науковця стала джерелом нових фактів із життя Симона Петлюри, його поглядів щодо ролі військового будівництва у майбутньому України.

Як відомо, у 1911 – 1914 роках Симон Петлюра мешкав у Москві, де одружився з українкою Ольгою Більською. Деякий час працював бухгалтером у страховій компанії, а в 1912 році разом із Олександром Саліковським заснував щомісячний російськомовний часопис «Украинская жизнь», завданням якого було висвітлення української справи перед російським і насамперед зросійщеним українським громадянством. Поміж статей за авторством Петлюри в цьому виданні – «До драми Шевченкового життя», «Пам’яті Коцюбинського», «Про переоцінку», «”Скорочене” викривання українства паном Гоголевим», «До практичних завдань українства», «Негативні риси полеміки навколо українського питання» та «Іван Франко – поет національної честі».

Вшанування пам’яті Симона Петлюри в Москві – непересічна й надзвичайної ваги подія. Фільм «Нелегке братерство», незважаючи на деякі особливості польського трактування історії трьох сусідніх держав, об’єктивно й спокійно змальовує постать глави УНР.

На жаль, саме українське суспільство через брак інформації про керівника УНР і тривалу радянську пропаганду досі свідомо чи несвідомо відхрещується від однієї з найвидатніших постатей в історії України, палкого патріота своєї Батьківщини Симона Петлюри.

Сайт Комітету з увічнення пам`яті Симона Петлюри

(www.petlura.poltava.ua)

Катерина Тарчевська

Майстер у житті й на сцені

Добре написана біографічна книга — завжди подія, бо шанувальникам видатної особистості цікаво дізнатися про незнайомі чи невидимі грані життя і діяльності відомої людини. Книга Володимира Мельниченка «Майстер», присвячена знаному українському актору Богданові Ступці, створює дивовижної глибини портрет нашого великого сучасника.

Ця книга за формою і суттю значно відрізняється від традиційних біографічних праць. У ній немає звичної хронологічної побудови і літописності. Її жанр можна визначити як великий нарис, який складається з різноманітних маленьких есеїв. Завдяки такій композиції твір можна читати з будь-якого місця. Власне, до цієї книги пасувало б визначення «мозаїка» — адже з маленьких різнокольорових частинок складається велика картина. Так і в «Майстрі» — множина деталей об’ємніше зображає неординарну постать актора. Задля досягнення різноплановості оповіді автор книги залучає різні літературні прийоми: це і фрагменти розмов із Богданом Сильвестровичем, короткі бліц-інтерв’ю з несподіваними, часом провокативними запитаннями, спогади і роздуми самого автора (який є другом актора), пряма мова відомих людей про Ступку. Таке переплетення поглядів — актора на самого себе та на нього збоку — додає безліч неочікуваних нюансів до невловимого образу Богдана Ступки.

Водночас така структура книги є не просто набором окремих частин. Усі вони підпорядковані шістьом розділам, на які вона поділена. Розділ «Ретроспектива» присвячений спогадам актора про дитинство, батьків, молоді роки, перші кроки на акторській ниві. Частина «Міністр» торкається не тільки періоду перебування актора на високій державній посаді, його здобутків і нереалізованих, на жаль, прагнень. Також у ній ширше досліджуються взаємини держави і митця, сумісність влади і творчості. Значна частина книги присвячена великому театральному режисеру Сергію Данченку і його співтворчості з Богданом Ступкою. Адже саме театром Данченка — Ступки було створено невмирущі вистави, які увійшли до скарбниці не тільки українського, а й світового театрального мистецтва: «Украдене щастя», «Тев’є-Тевель», «Енеїда», «Король Лір». Дослідження тонкощів акторської майстерності Ступки, його робота над роллю і трактування образів найкращих зразків світової драматургії, досягнення глибин людської психології — у розділі «Майстер». Автор зупиняється на знакових для Богдана Сильвестровича ролях у театрі та кіно — короля Ліра, Тев’є-Тевеля, Миколи Задорожного, царя Едіпа, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. У цій частині оповідь переходить одночасно у театрознавчий, історичний та філософський нарис, адже кожен із цих надзвичайно складних образів має величезне підґрунтя з трактувань і виконань, і кожен з них був збагачений силою акторського дару й особистості Б. Ступки. Розділ «Майстер» логічно переходить у частину «Духовність», де переплітається і пряма мова актора про його ставлення до культури і вподобання у мистецтві, й роздуми про зіграні й незіграні ролі, і бесіди про загальнолюдські цінності. А завершує книгу розділ «Миттєвості» — події останніх років, участі у фестивалях, нагороди, життя поза театром.

Книгу і читаєш, і роздивляєшся (вона добре ілюстрована численними фотографіями Богдана Ступки, більшість із яких зроблено Любов’ю Богдан) із великим задоволенням. Автор Володимир Мельниченко вдало обрав форму оповіді і подання великого фактичного матеріалу — перед нами постає не забронзовілий герой, а жива людина, унікальна особистість. В інтерв’ю і прямих мовах вражає ерудованість, гострота і глибина думки, афористичність слова Б. Ступки. Водночас підкреслюється і значення Богдана Сильвестровича не тільки в українській, а й у світовій культурі. У книзі наведено, зокрема, слова російського актора Михайла Ульянова: «Є артисти Богом дані, і Богдан Ступка — Божий артист... який уособлює в своїй творчості все багатство, всю розкіш української душі... Україна може пишатися своїм сином». А видатний співак Іван Козловський написав на ювілей актора: «Він дійсно ступає по наших серцях, заворожує чарами, навчає нас уму-розуму, а головне — тому, щоб було гармонійне життя на землі».

«Слово Просвіти», 13-19 липня 2006 року.

Тетяна Костенко

Арбат, 9. Культурний центр України в Москві

Оазою українства в російській столиці є Культурний центр України. Він розташований в гарному відреставрованому будинку на вулиці Арбат, 9, що є власністю України. Центр діє з 1998 року. При ньому працюють дворічні курси української мови, різні дитячі гуртки. Є бібліотека, виставковий зал. На першому поверсі Культурного центру — магазин «Українська книга», який відкрито ще 1940 року. Було приємно, коли на мої запитання продавець відповіла українською. У магазині — експозиція документів і фотографій, які розповідають про перебування в Москві Тараса Шевченка і Михайла Грушевського. На полицях нові видання українською мовою: «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55, кв. 8», «Арбат очима українця», що побачили світ у московському видавництві. Автором цих книг є Володимир Мельниченко, генеральний директор Культурного центру України в Москві.

«Наш Культурний центр розташований у дивовижному місці, — розповів мені Володимир Мельниченко. З одного боку, поблизу Арбатських воріт в колишній церкві Святого Тихона в квітні 1861 року відбулася багатолюдна траурна панахида за Тарасом Шевченком, коли прах поета перевозили із Петербурга в Україну. По тому ж боці, тільки в кінці Арбату, в будинку 55, півроку в 1916 - 1917 роках жив Михайло Грушевський. Своє 50-річчя вчений зустрічав в Москві. Тут він жив ще чотири дні, коли його в Києві обрали Головою Центральної Ради. З Арбату пролягла дорога Михайла Грушевського до тріумфальної зустрічі в Києві. І хоча в Москві не прийнято двічі ставити одній людині меморіальну дошку, проте ми постараємося, щоб на будинку на Арбаті, 55, вона була. Одна меморіальна дошка вже встановлена на вулиці Погодінській, де Михайло Грушевський жив в останні роки. Цікаво, що на місці будинку на Арбаті, 9, поблизу Арбатських воріт 1619 року стояло 20-тисячне військо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного ...»

«Високий замок», (Львів), 5 серпня 2006 року.

Юрій Безкровний,

журналіст

Тиждень українського кіно

З нагоди 65-річчя з дня народження видатного українського актора і режисера, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Миколайчука в Культурному центрі України в Москві відбувся ретроспективний показ фільмів.

Протягом шести вечорів на великому екрані Центру демонструвалися стрічки «Вавілон ХХ» (режисер – Іван Миколайчук), «Білий птах з чорною ознакою» (режисер – Юрій Іллєнко), «Пропала грамота» (режисер – Борис Івченко), «Тіні забутих предків» (режисер – Сергій Параджанов), «Сон» (режисер – Володимир Денисенко), «Анничка» (режисер – Борис Івченко). Показ було проведено за сприяння Національної спілки кінематографістів України та Конфедерації спілок кінематографістів країн СНД і Балтії.

Відкриваючи ювілейний показ, заступник генерального директора Юрій Василенко зупинився на постаті Івана Миколайчука, відзначивши зокрема наступне: «Серед безлічі талантів української землі ім’я Івана Миколайчука знакове для української кінематографії, воно символізує появу українського поетичного кіно, яке засвідчило про невичерпні можливості українського мистецтва, потребу особистісних пошуків замість догматів соцреалізму з його орієнтацією на колективізм».

Перед демонстрацією фільму «Білий птах з чорною ознакою» генеральний директор Центру, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України Володимир Мельниченко представив народну артистку України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ларису Кадочнікову, яка зіграла одну з головних ролей у цій стрічці. Вона розповіла про свої враження від знайомства з Іваном Миколайчуком та про зйомки «Білого птаха…». За її словами, фільм, навколо якого зібралося коло цікавих і непересічних особистостей – Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Дж. Фірсова – приніс Україні надзвичайний успіх, а нині набув сучасного звучання.

Наступного дня відбулася зустріч із дружиною актора і режисера, народною артисткою України Марічкою Миколайчук, Героєм України, народною артисткою України Ніною Матвієнко та народною артисткою України Валентиною Коротя-Ковальською. Марічка Миколайчук розповіла гостям Центру про свого чоловіка, спільні зйомки в кіно, приємно здивувавши маловідомими й цікавими сторінками з життя актора. Тріо «Золоті ключі», у складі якого співають ці відомі українки, виконало кілька українських народних пісень – поміж них і ті, що можна почути в самій стрічці. Переважна кількість присутніх – це шанувальники славетного колективу й, зокрема, таланту Ніни Матвієнко, народної артистки не лише за званням, адже народ вже давно визнав її як свою, близьку до душі й серця співачку – тому більшість пісень зал виконував разом із артистками.

Кобза – українці Росії (.ua), 2 жовтня 2006 року.

Віктор Гіржов,

журналіст

Богдан Ступка: «Коли я був міністром, також грав роль...»

У Культурному центрі України, що у Москві (на Арбаті), відбулася презентація книги генерального директора цього закладу Володимира Мельниченка «Майстер» — про народнаго артиста України Богдана Ступку.

Приїхав у Білокам'яну з цієї нагоди сам Богдан Сильвестрович разом із дружиною, чим потішив прихильників свого таланту.

«Про таких людей, як Богдан Ступка, потрібно писати книги за їхнього життя, а не тоді, коли їх не стане», — вважає автор книги, який давно дружить зі своїм героєм і знає про його життя в подробицях, що робить книгу цікавішою і змістовнішою. Видання вийшло з багатьма світлинами, гарно оздоблене — справжній дарунок поціновувачам творчості Ступки.

Керівник Федеральної агенції Росії з питань культури та кінематографу Михайло Швидкой на презентації книги казав про відкритість Богдана Ступки світові, про те, що актор — особливе явище в театрі й кіно, якому під силу зіграти будь-яку роль: від селянина — до генерала. Багатоплановість амплуа, як відомо, — ознака таланту.

Відомий режисер Володимир Дубровицький, який був на презентації, зауважив, що з Богданом Ступкою завжди легко спілкуватися — він і про маму, й про Україну говорить без пафосу. Але скільки любові й поваги в його словах!

Притаманна Богдану Сильвестровичу і самоіронія, що є ознакою інтелігентності людини, її філософського ставлення до життя. Мабуть, пам'ятаючи класичне шекспірівське «весь світ — театр, а люди в ньому — актори», розповідав він про своє «ходіння у владу», тобто, про діяльність на посаді міністра культури України. «Коли я був міністром, теж грав роль», — резюмував актор. «Перед Богданом Ступкою стояло завдання перевести культуру України з XX в XXI століття, і він з цим успішно впорався», — жартував Володимир Мельниченко.

«Високий замок», (Львів), 2 грудня 2006 року.

Оксана Гаврюшенко,

журналіст

Украинский Николсон

Красочное яркое издание о Богдане Ступке на прошедшей Московской международной книжной ярмарке было удостоено 1-го места в международном конкурсе стран СНГ «Искусство книги» в номинации «Наш современник». Автора книги, директора Культурного центра Украины в Москве Владимира Мельниченко, с Богданом Ступкой связывает многолетняя дружба. «Майстер», вышедший в киевском издательстве «Либідь» на украинском языке, — уже третье исследование творчества Богдана Сильвестровича.

«Майстер» — роскошный подарок всем почитателям многогранного таланта Б. Ступки, богато иллюстрированное издание (более 150 фотографий сделаны Любовью Богдан, коллегой Б. Ступки по театру имени И. Франко и супругой автора книги). Владимир Мельниченко справедливо полагает, что о гениях, во-первых, нужно писать при жизни («а то число тех, кто нес бревно, значительно превосходит возможности этого бревна»), а во-вторых, «живой мастер не даст соврать». И потому «Майстер» совсем не похож на скучные биографические полотна.

Здесь нет строгой хронологии-летописи жизни «гетмана украинской культуры», зато, помимо отдельных свершений Богдана Ступки в театре (от короля Лира до Эдипа), в кино («Свои» Д. Месхиева, «Молитва о гетмане Мазепе» Ю. Ильенко, целая глава «Ступка на «Мосфильме»), на посту министра культуры, есть масса «вкусных» историй из жизни. Вот рассказ о том, как на одном московском кинофестивале Богдан Ступка запросто подошел к Джеку Николсону, с которым раньше не встречался, и весело сказал тому по-английски: « Ты — американский Ступка», потом ткнул пальцем в себя: «Я — украинский Николсон». Так познакомились... На другом ММКФ, где актер работал в жюри, он показывал свои импровизационные пародии на членов жури, не избегая спародировать и президента феста. В открывающей книгу главе «Ретроспектива» есть рассказы про школьные годы, о родине — Львове и переезд в Киев, пронзительные строки о маме, Марии Григорьевне, жене Ларисе, сыне и внуках. При этом автор не впадает в сентиментальный пафос, а пишет вольно, легко и о том, как Ступка в одном разговоре с матерью вдруг увидел в ней прообраз дяди Вани, которого ему тогда предстояло играть, и про то, как мама каждый серьезный разговор заканчивает словами: «Уважай людей. Уважай людей независимо от их положения». 65-летний сын иной раз скажет: «Мама, это я слышал тысячу раз». А она тихо ответит: «Я только хотела напомнить».

Извечные вопросы взаимопонимания власти и творчества освещены в главе «Министр», о сотрудничестве с Сергеем Данченко поведаны новые факты, есть целые островки текста, посвященного роли Б. Ступки в российском искусстве, — от «Хрустальной Турандот» до того же ММКФ. Мозаично складывая свой рассказ, В. Мельниченко непринужденно добивается эффекта ценного в биографическом жанре: его «Майстер» можно читать с любого места и снова возвращаться, удивляясь находке. Театроведческие, порой философские исторические главы «просолены» беседами с героем книги, блиц-интервью, в которых обнаруживается неистощимое остроумие, глубина, ирония, эрудиция и любознательность актера, режиссера, художественного руководителя Театра им. И. Франко. Серьезные хохмы (то ли шутки, то ли были?) от Ступки — это вообще отдельная песня, чувством юмора он владеет отменным.

«Майстер» — это действительно чтение для самого широкого круга читателей, для которых имя Ступки в театре и кино — целая вселенная.

«Культура» (Москва), 21 – 27 грудня 2006 року

Юрій Безкровний,

журналіст

До 120-ліття з дня народження Леся Курбаса

У Культурному центрі України в Москві вшанували пам’ять великого українського митця, театрального режисера, теоретика театру й драматурга Леся Курбаса, блискучий талант якого в першій половині ХХ ст. дав нове дихання українському театрові, вивів його на світовий рівень.

До 120-ліття Леся Курбаса в Центрі відбулася творча зустріч із народним депутатом України, заступником голови Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України, головою Національної спілки театральних діячів України Лесем Танюком і доктором мистецтвознавства, академіком Академії мистецтв України, директором Національного центру театрального мистецтва України ім. Леся Курбаса Неллі Корнієнко.

Неллі Корнієнко, презентуючи свої книги «Режиссерское искусство Леся Курбаса» (М., 2006) і «Лесь Курбас. Репетиція Майбутнього» (К., 2007), розповіла про життя великого майстра, відзначивши особливості кожного окремого періоду, від студентських років, створення й діяльності славетного Мистецького об’єднання «Березіль» до загибелі разом з іншими діячами українського «Розстріляного відродження».

«У центрі його пошуків завжди була людина, модель відносин Людини й Світу», – сказав на вечорі про Леся Курбаса Лесь Танюк. Він наголосив на тому, що Курбас завжди виступав проти будь-яких спроб стандартизації людини, проти «мистецтва на смак і колір членів міської ради», яке нав’язували радянські керманичі.

На пам’ятній зустрічі виступили також кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри історії національного театру Російської академії театрального мистецтва Анна Степанова і старший науковий співробітник відділу рукописів Державного центрального театрального музею ім. О. Бахрушина Галина Девятова. Вони погоджувалися з думкою видатного актора й режисера Всеволода Мейерхольда, що Лесь Курбас був «найкращим режисером Радянського Союзу». Галина Девятова, зокрема, розповіла про свої враження від публікацій Курбаса в старій київській періодиці, від його невтомних пошуків вищих духовних цінностей і новітніх шляхів розвитку мистецтва.

Високий рівень зацікавленості постаттю Леся Курбаса та й взагалі історією українського театру виявили присутні науковці Москви – доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедри зарубіжного театру РАТМ Олексій Барташевич, кандидат історичних наук, доцент кафедри світової політики Російського державного гуманітарного університету, завідувач директора Історико-архівного інституту Ольга Павленко, заслужений діяч мистецтв Росії Василь Немирович-Данченко, інші відомі мистецтвознавці, театральні діячі й українська громадськість міста.

Наприкінці лютого, під час відзначення ювілею Леся Курбаса, в Культурному Центрі України відбулося відкриття фотовиставки «Театр Леся Курбаса», створеної на основі матеріалів із фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. В експозиції представлені рідкісні сімейні фотографії Курбаса та його рідних, відображені студентські роки, роки Київського «Молодого театру» й театру «Березіль», представлено світлини з вистав, програмки, інші документи, пов’язані з життям і творчістю режисера. Серед свідчень про останні роки життя майстра – програмка останньої вистави “Аристократи”, копії списків на розстріл та сфальсифікованого «Свідоцтва про смерть».

Кобза – українці Росії (.ua), 20 червня 2007 року

Юрій Безкровний,

журналіст

Презентація першого тому «Библиотеки украинской мысли»

12 липня 2007 року в Культурному центрі України в Москві відбулася презентація першого тому «Библиотеки украинской мысли» – вибраних творів відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького «Между историей и политикой», що побачив світ цього року в Петербурзькому видавництві «Летний сад». Цікавим є те, що редакційну колегію видання очолив відомий російський політик, депутат Державної Думи Росії Олександр Лебедєв. Крім того, з російської сторони до редакційної колегії увійшли: член-кореспондент РАН, директор Інституту економіки РАН Руслан Ґрінберґ, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту Європи РАН Дмитро Фурман, кандидат історичних наук та провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН Віктор Мироненко. Від України: доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Грицак і академік Національної академії наук України Мирослав Попович.

Як пише у вступній статті один із редакторів видання, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Грицак, за життя Рудницького не вийшло жодної його книжки, але кожна з його статей варта цілої монографії. Він був палким прихильником створення незалежної Української держави, а завдання української еміграції бачив у збереженні вільної національної думки. Будучи також противником радянської влади в Україні, Рудницький, водночас, вважав, що вирішення українського питання має стати результатом її внутрішньої еволюції. Після падіння комунізму історик набув надзвичайної популярності в Україні, і з самого початку перебудови аж до виходу двотомника його творів у Києві 1994 року його статті передруковувались багато разів і великими накладами.

Єдина прижиттєва збірка праць Рудницького «Між історією та політикою» вийшла 1973 року. Упорядники нового видання вирішили зберегти цю вдалу на їх погляд назву.

Книжку склали 29 статей Лисяка-Рудницького, перекладені російською мовою (перекладачі – І. Задорожнюк, Е. Задорожнюк та В. Мироненко). Умовно їх можна поділити на більш загальні – «Україна між Сходом і Заходом», «Зауваги до проблеми “історичних” і „неісторичних» націй”», «Проблеми термінології та періодизації в українській історії» – й такі, що висвітлюють кожний окремий період в історії України – «Феодалізм», «Переяслав: історія і міф», «Український національний рух напередодні Першої світової війни» та інші.

Стаття «Формування українського народу й нації» цікава не тільки тим, як автор пояснює ці поняття, але насамперед критичною оцінкою праць попередників. Водночас, він погоджується з неперервністю лінії розвитку українського народу з найдавніших часів. Втім, вважаючи, що «нація – феномен політичної сфери», а «народ – явище не тільки більш раннє, але й триваліше, ніж нація», Рудницький говорить що українська нація «двічі помирала і двічі повставала знову» під час відроджень державних. Таким чином, він виявляє себе прихильником політичного розуміння поняття «нація», яке загалом поширене поміж західних – англійських, французьких, американських – істориків, для яких воно часто слугує синонімом «держави». Історик застерігає від хибної думки, ніби всі держави є націями, і виокремлює ненаціональні держави – імперії. В Україні з ХІХ ст. більшого поширення набуло розуміння нації як етнічної спільноти, об’єднаної спільною історичною традицією, мовою, культурою.

Важливим є знайомство російського громадянства з такою статтею як «Переяслав: історія та міф», адже останнім часом можемо спостерігати в Росії продовження жонглювання старими імперськими міфами та надмірною ідеалізацією цієї історичної події. Рудницький звертає увагу на історіографічний аспект Переяславського питання, аналізує своєрідне «перетікання» царського міфу в радянський. «Переяслав не означав «возз’єднання» України з Росією, поглинання України Російською державою. Цей пункт варто особливо підкреслити тому, що зовсім неправдоподібну його інтерпретацію було піднято в Радянському Союзі до рівня офіційної догми», – пише Рудницький. Щоби пояснити таке своє твердження, він порівнює Переяславську угоду зі схожими угодами Війська Запорозького з Польщею та Османською імперією. Мотиви документу – не в тому, що український народ нібито прагнув об’єднатися з «російськими братами», а в розумінні козацькою елітою політичних інтересів своєї країни.

Низка статей присвячена ще одному періоду в історії України – Українській національній революції 1917 – 1920 років: «Четвертий Універсал і його ідеологічні попередники», «Українська революція – сорок років потому», «Внесок Галичини в українську визвольну боротьбу», «Громадсько-політичні погляди Володимира Винниченка в світлі його публіцистичних творів». Втім, роблячи акцент на постатях одних відомих діячів українського національного руху, Рудницький чомусь менше звертає увагу на інших, які, без перебільшення, відіграли помітнішу роль у національному відродженні України початку ХХ ст.

Висвітлює Рудницький і розвиток української суспільно-політичної думки, стаття «Напрямки української політичної думки» – це опис чотирьох її течій: народництво, консерватизм, комунізм, інтегральний націоналізм. Деяким із них присвячено окремі статті – «Політичні ідеї Липинського: погляд із нашого часу», «Націоналізм».

Широко охоплено й радянський період в історії України – «Український визвольний рух у роки Другої світової війни», «Новий Переяслав», «Радянська Україна в історичній ретроспективі», «Русифікація чи малоросієзація», «Політична думка радянських українських дисидентів».

«Библиотека украинской литературы» – спільний проект групи українських і російських учених, в рамках якого планується переклад російською мовою і видання творів провідних представників української історичної та політико-економічної думки ХІХ – ХХ ст. І, як сказав на презентації книги один із представників редакційної колегії видання Дмитро Фурман: «Це буде весь спектр української суспільно-політичної думки, від радикальних націоналістичних поглядів, до народництва, соціал-демократії й москвофільства». Завдяки цій серії, російський читач матиме можливість знайти нове у знайомих вже йому авторів – Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Костомарова, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Михайла Туган-Барановського. У «Бібліотеці» він також зможе відкрити для себе й нові, маловідомі імена. Це представники української суспільно-політичної думки ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Максим Ковалевський, провідні діячі української соціал-демократії та визвольного руху початку ХХ ст., видатні українські публіцисти Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, В’ячеслав Липинський, Богдан Кістяківський, представник українського “Розстріляного відродження” Микола Хвильовий, а також ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, дисидент Іван Світличний та інші історичні постаті.

Основне завдання проекту його засновники бачать у допомозі російській інтелектуальній і політичній еліті сформувати власне бачення інтелектуальних течій, що лягли в основу світоглядного фундаменту нової української державності. У цьому контексті знаковим є те, що в російській історичній науці відбувається повільний, але впевнений перехід від спрощеного сприйняття розвитку українсько-російських міждержавних відносин до глибшого вивчення й переосмислення національної історії та інтелектуальної традиції двох народів. Адже без цього, як показує практика, неможливо встановити атмосферу довіри, яка, в свою чергу, є підґрунтям стратегічної співпраці між новими Україною та Росією.

Гуляй-поле: российско-украинское обозрение

(www.), 17 липня 2007 року

Юрій Безкровний,

журналіст

«Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!»

У Культурному центрі України в Москві відбувся літературний вечір, присвячений 100-річчю від дня смерті видатної майстрині українського художнього слова Марка Вовчка – Марії Вілінської-Маркович.

Її любили чоловіки, а талантові заздрили деякі найвідоміші українські письменники та письменниці. «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!» – писав про неї Тарас Шевченко і радив Іванові Тургенєву вивчати українську мову саме за її творами.

Розповісти про цікаве й багатогранне життя письменниці приїхав до Москви заступник директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України Сергій Гальченко.

Відкриваючи вечір, генеральний директор Центру, доктор історичних наук Володимир Мельниченко розповів, зокрема, про перше знайомство Шевченка з «Народними оповіданнями» письменниці.

Визначальна роль у житті Марко Вовчок належить чоловікові Опанасові Марковичу, який фактично зробив, за словами Сергія Гальченка, «з вісімнадцятилітньої дівчини не тільки українську письменницю, але й фольклориста». Марко Вовчок стала невідомим досі феноменом, у реальність якого деякі українські письменники й літературні критики не могли повірити – росіянка не просто добре вивчила українську мову, але й стала геніальною письменницею. Олена Пчілка, наприклад, підтримала сумніви Омеляна Огоновського щодо одноособового авторства Марка Вовчка «Народних оповідань».

Так або інакше, а цій жінці вдалося написати чи не найкращі прозові твори свого часу, які помітно вплинули на розвиток українського оповідання другої половини ХІХ ст. Значною мірою цим вона має завдячувати доброму знанню українського фольклору.

Проте, вважається також, що найбільшу вагу для неї мало кохання до Марковича, яке й дало Марії любов до рідної мови чоловіка – української.

Водночас, згадуючи деякі новітні публікації про видатну письменницю, Сергій Гальченко робить припущення, що, можливо, Марко Вовчок була для чоловіків (П. Куліш, І. Тургенєв, О. Герцен, О. Маркович) своєрідним джерелом натхнення та енергії.

Ще одна тема, яка викликала низку питань і коментарів від присутніх – етнічне походження Марка Вовчка. Марія Вілінська народилася на Орловщині (Росія) в дворянській родині. Незрозумілим залишається упереджене ставлення до Марії деяких її сучасників, адже батько письменниці мав українсько-польське походження. Крім того, важливо не тільки вміти писати українською мовою, але й писати з любов’ю до України та українського народу. А це якраз про Марка Вовчка.

Нині в Україні ім’я Марка Вовчка маловідоме, й може навіть скластися враження, що замовчуване. Частково в цьому є правда – її не вносять до збірок діячів української культури, майже не друкуються її оповідання. Проблема ще й у тому, як говорить Сергій Гальченко, що Інститут літератури отримує зовсім мало коштів на книговидання – у рік може вийти лише одна книжка одного письменника, і цього року не вийде навіть очікуваний 8 том зібрання творів Тараса Шевченка. І це в рік української книги!

У минулому вийшло в світ сім томів творів Марка Вовчка, з того часу з’являлися лише поодинокі видання для середньої школи.

Важливість повного академічного видання творів Марка Вовчка Сергій Гальченко пояснює потребою популяризації її творчості: «Хоч один раз треба видати спадщину Марка Вовчка, щоб на основі цього видання готувати популярні збірки». Найприйнятнішим він уважає повне зібрання творів письменниці в дванадцяти томах, адже два з них – це мають бути тільки фольклорні записи.

Хочеться подякувати гостеві Культурного центру України в Москві, що вечір, присвячений пам’яті геніальної української письменниці Марко Вовчок, перетворився на теплу зустріч із цікавою та змістовною розповіддю українського науковця.

А напередодні в Центрі відкрилася книжкова виставка, присвячена письменниці, в якій представлено збірки та окремі видання творів письменниці, біографічну літературу, лист Тараса Шевченка до Марка Вовчка (академічне зібрання творів Шевченка) та кілька видань з історії української літератури з фондів Інформаційно-довідкової бібліотеки Центру.

Кобза – українці Росії

(.ua), 16 жовтня 2007 року

Борис Поюровський,

театрознавець

Шельменко добрался до Арбата

«Все смешалось в доме Облонских»… Фраза эта, как нельзя лучше пригодилась мне сейчас в связи с ситуацией, никакого отношения к роману «Анна Каренина» и его автору не имеющей. На Старом Арбате в Культурном центре Украины в Москве Национальный академический драматический театр им. Ивана Франко на прошлой неделе показал комедию Григория Квитки-Основяненко «Шельменко-денщик», написанную в 1838 году и сыгранную великим Михаилом Щепкиным еще в 1842-м.

У пьесы большая и славная история. Я видел ее в детстве в исполнении замечательных актеров Харьковского академического драматического театра им. Т. Шевченко в постановке Василия Василько с Михаилом Покотило в главной роли. Это было феерическое, незабываемое зрелище, в котором вместе с Покотило соревновались комики высочайшего класса — Полина Куманченко, Евгений Бондаренко, Лидия Криницкая и другие.

В середине 50-х гг. прошлого века, когда в стране отмечалось 300-летие воссоединения Украины с Россией, Центральный театр транспорта — в будущем он будет переименован в Московский театр Н.В. Гоголя, возобновил постановку комедии Квитки и пригласил на главную роль… Леонида Утесова. Нетрудно представить, какой интерес у зрителей вызвало подобное начинание. Помимо текста автора, утесовский Шельменко исполнял несколько своих знаменитых песен, в том числе «Ты одессит, Мишка…», «Раскинулось море широко», разумеется, живьем и под живой оркестр, при полном восторге зала. Правда, после очередных оваций лукавый Шельменко-Утесов, как бы извиняясь, почесывал затылок и повторял: «Ой, здаеться я не у ту губернию заихав, выбачайте коли ласка…»

И вот теперь, спустя полвека, новая встреча с героями Квитки в центре Москвы, которых на этот раз представили мастера прославленного театра из Киева. Хохот сопровождал почти каждую реплику, каждое появление и уход героев. Действие развивалось до того стремительно, словно игралась комедия положений Карло Гольдони. Временами создавалось впечатление, что актеры импровизируют, а не произносят текст, сочиненный автором. И делают это с нескрываемым удовольствием, будто играют сегодня впервые. В этом, конечно, «повинны» не только они, но и режиссер Петр Ильченко, так блистательно поставивший искрометную комедию Григория Квитки-Основяненко с молодым актером Анатолием Гнатюком в главной роли.

Газета «Москвичка» (Москва), 5 – 11 грудня 2007 року.

Борис Поюровський,

театрознавець

Плутовство гусара

Шельменко-денщик” доехал до Москвы

На Старом Арбате, в Культурном центре Украины в Москве, Национальный академический драматический театр имени Ивана Франко показал комедию Григория Квитки-Основяненко „Шельменко-денщик”, написанную в 1838 году и сыгранную впервые великим Михаилом Щепкиным в 1842-м.

Предваряя представление, художественный руководитель театра народный артист СССР Богдан Ступка сказал: «Каждая встреча с новым зрителем — это всегда надежда на обретение новых друзей. Мы надеемся, что сегодня к нашим давним поклонникам прибавится много новых. Тем более что пьеса Квитки была написана украинским драматургом специально для Щепкина, который олицетворял собою союз двух братских народов и культур — украинской и русской».

Действие в спектакле развивается до того стремительно, словно это комедия Карло Гольдони. Временами создается впечатление, что актеры импровизируют, а не произносят текст классика. И делают это с нескрываемым удовольствием, будто играют сегодня комедию впервые. В этом, конечно, «повинны» не только они, но и режиссер Петр Ильченко, так блистательно поставивший искрометную комедию.

Автор определил жанр своей пьесы как комедия. На самом же деле в ней явно заметны приметы водевиля, разве что без куплетов и танцев, но с обязательными переодеваниями, путаницами и всевозможными недоразумениями. Все это требует от актеров особой непосредственности, предполагающей почти детскую наивность, но сочетающуюся со способностью вывернуться из любой ситуации и соврать, не моргнув глазом. Всеми этими качествами прежде всего обладает Шельменко — Анатолий Гнатюк. Он есть альфа и омега авантюры с женитьбой своего хозяина-красавца Скворцова — Алексея Паламаренко, с очаровательной провинциальной барышней Присенькой — Еленой Яблочной, в которой нельзя не отметить чистоту помыслов и большой влюбленности в свой предмет.

Однако сюжет любого водевиля (или комедии) требует преодоления препятствий, иными словами, конфликта. Есть он, безусловно, и у Квитки: родители Присеньки ни в какую не хотят отдавать дочь за легкомысленного гусара, предпочитая ему пана Лопуцьковского, который много лет сватается и никак не может прийти в себя после предпринятого однажды вояжирования из Чернигова в Воронеж (и обратно!), но зато владеющего в отличие от своего соперника пятью сотнями крепостных душ. (Эксцентричности Лопуцьковского — Владимира Николаенко — могут позавидовать не только драматические актеры. Он абсолютно оправдывает любые преувеличения, хотя и ходит по острию ножа).

Владимир Коляда и Тамара Горчинская — супруги Шпак, родители невесты и их друзья — земляки, ныне живущие в Петербурге супруги Опецьковские — Владимир Дудник и Галина Яблонская— вместе со своей дочерью Эвжени — Натальей Ярошенко — из кожи лезут вон, чтобы помешать планам влюбленных. Но что могут они противопоставить плутням Шельменко — этого очаровательного прохвоста, о котором, видимо, и было сказано когда-то: «Плюнь в очи, скаже дощ иде?..» Заботясь о будущем молодых, Шельменко и сам не упускает случай приударить за хозяйской горничной Мотрей — Валентиной Илляшенко. Временами создается впечатление, что одной рукой он держится за Фигаро, а другой — за Швейка. И в этом нет никакого умаления ни для одного из них, а есть бесспорное свидетельство преемственности литературных традиций, вобравших в себя мировой опыт человечества.

«Российская газета» (Москва), 14 січня 2008 року.

Юрій Безкровний,

журналіст

Поетки, “опромінені часом”,

у Культурному центрі України в Москві

Відомий український публіцист Дмитро Донцов неодноразово звертав увагу на волюнтаризм і колосальну емоційність в українській жіночій поезії, насамперед у творчості Лесі Українки та Олени Теліги. Це, на його думку, і є ті якості, які мають найбільшу вартість для майбуття не тільки українського художнього слова, але й української нації в цілому.

4 грудня 2007 року в Культурному центрі України в Москві було представлено творчість двох сучасних українських поеток – Любові Голоти й Світлани Йовенко.

Власне, ця подія, задумана як вечір любовної лірики, розпочалась із творчих біографій поетес і згадування багатьох визначних імен українського красного письменства, перетворившись далі на незабутню зустріч із вишуканою й палкою українською лірикою.

Світлана Йовенко – авторка п’ятнадцяти поетичних збірок, книги прози «Любов під іншим місяцем», лауреат міжнародної премії «Золота Фортуна», протягом тридцяти років завідує відділом поезії журналу «Вітчизна» і на сторінках якого творить антологію сучасного українського письменства – близько 150 митців слова.

Вона подарувала гостям Центру чудову лірику – глибокі філософські роздуми над буттям людини, вірші про кохання, про ідеального чоловіка та жіночу долю. Одне з чільних місць у її поезії належить Чорнобильській трагедії – Світлана Йовенко зачитала свої вірші на цю тематику, пронизані жалем і водночас палким прагненням зарадити цій великій рані на тілі України. Її поема «Вибух» свого часу стала першим поетичним твором про Чорнобиль і викликала чималий розголос у суспільстві.

Варто лише навести перші рядки її віршів, які прозвучали на вечорі, – «Тебе любити – душу загублю…», «Дві жінки, дві сльозинки, дві змії…», «Цілунок жоден серця не дістав…», «Закоханих очей засліпленість…» І ще можна багато цитувати, але зрозумілим стає одне – перед нами неповторний світ жіночих почуттів, майстерно сплетених у містичну формулу жіночої мудрості й безмежної любові.

Світлана Йовенко сказала до української громади Москви: «Спасибі, що ви є, що далеко від Батьківщини зберігаєте любов до нашої мови, до нашої писемності».

Присутні погоджувалися з думкою, що в сучасній українській поезії жінки компенсують певну відсутність мужності, можливо не за силою, а за щирістю почуттів та енергії слова. Відомий український письменник Іван Шишов висловив упевненість в тому, що сучасна українська жіноча література – це одна з кращих літератур світу, а таких імен як Ліна Костенко – одиниці на всій планеті.

«У нас в Росії поетичний жіночий струмок не такий сильний, як в Україні», –вишуканою українською мовою сказав на вечорі секретар Спілки письменників Росії, випускник Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Володимир Середин, подарувавши Любові Голоті двотомну збірку творів Миколи Рубцова.

Відомий московський письменник, заступник директора Бібліотеки української літератури Москви Віталій Крикуненко, подарувавши Світлані Йовенко «Антологію української поезії», підготовану й видану ним у Москві українською мовою, так висловився про творчість поетки: “За її плечима відчувається літературний горизонт покоління, яке назвичайно чутливо ставилося до поезії”.

Він також навів слова з вірша, що дуже влучно характеризують українок у мистецтві:

Чи це душі високі, чи зорі заходяться криком.

Про Любов Голоту Віталій Крикуненко сказав, що її поезія – це «потік образів, асоціацій, це експресія нового покоління, зосередження на коренях українського народу».

І ці якості її Слова є тим щирішими, що вона родом із Таврії, з краю безкраїх степів і героїчної української минувшини.

Любов Голота – авторка багатьох поетичних збірок, кількох книг для дітей, книги публіцистики «Сотворіння», лауреат премій ім. Володимира Маяковського та  Володимира Сосюри «Любіть Україну», член Національної спілки письменників України, головний редактор всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» – зачарувала присутніх своїм надзвичайно енергійним словом, наповненим багатим змістом і цілком сучасним звучанням давніх тем:

Поставимо на покутті

високу свічу Слова нашого –

хай возсіяє!

Вогнем рівним і ясним

світитиме Слово…

Ця жінка, «народжена в степах», оспівує пошуки душі «у мокрих дзеркалах» вічних слідів, витворює неповторний «дівич-вечір», закоханий у «княжич-вечір» – і її «душа забува про спочинок».

Не залишають байдужими і вірші, просочені народною мелодикою і мовною красою:

Перед лицем Зеленої неділі

я тричі вмилась – в копаниці,

в криниці, в міленькій річечці

на дні зеленім балки…

«Колеса змотують дорогу», «зелений вогонь» трави, «намилена трава» – такими яскравими перлинами пересипана вся мова поетеси.

Вірші Любові Голоти пронизані тривогою і піклуванням за майбутнє української нації, в основу розвитку якої мають бути покладені багаті національні традиції, культ рідної землі та жінки-Матері:

Так хто ж ми – етнос чи вже нація?

Рідня по слову чи чужі?…

Я розкажу тобі себе від самого малечку,

Переповім від самого кореня, –

Про своїх родичів химерних розкажу:

Про характерників,

Козаків і гречкосіїв,

Чумаків і мірошників…

Я розкажу тобі все,

Я мушу тобі все розказати…

Вірші Світлани Йовенко – це поезія роздумів і духовного очищення, її звучання – своєрідний ритуал «омовіння» поезією і, водночас, підготовка до такої ж глибокої та виразно патріотичної лірики Любові Голоти з її народно-поетичною мелодикою та шаленою закоханістю в українську землю, безкрайній український степ і героїчну українську минувшину.

Це вольова поезія, здатна відродити понівечену тривалими історичними випробуваннями українську душу. Любов Голота взагалі дуже оптимістична людина, і можна впевнено говорити, що вона завдяки своїй активній суспільній праці, публіцистиці та поетичному слову, за влучним висловом Дмитра Донцова, належить до «авторів енергетичного світогляду».

У добу, коли суспільство часто сумнівається в справжніх життєвих цінностях – духовному спадкові своїх предків, коли українська культура зазнає нових утисків, коли закриваються українські книгарні, а українську націю отруюють словесним мотлохом і налаштовують проти власної історичної пам’яті, – саме це і є час для звучання такої чистої і водночас такої вишуканої лірики. Бо вона поєднує в собі суто національне й загальнолюдське… Це надзвичайно важлива ланка в процесі виховання нових поколінь українців, адже нині, на жаль, дійсно вартісна література не завжди отримує належну увагу з боку молоді.

Якщо ж Україна народжує таких поетів і поеток, то про її майбутнє, про формування її гуманітарної аури, можна говорити з оптимізмом і впевненістю.

Гості Центру були приємно здивовані присутністю на вечорі народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки – тут він є частим і бажаним гостем, завжди радий зустрітися зі своїми земляками, які мешають у Москві.

Про долі сучасних українських переселенців заговорив молодий хлопчина, прочитавши про них кілька віршів. З цього приводу Любов Голота розповіла, що на сторінках «Слова Просвіти» вона нещодавно розпочала рубрику, в якій друкуються твори українців так званої четвертої хвилі еміграції, з усього світу.

На вечір завітала також випускниця Дніпропетровського національного університету. Вони разом із Л. Голотою згадали alma mater і викладачів рідного філологічного факультету. Жінка подякувала організаторам зустрічі, адже, за її словами, «побувала в Центрі – наче вдома у мами».

Генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії Володимир Мельниченко, завершуючи творчий вечір Любові Голоти й Світлани Йовенко, подякував поеткам за незабутні хвилини спілкування, сказавши такі слова: «Ми хочемо, щоб ви пам’ятали, наскільки ви знані в Росії. Ви обидві об’єднані глибинним відчуттям української ментальності, ваша поезія ввібрала в себе красу української душі з усіма її радостями й болями… Щоб у Москві відчути Україну, треба читати саме ваші вірші»:

Милостивий, Ти до мене добрий:

плакуном нехай не поросте

та дорога, за якою – обрій,

Україна, дівчинка і степ…

Друкується вперше

Юрій Безкровний,

журналіст

Свято української Соборності в Москві

Це той день, коли всі московські українці збираються разом у Культурному центрі України в Москві, щоби знову засвідчити свою єдність з історичною батьківщиною та всім світовим українством. Свято Соборності не оминають своєю увагою навіть жителі столичної області, незважаючи на відстань і вечірній час проведення заходів.

А московські шанувальники української культури знають, що цього дня Центр проводить один із набільших концертів року. Це важливо ще й тому, що нині москвичі відчувають брак інформації про Україну, адже переважна більшість російських ЗМІ висвітлюють події в сусідній державі досить упереджено. Чи не єдиною можливістю побачити справжню Україну, самобутню, з багатою культурою, залишається український Центр на Арбаті.

Відкриваючи урочистий вечір, його генеральний директор, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В. Мельниченко коротко розповів громаді про визначну подію, яка відбулась 22 січня 1918 року, – проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки і нагадав, що з 1999 року 22 січня відзначається як День Соборності України.

Посол України в РФ О. Дьомін, привітавши українців Москви із цим великим святом, подякував за їхній внесок у відродження й збереження української культури в Росії, сказавши, зокрема, таке: “Великі сподівання в Україні покладаються на вас, українців у Росії. Від вашої роботи зі збереження українства за кордоном, вашої здатності об’єднатися навколо пріоритетів розвитку Української держави, залежить дуже багато… Ваша діяльність є важливою складовою тієї внутрішньої і зовнішньої політики України, без якої просто неможливо реалізувати національні інтереси нашої держави”.

До Культурного центру України завітав відомий український письменник, поет і перекладач, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Роман Лубківський. У своєму виступі він наголошував на значенні українства в розвитку російської культури й державності: «Неподалік цього будинку зупинялися, зустрічалися з друзями Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко… Українська присутність у Росії і внесок російських українців у розбудову демократії, збагачення російської культури – це аксіома. І жити нам треба вірою в те, що больові пороги минулого не розділятимуть нас, не позбавлятимуть можливості, яку нам дає демократія, політична толерантність, взаємоповага й спільне бажання творити добро на великому європейському та світовому просторі».

Головною особливістю цьогорічного святкового концерту стало те, що Центр провів його самотужки, із залученням лише своїх колективів та відомих московських солістів.

У святковій програмі центральне місце належало Міжнародній хоровій капелі «Славутич» Культурного центру України в Москві. Це професійний колектив, створений у 2001 році за сприяння Московського товариства «Славутич», Посольства України в РФ і Московського центру слов’янських культур. Художнє керівництво «Славутичем» здійснює талановитий хормейстер, випускник Одеської державної консерваторії і Київського державного музичного педагогічного інституту, заслужений артист України та Росії, диригент і режисер О. Сьомака.

У репертуарі капели є різнопланові твори – від класики й духовної музики до слов’янського фольклору. От і тепер «Славутич» подарував гостям Центру низку чудових українських пісень, авторських і народних, духовних і ліричних. А танцювальна група капели представила український гопак у постановці П. Вірського.

Приємною несподіванкою вечора став презентований гімн Культурного центру України й виконанні хору та соліста С. Джемелінського. Автор музики – О. Сьомака, текст написав український поет і перекладач із Москви, упорядник кількох антологій української поезії, член Національної спілки письменників України В. Крикуненко.

Вже п’ятий рік під керівництвом артистки Національної опери України Т. Кузьмічової діє при Центрі хореографічний ансамбль «Щедрик», лауреат VI Міжнародного фестивалю фольклору «Московський хоровод» і Міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості «Казкова Ялта». До свята Соборності він підготував оригінальну танцювальну композицію «Коломийка».

Доброю традицією тут стало закінчувати концерт, присвячений Дню соборності України, молитвою за Україну – піснею Миколи Лисенка «Боже, великий, єдиний…».

Майже десять років тому відкрито Культурний центр України в Москві, і він, з його намоленими українськими піснями й українським словом стінами, для багатьох російських українців давно став єдиним місцем, де можна зустріти земляків і згадати рідну домівку.

«Урядовий кур’єр», 31 січня 2008 року.

Із виступу двічі Героя Радянського союзу, льотчика-космонавта Павла Поповича на зустрічі Президента України В. Ющенка з представниками української діаспори

Хочу щиро привітати Президента України Віктора Андрійовича Ющенка від усіх осередків української діаспори в Росії.

Необхідно повною мірою усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії є величезним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом української держави.

Вже давно назріла необхідність створення федеральної програми розвитку української культури в Російській Федерації. Лише на державному рівні можна розв’язати серйозні проблеми, зокрема:

— створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням;

— створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації;

— цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм.

Я є членом наглядової ради Бібліотеки української літератури в Москві. Добре знаю про всі проблеми й суперечності. Проте, цей заклад обов’язково необхідно зберегти, більше того — створювати бібліотеки української літератури в регіонах з компактним проживанням українців.

Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Я знаю, що колектив Українського дому огортає теплом і гостинністю кожного, хто справді бажає з ним співпрацювати.

Культурний центр проводить тут на Арбаті, в самому центрі Росії, величезну роботу з пропаганди української мови, культури та духовності. В ньому розгорнута серйозна науково-дослідницька робота, вийшли унікальні книги про перебування в Москві Тараса Шевченка та Михайла Грушевського. Про їх неабияке значення свідчить те, що генерального директора Центру Володимира Мельниченка цього року висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Важливе значення має те, що Культурний центр працює під Вашим, Вікторе Андрійовичу, патронатом. І саме до Вас хочу звернутися з пропозицією достойно відзначити цього року з участю держави перші ювілейні дати Культурного центру. Йому виповнюється 15 років з часу створення і 10 років з часу відкриття. Так само необхідно відзначити 20-річний ювілей Товариства української культури «Славутич».

Юрій Безкровний,

журналіст

Віктор Ющенко на Арбаті, 9

Під час робочого візиту до Росії Віктор Ющенко завітав до Культурного центру України в Москві. Він оглянув Інформаційно-довідкову бібліотеку, яка діє при Центрі. Його приємно вразив той факт, що у фондах книгозбірні понад п’ять тисяч друкованих та аудіовізуальних документів, а деякі з них навіть в Україні можна знайти тільки в найбільших бібліотеках. Окрім того, москвичі мають можливість ознайомитися тут зі свіжою українською періодикою – Центр передплачує понад 60 газет і журналів.

Генеральний директор, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України Володимир Мельниченко, розповідаючи Президентові про освітні програми Центру, представив Українську недільну школу, яка нещодавно отримала нове приміщення. Обладнати його сучасною технікою допомогло Міністерство закордонних справ України. «Ми створюємо найкращі умови для викладання дисциплін українознавчого циклу – української мови й літератури, історії України, співів та хореографії. І якщо в 2004 році було восьмеро дітей, минулого року – двадцять п’ять, то зараз вже понад п’ятдесят», – зокрема сказав він.

Глава Держави подарував дітям книги про Україну та комп’ютери. У великій виставковій залі відбулася зустріч Президента з представниками української діаспори Росії, що стало, по суті, унікальною можливістю для російських українців розповісти про свої проблеми й висловити побажання щодо співпраці з історичною Батьківщиною.

Двічі Герой Радянського Союзу, почесний голова Товариства української культури «Славутич» Павло Попович, зокрема, підняв питання про заснування федеральних українських ЗМІ й створення системи української освіти в Росії. Він також висловив прохання до Президента про підтримку святкування трьох великих дат для українців Росії, які випадають на цей рік: 15-річчя заснування Культурного центру України і 10-річчя з дня його відкриття, а також 20-річчя першої російської організації українців – Товариства української культури «Славутич». За його словами, Україна має долучитися до проектів, які здійснює Центр, а також сприяти проведенню наукової роботи. «Цей Центр став нам рідним домом. Тут проводиться величезна робота з пропаганди української мови, культури та духовності. Розгорнута й серйозна науково-дослідницька робота, зокрема, видано ґрунтовні дослідження про перебування в Москві Тараса Шевченка й Михайла Грушевського» – сказав Павло Романович.

А доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН Віктор Мироненко повідомив, що від 20 лютого в Інституті Європи діятиме Центр українських досліджень. І вже на черзі вихід другого тому із серії «Библиотека украинской мысли», в якому будуть уперше в Росії опубліковані найпомітніші статті й документи керівника Української Народної Республіки Симона Петлюри. Презентація першого тому з творами видатного українського історика Івана Лисяка-Рудницького відбулася в Культурному центрі України в Москві.

Розповідаючи про роботу українських земляцтв у Москві, голова Ради земляцтв регіонів України в РФ Микола Челомбитько високо оцінив співпрацю з Культурним центром України, сказавши, що кращі свої заходи ці організації провели саме тут.

«День», 15 лютого 2008 року

* *

*

Посол України про Культурний центр

Робота колективу Культурного центру неодноразово отримувала високу оцінку посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького. Ось одна з офіційних подяк колективу:

«Дорогі друзі!

Культурний центр України в Москві за останній рік значно розширив сферу своєї культурно-мистецької, політичної, організаційно-масової та виховної роботи. В тісному контакті з Посольством України в РФ проведено ряд важливих державних акцій, спрямованих на піднесення авторитету України, зокрема урочисті заходи з нагоди 10-ї річниці незалежності України, Збройних Сил України, встановлення дипломатичних відносин між Україною і РФ, 188-річниці від дня народження Т. Шевченка.

Значно посилилась діяльність по пропаганді економічних здобутків нашої держави, її історії, науки, культури, поглибленню регіонального співробітництва. Лише протягом 2001–2002 рр. в Центрі були проведені виставки-презентації Одеської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Чернігівської, Сумської, Луганської областей, окремих галузей народного господарства, успішно пройшли Дні малого та середнього бізнесу України.

Суттєво зріс художній рівень заходів, концертів, вистав, творчих вечорів, урізноманітнено темамику книжкових виставок. Колектив розвиває співробітництво з національно-культурними автономіями та регіональними громадськими осередками, надано сприяння у проведенні III Конгресу українців Росії.

Враховуючи значну роботу у справі поглиблення двосторонніх українсько-російських відносин, піднесення міжнародного авторитету нашої держави, забезпечення проведення на високому рівні офіційного прийому з нагоди річниці незалежності України1 оголошую ПОДЯКУ колективу Культурного центру України в Москві.

Щиро зичу всім здоров’я, сімейного благополуччя, нових творчих здобутків.

З повагою, Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ

М.П. Білоблоцький».

* *
*
Сердечна вдячність

Щиру подяку від гостей працівники Центру чують майже щодня, особливо після масових заходів, концертів. Задоволеними залишаються відвідувачі бібліотеки чи художніх виставок, учасники презентацій і прем’єр... Ми мало говоримо про це між собою й майже ніколи цим не хвалимося. Проте в цій книзі хотілося б сказати про людську вдячність у повний голос, бо наш колектив того заслуговує.

Не раз отримував колектив подяку від міністра культури і мистецтв України Юрія Богуцького, скажімо, наприкінці 2001 року:

«Шановний Володимире Юхимовичу!

Насамперед хочу щиро подякувати Вам особисто, всім працівникам

Культурного центру України в Москві за допомогу у підготовці та проведенні відкриття Року України в Росії, яке відбулося 29 листопада 2001 р. у м. Москві в Державному Кремлівському палаці.

_________________

1 У серпні 2002 року цей прийом уперше пройшов у Культурному центрі України в Москві.

Впевнені, що робота очолюваного Вами Центру і надалі сприятиме

розширенню та зміцненню взаємин між двома країнами, презентації на високому рівні надбань української літератури в Російській Федерації.

З повагою,

міністр Ю.П. Богуцький».

Чимало заходів ми проводимо разом з іншими установами, організаціями, фондами. Не пам’ятаю випадку, коли б наші партнери залишилися незадоволеними. Часто Центр отримує письмові подяки. Ось одна з них:

«Шановний Володимире Юхимовичу!

Державний комітет України у справах сім’ї та молоді та Спілка жінок України висловлюють Вам особисто, Вашим заступникам і всім працівникам Культурного центру сердечну вдячність за створення ідеальних умов для експонування в рамках Днів України в Москві художніх виставок народної художниці України Л. Жоголь (гобелен) і заслуженого діяча мистецтв України Н. Божко та проведення 25 жовтня 2002 р. концерту майстрів мистецтв України за участю народних артисток України Н. Матвієнко і Г. Яблонської, заслужених артистів України Ю. Рожкова і О. Марценківського, лауреата міжнародних конкурсів флейтиста Д. Рябка (14 років), солістки Національної опери України І. Персанової, концертмейстера О. Суворової та заслуженого діяча мистецтв України, поетеси Г. Чубач.

Надзвичайне враження залишили у всіх учасників акції теплота, турбота і щирість під час зустрічі та проводів делегації на залізничному вокзалі, кваліфікована допомога у перевезенні художніх картин.

Зичимо всім працівникам Культурного центру — дорогим нашим співвітчизникам, — міцного здоров’я, подальших успіхів у плідній і такій потрібній роботі з українською і російською громадськістю, зміцненні дружби та співробітництва між народами України та Росії.

З глибокою повагою, Голова Державного комітету України у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко, Голова Спілки жінок України Марія Орлик.

4 листопада 2002 року».

Творча співпраця Культурного центру з земляцтвами та постпредствами областей України в Москві також супроводжується подяками з їх боку:

«Постійне представництво Донецької облдержадміністрації в м. Москві, молодіжна секція «Земляцтва донбасівців», редакція журналу «Світ жінки» та юні художники Донбасу висловлюють Вам величезну вдячність за ту підтримку, допомогу і увагу, які Ви надали в організації і проведенні виставки юних художників Донбасу в Москві.

Заступник постпреда О. Рудь

Радник з питань культури О. Волочиєнко.

м. Москва, листопад 2001 року».

Ще одна, дорога для колективу подяка.

«Вельмишановний Володимире Юхимовичу!

Вiд iменi Київської дитячої Академiї мистецтв маю честь щиро подякувати Вам та Вашим талановитим колегам за можливiсть побувати у затишному куточку України на московському Арбатi — прекрасному, наповненому натхненням, енергетикою духовностi i добра Українському культурному центрi.

Виставка наших юних студентiв, яка розмiщена у стiнах Вашого мистецького храму, чудова органiзацiя прийому нашої делегацiї, створення умов для її плiдної роботи, в тому числi участi в Мiжнароднiй науково-практичнiй конференцiї на тему «Художня творчiсть та сприйняття дiтей і пiдлiткiв. Проблеми XXI столiття», отримання нових творчих пропозицiй щодо проведення спiльних україно-росiйських мистецьких проектiв, — свiдоцтво високого професiоналiзму працiвникiв Центру, його зразкового рiвня дiяльностi як посланця миру та дружнього добросусiдства…

З приємним очiкуванням нових проектiв та повагою

професор, академік, ректор Академiї мистецтв України, народний артист України, член-кореспондент АПН України М. Чембержi.

18 грудня 2003 року».

З листами подяки до колективу Центру нерідко звертаються російські організації. Для прикладу публікуємо декілька з них:

«Правление Московского объединения социальной защиты пенсионеров и инвалидов (МОСЗ) приносит огромную благодарность Вам — работникам Храма Культуры за возможность слушать концерты на благотворительных началах нашим членам — одиноким, малообеспеченным пенсионерам и инвалидам, за огромную помощь, которую Вы оказывали нам в театральный сезон 2004—2005 гг.

Низкий поклон Вам и самые теплые слова за Вашу поддержку в наше очень сложное время, ведь мы стремимся бороться с невзгодами и недугами, не поддаваясь им, с помощью искусства, несущего добро и высокие идеалы.

Здоровья Вам, счастья и благополучия!

От имени всех членов нашего Общества с уважением и благодарностью,

председатель Правления МОСЗ Г.П. Козлова

Член Правления А.Т. Титкина».

«Издательство «ОЛМА-ПРЕСС» высоко ценит многолетнее сотрудничество и надеемся, что и в дальнейшем мы будем совместно проводить такие проекты, как книжная выставка, состоявшаяся в Культурном центре в честь празднования Дня славянской письменности и культуры в мае 2005 г. Уверен, что такие акции, как «Диалог культур», проведенный Культурным центром Украины в Москве, буду способствовать укреплению культурных связей между народами, знакомству украинских читателей с новыми книгами российских издательств.

Книги, демонстрировавшиеся на этой выставке, мы дарим Культурному центру Украины в знак уважения и признательности за партнерство в культурных проектах.

Генеральный директор

ЗАО «Издательство «ОЛМА-ПРЕСС» подпись

И.А. Ельченинов».

«Выражаем искреннюю признательность за переданные в библиотеку Военной академии Генерального штаба Вооруженных сил Российской федерации юбилейное издание книги Т. Шевченко «Я так ее, я так люблю…» и книгу «Михаил Грушевский: „Я основался в Москве, Арбат, 55”».

Надеемся, что эти книги найдут своих благодарных читателей.

С уважением и признательностью

заместитель начальника академии

по учебной работе, генерал-лейтенант Г. Борисов

Заведующая библиотекой В. Пьянкова».

«Совет ветеранов Можайского района г. Москвы, Центр социального обслуживания района «Можайский» и Администрация детского дома «Пансион семейного воспитания» выражают глубокую признательность за чуткое отношение к нам.

Мы чувствуем постоянную связь и Вашу заботу о нас. Вы поддерживаете нас в это трудное время. Огромное вам спасибо.

Желаем вам больших успехов в Вашей творческой работе и здоровья. Счастья и мира Вашим семьям.

Надеемся на дальнейшее сотрудничество между нами

С глубоким уважением

Директор ЦСО «Можайский» В.Н. Важенин

Председатель Совета ветеранов Можайского района

Т.П. Королевнина

Директор детского дома А.А. Васильев

14 декабря 2007 года».

«Культурная общественность Северного административного округа города Москвы присоединяется к братскому украинскому народу в связи с отмечающимися в этом году 165-летием со дня рождения и 95-летием со дня смерти Николая Витальевича Лысенко, автора 11 опер, в том числе «Рождественская ночь», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» и других известных произведений.

Желаем коллективу Культурного центра творческих успехов, здоровья и счастья.

г. Москва, 3 июля 2007 года».

Подяка з Інтернету:

«Шановні панове!

Хочеться щиро Вам подякувати за вчорашній чудовий ювілейний концерт у Культурному центрі України в Москві. Дуже приємною несподіванкою було запрошення такого високохудожнього колективу, як вокальна формація «Піккардійська терція». Дуже цікавою та сповненою нових фактів і роздумів була розповідь М.Г. Жулинського. Нас не залишив байдужими і виступ такого видатного майстра слова, як народний артист А. Паламаренко. А виступ хорової капели з солістом та бандуристкою («Думи мої, думи...») був сповнений такого відчуття, неначе на сцені співав старовинний співець-бандурист.

Спасибі велике!

Родина Овсяннікових, 17 березня, 2004 р.»

Одне з дружніх привітань:

«Президентська Рада Української асоціації творчої інтелігенції (УАТІ) «Світ культури» має приємну нагоду привітати осередок повноважних і самовідданих представників української культури на теренах Російської Федерації і з новорічно-різдвяними святами та Святом Йордану, а також зі світлим Днем Соборності нашої рідної неньки—України і початком давноочікуваної нової політичної ери в нашій державі — з приходом нової демократичної влади та появою на світовому політичному Олімпі нового Народного Президента України Віктора Андрійовича Ющенка!

Щиро зичимо щасливої новорічної зорі і ясної погоди, міцного коня і широкої дороги. Хай наша спільна мистецька, культурницька співпраця наповнює душі співвітчизників в Україні і за її межами світлом і радістю, любов’ю та надією.

З вірою пройдемо всі наші випробування і дочекаємося світлого воскресіння України!

З повагою

Президент УАТІ Б.Ю. Янівський,народний артист України,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор;

перший віце-Президент УАТІ В.В. Неволов, заслужений діяч мистецтв України, письменник, професор, лауреат Державної літературно-мистецької премії імені І.П. Котляревського».

Ще декілька листів і подяк.

«Вельмишановний Володимире Юхимовичу!

У мого улюбленого поета Василя Симоненка, котрого Олесь Гончар справедливо назвав витязем української поезії, є прекрасний вірш «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха зі старою хатою». А в цій поезії — дуже проникливі, зігріті теплом поетового серця, рядки про сільську українську хату, з якої виходили у широкий світ герої, вчені поети, прозаїки, співачки і співаки:

Ти була мені наче мати,

ти служила мені як могла —

кожна кроквочка, кожна лата

не жаліла для нас тепла.

Ці слова з повним правом можна віднести до Культурного центру України в Мос