Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Анализ'
20. Виды кадровых документов, их развитие в современных условиях.21. Методы совершенствования документирования управленческой деятельности.22. Развити...полностью>>
'Документ'
Молекулярная физика и термодинамика - разделы физики, в которых изучаются макроскопические процессы, связанные с огромным числом содержащихся в телах...полностью>>
'Документ'
Нет в Мире разумного человека, который не задался бы вопросом: «Откуда всё появилось»? Размышляя об этом, можно начать даже с самой элементарной вещи...полностью>>
'Документ'
Зоны экологического неблагополучия охватывают ок. 15% территории России, где сосредоточены осн. производственные мощности и наиболее продуктивные сель...полностью>>

України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Про суєсловів

Життя переконало мене в тому, що відвічно ті, хто справді робить справу, особливо нову й важку, неминуче піддаються нападам з боку класичних нероб і заздрісників, які живуть з того, що ллють бруд на працюючих, пишуть на них наклепи, підправляють, наставляють... Видатний українець, поет Василь Симоненко жорстко й нещадно писав, що такі люди, власне, живуть неначе після духовної смерті — вріже дуба, а ходить і їсть, перепродує мислі підтерті у завулках тісних передмість...

Гилить зуби, дає поради

Носить лантухи настанов,

Підмічає серйозні вади

У діяльності установ.

Стосовно Культурного центру йдеться про людей, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Той кляузник за покликанням (Симоненко: «Отрути й жовчі стільки в нім засохло, що черв’яки в його труні подохли»); інший хотів влаштуватися до нас на роботу й обізлився за те, що не підійшов; третій — взагалі неадекватний у своїй поведінці в громадських місцях (пам’ятаєте у Біблії: «Кожен розумний за мудрістю робить, а бездумний глупоту показує»).

Культурний центр впевнено йде дорогою, яку визначає держава, а не кілька крикунів, і про них можна було б абсолютно спокійно й не згадувати. Адже «покривленого не направиш». Якби в тих інстанціях, у тому числі високих, у тих газетах, куди вони пишуть свої неправедні доноси, розбиралися в них по суті й серйозно. В 2003 році сталася історія, що яскраво засвідчила протилежне. «Українська газета» надрукувала лист В. Зорича, С. Крижанівського, О. Багатюка, М. Козло, С. Гоя зі злісними наклепами на Культурний центр, його керівництво і працівників. На наш захист, як і раніше, відразу стали порядні люди, чесні патріоти, які написали в «Українську газету» про реальний стан справ у Культурному центрі:

«У квітні ц.р. Ваша газета опублікувала наклепницький лист про діяльність Культурного центру України в Москві (КЦУ), його керівництво, окремих працівників Посольства України в Російській Федерації. Ми вже відповідали на листи подібного змісту в газетах «Українське слово» 26 грудня 2002 р. —1 січня 2003 р., «За вільну Україну» 21–22 березня 2003 р.

Проте інсинуації продовжуються. Філістерська уява так званої «групи членів українських організацій в Москві» в опублікованому пасквілі не йде далі кількох надуманих і перекручених тез, які обсмоктуються ними більше року і викликають оскому у розсудливих людей. За змістом їх листи нагадують сумнозвісні часи, коли галасуни, злостивці й нероби мали можливість перекреслити роботу окремих людей і цілих колективів.

Викликає подив і те, що подібні публікації з’являються без попередньої перевірки фактів та знайомства з діяльністю Культурного центру, його досягеннями у справі пропагування української культури й духовності за кордоном, без урахування думки десятків, сотень справжніх патріотів, яким не байдужа доля та високий імідж КЦУ.

Насправді в останній час Центр значно активізував свою роботу, зміцнив зв’язки з Посольством України в Російській Федерації, численими урядовими установами та громадськими організаціями в спільній роботі на імідж держави.

Про це легко дізнатися з української преси, українського й російського телебачення, в Посольстві України в РФ, в Міністерстві культури і мистецтв України, а найголовніше — у Культурному центрі України в Москві, який щорічно відвідує понад 12 тисяч чоловік.

Оцінка діяльності керівництва КЦУ, визначення його ролі в реалізації програм міжнародного культурного, науково-технічного співробітництва знаходиться за межами компетенції жменьки дописувачів, які нічого не роблять і нікого, крім самих себе, не представляють. Вони вже давно відсунуті на узбіччя життя української громади м. Москви...

Автори листа йдуть на пряму фальсифікацію фактів і обман, передусім у питанні вживання української мови в Центрі. Пропаганда української культури та духовності ведеться в Культурному центрі українською мовою. Разом з тим заклики до повної відмови від вживання російської мови в країні перебування є бездумними і провокаційними.

Звернення до присутніх з вступним словом на державних заходах та урочистих вечорах є традиційним і обов’язковим. Концерти, що відбуваються в Центрі, насичені українською патріотичною і народною піснею, творами українських та зарубіжних класиків. Жоден шевченківський вечір не пройшов без звучання Заповіту. Всі офіційні урочисті вечори відкриваються звучанням Гімну України. Стверджуючи протилежне, кляузники наражаються на небезпеку бути притягнутими до кримінальної відповідальності за наклепницькі дії. Те ж саме стосується прямих наклепів на Посольство України в РФ.

Центр реалізує крупний проект «Тарас Шевченко»... За словами генерального директора Національного музею Т. Шевченка С. Гальченка, шевченківські заходи Центру можуть бути взірцем для багатьох патріотичних організацій в Україні.

У Центрі здійснюється масштабний проект «Діаспора», постійно відбуваються зустрічі керівництва держави з активом української діаспори, українських земляцтв. Проходять науково-практичні конференції та засідання українських організацій, презентації українських національно-культурних автономій, зокрема, Республіки Башкортостан, м. Калініграда. В Культурному центрі відбувся ІІІ Конгрес українців Росії, пройшли урочистості, пов’язані з відзначенням 80-річчя з часу заснування Бібліотеки української літератури в Москві, ІІІ Фестиваль-конкурс українських хорових колективів Росії і т.д.

В ході реалізації проекту «Михайло Грушевський» вперше досліджено життя та діяльність великого українця в 1916–1917 роках в Москві.

Культурний центр України передплачує 49 найменувань українських газет та журналів на українській мові. Всі москвичі, які бажають передплатити українські періодичні видання, мають можливість це зробити. Ціни на газети і журнали Культурний центр не визначає, вони диктуються тими комерційними структурами, які забезпечують їх доставку в Москву.

Смішним і несерйозним виглядає закид наклепників щодо «перманентних виставок малярів з Києва і Москви». Якщо творчість народних художників України Т. Яблонської, Л. Жоголь, В. Цвєткової, В. Ковтуна, В. Сидоренка, Я. Булавицького заслуженої художниці України Н. Божко, а також корифеїв сучасного українського образотворчого мистецтва молодшого покоління — В. Франчука, І. Гречаника, О. Пінчука, С. Григораша, К. Головіна, твори яких експонувалися в КЦУ у сезоні осінь-зима-весна 2002–2003 років, називати «малярством», то треба «позичити в Сірка очі».

Виставкова діяльність Культурного центру за масштабами роботи та якістю експозицій цілком може конкурувати з відомими московськими галереями та музеями, які презентують сучасне образотворче мистецтво.

Взагалі діяльність Центру зорієнтована на високе мистецтво, на кращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики.

Серед тих, хто тільки у 2002 році представляв мистецтво материкової України в КЦУ, народні артисти України: Микола Гнатюк, Олександр Гурець, Михайло Голубович, Павло Дворський, Володимир Золотухін, Вадим Іллєнко, Лариса Кадочнікова, Маргарита Криницина, Алла Кудлай, Ніна Матвієнко, Фемій Мустафаєв, Раїса Недашківська, Володимир Оберенко, Мирослав Скорик, Богдан Ступка, Марія Стеф’юк, Надія Шестак, Ніна Шестакова, Людмила Юрченко і багато інших. На сцені КЦУ були зіграні спектаклі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Львівського театру Б. Озерова, виступили чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокальне тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (Житомир), театр пісні «Легенда» (Луганськ), хор Чернігівської обласної філармонії, інші уславлені творчі колективи. Після цього далеко не повного переліку визначних українських артистів та творчих колективів, які виступили на сцені КЦУ тільки в минулому році, твердження авторів листа, що «українську культуру в Культурному центрі України репрезентує Й. Кобзон» можна сприймати лише як анекдот...

Таким чином, всі претензії, наведені в листах, надумані, безглузді і не відповідають дійсності...

Культурний центр впевнено стоїть на державницьких позиціях, усією своєю діяльністю служить Україні, а не кільком авторам наклепницьких матеріалів, які самі нічого не роблять, але прагнуть всіх повчати. Їх провокаційні вимоги по суті закликають до дій, які приведуть до погіршення міждержавних стосунків між Україною і Росією, негативно вплинуть на цивілізований діалог двох культур, стануть на перешкоді позитивному сприйняттю надбань української культури і духовності росіянами.

Ми не можемо цього допустити і вимагаємо надрукувати цей лист у Вашій газеті»1...

_________________

1 Тут лист подано в скороченому вигляді.

Не так тії вороженьки...

Як же відреагували на цей лист поважних і шанованих в обох країнах людей в «Українській газеті»? Відправили свого журналіста до нас, щоб глибше розібратися в ситуації та вияснити хто є хто з тих, які давали в газету протилежну інформацію про Культурний центр? Ні. Просто стали на захист наклепників, опублікувавши «редакційний коментар» до наведеного вище листа. Втім, я не сумніваюся в тому, що за ним аж ніяк не стоїть «весь колектив» газети, а лише один абсолютно керований начальником, агресивно-слухняний і, між іншим, дуже посередній коментатор, здатний на таку безсоромну й невіглаську писанину.

Чого вартий сам фундамент, на якому грунтується цей коментар. Небажання своїми очима переконатися в брехливості звинувачень на адресу Культурного центру було пояснено найбезпораднішим чином: «Якщо люди, — які тривалий час проживають у Москві, стежать за діяльністю КЦУ, (тобто пасквілянти. — В.М.), — не можуть взагалі оцінити його роботи, то чи спроможна наша редакція об’єктивно оцінити діяльність Культурного центру, коли вона не має змоги довго перебувати в столиці сусідньої держави...» Таки не спроможна, принаймні, об’єктивно. Але ж навіщо тоді так однозначно ставати на бік явної неправди. Бо за дивовижною логікою коментатора виходить, що редакція приймає на віру будь-який наклеп на Культурний центр від невідомих людей, які таки «стежать» по-недоброму за його діяльністю, але чомусь ніяк не хоче переконатися в правоті відомих у Росії та в Україні діячів, названих «підписантами», які справді постійно співпрацюють з Культурним центром. Адже для того, щоб переконатися в цьому не обов’язково «довго перебувати в столиці сусідньої держави», а досить хоча б один раз побувати в Центрі. Не спромоглися. Та й навіщо напружуватися: брехати не ціпом махати.

В коментарі наголошувалося на тому, що В. Мельниченко — «історик радянського розливу». Його автор, очевидно, вважає, що громадянам цього розливу не можна довіряти керівництво трудовими колективами чи державою, не можна дозволяти давати відсіч наклепникам чи працювати в ім’я України. На щастя, це не так. Я ніколи не займався виданням «брошур з неприйняттям Центральної Ради», як стверджують мої критики, але написав три десятки книг (може хтось із них видав більше?), серед яких монографії про Християна Раковського, Володимира Леніна, Михайла Грушевського, про Жанну Лябурб і Інесу Арманд, про Сергія Данченка, Любов Богдан і Богдана Ступку, про роботу Культурного центру в Москві («Україна на Арбаті, 9», і «Прапор України на Арбаті») та ін. Мені не соромно за ці книги, і взагалі нікому не дозволю диктувати, що, про кого і як я маю писати.

Хочеться лише запитати, чому при такій підвищеній увазі до моєї скромної персони газета в своїй публікації листа наших колег викреслила з нього ось ці рядки:

«Навесні 2002 року В. Мельниченко нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України: „За особливі заслуги перед Українським народом, вагомий особистий внесок у пропагування української культури за кордоном, активізацію роботи з українською діаспорою, розвиток програм міжнародного співробітництва”».

Проте справа не в мені. Подібні непримиренні наклепники справді більшовицького розливу вже зіграли зловісну роль в нашій історії. Опинись вони сьогодні наодинці з інакомислячим, — розтерзають. Це про таких, як вони, з болем і гіркотою писав Тарас Шевченко: «тойді повісили Христа й тепер не втік би син Марії».

Позиція журналіста з «Української газети», як і позиція наклепників, у своїй суті радянська і повністю законсервувалася в рамках тодішньої ідеології. Тільки в ті часи можна було робити вигляд, що весь світ помиляється, а ми праві. Але у даному випадку це вже не трагедія, а фарс.

Такі «носії істини» накинулися б і на Володимира Сосюру з його видатним віршем «Любіть Україну», бо поет змушений був написати покаянного листа в «Правду» з цього приводу і віршував якось про «безсмертну волю ВКП». Вони тикали б у вічі Василю Симоненку його рядки: «Завжди ми, Росіє, з тобою, завжди ми з тобою Москва!» Але ж, слава Богу, ми знаємо справжню ціну великим українцям Сосюрі та Симоненку і вбогим зайдам, які видають себе за патріотів:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім.

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Слухаючи лемент лжепатріотів, ще раз переконуєшся, що найбільшу біду несуть Україні ті, хто найголосніше кричить про свою особливу любов до неї. Замість реальної справи в ім’я України, вони із шкури лізуть, щоб знеславити Культурний центр у Москві. Як говорять у народі, «не так тії вороженьки...»

Втім, придорожня курява неба не закопчує.

Коментатор вперто повторив звинувачення В. Мельниченка у виході «випадкової для нього книги про Б. Ступку, що тоді посідав місце міністра культури та мистецтв України, не без впливу якої В. Мельниченко отримав призначення в Москві». Нагадаю неосвіченим критиканам, що міністром Ступка був всього лише з грудня 1999 року по травень 2001 року, а мої публікації про геніального Майстра виходять у світ з середини 90-х років і до цього часу — три монографії і чимало статей загальним обсягом близько 60 друкованих аркушів. Невже всі вони такі «випадкові» та приурочені виключно до ступничного міністрування? Маячня! До речі, перша моя книга про Данченка й Ступку була здана у львівське видавництво задовго до того, як Ступка став міністром, а друга вийшла в світ, коли я вже був директором Центру. Не завадило б звернути увагу на те, що ця «випадкова» книга («Богдан Ступка. Штрихи до портрета») була випущена «на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України за Національною програмою випуску суспільно необхідних видань». Чи може мої недоброзичливці хоча б один раз написали так само щось путнє, крім чергового брехливого наклепу?

Що ступить, то й збреше

Особливо розхвилювало коментатора те, що газету впіймали на брехні в питанні про вживання в Центрі української мови. З цього приводу він вибухнув філіппікою, особливо турбуючись про небезпеку бути притягнутим до відповідальності за наклепництво:

«Гадаємо, що то шановні кандидати, доктори наук, заслужені й народні артисти просто пожартували, — грайливо комплексує той, хто не спромігся досягти в житті ні наукових ступеней, ні творчих звань. — Або ж вони відвідують Культурний центр, якщо не із затуленими вухами, то принаймні із заплющеними очима. Тож розплющити очі ми спробуємо в Києві».

Оце так! Розплющити очі в Києві на те, що можна побачити лише в Москві? Як це? А ось як:

«Напевне, в усіх їх є книга В. Мельниченка «Україна на Арбаті, 9», яку вони люб’язно передали і нам. Тож просимо розгорнути її на першій кольоровій вставці і звернути увагу на стенд, присвячений 10-й річниці Незалежності України. Чи потрібно ще доводити якою мовою послуговується Культурний центр?»

Розкриваємо книгу на цій «кольоровій вставці», що відображає промислову виставку кількох областей України, зокрема Запорізької, присвячену 10-й річниці незалежності України. Всі підписи на ній робилися в областях, і всі області зробили їх, звичайно, російською мовою, бо презентацію своєї продукції призначали не для урапатріотів, а для російських споживачів. На фотографії — текст звернення президента України до російських громадян, надрукований, безумовно, російською мовою. Та хіба на це можна «розплющитися» з Києва? Протри очі безсоромний коментаторе! Або справді позич їх у Сірка! Так у народі кажуть...

«Може, ви скажете, що ми спеціально висмикнули ці фото. Але, повірте, ми уважно переглянули всі 80 кольорових знімків і на жодному не знайшли українського гасла, напису, який би випадково чи невипадково потрапив в об’єктив фотопарата. Тож навіщо розводитися про пропаганду у Культурному центрі українською мовою?»

Які екстрасенси! По фотографіям усе здалеку бачать та оцінюють!

Що ж до гасел і написів... Вже на першому кольоровому фото читаємо напис: «Хочу побажати головного! Стати дійсно центром усього українського. Президент України Л. Кучма».

І Культурний центр став центром всього українського в Москві!

Виключно про це і розповідають фотографії, які коментатор не спромігся справді уважно переглянути.

До речі, крім фотографій, у книзі ще є 250 сторінок тексту, який розповідає про пропаганду Центром української мови, культури, духовності в Росії.

Допустимо, що коментатор не вміє і читати. Але тоді навіщо було викидати з публікації листа наших друзів до газети інформацію про реалізацію Центром саме тих трьох крупних проектів, які найбільше «розводять» в ньому пропаганду українською мовою: «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський» і «Діаспора».

Позбута здорового глузду ще одна повчальна фраза коментатора: «А ось те, що в Культурному центрі у продажу 2–3 примірники українських газет, то, це, зрозуміло без ніяких пояснень, ганьба!» Ганьба не в цьому, а в тому, що легального шляху ввезення до Росії українських періодичних видань до цього часу, на жаль, фактично немає. Може б демагогам зосередити свою енергію на розв’язанні цього конкретного питання?

Спекуляція

Насамкінець, коментатор приберіг, як йому здавалося, козирну карту, отриману від кляузників, — відповідь міністра культури і мистецтв України Юрія Богуцького на один із наклепницьких листів Зорича, в якому Юрій Петрович повідомляє, що «доручив В. Мельниченку невідкладно виправити існуючі недоліки у діяльності Центру». Чесно кажучи, дізнався про це доручення не від міністра, а з численних пасквілей Зорича та його спільників.

Справа не в тому, що в нашій роботі немає недоліків. Вони iснують, як і у всіх людей, які творчо й напружено працюють. Тільки цi недолiки не мають нічого спільного з вигадками наших недоброзичливців.

Втім, хтось із ретивих, але безвідповідальних апаратників підготував міністру відповідь в компартійному стилі. Знаючи про високу оцінку міністром нашої роботи, дирекція й члени колективу Культурного центру ще на початку 2003 року звернулися до нього з листом, в якому зазначали, що «працівники апарату міністерства, які готували відповідь Зоричу, нітрохи не розібралися в ситуації...» По суті справи, Зорич довгий час безвідповідально спекулював документом, який абсолютно не відповідав реальному ставленню міністра до нашої роботи. Враховуючи це, ми писали Юрію Богуцькому: «Можливо, Ви визнаєте доцільним дати публічну об’єктивну оцінку роботи Культурного центру України в Москві».

І міністр дав таку оцінку! Ось вона дослівно:

«Я неодноразово відвідував Культурний центр України в Москві, зустрічався з його керівництвом, колективом, активом української діаспори і українських земляцтв, брав участь у заходах, які проводилися в Центрі.

Вважаю, що робота керівництва і колективу Культурного центру відповідає найвищим вимогам і державним інтересам України. Центр гідно представляє Україну в Російській Федерації1.

Правильність вибору кандидатури Мельниченка В.Ю. на посаду генерального директора Культурного центру підтверджена його бездоганною, плідною двохрічною роботою. Саме під його керівництвом Центр якісно покращив свою роботу з українською діаспорою, відстоює на міжнародній арені справді державницьку позицію, проводить активну пропаганду культури і духовності, соборності і ментальності, української мови та патріотичної української преси2.

Мені добре відомо, що видатні майстри мистецтв, які уособлюють українську культуру, дають високу оцінку роботи Центру.

Очевидно, що саме до такої оцінки діяльності Культурного центру України у Москві треба прислухатися».

«Українська газета», зрозуміло, не стала до цього прислухатися. Не випадково в публікації того листа, який відправлений на наш захист, були опущені ключові слова про те, де саме можна почути правду про роботу Культурного центру:

_________________

1 Подібні оцінки роботи керівництва і колективу Культурного центру України в Москві з вуст людей, які її дійсно знають, наведені в кінці цієї книги.

2 В іншому місці Юрій Богуцький сказав в інтерв’ю слова, що залишилися на відеоплівці: «Коли Центр очолив Володимир Мельниченко, то в Центрі з’явилася стабільна системна робота по пропаганді української культури, українства в цілому...»

«Про це легко дізнатися з української преси, українського й російського телебачення, в Посольстві України в РФ, в Міністерстві культури і мистецтв України, а найголовніше — у Культурному центрі України в Москві, який щорічно відвідує понад 12 тисяч чоловік».

Більше того, газета викреслила з тексту листа оцінку, яку дав роботі колективу Голова Верховної Ради України В.Литвин: «Центр робить велику і благородну справу зміцнення дружби і братерства між Україною і Росією, відродження українства».

Газету можна зрозуміти. Після цих рядків «редакційний коментар» одразу виявив би свою бездоказовість, а його автор якраз і мав за мету ошукати читачів. У тому коментарі було стільки правди, як в решеті води. Журналіст втратив елементарне розуміння того, де земля, а де небо...

Він однозначно приєднався до наклепників, з їх пустопорожньою демагогією. До тих, які невеликі тілом, а ще менші ділом. До речі, восени 2003 року, коли Культурний центр переживав тяжкі часи й знаходився на межі ліквідації, урапатріоти з Москви і Києва навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому. В народі кажуть, що в таких совість вже давно задихнулася.

Високе призначення Культурного центру можна здійснювати, лише спираючись на великих українців, які збережені в пам’яті народу, і справжніх, чесних патріотів України. Наші недоброзичливці ніяк не можуть бути опорою в його роботі. Біля вічного трону поводирів української нації нероби й брехуни не приживаються:

Бо щире високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

На завершення скажу, що в контексті розмови про справжню діяльність Культурного центру навіть згадка про злощасний «редакційний коментар» є завеликою честю. Проте хай ця згадка стане маленьким надгробком конкретній журналістській непрофесійності й недобросовісності.

На цьому й поставимо крапку. Забудемо про суєсловних нероб і їхнього безпорадного прихильника в Києві. Повернемося до реальної справи.

«Прапор України на Арбаті».

М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. С. 370—387.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.
  2. Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів

    Документ
    Найперше скажу, що наша тема мало вивчена і недостатньо висвітлена, хоча в науковій літературі давно визнано, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив.
  3. Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с

    Документ
    Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика” / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики.
  4. Володимир Мельниченко Шевченківська Москва

    Документ
    Володимир Мельниченко — доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, автор понад 40 книг з історичної політичної і

Другие похожие документы..