Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
День 1.ЛЬВОВ Встреча каждого туриста представителем компании.09.00 - пешеходная экскурсия “Только во Львове…”. Приглашаем на прогулку по средневеково...полностью>>
'Документ'
Рассмотрены процессы формирования системы высшего технического образования в XVIII в., ее становления в XIX в. и развития в советский период российск...полностью>>
'Документ'
У “Літописі Руському” (який містить “Повість временних літ”, “Київський літопис” і “Галицько-Волинський літопис”) тричі згадується назва “Україна”: п...полностью>>
'Закон'
Установа - центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності; ( Абзац другий статті 1 в редакції Закону N 2188-І...полностью>>

Програма реформ та інфраструктура їх реалізації. Соціальна політика. Державні фінанси

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

За рік своєї діяльності влада не визначила напрямів реформування системи кримінальної юстиції і не висловила свого ставлення до Концепції реформування кримінальної юстиції 2008 р.

Обіцянки щодо реформи активно поширювалися до осені 2010 р. - моменту завершення змін у судовій системі і призначення нового Генерального прокурора. А після взяття під контроль всієї правоохоронної системи владу перестало цікавити зміни у ній. Адже нереформовані органи правопорядку чітко виконують волю керівництва держави.

Так, спочатку у Законі «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» від 20 травня 2010 р. зазначалося, що до листопада має бути підготовлена Концепція реформування правоохоронних органів. Жодного результату до вказаного моменту не було досягнуто.

А в Указі Президента «Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи» від 12 січня 2011 р. вже зазначено, що Концепція реформування правоохоронних органів має бути розроблена протягом року після ухвалення нового КПК. Однак залишається невідомим термін підготовки проекту Кодексу. Так, 17 серпня 2010 р. Президент утворив робочу групу з питань реформування кримінального судочинства. Одним із завдань цієї групи стало напрацювання нового КПК з подальшим його прийняттям Верховною Радою. На виконання вказаного завдання Глава держави дав тримісячний строк. Але протягом вказаного строку робоча група жодного разу навіть не зібралася на своє засідання. З огляду на таку бездіяльність відомства правопорядку (Генеральна прокуратура, Міністерство внутрішніх справ) почали створювати свої групи і готувати альтернативні проекти КПК.

Наразі існує два альтернативних проекти КПК (проект під реєстраційним № 1233 та проект, підготовлений Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права). Лише у своїх інтерв’ю у серпні 2010 р. А. Портнов (секретар президентської робочої групи) чітко виголосив основні реформаторські ідеї проекту Національної комісії.

Водночас у громадськості відсутня інформація про підтримку представниками влади тієї чи іншої редакції проекту Кодексу. Від цього вибору залежить, чи в країні буде цементуватися радянська система переслідування, або будуть впроваджуватися елементи європейських стандартів кримінального процесу.

Висновки та рекомендації:

Судова реформа 2010 р. стала одним із засобів для концентрації політичної влади в одних руках, зокрема для встановлення політичного контролю над судами.

Для виправлення цієї ситуації важливо, щоб з‘явилася політична воля привести законодавство про правосуддя у відповідність до вимог Ради Європи та рекомендацій Венеціанської комісії. По-перше, слід внести зміни до Законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», процесуальних кодексів та деяких інших законів з метою: впровадити прозорий конкурсний добір суддів на посади в судах усіх рівнів, усунути від спеціальної підготовки суддів навчальні заклади Міносвіти; привести повноваження Вищої ради юстиції у відповідність до Конституції; реформувати систему органів суддівського самоврядування, уникнувши «призначуваності» цих органів; посилити інституційні та функціональні можливості Верховного Суду щодо забезпечення однакового застосування законів; зменшити навантаження на суди за допомогою законодавчих механізмів (поступово вилучити з юрисдикції судів справи про накладення адміністративних стягнень, а з юрисдикції адміністративних судів – справи за позовами органів влади до особи); визначити розумні строки для оскарження судових рішень та розгляду судових справ. По-друге, важливо ухвалити новий Кримінальний процесуальний кодекс, який передбачатиме реальну змагальність сторін на кожному етапі кримінального процесу, а також запровадження суду присяжних, як це передбачено Конституцією. По-третє, потрібно прийняти Закон «Про безоплатну правову допомогу», яким гарантувати таку допомогу в усіх видах судочинства. По-четверте, слід прийняти новий Закон «Про прокуратуру» з метою привести її повноваження у відповідність до Конституції та європейських стандартів, наблизити статус прокурорів до статусу суддів.

Наступним кроком у проведенні судової реформи має стати внесення змін до Конституції щодо гарантування права на справедливий суд, а також усунення політичних органів з процедури призначення та обирання суддів.

6. Конституція та конституційне правосуддя

Конституційна юстиція: стан та роль

Аналіз правового регулювання статусу Конституційного Суду України (далі - КСУ) та безпосередньо його діяльності у 2010 році засвідчує складність функціонування конституційної юстиції у механізмі державної влади України внаслідок слабкості українського конституціоналізму та неспроможності КСУ виконати своє основне завдання відповідно до статті 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» - гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Фрагментарні зміни Закону України «Про Конституційний Суд України» у 2010 році фактично було спрямовано на послаблення статусу КСУ, зокрема послаблення принципу незалежності суддів КСУ шляхом запровадження недостатньо прозорих процедур призначення суддів на посади та звільнення їх з посад. При цьому законодавцем ігнорується об’єктивно необхідне вдосконалення законодавства щодо статусу КСУ та процедури розгляду ним справ.

Можна констатувати надмірний вплив політичних факторів на діяльність Суду. Зокрема це стосується кадрових змін. Вони у КСУ 2010 року мали несподіваний та немотивований характер. Один суддя, якого було призначено колишнім Президентом України, та чотири судді КСУ, яких було обрано з’їздом суддів України, безмотивовано та без видимих правових причин подали заяву про складання своїх повноважень за власним бажанням. Слід відмітити, що звільнені судді КСУ, після політичної зміни влади при прийнятті рішень КСУ з політичних забарвленням не підтримували позицію діючої влади. Призначені нові судді КСУ працювали суддями судів загальної юрисдикції та не відзначалися до цього часу як авторитети та фахівці в галузі конституційного права.

Яскравим прикладом зміни своїх правових позицій в залежності від зміни політичної ситуації є Рішення КСУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України № 11-рп/2010 від 6 квітня 2010 року. Особливістю цього Рішення є зміна своєї попередньої правової позиції Судом в умовах незмінності конституційних положень та незмінності складу КСУ. Так, у попередніх своїх рішеннях Суд виходив з того, що єдиним суб’єктом урядової коаліції у Парламенті можуть бути лише депутатські фракції. У Рішенні № 11-рп/2010 позиція Суду змінилася на протилежну – тепер суб’єктами урядової коаліції поряд з депутатськими фракціями можуть бути й народні депутати незалежно від їх фракційної приналежності. При чому у Рішенні КСУ вкрай непереконливо пояснив, що зміна позиції Суду пов’язана зі зміною законодавчого регулювання. Незрозумілим в умовах принципу верховенства Конституції, як зміст положень останньої може залежати від зміни законодавчих положень. Необхідно зазначити, що розглядане Рішення приймалося Судом у змінених політичних умовах (обрання нового глави держави та неконституційне переформатування урядової коаліції, яке потребувало участі у ньому безпосередньо народних депутатів України). Так, 9 березня 2010 року задля формування коаліції «Стабільність та реформи» не лише із депутатських фракцій, а також із окремих народних депутатів депутатських фракцій, що не увійшли до складу коаліції було внесено зміни до Закону «Про Регламент Верховної Ради України»33. Те, що такий порядок формування коаліції не відповідав Конституції було зрозумілим не лише із змісту конституційних положень, а й із чітких тлумачень цих положень, що були надані Судом на той час: «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію….. Конституція України визначила суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції»34.

Зміна правових позицій Конституційного Суду відбулася внаслідок політичного впливу, що є категорично неприйнятним із правової точки зору. У цьому на прес-конференції безпосередньо після прийняття Рішення зізнався Голова КСУ, який зазначив, що політична ситуація мала вплив на суть прийнятого рішення, Суд виходив «із реальних процесів життя, які не завжди можна прочитати в книгах чи законах».

 Венеціанська комісія у своєму висновку щодо конституційної ситуації в Україні35 вказала на те, що зміни до Регламенту щодо формування коаліції депутатських фракцій «як видається, суперечать Конституції», а також на необґрунтовану зміну позиції КСУ у цьому питанні.

Характерною рисою рішень КСУ стає лаконічність їх мотивування, що вкрай негативно позначається на їх якості, а отже в кінцевому рахунку на виконанні основних завдань Суду – охороні Конституції України, захисті конституційних прав і свобод громадян. В ухвалах КСУ про відмову у відкритті провадження у справі часто спостерігається відсутність достатнього мотивування такої відмови, що ускладнює доступ до конституційного правосуддя через незрозумілість критеріїв взяття до розгляду справ Судом. Спостерігаються відмови із доволі сумнівних підстав у відкритті провадження або припинення провадження у справах, вирішення яких вимагає оцінювання конституційності політично важливих владних рішень36.

Як позитив слід відзначити збільшення розгляду справ за зверненнями громадян та юридичних осіб.

Узагальнюючи можна констатувати, що Суд у цей надзвичайно важливий для утвердження правового порядку момент не зумів відстояти верховенство Конституції. І це спричинило негативні наслідки не лише поточні в контексті діяльності коаліції та уряду, сформованих у неконституційний спосіб, а значно ширші і триваліші як для інституційної спроможності дискредитованого Конституційного Суду, так і для всієї правової системи, в якій спостерігається помітний відхід від доктрини верховенства права до волюнтаристського творення владоугодницьких законів.

Підсумком слабкості українського конституціоналізму та неналежного ставлення влади усі ці роки до Конституції України стає фактично установче для всієї правової системи Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року, яким КСУ визнав неконституційним Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 на підставі порушення встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення, а також з перевищенням своїх повноважень відновив дію конституційних положень у редакції від 28 червня 1996 року.

Рішення Конституційного Суду про визнання неконституційними змін до Конституції

Влітку 2010 року 252 народних депутати – фактично вся пропрезидентська коаліція – звернулися до КСУ із поданням щодо визнання неконституційним Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення. Важливим є те, що: 1) в більшості саме ті народні депутати, які внесли подання і завзято обґрунтовували неконституційність порядку ухвалення Закону № 2222-IV у 2010 році й ухвалювали його у 2004 році; 2) подання зазначені народні депутати внесли лише після обрання Президентом В.Януковича, до того ідея розгляду Судом аналогічного подання ними всіляко заперечувалась; 3) з часу внесення змін до Конституції до моменту розгляду питання про їх конституційність пройшло майже шість років. Впродовж цього часу КСУ неодноразово надавав тлумачення зміненим положенням Конституції та встановлював конституційність законів на основі їх відповідності цим положенням, жодного разу не поставивши під сумнів конституційність внесених у 2004 році змін; 4) у 2007 році 102 народних депутати від інших політичних сил зверталися до КСУ з аналогічним поданням щодо конституційності Закону № 2222-IV. 5 лютого 2008 року Конституційний Суд виніс ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження, зазначивши, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід’ємно складовою Конституції України»37; 5) четверо із вісімнадцяти суддів Конституційного Суду із незрозумілих причин подали заяву про відставку за власним бажанням незадовго перед ухваленням рішення щодо подання.

Не зважаючи на те, що обставини, які стали підставою для відмови у відкритті провадження у справі 5 лютого 2008 року, були присутні і в цьому поданні, Суд відкрив провадження у справі, знову ж таки не обґрунтувавши зміну своєї правової позиції.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд ухвалив Рішення38, яким визнав неконституційним Закон «Про внесення змін до Конституції України», а також у мотивувальній частині зазначив, що «Конституційний Суд України» виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222». При цьому жодного обґрунтування чому Конституційний Суд виходить з такого припущення у Рішенні не наведено. На наш погляд, Конституційний Суд України з перевищенням своїх повноважень відновив дію конституційних положень у редакції від 28 червня 1996 року. Внаслідок цього, зміна Конституції України відбувалася не в порядку визначеному у Розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» Конституції України, не в результаті установчих процесів Українського народу, а шляхом привласнення Конституційним Суд повноваження змінювати Конституцію України.

Венеціанська комісія у своєму Висновку39 щодо конституційної ситуації в Україні, яка склалася після ухвалення Конституційним Судом зазначеного Рішення вказує на немотивовану зміну правових позицій Конституційного Суду України при ухваленні рішень у лютому 2008 року та у вересні 2010 року; на обов’язок конституційних судів діяти в межах Конституції, інакше такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права; на недостатню легітимність політичної системи, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду.

Внесення змін до Конституції щодо строків повноважень представницьких органів

Наступні конституційні зміни від 1 лютого 2011 року підтверджують відсутність в Україні ефективної Конституції, що обмежує владу та встановлює для неї чіткі правила функціонування.

Згідно із Конституцією зміни до неї (крім трьох розділів, для яких передбачена більш шорстка процедура) ухвалюються у два етапи: законопроект про внесення змін до Основного Закону схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і на наступній черговій сесії приймається двома третинами від її конституційного складу. 19 листопада Верховна Рада проголосувала за законопроект про внесення змін до Конституції, яким збільшувався строк повноважень Верховної Ради, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів із чотирьох до п’яти років, а також змінювався час проведення усіх виборів. Збільшення строку повноважень представницьких органів не сприяє формуванню відповідальної влади та утвердженню демократії. Встановлення різного строку повноважень для Президента, Парламенту і органів місцевого самоврядування є одним із засобів забезпечення балансу владного механізму, який при внесенні конституційних змін не було враховано. Крім того, часом парламентських виборів було визначено останню неділю жовтня, що є нераціональним з огляду на те, що в кінці року Парламент має ухвалювати державний бюджет на наступний рік. Перехідні положення законопроекту передбачили, що наступні чергові вибори до Верховної Ради повинні відбутися в останню неділю жовтня 2012 року, тобто Парламент продовжив сам собі повноваження на півтора роки.

Чинні конституційні положення вимагали проведення парламентських виборів в останню неділю березня 2011 року. Відразу ж після реєстрації законопроекту про внесення змін до Конституції ЦВК звернулася до КСУ із поданням розтлумачити відповідні норми Конституції та визначити чи мають відбутися парламентські вибори у березні 2011 року. Однак Суд, не зважаючи на гостру суспільну потребу у рішенні, яке б унеможливило ігнорування конституційної вимоги щодо проведення виборів, зволікав із прийняттям такого рішення, а після внесення змін до Конституції Верховною Радою, відмовив у відкритті провадження у справі40 на підставі зміни конституційних положень. В черговий раз у протистоянні між буквою чинної Конституції та політичною волею влади перемогла остання.

1 лютого 2011 року – у перший день чергової сесії – Верховна Рада 310 голосами внесла зміни до Конституції. Закон було ухвалено з очевидними порушеннями процесу голосування, зокрема вимоги про особисте голосування парламентаріїв, один народний депутат заявив про фальсифікацію його голосування (на момент голосування він перебував закордоном, його карточка для голосування була при ньому, а результати голосування засвідчили, що він проголосував за прийняття конституційних змін). 53 народних депутати внесли подання до КСУ щодо визнання Закону неконституційним через порушення процедури його прийняття. Наразі жодного рішення щодо подання Судом не прийнято.

Таким чином, ми повернулися до 5-річного строку повноважень Верховної Ради України, що є кроком в бік зменшення демократії, збільшили строк повноважень для місцевих рад та сільських, селищних, міських голів на 1 рік та встановили для діючої виборної влади (Парламенту, Президента) конкретні дати проведення чергових виборів. При чому встановлення кінця березня та кінця жовтня для проведення чергових відповідно президентських та парламентських виборів не тільки негативно вплине на організацію бюджетного процесу в державі, але й фактично збільшує строк повноважень діючих сьогодні Парламенту та Президента, що містить ознаки узурпації влади.

Представники парламентської більшості заперечують твердження про те, що Верховна Рада продовжила сьогоднішньому скликанню Парламенту строк повноважень, аргументуючи це тим, що народні депутати були обрані восени 2007 року на п’ять років, оскільки діяла редакція Конституції 2004 року. Цей аргумент дійсно був би слушним за умови однакового підходу до застосування норм попередньої та чинної редакції Конституцій щодо усіх владних відносин. Так, в частині повноважень Президента чи порядку формування та відповідальності Кабінету Міністрів влада наполягає на автоматичному застосуванні норм Конституції 1996 року і відкидає аргумент, що народ надав Президенту мандат лише на ті повноваження, що передбачала Конституція в редакції 2004 року. Тобто влада щодо різних питань обирає те конституційне регулювання, яке для неї є більш вигідним.

Президентська ініціатива щодо Конституційної Асамблеї як консультативно-дорадчого органу при Президенті України

Після відновлення Конституційним Судом редакції Конституції 1996 року Президент декілька разів заявив про необхідність проведення широкої конституційної реформи, підтримуючи відповідні рекомендації органів Ради Європи. Однак, як показує досвід останнього року, попри гучну проєвропейську риторику влади в реальності її діяльність тільки віддаляє Україну від цінностей та надбань Європи. Так, рекомендації органів Ради Європи щодо конституційної реформи в частині організації політичної влади полягають у посиленні незалежності державних органів, встановленні чіткого розподілу повноважень, ефективного механізму стримувань і противаг, запровадженні додаткових механізмів та процедур парламентського контролю над діями та намірами виконавчої влади. Ми ж бачимо, що навіть ті широкі межі президентських повноважень, що передбачені Конституцією в редакції 1996 року, на практиці ще розширюються у неконституційний спосіб, порушуючи демократичний баланс у владному механізмі. Так, завдяки неконституційним положенням Закону «Про Кабінет Міністрів України» виконавча влада перетворюється у керований президентською адміністрацією механізм із безумовного та повсюдного виконання доручень Президента. Чинний Уряд навіть не вніс на затвердження Верховній Раді Програму своєї діяльності41. Такий стан речей змушує сумніватися у щирості заяв влади щодо спрямованості конституційної реформи на утвердження правової держави в Україні, зміцнення демократичного правління.

13 січня 2011 року на першому засідання Комісії зі зміцнення демократії та верховенства права Президент В.Янукович заявив про ініціативу формування Конституційної Асамблеї як «дорадчого механізму» фактично при Президентові. Вже 21 лютого Президент видав Указ42, яким затвердив склад науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї. Слід наголосити на підміну Президентом України суспільних ініціатив щодо проведення конституційної реформу шляхом скликання Конституційної Асамблеї як органу установчої влади народу на ідею створення Конституційної Асамблеї як консультативно-дорадчого органу при Президентові України.

Реальних результатів діяльності щодо підготовки проведення широкої конституційної реформи на сьогодні немає. Не відбувається дискусія щодо проблем конституційного регулювання, не створено робочу комісію, яка б мала сформулювати варіанти для розв’язання цих проблем і концепцію проекту для обговорення, розробити законопроект, направити його до Венеціанською комісією для оцінки, ухвалити його згідно із встановленою Конституцією України процедурою. Проте влада, враховуючи політичну ситуацію, має можливість відповідно до процедури, встановленої Конституцією, провести вкрай необхідну суспільству конституційну реформу та відновити демократичну легітимність Основного Закону України.

В умовах діючого конституційного регулювання скликання органу установчої влади в Україні може мати місце лише в випадку – коли його ініціює сам народ відповідно до встановленого статтею 5 Конституції України його права визначати та змінювати конституційний лад. Такий варіант можливий, якщо народ, установча влада якого є абсолютною, захоче замінити знівельовану Конституцію без участі влади через відсутність довіри до неї і на основі нової Конституції сформувати нову владу. Тобто в умовах, коли діяльність влади, що нівелює право, не залишає народу іншого варіанту, крім вдатися до первинного установчого механізму.

Висновки та рекомендації:

Впродовж періоду діяльності нової влади конституційні процеси в Україні формувалися виходячи з політичної доцільності та відзначалися значним домінуванням політичного інтересу над правом та суспільним інтересом.

Підтвердженням цього стало: 1) кардинальна зміна правових позицій Конституційного Суду без належного правового обґрунтування таких змін; 2) хвиля непрозорих кадрових змін у складі Конституційного Суду перед ухваленням політично важливого рішення, яке співпадає з інтересами влади; 3) фактично установче рішення Конституційного Суду про скасування змін, внесених до Конституції шість років перед тим, та відновлення попередньої редакції Конституції; 4) внесення Верховною Радою змін до Конституції щодо строків повноважень представницьких органів влади, в тому числі збільшення свого на один рік, в період, коли вже мав би розпочатися виборчий процес народних депутатів, та поширення цих змін на чинну каденцію Парламенту; 5) ініціювання Президентом формування органу під назвою «Конституційна Асамблея», який, однак, за своєю природою зовсім не відповідає статусу органу установчої влади.

На сьогодні ми маємо Конституцію України (у редакції 1996 року з невдалими змінами від 1 лютого 2011 року), яка остаточно втратила суспільний авторитет та містить ряд суттєвих недоліків (декларативність права народу змінювати та встановлювати конституційний лад, декларативність конституційних прав людини і громадянина, невідповідність статусу Президента України його повноваженням, слабкість Уряду внаслідок його залежності від Президента України, неефективну систему центральних та місцевих органів виконавчої влади, недосконалий адміністративно-територіальний устрій, відсутність регіонального самоврядування, слабкість конституційного правосуддя тощо).

Таким чином, державі необхідно докласти зусиль, щоб якнайшвидше виконати рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи і внести зміни до чинної Конституції з метою приведення її у повну відповідність з європейськими стандартами43.

Загальні висновки



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Основні напрями соціальної політики на період до 2015 року

    Документ
    Основні напрями соціальної політики на період до 2015 року (далі – Основні напрями соціальної політики) розроблено з метою створення умов для забезпечення реалізації визначених Конституцією України економічних, соціальних і трудових
  2. План заходів з реалізації „Програми соціально-економічного розвитку м. Києва на 2012 рік та забезпечення життєдіяльності Голосіївського району на 2012 рік

    Документ
    Розроблення Плану заходів з реалізації „Програми соціально-економічного розвитку м. Києва на 2012 рік” та забезпечення життєдіяльності Голосіївського району на 2012 рік (далі – План заходів) здійснюється відповідно до вимог Законів України „Про місцеві
  3. Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ

    Документ
    Програма економічного і соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік розроблена відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального
  4. Затверджую міністр праці та соціальної політики України

    Документ
    Постійно діюча експозиція „Барвиста Україна” відбулась 18 серпня 2009 року, відповідні матеріали було підготовлено та надано для оновлення галузевих розділів (звіт від 15.
  5. В умовах значної регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів держава повинна виконувати функції вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів

    Документ
    Озвучені Президентом України 4 березня 2012 року на розширеному засіданні Уряду соціальні ініціативи є як вкрай нагальними, своєчасними, так і складними за своїм змістом, обсягами, термінами виконання.

Другие похожие документы..