Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Забезпечення здійснення заходів щодо попередження та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру в частині забезпечення е...полностью>>
'Лекция'
Отечественные и европейские подходы к обучению иностранным языкам в начальной школе. Основные положения личностно-ориентированной парадигмы. Формиров...полностью>>
'Тематическое планирование'
Цель: освоение системы географических знаний о целостном, многообразном и динамично развивающем мире, взаимосвязи природы, населения и хозяйства на в...полностью>>
'Документ'
Ми щиро вдячні за надану партнерську та експертну підтримку Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерству праці та соціальної ...полностью>>

Програма реформ та інфраструктура їх реалізації. Соціальна політика. Державні фінанси

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Усі ці тенденції у законодавчому процесі змушують констатувати радше номінальне існування законодавчого органу і перетворення Верховної Ради у «кишеньковий» парламент.

Підготовка змін до законодавства про всеукраїнський референдум та про вибори

У квітні 2010 р. депутатом від Партії регіонів Д. Шпеновим був внесений проект Закону «Про всеукраїнський референдум» № 6278. Проект всупереч положенням Конституції передбачав можливість ухвалення на референдумі без участі Верховної Ради та представницького органу установчої влади нової Конституції, закону про внесення змін до Конституції, а також скасування на всеукраїнському референдумі внесених до Конституції змін.

Законопроект без перебільшення можна оцінити як загрозу засадам демократичної та правової держави, адже в основу Проекту була покладена не ідея референдуму як форми безпосередньої демократії, через яку народ здійснює своє волевиявлення, а ідея референдуму як інструменту влади для впровадження ініційованих нею змін в обхід встановленим процедурам.

Під час розгляду в липні 2010 р. законопроекту у другому читанні несподівано для основної пропрезидентської сили Партії регіонів їх соратники у коаліції Комуністична партія та Блок Литвина повним складом підтримали поправку про виключення положення щодо можливості скасування на референдумі внесених до Конституції змін. Після цього законопроект був відправлений на повторне друге читання і до його розгляду Парламент наразі не повертався. З цього можна зробити висновок, що мотивацією влади до ухвалення законопроекту у цей момент було можливе винесення на всеукраїнський референдум питання про скасування внесених до Конституції у 2004 році змін, які передбачали значно менший обсяг повноважень Президента, ніж Конституція в редакції 1996 р. Прикметно, що менш ніж через тиждень після провалу голосування коаліції щодо законопроекту про референдум до Конституційного Суду надійшло подання щодо визнання неконституційними внесених у 2004 році змін до Конституції4.

Щодо роботи у напрямку реформування виборчого законодавства, то 2 листопада 2010 р. Президент України В. Янукович видав Указ5, на підставі якого була утворена Робоча група з питань удосконалення законодавства про вибори на чолі з Міністром юстиції О. Лавриновичем. На першому засідання робочої групи В.Янукович висловив переконання у необхідності зведення усіх виборчих процедур у єдиний Виборчий кодекс. Тут варто зазначити, що у березні 2010 р. до Верховної Ради був внесений проект Виборчого кодексу, який став результатом двохрічної роботи очолюваної депутатом Ю.Ключковським робочої групи, до складу якої увійшли провідні науковці та експерти. Щодо цього проекту Виборчого кодексу надала в цілому схвальний висновок Венеціанська комісія, зазначивши, що він є «важливим кроком вперед у процесі реформи виборчого законодавства в Україні» і що Венеціанська комісія «має надії, що проект Виборчого кодексу буде взятий до уваги Робочою групою і буде використовуватися нею як основний документ для обговорення»6. Влада, однак, ігнорує напрацьований проект Виборчого кодексу і рекомендації Венеціанської комісії та говорить про необхідність розроблення нового проекту Виборчого кодексу. Втім і ці наміри видаються нещирими, оскільки Робоча група після заяви Президента все одно працювала над удосконаленням окремих законів про вибори, а не над єдиним кодифікованим актом. Така тактика влади щодо реформування виборчого законодавства, на жаль, не дає підстав сподіватися не лише на здійснення нею належної реформи виборчого законодавства, а й на ухвалення закону про вибори народних депутатів, який би забезпечив демократичні парламентські вибори.

Законопроект розробляється закрито від суспільства, однак з політичних заяв зрозуміло, що влада уже визначилася яку виборчу систему впроваджувати на парламентських виборах – змішану за аналогом до тієї, що була застосована на місцевих виборах у жовтні 2010 р. Поєднання пропорційної системи із «закритими» списками з мажоритарною системою, що, як показує досвід, в Україні віддає перемогу тому, хто володіє адміністративним ресурсом, дійсно здатні забезпечити очікуваний для влади результат, як це і відбулося на місцевих виборах.

Висновки та рекомендації

Основні проблеми українського парламентаризму лежать у площині регулювання діяльності політичних партій та виборчої системи.

Питання про реформування законодавства щодо діяльності політичних партій, яке б забезпечило прозорість такої діяльності та внутрішньопартійну демократію, навіть не стоїть на порядку денному. Державне фінансування політичних партій до сих пір не запроваджене. Відсутність політичної відповідальності народних обранців перед виборцями за свою діяльність у Парламенті найбільшою мірою зумовлена виборчою системою, за якою були обрані народні депутати чинної каденції – пропорційної за «закритими» списками у єдиному загальнодержавному окрузі, що є мабуть найгіршою із можливих форм імплементації пропорційної виборчої системи. Така система створює надзвичайно сприятливе середовище для політичної корупції, в результаті якої депутати виявляються слабо професійними, ідейно нестійкими та схильними проявляти усіляку лояльність взамін на особисту вигоду. Ця система, як і пропонована зараз владою змішана, позбавляє громадян України можливості не надавати мандату політично безвідповідальним та неефективним народним обранцям на наступних парламентських виборах.

Найгірше те, що демократичний поступ у партійно-виборчій сфері взагалі не спостерігається. Влада, яка володіє всім необхідним інструментарієм для розвитку парламентаризму, не зацікавлена в ньому, оскільки існуюча система формування політичної еліти після незначних коригувань здатна на відмінно забезпечити самозбереження певних політичних сил у владі.

Домогтися реформування законодавства у спосіб, який би забезпечив утворення справжніх політичних партій та чесні політичні змагання, можливо лише шляхом широкого громадського тиску та постійного громадського контролю за діями влади. Надзвичайно важливо також, щоб міжнародна спільнота спонукала українську владу ухвалити чесний виборчий закон для виборів народних депутатів.

Серед незалежних експертів та науковців практично немає суперечностей щодо того, яка виборча система є оптимальною для України – пропорційна система голосуванням у регіональних округах із преференціями, коли черговість проходження кандидатів від партії до парламенту визначається за результатами голосування виборців, а не визначеним керівництвом партії місцями у списку. Вже є розроблені законопроекти, які передбачають таку систему, в тому числі проект Виборчого кодексу, розроблений робочою групою на чолі із Ю.Ключковським.

Зараз необхідно зосередити всі сили на тому, щоб забезпечити проведення парламентських виборів 2012 року за законом, що забезпечуватиме дійсне народне волевиявлення, політичну відповідальність народних обранців перед виборцями, чесний і прозорий виборчий процес.

2. Виконавча влада

Перший рік урядування нової політичної команди породжує неоднозначні наслідки щодо оцінки організації та діяльності виконавчої влади. Адже з одного боку, зі значним запізненням, але робилися деякі спроби підвищити ефективність роботи державного апарату. З іншого, позитивних результатів від впроваджених новацій наразі критично мало, тим більше у порівнянні з негативами і загрозами привнесеними у систему урядування.

Склад і організація роботи Уряду та його Секретаріату

Сформований 11 березня 2010 року Уряд М.Азарова став рекордно розширеним за кількісними показниками (29 членів включно із сімома віце-прем’єр-міністрами), що негативно впливало на ефективність його роботи та породжувало дублювання у компетенції.

Певним свідченням проблем у функціонуванні великого складу Уряду стало внесення вже 17 березня змін до Регламенту Кабміну, якими було санкціоновано проведення засідань Уряду в зменшеному складі7 – в умовах надзвичайних ситуацій та в інших невідкладних випадках (виділення наше – авторів моніторингу). Легалізація «усіченого» складу Кабінету Міністрів, окрім сумнівів щодо законності такого рішення, засвідчила тенденцію пірамідально-ієрархічної моделі побудови Уряду. Тобто формально колегіальний Кабінет Міністрів фактично складався (і складається) з посад різних рівнів важливості.

Специфікою персонального складу Уряду стало також повернення до практики призначення на міністерські посади не політиків, а «військових професіоналів» (в Міноборони та МВС), що явно суперечить стандартам демократичного урядування.

Не зовсім ефективно Уряд використовував інструмент урядових комітетів, невиправдано збільшуючи їх число та досить незрозуміло розподіляючи компетенцію цих робочих органів. Початково було утворено дев’ять урядових комітетів8. При цьому до складу Комітету з питань підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу входило 14 посадовців, з яких 13 – члени Кабінету Міністрів (тобто майже повноцінний Уряд), а в деяких інших урядових комітетах було «аж» по два міністри. Згодом відбувалися зміни в структурі урядових комітетів, залежно від кількості віце-прем’єр-міністрів (в липні 2010 р. їх кількість було зменшено із 9 до 7; восени – із 7 до 4). При цьому поєднання питань у межах деяких комітетів інакше як «дивним» не оцінити (наприклад, «Урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу»).

Уряд відзначався явною несамостійністю у питанні вироблення державної політики, неухильно зміцнюючи президентську владну вертикаль, а також здійснюючи свою діяльність відповідно до очікувань і доручень Президента. Всупереч Конституції України та Закону «Про Кабінет Міністрів України» Урядом навіть не було розроблено власну Програму діяльності.

Значні зміни відбулися в роботі Секретаріату Уряду. Якщо перші реорганізаційні рішення відображали зміни у політиці нової владної команди, наприклад, утворення Бюро європейської інтеграції – на зміну Координаційному бюро європейської та євроатлантичної інтеграції (виділення наше – авторів моніторингу). То на виконання Указу Президента України від 9 грудня №1085 штатну чисельність працівників Секретаріату Уряду було скорочено на 50 відсотків. Цей крок заслуговує здебільшого позитивної оцінки, адже у міністерств потенційно з’являється більше можливостей для реалізації власних ініціатив, а не лише для виконання завуальованих доручень Секретаріату Кабміну (хоча паралельно зростає потік доручень від глави держави). Певною проблемою стало лише те, що звільнення багатьох фахівців Секретаріату послабило експертний потенціал апарату Уряду. Проте загалом ця тенденція була відчутною з огляду на загальне послаблення Уряду на користь Президента та його адміністрації. Частковим позитивом у змінах в апараті Уряду можна вважати фактичне скасування посади Міністра Кабінету Міністрів (у контексті тих же грудневих президентських рішень). Хоча про реальне віднесення посади керівника апарату Уряду до посад державної служби наразі ще не йдеться.

Щодо ставлення влади до інституту державної служби варто відзначити, що за період функціонування нового Уряду було збережено практику одночасних ліквідації і введення десятків посад заступників міністрів та керівників інших ЦОВВ. Фактично тут мають місце «уявні реорганізації», які використовуються як інструмент для звільнення одних чиновників та призначення на їх місце інших осіб (як правило, певної політичної або бізнесової орієнтації). Звичайно така поведінка щодо державних службовців є і неправомірною, і нераціональною.

Підготовка адміністративної реформи

Попри наявність в урядових структурах на початок 2010 року розроблених програмних документів із реформування публічної адміністрації, які готувалися впродовж багатьох років, нова влада не використала існуючі концептуальні напрацювання й не запропонувала офіційно власне програмне бачення адміністративної реформи.

У квітні 2010 року були заявлені перші ініціативи щодо підготовки адміністративної реформи, і навіть було проведено два засідання Робочої групи інституційного та законодавчого забезпечення економічних реформ Комітету з економічних реформ при Президентові України. Проте після цього будь-яка публічна активність була припинена. Як виявилось, влада (в особі насамперед Міністра юстиції О.Лавриновича) готувалася до реалізації «запасного» варіанту для розширення повноважень глави держави – через судове скасування «політичної реформи» 2004 року. Саме під нову конституційну модель утаємничена команда готувала і відповідні законопроекти. Тож «адміністративна реформа» В.Януковича від 9 грудня стала несподіванкою не лише для громадськості, але і для більшості урядовців.

Закон про Кабінет Міністрів від 7 жовтня 2010

Негайно після ухвалення Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року у справі про «політичну реформу 2004 року» 7 жовтня 2010 року було ухвалено в новій редакції Закон «Про Кабінет Міністрів України». Прикметно, що виконано цю роботу вкрай оперативно - за три дні - від внесення законопроекту до остаточного схвалення. Таку блискавичність було досягнуто ціною брутального порушення законодавчої процедури.

Відповідно до відновлених положень Конституції в Законі було змінено порядок формування Уряду. Разом із тим, приписи нової редакції Закону не обмежуються суто відновленням конституційності деяких норм, а йдуть значно далі в обмеженні компетенції та самостійності Уряду. Із тексту Закону вилучено згадку про присягу членів Кабінету Міністрів (що мала не лише політичне значення – служіння народу України, але і юридичне – в частині визначення моменту набуття повноважень), спотворено інститут контрасигнації актів Президента членами Уряду, «вихолощено» зміст статті про Програму діяльності Кабінету Міністрів.

Закон надав Президенту повноваження, які не передбачені Конституцією (насамперед, право призначати заступників міністрів та заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади). Також легітимізовано інститут «доручень Президента» Урядові – неконституційний і надзвичайно деструктивний та корупціогенний інструмент впливу. При цьому важливо наголосити, що навіть депутати зі слухняної пропрезидентської більшості виступали за вилучення згадки про «доручення Президента», але надісланий на підпис главі держави Закон дивним чином таку норму зберіг (у статті 25).

Низка норм Закону спрямована на послаблення Уряду як колегіального органу влади, зокрема, применшення ролі і впливу Прем’єр-міністра, міністрів. Зокрема, останніх усунуто від вирішення кадрово-організаційних питань щодо центральних органів виконавчої влади, а також від впливу на призначення голів місцевих державних адміністрацій. Тепер зафіксовано, що відповідні подання робить Прем’єр-міністр одноосібно. Хоча насправді і роль очільника Уряду тут швидше номінальна, адже зводиться до формального внесення прийнятної для Президента кандидатури.

Крім нової редакції Закону «Про Кабінет Міністрів України» автори законодавчої ініціативи підготували поправки до 32 інших законів. У цьому випадку також далеко не всі зміни випливали із обов’язку приведення законів у відповідність із Конституцією, проте більшість де-факто були спрямовані на розширення повноважень Президента. Це стосувалося нових (але неконституційних) повноважень глави держави щодо призначення заступників керівників органів виконавчої влади, затвердження положень про «державні колегіальні органи» тощо.

Загалом можна констатувати, що через закони утверджувалося президентське правління шляхом узурпації повноважень главою держави і послаблення Уряду, який перестає бути суб’єктом вироблення політики та вищим органом виконавчої влади, а перетворюється на орган, покликаний забезпечувати виконання ініціатив Президента та його адміністрації.

«Адміністративна реформа - 2010»

Апогеєм конституювання централізованої владної вертикалі на чолі із Президентом стала «оптимізація» системи центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ), яка була названа її авторами «адміністративною реформою». Зокрема, 9 грудня 2010 року Президент видав Указ №1085. Основні положення Указу стосувались скорочення кількості міністерств (з 20-ти до 16-ти); поєднання посад віце-прем’єр-міністрів з посадами міністрів; реорганізації інших ЦОВВ і визначення трьох типів ЦОВВ: служби, агентства, інспекції. Також було дано доручення Уряду ліквідувати «урядові органи» (на той момент їх існувало понад 45) та скоротити чисельність державних службовців у ЦОВВ не менше ніж на 30 відсотків (а в секретаріаті Уряду – на 50%).

Зменшення кількості міністерств та поєднання посад віце-прем’єр-міністрів з посадами міністрів було позитивним рішенням, що має сприяти і кращій пріоритезації державної політики, і ефективності роботі Кабміну як колегіального органу. Також виправданим є відображене в Указі термінологічне й інституційне розрізнення контрольно-наглядових органів (інспекцій) – та органів з управління об’єктами державної власності (агентства). На жаль, щодо такого виду ЦОВВ як «служби» реформа не дуже чітка, адже допускає поєднання в їх компетенції конфліктних функцій (зокрема, функцій із надання адміністративних послуг та контрольно-наглядових функцій).

Але головним недоліком «оптимізації» є фактична гіперцентралізація виконавчої влади. Так, рішення глави держави про те, що всі органи виконавчої влади на центральному рівні матимуть статус «центральних» (а не лише міністерства), означає призначення / звільнення їх керівників Президентом та політичну залежність від нього. Відновлюється система, за якої і міністр, і керівник іншого ЦОВВ фактично мають однаковий статус, адже призначаються за однаковою процедурою. При цьому кількість «інших ЦОВВ» насправді не скорочується, а навпаки збільшується: з приблизно 45 до 53-х згаданих в Указі (а деякі в ньому просто незгадані, як наприклад, Головдержслужба). Отже, загальне «скорочення» органів виконавчої влади забезпечено шляхом ліквідації урядових органів через їх «вливання» в апарати міністерств та інших ЦОВВ.

Рішення про ліквідацію урядових органів взагалі є нераціональним, і таким, що заперечує еволюційний розвиток України у цій сфері з 1999 року. З того часу було запроваджено цей вид органів («урядові органи») і втілювалась ідея збільшення впливу Уряду і міністрів принаймні на частину органів виконавчої влади. Реформа В.Януковича означає відмову від домінуючої у розвинених країнах моделі: «міністерство – орган з вироблення політики; урядові органи в системі міністерств - адміністративні органи, відповідальні за впровадження політики / законодавства». Така відмова ускладнює інституційне розмежування розробки політики та адміністрування; послаблює відповідальність міністра за стан справ у відповідному секторі державної політики, а також погіршує загальну координацію вироблення політики в державі. Тож величезний негатив Указу полягає саме у ліквідації урядових органів.

Вже частково йшлося про те, що реформування розпочалося без будь-якої офіційної концепції. Але варто додати, що надмірна конспіративність влади призвела до тривалого «провисання» в роботі виконавчої влади, затягування реорганізаційних змін, спотворень у процесі впровадження нововведень. Не особливо допомогли втіленню реформи і Типове положення про міністерство та Типове положення про ЦОВВ (схвалені Указом Президента від 24 грудня 2010 року), які також залишили багато прогалин та лазівок, як-от збереження численних функцій з розробки політики за ЦОВВ (не міністерствами) чи поєднання конфліктних функцій в одному ЦОВВ.

Таким чином до позитиву нової влади можна віднести лише деякі «дрібні» досягнення. Наприклад, зроблено спробу закріпити лише за міністерствами повноваження з прийняття нормативно-правових актів (тобто обмеживши у цьому праві інші ЦОВВ). Проте, щоб втілити цю ідею, слід ще внести зміни у десятки інших нормативних актів, які дають ЦОВВ можливість займатися правотворчістю. Позитивом можна вважати бажання влади скоротити кількість заступників міністрів (до 2-3-х) та віднести їх посади до політичних. Проте більш-менш чіткого розмежування політичних та адміністративних функцій у самих міністерствах не досягається, оскільки введення посади «заступника міністра-керівника апарату» є лише паліативом правильної ідеї. Адже новий посадовець, хоч і матиме статус держслужбовця, але призначатиметься Президентом (як і інші заступники міністра), та не отримує повноцінних повноважень для управління апаратом міністерства і питаннями державної служби в ньому.

Зрештою можна відзначити, що лише 7 квітня 2011 року почали з’являтися перші Положення про нові міністерства чи інші ЦОВВ.

Закон «Про центральні органи виконавчої влади» та нові зміни до Закону «Про Кабінет Міністрів України»

Зрештою майже через два місяці (2 лютого) після старту «адміністративної реформи» до парламенту надійшли президентські законопроекти «Про центральні органи виконавчої влади“ (№8055) та «Про внесення змін до Закону України „Про Кабінет Міністрів України“» (№8056). На жаль, вони запропонували подальше знищення незначних еволюційних досягнень у системі державного управління України, а також законодавчу легітимацію неконституційних повноважень глави держави. Так, у даних законопроектах Президент запропонував законодавчо закріпити за собою повноваження не лише щодо призначення і звільнення заступників міністрів та керівників ЦОВВ, затвердження положень про ЦОВВ, але й видання обов’язкових до виконання «доручень Президента» будь-якому органу виконавчої влади. І як це вже стало поганою традицією, ці законопроекти без належного парламентського опрацювання та з неконституційними нормами, дуже швидко були ухвалені остаточно (17 березня) та підписані Президентом.

Поправками до Закону «про Кабінет Міністрів України» Прем’єр-міністра позбавлено права ініціювати зміни у складі Уряду. Міністри щодо своїх заступників матимуть лише право на «пропозицію» Прем'єр-міністру, а при звільненні цих заступників Президент керуватиметься тільки власним розсудом. Тепер у законодавчий спосіб передбачено ліквідацію урядових органів. Отже, в Україні всі органи виконавчої влади стають залежними лише від глави держави (а де-факто – від його адміністрації).

Є загроза подальшого зменшення публічності та колегіальності в роботі Кабінету Міністрів, погіршення міжміністерської координації. Адже парламентом підтримана ліквідація урядових комітетів – робочих органів, через які повинні проходити проекти урядових рішень перед внесенням на засідання Уряду, та єдиних реальних інструментів безпосереднього обговорення проектів власне членами Кабінету Міністрів.

Ці два нових закони є свідченням остаточного утвердження президентської системи управління ціною відступу від досягнень двадцятилітнього розвитку системи урядування України та її повернення до тотальної централізації та політизації.

25 березня до парламенту потрапив третій законопроект з «адміністративно-реформаторської» тематики – нова редакція Закону «Про державну службу» (№8306). Вже 7 квітня його було прийнято в першому читанні. На наш погляд, попри деякі системні проблеми (зокрема, в частині регулювання відносин щодо вищого корпусу державної служби, а також прогалини у регулюванні статусу спеціально уповноваженого органу з питань державної служби) його ухвалення у внесеній редакції все ж сприятиме певному поступу у реформуванні системи державної служби.

Але загалом мусимо зробити висновки про серйозний відступ України від моделей демократичного урядування, що однозначно не відповідає інтересам суспільства і держави.

Висновки та рекомендації

Політичне керівництво держави повинне повернутись у конституційне русло розподілу повноважень між главою держави і Урядом. Слід відмовитись від тотальної централізації влади, адже це не лише неконституційно, але й нераціонально для ефективного урядування. Інструмент «доручень Президента» Уряду та іншим органам виконавчої влади має бути скасований. Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади, повинен бути головним суб’єктом вироблення державної політики. Уряду слід надати інституційні можливості впливу на виконавчу влади. Необхідно надати статус урядових органів нинішнім «іншим центральним органам виконавчої влади». У міністерствах слід забезпечити повноцінне розмежування політичних та адміністративних функцій і раціонально реформувати їх внутрішню організацію, насамперед зменшити кількість департаментів, змінивши законом саме поняття «департаменту». Після зменшення до двох кількості заступників міністра, департаментів має бути від 4 до 6-ти, і вони повинні утворюватися не відповідно до чисельності службовців, а для відповідальності за окрему підгалузь у сфері відповідальності міністерства.

3. місцеве самоврядування та регіональна політика

Ситуація після формування Уряду М. Азарова

Новопризначений Міністр регіонального розвитку та будівництва України не виявив бажання продовжити роботу над реалізацією ухвалених Урядом Ю. Тимошенко актів з реформи місцевого самоврядування та підвищення кваліфікації кадрів для його органів. Не продовжено роботу над погодженням розроблених у Мінрегіонбуді інших законопроектів, натомість було обрано тактику невиконання Плану заходів щодо реалізації Концепції реформи місцевого самоврядування9.

Так замість уже розроблених відповідно до затвердженої Концепції реформи місцевого самоврядування10 проектів нових редакцій законів «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації», міністерство замовило розробку цих законопроектів у вигляді вільного переказу чинних законів. Замість законопроекту «Про адміністративно-територіальний устрій» було підготовлено законопроект «Про державну підтримку добровільного об‘єднання громад». Проте вкрай низька якість законопроектів, велика кількість зауважень до них з боку науковців, практичних працівників місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування стала підставою для їх відхилення Урядом М. Азарова.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Основні напрями соціальної політики на період до 2015 року

    Документ
    Основні напрями соціальної політики на період до 2015 року (далі – Основні напрями соціальної політики) розроблено з метою створення умов для забезпечення реалізації визначених Конституцією України економічних, соціальних і трудових
  2. План заходів з реалізації „Програми соціально-економічного розвитку м. Києва на 2012 рік та забезпечення життєдіяльності Голосіївського району на 2012 рік

    Документ
    Розроблення Плану заходів з реалізації „Програми соціально-економічного розвитку м. Києва на 2012 рік” та забезпечення життєдіяльності Голосіївського району на 2012 рік (далі – План заходів) здійснюється відповідно до вимог Законів України „Про місцеві
  3. Програма економічного І соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік Вступ

    Документ
    Програма економічного і соціального розвитку міста Чернівців на 2010 рік розроблена відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального
  4. Затверджую міністр праці та соціальної політики України

    Документ
    Постійно діюча експозиція „Барвиста Україна” відбулась 18 серпня 2009 року, відповідні матеріали було підготовлено та надано для оновлення галузевих розділів (звіт від 15.
  5. В умовах значної регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів держава повинна виконувати функції вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів

    Документ
    Озвучені Президентом України 4 березня 2012 року на розширеному засіданні Уряду соціальні ініціативи є як вкрай нагальними, своєчасними, так і складними за своїм змістом, обсягами, термінами виконання.

Другие похожие документы..