Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа дисциплины'
Объектом изучения дисциплины являются швейные и трикотажные товары, а также материалы и полуфабрикаты, используемые для их производства. В программе ...полностью>>
'Документ'
Хальхи саманара шкул ачисем х=йсене кирл\ информацие ытларах интернетран, телевизортан, ытти аудио-видео хат\рсенчен илеёё\. /л\к шкулта т=хтавсенче ...полностью>>
'Закон'
Утвердить прилагаемый план мероприятий по энергосбережению и повышению энергетической эффективности в Российской Федерации, направленных на реализаци...полностью>>
'Документ'
Олимпиада, задания которой Вам предстоит выполнить, состоит из 2 раундов: тестового и аналитического. Тестовый раунд включает вопросы с несколькими в...полностью>>

Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ЗАКОНЫ

И ПРАКТИКА

СМИ

в одиннадцати

демократиях мира

(сравнительный анализ)

Исследование подготовлено

ГЛАВА 1

ЗАКОНИ ПРО ПРЕСУ В АВСТРАЛІЇ

Девід Флінт

Вступ

Австралія, спочатку населена аборигенами, стала володінням Великобританії 1788 року. До середини дев'ятнадцятого сторіччя Австралія складалася з шести автономних самоуправних колоній. Австралія має більш довгу історію тривалого демократичного правління, ніж більшість інших країн. Вона була ініціатором або раніше приєдналася до таких демократичних реформ, як таємне голосування та надання права голосу жінкам. Взагалі Австралія є суспільством емігрантів. Багатонаціональність укладу культури посилюється за рахунок значної неанглійської імміграції з Європи після II світової війни, а потім імміграції з Азії.

1. Конституційні положення

Ні в австралійській федеральній Конституції, ні в жодній з конституцій штатів не міститься положень, які могли б чітко гарантувати свободу слова або свободу друку. Австралія унаслідувала традиційний для Англії підхід, згідно з яким свобода слова краще захищається загальним правом.

Мали місце невдалі спроби включити до австралійської Конституції гарантії свободи слова — окремо чи вкупі з іншими правами людини. Однак австралійська Конституція відрізняється саме тим, що до неї дуже важко вносити поправки.

Тим не менш за останній час мають місце певні зрушення в цьому питанні. Хоча ратифікація угод, наприклад, Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), і не створює, за австралійськими законами, ніяких прав і обов'язків, якщо немає законодавчого акту, що вводить їх у силу, стверджується думка, що суди повинні рахуватися з міжнародними нормами стосовно прав людини в декотрих випадках, коли необхідно подолати розбіжності у статутному праві або у відсутності прецедентного права, що має обов'язкову силу [1].

Далі є пропозиції, зроблені Австралійською радою з питань друку та іншими організаціями, щодо включення гарантій свободи висловлювання думок до конституції штатів. На сьогодні це питання розглядає Виборчий і Адміністративний комітет штату Куінсленд.

Є спірним те, що Конституція містить певні гарантії свободи слова. У недавньому процесі австралійський Вищий суд постановив, що свобода поширення політичної інформації посередньо захищається Конституцією та федеральними законами [2]. 92-й розділ Конституції, який декларує свободу штатів у торгівлі та відношеннях, так само може мати вплив на свободу слова.

2. Розподіл повноважень між центральним та регіональними урядами

Австралійський Союз є конституційною монархією і являє собою федерацію шести штатів (Новий Південний Уельс, Куінсленд, Південна Австралія, Тасманія, Вікторія та Західна Австралія) і кулька територій (із яких дві — Північна територія та Австралійська Столична територія — самоуправні на зразок самоврядування штатів). Австралійська Конституція надає низку виняткових повноважень Австралійському Союзу; інші повноваження, перелічені в Конституції, порівну розподілені поміж штатами. Згідно з 109-м розділом Конституції, у випадку різночитань між федеральними законами і законами штатів федеральні мають переважну силу.

Повноваження Федерального парламенту приймати закони, спрямовані на регулювання преси, обмежені. Преса, тим не менш, є на загальних підставах об'єктом низки федеральних законів, прийняття яких стосується тієї чи іншої сфери владних повноважень, що надані парламенту і містять оподаткування, оборону, діяльність корпорацій, зарубіжну торгівлю і торгівлю між штатами та комерцію. Преса також є об'єктом для деяких аспектів загального права (спочатку наслідуваного від Англії, а нині декларованого австралійськими судами), єдиного для всієї країни. Закон про відповідальність за неповагу до суду, наприклад, має міцне підгрунтя у загальному праві.

3. Судова система

В Австралії є як федеральний суд, так і суди штатів. У кожному штаті і території є Верховний суд, у юрисдикції якого поряд із судами нижчих інстанцій знаходяться як цивільні, так і кримінальні справи. На федеральному рівні діє Верховний суд Австралії — як конституційний суд, так і апеляційний суд останньої інстанції, який на власний вибір може прийняти на розгляд апеляції з Верховних судів штатів і територій, так само, як і Федеральний суд. Федеральний суд розглядає позови, подані згідно з федеральним законодавством. В результаті розподіляючих повноваження настанов проблема визначення межі проміж юрисдикцій федеральних судів і судів штатів ефективно долається.

Австралія є країною загального права, і прецедентне право інших країн загального права також має тут силу, особливо рішення англійських та новозеландських судів.

4. Місце міжнародних угод про права людини в національному праві

Австралія є учасницею Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), а 1991 року вона приєдналася й до його Першого Додаткового протоколу, який надає приватним особам право подавати скарги до Комітету з прав людини ООН. Погодження не набуло чинності у внутрішньому законодавстві. Ратифіковані угоди, що не набули чинності в австралійському федеральному праві, у судах діють обмежено. Комісію з прав людини було засновано 1981 року, а потім перетворено на Комісію з прав людини та рівних можливостей згідно з федеральним Законом про права людини та рівні можливості 1986 року. Мета її — сприяти дотриманню в Австралії зобов'язань, узятих країною з міжнародних угод про права людини. Різноманітні міжнародні документи з прав людини, включаючи МПГПП, увійшли до п'яти додатків до Закону.

5. Система законодавства

Як такого закону про пресу в Австралії не існує. Діяльність електронних засобів масової інформації регулює федеральний Акт про служби мовлення 1992 року.

6. Регулювання права власності

Австралія зазнає поступового, але помітного скорочення числа власників засобів масової інформації. 1987 року було троє основних власників столичний тижневих газет: Геральд енд Уіклі Таймс Лімітед, Ньюз Лімітед та Джон Фейерфакс Групп ПТАЙ Лімітед. У цьому ж році відбулася битви за володіння Геральд енд Уіклі Таймс Лімітед між Ньюз Лімітед і Фейерфакс Групп.

Незважаючи на енергійну протидію Австралійської асоціації журналістів і деяких приватних осіб, Ньюз Лімітед вийшла переможцем у цій боротьбі, що було схвалено Комісією з торговельної діяльності. Причетність до Ньюз Лімітед американського громадянина Руперта Мердока зробило обов'язковим попередній розгляд питання Колегією з контролю за іноземними інвестиціями — консультативного органу при уряді Австралійського Союзу. Уряд підтримав цю пропозицію. Не було протидії цій угоді і з боку Австралійської ради професійних союзів і основних політичних партій як на федеральному рівні, так і на рівні штатів. Приблизно 20 щоденних та недільних газет закрилося з 1986 року. За винятком Сіднею та Мельбурну, жодна столиця штату не має більш як одну щоденну газету. Існують лише лише дві загальнонаціональні щоденні газети — The Australian і The Australian Financial Review. Ньюз Лімітед контролює трохи більш як 70 відсотків загального тиражу столичних щоденних газет, в той час як Фейерфакс Групп, одним із власників якої є Конрад Блек (володіє контрольними пакетами акцій газет Лондона, Ієрусаліму та Канади), контролює 21 відсоток. Лише дві основні столичні газети — «Канберра Таймс» (The Canderra Times) та «Уест Остраліен» (The West Australian) — контролюють власники, незалежні від Ньюз Лімітед або Фейерфакс Групп.

У виданні журналів найвагомішу роль відіграє «Австралійська Об'єднана Преса», що контролюється паном Керрі Пекером, яка у 1980-х роках позбавилася своїх газет. Починаючи з 1987 року більшість газет виявили значний інтерес до електронних ЗМІ, незважаючи на обмеження права одночасного володіння різними видами ЗМІ — телерадіостанціями і газетами [3]. На протилежність газетному ринкові, що скорочується, кількість австралійських мовних та електронних засобів масової інформації зростає [4].

Що стосується обмежень на володіння різними видами ЗМІ, то на практиці вживаються лише такі загальні обмеження на концентрацію ЗМІ в руках одного власника, які містяться у федеральному Акті про торговельну діяльність 1974 року, що викладає антитрестові закони і може бути вжитий до всіх галузей. Його 46-й розділ забороняє зловживання монопольною владою. Розділ 50 ставить поза законом придбання або посилення домінуючого положення на ринку. Тим не менш таке придбання чи посилення може бути санкціоноване владою з урахуванням суспільної користі або необхідності.

Позиція членів Комісії з торговельної діяльності полягає в тому, що як товарний ринок розглядається газетна індустрія, а не всі види ЗМІ і що для більшості столичних газет цей ринок діє у межах відповідного штату.

1992 року у звіті парламентського комітету не говорилося про зловживання в концентрації засобів масової інформації й не було прийнято ніяких рекомендацій стосовно нових газет власниками інших ЗМІ [5].

Однак усі члени комітету зійшлися на тому, що «концентрація завдає втрат плюралізму думок і збільшує потенційний ризик перекручення інформації у ЗМІ», тому настійно радили «зводити до мінімум» [6] ризик, що виникає внаслідок подальшої концентрації.

У звіті було рекомендовано змінити критерій, наведений у 50-му розділі Закону про торговельну діяльність, і повернутися до існуючої до 1977 року заборони на таке придбання підприємств, яке може призвести чи скоріш за все призведе до істотного зниження рівня конкуренції.

Уряд дав зрозуміти, що внесе відповідні поправки до Закону.

7. Реєстраційні вимоги

Системи ліцензування як такої або якихось умов для отримання урядового дозволу на видання газети чи створення будь-якого іншого підприємства в галузі ЗМІ не існує [7]. Усі штати й території, окрім Південної Австралії, зобов'язують видавництво вміщувати в газеті її назву та адресу, а також назву чи ім'я та адресу видавця; в деяких штатах також необхідна реєстрація [8]. 201-й розділ федерального Закону про авторські права 1988 року вимагає, щоб один примірник будь-якого друкованого матеріалу, опублікованого на території Австралії, був направлений до Національної бібліотеки у Канберре. На додаток до цього кожен штат вимагає, щоб один примірник матеріалу, опублікованого на території штату, обов'язково знаходився у бібліотеці відповідного штату.

8. Регулювання імпорту й експорту друкованих видань

На імпорт і експорт друкованих матеріалів не існує обмежень, крім тих, які накладаються на матеріали брутальні, що підбурюють до насильства, сприяють або закликають до тероризму чи вживанню наркотичних засобів [9].

9. Механізми саморегулювання преси

9.1. Австралійська рада у справах преси

Австралійська рада у справах преси — це добровільний орган, заснований 1976 року Австралійською асоціацією журналістів, трьома видавничими асоціаціями (Австралійська сільська преса, Австралійська асоціація провінційних газет Лтд та Регіональні щоденні газети Австралії Лтд) та основними видавцями Австралії. Рада є органом, який сприяє дотриманню пресою професійної етики. Вона складається з Голови, десяти представників організацій-засновників, одного члена від ради головних редакторів, семи представників громадськості і двадцяти змінних членів [1]).

Рада у справах преси ставить перед собою мету турбуватися про загальний рівень австралійської преси, дотримуватися високих журналістських стандартів і захищати свободи, надані їй законом. Рада у справах преси має спеціальне право приймати, розглядати й розслідувати скарги на пресу, а також на поведінку осіб та організацій стосовно преси.

Рада засновує свою діяльність на тому, що право преси публікувати відповідає праву громадськості знати і що свобода преси включає «право газети друкувати те, що вона вважає новиною, без опасінь і упередженості, і право давати безпристрасний коментар». Рада переконана, що свобода преси необхідна для того, щоб преса могла виконувати свою функцію «сторожового собаки суспільства» і забезпечувати право громадськості на отримання суспільно важливої інформації.

Рада утримується за рахунок організацій-фундаторів. Асоціації (сільська, регіональна та провінційна) вносить певний процент до її щорічного бюджету. Решту суми видавці виплачують на пропорційній основі, що враховує наклади столичних щоденних газет Австралії.

Рада створює сприятливі умови для незалежного, кваліфікованого й вільного розгляду скарг, пов'язаних із пресою. Вона приділяє головну й вирішальну увагу захистові інтересів суспільства. Рада засновує свої рішення на 12 основних принципах, що містяться в Заяві про принципи, які, між іншим, зовсім не покликані бути точною та вичерпною формулою на всі випадки життя.

Дванадцять принципів заторкують такі аспекти: чесність; приватне життя; довіра; чутки; отримання інформації обманним або нечесним шляхом; необхідність розмежування факта й точки зору; істотні порушення почуття міри; дискримінація за ознаками статі, расової чи якоїсь іншої приналежності; можливість відповіді; виправлення та вибачення, рівно як і обов'язок газет публікувати судову постанову, яка була винесена не на їх користь.

9.2. Процедура розгляду скарг

Процедура розгляду скарг Радою у справах преси має на увазі необхідність виступати посередником у суперечках. Виконавчий секретаріат, по суті, виконує роль контролера преси («омбудсмена»), вирішуючи як посередник одні скарги й направляючи інші на розгляд якійсь третій стороні. Близько 20 відсотків скарг вирішуються за безпосередньою участю самої Ради.

Процедура досить проста, і телефонні витрати скорочуються завдяки доступу до безкоштовної лінії та виїзним засіданням за межами Сіднею, що відбуваються час від часу. Скарги необхідно подавати у письмовій формі. Якщо з'ясується, що посередництво при урегулюванні суперечки неможливе, скаргу направляють до газети, а відповідь газети — подавачеві скарги.

Якщо подавач скарги звинувачує газету в наклепі, то Рада у справах преси звичайно просить його (або її) спочатку підписати заяву про відмову від звернення до суду у випадку незадовільного для нього рішення Ради. Досить незначна кількість подавачів скарг не підписує такої заяви, обираючи судове розбирання.

Якщо подавач скарги незадоволений відповіддю, справа передається на розгляд наступного засідання Комітету з розгляду скарг. Процедура, що найрідше використовується, передбачає розгляд скарги експертом або групою експертів. Присутність однієї чи обох сторін не обов'язкове, хоча може бути корисною. Слухання проходять неформально, і як подавач скарги, так і представники газети при бажанні мають можливість коротко виступити. Потім члени Комітету ставлять запитання, і газеті або подавачеві скарги надається слово для короткого коментаря.

До Комітету з розгляду скарг в основному входять представники громадськості, а також один журналіст і один представник видавництв. Комітет пропонує проекти рішень, які потім виносить на розгляд повної Ради, що збирається приблизно 10 разів на рік. 1992 року з 421 отриманої скарги з 69 було винесено рішення. З них 31 скарга була підтримана повністю або частково. Усі рішення були опубліковані відповідними виданнями.

Санкції Ради полягають у тому, що вона зобов'язує причетну до справи газету опублікувати рішення, винесене частково або повністю не на її користь. При цьому мають буди виділені відповідні пункти рішення, але, на відміну від британської системи звернення зі скаргами на пресу, рішення необов'язково публікувати цілком. У період з 1990 по 1992 рік лише єдине рішення не було опубліковане: газета, що була об'єктом скарги, заявила, що, оскільки подавачем скарги є інший видавець, то дана суперечка є суперечкою між власниками видань, отже, знаходиться поза поза юрисдикцією Ради. У другому випадку один із спостерігачів повідомив, що газета, яка програла суперечку в Раді, не повідомила про прийняте рішення.

9.3. Роль Ради у формуванні громадської політики

Рада у справах преси через свій Комітет по слова відіграє важливу роль у захисті свободі преси і свободі висловлення думок і цілому. Рада часто виступає проти норм законодавства, що обмежують свободу слова, а також за реформування законодавства про наклеп і про відповідальність за образу суду, про захист «інформаторів», про збереження таємниці журналістського джерела шляхом прийняття «прикривальних» законів. Рада також виступає за створення конституційних гарантій свободи слова як на федеральному рівні, так і на рівні штатів, за відміну заборони на політичну рекламу в електронних засобах масової інформації.

До точки зору Ради дослухаються і уряд, і приватні організації, а також засоби масової інформації. Рада видає щоквартальний бюлетень «Новини Австралійської ради у справах преси», публікує щорічні доповіді й розповсюджує прес-релізи. Рада також проводить конференції й семінари та видруковує зроблені на них доповіді в серії «Документи конференцій Австралійської ради у справах преси».

Рада співпрацює й обмінюється інформацією з іншими організаціями, зацікавленими у захисті свободи слова та преси. Голова Австралійської ради у справах преси в той же час працює в комітеті Світової Асоціації Рад у справах преси над створенням проекту статуту цієї організації й головує в Організаційній раді, заснованій у жовтні 1992 року.

9.4. Асоціація австралійських журналістів

Асоціація австралійських журналістів (ААЖ) є журналістським об'єднанням, а також професійною спілкою. Вона недоано злилася з іншою організацією працівників засобів масової інформації, перетворившись на Альянс засобів масової інформації, індустрії розваг та мистецтва (Альянс ЗМІ). Питання, що стосуються галузі журналістики, знаходяться у віданні одного підрозділу Альянсу, тож ААЖ продовжує ефективно діяти вже в рамках цієї великої організації.

Альянс ЗМІ як професійна асоціація давно з увагою ставиться до питань журналістської етики. Він був головним прихильником створення Ради у справах преси, і в положенні про реєстрацію нових членів передбачає обов'язкове дотримання Етичного кодексу.

За дотриманням кодексу стежить Судовий комітет через свої відділення, що мають право апелювати спочатку до відділення Комітету з апеляцій, а потім до Федеральної ради Альянсу ЗМІ.

Правила встановлюють обов'язковість присутності журналіста перед Судовим комітетом і дозволяють використовувати різні санкції, такі як штрафи, призупинення членства в Альянсі аж до виключення. Беручи до уваги, що більшість журналістів входить до Альянсу ЗМІ, ці санкції можуть бути досить вагомі.

Слухання повинні бути безпристрасними, і їх матеріали не можна друкувати без спеціального дозволу Федеральної виконавчої ради. Є пропозиція ввести до кожного Судового комітету одну людину, яка не була б професійним працівником засобів масової інформації, а також публікувати висновки, зроблені комітетами, для ознайомлення з ними громадськості.

10. Наклеп

Кожен штат і територія в Австралії мають свої закони про наклеп, але в них можна відокремити три головні риси.

По-перше, наклеп вважається громадянським правопорушенням, за яке передбачена сувора відповідальність. Відсутність наміру при опублікуванні засобами масової інформації, що є відповідачем, хибних відомостей не береться до уваги під час визначення наклепницького характеру матеріалу, хоча й може вплинути на розмір суми, присуджуваної судом як компенсація втрат.

По-друге, наклепницький виступ вважається таким, що не відповідає істині, доки ЗМІ-відповідач, який несе тягар доводження, не переконає суд у своїй правоті. З другого боку, той факт, що заява містить неправду, не обов'язково означає, що вона є наклепницькою.

По-третє, досить того, що виступ потенційно міг опорочити позивача, і позивачеві не обов'язково доводити, що хтось в результаті образливої публікації справді змінив свою думку про нього в гіршу сторону.

10.1. Цивільні та кримінальні справи

Особа, чиїй репутації публікація нанесла втрати, може подати цивільний позов про наклеп, аби захистити своє добре ім'я. У більшості штатів і територій наклеп вважається ще й злочином, що карається штрафом або тюремним ув'язненням. Закони декотрих штатів і територій наголошують, що кожен, хто навмисне публікує наклеп, може зазнати покарання у вигляді штрафу й тюремного ув'язнення строком до одного або двох років, якщо винний усвідомлював, що публіковані відомості не відповідають дійсності. Останнім часом редакції та журналісти до кримінальної відповідальності за наклепи не притягалися.

Федеральне законодавство передбачає внесення цивільних позовів за образливі висловлення. Для порушення справи в суді позивач повинен довести, що письмовий або усний виступ, що стосується його, не відповідає дійсності, став фактичною причиною матеріальних втрат і що причиною виступу є злий намір. Оскільки важко довести наявність злого наміру, позови, направлені проти преси за образливі виступи, зустрічаються

Загальне право в Австралії відокремлює поняття наклепу та усної образи. Наклеп (у письмовій формі) дає підстави для подання позову навіть без доказів того, що позивач зазнав фінансових втрат, тоді як для встановлення наявності усної образи, позивач повинен довести, що йому (або їй) завдано справжньої матеріальної шкоди. Ця різниця була скасована у штатах Куінсленд і Тасманія та в Австралійській столичній території.

Штати Куінсленд і Тасманія кодифікували свої закони про наклеп [1]). Західна Австралія також має кодекс, хоча його використання обмежено потоком цивільних справ. У Новому Південному Уельсі, Південній Австралії, Вікторії, Австралійській столичній та Північній територіях закони про наклеп грунтуються на загальному праві.

10.2. Що є наклепом

Чи є виступ наклепницьким, визначається виходячи з загальноприйнятого смислу висловлювання, а також із того, що виступаючий має на увазі. Потім оцінюється, чи підходить явний смисл висловлювання або той, що мається на увазі, під визначення наклепу.

Смисл, який вкладав у свої слова відповідач, ролі, в основному не відіграє; скоріше, суди врахують той смисл, що може вилучити з публікації здоровмисляча людина.

У країнах загального права наклепницький матеріал визначається як «матеріал... який спеціально завдає втрат іншій особі, викликаючи стосовно неї ненависть, неповагу або насмішку» [1]). Визначення поняття «наклепницький матеріал» у кодексах Куінсленда й Тасманії таке: «...матеріал, що стосується будь-якої особи або будь-якого члена її сім'ї, живого або померлого, через публікацію якого (матеріалу) репутація цієї особи з великою мірою вірогідності може постраждати, або через який може бути завдано втрат її професійній діяльності, або через який інші особи, скоріше, стануть її уникати, ненавидіти або насміхатися з неї» [1]).

10.3. Відповідальність

Будь-яка особа, що зумисно або з необережності бере участь у публікації наклепницького матеріалу або санкціонує її, може бути притягнута до відповідальності за наклеп [1]). Таким чином, редактор, автор, видавець і власник ЗМІ можуть нести відповідальність. Поширювачі звичайно відповідальності не несуть, але можуть бути визнані винними у випадку, якщо вони знали чи повинні були знати, що публікація містить наклепницький матеріал. Про освідомленість поширювача можна зробити позитивний висновок, якщо даний документ з'явився у виданні, відомому публікаціями подібних матеріалів.

Позов про наклеп може бути подано всюди, де поширюється видання, що опублікувало наклепницький матеріал. Матеріал вважається опублікованим там, де його читають, бачать або чують крім позивача ще й інші особи [1]). Таким чином, якщо з публікацією ознайомилися більш як в одному штаті або території, де більше шансів виграти справу. Загальнонаціональні видання повинні постійно стежити за тим, щоб не порушити жодного з восьми законодавств про наклеп, що діють у межах Австралії.

10.4. Захист

Австралійське законодавство визнає низку заперечень щодо позову про наклеп, оскільки захист репутації приватних осіб повинен бути врівноважений із свободою слова. Елементи, на яких відповідач може побудувати захист, і можливість їх використати різні по законодавству різних штатів і територій. Основні способи захисту включають: виправдовуючі обставини, справедливий коментар, абсолютно привілейоване право, обмежене привілейоване право, ненавмисний наклеп, банальність та вибачення.

Захист, побудований на наявності виправдовуючих обставин, застосовується в половині регіонів (Південна Австралія, Вікторія, Західна Австралія і Північна територія) при доказі правдивості інформації, що міститься в наклепницькому матеріалі. У сфері дії законодавства інших штатів і територій (Куінсленд, Тасманія і Австралійська столична територія) відповідач також має продемонструвати, що наклепницький матеріал опубліковано «для суспільного блага» і що він стосується, наприклад, згідно з законодавством Нового Південного Уельса, до «громадсько значущих» матеріалів [1]).

Захист на підставі права на справедливий коментар можливий згідно з загальним правом Південної Австралії, Вікторії і Австралійської столичної території. Законодавство частково кодифіковано в Новому Південному Уельсі і повністю кодифіковано в Куінсленді, Тасманії і Західній Австралії, хоча в останньому штаті є прецедент захисту на основі загального права. Закони всіх штатів і територій вимагають, щоб коментар:

а) був справедливим (мається на увазі, що людина щиро могла дотримуватися такої думки);

б) стосувався громадсько значущої справи (приватне життя громадського діяча не є такою, поки не йдеться про його (або її) відповідності займаної посади);

в) грунтувався на фактах, які: (1) вказані у публікації; (2) вірні або основані на абсолютно привілейованому праві.

У деяких штатах і територіях може слугувати захистом те, що інформація, котра, як доведено, є хибною, була опублікована заради суспільного блага. Наприклад, у Новому Південному Уельсі автор матеріалу, опублікованого з метою інформування громадськості, може скористатися обмеженим привілейованим правом згідно з 22-м розділом Закону про наклеп 1974 року (НЮУ). Тим не менш він повинен довести, що діяв, маючи підстави вважати, що інформація відповідає дійсності. Щоб довести це, йому, можливо, слід буде розкрити джерело конфіденційної інформації. Оскільки мало хто з видавців йдуть на це, звичайно вкрай складно використовувати цей вид захисту у справах про наклеп.

10.5. Громадські діячі

Ні в загальному праві, ні в жодному з кодексів не міститься вказівки на те, що політики та інші громадські діячі повинні нести більший тягар доведення стосовно критики їх громадської діяльності, ніж приватні особи. На практиці основну частину позовів про наклеп подають саме громадські фігури (більшістю через високі судові витрати). Певною мірою спосіб захисту на основі справедливого коментаря захищає газети від претензій з боку громадських діячів; тим не менш останні виграють значну кількість процесів, і це безперечно повинно мати «охолоджуючий» вплив на газети, особливо невеликі, регіональні, які не можуть собі так легко дозволити собі оплатити втрати щодо захисту від позову про наклеп.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Современные зарубежные сми методические указания

    Методические указания
    Средства массовой информации в условиях перехода к информационному обществу. Идея единого информационного мира: предпосылки возникновения, этапы реализации.
  2. Становление глобального информационного общества: проблемы и перспективы

    Документ
    В монографии всесторонне рассматривается процесс становления глобального информационного общества, охватывающий все новые страны и регионы мира. Проанализированы основные технологические, экономические и социально-культурные предпосылки
  3. Стандарт дисциплины

    Документ
    Требования к обязательному минимуму содержания и уровня подготовки выпускника вуза, предъявляемые Государственным образовательным стандартом по дисциплине
  4. Л. Н. Гумилев атындағы Еуразия ұлттық университеті (1)

    Документ
    Саяси институттар жүйесіндегі БАҚ: теория және практика: Халықаралық ғылыми-теориялық конференция материалдары. – Астана: Л.Н.Гумилев атындағы ЕҰУ, 2010.
  5. Программы вступительных испытаний в российский государственный социальный университет

    Решение
    Программы вступительных испытаний в Российский государственный социальный университет (далее – «РГСУ») разработаны на основе Федерального государственного образовательного стандарта среднего (полного) общего образования.

Другие похожие документы..