Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Самостоятельная работа'
2. Частота колебаний камертона 440 Гц. Какова длина звуковой волны от камертона в воздухе, если скорость распространения звука при 0 °С в воздухе рав...полностью>>
'Пояснительная записка'
«Язык есть кусочек жизни людей», – заметил однажды из­вестный русский лингвист Л.В. Щерба. Однако как трудно ино­гда складываются у человека отношени...полностью>>
'Бюллетень'
В Борисове закрылось отделение Белорусского республиканского общества родителей онкологических больных детей «Дети в беде». До этого филиал организац...полностью>>
'Рабочая программа'
Целью дисциплины «Физическая культура» является формирование физической культуры личности и способности использования средств физической культуры, сп...полностью>>

„Види господарських договорів І відповідальність за порушення договірних зобов’язань” для використання в організації методичного керівництва правовою роботою та розповсюдження серед державних та комунальних підприємств, установ, організацій

Главная > Методичні рекомендації
Сохрани ссылку в одной из сетей:

УКРАЇНА

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

бул.Пушкіна, 34 , м. Донецьк, 83105, тел.:(062) 312-51-97,факс: (062) 312-50-82; e-mail:minjust@dc.donetsk.ua


_________________________________ на на №_______________________________

Про надіслання методичних матеріалів

Начальникам районних, міських,

міськрайонних, районних у місті

управлінь юстиції

Головне управління юстиції у Донецькій області надсилає вам методичні рекомендації на тему: „Види господарських договорів і відповідальність за порушення договірних зобов’язань” для використання в організації методичного керівництва правовою роботою та розповсюдження серед державних та комунальних підприємств, установ, організацій.

Додаток: на 17 арк.

В.о. начальника С.Л. Кучерук

Васильєва 334 22 31

Затверджую

В.о. начальника

Головного управління юстиції

у Донецькій області

______________ С.Л. Кучерук

«___» ____________ 2011 р.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

на тему:

Види господарських договорів і відповідальність за порушення договірних зобов’язань

м. Донецьк - 2011

1. Вступ

Господарський договір як угода є однією з підстав виникнення правовідносин (зобов'язань) у сфері господарювання. В залежності від виду договору сторони керуються як загальним положенням Цивільного кодексу України , Господарського кодексу України (про угоди, зобов'язання, договори), так і відповідним законодавчим актам, які регулюють певний вид господарських відносин (закони України «Про оренду державного та комунального майна», «Про фінансовий лізинг», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції» тощо).

Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадянського суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва.

З розвитком ринкової економіки на території України все більш укладаються договори на підставі яких виникають, як речові, так і зобов’язальні правовідносини. При укладанні договорів часто визначаються наміри про створення нових суб’єктів господарського права.

Розвиток торгівлі, збут промислової і сільськогосподарської продукції, постачання підприємствам та іншим господарюючим суб'єктам необхідної сировини, матеріалів й устаткування, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг у сфері обслуговування - у всьому цьому розмаїтті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення основних потреб суб'єктів господарського права. Договір також є і найважливішим засобом, що дисциплінує господарський обіг тому, що покладає відповідальність на сторони, які не виконують права та обов'язки, передбачені договором.

Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.

2. Поняття господарського договору

Укладення різних за своїм характером договорів (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо) регулюється нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України ), Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) так і іншими нормативними актами.

У чинному законодавстві (статті 10 і 11 ГПК України) використовується поняття "господарський договір", в той же час у судовій практиці і літературі використовується поняття "комерційний договір". До характерних рис господарського договору належать:

1) особливий суб'єктний склад – в якому суб’єктами господарювання є одна або дві сторони;

2) договір спрямовується на безпосереднє обслуговування основної діяльності господарюючого суб'єкта.

3) плановий характер договору зумовлений тим, що підставою його укладання є планове завдання (акт), яке є обов'язковим для обох чи однієї із сторін; Господарськими вважалися і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому ж законодавчому режимові (поставка, перевезення вантажу тощо) або якщо вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладання договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).

В сучасних умовах деякі з названих ознак господарського договору потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських договорів можуть бути не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність; договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими.

ГК України не надає загального визначення господарського договору, однак, аналіз його положень свідчить про відсутність загального підходу стосовно розуміння договору. Через таку невизначеність у правовій науці чітко видокремлюються чотири основні теорії договору, які намагаються розкрити сутність означеної юридичної конструкції: угодницька (правочинна), обіцянки, зобов’язальницька, актова.

Відповідно до угодницької теорії (заснована на положеннях цивільного права): договір - це угода сторін про встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків. Це підтверджується ст. 626 ЦК України, за якою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. За цією теорією договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто домовленість (угоду) щодо всіх його істотних умов. В окремих випадках для виникнення договірних зобов’язань недостатньо одного факту укладення договору. Так, сторони можуть поставити виникнення прав та обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, з’явиться вона чи не з’явиться. Права та обов’язки в момент укладення договору з відкладальною (суспензивною) умовою виникають умовно, а починають безумовно належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передбачена відкладальною умовою.

Іншою теорією є теорія обіцянки, за якою договір - це обіцянка або набір обіцянок, на які може покластися контрагент. Слід зазначити, що відмінності між угодницькою теорією і теорією обіцянки не мають принципового характеру. Теорія обіцянки так само, як і угодницька теорія, виходить з розмежування договору як обіцянки і зобов’язань, які виникають на його підставі. За теорією обіцянки договір визначається як узгоджений обмін обіцянками, виконання яких закон визначає як обов’язок, та за порушення яких він наділяє постраждалу сторону засобами захисту. Сама обіцянка розглядається як заява про намір (прояв наміру) діяти або утриматися від відповідних дій, зроблена будь-якою особою за проханням іншої особи. Обіцянку може бути зроблено як в усній, так і в письмовій формі, утім про її вчинення може свідчити й сама поведінка особи. За загальними правилами обіцянка об’єктивується у формі акцептованої оферти (оферта може стати обіцянкою тільки після її акцепту, і не є обіцянкою, доки вона не акцептована). Принциповою ж різницею є те, що угоду може бути виконано в момент укладання, а обіцянка «дивиться» на виконання у майбутньому.

За зобов’язальницькою теорією договір ототожнюється з договірними зобов’язаннями. Зокрема, в ст.207 ГК України передбачена можливість визнання недійсними господарських зобов’язаннь, а саме – господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині та недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Виникнення як зобов’язальних, так й інших видів правовідносин, є тільки результатами етапів укладання чи виконання договору, сутністю якого є взаємна згода сторін щодо встановлення правил їхньої поведінки у тій чи іншій сфері суспільних відносин, дотримання яких націлено на досягнення потрібних правових та/або економічних результатів, які у деяких випадках об’єктивуються у набутті управненою стороною речових, виключних або інших прав. Сам факт належного виконання передбачених у договорі обов’язків сторін не завжди призводить до того правового ефекту, що є його кінцевою метою. Так, засновницький договір визначає порядок заснування юридичної особи, умови здійснення спільної діяльності його сторін щодо створення юридичної особи, розмір статутного капіталу, розмір вкладів кожної із сторін до статутного капіталу, строки та порядок їх внесення. Втім кінцева мета засновницького договору, яка полягає у створенні (заснуванні) юридичної особи, досягається не з моменту виконання передбачених у договорі обов’язків сторін, а тільки після акта державної реєстрації юридичної особи. Засновницький договір є установчим документом (установчим договором), а з моменту державної реєстрації юридичної особи він встановлює правовий зв’язок не тільки між особами, які його підписали, але й з кожною юридичною особою, а також поширює свою дію на осіб, які вже після створення юридичної особи стануть її учасниками.

Договір не просто встановлює правила поведінки сторін, а безперервно впливає на правовідносини, що виникли на його підставі (передусім зобов’язального характеру). Домовленість не зникає з моменту виникнення зобов’язальних правовідносин, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов’язань. Якщо зміст договору становлять договірні умови, то зміст зобов’язання - права та обов’язки сторін. Під час виконання договору за взаємною домовленістю сторін або в односторонньому порядку (якщо це передбачено законом для певного різновиду договору, або в самому договорі), або в судовому порядку (за наявності достатніх підстав) можуть змінюватися (корегуватися) договірні умови. У свою чергу, зміна договірних умов, якими встановлено права та обов’язки сторін, призводить до зміни (оновлення) самих договірних зобов’язань.

Крім того, якщо розірвання договору завжди спричиняє припинення договірних зобов’язань сторін, то одностороння відмова від виконання свого зобов’язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самого договору, а є заходом оперативного впливу на порушника, що застосовується до моменту припинення ним порушення. Всі ці обставини свідчать про неможливість ототожнення договору та договірних зобов’язань, що виникли на його підставі.

Сьогодні в українській доктрині панівною залишається «угодницька (консенсуальна) теорія». Таким чином цивілістична концепція договору не дозволяє пояснити проникнення договору у сфери, де значною мірою сконцентровані публічні інтереси, реалізація яких стає можливою, у тому числі завдяки договору. За допомогою термінів «угода», «домовленість» не можливо повною мірою виявити сутність договору, у зв’язку з чим окремі українські правники наполягають на заміні угодницької теорії іншою, яка отримала назву - актова теорія. У межах цієї теорії договір розглядається як сумісний правовий акт (акт-дія), що передбачає збереження волевиявлень суб’єктів акта, які:

1) спрямовані на регулювання їхньої власної поведінки та/або поведінки інших суб’єктів, завдяки чому встановлюється необхідний правовий результат (правова норма, індивідуальне правове установлення і.т.н.) або;

2) становлять правомірні дії, що безпосередньо виступають правовим результатом.

Відповідно сумісний правовий акт - це здійснені у відповідній формі відокремлені волевиявлення двох або більше суб’єктів права, спрямовані на регулювання поведінки цих та (або) інших суб’єктів, та якими на основі згоди встановлюються відповідні правові результати.

Більшість учених справедливо звертають увагу, що договорами слід вважати тільки ті юридично значущі угоди (домовленості), які є підставою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин. Так, у господарській практиці набули поширення такі види переддоговірних угод (угод, які досягаються до моменту підписання кінцевого договору) як меморандум про взаєморозуміння та протокол про наміри, які не призводять до юридичних наслідків у вигляді встановлення правовідносин (ч. 6 ст. 182 ГК України). Зведення договору тільки до дво- чи багатостороннього правочину (погодженої дії двох або більше сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення суб’єктивних прав і обов’язків) означало б, що договір є тільки актом реалізації прав і обов’язків, та має своїм єдиним правовим наслідком встановлення правовідносин між сторонами. Втім правовідносини - це не єдиний правовий результат, до якого призводить укладення договору, адже основним проявом регулювальної функції договору є встановлення правових норм (норм позитивного права - під час укладання нормативного договору; локальних норм - під час укладання індивідуального договору). Поєднання основних властивостей договору (як однієї з форм існування права та акта реалізації прав та обов’язків) нормативного й індивідуального дає можливість пояснити тільки актова теорія.

3. Види господарських договорів

Господарські договори мають як загальні властивості, так і певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі такого розподілу полягають різні категорії, що обираються в залежності від переслідуваних цілей.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Кожному господарському договору властиві й загальні риси даної правової категорії, й ознаки, притаманні конкретному виду господарських договорів. Тому для їхнього розмежування застосовуються доктринальна й нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов’язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями:

1). Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори поділяються на:

а) односторонні (договір дарування не покладає на обдарованого жодних обов’язків);

б) двосторонні (договір купівлі-продажу де є дві сторони продавець і покупець);

в) багатосторонні (перевезення вантажів: перевізник, вантажовідправник й вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу).

2) Залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони підрозділяються на:

а) формальні. Для їх укладання необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (як правило визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами;

б) реальні. Для їх укладання необхідні не лише узгодження волі сторін, а і передача речі;

в) консенсуальні. Консенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносин. У момент, коли угода досягнута, угода вважається укладеною, і в її сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладання договору купівлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то угода вважається укладеною тільки при дотриманні такої форми.

3) За співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони поділяються на:

а) платні. Платною називається угода, у якій передачі грошей чи майна, виконанню робіт, наданню послуг однієї сторони відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки односторонні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання й інші за своєю сутністю завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатний;

б) безоплатні. У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики тощо.

Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі чи дорученні збереження сторони своею угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

4) Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків необхідно розрізняти договори на:

а) остаточні. Вони наділяють сторони правами й обов'язками, спрямованими на досягнення цілей, і визначає всі умови договору;

б) попередні. Це договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Попередній договір має містити умови, які дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору, зокрема, термін, у який сторони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає укладанню протягом року з моменту укладання попереднього договору. Якщо у зазначений вище термін основний договір не буде укладений і жодна зі сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє своя дію;

в) угоди про наміри. У зазначених угодах лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода не породжує прав і обов'язків сторін, якщо у ній не встановлене інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього будь - яких правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію. Зазначений вид договорів найбільше поширення одержав у зовнішній торгівлі.

5) Залежно від підстави укладання всі договори поділяються на:

а) вільні - це такі договори, укладання яких цілком залежить від розсуду сторін;

б) обов’язкові. Укладання яких є обов'язковим для однієї чи обох сторін. Наприклад, у силу прямої вказівки закону банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, що звернувся з пропозицією відкрити рахунок.

6) За способом оферти й визначення змісту розрізняють договори:

а) приєднання. Це господарські договори, у які одна сторона визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій залишається прийняти умови або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо);

б) взаємопогоджувані. При укладанні взаємопогоджуваних договорів їхні умови встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в договорі. При укладанні договорів приєднання їх умови встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і він може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

7) Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони поділяються на:

а) користь їхніх учасників;

б) користь третіх осіб. Це договір, за яким боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Іноді за договором на користь третьої особи ця особа несе і деякі обов'язки. Так, вантажоодержувач за договором перевезення, маючи право вимагати видачі вантажу перевізником, у той же час зобов'язаний прийняти прибулий на його адресу вантаж і сплатити відповідні платежі і збори.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

8) За змістом істотних умов розрізняють:

а) прості (мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору - поставки, міни, перевезення та ін.);

б) складні (поєднуються майнові елементи двох й більше договорів (у договорі підряду на капітальне будівництво - поставка, підряд, майновий найм).

9) Залежно від періодів виконання своїх обов'язків суб'єкти господарювання укладають договори:

а) генеральні (визначають умови виконання всіх узятих зобов'язань сторонами протягом усього їхнього строку. Наприклад, будівництво складного, довгострокового об'єкта - атомної електростанції);

б) поточні (конкретизують генеральні договори на певні періоди, на періоди виконання певних обсягів робіт, скажімо, будівництво окремих споруд, які є складовими частинами об'єкта, обумовленого генеральним договором (закінчення будівництва якоїсь частини )).

Від генеральних і поточних договорів слід відрізняти довгострокові договори за прямими тривалими господарськими зв’язками, які свого часу набули широкого застосування. Так, договір поставки за прямими довгостроковими господарськими зв'язками, укладений сторонами, як правило, на п'ять років або ж на триваліший період, перебуває в стадії виконання протягом усього періоду, на який він був укладений, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством, коли він підлягає зміні, розірванню тощо.

Класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, котрі є предметом відповідних договорів. ЦК України систематизує господарські договори разом з цивільними. За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори: про передачу майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління), про передачу майна у строкове оплатне користування, про виконання робіт, про перевезення вантажів (транспортні господарські договори), про надання інших господарських послуг.

Розділом ІІІ ЦК України передбачені такі види договірних зобов'язань: купівля-продаж; роздрібна купівля-продаж; поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна; дарування; рента; довічне утримання (догляд); найм (оренда) земельної ділянки; найм будівлі або іншої капітальної споруди; найм (оренда) транспортного засобу; прокат; лізинг; найм (оренда) житла; позичка; підряд (побутовий, будівельний, підряд н проектні та пошукові роботи); виконання науково-дослідницьких або дослідно-конструкторських та технологічних робіт; послуги; перевезення; транспортне експедирування; зберігання; страхування; доручення; комісія; управління майном; позика; кредит; банківський вклад; банківський рахунок; факторинг; розрахунки; розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; комерційна концесія; спільна діяльність.

4. Відповідальність за порушення господарського зобовязання

У сфері господарсько-правових відносин явищем перманентного характеру є вчинення суб’єктами господарювання правопорушень. Відповідно до норм господарського законодавства за вчинення учасниками господарських правовідносин правопорушень у сфері господарювання до суб’єкта, який вчинив таке правопорушення застосовується різного роду санкції (заходи відповідальності). Теорія господарського права такі санкції визначає як окремий вид юридичної відповідальності, а саме господарсько-правову відповідальність. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, які знайшли своє формальне закріплення в ст. 216 ГК України і згідно з якими:

- потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

- передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження в договорі;

- сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань в натурі;

- у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Зі змісту принципів господарського законодавства можна дійти висновку, що господарська відповідальність загалом є матеріальною відповідальністю і за правопорушення у сфері господарювання до правопорушника застосовуються санкції майнового (економічного) характеру.

Окрему увагу слід звернути на те, що господарське законодавство закріплює з-поміж інших такий принцип, як повна майнова відповідальність аж до оголошення банкрутом (ч. 4. ст. 205 ГК України). У господарському законодавстві, як і у цивільному до правопорушника може бути застосовано відповідальність лише за наявності вини (принцип презумпції вини). Як зазначено в ч. 2. ст. 216 ГК України, застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасниками господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання. Тому, застосування господарських санкцій є не лише способом захисту порушених прав, а й стимулом для суб’єктів господарювання - порушників охоронюваних прав та інтересів до не вчинення в майбутньому правопорушень в сфері господарювання та уникнення таким суб’єктом (правопорушником) настання економічно несприятливих наслідків та застосування господарських санкцій. Cтаття 217 ГК України визначає господарськими санкціями заходи впливу на порушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та правові наслідки.

ГК України передбачає застосування у сфері господарювання таких видів господарських санкцій:

- відшкодування збитків;

- штрафні санкції;

- оперативно-господарські санкції.

Окрім зазначених вище санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції (ч. 3. ст. 217 ГК України). Господарські санкції застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади.

Відшкодування збитків

У ГК України під збитками розуміються:

-витрати, зроблені управненою стороною;

-втрата або пошкодження її майна;

-неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. ЦК України перших два види збитків визначає, як реальні збитки, останній вид – упущеною вигодою. Окрім зазначених вище збитків статтею 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною, неодержаний прибуток та матеріальна компенсація моральної шкоди.

Штрафні санкції

Штрафними санкціями в ГК України визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання ним господарського зобов’язання. Змістом накладення штрафних санкцій є понесення боржником та/або правопорушником у зобов’язанні певних несприятливих для себе майнових наслідків. Зазначення в договорі тих чи інших штрафних санкцій, їх розміру слугує надійним інструментом уникнення від невиконання або неналежного виконання стороною покладеного на нього зобов’язання. Сторони керуючись прогалинами у законодавстві, нечіткістю формулювання норм статей та не зовсім вдалим формулюванням визначень в Законі або диспозитивністю господарського законодавства прописують розмір, порядок застосування штрафних санкцій на власний розсуд.

В ГК України визначені такі штрафні санкції як:

- неустойка. У ГК України не закріплено визначення поняття «неустойка», але беручи до уваги ст. 199 ГК України, відповідно до якої, до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання (ст.549 ЦК України). ЦК України та ГК України стосовно трактування та, власне самого розуміння поняття «неустойка», містять деякі розбіжності, а саме в ГК України зазначено, що штрафними санкціями є неустойка, пеня, штраф, а в ЦК України передбачено, що неустойка є поняттям, яке охоплює штраф та пеню. Стаття 230 ГК України містить визначення штрафних санкцій, які можуть бути лише у вигляді грошової суми, натомість ЦК України чітко формулює, що неустойкою є грошова сума або інше майно.

Серед практикуючих юристів, які спеціалізуються на господарському праві існує думка, що в ЦК України поняття неустойки вживається як узагальнююче (родове) стосовно штрафу та пені поняття, тобто як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. У ч. 1 статті 230 ГК України поняття «неустойка» вживається у вузькому значенні, як різновид штрафних санкцій. Для договірної практики та практики правозастосування сама лише неправильна назва тієї чи іншої санкції, вважають вони, використана в тексті закону або договору, практичного значення не має, правові наслідки її неправильного вживання відсутні. В свою чергу це підтверджує диспозитивність господарського права, а також принцип свободи договору, який хоча й прямо не передбачений ГК України.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов’язання (ч. 2 статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3. статті 549 ЦК України).

Законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (ч. 1 статті 231 ГК України). Сторони можуть встановити будь-який розмір штрафних санкцій, окрім тих договорів, де за порушення певного зобов’язання розмір санкцій передбачено в законі. Особливу увагу слід звернути на ч.2 статті 551 ЦК України, де визначено, що сторонни у договорі можуть збільшити розмір неустойки встановлений законом. Сторони мають право також, домовившись про це, зменшити розмір неустойки, встановлений актами цивільного законодавства, крім випадків передбачених законом. Юристи-практики стверджують, що розмір пені за прострочення виконання грошових зобов’язань не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня. При цьому вони посилаються на Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.1996 № 543/96-ВР (далі – Закон № 543/96)  та ч. 2 ст. 343 ГК України.

Статтею 1 Закону № 543/96 передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за просрочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. В даному законі визначена диспозитивна норма, яка і не визначає розмір пені. Стаття 3 Закону № 543/96 визначає верхню межу пені, що не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ. В ч. 6 статті 231 ГК України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Пеня відповідно до статті 3 Закону № 543/96 не може бути більша ніж подвійна облікова ставка НБУ.

Закон № 543/96 регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів  щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Суб’єктами таких правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форми власності та господарювання, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. Дія Закону № 543/96 не поширюється на правовідносини щодо нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну плату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб’єктів переказу грошей через платіжні системи.

Щодо граничного розміру пені ГК України також містить положення, зміст якого зводиться до того, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня (ч. 2 статті 343 ГК України). На вказане положення ГК України доречно посилатися лише при порушенні зобов’язань, коли однією з сторін є суб’єкт господарювання, що здійснює свою діяльність в сфері фінансів та банківської діяльності. Так, стаття 343 ГК України і розміщена в параграфі І «Фінанси і банківська діяльність» глави 35 «Особливості правового регулювання фінансової діяльності».

З метою застосування більшого розміру відповідальності за порушення грошового зобов’язання сторони можуть зазначати в договорі замість пені неустойку, при цьому керуватися статтею 551 ЦК України, яка надає сторонам право збільшити розмір неустойки у договорі, а також  статтею 627 ЦК України, згідно з якою сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням ЦК України та інших актів ЦК України.

ГК України закріпив право сторін, у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, визначати розмір санкцій в договорі у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Оперативно-господарські санкції

Згідно статті 235 ГК України, за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовується самими сторонами в односторонньому порядку. У договорі сторони можуть закріпити такі види оперативно-господарських санкцій, як:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання другою стороною; відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунка боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

В договорі можуть бути зазначені і інші види оперативно-господарських санкцій.

ГК України виключає можливість застосування заходів оперативного впливу на правопорушника передбачених законом, але не вказаних в договорі.

До правопорушника у сфері господарювання може бути застосовані адміністративно-господарські санкції.

У статті 238 ГК України зазначено, що до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Адміністративно-господарські санкції відрізняються від інших санкцій тим, що вони застосовуються за порушення норм у сфері господарювання, а не за порушення договірних зобов’язань.

Види адміністративно-господарський санкцій знайшли своє закріплення в статті 239 ГК України, зокрема, серед них: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення субєктом господарювання окремих видів господарської дівяльності, обмеження або зупинення діяльності субєкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація субєкта господарювання та інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

5. Висновки

Договір являє собою один із правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторонни може бути задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний інтерес сторін до укладання договору і його належного виконання. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити такі організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, котрі є предметом відповідних договорів. Їх систему дає ЦК України як основне джерело господарських договорів.

Господарський договір, як й будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції господарського договору - це передбачені чи санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.

Господарський договір за загальним правилом, відповідно до якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме:

1) повну письмову форму, під якою розуміється як єдиний документ, так і комплект документів, що об'єднуються одним змістом договору. У випадках, передбачених законодавством (ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць тощо) застосовується спеціальна (стандартна) письмова форма;

2) спрощену письмову форму у випадках, коли договір укладається шляхом обміну документами, що здійснюється поштою, телеграфом, телефонним, електронним та іншим зв'язком, або якщо договір укладається шляхом прийняття замовлення до виконання. При укладанні договору допускається використання сучасних засобів зв'язку, в тому числі електронних.

Нотаріальне посвідчення господарських договорів є обов'язковим лише у випадках, зазначених у законодавстві, або за домовленістю між сторонами. Також деякі договори підлягають державній реєстрації.

Зміст договору складають: істотні, загальні і випадкові умови. При досягненні консенсусу по змісту договору сторони переходять до процедури укладання договору.

При укладанні договору сторонни вільні в укладанні договору, можуть укладати не тільки договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші договори, що не суперечать їм, можуть конструювати свої взаємини з елементів декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір, вільні у визначенні умов його змісту, крім випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи іншим правовим актом.

Відділ систематизації законодавства,

правової роботи та правової інформації

Головного управління юстиції у Донецькій області

Використана література

  1. Конституція України від 28.06.1996 (зі змінами станом на 01.02.2011);

  2. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 №1798 – ХІІ (зі змінами станом на 31.05.2011);

  3. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436 – ІV (зі змінами станом на 08.07.2011) ;

  4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435 – ІV (зі змінами станом на 07.07.2011);

  5. Повітряний кодекс України від 04.05.1993 № 3167 – ХІІ (зі змінами станом на 02.12.2010 );

  6. Кодекс торговельного мореплавства від 23.05.1995 № 176/95 – ВР (зі змінами станом на 02.12.2010);

  7. Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269 – ХІІ (зі змінами станом на 16.06.2011 );

  8. Закон України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 № 723/97 – ВР (в редакції Закону України від 11.12.2003 № 1381 – ІV);

  9. Закон України «Про концесії» від 16.07.1999 № 997 - Х ІV (зі змінами станом на 23.12.2010);

  10. Закон України «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09. 1999 № 1039 - Х ІV (зі змінами станом на 17.06.2011);

  11. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592 с;

  12. Бекленищева И.В. Гражданско-правовой договор: классическая традиция и современные тенденции. - М.: Статут, 2006. - 204 с;

  13. Бєліков Олег: Забезпечення виконання зобов’язань, як обов’язкова умова виконання господарських договорів. Юридичний журнал №3/2007 – с.81;

  14. Гайворонський В.М. Господарське право України. - Х: Право, 2005.-384 с;

  15. Господарське право: Навчальний посібник // Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. - К.: Кондор 2003. - 400 с;

  16. Иванов В.В. Общая теория договора. - М.: Юристъ, 2006. - 238 с;

  17. Калабеков Ш.В. Договор как универсальная правовая конструкция: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 01 // Моск. гос. юрид. академия. − М., 2003. - 259 с;

  18. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України 2-е видання, перероблене і доповнене. // Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, B.C. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 688 с;

  19. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. // Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 864 с.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. § Поняття господарського об'єднання

    Закон
    Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв'язки.
  2. Ф. Л. Жорін юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки навчально-методичний посібник

    Навчально-методичний посібник
    Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» містить методичні вказівки, плани семінарських занять, завдання для самостійної роботи
  3. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері оподаткування

    Документ
    Адмін. відповідальність являє собою заходи адмін. впливу за допомогою адмін. – правових норм, що містять осуд винного і його діяння та негативні наслідки для правопорушника.
  4. Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009.
  5. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності грущинський І. М., Кравчук В. М пограничний Є. П. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Науково-практичний посібник. Львів, Престиж-Інформ, 2000. 268 с

    Документ
    Сливка С.С. - кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави та права Львівського інституту внутрішніх справ.

Другие похожие документы..