Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Рассмотрев вопросы организации машиностроительной технологии на САС, теперь остановимся на особенностях технологии изготовления корпуса. Конструкция ...полностью>>
'Учебно-методическое пособие'
В пособие вошли разработки сценариев массовых мероприятий, посвященные Новому году из архива методического кабинета МОУ ДОД «ДДТ №1» и периодических ...полностью>>
'Документ'
1. Динамический анализ сектора производителей товаров и услуг (в разрезе отраслей и подотраслей промышленности, сельского хозяйства, транспорта, торг...полностью>>
'Реферат'
Я живу в удивительном крае - Республике Саха (Якутия). Несмотря на холодный климат, в мой край богат животным миром и, конечно, пернатыми. Нет людей,...полностью>>

Економіка зарубіжних країн

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Економіка зарубіжних країн

Автори:
A. С. Філіпенко (керівник), В. А. Вергун, І. В. Бураківський, B. Д. Сікора, О. І. Рогач, Р. Л. Балакін, М. А. Дудченко, О. К. Кузьмінська, О. І. Шнирков, В. С. Будкін, В. Я. Красильчук, В. І. Троненко, О. П. Дергачов, І. В. Черних, Н. А. Черних, Ю. С. Скороход, Б. П. Яценко, В. В. Іваненко, А. І. Речмедіи, Є. Ф. Ростов, Чжу Хун Жень

У підручнику розкриваються загальні економічні основи сучасної цивілізації, ґрунтовно аналізуються головні сфери світової економіки, висвітлюються регіональні особливості економічного розвитку держав із екстраполяцією на проблеми, інтереси та потреби України.
Головна увага приділяється факторам та джерелам економічного зростання зарубіжних країн, питанням створення та функціонування ринкової інфраструктури в державах світу, узагальненню досвіду здійснення радикальних економічних реформ.
Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

ISBN 966-06-0071-2

ЗМІСТ

Передмова

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Глава 1. Економічна структура світу

Глава 2. Ресурсний потенціал сучасної цивілізації

Глава 3. Формування економічної моделі XXI ст.

РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ СФЕРИ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Глава 4. Економіка країн ОЕСР

Глава 5. Економіка перехідних суспільств

Глава 6. Країни, що розвиваються

Глава 7. Нові індустріальні країни

Глава 8. Економіка найменш розвинутих країн

Розділ III РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Глава 9. Західна Європа

Глава 10. Економіка країн Східної Європи

Глава 11. Співдружність незалежних держав і країни Балтії

Глава 12. Економіка країн Північної Америки

1. Економічний потенціал США

2. Розвиток канадської економіки: розширення регіональних господарських зв'язків чи "канадизація"?

Глава 13. Латинська Америка

Глава 14. Економіка країн Африки

Глава 15. Економіка країн Близького та Середнього Сходу

Глава 16. Економіка країн Південно-Східної Азії

Глава 17. Економіка країн Південної Азії

Глава 18. Економіка країн Далекого Сходу

1. Китай

2. КНДР

3. Республіка Корея

4. Японія

Висновки

Рекомендована література

ПЕРЕДМОВА
На рубежі двох тисячоліть різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збільшення кількості населення планети. Так, на початок нашої ери у світі проживало 200- 250 млн чоловік, а зараз налічується понад 6 млрд. Розв'язання вказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми економічного розвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до використання принципово нових джерел і видів ресурсів господарського розвитку, а з іншого - до певної регуляції співвідношення між кількістю населення та наявним обсягом споживчих благ для задоволення його потреб.
Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття. Розв'язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Світові проблеми обговорюються, вивчаються й вирішуються певною мірою в Організації Об'єднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання - у межах сучасних інтеграційних об'єднань, економіка окремих країн - державними й іншими установами, науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїття неабиякого значення набуває наукове узагальнення, синтез існуючих теорій і концепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України.
Оскільки об'єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці (МПП), світових інтеграційних процесів, треба враховувати усі вихідні, визначальні умови, що складаються у світовій економічній системі.
По-перше, світова економічна система дедалі більше стає глобальною цілісністю, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транснаціоналізації виробництва й обігу, всього господарського життя.
По-друге, зростає інтенсивність регіональних інтеграційних процесів, що веде, з одного боку, до виникнення великих економічних просторів та вилучення відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого - до сегментації світового ринку, до секторизації єдиного світового господарства через створення відносно замкнутих торгово-економічних блоків та інтеграційних угруповань.
По-третє, глобальна економіка як міжнародна господарська система характеризується циклічністю розвитку, яка впливає на динаміку, темпи й пропорції економічного поступу окремих країн як її елементів та ланок.
По-четверте, домінуючими факторами і світового, і національного економічного розвитку стають інтелектуально-інформаційні складові, які отримують могутній поштовх внаслідок науково-технологічної революції.
По-п'яте, поступово змінюється економічна основа сучасної цивілізації. Індустріальна модель розвитку витісняється постіндустріальною, ноосферно-космічною парадигмою, суть якої визначається пріоритетом знань, людського капіталу, формуванням "економіки розуму", "економіки думки", широкою утилізацією людиною ресурсів ближнього, навколоземного космосу.
Вивчення, узагальнення й висвітлення досвіду зарубіжних країн у вирішенні надзвичайно складних проблем економічного розвитку в сучасних умовах та можливості його застосування у процесі радикальних економічних перетворень в Україні, формування нової її економіки - головне завдання колективу авторів пропонованого підручника.
Господарська практика країн світового співтовариства засвідчує, що оптимізація економічних відносин, вирішення проблем розвитку вимагають застосування багатоступінчастих підходів, які грунтуються на широкому врахуванні загальноцивілізаційних закономірностей, регіональних та національних особливостей, історико-генетичних і етнічних факторів, географічних, психологічних та інших чинників.
Механізми регуляції економічного життя є багатошаровою розгалуженою будівлею, фундаментом якої слугує сучасний ринок з іманентними атрибутами: приватною власністю, конкуренцією, вільним підприємництвом, ініціативою, законодавством, що регулює увесь комплекс господарських і соціально-трудових відносин. Отже, ринкова система є провідною, домінуючою в сучасній високорозвинутій економіці. Вона забезпечує неухильне зростання продуктивності суспільної праці, всебічну економію різноманітних ресурсів, високу мотивацію та якість праці. Досвід показує, що найвищу віддачу має системно організована й активно функціонуюча сукупність ринків: товарів і послуг, капіталів і робочої сили, цінних паперів і грошей, житла й технологій, землі тощо. Водночас історична практика вказує на обмеженість виключно ринкового регулювання економічних процесів, невиправданість абсолютизації принципу "Laisser-faire" (фр. - не заважати). Відмова ринку компенсується державним регулюванням макроекономічних процесів. Зростає роль інституціональної інфраструктури, особливо таких її ринкових складових, як банківська та кредитно-фінансова система, валютне регулювання.
Надзвичайно важливим є питання про сучасні економічні форми, оптимізація яких досягається внаслідок суперечливої взаємодії суспільного поділу й кооперації праці, розвитку техніки і технології, організації й управління виробництвом. Найбільш вражаючих економічних результатів досягають країни, які створюють економічні форми, що гнучко поєднують загальноцивілізаційні, загальносвітові надбання з особливостями власного господарства на основі найповнішої реалізації об'єктивно притаманних йому порівняльних і конкурентних переваг. У кінцевому підсумку саме такий підхід забезпечує виконання головного принципу економічної філософії - найефективнішого використання відносно обмежених господарських ресурсів.
У підручнику застосовано дедуктивний метод аналізу. Спочатку розглядаються загальні закономірності світового економічного розвитку напередодні третього тисячоліття. Зокрема розкривається економічна структура світу, досліджуються головні складові ресурсного потенціалу сучасної цивілізації, що впливають на формування економічної моделі XXI ст. Об'єктом подальшого аналізу є головні ешелони світової економіки, а саме: країни з розвинутою ринковою економікою, що складають ядро світового господарства; перехідні економічні системи, що утворилися на теренах Східної Європи та колишнього СРСР; господарство країн, Що розвиваються, та особливості економіки найменш розвинутих держав світу. Завершує виклад характеристика регіональних особливостей економічного розвитку окремих споріднених груп країн Європи, Америки, Азії, Африки, Близького та Середнього Сходу.
Знайомство українського читача з широким спектром економічних процесів сучасної цивілізації крім суто пізнавальних може мати й такі наслідки. По-перше, вилучення демонстраційного ефекту успішно функціонуючих економік, які могли б слугувати певним взірцем для нашої країни. По-друге, запозичення досвіду впровадження радикальних економічних реформ, трансформації соціально-економічної системи до принципово нового якісного стану. По-третє, вивчення економічного потенціалу інших країн з метою встановлення з ними розгалужених дво- та багатосторонніх господарських зв'язків, поглиблення міжнародного поділу праці, регіональної економічної інтеграції.
Підручник підготовлено зусиллями колективу кафедри міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка із залученням інших фахівців інституту та зарубіжних науковців. Автори щиро сподіваються на відгуки та побажання наукової громадськості, широкого кола читачів.
Підручник написали: А. С. Філіпенко (Передмова, гл. 1, З, Висновки), В. А. Вергун (гл. 2), І. В. Бураківський (гл. 4), В. Д. Сікора (гл. 5), О. І. Рогач (гл. 6, 7), Р. Л. Балакін (гл. 8), М. А. Дудченко, О. K. Кузьмінська (гл. 9), О. І. Шнирков (гл. 10), В. С. Будкін (гл. 11), В. Я. Красильчук (гл. 12), В. І. Троненко (гл. 13), О. П. Дергачов (гл. 14), Н. А. Черних, І. В. Черних (гл. 16), Ю. С. Скороход, Н. А. Черних (гл. 15), Є. Ф. Ростов, А. І. Речмедін (гл. 17), Чжу Хун Жень, В. В. Іваненко (гл. 18, § 1-3, предметний покажчик), Яценко Б. П. (гл. 18, §4).

ГЛАВА 1
ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ
Економічна структура світу є складною сукупністю функціональних, галузевих та регіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину органічну метасистему з надзвичайно складними взаємозв'язками та розгалуженнями. На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану господарську систему. Функціональними елементами цієї метасистеми є науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфера міжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні міжнародні відносини.
МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ
Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виражаються у формуванні світового ринку технологій, "ноу-хау", патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10- 15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в чотири рази швидше, ніж загальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7- 10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5- 3 роки. Згідно з прогнозами, у наступному столітті науково-дослідною роботою будуть займатися близько 20% працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання усіх ресурсів.
Міжнародний технологічний обмін як спорадичне явище був відомий уже наприкінці XIX ст. Формування світового ринку технологій як системи постійних відносин між державами припадає на другу половину 50-х - початок 60-х років. Обсяг ліцензійної торгівлі зріс із 2364 млн дол. у 1960 р. до 30428 млн дол. у 1985 р.
Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій - майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері проявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни. Можна виділити три головні етапи розвитку міжнародного технологічного обміну й формування світового інноваційного ринку. На першому етапі (кінець XIX - середина XX ст.) інтернаціоналізація почала охоплювати сферу виробництва, науки й техніки, створюються транснаціональні корпорації (ТНК). Головною формою технологічного трансферту в цей період були прямі інвестиції ТНК у країни, що розвиваються, та колонії.
Другий етап (50-70-ті роки) характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділу праці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств. Різко посилюється активність ТНК, зростає їх кількість, обсяг виробництва й продажів і відповідно - роль у національній та світовій економіці. Змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та міжнародного технологічного обміну. Вони починають спрямовуватися переважно у розвинуті країни. Міжнародний технологічний трансферт реалізується у формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів у сфері управління та маркетингу, угод про надання технічної допомоги, договорів про передачу власникам новозбудованих підприємств "під ключ". Першочергового значення набуває отримання знань і "ноу-хау".
Наприкінці 70-х років (третій етап) міжнародний поділ праці (МПП) ускладнюється, стає дедалі посиленішим, охоплюючи й передвиробничу, науково-технічну сферу. Провідною формою міжнародного технологічного трансферту став продаж ліцензій, усталюється міжнародна кооперація у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), з'являються комплексні міжнародні угоди стратегічного характеру - стратегічні альянси (консорціуми).
Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплексно-автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Істотний вплив на структуру сучасного ліцензійного ринку справляють розвиток і поглиблення процесів інтернаціоналізації, тобто переважання в загальному обсязі угод, що укладаються між підрозділами й філіалами великих фірм і ТНК, де зосереджено майже 80% науково-технічного потенціалу розвинутих країн світу.
ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50% матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.
Широкого розповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
виробництва ринкової основи, які теж спільно володіють капіталами, технологією, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію інші потужності, вилучається ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, заходів урядової політики; виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючій країні;
виробництва, які пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії - скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;
змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, що використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, "ноу-хау" та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов'язаних з так званою відмовою (неспроможністю) ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних зі зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, вилучення економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, "внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій".
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому числі шляхом створення філіалів, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Це ж таки покликані забезпечити міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає більше 20% світової продукції та близько 30% світового промислового виробництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій - портфельні і прямі.
Портфельні інвестиції - це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються у національну валюту. Переважного розвитку дана форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед з допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише у 60-ті роки.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакету акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
Всього на початку 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічно суму у 200 млрд доларів. Серед найбільших експортерів капіталу - Японія, США, Франція, Німеччина, Великобританія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш 95% припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Географічне майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються у таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку і ринків. Сфера діяльності спільних підприємств включає передвиро-бничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії -14,5 тис., Угорщині - 13,5 тис., у Китаї - майже 40 тис. За оцінками, 30- 40% ТНК також здійснюють свою діяльність у формі спільних підприємств.
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.
У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразилії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона "Манаус" займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону, починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій складає тут 22 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.
МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12%, а в середині 80-х років - уже 26%. Співвідношення середньорічних темпів зростання світової торгівлі й світового сукупного продукту у другій половині XX ст. характеризувалося такими даними (%):

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання міжнародної торгівлі порівняно із соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.
Найважливіші тенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі "наука- техніка- виробництво". Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг; посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.
Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін, які з'явились у наш час.
Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших експортерів - США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення - Сингапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового товарного експорту, на Латинську Америку - 4,0, Західну Європу - 46,0, Центральну, Східну Європу й колишній СРСР - 2,5, Африку - 3,0, Середній Схід - 3,5, Азію - 25%.
Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.
У 1992 p.- структура світового експорту мала такий вигляд, %:


ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10- 20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн американських доларів.
Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність "плаваючих" валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976 p.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок впровадження в обіг міжнародних (СПЗ) та регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші - головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування.
Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Питома вага національних валют у загальних офіційних іноземних фінансових активах 1982- 1991 pp. (%) така:


Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі світового господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху, переміщення різноманітних ресурсів між суб'єктами світогосподарських зв'язків, що виражається в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс держави. Водночас вони характеризуються відносною самостійністю й розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей, справляючи істотний зворотний вплив на виробничо-інвестиційну та науково-технологічну сферу світового господарства, на всю світову економіку й систему міжнародних економічних і політичних відносин. Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умови конкуренції й світові ціни товарів та послуг, рух капіталів і робочої сили між країнами й регіонами.
Міжнародні валютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі функціонування грошей у міжнародному економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, туристами тощо.
Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи - ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.
Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати таким основним вимогам:
1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір'ям учасників валютно-кредитних відносин;
2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливо й часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);
3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
4) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми (ТНК) й закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС. Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.
У реальному житті процеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабів, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування. Таким чином, рівень розвитку МВКВ вирішальне впливає на структуру світогосподарських зв'язків.

Контрольні запитання та завдання
1. У чому полягають особливості науково-технічної сфери світової економіки?
2. Охарактеризуйте основні етапи та форми розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва.
3. Розкрийте роль і значення виробничо-інвестиційної діяльності у сучасній світовій економіці.
4. Які основні риси еклектичної парадигми міжнародного виробництва Дж. Дайнінга?
5. Дайте визначення прямим портфельним інвестиціям. Які тенденції їх розвитку в сучасних умовах?
6. Яка роль спільних підприємств і вільних економічних зон у міжнародному виробництві?
7. Яке місце зовнішньої торгівлі у структурі світової економіки?
8. Чим характеризуються динаміка й структура міжнародної торгівлі?
9. Дайте визначення міжнародних валютно-фінансових відносин.
10. Назвіть основні елементи системи міжнародних валютно-фінансових відносин.

ГЛАВА 2
РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Ресурси (фр. ressources - засоби, запаси, можливості, джерела) в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна чи світове співтовариство і які використовуються для економічного, соціального, науково-технічного розвитку. Економічні ресурси поділяють на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. Отже, розглядаючи ресурсний потенціал сучасної індустріальної цивілізації, необхідно проаналізувати його складові частини. До матеріальних ресурсів належать передусім знаряддя та предмети праці. Розвиток знарядь праці - найперший показник технічного прогресу людства. Предмет праці взагалі - це речовина, яку люди так чи інакше відокремлюють своєю працею від природи й перетворюють або на кінцевий продукт, або використовують для подальшої переробки. Звичайно, найважливіше значення мають мінерально-сировинні та паливні ресурси.
Забезпечення економічних систем сучасної індустріальної цивілізації мінеральною сировиною та паливом - первинними субстанціями матеріального виробництва - є однією з глобальних проблем, вирішення якої вимагає комплексного підходу і скоординованих дій усього світового співтовариства. Велике значення для вирішення цієї проблеми мають також зовнішньоекономічні зв'язки та МПП у сфері добування й використання палива і сировини.
РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Досліджуючи сукупність факторів і явищ, причетних до залучення мінеральних ресурсів у суспільне виробництво, недостатньо вивчати їх лише на рівні окремих, відносно ізольованих й автономних народногосподарських комплексів чи економічних систем. Навпаки, їх необхідно й доцільно розглядати водночас і в межах максимально можливого цілісного підходу з огляду на глобальну взаємозалежність сучасної індустріальної й постіндустріальної цивілізації.
Забезпечення мінеральною сировиною сучасного світового господарства дуже тісно пов'язане з енергетичною проблемою, оскільки в сучасному енергозабезпеченні провідну роль відіграють корисні копалини, такі як нафта, газ, вугілля, уран, торф, горючі сланці. І хоча світова забезпеченість копалинними енергетичними ресурсами досить висока, нерівномірність розподілу їх, а особливо тих, що використовуються найбільше (нафта й природний газ), коливання світових цін на них роблять проблему енергозабезпеченості досить складною для багатьох країн (особливо тих, які не володіють достатніми запасами власних енергоресурсів і не мають потрібних фінансових нагромаджень для купівлі їх на світовому ринку).
Індустріальне розвинуті країни, які не мають великих родовищ нафти, вугілля та природного газу, забезпечують себе енергоносіями за рахунок міжнародного поділу праці, реалізуючи на світовому ринку продукцію високого ступеня обробки та купуючи сировину, а от менш розвинуті країни таких можливостей майже не мають і змушені витрачати на купівлю енергетичних ресурсів значні фінансові ресурси, збільшуючи свою зовнішню заборгованість.
Одна з проблем забезпечення енергоресурсами сучасної цивілізації полягає в тому, що економіка більшості країн світу протягом тривалого часу розвивалась, орієнтуючись на нафту й продукти її переробки. Перехід на інші джерела енергопостачання вимагає значних капіталовкладень, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, які досить часто не під силу окремим країнам. В аналогічній ситуації опинилась і Україна після розпаду СРСР. Щодо нафти, то її запасів у світі значно менше, ніж інших енергетичних ресурсів. При таких темпах її споживання, які існували у 80-ті роки, розвіданих запасів вистачить світовому господарству лише на 37-40 років, а якщо взяти до уваги прогнозні ресурси, то нафтова ера триватиме близько 120 років. Отже, проблема, яка сьогодні досить жваво дискутується в усьому світі, зводиться до того, чи встигнуть усі країни перевести свою економіку на новий вид енергозабезпечення і які ресурси для цього мають бути використані.
Виникнення й загострення сировинної проблеми змусило переоцінити наявні мінеральні ресурси, в результаті чого стало ясно, що резерви багатьох видів корисних копалин пов'язані з екологічно шкідливими джерелами, такими, зокрема, як нафтові піски, бітумні сланці та ін., розробка яких загрожує навколишньому середовищу й погіршує екологічну ситуацію в світі. Про екологічно небезпечні наслідки неконтрольованого і неефективного використання природних ресурсів у світі наголошувалось на всесвітній конференції "Навколишнє середовище і розвиток" (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.).
З усього обсягу мінеральних ресурсів, що їх використовує світове співтовариство, лише 3- 5% перетворюються на кінцевий продукт, а решта - різноманітні відходи.
Іншою проблемою, яка ускладнює сучасну сировинну ситуацію, є нерівномірне і незалежне від рівня споживання розміщення різних видів корисних копалин по окремих регіонах планети. Потреби в мінеральних ресурсах, сировині майже всіх держав світу не можуть бути забезпечені за рахунок власних, національних ресурсів. Водночас країни, що розвиваються, які мають значні запаси мінеральних ресурсів, зокрема енергоносіїв, не в змозі їх самостійно розробляти й споживати у значних кількостях. Сировина, що добувається в цих країнах з допомогою і за участю промислово розвинутих країн, у більшості випадків становить переважну частину експорту і є єдиним джерелом надходження коштів для вирішення проблем соціально-економічного розвитку. Зростання політичної й економічної самостійності країн "третього світу" веде до усвідомлення несправедливості у використанні їхнього ресурсного потенціалу. Намагання змінити таке становище нерідко призводить до конфліктів і порушення стабільності світогосподарських зв'язків. Така ситуація вимагає активного пошуку й розробки нових форм співробітництва в галузі мінеральної сировини країн-експортерів і країн-імпортерів.
Проблема забезпеченості та використання мінеральних ресурсів, індустріальної цивілізації тісно пов'язана з проблемами послаблення міжнародного напруження, скорочення озброєнь та роззброєння, оскільки на військові цілі навіть у мирний час витрачається близько 11,5% загального світового споживання міді, 8,1 свинцю, 6,3 алюмінію й нікелю, 6 цинку, 5 олова й 5% нафти. Причому споживання нафти для військових потреб в усьому світі становить половину обсягу споживання країн, що розвиваються. Крім того, вирішення такої глобальної проблеми, як продовольча, залежить також від мінерально-сировинної бази, оскільки одним із головних шляхів підвищення врожайності є використання мінеральних добрив, виробництво яких пов'язане з переробкою різних корисних копалин і використанням значної кількості енергії. Неможливість отримання країнами, що розвиваються, паливно-енергетичних ресурсів у достатній кількості змушує їхнє населення використовувати на паливо величезні масиви тропічних лісів, де сконцентровано більше третини світового генофонду. В результаті генофонд катастрофічне знищується, а ґрунти руйнуються.
На забезпеченість світового співтовариства мінеральною сировиною зростаючий вплив справляє науково-технічна революція, яка охоплює всі сфери і галузі економіки, спричинюючи не лише кількісні, а й якісні зміни господарської структури як окремих країн, так і світового господарства в цілому. Під її тиском промислово розвинуті країни Заходу перейшли до ресурсозберігаючого типу відтворення, що істотно знизило щорічний обсяг використання ними мінерально-сировинних ресурсів і змусило переглянути перспективну потребу світового господарства в найважливіших видах сировини. Відомо, що прогнози 70-х і навіть початку 80-х років передбачали значне збільшення потреб світового співтовариства в сировині і - як наслідок - виникнення реальної загрози для людства у зв'язку з вичерпаністю надр. На цей час припадає і найбільша кількість песимістичних прогнозів розвитку цивілізації, її колапсу, що публікувались у західній соціально-економічній літературі. Проте щойно згадані зміни світогосподарських зв'язків змусили переглянути прогнозні оцінки. Сьогодні дедалі більше прихильників точки зору, згідно з якою індустріальна цивілізація має досить шансів для подолання світової енергетичної кризи, вирішення глобальної сировинної та енергетичної проблем. Освоєння прогнозних і нетрадиційних ресурсів, повторне використання металів та іншої сировини значно сприятимуть забезпеченості людства мінерально-сировинними ресурсами.
Фактори, що визначають рівень забезпеченості мінеральною сировиною окремих країн і світового співтовариства в цілому, мають чітко окреслений економічний характер. У загальному вигляді економічною межею виснаження будь-якого виду сировини є такі витрати на видобування та переробку, перевищувати які суспільство з різних причин не буде. Ці причини, як і величина витрат, для різних країн неоднакові. Для розвинутих індустріальних країн рівень економічно обґрунтованих витрат визначається світовою ціною, яка разом з нормою прибутку утворює так звану елементарну ціну, що визначає найнижчу межу допустимих витрат. Проте вирішальну роль у формуванні рівня витрат відіграють розмір інвестиційного капіталу та місце мінерально-сировинного сектора серед інших галузей з огляду на його використання.
Для країн, що розвиваються, а також для більшості країн СНД, включаючи Україну, на даному етапі вирішальними для формування критичного рівня внутрішніх витрат стають розміри валютних надходжень і витрат в інших експортних галузях. Для країн, які не мають необхідної кількості власних запасів сировини, і в яких обмежені можливості імпорту, .суспільне необхідний рівень витрат визначається рівнем дефіцитності того чи іншого виду сировини й можливістю економіки здійснювати виробництво всередині країни.
Кожна із щойно згаданих причин може бути властива як окремим групам держав, що відрізняються рівнем техніко-економічного розвитку та значенням мінерально-сировинного сектора в економіці, так і всім іншим. Розумінню цих причин сприяє аналіз еволюції підходів до вирішення мінерально-сировинної проблеми окремими країнами - від первісного нагромадження капіталу і становлення індустріальної цивілізації до сучасних структурних змін у світовому господарстві.
У загальному вигляді забезпеченість країни мінеральною сировиною може бути зображена так:
D=Q+R+I = m + E,
де D - потреба економіки в паливі й сировині, яка, в свою чергу, складається з:
т - внутрішня потреба народного господарства;
Е - потреба в паливно-сировинних товарах для експорту;
Q - сировина й паливо, які отримує країна за рахунок власного мінерально-сировинного сектора;
R - сировина і паливо, що виробляються та використовуються з відходів;
I - мінеральна сировина, яку отримує країна із зовнішніх джерел.
ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ
Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття "технологія" найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як "Software", належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління і маркетингових "ноу-хау". У структуру технології включається і "hardware", тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг. У такому трактуванні технологія й технологічний прогрес виступають як ресурс, що має вирішальне значення для соціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного розширеного відтворення в масштабах світового господарства.
Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами в продуктивних силах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва. На цій основі відбувається різке посилення інтенсифікації виробництва, праце- і матеріалозберігаючих тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликають і викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці і впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так і країн, що розвиваються.
Нині можна говорити про існування світового ринку технологій, формування якого припадає на другу половину 50-х - 60-ті роки XX ст. Якраз до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій у технології перевищив масштаби національного обміну. Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, кількість країн, що обмінюються технологіями, від 1960 по 1995 р. збільшилась із 22 до 84, розширився національний склад і продавців, і покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічних ліцензійних операцій, що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, в розрахунку на одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку набагато вищий від експорту звичайних товарів.
При цьому необхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцю задовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межі традиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки зору покупця технології її економічний ефект також не є однозначним і дає можливість реалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Йдеться про отримання покупцем не просто додаткових партій товару, а про новий елемент продуктивних сил. Саме цим пояснюється той факт, що технологічний обмін переважав і переважає над традиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Ці випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображають об'єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил, впровадження в них технологічного компонента, що виконує дедалі зростаючу роль у світогосподарських зв'язках.
Основою міжнародного обміну технологіями, його форм і динаміки є загальноекономічний процес - насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що виник під впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в умовах, коли розвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації відбувається на науковій основі. Міжнародний обмін технологічними ресурсами стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн.
Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім часом стрімко зростає кількість науково-технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого "третього світу".
У 1994 р. загальний темп економічного зростання в країнах, що розвиваються, наблизився до 6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії чи Західній Європі.
Це явище охопило значні райони "третього світу", особливо Південну Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки досягали двозначних цифр протягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес охопив кілька латиноамериканських країн та Індію.
Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються, нагромаджували людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнє населення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників вищих навчальних закладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли похвалитися більш як половиною випускників.
Чимало таких країн випереджають традиційних конкурентів у галузі науки, техніки, програмного забезпечення. Зокрема, Мексика готує стільки ж учених та інженерів, скільки Франція. Південна Корея випускає таких висококваліфікованих фахівців більше, ніж будь-яка країна Європи, крім Німеччини. Індія й Китай (кожна окремо) мають більше науковців та інженерів, ніж Франція та Німеччина разом. Майже 2/5 дисертацій на одержання наукових ступенів із технічних дисциплін у США захищають аспіранти з країн, що розвиваються, в основному з Азії.
Внаслідок зростання інтелектуальної еліти "третій світ" упевнено завойовує позиції у таких передових галузях промисловості, як, скажімо, напівпровідники. Затратила експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великими пропозиціями щодо робочої сили та наростаючим бізнесом приблизно вп'ятеро нижчі, ніж у Японії та США, й майже на третину - ніж у Європі.
Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, ніж у Японії, а також у Німеччині, створила зростаючу індустрію програмного забезпечення, в якій зайнято понад 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії розробляють комп'ютерні програми, мікросхеми, а також специфікації комп'ютерів для кількох провідних американських фірм.
Найбільший вплив у цій сфері справляє Східна Азія. Країни цього регіону можуть похвалитися вищим рівнем грамотності, ніж у США. Південна Корея, яка 1960 р. була на рівні країн Африки південніше Сахари, за прогнозами, може обігнати до 2000 р. Англію у показниках ВНП.
Східноазіатські та латиноамериканські ринки вже мають важливе значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, оскільки Японія та Європа переживають спад. За п'ять останніх років обсяг американського експорту в Мексику зріс майже втричі й ще більше прискорив зростання після утворення інтеграційного об'єднання "Нафта". Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайвань та Гонконг зріс на 160%. Ці три "китайські міні-держави" нині є більшим ринком для США, ніж будь-яка європейська країна.
У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна та соціальна криза, що її зазнала Україна від початку 90-х років, призвела до того, що досить значний технологічний і науковий потенціал держави використовується несповна. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій.
ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого ресурсу сучасного світового господарства, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів, економічних по суті, зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі суспільного розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя стала центральним соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Бази даних, суперкомп'ютери, волоконно-оптичні лінії зв'язку, персональні ЕОМ - усе це складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем. Саме ця система стала основою формування нової моделі економічного зростання окремих країн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації.
"Країна, яка є лідером у світі по суперкомп'ютерах та штучному інтелекту,- писав журнал "Тайм",- буде тримати в своїх руках ключ до економічного та технічного розвитку в 90-ті й наступні роки". Інформація - це сукупність знань, даних про матеріальний і духовний світ, про закономірності й тенденції його розвитку. Вона позитивно впливає на зростання продуктивності праці, підвищення ролі ресурсозберігаючих технологій, поліпшення якості послуг. Західні вчені й спеціалісти, говорячи про соціальне значення інформації, вказують, що інформація - це не лише знання, а й влада.
Управління інформацією є, по суті, управлінням соціальними й економічними процесами. Через це проблеми розповсюдження інформації, широкого її використання набувають не лише суто економічного, а й політичного характеру як у межах окремої країни, так і на міжнародній арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризують загальний рівень розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому не випадково, що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовах відбувається саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері в кінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах діяльності, включаючи економічну та військову.
Уявлення про інформацію як економічний ресурс почало формуватися відносно недавно, в кінці 60-х років. Проте "ресурсом" у сучасному розумінні цього слова інформація стала лише останнім часом. І справді, сучасні уявлення про різні ресурси пов'язуються насамперед з їх крупномасштабністю і, як результат, з індустріальними методами роботи з ними. Відносно інформації таке становище склалося тоді, коли, по-перше, в суспільстві сформувалось її справді масове виробництво та використання і коли, по-друге, для подолання "інформаційних бар'єрів" були створені і впроваджені принципово нові види техніки для переробки, зберігання й передачі інформації. Якраз відтоді почало швидко формуватися ставлення до інформації як до економічного ресурсу.
Сфера практичної діяльності, в якій ЕОМ та інша техніка виступають засобами виробництва, а інформаційні ресурси - предметом праці, в останні десятиріччя перетворилась на самостійний і досить вагомий сектор економіки - інформаційний. Як і в інших сферах економічної діяльності, тут розвиваються процеси механізації й автоматизації, виникають види спеціалізації, кооперації і міжгалузевої взаємодії, формуються специфічна інфраструктура та адекватні їй прийоми і методи оцінки ефективності. Тому значна кількість робіт, пов'язаних з інформаційними ресурсами, може бути охарактеризована такими поняттями, які використовуються при оцінці інших ресурсів (наприклад, розробка, сортування, транспортування тощо).
Про зростаюче значення інформаційних ресурсів досить красномовно свідчить досвід Японії, де обсяг виробництва різних видів інформації у структурі ВНП складає близько 10%. Згідно з прогнозами експертів, за 1990- 2000 pp. середньорічні темпи приросту інформаційних послуг становитимуть приблизно 12,5- 14,5%, а їхня частка у валовому продукті наблизиться до 15%.
Багато питань, пов'язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише починають входити в науковий обіг, на що звертають увагу вчені - дослідники цієї сфери. Конкретна постановка питання про кількісну оцінку цих ресурсів і їхній зв'язок з іншими економічними категоріями ще чекають розробки й вимагатимуть спільних зусиль спеціалістів і вчених різноманітних галузей знань.
З економічної точки зору інформація - це: 1) вид економічної діяльності, її певна галузь; 2) фактор виробництва, ресурс; 3) певний товар; 4) суспільний здобуток; 5) елемент ринкового механізму; 6) фактор конкурентної боротьби.
Під інформаційними ресурсами на мікрорівні розуміють інформацію, яка є цінністю для підприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший матеріальний ресурс. Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікрорівні, то вони виступають безпосереднім продуктом інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої й творчо активної частини працездатного населення країни. Інакше кажучи, інформаційні ресурси ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, що її виробляє суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційних ресурсів складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби, використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних документах та виданнях. Як особливу частину виділяють активні інформаційні ресурси, тобто інформацію, доступну для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування. Ефективність використання інформаційних ресурсів визначається відношенням активної їх частини до загального обсягу інформаційних ресурсів.
У сучасному світі інформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та енергетичними ресурсами і розглядається як важливий фактор якісних змін у житті суспільства. При цьому в повній відповідності до реалій сучасної цивілізації виділяють два варіанти експлуатації інформаційних ресурсів: з одного боку, використання інформатизації у промисловості та соціальній сфері, а з іншого - перехід до високоорганізованих індустріальних методів здійснення самих інформаційних процесів. Отже, перетворення інформації в економічний ресурс привело до взаємопроникнення двох значних соціально-економічних процесів - індустріалізації інформатики та інформатизації суспільства, що створило важливі передумови для формування й реалізації нової моделі розвитку економіки і суспільства, становлення постіндустріальної цивілізації.
Про це свідчить як зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально розвинутих країнах, так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США частка зайнятих обробкою інформації в 80-ті роки складала 45% усіх найманих робітників. Згідно з деякими прогнозами, вона може досягти до 2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвиток інформаційного сектора йде більш швидкими темпами.
Середньорічне зростання обсягів інформаційного обслуговування там становить 17%. Якщо у 80-ті роки частка інформаційної індустрії в ВНП дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вона повинна збільшитися до 20,7%.
Незважаючи на відмінності окремих видів інформації (технічної, економічної, соціальної, політичної, культурної та ін.), усім їм притаманні загальні властивості, які визначають інформацію як особливий продукт людської діяльності поряд з матеріальними благами та послугами. У процесі використання інформаційних ресурсів вони не скорочуються, а навпаки, збільшуються. Невикористання веде до їх швидкого знецінення й старіння, а це, в свою чергу, призводить до втрати дієвої вартості і збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою до інформації є її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою і необхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення, розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та оновленні інформації призводить до її відставання, втрати лідируючих позицій на світовому ринку.
Становлення й розвиток інформації як ресурсу - процес історичний. Він почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження, запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства - це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності - від військового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєння космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і комп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадає всього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.
В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого виступають:
1) різні корпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну, кіно-, радіо-, відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв'язку;
2) приватні, державні та змішані інформаційні й рекламні агентства, газетно-видавничі концерни, інформаційні центри, наукові заклади, консалтингові та інжинірингові фірми;
3) державні органи, установи та відомства, які займаються збиранням, обробкою та розповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні відомства та ін.).
Швидке зростання обсягів інформаційних ресурсів людства викликає докорінні зміни в житті людини, її психології. Нові можливості, що їх відкриває інформатизація суспільства, сприяли розробці різних теорій, підходів, проектів щодо перспектив розвитку людської цивілізації в наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких є теорія "інформаційного суспільства" А. Тоффлера та "постіндустріального суспільства" Д. Белла.
ТРУДОВІ РЕСУРСИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як "населення", "трудові ресурси", "економічно активне населення" (зайняте і незайняте у виробництві), "непрацездатне населення". Категорія "трудові ресурси" не має досить чіткого визначення порівняно з категорією "населення". Під трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття "людський капітал" (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або ж "запас" робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб. Економічно активне населення-це частина працездатного населення, зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй доход, необхідний для відтворення самої себе. До структури економічно активного населення включаються особи найманої праці, власники підприємств, члени сімей, що допомагають підприємцям. Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних в усьому населенні, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін "економічно активне населення" використовується у міжнародній системі понять, але в багатьох країнах він статистичне чітко не визначений. Часом в економічних виданнях "економічно активне населення" (economicaly active population) і "робоча сила" (labour force) вживаються як синоніми і часто ототожнюються з трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз статистичних даних цих понять.
Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що розвиваються, - із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах - навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються, даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд чоловік, у тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в країнах "третього світу" (приблизно 1,9 млрд чоловік), а в індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка скорочуватиметься. На кінець 80-х - початок 90-х років у галузях матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн чоловік, з яких 140 млн - у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн - у країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн, Західній Європі - 66 млн та в Японії - 26 млн чоловік.
В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від 01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн чоловік до 51,3 млн, або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна тенденція - збільшення кількості "міні-сімей", тобто сімей, що складаються з однієї особи (Франція - одна з лідерів). З індустріальне розвинутих країн США - єдина держава, де населення стабільно збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах "третього світу", про що свідчить таблиця 1.
Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні його "омолодженої" вікової структури (майже 34% людей у віці до 15 років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд робочих місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП) показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн робочих місць, в тому числі 40 млн - у країнах, які розвиваються.

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й негативні, один з яких - зростання безробіття внаслідок витіснення живої праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових робітників на 40%, а службовців - на 1/3 (1994 р. у цій країні безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20% активного населення - безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було ліквідовано майже 2 млн робочих місць, і безробіття охопило 21% економічно активного населення.
Перехід до ринкових відносин країн Східної Європи та держав СНД відбувається на тлі спаду виробництва, структурної перебудови економіки та супроводжується зростанням безробіття і, як наслідок, збільшенням еміграційних процесів. Уже 1991 р. рівень безробіття складав від 3% (Румунія) до 12% (Болгарія, Польща) економічно активного населення при середньому показникові в 7% у країнах ОЕСР. Згідно з оцінками, рівень безробіття в країнах Східної Європи буде збільшуватись і найближчим часом досягне 15%, що, в свою чергу, створить критичну масу нестабільності в. суспільстві. Перші кроки до ринку в країнах СНД викликали зростаючу нестійкість зайнятості, збільшення масштабів вивільнення робочої сили. В 1994 р. у Росії нараховувалось 223,7 тис. безробітних, які були офіційно зареєстровані. Проте справжня чисельність їх значно більша і, згідно з даними Комітету по зайнятості, зросла в Росії в 1995 р. від 7 до 10 млн чоловік. Подібна тенденція спостерігається в Україні та інших державах СНД. Згідно з даними Міністерства праці України, у 1996 р. у нас було офіційно зареєстровано 468,9 тис. безробітних, що в 5,7 раза більше, ніж у 1993 р. За неофіційними даними, приховане безробіття (неоплачувані відпустки, скорочений робочий тиждень тощо) в країні досягло 7 млн чоловік.
Науково-технічна революція "сприяла" розвиткові й таких явищ, як плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і, зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні "зарубіжний внесок" інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен. Сучасна система транспорту і зв'язку, розгалужена інформаційна інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів, численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії "Південь - Північ", тобто відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів - з СРСР і країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап "відтоку умів". Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн чоловік, спеціалістів серед яких 25- 30%.
Міграційні зв'язки України з далеким зарубіжжям останнім часом пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік. Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось більше 20 тис., з них 1/3 - в'єтнамці), представники ділових кіл та ін. Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100 тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться "дев'ятий вал" нелегальних мігрантів із так званого "третього світу", котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський "рай". У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра сягнула 9 тис.
Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на "еміграційний бум", який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї системи міжнародних економічних відносин.
Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни в "людських ресурсах", або "людському капіталі" сучасної індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення наукомісткості виробництва наукові знання, "ноу-хау", кваліфікація, організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного прогресу.
ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ РЕСУРСИ СУЧАСНОГО СВІТУ
Посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання міжнародної торгівлі породили потребу у постійно зростаючій масі фінансово-кредитних ресурсів. У широкому розумінні слова вони є специфічною формою виробничих відносин, підсистемою економічного базису з певною регулюючою основою, видом економічних відносин. У більш вузькому значенні термін "фінанси" (лат. finantia - платіж) спочатку означав завершення розрахунків (платежів) у грошових відносинах між населенням і державою, а потім розповсюдився як на всі платежі на користь держави й різноманітних державних інститутів, так і на грошові операції по відкупах та чеканці монет. Із встановленням контролю й регламентації з боку держави термін "фінанси" використовується для характеристики сукупності грошових відносин, пов'язаних із системою державних доходів і витрат. З цієї точки зору фінансові ресурси поділяються на фінансові ресурси держави та фінансові ресурси підприємств, фірм, організацій.
Фінансові ресурси держави - це грошові засоби, які утворюються в процесі розподілу й перерозподілу частини вартості валового національного продукту та національного доходу в грошовій формі й призначені для задоволення суспільних потреб. Склад і структура фінансових ресурсів, напрямки їх використання визначаються фінансовою політикою держави, зміна якої призводить до змін у формуванні й використанні фінансових ресурсів. Фінансові ресурси бувають як централізованими, так і децентралізованими. Централізовані фінансові ресурси сконцентровані головним чином у державних бюджетах країн, різноманітних фондах (пенсійних, соціального страхування і т. п.), а децентралізовані перебувають у розпорядженні підприємств, фірм, компаній, об'єднань та організацій.
Використання як централізованих, так і децентралізованих фінансових ресурсів держави визначається сукупністю економічних, соціальних, політичних та інших факторів і реалізується шляхом певної фінансової політики.
Особливостями фінансових ресурсів за сучасних умов є те, що вони активно використовуються для нагромадження капіталу, який багато в чому задає темпи економічного зростання в світовому господарстві, впливають на реалізацію суспільного продукту та відтворення робочої сили. У країнах з розвинутою ринковою економікою у 80-ті роки спостерігались зростання й інтенсифікація частки інвестицій у ВНП, що зумовило темпи їхнього економічного зростання. Так, у Японії в 1989 р. частка інвестицій у ВВП становила 23,5%, а на початку 90-х років - уже 25, у ФРН - 24,5, США - 15%. Крім цього, фінансові ресурси світове співтовариство через бюджети держав використовує для розвитку економічної і соціальної інфраструктури, охорони навколишнього середовища як на національному, так і глобальному рівнях. Особливу роль фінансові ресурси відіграють у розвитку НДДКР. На початку 90-х років частка держави у фінансуванні фундаментальних досліджень, які визначають стратегічні напрями науково-технічного прогресу країни, становила від 15 до 65% витрат.
У цілому в країнах із розвинутою ринковою економікою фінансові ресурси, що акумулюються й перерозподіляються державою і які пов'язані з її економічними функціями, складають 10- 15%. Частка державних видатків у ВВП в усіх країнах світу за останні три десятиріччя мала тенденцію до збільшення, про що свідчить таблиця 2.
Отже, однією з характерних особливостей фінансових ресурсів сучасного світового господарства є те, що в їх формуванні та розподілі дедалі помітнішу роль відіграє держава. Вона активніше й активніше втручається у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Завдяки їй фінансові ресурси втягуються у процес розширеного відтворення, сприяють розвиткові внутрішнього й розширенню зовнішнього ринку, впливають на розвиток світової економіки в цілому.
З поняттям "фінансові ресурси" тісно пов'язані поняття "кредит" та "кредитні ресурси". В економічній літературі вони дуже часто використовуються як єдине ціле, хоча й мають кожне власний зміст. Кредит визначається як рух позичкового капіталу, як економічна категорія, що віддзер-
калює певну систему економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності на локальному, регіональному та глобальному рівнях, тобто охоплює всю світову економіку. Кредитні ресурси - це сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. При допомозі кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб та різноманітних фірм. Тому кредитну систему в літературі визначають ще й як сукупність фінансово-кредитних установ та органів контролю і нагляду за їхньою діяльністю.

За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні та іноземні, або ж міжнародні. Останнім часом кількість іноземних банків у західних країнах зростала високими темпами. Лише у Великобританії наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків - рекордна кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації і транснаціоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних банків. Наприкінці 80-х років ресурси провідних банків Західної Європи та США перевищили рівень у 150 млрд дол., а японських банків - у 200 млрд дол. Швидке зростання ресурсів дає змогу банківським установам збільшувати обсяги активних операцій. Особливо це помітно на прикладі великих комерційних банків Західної Європи, США та Японії. Активи ста наймогутніших банків наприкінці 80-х років досягли майже 11 трлн дол., з яких 92% припадали саме на західноєвропейські, американські і японські банки.
Від середини 80-х років відбувається процес перетворення Японії на фінансову наддержаву. Японські банки надали 25% кредитів всього західного світу. Згідно з деякими оцінками, невдовзі чисті зарубіжні активи Японії зможуть досягти 558 млрд дол. Нині ця країна перетворилася на найбільшого кредитора сучасного світу. Перетворення Японії у важливий міжнародний фінансовий центр віддзеркалюється у значенні Токійської фондової біржі. Наприкінці 80-х років по обороту та вартості цінних паперів, які котирувалися тут, ця біржа поступалася лише Нью-Иоркській (80% її обороту), а загальна вартість акцій досягла 300 трлн єн. Продовжують посилюватись і позиції японських банків у світовій фінансово-кредитній системі, які посідають перші шість місць серед найбільш відомих банків світу. Із 25 найбільших банків світу 16 - японські.
Значну роль у концентрації фінансово-кредитних ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (МБРР). Створений 1945 р. відповідно до Бреттон-Вудської угоди, МВФ перетворився на провідну міжнародну фінансово-кредитну організацію, членами якої є більш як 150 країн (1991 р. - 156. членів), а загальна сума фінансових ресурсів складала наприкінці 1991 р. 91,2 млрд спеціальних позичкових прав (SDR). Найбільшу частку в цьому фонді мають США (17,9 млрд SDR), Великобританія (6,2 млрд), ФРН (5,4 млрд). Капітали Світового банку наприкінці 80-х років складали майже 70 млрд SDR і використовувалися для надання позик країнам Західної Європи, країнам, що розвиваються, а останнім часом і країнам, що утворилися на терені колишнього СРСР. Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько 9 млрд доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба України в кредитних ресурсах - близько 5 млрд доларів, їх могли б надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку, інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні. Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд дол., 1 млрд дол., понад 1 млрд дол.
Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).
Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів, співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки непостійні. Під впливом об'єктивних факторів роль деяких видів ресурсів зростає, інших, навпаки, знижується, з'являються і будуть з'являтися в майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.

Контрольні запитання та завдання
1. Що таке ресурси та ресурсний потенціал?
2. Які найважливіші ресурси індустріальної цивілізації?
3. Які головні тенденції у розвитку мінерально-сировинних ресурсів?
4. Охарактеризуйте роль технологічних ресурсів у розвитку сучасної цивілізації.
5. Що таке фінансово-кредитні ресурси сучасної цивілізації?
6. Які взаємовідносини України і найбільших фінансово-кредитних установ світу?

ГЛАВА З
ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ XXI СТ. КРИЗА ІНДУСТРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Людство, як відомо, використовувало головні форми відтворення матеріальних умов життя: привласнююче господарство і відтворюючу економіку. Привласнюючий тип успадкований нинішнім поколінням лише у вигляді збирання дикоростучих плодів та ягід і не відіграє скільки-небудь істотної ролі як у виробничому, так і в особистому споживанні. Зате відтворююча економіка, суть якої - в активному й всезростаючому впливі на речовину природи, вже перетворилася на гігантські індустріальні комплекси, що радикально змінили обличчя планети й характер виробництва. Колосальне зростання виробництва, яке буквально поглинає ресурси, отруює навколишнє середовище, призвело до того, що вже у 70-х роках XX ст. на Заході були висунуті концепції так званого "нульового росту", що передбачали повну зупинку й стабілізацію на одному рівні суспільного виробництва. Найбільш рельєфно ці міркування проявились у дослідженнях "Римського клубу". Однак реалії виявилися сильнішими від теоретичних побудов, і західні країни не лише не скоротили обсяги виробництва, а й продовжували його розвивати досить сталими темпами (табл.).
Чи знімає це проблему обмежень економічного зростання й чи всі країни повинні стати на шлях "вестернізації" з тим, щоб скористатись в тій же мірі благами індустріальної цивілізації? Аналіз показує, що такий шлях мав би катастрофічні, згубні наслідки, й ось чому.
По-перше дедалі більше вичерпуються ресурси індустріального розвитку У вигляді корисних копалин, джерел енергії тощо. Експерти свідчать, що при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років, а запасів палива залишилось на 130 років. Підраховано, що на земній кулі споживається у 1000 разів більше їжі й сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшено на три математичних порядки.

По-друге оточуюча нас природа уже не в змозі втримувати одномоментні навантаження, що викликаються індустріальним розвитком. .
По-третє, нинішня модель економічного зростання в цілому вже майже вичерпала себе, а в її надрах поступово, але неухильно визрівають передумови нової цивілізації. Людство опинилось на рубежі двох епох - індустріальної і ноосферно-космічної, що завжди супроводжується серйозними й глибокими потрясіннями, кризовими явищами в усіх сферах економічного і соціального життя. Кризові процеси охоплюють нині продуктивні сили світу, виробничі (економічні) відносини, політику, ідеологію, культуру тощо.
Найбільш гостро вони проявились останнім часом у державах колишнього СРСР і країнах Центральної та Південно-Східної Європи. І це не випадково. По-перше, в той час, як найбільш розвинуті країни вже нагромаджують сили для переходу до якісно нової економіки XXI ст., у постсоціалістичних державах не завершені навіть індустріальні перетворення сучасного рівня. По-друге, бюрократично-централістська, тоталітарна система важким тягарем висіла на економіці цих країн і тривалий час гальмувала прогресивні зміни у формах власності, способах виробництва й усього суспільного життя. По-третє, відсутність ринкової інфраструктури та її адекватних механізмів стала поступово відсувати ці країни не лише від найбільш розвинутих, а й від деяких країн, що розвиваються, передусім від так званих "нових індустріальних держав". У нових незалежних державах та країнах Центральної і Південно-Східної Європи скорочується виробництво, лютує інфляція, зростає безробіття, загострюються інші економічні й соціальні проблеми.
Перманентна і всезростаюча криза охопила багатоликий "третій світ". Переважна більшість цих країн так і не вибралась із злиднів, голоду, неграмотності, хвороб. Хронічна нестача ресурсів, розбалансованість економіки, панування давно віджилих форм господарсько-політичного й соціального життя - така підсумкова картина сучасної дійсності дуже багатьох країн, що розвиваються. Близько 1 млрд чоловік у цих країнах страждають від недоїдання, 40 тис. щоденно вмирають від голоду й дистрофії. Тут проживає 77% населення світу, науковців та інженерів - лише 13%, а на освіту припадає всього 15% глобальних витрат. Сукупна зовнішня заборгованість цих держав сягає більше 2 трлн дол.
Водночас відбувається диференціація серед молодих незалежних держав на основі відмінностей у забезпеченості факторами виробництва. Одні з них скористалися сприятливою кон'юнктурою світового ринку нафти в 70-ті роки (країни ОПЕК), інші ефективно використали власні природні ресурси й обширні внутрішні ринки (Аргентина, Бразилія), треті - іноземну допомогу, вигідне географічне положення й національні виробничі традиції (Південно-Східна Азія) і через це міцно стали на шлях індустріального розвитку.
Лідирувати у світовій економіці продовжують країни Заходу, що найбільш гнучко пристосувались до її несподіваних поворотів. Ринкові механізми, які століттями шліфувались у цих країнах, дають змогу їм упевнено триматися на плаву, а то й на гребені світогосподарської стихії. Однак і ці держави через внутрішні причини та тісне втягування у систему світового господарства починають відчувати наближення глибокої кризи. Найбільш гостро вона проявляється в даний час у зростанні безробіття (країни ОЕСР), внутрішній і зовнішній розбалансованості економіки (США) тощо.
Кризові процеси охоплюють також світове господарство й міжнародні відносини. Загострюються суперечності в системі взаємозв'язків Північ - Південь, де внаслідок істотних розбіжностей у рівнях економічного розвитку, факторної інтенсивності країни, що розвиваються, дедалі більше відтісняються на периферію світового господарства. Назріли серйозні передумови для істотної активізації взаємовідносин Схід - Південь. Кардинальні зрушення відбуваються у господарській взаємодії країн Сходу і Заходу. Нагромаджуються проблеми й періодично спалахують конфлікти серед країн, які розвиваються, по лінії взаємовідносин Південь - Південь, про що свідчать події у Перській затоці (1990 p.).
Отже, кризові явища поширюються так чи інакше на всі країни світового співтовариства й систему їхніх економічних відносин, що зумовлено передусім переломним характером епохи, зародженням нової цивілізації, формуванням якісно іншої моделі економічного розвитку, загостренням проблеми ресурсів виробничого та особистого споживання тощо.
Глобальна економічна криза характеризується багатьма особливостями, її важко порівняти з відомими кризами, що були і в недалекому, й у досить віддаленому минулому. В історії людства щоразу змінювалися способи виробництва, коли продуктивні сили, розвиваючись по висхідній, переростали відповідні суспільно-економічні форми.
Принципова, докорінна особливість нинішньої кризи полягає в тому, що йдеться про кризу відтворюючої економіки в цілому та її сучасної форми - індустріальної моделі, про зміну історичної парадигми, котра останні тисячоліття відігравала роль основоположної, субстанційної в системі соціальної форми руху матерії.
ОЗНАКИ КРИЗИ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Узагальнюючими ознаками кризи індустріальної цивілізації є, по-перше, безмежна, безсистемна й безконтрольна утилізація речовини природи, максимізація економічного зростання, а не його оптимізація. По-друге, підпорядкування живої праці минулій, тобто повна залежність людини від системи машин, домінування технократичних підходів й послаблення антропогенного начала в соціально-економічному розвиткові. По-третє, накладання, взаємопереплетіння цивілізаційних і формаційних суперечностей, в умовах яких другі, тобто формаційні, не в змозі подолати вплив перших внаслідок їх співіснування в єдиній системі координат, що відтворює головні компоненти обох типів.
По-четверте, криза відтворення людини, проблеми виживання людства як біологічного виду вкрай загострюють суперечності промислового розвитку.
Діалектика цивілізаційного поступу свідчить, що визначальним фактором, домінантою певної світової цивілізації є спосіб виробництва матеріальних благ. Протягом кількох тисячоліть, починаючи приблизно з IV- III тис. до н. е., від часів неолітичної революції, аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні 500 років промислова структура почала визначати закономірності й тенденції розвитку всесвітньо-історичного процесу. На рубежі II і III тисячоліть нинішньої доби дедалі виразніше проявляються обриси нової, ноосферно-космічної цивілізації. Головні її ознаки, як і передбачав В. І. Вернадський, полягають передусім у широкій інтелектуалізації виробництва, пріоритетному розвиткові науки, складної розумової праці.
Людина, її творчий потенціал поступово, але неухильно починають посідати домінуючі позиції в усіх виробничо-економічних структурах, перетворюючись із знаряддя праці, об'єкта власності феодала, додатка до машини на головну постать у суспільному житті. Тисячоліттями роздвоєна особистість внаслідок відчуження більшості населення від власності, влади, культури поступово набуває рис цілісної людини. Вільно розпоряджаючись своєю робочою силою, беручи участь у розподілі власності й результатів своєї праці, сучасна людина спроможна досягти більшого ступеня економічної свободи як передумови своєї автономізації та індивідуалізації. Очевидно, у глобальному масштабі йдеться про перехід в економіці від соціального начала, яке домінувало в останні століття, до особистого, духовного.
ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХІДНОЇ ЕПОХИ
Якісна специфіка економіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізації полягає, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму у формуванні й відтворенні головних умов життя суспільства, з іншого - в утилізації людиною космічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу людини, прийдешня психологічна революція будуть визначати інтенсивні шляхи становлення нової цивілізації. Освоєння людиною навколоземного простору, інших планет сонячної системи можна вважати екстенсивними напрямами формування суспільно-економічних структур XXI ст. Індустріальна цивілізація виникла на хвилі великих географічних відкриттів на основі розширення "економічного поля" за рахунок залучення до господарського обороту нових земель і територій, а цивілізація XXI ст. отримує могутній поштовх внаслідок косміза-ції і виробництва, і мислення.
Перехідний характер епохи детермінує трансформацію індустріальної цивілізації у ноосферно-космічну й виникнення у зв'язку з цим опосередковуючих ланок. Такою проміжною формою стає інформаційна модель розвитку, яка є продуктом індустріальної епохи та важливою передумовою формування нової цивілізації III тисячоліття.
Ноосферно-космічна цивілізація покликана не лише вирішити найгостріші проблеми і суперечності попередньої епохи, а й накреслити шляхи подальшого розвитку людства. Відомі способи виробництва, соціальні і технологічні детермінанти наприкінці другого тисячоліття втрачають колишні однозначність і жорстку послідовність. Історичний процес значно збагатився й ускладнився, став набувати нових відтінків і граней. Революційні перетворення поступаються місцем еволюційним, реформістським шляхам пристосування суспільно-економічних форм до реалій життя.
ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ
У глибинних основах ноосферно-космічна цивілізація є гетерогенною системою, у якій досить відчутні "родимі плями" попередньої епохи, взаємодіють різні способи виробництва і суспільно-економічні форми. Досягнення певного ступеня гомогенності стане можливим внаслідок ко-еволюції різних економічних систем, що складають основу нинішньої цивілізації. Соціалізм як політико-ідеологічна й економічна система не зміг при всьому напруженні сил і незчисленних жертвах вирватись із зачарованого кола індустріальної цивілізації і тому виявився вкрай здеформованим і без власного обличчя. Класичний капіталізм із своїми гострими суперечностями й проблемами не в змозі оволодіти ресурсами нової цивілізації без подальшої радикальної перебудови основоположних принципів виробництва і розподілу . Соціалізація власності, виробництва й обігу, індивідуалізація праці й побуту, автономізація особистості, здобуття нею економічної, політичної і духовної свободи спроможні синтезувати новий спосіб виробництва, вихідною і кінцевою метою якого буде людина в її різних іпостасях: це і людина економічна, соціальна й людина-творець.
Піднесення людини, що творить навколишній світ за законами науки, вимагатиме колосальних вкладень у сферу освіти, науки, культури, всебічного розширення міжнародного співробітництва у цих галузях.
У міру ствердження основ нової цивілізації буде зміцнюватися господарська взаємодія світу, формуватиметься інформаційна спільність планети, поступово викристалізується цілісна міжнародна економічна система. У цій новій ситуації глобальні проблеми будуть не роз'єднувати, а ще тісніше згуртовувати світове співтовариство для спільного розв'язання і пошуку механізмів вирішення загальноцивілізаційних суперечностей III тисячоліття.
Отже, у процес глобальної трансформації втягуються так чи інакше всі країни світу. Це вимагає кардинального переосмислення способів, форм, факторів забезпечення матеріальної основи розвитку суспільства. Головна особливість нашого часу полягає у поступовому переході від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини, переростанні біосфери в ноосферу, у формуванні основ і окремих елементів автотрофної економіки, відносно незалежної від природного середовища, тобто від рослинного й тваринного світу.
Інформаційно-технологічний спосіб виробництва є, по суті, універсальним і поширюється поступово від центру до периферії світового господарства. Його утвердження супроводжується передусім широкою інформатизацією виробництва і всього суспільного життя, переважанням сучасних технологій і науково-технічних розробок у виробничій сфері.
Головною формою нагромадження в інформаційній економіці стає нагромадження знань, а не матеріально-речових елементів виробництва. В економіці розвинутих країн постійно зростає питома вага інформаційного сектора. За даними ЮНЕСКО, у цьому регіоні світу більше половини зайнятих беруть участь у тій чи іншій формі у процесі виробництва інформації. В цих країнах дедалі більше формується новий, інформаційний тип економічного зростання, однією з головних рис якого є неподільність інформації як предмета й засобу праці. Висловлюється гіпотеза про четвертий великий поділ праці на основі відокремлення інформаційної діяльності в особливу сферу суспільно-економічного життя. Електронізація виробництва й побуту, їх широка комп'ютеризація, роботизація вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним Водночас підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту.
Такі новітні процеси, як дематеріалізація виробництва, зниження енерго- і ресурсомісткості виробів, різке посилення ролі різноманітних послуг засвідчують посилення тенденції до автотрофної економіки, до переходу на принципово нову, якісно відмінну основу відтворення життєвих умов людини.
Посилюється роль процесів інтерналізації і екстерналізації виробництва, транснаціоналізації й глобалізації господарського життя, що веде до зміцнення цілісності, зростання єдності міжнародної економічної системи як передумови більш-менш ритмічного входження всіх держав світового співтовариства в новий стан цивілізаційного розвитку.
ВЛАСНІСТЬ В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ
Паралельно з істотними змінами техногенно-матеріальних факторів виробництва поступово трансформуються соціальні відносини, тобто суспільно-економічні форми розвитку. Йдеться насамперед про відносини власності на засоби виробництва, які в процесі дематеріалізації, інформатизації, космізації втрачають визначальну функцію, неухильно зміщуючись в підвалини економічних систем, поступаючись місцем різноманітним інтелектуальним ресурсам, які пов'язані передусім з висококваліфікованою робочою силою чи результатами її діяльності.
Осьовим елементом економічної системи стає власність на робочу силу, на її інтелектуальний потенціал. Це зумовлено, з одного боку, зростанням питомої ваги складної, висококваліфікованої живої праці у структурі валового продукту, з іншого - підвищенням затрат на підготовку і відтворення робочої сили сучасного постіндустріального рівня.
Передбачення Гегеля про те, що "особистість повинна мати наявне буття у власності", на наш погляд, стосується насамперед власності на робочу силу. Здатність вільно її застосовувати, на основі об'єктивних ринкових механізмів відшкодовувати витрати на зростаючі потреби складає основу економічної свободи особистості, її автономії, широкої Індивідуалізації праці.
Власність на робочу силу в антропогенно-інтелектуальному суспільстві, що починає формуватися, посідає пріоритетне, головне місце. Водночас на перехідному етапі цивілі-заційного розвитку, коли поруч з інтенсивними співіснують екстенсивні, затратні технології, виникає суперечність між матеріальними і живими (духовними) компонентами виробничого процесу. Темпи виробництва матеріальних та інших ресурсів відстають від попиту на них, що призводить до і'х відносного подорожчання, до зростання ринкових цін. Пропозиція ж робочої сили дещо перевищує попит на неї, що призводить до зростання безробіття й здешевлення робочої сили. Вирішення вказаної суперечності лежить у площині радикальних змін як профілю і змісту виробництва, так і відповідних потреб. Мініатюризація виробничих процесів, збільшення питомої ваги інформаційної складової, принципово новий характер виробничих і особистих потреб посилюватимуть тенденцію до перетворення власності на робочу силу, на головний компонент як виробництва, так і всієї системи суспільних відносин.
ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Підсумовуючи сказане, зауважимо, що на даному етапі залишатимуться індустріальні моделі (сучасна периферія) з елементами доіндустріальних форм (найменш розвинуті країни), перехідні економічні системи (держави колишнього СРСР, країни Центральної і Південно-Східної Європи) та власне постіндустріальна (інформаційно-технологічна) модель економічного розвитку (країни ОЕСР). Безумовно, домінантною у цій структурі має стати інформаційно-технологічна модель, реалізація якої визначатиме головні закономірності і тенденції світового економічного поступу.
Які ж головні риси цієї моделі, в чому полягає її зміст? Серед загальних рис вкажемо на поступовий, але неухильний перехід від енергетичної до інформаційної основи, від матеріального до постматеріального суспільства, від системи експлуатації природи до системи використання людського розуму, від системи відтворення до системи творчості. Головним ресурсом життя стає сама людина, її "ментальний простір".
Саме в такому напрямі розвивається зараз структурна та інвестиційна політика. У США, Японії, Західній Європі, деяких країнах Південно-Східної Азії в інформатику інвестується більше коштів, ніж у такі сфери, як енергетика, сировинні й навіть переробні галузі. Сектор послуг у найбільш розвинутих державах сягає 70- 75%.
У суто економічній сфері долається догматизм абсолютизації як державної, так і приватної власності на основі створення гнучких форм власності і господарювання, які найбільш адекватно відображають господарські реалії напередодні III тисячоліття. Економічна доцільність, а не політичні чи ідеологічні стереотипи, є визначальною у формуванні структури власності.
Головним соціальним критерієм інформаційно-технологічних економічних форм є якість життя, система захисту інтересів населення, забезпечення соціальних гарантій, зміцнення інститутів демократи, гарантування справжніх прав і свобод людини.
Транснаціоналізація і глобалізація господарського життя посилюють економічну єдність світу, розширюючи можливості спільного вирішення як гострих проблем сучасності (голод, хвороби, бідність, спотворене природне середовище тощо), так і створення передумов для якнайшвидшого оволодіння всіма країнами здобутками цивілізації (новітня техніка, технологія, інфраструктура, соціальне забезпечення).
ЕКОНОМІЧНИЙ СИНТЕЗ ХХІ СТ.
Людина економічна як основа виробництва (homo oconomicus) на рубежі тисячоліть характеризується двома головними рисами. З одного боку, - це суверенний власник своєї робочої сили, яка в системі матеріалізованих форм власності (державна, колективна, приватна, індивідуальна та ін.) починає займати домінуюче становище. З іншого боку, використовуючи різні форми в умовах демократизації суспільного життя, підвищення ступеня його відкритості, вона володіє, розпоряджається і користується засобами виробництва, бере участь в управлінні та розподілі ресурсів.
Значно зростає інформаційна місткість праці, головним змістом якої стає генерування нової інформації.
Створення інформаційних систем порівнянне з будівництвом залізниць та комунікацій на світанку промислової революції.
Однією з особливостей економічної моделі XXI ст. є те, що її формування здійснюється в умовах технологічної революції, яка характеризується такими ознаками:
- істотним зниженням вартості і підвищенням якості продукції;
- швидким поліпшенням технічних характеристик систем машин і технологічних процесів (наприклад, оновлення мікроелектронних компонентів у Японії відбувається кожних два-три місяці);
- соціальним і політичним сприйняттям нових технологічних систем;
- відповідністю економічного оточення властивостям нових технічних систем;
- сильним впливом нововведень на всю економічну систему.
Третя промислова революція йде на зміну епосі, яка позначалась вилученням ефекту масштабності від стандартизованого, великосерійного масового випуску продукції. Тут же йдеться про ефект диверсифікованого, індивідуалізованого виробництва (закон Енгеля), що спирається на досягнення сучасного маркетингу й вирізняється високою технологізацією та інформатизацією.
Промислова періодизація за останні 200- 250 років виглядає так:
1773- 1810 pp. - час каналів;
1840- 1889 pp. - час залізниць;
1895- 1920 pp. - час електрики;
1940- 1970 pp. - час автомобілів;
1990- 2030 pp. - час авіації, ракетно-космічної техніки, міжпланетного зв'язку, лазерної та біотехнології тощо.
Якщо попередня, тобто індустріальна, модель розвитку була зорієнтована передусім на збільшення матеріального продукту за рахунок розширення видобутку сировини, залучення додаткової енергії, забруднення навколишнього середовища і дбала про відносне зниження цін на продовольчі товари, то нова модель передбачає насамперед зростання знань, інформації за рахунок рециклювання ресурсів, застосування відновлюваних видів енергії, захист навколишнього середовища, відносне зниження цін на різноманітні послуги.
Індустріальному суспільству притаманні механічні технології, антропогенно-інтелектуальному - механотронні, що виникають внаслідок поєднання механічних та електронних технологій.
Індустріальна модель розвитку, найхарактернішими ознаками якої є масове виробництво та інтенсивне поглинання ресурсів, характеризується такою виробничою функцією: B = F(сировина, знаряддя праці, енергія, праця).
Постіндустріальна система виробництва має принципові відмінності й зорієнтована на споживача, на продукування знань, інформації; відповідно якісно нового вигляду набуває і виробнича функція: В1 = F1 (сировина плюс інформація про її переробку, диверсифікована енергетика, інформація).
Як бачимо, у механотронній економіці з процесу безпосереднього виробництва вилучаються два важливих компоненти: праця і знаряддя праці. Перша стає поруч з виробництвом, виконуючи лише контрольні й регулюючі функції, а знаряддя праці перетворюються на різновид сировини (основний капітал трансформується в оборотний).
Сучасна модель економічного розвитку зумовлена синтезом відтворюючого і привласнюючого господарства, насамперед шляхом посилення й диверсифікації інтелектуальних форм привласнення, а точніше, привласнення самого інтелекту. Йдеться про трансформацію змісту власності від матеріально-речових його складових до інтелектуальних, інформаційних. Простіше кажучи, субстанційні основи відносин власності і виробництва визначатимуть не власники фабрик, заводів, земельних плантацій, а самі носії інтелекту, тобто власники складної розумової робочої сили домінуватимуть у структурі привласнення.
Про посилення вказаної тенденції свідчать дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу Америки становить 44 трлн 584,7 млрд доларів, в той час як активи корпорацій складають лише 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США перевищує нагромадження капіталу у матеріально-речовій формі втричі.
У Японії ще 1973 р. було реалізовано розгорнуту концепцію "Про інтелектуалізацію народного господарства та розвиток здібностей населення", яка започаткувала широкий процес інтелектуалізації суспільної праці. Аналогічні загальнодержавні програми були здійснені у США, Франції, Великобританії, Швеції. У провідних країнах світу питома вага працюючих з переважно творчим характером діяльності збільшилась з 20% 1960 р. до 46% у 1988 р.
Звичайно ж, процес формування нової моделі економічного розвитку розтягується в просторі й часі, що зумовлює паралельне існування "вторинних" і навіть "третинних" моделей, які лише в основних моментах нагадують головну модель, що є наслідком дії всієї сукупності закономірностей нової цивілізації, її ядра, яке складають найбільш розвинуті держави світу. Виплавлена в тиглях неухильного історичного поступу, нова модель економічного розвитку спиратиметься на так звані тверді (постіндустріальна техніка і технологія) та м'які (інформатика, космічні системи, нетрадиційні джерела енергії та споживання) структури.
РЕГУЛЯТИВНІ МЕХАНІЗМИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМКИ
Надзвичайно важливе питання про механізми регуляції в інформаційно-технологічному суспільстві. Незаперечною є роль ринку й усієї ринкової інфраструктури в сучасній розвинутій економіці. Водночас із змінами у матеріально-речових факторах виробництва й обігу змінюються зміст та характер ринкових механізмів, які забезпечують найбільш ефективне використання будь-яких видів ресурсів. Крім того, ринок також трансформується згідно з власними законами.
Сьогодні в економічній науці існує чотири головні парадигми, на яких грунтуються регулятивні механізми управління господарськими процесами: неокласицизм (економічний лібералізм), кейнсіанство, інституціоналізм, марксизм. Жодна з них не є домінуючою в глобальних масштабах, що є проявом якісно нової ситуації світоглядно-методологічного характеру. На зміну детермінізму, цілісним теоріям і концепціям, системно-структурному аналізові приходить постмодерн, який починається там, де кінчається ціле, і є в своїй основі радикально плюралістичним. Величезне розмаїття форм власності і господарювання, типів і розмірів підприємств, способів організації і управління істотно диверсифікують господарське поле світової економіки, збагачують її зміст, надають їй більше гнучкості, маневреності й динамізму перед викликами XXI ст.
І все-таки провідні позиції зараз відіграють дві основні економічні системи: економічний лібералізм, який сповідують насамперед США, Великобританія, інші західноєвропейські країни, та кейнсіанство, яке впроваджується в країнах Південно-Східної Азії під назвою "модель стратегії розвитку" або "дивелопменталізм".
Моделі економічного лібералізму найповніше проявляються і найефективніше діють в умовах розвинутих ринкових відносин і відповідних законодавчих, організаційних, фінансово-кредитних, банківських інститутів. Ці форми економічного розвитку є переважно саморегульованими на основі взаємодії ринкових сил і інструментів: конкуренції, цін, відсоткових (дисконтних) ставок, валютних курсів, податків тощо. Вони передбачають мінімальне втручання держави у господарське життя.
"Дивелопменталізм" генетичними коренями тісно пов'язаний з меркантилізмом і протекціонізмом німецької історичної школи (Ф. Ліст). Ця економічна політика здійснюється на основі акцентованого державного втручання у господарські процеси, захисту національних виробників шляхом встановлення високих митних тарифів. Обов'язковою умовою є визначення урядом пріоритетних галузей (таргетування), державна підтримка їхнього розвитку, недопущення надмірної конкуренції і монополізму. Такий варіант економічного розвитку успішно був здійснений у Японії, а пізніше - Гонконзі, Сингапурі, Тайвані, Південній Кореї та інших країнах Південно-Східної Азії.
Істотній еволюції в умовах нової економічної моделі підлягають об'єкти ринкового регулювання, в основі її - перехід до переважного застосування інформаційних ресурсів замість ресурсів енергетичного походження. Такі поняття, як вартість, ціна, витрати, попит, пропозиція та інші, набувають нового змісту і нових форм прояву. Можна стверджувати, що ми на порозі революційних зрушень в економічній теорії, яка грунтуватиметься на інтелектуально-інформаційній парадигмі. Це стосується також загальної теорії і функцій грошей та грошового обігу, теорій рівноваги, економічних циклів тощо. Йдеться, зрештою, про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що відображають прискорений хід соціального часу на рубежі наших тисячоліть і вирішують головне завдання виробництва й обігу- ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин "людина - природа" і "людина - людина" на всіх рівнях мікро- й макроекономіки.
Майбутня економіка звільняється від догматизму типів і форм власності, розмірів та масштабів виробництва. Вона є відкритою органічною системою, що взаємодіє зі всіма секторами світового господарства в єдиному інформаційному полі на основі відповідного поділу і кооперації праці та виробництва. Завдяки цьому забезпечуватиметься необхідний "обмін речовин" між окремими державами (фірмами), регіонами, континентами, а в перспективі - між планетами ноосферно-космічної цивілізації.
Таким чином, гнучкість, відкритість і динамізм є характерними ознаками економічної моделі XXI ст., яка покликана забезпечити достатній ступінь економічної свободи, розкріпачення інтел'ектуально-психологічного потенціалу людини, вивільнення та спрямування її енергії на створення гармонійного середовища нової цивілізації.
В Україні є необхідні передумови для створення економічних структур, формування економічної моделі XXI ст. оптимального рівня. Передусім йдеться про інтелектуальний потенціал, якість робочої сили, загальний технічний і технологічний рівень виробництва, рівень освіченості й культури нашого народу тощо.
Враховуючи історичні традиції, ментальність, звичаї людей, можна зробити висновок, що, очевидно, найоптимальнішою моделлю для України є створення сучасної економіки, яка передбачала б можливість самореалізації кожним громадянином свого права власності на робочу силу й на засоби виробництва. Звичайно, шлях до утворення антропогенно-інтелектуального суспільства, інформаційно-технологічного способу виробництва пролягає через багато етапів. Він пов'язаний з подоланням величезних труднощів і суперечностей і вимагатиме колосального напруження усіх сил.

Контрольні запитання та завдання
1. Назвіть економічні основи та головні види світових цивілізацій.
2. Які характерні риси індустріальної цивілізації?
3. У чому проявляється криза індустріальної цивілізації?
4. Розкрийте суть та головні ознаки ноосферно-космічної цивілізації і автотрофної економіки за В. І. Вернадським.
5. Які особливості притаманні антропогенно-інтелектуальній економіці, якою є в ній роль людини?
6. Охарактеризуйте зміни у характері власності в сучасній економіці.
7. Проаналізуйте процеси інформатизації та інтелектуалізації економіки.
8. Яким чином забезпечується взаємодія різних моделей економічного розвитку у світовому господарстві?
9. Чи є в Україні передумови для формування сучасної економічної моделі?

ГЛАВА 4
ЕКОНОМІКА КРАЇН ОЕСР
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
До країн із розвинутою ринковою екномікою, або індустріально розвинутих країн, належать держави - члени Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Ця організація створена 1961 р. До неї входять: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія.
Країни ОЕСР посідають провідне місце у світовому господарстві, про що свідчить, зокрема, їхня питома вага у світовій торгівлі. Так, 1990 р. на країни ОЕСР припадало 71,5 % світового експорту, в тому числі на США - 11,5, ЄС - 39,4, Японію - 8,4 %, на ці ж країни припадало 72,4 % світового імпорту, в тому числі на США - 14,5, ЄС - 39,6, Японію - 6,6 %.
Про рівень економічного розвитку цих країн свідчить і те, що найбільша частина національного багатства сьогодні створюється в так званому третинному секторі економіки, тобто у сфері послуг (табл. 1).
Серед країн ОЕСР виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також країни ЄС (серед 15 країн ЄС, у свою чергу, виділяється ФРН). До лідерів за окремими економічними показниками належить також Канада (табл. 2).
Ступінь економічного розвитку окремих країн можна визначити, зіставляючи рівень розвитку продуктивності праці у провідних галузях економіки. Таке дослідження, зокрема, проведене Глобальним інститутом Міккінзі, об'єктом аналізу були взяті дев'ять галузей виробництва.


У результаті дослідження виявилося, що 1990 р. продуктивність праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83% продуктивності праці американських підприємств. Аналіз ситуації в окремих галузях дає дещо іншу картину. Скажімо, у виробництві автомобілів, автооблад-нання та комплектуючих, побутової електроніки, сталі й металовиробів продуктивність праці в Японії перевищувала американську майже на 50%.
США мали очевидну перевагу у виробництві продуктів харчування та пива, однак оскільки у харчовій промисловості Японії зайнято більше людей, ніж у виробництві автомобілів і комплектуючих, металовиробів, разом узятих, то стає зрозумілим, чому рівень продуктивності праці у цій галузі виявився в Японії в середньому нижчим.
ФРН відставала від своїх конкурентів практично у більшості галузей і лише у виробництві сталі німецька продуктивність праці була така сама, як і в Америці, а в харчовій промисловості - перевищувала навіть японський рівень.
Це співвідношення між країнами за 1987- 1990 pp. не змінилося в цілому, хоча Японія наздогнала США у восьми, а Німеччина - шести галузях.
БАНКИ ТА ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Країни - члени ОЕСР мають високорозвинену банківську та фінансову систему. У цих країнах центральний банк є найважливішим кредитно-фінансовим інститутом держави і, як правило, виступає у формі акціонерного товариства. Акції центрального банку можуть або повністю належати державі (Банк Англії, Банк Франції), або розподілятися між державою та приватними інститутами (Банк Японії,
Банк Італії, Банк Шотландії). Центральні банки мають широку мережу відділень по всій країні. Вирішальну роль у фінансуванні економіки в кожній країні ОЕСР відіграють приватні кредитні установи. Кредитні системи, наприклад, Франції, Італії, Іспанії вирізняються активною роллю держави на грошовому ринку. Уряд здійснює безпосередній контроль за діяльністю приватних кредитних інститутів через участь у їхньому капіталі тощо.
Економічна система країн ОЕСР заснована на поєднанні ринкового механізму з активним втручанням держави (уряду) У господарське життя як на макро-, так і на мікрорівні. Необхідність такого втручання зумовлена передусім тим, що у будь-якій економіці, що функціонує на основі плюралізму власності, мають місце значні коливання ділової активності, які завжди супроводжуються негативними соціально-економічними наслідками. По-друге, ринкова система як така самостійно не може ефективно реагувати на побічні результати економічної діяльності. По-третє, ринкові сили неспроможні задовольняти попит на так звані суспільні блага та деякі інші товари. Й нарешті, в разі дії лише ринкових механізмів відбувається неадекватний розподіл ресурсів, доходів та добробуту.
Урядове втручання в економіку має різні форми, найбільш важливими є: антимонопольні заходи, економічне регулювання, державна власність, регулювання соціальних відносин, захист патентів та контроль за ціноутворенням.
АНТИМОНОПОЛЬНІ ЗАХОДИ
Метою таких заходів є сприяння та підтримка ринкової конкуренції, боротьба з монопольними явищами в економіці. Наприклад, відповідно до антиринкового законодавства уряд США зобов'язаний активно впливати на існуючі та майбутні ринкові структури, накладати адміністративні або кримінальні покарання на тих бізнесменів, Діяльність яких суперечить суспільним інтересам. Антитрестівські заходи, як правило, стосуються монопольних утворень, злиття (об'єднання) компаній, ціноутворення, недобросовісної ділової практики (як, наприклад, цінова дискримінація).
У Великобританії ставлення до монопольних явищ можна визначити як нейтральне; спеціальні антимонопольні заходи можуть застосовуватися лише тоді, коли чітко доведено факт ущемлення суспільних інтересів. Відповідно до Закону про добросовісну торгівлю від 1973 р. монопольна ситуація виникає тоді, коли одна фірма або група компаній контролює 25 і більше відсотків пропозицій товарів чи послуг певної категорії. В цьому разі Комісія з питань монополій і злиття компаній може провести антимонополь-не розслідування.
У Великобританії для визначення наявності монопольного явища може використовуватись і такий критерій: якщо вартість активів, які переходять від одного власника до іншого, перевищує 30 млн ф. стерлінгів, то антимонополь-ний запит неминучий.
У Бельгії, на відміну від інших країн, антимонопольне законодавство практично відсутнє: лише в одному із законів є положення, що забороняє будь-які дії, спрямовані на використання домінуючих ринкових позицій невідповідним чином. Відсутнє й регулювання процесу об'єднання фірм та поглинання однієї компанії іншою. В цьому разі вимагається лише заздалегідь проінформувати міністрів фінансів, економіки та регіонального господарства, якщо в результаті такого злиття чи поглинання новому власникові переходить щонайменше третина акцій бельгійської компанії за умови, коли її капітал та резерви оцінюють у 100 млн бельгійських франків і більше.
В Австрії відповідно до Закону про картелі від 1972 р. усі підприємства, які мають домінуюче становище на ринку, повинні зареєструватись у спеціальному Реєстрі картелів. Закон визначає, що підприємство домінує на ринку, коли: а) зазнає незначної конкуренції з боку інших виробників окремих товарів та послуг; б) має більше 5% внутрішнього ринку, причому пропозиція товарів (послуг) на внутрішній ринок здійснюється двома-трьома фірмами, або якщо дана компанія входить у число чотирьох найбільших фірм, які разом займають не менше 80 % внутрішнього ринку.
Згідно з австрійським законодавством, картелем є об'єднання незалежних підприємств або федерацій підприємців з метою регулювання чи обмеження конкуренції. Угода про створення такого картелю має укладатись тільки у письмовій формі (в тому числі тоді, коли таке об'єднання створюється за кордоном, але планує діяти в Австрії), а її копія повинна надсилатися для внесення в Реєстр Картелів. Така угода санкціонується лише тоді, коли об'єднання вважається економічно виправданим з точки зору інтересів кінцевих споживачів.
ЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Об'єктом такого регулювання е окремі види господарської діяльності з метою забезпечення ефективного функціонування економічної системи в цілому. Економічне регулювання здійснюється як на національному, так і регіональному рівнях.
Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки. Так, приватні бізнесмени не можуть вкладати свої кошти в телекомунікації (крім виробництва відповідного обладнання), теле- та радіомовлення, забезпечення природним газом. Подібні обмеження так чи інакше існують в усіх країнах ОЕСР.
Традиційно активну роль в економіці відіграє держава і в Італії. Уряд тут має монополію на діяльність у чотирьох галузях, найбільш важливою серед яких є виробництво сигарет і сигар. До державного сектора належать також залізниці, авіалінії, телефонний зв'язок, радіомовлення й телебачення.
Важливим каналом державного впливу у. цих країнах є встановлення особливого режиму регулювання в окремих сферах економіки (визначення так званих "спеціальних" галузей). Підприємницька діяльність у даних сферах (до яких, як правило, належать: банківська справа, страхування, телекомунікації, забезпечення нафтою й газом та деякими іншими ресурсами, телебачення, радіомовлення тощо) регулюється шляхом видачі відповідних ліцензій та встановлення норм і правил поведінки спеціальними державними інститутами. Так, у Великобританії кожна банківська установа має отримати дозвіл на діяльність від Банку Англії, страхова компанія - від Міністерства торгівлі та промисловості. Ліцензії на право вести пошукові роботи на нафту й газ та займатися їх видобутком на материку видає Державний секретар у справах енергетики.
В Італії уряд контролює значну частину національної економіки через Інститут промислової реконструкції (Institute per la Riconstruzione Industriale) або через спеціальні холдингові компанії типу ЕНІ, Фінмекканіка і т. п. До речі, ІПР безпосередньо контролює три з чотирьох найбільших комерційних банків країни.
Спеціальний режим регулювання таких сфер, як банківська справа та страхування, судноплавство, міжнародні авіаперевезення, шосейні перевезення, застосовується і в Нідерландах. У цій країні існують певні кваліфікаційні вимоги й до тих осіб, які бажають займатися медициною, бухгалтерською чи юридичною діяльністю тощо.
Усі країни ОЕСР так чи інакше дбають про вирішення проблем окремих регіонів. Для допомоги на регіональному рівні (ці райони називаються "зонами сприяння") у Великобританії, наприклад, існує система, яка складається з декількох елементів.
Регіональне вибіркове сприяння передбачає надання грантів для реалізації конкретних проектів та гарантій від валютного ризику. Гранти призначені для покриття частини видатків інвестора, причому їхня сума залежить від кількості створених або збережених робочих місць. Валютні гарантії надаються тим підприємцям, які отримали позику від Європейського Об'єднання Вугілля та Сталі (ЄОВС) за умови, що сума позики не перевищує 500 000 ф. стерлінгів. Гранти місцевим підприємцям надаються Міністерством промисловості й торгівлі тим фірмам, де зайнято менше 25 чоловік, для придбання активів та розвитку виробництва.
Позики компанії Бритіш Стіл ЛТД. Ця компанія - філіал корпорації Бритіш. Стіл надає кошти на пільгових умовах та фінансує окремі венчурні проекти, реалізація яких створює нові робочі місця. Такі позики надаються строком на два-три роки за умови, якщо існує потреба у фінансових коштах, а всі їхні джерела вже використані.
Позики компанії Бритіш Коал Ентерпрайз надаються названою компанією, аби "сприяти створенню нових, альтернативних робочих місць у традиційних вугледобувних районах".
Важливою складовою частиною британської системи регіонального сприяння є позики з метою заохочення малого бізнесу в сільській місцевості та реалізації проектів оновлення міст у широкому значенні цього слова.
Подібні системи існують практично в усіх країнах ОЕСР, хоча в деяких аспектах вони можуть істотно відрізнятися. Так, уряд Нідерландів забезпечує збалансований розвиток окремих регіонів переважно шляхом створення у них більш сприятливого інвестиційного клімату. В Австрії, крім надання пільгових позик, використовуються такі стимули, як передача місцевої комунальної нерухомості в безоплатне користування інвесторові, звільнення на певний термін від сплати місцевих податків тощо.
ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ
У багатьох країнах окремі підприємства перебувають не тільки під контролем, а й у власності уряду. Це дає змогу більш ефективно впливати на національну економіку. Сьогодні найбільшим обсягом державної власності серед інших країн виділяється Італія. Державі належить чотири великих конгломерати, які з'явились після Першої світової війни, коли держава втручалася в економіку з метою врятування багатьох компаній. На відміну від інших країн процес приватизації державних підприємств в Італії йде надзвичайно повільно внаслідок політичних суперечностей та позиції профспілок.
Практично в усіх країн-членів ОЕСР існував досить значний державний сектор, особливо в таких галузях, як телекомунікації, транспорт, деякі види обробної промисловості. Але в 80-ті роки чимала частина акцій цих компаній була розпродана, і вони перейшли переважно у приватну власність. Інколи держава, як, наприклад, у Великобританії залишає за собою невеликий пакет акцій, або так звану "зо'лоту" акцію, що дає урядові право накласти вето на будь-яку операцію, яка суперечить суспільним інтересам.
РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
Тут мається на увазі забезпечення нормального функціонування системи охорони здоров'я, дотримання певних стандартів якості товарів та послуг, охорони праці й захисту навколишнього середовища тощо. Відповідно до угоди між урядом Австрії, наприклад, та "соціальними партнерами" була створена Паритетна комісія, покликана сприяти добровільному самоконтролю учасників угоди над рівнем цін та заробітної плати. Соціальними партнерами є роботодавці та наймані працівники, інтереси яких представляють професійні об'єднання, а також Федеральна Економічна Палата, Сільськогосподарська Палата, Палата праці та сільськогосподарської праці й Федерація професійних спілок.
Система соціального забезпечення в усіх країнах ОЕСР досить розвинута і фінансується як з державного бюджету, так і за рахунок внесків працюючих, які акумулюються пенсійними фондами, страховими компаніями тощо. Так, у Данії ця система складається з п'яти елементів. Це, по-перше, пенсії за віком, медичне обслуговування й виплати на дітей, які фінансуються із суспільних фондів. Другим елементом є виплати по безробіттю та непрацездатності. По-третє, за рахунок внесків працюючих фінансуються додаткові пенсії за віком. Четвертий елемент - страхування в разі нещасного випадку на роботі. І нарешті, останньою складовою частиною є фонд гарантій для працюючих.
Усі згадані виплати фінансуються переважно урядом, причому роботодавець не знає величини безпосередніх видатків соціального характеру.
У країнах із федеральним устроєм кожен рівень влади виконує свою функцію в галузі соціального захисту. Так, у Канаді Федеральний уряд сплачує всім особам, які досягли 65 років, незалежно від рівня доходу та добробуту однакову пенсію з Фонду консолідованих доходів. Він також виплачує щомісячну допомогу сім'ям з дітьми віком до 18 років. Вартість медичного обслуговування (включаючи перебування у лікарні) сплачують головним чином уряди провінцій через окремі спеціальні програми, але й федеральний уряд вносить значні кошти для реалізації цих програм.
ЗАХИСТ ПАТЕНТІВ
Кожна країна має свою систему захисту патентів, торговельних знаків, авторських прав. У цій сфері країни ОЕСР активно співробітничають на міжнародному рівні.
КОНТРОЛЬ ЗА ЦІНОУТВОРЕННЯМ
Державний вплив на рівень цін реалізується як безпосередньо через визначення максимальних і мінімальних рівнів цін, так і опосередковано.
В Італії існує навіть спеціальний Міжвідомчий комітет цін, який визначає максимально можливі ціни на багато які товари (бензин, нафта і нафтопродукти, асфальт, цемент, вугілля, сталеві труби, добрива, цукор, хліб). Цей орган також встановлює роздрібні ціни на окремі види фармацевтичних виробів.
Досить жорстка система регулювання цін існує і в Бельгії. Щоб підвищити ціну реалізації, там необхідно мати дозвіл Міністерства економіки. В заяві треба викласти необхідну інформацію, включаючи розрахунки, які характеризують динаміку кожного елемента витрат. До того ж, необхідно показати такі складові ціни, як вартість сировини та напівфабрикатів, видатки виробництва чи витрати, пов'язані з імпортом товару, витрати реалізації та розмір прибутку. Міністр економіки може дозволити підвищити ціну, заборонити збільшити її повністю або частково. Якщо з такою заявою звертається одна чи кілька компаній індивідуально, які разом репрезентують лише частину ринку, то міністр може повідомити заявника про необхідність утриматися від підвищення ціни строком до шести місяців. Коли рекомендований період скінчиться, то компанія (або компанії) може збільшити ціну.
У Фінляндії регулювання цін на деякі товари (спиртні напої, паливно-мастильні матеріали) здійснюється через систему прямих і непрямих податків.
У таких країнах, як Канада, контроль за цінами взагалі відсутній.
Втручання держави в економічні процеси залежить від конкретних умов, тому його масштаби та інструменти реалізації не залишаються незмінними. Так, наприкінці 70-х - початку 80-х років індустріальне розвинуті країни під тиском обставин перейшли до нової системи управління господарськими процесами, в основу якої було покладено денаціоналізацію (або приватизацію) та дерегуляцію. Перші програми приватизації, тобто розпродажу державних активів, були започатковані у Великобританії, ФРН, Канапі Швеції та Нідерландах. У середині 80-х років приватизаційні процеси досягли Франції, Іспанії, Японії, Бельгії, Данії, Італії та ін.
Приватизація йшла двома основними шляхами: через реалізацію акцій компанії на фондовому ринку (біржі) або через переговори з конкретними покупцями.
Дерегуляція була спрямована на ліквідацію обмежень конкуренції між приватними компаніями та державою, тобто вирівнювання умов, в яких функціонують економічні агенти. Ця політика базувалась на відомому положенні мікроекономічної теорії, згідно з яким зменшення втручання держави в економіку має позитивні результати для споживача.
Дослідження показали, що політика дерегулювання 80-х років виявилась успішною. Наведені в таблиці 3 дані свідчать про досить значний виграш споживачів і виробників практично в усіх галузях, де реалізовувались програми дерегулювання.
Споживачі отримали економічний виграш внаслідок зменшення цін та поліпшення якості послуг, хоча повністю позитивний ефект кількісно обрахувати неможливо.

Вплив дерегулювання позначився для виробників на зменшенні доходів і видатків. Це пояснюється тим, що Регулювання - певний монополістичний стан, який, за визначенням, веде до зростання доходів та видатків. У деяких галузях (автомобільні вантажні перевезення, наприклад) доходи скоротилися більше, ніж видатки. На залізничному транспорті ситуація склалась інакше: видатки зменшилися, а скорочення доходів було значно пом'якшене завдяки новим можливостям диференціювати ціни у різних секторах ринку, що дало змогу збільшити прибутки.
СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Головним завданням економічної політики країн ОЕСР на сучасному етапі визначили забезпечення довготривалого економічного зростання та соціального прогнозу на неінфляційній основі. Для вирішення цього завдання необхідно проводити ефективну грошово-кредитну й фінансову політику, прискорити структурну перебудову національних економік.
Основна мета грошово-кредитної політики - зменшення рівня інфляції та стабілізація цін. Досягнення цих взаємопов'язаних цілей, на думку експертів ОЕСР, залежить від двох груп чинників. Це, по-перше, темпи економічного пожвавлення, а, по-друге - сукупність невизначеностей, пов'язаних з реалізацією грошово-кредитної політики. До останніх належать: наслідки структурних змін в економіці, які сталися в останнє десятиріччя (особливо на фінансових ринках); характер та форми реакції національних економік на різні негативні впливи; економічні наслідки змін відсоткових ставок та час фактичного прояву згаданих явищ.
Хоча всі країни ОЕСР розглядають стабільність цін як самостійну мету грошово-кредитної політики, але в статутних документах лише деяких центральних банків містяться відповідні положення. Так, у США в законі про Федеральну Резервну Систему говориться, що ФРС та її Комітет по операціях на відкритому ринку "мають підтримувати довгостроковий ріст грошових і кредитних агрегатів, відповідно до економічних можливостей забезпечити збільшення виробництва в довгостроковому плані так, щоб сприяти максимальній зайнятості, стабільності цін та помірним довгостроковим відсотковим ставкам".
У Німеччині відповідно до закону про Дойче Бундесбанк на цю .установу покладається регулювання "кількості грошей в обігу та кредитних ресурсів, що надходять до господарства з метою захисту національної валюти". Водночас стабільність цін завжди була й залишається в центрі грошово-кредитної політики Німеччини.
Чинне законодавство надає Банкові Японії широкі повноваження для проведення таких заходів, які сприяли б повній зайнятості, обмежували інфляцію, забезпечували економічне зростання та стабільність платіжного балансу. В Японії уряд і банк дуже тісно координують свою діяльність. Так У середині 60-х років, коли уряд прагнув ліквідувати зовнішній дефіцит, Банк Японії проводив політику, спрямовану на досягнення позитивного сальдо зовнішнього балансу. Згодом банк спрямував свої зусилля на забезпечення стабільного неінфляційного росту та ефективного функціонування фінансової системи водночас.
Наведемо перелік цілей грошово-кредитної політики семи провідних індустріально розвинутих країн (табл. 4).
Усі індустріально розвинуті країни розглядають зменшення рівнів інфляції як важливий інструмент забезпечення стабільності цін, а Великобританія, Канада, Фінляндія, Нова Зеландія та Швеція чітко визначили конкретні показники інфляції як цілі поточної грошово-кредитної політики (табл. 5). Лише Нова Зеландія законодавче фіксує необхідність подолання інфляції задля стабілізації цін як окремого напрямку діяльності свого центрального банку.


Інші країни ОЕСР також встановлюють середньостроко-ві рівні інфляції і використовують їх для визначення завдань поточної економічної політики, а не як самостійні цілі, які необхідно досягти. Так, у Німеччині середньо-строковий показник інфляції на 1993 р. становив 2% і використовувався для розрахунку офіційного збільшення грошової маси.
Велику увагу країни ОЕСР приділяють підвищенню ефективності бюджетно-фінансової політики. Головний акцент робиться на максимально можливому узгодженні поточних завдань з довгостроковими цілями. Всі країни при вирішенні бюджетно-фінансових питань виходять з того, що державні (бюджетні) витрати не повинні підмінювати приватні нагромадження, а структура бюджету мусить сприяти ефективному функціонуванню економіки.
Якщо наприкінці 80-х років дефіцит державного бюджету практично в усіх країнах ОЕСР знижувався, то, починаючи від 1990- 1991 pp., спостерігається його зростання як частки ВВП. Це спричинено і поточними причинами, і довгостроковими чинниками. На сучасному етапі збільшення видатків на охорону здоров'я та навколишнього середовиша, інвестиції в інфраструктурні об'єкти не ком-пенсуються очікуваними надходженнями від скорочення військових витрат тощо. Старіння населення практично в усіх розвинутих країнах вимагає вже сьогодні виділення значних коштів для створення активів, надходження від яких в недалекому майбутньому можна було б використати для соціального захисту населення.
Важливою соціально-економічною проблемою є безробіття, яке в 1993 р. становило 7,1% (28,8 млн чоловік) у цілому серед цих країн: в Італії - 10,7%, Франції - 10,1, Канаді - 9,8, Великобританії - 9,7, Сполучених Штатах - 6,1%.
На думку експертів ОЕСР, сучасне безробіття породжене в основному глибинними факторами структурного характеру. Структурне безробіття постійно зростає протягом останніх 20 років, особливо в країнах ЄС. У більшості цих країн підвищується безробіття серед молоді, значна частина безробітних не може влаштуватися на роботу тривалий час.
Для підвищення рівня зайнятості уряди здійснюють найрізноманітніші заходи, на які витрачається 1% сукупного ВВП країн. І хоча досі не вироблено універсальних рецептів на всі випадки життя, але практика дає змогу виділити кілька пріоритетів у політиці зайнятості. Це, по-перше, поліпшення системи перепідготовки, консультаційної допомоги та пошуку робочих місць. По-друге, ефективним засобом може бути пом'якшення норм і правил, які регулюють зайнятість. Мається на увазі більш широке застосування короткотермінових контрактів, зменшення соціальних відрахувань та мінімальних ставок заробітної плати за умови збільшення кількості зайнятих тощо. Третім напрямом вважається поліпшення системи освіти в цілому. Велике значення має також координація міграційної політики.
Важливим елементом середньострокової стратегії є структурна перебудова економіки, її суть полягає в тому, що грошово-кредитна та бюджетно-фінансова політика мають стабілізувати макроекономічне середовище, з огляду на яке економічні агенти намагаються створити необхідні умови Для вивільнення ресурсів з державного сектора з метою більш ефективного застосування їх у приватному. Структурна політика покликана також забезпечити країні можливість гнучко реагувати на різні негативні чинники та підвищувати ефективність використання наявних ресурсів.
В умовах зростаючої взаємозалежності країни ОЕСР приділяють велику увагу визначенню проблем, вирішення яких можливе за умови координації зусиль на багатосторонній основі. До таких проблем передусім належить торгівля. Всі дані країни виступають за лібералізацію світової торгівлі, свідченням чого є успішне завершення Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів у межах ГАТТ. У галузі міжнародного економічного співробітництва члени ОЕСР висловлюються проти таких явищ, як "керована" торгівля, унілатералізм, білатералізм тощо. Регіональні інтеграційні процеси повинні сприяти дальшій лібералізації міжнародної торгівлі, а їхні цілі мають збігатися з міжнародними зобов'язаннями країн. До того ж розвиток регіональних угруповань не повинен підривати багатосторонню торговельну систему.
Другим галузевим пріоритетом економічної політики є сільське господарство. З цим напрямом тісно пов'язані проблеми розвитку сільськогосподарських регіонів.
Усі країни ОЕСР, по-третє, велику увагу приділяють розвиткові науки й техніки, впровадженню нових технологій в усі сфери соціально-економічного розвитку, оскільки в 90-ті роки саме цей чинник є головним у забезпеченні національної конкурентоспроможності та підвищенні ефективності виробництва.

Контрольні запитання та завдання
1. Які особливості економічного розвитку країн, що входять до ОЕСР?
2. У чому полягає суть антимонопольних заходів у країнах ОЕСР?
3. Охарактеризуйте специфіку підприємницької діяльності окремих країн даної групи.
4. Назвіть форми регулювання суспільних відносин у країнах ОЕСР.
5. Які сучасні пріоритети економічної політики країн ОЕСР?
6. У чому суть грошово-кредитної політики країн, що входять до ОЕСР?

ГЛАВА 5
ЕКОНОМІКА ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ
У 80-90-х роках XX ст. сталися кардинальні й далекосяжні зміни у структурі світової економіки. Досі її формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій - соціалістичні країни. На Заході їх ще називали комуністичними країнами з плановою економікою, керованою з одного центру. Перші дві групи країн розрізняються між собою ступенем економічного розвитку. Він характеризується у світовій економічній літературі численними показниками, серед яких можна виділити основні й деталізовані. До перших належать: обсяг валового внутрішнього продукту, національного доходу, а також ці показники, взяті з розрахунку на душу населення. До інших зараховують погодинну заробітну плату, сукупний експорт та імпорт і його розподіл по регіонах світу, сукупні споживчі витрати та їх диференціацію за статтями витрат, кількість легкових, вантажних автомобілів й автобусів, телефонних ліній, телевізорів і комп'ютерів, виробництво сталі, цементу, електро- та зведеної енергії. Ці показники теж розраховують на душу населення. До даних показників як критеріїв поділу в ранзі основних і деталізованих додають ще галузеву структуру національного виробництва.
У структурі виробництва виділяють частку й динаміку розвитку сільського виробництва, переробної промисловості й рівень її диверсифікації, а також розвинутість сфери послуг, зокрема транспорту, комунікацій та інформаційних систем. Цікаво і показово, що не лише чисельність населення, а й його вікова структура, темпи приросту, народжуваність використовуються як критерії розмежування цих Двох регіонів світової економіки.
Нині дедалі частіше наголошують на різниці між згаданими країнами щодо показників соціально-гуманітарного Розвитку. Серед них одними з найважливіших вважаються Дані про середню очікувану тривалість життя, рівень освіти та інші показники економічного, екологічного, соціально-політичного, морально-культурного стану людей у різних країнах і регіонах.
Залежно від прийнятих цілей, методики та технології дослідження ці показники можуть розширюватись, звужуватися, зводитись до загальних або часткових індексів.
Звичайно, при класифікації цих країн беруть до уваги історичні, політичні, соціально-культурні особливості як розвинутих, так і тих країн, що розвиваються. Важливими, але не вирішальними, є показники, які характеризують управління економікою, методи координації та легітимізації економічного життя цих країн, прийняті ними світоглядні системи, стилі економічної діяльності.
Щодо соціалістичної групи країн названі основні і деталізовані показники не є вирішальними. З огляду на них одні країни можуть бути зараховані до першої групи, інші - до другої. Істотними й достатніми показниками і критеріями у них є співвідношення політики та економіки, характер їхньої економічної системи, методи управління національною економікою, форма власності та її реалізація, ступінь відкритості економіки і її взаємини зі світовою економікою, панування марксистсько-ленінської ідеології. З огляду на першочергове значення політики та ідеології як показника й критерію для виділення соціалістичної групи країн вважають, що сам факт панування у цих країнах комуністичних партій є достатнім для класифікації їх як соціалістичних. Утвердження таких партій із самого початку надає економічним системам даних країн певну специфічність та деякі спільні риси. Подані наприкінці глави таблиці (1, 2, 3, 4) підтверджують наші положення, що належність до соціалістичних країн визначається не кількісними соціально-економічними показниками, а зосередженням усієї повноти влади в руках комуністичної партії, що керується марксистсько-ленінською ідеологією. Це означає злиття політики й економіки, директивне планування економіки, рудиментний обсяг ринкового господарювання, підпорядкованість економіки зміцненню влади партії, закритість економіки щодо зовнішнього, несоціалістичного світу. Перші 14 країн у табл. 1 належать до тих країн, де соціалізм досяг свого завершеного, консолідованого вигляду внаслідок панування там понад три десятиріччя комуністичних партій.
Із 1989 по 1995 р. на економічній карті світу появився великий регіон перехідних економік. До нього можна зарахувати всі згадані 14 соціалістичних країн, крім Північної Кореї та Куби. До особливого типу перехідних економік належать Китай та В'єтнам. Країни, що в таблиці 1 нижче Куби можна лише умовно назвати як перехідні економіки хоча б тому, що комуністичні партії були там при владі надто короткий час і не встигли "побудовою" соціалістичного суспільства вкрай спотворити господарське життя. Через це у даних країнах не було відправного стану для здійснення переходу.
Група власне перехідних економік теж неоднорідна, її можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН, тому її варто розглядати окремо. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Ми виділяємо їх в окрему підгрупу через те, що перехідна економіка Албанії зазнала унікального впливу десятиріч найвитонченіших форм тоталітаризму, а держави колишньої Югославії мають досвід економічного життя за умов самоврядування працівників і, отже, недержавної власності, а також розвитку ринкової й відкритої економіки.
Друга група - п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розклад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Майже всі вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Тому всі вони повинні формувати національно-державні економіки, долаючи одні й підтримуючи інші доцентрові тенденції, їхні перехідні економіки мусять здійснювати Дезінтеграцію у межах існуючої інтеграції, не дозволяючи порушувати відтворення господарського процесу. Кожна з Цих держав набула специфічну післяколоніальну спадщину і мусить знайти шляхи й методи її пристосування та подолання у власних інтересах.
Серед цих перехідних економік можна виділити країни групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближча до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменистану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна - у великій країні, не кажучи вже про супервелику перехідну економіку Росії. Нині в теоріях перехідної економіки радять не ототожнювати ці два типи перехідних економік. Таджикистан, Вірменія Азербайджан, Грузія ведуть воєнні дії, тому їхня перехідна економіка відрізняється від тих економік, де панує мир.
Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік.
Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі.
Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету - ринкову економіку та парламентську демократію. Як очевидне сприймається те, що політичне керівництво країн, які розпочали перехід, прагне відійти і зректись старої, соціалістичної системи.
У 1989-1991 pp. перехід трактувався як скасування державою панування комуністичної партії та марксистсько-ленінської ідеології, припинення планового керівництва економікою з одного центру і впровадження нових правил економічної поведінки. Внаслідок цього розпочнеться "радикальний" і швидкий перехід "від" - "до": від штучної політизованої соціалістичної системи до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку підприємств, людей як виробників і споживачів згідно із зразками поведінки гомо економікус. Вона, як відомо, зводилась до поведінки за раціональним принципом, тобто з даними або мінімальними затратами гомо економікус прагнуть досягти найбільшого результату - прибутку чи добробуту. Вважалося, що треба усунути всі перешкоди, які заважають спонтанному розгортанню ринкових сил природного економічного порядку.
Для цього усунення, скасування й руйнування старої, соціалістичної економічної системи допускалось як виправданий шлях. За логікою такого підходу випливали спад виробництва, масове безробіття, зникнення розвинутої системи науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, розвал та занепад окремих галузей, підприємств, декваліфікація й марнування нагромадженого людського капіталу, теоретичних та практичних знань, занепад освіти, науки й культури. Очікувалося, що з усуненням тоталітарного та імперсько-колоніального наросту на економічному житті водночас будуть розхитані й самі підвалини цього життя.
Нові, ринкові форми економіки, засновані на приватній власності, враз не зможуть заповнити соціально-економічний вакуум, який виникає. І можна припустити, що свідомо породжена економічна нестабільність буде продовжуватись і змінюватись новими її формами. Такий тип економічного розвитку демонструють багато країн "третього світу".
З цього випливає, що водночас із нормативним визначенням перехідних суспільств, які характеризуються системними змінами, що ведуть від небажаного соціалізму до бажаної ринкової економіки та парламентської демократії, є місце і для позитивного визначення, а саме, що перехідні суспільства відходять від соціалістичної економіки. Однак далі аналізується процес переходу в усій його складності й тривалості. У цьому визначенні не конкретизується кінцева мета переходу. Втім, із збільшенням тривалості розвитку перехідних суспільств збільшуються різниця, розходження щодо характеру економіки й суспільства, яке формується в результаті переходу. Стають більш зрозумілими і з'ясовуються ті чинники у їх множинності, різноспрямованості й різнотривалості, які формують економіку, що її вибудовує процес переходу.
Однак не можна сказати, що перехід має якийсь рубіж, за який він не може вийти. Твердження, що його кінцевою метою є ринкова економіка й парламентська демократія, занадто загальне, щоб встановити часове обмеження для переходу. Для конкретизації рис економіки, що виникає в процесі переходу, дедалі частіше вдаються до концепцій про різні типи ринкової, капіталістичної економіки, які снують у світі і які дедалі більше розходяться між собою, беруть до уваги англо-саксонську, японо-скандинавську, латиноамериканську моделі капіталізму і з їх допомогою прагнуть з'ясувати обриси майбутнього суспільства. На щаблі розвинутої теорії про перехідні суспільства дослідники схиляються до думки, що країни перехідної економіки створять такий своєрідний її тип, який грунтуватиметься на ринку, з приватним сектором. Він не буде копією існуючих ринкових систем, бо його формують умови, яких не було досі. Разом перехідні ринкові економіки, які мають свої неповторні риси у кожній країні, формують регіон, групу перехідних економік. Для його характеристики доцільно використовувати як нормативний, так і позитивний метод аналізу. Це значить, що треба поєднувати не лише вивчення того, що є, а й того, що буде.
Група перехідних економік, взята як регіон, в інтерпретації згаданих прихильників відродження нормальної ринкової економіки розглядається як така, де відкриті економічні системи здійснюють торговельні взаємини між собою та із зовнішнім світом майже так само, як це має місце у взаєминах між традиційними розвинутими країнами. Регіон перехідних економік поступово, але за досить короткий час мав стати повноправним учасником процесів інтернаціоналізації та глобалізації, що охопили світову економіку. Така інтерпретація дуже спрощена, а може, навіть просто пропагандистська. В ній ігноруються складні й нерівноправні взаємини між Півднем і Північчю, центром і периферією, розвинутими країнами й тими, які розвиваються. Нині розгортається суперництво на просторах світової економіки між північноамериканським, південно-східним азіатським та західноєвропейським центрами сили. І це, зрозуміло, визначає певним чином місце, роль та перспективи перехідних економік у світовій економіці. Вони за своєю міццю не можуть зрівнятися з головними центрами сили.
Більшість достеменно перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Україна, Росія, Чехія та інші, мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змоги вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих у цілому. Дані економічні системи грунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості. Приватний сектор У них є головною частиною економіки, а у країн, що розвиваються, - якщо не головною, то легітимною і важливою частиною економіки. Фірми-підприємства у цих регіонах схильні переважно однаково реагувати на ринкові сигнали, хоч щоправда, є значні розходження у межах цього типу поведінки. .
Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимізації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни уже на власній основі. До виходу на цей рубіж тільки деякі підприємства будуть діяти як ринкові фірми, діяльність решти - це суміш ринкової фірми та підприємства часів соціалістично-планової економіки, до того ж деформованого. У структурі вже перехідної економіки як відносно цілого діяльність фірм, що виживуть, хоч і буде близькою до діяльності й реакції ринкових фірм, але все-таки матиме певну специфіку.
Сукупність перехідних економік як регіону світової економіки нині й далі характеризуватиметься як у відносинах між собою, так і у відносинах із зовнішнім світом своєрідністю, що дає підстави виділити його в окрему частину. Вже можна констатувати, що на нього з більшою силою впливатимуть сили притягання зовнішньої світової економіки, ніж доцентрові сили. Це проявляється у торговельних, фінансово-кредитних, грошових та науково-технологічних відносинах і буде даватися взнаки у майбутньому.
Перехідні суспільства мають дедалі зростаючий приватний сектор. Вони є відкритим регіоном для зовнішньої світової економіки і створюють відкриті економічні системи. Зовнішньоекономічні взаємини країн даного регіону, а також відносини із зовнішньою світовою економікою значно відрізняються від відносин, що їх формувала Рада Економічної Взаємодопомоги, не кажучи про відносини між республіками колишнього СРСР. Зовнішньоекономічні відносини, характерні для перехідних економік, мають низку відмінностей, що дає змогу говорити про регіон перехідних економік як певну специфічну сукупність, відмінну також від розвинутих ринкових економік та країн, що розвиваються. Вона є предметом вивчення тих істотних змін, які характеризують і окремі країни, і увесь регіон.
Прихильники радикального, революційного переходу Цей процес розглядають як своєрідну технологічну процедуру повернення до органічного стану. Вона включає здійснення опрацьованого проекту, що складається зі змін у трьох сферах: стабілізації економіки, лібералізації цін та зовнішньої торгівлі, змін у сфері власності з відчутним наголосом на розширенні приватної власності. Ці зміни у взаємодії майже автоматично мали забезпечити реструктуризацію економіки. Вона передбачає перебудову промисловості та сільського господарства, формування нової сфери послуг, впровадження нових технологій, спираючись на модернізовані галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Сюди входить також створення інфраструктури для ринкової економіки, включаючи потрібні для неї політичну, управлінсько-організаційну, правову, морально-культурну сфери. Реструктуризація охоплює й перебудову освіти, культури, реконструкцію міст і зміну їхньої ролі у суспільстві, впровадження дійових підходів до регіональної та соціально-економічної нерівності. Перебудова й поліпшення довкілля теж є одним із найважливіших завдань економічної реструктуризації. Вона веде до закриття збиткових та неконкурентоздатних підприємств, модернізації старих і виникнення нових підприємств із сучасним менеджментом. Виникнення нових галузей, розбиття монополії й поява численних малих та середніх підприємств разом із формуванням сучасної сфери комунікації, транспорту, фінансових послуг у сукупності з усім попереднім мали забезпечити матеріально-продуктивні та організаційні основи для збалансованої економіки, здатної безперервно економічно зростати та підвищувати добробут.
Технологічна, явно спрощена концепція здійснення переходу наприкінці 80-х років мала підтримку МВФ, Світового банку. Серед її прихильників були відомі політики та економісти.
Першою країною, де цей проект втілили в життя, була Польща. Тут він прибрав назви: "шокова терапія", "великий струс", а згодом "контрольований шок". У різних варіантах під впливом політичних, історичних і соціально-культурних обмежень його впроваджували, крім Польщі, у Чехії, Болгарії, Румунії, Хорватії, колишній НДР, Естонії, Латвії, Росії, Литві, Україні, Киргизстані, Албанії.
Всупереч сподіванням на швидкий перехід до ринкової економіки й здорового економічного зростання майже п'ять років впровадження згаданої концепції і програми принесли лише розчарування. "У Східній Європі в середині 90-х років 20-го століття ентузіазм, який викликали зміни і збудження, що його принесло прийдешнє капіталістичне майбутнє, давно позаду. Після п'яти років будівництва перехідної економіки в регіоні панує похмурість, що нагадує лихоліття міжвоєнного періоду. Серед людей панує гнів, який викликають зростаюче безробіття, інфляція, погіршення життєвого рівня, крах соціального забезпечення й постаюча злочинність",- пише Е. Емсден (США) у книзі ринок знаходить собі пару". І далі продовжує: "Шокова терапія, зокрема, була без потреби надмір інфляційна, вона призвела до спаду виробництва, до того ж поглибила деіндустріалізацію цілих сегментів східноєвропейської економіки"- Я. Корнаї, знаний у світі економіст, ще 1992 р. обгрунтував у своїй книзі "Соціалістична система: політична економія комунізму", що "цей велетенський експеримент зазнав невдачі". 1995 р. не має підстав стверджувати, що він не підтримує цього висновку.
У таблиці "Реальний ВВП, відсоткові зміни" на основі доступної статистики розкрито, що від 1990 р. перехідні економіки Центральної Європи, а також держави колишнього СРСР зазнали значного спаду ВВП - найбільш синтетичного показника економічного розвитку. І цей висновок не може спростувати те, що у 13 з 25 країн, які розглядаються, спад ВВП у 1994 р. зупинився, а в Польщі вже третій рік, Албанії, Румунії, Словенії - другий зростає ВВП. Зростання, що ми маємо, не може компенсувати величезних втрат попередніх років. Крім того, жодна з названих країн не виробила інститутів, які забезпечили б ефективне нагромадження та інвестування - основу стабільного зростання. У таблиці "Роздрібні споживчі ціни. Відсоткові зміни на кінець року" показано, що цей вид цін - головний показник інфляції - майже в усіх країнах не досяг стабільності. На основі даного показника можна сказати, що на четвертому-п'ятому році впровадження програми технологічного повернення до ринкової економіки переважна більшість країн перебуває на стадії галопуючої інфляції. Звичайно, це не дає підстав твердити про досягнення перехідними економіками фінансової стабілізації.
Ще більш докладне висвітлення фінансово-монетарного стану і добробуту на основі семи найважливіших показників підтверджує наш висновок. П'ять років реформування за спорідненою програмою не привели до бажаних результатів. Є певні зрушення. У деяких країнах виріс приватний сектор, гіперінфляція подолана, досягла певної впорядкованості система обмінних курсів. Але це не той рівень показників стабілізації, який був запланований. Цілком зрозуміло, що разом з лібералізацією та приватизацією така стабільність не могла привести до очікуваної реструктуризації економіки.
Доцільно розглянути також табл. 5 "Основні показники фінансово-монетарного стану й добробуту (середньорічні)".


У ній показано динаміку індексу номінального й реального курсу, середню заробітну плату в доларах щомісячно, а також індекси паритету купівельної сили національної валюти. Розрахунки охоплюють Чехію, Угорщину, Польщу, Словаччину, Словенію, Румунію, Болгарію, Росію та Україну (тут і далі у книзі її подано для порівняння) протягом 1990- 1994 pp. З них випливає, що жодна з цих країн не досягла стабільного рівня цін. Всюди вони безперервно зростали. Нестабільними були й валютні курси та паритети купівельної сили валют. Навіть у Словенії, яка вважається найбільш благополучною країною з перехідною економікою, власне заробітна плата в американських доларах не зросла порівняно з 1990 р. Наші розрахунки показують, що там, де вона зросла, після сплати податків і з врахуванням росту ІСЦ (індексу споживчих цін) ми матимемо зниження реальної заробітної плати.
Як підсумок, можна констатувати, що п'ять років реформування на основі програми технологічного повернення до природної економіки не привели до фінансово-монетарного оздоровлення економік. Отже, неможлива реструктуризація й української економіки, яка забезпечила б економічне зростання. Деіндустріалізація, а не реіндустріалізація, як планувалося, відбулась у країнах, що почали здійснювати цю програму. І не випадково. У самій логіці стабілізації і лібералізації було закладено ті рушійні сили й наслідки, які проявились, і вони не могли не проявитись при її реалізації. Далі ми подаємо схему розгортання цієї логіки, що веде до деіндустріалізації.
Зауважуємо, що це схема першого короткотривалого циклу деіндустріалізації. Ми абстрагувалися від розгортання "другої", кримінальної економіки, гіперінфляції, що виникає, незначного безробіття порівняно з величезним спадом виробництва і т. п.
Очевидною невдачею згаданої програми є те, що вона призвела до різкого зменшення обсягу інвестицій, не кажучи про їхню якість. У багатьох країнах він зменшився на 50 відсотків. Соціалістичні методи й процедури нагромадження ресурсів та їх інвестування розладнані, а нові, приватні ринкові механізми були ще неадекватні вимогам для створення продукції високих технологій та конкурентоздатності.
За підрахунками експертів ОЕСР, для досягнення щорічного зростання ВВП на 4% впродовж 1995-2005 pp. щорічна норма- їх нагромадження має складати 23% від ВВП. До речі, частка інвестицій у ВВП 1988 р. складала в Болгарії, Китаї, Чехословаччині, НДР, Угорщині, Польщі, Радянському Союзі відповідно 27, 32, 26, 27, 21, 23, 30 %. У таких капіталістичних країнах, як Бразилія, Франція, ФРН, Індія, Італія, Нідерланди, Іспанія, США, вона становила відповідно 22, 21, 20, 21,22 ,22, 24, 17 %.
Як бачимо, соціалістична система мала потужні можливості мобілізації інвестиційних ресурсів, однак вона була нездатна їх розумно використати. Невдале реформування значно знизило цю здатність. В Україні внаслідок нерівноправного становища у складі СРСР норма нагромадження була нижчою, ніж у Росії та загалом у Радянському Союзі. В роки орієнтації на автоматичний перехід до природної економіки обсяг інвестування у нас значно знизився. Частка інвестицій складала 19,8% у ВВП в 1989 p., 18,9, 16,8, 21,2, 2,19% відповідно у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. Якщо індекс інвестування у 1989 р. взяти за 100%, то у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. він становив відповідно 101,9%; 94,7; 59,7; 53,6%. І подібні тенденції характерні для всіх постсоціалістичних країн.
За таких умов мало підстав говорити про реконструкцію економік цих країн. Ще менше підстав запевняти про виникнення нової несоціалістичної ринкової економіки. Можна говорити принаймні про виникнення, може й значних, компонентів нової економіки. Наприкінці 1992 р. кількість зайнятих у приватному секторі Польщі разом з тими, що були там зайняті до початку реформ, складала приблизно 60% від кількості зайнятих. У приватному й у державному секторах вже функціонують підприємства з переважно ринковою поведінкою. Цікаво, що в Україні, для якої характерна непослідовність за ці роки та повільність реформування, на початку 1994 р. лише 47,1% підприємств перебували у державній власності. Однак у цілому перехідні економіки мають тільки деякі елементи ринкової економіки і є дуже сирою й нерозвинутою подобою сучасних ринкових систем.
Це підтверджують характер і наслідки приватизації в Росії та Чехії. У Росії за 18 місяців було приватизовано 14 000 великих і середніх підприємств. На них зайнято 86% усієї робочої сили в промисловості. Майже 60% національного продукту Росії мало вироблятися на цих підприємствах. Це означало, що державний сектор у Росії був неначе більший, ніж в Італії, і не більший, ніж у Польщі. А це, знову, ніби свідчило, що Росія є не менш ринковою, ніж ці країни. Так само, виходячи з масштабів і темпів приватизації У Чехії, деякі дослідники й політики трактують її як зрілу ринкову економіку. Такі висновки є однобічними і непереконливими . У Росії та Чехії сталася проста зміна права власності. Це автоматично не привело й не може привести до підвищення ефективності менеджменту, конкурентоздатності продукції .

Надмірний обсяг приватизації за браком інвестиційних ресурсів, нерозвинутості інститутів ринкової економіки та її соціально-політичного, науково-освітнього й міжнародного довкілля, за нестабільності, а то й спаду виробництва, слабкості й невпорядкованості державного сектора економіки може стати перешкодою для створення сучасного приватного ринкового сектора.
Як підсумок, ми можемо констатувати, що результати впровадження теорії і програми повернення до нормальної економіки технологічними методами були як небажаними, так і не тими, яких чекали. Процес розвитку перехідних економік після п'яти років є відкритим процесом. Кінцева мета переходу - ринкова економіка та парламентська демократія - створює широкі можливості вибору між різними типами економіки, заснованої на ринку. Нема також жорсткого й непорушного зчеплення цієї економіки з певним однозначним типом демократії. Незаперечним є те, що перехід до природної економіки технологічним шляхом, який ще називають неоліберальним, революційним, великим струсом, шоковою терапією тощо, є надмір ризикованим, а фактично марнотратним. Після перших п'яти років він значною мірою втратив колишню привабливість. У середині 90-х років зростають інтерес і вплив серед науковців і політиків до програми дальшого розгортання економічного переходу на основі еволюційного способу мислення та діяльності. Це своєрідна альтернатива методам технологічного переходу до ринкової економіки.
У цій парадигмі, яка перебуває ще в стадії становлення, в центрі еволюційний принцип мислення та діяльності, необхідність поєднання в економічній політиці переходу як теоретичного, так і практичного знання, держава й ринок тут - вирішальні чинники переходу. Держава - це потужний фактор творення економіки, заснованої на ринку, поєднанні приватного й державного секторів. Держава, цивільне суспільство, ринок, світова економіка є головними, визначальними силами, що формують регіон перехідних економік. Структурна промислова політика має стати вирішальною силою формування перехідних економік. Приватизація, лібералізація, стабілізація, формування економічних, політико-правових, морально-культурних та адміністративних інститутів нової ринкової економіки мають різний часовий період розвитку. Одним з обов'язкових завдань перехідної економіки є ефективне поєднання усіх цих процесів із врахуванням часових проміжків дозрівання. Так можна вийти на проблему синтезу еволюційного та технологічного підходів і діяльності. А це та фундаментальна проблема, від розв'язання якої залежатиме дальший розвиток перехідних економік і світового господарства в цілому.













Контрольні запитання та завдання
1. У яких країнах економіка перебуває на перехідному етапі до ринку?
2. В чому суть і специфіка переходу від командно-адміністративного господарювання до ринкового?
3. Назвіть основні групи країн, що перебудовують свою економіку для її подальшого функціонування на ринкових засадах.
4. Назвіть характерні риси і труднощі перехідного суспільства в Україні.

ГЛАВА 6
КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
ПОНЯТТЯ, ЗАГАЛЬНІ РИСИ ТА МІСЦЕ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу (у країнах-членах ОПЕК, відповідно, - 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, до-сягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.
Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угруповання у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни "третього світу", країни, Що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду - нових індустріальних країн. Поняття "молоді національні держави" або "країни, які визволилися", не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політичне незалежні держави. Нарешті, досить поширений було термін "країни "третього світу" за нових реалій світового розвитку - ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід - Захід - практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін "країни, що розвиваються", хоча й він досить умовний і аморфний, адже країн що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.
Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорсткіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що розвиваються, "недосконалість" функціонування ринкових механізмів у цих країнах.
Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя "розмиваються", що й призводить до поглиблення диференціації цих країн.
В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.
Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються, з країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі. Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися), але не є антагоністичними, конфронтаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються.
Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятних підходів вдалося запобігти реальній загрозі "вибуху" міжнародних економічних відносин, став пошук розв'язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв'язання глобальної проблеми, пов'язаної з ситуацією у найменш розвинутих країнах.
Отже, конфронтаційна модель відносин "країни, що розвиваються,- розвинуті країни" не відображає сучасну реальність.
Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві дещо підвищилась за 1980- 1990 pp. (див. діаграму № 1), виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвинутою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 дол. (Латинська Америка - 1 984 дол., Африка - 572 дол.).


Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинутих країн за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку "людського капіталу". Рівень підготовки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7 року шкільної освіти, у розвинених країнах - 10 років. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% - інженерів, учених, хоча тут зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка становить 1%, у загальному обсязі НДЦКР - 2% (табл. 1).
Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 360 млн чоловік. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.
Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.
У 80-х - на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця. У міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах, які розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн.
Це вимагає виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі.
Навпаки, інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг, Сингапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика), так звані нові індустріальні країни (НІК), у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.
Найвідсталіші і бідні країни, що розвиваються, складають так звані "найменш розвинуті держави". За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням майже 500 млн чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з МПП і перебували У надзвичайно скрутному становищі.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА
Соціально-економічна структура країн, що розвиваються, - це складна картина існування різних укладів, які характеризуються специфікою розвитку продуктивних сил і типів суспільних відносин. Конгломерат укладів включає патріархально-натуральний, напівфеодальний і феодальний, дрібнотоварний і, нарешті, капіталістичний (в тому числі державно-капіталістичний, іноземний капіталістичний), кожний уклад характеризується певною самостійністю, підпорядковується своїм специфічним законам розвитку. Між нимии існує велика різниця в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а отже, й у "внескові" у забезпечення економічного зростання.
Така міжукладна різниця і відносна виокремленість відтворення у кожному з укладів визначають важливу особливість економічного росту країн, що розвиваються, - відсутність органічної цілісності, єдиного механізму відтворення.
Однак було б помилкою вважати, що уклади функціонують автономно, незалежно один від одного, а загальний процес відтворення є механічною сумою відтворювальних процесів в окремих укладах. За роки незалежності не тільки значно змінилися роль і місце окремих укладів, а й посилилися взаємозв'язки, взаємозалежності між ними. Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Окремі країни, що розвиваються' досягли успіхів у формуванні цілісних національних відтворювальних комплексів.
У найбільш загальному плані країни, що розвиваються, характеризуються двоїстістю соціально-економічної структури - існуванням традиційного й сучасного секторів господарства (або доіндустрійного та індустрійного). Сучасному (індустрійному) секторові притаманний відносно високий рівень розвитку продуктивних сил і найбільш розвинені форми організації виробництва. Традиційний сектор все ще охоплює основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, й існує на базі відсталих суспільних відносин та характеризується дуже низькою ефективністю виробництва.
У багатьох країнах, які розвиваються, зокрема в Африці та Азії, докапіталістичні уклади продовжують впливати на економічне життя. Традиційні соціально-економічні структури повільно адаптуються до умов сучасності.
Збереження залишків натурального чи напівнатурального виробництва істотно впливає на систему ринкових відносин. Це виявляється у відчутній ролі кастово-кланових, релігійно-етнічних факторів, що нерідко призводять до обмеження конкуренції та спотворення її впливу.
Дрібнотоварний уклад представлений великою кількістю виробників .міста і села. Він охоплює значну частину працездатного населення країн, що розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне виробництво здійснюються на примітивній технічній базі, із застосуванням праці самих товаровиробників та членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному укладі має, в основному, екстенсивний характер, додаткове збільшення живої праці, кількості господарств, оновлення технічної бази здійснюється дуже повільно і в незначних масштабах. Найбільш успішні дрібнотоварні господарства одержують доходи, які дають змогу поступово збільшувати заощадження й нарощувати активи (землю, худобу, устаткування) застосовувати найману працю. Однак соціальна еволюція дрібнотоварного виробництва, зокрема виділення заможних господарств, відбувається у країнах, що розвиваються, дуже повільно. Тому даний уклад ще довго помітно впливатиме на відтворення цих держав.
На відміну від традиційного сектора сучасний сектор економіки зазначених країн розвивається на капіталістичних засадах.
Розвиток національного підприємництва у країнах, що розвиваються, має відчутну специфіку. Вона відрізняє цей процес від класичного становлення і розвитку капіталізму у Західній Європі. Водночас ступінь зрілості даного процесу в різних регіонах країн, що розвиваються, різний. У низці країн Латинської Америки, Південно-Східної Азії національні підприємці вже перетворились на провідну силу суспільства. В інших державах (більшість країн Тропічної Африки) вони лише формуються або зароджуються.
Специфіка виникнення підприємництва у країнах, які розвиваються, полягає насамперед у тому, що історично-традиційні уклади не були грунтом для його визрівання. У багатьох випадках це стало наслідком розвитку капіталізму метрополій вшир. Цим пояснюється і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, які розвиваються, і його тривале "мирне" співіснування з традиційним сектором цих країн.
У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво формується з великими труднощами. Це зумовлено насамперед об'єктивними умовами організації сучасного виробництва. НТР вимагає постійного підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного виробництва. Гостра нестача капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів місцевого приватного капіталу можна зарахувати вузькість внутрішнього ринку даних країн, відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, їхньої неефективної діяльності. Все це, врешті-решт, істотно звужує фонд нагромаджень, стримуючи економічне зростання. Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації. Національні підприємства отримують відтак можливість використовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасну технологію та досвід організації виробництва й управління.
У деяких країнах і територіях (Південна Корея, Гонконг, о. Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-промислові групи, які у 80-90-х роках самостійно або спільно з ТНК активно включились у процес транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності.
Іноземний капітал є, таким чином, елементом сучасного сектора економіки країн, що розвиваються. Практика окремих країн показала певну ефективність використання ресурсів ТНК для національного розвитку. Наприклад, структурні зрушення у НІК Азії значно пов'язані з діяльністю ТНК, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.
Значне місце в економічному житті країн, що розвиваються, належить національній державі. Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини колоніалізму. У деяких країнах (Єгипет, Індія) великі державні підприємства, які працюють ефективно, стали основою національної економіки. Проте у 80-ті роки у більшості країн, що розвиваються, особливо гостро постала проблема недостатньої прибутковості, а то й збитковості державних підприємств. Неефективність і невиправдано значні розміри держсектора, розбухання й величезний розмах корупції держапарату призвели до зміщення акцентів в економічній політиці країн, що розвиваються, у бік ринкових механізмів і значної еволюції поглядів на роль держави в економічному житті.
У більшості таких країн це призвело до скорочення державних інвестицій, приватизації значної частини держсектора. Головний натиск в економічній політиці тепер робиться не на безпосередню участь держави у виробництві, а на створення умов, які б стимулювали зростання підприємництва і приватної ініціативи.
Однак надмірна орієнтація лише на ринкову економіку й недооцінка ролі держави можуть призвести до серйозних суперечностей у національній економіці. Адже держава відіграє незамінну роль у створенні умов функціонування багатьох галузей економіки, інфраструктури, кредитно-грошової і фінансової систем, підтримці механізмів розподілу прибутку й соціальної справедливості, систем охорони навколишнього середовища.
Досвід свідчить, що абсолютизація ролі держави, так само як і заперечення її участі в житті, однаково неприйнятні для країн, які розвиваються. Показово, що в деяких країнах і територіях, які розвиваються динамічно (Південна Корея, о. Тайвань, Таїланд), держава відіграє в економіці активну роль.
ДИНАМІКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ
Як зазначалося, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80-90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх (табл. 2).

Так, за оцінками, наприкінці 80-х - початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така тенденція була пов'язана не тільки з високими темпами зростання країн, які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що переходять до ринкової економіки.
По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються, криється дуже істотна регіональна й групова диференціація.
Табл. З переконливо свідчить про нерівномірність економічного розвитку країн, що розвиваються.
У 60- 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х років у регіоні з'явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали стабільнішими, ВНП на душу населення цих країн на початку 90-x років був, як і раніше, нижче рівня 1980 р.
Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиліття і в африканських країнах, у 1981- 1987 pp. вони становили лише 1,8 % на рік, у наступні роки дещо зросли Однак вони були, як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980-1990 pp. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9 % на рік.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки і Африки.
Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії після нафтового буму 70-х років у 80-ті роки відчули серйозні труднощі у зв'язку з падінням цін на енергоносії. У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли досягти у 80-ті роки не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у середньому більше, ніж 8 % на рік), а й забезпечили небувале високе зростання ВНП на душу населення (6- 7 % на рік). Така ж тенденція зберігається й у 90-х роках.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання. На динаміку їхнього ВНП істотно впливають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80-х, початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися (рис. 1).
Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, Що економічне зростання країн, які розвиваються, вкрай нестійке.
Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження, тобто питома вага у ВНП тієї вартості, що призначена для підтримки й розширення виробництва, за незмінності інших факторів (НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.
Як свідчить рис. 2, у країнах-експортерах нафти у зв'язку із зростанням прибутків від експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалась дуже висока частка нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона Істотно знизилась - не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22% на початку 70-х років до 28% у 1990 р.

Підвищення частки нагромадження має свої межі. Тому одним із завдань економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом досягнення стабільних темпів зростання е посилення ефективного використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва країн, які розвиваються, поки що невелика. За рівнем продуктивності праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, у першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у країнах, що розвиваються, становило 7,4% від рівня розвинутих країн з ринковою економікою, у першій половині 80-х років - 7,8%, а наприкінці 80-х - тільки 6,9%. Аналогічна тенденція й У латиноамериканських країнах (відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%).
Низький рівень продуктивності пращ вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.
СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЇЇ ГАЛУЗЕЙ
Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг (табл. 4).
Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту. Незважаючи на різницю у формах і методах здійснення, індустріалізацію розглядають тут як головний засіб ліквідації відсталості.

Історично першою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, стало імпортозаміщення. Переважна більшість країн після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт. Обмежуючи доступ іноземних товарів на місцевий ринок високим митом, контингентуванням імпорту, застосуванням цільових державних замовлень, надаючи значні пільги, субсидії національним підприємцям, які випускають продукцію, що замінює імпорт, ці країни знизили частку імпортних товарів на своєму ринкові. Така політика сприяла зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці. Проте поступово виявилися її значні негативні наслідки. Протекціонізм і штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили консервування їхньої відсталості, низьку ефективність, невисоку якість продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не тільки не скоротило, а навіть збільшило постачання проміжних товарів (компонентів, напівфабрикатів). В окремих країнах така політика в крайніх її формах була результатом орієнтації лише на власні сили, недооцінки світового ринку.
Оскільки імпульси зростання такої політики прямопропорційно корелювалися з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і суперечності малі та середні країни. Не випадково вже наприкінці 60-х років деякі держави Східної Азії почали відходити від імпортозаміщення й поступово дбати про зростання експортного сектора. До середини 80-х років більшість країн, що розвиваються, відмовилася від імпортозаміщення, проголосивши стратегію так званої експортної орієнтації, яка означає стимулювання місцевого виробництва, орієнтованого на експорт. У той час, коли деякі країни, що розвиваються, роблять лише перші кроки по цьому шляху, інші вже досягли значних успіхів. НІК Азії, наприклад, створили динамічний експортний сектор, заповнили ніші у МПП, потіснивши навіть провідні промислові держави.
Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш швидкозростаючих. Середньорічні темпи росту даної промисловості за 1975- 1993 pp. складали 5%.
У самій переробній промисловості також стались істотні зрушення. Якщо у перші десятиріччя післяколоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку й харчову промисловість, то із середини 70-х років дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Та лише невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР ставить і перед ними (не кажучи вже про більшість інших країн, які розвиваються) дуже складні проблеми адаптації до новітніх структурних зрушень.
Хоча питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються, в останні роки знизилась, вона, як і раніше, відіграє важливу роль у відтворенні багатьох з них. На країни, що розвиваються, припадає 2/3 світового виробництва олова, 1/3 нікелю й міді, тут видобувається 2/3 бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце посідають ці країни й у світовому експорті багатьох видів сировини.
Ще в колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці було створено галузі гірничовидобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х роках у більшості країн, які розвиваються, націоналізовано активи іноземних компаній у сировинних галузях.
Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють сировину для наступного вивозу напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії, металургії, деревообробної промисловості й т. ін.).
У 80- 90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн з ринковою економікою до ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничовидобувного сектора країн, які розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося. Ціни на енергоносії і деякі інші види сировини значно впали. Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих країн від мінеральних ресурсів афро-азіатських та латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція - зростання споживання сировинних ресурсів всередині самих країн, що розвиваються, у зв'язку з індустріалізацією.
Таким чином, хоча гірничовидобувна промисловість країн, які розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.
Однією з найважливіших галузей народного господарства афро-азіатських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор служить основою матеріального виробництва й істотно впливає на нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку. Незважаючи на зниження за останні десятиріччя частки сільського господарства у ВНП з 31,6% у 1960 р. до 14,6% у 1990 p., ця галузь, як і раніше, є важливою галуззю матеріального виробництва у багатьох державах, особливо африканських та азіатських. Наприклад, у половині африканських країн на сільське господарство припадає більше 30% ВНП. В азіатських країнах цей показник становить 25-30%.
В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята більшість працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру, Беніну, Конго, Лівії, Маврикію), наприклад, більше половини населення працює у сільському господарстві.
Сільське господарство є водночас найбільш відсталою галуззю в економіці цих країн. Темпи його зростання складали у 1961- 1992 pp. менш ніж 3%. Такі темпи не можуть розцінюватися як достатні ні в плані задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, продовольчих потреб населення.
Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій продуктивності праці в цій галузі, у її слабкій механізації, хімізації. За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10 світового тракторного парку й 1/20 зернозбиральних комбайнів. Загальна кількість тракторів у цих країнах у шість разів, а зернозбиральних комбайнів - у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилось у п'ять разів менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.
У більшості країн, які розвиваються, сільське господарство розвивається поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Проте вже із середини 60-х років деякі з них під впливом НТР поступово переходять до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву "зелена революція", характеризується поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосовуванням добрив, використанням нової техніки й технології обробітку грунту, поширенням штучного зрошення. Розпочали проводити "зелену революцію" деякі країни Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії, зокрема Мексика та Філіппіни.
Незважаючи на поширення нових високоврожайних сортів, застосування прогресивної агротехніки, у багатьох державах "зелена революція" має ще локальний характер. Вона не стала надбанням широкої маси селянських господарств. Значна частина дрібних сільськогосподарських виробників веде своє господарство на відсталій технічній базі й залишається осторонь від цих досягнень.
Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення - ці та деякі інші фактори визначили різке загострення у 80- 90-х роках продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них останнім часом темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилась на світовий центр голоду. Ситуація особливо загострилась у першій половині 80-х років, коли небачена за масштабами посуха вразила сільське господарство африканського континенту. І хоча у подальшому продовольча ситуація дещо поліпшилась У 1992 р. близько 34 млн африканців, як і раніше, жили впроголодь.
Розв'язання продовольчої проблеми пов'язане не тільки зі створенням техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, із створенням соціально-економічних умов для швидкого розвитку аграрного сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ
Зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже важливе значення для переважної більшості країн, які розвиваються. Беручи участь у міжнародному поділі праці, ці країни отримують матеріальні та інші ресурси, вкрай необхідні для розвитку національної економіки.
Глобалізація у 80- 90-ті роки світового ринку товарів, технології, капіталів, різке посилення у зв'язку із зростаючою транснаціоналізацією виробництва й капіталу, взаємозв'язку і взаємодії національних економік робить особливо актуальною проблему подальшої інтеграції даних країн у світову економіку.
Переваги такого шляху вже переконливо показала практика. Країни, що розвиваються, які відгороджувалися бар'єрами від міжнародних економічних контактів, опинились у дуже важкому економічному становищі. Навпаки, країни, які активно брали участь у цьому процесі (наприклад, нові індустріальні економіки Азії), стали найбільш динамічним регіоном світової економіки.
Відчуваючи дедалі більшу потребу участі у МПП, країни, що розвиваються, від середини 80-х років перейшли, як зазначалося, від імпортозаміщення до експортоорієнтованої моделі економічного зростання.
Ще однією істотно новою рисою економічної політики тих держав за останнє десятиріччя став процес лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, який дедалі більше набирає силу. З одного боку, ця тенденція зумовлена закономірностями НТР, поглибленням МПП. З іншого - вона викликана кризою, заборгованістю країн, що розвиваються, скороченням зовнішнього фінансування, яке спричинило переорієнтацію їхньої економічної політики на більш активний РОЗВИТОК зовнішніх зв'язків.
В 1986-1991 pp. понад 30 країн, які розвиваються, вирішили лібералізувати торгівлю. Особливо відчутний був Цей процес у Латинській Америці, де багато країн (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та ін.) вже значно знизили тарифні й нетарифні бар'єри. У переважній більшості країн що розвиваються, істотно поліпшений інвестиційний клімат для іноземних компаній, полегшена процедура відкриття ними філій, дочірніх підприємств.
Зовнішня торгівля - одна з важливих форм участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах. Значна частина сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих країн реалізується на зововнішньому ринкові. Звідси ж надходять у країни, що розвиваються, машини і обладнання, транспортні засоби, продовольство та інші товари.
Спеціалізація даних країн у світовому товарообміні відображає їхні порівняльні переваги у виробництві деяких видів виробів - сировини, сільськогосподарських, матеріа-ло- або працемістких промислових виробів.
Вартісний обсяг зовнішньоторгового обігу країн, шо розвиваються, за останні десятиріччя значно зріс. У 1950 р. їхній експорт та імпорт становили відповідно 18,9 і 17,3 млрд дол., а 1992 p.- 830,3 і 868,4 млрд дол. (табл. 5).
У 70-ті роки найбільше зростала вартість експорту в країнах-експортерах нафти, а у 80-х роках головним "локомотивом" експорту були промислові експортери. Великі зрушення сталися й у товарній структурі експорту: зменшення питомої ваги продовольства, сільськогосподарських та інших видів сировини й значне збільшення продукції переробної промисловості (діаграма № 2). У країнах, які не є експортерами нафти (за винятком найменш розвинутих країн), такі зрушення ще більш помітні, що спростовує їхній усталений "образ" як аграрно-сировинної периферії світового господарства.


У структурі промислового експорту країн, що розвиваються, основне місце посідають: текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка й електроніка та інші працемісткі вироби. Основна частина вивозу таких виробів здійснюється, як правило, каналами ТНК, які активно беруть участь в індустріалізації цих країн, створили тут розгалужену мережу подетально, поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Поширюється й експорт машин та обладнання, хімікатів, автомобілів.
Незважаючи на зазначені зрушення в експортній спеціалізації країн, що розвиваються, їхня питома вага у світовому промисловому експорті в цілому невелика, їм доводиться докладати величезних зусиль, щоб зберегти завойовані ніші світового ринку чи здобути нові.
Зовнішньоекономічні фактори відіграють істотну роль і У фінансуванні даних країн. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує фонд нагромадження, інвестиції, сприяє економічному зростанню. У більшості країн, що розвиваються, використання іноземного капіталу об'єктивно необхідне для економічного розвитку. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів відбувається у вигляді прямих і портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, офіційної допомоги розвитку, позик у міжнародних організацій та в інших формах. Водночас із країн, що розвиваються, спостерігається зворотний рух ресурсів: прибутків на нвестиції і відсотків за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді повернення кредитів, дезінвестицій підприємницького капіталу. В останні роки баланс руху фінансових ресурсів був для даних країн негативним. Проте у 1991 р. він вперше від 1986 р. став позитивним (+24 млрд дол.).
Надмірна концентрація зусиль багатьох країн, які розвиваються, на залученні іноземних кредитів при послабленні уваги до проблеми раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав у зв'язку із світовою економічною кризою 1980- 1982 pp. та іншими довгостроковими факторами (НТР, структурні зрушення у світовій економіці й т. ін.) різко загострили на початку 80-х років увесь комплекс проблем, пов'язаних із заборгованістю країн, що розвиваються, створивши ситуацію "кризи боргів".
Як свідчать дані табл. 6- 7, боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів, особливо найменш розвинутих країн, набула репутації "безнадійних". Виник "вторинний ринок боргів", на якому було знижено (30% від номінальної вартості наприкінці 80-х років) банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями на початку 90-х років перевищив 100 млрд дол.


Сьогодні очевидно, що багато з країн, які розвиваються, самостійно не зможуть врегулювати проблему боргів, тут потрібне співробітництво кредиторів і боржників Не підлягає сумніву й те, що вся заборгованість не може бути сплачена. Частина її повинна бути списана як безнадійна.
Нарешті, ще один урок полягає в тому; що країни-боржники повинні послідовно проводити структурні перетворення в економіці для відновлення своєї платоспроможності у зв'язку із зростанням зовнішньої заборгованості країни, шо розвиваються, почали робити дедалі більший акцент У 80-90-ті роки на залучення інвестицій ТНК. Приплив прямих інвестицій ТНК не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки. В середині 80-х років інвестиції ТНК у дані країни досягли 160 млрд дол. Останнім часом новий приплив значно збільшився: у 1986 р. він був 5,9 млрд дол., 1989 р. - 17,0 млрд дол., а у 1991 р. - 19,0 млрд дол.
За останні десятиріччя істотно змінилися організаційні форми взаємодії ТНК і країн, які розвиваються. У 50- 60-ті роки основною формою організації операцій міжнародних іноземних компаній у цих державах було заснування повністю контрольованих філій і відділень (тобто прямі інвестиції), а у 70-ті роки великого поширення набули спільні підприємства з участю ТНК, а також місцевої буржуазії чи національної держави. Швидке зростання кількості змішаних компаній зумовило великий приплив портфельних інвестицій ТНК.
У 80-ті роки значно поширилися нові форми виробничо-технічних взаємозв'язків країн, що розвиваються, і ТНК. Дедалі більше транснаціональних корпорацій беруть участь у неакціонерних формах підприємництва в цих державах на основі контрактів про надання управлінських, технологічних та інжинірингових послуг, про будівництво об'єктів і видобування сировини. Про масштаби такої діяльності ТНК свідчить той факт, що тільки у 1992 р. обсяг їхніх контрактних операцій на Близькому та Середньому Сході складав 32,4 млрд дол., в Африці - 17,3 млрд дол., Латинській Америці - 8,9 млрд дол., у країнах АТР - 28,4 млрд дол.
За останні десятиріччя країни, що розвиваються, набули певного досвіду взаємовідносин з ТНК і регулювання їхніх операцій. Це розширило можливості цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань свого розвитку. У 80-ті роки в більшості країн проведено лібералізацію інвестиційного клімату для транснаціональних корпорацій, введено додаткові пільги для їхніх операцій. Деякі з країн, які раніше обмежували інвестиції ТНК, стали активно залучати іноземні компанії.
Об'єктивні умови відтворення в країнах, що розвиваються, вимагають використання іноземного капіталу як для покриття дефіциту внутрішніх нагромаджень і формування національного фонду нагромадження, так і для перетворення грошового нагромадження на реальне. Чималий інтерес виявляють країни, які розвиваються, до ТНК і як до каналу одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.
У 80-ті роки окремим країнам, що розвиваються, з допомогою капіталу ТНК певним чином вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі економіки, збільшити експорт промислових виробів. ТНК активно підключились до створення в деяких з них обробної промисловості.
При оцінці впливу ТНК треба враховувати багатоплановий ефект їхньої діяльності на національну економіку: зростання виробництва місцевих постачальників, підрядників, підвищення кваліфікації робочої сили, підвищення заробітної плати, зайнятості на іноземних підприємствах і т. ін.
Все це визначає необхідність обгрунтованої політики щодо ТНК, а також пошуку найбільш доцільних способів використання їхніх ресурсів для розв'язання завдань національного розвитку. Насамперед вважаємо потрібним зауважити таке. Значна лібералізація зовнішньоекономічної політики країн, що розвиваються, вже привела до істотного збільшення припливу сюди інвестицій ТНК. Ця ситуація позначається на перспективах припливу прямих інвестицій в Україну, яка стикається із зростаючою конкуренцією країн, що розвиваються, у сфері залучення іноземних капіталовкладень. Ці обставини вимагають від України більш глибокого інтегрування у світову економіку та лібералізації її інвестиційного клімату.
Зазначимо також, що в останні роки відкриваються нові перспективи розвитку взаємовигідного співробітництва між Україною і країнами Азії, Африки, Латинської Америки, зокрема в галузі важкого машинобудування, металургії, енергетики, добувної промисловості тощо.

Контрольні запитання та завдання
1. Які спільні риси мають країни, що розвиваються?
2. У чому полягає особливість соціально-економічної структури країн, які розвиваються?
3. Охарактеризуйте динаміку економічного зростання країн, що розвиваються.
4. В чому полягає різниця експортне орієнтованої стратегії індустріалізації від імпортозаміщення? 5. Які структурні зрушення у промисловості країн, що розвиваються сталися за останні десятиріччя?
б Яка роль сільського господарства в економіці країн, що розвиваються?
7. У чому ви бачите значення зовнішньоекономічних зв'язків для економічного зростання країн Азії, Африки, Латинської Америки, а також України?

ГЛАВА 7
НОВІ ІНДУСТРІАЛЬНІ КРАЇНИ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці.
Склад групи НІК не є незмінним. У 80-ті роки у неї включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сингапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азіатська четвірка "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полюса зростання світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". Намітилася тенденція розширення цієї групи країн за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і, у перспективі, третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль нових індустріальних країн.
Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики нових індустріальних країн, як високі темпи зростання, динамічні макро-економічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у МПП, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку та ін. (табл. 1). Як свідчать дані табл. 1, на НІК припадало 46% ВНП й 63% експорту країн, що розвиваються.

Хоча нові індустріальні країни мають значні національні відмінності, проте на їхньому прикладі можна простежити як закономірності світового розвитку, так і регіональні особливості цього процесу.
РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НІК
Деякі дослідники пояснюють успіхи НІК першої хвилі збігом особливо сприятливих зовнішніх факторів розвитку. Однак більш обгрунтована, на наш погляд, інша точка зору: як сама поява НІК, так і вражаючий "ривок" азіатської четвірки НІК першого покоління зумовлені об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема.
Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація) у 60- 70-ті роки у розвинутих країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії (а згодом - машинобудування та електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. п.), стали районом активних операцій ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які перші взяли курс на експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління.
Від середини 80-х років даний процес охопив деякі інщі країни, що розвиваються. У зв'язку із зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.
У цьому процесі беруть участь і ТНК, продовжуючи, хоча й з меншою, ніж раніше, активністю, переміщувати у друге покоління НІК виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою. Очевидно, збереження даної тенденції приведе до розширення кола НІК і наступної передачі вже у країни третього покоління (Філіппіни, Шрі-Ланка, В'єтнам та ін.) "нижніх поверхів" промисловості.
Спостерігається, таким чином, певна закономірність поетапної, "ступінчастої" індустріалізації, яка відбувається у НІК. Піднімаючись технологічними сходами вгору, кожна група цих країн звільняє нижню сходинку для іншого, наступного за нею покоління НІК. Такий послідовний процес проходження нових країн, які індустріалізуються, через певні технологічні етапи дістав образну назву "летючих гусей" за аналогією пташиного ключа, який вони утворюють, відлітаючи у вирій (він нагадує клин, що чимраз більше розширюється).
Крім ринкового механізму, який діє через зниження відносних переваг на трудових витратах у країнах, що пішли шляхом індустріалізації, а також підвищення курсу їхніх валют, у розширенні кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму розвинутих країн з ринковою економікою. Ця політика була спрямована на послаблення позицій нових конкурентів з числа країн, що розвиваються, оскільки на НІК припадає в середньому до 40% експорту. Тиск індустріальних країн на Південну Корею та інші НІК першої хвилі змушує їх "добровільно" обмежувати експорт у розвинуті країни. Наприклад, із 1989 р. США виключили четвірку азіатських "драконів" з числа країн, які користуються пільгами відповідно до генеральної системи преференцій.
У цій ситуації переведення виробництва до НІК другого ешелону дає змогу ТНК і національним компаніям Південної Кореї, Сингапуру, Тайваню, Гонконгу обминати бар'єри на шляху експорту промислової продукції в індустріально розвинуті країни.
СТРУКТУРИЗАЦІЯ НІК
Все це зумовило послідовне залучення до технологічної гонитви дедалі більшої кількості країн, що розвиваються. Вони, як правило, йдуть слідом за своїми попередниками, часто копіюючи моделі та способи вже апробованої адаптації і намагаються в такий спосіб здобути позиції у МПП.
Однак існують й інші фактори, які істотно ускладнюють реалізацію цієї тенденції. Викликані НТР зрушення у продуктивних силах призвели у другій половині 80-х років до певного гальмування, розмивання порівняльних переваг розвинутих країн у традиційних галузях. Різке поширення використання інформаційних технологій, електронізація та роботизація виробництва, які раніше вважалися сферою ручної праці, знижують відносні переваги НІК у дешевій робочій силі. Відтак знижується й конкурентоспроможність промислового експорту цих країн.
Під впливом "інформаційної революції" радикально змінюються організація та управління виробництвом. Одним із прикладів цього є поширення на підприємствах ТНК так званої організаційно-управлінської системи JIT (Just in Time), яка передбачає синхронізацію суміжних виробництв, мінімізацію запасів сировини й готової продукції, надчітку координацію постачальницько-оптових операцій. Це істотно трансформує поняття "конкурентоздатність виробництва" і також підточує порівняльні переваги НІК.
Зазначені зміни у певних перевагах НІК значно уповільнили переміщення транснаціональними корпораціями виробництва із США, Західної Європи у ці країни. Наприкінці 80-х років винятком була лише Японія. Підвищення курсу єни відносно інших валют призвело до падіння конкурентоздатності японського експорту. Для збереження своїх позицій на світовому ринкові японські компанії почали масово переміщувати працемісткі виробництва у НІК Другого і, частково, третього поколінь, що супроводжувалося небувалим зростанням вивозу за кордон прямих іноземних інвестицій японських ТНК. Однак на початку 90-х років і цей процес уповільнився, що відображає, крім усього іншого, часткове відновлення Японією порівняльних переваг у галузях, які раніше вважалися неконкурентоздатними.
Ще одним фактором, що послаблює позиції НІК, політика так званого "технологічного неомеркантилізму" яка дедалі ширше практикується розвинутими країнами з ринковою економікою. Вона виявляється у прагненні Заходу запобігти або обмежити отримання новими конкурентами з числа НІК перспективних технологій, новітнього обладнання.
У цих умовах новим експортерам промислових виробів нелегко зберігати свої позиції у МПП, не кажучи про подальше їх нарощування. Це є причиною того, що ветерани "клубу" НІК - Гонконг, Сингапур, Південна Корея, Тайвань - й досі повністю не відмовилися від працеміст-кого промислового виробництва, у зв'язку з чим ці країни вже відчувають зростаючу конкуренцію другої групи НІК, які швидко нарощують експорт працемістких виробів електроніки, одягу, текстилю, взуття.
Незважаючи на труднощі адаптації НІК до "інформаційної революції", вони енергійно й наполегливо (зокрема, країни першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сингапур створюють наукові і промислові парки, розширюють власні наукові дослідження. Південна Корея, наприклад, проголосила курс на подолання до 2000 р. розриву у високих технологіях, що досі існує порівняно з розвинутими країнами. Для цього розроблено державну програму, яка передбачає інвестування у 90-х роках 3 млрд дол. у розвиток семи найважливіших галузей технології (напівпровідники, інформаційні мережі, "інтелектуальні" ЕОМ, роботизація тощо).
У 70- 80-ті роки про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки Південна Корея мала доход на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х - уже 34%. Аналогічні показники в Сингапурі й Гонконзі.
Азіатські НІК продемонстрували високі темпи зростання економіки навіть у періоди несприятливої світової економічної кон'юнктури (діагр.).
Показово, що інтенсивне перенесення наприкінці 80-х років виробництва з Японії та НІК першої хвилі у Малай-

зію, Індонезію, Таїланд привело до того, що друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного зростання групою країн в Азії і в світі взагалі.
Незважаючи на деяке вирівнювання на початку 90-х років темпів росту ВНП у вказаних групах азіатських НІК, переробна промисловість у країнах другого ешелону (особливо в Малайзії і Таїланді) зростає більш високими темпами (табл. 2).
За роки індустріалізації у НІК значно змінилися макро-економічні пропорції економіки, сталися радикальні зрушення у структурі промислового виробництва. У переважній більшості з них обробна промисловість і сектор послуг є головними. В обробній промисловості провідне місце зайняли сучасні галузі електроніки, машинобудування, хімії.

Наприкінці 80-х років на НІК припадало 4/5 продукції електронної промисловості країн, що розвиваються. З допомогою ТНК тут було створено розгалужену мережу виробництва електронних деталей, мікросхем, вузлів і складання готових виробів. Частка НІК Азії у світовому експорті телевізорів становить 32,6%, радіоприймачів - 43,5, транзисторів - 29,9% (табл. 3). В останні роки Південна Корея, Тайвань, Сингапур дедалі частіше переходять від виробництва відносно нескладної побутової електроніки до випуску електронних приладів, інструментів та іншого промислового обладнання.

Однією з швидкозростаючих галузей НІК є загальне і транспортне машинобудування, зокрема виробництво та ремонт кораблів, автомобілів, локомотивів, підйомних кранів. Наприклад, почавши зі складальних підприємств, які постачали продукцію на місцевий ринок, Південна Корея згодом стала помітним експортером легкових автомобілів. Сингапур перетворився на великий центр виробництва нафтодобувного обладнання. Легка промисловість (виробництво одягу, взуття), як і раніше, є одним із найважливіших секторів економіки НІК, хоча, як зазначалося, спостерігається переміщення цих працемістких виробництв у другий і третій ешелони нових індустріальних країн.
У деяких НІК, у яких є відповідна сировинна база, швидко розвиваються металургія, нафтохімія, целюлозно-паперова промисловість. НІК мають чимало регіональних і національних особливостей розвитку. Навіть азіатські НІК першої хвилі істотно відрізняються між собою багатьма рисами. Наприклад, ступінь зовнішньої відкритості Сингапуру і Гонконгу значно більший, ніж у Південної Кореї і Тайваню, які серйозну увагу приділяють і внутрішнім джерелам росту. У Південній Кореї й на Тайвані держава безпосередньо бере участь у розвитку народного господарства, існує значний держсектор, здійснюється планування економіки, а у Сингапурі й Гонконзі державне втручання має в основному непряме (хоча значне в соціальній і виробничій інфраструктурі) спрямування.
НІК другого ешелону, а також Гонконг, Сингапур раніше лібералізували й політику відносно ТНК, скасувавши більшість обмежень на їхню діяльність, а Республіка Корея і Тайвань були зорієнтовані в основному на створення спільних підприємств.
Проте для всіх азіатських НІК можна виділити загальні складові успіху. Серед них вкажемо насамперед на максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку. Це стосується, зокрема, використання пільгових кредитів, участі у МПП і залучення ТНК, іноземної технології, ноу-хау. Характерно, що масштабна перебудова галузевої структури господарства азіатських НІК була спрямована не на створення автономних, замкнутих відтворювальних комплексів, а на поглиблення інтеграції у світову економіку. Раніше за інших перейшовши до експортно орієнтованої моделі індустріалізації, ці країни зуміли з максимальною вигодою використати свої переваги у МПП.
Успіху економічного прогресу в НІК сприяла послідовна внутрішня економічна політика. Вона забезпечила відносну політичну й економічну стабільність у цих країнах, ефективне функціонування економічної системи - "мішаної економіки", де головна роль належить приватному секторові, а держава активно сприяє підприємництву й ринковій сфері.
Незважаючи на різні акценти щодо створення мішаної економіки (стимулювання концентрації виробництва і росту конкурентоспроможності великих національних фірм у Південній Кореї або, навпаки, заохочення дрібних і середніх приватних компаній на Тайвані), ефективна макроеко-номічна політика стала важливим фактором росту НІК. Одними з основних її елементів стали: підтримка стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню.
Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення. Працелюбність, дисципліна й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність та ділова кмітливість - ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.
Незважаючи на значну специфіку НІК, їхній досвід трансформації економіки може бути врахований на сучасному етапі розвитку України. Під впливом технологічної революції Україна буде втрачати свої деякі традиційні порівняльні переваги, не витримуючи конкуренції з НІК. Проте є потенційна можливість успішної конкуренції України на світових ринках у сфері освоєння нових ніш у МПП на основі використання переваг України в розвитку науково-технічного потенціалу, людського капіталу та деяких інших факторів зростання.

Контрольні запитання та завдання
1. Які країни належать до групи НІК?
2. У чому полягають передумови виникнення нових індустріальних країн?
3. Охарактеризуйте основні галузі промисловості НІК.
4. Яку роль відіграють НІК у світовому виробництві та експорті?
5. Який досвід трансформації економіки НІК може бути корисним для України на сучасному етапі її розвитку?

ГЛАВА 8
ЕКОНОМІКА НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН
Найменш розвинуті країни (НРК) є найбіднішим і відсталим регіоном сучасного світу. До НРК належать 47 держав, у яких проживає понад 510 млн чоловік. Ці країни розташовані: в Африці - 32 держави, Азії - дев'ять, Латинській Америці - одна та в Океанії - п'ять. Зазначені країни займають особливе становище на дальній периферії світового господарства, у них надто обмежені матеріальні, фінансові й технологічні ресурси для розвитку національної економіки та забезпечення адекватного рівня життя місцевого населення. Статус найменш розвинутої країни дає змогу одержувати від міжнародного співтовариства спеціальну допомогу для структурної перебудови економіки та її ринкової трансформації.
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН
Критерії визначення рівня соціально-економічного розвитку найменш розвинутих країн розробляються Комітетом по плануванню розвитку (КПР) ООН. На основі рекомендації КПР Генеральна Асамблея ООН приймає рішення про включення тієї чи іншої країни до складу НРК. У листопаді 1971 р. Асамблея затвердила первинний список із 25-ти найменш розвинутих країн.
При складанні списку КПР використав три основні класифікаційні критерії: розмір ВНП на душу населення - не більше 100 дол. у цінах 1968 p.; частка обробної промисловості у ВНП - не більше 10%; рівень грамотності населення віком від 15 років і старші-менше 20%. Аж до 1990 р. КПР використовував ці критерії для визначення можливості зарахування тієї чи іншої країни до категорії НРК. За рекомендацією КПР Генеральна Асамблея часом додавала нові країни до первинного списку НРК. Наприкінці 80-х років група НРК зросла до 42 країн.
Із 1981 по 1990 р. застосування зазначених трьох крите-ріїв грунтувалось на таких правилах. Країна, що розвивається, одержувала право на включення в перелік НРК тільки тоді, коли вона відповідала одній із двох загальних вимог а) якщо ВНП на душу населення у ній був меншим від нижнього граничного рівня, а частка обробної промисловості у ВНП складала не більше 10%; б) якщо країна відповідала встановленим критеріям за часткою обробної промисловості та коефіцієнтом грамотності, а ВНП на душу населення не перевищував верхнього граничного рівня. Граничні рівні показників подушного ВНП періодично коригувалися з поправкою на темпи росту ВНП на душу населення в розвинутих країнах з ринковою економікою. Базисні показники частки обробної промисловості і грамотності дорослого населення залишалися незмінними. У квітні 1990 р. скориговані нижні й верхні граничні рівні показника ВНП на душу населення складали відповідно 473 і 567 дол.
1991 р. КПР опрацював новий комплекс критеріїв визначення НРК. Він включає показник ВНП на душу населення та два зведених індекси: 1) індекс підвищення реального рівня життя, який складається з чотирьох показників - передбачувана тривалість життя, споживання калорій на душу населення, сукупний показник частки учнів початкової та середньої школи в загальній чисельності населення і коефіцієнт грамотності дорослого населення; 2) індекс економічної диверсифікації, що включає такі показники: частка обробної промисловості у ВНП, частка зайнятих у промисловості, споживання електроенергії на душу населення й коефіцієнт концентрації експорту.
На основі нових критеріїв, запропонованих КПР, Генеральна Асамблея на своїй 46-й сесії у грудні 1991 р. вирішила включити до НРК п'ять нових держав - Заїр, Замбію, Камбоджу, Мадагаскар і Соломонові Острови. Вона також постановила, що після закінчення перехідного періоду тривалістю в три роки одна країна (Ботсвана) буде виключена зі складу НРК як така, що не відповідає новим критеріям.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ НРК.
Найменш розвинуті країни - це регіон, де спостерігається найвищий рівень масової бідності, відсталості та зубожіння.
На 1 січня 1993 р. до НРК входили: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Ботсвана, Буркіна-фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські Острови, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські Острови, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Об'єднана Республіка Танзанія, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад.
Характерні риси економіки НРК такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування традиційних (натуральних і напівнатуральних) форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; відносно висока роль держави в мобілізації та використанні ресурсів; хронічна дефіцитність державних бюджетів і платіжних балансів; однобока (часто монокультурна) спеціалізація експортного сектора, його анклавний характер; гіпертрофована залежність процесу відтворення та капіталотворення від припливу зовнішніх ресурсів -по лінії офіційної допомоги розвитку (ОДР).
Звичайно, між окремими НРК та їхніми угрупованнями існують певні відмінності. Йдеться про відмінності в масштабах ресурсно-економічного потенціалу та рівні ефективності його використання, структурі зайнятості населення й частці в ньому найманої праці, методах здійснення бюджетної, грошово-кредитної і валютної політики, в мірі участі іноземного капіталу в господарському житті та в експортній спеціалізації країни в світовому господарстві тощо.
Важливою складовою економічного потенціалу НРК є трудові ресурси, величина яких безпосередньо залежить від загальної чисельності населення. Зіставлення країн за даним показником дає змогу констатувати істотні міжкраїнні відмінності: у 13 країнах проживає менше 1 млн, у п'яти - від 1 до 3 млн, а в 17- від 3 до 10 млн чоловік (за станом на кінець 1990 p.). Тільки в п'яти НРК (Бангладеш, Ефіопія, Мьянма, Заїр і Судан) чисельність населення перевищує 20 млн чоловік.
Зазначені відмінності (як і інші), природно, вносять корективи у конкретно-країнну інтерпретацію групи НРК. Проте вони аніскільки не заперечують правомірність її виокремлення насамперед тому, що таке виокремлення відображає стійкі специфічні ознаки господарської еволюції Даних держав. Серед цих ознак найбільш точно визначають сучасну господарську ситуацію в НРК вкрай повільні темпи росту ВНП, а у багатьох країнах - стагнація економіки.
Протягом 1981- 1990 pp. середньорічні темпи приросту Реального ВНП в НРК склали всього 2,5 проти 7,2%, які передбачались основною новою програмою дій на 80-ті РОКИ для найменш розвинутих країн (ОНПД). Це менше приросту чисельності населення, середньорічні темпи якого Дорівнювали 2,6%. В результаті ВНП на душу населення в середньому по групі НРК знизився до 252 дол., що складає, лише 1,5% аналогічного показника для розвинутих країн з ринковою економікою. Експерти ЮНКТАД охарактеризували загальноекономічне становище НРК у 80-ті роки як "стан відносного застою".
Однак за такою в цілому похмурою картиною приховуються істотні відмінності в економічному розвитку деяких країн. В 11 НРК (з населенням 58 млн) середньорічний приріст реального ВНП в розрахунку на душу населення у 80-ті роки коливався в межах від 1,6 до 8,5%, ще в шести країнах (124 млн чоловік) цей показник складав від 0,1 до 0,8%. Найстійкіше і найстабільніше розвивалась економіка Мальдівських Островів, Ботсвани, Бутану, Чаду, Кабо-Вер-де та Ємену. В той же час у 24 НРК (250 млн чоловік) спостерігався застій або спад ВНП на душу населення: в 11 країнах ВНП у середньому на душу населення скоротився в межах від 0,3 до 1,1%, а в 13 країнах він знижувався на 1,2-4,8% щорічно. Протягом 80-х років виробництво ВНП на душу населення в Нігері, Ліберії, Гвінеї та Мозамбіку зменшилось більш ніж на 30%.
Стагнація і спад в економіці 24-х НРК були зумовлені: погіршенням умов зовнішньоторговельного обміну (купівельна спроможність експорту знизилась у 19 країнах, у тому числі у 15 - понад 25%); посиленням структурної незбалансованості в економічному розвитку; різким падінням внутрішніх інвестицій в реальному обчисленні; наростанням інфляційних процесів (у семи країнах темпи інфляції в 1985- 1990 pp. перевищили 250%); скороченням обсягів пільгової допомоги в розрахунку на душу населення. Водночас діяли специфічні фактори, пов'язані з перебуванням в десяти країнах двох мільйонів біженців, а також із воєнними діями на території дев'яти НРК. У кількох країнах, включаючи Афганістан, Ліберію, Мозамбік, Сомалі, Судан та Ефіопію, воєнні конфлікти фактично зупинили розвиток.
Важливою причиною відсталості НРК є панування у їхнім господарстві архаїчних аграрних структур. Рутинна система землеволодіння і землеробства перешкоджає раціональному використанню потенціалу аграрної сфери. Домінування натуральної і напівнатуральної форм господарювання стримує зростання товарності сільськогосподарського виробництва, обмежує економічний доступ населення до продовольчих товарів і конче звужує сферу ринкового обігу харчових продуктів. Досі від 20 до 60% (залежно від країни) домашніх господарств в НРК не мають належної купівельної спроможності для придбання основних продуктів харчування.
Аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК. 1989 р. у сільському господарстві було зайнято 72% робочої сили (в 1980 р. - 78%), в ньому створюється 42% ВНП (1980 р. - 45). Хоча частка робітників сільського господарства у загальній чисельності робочої сили в усіх НРК поступово знижується, кількість населення, що залежить здебільшого від надходжень аграрного сектора, зростає (з 267 млн в 1980 р. до 311 млн у 1989 p.).
Отже, переважаюча більшість населення вказаних країн живе за рахунок сільськогосподарського сектора, який, до того ж, забезпечує більше половини експортних надходжень.
Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Частка економічно активного населення, зайнятого в аграрному секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП. Це пов'язано з тим, що основна маса сільськогосподарських виробників використовує архаїчні знаряддя землеробства (соха, сапа), а також найпримітивніші способи обробітку грунту, широко практикує кочове скотарство. Наприклад, у сільському господарстві Буркіна-Фасо в 1990 р. використовувалось лише 130 тракторів, у Нігері - 176, у Гвінеї - 270. Для порівняння вкажемо, що в країнах того ж регіону із середнім рівнем доходу й приблизно однакових за чисельністю населення цей показник істотно вищий: у Камеруні- 1080, Кот-д'Івуар- 3550 тракторів.
Низький рівень продуктивних сил у сільському господарстві НРК нерозривно пов'язаний, як правило, з дуже несприятливими природно-кліматичними факторами. Більшість африканських НРК страждає від частих засух і нестачі водних ресурсів, процеси опустинювання охопили територію десяти держав. Крім того, вкрай нераціональне використання землі, яка для 80% бідного населення НРК є часто джерелом мізерних коштів для існування, негативно впливає на родючість грунтів та спричинює низький рівень продуктивності праці в аграрній сфері.
За 1980- 1990 pp. темпи приросту сільськогосподарської продукції в НРК становили 2,9%, а відповідно до завдань ОНПД вони повинні були досягти 4%. Зростання аграрного виробництва у 2/3 НРК відставало від приросту населення.
Тільки десятьом країнам вдалося збільшити обсяг виробництва продовольства в розрахунку на душу населення. У 29 НРК цей показник 1991 р. був нижчим від рівня 1979 1981 pp.
Протягом 80-х років у середньому виробництво на душу населення зернових культур в НРК щорічно скорочувалось приблизно на 1%. Запаси зернових у розрахунку на душу населення залишилися практично незмінними, тобто на рівні 170 кг, за рахунок збільшення продовольчої допомоги її обсяг складав майже 50% сукупних імпортних закупок зернових.
Для жодної групи країн сучасного світу продовольча допомога не має такого значення, як для НРК. В 1980/1981- 1989/1990 pp. у ці країни по лінії продовольчої допомоги було доставлено 39,4 млн т зерна. До НРК надається майже 40% допомоги по каналах Всесвітньої продовольчої програми. Приблизно 2/3 сукупної продовольчої допомоги було виділено чотирьом країнам - Бангладеш, Судану, Ефіопії та Мозамбіку.
Останнім часом багатьма НРК були вжиті заходи для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Вони, як правило, стосувались наступних трьох сфер: підвищення закупівельних цін, лібералізації збуту аграрної продукції і реформування сільськогосподарської торгової політики. Крім цього, багато які держави скоротили або повністю скасували субсидії на сільськогосподарську техніку й добрива.
Стагнація аграрної економіки стримує розвиток промислового виробництва в НРК. Протягом 80-х років обсяг продукції обробної промисловості зростав щорічно на 2,7% і проти 5% у 70-ті роки і замість 9%, передбачуваних ОНПД. Частка обробного сектора у сукупному ВНП найменш розвинутих країн, разом узятих, скоротилась з 8,4% в 1980 р. до 8,0% в 1989 р. Чиста продукція обробної промисловості (добавлена обробітком вартість) на душу населення - другий важливий показник рівня індустріалізації країни - в 1990 р. складала 22 дол. порівняно з 205 дол. у середньому по всіх країнах, що розвиваються. Темпи приросту чистої продукції обробної промисловості на душу населення в НРК у другій половині 80-х років дорівнювали всього 1,5% (в усіх країнах, що розвиваються, - 2,5%).
Основою обробного сектора НРК є підприємства харчової, текстильної, лісової і деревообробної промисловості. Більшість підприємств займається первинною переробкою або доведенням до товарного вигляду продукції сільськогосподарського сектора.
Частка обробних галузей у чистій продукції промисловості в НРК вища, ніж питома вага гірничодобувних. Однак співвідношення двох ключових галузей індустріального виробництва відображає не силу потенціалу обробного сектора, як в економічно розвинутих державах, а слабкість ресурсної бази гірничодобування у більшості НРК. У тих країнах, що мають крупні запаси мінеральних ресурсів і здійснюють їх інтенсивне видобування, частка гірничодобувної промисловості у загальному обсязі індустріальної доданої вартості значно перевищує питому вагу обробних галузей (Заїр, Гвінея, Ботсвана, Ліберія, Нігер, Сьєрра-Леоне, Мавританія).
Для промисловості НРК властиве низьке використання виробничих потужностей (в середньому 30% ). Промисловому зростанню у цих країнах перешкоджають макроекономічні та структурні дисбаланси, вузькість внутрішніх ринків, нестача технічних і управлінських кадрів. Серйозним бар'єром на шляху індустріалізації залишаються недостатній розвиток і недосконалість систем транспорту, зв'язку й енергетики.
Економіка НРК, як і раніше, дуже залежить від традиційних видів енергоносіїв (паливна деревина, деревне вугілля й біомаса). На частку таких джерел енергії в НРК припадає близько 75% від загального обсягу споживаної енергії проти 25% по всій групі країн, що розвиваються. Це лягає важким тягарем на навколишнє середовище, викликає зростання процесів збезліснення і опустинювання (Африка), зменшує ресурсний потенціал для ліквідації бідності та злидарства у найменш розвинутих країнах.
ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ РИНКОВОГО РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ НРК
Досвід економічного розвитку багатьох НРК показав неефективність державного господарювання та низьку результативність урядової макроекономічної політики. У багатьох з них масштаби державного втручання в економіку істотно перевищували можливості держави здійснювати ефективне господарське регулювання й управління. Субсидіювання державних підприємств стало не тільки важким тягарем для бюджету, а й фактором дестабілізації фінансової системи.
Диспропорції у системі ціноутворення та збуту підривали економічні стимули для розвитку виробничих секторів. Найбільше від адміністративних деформацій цін страждало сільське господарство НРК. До початку 80-х років воно зазнавало великих втрат у результаті неефективної цінової і збутової політики, що обмежувала прибутки аграрних виробників. Політика ціноутворення на сільськогосподарську продукцію здійснювалась у формі низьких цін виробників і надмірно високих податків на сільськогосподарський експорт. У результаті таких деформацій внутрішні "умови торгівлі" змінювалися на користь обробної промисловості за рахунок аграрного сектора. Наслідки деформації цін для сільськогосподарського виробництва ще більше посилювалися неефективним функціонуванням державних збутових організацій - традиційних монополістів у торгівлі аграрною продукцією.
Все це зумовило необхідність ринкового реформування економіки НРК. У 80-ті роки країни одна за одною (звичайно, при зовнішній фінансовій підтримці) починали проводити економічні реформи їх основною метою стало усунення економічних диспропорцій та відновлення умов для стійкого довгострокового росту. Хоча характер, зміст і послідовність реформ були неоднаковими у різних країнах, проте повсюдно процес реформування зорієнтований на активізацію ринкових механізмів у господарському розвитку. Реструктуризація та приватизація державних підприємств, підвищення значення приватного підприємства, усунення внутрішніх та зовнішніх обмежень для конкуренції, фінансова лібералізація і структурна перебудова економіки - такі головні напрями ринкових реформ в НРК.
Процес реформування державного сектора господарства у цих країнах йде трьома шляхами: реструктуризація, приватизація та ліквідація. Усі державні підприємства поділяються на такі категорії: 1) життєздатні або потенційно життєздатні; 2) нежиттєздатні, збереження яких, однак, важливе із соціальних чи інших причин; 3) нежиттєздатні підприємства, збереження яких не має великого значення.
Щодо першої категорії підприємств вирішення проблеми реформування полягає в реструктуризації, тобто у зміні структури підприємства з метою підвищення його ефективності. Після цього підприємство або продовжує функціонувати як державне, або підлягає приватизації.
Друга категорія підприємств утворює так званий стратегічний сектор (транспорт, зв'язок, електроенергетика та водопостачання), де втручання держави вважається надзвичайно важливим або пріоритетним. Подібні підприємства перебувають у державній власності, але за умови їх адаптації до управлінської та фінансової дисципліни на ринкових засадах. Передбачається, що такий підхід до управління цими підприємствами приведе до скорочення експлуатаційних витрат, послабить тиск на державний бюджет, підвищить якість послуг у сфері економічної та соціальної інфраструктури.
Практика показала, що комерціалізація державних підприємств часто пов'язана з ростом тарифів на послуги. Так, танзанійська залізнична корпорація після отримання статусу
комерційного підприємства у травні 1991 р. вдруге підвищила тарифи. В результаті на початку 1992 р. всі тарифи на вантажні та пасажирські перевезення у Танзанії збільшились на 70%.
Щодо третьої категорії підприємств, то деякі НРК обрали варіант їх повної приватизації або ліквідації, в той час як інші вирішили поновити й модернізувати ці підприємства напередодні приватизації. Продати у приватну власність рентабельні державні підприємства простіше для держави та вигідніше для скарбниці. У Бангладеш, наприклад, реструктуризація державних підприємств одночасно розглядається як попередня умова будь-якої операції по приватизації.
Приватизація є одним із основних важелів підвищення ролі приватного сектора у господарському житті. Вибіркове припинення діяльності державних підприємств, багато з яких були монополістами в економіці, створює умови для розвитку конкуренції та ліквідації деформації у системі ціноутворення.
У загальному контексті ринкових перетворень приватизація виконує роль своєрідного каталізатора докорінної зміни відносин власності, контролю й управління. Серед методів приватизації в НРК можна виділити такі: а) публічні торги з використанням фондових бірж; б) продаж державних акцій чи активів приватним інвесторам; в) купівля підприємств робітниками або управлінським апаратом; г) збільшення капіталу без публічного акціонування.
Завдяки публічним торгам досягається чимало соціальних цілей. Найважливішими серед них є передача права власності у приватні руки та участь у приватизації широких верств населення. Демократизація акціонування капіталу спрямована на забезпечення доступу до державного майна всіх громадян країни, а не тільки місцевих підприємців чи Іноземних фінансових груп. Дотепер цей метод приватизації, який передбачає існування національних фондових бірж, використовувався тільки в двох НРК - Бангладеш і Гамбії. Для реалізації згаданої процедури у Гамбії довелося створювати спеціальну фондову біржу.
Найчастіше в НРК використовується метод продажу акцій або активів держави приватним покупцям, оскільки порівняно з публічними торгами його підготовка та здійснення не такі складні. Акції пропонуються партіями, а активи розпродуються на торгах. Ці процедури здійснюються у контексті реорганізації або розукрупнення державних підприємств. Зазначений механізм застосовується в Того, Малі, Непалі, Бутані, Замбії, Заїрі та інших країнах. При реалізації цього методу виграють крупні покупці, багато з яких є іноземцями.
Купівля підприємств робітниками, службовцями або управлінським апаратом, що поширено в розвинутих країнах з ринковою економікою, у найменш розвинутих країнах практикується досить рідко у зв'язку з обмеженими фінансовими ресурсами індивідуальних покупців. Серед НРК цей метод застосовувався лише в Бангладеш, та й то в інший спосіб, ніж у розвинутих державах. Тут передача прав власності робітникам розглядалась як допоміжний засіб реструктуризації державного сектора.
Однією із сприятливих можливостей для залучення приватного капіталу є збільшення обсягу капіталу без участі основного державного акціонера. Однак неадекватна капіталізація державних підприємств в НРК (низька чиста вартість капіталу порівняно з експлуатаційними збитками або прибутками) часто перешкоджає застосуванню цього методу приватизації.
Поява сильного підприємницького сектора в НРК потребує створення відповідних механізмів кредитування та сприятливого фінансового середовища. Серйозною перешкодою на шляху збільшення обсягів кредитування приватних підприємств є відсутність єдиної фінансової системи, що допомогла б ефективно мобілізовувати й розподіляти кошти. Грошові ресурси мобілізуються у двох незалежних один від одного секторах - формальному і неформальному. Заощадження домашніх господарств мобілізуються, звичайно, неформальними фінансовими посередниками (наприклад, лихварями). Операції банків обмежуються переважно містами. Населення сільських районів або має незначний доступ до формальних фінансових установ, або не має його взагалі.
Чимало установ з фінансування розвитку належить державі, яка контролює та спрямовує їхню діяльність. Функціонування цих установ не справджує очікувань через неефективне управління, нерозумні рішення у сфері кредитування та низьку прибутковість. У той же час приватні банки не відіграють якої-небудь значної ролі у справі сприяння інвестиціям в силу консервативної кредитної політики, високих відсоткових ставок і коротких строків Кредитування.
Надзвичайна нерозвинутість та роздрібненість фінансових ринків НРК створили таку аномальну ситуацію, коли одна група банків або інших фінансових інститутів має надлишок ліквідних коштів, а інша група установ потерпає від її дефіциту. Міжбанківський механізм рециклювання ресурсів відсутній. Досить часто виробничі сектори відчувають кредитний голод, а національні фінансові інститути переповнені ліквідними коштами і стикаються з великими труднощами щодо розміщення кредитів.
Лібералізація відсоткових ставок - квінтесенція фінансової лібералізації - не стала фактором зростання обсягів внутрішніх нагромаджень в НРК. Досвід проведення реформ у Цій групі країн показав, що загальний рівень внутрішніх нагромаджень визначається не відсотковими ставками, а доходами населення. Незважаючи на істотне підвищення реальних ставок по банківських депозитах і кредитах, норма валового нагромадження (в % від ВНП) знизилася протягом 1980-1990 pp. у Бангладеш із 2,1 до 1,9%, Судані - з 3,4 до 2,6%, Танзанії - з 19,8 до 14,4%, Замбії - з 19,3 до 14,1%. Отже, вклад фінансового сектора у мобілізацію внутрішніх ресурсів досить обмежений. Та це цілком зрозуміло, якщо враховувати низькі доходи на душу населення й невеликі масштаби корпоративного сектора в НРК.
Практично в усіх НРК норма валових інвестицій істотно перевищує норму валових нагромаджень. Це вказує на значну залежність процесу внутрішнього капіталотворення від іноземних джерел фінансування - інвестицій (головним чином у вигляді закордонної фінансової допомоги). Відношення обсягів офіційної допомоги розвитку до внутрішніх інвестицій НРК сягло 81,6% у 1985- 1989 pp. проти 58,5% у 1980- 1985 pp. У третині країн цієї групи внутрішні інвестиції були меншими від зарубіжної допомоги на цілі розвитку. Високі відсоткові ставки викликали збільшення витрат на обслуговування державного внутрішнього боргу. Відсутність у більшості НРК ринку облігацій означає, що державний борг звичайно набуває форми банківських позик. Тому підвищення відсоткових ставок зумовило зростання позик держави на кредитному ринкові та скорочення обсягів кредитування приватного сектора.
Подорожчання кредиту в період фінансових реструкцій ускладнює формування основного і оборотного капіталу як Для державних, так і приватних підприємств. Через високі кредитні ризики банки часто відмовляються надавати нові кредити на довгострокові інвестиції та покриття нестачі оборотних коштів. У багатьох країнах кредитні ризики посилюються тим, що банки не можуть одержати потрібного майнового та юридичного забезпечення під свої кредити: система землеволодіння утруднює передачу прав власності, ринки страхування кредитів та реалізації іпотечних зобов'язань практично не діють, а правова система не надає редиторам належного захисту в разі несплати боргу.
Реформа олігополістичної структури кредитного ринку НРК потребує менш жорсткого регламентування доступу на ринок для приватних фінансових і нефінансових установ, а також зусиль по серйозному поліпшенню якості портфеля банківських кредитів. Необхідно подолати роздрібненість і фрагментарність ринку, налагодивши співробітництво між фінансовими інститутами формального сектора у вигляді міжбанківського кредитування для вирівнювання ліквідних позицій та синдиціювання позик з метою розподілення ризиків.
Таким чином, загальний процес формування економічної системи НРК складається з великими труднощами і відбувається в умовах вкрай повільної активізації приватногосподарської діяльності. Багато які з програм стабілізації у цих країнах були припинені або зазнали корінних змін до їх завершення. Реструктуризація і приватизація державних підприємств йдуть відносно повільними темпами. Оскільки фінансові можливості та інституціональні передумови приватизації досить часто конче обмежені, одним із важливих завдань залишається розробка програм підвищення ефективності державного сектора та його переведення на ринкові методи господарювання.
Досвід, нагромаджений в результаті як успіхів, так і невдач реформ, підводить до висновку про те, що процес ринкового реформування економіки дуже складний і неоднозначний за своїми соціальними наслідками. Реформи приносять нерівні здобутки різним групам населення, їхні негативні наслідки найсильніше зачіпають найменш забезпечені верстви. Тому при здійсненні реформ головна проблема полягає в тому, щоб досягти збалансованості між цілями ефективності та підтримання рівня життя без будь-якої політичної дестабілізації. Оскільки реформи зачіпають досить непрості питання розподілу доходів, їхній успіх часто залежить від наявності міцного суспільного консенсусу на користь радикальних економічних перетворень.
ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
У 70- 80-ті роки продовжувалася подальша маргіналізація НРК у міжнародних економічних відносинах. На результати зовнішньоекономічної діяльності НРК несприятливо впливали такі довгострокові фактори, як відсталість і негнучкість їхніх економічних структур, вкрай низький рівень диверсифікації експортного виробництва і нееластичність світового попиту на основні сировинні товари з НРК.
Відбувається своєрідне виштовхування НРК на далеке узбіччя світового господарства, їхня частка у світовому експорті за 1970-1990 pp. знизилась з 1,6 до 0,3%, в імпорті - з 1,6 до 0,7%. На відміну від 70-х років, коли середньорічні темпи приросту експорту та імпорту НРК склали 10,2 і 15,0%, у 80-ті роки мала місце стагнація зовнішньої торгівлі (експорт зменшився до 0,6%, імпорт - до 1,2%). Індекс умов торгівлі цих країн протягом 80-х років знизився на 23 пункти. Різке скорочення чистих надходжень прямих приватних іноземних інвестицій та експортних кредитів супроводжувалося практичним припиненням надання найменш розвинутим країнам комерційних кредитів.
Зовнішня орієнтованість мінерально-сировинного й продовольчого секторів економіки НРК зумовлює важливу роль зовнішньоекономічних зв'язків у господарському розвитку цих країн. Частка експорту у ВНП всіх НРК в 1989 р. становила 9%, а імпорту - 18%. У таких країнах, як Ботсвана, Мавританія, Мальдівські Острови, більше 2/5 ВНП вивозиться за кордон. Для сировини ця частка значно вища: вивозиться в середньому близько 70% валового продукту гірничодобувної промисловості, понад 80% продукції експортних галузей сільського господарства (кава, какао-боби, бавовна, спеції, арахіс тощо).
За останні два десятиріччя (1971- 1990 pp.) у структурі зовнішньоторговельного обміну НРК сталися помітні зрушення. Частка готових промислових виробів в експорті підвищилась із 12,9 до 34,9%, мінеральної сировини - з 7,6 до 12,6%, палива - з 8,4 до 8,9%. Проте питома вага продовольчих товарів зменшилася з 48,2 до 27,8%, сільськогосподарської сировини - з 22,1 до 13,0% (залишок припадає на інші товари).
Однак за цими загальними показниками приховуються значні відмінності між окремими країнами та їхніми угрупованнями. В таких країнах, як Гвінея-Бісау, Мавританія, Руанда, Уганда, Ємен, частка готової промислової продукції у товарній структурі експорту не досягає й 2%. Аналогічний показник у Бангладеш, Гаїті, Лесото й Нігері переви-щує 70%. Експорт багатьох НРК і досі зберігає яскраво виражений сировинний характер. Так, у 1987- 1989 pp. у 23 НРК питома вага сировини у сукупному експорті складала понад 90%. Експортні надходження в 11 НРК більш ніж на 80% забезпечувались за рахунок лише двох сировинних товарів, а в 12 НРК - на 50- 80%.
Однобока спеціалізація дала змогу деяким НРК увійти Др десяти крупніших світових експортерів мінеральної і сільськогосподарської сировини. До таких належать: Ліберія (залізна руда й природний каучук), Того (фосфати), Сьєрра-Леоне (боксити), Мавританія (залізна руда), Малаві (тютюнова сировина) та ін.
Зворотним боком експортної спрямованості переважної частини товарного виробництва НРК є їхня залежність від імпорту найрізноманітніших товарів. Основна частина цього імпорту - готові промислові вироби. 1989 р. на них припадало 56,5% вартості ввозу всіх НРК. Наступна за значущістю стаття - продовольство, частка якого становить 22,2% (приблизно чверть всього імпорту продовольчих товарів складають зернові). Третьою важливою статтею є паливо - 13,0%.
1984 р. валовий обсяг імпорту енергоносіїв найменш розвинутими країнами складав 19,1 млн т нафтового еквівалента. Це становить 80% від загального обсягу споживаної ними енергії у промислових цілях, У 29 країнах частка імпортних енергоносіїв перевищувала 90%, а 16 НРК цілком залежить від їх імпорту. Чистими експортерами енергоносіїв є лише чотири країни - Афганістан, Бенін, Заїр і Ємен. Усі найменш розвинуті країни, за винятком М'янми, Ємену та Заїру, є чистими імпортерами нафти.
Вузька експортна база і незначна величина добавленої обробітком вартості в експортному секторі зумовлює слабку включеність НРК у міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВНП НРК (9%) у 3,2 раза нижча, ніж в усіх країнах, що розвиваються (29%). За показником питомої ваги імпорту у ВНП найменш розвинуті країни (18%) відстають від країн, які розвиваються (28%), майже у 1,6 раза.
У розрахунку на душу населення експорт у середньому по всіх країнах, що розвиваються (260 дол.), у 13 разів перевищує аналогічний показник по групі НРК (20 дол.). Слабка включеність цих країн у міжнародний поділ праці як постачальників товарної продукції поєднується з більш сильною їх залежністю від зовнішнього ринку як споживачів імпортних товарів і послуг. На це вказує значне перевищення обсягу імпорту над. експортом як в абсолютному, так і у відносному вираженні. Зокрема, розмір імпортованих товарів і послуг у розрахунку на одного жителя в НРК (49 дол. у 1990 р.) майже у 2,5 раза перевищував аналогічні показники по -експорту. Для всіх країн, що розвиваються, властиве незначне переважання середньодушового експорту над імпортом.
Стійке перевищення витрат над доходами від зовнішньої торгівлі зумовлює хронічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу НРК. Середньорічний розмір дефіциту збільшився з 0,3 млрд дол. у 1969- 1971 pp. до 9,1 млрд дол. у 1988- 1990 pp. За цей час відношення розміру дефіциту до імпорту всіх НРК підвищилось з 6,2 до 39,9%. Різке збільшення масштабів дефіциту торговельного і, відповідно, платіжного балансу по поточних операціях підштовхує держави НРК до стимулювання експортного виробництва найрізноманітнішими методами.
Починаючи від другої половини 80-х років більшість НРК здійснили лібералізацію своїх зовнішньоторговельних режимів. Спонукальні мотиви таких змін були неоднакові у різних країнах. У більшості НРК вирішальним фактором стало скорочення чистого припливу іноземного капіталу, зменшення власних валютних коштів і погіршення показників обслуговування зовнішньої заборгованості. Інші країни лібералізували торговельну політику у контексті реалізації програм структурної перебудови економіки. Важливу роль відіграло також усвідомлення тих переваг, які дає орієнтація на експорт та розуміння обмежених можливостей промислового розвитку в умовах заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.
Лібералізація зовнішньої торгівлі НРК характеризується п'ятьма основними елементами: скасування або зменшення кількісних обмежень, включаючи лібералізацію чи скасування ліцензування імпорту й експорту; приведення тарифів у відповідність до пріоритетних економічних цілей розвитку країни; забезпечення незалежності установ, що встановлюють тарифи, при розробці та здійсненні тарифно-митної політики; заохочення експорту і здійснення програм сприяння зовнішній торгівлі; контроль за якістю експортних товарів.
Реформуючи торговельну політику, багато які НРК провели скорочення зовнішньоторговельних тарифів або спростили структуру свого тарифу. Значну частину кількісних обмежень було ліквідовано у другій половині 80 - на початку 90-х років у Буркіна-Фасо, Гамбії, Заїрі, Малаві та на Мадагаскарі. Гаїті повністю скасувала мито на експорт та імпорт. Замбія ліквідувала обмеження на експорт дорогоцінних каменів. Сьєрра-Леоне, Того та Центральноафриканська Республіка ліквідували ліцензування імпорту. Бангладеш і Мозамбік скоротили кількість імпортних товарів, Що підлягають ліцензуванню. Танзанія спростила структуру митних тарифів, скоротивши число ставок, величину максимального тарифу митних та кількість випадків звільнення від мита. На Коморських островах і в Нігері уже здійснюються реформи, спрямовані на спрощення системи мита, податків і зборів з імпортних товарів, раціоналізацію ставок та збільшення доходів від митних зборів.
Програми лібералізації зовнішньої торгівлі, котрі здійснювалися в НРК, мали різноманітні наслідки для окремих країн. Досвід реформування торговельної політики та спрощення імпортно-експортних операцій у цих країнах надто суперечливий. Наприклад, лібералізація імпорту в Бангладеш сприяла прискореному зростанню виробництва та експорту готового одягу. Аналогічні заходи поставили під загрозу макроекономічну стабільність в Гаїті і Нігері, у деяких НРК широка лібералізація імпорту призвела до зниження темпів індустріалізації та недовикористання місцевих ресурсів. На думку експертів ЮНКТАД, у специфічних умовах НРК лібералізація торговельної політики на першому етапі повинна бути спрямована на поліпшення мотивації експортних поставок, а на другому - на зниження прибутковості неконкурентоспроможного сектора національної промисловості.
Поступово відкриваючи внутрішні ринки для зовнішньої конкуренції, НРК вживають заходів щодо стимулювання припливу іноземних прямих інвестицій (ІПІ). Прагнучи залучити зарубіжний приватний капітал, багато які НРК уклали двосторонні інвестиційні угоди та прийняли законодавчі акти, які заохочують і захищають ІПІ. Останнім часом закони про ІПІ було прийнято країнами, що проводили раніше жорстку політику щодо використання іноземного капіталу. Це, зокрема, Бангладеш, Лаос, Непал; Руанда, Ємен, Сомалі та Сьєрра-Леоне.
Для іноземних інвесторів у НРК створюються так звані диференційовані стимули для вкладення капіталу в ту чи іншу галузь залежно від її значущості для національної економіки. Преференції надаються в межах "привілейованого режиму" та, як правило, обмежуються сільським і лісовим господарством, переробкою агропродукції, гірничодобувною промисловістю, туризмом і ремісничим промислом. Окремі країни (Бангладеш і Того) активно використовують ІПІ у межах експортних виробничих зон. Проте й досі приплив ІПІ в НРК незначний. За останнє десятиріччя (1981- 1990 pp.) чисті вкладення іноземного приватного підприємницького капіталу в усі ці країни, разом узяті, склали лише 2 млрд дол. У розрахунку на душу населення чистий приплив ІПІ був меншим 1 дол. на рік. Протягом вказаного періоду частка прямих інвестицій в загальному обсязі зовнішнього фінансування НРК скоротилася з 4,2 до 0,2%.
Основним джерелом зовнішнього фінансування НРК є офіційна допомога розвитку (ОДР). Обсяг цієї допомоги НРК збільшився з 7,6 млрд дол. у 1981 р. до 13,5 млрд дол. 1990 p., а її частка в загальному припливі фінансових ресурсів підвищилась з 81,7 до 99,8%. За рахунок ОДР нині забезпечується практично увесь приплив ресурсів до зазначених країн. Для експортних кредитів та позик комерційних банків характерний чистий відплив ресурсів із НРК.
Офіційна допомога розвитку надходить до НРК головним чином з країн-членів Комітету сприяння розвитку (КСР) ОЕСР. 1990 р. країни КСР надали 57% всіх пільгових позик і субсидій НРК. Приблизно 40% сукупної ОДР надається НРК через багатосторонні фінансові установи й програми розвитку. В абсолютному вираженні найкрупнішим джерелом пільгового фінансування серед зазначених установ є Всесвітній банк (ВБ), який виділяє кошти через Міжнародну асоціацію розвитку. Близько 3% допомоги надходить від країн-членів ОПЕК та Східної Європи.
Новим явищем при наданні двосторонньої допомоги НРК з боку країн-членів КСР стало пов'язування ОДР з вимогами скорочення частки воєнних витрат та проведення демократичних політичних реформ у країнах-реципієнтах. При недотриманні цих критеріїв донори скорочують свої асигнування на ОДР.
Фінансова підтримка зусиль НРК у галузі структурної перебудови здійснюється по таких п'яти напрямах: надання позик ВБ для структурної перебудови всієї економіки та окремих її секторів; спільне фінансування проектів з участю ВБ, регіональних банків розвитку й урядів розвинутих держав; надання кредитної підтримки у межах Спеціальної програми допомоги країнам Африки, які розташовані на південь від Сахари; використання ресурсів ПРООН (55% всіх коштів ПРООН у 1991- 1996 pp. буде надано НРК); пільгові кредити МВФ по лінії Механізму структурної перебудови та Удосконаленого механізму структурної перебудови (при щорічній ставці в 0,5% та періоді погашення 10 років, включаючи пільговий період тривалістю 5,5 року).
СПЕЦИФІКА ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ БОРГОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Особливості фінансування економіки НРК зумовили специфіку їхньої зовнішньої заборгованості. Домінуюча її частина (93% у 1990 р.) має довгостроковий характер. У структурі боргу переважають зобов'язання по пільгових державних кредитах, їхня частка складала 65% усієї заборгованості НРК в 1990 р.
Сукупний зовнішній борг зазначеної групи держав збільшився з 41,6 млрд дол. у 1982 р. до 86,3 млрд дол. у 1990 p. Хоча майже половина загальної суми зовнішньої заборгованості НРК припадає на п'ять країн (Бангладеш, Судан, Ємен, Ефіопія та Афганістан), обслуговування боргу поглинає значну частку експортних надходжень у більшості НРК. 1990 р. величина платежів по обслуговуванню заборгованості у двох третинах НРК дорівнювала 20% або й більше від їхніх експортних надходжень. Зовнішній борг цих країн складає приблизно три чверті їхнього сукупного ВНП, а в 17 НРК - перевищує ВНП. На кінець 1990 р. дев'ятнадцять найбідніших держав були визначені Всесвітнім банком як країни, що мають надмірно великий борг. У цих країнах показники заборгованості та обслуговування боргу перевищували критичні рівні.
У другій половині 80-х років криза зовнішнього боргу НРК набула таких масштабів, що перегляд строків погашення заборгованості, котрий був ізольованим інструментом разової дії, перетворився на самостійний механізм регулювання зовнішніх боргових зобов'язань. У 1984-1991 pp. для 20 НРК було переглянуто строки погашення офіційної заборгованості в межах Паризького клубу. Деякі НРК змушені були не раз проводити реструктуризацію державного зовнішнього боргу. Так, Мавританія зверталася до зазначеного механізму чотири, Того - п'ять, Нігер - шість разів.
У результаті перегляду строків погашення офіційної заборгованості НРК були консолідовані платежі по обслуговуванню державного зовнішнього боргу на суму 5,9 млрд дол. Реструктуризація офіційної заборгованості призвела до скорочення асигнувань на виплату зовнішнього боргу. Коефіцієнт обслуговування заборгованості НРК зменшився з 27 у 1985 р. до 22% у 1991 р.
Поряд із переглядом строків погашення зовнішнього боргу здійснювались програми часткового списання заборгованості НРК по лінії двосторонньої допомоги розвиткові. 1978-1989 pp. так було списано 3,9 млрд дол. боргу країнам КСР. Приблизно половина цієї суми припадає на Німеччину.
Останнім часом кілька країн-кредиторів оголосили про нові програми полегшення тягаря заборгованості, у межах яких буде списано приблизно 6 млрд дол. боргових зобов'язань НРК по лінії ОДР. Для врегулювання багатосторонньої заборгованості НРК ВБ у 1988 р. створив спеціальний механізм рефінансування зовнішнього боргу найбідніших держав. Даний механізм є складовою частиною Спеціальної програми допомоги країнам Африки. Він орієнтований на регулювання непільгової заборгованості перед банком тих країн, що тепер можуть користуватись лише кредитами МАР та здійснюють структурну перебудову економіки.
У межах цього механізму найменш розвинутим країнам виділяються додаткові кредити по лінії МАР. Сума кредитів дорівнює обсягові виплат відсотків Банкові. За 1991 фінансовий рік п'ять держав (Бангладеш, Мавританія, Малаві, Танзанія і Уганда) одержали через зазначену схему рефінансування заборгованості 23,5 млн дол.
Нігер і Мозамбік стали першими учасниками Механізму Всесвітнього банку по скороченню заборгованості, створеного в 1989 р. Функціонування цього механізму базується на наданні Банком субсидій НРК для зменшення їхнього зовнішнього боргу перед комерційними банками. Скорочення заборгованості відбувається шляхом викупу боргових зобов'язань і конверсії зовнішнього боргу. Деякі розвинуті країни-донори зробили додаткові внески на проведення подібних операцій. Фінансова підтримка програм скорочення заборгованості дала змогу ліквідувати майже увесь борг Нігера перед комерційними банками, а Мозамбік викупив свої боргові зобов'язання по комерційних кредитах з відчутною знижкою.
Крім того, розширилися методи конверсії боргу у зобов'язання урядів НРК здійснювати заходи в галузі охорони навколишнього середовища. Спеціальні схеми фінансування таких операцій по викупу боргу створені Францією та Швейцарією.
Зовнішня заборгованість НРК є складовою глобальної боргової проблеми країн, що розвиваються. Механізм її урегулювання сформульовано у Програмі дій на 90-ті роки, яку було схвалено на другій Конференції ООН по найменш розвинутих країнах. Пріоритетними напрямами реорганізації заборгованості НРК світове співтовариство розглядає списання значної частини боргових зобов'язань по лінії ОДР, надання нових фінансових коштів переважно у формі субсидій, субсидіювання виплат відсотків по багатосторонній заборгованості та рефінансування на пільгових умовах виплат капітальної суми боргу ВБ. Це допоможе НРК стати кредитоспроможними, оздоровити платіжний баланс і збільшити приплив фінансових ресурсів.

Контрольні запитання та завдання
1. Назвіть сучасні критерії визначення рівня соціально-економічного розвитку найменш розвинутих країн.
2. Охарактеризуйте специфічні риси та ознаки господарської структури НРК.
3. Чому аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК?
4. Що зумовило здійснення глибоких ринкових реформ в економіці НРК?
5. Розкрийте основні напрями реформування державного сектора економіки НРК.
6. Порівняйте різні методи приватизації державних підприємств в НРК.
7. Що стримує лібералізацію кредитно-фінансової системи НРК?
8. Охарактеризуйте складові сучасного зовнішньоекономічного потенціалу НРК.
9. Що призвело до скорочення частки НРК у світовому експорті та імпорті протягом 70- 80-х років?
10. Для чого потрібна лібералізація зовнішньоторговельних режимів НРК?
11. Визначіть місце і роль офіційної допомоги розвитку в системі зовнішнього фінансування економіки НРК.
12. У чому полягає специфіка зовнішнього боргу НРК?
13. Які нові механізми були створені у другій половині 80-х років для врегулювання зовнішніх боргових зобов'язань НРК?

ГЛАВА 9 ЗАХІДНА ЄВРОПА
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ РЕГІОН: СУЧАСНИЙ СТАН І ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Європейський регіон найбільшого континенту світу - Євразії - останнім десятиріччям зазнав великих політичних та економічних змін. Донедавна на карті Європи існували дві великі групи країн, які значно відрізнялись за суспільно-політичним ладом та рівнем економічного розвитку. У вітчизняній літературі ці групи країн досі мали назву капіталістичних (сучасна назва - країни ринкової економіки) та соціалістичних (зараз застосовується назва "країни з плановим централізованим господарством") . До першої входили 29 країн, до другої - 9. Розпад СРСР і всього соціалістичного угруповання ускладнив політичну карту Європи, яка нині налічує 48 країн, з них - 29 - ринкового господарства (в тому числі сім країн-карликів) та 19 - постсоціалістичних країн.
Умовно сучасна Європа складається з двох великих субрегіонів - західного, до якого входять країни з ринковим господарством, та східного, що включає постсоціалістичні країни. На відміну від Західної Європи, яка розвивається під активним впливом інтеграції, Східна Європа переживає важкі часи політичної та суспільно-економічної дезінтеграції. Не тільки окремі постсоціалістичні країни намагаються "дистанціюватись" одна від одної, але розпадаються й окремі країни: СРСР, Югославія, а згодом - і ЧССР. Найменш вразливим виявився розпад ЧССР, що перетворилася на дві держави - Чехію та Словаччину - з мінімальними негативними наслідками для економік обох країн. Досить складний цей процес в колишньому СРСР, Ще складніший - у Югославії.
Таким чином, два субрегіони Європи розвиваються у двох протилежних напрямах - інтеграції на Заході та дезінтеграції на Сході. Проте саме Європа порівняно з іншими регіонами світу має найкращі передумови для розвитку загальноєвропейської інтеграції, єднання і взаємопов'язаного розвитку.
Геополітичне становище Європи сприяє її єдності ~ багаті природні ресурси, подібні риси історичного розвитку багатьох країн у минулому, відносна однорідність населення за етнічними та суспільно-політичними ознаками, що дає підстави говорити про "європейську ментальність" населення регіону. Але найважливішою ознакою розвитку Європи є активна господарська взаємодія країн регіону, які протягом багатьох років мали різний рівень і різні напрями розвитку, що залежало від суспільно-політичних подій, проте внутрішньорегіональні зв'язки переважали над міжрегіональними.
Європа у XX ст. пережила дві світові війни. Після останньої вона стала руїною. Схід зазнав великого впливу СРСР. Московська конференція, що відбулась після закінчення війни, остаточно розділила СРСР із Заходом. Так Захід і Схід від 50-х років розвивались у різних напрямах, піц різними гаслами й до 1990 р. підійшли з різними показниками суспільно-політичного та економічного життя. Причому якщо такі основні показники, як рівень продуктивності праці, ефективність виробництва та якість продукції, рівень споживання на душу населення і добробут у цілому в західноєвропейських країнах зростали, то у східноєвропейських - знижувалися, назрівала й посилювалась економічна криза.
З огляду на рівень економічного розвитку у післявоєнний період західноєвропейські країни можна поділити на три групи.
Першу утворюють чотири такі високорозвинуті країни, як ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більш третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоча частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих капіталістичних країн світу знизилась порівняно з шістдесятими роками, ці держави концентрують у своїх руках величезну економічну могутність. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, зокрема у промисловій продукції - на 30%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найбільш економічно розвинутою і стабільною залишається ФРН, частка якої у західноєвропейському ВНП складає приблизно 20%. На незмінні економічні переваги ФРН серед країн Західної Європи не вплинуло навіть об'єднання її з НДР, яке зумовило використання нею величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Таке стабільне і провідне місце ФРН в регіоні забезпечується її високим промисловим потенціалом, науково-технічним і технологічним розвитком, висококваліфікованою робочою силою, а також вдалим щодо вимог НТП становищем і місцем у міжнародному поділі праці й іншими обставинами.
Другу групу країн складають малі високорозвинуті країни Півночі та Центру континенту, куди входять Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія та Австрія. Ця група стабільно зберігає свої позиції в регіоні, про що свідчить її частка у ВНП, яка була й залишається рівною 21-22%. Це означає, що друга група країн як ціле розвивалась за останні 30 років темпами, які відповідали темпам зростання західноєвропейської економіки. І все-таки Бельгія, Голландія, Фінляндія та Австрія свою питому вагу підвищили, а решта - трохи знизили.
Незважаючи на скромну питому вагу кожної країни в регіоні, деякі з них мають сильні позиції в окремих галузях (Швеція - у виробництві автомобілів, Голландія - в електриці і т. п.). Вдалий вибір спеціалізації багатьма з цих країн, їхня активна участь у міжнародному поділі праці, нагромаджений досвід промислового розвитку і постійне його збагачення, а також випереджаючий запас науково-технічних і технологічних досягнень забезпечують їм досить сильні позиції в економіці Західної Європи і на світовому ринку. Провідну роль у цих країнах відіграють могутні національні і міжнародні монополії.
Третя група країн (Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр, Мальта й Ірландія) характеризується помітно нижчим рівнем продуктивних сил та економіки в цілому. Проте за останні 30 років вони розвивалися досить високими темпами (особливо Іспанія та Греція) й тому дещо збільшили свою питому вагу в економіці регіону.
Окрім названих трьох груп у західноєвропейському регіоні існують так звані "карликові держави" (Андорра, Ватикан, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Маріно). При незначному їх внескові у виробництво вони відіграють відчутну роль у системі економічних відносин регіону, а саме в кредитно-фінансовій сфері. Завдяки сприятливим умовам у цих країнах активно діють і процвітають численні фінансові групи (так, Люксембург - один із великих фінансових центрів світу).
Класифікація країн Західної Європи за територією, населенням та економічною могутністю має певний економічний зміст. Проте за останні два десятиріччя у західноєвропейському регіоні склалася більш істотна межа між групою країн-членів Європейського Союзу й іншими країнами. ЄС - це не тільки угруповання країн, а своєрідний регіон в регіоні Західна Європа, каталізатор визрівання загальноєвропейського інтеграційного процесу, а в перспективі - єдиного економічного простору в Європі.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ЗНАЧЕННЯ ЄС
Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4- 5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.
Від кінця 50-х років у західноєвропейському регіоні почали переважати доцентрові сили. Змінюється співвідношення між ними та відцентровими силами у світовому господарстві в цілому, починається довгий і неоднозначний період підриву монопольного становища США у сфері міжнародних економічних і політичних відносин. Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна інтеграція, утворення "Спільного ринку", розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону - країн, що входять до ЄС. Інтеграція сприяла певному нівелюванню економічного й соціального розвитку західноєвропейських держав. Це виражається не стільки у зближенні їхніх рівнів промислового виробництва, скільки у найбільш загальних показниках, що визначають розвиток економіки та її характер загалом. Найважливішими серед них є: зростання продуктивності праці, якісний склад продуктивних сил, доцільне співвідношення різноманітних сфер економіки, загальні напрями змін у структурі господарств і особливостях процесу відтворення під впливом НТР (розширення, модернізація, оновлення), у механізмі розподілу доходів, життєвому рівні й, зрештою, в розвиткові демократії і прав людини.
Для інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що інтеграція розвивається в різних формах і не однаково у різних частинах Західної Європи. Про це свідчить одночасне існування кількох інтеграційних об'єднань, які охоплюють різні галузі (економічні області) й різні угруповання держав. Починаючи від 50-х років, у західноєвропейському регіоні були утворені різні об'єднання. Так, на базі індустріальних центрів металургійної та вугільної промисловості деяких країн було утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у сфері виробництва ядерної енергії виник "Євроатом"; з'являються регіональні (локальні) об'єднання і в інших галузях, таких як транспорт, пошта, зв'язок, засоби інформації і т. д. Дещо пізніше виникло широке інтеграційне угруповання - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка у зв'язку зі вступом Англії, Данії та Ірландії в ЄС і появою зони вільної торгівлі промисловими товарами у 1977 р. певною мірою втратила своє значення. Європейське співтовариство зайняло ключові позиції в Західній Європі, незважаючи на існування таких об'єднань держав, як Бенілюкс, Північна рада.
Характерною особливістю інтеграційних процесів, які рішуче впливають на формування західноєвропейського регіону, є відмінності та взаємопереплетення двох шляхів інтеграції. Перший з них виражає її поглиблення, тобто підвищення рівня координації, взаємопроникнення, "сплавлення" економічних процесів у різних сферах суспільного виробництва, які беруть участь в інтеграційному процесі. Другий шлях означає поступове збільшення сфер економіки і кількості держав, охоплених інтеграцією.
Взаємодія і взаємопереплетення цих двох шляхів розвитку - до поглиблення і поширення - призводять до певних труднощів та суперечностей. До цього ще додамо, Що вони відбуваються на двох рівнях інтеграційного процесу - мікро- та макрорівнях, тобто відображають рух і переплетення капіталів на рівні підприємств (промислових фірм, монополій, банків тощо), що мають свої прагматичні Цілі, а також виражають глобальні економічні (і не тільки) Інтереси, закріплені в угодах західноєвропейських держав і Урядів. Тому часто цілі приватних підприємств (концернів, монополій) далеко не збігаються зі спільною кон'юнктурною політикою, яку проводять західноєвропейські уряди.
Третя особливість інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює фери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні).
Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого - вони національне організовані. Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо.
Незважаючи на велику кількість суперечностей і конфліктів, ЄС вишукує компроміси, створює умови для консолідації намагань країн-учасниць співдружності, зміцнює митний союз, вдосконалює єдину аграрну політику, розвиває економічний союз і просувається по шляху до економічного валютного союзу, єдиної валюти. Таким чином, при всіх особливостях і суперечностях інтеграційного процесу в Західній Європі він стає незворотним, є провідною тенденцією для всього континенту, а не тільки регіону. ЄС - привабливе інтеграційне угруповання і для постсоціалістичних країн Східної Європи в плані формування більш широкого континентального утворення.
Визначаючи місце країн ЄС щодо інших країн регіону, підкреслимо, що його економічна могутність перевищує потенціал решти Західної Європи загалом. Так, на ЄС припадає 3/4 імпорту і більшість експорту регіону.
Така економічна могутність ЄС у Західній Європі не могла не сприяти його лідируючому політичному становищу та ролі у світовій політиці. На перших етапах розвитку "Спільного ринку" і аж до середини 70-х років зовнішньополітична сфера мало охоплювалась процесом інтеграції. Ця проблема постала після вступу до співдружності Англії, Данії та Ірландії. Це надало діяльності ЄС нового розмаху і зробило можливим пошук спільного зовнішньополітичного курсу західноєвропейського масштабу, дало могутні імпульси розвиткові політичної інтеграції, прийняттю важливих спільних рішень у галузі зовнішньої політики, її активізації на світовій політичній арені.
Для розстановки політичних сил у європейському регіоні, на значній частині якого до 90-х років існували соціалістичні країни, а також для міжнародної арени виникнення західноєвропейського центру політичної інтеграції означало, що Західна Європа перетворилась на особливий регіон У системі сучасних міжнародних відносин. І незважаючи на складність взаємовідносин між її окремими країнами, всі ці держави так чи інакше охоплені процесами інтеграції, тяжіють до ядра - ЄС, більше чи менше залежать від нього, що й сприяє єдності регіону. Це мало істотне значення для Європи не тільки доти, поки існували країни соціалізму, а й для розстановки політичних сил на міжнародній арені в цілому. Особливо це важливо як у плані тих політичних процесів, що відбуваються в постсоціалістичних країнах, так і з позицій взаємовідносин "трьох китів" у світовому господарстві (Західна Європа, США, Японія). Діяльність ЄС - наочний приклад узгодження дій урядів і держав, об'єднаних спільною метою - безпека та процвітання країн-учасниць. Незважаючи на певні відмінності у рівнях економічного розвитку та державному устрої (шість республік і шість конституційних монархій), ці країни проводять спільну політику в таких найважливіших сферах, як сільське господарство, рибальство, транспорт, охорона природи, енергетика, зовнішньоекономічна діяльність. Крім того, вони діють спільно в програмах науково-дослідної та експериментально-конструкторської роботи (НДЕКР), те-лекомунікаціях, соціальній сфері. Найважливішими досягненнями ЄС вважають:
- досягнення довгострокового миру між країнами, що протягом століть були в стані війни одна з одною;
- демократичні принципи участі, завдяки чому країни-учасниці не втрачають національних особливостей.
Головними факторами успіху ЄС вважають:
1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та солідарності;
2) правову базу - чіткість та обов'язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;
3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів.
Незважаючи на велику роль, яку відіграє ЄС у житті Європи та світу, його діяльність поки що обмежується Західною Європою. Участь п'яти постсоціалістичних країн на правах асоційованих учасників - це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії. Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі риси наддержави - законодавчі та виконавчі органи зокрема, тому участь у його діяльності можуть здійснювати країни, Що відповідають певним вимогам, мають певні можливості, бо отримують від цієї участі значні пільги.
ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ
Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості.
У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції. Економічний розвиток регіону вже із 70-х років відзначається посиленням концентрації виробництва і капіталу, інтеграційних процесів, що помітно виходять за межі Європейської спільноти. Зростають роль і значення транснаціональних корпорацій (монополій), які докладають чимало зусиль для скорочення їх відставання за рівнем концентрації виробництва й капіталу щодо ТНК США з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Проте їхня галузева спеціалізація менш рухома, ніж у американських та японських ТНК, а також спостерігається відставання від останніх за рівнем прибутку.
У цей період в економіці західноєвропейського регіону функціонує досить значний державний сектор (зокрема у Великобританії, Франції, Італії, Австрії та інших країнах). Державні підприємства виробляють 20- 30% усієї промислової продукції. Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на траспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки. Щодо країн ЄС зауважимо, що вони поділені на економічні райони, розвиток яких планується. Це передусім пов'язано з розвитком проблемних районів, для яких виділяються спеціальні фонди. Насамперед йдеться про такі аграрне відсталі райони, як південь Італії, частина Ірландії, Португалії та ін., про модернізацію старих промислове депресивних районів (Са-ар, "Чорна Бельгія", північний схід Англії), а також про розвиток великих міських агломерацій і масштабних екологічних проектів.
У зазначений період позиції Західної Європи у світовому господарстві істотно зміцнилися. Так, за обсягом промислового виробництва вона перевершила США, значно зменшилась фінансова заборгованість щодо останньої, помітно скоротився "технологічний розрив" між Європою і США. І як наслідок - відчутне наближення рівнів заробітної плати і продуктивності праці, підвищення добробуту. .
За цей час Західна Європа перетворилася на великий І важливий фінансовий центр світового господарства. Тут зосереджено понад 60 із 200 найбільших банків світу за активами (Лондон, Цюрих, Люксембург, Париж). Відбулося зростання експорту капіталу регіону в США й розвинуті країни, намітився "прорив" країн нафтодоларової зони у Західну Європу.
Проте попри такі якісні й масштабні зміни в економічному розвиткові Західної Європи вона поки що відстає від США. Йдеться про такі важливі показники, як ступінь концентрації і спеціалізації виробництва, енерго- й машиноозброєність, передові технології (особливо з розробок і впровадження новацій); розвиток інфраструктури економіки, витрати на науково-дослідні й експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та рівень національного доходу і ВНП на душу населення.
З кінця 70-х років у Західній Європі намітились зміни у довгострокових тенденціях нагромадження капіталу, що зумовлено попередніми кризовими процесами, істотним знеціненням капіталу, різкими зрушеннями у співвідношенні цін на основні види виробничих ресурсів, розгортанням сучасного етапу в розвитку НТР, необхідністю охорони навколишнього середовища. Все це вимагало в стратегічному плані значного коригування напрямів інвестиційної діяльності, підсилило значення такої функції інвестицій, як умови подальшого розвитку НТП, формування якісно нової структури й інфраструктури суспільного господарства.
Загострення конкурентної боротьби на світових ринках вимагало також оновлення основного капіталу, наслідком чого стали зміни у співвідношенні між капіталовкладеннями для розширення потужностей та інвестиціями на заміну основного капіталу (машин, обладнання, засобів зв'язку, транспорту і т.п.). Без цих змін не можна було перейти до нового технічного рівня виробництва, розвивати у нових умовах енерго- і ресурсомісткі комплекси, в яких є потреба У західноєвропейському регіоні. Тому інвестиції в ці галузі у 80-ті роки стали різко зростати, особливо у створення засобів автоматизації на базі електроніки (до 50% від їх загальної суми), а також у засоби обробки інформаційних потоків (до 35% коштів у виробниче обладнання). Цьому сприяло відносне здешевлення нових поколінь електронної техніки і систем зв'язку. Проявом цих тенденцій на практиці стала порівняно висока норма вибуття основного капіталу (в зазначений період вона досягла 7- 8% для активної частки капіталу). У багатьох країнах у цей період помітно зростало безробіття, яке продовжилось у регіоні й у 90-х роках (особливо у Великобританії, Іспанії, Греції, Португалії).
Зміни в напрямах нагромадження капіталу безпосередньо пов язані з проведенням кардинальної структурної політики. Найбільш помітні структурні зрушення проявилися, по-перше, в динамізмі структурних змін під впливом НТР у бік випередження розвитку нових прогресивних галузей (електроніки, машинобудування, нових матеріалів, біотех-нологій і т.п.). По-друге, у наближенні темпів зростання першого і другого підрозділів суспільного виробництва, груп "А" і "Б" у промисловості. По-третє, в посиленні індустріалізації у невиробничих галузях і взаємодії матеріальної та невиробничої сфер у цілому. По-четверте, окремою структурною ланкою стали такі види діяльності, продукт яких не має речового характеру, але пронизує всі стадії процесу виробництва (збирання й обробка інформації, програмне забезпечення тощо). По-п'яте, структурна перебудова позначилася не стільки на структурі товарного продукту, скільки на умовах виробництва й споживання, розвитку нових видів послуг, зміні системи пріоритетів в напрямі їх соціальної орієнтації. Особливо важливим проявом структурної політики стало утворення структур міжгалузевого характеру (НДЕКР, ділових послуг, інформаційної індустрії тощо).
Кінцевою метою реалізації структурної політики стало послаблення централізації і надання більшої гнучкості організаційним формам капіталістичного виробництва, підсилення самостійності виробничих ланок, пристосування національних структур економіки країн Західної Європи до вимог НТР, а також одна до одної. Структурні зрушення сприяли більшій мобільності робочої сили у межах регіону, а також перебудові системи освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, що відстає від змін у техніці й технологіях.
Західноєвропейська економіка має виразний постіндустріальний характер. Для її структури притаманна досить висока питома вага як традиційних, так і нових прогресивних галузей. Коротко розглянемо основні параметри й тенденції розвитку найважливіших галузей суспільного виробництва країн Західної Європи.
Промисловість західноєвропейського регіону - головна галузь його господарства, її розвиток на початку XIX ст. базувався на видобутку й переробці великих покладів залізної руди (Швеція, Франція) та кам'яного вугілля (Німеччина, Великобританія). Протягом десятиріч важка промисловість субрегіону розвивалася на базі власних ресурсів, які зараз майже вичерпані. Для розвитку сучасного промислового комплексу використовується переважно імпортна сировина.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), як відомо, є базою для функціонування практично всіх галузей важкої промисловості. Цей комплекс виробляє 23% електроенергії світу. Галузі паливної та енергетичної промисловості розміщуються нерівномірно - так, електроенергетика слабо розвинена в Ірландії, Іспанії, Греції, Португалії. Структура ПЕК постійно змінюється - зростає роль атомної енергетики, знижується - нафтопереробної промисловості (табл. 1).

Особливістю електроенергетики Західної Європи є висока питома вага гідроенергетики. Кількість ГЕС тут вища, а кількість ГЕС, що використовують природний газ,- нижча, ніж в інших розвинутих регіонах світу. Найвищими темпами зростає кількість АЕС; найбільше їх у Франції (більше 1/3 всіх західноєвропейських АЕС), приблизно стільки ж у Німеччині та Великобританії (також більше 1/3 - разом), решта - в різних країнах. ГЕС побудовані на річках: Рейн, Рона з притоками, Дуеро (Іспанія), Лулеєльв (Швеція). АЕС розміщуються навколо найбільших споживачів - великих міст, у вугільних басейнах та портових містах (орієнтуючись на імпортне паливо).
Металургійний комплекс переживає кризу через нестачу власних металевих руд і палива. Чорна металургія - майже повністю (2/3) використовує руди з Африки, Австралії та Америки. Скорочено видобуток власних руд протягом останніх 30 років у п'ять разів. Для подолання кризи в галузі передусім змінюють її територіальну структуру: будівництво нових комбінатів у портових містах для використання імпортної сировини, закриття більшості старих комбінатів, які будувались біля вітчизняних родовищ руд і палива (табл. 2).
Найбільші експортери сталі - Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург. За виплавкою сталі Західна Європа має перше місце в світі (донедавна - друге місце після СРСР).

У кольоровій металургії лише алюмінієва промисловість на 30% спирається на власну сировину, використовуючи французькі та грецькі руди. Решта галузей працює на африканських і південноамериканських рудах, що їх отримує у вигляді концентратів.
Металургійний комплекс має такі галузі, які переживають важку кризу - потужності багатьох комбінатів використовуються на 50%. Його продукція - сталь, прокат, чавун, кольорові метали - забезпечує розвиток машинобудування. В цілому роль видобувних галузей важкої промисловості в регіоні значно менша, ніж у північноамериканському центрі; через нестачу власних сировинних ресурсів деякі галузі припиняють існування.
Обробні галузі зростають, у їхній структурі провідну роль відіграє виробництво засобів виробництва. Найвищі темпи зростання мають наукомісткі галузі машинобудування та хімії. На світовому ринкові регіон має провідні позиції у: виробництві оптичних приладів (Німеччина); виготовленні медикаментів та пластмас (Швейцарія, Великобританія, Італія); багато видів верстато- та суднобудування.
Машинобудування - провідна галузь регіону. Понад 30% зайнятих працює в машинобудуванні. Ця галузь виробляє 1/3 вартості промислової продукції. Західноєвропейський регіон має майже всі види машинобудівельних галузей (їх у світі нараховується біля 120); тут виробляється майже 40% світового виробництва ковальсько-пресового обладнання і верстатів (Італія, Швейцарія, Великобританія, Франція). В цілому регіон - найбільший у світі виробник та експортер машин і промислового обладнання.
Електротехніка - складний багатогалузевий комплекс, що випускає електронну, радіо- й телефонну апаратуру, енергетичне обладнання; дещо менша, ніж у США, питома вага галузей по виробництву побутової техніки. Біля 1/6 світової електротехніки припадає на Німеччину. Нідерланди - виробник радіоприймачів, телевізорів; Італія - один з найбільших у світі виробників пральних машин, холодильників.
Транспортне машинобудування - одна з провідних галузей, у якій висока питома вага автомобілебудування. Характерною ознакою його є висока концентрація на заводах провідних фірм Великобританії ("Бритиш Лейленд"), Італії ("ФІАТ"), Франції ("Рено") та Німеччини ("Фольксваген"). Майже 25% виробництва автомобілів припадає на філії американських фірм у Європі.
Суднобудування було провідною галуззю у 50-х роках XX ст., зараз регіон випереджає США, але поступається Японії. Провідні країни - Нідерланди, Франція, Іспанія, Швеція, Великобританія, Німеччина. Найвищого розвитку суднобудування досягло у Великобританії, Німеччині, Франції, Італії (високий рівень розвитку, багатогалузева структура), при цьому Німеччина виділяється найвищою експортною орієнтацією. Експортною спрямованістю окремих галузей, що досягли відповідного рівня розвитку, характеризуються Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія. Недостатньо розвинене суднобудування в Іспанії, Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ірландії, Греції, Португалії.
Хімічна промисловість також виробляє 1/3 світового випуску хімікатів. При цьому Німеччина та Франція входять до числа трьох найбільших у світі експортерів (і імпортерів) хімічних продуктів (табл. 3).
Останнє десятиріччя характеризується значним зниженням темпів розвитку хімії, появою кризових явищ. Експор-тоорієнтовані товари тонкого органічного синтезу. Більшість країн має вузьку спеціалізацію: Франція виробляє синтетичний каучук, Швейцарія - фармацевтичну продукцію, Швеція - продукцію лісохімії, ФРН, Великобританія та Франція виробляють 2/3 (25%, 20%, 18% відповідно) хімічної продукції за собівартістю.
Галузі групи "Б" найвищого рівня досягли на початку XX ст., а тепер легка промисловість належить до кризових галузей. Майже всі країни Західної Європи за сучасних УМОВ на 50% споживають імпортний одяг (з країн, що розвиваються). Головна причина: втрата ринків збуту внаслідок швидкого зростання легкої промисловості у країнах Азії, Латинської Америки та Північної Африки. Питома вага легкої промисловості постійно зменшується - за останні 30 років удвічі-тричі.

Сільське господарство належить до високорозвинутих галузей, темпи його зростання були вищими, ніж темпи зростання кількості населення. Забезпеченість власними сільгосппродуктами сягає 95% (5% імпорту складають продукти тропічного сільського господарства). Регіон має високу питому вагу в світі: 30% молока, 20% м'яса, 15% зерна припадає на Західну Європу. Важливу роль відіграє в розвитку сільського господарства аграрна політика ЄС, вона передбачає єдиний контроль над цінами та ринком у сільському господарстві, спільноєвропейську зовнішню торговельну політику, єдиний екологічний контроль.
Відповідно до загальносвітових тенденцій організації сільгоспвиробництва у Західній Європі укрупнюються господарства, посилюється механізація їх та оснащення новітніми технологіями й технікою. Особливо високих показників досягай на півночі та в центрі Західної Європи - тут працюють великі сучасні спеціалізовані агропромислові об'єднання. Однак країни Південної Європи мають значно нижчі показники спеціалізації аграрних виробництв, нижчу товарність. Країнам Півдня притаманні залишки доринко-вих відносин у сільському господарстві: тут можна побачити і наймитів з наділами, і поміщицькі маєтки, й дрібні напівнатуральні господарства.
У тваринництві переважає м'ясо-молочне скотарство (в країнах регіону споживається вдвічі більше молока, ніж у США). Останніми десятиріччями високими темпами зростає свинарство й птахівництво. Велика роль належить рибальству: в регіоні виловлюється щорічно в 2,5 раза більше риби, ніж у північноамериканському центрі. Рибальство розвивається в Іспанії, Ісландії, Данії, але найбільше-в Норвегії. У Північній Європі, в умовах холодного клімату, набуває великого розмаху вирощування хутряних звірів - використовуються відходи рибопромислу для виробництва кормів.
Рослинництво в основному орієнтується на обслуговування потреб тваринництва - провідної сільськогосподарської галузі. Зернові вирощують також і для продовольчих цілей. Найважливіші зернові культури - ячмінь та пшениця (5/6 загального збору зернових), на кукурудзу припадає 1/6 врожаїв. Найвища питома вага у вирощуванні зернових належить Франції - 30%. Біля половини світових врожаїв таких культур, як оливки (Італія, Іспанія), картопля (Великобританія, Німеччина, Франція), цукровий буряк (Італія, Франція, Німеччина), виноград (Франція, Італія) - збирається у Західній Європі.
Транспортна система відіграє дуже важливу роль у розвитку господарства країн регіону, а також їхньої участі в МПП. Транспортні комунікації постійно ускладнюються, виникають нові проекти (наприклад, будівництво газопроводу з Лівії до Італії по дну Середземного моря). Найважливіші види транспорту для міжнародних перевезень - авіаційний (з найбільшими центрами у Франкфурті-на-Майні, Лондоні, Парижі); морський розвивається завдяки численним портам, 12 з яких здатні приймати судна вантажопідйомністю понад 20 тис. т.
Для внутрішніх потреб регіону використовується автомобільний транспорт, якому помітно поступаються залізниці, - це пояснюється переважанням перевезень на невеликі відстані, спричиненим густотою населення та концентрацією виробництва. Питома вага залізниць, розрахованих на великі обсяги перевезень на значні відстані, постійно знижується.
Річковий транспорт використовується здебільшого для внутрішніх перевезень масових вантажів, які не потребують швидкісного транспортування. Головна магістраль - Рейн, поєднаний з іншими великими річками Західної Європи з допомогою каналів. Окремі країни, які мають розвинуту річкову систему, вирішують проблему внутрішніх вантажних перевезень на 50-60% саме за рахунок річкового транспорту (наприклад, Нідерланди).
Трубопроводи мають транс'європейське розташування, Що пояснюється збільшенням потреб у нафті та газі всіма країнами Західної Європи. Але континентальні нафто- й газопроводи перевозять здебільшого напівфабрикати, а от сировина (нафта, газ) надходить до регіону через трубопроводи, що проходять у Середземному морі. Новобудова - мережа трубопроводів у Північному морі.
В цілому співвідношення окремих видів транспорту у Західній Європі приблизно таке (сума - 100%):
морський - 10;
річковий (внутрішній) - 12;
трубопровідний -15;
залізничний - 23;
автомобільний - 40.
Завдяки постійній увазі до транспортної системи з боку урядів західноєвропейський регіон є одним із найрозвинутіших у світі.
Туризм. Західноєвропейський регіон - найбільший у світі центр міжнародного туризму. Прибутки від туризму найвищі (на одного жителя) в Австрії та Швейцарії, а за кількістю туристів попереду Італія та Іспанія (по 40-42 млн щорічно). Для обслуговування туристів у Західній Європі працює біля 6 млн чоловік. Найулюбленіші місця відвідувань - Альпи та Середземномор'я. Тут обладнано численні бази, пансіонати, готелі тощо. У багатьох країнах сезонна зайнятість у системі обслуговування туристів частково допомагає вирішувати проблему безробіття, відроджує традиційні промисли.
ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В РЕГІОНІ
Неоднаковий рівень індустріальної зрілості у повоєнний період у країнах Західної Європи, розмаїття галузевої та відтворювальної структури, різниця темпів економічного зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної продуктивності праці спричинили значну специфіку окремих систем державного регулювання в регіоні. Це стало передумовою і необхідністю посилення тенденції до уніфікації форм та методів державного регулювання в подальшому. Тому поступово склалися головні риси державного регулювання в країнах Західної Європи. Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності держави у вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері виробництва і центральних (федеральних) фондів перерозподілу національного доходу (бюджет, фонди соціального страхування, держрезерви тощо). По-друге, в усіх країнах уряди розробляють і реалізують економічну політику. По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб'єктів бізнесу. По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Однак у кількісних співвідношеннях окремих ланок систем регулювання і у виборі його конкретних форм спостерігаються значні відмінності, що відображають національну специфіку країн та неоднаковий ступінь ефективності державного регулювання. Наприклад, для ФРН, незважаючи на зовнішні прояви сучасного суспільного господарства як ліберального, з яскраво вираженими аспектами соціально-ринкового регулювання, характерні, по суті, всі головні ознаки державно-монополістичного регулювання. Проте державний сектор ФРН не має загальнонаціонального органу управління, а технократична ланка, що є обов'язковою для державно-монополістичних систем регулювання (апарат чиновників), відносно слабка і не має помітного впливу.
Істотно інакше розвивалося регулювання у Франції. Потужний державний сектор економіки став базою загальнонаціонального планування і програмування суспільного господарства. Економічній політиці в цілому підпорядкований також механізм кредитного та грошового регулювання. Звичайно, суттєві відмінності притаманні системам державного регулювання інших країн: Італії (характерна інтенсивність регулювання процесів відтворення державою), Великобританії, Іспанії, Швеції та ін.
Посилення інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні після 50-х років значно прискорило нівелювання не тільки основного капіталу, загальних умов відтворення, вимог до розвитку інфраструктури, а й економічної та соціальної сфер в цілому. Це зумовило появу багатьох спільних рис, що дають змогу визначити специфічний західноєвропейський тип державного регулювання, який відрізняється від американського, японського та ін.
До особливостей західноєвропейського регулювання належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно охоплює увесь процес суспільного відтворення - від регулювання ринкових відносин до впливу на структуру й темпи росту виробництва, нагромадження та хід циклу (антикризове регулювання), ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв'язки. Помітною відмінністю, що більш важлива для державного регулювання в Західній Європі, ніж у США і Японії, вирізняються державна власність і державне підприємництво. Більшість західноєвропейських країн мають розвинутий державний сектор, на який припадає помітна частина зайнятих, інвестицій, бізнесу, що не характерно для США. Іншими словами, у Західній Європі держава включалась більш безпосередньо в процес відтворення як функціонуючий суб'єкт виробництва. До того ж майже в усіх західноєвропейських країнах Держава є великим банкіром. Про масштаби та активність втручання держави в економіку свідчать розміри перерозподілу національного доходу через державний бюджет, фонди соціального страхування (від 40 до 50%). У США та Японії так перерозподіляють відповідно 1/3 та 1/4 частини національного доходу.
На формування загальних ознак і загальних особливостей державного регулювання мало вплив зближення економічного і соціального розвитку на шляху регіональної інтеграції, відома уніфікація державної економічної політики, взаємопроникнення та взаємообмін національних методів регулювання. На цій основі не тільки народжувались ідеї про поступовий перехід до єдиної системи державного втручання в економіку у межах ЄС, а й створювались інститути (Європейський інвестиційний банк- ЄІБ, Євро-парламент, Комісія Європейського співтовариства - КЄС) та правова база для практичного їх здійснення; затверджувались пріоритети національного регулювання. Великі можливості й перспективи на цьому шляху пов'язуються з Маастрихтськими угодами, що пов'язані з пошуком більш дійових форм і методів регулювання економіки, проведенням економічної політики в цілому на міждержавному та наддержавному рівнях.
Ускладнення соціально-економічних проблем урбанізації та збереження навколишнього середовища, а також нерівність умов життя та праці у різних частинах національної території, що лежить в основі невдоволення населення надмір урбанізованих або відсталих районів, визначили необхідність переходу від спорадичного, фрагментарного державного втручання до комплексної політики територіального розвитку. Така необхідність диктувалась також розширенням соціальної функції держави. У цьому зв'язку через регулюючі механізми держава має вирішувати два кола питань: по-перше, зв'язати розвиток продуктивних сил і економічне зростання з найбільш раціональним розподілом їх по всій території розселення і виробництва, по-друге, впливати на просторово-економічні процеси з метою кращого використання території та регіональних ресурсів, а також задоволення потреб населення в поліпшенні умов життя та праці в неперспективних або відсталих районах.
Після створення ЄС, особливо на більш пізніх етапах його розвитку, осилюється перехід від державного до міждержавного регулювання територіальних економічних проблем. Ця якісно нова форма впливу на розміщення продуктивних сил консолідує країни ЄС у перенесенні акценту з вузько національного підходу до розвитку територій на багатонаціональну західноєвропейську основу. У ЄС існують органи й інститути, які розробляють концепції територіального регулювання і практично реалізують заходи щодо регіонального розвитку (наприклад, затверджено Комітет регіональної політики, створено Європейський фонд регіонального розвитку для фінансування заходів, спрямованих на скорочення регіональних відмінностей у межах ЄС). Особливо в полі регулюючої та контролюючої діяльності органів ЄС перебувають міжнародні монополії (європейські компанії), що тяжіють до високорозвинутих районів регіону та ігнорують часом рішення Співдружності про раціональне розміщення продуктивних сил і тим самим посилюють нерівномірність розміщення виробництва і населення, які поглиблюють галузеві диспропорції в економіці.
СИСТЕМА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Зовнішньоекономічні зв'язки західно-європейського регіону складають розгалужену й розшаровану систему, мають планетарний характер. Вони виражаються у вигляді зовнішньої торгівлі, валютно-фінансових та кредитних операцій, виробничого кооперування та науково-технічного співробітництва, міжнародних послуг й інших форм міжнародних економічних відносин. Зовнішня торгівля має центральне місце і відіграє провідну роль у всій системі зовнішньоекономічних зв'язків. Західноєвропейський регіон зв'язаний торговельними відносинами з іншими країнами й регіонами світу більше, ніж США чи Японія. На Західну Європу припадає 40% товарообороту світу, хоча за межі Західної Європи вивозиться лише третина товарів, що експортуються, а решта реалізується на внутрішньому ринку. В теперішній час переміщення товарів з однієї держави на територію іншої поки що мало відрізняється від зовнішньої торгівлі у межах ЄС, що формально утворює спільний ринок. З прийняттям Маастрихтських угод останній став фактично спільним у західноєвропейському регіоні. Зовнішньоторговельний комплекс помітно зріс після Другої світової війни. Невеликі розміри території більшості країн, обмеженість їхньої сировинної бази, з одного боку, поглиблення спеціалізації та інтеграції - з іншого, зумовили постійно зростаючу роль зовнішньої торгівлі у розвитку національних господарств і господарства регіону в цілому. За обсягом торгівлі Західна Європа перевершує такі країни, як США та Японія.
Імпорт значно перевищує експорт. Головні статті імпортних надходжень - корисні копалини (металеві та паливні), фураж. Експортуються хімікати, машини, промислове обладнання, продовольчі товари. Частка зовнішньої торгівлі у ВНП перевищує 20- 25%.
Між країнами регіону встановлено міцні торговельні відносини - питома вага взаємної торгівлі складає 66% зовнішнього товарообігу; 20% припадає на країни, що розвиваються; 12% - на інші розвинуті країни світу (враховуючи Японію та США), майже 2% - на постсоціалісти-чні країни Східної Європи.
Дефіцит зовнішньої торгівлі у платіжному балансі багатьох країн компенсується торгівлею патентами та ліцензіями, експортом капіталу, фрахтом, туризмом. Порівняно з іншими західноєвропейськими країнами в плані балансу зовнішньої торгівлі у найбільш сприятливих умовах перебуває ФРН. Тільки вона досягла активного сальдо торговельного балансу і завдяки цьому отримала можливість "покривати" зростаючий та дедалі дорожчий імпорт сировини, палива й продовольства. Аналіз за тривалий час свідчить про досить стійке становище ФРН у світовій торгівлі. Щодо Франції й, особливо, Великобританії та Італії, то для них характерні великі дефіцити торговельних балансів, що утворились ще в 70-ті роки (внаслідок багатьох різноманітних криз) й істотно погіршили зовнішньоторговельне та валютне становище цих країн.
Західна Європа має чільне місце у системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, які розвиваються. 70-ті роки започаткували формування нового механізму цих зв'язків. Це зумовлено фундаментальною перебудовою структури міжнародних економічних відносин, які склалися в колоніальну епоху і закріпили економічну відсталість країн, що розвиваються. Головною суттю перебудови стало створення гарантованих умов розвитку їхніх національних економік і остаточне подолання вкрай нееквівалентного (а за характером - грабіжницького) обміну.
Особливу увагу звернемо на проведення тонкої політики західноєвропейськими стратегами, націленої на збереження "європейської присутності" у колишніх колоніях, на розширення з ними зовнішньоекономічних зв'язків. Вони намагаються надати контактам з молодими національними державами того особливого характеру, значно кращих умов і більш сучасної моделі відносин, ніж ті, які пропонують інші розвинуті держави. У цьому вбачається один із дійових засобів у боротьбі з конкуренцією монополій США та Японії. Посилення позицій Західної Європи у світовому господарстві, зокрема у розстановці сил ЄС, викликане передусім намірами закріпити сферу впливу в географічне близьких районах Середземномор'я, Близького Сходу й Африки.
Важливо застерегти, що така західноєвропейська політика ще в недалекому минулому враховувала наміри і вплив на молоді національні країни соціалізму, особливо СРСР.
Крах соціалізму позначився на системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, що розвиваються, і проявився у тимчасових "нішах", які досить динамічно заповнюють країни західноєвропейського регіону.
Зв'язки між Західною Європою і країнами, що розвиваються, грунтуються передусім на двосторонніх економічних відносинах, їхню базу утворюють: поділ праці, що склався історично, експорт капіталу, зовнішня торгівля й т. ін. Тенденції до зміни старого поділу праці як наслідку колоніального панування відображаються в індустріалізації молодих держав, їхньому прагненні до рівноправного становища у світовому господарстві. До того ж різко змінюються умови відтворення і в самих розвинутих країнах західноєвропейського регіону (особливо під тиском НТР), спостерігається інтенсифікація господарських зв'язків між державами Західної Європи, насамперед у межах ЄС. Це помітно відобразилось на їхньому експорті та імпорті з країнами, які розвиваються. Так, із 1955 р. по 1972 р. питома вага останніх в імпорті з країнами Західної Європи знизилася з 24% до 15%, а в експорті - з 25% до 13%. Але від 1972 р. питома вага країн, що розвиваються, в імпорті й експорті Західної Європи стала помітно зростати порівняно з попередніми роками. Значення західноєвропейського регіону у зовнішній торгівлі з молодими національними державами набагато більше, ніж США і Японії. Особливо це стосується торгівлі країн Західної Європи з державами ОПЕК. Суттєвим є і той факт, що всі західноєвропейські країни є членами ГАТТ.
Найважливіші ринки збуту сировини країнами, що розвиваються (Африки та Близького Сходу), зосереджені в Західній Європі. Але в даний час інтереси останніх посилюються і відносно інших країн Азії й Латинської Америки. Це більше стосується експорту промислових товарів та імпорту сировини й продовольства. Спеціалізація західноєвропейського експорту на промислових товарах виражена чіткіше, ніж у США. Тому в їхньому експорті в країни, що розвиваються, значну роль відіграють продовольчі товари, машини і обладнання. Крім того, треба мати на увазі, що американські (а також японські) концерни більше, ніж західноєвропейські, виготовляють промислову продукцію безпосередньо в країнах, які розвиваються.
Щодо імпорту з молодих незалежних країн у Західну Європу, то він має сировинну спеціалізацію. Так, майже 90% його складають сировина й продовольство: нафта, кольорові метали, добрива, бавовна та волокно, масло й жири. Узагальнюючи характеристику позиції Західної Європи у зовнішньоекономічних зв'язках з країнами, які розвиваються, і відзначаючи деякі їхні переваги порівняно з США та Японією, слід підкреслити, що вони ще недостатньо сталі, але є підстави оцінити їх як довгострокову тенденцію. А окрім того, трансформація постсоціалістичних країн до ринкової економіки і поглиблення їхніх зв'язків з країнами західноєвропейського регіону та іншими (Близького Сходу, Африки) будуть поступово послаблювати названі переваги Західної Європи.

Контрольні запитання та завдання
1. Назвіть і охарактеризуйте структурні групи країн західноєвропейського регіону.
2. Як склалося Європейське співтовариство і які перспективи його розвитку?
3. Які основні здобутки і труднощі західноєвропейських країн?
4. Дайте характеристику головних галузей господарства країн Західної Європи.
5. У чому полягають особливості розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країн західноєвропейського регіону?
6. Які перспективи взаємовигідного співробітництва України з державами Західної Європи?

ГЛАВА 10
ЕКОНОМІКА КРАЇН СХІДНОЇ ЄВРОПИ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ
У післявоєнному соціально-економіч-ному розвиткові Східної Європи можна виділити два етапи. Перший (друга половина 40-х - кінець 80-х років) - це етап соціалістичного розвитку, важливими особливостями якого стали панування суспільних форм власності на головні засоби виробництва та планово-адміністративне регулювання економіки. Основою економіки був загальнодержавний план соціального й економічного розвитку, важливі положення якого централізовано доводились до безпосередніх виробників та споживачів. Вартісні форми й методи регулювання економічних відносин стали другорядними, допоміжними, безпосередні виробники мали обмежену самостійність у вирішенні економічних питань.
Практика економічного розвитку східноєвропейських країн показала, що концентрація в руках держави ресурсів та централізоване прийняття економічних рішень може бути достатньо ефективним в умовах наявності екстенсивних факторів росту і необхідності створення основних галузей промисловості -у стислі строки. Проте така система неспроможна забезпечити інтенсивний ріст на основі науково-технічного прогресу й запровадження науково-технічних досягнень безпосередньо у виробництво, що стало особливо проявлятися в 70- 80-ті роки у формі економічного та науково-технічного відставання від країн розвинутої ринкової економіки.
Другий етап соціально-економічного розвитку східноєвропейських країн бере свій початок наприкінці 80-х - початку 90-х років, коли всі країни регіону стали на шлях докорінних соціально-економічних реформ, створення основ ринкової економіки. В окремих країнах регіону і раніше робилися спроби впровадити ринкові регулятори у національні економіки (в Югославії з 50-х років, Угорщині - з 1968 p., Болгарії - 1979 p., Польщі - 1981 р. і т. д.).
Але всі вони не вели до рішучих змін відносин власності. Сучасний же етап характеризується змінами відносин власності на основі роздержавлення та приватизації, розвитком приватного підприємництва, демонополізацією виробництва, створенням основ конкуренції, різким обмеженням державного регулювання цін тощо.

У сучасному світовому господарстві східноєвропейські країни належать до держав із середнім рівнем економічного розвитку. Наприкінці 80-х років національний доход на душу населення у цих країнах приблизно в 2,6 раза перевищував середньосвітовий показник та в дев'ять разів - показник країн, що розвиваються, і приблизно в 2,5 раза був менший від показника країн розвинутої ринкової економіки. Серед східноєвропейських країн за рівнем економічного розвитку та продуктивності праці провідні позиції мають: Словенія, Естонія, Латвія, Чехія, Словаччина, Литва та Хорватія, до менш розвинутих країн регіону належать: Молдова, Румунія, Боснія та Герцеговина, Албанія (табл. 1).
Загальна структура народного господарства дає змогу зарахувати країни Східної Європи до індустріальних (Чехія) та індустріально-аграрних країн, у яких провідні позиції має промисловість поряд із істотною роллю сільського господарства у формуванні національного доходу.
На сучасному етапі на частку промисловості в загальній структурі національного доходу країн регіону припадає в середньому від 45 до 60%, в той час як до Другої світової війни фактично національні економіки цих країн мали аграрний характер.
Структурні зміни в національних економіках країн регіону хоч і поступалися за своїми показниками країнам розвинутої ринкової економіки, проте в цілому в післявоєнний час були позитивними. Поряд із ростом частки промисловості у національному доході зближувалися темпи росту виробництва засобів виробництва (група А) та предметів споживання (група Б). До кінця 80-х років частка групи А в країнах регіону коливалася від 64 (Угорщина) до 72%. (Румунія). Постійно зростала питома вага обробних галузей порівняно з добувними. Був забезпечений розвиток машинобудування як провідної галузі промисловості східноєвропейських країн; на цю галузь припадало 26-33% всього промислового виробництва. Разом із хімічною промисловістю ці галузі почали виробляти до 40% всього промислового виробництва.
Але в умовах економічної кризи, високого рівня енерго- та матеріаломісткості національного доходу, здеформованої цінової політики в окремих країнах на початок 90-х років почали спостерігатися й несприятливі структурні зрушення, в тому числі зростання частки паливно-енергетичних галузей, чорної та кольорової металургії в загальному обсязі виробництва при різкому спаді виробництва в машинобудівній, легкій та харчовій промисловості. Так, у Росії питома вага паливної промисловості зросла в 1992 р. до 13,4% порівняно з 6,9% в 1991 p., чорної металургії відповідно з 4,7% до 9,1% від загального обсягу промислового виробництва.
Країни Східної Європи мають помітні позиції у світовому господарстві. Шляхом мобілізації екстенсивних факторів росту (спорудження нових підприємств, збільшення числа зайнятих у народному господарстві, втягнення додаткових обсягів сировини та матеріалів) східноєвропейські країни зуміли, особливо в 50- 70-ті роки, істотно підвищити свою частку у світових економічних показниках. Так, наприкінці 80-х років на східноєвропейські країни припадало понад 20% світового національного доходу, 21% світової промислової продукції, більш як 13% світової сільськогосподарської продукції та 5% світового товарообороту. Однак в останні роки в результаті різкого спаду темпів економічного зростання та навіть зменшення обсягів суспільного виробництва в цілому ці позиції значно погіршились.
Протягом тривалого часу (особливо в 50- 60-ті роки) східноєвропейські країни впевнено посідали провідні позиції за темпами економічного зростання у світовому господарстві. У 1951- 1983 pp. національний доход у цих країнах зростав на 6,7% за рік, промислове виробництво - на 8,3%. Однак від кінця 70-х років темпи економічного зростання почали різко знижуватися, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехо-Словаччина) почали спостерігатися кризові явища в національних економіках. Темпи щорічного зростання суспільного виробництва країн регіону різко впали із 2,9% у 1981- 1985 pp. до 1,8% у 1989 р. Наприкінці 80-х - початку 90-х років усі східноєвропейські країни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи. У звіті Економічної комісії ООН для країн Європи спад економіки у країнах Східної Європи названо затяжною депресією, яка щодо тривалості та глибини гостріша, ніж "Велика криза" 1929- 1933 pp. (табл. 2).

Головними причинами різкого зниження темпів економічного зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах регіону стали неефективність адміністративно-планового розвитку та використання досягнень НТП, нераціональна структура суспільного виробництва, висока енерго-та матеріаломісткість національного виробництва, низька продуктивність праці, вичерпання екстенсивних факторів росту, погіршення зовнішньоекономічних умов (у тому числі умов торгівлі, зростання зовнішньої заборгованості, скорочення та розрив взаємних економічних відносин), а також зміна суспільного ладу, перехід від планової до ринкової моделі розвитку.
Важливою особливістю економічного розвитку регіону є високий рівень інфляції. У 1977- 1984 pp. щорічний рівень інфляції коливався від 5,1% в Чехо-Словаччині до 8,9% у Румунії (в Польщі до 29,4%), та в 1992 р. у країнах Східної Європи він складав 769,4%, у колишніх республіках Радянського Союзу - 1296% (табл. 3).

З одного боку, в сучасних умовах інфляція у східноєвропейських країнах виконує і функцію вирівнювання цін на товари та послуги в результаті наявності глибоких структурних диспропорцій та їх зближення зі світовими цінами і в невеликих обсягах може сприяти пожвавленню економічного зростання. З іншого боку, її високий рівень має явно виражені негативні наслідки, які проявляються у знеціненні економічних стимулів продуктивної праці та національної валюти, отриманні прогресивних структурних, зрушень, зниженні рівня життя населення.
Перехід до ринкової економіки у східноєвропейських країнах супроводжується збільшенням безробіття. Його рівень у більшості країн регіону в першій половині 90-х років перевищував 5%-вий показник, який може бути розглянутий, як прийнятний для економіки, що стабільно розвивається (табл. 4). Приховані форми безробіття, які існували раніше й були засновані на централізовано регульованій штучній зайнятості населення, поступово трансформуються У відкриті форми. Атомізація національних економік країн регіону у сфері відносин власності, процесу виробництва та управління створює об'єктивні передумови виникнення й розвитку ринку праці. Відмовляючись від гарантії зайнятості, проголошуючи принципи свободи зайнятості та незайнятості населення, східноєвропейські країни намагаються пом'якшити безробіття шляхом стримання банкрутств державних підприємств, надання кредитів і субсидій, частковим регулюванням цін, а також розвитком громадських робіт, служб працевлаштування та систем профорієнтації й перекваліфікації, виплат допомоги по безробіттю тощо.

ЗМІСТ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОГРАМ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАКТИКА РЕФОРМ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ
Різке погіршення соціально-економічного стану, кризові явища в національних економіках зумовили прихід до влади в країнах регіону суспільних сил, які прагнуть змінити економічну модель розвитку, створити соціально орієнтовану ринкову економіку. На рубежі 80- 90-х років у країнах Східної Європи були прийняті плани та програми ринкової трансформації, які визначили основні напрями, шляхи, методи й етапи перетворень, наприклад: "програма Анте Маркевича" у СФРЮ (1989 p.); "план Бальцеровича" у Польщі (1989 p.); "план Клауса" у ЧехоСловаччині (1990 p.); "план Купи" в Угорщині (1990 p.); "Короткий виклад стратегії переходу до ринкової економіки" в Румунії (1990 p.); "Меморандум про економічну політику Російської Федерації", підготовлений під керівництвом віце-прем'єра Є. Гайдара (1992 p.); "Програми економічних реформ та політики України" (1992 р.) й ін. Незважаючи на істотні розбіжності у визначенні та реалізації економічної політики країнами регіону, для них характерні чимало спільних рис та особливостей, пов'язаних з подібністю завдань і цілей ринкових реформ.
Головним напрямом програм та практики ринкових реформ у східноєвропейських країнах є процес роздержавлення й приватизації. На роздержавленні у формах орендних відносин, підвищенні економічної самостійності підприємств, ролі трудових колективів в управлінні, які не вели до зміни характеру державної власності, робився наголос у 80-ті роки, та у 90-ті роки у більшості країн регіону перевага стала віддаватися приватизації як такій, що веде до встановлення нової системи відносин власності, заснованої на її різноманітності. Така система починає функціонувати поряд із державною і на основі приватної та мішаної форм власності. Відповідно до програм приватизації в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині в 1995- 1996 pp. у недержавному секторі буде вироблятися 40- 50% національного доходу. Основними формами приватизації є викуп, акціо-нування, безоплатна передача власності із застосуванням чеків, ваучерів, спеціальних приватизаційних рахунків громадян та ін. (табл. 5).
Незважаючи на досить високі темпи приватизації, зокрема в Польщі, Угорщині, Чехії, можна передбачити, що в недалекому майбутньому державний сектор все ще буде мати більш вагомі позиції у національних економіках східноєвропейських країн, ніж у державах розвинутої ринкової економіки.

Важливим напрямком ринкової трансформації економіки країн регіону є подолання монополізму й розвиток конкуренції. На початку 90-х років у Чехо-Словаччині 40% обсягу промислового виробництва вироблялось мінімальною кількістю виробників - від одного до чотирьох. В Угорщині майже 30% продукції обробної промисловості виробляли монополісти, у Польщі ця величина досягала 70% загального обсягу промислової продукції. Рівень монополізації національного виробництва та ринку істотно виріс у нових східноєвропейських країнах як наслідок розпаду СРСР, СФРЮ та ЧССР.
Демонополізація у сфері виробництва, відносин власності та управління сприяє розвиткові конкурентного середовища в країнах регіону. Поряд із цим у них практично зняті обмеження на приватне підприємництво, галузевий перетік капіталу, лібералізовані умови економічної діяльності, створені законодавчі основи боротьби з недобросовісною конкуренцією, починає формуватися система контролю за діяльністю монополістів.
Лібералізація цінової політики у східноєвропейських країнах на рубежі 70- 90-х років протікала у формах "шокової терапії" (Польща, Болгарія, Росія, Україна та ін.) й поступового відпуску цін протягом досить тривалого часу (Угорщина, Югославія), її головними рисами стали: відмова від адміністративного регулювання цін (за винятком невеликої групи товарів та послуг); контроль за зловживанням монополістів у галузі ціноутворення; зближення світових і внутрішніх цін. Глибока деформація як пропозиції (структурні диспропорції; високий рівень монополізації; дефіцит багатьох видів продукції та ін.), так і попиту (значний дефіцит держбюджету; все ще існуюча система дотацій і пільг окремим підприємствам; адміністративний розподіл продукції, виробленої на основі держзамовлення; високе інфляційне очікування споживачів та ін.) стали причинами високих темпів росту оптових і роздрібних цін на початку 90-х років у всіх країнах регіону. За цих умов деякі східноєвропейські країни намагалися посилити прямий та посередній вплив держави на формування цін (Сербія, Україна у 1993 p.).
Кардинально змінюються грошова та фінансово-кредитна політика. З другої половини 80-х років у країнах регіону почала створюватися двоярусна банківська система, яка включала національні (центральні) й комерційні банки. Центральні банки при цьому дедалі більше концентрували свою діяльність на формуванні загальнонаціональної фінансово-кредитної та емісійної політики, регулюванні відсоткової ставки, контролю за діяльністю комерційних банків. Останні безпосередньо займались обслуговуванням юридичних та фізичних осіб. Були створені ринки: фінансові, кредитні, цінних паперів, валютний.
На початку 90-х років в усіх східноєвропейських країнах державний бюджет формувався зі значним дефіцитом. Спроби збалансувати держбюджет у країнах регіону здійснювались за рахунок, з одного боку, скорочення дотацій та субсидій підприємствам, різкого зменшення державних капіталовкладень в економіку, скорочення воєнних витрат, обмеження певних соціальних програм та допомоги іншим країнам, з іншого боку - за рахунок спроб збільшити прибутки держави. Найбільшого успіху у цій сфері досягли Чехія, Угорщина, Польща, де й рівень інфляції був значно нижчий, ніж у інших країнах регіону.
Податкові реформи у країнах регіону були спрямовані як на стимулювання економічної зацікавленості підприємців, незважаючи на форми власності, у розвитку виробництва, так і на зростання доходів державного бюджету та вирішення на цій основі загальнонаціональних завдань. Головними видами податків стають податки на додану вартість, податок на прибуток (доход), акцизний збір. При цьому деякі країни Східної Європи (передусім Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Хорватія) здійснюють політику зближення національних податкових систем із системою, що діє з 01.01.1993 р. у ЄС, маючи на увазі уніфікувати їх до моменту свого вступу у цю організацію. Більш диференційованими стають і податки з населення (табл. 6).

Істотно змінюється й соціальна політика у східноєвропейських країнах. Створюється нова система соціального захисту, заснована на свободі економічної діяльності, соціальному партнерстві між громадянином і державою, споживачем та виробником, робітником і роботодавцем. Держава гарантує лише мінімальний рівень соціального захисту й Дедалі частіше на адресній основі (сім'ї з дітьми, інваліди, молодь, пенсіонери, малозабезпечені). Підвищення рівня реального соціального забезпечення вище мінімального здійснюється переважно за рахунок самих громадян. Нарівні із збереженням системи безкоштовної освіти та медичного обслуговування, надання житла, умов для відпочинку значна частина цих послуг надається за рахунок особистих доходів громадян. Такі зміни у соціальній політиці утворюють додаткові стимули для високопродуктивної і якісної праці.
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ КРАЇН РЕГІОНУ
До Другої світової війни важливою особливістю зовнішньоекономічних відносин країн Центральної та Південно-Східної Європи була орієнтація на провідні капіталістичні держави, на котрі припадало 80% їхньої зовнішньої торгівлі. У загальному обсязі торгівлі Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Чехословаччини тодішній Радянський Союз займав біля 1%, а їхня взаємна торгівля становила не більше 15%. Провідні позиції у зовнішньоекономічній діяльності цих країн, окрім Радянського Союзу, мав приватний сектор, держава практикувала в основному економічні заходи управління зовнішньоекономічною діяльністю.
Після Другої світової війни, зокрема в результаті створення 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги, зовнішньоекономічна політика східноєвропейських країн істотно змінюється, її основою стає стратегія посилення взаємного регіонального співробітництва (питома вага взаємної торгівлі від 1950 р. до кінця 80-х років з невеликим відхиленням дорівнювала майже 60%), розвиток планово-адміністративної моделі співробітництва та координації народногосподарських планів східноєвропейських країн і доведення їхніх обов'язкових показників до безпосередніх виробників. Державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність стала основою проведення активної політики протекціонізму в країнах регіону. Координація народногосподарських планів, яка відображала в зовнішньоекономічній сфері панування загальнонародної власності в усіх країнах, плановий розподіл на державному рівні імпортної продукції, особлива система розрахунків на основі перевідних карбованців закривали, по суті, ринок цих країн для виробників інших держав, сприяли їхньому автаркійному розвиткові. Це зрештою спричинило відставання економічного розвитку, знизило конкурентоспроможність національних економік східноєвропейських країн, призвело до зменшення їхньої участі у світовій торгівлі (табл. 7).

Сучасний розвиток зовнішньоекономічних відносин східноєвропейських країн бере початок наприкінці 80-х- початку 90-х років, коли ці країни приступили до корінних ринкових реформ національних економік. Зміна моделі соціально-економічного розвитку, істотне перетворення відносин власності, рішучий поворот до формування ринкових основ народних господарств зумовили кардинальну трансформацію зовнішньоекономічної політики країн регіону. Першою й головною особливістю сучасного етапу розвитку зовнішньоекономічних відносин східноєвропейських держав є відмова від державної монополії на зовнішньоекономічні зв'язки, демонтаж планово-адміністративної, жорстко централізованої системи управління зовнішньоекономічною діяльністю. Це знайшло та знаходить виявлення в:
демонополізації та приватизації зовнішньоекономічних підприємств та організацій;
наданні права зовнішньоекономічної діяльності юридичним та фізичним особам;
стимулюванні утворення комерційних посередницьких зовнішньоекономічних фірм;
відмові від відповідальності держави за операції та їхні наслідки будь-яких учасників зовнішньоекономічної діяльності;
переході до розміщення державних експортних замовлень на конкурентній та добровільній основі.
Демонополізація зовнішньоекономічної діяльності створює принципово нові можливості для виробників у виборі партнерів, форм, заходів і сфер зовнішньоекономічного співробітництва, головним критерієм якого стає економічна ефективність, співвідношення доходів та затрат виробників і споживачів матеріальних благ та послуг.
Другою характерною рисою зовнішньоекономічних відносин країн регіону на сучасному етапі є перехід від планово-адміністративних форм протекціонізму до лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.
Основними напрямами даної діяльності країн Східної Європи є:
відмова чи істотне зменшення кількісних обмежень у зовнішній торгівлі та перехід до переважно економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

зближення структур і рівнів внутрішніх та світових цін на основі вільного ціноутворення практично на всі види продукції та послуг;
послідовне зниження ставок експортного тарифу й запровадження уніфікованого імпортного тарифу (табл. 8);
перехід до конвертованості національних валют для резидентів і нерезидентів спочатку по поточних, а згодом і по капітальних операціях, встановлення єдиного курсу національної валюти;
підтримка експорту та розширення ринків збуту вітчизняної продукції;
заохочення імпорту капіталу, створення спільних підприємств, участі іноземного капіталу в процесі приватизації (табл. 9).
Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності є важливим напрямом економічної політики східноєвропейських країн у цілому, бо забезпечує поліпшення їхнього платіжного балансу, становища в системі міжнародного поділу праці, сприяє відкритості національних економік, пристосовує їх до умов конкуренції, які діють на світовому ринку. Це безпосередньо стимулює розвиток і впровадження досягнень науково-технічного прогресу в народне господарство. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності нерозривно пов'язана з відмовою від державної монополії у цій сфері.
Наступна характерна особливість сучасних зовнішньоекономічних відносин східноєвропейських країн полягає у зміні пріоритетів розвитку зовнішньоекономічних зв 'язків, різкому зменшенні ролі й значення взаємної торгівлі та істотному збільшенні зовнішньоторговельного обміну передусім з розвинутими країнами Заходу. На початку 90-х років питома вага взаємної торгівлі у зовнішньоторговельному обігу східноєвропейських країн скоротилась майже з 60% до менш як 20%. Зміна географічної структури зовнішньоекономічних зв'язків східноєвропейських країн зумовлена логікою перетворень, які відбуваються там. В умовах становлення конкурентного ринкового середовища в країнах регіону виробники та споживачі починають безпосередньо визначати товарну та географічну структуру динаміку зовнішньоекономічного обміну, розвиток нових форм зовнішньоекономічної діяльності, виходячи із співвідношення своїх доходів і затрат.

Тенденція диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків підтримується політикою східноєвропейських країн, деякі з них, передусім Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина, ставлять перед собою мету вступити до кінця 90-х років в ЄС. Цій же меті сприяє субрегіональне економічне співробітництво на основі дво- та багатосторонніх угод. Розширенню участі східноєвропейських країн у міжнародному поділі праці, посиленню відкритості національних економік сприяє їхній вступ та активна участь у діяльності міжнародних економічних організацій: Міжнародному валютному фонді, Міжнародному банку реконструкції та розвитку, Генеральній угоді по торгівлі та тарифах, Європейському банку реконструкцій та розвитку й ін.
Ринкові реформи у країнах регіону, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, перехід до взаємних розрахунків у вільноконвертованій валюті сприяли зміні товарної структури їхньої зовнішньої торгівлі. Низька конкурентоспроможність продукції країн регіону в умовах відкритості національних економік була головною причиною різкого скорочення частки промислових товарів у взаємній торгівлі. При цьому в умовах скорочення обсягів взаємної торгівлі зросла питома вага сільськогосподарської та хімічної продукції, сировини. Так, частка машин і устаткування у польському експорті в Угорщину знизилася з 53- 55% у 1988- 1989 pp. до менш як 10% у першій половині 1992 p.; за цей час відповідна частка в угорському експорті у Польщу впала з 56- 58% до 27%.
В експорті східноєвропейських країн у розвинуті держави сировина та паливо продовжували посідати значне місце: в 1991 р. в експорті без врахування колишніх СРСР і СФРЮ-34,2%, в експорті колишнього СРСР- 75,6%. Поряд із цим дедалі більшого значення починає набувати готова продукція: 1991 р. в експорті без врахування колишніх СРСР і СФРЮ-65%, в експорті колишнього СРСР- 17%. В імпорті переважала машинобудівна продукція: в 1991 р. майже 44%.
Нових рис набувають зовнішньоекономічні відносини країн регіону в умовах виникнення нових східноєвропейських країн: Білорусі, Росії, України, Хорватії та ін. Припинення існування на початку 90-х років як єдиних держав СРСР, СФРЮ, Чехословаччини, з одного боку, посилює міжнародну державну конкуренцію виробників різних країн, з іншого - ставить нові східноєвропейські країни перед необхідністю погоджувати й координувати зовнішньоекономічну політику. За цих умов формування національної зовнішньоекономічної політики суверенних держав тісно переплітається з інтенсифікацією інтеграції східноєвропейських країн у міжнародний поділ праці.

Контрольні запитання та завдання
1. Назвіть основні особливості сучасного соціально-економічного розвитку східноєвропейських країн.
2. У чому полягають причини кризових явищ в економіці країн регіону в першій половині 90-х років?
3. Які головні напрями національних програм і практики ринкових реформ у країнах Східної Європи на сучасному етапі?
4. Назвіть основні напрями лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків східноєвропейських країн.
5. Як змінювались у післявоєнний період товарна та географічна структури зовнішньоекономічних зв'язків країн регіону?

ГЛАВА 11
СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ І КРАЇНИ БАЛТІЇ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Біловезька угода у грудні 1991 р. покінчила з Радянським Союзом і на його уламках поклала початок новому міждержавному утворенню - Союзові незалежних держав (СНД). На території колишнього СРСР склалася нова політична й економічна ситуація - колишні союзні республіки стали незалежними країнами, які самостійно визначають власний шлях внутрішнього розвитку та взаємин із світовим співтовариством. Тим самим докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці - раніше вони брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського комплексу, а зараз кожна із суверенних країн вирішує складне питання - утвердження у системі світогосподарських зв'язків, вибо-рення власного місця у МПП.
Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і СНД у цілому є складне переплетення процесів взаємодії та розмежування як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної взаємозалежності. Розрив багатьох міжреспубліканських зв'язків є однією з основних причин швидкого наростання кризових явищ в економіці нових незалежних держав. У цілому по країнах СНД обсяг їхнього валового внутрішнього продукту впав 1994 р. на 16%, тобто склав 61% від рівня 1992 p., яким датується початок самостійного розвитку цих суверенних країн. Характерною є чітко виражена тенденція до погіршення загальної економічної ситуації в цьому регіоні - 1992 р. спад ВВП складав 17,8%, 1993 р. - 11,5, 1994 р. - 16,0%. Промислове виробництво за цей період зменшилося на 44%, сільськогосподарське - на 22, капіталовкладення, від яких безпосередньо залежить здатність економіки до відродження, - на 59%. Господарська криза охопила всі країни СНД, крім Туркменистану, її показники для України в цілому близькі до середніх по цьому регіоні - за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 40%, промислове та сільськогосподарське виробництво зменшилися на 38 та 23%, капітальні вкладення - на 57%.
Крім негативного впливу на можливість приступити до будівництва раціонально функціонуючої національної економіки, кризові явища істотно обмежують перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій економіці. Складність проблеми ефективного інтегрування посилюється тим, що подолання падіння економічних показників вимагатиме тривалого часу - за прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може бути досягнута не раніше другої половини наступного десятиріччя.
Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств. Усі вони, крім Туркменистану, в стратегічному плані обрали шлях прискореного переходу до ринкової моделі господарювання, але, як виявилося, найскладнішим для них є вирішення практичних завдань тактичного порядку - послідовність та взаємозалежність конкретних заходів у сфері роздержавлення, приватизації, демонополізації тощо. Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також гальмує приєднання цих держав до світової господарської співдружності. Раніше цьому перешкоджала невідповідність командно-адміністративної системи господарювання в колишньому СРСР та інших країнах соціалістичної орієнтації ринковому механізмові, що домінує у більшості держав світу. На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових економічних процесів викликана іншою причиною - відсутністю у нових незалежних державах ринкового механізму як системного утворення. Окремі ж елементи цього механізму (наприклад, визнаний закордонними діловими колами механізм імпорту капіталу згідно із Законом України "Про іноземні інвестиції" від 13 березня 1992 р.) є чужими для народного господарства, що функціонує поки що у напівринковому режимі. Тому не випадковими є різкі коливання між лібералізацією й одержавленням механізму зовнішньоекономічної діяльності в Україні, Росії, інших країнах СНД У 1991- 1995 pp., які призвели до нестабільності самих основ господарювання і - як наслідок - до стриманого й вичікувального ставлення до них іноземних фірм, урядових структур та міжнародних організацій типу Всесвітнього банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) тощо, які наважуються лише на обмежену фінансову підтримку процесів ринкових перетворень у цих державах.
Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є основною причиною відсутності у багатьох із цих країн чітко окреслених схем входження до регіональних і світових господарських структур. Фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР схиляються до поступового входження до Європейського Союзу, але й досі не пішли далі офіційного чи напівофіційного проголошення загальних намірів вирішити проблему. Дещо чіткіша їхня позиція щодо регіональних угруповань - Україна, Молдова, Грузія, Росія, Азербайджан, Вірменія від 1992 р. почали співробітничати з Туреччиною, Болгарією, Албанією, Грецією, Румунією у межах Чорноморського економічного співробітництва. Естонія, Латвія та Литва активно включилися до співробітництва з країнами Північного Союзу.
Туркменистан, Узбекистан, Киргизстан (визначення позиції Таджикистану було утруднене громадянською війною), крім намагань жвавіше співробітничати між собою й рештою середньоазіатських держав, орієнтуються, разом із Азербайджаном, також на збалансований комплекс зв'язків як з Росією та іншими державами СНД, так і на розширення відносин з економічними угрупованнями Азії - насамперед з Організацією економічного співробітництва мусульманських країн (ЕКО), а також на використання можливостей взаємодії із сусідніми державами - Китаєм, Іраном, Туреччиною та ін. Укладення в січні 1995 р. митного та платіжного союзу Росії, Казахстану та Білорусі свідчить, що для державного керівництва цих країн пріоритетом є прискорення взаємної інтеграції. Україна, навпаки, не дотримується однобічної орієнтації,- вона є асоційованим членом СНД, поглиблює зв'язки з ЄС згідно з угодою про партнерство та співробітництво, активізує відносини з країнами Перської затоки, Далекого Сходу тощо. Чітко визначили свою позицію Естонія, Латвія та Литва - вони мають найбільш вагомі шанси до поступової інтеграції з ЄС.
Національна економіка кожної з нових суверенних держав, природно, має істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, потенційних можливостях до саморозвитку і включення у загальносвітові й регіональні господарські процеси. Так, для України, крім Балтії, Білорусі, характерна висока питома вага обробної промисловості порівняно з Росією та середньоазіатськими республіками, де вагому частку складають галузі видобувної промисловості. Чорна металургія зосереджена у Росії та Україні, в інших країнах Співдружності є лише окремі підприємства цієї галузі. Водночас у Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках висока частка кольорової металургії. Важке машинобудування зосереджене насамперед в Росії та Україні, монопольними виробниками багатьох виробів цієї галузі є інші республіки колишнього СРСР (мікроавтобусів - Латвія, бавовнозбиральних комбайнів - Узбекистан тощо).
Істотні відмінності є і в забезпеченості народного господарства трудовими ресурсами. У країнах Балтії, східних регіонах Росії, частково в Білорусі та Казахстані до переходу до ринкової економіки відчувалася нестача робочої сили, а в більшості середньоазіатських республік та Азербайджані й за часів директивно-планової економіки існувало приховане безробіття, особливо в сільській місцевості. Централізоване фінансування економіки республік і таке ж встановлення цін на продукцію у міжреспубліканському обміні, які були характерні для перерозподілу державного бюджету колишнього СРСР, не дають змоги навіть приблизно визначити вихідний стан фінансової системи нових суверенних держав. Типовим прикладом цього є Туркменистан, який у минулому завжди був на загальносоюзній дотації, а з наближенням до світових цін на продукцію власної нафтогазової промисловості забезпечив собі високий приплив коштів.
Значні відмінності відчутні й у життєвому рівні окремих нових незалежних держав. За експертними оцінками, середнє споживання товарів та послуг між ними відрізнялося більш ніж у 2,2 раза. При цьому на початку 90-х років це споживання на одного громадянина складало відповідно до загальної шкали індексів у Білорусі, Росії, Україні та Молдові - від 4,7 до 4,1 тис. крб., у Вірменії й Казахстані - 3,9 тис. крб., Азербайджані, Киргизстані та Узбекистані - 3,3-3,2 тис. крб., Туркменистані - 2,7 тис. крб., а в Таджикистані - всього 2,1 тис. крб.
Проте для всіх цих країн на сучасному етапі характерні й спільні риси перебігу економічних процесів, які відрізняють цей регіон світу від інших. Як зазначалося, до таких загальних особливостей належать насамперед кризові явища, одночасно спричинені двома процесами - переходом до суверенної економічної системи та формуванням її на ринкових засадах.
Крім цього, для згаданих країн характерний високий рівень некомплексності. За оцінками експертів Дойче банку, на порозі незалежності Україна мала найбільш збалансовану структуру народного господарства серед інших республік колишнього СРСР, але цілком залежала від імпорту деревини, бавовни й, особливо, пального. Росія з її величезними покладами всіх видів сировини та диверсифікова-ною обробною промисловістю не має джерел покриття потреб бавовнопрядильної, значної частини шкіряної та харчової промисловості, рухомого складу пасажирського транспорту тощо. За рахунок ввозу покривають запити у мінеральній сировині країни Балтії, у переважній частині машин та устаткування - Молдова, середньоазіатські та закавказькі республіки. Провідна галузь Туркменистану - нафтогазова індустрія - базується на імпортних трубах та основній частині устаткування для видобутку й переробки палива. Виробництво кольорових металів у Таджикистані, авіаційної техніки - Узбекистані, пшениці - Казахстані, калійних добрив - у Білорусі перевищують можливості споживання національним ринком. З принципової точки зору така некомплексність повинна була стимулювати ці держави до реальної взаємодії між собою або з іншими регіональними економічними угрупованнями. Але фактично кожна з них почала долати диспропорції в народному господарстві за методами автаркії, зменшення взаємозалежності від світогосподарських процесів. Тому не були здійснені або мали мінімальний успіх ідеї утворення економічних спілок як у межах регіону, так і приєднання до ЄС, зони Чорноморського економічного співробітництва тощо.
Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби адаптуватися до світових та регіональних економічних структур. І як наслідок - саме переплетення різних за природою процесів є основним вузлом помилок у господарській політиці, доповненням об'єктивних труднощів перехідного періоду прорахунками владних структур, характерним для згаданих держав загостренням ситуації в основних сферах господарського життя, включаючи добробут населення.
Пріоритетність розбудови Національної економіки (разом із посиленням ролі політичних та ідеологічних факторів) визначила перевагу дезінтеграційних факторів над стимулами посилення економічної взаємодії країн СНД. Проявом цього, крім розриву господарських зв'язків, було насамперед невдале намагання зберегти єдиний "рубльовий простір". Естонія, Латвія та Україна, інші держави цього регіону в 1992- 1993 pp. ввели національні валюти або їхні замінники, створили власні банківські системи, митні служби, поступово сформували національні органи господарського управління, тобто практично приступили до будівництва економічних основ суверенності країн.
Водночас згадані держави (крім країн Балтії) намагалися зберегти можливості економічного та політичного співробітництва між собою. У січні 1993 р. прийнято Статут СНД (рішення не підписане Молдовою, Туркменистаном та Україною), пізніше створено ради з питань агропромислового комплексу, керівників зовнішньоекономічних відомств тощо. 24 вересня 1993 р. укладено Договір про Економічний союз СНД, в якому Україна обрала статус асоційованого члена. Нарешті, у грудні 1994 р. створено Міждержавний економічний комітет, головне завдання якого полягає в активізації взаємного співробітництва в умовах, коли більшість спільних рішень країн СНД виконується незадовільно.
Із самого початку існування Співдружності її члени виступили прихильниками двох підходів до взаємного співробітництва. Україна й Туркменистан відстоювали пріоритет двосторонніх зв'язків, а Росія та Казахстан орієнтувалися на багатосторонні відносини із створенням наднаціональних органів. Після наради голів держав СНД в Алма-Аті у лютому 1995 р. стала чіткіше вимальовуватися тенденція до дворівневої моделі інтеграції у межах цієї організації. Росія, Білорусь і Казахстан обрали шлях прискореного здійснення цього процесу, Україна та інші нові незалежні держави дотримуються концепції поступового й виваженого налагодження багато- та двостороннього співробітництва.
За всіх відмінностей у конкретних підходах до економічних відносин не можна недооцінити вплив на них закладеного у попередні роки поділу праці між окремими республіками, які стали суверенними державами. Найменш інтенсивний він у країнах Балтії, які з перших днів проголошення незалежності пішли на якомога дальше дистанціювання від зв'язків у межах колишнього народногосподарського комплексу, переорієнтовуючи їх на західні, зокрема скандинавські країни. Навпаки, для Росії, Казахстану, Білорусі, значною мірою України (незважаючи на намагання останньої посісти особливе місце в СНД) завдяки попередньому високому рівневі економічної взаємозалежності ці тенденції проявляються чіткіше, визначаючи об'єктивну спільність основних передумов їхнього суверенного господарського розвитку.
Та все-таки від початку 90-х років національна економіка згаданих держав почала йти своїм шляхом, кінцевою метою якого є побудова власного народногосподарського комплексу, який був би здатний забезпечити раціональні пропорції у виробництві й споживанні, спираючись на ефективне використання природних і трудових ресурсів, виробничого потенціалу, можливостей МПП на регіональному та світовому рівнях. Цей процес щойно почався, тому подальша характеристика економіки окремих нових незалежних держав грунтуватиметься насамперед на аналізі потенційних можливостей і перших проявів тих тенденцій, які починають стверджуватись у народному господарстві кожної з них.
За політичної та економічної нестабільності у республіках Закавказзя, Таджикистані, Молдові визначення як вихідних позицій майбутнього розвитку народногосподарського потенціалу, так і загальних тенденцій побудови національної економіки є складним завданням. Щодо цих держав вкажемо лише на ті особливості їхніх продуктивних сил, які передували значній деформації останніх внаслідок політичних і (здебільшого) воєнних конфліктів.
РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ (РФ)
Після розпаду СРСР в Росії опинилася, не без допомоги активних (іноді й запопадливих) дій її керівників, основна частина потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу, її частка складає понад 60% національного доходу колишнього Союзу, 76% його території та більше половини населення. Серед інших нових незалежних держав у РФ найсприятливіші вихідні позиції для побудови національної економіки з найменшим рівнем залежності від зовнішніх факторів. Передумовою для цього є наявність на її території майже всіх корисних копалин, диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей і підгалузей важкої та легкої індустрії, в цілому задовільна забезпеченість ресурсами. З основних видів промислової сировини РФ забезпечує за рахунок ввозу власні потреби лише в бавовні, значною мірою - У натуральних сировинних продуктах для легкої промисловості (шкіра, вовна, шовк). Характерним є високий рівень невідповідності існуючих виробничих потужностей легкої промисловості та власних джерел покриття її попиту на згадану сировину - в областях російського Нечорнозем'я зосереджено 3/4 виробництва бавовняних, 2/3 шовкових та 1/2 вовняних тканин колишнього СРСР, внаслідок чого після розриву господарських зв'язків між республіками відповідні фабрики опинились у кризовому стані.
Незбалансованим за рахунок власного виробництва є також задоволення потреб сільського господарства в азотних і калійних добривах (імпорт з України та Білорусі), у виробах металургійної промисловості (чавун, сталь, особливо прокат, ввозяться з України та Казахстану). Сільське господарство не покриває потреб Росії в цукрі, зернових (а саме кормових), олії, фруктах і тваринницькій продукції. Як і в інших нових незалежних державах, машинобудівна промисловість РФ залежить від поставок комплектуючих з інших республік. Потреби в імпорті з близького та далекого зарубіжжя покриваються здебільшого за рахунок експорту сировинних товарів, насамперед нафти та газу, при цьому перехід на світові ціни на енергоносії забезпечує Росії істотний виграш за рахунок інших партнерів по СНД (за підрахунками Мінекономіки РФ, доведення їх до світового рівня може забезпечити приріст цін на експортовану нафту в три та на газ - у два рази).
Особливістю вихідного рівня будівництва національної економіки Росії є істотні відмінності у структурі господарського потенціалу окремих регіонів. Зокрема, в європейській частині РФ та на Уралі зосереджена основна частина обробної промисловості, а видобувні галузі визначають спеціалізацію Західного та Східного Сибіру. На Далекому Сході, крім галузей морського господарства (океанський транспорт, суднобудування, вилов риби), немає такої чіткої спеціалізації - обробна й видобувна промисловість, АПК мають багатопрофільний характер і розраховані на задоволення потреб цієї зони.
На формування національної економіки РФ впливатимуть у майбутньому три основні фактори. Перший з них - вибір конкретних шляхів переходу до ринкового господарства. Намагання вирішити цю проблему методами "шокової терапії", яку проводив у 1992 р. уряд Є. Гайдара, в наступні роки було замінено на більш еволюційну модель уряду В. Чорномирдіна. Незважаючи на цю зміну в підході до реформування командно-адміністративної системи господарювання, Росія істотно випереджає решту членів СНД щодо просування по шляху ринкової економіки. Вже 1992 р. у РФ була створена нова банківська система, заснована на комерційних банках. Хоча й з перешкодами, але в 1994 р. був завершений перший (ваучерний) етап приватизації, виник валютний ринок та ринок цінних паперів, здійснено лібералізацію цін. Перші наслідки ринкових реформ були невтішні - за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 39%, промислова продукція - 44, сільськогосподарська - 21, капіталовкладення - на 61%. Різко зменшився життєвий рівень населення - індекс споживчих цін за ці роки зріс у 742 рази, що на 70% перевищило грошові доходи населення. Подальше формування національної економіки за цих умов цілком залежить від стабілізації народного господарства, перші ознаки чого почали проявлятися наприкінці 1994 р.
Другий важливий фактор, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, - співвідношення внутрішніх інтегруючих та відцентрових тенденцій. Хоча останні мають переважно політичний характер, вони можуть істотно змінити загальний стан господарства Росії. Особливий підхід до політичних та економічних відносин у межах РФ з боку Татарстану, Якутії-Сахи, Башкорстану, Чечні об'єктивно висуває дилему - або створення єдиного господарського комплексу, заснованого, на відміну від СРСР, на ринкових засадах, або виникнення конгломерату окремих територіальних економічних утворень із високим рівнем автаркії (самозабезпечення) й слабкою орієнтацією на взаємні зв'язки. В цьому разі саме поняття російської національної економіки буде втрачене, йтиметься лише про вкрай диференційований і мало взаємопов'язаний господарський простір на території Росії.
І нарешті, третім основним фактором, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, є визначення її місця у МПП. Успадкувавши левову пайку експортного потенціалу СРСР, Росія не спромоглася зберегти на світових ринках навіть ті слабкі позиції, які можна було втримати у сфері вивозу сировини, продукції важкого машинобудування, хімічних товарів тощо. Провідною тенденцією зовнішньоекономічної політики РФ в останні роки була переорієнтація від зв'язків з країнами СНД на відносини з дальнім зарубіжжям, що призвело до подальшого погіршення структури зовнішньої торгівлі (питома вага машин та устаткування в російському експорті до промислово розвинутих країн впала з 9,3% у 1992 р. до 5,1% у 1994 p., a частка сировинних товарів зросла із 74,2 до 79,4%). Поступове зменшення співробітництва з країнами близького зарубіжжя є причиною спаду їхньої частки у зовнішній торгівлі Росії до 24% в 1994 р. Україна посідає перше місце серед зовнішньоекономічних партнерів РФ (45,8% загального обороту Росії з країнами СНД у 1994 p.), але стабільність взаємного співробітництва істотно звужується зростаючим від'ємним сальдо платіжного балансу з боку України, зменшенням поставок енергоносіїв та інших товарів "критичного імпорту" з боку Росії. Якщо укладені інтеграційні угоди будуть здійснені, то можна прогнозувати зростання обсягів співробітництва Росії з Білоруссю (20,6% зовнішньоторговельного обороту РФ з країнами СНД у 1994 р.) та Казахстаном (17,8% відповідно). Усі інші країни СНД (разом - 15,8% зазначеного обороту) й надалі не матимуть вагомого місця у зовнішньоекономічних зв'язках Росії.
РЕСПУБЛІКА БІЛОРУСЬ
Незалежна Білорусь посідає серед країн СНД п'яте місце за кількістю населення та п'яте-шосте - за обсягом виробничого потенціалу. Крім покладів сировини для хімічної промисловості (кухонна, калійна сіль, фосфорити) та будівельної індустрії (вапняк, глина, пісок), республіка фактично не має покладів корисних копалин і вимушена завозити енергоносії, метал, бавовну, шкіру тощо для основних галузей промисловості. Внаслідок цього в Білорусі переважає частка обробної індустрії, зокрема машинобудування - виробництво тракторів (Мінськ), сільськогосподарських машин (Гомель, Ліда), грузових автомобілів (Мінськ, Могильов, Жодино) тощо. Існують великі нафтопереробні комбінати у Новополоцьку й Мозирі, розраховані на переробку російської нафти. Потужності органічного синтезу базуються на поставках газу з РФ та України, на їхній основі функціонує розгалужена мережа підприємств з виробництва штучних волокон. На місцевій сировині працює в основному переробна та паперово-картонна промисловість. Характерною особливістю Білорусі є те, що головні об'єкти її індустрії створювалися з розрахунку на задоволення потреб інших регіонів колишнього СРСР - автомобілі підвищеної вантажопідйомності БєлАЗ та потужні трактори використовуються на гірничовидобувних підприємствах Росії, Казахстану, інших країн СНД, перевищує власні потреби виробництва насосів, кабелю, пластмас, синтетичних смол, силосозбиральних комбайнів, експортується 40- 60% лляних та вовняних тканин, трикотажу, шкіряного взуття, панчішних виробів та конфекції.
Сільське господарство - також спеціалізована галузь економіки. Воно поставляє в інші республіки картоплю (в середньому 1,5 млн т щорічно), продукцію тваринництва (масло, свинину, яловичину). Республіка за рахунок власного виробництва забезпечує себе зерновими, овочами, високорозвинене льонарство - надійна база для текстильної промисловості. Однією з характерних особливостей Білорусі є транзитне розташування, - через її територію проходить північна інфраструктурна магістраль з Росії до Європи, яка включає потужний прикордонний вузол у Бресті (залізничний та автомобільний транспорт), траси трубопроводів і ліній електропередач.
Із розпадом СРСР у Білорусі також посилились кризові явища, хоча темпи спаду виробництва були повільніші, ніж у більшості інших країн СНД. За 1992-1994 pp. ВВП республіки зменшився на 35%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 32 й 18%, капітальні вкладення-на 53%. Не таким великим, як у інших членів Співдружності, був розрив у темпах зростання споживчих цін і грошових доходів населення (їх співвідношення складало 1,8 : 1,0 при 3,7 : 1,0 в середньому по СНД). Менш загрозлива ситуація пов'язана із збереженням виробничих зв'язків з Росією, вдалим використанням транспортної системи для транзиту експортно-імпортних вантажів країн СНД, а також реалізацією спеціальної програми "Основні напрями політики Республіки Білорусь щодо запобігання спадові виробництва та формування умов виходу з кризи".
Особливості економічного потенціалу Білорусі, який формувався, звичайно, як високоспеціалізована частина єдиного народногосподарського комплексу тодішнього СРСР, об'єктивно підштовхують республіку орієнтуватися на співробітництво у межах СНД. Саме цим, очевидно, пояснюється те, що вона разом із Казахстаном найбільш наполегливо виступає за посилення інтеграційних основ у взаємовідносинах нових незалежних держав. Ця позиція Білорусі проявилась повною мірою ще на Мінській нараді голів СНД у січні 1993 p., де її представники підписали Статут, договір про створення єдиної банківської системи, рубльової зони тощо. В 1994- 1995 pp. керівництво республіки посилило орієнтацію на широкомасштабну інтеграцію з Росією, незважаючи на протидію впливової опозиції. Водночас республіка намагається розширити свої відносини з далеким зарубіжжям - вступила до Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР), розширює економічні зв'язки з Польщею, Німеччиною та іншими західними державами шляхом створення спільних підприємств, залучення іноземних капіталів і технічної допомоги.
В умовах господарської кризи ще не розроблена загальна концепція будівництва національної економіки Білорусі. Однак можна передбачити, що вона орієнтуватиметься на переважний розвиток обробної промисловості (зокрема машинобудування та хімії), забезпечення внутрішнього ринку продовольством і товарами легкої промисловості за рахунок власного виробництва, розширення експорту спеціалізованих галузей (трактори, вантажні автомобілі, сільськогосподарська техніка, льон, картопля) до країн СНД з поступовим розширенням вивозу окремих видів машин та хімічних продуктів на світовий ринок.
РЕСПУБЛІКА МОЛДОВА
За потенціалом і трудовими ресурсами Молдова є найменшою серед СНД. У неї високий рівень розвитку сільського господарства (виноградарство, овочівництво) та харчової індустрії (винарство, консервна промисловість), які були розраховані на поставки продукції до інших республік. Відсутність власної металургії і наявність значних ресурсів робочої сили привели до спеціалізації на трудомістких галузях електротехнічної (Бєльци, Кишинів), приладобудівної (Кишинів) промисловості, виробництва садових тракторів (Бєльці). Порівняно з іншими новими незалежними державами у народному господарстві Молдови високу питому вагу мають підприємства легкої промисловості (швейні фабрики у Кишиневі, Тирасполі, Бєльцях, килимовий комбінат в Унгенах, шовкова фабрика в Бендерах), продукція яких також була розрахована на вивіз до інших регіонів колишнього СРСР. Економіка республіки цілком залежить від імпорту основних видів сировини й енергоносіїв (чорні та кольорові метали, бавовна, бензин, вугілля), основної частини комплектуючих для машинобудівної промисловості, хімічних продуктів.
Особливістю економічного потенціалу Молдови є нерівномірне територіальне розміщення продуктивних сил - найбільш потужні індустріальні об'єкти (передусім легкої та машинобудівної промисловості) зосереджені у Придністров'ї. Вони були серйозно пошкоджені в ході конфлікту 1992 p., а потім почали функціонувати відокремлено, у межах так званої Придністровської республіки.
Розрив господарських зв'язків у межах СНД в умовах високого ступеня залежності від них економіки Молдови разом із негативним впливом воєнних конфліктів у Придністров'ї призвели до надто важких наслідків. За 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 52%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 49 і 34%, роздрібний товарообіг впав уп'ятеро. Втричі швидшими темпами, ніж по СНД в цілому, знизився життєвий рівень населення. Фактично втрачено економічні зв'язки між східним і західним регіонами республіки.
Реальний початок будівництва національної економіки Молдови залежить насамперед від політичних факторів. Різні варіанти її розвитку можуть бути кардинально протилежними - все залежить від орієнтації на співробітництво у межах СНД чи на інтеграцію з Румунією, відновлення територіальної цілісності чи повний вихід зі складу Молдови Придністровської республіки.
РЕСПУБЛІКИ ЗАКАВКАЗЗЯ
Усі три держави цього регіону невеликі за економічним потенціалом, трудовими ресурсами й територією. Сировинна база Грузії визначається насамперед покладами марганцевої руди та поліметалів, Азербайджану - нафти й газу, кобальту, хрому й молібдену, Вірменії - міді та поліметалів, будівельних матеріалів. Ця база характеризується некомплексністю, відсутністю переважної частини тих видів сировини, які необхідні для нормального функціонування національної економіки. Особливо потерпає через відсутність енергоносіїв Вірменія, Грузія ж недостатньо забезпечена хімічною сировиною.
Машинобудівна промисловість Азербайджану спеціалізується на випуску устаткування для нафтової та газової промисловості, -промислових кондиціонерів, приладобудуванні й електротехніці. У Грузії створено потужності для випуску електровозів (Тбілісі), автомобілів (Кутаїсі), електротехнічної, легкої і харчової промисловості (Тбілісі, Батумі, Зестафоні). У Вірменії високого розвитку набули мідна промисловість (комбінат в Алеварди), виробництво синтетичного каучуку, шин, синтетичних смол та інших хімічних продуктів (Єреван, Раздан). Сільське господарство цих республік є монопольним виробником цитрусових, чайного листя, постачає в інші регіони виноград, шовк-сирець, фруктові й овочеві консерви тощо.
Серед інших членів СНД усі три держави були найбільш глибоко охоплені кризою. Протиборство політичних сил і конфлікт з Абхазією призвели до руйнування економічного потенціалу Грузії - падіння на 75% ВВП, на 76 промислового та на 54% сільськогосподарського виробництва є найнижчим в СНД. Карабахська війна та блокада Азербайджаном є основними причинами зменшення ВВП та промислового виробництва Вірменії на 60 та 50% за 1992- 1994 pp., що не компенсується невеликим (на 12%) збільшенням сільськогосподарської продукції. Істотно постраждало й народне господарство Азербайджану. ВНП за вказаний період упав на 54%, промислове виробництво - 47, випуск сільськогосподарської продукції - на 44%. Для Азербайджану характерний стрімкий спад життєвого рівня, а роздрібний товарообіг у республіці всього за два роки скоротивсь у 10 разів. Особливістю цієї країни є збільшення капіталовкладень (на 13% за 1992- 1994 pp.), що пов'язано з акумуляцією іноземних та національних інвестицій для здійснення міжнародних проектів розвитку нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості.
Неврегульованість внутрішніх і взаємних політичних та воєнних конфліктів, високий рівень зруйнування господарського потенціалу й розрив економічних зв'язків між самими цими республіками та іншими учасниками СНД не дають змоги в сучасних умовах хоч би в загальних рисах визначити можливі шляхи побудови національної економіки Азербайджану, Вірменії й Грузії. Як невеликі держави з некомплексним господарством, відсутністю власного виробництва переважної частини споживчих товарів і вузьким внутрішнім ринком для спеціалізованих галузей вони не зможуть вижити без інтеграції своєї економіки у більші регіональні структури. Чи буде це СНД, зона Чорноморського економічного співробітництва, чи інші подібні об'єднання,- вирішуватимуть не стільки економічні, скільки політичні міркування. Не можна також не враховувати можливості використання Вірменією фінансової та іншої підтримки з боку її численної діаспори як при відбудові економічного потенціалу, так і створенні сприятливих умов Для вступу у світове співтовариство. Азербайджан також як альтернативу має шляхи посилення взаємовідносин із сусідніми мусульманськими країнами, зокрема Іраном і Туреччиною. Залежно від політичного вибору можливі досить різні варіанти відбудови та структурних змін у національній економіці кожної із закавказьких країн.
РЕСПУБЛІКА КАЗАХСТАН
Займаючи друге місце в СНД за територією та четверте за кількістю населення, Казахстан за рівнем економічного потенціалу поступається лише РФ і Україні. Республіка є одним із основних виробників кольорових металів (свинець, цинк, мідь), вугілля (Карагандинський та Екібазтузький басейни), залізної руди (Соколовсько-Сарбайське родовище), чорних металів (комбінати в Теміртау та Єрмаку), має нафтові й газові родовища світового значення. Виробництво зерна на цілинних землях за сприятливих погодних умов перевищує потреби внутрішнього ринку. Машинобудівна промисловість спеціалізується на випуску тракторів (Павлодар), екскаваторів (Кентау), сільськогосподарських машин, електротехнічного устаткування. Розвинута хімічна промисловість - виробництво фосфорної і сірчаної кислот, пластмас, синтетичних смол тощо. Спеціалізуючись в основному на експорті сировини, напівфабрикатів та виробах важкого машинобудування, народне господарство Казахстану залежить від ввозу транспортних засобів, приладів, високотехнологічного устаткування.
Розпад єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР істотно позначився на господарстві республіки. За 1992- 1994 pp. ВВП впав на 43%, промислова й сільськогосподарська продукція - на 48 і 21%, що приблизно відповідає середнім показникам по СНД. Поряд із цим зменшення обсягу капіталовкладень у 1,5 раза, а роздрібного товарообороту - майже вдвічі перевищувало показники по Співдружності в цілому. Характерним для Казахстану є певне запізнення із втягуванням до економічної кризи, посилення якої найбільш повно виявилося аж у другій половині 1993 р. Саме до цього часу були вичерпані внутрішні передумови тієї політики виваженого переходу до ринкового господарства, які були закладені адміністрацією Президента Н. Назарбаєва у "Стратегію становлення й розвитку Казахстану як суверенної держави" (травень 1992 р.) та Програму "Невідкладних антикризових заходів і поглиблення соціально-економічних реформ" (січень 1993 p.). Загострення кризових явищ є однією з основних причин орієнтації керівництва Казахстану на посилення інтеграції з Росією, на активізацію економічного й політичного співробітництва з іншими учасниками СНД, а також з великими ТНК.
Найбільш складною проблемою цієї країни є істотна перебудова економічної структури з нарощуванням у ній фінальних фаз виробничого процесу. Справа в тому, що за Союзу Казахстан спеціалізувався на сировинних товарах і напівфабрикатах, які потім використовувалися на підприємствах Росії та інших республік. Доцільність створення завершеного циклу виробництва зумовлена насамперед більшою прибутковістю експорту готової продукції порівняно з сировиною. У республіці також тверезо оцінюють небезпеку вичерпання невідновлюваних ресурсів, проблему міждержавних розрахунків та об'єктивну тенденцію до зменшення витрат сировини, яка у майбутньому виявлятиметься й у СНД. Тому структурна перебудова економіки Казахстану - явище неминуче, цей процес потребує великих додаткових капіталовкладень. Іноземні ж інвестори схильні вкладати кошти в галузі видобувної промисловості (нафта, газ, кольорові метали тощо), тому фінансування прискореного розвитку обробної промисловості вирішується повільно, процес оптимізації структури економіки розтягнеться на кілька десятиліть. Як висновок - Казахстан на весь цей період зберігатиме сировинний профіль своєї спеціалізації як у СНД, так і на світовому ринкові в цілому.
СЕРЕДНЬОАЗІАТСЬКІ РЕСПУБЛІКИ
Із чотирьох республік Середньої Азії найбільш могутній трудовий та індустріальний потенціал має Узбекистан, істотно перевершуючи в цьому Туркменистан, Киргизстан і Таджикистан. Кожна республіка спеціалізується на випуску лише певних видів продукції, їхнє народне господарство не є комплексним і залежить від імпорту основних машин, устаткування, чорних металів, хімічних продуктів (особливо Киргизстан), зернових (Киргизстан і Таджикистан) з інших країн СНД й водночас від експорту бавовни, кольорових металів тощо. З природних ресурсів Узбекистан багатий на запаси газу, рідкісних та дорогоцінних металів; Киргизстан - сурми, ртуті, свинцю; Таджикистан - вугілля, вольфраму, флюориту; Туркменистан - газу, нафти. Першочергове значення для середньоазіатського регіону мають великі гідроенергетичні потужності Киргизстану (каскад на р. Нарин) і Таджикистану (р. Нурек). Узбекистан випускає машини й устаткування для вирощування і переробки бавовни, для текстильної індустрії, хімічне устаткування. У Таджикистані машинобудування обмежене випуском текстильного устаткування й електротехнічних виробів, Киргизстані - верстатобудуванням, електротехнікою та сільськогосподарськими машинами, а в Туркменистані ця галузь розвинута слабко. Узбекистан і Туркменистан мають розвинуту хімічну промисловість, в усіх чотирьох республіках одне з провідних місць належить легкій індустрії. Ці дві республіки є основними постачальницями бавовни до інших держав СНД, Киргизія експортує тваринницькі продукти.
Туркменистан - єдина в СНД країна, де, як зазначалося, зафіксовано зростання ВВП - на 49,4% за 1992- 1994 pp. при спаді промислового виробництва на 34% та невеликому збільшенні продукції сільського господарства (на 8% відповідно). Наведені дані свідчать про чітко виражену екстенсивну модель розвитку - доходи від експорту енергоносіїв на певний період дають змогу збільшувати ВВП при спаді або стагнації в інших галузях економіки. Наявні експортні ресурси газу, бавовни, золота, хімічних продуктів разом із значним трудовим потенціалом сприяли відносно невеликому падінню економічних показників в Узбекистані, ВВП якого за 1992- 1994 pp. зменшився на 17%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 2 і 6, капітальні вкладення - на 48%. І навпаки - відсутність вагомого експортного потенціалу разом із невдалою внутрішньою господарською політикою спричинилися до того, що падіння основних економічних показників у Киргизстані було в 1,5 раза більшим, ніж у середньому по Співдружності (за 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 48%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 58 та 23, капіталовкладення - на 77, роздрібний товарообіг - на 70%). Таджикистан має найгірші показники економічної кризи після республік Закавказзя, - його ВВП впав за відповідні роки на 49%, промислове та сільськогосподарське виробництво - вдвічі, а роздрібний товарообіг- на 86%. Такий катастрофічний стан викликаний не стільки економічними передумовами, скільки наслідками воєнного конфлікту на його території.
Сучасні внутрішні політичні та економічні умови визначають різні шляхи підходу кожної з цих країн до будівництва національної економіки. Найбільш складна ситуація у Таджикистані, де відновлення нормального господарського життя може розтягнутися на багато років. Невизначеною є також економічна політика Киргизстану: програма стабілізації та реформування народного господарства, розроблена за допомогою спеціалістів МВФ і Всесвітнього банку й прийнята у липні 1992 p., не виправдала надій на подолання кризи. В 1993- 1995 pp. керівництво країни в основному вирішувало поточні питання економічного розвитку й не мало змоги концептуально визначити перспективи формування національної господарської системи.
Більш сприятливі умови для початку будівництва національного виробничого комплексу має Узбекистан. Судячи з перших кроків економічної політики, республіка орієнтується на структурну перебудову з максимально можливим задоволенням внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва, орієнтацією експортних галузей паливної, бавовняної та хімічної індустрії на поставки до СНД і водночас на широке залучення іноземних інвестицій для модернізації народного господарства й розвитку таких перспективних галузей, як видобуток золота, органічний синтез тощо. Характерною є активність керівництва Узбекистану щодо розвитку відносин з багатьма країнами світу - як із членами Організації економічного співробітництва мусульманських країн, так і з США, Китаєм, Японією, Індією, західноєвропейськими державами.
Особливу концепцію будівництва національної економіки почав здійснювати Туркменистан. У грудні 1992 р. Президент С. Ніязов висунув програму "Десять років добробуту", зорієнтовану на істотне підвищення життєвого рівня населення за рахунок експорту сировинних ресурсів, насамперед нафти й газу. Різке підвищення цін на енергоносії забезпечує республіці великі валютні доходи як у відношенні країн СНД, так і від експорту на світовий ринок. Туркменистан дедалі активніше співробітничає з такими сусідніми державами, як Туреччина й Іран, негативно ставлячись водночас до інтеграційних процесів у Співдружності.
КРАЇНИ БАЛТІЇ
Литва, Латвія та Естонія не є членами СНД, хоча й зберігають з цими державами в цілому звичайні економічні відносини. Значною мірою це викликане тим, що вони в останні п'ятдесят років розвивали спеціалізовані галузі обробної промисловості - приладобудування, електротехніку, контрольно-вимірювальну апаратуру (всі три республіки), виробництво металорізальних верстатів (Литва), вагонів та мікроавтобусів (Латвія), барвників, фармацевтичних препаратів (Латвія), випуск яких був розрахований на загальносоюзні потреби, проте країни Балтії залежать від імпорту палива (сланцева промисловість Естонії лише частково задовольняє потреби регіону), чорних і кольорових металів, продуктів основної хімії (крім фосфорної кислоти в Естонії), виробів важкого машинобудування. Високорозвинуті тваринництво й рослинництво, рибний промисел і легка промисловість задовольняють потреби у предметах споживання. До початку 90-х років істотне значення мав транзит через спеціалізовані порти у Таллінні, Ризі, Лієпаї, Вентспілсі, Клайпеді.
Із проголошенням незалежності республіки Балтії рішуче переорієнтувалися на західні ринки, посилили зв'язки зі скандинавськими країнами та Німеччиною. Латвія й Естонія успішно здійснюють антиінфляційні заходи, приватизацію. Однак розрив економічних зв'язків зі Сходом істотно загострив кризові явища. В 1992 р. промислове виробництво Литви зменшилося вдвічі, 1993 р. - ще в 3,4 раза. У Латвії спад промислового виробництва склав у 1992 р. 35%, 1993 р. - 38%. В Естонії після спаду всього виробництва на 39% у 1992 р. поступово господарська ситуація стабілізувалася. Не виправдалися надії на інтеграцію економік цих країн, які посилено пропагувалися на початку 90-х років. За значних відмінностей у рівні залучення іноземного капіталу (найбільш високому у Латвії та явно низькому - у Литві) сподівання на його великий позитивний вплив на народне господарство виявились марними. Тому детальна проробка концепції побудови національної економіки в країнах Балтії відкладається на пізніший час і пов'язується зі стабілізацією народного господарства, можливим одержанням статусу асоціації з ЄС та вирішенням політичних питань з Росією.
У перспективі можна сподіватися на орієнтацію країн Балтії на селективний (вибірковий) розвиток галузей обробної промисловості із врахуванням можливостей вивозу продукції до країн ЄС та СНД, формування експортного сектора АПК (традиційні продукти тваринництва), поступового відновлення транзитних послуг - забезпечення вантажообігу між Західною Європою та Співдружністю. Головними чинниками структурних перетворень у цих державах виступають адаптація до загальноєвропейського господарського простору, посилення співробітництва з іншими прибалтійськими країнами.

Контрольні запитання та завдання
1. Охарактеризуйте Співдружність незалежних держав.
2. Які особливості підходу окремих країн до проблем інтеграції у межах СНД?
3. Що визначає спеціалізацію економічного потенціалу країн Співдружності?
4. Чим характеризуються економічні відносини України з Росією та іншими країнами СНД?
5. Визначте особливості економічного розвитку Росії.
6. Які характерні ознаки економіки Білорусі?
7. У чому полягає специфіка господарства Молдови?
8. Яким є економічний потенціал Казахстану?
9. Які перспективи реформування економіки країн Закавказзя?
10. Накресліть головні напрями формування економічних комплексів у країнах Середньої Азії.
11. Як здійснюються трансформаційні процеси в країнах Балтії?

ГЛАВА 12
1. Економічний потенціал США
Найбільш розвинутою країною Північної Америки, як відомо, є США. Від моменту прийняття Декларації незалежності США (4 липня 1776 p.), започаткувавши швидке перетворення аграрної країни в першу індустріальну державу, найбагатшу в світі, ця країна вийшла в лідери і за рівнем продуктивності праці. Як дотепно висловився у свій час Ф. Гибні, віце-президент Британської енциклопедії, США продемонстрували спроможність "швидше, ніж будь-яка країна, поставити на березі моря більше за інших автоматів для розливу кока-коли". Після цього пройшло менше 100 років, коли відомий журнал "Ю. С. ньюс енд Уорлд Рипорт" запитав цілком відверто: "Чи залишаться США державою №1 ?"
Серед різних показників, якими послуговуються для характеристики національних економік, найчастіше використовують валовий національний продукт. У США він визначається як сукупна ринкова вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці країни за один рік:
С + I + G + X = ВНП,
де С - обсяг особистих споживчих витрат домашніх господарств на товари й послуги; I - обсяг валових приватних внутрішніх інвестицій; G - обсяг державних (федеральні, штатів і місцевих органів влади) закупок товарів і послуг, включаючи витрати на купівлю робочої сили; X - величина так званого чистого експорту, тобто різниця між експортом із США в зарубіжні країни та імпортом з-за кордону.
Наведена формула є одним із підходів .до виміру ВНП. За цим показником (близько 6 трлн доларів) США випереджають такі країни, як Японія, ФРН і Франція, разом узяті.
В останні 15-20 років в економічному й науково-технічному розвитку США спостерігається перехід до нової моделі відтворення, яка враховує нові суспільні потреби та більш повне використання наявних можливостей нагромадження капіталу. Змінюються орієнтири суспільного розвитку, що об'єктивно зумовлене вдосконаленням продуктивних сил. Це виявляється у поступовому послабленні попиту на масову ресурсомістку продукцію типової якості, поглибленні диференціації та індивідуалізації потреб на Інвестиційні й споживчі товари, різноманітні послуги.
Для ефективного ведення господарства США вже недостатньо загального задоволення сукупного платоспромож-ого попиту; натомість нагальним стає завоювання конкретного споживача, у якому б сегменті ринку він не був. опит швидко змінюється, стаючи дедалі гнучкішим як за споживчою цінністю, так .і за якістю. Іншими словами, за змінами на споживчому ринку вже не встигає індустріальний тип виробництва з його жорстким технічним базисом, конвеєрною системою організації праці й старими формами управління.
Такі зміни стали наслідком ефективного, хоча й суперечливого, використання економічного потенціалу США. Він є основною складовою національного багатства країни і включає всі елементи основного й оборотного капіталів і, зрозуміло, кадри працівників та вчених; економічний потенціал відображає спроможність суспільства забезпечувати певний рівень виробництва й добробуту людей. Зазначені зміни якраз і віддзеркалюють всебічне використання, нарощування й удосконалення економічного потенціалу США.
У порівняльній характеристиці господарств різних країн, розкритті їх економічного потенціалу послуговуються, крім зазначеного ВНП, іншими показниками, такими як чистий національний продукт США (ЧНП = ВНП мінус амортизаційні відрахування), національний доход (НД = ЧНП мінус непрямі податки на бізнес), ВНП на душу населення, НД на душу населення, а також відносними показниками, такими як питома вага країни у світовому промисловому виробництві, закордонних прямих приватних інвестиціях, експорті й т. д.
Міжнародні порівняння показують, що економіка США, як і економіка Швейцарії, забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США - це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою, порівняно з іншими країнами світу, галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'язку тощо США також випереджають своїх конкурентів.
Водночас є розрахунки, які свідчать про сумніви щодо спроможності США зберегти лідируючі позиції у світовій економіці. Так, до 2006 p., у разі збереження тенденцій 1973- 1986 рр:, США можуть опинитись на восьмому місці в світі за рівнем продуктивності праці (після Франції, Норвегії, ФРН, Бельгії, Канади, Японії, Італії). Згідно з доповіддю Центру перспективних досліджень і міжнародної інформації (СЕПІЇ) "Світова економіка 1990-2000 років: імператив зростання", США втратять динаміку середньорічних темпів приросту ВВП (2,0% протягом поточного десятиліття) через фінансові труднощі та слабке зростання продуктивності праці; частка країни у світовій продукції обробної промисловості впаде з 23,4 до 18,0% протягом 1988- 2000 pp., і США, зрештою, поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄЕС, а в електроніці - Японії, яка збереже також провідну роль у виробництві електротехнічного устаткування.
Володіючи найпотужнішим серед розвинутих країн науково-технічним потенціалом, США намагаються зберегти власні лідируючі позиції. Зокрема, як корпорації, так і федеральний уряд надають великого значення подальшому прогресові галузей інформаційного сектора економіки. Ці галузі (виробництво засобів інформатики та електронно-обчислювальної техніки, зв'язок, телекомунікації, інформаційна промисловість) розвиваються більш високими темпами, ніж інші сфери в американській економіці. Програмне забезпечення, управління базами даних і телекомунікаційними мережами стають ключовими елементами стратегії більшості американських корпорацій. Згідно з оцінками американських спеціалістів, оперативні й ефективні телекомунікації не тільки відіграють найважливішу роль в інформаційній компетенції нації, а й постають рушійною силою зростання національного багатства країни і, отже, її економічного потенціалу. Найбільші програми, складені з допомогою ЕОМ, безпосередньо впливають на національну економіку. З допомогою НДДКР у сфері інформаційної технології реалізуються такі національні програми США, як розв'язання енергетичної проблеми, поліпшення навколишнього середовища, системи охорони здоров'я, сприяння економічному зростанню тощо.
Сьогодні у США інформацію мають за найважливіший економічний і стратегічний ресурс і розуміють, що інформаційна економіка є ключовою складовою до успіху в конкурентній боротьбі. Якщо у минулому підвищення ефективності виробництва пов'язували з факторами праці, капіталу й технології, то зараз, аби бути конкурентоздатним на національних і міжнародних ринках, бізнес повинен опрацьовувати інформаційно орієнтований підхід до підвищення ефективності.
СТРУКТУРА ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ
Структура відносин власності на засоби виробництва і спосіб координації та управління економічною діяльністю - це дві основні ознаки, які формують структуру економічної системи суспільства. Чому економічну систему США класифікують як "змішану економіку"? Чи правомірно так характеризувати економічну систему Канади?
Для відповіді на ці та інші запитання треба з'ясувати суть принципу "вільного підприємництва". Цей термін вживається для ідентифікації системи, яка грунтується на: а) особистій ініціативі; б) приватній власності; в) вільній конкуренції при купівлі та продажу товарів і послуг. Як у США, так і в Канаді вільне підприємництво має державні та інші інституціональні обмеження.
Вважають, що у формуванні нинішньої економічної системи США певну роль відіграли дві економічні системи - принцип вільного підприємництва А. Сміта і доцільності державного втручання в економіку Дж. М. Кейнса. Однак було б недоречним ігнорувати роль могутніх економічних організацій у формі крупних корпорацій та сильних профспілок, породжених товарним виробництвом у США. Вони істотно впливають на функціонування ринкової системи, підпорядковуючи її своїм інтересам. В умовах так званого чистого ринку товари, й послуги продукуються, а ресурси пропонуються на конкурентній основі, і, як наслідок, економічна влада розпорошується. Приватна власність на ресурси, система ринків і цін сприяють координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного її учасника мотивується особистими інтересами. Навпаки, в умовах "змішаної системи" держава відіграє активну роль в економіці, сприяючи її стабільності і зростанню, забезпечуючи її тими товарами й послугами, які виробляються в недостатній кількості ринковою системою, модифікуючи розподіл доходів і т. д.
Отже, класифікуючи американську економічну систему як "змішану", мають на увазі переважно ринкову економіку, в якій держава різними способами впливає на функціонування ринкової системи.
Приватний сектор економіки США формують домогосподарства (їх нараховують приблизно 65 млн), які є основними постачальниками всіх економічних ресурсів і розподіляють свій загальний доход на індивідуальні податки, заощадження й на споживчі товари. Серед розмаїття статистичних показників, які ілюструють функціонування домогосподарств, нерідко використовують структуру витрат на особисте споживання, яка засвідчує, що американська економіка зорієнтована на послуги, бо у цю сферу спрямовано 54 - 55% споживчих витрат.
Другою основною складовою приватного сектора економіки США є ділові підприємства, які можна поділити на три основні правові форми: 1) одноособові володіння; 2) партнерства; 3) корпорації. Кількісно переважають одноособові володіння (близько 13 млн фірм, або 73% від загальної їх кількості). Незважаючи на сильний безпосередній стимул до ведення ефективної виробничої діяльності, одноособовий власник є суб'єктом необмеженої відповідальності (тобто ризикує не тільки активами фірми, а й своїми особистими активами).
У сільськогосподарському секторі індустріальні власники (їх близько 11 млн) розпоряджаються середнім валовим доходом, рівним 50 тис. дол. До речі, тільки у 40 тис. з них (тобто у 0,4%) цей доход наближається до 3 млн дол., а чистий доход коливається у межах 200- 300 тис. дол. на рік.
Інша форма організації бізнесу - партнерство - є природним розвитком одноособового володіння, формою, коли дві (чи більше) особи об'єднують свої фінансові ресурси, вміння вести діло, ризик і, зрозуміло, прибутки (чи збитки, іноді значні). У США кооперативи, трудові колективи багатьох підприємств, асоціації зайнятих, громадські організації тощо - це фірми, у яких можлива більш висока спеціалізація в управлінні (завдяки більшій чисельності учасників угоди), ніж в одноособових володіннях. Однак необмежена відповідальність загрожує партнерствам не менше, ніж одноособовим володінням. Щодо кількісної характеристики, то партнерства (близько 1,7 млн) займають проміжне становище між одноособовими володіннями й корпораціями (майже 3,2 млн). Отже, загальна чисельність фірм у приватному секторі економіки США становить близько 18 млн.
Корпорація справедливо класифікується як найбільш ефективна форма організації бізнесу, переважно завдяки оригінальному способові фінансування - через продаж акцій та облігацій, що допомагає залучати заощадження домогосподарств. Причому випуск цінних паперів є не тільки способом мобілізації фінансових ресурсів, а й способом "розсіювання" ризику та каналом переливання капіталу з однієї галузі в іншу. Загалом у США нараховують 47- 48 млн акціонерів, 30 млн з яких мають річний доход у межах 15 -50 тис. дол.
Крім цього, корпорації є фірмами з обмеженою відповідальністю. Володарі акцій ризикують тільки тією сумою, яку вони витратили на купівлю акцій; натомість їхні особисті активи, згідно з законом, є недоторканними навіть у разі банкрутства корпорації.
Багато галузей виробництва, зокрема ті, в яких використовують передові технології на значну суму коштів, об'єктивно вимагають від фірм прийняття статусу корпорації. Передусім це галузі обробної промисловості - автомобільна, електротехнічна, сталеплавильна, виробництво домашніх електропобутових приладів тощо, які потребують значних грошових ресурсів для інвестицій в основний і оборотний капітал. В обробній промисловості в цілому нараховують близько 622 тис. приватних підприємств (4%), які, між іншим, вносять значний вклад (19%) у виробництво національного доходу, надаючи 18% всіх робочих місць в країні.
Не тільки в обробній промисловості, у якій відомий журнал "Форчун" виділяє 500 найкрупніших фірм, а й у таких сферах американської економіки, як фінанси, банки, страхування, роздрібна торгівля, транспорт і комунальні послуги, панівне становище мають гігантські корпорації, активи та щорічні обсяги продажів котрих сягають мільярдів доларів, а прибутки (після відрахування податків) - сотні мільйонів доларів. Так, тільки 22 країни в світі мають щорічний національний доход, який перевищує щорічні продажі "Дженерал моторз". Ще один незаперечний факт підтверджує домінуючу роль крупних корпорацій в економіці США: складаючи всього 18% від усіх фірм, корпорації виробляють майже 90% загального обсягу промислової продукції.
Для виявлення масштабів монополізації економіки країни (до речі, не тільки США) використовують декілька конкретних підходів, зокрема: 1) відносну кількість капіталу, що є у монопольному володінні невеликих груп корпорацій; конкретним показником тут є частка 100 (200) монополій у доданій вартості; 2) рівень монополізації прибутку; статистичним показником тут слугує частка 100 (200 чи 500) найбільших компаній у загальній сумі прибутків усіх фірм даної галузі; 3) щойно зазначену кількість найбільших корпорацій, які контролюють 50% випуску продукції; як конкретний показник використовують питому вагу монополій у загальній сумі продажів.
За будь-яким з показників великий бізнес переважає в обробній промисловості. У сфері роздрібної торгівлі та послуг, навпаки, переважають дрібні (до 100 зайнятих) та середні (100-1000 зайнятих) фірми. Про силу, яку має малий і середній бізнес у США, свідчать і такі дані: близько 1/2 приросту національного доходу й 2/3 приросту нових робочих місць дають підприємства малого бізнесу. Причому малі і середні підприємства гнучко пристосовуються не тільки у сфері послуг, переробці сировини чи посередництві, а й у наукомістких галузях. Основною формою взаємозв''язку і взаємодії крупного, з одного боку, середнього й малого, - з іншого, є контрактна система, яка демонструє одну з найважливіших складових сучасного механізму ринкової економіки - правове забезпечення бізнесу.
На фоні світового промислового виробництва промисловість США вирізняється не тільки своїми значними масштабами (обсягом продукції, витратами на НДДКР, професійною підготовкою кадрів тощо), а й універсальністю галузевої та товарної структури. Наприклад, в обробній промисловості нараховують більше 20 крупних галузей, 450 підгалузей, які дають майже 4/5 загальнопромислової продукції. У видобувній промисловості - сім основних галузей, питома вага яких у загальнопромисловій продукції складає приблизно 10%. Нарешті, в електроенергетиці (яка включає газо- й водопостачання), де зосереджено 4% робочої сили від загальної її чисельності в промисловості, виробляється також майже 1/10 загальнопромислової продукції.
Бюро статистики міністерства праці США зараховує до наукомісткого сектора ті підгалузі господарства, у яких частка витрат на НДДКР у вартості продажів та частка вчених й інженерно-технічних працівників у чисельності зайнятих вищі, ніж середні показники обробної промисловості. Всередині наукомісткого сектора розрізняють підгалузі з підвищеною і високою наукомісткістю. В останніх вказані показники як мінімум вдвічі вищі за середні в обробній промисловості.
Сфера послуг - великий сектор сучасного господарства США. До неї належать транспорт, зв'язок (дедалі Частіше цей термін замінюють іншим: "інформація"), торгівля (оптова, роздрібна, система громадського харчування), кредитно-фінансові заклади, сфера страхування та операцій з нерухомістю, готельне господарство, житлово-комунальне, особисті, рекреаційні, юридичні та ділові послуги, ремонт і обслуговування автомобілів, кіноіндустрія, державний апарат управління і охорона здоров'я й освіта.
У середині 50-х років у сфері послуг зосереджувалось майже 49% від ЕАН, які виробляли 53% ВВП, а нині у цій сфері працюють понад 70% усіх зайнятих та виробляється 60% ВНП. Зростання виробництва послуг є, з одного боку, закономірністю розвитку продуктивних сил, з іншого - необхідною умовою реалізації НТП. Зростання ролі й розширення сфери послуг виявляється, крім уже зазначеного збільшення чисельності зайнятих, у зростаючому обсязі пропонованих послуг (у млрд дол. і в % до ВНП), збільшенні частки послуг у фонді особистого споживання (1950 р. - 18, 1993 р. - 32%), зростанні державних поточних витрат на послуги. Скажімо, сукупний бюджет охорони здоров'я в США протягом останніх двох років перевищив рівень 700 млрд дол/рік, що значно більше, ніж ВНП Канади.
У більшості галузей сфери послуг домінує приватна власність. Утверджується тенденція розвитку освіти як багатоцільової системи, що дедалі більше концентрує функції підвищення кваліфікації та сприяння самоосвіти. Простежується намагання випускників шкіл відкладати вступ до вузу на кілька років, щоб свідомим виявився вибір. США - це країна з найрозвинутішою у світі управлінською інфраструктурою, в тому числі щодо підготовки менеджерів. Тільки зареєстрованих програм бізнесу нараховується більше 1300, причому 600 з них - школи бізнесу, які діють самостійно у межах багатопрофільних університетів, а такі, як Гарвардська, Стенфордська чи Слоунівська в Мас-сачусетському технологічному інституті є найпрестижніши-ми. Підготовка магістрів по знаменитій програмі MBA (EM БІ ЕЙ) обходиться претендентові у 30 тис. дол., однак початкова заробітна плата магістра-випускника Гарварда перевищує 60 тис. дол/рік.
Промисловість, сфера послуг не могли б розвиватися настільки успішно, коли б сільськогосподарський сектор економіки "пробуксовував". Розвиток сільського господарства США віддзеркалює так звану фермерську проблему, суть якої полягає в тому, що фермерські доходи продовжують відставати від доходів у несільськогосподарському секторі, незважаючи на такі конкретні факти: 1) після Другої світової війни продуктивність праці у сільському господарстві в 2,5-3 рази перевищувала продуктивність праці У промисловості; 2) 1920 р. кожний сільськогосподарський працівник забезпечував продовольством чотирьох громадян, 1947 р. - вже 14, а зараз - 96- 98 громадян; 3) головним засобом зменшення витрат виробництва у сільському господарстві вважають створення принципово нової агротехнічної бази при відносній стабілізації зайнятих на рівні 25-3% від загальної чисельності ЕАН протягом останніх двох десятиліть.
Основною організаційною формою сільськогосподарського виробництва у США є ферма - господарство, яке реалізує продукції на суму, більшу за 1 тис. дол/рік. Хоча їх сьогодні нараховується майже 2,2 млн, в 2000 р. очікують всього 1,2 млн, причому 50 тис. найкрупніших господарств вироблятимуть 75% сільськогосподарської продукції. До речі, до крупних ферм належать ті, обсяги реалізації яких понад 250 тис. дол/рік; їх всього 5% від загальної кількості; середня площа сільгоспугідь крупної ферми - 1 тис. га (тобто приблизно в 10 разів менша, ніж "нашого" колгоспу). До середніх ферм належать господарства з обсягом реалізації у межах 40- 250 тис. дол/рік (таких 22%), у малих ферм обсяг реалізації до 40 тис. дол/рік (їх 73% від загальної кількості ферм). Серед останніх майже 830 тис. ферм з обсягом реалізації, меншим 5 тис. дол/рік і середнім чистим фермерським доходом мінус 1455 дол. на одну ферму. Це яскраво виражені "аматорські" ферми, сім'ї-гос-подарі яких мають доходи від роботи за межами ферм.
Економісти-аграрники США б'ють на сполох з приводу банкрутств, особливо серед малих і почасти середніх ферм. Логічне обгрунтування державної сільськогосподарської політики відображене в Законі 1933 р. про регулювання сільського господарства, де визначена концепція паритету, тобто співвідношення між цінами на продукцію фермерів і цінами на товари (послуги), які споживають фермери. Протягом останніх 70- 80-ти років ринкові ціни на продукцію фермерів, як правило, відставали від цін на товари, які купували фермери. Звідси й політика державних мінімальних цін на продукцію фермерів. Однак фермери з незначним обсягом виробництва не можуть одержати відчутну допомогу від підтримки цін, бо не продають на ринку достатньо продукції. Натомість крупна ферма має більший зиск від цієї політики завдяки своєму більшому обсягові виробництва і, як наслідок, продажів. На цьому фоні видаються слушними пропозиції економістів щодо прямого субсидування доходів конкретних фермерів та відмови від непрямих субсидій у вигляді підтримки цін.
Серед інших особливостей розвитку сільського господарства у США можна виділити, по-перше, широко розвинуту порайонну й товарну спеціалізацію фермерських господарств; по-друге, виважену політику фінансування впровадження біо- та інформаційної технологій в аграрний сектор (реалізується здебільшого за рахунок банківського кредитування); по-третє, створення спеціальних високопродуктивних машин для обробітку різних культур, їхньої первинної переробки та зберігання, а також програм інтегрованого захисту рослин від хвороб, бур'янів та шкідників (наприклад, система Ай-Пі-Ем - "Інтегрейтед Пест Менеджмент"); по-четверте, прискорений процес посилення виробничих зв'язків сільського господарства із суміжними галузями, які обслуговують і доводять його продукцію до споживачів, створення на цій основі системи агробізнесу, в якій панівне становище мають фермерські кооперативні об'єднання й концерни харчової та інших галузей обробної промисловості; по-п'яте, відносне послаблення позицій США на світових ринках сільськогосподарських товарів.
ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Не весь національний дохід і не вся зайнятість забезпечуються приватними фірмами США. Приблизне уявлення про розміри державного сектора економіки США дають державні закупки ресурсів, товарів і послуг (20% від НД), а також так звані трансфертні платежі (виплати за різними соціальними програмами, за системою страхування, безкоштовної медичної допомоги, враховуючи виплати безробітним) - майже 12% від НД.
Відлагоджена взаємодія приватного і державного секторів господарства реалізується через механізми регулювання, які впроваджуються державою, корпораціями й ринковою системою. У різних галузях виробництва може реалізуватись "своя" комбінація механізмів регулювання (кредитно-фінансові важелі, оподаткування суб'єктів господарювання, програмування економіки, стимулювання НТП і т. п.), з допомогою яких прагнуть досягти того чи іншого ступеня узгодження суспільних і приватних інтересів.
Щодо якісних показників "змішаного" характеру економічної системи, то відокремлюють функції держави, ступінь, форми та власне якість державного втручання в економіку. У своїй сукупності якісні показники відображають залежність ефективності державного втручання в економіку від характеру та організації державних інститутів, способу їх функціонування. Методи, ступінь та форми державного регулювання як компоненти змішаної економічної системи впливають на розміри державного сектора економіки, визначаючи, таким чином, рухомі межі між цим сектором господарства та приватним сектором.
Неоднорідність державного сектора економіки у США є наслідком різноманітності шляхів і форм становлення змішаного суспільства. Виділяють такі основні типи державних підприємств:
1) державні корпорації - акціонерні товариства; увесь їхній капітал належить державі; функціонують вони на принципах комерційного розрахунку, підпорядковуючи свою діяльність ринкові;
2) державні підприємства неакціонерного типу, які не є конкуренторинковими, бо належать до так званих природних монополій у галузях виробничої інфраструктури: водо-, енерго-, газопостачання, зв'язку. Підприємства військово-промислового комплексу є складовою цього типу держпідприємств.
Звичайно, як державні корпорації, так і державні підприємства неакціонерного типу орієнтуються на досягнення певних соціально-економічних цілей, скажімо, у сфері політики зайнятості, антициклічної чи регіональної політики тощо. Проте критерій їхньої суспільної вигоди не так легко визначити, хоча є дані про те, що ці підприємства, як правило, характеризуються нижчою економічною ефективністю, ніж приватні. Так, вартість приватних послуг на 30% нижча від вартості державних послуг;
3) державні підприємства й служби у сфері соціальної інфраструктури, які виробляють на неринкових принципах нематеріальні блага і послуги (освіта, охорона здоров'я, окремі сфери культури). Особливості споживної вартості та призначення цих благ і послуг зумовлюють неринковий характер продукту, визначають джерела фінансування: федеральний і місцеві бюджети;
4) змішані державно-приватні підприємства. Частка держави в капіталі цих підприємств у різних галузях значно коливається. Спільними рисами є ефективність поєднання державних (цілі макроекономічної політики) і приватних (реалізація на мікрорівні переваг функціонування підприємств в умовах конкурентного ринку) засад, можливості гнучкого маневрування обсягами державного капіталу, впливу на інвестиційну, інноваційну, структурну й цінову політики.
Таким чином, структура державного сектора економіки США є гетерогенною. Вона відображає не просте співіснування і паралельний розвиток державного й приватного господарств, а їхнє взаємопроникнення, взаємопереплетення, взаємоперехід одного типу господарства в інший.
Кожний із секторів має свою нішу в задоволенні суспільних потреб відповідно до критеріїв економічної й соціальної ефективності. Останнім часом західні економісти обґрунтовують характер взаємозв'язку двох секторів економіки теоріями "збою ринку" і "збою держави" (тобто недостатності, необґрунтованості).
Здійснюване від імені суспільства державне регулювання економіки дає реальну вигоду окремим фірмам чи галузям, найчастіше за рахунок конкурентів та споживачів. Традиційний погляд, згідно з яким держава у цілому і кожний конкретний уряд зокрема здійснюють регулювання в загальнонаціональних цілях, сьогодні трансформується. При формуванні економічної політики кожним новим урядом має місце зіткнення суспільних і приватних інтересів.
Вигоди, які отримують фірми США в результаті державного регулювання, розрізняються і за формою, й за змістом. Взагалі виділяють два різновиди переваг: 1) пов'язані з перерозподілом через державний бюджет уже створеної вартості; 2) забезпечення державою вигідних умов для виробництва, які реалізуються у формі переваг привласнення прибутків.
У першому випадку відбувається перерозподіл фінансових коштів через федеральний бюджет. Конкретними формами тут є трансфертні платежі (платежі за системою федерального страхування, соціального забезпечення тощо), субсидії цільових проектів і програм, податкові пільги й політика прискореної амортизації. Певні фінансові переваги мають фірми, які охоплюються федеральною контрактною системою, оскільки механізм ціноутворення при розрахунках із замовником держскарбниці грунтується на завищенні вартості виконуваних робіт.
У другому випадку конкретними формами виступають державна практика забезпечення пріоритетного доступу деяких корпорацій на ринки стратегічної сировини і дефіцитних ресурсів, державна патентна політика, безкоштовний доступ до інформації, система держзамовлень тощо.
Отже, регулюючи як умови виробництва, так і умови реалізації товарів, держава впливає на відносини конкуренції через ринковий механізм.
Законодавство, яке регламентує протидію монополізмові, іменується у США антитрестівським. Ця назва пов'язана з тим, що демонополізація товарних ринків в економічному просторі США зводиться головним чином до розукрупнення підприємницьких корпорацій, поділу окремих фірм (компаній), які утворилися шляхом злиття однієї з іншою за ознакою галузевої однорідності продукції, чи за ознакою спільності розташування виробництва. Демонополізувати означає в конкретних умовах США відокремити один виробничний майданчик від іншого, однорідного за функцією суспільного виробництва, щоб знову збільшити кількість первинних товаровиробників та поновити домінування покупця над продавцем.
У США чинні три основні антитрестівські закони: Шер-мана, Клейтона і про Федеральну торговельну комісію. Внаслідок здійснюваної на їх основі судової та адміністративної практики регулюванню підпорядковані взаємовідносини на ринку, розміри фірм і структура галузей всього господарства.
Антимонопольну політику у США (й Канаді) не варто, проте, сприймати як таку, що ставить за мету досягнення "ідеальної" конкуренції. Навпаки, антитрестівське законодавство розглядається як важливий засіб підвищення ефективності розвитку економіки, створення умов, за яких єдиним законним способом витіснення одного конкурента іншим залишається залучення споживача якістю товарів, повним і відносно дешевим задоволенням його зростаючих потреб.
Важливою складовою державного регулювання є також регламентація умов виробництва й якості товарів, спрямована на дотримання загальнонаціональних інтересів у сфері безпеки праці, поліпшення якості життя й захисту споживачів. Спеціальні урядові органи (у США - Агентство з охорони навколишнього середовища, Федеральна адміністрація харчових продуктів і лікарських засобів, Адміністрація охорони здоров'я і безпеки праці та ін.) розробляють і затверджують стандарти, оцінки якості нової продукції й видають спеціальні дозволи на її продаж, мають право забороняти випуск і продаж неякісної продукції. Ці органи домагаються виконання норм і стандартів шляхом застосування низки заходів та санкцій юридичного характеру: стягнення штрафу з фірми, притягнення до судової відповідальності представників вищого керівництва компаній-по-рушників тощо.
У більшості штатів США діє законодавство, згідно з яким індивідуальний або колективний (фірма) споживач має право подати на фірму-виробника в суд, якщо він зазнає збитків - фізичних чи моральних - у процесі експлуатації (споживання) продукції. Позов про компенсацію спричиненої шкоди може подаватися протягом 10 років від моменту первинного придбання виробу. Кількість позовів, які подаються щорічно, обчислюється сотнями тисяч, при цьому понад 50% судових рішень виносяться на користь позивача.
Цілком імовірно, що регламентуюча діяльність держави спрямована на дотримання суспільних інтересів, може стати засобом конкурентної боротьби, адже судові процеси проти певних компаній, незалежно від їхніх результатів, часто-густо використовуються іншими фірмами для дискредитації конкурентів.
Державне регулювання економіки, поряд з адміністративним, має також економічні наслідки, тобто впливає на конкурентоспроможність фірм через ринковий механізм. Обов'язкове дотримання стандартів та нормативів спричинює додаткові витрати і, як наслідок, зростання сумарних витрат виробництва. Так, дотримання нових стандартів у сфері охорони навколишнього середовища змушує автомобілебудівні компанії оснащувати автомобілі системами контролю вихлопних газів, а хімічні фірми - розробляти нові види продуктів, у яких шкідливі сполучення зводилися б до мінімуму (наприклад, бензину, в якому не було б свинцю); сталеплавильні компанії - значну частину інвестицій спрямовувати на будівництво очисних споруд.
Звичайно, конкретні фірми розрізняються за розмірами й технічним оснащенням і, отже, мають різний рівень витрат виробництва. Додаткові ж витрати, пов'язані з будівництвом очисних споруд, розробкою та впровадженням нових, екологічно чистих технологій, неоднаково позначаються на конкурентоспроможності компаній. Як правило, малі й менш технічно оснащені фірми, що раніше мали витрати виробництва на рівні середніх, із зростанням додаткових" витрат виявляються нерентабельними й покидають ринок.
Таким чином, зацікавленими у державному контролі за дотриманням нових стандартів у сфері охорони навколишнього середовища є фірми, які раніше мали мінімальні в даній галузі витрати виробництва. Безпосередні вигоди, пов'язані з відлученням від ринку конкурентів, отримують компанії, виробництво яких базується на більш високому (порівняно з середньогалузевим) технічному рівні.
Отже, зміна ситуації на ринку є непрямим результатом державного регулювання; законодавство ж може свідомо використовуватися зацікавленими фірмами (групами фірм) як засіб відлучення конкурентів.
Іншими словами, фірми не є пасивним суб'єктом регулювання, навпаки, вони активно пристосовуються до державного втручання в економіку, намагаючись впливати на регулювання.

ГЛАВА 12
2 Розвиток канадської економіки: розширення регіональних господарських зв'язків чи "канадизація"?
Сучасна Канада - одна з найрозвинутіших країн з ринковою економікою, яка замикає "велику сімку" за обсягом ВНП, хоча й поступається перед аналогічними показниками таких країн, як Індія чи Бразилія. Проте за рівнем ефективності виробництва та стандартів життя вона йде слідом за США.
Самі канадці називають свою країну "неамериканською Америкою", а себе - "більше європейцями, ніж американцями". Про статистику Канади висловлюються цілком визначено, заявляючи, що це "американські показники", поділені на 10, а якщо на душу населення, то майже в усьому - "так на так", крім мінералів, лісу та пшениці, яких у Канаді більше.
Поєднання високорозвинутого виробництва з елементами залежності від іноземного (в основному "штатівського") капіталу неоднозначне сприймається не тільки в Україні, а й у світі, зваблює аналітиків до поглибленого вивчення специфіки економіки Канади.
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ КАНАДИ
Серед "китів" канадського процвітання найчастіше називають багатство природних ресурсів, ефективну економічну систему й законодавство, успадковане від Великобританії. З цим важко не погодитися, зважаючи на високий рівень добробуту народів цієї "країни двох націй" (англо-і франко-канадської), а також декількох десятків етнічних меншин. Серед останніх виділимо українців, яких у Канаді понад 1 млн чоловік.
Одним із чинників економічного зростання будь-якої країни є формування ринку робочої сили. Малочисельність всього населення (близько 27 млн 1993 p.), нерівномірність його розподілу по величезній території Канади історично вплинули на формування цього ринку. За рахунок іммігрантів у 60-ті роки поповнювалось 35 - 40% ринку робочої сили, 70-ті - 25%, 80-ті - початок 90-х - 20-25%. Наприкінці XX ст. кількість представників лише кольорових рас у населенні Канади за прогнозами сягне 25%. Суперечність подібного формування полягає в тому, що, з одного боку, наявним є більш високий рівень освіти й кваліфікації переселенців, з іншого - загострюється проблема безробіття.
Водночас гостро постає питання нестачі кваліфікованої робочої сили у багатьох галузях обробної промисловості, що змушує роботодавців збільшувати витрати на внутрішньофірмову профосвіту.
Уже в XIX ст. структура канадської економіки, стверджує історик Р. Райєрсон, різко відрізнялася від американської, бо промисловий капітал метрополії затримував розвиток колонії. У подальшому зростання концентрації виробництва і капіталу відбувається передусім у тих галузях, де ключові позиції мали й мають міжнародні ТНК (автомобілебудівній, кольоровій і чорній металургії та ін.). Щодо канадського корпоративного капіталу, то він зберігає провідні позиції у кредитно-фінансовій сфері, торгівлі, транспорті тощо. Національна компанія "Кенедієн Пасіфік" має лідируючі позиції у сфері залізничного транспорту, а "Белл Кенада" - в електротехнічній і почасти в електронній.
Оновлення основного капіталу в традиційних галузях економіки супроводжується інтенсивним створенням нових галузей промисловості, зокрема авіаційної. Цікаво, що продуктивність праці в цілому складає 95% від рівня США, а в деревообробній та целюлозно-паперовій - перевищує рівень могутнього сусіда. Вузькість внутрішнього канадського ринку зумовлювала створення іноземними фірмами, зокрема американськими, міні-аналогів, точних копій головних заводів у США, але в 10- 15 разів менших за потужністю. Згодом виявилась неефективність таких заводів, на яких продуктивність праці приблизно на 30% менша, ніж на американських.
Рівень витрат на НДДКР у ВНП Канади майже в два рази менший, ніж у США, Японії, ФРН. Маючи відносно невисокий рівень розвитку фундаментальних наукових досліджень, Канада використовує відлагоджений механізм прикладних досліджень і їх впровадження. Рівень технічного оснащення та ефективності виробництва у деревообробній промисловості, чорній металургії, ядерній енергетиці, будівництві в умовах Півночі дуже високий у Канаді. Країна є єдиною в світі, яка у промислових масштабах використовує альтернативну енергетичну технологію, що полягає в екстракції нафти з бітумінозних порід (запаси бітуму в Канаді унікальні). Згідно з оцінкою XI Світової енергетичної конференції, наприкінці XX ст. канадська економіка зможе задовольнити за рахунок синтетичної нафти від 1/3 до 1/2 своїх внутрішніх потреб у рідкому паливі.
З точки зору співвідношення матеріального виробництва і сфери послуг економіка Канади є "міні-дублікатом" економіки США (питома вага населення, зайнятого у сфері послуг, становить 69%, а в сільському господарстві - всього 3,5%). За високою часткою сфери послуг у ВНП, на відміну від США, приховується симптом того факту, що відбувається недовикористання природних резервів економічного зростання. Створення при активній участі іноземного капіталу гірничовидобувної, а з початку 60-х років - нафтогазової промисловості суперечить нездійсненності наступного кроку: створенню на цій основі розгалуженого високоефективного обробного сектора. Більш ніж скромний для розвинутої країни внесок обробної промисловості у ВНП (близько 20%) не може бути показником "постіндустріального" характеру господарської структури Канади, а є відображенням "гіпертрофії третинного сектора економіки".
У Канаді приблизно 80% робочих місць забезпечує малий бізнес, а серед правових форм його організації чільне місце мають акціонерні підприємства. Щодо малих підприємств, то вони є приватними компаніями з числом зайнятих менше 50 чоловік; 8-12% з них щорічно банкрутують. На відміну від США, у Канаді яскраво виражені диспропорції національної економіки з точки зору вкладу окремих провінцій у її економічний потенціал. Наприклад, вклад провінції Онтаріо оцінюється в 40%; до того ж, Онтаріо і Квебек дають 77% обробної промисловості країни, а Мані-тоба, Альберта й Саскачеван - більше половини сільськогосподарської продукції і основну частину зернових.
Банківська система Канади характеризується насамперед досить високим ступенем концентрації. Лідером серед лише 11 комерційних банків країни (для порівняння: у США їх - близько 15 тис.) є "Ройал бенк оф Кенада", який за своїми активами наближається до провідних банків США. П'ять канадських банків перебувають у списку 300 найбільших банків світу.
На відміну від банків США канадські банки активно сприяють "канадизації" - викупу канадських фірм у іноземних власників. Друга відмінність полягає в тому, що банки Канади дуже рідко є центрами фінансово-олігархічних груп, поступаючись у цій ролі найбільшим промисловим монополіям країни. Однак банки завдяки своїй фінансовій силі реалізовують власні економічні інтереси в олігархічній системі, спираючись на непрямі важелі впливу. Наприклад, у канадській фінансово-корпоративній групі "Аргус корп" банк "Ройал бенк оф Кенада" активно захищає інтереси національного капіталу; натомість у групі "Пауер корп" (Канада) ціла мережа комерційних банків Канади, США та інших країн забезпечують ґрунтовні економічні зв'язки з іноземним корпоративним капіталом, досягаючи конкурентоспроможності не у формі концентрованого виразу економічної могутності нації, а у формі сукупності науково-технічного, виробничого та організаційно-управлінського потенціалів.
Площа сільськогосподарських угідь - 66 млн га - це всього 7% території країни; з них 12 млн га відведено під пшеницю. У Канаді нараховується близько 313 тис. ферм, на яких працюють менше 490 тис. чоловік. Незважаючи на порівняно низьку врожайність зернових (близько 22 ц/га; пшениця - приблизно 18 ц/га; для порівняння: у США - відповідно 43 ц/га і 26 ц/га), у Канаді щорічно вирощують до 50 млн т зерна, що забезпечує 1/5 частину всього світового експорту пшениці. Протягом останніх 40- 45 років кількість ферм зменшилась на 1/2, а частка сільського ЕАН - впала з 21% до 3,5%. Середня величина ферми - 143,2 га - має тенденцію до зростання.
Наведені тенденції не дають вичерпного уявлення про складну й багатогранну картину сучасного розвитку економіки Канади, проте дають змогу розглянути жорстку прив'язку канадської економіки до ринку США, її підпорядкований стан у північноамериканській індустріальній системі.
США - КАНАДА: ВЗАЄМОПЕРЕПЛЕТЕННЯ КАПІТАЛІВ І ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЦИКЛІВ
Найдовший у світі кордон між двома державами простягнувся на 8900 км, але не охороняється ніякими військами. У Дербі-Лайн, штат Вермонт, на північному сході США, читачі місцевої бібліотеки можуть підійти до книжкових полиць, лише перетнувши широку чорну смугу на підлозі бібліотечного залу - кордон з Канадою. У Біб-Плейні, на стику штатів Вермонт і провінції Квебек, кордон проходить через безліч будинків. Жителі таких будинків платять пропорційні податки обом країнам. У ресторанчику "Хафуей хаус" між прикордонними містами Форт-Ковінгтон, штат Нью-Йорк, і Данді, провінція Квебек, господар поставив стіл для гри в пул так, що він стоїть на американському боці, де немає податку на ігри. Подібні, та й безліч інших, приклади засвідчують про цивілізоване співіснування сусідів, поділених кордоном.
Дві величезні держави, межуючи одна з одною, зберігають і подібність, і відмінність. Це демократичні країни, обидві підтримують систему вільного підприємництва. Національні цикли дедалі тісніше переплітаються між собою, а взаємодія національних циклів має вирішальне значення для ділової кон'юнктури.
Величезні маси товарів і капіталів, що перетинають кордон між двома країнами, неминуче переносять циклічні імпульси з однієї держави в іншу. Обсяг торгівлі між США і Канадою (150 млрд дол/рік) більший, ніж між двома будь-якими іншими країнами. Через канадсько-американський кордон практично без перешкод переміщуються величезні маси позичкового капіталу. На Канаду припадає не тільки 1/5 американської зовнішньої торгівлі, а й така сама частина американських прямих закордонних інвестицій - приблизно стільки ж, скільки на всі країни ЄС разом. З іншого боку, Сполучені Штати займають лідируючі позиції у зовнішньоекономічних зв'язках Канади: 3/4 канадського зовнішньоторговельного обороту і більше 1/2 усіх прямих інвестицій Канади за кордоном припадає на США. Американські ТНК контролюють канадські підприємства, на частку яких припадає більше 1/5 обороту всіх нефінансових компаній, в тому числі майже 2/5 продажів промислових фірм, 2/5 зовнішньоторговельного обороту країни.
Високий ступінь синхронізації національних циклів двох північноамериканських країн зумовлений наведеними даними, а також тим, що взаємозв'язок національних господарств двох країн зводиться, в основному, до впливу економіки США на канадську. Це пояснюється співвідношенням масштабів економік сусідніх держав. У світовій економічній літературі аргументовано доведено, що саме американські коливання ділової активності поширюються на Канаду, формуючи єдиний північноамериканський цикл; циклічні імпульси, що генеруються в Канаді, справляють маловідчутний вплив на США й, можливо, не відіграють істотної ролі в циклічному розвиткові самої канадської економіки.
Циклічні коливання пов'язані з періодичними змінами норми прибутку. Зокрема, динаміка виробництва та інвестицій значно залежить від руху норми прибутку, а коливання самої норми прибутку породжується неминучими циклічними змінами чисельності робочої сили й позичкового капіталу. Попит на зазначені товари є більш мобільним і нестійким, ніж їх пропозиція. Під час економічного підйому збільшення попиту на працю та кредитні ресурси завжди випереджає розширення їх пропозиції і, як наслідок, відбувається відносне - порівняно з цінами на інші товари - підвищення зарплати й відсоткових ставок; норма підприємницького прибутку зменшується, зумовлюючи згортання виробництва та інвестицій. Наприкінці підйому - на початку кризи в США - високі відсоткові ставки на американському грошовому ринку викликають сповільнення притоку (відтік) позичкового капіталу в Канаду, а це погіршує канадський платіжний баланс і веде до зменшення валютних резервів.
Зменшення резервів негативно впливає на темпи зростання грошової маси в обігу в Канаді і, як наслідок, викликає сповільнення темпів зростання цін і підвищення відсоткових ставок, а вони, в свою чергу, зменшують норму прибутку та обсяги виробництва. Канадський уряд у подібній ситуації не бажає допускати погіршення платіжного балансу і вживає заходів, спрямованих на фінансові та кредитні обмеження. Проте темпи зростання грошової маси в обігу й грошового попиту сповільнюються, що через ціни, відсоткові ставки і норму прибутку негативно впливає на виробництво.
Натомість американські ТНК, у разі спаду норми прибутку в національній економіці, "переносять" частину виробництва на заводи своїх канадських філіалів, розширюючи на них виробництво на внутрішньоканадський ринок. Такий перебіг подій посилює напругу на канадських ринках праці й капіталу, зменшує норму прибутку і веде до перенагромадження, хоча ніяких змін у платіжному балансі може й не статися.
Таким чином, залежний характер циклічного розвитку "відкритої" канадської економіки виявляється, зокрема, в тому, що зв'язок між рухом прибутку і виробництва менш виражений, а темпи зростання національної грошової маси - менш стійкі: вони визначаються, здебільшого, станом платіжного балансу.
Засилля в Канаді американського й взагалі іноземного капіталу е причиною багатьох серйозних негативних наслідків для канадської економіки. По-перше, це маніпуляції з цінами і прибутками, в результаті яких національний бюджет недоодержує значні суми доходів; по-друге, це обмежуюча практика у сфері експортної політики, коли матірна компанія вказує канадській місце збуту її продукції; по-третє, прямі іноземні інвестиції сприяють підпорядкуванню інтересам іноземного капіталу канадських ресурсів НДДКР; по-четверте, роздратування в Канаді викликають претензії США на поширення свого законодавство на діяльність філіалів американських корпорацій в Канаді.
Діяльність іноземних корпорацій у Канаді викликала ідею "канадизації", тобто викупу в іноземців канадської власності. Ще 1971 р. була створена Корпорація розвитку Канади, покликана сприяти розширенню сфери національного контролю над економікою. Крім неї, створено Агентство перевірки іноземних інвестицій, яке не ставить бар'єрів на шляху цих інвестицій, але має на меті забезпечувати Канаді більш вигідні умови капіталовкладень. Агентство розглядає також заявки на купівлю контрольних пакетів уже існуючих канадських компаній та проекти нових інвестицій з участю іноземних фірм.
Безліч прикладів (безпосередні зусилля приватного і державного корпоративного капіталу по встановленню національного контролю над крупними фірмами) свідчать про те, що політика "канадизації" швидко набирала силу протягом другої половини 70-х - на початку 80-х років. Відносно вщухла її напруга на початку 90-х років. На відміну від раніше поширеної думки про дезінтегруючий (щодо Північної Америки) потенціал політики "канадизації" останнім часом дедалі більше утверджується розуміння того, що реально втілюється не намагання розриву регіональних внутрішньо- і міжгалузевих зв'язків двох країн по капіталу, а перегляд і впорядкування системи таких зв'язків із врахуванням ситуації, що змінилася. Канадський корпоративний капітал досяг більшої зрілості, усвідомивши особливі національні інтереси й помітно розширивши власні фінансові можливості.
З іншого боку, об'єктивно зберігають значення носії циклічних імпульсів із Сполучених Штатів у Канаду - взаємна торгівля, рух підприємницького й, особливо, позичкового капіталу, зміни в платіжному балансі. Зберігається визначальна роль США у процесі формування єдиного північноамериканського циклу.
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ
На прикладі розвитку економік США і Канади можна відстежити дійові рушії ефективності ринкового господарства, які забезпечують відносно високі і стабільні темпи економічного зростання, задоволення безперервно зростаючих індивідуальних та суспільних потреб. Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків сприяє забезпеченню ритмічності і збалансованості національного відтворення в обох країнах, хоча ці процеси, особливо в контексті ролі й значення зовнішньоекономічних зв'язків, не відбуваються безперешкодно, не реалізуються без суперечностей. Частка експорту у ВНП США - близько 11%, Канади - 28% (у Голландії цей показник становить 45%, ФРН - 27, Великобританії - 23%).
Серед розмаїтих форм зовнішньоекономічних зв'язків обох країн треба назвати передусім експорт та імпорт капіталу, що істотно впливають на масштаби міжнародної виробничої діяльності, зовнішню торгівлю товарами та послугами, фінансову допомогу іноземним країнам, участь у міжнародних науково-технічних програмах, міжнародних економічних організаціях тощо. Крім того, США активно використовують долар як головний міжнародний розрахунковий, платіжний і резервний засіб, що певним чином впливає на курс долара й, отже, на сальдо зовнішньої торгівлі США.
Впливова роль у розвитку всіх форм зовнішньоекономічних зв'язків належить ТНК і ТНБ, особливо американським. Так, на американські ТНК припадає 2/3 зовнішньоторговельного обороту країни, 4/5 патентно-ліцензійної торгівлі, переважна частина експорту капіталу; причому 3/4 прямих закордонних інвестицій ТНК США спрямовують у розвинуті країни, а із вкладень в країни, що розвиваються, - 2/3 припадає на Латинську Америку.
Банки США сконцентрували близько 80% усіх міжнародних кредитних операцій Канади. У США й сьогодні зосереджується наймогутніший за розмірами активів фінансовий капітал у вигляді могутніх фінансово-корпоративних груп, серед яких відбуваються серйозні перегрупування. "Старі" групи (Морганів, Дюпонів, Рокфеллерів та ін.) відтісняються з лідируючих позицій на другорядні ролі, а фінансовий Олімп "освоюють" нові - Каліфорнійська, групи Уолтонів, Уонгів, Баффетів, Мурів та ін. Протягом останніх десятиліть мають місце також відчутні зрушення у структурі провідних фінансово-корпоративних груп, характері та масштабах їхньої діяльності. Інтернаціоналізація виробництва й капіталу зумовила, зокрема, виникнення транснаціональних фінансово-монополістичних груп, у яких фінансовий капітал США посідає чільне місце.
Транснаціональні фінансові групи США активно укладають угоди з фінансовими групами інших країн з метою зміцнення конкурентних позицій. Все це змінює співвідношення сил між основними угрупованнями світового фінансового капіталу. І зараз серед 90 найбільших груп світової фінансової сфери 25 є американськими, хоча у першій десятці найбільших банків світу немає жодного американського, а "Сітікорпорейшн" за розмірами активів (216,9 млрд дол.) займає лише 20-те місце у зазначеному списку після одинадцятьох японських банків, чотирьох французьких, двох британських, одного німецького та одного нідерландського.
Якщо американським символом могутності фінансового капіталу є знаменита Уолл-стріт у Нью-Йорку, то канадсь-ким - не менш відома Бейстріт у Торонто; сімейні клани фінансово-корпоративних груп - Брофмани, Райхмани, Уестони, Ітони - намагаються не відставати від своїх американських конкурентів, обираючи для цього не шлях нарощування сукупних капіталів та активів, а подальший розвиток організаційних основ капіталу груп, перехід до більш зрілих форм опрацювання стратегій виробничо-ринкової діяльності. Цей розвиток підпорядковується забезпеченню рівня конкурентоспроможності національних компаній, вмінню зберігати і посилювати конкурентні переваги у певних секторах і галузях господарства.
Активізація канадських фінансово-корпоративних груп в останні роки певним чином сприяє розв'язанню проблеми, що постала перед країною: чи розвивати високотехнологіч-ні галузі, чи, навпаки, продовжувати експортувати найбільш конкурентоспроможну продукцію, імпортуючи технологію і наукомістку продукцію? Адже з першої десятки промислових корпорацій Канади шість зайняті у сировинних галузях, дві - у виробництві пива, одна - у видавничій справі. За структурою ж експорт країни не більше ніж 2/3 складається з сировини, напівфабрикатів, продовольства, а у структурі імпорту 3/4 - це готові промислові вироби, в тому числі технологія й наукомістка продукція. Країні, яка вивозить приблизно 1/3 ВНП, подібна структура зовнішньої торгівлі загрожує небезпекою зниження рівня життя народу.
У цьому контексті ділові кола Канади дедалі більше схиляються до реалізації так званої континенталістської платформи; на противагу їм малий і, частково, середній бізнес, профспілки, а серед провінцій - Онтаріо і Квебек орієнтуються на національну платформу, хоча й не виступають проти ліквідації торговельних бар'єрів зі США.
Ще у 1965 р. США і Канада уклали угоду про безмитну торгівлю автомобілями й запчастинами. Одним із результатів цієї угоди була раціоналізація виробництва в автомобільній промисловості Канади.
Після Угоди про вільну торгівлю 1989 р. економічні й культурні зв'язки між двома країнами, як очікують, ще більше зміцняться. Протягом десятирічного періоду мають скоротитись або ліквідуватися усі митні і безмитні бар'єри у взаємній торгівлі. Обидві країни сподіваються здобути з Цього максимальну вигоду.
Новий договір 1992 p., в якому бере участь і Мексика, - Північноамериканська угода про вільну торгівлю буде, в разі позитивного розгляду законодавчими органами трьох країн, спільним ринком з чисельністю населення понад 360 млн чоловік і сумарним ВНП 6 трлн дол. США що перевищує ВНП країн-членів ЄС.
Згідно з прогнозами фахівців, у найближчі десять років треба чекати посилення притягальної функції США щодо країн обох Америк. Передбачають, що на початку наступного століття Північноамериканська угода про вільну торгівлю перетвориться на Американську зону, в яку поряд зі США, Канадою і Мексикою увійдуть Аргентина, Бразилія, Панама й Чилі.
Внаслідок змін у всесвітньому господарстві торговельні об'єднання групуються зараз з претензією на світове лідерство. Безсумнівно, країнам Американської зони протистоятимуть не тільки країни-члени ЄС, а й Азіатсько-Тихооке-анська зона економічного співробітництва на чолі з Японією.

Контрольні запитання та завдання
1. Які статистичні показники відображають економічний потенціал США?
2. Яка складова економічного потенціалу США найголовніша на сучасному етапі?
3. Назвіть та охарактеризуйте ознаки, що формують структуру економічної системи США.
4. Чому економічну систему США класифікують як "змішану економіку"?
5. Охарактеризуйте склад приватного сектора економіки США.
6. Як виявляють масштаби монополізації економіки США, Канади, інших країн?
7. У чому полягає універсальність галузевої й товарної структури промисловості США?
8. Як ви пояснюєте зростання виробництва послуг в економіці США?
9. Дайте оцінку розвитку сільського господарства США.
10. Як реалізується взаємодія приватного і державного секторів у США?
11. Охарактеризуйте основні типи державних підприємств у США.
12. Які основні механізми проведення антимонопольної політики у США?
13. Порівняйте основні правові форми організації бізнесу в США й Канаді.
14. Які відмінності у функціонуванні канадських та американських банків?
15 Чим зумовлений високий ступінь синхронізації національних циклів обох північноамериканських країн?
16 Як впливає іноземний капітал на розвиток канадської
економіки?
17. Чому ТНК і ТНБ здійснюють впливову роль на розвиток усіх форм зовнішньоекономічних зв'язків?
18. Охарактеризуйте діяльність канадських фінансово-корпоративних груп.

ГЛАВА 13 ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА
ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА І СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО
На рубежі XIX і XX ст. вчені і політики континенту плекали надію, що XX ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та державні діячі намагаються визначити, наскільки справдився той, столітньої давності, прогноз. При розмаїтті думок усі сходяться на одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав "третього світу" вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна залежність від зовнішніх факторів.
Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин "третього світу", розвиток протягом тривалого часу по шляху "залежного капіталізму" деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.
Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.
Країни Латинської Америки - а це 33 суверенні держави та деякі залежні території - характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.
Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу - Белу-Орізонті - Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних доріг і залізниць, засобів зв'язку тощо.
Процес індустріалізації в Латинській Америці, що значно поширився після Другої світової війни і був зумовлений прагненням замінити імпорт товарів широкого вжитку місцевим виробництвом, не спричинив докорінної перебудови структури народного господарства. В результаті індустріалізації криза традиційної соціально-економічної структури не лише не була подолана, а ще більше загострилась.
І все-таки індустріалізація досить відчутно вплинула на розвиток економіки країн Латинської Америки, поліпшення їхньої ролі та місця в МПП. Цей процес набув повної сили в останні десятиріччя й став незворотним у більшості країн регіону. Він зумовлений загальним станом економіки цього регіону. Кризи, що потрясали "експортну економіку" латиноамериканських країн на початку 50-х років і пізніше, виразно показали нагальну необхідність покінчити з однобічною, нав'язаною ззовні аграрно-сировинною спеціалізацією, життєву потребу диверсифікації господарства і створення сучасної промисловості. Аби поліпшити платіжний баланс, уряди більшості латиноамериканських країн значно підвищили мито, особливо на ввезення предметів споживання, а також проголосили політику заміни імпорту місцевим виробництвом.
Однак здійснення реформ у межах індустріалізації не зняло гостроти суперечностей економічного розвитку. Про це свідчить особливо важка за наслідками економічна криза, що охопила регіон у 80-ті роки. За оцінками вчених і фахівців із різних країн Латинської Америки, від 1981 р. більшість латиноамериканських та карибських країн були вражені найбільш глибокою і тривалою кризою за останні півстоліття. Регрес був настільки відчутним, що з позицій розвитку багатьох економік регіону 80-ті роки можна розцінити як "втрачене десятиліття". Це була криза нової епохи, епохи глобальної взаємозалежності, коли зміни в одному регіоні світу неминуче впливають на події в інших регіонах. За оцінками експертів ООН, післякризове пожвавлення розвитку йде повільно. Все ще залишаються значними зовнішня заборгованість і відтік ресурсів за кордон. Надто багато часу забирає процес оборотності капіталовкладень. Низькою залишається купівельна спроможність широких верств населення і нестійкими бюджетні структури. Обмежена свобода на терені економічної політики, стагнація, інфляція й загальне погіршення умов життя свідчать про труднощі в процесі структурних перетворень, а також про необхідність тривалого часу для їх здійснення. Такою Латинська Америка вступила в 90-ті роки.
На латиноамериканському континенті економічна взаємозалежність проявилась у тому, що серед факторів зовнішнього порядку, які зумовили кризу на початку 80-х років, головний вплив справили: глибокий циклічний спад в економіці США та інших високорозвинутих країнах, масове перекачування північноамериканською адміністрацією фінансових ресурсів із-за кордону до США, світова енергетична криза, хвилеподібне зростання зовнішнього боргу.
Про глибину економічного провалу внаслідок кризи початку 80-х років можна судити за такими окремими даними: темпи зростання ВНП у 1980 р. становили 5,3%, 1981 р. сталося різке уповільнення - 0,4%, а в 1983 р. - спад до мінус 2,5%. Особливо криза позначилася на сфері нагромадження. Обсяг внутрішніх капіталовкладень скоротивсь у 1981 р. на 2,2, 1982 - 10,7, 1983 р. - 20,1%. У 1980 р капіталовкладення відносно ВНП становили більше 26%, а 1985 р. - мінус 16%. Подібний спад спричинює зниження темпів росту на довгі роки. Саме про це свідчить той факт, що в Латинській Америці після кризи початку 80-х років так і не відновлено рівень виробництва ВНП на душу населення, досягнутий 1980 р. Хоча загальний обсяг ВНП постійно зростав, але це зростання не встигало за приростом населення в регіоні. Післякризовий стан економіки нездатний забезпечити темпи зростання ВНП, які підтримували б виробництво його на душу населення бодай на рівні 1980 р. (графік 1).
У повоєнний період на економічний розвиток країн Латинської Америки істотно вплинула діяльність на їхніх територіях сучасних транснаціональних корпорацій. Справа в тому, що в нових умовах ця діяльність зазнала докорінних змін: монополії США та інших розвинутих країн уже не задовольнялися лише торговельними відносинами з Латинською Америкою, вони прагнули завоювати її ринок "зсередини". Широкого розмаху набирає створення міжнародними корпораціями своїх філіалів у латиноамериканських країнах, передусім у найбільш розвинутих регіонах.

Станом на 1960 p. сума лише приватних капіталовкладень США у Латинській Америці сягала 9 млрд дол. порівняно з 2,7 млрд дол. у 1940 р. Причому чверть цієї суми припадала на обробну промисловість, що працювала в основному на заповнення внутрішнього ринку. Зміна тактики й активізація діяльності іноземного капіталу відбувається на тлі розвитку і зміцнення державного сектора економіки в деяких латиноамериканських країнах. Як правило, підприємства державного сектора, насамперед нафтопереробні, металургійні, енергетичні, створюються при подоланні опору іноземного капіталу та національної торговельно-поміщицької олігархії. Особливо широкого розмаху процес створення й розвитку державного сектора набрав у Болівії, Гватемалі, Колумбії, Венесуелі, Бразилії, Аргентині та в деяких інших країнах, де він часто супроводжувався націоналізацією іноземних підприємств, плантацій, а також схваленням законів, відповідно до яких обмежувались і підлягали суворому контролеві іноземні інвестиції. Згодом цей процес набув найбільш виразної форми в об'єднаних діях країн Андської групи.
Саме на цей час припадає створення Сполученими Штатами Америки програми "Союз задля прогресу" (1961 p.), буцімто спрямованої на створення у країнах Латинської Америки багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, аграрної й податкової реформ, а також на деяку демократизацію суспільно-політичного життя.
Але, дивна річ, незважаючи на очевидне зростання іноземного контролю над обробною промисловістю країн Латинської Америки, надходження нових іноземних капіталовкладень помітно скорочується. Скуповування національних компаній та їх розширення відбувається за рахунок величезних прибутків у місцевій валюті, без зміни національного статусу підприємства. Фактично це означало розвиток процесу денаціоналізації, який охопив частково підприємства державного сектора деяких країн.
Дещо міняється і спрямованість капіталовкладень, замінюється місцевим виробництвом імпорт предметів тривалого користування, а також деяких видів машин та обладнання. Іноземний капітал прагне заволодіти найбільш прибутковими та динамічними галузями промисловості, такими як електротехнічна, радіоелектронна, автомобільна, суднобудівна, хімічна, фармацевтична, гумова, цементна та ін.
Латинська Америка і в наш час продовжує приваблювати "великий капітал" в особі ТНК своїми невичерпними можливостями та джерелами надприбутків. У середині 80-х років із загальної суми приватних капіталовкладень розвинутих країн в економіку країн, що розвиваються, в 150 млрд дол., на Латинську Америку припадало 80,5 млрд дол., або понад 50%. За загальним обсягом іноземних інвестицій в розрахунку на душу населення Латинська Америка випереджає країни, що розвиваються, інших регіонів світу. Іноземний капітал справляє значний вплив на формування структури економіки регіону в цілому і його окремих країн та територій. Досить згадати приклад Мексики, або такого субрегіону, як Карибський басейн.
Традиційно іноземний капітал прагне проникнути у галузі, котрі забезпечують найбільш високі прибутки, насамперед у ті країни, де такі галузі сформувалися. Раніше це були переважно нафтові, гірничодобувні розробки та плантаційне господарство. В останні десятиліття іноземні корпорації спрямовують свої капітали в оборонну промисловість та у виробництва, основані на новітніх досягненнях НТР. І знову ж таки перевага надається країнам, де такі галузі промисловості досягли високого рівня розвитку. Саме на їхню частку припадає майже половина прямих приватних інвестицій, спрямованих на континент. Те саме простежується й на світовому рівні. Серед восьми країн, що розвиваються, на частку яких припадає майже половина всіх прямих приватних інвестицій, перше місце належить Бразилії - 17%, друге Мексиці - 10%. До цієї вісімки входять також Аргентина - 4% та Венесуела - 3%.
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КОНТИНЕНТУ
Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них - багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.
Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.
Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.
Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США - 45% інвестицій у країни регіону, Великобританії - майже 19, Японії - понад 18%. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки - наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.
Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Америки. За роки "втраченого десятиліття" зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання зберігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл. 1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону:

достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6%, а в міжнародній практиці межею фінансової безпеки вважається 10-відсотковий рівень.
Як зазначалося, в економіці Латинської Америки, на відміну від інших регіонів світу, досить сильні позиції має державний сектор. До речі, його розвиток часто зумовлений нездатністю національного приватного капіталу успішно конкурувати з іноземним капіталом, здебільшого репрезентованим ТНК. Тому в окремих випадках розвиток державного сектора є єдиною реальною силою, здатною протистояти міжнародним монополіям. Проте у реальних умовах державний сектор - явище суперечливе. Справа в тому, що значення й характер функціонування державного сектора в економіці різних країн неоднакові і залежать часом від співвідношення політичних сил у них. У деяких країнах держава контролює інфраструктуру, великі нафтові, металургійні, хімічні підприємства, водночас її позиції слабкіші у машинобудуванні, електротехнічній, радіоелектронній та інших галузях, що визначають науково-технічний прогрес. Великі державні підприємства діють у металургійній промисловості та в машинобудуванні Аргентини, Бразилії, Мексики. В Аргентині до державного сектора належать також головні потужності м'ясохолодобойної промисловості, що є однією з провідних галузей економіки цієї країни. Значною є частка державних капіталовкладень у провідні галузі економіки та в інфраструктуру. На частку держави припадає від 40 до 50% валових капіталовкладень у Болівії, Перу, Еквадорі, від 30 до 40% - в Колумбії, Уругваї.
Одна з основних особливостей сучасного економічного розвитку регіону полягає в тому, що він продовжує залишатися маргінальною, периферійною частиною світового господарства і, як і раніше, перебуває в багатосторонній залежності від провідних промислових центрів. З одного боку, Латинська Америка має досить сприятливі умови для всебічного економічного розвитку. Вона володіє значними людськими ресурсами. В її розпорядженні величезні масиви родючих земель. Загальна площа сільськогосподарських угідь сягає 1546 млн га, щоправда, землі, які обробляються, становлять лише 8% цієї площі. Надра Латинської Америки багаті на великі запаси різноманітної мінеральної сировини. Це дає змогу регіонові посідати провідне місце у світі за низкою показників: на Латинську Америку припадає від 30 до 50% світового виробництва срібла, сурми, вісмуту, молібдену, міді, залізної руди, олова; від 20 до 30% світового виробництва бокситів, сірки, цинку, марганцю, свинцю; вона посідає помітне місце у виробництві золота, нікелю, хрому, фосфатів, вольфраму тощо. Латинська Америка багата всіма видами енергоносіїв. Деякі країни регіону, зокрема Бразилія, Мексика, Аргентина, за рівнем економічного розвитку можуть бути зараховані до нових індустріальних країн, а за окремими показниками наближаються до високорозвинутих держав світу.
Водночас, з іншого боку, перспективи перетворень, що відбуваються в останні роки і спрямовані на досягнення зрушень на основі більш відкритої й конкурентоздатної участі у світовій економіці, залишаються невизначеними. Це посилюється тим, що питома вага Латинської Америки у світовому господарстві, особливо в промисловому виробництві, все ще набагато нижча за її потенційні можливості.
ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
За оцінками експертів ООН, структурна перебудова економіки латиноамериканських країн буде одним із важливіших процесів, що визначатимуть найближчі десять років обличчя континенту. А тому покладаються великі надії на результати глибоких і незворотних структурних змін, які, зрештою, дадуть можливість остаточно вийти з глибокої кризи, що так затягнулася, звичайно, за сприятливих зовнішніх факторів. Ще одним так само важливим процесом вважається зміцнення демократії у переважній більшості латиноамериканських країн. Щодо частки Латинської Америки у світовому господарстві, то за основними показниками 1988 р. вона становила: за ВНП - 6,9%, продукцією сільського господарства - 12,1, продукцією промисловості - 7, експортом - 3,0%. В цілому ж місце Латинської Америки у міжнародному поділі праці визначається здебільшого головними тенденціями розвитку економіки країн регіону.
Одна з таких тенденцій - структурні перетворення в енергетичній галузі як основі виробничої інфраструктури. У XX ст. в Латинській Америці поступово відбувається заміщення й доповнення одного джерела та виду енергії іншим. Теплові електростанції після Першої світової війни стали швидко доповнюватися гідроелектростанціями, потужність яких помітно зросла у 30-ті роки. Саме в цей період частка електроенергії, виробленої на ГЕС, значно виросла і становила 1938 р. 55% у загальному обсязі виробництва електроенергії в регіоні. Вже від 50-х років закладаються основи атомної електроенергетики, а з середини 70-х років починається промислове використання атомного джерела, наприклад, в Аргентині й Мексиці. І хоча питома вага атомної електроенергетики в загальному обсязі виробництва ще незначна - трохи більше одного відсотка, - тенденція до її зростання досить помітна.
Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки є гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше місце у 80-ті роки належало Венесуелі - 37%, за нею - Бразилії - 19, Мексиці - 21, Аргентині - 7%. На розвиток гірничовидобувної промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед створення та розвиток у деяких країнах галузей важкої промисловості і підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві Латинської Америки тримається на рівні 15- 16%. Особливістю є також залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.
У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці понад 80% видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70% - бокситів і залізної руди, 65% - свинцю та цинку. Відстоюючи свою економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають неабияких зусиль для витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного капіталу в гірничовидобувній промисловості. "Смуга націоналізацій", яка впродовж десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту у цій галузі і спрямована на збереження й раціональне використання природних багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах гострої конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і розвинутими державами.
Головною сферою матеріального виробництва Латинської Америки стає обробна промисловість. Саме вона вирішальним чином визначає місце регіону в МПП. На Латинську Америку припадає 6,5% виробництва продукції обробної промисловості країн розвинутих і країн, що розвиваються. Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45%. Бурхливий розвиток галузей обробної промисловості у Латинській Америці припав на повоєнний період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, у 1975 р. - 20, в даний час визначається 24%.
У повоєнний період майже всі країни Латинської Америки проголосили індустріалізацію своєю офіційною політикою в економічному розвиткові. Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості. У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася питома вага традиційних галузей, таких як харчова, текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових, "динамічних галузей" - металообробної, машинобудування, нафтопереробної, хімічної та ін.
Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і промислові комплекси у галузі верстатобудування, автомобіле- та суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та деяких інших країн. Виникли металообробні, складальні, нафтопереробні підприємства у країнах Центральної Америки й Карибського басейну. Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість продукції обробної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100 дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні (відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно відставала від розвинутого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири рази нижчий, ніж у Західній Європі - 788 дол. та у вісім разів нижчий за рівень у США й Канаді - 1540 доларів.
І ще одна особливість привертає увагу - контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показниками регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику припадає майже 75% продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В цілому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі в Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості регіону.
Така сама строкатість притаманна й галузевій структурі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифіко-вана: у країнах "великої трійки" є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а чільне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60% зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50% зайнятих. У країнах Центральної Америки та Карибського басейну в обробній промисловості переважають галузі з первинної переробки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промисловості переважають підприємства кустарного типу з виробництва напівфабрикатів та виробів споживчого призначення.
Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці полягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в останніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці - менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної промисловості, як і економіки в цілому, великою мірою залежить від іноземного капіталу.
Відчутною залишається питома вага сільського господарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р. - 16,9%, 1970 р. - 13,8, 1955 р. - 12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Латинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5% світового виробництва пшениці, майже 15% кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60% кави, майже 50% бананів, понад 15% м'яса, від 20 до 30% цукру-сирцю.
Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м'ясо, пшениця, цукор-сирець, цитрусові. І в той же час країни регіону, за винятком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів залишається постійно високою: у 80- 90-ті роки сягає 35%. Дедалі зростаючу частку внутрішнього споживання доводиться задовольняти за рахунок імпорту.
Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні! Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах "великої трійки" - Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерівномірність підсилюється деформованим характером сільськогосподарського виробництва, зумовленим його залежністю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше, - на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії головною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору - банани, для Аргентини - продукція тваринництва та пшениця, для Уругваю - продукція тваринництва, для країн Центральної Америки - кава, банани, бавовна, для держав Карибського басейну - цукрова тростина, банани.
Сільське господарство в Латинській Америці дуже залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є широкий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах - Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі - вони досить радикальні; в інших - Венесуелі, Еквадорі, Колумбії - мають обмежений характер; в окремих країнах - Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших - мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.
ФІНАНСОВА СИСТЕМА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі спільні характерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків, значні асигнування бюджету багатьох країн, на економічні та соціальні цілі, перевищення бюджетних витрат над доходами, покриття дефіциту бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надходжень до бюджетів деяких країн - зокрема Аргентини, Болівії, Венесуели, Перу - є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів, ліцензій та платних послуг приватному секторові - в Мексиці, Домініканській Республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особливість - поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні рахунки капіталовкладень; у прибутковій частині таких рахунків відображаються надходження від державних кредитів, а у видатковій - платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Характерною рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефіцит. Постійно потерпає валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.
Провідне становище в кредитній системі країн регіону належить центральним емісійним банкам. У цілому кредитна система Латинської Америки - це розгалужена й досить розвинута мережа банків, установ довгострокового кредитування, страхових агентств, структур взаємного кооперування та інших видів кредитування. Крім того, в латиноамериканських країнах діє мережа філіалів іноземних банків.
СИСТЕМА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції, міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.
Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40% формуються за рахунок експлуатації Панамського каналу.
Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не останнє місце належить прагненню до економічної самостійності. Великих надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуальності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, імпортні запити здебільшого випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті - першій половині 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу мали Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю лише Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дається взйаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській Америці протягом 1986- 1991 pp. вдавалося зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі (графік 2).
Розвиток національної економіки, розширення внутрішнього ринку викликали тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15% у 1950 p., 10 - у 1970 p., 9% - у 1975 р. Зниження відбувається головним чином за рахунок найбільш розвинутих країн регіону, таких як Бразилія, Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6 - 8%, у той час як у Болівії, Перу, Еквадорі та деяких інших країнах - 10 - 15%, а в таких, як Венесуела, Ганяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30%, в Гватемалі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких - 45 - 50%.
У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карибського басейну, питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем диверсифікації сільського господарства. Велика різниця між окремими країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, наприклад, експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті - 174 млн дол.
На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноамериканських країн впливає їхнє залежне становище на світовому ринку. Незважаючи на те, що розвиток промисловості після Другої світової війни сприяв деяким зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регіоном зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р. питома вага продовольства, палива і сировини у структурі експорту становила 82% за вартістю, 1985 р. - 67,7%.
Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільськогосподарської продукції, як зазначалось, належать: Бразилія та Колумбія - кави, Аргентина - зернових, Еквадор - бананів, країни Центральної Америки - кави, бананів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них - Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія - є "чистими" експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.
Латинська Америка відома також як великий експортер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір та іншої сировини. До числа експортерів цієї групи товарів належать: Чилі як експортер міді; Перу - свинцю, цинку, міді; Болівія - олова; Ямайка - бокситів; Бразилія, Мексика, Перу - бавовни; Аргентина, Уругвай - вовни, шкірсировини тощо. Залишається традиційною залежність багатьох латиноамериканських країн від експорту обмеженого кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівії - на олово, Еквадору - на нафту, Уругваю - на вовну, країн Центральної Америки - на каву та банани. Понад 90% валютної виручки від експорту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тобаго - нафти, Ямайка - бананів. Лише в Мексиці, Аргентині - експорт порівняно диверсифікований.
Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв'язки й навіть сприяла певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових Імпортних запитів.
Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинутих держав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Переважна частка товарообороту Латинської Америки припадає на США - 36,9% та на Західну Європу - 20,2%. Помітно збільшився експортний потік до Японії: з 2,6% до 5,1% за станом відповідно на 1960 та 1986 pp., хоча, як видно з наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно незначний.
Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спрямованість) дещо зумовлює збереження традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином інтересами кількох розвинутих держав.
В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвинутими державами приватного капіталу та державного позичкового, капіталу. Залежний характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак - обмеженість внутрішніх джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу поширюється у 60- 70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Латинської Америки державного позичкового капіталу був у півтора-два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно перевищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча "піонером" у цій справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.
Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовнішнього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання. Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагальнюючого показника економічних відносин країни чи групи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями становив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сягнув, зокрема 1981 p., майже 40 млрд дол., а 1982 р. - 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. У цілому дані про сальдо платіжного балансу за поточними операціями виразно свідчать про коливання в латиноамериканській економіці в роки "втраченого десятиріччя" (табл. 2). Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 1,4 млрд дол. у 1984 до 10,2 млрд дол. у 1990 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Америки зазнають у сфері міжнародних послуг та "невидимих операцій". Надто великих втрат завдають латиноамериканським країнам платежі, пов'язані з рухом капіталів - переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств іноземних монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов'язані з обслуговуванням зовнішнього боргу. На ці платежі припадає майже 3/4 платежів за "невидимими операціями". До сказаного треба додати приховані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон прибутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.
Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, жорсткої конкуренції ТНК і ТНБ на латиноамериканському фінансовому ринкові, нестійкості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його відплив за кордон, де він осідає у банках США, Швейцарії та інших країн. За підрахунками, сума таких капіталів у північноамериканських та західноєвропейських банках перевищує 20 млрд дол.
Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої заборгованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських країн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками експертів ООН, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну позначку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тягарем і перетворився на гостру не лише соціально-економічну, а й політичну проблему.
Різнобічний вплив зовнішньої торгівлі та зовнішніх джерел фінансування на економіку латиноамериканських країн перетворює їх на важливі фактори регулювання всього господарського життя регіону. Саме ці фактори здебільшого визначають загальні темпи зростання валової продукції, розвиток основних галузей національних економік.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
Після Другої світової війни у Латинській Америці поширилися інтеграційні процеси як прояв поглиблення інтернаціоналізації господарських зв'язків з метою прискорення та інтенсифікації економічного розвитку. До речі, латиноамериканські країни першими серед країн, що розвиваються, стали на шлях економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятирічної підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.
На кінець 70-х років інтеграція охопила майже всі країни Латинської Америки. Із самого початку вона була орієнтована на перспективу і передбачала здійснення таких масштабних намірів, як створення спільного латиноамериканського ринку, спеціалізацію та кооперування промисловості, а пізніше - й сільського господарства, проведення єдиної валютної політики і навіть координацію економічного розвитку. Для створення передумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшення митних зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших обмежень, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо нелатиноамериканських країн. За логікою розвитку інтеграційного процесу передбачалося також створення зон вільної торгівлі, пізніше - митного союзу і, зрештою, - спільного ринку.
В цілому латиноамериканська інтеграція грунтується на прагненні країн регіону об'єднати зусилля у межах співробітництва "Південь - Південь", вийти із стану периферій-ності в системі світового господарства, посилити позиції у міжнародних економічних відносинах, у МПП. Ці ідеї було обгрунтовано експертами ЕКЛА, дослідження якої стали головним теоретичним фундаментом латиноамериканської інтеграції. Зокрема, колишній виконавчий секретар Економічної Комісії ООН для Латинської Америки, аргентинський економіст Рауль Пребіш одним із перших започаткував обгрунтування латиноамериканської інтеграції, акцентуючи особливу увагу на співробітництві у сфері промисловості та сільського господарства, координації національних програм економічного розвитку країн регіону. На думку Р. Пребіша, інтеграція сприяла б вирішенню таких проблем, як створення більш місткого багатонаціонального спільного ринку на базі ізольованих національних ринків та розширення регіональної торгівлі на основі неконвертованих національних валют. Ідеї латиноамериканської інтеграції вперше було сформульовано на сесії ЕКЛА в 1949 р.
Практично ці ідеї знайшли втілення у створенні 1960 р. двох торговельно-економічних угруповань - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), що об'єднала десять країн Південної Америки та Мексику, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) з участю п'яти країн Центральної Америки, їхня діяльність певним чином сприяла зниженню митно-торговельних бар'єрів, підписанню нових угод, таких як, скажімо, про кооперування, зростання регіонального товарообігу, зокрема, швидке розширення торгівлі готовими виробами. В результаті більш інтенсивного розвитку зовнішньої торгівлі промисловими товарами на засадах субрегіональних економічних відносин її обсяг значно збільшився.
Своєрідність інтеграційного процесу в Латинській Америці зумовлена розмірами регіону і полягає в тому, що він розвивався шляхом творення нових угруповань, а не шляхом приєднання до вже існуючих. Так, загострення суперечностей у ЛАВТ зумовило виникнення двох нових торговельно-економічних угруповань - Лаплатського (Атлантичного) та Андського (Тихоокеанського). У 90-ті роки на основі Лаплатського угруповання засновано спільний ринок країн Південного Конусу - МЕРКОСУР. Варто також зазначити, що Андська група чи не першою в Латинській Америці була зорієнтована на значне обмеження діяльності ТНК в економічному середовищі країн-членів цього угруповання. Саме країнами Андської групи було прийнято безпрецедентне на ті часи рішення про встановлення єдиного порядку регулювання діяльності іноземних компаній - "Загальний режим щодо іноземного капіталу, торговельних марок, патентів, ліцензій". Щоправда, такий курс не виправдав себе, і країни Андського пакту перейшли до відкритості національних економік, значно лібералізували УМОВИ надходження зарубіжних капіталів.
У 70-ті роки на базі Карибської асоціації вільної торгівлі створюється ще одна торговельно-економічна група - Карибський спільний ринок (КСР), що об'єднав країни Карибського басейну. На відміну від інших груп КСР об'єднав як суверенні держави, так і "асоційовані" країни та території, що перебувають під контролем інших держав. У 1978 р. було укладено Амазонську угоду (пакт), що об'єднала країни басейну ріки Амазонки з метою прискореного і більш раціонального використання спільними зусиллями великої й недостатньо освоєної території згаданого басейну. Причому, незважаючи на закритий характер угруповання, пактом передбачено співробітництво і обмін інформацією з іншими субрегіональними угрупованнями, учасниками яких є його члени.
Важливу роль відіграє досить масова (26 країн-учасниць) Латиноамериканська економічна система (JIAEC), створена в 1975 р. для сприяння економічній самостійності країн регіону шляхом заохочення їх до економічного співробітництва, реалізації спільних проектів, створення міжнародних латиноамериканських компаній, вироблення загальноекономічної політики на міжнародній арені.
Під впливом інтеграційних процесів у Латинській Америці було створено мало не 30 міждержавних економічних організацій, покликаних координувати розвиток окремих, найбільш важливих галузей у регіональному масштабі. Зокрема йдеться про такі об'єднання, як Латиноамериканська Асоціація судновласників, Латиноамериканська Асоціація автошляхового транспорту, Асоціація взаємодопомоги державних нафтових компаній та ін.
З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено Міжнародний Банк Розвитку (МБР). 1965 р. банком засновано Інститут Латиноамериканської Інтеграції, покликаний досліджувати проблеми та здійснювати консультативні функції у цій сфері.
На інтеграційний процес великий вплив справляють ТНК в латиноамериканських країнах. Зарубіжні інвестори, що часом володіють більш сильною виробничою і фінансовою базою, прагнуть скористатися торговельною та митною лібералізацією і кооперуванням у власних цілях. Особливо велика частка іноземних капіталів у регіональних і субрегіональних угодах у галузі хімії, фармацевтики, електроніки та електротехніки, конторського обладнання тощо.
Інтеграційний процес у Латинській Америці свідчить, що шлях до економічного об'єднання у межах такого регіону складний і суперечливий, а зближення країн, що позвиваються, може бути ефективним за умови одноразового здійснення відповідних економічних, соціальних та політичних перетворень. Але, незважаючи на труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, економічна інтеграція у Латинській Америці має перспективу. Новий імпульс її розвиткові надає Договір про вільну торгівлю між США, Канадою, Мексикою. І хоча цей договір стосується інтере'сів однієї країни латиноамериканського регіону, його вплив на інтеграційний процес у Латинській Америці в майбутньому важко переоцінити. Наприкінці 1994 р. між США та групою латиноамериканських країн досягнуто попередньої домовленості про "новий горизонт", за висловом Президента Б. Клінтона, в інтеграційному процесі на найближчі десять років. Йдеться про створення в Західній півкулі до 2005 р. величезного американського спільного ринку, здатного запропонувати товарів і послуг в обсязі 13000 млрд дол. і, таким чином, задовольнити попит усіх 850 млн споживачів обох континентів.
У цілому інтеграційні процеси, попри всі труднощі, віддзеркалюють нові реалії у розвитку економіки цих країн, зумовлені необхідністю пристосування до посилення економічної взаємозалежності країн світу, а також необхідністю стійкого економічного розвитку в умовах зростаючого впливу іноземного фінансування. Із врахуванням цих реалій країни регіону прагнуть прискорити економічний розвиток, інтенсифікувати взаємні економічні зв'язки та розширити виробництво, зміцнити свої позиції у міжнародних економічних відносинах.
ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
Серед багатьох проблем, які має вирішувати Україна як одна з нових незалежних держав і як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, є проблема плідної участі в широкомасштабних зовнішньоекономічних відносинах. Починати доводиться майже з нульової позначки. Адже за роки радянської влади весь економічний потенціал України був зорієнтований винятково на союзний ринок, її питома вага у зовнішній торгівлі колишнього Радянського Союзу була незначною й повністю регламентувалась централізованими московськими структурами. Тому Україна не має власного досвіду на цьому терені. Орієнтуватися доводиться на загальносвітовий досвід та на досвід високорозвинутих держав, які, власне, і є законодавцями сучасних міжнародних економічних відносин.
Звичайно, у загальному процесі виходу України на рівень світогосподарських зв'язків на правах суверенної держави вже визначилися головні напрями й пріоритети Як у політичній, так і в економічній сферах серед першочергових є відносини з найближчими сусідніми та з високо-розвинутими країнами Заходу, що розцінюється як явище цілком закономірне і виправдане в плані історичного досвіду, політичної доцільності, певного рівня розвитку економічних відносин, орієнтованих на останні досягнення науково-технічного прогресу.
Історичний досвід країн Латинської Америки у становленні національних економік і утвердженні їх як суб'єктів міжнародних економічних відносин багато в чому може стати "інформацією для роздумів" у визначенні Україною власної моделі входження у міжгосподарські зв'язки світу. Варто зупинитися хоча б на тому, що переважна більшість країн Латинської Америки на рубежі XX і XXI ст. так і залишається периферією для небагатьох великих і розвинутих, у сучасному розумінні слова, держав. Чи не те саме відбувається у наш час і з нашими сусідами? Адже факт, що західноєвропейськими розвинутими країнами Східна Європа сприймається як регіональна, тобто європейська периферія. Україна, що прагне стати повноправною європейською державою, ще багато в чому поступається перед своїми європейськими сусідами. Країни Східної Європи володіють власним досвідом здійснення зовнішньоекономічних зв'язків, Україна такого досвіду не має.
Перед Українською державою постала проблема вироблення власної принципово нової, порівняно з імперською, моделі економічних стосунків з країнами Латинської Америки. Вона має спиратися насамперед на всебічно визначені й обгрунтовані економічні інтереси. Тому починати доведеться з відмови від імперської спадщини у цій сфері, від політичних цілей та ідеологічних амбіцій, які брали гору над економічними інтересами у взаємовідносинах з країнами "третього світу". Доведеться також долати відчутну незбалансованість торгівлі з регіоном, яка, до того ж, була вкрай нестійкою.
Структура експортно-імпортних зв'язків України з Латинською Америкою повинна, очевидно, формуватися відповідно до загального характеру експорту-імпорту країн регіону. В наш час є помилкою сприймати Латинську Америку лише як джерело сировини. Країни латиноамериканського регіону давно вже не "бананові республіки", У деяких з них створено сучасні виробництва на базі новітніх технологій, а експорт високоякісних конкурентоздатних готових виробів обробної промисловості на світовий ринок став звичайним явищем. Саме із врахуванням таких змін Україна може розвивати взаємовигідні економічні зв'язки, скажімо, з Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Венесуелою та іншими країнами регіону.
Зовнішньоекономічні відносини мають бути орієнтовані на співробітництво на рівні об'єднань, фірм, підприємств на основі глибокого аналізу галузевого спектра співробітництва - від галузей, основаних на новітніх технологіях, із врахуванням конверсійних процесів в оборонних виробництвах, до сільського господарства. Міждержавний рівень зовнішньоекономічних взаємин має грунтуватися на загальній концепції ринкового господарства, в умовах якого головним суб'єктом зовнішньоекономічних зв'язків є промислове об'єднання або підприємство. А тому повинен бути створений механізм заохочення українських підприємців до встановлення прямих зв'язків із зарубіжними партнерами.
В інтересах України встановити зв'язки з такою досить впливовою міждержавною інтеграційною структурою регіону, як Латиноамериканська Економічна система (ЛАЕС). Заснування безпосередніх зв'язків з цією організацією, яка має багатий досвід об'єднання країн з різною соціально-економічною і політичною орієнтацією, демонструє вдале поєднання інтересів малих і великих держав, що мають неоднаковий рівень економічного розвитку, може слугувати ланкою опосередкування розвитку ділових стосунків України з країнами-членами ЛАЕС, а також з різноманітними міждержавними підприємницькими організаціями, з галузевими й субрегіональними механізмами та інститутами. Такими ж корисними можуть стати різноманітні форми і рівні співпраці з іншими латиноамериканськими регіональними організаціями, такими, наприклад, як ОАД, Група Ріо, Латиноамериканська Асоціація Інтеграції, МЕРКОСУР, Угода про вільний північноамериканський ринок тощо.
Доцільно було б також розвивати на нових засадах, позбавлених імперського регламентування, двосторонні відносини з Республікою Куба, що була чи не єдиною країною Латинської Америки, економічні зв'язки з якою, хай навіть керовані центральноімперськими структурами, мали більш-менш визначений і постійний характер і сприяли формуванню певних традицій та досвіду. Ці традиції та досвід повинні бути закріплені й збагачені, а двосторонні економічні відносини треба будувати із врахуванням докорінних змін і перетворень в Україні і Кубі, без політичних та ідеологічних амбіцій часів імперської доби. І, як знати можливо, розвиток зв'язків з Республікою Куба виведе на ту модель двосторонніх взаємовигідних відносин, яка стане взірцем, прикладом для економічних стосунків з рештою країн Латинської Америки.
Одним словом, без перебільшення можна сказати, що Україна має "заново відкрити" для себе Латинську Америку як один із регіонів світу, що несе в собі невичерпні потенційні можливості як для дво-, так і для багатосторонніх економічних, технологічних і науково-технічних зв'язків.

Контрольні запитання та завдання
1. Якими особливостями характеризується економічний розвиток країн Латинської Америки у межах світового господарства?
2. Яке місце Латинської Америки в міжнародному поділі праці?
3. Що спричинило економічну кризу 80-х років у країнах Латинської Америки?
4. У чому полягає зміст тенденцій, що проявляються в розвитку економіки країн Латинської Америки?
5. Дайте характеристику фінансової системи країн Латинської Америки.
6. Які основні напрями зовнішньоекономічних зв'язків країн Латинської Америки?
7. Якими факторами зумовлені інтеграційні процеси в Латинській Америці?
8. Яким чином економічні інтереси країн Латинської Америки знаходять вияв у діяльності ООН?
9. Якими можуть бути перспективи розвитку економічних зв'язків України з країнами латиноамериканського регіону?

ГЛАВА 14
ЕКОНОМІКА КРАЇН АФРИКИ
Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня, кон'юнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й міжнародним економічним відносинам.
Багаточисельність країн континенту та спільність більшості їхніх економічних проблем зумовлюють узагальнений підхід до викладення матеріалу. При цьому виділяються два субрегіони: Північна Африка та Африка на південь від Сахари.
1. Загальна характеристика господарства
Площа Африки з островами становить 30,3 млн км2 (1,5% світової суші), населення - біля 620 млн чоловік (понад 12% населення Землі).
ПРИРОДНІ РЕСУРСИ
Африка - досі ще недостатньо вивчений у геологічному відношенні континент - містить у своїх надрах чимало корисних копалин світового значення. Серед інших континентів Африка займає перше місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; друге - за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; третє - за запасами нафти, газу, залізної руди.
Значними й здебільшого високорентабельними є поклади титану, вольфраму, танталу, літію, вісмуту, ніобію, цезію тобто особливо цінної і важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних мінералів та інших копалин. Зберігаються значні темпи зростання розвіданих покладів корисних копалин.
Континент має значні грунтово-рослинні ресурси. За розмірами оброблюваної поверхні на одного мешканця (0,6 га) Африка значно випереджає такі аграрні регіони, як Південно-Східна Азія (0,2 га) і Латинська Америка (0,4 га). Хоча відносна природна родючість землі тут невисока, за розрахунками, африканський континент міг би забезпечити продовольством майже 1,5 млрд чоловік.
Отже, щодо наявності основних природних ресурсів африканський континент - один із найкраще забезпечених регіонів світу. Відносна відсталість та кризовий стан економіки переважної більшості країн Африки насамперед є результатом дії довгострокових історичних і політичних факторів.
РІВЕНЬ РОЗВИТКУ ТА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ
Африканський континент є одним з найменш розвинутих і найменш динамічних в плані економіки регіонів світу. Загальна питома вага країн Африки (без ПАР) у світовому ВП становить майже 1,5%. Середній рівень ВВП на душу населення у країнах на південь від Сахари сягає лише 340 дол. (на 1990 p.), що трохи більше відповідного показника для Південної Азії і нижче, ніж в усіх інших регіонах третього світу у три - шість разів. Із 43 країн світу з особливо низьким рівнем економічного розвитку (ВНП на душу населення не перевищує 600 дол. на рік) 32 - це країни Тропічної та Південної Африки, а серед 20 найбідні-ших - 16 із цього субрегіону. У два-чотири рази кращі показники мають країни Північної Африки: Єгипет, Марокко та Туніс; ще вищі - Алжир та Лівія, які разом з іншими володарями цінних видів сировини (Ботсвана, Ангола, Намібія, Габон) є лідерами на континенті за відносними розмірами національного доходу (табл. 1).
Економічний розвиток африканських країн характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними факторами. Африканська економіка дуже вразлива до так званих форсмажорних обставин. Динаміка реального доходу на душу населення для країн на південь від Сахари становила у 60-ті роки +0,6%, 70-ті - +0,9%, 80-ті - -0,9%. Кризи останніх років відкинули велику групу країн континенту до рівня перших років незалежності. За минуле десятиріччя значно знизився рівень самозабезпечення континенту продовольством (з 98% на початку 80-х до 80% у 90-ті роки). Особливо відчутно погіршилось економічне становище у Мозамбіку, Танзанії, Того, Чаді, Ефіопії.
За структурою господарства переважна більшість країн Африки належить до аграрних, декотрі до аграрно-індустріальних. Відносно високого рівня індустріалізації, крім ПАР, досягли Маврикій та Сейшельські Острови - невеличкі держави, яким вдалося ефективно використати зовнішні фактори розвитку. Питома вага сільського господарства у країнах на південь від Сахари становить, за даними на 1990 p., 32% (у 1965 р. - 40%) від ВВП, промисловості - 30% (20%), послуг - 40% (39%); у країнах Північної Африки відповідні показники становлять по сільському господарству - 15% (23%), по промисловості - 36% (28%), по сфері послуг - 49% (48%).
Характерною рисою економіки африканських країн є її багатоукладність. Сучасні уклади (приватнокапіталістичний, державний), хоча і дають до 70% загального ВВП, охоплюють меншість населення. Та десятки мільйонів економічно активного населення добувають кошти для існування у межах докапіталістичних укладів чи навіть у сфері натурального господарства. У країнах Тропічної і, частково, Південної Африки, де не розвинуте приватне володіння землею, патріархально-общинний лад фактично найбільш поширений у сільській місцевості й виявляє велику усталеність, здатність до паралельного з сучасними укладами існування. Істотні залишки общинних відносин, як і феодальних, зберігаються і на півночі континенту.
Значного розвитку в період незалежності набув дрібнотоварний уклад, який відіграє помітну роль серед національних факторів економічного розвитку. На відміну від нього сучасні уклади зазнають відчутного впливу іноземного капіталу, базуються майже винятково на зарубіжній технології. Із врахуванням місцевих умов провідну роль у розбудові національної економіки африканських країн має відіграти державний сектор. Він посів значні позиції в Алжирі, Анголі, Габоні, Заїрі, Замбії, Єгипті, Нігерії, Сенегалі, Тунісі. Але в більшості країн його ефективність низька. Це стосується й кооперативного сектора господарства, який поширений у сільському господарстві, ремісництві та торгівлі.
Принципово важливе для розуміння соціально-політичного розвитку Африки те, що у більшості країн статистичне провідні сучасні уклади не є домінуючими, системоутворюючими, їхній вплив на соціальну сферу і на суспільство в цілому залишається обмеженим. Багатоукладність та поширеність різноманітних мішаних форм власності й виробничих відносин консервується і є однією з найбільш серйозних перешкод економічної модернізації.
2. Основні галузі економіки
СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3-4%. "Зелена революція" тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво.
Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Понад половини оброблюваних площ розташовані у посушливих районах і належать до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах Тропічної Африки грунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія грунтів. Серед причин другої групи - екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.
Землеробство - провідний сектор сільського господарства - дає майже 80% обсягу виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000га наприкінці 80-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці-(наприкінці 70-х - 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються, загалом та 40,3 - у розвинутих. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1983-1988 pp. становило 10,1 кг (1972 - 1977 pp. - 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, які розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1986 - 1988 pp. - 16 кг (1969 - 1971 pp. -9 кг) що У вісім разів нижче середніх показників "третього світу". . .
Найбільш помітне місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби - 55%, сизаль - 45, бавовна, чай - майже 15, бобові культури - приблизно 40, кава, пальмова олія, арахіс - десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.
Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.
Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10 - 20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.
Тваринництво в Африці помітно розвинуте в господарстві окремих країн - Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. У найбільш сприятливий період - на початку 80-х років - питома вага Африки у світовому поголів'ї становила: великої рогатої худоби - 14,2%, кіз - 32,9, овець - 16,7, верблюдів - навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва, залишались мізерними: м'яса - 5,1%, молока - 2,3, вовни - 7,2% загальносвітового. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, - кочівники.
Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголів'я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.
Тваринництво, як і землеробство, внаслідок слабкої матеріально-технічної бази дуже вразливе відносно несприятливих погодно-кліматичних умов та стихійних лих. Посухи, епідемії, нальоти сарани, що призводять до спустошення ланів відразу кількох країн, - звичайні явища у сучасній Африці, Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери - Кот д'Івуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.
Значними є ресурси довколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.
ВИДОБУВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Видобувна промисловість є однією з найбільш розвинутих та технічно споряджених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідної інфраструктури.
Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); С'єрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).
Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу.
ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС
Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на. цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останні роки у межах 15 - 20%.
Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.
Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010-2015 pp.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 80-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.
Видобуток вугілля, крім ПАР, не має значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігері й Габоні.
Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього виду енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенергії континенту (в ПАР - 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, її елементи - в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.
У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види пального. Майже третина африканських країн не має потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10- 15%. Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило 1990 р. 103 кг (1965 р. - 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються.
ОБРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників "третього світу". У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 60-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, 70-ті - вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробної промисловості на континенті у 12- 13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих - у 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних - 4- 5% у Сома-лі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі (табл. 1).

До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва - це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно добрі перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для іноземного капіталу.
60 - 70-ті роки для більшості африканських країн були періодом зародження національної обробної промисловості. Сьогодні вона базується на технології середнього рівня, має обмежену номенклатуру продукції, низьку конкурентоздатність, орієнтована на місцевий ринок. Характерною рисою є широкий імпорт технологій та устаткування, залучення іноземних інженерних і управлінських кадрів.

За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями - виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість. Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових - у Зімбабве, Заїрі, Замбії. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот д'Івуар, Кенія). Більш складні виробництва пов'язані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичні та' інші галузі розвинуті
Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.
Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.
Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої конкурентоздатності на світовому ринкові. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенті, вовняних - переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також щкіряно-взуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2 - 0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші.
ТРАНСПОРТ
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів зв'язку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й з'єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково утруднює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.
Починаючи від 70-х років набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та зв'язку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного зв'язку із зовнішнім світом.
Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, - 60%, Алжирі - 75, Лівії - 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з'єднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.
Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт. Із 60-х років питома вага портів континенту у світових вантажоперевезеннях поступово зростала й становить приблизно 20%. Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.
Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвинутості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажи-роперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна - колишній
СРСР.
3. Держава та економіка
До африканського регіону належать 54 країни, серед яких 52 мають власну державність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природною матеріальною базою для саморозвитку. Лише п'ять можна вважати вели-кими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, а також ІІАР). Серед інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн чоловік. Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, до яких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадження капіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави у процесі становлення й розвитку національних економік країн континенту.
ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР. ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
З перших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув в африканських країнах значних масштабів і став домінуючим у найбільш важливих галузях господарства. Його основу склала власність колоніальних адміністрацій, а крім того, в неоднаковій мірі в різних країнах, - націоналізовані підприємства, що належали приватному капіталові колишніх метрополій. У подальшому, в 70 - 80-ті роки, спостерігалось розширення та модернізація існуючих і будівництво нових державних економічних об'єктів, причому, як правило, за значної участі іноземного капіталу.
За структурою державний сектор більшості країн складається з центральних фінансових установ (банків, інститутів довгострокового кредитування), підприємств з видобутку та первинної переробки цінних видів сировини, виробництву будматеріалів, об'єктів енергетичного комплексу, транспортних компаній. У багатьох країнах створена досить розвинена мережа агрофірм, що вирощують головним чином експортні культури, ведуть селекційні та меліоративні роботи. Домінуюче положення державний капітал займає в соціальній сфері, істотне - в оптовій торгівлі, особливо в експорті.
Питома вага держсектора у ВНП різних країн та на різних етапах їх розвитку коливається від 15% до 50 і навіть 80% (Алжир на початку 80-х років). Особливих масштабів держсектор набув свого часу у країнах, які реалізовували було модель соціалістичної орієнтації (серед них у різні роки: Ангола, Бенін, Буркіна Фасо, Гвінея, Єгипет, Конго, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Танзанія, Ефіопія). Політика держави тут передбачала обмеження ролі іноземного, особливо приватного, капіталу, поступове витіснення приватного сектора на периферію економіки. За зразками соціалістичних країн будувалася централізована вертикальна система управління, розподілу ресурсів, пріоритет віддавався адміністративним засобам впливу на соціально-економічну сферу. У деяких країнах спробували поширити держсектор на середні підприємства, сферу послуг, зробити його домінуючим у сільському господарстві. На це спрямовувалась значна допомога, що надходила від соціалістичних країн, головним чином з тодішнього СРСР.
І в інших країнах континенту внаслідок слабкості національного підприємництва держсектор відіграє відносно помітну роль, ніж у більшості розвинутих країн. Для Африки це своєрідна об'єктивна необхідність. І тим нагальнішу проблему становлять низькі показники функціонування державних підприємств і державного сектора в цілому. Недостатня економічна ефективність і навіть збитковість - дуже поширене явище у держсекторі більшості країн Африки. Це пов'язано з низкою причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших - висока залежність від імпортної техніки й технології, а в багатьох випадках - і сировини, брак кваліфікованих кадрів. Поміж причин суб'єктивного характеру найістотнішими є такі, що властиві адміністративно-командній економіці: відсутність достатніх стимулів, бюрократизація, недостатня гнучкість та оперативність. Програючи в конкурентній боротьбі, держсектор потребує значних дотацій і штучних пільг, що відчутно обтяжують бюджет. Брак коштів та диспропорції у господарстві призводять до хронічного недовантаження підприємств, неефективного використання потужностей.
Ще більші складності розвитку державного, а також кооперативного сектора мають місце у сільському господарстві. Воно потребує не тільки значних капіталовкладень (при низькій зацікавленості іноземних підприємців), а й подолання соціально-психологічних бар'єрів, пов'язаних з традиціями та звичаями й навиками аграрного населення континенту.
У сфері управління господарством африканські країни повільно нагромаджували досвід, стикаючись, як правило, зі значними проблемами в проведенні певної фінансово-економічної стратегії, зокрема в податковій та кредитній політиці, регулюванні цін, здійсненні соціально-економічних програм. В умовах багатоукладності, слабкості державних структур, особливо на місцевому рівні, відсутності громадянського суспільства як такого, соціально-економічна сфера взагалі виявляється важкокерованою. Майже не Діє система прямих податків, більшість країн не має хоч якось усистематизованого юридичного простору, бракує елементарної політичної стабільності, значно поширені різноманітні економічні злочини.
Як свідчить практика, найкращі результати за цих умов дають так звані прості рішення: створення спільних з іноземним капіталом підприємств, розширення сфери дії ринкових механізмів і встановлення на їхній базі збалансованих співвідносин між різними формами власності, скорочення бюджетних витрат. Це у більшості випадків призводить до скорочення державного сектора. Дані заходи лежать і в основі рекомендацій міжнародних фінансових та економічних організацій, зокрема МВФ і МБРР і дедалі частіше стають умовами надання економічної допомоги країнам
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ
Низький рівень економічного розвитку абсолютної більшості африканських країн та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до соціальних проблем великого масштабу. Особливо серйозно загрожує несприятлива динаміка соціально-економічних процесів, викликана тривалим відставанням основних показників розвитку економіки від темпів зростання населення.
Динаміка ВВП на душу населення у країнах на південь від Сахари становила у 1965 - 1973 pp. +1,6%, 1973 - 1980 pp. - +0,6, 1980 - 1990 pp.- -1,1%. Кількість населення за межею бідності тут сягала 1985 р. 184 млн чоловік (47,6% населення), 1990 p.- 216 млн чоловік (47,8%), а за прогнозами на 2000 р. може збільшитись до 304 млн чоловік (49,7%). Дещо краща ситуація у північноафрикан-ських країнах, де питома вага бідних вдвічі менша.
За даними ЕКА ООН, близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до п'яти років. Калорійність харчування на континенті становить в середньому 2100 ккал на день при нормі 2385 ккал. Особливо тяжке становище в Ефіопії, Анголі, Чаді, Мозамбіку, С'єрра-Леоне, Сомалі, де цей показник коливається на позначках 1650 - 1900 ккал. Дитяча смертність у регіоні становить 137 на 1000 новонароджених, що в 10 - 12 разів вище за показники розвинутих країн.
Тривалість життя у країнах на південь від Сахари. - 51 рік, на півночі континенту - 62 роки. Середні темпи росту населення у 1980 - 1990 pp. становили 3,1% і були найвищими серед регіонів світу. Загальна тенденція уповільнення росту населення, яка виявляється в країнах, що розвиваються, в Африці практично відсутня. На континенті несприятлива ситуація і щодо вікового складу Населення. Його частка у віці до 14 років становить 46,4%, в Єгипті, Марокко й Тунісі цей показник відчутно нижчий. Крім того, реальна кількість (і якість) економічно активного населення знижується через значне поширення хвороб, що, в свою чергу, зумовлене низьким рівнем медицини та санітарії.
Половина дорослих в Африці - неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а 1,4% вчаться у вузах, що в чотири-п'ять разів нижче відповідних показників по Азії та Латинській Америці. Близько 27% дітей до 14 років (міське населення) працюють. Додаткові показники соціально-економічної ситуації в окремих країнах Африки див. у табл. 2.
Соціальні державні програми абсолютної більшості країн континенту обмежені й недостатньо ефективні. Те саме стосується програм щодо планування народжуваності.

4. Зовнішньоекономічні зв'язки
У сучасних умовах обов'язковою вимогою прискорення розвитку є розширення й інтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних зв'язків. Очевидно, найскладніші соціально-економічні проблеми африканського суспільства не можуть бути вирішені без об'єднання зусиль країн континенту та глибокої інтеграції у світову економіку.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ. КОЛЕКТИВНІ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ
Африка вельми специфічна щодо економічних інтеграційних процесів. Це пов'язано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних взаємозв'язків (3 - 5% загального обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, - життєвою необхідністю об'єднання ресурсів, подолання наслідків штучного поділу континенту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних інтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізовані органи. Координація та узгодження політики держав-членів ОАЄ в економічній сфері є однією із закріплених у Статуті цілей цієї загальноконтинентальної організації. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 - Асоціація фінансових установ африканського розвитку. Серед інших інституцій назвемо Африканську комісію цивільної авіації (1969 p.), Союз організацій, зайнятих у сфері передачі та розподілу електроенергії (1971 p.), Африканський залізничний союз (1972 p.). Загалом на африканському континенті виникло кілька десятків регіональних і субрегіональних об'єднань, які охоплюють різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використання природних ресурсів.
Серед першої досить чисельної групи вкажемо на такі: Економічне співтовариство держав Західної Африки (утворене 1975 p., об'єднує 16 держав) є торговельним та валютним угрупованням, орієнтованим на координацію економічних програм, створення спільних об'єктів, поступове зменшення розбіжностей між країнами-членами в економічній та гуманітарній сфері. Як проміжна ціль проголошено створення спільного ринку та валютного союзу. Економічне співтовариство Західної Африки (1973 p., шість держав), учасники якого утворили досить розвинену структуру взаємодії в галузі сільського господарства, промисловості, зовнішньої торгівлі, транспорту й зв'язку, енергетики, наукових досліджень. Значна увага приділяється розвиткові митного союзу, координації економічних програм, надання допомоги менш розвинутим партнерам. Економічне співтовариство країн Східної та Південної Африки (1982 p., 17 держав) має такі головні напрямки діяльності - координація економічних програм, торговельної політики, кредитування, створення спільних об'єктів, реалізація проектів у сфері транспорту та сільського господарства Цілі діяльності - поетапне утворення зон вільної торгівлі, формування спільного ринку. Дев'ять держав-членів цієї організації здійснюють більш тісне співробітництво у межах Конференції з координації економічного розвитку незалежних країн Півдня Африки. Митний і економічний союз Центральної Африки (1964 p., сім держав) орієнтується на створення спільного ринку шляхом поступової уніфікації податкових систем, ліквідації обмежень у торгівлі, запровадження митних пільг, надання фінансової допомоги членам організації, що не мають виходу до моря.
Серед об'єднань другої групи виділимо Західнрафриканський валютний союз, Валютний союз Центральної Африки, Західноафриканську клірингову палату, Східноафриканський банк розвитку та ін.
У досить чисельній третій групі характерними є такі об'єднання: Адміністрація басейну ріки Нігер (1964 p., дев'ять держав), Комісія басейну озера Чад (1964 p., чотири держави та один спостерігач), Організація з експлуатації й розвитку басейну ріки Кагера (1977 p., чотири держави), Постійний комітет боротьби проти посухи в Сахарі (1973 p., вісім держав), їхнім головним напрямком діяльності є створення спільних об'єктів, реалізація міждержавних господарських програм, співробітництво у сфері кредитування.
Крім згаданих, поширені об'єднання держав-експортерів окремих видів сировини та сільгосппродукції (нафти, фосфатів, кави, арахісу і т. п.). Повільно, але розвивається двостороннє економічне співробітництво. Значення внутрішньоконтинентальних інтеграційних угруповань для країн Африки залишається обмеженим.
Окрему категорію становлять економічні угруповання та організації, які однією з основних цілей своєї діяльності мають залучення зовнішньої фінансової, технічної та іншої допомоги. Серед них - Арабський банк економічного розвитку Африки (1973 р.) - міждержавний інвестиційний інститут, що здійснює кредитне співробітництво членів Ліги арабських країн з державами-членами ОАЄ. Африканський фонд розвитку (1973 p.), крім африканських країн, об'єднує більш як 20 держав, головним чином західноєвропейських, а також США, Японію, Саудівську Аравію, Кувейт та деякі інші. Крім того, вісім північноафриканських країн є членами Арабського валютного фонду, а до членів Ісламського банку розвитку, крім арабських, належать 11 країн Тропічної Африки.
Помітну роль в економічних процесах на континенті відіграють механізми Співдружності націй (це стосується більшості колишніх британських колоній), Франко-африканського співтовариства, до якого входять майже 20 держав Африки, а також досить складна система преференційних угод, які пов'язані афро-західноєвропейськими інтеграційними процесами.
Особливе місце у вирішенні проблем економічного розвитку континенту належить Економічній комісії ООН для Африки (ЕКА), яка створена 1958 р. і функціонує під керівництвом Економічної і Соціальної Ради ООН. ЕКА є ключовою ланкою як у справі вироблення загальноафриканської стратегії розвитку та інтеграції держав континенту, так і в розробці й реалізації програм зовнішньої допомоги Африці. Штаб-квартира ЕКА, як і секретаріат ОАЄ, перебуває в Адіс-Абебі, субрегіональні центри діють у Марокко, Нігері, Камеруні, Руанді та Замбії. Стратегічні напрями діяльності ЕКА відображені у генеральній програмі економічного розвитку африканських країн, що звільнилися, на 80 - 90-ті роки, що відома як Монровійська стратегія економічного розвитку Африки. На її базі 1980 р. сесія Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ прийняла "Лагоський план дій", який, зокрема, передбачає зменшення зовнішньої залежності континенту, досягнення колективного самозабезпечення, прискорення розвитку сільського господарства, енергетики, окремих галузей обробної промисловості, вдосконалення систем підготовки кадрів, створення національного науково-технічного потенціалу. До 2000 р. Планом передбачається поетапне створення спільного ринку і, зрештою, африканського економічного співтовариства. Однак ефективність колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшості випадків залишається низькою. Головна причина - нерозвинутість соціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях, корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної політичної стабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти, сепаратизм, регіоналізм, анархія. Один із наочних прикладів - ситуація, що склалася у 1992 - 1993 pp. у Сомалі.
АФРИКА В МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ
Країни континенту є експортерами дивних матеріалів, мінеральної сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сировинні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6% (1980 р. - 94,8%), для країн Північної Африки цей показник становить 85,9% (1980 р. - 96,8%), експорт продукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами на початку 90-х років становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка готової продукції в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний показник у 15%. Найбільш помітні (за вартістю) позиції тут мають Єгипет, Марокко, Туніс, а також Маврикій, Кот д'Івуар, Зімбабве.
У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продукти харчування - 5,4%, сільгоспсировина - 12,5, руди й метали - 15,8, мінеральне паливо 14,5, інші види сировини - 11,8%. Частка країн Північної Африки становить відповідно 2,7, 3,2, 3,4, 11,8 та 2,7%. Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень.
Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому, як правило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери.
Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартості експорту, Бурунді - кава - 79, Гамбії - арахіс - 71, Нігеру - уран - 75, Замбії - мідь - 88, Буркіна Фасо - бавовна - 45, золото - 35, Єгипту - паливо - 34, бавовна - 32%. На світовому ринкові загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервує несприятливі для країн Африки умови зовнішньої торгівлі.
За рахунок експорту енергоносіїв континент в останні роки мав позитивне загальне сальдо в міжнародній торгівлі. У країнах на південь від Сахари експорт 1990 р. становив 34056 млн дол., імпорт - 32377 млн дол.; у країнах Північної Африки відповідно 40272 млн дол. і 37136 млн дол. Показники ПАР - 23612 млн дол. та 18258 млн дол. Однак позитивний баланс мають тільки Лівія, Нігерія, Габон, Ангола, Алжир, Конго, Кот д'Івуар, Зімбабве, Мавританія, Заїр та Нігер. Водночас у багатьох країнах імпорт перевищує експорт у два-чотири рази. При цьому поширеною є критична залежність від імпорту. Надходження від експорту витрачаються здебільшого на закупівлю продовольства, інших споживчих товарів першої необхідності. Окремим істотним фактором, що впливає на сучасний зовнішньоторговельний баланс країн регіону, є те, що Африка, за невеликими винятками, не є привабливим ринком збуту.
Номенклатура експорту розширюється повільно. Серед готової продукції достатню конкурентоздатність мають лише текстиль та одяг, що вироблюються головним чином у Маврикію, Марокко, Тунісі, Єгипті та частково в Кот д'Івуар. Також стримує нарощування експортного потенціалу нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення товарів.
В останнє десятиріччя спостерігається зниження імпорту засобів виробництва. Це гальмує індустріалізацію, оновлення парку машин та обладнання, підвищення продуктивності праці.
Для сучасної політики багатьох країн регіону в сфері зовнішньої торгівлі стає характерною її лібералізація - зниження та ліквідація нетарифних бар'єрів, зниження середніх рівнів тарифів, зменшення кількісних обмежень. Окремі країни проводять політику маневрування тарифами. Масштаби, структура та динаміка зовнішньої торгівлі демонструють істотну, для більшості країн зростаючу, залежність від іноземного капіталу, зовнішньої економічної допомоги.
ПОЗИЦІЇ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ. ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОГО БОРГУ
Іноземний капітал значною мірою створював підвалини економіки африканських країн і мав домінуючі позиції в усіх сучасних сферах виробництва тоді, коли національний капітал лише починав формуватися. Після здобуття незалежності спостерігалось широкомасштабне витискування іноземного капіталу (як державного, так і приватного) й водночас комерціалізація його діяльності. Втім, слабкість національного капіталу, відносна обмеженість його суто підприємницького потенціалу в сучасних умовах робить необхідним його широке, хоч і не безпроблемне, співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігається пріоритет капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненою системою преференційних угод та відповідних організаційних структур. Таким чином, значні економічні позиції в Африці зберігають Англія та Франція, а також Бельгія. Від 60-х років помітну активність виявляє американський та німецький капітал, причому пальма першості належить приватному підприємництву. ТНК переважно діють в обробній промисловості, де володіють від 40 до 70% капіталу, а також у гірничовидобувній промисловості. Найбільш поширені компанії зі змішаним капіталом. Як уже зазначалося, Африка не належить до найбільш привабливих щодо капіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на континент став мінімальним, а по деяких країнах інвестиції зменшувались. Окремою важливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку Африканського континенту є кредити. У зв'язку з низькою кредитоспроможністю переважної більшості країн регіону розвитку набули насамперед державні кредити, що надаються як на двосторонній основі, так і через колективні програми допомоги (наприклад, через ОЕСР). Дуже важливе значення мають кредитні програми МВФ та МБРР. Зовнішні надходження стали істотною і постійно присутньою часткою державних бюджетів чималої групи африканських країн. Особливо це стосується найменш розвинутих країн, таких як Чад, Уганда, Малі, Буркіна Фасо, Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розмірами найбільшу допомогу отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун.
Роль фінансових реципієнтів, що зберігається за значною більшістю країн Африки протягом кількох десятиліть, призводить до неухильного нарощування їхньої зовнішньої заборгованості. За абсолютними показниками головними боржниками на 1990 р. були Єгипет - 39,9 млрд дол., Нігерія - 36,1 млрд дол., Алжир - 26,8 млрд дол., Марокко - 23,5 млрд дол., Кот д'Івуар - 17,9 млрд дол., Судан - 15,4 млрд дол., Заїр - 10,1 млрд дол. Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її співвідношення з розмірами ВНП та експорту. Найскладніша ситуація у країнах на південь від Сахари. Тут (без Нігерії) розміри загального боргу становили 1990 р. 75,7% від ВВП (1986 р. - 66,7%, 1980 р. - 38,6%). Відносно вартості річного експорту борги країн субрегіону 1990 р. сягали 359,3% (1980 p.- 147,5%). Обслуговування боргу "з'їдає" до п'ятої частини експортної виручки, а в окремих країнах (Уганда, Мадагаскар, Кот д'Івуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир) перевищує критичний показник у 30%.
Борги більшості африканських країн є одними з найменш забезпечених. Кредитори, особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та лібералізувати умови сплати й обслуговування боргів, ширше запроваджувати пільгове кредитування, яке значно орієнтоване не на розвиток матеріальної сфери, а на врегулювання питань, пов'язаних зі старими боргами. Водночас донори дедалі настійливіше ставлять питання про контрольоване використання кредитів, встановлення нагляду за економікою і фінансами неспроможних боржників.
Економічна ситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні показники та довгострокові тенденції роблять практично неможливим паралельне вирішення проблем відсталості та залежності африканських країн. Довгострокові прогнози МБРР, зокрема, не передбачають відчутних змін в економічному становищі регіону, його ролі у світовій економіці, стандартах життя основної маси африканців. Очевидно, за сучасних умов вихід із замкненого кола соціально-економічних проблем потребує відмови від напівстихійного курсу останніх десятиліть та переорієнтацію на нову економічну стратегію, яка відповідала б національним інтересам країн Африки і водночас приваблювала б основних зовнішніх партнерів. В основі такої стратегії, як свідчить досвід, мали б лежати дві ідеї - співрозвитку Африки як частки сучасної єдиної цивілізації та включення усіх потенційних механізмів саморозвитку окремих країн.
Перша ідея частково вже втілюється в життя: програми колективної довгострокової комплексної допомоги Африці поступово набувають необхідної підтримки та практичного змісту. Але осьовою є друга ідея. Не нова, вона, по суті, виявилась нездійсненною протягом вже значного періоду існування незалежних африканських держав. Тільки ще більш очевидною стала її безальтернативність. Виходячи зі змісту документів ОАЄ та ЕКА, прийнятих останнім часом, тут можна виділити такі основні практичні напрямки: соціальний сектор повинен бути в центрі національних планів розвитку; пріоритетним має стати вдосконалення людського потенціалу (освіта, професійна підготовка, орієнтована на ринок робочої сили, скорочення безробіття, протидія "відпливові інтелектів", забезпечення доступу до фондів розвитку найменш забезпечених верств населення, реалізація спеціальних програм для молоді, жінок, біженців); комплексний розвиток сільського господарства та досягнення самозабезпечення продовольством. Додатково обов'язковою передумовою забезпечення економічного прогресу в Африці є досягнення політичної стабільності, демократизація суспільно-політичного ладу, гарантування прав та свобод особистості.

Контрольні запитання та завдання
1. Які показники найбільш істотні для характеристики рівня розвитку та ступеня залежності економіки африканських країн?
2. Що вирізняє Африку у соціально-економічному плані серед інших регіонів "третього світу"?
3. Чим пояснюється багатоукладність економіки африканських країн?
4. Проаналізуйте тенденції економічного розвитку країн континенту на тлі світових економічних процесів. Які зміни ролі Африки у світовій економіці, її місце у міжнародному поділі праці у перспективі?
5. Проаналізуйте сучасне співвідношення та динаміку внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку африканських країн.

ГЛАВА 15
ЕКОНОМІКА КРАЇН БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕГІОНУ
Близький і Середній Схід - регіон на заході Азії, до якого входять 16 держав із загальною площею в 6,8 млн км2 та населенням у 206 млн чоловік. Роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60% від світових) та природного газу (30%), їхньою часткою у видобутку цих вуглеводнів (відповідно 40% і 10%), а також значними золото-валютними запасами (понад 5% від світових).
У період самостійного економічного розвитку держави Близького та Середнього Сходу досягли досить значних успіхів. У 1990 р. на країни регіону, які займали 5,1% території та населення якого становило 3,9% світового, припадало 4,4% світового сукупного продукту1, тоді як у 1970 р. - тільки 1,5%. Частка ВВП країн регіону у загальному ВВП країн, що розвиваються, була ще більшою - 26,2% (1970 р. - 8,4%), враховуючи, що на Близький та Середній Схід припадало 10,3% території та 7,3% населення Цієї групи держав (табл. 1).
Збільшення майже втричі за 20 років питомої ваги країн регіону в світовому продукті було досягнуто за рахунок високих темпів росту власного ВВП. Зокрема, з 1960 по 1991 р. середньорічні темпи зростання ВВП країн регіону випереджали аналогічні показники індустріально розвинутих країн з ринковою економікою та країн, що розвиваються: 4,9% проти (відповідно) 3,4% та 4,8%. В Афганістані темпи зростання ВВП з 1960 р. по 1991 р. були значно нижчі, ніж по регіонові в цілому і складали в середньому 1,1%. Щорічні темпи росту в країнах-членах Ради Співробітництва арабських країн Перської затоки (РСАКПЗ) у цей час були вищими від середніх по близько- та середньосхідному регіоні - 5,1%. При цьому виявилася тенденція нерівномірності росту ВВП країн Близького та Середнього Сходу в окремі періоди. У 60-х роках середньорічні темпи зростання ВВП країн регіону значно випереджали аналогічні показники в індустріально розвинутих країнах з ринковою економікою та в країнах, що розвиваються (8,0% відповідно проти 5,1% та 5,9%), і дещо вирівнялись у 70-х роках (5,7% відповідно проти 3,1% та 5,5%), а в 1980 - 1990 pp. середньорічні темпи росту ВВП істотно змінилися (1,7% проти відповідно 2,9% та 3,8%). Це зумовлено несприятливою для нафто-експортуючих країн кон'юнктурою на світовому ринку рідкого палива, зменшенням вивозу нафти з арабських країн та падінням цін на нафту.

Досить високим для країн Близького та Середнього Сходу став рівень ВВП на душу населення. Середній його рівень у світі в 1990 р. складав 4221 дол., а для країн "третього світу" - 1311 дол., цей показник по близько-, середньосхідному регіоні дорівнював 5000 дол., у країнах РСАКПЗ навіть ще вище - 7998 дол Однак і в цілому країни регіону відставали у даній сфері від промислово розвинутих країн, ВВП на душу населення в яких складав 19846 дол. Різниця у рівнях на душу населення між двома групами країн за останні 20 років не тільки не збільшилася, а навіть дещо скоротилася. Близький та Середній Схід став одним із небагатьох регіонів (включаючи Східну та Півден-но-Східну Азію), яким вдалося досягти цього. Підтвердженням даної тенденції може слугувати порівняння обсягу ВВП на душу населення в 1970 і 1990 pp. у зазначеному регіоні:

Досить високими темпами відбувалося зростання демографічного потенціалу країн регіону. Середньорічні темпи росту населення з 1970 по 1990 pp. були значно вищі від світових (1,8%) та середніх по країнах, що розвиваються (2,4%), досягаючи 3,2%. Для країн РСАКПЗ цей показник ще вищий - 5,2%.
Більшість країн Близького та Середнього Сходу високо-забезпечені природними ресурсами, тому мають потужну експортну базу і ведуть активну зовнішню торгівлю. Безумовно, головне багатство регіону - паливні ресурси. Реальні запаси нафти на Близькому та Середньому Сході становлять до 60% світових, але розподіляються між країнами досить нерівномірно, найбільші вони в Саудівській Аравії. Загальне уявлення про розподіл реальних запасів нафти серед країн цього регіону дають наведені нами дані (за станом на 1992 p.).

На країни Близького та Середнього Сходу припадає третина світових запасів природного газу. Тільки у п'яти державах Аравійського півострова реальні запаси газу 1992 р. становили 17102,4 млрд м3 (Саудівська Аравія -5212, ОАЕ - 5663, Катар - 458,8 млрд м3).
В арабських країнах Перської затоки найнижчі витрати на видобуток і найвища у світі продуктивність праці в нафто- та газовидобувній промисловості, що є наслідком, головним чином, сприятливих природних умов. За підрахунками фахівців, перший показник у 3,7- 4 рази нижчий, ніж у США, а другий - відповідно в 4 - 6 разів вищий.
Крім палива, країни Близького та Середнього Сходу багаті й на інші корисні копалини. Наприклад, у Йорданії, Сирії, Ірані видобувають фосфати; ОАЕ - мідь; Саудівській Аравії - золото; Ірані, ОАЕ - сірку; Ємені - сіль; Йорданії - горючі сланці. Однак ці корисні копалини використовуються переважно для забезпечення внутрішніх потреб згаданих країн. І тому, крім нафти та газу, близько-, середньосхідні країни експортують на світовий ринок досить невеликий перелік сировинних товарів і напівфабрикатів, а також обмежену номенклатуру промислової та сільськогосподарської продукції.
У 1992 р. сільськогосподарська продукція становила 3,3% від загального обсягу експорту регіону (124,7 млрд дол.), частка гірничовидобувної промисловості була - 78,2%, обробної - 17,5%. Структура експорту нафтодобуваючих та нафтоімпортуючих країн істотно відрізняється. Так, не менш ніж 70% експортних доходів (Саудівська Аравія - 89,7%, Іран - 92,5%, Ірак - 96,8%, Оман - 8,9%, Кувейт - 84,1%, Катар - 70%) головних експортерів нафти та газу на світовий ринок припадало на паливні ресурси. При цьому частка продукції обробної промисловості цієї групи країн коливалась від 1,7% в Іракові до 13,7% - у Кувейті. Нафтоімпортуючі країни регіону чи ті держави, що вивозили нафту в обмежених масштабах (наприклад, Сирія), мали більш диверсифіковану структуру експорту: в його загальному обсязі питома вага продукції обробної промисловості становила: в Ізраїлі - 87,5%. Кіпрі - 59,0, Йорданії - 45,7, Сирії - 42,6, Туреччині - 67,9, Ємені -33,6%. Значна частка експорту припадала на продовольство та сільськогосподарську сировину: Ізраїль - 10,2%, Кіпр - 38,6, Йорданія - 16,5, Ліван - 30,5, Сирія - 15,4, Ємен - 56,2%.
З 1950 по 1991 р. середньорічні темпи росту експорту країн Близького та Середнього Сходу досягли 13,5%, що в цілому дещо вище від загального світового показника (11,3%) та даних по країнах, які розвиваються (11,1%) Більш високими темпами зростав експорт нафтоекспортуючих країн. Цілком зрозуміло, що найвищі щорічні темпи зростання експорту країн Західної Азії мали місце в період світової енергетичної кризи (1970- 1975 pp. - 58,2% щорічно). Останнє десятиріччя (1980- 1990 pp.) позначилося різким скороченням загального обсягу експорту країн регіону - 7% на рік. Існує велика залежність експортних доходів держав Близького та Середнього Сходу, їхньої частки в світовому експорті і економічного розвитку в цілому від кон'юнктури світового ринку паливних ресурсів. Тому динаміка експорту й імпорту, їхня частка у світовому товарообороті протягом останніх десятиріч зазнавали різких коливань. У 80-ті роки, коли падали ціни на нафту, почалося скорочення загального обсягу експорту нафтовидобуваючих країн. Про це свідчать наведені нижче дані щодо частки країн регіону у світовому експорті та імпорті (%):

Великі розміри нафтових доходів, що одержували краї-ни-постачальники вуглеводів, істотно підвищили роль Близького та Середнього Сходу у світовому господарстві. Більше десяти років вони активно виступали як власники значних валютно-фінансових ресурсів і як експортери капіталу в промислове розвинуті держави та країни, що розвиваються. На початку 80-х років на нафтоекспортуючі держави в цілому припадало майже 1/5 депозитів на євровалютному ринкові. Через десятиріччя, внаслідок негативних тенденцій у розвитку їхньої зовнішньої торгівлі, ці показники знизились. У 1991 р. офіційні інвалютні резерви країн-експортерів нафти складали 5,5%.
ЕКОНОМІКА КРАЇН РЕГІОНУ ДО 1973 Р.
Вся історія незалежного розвитку близько-, середньосхідних країн пов'язана з нафтою. Ті досягнення, які мали місце в цей час в економічній сфері, були пов'язані насамперед з унікальним становищем регіону в світовому господарстві в умовах домінування нафти в структурі світового паливно-енергетичного балансу.
В період розвитку, не пов'язаний із видобутком нафти, країни Близького та Середнього Сходу були периферією Вдового господарства із слабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами. Головними галузями були, залежно від природних умов, кочове скотарство на натуральній основі, екстенсивне дрібнотоварне землеробство, ремесло, рибальство, видобуток перлів, примітивне суднобудування.
Відкриття і розробка нафтових родовищ на Близькому та Середньому Сході почались у 30-ті роки XX ст. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдада, по річці Тигр. Промисловий видобуток нафти почався у Бахрейні (1934 p.), Саудівській Аравії (1938 p.), в інших країнах після Другої світової війни: у Кувейті - 1946 p., Катарі - 1949 p., Абу-Дабі - 1962 p., Омані - 1967 p., Дубаї -1969 p., ПІарджі - 1978 р. Звичайно, початок видобування нафти в регіоні не був пов'язаний із внутрішніми потребами близько-, середньосхідних країн, а зумовлювався попитом світового господарства. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то розробка її почалася за участю іноземного капіталу й іноземної робочої сили.
Концесії на увесь цикл робіт - від пошуків нафти до її видобутку та експорту - були розподілені між вісьмома "головними" нафтовими компаніями: американськими - "Ексон", "Мобіл", "Галф", "Тексако", "Сокал", англійською - "Бритиш петроліум"; англо-голландською - "Роял - Датч - Шелл" і французькою - "Компані франсез дю петроль", які підписали між собою угоду про принципи управління світовою нафтовою промисловістю, що почала діяти з 1934 р. Фактично ця угода передбачала незмінність розподілу ринку нафти між її учасниками, починаючи з 1928 р. Компанії Міжнародного нафтового картелю (МНК) одержували нафту за концесійними угодами, а експортували її за довгостроковими контрактами своїм відділенням (до 70% експорту), або ж самостійним переробним компаніям. Для кожної компанії картелю визначалась експортна квота і передбачалось, що вони не будуть прагнути збільшувати її за рахунок інших його членів. Рівень цін встановлювався МНК односторонньо за системою "галф-плас", що давало змогу протягом значного періоду утримувати відносно низькі та стабільні ціни на сиру нафту.
Це був перший етап функціонування світового ринку нафти, який характеризувався нафтомістким розвитком світового господарства. Відбувалося постійне зростання попиту великої промисловості на енергетичну сировину, запаси якої були зосереджені головним чином у країнах, що розвиваються. Споживання нафти в 1950 - 1972 pp. зростало на 7,5% щорічно, набагато випереджаючи темпи зростання ВВП світового господарства. Прибутки нафтових компаній базувались на підтриманні відносно низьких цін на сиру нафту. У 40-х роках довідкова ціна на Саудівську нафту складала 1,43 дол. за бар. Таке штучне заниження цін відповідало стратегії МНК, спрямованої на розширення споживання рідкого палива.
Таким чином, нафтомісткий етап розвитку світового господарства був пов'язаний з пануванням колоніальних та неоколоніальних методів експлуатації нафтоекспортуючих держав. До 70-х років ринок нафти був одним із найбільш монополізованих у світовому господарстві. Вільний, немо-нополізований ринок у цей період відігравав другорядну роль. На нього припадало 3 - 5% міжнародної торгівлі нафтою. Він збалансовував пропозиції та попит на нафту. Рівень цін на цьому ринку базувався на довідкових цінах монополізованого ринку і був стабільно нижчим (приблизно на 1/4).
Початок видобутку нафти у країнах Близького та Середнього Сходу вплинув на їхній економічний розвиток. Нафтовий сектор, хоч і став провідним у господарському механізмі цих країн, але не зміг забезпечити розвиток господарства в цілому, бо не сприяв розвиткові зворотних зв'язків, не стимулював міжгалузевого обміну. Він створювався іноземним капіталом і мав анклавний характер, бо всі необхідні для його функціонування інвестиції та споживчі товари постачалися світовим ринком, а вироблений продукт - нафта - практично повністю реалізовувався у світовому господарстві.
Більше того, становлення та розвиток нафтової промисловості призвели до підриву традиційного сектора, до кризи і без того слабких продуктивних сил економіки, які не були пов'язані з нафтою. Надання значних територій в концесію іноземним компаніям негативно позначилося на розвиткові скотарства, оскільки істотно зменшувалась площа пасовищ. Приплив іноземних товарів призвів до занепаду ремесел тощо.
Проте розширення масштабів видобутку нафти супроводжувалось появою і наступним відносно постійним зростанням прибутків нафтоекспортуючих країн. Хоча ці процеси в країнах регіону не збігалися в часі й відбувалися з різною інтенсивн