Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
При заключении соглашения о новации, согласно которому организация обязуется погасить заем только денежными средствами, проценты по предоставленному з...полностью>>
'Документ'
Обучающая цель: заинтересовать ребят новой для них наукой – физикой; рассказать о ее возникновении и развитии; в общих чертах ознакомить учащихся с т...полностью>>
'Документ'
«Пособие по контролю за качеством работ для инженерно-технических работников, занятых на строительстве мостов и труб» впервые было издано свыше 25 ле...полностью>>
'Документ'
1. РОЗРОБЛЕНО у відповідності до вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики, робочої програми навчальної дисципліни "Облік зовнішньоекономічн...полностью>>

Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

ВИЩА ШКОЛА МЕНЕДЖМЕНТУ

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

КОНСАЛТИНГОВО-КОНФЛІКТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР

ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ

ТА ІННОВАЦІЙ

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

У ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Том ІІ

матеріали ІІІ міжнародної

науково-практичної конференції

    1. листопада 2009 р.

Сімферополь-Ялта

Стратегія розвитку України у глобальному середовищі / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 13-15 листопада 2009 р. – Т. ІІ. - Сімферополь: ВіТроПринт, 2009. – 180 [1] с.

Редакційна колегія:

  1. Тарасов В.І. – ректор Кримського інституту бізнесу, кандидат філософских наук, доцент.

  2. Трофимова В.В. – директор Центру розвитку освіти, науки та інновацій, кандидат економічних наук.

  3. Демецки Вацлав – канцлер Вищої школи менеджменту, Польша.

У збірнику представлені тези доповідей учасників ІІІ міжнародної науково-практичної конференції

Проаналізовані глобалізаційні детермінанти сучасних трансформацій національних економічних моделей. Визначені стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку України та особливості становлення національної економічної моделі України. Обґрунтовані напрямки підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Досліджені соціальні та політичні трансформації українського суспільства, гуманітарні аспекти розвитку в умовах формування інформаційного суспільства. Особливу увагу приділено обговоренню ролі освіти та науки в умовах формування економіки, заснованої на знаннях.

Матеріали збірника призначені для широкого використання вченими, викладачами, аспірантами, студентами, державними службовцями.

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, імен та інших відомостей несуть автори.

Автори статей, текст

ЗМІСТ

Андрусова Євгенія Вікторівна

СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ РИНКУ РЕСТОРАННИХ ПОСЛУГ

10

Базецкая Анна Игоревна

ПУТИ СТАНОВЛЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ МОДЕЛИ УКРАИНЫ

12

Боборыкин Владимир Ефимович

ДУХОВНЫЕ АСПЕКТЫ РАЗВИТИЯ ЛИЧНОСТИ В ПЕРЕХОДНОМ ОБЩЕСТВЕ

14

Богун Любовь Анатольевна

ГЛОБАЛЬНЫЕ ЦЕННОСТИ В РАЗВИТИИ ЭКОНОМИК

17

Борецька Тетяна Сергіївна

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НА ПРОМИСЛОВОМУ ПІДПРИЄМСТВІ

18

Бужимська Катерина Олександрівна

Функції та принципи модернізації підприємств в сучасних умовах господарювання

20

Бурмака Тетяна Миколаївна

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД ДО АКТИВІЗАЦІЇ СПРИЙНЯТТЯ ПЕРСОНАЛОМ ІННОВАЦІЙНИХ ЗМІН

22

Василенко Ігор Володимирович

Розробка системи управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів

24

Величко Наталія Михайлівна, Андрєєв Андрій Васильович

УЗГОДЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ І ІННОВАЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ ПІДПРИЄМСТВА

27

Вініченко Ігор Іванович

НЕОБХІДНІСТЬ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

29

Винниченко Наталія Володимирівна, Шевченко Наталія Володимирівна

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТНИХ ПРОГРАМ

32

Волкова Милица Вячеславовна

Функции управления затратами на предприятии

33

Габа Мирослава Ігорівна

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ТУРИСТИЧНОГО ПРОДУКТУ

35

Галгаш Руслан Анатолійович

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОШУКУ ВНУТРІШНІХ РЕЗЕРВІВ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

37

Головач Юліана Віорелівна

ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНІ ПОСЛУГИ В КОНТЕКСТІ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

40

Господінова Олександра Іванівна

МОТИВАЦІЯ ВИБОРУ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФІЛІЙ БОГАТОНАЦІОНАЛЬНОЇ КОМПАНІЇ

43

Довбня Светлана Борисовна, Найдовская Ангелина Алексеевна, Разгоняева Татьяна Михайловна

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ ЗА СЧЕТ РОСТА ЭФФЕКТИВНОСТИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ОБОРОТНОГО КАПИТАЛА

45

Духовна-Кравченко Олеся Сергіївна

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ” В ВІТЧИЗНЯНІЙ НАУКОВІЙ ДУМЦІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

47

Дяченко Людмила Іванівна

СТАН І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МАРКЕТИНГОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НА РИНКУ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

50

Євдокімова О.М., Костолонова Л.В.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ ТА ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

52

Журило Руслан Миколайович

УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

55

Зарубєєва Наталія Вікторівна

УДОСКОНАЛЕННЯ КОМПЛЕКСНИХ ФІНАНСОВИХ СТРАТЕГІЙ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

58

Карамушко Н.А.

МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В СФЕРІ АПК

61

Карапіря Марія Іванівна

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБЛІКУ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКУ НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ

63

Китиця Андрій Георгійович,

ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МЕТАЛУРГІЙНОГО ПІДПРИЄМСТВА НА МІЖНАРОДНИХ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКАХ

65

Клевець Володимира Богданівна

ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ СУБ’ЄКТІВ ПРАВОВІДНОСИН НА ФОРМУВАННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ

67

Кобальчинская Евгения Александровна

ОСОБЕННОСТИ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПОТЕНЦИАЛА ОТЕЧЕСТВЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ

69

Контурова С.М., Демченко Л.І.

ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

71

Костюк Тамара Петрівна

НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

74

Куцел Вікторія Олександрівна

МОТИВАЦІЯ ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВАХ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

75

Кушнір Тетяна Валентинівна

ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ В АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ З МЕТОЮ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

77

Куштим Сергій Миколайович

Фінансова безпека як узагальнене досягнення стійкості фінансового результату

79

Левит Светлана Леонидовна

ЛОГИСТИЧЕСКИЙ КОНТРОЛЛИНГ КАК МОДЕЛЬ УПРАВЛЕНИЯ ПРЕДПРИЯТИЕМ

81

Литвиненко Лариса Леонідівна

ОСНОВНІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ АВІАКОМПАНІЙ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ РИНКУ ПАСАЖИРСЬКИХ АВІАПЕРЕВЕЗЕНЬ

82

Литвиненко Сергій Леонідович, Габріелова Тетяна Юріївна

Організація взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації об'єктів технічної інфраструктури

84

Логвіненко Євген Іванович, Уварова Юлія Миколаївна

СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ПЕРСОНАЛУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

86

Лошенюк Ірина Романівна

ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА ПІДПРИЄМСТВ РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ

89

Луполенко Анна Володимирівна

ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

91

Малахов Валерій Андрійович

Взаємність у русі матеріальних та фінансових потоків підприємства як ознака його конкурентоспроможності

93

Мілінчук Ольга Володимирівна

БІЗНЕС-ПРОЦЕСИ ЯК ОБ’ЄКТИ ПРОЦЕСНО-ОРІЄНТОВАНОГО БЮДЖЕТУВАННЯ

94

Новікова Ольга Юріївна

СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

97

Новосад Ганна Олексіївна

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗРОБКИ СТРАТЕГІЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКУ

99

Оболенцева Лариса Володимирівна

АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

100

Отенко Василь Іванович, Колодіна Ольга Михайлівна

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОНЯТТЯ «АДАПТИВНІСТЬ» У КЛЮЧОВИХ КОНЦЕПЦІЯХ З УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В МІНЛИВИХ УМОВАХ СЕРЕДОВИЩА

102

Педь Ірина Валеріївна

МІЖДЕРЖАВНА ВЗАЄМОДІЯ У ПОДАТКОВІЙ СФЕРІ
І ЕФЕКТИВНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ

105

Петраченко Дар’я Олександрівна

РОЗВИТОК ПЕРСОНАЛУ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

106

Петрова Інна Вікторівна

ФОРМИ ПРОЯВУ І РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

108

Петченко Марина Валентинівна

Основи моделювання в механізмі управління оборотними коштами ВіТЧИЗНЯНИХ підприємств машинобудування в умовах інтеграції

110

Піняк Ірина Любомирівна

ОБҐРУНТУВАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ВІДНЕСЕННЯ ВИТРАТ НА ЗБУТ ДО МАРКЕТИНГОВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

112

Плонська Юлія Олександрівна

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИМ РИЗИКОМ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТНОЗДАТНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

113

Подвірна Тетяна Володимирівна

ГЛОБАЛЬНИЙ МАРКЕТИНГ ЯК НОВА ПАРАДИГМА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ФІРМИ

115

Познанский Владимир Игоревич, Литвиненко Елена Николаевна

РАСЧЕТ КРИТИЧЕСКОГО ОБЪЕМА ПРОДАЖ ПРИ ИЗВЕСТНОМ СООТНОШЕНИИ ПОСТОЯННЫХ И ПЕРЕМЕННЫХ ЗАТРАТ

116

Поколодна Марія Миколаївна

НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ЕКСКУРСІЙНИХ ПІДПРИЄМСТВ

120

Пономарьова Ірина Василівна

застосування збалансованої системи показників для пошуку шляхів підвищення конкурентоздатності підприємств

122

Прийдун Любов Мирославівна

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ПРОБЛЕМНИМИ КРЕДИТАМИ В УМОВАХ КРИЗИ

125

Рассулова Надія Василівна, Корнєєва Тетяна Іванівна

ЕВОЛЮЦІЯ ВИТРАТ НА ВУГІЛЬНИХ ШАХТАХ УКРАЇНИ

127

Савран В’ячеслав Валерійович

ВПЛИВ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІІЇ НА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В РИНКОВИХ УМОВАХ.

131

Садовець Ганна Леонідівна

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ МЕНЕДЖМЕНТУ В КОРПОРАЦІЯХ

132

Смаль Христина Юріївна

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЗА РАХУНОК ПОЛІПШЕННЯ ЙОГО ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

134

Созоник Марія

ЯКІСТЬ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА БАНКУ

138

Ткач Вікторія Олександрівна

АНТИМОНОПОЛЬНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІВДЕННО-СХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

140

Ткаченко Сергій Володимирович

ПОДАТКОВЕ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

144

Тригуб Ольга Леонідівна

УПРАВЛІНСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ: ЛОГІКА ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ

148

Трухан Олександр Леонідович

СТРАТЕГІЯ: ВІД МИСТЕЦТВА ВІЙНИ ДО МИСТЕЦТВА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

150

Тульку Ярослава Игоревна

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЙ МАЛОГО И СРЕДНЕГО БИЗНЕСА УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛЬНОЙ КОНКУРЕНЦИИ

152

Фоломкіна Інна Сергіївна

вдосконалення маркетингового управління підприємством на основі ризик-менеджменту

155

Халилов А.Э

ИНВЕСТИЦИОННО-ИННОВАЦИОННЫЙ ПОТЕНЦИАЛ

158

Харко Володимир Юрійович, Мельничук Ірина Олексіївна

ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

159

Чистяков Вячеслав Иванович

КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТЬ ПРОМЫШЛЕННЫХ ТОВАРОВ

161

Чопко Наталія Степанівна

ПРОБЛЕМИ КРЕДИТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ АГРАРНОГО СЕКТОРУ

163

Шимановська-Діанич Людмила Михайлівна

УПРАВЛІННЯ ТАЛАНТАМИ ЯК ВАЖЛИВА УМОВА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В «НОВІЙ ЕКОНОМІЦІ»

164

Шокалюк Наталія Євгенівна

МОДЕЛЬ ОПТИМАЛЬНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРОГРАМИ З ВІДКРИТОЮ КРЕДИТНОЮ ЛІНІЄЮ

167

Юхименко Катерина Андріївна

НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

168

Губар Ольга Володимирівна

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

171

Куторжевська Любов Іванівна

ВАЖЛИВІСТЬ ПЕДАГОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ ДЛЯ ДІТЕЙ-СИРІТ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ

173

Дєєва Наталія Едуардівна

Іноземний капітал у банківських корпораціях україни

177

Андрусова Євгенія Вікторівна
Одеський державний економічний університет, м. Одеса
Науковий керівник - к.е.н. Давиденко І.В.

СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ РИНКУ РЕСТОРАННИХ ПОСЛУГ


Зараз в умовах економічної нестабільності України одним з актуальних питань залишається вибір стратегічного напрямку розвитку галузі. Завдяки правильно обраної та чіткої стратегії можна розвивати найбільш перспективні галузі господарства, збільшуючи тим самим надходження коштів до бюджету країни.

Одним із пріоритетних секторів економіки є ресторанний бізнес. За даними Асоціації ресторанного бізнесу України темпи росту ринку ресторанних послуг протягом останнього часу коливалися в межах 60-100% у рік. Прибуток від довгострокових інвестицій у підприємства ресторанного господарства складає 15-20%. Середній строк окупності ресторанного проекту варіюється від 2 до 5 років залежно від капіталовкладень.

За січень-лютий 2009 року обіг ресторанного господарства (з урахуванням фізичних осіб - підприємців) склав 2091,3 млн. грн., що на 18,3% менше в порівнянні з аналогічним періодом 2008 року, що пов'язане з несприятливою економічною ситуацією в Україні [1].

Незважаючи на зниження обсягів товарообігу, ресторанний бізнес залишається перспективним напрямком для вкладення інвестицій. Привабливими для інвесторів можуть бути такі підприємства ресторанного господарства: заміські заклади,
заклади одного продукту або напою, заклади при букіністичних магазинах, "закладу однієї вулиці", заклади музичної спрямованості (арт-кафе, арт-ресторан), дитячі кафе, заклади різних типів, що знаходяться у франчайзинговій мережі, орієнтовані на середній ціновий сегмент.

За даними FTSE Global All Cap Markets, під час фінансової кризи 2008-2010 рр. для інвестування та збереження капіталу є виграшним відкриття закладів фаст-фуд (20 місце в рейтингу серед інших напрямків бізнесу).

Так, компанія Мсdоnаld's Ukraine планує збільшити кількість ресторанів до 100 до 2012 - 2014р., а в наступні 10 років - до 240. В 2009р. на реконструкцію 3 діючих та 8 нових закладів швидкого харчування було інвестовано 20 млн. у.е. Середня сума інвестицій в 1 ресторан - 0,5 - 2 млн. у.е. [2].

Ще одним прикладом є компанія "Мировая Карта", що має намір до 2010р. інвестувати в ресторанний бізнес 13-15 млн. грн. Розмір інвестицій у середньому на 1 ресторан – 2,5-3,5 млн. грн. [3].

З вище викладеного випливає, що ресторанне господарство здатне приваблювати різних за розміром капіталу інвесторів. Привабливість бізнесу пояснюється рядом причин: відносною відсутністю жорсткої конкуренції; порівняно високим рівнем рентабельності (15-60%) підприємств ресторанного господарства; невеликим строком окупності проектів; дефіцитом нових концепцій на ринку ресторанних послуг, про що свідчить велика кількість підприємців, що бажають купити бізнес за франчайзинговою схемою у закордонних представників.

Для залучення інвестицій у ресторанний бізнес регіонів України доцільно в цей час здійснення наступних кроків.

Поставити завдання формування бізнес-плану регіону з метою розвитку ресторанного бізнесу як результату стратегічного планування.

Розробити систему моніторингу процесу інвестування в ресторанний бізнес у комбінації з діагностикою інвестиційного клімату в регіоні, починаючи від схеми збору інформації та закінчуючи формою її представлення, яка повинна стати одним із блоків більш загальної інформаційно-аналітичної системи інвестиційної діяльності в регіоні. З цією метою слід створити організацію комерційного типу, наприклад, інформаційне агентство з інвестицій та розвитку, функціями якого повинні стати спостереження, аналіз та прогноз динаміки інвестиційних процесів у ресторанному бізнесі. Зацікавленим особам інформація може видаватися на платній, пільговій або іншій основі.

Об'єднати зусилля територіальних органів управління, науково-дослідних і комерційних структур, що мають знання та досвід інвестиційної діяльності, у т.ч. залучення та просування інвестицій та інвестиційних проектів, зацікавлених в активізації інвестиційних процесів у регіоні, в становленні інвестиційного ринку, підвищенні його прозорості, а також у вирішенні регіональних соціально-економічних проблем розвитку.

Вести систематичну та цілеспрямовану роботу з налагодження схем залучення, мобілізації та реалізації інвестицій і інвестиційних проектів на регіональних ринках ресторанних послуг.

Приділяти особливу увагу проектам інноваційного характеру, розвитку венчурного бізнесу, проектам, що сприяють створенню нових робочих місць; при відборі інвестицій і проектів активно використовувати конкурсні механізми. З використанням засобів масової інформації здійснювати роботу із залучення коштів населення в інвестування розвитку ресторанного бізнесу в регіоні через пайові, пенсійні, страхові фонди й компанії.

Активно впроваджувати в практику світовий досвід територіального менеджменту, почати формування банку даних вітчизняного та закордонного досвіду державного регулювання інвестиційної діяльності в регіоні з корекцією на існуюче національне законодавство.

Пропонована діяльність регіональних органів управління дозволить радикально поліпшити інвестиційний клімат, активізувати інвестиційну діяльність у регіоні, підвищивши її ефективність і збільшити інвестиції в ресторанний бізнес, що дозволить заповнити вільні сегментні ніші, збільшити виробничі потужності, поліпшити якість обслуговування.

З метою розвитку ринку ресторанних послуг також доцільним є використання взаємовигідної взаємодії суміжних галузей. Так, високий рівень обслуговування в ресторанах, різноманітність концепцій, прийнятна ціна, фестивалі національної кухні, конкурси кухарів, дні відкритих дверей, виставки кулінарних шедеврів та кулінарна гигантоманія можуть залучити величезну кількість туристів. Можливим результатом буде збільшення притоку іноземної валюти в область, мультиплікаційний ефект та часткове вирішення проблеми сезонності, характерної для туризму.

Ще одним зі стратегічних напрямків розвитку є впровадження інновацій у ресторанний бізнес, однак, напрямок менш актуальний, оскільки вимагає значних інвестицій, яких в умовах кризи недостатньо. Проте, будь-яке зростання та вихід ресторанного бізнесу на якісно новий рівень супроводжується впровадженням передових технологій, тому виключити цей напрямок не можливо.

Таким чином, стратегічними напрямками розвитку ринку ресторанних послуг є: залучення інвестицій грошових та інтелектуальних, взаємовигідна взаємодія зі суміжними галузями, впровадження інновацій.

Літературні джерела:


1. Информационное агентство ЛIГА Бiзнес Iнформ. Новости о рынке. Розничная торговля, ритейл. Оборот розничной торговли за январь-февраль сократился более чем на 9%. 17.03.2009. [Электронный ресурс]. -

2. Интернет издание Події. Новости. Бизнес. McDonald's Ukraine увеличил количество ресторанов до 60. - 03.01.2008. [Электронный ресурс]. -.ua/print/?p=business/2008/01/03/105000.html

3. HoRеCа. Новости. Ресторанные новости. Ресторанные планы «Мировой карты».18.09.2009. [Электронный ресурс]. -

Базецкая Анна Игоревна

Харьковская национальная академия городского хозяйства, г. Харьков

ПУТИ СТАНОВЛЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ МОДЕЛИ УКРАИНЫ

Экономическая модель - это формализованное описание экономического процесса или явления, структура которого определяется как его объективными свойствами, так и субъективным целевым характером исследования. Под экономической моделью в дальнейшем изложении мы будем понимать процесс изменения элементов совокупности факторов, находящихся под прямым или косвенным регулированием государства, или же процесс влияния внешней и внутренней среды на данные факторы.

Структура экономической модели зависит непосредственно от тех целей, которые ставит перед собой ее исследователь. Основными отличиями моделей такого рода являются приближенность к реальности и сложность построения. Однако необходимо отметить тот факт, что, зачастую, упрощение модели ведет к ее «отрыву» от реального положения вещей (реальной ситуации в экономике в данном случае). Таким образом, модель должна иметь максимальное количество составляющих (элементов), то есть быть максимально укрупненной. Выполнение этого требования необходимо для организации наиболее эффективного процесса управления системой в целом, так как правильная организация управления каждым ее элементом будет являться залогом достижения значительных положительных результатов в процессе регулирования развития экономической модели страны.

В процессе исследования экономической модели на предмет ее усовершенствования и определения направлений ее дальнейшего развития необходимо, чтобы данная модель максимально отражала реальные процессы, происходящие в экономике, но при этом была относительно проста. Поэтому при построении модели необходимо уметь исключать из исследуемой совокупности факторы, не оказывающие особенного влияния на нее (имеющие косвенное влияние), и оставлять только ключевые составляющие реальной ситуации для выявления взаимосвязи между ними.

Становление национальной экономической модели Украины на современном этапе развития представляет собой довольно сложный и многоэтапный процесс. Предположим, что ключевыми факторами данной модели являются:

1) непосредственно экономика;

2) социальная сфера;

3) политика;

4) государственный аппарат.

Какие варианты развития экономической модели Украины на данном этапе развития могут рассматриваться? В первую очередь, необходимо определить, какой из приведенных факторов является доминантным. На наш взгляд, это, несомненно, государственный аппарат. Именно от того, какое направление будет определено государственным аппаратом, будет зависеть дальнейшее развитие экономической и социальной сферы. Государственный аппарат и политика находятся в непосредственной взаимосвязи, и данная совокупность также будет определять приоритеты и в экономической, и в социальной жизни. Но не будем забывать, что экономика является тем самым элементом, благодаря которому государственным аппарат изыскивает (мобилизует) средства для своего функционирования и достижения политических целей. А экономика, в свою очередь, невозможна без взаимодействия с социумом, так как именно он определяет способность экономики производить ВВП, являющийся основным объектом финансовых отношений в стране. Следовательно, выделенные четыре фактора можно назвать равнозначными, обособленными, но взаимосвязанными. Кроме того, на наш взгляд, достижение позитивных сдвигов в развитии одного из данных факторов, в конечном счете приведет к положительному эффекту в развитии трех других.

Основным звеном в экономической модели Украины является Государственный бюджет, а основной задачей государственного аппарата является его своевременное и полное наполнение. В нашей стране для наполнения бюджета используется метод увеличения налогового бремени. Его применение приводит к тому, что в стране начинается стремительный рост цен, который ведет к росту инфляции. Если государство пытается воздействовать на уровень инфляции (снижать его), то возникает снижение платежеспособности отдельных субъектов хозяйствования, в результате чего государству необходимо оказывать материальную поддержку данным субъектам за счет средств бюджета. В результате имеем не наполнение бюджета, а рост бюджетного дефицита.

При таком развитии экономической модели можно предложить следующие мероприятия, способствующие становлению эффективной модели:

1. Наполнение бюджета:

- оптимизация налоговой политики (вывод экономики из тени);

- жесткое регулирование денежно-кредитной политики (максимально возможное сокращение эмиссии);

- организация жесткого контроля за своевременностью исполнения обязательств перед бюджетом.

2. Сокращение масштабов приватизации государственной собственности, но в тоже время увеличение объемов аренды государственного имущества (предпочтительно финансового лизинга). Такая форма аренды даст возможность получить не только полную стоимость имущества, но и дополнительный доход (лизинговую маржу). Несмотря на «растянутость» получения средств во времени, в стратегической перспективе это может позволить преодолеть кризисные явления, препятствующие в настоящее время развитию экономики.

3. Проведение политических реформ, направленных на стабилизацию политической ситуации в стране. Создание «спокойного» политического климата привлечет иностранный капитал, а также будет препятствовать (делать нецелесообразным) отток национального капитала. В настоящее время бесконечный передел власти, создание/распад коалиции и другие политические коллизии делают невозможным эффективное развитие экономико-социальной сферы.

4. Россия активно сотрудничает с бывшими республиками СССР. Подобное «поведение» предлагается и Украине. Это не исключает тесного взаимодействия со странами Европы, но уровень развития постсоветских стран «ближе» Украине, нежели развитых. Поэтому лучше начинать с «равных», нежели стучаться в «высшие слои атмосферы».

Также на наш взгляд необходимо уделить внимание и такой сфере, как отношения модели типа «ВВП – юридические лица» и «ВВП – население». Как известно, ВВП является основным объектом распределения финансовых отношений, а юридические и физические лица являются субъектами финансовых отношений, которые его производят. Следовательно, чем больше заинтересованность данных субъектов в результатах своей деятельности, тем больший объем ВВП можно ожидать. Таким образом, по данному направлению предлагаются следующие мероприятия, реализация которых будет способствовать эффективному развитию национальной экономической модели в целом:

1. «ВВП – юридические лица». На данном этапе Украина пытается из сырьевого придатка превратиться в страну с развитой экономикой. В этом направлении наиболее перспективным является всяческое содействие предприятиям, использующим в своей деятельности инновации. Целесообразно осуществлять субсидирование таких предприятий, применять к ним льготный режим налогообложения и предоставлять таможенные льготы при экспорте инновационной продукции (приведет к значительному росту валютной выручки государства), предоставление государственных долгосрочных кредитов, стимулирование обновления и модернизации основных фондов, содействие отечественным инвесторам.

2. «ВВП – население». В этой категории необходимо в первую очередь повышать занятость населения, особенно в государственном секторе. Например, при выделении бюджетных мест в ВУЗах обязывать «бюджетников» отрабатывать 3-5 лет на государственных предприятиях после окончания; работникам госпредприятий предоставлять соцпакеты, выгодно отличающиеся от «частников» и т.д. Можно также снижать налоговое бремя (в частности снижать ставки обязательных отчислений в фонды социального страхования, одновременно предоставляя населению возможность делать самостоятельные отчисления в данные фонды. В результате от того, какой взнос был осуществлен каждым отдельным гражданином, будет зависеть и размер компенсаций в случае наступления страхового случая), но вряд ли данная мера будет популярна в Украине.

В заключение следует отметить, что для обеспечения эффективного функционирования экономической модели в Украине нет универсального метода, поэтому следует обеспечивать максимальную гибкость данной модели и чутко относиться к изменениям, происходящим в мировом сообществе. Это позволит модели максимально приблизиться к реальности и получить положительный эффект от ее взаимодействия с внешней и внутренней средой.

УДК 32:316.46

Боборыкин Владимир Ефимович

Николаевский государственный университет им. В.А.Сухомлинского

ДУХОВНЫЕ АСПЕКТЫ РАЗВИТИЯ ЛИЧНОСТИ В ПЕРЕХОДНОМ ОБЩЕСТВЕ

Духовные основы развития личности – актуальная проблема философско-социологических исследований. Несмотря на трудности, переживаемые украинским обществом, появились реальные возможности духовного совершенствования человека. К ним относятся: утвердждение демократических принципов жизни людей, плюрализм форм собственности, становление гражданского общества, свободы творчества и т.д.

Методология познания единства духовности и развития человека – это опосредованность процесса культурой и идеологией. Мир культуры приобщает индивида к красоте, постижению опыта деятельности и знаний, транслируемых поколениями людей. Идеология властвующей элиты тоже важный механизм формирования личности, её мировоззрения. Она систематизирует оценку происходящих событий, содействует позитивно направленному выбору средств для реализации приоритетных целей.

Процесс развития личности сложен, проходит в конкретных социальных условиях: социальная среда, направленность форм деятельности, поток связей и отношений. Кроме того, существенны усилия самого человека, объективирующиеся, благодаря психосоциальным характеристикам в предметах, новаторских идеях, артефактах культуры. Взаимосвязь внешнего и внутреннего отражает содержание развития на всех жизненных этапах. Особый интерес к личности, как основному «агенту» этого процесса. Его духовная сторона включает перманентность усилий индивида в моральной эволюции, обретении смысла жизни, верований как первостепенной основы всех форм деятельности.

Общепризнано – развитие протекает в отношениях с другими людьми. В творческом диалоге – это высший уровень контактов «Я» и « Другого». Совершается обмен мыслями, суждениями, возможно противоречивых и данная полярность замечательна, она поощряет поиск новых подходов, иных систем доказательств. Столкновение позиций знаменательно тем, что участники переживают совместную радость творчества, где нет побед и поражений, нет стремления к развязке. Это безусловно серьёзный аспект качественного изменения личности [1].

Духовное становление проявляется в готовности и жажде творчества, моральном совершенствовании, яркой потребности физического, эмоционально-чувственного обновления. Индивид активно мобилизует волю на преодоление соблазнов, выдвижение социально-значимых целей. Происходит смена мировоззренческих принципов, ценностных подходов к событиям и явлениям, подготовленная затяжным внутренне комулятивным процессом. Не исключена внешняя модификации интеллектуального, профессионального, семейного или возрастного характера. Они могут универсально потрясти индивида, оставляя безмерную горечь утрат или наполнить душу сопротивлением, твёрдостью в осуществлении задуманного.

Возможен и противоположный вариант отношений «Я» и «Другого». Конетти подметил: «Мимика человека богаче, чем мимика другого существа, человеческая жизнь богаче всех других в смысле превращений» [2]. Термин «превращение» он понимает как «выказывать» себя другом, имея враждебные намерения, т.е. притворство, неискренность, глубоко скрытую ненависть. Есть «мастера превращений», видоизменяющие свое истинное «лицо», это зависники, сгораемые от неосуществимости успеха, достигнутого «Другим» или маргиналы, не нашедшие места в жизни. Они несчастны, это их плата за безнравственные действия. Элементы подобной духовности порицаемы в культурах обществ. Они – препятствие в развитии личности, но существуют как неустранимый архаизм.

Общение между людьми осуществляется в непосредственной форме. В этом случае – это связи близких родственников, друзей. Они существенны, как источник информации и обогащения эмоционально-чувственной сферы индивида.

Обмен идеями неоспоримо полезен. Известный ученый С.П.Капица заметил: «Когда два человека обмениваются идеями, то после обмена у каждого оказывается по две идеи. Больше того, уже полученную информацию у человека отнять нельзя. Количество знающих потому множится намного быстрее, чем стандартным способом дарвиновского отбора» [3].

Всё верно, обмен идеями, вошедшими в круг духовных интересов, исключителен по своему влиянию. Он ведёт к росту новых знаний, формирует интеллектуальный опыт, благодаря которым возможно переосмысление имеющейся информации.

В целом, творческие способности – ценнейший компонент внутреннего духовного мира личности. Их развитие – трудная задача, тем не менее, её удачное решение – это появление не только полезного члена общества, но социально мотивированного новатора. Очевидно, такого рода деятельность требует планирования, самоконтроля, ответственного выбора целей и адекватных средств их реализации. Важно произвести своевременную коррекцию действий, подавить слабости. Индивид должен сохранять сомнения, как проверенный способ избавиться от излишней самонадеянности.

Творчество - инновационная деятельность позитивной для общества ориентации, тесно связанная с поиском правды, милосердия, борьбой с ложью и злом. Моральные качества – залог достойной жизни. Синтез знаний, нравственности, ответственности – принципиально значимые факторы существования, особенно, переходного общества, где всё меняется быстро, рождая невиданные ранне институты, содержание и напрвление практик миллионов людей.

В общем, творчество – центр высокого качества духовности, предполагающей обьективацию навыков, умений, талантов. В сущности, оно доступно немногим, требует эмоционального накала, комбинационного мышления, чтобы обнаруживать, исследовать закономерности процессов и явлений.

Таким образом, духовные предпоссылки развития личности – это конструктивный механизм, способствующий её качественным изменениям в условиях техногенной цивилизации, бросающей вызовы человечеству. Ответы на них должны быть компетентными, морально ответственными. Это одна из актуальных, животрепещущих проблем современности.

Для более обстоятельного понимания роли духовных аспектов, следует обратить внимание на философские идеи, анализирующие соотношение материального и духовного в истории общества. Леонид Лесков, доктор физико-математических наук, профессор пишет, что для России и других стран СНГ характерны «…первичные связывания мира людей с миром идей. Это информационная или иррациональная деятельность. И лишь потом мы переходим к миру вещей – через идеи…». На Западе конечной точкой выступает мир людей. Но для западной цивилизации мир людей сначала связываетсмя с миром вещей. Это предметная деятельность. И только потом – мир вещей связывается с миром идей. [4]

Противоположность культурных традиций несомненна. Ориентация большинства на материальные богатства, достаток естественна для Запада.Последние три с лишним века он развивался, преследуя одну цель – максимальное удовлетворение материальных потребностей людей. В настоящем, рынок товаров перенасыщен предложением новых всё более изощрённых изделий, породивший распространённый тип – «потребляющий человек».

Духовные интересы , творческие искания для такого индивида не существуют. Его образ жизни исключает их как не востребованный продукт, как нечто внешнее, требующее к тому же определённых усилий для поддержания и сохранения.

Условно называемый Восток – государства СНГ, прошли исторический путь, в котором доминантной традицией была идеологизация и манипулирование сознанием людей. Коммунистический режим преуспел в этом, создав экономическую систему не для граждан общества, а государства, с мощным, крайне затратным военно-промышленным комплексом.

Духовные, т.е. идеологизированные мотивы труда, оказались не эффективны и режим рухнул, не получив поддержки трудящейся массы. Видимо, оправданным является оптимальная коэволюция материального и духовного аспектов жизни общества. Односторонность здесь крайне не эффективна для его дальнейшего прогресса.

Система образования также важнейший фактор развития духовных аспектов жизни человека. В этом процессе молодёжь приобретает знания, умения, ценности, необходимые в зрелой жизни. Страна, имеющая низкий уровень образования, не способна преодолеть природные и социальные вызовы времени, здесь невозможны рациональные, глубоко просчитанные действия власти. Не сложится достойная уважения творческая жизнь и отдельного человека.

Позитивом можно признать перемены в отношении к образованию со стороны украинской и российской властей. Внедрение в процесс обучения и воспитания элементов Болонской системы, стремление к созданию благоприятных условий для ученых, работающих в университетах, борьба с коррупцией – обнадёживающие усилия властных структур. Результаты будут позитивными при условии привлечения всех граждан обдщества для решении этих крайне важных проблем.

Литература:

1.А.В.Павлов., Е.Л.Доценко. Две встречи (Понимание непонятного) //Человек. 1999, №1, С. 51-58.

2.Э.Конетти. Превращение. / Сб.Проблемы человека в западной философии. – М.,1988, С.489, 492, 500.

3.С.П.Капица. Прощание с юностью человечества. / Независимая газета., 2003., 11 июня.

4. Л. Лесков.Подсказка новым реформаторам. //Наука и религия., 2008, №6,С.5.

Богун Любовь Анатольевна

Одесский институт предпринимательства и права, Одесса

ГЛОБАЛЬНЫЕ ЦЕННОСТИ В РАЗВИТИИ ЭКОНОМИК

Предыдущие исследования в глобальном масштабе показывают, что материализм, или ощущаемый социо-экономический статус, был негативно связан с относительной удовлетворенностью жизнью [1]. Однако в регионе Новой Европы, охватывающей Хорватию, Польшу и Словению, такого взаимоотношения не было найдено. Возможно этот ощущаемый статус не так влиял не удовлетворенность от достижения жизненных целей, идеалов, и на удовлетворенность по отношению к тому, кем респонднты надеялись бы быть, как ощущаемая правдивость телевизионных программ и реклам, которые они просматривали. Правдивость измерялась количеством времени, затрачиваемого на просмотр телепрограмм.

В условиях глобализации необходимо однако принять во внимание различие в ценностях жизни по отношению к другим экономикам. Так, эмпирические результаты показывают, что в районах западных развитых стран, Среднего и Дальнего Востока взаимоотношение между ощущаемым социоэкономическим статусом и относительной удовлетворенностью жизни, или счастьем, было значительным, что может объясняться относительно сильным влиянием религиозности на удовлетворение жизнью. Ученые аргументируют, что религиозные культурные ценности ориентированы на счастье в мире за пределами смерти, после жизни.

ЛИТЕРАТУРА

  1. Speck, S. K. S. and Roy, A. The interrelationships between television viewing, values and perceived well-being: a global perspective // Journal of International Business Studies. - 2008. – Vol. 39 (7) – P. 1197-1220.

Борецька Тетяна Сергіївна

Донецький національний технічний університет

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НА ПРОМИСЛОВОМУ ПІДПРИЄМСТВІ

Прискорення глобальних процесів постіндустріального зростання та масштабні зміни в економіці західних країн переконливо свідчать: у наш час запорукою суспільно­го прогресу є швидкий технологічний розвиток, що спирається на особливу роль науки як безпосередньої продуктивної сили.

Забезпечення економічного зростання сьогодні є головною умовою позитивних зрушень у розвитку як України, так і її окремих регіонів у перспективі. Проблема активізації інноваційної діяльності промислових підприємств, враховуючи її роль у розвитку суспільного господарства в умовах кризи набуває особливої актуальності.

Результати конкурентних змагань між краї­нами за інноваційні ресурси виявили найефективніші моделі організації науки, досяг­нення яких у поєднанні з реальним капіталом дають підстави для висновку про пірамі­дальний характер розподілу світового інноваційного потенціалу [1, с.73]. Вершину піраміди посідають творці нових технологічних принципів у масових масштабах і в різних сфе­рах. Другий рівень займають інновації, присвячені технологіям, що безпосередньо реалізу­ються на відкритих ринках. Наступні нижчі рівні піраміди посідають продуктові інновації, у виробництві яких більшою чи меншою мірою використовуються досягнен­ня другого рівня. Найнижчий рівень займають "біржові" товари - сировина та продукція першого переділу.

Інноваційний розвиток відрізняється від технічного розвитку і навіть від науково-технічного тим, що містить елемент динамізму, характеризує здатність господарської одиниці розвиватися на власній основі в майбутньому (рис. 1).



Рис. 1. Взаємозв'язок технічного, науково-технічного й інноваційного рівнів [2, с.23]

Спроможність до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки напряму залежить від ефективного функціонування підприємств високотехнологічних галузей. Підвищення результативності їхньої діяльності забезпечує зростання економічного потенціалу регіону і навпаки – виникнення кризових явищ на підприємствах високотехнологічних галузей негативно відбивається на економічній системі регіону й держави в цілому.

Економічний розвиток передусім передбачає підвищення ефективності господарської діяльності (зниження матеріало- та енергомісткості промисловості, підвищення продуктивності праці тощо). В умовах промислового виробництва ці процеси відбуваються шляхом впровадження технічних та процесних інновацій [3, с.70].

Витратність інноваційної діяльності в промисловості України протягом останніх років стабільно збільшувались - збільшувались обсяги витрат на науково-технічні розробки та обсяги інноваційних витрат при одночасному зниженні інноваційної активності підприємств.

Це зниження ефективності не може бути поясненим високим рівнем інфляції або відсутністю у підприємств достатніх обсягів коштів, адже валовий обсяг прибутків промисловості протягом 2004-2008 років стабільно зростав. Тому фактори зниження ефективності інноваційної діяльності, скоріш за все, є не екзогенними, а ендогенними.

Інноваційна діяльність підприємства базується на таких принципах:

1) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;

2) економічність інноваційного виробництва (досягнення комерційного успіху);

3) гнучкість (під нову ідею створюється самостійна інноваційна структура, що може бути абсолютно непридатною для вирішення інших проблем);

4) комплексність (кардинальна інновація, як правило, викликає появу цілої сукупності супутніх їй більш незначних нововведень).

Прояви інноваційної діяльності підприємства можуть бути найрізноманітнішими, що обумовлено багатозначністю поняття "інновація". В залежності від цього основними типами інноваційної діяльності є:

виробництво нового продукту або продукту з якісно новими властивостями;

упровадження нових засобів виробництва;

освоєння нового ринку збуту;

залучення нових джерел сировини, комплектуючих і напівфабрикатів;

уведення нових організаційних інституційних форм (приватизація, нова система управління й ін.);

зміни інфраструктури.

Успіх інноваційної діяльності підприємства визначатиметься правильним вибором інноваційної стратегії. Навіть фінансово успішне підприємство буде відчувати проблеми, якщо вчасно не зуміє передбачити зміни ринкового середовища і своєчасно адаптуватись до них.

Для узагальнюючої оцінки важливе значення має комплексна оцінка інноваційного потенціалу. Оцінюючи інноваційний потенціал підприємства, керівництву треба знайти відповідь на питання, „чи під силу” йому впровадження інновації [4, c.49]. Адже успішність інновації на ринку залежить не тільки від її науково-технічного рівня, а від комплексу чинників внутрішнього середовища суб’єкта господарювання.

Корисною є методика управління інноваційними процесами [5], яка широко використовується у світовій практиці. Суть її зводиться до: 1) класифікації працівників залежно від опору їх змінам; 2) використання влади у вирішальних ситуаціях, що впливає на розподіл сил та адаптацію учасників до реорганізаційного процесу. Основою для класифікації стали 2 базових аспекти: 1 – сприйняття працівниками ініціатив (активне або пасивне); 2 – їх принципова позиція (позитивна чи негативна) до інноваційного процесу. Виходячи з цього поділу, в колективі формується 4 категорії учасників: 1) реформатори (група працівників, які активно сприймають зміни і ініціативи, та вважають їх як перспективу подальшого розвитку); 2) антиреформатори (активно, але негативно реагують на зміни та вбачають у них загрозу своєму комфортному становищу); 3) спостерігачі (категорія пасивно настроєного управлінського персоналу, позитивна позиція якого з’являється тільки з розумінням сенсу інновацій); 4) консерватори (ставлення до інновацій негативне і пасивне).

Аналізуючи дану методику стає зрозумілим, що успішність інноваційного процесу залежить від спроможності його ініціаторів передбачати виникнення різноманітного протистояння, вміло володіти владними повноваженнями для їх врівноваження, використовувати доступні моделі та засоби під час реформації різноманітних систем управління.

Література:

  1. Шовкун І. Інституційна модель наукової системи України в трансформаційній економіці // Економіка України. – 2004. – №11. – С. 69-76;

  2. Амитан В.Н., Киклевич Ю.Н., Филатов Д.Е. Инновационное развитие Донецкого региона: состояние и перспективы. – Донецк: Юго-Восток, 2002. – 182 с.

  3. Павлиш Е.В. Інноваційна складова регіональної конкурентоспроможності. – Донецьк: МПП "ВІК", 2008 – 185 с.

  4. Радинський С. Концептуально-аналітичні основи управління інноваційним процесом на підприємстві // Галицький економічний вісник. – 2009. – № 1. – С. 47-50.

  5. Біловодська О. А. Світові тенденції розвитку інноваційного підприємництва // Проблеми науки. – 2003. – № 5. – С.16-24.

Бужимська Катерина Олександрівна

Житомирський державний технологічний університет

Функції та принципи модернізації підприємств в сучасних умовах господарювання

Модернізація вітчизняних підприємств є актуальною і важливою задачею, рішення якої неможливо без розробки нових теоретико-методологічних та практично-методичних підходів до її організації, реалізації та оцінювання в сучасних швидко плинних ринкових умовах господарювання. Розробку нових підходів до модернізації підприємств необхідно починати з визначення та узагальнення функцій, які вона повинна виконувати, та принципів, яким цей процес має відповідати в ринкових умовах господарювання.

Слід зазначити, що під модернізацією ми розуміємо системний та цілеспрямований процес удосконалення, поліпшення, оновлення на інноваційній основі існуючих об’єктів модернізації, створення нових об’єктів з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств до сучасних світових стандартів.

Функція (від лат. functio – виконання, здійснення) – діяльність, обов’язок, робота; зовнішній прояв властивостей будь-якого об’єкту в даній системі відносин (наприклад, функція деталі у механізмі, функція механізму, функція грошей, функція індивіду в суспільстві тощо). Через функції розкривається роль та призначення об’єкта дослідження.

Ми виділяємо наступні основні функції модернізації підприємств:

  • модернізація виступає основним засобом підвищення конкурентоспроможності підприємства – ця функція розкриває основну мету процесу модернізації;

  • системотворча функція виявляється у тому, що модернізація підприємств є складовою системи соціально-економічного розвитку регіонів і країни в цілому та являється системним процесом розвитку підприємства;

  • практично-прикладна функція полягає у впровадженні досягнень науково-технічного прогресу, теоретико-методологічних розробок, методик, положень і висновків, напрацьованих економічними науками, у господарську діяльність підприємств;

  • мотиваційна функція – за допомогою процесу модернізації повинна підвищуватися економічна ефективність використання всіх складових сукупного потенціалу підприємства;

  • оптимізаційна функція – в процесі модернізації має реалізовуватися найкращій з допустимих варіантів розвитку підприємства;

  • навчально-виховна функція – процес модернізації передбачає розвиток персоналу підприємства, а також взаємовідносин між окремим групами та особами, що вимагає підвищення кваліфікації персоналу та покращення клімату в колективі.

На основі виділених функцій можна визначити основні принципи модернізації підприємств.

Принципи (від лат. principium – основа, початок) – 1) основні, вихідні положення теорії, основні правила діяльності; 2) встановлені, загальноприйняті, поширені правила господарських дій і властивостей економічних процесів.

До основних принципів (правил) модернізації ми відносимо:

  • принцип інноваційності – всі процеси модернізації на підприємстві мають відбуватися на інноваційній основі;

  • принцип системності – модернізаційні процеси на підприємстві повинні мати одну загальну мету, не суперечити, а взаємодіяти один з одним , задіяти всі наявні ресурси, відбуватися у всіх підрозділах тощо;

  • принцип безперервності – для забезпечення постійного підвищення конкурентоспроможності в швидко змінному навколишньому середовищі процес модернізації має відбуватися на підприємстві постійно;

  • принцип гнучкості – характеристики процесу модернізації можуть змінюватися (об’єкт, предмет, ресурси, тривалість) у зв’язку із зміною ситуації у зовнішньому та внутрішньому середовищах;

  • принцип участі передбачає залучення працівників підприємства до всіх етапів модернізаційного процесу від складання програми модернізації до оцінювання її результатів;

  • принцип холізму – модернізаційний процес повинен охоплювати як всі структурні одиниці одного рівня (принцип координації), так і всі рівні підприємства (принцип інтеграції);

  • принцип науковості передбачає використання найновітніших наукових досягнень та методичних розробок в організації та реалізації модернізації підприємства;

  • принцип обґрунтованості – рішення щодо проведення модернізації має бути обґрунтованим з позицій ринкових тенденцій, технічного прогнозування, наявного ресурсного потенціалу тощо;

  • принцип комплексності – процеси модернізації мають охоплювати всі сфери і напрямки діяльності підприємства, всі складові сукупного потенціалу підприємства, а також процеси його реалізації та відтворення;

  • принцип ефективності – при існуючих ресурсних обмеженнях обраний варіант модернізації має забезпечити максимальний економічний ефект;

  • принцип оптимальності передбачає вибір найкращого з альтернативних варіантів модернізації підприємства;

  • принцип ситуативності – найкращим варіантом модернізаційного процесу у конкретній ситуації буде той, якій більше всього відповідає даній ситуації;

  • принцип зворотного зв’язку – результати реалізації модернізації необхідно використовувати для обґрунтування програми модернізації на наступний період;

  • принцип індивідуалізації – кожен підприємство розробляє власну програму модернізації, яка відповідає конкретним умовам внутрішнього середовища і є адаптованою до зовнішнього;

  • принцип синергізму передбачає реалізацію комплексного процесу модернізації підприємства, в якій задіяні всі структурні підрозділи і сумарний ефект від якої більший за арифметичну суму ефектів від модернізації кожного підрозділу;

  • принцип раціональної ієрархії – модернізаційні процеси на підприємстві мають знаходиться у певній ієрархічній підпорядкованості за пріоритетністю;

  • принцип участі у загальному розвитку – модернізація кожного окремого підприємства має бути складовою реалізації державних та регіональних програм економічно-соціального розвитку;

  • принцип соціальної орієнтації передбачає забезпечення в результаті модернізації соціального розвитку трудового колективу, підвищення доходів його членів тощо.

Цей перелік є далеко невичерпаним, але дотримання вказаних принципів є необхідною умовою здійснення успішної інноваційно-технологічної модернізації підприємств, запорукою зростання конкурентоспроможності України до рівня розвинутих країн світу і саме ці принципи складають зміст концепції модернізації підприємств.

Бурмака Тетяна Миколаївна

Харківська національна академія міського господарства

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД ДО АКТИВІЗАЦІЇ СПРИЙНЯТТЯ ПЕРСОНАЛОМ ІННОВАЦІЙНИХ ЗМІН

Вивчення основних обмежень процесів розвитку вітчизняних підприємств свідчить про те, що саме кадрові недоліки є головним чинником неефективного сприйняття нововведень і як наслідок недостатньої конкурентоспроможності більшості з них. При цьому причина не в низькому освітньому рівні персоналу, а занадто високій швидкості змін технологій і відповідно професійних знань у сфері інноваційного розвитку. У результаті регулярно виникають ситуації, коли персоналу не вистачає професіоналізму, не зважаючи на те, що зовсім недавно у вирішенні аналогічних завдань його було цілком достатньо.

Найбільш ефективною методичною основою підвищення професійної підготовки персоналу на сьогоднішній є компетентнісний підхід. Він сформувався протягом останніх трьох десятилітть й слідом за Великобританією й США швидко поширився в багатьох країнах.

Відповідно до традиційної методології спочатку проводиться роздільний аналіз роботи й людини, потім здійснюється спроба їх сполучення й у завершенні визначаються якості, необхідні для успішного виконання даної роботи. Результатом є визначення особистих якостей, знань і навичок як факторів успішності певного виду діяльності. При цьому виділені фактори часто виявляються досить універсальними, тому підходять для різних видів роботи.

Компетентнісний підхід починається з аналізу " людини-в-роботі", без попередніх висновків про те, які характеристики потрібні для ефективного виконання цієї роботи. Результат застосування компетентнісного підходу полягає у визначенні якостей і вмінь, що забезпечують ефективну діяльність і відсутні у некваліфікованого виконавця. Тому на основі оцінок компетенцій можна отримати більш точний прогноз успішності нововведень, особливо в складних видах діяльності, у тому числі в системах управління.

В якості основного інструменту управління професіоналізмом персоналу з метою активізації сприйняття персоналом інноваційних змін можна використовувати матрицю компетенцій, що являє собою структуровану сукупність професійних компетенцій персоналу, що займається конкретним видом діяльності. Її застосування дозволяє вдосконалювати практично всі види й технології кадрової роботи (рис. 1).

Рис. 1. Можливості використання матриці компетенцій для активізації сприйняття персоналом інноваційних змін

Найбільший ефект від використання матриці професійних компетенцій досягається в корпоративному навчанні. У результаті діагностики компетенцій персоналу визначаються потреби працівників у навчанні, на основі яких розробляються індивідуальні програми підвищення кваліфікації. У результаті аналізу змісту окремих кластерів компетенцій і їх взаємозв'язків формуються корпоративні стандарти практичної підготовки менеджерів і фахівців у вигляді конкретних модулів формуючого й підтримуючого навчання.

У цілому застосування матриці компетенцій є основою підбора оптимального складу проектних команд для швидкого і якісного виконання договірних робіт; підвищує якість відбору нового персоналу; визначає зміст корпоративної підготовки й підвищення кваліфікації персоналу; підвищує ефективність роботи з кадровим резервом; стимулює професійний саморозвиток менеджерів і фахівців; забезпечує ріст мотивації персоналу за рахунок створення комфортних умов для професійного й кар'єрного росту; створює сприятливі умови для виховання нових лідерів в межах підприємства.

Головний ефект досягається за рахунок того, що компетентнісний підхід виконує функцію інтегратора всіх процесів, необхідних для розвитку професіоналізму персоналу. Завдяки цьому з'являється більше взаємозв'язків між методами й технологіями, а отримані з їх допомогою результати доповнюють один одного.

Використання матриці професійних компетенцій персоналу не лише підвищує ефективність методів і технологій кадрового менеджменту, але також фокусує його на активізації застосування інновацій, завдяки чому росте ефективність витрат на розвиток персоналу. Таким чином, матриця компетенцій є інструментом широкого діапазону дій, що забезпечує зростання професіоналізму персоналу й конкурентоспроможності підприємств.

Василенко Ігор Володимирович

Національний авіаційний університет, Київ

Розробка системи управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів

Існує певна подібність організаційно-економічних механізмів обслуговування різних економічних об’єднань через сталі теоретико-методологічні основи та принципи побудови механізмів, проте основні елементи, які наповнюють механізм є різними, в цьому і заключається новизна та унікальність того чи іншого механізму. Обов’язковими елементами організаційно-економічного механізму є зокрема його економічна та організаційна складові. Загальні проблеми обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів автором розглянуто у попередніх наукових публікаціях [1-3], в той же час розробці організаційно-економічного механізму обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів присвячено наукова робота автора [3].

Організаційна складова організаційно-економічного механізму обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів, на нашу думку, має складатися з методичних підходів до вдосконалення процесу обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів, системи управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів та методичних рекомендацій обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів за категоріями. Саме формуванню системи управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів і присвячена ця наукова публікація автора.

Система управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів наведена автором на рис. 1 та представляє собою сукупність стандартних складових управління – керуючу, функціональну та цільову підсистему, підсистему забезпечення, а також підсистему методичного забезпечення та моделювання.

На «вході» у систему має вивчатися та проводитися оцінка рівня забезпеченості ресурсами та методичним забезпеченням процесів обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів, також мають бути вироблені загальні принципи обслуговування цих категорій вантажів. В той же час на «виході» має бути досягнутий ефект синергії щодо організації процесу обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів.

Керуюча підсистема передбачає планування, організацію та контроль процесів обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів, а також мотивування учасників процесів обслуговування цих категорій вантажів, яке має бути направлене на виконання поставлених задач. Підсистема забезпечення передбачає ресурсне, методичне, інформаційне та правове забезпечення процесів обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів. Від рівня забезпеченості ресурсами, методичними рекомендаціями, інформаційними системами та правовими важелями залежить успішність всього управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів. Підсистема методичного забезпечення та моделювання включає в себе розроблені автором принципи, методи, інструменти, методичні підходи та рекомендації до вдосконалення процесу обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів. Та є тією складовою, яка забезпечує взаємодію між керуючою та функціональної підсистемами та яка забезпечує досягнення ефекту синергії.

Цільова підсистема має забезпечити підвищення якості та безпеки обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів, підвищення рівня прибутковості та конкурентоспроможності авіаційних перевізників спеціальних вантажів, а також збереження ресурсів та впровадження інноваційних технологій в процес авіаційних перевезень спеціальних вантажів.

Функціональна підсистема забезпечує роботу системи за допомогою транспортних об’єктів, що приймають участь у процесі обслуговування спеціальних вантажів та процеси обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів.

Зроблено висновок, що реалізація цієї системи управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів дозволить вирішити одну із складових наукової задачі формування організаційно-економічного механізму обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів в її управлінському аспекті.

Рис. 1 Система управління процесами обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів

Література

  1. Габріелова Т. Ю. Сучасні тенденції ринків авіаційних вантажних перевезень [Текст.] / Т. Ю. Габріелова, І. В. Василенко // Збірник наукових праць Державного економіко-технологічного університету транспорту: серія економіка і управління. – № 13. – К., 2009. – С. 153-158.

  2. Василенко І. В. Теоретичні основи організації обслужування авіаційних вантажних перевезень [Текст.] / І. В. Василенко // Збірник доповідей 11 Міжнародної науково-практичної конференції «Ринок послуг комплексних транспортних систем та прикладні проблеми логістики». – К., 2009. – С. 99-102.

  3. Василенко І. В. Теоретичні засади та технологія реалізації організаційно-економічного механізму обслуговування авіаційних перевезень спеціальних вантажів [Текст.] / І. В. Василенко // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності». – Сімферополь-Ялта, 2009. – С. 36-38.

Величко Наталія Михайлівна, Андрєєв Андрій Васильович

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, м. Луганськ

УЗГОДЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ І ІННОВАЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Розвиток вітчизняного бізнесу наряду з проникненням на ринок закордонних виробників веде до зростання інтенсивності конкуренції на внутрішньому ринку, що потребує розробки та впровадження виробничих, організаційних та управлінських інновацій стратегічного характеру. Можливість підприємства конкурувати на визначеному товарному ринку знаходиться в прямої залежності. від конкурентноздатності продукції, а також економічних методів управління, що роблять вплив на результати конкурентної боротьби. Незважаючи на конкурентні переваги підприємства йому необхідно мати в своєму розпорядженні ефективну інноваційну стратегію, що дозволить забезпечити успіх у майбутньому. Від її раціонального вибору залежать усі наступні управлінські дії.

Теоретичну основу управління інноваційною діяльністю підприємств складають праці вітчизняних учених: А. Амоші, А. Воронкової, В. Геєця, В. Гриньової, М. Іванова, С. Ілляшенка, Т. Калінеску, Г. Козаченко, О. Козирєвої, Б. Кліяненка, П. Орлова, О. Осики, П. Перерви, Л. Піддубної. В роботах цих та інших авторів висвітлена велика кількість питань з економіки, організації та управління інноваційною діяльністю підприємства, але, слід зазначити, що недостатньо уваги приділяється розробці та реалізації стратегій інноваційної діяльності підприємства, яка повинна узгоджуватися з конкурентною стратегією підприємства. Мета публікації полягає у визначені підходів щодо узгодження конкурентної стратегії і стратегії інноваційної діяльності підприємства.

Будь яке підприємство для виживання в умовах кризи повинне використовувати сучасні досягнення стратегічного менеджменту, в основі якого лежить ряд теоретичних положень про необхідність застосування комплексу узгоджених дій (стратегій) для досягнення цілей діяльності. Питання розробки та реалізації стратегії інноваційної діяльності повинне узгоджуватися з вимогами конкурентного середовища, тобто із стратегіями конкурентними. Слід зазначити, що конкурентна стратегія і стратегія інноваційної діяльності можуть мати однакові цілі, засоби ж їх досягнення будуть різними, але ці засоби без сумніву повинні між собою узгоджуватися.

Конкурентна стратегія – це сукупність дій по відношенню до конкурентів. Існує декілька варіантів базових стратегії конкуренції. На практиці є різні підходи до вибору базової стратегії конкуренції, але кожний з них несе в собі визначені недоліки, на які необхідно вказати. Так, деякі підприємства, володіючи визначеною конкурентною перевагою, не роблять ніяких зусиль для того, щоб не втратити їх. Необхідно постійно вишукувати всі нові конкурентні переваги. З іншого боку, прагнення бути лідером у всіх сферах конкурентної боротьби часто змушує підприємства відмовлятися від раніше розробленої стратеги конкуренції, що не дозволяє їм зосередитися на довгострокових цілях в області конкурентної боротьби. Питання, де конкурувати, на якому ринку отримувати значний прибуток, завжди є ключовим у маркетинговій орієнтації підприємства. Однак, як показує практика, надмірна концентрація на ньому на шкоду іншим важливим параметрам стратегії конкуренції часто приводить до негативних наслідків.

Стратегія інноваційної діяльності – це сукупність дій з розробки, виробництва та реалізації інновацій. Інноваційна стратегія повинна ґрунтуватися на визначені впливу зовнішнього середовища. Оцінка впливу зовнішнього середовища господарюючого суб'єкта на результати його інноваційної діяльності, перш за все, повинна сприяти обґрунтуванню різних допустимих модифікацій (видів) стратегій при висновку на ринок конкретного інноваційного продукту. Виділяють зовнішню та внутрішню інноваційну стратегію. При цьому саме зовнішня інноваційна стратегія повинна корелювати із конкурентною стратегією підприємства. Зовнішня інноваційна стратегія визначає ступінь активності господарюючого суб'єкта при виведенні інноваційного продукту на ринок, що і диктується тим або іншим станом зовнішнього середовища.

Аналіз наукової літератури з даної проблеми показує, що, зазвичай кажучи про стратегічну позицію підприємства в інноваційній сфері, виділяють такі альтернативні стратегії [1]: стратегія технологічного і ринкового лідерства; стратегія „проходження за лідером”; стратегія імітації; стратегія залежності; стратегія ринкової ниши. При уважному розгляді змісту приведених стратегій можна відмітити одну загальну для них властивість. Всі ці стратегії зосереджені лише на одній (нехай навіть дуже важливій) стороні інноваційної діяльності підприємства. По суті, в кожній стратегії в тій або іншій формі визначається предмет інновації – чи нова технологія, чи модифікований продукт або щось ще.

Проте результативність інноваційної діяльності підприємства багато в чому залежить від часу початку і темпів виведення інноваційного продукту на ринок. Крім того, ці два параметри можуть бути використані для раціонального планування етапів НДДКР і управління інвестиціями підприємства.

Своєчасне виведення інноваційного продукту на ринок повинне визначатися не стільки внутрішньою готовністю підприємства-виробника (коли інноваційний продукт створений і виготовлена перша його партія для тестування ринку), скільки станом зовнішнього середовища бізнесу. Оскільки зовнішнє середовище будь-якого підприємства складається з безлічі різнорідних і відособлених, але взаємозв'язаних елементів (постачальники, конкуренти, посередники, клієнти), то в кожен момент часу їх сукупна дія може робити як благотворний вплив на інноваційну активність даного підприємства, так і негативне. Враховуючи це положення, при управлінні інноваційною діяльністю підприємства доречно розглядатиме наступні альтернативні стратегії:

швидко і зараз – бізнес характеризується високою економічною привабливістю, а стан зовнішнього середовища свідчить про те, що потрібне і можна прямо зараз виводити цей інноваційний продукт на ринок, швидко завойовуючи там конкурентну перевагу;

швидко, але потім – по суті стратегія аналогічна попередньої, але або відсутня повна інформація про стан зовнішнього середовища, або зовнішнє середовище в даний час недостатньо сприятливе (хоча надалі ситуація зміниться). Тому слід витратити якийсь час на проведення заходів щодо додаткового вивчення і/або регулювання елементів зовнішнього середовища, а потім вивести інноваційний продукт на ринок і швидко завоювати там конкурентну перевагу;

поволі і зараз – з одного боку, економічна привабливість даного виду діяльності в даний час недостатньо велика, але дослідження показують, що є хороші перспективи зростання, а з іншого – сучасний стан зовнішнього середовища таке, що інновації господарюючого суб'єкта у вибраній сфері будуть сприйняті позитивно (у гіршому разі нейтрально), тому прямо зараз необхідно почати освоювати цей ринок поступово укріплюючи там свої позиції;

поволі і потім – інформація про ступінь привабливості і стан зовнішнього середовища по даному інноваційному продукту недостатня, або високий рівень нестабільності і на даному ринку, і в плані динаміки елементів зовнішнього середовища, тому слідує, перш за все, встановити спостереження за цим сектором економіки і у разі прояснення ситуації (появи позитивних, сприятливих для даного господарюючого суб'єкта і його інноваційних починів, тенденцій) поступово розгортати ринкову активність;

відмова – якщо навіть економічні перспективи даного інноваційного продукту високі, але зовнішнє середовище дуже агресивне (наприклад, дуже висока інтенсивність конкуренції), то, ймовірно, слід відмовитися від спроб виведення цього продукту протягом досліджуваного періоду, а значить і не починати інноваційну діяльність в цьому напрямі.

Спираючись на змістовну характеристику альтернативних стратегій відносно інвестиційного продукту, слід виробити механізм однозначного вибору тієї або іншої стратегії залежно від стану елементів зовнішнього середовища.

Усі перераховані фактори реально присутні в практиці конкуренції і в практиці інноваційної діяльності. Розуміння їх негативних наслідків повинне уберегти від неправильних дій при виборі схем конкурентної поведінки під час реалізації інноваційної стратегії. Головний критерій вибору інноваційної стратегії підприємства – адаптація своїх можливостей до конкретних умов ринку. І в цьому змісті базові стратегії конкуренції є принциповою, загальноекономічною основою, на якій будуються практичні дії конкурентів.

Література

  1. Управление современной компанией. Учебник / Под ред. Б. Мильнера и Ф. Лииса. - М.: ИНФРА-М, 2001. – 586 с.

Вініченко Ігор Іванович

Дніпропетровський державний аграрний університет, м. Дніпропетровськ

НЕОБХІДНІСТЬ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ

ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В агропромисловому комплексі Дніпропетровщини створюється ринковий механізм фінансування капітальних вкладень, поступово формуються нові канали залучення й використання фінансових ресурсів, одержують поширення ефективні форми організації інвестиційної діяльності. Але частка АПК у загальному обсязі інвестованих в економіку коштів залишається досить низькою. У результаті інституціональної трансформації аграрної сфери Дніпропетровської області сформувалася наступна структура джерел фінансування основних фондів АПК: 94,8 % від загального обсягу інвестицій в основний капітал в 2001 р. становили позабюджетні кошти, в тому числі 63,5 % власні кошти сільгоспвиробників (в 2008 р. - 58,1 %) і 31,3 % - залучені джерела фінансування (в 2008 р. - 38,8 %). Збільшення за досліджуваний період частки позикових коштів свідчить про зростання довіри інвесторів до організаційно-правових форм господарювання на селі та зниження ризику неповернення інвестованих коштів (табл. ).

Таблиця

Розподіл інвестицій в основний капітал АПК Дніпропетровської області за джерелами фінансування

Показники

2001

2005

2006

2007

2008

Інвестиції в основний капітал, всього

369

792

1560

2167

2722

Бюджетні кошти – всього

19,1

33,7

61,8

118,9

84,7

в т.ч.: державного бюджету

16,2

28,6

51,5

83,5

29,7

місцевих бюджетів

2,9

5,1

10,3

35,4

55,0

Позабюджетні кошти - всього

349,9

758,3

1498,2

2048,1

2637,3

в т.ч.: власні кошти сільськогосподарських товаровиробників

234,4

462,6

869,0

1226,6

1582,4

залучені кошти

115,5

295,7

629,2

921,5

1054,9

Аналіз результатів проведених реформ на селі дозволяє зробити висновок про те, що інвестиційні процеси в аграрній сфері можна поділити на два етапи. Перший етап тривав до середини 1990- х рр. і характеризувався бюджетним механізмом фінансування інвестицій у сільське господарство при відсутності яких-небудь структурних перетворень у галузі. Така політика зумовила посилення затратності сільськогосподарського виробництва, зниження адаптованості аграрних підприємств до ринкових умов господарювання. Другий етап, який триває і нині, характеризується поступовим скороченням частки бюджетних коштів у інвестиціях та переходом до різноманітних форм і джерел фінансування інвестицій.

Вважаємо, що ринкове інституціональне середовище інвестиційного процесу ще не сформована як єдине ціле, а являє собою аморфну сукупність різноякісних, часом навіть суперечливих інститутів. Відсутність взаємодоповнюваності та єдиної спрямованості інституціонального середовища не сприяє зростанню інвестиційної привабливості сільського господарства. Нерідко створені для активізації інвестиційних процесів на селі організаційно-правові інститути не дають належного ефекту через відсутність або незрілість економічних, соціально-психологічних і культурно-ціннісних складових інституціонального середовища.

Наші дослідження показують, що суттєву перешкоду для активізації інвестиційних процесів у регіоні створює сильна інерція старих неформальних інститутів, неринкових правил і норм ділової поведінки, які суттєво деформують принципи ефективного функціонування капіталу. Мова йде про «розмитість» прав власності, відсутність належного захисту інтересів власників, бюрократичну систему регіонального й місцевого управління сільським господарством, плинність керівників підприємств, поширеність практики "штучного" банкрутства.

Відсутній основний інститут, який необхідний для здійснення ринкових трансакцій і сприяє більш повній реалізації мотивів їх учасників – договірне (контрактне) право. Неефективний інститут ділового партнерства зумовлений відсутністю і дорожнечею достовірної інформації про потенційних споживачів і постачальниках продукції, монополізацією (у тому числі кримінальною) основних ринків.

Небажання банківської системи брати участь в інвестиційних процесах в АПК – також стримуючий фактор для здійснення інвестиційних вкладень. Складність одержання кредиту за доступною ціною, завищені заставні вимоги, технічні проблеми при проведенні розрахунків і одержанні готівки сповільнюють швидкість трансакцій та збільшують їх вартість.

Ще меншу участь у процесах інвестування аграрної сфери приймають фінансові інститути, орієнтовані на довгострокові інвестиції – інвестиційні й пайові фонди, які прагнуть отримати швидкий прибуток шляхом мобілізації ресурси дрібних приватних інвесторів.

Недержавні пенсійні фонди й страхові компанії (у країнах з розвиненою ринковою економікою є найбільшими інституціональних інвесторами) в Україні створені переважно приватними фінансовими інститутами й обслуговують їхні економічні інтереси. Не сформовані правові основи професійного управління активами цих фондів, відсутній досвід інвестиційного менеджменту, слабко розвинена інвестиційна культура. Більшість господарюючих суб'єктів не мають досвіду взаємодії із зовнішніми інвесторами.

У зв'язку з цим особливої актуальності набуває необхідність формування й удосконалення інфраструктури інвестиційної діяльності, яку можна визначити як сукупність методів, форм і джерел інвестицій, інструментів та важелів впливу на відтворювальний процес на макро- і мікрорівнях з метою авансування створюваного або розширення діючого виробництва. Інвестиційна інфраструктура, на нашу думку, складається з наступних блоків:

- мотиваційний – забезпечує взаємодію конкретного інвестиційного механізму із зовнішнім економічним та соціальним середовищем. Даний блок передбачає послідовне уточнення та деталізацію мотивів потенційних інвесторів при визначенні об'єктів розміщення інвестиційних ресурсів.

- ресурсного забезпечення – включає види інвестиційних ресурсів, джерела одержання та напрями й способи їх акумуляції.

- правове та методичне забезпечення – встановлює інституціональні межі регламентації інвестиційної діяльності. Воно ґрунтується на державному законодавстві й відповідних нормативних актах, а також на методичних розробках з планування й ведення інвестиційної та інноваційної діяльності в конкретних галузях АПК.

- організаційне забезпечення – полягає в створенні організаційних структур для ініціювання, розвитку й контролю виконання поставлених цілей. В інвестиційних механізмах здійснення різних проектів істотне місце займають планування й керування, які потрібні для проведення детальних розрахунків руху інвестиційних ресурсів, формування потоків готівки, аналізу фінансового стану, оцінки й реалізації заходів щодо підвищення ефективності інвестиційної діяльності.

Наведені блоки інфраструктури інвестиційної діяльності складаються з різних інститутів відповідальності за певні сектори надходження фінансових потоків від власників інвестиційних ресурсів – домогосподарств до їх споживачів – підприємств. Перший блок – інститути банківської системи, другий блок – небанківські фінансово-кредитні інститути (ломбарди, кредитні товариства, кредитні спілки, кредитні й страхові товариства, приватні пенсійні фонди, фінансові компанії), третій блок – інвестиційні інститути (інвестиційні компанії й фонди, фондові біржі, інвестиційні дилери та брокери).

Інституціональна структура інвестиційних процесів повинна бути динамічною і сприяти зниженню трансакційних витрат на всіх етапах відтворення товарів і послуг.

Винниченко Наталія Володимирівна,

Шевченко Наталія Володимирівна

Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України», м. Суми

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТНИХ ПРОГРАМ

Протягом останніх років відбувся поступовий перехід на програмно-цільовий метод формування бюджетів та використання бюджетних коштів. Але з виникненням фінансових труднощів в умовах кризи питання раціонального використання бюджетних ресурсів, направлених на реалізацію бюджетних програм, зумовили необхідність підвищення ефективності функціонування системи контролю. За часи незалежності України система фінансового контролю набула суттєвих змін, що зумовлено в першу чергу як інтеграційними процесами, так і необхідністю підвищення ефективності функціонування самої системи. Останнім часом в економічній літературі все частіше звертається увага на неузгодженість існуючих досліджень щодо здійснення контролю за виконанням державних програм, розглядається безліч проблем, як теоретичного так і прикладного характеру. Зокрема, на проблемах здійснення такого контролю зосередилися в своїх роботах такі науковці як Левицька С., Бариніна М., Каплун О., Цебринська С., Дорошенко О., Сухарєва Л., Медведєв Ю., Чімишенко С., Чистик О., Федченко Т. та інші. Але, не зважаючи на значні обсяги досліджень в даній сфері, більшість науковців дотримується думки, що сьогодні неможливо швидкого здійснити повне реформування системи контролю виконання бюджетних програм та забезпечити її цілісність і комплексність.

Саме тому особливої актуальності сьогодні набувають питання поетапного комплексного реформування системи контролю виконання бюджетних програм. Систематизація і аналіз існуючих літературних джерел дозволяє виокремити такі основні напрямки реформування даної системи:

  • удосконалення нормативного забезпечення системи контролю виконання бюджетних програм, шляхом ліквідування неузгодженостей в нормативних актах;

  • удосконалення організаційного забезпечення шляхом чіткого розмежування повноважень існуючих суб’єктів контролю та за умов виникнення потреби створення нових незалежних інститутів;

  • формування ефективного методичного забезпечення, а також удосконалення інформаційно-комунікаційної складової та матеріально-технічного забезпечення системи контролю виконання бюджетних програм тощо.

Слід також зауважити, що не можливо реалізувати зміни за всіма цими напрямками не звернувши особливу увагу на питання удосконалення понятійного апарату, адже не зважаючи на значну кількість досліджень, що стосуються зазначеного питання, то на сьогодні характерною є розмитість меж таких основних понять як аудит адміністративної діяльності, аудит ефективності, державний фінансовий аудит та інших, що свідчить про відсутність чітких уявлень про сферу їх застосування та їх завдання. Впровадження в вітчизняну практику досить нових видів аудиту сьогодні викликає резонанс серед вітчизняних науковців, які намагаються по різному трактувати кожне з наведених вище понять, що і призводить відсутності чіткості.

За умов, коли держава постає в ролі і власника ресурсів, і їх споживача, особливої актуальності набуває проблема визначення незалежності та об’єктивності суб’єктів системи контролю. Відповідно до ст. 5 Порядку проведення органами державної контрольно-ревізійної служби державного фінансового аудиту виконання бюджетних програм такий контроль проводиться органами державної контрольно-ревізійної служби, що зумовлює виникнення ряду питань стосовно наведених вище характеристик [1].

В умовах формування системи контролю виконання бюджетних програм не менш важливим є і аналіз досвіду європейської практики такого контролю, яка свідчить, що невід’ємним елементом підвищення ефективності виконання бюджетних програм є впровадження підсистеми внутрішнього контролю, механізм реалізації якої сьогодні, на нашу думку, є не достатньо відпрацьованим і потребує подальшого удосконалення.

Таким чином, сьогодні існує безліч проблем пов’язаних з формуванням системи контролю за виконанням бюджетних програм, проте їх вирішення повинне здійснюватися комплексно з урахуванням змін законодавства відносно прийняття і реалізації таких програм та закордонного досвіду формування системи контролю за їх виконанням.

Література:

  1. Порядок проведення органами державної контрольно-ревізійної служби державного фінансового аудиту виконання бюджетних программ [Електронний ресурс] :постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2004 р. N 1017. – Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua. – Законодавство України.

Волкова Милица Вячеслалвовна

Харьковская национальная академия городского хозяйства, г. Харьков

Функции управления затратами на предприятии

Управление затратами на предприятии предполагает выполнение всех общих и конкретных функций, присущих управлению любым объектом как процессу разработки и реализации управленческих решений, а также контроля за их выполнением. К числу основных функций управления (отражают содержание управленческой деятельности, вследствие чего эти функции содержатся в любой задаче управления в любой сфере деятельности и образуют замкнутый цикл управления) относят прогнозирование и планирование, организацию, координацию и стимулирование выполнения, учет и анализ.

Субъектами управления затратами выступают руководители и специалисты предприятия и производственных подразделений. Отдельные функции и элементы управления затратами выполняются служащими предприятия непосредственно или при их активном участии. Объектами управления являются затраты на разработку, производство, реализацию, эксплуатацию и утилизацию продукции (работ, услуг).

Прогнозирование и планирование затрат подразделяют на перспективное (на стадии долгосрочного планирования) и текущее (на стадии краткосрочного планирования). Задачей долгосрочного планирования является подготовка информации об ожидаемых затратах при освоении новых рынков сыта, организации разработки и выпуска новой продукции (работ, услуг), увеличении мощности предприятия. Текущие планы конкретизируют реализацию долгосрочных целей предприятия, отражают нужды ближайшего будущего более точно, поскольку обосновываются годовыми, квартальными расчетами.

Функция организации является важнейшим элементом обеспечения эффективного управления затратами. Она устанавливает, каким образом на предприятии управляют затратами, т.е. кто это делает, в какие сроки, с использованием какой информации и документов, какими способами. Определяются места возникновения затрат, центры затрат и центры ответственности за их соблюдение. Разрабатывается иерархическая структура линейных и функциональных связей руководителей и специалистов, участвующих в управлении затратами, которая должна быть совместима с организационно-производственной структурой предприятия.

Координация и регулирование затрат предполагают сравнение фактических затрат с запланированными, выявление отклонений и принятие оперативных мер по их ликвидации. Если выясняется, что изменились условия выполнения плана, то затраты, запланированные на его реализацию, корректируются. Своевременная координация и регулирование затрат позволяют предприятию избежать серьезного срыва в выполнении запланированного экономического результата деятельности.

Активизация и стимулирование подразумевают изыскание таких способов воздействия на участников производства, которые побуждали бы соблюдать установленные планом затраты и находить возможности их снижения. Нельзя стимулы к соблюдению и экономии затрат заменить наказанием за перерасход (если, конечно, перерасход не связан с браком по вине рабочего или простоем по его же вине). В этом случае работники основные усилия будут прикладывать к тому, чтобы оспорить уровень планируемых затрат, завысить его.

Учет как элемент управления затратами необходим для подготовки информации в целях принятия правильных хозяйственных решений.

Анализ затрат помогает оценить эффективность использования всех ресурсов предприятия, выявить резервы снижения затрат на производстве, собрать информацию для подготовки планов и принятия рациональных управленческих решений в области затрат.

Функция контроля (мониторинга) в системе управления затратами обеспечивает обратную связь, сравнение запланированных и фактических затрат. Эффективность контроля обуславливается корректирующими управленческими действиями, направленными на приведение фактических затрат в соответствие с запланированными или на уточнение планов, если последние не могут быть выполнены вследствие объективного изменения производственных условий.

В промышленном производстве крайне важным является организация процесса управления затратами. В условиях трансформационной экономики хозяйствующим субъектом важно иметь в своей структуре специальные подразделения, ответственные за подготовку условий успешного управления затратами предприятия. Для крупных предприятий эффективной организацией управления затратами является создание отдельной специализированной службы управления затратами.

Деятельность данной службы должна быть сориентирована на решение следующих управленческих задач: мониторинг внешней и внутренней среды хозяйствования; обоснование управленческих решений, направленных на быстрое реагирование на происходящие изменения; адаптацию деятельности предприятия к новым требованиям рынка; разработку путей повышения эффективности использования использование имеющейся ресурсной базы; выбор способов оптимизации производственного процесса выпуска конкурентоспособной продукции и т.д.

К числу конкретных функций (определяются по степени однородности управленческих операций, которая отражает характер специализации управленческого труда) службы управления затратами наряду с общими функциями предлагается отнести:

1) мониторинг ресурсов, имеющихся в распоряжении предприятия и источников их пополнения;

2) анализ и прогнозирование внешних и внутренних факторов изменения общих и удельных затрат на производство профильной и непрофильной (диверсифицированной) продукции;

3) разработка методического обеспечения оценки изменения затрат по каждому затратообразующему фактору;

4) разработка рекомендаций по обоснованию стратегических приоритетов развития предприятия, согласованных с требованиями повышения эффективности использования всех видов ресурсов.

Габа Мирослава Ігорівна

ПВНЗ Європейський університет, м.Київ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ТУРИСТИЧНОГО ПРОДУКТУ

З розвитком ринкових реформ в Україні, посиленням конкуренції між суб’єктами господарювання виникає проблема забезпечення їх конкурентоспроможності, що є головною передумовою підтримання стійких позицій підприємств на внутрішньому та міжнародному ринках. Успіх підприємства в умовах конкурентної боротьби обумовлюється здійсненням постійного моніторингу позицій на ринку, дослідженням сильних та слабких сторін власної господарської діяльності і конкурентів, здатністю пристосовуватись до змін ринкових ситуацій. [3]

Потрібно зауважити, що ці проблеми актуальні і для підприємств туристичної сфери, які, не зважаючи на наявність потенційних можливостей розвитку, привносять недостатні доходи до бюджету країни через невисоку конкурентоспроможність. Актуальність проблеми підсилюється в умовах інтеграції України у світовий економічний простір, виходу на міжнародний ринок і розширення, таким чином, кола потенційних конкурентів.

В умовах ринкових відносин ключовими цілями успіху у конкурентній боротьбі є максимальне задоволення потреб споживачів і забезпечення на цій основі високого рівня конкурентоспроможності продукту. Конкурентоспроможність туристичного продукту – вирішальний фактор комерційного успіху в умовах конкурентного ринку. [1, с.112]

Під конкурентоспроможністю туристичного продукту розуміють сукупність якісних і вартісних характеристик продукту, що забезпечують задоволення певних потреб туристів, надають йому переваги над продуктами-аналогами конкурентів та зумовлюють стійке становище на ринку. Конкурентоспроможність продукту характеризує здатність задовольняти потреби у туристичних послугах (транспортних, розміщення, харчування, дозвілля) не гірше, ніж конкуренти, при однакових цінах та рівні обслуговування. [1, с.112]

Конкурентоспроможність туристичного продукту має наступні визначальні риси: [1, с.113]

  • порівняльний характер;

  • динамічність (характеристика, пов’язана з часом продажу);

  • пов’язаність із певним туристичним ринком;

  • комплексність ( залежність від конкурентоспроможності послуг, що входять до складу продукту);

  • пов’язаність із певним туристичним підприємством.

Слід зазначити, що у процесі виробництва туристичного продукту матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи його конкурентоспроможності. Це - якість і витрати. [2, с.157]

Особливо актуальним є те, що визначаючи конкурентоспроможність продукту, виробник має обов’язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності починається з визначення суттєвих споживчих властивостей, за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукт на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть його з продуктами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації. [2, с.157]

Треба зазначити, що необхідно знати виробнику для визначення конкурентоспроможності туристичного продукту: [3]

  • конкурентні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку продукту;

  • можливі розміри та динаміку попиту на продукт;

  • розрахунковий рівень ринкової ціни;

  • очікуваний рівень конкуренції на ринку;

  • визначальні параметри продукту основних конкурентів;

  • найбільш перспективні ринки для відповідного продукту та етапи закріплення на них;

  • термін окупності сукупних витрат.

На силу конкурентної боротьби у сфері туризму впливає багато факторів. Але деякі з них повторюються частіше за інші. Розглянемо найбільш важливіші: [4]

    1. Боротьба посилюється, коли кількість конкурентів (фірм і підприємств) збільшується і вони стають відносно рівними з точки зору розмірів і можливостей.

Кількість фірм – важливий фактор, оскільки більша кількість підприємств підвищує ймовірність нових стратегічних ініціатив. При цьому зменшується вплив окремих фірм на всіх інших.

    1. Конкурентна боротьба посилюється тоді, коли попит на продукт зростає повільно. Це стимулює появу нових стратегічних ідей, маневрувань і заходів, спрямованих на переманювання клієнтів конкурентів.

    2. Конкуренція на туристичному ринку посилюється у зв’язку з тим, що попит на туристичні послуги схильний до значних сезонних коливань.

    3. Фірми часто вдаються до використання знижок, поступок та інших тактичних дій, метою яких є збільшення продажу.

    4. Конкурентна боротьба посилюється, коли туристичні продукти фірм недостатньо диференційовані. Диференціація туристичного продукту має можливість урізноманітнювати конкурентну боротьбу через примушування фірм вишукувати нові шляхи підвищення якості туристичних послуг.

    5. Боротьба має тенденцію до посилення, коли вихід із ринку стає дорожчим, ніж продовження конкуренції.

Слід зазначити, що ці та інші фактори та їх реальний прояв переконливо свідчать, що конкурентне середовище на туристичному ринку повинно бути предметом самостійного вивчення й оцінки, а відношення між суб’єктами ринку, які складаються в ході конкурентної боротьби і визначають інтенсивність конкуренції, є важливим напрямком маркетингових досліджень. [2, с.158]

Аналіз конкурентів і вироблення конкретних дій по відношенню до головних суперників інколи приносять навіть більше користі, ніж вагоме реальне зростання.

Висновок. Таким чином, знаючи сильні й слабкі сторони конкурентів, можна оцінити їх потенціал, цілі, теперішню й майбутню стратегії. Це дозволить стратегічно точно зорієнтуватись у тому, де конкурент слабше. Так, підприємство може розширювати власні переваги в конкурентній боротьбі.

Література

  1. Гаврилюк С.П. Конкурентоспроможність підприємств у сфері туристичного бізнесу: Навч. посіб. – К.: Київ. Нац. Торг. – екон. ун-т, 2006. – 180 с.

  2. Кифяк В.Ф. Організація туризму: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – XXI, 2008. – 344 с.

  3. . – Все о туризме. Туристическая библиотека

  4. ./component/option, com – Наукова бібліотека БУКОВИНА

Галгаш Руслан Анатолійович

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, м. Луганськ

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОШУКУ ВНУТРІШНІХ РЕЗЕРВІВ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

Питання забезпечення економічного росту та розвитку підприємства відіграє ключову роль у процвітання любої держави та завжди займала центральне місто економічної науки. Передумовою дослідження проблеми розвитку підприємства є вивчення світової наукової думки стосовно економічного розвитку як на мікро-, так і на макрорівні.

Питання пошуку зовнішніх факторів росту та розвитку безсумнівно треба вивчати, тим паче ураховуючи проблеми вітчизняної промисловості зі збутом продукції та низьким рівнем завантаження існуючого обладнання. В той же час за низького рівня завантаження виробничих потужностей вітчизняних підприємств, не можна відмовлятися від внутрішніх резервів розвитку. Саме це визначає сьогодні попит на дослідження виробничого потенціалу підприємств. Слід зазначити, що низьке завантаження виробничих потужностей не можна оцінювати однозначно негативно. Наявність недовикористаних можливостей (власне наявність виробничого потенціалу) свідчить про те, що для вітчизняних підприємств може мати місто позитивна віддача від масштабу виробництва, а це вже безсумнівна конкурентна перевага у порівнянні із закордонними виробниками. Результатом такої переваги може стати порівняно менші середні витрати на виробництво у боротьбі за національний ринок.

Існуючі моделі економічного росту та розвитку зорієнтовані у своїй більшості на макроекономічні системи та стимули розвитку, які виникають чи формуються у зовнішньому середовищі завдяки державному регулюванню. Класична економічна школа (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус) вбачала причину росту у розмірах факторів виробництва та їх продуктивності. Головним фактором стримування економічного росту у класиків є “закон зменшення віддачі від фактора виробництва”. К. Маркс, продовжуючи песимістичний настрій класичної школи, тенденцію зменшення норми прибутку пояснював зростанням “органічної структури капіталу” (відношення постійного капіталу до змінного капіталу).

Менший інтерес к проблемам економічного росту ми бачимо у маржиналистів. Це пояснюється більшим інтересом до проблеми розподілення, ніж росту. А. Маршалл виділяє множину факторів економічного росту валового і чистого доходу держави. Й. Шумпетер пов’язував позитивну динаміку економіки із підприємницькою діяльністю щодо здійснення нових комбінацій факторів виробництва. Й. Шумпетер спробував примірити рівноважний підхід неокласиків і теорію розвитку: рівновага зберігається поки в системі не виникають вагомі інновації, завдяки чому здійснюється перехід на новий рівень рівноваги. В результаті економічний розвиток можна представити як послідовну зміну рівноважних станів.

У моделі економічного зростання Дж. Кейнса темп економічного зростання визначається величиною граничної схильності до споживання за існуючих технічних умов виробництва, а динамічна рівновага може існувати в умовах неповної зайнятості. Модель Е. Домара, у якій технологія представлена виробничою функцією Леонтьєва, розширяє умови короткострокової кейнсіанської рівноваги на більш довгий період за умов розвитку системи. Згідно моделі Е. Домара існує рівноважний темп приросту реального доходу в економіці, але така рівновага не є стійкою та порушується при відхиленні темпу зростання приватних інвестицій від заданого рівня. Держава впливаючи на обсяги інвестицій забезпечує рівноважні темпи зростання. За моделлю Р. Харрода функція інвестицій базується на принципі акселератора з урахуванням очікування споживачів і підприємців. За Р. Харродом також існує рівноважне економічне зростання і воно також є не стійким, оскільки відхилення інвестицій від умов гарантованого темпу зростання виводить систему з рівноваги. В цілому кейнсіанські моделі економічного росту відстоюють необхідність “роботи над помилками” які припускають індивіди у своїх очікуваннях. У ролі “вчителя” у Дж. Кейнса звичайно виступає держава.

Неокласичні моделі росту подолали ряд обмежень кейнсіанських моделей і дозволили більш точно описати особливості макроекономічних процесів. Р. Солоу показав, що нестабільність динамічної рівноваги в кейнсіанських моделях була наслідком невзаємозамінності факторів виробництва. Неокласична модель економічного зростання Р. Солоу побудована на основі виробничої функції Кобба-Дугласа, у якої труд і капітал є субститутами, що більш відповідає реальній ситуації. Основа стійкого зростання добробуту за моделлю Р. Солоу – технологічний прогрес. Але, використана Р. Солоу функція Кобба-Дугласа, знову таки, як і функція Леонтьєва описує лише один тип взаємодії факторів виробництва (субституція або комплементація).

Сучасні теорії ендогенного зростання (П. Ромер, Дж. Гросмен, Е. Хелпмен) спробували визначити темпи зростання з урахуванням різних можливих факторів: інноваційних, інституційних, ресурсних, екологічних тощо. Теорія “економіки пропозиції” стверджує що зростання за повної зайнятості можливе за рахунок зменшення регулюючого впливу на ринкову систему. Прихильники сучасної еволюційної теорії розвитку особливу увагу у процесі розвитку відводять процесу інновацій, конкуренції як процесу відбору, невизначеності і часу.

Що стосується моделей економічного росту мікросистем, то слід зазначити, що у останніх поняття розвитку зовсім відсутнє. Наприклад, мікроекономіка наслідуючи неокласичні погляди розглядає статичні ситуації рівноваги та оптимізації, при чому за єдиним критерієм – максимізація прибутку. Ріст розглядується в них, наприклад, як зростання обсягу виробництва з позицій позитивної віддачі від змінного фактору, що знаходить відображення у більшим за одиницю суму коефіцієнтів еластичності функції Кобба-Дугласа.

Курси з менеджменту і маркетингу традиційно повторюють погляди американських дослідників, які розглядають організацію і її розвиток у термінах еволюційного підходу (Дж. Гарднер, А. Даун, Г. Ліппіт, У. Шмідт, Б. Худоба, Л. Грейнер, У. Торберт, Ф. Ліден, Д. Кац, Р. Кан, І. Адізес, Дж. Кімберлі, Р. Куін, К. Камерон). Незважаючи на те, що в основі кожної з описаних цими авторами моделей лежить своя ідея, проте, у кожній з них закладено зміст, що відбиває сутність розвитку як зміну фаз життєвого циклу організації. При цьому сам механізм розвитку організацій підмінюється красивим, наочним і метафоричним представленням фаз життєвого циклу і ключових факторів розвитку. Разом з тим, традиціям вітчизняного економічного аналізу, науковій організації виробництва та праці сьогодні не приділяється достатньо уваги. При цьому, промислові підприємства в цілому унаслідували та зберігають сформовані за часи радянської влади методи управління виробництвом, планування та ціноутворення. Існуючі у світовій практиці теоретичні моделі росту та розвитку мікроекономічних систем мають ряд недоліків та залишаються у більшості випадків не зрозумілими (або, що ще гірше, не вірно зрозумілими) для практиків управління як мікро- так і макроекономічними об’єктами. Ці моделі та підходи потребують адаптації до реальних умов функціонування економічних об’єктів.

На наш погляд, головною умовою розвитку підприємства є не тільки зовнішня стратегія підприємства, але і безпосередньо внутрівиробничі процеси, які безсумнівно повинні бути зорієнтовані на можливість швидкого переключення на випуск нової продукції. Управління розвитком повинно бути націлене на динамічну сукупність взаємозалежних управлінських процесів спрямованих насамперед на пошук внутрішніх резервів економічного росту та розвитку. Як відомо ще від класиків теорій економічного циклу, одним з основних принципів, що забезпечують розвиток мікросистем, є забезпечення можливості переходу зі стадії вищого рівня розвитку в рамках одного періоду циклу (фази зрілості) на фазу становлення з якісно новими параметрами наступного рівня, минаючи фазу спаду і кризи. Забезпечення ефективного управління розвитком підприємства повинне супроводжуватися постійною діагностикою внутрішньогосподарської діяльності, що дозволяє визначити можливості підприємства у зовнішньому оточенні.

Для розвитку підприємства необхідно створити умови для впровадження інноваційних, організаційних, економічних заходів, що дозволяють підприємству перейти на фазу становлення наступного рівня. Спроба реалізації такого підходу була почата при розробці програми розвитку підприємства. За результатами виконаного аналізу на машинобудівному підприємстві було запропоновано систему стратегічного планування, адаптовану до особливостей підприємства і його підрозділів. У системі стратегічного планування підприємства було виділено чотири основних блоки: програму стратегічного розвитку на перспективний період; стратегічний план підприємства; систему бюджетування, комплекс бізнес-планів по проектах нових продуктів і напрямків діяльності компанії.

Головач Юліана Віорелівна

Науковий керівник: Пентелейчук О.В.

Буковинська державна фінансова академія, м. Чернівці

ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНІ ПОСЛУГИ В КОНТЕКСТІ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Механізм регулювання житлово-комунальної сфери склався за часів СРСР і у спадок передався Україні, зазнавши лише незначних змін. Житлово-комунальне господарство – це галузь народного господарства, результати фінансово-господарської діяльності якої значною мірою впливають на соціально-економічні показники розвитку суспільства, зокрема на інші сфери міської економіки і через ціни й тарифи на житлово-комунальні послуги впливає на структуру грошових витрат населення, формуючи тим самим масштаби й структуру ринку споживчих товарів і послуг. У зв'язку з цим, реформування ЖКГ є однією з найбільш актуальних проблем, тому що вона стосується інтересів як населення, так і всього  народного господарства України

Розгляду питань державного регулювання житлово-комунального господарства (ЖКГ) присвячені наукові дослідження багатьох учених-економістів та практиків: Шевська О.І., Драган О.І., Логвиненко В.І, Рибак В.В. [1,2,3,4].

Після вартості продуктів харчування житлово-комунальні послуги (ЖКП) займають друге місце в структурі витрат більшості українців [5].

В розвинутих країнах оплата ЖКП не відіграє важливої ролі в бюджетах домогосподарств і складає 4-11% сукупного сімейного доходу [6].

Державне регулювання цін на Україні здійснюється шляхом встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги, що належить до повноважень органів місцевого самоврядування, які затверджують тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво [7].

Система розрахунку тарифів на послуги у сфері ЖКГ ще до кінця не розвинена, саме тому калькулювання цін на ринку комунальних послуг пов'язують з розрахунком собівартості послуг у бухгалтерському обліку [8]. При цьому розрахунки представляють у вигляді формули:

   ,

де  - собівартість в системі бухгалтерського обліку та фінансової звітності;

ПМ - прямі матеріальні витрати;

ПОП - прямі витрати з оплати праці;

ІП - інші прямі витрати;

ПЗ - постійні розподілені загальновиробничі витрати;

ЗЗ - змінні розподілені загальновиробничі витрати;

НПЗ - нерозподілені загальновиробничі витрати (при їх виникненні).

Але ця формула не враховуєте деяких витрат, специфічних саме для сфери ЖКГ, наприклад таких, як операційні витрати, «неявні витрати», які в економічній теорії включаються до економічної вартості виробництва послуг та ін. Саме тому існує декілька методів розрахунку тарифів саме і сфері ЖКГ.

1. Метод калькуляції собівартості + прибуток + ПДВ + спецподаток.

Для калькуляції собівартості та визначення ціни необхідне групування витрат за статтями калькулювання, яка показує, де були вироблені витрати, пов'язані з наданням послуг. При цьому для вибору остаточної ціни на товар необхідне виділення умовно-постійних та умовно-змінних витрат.

2. Метод планування повної собівартості, що застосовується для обмеження непродуктивних витрат та запобігання включенню до тарифів тих витрат, які безпосередньо не пов'язані з наданням відповідних послуг

3.  Метод розрахунку за усередненими показниками, що є найбільш поширеним серед підприємств та організацій ЖКГ, які виступають як природні монополії, оскільки ефективний механізм контролю за їх діяльністю та тарифами досі не створений, плата за послуги підприємств ЖКГ не має чіткого обгрунтування. Застосування даного методу суперечить ринковим принципам та н враховує фактично наданих послуг. Зазначені вище методи використовуються по-різному в регіонах України, через що виникає неоднорідне тарифоутворення на послуги підприємств ЖКГ. Наприклад, на початок березня 2009 року, найбільше сплачуюють кияни за один квадратний метр площі більш ніж 1 грн. 50 коп., найменше - жителі Хмельницького та Полтави, від 30 до 37 копійок. За користування гарячою водою жителям Луцька доводиться платити 37 грн. за людину, а в Севастополі лише 14 [9].

Відповідно до чинного законодавства, у разі затвердження тарифів на житлово-комунальні послуги нижчими від розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво орган, що їх затвердив, зобов'язаний відшкодувати з відповідного місцевого бюджету виробникам різницю між затвердженим розміром тарифів та економічно обґрунтованими витратами на виробництво цих послуг [7]. Це створює ще один напрям витрат бюджету. Тому варто покінчити з практикою безповоротної підтримки ЖКГ та залучити приватний сектор до його реформування, зокрема на умовах оренди та концесії. Така політика здійснюється в більшості країн світу на основі кількох моделей, найбільш прийнятною серед яких для України є французька модель, що передбачає збереження муніципальної власності на інженерні та інфраструктурні об’єкти при здійсненні приватного управління на умовах оренди. Це забезпечить надійне джерело фінансування ЖКГ, можливість модернізації та підвищення ефективності через енергоощадні технології.

Слід також підкреслити, що процес підвищення тарифів до рівня фактичних витрат повинен відбуватись продумано, так як зростання тарифів призводить до зростання заборгованості населення і зменшення надходжень у рахунок сплати. Підвищувати платежі можна до межі, коли платежі за послуги не перевищують 6% середнього доходу населення або 15 % прожиткового мінімуму.

У 2008 році Міністерством з питань житлово-комунального господарства було створено необхідну структуру – Державну житлово-комунальну інспекцію, що здійснює реальний державний контроль у сфері ЖКГ [10].

Відповідно до Указу Президента від 28.12.2007 «Про концепцію ціноутворення у сфері ЖКП» одним з принципів встановлення тарифів на ЖКП є обов’язковість запровадження окремої звітності про діяльність з виробництва, передачі та постачання послуг [11].

Даний принцип знайшов підтвердження і в спільному листі Антимонопольного комітету та Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 31.03.2009 «Про удосконалення державного регулювання у сфері ЖКГ», відповідно до якого органи місцевого самоврядування, що встановлюють тарифи, повинні вимагати від підприємств-постачальників, що є суб’єктами природних монополій, інформацію про їх витрати, використання прибутку, показники ефективності діяльності [10].

Важливим аспектом реформування ЖКГ є уникнення перехресного субсидування одного виду діяльності за рахунок іншого, однієї категорії споживачів за рахунок іншої [11].

Узагальнюючи, можна зробити висновок про недосконалість механізму ціноутворення та можливість його удосконалення спираючись на запропоновані шляхи оптимізації, а саме:

  • Розвиток конкурентного середовища в галузі шляхом поєднання урядових та бізнес-механізмів, що створить умови для вливання інвестицій;

  • Зміна тактики ціноутворення: від простого підвищення тарифів до їх диференціації з урахуванням якості;

  • Уникнення перехресного субсидування в галузі;

  • Визначення межі підвищення тарифів з метою уникнення заборгованості;

  • Реалізація завдань, покладених перед Державною житлово-комунальною інспекцією;

  • Забезпечення подання підприємствами-постачальниками звітності органам місцевого самоврядування з метою забезпечення прозорості процесу прийняття рішень, обґрунтованого встановлення тарифів.

Література:

  1. Шевська О.І. Механізми фінансового оздоровлення житлово-комунального господарства України // Економіка та держава. – 2009.-№2.-ст.94-97

  2. Драган І.О. Державне управління розвитком житлово-комунального господарства й принципи його реформування // Економіка та держава. – 2009.-№4.-ст.87-90

  3. Логвиненко В.І. Ефективність взаємовідносин споживачів та постачальників теплової енергії – один із напрямків удосконалення механізмів реалізації загальнодержавної програми реформування і розвитку ЖГК // Економіка та держава. – 2008.-№7.-ст.68-70

  4. Рибак В.В Проблеми реформування житлово-комунального господарства України // Економіка та держава. – 2008.-№12.-ст.5-6

  5. Мельник І. Г. Реформування житлово-комунального господарства та регулювання цін і тарифів на житлово-комунальні послуги населенню //Автореф.дисертації кандидата економічних наук: 08.02.03. Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2005. – ст.24

  6. Українці стали більше платити за комунальні послуги //

  7. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» // Міське господарство України.-2004.-№3.- ст.19-27

  8. Бабак А. В., Лисенко Н. М. Собівартість комунальних послуг у бухгалтерському обліку та в ціноутворенні // Аспекти тарифної реформи. - 2003. - № 1. - ст. 13 - 21

  9. Стан та перспективи реформування житлово-комунального господарства України // Аналітичне дослідження. - К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2004. – ст.100

  10. Указу Президента «Про концепцію ціноутворення у сфері ЖКП» від 28.12.2007 // www.zakon.nau.ua

  11. Лист Антимонопольного комітету та Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 31.03.2009 «Про удосконалення державного регулювання у сфері ЖКГ»

Господінова Олександра Іванівна

Буковинська державна фінансова академія. м. Чернівці

МОТИВАЦІЯ ВИБОРУ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФІЛІЙ БОГАТОНАЦІОНАЛЬНОЇ КОМПАНІЇ

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового госпо­дарства є розгортання процесів глобалізації, які чинять суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визнача­ють тенденції розвитку національних економік. Одним з головних чинників прискорення розвитку світової економіки є приплив прямих іноземних інвестицій. Поглиблення міжнародного поділу праці під впливом транснаціоналізації процесу виробницт­ва призвело до зростання ролі богатонаціональних компаній. Інтернаціоналізація процесів світової економіки і фор­мування на цій основі економічних просторів, спільних ринків, не тільки стимулюють приплив прямих іноземних інвестицій, але й розподіляють, і перерозподіляють їх, координують чи визначають вектор спрямованості з урахуванням зростання конку­рентної боротьби.

Закордонний досвід наочно свідчить, що в перехідний період становлення ринкової економіки інвестиції стають найважливішим чинником не тільки реконструкції і відновлення, але й створення нових виробництв і підприємств. В постсоціалістичних країнах, де відбуваються помітні економічні й полі­тичні зміни, значна частина населення залишається неохопленою різноманітними послугами, а тому вони є досить привабливими для діяльності багатонаціональних компаній. Богатонаціональні компанії виступають головним засобом здійснення закордонних прямих інвестицій.

Щоб фінансувати інвестиції за кордоном, богатонаціональна компанія повинна прийняти рішення, отримувати кошти у своїй країні чи в іншій, з внутрішніх дже­рел (в межах своєї системи) чи із зовнішніх.

Однак, чимало факторів як у країні базування, так і за кордоном діють обме­жуюче на вибір джерел капіталу для материнської компанії. Остаточний вибір джерела капіталу залежить від стратегічних пріоритетів материнської компанії та різноманітних обмежень. Рішення про прямі інвестиції за кордоном приймаються керівництвом багатонаціо­нальних компаній. У функціональному плані закордонні прямі ін­вестиції охоплюють всю діяльність багатонаціональних компаній щодо заснування та керів­ництва своїми філіями у різних країнах.

Особливість цих процесів в сучасних умо­вах полягає в тому, що, іноземні засновники прагнуть не залучати місцевих партнерів до створення дочір­нього підприємства, а вважають за краще повністю контролювати його. Це пов’язано з тим, що в деяких країнах досить повільно проходять реформи, пов'язані зі стабіліза­цією рівня цін, валютного курсу, державного бюджету тощо. Повільно створюється життєздатність ринкового середовища шляхом приватизації державних підприємств, лібералізація цін, підвищення відкритості економіки. Недосконало реформується інституціональна структура економіки. Тому прийнят­тя необхідних змін до законодавства, забезпечення ефективного механіз­му державного регулювання економіки досить суперечливе.

Разом з цим діяльність у постсоціалістичних країнах дає змогу дещо диверсифікувати джерела прибутків завдяки тому, що їх економіка не встигла за­знати примусової глобалізації і тому розвивається своїм ритмом, який нині може бути противагою циклу світової економіки. І хоча нові філії залежать набагато більше від коштів материн­ської компанії, засновані дочірні підприємства майже завжди змушені добиватися значного обсягу свого фінансування з місцевих джерел. Діяльність багатонаціональної компанії, спричинена прямими інвестиціями, ініціює рух цілого набору товарів і послуг у межах багатонаціональної системи, маючи за мету розширення їх у майбутньому. Тому залучення місцевого капіталу виступає гарантією для подальшого функціонування новостворених філій.

Валютний контроль у приймаючій країні може також більше заохочувати материнську ком­панію до використання місцевих джерел фінансування філій внаслі­док недоцільності переведення коштів у неконвертовану валюту. Високий рівень інфляції, великий валютний чи політичний ризик (наприклад, загроза експропріації) також сприяють місцевому фінан­суванню за інших рівних умов. Одначе дуже часто материнська компанія стикається з такими умовами, коли країна, яка приймає капітал, не в стані здійснювати місцеве фінансування, дотримуючись усіх вимог.

Деякі країни обмежують також доступ філій з іноземною власністю до місцевих джерел капіталу. Ці ж країни можуть також обмежувати частку власності материнської компанії у місцевій філії до певної величини (як правило, 49%). Це обмеження на власність може викликати серйозну фінансову проблему для фі­лій спільних підприємств, тому що замість інвестування в підпри­ємство (збільшення частки в капіталі) материнська компанія може не захотіти надати філії позики. Як правило висловлюється стурбованість у зв'язку з макроекономічною си­туацією у цих країнах, оскільки кредити використовуються здебільшого для купівлі імпортних товарів, а це призводить до зростання поточного платіжного дефіциту. Крім того, у цих країнах відсутня надійна система управління ризиками, а це може призвести до масового неповернення і кризи.

Оподаткування як у вітчизняній, так і приймаючій країні також може впливати на джерело фінансування в системі багатонаціональних компаній, а також і на його тип (власний капітал чи позика). Материнська компанія може здійснювати прямі інвестиції за кордоном без залучення своїх власних коштів або навіть без будь-якого руху капіталу зі своєї країни в приймаючу. Міжнародний рух капіталу не є обов'язковим елементом закордонних прямих інвестицій. Таким елементом є радше міжнародна передача управлінського досвіду.

Сьогодні успішній діяльності новостворених філій заважає низка факторів: тягар старих проблем, що збереглися ще з часів планової економіки; нові проблеми, що виникли на першому етапі ринкових перетво­рень; недосконалість законодавства та ін.

Для збільшення входження зовнішніх інвестицій в економіку України необхідно знайти рівновагу між нестачею внутрішніх заощаджень для розвитку економіки держави і критичною масою залучених іноземних інвестицій. Залучення й використання іноземного капіталу в економіці України представляється істотною законо­мірністю інвестиційного процесу на сучасному етапі. Питання розширення присутності в економіці іноземного капіталу має підпорядковуватися стратегічним цілям розвитку, підвищенню національної конкурентоспроможності. Процес експансії іноземного капіталу неминучий , незворотний та зумовлений об’єктивними потребами глобалізації національної економіки.

Довбня Светлана Борисовна, Найдовская Ангелина Алексеевна,

Разгоняева Татьяна Михайловна

Национальная металлургическая академия Украины, г. Днепропетровск

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ ЗА СЧЕТ РОСТА ЭФФЕКТИВНОСТИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ОБОРОТНОГО КАПИТАЛА

В современных условиях вследствие усиления конкуренции руководители предприятий находятся в постоянном поиске новых (адекватных условиям конкуренции) инструментов управления предприятиями и рычагов повышения конкурентоспособности.

В начале 20 века основным конкурентным преимуществом предприятий являлась минимизация издержек, критериями оценки эффективности производства в это время были в основном показатели соотношения доходов и расходов.

С течением времени, с внедрением новых технологий, ускорением насыщения спроса, интернационализацией и ростом масштабов отдельные оперативные способы и методы управления уже не приводили к увеличению объема продаж и повышению конкурентоспособности предприятий. Критериями оценки деятельности предприятий стали уже не только традиционные показатели соотношения доходов и расходов, но и организационной и управленческой эффективности. Соответственно меняются и подходы к пониманию и методам оценки конкурентоспособности. С точки зрения авторов понятие конкурентоспособности предприятия на сегодняшний день структурно состоит из трех компонент:

  • конкурентоспособности продукции;

  • эффективности организации основных процессов предприятия;

  • обладания нематериальными активами, повышающими ценность для потребителя.

Под конкурентоспособностью продукции авторы подразумевают интегральную оценку таких характеристик как соотношение цены и качества, уровня затрат, функциональности и т.д. Данному аспекту посвящено достаточно большое количество работ. Влияние нематериальных активов на повышение стоимости предприятия и его привлекательности для потребителей в отечественных условиях невелико.

В силу того, что эффективность организации основных процессов на современном этапе является недостаточно исследованным аспектом, отличающимся повышенной значимостью (он непосредственно определяет эффективность деятельности предприятия и оказывает существенное влияние на конкурентоспособность продукции), особое внимание уделено оценке эффективности организации основных процессов предприятия – закупке, производству и сбыту. Под эффективностью этих процессов в первую очередь понимается скорость и качество их осуществления. Поскольку оценка конкурентоспособности предприятия всегда осуществляется в сравнении с другим предприятием или группой лидеров, то основным требованием к наполнению этой составляющей является доступность сбора информации и простота расчетов. Таким образом, для оценки данного аспекта целесообразно использовать систему показателей оборачиваемости различных элементов оборотного капитала и кредиторской задолженности.

При этом оценка эффективности организации деятельности предприятия должна начинаться с оценки снабжения, раскрывающейся в трех основных показателях: длительности реагирования поставщика на заявку предприятия (Дрз), длительности оборачиваемости производственных запасов предприятия до производственной фазы (ДПЗдо) и длительности оборачиваемости кредиторской задолженности (ДКЗ).

Оценка эффективности организации производства осуществляется посредством показателей длительности оборота производственных запасов в производственной фазе (ДПЗ) и длительности оборота незавершенного производства (ДНП).

Оценка эффективности организации сбытовой деятельности осуществляется посредством показателя длительности оборота дебиторской задолженности (ДДЗ).

Важно отметить, что стремление предприятия к повышению конкурентоспособности обычно выражается в постановке конкретных целей на период, достижение которых контролируется через мониторинг ключевых показателей (в данном случае предлагаемых показателей по оценке эффективности организации основных процессов предприятия). В результате чего могут возникать ситуации улучшающие значение частного показателя, но негативно влияющие на аспекты создания долгосрочных факторов успеха, например, стремление повысить скорость производства может привести к росту бракованной продукции или получению продукции нижестоящего сорта (класса); стремление сократить финансовый цикл за счет длительности оборачиваемости кредиторской задолженности может привести к ухудшению взаимоотношений с поставщиками и т.д. Для нивелирования таких ситуаций в интегральный показатель эффективности необходимо вводить поправочные показатели, например, коэффициент выхода годной продукции (Квг), коэффициент выполнения договорных обязательств (Кдо) и т.д.

С учетом вышесказанного оценка эффективности организации основных процессов предприятия по группе видов продукции может быть выражена следующей зависимостью:

(1),

где ПЭсн. – показатель эффективности снабжения;

ПЭп – показатель эффективности производства;

ПЭс – показатель эффективности сбыта.

Расчет показателей целесообразно осуществлять индексным методом, сопоставляя значение исследуемого предприятия со значением предприятия-конкурента (средним значением по группе предприятий, по отрасли).

(2),

(3),

(4),

Итоговая оценка основного аспекта конкурентоспособности - эффективности организации основных процессов на предприятии может быть определена следующим образом:

(5),

где dгр – доля выручки группы продукции в совокупном объеме выручки предприятия.

Таким образом, авторами предложен подход к оценке эффективности организации основных процессов на предприятии, который позволяет учесть скорость «зарабатывания» денег предприятием. С нашей точки зрения именно этому аспекту конкурентоспособности в современных условиях необходимо уделять наибольшее внимание, поскольку конкурентам легче обеспечить продуктовые характеристики (скопировать технологию, функциональные характеристики и т.д.), чем характеристики эффективности организации основных процессов.

Духовна-Кравченко Олеся Сергіївна

Запорізький національний університет

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ” В ВІТЧИЗНЯНІЙ НАУКОВІЙ ДУМЦІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Метою написання даних тез є аналіз існуючих визначень поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці, з метою подальшого формулювання власного визначення та виявлення сутності та змісту даного поняття, закономірності його функціонування в умовах трансформації українського суспільства; та виявлення проблем визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці в умовах трансформації українського суспільства.

Переходячи до визначення поняття “національної ідеї”, необхідно зазначити, що навколо цього визначення існує багато суперечок, пов’язаних перш за все з відсутністю чіткого фундаментального формулювання цього поняття. Як зауважив В. Лісовий, “це фундаментальне поняття соціальної й політичної філософії перетворилося на “кошик”, куди кожний дослідник складає те, що відповідає його політичним уподобанням та власним уявленням” [5, с. 43]. Дехто з дослідників вказує на неможливість визначення поняття “національна ідея” [15, с. 10; 1, с. 68] у зв’язку з його абстрактністю.

Ті визначення поняття “національної ідеї”, які існують в вітчизняній науковій думці сьогодні, відрізняються різноплановістю та різнозмістовністтю. Медведчук В. дає наступне визначення національної ідеї – “система поглядів, ідей стосовно комплексу питань, пов’язаних з існуванням та розвитком суспільства, нації, всього народу, який живе у даній країні” [8, с. 47]. Таке визначення в своєму формулюванні має деякі недоліки, перш за все пов’язані з ототожненням понять суспільства, нації та громадян тієї чи іншої країни. Харахаш Б. так трактує національну ідею – “це система соціокультурних координат, яка задає нації як етносоціальній спільності цілепокладаючі орієнтири і напрями розгортання цієї спільності в історії” [13, с. 70]. Демчук П. наголошує, що “національна ідея у найширшому розумінні – це ідея закономірності становлення і розвитку націй від їх найпростіших форм до державного самовизначення і державної самореалізації” [1, с. 70]. Черненко А., розглядаючи національну ідею, пов’язує її розвиток з розвитком національної свідомості і практично об’єднує ці поняття [14, с. 37]. Свідзинський А. визначає національну ідею як “комплекс фундаментальних ідей, пов’язаних з розбудовою нації” [11, с. 7]. Свою дефініцію національної ідеї пропонує Л. Лук’яненко, “свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутності” [6, с. 50]. Киричук О. визначає національну ідею як “духовну першооснову, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє” [2, с. 33]. Кремень В.Г. доходить висновку, що національна ідея це “синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й соціалізованому просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу” [3, с. 263].

Найбільш придатним вважається визначення національної ідеї, яке запропонував Попович М., який під національної ідеєю пропонує розуміти “суспільний проект загальнонаціонального масштабу, невід’ємною частиною якого є певне уявлення про об’єктивне становище нації, її цінності і проблеми, а також про загальнонаціональні цілі та шляхи їх досягнення” [9, с. 15].

Аналізуючи існуючі визначення національної ідеї в вітчизняній науковій думці, доходимо висновків, що існують принаймні два фактора, які заважають на шляху філософського визначення та розуміння даного поняття. Першим з них є той факт, що багато дослідників оперують не сутністю даного поняття, а його явищем, описуючи, що має робити національна ідея, з чого складатись, відповіді на які питання містити в межах конкретної нації, не розвиваючи та не використовуючи суто філософське розуміння даного поняття. Як правильно зауважує Л. Лук’яненко, “Що ж до змісту поняття “національна ідея”, то автори уникають праці над дефініцією. Вони йдуть описовим шляхом” [6, с. 47]. Навіть в енциклопедичних виданнях поняття “національна ідея” є дуже розпливчатим та багатомірним, таким, що включає в себе різні, інколи протилежні аспекти. Так, наприклад, дається таке визначення: “збуджуючий фермент оновлення суспільства, стихійний процес за збереження своєї етнічної особи, яку українське населення вело протягом стількох століть свого історичного існування… Концентрований вираз національно-патріотичного фактора. З цієї точки зору, вона є соціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згуртовує його в єдине ціле” [7, с. 98].

Другий фактор полягає в тому, що досліджуючи національну ідею українського народу, відбувається підміна понять, яка проявляється в наступному: дослідник замість поняття “національна ідея” використовує поняття “українська ідея”, в той час, як співвідношення між цими двома поняттями необхідно розглядати як перехід від абстрактного до конкретного. Така логічна помилка призводить до того, що, намагаючись визначити сутність та зміст поняття “українська ідея” дослідники нехтують загальним поняттям “національна ідея” і не звертають увагу на ті моменти, які є властивими даній філософській категорії. На таку помилку звертає увагу і П. Демчук [1, с. 70].

До вищезгаданих проблем визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці необхідно також віднести той факт, що сучасні визначення та формулювання національної ідеї в Європейських державах та Америці відбувалось в період власне формування національної держави. І тепер, коли ці держави увійшли в глобалізаційні процеси, їх національні ідеї потребують кореляції в умовах сучасної глобалізації та трансформації суспільства. В той час, як в Україні за незначний проміжок часу відбулося становлення незалежної держави, перехід політичного, економічного та суспільного ладу від адміністративно-командної системи управління державою до демократичної держави. Всі ці процеси проходять одночасно зі спробою будівництва національної держави, якої український народ не мав за всю історію свого існування.

Тому визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці та формулювання власної національної ідеї проходить під впливом двох процесів, які в історичному розвитку держави мають передувати один одному, але в умовах існування нашої держави вони проходять одночасно. Перший з цих процесів – це формування національної держави Україна, другий – це формування незалежної держави в умовах глобалізаційних змін суспільства.

Для подолання проблеми визначення поняття “національна ідея” в вітчизняній науковій думці в умовах трансформації українського суспільства необхідним вважається перш за все використання законів логіки та принципів діалектичного пізнання для виявлення змісту поняття “національна ідея”, визначення родового поняття по відношенню до поняття “національна ідея”. Таким поняттям виступає поняття “ідея”. Такого ж принципу пропонують дотримуватись такі автори як Сабадуха В. та Харахаш Б., Ситник П.К. та Дербак А.П. в монографії “Проблема формування національної самосвідомості в Україні”, та Лепський М.А. [10, с. 131; 13, с. 69 – 71; 12, с. 179; 4, с. 73].

Такий філософський підхід має враховувати світові дослідження з питання формування та функціонування національної ідеї та історичні особливості становлення української держави. Дослідження поняття “національна ідея” вітчизняними науковцями повинно враховувати і процеси національного становлення України і одночасно глобалізаціні зміни українського суспільства.

Використанні джерела:

  1. Демчук П. Творчий дух національної ідеї // Віче. Теоретичний і громадсько-політичний журнал. – 2001. – №9. С. 68 – 73.

  2. Киричук О. Національна ідея: витоки і шляхи об’єктивізації // Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні” / За ред. М.І. Михальченко, Б.І. Корольова. – К., 1993. – С. 33 – 38.

  3. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум. – К.: Грамота, 2007. – 576 с.

  4. Лепський М.А. Взаимосвязь украинской идеи и общественного дела – как проблема полноты бытия Украины // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2002. – Вип. 23. – С. 73 – 82.

  5. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Сучасність. Література, Наука, Мистецтво, Життя суспільства. – 2000. – №4. – С. 43 – 64.

  6. Лук’яненко Л.Г. Національна ідея і національна воля. – К., 2006. – 288 с.

  7. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інтситут держави і права ім. В.М. Корецького. Редкол.: Ю.І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.

  8. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 170 с.

  9. Попович М. Українська національна ідея // Вісник Національної академії наук в Україні. – 2005. – №8. – С. 14 – 20.

  10. Сабадуха В. Проблема визначення змісту поняття “українська національна ідея” // Схід. Аналітико-інформаційний журнал. – 2008. – №4. – С. 131 – 134.

  11. Свідзинський А. Національна ідея як концепт культури // Розбудова держави. – 2006. – №1 – 6. – С. 6 – 29.

  12. Ситник П.К., Дербак А.П. Проблема формування національної самосвідомості в Україні: Монографія. – К.: НІСД. – 2004. – 226 с. – (Сер. “Гуманітарна політика і духовна культура”, Вип.4)

  13. Харахаш Б. Національна ідея як система соціокультурних координат // Українська національна ідея. Науковий збірник. – К.: Українська видавнича спілка. – Бюлетень Всеукраїнського наукового та професійного Товариства імені Миколи Міхновського. – 1998. - №4. – С. 69 – 71.

  14. Черненко А.М. Українська національна ідея: Монографія – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994. – 144 с. – Б. – 133 – 137.

  15. Шморгун О. Основний зміст поняття “українська національна ідея” // Розбудова держави. – 1997. – №6. – С. 10 – 19.

Дяченко Людмила Іванівна

Національний лісотехнічний університет України, м. Львів

СТАН І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МАРКЕТИНГОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НА РИНКУ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

На сучасному етапі глобалізації, розвитку економічних відносин, збільшення масштабів виробництва, маркетингові дослідження стали важливою складовою управлінської функції маркетингу. Нині маркетингові дослідження набули ознак всеохоплюючої глобальної постійно діючої інформаційної системи, яка проникає в усі сфери людського життя.

У ринкових умовах маркетингові дослідження стали обов'язковим інструментом управління економічними процесами, за допомогою якого досягається основна конкурентна перевага сучасного світу - володіння достовірною в своєчасною інформацією. Тільки маючи у розпорядженні таку інформацію підприємство зможе досягти успіху, завдяки орієнтації на споживачів і конкурентів, гнучкому присто­суванню до мінливої ринкової кон'юнктури, зменшуючи таким чином ризики невизначеності у своїй діяльності.

Маркетинговими дослідженнями займаються самостійно в основ­ному великі фірми, які можуть дозволити собі мати спеціальний під­розділ. Менші фірми звертаються із замовленням провести таке дос­лідження до спеціалізованої організації. Цим займаються рекламні агентства, служби соціологічних досліджень та ін.

При проведенні маркетингових досліджень використовуються комплексні методи – первинні дослідження, інтерв'ювання, аналіз різних баз даних. Обов'язковим етапом підготовки маркетингового дослідження є розробка технічного завдання. Воно включає опис, уточнення і формулювання пробле­ми дослідження, формулювання гіпотез, постановку цілей і завдань маркетингового дослідження, а також уточнення результатів.

Усі маркетингові дослідження здійснюються в двох розрізах: оцінка тих чи інших маркетинго­вих параметрів для даного моменту часу та отримання їхніх прогнозних значень. Як правило, прогноз­ні оцінки використовуються при розробці цілей і стратегії розвитку організації в цілому, та її маркетин­гової діяльності.

Головні цілі, які ставляться замовниками перед маркетинговими дослідженнями, можна диференціювати на чотири легко ідентифі­ковані групи:

Пошукові – передбачають збір додаткової інформації, що репре­зентує проблему і допомагає виробити декілька робочих гіпотез для подальшого вивчення;

Описові - передбачають детальний опис окремих фактів і явищ, а також їхніх взаємозв'язків і взаємовпливу;

Експериментальні – зводяться до перевірки маркетингових гіпо­тез про існування і форми причинно-наслідкових зв'язків між попитом - з одного боку, та істотними характеристиками товару (ціна, імідж і т.п.) й самого споживача (вік, стать, прибутки, та ін.) - з іншого боку;

Верифікаційні (перевірочні) - покликані підкріпити об'єктивною інформацією вже сформовану думку, переконання, позицію керівника (фірми) або точку зору. У процесі здійснення маркетингових дослід­жень проводяться: дослідження зовнішнього (відносно підприємства) середовища, до якого входить не тільки ринок, але й політичні, соціальні, культурні та інші умови. Дослідження дозволяє виявити фактори, що сприяють комерційному успіху або перешкоджають йому. В результаті дослідження формується банк даних для оцінки навколишнього середовища та його можливостей; дослідження й ана­ліз реальних та потенційних споживачів. Йдеться про дослідження демографічних, економічних, соціальних, географічних та інших ха­рактеристик і потреб людей, що ухвалюють рішення про покупку товару чи послуги; вивчення існуючих і планування майбутніх това­рів, тобто розробка концепцій створення нових товарів або модер­нізації старих, включаючи їхній асортимент й параметричні ряди і т.д. Застарілі, такі, що не приносять очікуваного прибутку товари/послуги знімаються з ринку; дослідження і планування товарообороту і збуту, включаючи створення (у випадку необхідності) влас­них збутових мереж зі складами і магазинами та агентських мереж; дослідження попиту і стимулювання збуту шляхом комбінації реклами, особистого продажу, некомерційних престижних заходів ("паблік рілейшнз") та різного роду матеріальних стимулів, спрямованих на покупців, агентів і конкретних продавців; дослідження ринкових цін і забезпечення на основі результатів дослідження цінової політики, що поля­гає в плануванні систем і рівнів цін на товари, що поставляються, визначенні "технології" використання цін, кредитів, знижок і т.п.; управління маркетинговою діяльністю (маркетингом) як системою, тобто планування, виконання і конт­роль маркетингової програми та індивідуальних обов'язків кожного учасника роботи підприємства, оцін­ка ризиків і прибутків, ефективності маркетингових рішень.

Головними етносоціологічними умовами українського соціуму, що впливають на розвиток націо­нальної галузі маркетингових досліджень, є раціоналізм та готовність до відвертого спілкування, толе­рантність, намагання висловити власну позицію та пізнати світ через власний досвід, тобто вищий рівень відкритості до спілкування. Існують також і негативні характеристики, які полягають у бажанні українців прикрасити реальність, особливо в фінансових та класово-соціальних аспектах, а також у небажанні говорити правду, створенні певних ілюзій та видаванні їх за реальність. Психологічна схиль­ність людини до концентрації і відкритість представників українського соціуму дають можливість збіль­шити кількість запитань в анкеті порівняно з класичною традицією — з 10-15 до 18-30, що сприятиме підвищенню загальної ефективності одержаного результату під впливом таких чинників, як складність запитання, кваліфікація інтерв'юера, специфіка респондента (рівень його відкритості).

Характеризуючи сучасний стан галузі маркетингових досліджень в Україні, можливо вирізнити такі її характерні риси: прискореність темпів розвитку, часткова неготовність до них ринку й суспільства, поява відділів маркетингових досліджень, притаманність дослідженням інструментарного характеру інформаційного супроводу управління бізнесом, відсутність інвестицій у розробки дослідницьких технологій та придбання обладнання, наявність випадків шахрайства та відносно низького професій­ного рівня фахівців, практична незадіяність складних та інвестиційно витратних методів досліджень, поява омнібусних та багаторазових панельних досліджень, наявність помилок та неточностей в дер­жавній статистичній базі, відсутність стандартизації та науково-практичної єдності у питанні змісту показників маркетингових досліджень.

На основі аналізу особливостей сучасного стану галузі маркетингових досліджень в Україні, осмислення передумов її зародження та чинників, дія яких спричинила наявний стан, зростає потрібність державної підтримки та регулювання процесу галузевого розвитку.

Політичні, ринкові, економічні, географічні фактори здебільшого були несприйнятливими для природного розвитку вітчизняної галузі маркетингових досліджень. Для розв'язання цієї проблеми і зміни характеру впливу оточення на досліджувану галузь необхідно збільшити рівень державної під­тримки національних дослідників і замовників, а в процесі управління враховувати потреби галузі в цілому. Позитивним моментом для галузі маркетингових досліджень є високий рівень національної статистичної та математичної освітньо-наукової бази і універсальність національної освіти.

Реалії сьогодення світового ринку маркетингових досліджень порівняно з попередніми етапа­ми його розвитку дають підстави стверджувати, що найближчими роками на світовому дослідницько­му ринку відбудуться значні зміни, які характеризуватимуться такими чинниками: розширення рівня використання комп'ютерних інформаційних технологій у процесі організації дослідження, поступове переміщення маркетингових досліджень у мережу Інтернет, скорочення термінів проведення маркети­нгового дослідження та його вартості, до маркетингових досліджень активніше почнуть звертатися представники галузей, які традиційно не були клієнтами дослідницьких агентств. Такі зміни призве­дуть до розширення сфер їх застосування в планово-організаційній системі та інтенсифікації процесу їх використання в управлінні економічними процесами на різних рівнях.

Одним з елементів підвищення ефективності маркетингового дослідження та збільшення достовірності отриманих результатів в умовах глобалізації бізнесу може стати його поєднання з промоакцією (стимулюючими заходами). Результатом стає об'єктивна привабли­вість дослідження для замовника, дослідника та респондента. Така практика не суперечить вимогами кодексу ESOMAR щодо маркетин­гових досліджень та маркетингових заходів і збереження анонімності особистої інфор­мації про респондента.

Таким чином, застосування методів маркетингових досліджень, як частини управлінської функції на туристичному підприємстві України характеризується тенденціями росту, але потребує підтримки зі сторони державних установ та створювання відповідної гнучкої ін­формаційної системи з метою зменшення рівня невизначеності ринку.

Євдокімова О.М., Костолонова Л.В.

Одеська державна академія будівництва та архітектури, м. Одеса

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ ТА ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Протягом усієї історії розвитку економічних відносин у центрі уваги дослідників перебувають питання конкуренції і конкурентоспроможності. При цьому конкуренція розглядається як вища спонукальна сила, що змушує виробників продукції підвищувати її якість, знижувати витрати на виробництво, підвищувати продуктивність праці. Більш того, конкуренція формулює нові стандарти господарювання учасників ринку. Це обумовлює необхідність забезпечення високого рівня конкурентоспроможності підприємств, що дозволяє їм ефективно виконувати свої господарські функції в умовах постійного посилення конкурентної боротьби.

Найчастіше конкурентоспроможність розглядається у двох аспектах: по-перше конкурентоспроможність товару тобто ступінь його відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними і т.д., по-друге конкурентоспроможність фірми – це рівень її компетенції відносно інших фірм-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу.

Цих два аспекти тісно звязані між собою, оскільки конкурентоспроможні товари – це результат функціонування конкурентоспроможної фірми, здатної їх виготовити і забезпечити необхідний рівень споживання у замовників.

Конкуренція в галузі може бути більше або менше інтенсивна. Це залежить як від наявності кількості фірм у галузі, так і від насиченості ринку, особливості функціонування галузі, місця галузі у економіці.

Для характеристики конкурентів можна використати такі фактори як частка ринку, що обслуговується; імідж, досвід, наявність добре відомих торгових марок; фінансовий стан; наявність передової технології та виробничих потужностей; наявність висококваліфікованих кадрів; вид і рівень реклами та інші.

Однак, просте порівняння факторів не дає змоги врахувати всі аспекти конкуренції в галузі. Як правило, порівняння факторів дає змогу лише констатувати кращий чи гірший рівень діяльності фірми. Проте, найважливішим є розуміння, чому конкуруюча фірма досягла кращих результатів та вжити відповідні заходи на своїй фірмі.

Слід розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Так параметри конкурентоспроможності – це найчастіше кількісні характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості оцінки його конкурентоспроможності, а показники конкурентоспроможності – це сукупність системних критеріїв кількісної оцінки рівня конкурентоспроможності, які базуються на параметрах конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність є відносна характеристика споживчих якостей продукції у порівнянні з аналогічною продукцією конкурентів, її оцінюють за певною системою показників на основі порівняльного аналізу параметрів виробів.

Вивчення ринку не обмежується аналізом попиту і конкурентоспроможності продукції. З'ясовуються також інші характеристики: географія ринку і його сегменти, в яких діє підприємство; місткість ринку і можлива частка підприємства у її покритті за сприятливих і несприятливих умов; основні конкуренти підприємства на ринку, особливості їх продукції і стратегії маркетингу; прогнозна оцінка кон'юнктури ринку на найближчий рік і перспективу; місткість ринку, динаміка попиту, гострота конкуренції, цінова політика тощо.

Ринок як сукупність покупців може бути структуризований, тобто розподілений за певними ознаками на групи покупців — сегменти. Той чи інший сегмент ринку складається з покупців, які мають споріднені мотиви купівлі даного товару і приблизно однаково реагують на маркетингові дії підприємства. Сегментація дозволяє вибрати привабливі для підприємства сфери ринку — цільові сегменти і сконцентрувати на них основну увагу.

На основі аналізу сукупності покупців вибираються критерії сегментації, які відрізняються для ринку товарів народного споживання і ринку товарів виробничого призначення. Для предметів народного споживання такі критерії (географічні, демографічні, соціальні, психологічні) встановлюються за результатами мотиваційного аналізу покупців. Критерії сегментації ринку товарів виробничого призначення (географічні, галузеві, вагомість споживача, стабільність клієнтури та інше) вибираються у процесі профільного аналізу підприємств і організацій.

Сегментація дозволяє вибрати стратегію охоплення ринку. До таких стратегій належать: недиференційовании, диференційований і концентрований маркетинг.

Дії підприємства в усіх сферах ринку однакові: продукція, ціна, реклама, канали і його стимулювання. Ця стратегія характерна усім при виробництві однорідної продукції, яка поставляється у великих обсягах на широкий ринок.

Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід зі старою продукцією на нові сегменти ринку, на яких вона раніше не продавалася. Ця стратегія потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламу, організацію доставки і продажу продукції на них, які повинні окупатися прибутком від додаткового продажу. Доцільно її застосовувати тоді, коли існуючий ринок насичений товаром, а резерви виробничої потужності та конкурентоспроможність продукції дозволяють збільшити обсяг її виробництва і продажу.

Стратегія удосконалення продукції орієнтує підприємство на її модифікацію або заміну новою на існуючому ринку. Така продукція призначається для тієї ж групи покупців, але більше відповідає потребам споживачів за складом, конструкцією чи формою, досконаліша і відповідно більш конкурентоспроможна. Ця стратегія застосовується тоді, коли продукція, яку виготовляє підприємство, застаріла і попит на неї падає при витісненні її аналогічною продукцією конкурентів. Вона потребує істотних витрат на розробку і освоєння виробництва нової продукції, її рекламу. Позитивним в ній є орієнтація на перспективу і діяльність на добре вивченому ринку.

Стратегія диверсифікації означає, що підприємство розширює номенклатуру своєї продукції і виступає з новими товарами на нових ринках, основою є суміжні галузі виробництва. Диверсифікація може мати різні форми. Широко застосовується така форма диверсифікації як освоєння нової продукції, що стосовно технології виробництва, експлуатаційного призначення обслуговування тісно пов'язана з виготовлюваною продукцією. Іноді диверсифікація приймає конгломеративну форму, коли освоюються нові вироби і галузі діяльності, які не мають зв'язку з діючим виробництвом. Така диверсифікація організаційно складніша. Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і повинна бути ретельно обгрунтована. Вона під силу фінансово сильним підприємствам і застосовується передусім у тих випадках, коли діяльність у межах однієї галузі виробництва обмежує ріст обсягу продаж і розвиток підприємства. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості підприємства на ринку і зниження ризику банкрутства.

До важливих і ефективних шляхів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому і національному ринках небезпідставно відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації і забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти і технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів щодо технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, тенденції розвитку науки і техніки.

Ринкові умови господарювання передбачають активне і широке використання організаційних чинників підвищення якості продукції на усіх підприємствах. До таких чинників відносяться: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної технології; удосконалення методів технічного контролю і розвиток масового самоконтролю на усіх стадіях виготовлення продукції;

розширення прямих господарських зв'язків між продуцентами і споживачами продукції; вивчення і запровадження позитивного досвіду, накопиченого зарубіжними і вітчизняними підприємствами у галузі проектування і виготовлення високоякісних виробів тощо.

Отже нагальною потребою є розробка і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування і забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. Формами і методами економічного впливу на ці процеси є перш за все узгоджена система прогнозування і планування якості продукції, встановлення прийнятних для продуцентів і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці усіх категорій працівників підприємства, а соціального - всебічна активізація людського чинника, проведення чравильної кадрової політики, створення належних умов праці та життєдіяльності.

Журило Руслан Миколайович

Класичний приватний університет м.Запоріжжя

УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Розвиток економіки України свідчить про те, що реформи, спрямовані на підтримку конкурентоспроможності вітчизняних підприємств до ринкових умов господарювання, не завжди досягали очікуваних результатів. Це підтверджується негативністю основних показників виробничо-господарської діяльності і надто низьким рівнем стійкості підприємств на внутрішніх та зовнішніх ринках. Одна з основних причин такого стану вітчизняної економіки полягає в тому, що процеси управління на більшості з них не сприяють створенню стійких конкурентних позицій національних виробників.

Конкурентоспроможність підприємства є однією з найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує можливість та ефективність адаптації підприємства до умов конкурентного середовища. В практиці діяльності вітчизняних підприємств конкурентоспроможність традиційно зводиться або до вирішення технічних проблем (оцінка технічного та технологічного рівня виробництва, побудова систем управління якістю продукції), або до формування та реалізації відповідної цінової політики. Але ці напрями вирішують окремі аспекти забезпечення конкурентоспроможності промислових підприємств. Тому проблеми підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств на внутрішньому і на міжнародних ринках є важливими як у сучасних умовах, так і в майбутньому. Вітчизняні підприємства повинні зосереджувати увагу не тільки на ефективності виробництва, але й на ефективності функціонування в конкурентному середовищі, а тому управління їх конкурентоспроможністю є вкрай необхідним.

Конкурентоспроможність підприємства є об'єктом управління і передбачає вирішення широкого спектру питань - від техніко-економічних до соціальних, від достатньо відомих до нових, які ще потребують дослідження.

Підтримка високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно опиняється більш прибутковим, чим його головні конкуренти. Це одночасно передбачає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів та послуг , та його продукція користується постійним попитом. Однак в житті цей стан не являється незмінним. Тому керівництво підприємства повинно вміти відслідковувати зміни, що відбуваються в умовах господарювання, і проводити відповідні перетворення в політиці ведення виробництва та реалізації товарів. Такими перетвореннями можуть бути: зміна товарної політики, впровадження нових технологій, диверсифікація виробництва, зміна організаційно-правового статусу підприємства, модернізація форм збуту продукції, вихід на нові ринки, створення спільних виробництв тощо.

Розробка вірних управлінських рішень та їх втілення в життя – основна передумова забезпе­чення конкурентоспроможності машинобудівного підприємства, формування ра­ціональних організаційних структур, проведення правильної ка­дрової політики й роботи, регулювання соціально-психологічних відносин на підприємстві та створення його позитивного іміджу. Тому необхідним є визначення специфіки управління конкурентоспроможністю підприємства.

До особливостей процесу управління конкурентоспроможністю підприємств машинобудування може бути віднесено: ієрархію управління; багатофункціональний характер управління; спрямованість на кінцевий результат роботи підприємства; необхідність здійснення різних видів підтримки (організацій­ної, інформаційної, фінансової та ін.) поєднання функціонального та ситуаційного підходів; вплив сукупності різноманітних факторів, які визначають по­водження підприємства в умовах конкуренції.

Реалізація цільової орієнтації прийнятих управлінських рішень з конкурентоспроможності підприємства в більшій мірі проявля­ється за здійснення стратегічного менеджменту. Стратегічні рішен­ня приймаються для реалізації розроблених стратегій досягнення цілей та становить набір правил, що визначають загальні напрямки функціонування й розвитку підприємств. У них утримуються спосо­би реалізації цілей і необхідні для цього ресурси. Вони виконуються за допомогою комплексу тактичних рішень, спрямованих на реалі­зацію стратегії. Успішна реалізація стратегічних завдань припускає їх тісне ув'язування з тактичними рішеннями, які визначають конкретні спо­соби здійснення стратегій.

На процес управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства впливає сукупність різноманітних факторів. Важливу роль у формуванні поводження підприємства в умовах конкуренції відіграють фактори зовнішнього середовища. Саме під їх впливом, як правило, і складається конкретна ситуація на ринку. Оскільки підприємство є|з'являється| системно утворюючим ядром мікросередовища, то будь-які зміни в його діяльності впливають на всі взаємопов'язані з|із| ним елементи середовища.

Поряд з|поряд із| укрупненою|укрупняти| структурною характеристикою важливе|поважне| значення має вивчення рівневих складових. Залежно від галузевої приналежності, територіального розміщення, участі в міжнародному розподілі праці розрізняють: галузеве; регіональне; загальнонаціональне; міждержавне середовище функціонування підприємства.

У досить складному макросередовищі|середовищі| діє значно більша кількість чинників|факторів|, ніж в мікросередовищі|середовищі|. Цим чинникам|факторам| властивий високий рівень варіантності, невизначеності і непередбачуваності можливих наслідків. Така дія чинників|факторів| макросередовища|середовища| обумовлена тим, що вони впливають на підприємство і суб'єкти його оточення (мікросередовище) не безпосередньо|прямо|, а опосередковано.

Узагальнена схема управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства з урахуванням дії факторів зовнішнього і внутрішнього середовища наведена на рис. 1.

Рис. 1. Управління конкурентоспроможністю підприємства з урахуванням дії факторів зовнішнього і внутрішнього середовища

Особливо важливо в ринкових умовах здійснювати контроль за можливими змінами витрат на виробництво і реалізацію товару, оскільки від вміння управляти витратами і прогнозувати результати від їх змін, залежить прибутковість діяльності підприємства.

Отже, підприємству для того, щоб бути конкурентоспроможним в умовах ринкових відносин, необхідно уважно реагувати на будь-які зміни, що відбуваються на ринку, на якому воно діє.

Враховуючи вищенаведене, можна стверджувати, що система управління конкурентоспроможністю є складовою частиною системи управління підприємством, а отже забезпечення конкурентоспроможності підприємства можливо тільки за умов створення ефективної системи управління. Система управління конкурентоспроможністю підприємства повинна бути досить різнобічної орієнтації, здатною врахувати інтереси підприємства в різних аспектах його діяльності. Така система враховує, з одного боку, особливості діяльності підприємства, а з іншого – його положення на ринку і стан зовнішнього середовища. Спільна реалізація зазначених вимог може бути забезпечена в рамках стратегічного управління, що дістало в останні десятиліття широкого поширення в країнах, розвинених у промисловому відношенні. Таким чином, ефективне управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства можливе лише за умови врахування дії факторів його зовнішнього та внутрішнього середовища.

Зарубєєва Наталія Вікторівна

Державний вищий навчальний заклад

“Донецький національний технічний

університет” м. Донецьк

УДОСКОНАЛЕННЯ КОМПЛЕКСНИХ ФІНАНСОВИХ СТРАТЕГІЙ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Одним з найважливіших питань життєздатності підприємства є його конкурентоспроможність на ринку. М. Портер, праці якого в галузі конкуренції дістали визнання у багатьох вчених, довів, що попереджають своїх суперників ті підприємства, які мають міцну конкурентну перевагу. В країнах з ринковою економікою конкурентоспроможність підприємства є результатом переплетіння факторів, які відображають результати політики великих монополій в боротьбі за якість, ринки збуту та отримання прибутку [1]. Одним з цих факторів є раціональна організація фінансів. Фінансове управління – це одна з складових управління підприємством. Саме фінанси забезпечують можливість функціонування господарюючого суб’єкта, а ефективне їх використання дозволяє досягати мети, за для досягнення якої існує підприємство.

Одним з напрямів фінансового менеджменту є визначення моделі управління поточними активами та джерелами їх фінансування. В теорії відокремлюють три основних моделі – агресивну, помірну та консервативну. Їх характеристику наведено в працях Ван Хорна Дж. К., І.А. Бланка, О.С. Стоянової [2,3,4].

Агресивною вважається стратегія управління пасивами, при якої питома вага короткострокових позикових коштів найбільша; консервативною – коли майже повністю діяльність підприємства забезпечується за рахунок власних коштів та деякою мірою довгостроковими позиковими джерелами. Помірна (компромісна) модель передбачає середнє значення між двома крайніми стратегіями Агресивний підхід управління активами характеризується найбільшою питомою вагою поточних активів в їх загальному обсягу. Консервативний підхід є протилежним агресивному.

Для сполучуваності стратегій управління джерелами залучення коштів та напрямами їх вкладення використовують матрицю, наведену в таблиці 1.

Таблиця 1 – Матриця стратегії комплексного управління активами та пасивами підприємства

Управління поточними активами

Політика управління поточними пасивами

Агресивна

Помірна

Консервативна

Агресивна

Агресивна

Агресивно-помірна

Не існує

Помірна

Помірно-агресивна

Помірна

Помірно-консервативна

Консервативна

Не існує

Консервативно-помірна

Консервативна

Однак, вищенаведена матриця являє собою дуже спрощений погляд на особливості управління фінансами. Річ у тому, що оборотні кошти не є однорідними. Так збільшення дебіторської заборгованості та використання векселів для оплати свідчить про те, що підприємство надає комерційний кредит споживачам, хоча інколи така ситуація не є спланованою. Але навіть спонтанне їх зростання є комерційним кредитом, використання якого дозволяє збільшити обсяг реалізації продукції.

Консерватизмом є підтримка режиму жорсткої економії коштів, яка передбачає оптимізацію запасів та вільних грошових коштів, наслідком чого є їх мінімізація. Агресивною вважається стратегія, коли заздалегідь створюються запаси, яки дозволяють у будь яку мить просунути продукцію на ринок. Вкладення коштів в короткострокові фінансові інвестиції дозволяє у будь який момент мати кошти для реалізації вигідної пропозиції поповнення запасів.

Для більш ретельного аналізу, пропонуємо стратегії управління поточними активами поділити на дві складових – 1) дебіторська заборгованість за товари та послуги і векселі одержані; 2) інші поточні активи, до складу яких увійдуть запаси, короткострокові фінансові інвестиції, інша дебіторська заборгованість (яка не пов’язана з реалізацією готової продукції), грошові кошти та ін.

Такі нововведення вимагають перегляду побудови матриці комплексного управління поточними активами та пасивами. Замість двомірної матриці доцільно використовувати трьохмірну матрицю, яка, на нашу думку більш відіб’є дійсність (рис.1).

Рис. 1 – Матриця стратегії комплексного управління поточними пасивами, дебіторською заборгованістю та іншими поточними активами

На осях системи координат розташовані: стратегії управління поточними пасивами (ПП) типи якої визначені як агресивна (А), помірна (П), та консервативна (К); стратегія управління поточними активами за виключенням дебіторської заборгованості та векселів (ПАін) в рамках якої також відокремлено три типу; стратегія управління дебіторською заборгованістю за товари, роботи, послуги (ДЗ), їх також можна виділити три.

Граничні стратегії (агресивна та консервативна) не поєднуються на одному підприємстві, тому комплексних стратегій існує 15, з них три чистих стратегії – агресивна (ААА), помірна (ППП) та консервативна (ККК) та дванадцять змішаних (рис.1).

Межі визначення стратегій управління поточними пасивами, дебіторською заборгованістю та іншими оборотними коштами, які розраховано на основі аналізу 75 балансів 10 коксохімічних підприємств України, наведено у таблиці 2.

Таблиця 2 – Межі стратегій управління фінансами

Показник

Питома вага в валюті балансу

Агресивна

Помірна

Консервативна

Поточні пасиви

0,52 – 0,76

0,27 – 0,51

0,02 – 0,26

Інші оборотні активи

0,52 – 0,73

0,30 – 0,51

0,08 – 0,29

Дебіторська заборгованість та векселі

0,37 – 0,54

0,19 – 0,36

0,01 – 0,18

На основі питомої ваги значень по кожному окремому підприємству визначено комплексні стратегії управління фінансами. Результати наведено в таблиці 3. Перша літера відповідає стратегії управління поточними пасивами, друга – поточним активам за виключенням комерційного кредиту, третя – дебіторській заборгованості. На практиці мали місце так звані суперечливі комплексні стратегії, коли сполучаються протилежні стратегії в одному комплексі.

Визначення комплексних стратегій управління активами та пасивами надає можливість узгодити джерела коштів та напрями їх використання. Неоднорідність поточних активів підштовхнула до поділу їх на дебіторську заборгованість та інші поточні активи.

Таблиця 3 – Комплексні стратегії управління фінансами коксохімічних підприємств України у 2001 – 2008 рр

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

Авдіївський коксохімічний завод

ППП

КПП

КПП

ККК

ККК

ККК

ППК

ПКП

Алчевський коксохімічний завод

ККП

ККП

АПП

ПКП

ППП

ПКК

ПКП

ПКА

Баглійкокс

ПКК

ПКК

ПКК

ААК

ААК

ППК

АКП

АПП

Дніпродзержинський коксохімічний завод

АКА

ККК

ККК

АПП

ППК

ППК

ААК

ППП

Дніпрококс

ККК

ПКП

ППП

ААК

АПП

АПП

ППП

Донецьккокс

ККК

ККК

ККК

КПК

ККП

ККК

ККК

ККК

Єнакієвський коксохімпром

АПА

ППА

ППП

ПАК

ПАП

ПАП

АПА

Запорожкокс

АКК

АКК

ППК

ККК

ККК

ККП

ПКА

Макіївкокс

ПКА

ППП

ППП

ПКП

ППК

ПКА

Ясинівський коксохімічний завод

ККК

ПКК

ПКК

ПКП

ППК

ПКК

ККК

ККК

Результати дослідження дозволяють виявити суперечності в комплексної стратегії та визначити напрями, яким потрібно приділити увагу в подальшому розвитку підприємства. Кожному окремому елементу застосування стратегії відповідає певний результат, який може досягти підприємство в результаті її впровадження. Наприклад, структура балансу суттєво впливає на ринкову вартість підприємства, збільшення якої є однією з основних цілій діяльності підприємства.

Перелік посилань
  1. Портер, М. Стратегія конкуренції: Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів. / М. Портер. – К..: Основи, 1997.

  2. Ван Хорна Дж. К. Основи управления финансами. – М.: Финансы и статистика, 1997.

  3. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учебный курс. – К.: Ника-Центр, 1999.

  4. Финансовый менеджмент: теория и практика./ под ред. Е.С. Стояновой. – М.: Перспектива, 2003.

Карамушко Наталія Анатоліївна, аспірант

Східноукраїнський національний університет ім.В.Даля, м. Луганськ

МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В СФЕРІ АПК

Актуальність теми. Для України входження у світове співтовариство на гідних умовах можливе, передусім, на основі ринкових трансформацій, забезпечення більшої відкритості, підвищення конкурентоспроможності національної економіки, активізації інвестиційно-інноваційної діяльності.

В умовах дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів для забезпечення подальшого розвитку галузей агропромислового комплексу України потрібні значні інвестиції. За обмеженості внутрішніх джерел вагомим чинником фінансового забезпечення, техніко-технологічного оновлення та підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва може стати іноземний капітал як основний канал надходження інновацій.

Постановка проблеми. В умовах глибокої кризи, пережитої агропромисловим комплексом, особливо цінними є іноземні інвестиції в цю складну, з тривалим строком окупності сферу економіки. Обсяги залучення іноземних інвестицій в аграрне виробництво залишаються нині незначними, що зумовлено несприятливими політичними, соціально-економічними та екологічними чинниками. Зарубіжна практика та вітчизняний досвід ринкових перетворень дозволяють сказати, що «запуск» інвестиційного процесу може й повинен початися з галузей орієнтованих на кінцевий споживчий попит, насамперед, як це не парадоксально, із сільськогосподарського виробництва, харчової й легкої промисловості,тобто з тих галузей, які пережили найбільший спад виробництва[1]. Тому метою дослідження є аналіз можливостей агропромислових підприємств та визначення сфер взаємодії щодо інвестиційного міжнародного співробітництва.

Основні результати дослідження. Для інвестора надзвичайно важливим моментом при прийнятті рішення про інвестиції є аналіз інвестиційного клімату. Проте слід зазначити, що економіка України нині не може задовольнити вимоги західних інвесторів. Серед причин непривабливості українського інвестиційного клімату називають повільні темпи реформування й економіки, й законодавчої бази, а також нераціональний розподіл внутрішніх інвестицій - приватних і державних, високі податки, надмірне регулювання та заполітизованість економіки [2]. Незважаючи на всі вади, потік іноземних інвестицій в економіку України сьогодні збільшується. Це зумовлено такими чинниками: прагненням закріпитися на перспективному ринку збуту України, одержувати прибуток на довгостроковій основі, мати доступ до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції, використати відносно дешеву та кваліфіковану робочу силу, як важливий чинник зниження собівартості продукції.

Незважаючи на те, що прямі іноземні інвестиції у харчову та переробну промисловість України з 2002 року збільшились з 795,7 млн. дол. США до 1655,5 млн. дол. США у 2009 році, тобто вдвічі, спільні підприємства з іноземними інвестиціями поки що не забезпечують вирішення проблеми зайнятості населення в регіоні, а вироблена продукція не завжди вважається конкурентоспроможною на міжнародних ринках.

Згідно зі стратегією ЄБРР для України, найбільші потенційні  конкурентні переваги у нашій державі має саме аграрний сектор. Основними формами іноземного інвестування у виробничу сферу АПК [3, с.21-23] можна вважати:

  1. Співробітництво на компенсаційній основі. На умовах кредиту цільовим призначенням іноземним інвесторам надаються фінансові кошти та матеріально-технічні ресурси для створення виробничих та інших потужностей (будівництво, розширення виробництва, модернізація), а за певний термін, зумовлений у компенсаційній угоді, сторона, яка отримала інвестиції, розраховується зі своїм партнером. Погашення фінансової заборгованості здійснюється за рахунок виручки від реалізації продукції, що вироблена на створених у процесі співробітництва потужностях.

  2. Спільна діяльність підприємств з іноземними партнерами, або співробітництво на умовах розподілу продукції, коли відбувається повне або часкове фінансування іноземним партнером спільного проекту. Ця діяльність ґрунтується на співробітництві між суб’єктами господарської діяльності України та іноземними суб’єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів (спільно виробленої продукції або прибутку) та ризиків від її здійснення

  3. Підприємство з іноземними інвестиціями, тобто підприємства з часткою іноземних інвестицій у статутному фонді не менше 10%.

Для переробних галузей агропромислового комплексу серед зазначених форм міжнародного співробітництва найбільш прийнятна друга форма співпраці: для іноземних інвесторів це нові ринки збуту і джерела сировини, для переробних підприємств – можливість отримати нові довготермінові кредити, а для обох сторін одночасно – додаткові робочі місця. Але з метою уникнення втрати впливу Україні доцільно перейняти досвід Китаю: з моменту заснування СП 51% акцій має належати українській стороні; через 5-6 років – не менше 75 % акцій; через 10-12 років спільне підприємство має стати повністю українським. У зарубіжній економічній літературі спільні підприємства розглядаються як один з найбільш розвинутих видів спільної підприємницької діяльності, який передбачає: поєднання власності партнерів різних країн і утворення на цій основі виробничих фондів спільного підприємства, спільна участь у процесі виробництва та реалізації продукції, розвитку підприємства, спільна відповідальність за результати діяльності, розподіл прибутків і збитків відповідно вкладеному капіталу. Членство України у СОТ має позитивний вплив на цілий ряд чинників, що формують інституційне і макроекономічне середовище: приведення законодавства у відповідність з нормами і правилам СОТ стосується державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності, системи стандартизації, митної справи, законодавства у сфері інтелектуальної власності тощо. Зокрема, прямий вплив на зниження індексу корумпованості і відповідно підвищення потенціалу конкурентоспроможності матиме забезпечення прозорості експортно-імпортних операцій у відповідності з правилами СОТ. Вважається, що членство у СОТ поліпшує інвестиційний клімат у країні і, відповідно, умови для іноземних інвестицій [4]. Країни, що приєднуються до організації, беруть на себе певні зобов’язання стосовно чотирьох напрямів, а саме: щодо доступу на ринок сільськогосподарських і продовольчих товарів; державної підтримки сільського господарства; експортної конкуренції у сільськогосподарській і продовольчій торгівлі; санітарних і фітосанітарних заходів[5].

Інтеграція у світовий господарський простір розширює можливості для використання світового досвіду, прилучення до високої ринкової ділової культури, переходу на новітні технології й методики, міжнародні стандарти й норми якості продукції. Участь країни у СОТ [4] потенційні інвестори розглядають як важливий елемент відкритої, прозорої й стабільної політики, як свідоцтво істотного поліпшення інвестиційного клімату,  сприяє створенню іміджу країни із прозорою економікою, відповідно, підвищується інвестиційна привабливість.

Висновки. Обраний країною шлях на євроінтеграцію та вступ до СОТ істотно вплинув як на стан агропромислового комплексу, так і на процес його інвестування. У випадку збереження в країні політичної стабільності, агропромисловий комплекс України може вважатися сферою, сприятливою для іноземного інвестування, при чому співробітництво на умовах розподілу продукції надає найбільші переваги як для інвестора, так і для переробної галузі АПК. Інвестиційні проекти із залученням іноземних інвесторів мають сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах; супроводжуватися впровадженням сучасних ресурсоощадних та екологічно безпечних видів технологій; бути орієнтованими на найраціональніше використання сировинної бази України і сприяти зниженню імпортозалежності; зниженню енергоспоживання на одиницю продукції; а продукція підприємств зможе бути  конкурентоспроможною на міжнародних ринках.

Література

  1. Лаготюк В.О., Мегера А.А., Вдовичен А.А. Проблеми і перспективи інвестування в аграрній сфері

  2. Детюк Т.Г. Інвестиційний клімат в Україні/Економіка та держава №1, 2009 - с.31-33

  3. Мацибора Т.В. Іноземні інвестиції в АПК України: Монографія. – К.: ННЦ ІАЕ, 2008. – 186 с.

  4. Ілляшенко К.В. перспективи інвестиційної діяльності в АПК за умов вступу України до СОТ

  5. Іляшенко К.В. Перспективні напрямки розвитку інвестиційної політики в АПК України/ Економіка АПК №11, 2007 - с.120-125

Карапіря Марія Іванівна

магістрантка спеціальності «Оподаткування»

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, місто Луганськ

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБЛІКУ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКУ НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ

При ефективному податковому адмініструванні особливого значення набуває організація обліку платників податків. Облік являю собою одну з головних складових роботи податківців, яка впливає на ефективність надходження коштів до бюджету.

Метою дослідження є вивчення організації обліку платників податку на додану вартість та розробка пропозицій щодо його удосконалення.

Питанням дослідження обліку платників з податку на додану вартість займалися такі вчені як Іванов Ю.Б., Крисоватий А.І., Карпінський Б., Мельник В.М., Соколовська А.М., Варналій З.С., Сисоєва Л.Ю. та інші. Але в працях наведених авторів не порушуються проблеми обліку, не аналізуються недоліки організації обліку платників з ПДВ. Це зумовлює актуальність проведення досліджень.

Організація обліку платників податків включає такі етапи [1,с. 130]: прийом документів від платників, взяття їх на облік, формування облікової справи платника податків, ведення банку даних та реєстрів, ведення журналів обліку платників податків – юридичних та фізичних осіб, видача документів, що підтверджує перебування платника на податковому обліку, підтримку облікових даних в активному стані, звірку з органами державної реєстрації та виявлення платників, що ухиляються від сплати податків.

Для того, щоб виявити недоліки організації обліку ПДВ та причини їх виникнення, спочатку з’ясуємо, що таке податковий облік. Отже, податковий облік — це підсистема бухгалтерського обліку, яка на підставі затверджених державою правил виконує функції нарахування та сплати податків та подання інформації про це відповідним державним органам. Податковий облік, правила якого є регламентованими, регулює взаємовідносини між платником податку і державою по обсягах і структурі обов’язкових податкових платежів [6].

Мета ведення податкового обліку — визначення кінцевого результату (прибутку) для цілей оподаткування. Його призначення - за даними бухгалтерського обліку групувати потрібну інформацію у податкових деклараціях із податку на додану вартість та податку на прибуток підприємства, складати розрахунки з акцизного збору і інших платежів до державного та місцевих бюджетів.

Податок на додану вартість виступає одним з основних бюджетоформуючих податків, основною проблемою якого є його адміністрування. Проблема адміністрування характерна більшості країн світу, це пояснюється успадкуванням від адміністративно – командної системи інституцій, які не характерні для ринкової економіки, проте в нашій країні вона є чи не гострішою в податковій сфері. Причини цього такі [3, с. 590]:

  • наявність взаємної недовіри між платниками податків і податковими адміністраціями:

  • недотримання податкового законодавства, традиції самостійного визначення і сплати податкових зобов'язань;

  • відсутність апелювання до судів проти рішень податкових адміністрацій.

Обговорюють декілька варіантів розв'язання проблеми адміністрування ПДВ, а саме:

а) ведення помісячного звітування платників ПДВ, які застосовують спрощену систему оподаткування, що призведе до стабільних надходжень до бюджету [2, с. 32].

б) ефективне адміністрування ПДВ, удосконалення механізму відшкодування і моніторинг існуючих пільг [4, c. 29]

в) створення надійної бази контролю, базуючись на системі моніторингу ризиків, встановлення порядку справляння ПДВ за здійсненням прямих іноземних інвестицій, коли, наприклад, право на відшкодування ПДВ виникає з моменту реєстрації платника податку, а також ведення відповідальності за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість з боку держави у вигляді штрафних санкцій (пені) [3, c. 596].

Досвід зарубіжних країн свідчить, що найбільш вдалою формою спілкування платників із податковими органами є спілкування через засоби електронного зв'язку. Електронна форма податкової звітності не лише прискорить процедуру адміністрування ПДВ, але і зменшить паперовий документообіг із податковою службою та мінімізує втручання податкових органів у діяльність суб'єктів господарювання. Для цього необхідно внести зміни до законодавства про ПДВ щодо впровадження ефективного програмного забезпечення. При цьому слід зазначити, що програмне забезпечення для електронного адміністрування має бути безкоштовним та адаптованим під програми, якими нині користуються платники податку.

Отже, організація обліку платників з ПДВ потребує багато уваги, щодо його ефективної роботи. Для цього треба багато зусиль і розробок, які б усунули всі недоліки і проблеми, пов’язані з обліком ПДВ, тому що рівень його виконання впливає на результативність роботи податківців із платниками податків.

Список використаної літератури

1. Бечко П.К., Лиса И.В. Податковий менеджмент: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Бечко П.К., Лиса И.В. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 288 с.

2. Карпінський Б., Залуцька Н. Податок на додану вартість як основа бюджетоутворення. // Економіст. – 2007. - №1 – с. 30 – 33.

3. Податкова політика України: стан проблеми та перспективи: монографія / П.В. Мельник, Л.Л. Тарангул, З.С. Варналій [та інші]; за ред. З.С. Варналія. – К.: Знання України, 2008. – 675 с.

4. Сисоєва Л.Ю. Наближення української системи оподаткування ПДВ до європейських стандартів. // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. - №8 (87) – с. 25-30.

5. Тимченко О.М., Кислиця А.В. Облік і контроль у системі адміністрування ПДВ: взаємозв’язок, напрями вдосконалення. // Фінанси України. – 2007. - № 8. – с. 91-99.

6. Научная студенческая электронная билиотека. // http: // .

Китиця Андрій Георгійович,

Інститут проблем ринку та економіко-

екологічних досліджень НАН України, м. Одеса

ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МЕТАЛУРГІЙНОГО ПІДПРИЄМСТВА НА МІЖНАРОДНИХ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКАХ

Адекватна адаптація України до світових глобалізаційних процесів неможлива без виявлення потенційних можливостей підприємств-експортерів та всебічного сприяння держави зовнішньоторговельним операціям вітчизняних виробничих і комерційних структур на світових ринках. Експорт для вітчизняних підприємств, які діють в умовах кризових процесів в економіці, виступає в якості стабілізуючого фактора виробництва, як джерело валютних та матеріально-технічних надходжень для модернізації основних фондів та впровадження новітніх технологій, без чого неможлива участь у конкурентній боротьбі не тільки на закордонних, але й на вітчизняних ринках.

Головною статтею українського експорту є продукція гірничо-металургійного комплексу, на яку припадає більше 30% від загального обсягу експорту країни. Тому саме зовнішньоекономічна діяльність металургійних підприємств виступає запорукою успішного сприйняття України конкурентами на світовій арені. Це обумовлює актуальність досліджень резервів росту потенційних можливостей окремих металургійних підприємств-експортерів, їх ефективного використання у боротьбі за конкурентну нішу на світовому ринку та вплив державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на формування експортного потенціалу підприємств.

Головною проблемою ефективної реалізації експортного потенціалу вітчизняних металургійних підприємств залишається відсутність дієвих економічних механізмів, які б стимулювали впровадження новітніх технологій у металургійне виробництво. В країні відсутня також цілісна система державної підтримки експорту в цілому, та експорту продукції високих переділів, зокрема. Так, експорт напівфабрикатів перевищує 30% від загального обсягу українського експорту металопрокату, в той час, як експорт легованого листа – не перевищує 3%. Це ставить під загрозу збереження стабільних темпів економічного росту в перспективі та обмежує шляхи зміцнення позицій України на світовому ринку.

Ефективна реалізація експортного потенціалу українських металургійних підприємств потребує координації дій усіх учасників цього процесу: металургійних підприємств, фінансово-кредитних установ, митних служб та зовнішньоторгових об’єднань, корпоративних структур, органів державного управління. Це обумовлює підхід до оцінки експортного потенціалу підприємства, з одного боку, як до важливого індикатора адаптаційної здатності суб’єкта, а з іншого – як до об’єкту управління на рівні усіх ланок національного господарства.

В умовах нестабільності зовнішнього середовища особливу роль в ефективній реалізації експортного потенціалу металургійного підриємства починає відігравати ризик-менеджмент. Як правило, постачання металургійної продукції в середньому відбувається через 3 місяця. За цей час на світовому ринку металопрокату може відбутися багато змін, перш за все, це зміна ціни. Тому розробка заходів подолання, а особливо, попередження кризових ситуацій на металургійному підприємстві в основному має відбуватися на основі короткострокових прогнозів – на 2-3 місяця. До того ж, експортна стратегія підприємства має бути гнучкою.

Розглядаючи умови формування експортного потенціалу підприємства, слід звернути увагу на зовнішні фактори. Найсуттєвішим серед зовнішніх чинників є умови конкуренції, яка з об’єктивних причин на міжнародній арені ще більш гостра, ніж на внутрішньому ринку. Формуючи експортний потенціал підприємства слід враховувати, зокрема: відмінності у законодавстві країни-експортера та країни-імпортера, наявність прямих та непрямих заборон на ввезення деяких видів продукції з боку країни-імпортера, інтенсивність конкуренції, цінові обмеження, рівень потенційного прибутку та можливу появу товарів-замінників.

Умови конкуренції визначають гостроту боротьби на ринку, але вони не вичерпують всіх зовнішніх чинників. Формуючи експортний потенціал підприємство повинно враховувати обсяг та структуру попиту на ринку, наявність зовнішньої системи збуту, міжнародних інститутів співробітництва, а також торгово-політичний стан зовнішнього середовища. Ці чинники відбивають інфраструктуру зовнішнього ринку і разом з умовами конкуренції впливають на експортні можливості підприємства.

Отже, очевидним є взаємозв’язок між підвищенням конкурентоспроможності продукції металургійних підприємств та нарощуванням їх експортного потенціалу: для того, щоб експортний потнеціал було реалізовано, необхідно, щоб продукція, яка випускається вітчизняними металургійними комбінатами, знайшла свого споживача на закордонних ринках, що свідчить про її конкурентоспроможність.

Проведений аналіз показує, що категорія “експортний потенціал підприємства” виступає як складова частина розробки маркетингової стратегії виходу на зовнішній ринок. Вона відбиває рівень конкурентоспроможності підприємства, його частку в міжнародному поділі праці та економічний ефект, що отримує національна економіка від міжнародної спеціалізації.

Клевець Володимира Богданівна

Тернопільський національний економічний університет,

Чортківський й інститут підприємництва і бізнесу, м. Чортків

ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ СУБ’ЄКТІВ ПРАВОВІДНОСИН НА ФОРМУВАННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ

Необхідність формування облікової політики безпосередньо на підприємстві зумовлена насамперед особливостями діяльності останнього, які не можуть бути відображені з достатньою повнотою в жодному нормативному документі внаслідок їх специфічності, хоч у цілому бухгалтерський облік на кожному підприємстві ґрунтується на відповідному нормативно-правовому забезпеченні – законах і так званих підзаконних актах (положеннях, інструкціях, вказівках, рекомендаціях, наказах тощо), які безпосередньо регулюють організацію бухгалтерського обліку і звітності, а також вимогах фінансового, господарського і земельного права. Тому ступінь свободи конкретного підприємства у формуванні облікової політики, як зазначають науковці, законодавчо обмежений державною регламентацією бухгалтерського обліку у вигляді переліку методик і облікових процедур.

Основними нормативно-правовими документами, які визначають необхідність облікової політики підприємства, є Закон України „Про бухгалтерський облік та формування звітності в Україні”, Бюджетний кодекс України, П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності”, у ст. 23 якого вказано, що підприємство повинно висвітлювати обрану облікову політику описом принципів оцінки статей звітності, методів обліку щодо окремих статей звітності.

Суб’єктами правовідносин, які мають певний вплив на облікову політику підприємства, виступають:

  • держава та її державні органи, органи управління фінансами;

  • органи місцевого самоврядування;

  • юридичні особи – державні підприємства, кооперативні організації, приватні підприємства і організації;

  • іноземні юридичні особи;

  • громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні і займаються підприємницькою діяльністю;

  • змішані підприємства.

Окрім того, облікову політику підприємства треба формувати з урахуванням нормативно-правових актів, які видають банки , тобто установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених чинним законодавством. Отже, облікова політика підприємства чи установи повинна відображати такі правовідносини.

Облікова політика ґрунтується на вимогах, окреслених господарським правом України як сукупністю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництва та реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку.

Господарське право регулює господарські відносини, які мають враховуватись в обліковій політиці.

Таким чином, облікова політика присутня за умови ознаки суб’єкта господарського права, тобто наявності:

  • певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господарська чи управлінська діяльність;

  • юридично відокремленого й закріпленого за суб’єктом майна (основні фонди, обігові кошти тощо) через прийняття установчих документів, самостійного балансу, відкриття рахунків у банках;

  • господарської правосуб’єктності, тобто можливості набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, виконувати зобов’язання, виступати у судових органах (рис. 1.).


Рис. 1. Суб’єкти господарювання в Україні

Водночас облікова політика залежить від статусу підприємства за критерієм чисельності працівників та обсягу товарообороту.

Облікова політика більшості підприємств та установ має враховувати вимоги земельного права – галузі права, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення їхньої ефективності, охорони прав організацій та громадян як землевласників і землекористувачів.

Міністерство фінансів України листом від 21.12.05 за № 31 – 34000 – 10 – 5/27793 визначило, що питання встановлення облікової політики належать до компетенції власника (власників) підприємства, органу, уповноваженого управляти державним майном, органу, уповноваженого управляти корпоративними правами держави. Облікова політика визначається на основі положень (стандартів) бухгалтерського обліку та інших нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

У бюджетних установах сутність та необхідність облікової політики визначена Бюджетним кодексом, в якому вказано, що єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів і фінансових зобов’язань держави визначаються Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів України.

Основою облікової політики підприємства є облікова політика держави.

Отож, на кожному підприємстві треба формувати власну облікову політику з урахуванням нормативно-правових актів держави , особливості діяльності суб’єктів господарювання та доцільність вибору найоптимальнішого варіанта ведення бухгалтерського обліку

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. Гуцайлюк Л. О. Облікова політика бюджетних установ в умовах ринкового середовища //Вісник СНУ ім. В. Даля. – 2003. – №1. – С. 39-41.

  2. Закон України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16. 07. 1999 р. № 996. – ХІV.

  3. Кірейцев Г.Г. Облікова політика підприємства //Бухгалтерія у сільському господарстві, 2000. – №4. – С. 2-7.

  4. Коршикова Р. Облікова політика підприємства у 2003 році. //Все про бухгалтерський облік, 2003. – №4 (792) – С. 6-11.

Кобальчинская Евгения Александровна

Одесский Национальный Политехнический Университет, г. Одесса

ОСОБЕННОСТИ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПОТЕНЦИАЛА ОТЕЧЕСТВЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ

Одной из важных проблем экономики восстановительного периода, как в теоретическом, так и практическом планах является измерение, оценка и анализ состояния потенциала предприятия, предоставляющих собой основные вопросы методологии управления сложными экономическими структурами. Поэтому в конце 1970-х, начале 1980-х г.г. вышло много публикаций по различным аспектам понятия потенциал. В большинстве работ отмечается важность изучения проблем оценки потенциала и указывается на существование значительных различий в определении самого понятия потенциал, его сущности, состава и соотношения с другими категориями.

Термин «потенциал» был введен в научный оборот 10—15 лет назад. Широкая трактовка понятия «потенциал» состоит в его рассмотрении как «источника возможностей, средств, запаса, которые могут быть приведены в действие, использованы для решения какой-либо задачи или достижения определенной цели возможности отдельного лица, общества, государства в определенной области»

В трудах Вейца В., Струмилина С.Г., Немчинова В.С., Абалкина Л.И., Репиной И.М., Алексюка А.И., Федонина А.С. и др. дано обоснование потенциала как экономической категории. Предложены трактовки понятия «потенциал», а также классификации потенциалов по различным признакам. В большинстве исследований под потенциалом понимается совокупность реальных накопленных ресурсов. Это потенциал трудовых, материальных, технических, технологических, финансовых, информационных ресурсов. Однако, в современных условиях хозяйствования, при планировании

стратегического развития предприятия, появилась необходимость учитывать возможность достижения и реализации стратегических задач. Этот потенциал включает маркетинг, инвестиционные и инновационные возможности, управление развитием предприятия, научно-технический потенциал, инфраструктурный потенциал и др.

Опыт последних лет свидетельствует про усиление конкуренции во всех сферах рыночной деятельности. Появление большого количества новых предприятий и организаций, либерализация импорта, создание рынка капитала, акционерных обществ, проникновение на украинский рынок иностранных компаний – все это значительно усложнило рыночную ситуацию. Увеличение предложений товаров и услуг, с одной стороны, и уменьшение платежеспособности спроса – с другой, создали условия, когда конкуренция стала обыденным делом. Поэтому проблема достижения конкурентоспособности потенциала предприятия, является актуальной и требует детального изучения.

Конкурентоспособность потенциала предприятия – комплексное, многопрофильное понятие, поскольку предусматривает учет взаимодействия всех его составляющих (производство, персонал, маркетинг, менеджмент, финансы и т.д.). Конкурентоспособность потенциала предприятия имеет некоторые особенности:

- конкурентоспособность не является природным, внутренним качеством предприятия. Она может быть выявлена и оценена только при наличии конкурентов;

- это понятие имеет разный уровень относительно разных конкурентов;

- конкурентоспособность потенциала предприятия определяется, на сколько продуктивно использование привлеченных ресурсов для осуществления процесса;

- уровень конкурентоспособности потенциала предприятия зависит от уровня его составляющих, а также от общей конкурентоспособности всей отрасли, в которой работает предприятия и страны в целом.

На современном этапе развития научных исследований конкурентоспособности потенциала предприятия прослеживается дуалистический подход к определению ее уровней. В зависимости от глобализации целей достижения выделают следующие семь уровней конкурентоспособности предприятий: 1) мировое лидерство, 2) мировой стандарт, 3) национальное лидерство, 4) национальный стандарт, 5) отраслевое лидерство, 6) отраслевой стандарт, 7) пороговый уровень.

Но, на мой взгляд, в сегодняшней ситуации наиболее целесообразно использовать другой подход, в котором выделено четыре уровня конкурентоспособности потенциала предприятия. Предприятия первого уровня считают лишним замену конструкций или поднятие технического уровня продукции, усовершенствования структуры и функций отдела сбыта та службы маркетинга, поскольку не принимают во внимание изменения рыночной ситуации и потребностей потребителей и рассматривают организацию аппарата управления, как внутренний нейтральный элемент потенциала. Предприятия второго уровня стремятся, чтоб потенциал предприятия полностью соответствовал стандартам установленными конкурентами. Третий уровень конкурентоспособности предприятия означает, что предприятие четко видит и оценивает конкурентные преимущества на рынке, не так как это делают его конкуренты, и стремится не ограничиваться общими стандартами производства, которые существуют в отрасли. И четвертого уровня конкурентоспособности достигают те предприятия, для которых успех в конкурентной борьбе становится функцией управления и начинает зависеть от качества, эффективности управления и организации производства, в таком случае эти предприятия оказываются впереди всех своих конкурентов на протяжении длительного времени.

На данный момент потенциал большинства отечественных предприятий можно отнести к первому уровню конкурентоспособности. Но все таки, необходимо отметить, что стали довольно заметны прогрессивные сдвиги в

деятельности некоторых предприятий, которые можно скорее отнести к третьему, а может и к четвертому уровню конкурентоспособности потенциала. Наибольшего успеха достигли предприятия пищевой промышленности, такие как: ОАО «Галактон», ЗАО «Свиточ», АО «Оболонь», ООО «Сандора», АО «Чумак» и ОАО «Славутич».

В связи с тем, что большинство предприятий можно отнести ко второму, или даже первому уровню оценки конкурентоспособности потенциала предприятия, на мой взгляд, необходимо обратить внимание на использование производственного потенциала основных фондов, производственных ресурсов. Т.к. производственные ресурсы представляют собой составляющую любого экономического цикла, и соответственно, некую часть любой хозяйствующей единицы. Основное задание производственных ресурсов заключается в максимальном обеспечении потребностей предпринимательских структур для бесперебойного их функционирования и развития. То есть, про удовлетворительную организацию производственных ресурсов любой хозяйствующей единицы можно говорить только в том случае, когда организация производственных ресурсов является комплексной, принимая во внимание технологию производства, состав и величины самих производственных ресурсов. Необходимость комплексной организации формирования и использования производственных ресурсов следует выделить особенно, в связи с тем, что это принцип не всегда выдерживается не только на практике, но и в теории. Что после грамотного и усовершенствованного формирования и использования производственных ресурсов, поведет за собой эффективное функционирование предприятия и его высокую конкурентоспособность.

В рыночных условиях интенсификация производства и, в первую очередь, производственных ресурсов, использование материало- и энергосберегающих технологий, понижение фондо- и трудозатрат на выпуск и реализацию продукции является первоочередными заданиями и дают возможность эффективного и функционирования предприятия в конкурентной среде.

ст. викл. Контурова С.М., викл. Демченко Л.І.

Кременчуцький університет економіки,

інформаційних технологій і управління, м. Кременчук

ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

В сучасних умовах процеси транснаціоналізації виробництва та обміну стали однією з найважливіших ознак і, можна сказати, серцевиною прогресуючого процесу глобалізації економіки, який дедалі більше впливає на окремі національні господарства, в тому числі й на економіку України. Не враховуючі дані процеси неможливо сформувати оптимальну модель входження української економіки до світового господарства, а, отже, й забезпечити високі темпи довгострокового економічного зростання.

Для формування власної моделі економічного розвитку в умовах, що склалися Україна має багато передумов – вигідне географічне положення, великі природні та людські ресурси, високий науково-технічний потенціал країни. Це дозволяє Україні з часом перетворитися у рівноправного економічного партнера на глобальному і регіональному рівнях, завдяки підтримки держави відносно законодавства, формування економічної стратегії і реалізації через мобілізацію всіх продуктивних можливостей.

Необхідно зробити акцент на тому, що транснаціоналізація українських компаній – шлях вирішення проблеми реструктуризації економіки, тобто організації виробництва і збуту наукоємної продукції. Українські підприємства повинні використовуючи весь накопичений досвід інвестиційної активності найбільших транснаціональних корпорацій світу, враховувати основні регіональні, галузеві і стратегічні особливості транснаціоналізації виробництва.

Транснаціоналізація виробництва є плодом інтернаціоналізації, яка являє собою процес створення внутрішньокорпоративного ринку за допомогою організації власних філій дочірніх підприємств, а також шляхом придбання контролю над уже існуючими фірмами, що функціонують у секторах циклу «ресурс – постачання – виробництво – збут – ресурс», тобто створення та функціонування транснаціональних корпорацій.

Для кожної фірми і, відповідно, для кожного ринку існують свої межі ефективності та доцільності інтернаціоналізації (функціонування за допомогою злиття, поглинання фірм інших країн або відкриття власних компаній). Цей факт обумовив необхідність введення авторами «правила гри діяльності транснаціональних корпорацій».

«Правило гри діяльності транснаціональних корпорацій» являє собою процес синергізації та зростання компанії за рахунок створення нових філіалів (дочірніх компаній) доти, доки економічні вигоди від подальшої інтернаціоналізації переважатимуть витрати, пов’язані з її здійсненням.

«Правило гри діяльності транснаціональних корпорацій» та еволюція транснаціональних корпорацій дозволяють сформулювати концептуальні положення інтеграційних процесів з метою максимізації прибутку корпорації за рахунок:

  • удосконалення територіальної організації міжнародного виробництва, тобто для вибору місця виробництва і реалізації продукції необхідно використовувати комплексний, системний та глобальний підхід до аналізу природних, людських, фінансових ресурсів, ступеня науково-технічної розвиненості країни де планується діяльність корпорацій;

  • функціонально-організаційного удосконалення, в її основу покладено узгодженість цілей компанії і створення ефективних виробничо-збутових та фінансових структур, тобто, оптимальне поєднання чинників виробництва;

  • подовження життєвого циклу товару, за рахунок виходу на ринки інших країн;

  • конкурентних переваг, які передбачають використання удосконаленої авторами запропонованої Дж. Даннінгом OLI – моделі конкурентних переваг, що дозволяє суттєво впливати на ефективність міжнародної діяльності (рис. 1).

Запропонована Дж. Даннінгом модель конкурентних переваг не враховує переваги взаємодій. Наявність комплексу конкурентних переваг дозволяє корпораціям виходити на зовнішній ринок і розвивати свою міжнародну діяльність за допомогою взаємодії держави та транснаціональних корпорацій – забезпечуючи їх підтримку. Тобто конкурентні переваги є передумовою об’єднання виробництв та еволюціонування компанії від національної до транснаціональної;

  • стратегічного розвитку, який передбачає розробку стратегії ТНК, яка цілеспрямована на те, що компанії повинні проникати в такі країни і регіони, де умови для виробництва і збуту залишатимуться сприятливими на перспективу, з урахуванням майбутніх змін технології, стану ринків;

інтенсифікації фінансових ресурсів, яка передбачає прискорення механізму оптимізації притоку інвестицій, тобто вкладання фінансових ресурсів у розвиток конкурентного потенціалу компанії. В основу даної концепції покладено сукупність та взаємодія маркетингових концепцій (концепція вдосконалення виробництва; маркетингу; соціально-етичного маркетингу);

- стратегічного менеджменту підприємства, головними завданнями якого є глобальна раціоналізація і забезпечення синергізму; забезпечення стратегічних умов успіху і розвитку; виконання принципу геоцентризму; формування та розвиток професійного та інтелектуального потенціалу, тобто не ототожнювати національну приналежність із рівнем професійної компетенції. Однак, в існуючих юридичних і політичних рамках необхідно мати фахівців, здатних розв'язувати проблеми в будь-яких країнах світу, не зважаючи на їх національну належність. Кожну філію слід розглядати не як абсолютно незалежне підприємство, а як елемент загальної корпоративної системи, що функціонує у світовому масштабі й орієнтований на досягнення глобальних і локальних цілей. При цьому, кожна філія робить свій внесок у загальний корпоративний бізнес.

Враховуючи переваги, можливості транснаціоналізації виробництва й поступовість успішних кроків у розвитку торговельно-економічних відносин України, відповідності економіки України критеріям ринкової економіки та її конкурентоспроможності у ринковому середовищі світової економіки буде наближати Україну до досягнення економічних критеріїв інтеграції у світову економіку.

Костюк Тамара Петрівна

Київський національний університет технологій та дизайну м. Київ

НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Україна займає на світовій економічній арені набагато нижче місце за те, яке можна було передбачити, аналізуючи стратегічне положення держави на карті світу, наявність високого рівня кадрового, наукового інтелектуального капіталу, корисних копалини і інших ресурсів. Багато в чому це відбувається внаслідок глибокого стартового відставання економіки після розвалу Радянського Союзу і колосальної кризи фінансової і соціальної системи України. Проте, дуже багато проблем пов'язано з технологічним і інтелектуальним відставанням наших підприємств від лідерів світової економіки.

Не можна не визнати, що саме інтелектуальна власність, новітні розробки, інформаційні і комп'ютерні системи, засоби зв'язку і комунікації, енергозберігаючі технології, фармакологія і хімічна промисловість, охорона здоров'я, освіта, туристична, транспортна і енергетична сфера, фінансова система – саме міра розвитку в цих галузях визначає місце держави на світовій арені. Основа конкурентоспроможності України в сучасній глобальній світовій економіці на сьогоднішній день - розвиток енергозберігаючих технологій, державної інфраструктури, зокрема доріг, засобів зв'язку, будівництва, а також сучасних інформаційних технологій, хімічної промисловості; розвиток сільського господарства, здатного забезпечити населення України якісними продуктами харчування; зростання туристичної привабливості України на світовій арені.

Основним питанням даної доповіді є розвиток інформаційних систем, комп'ютерних технологій, комунікацій, зв'язку, засобів масової інформації і туристичного бізнесу. Перевагою і передумовою швидкого і пріоритетного розвитку цих напрямів бізнесу є висока спадкоємність і впровадження існуючих розробок і готових рішень в будь-якій точці земної кулі, у тому числі в Україні, а також глобальна потреба і цінність послуги для величезного числа людей. Недоліком - висока вартість багатьох рішень, устаткування і технологічних складових, наприклад, в телекомунікаціях, туристичному бізнесі. Проте, найважливішим чинником, який може привести до успіху, або в корені розбити мрії і надії нашої країни і компаній, впроваджувальних сучасні технології, інноваційні проекти і продукти - це кадровий, інтелектуальний капітал, тобто - персонал компанії, а саме - мотивація персоналу.

Створення в співробітниках настрою і готовності не просто механічно виконувати роботу і сидіти в офісі, цеху, за комп'ютером - а створювати щось нове, то невловиме, що називається впровадженням інновацій, розбудити в них мрію. Коли компанія інвестує в новий інноваційний проект десятки, сотні, а частенько і мільйони доларів США, саме від співробітників які безпосередньо працюють в компанії, або прийдуть в неї в найближчому майбутньому, як нові працівники, залежить - чи зможуть ці проекти стати успішними, принести прибуток, а також створити нові робочі місця, включити Україну в світову економіку, підвищити престиж держави. Для співробітників компанії це - в тому числі, можливість допомогти самим собі в реалізації амбіцій, особистих і професійних прагнень і талантів. Тому, завжди, коли ми говоримо про підвищення конкурентоспроможності України в глобальному світі, ми повинні враховувати обидва аспекти - впровадження інноваційних проектів та мотивацію і розвиток персоналу. Саме нові технології, наукові розробки, інтелектуальні рішення дозволяють займати у сучасному середовищі позицію лідера, а також створювати максимальну кількість цінностей і додаткової вартості, і, як наслідок - забезпечувати найбільш високі доходи співробітників, компаній і держави загалом.

Впровадження інноваційних проектів - це високоінтелектуальна діяльність, що доступна лише висококваліфікованим, освіченим, дисциплінованим, професійним співробітникам, здатним працювати в команді, генерувати ідеї, нести відповідальність за свою діяльність. Україна має дуже великий інтелектуально кадровий потенціал, що дає нашій країні досить високі шанси вийти в найближче десятиліття в 10 найбільш успішних і розвинених країн. Значна частина, людей з вищою освітою, велике число наукових установ, досягнення фундаментальної науки радянського періоду, величезний науково-технічний потенціал фахівців технічних спеціальностей українських Вузів і професійних технічних училищ, коледжів – все це є головним козирем України в боротьбі за лідерство на світовій арені. Створення можливості застосування своїх знань з практики, привести свою компанію до успіху, прагнення до благополуччя в професійній кар'єрі - мотив і стимул-реакція для молодих людей, що вступили на дорогу становлення в останнє десятиліття - саме вони є головним капіталом України на дорозі економічного розвитку і боротьби у висококонкурентної і агресивної світової інноваційної економіки у глобальному світі.

Вікторія Олександрівна Куцел

Миколаївський державний аграрний університет, Миколаїв

МОТИВАЦІЯ ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВАХ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

Найважливішою передумовою ефективного функціонування підприємств аграрного сектору в сучасних умовах є підтримання на високому рівні їх конкурентоспроможності. В свою чергу конкурентоспроможність неможлива без ефективного управління підприємствами. Однією із функцій якого є мотивація працівників підприємства. Так як аграрна сфера є найбільш трудоємною галуззю економіки, то постає питання пошуку шляхів підвищення використання праці у сільськогосподарському виробництві та визначення особливостей мотивації праці в аграрному секторі. Мотивація до праці являється системою стимулів, що забезпечують бажання займатися трудовою діяльністю. Це поняття в аграрному секторі визначається, перш за все, особливостями сільськогосподарського виробництва: сезонністю та залежністю від природно-кліматичних умов в рослинництві, роботою з живими тваринами в тваринництві; високими витратами на організацію виробництва, низькими цінами на вироблену продукцію та відповідно низькою заробітною платою.

Вивченню природи мотивації праці в аграрному секторі присвячено багато робіт вітчизняних вчених та закордонних зокрема О.А.Бугуцького, В.С.Дієсперова, Г.А.Дмитренка, Й.С.Завадського, К.О.Замфіра, А.М.Колота, Г.І.Купалової, М.Мескона, Л.І.Михайлової, Ф.Хедоурі, І.В. Шепеля та інших.

Мотивацію до праці в аграрній сфері можна охарактеризувати двома крайнощами: безвихіддю та фанатичністю. Перша крайність полягає у тому, що сільське населення просто змушене працювати в сільському господарстві, так як можливості докладання праці в інших сферах є дуже малими. З іншого боку, якщо навіть людина дуже прагне працювати в аграрній сфері, то на її мотивацію до праці значно впливатиме той факт, що місцем її проживання буде село, яке на даний час значно поступається місту в можливостях задоволення соціальних потреб.

Сутність мотивації та її ефективність в управлінні аграрними підприємствами підлягає детальному вивченню. Від того, як розуміє та чи інша людина свою трудову діяльність і якими мотивами вона керується, зале­жить її ставлення до роботи. Що вищим є інтелект людини та рівень її професійної підготовки, повнішим уявлення про навколишнє середовище, то різноманітнішими є потреби цієї людини, її інтереси та мотиваційні настанови. Мотивація це процес спонукання кожного співробітника і всіх членів його колективу до активної діяльності для задоволення своїх потреб і для досягнення цілей організації [2].

До задач мотивації в підприємствах аграрного сектора належать:

  • формування в кожного співробітника розуміння сутності і значення мотивації в процесі праці;

  • навчання персоналу і керівного складу психологічним основам внутрифірменного спілкування;

  • формування в кожного керівника демократичних підходів до керування персоналом із використанням сучасних методів мотивації.

Мотивація трудової діяльності на аграрних підприємствах не може бути дієвою без застосування сучасних форм і методів матеріального стимулювання персоналу. Продумані до дрібниць системи матеріальних стимулів ґрунтуються на всебічному моніторингу економічних інтересів працівників, урахуванні умов їхньої праці і життя, трудо­вих навичок і є ефективним механізмом поєднання матеріальної заінтересованості персоналу і продуктивності його праці [3].

Провідна роль у процесі мотивації належить потребам людини, які можуть розглядатися як сукупність трьох основних груп: матеріальних, трудових і статусних. Тому й мотивацію правомірно розподіляти на матеріальну, трудову і статусну.

Під матеріальною мотивацією слід розуміти прагнення достатку людини до поліпшення свого добробуту, це зумовлює необхідність збільшення трудового внеску, а отже, і збільшення кількості, якості та результативності праці.

Матеріальну мотивацію трудової діяльності на аграрних підприємствах слід розглядати на основі певних чинників, а саме: рівня заробітної плати та її динаміки; наявності прямої залежності рівня заробітної пла­ти від результатів праці; диференціації заробітної плати на підприємстві та в суспільстві; структури особистого доходу.

Велика роль належить статусній мотивації. Вона є внутрішньою рушійною силою поведінки, пов'язаної з прагненням людини посісти вищу посаду, викону­вати складнішу, відповідальнішу роботу, працювати в сфері діяльності (організації), яка вважається престижною [1].

Отже, розвиток сільського господарства першочергово пов’язаний з розвитком системи мотивації праці, ефективним використанням її матеріальної основи. Які б не були найсприятливіші зовнішні умови без добре підготовленого та мотивованого персоналу не можливо досягти високої ефективності роботи. Вкладення у трудові ресурси стають довгостроковим чинником конкурентоспроможності та стійкого функціонування підприємства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Байда О.Г. Мотивація праці як складова успіху організації / О.Г.Байда // Вісник. Київський інститут бізнесу та технологій. – 2006. – №1. – С.55-57

2. Замфірова Т.А. Теорії трудових відносин і мотивації праці / Т.А.Замфірова // Економіка і держава. – 2007. – №7. – С.86-88

3. Грищенко І.М. Роль мотивації в управлінні аграрного сектору / І.М.Грищенко // АГРОСВІТ. – 2007 - №.10. – С.55-59

Тетяна Валентинівна Кушнір

Миколаївський державний аграрний університет, Миколаїв

ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ В АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ З МЕТОЮ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

В аграрному секторі важливе місце посідає процес формування конкурентоспроможних сільськогосподарських підприємств ,які б забезпечили ефективне використання трудових і земельних ресурсів. Необхідною умовою забезпечення конкурентоспроможності аграрних підприємств є використання економічних методів управління, які впливають на удосконалення виробничої діяльності.

Наявність прогресивних методів управління та вміле їх використання є передумовою ефективності управління і господарських процесів у сільському господарстві. Методи управління покликані забезпечити високу ефективність діяльності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації творчої активності кожного члена.

Економічні методи управління посідають центральне місце в системі наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на їх основі встановлюється цільова програма господарського розвитку сільськогосподарських підприємств і визначається такий режим роботи і такі стимули, які об'єктивно спонукають і зацікавлюють колективи і окремих працівників в ефективній праці. Найґрунтовніше теоретичні принципи та практичні проблеми функціонування економічних методів управління розглянуто у працях вітчизняних і зарубіжних науковців: Діброви А.Д., Завадського Й.С., Лігоненко Л.О., Мочерного С.В., Хміля Ф.І., Циглика І.І.

Економічні методи управління – це способи впливу на економічні процеси і явища через інтереси працівників, що досягається шляхом створення економічних умов, які спонукають працівників і підприємства діяти в потрібному напрямі для досягнення поставлених цілей.

Економічним методам управління приділяється найбільше уваги. Це обумовлено тим, що відносини управління визначаються, у першу чергу економічними відносинами й об'єктивними потребами й інтересами людей.

Принципове питання колективної організації праці - оволодіння економічними методами управління, що стосовно управління організацією являє собою сукупність економічних важелів, за допомогою яких досягається ефективна діяльність і задовольняються потреби колективу взагалі й особистості зокрема. Іншими словами, поставлена ціль досягається впливом на економічні інтереси керованого об'єкта.

Щоб економічні методи управління були дієвими, необхідно як мінімум забезпечити чутливість організації до економічних важелів. Без цього неможливо розширення прав структурних одиниць і самофінансування організації. У свою чергу розширення самостійності веде до більшої свободи колективів у господарській діяльності й економічних методах менеджменту. Тільки в умовах обґрунтованої самостійності можливий реальний перехід до економічних методів менеджменту: колектив розпоряджається матеріальними фондами, отриманим прибутком, зарплатою і реалізує свої економічні інтереси. Економічні методи сприяють виявленню нових можливостей, резервів, що особливо важливо в перехідний до ринкових відносин період. Мова йде про зміну системи матеріального стимулювання з урахуванням економічних інтересів кожного. Проблема у даному випадку у тому, щоб створити умови, за яких економічні методи були б діючими і цілеспрямованими.

В основі економічних методів лежать фактори стимулювання. Вони поділяються на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У групу зовнішніх факторів входять: реалізаційна ціна на продукцію, ціни на предмети матеріально-технічного постачання, кредити, податки, митні платежі, кошти держави на соціальну інфраструктуру, державні субсидії, тарифи за послуги, штрафи.

До внутрішніх факторів входять – аванс, основна зарплата, додаткова оплата, премії, майновий та земельний пай, дивіденди, внутрішньогосподарські ціни і тарифи.

До складу економічних методів управління належать організаційно-виробниче планування, метод комплексних цільових програм, комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяльності. Планування є одним з основних важелів в економічних методах управління. Зміст його, як функції управління, полягає в обґрунтованому визначенні основних напрямів і пропорцій розвитку виробництва з обліком матеріальних джерел його забезпечення та попиту ринку. Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всього підприємства і кожного підрозділу окремо на встановлений період у визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, строків і послідовності реалізації, у вияві матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідних для вирішення поставлених завдань.

Економічний механізм функціонування та розвитку підприємств припускає використання методу комерційного розрахунку, виходячи із глобальної господарської політики і цілей підприємства, зокрема в галузі забезпечення рентабельності виробництва та збуту, розподілу капіталовкладень і розташування виробництва; фінансування й кредитування; розвитку технології, кадрової політики, політики придбання нових підприємств і структури капіталу тощо.

Комерційний розрахунок ґрунтується на загальних принципах ринкової економіки: максимальній самостійності економічних суб'єктів; повній їх відповідальності за підсумки господарської діяльності; конкуренції виробників товарів та послуг; вільному ціноутворенні; відмові держави від прямої участі в господарській діяльності ринкових суб'єктів; соціальній захищеності громадян.

Отже, необхідною передумовою проведення ефективної діяльності, забезпечення конкурентоспроможності та стійкого економічного розвитку підприємства є використання економічних методів управління. В умовах ринку економічні методи менеджменту отримують подальший розвиток, розширюється сфера їхньої дії, підвищується дієвість і результативність економічних стимулів, оскільки кожен робітник і кожен колектив має такі умови, за яких з'являється можливість найбільш повно поєднати особисті інтереси з загальнодержавними.

Куштим Сергій Миколайович

Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків

Фінансова безпека як узагальнене досягнення стійкості фінансового результату

Посилення конкурентоспроможності вітчизняних суб’єктів господарювання нерозривно поєднано із забезпеченням фінансової безпеки їх функціонування. Ґрунтовність такого узагальнення пов’язано з тим, що саме фінансові аспекти порушеного питання в ринкових умовах господарювання є визначальними. Тож загалом це і визначає актуальність обраного напрямку дослідження.

Доцільність розгляду відміченого напрямку дослідження базується й на відповідній множині робіт, де зокрема варто виділити дослідження О. І. Барановського [1], М. М. Медвідь [3] та інших науковців. Однак, при цьому варто звернути увагу на те, що недостатньо висвітленими в контексті обраного напрямку дослідження є питання узагальнення різновидів фінансової безпеки, що може бути доречним при визначенні інструментарію з дотримання такої безпеки, або умов ведення господарської діяльності. Разом з цим такий розгляд слід визначити з погляду узагальненого фінансового аспекту діяльності суб’єкту господарювання, який, наприклад, за визначенням Л. В. Дікань та О. О. Вороніної розкривається у фінансовому результаті [2].

Отже, для розкриття можливих різновидів фінансової безпеки деякого суб’єкту господарювання доцільно звернути увагу на динаміку фінансового результату господарюючого суб’єкту.

У більш узагальненому випадку за значенням фінансового результату різновиди фінансової безпеки суб’єкту господарювання можна ранжувати від небезпечного (коли значення фінансового результату є негативними) до безпечного (коли значення фінансового результату є позитивними) стану. При цьому, виходячи з того, що сталість функціонування суб’єкту господарювання визначається безперервністю його діяльності, значення фінансового результату також можуть видозмінюватися на досліджуваному інтервалі часу. Тож варто говорити про різновиди фінансової безпеки на визначеному інтервалі часу.

Так, у разі отримання негативного фінансового результату на всьому визначеному інтервалі часу слід говорити про цілком небезпечний стан функціонування суб’єкту господарювання. У разі ж отримання позитивного фінансового результату на всьому визначеному інтервалі часу можна говорити про цілком безпечний стан функціонування суб’єкту господарювання.

Проте більшої уваги заслуговує оцінка зміни фінансового результату протягом досліджуваного інтервалу часу. В даному аспекті слід виділити зміни, які відбуваються або у межах одного й того ж фінансового результату (позитивного або негативного), або внаслідок чередування позитивних та негативних значень фінансового результату протягом досліджуваного часу. Відтак різновиди фінансової безпеки можна визначити наступним чином:

цілком та вкрай небезпечним є стан функціонування суб’єкту господарювання внаслідок погіршення значень його фінансового результату протягом усього досліджуваного часу;

вкрай небезпечним є стан функціонування суб’єкту господарювання внаслідок отримання негативних значень його фінансового результату протягом усього досліджуваного часу, але при цьому такі значення не погіршуються. Тобто, є наявні передумови щодо покращення загального стану функціонування досліджуваного суб’єкту господарювання;

цілком безпечний стан функціонування суб’єкту господарювання визначається наявністю покращеної динаміки значень фінансового результату суб’єкту господарювання;

цілком безпечний до умов господарювання є такий стан функціонування суб’єкту господарювання, який визначається позитивною динамікою значень його фінансового результату, але динаміка таких значень ні є цілком зростаючою. Тож ми припускаємо, що незначний вплив на сталість значень фінансового результату суб’єкту господарювання справляють умови ведення його діяльності;

стан суб’єкту господарювання можна визначити таким, що викликає занепокоєння, якщо на фоні чередування негативних та позитивних значень фінансового результату привалюють негативні значення протягом досліджуваного інтервалу часу;

стан суб’єкту господарювання можна визначити таким, що викликає оптимізм, якщо на фоні чередування негативних та позитивних значень фінансового результату привалюють позитивні значення протягом досліджуваного інтервалу часу.

Проте відповідне ранжування станів фінансової безпеки суб’єкту господарювання можливо подати й з погляду інших показників його діяльності відповідно до змістовності їх розкриття. Тобто, важливим в даному випадку є узагальнення фактору часу щодо змінності таких показників та їх впливу на стан функціонування суб’єкту господарювання, який розглядається.

Отже, наведене вище, дозволяє врахувати умови впливу на сталість функціонування та розвиток суб’єкту господарювання з погляду узагальнення його фінансового результату щодо відображення поняття фінансової безпеки з урахуванням фактору часу. Це є ґрунтовним зокрема при визначення різновидів інструментарію забезпечення фінансової безпеки суб’єкту господарювання та доцільності застосування такого інструментарію. Тож в такому аспекті також можна впливати й на загальну фінансову безпеку цілої галузі, до якої належить суб’єкт господарювання, який розглядається, що є ґрунтовним для подолання кризових явищ та створення умов до їх нерозповсюдження.

Література

1. Барановський О. І. Фінансова безпека в Україні (методологія оцінки та механізми забезпечення): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. д.е.н. : спец. 08.03.01 «Фінанси, грошовий обіг і кредит» / О. І. Барановський. – К.: НАНУ, Інститут економічного прогнозування, 2000. – 34 с.

2. Дікань Л. В. Фінансовий результат підприємств: теоретичні узагальнення та прикладний аналіз: Монографія / Л. В. Дікань, О. О. Вороніна. – Харків: СПД ФО Лібуркіна Л. М., 2008. – 92 с.

3. Медвідь М. М. Фінансова безпека регіонів України (на прикладі Харківської області): автореф. дис. на здоб. наук. ступ. к.е.н. : спец. 08.00.05 «Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка» / М. М. Медвідь. – Полтава.: ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, 2008. – 23 с.

Левит Светлана Леонидовна

Одесский национальный политехнический университет, г. Одесса

ЛОГИСТИЧЕСКИЙ КОНТРОЛЛИНГ КАК МОДЕЛЬ УПРАВЛЕНИЯ ПРЕДПРИЯТИЕМ

Ключом к достижению мирового уровня логистики на отечественных предприятиях является применение современных концепций в управлении предприятием.

В условиях динамичных изменений особую актуальность контроллинг приобретает. Логистический контроллинг представляет собой основанную на технологиях системного анализа систему управления, которая действует в рамках единого информационного пространства и предлагает методики управления и принятия решений. Поскольку предприятия вынуждены адаптироваться к изменяющимся условиям, им приходится модифицировать цели и параметры функционирования. Для этого необходима оценка текущего состояния предприятия на основе финансового анализа, основываясь на результатах которого планируется дальнейшая деятельность.

Средние и крупные промышленные предприятия особенно нуждаются во внедрении системы логистического контроллинга, поскольку имеют ярко выраженную функциональную структуру, а, следовательно, испытывают потребность в реализации процессного подхода. Здесь система контроллинга может реализовать многоуровневую технологию адаптации и управления организационными изменениями. В украинских условиях перехода к рыночной экономике крупные промышленные предприятия испытывают потребность в использовании системы логистического контроллинга, так как она сможет обеспечить прозрачность материальных, информационных и финансовых потоков.

Типичный путь к оптимизации любого направления деятельности пролегает через процедуру, которая называется реинжиниринг логистического процесса. Основная идея заключается в том, что для оценки возможных и необходимых масштабов реорганизации, прежде всего, нужно выявить и изучить этапы выполнения конкретных действий. Все программы логистического реинжиниринга объединяют четыре основных свойства. Во-первых, цель состоит в повышении уровня интеграции некоторых или всех аспектов рассматриваемой деятельности. Аналитическими основаниями интеграции являются принципы системного анализа. Во-вторых, очень важным элементом реорганизации является критическое сравнение имеющейся системы с лучшими образцами отраслевой практики и восприятие передового опыта. В-третьих, для достижения нужного эффекта интеграции следует провести «разусреднение», или декомпозицию, соответствующих видов деятельности. Для этого необходимо наладить оценку эффективности и издержек по видам деятельности. Наконец, реинжиниринг предполагает постоянную работу над повышением качества.

Логистический контроллинг является инструментом построения эффективной логистической системы предприятия и решает широкий круг задач, поставленных перед ним, при одновременном исполнении каждой из его функций: планирования, информационного обеспечения, анализа, контроля и управления. Эти ключевые функции взаимосвязаны и недостаточное внимание в области одной из них ведет к значительным повреждениям в общей системе.

Внедрение системы логистического контроллинга на предприятии представляет собой отдельный проект, реализуемый в рамках производственной деятельности предприятия, призванный улучшить основные показатели его финансово-хозяйственной деятельности. Проект представляет собой систему взаимосвязанных мероприятий, внедрение которых должно привести к поставленным основным целям.

Основные цели внедрения системы логистического контроллинга на производственном предприятии заключаются в следующем:

- обеспечение бесперебойного функционирования предприятия, которое напрямую зависит от эффективного удовлетворения потребностей в материалах, энергии, услугах;

- управление процессом закупок, контроль уровня и структуры материальных запасов, незавершенной и готовой продукции;

- реализация стратегии обеспечения качества продукции, которая возможна при тесном сотрудничестве с поставщиками;

- оптимизация расходов, связанных с логистической деятельностью, путем изменения структуры предприятия: распределения бизнес-процессов между самим предприятием и специализированной аутсорсинговой организацией.

Анализ экономического эффекта о внедрения системы логистическоо контроллинга на производственном предприятии проводится путем анализа основных показателей финансово-экономической деятельности. Влияние логистических процессов на финансовые результаты деятельности определяется, прежде всего, величиной затрат на них, а также объемами задействованных основных и оборотных средств. Максимизация доходов и минимизация расходов – важнейшие направления, которые, в конечном счете, определяют финансовый результат деятельности предприятия. О результативности внедрения мероприятий в рамках логистического контроллинга говорят показатели деловой активности, коэффициенты оборачиваемости. Эти показатели показывают, насколько эффективно предприятия используют свои средства и отображают скорость их превращения в денежную массу. Увеличение скорости оборота капитала отражает повышение производственно – технического потенциала предприятия.

Литвиненко Лариса Леонідівна

Національний авіаційний університет, м. Київ

ОСНОВНІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ АВІАКОМПАНІЙ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ РИНКУ ПАСАЖИРСЬКИХ АВІАПЕРЕВЕЗЕНЬ

Глобальна економіка характеризується динамікою та комплексністю соціально-економічних змін, що актуалізує питання соціально-економічної адаптації як окремих підприємств, так і національних економік в цілому. При цьому доцільно використовувати переваги глобалізації.

Ринок повітряних послуг набуває рис глобального, відбувається поширення політики дерегулювання в сфері авіації, і посилюється конкурентна боротьба між авіаперевізниками внаслідок відкриття ринків. При адаптації до умов глобалізації світових ринків авіаперевезень надзвичайно важливим стає управління ризиками, які виникають в перехідний період при проведенні реформ національної економіки.

Визначено, що пропозиція послуг пасажирських перевезень залежить від оцінки окремою авіакомпанією ринкового попиту на пасажирські перевезення, оцінки рентабельності маршруту як складової загальної мережі, пропускної спроможності аеропорту та можливостей навігаційної інфраструктури, наявних ресурсів авіакомпанії.

Відзначено, що авіакомпанії здійснюють свою діяльність у конкурентному середовищі, і їх виживання, безпосередньо залежить від адаптації їх бізнес-моделей і стратегій управління. Якщо авіакомпанія стає нерентабельною, вона буде неспроможною залучити капітал для покриття операційних витрат, що, в свою чергу, може гальмувати подальший розвиток повітряних перевезень.

Проаналізовані особливості трьох основних бізнес-моделей авіакомпаній при здійсненні пасажирських перевезень: модель регулярних авіакомпаній («full service network model of traditional carriers»), модель лоу-кост авіакомпаній («point-to-point model of low-cost carriers») і нерегулярних чартерних авіакомпаній («integrated holiday package services of non-scheduled charter airlines»). Також авіакомпанії можуть поєднувати в своїй діяльності дві бізнес-моделі – на одних маршрутах пропонувати лоу-кост послуги, на інших використовувати модель регулярних авіаперевезень («Air Berlin», «Aer Lingus» та ін.). Як результат – більша гнучкість, маневреність та адаптивність авіакомпанії за умов зміни факторів зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Здатність адаптації авіакомпаній визначається спроможністю їх управлінського персоналу до свідомого управління змінами, виділення найбільш значимих із них, виявлення перспектив розвитку зовнішнього середовища авіакомпанії, визначення оптимальної альтернативи із сукупності можливих стратегічних напрямків. При чому кожна авіакомпанія має певний потенціал адаптації, що визначається межами, в рамках яких перетворення не впливають на найважливіші її характеристики.

Для ефективного пристосування авіакомпаній до умов нестабільного зовнішнього середовища необхідно використовувати систему адаптації – комплекс структур і механізмів для розробки напрямків адаптації авіакомпанії, підвищення гнучкості структури, збереження потенціалу адаптації, стимулювання спроможності до адаптації та поведінкової адаптації, скорочення періоду адаптації, забезпечення надійної довгострокової організації процесу прийняття рішень на всіх рівнях, що базуються на наданні своєчасної і точної інформації всередині авіакомпанії протягом тривалого періоду часу.

Вітчизняним авіакомпаніям, за умов функціонування у глобальному середовищі, необхідно керуватися принципами потенційної та активної адаптації для забезпечення врахування можливих змін умов функціонування при розробці плану стратегічного розвитку, в якому визначаються елементи адаптаційного потенціалу авіакомпанії та прогнозовані тенденції її розвитку, визначаються найбільш ефективні шляхи реагування на можливі зміни

Активна адаптація авіакомпанії має передбачати формування механізму реалізації адаптивних якостей, закладених у систему з можливістю коректування стратегії, що забезпечує розподіл ресурсів адаптаційного потенціалу та постійний контроль за реалізацією стратегії.

Активну адаптацію авіакомпаній України до умов глобалізації ринків авіаперевезень необхідно реалізовувати систематично і комплексно на базі реалізації наступних заходів: 1) формування та реалізації організаційно-економічного механізму адаптації авіакомпаній до умов глобального ринку пасажирських авіаперевезень, що забезпечив би діагностування та прогнозування змін факторів зовнішнього та внутрішнього середовища авіакомпанії, мінімізацію прояву негативних факторів, своєчасне та обґрунтоване прийняття управлінських рішень; 2) застосування гнучкої тарифної політики авіакомпаніями; 3) визначення ефективної структури парку повітряних суден відповідно до умов обслуговування існуючої/прогнозованої мережі повітряних маршрутів авіакомпанією; 4) удосконалення методів та форм співробітництва авіакомпаній України з авіаперевізниками інших країн.

Відзначено, що за умови адаптації авіатранспортної системи України до міжнародних норм та стандартів, можна досягнути наступних результатів: підвищення конкурентоспроможності вітчизняних авіаперевізників на світовому ринку авіапослуг; створення умов для динамічного розвитку зовнішньоекономічної діяльності та об’єктів української авіатранспортної інфраструктури, що забезпечувало би послідовну інтеграцію до авіатранспортної системи Європи; підвищення якості авіатранспортного обслуговування зовнішньої торгівлі України; збільшення обсягів інвестування в сферу авіації та сповільнення відтоку капіталу за межі країни; підвищення інноваційної складової в авіатранспортній галузі України; гармонізації та уніфікації українських нормативно-правових актів в сфері авіації з міжнародними нормами; освоєння нових міжнародних ринків авіатранспортних послуг.

Таким чином, на основі проведених досліджень можна зробити висновок, що від ефективної реалізації авіакомпаніями України механізму адаптації безпосередньо залежить їх конкурентоспроможність в умовах глобалізації ринку пасажирських авіаперевезень.

Литвиненко Сергій Леонідович, Габріелова Тетяна Юріївна

Національний авіаційний університет, Київ

Організація взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації об'єктів технічної інфраструктури

Авторами в процесі проведення наукового дослідження виявлено, що невід’ємною складовою створення та успішної експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС групи вантажних авіакомпаній є механізми взаєморозрахунків між вантажними авіакомпаніями чартерного типу, а саме методичні рекомендації взаєморозрахунків між авіакомпаніями. Створення методичних рекомендацій взаєморозрахунків між авіакомпаніями-учасницями ринку надважких та нестандартних перевезень в умовах спільної експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування стала можливою шляхом опрацювання запропонованих нами раніше нововведень та удосконалення стандартних методик між господарськими взаєморозрахунками за технічне обслуговування ПС та його системами.

Нами визначено, що розроблені методичні рекомендації взаєморозрахунків мають, передусім, не формувати та реалізовувати нові принципи і форми взаєморозрахунків між групою авіакомпаній, а сприяти реалізації самого процесу взаєморозрахунків. Виділення двох основних елементів методичних рекомендацій взаєморозрахунків – аналітико-розрахункового та розрахунково-оціночного сприяло реалізації самого процесу взаєморозрахунків та оцінці його ефективності.

Структурна схема методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС передбачає побудову методології взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації цих об’єктів технічної інфраструктури, з одночасним створенням відповідної концепції взаєморозрахунків та механізмів взаєморозрахунків, що створені за теорією сценаріїв із врахуванням кризових явищ.

Авторами встановлено, що концепція взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС має бути основана на стандартних та загальноприйнятих системах взаєморозрахунків у світі, можливо на основі найбільш популярної з подібних систем – «Airlines revenue counting». Основними принципами цієї системи взаєморозрахунків є наявність юридичної відповідальності при забезпеченні взаєморозрахунків. Система взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу має діяти автономно та незалежно від різного роду спільних іноземних систем взаєморозрахунків, тобто бути локальною, проте має враховувати основні інтереси авіакомпаній, а також загальносвітові принципи створення цих систем. Основним завданням концепції взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу має бути забезпечення стійкого розвитку авіакомпаній на ринку надважких та нестандартних перевезень.

Крім цього наявність дієвої концепції взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС може також виступати у якості противаги тим негативним явищам, які виникають при здійсненні міжнародних вантажних авіаперевезень, зокрема зменшенню попиту на перевезення, негативним економічним тенденціям та процесам, посиленню конкуренції тощо.

На думку авторів, серед основних критеріїв, які мають бути враховані при формуванні методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС є збільшення обсягів перевезень при відповідній максимізації загальної прибутковості авіакомпаній. Важливою складовою формування методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу є якісне інформаційне забезпечення, при чому як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищі авіакомпанії. Основою збільшення прибутковості вантажної авіакомпанії є збільшення обсягів перевезень, а також ефективні взаєморозрахунки з різного роду агентами. Основою ефективності методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС є ранжирування критеріїв оцінки за рівнем їх значимості від найбільш важливих до найменш важливих.

Основу ефективності процесу взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС визначає відповідність різного роду складовим, до який, на думку авторів, слід віднести: швидкість надходження грошових коштів на рахунок системи центрів технічної підтримки та їх ефективний розподіл; ефективність спільних процесів організації продажів вантажних перевезень (здебільшого під егідою ООН та НАТО); максимізація електронного документообігу між вантажними авіакомпаніями та клієнтами; застосування зрозумілої для всіх авіакомпаній-учасниць методики взаєморозрахунків при спільному створенні та експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС, а також прозорий розподіл коштів, які направлені на ці потреби; розробка централізованих звітів щодо роботи за спільними контактами авіакомпаніями-учасницями взаєморозрахунків; створення договірних засад взаєморозрахунків на основі розробленого договору, з усіма обов’язковими атрибутами до яких слід віднести обов’язки сторін, механізми та принципи відрахувань, загальні засади розвитку системи взаєморозрахунків, загальні параметри інформаційного забезпечення.

Створення саме таких методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу при спільній експлуатації систем центрів технічної підтримки та мобільних станцій технічного обслуговування ПС конче необхідні для підвищення ефективності роботи авіакомпаній-учасниць ринку надважких та нестандартних перевезень за існуючих умов динамічного розвитку цього ринку, з одного боку, і посилення конкуренції, з іншого.

Зроблено висновок, що розробка методичних засад взаєморозрахунків між групою вантажних авіакомпаній чартерного типу сприяє вирішенню проблеми технічного забезпечення цієї групи авіакомпаній у відриві від основного місця базування та дозволить їм перейти на якісно новий рівень організації спільних взаєморозрахунків.

Логвіненко Євген Іванович, Уварова Юлія Миколаївна

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, м. Луганськ

СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ПЕРСОНАЛУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

Сучасні структурні зміни в управлінні підприємством необхідні у зв’язку з тим, що існуюча структура управління перестає адекватно відображати потрібну сьогодні стратегію розвитку і реагувати на певну дію зовнішнього середовища. З практичної точки зору результат господарської діяльності будь-якого підприємства визначається ефективно організованим циклом „створення товару – виробництво товару – розповсюдження товару”.

Для забезпечення адекватної реакції підприємство повинне володіти відповідним внутрішнім управлінським потенціалом. Можна виділити наступні види управлінського потенціалу: виробничий, маркетинговий, інноваційний, стратегічний. Кожний з них забезпечує конкретний тип поведінки у відповідь на потреби зовнішнього середовища, але в сучасних умовах найбільшу увагу слід приділяти саме інноваційному управлінському потенціалу.

Інноваційний управлінський потенціал зосереджує увагу на активізації розробок нової продукції (товарів і послуг) і забезпеченні стратегічних позицій підприємства в межах підтримуваних видів діяльності. У зв’язку з цим, центральне місце в досягненні підприємницького успіху займає функція нових для даного підприємства розробок. Проте ефект може бути досягнутий тільки в тому випадку, якщо принципово нові товари знайдуть гідне місце на ринку. Тому інноваційна діяльність вимагає інтеграції на вищому якісному рівні і решти всіх управлінських і матеріально-речовинних функцій. Це означає, що головне завдання виробничої діяльності полягає в забезпеченні гнучкості виробничого процесу адекватною потрібним темпам оновлення номенклатури і асортименту продукції, що випускається. Це, у свою чергу, вимагає впровадження автоматизованих технологій і високої кваліфікації всього виробничого персоналу.

У сфері розробок, упор повинен бути зроблений на вистежування тенденцій розвитку нових технологій, що забезпечує розробку нової продукції, причому такої, яка б створила передумови для отримання високої прибутковості, оскільки інноваційна діяльність об’єктивно вимагає великих первинних фінансових ресурсів. У маркетинговій діяльності на перший план висувається проблема прогнозування тенденцій попиту. Одночасно потрібно відстежувати тенденції в конкурентній боротьбі і прогнозувати значущі чинники майбутнього успіху. З погляду поточної діяльності велика увага повинна приділятися розробці ефективного комплексу маркетингу, що забезпечує високу прибутковість нової для даного підприємства продукції. В області загального управління, як правило, потрібні методологічні, методичні і структурні зміни, які можуть забезпечити ефективну систему стимулювання інноваційної активності персоналу.

Інноваційна активність персоналу є важливою характеристикою його інноваційної діяльності, яка проявляється у високій активності персоналу підприємства до нових, раціоналізаторських пропозицій та їх впровадження на підприємстві. Механізм стимулювання інноваційної активності можна визначити, як систему, сприяючу активізації інтелектуальних, творчих, професійних якостей співробітників і засновану, перш за все, на внутрішній спонуці, сформовану під впливом зовнішніх стимулів. Для забезпечення інноваційної активності на підприємстві використовуються різні види, форми та методи стимулювання. До видів стимулювання інноваційної активності належать: матеріально-грошові, соціальні та моральні. До форм організації стимулювання відносять: випереджаюча та підкріплююча; індивідуальна та колективна; позитивна та негативна, безпосередня, поточна та перспективна; загальна та цільова.

Методи стимулювання інноваційної активності персоналу поділяються на організаційно-|адміністративні, економічні і соціально-психологічні. Дана класифікація заснована, на стимулюючій орієнтації методів управління в інноваційній діяльності. Залежно від орієнтації на дію на ті або інші потреби методи управління поділяються на:

економічні методи обумовлені економічними стимулами. Вони припускають матеріальну мотивацію творчої праці, тобто орієнтацію на виконання певних показників або завдань, і здійснення після їх виконання економічної винагороди за результати інноваційної діяльності. Використання економічних методів пов’язане з формуванням плану роботи, контролем за його здійсненням, а також економічним стимулюванням творчої праці, тобто з раціональною системою мотивації творчої праці, що передбачає заохочення за певну кількість і якість розробок і застосування|вживання| санкцій за невідповідну його кількість і недостатню якість;

організаційно-адміністративні методи, засновані на директивних вказівках. Ці методи базуються на владній мотивації, заснованій на підпорядкуванні закону, правопорядку, старшому за посадою і т.і., і опираються вони на можливість примушення. Ці методи охоплюють організаційне планування, організаційне нормування, інструктаж, розпорядництво, контроль. В управлінні владна мотивація грає дуже істотну роль: вона припускає не тільки безумовне дотримання законів і нормативних актів, прийнятих на державному рівні, але і чітке визначення прав і обов’язків керівників і підлеглих, при яких виконання розпорядження керівництва обов'язково для підлеглих. Владна мотивація створює необхідні умови для організації інноваційної діяльності і взаємодії, а самі організаційно-розпорядливі методи покликані забезпечити ефективне управління інноваційною діяльністю будь-якого рівня на основі його наукової організації;

соціально-психологічні методи, вживані з метою підвищення соціально-інноваційної активності співробітників. За допомогою цих методів впливають переважно на свідомість працівників, на соціальні, естетичні, релігійні та інші інтереси людей і здійснюють соціальне стимулювання інноваційної діяльності. Дана група методів включає різноманітний арсенал способів і прийомів, розроблених соціологією, психологією і іншими науками, що вивчають людину. До цих методів належать анкетування, тестування, опитування, інтерв’ю і т.п.

У практиці управління інноваційною діяльністю, як правило, одночасно застосовують різні методи і їх комбінації. Для ефективного управління інноваційною активністю необхідно використовувати в управлінні підприємством всі три групи методів. Так, використання тільки владних і матеріальних мотивацій не дозволяє мобілізувати творчу активність персоналу на досягнення мети організації. Для досягнення максимальної ефективності необхідне застосування|вживання| духовної мотивації.

У сучасному менеджменті застосовуються і інші угрупування методів стимулювання. Укрупнено всі методи стимулювання можна так само згрупувати в наступні чотири види:

економічні методи. Економічні стимули всіх типів (зарплата у всіх її різновидах, включаючи контрактну, премії, пільги, страховки, безпроцентні кредити і т.п.). Успішність їх дії визначається тим, наскільки колектив розуміє ціль інновацій, визнає їх справедливими, якою мірою дотримується невідворотність заохочення (покарання) результатів роботи, їх тісний зв’язок у часі.

цільовий метод (управління по цілях). Ця система передбачає встановлення для особи або групи низки цілей, сприяючих рішенню головної задачі організації (досягнення певних кількісних або якісних рівнів, підвищення кваліфікації персоналу і т.п.). Досягнення кожної мети автоматично означає підвищення рівня зарплати або іншу форму заохочення;

метод проектування і перепроектування робіт, збагачення праці. Збагачення праці – це система більшою мірою відноситься до неекономічних методів і означає надання людям змістовнішої, перспективнішої роботи, значної самостійності у визначенні режиму праці, використанні ресурсів. У багатьох випадках до цього додається і зростання оплати праці, не говорячи вже про соціальний статус;

метод співучасті або залучення працівників. Система участі в даний час існує в багатообразних формах: від широкого залучення колективу до ухвалення рішень з найважливіших проблем виробництва і управління до співучасті у власності шляхом придбання акцій власного підприємства на пільгових умовах.

В умовах ринку економічні методи стимулювання інноваційної активності неминуче одержать подальший розвиток, підвищиться дієвість і результативність економічних стимулів, що дозволить поставити кожного працівника і колектив в такі економічні умови, при яких з’явиться можливість якнайповніше поєднувати особисті інтереси з метою інноваційної діяльності. Проте, акцентування уваги на економічних методів стимулювання, часто призводить до зниження уваги до соціально-психологічних аспектів мотивації, що визначають внутрішню мотивацію персоналу.

Лошенюк Ірина Романівна

Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ м.Чернівці

ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА ПІДПРИЄМСТВ РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ

Важливою особливістю сучасного вітчизняного ринку роздрібної торгівлі є функціонування на ньому різних форматів торговельних підприємств, які, насамперед, обумовлені пошуком ефективних інституційних структур у період фінансової нестабільності економіки та процесами ринкового реформування сфери товарного обігу. Водночас це супроводжується модифікацією конкурентного середовища діяльності торговельних підприємств і має як позитивні, так і негативні наслідки.

Сьогодні дослідженню ринку роздрібної торгівлі приділяється достатньо велика увага як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. Разом з тим, незважаючи на актуальність, сфера конкурентних відносин у торговельній діяльності є недостатньо дослідженою. Наукові публікації висвітлюють лише окремі аспекти даної проблеми. Проте, стан конкуренції багато в чому визначає ефективність функціонування і самої галузі, і національного господарства в цілому, оскільки внутрішня торгівля завдяки своїм функціям може виступати як каталізатором, так і гальмом інноваційних процесів на мікро-, мезо- і макрорівнях.

Невирішені складові проблеми пов'язані з недостатньо дослідженими питаннями формування конкурентного середовища на ринку роздрібної торгівлі. Це, у свою чергу, стримує створення інструментів державного впливу на розвиток конкуренції у внутрішній торгівлі, а також ефективних конкурентних стратегій суб'єктів торговельного процесу. Формування сучасної моделі економічних відносин супроводжується функціонуванням нових організаційних структур в усіх сегментах національної економіки, зокрема у роздрібній торгівлі.

Функціонування торговельних мереж в Україні пов'язані з процесами, які відбуваються на різних рівнях економіки: трансформацією суб'єктів торговельного процесу; інституційними перетвореннями на макрорівні, реформуванням відносин власності, загостренням конкурентного середовища тощо.

Подальше функціонування сучасних організаційних структур відбувається під дією багатьох чинників і характеризується певними тенденціями, які, у свою чергу, виступають чинниками конкуренції на ринку роздрібної торгівлі. До них належать інституційні, організаційно-правові та фінансово-економічні умови діяльності учасників торговельного процесу, від яких безпосередньо залежать можливості нагромадження торговельного капіталу, зміцнення фінансової, матеріально-технічної, технологічної та інформаційної бази роздрібної торгівлі. Це, у свою чергу, вимагає ефективної податкової, фінансової та банківсько-кредитної систем, інвестиційного клімату, розвитку інфраструктури, кількості і якості суб'єктів ринку роздрібної торгівлі, відповідного рівню професіоналізму торговельних операторів тощо. Важливими є політична та соціально-економічна стабільність, а також рівень життя (рівень доходів) населення, його споживча поведінка, особливості менталітету тощо.

Щодо загострення конкурентного середовища на ринку роздрібної торгівлі найважливішими тенденціями сьогодні є: посилення процесів диверсифікації та концентрації у торговельній діяльності, перехід до мультиформатності, поширення електронної комерції тощо. Взагалі світовий ринок ритейлу представлений такими сучасними форматами, як мінімаркети, супермаркети, „м'які” і „жорсткі” дискаунтери, гіпермаркети, універмаги, саsh & саггу, спеціалізовані магазини, торговельні центри тошо. Найпопулярнішими форматами в Україні є супермаркети, „саsh & саггу”, гіпермаркети, а також мінімаркети. Проте кількість сучасних форматів і здійснення покупок споживачами через мережу стаціонарної торгівлі в Україні значно відстає від аналогічних європейських показників. Чинниками, які стримують активізацію їхньої діяльності, виступають: недосконалість вітчизняного законодавства, непрозорі умови конкуренції, корупція, нестабільність політичної ситуації, недостатнє знання умов роботи на місцевому ринку тощо.

Водночас наявність торговельних мереж супроводжується модифікацією конкурентних відносин на вітчизняному ринку роздрібної торгівлі. Оскільки інтенсифікується конкурентна боротьба між форматами і всередині них на основі реалізації їхніх конкурентних переваг. Це призводить до того, що активізується прихована цінова форма конкуренції за якістю і умовами продажу та нецінова форма за рекламування товару і самого підприємства, диференціація товарів, надання додаткових послуг, розширення товарного асортименту тощо. Разом з тим відбувається перехід конкуренції з цінової площини у сферу сервісу. Такі обставини посилюють конкуренцію між національними та іноземними компаніями. При цьому вітчизняні підприємства поступово адаптуються до умов міжнародної конкуренції і намагаються протистояти міжнародним торговельним операторам. При цьому видозмінюються конкурентні відносини між виробниками і продавцями, через суперечність інтересів між ними посилюється змагання за споживача, спостерігається зміцнення позицій роздрібної торгівлі і навіть деяке домінування, підвищуються вимоги до постачальника щодо якості товару, ритмічності обсягів і виконання строків постачання товарів, виникнення і поширення продажу товарів торговельною мережею під власною маркою тощо.

В умовах загострення конкуренції посилюється крупноформатність торговельних мереж, що є виявом концентрації торговельної діяльності. Вони на основі використання зарубіжного досвіду, фінансово-економічних та організаційно-управлінських можливостей, запровадження прогресивних технологій та різноманітних новацій, сприяють цивілізованій торгівлі і конкуренції, пропонують споживачеві якісний товар, покращують умови обслуговування, тощо. Проте вони й потіснюють дрібного продавця і створюють умови для свого домінування на ринку. А це напрацьовані технології організації торгівлі, оптимізація діяльності, що веде до зниження витрат; наявність власної торговельної марки (бренду), що значно полегшує проведення рекламної кампанії і приваблення покупців тощо.

Серйозну конкуренцію торговельним мережам сьогодні складають Інтернет-магазини, які забезпечують значне підвищення ефективності комерційної діяльності, зниження трансакційних витрат, краще задоволення потреб споживачів на основі їхньої більшої поінформованості, застосування індивідуального підходу, надання додаткових видів сервісу без збільшення витрат на обслуговування тощо. З іншого боку, розвиток електронної торгівлі може мати негативний вплив на конкурентне середовище, виявом чого є зростання рівня концентрації, підвищення, а не зниженням цін, що пов'язано, наприклад, з великими витратами на рекламу, особливо на етапі становлення Інтернет-фірми; цінова дискримінація, цінова змова тощо. При цьому діяльність торговельних мереж також базується на основі активного використання сучасних інформаційних технологій і глобальної мережі Інтернет.

Таким чином, сучасні торговельні мережі забезпечують розвиток цивілізованих форм взаємодії суб'єктів торговельного процесу, підвищення якості конкуренції, краще задоволення потреб населення. Однак недобросовісна конкуренція, зловживання ринковою владою, антиконкурентні дії, дискримінація, у тому числі і з боку органів державної влади, інші негативні явища обумовлюють необхідність адекватного реагування державних структур шляхом застосування імперативних, у тому числі репресивних інструментів до порушників законодавства, посилення контролю за процесами концентрації в торговельній діяльності з метою недопущення проявів диктату і зловживання. Необхідно створювати потужні конкурентоспроможні національні компанії у вигляді вертикально-інтегрованих та горизонтально-інтегрованих компаній, холдингів зі своєю активною торговельною політикою. Саме вони здатні створити основу для прогресивних зрушень і посилення конкурентних позицій підприємств на вітчизняному ринку роздрібної торгівлі.

Луполенко Анна Володимирівна

Буковинська державна фінансова академія, м. Чернівці

ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

В сучасних умовах інтеграції економіки України у світовий економічний простір важливим завданням є досягнення тих вимог і того рівня економічного розвитку, який ставлять перед нами міжнародні економічні організації. Важливо розуміти, що співробітництво країн-членів ЄС, СОТ, НАТО будується на принципах рівності, взаємовигоди і взаємодопомоги, тому Україна, щоб стати повноправним членом повинна здійснити структурну перебудову всієї економіки. Актуальним є питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку в умовах євроінтеграції України. Як свідчить світовий досвід, вирішення питань виходу країни з економічної кризи є неможливим без залучення і використання інвестицій. Актуальності набуває питання створення сприятливого інвестиційного клімату для приваблення інвесторів з врахуванням спеціалізації кожного регіону.

Дослідженням різноманітних аспектів інвестування в економіку України займались такі вчені як В. Любімов, Ю. Дехтярьова, В. Цехановіч, Е. Мірошниченко, С. Покропивний.

Вітчизняні підприємства характеризуються зношеністю основних виробничих фондів, їх моральним і технологічним старінням, значною енергоємністю виробництва і майже повною відсутністю наукоємних та енергозберігаючих технологій. Оскільки в структурі експорту переважає сировина, а готова продукція є неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку, Україна втрачає значну частину доданої вартості, а отже і валового внутрішнього продукту. Залучення інвестицій, у тому числі й іноземних, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і, як наслідок, зростання ВВП, економію матеріальних і трудових ресурсів, підвищення рівня життя населення.

В умовах розвитку загальноінтелектуалізованих продуктивних сил, коли науковий прогрес виступає одним з найважливіших факторів ефективності виробництва, зростає конкуренція на ринках товарів і послуг, зростають вимоги споживачів до якості продукції, яка є її головною характеристикою, зростає потреба залучення інвестицій у процеси інноваційного розвитку підприємства [1, с.7].

Інноваційна діяльність тісно пов’язана з інвестиційною, оскільки серйозні інновації немислимі без крупних інвестицій, а ефективні інвестиції без інновацій [5, с. 62]. Зараз спостерігається значне відставання у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав соціалістичного табору, тому перехід до інноваційного типу розвитку є першочерговим завданням держави в умовах економічної інтеграції.

Здійснення заходів по усуненню перепон для розвитку інвестиційного ринку на рівні держави, передбачає зміну пріоритетів управління на мікрорівні. Розвиток підприємств за рахунок екстенсивних факторів себе вичерпав, тому інтенсифікація сучасного виробництва має базуватись виключно на нових рішеннях у галузі технології, техніки, організації, управління та методах господарювання [2, с. 129].

Підвищення конкурентоспроможності не можливе без підвищення якості продукції, а це в свою чергу потребує докорінних інноваційних змін в техніці і технології виробництва. Такий інноваційний шлях розвитку можливий лише при здійсненні певних державних заходів для створення сприятливого інвестиційного клімату для стимулювання вкладення капіталу у промисловість. Для цього необхідно здійснити ряд заходів для залучення інвестицій в економіку:

− стимулювання підприємств до здійснення цілеспрямованої інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень, через механізми пільгового оподаткування, створення вільних економічних зон;

− інвестування державних коштів та коштів, які надаються міжнародними фінансово-кредитними організаціями в промисловість;

− контроль за кількістю і структурою інвестицій в пріоритетні галузі економіки;

− вибір галузі міжнародної виробничої спеціалізації України − сільського господарства;

− реформування застарілої правової бази, спрощення механізмів доступу іноземних інвесторів до потенційних об’єктів інвестування;

− розвиток виробничої і соціальної інфраструктури [6, с.4].

− проведення політики протекціонізму по відношення до національного виробника;

− стимулювання об’єднання підприємств, задля концентрації капіталу і відповідно здійснення масштабних інвестиційних проектів;

− забезпечення інтеграції науки, виробництва, фінансів та держави з метою випереджуючого розвитку науково-технологічної сфери; розробка винаходів вітчизняних науковців.

Отже, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробника не лише сприяє створенню позитивного іміджу держави на міжнародному ринку, а й виступає визначальним фактором розвитку економічної й соціальної сфер.

Література:

  1. Вплив якості продукції на конкурентоспроможність підприємства / О. С. Пономарьова, Г. Ю. Кучерук // Економіка. Фінанси. Право. − 2009.− № 5.− с. 7−9.

  2. Інвестиції як одна зі складових інноваційного розвитку підприємства / Е. А. Мірошниченко // Держава та регіони.− 2008.− № 4.− с.129−134.

  3. Іноземні інвестиції як чинник перспективного розвитку регіонів / В. Б. Цехановіч // Інвестиції: практика та досвід.− 2009.− № 10.− с. 9 −12.

  4. Механізм управління інноваційною політикою на промислових підприємствах / Т. О. Ледян // Економіка та держава. − 2008.− № 10.− с. 54−57.

  5. Роль інвестицій у забезпеченні конкурентоспроможності підприємств / Ю. В. Дехтярьова // Формування ринкових відносин в Україні. − 2008.− № 12.− с. 61−64.

  6. Шляхи удосконалення організаційно-економічного механізму залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України / В. І. Любімов // Інвестиції: практика та досвід.− 2009.− № 15.− с. 2−5.

Малахов Валерій Андрійович

Харківський національний економічний університет, м. Харків

Взаємність у русі матеріальних та фінансових потоків підприємства як ознака його конкурентоспроможності

Основу прийнятних управлінських рішень у будь-якій сфері економічних відносин визначають методи та моделі формалізації складових таких відносин. Ґрунтовність такого визначення пов’язано з тим, що саме завдяки моделям та методам аналізу даних можна не лише передбачити розвиток подій, а й обґрунтувати напрямки їх подальшого розвитку. Так з погляду виробничого підприємства основу формалізації процесу створення та реалізації продукції визначають впливи матеріальних та фінансових потоків, безперервність та взаємність яких також підвищує конкурентоспроможність таких підприємств загалом. Тож окреслена тема дослідження є актуальною та має чітко спрямований прикладний характер.

При цьому важливо відмітити, що як матеріальні, так й фінансові потоки підприємства мають розгалужену структуру та наявну часову характеристику. Така структура визначається різновидами матеріальних та фінансових потоків з погляду окремих етапів виробництва, узагальненням напрямку потоків (вхідні та вихідні потоки), часом їх утворення та тривалістю існування.

Отже, загалом важливо врахувати не стільки взаємність у русі загального фінансового та матеріального потоку, скільки їх окремих складових частин. Відповідно до цього можна подати різні узагальнення змістовного наповнення конкурентоспроможності підприємства.

Так, якщо ми розглядаємо загальні матеріальні та фінансові потоки підприємства та спостерігається певна їх розбалансованість, то слід говорити й про відсутність факторних умов щодо конкурентоспроможності відповідного підприємства.

У разі ж наявної взаємності та збалансованості руху матеріальних та фінансових потоків підприємства варто визначити усі передумови щодо досягнення конкурентоспроможного виробництва.

Також доцільно виділити ситуацію коли конкурентоспроможність виробництва визначається, переважно, внутрішніми факторами розвитку підприємства. Така ситуація може бути узагальнена взаємністю у русі вхідних і вихідних матеріальних й фінансових потоків та розбалансованістю таких потоків на окремих етапах виробництва.

Тож, як бачимо, взаємність у русі фінансових та матеріальних потоків виробництва може бути покладена в основу визначення умов досягнення конкурентоспроможності підприємства.

Разом з цим для узагальнення збалансованості руху окремих потоків підприємства варто скористатися апаратом теорії логістичних функцій. Ґрунтовність та вірність такого трактування визначається тим, що найбільш з поширених логістичних кривих є обмеженими, що відповідає об’єктивній логіці функціонування підприємства та неможливості мати необмежене зростання як матеріального, так й фінансового потоків. Для розкриття збалансованості матеріальних та фінансових потоків підприємства або окремих складових частин таких потоків можна застосувати й інструментарій методів регресійного або кореляційного аналізу, тощо.

У підсумку ж слід зауважити, що збалансований рух матеріальних та фінансових потоків підприємства дозволяє говорити не лише про умови досягнення конкурентоспроможності виробництва, а й загалом про сталість функціонування суб’єкту господарювання, узагальненням чого є позитивні значення його фінансового результату.

Мілінчук Ольга Володимирівна

Національний університет харчових технологій, м. Київ

БІЗНЕС-ПРОЦЕСИ ЯК ОБ’ЄКТИ
ПРОЦЕСНО-ОРІЄНТОВАНОГО БЮДЖЕТУВАННЯ

Сучасний етап розвитку економічних відносин характеризується мінливістю зовнішнього середовища, стрімкою зміною ринкової кон’юнктури. Для збереження своїх ринкових позицій, підтримання набутих та отримання нових конкурентних переваг на підприємстві має бути створена проста, гнучка та ефективна система управління, завдяки чому забезпечується вчасне реагування на зміни ринку.

Проблеми формування ефективної системи управління підприємством протягом багатьох десятиріч досліджуються зарубіжними та вітчизняними ученими. Однією із найбільш розповсюджених систем управління у світовій практиці є система бюджетування. За результатами опитування про найбільш використовувані управлінські інструменти в роботі вітчизняних підприємств, проведеного інтернет-порталом .ua (MCUa), перше місце посіло бюджетування (12,73% отриманих голосів). Також в десятку локального опитування увійшло процесно-орієнтоване управління (Activity-Based Management, ABM), фундаментом якого є процесно-орієнтоване бюджетування [5].

В економічній літературі останнім часом з’явилася значна кількість праць, у яких обґрунтовується необхідність бюджетування на підприємствах, розкривається зміст використання системи бюджетування у ринкових умовах господарювання. Серед найбільш відомих слід виділити праці Т. К. Бень, М. Д. Білик, В. В. Бочарова, Н. Г. Данилочкіної, С. Б. Довбня, В. Б. Івашкевича, П. Д. Алексєєвої, А. М. Поддєрьогіна, В. П. Савчука, О. С. Стоянової, Т. П. Карпова, В. М. Федосова, Т. В. Шишкової, А. Д. Шеремета, К. В. Щиборща, В. Е. Хруцького й інших. В працях вчених-економістів досліджено питання впровадження та використання системи бюджетування на основі функціонального підходу (формування системи бюджетів або на основі існуючої оргструктури, або на основі виділення центрів фінансової відповідальності (ЦФВ). Теоретичні та прикладні основи розробки системи бюджетування на основі процесного підходу (формування системи бюджетів на основі бізнес-процесів) досі не висвітлены у вітчизняній літературі, а тому є актуальними.

Основний об’єкт системи бюджетування є бізнес в цілому, але кожне підприємство, виходячи із потреб управління, може виділити і інші об’єкти, такі як холдинг, підприємство, регіональний бізнес-напрямок, види діяльності, структурний підрозділ, центр фінансової відповідальності, проект тощо. Метою даного дослідження є розкриття економічної сутності бізнес-процесу як об’єкту процесно-орієнтованого бюджетування.

Моделі і технології управління бізнес-процесами, а також питання реінжинірингу бізнес-процесів представлені в роботах таких зарубіжних науковців як Бйорн А., Шеєр А.В., Харрінгтон Дж., Есселінг К.С., Нимвеген Х.В. та вітчизняних науковців Виноградової О.В., Верби В.А., Безгіна К.С., Дем’яненка В.В., Кононенка А.В., Мельника І.Є. та інші.

На основі узагальнення поглядів [1-4] сформулюємо визначення бізнес-процесу: бізнес-процес – це ланцюг логічно пов’язаних, повторних дій, в процесі реалізації якого використовуються ресурси підприємства для переробки об’єкта («вхід») з ціллю досягнення конкретних вимірюваних результатів («вихід») для задоволення зовнішніх чи внутрішніх споживачів. Поняття бізнес-процесу для вітчизняних підприємств відому із вимог міжнародних стандартів ISO 9000 : 2000, згідно з якими «процес – це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих видів діяльності, що перетворюють входи у виходи, визначаючи цінність для клієнта» [2, c.11].

Існує багато способів класифікації бізнес-процесів, зокрема міжнародні компанії, такі як Xerox, IBM провели власний аналіз діяльності і визначили список основних бізнес-процесів. Універсальний список бізнес-процесів, яким може скористатись будь-яке підприємство, був розроблений Міжнародним центром збору та аналізу бенчмаркінгової інформації (IBC – International Benchmarking Clearinghouse) в Х’юстоні та Європейським фондом управління якістю (EFQM) [1, c.25].

Ключовими моментами при впровадженні процесного підходу до управління є:

1) визначення і опис існуючих бізнес-процесів та порядку їх взаємодії в загальному ланцюгу процесів організації;

2) чітке визначення відповідальності керівників за кожний сегмент всієї мережі бізнес-процесів підприємства;

3) визначення показників ефективності бізнес-процесів та методик їх виміру;

4) розробка і затвердження регламентів, що формалізують роботу;

5) управління ресурсами і регламентами при виявленні відхилень, невідповідностей в процесі або в продукті чи змінах в зовнішньому середовищі [2, c.39].

Слід підкреслити, що на відміну від функціонального, процесне управління базується на принципах реалізації стратегічної ідеї підприємства через побудову та оптимізацію бізнес-процесів, які відображають сутнісне наповнення бізнесу і сфокусовані на створені доданої цінності як для зовнішніх, так і для внутрішніх клієнтів. Впровадження процесного управління спрямоване на зростання споживчої цінності продукції для клієнтів, збільшення прибутковості компанії шляхом оптимізації її бізнес-процесів.

Впровадження процесно-орієнтованого управління варто починати з ідентифікації стратегічної ідеї підприємства, яка має бути уточнена у збалансованій системі показників. Передусім, при створенні BSC на основі вивченні запитів кінцевих споживачів визначаються стратегічні цілі, в яких закладається досягнення результатів, відбиваних в кількісних і якісних показниках (індикаторах ведення бізнесу). Другий етап передбачає формування управлінського обліку і управління витратами за бізнес-процесами (Activity-Based Costing, АВС) процесно-орієнтованого управління (Activity Based Management, АВМ), після чого здійснюється перехід до процесно-орієнтованого бюджетування (ABM, Activity Based Budgeting).

Таким чином, другий етап є впровадження процесно-орієнтованого обліку (ABC) і передбачає постановку на підприємстві управлінського обліку, спрямованого на визначення реальних затрат на виробництво, обслуговування клієнтів, оцінку прибутковості різних видів діяльності через формування управлінської інформації про величину та вартість ресурсів, необхідних для виконання бізнес-процесів підприємства [4, c. 133].

Отже, побудова ефективної системи процесно-орієнтованого бюджетування нерозривно пов’язана з реформуванням її системи управління та обліку (об’єктами яких повинні бути основні (додають цінність) та допоміжні (створюють вартість) бізнес-процеси), тільки в такому випадку підприємство отримає не традиційну, а процесно-орієнтовану систему бюджетування.

Специфічна відмінність бюджетування процесно-орієнтованого від традиційного полягає у плануванні ресурсів, виходячи з переліку виконуваних робіт і їхніх обсягів (табл. 1). Принципи планування повинні орієнтуватися на розвиток робіт, що створюють додану цінність для клієнтів, і скорочення тих робіт, що її не генерують.

Таблиця 1

Порівняльна характеристика традиційного та
процесно-орієнтовного бюджетування

Традиційне

Процесно-орієнтоване

Відсутність взаємозв’язку стратегії з бюджетами функціональних підрозділів

Чітке фокусування на реалізацію стратегії

Концентрація на необхідних ресурсах, а не результатах

Концентрація на досягнення поставлених цілей та результатів

Фокусування на діяльності функціональних підрозділів

Прогноз витрат за принципом оцінки вартості ресурсів, необхідної для досягнення доданої цінності клієнтам, встановлених індикаторів

Прогноз витрат за принципом екстраполяції минулих періодів

Можливість варіативного планування діяльності з метою досягнення завантаження потужностей та стратегічних цілей

Відсутність чітких причинно-наслідкові зв’язків між витратами ресурсів і результатами

Розглядається як фінансова функція, а не як управлінська технологія

Підсумовуючи підкреслимо, що процесно-орієнтоване управління, облік і бюджетування мають тісний взаємозв’язок, який полягає у домінуючій ролі бізнес-процесів як об’єкту управління.

Список використаних джерел:

1. Андерсен Бъерн Бизнес-процессы. Инструменты совершенствования /Пер. с англ. С.В. Ариничева /Науч. ред. Ю.П. Адлер. - М.: РИА «Стандарты и качество», 2003. – 272 с.

2. Репин В.В., Елиферов В.Г. Процессный подход к управлению. Моделирование бизнес-процессов. – М.: РИА «Стандарты и качество», 2004. – 408 с.

3. Ваганов А. Бюджетирование по процессам [Электрон. ресурс]. – Режим доступа:

4. Верба В.А. Принципи і методи планування в процесній компанії // Економічний простір. – 2008. – №17. – С.127-136

5. Інтернет портал для управлінців [Електрон. ресурс]. – Режим доступа:

Новікова Ольга Юріївна

Харківська державна академія культури, м. Харків

СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Основним напрямом реформ в країнах з перехідною економікою є підвищення рівня життя населення шляхом побудови демократичних, правових, соціально орієнтованих ринкових систем. Більшість держав, що переходять до ринкової економіки, відобразили це положення в своїх Конституціях, проголосивши себе соціальними країнами, провідна мета яких – забезпечення гідних умов життя і добробуту громадян. Соціальна спрямованість державної діяльності як суттєва характеристика соціальної держави знаходить своє практичне відображення у соціальній політиці.

Вивченням проблем соціальної політики в умовах переходу до ринкових відносин займаються такі науковці як Д. Богиня, О. Бойко, М. Гриценко. Е. Гонтмахер, М. Кім, К. Мікульський, Ю. Пахомов, П. Савченко, Г. Тарасенко, Н. Тихонова, С. Тютюнник та інші.

Здійснення В Україні ринкових реформ призвело до зростання нерівності, розширення масштабів бідності, в тому числі й за рахунок демографічних чинників бідності. Це, в свою чергу, позначилося на соціальній ефективності процесу – різко негативні соціальні втрати і наслідки, що зводяться до зниження життєвого рівня населення в 10-12 разів. Понад 80% населення залишилися за межею бідності, підвищився рівень безробіття. Населення України скоротилося більш ніж на 3 млн. осіб за рахунок смертності, що майже в два рази перевищує народжуваність; понад 2 млн. українців відправились на заробітки за кордон. Ці дані говорять про практично нульовий ефект діючої сьогодні соціальної політики щодо українського населення.

Викликає занепокоєння і сучасна демографічна ситуація в Україні. Її основні ознаки – це:

  • скорочення загальної чисельності населення;

  • зниження тривалості життя і народжуваності;

  • міграція населення.

Зазначені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні, тому першочерговим завдання є подальше розроблення та реалізація державної стратегії подолання демографічної кризи, мінімізація її наслідків для розвитку людського потенціалу та безпеки України. Демографічна спрямованість має стати одним з головних пріоритетів дій українського керівництва. При цьому зміст реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в депопуляції населення, скільки у підвищенні якості життя населення, збереження та відтворення його життєвого та трудового потенціалу.

На цьому фоні ми спостерігаємо ще й значне збільшення чисельності людей похилого віку в загальній структурі населення України. З одного боку, соціальна політика в Україні зорієнтована на реалізацію конституційних прав щодо людей похилого віку на соціальний захист.

На сьогодні в нашій країні створено систему законодавства щодо соціального захисту літніх людей. Законодавчі акти спрямовані на підтримку громадян похилого віку, повернення їх до самостійного повноцінного життя. До них належить низка законів, зокрема:

- «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших

 громадян похилого віку в Україні»;

- «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

- «Про соціальний захист дітей війни»;

- «Про жертви нацистських переслідувань»;

- «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»;

- «Про соціальні послуги»;

- «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

Уряд України приділяє увагу посиленню соціального захисту осіб похилого віку з числа ветеранів війни та дітей війни, життєзабезпечення яких підтримується системою пільг та компенсацій.

Для забезпечення умов щодо самостійного, незалежного проживання осіб похилого віку в Україні прийнято Закон України «Про житловий фонд соціального призначення». На його виконання розроблено та прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 31.01.07 № 76 «Про затвердження Порядку утворення спеціалізованого будинку для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів і надання житлових приміщень у такому будинку та Типового положення про спеціалізований будинок для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів». Зазначеним Урядовим актом місцеві адміністрації зобов’язані створювати будинки для проживання ветеранів та інвалідів з комплексом служб побутового та соціально-медичного обслуговування.

Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги» особам похилого віку держава гарантує право на отримання соціальних послуг. Соціальну допомогу громадянам похилого віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування, за їх бажанням може бути надано або у відповідній соціальній установі (будинку-інтернаті, територіальному центрі соціального обслуговування, будинку для ветеранів, пансіонаті для громадян похилого віку), де вони перебувають тимчасово або постійно, або безпосередньо за місцем проживання вдома.

В системі праці та соціального захисту населення розвинена мережа територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, які надають соціальні послуги особам похилого віку за місцем проживання у громаді. Територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян є спеціальною державною або комунальною установою, що надає послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування, які спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності та соціальної активності.

З метою посилення соціальної захищеності громадян, які перебувають у складних життєвих обставинах і відповідно до законодавства мають право на соціальне обслуговування, Урядом прийнято рішення щодо впровадження нового виду соціальних послуг. Зокрема затверджено Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги. Впровадження такого виду послуг дало змогу не обмежувати право людини похилого віку на отримання соціальних послуг тільки в стаціонарній установі або через територіальний центр. Людина, яка має потребу у послугах, за її вибором, може отримувати їх від фізичної особи, таким чином соціальні послуги було наближено безпосередньо до місця проживання літньої людини, яка потребує постійного стороннього догляду.

Однією із стратегічних цілей на найближчу перспективу є досягнення не тільки відчутного поліпшення матеріального становища та умов життя громадян похилого віку, але й надання їм можливості якомога довше жити повноцінно на користь суспільства.

З іншого боку, незначна увага приділяється участі людей похилого віку у розбудові країни, недостатньо досліджені можливості щодо використання значного потенціалу громадян старшої вікової групи. Така ситуація призвела до гострої диференціації за віком, розвитку синдрому залежності і взагалі повної маргіналізації осіб старшої вікової групи в українському соціумі.

Отже, питання залучення громадян похилого віку до активної участі у розбудові соціальної держави, а також формуванні інформаційного суспільства є актуальним і потребує ґрунтовного теоретико-методологічного дослідження із залученням економістів, соціологів, психологів, педагогів, в тому числі й соціальних педагогів, а також розробка та впровадження технологій соціально-педагогічної адаптації людей похилого віку до нових умов життя.

Ганна Олексіївна Новосад, магістр

Миколаївський державний аграрний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗРОБКИ СТРАТЕГІЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКУ

Розробка стратегії конкурентоспроможності для аграрних підприємств може відбуватися на двох етапах:

1) на рівні підприємства в цілому;

2) на рівні кожної окремої стратегічної бізнес-одиниці (господарського підрозділу підприємства).

На першому етапі процес розробки містить кілька етапів: визначення місії підприємства (основної мети); SWОТ-аналіз; портфельний аналіз, мета якого - планування бізнес-портфеля. На рівні стратегічних бізнес одиниць процес розробки починається із визначенням місії для конкретного господарського підрозділу, формулювання цілей і стратегій їх розвитку.

Загалом, розробляючи стратегію, фірми прагнуть знайти й втілити спосіб вигідно й довгочасно конкурувати у своїй галузі. Проте, універсальної конкурентної стратегії не існує. Тільки стратегія, погоджена з умовами конкретної галузі, навичками й капіталом, якими володіє конкретне підприємство, може принести успіх. Вибір стратегії конкурентоспроможності визначають два головних мо­менти. Перший — структура галузі, у якій діє фірма. Суть кон­куренції в різних галузях сильно відрізняється, і ймовірність довгострокового одержання прибутку в різних галузях неод­накова. Другий головний момент — це позиція, яку фірма зай­має в межах галузі. Деякі позиції більше вигідні, ніж інші, по­за залежністю від середньої прибутковості галузі.

На нашу думку, кожний із цих моментів сам по собі недостатній для вибо­ру стратегії. Основою стратегічної орієнтації підприємства є базова виробнича стратегія, яка визначає його поведінку на ринку, досягнення ним переваг у конкурентній боротьбі. Вибір конкурентної стратегії підприємства відповідно до ринкової ситуації пов'язаний з оцінюванням її переваг і ризиків, аналізом її відповідності ситуації на ринку, а також рівня організації виробництва на підприємстві та управління ним. При виборі базової виробничої стратегії фірми з того, наскільки вона спроможна стимулювати адаптацію можливостей підприємства до конкретних ринкових умов. У цьому полягає суть базової стратегії як загальноеконо­мічної основи забезпечення практичних дій підприємства і формування загальної стратегії конкурентоспроможності.

Свої особливості, на нашу думку, має визначення поняття та класифікації конкурентних стратегій на зовнішньому ринку. Міжнаціональні ринки – це перш за все сукупність значно більшої кількості конкурентів, ніж на внутрішньому ринку, складніші умови проведення торгівельних операцій, „незнайомі правла гри”, сукупність національних особливостей споживачів та конкурентів та наявність значної кількості перепон з боку урядів, як батьківської, так і приймаючої країн (квоти, тарифні обмеження, ліцензування, субсидіювання і т. ін.).

Вироблення стратегії конкурентоспроможності фірми на зовнішньому ринку - це процес сканування світового ринку, визначення глобальної та локальної цілей зовніш­ньоекономічної діяльності, вибір оптимальних сегментів.

Оболенцева Лариса Володимирівна

Харківська національна академія міського господарства м. Харків

АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Наслідком реформування економіки України став перехід підприємств від функціонування в стабільному зовнішньому середовищі до діяльності в умовах мінливого оточення та постійної нестабільності та невизначеності. Це змушує підприємства адаптуватися до постійних та важкопередбачуваних зовнішніх змін. Особливо злободенним це завдання робить той факт, що вітчизняні підприємства не звикли діяти в таких умовах, а тому не мають відповідного досвіду щодо гнучкого реагування на зміни та виживання в конкурентному середовищі. Ще більш гнітючою здається ситуація в контексті відкритості економіки, оскільки не маючи необхідного досвіду конкурентної боротьби на внутрішньому ринку, говорити про можливість конкурувати з іноземними підприємствами, для яких висококонкурентне ринкове середовище є нормою, - на сьогодні, майже неприйнятно.

Оскільки будь-яке підприємство підвладне впливу та прояву як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, тому макросередовище може сприяти появі нових конкурентних переваг чи навпаки – усуненню вже існуючих. В зв’язку з цим і виникає нагальна, життєво необхідна потреба у здатності підприємства адаптуватися до умов середовища з метою усунення чи мінімізації його негативних проявів чи максимально можливого використання сприятливого збігу обставин. Саме від гнучкості та швидкості менеджменту підприємства, власне, і буде залежати наявність чи відсутність конкурентних переваг та рівень конкурентоспроможності підприємства взагалі, а, іноді і можливість вижити в умовах кризи та невизначеності.

За умови ускладнення зовнішнього середовища, зміни кон’юнктури ринку, появи нових цілей діяльності виникає гостра необхідність у застосуванні інструментарію та майстерності стратегічного управління конкурентоспроможністю підприємства.

Макрооточення вітчизняних підприємств характеризується чималою кількістю проблем, які потребують невідкладного вирішення, оскільки їх наявність унеможливлює формування конкурентного середовища.

Варто виділити такі проблемні місця задля їх подальшого усунення.

По-перше, не встановлено чітких та однозначних механізмів діяльності для суб’єктів господарювання, що обумовлено непослідовністю, нестабільністю та фрагментарністю проведення реформ, а також нестабільністю через недосконалість та неоднозначність законодавства.

По-друге, інерція та безініціативність керівників підприємств, що гальмує ефективний соціально-економічний розвиток. Особливо болючим це питання є для державних підприємств та структур.

По-третє, нерівність конкурентних умов діяльності суб’єктів господарювання, яка спричинена недосконалістю фінансово-банківської системи, фіскальної політики держави, особливо податкової системи, нерозвиненістю фондового ринку та інші.

Названі причини гальмують гармонійний розвиток економічних відносин і спричиняють порушення рівноваги та розбалансованість функціонування підприємств. Тобто, спостерігається ситуація, коли практично відсутні умови для існування реального конкурентного середовища.

По-четверте, низький рівень підготовки чи, навіть, непідготовленість вітчизняних фахівців у галузі стратегічного менеджменту та управління конкурентоспроможністю перешкоджає впровадженню стратегічного управління конкурентоспроможністю українських підприємств.

Практичну діяльності суб’єктів господарювання необхідно забезпечити методологічною базою та відповідним інструментарієм стратегічного управління та управління конкурентоспроможністю для чого мають бути теоретично підготовлені хоча б керівники вищої ланки, не зважаючи на затратомісткість та тривалість даного процесу.

У практичній діяльності більшості підприємств відсутнє стратегічне мислення та стратегія взагалі як основа успішного ведення бізнесу, не зважаючи на те, що стратегічне управління конкурентоспроможністю підприємства є найбільш дієвим засобом виживання в кризових умовах. Тобто, існує потреба у висококваліфікованих фахівцях, які досконало та майстерно володіють теоретичними та практичними засадами стратегічного управління та конкурентного аналізу.

Погіршення становища та конкурентного статусу підприємств обумовлене не лише відсутністю стратегічної поведінки більшості суб’єктів ринку, але і застарілою та негнучкою системою мислення управлінців, відсутністю досвіду формування конкурентноздатного підприємства та управління його конкурентоспроможністю, у тому числі стратегічним управлінням конкурентоспроможністю підприємства, низькою компетентністю, нерозумінням та небажанням застосовувати нетрадиційні для українського бізнесового середовища інструменти, методи та методики.

Окрім того, значна частина менеджерів вищої ланки у процесі своєї управлінської діяльності переслідує, в основному, забезпечення конкурентоспроможності підприємства лише на оперативному рівні, нехтуючи тактичним та стратегічним рівнями, тобто управлінці зосереджені на високому прибутку підприємства за рік і не забезпечують механізму формування конкурентоспроможного підприємства, здатного адаптуватися до мінливого зовнішнього середовища та виживати за складних умов.

Наслідками нехтування управління конкурентоспроможністю підприємства та відсутністю стратегічного менеджменту є те, що підприємства планують свою діяльність вважаючи макросередовище сталим, але, як відомо, фактори як макро-, так і мікросередовища є динамічними. Більше того, при відсутності стратегічного мислення, передбачення майбутніх дій підприємства відбувається лише з урахуванням факторів мікросередовища підприємства, що робить підприємство вкрай вразливим, зважаючи на мінливість зовнішнього оточення суб’єктів господарювання.

Управлінцям необхідно, по-перше, переосмислити механізм та процедуру передбачення подій, тому необхідно відмовитися від застарілої та неефективної схеми планування минуле – теперішнє – майбутнє, оскільки за умови стратегічного управління все відбувається діаметрально протилежно – що необхідно зробити зараз, щоб досягти необхідних чи бажаних результатів у майбутньому. По-друге, не нехтувати детальним і постійним дослідженням за факторами мікро- та макросередовища, тобто необхідно систематизовано проводити моніторинг за змінами як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищі підприємства.

УДК [005.21:005.525](477)

Отенко Василь Іванович, Колодіна Ольга Михайлівна

Харківський національний економічний університет, Харків

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОНЯТТЯ «АДАПТИВНІСТЬ» У КЛЮЧОВИХ КОНЦЕПЦІЯХ З УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В МІНЛИВИХ УМОВАХ СЕРЕДОВИЩА

Ріст кількості збанкрутілих промислових підприємств України, як наслідок неефективного менеджменту, змусив керівників та вчених вдатися до пошуку оптимальних шляхів взаємодії із загрозами оточуючого середовища. Пожвавлення глобалізаційних світових процесів, учасником яких є наша країна, призвело до збільшення кількості прихованих джерел загроз для функціонування та розвитку вітчизняних підприємств. Саме тому сучасна економічна теорія управління підприємством як ніколи раніше потребує інтегрованості у підходах, зокрема інформованості щодо зарубіжного досвіду ефективного управління підприємством у мінливих умовах господарювання.

Актуалізація досліджень науковців у сфері гнучкого та адаптивного управління підприємством призвела до певної плутанини у категорійному ряді зазначених концепцій, зокрема, полемічності змістових характеристик понять адаптивність, гнучкість, маневреність, узгодженість тощо, а також до питання взаємозв’язку між ними.

Метою дослідження є аналіз інтерпретації поняття «адаптивність» згідно зарубіжних концепцій управління підприємством у нестабільних умовах середовища.

Питаннями теоретичного обґрунтування змісту категорії «адаптивність» займались такі вітчизняні вчені як Отенко І.П., Раєвнєва О.В., Кравченко С.А. та інші, а також зарубіжні науковці Акофф Р., Ансофф І., Денісон Д., Патен К. Проте адаптивність, як об’єкт управління підприємством, не досліджувалась раніше. Вищезгаданий аспект визначає актуальність наукових розробок у цьому напрямі.

Будь-який менеджер намагається керувати підприємством ефективно. В той же час, ефективність керування без адаптивності підприємства у сучасних умовах господарювання є марнотратством часу та ресурсів. Так, «ефективність без адаптивності означає вирішення вчорашніх бізнес-проблем з мінімальним рівнем витрат. Адаптивність без ефективності сприяє швидкому реагуванню, проте з необґрунтованою структурою витрат» [1]. Саме тому важливо визначити економічний зміст категорії «адаптивність».

Поняття «адаптивність» в економічній літературі з’явилось одночасно із «адаптацією». Принципи безперевної адаптації підприємства до мінливих умов середовища вперше проаналізовані в книзі А.Чандлера «Стратегія і структура» (1966 р.). В той же час «гнучкість» зародилась разом із впровадженням в роботу японських машинобудівних компаній, зокрема «Toyota», концепції гнучкого виробництва близько 50-х рр. 20 ст. (lean production – гнучке, струнке виробництво, виробництво без надмірностей) [2]. Наразі в економічних дослідженнях «lean production» інтерпретується також як «бережливе виробництва» у складі однієї з основних систем японської концепції постійного вдосконалення роботи підприємств [3]. Отже, важливо звернути увагу на певні особливості ранньої інтерпретації термінів у вітчизняній економічній літературі.

[Гіпотеза 1: Leanness = стрункість /бережливість /гнучкість(Flexibility)]

Проте як зазначають деякі науковці у роботах з логістики, концепція «стрункості/бережливості/гнучкості» добре працює «…в умовах відносної стабільності й передбачваності попиту й низької невизначеності. Напроти, в умовах, де попит й потреби покупців сильно варьюють, виникає потреба у високому рівні адаптивності…». Тому з’явилась необхідність у динамічному забарвленні ключових понять концепцій управління підприємством у мінливих умовах середовища. Зокрема, в теорію управління було впроваджено більш обґрунтоване, з точки зору активного протистояння мінливості оточення, поняття. Так, адаптивність (agility) – здатність бізнесу у цілому, яка охоплює організаційну структуру, інформаційні системи, логістичні процеси й особливо свідомість. Cаме гнучкість є ключовою характеристикою адаптивності, проте не навпаки. Пізніше ідея гнучкості почала тлумачитись більш широко (Nagel та Dove, 1991 р.) й зявилась концепція адаптивності [4]. Одночасно дослідники Iacocca Institute in Lehigh University вперше презентують поняття «адаптивне виробництво» (agile manufacturing) в 1991 р. [5]. Пізніше Нейлор вже чітко відокремлює стрункість від адаптивності (1999 р.) [4].

[Гіпотеза 2: Гнучкість (Leanness) = ключова характеристика адаптивності (Agility), Leanness < Agility]

Проте науковець адаптивністю вважає швидке переналагоджування, маневреність, швидкість адаптації, адже саме такий зміст у перекладі на українську мову терміну «agile». Вже вчені К. Конбой, Б. Фицжеральд зазначають, що в основі концепції адаптивності (agile concept) знаходиться вищезгадані стрункість/ бережливість (leanness) та гнучкість (flexibility). Отже, гнучкість не ототожнюється зі стрункістю та має дещо інше змістове забарвлення.

[Гіпотеза 3: (Стрункість (Leanness); гнучкість (Flexibility) концепції адаптивності (Agile concept), flexibility leanness]

Хоча у роботі дослідників наведене визначення гнучкості, що тлумачиться як «здатність адаптуватись до змін», тобто по суті є українським варіантом адаптивності, автори приходять до висновку, що адаптивність (agile) не є гнучкістю із «організаційною орієнтацією», а насправді це - фундаментальна філософія управління всупереч думок інших, які вважають її набором певних інструментів (2003 р.) [5]. Аналіз зарубіжних джерел вказує на те, що аналогічного змістового забарвлення в дослідженнях з управління підприємством в мінливих умовах середовища набуває інша категорія – adaptability, яка з’являється у складі теорії адаптації (adaptation) підприємства. Так, деякі джерела засвідчують факт того, що саме адаптивність (adaptability) як здатність організації до швидкого переналагодження згідно вимог середовища, розглядалася у концепції організаційної амбідекстерії, яка була започаткована Дунканом у 1976 р. та Тушманом та О’Рейлі у 1996 р. [6]. Отже, можна зробити припущення щодо одночасного використання в зарубіжній літературі понять, які мають подібне значення, зокрема agility та adaptability, що у вітчизняних джерелах згадуються як одне - адаптивність.

[Гіпотеза 4: Agility = Adaptability]

Концепція, яка ілюструвала зразок змін у збуті, логістичних мережах, маркетингу тощо вперше формалізовано К. Гейнріхом у роботі «Адаптуйся або помри: перетворення вашої мережі постачань в адаптивну бізнес-мережу» (Adapt or Die: Transforming Your Supply Chain into an Adaptive Business Network) (2003 р.). Адаптивна бізнес-мережа (adaptive business network) – інтегрована гнучка мережа компаній, орієнтована на протреби споживачів, які відповідають вимогам реального часу та знайшли своє відображення у структурі мережі» [1]. Того ж року у вітчизняній економічній літературі вперше досліджено зміст адаптивності підприємства у роботі О.А. Нехриста «Сутність адаптивності як властивості підприємства» [7].

Деякі автори вважають, що гнучкість (flexibility) поєднує у собі три інші аспекти: узгодження (anticipation), маневреність (agility) та адаптивність (adaptability). Проте, як справедливо зазначають К. Патен, Б. Витфос та інші, саме адаптивність є найважливішою властивістю певної системи, адже по суті вона являє собою «здатність до розвитку та навчання згідно попереднього досвіду як узгодженості так і маневреності. Прикладом є дитина, яка ані узгоджує свої дії, ані маневрує, проте вона все ж таки володіє значним рівнем адаптивності та здатна навчатись» [8].

Таким чином, гнучкість є ключовою характеристикою адаптивності, яка, в свою чергу, на базі інших системних властивостей, які по суті є її критеріями, покликана реалізувати процедуру адаптації.

Поруч із адаптивністю в економічних дослідженнях згадуються інші властивості, такі як врівноваження, маневреність тощо. Проте це пояснюється концепцією організаційної амбідекстерії, що вказує на ймовірність та необхідність одночасного застосування двох ключових характеристик для досягнення певної мети, зокрема, ефективного управління підприємством.

Література:

  1. Adaptive business networks: a strategy for mastering change and efficiency in manufacturing// SAP White Paper. – 2005. – Режим доступу: http: /americas/solutions/business-suite/scm/pdf

  2. Клевлин А.И., Моисеева Н.К. Организация гармоничного производства (теория и практика): Учебное пособие. – М.: Омега – Л, 2003. – 360 с.

Бондаренко С.С. Аналіз інструментарію концепції постійного удосконалення//Режим доступу: http://www.nbug.gov.ua

  1. Martin Christofer, Denis Towill. An intergrated model for the design of agile supply chains// International Journal of Physical Distribution & Logistic Management, 2001. – Vol. 31,4 – P. 235-246

  2. Kieran Conboy, Brian Fitzgerald. Toward a Conceptual Framework of Agile Methods: A Study of Agility In Different Disciplines. Режим доступу: c.edu/cse/pub/event/2004/COCOMO/files/TuesPM/Tues_PM_01_Conboy.doc

  3. Cristina B. Gibson and Julian Birkinshaw. Contextual Determinants of Organizational Ambidexterity. – CEO Publication. – Los Angeles. – February, 2002. Режим доступу: c.edu/pdf/T026415.pdf

  4. Кравченко С.А. Адаптация сельскохозяйственных предприятий к условиям рынка. Моногр. – 2-е изд., испр. и доп. – К.:ННЦ ИАЭ, 2006. – 449с.

  5. Patten, Whitworth, et al. Leading IT Flexibility: Anticipation, Agility and Adaptability / Karen Patten, Jerry Friermestad, Brian Whitworth and Edward Mahinda // Proceedings of the Eleventh Americas Conference on Information Systems, Omaha, NE, USA August 11-14. – 2005. – P. 1-6. Режим доступу: /flex-amcis2005-final.doc

Педь Ірина Валеріївна

Міжнародний інститут менеджменту, м. Київ

МІЖДЕРЖАВНА ВЗАЄМОДІЯ У ПОДАТКОВІЙ СФЕРІ
І
ЕФЕКТИВНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ

Глобалізаційні перетворення наприкінці ХХ – початку ХХІ сторіччя призвели до зростання відкритості національних економік, посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, підвищення значимості міжнародних економічних зв’язків. Процеси глобалізації економічної діяльності відкрили перед країнами та суспільствами нові можливості, але при цьому створили і нові виклики, примушуючи національні уряди пристосовувати свою політику до вимог глобальних ринків.

Як зазначає У. Бек, в процесі глобалізації національні держави і їх суверенітет вплітаються у мережу транснаціональних акторів і підпорядковуються їх владним можливостям, їх орієнтації та ідентичності [1]. Набуття окремими економічними та соціальними процесами наднаціонального, самостійного по відношенню до національних економік характеру призвело до послаблення ефективності використання регулюючої функції держави, зменшуючи її здатність захищати національну економіку та забезпечувати очікуваний суспільством рівень добробуту. Серед іншого, глобалізаційні процеси і обумовлене ними зростання активності міждержавних економічних організацій поставили під загрозу ефективність "класичних" податкових систем у тому вигляді, якого вони набули протягом ХХ сторіччя.

В умовах посилення взаємозалежності держав під впливом глобалізації міждержавна взаємодія у податковій сфері переходить на якісно новий рівень, створюючи все більший вплив на формування національних податкових політик. Міжнародні організації поступово перебирають на себе окремі функції фіскального регулювання, і їх рішення досить часто стають обов’язковими для виконання суверенними державами. Так, на країни-учасниці Світової організації торгівлі покладається обов’язок імплементувати у національне законодавство положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка передбачають відмову держав від протекціонізму при встановленні національних податків через заборону будь-якого додаткового внутрішнього оподаткування імпортованих товарів порівняно з подібними вітчизняними товарами. Країни-члени Європейського Союзу зобов’язані виконувати директиви Ради ЄС, спрямовані на гармонізацію податкового законодавства з метою створення сприятливих умов для поглиблення інтеграційних процесів. Загальної концепції гармонізації оподаткування додержується у своїй діяльності Євразійське економічне співтовариство.

Впливовість окремих міжнародних організацій дозволяє їм створювати тиск на національні податкові політики навіть тих країн, які не є їх учасницями. Показовим прикладом є діяльність Організації економічного співробітництва та розвитку, яка протягом останнього десятиріччя під гаслами кампанії з боротьби проти "шкідливої" глобальної податкової конкуренції створює відчутний тиск на країни, податкові системи яких мають "шкідливі" преференційні податкові режими.

Активність міжнародних організацій в розробці ініціатив, спрямованих на створення наднаціонального механізму податкового регулювання, лише посилюється. Так, Організацією об’єднаних націй було оголошено наміри створити власну міжнародну податкову організацію, діяльність якої, зокрема, має включати такі заходи: розробку міжнародних норм податкової політики та податкового адміністрування: моніторинг розвитку податкових систем, напрацювання комплексу заходів, спрямованих на боротьбу з уникненням оподаткування та ухиленням оподаткування; обмеження податкової конкуренції, спрямованої на приваблення транснаціональних компаній.

Приймаючи до уваги глобальні виклики при розробці національної політики, держави вимушені поступово відмовлятися від ексклюзивного суверенітету у формуванні стратегії на їх території і переходити до політики гнучкого ("респонсивного") суверенітету [2; 3].

Висновок. Економічна політика України у сфері оподаткування потребує невідкладних заходів з адаптації податкового механізму до вимог глобальної економіки з метою підтримання ефективності національної податкової системи в умовах зростання відкритості національної економіки, підвищення ролі міждержавних економічних організацій і обумовленого цим обмеження фіскального суверенітету держави .

Література

1. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию / У. Бек. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – 304 с.

2. Обзор: Новые государственные финансы [Електронний ресурс] / [под ред. И. Кауль, П. Кунсисанью]. – Оксфорд Юниверсити Пресс", 2006. – 94 с. – Режим доступу до ресурсу:

/overview/russian.pdf

3. Шнипко О.С. Конкурентоспроможність України в умовах глобалізації: Дис. … доктора екон. наук: 08.00.03 / Шнипко Олександр Сергійович. – К, 2008. – 526 с.

Петраченко Дар’я Олександрівна

Донецький національний технічний університет, м. Донецьк

РОЗВИТОК ПЕРСОНАЛУ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Під час розвитку менеджменту в Україні ще актуальнішим стає розгляд персоналу як основного ресурсу фірми, який визначає ефективність діяльності організації, забезпечує її конкурентоспроможність в умовах сучасної економіки.

Савченко В.А. визначив, що ефективне функціонування будь-якої організації насамперед визначається ступенем розвитку її персоналу. В умовах сучасного швидкого старіння теоретичних знань, умінь та практичних навичок спроможність організації постійно підвищувати фаховий рівень своїх працівників є одним із найважливіших факторів забезпечення конкурентоспроможності її на ринку, оновлення і зростання обсягів виробництва товарів чи надання послуг.

Розвиток персоналу — багатогранне та складне поняття, що охоплює широке коло взаємозв’язаних психологічних, педагогічних, соціальних і економічних проблем. З’ясування його сутності передбачає визначення змісту таких ключових понять, як особистість, гармонійний розвиток особистості, професійний розвиток особистості [1].

В Україні на даному етапі однією з головних причин слабкої конкурентоспроможності підприємства є низький кваліфікаційний рівень персоналу. Проблема раціонального використання трудового потенціалу персоналу підприємств, його розвитку як фактору конкурентоспроможності підприємства ще не мають визначеного місця в системі загального управління підприємством.

На жаль, однією з основних, ще не вирішених нашим суспільством задач, є пошук форми організації та методи, що дозволяють найбільшою мірою розкрити та застосувати творчий потенціал народу, кожного громадянина. Ми дуже багато втратили та продовжуємо втрачати тому, що не змогли в повному обсязі реалізувати ініціативні, творчі здібності людей.

Системи мотивації ефективної трудової діяльності на виробництвах доцільно створити на таких засадах: забезпечення усім категоріям працівників оплати відповідно до кінцевих результатів праці, з урахуванням кількості та якості виробленої продукції; визнання внеску кожного працівника в успіх підприємства шляхом застосування різних форм матеріального та морального стимулювання; надання можливості підвищення кваліфікації та навчання; використання результатів праці як основного критерію для підвищення на службі та гарантії зайнятості; формування сприятливого соціально-психологічного клімату; створення безпечних умов праці, охорони здоров’я з використанням відповідних професійних послуг.

Розвиток персоналу є необхідною умовою функціонування будь-якого підприємства. Він повинен бути безперервним, включаючи в себе професійне навчання і підвищення кваліфікації.

Підвищення освітнього рівня персоналу приводить до росту продуктивності праці, поліпшення якості продукції, зростання показників ефективності діяльності підприємства, стабілізації його фінансового стану. Все це приводить до посилення конкурентних позицій підприємства[2].

На думку Савченко В.А. розвиток персоналу забезпечує підвищення загального інтелектуального рівня особистості, розширює її ерудицію та коло спіл­кування, оскільки освічена людина вільно орієнтується в сучасному складному світі, у стосунках із людьми. У результаті поліпшується морально-психологічний клімат у структурних підрозділах організації, підвищується мотивація працівників до праці, їх вірність цілям і стратегічним завданням компанії, забезпечується наступність в управлінні, а також знижується плинність кадрів[1].

Конкурентоспроможність підприємства на ринку визначається позицієй підприємства у порівнянні з іншими за такими показниками: здатність адаптування до змін; технологія, яка застосовується підприємством; властивості і якість обладнання, яке використовується; знання і практичний досвід персоналу; система управління і комунікацій.

Головним фактором переваги в конкурентній боротьбі підприємств є якість і конкурентоспроможність продукції, тобто система управління якістю і конкурентоспроможністю, функціонування якої залежить від найманих працівників, їх кваліфікації, здатності постійно навчатися і вдосконалювати свої знання і вміння. Що обумовлює необхідність приділення особливої уваги стратегії розвитку персоналу підприємства на ґрунті формування відповідної організаційної культури.

В умовах динамічного розвитку ринку, стрімкого зростання технологій, посилювання конкуренції, саме персонал забезпечує конкурентоспроможність і стійкість організації. Успіх будь-якого підприємства цілком залежить від співробітників, що здійснюють свою діяльність в його рамках.

У нових умовах господарювання необхідно прискорити процес створення моделі конкурентоспроможності, адаптованої до ринкових відносин і підсилити стратегічну орієнтацію, без чого не можлива структурна перебудова підприємств.

Проведення інноваційних перетворень і розвиток конкурентоздатного потенціалу підприємства повинні здійснюватися на основі впровадження новітніх технологій, підвищення рівня професійної підготовки персоналу, знання і навиків управління, маркетингу, економіки, розвитку організаційної культури. Все це викликає гостру необхідність розробки Програми стратегічного розвитку і формування нової концепції забезпечення конкурентоспроможності підприємств.

В майбутньому досягатимуть успіху підприємства, які на всіх рівнях управління навчаться використовувати здатність персоналу вчитися. Здатність вчитися швидше за своїх конкурентів стає єдиним надійним джерелом переваги над ними.

Список використаних джерел:

1. Савченко В. А. Управління розвитком персоналу: Навч.посібник. - К.: КНЕУ, 2002.- 351 с.

2. Крушельницька О.В. Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навчальний посібник. — К., «Кондор». — 2003.-296 с.
3. Потапов Д. Тренируем корпоративную культуру журнал//Управление компанией.- 2006.-№1.- Доступний з < .ua >

Петрова Інна Вікторівна

Донецький державний університет управління, м. Донецьк

ФОРМИ ПРОЯВУ І РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

Реалізація економічних законів в процесі практичної діяльності знаходить віддзеркалення в узгодженні економічних інтересів між суб'єктами  економічних відносин, тобто інтереси можуть виступати як індикатори прояву законів. Індикативний характер економічних інтересів по відношенню до законів не знижує їх цінності, а лише указує на необхідність пізнання і використання глибинних взаємозв'язків між ними.

Зв'язок між економічними законами і інтересами достатньо складний і вимагає детального розгляду. В сучасних економічних умовах та кризовому стані господарської системи в цілому, а також в аспекті окремих проблем і структурних складових ізольований розгляд законів та форм їх реалізації поза системою економічних інтересів не може бути ефективним.

Визнаним є положення про те, що економічні інтереси виявляються як безпосередні зовнішні форми економічних відносин, тоді як закони виступають як внутрішні форми таких проявів.

В економічній літературі немає однозначного підходу до питання про форми прояву і реалізації економічних інтересів. У деяких дослідженнях форми їх прояву і реалізації ототожнюються з будь-якою господарською практикою.  Згідно таким уявленням конкретними формами прояву економічних інтересів служать стимули, різні форми стимулювання, фінансові результати діяльності.  Тим часом характеристика категорій "стимул" і "стимулювання", як і самих інтересів, неоднозначна. Так, нерідко  відбувається ототожнення стимулів і інтересів,  а саме стимулювання трактується як об'єктивна основа економічних інтересів.

Існують погляди, згідно яким стимули - це усвідомлені інтереси, а стимулювання - система певних заходів і дій, за допомогою яких реалізуються економічні інтереси.

Такий підхід виявляє послідовність матеріалістичного аналізу суспільного процесу, глибокий внутрішній логічний зв'язок визначальних його категорій, здійснено послідовне  розділення об'єктивного і суб'єктивного в економічному житті.

Стимулювання - це завжди дія, механізм, що спонукає суб'єкт рухатися в певному напрямі, внаслідок чого може і повинен реалізуватися його інтерес, поза яким ця дія була б позбавлена сенсу. Стимулювання спонукає до певних дій і залежно від його форм може бути матеріальним і моральним. Воно здійснюється державою і її органами, господарюючими суб'єктами, причому в умовах ринкової економіки. Реалізація економічних інтересів (стимулювання) багато в чому є самоналагоджувальним процесом, що самореалізовується.

Таким чином, слід визнати той факт, що економічні інтереси виникнувши - реалізуються, а найважливішою формою їх реалізації  служить стимулювання.

Економічне стимулювання виступає чинником що визначає цілеспрямовані дії, засобом за допомогою якого, один з суб'єктів інтересу впливає на іншій, для чого використовуються різноманітні економічні форми, включаючи ціноутворення, заробітну плату, кредитування, управління, оподаткування та інші.

Економічні інтереси існують у вигляді певної системи, що обумовлене рядом чинників:

  • господарськими, які представлені інтересами суб'єктів, що характеризуються, при системі розподілу праці, що склалася;

  • державними, такими, що виражаються в загальній системі права, виявлення і узгодження інтересів;

  • етносоціальними, які виявляються в єдиних стереотипах поведінки, пріоритетах розвитку в суспільній свідомості;

  • регіональними і т. п.

В умовах перехідної економіки особливо актуальна потреба у виявленні і характеристиці системи економічних інтересів і її найважливіших ланок. В економічній літературі, присвяченій економічним інтересам, існує декілька методологічних підходів до обгрунтування системи інтересів.

В системі інтересів, існуючій в доринковій економіці, і що складалася із загальнонародних - колективних - особистих інтересів, виділялися інтереси галузеві, територіальні, відомчі.  Передбачалося, що інтереси відображають специфіку суспільного виробництва, в рамках якого існують інтереси промисловості, сільського господарства.  Різноманітність думок відображає складність даного питання, і в той же час ігнорування основного зв'язку інтересів з економічними відносинами і потребами, яке простежується в деяких дослідженнях.

В суспільстві існують різні типи, форми і різновиди інтересів, це  підкреслює їх зв'язок з відносинами  власності. Так типу загальних економічних інтересів відповідають інтереси суспільства, регіонів, певних трудових колективів, які виражають реально існуючі відносини загальної власності. Приватній власності на умови і результати виробництва відповідає широкий діапазон приватних інтересів, від інтересів приватного підприємця до працівника.

В рамках цих типів існують форми, і в їх межах - різновиді. Наприклад, в регіональному аспекті питання, не можна ототожнювати інтереси регіонів з різною часткою державної або недержавної власності, а в рамках цих форм  такі різновиди - як інтереси виробничих і рекреаційних регіонів.

Таке розчленовування інтересів представляється найбільш обґрунтованим, виходячи з таких обставин: об'єктивно обумовлена структура економічних відносин суспільства включає їх різнорівневі різноякісні відносини і підсистеми, що характеризуються безліччю економічних відносин і потреб суб'єктів-носіїв інтересів, які дозволяють оцінити їх положення у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання, обумовлює їх економічні інтереси і суперечності між ними. Цю структуру можна вважати "персоніфікованим взаємозв'язком суб'єктів, носіїв визначених соціально економічних інтересів."

На практиці це означає співвідношення структури економічних інтересів із структурою економічних відносин в суспільстві, загальний характер інтересів і їх трансформативність залежно від змін в самій економічній системі. Такий методологічний підхід особливо важливий для формування теорії економічних інтересів стосовно умов ринкової економіки, яка відрізняється многосуб'єктністю. 

Багатоукладна економіка означає наявність двох основних типів власності: приватної і загальної, і відповідних ним форм і різновидів. Це дає підставу тому, щоб всю систему багатообразних економічних інтересів диференціювати також на два типи, кожний з яких має свою підсистему, що складається з різноманітних форм і різновидів. 

Петченко Марина Валентинівна

Кременчуцький державний університет імені Михайла Остроградського,

м. Кременчук

Основи моделювання в механізмі управління оборотними коштами ВіТЧИЗНЯНИХ підприємств машинобудування в умовах інтеграції

Процес інтеграції економіки України зумовлює виникнення та проходження інтеграційних процесів на мікроекономічному рівні. У зв’язку з цим відбуваються перетворення, які, з одного боку, сприяють підвищенню здатності адаптації вітчизняних підприємств машинобудування до змін та наближенню основних показників у відповідності до світових, а з іншого - спричиняють появу додаткових дестабілізуючих факторів негативно впливаючих на діяльність підприємств. Перед машинобудівними підприємствами постають аналогічні задачі, але з новими правилами, дотримуючись яких вони повинні витримати закони ринку, розвиватися та залишатися конкурентноздатними у відкритому середовищі, оскільки при умовах низької конкурентноздатності підприємства з часом змушені скоротити рівень своєї присутності на ринку, а потім і зникнути, припинив свою діяльність. Фактором, обумовлюючим конкурентоспроможність, постає високоефективна фінансова діяльність підприємства, за рахунок якої останні можуть витримувати конкурентний тиск тривалий час.

Відтоді проблеми, пов’язані із застосуванням застарілих підходів до механізму управління оборотними коштами та неможливістю своєчасного реагування на коливання як зовнішнього так і внутрішнього характеру негативно впливають на всі етапи виробничого циклу підприємств машинобудування.

На протязі багатьох десятиріч вітчизняні дослідники намагалися на теоретичному рівні вирішувати проблеми щодо ефективного управління оборотними коштами, пропонуючи різноманітні підходи (дерево цілей, розроблення прогнозного балансового звіту, методи сценаріїв, систему показників та інші), які викликали багато дискусійних моментів та залишались не розв’язані і сьогодні [1, 2, 3].

На нашу думку, доцільно звернути увагу на використання підходів, які набули поширення в моделюванні оборотними коштами із використанням сучасного математичного апарату, оскільки його використання має прикладний характер та підтверджує теоретичні міркування детермінованими розрахунками.

В процесі вивчення вітчизняної та зарубіжної літератури нами були виділені наступні підходи, які мають властивості та можливості адаптації до фінансової сфери підприємства, зокрема, в процес управління оборотними коштами: метод екстраполяції, методи засновані на спектральному аналізі, методи звичайних нейронних мереж, методи нечітких нейронних мереж та інші [4,5]. Встановлено, що кожен із зазначених методів має як сильні так і слабкі сторони та відрізняються різним рівнем чутливості до похибок залежно від стадії введення даних, що впливає на отримання очікуваного результату.

Тому у сьогоденні є актуальним вихід на новий рівень управління оборотних коштів, в якому в основу механізму покладаються не тільки теоретичні, а й практичні надбання виражені у моделях із використанням відповідного пакету прикладних програм. Оскільки даний підхід дозволяє побудувати модель, яка враховуватиме специфіку діяльності підприємства, з відповідним підбором методів управління оборотними коштами що надасть підприємству можливість передбачити та оцінювати ступінь впливу кожного дієвого фактора.

В процесі проведеного дослідження, яке базувалось на опитуванні представників машинобудівних підприємств, встановлено, що основними причинами з яких не використовується новітні підходи в управлінні оборотними коштами є наступні:

  • скептичність та притаманність старої системи;

  • острах можливого ризику від нововведень;

  • обмеженість фінансових ресурсів;

  • недостатня кваліфікація та необізнаність працівників підприємства в новітніх технологіях сьогодення;

  • низький рівень налагодженості зв’язків серед дослідників – теоретиків, дослідників – практиків та підприємством в цілому.

Таким чином, застосування в процесі управління оборотними коштами інструментарію математичного моделювання та відповідного методу розрахунку залежно від поставленої задачі сприятиме стабілізації фінансового стану підприємства за рахунок наявності та прозорості фінансових та товарних потоків на усіх етапах виробничого циклу, а також упередженості від можливих перешкод. Дана методика також сприятиме збільшенню рівня додаткових іноземних фінансових ресурсів, оскільки інвестори зможуть отримати наочну картину стадій перетворення оборотних коштів в процесі всього виробничого циклу. Це позитивно вплине на підвищення довіри до підприємства, його стабільності та налагодженості в системі управління оборотними коштами, оскільки інвестор попередньо буде проінформований про перешкоди та напрями можливого впливу на основі проведеного прогнозування.

Література:

  1. Макаренко И.О. Моделирование денежных потоков в условиях антикризисного управления предприятием// Актуальні проблеми економіки. - №8.-2005.-С.40.

  2. Родионов А.Р., Родионова Р.А. Управление производственными запасами // Менеджмент в России и за рубежом. — 1999. — №1.— С. 23 – 25.

  3. Бібіченко В.В. Розроблення прогнозного балансового звіту підприємства// Фінанси України. - № 11.- 2005. – С. 110.

  4. Ежов А.А., Шумский С.А. Нейрокомпьютинг и его применение в экономике и бизнесе // Серия «Учебники экономико-аналитического института МИФИ»/ Под ред. проф. В.В. Харитонова. – М.: МИФИ, 1998. – 224с.

  5. Матвійчик А.В. Аналіз та прогнозування розвитку фінансово-економічних систем із використанням теорії нечіткої логіки. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 183с.

Піняк Ірина Любомирівна

Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя

ОБҐРУНТУВАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ВІДНЕСЕННЯ ВИТРАТ НА ЗБУТ ДО МАРКЕТИНГОВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

Еволюція конкуренції на основі факторів виробництва (ресурсної концепції) у конкуренцію на основі нематеріальних (інтелектуальних) цінностей актуалізує проблему доцільного й ефективного створення, мобілізації й використання інтелектуальних активів функціонування фірми в сучасних умовах як у рамках національної економіки, так і в глобальному масштабі. Розуміння механізму формування конкурентних переваг на основі використання інформаційно-інтелектуальних ресурсів вимагає узагальнення й уточнення дефініції «інтелектуальний капітал».

Синтез моделей складу інтелектуального капіталу організації дозволив виділити в його структурі маркетингові інтелектуальні активи, що є продуктом взаємодії продуктивних активів та інтелектуальної власності і включають репутацію компанії, її партнерський і клієнтський базис, канали розподілу, торгову марку та бренд.

Одним із базових показників маркетингових інтелектуальних активів підприємства є канали розподілу, що оцінюються на основі таких часткових показників: величина витрат на збут; розгалуженість дилерсько-дистриб’юторської мережі; рекламна підтримка розподілу. Таким чином, постає питання про аргументацію доцільності віднесення витрат на збут до даного елемента інтелектуального капіталу підприємства.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» витрати на збут (Рахунок 93), пов’язані зі збутом (реалізацією, продажем) продукції, товарів, робіт і послуг [1, с.356]. До витрат на збут, зокрема, належать:

  • витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової продукції;

  • витрати на ремонт тари;

  • оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

  • витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

  • витрати на передпродажну підготовку товарів;

  • витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;

  • витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

  • витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;

  • витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

  • інші витрати, пов'язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг.

Деякі витрати на збут (у частині прямих витрат) можуть бути враховані у складі витрат на виробництво продукції (у складі виробничої собівартості) якщо за технологічними умовами пакування готової продукції здійснюється разом з її виготовленням на одній із кінцевих виробничих операцій з відображенням таких витрат за дебетом рахунку 23 «Виробництво» у кореспонденції з рахунками обліку виробничих запасів, розрахунків тощо.

Незалежно від форми відшкодування підприємству витрат на збут (безпосередньо в ціні продажу готової продукції або понад (окремо) ціну продажу готової продукції) транспортні витрати та витрати на тару включаються до витрат на збут, а не відображаються як реалізація послуг і матеріальних цінностей. Суми, що відшкодовуються покупцями понад ціну продажу продукції, відображаються у складі доходів від реалізації продукції.

Транспортні витрати для доставки товарів від постачальника до складу, зі складу до магазину, зі складу до покупця розподіляються таким чином:

  • До собівартості товарів (П(С)БО 9 «Запаси») – витрати з доставки товарів до складу;

  • До складу витрат на збут (П(С)БО 16 «Витрати») – витрати з доставки товарів зі складу в магазин та покупцям.

Таким чином, ми бачимо, що дані витрати у повному обсязі присутні у кінцевій ціні продукції підприємства, вони є фактором підвищення споживчої вартості даної продукції і можуть, згідно визначення, бути віднесені до елементів маркетингових інтелектуальних активів.

Список літератури

  1. Бухгалтерський облік в Україні: [навч. посіб. / за ред. Р.Л. Хом’яка]. – [3-тє вид., доп. і перероб]. – Львів: Національний університет «Львівська політехніка», «Інтелект-Захід», 2004. – 912 с.

Плонська Юлія Олександрівна

Одеський національний політехнічний університет, м. Одеса

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИМ РИЗИКОМ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТНОЗДАТНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Підприємницька діяльність тісно пов’язана з ризиком, так як здійснюється в невизначеному і важко передбачуваному через вплив багатьох факторів середовищі. До того ж сучасний етап трансформації світової економіки вимагає від підприємств особливої гнучкості, швидкого та адекватного реагування на зміни навколишнього середовища та здатності відповідати новим умовам, що можливо лише при ефективному управлінні виникаючими ризиками. Ризик-менеджмент є дієвим інструментом, що завдяки новим теоретичним та практичним науковим розробкам дозволить вітчизняним підприємствам завчасно виявити та знизити загрози, що несуть в собі ризики, тим самим підвищуючи свою конкурентоздатність.

Розробкою теоретичних та методичних засад оцінки та управління ризиками займаються такі вітчизняні та зарубіжні автори, як Алгін А., Абчук В., Растрігін Л., Гранатуров В.М., Івченко І.Ю., Вітлінський В.В., Скібіцький О.М., Наконечний С.І., Шарапов О.Д., Грабовий П.Г., Петрова С. Н., Полтавцев С.І. та інші. Однак незважаючи на існуючі наукові розробки, існує багато питань щодо яких поки що не дається вичерпних та одностайних відповідей. Особливо це стосується трактування сутності підприємницького ризику та методичних підходів до управління ризиками на рівні підприємств, що й зумовило актуальность даної роботи.

Метою даної статті є надати розробка класифікації підприємницьких ризиків, що витікають з поведінкової невизначеності та запропонувати відповідні заходи з їхнього попередження чи зниження.

Підприємницький ризик – це загроза того, що підприємець понесе втрати у вигляді додаткових витрат чи отримає доходи нижче тих, на які він розраховував; або ж ймовірність досягнення особо позитивних відхилень від запланованих результатів. [1]

Підприємницький ризик має об’єктивну основу через невизначеність зовнішньої середи по відношенню до підприємницької фірми. Невизначеність ситуації детермінується її залежністю від багатьох змінних, у тому числі контрагентів та осіб, поведінку яких не завжди можна передбачити з необхідною точністю.

Виділяють наступні види невизначеності:

  1. стохастична – є наслідком того, що при багаторазовому відтворенні однієї й тієї ж альтернативи можлива поява різних результатів, – тобто спостерігається випадковий характер факторів, що спричиняють виникнення ризику;

  2. поведінкова – витікає з того факту, що керівництво підприємства не є єдиним субєктом, від волі якого залежить хід та результати операції. Існують ще суверенні суб’єкти, чию точку зору не можна ігнорувати через їхні відносини з керівництвом (правові, договірні, конфліктні), що склалися;

  3. природна – виникає у випадку, коли невідомо які фактори впливають на ризик, і як вони взаємодіють. [2]

Детальніше зупинимося на ризиках, що витікають з поведінкової невизначенності. В таблиці 1 нами запропоновано класифікацію ризиків, що виникають при взаємодії підприємства з контактними групами, які впливають на діяльність підприємства.

Табл.1 – Класифікація ризиків за контактними групами

Контактна група

Види ризиків

Заходи зі зниження ризиків

Персонал підприємства

ризик зриву виробничого плану

- через недбале виконання роботи персоналом;

- через звільнення «ключових» працівників;

- через неефективний підбір персоналу

Вдосконалення системи заохочення та мотивації робітників, робота над позитивним психологічним корпоративним кліматом та культурою, організація цілісної системи підбору персоналу та ін.

Постачальники

- ризик нереалізації профільної технології підприємства через неукладення договору на постачання вихідних продуктів

диверсифікація виробництва, диверсифікація поставок, збір та аналіз інформації про можливих постачальників, встановлення некомерційних зв’язків з реальними та потенціальними постачальниками, створення страхувальних резервів та ін.

- ризик недоотримання вихідних матеріалів через зрив укладених договорів про постачання

диверсифікація поставок, розширення складу постачальників, створення фінансових резервів, прогнозування динаміки цін та ін.

- ризик неповернення передоплати постачальником

некомерційна інтеграція, покупка та обмін акціями з постачальниками, створення неформальних відносин з керівництвом підприємства-постачальника, створення системи страхування фінансових та господарських угод та ін.

- ризик неукладення угод на реалізацію виробленої продукції

диверсифікація виробництва, диверсифікація структури збуту, пошук технологій та методів покращення якості продукції, розробка довгострокової стратегії виробництва, опанування гнучких технологій виробництва та ін.

Конкуренти

ризик недоотримання прибутку

- через низьку конкурентноздатність порівняно з конкурентами;

- через недоброякісну конкуренцію

організація захисту комерційної інформації,

бенчмаркінг, постійний моніторинг ринку, аналіз сильних та слабких сторін, загроз та можливостей, розробка відповідних стратегій та ін.

Споживачі

ризик недоотримання прибутку

  • через зниження попиту;

  • через зміну смаків споживачів

регулярний моніторинг ринку, проведення рекламних компаній та акцій, диверсифікація виробництва, вдосконалення системи збуту

ЗМІ

ризик втрати позитивного іміджу через негативні публікації

надання інформації у СМІ про заявлену підприємством місію, інформаційна відкритість, просування корпоративного іміджу фірми

Підприємницькі ризики, що витікають з поведінкової невизначеності, піддаються суттєвому зниженню при регулярному їх аналізі, оцінці та впровадженні заходів по їхньому зниженні та попередженні. Тому для вдосконалення управління підприємницькими ризиками необхідно відстежувати ризики, пов’язані із взаємодією з кожною контактною групою, та втілювати відповідні заходи з метою їхнього попередження або зниження.

Список літератури

  1. М.Г. Лапуста, Л.Г. Шаршукова. Риски в предпринимательской деятельности: Учеб. пособ. – М.: Инфра-М, 1998 – 224с.

  2. Балдин К.В. Риск-менеджмент: Учеб.пособ. –М.: Эксмо, 2006 – 361с.

  3. Скібіцький О.М. Антикризовий менеджмент: Навч. Посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2009 – 568 с.

Подвірна Тетяна Володимирівна

Тернопільський державний технічний університет ім. І. Пулюя

м. Тернопіль

ГЛОБАЛЬНИЙ МАРКЕТИНГ ЯК НОВА ПАРАДИГМА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ФІРМИ

За останні десять років глобалізація стала реальністю навіть для таких компаній, які раніше надавали послуги на місцевих ринках. Майбутнє вітчизняних підприємств пов’язане з виходом на глобальний ринок. Компанії, яка вирішили вийти на іноземний ринок, необхідно взяти до уваги глобальний маркетинг.

Глобальний маркетинг ні в якому разі не означає необхідність діяльності в усіх країнах світу. Глобальний маркетинг має два основних виміри: регіональна розповсюдженість діяльності; стандартизація міжнародного маркетингового комплексу.

Регіональна розповсюдженість діяльності вимірюється кількістю країн на ринках яких присутня фірма. А стандартизація міжнародного маркетингового комплексу оцінюється рівнем стандартності маркетингових програм, що застосовуються для впливу на споживачів цільових ринків різних країн. При стандартизованому маркетинговому комплексі в усіх країнах товар буде пропонуватися з однаковими параметрами, по одній ціні, з використанням однакових систем просування та каналів розподілення. Однак висока стандартизація маркетингового комплексу досягається поетапно. Світовий досвід свідчить, що стандартизація , як правило, здійснюється в такій послідовності: товар, просування, ціна, канали розподілення.

Рівень регіональної розповсюдженості діяльності залежить від адекватності ресурсів та можливостей компанії природі загроз, існуючих та потенціальних можливостей ринку. При цьому ринкова можливість не може ототожнюватись з можливістю фірми. А можливості стандартизації міжнародного маркетингового комплексу визначаються взаємодією глобальних сил на користь стандартизації та локальних сил на користь адаптації.

Глобальний підхід передбачає стандартизацію міжнародного маркетингового комплексу та управлінської діяльності по відношенню до різних зарубіжних ринків. Джерелом успіху, створення конкурентних переваг при стандартизації є виявлення та вираховування подібностей, спільних потреб різних ринків.

Тенденції розвитку світової економіки та певні зміни в поведінці споживачів надсвітовому ринку обумовили появу концепцію глобального маркетингу.

Познанский Владимир Игоревич,

Литвиненко Елена Николаевна

Днепропетровский университет экономики и права,

РАСЧЕТ КРИТИЧЕСКОГО ОБЪЕМА ПРОДАЖ ПРИ ИЗВЕСТНОМ СООТНОШЕНИИ ПОСТОЯННЫХ И ПЕРЕМЕННЫХ ЗАТРАТ

При планировании бизнеса широкое применение находит маржинальный анализ, базирующийся на изучении взаимосвязи между объемом производства, издержками и прибылью. Под маржинальным доходом предприятия понимается разность между выручкой и переменными издержками. Соответственно маржинальный доход на единицу продукции представляет собой разность между ценой единицы продукции и переменными затратами на эту единицу.

Основные области применения и возможности маржинального анализа состоят в определении: [1, стр. 189]

  • безубыточного объема продаж (порога рентабельности) при заданных значениях цены, постоянных и переменных затрат;

  • зоны безопасности фирмы;

  • необходимого объема продаж для получения заданной величины прибыли;

  • критического уровня постоянных затрат при заданном уровне маржинального дохода;

  • критической цены реализации при заданном объеме продаж и уровне переменных и постоянных затрат.

Центральное место в маржинальном анализе занимает определение точки безубыточного объема реализации продукции, которую называют критической точкой, порогом рентабельности, точкой «перелома», точкой окупаемости затрат. Так определяют точку, в которой затраты равны выручке от реализации продукции, т.е. прибыль в этой точке равна нулю. Реализация продукции ниже этой точки проводит к убыткам, выше - появляется прибыль. Чем дальше действительный объем продукции от критической точки, тем больше прибыль.

Финансовое состояние предприятия можно охарактеризовать с помощью зоны безопасности, под которой понимают разность между фактическим и критическим объемами продаж. Чем больше (шире) зона безопасности, тем лучше финансовое состояние предприятия.

Существуют два способа определения точки безубыточности: графический и аналитический. Графический способ состоит в построении графиков постоянных переменных и общих затрат и выручки. Критическая точка определяется пересечением линий выручки и общих затрат. Методика графического определения порога рентабельности проводится в многих работах, например [2, стр. 100].

Аналитический способ расчета критической точки и, соответственно, зоны безопасности более удобен по сравнению с графическим и основывается на применении формул, вывод которых общеизвестен. Формула для расчета критического объема продаж () в натуральных единицах:

; (1) где

FC - величина постоянных затрат;

Ц - цена единицы продукции;

в - удельные переменные издержки (переменные издержки на единицу продукции).

Учитывая, что разность в знаменателе представляет собой маржинальный доход на единицу продукции (МД), формула расчета критического объема продаж приобретает вид:

;

Маржинальный анализ находит широкое применение в бизнес-планировании для анализа критических точек бизнес-проекта [3, стр.136].

Определение точки безубыточности и порога рентабельности позволяет охарактеризовать финансовое состояние организации. С этой целью определяется зона безопасности и запас финансовой прочности фирмы.

Высокая информационная насыщенность основных показателей маржинального анализа привлекает внимание субъектов рыночной среды и с точки зрения экономической разведки. Известно, что особое место и наиболее важное значение в экономической разведке имеет финансовое состояние предприятия, которое отражает важнейшие особенности его работы [4, стр.18].

В условиях Украины доступ к экономическим показателям работы фирм по крайней мере затруднителен. Как следствие, абсолютные значения величин постоянных и переменных затрат фирмы сейчас и в ближайшее время остаются в категории коммерческой тайны. Другими словами, исходя из морально-нравственных аспектов экономической разведки, эта информация для внешнего исследователя является недоступной.

В то же время внешнему исследователю существенно проще определить не абсолютные, а относительные показатели, в частности не абсолютные величины постоянных и переменных затрат конкурента, а их соотношение. Для этого используются такие открытые данные, как численность топ-персонала; размеры, расположение и оформление офиса фирмы; размеры производственных площадей; возраст оборудования и т.д. Вся эта информация для внешнего исследователя является более или менее доступной.

В данной работе рассматривается вывод формулы для расчета критического объема продаж, если известно соотношение постоянных и переменных затрат фирмы, объем реализации продукции в натуральных единицах и на основании экспертной оценки определена доля прибыли в цене единицы продукции. С точки зрения возможностей легальных методов сбора информации все эти сведения доступны и не противоречат этике менеджмента и предпринимательства.

Введем следующие обозначения:

N – объем реализации продукции в натуральных единицах;

Nkp - критический объем продаж, штук;

Ц – цена единицы продукции;

kвеличина соотношения постоянных и переменных затрат:

;

в - переменные затраты на единицу продукции:

; (2)

m – доля пибыли в структуре цены (показатель структуры);

Сед – себестоимость единицы продукции.

Используем формулу для расчета цены затратным методом:

Ц=Сед +mСед ед ( 1+m); (3)

Из соотношения затрат:

FC=k VC; (4)

Себестоимость единицы продукции выражаем через общие издержки (TC):

; (5)

Выражение (5) подставляем в (3):

; (6)

Так как ТС=FC+VC, то (6) преобразовывается:

; (7)

С учетом (4) формула для расчета цены приобретает вид:

; (8)

Полученное выражение (8) с учетом (4) подставляем в исходящую формулу (1):

; (9)

Преобразовываем (9) с учетом (2):

; (10)

Полученная формула (10) является окончательной:

;

Полученные зависимости (8) и (10) могут найти применение в экономическом анализе для определения влияния факторов на изменение цены и расчета критического объема продаж и оценке финансовой прочности организации в экономической разведке и бизнес-планировании.

Условный пример применения.

По данным мониторинга рынка объем реализации продукции фирмы конкурента составил 18000 единиц. Эксперты предположили, что прибыль в структуре цены составляет 30 % к себестоимости, а соотношение постоянных и переменных затрат фирмы равно 0,2.

Оценить запас финансовой стойкости фирмы-конкурента.

  1. Исходные данные в принятых ранее обозначениях

N - 18000 шт;

m - 0,3;

k - 0,2;

  1. По формуле (10) вычисляем критический объем продаж:

шт.

  1. Зона безопасности фирмы(ЗБ):

ЗБ=N-Nkp=18000-6429=11571 шт.

  1. Зона безопасности в относительном виде:

или 64%

Вывод: величина зоны безопасности свидетельствует о достаточно устойчивом положении фирмы.

Литература

  1. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия. – Минск: ООО «Новое знание», 2000. – 688 с.

  2. Лень В.С. Управлінський облік. – К.: Знання-прес, 2006. – 317 с.

  3. Покропивний С.Ф., Соболь С.М., Швиданенко Г.О., Дерев‘янко О.С. Бізнес-план: Технологія розробки та обґрунтування. – К.: КНЕУ, 2002. – 379 с.

  4. Духов В.Е. Экономическая разведка и безопасность бизнеса. – Киев: ИМСО МО Украны, НВФ «Студцентр», 1997. – 175 с.

Поколодна Марія Миколаївна

Харківська національна академія міського господарства, м. Харків

НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ЕКСКУРСІЙНИХ ПІДПРИЄМСТВ

В сучасних умовах висококонкурентного середовища на ринку надання екскурсійних послуг одним з найбільш дієвих заходів підвищення конкурентоспроможності екскурсійних підприємств виступає маркетинг.

Під маркетингом розуміється система внутрифірмового керування, що спрямована на вивчення й урахування попиту й вимог ринку для орієнтації виробничої діяльності фірми на випуск конкурентоспроможних видів продукції.

Маркетинг в екскурсійній фірмі багатоаспектний і неоднозначний насамперед тому, що самі екскурсійні фірми вельми різні по своїх параметрах; розмірам, правовому статусу (наприклад, функціонують самостійно, або в складі туристської фірми), за родом діяльності, цілям, відношенню до бізнесу й ін. Відповідно, і маркетинг кожної фірми унікальний і створюється під впливом всіх цих факторів.

Однак, виходячи із загальної мети екскурсійних фірм, будь-яка окрема фірма, має досить загальні для галузі в цілому проблеми й може користуватися єдиними засобами їхнього рішення, зокрема використання засобів маркетингу, як вихідного етапу планування та вдосконалення номенклатури екскурсійних послуг туристсько - екскурсійного підприємства.

Особливим фактором, що впливає на специфіку застосування маркетингу в сфері надання послуг, є нематеріальний характер екскурсійної послуги. Тому одним з напрямків маркетингової діяльності є досягнення положення, при якому клієнт буде довірчо ставитися до фірми і якості виконуваних нею послуг. Необхідно налагоджувати стійкі зв'язки із клієнтами й підвищувати частку постійних клієнтів у загальній чисельності, що обслуговуються.

Необхідно також враховувати специфічні особливості, які мають виробники і споживачі екскурсійних послуг. Попит на послугу залежить від кон'юнктури, доходу, рівня освіти, ціни, реклами й т.д. Оцінка якості послуг досить суб'єктивна: великий вплив на оцінку споживача роблять зовнішні фактори (схоронність, популярність екскурсійних об'єктів) або особи, що не мають прямого відношення до пакета придбаних послуг (наприклад, місцеві жителі або відпочиваючі). Всебічне вивчення попиту споживачів становить головне, призначення маркетингової діяльності в сфері надання екскурсійних послуг. Вивчення попиту - це не тільки виявлення попиту на конкретний продукт (послугу), що задовольняє певні потреби, але й формування цього попиту, передбачення, як він буде змінюватися під впливом ринку, науково-технічного прогресу, матеріальних можливостей і потреб покупців, їх вимог до якості й надійності продукції та ін.

Пропозиція, що є іншим головним компонентом туристського ринку, виражає відношення його суб'єктів до певного обсягу й асортиментів екскурсійних продуктів і послуг, які в даний час, з даним рівнем цін перебувають на ринку або можуть бути доставлені на ринок.

До особливостей екскурсійної пропозиції належать спеціалізація послуг і тематичність продукту. Спеціалізація послуг є необхідною формою для розширення й зміцнення позицій екскурсійного бізнесу шляхом удосконалювання якості продукту й послуг, забезпечення цілісності й повноти процесу задоволення потреб екскурсантів.

Таким чином, можливо узагальнити наступні особливості екскурсійного маркетингу:

  • більше важливим є не стільки стимулювання попиту, скільки направлення його в потрібне русло;

  • великого значення набувають старанність у розробці екскурсій і екскурсійних програм, диференційований підхід до обслуговування різних груп екскурсантів, достовірна інформаційна політика відносно клієнта, особливо на етапі продажу послуг;

  • у процесі керування маркетингом варто враховувати не тільки матеріальні аспекти, але й психологію, духовно-емоційний стан, місцеві й регіональні особливості споживача;

  • незначний вплив фактору сезонності в екскурсійній діяльності дозволяє зробити екскурсійний бізнес більше стійким.

Важливою складовою комплексу екскурсійного маркетингу, що розробляє фірма для свого цільового ринку, є асортимент, номенклатура послуг. Виважена і послідовна продуктова політика закладає підвалини ринкового успіху екскурсійного підприємства. Продуктова політика вивчає заходи спрямовані на підвищення конкурентоздатності продукції, насамперед, її якісних та вартісних характеристик, що відповідають потребам споживачів. Якісні та споживчі характеристики екскурсійних послуг суттєво змінюються впродовж всього існування її на ринку, що проявляється в існуванні життєвого циклу екскурсійної послуги, який необхідно враховувати при плануванні номенклатури екскурсій. Особливо це актуально у сучасних умовах, коли зміни екскурсійних послуг на українському ринку відбуваються досить швидко, важливо мати можливість запропонувати покупцеві більш різноманітний асортименти продукції, краще й повніше задовольняючі зростаючі запити клієнтів.

Асортиментна політика повинна підвищувати стійкість екскурсійного підприємства на ринку шляхом вдосконалення номенклатури товарних груп.

Для підбору вдалого асортименту необхідно чітко відрізняти всі категорії асортиментної політики. По-перше, вид продукції – це кінцевий продукт виробництва, для туристсько-екскурсійної фірми це екскурсія. По – друге, підвиди виділяються за функціональними особливостями, рівнем якості, ціною. По-третє, модифікація та марки.

З точки зору наведеного підходу і існуючої класифікації екскурсій номенклатура (асортимент) екскурсій на екскурсійних підприємствах формується за такими категоріями:

- по виду продукції: оглядові і тематичні;

- по підвиду продукції: історичні, виробничі, літературні, природознавчі, архітектурно-містобудівні, мистецтвознавчі, релігієзнавчі;

- по модифікації продукції:

  • в залежності від складу екскурсійної групи;

  • в залежності від місця проведення;

  • в залежності від способів пересування;

  • в залежності від форми проведення

Таким чином, для підвищення конкурентоспроможності екскурсійних фірм найбільш дієвим механізмом виступає розширення номенклатури екскурсій по підвидам продукції (по тематиці) та по модифікації продукції (розробка варіантів екскурсій, розрахованих на певні контингенти споживачів та розширення номенклатури екскурсій за рахунок різних форм проведення екскурсій).

Окрім цього можливо застосовувати і інші способи:

  1. Підвищення якості екскурсійних послуг. Якість екскурсій залежить від якості її виробництва, яка обумовлюється чотирма основними факторами – засоби праці, предмети праці, якість методичної документації та професійної майстерності виконавця (екскурсовода). Для підвищення якості екскурсійного обслуговування необхідно контролювати і вдосконалювати всі вищеназвані складові.

2. Включення в систему вже існуючих екскурсійних маршрутів нових об’єктів.

3.Удосконалення транспортного обслуговування. Полягає в першу чергу в підвищенні комфортності транспортних засобів, а по-друге у пошуках можливостей використання в екскурсійній діяльності нетрадиційних транспортних засобів, в тому числі і організації екскурсій з використанням екологічних видів транспорту (велосипеди, безмоторні водні види транспорту), тяглової сили тварин.

4. Використання нових форм екскурсійного обслуговування.

До нових форм екскурсійного обслуговування населення варто віднести екскурсії-прогулянки, екскурсії-пікніки, навчальні екскурсії. Повернення організації таких форм екскурсійної роботи, як екскурсійне обслуговування специфічних груп екскурсантів, наприклад, осіб відзначених за професійні досягнення (інсентів - туризм), обслуговування у вечірній час, надання екскурсійних послуг у готельних підприємствах як для груп, так і для індивідуалів. Розвитку екскурсійної роботи сприятиме також розробка циклів екскурсій. Організація варіантів циклів екскурсій по тематиці й змісту для різних вікових категорій з використанням різних форм проведення (пішохідні, транспортні, комбіновані) забезпечує систематичне надання екскурсійних послуг.

Пономарьова Ірина Василівна

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

м. Луганськ

застосування збалансованої системи показників для пошуку шляхів підвищення конкурентоздатності підприємств

Постановка проблеми. Аналіз динаміки тільки фінансових показників в умовах конкуренції не дозволяє підприємству приділятиме належної уваги іншим сторонам діяльності, таким як інновації, клієнтська політика, кваліфікація персоналу та може привести до значних збитків, падінню інтересів споживачів і зрештою до краху підприємства. Це викликає необхідність пошуку універсальних та збалансованих між собою інструментів, адаптованих до розкриття стратегічно важливих аспектів розвитку підприємств.

Аналіз публікацій. Найбільш поширеними та цікавими в даному питанні є праці американських, російських і українських вчених: Каплана Р. та Нортона Д., Пана Л., Нілі Е., Пешко Н.В. та інших [1 - 4]. Вони вважають, що надмірна увага до короткострокових фінансових результатів може призвести до недостатнього інвестування у створення довгострокових цінностей, особливо у нематеріальні активи, які сприяють зростанню конкурентоспроможності. Одним із напрямів пошуку резервів її забезпечення, пропонується впровадження збалансованої системи показників, яка вміщує в себе індикатори стратегічного управління, що характеризують всі аспекти діяльності підприємства − фінансові, виробничі, маркетингові, кадрові та ін..

Формування цілей статті. Виходячи з цього, ставиться мета –визначити переваги для використання збалансованої системи показників в стратегічному управлінні підприємства щодо підвищення його конкурентоздатності.

Виклад основного матеріалу дослідження. Застосування фінансових систем и показників приводить до:

а) зневаги нематеріальним можливостям підприємства і обмеженості планування. Оскільки частка нематеріальних вкладень в порівнянні з матеріальними безперервно росте, фінансово орієнтовані показники вже не враховують всі зміни. Через орієнтування на фінансові показники діяльності, бажання отримувати прибуток у короткострокової перспективі йде відмова от довгострокових перспектив, таких як проведення модернізації устаткування, навчання співробітників, вкладень в наукові дослідження і таке інше.

б) неоднозначного трактування фінансового успіху всього підприємства або окремої області діяльності. Зміни на підприємстві і поза ним відбиваються у фінансової звітності з затримкою, що не дозволяє кількісно їх інтерпретувати.

в) врахування подій минулого. Але існують показники такі як задоволення робітників, клієнтів, конкурентоздатність і такі інше, які актуально визначити зараз, чи у майбутньому.

Всі ці недоліки показують, що всі показники повинні розглядатися у взаємозв’язку, а у процесі розробки стратегії підприємств вони мають бути взаємно – доповнюючими.

Для збільшення інформативної можливості результатів господарської діяльності підприємств рекомендується розглядати показники фінансового і нефінансового характеру у комплексу. Результати досліджень американських вчених привели до формування концепції сбалансированой системи показників, що розкладається з чотирьох позицій [3]: фінансової, організації внутрішнього процесу, навчання та розвитку, відносин з клієнтами. І будується на декількох базових концепціях:

1) у необхідності розробки системи показників вимірювання, у тому числі і важливих нематеріальних цілей, таких як задоволеність клієнтів, робітників, інноваційна активність;

2) формування обмеженої кількості. Неможливо ефективно управляти об'єктом орієнтуючись на сотні показників;

3) ув’язка цілей і показників. Підприємство зазнає фіаско, намагаючись досягти суперечливих невзаємоузв'язаних цілей;

4) необхідність донесення цілей і стратегій до всіх підрозділів і робітників, що створює розуміння того, як його повсякденна діяльність впливає на досягнення мети підприємства;

5) система оцінюючих показників повинна містити як результуючі (прибуток), так і « випереджаючі» (кількість рекламацій або звернень клієнтів) показники. Це дозволить отримати інформацію про несприятливі тенденції і вчасно приймати відповідні заходи.

Виходячи з вище зазначеного, застосування збалансованої системи показників може привести до переваг у підвищенні конкурентоздатності підприємства завдяки чотирьом основнім аспектам діяльності (споживчому, господарському, інноваційному і фінансовому) підприємств. Це дозволяє управляти підприємством на всіх його ієрархічних рівнях (рис.1). Збалансована система показників орієнтує підприємство на перспективу і приводить тактичні плани у відповідність із стратегічними; робить можливим широку орієнтацію на навчання та комунікацію по всіх рівнях управління підприємством; підтримає підсистеми управління підприємством, такі як бюджетування, управління персоналом, маркетинг і таке інше; перевертає увагу корпоративної культури на підприємстві.


Рис. 1. Переваги впровадження збалансованої системи показників щодо управління конкурентоздатністю підприємства

Висновки. Узагальнюючи викладений матеріал, можна зробити висновок, що при використання збалансованої системи показників дає підприємству абсолютно новий інструмент бачення стратегії розвитку у вигляді показників, які критично оцінюють не тільки поточні, але й майбутні перспективи. Підприємство, завдяки взаємозв’язаних показників, отримує відповіді стосовно виконання дій на шляху до стратегії розвитку на будь-яких рівнях управління.

Література

  1. Пан Л. Збалансована система показників як інструмент ефективного управління стратегією // Наукові записки. - 2003. – Т.21. –

  2. Коробков А. The Balanced Scorecard – новые возможности для эффективного управления. //

  3. Сбалансированная система показателей как средство управления предприятием. //

  4. Каплан Р., Нортон Д. Стратегические карты //

Прийдун Любов Мирославівна

Тернопільський національний економічний університет, м. Тернопіль

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ПРОБЛЕМНИМИ КРЕДИТАМИ В УМОВАХ КРИЗИ

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів. Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведені один чи кілька платежів, значно знизилась ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дозволяють банку мати сумнів щодо повернення позики.

Тому вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи в банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

Проблема виплат кредитів в умовах економічної кризи, природно, є однією з найбільш актуальних: втрачаються робочі місця, знижується попит, і, як наслідок, фізичні особи і підприємства не в змозі виплачувати згідно своїх зобов'язань. Особливо, з урахуванням девальвації гривні, оскільки підвищується ризик неповернень доларових кредитів, адже здебільшого українці отримують зарплати у гривні, при цьому більша половина кредитів населенню видана в доларах (в деяких банках заборгованість по валютних кредитах вже перетнула позначку 30% (при критичному рівні заборгованості для банку 15%).

На нашу думку найдієвішим методом збереження конструктивних відносин між банками та позичальниками є реструктуризація боргу. В цілому, реструктуризація кредитів (у будь-якому вигляді - кредитні канікули, пролонгація, конверсія) потрібна банкам, тому що на базі цього вони здобувають можливість покращити свої активи (хоча й втрачають вигоду). Та й самому позичальникові однаково потрібно враховувати, що сама процедура може виявитись дорогою для нього.

Отже основними методами управління проблемними кредитами в умовах кризи можуть бути:

Збільшення терміну кредиту та кредитні канікули. Позичальники можуть вимагати пролонгування кредиту, що надасть можливість надалі повертати кредит, але меншими сумами, аніж це зазначено в договорі.  Щоб спростити позичальникові виплату кредиту, банк може, наприклад, змінити графік погашення або ввести кредитні канікули. Метод має на меті знизити короткочасне боргове навантаження на клієнта, тоді як фактичний прибуток, який одержить банк від клієнта, буде вищим, ніж передбачалося при укладанні кредитного договору. Що стосується довгостроковості цих заходів, то, наприклад, термін кредитних канікул частіше за все не перевищує шести місяців, а збільшення терміну кредиту часто складає від одного до двох років. При цьому існує один нюанс: дія кредитного договору повинна закінчитись раніше настання пенсійного віку позичальника.

Сплата лише відсотків по кредиту, а не суми кредиту, це є досить зручним інструментом як для банків, так і для клієнтів. Проте і тут слід бути обережними. На думку окремих експертів, у результаті використання такого механізму позичальнику доведеться переплатити кредит. В період кризи банки, наприклад, дозволятимуть їм платити тільки відсотки по кредиту впродовж певного періоду, а тіло позики (плюс знову-таки відсотки) — після закінчення канікул. Підсумок — істотна переплата за отриманий кредит. Особливо це стосується довгострокових позик. Переведення кредиту чи його частини в гривневий еквівалент. Хто більше хоче перейти на гривню: банк чи позичальник? У випадку переходу клієнти отримують захист від коливань валютних курсів і помітно підвищену відсоткову ставку. Між тим національна валюта швидко знецінюється, а з нею падає вартість кредитних коштів. У свою чергу банки втрачають одне з джерел регулярних надходжень готівкової валюти, але в цілому ряді випадків отримують збільшену ймовірність погашення кредитів. Однак при таких трансформаціях невідомо, на який термін буде здійснене переведення та під яку ставку. Головною проблемою для банків може стати перекошення балансу. Адже якщо частина валютних активів (кредитів) буде переведена в гривню, у фінустанови утвориться певний дисбаланс між активами та пасивами. У цьому випадку існує тільки один вихід: трансформацію частини валютних депозитів у національну валюту. Альтернативою переведення кредитів у гривню може стати надання можливості позичальникам погашати в національній валюті хоча б відсотки. Втім, це мало що вирішує: частина відсотків у загальній сумі щомісячного платежу не така велика, і в клієнта все одно залишиться необхідність купівлі валюти. Та й переведення кредиту з долара на гривню може бути невигідне позичальнику – на гривневі кредити діють більш високі ставки. Фіксація та зниження процентної ставки. У грудні 2008 р. парламент прийняв закон, яким заборонив банкам в односторонньому порядку підвищувати процентну ставку по кредитах або зменшувати її розмір по депозитах, що дозволить захистити клієнтів банків від необґрунтованого підвищення кредитних ставок. Майже у всіх укладених кредитних договорах банку дається право змінювати умови договору в односторонньому порядку. Також можливий варіант зниження процентних ставок по кредитах для зниження боргового навантаження. Такий метод буде ефективним, коли шляхом зниження ставки збільшуватиметься можливість виплата кінцевої суми. Банк-кредитор може запропонувати позичальникові, наприклад, щокварталу переглядати відсоткову ставку — залежно від поточних фінансових показників компанії. У цьому випадку позичальник має регулярно надавати банку звітність, щоб фінустанова могла оцінити платоспроможність боржника й змінити умови кредитування. Якщо банк погоджується тимчасово знизити відсоткову ставку за кредитом, у майбутньому позичальникові доведеться платити за позикою значно більше, ніж до реструктуризації, — щоб відшкодувати недоотриманий банком прибуток.

Обмін боргових зобов’язань на акції. Даний метод розповсюджений, якщо здійснюються корпоративні дефолти. Боргові зобов’язання обмінюються в тому випадку, якщо кредитори згідні врахувати фактор ризику через списання боргів в обмін на акції компанії. Кредитори зазвичай стають власниками більшої частини або всіх акцій компанії. Банки, як правило, не зацікавленні мати довгострокові акції в не фінансових підприємствах, але в них може бути відсутня альтернатива. Банки також можуть звертатись до колекторських агентств для повернення боргу, що дозволить зекономити час і не відволікати спеціалістів від прямих обов’язків. Та на нашу думку головним недоліком колекторських агентств дороговизна їх послуг, зокрема 30-50% складає їхня комісійна винагорода. Якщо ж говорити про результати, то в більшості випадків колекторським агентствам вдається повернути 50-80% від суми боргу.

Також виходом із ситуації, що склалася, може стати спрощення процедури стягування заборгованості за рахунок заставного майна. Саме законодавчих змін у взаєминах кредитор-позичальник банки та колекторські агентства очікують більше за  все. Зокрема, не так давно були створені декілька робочих груп із представників Асоціації українських банків, МВС, Міністерства юстиції та Прикордонної служби. Їхньою метою стане розробка нових процедур досудового стягнення застав і заборона на виїзд за кордон особам, які не погашають банківські кредити. Інші можливості передбачають пошук додаткового забезпечення, використання гарантійних прав, перепродаж кредиту з дисконтом третій стороні.

Якщо жоден з розглянутих заходів не дає реальної можливості повернення кредиту, банк може використати процедуру банкрутства компанії-боржника.

Банкрутство - це останній захід з боку банку, який означає приховане визнання того факту, що банк припустився помилки, надавши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів. У будь-якому разі проведення процесу банкрутства свого клієнта в цілому не поліпшує репутацію банку. Банкрутство - досить дорогий метод управління проблемними кредитами з погляду часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних послуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами полягає в їх уникненні, але, на жаль за сучасних умов досягнути цього не вдається.

На основі вищевикладеного можна зробити певні рекомендації, які можуть допомогти банківським установам при збільшенні проблемних кредитів:

  1. Доцільно створити окремий підрозділ, який би працював як з проблемними кредитами, так і з проблемними активами загалом.

  2. Автоматизувати організацію процесу, що дозволить забезпечити строге виконання всієї послідовності необхідних дій відповідно до затвердженого графіку, знизити вимоги до кваліфікації персоналу, зменшити кількість помилок і підвищити оперативність процесу загалом. Все це знизить ціну комплексу заходів щодо повернення проблемних кредитів і підвищить їх ефективність.

  3. Постійно збирати, обробляти і аналізувати інформацію про платника, що сприятиме покращення якості банківського кредитного портфелю і запобіганню дефолта.

4.Своєчасно і адекватно реагувати на виникнення проблемного кредиту ( в тому числі і шляхом його реструктуризації).

Рассулова Надія Василівна, к.е.н., професор

Корнєєва Тетяна Іванівна, аспірант

Донецький національний університет

економіки і торгівлі імені

Михайла Туган-Барановського м. Донецьк

ЕВОЛЮЦІЯ ВИТРАТ НА ВУГІЛЬНИХ ШАХТАХ УКРАЇНИ

Вугільні шахти мають велике значення та грають значну роль для України. В сучасності підприємства вугільної промисловості знаходяться у критичному стані. Більшість вугільних шахт, які працювали та давали тепло країні, зараз можна побачити в жахливому становищі, а саме в процесі ліквідації або вже переданими Укргідрозахисту. Інша частина підприємств вугільної промисловості 

працюють, але конкурентоспроможність вітчизняних вугільних шахт мінімальна.

Головною причиною нерентабельної праці вугільних шахт є нераціональне управління витратами (якщо взяти до уваги, що технічні та правові аспекти будуть відповідати нормам). Для раціонального управління витратами на підприємствах вугільної промисловості велике значення буде мати база знань щодо генезису витрат на вугільних шахтах України.

Близько триста років тому назад були знайдені пласти вугілля в Донецькому краї. Хто і як відкрив «сонячне каміння»? На це питання не має єдиної та остаточної відповіді, а значить не можна конкретно і точно відповісти, коли почав свій розвиток облік витрат на вугільних шахтах України. Це дискусійне питання знайшло відображення на сторінках наукових видань такими науковцями, як Костиря І.С., Соколов Я.В., Бутинець Ф.Ф., С.П. Булкін, Пушкар М.С., Остап’юк М.Я. та інші.

При вивченні літературних джерел з історії бухгалтерського обліку необхідно відмітити, що при розгляданні бухгалтерського обліку витрат на крупних промислових підприємствах мало приділяється уваги вугледобувній промисловості. Більше уваги приділяється сільському господарству, чорній металургії, будівництву, тощо. Вугледобувна промисловість також має цікаву, корисну та глибоку історію.

У зв’язку з цим метою наукового дослідження є відображення інформації про облік витрат на вугільних шахтах України з моменту їх виникнення до сучасності.

Для досягнення мети слід вирішити наступні задачі:

  • розглянути еволюцію вугільної промисловості України;

  • вивчити генезис обліку витрат на вугільних шахтах України з моменту їх виникнення;

  • провести паралель між еволюцією вугільних шахт України та розвитком обліку витрат.

Вугілля є важливим енергетичним паливом для держави. В літературних джерелах вугілля називали по різному. Наприклад: «сонячне каміння», «хліб», «чорне золото», «огняне каміння», «вугільне каміння», «живий вогонь», «горюче каміння», «вогонь глибинний», «підземне сонце», «гірське полум’я» та багато інших виразів стосовно вугілля.

Про користь «вугільного каміння» світ знав ще у давнині. В четвертому віці до нашої ери Аристотель написав книгу під назвою «Метеорология», в якій писав про вугілля, а його ученик Теофаст доповнив свого вчителя і написав книгу «История камня» [1, с. 263]. Про зниження витрат на добування вугілля замислювались ще у давнину.

Вугілля добували спочатку для сім’ї, а з часом і для держави. В Україні приблизно в середині ХVІІІ століття були знайдені залежи вугільних пластів. Лондонське управління фінансувало розвідку та добування вугілля і можна тільки припускати, що облік витрат на той час мав закордонний вплив. Система обліку витрат та калькулювання собівартості готової вугільної продукції довгий час не оцінювалося бухгалтерами у повному ступені. В Україні в ті часи використовували працю Л. Пачолі «Трактат про рахунки та записи» [2, с. 137].

Спробуємо відновити інформацію про облік витрат на вугільних шахтах від моменту їх виникнення до сучасності зв’язав її паралельно з розвитком вугільної промисловості (рис.1).

У стародавні часи витрати зіставляли з доходами і таким чином визначали результати господарської діяльності. З часом масштаби виробництва збільшувалися, розвивалися галузі народного господарства. Отже до 1950 року поступово здійснювалося формування виробничого обліку витрат, але у період з 1950 року і до сучасності розвивався і розвивається саме управлінський облік. Тільки в часи існування СРСР термін «управлінський облік» не вживався.

30 – 40 роки ХІХ століття характеризуються удосконаленням обладнання, в 70 роки ХІХ століття розвивається будівництво залізниці. Все це позитивно впливає на розвиток вугільної промисловості.

В післявоєнний період обсяг видобутку вугілля значно збільшується, вугільна промисловість починає розвиватися більш високими темпами. Держава була зацікавлена в упровадженні науково-технічного прогресу в галузь вугільної промисловості. Командно-адміністративна система СРСР приділяла контролю за витратами на підприємствах вугільної промисловості як можна більше уваги. Діяли єдині для всіх Основні положення по калькулюванню собівартості в народному господарстві, а також розроблені на їх основі Типові положення по калькулюванню собівартості в галузях народного господарства. Для підгалузей промисловості порядок калькулювання регламентувався наказами міністерств і всесоюзних промислових об’єднань. Ці установки заслуговують уваги і у ХХІ столітті.

Отже, завдяки знанням генезису обліку витрат на вугільних шахтах України, можна сказати, що після того, як Україна у 1991 році стала незалежною державою, нормативно-правова база для обліку витрат, що використовувалася при СРСР застаріла. Після чого були розроблені нові рекомендації, що регулюють облік витрат на підприємствах вугільної промисловості, але контролю за витратами на вугільних шахтах вже не приділяється така увага, як це було у часи СРСР. Чому? Головна причина заключається в тому, що нормативно – правова база була прийнята в швидких темпах з відсутністю заздолегідь розробленої концепції. Наприклад: пройшло майже десять років з моменту, коли затвердили Положення (Стандарт) Бухгалтерського обліку 16 «Витрати», а дискусії на сторінках наукових видань невтихають, і зміни вносяться щорічно. Тільки робота облікового апарату з кожним роком ускладнюється, а не навпаки.

Вивчення еволюції бухгалтерського обліку витрат на вугільних шахтах України необхідно для того, щоб в майбутньому не повторювати помилки, які вже були допущені в минулому. Вчені ХХІ століття звертаються до стародавніх джерел і тільки тоді приймають конкретні рішення.

На сьогоднішній день в Україні управлінський облік витрат на вугільних шахтах не набув того ступеню розвитку (саме в практичному значенні), який є необхідним для усталеної роботи підприємств вугільної промисловості.

Література

1. Костыря И.С. Думы о Донбассе: в двух частях. – Донецк: издательство «УкрНТЭК», 2002. – 488с. ISBN 966-7904-48-2

2. Остап’юк М.Я., Лучко М.Р., Даньків Й.Я. Історія бухгалтерського обліку: Навч.посіб. – К.: Знання, 2005. – 276с. - (Вища освіта ХХІ століття). ISBN 966-8148-85-1

Складається система виробничих витрат. Доходи та витрати обліковуються окремо. Ведеться книга витрат.


Рис. 1 Розвиток обліку витрат на підприємствах вугільної промисловості України

Савран В’ячеслав Валерійович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Київ

Економічний факультет,

3 курс, спеціальність «Економіка підприємства»

ВПЛИВ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІІЇ НА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В РИНКОВИХ УМОВАХ.

На сучасному етапі розвитку економіки ефективна діяльність будь-якого підприємства неможлива без пошуку та задоволення потреб споживачів. Оскільки на сьогоднішній день більшість ринків, як в світі так і в Україні є ринками покупців, тобто підприємець ще перед початком виробництва свого товару потрібен знати відповідь на питання хто, скільки та за якою ціною захоче придбати його товар.

Для цього розробляється маркетингова стратегія.

Маркетингова стратегія – це управлінський процес створення та підтримування відповідності між цілями підприємства, його потенційними можливостями та шансами у сфері маркетингу.

Різні вчені виділяли наступні елементи маркетингової стратегії[1]:

Таблиця 1 - Елементи маркетингової стратегії.

Ж.-Ж. Ламбен

Ф. Котлер

1. Визначення одного чи декількох цільових сегментів

1. Цільовий ринок

2. Обране позиціонування відносно пріоритетних конкурентів

2. Позиціонування

3. Вимоги до гами товарів

3. Виробництво

4. Канали збуту

4. Ціна

5. Ціни та умови продажу

5. Канали розподілу

6. Торговельний персонал, його завдання й організація

6. Збут

7. Реклама та стимулювання збуту

7. Обслуговування

8. Обслуговування після продажу

8. Реклама

9. Дослідження ринків

9. Стимулювання збуту

Принципи маркетингового стратегічного планування такі [3]:

  • гнучкість – можливість активної адаптації стратегії згідно зі змінами маркетингового середовища;

  • взаємоузгодженість із загальнофірмовим плануванням – оскільки маркетингове стратегічне планування є складовою загальнофірмового плану, воно не може йому суперечити;

  • багатоваріантність – передбачає врахування можливих змін навколишнього середовища на етапі формування стратегії;

  • повнота і комплексність – для прийняття рішення мають бути використані всі факти, події та ситуації в їх взаємозв’язку та відповідно до їх значущості;

  • базування на дослідженні маркетингового середовища;

  • економічність – витрати на планування та здійснення стратегії мають відповідати отриманому прибутку.

Ефективне управління неодмінно вимагає від керівників аналітичного, стратегічного мислення, вміння завчасно передбачити результати прийнятих стратегічних рішень. Існує тісний зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім станом ефективності діяльності підприємства - станом, що характеризує рівень отримуваного кінцевого результату діяльності підприємства і створення протягом певного періоду можливостей розвитку й можливостей занепаду. Сучасним менеджерам доводиться ретельно аналізувати зовнішнє середовище для своєчасного внесення змін у вибраний курс фірми. Вони повинні добре знати особливості діяльності своєї компанії, її сильні та слабкі сторони, щоб передбачити, які зміни принесуть успіх компанії.

Підсумовуючи, можна сказати, що розробка маркетингової стратегії позитивно вплине на діяльність підприємства та підвищить його конкурентноспрожність на внутрішньому так і на зовнішніх ринках, і як наслідок підприємство зможе отримати більше прибутку.

  1. Котлер Ф., Армстронг Г. Основы маркетинга.  9-е изд., пер. с англ. - М.: Вильямс, 2003. — 1200 с.

  2. Мороз Л.І., Адельшінова О.Р. Шляхи підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств в умовах глобалізації// Проблеми економіки та управління. – 2008 – № 8 – С. 147-155.

  3. Портер М. Стратегія конкуренції. – К.: Основи, 2000. – 390с.

Садовець Ганна Леонідівна

Одеській національний політехнічний університет, м. Одеса

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ МЕНЕДЖМЕНТУ В КОРПОРАЦІЯХ

Здатність сучасних керівників ефективно застосовувати методи менеджменту й таким чином впливати на діяльність як персоналу, так й підприємства чи організації у цілому є важливим теоретичним та практичним питанням менеджменту. Кваліфікований керівник будь-якого підприємства повинен володіти теоретичними знаннями щодо змісту методів менеджменту та їх впливу на удосконалення усієї системи управління.

Розрізняють методи управління та методи процесу управління. Методи процесу управління задають способи виконання окремих робіт та операцій, які виникають у процесі управління: методи розробки та оптимізації управлінських рішень, організаційна робота з їх реалізації. До цих методів відносяться також методи виконання окремих функцій: планування, організаціїї, мотивації, контролю тощо. Методи ж управління (чи менедждменту) – це сукупність засобів і прийомів цілеспрямованого впливу керуючого суб’єкта на об’єкт управління із метою виконання місії та досягнення цілей організації.

Таке визначення можна приймати як загальне із пристосуванням до особливостей організації чи підприємства, що розглядається. У випадку із корпоративними підприємствами, більшу частку яких в Україні складають акціонерні товариства, об’єктом управління є господарчий механізм та система узгодження взаємопов’язаних інтересів учасників таких підприємств, яка випливає із специфіки їх заснування. Що стосується корпоративних об’єднань, таких як концерни, холдингі, корпорації (згідно із класифікацією Господарчого кодексу України), то тут об’єкт управління можна розглядати на двох рівнях: на першому він співпадає із корпоративними підприємствами, на другому ж у якості такого об’єкту виступають господарчі взаємозв’язки та економічні відносини між підприємствами цього об’єднання.

На відміну від методів процесу управління, за допомогою яких виконуються лише окремі роботи, методи управління характеризують закінчений акт впливу суб’єкту управління, яким є менеджмент підприємства, на об’єкт управління.

Поділ методів менеджменту на групи досить умовний. Здебільшого їх поділяють на економічні, соціальні (чи соціально-психологічні) та організаційні (організаційно-розпорядчі). При чьому для реалізації одних функцій менеджменту використовують комплекси різних методів, інші потребують незначної їх кількості. Методи менеджменту є технологічним виявом дій керівників по виконанню функцій менеджменту.

Центральне місце у системі методів управління займають економічні методи. Їх визначення є непростою проблемою, оскільки за багатоукладної економіки їх застосування залежить від організаційно-правових форм підприємств. Один і той самий економічний метод управління може бути задіяний у прямій директивній формі й у формі непрямого, побічного впливу. Серед основних економічних засобів впливу на організацію виділяють: господарський (комерційний) розрахунок, фінансування, кредитування, оподаткування, регулювання цін, матеріальне стимулювання праці персоналу. Але для низки важливих напрямів корпоративного управління необхідні спеціальні методи, які окреме підприємство потребує рідко. До таких можна віднести: - методи оцінки ефективності інвестицій; - методи призначення дивідендів акціонерам; - методи раціонального збалансування об’ємів випуску різної продукції; - методи управління матеріально-технічним забезпеченням підприємств корпорації; - методи проведення платежів з лізінгових операцій; - методи управління активами корпорації; - методи управління корпоративною власністю; - методи управління розвитком видів техніки тощо.

Економічні методи тісно пов’язані із методами організаціно-розпорядчого впливу, які необхідні навіть у найзлагодженішій організації, де неможливо запрограмувати усю діяльність керуючої та керованої підсистем. Тим більш актуальним стає застосування цих методів в корпораціях, де керована підсистема є розгалуженою організаційною структурою. В умовах корпоративних підприємств ці методи повинні реалізовуватися із урахуванням Принципів корпоративного управління.

Важливе місце у системі управління займають й соціально-психологічні методи. Їх значення визначається суттєвою роллю соціальних факторів у функціонуванні таких систем, як підприємство, об’єднання підприємств, галузь, економіка в цілому. Зважаючи на деякі відмінності у побудові корпорацій, цими методами не можна нехтувати. Навпаки, грунтуючись на визначної ролі соціального фактору у функціонуванні великих систем, таки методи як виховання, соціальне регулювання, моральне стимулювання, активізація новаторської думки повинні застосовуватися у контексті створення та підтримання належного рівня корпоративної поведінки, культури та етики.

Таким чином, окрім комплексності застосування методів менеджменту для корпорацій доцільним є розробка методів управління для специфічних напрямів їх діяльності, урахування організаційно-правових форм та розгалуженості організаційних структур, а також необхідність дотримуватися рамок існуючої корпоративної культури.

Смаль Христина Юріївна

Одеський Національний Політехнічний Університет, м. Одеса

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЗА РАХУНОК ПОЛІПШЕННЯ ЙОГО ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Підвищення конкурентоспроможності підприємства напряму залежить від конкурентоспроможності продукції, що випускається. Оновлення продукції залежить від ефективності інноваційно-інвестиційної діяльності. Тому правильна оцінка ефективності інвестицій допомагає формувати економічно вигідний портфель інвестицій підприємства.

Отже, підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства, необхідність технічного і технологічного переоснащення безпосередньо пов’язані з інвестуванням, а саме з тим, наскільки правильно було сформовано інвестиційний портфель. Це питання вирішується шляхом оцінки ефективності наявних інвестиційних проектів, а саме правильним вибором методологічного інструментарію. В останні роки в умовах загальної кризи економіки питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств за рахунок ефективних інвестиційних вкладень постає особливо гостро, тому я вважаю, що ця тема є дуже важливою для керівництва підприємств у сьогоденні. Але насамперед, щоб говорити про ефективність вкладень, перш за все треба дати визначення самому поняттю інвестицій.

Отже, інвестиції підприємства уявляють собою вкладення капіталу у всіх його формах у різноманітні об’єкти (інструменти) його господарчої діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного чи позаекономічного ефекту, здійснення якого базується на ринкових принципах та пов’язано з факторами часу, ризику та ліквідності [1].

У процесі розробки і реалізації інвестиційних проектів перед суб’єктами інвестиційної діяльності постають питання оцінювання ефективності інвестиційних проектів в умовах значної невизначеності і ризику.

Якою б не була ступінь відповідальності, зміст оцінки будь-якого інвестиційного проекту полягає у відповіді на дуже просте питання: чи виправдають майбутні прибутки сьогоднішні витрати? Однак при всій простоті це питання виявляє багато граней, що стає досить важко отримати однозначну відповідь.

Саме тому теорія інвестиційного аналізу передбачає використання системи аналітичних методів і показників, що у сукупності повинні призводити до досить надійного й об’єктивного висновку. У світовій і вітчизняній практиці існує декілька стандартизованих принципів оцінки інвестиційних проектів.

Перш за все, проводиться попереднє обстеження проекту, в ході якого визначається мета проекту і її відповідність поточною і прогнозованою діяльності підприємства. В ході попереднього обстеження також визначаються ризики, пов'язані з проектом, наявність у підприємства необхідного досвіду для реалізації можливостей, що створюються проектом. На цій же стадії визначаються критерії, які будуть використані для оцінки інвестиційного проекту. Потім здійснюється оцінка доцільності реалізації інвестиційного проекту. Зазвичай оцінка виконується в три етапи:

1. розрахунок початкових показників по роках (об'єм реалізації, поточні витрати, знос, величина чистого прибутку і чистих грошових надходжень від передбачуваних інвестицій);

2.розрахунок аналітичних коефіцієнтів (розрахунок чистої поточної вартості інвестицій, рентабельності інвестицій, терміну окупності і коефіцієнта ефективності інвестиційного проекту);

3. аналіз коефіцієнтів (залежно від вибраних за основу на даному підприємстві критеріїв проект або приймається, або відхиляється підприємець може орієнтуватися на один або декілька найбільш важливих на його думку, критеріїв або приймати до уваги додаткові чинники) [4].

Отже, на другому етапі нам потрібна система методів для визначення аналітичних коефіцієнтів. Найчастіше у світовій практиці застосовуються декілька основних методів, які, у свою чергу, можна розділити на дві основні групи [1, 5]:

1.Методи, основані на застосуванні концепції дисконтування:

  • Метод визначення чистої дисконтованої вартості;

  • Метод розрахунку рентабельності інвестицій;

  • Метод розрахунку внутрішньої норми прибутковості.

2.Методи, що не передбачають застосування концепції дисконтування:

  • Метод розрахунку періоду окупності інвестицій;

  • Метод визначення бухгалтерської рентабельності інвестицій.

Названі методи є найбільш відомими у світовій практиці. Вони дають досить різнобічну характеристику наявних проектів, а комплексне їх використання призводить до прийняття єдиного вірного рішення. Але поряд з цими відомими методами існують ще інші (менш використовуванні), на які теж треба звернути увагу. До таких відносяться метод переліку критеріїв та бальний метод.

Метод переліку критеріїв.

Суть методу відбору інвестиційних проектів за допомогою переліку критеріїв полягає в наступному: розглядається відповідність проекту кожному зі встановлених критеріїв і по кожному критерію дається оцінка проекту. Метод дозволяє побачити всі переваги і недоліки проекту і гарантує, що жоден з критеріїв, які необхідно взяти до уваги не буде забутий, навіть якщо виникнуть труднощі з первинною оцінкою. Критерії, необхідні для оцінки інвестиційних проектів, можуть розрізнятися залежно від конкретних особливостей організації, її галузевої приналежності і стратегічної спрямованості. При складанні переліку критеріїв необхідно використовувати лише ті з них, які витікають безпосередньо з цілей, стратегії і завдань організації, її орієнтації довгострокових планів. Проекти, що одержують високу оцінку з позиції одних цілей, стратегій і завдань, можуть не отримати її з точки зору інших [2, 3].

Таким чином, можна зробити висновок, що метод переліку критеріїв дає різнобічну оцінку інвестиційних проектів з позиції, коли неможливо кількісно їх оцінити, а кількість проектів велика.

Бальний метод.

У випадку необхідності формалізації результатів аналізу проектів по переліках критеріїв (це необхідно при аналізі великої кількості альтернативних проектів) використовується бальна оцінка проектів. Метод бальної оцінки полягає в наступному. Визначаються найбільш важливі чинники, що роблять вплив на результати проекту (складається перелік критеріїв). Критеріям привласнюються ваги залежно від їх важливості. Якісні оцінки проекту по кожному з названих критеріїв ("дуже добре", "добре" і так далі) виражаються кількісно. Це можуть зробити експерти шляхом детального опису, а потім кількісного вираження складових критерію. При цьому зовсім необов'язковий рівномірний розподіл вагів. Якщо ввести в основну схему бальної оцінки проекту елемент стохастичності (випадковості), можна полегшити завдання експертів і одночасно добитися точніших результатів. Річ у тому, що вирішити, чи є той або інший параметр даного проекту в точності добрим або задовільним і тому подібне, частенько дуже важко, оскільки по багатьом критеріям проект з певною вірогідністю може привести як до добрих, так і до поганих результатів. Саме це враховується при використанні стохастичності системи бальної оцінки: по кожному з критеріїв для розгляду проекту експерти оцінюють вірогідність досягнення дуже добрим, добрим і так далі результатів, що дозволяє, крім усього іншого врахувати ризик, пов'язаний з проектом. Загальна оцінка по даній системі виходить шляхом перемножування вагів рангів на вірогідності досягнення цих рангів і здобуття таким чином імовірнісної ваги критерію, який потім множиться на вагу критерію; отримані дані по кожному критерію підсумовуються [2, 3].

Для наочності та простоти розрахунку розглянемо невеликий приклад. Припустімо у наявності є три альтернативні проекти, що оцінюються чотирма експертами. Ці експерти визначили декілька основних критеріїв (тривалість проекту, рівень ризику, період окупності, рентабельність тощо), за якими вони виставляють свою бальну оцінку від 1 до 5 («5» - відмінно, «4» - добре, і т.д.). Кожному з критеріїв надано відповідну вагомість. Всі розрахунки представимо у таблиці.

Таблиця − Розрахунок бальної оцінки проектів.

Критерій

Вагомість

Бальна оцінка (від 1 до 5)

Проект 1

Проект 2

Проект 3

В балах

Скоригована оцінка

В балах

Скоригована оцінка

В балах

Скоригована оцінка

1

2

3

4 = 2 * 3

5

6 = 2 * 5

7

8 = 2 * 7

Тривалість

Експерт1

Експерт2

Експерт3

Експерт4

0,25

3

4

5

3

0,75

1,00

1,25

0,75

3

3

4

3

0,75

0,75

1,00

0,75

4

4

5

3

1,00

1,00

1,25

0,75

Рівень ризику

Експерт1

Експерт2

Експерт3

Експерт4

0,20

2

3

3

1

0,40

0,60

0,60

0,20

3

4

3

4

0,60

0,80

0,60

0,80

2

2

3

2

0,40

0,40

0,60

0,40

Рівень NPV

Експерт1

Експерт2

Експерт3

Експерт4

0,25

4

5

4

4

1,00

1,25

1,00

1,00

5

3

3

4

1,25

0,75

0,75

1,00

3

3

4

3

0,75

0,75

1,00

0,75

Рентабельність

Експерт1

Експерт2

Експерт3

Експерт4

0,30

4

4

3

4

1,20

1,20

0,90

1,20

4

3

5

4

1,20

0,90

1,50

1,20

3

4

4

3

0,90

1,20

1,20

0,90

Усього

1,00

56

14,30

58

14,60

52

13,25

Як бачимо із результатів таблиці, проект 1 отримав 14,3 балів, проект 2 – 14,6 балів, проект 3 – 13,25 балів. Можна зробити висновок, що проект 3 є неприйнятним, а проекти 1 і 2 майже рівноцінні. Для полегшення задачі та розрахунків, а також для усунення можливості помилки, рекомендується обчислювати бальні показники за допомогою комп’ютерних програм, це також має сенс при наявності великої кількості альтернативних проектів та критеріїв.

Але отримані оцінки проектів не можна вважати абсолютно достовірними. Це пов'язано з суб'єктивністю вистав, використовуваних при призначенні вагів кожному чиннику, а також при привласненні числових значень кожному з рангів. Тому невелика відмінність в сумарній оцінці не може бути підставою для ухвалення рішення. Отже, необхідна дуже обережна інтерпретація значення бального показника.

Як бачимо, розглянуті вище два методи також можуть дати досить вагому і різнобічну характеристику наявним проектам. На мою думку, вони теж мають право на існування у теорії інвестиційного аналізу, особливо ці методи досить дієві, коли є велика кількість альтернативних проектів, а також немає можливості достовірно розрахувати грошові надходження, термін окупності тощо.

Отже, в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів для оцінки їх ефективності може бути використано значну кількість показників. Однак, роль окремих показників у процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації проектів нерівнозначна. Управління реалізацією інвестиційних проектів здійснюється в розрізі кожного проекту, який включено до інвестиційної програми підприємства і передбачає розробку календарного плану реалізації проекту, а також розробку капітального бюджету.

На мій погляд, визначення економічної ефективності інвестиційних проектів є найважливішим і найскладнішим етапом доінвестиційних досліджень а також розробки конкурентоспроможної стратегії. Від того наскільки об'єктивно і всесторонньо здійснена ця оцінка, а отже, й правильно визначені подальші дії щодо того чи іншого проекту, залежить, чи буде користуватися попитом продукція підприємства, чи буде конкурентоспроможним саме підприємство. В свою чергу об'єктивність і всебічність забезпечують сучасні методи здійснення оцінки ефективності інвестиційних проектів. Розглянуті методи є досить точними, базуючись на простих розрахунках, вони дозволяють достатньо швидко здійснити оцінку економічної ефективності інвестиційних проектів, їх можна використовувати при вирішенні таких питань, як прибутковість та конкурентоспроможність проекту; визначити переваги різних варіантів розглянутого проекту; з'ясувати наскільки один проект ефективніший за інший; оцінити перевагу окремих проектів перед іншими з позиції різних критеріїв привабливості.

У сучасних умовах інвестиції виступають важливим засобом підвищення конкурентоспроможності підприємства, а також забезпечують умови виходу із економічної кризи, тож слід з більшою прискіпливістю підходити до оцінки їх ефективності.

Використані джерела:

1.Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент: Учебный курс. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр, 2001.

2.Методические рекомендации по оценке эффективности инвестиционных проектов и их отбору для финансирования. Официальное издание. – М., 1994.

3.Методические указания по оценке эффективности инвестиционных проектов и их для финансирования. - М.: “Информэлектро, 1990.

4.Непомнящий Е.Г. «Инвестиционное проектирование». Уч. пособие. Таганрог: Изд.ТРТУ, 2003г.

5.Савицкая Г.В. «Анализ хозяйственной деятельности предприятия». 4-е изд., пераб. и доп. Минск: ООО «Новое издание», 2000г.

Созоник Марія

Львівський національний університет ім. Івана Франка, м. Львів

ЯКІСТЬ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА БАНКУ

Сучасний банківський бізнес відзначається високим рівнем конкуренції, в якому банки конкурують не лише один з одним, але й з небанківськими фінансовими установами. У такій ситуації кожен банк створює власні конкурентні переваги, а саме: розширює сегменти ринку послуг за рахунок кращого задоволення потреб його клієнтів, пропонує банківські продукти у більшій кількості та кращої якості, ніж у конкурентів, надає можливість зміни цін на пропоновані послуги, запроваджує найновітніші банківські технології [1, с.167]. Ця проблематика стала ще більш актуальною в період економічної нестабільності і зниження довіри до банківської системи України.

Якість – це вся кількість особливостей і характеристик продукту або послуги, що поширюється на їх здатність задовольняти певні потреби. На нашу думку, доцільно розділяти поняття „якість банківських послуг” і „якість банківського продукту”, так само як поняття „банківський продукт” і „банківська послуга”.

Основними критеріями якості послуг банку є: гарантованість здійснення та повнота виконання, багатоваріантність форм, доступність, комплексність, дотримання банківської таємниці. Разом з тим, якість обслуговування повинна враховувати такі суттєві моменти як: чіткість визначеного часу обслуговування для кожного клієнта; доступність ціни за оплату послуги; можливість дистанційного обслуговування; інформаційно-технологічне забезпечення банку тощо.

Доцільно також назвати основні характеристики, за якими клієнти оцінюють якість обслуговування в банку: 1) надійність – точне виконання банківських операцій; 2) готовність і бажання допомогти клієнту; 3) вміння працівників викликати довіру до банку; 4) індивідуальний підхід до обслуговування кожного клієнта; 5) компетентність та професійність персоналу; 6) зовнішній вигляд банківського офісу, персоналу, обладнання [2, с.37].

Якість банківських послуг суттєво залежить від процесу порівняння клієнтом своїх очікувань якості банківської послуги до її споживання з безпосереднім сприйняттям якості банківської послуги під час, і після її споживання. Сприйняття якості банківських послуг споживачем під час її споживання відбувається за двома аспектами: що клієнт отримує від банківської послуги (технологічний аспект якості) і як клієнт отримує банківську послугу (функціональний аспект якості) [3, с.25].

Якщо очікування клієнта перевищують результат, то очікувана якість є менш ніж задовільною, отже простежується невідповідність якості необхідному рівню. Це не обов’язково означає, що послуга має низьку якість, а скоріше, те, що очікування клієнта не були виправдані, тобто існує незадоволення і з’являються можливості для кращого задоволення сподівань клієнтів.

До основних критеріїв якості банківського продукту доцільно віднести: відповідність законодавству; зрозумілість для клієнта; інформаційна прозорість; економічна вигідність для банку; обґрунтованість ціни; висвітлення ризикованості; інноваційність; конкурентоспроможність, відповідність потребам клієнтів тощо.

В умовах посилення конкуренції робота з клієнтами стає все більш актуальною не тільки для менеджерів, а й для працівників банку, які відповідають за розробку нових банківських продуктів. Орієнтація на потреби клієнтів є визначальною основою розробки банківських продуктів, а також при просуванні їх на ринок.

Більшість нових розробок банківських продуктів дублюються рештою банків, а коли банки надають майже однакові послуги, то єдине, чим вони можуть різнитися, це ціна та якість наданих послуг. Своєчасне і якісне надання банківських послуг є одним із визначальних чинників збереження клієнтської бази банку і залучення пріоритетних потенційних клієнтів.

Чинниками, які знижують привабливість послуг можуть виступати: некомпетентність та неввічливість персоналу; висока плата за надані послуги; незручний графік роботи банківських відділень; черги у відділенні банку; затримки через відсутність працівників на робочому місці; незручно облаштоване приміщення банку тощо.

Для підвищення рівня якості банківських послуг, необхідно: забезпечити високий рівень якості обслуговування; довести до клієнтів яку вигоду (матеріальну, емоційну, психологічну) вони отримують при користуванні певною послугою; покращити матеріально-технічне забезпечення філій, поліпшити показники комфортності; проводити регулярні моніторинги рівня якості обслуговування, лояльності клієнтів до банку, інформованості клієнтів про банківські продукти.

Якщо говорити про якість продуктів і бізнес-процесів банку в цілому, то слід звернути увагу на міжнародні та загальноприйняті стандарти, такі, наприклад, як серія стандартів ISO 9000:2000. Стандарти ISO 9000 вимагають створення системи менеджменту якості як інструменту для управління якістю банківських продуктів і процесів. Наявність у банку сертифікату відповідності ISO 9000 розширює можливості співпраці з іноземними інвесторами і великими фінансовими інститутами. ISO – міжнародна організація стандартизації, розділена на безліч комітетів, що займаються різними об'єктами стандартизації. Комплекс Стандартів серії ISO 9000 версії 2000 складається з п'яти базових стандартів, серед яких три є основними для банків: ISO 9000:2000 «Система менеджменту якості. Основні принципи і словник »; ISO 9001:2000 «Система менеджменту якості. Вимоги »; ISO 9004:2000 «Система менеджменту якості. Настанови щодо поліпшення якості» [4].

Побудова системи управління якістю згідно ISO 9000 – це стратегічне рішення, яке впливає на майбутнє банку в перспективі більше 5 років та вимагає фінансових і часових витрат. Таку систему недостатньо просто побудувати і «запустити в життя», її необхідно постійно підтримувати й удосконалювати, проводити сертифіковані аудити з певною періодичністю.

Цікавим є досвід зарубіжних країн, в яких банківський сектор вже пройшов етапи впровадження і становлення систем управління якістю. Так Французька група ANFOR – однин із старіших і авторитетніших європейських інститутів у сфері стандартизації, давно і успішно співпрацює з французькими банками. Ця робота ведеться в таких напрямках: сертифікація і оцінка менеджменту якості у фінансових інститутах; допомога банкам у розробці власних стандартів надання послуг; участь у роботі Асоціації якості фінансових інститутів; сертифікація системи менеджменту якості і безпеки Банку Франції [5, с.43].

Подальший розвиток банківської системи України пов’язується із лібералізацією ринку фінансових послуг, яка поглиблюється і є світовою тенденцією. За таких умов можливі сценарії розвитку передбачають присутність іноземного капіталу та іноземних стандартів надання банківських послуг і управління якістю як наслідок поширення інтеграційних процесів.

Література:

1. Реверчук С.К., Сива Т.В., Реверчук Л.С. Основи теорії економічної конкуренції: Навч. посіб. – К.: Знання, 2007. – 271 с.

2. Банковский маркетинг. Куршакова Н.Б. – СПб.: Питер, 2003.—192 с.

3. Оніщенко С. В. Особливості розробки нових банківських продуктів // Банківська справа. – 2006. – №3. – с. 24-27.

4. Исаев Р.А. Методика построения системы менеджмента качества и ее практическое применение // Управление в кредитной организации. – 2009. – №1. Режим доступу: /bank/mng/2009_1/get_article.htm?id=488

5. Жарковский М.О. Управление качеством в банковском секторе: опыт Франции // Деньги и кредит. –2006. – №2. – с.43-44.

УДК 65.98 437

К.е.н.Ткач Вікторія Олександрівна

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара,

м. Дніпропетровськ

АНТИМОНОПОЛЬНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІВДЕННО-СХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Актуальність обраної теми.

Структурні зміни, які повинні привести до зменшення питомої ваги монопольного сектору, варто забезпечити, у першу чергу, за рахунок вступу на висококонцентровані ринки нових суб’єктів господарювання, що передбачає, у свою чергу, створення й підтримку сприятливого інвестиційного клімату, усунення й недопущення створення бар’єрів входу на товарні ринки. Щодо ринків природних монополій головним завданням є забезпечення функціонування ефективної системи державного регулювання тарифів на послуги суб’єктів природних монополій, якості цих послуг і доступу до них. Одночасно держава повинна всіляко сприяти технологічним змінам, що виводять відповідні ринки зі стану природної монополії, вживати організаційних заходів, які б створювали передумови для лібералізації цих ринків.

Наявні дані свідчать, що зараз в Україні державне регулювання суб’єктів природних монополій є недостатньо ефективним. Так, за даними кон’юнктурних опитувань Держкомстату України, серед факторів, що стримують виробництво, значна кількість промислових підприємств відзначає високі тарифи природних монополій. При цьому негативний вплив даного фактора постійно зростає: якщо в 2000 році його відчували 12 — 15 % опитаних, то в 2006 році — 24 — 27 % (рис. 2). При цьому, у ряді провідних галузей його відчувають 35 — 40 % підприємств. Ці дані наочно свідчать: негативний вплив природних монополій на економіку за останні роки істотно зріс, і не тільки внаслідок підвищення цін на газ. Це робить особливо актуальним удосконалювання системи регулювання даної сфери.

Антимонопольний комітет вніс низку пропозицій із цього питання. Так, нами розроблено й представлено на узгодження в Кабінет Міністрів України законопроект про внесення змін у Закон “Про природні монополії”. Цей законопроект у випадку його прийняття обмежить можливості суб’єктів природних монополій включати в тарифи витрати, безпосередньо не пов’язані з виробництвом, зобов’яже їх закуповувати товари й послуги на конкурсних засадах. Негативні тенденції, зазначені вище, частково обумовлюються й тим, що не цілком виконано вимоги Закону України “Про природні монополії” щодо створення підвідомчої системи регулювання суб’єктів природних монополій.

В Україні монопольні утворення виявлені на майже 900 ринках послуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави й місцевого самоврядування. Серед них послуги, пов’язані зі здійсненням державного контролю за якістю, стандартами, послуги СЕС, ДАІ, послуги екологічної експертизи, експертні послуги в сфері енергозбереження, експертизи проектів з погляду пожежної безпеки та інші. Оскільки надання адміністративних послуг внаслідок їхнього зв’язку з владними повноваженнями є монопольним, конкурентні механізми визначення суспільно необхідного розміру витрат у цих випадках не діють. Відповідно, ті, хто надають послуги, мають можливість необґрунтовано збільшувати розмір витрат і вимагати їхнього відшкодування.

Таким чином, конкурентна політика держави не повинна зводитися тільки до нагляду за дотриманням правил поведінки на ринку — вона покликана носити творчий характер. Зрозуміло, необхідно контролювати дотримання конкурентного законодавства, але набагато важливішим є розвиток вітчизняного виробництва, стимулювання економічних перетворень, заохочення добропорядних і чесних методів ведення бізнесу та в цілому розвиток добросовісної конкуренції на теренах України, що і послугувало історичній трансформації від монополії до антимонопольного законодавства, та від антимонопольного законодавства до конкурентного.

Як монополізацію Антимонопольний комітет розуміє можливість виникнення структурних ознак монопольного становища, описаних у ст. 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. У першу чергу, це перевищення тридцятип’ятипроцентної ринкової частки для одного суб’єкта господарювання, п’ятдесятипроцентної - не менш, ніж для трьох, і семидесятипроцентної – не менше, ніж для п’яти.

Поняття “монополія”, “монополізм”, “монопольне (домінуюче) становище”, “природна монополія”, “монополізація” та інші сформульовані в різних джерелах юридичної й економічної літератури. Легальні визначення таких понять у різних державах визначені нормами відповідного законодавства.

Так, наприклад, словник термінів в галузі економіки виробничих організацій, конкурентного права й політики, спрямованої на заохочення конкуренції (далі – Словник), складений доцентом факультету комерції і господарської адміністрації Університету Ванкувера Р. С. Хейманном і директором школи суспільних і публічних справ Університету Конкордія (Монреаль) Д. М. Шапіро, і підготовлений для відділу конкуренції і споживчої політики керування фінансовими, фіскальними й підприємницькими справами Організації з економічного співробітництва і розвитку (Париж, Франція), апелює таким поняттям, як “монополія” – ситуація, коли на ринку присутній один продавець. При цьому, в Словнику вказується, що відповідно до традиційного економічного аналізу, монополія є полярною протилежністю ідеальної конкуренції [11].

Вищенаведене визначення цілком збігається з нормою, викладеною в абзаці 1 частини 1 статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, відповідно до якої, суб’єкт господарювання займає монопольне становище на ринку, якщо на цьому ринку в нього немає жодного конкурента [2].

Відповідно до даної норми “монополія” означає відсутність будьякої конкуренції (реальної чи потенційної) і ототожнюється із суб’єктом господарювання, що володіє 100 % часткою ринку.

Однак такі випадки, що є досить простими з погляду процесу дослідження встановлення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання, не дуже поширені.

У даному контексті поняття “монопольне становище” поширюється на законні монополії, створені нормативно-правовими актами держави, на природні й фактичні монополії, що існують завдяки конкретним економічним обставинам. Подібним є визначення поняття “монополія” в Енциклопедичному словнику Габлера, відповідно до якого, “монополія” – це виключне право на здійснення будь-якого виду діяльності, надане конкретній особі, групі осіб чи державі [12].

Інше трактування поняття “природна монополія” наводиться в Словнику: природна монополія присутня на конкретному ринку, якщо одна фірма в змозі обслужити цей ринок краще й дешевше, ніж будь-яка сукупність двох і більше фірм. Природна монополія виникає внаслідок різниці в ефективності технології, часто в сукупності з ринковим попитом, а не через дії уряду чи конкурентів.

Природна монополія характеризується кривими середніх і граничних витрат, що різко йдуть униз, і тим, що на ринку є місце тільки одній фірмі, яка має економію на масштабі, що зможе забезпечувати ринок.

У принципі, природна монополія, вказується в Словнику, існує завдяки економії на масштабі й границях виробництва за умови її значимості в системі ринкового попиту. Природна монополія присутня в таких галузях, як електроенергетика, залізничний транспорт, видобуток природного газу й телезв’язок. Ефективність виробництва дозволяє існувати одній фірмі, тому природні монополії, як правило, стають об’єктом державного регулювання, що включає рівень цін, обсяг випуску продукції й умови виходу на ринок [11].

Режим регулювання діяльності подібних “монополістів” в Україні визначається декількома законами, крім Закону України “Про захист економічної конкуренції”, такими, як: “Про природні монополії”, “Про телекомунікації”, “Про електроенергетику”, “Про транспорт”, “Про залізничний транспорт”.

Пріоритетними напрямами реалізації повноважень Дніпропетровського відділення Комітету у цій сфері є два аспекти. По-перше, вживаються заходи з попередження і припинення проявів недобросовісної конкуренції, як то: неправомірне використання чужої ділової репутації (рекламної продукції), дискредитації суб'єктів господарювання (рекламні оголошення, які містять неправдиві, неточні або неповні відомості). По-друге, запобігання монополізації у рекламній діяльності, зокрема на ринку зовнішньої реклами.

За заявою ТОВ інноваційно-впроваджувальної фірми "Кварта" щодо незаконного виробництва та реклами установки для змішування та розчинення рідин у потоці типу УСЖ-01 (УСЖ-01М) та сатуратора марки КСІ з боку ТОВ "Завод "Укрбудмаш" було розглянуто справу про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції. Предметом діяльності обох цих суб'єктів господарювання є, зокрема, виробнича діяльність, пов'язана з розробкою та впровадженням нових технологій.

На підставі поданих заявником документів, а також матеріалів, зібраних у процесі розгляду справи, встановлено пріоритет фірми "Кварта" на виробництво і реалізацію установки УСЖ-01. Завод "Укрбудмаш", без дозволу фірми "Кварта", використав у своєму рекламному буклеті фотознімки діючої установки УСЖ-01(М), яка належить зазначеній фірмі та була передана на випробування ТОВ НВП "Октан", і тим самим вчинив дії, що суперечать чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Так, відповідно до статті 10bis Паризької конвенції про охорону промислової власності, актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. Зокрема, підлягають забороні всі дії, здатні яким би то не було способом викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової або торговельної діяльності конкурента. Згідно із загальним поняттям недобросовісної конкуренції, наведеним у статті 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції", недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Використання заводом "Укрбудмаш" в іншому своєму рекламному буклеті, де йдеться про сатуратори серії СІ, фотознімка сатуратора марки КСІ, розробленого та виготовленого фірмою "Кварта", до речі, фото якого було вміщено в рекламному проспекті фірми "Кварта", випущеному у 2001 році ще до створення ТОВ "Завод "Укрбудмаш", кваліфіковано як порушення статті 4 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" у вигляді неправомірного використання ділової репутації, зокрема рекламних матеріалів фірми "Кварта", яка має пріоритет на їх використання, що може призвести до змішування споживачами продукції чи промислової або торговельної діяльності цих суб'єктів господарювання.

Господарський суд Полтавської області залишив рішення територіального відділення в силі. ТОВ "Завод "Укрбудмаш" сплатило штраф та вжило заходів щодо попередження негативних наслідків у конкуренції, відкликавши спірні рекламні буклети.

За заявою спільного підприємства "Інститут економіки і нових технологій" (СП "ІЕНТ") територіальне відділення розглянуло справу про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції з боку колективного підприємства "Середній загальноосвітній навчально-виховний комплекс "Надія України" (КП "СЗНВК"). За результатами розгляду справи визнано факт вчинення з боку КП "СЗНВК" кількох порушень, в тому числі статей 8 та 10 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" у вигляді поширення неправдивих та неточних відомостей, наведених у рекламному оголошенні, вміщеному в газеті "Перемикаючи канали" за 28 липня - 3 серпня 2003 року. В оголошенні йшлося про анулювання ліцензії СП "ІЕНТ" про надання повної середньої освіти та пропонувалось батькам і учням НВК "Надія України" переоформити договори, укладені раніше з СП "ІЕНТ".

Крім цього, враховуючи рішення Кременчуцького відділу Полтавського облуправління в справах захисту прав споживачів, яким визнано факт вчинення з боку КП "СЗНВК" порушень вимог статті 7 та пункту 1 статті 10 Закону України "Про рекламу", територіальне відділення кваліфікувало дії, вчинені цим суб'єктом господарювання, і як порушення статті 15 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" - досягнення неправомірних переваг у конкуренції шляхом порушення чинного законодавства.

Територіальним відділенням вживались певні заходи щодо пожвавлення діяльності органів місцевого самоврядування з врегулювання питань розміщення зовнішньої реклами у містах та селищах міського типу.

Було проаналізовано роботу виконкомів Полтавської, Кременчуцької, Лубенської, Миргородської та Комсомольської міських рад з цих питань та досліджено діяльність суб'єктів господарювання, які діють на ринку розміщення зовнішньої реклами в м. Полтава. У вересні 2004 року територіальне відділення, відповідно до пункту 15 частини 1 статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", внесло пропозиції 26 міським та селищним радам області щодо вжиття заходів з усунення виявлених недоліків та визначення робочого органу для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами, затвердження правил розміщення зовнішньої реклами, де це не було зроблено. Визначено місячний термін на їх виконання та запропоновано надати територіальному відділенню підтверджувальні документи.

Надана міськими та селищними радами інформація виявила нові "складнощі" з виконанням постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 "Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами". В ряді випадків роль робочого органу перебирали на себе самі селищні ради, мотивуючи це відсутністю коштів на їх створення, окремі ради продовжували користуватись типовими правилами з розміщення зовнішньої реклами тощо.

Наступним кроком територіального відділення було внесення рекомендацій в порядку статті 46 Закону України "Про захист економічної конкуренції" Комсомольській, Червонозаводській, Кобеляцькій міським радам та Диканській селищній раді щодо припинення дій, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Враховуючи, що для прийняття регуляторних актів, якими є правила розміщення зовнішньої реклами, необхідний певний час, запропоновано в 15-денний термін повідомити територіальне відділення про вжиті заходи або про заходи, які планується вжити в найкоротші строки, з подальшим наданням підтверджувальних документів.

Станом на 1 березня 2005 року, за інформацією, наданою виконкомами міських та селищних рад, у 17 містах і селищах міського типу розроблені та затверджені правила розміщення зовнішньої реклами, а також створені (визначені) робочі органи з питань розміщення зовнішньої реклами.

У 7-ми селищах міського типу функції робочого органу з питань розміщення зовнішньої реклами делеговані радами виконавчим комітетам селищних рад. Десять територіальних громад продовжують керуватися у своїй діяльності Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, щоправда окремі з них затвердили положення про порядок нарахування сплати збору з реклами, які містять елементи регулювання розміщення зовнішньої реклами на їх територіях.

Здається, влада на місцях нарешті усвідомила, що ігнорування врегулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами може призвести до її монополізації, що погіршить не лише зовнішній вигляд населених пунктів, а й інвестиційну привабливість територій.

Ткаченко Сергій Володимирович

Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

ПОДАТКОВЕ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Актуальність теми: наша держава з моменту набуття незалежності постійно декларує необхідність побудови в країні інноваційної та постіндустріальної економіки, для цього створені спеціальні комісії при міністерствах, державні агентства, тощо, але фактично в даному напрямі не робиться жодних суттєвих кроків. Однією з причин цього є недолугість української податкової системи, яку експерти численних міжнародних організацій оцінюють як одну з найгірших в світі. Тому наша держава має реформувати свою податкову політику таким чином, щоб допомоги вітчизняній економіці стати інноваційною та сучасною

Одним із найпоширеніших у світовій практиці напрямів державного управ­ління інноваційною діяльністю є податкове стимулювання. За формою впливу на інноваційну діяльність воно належить до непрямих методів державного управління, його сутність полягає у відмові держави від частини податкових надходжень в обмін на зростання обсягу інноваційної продукції. У свою чергу, зростання обсягів такої продукції призводить до збільшення суми податкових надходжень. Коли сума податкових надходжень перевищує суму наданих податкових пільг, податкове стимулювання стає економічно вигідним як для держави так і для суб'єктів інноваційної діяльності.

Порівнюючи методи державного стимулювання інноваційної діяльності стає очевидним, те що податкове стимулювання має більш широкий горизонт дії та краще поєднується з умовами ринкових відносин, ніж заходи прямої фінансової підтримки суб'єктів інноваційної діяльності. Воно дозволяє приватному сектору вибирати пріоритети для інноваційної діяльності, є більш прозорим і прийнятним для бізнесу, істотно звужуючи можливості для корумпованих рішень, вимагає менших адміністративних витрат.

Розглядаючи сучасний фінансовий стан в Україні в контексті розбудови в країні інноваційної економіки, можна з впевненістю припустити, що фінансові ресурси державного бюджету і кредитних установ у найближчі роки будуть досить обмеженими. Тому головним напрямом державного фінансування, на наше переконання, має стати податкове стимулювання інноваційної діяльності.

Інноваційний процес можна подати у вигляді послідовного ланцюга подій, внаслідок яких ідеї перетворюються на конкретний новий продукт, технологію чи послугу і розповсюджуються під час практичного використання. З економічної точки зору його можна уявити як процес залучення у господарський оборот нового знання або використаного в інший спосіб вже відомого знання, яке саме по собі є новим знанням. Тому можна стверджувати, що ефективність інноваційного процесу прямо залежить від темпів і масштабів залучення нових знань у господарський оборот. І на даному етапі вчені виділяють поняття «трансферт технологій» та «дифузія інновацій».

Більшість науковців трактують трансфер технологій як передання науково-технічних знань і досвіду для виробництва продукції, застосування технологічних процесів, надання науково-технологічних послуг. Трансферт технологій поділяється на комерційний і некомерційний. За комерційного трансферту спо­живач купує технологію у її власника. Трансферт технологій здійсню­ється і контролюється суб'єктами інноваційної діяльності, які мають право на інтелектуальну власність, а також державою. Дифузія інновацій — це процес роз­повсюдження через комунікаційні канали у часі та просторі з-поміж учасників со­ціальної системи інновацій, а отже, і втілених у них нових знань. Цей процес за­лежить від багатьох факторів, на які окремі суб'єкти інноваційної діяльності чи держава вплинути не можуть. Він є неконтрольованим за своєю суттю. Проте обидва ці процеси являють собою необхідні умови виникнення та зростання сус­пільного ефекту від інновацій. Якщо інновації не розповсюджуються і, врешті-решт, не стають значно поширеними, то це призводить до скорочення ВВП по­рівняно з його потенційною величиною, якої країна спроможна досягти за певного рівня розвитку інноваційної діяльності .

Оскільки виробництво інноваційної продукції є доволі капіталомістким та ризикованим для її виробника, внаслідок дифузії інновацій, то щоб підтримати таке виробництво, враховуючи його важливість та позитивний вплив на господарство країни, держави розвинених країн підтримують таких виробників.

У світовій практиці державного стимулювання інноваційної діяльності вико­ристовуються дві форми підтримки інноваційної діяльності — пільгове оподаткування і пряме держав­не фінансування витрат на наукові й науково-технічні роботи (ННТР). Останнє використовують тоді, коли нові знання, здобуті в процесі інноваційної діяльності, мають багатогалузевий спектр застосування. Наприклад, уряд США неодноразово виділяв кошти корпораціям «Intel», «Boeing», «General Electric» у формі як держзамовлення, так і компенсації підвищених витрат на ННТР. Проте це досить обмежений перелік компаній — світових лідерів. Більш широко пільгове оподаткування реалізується методами підвищених норм списання витрат на проведення НТТР та інвестиційного податкового кредитування. Слід зауважити, що ці методи пільгового оподаткування не мають дискримінаційного характеру, оскільки будь-яких адресних обмежень щодо їх застосування не встановлюють.

Узагальнення світового досвіду податкового стимулювання інноваційної діяльності дає змогу виділити основні види податкових пільг:

  • Списання витрат на проведення ННТР, що зменшує базу для розрахунку податку;

  • Інвестиційний податковий кредит;

  • Зниження податкових ставок для суб'єктів інноваційної діяльності;

Для кожної країни характерна специфічна система податкового стимулювання, яка встановлюється виходячи з економічних умов, особливостей національної інноваційної системи, стратегії інноваційного розвитку і політичних цілей. Практично в усіх розвинутих країнах інноваційні підприємства можуть зменшити свою податкову базу на суму кваліфіко­ваних витрат (тобто таких, що відповідають встановленим державою вимогам), а у переважній більшості розвинених країн - навіть на величину, що перевищує ці витрати.

Дані Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) свідчать, що дедалі більше країн застосовують податкове сти­мулювання інноваційної діяльності. Так, у 2006 році 20 країн, що є членами ОЕСР, надавали податкові пільги підприємствам, які проводили ННТР, тоді як у 1995-му їх було лише 12. За оцінками фахівців ОЕСР, у май­бутньому кількість країн, що надаватимуть податкові пільги для інноваційної ді­яльності, значно збільшиться, одночасно зростатимуть і розміри пільг. Згідно даних ОЕСР найменший податковий тягар підприємства інноваційної діяльності мають в таких країнах як Іспанія, Канада, Чехія, Нова Зеландія, Португалія, Японія. Слід також зазначити, що в багатьох країнах існує диференціація пільгового оподаткування ННТР за розмірами підприємств. Для малих інноваційних підприємств порівня­но з великими більші податкові пільги встановлено в Італії, Канаді, Японії, Ні­дерландах і Данії.

Наприклад, у податковому законодавстві Іспанії, що стимулює інноваційну Діяльність, передбачається комбінація об'ємних і прирістних пільг. У 2006 році ін­новаційним підприємствам дозволялося списувати на собівартість 100 % витрат на ННТР. Також вони можуть претендувати на податковий кредит у розмірі 30 % від обсягу витрат на ННТР у поточному податковому році та 50 % від перевищен­ня середніх витрат за останні два роки. Крім того, додаткові пільги в інновацій­ній сфері запроваджено і на регіональному рівні.

У Канаді податкове стимулювання інноваційної діяльності передбачає, разом о 100-відсотковим віднесенням на собівартість кваліфікованих витрат на ННТР, надання інвестиційного податкового кредиту щодо сплати податку на прибуток шляхом зменшення оподатковуваного прибутку на 20-35% витрат на ННТР. На практиці це означає зниження суми податку на прибуток на 100-120%. Не використана у поточному році сума інвестиційного податкового кредиту може бути перенесена на податкові зобов’язання протягом наступних 20 років або попередніх трьох років з метою зменшення податку на прибуток у цих періодах. Для стимулювання розвитку малого інноваційного підприємництва ( з обсягом витрат на ННТР до 2 млн. канадських дол. на рік) дозволяється компенсувати невикористаний податковий кредит коштами.

У Франції з метою податкового стимулювання інноваційної діяльності в приватному секторі використовуються дві схеми. Перша Розрахована на нові компанії, що працюють у сфері високих технологій, витрати яких на ННТР перевищують 15 % їх валового доходу, - їх звільняють від сплати податку на прибуток протягом перших трьох років. Друга схема стимулює інноваційних підприємців, які здійснюють інвестиції у нові інноваційні проекти.

В Австралії починаючи з 2002 року компанії мають право відносити на собівартість 125 % витрат на проведення ННТР і, за умови перевищення у звітному періоді середнього рівня цих витрат за три попередні роки, претендувати на їх додаткові списання у розмірі 50 %.

Великобританія, яка тривалий час утримувалася від використання податкових пільг в інноваційній сфері, у 2000 році запровадила підвищену норму списання витрат на ННТР у розмірі 150 % для малого і середнього бізнесу, а з 2002-го — у розмірі 125 % для великих підприємств, що працюють із прибутком.

Розглядаючи механізм податкового стимулювання в країнах — членах ОЕСР і механізм надання пільг суб'єктам інноваційної діяльності, який свого часу був визначений в українському законодавстві, неважко побачити декілька принципо­вих відмінностей. По-перше, у промислово розвинутих країнах підприємство от­римує право скористатися податковими пільгами після здійснення витрат на ННТР, а у нас Законом України "Про інноваційну діяльність" передбачалося на­дання права на отримання пільг тим підприємствам, які мають свідоцтво про дер­жавну реєстрацію інноваційного проекту, в розмірі 50 % ПДВ і 50 % податку на прибуток. На перший погляд, це навіть більш прогресивний механізм податково­го стимулювання, адже мова йде про надання податкових пільг залежно від кін­цевих результатів інноваційної діяльності. Проте визначити в бухгалтерському і податковому обліку величину ПДВ і розмір прибутку від реалізації саме іннова­ційного проекту надзвичайно важко. Крім того, певна величина ПДВ і розміру прибутку не обов'язково є результатом реалізації інноваційного проекту. На них можуть впливати ринкові фактори: кон'юнктура ринку, ціни на ресурси тощо. Та­ким чином, критерій кваліфікованих витрат на ННТР не був задіяний. По-друге, У зарубіжних країнах значного поширення набули прирістні пільги, що стимулюють підприємства до розвитку інноваційної діяльності. По-третє, величина податкових пільг які надаються в промислово розвинутих країнах, є суттєвою для суб'єктів інноваційної діяльності, що, за умови контролю з боку фіскальних органів над формуванням валових витрат підприємств, робить розвиток інноваційної діяльності економічно вигідним. По-четверте, закордоном існує система контролю за цільовим використанням коштів інвестиційного податкового кредиту.

Для запровадження в Україні податкового стимулювання інноваційної діяльності, з огляду на світовий досвід у цій сфері, спочатку треба ввести чіткі правила формування валових витрат і налагодити ефективну систему боротьби з "мінімізацією" підприємствами прибутку, що підлягає оподаткуванню.

Висновок: Введення податкової підтримки інноваційної діяльності в Україні є необхідним кроком на шляху побудови в нашій державі сучасної інноваційної економіки. Даний метод державної підтримки видається оптимальним в умовах обмеженості бюджету у фінансових ресурсах. Важливою умовою його запровадження є: розробка нормативно-правового забезпечення кваліфікування витрат на проведення ННТР, що підлягатимуть списанню на собівартість; нала­годження системи податкового контролю за інноваційними підприємствами, які користуватимуться цією пільгою; опрацювання оптимальних розмірів і періоду на­дання податкового кредиту.

УДК 658.336

Тригуб Ольга Леонідівна

Донецький національний університет

економіки і торгівлі імені Михайла

Туган-Барановського, м. Донецьк

Науковий керівник: к.е.н, доцент

Сіменко Інна Віталіївна

УПРАВЛІНСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ: ЛОГІКА ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ

Економіка України на сучасному етапі подолання світової фінансової та економічної кризи потребує оперативного, нестандартного вирішення існуючих проблем, серед яких однією з найголовніших є підвищення ефективності системи управління, що покликана забезпечить стабільне функціонування та стійкий розвиток вітчизняних субєктів господарювання. Особлива увага в системі управління належить управлінському персоналу як ключової домінанті в формуванні конкурентних переваг підприємства, досягненні високих фінансових показників та оптимального використання його потенційних можливостей.

Потенціал підприємства в сучасних умовах розглядається як своєрідний латентний ресурс його здатностей та можливостей. Його ефективне використання дозволяє підприємству досягти поставлені цілі та завдання з мінімальними витратами ресурсів і часу. При цьому особливе значення набуває управлінський потенціал підприємства, завдяки якому приймаються якісні управлінські рішення, спрямовані на оперативне реагування на зміни зовнішнього та внутрішнього середовища.

Збільшення ролі управлінських ресурсів в забезпеченні конкурентоспроможності організації і необхідність об’єктивної інформації про стан та перспективи використання потенціальних можливостей цих ресурсів, роблять проблему оцінки й аналізу управлінського потенціалу дуже актуальними.

У зв'язку з цим метою статті є визначення поняття управлінського потенціалу на основі лексико-семантичного аналізу його формування.

Теоретичні і практичні аспекти управлінського потенціалу підприємства розкриті в роботах вітчизняних і зарубіжних авторів – спеціалістів з психології, економіки і управління. (Н. Смелзер, С.Л. Рубенштейн, Л.В. Вигодський, І.Т. Балабанов, А.А. Садєков, М.У. Сліже, Д.Н. Узнадзе, Є.Є. Румянцева, В.Н. Авдеєнко, В.А. Котлов, Є.В. Маслов, Н. Суслова, Х. Віссем, Є. Воутелайнен, Б. Голдстаїн, Г. Мінцберг, М. Портер, Т. Пітерс, Г. Поппель, Й. Ніссинен та інші). Проте, більшість цих досліджень має суто методичний характер, що недостатньо повно враховує специфічні особливості управлінського потенціалу підприємств в Україні. Більш того, відсутні глибокі наукові дослідження, які б розвивали теорію та методологію аналізу й оцінки використання управлінського потенціалу.

Аналіз чисельної наукової літератури з проблематики потенціалу підприємства дозволив виокремити певні недолікі, пов’язані з відсутністю:

- єдності думки вчених щодо визначення поняття «управлінський потенціал»;

- методологічної та методичної основ для аналізу та оцінки управлінського потенціалу із врахуванням особливостей окремих сфер виробництва.

Це свідчить про актуальність дослідження проблем управлінського потенціалу підприємства.

Категорія «потенціал» стосується майже всіх сфер людської діяльності і є предметом вивчення ряду суспільних наук: філософії, політології, соціології, педагогіки, психології, економіки. У соціально-психологічному аспекті якості людини як особи та його багатогранні можливості розглядаються в динаміці, в розвитку, пов'язує його з впливом соціального середовища.

Поняття суспільного потенціалу в різних областях науки та управлінської практики має багатозначний сенс і знайшло надзвичайно широке вживання. Щоб використовувати його в науковому аналізі, необхідно, як представляється, повніше розкрити його категоріальний зміст.

Термін «потенціал» в широкому сенсі - це засоби, запаси, джерела, що є в наявності і що можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети, здійснення плану, вирішення будь-якої задачі; можливості окремої особи, суспільства, держави в певній області: економічний потенціал, виробничий потенціал.

У економічній науці визначення поняття «потенціал» в даний час є дискусійним. Всі підходи до його розгляду згідно В. Н. Авдеєнко і В.А. Котлову розділені на дві групи. До першої групи входять автори, що займаються економікою і соціологією праці і тому вони розглядають потенціал на рівні національної економіки або галузі в цілому, з чого витікають чинники й умови його розвитку (Р.П. Колосова, В.В. Адамчук). У іншу групу можна віднести авторів, що займаються питаннями управління персоналом (Е.В. Маслов, Ю.Г. Одегов, В.П. Журавльов та ін.). На наш погляд, реальне наукове і прикладне значення мають підходи другої групи.

Слід зазначити, що в літературі зустрічається більше 20 видів потенціалу, такі як економічний, фінансовий, виробничий, промисловий, стратегічний, людський, трудовий, кадровий та багато інших.

Суть дослідженого нами поняття управлінського потенціалу знаходиться в однієї площині з трудовим потенціалом, дослідження якого має достатню науково-методологічну базу. Слід відмітити, що на сьогоднішній день відсутне єдине визначення трудового потенціалу. Так М.М. Критський, розглядаючи трудовий потенціал як початковий пункт людського капіталу, відзначає, що «трудовий потенціал, інакше кажучи, праця в собі, що знаходить вираз в конкретному рівні розвитку здібностей і потреб суб'єкта, в певному способі праці і життєдіяльності, служить початковим пунктом людського капіталу». Ю.Г. Одегов дає наступне трактування: «Трудовий потенціал є конкретною формою матеріалізації людського чинника, виступає як персоніфікована (втілена в конкретних особах) робоча сила, взята в сукупності своїх якісних характеристик, як реалізованих, так і нереалізованих в певних організаційно-технічних і соціально-економічних умовах».

Оскільки у складі трудової діяльності виділився окремий вид - управлінська діяльність, то і у складі потенціалу можна спостерігати розділення на управлінський і виконавський потенціал.

Поняття управлінського потенціалу - не нове в економічній літературі. Про нього говорили і класики управлінської науки, і управлінці - практики. В той же час, не можна казати, що це поняття - звичайне і загальновживане. Навпаки, управлінський потенціал - це не загальновживаний термін і він вимагає свого уточнення.

Поняття «управлінський потенціал» як окремий термін не виділяється, хоча і зустрічається деяка його інтерпретація, наприклад Е.В. Бурдина описує кадровий потенціал системи управління; Л. Івановська, І Н. Суслова визначають потенціал управлінського персоналу як сукупність особових здібностей управлінських працівників, що досягли певних результатів і що мають можливості удосконалюватися в умовах, визначуваних системою управління, ефективно використовуючи при цьому ресурси даного підприємства.

Серед авторів, що займалися проблемою управлінського потенціалу останніми роками, можна відзначити Т. Пітерса. Він запропонував модель формування управлінського потенціалу комерційної організації, в основу якої був покладений принцип копіювання управлінських підходів в організаціях, що добилися значущих результатів в своїй області. Розробкою ідей управлінського потенціалу займалася також Р. Кантер, яка визначила стійкі характеристики таких складових управлінського потенціалу організації, як мотивація, делегування влади, винагорода, інноваційний процес, співпраця. Управлінський потенціал став предметом вивчення О.С. Віханського, Г. Мінцберга і інших авторів, що займаються проблемами стратегічного менеджменту.

Таким чином, узагальнюючи розглянуті визначення потенціалу і його розділення на види, можна зробити висновок, що універсального загальноприйнятого визначення управлінського потенціалу не існує. Ми пропонуємо використовувати наступне визначення:

Управлінський потенціал – це сукупність управлінських ресурсів підприємства і їх здібностей мобілізувати свої явні і латентні компетенції (знання, навики, досвід) для забезпечення стабільного функціонування і стійкого розвитку суб'єкта господарювання, підвищення його конкурентоспроможності і фінансової міцності.

Література

  1. Критский М. М. Трудовой потенциал как исходный пункт че­ловеческого капитала // Трудовой потенциал: формирование и использование в условиях перестройки. Сборник научных тезисов. - ЛИЭИ. – Ленинград.- 1990. - с. 22.

  2. Одегов Ю. Г. Трудовой потенциал предприятия: методы оцен­ки// Проблемы управления трудовыми ресурсами на современном этапе. Сборник научных тезисов. - ЛФЭИ. – Ленинград. - 1991. - с. 4.

Трухан Олександр Леонідович, к.е.н., доцент

Житомирський державний технологічний університет, м. Житомир

СТРАТЕГІЯ: ВІД МИСТЕЦТВА ВІЙНИ ДО МИСТЕЦТВА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

Стратегічне управління підприємствами як галузь наукових досліджень значно молодіша його реальної практики. Тому досліджуючи еволюційний розвиток даного питання, доцільно провести аналіз класичних робіт по військовим стратегіям – від датованого 400р. до н.е. китайського трактату «Мистецтво війни» [4], до праць європейських полководців XIXст. Ф. Фоша та К. фон Клаузевиця [2]. Це не дивно, оскільки поняття «стратегія» прийшло до управління саме з військового мистецтва. Етимологія терміну «стратегія» походить від давньогрецького «stratos» – «військо» та «agein» – «вести», а отже, спочатку під ним розуміли мистецтво ведення війн [1].

Скільки себе пам’ятають, люди воюють, і секрети успіху в боротьбі були та залишаються предметом постійного вивчення і удосконалення. Якщо провести паралелі між військовою та управлінською термінологією, то можна чітко визначити, що військове поле битви слід пов’язувати з конкурентним середовищем, у якому функціонують різні компанії (супротивники, «ворожі табори»). Кожна сторона у такій конкурентній боротьбі прагне досягнути своєї мети та виштовхнути супротивника з ринку (знищити ворога), використовуючи при цьому стратегію і тактику управління [1, 3].

Виходячи з вищесказаного можна стверджувати, що для того щоб зрозуміти призначення та механізм розробки і реалізації стратегії управління підприємством, необхідно дослідити історичні витоки стратегічного «мистецтва» ведення війни.

Найкращий, найдавніший і найвідоміший (на думку відомого американського науковця у сфері історії стратегічного управління –Генрі Мінцберга [3]) трактат про стратегії належить перу китайського полководця та мислителя Сунь-Цзи та датується приблизно 400р. до н.е [4]. Трактат «Мистецтво війни» вивчається і в наші дні, особливо значний його вплив у Східній Азії.

Г. Мінцберг відносить працю Сунь-Цзи до наукового надбання стратегічної школи позиціонування стверджуючи, що даний науковий напрямок «фокусує свою і нашу увагу на виборі стратегій, як реальних позицій в конкурентних контекстах» [3, с.75]. Іншими словами, представники стратегічної школи позиціонування (М. Портер, Д. Шендел, К. Хаттен) вбачають основою стратегічного успіху підприємства правильно зайняту позицію у конкурентній боротьбі.

Отже, Сунь-Цзи виділяв п’ять головних (базових) елементів та чотири типи майстерності, що визначають конкурентну позицію. В сучасному розумінні (в дужках) базові елементи конкурентного успіху можуть бути інтерпретовані наступним чином:

1. Філософія (корпоративні культура, місія та цілі). Конкурент з сильною філософією – сильний конкурент. Ясна філософія спрощує прийняття рішень. Якщо ти зрозумієш філософію свого супротивника, ти зможеш передбачати його дії.

2. Небо (тенденції зовнішнього середовища в часі). Високі тенденції знаходяться поза зоною твого впливу. Ти повинен вміти передбачати їх зміни та адаптуватись до них.

3. Земля (ринок). Ти воюєш і на Землі, і за неї. Земля – основа всієї конкуренції, оскільки за неї люди і воюють. Конкуренти розрізняються на основі позицій, які вони займають на Землі. Ти можеш і повинен сам обирати поле бою. Твій вибір поля бою – ключовий компонент твого успіху.

4. Лідер (навчання та напрямок). Успіх конкурентного загону залежить від п’яти якостей його лідера: хоробрості, розуму, чіткості, довіри та турботи про людей.

5. Методи (організація і процеси). Ефективність методів залежить від п’яти факторів: система, організація, навчання, підтримка та стандарти.

Таким чином, бачимо, що основи мистецтва ведення війни за Сунь-Цзи знаходять своє застосування в сучасному стратегічному управлінні.

З більш сучасних праць, які сьогодні не втратили свого значення необхідно згадати роботу відомого військового стратега Карла фон Клаузевиця (І половина ХІХ ст). Його теоретичні розробки багато в чому базуються на аналізі наполеонівських війн [3]. У своєму трактаті «Про війну» К. Клаузевиць спробував запропонувати можливі шляхи зміни сталих поглядів на військову стратегію за допомогою запровадження гнучких принципів управління військами (в сучасних умовах гнучкість є одним з головних принципів ефективного стратегічного управління організацією). І хоча ця робота була недостатньо систематизованою (в сучасному розумінні глибини та структури наукових досліджень), вона спрямована на ті ж аспекти, які є центром уваги школи позиціонування сьогодні, а саме окреслює типи стратегій та співвідносить їх із зовнішніми, найбільш сприятливими умовами конкурентного середовища.

Крім військових аналогій, в сучасному розмаїтті концепцій стратегічного управління знайшли відображення і інші інтерпретації стратегій в історії людської цивілізації. Так, у знавців цієї проблематики у великій шані проникливі думки великого мислителя епохи Відродження М. Макіавелі про механіку політичного і військового управління (їх витоки виявляються в спадщині афінських стратегів V-VIст. до н.е.). Інше популярне тлумачення природи корпоративних стратегій підкреслюється вічністю природного відбору, що описується в термінах біологічних теорій. Б. Хендерсон, наприклад, стверджує, що еволюційна теорія Ч. Дарвіна, можливо, дає краще, ніж економічна наука, розуміння конкуренції в бізнесі [1].

Проте, передвісником стратегічного управління підприємствами, як наукової дисципліни, правомірніше вважати процес становлення і зростання в епоху інтенсивної (особливо в США) індустріалізації на рубежі XXст. крупних промислових корпорацій або, в термінології А. Чандлера, «сучасного ділового підприємства» [2]. Свого роду квінтесенцією таких організаційних змін стала легендарна реструктуризація компанії General Motors, проведена в 1921р. А. Слоуном на принципах відділення стратегічного управління від оперативного.

Таким чином, саме із спробами систематизації досвіду керівництва крупними промисловими компаніями в навчальних цілях слід пов’язувати початок сучасного етапу осмислення проблем стратегічного управління підприємствами.

Література:

1. Катькало В.С. Эволюция теории стратегического управления: монография / В.С. Катькало; С.-Петерб. гос. ун-т. – СПб.: Издат. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2006. – 548с.

2. Классики менеджмента / Под ред. М. Уорнера / Пер. с англ. под ред. Ю.Н.. Каптуревского. – СПб.: Питер, 2001. – 1168с.

3. Минцберг Г., Альстрэнд Б., Лэмпел Дж. Школы стратегий / Пер. с англ.; Под ред. Ю.Н. Каптуревского. – С.П.б.: Питер, 2000. – 336с.

4. Сунь-Цзы, Г. Галиарди. Искусство управления. – СПб.: Издательский Дом «Нева», 2003. – 160с.

Тульку Ярослава Игоревна

Фонд исследования проблем безопасности и соблюдения законности, г. Донецк

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЙ МАЛОГО И СРЕДНЕГО БИЗНЕСА УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛЬНОЙ КОНКУРЕНЦИИ

Малый и средний бизнес (МСБ) на сегодняшний день занимает ключевое место в социально-экономическом развитии любого государства и является основой для его устойчивого развития в целом.

Субъектам малого и среднего предпринимательства во всем мире присущи следующие характеристики:

  • гибкость и оперативность в принятии и выполнении принимаемых решений;

  • высокий уровень личной мотивации в достижении успеха и независимость в действиях;

  • знание уровня спроса на местных рынках и способность быстро вводить изменения в производство продукции в ответ на требования конъюнктуры.

Также предприятия малого и среднего бизнеса сыграли ключевую роль в обеспечении экономической, общественно-политической и социальной стабильности многих стран. Именно этот сектор бизнеса способствовал:

  • формированию среднего класса во Франции, Великобритании, Бельгии, Германии, Канаде, Испании;

  • преодолению в свое время рецессии в Израиле и США;

  • созданию новых рынков в Мексике, Канаде, Сингапуре, Японии;

  • последовательному проведению реформ в Китае, Польше, Чехии, Венгрии, Словакии.

В дополнение к этому, являясь важной сферой в социальной, экономической и политической жизни любого государства, МСБ сегодня способен:

  • преодолевать иждивенческие настроения среди населения существовать на социальные пособия, и формировать среди него позитивную установку на труд не просто ради выживания, а на активную занятость и успешную жизнедеятельность в целом;

  • динамично расширять сферы приложения труда населения и создавать новые рабочие места и возможности для его трудоустройства;

  • развивать новые формы предпринимательской деятельности и направления приложения творческих сил;

  • а отдельному человеку, кроме всего прочего, предоставлять возможность лучше контролировать свое будущее, в большей мере объединять в одно целое работу, личную жизнь, самореализацию и проявление своих способностей и талантов.

Многочисленные исследования подтверждают тот факт, что для устойчивого экономического развития и успешной позиции государства в конкурентной борьбе очень важной является конкурентоспособность бизнеса.

С каждым днем экономика становится все более глобальной, а, следовательно, и конкуренция тоже. Многие отечественные компании уже ощутили на себе негативные последствия этого процесса: конкуренция усиливается, риски становятся более разнообразными, в том числе и с точки зрения последствий, требования к навыкам и знаниям персонала постоянно растут. Однако рассматривать международный характер коммерческой деятельности исключительно сквозь призму негативных событий было бы неправильно. Новые условия ведения бизнеса – это, прежде всего, новые возможности. Поэтому вопрос конкурентоспособности украинских предприятий МСБ в глобальной экономической среде является особенно актуальным сегодня и требует к себе особого внимания, как с теоретической, так и с практической точки зрения.

Таким образом, в условиях динамично изменяющейся глобальной среды повышение уровня конкурентоспособности украинского бизнеса должно стать одним из приоритетных аспектов внутригосударственной политики, важным предметом исследования экономической науки, а также главной стратегической задачей каждого предприятия в отдельности.

Недостаточная изученность вопросов конкурентоспособности именно предприятий малого и среднего бизнеса, и отсутствие полноценных исследований по этой теме также обуславливают актуальность изучения данного вопроса.

В связи с вышеперечисленными причинами автором было проведено исследование общего уровня конкурентоспособности отечественного бизнеса в глобальной конкурентной среде. В ходе исследования были выявлены отрицательные и положительные факторы, влияющие на уровень конкурентоспособности МСБ. По результатам исследования был разработан ряд мероприятий по повышению конкурентоспособности предприятий малого и среднего бизнеса на государственном и корпоративном уровне.

На государственном уровне такими мероприятиями должны стать:

  • Установление макроэкономической стабильности в государстве (стабилизация индекса потребительских цен; поддержание стабильности национальной валюты; восстановление доверия к банковской системе; оптимизация общего объема государственного внешнего долга; оптимизация уровня налоговой нагрузки и упрощение налогового администрирования и т.д.).

  • Создание благоприятных условий для открытия бизнеса (упрощение процедуры открытия, ведения и выхода из бизнеса; внедрение государственной регистрации предприятий в электронном виде с использованием электронной цифровой подписи; и т.д.).

  • Упорядочение и упрощение процедуры получения документов разрешительного характера.

  • Внедрение основ международного опыта в системе технического регулирования и рыночного надзора.

  • Решение проблемных вопросов в сфере лицензирования предпринимательской деятельности.

  • Создание благоприятных условий в сфере привлечения финансирования для малого и среднего бизнеса.

  • Улучшение условий экспортной деятельности предприятий МСБ.

  • Устранение отрицательного отношения бизнеса к органам государственного управления.

  • Внедрение превентивных мер для ограничения влияния коррупции на бизнес-деятельность субъектов МСБ.

Учитывая специфику изученной национальной бизнес-среды и мировой опыт, также были сформулированы основные рекомендации по повышению конкурентоспособности предприятий малого и среднего бизнеса Украины на корпоративном уровне. Эти рекомендации вполне могут лечь в основу их стратегических планов. Определяющим при исследовании данного вопроса стал факт глобальности конкуренции, поэтому рекомендации разработаны именно в контексте условий глобальной конкуренции.

Основными направлениями повышения конкурентоспособности на корпоративном уровне должны стать:

  • формирование глобального мировоззрения у менеджеров компаний и у персонала,

  • целостный взгляд на ключевые бизнес-процессы организации,

  • адаптация стратегии фирмы соответственно условиям глобальной конкуренции,

  • развитие персонала (а именно: убеждение работников в необходимости перемен, формирование у персонала креативного мышления, осуществление прорыва в знаниях; самоорганизация и самоадаптация работников; укрепление корпоративного духа и формирование высокого уровня организационной культуры),

  • выполнение основных условий, должно обеспечить эффективную работу с помощью передовых информационных технологий.

В завершении хотелось бы отметить, что Украине и МСБ следует обратить внимание на мировую практику самоорганизации бизнеса, которая свидетельствует, что предпринимательские объединения являются одной из наиболее эффективных форм самоорганизации делового сообщества и могут с успехом представлять интересы субъектов малого и среднего предпринимательства, выступая посредниками в диалоге между бизнесом и властью. Также самоорганизованные ассоциации бизнеса должны в перспективе стать основными функционерами в области регулирования отдельных отраслей хозяйственной деятельности (стандартизация, сертификация, лицензирование и т. п.). Это, в свою очередь, должно снизить государственные расходы на такого рода мероприятия и повысить эффективность деятельности предприятий малого и среднего бизнеса, а, следовательно, и их глобальную конкурентоспособность.

Таким образом, взаимодействие и эффективная работа трех сил: государства, бизнеса и бизнес-объединений должна максимально способствовать повышению общего уровня конкурентоспособности Украины в целом, и малого и среднего бизнеса, в частности.

Фоломкіна Інна Сергіївна

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, м. Донецьк

вдосконалення маркетингового управління

підприємством на основі ризик-менеджменту

В сучасних умовах господарювання вітчизняних підприємств, що характеризуються невизначеністю умов функціонування та збільшенням кількості ризиків у зовнішньому та внутрішньому середовищі, ризик-менеджмент стає невід’ємною частиною маркетингового управління підприємством.

Н.В. Хохлов під ризик-менеджментом розуміє багатоступінчастий процес, що має за свою мету зменшити або компенсувати збитки для об’єкта при настанні несприятливих подій [1, с. 6]. Деякі вчені ототожнюють поняття „управління ризиком” та „ризик-менеджмент”, під якими пропонують розуміти процес прийняття і виконання управлінських рішень, що мінімізують несприятливий вплив на організацію або особу збитків, викликаних випадковими подіями [2, с. 43].

Більш доцільним є підхід В.А. Боровкової, яка розмежовує ці поняття і пропонує використовувати термін „ризик-менеджмент”, якщо мова йде про управління ризиками у широкому сенсі, яке включає весь спектр практичної діяльності з ідентифікації, оцінки і зниження ризиків, а термін „управління ризиками” використовувати у вузькому значенні, що передбачає тільки мінімізацію ризиків [3, с.171].

Впровадження ризик-менеджменту у систему маркетингового менеджменту підприємства передбачає органічну інтеграцію функцій управління ризиками до загальних управлінських функцій: планування, організація, контроль.

Планування в процесі ризик-менеджменту передбачає:

1. Вибір концепції безпеки, оскільки стратегії, оптимальні в межах однієї концепції, не достатньо придатні до використання в межах іншої концепції [4]. Розрізняють класичні концепції безпеки (концепція абсолютної безпеки, концепція прийнятного ризику) та сучасні (концепція оптимального ризику).

2. Попередній аналіз ризиків підприємства, який здійснюється з метою виявлення ризиків, що найбільш імовірно матимуть прояв у практичній діяльності підприємства та визначення можливих наслідків і можливих обсягів збитків (доподійний аналіз ризиків)

3. Визначення цілей управління ризиками з урахуванням загальних цілей підприємства та результатів попереднього аналізу ризиків.

4. Розробка стратегії і тактики управління ризиками. Стратегія ризик-менеджменту – це мистецтво управління ризиком у невизначеній господарській ситуації, засноване на прогнозуванні ризику і заходів його зниження [5, с. 55]. Стратегія ризик-менеджменту залежить від загальної стратегії діяльності підприємства на ринку.

Тактика ризик-менеджменту – це теорія та практика застосування конкретних методів та прийомів менеджменту для досягнення поставлених цілей у конкретних умовах. Інколи до задач тактики також відносять вибір найкращого рішення та найбільш конструктивних у даній господарській ситуації методів та прийомів управління.

5. Вибір методів управління ризиками. Тактика підприємства є основою для вибору конкретних методів управління ризиками, які можна об’єднати у дві групи: методи контролю за ризиками (до настання ризикової події – уникнення ризиків, запобігання збитків, мінімізація втрат, розділення ризику, пошук інформації) та методи відшкодування збитків (після її настання – передача ризиків, аутсорсинг, розподіл ризиків, самострахування, фінансування ризиків за рахунок інших джерел).

6. Розробка програми управління ризиками, яка повинна містити в собі інформацію щодо загальної стратегії підприємства і варіанту управління ризиком на рівні підприємства; цілей та задач управління ризиками; процедур управління ризиками та граничних значень параметрів їх вибору; принципів управління ризиками; ризиків підприємства, збитків підприємства; методів управління ризиками на рівні підприємства; принципів розробки та перегляду цієї програми; методів оцінки фінансових можливостей підприємства, економічної доцільності використання окремих методів управління, методів оцінки ефективності управління ризиками.

Організація діяльності в процесі ризик-менеджменту має на увазі три елементи:

1. Організаційне забезпечення ризик-менеджменту (введення посади ризик-менеджера або створення відділу управління ризиками). Ці фахівці повинні займатися виключно проблемами управління ризиками та координувати діяльність всіх підрозділів в області регулювання ризиків та забезпечення компенсації можливих втрат та збитків. У ведені ризик-менеджерів підприємства повинні знаходитися питання забезпечення безпеки і контролю над ризиком, а також контролю і забезпечення якості продукції, що випускається або реалізується.

2. Забезпечення реалізації програми управління ризиками шляхом проведення поточних заходів. Кожний керівник розуміє, що жодну справу неможливо повністю відрегулювати зверху. Дуже багато залежить від виконавців. Найбільшого ефекту можна досягти тільки, якщо функціонування підприємства з управління ризиками ефективно організовано, тобто виконані всі необхідні умови для ефективної роботи:

  • для виконання кожної конкретної функції або рішення окремої задачі виконавці підібрані найкращим чином;

  • виконавцям поставлені конкретні задачі, а їх вирішення забезпечено всім необхідним: робоче місце, обладнання, інформація, час;

  • виконавцям дається свобода прийняття технічних рішень в рамках делегованих їм повноважень;

  • робота виконавців узгоджена та скоординована із роботою інших працівників підприємства;

  • організований і здійснюється контроль за роботою;

  • підготовані резерви для надання допомоги виконавцям.

3. Вдосконалення механізму ризик-менеджменту підприємства. Механізм ризик-менеджменту являє собою систему методів, важелів, форм організації ризикових відносин, за допомогою яких здійснюється аналіз, оцінка, управління ризиками і досягається вплив на сукупність і рівень виникаючих ризиків [3, с. 71]. Вдосконалення механізму ризик-менеджменту передбачає: удосконалення використання фінансових, трудових, матеріально-технічних ресурсів; удосконалення окремих важелів і методів (необхідно вводити нові й удосконалювати діючі методи аналізу, оцінки і управління ризиками); удосконалення нормативного, правового, інформаційного і програмного забезпечення; удосконалення організаційної культури.

Контроль є важливим елементом будь-якого процесу управління. При здійсненні бізнес-процесів саме контроль дозволяє керівникам різного рівня ефективно реалізовувати принцип розподілу праці на практиці, що передбачає делегування виконавцям певних повноважень. Основою ефективного контролю є достовірна інформація.

Класична форма організації контролю передбачає три стадії.

Попередній контроль: контролюється готовність ресурсів до проведення заходів з управління ризиками у підприємстві.

Поточний контроль здійснюється в процесі реалізації обраних заходів з управління ризиками. На протязі всіх підприємницьких операцій персонал відділу управління ризиками зайнятий оцінкою фактично досягнутих результатів. Їх рутинна діяльність – це контроль за процесом практичної реалізації стратегії управління ризиками та розробка тактичних рекомендацій. Саме ця кропітка робота дозволяє здійснити своєчасне інформування керівників про існування суттєвих відхилень результатів від планованих та при необхідності надати пропозиції щодо коригування виробничого/торговельного процесу.

Підсумковий контроль здійснюється після завершення бізнес-операцій шляхом оцінки фактично досягнутих результатів. Робити це повинні вищі керівники підприємства та окремих бізнес-одиниць спільно з керівництвом відділу управління ризиками.

Таким чином, впровадження ризик-менеджменту у систему маркетингового управління підприємством дозволить своєчасно виявляти потенційні та реальні ризики, що мають або можуть мати місце у діяльності підприємства, розробляти і ефективно реалізовувати заходи з їх мінімізації, враховувати ступінь ризику при прийнятті маркетингових рішень. Це, в свою чергу, сприятиме підвищенню обґрунтованості рішень, що приймаються у підприємстві, підвищенню ефективності його діяльності на ринку і зростанню конкурентоспроможності підприємства у довгостроковій перспективі.

Література:

  1. Хохлов Н.В. Управление риском : учеб. пособие / Н.В. Хохлов. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 239 с.

  2. Чернова Г. В. Управление рисками : учеб. пособие / Г.В. Чернова, А.А. Кудрявцев. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 160 с.

  3. Боровкова В.А. Управление рисками в торговле / В.А. Боровкова – СПб. : Питер, 2004. – 288 с.

  4. Резниченко В.Ю. Риск-менеджмент : учеб. пособие / В.Ю. Резниченко. – М. : Моск. гос. ун-т экономики, статистики и информатики, 2004. – 100 с.

  5. Балабанов И.Т. Риск-менеджмент / И.Т. Балабанов. – М. : Финансы и статистика, 1996. – 192 с.

Халилов А.Э., аспирант

РВНЗ «Крымский инженерно-педагогический университет» (г. Симферополь)

ИНВЕСТИЦИОННО-ИННОВАЦИОННЫЙ ПОТЕНЦИАЛ

Инновационные процессы во всем мире набирают обороты, от сегодняшнего исследования инновации зависит процесс формирования завтрашнего экономического положения страны, развитие новых и модернизация отстающих отраслей национального хозяйства. Мировой опыт определяет направление развития инновационных систем, которые являются актуальным и необходимым фактором, определяющим положение страны в экономическом пространстве. Национальная экономика оказывает новое направление в теории развития государства и поддержку в финансовом плане и на государственном уровне (рис.1).

Рис. 1 Образование инновационного потенциала населения

Как показано на рис. 1 выделение инновационного потенциала начинается с формирования кадров с института, которые в последствии перетекают в социальное общество и передают полученный опыт для создания и распространения инноваций для широкого применения. Дальнейшие предприятия создают так называемую среду, которая привлекает инвестиции в регион. В этот момент используется потенциал региона для формирования инновационного потенциала региона.

Образование инвестиционно-инновационного потенциала в свою очередь задевает другие виды потенциалов, которые осуществляют существенное влияние на него (рис. 2)

Рис.2 Структура инвестиционно-инновационного потенциала региона в системе национального хозяйства.

Как показано на рис. 2 формирование инвестиционно-инновационного потенциала образуется главным образом при пересечении инвестиционного потенциала с инновационным, формируется новый потенциальный образ.

В результате исследования возникает необходимость формирования системы факторов, необходимых для трансформации теории инновационного потенциала в практическую сторону. Формирование экономического анализа инвестиционно-инновационной деятельности строится на основе теоретических подходов. Теоретические материалы исследования потенциалов и взаимодействия между собой изучены на сегодня слабо. А практическое применение требует досконального формирования и классификации их взаимодействий.

Харко Володимир Юрійович

Мельничук Ірина Олексіївна

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів

ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Енерговитрати залишаються критично значними у собівартості українських товарів. Основною причиною низької конкурентоспроможності вітчизняних товарів та суттєвим бар’єром на шляху ефективної інтеграції української економіки до світової системи господарювання є вагома частка енерговитрат в їх собівартості. Окрім того, ще однією проблемою є дуже низька ефективність використання енергоносіїв та відсутність диверсифікації джерел їхнього імпорту, а також низька ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів та відсутність їх диверсифікації на рівні окремих юридичних та фізичних споживачів.

В Україні законодавчі механізми державної політики енергозбереження були запроваджені ще в 1994 році однак на практиці майже не реалізовувалися через занижені ціни на енергоресурси, тож на сьогодні вони застаріли й не відповідають ні сучасному рівню розвитку ринкових відносин в нашій країні, ні міжнародній практиці. Варто відзначити, що у розвинутих країнах енергозбереження є інструментом впровадження ефективної економічної та екологічної політики, але в Україні досі не вирішено проблеми збалансованості та платоспроможності споживання енергоресурсів та їх імпорту, а також ліквідації критичної зовнішньої енергозалежності. Натомість конкурентоспроможність вітчизняної продукції (особливо енергомісткої) досягається тільки за рахунок значного зниження витрат на оплату праці; поступово руйнується інфраструктура паливно-енергетичного комплексу.

Отже, енергоємність продукції українських підприємств на багато вища, ніж в економічно розвинутих державах. І це є наслідком деформованої структури виробництва та енергоспоживання, використання застарілих виробничих фондів енергетики, повільного впровадження енергозберігаючих технологій та ін. А причини цієї проблеми закладені ще за часів СРСР, коли Україна була форпостом індустріалізації на основі дешевих енергоресурсів, а енергоємність її ВВП на 25% перевищувала середній рівень по СРСР. Зі середини 70-х років, коли після ізраїльсько-арабських воєн та пов’язаної з ними світової енерге­тичної кризи людство вперше серйозно перейнялося проблемами енергозбереження, нами не було зроблено належних виснов­ків і не усвідомлено важливості цієї проблеми й пошуку системних способів її розв’язання.

На сьогоднішній день, яскравим показником ефективності державної енергозберігаючої політики є енергоємність валового внутрішнього продукту, яка є індикатором ефективності економіки і визначає обсяги споживання енергоресурсів для задоволення енергетичних виробничих та невиробничих потреб. В Україні цей показник у 3-5 разів вищий у порівнянні з розвинутими країнами, що об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва і лягає важким тягарем на економіку, стаючи ще більш небезпечним в умовах зовнішньої енергетичної залежності України.

Можна із впевненістю сказати, що аналіз тенденцій та змін у поведінці споживачів енергоресурсів (вагому частку яких становлять вітчизняні підприємства) дає можливість оперативно реагувати на зміни ринкового середовища та коригувати процес державної політики енергозберігання. Ефективним є запровадження державних стандартів на виробництво нових будівельних конструкцій та техніки. Для виведення з експлуатації застарілих енергоємних технологій та обладнання доцільно запроваджувати нові стандарти, які стимулюватимуть прискорення розвитку техніки і технологій, підвищення їх енергоефективності.

Так, у державах ЄС широко використовувалася практика закупівлі нового енергоефективного обладнання для державних установ. Поширюючи нові технології серед населення, стимулюючи суб’єкти ринку до виробництва енергозберігаючої продукції та підвищуючи конкуренцію серед таких виробників, держава водночас повинна сама подавати приклад дотримання політики енергозбереження і демонструвати суспільству цілеспрямованість і послідовність щодо її впровадження.

На зразок країн ЄС в Україні доцільно запровадити систему енергетичного менеджменту серед споживачів енергоресурсів, який має стати складовою частиною механізму планування розвитку енергетичної галузі на загальнодержавному і регіональному рівнях та орієнтуватися на потреби і споживачів, і виробників паливно-енергетичних ресурсів.

Серед основних напрямків виходу із ситуації, яка склалася, є , по-перше, запровадження системи державних закупівель енергозберігаючого обладнання; по-друге, державна підтримка розроблення і впровадження енергозберігаючої техніки і обладнання; по-третє, проведення консультацій, семінарів і навчань з питань енергозбереження; по-четверте, запровадження перформанс-контрактів та створення енергообслуговуючих компаній та впровадження практики проведення експертиз з енергозбереження; по-п’яте, залучення фахівців з енергозбереження для надання консультацій та реалізації енергозберігаючих проектів централізованого й цільового характеру. І нарешті – посилення міжнародного співробітництва та обміну кращим досвідом.

Контраверсійними виглядають дії влади в умовах фінансової кризи. Так, у 2009 р. Україна отримала найвищу ціну газу в Європі, і водночас за попередні роки найактивніше впроваджувала програму газифікації населених пунктів. З одної сторони найвища ціна на енергоресурс найкраще сприяє впровадженню енергоощадних технологій, але як тоді пояснити законтрактовані обсяги постачання газу, що передбачають не лише не зниження обсягів споживання природного газу, але і зростання такого споживання. Закладені у контракті штрафні санкції за недобір газу зводять нанівець економічний ефект від енергозбереження.

Проблемою є також невідповідність балансів енергоспоживання та енерговитрачання. Так, Україна виробляє з надлишком електроенергію, але не стимулює зміну балансу енергоспоживання на користь електроенергії.

Таким чином, в Україні виникає необхідність встановлення балансу між постачанням енергоресурсів та їх ефективним використанням, формування єдиної національної політики, що базуватиметься на засадах енергозбереження та екологічної безпеки.

Гострою постає також необхідність формування свідомості енергозбереження, коли кожен громадянин буде розуміти і застосовувати принципи енергозбереження навіть на побутовому рівні.

Чистяков Вячеслав Иванович

Национальный горный университет, г. Днепропетровск

КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТЬ ПРОМЫШЛЕННЫХ ТОВАРОВ

Годы становления рыночных отношений на Украине дали потребителю товара возможность не просто определять его наличие, но и возможность выбора его по множеству критериев, основными из которых являются удовлетворяющие потребителя качество, цена и функциональное назначение.

Поэтому можно сказать, что конкурентоспособность определяется совокупными свойствами товара, дающими ему преимущество перед другими аналогичными товарами, представленными на рынке другими производителями. При этом необходимо создать такие условия, чтобы потребитель был информирован о преимуществах и отличительных свойствах данного товара.

Потребитель, приобретая товары массового потребления хотел бы, чтобы во вновь приобретаемых им товарах было больше новизны в дизайне, товар был достаточно престижным, он обладал высокими потребительскими свойствами, которые соответствовали бы новым стандартам безопасности, а также было то разнообразие товаров, к которому он уже привык. Кроме того, большое значение покупатель придает дальнейшей судьбе товара при непосредственном его потреблении и/или эксплуатации, а это наличие набора новых качественных услуг послепродажного обслуживания и гарантийного ремонта.

Безусловно, в конкурентной борьбе выигрывает товар высокого качества и с низкой ценой. Ценой, удовлетворяющей потребителя, так как приобретение товара в конечном результате зависит от его покупательной способности.

С другой стороны, потребительский рынок, разнообразие товаров и их доступность в главной степени зависят от производителя. От применяемых им технологий изготовления, сырья, квалификации работников и многих других факторов, которые и определяют конкурентоспособность производимого ими товара.

Следовательно, конкурентоспособность должна быть связана не только с сегодняшними конкурентными преимуществами товара, но и существовать в течение всего его жизненного цикла.

Производитель является одним из основных лиц в конкурентной борьбе, а его производственная составяющая – одна из главных в конкурентной борьбе.

Что касается производителя промышленного или производственного товара то, в первую очередь, он должен ориентироваться в растущем многобразии востребованных на рынке товаров и предвидеть какое оборудование будет востребовано для его производства.

Поэтому планировать выпуск нового товара или его усовершенствование и модернизацию необходимо с учетом изменения как номенклатуры, так и ассортимента выпускаемой продукции. Нужно учесть и тщательно изучить условия эксплуатации изделий, а также совокупность свойств товаров, которая позволяет их успешно продать.

Перед производством товаров промышленного назначения стоят очень сложные задачи, которые можно определить следующим образом:

  • для производства продукции широкого потребления – это производить продукцию (оборудование) производственного предназначения, которая отличается высокой производительностью и несет в себе все требуемые фукциональные особенности;

  • принимая во внимание, что номенклатура современного рынка стремительно меняется, продукция производственного предназначения должна иметь достаточно высокую динамику к изменению первоначальных функций за счет ее модернизации;

  • обеспечить высокую степень автоматизации и гибкость продукции производственного предназначения, необходимую не только для повышения производительности труда, но и повышения качества выпускаемой продукции, что в современном производстве должно иметь приоритетное значение;

  • выпукаемая продукция производственного предназначения должна разрабатываться под современные технологические процессы и методы производства, а также в значительной степени базироваться на энергосберегающих технологиях.

Таким образом, при наличии гибкости и автоматизации производственного процесса, использовании современных технологий, современных методов обработки, а также использовании высокопроизводительного инструмента и качественного материала в производственной составляющей, предприятию будет обеспечен необходимый успех на рынке, а следовательно и конкурентоспособность.

Чопко Наталія Степанівна

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

ПРОБЛЕМИ КРЕДИТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ АГРАРНОГО СЕКТОРУ

Для стабільного функціонування та розвитку підприємств аграрного сектору необхідні відповідні фінансові ресурси. Проте власних коштів для забезпечення стійкого розвитку досить часто підприємству недостатньо, тому виникає необхідність залучення коштів зі сторони. Саме тому створення сприятливих умов залучення кредитних ресурсів є актуальним питанням аграрного ринку України. Перш за все, це обумовлено тим, що доступність кредитних ресурсів визначає можливість нарощування виробничих потужностей та підвищення конкурентоспроможності продукції аграрних підприємств.

Законодавство України передбачає як бюджетне, так і приватне кредитування діяльності аграрних підприємств, а також використання таких інструментів, як: компенсація відсотків за коротко- і довгостроковими кредитами фінансових установ, взаємне кредитування, заставні операції, іпотечне кредитування.

Кредитування сільськогосподарських підприємств характеризується певними особливостями, що пов’язані зі специфікою цієї галузі, а саме: сезонний характер виробництва, залежність від природно-кліматичних умов, наявність постійного ризику в отриманні прибутку.

Слід виділити такі основниі проблеми у сфері кредитування аграрного сектору: по-перше, низька кредитоспроможність сільськогосподарських підприємств, що зумовлено низькою рентабельністю та нестабільністю руху грошових коштів; по-друге, недостатність кількість об'єктів заставного майна у виробників; по-третє, кризовий стан фінансової системи України; по-четверте, неналежне управління в банківській установі та відсутність кваліфікованих спеціалістів з оцінки сільськогосподарського майна; і, по-п'яте, відсутність зовнішнього фінансування та страхування ризиків.

Ці обставини визначають активну участь держави в кредитних відносинах аграрного сектору України, а саме впровадження механізму пільгового кредитування сільськогосподарських виробників, що передбачає надання поворотних позикових коштів на пільгових умовах та відшкодування витрат, які пов’язані зі сплатою відсоткових ставок за кредитами комерційних банків. Цю практику було започатковано ще у 2000 році, коли було ухвалено постанову КМУ від 25.02.2000 р. № 398 "Про додаткові заходи щодо кредитування комплексу сільськогосподарських робіт", яка передбачала надання кредитів з компенсацією у розмірі 50% облікової ставки НБУ на день укладення кредитної угоди, але не нижче 17,5% річних. У 2008 році було виділено більше 4,2 млрд. грн. на програми підтримки сільгоспвиробників. Однак, враховуючи той аспект, що рентабельність операційної діяльності сільськогосподарських підприємств для прикладу Львівської області за 2008 рік становить лише 3,8 %, а кількість збиткових підприємств ­- 25,7 %, слід відзначити про низкий рівень використання виділених коштів.

Станом на 2009 рік постановами КМУ від 26.02.2009 р. № 153 та 26.02.2009 р. № 199 передбачається компенсація підприємствам агропромислового комплексу відсоткової ставки за залученими кредитами у національній валюті в розмірі 1,5 облікової ставки Національного банку, що діє на дату нарахування відсотків за користування кредитами, та в іноземній валюті - в розмірі 12 % річних, але не вище розмірів, передбачених кредитними договорами. Таким чином, держава намагається створити сприятливі умови залучення коротко-та довгострокових кредитів у поточну господарську діяльність підприємств аграрного сектору.

Окрім того, для усунення вищевказаних проблем в сфері кредитування аграрного сектору слід оптимізувати нормативно-правові відносин щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно, порядку проведення прилюдних торгів з аукціонів, державний земельний кадастр, іпотека, а саме впровадження заборони відчуження землі сільськогосподарського призначення, шляхом впровадження відповідних нормативних актів.

Також, враховуючи неспроможність банківського сектору задовольнити потребу виробників в кредитних ресурсах, вважаємо за доцільне створення такої фінансово-кредитної організації, яка б виконувала функції кредитора аграрного сектору України, налагодила відносини з комерційними банками для залучення фінансових ресурсів в аграрний сектор країни, а також займалась страхування ризиків та наданням гарантій повернення кредитів. Це все сприятиме покращенню кредитного забезпечення агарарних підприємств, зниженню відсоткових ставок комерційних банків, а також обмеженню необхідності зростання бюджетного фінансування системи пільгового кредитування. Окрім того, це забезпечить доступ сільгоспвиробників до середньо- та довгострокових кредитів на прийнятних умовах, що є такими необхідними для підвищення ефективності діяльності, збільшення обсягів виробництва і покращання якості продукції.

Шимановська-Діанич Людмила Михайлівна

Полтавський університету споживчої кооперації України

м.Полтава

УПРАВЛІННЯ ТАЛАНТАМИ ЯК ВАЖЛИВА УМОВА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В «НОВІЙ ЕКОНОМІЦІ»

Процеси і явища які відбувалися останніми десятиріччями ХХ ст. і продовжують зберігати свою тенденцію в ХХІ ст. дають можливість з абсолютною впевненістю говорити про те, що закінчується індустріальна економічна епоха, досить бурно формується нова постіндустріальна економіка, яка останнім часом отримує додаткові нові визначення. Це пов’язано з тим, що на думку одних авторів, на зміну піздньоіндустріальній економіці 80-90-х рр. прийшла економіка постіндустріального типу, яка характеризується більшою гнучкістю, диверсифікацією, здатністю чуттєво реагувати на зміни потреб населення. Інші автори віддають перевагу назві «нова економіка». Дж.Сорес назвав її «рефлексивною економікою» або «інформаційною економікою», інші автори ввели в оборот поняття «економіка знань» і «наноекономіка». Близькими до економіки знань поняттями є «інноваційна економіка», «суспільство знань», «інформаційне суспільство», «високотехнологічна цивілізація», «невагома економіка» тощо.

Але справа не в назві, а в сутності феномену, що розглядається. В основі нової економіки є інноваційний вибух в технологіях. Про це свідчить наприклад той факт, що в США з 50 супербагатіїв 31, т.т. більшість, контролює компанії у сферах фінансів, торгівлі і засобів масової інформації. Таким чином, жоден з них не пов’язаний безпосередньо з матеріальним виробництвом. Дев’ять членів цієї найбагатшої верхівки мають пряме відношення до інформатики – галузі реалізації найновіших технічних досягнень, виготовлення комп’ютерних програм для масового використання споживачами і надання інших комп’ютерних послуг. Ця сфера представлена власниками таких компаній як «Майкрософт», «Делл», «Оракл» і «Гугл», добре відомих тим, хто має справу зі світовою інформаційною павутиною.

Крім того, на думку ряду вчених, нова економіка останнього десятиріччя суттєво відрізняється не тільки від індустріальної, але і від проголошеної раніше інформаційної. По-перше «нова економіка» нова з позицій параметрів часу: її початок відносять до останньої чверті ХХ ст., що в свою чергу робить природнім і зрозумілим різноманітність її трактувань та оцінок, невідпрацьованість понять та закономірностей. По-друге, її «новизна», якщо говорити коротко, полягає у такому:

головною ознакою нової економіки є зростання і переважання в економіці сфери послуг;

виділення інформаційної революції і інформаційної економіки;

вплив і суперечлива роль глобалізації на формування взаємостосунків в умовах нової економіки;

зміна виробничої функції «нової економіки» за рахунок появи нового головного фактора – креативного інтелекту.

Все це призводить до того, що «нова економіка» вимагає нового бачення і глобальних підходів, які передбачають наявність умов, які б стимулювали створення наступного покоління знань, технологій, бізнес-моделей і систем динамічного управління. Вчені наголошують на тому, що у перспективі необхідно формувати інноваційну екосистему ХХІ ст., яка зможе успішно адаптуватися і конкурувати в глобальній економіці. Для більшості країн світу подібний амбіціозний план передбачає «перескакування» завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям через стадію індустріального суспільства. Таке перескакування буде не просто одним з можливих варіантів розвитку, а нагальною необхідністю. У перспективі інформація стане предметом всезагального споживання і доступності.

Щодо України, то на думку фахівців, одним з основних завдань яке постає перед нашою державою є поетапне її перетворення в постіндустріальну державу: на першому етапі (до 2010 року) повинно сформуватися інформаційне суспільство; на другому (до 2015 року) – перерости в суспільство знань; на третьому (до 2025 року) передбачається повністю перейти до економіки в якій головним є виробництво і споживання знань і інформації.

На жаль, наша країна ще не вписується в економіку ХХІ ст. – економіку знань, де процвітають держави, які активно розвивають виробництво середньо- і високотехнологічних товарів і послуг. Більшість з них переходять до шостого технологічного укладу, який ґрунтується на широкому використанні мікро- і наноелектроніки, генної інженерії, нетрадиційної енергетики інформаційних мереж. В цих країнах від 75 до 90% приросту ВВП забезпечується за рахунок науково-технічної сфери і інтелектуалізації виробництва товарів і послуг. Тому Україні необхідно ламати стереотипи мислення і шукати шляхи диверсифікації економічної діяльності, щоб відповідати вимогам інноваційної стратегії.

Розробники теорії «нової економіки» - Дж.Гелбрейт, Дж.Гідденс, Дж.Белом, В.Іноземцев та інші говорять про те, що нова економіка все активніше витісняє з перших позицій такі вже звичні для нас фактори виробництва, як капітал, праця і земля, висуваючи на перше місце людський фактор, і в першу чергу – інтелект.

А це у свою чергу призводить до того, що виникає необхідність як пошуку та формування нових підходів та теорій управління, нової методології, так і переосмислення вже звичних положень, а іноді навіть і цілих теорій, які б стосувалися питань підвищення конкурентоспроможності підприємств і в першу чергу за рахунок удосконалення управління їх людськими ресурсами - персоналом, тому що управління персоналом останнім часом перетворилося на цілісну і досить складну систему, а продукти праці у багатьох випадках не мають матеріального характеру, але цінність їх може бути у десятки, а то і сотні разів більшою. Саме цим зумовлюється актуальність досліджень у даному напряму.

Пошук нових підходів і нової методології пов’язаний з тим, що зміна факторів виробництва призводить до необхідності знаходження відповіді на досить слушне запитання: що ж буде головним джерелом багатства в «новій економіці»? І якщо спробувати побачити цю «першопричину», то виявляється, що це – талановито-інтелекутальна людина. Саме людина, яка володіє особливим креативним інтелектом складає основу нової економіки і її багатства. Можна навіть сказати більше. За даними ряду спеціальних досліджень які проводились поетапно в 1997 р., 2000 та 2001 р. і охоплювали понад 100 різноманітних американських компаній, а також інших спостережень новій економіці потрібен не просто інтелект, а талановитий інтелект. Тобто економіка на сьогоднішній день гостро потребує талантів.

На прикінці ХХ ст., компанією «Mckinsey» були проведені дослідження, які довели, що в новій економіці саме талант є головним фактором успіху компанії, її головною конкурентною перевагою і, що з кінця 1990-х років йде і поширюється «війна за таланти», яка на думку дослідників буде продовжуватися ще декілька десятиріч.

Традиційно вважається, що талант – це найвища ступінь обдарованості людини, її видатні здібності. Але з точки зору управління талант буде помітним тільки тоді, коли він буде ефективно розвиватися і використовуватися. Інакше кажучи, талант – найвища, унікальна ступінь реалізації особистісного потенціалу, а талановитість людини проявляється тільки в справах та її творіннях. Це в свою чергу вимагає формування нових підходів до розвитку людини зокрема і людських ресурсів організації, її персоналу в цілому, як сукупного носія таланту. Талант – досить дефіцитний і особливо ефективний вид потенціалу. Від того, як швидко це зрозуміють і перейдуть до такої орієнтації в практичній діяльності залежить сучасний успіх підприємств та організацій і країни в цілому.

Саме тому, формуючи або удосконалюючи систему управління розвитком персоналу, керівництву підприємства особливу увагу слід приділяти проблемам управління талантами, що в свою чергу потребує переходу до більш сучасних підходів у цьому питанні. На відміну від старих підходів (які зосереджували увагу на тому, що «кадри вирішують все»; управління співробітниками – справа спеціального відділу кадрів (служби з управління персоналом); директор (дирекція, керівництво) зайняті суто виробничим управлінням, його завданнями та проблемами), нові підходи ґрунтуються на тому, що таланти визначають «прорив» і «запалюють», активізують інших; всі управлінські працівники мають справу з людьми і тому повинні надихати і організовувати їх на успіх, спираючись при цьому на таланти; пошук і управління талантами – головне завдання керівництва, а таланти талановито вирішують виробничі і інші проблеми.

Отже підводячи підсумки, слід зазначити, що для розуміння і вмілого використання ролі нової конкурентної переваги – унікальної енергії праці талановитих людей – підприємствам необхідно змінювати майже все в питаннях управління його людськими ресурсами: від методології, пріоритетів, стратегій до нової системи заробітної плати і особливого управління розвитком її персоналу. А ці питання потребують ще спеціальних досліджень, методологічних і методичних напрацювань.

Шокалюк Наталія Євгенівна

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

м. Івано-Франківськ

МОДЕЛЬ ОПТИМАЛЬНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРОГРАМИ З ВІДКРИТОЮ КРЕДИТНОЮ ЛІНІЄЮ

Нехай Кл є ліміт відкритої кредитної лінії, тобто протягом визначеного терміну (протягом m розрахункових періодів) кредит може бути отриманий довільну кількість разів за умови погашення попереднього кредиту.

Для кредитної лінії задані терміни, не пізніше яких повинен бути повернутий черговий w-й отриманий кредит – m; w=1,2,...,k.

У цьому випадку чистий дисконтований дохід інвестиційної програми визначиться наступним чином:

ЧДД=,

де

– потреба в фінансуванні j-го інвестиційного проекту в k-й розрахунковий період від початку реалізації інвестиційної програми, за умови, що він буде розпочатий в s – му розрахунковому періоді;

– величина доходу в k-му розрахунковому періоді від початку реалізації інвестиційної програми, за умови, що проект започатковано в s-му розрахунковому періоді;

– власні кошти підприємства, які виділяються для фінансування інвестиційної програми.

У даному виразі крім підсумовування величин чистих дисконтованих доходів по всіх включених в інвестиційну програму інвестиційних проектах зі знаком мінус входять сумарна величина виплат відсотків за кредит, власні кошти підприємства, виділені для фінансування програми.

Замість обмеження на розмір кредиту в даному випадку слід врахувати кілька обмежень:

,

У підсумку, приходимо до наступної економіко-математичної постановки моделі розробки оптимальної за критерієм максимуму чистого дисконтованого доходу інвестиційної програми підприємства за найбільшими обсягами фінансування: необхідно із заданої множини Р інвестиційних проектів вибрати таку підмножину Р реалізованих інвестиційних проектів, моменти початку реалізації кожного із яких, обсяги фінансування в кожному розрахунковому періоді з урахуванням власних, позикових коштів і ліміту кредитної лінії, при якій досягався б максимум чистого дисконтованого доходу ЧДД інвестиційної програми, тобто знайти такі множини

Y=(

щоб

Сформульоване завдання розробки оптимальної інвестиційної програми з відкритою кредитною лінією, яке визначається цим співвідношенням, відноситься до класу задач змішаного лінійного програмування і може бути вирішене за допомогою стандартних пакетів програм.

Юхименко Катерина Андріївна

Миколаївський державний аграрний університет, м. Миколаїв

НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Успішність функціонування будь-якої організації залежить від рівня її конкурентоспроможності. Тим самим доводиться визнати необхідність удосконалення існуючих методик оцінки і управління конкурентоспроможністю підприємства, яка заснована на тісному взаємозв`язку загальновизнаних законів економіки і менеджменту, психології і соціології, статистики і теорії ймовірностей, інших наук.

Успіх підприємства, що працює на ринку, багато в чому обумовлений його здатністю відповідати вимогам, пред’явленим діловим середовищем. Процес прийняття підприємством управлінських рішень є процесом перетворення інформації про ділове середовище в дію. Підприємство саме створює основу власного успіху або невдачі, ухвалюючи рішення щодо того, які джерела інформації і методи її обробки воно буде використовувати, а які ігнорувати.

Теоретичні основи розробки проблем конкуренції і ринкових відносин, форм і методів конкурентної боротьби були закладені в роботах А. Сміта, А. Маршалла, К. Маркса, Дж. Робінсона, Дж. К. Гэлбрайта, А. Чемберлена, К. Макконела, С. Брю, Л. Балабанова, Борисової Т.О й інших. Сьогодні вчені визначають конкурентоспроможність підприємства як узагальнюючу оцінку його конкурентних переваг у питаннях формування ресурсного потенціалу, якості задоволення споживчого попиту та досягнутої за рахунок цього ефективності функціонування господарської системи на момент чи протягом періоду оцінювання. І. Ансофф трактує поняття "конкурентного статусу фірми" як своєрідне мірило її положення на ринку та позиції в конкуренції. При цьому, як зазначає X. Фасхієв, висока конкурентоспроможність підприємства зумовлюється наявністю трьох ознак: задоволеності споживачів та їх бажання зробити повторну покупку; відсутності претензій до підприємства з боку суспільства, акціонерів та партнерів; відчуття гордості працівників підприємства за діяльність у ньому та бажання сторонніх отримати роботу саме в цьому підприємстві. Іншими словами, конкурентоспроможність підприємства - це результат "конкурентних переваг за всім спектром проблем управління компанією". Слушність такого підходу в порівнянні з попереднім полягає у тому, що він розглядає підприємство як систему, конкурентоспроможність якої залежить: від конкурентоспроможності її входу, тобто ресурсного потенціалу; від конкурентоспроможності кожної підсистеми підприємства та їх взаємодії; від конкурентоспроможності виходу, тобто товару. Таким чином, при входженні на новий ринок, прийнятті рішень щодо зміни обсягів виробництва, здійсненні інвестицій з метою модернізації обладнання або продуктових чи процесових інновацій необхідна оцінка підприємства в цілому .

Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність до ефективної господарської діяльності і забезпечення прибутковості в умовах конкурентного ринку.

Виробництво й реалізація конкурентоспроможних товарів - обов'язкова умова конкурентоспроможності підприємства. Критерій конкурентоспроможності - рівень продаж і стабільне місце на ринку. Поняття конкурентоспроможності містить у собі великий комплекс економічних характеристик, що визначають положення підприємства на галузевому ринку. Конкурентоспроможність товару відображає його здатність більш повно відповідати запитам покупців порівняно з аналогічними товарами, представленими на ринку. Вона визначається конкурентними перевагами: з одного боку, якістю товару, його технічним рівнем, споживчими властивостями; з іншого боку - цінами, установлюваними продавцями товарів.

Крім того, на конкурентоспроможність впливають переваги в рекламі, іміджі виробника, а також ситуація на ринку, коливання попиту. Високий рівень конкурентоспроможності товару свідчить про доцільність його виробництва й можливості вигідного продажу. Конкурентоспроможність продукції й конкурентоспроможність підприємства-виробника співвідносяться між собою як частина й ціле. Можливість підприємств конкурувати на певному товарному ринку безпосередньо залежить від конкурентоспроможності товару, а також сукупності економічних методів управління діяльністю підприємства, що роблять вплив на результати конкурентної боротьби.

Підтримка високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно стає більш прибутковим, ніж його головні конкуренти. Це одночасно передбачає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів і послуг та її продукція користується постійним попитом. Однак у житті цей стан не є незмінним. Тому керівництво підприємства повинно вміти відслідковувати зміни, що відбуваються в умовах господарювання, і проводити відповідні перетворення в політиці ведення виробництва та реалізації товарів. Такими перетвореннями можуть бути: зміна товарної політики, впровадження нових технологій, диверсифікація виробництва, зміна організаційно-правового статусу підприємства, модернізація форм збуту продукції, вихід на нові ринки, створення спільних виробництв і т. д.

Одним з напрямків підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства є зростання обсягів реалізації його продукції (товарів, робіт чи послуг) на ринку. Однак зростання обсягів реалізації саме по собі не дасть бажаних результатів, тому що при цьому не враховуються такі важливі результативні показники, як прибуток підприємства, величина витрат на реалізацію (яка зі збільшенням обсягів реалізації далеко не завжди зменшується) тощо.

Для планування обсягів реалізації, які б дозволили не лише відшкодувати операційні витрати, але й одержати прибуток (а він є основним джерелом коштів для розширеного відтворення підприємства), доцільно застосувати систему взаємозв’язку, яка одержала назву “взаємозв’язок витрат, обсягів реалізації та прибутку ” (Cost-Volume-Profit Relationships або CVP). Вона дозволяє виявити роль окремих чинників у формуванні прибутку від реалізації продукції (послуг) та забезпечити ефективне управління цим процесом. У процесі управління обсягами діяльності за даним методом підприємство вирішує низку задач. Однією з перших є визначення обсягу реалізації послуг, при якому забезпечується беззбиткова діяльність підприємства.

Кінцевою метою підвищення конкурентоздатності підприємства є збільшення прибутку та прибутковості розширення ринку його збуту та забезпечення стійкості роботи підприємства. Покращення фінансового стану підприємства можна досягти за рахунок підвищення якості продукту, що пропонується (чим вища якість, тим вища ціна), реалізації політики ресурсозбереження, організаційно-технічного та соціального розвитку підприємства. Будь-які заходи з покращення цих сторін діяльності відображаються на зростанні прибутку підприємства і, відповідно, її конкурентоспроможності.

Отже, конкурентоспроможність підприємства можна підвищити за рахунок наступних заходів:

- підвищення частки власних коштів в структурі капіталу підприємства;

- збільшити обсяг реалізації до розрахованого рівня беззбитковості (на початкових етапах з подальшим підвищенням);

- скоротити частку позикових коштів відносно власних;

- збільшити обсяг рентабельних активів, за рахунок яких можна покрити короткострокові зобов’язання;

- після досягнення точки беззбитковості реалізації досягти планових обсягів прибутку, тим самим підвищити показники рентабельності.

- для кожного виду послуг на підприємстві доцільно визначити приблизний етап життєвого циклу з метою формування ефективної цінової та асортиментної політики, які тісно пов’язані з рівнем конкурентоспроможності і впливають на основні результативні показники підприємства.

Саме ці моменти мають бути визначальними і на них мають бути направлені зусилля стратегічного управління підприємством паралельно з підвищенням кількісних показників фінансового стану, ефективності використання ресурсного потенціалу, рентабельності як основних показників його конкурентоспроможності.

До організаційних заходів, що підвищують рівень конкурентоспроможності підприємства, відносять: забезпечення пріоритетності продукції; зміну якості виробу і його технічних параметрів з метою обліку вимог споживача та його конкретних запитів; виявлення переваг товару порівняно із замінниками; виявлення недоліків товарів-аналогів, які випускають конкуренти; вивчення заходів конкурентів з удосконалення аналогічних товарів; виявлення й використання цінових факторів підвищення конкурентоспроможності продукції; нові пріоритетні сфери використання продукції; диференціація продукції, що забезпечує відносно стійкі переваги споживачів, які віддаються певним видам взаємозамінних товарів; вплив безпосередньо на споживача, шляхом штучного обмеження надходження на ринок нових товарів, проведення реклами, надання грошового або товарного кредиту.

Губар Ольга Володимирівна

Міжрегіональна Академія управління персоналом, м.Київ

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України передбачено удосконалення організації роботи Державної санітарно-епідеміологічної служби, забезпечення проведення ефективної кадрової політики і визначення обґрунтованої потреби держави в підготовці спеціалістів відповідно до Європейських стандартів. Указ Президента України «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 18.01.2006 року «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними інфекційними хворобами» визначає необхідність удосконалення системи епідеміологічного нагляду за поширенням інфекційних хвороб в Україні.

Організаційна структура Державної санітарно-епідеміологічної служби України, успадкована від СРСР виявилася неадекватною до нових вимог. І поряд з недосконалим управлінням персоналом належить до найбільш важливих факторів, які впливають на конкурентоспроможність служби. Тому в сучасних умовах виникла необхідність її реорганізації на основі вивчення досвіду організації санітарного та епідеміологічного нагляду в різних країнах світу, відповідності організаційної і штатної структури різних рівнів управління місії та завданням діяльності, аналізу трудового потенціалу і мотивації праці в санепідслужбі.

Одним з основних напрямків підвищення конкурентоспроможності є реформування управління, структури і функцій Державної санітарно-епідеміологічної служби. На відміну від виробничого підприємства, при неефективному менеджменті санітарно-епідеміологічна служба наносить збитки не собі, а населенню. Незважаючи на збільшення обсягу фінансування, позитивних зрушень, в санітарно-епідеміологічній службі не спостерігається, оскільки збереглася непрацююча, витратна, малоефективна організаційна структура. Велика кількість рівнів управління, наявність багаточисельних підрозділів, розгалужена мережа, призводять до витрачання коштів державного бюджету на забезпечення діяльності малоефективних установ першого рівня управління.

Проведене дослідження дало змогу виявити недоліки в організаційній структурі та можливості щодо її удосконалення. Його результати свідчать про необхідність проведення докорінних змін в організаційній структурі, спрямованих на удосконалення управління персоналом та підвищення її конкурентоспроможності. Про низьку ефективність використання наявних ресурсів та функціонування санітарно-епідеміологічної служби свідчить динаміка зміни рівнів захворюваності на інфекційні хвороби та економічних збитків від них, які за досліджуваний період збільшились майже на 79%. Відбулося зростання захворюваності населення на деякі особливо небезпечні та гострі кишкові інфекції. Показники інфекційної захворюваності в Україні за деякими нозологічними формами перевищують показники розвинутих країн Європи. За даними експертів, за роки незалежності смертність від інфекційних хвороб в Україні збільшилася більш ніж у три рази [1]. Мають місце проблеми в створенні належних санітарно-гігієнічних умов в навчально-виховних закладах, організації харчування дітей, умов праці в агропромисловому комплексі, що свідчить про недостатнє виконання місії та основних завдань санітарно-епідеміологічної служби, таких як профілактика інфекційних хвороб, запобігання шкідливому впливу на стан здоров’я і життя населення факторів середовища життєдіяльності, участь у координації діяльності органів виконавчої влади у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, та про низьку ефективність організаційної структури управління, неадекватність мережі служби потребам сьогодення.

Проведений системно-функціональний аналіз свідчить про відсутність у ряді випадків чіткого розподілу функцій між основними структурними підрозділами та керівниками, що призводить до дублювання окремих видів робіт або до певного їх недовиконання. Значну частину видатків на оплату праці в досліджуваному періоді становили виплати працівникам не медикам – 40%. Управління персоналом в основному здійснюється організаційними відділами та інспекторами по кадрам, які не є методичними, інформаційними, координуючими центрами з управління персоналом, структурно розрізнені з відділами заробітної плати, охорони праці та техніки безпеки, юридичним відділом та іншими підрозділами, які також мають відношення до виконання функцій управління персоналом.

Внаслідок недосконалого управління укомплектованість установ санепідслужби спеціалістами - фізичними особами становить 77%, з них 26 - особи пенсійного віку, а встановлене законодавством підвищення кваліфікації пройшли лише 79% лікарів та 68 % молодших спеціалістів з медичною освітою. В санепідзакладах 1525 посад є вакантними, а 1884 посади зайняті сумісниками. При цьому 127 лікарів, що закінчили навчання у 2007-2008 роках, не працевлаштовано [2], але до роботи в закладах СЕС залучаються іноземні громадяни, освіта яких не відповідає спрямованості медичної, що також зменшує конкурентоспроможність служби.

В процесі дослідження виявлена доцільність інтеграції спеціалізованих видів санітарно-епідеміологічної діяльності у відповідності з ієрархічною структурою служби. Питання про інтеграцію спеціалізованого виду санітарно-епідеміологічної діяльності необхідно вирішувати перш за все з урахуванням того, як справляються структурні підрозділи та низові СЕС із своїми функціями та чи можуть обласні СЕС повністю обслуговувати територію області всіма видами вузькоспеціалізованої діяльності. Інтеграція спеціалізованих видів діяльності повинна включати інтеграцію оперативної та лабораторної роботи.

Один з основних показників діяльності - проведення лабораторних досліджень щорічно зменшується. В досліджуваному періоді зменшення відбулося в понад 80% закладів санітарно-епідеміологічної служби. В деяких районах цей показник зменшився на 20-58%. Однією з причин низької конкурентоспроможності є незадовільна матеріально-технічна база закладів служби. Відсутній єдиний підхід до технічного оснащення санепідзакладів. Внаслідок високої зношеності обладнання часто виходить з ладу та знаходиться тривалий час в ремонті, що призводить до неефективного витрачання коштів державного бюджету. Конкурентоспроможність служби певною мірою залежить від термінів експлуатації передовсім активної частини основних фондів, подовження періоду функціонування спричиняє зниження сукупної продуктивності праці. При збільшенні видатків на державний санепіднагляд не забезпечується у повному обсязі виконання санітарного законодавства з метою попередження та зменшення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей і, відповідно, зниження захворюваності населення та має наслідком необхідність збільшення видатків на лікування захворювань. Підвищенню конкурентоспроможності служби повинно сприяти удосконалення управлінської практики, більш ефективний розподіл ресурсів, відповідна організаційна структура управління. Також для підвищення конкурентоспроможності служби необхідно удосконалити процеси управління персоналом, його підбору та відбору, забезпечити збереження її кадрового ядра.

Список літератури

  1. Фліссак Я.А., Шах Г.А. Бюлетень підготовлений за матеріалами Звіту про результати аудиту ефективності використання Міністерством охорони здоров'я України коштів державного бюджету на виконання завдань та функцій із забезпечення державного санітарно-епідеміологічного нагляду і дезинфекційних заходів. - Київ: Рахункова палата України, 2009.

Куторжевська Любов Іванівна

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка,

м. Полтава

ВАЖЛИВІСТЬ ПЕДАГОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ ДЛЯ ДІТЕЙ-СИРІТ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ

Характерною ознакою сьогодення є влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, у сімейне середовище. Роль сім'ї для дитини надзвичайно важлива: батьки не лише відповідають за догляд і виховання, а й допомагають відчути взаємне тепло й любов, передають дітям досвід поколінь, життєві цінності та духовність, задовольняють щоденні потреби, надають зразки для наслідування, прищеплюють соціальні й побутові навички, необхідні у самостійному житті. Конвенція ООН про права дитини, прийнята у 1989 році й ратифікована Україною у 1991 році, наголошує, що дитині для повного та емоційно комфортного розвитку найкраще зростати в сім'ї, в атмосфері щастя, любові та взаєморозуміння. Економічна криза, яка охопила національне господарство, спричинила появу цілої низки проблем у вихованні підростаючого покоління, які виявляються на духовному, моральному, соціально-демографічному рівнях. Хибні цінності та ідеології затьмарюють свідомість людей, відбувається девальвація національної грошової одиниці, у населення стоїть питання, як забрати депозит та активно витратити його на придбання дорогих товарів через очікуване зростання цін та кричущу недовіру до банків. Складність завдань, що постають сьогодні перед суспільством у зв'язку із зубожінням народу, різким збільшенням захворюваності дітей, соціальним сирітством, безпритульністю, зростанням дитячої злочинності, вимагають від державних органів управління освітою, педагогічної науки нових, нестандартних підходів у розв'язанні проблем навчання, виховання, соціального захисту і матеріального забезпечення дітей. Суспільне виховання та повне державне утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є проявом турботливого ставлення суспільства до найболючішого явища сучасності — сирітства. В останні десять років, як зазначають дослідники, вдвічі збільшилася кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування [4,4]. Як говориться у коментарі до постанови Кабінету Міністрів України від 30 січня 2008 року №26 “Для максимального розвитку сімейних форм влаштування дітей-сиріт”, нині в країні діє 300 дитячих будинків сімейного типу, у яких виховується 1960 дітей, у 1617 прийомних сім’ях влаштовано 2561 дитина [3]. Але в Україні загалом налічується 65 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [3]. Альтернативою біологічній родині слугує інша сім'я — прийомна. В Україні існує чотири форми сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення, опіка (піклування), прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу. Усиновлення — прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, зазначено у Ст. 207 Сімейного кодексу України [6,77]. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років [6,91]. Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування [6,98]. Дійсно, спільно проживати може з п'ятьма дітьми окрема особа, але чи забезпечить вона знедолених дітей сімейним вихованням??? Прийомна сім'я - сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування [6,96]. Виховання - соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості, - твердять науковці [6,89]. Суспільство ж як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу - катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я.-А. Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Найважливішою галуззю нашого життя вважав виховання А.С.Макаренко. Процес виховання є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним та тривалим у часі [2,90]. Саме такий виховний процес може організувати підготовлений педагог - вихователь інтернату для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У період оновлення всіх аспектів життєдіяльності суспільства і реалізації Національної доктрини розвитку освіти в Україні та законів "Про освіту", "Про сприяння соціального становлення та розвитку молоді в Україні" все більшого значення набуває професійна підготовка майбутнього педагога, рівень сформованості його професійних і особистісних якостей. Особливо це стосується вихователя інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, головною метою діяльності якого є створення умов для саморозвитку, самоствердження особистості дитини, підтримка і стимулювання її до активної життєдіяльності в майбутньому.

До проблем, пов'язаних із розбудовою державності України, стосується поява нового соціального замовлення на сучасного педагога, особистісно зорієнтованого, з високою педагогічною культурою, що передбачає сформовані уміння використовувати різноманітні засоби та методи впливу на учня, позбавленого батьківської опіки. Проблему підготовки сучасного вчителя, підвищення його педагогічної майстерності висвітлено в працях І.Д.Беха, Л.Д.Березівської, Н.М.Бібік, А.М.Богуш, В.І.Бондаря, А.Д.Бондаря, І.А.Зязюна, М.В.Гриньової, М.Б.Євтуха, В.Р.Ільченко, В.І.Лозової, В.Ф.Моргуна, В.А.Семіченко, Л.О.Хомич та ін.

В історичному плані проблеми виникнення, становлення та розвитку інтернатних закладів висвітлювались у наукових дослідженнях А.Д.Бондаря, Б.С.Кобзаря, А.С.Макаренка, В.М.Сороки-Росинського, В.П.Покася. Розробці організаційно-педагогічних принципів діяльності окремих типів інтернатних установ присвятили свої праці Ю.П.Азаров, В.П.Вугрич, В.М.Галузинський, Я.Б.Гнутель, М.В.Гриньова, І.Г.Жирицька, Б.С.Кобзар, Є.П.Пустовойтов, В.Г.Слюсаренко, Л.В.Канішевська. Специфічні особливості змісту й організації позаурочної виховної діяльності в школах-інтернатах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, висвітлені у дослідженнях Б.С.Кобзаря, Є.П.Пустовойтова, В.Г.Слюсаренка, В.С.Яковенка. Різним аспектам діяльності навчально-виховного процесу в школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, присвячені дослідження І.Б.Іванова, Л.В.Канішевської, Б.С.Кобзаря, Є.П.Пустовойтова, В.Г.Слюсаренка, Н.М.Огренич, Л.С.Дробот, В.В.Семенюк, Т.В.Шатохіна, В.С.Яковенка. У п