Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Рабочая программа'
Цель дисциплины состоит в формировании у студентов знаний по товароведению и экспертизе рыбных товаров и морепродуктов (нерыбных объектов водного про...полностью>>
'Документ'
В качестве автора книги «Мужчины — вы­ходцы с Марса, женщины — с Венеры» я пользуюсь преимуществом слушать различ­ные вдохновляющие истории со счастл...полностью>>
'Решение'
В настоящее время минерально-сырьевой сектор экономики в нашей стране, к сожалению, не пользуется популярностью. В конце мая 2011 г. прошел VII-й еже...полностью>>
'Бизнес-план'
Проводимые в России экономические преобразования дали мощный толчок развитию предпринимательства, создали для этого соответствующие условия. В поиска...полностью>>

Методика викладання художньої культури в 11 класі індійський культурний регіон

Главная > Диплом
Сохрани ссылку в одной из сетей:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА МЕТОДИКИ ВИХОВНОЇ РОБОТИ


Чабан Н.

Методика викладання художньої культури

в 11 класі

ІНДІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Херсон 2007

УДК. 378. 147-388

ISBN 966-8249-32-1

ББК 74. 58

Методика викладання художньої культури в 11 класі. Індійський культурний регіон: Методичні рекомендації для вчителів художньої культури обговорено на засіданні кафедри теорії та методики виховної роботи (Протокол № 6 від 02 листопада 2007 р.).

Рекомендовано до видання Вченою радою Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів (Протокол № 5 від 30 листопада 2007 р.).

Автор Н. Чабан — кандидат педагогічних наук, доцент кафедри теорії та методики виховної роботи Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів

Рецензенти І. Кравченко — завідувач кафедри теорії та методики виховної роботи Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів, кандидат педагогічних наук, доцент

Г. Цибуленко — кандидат історичних наук, доцент кафедри соціальних і економічних дисциплін Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів

ББК 74. 58

Ч. 12 Чабан Н.

Методика викладання художньої культури в 11 класі. Індійський культурний регіон: Методичні рекомендації. — Ч. 4.   Херсон: РІПО 200766 с

© Чабан Н., 2007

© РІПО, 2007

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА .................................................................................................

4

ТЕОРЕТИЧНА ІНФОРМАЦІЯ ДО РОЗДІЛУ “ІНДІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН” ...............................................................................

5

1. Образ Індії в історії світової культури ....................................

5

2. Вплив релігії на культуру Індії ................................................

11

3. Філософські погляди та наукові досягнення Індії .................

16

4. Своєрідність літератури, театру, музичного та танцювального мистецтва Індії ............................................................

20

5. Особливості синтезу архітектури та скульптури в культурі Індії ..........................................................................................................

26

6. Живопис та декоративно-прикладне мистецтво Індії ...........

34

ДИДАКТИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО РОЗДІЛУ “ІНДІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН” ..............................................................................

37

МАЛЮНКИ ДО ТЕМИ .................................................................................

50

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ..........................................

64

ПЕРЕДМОВА

Розбудова нової держави, реалізація національної програми "Освіта. Україна XXI ст." і викладання шкільного курсу "Художня культура" потребують визначення конкретної мети, завдань, змісту навчання та виховання педагогічних кадрів, роль яких у розв'язанні цих проблем вирішальна. Саме від рівня професійної підготовки майбутнього вчителя залежить якісне виконання завдань, що постали в системі культурологічної освіти й виховання підростаючого покоління та його переходу до самостійного життя.

Якісна реалізація шкільної програми з вивчення культури Індійського регіону в 11 класі неможлива без чіткого науково обґрунтованого планування, підготовки й проведення уроків. Ефективність проведення уроку полягає у всебічному охопленні програмового матеріалу з визначенням тем уроків; кількості годин на їх проведення; питань теорії та історії культури і мистецтва, міжпредметних зв'язків; наочних посібників та ТЗН; дидактичних матеріалів; рекомендованої до уроку літератури; змісту самостійної та практичної роботи, а також у науковому обґрунтуванні нового погляду на традиційний план-конспект уроку, який готує вчитель до кожного заняття.

У запропонованому нами методичному посібнику вміщено матеріали до проведення уроків та безпосередньо плани-конспекти з розділу “Індійський культурний регіон” в 11 класі.

ТЕОРЕТИЧНА ІНФОРМАЦІЯ ДО РОЗДІЛУ

ІНДІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН”

1. Образ Індії в історії світової культури

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. Їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності.

Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. н.е. – це Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля річки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. У жителів Хараппи та Мохенджо-Даро була своя писемність. Написи робилися на керамічних виробах, металевих речах та на печатках. Писемність складалася з близько 400 знаків, що писались справа наліво. Писемність до сьогоднішнього дня не розшифрована, більш цього, невідома навіть мова, якою вона зроблена.

Найяскравіша особливість цієї культури – її надзвичайний консерватизм: принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура.

Загалом культура Хараппи не вирізнялася особливими художніми досягненнями. Безсумнівно, вона мала літературу, релігійні епічні шумерські та вавілонські поеми, але все це назавжди втрачене для нас. Архітектура була суворо утилітарного характеру, ніде під час розкопок не знайдено слідів монументальної скульптури або живопису. Зате високої досконалості, витонченості досягло мистецтво малих форм – гравюри на печатках, статуетки.

У II тис. до н.е. до Індії прийшли племена індоаріїв, жерці яких створили велике зібрання гімнів – “Рігведу”, що й сьогодні вшановується як найсвященніший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з великих гімнів, арії досягли вже передодня цивілізації. Їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. Протягом епохи “Рігведи” викристалізувалися і певною мірою збереглися до наших днів чотири стани: жерці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри).

Арії були буйним народом. Вони дотримувалися лише небагатьох табу пізньої Індії й були досить схильними до хмільних напоїв. Вони дуже любили музику, гру на флейті, лютні та арфі під акомпанемент цимбалів і барабанів, володіли гептотонічною гамою, яка схожа із нашою мажорною.

Насолоду у давніх індійців викликали також численні індуїстські свята, що супроводжувалися різними веселощами, типові мелодійні наспіви – раги, які збереглися до нашого часу, різноманітні розваги (бої півнів, купання, виступи професійних музикантів, танцюристок, драматичних акторів).

Свята слідували одне за одним протягом індуїстського року, в них брали участь як багатії, так і бідняки. Найширше відзначалося свято на честь Ками – бога кохання. В усі часи й серед усіх станів населення були розповсюджені азартні ігри, одна з яких на початку нашої ери перетворилася у шахи – значний інтелектуальний здобуток давньоіндійської цивілізації.

Племенами управляли вожді, які носили титул “раджа” – слово, споріднене з латинським “rex” (король). Раджа не був абсолютним монархом. Арії розглядали царя як насамперед військового вождя. Цар – жрець, характерний для деяких інших стародавніх культур, не мав паралелі в Давній Індії.

Загалом можна твердити, що й давня індійська культура, й культура епохи “Рігведи” внесли свій внесок у формування унікального характеру сучасної індійської культури.

Для розуміння давньоіндійської культури необхідно знати ту політичну ситуацію, котра була створена в епоху Будди (друга половина I тис. до н.е.). Йдеться про імперію Маур’їв, яка мала високо розвинуту систему державної адміністрації, що керувала всім економічним життям імперії, й досконалу організацію секретної служби, сфери діяльності якої охоплювали всі стани. Розквіту держави Маур’їв було досягнуто за царя Ашоки (середина III ст. до н.е.). Важливим джерелом інформації про цей час є численні надписи Ашока (так звані едікти), викресані на камені за наказом царя. Едікти, які присвячувалися викладенню благочестя государя й містили повчання до всіх підданих наслідувати в цьому свого владику.

Можна виділити три етапи політики Маур’їв. Насамперед вони прагнули обмежити привілеї старовинної аристократії, зосередити в своїх руках фінансове управління та збільшити прибутки державної казни, суворо придушуючи будь-яке незадоволення.

Іншою характерною рисою було заступництво за нетрадиційні релігії, головним чином за буддизм. Релігійна політика Ашоки складала основний зміст його едиктів.

Загальноіндійський правитель наполегливо проголошував і своє прагнення до завоювання праведністю всього світу. З цією метою він надсилав у сусідні країни спеціальні місії, що мусили проповідувати істинність вчення Будди й доповідати про добропорядність Ашоки. Отже, головним змістом реформи Ашоки була людяність у внутрішньому управлінні та відмова від агресивних воєн.

У внутрішніх справах нова політика відбилася на загальному пом’якшенні суворого правосуддя. У надписах Ашоки говориться про “дхарму” як про “праведність”. Покладений на царя обов’язок охорони підданих стосувався насамперед охорони дхарми. Починаючи від Ашоки, царі час від часу брали титул дхарма-раджі, який водночас був епітетом Ями, бога смерті й померлих. Яма й цар підтримували дхарму, “священний закон”, караючи злодіїв та нагороджуючи праведних. Ашока заявляв, що всі піддані – його діти, енергійно підтримував вчення про ахімсе (незашкодження людям та тваринам), яке на той час швидко розповсюджувалося серед віруючих усіх сект. Він відмінив судові тортури, однак при всьому своєму гуманізмі зберіг смертну страту – її відмінили царі, що правили пізніше.

Миролюбну політику Ашоки швидко забули, царі знову повернулися до загарбницьких походів. Політична єдність Індії (але ніяк не культурна) була втрачена майже на дві тисячі років.

Індійську культуру не можна зрозуміти без урахування такого суто індійського феномену, як станово-кастова система. Адже індійське суспільство складається з ряду каст, кожна з яких регламентована чітко сформульованими нормами соціальної поведінки та міжкастових взаємостосунків. Відношення між станами та кастами в епоху пізнього індуїзму визначалися правилами ендогамії (вважався законним лише шлюб у межах однієї групи), спільного бенкетування (їжу можна було приймати від членів своєї або вищої групи і їсти у присутності таких же людей) та передбаченого роду занять (кожна людина зобов’язана була добувати собі засіб до існування лише тим ремеслом або заняттям, що вважалося загальним для усіх членів її групи, і не мала права займатися нічим іншим).

Каста – це результат тисячолітнього розвитку і взаємодії расових та інших груп у єдиній системі культури.

Лише протягом останніх п’ятдесяти років кастова система потерпіла дійсних ознак розкладу. Причина тому – багато нововведень, розповсюдження освіти західних зразків, ріст національної самосвідомості.

Заслуговує уваги й індійська сім’я, що була й залишається великою сім’єю, тобто братами, дядьками, двоюрідними братами й племінниками, справді пов’язаними між собою. Всі вони живуть спільно під одним дахом або ж у сусідніх помешканнях і часто спільно володіють нерухомим майном родини. Система великої сім’ї в давнину давала своїм членам почуття соціальної упевненості. На випадок нещастя можна було розраховувати на допомогу родичів. У сім’ях, як правило, пестили маленьку дитину, їй все дозволялося.

Коли дитина ставала молодою людиною, то після релігійних залучень вступала до шлюбу. Одруження й продовження роду вважалося святим обов’язком. Вступ до шлюбу переслідував три основні мети: виконання релігійного обов’язку завдяки домашнім жертвоприношенням, народження дітей, що забезпечувало щасливе потойбічне життя батькові та його предкам, а також продовження роду й сексуальну насолоду. Після завершення складної шлюбної церемонії господар дому міг присвятити себе трьом життєвим цілям: дхармі, або наданню релігійних доброчинств шляхом неухильного наслідування положень “священного закону”, надбанню багатства чесним шляхом та отриманню насолод. Найвищою з усіх законних насолод вважається статева.

Уся індуїстська література, як релігійна, так і світська, буквально сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. У середні віки сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога й богині, тому фігури пар у міцних обіймах зображувалися на стінах храмів.

Давнє індійське мистецтво нерозривно пов’язане з трьома крупними релігіями – індуїзмом, буддизмом та джайнізмом. Поряд з основними образами та мотивами, характерними для кожної з цих релігій, зокрема, в мистецтві Індії використовувалися й спільні для них образи (лотос, змія, крокодил та ін.), а також символи й сюжети, що не стосувалися їх безпосередньо. Така природа надзвичайного багатства й різноманітності художніх образів та форм притаманна не тільки давньому, а й сучасному мистецтву Індії.

Не менший внесок зробила в історію світової культури Індія середніх віків. Мистецтво середніх віків відзначено відносно із древністю багатьма змінами. Воно вже далеко не таке однорідне, як раніше. І хоча, як і у древності, воно складало найважливішу частину духовного життя індійського народу, разом із значними історичними зламами різко змінювалась і його спрямованість. Якщо в VII-XII ст. особливо бурхливого розквіту досягла скульптура, то у XIII-XVII ст. разом з проникненням у Індію ісламу, ідеології завойовників, скульптура, заборонена мусульманською релігією, занепала, а в архітектурі відбулися важливі перетворення. Скульптурний декор змінив плоский узорчастий орнамент, докорінно поновились будівельні та художні прийоми архітектури. Важливу роль, особливо у XVI-XVII ст., почала відігравати книжкова мініатюра, тоді як настінні розписи віджили своє. Але на всіх етапах свого розвитку середньовічне мистецтво Індії характеризується неповторною самобутністю, що відрізняє його від мистецтва інших східних народів.

Індія у середні віки – це велика художня школа, з якої багато почерпнули архітектори та художники прилеглих країн Південної та Східної Азії. Кам’яні храми Індії, з прикрашаючими їх рельєфами, розписами, візерунками орнаменту, створені поколіннями невідомих майстрів, стали скарбницями світового мистецтва.

Культура Індії не тільки всмоктала досягнення інших культур, а сама не менше віддала світовим культурам. Насамперед необхідно відзначити, що вся Південно-Східна Азія перейняла велику частину своєї культури з Індії. Весь Далекий Схід зобов’язаний Індії буддизмом, який сприяв формуванню своєрідних культур Китаю, Кореї, Японії та Тибету.

Значний вплив культура Індії здійснила на Захід. Гете й багато інших письменників початку XIX ст. читали усі перекладені на той час твори давньоіндійської літератури. Починаючи з Гете, більшість великих німецьких філософів були обізнані певною мірою з вченням індійської філософії. Шопенгауер відверто зізнався, що він знаходився під впливом індійської думки й дотримувався істинно буддійських поглядів. І наприкінці XX ст. на Заході користувалися великою популярністю релігійно-філософські концепції Індії, раціоналізовані методи йоги, засоби та ідеї індійського містицизму.

2. Вплив релігії на культуру Індії

Самобутність художньої культури Давньої Індії визначила релігія. Саме слово “релігія” у нашому, європейському, розумінні навряд чи може застосовуватися до індуїзму, корені якого губляться в давнині. Індуїзм не вкладається до прокрустового ложа уявлень про релігію, які характеризують нашу культуру. Інколи індуїзм називають способом життя, але це надто вузьке і поверхове уявлення. Найшвидше індуїзм – це складна система світосприймання, що включає в себе і філософський, і соціальний компонент, тісно переплетені і взаємозалежні.

Для розуміння індуїзму надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не існує у світі іншої віри, ніж індуїзм, і взагалі не існує нічого, що б не охоплювала релігія чи не входило до неї. Немає поділу на світ сакральний та світ ілюзорний, немає нічого, що могло бути названо мирським, світським, немає нічого, окрім релігії, поза релігією, поряд із релігією. Чи не тому в індусів немає спеціального слова, поняття, відповідного нашому розумінню релігії? Як можна назвати те, що не має протиставлення?

Релігія для індуса – це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримання його космічних законів, а життя – це релігія. У цій двоєдиній формулі міститься весь індуїзм із його глибокою діалектичністю, розуміння єдності всього сущого, пошук єдності в різноманітті, із її високою екологічністю і сприйняттям живої й неживої природи в їхній цілісності, з одного боку, а з другого – із його скрупульозною модифікацією всієї людської активності, із його наданням реалістичного статусу буквально усім життєвим проявам, із його обожненням каміння і тварин, гір і річок, героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, із поклонінням священному звукові та медитативній тиші. Тільки уяснивши те, можна зрозуміти свідомість індуса з його пошануванням, що тисячоліттями передається із покоління в покоління, всього того, що ходить, плазує, плаває, літає, з його розумінням природних відправлень організму як акту релігійного.

Для індуса істини індуїзму охоплюють безначальний і нескінченний світ, виникаючий, гинучий і знову виникаючий у космічному просторі. Індуїзм позбавлений антропоцентризму. Людина розглядається на рівних із усією живою й неживою природою, причому в рамках теорії переселення душі можливі варіанти посмертного втілення не в людській подобі. І людина, і природа – форми божественного прояву.

Найдавніша відома нам релігія Індії – ведійська, це релігія аріїв, коріння якої сягають у глибину віків – у часи індоєвропейської праспільноти. Сама назва “ведійська” походить від назви священних книг – вед. Веди є практично єдиним джерелом свідчень про цю релігію на її найдавнішому етапі. Жертвоприношення здійснювалися на відкритому місці як приношення вогню (Агні), котрий повинен був віднести їх іншим богам; не існувало ні храмів, ні зображень богів, які б могли бути додатковим джерелом інформації про ці вірування. Веди являють собою збірники гімнів (самхіт), найдавніші з яких відносяться до II тис. до н.е. Багато століть вони існували виключно в усній формі і повинні були вивчатися напам’ять.

Згідно традиції виділяють чотири Веди: Рігведа, Самаведа, Яджурведа та Атхарваведа. Склалися вони ймовірно у I половині I тис. до н.е. Найдавнішою та найбільш вшанованою є Рігведа. Вона складається з десяти книг (мандал) і в цілому містить 1028 гімнів. Гімни за своїм призначенням – це не розповіді про богів, а звертання до богів з якимось проханням; щоб отримати те, що просять.

Гімн, що промовлений людиною, — це дарунок божеству, але щоб його було прийнято (та бог зробив дарунок тому, хто просить), гімн треба правильно проговорити – із всіма необхідними інтонаціями, паузами. Саме цьому виникає Самаведа, у якій повторюються рігведійські гімни, але з вказівками, як їх правильно виконувати. Для того, щоб промовляння гімну виявилось ефективним, його треба супроводжувати жертвоприношенням, а точніше – його слід включити до структури церемонії жертвоприношення. Ведійський ритуал описується у Яджурведі. Таким чином, перші три Веди тісно пов’язані між собою. Декілька відокремлено стоїть Атхарваведа, яка являє собою збірник замовлянь та заклинань, тому її інколи навіть не включають у веди.

Ведійська релігія має політеїстичний характер, в ній багато богів, головних – 33, але інколи згадуються 3339 богів. У світі виділяються три основних сфери – небо, повітря та земля, головною вважається повітря. В залежності від “сфери проживання” розділено богів. До найважливіших богів неба відносяться Сур’я (сонце), Ушас (зоря) та Варуна (божество води та світового порядку); землі – Агні (жертовний вогонь) та Сома (священний хмільний напій); повітря – Ваю (вітер), Рудра-Шива (гроза) та Індра (блискавиця, грім). Індра зветься “царем богів” та возвеличується над усіма богами ведійського пантеону, він вершить багато подвигів, найвідоміший з них – сутичка з Врітрою (загороджувачем небесної води), перемога над ним дозволяє Індрі визволити воду та зросити нею землю.

Необхідно ще вказати дві взаємопов’язані особливості ведійських богів: по-перше, майже не існує опису їх фізичного образу та характерних атрибутів; по-друге, саме божество, до якого звертається гімн, називають наймогутнішим з усіх богів. Дослідники припускаються думки, що це пов’язано з тим, що усі боги являються проявом єдиного божественного принципу.

У середині I тис. до н.е. на перший план у ведійському пантеоні висувається тріада богів: Брахма (творець світу) – Шива (руйнівник світу) – Вішну (охоронець світу).

Подальший розвиток та оформлення ведійських вірувань відбувається у брахманах, араньяках та упанішадах, літературі смріті.

Ведійська релігія до початку нашої ери трансформувалася у релігію, що називається індуїзмом. Індуїзм і в наші часи залишився релігією більшості населення Індії. Але вже з середини I тис. до н.е. в Індії виникає цілий ряд нових релігійних та тісно пов’язаних з ними філософських вчень Самим значним з них, що пізніше обернувся у світову релігію, був буддизм.

Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми – індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія – джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Джайнізм зробив явний акцент на етику, на соціально-моральні аспекти поведінки людини.

Олімп індуїзму символізує трійця: Брахма, Вішну, Шива, які представляли космічні сили творення, збереження й знищення. Брахма як творець світу зображувався з квіткою лотосу у чотирьох руках разом із своєю дружиною Сарасваті, богинею мистецтва, Вішну – це порядок і гармонія природи, його змальовували сплячим на змії вічності. Дружина Вішну Шрі –богиня кохання. Вішну з’являється в багатьох перевтіленнях: одне з них – Рама, герой однойменного епосу, інше – Кришна, який звичайно з’являється дитиною чи юнаком (мал. 5).

Шива, відомий за ім’ям Великого бога, зображувався у вигляді йога чи аскету у стані медитації. З його шиї звисає гірлянда черепів, у руці він тримає тризуб, ріка Ганг протікає біля його ніг. Його дружина Парваті часто має страшну подобу: її честь вимагає жертви. Багаторукість танцюючого Шиви символізує сили Всесвіту, а також демонструє його пульсацію (мал. 8, 12).

Слід підкреслити, що визначення індуїзму є досить складною задачею, вирішити яку не можуть найдосвідченіші вчені. До цієї релігії необхідно підходити як до конгломерату цінностей та вірувань.

Буддизм, як і джайнізм, був реакцією не брахманських верств давньоіндійського суспільства на брахманізм. Основи його вчення викладені в бенареській проповіді Будди, суть їх така: життя є страждання. Народження й старіння, хвороба й смерть, розлучення з улюбленим і союз з нелюбом, недосягнута мета й незадоволене бажання – все це страждання. Воно походить від бажання буття, насолод, творення, влади, вічного життя тощо. Знищити цю ненаситну жадобу, відмовитися від бажань, відрішитися від земної марноти – ось шлях до знищення страждань. Саме цей шлях веде до повного звільнення, нірвани. Людям, які настраждалися, не могло не імпонувати вчення про те, що наше життя –страждання (аналогічна теза, як відомо, у певній мірі забезпечила шлях і ранньому християнству), і що всі страждання походять від бажань та похоті. Зменшити їх, бути добрим та благочестивим – і це перед кожним (а не лише перед посвяченими та брахманами) відкриває шлях до істини, а у підсумку – й до нірвани. Зрозуміло, чому буддизм став найбільш впливовим і популярним у Стародавній Індії.

Священною книгою буддизму є Тріпітакі (Тіпітакі) – в буквальному перекладі “Три корзини (навчання)”. За легендою, після смерті Будди його учні зібралися разом, троє з них висловили три частини вчення Будди, пізніше записавши їх на пальмових листях, та склали їх відповідно у три корзини. Звідси й назви цих трьох частин: Віная-пітака, Абхідхамма-пітака та Сутта-пітака (пітака – це кошик); кожна з цих книг в свою чергу розділена на ряд розділів. До найбільш цікавих текстів відносяться Джатакі та Дхаммапада, що входять у Сутта-пітаку. Джатакі – це збірник розповідей про попередні народження Будди (їх у збірнику близько 550). Дхаммапада (Шлях навчання) – це збірник афоризмів, приписуваних Будді і охоплюючих широке коло питань буддійського вчення.

Велику роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс), що ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильства над ними, вбивати. Його, зокрема, включила у своє віровчення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм.

І, нарешті, про іслам, який наприкінці 1 тис. н.е. заявив про себе на північному заході Індостану, поставши перед індуїзмом у вигляді живого віровчення войовничих племен Західної та Центральної Азії. Він якісно відрізнявся від усіх попередніх релігійних світоглядів. Насамперед мусульманські племена володіли потужнішою військовою технологією та сильнішою політичною системою в порівнянні з індусами. Але головне – їх віровчення спиралося, принаймні теоретично, на концепцію “згуртованого братерства”, яка об’єднувала узами глибокої поваги всіх, хто сприйняв цю релігію. Це було, напевне, перше в історії індуїзму зіткнення з релігійним віруванням, що спиралося на поняття цілісної громади, об’єднаної єдиним і всемогутнім богом, і не дивно, що індійське суспільство не змогло включити мусульманські громади до свого гнучкого соціального та духовного організму. Однак найважливіше полягає в тому, що ті, хто прийняв іслам, жили поруч з індусами і перейняли в них міфи, образи традиційних богів, релігійні обряди.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Методика викладання предмету «художня культура» в 11 класах загальноосвітніх навчальних закладів методика викладання предмету «Художня культура» в 11 класах загальноосвітніх навчальних закладів

    Документ
    Методика викладання предмету «Художня культура» в 11 класах загальноосвітніх навчальних закладів: методичні рекомендації для вчителів художньої культури / Укладач Л.
  2. Б. М. Жебровський Про організацію навчально-виховного процесу в початкових класах загальноосвітніх навчальних закладів у 2011/12 навчальному році (2)

    Документ
    Міністерство освіти і науки, молоді та спорту надсилає для практичного використання інструктивно-методичні рекомендації щодо вивчення шкільних дисциплін у початковій школі (додаток 1), основній та старшій школі (додаток 2).
  3. Методичні рекомендації щодо вивчення предметів художньо-естетичного циклу на 2011-2012 рр

    Методичні рекомендації
    Стратегічною метою сучасного освітнього процесу є розвиток  особистості  учня, становлення  в людині  системи цінностей:  особистісних, загальнолюдських,  професійних тощо.
  4. Кабінету Міністрів України "Назустріч людям", державною та регіональною програмами „Вчитель", на подальший розвиток змісту І форм післядиплом

    Диплом
    Робота Одеського обласного інституту удосконалення вчителів була спрямована на реалізацію освітньої політики, визначеної Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, Указом Президента України “Про невідкладні заходи
  5. Методичні рекомендації щодо викладання предметів художньо-естетичного циклу в 2011 2012 навчальному році

    Методичні рекомендації
    Стратегічною метою сучасного освітнього процесу є розвиток  особистості  учня, становлення  в людині  системи цінностей:  особистісних, загальнолюдських,  професійних тощо.

Другие похожие документы..