Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Философия коучинга основывается на принципе доверия клиенту. Такой подход осуществляется в клиентцентрированной терапии К Роджерса, в аналитической п...полностью>>
'Документ'
1.2. Основные принципы обеспечения безопасности жизнедеятельности при разработке и эксплуатации устройств и технологических процессов по направлению ...полностью>>
'Обзор'
Обзорная автобусная экскурсия «Новогодний Петербург» представит город, расцвеченный множеством новогодних огней в нарядном убранстве улиц и площадей,...полностью>>
'Документ'
Искусственный интеллект – одно из наиболее быстро развивающихся основных направлений информатики. Методология, технологии и системы искусственного ин...полностью>>

Конспект лекцій (1)

Главная > Конспект
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

РУБІЖАНСЬКИЙ ФІЛІАЛ

ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНОГО ТА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

ПОЛІТОЛОГІЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

2005

Політологія. Конспект лекцій / Укладач: Носач В.М. - Рубіжне: РФ СНУ імені Володимира Даля, 2005. – 89 c.

Ознакою українського суспільства сьогодні є політизація всіх сторін життя. Тому оволодіння системою наукових знань про політичне життя та суспільно-політичні процеси є надзвичайно актуальним та має соціальну потребу.

Конспект лекцій містить теми, які передбачені робочою програмою дисципліни та опрацювання яких необхідне для підготовки до практичних занять студентів денної форми навчання, а також виконання самостійної роботи студентів денної та заочної форм навчання напрямів спеціальностей:

0902 Інженерна механіка

8.090220 Обладнання хімічних виробництв і підприємств будівельних матеріалів

0916 Хімічна технологія та інженерія

8.091601 Хімічна технологія органічних речовин

8.091605 Хімічна технологія високомолекулярних сполук

0708 Екологія

7.070801 Екологія та охорона навколишнього середовища

1102 Фармація

7.110204 Технологія фармацевтичних препаратів

0802 Прикладна математика

6.080200 Інформатика

Розглянуто та схвалено кафедрою ГФВ

Протокол № 10 від “29“ 04. 2005 р.

Завідувач кафедрою Проценко В.О.

Схвалено методичною радою РФ СНУ ім. Володимира Даля

Протокол № 9 від “25” 06. 2005 р.

Голова методичної ради Тімошин А.С.

Зміст

1

Місце й роль політики та політології як науки у житті суспільства. Політика як соціальне явище

4

2

Політичні ідеї Стародавнього світу, Середніх віків і Відродження

16

3

Політична думка Нового та Новітнього часу

22

4

Розвиток політичної думки в Україні

29

5

Влада в Україні

33

6

Політична система в Україні

41

7

Держава в політичній системі суспільства

46

8

Політичний режим в Україні на сучасному етапі

57

9

Політичні партії та партійні системи. Громадські організації у політичній системі суспільства

63

10

Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії

78

Література

88

1 МІСЦЕ Й РОЛЬ ПОЛІТИКИ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

1.1 Політологія як наука про політику. Система політичної науки

Розглядаючи це питання, слід зазначити, що політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона з'явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження індустріального суспільства, коли водночас із бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні відносини між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя спричинили великий попит на ідеї демократії, яка дедалі більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократичній організації суспільства потрібна така державна політика, яка б ґрунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і, зокрема, політології як науки.

Організаційне оформлення політологія набула у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з'явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія у цій функції репрезентує себе у вигляді сукупності взаємозв'язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальна функція полягає у розробці основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. Історична практика минулого переконливо свідчить, що нездатність попередніх теоретичних настанов, зокрема щодо повної та остаточної перемоги соціалізму, стати по-справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на жорсткій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державної власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальної активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення.

Важливу роль у політології відіграє методологічна функція, яка визначає порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики й практичної реалізації набутих знань. Методологічна функція політології полягає у тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спирається, з одного боку, на загально філософські принципи, закони й категорії, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з другого — на специфічні прийоми та засоби, що розроблені представниками конкретних наук за часів емпіричного аналізу різних явищ природного та суспільного життя.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб'єктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів.

Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, вміння оцінювати політичні події в контексті їх зв'язків з історичними умовами, які реально існують у той чи інший період.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус і т.п. В умовах оновлення нашого суспільства зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів як у центрі, так і в різних регіонах країни, врахування наслідків політичних акцій, що проводяться.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов'язків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і передусім — на політологію.

1.2 Об’єкт, предмет і метод політології. Співвідношення політології з іншими науками

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їх предметні сфери, спостерігається взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т.п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, набирає силу видавнича діяльність, з'являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинутих країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними й організованими професійними кадрами; виникають міжнародні та національні організації політичної науки.

Слід звернути увагу на те, що політика виступає об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Щоб відповісти на це запитання, треба насамперед згадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п'ять основних типів, або циклів суспільствознавства: філософський, соціологічний, право- й державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни у неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовного хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей; а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичної філософії, політичної соціології, політичної історії, теорії держави і права, політичної психології тощо. Разом із такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- й біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію у широкому розумінні.

Поряд із нею існує й політологія у вузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу та серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об'єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об'єкт, і, по-друге, своїм основним предметом має групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Таким чином як загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'єктів з приводу влади.

Необхідно зазначити, що вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії — найбільш загальні фундаментальні поняття науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. У порівнянні з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, в теорії держави й права — як проблема правової свідомості, а в політології — як проблема політичної свідомості.

Водночас політологія як комплексна і самостійна галузь суспільних наук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх і зовнішніх зв'язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об'єктивних критеріїв соціального виміру політики.

Політика у суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та окремих індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, втримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія і «політична влада» є центральною категорією політології і політики як сфери діяльності.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз зустрічається велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується більш обережне визначення: «закономірність».

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детерміновані розвитком економічних процесів. Економічні інтереси виступають як соціальна причина політичних дій. «...Політична влада, — зазначав К. Маркс, — є тільки породженням економічної влади...».

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Даний зв'язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; науково-технічні досягнення у передових країнах і посилення їх політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.

Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв'язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, в розвитку демократії, самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також демократизація політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних процесів, ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Дедалі повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб'єкта політичних процесів.

Однією із закономірностей політичного життя слід вважати тенденцію до зміцнення відносин у громадському суспільстві, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферами суспільного життя, їх автономія від політики та держави.

Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній науці у своїх основних рисах (необхідність, загальність, повторюваність, інваріантність) ще недостатньо розроблений.

Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб'єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів — як мета.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія й моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного опису та ін.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визначенням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у розвитку та взаємодії тощо.

У політичних дослідженнях суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об'єкта, активний характер діяльності суб'єктів соціально-політичних систем.

У другій половині XX ст. значного поширення у західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто засоби дослідження суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих людей та суспільних груп. Отже, визначною у підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основний зміст якої полягає у діях людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації або за допомогою безпосереднього спостереження, або шляхом здобуття опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв'ю, аналіз документів тощо.

Серед методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Аристотель, Монтеск'є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші відомі мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів зумовлене неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і необхідністю спостерігати політичні явища та процеси в їх природному стані. Надзвичайно велика складність у застосуванні порівняльного методу спричинена складністю самого вибору явищ, які порівнюватимуться у наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об'єктів (або їх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об'єктів (або їх частин), а в чому вони відрізняються.

Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості і культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє спостереження за об'єктом, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об'єктів, що вивчаються.

1.3 Суть політики. Ознаки політики як суспільної діяльності

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на те, що політика (гр. роlitike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Аристотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця XIX ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу, її виникнення було зумовлене цілою низкою об'єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Політика має місце в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.

З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації не тільки відбувається класове розшарування суспільства, а й загострюються суперечності поміж соціальними суб'єктами на основі посилення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів виробництва і результатів праці. Поглиблюються й загострюються суперечності між інтересами різних соціальних суб'єктів. Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Формування цієї нової організації зумовлене розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, що регулюють стосунки між людьми, а також створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві. Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава.

Діяльність держави як всередині країни, так і поза її межами та відношення до цієї діяльності класових сил відтак стали визначатися поняттям «політика». Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилися нації, а згодом — політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких захищала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.

Політика виражає докорінні інтереси різних спільнот, партій, держав і цілі, якими вони керуються. В усіх сферах, де здійснюється політика, вона набуває різноманітних форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв'язані сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатогранність реального життя дозволяє і зобов'язує виокремити у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі й у той самий час важливі сфери політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду інших більш конкретних сфер діяльності суспільства. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

Термін «політичне життя суспільства» — це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери усього політичного полягає не тільки в тому, що воно дозволяє охопити всі елементи, всю політичну сферу, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їх динамізм та активність.

Щоб розкрити сутність та зміст категорії «політичне життя суспільства», розглянемо категорію «суспільне життя», котра виступає більш загальною щодо попередньої. Якщо (з погляду сутності) суспільне життя можна визначити як процес виробництва (відтворення) суспільних відносин між людьми, то сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення) політичних відносин між людьми.

Поняття «політичне життя» аналогічне поняттям «економічне», «духовне», «матеріальне», «релігійне життя» та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, суспільних верств, груп та окремої людини.

Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини й діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу та інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

Кінцевою метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння та використання людьми державної влади для захисту своїх життєвих інтересів. Державна влада — це головний предмет політичних інтересів, і тому спрямованість на неї політичної діяльності є суттєвою рисою цієї діяльності, її головною особливістю, що надає їй власне політичної якості. Можна сказати, що ця спрямованість політичної діяльності людей на державну владу є віссю, що на ній тримається все політичне життя суспільства в його різних виявах. Таким чином, специфіка політичних зв'язків полягає в тому, що вони складаються поміж людьми у процесі такої їхньої діяльності, яка спрямована на оволодіння державною владою й її використання. У цьому полягає головна ознака політичних зв'язків, саме це й відрізняє їх від усіх інших.

Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадянських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо).

Слід зазначити, що суть політики визначається двоїстим характером цього явища.

По-перше, політика - наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної групи або класу.

По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і за допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та ініціативи.

Політика як мистецтво - це необхідний компонент дійового й емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання й в той самий час утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень і дій.

Вирішення першого завдання пов'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей та їхніх інтересів, слабких і сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т. п. Саме це визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання — запишається у сфері раціонального — вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п. Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою.

Як свідчить історична практика, політика як мистецтво залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених схем політичної поведінки, звичних старих засобів вирішення проблем. Суспільна практика переконливо засвідчує, що, так само, як багатоманітні умови та напрями будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхідний вибір цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.

Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливих висновки.

По-перше, здійснення політики виступає як процес: уже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, що не тільки впливатимуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якого є уява, інтуїція, творча сміливість та ініціатива.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статистичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, яким можна оволодіти лише з досвідом.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних інтересів, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників і почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також взяти до уваги, що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

1.4 Концепції політики

Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвитку. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в І тисячолітті до н. е.; він зводився до божественного трактування політики, її джерелом і регулятором є Бог, а людина - лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. У середині І тисячоліття до н. е. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платана та Аристотеля політика та влада виступають результатом не лише Божественних сил, але й людських прагнень. Людина іменується "істотою політичною". В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей. Така тенденція проявляється у творчості соціального філософа й теолога Фоми Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий - карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме природне середовище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату - холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня - деспотії.

Тісний зв'язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної діяльності держав від географічних чинників, у т. ч. від географічного розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі XIX ст. Ч.Ламбразо та М.Нордау. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних, генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припадає на XVIII - XIX ст. ст. її представники - Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А.Дільтей, Е. Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспільства є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притримувалися марксисти, які розглядали політику як концентрований вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розглядали право. На їх думку, право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) сформувалися в кінці XVII - на початку XVIII ст. ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини - освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культуро-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики - розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб'єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

2 ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ, СЕРЕДНІХ ВІКІВ І ВІДРОДЖЕННЯ

2.1 Зародження політичної думки в країнах Стародавнього Сходу. Політичні погляди Конфуція

Розглядаючи питання про політику та політичні вчення у Стародавньому світі необхідно звернути увагу на те, що історія соціально-політичних учень є однією із найважливіших складових духовного світу людства. Вона виступає як результат діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного й державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з'явилися протягом історичного розвитку людства, продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їх розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Слід зосередити увагу на тому, що перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавілонян і китайців, персів та євреїв знайшли своє відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження людських взаємостосунків, вічність і незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н.е. мислення людей цілком було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило злет у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Перші соціально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише у XI - VIII ст. ст. до н. е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заршпустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція, викладене в укладеній його учнями книзі "Бесіди та висловлювання". Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави держава - це велика сім'я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де молодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: "темні люди" (простолюдини) повинні підпорядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю, абсолютного послуху всім старшим.

Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина – частина природи, і знаходить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засудження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала створення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося якнайменше втручатися у природний плин життя. Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм, засновником якого є Шан Ян. Легісти вважали, держава повинна ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апарат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.

3.2. Політичні вчення античності

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованими, енергійними та волелюбними громадянами. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому поясняються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Йдеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю відстояв своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На фунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н.е.) виникли й закріпилися ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконалості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Його ідеї справляли величезний вплив на всю подальшу історію соціально-політичної думки.

Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію — з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель Аристотель (384—322 рр. до н.е.). Аристотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як формуй спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Аристотель, виникла не через угоду між людьми, а природними шляхом -— із сім'ї та поселищ як найбільш досконала форма спілкування» людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

2.3 Політична думка і світоглядні ідеї Стародавнього Риму

Усю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи: царський (754 - 510 рр. до н. е.); республіканський (509 - 28 рр. до н. е.); імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.).

Єдина римська імперія у 395 р. н. е. була остаточно розділена на Західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій, вчень Сократа, Аристотеля, стоїків, Полібія та ін.

Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Цицерон увійшов в історію політичної думки працями "Про державу ", "Про закон ", "Про обов'язки". Державу Цицерон визначав як справу, надбання усього народу. Він наголошував, що "народ - не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто, держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та необхідність охорони власності.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі, Цицерон ділив держави на монархії (царську владу), аристократії (владу оптиматів), демократії (народну владу), причому вказував, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка мала б елементи трьох названих форм держави; вона привела б до загальної рівності та міцності держави.

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризує як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішносгі мирних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був ЛуційАнней Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їх місця у і суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність рабів і закликав до гуманного ставлення до цієї соціальної групи. Він був схильний до проповіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

2.4 Політичні думки Середньовіччя. Епоха Відродження – новий етап у розвитку політичної думки

Розглядаючи питання про еволюцію політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження, слід відмітити, що вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на вченнях цього часу. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком, її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Міського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

В основі соціально-політичних уявлень була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Незважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Наступний період історії соціально-політичної думки зв'язаний з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. у соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи зумовили появу нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів вважали богослов'я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесансу. Ця назва зв'язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті й Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі й Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі Середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті суспільства, виступали за свободу розуму, що давала можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку. Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.

Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною Ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах Інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

3 ПОЛІТИЧНА ДУМКА НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ

3.1 Теорії державного суверенітету, природного права і суспільного договору

Розглядаючи питання про фундаментальні політичні ідеї Нового часу, треба звернути увагу на те, що політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії— найбільш передовій на той час капіталістичній країні, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців.

3.2 Зародження класичного лібералізму (Дж.Локк)

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров'я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором.

Дещо іншу позицію займав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федеративну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена конституцією.

3.3 Просвітництво як ідейно-політична течія. Ш.-Л. Монтеск'є про форми держави та поділ влади. Ж.-Ж.Руссо і його вчення про народовладдя, громадянське суспільство, демократію і суспільний договір

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст.. належала французьким просвітителям. Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. У Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Шарль Монтеск'є (1689—1775). Видатний французький мислитель написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».

Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише у тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв'язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі...» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади. Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж.Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловлюванню громадянами “головної загальної волі”.

3.4 Політичні вчення в США у період боротьби за незалежність

Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є, відомий своїм політичним трактатом "Здоровий глузд" (1776) і памфлетом "Правалюдини"(1791). Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу він вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності. Т. Пейн вважав, то лише просвічений народ дає підстави для демократичного управління ним, а тому одне із головних завдань уряду - зробити все для підвищення освітнього рівня нації.

Відомий "федераліст" О. Гамільтон сформулював концепцію сильної централізованої влади, яка дала б можливість реалізувати американській федерації свій власний шлях розвитку. Він підтримував думку, що народ поділяється на правлячу меншість і підпорядковану більшість, а держава має будуватися на "згоді народу". У державі одне з провідних місць повинна зайняти судова влада, бо навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатними.

Другий президент США Дж. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи людей над іншими. Він критично ставився до демократії, зауважуючи, що "демократія ніколи не є такою бажаною, як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою, ніж монархія. Пам'ятайте, демократія ніколи не триває довго". Дж. Адамс відстоював думку, що виконавча влада є вищою за законодавчу.

Третій президент США Т. Джефферсон запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б регулювала відносини між різними гілками влади, і тим самим гарантувала б політичну стабільність. Він виступав за демократичну виборчу систему, при якій право голосу надавалося б усьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Т. Джефферсон намагався поширити права людини на рабів, але це завдання йому не вдалося виконати.

3.5 І.Кант про правову державу

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Обов'язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «зверху». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектичний метод.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв'язку. Держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об'єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

3.6 Політичні теорії XX ст.

Вивчаючи питання про політичні теорії XX ст., необхідно підкреслити, що нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається надзвичайно високим рівнем розвитку політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та переосмислення й повернення доробків минулого.

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX—XX ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX ст. зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1858—1941) та Р.Міхельса (1878—1936). Як зазначав О.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. У суспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільств відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій. Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Доль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягло стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією».

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принцип біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

Видатними представниками сучасної політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона (1905—1983) було питання про поділ влади у суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — розпорошення влади серед багатьох суб'єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції у суспільстві, запобігаючи створенню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб або правлячої еліти, з другого — розпорошення влади веде до посилення впливу й авторитету вищих її представників, передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Одна з центральних проблем його творчості — проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична думка не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Козер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Отже, ми з'ясували, що політична наука посідає особливе місце у системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим рівнем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства.

Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії майбутнього надзвичайно великі перспективи.

4 РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

4.1 Морально-правові і релігійні уявлення про суспільство у поглядах представників політичної думки Київської Русі

Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв'язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології тощо.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов'янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип'якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала в величезного морального значення й висувала її на провідне місце в організації України».

4.2 Конституція Пилипа Орлика як втілення української державницької ідеї

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки, становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

4.3 Духовно-моральний підхід до політики Г.Сковороди

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722 — 1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному ґрунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

4.4 Національно-самостійницька концепція М.Міхновського

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М.Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов'язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».

М.Міхновський був першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення. На його думку, “державна самостійність є головною умовою існування нації”. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчий потенціал націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло: “Україна – для українців?”. Як зазначає М.Горєлов, брошура М.Міхновського “Самостійна Україна” “була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми”. У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

4.5 Рух “шестидесятників” в Україні

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість У майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали називати "шестидесятниками".

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як організації кількох невеличких груп. Одна з них — "Група юристів", її члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих термінів ув'язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М.Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він піддав нищівній критиці творчість Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським "буржуазним націоналізмом". Це була реакція на прояви політичної думки, відмінної від офіційного курсу КПРС.

5 ВЛАДА В УКРАЇНІ

5.1 Влада як явище соціально-політичного життя

Політична влада є одним із центральних понять політології. "Фундаментальним поняттям в суспільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енергія є фундаментальним поняттям у фізиці". Однозначного визначення дефініції "влада" немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропонує відмовитися від поняття "влада", замінивши його поняттям "контроль ".

Владу можна визначити як право і реальну можливість здійснювати свою волю нав'язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів (малюнок 5.1).

В

Л

А

Д

А

Основні види

Засоби здійснення

Форми правління і реалізації

Економічна

Право

Панування

Політична

Авторитет

Примус

Правова

Переконання

Управління

Військова

Традиції

Керівництво

Духовна

Маніпулювання

Організація

Сімейна

Насильство

Координація

Контроль

Малюнок 5.1 – Основні види, засоби досягнення та форми правління та реалізації влади

Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням.

Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади. У політологічній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

  • біхевіористський (від англ. binarior - поведінка) - влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

  • інструменталістський - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

  • телеологічний - влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

  • структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

  • конфліктологічний - влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

  • реляціоністський (від англ. rеlаtіоn - відносини) - влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі "Про град Божий" (413-426) писав, що влада завжди опікує, "правлять ті, які піклуються, як чоловік - жінкою, батьки - дітьми, пани - рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки - чоловікам, діти - батькам, раби - панам". Середньовічний теолог Фома Аквінський вважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш. -Л. Монтеск'є, котрий у своїй праці "Про дух законів" доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. "Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб".

Дж. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження суспільства в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини - "зіпсована, хибна, гріховна".

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття ("влада завжди є злом") до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. "Що є добрим? - Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? - Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? - Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії".

Б. Рассел у своєму творі "Влада " (1938) зазначав, що влада - це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізував потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів властиве не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп'яніння пануванням. У "Маніфесті Рассела - Енштейна" "наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов'язаними пристрастями - прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.

Т. Парсонс, як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елементом, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т.Парсонса, "влада - це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства", це "здатність змобілізовувати ресурси суспільства". Один із розділів книги австро-англійського політичного філософа та економіста Ф. Хаєка "Дорога до рабства" (1939) має назву "Чому до влади приходять гірші?". На думку Ф.Хаєка, це відбувається тому, що:

  1. чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим освідченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх поглядах та вчинках;

  2. тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійкими поглядами і таких, що легко збуджуються (емоційних);

  3. люди швидше за все об'єднуються довкола негативної програми - ненависті, заздрощів; вони виступають за поділ на "ми" і "вони".

Англійський футуролог О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади - знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом відтворення і самопродовження, влади. Хоча основними факторами влади О. Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник на рубежі третього тисячоліття стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне "зрушення влади".

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необхідний результат непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних настанов, які приймаються добровільно.

5.2 Політична та державна влада

У політичній літературі широко вживається поняття "політична влада" та "державна влада".

Поняття “політична влада” є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Державна влада є пише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною.

Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.

Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо.

Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства.

Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);

  1. тих, на кого спрямована влада - люди, їх групи, організації спільноти тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.

5.3 Джерела та ресурси влади

З самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.

Ресурсами влади є:

  1. економічні – наявність розвиненої матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.;

  2. політичні – наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур;

  3. соціальні – наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, методичного обслуговування та ін.;

  4. суб’єктні – політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість;

  5. силові ресурси – армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, в’язниця та ін.;

  6. інформаційні – володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.;

  7. демографічні – фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.;

  8. культурні – наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.;

  9. правові – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика. Наприклад, видатні американські президенти обирали різні девізи для своїх програм: "Новий курс" (Ф.Д.Рузвельт), "Нові рубежі" (Дж. Кеннеді), "Війна проти бідності" (Л Джонсон). За цими різними назвами, по-суті, стояло одне - програма економічного піднесення США. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Для здійснення економічної і соціальної програм, проведення виборчих кампаній, утримання і реалізації політичної влади, для вирішення проблем міжнародного характеру тощо використовується перш за все державний бюджет, податкові надходження, відсоткові ставки по банківських вкладах та ін.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає., що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так й інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів володарювання, їхніх політико-організаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Спеціалісти визначають кілька нових тенденцій в розвитку сучасної політичної влади: посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади; зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади; розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади; посилення конфліктності між різними гілками влади; високі темпи бюрократизації владних структур.

Важливо також в системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

  • вищий рівень - макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

  • середній або проміжний рівень - це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв'язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

  • мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.

5.4 Легітимність влади. Типи легітимності

Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. "Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ", - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства". М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

  1. традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

  2. харизматичне панування (від грец. harisma - особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

  3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

  1. ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

  2. структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

  3. особистіша (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

    • участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

    • легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

  1. легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

  2. Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

6 ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА В УКРАЇНІ

6.1 Поняття, структура та функції політичної системи.

Система - це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті. У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття "система" запозичене з єлєктроніки та кібернетики, а його “перенесення” у політичну науку здійснили американські учені Т.Парсонс, Г.Алмонд, Д. Істон, У. Мітчел.

Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У сучасній політичній науці існує багато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д. Істон, Г. Алмонд (системний аналіз), К Дойч (кібернетичний підхід), Т. Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи), Г.Пауелл, М. Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші учені.

Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил суспільства. Вона активно взаємодіє з іншими системами - економічною, культурною, соціальною, ідеологічною, релігійною, етнічною.

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнуто лише у XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу у працях "Політична система" та "Системний аналіз політичного життя". Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбуваються порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д. Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система живе. Основними ознаками політичної системи є:

  • взаємозв'язок групи елементів;

  • утворення цими елементами певної цілісності;

  • внутрішня взаємодія всіх елементів;

  • прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

  • здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:

  • політичні відносини - взаємини суб'єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні, міждержавні);

  • політична організація суспільства - це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об'єднання за інтересами);

  • засоби масової інформації - розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;

  • політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

  • політична свідомість - сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах тощо;

  • політична культура - це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Існують і інші погляди на структуру політичної системи, за якими в ній виділяють такі підсистеми (малюнок 6.1).

Організаційна система - держава, партії, суспільно-політичні організації і рухи

Культурно-ідеологічна підсистема - політична культура, ідеологія, громадська думка

Нормативна підсистема - політико-правові, організаційні, морально-політичні та ін. норми

Інформативно-комунікативна підсистема - засоби масової інформації і комунікації, науково-інформаційна інфраструктура

Малюнок 6.1 – Політична система суспільства

Виділяють такі функції політичної системи:

  1. вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

  2. організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

  3. координація окремих елементів суспільства;

  4. легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

  5. політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

  6. артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

  7. агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

  8. інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

  9. політична комунікація складових політичної системи та ін.

Виходячи з того, що політична система покликана забезпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість інтересів різних груп населення, американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл виділяють такі її функції:

  • висловлювання інтересів (політична система через різні організації представляє в суспільстві інтереси соціальних груп);

  • узагальнення інтересів (розмежовані інтереси різних соціальних груп узагальнюються, віддзеркалюються в програмах партій і доводяться до влади);

  • відпрацювання норм і правил (законодавчі органи видають закони і нормативні документи);

  • застосування правил (вона є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців);

  • контроль за застосуванням правил (виконання її здійснюється судовими органами і органами насилля чи примусу);

  • політичної комунікації (вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами).

6.2 Сутність і типи сучасних політичних систем

Традиція класифікації різноманітних політичних систем почала складатися ще у стародавні часи. Розв'язання проблеми типології політичної системи почалося за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія.

Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.

За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму - зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М. Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.

Наприкінці 50-х рр. XX ст. Г. Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний. Характерними рисами англо-американської політичної системи є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. У континентально-європейських політичних системах (ФРН, Австрія, Швейцарія та ін.) домінують елементи, притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи. Доіндустріальний і тоталітарний типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури.

У сучасній західній науці вирізняють такі основні типи політичної системи:

  • військові та громадянські;

  • консервативні та ті, що трансформуються;

  • завершені та незавершені (основний критерій такого поділу – наявність усіх складників системи);

  • мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;

  • традиційні та модернізовані;

  • демократичні, авторитарні, тоталітарні.

6.3 Політична система України: особливості та основні напрямки формування і розвитку

Під політичною системою України розуміють сутність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством. Україна обрала демократичний тип політичної системи. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

В. Якушик вважає, що з точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

  • відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т. ч. й в середині державного механізму;

  • система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

  • молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

  • централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

  • система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

  • перехідна від закритої до відкритої;

  • система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів політична система України характеризується як:

  • перехідна від неправового до правового типу;

  • легітимна для більшості населення;

  • перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

  • миролюбна, неагресивна;

  • позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

  • система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";

  • світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

  • етатизована (одержавлена);

  • система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

  • система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" та ін.

Основними напрямами формування і розвитку нової політичні системи України є:

  • побудова демократичної соціальної правової держави;

  • утвердження громадянського суспільства;

  • подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

  • зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

  • вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

7 ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

7.1 Ознаки та функції держави

Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства. Поняття "держава", яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується у таких значеннях:

  • як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;

  • як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території.

За визначенням П. Рабіновича, держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях це поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що держава - це соціальна організація примусової влади, яка на перший план ставить спільні інтереси у по рівнянні з особистими.

Анархісти (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці.

Російський економіст та філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, яка інтегрує усі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так й інтегратора усього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі групи:

1) Теологічна теорія (представники - ідеодоги релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.

2) Патріархальна теорія (представник - Аристотель). Держава - це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.

3) Договірна теорія (представники - Г. Грацій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Держава - це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував "природній стан ", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Руссо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гоббс).

4) Психологічна теорія (представники - Л. Петражицький, Дме. Фрезер та ін.). Держава - це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5) Теорія насильства (представники Л. Гумплович, Є.Дюрінг).Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.

6) Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави - фактична диктатура певного (панівного) класу.

Отже, в поясненні генези держави історично склалися два підходи: позакласовий і класовий. Більшість сучасних зарубіжних і вітчизняних спеціалістів вважає, що виникнення й існування держави не є прямим результатом появи приватної власності і поділу суспільства на класи. Наприклад, у Древньому Єгипті і Вавилоні, Стародавньому Китаї, Ізраїльському царстві Давида, античних суспільствах та в інших країнах утворення держави передувало класовій диференціації населення. А новітній досвід засвідчує, що з утвердженням громадянського суспільства і правової держави, остання все більше перетворюється в надкласовий, загальнонародний інститут, який здатний інтегрувати, консолідувати суспільство, відігравати роль інструмента реалізації загальнонаціональних інтересів, забезпечити цілісність соціальної системи.

Ознаками держави є:

  1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

  2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричинили численні конфлікти, які переросли у військові зіткнення.

  3. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.

  4. Наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави.

  5. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розпорядчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

  6. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.

  7. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом. Тут проблема полягає в тому, що держави можуть складатися з однієї національності (це трапляється рідко) або бути багатонаціональними. В умовах багатонаціональності зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (колишні Югославія, Чехословаччина). Не може бути держави без народу, але зворотня ситуація можлива: український народ в період царизму, єврейський народ до 1948 р., курди до цього часу.

Основний порядок організації життя держави і зокрема політичного, закріплено в її конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані конституції (за виключенням, наприклад, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману). Конституція вважається ознакою держави. В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Внутрішніми функціями держави є:

  • економічна (господарська) функція - держава як організатор та координатор економічних процесів;

  • соціальна функція - держава як організатор соціального забезпечення громадян;

  • підтримка законності та правопорядку - держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;

  • встановлення норм, дотримання яких є обов'язковим для усіх юридичних та фізичних осіб і покликане забезпечити функціональну стабільність суспільства;

  • законодавча;

  • культурно-виховна та наукова;

  • функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

  • фіскальна функція - збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

  • функція оборони та національної безпеки;

  • розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

  • інноваційна функція (використання інтелектуальних досягнень, технологій інших держав тощо).

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій), то постійні функції реалізовуються протягом усього часу існування держави.

Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епохи. Існують відмінності й у тлумаченнях функцій держави у різних політичних теоріях:

  1. Марксисти акцентують увагу на класових функціях держави;

  2. На думку представників класичного лібералізму (І. Бентам, Б. Констант та ін.), держава виконує виключно функції правового регулювання відносин між автономними, вільними громадянами і не повинна втручатися в економічну та соціальну сферу;

  3. Представники соціального лібералізму (Д. Кейнс та ін.) вважали, що держава повинна активно втручатися в економічне життя, виконувати фіскальну, соціальну функції (виконання соціальних програм);

  4. Різноманітні концепції "плюралістичної демократії" (Г. Ласкі, М.Дюверже та ін.) на перший план виводять владні функції держави, яка має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

  5. Неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за сильні політико-владні функції держави і проти економічної та соціальної функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію суспільства. Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

7.2 Форма державного устрою

Важливою характеристикою держави є поняття "форма держави". Це поняття включає у себе такі компоненти, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Державний устрій - це поділ держави на певні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими складовими. Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація (табл. 7.1).

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності й є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні утворення.

Таблиця 7.1 – Порівняльна характеристика форм державного устрою

Ознаки

Унітарна держава

Федерація

Конфедерація

Конституція

Єдина

Суб’єкти приймають свої конституції на основі загальносоюзної

Кожен суб’єкт має власну конституцію, а підвалиною для утворення конституції є союзний договір

Вищі органи влади

Єдині

Двопалатний парламент

Центральна влада відсутня є спеціальні спільні органи для координації дій у розв’язанні конкретних проблем

Громадянство

Єдине

Єдине (поряд з громадянством суб’єктів федерації)

Єдине громадянство відсутнє

Система права

Єдина

Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми

Єдина система права відсутня

Судова влада

Єдина

Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми

Самостійна судова система кожного суб’єкта

Територія

Єдина

Складається з територій суб’єктів федерації

Єдина територія відсутня

Валюта

Єдина

Єдина

Кожен суб’єкт має власну грошову одиницю

Федерація - це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну і, відповідно, політичну самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерацій. Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку.

Конфедеративна форма держави існувала у США (1776 -1787), Німеччині (1815 - 1867). Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у XIIIст., то фактично вона давно стала федерацією з сильною централізацією найважливіших функцій, хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є "федерально-суверенною державою" зі своїм урядом і конституцією.

Від федерацій та конфедерацій потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як Співдружність Незалежних держав (СНД).

Є також й інші критерії типології держав. По відношенню до релігії держави можуть бути світськими і релігійними. Релігійні держави управляються, як правило, духовними особами. Панівна релігія є основою правління.

7.3 Форма правління

Під "державним правлінням" розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія (від гр. monаrсhіа - одновладдя) - це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній - повноваження глави держави обмежується Основним законом держави. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково - законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково - виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій - парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначений час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана (див. табл. 7.2).

Таблиця 7.2 – Характерні риси республіканської форми державного правління

Основні критерії, форми правління, порядок виборів президента

Парламентська республіка

Президентська республіка

“Змішана” республіка

Прядок формування уряду

Уряд формується парламентом на постійних засадах з числа представників партії (-й), які мають більшість у парламенті

Уряд формується через призначення його членів президентом незалежно від партійного парламенту

Президент особисто пропонує склад уряду, який обов’язково має затверджуватися парламентом

Обсяг повноважень президента

Президент є главою держави, але виконує переважно представницькі функції

Президент є главою держави і главою уряду. Він цілковито володіє виконавчою владою

Займається питаннями оборони, національної безпеки, призначає прем’єра тощо

Наявність посади прем’єр-міністра

Посада наявна, причому глава уряду часто постає як перша керівна особа в державі

Як правило, ця посада відсутня

Посада наявна; прем’єр-міністр очолює виконавчу владу

Всенародне голосування

Президент обирається парламентом або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту та члени представницької влади областей, штатів, земель тощо

Президент обирається на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборів, членів якої обирає населення

Президент обирається всезагальним голосуванням

Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи - законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем'єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр-міністр.

Зазначимо, що в Україні функціонує президентсько-парламентська форма державного правління.

7.4 Формування української державності

За діючою Конституцією (ст. 1) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою. Зрозуміло, що це положення віддзеркалює якісний стан нашої держави, якого ми маємо досягнути в найближчі десятиліття XXI ст. в процесі суспільного розвитку.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Витоки ідеї правової держави є вже у працях античних мислителів. Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". На сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Хоча в розумінні Платона судова влада ще не є самостійною гілкою влади.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І.Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І.Канта пов’язують теорію правової держави. Висування, обґрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави - у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Верховенство народу, проголошене І. Кантом, обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян у державі. "Правова держава" І. Канта базувалася на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Громадяни мали такі три основні повноваження, як свобода, рівність, незалежність (в економічному плані).

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави найважливішим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причому права людини повинні мати пріоритет над правами будь-якої спільноти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами держави.

Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об’єднанням громадян. Вимоги нормативно-правових актів правової держави поширюється на діяльність усіх громадських і політичних інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будь-яка суспільне важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації - максимально незалежними. Основні риси правової держави:

  • конституційна юрисдикція. Конституція – основний закон, усі інші правові акти приймаються на її основі;

  • верховенство права. Розвинена і діюча система права і законодавства;

  • реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов’язковий правопорядок в державі, що забезпечує еволюційний розвиток;

  • парламентаризм;

  • розвинена виборча система, суверенітет народу;

  • життєздатність державного механізму впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв’язків по горизонталі;

  • наявність гарантій дотримання права і законодавства;

  • пріоритет прав людини над правами держави;

  • розвинена правова культура;

  • поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;

  • орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність;

  • тісний зв’язок національного права з міжнародним;

  • суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів;

  • утвердження принципу людського виміру права.

Сьогодні Україна рухається у напрямку побудови соціальної держави. Вихідною базою для такого реформаційного процесу є положення Основного Закону, в ст. 3 якого проголошується: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості. Під поняттям "соціальна держава" часто розуміють усе, що пов'язано зі зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення.

Поняття "соціальна держава" введено в обіг ще в 1850 р. Лоренцом фон Штатом, а активна теоретична розробка почалася у першій половині XX ст. переважно у німецькій літературі. Серед українських розробників цієї проблематики достатньо згадати про М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Павлика, Ф.Тарановського, М.Ковалевськогота.ін.

Соціальна держава передбачає:

  • необхідний для людини прожитковий мінімум;

  • соціальну рівність;

  • соціальне забезпечення;

  • підвищення загального добробуту.

Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням функціонування соціальної держави в західних державах є формування такого типу особистості, яка відрізняється економічною та політичною активністю, упевненістю в своїх силах та самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення, характеризується раціональністю мислення та поведінки, котра базується на індивідуалізмі, тобто усвідомленні власних інтересів.

Уважається, що ФРН стала першою державою світу, в післявоєнній конституції якої було закріплено положення про соціальну державу; ставши головною умовою прогресу, соціальна державність була заснована на конструктивних засадах, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття "соціальна держава" тут розглядають "справедливість" та "гідне людини існування для всіх". Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов'язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, що іменується соціальною допомогою.

Досвід зарубіжних держав, і не лише Німеччини, Великобританії, але й інших держав, у т.ч. й тих, які також перебувають на стадії побудови соціальних держав, повинні бути взяті до уваги при розробці заходів, спрямованих на побудову соціальної держави в Україні. До найгостріших проблем молодої Української держави, з якими вона стикається при набутті рис соціальної, можна віднести безробіття і пов'язана із ним проблема зарубіжного заробітчанства, заборгованості по зарплатах, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатня увага до т.зв. людей з особливими потребами, житлова проблема.

У 2001 р. в Україні вперше було визнано існування бідності, що відобразилося у запропонованій Кабінетом Міністрів України "Стратегії подолання бідності". Зокрема, бідність визначається як "неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу". У 2000 р. до категорії бідних належали 26,7% населення, а вкрай бідних - ще 14,7%. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. З бідністю пов'язані також такі явища, як безпритульність та жебрацтво, низька народжуваність. Високий рівень безробіття в Україні призвів до масової трудової міграції працездатного населення. Наші громадяни опиняються беззахисними у державах, в які приїздять. Лише в Іспанії на тимчасових роботах перебуває понад 100 тис. громадян України. Люди часто гинуть, а їхня рідня навіть не має змоги похоронити їх на Батьківщині: приблизна вартість доставки тіла зі США - 5 тис. доларів, з Німеччини - 6 тис. марок

У жодній із держав, які перебували в стані бідності, остання не долалася лише шляхом підтримки нужденних, а з допомогою комплексного підходу, орієнтованого як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Світовий досвід показує, що політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Держава як політичний інститут постійно розвивається й вдосконалюється. У розвитку сучасної держави можна виділити декілька тенденцій: прагнення до створення справді демократичної, правової держави; демократична обмеженість суверенітету держави, яка йде на зміну абсолютному суверенітету; децентралізація державної влади; інтеграція економічного і політичного життя (з одного боку) і пожвавлення національних рухів, дроблення вже існуючих держав (з другого боку); прагнення мати власну ідеологію, здатну об’єднати суспільство; скорочення бюрократичного управлінського апарату і зменшення витрат на його утримання.

8 ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

8.1 Сутність і типологія

Політичний режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. Відомий польський політолог Є. Вятр під політичним режимом розуміє "систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці". Французький політолог М. Дюверже кваліфікує політичний режим як "певне поєднання системи партій, способу голосування, однієї чи кількох груп тиску".

Зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями - владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму.

Значну увагу характеристиці політичних режимів приділяв у своїх працях Аристотель. Він поділив режими на правильні (монархія, аристократія, політея) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія): при правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному - для задоволення приватних інтересів правлячої групи. Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли: монархія - аристократія - олігархія - тиранія - демократія - республіка (політея).

У XVI ст. французький мислитель Ж. Боден, опираючись на ідеї Аристотеля, у праці "Республіка "класифікує політичні режими на: 1) монархію (верховна влада належить одній особі); 2) аристократію (при владі знаходиться менша частка населення); 3) народну державу чи республіку (весь народ бере участь у здійсненні влади).

Існують основні критерії виділення політичного режиму в окремий тип:

  • форма та роль держави;

  • спосіб формування органів влади;

  • спосіб голосування;

  • структура політичних інститутів;

  • співвідношення між гілками влади;

  • становище і роль політичних партій та громадських організацій;

  • наявність чи відсутність правової державності;

  • правовий статус особи;

  • розвиненість, нерозвиненість чи відсутність громадянського суспільства;

  • рівень економіко-господарського розвитку;

  • рівень політичної стабільності суспільства;

  • встановлена правова система, її особливості та характер;

  • історичні, культурні традиції, звичаї народу.

З виділених критеріїв можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

В. Якушик пропонує таку класифікацію політичних режимів:

  1. режими постійні та тимчасові;

  2. режими нормального та надзвичайного функціонування;

  3. конституційні та неконституційні;

  4. режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);

  5. світські, релігійні, атеїстичні;

  6. безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;

  7. цивільні та воєнні;

  8. режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що потребують постійно підтримки ззовні;

  9. режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території країни політичних інститутів, які представляють закордонні сили;

  10. режими, що мають реальною постійною і активною сферами своєї діяльності увесь світ, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів.

У сучасних умовах політичні режими частіше за все класифікують на авторитарні, тоталітарні та демократичні. Іноді в окрему групу дослідники виділяють фашистські режими у різноманітних формах їх прояву.

8.2 Основні риси демократичного режиму

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Демократичний режим характеризує:

  • виборність найважливіших органів політичної влади;

  • вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;

  • формальне визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;

  • юридична рівність громадян;

  • високий ступінь реалізації прав людини;

  • пріоритет прав людини над правами держави;

  • розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі;

  • повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

  • верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

  • економічна свобода, розвинута економіка, вільна від державного втручання;

  • наявність політичного плюралізму.

8.3 Тоталітаризм та тоталітарний режим. Поняття та основні ознаки

Тоталітаризм (від фр. totalite - сукупність, повнота, від лат. totus - весь, цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміна, то думки учених розійшлися, називаючи Б.Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951 р.). Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

  • висока концентрація влади;

  • жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

  • • відсутність легальної опозиції;

  • ідеологізація всього життя суспільства;

  • наявність обов'язкової для усіх офіційної ідеології;

  • нетерпимість до політичного інакодумства;

  • знищення громадянського суспільства;

  • проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

  • повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

  • • існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

  • всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

  • державний монополізм в економіці.

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов'язковою ознакою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушик зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших - одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають провідну роль партії-гегемона.

Тоталітаризмом називають деспотичний режим XX ст. Протягом 20-30-х, а потім - другої половини 40-х рр. тільки в Європі тоталітарні режими були встановлені в 17 країнах з 27. Найхарактернішими різновидами тоталітарного режиму є фашизм, комунізм.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Іспанії, Португалії, Японії, Чилі, Сальвадорі, Гватемалі. Політичний лад у цих державах опирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на расизм, шовінізм, антикомунізм. Після Другої світової війни західні демократичні держави вжили заходів проти відновлення фашизму (Потсдамський договір, поділ Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну армію, створення Ради Безпеки ООН). У деяких державах - Іспанії, Португалії, Греції - фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х рр. XX ст.

Якщо фашизм був тоталітарною диктатурою ультраправих сил, то другий різновид тоталітаризму - комунізм - був диктатурою ультралівих сил. Комунізм виник раніше за фашизм і проіснував довше за нього. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування, хоч мав й інші причини свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що виник в результаті Жовтневого перевороту 1917р. Комуністичний тоталітаризм базував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно проти власного населення, не зачіпаючи сильно інтереси інших держав до закінчення Другої світової війни. Була створена повністю одержавлена економіка. Після перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію; в другій половині 1940-х рр. у залежність від СРСР потрапили Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Народно-демократична Республіка Німеччина, які були змушені виконувати розпорядження Москви під загрозою збройного вторгнення. Тим же шляхом, хоч із певними особливостями, розвивалися Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного взірця встановилися в Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі, Лаосі; в Латинській Америці - на Кубі. Крах комуністичного тоталітаризму настав внаслідок поразки у війні, але не у збройній, а в "холодній".

Тоталітаризм в обох своїх різновидах приніс людству величезні страждання, йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів.

8.4 Авторитаризм та авторитарний режим. Поняття та основні риси

Авторитаризм (від лат. аutoritas - цілковита влада, вплив) - це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.

При цьому однак державний контроль не розповсюджується на позаполітичні сфери: економіку, культуру, релігію тощо. Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Основні ознаки авторитаризму:

  • у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

  • виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

  • обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

  • відчуження народу від влади;

  • відсутність єдиної ідеології;

  • гласність не є принципом діяльності органів влади;

  • опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

  • при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

  • обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;

  • у процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій;

  • органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.

Різновиди авторитарних режимів:

- теократичний: характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани, напр., ісламські фундаменталісти в Ірані, які керують державою з часів революції 1979 р.;

  • військово-бюрократична диктатура: встановлюється в результаті військового перевороту. Напр., така форма авторитаризму була в Греції (правління «чорних полковників»), Аргентині, Бразилії, Чилі, Парагваї та ін.;

  • персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. Влада належить диктатору, який опирається на розгалужений поліцейський апарат. При владі, як правило, перебувають родичі, друзі диктатора. Персональна тиранія була характерна для режимів Барра в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа;

  • абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати). Монарх наділений абсолютною владою; виборні представницькі органи відсутні; уряд призначається монархом і звітується лише перед ним;

  • неототалітарні режими: вони функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї партії. Такі режими існують в Мексиці, Сирії, де правлячими партіями відповідно є Інституційно-революційна та БААС.

8.5 Політичний режим сучасної України

Політичний режим України можна охарактеризувати як "змішаний", тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, тоталітарного, анархічного, охлократичного та ін.

Перехід до демократичного режиму суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в хорошому стані, і ускладнюється в умовах її кризи, що спостерігаємо в Україні. Стан економіки - це перша проблема, з якою зіткнулася Україна при переході до демократії. Друга проблема - радикалізація лівої опозиції, що суттєво дестабілізує економічне і політичне становище країни. Проте, зміни, що відбулись у лютому 2000 р. в українському парламенті - створення конструктивної більшості, спроможної повести плідний діалог і з суспільством, і з виконавчою владою, і з Президентом, і усунення від керівництва Верховною Радою лівої меншості, яка перейшла в опозицію, дещо послабили гостроту цієї проблеми. Третя проблема полягає в тому, що у нас є люди, які знаходячись в опозиції до минулого (тоталітарного) режиму, разом з тим не є прибічниками демократії, їх ідеал - авторитаризм.

Отже, процес переходу від тоталітарного і авторитарного режимів до демократії складний, але можливий. Його не можна здійснити миттєво, стрибком. Він супроводжується, передусім, зміною соціально-економічного ладу, здійсненням згори реформи політичної системи, формуванням громадянського суспільства і утвердженням демократичної правової держави.

9 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

9.1 Поняття “політична партія”. Еволюція партій

Термін "партія " (від лат. раrtio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.

Й. Тейзінг вважає, що дати повне визначення політичної партії неможливо. "Про політичну партію можна казати лише у тому випадку, якщо йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують організаційних структур та програмних висловлювань. Показовою ознакою існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади в різних сферах".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються іще у мислителів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - партії - виступали тимчасовими об'єднаннями, їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст.ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIXст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, дук. Вашингтон, Дж.Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. - М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж. Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій і "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

  • наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

  • різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

  • незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

  • наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

  1. мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

  2. характер організації партії;

  3. зміст ідеології партії;

  4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне у групування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

Ознаками політичних партій є:

  • певна тривалість існування у часі;

  • наявність організаційної структури;

  • прагнення влади;

  • пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави ". Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Як зазначав Дж. Ла Поламбара, "будь-яка партія: по-перше, є носієм ідеології або, принаймні, відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу людини; по-друге, вона є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей; по-третє, партія ставить за мету завоювання влади; по-четверте, партія прагне забезпечити собі підтримку народу". Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. Американський політолог П. Меркл називає такі головні функції політичних партій:

- підбір партійних і державних лідерів;

  • “рекрутування і соціалізація" нових членів;

  • вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

  • розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

  • визначення мети;

  • акумуляція та вираження соціальних інтересів;

  • мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;

  • "рекрутування" еліти та формування уряду.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій.

Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу в різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, у розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж в опозиційних партій.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

  • вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

  • розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;

  • вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

  • створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;

  • розробка методів діагностики стану громадського організму;

  • формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

9.2 Типологія партій

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонова­ний М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів, їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж Шарло та американський політолог Док. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, "кухня" прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демократичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусійних питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні - як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними ", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства. За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами, її головна функція - відбір представників, які у разі обрання користуються "вільним мандатом" і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації на відкриті та закриті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеологи - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

9.3 Різновиди партійних систем

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи, їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

  1. однопартійні;

  2. з партією, що здійснює гегемонію,

  3. з домінуючою партією;

  4. двопартійні;

  5. поміркованого плюралізму;

  6. крайнього (поляризованого) плюралізму,

  7. атомізовані.

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п'яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.

9.4 Особливості сучасної партійної системи України. Перспективи розвитку багатопартійності в Україні

Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавче закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

  1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

  2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризацїї партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

  3. Етап передвиборчий-1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

  4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

  5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

  6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

  7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

  8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3-партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували
    "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

  9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

  10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується намаганнями запровадити пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

  • у багатьох з них відсутній свій електорат;

  • спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

  • вкрай слабкі ідеологічні засади;

  • переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

  • відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

  • спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

  • відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

Правовий статус політичних партій України. Він врегульований Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. У ньому підкреслюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Кон­ституції України в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політич­ної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах". Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком окремих, законодавче передбачених, випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин України від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України протягом 30 днів з моменту надходження реєстраційних документів.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Політичні партії України мають право:

  1. вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених законодавством;

  2. брати участь у виборах усіх видів;

  3. використовувати державні засоби масової інформації, а також: засновувати власні мас-медіа;

  4. підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати або вступати між: собою у міжнародні спілки;

  5. ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу в їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

  • можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

  • брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні ЗМІ в порядку, встановленому законом;

  • вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Встановлено певні обмеження щодо фінансування діяльності політичних партій, а саме: не допускається фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам, іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями, анонімними особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Політична партія зобов'язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному ЗМІ фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії.

За діяльністю політичних партій здійснюється державний контроль. Органами, що його здійснюють, є Міністерство юстиції України, Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії. У разі порушення політичними партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи:

  • попередження про недопущення незаконної діяльності;

  • заборона політичної партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про недопущення протиправних вчинків.

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків та інших структурних утворень, припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

9.5 Громадські об’єднання та рухи: сутність, структура, типологія

Право на об'єднання є невід'ємним правом людини і громадянина, проголошеним Всесвітньою декларацією прав людини і закріпленим в конституціях більшості країн, в тому числі й України. Так, у ст. 36 Конституції України читаємо: "Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації".

Громадські об'єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян.

Структура громадських об'єднань може бути такою: громадські організації, громадські органи, політичні і суспільні рухи (малюнок 9.1).

Громадські об'єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.

9.6 Громадські організації та суспільні рухи України

Одним із головних різновидів сучасного руху є фемінізм. Феміністські рухи не були відокремлені від інших суспільних рухів. Перші значні феміністські рухи виникли в середині XIX ст. Вони приділяли велику увагу, зокрема, здобуттю жінками права голосувати. Після занепаду фемінізму у 1920-х рр. він знову поширився у 1960-х рр. і набув впливу в багатьох сферах суспільного життя та інтелектуальної діяльності більшості країн світу.

Сучасний жіночий рух у широкому розумінні означає різноманітність форм боротьби жінок за свої права і інтереси. Це - спільні дії різних соціальних, демографічних, національних жіночих груп, об'єднаних єдиною метою, спільними духовними цінностями.

Політизація українського жіноцтва викликана об'єктивними причинами:

  1. Усвідомленням жінками свого становища, що поступово та неухильно призводить до зміни змісту та структури потреб жіноцтва.

  2. Існуванням основних соціальних протиріч між правом жінок на рівність в суспільстві, на роботі, в сім'ї і його реалізацією. Дискримінація жінок у різних сферах суспільно-політичного життя зберігається.

  3. Ігноруванням інтересів жіноцтва, як з боку держави, так і різних громадсько-політичних об'єднань.

Структура громадських об’єднань

Громадські організації – добровільні, побудовані на основі самоуправління і самодіяльності об’єднання громадян; відстоюють інтереси певних груп населення – соціальні, професійні, соціально-демократичні та інші, або об’єднані спільністю тих чи інших цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні та інші добровільні товариства – творчі союзи, фонди, асоціації та ін.). Вони, як правило, мають фіксоване членство, статути.

Громадські органи – особливий вид громадських об’єднань, які створюються найчастіше при державних органах і виступають формою прояву громадської активності мас (Комітет захисту миру, Комітет ветеранів війни, Комітет солдатських матерів та ін.). Багато з них не мають фіксованого членства, статутних документів.

Політичні рухи – являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі світового співтовариства.

Суспільні рухи – об’єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених цілей. Це – антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадські ініціативи, альтернативні та інші. Вони, як правило, структурно не оформлені, не мають членства.

Малюнок 9.1 - Структура громадських об’єднань

Діяльність жіночих об'єднань громадян різноманітна: соціальна реабілітація жіноцтва, відродження національної культури та традицій, професійна перепідготовка жінок, захист інтересів пенсіонерів, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, встановлення зв'язків із світовою жіночою громадськістю.

У масштабах країни широку підтримку отримали Союз українок, Спілка жінок України, Міжнародна благодійна федерація ділових жінок "Либідь", Жіноча громада. Стали помітними: Ліга "Матері і сестри - воїнам України", єврейське жіноче товариство милосердя "Рахимім".

З'явилися перші жіночі партії: Партія жінок України (ПАЖУ), Українська християнська партія, Жіночий ліберальний союз "Жінки України", Всеукраїнські жіночі інститути.

У кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і організаційного оформлення дитячих та молодіжних організацій. Відновлення молодіжного руху розпочалось в нових соціально-політичних умовах, але з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три періоди у його становленні:

  • з початку 80-х до кінця 1989 р.;

  • з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;

  • з кінця 1991 р. до сьогодні.

Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об'єднань. З'явилися "панки", "хіппі", "рокери", "металісти" тощо, які об'єднувались на основі спільного інтересу, дозвілля, захоплень. Це був своєрідний протест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як монопольної на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі республіки ще не склалася багатопартійність, не було створено жодної партійної організації, альтернативної комсомолу. Формами роботи молодіжних об'єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з молоддю, участь у мітингах із захисту національної культури, рідної історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.

Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до Верховної Ради України весною 1990 року. У Київському національному університеті ім. Т.Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з'їзд Української студентської спілки, на якому було затверджено статут і програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р. відбувся перший Всеукраїнський установчий з'їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. пройшов установчий з'їзд української молодіжної організації "Пласт".

Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний молодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною владою і в різних міжнародних організаціях створено Український національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функціонує "Молодіжний парламент".

10 ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ

10.1 Поняття “ідеологія”

Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Поширюється поле впливу політичної ідеології ісламу, католицизму. Політичну силу представ­ляють сьогодні концепції неофашизму.

Уперше у науковий обіг поняття "ідеологія " увів французький мислитель Д.деТресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення.

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей-рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася усім громадянам як обов'язкова.

Сьогодні у світі існують наступні ідейно-політичні теорії (політичні ідеології): анархізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм, соціалізм.

Пошук орієнтирів на шляху демократизації України актуалізує питання ідеології - поняття, на яке після розпаду Радянського Союзу було накладене своєрідне табу, особливо, коли йшлося про ідеологію суспільну або державну. В українській масовій свідомості та в деяких вітчизняних науковців поняття ідеологічної різноманітності трактувалося як відсутність будь-якої ролі держави в ідеологізації суспільства і виправдовувалося це явище минулим гірким досвідом радянської моноідеології. Сьогодні це поняття набирає певної значущості, маючи як теоретичне, так і прикладне значення. Суспільні перетворення без відповідного ідеологічного забезпечення в умовах України не матимуть необхідного позитивного результату, тому протягом останніх років йдуть пошуки такої ідеології в діапазоні від соціалізму до лібералізму.

Важливість ідеологічного забезпечення українських реформ І. Смалін показує на прикладі індустріалізації Заходу, де рушійною силою всіх перетворень була ідеологія протестантизму, хоч, як підкреслює дослідник, зараз таке порівняння не зовсім коректне з огляду на різні ідеологічні ситуації: на Заході в умовах стабільної державності та сформованого громадянського суспільства відбувається пошук шляхів покращення добробуту, а в Україні тільки йде процес вибору в системах "соціалізм - капіталізм", "суверенність - союз", "схід - захід", починає формуватися громадянське суспільство.

Після розпаду радянської тоталітарної держави, разом з нею, як її символ та підґрунтя, була зламана комуністична ідеологія, що, за висловлюванням М.Бердяєва, "виконувала роль своєрідного символу віри". Вона була тією віссю, навколо якої об'єднувалося радянське суспільство і, зламавши її, суспільство відмовилося від будь-якої ідеології взагалі. На рівні теорії говорилося про повну деідеологізацію і плюралізм в думках і діях, а фактично виникали та впроваджувалися різні ідеології, між якими відбувається боротьба. Ідеологічного вакууму в Україні, очевидно, не було, бо пропаганда деідеологізації - це також свого роду ідеологія. На думку І. Гавриленка, кожна з існуючих нині політичних партій, різноманітних релігійних конфесій, корпорацій формувала свою ідеологію чи то "неідеологію", "псевдоідеологію", бо вони різняться між собою лише зовні, а за змістом дуже схожі одна на одну. В.Медведчук переконаний, що зараз в Україні повноцінно функціонують лише дві політичні ідеології: комуністична та націонал-демократична, кожна зі своїм набором ідеологічної символіки, своїм тлумаченням історії, своїми міфами, субкультурою.

Отже, наша держава, відмежовуючись від ідеології на рівні теорії, впроваджувала її на практиці, намагаючись прищепити українському суспільству цінності в спектрі від національних до ліберальних. Але теза про згубність, а тому й відсутність державної ідеології, міцно вкоренилася у політичну свідомість суспільства. Відсутність державної ідеології вважалося здобутком демократії й передумовою побудови громадянського суспільства. Усвідомлюючи сумні наслідки колишньої заідеологізованості всіх сфер суспільного життя, політики України наголошували на деідеологізації. Внаслідок такого підходу маємо ситуацію, коли в надзвичайно політизованому та ідеологізованому суспільстві, де діє понад сотні партій, лише державу намагаються вивести за межі будь-якої ідеології.

Українське суспільство переживає системну кризу, в межах якої духовно-ідеологічна криза знаходиться на першому місці, оскільки вже давно доведено М.Вебером та Ф.Хаєком, що політико-економічні відносини в суспільстві визначаються його духовністю та пануючою ідеологією. Як приклад, капіталізм, викликаний до життя релігійною протестантською етикою, що обожествляє працю. Сучасні західні суспільства завдячують своєму існуванню таким духовно-ідеологічним чинникам, як міцна протестантська моральність, ідеї соціал-демократії, нова (з 1891 р.) соціальна доктрина католицької церкви.

Отже, для мобілізації українського суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та на відповідних моральних цінностях, що притаманні йому, її необхідність неодноразово доводилася у статтях М.Амосова, В. Кременя, М.Павловського, Б.Парохонського та ін. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов'язана забезпечити умови їх існування та діалогу. Загальнонаціональна ідеологія не може бути згодою всіх окремих ідеологій, оскільки існують ідеології недемократичні, ті, що не приймають умов демократичного діалогу. Тому інтегративна ідеологія - це ідеологія не всіх, а більшості.

В українській політології до розуміння об'єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

  1. така ідеологія необхідна, вона має право на існування;

  2. така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 Конституції України забороняє існування обов'язкових ідеологій;

  3. така ідеологія потрібна, але вона може бути заснована не на змістовних, а на формальних, структурних моментах, тобто процедурах, правилах.

Проблема інтегративної ідеології в Україні тісно пов'язана з проблемами дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об'єднуючої ідеології. Але на сьогодні немає чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, на шляху реформ і суспільних перетворень Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.

10.2 Консерватизм і лібералізм як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності

Консерватизм (від лат. соnservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін "консерватизм" був вжитий французьким письменником Ф. Р.Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л.Бональд. Праця Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

  1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

  2. Культ моралі;

  3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;

  4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;

  5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

  6. Сильна ієрархічна держава;

  7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

  8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

  9. Наслідуваність розвитку;

  10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

  11. Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

  • визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

  • в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

  • недоторканість, святість приватної власності;

  • ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

  • ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

  • переконаність про вроджену нерівність людей;

  • держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

  • функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;

  • існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

  • політика підпорядкована релігійній моралі.

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи в Італії, ФРН та ін.

У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:

1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Основні ідеї неоконсерваторів:

  • формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

  • допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

  • сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

  • у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

Лібералізм (від лат. lіbеrаlі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс,

Дж.Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі – І.Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джефферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М.Драгоманов, Б.Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

  • можливості людського розуму є необмежені;

  • індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

  • рівність усіх громадян перед законом; ' принципи політичного плюралізму;

  • розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

  • приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії суспільного прогресу;

  • свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

  • ліквідація будь-якої регламентації державою економічна свобода вибору роду занять;

  • запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д.Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

  • до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

  • соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

  • забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

    1. Концепції сучасної соціал-демократії

Політична доктрина соціалізму. Термін "соціалізм " походить від латинського sосіаlіs - "суспільний ". Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну ка піталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:

  • ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

  • утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

  • здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, коленому - за працею";

  • забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної і Північної Європи, її соціально-політична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об'єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціал-демократичних державах соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світу відомі імена Віллі Бранта, Улофа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, Філіпе Гонсалеса та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.

Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:

  1. як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX - початку XXст. ст. Більша частина соціал-демократів була об'єднана в II Інтернаціоналі (1889-1914), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків;

  2. як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951 р. Соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.

Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів. На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, осуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст.ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов'язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інституту, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальна революція, непримиренна класова боротьба. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму - диктатури пролетаріату: "... всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму".

На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії - праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф. Еберт, Ф. Шейдеман, Г. Гайдман та ін.) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи ( РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф. Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об'єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919 р.). Праві соціал-демократи влітку 1920 р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

У 1923 р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940 р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі й неавторитетні. Відновився Інтернаціонал лише в 1951 р, коли у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію "демократичного соціалізму", мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося в І програмі Соцінтерну, "капіталізм - це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств...". Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. "Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть з собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей ", - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951 р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) лореформізму (відкидання марксизму).

У 50-60 рр. настала ера "деідеологізації" - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

З кінця 60-х рр. починається процес "реідеологізації", в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робиться акцент на задоволенні інтересів передусім соціальне слабких громадян, спостерігається .зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ - "Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу", у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як "безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості". Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення, на повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).

10.4 Політична доктрина анархізму

Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" в перекладі з грецької безвладдя. Ще у У-ІУст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.

У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалися будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої державні політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави ". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія ".

У працях "Сучасна наука і анархізм ", "Записки революціонера " російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XXст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Конституція України. – К., 1996.

  2. Белов Г.А. Політологія. Учебное пособие. – М.: Черо, 1997.

  3. Бодуен Жан. Вступ до політології / Пер. з фр. О.Марштупенко. – К.: Основи, 1995.

  4. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2000.

  5. Брегеда А.Ю. Політологія: навч. метод. Посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999.

  6. Гелей С.Д., Рутор С.М. Основи політології: Навчальний посібник. – 3-е вид. перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.

  7. Зеркин Д.П. Основи політології: Курс лекцій. – Ростов-на-Дону.: “Фенікс”, 1997.

  8. Панарин А.С. Політологія. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998.

  9. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К.: Політична думка, 1995.

  10. Рябов С.Г. Політична теорія держави. – К.: Тандем, 1996.

  11. Санистебан Л.С. Основы политической науки. – М.: 1992.

Навчальне видання

ПОЛІТОЛОГІЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Укладач : Носач Володимир Миколайович

_________________________________

Відповідальний за випуск Носач В.М.

Підписано до друку ________________. Формат А5

Тираж - _______ екз.

Ротапринт РФ СНУ імені Володимира Даля. 93009, м. Рубіжне, вул. Леніна, 31

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Конспекты лекций (1)

    Конспект
    Лингвистические и внелингвистические причины языкового заимствования. Экономические, политические и культурные отношения между народами как основа языкового взаимообогащения.
  2. Конспекты лекций (2)

    Конспект
    Перевод - это несомненно очень древний вид человеческой деятельности. Как только в истории человечества образовались группы людей, языки которых отличались друг от друга, появились и "билингвы", помогавшие общению между "разноязычными"
  3. Конспект лекции Определение конфликта. Типология конфликтов Определение конфликта. Конфликт и противоречие (2)

    Конспект
    Большая часть определений конфликта предполагает противоречивость мотивов, целей, установок, ожиданий и т. д. сторон конфликта. Любая управленческая деятельность практически всегда сопряжена с конфликтами.
  4. Конспект лекцій по дисципліні "політична економія"

    Конспект
    Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається як на рівні окремих господарюючих суб'єктів, так і національної економіки в цілому.
  5. Конспект лекций Раздел Культура речи: аспекты и критерии Тема 1

    Конспект
    Основные понятия: культура речи, коммуникативные качества хорошей речи, коммуникативная компетенция, речевая коммуникация, коммуникативный акт, речевой жанр.
  6. Конспект лекции Методика формализованного составления обзора План

    Конспект
    ГОСТ 7.1-2003 Библиографическая запись. Библиографическое описание [Текст]: общие требования и правила оформления.- Взамен ГОСТ 7.1-84, Введен 1.07.2004.

Другие похожие документы..