Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Помимо методов, используемых всеми психологическими дисциплинами, в педагогической психологии есть еще специальные методы. К ним относятся, в частнос...полностью>>
'Документ'
О-23 Образ России эпохи первого Президента РФ Б. Н. Ельцина [Текст] : материалы международной науч.-практ. конф. 26 февраля 2011 года / ГБОУ ДПО СО «...полностью>>
'Конкурс'
Конкурс – специальная программа организатора по поощрению тех посетителей портала «Бухгалтерия Онлайн», которые продемонстрируют наибольшую профессио...полностью>>
'Программа'
Архитектор, руководитель архитектурно-планировочной мастерской ЗАО «Курортпроект», руководитель «Персональной творческой мастерской архитектора Михаи...полностью>>

Конспект лекцій (1)

Главная > Конспект
Сохрани ссылку в одной из сетей:

попередження про недопущення незаконної діяльності;

  • заборона політичної партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про недопущення протиправних вчинків.

    Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків та інших структурних утворень, припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

    9.5 Громадські об’єднання та рухи: сутність, структура, типологія

    Право на об'єднання є невід'ємним правом людини і громадянина, проголошеним Всесвітньою декларацією прав людини і закріпленим в конституціях більшості країн, в тому числі й України. Так, у ст. 36 Конституції України читаємо: "Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації".

    Громадські об'єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян.

    Структура громадських об'єднань може бути такою: громадські організації, громадські органи, політичні і суспільні рухи (малюнок 9.1).

    Громадські об'єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.

    9.6 Громадські організації та суспільні рухи України

    Одним із головних різновидів сучасного руху є фемінізм. Феміністські рухи не були відокремлені від інших суспільних рухів. Перші значні феміністські рухи виникли в середині XIX ст. Вони приділяли велику увагу, зокрема, здобуттю жінками права голосувати. Після занепаду фемінізму у 1920-х рр. він знову поширився у 1960-х рр. і набув впливу в багатьох сферах суспільного життя та інтелектуальної діяльності більшості країн світу.

    Сучасний жіночий рух у широкому розумінні означає різноманітність форм боротьби жінок за свої права і інтереси. Це - спільні дії різних соціальних, демографічних, національних жіночих груп, об'єднаних єдиною метою, спільними духовними цінностями.

    Політизація українського жіноцтва викликана об'єктивними причинами:

    1. Усвідомленням жінками свого становища, що поступово та неухильно призводить до зміни змісту та структури потреб жіноцтва.

    2. Існуванням основних соціальних протиріч між правом жінок на рівність в суспільстві, на роботі, в сім'ї і його реалізацією. Дискримінація жінок у різних сферах суспільно-політичного життя зберігається.

    3. Ігноруванням інтересів жіноцтва, як з боку держави, так і різних громадсько-політичних об'єднань.

    Структура громадських об’єднань

    Громадські організації – добровільні, побудовані на основі самоуправління і самодіяльності об’єднання громадян; відстоюють інтереси певних груп населення – соціальні, професійні, соціально-демократичні та інші, або об’єднані спільністю тих чи інших цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні та інші добровільні товариства – творчі союзи, фонди, асоціації та ін.). Вони, як правило, мають фіксоване членство, статути.

    Громадські органи – особливий вид громадських об’єднань, які створюються найчастіше при державних органах і виступають формою прояву громадської активності мас (Комітет захисту миру, Комітет ветеранів війни, Комітет солдатських матерів та ін.). Багато з них не мають фіксованого членства, статутних документів.

    Політичні рухи – являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі світового співтовариства.

    Суспільні рухи – об’єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених цілей. Це – антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадські ініціативи, альтернативні та інші. Вони, як правило, структурно не оформлені, не мають членства.

    Малюнок 9.1 - Структура громадських об’єднань

    Діяльність жіночих об'єднань громадян різноманітна: соціальна реабілітація жіноцтва, відродження національної культури та традицій, професійна перепідготовка жінок, захист інтересів пенсіонерів, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, встановлення зв'язків із світовою жіночою громадськістю.

    У масштабах країни широку підтримку отримали Союз українок, Спілка жінок України, Міжнародна благодійна федерація ділових жінок "Либідь", Жіноча громада. Стали помітними: Ліга "Матері і сестри - воїнам України", єврейське жіноче товариство милосердя "Рахимім".

    З'явилися перші жіночі партії: Партія жінок України (ПАЖУ), Українська християнська партія, Жіночий ліберальний союз "Жінки України", Всеукраїнські жіночі інститути.

    У кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і організаційного оформлення дитячих та молодіжних організацій. Відновлення молодіжного руху розпочалось в нових соціально-політичних умовах, але з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три періоди у його становленні:

    • з початку 80-х до кінця 1989 р.;

    • з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;

    • з кінця 1991 р. до сьогодні.

    Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об'єднань. З'явилися "панки", "хіппі", "рокери", "металісти" тощо, які об'єднувались на основі спільного інтересу, дозвілля, захоплень. Це був своєрідний протест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як монопольної на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі республіки ще не склалася багатопартійність, не було створено жодної партійної організації, альтернативної комсомолу. Формами роботи молодіжних об'єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з молоддю, участь у мітингах із захисту національної культури, рідної історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.

    Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до Верховної Ради України весною 1990 року. У Київському національному університеті ім. Т.Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з'їзд Української студентської спілки, на якому було затверджено статут і програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р. відбувся перший Всеукраїнський установчий з'їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. пройшов установчий з'їзд української молодіжної організації "Пласт".

    Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний молодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною владою і в різних міжнародних організаціях створено Український національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функціонує "Молодіжний парламент".

    10 ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ

    10.1 Поняття “ідеологія”

    Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Поширюється поле впливу політичної ідеології ісламу, католицизму. Політичну силу представ­ляють сьогодні концепції неофашизму.

    Уперше у науковий обіг поняття "ідеологія " увів французький мислитель Д.деТресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

    Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

    Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення.

    Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей-рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

    По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася усім громадянам як обов'язкова.

    Сьогодні у світі існують наступні ідейно-політичні теорії (політичні ідеології): анархізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм, соціалізм.

    Пошук орієнтирів на шляху демократизації України актуалізує питання ідеології - поняття, на яке після розпаду Радянського Союзу було накладене своєрідне табу, особливо, коли йшлося про ідеологію суспільну або державну. В українській масовій свідомості та в деяких вітчизняних науковців поняття ідеологічної різноманітності трактувалося як відсутність будь-якої ролі держави в ідеологізації суспільства і виправдовувалося це явище минулим гірким досвідом радянської моноідеології. Сьогодні це поняття набирає певної значущості, маючи як теоретичне, так і прикладне значення. Суспільні перетворення без відповідного ідеологічного забезпечення в умовах України не матимуть необхідного позитивного результату, тому протягом останніх років йдуть пошуки такої ідеології в діапазоні від соціалізму до лібералізму.

    Важливість ідеологічного забезпечення українських реформ І. Смалін показує на прикладі індустріалізації Заходу, де рушійною силою всіх перетворень була ідеологія протестантизму, хоч, як підкреслює дослідник, зараз таке порівняння не зовсім коректне з огляду на різні ідеологічні ситуації: на Заході в умовах стабільної державності та сформованого громадянського суспільства відбувається пошук шляхів покращення добробуту, а в Україні тільки йде процес вибору в системах "соціалізм - капіталізм", "суверенність - союз", "схід - захід", починає формуватися громадянське суспільство.

    Після розпаду радянської тоталітарної держави, разом з нею, як її символ та підґрунтя, була зламана комуністична ідеологія, що, за висловлюванням М.Бердяєва, "виконувала роль своєрідного символу віри". Вона була тією віссю, навколо якої об'єднувалося радянське суспільство і, зламавши її, суспільство відмовилося від будь-якої ідеології взагалі. На рівні теорії говорилося про повну деідеологізацію і плюралізм в думках і діях, а фактично виникали та впроваджувалися різні ідеології, між якими відбувається боротьба. Ідеологічного вакууму в Україні, очевидно, не було, бо пропаганда деідеологізації - це також свого роду ідеологія. На думку І. Гавриленка, кожна з існуючих нині політичних партій, різноманітних релігійних конфесій, корпорацій формувала свою ідеологію чи то "неідеологію", "псевдоідеологію", бо вони різняться між собою лише зовні, а за змістом дуже схожі одна на одну. В.Медведчук переконаний, що зараз в Україні повноцінно функціонують лише дві політичні ідеології: комуністична та націонал-демократична, кожна зі своїм набором ідеологічної символіки, своїм тлумаченням історії, своїми міфами, субкультурою.

    Отже, наша держава, відмежовуючись від ідеології на рівні теорії, впроваджувала її на практиці, намагаючись прищепити українському суспільству цінності в спектрі від національних до ліберальних. Але теза про згубність, а тому й відсутність державної ідеології, міцно вкоренилася у політичну свідомість суспільства. Відсутність державної ідеології вважалося здобутком демократії й передумовою побудови громадянського суспільства. Усвідомлюючи сумні наслідки колишньої заідеологізованості всіх сфер суспільного життя, політики України наголошували на деідеологізації. Внаслідок такого підходу маємо ситуацію, коли в надзвичайно політизованому та ідеологізованому суспільстві, де діє понад сотні партій, лише державу намагаються вивести за межі будь-якої ідеології.

    Українське суспільство переживає системну кризу, в межах якої духовно-ідеологічна криза знаходиться на першому місці, оскільки вже давно доведено М.Вебером та Ф.Хаєком, що політико-економічні відносини в суспільстві визначаються його духовністю та пануючою ідеологією. Як приклад, капіталізм, викликаний до життя релігійною протестантською етикою, що обожествляє працю. Сучасні західні суспільства завдячують своєму існуванню таким духовно-ідеологічним чинникам, як міцна протестантська моральність, ідеї соціал-демократії, нова (з 1891 р.) соціальна доктрина католицької церкви.

    Отже, для мобілізації українського суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та на відповідних моральних цінностях, що притаманні йому, її необхідність неодноразово доводилася у статтях М.Амосова, В. Кременя, М.Павловського, Б.Парохонського та ін. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов'язана забезпечити умови їх існування та діалогу. Загальнонаціональна ідеологія не може бути згодою всіх окремих ідеологій, оскільки існують ідеології недемократичні, ті, що не приймають умов демократичного діалогу. Тому інтегративна ідеологія - це ідеологія не всіх, а більшості.

    В українській політології до розуміння об'єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

    1. така ідеологія необхідна, вона має право на існування;

    2. така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 Конституції України забороняє існування обов'язкових ідеологій;

    3. така ідеологія потрібна, але вона може бути заснована не на змістовних, а на формальних, структурних моментах, тобто процедурах, правилах.

    Проблема інтегративної ідеології в Україні тісно пов'язана з проблемами дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об'єднуючої ідеології. Але на сьогодні немає чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, на шляху реформ і суспільних перетворень Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.

    10.2 Консерватизм і лібералізм як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності

    Консерватизм (від лат. соnservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін "консерватизм" був вжитий французьким письменником Ф. Р.Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л.Бональд. Праця Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

    1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

    2. Культ моралі;

    3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;

    4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;

    5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

    6. Сильна ієрархічна держава;

    7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

    8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

    9. Наслідуваність розвитку;

    10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

    11. Свобода і відповідальність.

    У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

    Основні ідеї класичного консерватизму:

    • визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

    • в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

    • недоторканість, святість приватної власності;

    • ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

    • ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

    • переконаність про вроджену нерівність людей;

    • держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

    • функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;

    • існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

    • політика підпорядкована релігійній моралі.

    У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи в Італії, ФРН та ін.

    У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:

    1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

    2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

    Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Основні ідеї неоконсерваторів:

    • формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

    • допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

    • сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

    • у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

    В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

    Лібералізм (від лат. lіbеrаlі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс,

    Дж.Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі – І.Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джефферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М.Драгоманов, Б.Кістяківський та ін.

    Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

    Основні ідеї лібералізму:

    • можливості людського розуму є необмежені;

    • індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

    • рівність усіх громадян перед законом; ' принципи політичного плюралізму;

    • розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

    • приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії суспільного прогресу;

    • свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

    • ліквідація будь-якої регламентації державою економічна свобода вибору роду занять;

    • запровадження загального виборчого права.

    На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д.Рузвельт.

    Основні ідеї неолібералізму:

    • до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

    • соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

    • забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

    Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

      1. Концепції сучасної соціал-демократії

    Політична доктрина соціалізму. Термін "соціалізм " походить від латинського sосіаlіs - "суспільний ". Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

    Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну ка піталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:

    • ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

    • утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

    • здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, коленому - за працею";

    • забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

    Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної і Північної Європи, її соціально-політична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

    Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об'єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціал-демократичних державах соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світу відомі імена Віллі Бранта, Улофа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, Філіпе Гонсалеса та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.

    Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:

    1. як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX - початку XXст. ст. Більша частина соціал-демократів була об'єднана в II Інтернаціоналі (1889-1914), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків;

    2. як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951 р. Соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.

    Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів. На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, осуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст.ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов'язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інституту, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальна революція, непримиренна класова боротьба. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму - диктатури пролетаріату: "... всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму".

    На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії - праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф. Еберт, Ф. Шейдеман, Г. Гайдман та ін.) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи ( РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф. Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об'єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919 р.). Праві соціал-демократи влітку 1920 р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

    У 1923 р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940 р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі й неавторитетні. Відновився Інтернаціонал лише в 1951 р, коли у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію "демократичного соціалізму", мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося в І програмі Соцінтерну, "капіталізм - це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств...". Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. "Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть з собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей ", - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951 р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) лореформізму (відкидання марксизму).

    У 50-60 рр. настала ера "деідеологізації" - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

    З кінця 60-х рр. починається процес "реідеологізації", в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робиться акцент на задоволенні інтересів передусім соціальне слабких громадян, спостерігається .зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

    У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ - "Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу", у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як "безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості". Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення, на повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).

    10.4 Політична доктрина анархізму

    Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" в перекладі з грецької безвладдя. Ще у У-ІУст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

    Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.

    У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалися будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

    Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої державні політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

    Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави ". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія ".

    У працях "Сучасна наука і анархізм ", "Записки революціонера " російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

    Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XXст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.

    ЛІТЕРАТУРА

    1. Конституція України. – К., 1996.

    2. Белов Г.А. Політологія. Учебное пособие. – М.: Черо, 1997.

    3. Бодуен Жан. Вступ до політології / Пер. з фр. О.Марштупенко. – К.: Основи, 1995.

    4. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2000.

    5. Брегеда А.Ю. Політологія: навч. метод. Посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999.

    6. Гелей С.Д., Рутор С.М. Основи політології: Навчальний посібник. – 3-е вид. перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.

    7. Зеркин Д.П. Основи політології: Курс лекцій. – Ростов-на-Дону.: “Фенікс”, 1997.

    8. Панарин А.С. Політологія. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998.

    9. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К.: Політична думка, 1995.

    10. Рябов С.Г. Політична теорія держави. – К.: Тандем, 1996.

    11. Санистебан Л.С. Основы политической науки. – М.: 1992.

    Навчальне видання

    ПОЛІТОЛОГІЯ

    КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

    Укладач : Носач Володимир Миколайович

    _________________________________

    Відповідальний за випуск Носач В.М.

    Підписано до друку ________________. Формат А5

    Тираж - _______ екз.

    Ротапринт РФ СНУ імені Володимира Даля. 93009, м. Рубіжне, вул. Леніна, 31



  • Скачать документ

    Похожие документы:

    1. Конспекты лекций (1)

      Конспект
      Лингвистические и внелингвистические причины языкового заимствования. Экономические, политические и культурные отношения между народами как основа языкового взаимообогащения.
    2. Конспекты лекций (2)

      Конспект
      Перевод - это несомненно очень древний вид человеческой деятельности. Как только в истории человечества образовались группы людей, языки которых отличались друг от друга, появились и "билингвы", помогавшие общению между "разноязычными"
    3. Конспект лекции Определение конфликта. Типология конфликтов Определение конфликта. Конфликт и противоречие (2)

      Конспект
      Большая часть определений конфликта предполагает противоречивость мотивов, целей, установок, ожиданий и т. д. сторон конфликта. Любая управленческая деятельность практически всегда сопряжена с конфликтами.
    4. Конспект лекцій по дисципліні "політична економія"

      Конспект
      Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається як на рівні окремих господарюючих суб'єктів, так і національної економіки в цілому.
    5. Конспект лекций Раздел Культура речи: аспекты и критерии Тема 1

      Конспект
      Основные понятия: культура речи, коммуникативные качества хорошей речи, коммуникативная компетенция, речевая коммуникация, коммуникативный акт, речевой жанр.
    6. Конспект лекции Методика формализованного составления обзора План

      Конспект
      ГОСТ 7.1-2003 Библиографическая запись. Библиографическое описание [Текст]: общие требования и правила оформления.- Взамен ГОСТ 7.1-84, Введен 1.07.2004.

    Другие похожие документы..