Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Настоящий Порядок проведения в Московской области в 2011 году олимпиады школьников Союзного государства «Россия и Беларусь: историческая и духовная о...полностью>>
'Методические рекомендации'
МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПОДГОТОВЛЕНЫ ПРИ УЧАСТИИ ЧЛЕНОВ РОССИЙСКОЙ АССОЦИАЦИИ СПЕЦИАЛИСТОВ ПЕРИНАТАЛЬНОЙ МЕДИЦИНЫ, КАФЕДРЫ НЕОНАТОЛОГИИ ФУВ РГМУ (за...полностью>>
'Лекция'
Сегодня я зачитываю курс лекционный, который заключается в том, что по плану данного лекционного курса он разбивается на, фактически, пять встреч, пр...полностью>>
'Лекции'
1. Школа научного управления Ф. Тейлора (тейлоризм) – это первая школа менеджмента, суть которой – как сделать труд рабочих рациональным. Менеджмент ...полностью>>

Конспект лекцій (1)

Главная > Конспект
Сохрани ссылку в одной из сетей:

3 ПОЛІТИЧНА ДУМКА НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ

3.1 Теорії державного суверенітету, природного права і суспільного договору

Розглядаючи питання про фундаментальні політичні ідеї Нового часу, треба звернути увагу на те, що політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії— найбільш передовій на той час капіталістичній країні, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців.

3.2 Зародження класичного лібералізму (Дж.Локк)

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров'я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором.

Дещо іншу позицію займав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федеративну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена конституцією.

3.3 Просвітництво як ідейно-політична течія. Ш.-Л. Монтеск'є про форми держави та поділ влади. Ж.-Ж.Руссо і його вчення про народовладдя, громадянське суспільство, демократію і суспільний договір

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст.. належала французьким просвітителям. Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. У Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Шарль Монтеск'є (1689—1775). Видатний французький мислитель написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».

Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише у тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв'язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі...» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади. Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж.Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловлюванню громадянами “головної загальної волі”.

3.4 Політичні вчення в США у період боротьби за незалежність

Одним із найвизначніших американських політичних і суспільних діячів періоду боротьби за незалежність є, відомий своїм політичним трактатом "Здоровий глузд" (1776) і памфлетом "Правалюдини"(1791). Він вважав, що держава є результатом розвитку суспільства, а завданням уряду є забезпечити безпеку, права і свободи громадян. Реалізацію демократичного ідеалу він вбачав у запровадженні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності. Т. Пейн вважав, то лише просвічений народ дає підстави для демократичного управління ним, а тому одне із головних завдань уряду - зробити все для підвищення освітнього рівня нації.

Відомий "федераліст" О. Гамільтон сформулював концепцію сильної централізованої влади, яка дала б можливість реалізувати американській федерації свій власний шлях розвитку. Він підтримував думку, що народ поділяється на правлячу меншість і підпорядковану більшість, а держава має будуватися на "згоді народу". У державі одне з провідних місць повинна зайняти судова влада, бо навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатними.

Другий президент США Дж. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи людей над іншими. Він критично ставився до демократії, зауважуючи, що "демократія ніколи не є такою бажаною, як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою, ніж монархія. Пам'ятайте, демократія ніколи не триває довго". Дж. Адамс відстоював думку, що виконавча влада є вищою за законодавчу.

Третій президент США Т. Джефферсон запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б регулювала відносини між різними гілками влади, і тим самим гарантувала б політичну стабільність. Він виступав за демократичну виборчу систему, при якій право голосу надавалося б усьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Т. Джефферсон намагався поширити права людини на рабів, але це завдання йому не вдалося виконати.

3.5 І.Кант про правову державу

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Обов'язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «зверху». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектичний метод.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв'язку. Держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об'єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

3.6 Політичні теорії XX ст.

Вивчаючи питання про політичні теорії XX ст., необхідно підкреслити, що нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається надзвичайно високим рівнем розвитку політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та переосмислення й повернення доробків минулого.

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX—XX ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX ст. зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1858—1941) та Р.Міхельса (1878—1936). Як зазначав О.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. У суспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільств відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій. Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Доль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягло стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією».

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принцип біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

Видатними представниками сучасної політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона (1905—1983) було питання про поділ влади у суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — розпорошення влади серед багатьох суб'єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції у суспільстві, запобігаючи створенню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб або правлячої еліти, з другого — розпорошення влади веде до посилення впливу й авторитету вищих її представників, передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Одна з центральних проблем його творчості — проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична думка не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Козер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Отже, ми з'ясували, що політична наука посідає особливе місце у системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим рівнем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства.

Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії майбутнього надзвичайно великі перспективи.

4 РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

4.1 Морально-правові і релігійні уявлення про суспільство у поглядах представників політичної думки Київської Русі

Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв'язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології тощо.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов'янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип'якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала в величезного морального значення й висувала її на провідне місце в організації України».

4.2 Конституція Пилипа Орлика як втілення української державницької ідеї

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки, становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

4.3 Духовно-моральний підхід до політики Г.Сковороди

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722 — 1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному ґрунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

4.4 Національно-самостійницька концепція М.Міхновського

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М.Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов'язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».

М.Міхновський був першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення. На його думку, “державна самостійність є головною умовою існування нації”. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчий потенціал націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло: “Україна – для українців?”. Як зазначає М.Горєлов, брошура М.Міхновського “Самостійна Україна” “була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми”. У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

4.5 Рух “шестидесятників” в Україні

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість У майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали називати "шестидесятниками".

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як організації кількох невеличких груп. Одна з них — "Група юристів", її члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих термінів ув'язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М.Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він піддав нищівній критиці творчість Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським "буржуазним націоналізмом". Це була реакція на прояви політичної думки, відмінної від офіційного курсу КПРС.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Конспекты лекций (1)

    Конспект
    Лингвистические и внелингвистические причины языкового заимствования. Экономические, политические и культурные отношения между народами как основа языкового взаимообогащения.
  2. Конспекты лекций (2)

    Конспект
    Перевод - это несомненно очень древний вид человеческой деятельности. Как только в истории человечества образовались группы людей, языки которых отличались друг от друга, появились и "билингвы", помогавшие общению между "разноязычными"
  3. Конспект лекции Определение конфликта. Типология конфликтов Определение конфликта. Конфликт и противоречие (2)

    Конспект
    Большая часть определений конфликта предполагает противоречивость мотивов, целей, установок, ожиданий и т. д. сторон конфликта. Любая управленческая деятельность практически всегда сопряжена с конфликтами.
  4. Конспект лекцій по дисципліні "політична економія"

    Конспект
    Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається як на рівні окремих господарюючих суб'єктів, так і національної економіки в цілому.
  5. Конспект лекций Раздел Культура речи: аспекты и критерии Тема 1

    Конспект
    Основные понятия: культура речи, коммуникативные качества хорошей речи, коммуникативная компетенция, речевая коммуникация, коммуникативный акт, речевой жанр.
  6. Конспект лекции Методика формализованного составления обзора План

    Конспект
    ГОСТ 7.1-2003 Библиографическая запись. Библиографическое описание [Текст]: общие требования и правила оформления.- Взамен ГОСТ 7.1-84, Введен 1.07.2004.

Другие похожие документы..