Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Симптоматическая артериальная гипертензия. НК II A. Куратор: студент Савюк В.Я. Факультет: ЛПФ Курс: V Группа: 131 Ассистент: Гудкова Т....полностью>>
'Учебно-методическое пособие'
В пособии описаны жидкокристаллические мониторы, рассмотрены основные принципы работы, приведены современные образцы. Методическое пособие предназнач...полностью>>
'Документ'
9. Развитие институтов непосредственной демократии в местном самоуправлении. 10. Сочетание форм непосредственной и представительной демократии в сист...полностью>>
'Документ'
С середины 1950-х годов при сохранении магистральной линии на развитие тяжёлой промышленности советское государство больше внимания стало уделять отр...полностью>>

Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (2)

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Причини виникнення проблем

1. Структура освітньої системи, насамперед на вищих її рівнях, є вкрай неоптимальною.

Особливо гіпертрофованою, розпорошеною, а відтак витратною і переважно неякісною, є вища школа з її 881 вищим навчальним закладом і приблизно такою самою кількістю позабазових структурних підрозділів та із загальною кількістю студентів, що дорівнює 2,8 млн. Доступ до вищої освіти населення відповідного вступові віку в Україні (від 81 % до 77 % у 2005 – 2008 рр.) помітно перевищує аналогічний показник для економічно розвинених країн ОЕСР (72 % у 2006 р.), на які припадає майже 80 % світового ВВП.

Водночас прийом до професійно-технічних навчальних закладів (в основному на освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника) на базі середньої освіти у 2005 – 2008 рр. складав 15-16 % від чисельності населення відповідного вступові віку.

Загалом протягом 2005 – 2008 рр. прийом для здобуття професійної освіти на базі повної середньої освіти відбувався переважно (у межах 64-66 % серед прийнятих) на вищі освітньо-кваліфікаційні рівні (бакалавра, спеціаліста) порівняно з нижчими рівнями (кваліфікованого робітника і молодшого спеціаліста – від 34 % до 36 %), тобто у пропорції 1,9 : 1, що не є логічним і зумовлює неадекватну кваліфікаційну структуру й неякісну підготовку кваліфікованого персоналу, насамперед на переобтяжених студентськими контингентами вищих рівнях. Крім того, надлишок фахівців з вищою освітою зумовлює небажання роботодавців інвестувати кошти в підготовку висококваліфікованих кадрів. Як зазначалося, за кошти юридичних осіб у 2008 р. на початковий цикл навчання у вищій школі було прийнято усього 0,3 % осіб, а на завершальний цикл – 0,2 %.

Поглинаючи великі кошти, що становлять понад 2 % (1,8 % з державного бюджету) ВВП, вища школа витрачає їх неефективно, відтягуючи на себе асигнування, спричинює фінансовий дефіцит у загальній середній, позашкільній освіті, що не узгоджується з освітньою практикою і рекомендаціями ОЕСР. Для порівняння, у країнах ОЕСР у 2005 р. державне та приватне фінансування вищої освіти становило лише 1,5 % ВВП, а в країнах ЄС, які є членами ОЕСР, – 1,4 % ВВП.

2. Частина навчальних закладів нижчих і середніх освітніх рівнів через їх малокомплектність є неефективними. Це стосується передусім сільської місцевості. При цьому загальне співвідношення учні/учитель в Україні перевищує аналогічні показники в середньому по країнах ОЕСР. Мережева неоптимальність як середньої, так і професійно-технічної і вищої освіти, зумовлюють хронічне відставання заробітної плати освітян, нестабільність (високу плинність), застарілість (15 % пенсіонерів у середніх загальноосвітніх навчальних закладах), надмірне сумісництво, фенімізацію (85 % у середніх загальноосвітніх навчальних закладах) кадрів.

3. Значна протягом тривалого часу централізація фінансового забезпечення професійно-технічних навчальних закладів, а відтак їх слабка інтегрованість в економіку. Суттєві загальні витрати держави на професійно-технічну, як і на вищу, школу призвели до споживацького ставлення ринку праці до підготовлених професійних кадрів, мізерних інвестицій у підготовку потрібних фахівців, а серед керівників навчальних закладів запанувала байдужість до інтеграції в ринкову економіку.

4. Слабке залучення всіх зацікавлених сторін, зокрема роботодавців, учнів, студентів, їхніх батьків і громадськості, до прийняття рішень з питань удосконалення освітньої діяльності.

5. Надто велика кількість ліцензованих місць у вищій школі призводить до домінування в структурі фінансування прийому студентів коштів фізичних осіб, які (кошти) розпорошуються серед великої кількості часто молоспроможних державних і приватних закладів.

6. Держава і суспільство, за міжнародними мірками (2 % від ВВП), заборгували перед сферою досліджень і розробок (0,9 % від ВВП, у тому числі 0,4 % з державного бюджету у 2007 р.) у її фінансуванні. Цей дефіцит спрямованих на наукову і науково-технічну діяльність коштів, як зазначалося, насамперед відчувають вищі навчальні заклади.

7. Досі існують різноманітні несприятливі законодавчі, нормативно-правові обмеження щодо залучення і використання коштів.

Шляхи і способи розв’язання проблем

1. Оптимізація мережі навчальних закладів в Україні, насамперед там, де це можливо, з огляду на ефективність і якість їх функціонування шляхом консолідації, об’єднання, укрупнення на основі спеціальної державної цільової програми. Адже рівний і справедливий доступ у випадку неякісної освіти втрачає сенс.

Щодо середніх загальноосвітніх навчальних закладів, то імперативним має стати принцип: школа для дитини, а не для села.

Також ключ до розв’язання багатьох вище окреслених проблем знаходиться в упорядкуванні мережі вищих навчальних закладів, передусім ІІІ і IV рівнів акредитації, де надається повна вища освіта, їх укрупненні та об’єднанні, збалансуванні й оптимізації рівневої структури професійної підготовки (у межах професійно-технічної і вищої школи).

Ненормальною є ситуація, за якої ліцензований обсяг прийому у вищі навчальні заклади перевищує щорічний приріст осіб із повною середньою освітою, за відсутності для цього необхідних і достатніх фінансових, кадрових, матеріально-технічних, інформаційних й інших ресурсів. Сьогодні ліцензований обсяг для вищих навчальних закладів ІІІ і IV рівнів акредитації слід оптимізувати та розподілити на конкурсній основі між кращими закладами, зберігаючи загальний обсяг фінансування вищої школи. Решті молодих людей слід запропонувати місця у вищих навчальних закладах І рівня акредитації (технікумах, училищах) і професійно-технічних училищах. Інакше, кожній молодій людині потрібно надати певну професійну освіту (не обов’язково вищу) відповідно до здібностей, враховуючи можливості держави і суспільства.

Структура вищої школи вимагає виправлення, тож назріло (замість рівнів акредитації) запровадження, відповідно до підходів Міжнародної стандартної класифікації освіти та ОЕСР, поділу вищих навчальних закладів за видами згідно з рівнями і типами (А – для подальшої освіти і висококваліфікованої праці, В – для ринку праці) освітніх програм, що цими закладами пропонуються. Особливо суперечливим є чинний ІІ рівень акредитації коледжів, який передбачає здебільшого й досі не визнану на ринку праці бакалаврську підготовку (працевлаштування бакалаврів становить лише 15 % від їх випуску), проте без наявності (за законом) науково-педагогічних кадрів і відповідної науково-дослідницької роботи. Тут слід зважити на досвід Фінляндії в розмежуванні закладів вищої освіти за двома основними видами: університети і політехнікуми. За цим поділом університети (їх 20, передбачається скорочення до 16 – шляхом об’єднання й укрупнення) – це трициклові (бакалавр, магістр, доктор) заклади загальнонаціонального значення, які конкурентноспроможні на міжнародному рівні, здійснюють фундаментальні і пошукові (вільні) дослідження та прикладні розробки і на цій базі провадять підготовку фахівців насамперед вищих циклів (магістр, доктор); натомість політехнікуми (їх 28, планується зменшення до 26 шляхом консолідації) – це заклади регіонального значення, які забезпечують різноманітну двоциклову (передусім бакалаврську й меншою мірою магістерську) підготовку всіх спрямувань і провадять прикладні дослідження та розробки для власних навчальних і регіональних потреб.

2. При цьому слід суттєво підняти відносний рівень оплати педагогічної і науково-педагогічної праці, особливо (принаймні у 3-5 разів) висококваліфікованої роботи доцентів і професорів. Якщо регулювання заробітної плати педагогічних працівників доцільно залишити на основі тарифної сітки, то науково-педагогічних – здійснювати поза тарифною сіткою, за спеціальними умовами, як це робиться, наприклад, для керівних державних службовців.

3. Також конче необхідно при збільшенні державних і суспільних витрат на дослідження та їх розробки до рівня 2 % ВВП, пріоритетно спрямувати ці кошти у вищу школу, водночасно докорінно впорядковуючи її мережу. Також слід розірвати коло: брак досліджень і розробок у вищій школі – дефіцит дослідницько-інноваційних якостей у фахівців – слабкість дослідно-інноваційної орієнтації виробництва товарів, надання послуг – відсутність інвестицій в інноваційний розвиток, зокрема освітньої системи та професійних кадрів.

4. Професійно-технічні і вищі навчальні заклади, заклади післядипломної освіти, аспірантура, докторантура можуть залучити додаткові інвестиції лише шляхом кардинального підвищення ефективності і якості підготовки професійних кадрів високої кваліфікації. Додаткові кошти можуть бути залучені при виконанні наукових, науково-технічних, виробничих робіт, наданні інших передбачених законодавством послуг відповідно до основної діяльності. Тобто, важливо забезпечити розроблення і реалізацію заходів з підвищення якості освітніх й інших послуг, оптимізації їх номенклатури і життєвого циклу, а також відновлювально-сервісних робіт. Це сприятиме залученню недержавного капіталу, реального утворення багатоканальної системи фінансування навчальних закладів.

5. Потрібно також забезпечити ефективний адміністративний і фінансовий менеджмент, режим економії видатків.

6. Активізації інвестицій у навчальні заклади сприятиме і співпраця зі споживачами (беніфіціарами) освітніх послуг щодо з’ясування освітніх потреб та реальної участі зацікавлених сторін у вдосконаленні освіти.

7. Доречно також відновити практику кредитування здобуття вищої освіти, а також зробити адресним (соціальне та за успіхи) стипендіальне забезпечення студентів. Скажімо, у країнах ОЕСР студентські субсидії (здебільшого цільові) сягають п’ятої частини загальних державних витрат на вищу освіту, або майже 0,25 % ВВП.

8. Також доцільним є відновлення дії і впровадження різноманітних податкових, митних, кредитних пільг і відстрочок у випадку спрямування фінансових і матеріально-технічних активів на розвиток навчального закладу, стимулювання і заохочення з цією метою бізнесу, фізичних і юридичних осіб, що здійснюють спонсорські та доброчинні внески в освіту.

9. Потрібно чітко розмежувати використання загального і спеціального (самостійно заробленого) фондів державного бюджету навчальних закладів з одночасним підвищенням рівня прозорості в реалізації коштів і запровадити додаткове (преміальне фінансування) за якість освітньої діяльності. Необхідно зняти заборони на відкриття банківських рахунків авансування науково-дослідних робіт, скасувати вимоги проведення тендерів на закупівлю освітніх і наукових послуг (натомість залишивши у необхідних випадках конкурсні процедури).

10. Важливо вести пошук ефективних механізмів освітнього фінансування. З цією метою на всіх рівнях освіти слід проаналізувати переваги і недоліки „ваучерної” моделі формування освітніх бюджетів, за якої „гроші ходять за учнем, студентом”. Тобто такої моделі фінансування навчальних закладів, коли обсяг бюджетних асигнувань за певними нормативами визначається відповідно до кількості залучених на навчання осіб. Продовженням науково-аналітичної роботи має стати проведення фахової апробації відповідної концепції, експериментальної перевірки, пілотного впровадження зазначеної моделі.

Необхідно також визначити умови оптимального поєднання „ваучерної” моделі та моделі „базового фінансування” (або утримання закладу, установи) під час формування освітніх бюджетів.

1.13. Державно-громадське управління розвитком освіти

(державний, регіональний, місцевий, інституційний рівні)

Актуальні проблеми

Державно-громадське управління розвитком освіти − це інтеграція сфер діяльності, прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів державного управління, громадського самоврядування та громадськості для забезпечення ефективних управлінських упливів на всі ланки освітньої системи.

Метою державно-громадського управління є залучення самоврядних органів і громадськості до формування освітньої політики на державному рівні і прийняття управлінських рішень в умовах демократизації суспільних відносин, децентралізації управління розвитком освіти задля максимального врахування і задоволення освітніх потреб громадян, роботодавців, суспільства у цілому.

Ідея залучення громадськості до управління розвитком освіти в історії української державності не нова, та її актуалізація відбулася після здобуття Україною незалежності. Демократичні підходи до управління відбувалося поступово – з прийняттям низки законодавчих актів, зокрема, базового Закону України “Про освіту” (1991, 1996 рр.), а також законів стосовно основних ланок освіти, починаючи від дошкільної і завершуючи вищою освітою, Державної національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) (1993 р.), Національної доктрини розвитку освіти України (2002 р.). У цих документах розкриваються засади переходу від традиційної до державно-громадської системи управління шляхом: чіткого розмежування функцій між центральними, регіональними і місцевими органами управління; активізації участі батьків, зацікавлених сторін, піклувальних та інших рад, меценатів, громадських організацій, фондів, засобів масової інформації в освітньому процесі навчальних закладів тощо. Прикладом демократичних процесів в управлінні освітнім розвитком слугували моделі державно-громадського управління освітою в країнах з розвиненою демократією та ефективною ринковою економікою.

Завдання щодо інтеграції української освітньої системи в світовий, зокрема, європейський, освітній простір спонукало до створення на всіх управлінських рівнях відповідних самоврядних і громадських структур. При центральних органах влади створено громадські ради, колегії, представників громадськості введено до складу колегій; на місцевому рівні відроджено локальні освітні округи з виборною освітньою радою. До повноважень округів планувалося ввести питання освіти, виховання, профілактики правопорушень, соціального захисту, розвитку місцевої громади. У гімназіях, ліцеях, навчально-виховних комплексах створено піклувальні ради, ради навчальних закладів, до яких входять батьки, учні, соціально активні громадяни, які переймаються питаннями розвитку національної освіти. На місцевому і регіональних рівнях створено великі хартії учнів, об’єднання батьків, ради ректорів вищих навчальних закладів тощо. На всеукраїнському – проведено перший (1992 р.) і другий (2001 р.) з’їзди педагогічних працівників, почала діяти спілка ректорів вищих навчальних закладів, асоціація керівників шкіл України, інші громадські структури.

Разом із тим, незважаючи на значні зусилля з боку освітніх закладів і органів управління освітою, прогресивних громадян та окремих громад, державно-громадське управління розвитком освіти в Українінедостатньо інституційно сформовано, його функціональна здатність і реальний вплив залишаються низькими. Попри численні приклади впровадження його елементів на всіх управлінських рівнях освіти, воно не набуло системності, залишається фрагментарним, мало впливовим.

Причини виникнення проблем

1. Здебільшого зазначені й інші громадські освітні структури формальні, а отже, недієві. Вони майже не впливають на процеси освітньої сфери, оскільки не наділені необхідними і достатніми повноваженнями. Це, у свою чергу, знижує зацікавленість у них та інтерес до участі в їхній роботі. Практика показує, що органи громадського самоврядування в освіті працюють нерегулярно (скажімо, всеукраїнських з’їздів працівників освіти за 18 років незалежності України було всього два), їх рішення з питань розвитку освіти не мають імперативного характеру, як дорадчі, по суті, не впливають на доленосні питання розвитку освіти та на формування освітньої політики в Україні. Утворена в 2005 р. під егідою Міністерства освіти і науки Громадська рада освітян і науковців (ГРОНУ) України (після зміни міністра) втратила реальну роль.

2. Громадські структури, що діють разом з державними органами управління, часто займаються, хоча і важливими, проте не основними питаннями, а крім того, нерідко слугують «статистами» для лобіювання адміністративних рішень. Так, піклувальні ради, вишукують для шкіл додаткові кошти, залучають окремих громадян та організації до поліпшення умов освіти, зміцнення бази навчання і виховання, зміцнення здоров’я тощо. Однак діяльність цих рад не поширюється на такі питання, як визначення перспектив розвитку закладів освіти, контроль за діяльністю їх керівників і педагогічних працівників, добір кадрів, ефективність функціонування закладу та витрачання бюджету тощо.

Формальною залишається діяльність педагогічних, учених рад, оскільки за ними закріплено дорадчі функції, а очолює і значною мірою формує їх керівник закладу. Керівник має необмежені можливості впливу на прийняття управлінського рішення з позицій власного бачення проблеми. Не маючи змоги змінити зміст і процедури навчального процесу, визначені адміністративними рішеннями, педагогічна рада розглядає другорядні питання або ж формально схвалює безальтернативні проекти важливих рішень. Наглядові ради реально не опікуються проблемами навчальних закладів, їх склад украй формалізований, засідання епізодичні.

Батьківські ради в основному вирішують питання грошових дотацій на потреби школі. Учнівське самоврядування не прописано в законодавчих актах. Загальні збори загальноосвітніх навчальних закладів не вирішують перспективних питань розвитку освіти. Громадські учасники цих зборів виконують дорадчі функції, на які адміністрація може і не зважати.

3. Студентське самоврядування хоча формально і представлено у вчених радах, фактично зорієнтоване на вирішення другорядних питань (поселення в гуртожитки, організація культурного дозвілля) і не впливає на основну діяльність вищої школи (організацію і вдосконалення навчального процесу, прийом студентів, стипендіальне забезпечення).

4. Правова обмеженість самофінансування закладів освіти не дає можливості навчальним закладам спрямовувати зароблені кошти на підтримання громадської складової управління розвитком.

Шляхи і способи розв’язання проблем

  1. Максимальна децентралізація управління і перерозподіл повноважень суб’єктів управління на національному, регіональному, місцевому, інституційному рівнях із включенням органів громадського самоврядування й громадськості.

  2. Законодавче визначення повноважень і посилення ролі громадських органів управління освітою. У законодавчих і нормативно-правових актах мають бути чітко окреслені права цих структур (а ж до права в певних випадках накладати вето на проекти адміністративних актів, які не відповідають запитам і очікуванням громадян). В органах громадського самоврядування дорадчі функції мають бути доповненні більш дієвими. Громадам треба надати законодавчі права контролювати діяльність керівників, педагогічних і науково-педагогічних працівників, брати участь у визначенні пріоритетів бюджетного фінансування освітніх закладів, у прогнозуванні їх розвитку та у формуванні освітньої політики у цілому.

  3. Бажано включити еволюційні важелі розвитку державно-громадського управління, для чого передбачити 1 % коштів освітнього бюджету на підтримання і розвиток громадського самоврядування. Мають бути систематичні (і головне – не формальні) звіти керівників перед колективом і громадськістю, а громадські структури, що створені для участі у формуванні освітньої політики і прийняття управлінських рішень разом з державними органами управління освітою повинні активно співпрацювати, регулярно розглядати назрілі проблеми, ухвалювати результативні рішення.

  4. До різних форм державно-громадського управління мають бути залучені зацікавлені впливові особи, які можуть реально сприяти розвитку освіти, навчальних закладів.

  5. Потрібно законодавчими актами дозволити навчальним закладам використовувати самостійно зароблені кошти на власні потреби, зокрема спрямовуючи їх на розвиток громадської складової управління.

Завдання на майбутнє

  1. Збільшення самостійності, автономності, академічних свобод навчальних закладів.

  2. Складання тристоронньої угоди на навчання між навчальним закладом, замовниками і споживачем освітніх послуг.

  3. Розширення досліджень й розроблення на їх основі концепцій і моделей організації, функціонування й удосконаленню державно-громадського управління розвитком освіти всіх її рівнях.

  4. Формування в населення демократичної культури, підвищення компетентності громадян щодо діяльності освітньої сфери, здатності аналізувати і реально впливати на її відповідність суспільним потребам, глобалізаційним викликам.

1.14. Інформатизація і комп’ютеризація освіти, формування комп’ютерно орієнтованого навчального середовища,

відкритих систем освіти

Інформатизація і комп’ютеризація освіти передбачає й каталізує загальні процеси розвитку суспільства і освіти. При цьому суттєвих специфічних рис набувають основні складові освітніх систем: зміст освіти, методи, засоби і технології навчання, організації освіти, головні навчальні ресурси цих систем: (інформаційні, матеріально-технічні та енергетичні). Суттєвих змін потребують і набувають системи управління, а також законодавче, нормативно-правове забезпечення процесу інформатизації освіти.

На основі поєднання традиційних педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій навчання вдається значно ефективніше розвинути і примножити природні задатки і здібності людини. Використання цих технологій у процесі навчання створює додаткові умови і спричинює появу нових цілей та оновлення змісту освіти, дає змогу досягти значно більших результатів навчальної діяльності, забезпечити для кожного учня, студента формування і розвиток їхньої власної освітньої траєкторії. Це пов’язано з появою нових, практично необмежених педагогічних можливостей для індивідуалізації і диференціації навчального процесу, його гнучкої адаптації до індивідуальних особливостей, а також із застосуванням у цьому процесі додаткових інформаційних навчальних ресурсів, широкого спектра педагогічних методів і технологічних варіантів навчання, розширенням масштабу і змінами характеру навчальних комунікацій, посиленням процесуальних і мультимедійних характеристик засобів навчання, розширенням простору інноваційної педагогічної діяльності тощо. Проте, ефективне впровадження в навчальну діяльність інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) не завжди забезпечується в межах традиційної класно-урочної, аудиторно-лекційної тощо системи організації навчального процесу, а тому часто вимагає змін форм його організації.

Застосування ІКТ докорінно змінює роль і місце педагога, і студента у навчальному процесі. У такій моделі вчитель перестає бути просто „ретранслятором” знань, а є співтворцем сучасних, позбавлених повчальності й проповідництва, технологій навчання. Більш того, уже з’явився новий напрям діяльності – розроблення ІКТ навчання і програмно-методичних навчальних комплексів, що базуються на широкому застосуванні інтерактивних методів навчання, мультимедійних засобів і віртуальних педагогічних технологій, які дають змогу суттєво підвищити рівень методичного забезпечення освітнього процесу, відкривають нові можливості для підвищення якості освіти. Тому інформатизація і комп’ютеризація є одним із найважливіших і водночас найскладніших сучасних завдань освітньої галузі.

Актуалізація проблеми інформатизації і комп’ютеризації освіти

На жаль, від початку й дотепер інформатизація і комп’ютеризація освіти часто розглядалася і розглядається переважно як певна технічна задача. Тобто, передусім – постачання комп’ютерів, підключення їх до мережі Інтернет, уведення в навчальний процес курсу інформатики. Інформатизація і комп’ютеризація здебільшого не пов’язувалися безпосередньо з оновленням змісту, методів і форм освіти, досягненням нових навчальних результатів, модернізацією діяльності загальноосвітньої і професійної школи, використанням комп’ютерів у навчанні за предметами. Практично не розв’язувалися завдання з масового формування ІКТ-компетентностей учителів і учнів, керівників та інших категорій працівників освіти. Відносно невелика кількість створених і впроваджених в освітню практику програмних засобів навчального призначення не суттєво змінили технологічну складову методичних систем навчання, не помітно вплинули на підвищення якості освіти.

Тобто наявний стан інформатизації і комп’ютеризації освіти вказує на те, що досягнуті в цьому напрямі розвитку освіти результати поки що суттєво не вплинули на зміст, методи й організаційні форми навчання та управління навчальною діяльністю, не викликали необхідних змін у діяльності учнів, учителів, керівників навчальних закладів та органів управління освітою, не охопили належним чином усі напрями і сфери їхньої діяльності, не забезпечили достатньо широке й ефективне впровадження і застосування ІКТ при здійсненні освітньої, наукової та управлінської функцій, що притаманні освітній галузі.

Це зумовлює необхідність конкретнішої ідентифікації існуючих проблем, причин, що їх викликають. Відтак реалізуючи системні заходи, спрямовані на інформатизацію і комп’ютеризацію освіти, треба зважати на підвищення якості навчання, враховуючи зміни у парадигмі освіти, що загалом сприяє оновленню способів педагогічної і науково-педагогічної діяльності, широкому впровадженню ІКТ-навчання в освітню діяльність учасників навчального процесу.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (1)

    Книга
    Алєксєєнко Т. Ф., Аніщенко В. М., Балл Г. О., Бех І. Д., Биков В. Ю., Бібік Н. М., Бобров В. Я., Болгаріна В. С., Бондар В. І., Величко Л. П., Волощук І.
  2. Академія педагогічних наук україни інститут професійно-технічної освіти апн україни

    Документ
    Інститут професійно-технічної освіти АПН України створений 20 квітня 2006 року постановою Президії АПН України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 160- р від 27 березня 2006 року та відповідно до статті 11 Закону
  3. Удк 373 036. 5 Реалізація ідей педагогіки життєтворчості в контексті ноосферної освіти в Україні

    Документ
    Ключові слова: екологічно-духовна криза, реінженірінг освіти, теорія ноосфери, ноосферна освіта, педагогіка життєтворчості, розвиток творчих здібностей учнів, авторська програма «Світ творчості».
  4. Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007

    Документ
    Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти України (1991–2006) : наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського, Ін-т проблем виховання, Наук.
  5. Україна наш спільний дім

    Документ
    24 серпня 1991 року в Україні прийнято Акт проголошення незалежності. Українці з кожним роком усе впевненіше відчувають себе громадянами демократичної держави, людьми із почуттям власної гідності й усвідомленням себе господарями у власній країні.

Другие похожие документы..