Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Курс лекций'
Предлагаемый курс лекций представляет собой расшифровку магнитофонной записи и предназначен, в первую очередь, студентам очного и заочного отделений ...полностью>>
'Сочинение'
Картина «Облака 1945» - одна из работ известного советского живописца Гелия Михайловича Коржева. Художник родился в 1925 году в Москве в семье архите...полностью>>
'Документ'
Особливість першого тижня фізики полягає в тому, що він пристосований для умов невеликої школи і має за мету широко популяризувати фізику серед учнів...полностью>>
'Исследовательская работа'
В этом году передо мной встала задача - выбрать тему для исследования. Меня всегда привлекала мудрость русского народа и его яркий и неисчерпаемый яз...полностью>>

Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (2)

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1.10. Системний моніторинг процесуального і результативного компонентів освіти всіх рівнів

Актуальні проблеми і причини їх виникнення

Сучасні суспільні й політичні процеси зумовили потребу у становленні нової форми державно-громадського управління освітою, центральним елементом якої має стати сучасний механізм оцінювання (як зовнішнього, так і внутрішнього) якості освіти в Україні. Він має бути заснований на отриманні та використанні для аналізу і прийняття управлінських рішень достовірних і порівнюваних даних про досягнуті освітні результати, ступінь їх відповідності нормативним вимогам (державним освітнім стандартам, навчальним програмам), соціальним та особистісним очікуванням тощо.

Сутність поняття якості освіти як об’єкта управлінського впливу можна розглядати з позицій:

  • якості освітньої системи;

  • якості освітнього процесу (як процесу споживання наданих освітніх послуг);

  • якостей особистості випускника як результату діяльності освітньої системи (за показниками його освіченості, сформованості суспільно або професійно значущих компетентностей тощо).

Таким чином, якість освіти − це багатоаспектне, багатовимірне явище, що потребує комплексного, системного вивчення у поєднанні всіх його елементів і зв’язків між ними.

Інструментом оцінювання й управління якістю освіти може стати моніторинг якості освіти як інформаційна база системи управління галуззю, інформаційна основа вироблення та прийняття управлінських рішень на всіх рівнях – від національного до інституційного. Його основне призначення – надання надійної, оперативної і ґрунтовної інформації щодо досягнутого стану освітньої галузі, а також виявлення сутності і причин виникнення проблем у цій сфері, ступеня впливу зовнішніх чинників на перебіг процесів, ефективності прийняття управлінських рішень та просування освітніх реформ тощо. Саме у такому розумінні моніторинг якості освіти є складовою системи управління та інструментом, що використовується для вимірювання й оцінювання досягнутих результатів розвитку освітньої системи і її окремих об’єктів.

У вітчизняній практиці проблемам моніторингу та інформаційного забезпечення управління донедавна не приділялося достатньої уваги, що пояснюється складністю формалізації процедур прийняття управлінських рішень. До основних проблем та існуючих суттєвих недоліків моніторингових досліджень в освіті України можна віднести:

  • невизначеність і відсутність чітко сформульованих інформаційних потреб різних рівнів управління;

  • технологічно застаріла система збору статистичної інформації;

  • відсутність сучасного моніторингового інструментарію та відповідних методик (з 2002 р. у багатьох європейських країнах моніторингові дослідження проводяться на основі міжнародної системи освітніх індикаторів, які в Україні не використовувались, особливо це стосується груп індикаторів фінансування, гендерної політики, працевлаштування і закріплення випускників);

  • надання переваги внутрішньому оцінюванню системи (на відміну від європейських підходів – аналізу зовнішнього оцінювання);

  • недоступність даних щодо структури регіонального фінансування, а також фінансового забезпечення навчальних закладів, що стримує проведення повноцінного аналізу ефективності роботи навчальних закладів;

  • відсутність зворотного зв’язку і моніторингу результативності прийнятих управлінських рішень;

  • недостатня активність використання моніторингових досліджень педагогічними і науково-педагогічниими працівниками, значна кількість статистичних матеріалів не має аналітичних висновків та інтерпретації;

  • невисокий рівень інформаційної культури працівників органів управління щодо використання сучасних засобів, методів, форм оброблення зберігання, використання, аналізу інформації.

Шляхи і способи розв’язання проблем

Першочерговими завданнями розвитку системи освіти та управління її якістю є:

  • з’ясування сутності, особливостей якості освіти відповідного рівня як об’єкту управлінського впливу, встановлення структурних елементів цього поняття, які належить вимірювати, оцінювати, удосконалювати, інакше кажучи, якими потрібно управляти;

  • визначення індикаторів і критеріїв, за якими ця якість вимірюватиметься, оцінюватиметься та аналізуватиметься тощо;

  • розроблення технологій (методик, інструментів, стандартів) оцінювання якості освіти як специфічного об’єкта, який не завжди може бути виміряний безпосередніми діями і засобами.

Зважаючи на це, в Україні має бути вибудована цілісна система моніторингу якості освіти на всіх її рівнях (дошкільна, загальна середня, професійно-технічна, вища і післядипломна освіта), яка системно на основі програмно-цільового підходу вивчатиме й аналізуватиме різні аспекти функціонування і розвитку освіти в цілому та окремих її елементів. Така система моніторингу якості освіти може здійснюватися на таких рівнях:

  • міжнародному − проведення порівняльного оцінювання ефективності функціонування національних систем освіти за результатами міжнародних обстежень, у яких братиме участь Україна (наприклад, TIMSS, PISA, PIRLS тощо);

  • національному − одержання узагальненої характеристики ефективності функціонування вітчизняної системи освіти, порівняння її показників у динаміці розвитку за роками, виявлення тенденцій за міжнародними освітніми індикаторами (ПРООН, Світовий банк, ЄС, ОЕСІ та ЮНЕСКО);

  • регіональному − реалізація державної політики та соціальних функцій освіти на рівні областей, прогнозування розвитку регіональної системи освіти;

  • муніципальному − аналіз ефективності місцевої системи освіти щодо забезпечення освітніх потреб громадян, порівняння діяльності різних навчальних закладів та оптимізація їх мережі з урахуванням специфічних навчально-виховних функцій кожного з них;

  • інституційному − виявлення шляхів удосконалення діяльності окремого навчального закладу у цілому та на шкільному або груповому рівні зокрема, оцінювання діяльності суб’єктів навчально-виховного процесу. На цьому рівні опрацьовуються психолого-педагогічні рекомендації, спрямовані на корекцію навчально-виховної роботи.

  • Об’єктами моніторингу в цьому випадку можуть бути:

  • система освіти загалом або окремі її структурні елементи;

  • процеси, що здійснюються під час освітньої діяльності;

  • різні види діяльності, що притаманні освітньому процесу (навчальна, педагогічна, управлінська);

  • явища, що характеризують функціональну своєрідність і результативність освітнього процесу (вихованість, освіченість, компетентність, майстерність тощо).

Зокрема, у системах загальної середньої і професійно-технічної освіти моніторинг здійснюють за двома напрямами.

Перший з них пов’язаний зі збором інформації державної статистичної звітності. На основі статистичних даних навчальні заклади, відділи моніторингу якості освіти, що функціонують при органах управління, проводять статистичний моніторинг на загальнодержавному рівні, який охоплює мережу навчальних закладів, динаміку контингенту (прийом, випуск), чисельність і структуру кадрового складу, матеріально-технічну базу. Обласні органи управління освітою узагальнюють й аналізують отримані статистичні дані з метою виявлення проблем на регіональному рівні.

Другий напрям пов’язаний безпосередньо з роботою самого навчального закладу. Наприклад, професійно-технічний навчальний заклад, який на основі статистичних даних, інформації щодо ситуації на ринку праці, аналізу соціально-економічних, демографічних зрушень тощо відстежує процесуальні характеристики діяльності (проблеми, причини гальмування процесів, чинники впливу) та її результативність (працевлаштування випускників, результативність навчання, рівень кадрового і матеріального забезпечення тощо). На основі проведених спостережень з’ясовуються проблеми, виробляються рекомендації щодо усунення недоліків, за необхідності корегується діяльність навчального закладу. Проте практика свідчить, що в більшості навчальних закладів така робота ведеться не систематично.

Отже, для поліпшення ситуації необхідно:

  • вивчити кращий вітчизняний і зарубіжний досвід щодо здійснення моніторингових досліджень у галузі освіти;

  • виявити інформаційні потреби управлінців різних рівнів, педагогічних працівників та інших користувачів освітніх послуг в аналітичних матеріалах;

  • розробити технології моніторингових досліджень з чітким визначенням цілей, завдань, етапів, кінцевих результатів, об’єктів з урахуванням специфіки різних рівнів управління;

  • за результатами моніторингових досліджень узагальнювати здобуті результати і доводити їх до споживачів;

  • розробити методичні рекомендації, програмне забезпечення для моніторингових досліджень, наситивши ними навчальні заклади з метою здійснення самооцінювання;

  • у підготовці і підвищенні кваліфікації педагогічних, науково-педагогічних і керівних кадрів освіти передбачити курси з організації моніторингових досліджень в освіті;

  • сприяти створенню інформаційних, маркетингових служб у навчальних закладах, інформаційно-аналітичних центрів, які проводили б моніторингові дослідження і сприяли поширенню їх результатів.

1.11. Безперервний професійний розвиток і саморозвиток

педагогічних й науково-педагогічних працівників

Проблема професійного розвитку і саморозвитку в умовах змін

В умовах швидкозмінного суспільства, глобального оновлення не лише технологічної бази, а й ціннісної, інших сфер, а, крім того, зростання економічної і географічної мобільності фахівця, загострюється проблема його відповідності потребам безпосередньої діяльності. Розв’язання цієї проблеми слід шукати в площині безперервного професійного розвитку і саморозвитку впродовж життя. Ця проблема насамперед стосується педагогічних і науково-педагогічних кадрів, покликаних формувати суб’єктів будь-яких видів людської діяльності.

Проблема розвитку і саморозвитку особистості з позицій педагогічної і психологічної наук

Загалом розвиток передбачає зростання рівня організованості, що підвищує функціональну здатність у реалізації свого основного призначення в конкретних умовах. Розвиток проявляється в ускладненні системного утворення, удосконаленні його структури, збільшенні ресурсів тощо.

Стосовно розвитку людини (за різними критеріями) виокремлюють напрями: фізичний і психічний, особистісний і соціальний, професійний тощо. Людський розвиток можна розглядати як неперервне накопичення кількісних змін, їх інтеграцію, перехід на якісно новий рівень. На окремих етапах онтогенезу домінують ті чи інші напрями й особливості розвитку. Так, у юнацькому віці виникає проблема визначення життєвого шляху, важливою складовою якої є вибір професії. Саме цьому починають підпорядковуватись і соціальні, і психічні процеси. Професійне самовизначення надає новий поштовх загальному процесу людського розвитку. На етапі дорослості актуалізується потреба в професійному розвитку і саморозвитку як формах реалізації особистості в соціальному середовищі, пролонгованість і ефективність яких значно зумовлюється механізмом переходу від зовнішньої до внутрішньої детермінованості.

Розвиток людини загалом характеризується:

  • нерівномірністю, викликаною переходами різноманітних кількісних змін у якісні;

  • комулятивністю;

  • гетерохронністю, що пов’язана з різними темпами і фазами змін окремих якостей людини;

  • різноаспектністю;

  • сенситивністю, тобто наявністю особливо чутливих до впливів періодів розвитку;

  • поєднанням дивергенції (урізноманітнення якостей) з конвергенцією (згасанням, згортанням, злиттям окремих із них, посиленням вибірковості).

Слід також розрізняти природний (самоорганізований) і культурний (організований) розвиток. Організований розвиток передбачає цілеспрямоване проектування необхідних рис і якостей (компетентностей) і створення умов для їх формування. Цілеспрямований розвиток може детермінуватися як зовнішніми чинниками (у процесі освіти), так і внутрішніми (саморозвиток, самоосвіта). Під саморозвитком розуміють осмислення людиною своїх індивідуальних якостей і їх збагачення шляхом включення у відповідні види діяльності, зокрема освітню.

Проблеми забезпечення професійного розвитку і саморозвитку та причини їх виникнення

Професійний розвиток майбутнього або чинного фахівця забезпечується передусім наявною в суспільстві системою професійної освіти. Функціонування цієї системи спрямоване на формування якостей, набуття кваліфікацій, необхідних для успішного виконання відповідних професійних функцій, принаймні в період працездатного віку. Крім процесу навчання, професійні компетентності (знання, уміння, навички, цінності, інші функціональні характеристики, їхня профілізація тощо) формуються шляхом включення у відповідну практичну діяльність, загальною атмосферою контекстного середовища.

Розвиток фахівця на початкових (первинних) етапах професійного становлення передбачає цілеспрямоване формування, а на подальших етапах

  • удосконалення професійних якостей, загальних і спеціальних компетентностей.

  • Необхідність організації процесу безперервного професійного розвитку/саморозвитку фахівця має подвійну детермінацію:

  • соціальну – задоволення потреби економіки в кваліфікованих спеціалістах;

  • особистісну – конкурентоспроможність спеціаліста на ринку праці.

  • Зацікавленість суспільства, економіки й самої особистості в безперервному професійному зростанні фахівця знаходить своє відображення в розбудові й підтриманні різних ланок освітньої системи: професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти, аспірантури, докторантури, самоосвіти, − у єдності її формальної (основної), неформальної (додаткової) та інформальної (неофіційної) складових. При цьому зміни (порівняно із тривалістю життя або періодом працездатності одного покоління), з якими стикаються фахівці, настільки стрімкі й глибокі, що формальна система професійного розвитку вже не може задовольнити нові потреби суспільства, ринку праці і самого фахівця. Тому важливою умовою соціального і особистого добробуту стає безперервний професійний розвиток людини із використанням, окрім формальної, також неформальної та інформальної освітніх частин, які оперативніше реагують на об’єктивні зміни і суб’єктивну мобільність.

Основна відповідальність за безперервний професійний розвиток лягає на педагогічних і науково-педагогічних працівників, функцією яких є відтворення і збагачення кадрового потенціалу держави. Саме до цієї категорії персоналу висувається вимога органічного поєднання можливостей різних (формальної, неформальної та інформальної) складових системи педагогічної і науково-педагогічної освіти. Крім того, прискорення й радикалізація суспільних змін виражається в ускладненні, швидкій інформатизації всіх аспектів життєдіяльності, зростанні економічної потреби у фахівцях дослідницько-інноваційно-майстерного типу. Це вимагає посилення ролі вищих (магістерського, докторського) формальних освітніх рівнів (а також і науково-педагогічних кадрів), спонукаючи розбудовувати цілісну систему неформальної та інформальної освіти, зокрема освіти дорослих. Адже, приміром, у 30 країнах Організації економічного співробітництва і розвитку лише 1 відсоток населення після 40-річного віку перебуває у формальній освіті, пов’язаній із здобуттям певного освітнього рівня (за Міжнародною стандартною класифікацією освіти).

Слід також ураховувати, що педагогічна і науково-педагогічна діяльність (як професійна) зумовлює суттєві персональні деформації (професійного походження). Найпоширенішими є:

  • посилення акцентуацій характеру, фіксація і загострення саме тих схильностей, які в процесі професійної підготовки виявлялися лише як тенденції, що впливають на особливості взаємодії з учнями, студентами, світосприйняття, ставлення до себе й інших людей;

  • зміна структури цілепокладання, за якої виникає пріоритет локальних, проміжних цілей над перспективними, предметоцентрична орієнтація;

  • девальвація методологічних і загальнотеоретичних знань, переважання прагматичних настанов, неусвідомлення значущості загальнотеоретичної підготовки, нездатність використати її переваги в конкретних практичних ситуаціях, самостійно розробити стратегію педагогічної і науково-педагогічної діяльності, прагнення отримувати готові „рецепти”, універсальні алгоритми, методичну допомогу;

  • поява „комплексу загрози авторитету”, сприйняття дій оточуючих як таких, що спрямовані проти особистості педагогічного, науково-педагогічного працівника, містять невизнання його компетентності;

  • ригідність сприйняття, мислення, поширення мовних штампів та експресивних засобів самовираження;

  • відчуття певної самодостатності, гальмування й припинення професійного розвитку;

  • неправомірне втручання в життя інших людей, прийняття на себе тих проблем, які не входять до компетенції педагога;

  • закріплення й актуалізація недоцільних систем психологічного захисту, навіть якщо ситуація цього не вимагає;

  • жорстка фіксація, закостенілість, стереотипність у професійній позиції, її абсолютизація;

  • „емоційне вигорання” як стан виснаження, який супроводжується цинізмом, негативною оцінкою педагогічної і науково-педагогічної праці в цілому, негуманним ставленням до учнів, студентів, почуттям спустошеності, втоми, некомпетентності й неуспіху в професійній сфері;

  • тривожність, що потребує пошуку безпеки, прагнення зберегти наявну ситуацію, а відтак зумовлює педагогічний і науково-педагогічний консерватизм, несприймання нового, прагнення будь-що доводити свою правоту;

  • формування настанов, стереотипів, звичок, що стосуються як внутрішніх механізмів регуляції (жорстко фіксованих ставлень), так і зовнішніх проявів (стилю поведінки).

Виникнення особистісних деформацій професійного походження призводить до суттєвого зниження якості професійної діяльності. Отже, необхідно враховувати цей аспект у процесі фахового розвитку педагогічних і науково-педагогічних працівників.

Перспективні і поточні цілі вітчизняної системи професійної підготовки і підвищення кваліфікації щодо забезпечення розвитку й саморозвитку педагогічних і науково-педагогічних працівників

Стратегічною метою системи фахового зростання педагогічних і науково-педагогічних працівників є забезпечення умов для їхнього безперервного професійного розвитку і саморозвитку, формування відповідних потреб.

Це може бути досягнуто шляхом реалізації низки тактичних цілей:

  • розроблення й запровадження соціальних мотивацій (стимулів і заохочень) актуалізації потреби в безперервному підвищенні професіоналізму всіх категорій педагогічних і науково-педагогічних працівників;

  • створення умов для утримання фахівців у сфері педагогічної і науково-педагогічної діяльності;

  • розвиток післядипломної педагогічної й науково-педагогічної освіти, включаючи періодичне підвищення кваліфікації учителів і викладачів, розроблення засад і технологій навчання дорослих;

  • кількісне збільшення й якісне поліпшення аспірантури та докторантури як основних інститутів підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

  • підвищення уваги до проблем персонального розвитку педагогічних і науково-педагогічних працівників, передусім до тих змін, що відбуваються в процесі професійної діяльності, створення умов для оптимізації і гармонізації тенденцій професійного вдосконалення.

Напрями і шляхи професійного розвитку й саморозвитку педагогічних і науково-педагогічних працівників у системі післядипломної педагогічної і науково-педагогічної освіти, аспірантури і докторантури України

а) Здійснення впливу на всі складові процесів професійного розвитку і саморозвитку

Професійний розвиток/саморозвиток як базова категорія фактично вбирає в себе всі аспекти конструктивних змін, які збільшують можливості людини у виконанні професійної діяльності. Разом з тим доцільно виокремити „професійне вдосконалення/самовдосконалення” як процес позитивних перетворень, які відбуваються на певному рівні досягнутої професійної компетентності. Інакше, якщо „професійний розвиток/саморозвиток” охоплює розмаїття відповідних процесів, починаючи з первинного рівня, то професійне вдосконалення/самовдосконалення спирається на уже досягнутий рівень, тобто є своєрідною доводкою фахівця.

Основними складовими процесів професійного розвитку і саморозвитку (як і його частини – вдосконалення/самовдосконалення) є:

  • визначення вимог у термінах компетентностей, які висуваються до певного виду професійної діяльності;

  • діагностування якостей (компетентностей), що їх має конкретна особа;

  • визначення напрямів і шляхів розвитку/саморозвитку, виходячи з бажаного результату і наявних якостей, сформульованих у термінах компетентностей;

  • складання програми розвитку/саморозвитку для конкретної особи;

  • визначення форм і засобів реалізації програми;

  • реалізація програми;

  • оцінювання (діагностування) отриманих результатів на кожному етапі розвитку/саморозвитку;

  • внесення коректив у поточний перебіг подій;

  • оцінювання загальних результатів виконання програми, за необхідності, її коригування чи заміна;

  • визначення нових перспектив і напрямів розвитку/саморозвитку.

У системі формальної освіти її освітні (освітньо-кваліфікаційні) рівні, опанування яких веде до професійного розвитку/саморозвитку, завдяки їх масовидності вважаються заданими і фіксованими так само, як і вхідні (для вступників), і вихідні (для випускників) вимоги щодо наявних (для перших) та набутих (для других) компетентностей. Водночас припускається певна гнучкість, індивідуалізація формальних освітніх програм.

б) Розширення напрямів професійного вдосконалення/самовдосконалення в системі післядипломної педагогічної і науково-педагогічної освіти

У змістовому плані виокремлюють кілька напрямів професійного вдосконалення/самовдосконалення:

  • здобуття додаткових, поглиблення наявних знань, розвиток умінь і навичок, інших компетентностей, необхідних фахівцю;

  • посилення дії існуючих позитивних якостей, що сприяють підвищенню ефективності професійної діяльності;

  • усунення обмежень, які знижують результативність професійної діяльності;

  • усвідомлення і подолання професійних деформацій, що виникають під впливом відповідної діяльності;

  • розвиток світогляду особистості;

  • гуманізація професійної позиції;

  • формування здатності, стійкої мотивації до постійного вдосконалення/самовдосконалення;

  • підвищення здатності до управління власною поведінкою, а також потребами і почуттями.

Упровадження в систему післядипломної освіти компетентнісного підходу, на засадах якого створюються безпосередні умови для такого інтегрованого впливу на слухача в процесі підвищення кваліфікації, сприятиме зростанню ефективності навчального процесу, його особистісної орієнтації.

в) Виділення завдань подолання професійних деформацій фахівця як нормативної складової післядипломної педагогічної і науково-педагогічної освіти

Складнощі подолання професійних деформацій фахівця пов’язані з тим, що їх виникнення і підтримання зумовлено певними аспектами професійної діяльності. Можливість усвідомлення і подолання самою людиною цих деформацій обмежена, тому інтенсифікувати цей процес можна шляхом надання педагогічним і науково-педагогічним працівникам психологічної допомоги, використання тренінгових технологій.

Особистісний (суб’єктивний) аспект педагогічної і науково-педагогічної діяльності вимагає особливої уваги. Адже гуманістична переорієнтація освіти потребує готовності педагога саме на особистісному (суб’єктивному) рівні до вирішення навчально-виховних проблем. А відтак важливим завданням післядипломної освіти, аспірантури, докторантури, самоосвіти є, крім розвитку і саморозвитку професійних компетентностей чинних і майбутніх педагогічних і науково-педагогічних працівників, також надання допомоги в подальшому різноаспектному професійно спрямованому особистісному (суб’єктивному) розвитку і саморозвитку, що гарантує справжній професіоналізм. Свого часу К. Д. Ушинський слушно зауважував: „Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створювати характер”.

г) Введення до змісту навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації навчальних технологій, які дають змогу вирішувати актуальні завдання вдосконалення/самовдосконалення кадрового потенціалу системи освіти:

  • взаємозв’язок, взаємодоповнення професійного вдосконалення і саморозвитку, мотивації їх безперервності;

  • підвищення ступеня усвідомлення фахівцем різноманітних подій, що виникають на всіх напрямах і рівнях його взаємодії з оточуючим світом: загальнолюдських, професійних, особистісних тощо;

  • формування сучасного стилю мислення з його характерними ознаками: системності, гнучкості, динамізму, перспективності, історизму, об’єктивності, концептуальності, аналітичності, інноваційності тощо;

  • підвищення рівня діалогічності, толерантності, неупередженого ставлення до інших людей та їхніх дій, прагнення до конструктивізму, співпраці, досягнення консенсусу, відмова від конфронтації;

  • опредмечування теоретичних знань й узагальнення (теоретизація) життєвого, професійного досвіду;

  • засвоєння ефективних стратегій і технік самореалізації, життєтворчості, професійної діяльності;

  • опанування складових професійної діяльності, які з різних причин не були засвоєні раніше, вироблення прийомів компенсації або подальшого розвитку тих якостей, що є недостатньо сформованими;

  • створення в кожного фахівця власної системи діяльності, у якій органічно поєднуються індивідуальні якості та нормативні вимоги.

Науково-педагогічна освіта як центральна ланка професійного розвитку і саморозвитку освітян

У цілісній системі педагогічної і науково-педагогічної освіти, що забезпечує формування кадрового корпусу освітян, центральне місце посідає науково-педагогічна освіта, яка покликана готувати тих, хто складає основу підготовки „вчителів учителів”.

Тож основними нерозв’язаними проблемами досі є ще неналежним чином відновлене системне підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів, інституційна слабкість аспірантури і докторантури, відсутність у більшості університетів, академій, інститутів необхідного дослідницько-інноваційного й науково-методичного середовища. Це суперечить вимогам Болонського процесу та Лісабонської стратегії зі створення європейських просторів вищої освіти і досліджень. Крім того, суперечливими є вимоги до самовдосконалення науково-педагогічних кадрів саме як викладачів, що фіксується присвоєнням їм учених звань – доцента і професора. У зв’язку з цим потрібні запровадження цілісного підвищення кваліфікації викладачів вищої школи, визначення моделей науково-педагогічних працівників вищої дослідницької кваліфікації, зокрема „євродоктора” (поряд з „євробакалавром” і „євромагістром” як нижчих освітніх, освітньо-кваліфікаційних рівнів), оптимізація моделей, показників і критеріїв, правил і процедур надання професійних кваліфікацій „доцента” і „професора”. Необхідним також є підвищення рівня мотивації науково-педагогічної діяльності з метою залучення молоді й утримання провідних фахівців.

1.12. Інвестиційно активна, багатоканальна

фінансова політика в освіті

Актуальні проблеми

1. Освітній системі України хронічно не вистачає коштів, хоча її фінансування з огляду на кращі міжнародні стандарти є цілком задовільним. Справді, останніми роками лише з державного бюджету на освітні цілі було спрямовано майже 6,2 % валового внутрішнього продукту (ВВП), а з урахуванням фінансування приватних навчальних закладів – понад 6,5 % ВВП. Цей показник значно вищий, ніж у середньому по 30 країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) у 2005 р. – 5,8 % (5,0 % на державні і 0,8 % на приватні заклади). Отже, державні і суспільні можливості фінансового забезпечення освіти в Україні майже вичерпані. Кращі, ніж в Україні, зазначені показники асигнувань на освіту з країн ОЕСР були в Ісландії (8,0 %), Данії (7,4 %), Кореї (7,2 %) та США (7,1 %).

2. Заробітна плата в „Освіті” як виді економічної діяльності, незважаючи на її підвищення останніми роками, у 2007 р. складала лише 78 % від середньої оплати праці за всіма видами економічної діяльності й 68 % – у „Промисловості”. Для порівняння: за видом „Державне управління” відповідні показники становили 137 % і 119 %, тобто заробітна плата в 1,7 раза більша, ніж в „Освіті”. Це не відповідає вимогам Закону України „Про освіту” у частині оплати праці педагогічних і науково-педагогічних працівників, зумовлює відтік кваліфікованих фахівців в інші сфери економічної діяльності.

3. У вищих навчальних закладах украй мізерне фінансування дослідницько-інноваційної складової їх діяльності. Так, частка „вузівського сектора” у загальному обсязі коштів різних джерел на наукові і науково-технічні роботи в 2007 р. в Україні становили приблизно 7 % і складали менше 5 % від асигнувань на вищу школу ІІІ і IV рівнів акредитації. Для порівняння, ця частка у бюджетах вищих навчальних закладів країн ОЕСР складає 25-30 %.

4. Професійно-технічні навчальні заклади ледь відчутно інтегровані в економіку, їх спеціальний фонд (самостійно зароблені кошти) в бюджеті становить менше 9 % (для порівняння, дошкільних навчальних закладів – понад 9 %, позашкільних – більш як 8 %) і значно поступається вищій школі (34 %) і післядипломній освіті (23 %).

5. У структурі фінансування невелику частку становлять асигнування на розвиток навчальних закладів, натомість домінують видатки на заробітну плату, нарахування на неї, комунальні платежі, поточні витрати. Нестача коштів спричинила різке зменшення видатків на зміцнення матеріально-технічної бази, закупівлю обладнання, приладдя, устаткування, створення засобів навчання, видання підручників, ремонт і будівництво навчальних приміщень. Останніми роками спорудження професійно-технічних училищ фактично припинилося, уведення в дію новобудов дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів зменшилося у багато разів, хоча річна народжуваність у країні перевищила мінімальний показник (376 тис.) у 2001 р. і склала майже на 100 тисяч.

6. У багатьох випадках неоптимальною є структура бюджету навчальних закладів за джерелами фінансування. Так, у 2008 р. у вищу школу на початковий цикл навчання (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст) прийнято за кошти державного бюджету 43 %, місцевого бюджету 5 %, юридичних осіб 0,3 %, фізичних осіб 52 % студентів, на завершальний цикл (магістр, спеціаліст) – відповідно 32 %, 1 %, 0,2% і 67 % студентів.

7. Фінансова діяльність навчальних закладів є, на жаль, зарегламентованою й обмеженою, навіть включаючи спеціальний фонд державного бюджету, не сприяє виявленню ініціативи в умовах ринкової економіки.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (1)

    Книга
    Алєксєєнко Т. Ф., Аніщенко В. М., Балл Г. О., Бех І. Д., Биков В. Ю., Бібік Н. М., Бобров В. Я., Болгаріна В. С., Бондар В. І., Величко Л. П., Волощук І.
  2. Академія педагогічних наук україни інститут професійно-технічної освіти апн україни

    Документ
    Інститут професійно-технічної освіти АПН України створений 20 квітня 2006 року постановою Президії АПН України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 160- р від 27 березня 2006 року та відповідно до статті 11 Закону
  3. Удк 373 036. 5 Реалізація ідей педагогіки життєтворчості в контексті ноосферної освіти в Україні

    Документ
    Ключові слова: екологічно-духовна криза, реінженірінг освіти, теорія ноосфери, ноосферна освіта, педагогіка життєтворчості, розвиток творчих здібностей учнів, авторська програма «Світ творчості».
  4. Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007

    Документ
    Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти України (1991–2006) : наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського, Ін-т проблем виховання, Наук.
  5. Україна наш спільний дім

    Документ
    24 серпня 1991 року в Україні прийнято Акт проголошення незалежності. Українці з кожним роком усе впевненіше відчувають себе громадянами демократичної держави, людьми із почуттям власної гідності й усвідомленням себе господарями у власній країні.

Другие похожие документы..