Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
О творчестве какого русского писателя идет речь в приведенном отрывке из книги Юрия Айхенвальда? Свой ответ обоснуйте, объяснив, что помогло вам узнат...полностью>>
'Реферат'
В последнее время в отечественной и зарубежной литературе все чаще встречается термин “новые индустриальные страны” (НИС). Впервые он был введен в на...полностью>>
'Сказка'
Сказка про лес Медведь был безобразным и грязным животным. Однако добрее его не было никого во всем лесу. Но звери замечали только его внешность, на, ...полностью>>
'Программа курса'
Цель курса заключается в ознакомлении студентов с важнейшими этапами новой истории арабских стран, определении общественно-политического строя и циви...полностью>>

Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (2)

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Багатомовність як ознака освіченості

Актуальність проблеми

Формування в учнів, студентів багатомовності визначається тим, що володіння кількома мовами сприяє мовному і загальному розвитку людини, умінню орієнтуватись у сучасному багатомовному світі, розв’язувати проблеми міжнаціональних відносин у своїй країні і за її межами. У Національній доктрині розвитку освіти України зазначено, що система освіти забезпечує обов’язкове опанування української державної мови, можливість знати іншу мову з тих, які поширені в Україні, і вивчати іноземні мови. Глобалізаційні процеси викликали гостру потребу у вивченні англійської мови як мови загальнонаціонального спілкування, регіональних, європейських, поширених мов. Сьогодні загальноприйнятою цивілізаційною нормою стає досконале володіння національною державною мовою та інтернаціональною англійською мовою.

Хоча загальна ситуація з упровадження української мови у навчальних закладах щороку поліпшується, до повного розв’язання проблеми ще потрібно докласти чимало зусиль. У 2007 р. 85 % дітей дошкільних, 80 % учнів денних загальноосвітніх, майже 60 % учнів професійно-технічних, 83-86 % студентів вищих навчальних закладів навчалися українською мовою. Водночас російською мовою відповідно навчалися 14 %, 19 %, майже 40 %, 14-17 % осіб. У 2008 р. середній показник (за даними закладів) викладання нормативних дисциплін у вищій школі за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста становив 89 %, бакалавра − 86 %, спеціаліста (магістра) − 88 %. МОН України розгорнуло роботу щодо переходу до викладання українською мовою у всіх вищих навчальних закладах до 2012 р., створення в освіті єдиного україномовного простору. Серед проблем − становлення українського професійного мовлення.

Крім того, у 2007 р. 6,9 тис. дітей дошкільного віку компактного проживання населення інших національностей виховувались угорською, молдавською, румунською, кримськотатарською й іншими мовами. На початок навчального 2007/2008 року румунською мовою навчалося 22,8 тис. учнів загальноосвітніх шкіл, угорською − 17,8 тис., молдавською − 5,2 тис., кримськотатарською − 5,9 тис., польською − 1,4 тис., англійською − 0,4 тис., болгарською − 0,09 тис., словацькою − 0,07 тис. У вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації угорською мовою навчалося 95 студентів у Закарпатській області, румунською мовою − 85 студентів у Чернівецькій області; вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації − англійською мовою 1,1 тис. студентів у м. Києві та 56 студентів у Тернопільській області, угорською мовою − 1,0 тис. студентів у Закарпатській області.

У 2008 р. у денних загальноосвітніх навчальних закладах мови викладали 130 тис. учителів, що становило 37,2 % від загальної кількості вчителів-предметників. З них 96,2 % мали повну вищу освіту. Серед учителів-мовників 40,0 % складали вчителі української мови, з яких 98,1 % мали повну вищу освіту, 28,2 % − англійської мови (92,2 % з повною вищою освітою), 23,2 % − російської мови (98,6 %) − разом 119 тис., або 91,4 %. У 2003 р. уперше кількість учителів англійської мови в Україні перевищила чисельність учителів російської мови. Учителі інших мов складали 8,6 %, зокрема німецької − 5,4 %, французької − 2,0 %, інших неукраїнських рідних мов − 0,8 %, інших іноземних (іспанської та ін.) мов − 0,3 %.

Цілі багатомовної освіти в Україні:

  • навчити учнів, студентів вільно користуватися українською та іншими кількома мовами;

  • розвивати в учнів етнічну самосвідомість, сприяти збереженню, розвиткові рідної мови;

  • формувати в учнів патріотичні почуття громадян України, створювати позитивний образ співвітчизника, відчуття приналежності до єдиної загальноукраїнської спільноти;

  • стимулювати і заохочувати поглиблене вивчення іноземних мов, насамперед глобальної англійської та інших європейських, регіональних мов, знайомити учнів з надбаннями світової культури, показувати Україну як частину світової і європейської спільноти.

У досягненні зазначених цілей слід наголосити на таких проблемах:

  • з набуттям Україною незалежності значно збільшилася кількість мов, які вивчаються в школі, оскільки ті національні меншини, які раніше не мали доступу до шкільної освіти, набули можливості вчитися своєї мови (болгари, греки, євреї, гагаузи, кримські татари та ін.); шкільне вивчення багатьох мов національних меншин не має сталої традиції (натомість перервану традицію) і стикається з численними проблемами – науковими, методичними, кадровими тощо;

  • вивчення української мови в школах національних меншин (наприклад, у школах з угорською, румунською мовою навчання) так само не має сталої традиції і, як правило, будується за зразком вивчення української мови в школах з російською мовою навчання, хоча потребує принципово інших підходів до відбору змісту і методів навчання й оцінювання його результатів;

  • помітною є монолінгвалізація україномовної частини населення України, оскільки в багатьох школах з українською мовою викладання вивчають лише українську й одну іноземну мову, рівень володіння якою здебільшого не дає підстав говорити про двомовність;

  • у школах, де одночасно вивчають українську мову і мову тієї чи іншої національної меншини, їх викладають учителі, які володіють лише однією мовою, що негативно впливає на якість навчального процесу;

  • навчання іноземних мов ускладнюється недостатньою його орієнтованістю на сучасні комунікаційні методики, браком реальної практики користування мовою тощо;

  • методична підготовка вчителів, які навчають мови, не завжди достатньо висока, зокрема тому, що для курсів методики мови в педагогічних навчальних закладах відводиться обмаль часу; крім того, зовсім не викладається методика другої мови (наприклад, української у школах національних меншин);

  • недостатнім є забезпечення шкільних мовних курсів навчальними засобами (зокрема, мультимедійними);

  • науково-педагогічні дослідження спрямовані переважно на аналіз окремих мовних курсів і недостатньо враховують проблему багатомовності освіти, майже відсутні дослідження нових для нашої школи мовних курсів.

Шляхи розв’язання проблем

Для розв’язання проблем, які виникають у формуванні багатомовності, необхідно:

  • забезпечити реальний імператив вивчення української мови, зокрема професійної, в усіх навчальних закладах, створення в освіті у найближчими роками єдиного україномовного простору;

  • заохочувати вивчення не лише іноземних, а й “наших” мов у школах з українською мовою навчання (на основі типового навчального плану “для шкіл з українською мовою навчання з вивченням мов національних меншин”, згідно з яким ці мови введено до інваріантної частини плану, і школа (клас) може обрати цей варіант за бажанням учнів і їхніх батьків);

  • розробити різні моделі мовної освіти з урахуванням послідовності введення мов, розподілу часу на мовні курси у різних класах, спрямованості змісту й методів навчання на певних етапах навчання, співвіднесеності різних мовних курсів, що пропонуються школяреві, зокрема, запроваджувати двомовне навчання, яке передбачає одночасне застосування двох мов – рідної й іноземної, державної і мови певної етнічної групи тощо – у роботі з того чи іншого предмета, що дає можливість підвищити рівень мовної освіти;

  • розробити нові і модернізувати традиційні мовні курси на основі компетентнісного підходу до навчання мови, який передбачає зміщення акцентів з мовної (лінгвістичної) складової на розвиток здатності успішно користуватися мовою у реальному житті;

  • забезпечити шкільні мовні курси належними засобами навчання; передбачити видання літератури, розрахованої на різні рівні мовної підготовки читачів;

  • переглянути програми підготовки студентів вищих навчальних закладів до навчання мов у багатомовному середовищі відповідно до потреб мовної освіти в Україні та рівня сучасної лінгводидактики; ширше застосовувати підготовку фахівців з двох (трьох) мов;

  • здійснювати порівняльні дослідження мов, літератур, культур, які представлені в Україні, а також іноземних мов, що необхідно для належного відбору змісту і методів навчання;

  • здійснювати науково-педагогічні дослідження, орієнтовані на розв’язання проблем багатомовного навчання;

  • змістити акценти у мовній підготовці на нижчі освітні рівні – дошкільну, початкову, базову і повну середню освіту задля того, аби, приступаючи до опанування фахової професійно-технічної або вищої освіти, а тим більше до навчання на рівні післядипломної освіти, аспірантури, докторантури, молода людина вже володіла мовами;

  • особливу увагу має бути приділено вивченню англійської мови, яку сьогодні опоновують майже 80 % школярів, у найближчій перспективі забезпечити її 100-відсоткове знання учнями і студентами.

1.9. Розвиток системи безперервної освіти

Сучасний розвиток постіндустріальних держав характеризується неперервним нарощуванням нових знань, посиленням інтелектуалізації праці, поширенням високих технологій. Це зумовлює гостру потребу в адекватно кваліфікованих працівниках в усіх сферах економіки, суспільного життя, а також; дефіцит кваліфікованих кадрів як основного ресурсу конкурентоспроможності в світі. Зазначені тенденції вимагають постійного навчання, неодноразового включення в навчальний процес людей різного віку і різної підготовки, які прагнуть адаптуватися до нових викликів часу, збагатити себе новими знаннями й уміннями, щоб досягти життєвого та професійного успіху. Тому попит на здобуття і вдосконалення освіти постійно зростає, а здатність результативно навчатися стає виключно важливою особистісною й соціальною цінністю, ознакою якості людського капіталу.

У зв’язку з цим розвиток в Україні системи безперервної освіти має бути реальним пріоритетом державної освітньої політики, консолідувати зусилля державних і недержавних інституцій різних сфер діяльності для створення умов і механізмів задоволення різноманітних освітніх потреб, розвитку в людей ключової компетентності − здатності навчатися впродовж життя.

Стан розв’язання проблеми в Україні

З перших років розбудови національної системи освіти в програмних і концептуальних матеріалах наголошувалося на необхідності створення безперервної освіти. Так, у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття) ще в 1993 р. зазначалося, що держава має створити умови для задоволення освітніх і професійних потреб громадян, надання кожному можливостей постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями.

У Національній доктрині розвитку освіти (2002 р.) цей напрям розвитку освіти представлено широко. Зокрема, підкреслено, що метою державної політики є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя. Цю мету конкретизовано в розділах доктрини “Рівний доступ до здобуття якісної освіти” і “Безперервність освіти, навчання впродовж життя”.

Визначено, що безперервності освіти в загальнодержавному і регіональному масштабах можна досягти шляхом:

  • забезпечення наступності змісту та координації навчально-виховної діяльності на різних рівнях освіти, що функціонують як продовження попередніх і передбачають підготовку громадян для можливого переходу на наступні рівні;

  • підтримання потреби і здатності особистостей до самоосвіти;

  • оптимізації системи перепідготовки працівників і підвищення їхньої кваліфікації, модернізації системи післядипломної освіти на основі відповідних державних стандартів;

  • створення інтегрованих навчальних планів і програм;

  • формування й розвитку навчальних і науково-виробничих комплексів ступеневої підготовки фахівців;

  • запровадження й розвитку дистанційної освіти;

  • організації навчання відповідно до потреб розвитку особистості і ринку праці на базі професійно-технічних і вищих навчальних закладів, закладів післядипломної освіти, а також використання інших форм навчання;

  • забезпечення зв’язку між загальною середньою, професійно-технічною, вищою й післядипломною освітою.

З часу прийняття доктрини минуло сім років. Проте моніторингу впровадження розроблених у цьому документі положень не здійснено. Аналіз загального стану функціонування безперервної освіти в країні, (зокрема, за даними різноманітних джерел), а також нормативно-правових актів, матеріалів колегій МОН України, результатів наукових досліджень і соціологічних опитувань щодо якості освіти, здійснених на загальнодержавному і регіональному рівнях, даних статистичних довідників виявляє низку проблем у формуванні безперервної освіти.

Проблеми, що потребують розв’язання

У сучасній теорії і практиці освітньої діяльності спостерігається суттєвий розрив між методологічно визначеними цілями і завданнями розвитку безперервної освіти й практикою здійснення державної політики щодо цього. Зокрема, завдання і заходи з створення системи безперервної освіти визначаються і здійснюються не послідовно, а здебільшого стосуються окремих аспектів.

Так, аналіз “Програми розвитку освіти в Україні на 2005-2010 роки” (2005 р.) показує, що створення безперервної освіти не передбачається ні в меті, ні серед основних очікуваних результатів. Реалізацію цього напряму обмежено одним завданням у розділі “Вища та післядипломна освіта”, де йдеться про необхідність створення умов для навчання впродовж життя шляхом диверсифікаційних за профілем і тривалістю навчання програм підвищення кваліфікації, перепідготовки, програм непрофільного спрямування для забезпечення культурних і духовних потреб громадян.

Аналіз стану освітнього простору держави дає змогу констатувати, що існуюча мережа неповноцінно забезпечує вертикальну і горизонтальну структури для безперервної освіти. Найуразливішими ланками безперервної освіти нині є дошкільна освіта і підсистема неформальної освіти, яка має доповнювати формальну освіту. Загалом спостерігаються стихійні зміни мережі ланок освіти. Потреби особистості, розвитку реального сектора економіки поки що не стали базисом створення безперервної освіти.

Дошкільна освіта: усе помітнішою стає неготовність забезпечити виховання дітей у дошкільних навчальних закладах як у центрі, так і в регіонах.

Значне скорочення мережі дошкільних закладів упродовж 90-х років ХХ ст. через економічну і демографічну кризи (а почасти й безвідповідальність місцевих органів влади), зменшення ліцензованих і фактичних обсягів прийому студентів на спеціальності з дошкільної освіти спричинили недоступність першої сходинки безперервної освіти для значної кількості дітей. Охоплення дітей відповідного віку дошкільною освітою становить 56 % (у 1987-1988 рр. − 71 %). Особливо гостро постає ця проблема в сільській місцевості − 31 % (у 1987-1989 рр. − 44 %), насамперед у західних областях. І це відбувається за умов значного зменшення кількості дітей дошкільного віку.

Загальна середня освіта, залишаючись наймасштабнішою і обов’язковою ланкою безперервної освіти, останніми роками набула варіаційності за типами навчальних закладів і формами здобуття (денні, вечірні, заочні, дистанційні школи). Проте перед цієї ланкою освіти постає проблема переходу з 2010 р. до профільного навчання. Національно узгодженої концепції ефективної профільної старшої школи немає. Загальну середню освіту доповнює позашкільна освіта, у якій у різних типах закладів здобувають додаткову освіту за вподобаннями майже 1,5 млн. (33 %) дітей шкільного віку, яка важко відновлює свою потужність.

Загострюється проблема оптимізації місця професійно-технічної освіти в освітній системі, її мережі і визначення джерел фінансування. Темпи і якість змін у цьому секторі є недостатніми з огляду на потреби розвитку економіки, попиту на підвищення професійної кваліфікації і культури праці. Зв’язок цього рівня освіти з профілізацією загальної середньої освіти й програмами навчання у вищих навчальних закладах І рівня акредитації (технікумах, училищах) ще не набув належного наукового обґрунтування, нормативного регулювання і методичного забезпечення. Ці обставини ускладнюють безперервність професійної освіти, зумовлюють нераціональне використання потенціалу випускників цього рівня освіти.

Вища освіта як ланка системи безперервної освіти за роки незалежності розвивається динамічно, проте вкрай суперечливо. Стихійний процес різкого збільшення кількості і типів вищих навчальних закладів у 90-х роках минулого століття негативно позначився на розвиткові і якості вищої освіти. З одного боку, це значно розширило доступ молоді до вищої освіти, урізноманітнило напрями підготовки і форми її надання, дало змогу залучити у сферу освіти кошти громадян. А з іншого, неконтрольоване зростання кількості вищих навчальних закладів без адекватного збільшення в країні кількості висококваліфікованих викладачів, зміцнення матеріально-технічної бази, розширення наукової й науково-технічної діяльності дуже швидко виявило зниження якості вищої освіти і відповідно знецінення статусу документів про її здобуття в значній кількості як новостворених, так і давно існуючих (через розпорошеність і відтягування ресурсів) університетах, академіях, інститутах, загострило труднощі із працевлаштуванням.

У системах професійно-технічної і вищої освіти відбувалася деформація пропорцій підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і спрямування.

Система перепідготовки і підвищення кваліфікації чинних фахівців через економічну кризу занепала і є гостро недостатньою в умовах змін. Зокрема, це стосується післядипломної педагогічної й науково-педагогічної освіти, підвищення кваліфікації учителів і викладачів. Щодо останньої, то вона щорічно охоплює майже 10 % працюючих, а це є вкрай недостатнім, якщо враховувати потреби освітньої галузі. Крім того, за діючим ще з часів СРСР порядком, підвищення кваліфікації з відривом від роботи здійснюється раз на п’ять років, що значно знижує можливості професійного розвитку в умовах інтенсивної модернізації суспільного життя, економіки, усіх рівнів освіти.

Новою тенденцією в умовах прогресуючої соціальної змінності і людської мобільності є зростання попиту людей різного віку на набуття нової професії, удосконалення наявної професійної підготовки, задоволення потреб особистісного розвитку. Однак мережа додаткової (неформальної) освіти є вкрай недостатньою, невпорядкованою, її програмне і методичне забезпечення залишається здебільшого поза моніторингом якості.

Позитивні зміни в розбудові безперервної освіти не набули системного характеру, не є цілісними. Це стосується розроблення і впровадження державних стандартів, моніторингу навчальних досягнень учнів, студентів, зокрема, зовнішнього незалежного оцінювання, участі в міжнародних дослідженнях якості освіти, наприклад, за програмами TIMSS, PISA, використання компетентнісного і кредитного підходів до планування, організації і діагностики досягнення результатів навчання.

В освітній практиці недостатньо враховуються результати наукових досліджень з проблем безперервної професійної освіти й освіти дорослих, зокрема виконаних науковими установами АПН України, отриманих у межах методологічних семінарів, “Тижнів освіти дорослих” тощо.

Чітке визначення орієнтирів України на входження в європейській освітній і дослідницький простори у контексті Болонського і Копенгагенського процесів, Лісабонської стратегії актуалізує проблеми якості вищої, професійно-технічної освіти, особистісного розвитку фахівців, їх мобільності на ринку праці, посилює значущість створення умов для безперервної освіти.

Отже, існуюча мережа формальної системи освіти в Україні розвивається нерівномірно. При цьому кожна ланка освітньої системи зосереджується на своїх специфічних цілях і проблемах. Потребує кардинальних змін й організація неформальної освіти. Відтак формування безперервної освіти в масштабах країни ще далеке від завершення.

Шляхи і способи розв’язання проблем

1. Для створення і розвитку системи безперервної освіти необхідна послідовна державна політика щодо координації в межах країни і регіонів діяльності владних структур, освітніх і наукових установ, бізнесових організацій, громадськості для цілеспрямованого створення зазначеної освітньої системи. Так система має бути цілісною і водночас гнучкою та багатоманітною, такою що враховуватиме актуальні і перспективні потреби всіх громадян, економічні і соціальні цілі країни. Ця система має розвиватися таким чином, щоб нормативно і змістовно узгоджувались усі її ланки, організаційно взаємодоповнювалися формальна, неформальна (а також інформальна, неофіційна) освіта як державної, так і приватної форм власності, з великими можливостями для надання різноманітних освітніх послуг. У цій системі має бути чіткий механізм управління, постійний моніторинг якості розвитку.

2. Інституції безперервної освіти лише створюють можливості для навчання людей упродовж життя, але успіх її реалізації значною мірою залежить від утвердження в суспільстві, в установах і організаціях, на підприємствах атмосфери цінності вищої професійної, особистої компетентності, підтримання мотивації постійної самоосвіти, як і повнішої реалізації дослідницько-інноваційно-майстерського потенціалу особистості.

3. Вимагає суттєвої модернізації процес навчання на всіх рівнях освіти в контексті ідеї залучення до самоосвіти всіх суб’єктів: тих, хто вчиться, і тих, хто навчає. Традиційна проблема – навчитись учитися – в умовах необхідності навчатися впродовж життя набуває інноваційного змісту. Уміння вчитися повинно формуватися як ключова компетентність, без якої якісна освіта неможлива. Саме тому ця здатність належить до найважливіших компетентностей людини, які визначено Радою Європи як обов’язкова умова ефективного навчання, самонавчання, творчої адаптації до життя. Компетентнісна модель освіти висуває на передній план не знання, а здатність їх застосовувати, пов’язувати з життям, розв’язувати різні навчальні і професійні задачі. Така організація навчання вимагає:

  • високоактивних навчальних методів;

  • інформаційно-комунікаційних технологій;

  • формування умінь толерантно і продуктивно діяти (автономно) в різних навчальних і соціальних групах;

  • ситуаційного і контекстного навчання;

  • індивідуальних навчальних планів і програм;

  • розширення джерел одержання інформації (інформаційно-комунікаційні технології, Інтернет, медіаосвіта, дослідницька діяльність тощо);

  • розвитку дистанційної освіти;

  • оцінювання якості здобутої освіти стандартизованими способами відповідно до різних кваліфікаційних вимог, використання відкритих і зрозумілих учням механізмів контролю, прийнятих в Україні і Європі.

4. Суттєвою умовою реалізації безперервної освіти впродовж життя є фінансова підтримка цієї справи, що в нашій країні ще не набуло чіткого законодавчого врегулювання і стабільного економічного супроводу. Перспективним є об’єднання різних джерел (державних, приватних, міжнародних фондів тощо), розроблення багатоваріантних і різнотермінових способів індивідуального кредитування, надання фінансових, податкових й інших пільг з метою стимулювання й заохочення безперервного навчання та відповідного інвестування.

Конче потрібним є наукове розроблення економіки освіти в цілому, важливою складовою якої має бути моделювання обчислення витрат на ефективне функціонування системи безперервної освіти загалом, кожної її складової зокрема, та створення моделей ефективного фінансування освітньої діяльності.

5. Важливим чинником успішного функціонування системи безперервної освіти є вивчення і своєчасне врахування зарубіжного досвіду: міжнародних і національних документів, які стосуються обговорюваної проблеми, участь в інтернаціональних дослідженнях, залучення міжнародних експертів до оцінювання нововведень тощо. Прикладом слугує Європейська довідкова система, затверджена рекомендацією Європейського парламенту і Європейської ради, про ключові компетентності для навчання впродовж життя (2005/0221(COD, Brussels, 10 листопада 2005 р.). Зокрема, Європейська комісія закликає забезпечити:

  • аби формальна освіта в державах-членах ЄС пропонувала усім молодим людям умови для набуття ключових компетентностей на рівні, достатньому для життя в суспільстві і для подальшого навчання й професійної діяльності;

  • відповідними послугами молодь з особливими потребами, яка з огляду на особисті, соціальні, культурні або економічні причини потребує спеціальної підтримки для розвитку власного освітнього потенціалу;

  • необхідні умови дорослим для розвитку й удосконалення ключових компетентностей упродовж життя;

  • функціонування відповідних інфраструктур;

  • взаємодію освіти, підприємництва і соціальної політики в аспекті, що розглядається.

В Україні також відбувається освоєння компетентнісного підходу з урахуванням національних напрацювань і європейського досвіду, яке, втім має бути активнішим, наскрізним, послідовним.

У 2008 р. у Люксембурзі прийнято Європейське Комюніке щодо “Європейської рамки кваліфікацій для навчання впродовж життя”. Цей документ є спільною загальноєвропейською довідковою рамкою, яка поєднує кваліфікаційні системи держав, виконуючи роль своєрідного перекладацького інструмента для перетворення відповідних кваліфікацій на доступніші й зрозумілі в різних країнах Європи і відповідних системах . У цієї рамки дві головні мети: сприяти мобільності населення і забезпечити необхідні умови для впровадження принципу навчання впродовж життя.

Європейська рамка кваліфікацій має вісім рівнів, які охоплюють усі види кваліфікацій, починаючи з першого початкового (йому відповідає атестат про середню освіту) і закінчуючи восьмим підвищеним рівнем (докторський ступінь). Це сприяє впровадженню безперервності освіти (формальної і неформальної), адже всі ці рівні визначено у форматі результатів навчання, що уможливить співвіднесення і співпрацю між країнами та інститутами. У результатах навчання визначено певний рівень знань, умінь, компетентностей після завершення навчального. Це свідчить, що кваліфікації в різних комбінаціях наскрізно представляють широкий діапазон результатів навчання. Важливо зазначити, що до результатів віднесено також соціальну компетентність, де ключовим є вміння працювати з іншими.

Використовуючи результат навчання як спільну ознаку, Європейська рамка кваліфікацій полегшить їх порівняння і визнання країнами, системами та інституціями, що сприятиме мобільності тих, хто навчається, забезпечить переваги окремим особам через розширення доступу й участі в процесі навчання протягом життя, підвищить прозорість і зрозумілість кваліфікацій, одержаних поза межами національних освітніх систем.

Більшість європейських країн прийняли рішення щодо співвіднесення національних систем кваліфікацій в зіставленні з Європейською рамкою кваліфікації для навчання протягом життя, яка, до речі, повністю сумісна з Рамкою кваліфікацій для Європейського простору вищої освіти, створеною в межах Болонського процесу. Такий підхід є продуктивним і для розвитку системи безперервної освіти в Україні.

Таким чином, складність і масштабність у створенні національної системи безперервної освіти, її залежність від багатьох чинників вимагають невідкладного визначення стратегії, розроблення комплексної державної програми “Освіта впродовж життя”, закону про освіту дорослих, виконання яких має бути пріоритетом державної політики, владних структур, центрів зайнятості, відповідних наукових, бізнесових і громадських організацій, засобів масової інформації.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (1)

    Книга
    Алєксєєнко Т. Ф., Аніщенко В. М., Балл Г. О., Бех І. Д., Биков В. Ю., Бібік Н. М., Бобров В. Я., Болгаріна В. С., Бондар В. І., Величко Л. П., Волощук І.
  2. Академія педагогічних наук україни інститут професійно-технічної освіти апн україни

    Документ
    Інститут професійно-технічної освіти АПН України створений 20 квітня 2006 року постановою Президії АПН України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 160- р від 27 березня 2006 року та відповідно до статті 11 Закону
  3. Удк 373 036. 5 Реалізація ідей педагогіки життєтворчості в контексті ноосферної освіти в Україні

    Документ
    Ключові слова: екологічно-духовна криза, реінженірінг освіти, теорія ноосфери, ноосферна освіта, педагогіка життєтворчості, розвиток творчих здібностей учнів, авторська програма «Світ творчості».
  4. Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007

    Документ
    Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти України (1991–2006) : наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського, Ін-т проблем виховання, Наук.
  5. Україна наш спільний дім

    Документ
    24 серпня 1991 року в Україні прийнято Акт проголошення незалежності. Українці з кожним роком усе впевненіше відчувають себе громадянами демократичної держави, людьми із почуттям власної гідності й усвідомленням себе господарями у власній країні.

Другие похожие документы..