Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Лекции'
12.09.11, 19.09.11. Лингвистические и психологические основы речевого воздействия. Слово и концепт. Ментальный образ как инструмент воздействия. Упра...полностью>>
'Рассказ'
“…Год 3102. 30 мая. С севера приплыл корабль и известно стало,… а также говорят, что в феврале этого года в стране Даниар умер государь этой страны Ге...полностью>>
'Диплом'
Методичні вказівки і завдання до виконання контрольної роботи з дисципліни «Теорія економічного аналізу» для студентів заочної форми навчання за спец...полностью>>
'Сказка'
Одно из правил научного подхода - считать объект известным лишь в той степени, в какой исследователь способен высказать о нем научно обоснованные утв...полностью>>

Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (2)

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Актуальні проблеми

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, Україна впритул підійшла до трансформаційної межі, коли пульс змін відчувається як ніколи. Відбувається зміна соціокультурних очікувань, мислення і способу буття, що безпосередньо віддзеркалюється в організації, функціонуванні й розвитку системи освіти. У цих умовах суспільні виклики і загрози як глобальні, так і локальні, передусім відображаються у системі освіти, яка втім виявляється найбільш стійкою і стабільною серед існуючих соціальних систем.

Така ситуація породжує різнорівневі проблеми, серед яких:

1. Освіта залишається заручницею традиційних стереотипів, уявлень, канонів, які походять з минулого, відживших підходів, і не має достатнього законодавства, інноваційних і матеріальних ресурсів, а іноді й доброї волі, щоб справді змінюватися, переорієнтовуватися на людиноцентричні засади.

2. Сучасна освіта, яка за своєю сутністю є демократичним інститутом, покликаним нівелювати соціальну диференціацію дітей, вирівнювати дискриміновані соціальні групи людей (має місце у багатьох країнах світу), людиноцентрованою, насправді стає великим інструментом продукування й поглиблення соціальної й інтелектуальної нерівності, механізмом суспільного розшарування, коли соціально-матеріальний статус дитини і молодої людини стає перепусткою до привілейованих навчальних закладів і якісної освіти.

3. Актуальною проблемою у цьому контексті є особистість учителя, викладача, вихователя, які мають бути провідниками ідей людиноцентризму й демократичності, толерантності й поміркованості, але не завжди є такими, виступаючи певним гальмом цих процесів в освіті.

4. Громадська участь в управлінні освітою в порівнянні з державною є недостатньою. Багато зацікавлених в освіті сторін, її бенефіціарів реально відсторонені від підготовки прийняття системних і часткових управлінських рішень, участі у впровадженні цих рішень у практику освітньої діяльності та моніторингу фактичних результатів. Громадська складова в управлінні освітою інституційно не розвинута, що не дає громадськості відповідально й ефективно впливати на стан освітянських справ. Отже, баланс державної і громадської складових у проголошеному державно-громадському управлінні освітою порушено.

Причини виникнення проблем

Причини виникнення такої ситуації лежать у двох площинах: соціальній та педагогічній.

Соціальні зумовлені переважно затяжним кризовим станом усього суспільства, його нерівномірним розвитком, без ідеологічної консолідації нації, у режимі постійної зміни урядів, нерідко невиваженого політичного й адміністративного втручання в освіту, прийняття недостатньо обґрунтованих і ресурсно не підкріплених рішень, які часто неможливо виконати швидко й якісно. Декларативність влади спричинює декларативність в освіті, рецидиви, характерні для радянського суспільства подвійної моралі.

Причини криються також і в неефективному фінансуванні освіти, яка змушена відновлюватися переважно завдяки учасникам цього процесу, але з великим труднощами й без системного нарощування інноваційних процесів, передусім людиноцентричних й демократичних.

Важливими є також і педагогічні причини, які полягають у знаннєвоорієнтованій, сцієнтистсько-технократичній концепції освіти, яка без упину продукує нові навчальні предмети, курси, факультативи, особливо із запровадженням профільної школи. При цьому не враховується, що знання, хоч і важливий чинник людського процесу, але не єдиний, можливо, і не головний. Адже їм можуть скласти (і складають) реальну конкуренцію цінності, що визначають орієнтацію людської діяльності, суспільного поступу і є предметом виховання.

Виховання, за традицією української освіти, має навіть більше значення, ніж суто знаннєва освіта. Воно сьогодні, на жаль, не позбавлене різновекторного характеру (від ультранаціоналістичного, релігійного до квазірадянського й такого, що виховує ненависть до всього українського) і почасти шкодить, ніж стає корисним. Пояснюється це тим, що виховання у системі освіти базується не на цілісній і консолідованій державній гуманітарній політиці, яка не сформована, й концепції розвитку держави і суспільства, яка також не розроблена, а залежить від місцевої або відомчої влади, яка часто-густо на свій розсуд керує освітою, навчанням і вихованням.

Учителі, викладачі, вихователі, професійний досвід яких сформувався за радянських часів, нерідко продовжують знаннєвоцентричну освіту директивно-авторитарними методами. Втім молоді педагогічні і науково-педагогічні кадри, підготовлені сучасними вищими навчальними закладами за вдосконаленими програмами й курсами, у цілому готові їх лише викладати, а не бути педагогами у широкому розумінні. Крім того, сучасна педагогічна і науково-педагогічна праця недостатньо (і матеріально, і морально) вмотивована, що відвертає здібну, перспективну молодь від обрання відповідного фаху і кар’єри на цій ниві.

Шляхи і способи розв’язання проблем

1. У соціальному вимірі:

  • реальний рівний і справедливий доступ до справжньої якісної освіти;

  • демократизація освітнього процесу, участь суспільства, особливо громадськості, зацікавлених сторін у розв’язанні освітніх проблем, уведення новітніх методів державно-громадського управління;

  • реальний людиноцентризм в освіті;

  • трансформація системи освіти з огляду на її інтегрування з постійно змінним соціальним середовищем і використання можливих його ресурсів задля ефективного розвитку освітньої сфери.

2. У педагогічному вимірі:

  • розроблення і реалізація комплексу соціально-педагогічних заходів для захисту прав і можливостей здобуття якісної освіти всіх без винятку дітей, молоді, громадян;

  • культивування міжособистісних взаємин, для яких пріоритетним є не директивність, заборона, примушування, обмеження, а спрямування, переконання створення умов, доцільна свобода, діалог, консенсус;

  • педагогічна любов до вихованців, зацікавленість у їхній долі;

  • оптимістична віра в дитину, молодь;

  • пріоритет позитивного заохочення над примусовим стимулюванням;

  • толерантність, терпимість до дитячих недоліків.

3. Людиноцентризм і демократизація сучасної освіти мають враховувати нове тлумачення індивідуального підходу, який передбачає:

  • відмову від тотальної орієнтації на масовидного середнього школяра, пересічного студента;

  • пошук і розвиток кращих якостей особистості в дитині, молодій або дорослій людині;

  • застосування психолого-педагогічної діагностики особистості учня, студента, слухача (інтереси, спрямованість, здібності, Я-концепція, якості характеру, особливості розумових процесів тощо);

  • урахування специфіки життєдіяльності й життєтворчості особистості у навчально-виховному процесі;

  • прогнозування розвитку особистості;

  • розроблення особистісно орієнтованих технологій навчання і виховання;

  • конструювання індивідуальних програм розвитку та його корегування.

4. Успіх гуманістичних, демократичних процесів в освіті сьогодні залежить переважно від ключової фігури освітнього процесу – вчителя, викладача, вихователя, які повинні мати найвищий рівень особистісно орієнтованої педагогічної, науково-педагогічної культури, а саме:

  • гуманістичну позицію стосовно дітей, учнів, студентів, слухачів, здатність бути вихователями;

  • психолого-педагогічну компетентність і розвинуте педагогічне і науково-педагогічне дослідно-інноваційне мислення, здатність розв’язувати проблеми, що виникають, з позиції споживачів освіти;

  • освіченість, уміння працювати зі змістом і технологіями навчання, надаючи їм особистісного спрямування;

  • здатність до творчої, інноваційної цілісності;

  • культуру професійної поведінки, уміння саморегуляції власної діяльності.

Отже, нові виклики часу породжують необхідність якісно іншої системи освіти, глобальною тенденцією якої є справжній людиноцентризм і реальна демократизація.

1.2. Інноваційна спрямованість змісту і технологій освіти

Актуальні проблеми і причини їх виникнення

Інновації – сутність постіндустріального, інформаційного суспільства, постійні зміни якого проблематизують буття людини. Особливе значення цей феномен має для освітньої галузі України, у межах якої реалізуються програми підготовки як фахівців, так і громадян. Інноваційна діяльність в освітній сфері є принципово важливою відповіддю на виклики сучасності, що детерміновані переходом суспільства до інноваційного типу розвитку і зумовлюють гнучкість системи освіти, її відкритість до нового (у різних сферах людського життя), реалізацію конкурентоспроможних освітніх національних і транснаціональних проектів. Імплементація освітніх інновацій є запорукою конкурентоспроможності національної освіти, її здатності формувати інноваційну людину.

Інновації в освіті визнаються не лише як кінцевий продукт застосування будь-якої новизни з метою внесення якісних освітніх змін й отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та іншого ефекту, а й як її постійне оновлення. Вони характеризуються новизною, спрямованою на якісне поліпшення освітнього процесу і результати, та відображаються в удосконалених чи нових освітніх складових (мета, зміст, структура, форми, методи, засоби, результати), освітніх технологіях (дидактичні, виховні, управлінські), наукових і науково-методичних розробках, технічних засобах, нормативно-правових документах, що регламентують діяльність навчальних закладів і установ освіти та їх відносини з іншими інституціями.

Специфіка освітніх інновацій багатоаспектна: здійснюються переважно через інтеракцію суб’єктів педагогічної взаємодії; мають обов’язковий вплив на суб’єктів, що здобувають освіту; мотив отримання прибутку не є головною рушійною силою їх запровадження.

Інновації в освіті спрямовуються на розв’язання проблем: якісне покращення мотивації учасників навчального процесу (навчальні інновації); формування партнерських відносин між суб'єктами педагогічної взаємодії та особистісних цінностей у контексті із загальнолюдськими (виховні інновації); створення умов для прийняття самостійного оперативного й ефективного управлінського рішення (управлінські інновації).

Інноваційна спрямованість змісту освіти також виявляється багатоаспектно, насамперед, у: державних стандартах освіти; концепціях розвитку особистості, яка навчається; авторських навчальних планах і програмах, підручниках, навчальних посібниках нового покоління; новій системі оцінювання навчальних досягнень і моніторингу якості освіти; розвитку творчих можливостей особистості як основи її подальшої інноваційної діяльності, конкурентоспроможності закладів й установ освіти, учасників навчально-виховного процесу; освітніх технологіях – упровадженні діалогових, діагностичних, активних, інтерактивних, дистанційних, комп’ютерних, мультимедійних, телекомунікаційних, тренінгових, проектних, модульних, колективних (у малих групах), індивідуальних (самостійних); створенні особистісно орієнтованих навчальних планів і програм, де розвивальна функція освіти стає пріоритетною.

Основні проблеми інноваційної спрямованості змісту і технологій сучасної освіти полягають у: підтриманні інноваційної ініціативи, творчості, самодіяльності і самостійності об’єктів управління; переході від стихійних механізмів застосування інноваційних процесів до свідомо керованих, посиленні їх стійкості; інформаційній, матеріально-технічній, кадровій забезпеченості реалізації основних етапів інноваційних освітніх процесів; прогнозуванні зворотних або незворотних структурних змін в інноваційному освітньому середовищі; прискоренні розвитку інноваційних процесів у закладах і установах освіти.

Формування цілей національної освіти у короткостроковій і середньостроковій перспективі

Глобалізаційні процеси й нові виклики актуалізували питання про оновлення освітніх цілей на всіх рівнях освіти як системоутворюючих чинників освітньої модернізації.

Виходячи з цього дошкільна освіта повинна посилити вплив на ранній особистісно орієнтований розвиток дитини.

У загальній середній освіті сутнісні інноваційні зміни відбуваються при переході до профільного навчання у старшій школі, ефективного виявлення та підтримки обдарованих учнів, запровадженні системи незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників шкіл тощо. У спеціальній освіті зміна цільової орієнтації проявляється в оптимізації балансу „ексклюзивного” та „інклюзивного” підходів до навчання дітей з особливими потребами. У професійно-технічній освіті – при оновленні змісту освіти шляхом розроблення державних стандартів нового покоління та інтегрованого переліку робітничих професій, запровадженні децентралізації в управлінні. У вищій освіті – оптимізації і збалансуванні чисельності студентів та якості підготовки, державного замовлення і освітніх послуг, навчальної та дослідницько-інноваціної складових діяльності, національних традицій та євроінтеграційних інновацій, усталених та інноваційних (дистанційна освіта) форм навчання і т. ін. У післядипломній педагогічній освіті – при зростанні кількості слухачів, що навчаються за очно-дистанційною технологією, яка сприяє реалізації особистісно орієнтованого, компетентнісного і безперервного підходу в навчанні дорослих.

Хоча навчальні заклади різних рівнів, типів і видів стали мобільніше реагувати на сучасні тенденції, водночас процес цілепокладання не набув динамізму.

Так, сучасна загальна середня освіта досить повільно осмислює і використовує науково обґрунтовані уявлення про перспективи розвитку людства, вимоги до особистості в ХХІ столітті, що суттєво обмежує можливості підготовки випускників до життєдіяльності у нових суспільних умовах (економічних, політичних, інформаційних, технологічних, культурних тощо). У цій системі освіти існують суперечності між: процесом освіти і життям учнів; навчальним і виховним процесами; актуальними і майбутніми знаннями, їх обсягом і здатністю до застосування; обсягом знань, компетентностей та фізичними і психологічними можливостями учнів; учнями і школою.

Існуючий стан підготовки кваліфікованих працівників також викликає серйозні нарікання роботодавців. А причиною є низький рівень адаптованості змісту і технологій професійної підготовки робітничих кадрів до змін, що відбуваються на ринку праці, у галузях виробництва і сфері обслуговування, оптимальний період технічного і технологічного переоснащення яких скорочується до 4-5, а в окремих випадках − до 2-3 років.

Швидке зростання кількості студентів вищих навчальних закладів, на жаль, не характеризується відповідними якісними показниками, що, зокрема, виявляється в різкому зниженні працевлаштування випускників за фахом, набутим у вищій школі. Більшість вищих навчальних закладів ІІІ і ІV рівнів акредитації не здійснюють реальних наукових досліджень.

Відсутність законодавчої бази післядипломної освіти також не сприяє постійному фаховому вдосконаленню спеціалістів, що призводить до їхньої низької конкурентоспроможності на ринку праці.

Шляхи і способи досягнення цілей

1. Для підтримки інноваційної спрямованості змісту і технологій навчання, виховання й управління у закладах і установах освіти необхідно:

  • забезпечити умови для високої фахової функціональності людини у період постійних змін ідей, знань і технологій, які відбувається набагато швидше, ніж зміна поколінь; в умовах глобалізації й інтеграції, зростання рівня комунікаційності життя та його інформаційної насиченості, формування людини дослідницько-інноваційного типу відповідно до природних здібностей, культивування в кожної особистості конструктивізму як основи життєвої позиції, утвердження культури, толерантності, свободи і самостійності, а також умови для постійної рефлексії у навчанні, вихованні й управлінні;

  • розвинути мережу нових типів навчальних закладів, таких як “школа-родина”, “навчально-виховний комплекс”, “навчально-виховне об’єднання”, “школа-сад”, “ліцей”, “гімназія”, “колегіум” тощо;

  • наповнити новим змістом 12-річну школу, для цього визначити головним призначенням початкової й основної школи формування ключових компетентностей, підготовку особистості учня для успішної життєдіяльності в сучасному змінному суспільстві, старшої, профільної школи – оформлення життєвого проекту особистості, становлення індивідуально-особистісної технології життєтворчості, орієнтація учня на життєву самовизначеність, майбутню професію, трудову діяльність;

  • укрупнити професійно-технічні навчальні заклади, оновити матеріально-технічну базу їх кабінетів і майстерень, яка на 60 % є морально зношеною і не дає змоги здійснювати підготовку учнівської молоді до роботи в умовах наукоємного і високотехнологічного виробництва;

  • створити в системі професійно-технічної освіти навчально-практичні центри сучасних виробничих технологій;

  • запровадити в систему професійно-технічної і вищої освіти компетентнісний і кредитний підходи щодо підготовки фахівців;

  • розвинути дослідницько-інноваційну складову діяльності вищої школи, у 3-4 рази збільшити фінансування наукових і науково-технічних робіт у вищих навчальних закладах;

  • створити на базі вищих навчальних закладів і установ інноваційну інфраструктуру – технопарки, інноваційні-технологічні центри, інкубатори тощо;

  • підвищити рівень мотивації науково-педагогічних працівників до дослідницько-інноваційної діяльності;

  • удосконалити нормативно-правову базу вищої і післядипломної освіти;

  • створити систему організаційного (управлінського) й науково-методичного забезпечення системи післядипломної освіти, визначити головні заклади післядипломної освіти різних галузей економіки;

  • посилити увагу до досліджень нових каналів комунікацій у процесі навчання, які виникають завдяки впровадженню новітніх технічних засобів та інформаційних технологій, радикально змінюючи традиційну конфігурацію навчального процесу;

  • запровадити моніторингові дослідження якості освіти міжнародного рівня (ТІMSS) з метою виявлення її відповідності очікуваним результатам;

  • для розвитку системи освіти впродовж життя мають змінитися функції закладів і установ післядипломної освіти, які слід зорієнтувати на підготовку резерву керівних кадрів, здатних забезпечити подальший розвиток галузі, розроблятися нові ефективні технології навчання і виховання для всіх верств населення і людей різного віку (від дошкільного до похилого), використовуватися різноманітні методики навчання (організовані основні і додаткові – формальні і неформальні програми й курси підготовки і підвищення кваліфікації, відповідна науково-методична робота у галузі, регіоні, закладі освіти; неорганізовані – інформальне навчання через пресу, телебачення, Інтернет, спілкування з фахівцями, консультування, коучинг тощо, самостійне навчання), вивчатися основи комп’ютерної і телекомунікаційної техніки, педагогічної інноватики з метою розроблення власних інноваційних проектів, самостійно навчитися обирати місце, форму, зміст і термін навчання.

2. Для підготовки висококваліфікованих і конкурентоспроможних педагогічних і науково-педагогічних працівників необхідно:

  • запровадити систему вивчення й оволодіння освітніми інноваціями, зокрема: розвивальним, коментованим, особистісно орієнтованим, кооперативним, проектним навчанням, навчанням через практику, досвід; розширити межі застосування ігрових, комп’ютерних, телекомунікаційних, дистанційних технологій тощо;

  • підвищити рівень фундаментальності професійної підготовки майбутніх фахівців шляхом подальшого розроблення освітніх стандартів, заснованих на ключових (загальних) і предметних (спеціальних) компетентностях, які відображають сучасні вимоги до рівня кваліфікації, мобільності, сукупності професійно важливих якостей;

  • посилити відповідальність вищих навчальних закладів за якість вищої освіти, її відповідність європейським стандартам і рекомендаціям;

  • створити на національному рівні ефективну і сумісну з європейською практикою систему гарантування і контролю якості навчання;

  • структурувати освітньо-кваліфікаційні рівні відповідно до змісту фундаментальної і практичної підготовки бакалаврів і магістрів;

  • прискорити розроблення національної системи кваліфікацій;

  • заохочувати тісне співробітництво професійно-технічних і вищих навчальних закладів із суб'єктами економічної діяльності, що освоюють нові технології, у справі розроблення відповідних нових програм, методів викладання і навчальних матеріалів;

  • поліпшити і прискорити потік інформації, що надходить у систему професійної підготовки від суб'єктів економічної діяльності про зміст праці, його організацію, потреби у підготовлених кадрах.

1.3. Виховання моральної особистості,

патріотичного громадянина, ініціативного й відповідального

працівника в освітньому і соціальному середовищах

Актуальні проблеми

У 90-х роках ХХ століття український народ свідомо обрав шлях розбудови суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави, метою якої є піднесення української спільноти до найвищого для сучасної епохи рівня цивілізації і культури та інтегрування України у європейське співтовариство.

Реалізація означених перспектив розвитку нашої Вітчизни актуалізує потребу у вихованні громадянина-патріота, гуманіста і демократа.

Сьогодні в Україні на фоні глибокої економічної, соціальної та правової кризи спостерігається високий рівень різноманітних асоціальних проявів, зокрема злочинності молоді, неповнолітніх. Збільшується кількість наркоманів, хворих на СНІД, туберкульоз, алкоголізм, зростають психічні захворювання. Поширені хамство, озлобленість, вседозволеність, проституція, порнографія.

Очевидно, що без таких універсальних моральних і патріотичних цінностей як чесність, совість, відповідальність, гідність, толерантність, свобода, патріотизм не можна сподіватися на поліпшення ситуації у країні. Проблема моралі і патріотизму це вже не просто сфери філософії чи педагогіки. Це прерогатива національної безпеки.

Причини виникнення проблем

Основною причиною низького рівня моральності зростаючої особистості є те, що нинішнє підростаюче покоління дорослішає, вростає у життя нового, ціннісно невизначеного суспільства. Стара суспільна система й її ідеологія зруйновані, нові лише задекларовані Конституцією. Перехід від державно-планової до ринково-ліберальної економіки здійснюється на тлі світової фінансово-економічної кризи, поєднаної з відсутністю реальної програми виходу з неї, що ще більше загострює правовий нігілізм українського народу. Це породжує у молодих громадян невпевненість у завтрашньому дні, психологічний дискомфорт, комплекс національної меншовартості та особистої неповноцінності, а також зневіру у цивілізоване життя в Україні, бажання назавжди покинути Батьківщину.

Заважає розвитку патріотизму підростаючого покоління і така об’єктивна реальність, як відсутність національної ідеологічної єдності й відповідної суспільної консолідації й недостатня сформованість громадянського суспільства. Громадянське суспільство передбачає трансформацію моральної, правової культури громадян, розвиток патріотизму й національної самосвідомості. Це суспільство ґрунтується на визнанні пріоритету прав людини над інтересами суспільства і держави, функціонує на засадах гуманізму, демократії, свободи, верховенства закону, соціальної справедливості, гарантує умови для зростання добробуту народу.

Утім, досі не визначено чіткої ідеології і стратегії реалізації зазначених пріоритетів, не сформульовано принципи і зміст моралі, яка б сприяла консолідації народу України у процесі розбудови громадянського суспільства і правової держави.

Шляхи і способи розв’язання проблем

Розроблення педагогічної теорії, проектування педагогічних систем і змісту та відповідних технологій виховання можуть бути успішними лише за чіткого уявлення про те, на яких засадах ґрунтується взаємодія людини і держави, якого суспільства ми прагнемо, для життя в якій країні готуємо підростаюче покоління, від повторення яких помилок застерігаємо громадян, наскільки правильно розуміємо, що для цього потрібно зробити. Якщо теорія і практика виховання не дають відповіді на питання, як жити гідно й успішно, вони стають непотрібними, а суспільство втрачає свої гуманістичні функції, перестає бути засобом і живильним середовищем для духовного і морального розвитку особистості.

Сучасне виховання має набути системного характеру, відігравати випереджальну роль у розбудові демократичного процесу. Воно має базуватися на кращих здобутках світової і національної культури і педагогіки, запобігати соціальній деградації і диференціації, сприяти самоорганізації та особистій ініціативності і водночас відповідальності людей, бути гарантом громадянського миру і злагоди у суспільстві, закликати до розбудови демократичної держави.

Тому вдосконалення освітньо-виховного процесу має розглядатись у контексті гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини, згідно зі статтею 3 Конституції України, як до найвищої цінності, переорієнтації на особистісну спрямованість, створення умов, що забезпечуватимуть гармонійне входження у соціум, усвідомлення принципів і цінностей особистого суспільного життя.

В умовах суспільних змін метою патріотичного виховання має бути становлення громадянина-патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверену, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу і забезпечувати її національну безпеку, знати свої права і обов’язки, цивілізовано відстоювати їх, сприяти єднанню українського народу, підтриманню громадянського миру і злагоди у суспільстві.

Реалізація мети виховання громадянина-патріота здійснюється завдяки:

  • утвердженню у свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного й історичного минулого України;

  • вихованню поваги до Конституції України, законів України, державної символіки;

  • визнанню та забезпеченню у реальному житті прав дитини й людини як найвищої цінності держави і суспільства;

  • усвідомленню взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю;

  • сприянню набуттю дітьми, учнівською і студентською молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до активної участі у процесах державотворення, узяттю на себе відповідальність, спроможності визначати форми і способи своєї участі у життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуванню з соціальними інститутами, органами влади, дотримуючись законів, захищаючи права людини, розв’язуючи конфлікти відповідно до демократичних принципів;

  • підвищенню престижу військової служби як виду державної служби, культивуванню ставлення до солдата як до державного службовця;

  • формуванню етнічної та національної самосвідомості, любові до рідної землі, держави, родини, народу, визнанню духовної єдності населення усіх регіонів України, спільності культурної спадщини і майбутнього;

  • формуванню толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;

  • утвердженню гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства, культивуванню кращих рис української ментальності – працелюбності, свободи, справедливості, доброти, чесності, бережного ставлення до природи;

  • вихованню життєздатної особистості, що пов’язане із розвитком духовної (смисложиттєві установки), емоційно-вольової (стресостійкість в екстремальних ситуаціях і готовність до їх подолання) та мотиваційної (орієнтація на успіх) сфер;

  • формуванню мовної культури, оволодінню і вживанню української мови як духовного коду нації;

  • спонуканню зростаючої особистості до активної протидії аморальності, правопорушенням, шовінізму, фашизму.

Розв’язання завдань виховання моральності і патріотизму молодих громадян потребує ініціативності й відповідальності працівників освіти і науки. Ці якості поряд із мобільністю, соціальною адаптивністю мають розглядатися як соціально значущі під час переходу до ринкової економіки, демократичного суспільства.

Ініціативність водночас є результатом готовності працівника до професійної діяльності і умовою ефективності останньої. Це активна і смілива позиція, гнучкість дій і вчинків людини, прагнення до безперервного вдосконалення.

Ініціативність працівника має виявлятись у його спроможності висловлювати прогресивні творчі ідеї у процесі активної діяльності, прагненні й здатності до самостійних дій, реалізувати задуми і пропозиції. З огляду на це, ініціативність має розглядатися як сукупність зусиль і дій особистості, спрямованих на втілення у життя новаторських пропозицій.

Ініціативність працівника у демократичному суспільстві необхідно пов'язувати з відповідальністю, здатністю особистості усвідомлювати і контролювати відповідність результатів власних дій цілям, нормам, принципам і правилам, прийнятим у суспільстві.

Ініціативність і відповідальність разом з усвідомленням соціальної значущості праці, розвиненою потребою у трудовій активності, готовністю до творчої діяльності і самовираження, схильністю до підприємництва, фаховою конкурентоспроможністю має стати рушієм людського прогресу.

Соціально-психологічними умовами реалізації ініціативності, як форми соціальної активності, і відповідальності – як обов’язку, є колектив, характер стосунків у ньому та особливості його діяльності.

Умовами, що сприяють проявам ініціативності і відповідальності громадянина і працівника, є:

  • усвідомлення важливості суспільної ролі й економічної діяльності;

  • наявність компетентностей (спроможності) і компетенцій (повноважень) для реалізації ініціативи;

  • довіра керівника до професіоналізму працівника;

  • чіткий розподіл функцій у колективі, командний стиль роботи;

  • мотивуюча (стимулююча і заохочувальна) система оплати праці;

упевненість працівника в тому, що ініціатива підтримуватиметься, а не каратиметься;

  • обмеження конкретними рамками особистої відповідальності за результати власної ініціативи.

Виховання ініціативного і відповідального громадянина і працівника має здійснюватись усіма соціальними інститутами, сім'єю, освітніми закладами різних рівнів і напрямів, громадськими організаціями, засобами масової інформації, церквою.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Книга національної освіти України / Акад пед наук України; за ред. В. Г. Кременя. К., 2009 (1)

    Книга
    Алєксєєнко Т. Ф., Аніщенко В. М., Балл Г. О., Бех І. Д., Биков В. Ю., Бібік Н. М., Бобров В. Я., Болгаріна В. С., Бондар В. І., Величко Л. П., Волощук І.
  2. Академія педагогічних наук україни інститут професійно-технічної освіти апн україни

    Документ
    Інститут професійно-технічної освіти АПН України створений 20 квітня 2006 року постановою Президії АПН України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 160- р від 27 березня 2006 року та відповідно до статті 11 Закону
  3. Удк 373 036. 5 Реалізація ідей педагогіки життєтворчості в контексті ноосферної освіти в Україні

    Документ
    Ключові слова: екологічно-духовна криза, реінженірінг освіти, теорія ноосфери, ноосферна освіта, педагогіка життєтворчості, розвиток творчих здібностей учнів, авторська програма «Світ творчості».
  4. Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти україни (1991 2006) науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2007

    Документ
    Дошкільна освіта як складова системи безперервної освіти України (1991–2006) : наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського, Ін-т проблем виховання, Наук.
  5. Україна наш спільний дім

    Документ
    24 серпня 1991 року в Україні прийнято Акт проголошення незалежності. Українці з кожним роком усе впевненіше відчувають себе громадянами демократичної держави, людьми із почуттям власної гідності й усвідомленням себе господарями у власній країні.

Другие похожие документы..