Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Употребляемые обозначения и изложение материала в настоящей публикации не означают выражения со стороны Секретариата Организации Объединенных Наций ка...полностью>>
'Документ'
Формирование отечественной политики борьбы с преступностью несовершеннолетних прошло несколько этапов, характеризующихся различной степенью законодат...полностью>>
'Доклад'
Кто же сегодня является заказчиком школы? Кто формирует так называемый «социальный заказ»? Это государство и его образовательные ведомства, формирующ...полностью>>
'Реферат'
2.2.2.Мероприятия по переводу земель сельскохозяйственного назначения в земли населенных пунктов, предусмотренные в генеральных планах поселений Шимс...полностью>>

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!

Папа Юлій II – португальському ченцю,

близько 1550 року

Якщо у вашому публічному до­­мі не йдуть спра­ви – не ліж­ка тре­ба переставляти – а мі­ня­­ти кад­ри.

Віктор Ющенко, парламентські слухання

з приводу конституційної

реформи 9 квітня 2003 року

...Він міг би до свого ста­те­во­­го вигасання ста­ти доб­ро­по­ряд­­ним сім’янином і довгими зи­мо­ви­ми ве­чо­ра­ми розпові­да­ти дітям, ону­кам про тяжке ста­­новлення не­­залежної дер­жа­ви, до якого він на­чеб­то був при­­чет­ний...

Олесь Уляненко.

Син тіні: Роман. 2002 року

Роман Офіцинський

ББК 63.3(4УКР)

О 91

Тексти зібраних у цій книзі науково-публі­ци­стичних ста­тей первісно побачи­ли світ протя­гом 2006-2008 ро­­ків. Їх подали загальнонаціо­нальні та ре­­гіо­нальні дру­­ковані та електронні га­зети і жур­­на­ли «Ук­раї­нсь­ка правда», «Урядовий кур’­єр», «Ек­зи­ль», «Піс­ля­мо­ва», «Трибуна». Та­кож во­ни про­­пагувалися ін­ши­ми медіа, вітчи­зня­ни­ми і за­рубіжними: «Ино­СМИ.­Ru», Vlas­, «Львівська газета», «За­кар­пат­тя online», , Za­, «Правда За­­­­кар­пат­тя», «Ре­пор­тер» тощо.

Видання здійснено коштом МПП «Ґражда».

ISBN 978-966-8924-86-6

 Роман Офіцинський, 2008

 Корнелія Ілюк, дизайн, 2008

 Видавництво «Ґражда», 2008

На розраду

Тяжко жити

Касандрою

Усе доросле життя до сьомого поту скромно пра­цюю в державному секторі за пересічним фахом – істориком. Непомітний для людст­ва відлік мо­­го загального трудового стажу роз­по­чався у сім­­­надцять років на другій лавці се­ред­нього ряду сту­­дентської аудиторії під номе­ром 503 провін­цій­­ного університету. Із тої по­ри я лише вряди-го­ди гарував не за основним міс­цем зберігання тру­до­­вої книжки – в армії, мо­лодіжних структурах, ме­діа… При тому ле­галь­но. Є виписки і квитанції.

Не полінувався днями погортати вже почас­ти по­­жовтілу підшивку своїх публікацій за ос­таннє два­д­цятиліття. Про що думалося на гос­трому сти­ко­ві некуртуазних епох, населених хамелеонами – то­­талітарної, авторитарної, де­мократичної? Погор­тав і… Ні, не зомлів, стік холодним потом. Про що го­ворив, наче сікачем гичку відрізав, у головному все збувалося. У 1990 році наврочив повільне і бо­ліс­не згасання Народного руху, а в 2005-му – при­низ­ливе пар­ламентське фіаско об’єд­на­них соціал-де­мо­кра­тів. У 1994 році на перших й ос­танніх пря­мих ви­борах закарпатського губер­на­тора (голови об­­­ласної ради) вірив у фарт Сергія Ус­тича. І він пе­­реміг. У 1999-му не мав сумніву в пре­зи­дент­сь­ко­му римейку Леоніда Кучми…

Далі ще гірше. Собі на шкоду. Ось зненаць­ка за­с­кочив мою не вельми сентиментальну ду­шу не­щас­ливий 2006 рік. Вразив і покраяв її, розір­вав на шматки не людоїдськими пастка­ми – холодом, вій­­ною, геноцидом, не якимось свіжо при­па­со­ва­ни­­ми версіями всесвітньо­го потопу, а споконвіку ци­­нічними гріхопа­діннями непорочно зачатих му­жів на рівній (хоч покоти яйцем івано-фран­ків­сь­ким) дорозі.

О, як невимовно шкода капітана запасу Вік­то­­ра Ющенка! Це той, хто за два роки не зу­мів ос­во­їти президентського ремесла. На ща­с­­тя, сердеш­ний, має хоч відповідний запис у тру­довій книж­ці, право на пенсію та зватися до­вічно великими бук­­вами – Президентом Ук­ра­їни. Не судилося йо­му дослужитися до майо­ра, тим паче – пол­ков­ни­ка. Натомість цілком комфортно відчув себе він у мун­­дирі рядового камікадзе.

На лоні чарівної природи ужгородських око­лиць у прогностичній прострації за квітень ба­га­то­­страждального 2006-го я пригадав солід­ній ком­па­­нії магію цифри 239. І вона вигулькну­ла на таб­ло голосувань у Верховній Раді за три місяці – у лип­­ні. На разі це вже була не де­пу­татська група «За суверенну Радянську Ук­ра­їну» зразка 1990-го, а, небавом з’ясувалося, ко­а­ліція антикризова. Її сприт­­­но доклепав зна­йо­мий у дошку трухляву, силь­­но постарілий Олек­сандр Мороз, совість, честь і ро­­зум епохи Лео­ніда III. Зрештою, усіх трьох Ле­оні­дів. У Бре­ж­нєва, Кравчука і Кучми не тіль­ки спі­ль­не вкра­їнське коріння.

Каюсь перед ареопагом Леонідів-Вікторів-Ре­на­­тів. У грудні многогрішного 2006 року я всього- на-всього двома куценькими абзацами підмітив над­­лю­дське навантаження на червоне серденько бі­ло­с­ніжного БЮТу. Донедавна це – надійний прези­ден­­тський бронежилет у парла­менті, де тимчасо­­во ха­­зяйнують круті хлопці з Донецька. Не встиг я сип­­ну­ти на паркетну до­лівку якусь крихту сумніву, як у ще новоріч­но-різдвяному січні 2007-го «бій­ці Жан­­ни д’Арк» за два сеанси (голосування, а не го­ло­­ду­ван­­ня) ви­лікували президента від постуні­вер­саль­но­­го син­дрому. Щоправда після того він опи­нився у ко­матозному стані «кривенької качечки».

І символічно, і трагічно, що на щорічних зі­бра­н­нях світових лідерів у Давосі помаранчево­го пре­­зидента радо замінив синьо-білий пре­м’єр. Хоч оби­­два Віктори за дивним збігом опи­нилися в один час в одній країні. У Швейца­рії Ющенко лі­ку­­вався, у госпіталі кантону Же­нева виводив за­лиш­­ки діоксину. Янукович пашів рум’янцем на гір­­ськолижному курорті Давос, занурився у те­с­ту­ван­­­ня французьких вин півстолітньої витримки і, ко­­ристуючись на­годою, у стратегеми щодо на­ціо­на­ль­­них інте­ресів демократично зрілої України. По­ки жу­равель витає в небі, синиця землею пра­вить, до­звіл на посадку видає. Потім лі­цен­зу­ва­ти­ме і по­льоти, і відстріли.

Важко жити Касандрою. Але хіба я скаржу­ся? Це мій професійний хліб. Це, зрештою, ре­алі­зо­ва­на мрія середньошкільного віку. Радий би щось змі­­нити. Та хто поверне мене у п’я­­тий клас не­ам­бі­­ційної сільської десятирічки, аби я передумав ста­­вати знавцем минулого? Тоді на уроках ста­ро­дав­­ньої історії моїх од­но­класників не раз при­ча­ща­­ли і дерев’яною, і пластмасовою лінійками на 20, 30 і 40 см. Різкий біль слугував підґрунтям для про­­рочих візій. Проте на них, подібно до віщувань мі­­фічної діви з Трої, теж ніхто не зважав, поки не зна­­­ходився якийсь незручний привід запізнати­ся з кіньми троянської породи. Досі ця тесляр­ська хал­­тура на злобу дня досягає шаленого успіху.

Мій перший учитель історії любив приходити у школу в синіх відзнаках лейтенанта запасу КДБ, по­заяк проводив ще й допризовну підготовку. Аби під­тримувати мертву тишу і залізну дисципліну, а вод­ночас трішки постимулювати палку любов до іс­торичних знань, він частенько давав причастя реб­ром лінійки по простягнутих пальцях ви­тяг­ну­тої руки долонею вниз. По ламких дитячих кіс­т­ках бив не зі злості, не дуже травматично, з ціл­ком гуман­них міркувань. І безпристрасно, і без на­­­солоди, але з почуттям відповідальності перед при­­­й­деш­нім. Йому гадалося таким спартанським гар­­­­том скоріше вивести розпещених нащадків «за­­­­лізом і кров’ю» упокорених західних українців із клятої пітьми неуцтва.

Із 36 учнів класу, набраного в трьох селах га­ли­­цько-волинського прикордоння, хтось дивом і справді необачно натрапив на нитку Арі­ад­ни. Ви­блу­­кав із темряви і, здається, зматері­а­лізував на­мір чвертьстолітньої давності. У ме­не зародилася мрія трудитись ученим-істо­ри­ком не від страху пе­ред лінійкою, хоча з товари­шами по-дитячому ра­дів, що в сільмагу їх про­дають із дерева і пластма­си, а не болючіші – металеві – з тоншими ребрами.

Я став істориком, аби правду писали чорним по-білому. І принаймні, нехай у Канаді, але щоби з’яв­­лялися томи «Літопису УПА». Два з них не­дав­но наробили переполоху на Тернопільщині. На ра­зі ця повоєнна правда тільки на півдорозі до рід­но­­го краю. А це правда (радше, окремі її пазли) про мене, про моїх рідних, про мій народ.

Я вибрав ще не найгірше. Я ж не вивчився на ка­р’­єрного бухгалтера, водія чи механізатора! На­че славетний піонер-герой, свідомо позба­вив себе про­­летарсько-колгоспного права пха­тись у пре­зи­ден­­­ти, прем’єри, спікери, міністри, ректори... Сво­­їм маленьким шкільним под­вигом, можливо, я вря­­тував усю неозору Україну від Тиси до Дону, хоч поки що його не відображено в піснях і барель­є­фах.

Та хіба йдеться про подвиг? Це ж не за сім хви­­лин заплітати косу вранці після... Решту те­пе­ріш­ніх вождів виявилися ще більшими слаба­ками. І шу­кає бідна Вітчизна марудно від них порятунку, унор­мовуючи колись величаві прі­звища як про­зив­ні, писані маленькими літерами. До при­ста­ни­ща сміху веде знайомий путівець, у міру ковзкий.

Тепло згадую незабутнього вождя часу мого ран­­нього, а від того безхмарного дитинства. Із пе­кін­­ського небосхилу Мао Цзедун (1893-1976) без­жа­ль­но, але без глуму, по-доброму відпускав со­рат­­ників спокутувати ідеологічні гріхи ну­жден­ною працею за спеціальністю. Тому дер­жавний муж Ден Сяопін (1904-1997) у по­важ­­них літах дов­гі ро­­ки взірцево крутив гайки у Богом забутому ки­тай­­ському колгоспі, позаяк завбачливо у молодості ви­­вчився на механі­ка.

У найвищій точці піднесення авторитарної все­доз­воленості я не воднораз щиросердно пере­ко­ну­вав близьких колег із нині упослідженої ви­бор­ця­ми партії: «Хлопці, не забувайте, що вам іще до­ве­де­ться шукати роботу за своєю першою квалі­фі­ка­цією». Не вірили. До сих пір не знаю чому. Чи то електрогазозварювання занад­то шкідливе для здо­­ров’я, чи, може, на про­мтоварно-продук­то­вих скла­дах затхле повіт­ря, або ж завод, Союз і КРПС роз­палися, у шко­лі годин катма?..

Неждано кормчий спочив у мавзолеї безви­лаз­но. Нема кому заможних чиновників спуска­ти з па­­горбів державної влади «у народ». Во­ни могли б іще принести стільки суспільної кори­сті, не забруд­ню­ючи чужих «чесних рук». Во­ни б завзято тру­ди­ли­ся чорноробами або за спе­ціальністю в рідному ко­­­зацькому селі чи в улюбленому металургійно-шах­­­тарському містеч­ку, по той чи по інший берег Дніп­ра на вибір. І з такою ж зарплатнею. І з таким же па­фо­сом невсипущої любові до ближнього. І з та­ки­ми ж непідробними стражданнями від розду­мів про світле майбуття вільної від них країни.

А ви питали не про це світло в кінці?..

Ще п’ять
мільярдів

На Трьох Святих і Стрітення припадає річний пік епідемії грипу. Школярі з учителями в захоп­лен­­ні. Часом і тритижневим карантином їм про­дов­­жують новорічно-різдвяне байдикування. Зне­­­на­цька штам вірусу відлітає в холодні краї, зми­ває­ться перехідним зимово-весняним сні­го­до­щи­ком. Ось уже Сонце крутить Землею у повільному тан­ці ранньої весни. На бордюрах велелюдних ву­лиць старого Ужгорода всього за гривню віддають бу­кетики шафрану з цибульками на втіху квіт­ни­ка­рям, які скопали нічийну грядку біля цоколя ба­га­топоверхівки чи попідтинню приватних соток.

Хоч у березні святкових гулянь, подарованих Ук­­раїні чужинцями, додається, проте рубіжний від­лік за праслов’янським календарем не відзнача­єть­ся. А даремно. Не гоже нехтувати плебейською на­со­лодою зайвий раз покидати петарди і по­стрі­ляти са­лютами. Не варто й патриціям марнува­ти нагоду стрім­ко підняти рівень несезонних про­даж і пі­ду­па­­лого збору податків, аби не старцю­вали їхні про­дав­­ці та митарі. На інше уяви брак­не.

Урешті, не про те річ. Несуттєво, за чиїм го­дин­­ником б’ють новорічні куранти: хри­стиян­ським, індокитайським, іудейським… Аби лишень від­­бивали кожному вони рік за рік, а не за два чи п’я­ть… У тягучі хвилини копирсання в своєму єс­т­ві нерідко монотонний хронос дражливо вик­рив­лю­є­ться. Стоїш по вуха в багні на роздоріжжі. Че­ка­єш на сон, поки скінчиться. Відчуваєш не­р­во­вою клітинкою, що найсолодше далеко попереду… Не­ждано у глухий кут песимізму заганяють при­блуд­ні астрономи. Мовляв, за п’ять мільярдів ро­ків Сонце вигасне, а з ним – живе на Землі.

Недавнє 15 березня 2007-го для українця Гри­го­рія Нестора з невеликого села Старий Яри­чів на Ль­вівщині стало 116-тим. Усе життя сві­товий ре­кор­дсмен прожартував одинаком: «Якби дружину за­­­­­вів, то давно б уже в могилі був. Не народилася ще та дівчина, на якій би я одружився!» На­спра­в­ді він замолоду не знайшов пари через обтяжливі для умонастроїв рустикального суспільства чин­ники: низькорос­лість і бідність. Адже не всякому ґаз­ді охота при­чепити мотузку до стелі – шту­ка­тур­ка обсип­леться.

Закрутив я не від ученості. Від м’якої зимо­вої спля­чки і ситого неробства взяв кравець­ку мірку, що далі чинити. От і приміряв свої тридцять вісім до сто шістнадцяти географічно близького зем­ля­ка: від Старого Яричева до Ог­лядова навпрошки лі­сами-перелісками кіло­мет­рів сорок і шістдесят в об’ї­зд київською тра­сою.

Але ж, мова не про масштаби простору веде­ть­ся, а про вікові пропорції з усталеною грою чи­сел на взірець: один до трьох. Як нашіп­тують на­род­­ні психотерапевти (у кожній місцині в них інак­­ші назви), несподівані радощі залюбки кратно роз­ділять щонайприкрішу печаль. Діждеться їх на­віть загальмований пігмей, котрий задрімав у хво­­сті чер­ги.

Хтось бачить себе гулівером на п’єдесталі дру­ко­­ваного слова не в пір’ї, а в лаврах. Тому до впо­до­би циф­рове мислення. Утім, для багатьох воно має ближ­чий стосунок до емоційного підйому не від абстрак­тного, а від прикладної ари­ф­­метики з при­воду житлово-побутових величин чи грошових ек­віва­лентів послуг, не обо­в’язково тіньових. Тільки щоб уціліли свідки шикарного парі через сто років! Зна­й­­деться кому про це почитати на ніч укупі зі сно­дій­ним. Не той кайф? Хотілося б вищого від­сот­ку шан­су бути вислуханим для тих, які пок­ла­даю­ться на власні очі та вуха, що не зраджують.

Не в інтимній площині, завважте, протікає ця нас­крізь віталістична і, без іронії, вітальна для чи­тачів бесіда. Аж розколюється голова від іс­то­рич­­ної місії. Скажіть-но, ласкаві добродії, скіль­кома дер­ж­бюджетними напівсирими цеглинами гро­с­бу­хів записьменити Срібну Землю? Як вибрати мис­­­тецьку цілість із неохайно причесаної верстви са­­модіяльних письменників історико-філо­ло­го-пе­да­­гогічних наук, об’єдна­них трудовою дисцип­лі­ною поліетнічного читан­ня і писання?

У наших примітках ідеться про читання вар­ті­с­не, котре сягає далі постійних уточнень фі­зич­них габаритів або ярликів із цінниками на ши­р­по­тре­бі. Мовиться про писання, прина­й­м­ні, не гір­ше каліграфічного в косу клітинку, але коли вже віль­но орудують зв’язними речен­ня­ми. Якщо га­ра­зд іще й з пунктуацією, то на цей пілотаж ек­ст­ра-класу можна квитки дорож­че продавати, на­би­ваючи аншлагами парте­ри, ложі та балкони об­лас­них муздрамтеатрів.

Не сплутайте, кого і що продавати: квитки, а не квітки, і не муз… Їх оптовики закупили ще до вас і без пілотажу, піруетів чи плавних присідань на шпагати: англійський та французький. Жи­во­ро­­д­ящі осередки процвітаючої духовності навіть за безпросвітної скрути не переводяться. Вже тоді ку­льтуру чиїсь предки робили, як про електричне світ­ло найсвітліші уми не здогадувалися. У цьому метонімічному мішку грубими нитками пришите под­­війне дно. Нехай…

Форми і формальності менше важать. Не на де­нь себе переживають сотні творів. За­ці­кав­лен­ня ними вимагає пунктирних ліній на то­пог­ра­фіч­ній «дорожній карті» для позначення паломникам зви­вистої стежинки на батьківщину автора. Той оз­доровчо-туристичний путівець продутий кис­нем й озоном буйних вітрів і засмальцьованими сви­стя­­чими звуками: соціальність, сексуальність, сві­то­с­приймання. Завше щось у кущиках неочіку­ва­не знайдеться, аби не перейматись предовго за­ду­ма­ми над круториями тексту.

Чим глибше в історію красних письмен, тим усе менше живих класиків залишається. На­то­мість їх­ні сурогати десятками задек­ла­ро­ва­ні й опи­сані при­жит­тєво у рекламних силь­вет­ках. Похвальні від­гу­ки легко організувати, як­що в одній особі та­лан­ту мис­тецького тріш­ки і чиновницького хисту не на­й­­нижчої проби. Плен­тається сновидою за ніч­чю ніч у снобістських замріях про персональну брон­зу і граніт на Кальварії чи на Байковому. Авансом пе­реговорено з тими, від яких щось залежить.

Подібно до будь-якого виду тяжких робіт, лі­те­ра­­тура з давніх-давен тримається на пер­со­нальних кон­­тактах, домовленостях. Але кла­сик – новатор, ко­­ли проходить сто-двісті років і постать його рель­єф­­но видиться на тлі часу ве­личиною незбаг­нен­ною. Це аксіома для всіх, крім ліцитатора, котрий, роз­­продуючи аксесуа­ри генія, сім’ю годує, державу одя­­гає. У поезії, при­міром, дві-три збірки по­ка­зу­ють віхи творчо­сті. Інше – трафарети, передруки, пе­­рекомпо­новки, ювілейні та позаювілейні нагінки ти­­ражу задля іміджу загальновизнаності, масних зві­­тувань бюрократів про видатки пишучим.

Поодинокі творіння стають хрестоматійни­ми. Їх підхоплює загальноосвітня школа і вони вк­ла­даю­ться в уста мільйонів на століття. Це тям­лять не лише жебраки і блаженні, котрі побли­зу собору роз­топлюють колінами лід на бру­ків­ці. Проте час­те­­нько так: багато зробив, цеб­то написав. Ма­ло­осві­ченому, але непосидючому краєзнавцю до­во­ди­­ться вперто змагатися за шматочок шпальти у ра­­йонці. Без кліомет­рич­ного принципу і голого пра­г­матизму не впо­­ратися. Водночас писати влас­ні вір­ші й про­зу вдається центнерами, гектарами, ку­­боме­трами. Неймовірно таланить… захли­ну­тися в паперовому потоці, а ще ліпше – у літера­­тур­ній ка­­налізації.

Гідних канонізують аж через кілька поколінь, коли влягаються рукотворні хвилі поточної суєти і ви­вищуються одвічні орієнтири в еліп­соподібних по­кручах цивілізаційної спіралі. Значиме – не кі­ло­­метри марудних писань. Дух нації, символ епо­хи, речник покоління, лі­то­писець краси і неско­ре­но­сті суть ідейно-ви­хов­ними штампами для учнів­сь­ко-сту­ден­т­сь­кої аудиторії, котра вибірково заш­пар­­га­лить їх на іспиті, а потім, задипломована, ути­с­не в уро­­чистий спіч для мітингових папуг.

Уміння працювати інтелектом належить до най­­­біль­ших щедрот, а гаряча обробка слова юве­лір­но ви­­віреним дотиком дорівнює благода­ті. Задля ду­шев­­ної рівноваги, спокою чи за­тиш­ку надзвичайно від­­повідально належить кон­денсувати енергію від­­чут­тів, аби вона не ви­хлюпнулася, не прорвала шлю­­­зи психіки по­ве­дінки. Власне, талант – само­ус­­ві­­домлене по­кли­кання, витончене чуття потре­би узагаль­нень, осмислення стану речей знакового рів­­ня, що­би підказати шлях до індивідуальної від­ра­­­ди чи де дзвін колективної перестороги.

Нема сенсу рватися на дзвіницю, якщо від­сут­ня впевненість у спроможності подолати без­ви­­хідь. Залякувань жахами без того пред­ос­тат­ньо. Що­­денними риторичними запитаннями без відпо­ві­­д­ей теж греблі протиповеневі га­че­ні. Покликання лю­дини мистецтва немає спіль­­ного з про­по­від­ниц­твом темряви і розтління, але вона мусить про­ни­ка­­­ти у філософію роз­лю­динювання. Щоб роз­він­чу­­вати? Щоб не про­да­ватися і не продавати… па­ра­­ноїдальні моно­логи про свої статеві походеньки, на­швидко скле­пані мовою вуличних волоцюг та ще й при­писані передчасно спочилому хо­лос­тя­ко­ві з на­ціонального пантеону.

Під парасолею милих декларацій легко при­хо­ва­ти трухляву сутність. Скільки на по­чат­ку ми­ну­ло­го віку було молодечоцвітних ор­гій: акмеїсти, фу­­­ту­ристи і подібні. Збереглися ок­ремі особис­то­с­ті, котрі прибилися до берега ви­знання, решту по­­несло брудною течією далі, у небуття. Амбіт­ни­ми ама­торами, які безупинно проголошують на­пря­ми, наповнене ринкове сьогодення. Вони вті­ша­­ються імпера­тив­ни­ми мандатами. Влашто­ву­ють солдафонські пе­ре­клички: перший-четвертий там, п’ятий-де­ся­тий тут. Трусить довкіл голосне пус­­­тослів’я ка­строваних про некінечність і ма­те­рію, серед якої, забувши про омоніми, вибирають най­­дешевшу – джинсову.

Неприкаяна позашлюбна молодь не завж­ди зна­­­менує скресінь. Особливо в самопальних жур­на­ль­чиках класичного пенсійного віку. Не за­гу­би­ти­­ся на вторинних планах і у платіжних ві­до­мос­тях – перший та останній рядок із па­м’ят­ки бунтів­ним особам, зафрахтованих орга­на­ми безпеки дер­­жав-сусідів. «Провесінь!» – не для них, бо це по­жит­тєве гасло, а не термін ув’яз­нення... на бло­ши­них базарах закордону. Ре­гіональний літера­тур­ний процес нагадує низькотехнологічне са­мо­го­но­ва­­ріння чи контрабан­дний збут «ліваку» з фа­ль­ши­­вими акцизними марками.

Письменники адміністративних поділів – не ви­­­няткова ознака сучасності, як і промо­ви­с­тий, ча­с­то вживаний гриф подвійного стан­дар­ту – ло­каль­ний патріотизм. Нині містеч­ко­ві­стю потіша­ють­ся, вважаючи її за любов до рід­ного закутка, не обтяженого масштабом. По­тішаються провін­ці­а­лі­змом, обмеженістю, при­реченістю на поверхові му­­равлині потуги. Дзюр­кочуть собі потічки не пер­­шої свіжості, не відаючи про моря та океани.

Які ж, зрештою, риси творчості, сфоку­со­ва­ної сло­­вом? Маєстатич­ність, пієтет, трепет? Кон­­цент­ра­ція мислі, близькість до пісні? Ес­те­ти­ка ідеї під­ка­зує щось?.. Без сурдоперекладу не обій­тись. До­роз­роб­ка форм, тиражування ре­абі­лі­то­ваних думок, схо­­­ластика жанрів – спо­­кон­віч­ний хрест усю­ди­су­щої казенщини, ви­плеканої по­новленими спазмами за­­робітчанських буднів і чисельними вакансіями на кра­­йовому Парнасі.

На те нестильно нарікати. Нарікання є вия­вом слаб­кодухості. Навіщо вип’ячувати ницу без­да­р­­ні­сть, незугарно замасковану хитрість? Аби від жа­ліс­ливих мотрон жменя копійок пе­ре­пала на децу з окрайцем некошерного хліба. Не­ма спра­­ви ганеб­ні­­шої за жирні богемні полу­денки у строгий бю­дже­тний піст. Наперекір і всупереч – це зна­чить зав­ше «завдяки».

Ще до нас не одну блискавку спрямували на пе­­­рейми чужинецькій експансії. Та для відвернен­ня небезпеки універсалізації мотивів і об­разів не зна­й­шлося хоч краплі азарту. Як за пра­щурів. Обе­р­таємось у міфологічній системі, у закіп­тю­же­но­му вигорілому котлі старогреко-ри­мо-біблейно-язич­­ницькому. Витіснені на уз­біч­чя, залишки пра­­дав­нього вже нічого на­д­зви­чайного не говорять мо­­дерному космосу. Роз­топтано-віддаленими ста­ли в унісон і ди­ва­ку­ватий шепіт архаїки, і ця бла­го­с­ловенна мить, в яку начебто творимо міфи, а в дій­­снос­ті штампуємо заяложені небилиці.

Що ж тоді залишимо у спадок? Охололу лю­бов до неполивного коріння? Нарочиті невмо­ти­вовані про­­тести і невикористані компен­са­цій­ні серти­фі­ка­ти власного безволля? Запише­мо-таки у за­по­ві­ті найдорожче – незнищенний храм віщої мислі, її не­тлінні шедеври... Навіть, як­що прийдешнім сто­літ­­тям вона буде об­тяж­ливою. Аж доки Сонце не згасне на втіху фригід­ним.

Я живу
на готарі

Я живу на готарі. Точніше, за два кілометри до колючого дроту і прикордонної смуги, що до сих пір позначає державні межі України і Словач­чи­­ни. Цю колючку не викорчували і під час весня­но-польових робіт 2004 року. Вона ще послужить. То­­го високосного травня по ній ліг новий кордон – єв­­ропейський. Європейський Союз упритул на­бли­­зився до України, котра весь час незалежності по­­вертається в Європу і вряди-годи каже, що там її не чекають.

Може, й не ждуть. От лишень чомусь семимил­ь­­­ни­ми покраїнними кроками йде Європа до нас, а не навпаки. Ми її начебто вже й зустрі­ли – як натя­­ли собі революційних стрічок у лис­топаді 2004-го. Ет, солі під хвіст отим словес­ним гультіпакам. До­ки во­ни дошкулятимуть моїй сибаритній вулиці Ще­д­рі­на, по-єв­ро­пей­ськи обсадженій кипарисами?!

Я живу на готарі. Ще в Україні, але вже май­же-майже в Європі. З українців ближче за мене до західної цивілізації тільки мешканці новобудов на узліссі Червениці. Котеджі ужгородського бо­мон­­­ду оточили прикордонну заставу, наче ма­тін­ку – діти. Не відаю, хто більш ретельно стереже наш кордон: хлопці в камуфляжах чи місцеві жи­те­­лі. Для них асфальтівка в Словаччину – «дорога жит­­тя», починаючи з останніх років дихання Ра­дян­­ського Союзу, що поступився місцем Єв­ро­пей­сь­ко­му.

Чи коли-небудь хоч якийсь дослідник вс­та­но­ви­ть історичну істину про те, скільки цим битим шля­хом в Європу потекло українського добра. А те­к­ло куди потужніше, аніж Тиса в катастрофічні па­­водки 1998 і 2001 років. Текло оптом, вроздріб, еш­е­­лонами, каміонами, тек­ло у дверках автівок, у по­д­війних підкладках пе­ре­січного пальто. Текло па­л­ьне, спиртне. Плив тю­тюн, метал. Мігрували ро­­бо­чі руки. І на­зад щось текло. Не всім, щоправда.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Моя мала Батьківщина Шевченків край: побачив світ я в селі Трахтемирові Канівського району Черкаської області

    Документ
    Моя мала Батьківщина – Шевченків край: побачив світ я в селі Трахтемирові Канівського району Черкаської області. Про моє рідне село в “Шевченківському словнику” (К.
  2. Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

    Документ
    З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.
  3. Видання четверте

    Документ
    У книзі на ба­га­то­му істо­рич­но­му ма­теріалі, фак­тах, свідчен­нях чис­лен­них російських та за­кор­дон­них ав­торів аналізу­ють­ся пе­ре­ду­мо­ви, ви­то­ки, за­ко­номірності ви­ник­нен­ня, роз­вит­ку і за­не­па­ду Російської імперії.
  4. Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збува­тися свого закутка

    Документ
    - Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збува­тися свого закутка; тако живі живих позако­пують, та й радий будеш мерця побачити; ще дають право ховати привезлих зо світу,
  5. Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

    Документ
    В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Другие похожие документы..