Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Благодарная память единомышленников сохранила для человечества имя Пифагора – выдающегося математика, творца акустики, основоположника теории музыки, ...полностью>>
'Конкурс'
В соответствии с п.28 ч.1 ст.14 Федерального закона «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации» от 03.10.2003 год...полностью>>
'Документ'
Инструмент, приспособления, инвентарь: четырехветвевой строп, столик-стремянка (при установке первой панели в перекрытии (2 шт.), монтажный лом (2 шт...полностью>>
'Конкурс'
по государственным закупкам услуг по изготовлению, тиражированию и распространению статистических публикаций в рамках республиканской бюджетной прогр...полностью>>

Передмова (11)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью



Передмова

«\/іа езt \/ітa» - вважали римляни, закарбувавши цим висловом одвічне прагнення людини до пізнання світу. Рух є основою пізнання довкілля, людей, розширення власного Всесвіту, основою самовдосконалення і саморозвитку.

Для того, щоб це прагнення з ризикованої справи перетворилось у задоволення, повинні були пройти сторіччя, позначені безперервним розвитком суспільства, його рухом на шляху соціально-економічного розвитку і одночасного осягнення навколишнього світу та усвідомлення своєї ролі й місця в ньому. Історія людства - це й одночасно географія заселення та освоєння земного простору, історія войовничої боротьби з природним середовищем і розуміння нерозривності зв'язків з ним. Саме прагнення пізнання завжди було рушійною силою потягу до «зміни місця» і, коли це прагнення набуло масового характеру завдяки розширенню можливостей для подорожування, які надав індустріальний етап розвитку людства, виник туризм, а разом з ним ціла система з задоволення потреб подорожуючої людини, яку зараз називають індустрією туризму.

За останні п'ятдесят років туризм став потужним явищем суспільного життя, а індустрія туризму - однією з найбільш сталих та динамічно зростаючих складових світового господарства. До національної економіки практично кожної країни туризм сносить вагомий внесок як завдяки прямим сплатам, так і через мультиплікативний ефект звязків з іншими складовими господарського комплексу та у сфері зайнятості.

Ринковим туристичним продуктом є тур - подорож, здійснювана з некомерційною метою за певною програмою, яка складена з урахуванням індивідуальних побажань туриста. Тур - основний продукт туристичного підприємства, який формується менеджером відповідно до побажань туриста і можливостей туристичної фірми. Основою туру, яка може (повинна) привабити туристів, спонукати їх до подорожі (до придбання саме цього туру) є програма, основана на поєднанні певних ресурсів відповідно до мети подорожі. Таким чином, саме ресурси відіграють


ключову роль в атракції туристів, саме ресурси становлять мотиваційну привабливість туру.

Від кваліфікації менеджера туризму залежить програмне наповнення туру та його реалізація. Тому знання ресурсів, які використовуються чи можуть бути використані {туристичний ресурсний потенціал) в туристичній діяльності, є основою професіоналізму менеджера туризму.

Навчальний курс «Туристичні ресурси України» є одним з базових у підготовці менеджерів туризму. Метою даного курсу є ознайомлення майбутніх менеджерів з теоретико-методологічними основами туристичного ресурсознавства, надання знань з наявних туристичних ресурсів і визначення можливостей їх використання в туризмі. Тому така велика увага приділяється саме характеристиці туристичних ресурсів. Але тільки знання наявних ресурсів обмежує можливості розвитку туризму, тому майбутній менеджер повинен мати уявлення про напрямки та тенденції розвитку світового туризму, щоб в своїй практичній діяльності керуватися ними, створюючи новий турпродукт та просуваючи його на ринок.

Навчальний посібник складається з теоретичної та аналітичної частин. Перша частина присвячена науково-методичним засадам вивчення туристичних ресурсів, а аналітична -їх характеристиці та характеристиці умов їх використання.

Авторський колектив:

доктор географічних наук Любіцева О.О. (передмова, розділи І,

II п. З, III);

кандидат історичних наук Папкова Є.В. (розділ II, п. 2);

кандидат географічних наук Стафійчук В.І. (розділ II п. 1.).

Автори будуть вдячні за всі конструктивні зауваження, спрямовані на поліпшення даного навчального посібника, і врахують їх при подальшій роботі.


Глобальні тенденції розвитку туризму

Історія розвитку туризму протяжна, а сам цей розвиток полілінійний, чим обумовлені значні територіальні відміни та різноманітність видів і форм. За час стрімкого розвитку, що припадає на новітню історію, туризм пройшов ряд етапів: як спосіб активного проведення дозвілля (до середини XX ст.); як ефективна галузь господарства зовніш­ньоекономічного спрямування (друга половина XX ст.), а сучасний етап розвитку туризму (кінець XX - початок XXI ст.) можна охарактеризувати ЯК етап переосмислення його ролі і значення в людській життєдіяльнос­ті, коли туризм перетворюється на соціокультурне явище, комунікативну складову глобалізаційних процесів.

Туризм як активна форма рекреації, сутністю якої є проведення віль­ною часу у подорожі за-для відпочинку, лікування, саморозвитку або З Іншою некомерційною метою (наприклад, здійснення паломництва, відвідування батьківщини тощо) розвивається в тих країнах і серед тих прошарків населення, рівень життя та соціальний стан яких передбачає відповідний стиль життя. Таким чином, об'єктивним підґрунтям розви­тку туризму є суспільний поступ, який ґрунтується на здобутках науко­во технічного прогресу і проявляється в зміні умов, характеру праці і життєдіяльності, у зростанні рівня і поліпшенні умов життя, підвищенні освітньо-культурного рівня, а науково-технічний прогрес на транспорті робить подорожування швидким і комфортним. Криза, викликана поді­ями 11 вересня 2001 р. у США, в той же час довела стійкість туризму як суцільного явища і як складової світової економіки.

Феномен туризму був зафіксований ще у 80-х роках XX ст. (Акапулько, 1982 р.), а подальший розвиток дав підстави визначати його як суспільне явище, для якого характерні стрімкі темпи зростання, полі-функціональність і постійне ускладнення функцій, геоторізація або залу­чення до використання в туризмі не тільки освоєної частини Землі, а й територій з екстремальними природними умовами, акваторій та навіть


навколоземного простору. Все це дає підстави визначити туризм як явище глобальне, яке справляє потужний і неоднозначний вплив на довкілля, економіку і суспільство країн, задіяних у туристичному про­цесі, їх народи, а також на міжнародні відносини й торгівлю, обумов­люючи необхідність міжнародного регулювання на основі принципів відповідального, сталого та загальнодоступного туризму, зафіксованих у Глобальному Етичному Кодексі Туризму (Сантьяго, Чілі, 1999 р.) та дотри­мання цих принципів на національному рівні.


Таке потужне явище сформувало сферу діяльності, спрямовану на задоволення потреб подорожуючої людини - індустрію туризму. Інду­стрія туризму функціонує як міжгалузевий господарський комплекс, який являє собою інтегровану систему галузей, виробництв і видів діяльності, об'єднаних спільністю мети та суспільним призначенням задовольняти потреби населення у проведенні дозвілля в подорожі шляхом створен­ня та реалізації туристичного продукту. Індустрія туризму вирізняєть­ся складністю внутрішньої структури, ієрархією цілей функціонування складових, різноманітністю зовнішніх та багаторівневістю внутрішніх комплексоутворюючих зв'язків, стадійністю споживання та організації обслуговування. Вона функціонує внаслідок різноманітних взаємодій та взаємозв'язків між структурними складовими, які виконують однорідні функції-в сфері туризму, що дозволяє виділити організаційно-інституційну, функціонально-господарську та територіально-господарську під­системи індустрії туризму (таблиця 1.1).

Інституційно-організаційна підсистема включає структури, представ­лені інституціями, які здійснюють державну туристичну політику шляхом правового, економічного та організаційного узгодження державних, місцевих, комерційних і некомерційних інтересів суб'єктів ринкової діяльності ринках туристичних послуг різного порядку. Регуляторними канала­ми впливу є законодавчо-нормативний, податковий, валютно-фінансовий, Інформаційний, управлінський, функціонально-господарська підсистема (формована функціонально-інтегративними зв'язками між структурами галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери з надання транспортних, гостинних, дозвіллєвих та низки додаткових послуг, які

сприяють забезпеченню туристичної мети на відповідному якісному рівні. Територіально-господарська підсистема становить ресурсну основу фор­мування туристичного ринку на базі використання туристичного, соціаль­но-демографічного та господарського потенціалу території.

Туризму, як потужній складовій світового господарства глобального рівня, притаманні такі риси:

1) динамічність, проявом якої є високі темпи зростання туристичної рухомості населення і прибутків від сфери економіки, яка забезпечує потреби туристів;

2)' перманентна диверсифікація або постійне урізноманітнення потреб, попиту населення і відповідна зміна видів та форм туризму, реструк­туризація туристичної діяльності, ускладнення туристичних функцій;

  1. виключно ринкові форми організації, які ґрунтуються на механізмі
    узгодження попиту/пропозиції та маркетингових стратегіях масового
    виробництва туристичного продукту і його реалізації на індивідуаль­
    ній основі;

  2. транснаціоналізація діяльності, переважаюча роль концентрації капі­
    талу та централізації управління на наддержавному рівні, значний
    вплив світогосподарських зв'язків і механізмів на систему держав­
    ного регулювання діяльності туристичної сфери;

  3. технологічна і фінансово-інформаційна залежність, яка передбачає
    значну інноваційну спрямованість складових індустрії туризму, зрос­
    тання ролі інформаційно-комунікаційної складової, яка забезпечує
    ефективність туристичної діяльності;

  4. стандартизація та уніфікація технологій обслуговування в туризмі,
    яка гарантує якість туристичної послуги незалежно від часу та місця
    її отримання;

  5. соціалізація туризму завдяки відповідній державній політиці та діяль­
    ності некомерційних, недержавних та міжнародних організацій, спря­
    мованій на розширення доступності туристичних послуг для менш
    заможніх верств населення, на формування туристичне спрямова­
    ного життєвого стандарту, коли туризм стає невід'ємною складовою
    стилю життя більшості населення країни.

Туризм має глобальний характер і всі ознаки галузі світового госпо­дарства, про що свідчать значні обсяги діяльності міжнародного туриз­му. Індустрії туризму притаманні одні з найбільш високих та стабільних темпів зростання протягом досить значного проміжку часу. За останні тридцять років світовий туризм зростав в середньому на 7 % на рік за обсягами міжнародних туристичних потоків (мал. 1.1) і на 12 % на рік за обсягами надходжень (мал. 1.2). У 2004 р. чисельність міжнародних туристів в світі склала 763 млн чол., тобто майже кожен десятий мешка-


нець планети подорожував за межі своєї країни, а з урахуванням обсягів внутрішнього туризму чисельність туристів зростає, за твердженнями експертів Всесвітньої туристичної організації (ВТО), майже на порядок. Тільки за останній рік XX ст. темпи приросту міжнародного туризму скла­ли 7,4 %. Наприкінці 90-х років XX ст. загальний обсяг світового турис­тичного ринку (з урахуванням транспортних послуг) становив 10,7 % від світового ВВП. Протягом останніх тридцяти років XX ст. темпи зростання обсягів туристичної діяльності вдвічі перевищували темпи росту світо­вого ВВП, що сприяло становленню та розвитку міжнародного ринку туристичних послуг і на початок XXI ст. обсяги прибутків від туризму становили понад 600 млрд. $.

Міжнародна торгівля туристичними послугами завдяки потужному мультиплікативному ефекту сприяє розширенню зайнятості: в індустрії туризму зайнято майже 10,5 % від загальносвітової чисельності зайнятих і, за даними ВТО, на кожне робоче місце, створене в цій сфері, припадає від 5 до 9 робочих місць в інших галузях економіки.

Найбільшого розвитку туризм зазнав в Європі (мал. 1.3), на яку при­падає понад половина світового туристичного потоку та майже поло­вина всіх надходжень від туризму. І хоча частка цього регіону в регі­ональній структурі туризму зменшується, оскільки зростає інтерес до Тихоокеанського регіону та Африки, Європейський та Американський макрорегіони є і надалі залишаться найпривабливішими для туристів. На початку XXI ст. до Європи було спрямовано майже 57 %, а до Америки -17 % від загального обсягу міжнародних туристичних потоків, хоча у цих регіонах відмічається падіння темпів приросту, особливо у Європі та Північній Америці, в той час, як у Центральній та Південній Америці, навпаки, спостерігається значне зростання туристичних прибуттів, осо­бливо в районі Карибського басейну. Високими темпами зростання між­народного туризму характеризується Тихооокеансько-Східноазійський




макрорегіон, на який припадає майже 20 % загальносвітового потоку, що можна пояснити перебудовою внутрішнього ринку країн регіону, зна­чними успіхами у розбудові національних індустрій туризму. У Африкан­ському макрорегіоні останні роки XX ст. позначені значними успіхами міжнародного туризму, зростанням популярності таких країн як Марок­ко, Замбія, Зімбабве. На Близькому Сході, який, незважаючи на складну політичну ситуація залишається туристичне привабливим регіоном, осо­бливо значними є темпи зростання туристичних потоків до Єгипту, частка якого в регіоні становить майже 26 %, країн Перської затоки, Сирії. Пів-денно-Азійський макрорегіон в цілому розвивається стабільно, але попит на послуги острівних країн зростає швидше завдяки проведенню ними активної туристичної політики на зовнішніх ринках. Антарктида дедалі більше притягує до себе туристів, але міжнародні угоди щодо обмеження діяльності в Антарктиді та опір ряду громадських організацій, які актив­но борються проти залучення цього екологічно вразливого регіону до туристичного процесу з огляду на складність і невирішеність проблем сталого розвитку туризму, тут можна було б спостерігати найбільші темпи зростання попиту, незважаючи на високі ціни (мал. 1.4).

Незважаючи на долання кризових явищ, ВТО прогнозує подальше зростання туристичного процесу до 2020 р. з щорічними темпами у 4,1 %. Враховуючи виявлені тенденції, прогнозується перерозподіл турис­тичних потоків (таблиця 1.2). Європа та Америка й надалі збережуть свої

лідерські позиції, але темпи зростання обсягів міжнародного туризму тут зменшаться і це позначиться на перерозподілі світового туристич­ного процесу: частка Європи зменшиться до 46 %, Америки - до 18 %. Після 2010 р. Америка поступиться другим місцем Тихоокеансько-Східноазійському макрорегіону, частка якого у світових туристичних пере­міщеннях, як прогнозують, зросте до 25 %. Експерти ВТО прогнозують для цього і решти південних макрорегіонів підвищені темпи зростання обсягів туристичної діяльності перш за все за рахунок розбудови інду­стрії туризму. В той же час прогнозується зменшення темпів зростання подорожей на далекі відстані (3,8 %) порівняно з внутрішніми конти­нентальними (5,4 %). Відповідно, їх свіввідношення в подільшому змі­ниться на користь останніх і становитиме 76 : 24 (2020 р.) проти 82 : 18 (1995 р.). Європейський і Американський макрорегіони концентрують основні внутрішньорегіональні потоки, зростає обсяг внутрішніх пере­міщень між країнами Тихоокеансько-Східноазійського макрорегіону.


Туризм, що зародився й зростав у Європі, поступово поширюючись світом, і надалі залишиться серед населення країн цього регіону найпо-пулярнішою формою дозвілля. Європа, незважаючи на певне падіння темпів росту міжнародного туризму і зменшення частки (за рахунок перерозподілу) у світовому туристичному потоці залишається світовим лідером туристичного руху, прийнявши близько 400 млн. туристів. При цьому 86 % з них - це туристи з європейських країн, майже 7 % станов­лять туристи з Америки та понад 3 % - з країн Азії.

Найбільшою туристичною активністю вирізняються країни Західної та Південної Європи, які здатні задовольняти найрізноманітніший попит практично в усіх сегментах туристичного ринку. Особливо високі темпи росту характерні для Південно-Європейського та Східно-Серед-земноморського субрегіонів. Протягом 90-х років XX ст. значно зросла популярність країн Центральної та Східної Європи, хоча темпи зрос­тання міжнародних туристичних потоків тут незначні (майже у 1,5 рази менше за середньоєвропейські). Але надходження від туризму зроста­ють повільніше за обсяги туристичного потоку, що свідчить про порівня­но невисокі ціни або недостатньо розвинену індустрію туризму. Основна частка туристичних переміщень у цьому субрегіоні припадає на вну­трішні регіональні (91 %), а міжконтинентальні, представлені потоками переважно з країн Азії (2,4 %) та Америки (2,1 %). Найбільша кількість іноземних туристів відвідує Росію, Польщу, Угорщину, Чехію.

Серед країн, що є лідерами світового туризму, 3/5 припадає на європейські країни (таблиця 1.3). Ситуація в туризмі дуже динамічна і цей динамізм засвідчують саме зміни серед країн-лідерів. За останні п'ять років до складу провідних країн в сфері туризму, завдяки актив­ній підтримці цієї галузі в країні, ввійшов Китай, який потіснив Австрію і просунувся з 9 місця на 5 за кількістю прибулих туристів та на 7 за показником надходжень від туризму. За цим же показником на 10 місце в світі вийшла Мексика, витіснивши Швейцарію зі списку провідних тури­стичних країн. За кількістю прибулих туристів Іспанія та США поміняли­ся місцями і наприкінці XX ст. Іспанія стала однією з провідних тури­стичних країн світу (щорічні середні темпи розвитку галузі становлять 8,8-9,5 %). Зменшується туристичний потік до Угорщини, що займала в 1996 р. 8 місце за кількістю прибулих, а вже в 1999 р. не ввійшла до провідної десятки. Країною стабільного розвитку туризму можна назвати Велику Британію, п'яте місце якої в світовому туристичному рейтингу залишається незмінним протягом останніх років при нульовому при­рості потоку і надходжень.

Найбільш популярними серед туристів, що подорожують Європою, залишаються Франція, Бельгія та Нідерланди, а Париж, Амстердам, Брюгге та Брюсель належать до найпопулярніших і найвідвідуваніших міст. Стабільною популярністю у туристів користується Рим, більш ніж на 10 % за рік зросла кількість туристів, що відвідали Венецію. Високі темпи зрос­тання кількості туристів характерні за останні роки для таких європей­ських міст як Пальма, Валлетта, Кьольн, Гамбург, Цюрих, Мілан, Варшава, Прага, Будапешт. До найпопулярніших у туристів міст Європи для прове­дення нетривалого відпочинку за останні роки ввійшли Дублін та Лілль. Особливо значними є темпи зростання туристичної цікавості до Севі­льї, потік до якої збільшився на 40 %, що дозволило їй значно набли­зитись до провідних центрів Європи, і увійти до двадцятки найбільш відвідуваних міст. Незважаючи на події 11 вересня 2001 р., Нью-Йорк залишається одним з найпопулярніших туристичних центрів світу, до складу найвідвідуваніших американських міст увійшли також Бостон та Вашингтон.

Глобальний характер, стрімке просторове, соціокультурне, госпо­дарське поширення і прогнозування подальшого зростання дозволяють визначити глобальність проблем розвитку туризму. Ці проблеми можна звести до трьох основних взаємопов'язаних напрямків:

1) Проблема безпеки в туризмі. Ця проблема є однією з основних, які вирішуються в процесі туристичної діяльності і на які протягом всієї історії розвитку туризму зверталась найбільша увага. Подорож ніколи не була безпечною і завжди пов'язувалась з певними труднощами (долання простору та забезпечення життєдіяльності) та небезпекою, яка чатує на людину, що опиняється в незвичних місцях і в незвич­них ситуаціях. Можна з впевненістю стверджувати, що на ранніх ета­пах подорожування і тривалий час (до формування умов розвитку масового туризму) розбій на шляхах став невід'ємним його супро­водом. За свідченням історичних документів та оповідей численних мандрівників, більш-менш стабільні потоки навіть формували від­повідний спосіб життя місцевих жителів, побудований на грабунках подорожніх. Так, ще ігумен Данило, який на чолі групи паломників здійснив «хожение» з землі руської у Святу Землю на початку XII ст. у своїй відомій оповіді про цю подорож зауважував: «Многие иноверцьі арабы устраивают засады в горах (их села расположеньї на равнине) й бьют пришельцев в зтой страшной горе. Невозможно пройти здесь небольшой группе людей, только со многой дружиной можно пройти без страха по зтому пути» [5, с. 42]. А тому можливість унебезпечи-ти подорож завжди була одним з провідних завдань: «Благодатиею Божищ встретили добрую большую дружину, идущую в Иерусалим, мы пристали к ней й пошли с радостью й без боязни й дошли благо­получно до Иерусалима, хваля Бога, сподобившего нас, недостойньїх, видеть священньїе места, неизреченньїе й несказанньїе» [5, с. 31].

З часом мало що змінювалось у цьому напрямку. Відомий укра­їнський мандрівник XVIII ст. В. Григорович-Барський неодноразово жорстоко постраждав від нападу і грабунків «сарацинів» у своїх мандрівках до Святої Землі: «В руках палиці та велики двосічні ножі за поясом... одні тяглися до обличчя, інші штовхали в груди, і лупцю­вали кулаками, а дехто з них замість кулаків тримав камінь і вдаряв мене ним, а той великою голкою, що нею купці зашивають мішки з товарами, колов мене в шию, вимагаючи від мене грошей; хтось узяв з землі піску і кинув мені в лице, і засипав уста й очі» [З, с. 159].

Розвиток масового туризму поставив безпеку подорожування на державний рівень, що значно унебезпечило подорожі, але не зняло проблеми, яка загострюється відповідно до військово-політичної ста­більності у світі та в окремих регіонах.

Забезпечення безпеки подорожування є одним з аспектів загаль­ної державної безпеки і вирішується на державному рівні, а дотри­мання її вимог в туризмі є однією з нагальних, життєво важливих умов його стабільного розвитку, яка контролюється як державними, так і міжнародними угодами. Проблему безпеки подорожування можна

умовно поділити на дотримання вимог особистої та колективної без­пеки, а ризики переважно належать до дотримання санітарно-гігіє­нічних (отруєння, інфікування та перенесення хвороб, їх виявлення на ранніх стадіях захворювання тощо) та техніко-технологічних (тех­нічний стан обладнання, транспортних засобів, дотримання техноло­гій експлуатації та ін.) вимог. Кримінальні прояви відносно особи або групи осіб (пограбування в містах та на дорогах, піратські напади на яхти в окремих районах Світового океану тощо) в усіх країнах світу переслідуються відповідно до умов міжнародного та державного кримінального права.

В кінці XX - на початку XXI ст. загострилась проблема терориз­му. Тероризм є насильницькими діями (переслідування, захоплення заручників, вбивства тощо), здійснюваними з метою залякування, підкорення політичних супротивників або конкурентів, нав'язування певних дій чи лінії поведінки. Терор може бути індивідуальний, групо­вий (наприклад, діяльність екстремістських політичних угруповань), державний (репресії тоталітарних чи диктаторських режимів), міжна­родний (спрямований на глав держав та урядів, дипломатичні пред­ставництва та міжнародні організації, терористичні акти з великою кількістю жертв). Міжнародний тероризм, як форма боротьби шляхом особистих або колективних дій, в якій знаходить прояв невдоволе­ність тими чи іншими подіями, особами, діями певних громадських чи політичних діячів, державною політикою окремих країн, спира­ється на організовані, часто міжнародні за характером діяльності, організації, які сповідують радикальні методи боротьби. Загострення міжнародного тероризму ставить під загрозу саме існування сучасної цивілізації, тому міжнародним співтовариством прийняті численні багатосторонні конвенції та законодавчі акти з посилення боротьби з міжнародним тероризмом. Боротьба з тероризмом, який визна­ний «загрозою №1» для сучасної цивілізації, визначена провідним завданням діяльності міжнародних та регіональних організацій, про­гресивної світової громадськості, діяльності держав та урядів. 2) Екологічна проблема є проблемою сталого (збалансованого) роз­витку туризму. Взаємопов'язаність глобальних екологічних проблем людства з можливостями розвитку туризму викликала посилену увагу до екологічної функції туризму, сприяла екологізації туристич­ної діяльності, викликала розвиток окремого напрямку-екологічно­го туризму. Означена проблема постала не тільки у зв'язку з загаль­ною екологізацією суспільної свідомості й осягненням глобальності екологічних проблем людства на межі століть, але у зв'язку зі зро­станням значення екологічної функції туризму як природоохоронної та виховної.

Глобальність екологічного впливу туристичної діяльності знай­шла відображення в Програмі збалансованого (сталого) розвитку туризму, що була запропонована на Самміті Землі (Ріо-де-Жанейро, 1992) та розвинена десятиріччя по тому (Йоханесбург, 2002).

Екологічні проблеми туризму по-різному усвідомлюються і вирі­шуються залежно від рівня соціально-економічного розвитку окремих країн та регіонів. Так, в Європі прийнята Декларація з біорозмаїття та розвитку туризму (Берлін, 1997). У відповідність із міжнародними нормами приводиться законодавство ряду країн, що розвиваються, щодо впливу туризму на довкілля (обмеження на полювання, виве­зення окремих видів рослин та тварин, обмеження навантажень на вразливі екосистеми тощо).

Екологізація туристичної діяльності об'єктивно викликана геотори-зацією туризму, зміною попиту на ринку туристичних послуг в бік еколо­гічно спрямованих видів та форм, що викликає «територіальну експансі­єю» туристичної діяльності, освоєння нових територій до того слабо або зовсім не задіяних в туризмі. Такими територіями виступають передусім малозаселені, найчастіше економічно слаборозвинені райони, які, не відчуваючи значного антропогенного тиску, мають найкращі екологічні показники, і де туризм стає одним з активних стимуляторів економічного зростання, розвитку національних промислів та ремесел, збереження національних традицій. Позитивним є також подальший розвиток туриз­му в національних парках та інших природних резерватах.

Але екологізація туристичного попиту несе в собі й негативні впли­ви. Це перш за все переважання антропогенного тиску в зонах давньої рекреаційної експлуатації, яке призводить до їх деградації, часто спри­чинюючи хаотичну дегломерацію туристичних центрів та вузлів.

Екологічна проблема потребує послідовного вирішення таких питань як сумісність туристичної діяльності загалом, її окремих видів та форм з властивостями території (особливо це стосується терито­рій з нестійкими ландшафтами); наявність туристсько-рекреаційних ресурсів та можливості використання ресурсного потенціалу (ємність території); стан природоохоронної діяльності і функції туризму в цій системі (доступність туристичних ресурсів). Означена проблема потре­бує розробки науково обґрунтованих і жорстко локалізованих нор­мативів туристичного природокористування - граничне допустимих навантажень на довкілля і окремі його компоненти, потребує, можли­во, розробки системи екологічної безпеки рекреаційно-туристських територій, формування своєрідної екологічно-туристичної мережі.

3) Соціокультурна проблема в туризмі набуває глобального харак­теру, оскільки туризм є глобальним комунікатором, який дозволяє спілкуватися представникам різних етносів і конфесій. Міжетнічні,

міжконфесійні, міжцивілізаційні контакти стимулюють культурну дифузію, сприяють поширенню культурних здобутків та взаємозба­гаченню культур, культурно-просвітницькому саморозвитку туристів. Саме соціокультурна функція туризму в сучасних умовах стає провід­ною, і в той же час постає проблема кроскультурних комунікацій.

Кожна людина як представник певного етносу, є носієм відпо­відної етнічної культури, етнічних стереотипів із власними менталь­ними ознаками. «Етнос - це усталена спільність людей, що історич­но склалася на певній території і позначена спільністю мови, куль­тури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соці­альна система з чітко вираженою структурою, в основі якої лежить система міжпоколінної етнокультурної інформації, освячена тради­ціями» [8, с. 72]. При всій складності розуміння етнічності, це визна­чення стає загальноприйнятим для світової етнології. Отже, етнічна приналежність будується на антитезі: «ми - вони» і усвідомленні, що «ми _ не такі, як вони», розвиток якої може приймати крайні форми: «ми - кращі, ніж вони» і проявлятися в етноцентризмі, у нав'язуванні власних етнічних стереотипів (форм та норм поведінки, які прийняти в цьому етносі). Проявами етноцентризму є повне або часткове несприйняття особливостей іншої культури з ознаками поведінки, яка може викликати аналогічну зворотню реакцію і ставати основою конфлікту. Таким чином, постає проблема соціокультурної адаптації туриста до певного етнокультурного середовища. Цей адаптивний процес зале­жить від толерантності, рівня особистої культури та освіченості туриста, його готовності до сприйняття етнічного, релігійного чи етнорелігійного оточення. Саме запобігання можливим міжетнічним та міжконфесійним конфліктам через поширення етнічної інформації та виховної роботи є одним з нагальних завдань в діяльності суб'єктів туристичного ринку виробників турпродукту. З іншого боку, в країні, яка приймає туристів, також повинні проводитись аналогічні заходи в ході реалізації туристич­ної політики зі створення доброзичливого та приязного клімату, який би дозволив туристу швидше адаптуватися до незвичних умов і сприяв отриманню позитивних вражень від подорожі. Тобто, соціокультурна адаптація має обопільний характер, який може корегуватися в ході про­ведення скоординованої туристичної політики.

В той же час етноспецифічні риси культури, які складаються істо­рично в процесі адаптації певного етносу до умов існування (при­родного та соціокультурного оточення) та формують його матеріаль­ну, духовну, екологічну культуру, є туристичним ресурсом, значення якого зростає з поширенням глобалізаційних процесів.

Місце України на світовому туристичному ринку

Національний туристичний ринок України є ринком країни пере­хідної економіки з середнім рівнем соціально-економічного розвитку, що формує ринкові структури та індустрію туризму відповід­но до макрорегіональних (європейських) стандартів [6]. Сучасний етап характеризується відносно незначною участю у світовому туристичному обміні і переважанням експорту туристичних послуг.

Розвиток національного ринку туристичних послуг України ґрунту­ється на її туристсько-ресурсному потенціалі. Мотиваційними цінностя­ми для розвитку внутрішнього та іноземного туризму залишається кла­сичне поєднання природних і культурно-історичних ресурсів, посилене етнорелігійною самобутністю регіонів країни.

Ринок туристичних послуг в Україні ще остаточно не сформувався, оскільки економіка країни знаходиться в стані постійного реформуван­ня, що позначається й на розвиткові туристичної галузі.

Україна має значний досвід з організації туризму: бО-ті-80-ті роки були періодом злету перш за все внутрішнього туризму, який носив переважно культурно-пізнавальний, рекреаційний та спортивно-оздо­ровчий характер. Незважаючи на заідеологізованість та заорганізова­ність, туризм, що за функцією був переважно соціальним, охоплював значну частину населення, поступово стаючи складовою стилю життя, коли відпустка або святкові дні асоціюються з подорожжю. Але наприкін­ці 80-х - початку 90-х років процеси перебудови всієї економіки торкну­лись і цієї галузі, позначившись негативно на її розвитку: комерціалізація діяльності призвела до розпаду соціальне орієнтованого внутрішнього туризму; відсутність єдиної державної політики позначилась практично втратою національного продукту і його заміною продуктом іноземним, результатом чого стало переважання зарубіжного туризму над інозем­ним (тут слід зазначити також вплив внутрішньої економічної ситуації, яка значно сприяла виїзду українських громадян за кордон по так зва­ним «шоп-турам»); було порушено систему напрацьованих зв'язків як

на внутрішньому, так і на світовому туристичному ринках, що призвело до відтоку значних валютних коштів за кордон. Занепадала матеріаль­но-технічна база туризму, яка і без того була переважно орієнтована на невибагливі смаки внутрішнього туриста і лише незначна її частина, представлена переважно мережами БММТ «Супутник» та ВАТ «Інтурист», що була розрахована на обслуговування іноземних туристів, могла бути використана в міжнародному туризмі, але її потужності становили лише п'яту частину від загальної мережі. В країні не існувало системи безпе­рервної підготовки кадрів для туризму, а наявні кадри внаслідок еко­номічних негараздів були розпорошені. Наслідком став значний спад туристичної активності на внутрішньому ринку країни на початку 90-х років та переорієнтація українських туристів з внутрішнього на зару­біжний туризм.

За часи незалежності, коли міжнародні туристичні обміни перестали регламентуватися державою, а міжнародний туризм перестав розглядати­ся передусім як засіб ідеологічного впливу, а став галуззю сфери послуг національної економіки і складовою її зовнішньоекономічної діяльності, обсяги міжнародного туризму значно зросли і відбувся зворотній процес: переважання міжнародного туризму над внутрішнім, а в міжнародному туризмі - виїзного (зарубіжного) туризму. Такою тенденція залишається й посьогодні. Частково така ситуація пояснюється саме економічними причинами, коли більшість туристичних поїздок була спрямована не на відпочинок, культурно-пізнавальні чи спортивно-оздоровчі цілі, а мала комерційний характер. Ця тенденція сформувала навіть стійкі напрямки міжнародної взаємодії - Польща, Туреччина, Китай відповідно до зміни попиту на внутрішньому ринку та рівня цін на товари в названих країнах. Однак в останні роки (приблизно з 1997 р„ який є роком максимального пожвавлення туристичної діяльності за аналітичний період) спостерігаєть­ся тенденція до стабілізації ринку зарубіжного туризму, введення його в цивілізовані межі туристичної діяльності. Певна стабілізація внутрішньое-кономічного розвитку позначилась на мотиваційній структурі подорожей: туризм вже не розглядається як комерційна діяльність. В мотиваційній структурі попиту практично зникає шоп-туризм, а комерційна складова подорожей поступово спадає. Натомість зростає привабливість рекре­аційних та екскурсійних турів, які поєднують відпочинок з культурно-пізнавальною програмою, лікувальних, релігійних турів. Стабілізується ринок ділового туризму. Можна навіть засвідчити певний розвиток елітар­ного сегменту ринку туристичних послуг переважно за рахунок далеких екзотичних подорожей (індивідуальні тури на Багамські, Канарські, Маль­дівські о-ви, до Мексики та країн Латинської Америки, до африканських країн, відпочинок на курортах за системою «тайм-шер»).


У загальному обсязі туристичних послуг, наданих на території Украї­ни, послуги зарубіжного туризму займають незначну частку порівняно з величиною потоку - всього 2,7 %, що говорить про значний імпорт цих послуг з території країни і значні економічні втрати. За межами країни українським туристам надано послуг на суму $1,7 млрд. Середня вартість туру (в розрахунку на 1 особу за даними анкетування 1997 р., прове­деного Держкомтуризмом України по вступі до ВТО і переході на роз­рахункову методику ВТО) для українських туристів зростає в напрямку: країни СНД, Центральної Європи, Західної Європи та інші країни світу відповідно рівню економічного розвитку країн та цін і якості пропо­нованих послуг, що визначає вартість турпродукту. В країнах СНД цей показник становить 150 $/особу, в країнах Центральної Європи - 270 та в інших країнах - 350 $/особу. Вартість службових поїздок коливається в більш широких межах: від 230 в країнах СНД до 800$/особу в інших кра­їнах. Вартість службових поїздок відносно приватних також коливається в значних межах: найменший розмах коливань в країнах Центральної Європи (110 %) і найбільший - в інших країнах (230 %).

Частка міжнародного туризму в обсязі експорту послуг за період кінець XX - початок XXI ст. зросла з 7 % до 10 %, а в імпорті становить 15 %.

Україна на ринку міжнародного туризму виступає поки що як країна-генератор туристичних потоків. Основні обміни країна здійснює в межах субрегіонального ринку з країнами-сусідами Росією, Молдовою, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, які виступають і як генератори основних туристичних потоків в країну (в'їздний туризм), і як реципієнти для українських туристів (виїздний туризм). На сусідські обміни припадає в середньому за останні роки біля 65 % від загального обсягу міжнародних туристичних потоків.

Здобуття незалежності та суспільно-політична перебудова в Україні позначились зміною її статусу на ринку міжнародного туризму. Перш за все, розширилась участь країни на даному ринку. З країни-реціпієнта з дозованим обсягом обслуговування вона перетворилась на країну-генератора туристичних потоків зарубіжного (виїзного) туризму. Подібний процес був притаманний на перехідному етапі для Польщі, Чехії, інших соціалістичних у минулому країн і має об'єктивне соціально-економічне підґрунтя.

Поступові зміни на краще в економічній ситуації та певні зрушен­ня на шляху поліпшення матеріального становища населення створили об'єктивні передумови розвитку позитивного для туристичної діяльнос­ті ринкового середовища. Позитивні результати дала й державна турис­тична політика, перш за все через впровадження системи ліцензування, що посилило контроль за якістю туристичного обслуговування. Але у

міжнародному туризмі ситуація залишається нестабільною: пожвавлен­ня туристичної активності чергується зі спадами, відтворюючи в цих коливання не тільки стан внутрішнього ринкового середовища, а й коли-нання світової ринкової кон'юнктури, де імідж України залишається невизначеним. На структуру туристичних потоків значний вплив мають зміни у візовій політиці як України, так і інших держав.

Укріплення правової бази туризму, визначена пріоритетність роз­питку внутрішнього і стимулювання в'їзного туризму, певні зрушення на шляху розбудови матеріально-технічної бази і інфраструктури призвели до того, що протягом перших років XXI ст. на фоні загального зростання чисельності туристів потоки в'їзного (іноземного) і виїзного (зарубіж­ного) туризму майже зрівнялися. Якщо у 2001 р. зарубіжний (виїздний) туризм становив 43 % від усього обсягу туристичних переміщень, у 1,6 рази перевищуючи обсяг іноземного (в'їздного) потоку, то у 2004 р. це співвідношення склало майже 50 х 50 (мал. 1.5).

З одного боку зростає цікавість до України, про що свідчать стабільні темпи зростання в'їзного туристичного потоку (в середньому на 5 % щорічно, починаючи з 2001 р.), з іншого, впорядкування внутрішнього ринку туристичних послуг вплинуло на зростання обсягів внутрішнього туризму і відповідне зменшення потоків виїзного туризму. Наприклад, протягом 2002 р. обсяги зарубіжних туристичних потоків скоротилися 11,1 1,5 %, що пояснюють зменшенням числа поїздок до сусідніх з Укра­їною держав, які є основними партнерами на туристичному ринку [13]. Особливо скоротились поїздки із службовою метою, незначну частку становить також організований туризм (мал. 1.6). Тобто, тенденція пере-нищення виїздного потоку над вїздним у структурі міжнародного туриз­му, яка була домінуючою протягом майже всього періоду становлення, поступово замінюється на зворотню, що може свідчити про стабілізацію національного ринку туристичних послуг.



Основними партнерами країни на ринку міжнародного туризму залишаються країни-сусіди (таблиця 1.4). Найбільш негативний баланс Україна має з Польщею (потік виіздного до Польщі потоку перевищує вїздний з Польщі у 6,7 рази). Негативним є також сальдо туристичного балансу з Угорщиною (в 1,6 рази) та з Росією (в 1,2 рази). З Молдовою та Білоруссю туристичний баланс позитивний (відповідно в 1,8 та 1,1 рази в'здний потік в Україну з цих країн більший за виїздний з України).

В структурі міжнародних подорожей переважають приватні, а част­ка організованого туризму та службових поїздок постійно зменшується (мал. 1.6). Змінилась мотиваційна структура зарубіжного туризму - про­відне місце займають поїздки з рекреаційною та екскурсійною метою. В ритміці виїздних потоків можна прослідкувати наявність двох «гарячих» сезонів - яскраво вираженого літнього та менш вираженого зимового. Потоки зарубіжного туризму замикаються переважно в межах Європи (таблиця 1.5), хоча їх географія постійно розширюється: якщо у 1997 р. українці відвідали 62 країни, то у 2001 р. - 96. Понад половина виїзно­го турпотоку припадає на країни СНД. Серед регіонів Європи постійно популярні Західна Європа (особливо Німеччина, Велика Британія, Швей­царія, Франція,) та Середземномор'я (Італія, Іспанія). Водночас зроста­ють, завдяки активній ринковій політиці країн-партнерів, туристичні

потоки до країн Східного Середземномор'я (особливо до Туреччини, Кіпру, Ізраїлю), Північної Африки (Єгипет, Туніс), Англо-Америки, Китаю та країн Південно-Східної Азії.

У в'їзному туризмі намітилась тенденція зростання чисельності іно­земних туристів, яка у 2004 р. дещо перевищила виїзний потік і ста­новила 15,6 млн. осіб. На даному ринку також спостерігається значна сезонність, «пік» якої припадає на липень-серпень, оскільки основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є рекреація і відпочинок, ознайомлення з історією і культурою країни. Водночас зростає чисель­ність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною та спортивно-туристською метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Набуває подальшого розвитку релігійний туризм і паломни­цтво. Відповідно до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіальне: майже половина спрямована на Крим, третина - до Києва, п'ята частина - до Одеської області і майже 7 % - до Львівської. Основними формами організації іноземного туризму залишаються при­ватні подорожі (понад 2/3) при значній частці організованого туризму, який переважає в туристичних обмінах з країнами ЄС.

Спостерігається поступове розширення географії іноземного туризму: якщо у 1998 р. до України були спрямовані туристичні потоки зі 168 країн світу, то у 2001 р. - вже зі 172. В просторовій структурі в'їзного туризму понад половину становить потік з країн СНД (особливо

Казахстану, Молдови, Росії), майже третину - з країн ЄС. Постійно зростають туристичні потоки з країн Африки, Східної Азії та Тихооке­анського басейну, з Південної Азії, що, нажаль, свідчить не стільки про туристичну привабливість України, скільки про використання туризму як міграційного інструменту. Основний потік в Україну забезпечують сусідні країни - Росія, Молдова, Угорщина, Польща, Білорусь, Словач­чина і майже п'яту частину обмінів становить прикордонний обмін. Зростає значення України як транзитної держави і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно зростає, перевищуючи 50 % всіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджи­кистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Туристична політика України на ринку міжнародного туризму перед­бачає використання активної маркетингової стратегії, спрямованої на стимулювання іноземного туризму шляхом створення позитивного туристичного іміджу країни як країни безпечного та комфортного від­починку. З цією метою вводиться спрощення візових формальностей, розбудовується індустрія туризму та підвищується відповідно до євро­пейських стандартів якість обслуговування. Традиційною стала участь України в міжнародних виставках: Лондон (\Л/ТМ), Берлін (ІТВ), Мадрид (Піиг), Варшава, Москва (МІТТ) та інших, що дозволяє презентувати наці­ональний туристичний продукт та просувати його на європейському та світовому туристичних ринках. Двічі на рік (у квітні на початку турис­тичного сезону, та восени по його закінченні і напередодні зимового сезону) провадяться міжнародні виставки в Україні (м. Київ) та в регіонах (особливо в Криму - в Ялті, Севастополі).

Зусилля, спрямовані на відродження туризму як складової стилю життя населення України, на розвиток туристичного ринку позитивно позначились на внутрішньому туризмі, на пожвавленні екскурсійної діяльності (мал. 1.7).

Відповідно до активізації туристичної діяльності більш ніж вдвічи Іріс за аналітичний період обсяг наданих послуг. В структурі туристич­ного споживання товарів і послуг на національному ринку країни понад дві третини припадає на споживання, забезпечене в'їзним туризмом і лише 14 % - внутрішнім (мал. 1.8).

Найбільшою туристичною активністю визначаються м. Київ, АР Крим, Львівська, Харківська, Одеська, Дніпропетровська, Донецька області. Ці області, що мають порівняно розвинуту туристичну інфраструктуру і здатні забезпечити різноманітний попит на ринку як внутрішнього, так і іноземного туризму, мають і найвищий в країні рівень туристичного споживання. Рівень споживання туристичних послуг в цілому характе­ризується значною територіальною диференціацією, але має тенденцію до зменшення поляризаційних тенденцій.

На національному ринку туристичних послуг прослідковуються дві тенденції:

а) регіоналізації, основаній на територіальному поширенні туристичної
діяльності завдяки місцевій ініціативі, яка є наслідком формування попи­
ту та його задоволення шляхом реалізації підприємницької діяльності
на певних територіях (відкриття туристичних підприємств, активізація
підприємств, що надають послуги розміщення та екскурсійних бюро),
проведення регіональної туристичної політики аквізиції туристів;

б) децентралізації туристичної діяльності, яка проявляється у відкрит­
ті філій, спробах формування мереж на франчайзингових умовах,
наслідком чого стало територіальне поширення туризму, розши­
рення мережі туристичних пунктів та центрів, виробничі (переваж­
но інформаційні, фінансові та розподільчі) зв'язки між якими стають
основою формування місцевих територіальних ринків різного типу,
спеціалізації та масштабів. Саме з місцевих туристичних ринків скла­
дається національний туристичний ринок України.

Туризм визнаний в Україні одним з пріоритетних напрямків розви­тку господарства і розбудова національної індустрії туризму є необхід­ною умовою входження до світового туристичного процесу. За часи роз-

витку української державності цьому напрямку приділялась посилена увага. Про здобутки на цьому шляху свідчить прийнятий 1995 р. Закон України «Про туризм», який визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму, і який був приведений у відповідність з діючою практи­кою та прийнятий у новій редакції 2003 р. Метою закону є створення правової бази для функціонування туризму як високорентабельної галу­зі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забез­печення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності.

Проведення державної політики в сфері туризму забезпечує ство­рений 1993 року Державний комітет у справах туризму України - нині Державна служба з туризму і курортів Міністерства культури і туризму України. Цей орган управління завданням якого є забезпечення дер­жавної політики в сфері туризму, за часи свого існування зазнав багато реорганізацій, що не могли позитивно позначитись на послідовності проведення державної туристичної політики.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні конкурентоспроможного на світовому та європейському ринках турп-родукту, здатного максимально задовольнити потреби населення країни та привабити іноземного споживача, забезпечивши економічну функцію туризму в національній економіці. Мультиплікативний ефект туризму поширюється в країні більш ніж на 40 галузей господарства, забезпечу­ючи зайнятість 10-15 % населення країни, тобто майже кожне 25 робоче місце в країні пов'язане з туризмом. Безпосередньо в туристичній галузі зайнято понад 20 тис. осіб майже на трьох тисячах підприємств (туроператори і турагенції).

Входження України в світовий туристичний процес потребує від­повідного кадрового забезпечення, оскільки рівень обслуговування в туризмі великою мірою залежить від рівня підготовки працівників. Це є специфічною рисою галузі, комплексність обслуговування в якій передбачає не тільки значну частку ручної праці, а й значний обсяг міжособових контактів. Комунікаційна складова туристичної послуги забезпечується персоналом практично на всіх стадіях обслуговування і є потужним чинником аквізиції туристів та якості обслуговування. Дина­мічність галузі (технологічні, маркетингові, інформаційні та інші іннова­ції) потребує відповідної динамічної системи підготовки кадрів, здатних працювати на рівні світових і європейських стандартів.

В Україні підготовкою кадрів для сфери туризму займались з 70-х років XX ст., але підготовка ця була обмежена як за кількістю спеціаліс­тів, так і за сферою прикладання праці. Спеціалізована середня фахо-

ва освіта надавалась Київським технікумом готельного господарства з підготовки спеціалістів середньої ланки для готельного господарства. Методистів-організаторів туристсько-екскурсійної справи готували на географічних факультетах Симферопольського (нині Таврійського) наці­онального університету імені В.І. Вернадського та Київського національ­ного університету імені Тараса Шевченка. Перепідготовкою кадрів для різних сфер туристичної діяльності опікувалась система профспілок. Різноманітні курси, розраховані на спеціалістів з середньою та вищою освітою, готували екскурсоводів та гідів-перекладачів. В цілому ж кадро­ва політика в галузі не була систематичною і цілеспрямованою, що позна­чалось на якості обслуговування туристів.

Розбудова індустрії туризму потребувала кваліфікованих спеціаліс­тів по всьому спектру спеціальностей, що викликало розвиток в країні системи підготовки кадрів для туризму. Ця система охоплює підготовку кадрів всіх управлінських рівнів, в тому числі спеціальна фахова освіта для туристичної галузі здійснюється майже у 150 навчальних закладах різного рівня акредитації, половина з них - вищі навчальні заклади, що надають кваліфікацію бакалавра, спеціаліста і провадять набір магістрів на відповідні спеціальності. Задля узгодження політики в сфері підготов­ки кадрів для індустрії туризму більшість навчальних закладів в середині 90-х років XX ст. утворили Асоціацію працівників навчальних закладів України туристичного і готельного профілю, яка ввійшла до складу від­повідної структури ВТО.

Активна туристична політика, спрямована на стабілізацію споживчо­го ринку, комплексно-пропорційний розвиток індустрмтуризму сприяють інтенсифікації внутрішнього туристичного ринку, посиленню участі краї­ни в регіональному та світовому туристичному процесі. Основою турис­тичної політики країни повинна стати концентрація грошових, матеріаль­них, трудових ресурсів на створенні інноваційного конкурентноздатного турпродукту як на ринку традиційного для країни культурно-пізнаваль­ного та рекреаційного туризму, так і на нових видових та територіальних субринках. Перспективними, відповідно до сучасних тенденцій зміни мотиваційної орієнтації у формуванні попиту на європейському ринку, є субринки екологічного, курортно-лікувального напрямків туризму, та субринок комбінованих (ріка - море) круїзних турів. Релігійні ресурси, представлені християнськими, іудаїстськими та іншими святинями, що становлять мотиваційну цінність паломницьких турів як в межах країни, так і на міжнародному ринку, є основою розвитку сегменту релігійного туризму. Нарешті, транзитне географічне положення країни на перетині основних євразійських транспортних коридорів потребує створення інф­раструктури автотуризму і розвитку даного ринкового сегменту.

Класифікація туристичних ресурсів

Класифікація є науково-методичним прийомом з упорядкуван­ня інформації за певною ознакою. Якщо таких ознак не одна, а декілька, тоді мова може йти про типологію. Найчастіше відомі з літе­ратури системи впорядкування інформації з туристсько-рекреаційних ресурсів є класифікаціями, і побудовані вони переважно за сутнісною ознакою, тобто відбивають якісні відміни. Такий класифікаційний прин­цип є найбільш простим і зрозумілим, оскільки одразу ділить всю наяв­ну інформацію на кілька великих класів і кожен з виділених класів має власну внутрішню структуру. Такий підхід плідний у просвітницькій, популяризаційній діяльності, на перших етапах наукової та практичної роботи. Але класифікаційна схема стає громіздкою і малопридатною для практичних цілей з ускладненням структури ресурсної бази.

Комплексний характер попиту/пропозиції, зростаючі можливості індустрії туризму зі створення об'єктів певного туристського призна­чення потребують перегляду класифікаційних основ, їх розширення та доповнення за іншими принципами.

У «Туристському термінологічному словнику» наведене таке тракту­вання туристичних ресурсів: «Ресурси туристські - природні, історичні, соціально-культурні об'єкти, з об'єктами туристичного показу включ­но, а також інші об'єкти, здатні задовольняти духовні потреби турис­тів, сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил. Р.т.є доступними для ознайомлення і використання незалежно від форми власності, якщо до того немає законодавча накладених обмежень. Природні та антропо­генні геосистеми, тіла та явища природи, артефакти, які мають ком­фортні властивості і споживчу вартість для рекреаційної діяльності і можуть бути використані для організації відпочинку та оздоровлення певного контингенту людей в певний фіксований час за допомогою тех­нології та наявних матеріальних можливостей.» [12, сс. 446-447]. Як бачимо, трактування поняття «туристичні ресурси» достатньо широке, а номенклатура туристичних ресурсів практично безмежна. Туристичні

ресурси - це ті об'єкти природи, історії, культури, поточні події, явища, які можуть бути використані при створенні та реалізації туристичного продукту. Туристичні ресурси - це частина туристсько-рекреаційного потенціалу певної території, яка включена до складу туристичного про­дукту і підлягає реалізації з туристичною метою. Туристичні ресурси є почасти мотиваційною підставою для вибору певного турпродукту (за видом, напрямком, сезоном та іншими ознаками). Поняття «туристичні ресурси» і «рекреаційні ресурси» використовуються як синоніми, оскіль­ки туризм є мобільною формою рекреаційної діяльності. Саме наявність та територіальна локалізація перш за все природних та культурно-істо­ричних ресурсів визначає туристсько-рекреаційну спеціалізацію певних територій.

Туристична діяльність на певній території розвивається на основі тих ресурсів, які існують чи можуть бути задіяні або створені в краї­ні. Розрізняють наявні ресурси, що вже використовуються в туристич­ній діяльності, та потенційні (туристсько-рекреаційний потенціал), які можуть бути задіяні за певних умов (реставрація, реконструкція, розви­ток транспортної, туристичної інфраструктури тощо). Потенційні ресур­си надають можливості для нарощування пропозиції, створення нового турпродукту, є основою як інтенсивного, так і екстенсивного розвитку туризму шляхом залучення до туристичної діяльності нових територій задля інтенсифікації внутрішнього та іноземного туризму.

Структура туристичних ресурсів достатньо добре розроблена і представлена в літературі (наприклад, праці Ананьєва М.А., Бейдика О.О., Гезгали Я, Зачиняєва Н.П., Квартальнова В.О., Крачила М.П., Любіцевої О.О., Мироненка М.С., Пірожника 1.1., Поповича С.І., Твердохлєбова І.Т., Фальковича Н.С. та багатьох інших).

Різнорідність туристичних ресурсів викликає необхідність їх кла­сифікації. До класифікації туристичних ресурсів можна застосувати такі підходи:

  1. сутнісний (за предметною сутністю ресурсу);

  2. діяльнісний (за характером використання в туризмі);

  3. атрактивний (за 'мірою та формою залучення до туристичної
    діяльності);

  4. ціннісний, оснований на унікальності даного ресурсу;

  5. функціональний, оснований на неповторності туристичних умов
    і ресурсів в поєднанні з комплексністю їх використання;

  6. еколого-економічний (за споживчою вартістю ресурсу).

1) Згідно предметно-сутнісного підходу (мал. 1.9) туристичні ресурси поділяються на: а) природно-рекреаційні (клімат та розподіл його


складових протягом року, узбережжя морів та океанів, акваторії водойм та річок, мінеральні джерела, мальовничі ландшафти, наці­ональні природні парки тощо); б) культурно-історичні, куди відно­сяться археологічні, архітектурні пам'ятки, здобутки історії і культури минулого та сучасні архітектурні та техногенні шедеври; інфраструктурні, представлені територією, яка сама є ресурсом (її протяжність, конфігурація, географічне положення), населенням з його тради­ційною етнічною культурою (одяг, їжа та напої, житло, промисли та ремесла, традиційні прийоми господарювання, вірування, побутові звички та традиції, свята та обряди, завдяки яким можна ознайоми­тись з фольклором, піснями, танцями населення даної країни тощо), втіленою як в традиційну, так і в сучасну систему господарювання, яка забезпечує функціонування туристичної галузі в складі суспільно-географічного комплексу території шляхом розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, наприклад, цілеспрямовано створюючи місця відпочинку як спеціалізовані територіальні рекреаційні комп­лекси (ТРК).

2) Діяльнісний підхід дозволяє класифікувати ресурси за соціально-еко­номічною сутністю, вартісними та трудовими ознаками на: а) турис­тичні блага, наявність яких об'єктивна і практично не залежить від людської діяльності. Це природно-рекреаційний потенціал території, представлений сприятливим для відпочинку в будь-яку пору року клі­матом, мальовничими краєвидами, іншими природно-географічними умовами; б) туристичні ресурси, які включають об'єкти, створені люд­ською працею (пам'ятки історії, культури, архітектури, музеї тощо) та об'єкти, до яких докладається людська праця з метою підтримки їх атрактивних якостей (пляжі, національні парки тощо); в) туристич­на інфраструктура, представлена підприємствами розміщення, хар­чування, транспорту, екскурсійного обслуговування та проведення дозвілля.

Перші дві групи обумовлюють абсолютні переваги певних територій в розвиткові туризму і становлять мотиваційну основу для здійснення подорожі, а третя група сприяє комфортності подорожування, створю­ючи умови споживання турпродукту. За рівнем розвитку туристичної інфраструктури, що характеризує розвиток пропозиції на туристичному ринку, ступенем її концентрації можна робити опосердкований висно­вок про цінність даної території для туристів. В той же час слід мати на увазі, що надмірна експлуатація туристичних цінностей призводить до їх деградації і негативно впливає на попит. Тому необхідним елементом туристичної діяльності є визначення граничних навантажень на туристичні об'єкти певного класу і неухильне їх дотримання в практиці

експлуатації. Вже зараз в ряді країн існують обмеження на відвідування національних парків, окремих об'єктів природи та історико-культурних пам'яток.

3) За атрактивністю в туристичну діяльність можна виділити: а) об'єк­
ти показу або атрактивні об'єкти, які включають до складу турпродук-
ту і використовують як елементи програмного забезпечення турів;

• б) об'єкти дозвілля, які можуть становити як програмне забезпечен­ня, так і входити до складу додаткових послуг, що надаються в місцях відпочинку.

4) Відповідно до ціннісного підходу розрізняють світову культурну та
природну спадщину та національне культурно-історичне і природне
надбання. Поняття культурної і природної спадщини формувалося
протягом другої половини XX ст. і оформилось прийняттям у 1972 р.
Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природ­
ної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені
пам'ятки історії та художньої творчості, їх ансамблі та пам'ятні місця,
які мають видатну універсальну цінність з точки зору культури, науки
та естетики. До природної спадщини належать пам'ятки природи
(геологічні, фізико-географічні і біологічні об'єкти) та території, що
є ареалами поширення видів тварин і рослин, які знаходяться під
загрозою знищення, що мають видатну універсальну цінність з точки
зору науки, охорони довкілля чи природної естетики. Таке розшире­
не трактування культурної і природної спадщини людства ґрунтуєть­
ся на розумінні цілісності, взаємозв'язності природних і культурних
компонентів у розвитку людської цивілізації, на зростаючій в умовах
глобалізації пріоритетності загальнолюдських цінностей. Саме тому
спадщина визначається як «інтегральний чинник (а на нашу думку/
О.Л./, як результат) формування і розвитку етносів, матеріалізо­
ваний в об'єктах та явищах природи і культури, що знаходить свій
проявугеорозмаїтті»
[13, с. 55], закріплюючись, ще додамо від себе, в
етно-екологічній геокультурній ситуації, що й становить основу цього
георозмаптя. Збереженню біологічного, ландшафтного та етнічно­
го розмаїття присвячена науково-практична діяльність ЮНЕСКО зі
створення Списку всесвітньої спадщини та охорони його об'єктів. В
першу чергу до Списку заносяться об'єкти, які зазнають негативного
впливу як природних (землетруси, епейрогенічні рухи земної кори,
зміни кліматичних умов, зсувні та яружні процеси, абразія берегів,
вивітрювання тощо), так і антропогенне обумовлених (забруднен­
ня повітря, поверхневих та підземних вод, порушення геологічного
середовища та ґрунтового покриву, деградація рослинності, в тому

числі внаслідок рекреаційної дегресії, шум, вібрація та інші порушен­ня природних параметрів довкілля) чинників і потребують підтримки всієї світової громадськості зі збереження, відновлення та охорони.

До Списку всесвітньої спадщини (на початок XXI ст.) внесе­но майже 600 об'єктів, з яких 76 % становлять об'єкти культурної, 21 % - природної та 3% - природно-культурної спадщини, що розташо­вані в більш ніж 110 країнах світу. Щорічно Список поповнюється при­близно тридцятьма новими об'єктами завдяки діяльності Всесвітньої комісії по культурі та розвитку ЮНЕСКО та національних органів з охо­рони природної і культурної спадщини. Найбільше пам'яток, які вне­сені до Списку і знаходяться під охороною ЮНЕСКО, сконцентровано в Європі (понад половина від загальної кількості), що є наслідком чіткої, цілеспрямованої діяльності державних інституцій європейських країн зі збереження пам'яток природи, історії і культури.

Кожна країна, згідно діючого законодавства, опікується охоро­ною культурно-історичної та природної національної спадщини, яка також становить туристичні ресурси даної країни.

5) Функціональний підхід до класифікації туристичних ресурсів осно­ваний на комплексному характері туристичного споживання і турис­тичної діяльності з виробництва турпродукту. Комплексність спожи­вання туристичних ресурсів відтворює мотивацію подорожування і ґрунтується на георозмаїтті. Поняття георозмаїття в його конкретно-територіальному наповненні може розглядатися як «родове» щодо туристичних ресурсів. Таке твердження ґрунтується на розумінні мотиваційної туристичної привабливості певних територій як таких, що є відмінними за комплексом ознак від місця постійного прожи­вання туриста.

Георозмаїття є об'єктивним фактом сполученості природничої і соціальної історії, зафіксованим зовнішніми відмінами «від місця до місця». Георозмаїття сформувалось внаслідок адаптації певного етносу до природного середовища, «яке його годує» (за висловом М. Гумільова) [40, с. 17] і візуально фіксується пейзажними властивостями культур­ного ландшафту. Культурні ландшафти в процесі культурогенезу зміню­ються, але в цілому зберігають основні властиві їм риси, які склалися в процесі традиційного природокористування з притаманними тільки йому елементами матеріальної та певною мірою духовної культури, що склалися на даній території. Георозмаїття - категорія динамічна, яка постійно трансформується під впливом інноваційного процесу, посиле­ного останнім часом дією глобалізації. Сучасні інновації змінюють, часто стандартизують, доповнюючи характерними елементами культури доби глобалізації, традиційні культурні ландшафти, досить лише згадати урба-


містичні пейзажі великих міст, багатоповерхові транспортні розв'язки тощо. Але георозмаїття, як відміна «від місця до місця», зафіксоване в формах і типах геопросторової організації природокористування, можна розглядати як ознаку туристичної привабливості певної тери­торії. Георозмаїття, його ознаки, що є мотиваційне привабливими для здійснення подорожі і особистого ознайомлення з ними (туристичного споживання), є туристичним ресурсом.

Георозмаїття фіксується ландшафтними відмінами, які є зовнішньою ознакою, та культурними відмінами, які становлять функціональне напо­внення виделеної за зовнішніми ознаками етно-ландшафтної геокультурної системи (артефакти матеріальної, духовної та екологічної етнічної традиційної та сучасної культури, подійні соціокультурні факти сучас­ного життя тощо). Ландшафт є закономірним сполученням природних компонентів, що має чіткі просторові обриси. Ці обриси сприймаються як цілісна, закономірна, гармонійна картина з характерними тільки для даної місцевості рисами - пейзажними (зовнішніми) ознаками. Пейзажні властивості ландшафту відбиті в зорових образах, що закарбовуються в людському сприйнятті і містять для людини не тільки інформацію, яка дозволяє орієнтуватися в довкіллі, але й важливі життєві цінності, форму­ючи світосприйняття. Відомі з численних описів факти сприйняття люди­ною, яка виросла і сформувалась в певному ландшафті, іншої за пейзаж­ними властивостями території. Так, у людини, що виросла на рівнині, гірські пейзажі викликають разом із захопленням незвичним, почуття незручності і невпевненості;безкрайні пустельні простори (будьте піща­на чи сніжна пустеля) викликають у жителя середніх європейських широт відчуття пригнічення і занепокоєння. Те ж стосується й кольорів рідно­го пейзажу: вони вкарбовуються в сприйняття природного оточення і крізь них людина сприймає згодом інші пейзажі, мимоволі відтворюючі їх в звичній гамі. Як зазначає В.П. Семеноа-Тян-Шанський, голландські художники, що звикли до коричнево-зелених кольорів рідних ландшаф­тів, навіть на полотнах на біблейські та євангельські сюжети, зображуючи Палестину чи Єгипет, подавали суміш голандських пейзажів з римськими руїнами в звичній приглушеній кольоровій гамі. Таким чином, пейзаж є візуально-естетичним сприйняттям довкілля. Візуальний підхід дозволяє виділити в ландшафті характерні риси і на цій основі провести типологію ландшафтів за пейзажними ознаками (мал. 1.10).

Пропонована типологія побудована на основі міркувань, висловле­них В.П. Семеновим-Тян-Шанським [11]. «Дикий» або природний пейзаж є первісним, який за наявністю біотичного компоненту поділяють на органічний, де основною складовою є рослинність, і неорганічний, де основною складовою є рельєф.

Неорганічні пейзажі, які формуються за відсутністю одного з при­родних компонентів, викликають у людини «пустельне почуття» - само­тності, меншевартості, покинутості, врешті-решт, чогось фантастичного, позалюдського. Наприклад, печерні пейзажі формуються в результаті взаємодії земної поверхні, води та повітря, але практично без участі сонячного світла та тепла, яке проникає в печери через численні пере­пони. Тому, мабуть, з печерами в людській свідомості здавна пов'язані сакральні уявлення (від християнського усамітнення - затворництва до демонології). Культурним є пейзаж, в якому наявні і візуально «про­читуються» антропогенні складові: елементи матеріальної культури чи наслідки людської діяльності. За ознакою зміненості (міри антропоген­ного втручання в природне середовище) культурні ландшафти можна поділити на мінімально антропізовані, де наслідки людської діяльності «вкраплені» в природне оточення (лісогосподарські, транспортні та інфраструктурні) та максимально антропізовані або практично повністю змінені людиною (промислові, урбаністичні). Між цими двома крайніми проявами окультуреності існує безліч перехідних типів (наприклад, різ­номанітні сільськогосподарські тощо). Таким чином, пейзаж сприйма­ється передусім як певний простір, структурований за співвідношенням природних та антропогенних компонентів в ландшафті.

Пейзажні характеристики ландшафту змінюються в часі залежно від інтенсивності антропогенних впливів. За цією ознакою виділяють п'ять видів пейзажів:

1) первісні, яких не торкнулась людська діяльність (слід зауважити, що таких ділянок в світі стає все менше. Дикими можна вважати, та й то умовно, високогірні території, незадіяні в господарюванні, та високі широти, де немає постійного населення, а провадяться тільки науко­ві роботи, та окремі території, що за своїми природними умовами непридатні для заселення);

  1. напівдикі, в яких наявні певні ознаки освоєння людиною цих тери­
    торій. Це території, де панує привласнюючий тип господарювання з
    його обмеженими технологіями, наприклад, мисливські угіддя;

  2. культурні, в яких домінуючими складовими є результати людської
    діяльності (поселення, технічні об'єкти, кар'єри, рекультивовані
    землі, зрошувальне землеробство тощо);

  1. занепалі, в яких наявні елементи матеріальної культури та відчува­
    ються наслідки людської діяльності, але які занедбані чи внаслідок
    загального падіння цивілізації, чи економічного занепаду, чи з вій­
    ськово-політичних причин тощо. В таких пейзажах спостерігається
    руйнування елементів матеріальної культури, експансія природних
    компонентів, особливо рослинних, але природна для даної місце­
    вості рослинність інколи нездатна відродитись, внаслідок значного
    тиску в попередній період, і тому замінюється іншою, що справляє
    враження занедбаності певної території;

  2. здичавілі або пейзажі, де майже стерлись наслідки людської діяль­
    ності, практично повністю замінені відновленими елементами первіс­
    ного природного середовища, лише де-не-де зустрічаються найбільш
    стійкі з привнесених зниклою людською культурою ознак.

Таким чином, ми маємо багатомірність об'єктивних зовнішніх, незалежних від людини, умов та чинників, які впливають на сприйнят­тя та пейзажно-естетичну оцінку ландшафту. Це вектори абсолютного та циклічного часу, напрямку та динаміки змін, множинності струк­тур тощо, різнонаправлена дія яких формує пейзажні ознаки певних територій, незалежно від суб'єктивних естетичних оцінок.

На сприйняття пейзажних особливостей конкретною людиною впливають передусім її суб'єктивні риси: особисті ознаки (стать, вік, фізичний стан), властивості характеру (оптиміст, песиміст) та психіч­ного складу (холерик, сангвінік), етнічна та релігійна приналежнос­ті, які є переважно успадкованим культурним надбанням, рівень та характер освіти (набута культура), місце проживання (місто певної величини чи село) як середовище життєдіяльності, яке формує цін­нісні орієнтири і впливає на сприйняття та оцінку пейзажних ознак ландшафту. Великою мірою на сприйняття та естетичну оцінку пейзажа впливає настрій суб'єкта. Таким чином, пейзажна оцінка ландшафту є результатом суб'єктивного сприйняття стану довкілля, а об'єктивні чинники обумовлюють спільність таких суб'єктивних естетичних оцінок, притаманних певному суспільству на певній ста­дії розвитку, формуючи суспільні естетичні норми в оцінці довкілля, моделюючи ідеальні ландшафти і врешті-решт моделюючі поняття краси довкілля.

Поняття ідеального ландшафту як абсолютної естетичної ціннос­ті виступає мірою відповідності реальних пейзажних ознак суб'єктив­ним уявленням спостерігача, сформованим в певному суспільстві. Саме на цій відповідності ґрунтується естетична оцінка певного ланд­шафту. Естетична оцінка є продуктом суспільного розвитку і з певного етапу цього розвитку формується мистецтвом: пейзажний та жанро­вий живопис, література, поезія, відтворюють засобами мистецтва не тільки зовнішні ознаки, а й настрої, сприйняття зображуваного. Тобто, естетична оцінка ландшафту опосередковано відбиває рівень розвитку та стратифікованість певного суспільства, тому ці оцінки завжди конкретні, мають чітку територіальну та сезонну «прив'яз­ку», етнічне забарвлення. З іншого боку, естетичні ціннісні орієнтири змінюються з розвитком суспільства. Як зазначає А. Геттнер [12] іде­алом краси ландшафту епохи пізнього середньовіччя в Європі були затишні ландшафти, подібні до ландшафтів Луари часів Людовика XIV, а в XIX ст. вони вже здавалися одноманітними і нудними. Альпи про­тягом сторіч викликали у людей негативні емоції (занепокоєння, жах перед їх величчю) і тільки з кінця XVIII ст. стали предметом захоплен­ня. Ще пізніше прийшло визнання криси степу та моря. Така зміна естетичних орієнтирів свідчить про зміни в способі життя, відбиває їх певним чином. Можна стверджувати, що з розвитком сучасної циві­лізації, коли середовище людської життєдіяльності стає все більш штучним, все менше будуть цінитися красоти культурного ландшафту і все більшої ідеалізації буде зазнавати краса дикої природи. Певною мірою про такі зміни ціннісних орієнтирів пейзажно-естетичної оцін­ки довкілля дозволяє засвідчити розвиток екологічного туризму, в основі якого лежить прагнення «побути наодинці з природою» (по можливості більш дикою) або випробувати себе в змаганні з нею (екстремальний туризм, альпінізм).

Таким чином, туристичні ресурси можна розглядати як елемент етно-ландшафтної геокультурної системи, виокремлений на осно­ві функції туристичного споживання, представлений взаємодією та взаємозв'язком сталої етнічної та динамічної інноваційної культури, зафіксований в зовнішніх ландшафтних та сутнісних діяльнісних озна­ках георозмаїття.

6) Еколого-економічний підхід ґрунтується на оцінці споживчої вартості туристичних благ і ресурсів. Наявність туристичних ресур­сів розглядається багатьма авторами (наприклад, Квартальнов В.А., Мироненко М.С., Твердохлєбов І.Т.) як чинник виробництва турп-родукту, в той час як ми вважаємо їх неодмінною його складовою, яка, залежно від характеру ресурсу, має певну споживчу вартість.

Відповідно до цієї ознаки е туристичні блага, споживання яких не залежить від людської діяльності на певній території (наприклад, клі­мат чи наявність морських акваторій); туристичні блага, споживання яких залежить від екологічного стану території і природоохоронної діяльності (стан води, повітря, ґрунтів, рослинного покриву тощо); туристичні ресурси постійного моніторингу і відповідного вкладання капіталу і праці'на відновлення ресурсів, їх атрактивних властивостей (наприклад, шляхом реставрації, реконструкції, розвитку відповідної інфраструктури); туристичні ресурси цільового призначення, створе­ні задля пожвавлення туристичної діяльності на даній території.

Наведені підходи і побудовані на їх основі класифікації не вичерпують всієї багатоаспектності туристичних ресурсів, вони лише підкреслюють складність і неоднозначність поняття «туристичний ресурс» при його видимій зрозумілій простоті. Наприклад, можуть бути запропоновані до класифікації туристичних ресурсів такі загальнонаукові підходи як історичний (це дозволяє класифікувати ресурси за часом їх виникнення), системний (класифікація ресурсів за взаємо-узгодженістю зв'язків), синергетичний (виявлення зв'язків та сукуп­ної дії чинників, які посилюють ефект сприйняття в туризмі) тощо. В даній роботі подальша характеристика туристичних ресурсів України подається за найбільш поширеним сутнісним підходом, але занад­то широке трактування історико-культурних ресурсів потребувало окремого розгляду класу культурно-історичних пам'яток та особли­востей традиційної етнічної культури населення країни. До того ж в умовах зростаючої глобалізації, вплив якої проявляється в стандар­тизації та уніфікації виробничих технологій і поширюється на стиль життя, особливо міського населення, стають помітними тенденції етнічної самоідентифікації. Проявами таких тенденцій е відродження національних та місцевих традицій, традиційних свят та обрядів, фор­мування на їх основі сучасних святкових заходів, які зазнають широ­кого розповсюдження в туризмі, зокрема європейських країн. Таким чином, етнічний чинник, який відбиває особливості життя населення певної території, його ментальність, світосприйняття, проявляється в особливостях суспільного життя, спілкування, в кроскультурних комунікаціях туристів, набуває непересічного значення і потребує детального вивчення.

Інформаційні джерела та методи обробки інформації

Пошук інформації про наявність та характер туристичних ресур­сів на певній території є за сутністю дослідницькою роботою, яка потребує певних знань та вмінь, оволодіння методикою дослідниць­кої діяльності.

Туристичні ресурси, відповідно до їх класифікаційних ознак (при­родні, історико-культурні, етнографічні і т.д.), ціннісних властивостей (об'єкти, які знаходяться під охороною ЮНЕСКО, об'єкти національної історико-культурної спадщини чи місцевого значення), доступності та можливості огляду тощо по-різному можуть бути використані в турис­тичній діяльності, тобто мають різні атрактивні властивості. У першому наближенні їх можна поділити на об'єкти, які становлять мотиваційну мету подорожування; об'єкти, які становлять сутність певної екскурсійної програми; об'єкти, які можуть бути використані як елемент екскурсійної програми. Комплексний характер попиту/пропозиції в сучасній турис­тичній діяльності і відповідний розширений підхід до трактування турис­тичних ресурсів, запропонований нами (п. 1.3), дозволяють розглядати практично всі умови і ресурси певної території як такі, що можуть, за тих чи інших обставин, бути залученими у туристичну діяльність. Таким чином, дослідження туристичних ресурсів є комплексним дослідженням умов і ресурсів певної території (краю) і за сутністю є краєзнавчим. Тому до дослідження туристичних ресурсів можуть бути застосовані основні підходи та принципи краєзнавчого дослідження.

Краєзнавство є міждисциплінарним напрямком з комплексних нау­кових досліджень окремої території (частини країни, краю): її природи, населення, його історії та культури, системи господарювання та побуту, які формувалися в процесі життєдіяльності населення в конкретних міс­цевих ландшафтних умовах.

Краєзнавство в залежності від об'єкту дослідження поділяють на географічне, історичне, шкільне, туристичне тощо [7]. Краєзнавчі дослідження завжди базуються на територіальному принципі і можуть


охоплювати територію будь-якого таксономічного рівня: село, місто, адміністративний район чи область тощо. Серед основних підходів до дослідження слід зазначити системний, історичний, культурологічний, екологічний. До основних функцій краєзнавства належать громадська та просвітницько-виховна. Краєзнавчі дослідження виконуються як фахово підготовленими спеціалістами, так і ентузіастами з місцевого населення, а їх результати концентруються в експозиціях краєзнавчих музеїв (мал. 1.11)

Результати комплексних досліджень окремих територій є основою та вагомим підґрунтям для регіоналізації туристичної діяльності, її роз­витку «на місцях», формування ексклюзивного турпродукту.

Методика дослідження туристичних ресурсів певної території скла­дається з двох основних етапів, які умовно можна назвати пошуковим та експедиційним.

Сутність першого етапу полягає у пошуку та обробці вторинної інформації - літературних, картографічних, телекомунікаційних джерел.

Цей етап можна розглядати як самостійний і обмежити дослідження туристичних ресурсів певної території характеристиками, почерпну­тими з вказаних інформаційних джерел, а можна - як певною мірою підготовчий, який передує експедиційним польовим дослідженням, які дозволяють поглибити отриману на попередньому етапі інформацію, певним чином її «персоніфікують», дають уявлення про стан об'єкту, його доступність, пейзажні характеристики місцевості і можливості викорис­тання в туристсько-екскурсійній діяльності, розширюють, доповнюють та оновлюють наявну інформацію.

Пошукові дослідження розпочинаються з інформаційного забез­печення, коли виявляється коло джерел інформації та провадиться їх інвентаризація з метою оцінки якості, достовірності та повноти, відпо­відності поставленій меті. Наступним кроком є робота з літературою: географічною, історичною, науково-популярною, художньою, довід­ковими та фондовими матеріалами. Даний етап передбачає роботу в бібліотеках: пошук інформації у тематичних та алфавітних каталогах, у періодичній пресі. Важливою складовою є опрацювання фондових матеріалів, які зберігаються в спеціальних фондах геологічних установ, науково-дослідних інститутів, іншіх організацій у вигляді звітів або про­ектів та надають інформацію про попередні спеціалізовані та комплексні наукові дослідження даної місцевості і стосуються в першу чергу при­родно-рекреаційних ресурсів (наприклад, гідрогеологічні дослідження, які можуть містити характеристики мінеральних або термальних вод в даному районі, які розвідані, але не використовуються), звітів етногра­фічних експедицій.

Дослідницькі роботи з ресурсного забезпечення розвитку туристич­ної діяльності передбачають обов'язкову роботу в архівах різного рівня та спеціалізації. Архівні матеріали розкривають історію краю, його дослі­джень, надають відомості про видатні постаті та події, а також можуть забезпечити картографічним матеріалом.

Картографічні матеріали слід віднести до обов'язкової джерельної бази. Вони можуть бути представлені як сучасними загальногеографічними, тематичними (наприклад, спеціальні карти несприятливих при­родних процесів та явищ) або туристичними картами, так і архівними картографічними матеріалами.

Найсучаснішим джерелом пошуку інформації про туристичні ресурси певного краю (території) є використання можливостей мере­жі Іnternet. За допомогою мережі Іпїегпеї та інформаційного простору Word Wide Web (www) можна отримати доступ до будь-якої довідкової інформації, яка міститься на серверах провідних бібліотек світу, або до відповідних баз даних. Для цього потрібно мати необхідне технічне та

програмне забезпечення і загальний доступ до мережі, який надається місцевим провайдером і є платною послугою. WWW-технологія забез­печує роботу з організованою за ієрархічним принципом і зв'язаною посиланнями інформацією та мультимедійною формою її подання: тек­стом, звуком, графікою, відеозображенням. Щоб знайти потрібну інфор­мацію, треба знати точну адресу сервера чи конкретного файлу. Якщо така інформація відсутня, можна скористатися пошуковими системами Yasndex.ги, Раmblег.ги, Уаhoo.соm, які є спеціальними серверами-каталогами, на яких інформація впорядкована за темами та ключовими словами.

Зібрана інформація потребує впорядкування, розробки відповідних форм представлення та бази даних. Інформаційна база даних повинна бути впорядкована як за галузевим (наприклад, за сутнісними класифі­каційними ознаками), так і за територіальним принципом. Тут постає проблема визначення елементарного рівня, нижче якого інформація визначається як несуттєва, та проблема визначення територіальної ячейки інформації, вибір якої залежить від масштабів дослідження. Еле­ментарними для мікротаксономічного рівня досліджень є село, урочище або місцевість, для мезорівня - містечко, місто, район і т.д. Результати проведеного пошуку повинні містити детальний опис об'єктів та міс­цевостей - місцезнаходження, вид ресурсу (за класифікатором), його характеристику, фотографії, малюнки (при наявності) задля співставлення колишнього та сучасного вигляду.

Впорядкована за певними принципами інформація може бути пред­ставлена в текстовому, табличному або графічному (фотографії, малюн­ки) вигляді і обов'язково нанесена на карту.

Отриману інформацію можна розглядати як підготовчий матеріал для проведення подальших польових досліджень, які мають за мету перевірку та уточнення інформації, отриманої на першому етапі, а також візуальну оцінку атрактивних властивостей наявних об'єктів.

Польову частину збору інформації можуть становити ознайомчі екскурсії або експедиції. Польовому періоду передує підготовчий, який полягає у розробці програми та маршруту експедиції, доборі кадрів, забезпеченні необхідною інформацією та технічними засобами (напри­клад, фото- та кінокамери, диктофони тощо),

В ході польових досліджень перш за все встановлюється ступінь відповідності зібраних попередньо на пошуковому етапі літературних, картографічних та інших даних дійсному стану речей. Оцінюванню під­лягають атрактивні властивості як історико-культурних, так і природних об'єктів: візуальне сприйняття та пейзажні властивості; стан об'єкту; його доступність (передусім транспортна). Крім того, в ході польових дослі­джень збирається найрізноманітніший місцевий матеріал - топоніміч-

ний (походження назв поселень, урочищ, горбів тощо), фолкльорний (усні перекази, пісні, спогади про історичні події або стихійні природні явища тощо), етногосподарський (відомості про місцеві промисли та ремесла, їх особливості та місцевих майстрів задля збереження тради­ційних знань, вмінь, навичок місцевого населення та їх розвитку засо­бами туризму) та інший, який може становити інтерес при комплексному туристсько-рекреаційному використанні даної території.

Зібрана інформація опрацьовується по завершенні експедиції у так званий камеральний період. Він є заключним, під час якого аналі­зуються, уточнюються, перевіряються матеріали, зібрані в експедиції, визначаються атрактивні властивості об'єктів та місцевостей, їх можли­ве використання в туристсько-екскурсійній роботі. Виявлені, описані та закартографовані туристські об'єкти підрозділяються на ті, що мають самостійне значення і можуть бути використані як складова турпродукту (об'єкт відвідування, мета екскурсії], і ті, що є допоміжними і можуть бути використані як об'єкт екскурсійного показу у складі екскурсії. Дана інформація додатково вводиться до бази даних разом із пропозиціями щодо використання.

Пропонована методика поєднує елементи роботи з інформаційного забезпечення розробки туру (екскурсії] з науковою роботою і охоплює весь можливий спектр пошуку інформації про туристські ресурси певної місцевості. В практичній діяльності, залежно від поставленої мети, можна обмежитись і пошуковим етапом. Але особисте ознайомлення практич­них працівників зі станом об'єктів, пропонованих для екскурсій, значно підвищує рівень розробки турпродукту та його якість.

Список посилань до розділу І.

  1. Бабурин В.Л., Мазуров Ю.Л. Географические основу управлення:
    Курс лекций по зкономической й политической географии. Учеб.
    пособие. - М.: Дело, 2000. - 288 с.

  2. Геттнер А. География: ее история, сущность й методьі // Пер. с
    нем.-Л. - М.: 1930-416с.

  3. Григорович-Барський В. Мандри по Святих Місцях Сходу з 1723 по
    1747 рік. /Пер. з давньоукр.А - К.: Видавництво Соломії Павличко
    «Основи», 2000. - 768с.

  4. Гумилев Л.Н. География зтноса в исторический период. - Л., «Наука»
    ЛО, 1990.-279с.

  5. Житие й хожение Даниила, русской земли игумена. - В кн.: Книга
    хожений. Записки русских путешественников ХІ-ХІІ вв. - М.,1984.

  6. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти).
    Монографія. - К.: «Альтерпрес», 2002. - 436 с.

  7. Ланкова Є.В. Туристичне краєзнавство. Навч. посібник. - К.: Альтер­
    прес, 2001.- 352 с.

  8. Пономарьов А.П. Українська етнографія. Курс лекцій. - К.: Либідь,
    1994.-317с.

  9. Про стан та перспективи розвитку туризму в Україні: інформацій­
    но-аналітичний матеріал до парламентських слухань / Авт.-упорядн.:
    Цибух В.І., Науменко Г.П., Федорченко В.К., Безукладникова Ю.О., Бри-
    ков С.О. та ін. - К.: вид-во. КІТЕП, 2000. - 87 с.

  10. Санаторно-курортне лікування, організований відпочинок та туризм
    в Україні: Статистичний бюлетень. - К.: Держ. комітет статистики Укра­
    їни, 2000. - 50 с.

ІЇ.Семенов-Тян-Шанский В.П. Район й страна. - М.-Л., 1928. - 311 с.

12.Туристский терминологический словарь: Справочно-методическое пособие / Авт.-сост. Й.В. Зорин, В.А. Квартальнеє. - М.: Советский спорт, 1999. - 664 с.

13.Туризм в Україні, 2004. Статистичний бюллетень. -К.: Держ. тур. адмі­ністрація, 2005. - 47 с.

14. Ваіапсе оі Біагівгісз УеагЬоок, 2001

15.ТоигІ5т Магкет Тгепсіз: Еигоре - 2001. - ШД Саріїап Науа 42, 28020 МасігісІ, Браіп. - 233 5.

16. УеагЬоок огТоигІ5гп 5іаіі$їіс5 - 1995-1999.- УУТО, МасШ, Браіп. - VоI І, УоІ II

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1. Які етапи розвитку туризму можна виділити у новітні часи? Що харак­
    терне для кожного з цих етапів?

  2. Які риси притаманні туризму на етапі глобалізації?

  3. Які риси характеризують туризм як галузь світового господарства?

  4. Що означає термін «індустрія туризму»?

  5. Назвіть структурні компоненти індустрії туризму. За яким принципом
    вони об'єднані в підсистеми?

  6. З яких елементів складається функціонально-господарська підсисте­
    ма індустрії туризму? Які характерні риси їх функціонування?

  7. З яких елементів складається територіально-господарська підсисте­
    ма індустрії туризму? Які характерні риси їх функціонування?

8.3 яких елементів складається інституційно-організаційна підсистема індустрії туризму? Які характерні риси їх функціонування?

9. Дайте харакутеристику макрорегіональних відмін в розвитку туризму.

  1. Назвіть глобальні проблеми розвитку туризму та дайте їх характе­
    ристику.

  2. Як можна визначити тип туристичного ринку України?

  3. В чому полягають особливості туристичного процесу в Україні?

  4. Дайте характеристику участі України в міжнародному туристично­
    му процесі. Що характерно для ринку міжнародного туризму в
    Україні?

  5. Які процеси проходять на внутрішньому туристичному ринку Укра­
    їни?

  6. Дайте характеристику державної туристичної політики України на
    сучасному етапі.

  7. Доведіть необхідність класифіккції туристичних ресурсів.

  8. Назвіть основні підходи до класифікації туристичних ресурсів.

  9. В чому сутність предметної класифікації туристичних ресурсів?

  10. В чому сутність ціннісної класифікації туристичних ресурсів?

  11. В чому сутність функціональної класифікації туристичних ресур­
    сів?

  12. Які підходи та принципи можуть бути застосовані до дослідження
    туристичних ресурсів?

  1. Чому власне краєзнавчі методи та підходи найбільш придатні в
    дослідницькій роботі з оцінки атрактивних властивостей туристич­
    них ресурсів?

  2. Розкрийте сутність та назвіть характерні риси пошукового етапу
    дослідження туристичних ресурсів.

  3. Розкрийте сутність та назвіть характерні риси експедиційного етапу
    дослідження туристичних ресурсів.

  4. Які інформаційні джерела можуть біти використані в дослідженні
    туристичних ресурсів?


Природно-рекреаційні ресурси

Кліматичні ресурси та умови

Знайомство з природними туристичними ресурсами України варто розпочати з кліматичних, оскільки саме вони визначають просторову організацію відпочинку. Перебуваючи у тісному взаємозв'яз­ку з усіма компонентами природи, клімат одночасно справляє на них значний вплив, в тому числі через показники погоди і на самопочуття людини, перетворюючись у важливий рекреаційний ресурс.

Туристичні кліматичні ресурси - це перш за все комфортні погодні умови, наявність сонячного сяяння, ультрафіолетової радіації, чисто­го насиченого фітонцидами та іонами повітря та ін., що у сукупності сприяє проведенню різноманітних туристичних занять. У результаті використання клімату в якості головного лікувально-профілактичного фактору формуються кліматичні курорти, які застосовують аеро-, геліо , талассотерапію. Досить часто на кліматичних курортах застосовуються також ландшафтотерапія, мікрокліматичні особливості (зокрема печер та шахт - спелеотерапія), інші природні лікувальні фактори (лікувальні грязі, мінеральні води, кавуни тощо). В Україні функціонують кліматичні курорти та курортні місцевості в усіх природних зонах [див. схема 2.1]. Територія України хоч і розміщена майже повністю (за винятком Південного берегу Криму) в зоні помірного континентального кліма ту, але зважаючи на різний вплив кліматоутворюючих факторів, має досить значні відміни характеристик погоди в різних регіонах. Це обу мовлює нерівномірний розподіл туристів як по регіонах держави, так і по сезонах.

Туристичну оцінку кліматичного потенціалу України, яка включає характеристику кліматичних умов держави, певним чином інтегрує в собі показник температури повітря. Адже температура відображає син­тезований вплив сонячної радіації, атмосферної циркуляції і підстила


ючої поверхні, але не виключає впливу сильного вітру, прямої соняч­ної радіації, підвищеної вологості повітря, несприятливих атмосферних явищ.

Для літніх видів відпочинку за оцінками фахівців [7] найсприятливі­ші умови з середньодобовими температурами понад +15 °С не менше 100 днів за рік; для зимових - відповідно з температурою нижче О °С більше 110 днів. Обов'язковою умовою до того ж є наявність снігового покриву не менше 10 см та не більше 30-40 см. Варто також зазначити, що при температурі -10 °С починається зона дискомфорту. При низьких температурах вітер підсилює тепловіддачу організму, що може призвес­ти до переохолодження. До того ж сильний вітер втомлює та подразнює нервову систему, ускладнює дихання, особливо у горах.

Тривалість періоду з температурами понад +15 °С в Україні наймен­ша в гірських районах Карпат (до 50 днів), найбільша - в Причорномор'ї (понад 140 днів). Кількість днів з температурою нижче О °С у межах від 50 на Південному березі Криму до 130 у північно-східних регіонах [див. табл. 2.1].

Період з найсприятливішим для літньої рекреації температурним режимом в Україні становить 5-6 місяців (від 3 місяців у передгір'ї Карпат до 9 на ПБК). За Живицьким сприятливі дні при цьому станов­лять 80 %, в тому числі 40 % - комфортні погоди. [7].

В цілому безморозний період в Україні коливається від 145 днів у лісистих Карпатах, до 259 - на ПБК [12, с. 268-268], а в 1966 році в Ялті він тривав 342 дні [5, с. 180].

Щодо зимових видів відпочинку, то тривалість сприятливого періо­ду - від 0 місяців на ПБК до 4-5 - у Карпатах (з початку грудня до серед­ини квітня). Як правило, постійний сніговий покрив на північному сході встановлюється у другій декаді листопада (в Карпатах навіть раніше), на півдні та в Криму - наприкінці грудня - початку січня. Сходить сніг на пів­дні Криму у другій декаді лютого, в північних районах України - у березні. Не зважаючи на корективи, які вносить глобальне потепління клімату, можна констатувати, що кількість днів з постійним сніговим покривом в Україні коливається від 20 до 115 і більше у високогір'ї Карпат. Товщина снігового покриву задовольняє вимоги не лише в гірських районах, а й на Поліссі та заході Поділля. У цих регіонах приблизно 70 % днів періоду мають сприятливий тип погоди.

Звичайно, що температурний режим не повністю характеризує клі­матичні умови. Важливе значення в оцінці рекреаційної цінності клімату має режим ультрафіолетової радіації (УФР), який здійснює бактерицидну вітаміноутворюючу дію на організм людини і є невід'ємною складовою

геліотерапії.

Україна розміщена у другій зоні ультрафіолетевого комфорту, що означає: УФР надходить цілорічне, але сприятливий для геліотерапії період триває 6-8 місяців (з квітня до початку жовтня). Кількість УФР залежить від тривалості сонячного сяйва, яка зростає від 1738 год./рік на Волині до 2000-2200 в Закарпатті і приморських регіонах та 2400 і більше на заході Криму. Для порівняння: тривалість сонячного сяйва на Північному Кавказі становить 1750-1860 год./рік.

Річний хід атмосферного тиску значною мірою обумовлений тим, що держава знаходиться в зоні переважно західного переносу пові­тряних мас і в залежності від пори року під впливом кількох баричних максимумів та Ісландського мінімуму. Досить часто територією України проходять циклони (130-135 днів на рік [5]). Циклонічна погода є несприятливою для окремих видів рекреації, оскільки супроводжується значними змінами атмосферного тиску та інших метеорологічних еле­ментів, які викликають сонливість, нудоту, роздратованість, загострен­ня деяких хронічних хвороб. Особливо несприятливими є кліматичні умови для хворих та людей похилого віку у листопаді-лютому.



В різні пори року над територією України переміщуються різні типи повітряних мас. Як правило восени і взимку - зволожені, відносно теплі морські помірні і тропічні маси з Атлантики. Малохмарна морозна зимо­ва погода - наслідок вторгнення холодних сибірських континентальних та арктичних повітряних мас. Навесні та влітку в Україну часто проникає сухе повітря з тропічних широт Євразії.

Циркуляція атмосфери обумовлює річний хід опадів, які можуть виступати значним лімітуючим рекреацію фактором. В Україні кількість опадів зменшується від 550-650 мм на північному заході до 300-450 мм у степовій зоні [див. рис. 2.1]. Мінімум опадів випадає на Тендрівській косі (Херсонська область) - до 300 мм за рік. Карпати та Кримські гори виступають бар'єром для вільного переміщення повітряних мас і тому їх передгір'я акумулюють значно більшу кількість опадів: відповідно 1200-1500 мм (до 2200 мм у Міжгірському і Тячівсь,кому районах) та 1000-1200 мм (до 1700 мм на західних ділянках Ялтинської яйли). Основна маса опадів випадає влітку, лише в Кримських горах та на ПБК - переважно взимку. Як лімітуючий фактор такий розподіл опадів виступає хіба що в Карпатах, де протягом літнього місяця їх може випасти до 580 мм.

Отже, територія України розташована у помірній кліматичній зоні (найсприятливішій для проживання людини), яка охоплює рівнинну час­тину території держави, Українські Карпати та Кримські гори. Південний берег Криму є складовою субтропічної (середземноморської) кліматич­ної зони. Під впливом підстилаючої поверхні (форми рельєфу, рослин­ності, наявність водоймищ, міст тощо) виникає місцева циркуляція, що позначається на особливостях мікроклімату окремих регіонів. Часто саме мікрокліматичні особливості і зумовлюють появу кліматичних міс­цевостей і курортів.

Південний берег Криму - один з основних кліматичних туристич­них районів України. Його значення підсилюється унікальністю в межах держави. Південне узбережжя Криму від мису Іллі (поблизу Феодосії) до мису Айя (поблизу Севастополя) і південні схили Кримських гір до висоти 600 м - це область субсередземноморського слабкоконтинен-тального клімату. Для нього характерна м'яка волога зима з відсутнім стійким сніговим покривом і жарке сухе безхмарне літо. Від холодних повітряних мас ПБК захищають гори, пом'якшує цей вплив і незамерзаюче море. Однак, дані табл.. 2.2 показують, що клімат Ялти більш про­холодний у порівнянні з відомими курортами Середземномор'я. При пересічній температурі січня +2° - +4° С, інколи на ПБК трапляються морози до -17 °С.

Характерною особливістю теплого періоду є бризова циркуляція, яка зумовлює підвищення вологості повітря і зниження його температу­ри. Спостерігається також поєднання денного бризу з долинним вітром (район Ялти та Місхора) і, як наслідок - переміщення морської вологи в гори та випадання там дощу.

В цілому поєднання температури (+20 — +24 °С), відносної вологості повітря (близько 60 %) та повільних вітрів створює комфортні умови для літнього відпочинку на ПБК. Вже в квітні формується сприятливий стійкий погодний режим з переважанням сонячних помірно вологих днів, що сприяє кліматолікуванню, який триває аж до початку листо­пада. Мінливість погодного режиму і метеорогічних елементів влітку найменша в році.

Тривалість сонячного сяйва (2200-2350 год./рік), комфортні погодні умови, які створюють можливість цілорічного функціонування санато­ріїв та насиченість повітря фітонцидами і морськими солями сприяли формуванню на південному узбережжі Криму близько двадцяти при-


морських кліматичних курортів та курортних місцевостей [див. табл. 2.3] із спеціалізацією на лікуванні переважно легеневих (нетуберкульозного характеру), серцево-судинних та нервових захворювань.

Беззаперечним лідером не лише в Криму, а й загалом в Україні, за кількістю рекреаційно-курортних установ є Ялта, яка розташована на мальовничих схилах амфітеатроподібної улоговини, на березі відкри­тої Ялтинської бухти. Велика Ялта - центр Ялтинського туристичного району, до якого входять такі курорти як Алушта, Гурзуф, Алупка, Форос з їх курортними місцевостями. Як приморський кліматичний курорт Ялта почала розвиватися з 60-х років XIX ст. Сприятливими фактора­ми були і залишаються: положення на березі теплого незамерзаючого моря, захищеність горами від північних вітрів, численні паркові наса­дження, які надають повітрю лікувальних властивостей, джерела міне­ральних вод. Зима у Ялті м'яка, із значною кількість хмарних днів, весна прохолодна. Вже у квітні формується стійкий режим з переважанням сонячної, помірно вологої погоди і стає можливим проведення актив­них видів кліматотерапії. Літо і осінь - теплі та сухі. Сонячного сяйва у Ялті майже стільки ж, як у Ніцці, Каннах або Сан-Ремо, натомість, набагато більше, ніж у Сочі або Кисловодську. Купальний сезон триває близько 130 днів - майже до кінця жовтня. Однак, після повернення з субсередземноморського клімату ПБК в помірно континентальний решти України в осінній період варто приймати до уваги можливу акліматизацію.

У межах Ялтинського туристичного району функціонує близько 200 туристичних закладів різного профілю. Однак, розміщення усіх бажа­ючих відпочити є значною проблемою. З 1,5 млн. щорічних туристів, приблизно 2/3 оселяється у приватному секторі.

Феодосійський рекреаційний район дещо відрізняється від Ялтинського метеоумовами, оскільки включає в себе як частину ПБК (Судакський рекреаційний підрайон) так.і південно-східну степову частину Криму та південь Арабатської Стрілки з курортом Кам'янка. Купальний сезон, обумовлений погодними умовами, триває з кінця трав­ня по вересень. Опадів за рік випадає 350-400 мм. Вагомим фактором у функціонуванні району є широке застосування мінеральних вод та лікувальних сульфідних мулових грязей озера Аджиголь.

Особливі кліматичні умови склалися в гірських районах України: Карпатах та Кримських горах. Висотна поясність зумовлює зниження атмосферного тиску, температури та вологості повітря, підвищення його чистоти і прозорості, насиченості негативними іонами. З підйо­мом у гори збільшується кількість годин сонячного сяйва, активність сонячної радіації, зростає біологічна активність ультрафіолетових частин спектру та швидкість вітру. Важливу роль при цьому відіграє експозиція

схилів, кут їх нахилу, пересіченість місцевості тощо. Поєднання бага­тьох типів клімату на порівняно невеликих територіях визначає суттєву різноманітність відпочинку і великі можливості кліматотерапії. Поряд з цим для гірських районів характерні небезпечні гідрометеорологічні явища - снігові лавини, дощові паводки, селеві потоки та інше.

Кліматична підобласть Українських Карпат охоплює гірські райони Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей. Погодні процеси і кліматичні умови підобласті формуються під впливом атлантичних і середземноморських циклонів з інтенсивними опадами протягом року.

В передгір'ї - до висоти 500-600 м - клімат помірно теплий, з середньорічними температурами біля 6 °С. Температура січня становить -3°—5°С. На висоті понад 1500 м середньорічна температура падає до О °С, а температура січня - до -12 °С. При вторгненні антарктич­них циклонів падає до -ЗО °С. Тривалість періоду із стійким сніговим покривом у горах з грудня по кінець квітня та середня його товщина 30-50 см є сприятливим фактором для гірськолижного відпочинку, занять сноубордом, фрістайлом, лижних прогулянок тощо. Найсприятливіші умови в зимовий період мають такі центри як Рахів, Ясіня, Воловець, Паляниця, Подобовець, Тисовець, Славське, Ворохта, Розлуч, Турка, Буковель і Вижниця та інші.

Літо в Карпатах прохолодне й вологе, з частими дощами і вітрами. Влітку випадає до 70 % річної норми опадів. Більше опадів випадає на південно-західних схилах гір. Пересічна температура липня від +18° в передгір'ї' до +7 °С на висоті понад 1500 м. Максимальна температура падає від +37° до +30 °С. Захищені горами з півночі та заходу долини Закарпаття відрізняються теплим вологим кліматом з середніми темпе­ратурами січня -3° —5 °С, липня - +19°- +20 °С.

Кліматичні умови Карпат є більш комфортними для організації зимо­вих видів рекреації, а передгірних районів та Закарпаття, як зимових, так і літніх.

Важливими кліматичними курортами регіону є Ворохта, Косів, Шешори, Яремча, Ясіня, Яблуниця, Славське, Сойми, Перечин, Чинадійово, Кобилецька Поляна тощо. В табл. 2.4 зазначені лише ті, у яких клімат як лікувальний фактор має першочергове значення, їх мож­ливості у лікуванні різноманітних хвороб посилюються використанням на більшості курортів регіону інших туристичних ресурсів, зокрема, бальнеологічних.



До даного регіону відноситься і курорт Солотвино, який вико­ристовує специфічні властивості мікроклімату соляних копалень для лікування хронічних неспецифічних захворювань легень, зокрема бронхіальної астми. У деяких випадках має сприятливу дію на функці­ональний стан нервової і серцево-судинної систем, на різні види обмі­ну речовин, сприяє покращенню клінічного стану гіпертоніків. Подібні курорти є в Донецькій та Луганській, проектуються в Тернопільській та Чернівецькій областях.

Нижчі за висотою Кримські гори також характеризуються верти­кальною зональністю. Зокрема, якщо для передгір'я властиві посуш­ливі степові умови, то гірський Крим - це район з високою мірою зволоження (900-1100 мм опадів на рік). Сніговий покрив (висота в січні-лютому - 31-50 см) утворюється в листопаді і лежить до середини квітня. Однак, сніг заповнює лише улоговини, тоді як відкриті вітрам гірські вершини є оголеними. Кількість днів із сніговим покривом близько 110.

Температурний режим також досить різноманітний, при тому,
що середньорічні температури не опускаються нижче 6 °С. В
січні середньомісячна температура повітря становить -4°-5 °С (мінімаль­
на —26 °С); в липні - +15 °С (максимальна за рік - +26 - +28 °С). У

Кримських горах часто виникають фени, тобто, вітри, які дмуть з гір і викликають підвищення температури та зниження вологості повітря.

Гірський Крим має сприятливі для розвитку туризму (пішохідного, спелеотуризму, пізнавального, взимку - гірськолижного тощо) кліматич­ні умови. В межах гірсько-кримської кліматичної області розташований кліматичний курорт Старий Крим

Клімат рівнинної частини України помірно континентальний. Максимальної континентальності та посушливості на території України він досягає в степовій зоні. Для літа властиві стійкі, переважно спекотні та сухі погоди. В липні середньомісячна температура становить +21°— +30 °С. Зима холодна, малосніжна з дуже мінливою погодою і середніми температурами від -7 °С на північному сході до -2 °С на південному захо-

ді. Степ - район з найменшою відносною вологістю повітря і кількість опадів (250-300 мм). На півдні в середньому за рік буває 70 днів з опадами.

Найсприятливіші кліматичні умови для лікування та відпочинку склалися на вузькій (до 40 км) приморській смузі, де і знаходяться осно­вні приморські кліматичні курорти степової зони України, придатні для геліо-, аеро-, таласо- та кінезотерапії [див. табл. 2.6].


Одеська група курортів є ядром Одеського туристичного району, який охоплює території трьох причорноморських областей, та найбіль­шим у степовій приморській частині скупченням лікувально-оздоровчих закладів. І хоча перший лікувальний заклад було побудовано для вико­ристання бальнеологічних ресурсів Куяльницького лиману (1833 рік), на сьогодні більшість курортів групи використовують лікувальні властивос­ті приморського клімату. Кліматичними приморськими курортами є 6 з 10: Аркадія, Великий Фонтан, Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Чорноморка. Крім того до Одеської групи курортів відносять курорти Кароліно-Бугаз, Затоку та Сергіївку.

Клімат є типовим для приморських районів степової зони. Зима малосніжна, тепла і м'яка з пересічною температурою січня в Одесі -З °С (абсолютний мінімум —ЗО °С). Літо сухе, жарке, пересічна темпе­ратура липня становить +22,5 °С (максимум - +38°). Поєднання темпера­турного режиму та вологості повітря (пересічна 75 %) е комфортним для абсолютної більшості туристів. Кількість годин сонячного сяйва близько 2200 з максимальною кількістю сонячних днів у серпні. Дуже сприятливі умови для проведення таласотерапії: вода поблизу берегів влітку про­грівається до +24°— +26 °С. Найкращий період для купання - червень-серпень. Загальна протяжність пляжів в Одесі близько 20 км. Для узбе­режжя властива бризова циркуляція. Важливим фактором для прове­дення аеротерапії є морське повітря, насичене солями хлору, брому та йоду.

Значення Одеської групи курортів (як і більшості інших у цій зоні) посилюється використанням лиманних та озерних лікувальних грязей, рапи лиманів та мінеральних вод.

Туристичні ресурси одеських кліматичних курортів ефективні при лікуванні хронічних захворювань опорно-рухового апарату, нервової, серцево-судинної систем та хвороб органів дихання нетуберкульоного характеру; в поєднанні з бальнеологічними ресурсами - органів трав­лення, гінекологічних захворювань. В регіоні наявні всі умови для розви­тку водного, культурно-пізнавального, автомобільного тощо туризму.

Більше третини території (34 %) України займає лісостепова зона, яка хоч і є найбільш придатною для проживання людей, однак відзна­чається значною мінливістю погоди, що не є сприятливим для кліматолікування. Пересічна температура липня підвищується з північного заходу на південь від +18 °С до +22 °С, з абсолютним максимумом +39 °С. Пересічна температура січня становить -5°-8 °С з мінімумом на сході біля -36 °С. Сніговий покрив нестабільний і його середня висота рідко перевищує 20-30 см. Кількість днів із сніговим покривом від 110 на північному сході до 70 на південному заході. Кількість опадів змен-

шується із заходу на схід з 750 до 450 мм, так само як і кількість днів з опадами, відповідно від 180 до 130 за рік.

Кліматичні умови лісостепу є комфортними та субкомфортними для різнопланових туристичних занять і в літній, і в зимовий період, але малопридатні (через часту зміну метеорологічних характеристик) для кліматолікування. Кліматичні курорти та курортні місцевості зони [див. табл. 2.7] є результатом близькості великих міст (як от Конча-Заспа, Феофанія в зоні Києва, Соснівка - Черкас), додаткового використання бальнеологічних ресурсів (Біла Церква) або ж використання сприятли­вих мікрокліматичних властивостей території (Заліщики) тощо.


Перспективним для розвитку літньої рекреації та таким, що має тривалу історію існування є рекреаційне господарство Полісся. Однак аварія на ЧАЕС завдала йому значної шкоди (зокрема курортна місце­вість Радча в Народицькому районі Житомирщини перестала функціо­нувати).

В цілому клімат Полісся помірний, вологий. Найчастіше комфортна
погода спостерігається в літні місяці. Захід відзначається підвищеною
хмарністю та прохолодою влітку і м'якою зимою. Пересічна температура
січня від -4 °С на Волині до -8 °С на Сумщині. Саме тут відзначають­
ся абсолютні мінімуми температури - близько -36 °С. Висота снігового
покриву також найбільша на північному сході (30-40 см). Сприятливий
період для організації зимових видів туризму на Волині триває в серед­
ньому 50 днів [8].

Характерною особливістю клімату Полісся є затяжні перехідні сезони з несприятливими для рекреації і тривалого відпочинку на відкритому повітрі умовами. Прихід вологого морського повітря з Атлантики і супроводжується сильною хмарністю та опадами. Річна сума опадів становить 500-600 мм, з яких 70 % випадає в теплу пору року. Більше третини періоду становлять вологі дні, тобто з вологістю понад 80 %.

Пересічна температура липня збільшується від +17 °С на півночі до +19,5 °С на півдні зони, з максимумом близько +39 °С. Сприятливий
період для організації всіх видів відпочинку в теплу пору року триває
145-155 днів.

Кліматичні курорти та курортні місцевості Полісся зосередженні з переважно навколо Києва: Ворзель, Пуща-Водиця, Буча, Клавдієве- Тарасове, Лютіж та Святошин. Варто зазначити також курорт Горинь - (Рівненська обл.) та курортні місцевості Дениші (Житомирська обл.) Грем'яч (Волинська обл.). Вони використовують чудові мікрокліматичні умови, що сприяють відновленню людського організму і лікуванню орга­нів нервової системи в санаторіях «Першого травня», «Праця» (Пуща-Водиця), органів кровообігу - «Зірка», «Україна» (Ворзель) та багатьох інших.

Пуща-Водиця - справжній природній інгаляторій посеред сосно­вого лісу. Літо тут прохолодне, осінь - тепла та суха, зима - м'яка. Пересічна річна температура становить 7 °С, відносна вологість - 76 %. Сприятливим є також вплив мальовничих пейзажів, можливість купання у лісових озерах, заняття лижним спортом або «тихим полюванням» - у залежності від сезону.

Досить цікавим з точки зору пізнавального туризму є перебування у місцях, пов'язаних з екстремальними явищами, в тому числі і кліма­тичними [див. табл. 2.8].

Для території України характерні і деякі негативні гідрометеоро­логічні явища: туман, ожеледь, завірюха, злива з громом, град, суховії; в гірських місцевостях можливі снігові лавини, селеві потоки та інше. Однак їх повторюваність незначна (ожеледь в середньому від 0 днів за рік у Ялті до 40 в Дебальцевому; грім - від 15 днів на Тарханкуті до 40-у високогір'ї Карпат; град - 1-2 дні на рік (4 дні в гірському Криму) тощо) і це не може завадити розвитку туристичного господарства у будь-якому регіоні держави. Параметри кліматичних умов знаходяться в межах оптимальних для розвитку всіх основних видів рекреаційної діяльності.

«Сприятливі кліматичні умови для сезонних видів відпочинку збері­гаються тут протягом 70-77 місяців,..., тобто підсистема відпочин­ку і туризму в Україні може функціонувати практично безперервно» [7, с. 101]. А за підходом до оцінювання кліматичних туристичних ресурсів, наведеним Н. Фоменком: більша частина України отримує найвищий бал. Оскільки, має сприятливі кліматичні умови протягом більш ніж 9,5 міся­ців з теплим літом і помірно холодною зимою та стійким сніговим покри­вом (північний захід) або спекотним тривалим літом і короткою теплою

зимою без стійкого снігового покриву (південь). Найбільш несприятли­вими для туристичних занять в Україні можна вважати квітень та кінець жовтня - початок листопада.

Найкращі в кліматичному відношенні туристичні території зосеред­женні на узбережжі Чорного та Азовського морів (переважно для літньо­го відпочинку), та Карпатах і Закарпатті (як літня, так і зимова рекреація). Кліматичні курорти України сприяють оздоровленню та лікуванню захво­рювань органів дихання, нервової та серцево-судинної систем тощо. Важливим плюсом для розвитку туристсько-рекреаційного комплексу є відсутність періоду акліматизації для жителів переважної частини Європи, які є потенційними споживачами українського туристичного продукту. Клімат України не є екстремальним з точки зору адаптації, проте вимоги до неї зростають при зміні географічної зони (особливо в міжсезоння) та висотних поясів.

Список посилань:

  1. Багрова Л.А., Боков В.А., Багров Н.В. География Крьіма. - К.: Либідь,
    2001.

  2. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.: ... О.М.Маринич
    (йідпов. ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.; 1990.
    -Т. 2: З-О.; 1991. - Т. 3: П - Я.

  3. Заставний ФД Географія України. - Львів, Світ, 1994.

  4. Климат УкраиньІ. / Под ред. Прихотько Г.Ф. й др. - Ленинград: ГИМИЗ,
    1967.

  5. Коротун І.М., Коротун Л.Н., Коротун СІ. Природні ресурси України.
    - Рівне, 2000.

  6. КурортьІ. Знциклопедический справочник. - М.: Сов. знциклопедия,
    1988.

  7. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. - Львів,
    1997.

  8. Павлов В.І., ЧерчикЛ.М. Рекреаційний комплекс Волині: теорія, прак­
    тика, перспективи. - Луцьк, Надстир'я, 1998.

  9. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. - К.:
    ВД «К.-М. Академія» - Чернівці: Зелена Буковина, 1999.

  10. Фоменко Н.В. Туристичні ресурси та курортологія. - Івано-Франківськ,
    2001.

її. Царик Л., Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і аналізу. - Тернопіль, 2001.

М.Шищенко П.Г. Принципи й методьі ландшафтного анализа в регио-нальном проектировании. - Киев: Фитосоциоцентр, 1999.

ІЗ.Ярош АУИ. й др. Сравнительная медико-климатическая характери­стика основних приморских курортних местностей ЕвропьІ й прилегающих к ней регионов Азии й Африки. - Симферополь: СОНАТ, 2000.

Бальнеологічні ресурси

Бальнеологічні ресурси включають в себе лікувальні властивос­ті мінеральних вод, грязей та озокериту. Традиції використання цих властивостей нараховують не одну тисячу років і саме бальнеологічні ресурси, стали основою формування курортного господарства. Перші баль­неологічні курорти (про які є писемні згадки) виникли на о. Евбея (Греція). В Україні перші заклади, які почали функціонувати, використовуючи міне­ральну воду для лікування, виникли у Шклі (1576), Саках (1799), Трускавці (1827), Одесі (1829), БерМінВодах (1862), Моршині (1877).

Основний вид бальнеологічних ресурсів - це мінеральна вода, як природна вода, що має лікувальні властивості внаслідок підвищеного вмісту біологічно активних компонентів [2].

Найбільше територіальне поширення в Україні, якщо не брати до уваги мінеральних вод без специфічних компонентів, мають радоно­ві лікувальні води з різноманітним хімічним складом. Вони характерні для північних та центральних областей Правобережжя (Житомирська, Київська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська) та Приазов'я (Запорізька, Донецька). Вміст радону від 50 до 2000 еман/л. За ступенем мінералізації представлений весь спектр.

Радонові мінеральні води застосовують курорти Хмільник, Кремінна, санаторії та водолікарні Житомира, Черкас («Радон»), Білої Церкви, Миронівки, Полоного (Хмельницька обл.). Даний тип вод має значні ресурси для розширення їх використання особливо у південно-східних областях ареалу поширення.

Басейни поширення йодних, бромних та йодобромних мінеральних вод переважно хлоридного натрієвого складу займають значні площі, але не мають цілісного ареалу. Джерела даного типу поширені в АР Крим та Приазов'ї, східних областях України, Причорномор'ї', Львівській та Закарпатській областях. За ступенем міне­ралізації - це розсоли (до 300 г/л). Вміст йоду становить 0,01-0,1 г/л, брому - 0,02-1,5 г/л.

Води даного типу застосовують в оздоровницях Криму та Закарпаття (Берегівська КРЗ).

Різноманітні за хімічним складом, ступенем мінералізації (0,6-35 г/л) та вмістом сірководню (0,01-0,6 г/л) родовища сульфідних мінеральних вод поширені в трьох ареалах:

  • Карпатський регіон з південно-західним Поділлям; .

  • північне Причорномор'я (захід Одещини, південний захід
    Херсонщини);

  • Керченський півострів.

Регіони півдня України залишаються швидше перспективними щодо пошуків та експлуатації родовищ сульфідних мінеральних вод. Натомість родовища заходу України широко використовуються курортами Немирів, Шкло, Любінь Великий, Три ареали поширення в Україні мають також крем'янисті мінераль­ні води: центральна частина Поділля, Закарпаття та міжріччя Сіверського Донця і Ворскли у верхній частині течії. Ці переважно прісні води (міне­ралізація до 1,4 г/л) використовують для розливу (Берегівська, Хар­ківська №1, Кам'янець-Подільська, Хмельницька тощо) та на курортах Березівка і Рай-Оленівка Харківської області.

Обмежений ареал поширення, та чи не найширше застосування в рекреаційному господарстві України, мають вуглекислі мінеральні води, їх джерела приурочені до території Закарпаття, Покуття, заходу Буковини та Керченського півострова. За складом вони бувають:

  • гідрокарбонати! кальцієві, з загальною мінералізацією до 1,5 г/л
    (типу Нарзан);

  • гідрокарбонати'! натрієві, 6-7 г/л (типу Єсентуки);

  • хлоридні натрієві, 12-97 г/л (типу Арзні).

Крім того, вони можуть мати підвищений вміст миш'яку, заліза, крем­некислоти тощо.

Води даного типу використовують санаторно-курортні заклади Закарпаття та на розлив (Лужанська №1 та №2, Поляна Квасова, Сваля-ва, Плосківська, Драгівська, тощо).

Мінеральні води з підвищеним вмістом органічних речовин (Нафтуся та типу Нафтуся (Збручанська, Ново-Збручанська)) поширені на території Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Чернівецької та Івано-Франківської областей. Саме ці прісні води принесли світову славу оздоровницям Трускавця. На базі їх використаня розвивається курорт­не господарство Сатанова, Східниці; функціонують санаторії «Україна» (Хмельницька обл.), «Збруч» (Тернопільська обл.).

По території майже всіх областей України поширені джерела мінеральної води без вмісту специфічних компонентів різноманіт­ного хімічного складу, з мінералізацією від 2 до 350 г/л. Води даного типу широко застосовують курорти Трускавець, Моршин, Миргород, Слов'янськ, санаторії Одеської групи курортів, Криму тощо. Такі столові та лікувально-столові води як Айвазовська, Феодосійська, Миргород­ська, Олеська, Солуки також відносяться до даного типу.

Миш'яковисті мінеральні води мають в Україні вузько локалізова­ний прояв в околицях с. Кваси Рахівського району Закарпатської області. На основі їх використання функціонує санаторії «Гірська Тиса», який має

лише два світових аналоги. Даний тип мінеральних вод показаний для лікування анемій, центральної та периферійної нервових систем.

Залізисті мінеральні води в основному використовуються у якос­ті лікувально-столових і йдуть на розлив, їх прояви є у Вижницькому, Новоселицькому, Хотинському, Сокирянському районах Чернівецької області, на півночі Донеччини.

Лікувальні грязі та окремі мінеральні води використовуються лише зовнішньо та переважно зовнішньо на курортах Саки, Затока, Очаків, Коблеве, Біла Церква, Хмільник, Миронівна, Великий Любіть, Синяк, Трускавець. У якості лікувально-питної на 100 % або переважно вико­ристовуються води джерел Миргорода, Березівських Мінеральних Вод, Святогірська, Перечина, Поляни, Східниці, Голубиного, Сатанова, Бердянська, Куяльника. Комплексне використання мають бальнеологіч­ні ресурси курортів: Моршин, Сойми, Міжгір'я, Кваси, Шаян, Слов'янськ, Сергіївка тощо.

Запаси мінеральних вод України потребують подальшого уточ­нення, оскільки дані різних джерел дуже відрізняються. Більш-менш достовірними є дані про найбільш вагомий курортно-бальнеологічний регіон України - Карпатський, де нараховується біля 800 джерел міне­ральної води з сумарним дебітом понад 57,5 тис. м3, що становить при­близно чверть всіх водопунктів України та 15 % їх сумарного дебіту. Експлуатаційні ж запаси розвідані і затверджені лише для 16 родовищ [4]. Лише запаси мінеральної води в Українських Карпатах можуть забез­печити оздоровлення і лікування понад 7 млн. чол. на рік [3].

Важливою складовою бальнеологічних ресурсів є лікувальні грязі (пелоїди), які застосовують у вигляді ванн та аплікацій. Перші закла­ди держави, які почали використовувати лікувальні властивості гря­зей, виникли на півдні: 1833 р. - на узбережжі Куяльницького лиману; 1895 р. - поблизу Голої Пристані (Гопри).

У якості лікувальних грязей можуть виступати мули, сапропелі, торфи, сопкові грязі тощо, родовища, яких за генезисом, відповідно, поділяються на мулові, торфові та псевдовулканічні.

В санаторно-курортних закладах України найширше застосування мають мулові органо-мінеральні сульфідні грязі солоних озер та лиманів Азово-Чорноморського регіону. Вони являють собою пластичну масу зелено-сірого або чорного кольору, їх загальні розвідані запаси ста­новлять близько 125 млн. м3. За розвіданими запасами найбільшими родовищами є лимани: Алібей, Шагани, Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський [див. табл. 2.9]. Приблизно половина родовищ поки що не експлуатується. Поряд з тим, мулові грязі знайшли широке застосу­вання як самостійно, так і в поєднанні з іншими лікувальними фактора­ми, на курортах Одеси, Криму, Запорізької та Херсонської областей.

У північній та західній частинах України поширені торфові лікувальні грязі. До них відноситься торф з високим вмістом (понад 25 %) і ступенем розкладання (понад 40 %) органічних речовин. Найціннішими вважають­ся гіпсові і купоросні торфи з мінералізованим (понад 2 г/л) грязьовим розчином. Серед найбільш відомих родовищ: Немирівське, Шкловське, Великолюбінське Моршинське (Львівська область), Війтівецьке (Вінницька обл.), Настасівське (Тернопільська область), Черченське, Підпечеринське, Осмолодське (Івано-Франківська область), Журавицьке (Волинська обл.), Зарічанське (Житомирська обл.), Малосорочинське (Полтавська область), Березівське (Харківська область) та родовища Глибочицького, Сторожинецького, Вижнівського районів Чернівецької обл. Найбільшим родовищем вважається Моршинське - запаси грязей становлять 239 тис. м3. Вони знайшли застосування на курортах Шкло, Моршин, Хмільник, Миргород, у водолікарнях відповідних областей. Дуже негативний вплив на використання торфових лікувальних грязей мала аварія на ЧАЕС.

Сапропелеві грязі - намули переважно прісних водойм, збагаче­ні органічною речовиною (більше 50 %), які утворилися в результаті багаторазової макро- і мікробіотичної переробки водних рослин і тварин. Поширені вони на Поліссі: с. Вільчани, Житомирська область; Микулинецьке родовище в Тернопільській області; озера Скорінь і Бурків (Любешівського), Ковпино і Оріхове (Ратнівського), Синове (Старовижівського), Туричанське (Турійського) та Охотин (Ковельського районів Волині). Розвідані запаси сапропелів лише на Волині становлять 61,2 млн т. [6].

В рекреаційному господарстві України обмежено використовують­ся сопкові грязі (курорт Феодосія) з Булганацької групи вулканів на Керченському півострові.

У санаторно-профілактичних закладах переважно Карпатського регіону широко застосовують озокерит (гірський віск), який являє собою суміш високомолекулярних вуглеводів, смол і асфальтенів, що й визначає лікувальні властивості цієї паливної корисної копалини. Більшість родовищ озокериту в Україні приурочені до Передкарпаття. Саме тут знаходяться найбільші у світі: Бориславське (експлуатується з 1856 року) та Трускавецьке родовища. На території Львівської області прояви озокериту є також в смт. Стара Сіль та с. Івана Франка. Родовища Івано-Франківщини (Дзвиняцьке, Старунське) переважно виведені з екс­плуатації.

На основі використання мінеральних вод, лікувальних грязей та озо­кериту в Україні сформувалась світового значення мережа бальнеологіч­них, бальнеогрязьових, грязьових курортів [див. карта. 2.2 та табл. 2.10].








В Україні виділено також перспективні санаторно-курортні зони, зокрема: Верхньосиневидненська, Грозівська на Львівщині; Ужоцька, Велико-Більчанська в Закарпатті; Мізунська на Івано-Франківщині; Путильська, Брусницька на Буковині; Грем'яцька на Волині та ін.

Мінеральні води та лікувальні грязі є дуже примхливими природни­ми утвореннями. Генезис деяких з них залишається невивченим, оскіль­ки процес утворення відбувається під впливом сукупності геологічних, гідрологічних, морфологічних, кліматичних, фізико-хімічних, біологіч­них чинників. Однак, встановлено, що зміна хоча б одного з факторів формування або компонентів навколишніх природних комплексів може негативно вплинути на їх якість та утворення в майбутньому. Так, зокре­ма, дуже негативні наслідки на процес грязеутворення мало з'єднан­ня з морем Хаджибейського лиману та оз. Саки. Тому особливо високі вимоги ставляться до господарської діяльності в районах їх поширення. Більшість джерел мінеральної води та родовищ лікувальних грязей вхо­дять до природних та біосферних заповідників, національних природних парків, водно-болотних угідь або оголошено заказниками, пам'ятками природи, заповідними урочищами.

Отже, Україна відносно багата якісними та унікальними джерела­ми мінеральних вод, родовищами лікувальних грязей та озокериту, які мають територіальне поширення по всіх областях, однак особлива тери­торіальна концентрація і різноманітність складу характерна для:

• мінеральні води - Карпатський регіон, північ лісостепу та Азово-Чорноморське узбережжя;

  • лікувальні грязі - південь України та Західне Полісся;

  • озокерит - Львівська область.

На основі їх застосування функціонують відомі бальнеологіч­ні курорти (Трускавець, Миргород, Немирів, Кваси, Хмільник, Саки, Євпаторія тощо), окремі санаторії, водолікарні, профілакторії в усіх областях України.

Список посилань:

  1. Багрова Л.А., Боков В.А., Багров Н.В. География Крмма. - К.: Либідь,
    2001.

  2. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.:... О.М. Маринич
    (відлов, ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.;
    1990. - Т. 2: 3 - О.; 1991. - Т. 3: П - Я. .

  3. Гетьман В.І. Курортно-туристичні системи Українських Карпат. // Укр.
    геогр. журнал. - 1999. - №3. - с.34-37.

  4. Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму. - Чернівці,
    Прут, 1996.

  5. Заставний ФД. Географія України. - Львів, Світ, 1994.

  6. ІльїцЛ.В., МольчакЯ.О. Озера Волині. - Луцьк: Надстир'я, 2000.

  7. Коротун ЇМ., Коротун Л.Н., Коротун СІ. Природні ресурси України.
    - Рівне, 2000.

  8. КурортьІ. Знциклопедический справочник. - М.: Сов. знциклопедия,
    1988.

  9. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. - Львів,
    1997.

ЇО.Никипелова Е.М., Беленький КЗ. Проявлення минеральньїх вод й месторождения лечебньїх грязей в приморской зоне междуречья Дунай-Днестр, их современное использование. // Мінеральні ресур­си України. - 2003. - №2. - с. 40-44.

  1. Павлов В.І., ЧерчикЛМ. Рекреаційний комплекс Волині: теорія, прак­
    тика, перспективи. -Луцьк, Надстир'я, 1998.

  2. Проблеми інформатизації рекреаційної та туристичної діяльності в
    Україні: Перспективи культурного та екологічного розвитку. - Праці
    міжнародного конгресу. - Трускавець, 23-28 травня, 2000.

  3. Фоменко Н.В. Туристичні ресурси та курортологія. - Івано-Франківськ,
    2001.

  4. Царик Л., Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і
    аналізу. - Тернопіль, 2001.

Водні туристичні ресурси

Абсолютна більшість санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, туристичних баз та інших оздоровчо-відпочинкових закладів розміщені на берегах або у безпосередній близькості до водних об'єктів, наявність яких значно підвищує рекреаційний потенціал місцевості. Як свідчить статистика, відпочинок на березі водойм є пріоритетним для двох третин респондентів.

Водні туристичні ресурси включають в себе моря, озера, річки, водосховища, ставки, які придатні для занять водними видами відпочин­ку, туризму та спорту. За словами В. Мацоли, не зважаючи на відносно слабку забезпеченість водними ресурсами Україна може задовольнити відповідні туристичні потреби практично на всій території.

Найпотужніші не лише водні, айв цілому, туристичні комплекси України сформувалися на узбережжі теплих Чорного та Азовського морів. За даними Шуйського Ю.Д., довжина берегової лінії нашої дер­жави становить 3744, 6 км: Чорне море - 1829,1 км; Керченська прото­ка - 64,0 км; Азовське море -799,8 км; затока Сиваш - 1051,7 км.

На 1 км узбережжя припадає приблизно 160 км2 площі і 12.8 тисяч жителів України (для порівняння: Греція - 8,7 та 70; Італія - 42 та 8,1, Хорватія - 23 та 1,7, Польща - 637 та 78,6).

На Україну припадає 41,3% довжини берегів Чорного моря [13]. Крім того, саме північна частина моря вважається найсприятливішою з точки зору рекреації, оскільки невелика глибина (близько 100 м) та при­хід теплих річкових вод влітку забезпечують значно більше прогрівання, ніж на інших ділянках. Середня температура води в літній період стано­вить +20—1-24 °С, деінде - +27 °С. Береги Чорного моря в межах України переважно низовинні, за виключенням ПБК. Поширенні намивні піщані коси (Кінбурнська, Тендрівська, Бакальська та інші). Солоність поверх­невих вод також незначна: 14 %о, у лиманах - 1-10 %о. Вода Чорного моря, за виключенням районів близьких до промислових центрів та портів, є прозорою, що в сукупності з багатим рослинним (660 видів) та тваринним (понад 2 тисячі видів) світами є сприятливим фактором для підводного полювання та дайвінгу.

Найкращі піщані пляжі властиві Північно-Західній, Дніпровсько-Каркінітській та Західно-Кримській, а гравійні - Південно-Кримській береговим областям. У той же час. Дунайська берегова лінія та узбе­режжя деяких лиманів через значну заболоченість і замуленість берегів не задіяні в рекреаційне господарство. В цілому з рекреаційною метою використовується дуже незначна кількість чорноморських пляжів. Крім того, руйнівну дію на пляжі мають зимові шторми та забирання пляжного



матеріалу (тещ гальки) у якості будівельних матеріалі» їх приватизація під будівництво дач, барів, ресторанів, кафе, атракціонів. Завдяки цьому площа «золотих» пляжів Євпаторії, Феодосії, Коктебелю, Ялти та інших курортів ПБК значно скоротилася [1, с. 69]. За даними А. Оліферова, ширина кримських пляжів скорочується на 0,3-0,5 м/рік.

Якщо не брати до уваги Сиваш, то на Україну припадає 43 % найбільш якісних у рекреаційному відношенні берегів Азовського моря. Зважаючи на свою мілководність (пересічна глибина 7,4 м, максимальна - 15м), температура поверхневого шару води влітку становить +25°-+32° С. Пересічна температура (+22°-+24 °С) та вологість (55-77 %) повітря у прибережній смузі влітку можуть бути оцінені як найсприятливіші для різноманітних туристичних занять. Пересічна солоність води - 13,8 %о, максимальна в затоці Сиваш - 250 %о. Ропа затоки Сиваш поки що вико­ристовується лише в якості сировини для хімічної промисловості, однак, має і важливе бальнеологічне значення. Прозорість води в Азовському морі невисока внаслідок значної кількості планктону, завислих частинок та під впливом хвильових процесів (висота хвиль у холодний період року сягає 2 м і більше). Це невелике за площею море (39 тис. км2) має над­звичайно багатий рослинний і тваринний світ. Зокрема видовий склад риб становить 79 видів, зустрічається азовський дельфін - азовка.

Південні береги Азовського моря урвисті, погорбовані; західні та північні - переважно низькі, піщані. Особливу туристичну цінність мають піщані коси з чудовими пляжами: Арабатська Стрілка (довжина узбереж­жя - 261,8 км), Федотова з Бирючим Островом (166,2), Обитічна (66,5), Бердянська (43,2), Білосарайська (26,0), Крива (21,3) [див. табл. 2.11]. Дно моря переважно рівне, з повільним зростанням глибини, у прибереж­ній частині вкрите піском та черепашкою, окремі ділянки (переважно затока Сиваш) замулені. Ці фактори перетворюють наймілководніший морський басейн світу у надзвичайно придатний для розвитку дитячої рекреації.

Тривалість купального сезону в Азово-Чорноморському басейні становить більше 4 місяців - з кінця травня до початку жовтня. Однак, варто пам'ятати, що відпочинок на морі корисний не всім, а в основному практично здоровим людям молодого та середнього віку.

Традиційною поки що залишається орієнтація переважної більшості туристів на курорти ПБК, Одеси, Скадовська, Бердянська, однак, останнім часом значно розвинулась інфраструктура і підвищився рівень обслу­говування (при значно нижчих цінах) на західному узбережжі Криму, в окремих районах Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Загальна одноразова місткість всіх пляжів регіону оцінюється в 5 млн. чоловік.

В Україні налічують близько 20 тисяч озер, у тому числі 43 з площею понад ЮкмЧза даними Держводгоспу]. В цілому озера України мають велике значення для організації туризму та відпочинку. Вони придатні для купання, рибалки, заняття водними видами спорту та пізнаваль­ної діяльності. Географічно озера України об'єднуються в такі групи: Шацькі, Слов'янські, Турійсько-Озерянські, Перекопські, Євпаторійські, Керченські та Придунайські. Найбільшу бальнеологічну цінність мають приморські озера та лимани, оскільки є місцем зосередження лікуваль­них грязей (Сасик, Тилігульський, Хаджибейський, Куяльницький [див. вище]).

Широко задіяними у туристичну галузь є озера півночі України, зокрема, Волині, Карпат. Крім Шацьких озер у Волинській області вели­ке значення для відпочинку мають озера Біле, Люб'язь, Волянське, Оріхове, Турське та інші. Відомі туристичні зони Полісся розташовані


біля озер Білого (Володимерецький р-н Рівненської обл.), Борового та Оріхового (Коропський р-н Чернігівської обл.), Десняка (Сосницький р-н Чернігівської обл.), Красного (м. Новгород-Сіверський), Нобеля (Зарічанський р-н Рівненської обл.), озера Києва.

Велике естетичне забарвлення несуть у собі гірські озера Карпат, які мало придатні для купання, однак, зачаровують своєю красою: Бребенескул (на висоті 1801 м на р.м.), Синевир, Ворожеська, Несамовите, Драгобратське, Апшинецькі, Марічейка та багато інших.

Надзвичайно широкий спектр туристичного використання річок. При тому, що переважна кількість річок не відіграє безпосередньої рекреаційної ролі, вони є невід'ємною складовою краєвиду і за пев­них сприятливих умов (чиста вода, атрактивність ландшафту) навіть невеличкі струмки приваблюють туристів. За даними В. Вишневського, в Україні налічується від 63 до 71 тисячі річок загальною довжиною близько 204 тис. км., з них завдовжки понад 10 км - 3,3 тисячі загальною довжиною 94,4 тис. км [3]. Пересічна густота річкової мережі становить 0,34 км/км2, досягаючи свого максимуму в Карпатах - 2,0 км/км2 (в АР Крим - 0,22 км/км2).

Найбільше абсолютне рекреаційне навантаження припадає на Дніпро та його притоки: Прип'ять, Тетерів, Рось, Тясмин, Інгулець, Десну, Сулу, Псел, Ворсклу, Самару та ін. Ця найдовша водна артерія України проходить через два міста-мільйонери, важливі економічні та культурно-історичні центри держави (Київ, Канів, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Нову Каховку, Херсон тощо), які виступають не лише генераторами туристичних потреб, а й вагомими

круїзними центрами. На берегах приток Дніпра знаходяться такі міста, як Ковель, Луцьк, Рівне, Житомир, Біла Церква, Кривий Ріг, Чернігів, Суми, Полтава, Миргород, Павлоград тощо. Це зумовило розміщення вели­кої кількості санаторіїв-профілакторіїв, баз відпочинку, дитячих таборів саме у басейні Дніпра.

Південний Буг протікає через відносно чисті в екологічному відно­шенні регіони серед мальовничих берегів (особливо в межах Поділля) і вважається спеціалістами найперспективнішим районом для туристич­ного використання. В басейні Південного Бугу знаходяться такі міста як Хмельницький, Вінниця, Умань, Кіровоград, Первомайськ, Миколаїв тощо.

Важливу і своєрідну туристичну роль виконують гірські річки Карпат, в т.ч. притоки Дністра, Пруту та Тиси. Окрім купання та рибалки, овіяні легендами та піснями ріки Черемош, Прут, Ріка, Тересва, Теребля, Уж, Стрий та інші придатні для сплавляння на байдарках та каное. Малі річки Карпат чи не єдині в Україні, з яких безпосередньо можна пити воду. Меандруючи Подільською височиною Дністер та його притоки утворю­ють казкові каньйони і дають змогу споглядати величні панорами, у тому числі зі стін давніх фортець. У басейні цих річок знаходяться Дрогобич і Трускавець, Івано-Франківськ, Галич і Коломия, Тернопіль і Заліщики, Кам'янець-Подільський, Чернівці і Хотин, Білгород-Дністровський і Затока, міста і курорти Закарпаття.

Річки Криму (Салгир, Альма, Кача, Чорна, струмки ПБК) утворюють велику кількість водоспадів, каньйонів і тому, в першу чергу, є важли­вими екскурсійними об'єктами. Вагому туристичну функцію вони вико­нують для жителів Сімферополя, Білогірська, Нижньогірського.

Сіверський Донець з головними притоками (Лопань, Лугань, Оскіл, Айдар, Деркул) є водною артерією найбільш індустріалізованого райо­ну України. Звідси, з одного боку, високий рівень забруднення відхо­дами металургійної, хімічної та нафтохімічної промисловості (особливо в межах Луганщини), з іншого - високий рекреаційний попит на від­починок біля води. В басейні Сіверського Донця розміщена величез­на кількість баз відпочинку, в т.ч. курорти Рай-Оленівка, Святогірськ та Кремінна.

Дуже забрудненим є Кілійське гирло Дунаю (в межах України лише 174 км), однак, воно цілком придатне для організації круїзів (Ізмаїл, Кілія, Вилкове) та екологічного туризму (Дунайський біосферний запо­відник).

Важливою проблемою України е забруднення та зменшення чисельності малих річок. Особливо гостро ця проблема стоїть перед Донецьком та Львовом, водні артерії яких перетворилися на стічні


канави. Крім промислового забруднення, серед факторів, що обмеж­ують рекреацію на водних об'єктах є: заболоченість берега, абразивні береги, замулення і заростання, висока мутність, цвітіння, близькість сільськогосподарських угідь, концентрація розчиненого кисню.

Зарегульованість стоку дає можливість більш повного туристично­го використання річок, особливо завдяки водосховищам. Рекреаційна цінність останніх визначається: типом ландшафту і формою берега, кіль­кісними характеристиками (площею, формою, глибиною), температурою води, транспортною доступністю до великих міст. В Україні спорудже­но 1160 водосховищ загальною площею понад 9 тис. км2 [4]. Найбільші водосховища споруджено на Дніпрі, Дністрі та Сіверському Донці [див. табл. 2.14]. Серед найбільших водосховищ найкраще туристичні потреби задовольняють Дніпровське, Дністровське, Сімферопольське (р. Салгир, площа - ЗД" км2), Ладижинське (р. Південний Буг) та інші.

Водосховища суттєво впливають на гідрологічний режим та мікро­клімат прилеглої території, тому їх створення повинно бути екологічно обґрунтованим та економічно доцільним. В результаті господарської діяльності зменшується здатність до самоочищення, спостерігається «цвітіння» води, зникають цінні види риб, відбувається підтоплен­ня узбереж і саме це є причиною низького залучення водосховищ Дніпра, Сіверського Донця, Інгульця, Кальміусу до туристичного гос­подарства.

Потреби в купанні, рибалці, деяких видах водного спорту можуть задовольнити ставки, рекреаційна цінність яких визначається тими ж критеріями, що й водосховищ. Кількість ставків в Україні за різними даними від 27 до 29 тисяч, їх площа оцінюється в 2,2 тис. км2. Часто саме ставок є єдиним місцем відпочинку біля води по місцю проживання для жителів багатьох сіл і містечок України. Особливо мальовничими є став­ки, створені на місці колишніх гранітних (кам'яних) та піщаних кар'єрів Полісся і лісостепу.

Приблизно половина всіх водосховищ та ставків створені в басейні Дніпра.

Тривалість купального сезону на річках, озерах та водосховищах залежить від багатьох факторів, однак, можна виділити два великі регіо­ни. На Поліссі та Заході України вона становить 90-120 днів, у централь­них, східних та південних областях - більше 120 днів [8]. Гірські річки Карпат та Криму, зважаючи на низьку температуру води, високу швид­кість течії та низьку глибину є взагалі малопридатними для купання.

Для організації повноцінного відпочинку населення велике зна­чення має якість води та пляжів. За гігієнічними нормативами вона визначається за сумою органолептичних, хімічних та бактеріологічних показників. Якість природного середовища водних об'єктів зазнала дуже сильного антропогенного впливу (хімізація с/г, викиди неочищених стіч­них вод, неконтрольоване будівництво і організація сміттєзвалищ та ін.), що негативно вплинуло на їх рекреаційне освоєння.

Територія України надзвичайно багата на цікаві і атрактивні гідро­логічні об'єкти (каньйоноподібні річкові долини, водоспади, карстові озера, джерела цілющої води, витоки рік тощо). Більшість з них оголо­шено заказниками, пам'ятками природи, заповідними урочищами і всі вони можуть виступати у якості об'єктів пізнавальної рекреації, в тому числі і для іноземних туристів. Зокрема, витоки Тиси щороку відвідують сотні туристів з Угорщини. За умов мінімального розвитку туристичної індустрії в її околицях ця цифра може бути набагато більшою.

В Україні на 2003 рік існувало 639 гідрологічних заказники (державного значення - 38) та 435 пам'яток природи (державного зна­чення _ 21) [див. табл. 2.15]. За їх кількістю серед областей України виділя­ються: Чернігівська (відповідно 90 та 28), Волинська (58, 17), Полтавська (57, 3), Хмельницька (49, 8); гідрологічних пам'яток природи найбільше у Вінницькій (61), Тернопільській (53) та Чернівецькій (49). Як правило, це об'єкти масового відпочинку, купання, рибалки, любительського вес­лування на човнах, відправлення культових обрядів.



Особливий інтерес серед водних об'єктів завжди викликали водо­спади. Особливо їх багато в Карпатах, Кримських горах, на Подільській

височині [див. табл. 2.16]. Зокрема на р. Стрипі поблизу с. Русилів можна спостерігати за мальовничим каскадом з 12 водоспадів, висота окремих з них до 13 м. Найвищим водоспадом України і одним з найвищих у Європі є Учансу (висота падіння води - 98,5 м). В залежності від сезону він перетворюється, то в бурхливий потік, який можна спостерігати навіть з набережної Ялти, то стає подібним до Бахчисарайського фонтану.

Серед заказників та пам'яток природи місцевого значення осо­бливий рекреаційний інтерес можуть викликати Манявський водо­спад, гірське озеро Розсохан (Івано-Франківщина), Чехівська криниця (Луганщина), карстові озерця Вікнини (Тернопільщина), Микільське та Понятівське поселення змій (Херсонщина), Суворівська криничка та жит­тєдайне джерело Богородиці (Житомирщина), джерела мінеральних вод та багато-багато інших об'єктів.

Велика кількість водних видів відпочинку і спорту вимагає диферен­ційованого підходу до вирішення питання туристичного водокористу­вання. Водні об'єкти України здатні задовольнити практично весь спектр потреб туристів, однак потребують як матеріально-технічного облашту­вання, так і подальшого науково-методичного обґрунтування оптимізації туристичного водокористування. Нині найбільше рекреаційне наван­таження припадає на узбережжя теплих Чорного та Азовського морів; водосховища та річки. Найбільша загальна площа потенційно туристич­них акваторій в структурі туристичних угідь знаходиться у південних областях України: Херсонській, Одеській, Запорізькій та АР Крим.

Список посилань:

  1. Багрова Л.А., Боков В.А., Багров Н.В. География Крьіма. - К • Либідь
    2001.

  2. Васильєв Ю.С, Кукушкин ВА. Использование водоемов й рек в целях
    рекреации. - Ленинград: Гидрометеоиздат, 1988.

  3. Вишневський В.І. Річки і водойми України. Стан і використання. - К.:
    Віпол, 2000.

  4. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.: ... О.М. Маринич
    (відпов. ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.; 1990
    -12:3-0.; 1991. - Т. 3: П - Я.

  5. ІльїнЛ.В., МольчакЯ.О. Озера Волині. - Луцьк: Надстир'я, 2000.

  6. Леоненко В.Б., Стеценко М.П., Возний Ю.М. Атлас об'єктів природно-
    заповідного фонду України. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003.

  7. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. - Львів,
    1997.

  8. Рекреационное использование водохранилищ: проблеми й реше-
    ния. - М.: Наука, 1989.

  9. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. - К.:
    ВД «К.-М. Академія» - Чернівці: Зелена Буковина, 1999.

  10. Україна. Природне середовище і людина. Серія карт. / Відп. ред.
    Л.Г. Руденко, В.М. Ліпінський, АЛ. Бондар. - К., 1993.

  11. Фоменко Н.В. Туристичні ресурси та курортологія. - Івано-Франківськ
    2001.

  12. Царик Л., Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і
    аналізу. - Тернопіль, 2001.

  13. Шуйський /ОД Довжина берегів Чорного та Азовського морів у межах
    України. // УГЖ. - 2001. - № 1. - с. 33-36.

Туристичні ресурси природно-заповідного

фонду України

Важко уявити туристичну галузь Кенії, Танзанії, Південної Африки, США без використання об'єктів природно-заповідного фонду, зокрема, національних парків. Серед сприятливих для розвитку рекре­ації у заповідних місцевостях факторів можна зазначити:

  • можливість спілкування з незайманою або малозміненою при­
    родою, що сприяє відновленню фізичних та моральних сил і зба­
    гаченню духовного світу людини;

  • чисті повітря та водні ресурси;

  • можливість будівництва на території або в буферній зоні ліку­
    вально-санаторних та оздоровчих установ;

  • просвітницька робота, екологічне виховання та формування еко­
    логічного світогляду.

Натомість в Україні вони в основному продовжують виконувати головне завдання, яке стоїть перед такими об'єктами: збереження та від­творення генофонду живої природи і унікальних природно-територіаль­них комплексів, переважно залишаючись осторонь туристичної галузі.

До складу природно-заповідного фонду входять ділянки гео- та акваторії і окремі об'єкти, що «мають особливу природоохоронну, нау­кову, естетичну, туристичну та іншу цінність і виділені з метою збе­реження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринно­го та рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу довкілля» [3, с. 89]. Всі об'єкти ПЗФ, за виключенням природних заповідників, є складовими туристичного потенціалу території.

Після введення в дію у 1992 році Закону України «Про природно-заповідний фонд» відбулося значне зростання кількості та площі тери­торії об'єктів ПЗФ. На 2003 р. вона становила 2557,8 тис. га, або 4,2 % від площі держави. Швидке зростання площі (за 10 років майже вдвічі) відбулося в основному за рахунок створення біосферних заповідників, національних та регіональних ландшафтних парків.

За даними «Атласу об'єктів природно-заповідного фонду України» найбільша частка від площі ПЗФ припадає на заказники - 39,7 %, наці­ональні парки - 22,6 % та регіональні ландшафтні парки - 18,3 % [див. рис. 2.2]. Відсоток заповідності по окремих областях коливається від менш ніж 1% у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Кіровоград­ській, Харківській до 14 % і більше в Закарпатській, Івано-Франківській,

Хмельницькій областях та м. Києві. 30,2 % площі Севастополя - це при­родно-заповідні території.

та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біосфері»[2, с. 241]. Мережа біосферних заповідників в Україні почала формуватися у 1984 році, коли ЮНЕСКО включила природні заповідники Асканія-Нова та Чорноморський до світової мережі. Нині цей статус мають також Кар­патський та Дунайський заповідники, а загальна їх площа в Україні на кінець 2002 року становила 226719,5 га.

Найстарішим природним заповідни­ком України (статус з 1921 року) і одним з перших, що отримав статус біосферного, є «Асканія-Нова» ім. Ф.Е. Фальц-Фейна. ' Заповідна діяльність була започаткована бароном Ф. Фальц-Фейном у 1898 році, а перша вольєра тут з'явилась ще у 1874 році. Крупне вівчарське господарство засноване тут у 1828 році. Найбільша цінність запо­відника - єдина у Європі ділянка цілинного типчаково-ковилового засушливого степу площею 11054 га із загальної площі 33,3 тис. га. Крім заповідного ядра до складу запо­відника входять також дендропарк, зоопарк та охоронна частина. Флора нараховує 1316 видів лише судинних рослин. У складі фауни 67 видів ссавців, 172 види птахів та

958 - комах [14].

І

Загальна чисельність об'єктів ПЗФ становить близько 7 тисяч. У структурі ПЗФ України виділяють 11 категорій об'єктів, серед яких за чисельністю найбільше пам'яток природи - 3025, заказників - 2632, запо­відних урочищ - 753, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - 538 та регіональних ландшафтних парків - 44 [див. табл. 2.17]. 591 об'єкт має статус державного: 4 біосферні заповідники, 17 природних заповідників, 15 національних природних парків, 292 заказники, 132 пам'ятки приро­ди, 88 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 20 дендрологічних парків, 17 ботанічних садів та 7 зоологічних парків, їх загальна площа становить близько 51 % від усієї площі ПЗФ [9]. Державний статус мають і деякі регіональні ландшафтні парки.

Науково-дослідними природоохоронними установами міжнародно­го значення є біосферні заповідники. Головна мета їх створення - «збе­реження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення екологічного моніторингу, вивчення спонтанних




Найбільший за площею біосферний заповідник України - Чорно­морський (89,1 тис. га) також знаходиться на Херсонщині і включає частину акваторії Чорного моря, цінну в орнітологічному відношенні (гніздові та перелітні птахи). Зокрема, саме тут охороняється 90 % світо­вої кількості чорноголової чайки. Об'єктом охорони є також ландшаф­ти типчаково-полинових причорноморських степів та солончаків і гаї-колки - залишки лісів дуба, берези, верби, вільхи тощо. Найцікавішими ділянками визнано Ягорлицький кут, Потіївку, Солоно-Озерне, Волошин ліс, Івано-Рибальчанське.

ч Гірські ліси Карпат покликаний обе­рігати Карпатський біосферний заповід­ник у Закарпатській області. Його площа становить 57,9 тис. га і до складу вхо­дять:

Чорногорський масив - південний макросхил Чорногорського хребта з чіткою вертикальною зональністю і ялицевими, ялино­вими та буково-ялиновими лісами;

Мармароський масив - унікальні в межах Європи буково-ялице-во-смерекові та смерекові праліси;

  • Угольсько-Широколужанський масив - найбільший у Європі осе­
    редок букових пралісів та єдине в Українських Карпатах місце
    зростання ялівцю козацького; реліктовим видом є - тис ягідний
    (близько 10 га.);

  • Кузійський масив - мішані гірські ліси;

  • «Долина нарцисів» - найбільший у Європі ареал нарциса вузько­
    листого в околицях м. Хуст (257 га);

  • «Стужниця».

У 1998 році природний заповідник Дунайські плавні було пере­творено у Дунайський біосферний заповідник (площа - 46.4 тис. га). Під охороною знаходиться екосистема дельти Дунаю з унікальним природ­ним комплексом плавнів та водно-болотних угідь. На території заповід­ника знаходиться «українська Венеція» - м. Вилкове.

Природні заповідники хоча і не є туристичними установами ПЗФ, однак, зважаючи на еталонність та унікальність природних комплексів, що ними охороняються, є цікавим об'єктом пізнання і, в першу чергу, природними науковими лабораторіями. Уявлення про географічну структуру та деякі інші характеристики природних заповідників Украї­ни дає таблиця 2.18.






Виконуючи беззаперечно важливу функцію збереження природно­го різноманіття, природні заповідники роблять неможливим знайом­ство з унікальними ландшафтами для широкого загалу. Створення у 1872 році першого національного парку Йеллоустон (США) започаткува­ло нову сторінку у спілкуванні людини і природи. Нині світова мережа національних парків нараховує понад 2300 відповідних об'єктів у всіх частинах світу. Швидке зростання їх кількості - результат економічної вигоди та соціальної (в першу чергу рекреаційної) цінності такої форми заповідання. Саме національні парки найкраще з об'єктів ПЗФ пристосо­вані для залучення в туристичну галузь, оскільки мають на своїй тери­торії дві (з чотирьох) зони для розвитку регульованої та стаціонарної рекреації. Основою для створення національного парку є наявність найбільш унікальних природних та історико-культурних комплексів (об'єктів), що мають особливу екологічну, естетичну, оздоровчу цінність. В ідеалі у парку перетинаються типовість та унікальність природних об'єктів, які дають уявлення про особливості даного регіону. Серед голо­вних функцій національного парку, окрім рекреаційної, варто зазначити природоохоронну, науково-дослідну, культурно-освітню.

Мережа національних пар-

ків України включає нині 15

об'єктів, які репрезентують всі

природні зони нашої держави,

окрім Гірського Криму та ПБК

[див. карту 2.3]. їх загальна

площа на початок 2003 року

становить близько 650 тис. га

або 24 % від заповіданої тери-

торії України.

Перший національний природний парк в Україні

- Карпатський з центром у смт. Яремча Івано-Франківської області - було створено у 1980 році. Площа цього музею під відкритим небом у верхів'ях Черемошу та Пруту - 50.3 тис. га. На його території знаходять­ся такі відомі туристичні центри як Яремча, Ворохта, Кремінці, Яблуниця; прокладено багато

пішохідних, велосипедних, лижних, кінних водних туристичних маршру­тів. Унікальні лісові та альпійсько-лучні природні ландшафти включають в себе понад 1100 видів судинних рослин. Тут можна зустріти представ­ників 46 видів ссавців, 180 видів птахів, у т.ч. ведмідь, рись, куниця лісова, олень європейський, тетерук, беркут, лелека чорний, рідкісну породу гуцульських коней. У парку багато мальовничих водоспадів (поблизу Яремчи - водоспад «Прибій» висотою 12 м) та гірських озер, печер та інших природних утворень. Цікавою і самобутньою є не лише природа, а й етнографічні особливості даного куточка Карпат. Гуцульський коло­рит особливо проявляється в місцевій кухні та дерев'яному зодчестві і різблярстві. Карпатський національний природний парк щороку від­відує близько 1,5 млн відпочиваючих, що становить приблизно 80 % його ємності.

Шацький національний природний парк було створено у 1983 році на площі близько 50 тис. га. для охорони та регулювання рекреації в районі 22 Шацьких озер карстового походжен­ня, які мають здатність до самоочищення. На його території знаходиться і найглибше (глиби­на - 58,4 м) озеро України - Світязь. За даними Ф. Заставного, вода в озерах Світязь та Пісочне є чистою, придатною для пиття, гідрокарбонатно-кальцієвого типу [7]. Дев'ять озер мають однако­ву назву «Святе». На вудку можна піймати кара­ся, окуня, щуку, знаменитого шацького вугра. 70 % породного складу становлять соснові ліси,

в першу чергу - сосняки-чорничники. У межах національного парку функціонує близько 40 пансіонатів та баз відпочинку.

Природний націо­нальний парк «Синевир» розташований у централь­ній частині Українських Карпат, у верхів'ї Тере-блі та Ріки, Міжгірського району. Утворений в 1989 році на площі 40,4 тис. га. Мета: охорона малопорушених природних ланд­шафтів південно-західної частини Ґорґан, рід­кісних рослинних угрупувань, раціонального використання багатих туристичних ресурсів. Зокрема на території парку є джерела міне­ральної води типу «Нарзан», «Арзні, «Єсентуки-17». Найвизначнішим природним об'єктом є озеро Синевир (площа водного дзеркала -4,4 га, глибина - 21 м, висота над рівнем моря - 989 м), яке серед дріму­чого пралісу уособлює овіяну легендами долю закоханих Сині та Вира. Флора парку нараховує близько 800 видів судинних рослин з добре вираженою висотною поясністю. Чисті букові, буково-ялицеві та ялицеві, ялинові ліси насичують повітря фітонцидами і сприяють оздоровленню людського організму. В урочищі Кончівський виявлено рідкісне для Кар­пат угруповання з переважанням у деревостані в'яза гірського і явора.

Біля с. Негровець розташоване найбільше у Ґорґанах верхове сфагнове болото, де зроста­ють рідкісні види занесені до Червоної книги України. В гірських річках водиться форель. Азово-Сиваський природний націо­нальний парк було створено у 1983 році на базі заповідно-мисливського угіддя, яке існувало з 1957 року. До складу НПП (площа 52,1 тис. га) входить акваторія затоки Сиваш з численними островами та о. Бірючий з Федотовою косою. Основа парку - багата орнітофауна. Так, у період скупчення тут мешкає понад 1 млн пта­хів, у т.ч. представники ЗО видів занесених до Червоної книги: зуйок морський, ходуличник, кулик-сорока, славка, реготун чорноголовий, орлан-білохвіст та інші.

Природний національний парк «Святі Гори» створено у 1997 році, поряд з тим його можна вважати одним з найстаріших заповідних куточ­ків України, оскільки, ще в 1704 Петро І видав директиву про охорону цієї ділянки. Перша ж писемна згадка про Святогірськ (1526 р.) належить німецькому послу Герберштейну. Природною домінантою парку є висо­кі (100-120 м) білі крейдяні гори над меандрами Сіверського Донця, на крутих схилах яких ростуть хвойні ліси. На протилежному боці річки відкривається панорама трьохсотлітньої діброви. Балка Микитиха в уро­чищі Маяцька дача створює враження перебування у первісному лісі. В ландшафт чудово вписуються Святогірська Успенська лавра, пам'ятник Артему, інші історико-архітектурні споруди. Все це дає змогу говорити про парк як «українську Швейцарію» та наймальовничіший серед рів­нинних. Національний парк загальною площею 40,6 тис. га є невід'ємною складовою курортної зони Святогірська.

Яворівський НПП було створено у 1998 на міжселебній території Яворівського та Жовківського районів Львівщини. Ця частина голов­ного європейського вододілу являє собою переважно грабово-дубо­ві, сосново-дубові та соснові ліси з реліктовими осередками смереки, ялиці, явора і займає площу 7,1 тис. га. Парк має багатий видовий склад рослинного та тваринного світу. Серед мисливських звірів переважа­ють заєць-русак, білка, куниця, дикий кабан, козуля, єнотовидна собака, лисиця.

На відміну від інших національних парків Карпат, Вижницький (7,9 тис. га, 1995 рік) репрезентує низькогірну частину з досить м'яким кліматом і переважанням теплолюбних деревних порід - бука та ялиці. Його вирізняють: ландшафтна неповторність басейнів Черемоша та

Серета; мінеральні джерела Черешенька, Вижниця (давні слов'яни з його води виварювали сіль). Лужки (у Європі лише три, подібні за набо­ром терапевтичне активних іонів, джерела, вода яких сприяє лікуванню захворювань органів травлення та гемофілії), типу Нафтуся; культура та побут Північної Буковини. Національний парк - єдине місце зростання в Українських Карпатах надбородочника безлистого та деяких інших орхідних.

Найбільший за площею національний природний парк України Подільські Товтри (261,3 тис. га або 12,5 від території Хмельницької обл., 1996) - це гармонійне поєднання мальовничих ландшафтів істо­ричного рифу, яким є Товтрянський кряж, що піднімається над оточую­чою рівниною на 60-65 м і не має аналогів у світі; величезної кількості водойм та мінеральних джерел; річок, більшість з яких має каньйонопо-дібну долину; карстових печер та гротів; історико-культурної спадщини світового значення та історії, овіяної сотнями легенд. Оскільки регіон не зазнав впливу історичних зледенінь, то являє собою один з ареалів ендемізму, зокрема, теплолюбної флори.

У 1999 році на околицях курортів Східниця та Сколе у басейні р. Стрий та її притоки р. Опір було створено національний природний парк Сколівські Бескиди (35,7 тис. га). Парк е резерватом майже незайма­ної природи з мальовничими краєвидами західної частини Українських Карпат. Він включає північні макросхили Бескид на висоті 600-1200 м з віковими чистими буковими лісами природного походження та ета­лонними смерековими і ялицевими лісами. На території парку знахо­дяться понад ЗО джерел мінеральної води, в т.ч. типу Нафтуся. Поряд з Карпатським та Шацьким НПП, Сколівські Бескиди є одним з найбільш залучених до рекреаційної сфери, оскільки поблизу функціонує близько 50 санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку та туристичних кемпінгів.

Деснянсько-Старогутський НПП (16,2 тис. га, 1999 рік) складаєть­ся з двох частин: Деснянської, яка репрезентує заплавну рослинність, і Старогутської - майже суцільний лісовий масив з сосни, дуба, берези, вільхи та клена. У парку багато стариць, озер та місць, пов'язаних з діяль­ністю партизанських загонів під час Другої світової війни. Символом парку можна назвати чорного лелеку, який облюбував собі тут місця для гніздування.

НПП Уманський (39,2 тис. га, 1999 рік) дає змогу ознайомитися з незайманими або малозайманими бучинами, яворовими та ялицево-буковими лісами і пралісами середньо- та високогірних районів Карпат на кордоні з Польщею та Словаччиною. Це унікальна в етнографічному відношенні частина Лемківщини.

Важко навіть сказати, природний чи етнографічний компонент віді­грав більшу роль у створенні НПП Гуцульщина (32,3 тис. га, 2002 рік). Мальовничі краєвиди Покутсько-Буковинських Карпат та неповторність культури і побуту населення (Косів - центр українського писанкарства, Космач - килимарства) задовольняють найвищі міжнародні вимоги до створення національних парків.

На 2007 рік мережа НПП була поповнена Гомільшанським лісом (Харківська обл.), Галицьким (Івано-Франківська обл.) та Ічнянським (Чернігівська обл.) парками.

Як бачимо у цьому переліку немає жодного національне при­родного парку в Криму. Автори «Географії Криму» [1] детально ана­лізують причини такого становища, і особливо наголошують на тому, що при створенні національного парку в гірській частині Криму може бути порушена важлива екологічна функція лісів, які нині знаходяться у заповідній зоні. Поряд з тим ідея створення національних парків у Автономній Республіці є досить давньою і актуальною. Серед остан­ніх проектів варто назвати: національний парк «Таврида», який би включав усю гірську частину Криму; Байдарський національний парк

(Байдарська котловина, каньйон р. Чорної та прилеглі території); наці­ональний парк в південно-східному Криму. Оскільки національний парк найгармонійніше поєднує туристичні, природоохоронні та господарські функції, то існує низка пропозицій по їх створенню і в інших регіонах нашої держави: Голосіївський (м. Київ), Українські Бескиди (Львівська обл.), Черкаський бір (Черкаська обл.), Мезинський (Чернігівська обл.), Нижньодністровський (Одеська обл.), Севастопольський (АР Крим).

Виходячи із світового досвіду, для успішного вирішення поставлених завдань, національні природні парки повинні мати таке співвідношення площ між функціональними зонами: заповідна - 10-20 %; регульована рекреація - 40-80 %; стаціонарна рекреація - 10-20 %; господарсь­ка - 0-30 %. За нашими розрахунками для Карпатського НПП це спів­відношення становить: 20,5 - 41,4 - 21,0 - 17,1%, а для НПП «Синевир» -17,3 - 49,8 - 12,4 - 20,5%, що цілком відповідає міжнародним нормам.

Отже, за виключенням 3-4 національних природних парків, дово­диться констатувати майже повну відсутність залучення інших у турис­тичну галузь України. Серед основних чинників такої ситуації: співробіт­ники парків не мають досвіду роботи в туризмі; професійні організатори туризму не знають про існування і можливості окремих парків; слабко розвинута транспортна і туристична інфраструктура; недосконалість нормативно-правової бази тощо. Вирішення економічних питань функ­ціонування НПП покликана поліпшити Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. № 1913 «Про затвердження платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду». Ця постанова на основі пільгового оподаткування (навіть звіль­нення від сплати податку) передбачає впровадження ефективного меха­нізму фінансово-економічного регулювання і стимулювання цілої рекре­аційно-туристичної галузі, зокрема екологічного туризму [4]. Розміри плати за туристичні послуги, що надаються об'єктами ПЗФ, базуються на вартості відповідних природоохоронних заходів і визначаються з урахуванням якісних та кількісних чинників.

Як зазначено вище, складовими ПЗФ є також регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади та зоопарки, однак, виходячи з суті цих об'єктів та їх широкої залученості в туризмі, ознайомитись з ними можна у інших пунктах. Географічний розподіл даних об'єктів у розрізі областей України подано в таблиці 2.17.

Принагідне зазначимо лише, що при створенні (наданні статусу) природного або біосферного заповідника, національного природного парку, ботанічного саду, дендропарку, зоопарку, в окремих випадках -

парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва, відбувається вилучення земельних ділянок і об'єктів у їх власників, решти складових ПЗФ - ні.

Прикінцеве декілька слів про оцінку ПЗФ у якості туристичного ресурсу. Найбільш суттєвими показниками, окрім унікальності та екзо­тичності, об'єктів, що охороняються, є щільність природоохоронних закладів та відсоток їх сумарної площі до площі району (області, дер­жави). Зокрема, щільність вказує на різноманітність природних ланд­шафтів та їх науково-пізнавальну цінність, а, побічно, доступність для туристів. Найбільшу щільність об'єктів ПЗФ на 100 км. кв. у розрізі облас­тей мають: Тернопільська (3,92), Чернівецька (3,69), Івано-Франківська (3,15), Чернігівська (2.03) та м. Київ 0 6,7). Нижчу, ніж в середньому по Україні (1,08), щільність мають дванадцять областей, в т.ч. Луганська (0,47), Одеська (0,37), Дніпропетровська (0,36). Низька щільність у Криму (0,54), Херсонській (0,27 - найнижча). Закарпатській (0,56) областях ком­пенсується часткою заповідних територій та їх світовим значенням. У цьому контексті напрошується висновок, що лише у єдності кількісні та якісні показники дають змогу отримати уявлення про реальне значення складових природно-заповідного фонду.

Частка заповідних територій в площі України, як зазначалося вище, динамічно зростає і має бути доведена найближчим часом до 10 %. Це результат формування національної екомережі як складової панєвропейської мережі ЕСОМЕТ, передбаченої Законом України «Про загально­державну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки» від 28.09.2000 року. Якщо площа земель, потенційно придатних для залучення в туристичну галузь України за різними дани­ми становить від 12,8 % до 15,6 % площі держави, то площа природно-заповідного фонду на момент виходу праці - лише 4,2 %, з яких лише частину можна вважати туристичними. Найбільш задіяними в турист­сько-рекреаційному комплексі держави є природні національні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, ботанічні сади та зоопар­ки, в той час як природні заповідники для туристичних потреб не вико­ристовуються. Туристичні природно-заповідні об'єкти окрім задоволен­ня потреб у лікуванні, оздоровлені, відпочинку, надають неоціненну допомогу в екологічній освіті та формуванні екологічного світогляду

Список посилань:

1. Багрова Л'.А., Боков В.А., Багров Н.В. География Крьіма. - К.: Льібидь, 2001.

2. Бойчук ЮД., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколиш­нього середовища. - Суми: «Університетська книга», 2002.

3. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.: ... О.М. Маринич (відпов. ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.; 1990. -Т. 2: З-О.; 1991.-Т. 3: П - Я.

4. Гетьман В.І. Платні туристичні послуги установ природно-заповід­ного фонду України: законодавчі норми та екологічні можливості // Укр. геогр. журнал. - 2002. - №1. - с. 58-64.

5. Грищенко Ю.М. Основи заповідної справи. - Рівне: РДТУ, 2000.

6. Заповідні скарби Сумщини./ Під заг. ред. Т.Л. Андрієнко. - Суми: Джерело, 2001.

7. Заставний ФД. Географія України. - Львів, Світ, 1994.

8. Коротун ЇМ., Коротун Л.Н., Коротун СІ. Природні ресурси України. - Рівне, 2000.

9. Леоненко В.Б., Стеценко М.П., Возний Ю.М. Атлас об'єктів природно-заповідного фонду України. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003.

10. Національні природні парки: проблеми становлення та розвитку. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Яремча, 2000.

П.Орлов О.О., Сіренький С.П., Подобайло А.В., Сесін В.А. Заповідна Житомирщина. - К.: Фітосоціоцентр, 2001.

12. Павлое В.І., ЧерчикЛМ. Рекреаційний комплекс Волині: теорія, прак­тика, перспективи. - Луцьк, Надстир'я, 1998.

13. СадьІ, парки й заповедники Украинской ССР. - К.: Будівельник, 1985.

14. ТоважнянськийЛ.Л., Солодкий В.Д., Масікевич Ю.Г. та ін. Заповідна спра­ва. - Харків: НТУ «ХПІ», 2002.

15. Царик Л., Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і аналізу. - Тернопіль, 2001.

Біотичні туристичні ресурси

Біота - історично сформована сукупність представників флори та фауни, об'єднаних спільною областю поширення. Звідси турис­тичні біотичні ресурси - це ресурси живої природи, сприятливі як для лікування та оздоровлення, так і задоволення духовних потреб людини та організації окремих видів туризму (мисливські тури, фіш-тури тощо). Такими ресурсами є:

• рекреаційні ліси;

• складові природно-заповідного фонду (ботанічні, лісові, ентомо­логічні, іхтіологічні, орнітологічні, загальнозоологічні заказники; ботанічні та зоологічні пам'ятки природи; ботанічні сади та зоо­парки);

• фауна мисливських господарств.

Ліс є не просто складовою біосфери, а «найскладнішим і найпо­тужнішим рослинним угрупуванням» [2, с. 273], яке впливає на кліма­тичний та гідрологічний режим місцевості, продукування кисню, процес ґрунтоутворення і захист ґрунтів від ерозії, поширення представників флори та фауни тощо. Лісовкрита площа в Україні за різними даними становить від 14,2 до 17,9 %. Варто зазначити, що природна рослинність в Україні займає лише 27 % [4]. Виходячи з фізико-географічних умов та часто хижацької діяльності людини, ліси в Україні розміщені нерівно­мірно: Українські Карпати - 40,5 %, Крим - 32 %, Полісся - 26,1 %, лісо­степ - 12,2 %, степ - 3,8 %. Найбільш залісненими областями є Закарпатська та Івано-Франківська (відповідно 56 % та близько 40 % [6]), а найменш - Запорізька - 1,2 % [див. карта 2.4]. Лісистість території має важливе значення при виборі режиму природокористування.

Рекреаційні ліси як компонент природних туристичних ресур­сів - це лише незначна (за площею) складова лісових екосистем, яка забезпечує потреби населення у лікуванні, відпочинку та туризмі. Для означення ареалу їх поширення за основу береться саме рекреаційна функція. До власне рекреаційних лісів належать зелені зони міст та при­міських територій (головно сквери, сади, парки, лісопарки, дендропар­ки), ліси лікувально-оздоровчих закладів (т.з. курортні ліси). Туристичні функції також здійснюють спеціальні зони природоохоронних об'єктів, ліси вздовж туристських маршрутів, автомобільних шляхів, водоохорон­ні, ґрунтозахисні, експлуатаційні ліси державного лісфонду тощо.

В Україні заходи по створенню зелених зон вперше розробив Український інститут проектування міст у 1951-53 роках [2, с. 43]. Згідно з містобудівними нормами зелена зона в межах населеного пункту має

становити 45-50 %. В цілому по Україні загальна площа зелених зон становить близько 10 млн. га.

Лісовий кодекс вважає зеленою зоною лише територію навколо міст. Саме цим можна пояснити, що площа рекреаційних лісів у більшості джерел оцінюється в 1,1 млн га. [2, 9]. На території України передбачено створення 256 зелених зон [1], з них на Поліссі - ЗО (11,4 % від площі рекреаційних лісів зеленої зони), у лісостепу - 145 (54,2 %), степу - 62 (7,7 %), Карпатах - 28 (26,7 %). У розрізі областей трійка лідерів наступ­на: Харківська - 157,3 тис. га; АР Крим - 165,2 тис. га. Луганська -155,8 тис. га. [9].

В Україні нараховується понад 25 тисяч видів рослин, в т.ч. у складі природної рослинності 76 листяних і хвойних видів дерев та 278 - чагарників, які в різних поєднаннях розосереджені по території. Найпоширенішими є хвойні породи - 5,4 % від площі всіх лісів, в т.ч. сосна становить 35,9 %, ялина - 9,9 %. Серед листяних переважають дуб (27 %), бук (9 %), береза (4,8 %), вільха (3,8 %), граб (2,6 %) [2]. По при­родних зонах переважають:

  • Полісся - сосна, дуб, береза, вільха, осика, граб;

  • лісостеп - дуб, граб, бук, ясен, клен, в'яз, акація;

  • степ - дуб, сосна, біла акація, гледичія; у байрачних лісах - дуб,
    клен, ясен, берест;

  • Українські Карпати - ялина, бук, ялиця;

• Кримські гори - дуб пухнастий та скельний, бук, граб, сосна.

Щодо пейзажного різноманіття то найвищий вплив на емоцій­ний стан мають лісові ландшафти Українських Карпат та Кримських гір (включно з Південним берегом Криму), окремі ділянки Волино-Подільської височини (Товтри, Медобори, Кременецькі гори), окремі регіони Донецького кряжу (так звана українська Швейцарія в районі Святогірська), Словечансько-Овруцький кряж на Житомирщині тощо. Оскільки емоційне світосприйняття є цілком індивідуальним, то і рів­нинні частини степу та лісостепу, і заболоченні ділянки Полісся та Дунайських плавнів дають комусь не лише спокій, а й натхнення.

Заболоченість місцевості є вагомим лімітуючим рекреацію фак­тором. Загальна площа боліт в Україні становить близько 1 млн га. Найбільше їх на Волині: 11 % території області.

Важливість болотних угідь для підтримання рівноваги екосистеми планети підкреслено Рамсарською Конвенцією (2 лютого 1973 р., Іран), 118 учасницею якої у 1999 році стала Україна. Міжнародного значення згідно з «Рамсарським списком» набули 22 водно-болотні угіддя України загальною площею 650 тис. га. Серед них: озера - Кугурлуй, Картал, Сасик, Шагани-Алібей-Бурнус (Одещина) та Шацькі (Волинь); лимани -

Тилігульський, Молочний, північна частина Дністровського; заплави річок Стохід та Прип'ять; затоки - Тендрівська, Каркінітська та Джарилгацька, Центральний Сиваш, Східний Сиваш, Ягорлицька; затоки з відповідними косами - Обиточна, Білосарайська, Крива, Бердянська; міжріччя Дністра-Турунчука; дельта р. Дніпро та Кілійське гирло Дунаю.

З іншого боку болота можуть виступати вагомим об'єктом для люби­тельських промислів та пізнавальної рекреації. Вони мають багатий рослинний (журавлина, чорниці, брусниці, буяхи) та тваринний (глуха­рі, тетеруки, водоплавні та болотні птахи, бобри, ондатри, козулі, лосі тощо) світ.

Об'єктом «тихого полювання» виступають гриби. В Україні відомо декілька сот видів їстівних грибів, але найбільш популярними є білий гриб (найбільше на Поліссі та у Карпатах), маслюк звичайний та зелениця (хвойні ліси), підберезовик, лисичка справжня, сироїжка, пече­риця звичайна, опеньок. Якщо поталанить, можна знайти реліктові їстівні види грибів з Червоної книги України: трюфель літній (навколо Умані, в Закарпатті), катателазма царська (Львівська область), боровики темно-каштановий та королівський (Закарпаття, Полтавщина), діктофора подвоєна (лише ПБК) та інші. Найбільше грибів росте у зоні мішаних лісів, карпатських та гірсько-кримських лісах, зустрічаються у байрачних лісах та лісонасадженнях лісостепу та степу, міських парках. Полісся та Карпати є також і найбільш ягідними місцями України (малина, ожина, чорна горобина, калина, чорниця, брусниця, журавлина, суниці та ін.).

Рослинний світ України багатий і на лікарські рослини. Найбільша їх кількість росте на Поліссі, в лісостепу (особливо на Поділлі) та Карпатах, менше - степу та Кримських горах. З 4,5 тис. видів судинних рослин України, щонайменше 1 тис. фармакологічно активні, однак широке застосування знайшли близько 150 видів [2, с. 272]. Найпоширенішими є валеріана, барвінок малий, конвалія, лепеха звичайна, цмин пісковий, алтея лікарська, арніка гірська, ромашка, брусниця, кропива дводомна, дурман звичайний, чистотіл, подорожник великий та інші. Широко куль­тивуються м'ята перцева, меліса, лаванда, беладонна. В Тернопільській області функціонують Почаївський та Галицький ботанічні сади лікар­ських рослин.

Зважаючи на доступність, головне рекреаційне навантаження при­падає на зелені зони міст та селищ міського типу. Із загальної площі зелених насаджень в населених пунктах 64 % припадає на ліси [на основі 2]. Більшою мірою це міські парки, сквери та сади, частина яких водночас є складовою природно-заповідного фонду (ПЗФ) і взірцем організації міського середовища. В Україні до об'єктів ПЗФ віднесено 538 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, в т.ч. загальнодержавного


значення - 88 [8]. Вони не лише задовольняють потребу людини у красі та відпочинку, а й виконують важливу екологічну функцію.

Серед найкращих парків-пам'яток садово-паркового мисте­цтва: Немирівський (м. Немирів, Вінницька обл.), їм. Т.Г. Шевченка (м. Дніпропетровськ), Трощанський (Чуднівський р-н, Житомирська обл.), Партизанської слави (смт. Делятин, Івано-Франківської обл.), Згурівський (Київська обл.). Хутір Надія та Онуфрїївський (Кіровоградська обл.), Гостра могила (м. Луганськ), Стрийський, Високий замок, Шевченків гай (м. Львів), Кардамичівський (Одеська обл.), Хомутецький та Полтавський міський (Полтавська обл.), Гощанський (Рівненська обл.), Тростянецький (Сумська обл.), Більче-Золотецький та Скала-Подільський (Тернопільська обл.), Краснокутський, Наталіївський, Шарівський (Харківська обл.), Сатанівська перлина, Самчиківський, Полонський (Хмельницька обл.), Корсунь-Шевченківський, Тальнівськийі Черкаський «Соснівка» (Черкаська обл.), Сокиринський (Чернігівська обл.), парки Південного берегу Криму (особливо Алупкінський, Лівадія, Масандрівський), Володимирська гірка, Марийський, Феофанія, Голосіївський їм. М.Рильського, Сирецький (м. Київ).

Оздоровчу і естетичну цінність мають паркові зони санаторіїв та будинків відпочинку. Зокрема, значно підвищується ефективність ліку­вання та оздоровлення внаслідок іонізуючої, фітонцидної та мікроклі­матичної дії чудових паркових зон у санаторіях «Карпати» (Чинадійово); «Сокіл», «Морський прибій», «Дюльбер», «Гірський», «Ай-Даніль» (ПБК); м. Саки; «Гопри» (Херсонська область); «Аркадія», «їм. Чкалова» (Одеса); курортів Немирів, Шкло, Моршин, Великий Любінь та Роздол (Львівська область); Хмільник (Вінницька область), Пуща-Водиця (м. Київ) та ін., які також є складовими ПЗФ України. Зокрема курортні ліси Трускавця займають площу 4,2 тис. га. В них переважають грабово-дубово-ялицеві, ялицеві, зрідка букові, насадження. Мальовничий рельєф місцевості з колоритними малими архітектурними формами, багатий видовий склад дерев та чагарників, різноманітна вікова дерева віком понад 120-160 років) та просторова структура зумовлюють високі естетичні та оздо­ровчі властивості цих лісів.

Важливу пізнавальну і туристичну роль виконують заказники та пам'ятки природи, адже вони є місцем зосередження унікальних, в т.ч. ендемічних та реліктових, представників флори і фауни, атрактивних ландшафтів, досить часто пов'язані з життям видатних людей та овіяні народними легендами. За даними на 2003 р. в Україні було 292 заказ­ники державного значення, з яких до біотичних можна віднести [див. табл. 2.19]:

  • загальнозоологічні - 19,

  • ботанічні - 87,
    лісові - ЗО,

  • орнітологічні - 22.

У загальній чисельності заказників ботанічних - 726 (найбіль­ше у Запорізькій, Чернігівській, Тернопільській обл.), лісових - 277 (Житомирська, Волинська, Чернігівська), загальнозоологічних - 164 (Тернопільська, Волинська, Житомирська та Луганська), ентомологіч­них - 160 (Харківська (59), Запорізька, Рівненська), орнітологічних - 115 (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька), іхтіологічних - ЗО (Чернівецька, Закарпатська, Луганська, Тернопільська).







Поряд із природними та біосферними заповідниками заказники покли­кані зберігати видове різноманіття, охороняти рідкісні та зникаючі види флори і фауни, в першу чергу ті, які занесені до Червоної книги України. Нині вона включає 382 види тваринного та 541 вид рослинного світів.

Серед занесених до Червоної книги України рідкісних та зникаючих представників флори і фауни багато ендемічних та реліктових видів, хоч вони і не всі занесені до книги.

Найбільше ендемічних видів рослин та тварин у Кримських горах. Українських Карпатах і на Подільській височині. Лісові ендеміки рослин­ного світу розподілені по регіонах України наступним чином: Крим - 10 видів, Карпати та Поділля - по 8, Західне Полісся - 6, Причорномор'я - 5, Київське та Промислове Подніпров'я - по 2, Лівобережне Придніпров'я та Донбас - по 1 [5]. У рослинному світі найбільше ендеміків зустріча­ється серед судинних рослин (родини ясноткових, трояндових, гвоз­дикових, айстрових, бобових, злаків), лишайників та мохоподібних, тваринному - комах, молюсків, земноводних, риб та ссавців. Вцілому серед лісових ендеміків тваринного світу б видів збереглося у Криму та 2 в Українських Карпатах.

Серед вузьколокальних ендеміків України: лисиця кримська та олень кримський благородний, онкоцефал кримський (с. Морське), пилкохвіст Болдирєва (смт. Гаспра), лептоюлюс Семенкевича (Голосієво, м. Київ), бранхінекта маленька (м. Новомосковськ); аконіт Жакена (г. Великий Діл, г. Чивчин, хр. Чорногора), головачка Литвинова (околиці с. Верхня Дуванка Луганщини), зозулинець жилкуватий (Середнє Подніпров'я), зірочник Стевена та глід Пояркової (Карадаг).

До Червоної книги України занесено 199 реліктів тваринного та рослинного світу. Лісових реліктів найбільше в Українських Карпа­тах - 39 видів флори та 8 видів фауни, Криму - відповідно 38 та 9,

багато їх на Поліссі та Поділлі. Серед релік-

тів тваринного світу: хохуля звичайна
(Сумська та Луганська області), полоз лео-

пардовий (ПБК), безнога ящірка жовтопу-

зик (Крим), лосось дунайський (річки Тиса
та Прут), прісноводний краб (річки Чорна

та Учансу), широкопалий рак (річки Ірша, Гнилий та Гірський Тікич), серуліна зубчаста

(Тячівський район), багато комах.

Деякі реліктові види судинних рос-

лин можна зустріти лише в чітко означе-

них місцях: краєкучник персидський (гора

Яузлат поблизу Ялти та водоспаду Учансу),

дельфіум високий (масив Боржава), сміл-

ка яйлинська (поблизу Бесідки Вітрів на Гурзуфській яйлі), фіалка Джоя (поблизу села Герасимів Тлумацького району), Вовчі ягоди Софії (с. Охрімівка Вовчанецького р-ну), ясен білоцвітний (біля м. Виноградів), серпій донецький (с. Полівка Краснодонського р-ну), дріада восьми-пелюсткова (гори Близниця та Піп Іван) тощо. Єдине місцезнаходжен­ня у Європі паломокладія вічнозеленого (мох) - це Чуфут-Кале, масив Агармиш та ущелина Хапхал в Криму. Найбільша кількість реліктових видів рослинного світу властива хребтам Чорногора та Чивчини в Карпатах, Гірському Криму та ПБК, Кременецьким горам; ковилових та злакових - степовій зоні України.

Ендеміки та релікти є цікавим об'єктом пізнавальної рекреації, однак варто пам'ятати, що рекреаційне навантаження є однією з найбільших антропогенних загроз зникнення представників флори та фауни. Саме рекреація є чинником зникання для 48 видів лісових рослин та 21 виду тварин України. Для порівняння: в результаті суцільного вирубування лісів під загрозою зникнення 96 видів рослин та 60 видів тварин [5].

І серед заказників, і серед пам'яток природи найчисельнішими є ботанічні. Під охорону в Україні взято 3025 пам'яток природи, з них 132 державного значення, в т.ч. ботанічних - 42, зоологічних - 5. В цілому ж в Україні на 2003 рік існувало 1597 ботанічних та 36 зоологічних пам'яток природи. Найбільше таких об'єктів у Тернопільській (251 та 3), Івано-Франківській (144,1), Львівській (108), Волинській (102,8), Вінницькій (97,6) областях.

Серед основних функцій, що виконують ботанічні пам'ятки приро­ди: оздоровчі, ресурсозберігаючі та природоохоронні. Зокрема унікаль­ні ботанічні об'єкти є основою для розвитку екскурсійної діяльності, пізнавального та наукового туризму.

Досить чисельною групою серед ботанічних пам'яток природи є поодинокі дерева: екзотичні, еталонні, багатовікові, пов'язані з життям видатних людей. Серед подібних відзначимо ті, які найбільш наближені до основних туристичних маршрутів України: серед екзотів - кледрас-тис жовтий, сосна румелійська, псевдотсуга, кіпарисовик горіхоплодний, гледичія (м. Львів), 160-річна 8-стовбурна сосна австрійська (с. Струсів Теребовлянського р-ну), 5-ти стовбурний каштан (м. Сімферополь), яблу-ня-колонія (м. Кролевець), 5-ти стовбурний дуб (Бучацький р-н), бун-дук канадський та софора японська (м. Заліщики), тюльпанові дерева (м. Сквира та Хмельницький р-н), екзотичні дерева Глухівського педінсти­туту, гінкго більоба, дуб білий, липа американська (м. Одеса, м. Полтава), 150-річні гінгко дволопатеві (м. Тернопіль, м. Івано-Франківськ), єдині два дерева в Україні золотої модрини (Берегометський парк); імен­ні дерева - дуб Максима Залізняка (Чигиринський р-н), дуби Тараса

Бульби (Зліщицький р-н), липа та дуб Б.Хмельницького (відповідно Золочівський р-н та урочище «Різаний яр» Корсунь-Шевченківський р-н), липа Максимовича (Звенигородський р-н), дерева Тараса Шевченка (переважно Черкащина, Тернопільщина), Пушкінський платан (м. Одеса), сосна М. Гоголя (Канівський р-н), дуб Івана Франка (м. Стрий), сосна Лесі Українки (Шумський р-н) та Лесин ясен (м. Луцьк), дуб М.Коцюбинського (Жмеринський р-н), липа та дуб П. Тичини (Бобровицький р-н); еталонні модрини (с. Деревичі, Любарський р-н), алея дуба червоного (Барський р-н), каштановий гай (біля смт. Середнє Ужгородського р-ну) та багато-багато інших.

Головне мета дендропарків - збереження, вивчення і збагачення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагарників. Відповідно до цього вони проводять інтродукцію та акліматизацію рослин, їх селек­цію, приділяючи особливу увагу збереженню рідкісних та зникаючих видів. Все це поєднується з високими вимогами до ландшафтної архі­тектури. Більшість дендропарків є також важливим об'єктом екскурсій та туризму, місцем відпочинку - як правило, в експозиційній зоні.

В Україні функціонує 39 дендропарків загальною близько 1500 га, з них 20 - державного значення [див. карта 2.3].

Беззаперечним лідером чсеред українських дендропар­ків є уманська Софіївка. Це витончене поєднання шедеврів садово-паркової архітектури (висячі містки, романтичні аль­танки, мармурова скульптура), унікальної колекції екзотичних дерев і чагарників (550 видів і форм), нагромадження каміння (геологічний музей під відкри­тим небом), води. Парк, головним завданням якого є створення пев­ного меланхолійного настрою та налаштування на філософські мір­кування, повністю відповідає стилю пізнього романтизму. Його було створено у рекордно короткий тер­мін (1796-1800 рр.) кріпосними графа Потоцького на догоду його дружині Софії. За довгу історію існування він неодноразово реконструювався,

однак, першими будівничими були бельгійський інженер Метцель та кріпосний садівник Заремба. Плинність і суєтність світу підкреслюють всі складові парку: тарпейська скеля, павільйон Флори, фонтан Змія, долина гігантів, великий водоспад, річка Стікс, Єлісейські поля, грот Венери, Амстердамський шлюз, острів Цірцеї, трояндовий павільйон, англій­ський парк, тераса муз, алея скульптур, китайська альтанка тощо.

На декілька років старішим (1793 рік), одним з найкращих та най­більшим за площею (297,0 га) дендропарком України є Олександрія в м. Біла Церква. Цей чудовий зразок романтичного парку був закла­дений як заміська резиденція графа К.Браницького за проектом і під керівництвом італійця Д. Бонаті та садівника А. Стронге. Парк є гармо­нійним поєднанням лісових масивів (в основі багатовікова дубина; біля 800 видів і форм дерев та чагарників), величної паркової архітектури в стилі пізнього неокласицизму (палац, турецький будиночок, колонада Ехо, китайський та арковий містки, колона смутку, кругла бесідка, компо­зиція Лев тощо), водного дзеркала ставків та водоспадів (Руїни, Великий) та мальовничої долини річки Рось.

На відміну від більшості парків України домінантою Тростянця (Ічнянський р-н Чернігівської області) є не палаци, а земля і зелень. До взірця у парку доведені прийоми формування галявин серед біля 20 лісових масивів з романтичними назвами Бабусин, Прохолода, Метечь, Вітерець, Наталин, Ялинки тощо. Історія парку розпочинається з 1830 року, коли І.М. Скоропадський отримав у спадок хутір Тростянець. Вже в 1833 році було побудовано палац та штучні ставки (Великий, Лебединий, Куциха та Безіменний), у 1834-36 роках було висаджено групи дерев-екзотів, привезених з садів Петербурга, Риги, Києва, Криму. Унікальним за своєю красою та рельєфом є гірський сад Швейцарія.

Найстарішим дендропарком України є Оброшинський у Пустомитівському районі Львівщини, який закладено у 1730 році.

Невід'ємною складовою ново-асканійського природно-заповід­ного комплексу також є дендропарк. Дендропарк Асканія-Нова було засновано у 1887 році і нині ця унікальна оаза серед південних степів України володіє однією з найбагатших колекцій, яка нараховує близько 1000 видів і форм. Основа експозиційної зони дендропарку - велика степова галявина в оточені дубів та сосен, гармонійно доповнюється горіховою галявиною, бором із чорної сосни, дібровами, мальовничи­ми приозерними ландшафтами. В різні періоди галявини вкриваються килимами конвалій, барвінку, фіалок, бузку, жасмину. Все це є складовою головного маршруту дендропарку завдовжки 3,3 км.

Одним з наймолодших дендропарків України державного значен­ня є Діброва (закладений у 1972-73 рр.) у Богородчанському районі Івано-Франківської області. Всього на 8 га площі представлена колекція з майже 300 видів та форм дерев Євразії та Північної Америки. Тут також зібрана найбільша в Карпатах колекція кедрових сосен.


Серед дендропарків державного значення наймолодшим є Березнівський (Рівненська обл., 1989 рік), місцевого значення - Дружба (м. Лозова, Харківська обл.) та Євпаторійський (2000рік). Найбагатша колекція зростаючих видів і форм (близько 2000) - прерогатива ден­дропарку Дружба (Івано-Франківськ).

Ботанічні сади є переважно науково-дослідними закладами, однак, зважаючи на цікаві, часто унікальні колекції представників вітчизняної та зарубіжної флори, не можуть залишитися осторонь екскурсійної спра­ви. Зокрема, лише в Чернівецькому ботанічному саду можна побачи­ти в Україні псевдотсугу Мензіса, плакучу форму дуба, ялину колючу та унікального представника Мексики - ліквідамбара смолоносного. Найбагатшу флористичну колекцію серед українських ботанічних садів має Нікітський (близько 15 тис. видів і форм), водночас він є і най­більшим (876.6 га). Заснований ботсад у 1812 році вченим-ботаніком Х.Х. Стевеном. Рослини згруповані у Верхньому, Нижньому та Приморському парках за принципом найбільшого декоративного ефек­ту, який посилюється чудовими видами на море, м. Ай-Тодор та гору Ай-Петрі, приморський парк більше нагадує екзотичний ліс з теплолюб­них субтропічних рослин: пальм, кріптомерії японської, мирту, бамбуку, кипарисів. У парку зібрана одна з найбільших колекцій троянд.

Улюбленим місцем відпочинку киян, особливо в пору цвітіння бузку (понад 1000 кущів) є Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України. Створено сад у 1936 році. Його вирізняють мальовничі природні ландшафти (перепад висоти в межах саду близько 90 м), уні­кальний взаємозв'язок з оточенням (панорама Дніпра, музею Великої Вітчизняної війни, Києво-Печерської лаври та Видубецького монастиря). Експозиції створено за трьома принципами:

  • ботаніко-географічний - відтворено флору, рельєф і типові пей­
    зажі ботаніко-географічних районів України («Карпати», «степ»,
    тощо);

  • систематичний - колекція рідкісних рослин України, дендрарій.
    Тут зібрана найбільша в державі колекція дубів та кленів;

  • колекційний - багато- і однорічні декоративні, плодові, лікарські
    рослини. Окрім колекції бузку, варто зазначити «Золоту долину»
    (галявина з колекцією форзицій), розарій та Скельний сад.

Одним з найдавніших садів України є ботсад ім. академіка Фоміна,

закладений при Київському університеті імені Тараса Шевченка у 1939 році за проектом О. Беретті під керівництвом проф. Р.Е. Трауетфеттера. Оранжереї почали будувати в 1946 році і саме їм сад завдячує найстарі­шою колекцією і екземплярами пальм, араукарій, саговиків у закритому ґрунті. Ця мальовнича оаза посеред величезного міста має найчисельнішу колекцію кактусів та сукулентів, унікальний багатоярусний сад хвой­них порід та колекцію декоративних рослин з понад 300 видів.

Специфікою Одеського ботанічного саду є ділянка дикого степу, колекція катальпи квітучої, кам'яна гірка з мексиканськими опунціями, конвалієве дерево, колекція цитрусових, горіхів та персиковий сад, а Львівського - 179 екзотичних та садово-гібридних видів і форм дерев, вікові липи, колекція троянд, жоржин, ірисів, тюльпанів, гіацинтів, гла­діолусів на фоні витончених архітектурних споруд XVIII ст.

Праобразом ботанічних садів виступають аптекарські сади. Зокрема аптекарський сад у Києві був закладений на схилах Андріївської гори в кінці XVIII ст. Перший ботанічний сад в Україні було закладено у 1804 році в м. Харкові. Загалом нині в Україні функціонує 16 ботанічних садів державного значення в різних ландшафтно-кліматичних зонах. Більшість з них підпорядкована вищим навчальним закладам [див. табл. 2.20].


Крім зазначених у таблиці ботанічні сади місцевого значення є у Кривому Розі, Львові, Сумах, Почаєві, Тернополі та Києві.

Як засвідчує досвід, значну роботу по збереженню генофонду рід­кісних та зникаючих видів тварин здійснюють не лише заповідники та заказники, а й зоопарки, акваріуми та океанарії. Саме це робить їх ціка­вими об'єктами відпочинковоїта пізнавальної рекреації. Світова мережа нараховує понад 1000 зоопарків. Кількість зоопарків в Україні, як і їх видовий склад постійно розширюється. Нині функціонує 15 зоопарків, в т. ч. 7 державного значення: у Миколаєві, Одесі, Рівному, Харкові, Черкасах, Києві та Мені (Чернігівська область).

Одним з найстаріших зоопарків України є Харківський (1895 рік). В 2-й половині 90-х років XX ст. було створено зоопарки у Ялті, Новомиколаївському районі Запорізької області (зоопарк «Таврія» є найбільшим на сьогодні за площею зоопарком України - 290,0 га), Пустомитівському районі Львівської області, Підмихайлівський у Рогатинському районі Івано-Франківської області, Лановецький зообот-сад у Тернопільській області та Кам'янці-Подільському.

В якості туристичного ресурсу виступають і заповідно-мислив­ські угіддя, особливо в умовах зростання популярності мисливських та фіш-турів. Площа мисливських угідь лісомисливських господарств Держкомлісгоспу становить 1,1 млн га. Крім того, значні площі мис­ливських угідь є у віданні Українського товариства мисливців та рибалок, Товариства військових мисливців та рибалок тощо. Поблизу Києва функціонує два заповідних лісомисливських господарства: Дніпровсько-Тетерівське (Вишгородськийта Поліський райони) іЗаліське (Броварський район Київської та Козелецький Чернігівської областей). Мисливська фауна характерна для Київського Полісся: свиня дика, лось, олень європейський, козуля, лисиця, заяць-русак, бобер, видра, ондатра; з птахів водяться тетерук, куріпка сіра, вальдшнеп, фазан, качки. Ведуться роботи по акліматизації лані, зубра, оленя плямистого. В Карпатах функціонує чотири державні лісомисливські господарства: «Майдан» у Львівській області, «Осмолода» та «Карпати» в Закарпатській області і «Буковинське» в Чернівецькій області. Щільність мисливських видів у 2-5 разів вища ніж на сусідніх територіях [6, с. 64].

Мисливська фауна України є досить різноманітною. Найпоши­ренішими серед мисливських видів ссавцями є:

  • бобер річковий - річкові системи Прип'яті, середньої течії
    Пд. Бугу, середньої та нижньої течії Дніпра);

  • бабак - пониззя Дніпра та північний схід України;
    заєць сірий - всюди, особливо на Поліссі та в лісостепу;
    білка звичайна - Полісся, Карпати, лісостеп;

тхір світлий - окрім Полісся та Карпат;

лисиця звичайна - всюди;

вовк - за винятком Таврійських степів та Криму (зустрічається на

Кінбурнській косі);

  • козуля - північ, Карпати;

  • кабан - Полісся, Карпати, лісостеп.

Значну частину мисливської фауни становлять птахи: понад 50 видів. У великій кількості ще зустрічаються крижень, чирок-тріскунок, чирок-свистунок, чернь червоноголова, шилохвіст, курочка водяна, бекас, куріпка сіра, гуси, кулики та ін.

Через неконтрольований відстріл ареали основних видів тварин значно скоротилися. Здобування мисливських тварин зменшилося за останні ЗО років у 3 ризи [4]. Зокрема таких цінних як олень благород­ний, косуля європейська, лось благородний, ведмідь, куниці лісова та кам'яна. Деякі з видів занесено до Червоної книги і полювання на них заборонено (борсук, видра річкова, норка європейська, тхір степовий, рись, горностай, глухар, тетерук, рябчик, дрохва, кроншнеп великий,

огар, тощо). Поряд з тим проводиться успішна акліматизація єнотовидної собаки, ондатри, білки-телеутки, дикого кроля, зубра, оленя плямистого, косулі сибірської, кабана середньоазіатського тощо, яких можна відне­сти до перспективних мисливських видів [б]. Звірогосподарства розво­дять норку американську, песця, сріблясто-чорну лисицю, нутрію.

У внутрішніх та прибережних водах України нараховується біля 270 видів риби. Основними прісноводними видами є короп, сазан, лящ, лин, карась, щука, судак, амур та товстолобик (всюди), форель та харіус (пере­важно Карпати), карликовий сомик (Шацькі озера), дунайський лосось та оселедець. У природних прісних водоймах поширені також сом, окунь, йорж, плітка, краснопірка тощо. У прибережній смузі Чорного моря водяться білуга, севрюга, осетрові, скумбрія, ставрида, сардина, кефаль, кілька, камбала, бички, оселедці; Азовського - хамса, керчен­ський оселедець, тюлька, камбала глосса та калкан, бичок леопардовий, пиленгас. Знову ж таки, значною проблемою залишається різке скоро­чення продуктивності українських водойм: за останні 20 років вилов риби скоротився у 2,5 рази [4].

Таким чином, серед біотичних туристичних ресурсів найбільше навантаження припадає на зелені зони міст, дендропарки, ботанічні та зоологічні сади, в той час, як унікальні об'єкти українських заказників та пам'яток природи, які можуть бути основою пізнавально-наукової рекре­ації та екскурсійної справи, залишаються осторонь уваги організаторів туризму в Україні. Різнорідний породний склад лісів сприяє широкому діапазону задоволення естетичних та оздоровчих потреб населення.

Взаємодія природи та людини здійснюється за принципом нега­тивного зворотного зв'язку, що призводить до деградації лісових наса­джень. Підвищення стійкості та ефективності охорони, збереження і раціональне використання біотичних туристичних ресурсів неможливі без проведення відповідних господарських, організаційно-технічних та профілактично-запобіжних заходів. При рекреаційному використанні біотичних ресурсів необхідно пам'ятати, що рекреаційна ємність парку становить приблизно 30-150, лісопарку - 8-20, лісу - 1-10 чол./км кв. У цьому контексті необхідно віддавати перевагу контрольованій рекре­ації, любительським видам промислу та посилити охорону рідкісних, ендемічних, реліктових видів флори і фауни.

Список посилань:

  1. Генсирук С.А., Нижник М.С. Рекреационное использование лесов - К.:
    Урожай, 1987.

  2. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.: ... О.М. Маринич
    (відпов. ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.; 1990.
    -Т. 2: З-О.; 1991.-Т. 3: П - Я.

  3. Герасимович В.Н., Голуб А.А. Методика зкономической оценки при-
    родньїх ресурсов. - М.: Наука, 1988.

  4. Гродзинський Д.М., Шеляг-Сосонко Ю.Р. та ін. Проблеми збереження та
    відновлення біорізноманіття в Україні. - К.: Академперіодика, 2001.

  5. Дубін В.Г. Регіональні проблеми збереження рідкісних видів біоти у
    лісах України // УГЖ. - 2002. - № 2. - С. 20-27.

  6. Євдокименко В. Регіональна політика розвитку туризму. - Чернівці:
    Прут, 1996.

  7. Коротун І.М., Коротун Л.Н., Коротун С.І. Природні ресурси
    України. - Рівне, 2000.

  8. Леоненко В.Б., Стеценко М.П., Возний Ю.М. Атлас об'єктів природно-
    заповідного фонду України. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003.

  9. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. - Львів,
    1997.

10. Нижник М.С. Лес й отдьіх. - К.: Наукова думка, 1989.

П./7овлов В.І, ЧерчикЛ.М. Рекреаційний комплекс Волині: теорія, прак­тика, перспективи. -Луцьк, Надстир'я, 1998.

12.Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. -К.: ВД «К.-М. Академія» - Чернівці: Зелена Буковина, 1999.

  1. СадьІ, парки й заповедники Украинской ССР. - К.: Будівельник, 1985.

  2. Середін В.І., Парпан В.І. Ліс - база відпочинку. - Ужгород: Карпати,
    1988.

  3. Фоменко Н.В. Туристичні ресурси та курортологія. - Івано-Франківськ,
    2001.

  4. Царик Л., Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і
    аналізу. - Тернопіль, 2001.

  5. Червона книга України: Рослинний світ / Редкол.: Ю.Р. Шеляг-Сосонко
    (від. ред.) та ін. - К.: Укр. енциклопедія, 1996.

18. Червона книга України: Тваринний світ / Редкол.: М.М. Щербак (від.
ред.) та ін. - К.: Укр. енциклопедія, 1994.


Рельєф як туристичний ресурс

Серед туристичних ресурсів вагому роль відіграє рельєф. По-перше, він суттєво впливає на просторову диференціацію клі­матичних, біотичних та інших ресурсів. По-друге, рельєф відіграє важ­ливу роль у задоволенні людської потреби в красі, створюючи спри­ятливий психологічний клімат для успішного лікування, відпочинку та оздоровлення. По-третє, посередництвом рельєфу найбільшою мірою серед туристичних ресурсів проявляється протилежність поглядів двох суб'єктів оцінки - туриста і рекреаційної галузі: найпривабливіші та най­більш контрастні території, в першу чергу гірські, водночас є найбільш важкодоступними з точки зору інженерно-будівельного освоєння тери­торії. При нагоді відзначимо, що психолого-естетична оцінка рельєфу носить цілком суб'єктивний характер, а з метою запобігання рекреа­ційної дигресії (визначення оптимального туристичного навантаження), перед початком туристичного освоєння території, конче необхідно озна­йомитися з особливостями її рельєфу.

З точки зору розвитку туризму рельєф України може бути оцінений як: > найкращий, добрий та задовільний (за типологією Фоменка Н.) - гірський, передгірський, пересічний, височинний, погорбова-ний - приблизно 50 % території;

^ сприятливий для туристичного освоєння - 94 % державної тери­торії знаходяться в межах Східноєвропейської рівнини. Гірські системи Українських Карпат та Криму при сильному естетично­му забарвленні також не завдають значних перешкод для такого освоєння.

Виходячи з показників психолого-естетичної оцінки, найбільший ступінь контрастності, пейзажної насиченості, екзотичності та унікаль­ності мають гори. Українські Карпати та Кримські гори займають сукупно

6,8 % території України [6].

На території Львівської, Закарпатської, Івано-Фран­ківської та Чернівецької областей з північного захо­ду на південний схід сму­гою паралельних хребтів завширшки 100-110 км та завдовжки понад 270 км простягаються Українські Карпати. Гірські хребти, роз-

ділені поздовжніми мальовничими улоговинами та розмежовані глибо­кими поперечними долинами з Яблуницьким (931 м), Ужоцьким (889 м), Середнім Верецьким (839 м) та ін. перевалами. Абсолютні висоти гірської системи становлять від 120 до 2061 м (найвища українська вершина -г. Говерла).

Скибові (зовнішні) Карпати представленні середньовисокими купо­лоподібними згладженими вершинами Бескидів та Покутсько-Буковин-ського хребтів з найвідомішими гірськолижними курортами України (Славське, Яремча, Ворохта, Косів), між якими знаходяться менш освоєн­ні в рекреаційному відношенні Горгани з плоскими гребенями, крутими схилами та кам'яними розсипами.

Найвищі вершини [див. табл. 2.21] та більш різкі перепади відносних висот характерні для центрального пасма Карпат, де знаходяться Чорно-гора (всі українські вершини понад 2000 м), Свидовець, Рахівські гори, Гриняви, Чивчини тощо. Зокрема, Чорногора та Полонинський хребет (Пікуй, Боржава, Красна) характеризуються конусоподібними вершина­ми; Чорногора та Свидовець - найбільшим проявом льодовикових форм рельєфу (кари, трогові долини тощо); Мармароський масив, Рахівські гори та Чивчини - гострими вершинами з крутими схилами та глибоки­ми мальовничими долинами і найбільшим проявом карсту в Карпатах; Вододільний хребет пологими складчасто-бриловими масивами, де зна­ходяться основні родовища карпатських мінеральних вод. Внутрішнє пасмо представлене розрізненими невисокими (максимальна висота г. Бужора, 1085 м) масивами Вулканічного хребта (Маковиця, Синяк, Вели­кий Діл тощо) на території Закарпаття.


Привабливість Карпат значно посилюється особливостями культу­ри і побуту місцевого населення, багатством інших туристичних ресурсів та можливістю задоволення широкого спектру туристичних потреб.

Кримські гори з найвищою точ­кою Роман-Кош (висота 1545 м) про­стягаються неширокою (до 60 км) смугою від околиць Феодосії до

Балаклави, створюючи своєрідний амфітеатр та формуючи унікальні туристичні властивості Південного берега Криму. Як зазначають автори «Географії Криму»: «завдяки дугоподібному розміщенню гірських гряд майже паралельно одна одній та підвищенню їх у південному напрям­ку вони подібні на сходинки п'єдесталу пам'ятника. Однак на місці самого «пам'ятника» виявляється ... западина Чорного моря» [1, с. 34]. У рельєфі гір чітко виділяються майже паралельні Головне (найвище, 1200-1500 м), Внутрішнє (близько 500 м) та Зовнішнє (250-320 м) пасма з крутими південними та пологими північними схилами. Вер­шини Кримських гір - яйли (від тюрк, джайляу - пасовище) - плоскі і майже безлісі. Гірський Крим поділяєть­ся на 10 яйл, особлива мальовничість властива Демерджі-Яйлі, Ай-Петрінській, < Байдарській, Бабуган-Яйлі, Чатирдагській. В горах поширені куестові гряди, карстові форми рельєфу, в тому числі печери. Давньовулканічний гірсько-лісо­вий ландшафт Карадазького заповідника є своєрідним мінералогічним природним музеєм, в якому можна прочитати літопис Землі майже за півтори сотні мільйонів років.

Попри значну тривалість періоду із достатнім сніговим покривом, Кримські гори важко назвати районом розвитку гірськолижного туризму. Натомість розви­нутими видами є спелеотуризм, пізнаваль­ний, пішохідний. Найвідоміші туристичні стежки Криму - Голіцинська (Новий Світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєвська (Ялта), Карадазька (Щсбетівка).

Приблизно четверту частину території України займають височини.
0«>(>пивок> мальовничістю рельєфу серед них відзначається Подільська
височина.
На півночі вона обмежена сильно розчленованими низько-
гір'нми Гологоро-Кременецького кряжу з відносними перевищеннями
150 І ж> м. Від с. Підкамінь Львівської області до м. Кам'янець-Поділь-
СЬнии нуіькою смугою витягнуті скелясті розчленовані вапнякові пасма
Лоціпиських Товтр (Медобори), продовженням яких на південний
СХІД < Прут-Дністровські та Мурафські Товтри. Над навколишньою міс-
цевістю окремі платоподібні пасма підносяться на висоту 50-60 м, а
над річковими долинами - 100-150 м. В межах Львівської області зна-


ходяться сильно розчленовані, з вузьки­ми річковими долинами і крутими схилами мальовничі Опілля та Розточчя. Для Всього Поділля характерні яружно-балкові та карстові форми рельєфу, зокрема, наяв­ність найдовших печер України. Хотинська височина з горою Берда (515 м) є найвищим елементом Східноєвропейської рівнини від Уралу до Карпат.

Приблизно по лінії Сокаль-Берестечко-Острог-Кривин уступом заввишки 40-60 м у рельєфі північного заходу України виділя­ється Волинська височина, яка на півночі переходить в Поліську низо­вину. Цікавими її елементами є Мізоцький кряж (314 м) та Пелчинське плато (324 м).

Горбиста поверхня з від­носно рівнинними долинами річок, розгалужена яружно-баЛкова система (особливо інтенсивна в районі Канева, т.з Канівські гори, де глибина яруг

становить 85-90 м) властиві Придніпровській височині, східною межею якої є чітко виражені, оспівані Т. Шевченком дніпровські кручі.

На лівобережжі України в рельєфі виділяються Приазовська і Середньоросійська височини та Донецький кряж. Серед особливос­тей Приазовської височини варто зазначити обривисті схили та виходи на поверхню кристалічних порід; Середньоросійської - розгалужену яружно-балкову мережу; Донецького кряжу - найвищої частини ліво­бережжя (г. Могила Мечетна, 367 м) - куести, карст, антропогенні форми рельєфу. Північно-східна частина Донецького кряжу - район Слов'янська та Святогірська - отримала назву Української Швейцарії.

В рельєфі рівнинного Криму виділяються Тарханкутська (179 м) та Керченська (189 м) височини. Найцікавіші елемент останньої - єдині в Україні діючі грязьові вулкани та г. Опук.

У зв'язку з невиразністю та одноманітністю рельєфу низови­ни - Поліська, Придніпровська, Причорноморська та Закарпат­ська - мають загалом невисоку атрактивну туристичну оцінку. Однак, окремі форми рельєфу - карст, гранітні кар'єри, піщані дюни, ози (Поліська низовина); яри, балки, виступи крейдяних порід, соляні куполи

(Придніпровська низовина); долини річок, балки, кургани (Причорно­морська низовина) - у якості пам'яток природи або заказників є турис­тичними ресурсами. На окрему увагу заслуговує цікавий і загадковий (завдяки певній спорідненості рослинного світу з Кавказом) Словечансько-Овруцький кряж (відносні висоти - 50-60 м, абсолютна - 316 м) на території Житомирщини. Найцікавіші форми рельєфу та ландшафти вище зазначених орографічних зон наведені в табл. 2.22.

Досить популярним у світі є спелеотуризм і Україна у цьому плані також може задовольнити найвимогливіших туристів. На території Тер­нопільської області знаходиться вхід в найдовшу гіпсову печеру-лабіринт світу-Оптимістичну-довжиною 182 км [12, заданими Географічної енциклопедії України - 165 км]. В цілому ж в Україні виділяють 14 кар­стових областей загальною площею близбко 206,5 км2 [доповнено 4]:

Як свідчать дані, печери та шахти властиві не всім карстовим облас­тям України, адже проявом карстування є також поверхневі форми рельєфу (вирви, лінійки, понори, кари, озера). Найповніше карстові форми рельєфу представлені у Гірсько-Кримській області, де до того ж знаходиться і найбільша кількість карстових порожнин: 85 % відо­мих на сьогодні в Україні. Вони переважно короткі (загальна довжина -34,4 км; найдовша печера - Червона (13,7 км) у Сімферопольському р-ні), однак займають перші позиції за глибиною (найглибша в Україні пече­ра - Солдатська, 517м; 2-а - Каскадна, 400 м; 3-я - Нахімовська, 374; для порівняння: у світі - Резо Жан Бернар (Франція, 1535 м).Серед гірсько-кримських печер варто зазначити: Узунджа (2,12 км), Еміне-Баїр-Хасан


(1,46; Чатирдаг), Чорна (1,16), Провалля (1,15), Каскадна (0,980; Ай-Петрі), Еміне-Баїр-Коба (0,950; Чатирдаг), Джур-Джур (0,770; поблизу Алушти), Альошина вода (0,620; Довгоруківська яйла), Аянська (0,560; Чатирдаг), Монастир-Чокрак (0,510; Карабі-Яйла), Ені-Сале-3 (0,435; Довгоруківська яйла). Висяча (0,425; Ай-Петрі), Егіз-Тинах (0,345; Карабі-яйла), Печера Миру (0,340; Карабі-яйла), Медова (0,250; Ай-Петрі), Мангупська (0,230; Мангуп), Насонова (0,229; Ай-Петрі), Мап (0,205; Демерджі-Яйла), Крис-тальна (0,200; Ай-Петрі), Бінбаш-Коба (0,150; Чатирдаг), Басмен-5 (0,070; Ялтинська яйла), Аджі-Коба (0,078; масив Карабі-Яйла), Данильча із залишками невеликого храму біля входу (0,014; с. Соколине).

У карстовому гроті Кіїк-Коба на Довгоруківській яйлі (за 25 км на схід від Сімферополя) було виявлено перші знахідки решток неандертальця на території України і Центральної Європи.

Найдовші українські печери властиві Подільсько-Буковинській карстовій області. Так, поблизу с. Коралівка (Тернопільська обл.), зна­ходиться вхід до Оптимістичної. На території Тернопілля знаходяться також печери: Озерна (107,0; с. Коралівка, с. Сапогів), Кришталева (22,0; с. Кривче), Млинки (21,0; с. Залісся), Вертеба (7,820; смт. Більче-Золоте), Угринь (2,12), Тимкова Скеля (1,78), Ювілейна (1,50). Серед печер Чер­нівецької області - Золушка (Попелюшка) (80,0; с. Подвірне), Буковин­ка (2,30; Новоселицький р-н), Баламутівська (с. Баламутівка), Піонерка (с. Юрківці); Хмельницької - Атлантида (2,50; с. Завалля) та інші.

У Чернівецькій області розташовані 3 українські карстово-спеліоло-гічні заказники: Молочнобратський карстовий масив, Чорнопотоцький та Юрківський карст.

Третьою за кількістю карстових порожнин є Передгірно-Кримська область - відомо 18 печер, шахт та гротів, які досить активно викорис­товуються в туризмі. Серед печер даної карстової області: Зміїна (310 м), Міжгір'я (210 м). В цій області знаходяться і відомі печерні міста та монастир: Ескі-Кермен (\/-\/І ст.), Мангуп-Кале (\/І-Х\/ ст.), Чуфут-Кале (Х-ХУІІІ ст.), Успенський монастир (УІІІ-ХІХ, відновлено наприкінці XX ст). Карпатські печери та гроти Мармароського масиву, Рахівських та Чивчинських гір переважно короткі (загальна довжина 15 печер ста­новить 670 м), однак, як і все у цьому краї, овіяні цікавими легендами та переказами. Найдовші печери - Дружба, Білих Стін, Молочний Камінь - розташовані в долинах Малої та Великої Угольки.

Найбільш відомими печерами інших карстових областей є:

Причорноморсько-Азовська - Заповідна (380 м; складова одесь­ких катакомб), Наталина (180 м; м. Одеса);

• Донбаська - Трипільська (210 м; Артемівський р-н); поблизу сіл Дробівки, Русельниково, Стипа, Новотроїцьке малодосліджені

печери та підземні річки; в околицях Слов'янська та Артемівська розвинутий соляний карст;

  • Східно-Подільська - Рошківська-2, Шершенська-2;

  • Криворізько-кременчуцька - порожнина у долині р. Жовтої має
    довжину понад 1,5 км, глибину - 350 м;

Закарпатська - три невеликі соляні печери поблизу Солотвина

загальною довжиною біля 40 м.

Деякі з карстових порожнин (особливо соляний карст Донецької та Закарпатської областей) використовуються з лікувальною метою (спеле-отерапія). Зокрема соляні печери та шахти Артемівська, Соледара, Солот-вино широко застосовуються для лікування бронхіальної астми та поряд з гіпсовими печерами Тернопілля і Буковини мають чудові перспективи стати базою у лікуванні психофізіологічних порушень.

Інші карстові області представлені поверхневими, однак не менш атрактивними, формами рельєфу. Більшість з ділянок поширення поверх­невого карсту оголошено заказниками та пам'ятками природи.


Уся сукупність туристичних ресурсів, у т.ч. рельєф, є елемента­ми ландшафту. Ландшафт об'єднує природні комплекси з однаковими загальними морфоструктурними ознаками, якими визначається характер взаємодії основних ландшафтоутворюючих факторів. В залежності від під­ходу ландшафти поділяються на природні та антропогенні, рівнинні та гір-



ські тощо. Як підтип антропогенного О.О. Бейдик виділяє рекреаційний ландшафт - це геотериторіальна система, в якій тісно взаємопов'язані природні і антропогенно-технічні елементи. Даний ландшафт формуєть­ся з метою організації рекреаційної діяльності і під її впливом [2]. Серед методів санаторно-курортного лікування, які безпосередньо пов'язані з використанням ландшафтів популярними є теренкур (дозовані про­гулянки по розмічених маршрутах) та ландшафтотерапія (використання сприятливого впливу на організм туриста місцевостей з мальовничими краєвидами, часто у поєднанні з аеро-, таласо- або геліотерапією).

Площа ландшафтів, які використовуються або зарезервовані для рекреації в Україні, наведена вище, зокрема в Українських Карпатах вона становить приблизно 40 % території. Також з метою розвитку туризму у структурі природно-заповідного фонду України з середини 90-х років почали виділяти регіональні ландшафтні парки, як природоохоронно-туристичні установи місцевого або регіонального значення. Охорона типових або унікальних природних комплексів носить підпорядковане значення, оскільки їх провідною функцією є забезпечення умов для орга­нізації відпочинку населення.

На 2007 рік було створено 44 регіональних ландшафтних парки [див. табл. 2.23 та карту 2.5].

Крім того в Україні на початок 2003 року існувало 423 ландшафтних заказники. Найбільша їх кількість - у Запорізькій (55), Полтавській (51) та Чернігівській (34) областях. Унікальні об'єкти та ландшафти охороняють­ся в геологічних (14) та загальногеологічному (Дюна, Старовижівський р-н, Волинської обл.) заказниках. Цікавими туристичними об'єктами, як зазначалося вище, можуть бути і пам'ятки природи. Серед них в Україні існувало 149 комплексних та 364 геологічних пам'яток природи. Пере-важна більшість з них - це мальовничі долини річок, унікальні вихо-

ди та відслонення порід, загадкові печери та гроти, неповторні форми рельєфу.

У контексті розвитку сучасної цивілізації, коли середовище люд­ської життєдіяльності стає все більш штучним, все більшої ідеалізації буде зазнавати краса мало зміненої (дикої] природи. Певною мірою про такі зміни ціннісних орієнтирів пейзажно-естетичної оцінки довкілля свідчить розвиток екологічного та екстремального туризму, альпінізму. І хоча природа України зазнала сильного впливу людини, вона багата на унікальні та привабливі ландшафти. Основними природними об'єк­тами туризму є Карпатські та Кримські гори, Товтри, Кременецькі гори, Дністровський каньйон, карстові печери тощо. Зважаючи на суб'єктив­ність у сприйнятті навколишнього середовища, можна зазначити, що природні комплекси нашої держави можуть забезпечити найширший спектр вимог туристів.

Список посилань:

  1. Багрова Л.А., Боков В.А., Багров Н.В. География Крьіма. - К.: Либідь,
    2001.

  2. Бейдик 0.0. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та
    рекреаційної географії. - К.: Палітра, 1997.

  3. Географічна енциклопедія України: В 3-х т./ Редкол.: ... О.М. Маринич
    (відпов. ред.) та ін. - К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989. - Т. 1: А - Ж.; 1990.
    -Т. 2:3-0.; 1991. - Т. 3: П - Я.

  4. Дублянський В.М. Ломаев А.А. Карстовьіе пещерьі УкраиньІ. - К.:
    Наукова думка, 1980.

  5. Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму. - Чернівці,
    Прут, 1996.

  6. Заставний ФД. Географія України. - Львів: Світ, 1994.

  7. Коротун І.М., Коротун Л.Н., Коротун С.І. Природні ресурси Украї­
    ни. - Рівне, 2000.

  8. Леоненко В.Б., Стеценко М.П., Возний Ю.М. Атлас об'єктів природно-
    заповідного фонду України. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003.

  9. Мацола В.І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. - Львів,
    1997.

10.Рекреационньїе зоньї й туристско-зкскурсионньїе маршруту До-нецкой области «мой Донбасе». Т.1. / Под ред. В.Ф. Горячина, С.С. Куруленко. - Донецк: ДИТБ, 2001.

  1. Фоменко Н.В. Туристичні ресурси та курортологія. - Івано-Франківськ,
    2001.

  2. Царик Я, Чернюк Г. Природні туристичні ресурси. Методи оцінки і
    аналізу. - Тернопіль, 2001.

ІЗ.Шищенко П.Г. Принципу й методьі ландшафтного анализа в регио-нальном проектировании. - Киев: Фитосоциоцентр, 1999.

Культурно-історичні
ресурси

Візитною карткою українського народу є його архітектурна спад­щина. Під охорону держави взято понад 15,6 тис пам'яток місто­будування й архітектури, хоча досі обліковано далеко не всю історико-архітектурну спадщину. Хронологічний діапазон архітектурних пам'яток дуже широкий. Найдавніші пам'ятки на території України збереглися в районах північного Причорномор'я: в Ольвії, Херсонесі, Керчі та інших містах Криму.

На Русі кам'яне будівництво розвивається з XX ст. До давньоруських пам'яток архітектури (XI - початок XII ст.) відносяться пам'ятки що част­ково збереглися у справжньому вигляді: Софійський собор, Золоті воро­та, церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської Лаври, Михайлівський собор Видубицького монастиря (у Києві) та Спаській собор (у Чернігові).

Будівлі XII - початку XIII ст. свідчать про виникнення різних сти­лістичних напрямів у кам'яному зодчестві. Київської, Чернігівської, Волинської, Галицької шкіл.

^ Київську школу представляють Кирилівська церква в Києві, Юрі'вська (Успенська) церква у Каневі, церква Василя в Овручі.

^ Чернігівську школу характеризують Борисоглібський собор, Іллінська церква, Успенський собор Єлецького монастиря, П'ятницька церква.

-/ Уявлення про характер Волинської школи дає Успенський собор у Володимирі-Волинському.

Зі споруд Галицької школи до наших днів збереглася церква св. Пантелеймона в с. Шевченкове Івано-Франківської області та церква св. Миколи у Львові

Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монастиря та істо­ричний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.



Перспективи щодо включення у цей список мають історичні ансамблі Києва, Кам'янець-Подільського, Новгород-Сіверського, Чернігова тощо

В Україні виявлено 1399 міст і селищ та близько 8 тисяч сіл з цінною історико-культурною спадщиною.

Загалом в країні існує 39 історичних міст, вік яких перевищує тисячу років, понад 500 міст і містечок мають 900-річну історію.

47 найвизначніших ансамблів і комплексів історико-архітектурної спадщини оголошено державними заповідниками, серед них статус національних мають Давній Галич, Києво-Печерська Лавра, Кам'янець, Могила Т.Г. Шевченка, Переяслав, Софія Київська, Стародавній, Херсонес, Хортиця, Чигирин, Чернігів.

Всього в Україні налічується близько 53,6 тис. історико-культурних пам'яток, з яких 12 тис. становить інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти і лише близько 5,5 тис. (за деякими джерелами - 8 тис.) задіяні в туризмі [див табл. 2.24].

АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ є однією з найдавніших колисок сучасної цивілізації. Сліди життя первісної людини, виявлені в печері Киїк-Коба (тюркською кийик - дикун, коба - печера) в 25 км від Сім­ферополя, свідчать, що вона з'явилась тут близько 100 тис. років тому. На території півострова відомо понад двадцять стоянок того часу, в т. ч. в урочищі Ак-Кая (Біла скеля) в Білогірському районі, яка примітна насамперед великою кількістю поселень, потужністю культурних шарів, насиченістю їх слідами життя первісної людини, що свідчить про трива­лість проживання тут первісних мисливців.

Більшість вчених вважають аборигенами Криму таврів (назви -Таври­да, Таврія), які спочатку жили на більшій частині півострова, їх фортецею був Харакс на мисі Ай-Тодор.

Перші грецькі колонії на кримській землі засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета. Освоєння греками Таврики розпочалося із східної її частини: у VI ст. до н.е. виникають Пантикапей (Керч), Мірме-кія (грецькою мурашник), Тірітака, Німфей (на березі Керченської про­токи), а також Феодосія, на західному березі - Керкінітіда (Євпаторія), а через століття - Херсонес, який заснували переселенці із малоазійського міста Гераклеї. Протягом V ст. до н.е. в Тавриді склалися два античних державних утворення - Боспорське царство із столицею в Пантикапеї і місто-держава Херсонес.

Римські легіонери на кримській землі з'явились в районі сучасної Керчі у 45 р. в період правління імператора Клавдія. Поступово римські гарнізони розташувалися на території Південного Берегу Криму (ПБК) від Пантикапея до Херсонесу створивши могутню оборонну систему фортець, які були зв'язані між собою легендарними римськими дорога­ми. Наймогутнішою римською фортецею був Харакс на місці колишньої таврської цитаделі.

Скіфи почали з'являтись на півострові у VII ст. до н.е. Від III ст. до н.е. тут існувала скіфська держава, столиця якої знаходилась на місці сучасного Сімферополя, її скіфська назва не збереглася. Греки називали її Неаполем Скіфським. Під впливом греків скіфи пережили своєрідну «культурну революцію», про що свідчать залишки скіфської архітекту­ри, які нагадують античні еллінські храми. На жаль, не дійшов до нас славнозвісний скіфський «звіриний стиль», що був знищений татара­ми, яким мусульманська релігія забороняла зображувати живі істоти. Скіфська держава у Криму проіснувала до III ст. н.е. Вважається, що у І\М/ ст. саме тавро-скіфи спорудили могутні міста-фортеці в горах (Ман-гуп, Чуфут-Кале та ін.).

Дорі, Дорас, Дарас, Феодоро - різні варіанти назви грецькими авто­рами столиці готів. Як називали свою столицю самі готи нам не відомо. Нині, руїни цієї столиці відомі під назвою Мангуп-Кале. У VI ст. Іоанн Богослов іменував готське князівство на півострові Кримською Готією.

У кінця ХІ-ХІІІ ст. в Криму з'явилися венеціанці та генуезці. Саме тоді генуезці споруди могутні фортеці у Балаклаві і Судаку, залишки яких і сьогодні притягують погляди туристів. Вони також побудували форте­ці: Фори (Форос), Кикинез, Лупико (Алупка), Мусакарі (Мисхор), Ореан-да, Джаліта, Сикита (Никита), Горзувіти (Гурзуф), Партеніт, Біюк-Ламбат, Кучук-Ламбат, Луста (Алушта).

Сучасники зазначали, що поява татар на території півострова у 1223 р. пройшла майже без опору місцевого населення.

У 1680-х роках розпочався відкритий наступ Московії на землі, які ніколи їй не належали, а завершився — наприкінці XVIII ст. ліквідацією Криму як держави.

Кримський півострів має унікальну архітектурну спадщину, яка представлена античними пам'ятками (з IV ст. до н.е.), середньовічними фортецями й печерними містами, культовими спорудами різних світо­вих релігій і конфесій (християнство — католицизм, православ'я вірме-но-григоріанська церква; іслам, іудаїзм) та палацовими ансамблями (ХУІ-ХХ ст.). На державному обліку перебуває 1087 пам'яток. До Списку міст і селищ України з цінною комплексною архітектурно-культурною спадщиною занесено 28 населених пунктів: Алупка, Алушта, Бала-

клава, Бахчисарай, Ботанічне, Гаспра, Гурзуф, Євпаторія, Інкерман, Керч, Коктебель, Кореїз, Лівадія, Масандра, Новий Світ, Ореанда, Паркове, Севастополь, Сімеїз, Сімферополь, Старий Крим, Судак, Утьос, Форос, Феодосія, Чорноморське, Щебетівка, Ялта.

На території сучасного Сімферополя, в центрі на високому плато у III ст. до н.е. скіфи заснували свою столицю Неаполіс, а через XV-XVII століть тут звели селище Ак-Мечеть. Російський уряд перейме­нував місто на Сімферополь (два грецьких слова - «сімфоро» збираю і «поліс» - місто).

Найстаршою будівлею міста є мечеть Кебір-Джамі, споруджена у 1508 р. В Сімферополі є унікальний історико-меморіальний пам'ят­ник - приміщення колишньої чоловічої гімназії, де працював Д. Менде­лєєв, навчалися І. Курчатов і І. Айвазовський. Заслуговує на увагу палац Воронцова (1826) та Долгоруківський обеліск (1842).

За Преїв адміністративним і економічним центром Кримського хан­ства був Бахчисарай (тюркською мовою - «палац в саду»), що мав і більш ранні назви - Веселе місто, Щасливе місто, Виноградне місто.

Головною домінантою старої частини Бахчисарая є Ханський палацовий комплекс розташований на лівому березі р. Сурук-Су (Чурук-Су - «гнила вода») у її скелястому каньйоні. Найзначнішими спорудами комп­лексу є головний корпус палацу, гарем, кор­пус для почту (свитський, або графський), корпус для варти (XVIII ст.), ханська кухня (XVIII ст.), стайні (XVIII ст.), бібліотека (XIX ст.), Соколина башта (XVIII ст.). Велика мечеть (XVIII ст.), дюрбе Діляри-Бікеч (XVIII ст.), Північне дюрбе (XVII ст.), Південне дюрбе (XVII ст.), Надгробна ротонда (XVIII ст.). Слід також назвати літню альтанку, південну в'їзну башту, набережну з трьома мостами,

сади та паркові споруди, чотири головні подвір'я, ханське кладовище, шість фонтанів, мури тощо.

На схід від споруд палацу й ханського кладовища розташовані лазні «Сари-Гюзель» (1533 р.). Споруда як лазня функціонувала до 1924 р.

Будівництво палацу розпочалось у 1502 р. (за іншими даними -у 1532-1551 рр.). Серед тих, хто споруджував комплекс у ХУІ-ХУІІІ ст., італієць Альвізе Нові (XVI ст.), іранець Омер (XVIII ст.), який і створив відо­мий Фонтан сліз. Палацовий комплекс був зруйнований російськими вій-

ськами у 1736-1737 рр. і в первісному вигляді не був відновлений.

Поблизу Бахчи­сарая на гірському плато розташоване укріплене печерне місто Чуфут-Кале. Місто поділяється на дві частини - Старе й Нове. На його тери­торії збереглися підземні частини оборонних, господарських, житло­вих і культових споруд, завдяки чому перші дослідники дали пам'ят­ці дещо неточну назву - «печерне місто». Засновано у ранньому середньовіччі приблизно у УІІІ-ІХ ст. (є версії датування - У-УІІ чи Х-ХІ ст.). У 1299 р. місто захопила орда ногайських татар, які назвали його Кирк-Ор («сорок укріплень»).

Старе місто слугувало резиденцією кримських ханів. До почат­ку XVI ст. тут спорудили мури з південною брамою, монетний двір, мечеть, дюрбе Джаніке-ханум тощо. Назва Чуфут-Кале («кале» - фортеця, «чуфут» - єврейська) пов'язана з тюркомовними караїмами, за вірою іудеями, які у XIV ст. заснували Нове місто, спочатку як торговельно-ремісничий посад. Караїми збудували велику і малу кенаси, східний фортечний мур з великою брамою, баштами та ін. У XVIII ст. побудували друкарню, яка була першою в Криму. Після анексування Криму Росій­ською імперією (1783) мешканці поступово переселились в передмістя Бахчисарая і у 1860-х роках місто спорожніло. Одним з останніх меш­канців був караїм за походженням видатний вчений історик і археолог, гебраїст А. Фіркович (1786-1874), садиба якого збереглася донині.

Важливими туристичними об'єктами околиць Бахчисараю є Успен­ський Печерний монастир і (VIIІ,XV XX), палеолітична стоянка Старосілля (бл. І 100-50 років до н.е.), Алма-Керменське поселення . (II с. до н.е. - III ст. н.е.).

«Печерні міста-фор-

теці» Мангуп-Кале, Ескі- Кермен, Киз-Кермен, як

і Чуфут-Кале також розта- шовані в важкодоступних,

захищених самою природою місцях - на мисах і останцях Внутрішньої гряди Кримських гір.

На західному узбережжі розташована Євпаторія - давнє місто-фор-теця. Античне поселення на берегу Каламітської затоки виникло напри­кінці VI - початку V ст. до н.е. Залишки давньогрецької Керкінітіди збе­реглися в центральній частині міста.

Після захоплення у 1475 р. крим­ського узбережжя турками на цьому місці була споруджена фортеця Гезлев. Сучасну назву на честь понтійського царя Митридата VI Євпатора місто отримало після підкорення Криму Росією. Колись місто славилося своїми фонтанами і гли­бокими колодязями.

В центрі Євпаторії на набереж­ній розташована мечеть Джума-Джамі (джума - п'ятниця, джамі - соборна мечеть, арабською - п'ятнична собор­на мечеть), збудована в середині XVI ст. турецьким зодчим грецького походжен­ня Коджа Сінаном. В житті Кримського ханства ця мечеть відігравала значну роль: саме в ній хани одержували ярли­ки на правління.

В Євпаторії є текіє дервішів, аналоги якої в наш час зустрічають­ся рідко. Перським словом «дервіш», що означає «жебрак», називали мусульмани людину побожну, яка шукає спасіння для душі у відлюдно­му житті. Дервіші серед мусульман займали те саме місце, яке належало в християнстві ченцям. Отже текіє за своїм призначенням монастир. Споруда збудована на зламі XIV-XV ст.

Пам'ятниками архітектури є турецька лазня (XVI ст.) і караїмські кенаси (XVIII ст.).

Під час гастролей театру МХАТ у 1910 р. на кошти К.С. Станіслав-ського в місті було куплено ділянку землі і створено колонію студійців «Вігвам».

Південно-західна частина Кримського півострова - територія, під­порядкована Севастополю (грец. севастопос - ушанований, гідний поклоніння, поліс - місто; величний, багата на стародавні пам'ятки: античні міста, середньовічні фортеці, храми тощо. Із містом також пов'язані пам'ятки військової архітектури новітніх часів. На державному

обліку перебуває 95 пам'яток архітектури і містобудування. До складу Севастополя входять історичні міста Балаклава та Інкерман.

Колишня назва Севастополя Ахтіар (Ак Яр - білий стримчак). З 1978 р. діє Національний заповідник «Херсонес Таврійський» розташо­ваний на місці стародавнього грецького міста, що виникло тут у V ст. до н.е. Територія досліджується археологами вже 170 років. За цей час відкрито більше третини стародавнього міста. До наших днів збереглося чимало споруд, серед яких античний театр, римська цитадель, середньо­вічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, колодязі та ін. Серед знахідок є унікальні предмети - присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони, численні побуто­ві предмети. Загалом музейні зібрання нараховують понад {200 тис. експонатів.

на території Херсоне- < су розташований собор св. Володимира, закладений у 1861 р. над залишками середньо­вічного (за іншою версією - дав­ньогрецького) храму, який вважа­ється пов'язаним з хрещенням тут у 988 р. київського князя Володимира (відновлено в кінці 90-х років XX ст.).

Заповідник має філії- середньовічні фортеці Каламита в Інкермані та Чембало в м. Балаклаві.

Балаклава розташована в невеликій затишній бухті, схованій між високими скелястими горами, непомітній ні з суші, ні з моря, з яким вона з'єднана вузькою звивистою протокою. Береги бухти були заселе­ні з давніх часів. У УІІ-УІ ст. до н.е., на думку вчених, тут були таврські поселення, пізніше грецькі. Давні греки називали її Сюмболон лимне

(«бухта символів»). Припускають, що саме тут Одіссей зустрів велет­нів - людожерів.

В середині XIV ст. Сюмболон завоювали генуезці і назвали Чемба­ло. У 1475 р. місто захопили турки, які дали назву Балик-Юве - «Рибне гніздо», що трансформувалося в Балаклаву.

В Інкермані на правому березі р. Чорної на вершині Монастир­ської скелі розташовані руїни фортеці. Перше укріплення тут виникло у VI ст. Про ранній період існування фортеці відомості не збереглися. Назва відома із морських карт генуезців XIV-XV ст. Фортеця Каламіта захищала торговий порт Мангупського князівства Авліту. У 1475 р. турки захопили фортецю й перейменували ЇЇ на Ікерман.

В нижній частині скелі розташо­ваний монастир, що виник у УІІІ-ІХ ст. В середині XIX ст. він був відомий як інкерманський скит святих Климента і Мартина, який діяв до 1926 р.

Климент - римський єпископ (92-101 рр.), який за проповідь вчення Христа був засланий імператором Тра-яном в «пустинне місце із прилеглих до Херсонеса». У 860 р. просвітителі Кири­ло і Мефодій знайшли в Криму мощі св. Климентія і привезли їх у Рим. В 988 р. прибуло до князя Володимира посоль­ство з Риму й доставило в Київ частину мощів Понтифіка, які згодом були пере­несені до Десятинної церкви в Києві. Після 1240 р. мощі св. Климентія зникли. Доля їх залишається невідомою й сьогодні.

В монастирі було 8 церков. Всі вони і печерні, і наземні - з'єднува­лись меж собою і з територією фортеці ходами і сходами, висіченими в

скелі. За переказами церква св. Климента була висвічена власне ним.

У 1941-1942 рр. назем­ні будівлі монастиря були зруйновані. Постраждала і фортеця Каламіта. Діяльність монастиря зараз відновлена, проводяться реставраційні роботи.

Цікавою архітектурною спорудою є будинок панорами «Оборона Севастополя 1854-1855 рр.», розташований на Бастіонній горі в парковій зоні Історичного бульвару. Споруда являє собою ротонду без вікон вну­трішнім діаметром 38 м, усередині якої вздовж стін натягнуто живописне полотно завдовжки 115, заввишки 14 м. Створене воно групою малярів під керівництвом відомого художника баталіста, засновника російської школи панорамного мистецтва Франца Рубо. Відкриття панорами відбу­лося 14 травня 1905 р. Панорама є складовою частиною Музею героїчної оборони та визволення Севастополя, створеного у 1960 р., до якого також входять музей — оборонна вежа Малахова кургану, Володимир-ський собор і діорама «Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 р.»

Володимирський собор

^споруджений в пам'ять оборо­ти міста у 1854-1855 рр. Освя­чений у 1888 р. На нижньому поверсі розташована усипаль­ниця адміралів М. Лазарєва, В. Корнілова, П. Нахімова, В. Істоміна. На жаль, у 1931 р., коли передавали приміщення собору Осовиахиму під авіа­моторні майстерні, склеп був розкритий, останки адміралів, як «приспешников свергнутой династии» знищені. Коли у

1991 р. спеціальна комісія обстежила склеп, вона виявила серед сміття
лише кілька десятків кісток.

Неподалік від собору розташована вежа Вітрів, що залишилася від приміщення Морської бібліотеки. Вона слугувала для вентиляції книго­сховищ. Вежа відтворювала древній «Храм вітрів» в Афінах, споруджений | у II ст. до н.е.

Архітектурним пам'ятником є Графська пристань - парадний при­чал, споруджений у 1787 р. Сучасний вигляд пристань набула у 1846 р.

В 10 м від набережної з води піднімається пам'ятник кораблям, затопленим у 1854-1855 рр., щоб перепинити вхід в бухту ворожим кораблям. Пам'ятник створений на

штучному острівці з граніту скульптором А.Адамсоном у 1905 р., до 50-річчя оборони Севастополя.

Стрімчастим мисом Айя (грец. святий) розпочинається курортна смуга Південного берегу Криму. Тут розташована мальовнича Ласпинська бухта (ласпи - грец. грязь) - унікальне природне сховище, в якому зустрічається чимало реліктових рослин: суничне дерево, ялівець, ігліца, 20 видів орхідей та ін.

Форос - курортне селище, що входить ло «Великої Ялти». Існує кілька версій щодо походження назви. У V ст. до н.е. в Давній Греції так називали грошовий внесок до спільної скарбниці Делоського союзу (союзу приморських міст і острові в Егейського моря). На цій підставі деякі історики думають, що в минулому тут знаходилося місце збирання податків і в середньовіччі сюди стікалися податки з усього Південного берегу. За іншою версією, назва пов'язана з Фаросом - відомим маяком античної Александрії, одним з 7 див світу.

Вище сучасного селища виявлений середньовічний храм і залишки оборонної стіни. Саме тут існувала грецька колонія, а пізніше - у середні віки - генуезька фортеця Форі.

На околиці Фороса розташована дача «Тесселі». Поруч, на мисі Сарич - маяк у вигляді шахової тури. Це - найпівденніша точка Криму й України і найбільш вузьке місце Чорного моря - 142 милі до мису Керемпе на Анатолійському узбережжі Туреччини.

На старій Севастополь-

ській дорозі, неподалік Байдарського перевалу, на вершині гори (400 м над рівнем моря) розташо­вана церква Воскресіння Христового, побудована на замовлення власника Фороського маєтку, про­мисловця А. Кузнєцова. Зведена в пам'ять вря­тування імператорської родини під час катастрофи поїзда біля ст. Борки Курсько-Харківської залізниці 17 жовтня 1888 р.

На Байдарському перевалі споруджені Байдарські ворота у вигля­ді арки, що нагадує античний портик. Побудовані у 1848 р. на честь завершення будівництва дороги Севастополь-Ялта, Байдарські воро­та можна назвати своєрідним пам'ятником будівельникам. Дорогу на

південний берег через перевал почали споруджувати у 1824 р. У 1826 р. вона з'єднала Сімферополь і Алушту, у 1830-х роках протягнулась до Ялти, а в 1843 р. вийшла до Байдарської долини (Байдар-ова, з тюрк. - пайдар чудова, ова - рівнина).

До спорудження дороги на південний берег можна було добратися через зручний перевал в горах на висоті 578 м, який називають Чорто­вими сходами чи Шайтан-Мердвен (шайтан - диявол, чорт арабською). Перевал, розташований в 9 км на захід від села Оползневе, дійсно нага­дує величезні сходи, що круто піднімаються вгору. «Сходи» мають 40 поворотів і довжину близько кілометра. По цій дорозі колись прохо­дили О. Пушкін, О. Грибоєдов, В. Жуковський, О. Бунін, В. Брюсов, Леся Українка та ін.

На схід від Форосу на території колишньої садиби XIX ст. Мелас (з грецького - «темний» - можливо від. скель, які над ним нависають) розташований санаторій. Зберігся великий парк - один з найкращих парків Криму. В центрі парку - палац.

Оригінальним символом курортного селища Кастрополь («місто-фортеця» — така ж назва зустрічається на півночі Іспанії) є скеля Іфігенії - пам'ятник природи. Можливо тут, в околицях Кастрополя і був храм, де жрицею Артеміди була Іфігенія, донька Агамемнона, який при­ніс її в жертву богині, щоб під її заступництвом розпочати Троянську війну. Артеміда замінила на жертовнику дівчину на лань, а Іфігенію на хмарі перенесла із Еллади до Тавриди і зробила її своєю жрицею. Вчені

й досі шукають в Криму місце, де знаходився цей храм.

Сімеїз (з давньогрецької знак) оточений горами: над ним панує вершина Ат-баш (Кінська голова), на західній околиці під­німається гора Кішка. Біля моря розташовані скелі Лебедине крило, Панеа і Діва. Між мисом Ай-Панда і Дівою розташований один з найкращих пляжів на Пів­денному березі.

Маєток в Сімеїзі був нада­ний командиру Балаклавського сторожового батальйону Фео­досію Ревеліоті. Лізніше власни­ком Сімеїза був промисловець І. Мальцев, на замовлення якого було побудовано багато споруд, які збереглися до сьогодні.

У приморській смузі Алупки, серед велико­го старовинного парку розташований Ворон- цовський палац (1830-1848 рр.), збудований як літня резиденція генерал-губернатора Новоросій­ського краю Михайла Семеновича Воронцова. Він також мав маєтки в Масандрі, Ай-Данілі, Гур-зуфі тощо. Для літньої

резиденції він обрав Алупку, де були численні підземні джерела. Побу­дована у 1840 р. мечеть була зруйнована землетрусом у 1927 р.

Алупкінський палацово-парковий ансамбль почався з будівництва «Азіатського павільйону» (зберігся в частково переробленому стані), Чайного будиночка на березі моря, готелю та церкви у вигляді анти­чного храму (дві останні будівлі не збереглися). Проект головного кор­пусу був виконаний англійським архітектором Е. Блором. Як прихиль­ник історичних стилів в архітектурі він використав переважно форми англійської готики епохи королів династії Тюдорів (1485-1603 рр.). Е. Блор до Алупки не приїздив, спорудженням палацу керував його учень В. Гунт, який доопрацював проект відповідно до рельєфу, доповнив крес­леннями проекти окремих корпусів, виконав креслення багатьох малих архітектурних форм тощо. Будівництво велось з 1832 р. дуже інтенсив­но: у 1834 р. вже був споруджений головний корпус, їдальня і галерея між ними. У 1838 р. галерея була засклена і перетворена на зимовий сад. У цей же час розпочалось розпланування парадного двору перед північним фасадом головного корпусу із спорудження підпірного муру з півночі, в який було вмуровано готичний фонтан з датою «1839». У 1842 р. до їдальні прибудували Більярдний зал, побудували Шувалов-ський корпус для гостей (названий на честь дочки Воронцова Софії Михайлівни, одруженої з графом О. Шуваловим), господарські корпуси та стайні. У 1844 р. завершили будівництво бібліотеки, біля якої створили «Бахчисарайський дворик» з фонтаном «Марія». У 1847 р. з боку півден­ного фасаду побудували широкі кам'яні сходи, декоровані з боків скуль­птурами «сторожових левів», привезених з Італії. Головним у композиції південного фасаду палацу є центральний портал з глибокою нішею-екседрою, виконаною в мотивах індо-мусульманської архітектури. Екседра прикрашена ліпним орнаментом і шестиразовим написом арабською

мовою «Немає переможця, окрім Аллаха!». Це вислів Мухаммеда, пере­йнятий з мурів всесвітньо відомого палацу Альгамбра (XIV ст.) в Іспанії. Е. Блор спроектував екседру як відкритий салон для концертів і вистав.

У 1848 р. було завершено спорудження Алупкінської резиденції побудованої в стилі англійської готики з домішками художньо-деко­ративних стилів східної індійської архітектури часів Великих Моголів (ХУІ-ХУІІ ст.).

Алупкінський музей є єдиною в Україні пам'яткою, де повністю збе­реглися не лише інтер'єри, а й первісне (в основному) умеблювання.

У 1945 р. під час відомої Ялтинської конференції у Воронцовському палаці відбулась попередня нарада міністрів закордонних справ трьох держав.

Курортні селища Гаспра (від грец. аспро - білий), Кореїз («засе­лене місце»), Місхор («середнє, серединне село») утворюють єдиний курортний район. На 7-километровому місхорському узбережжі є дві скульптурні групи - «Русалка з дитиною» в морі, і фонтан «Дівчина Арзи і розбійник Алі-баба». Скульптури ці пов'язані з легендою про красуню, що була викрадена Алі-бабою і продана в гарем турецького султана. Скульптура і фонтан створені на початку XX ст. за проектом відомого естонського скульптора, академіка Петербурзької Академії мистецтв А. Адамсона, автора пам'ятника затопленим кораблям в Севастополі.

Тут і досі збереглися старовинні палаці і вілли - пам'ятки архітектури першої половини XIX ст., які нагадують середньовічні феодальні замки. Саме такі зразки для своїх дач обирали їх власники - князі Голіцини, Наришкіни, Мещерські. В садибі Л. Наришкіної «Софіївка» в Місхорі роз­міщується головний корпус санаторію «Комунари». А санаторій «Ясна поляна» в Гаспрі розташований в романтичному особняку «Александрії» князя А. Голіцина. У вересні 1901 р. в цьому будинку жив Л. Толстой.

Своєрідною візиткою Південного берегу Криму є дача «Ластівчине гніздо», >що увінчує високу Аврори-ну скелю на мисі Ай-Тодор. Будівля, що нагадує рицар­ський замок, збудована у 1912 р. за проектом А. Шер-вуда на місці попередньої дерев'яної. В архітектурі фасадів використані форми тюдорівської готики. Мініа­тюрний замок переніс силь-

ний землетрус 1927 р. Він майже не постраждав, якщо не рахувати гострих шпилів і куска скелі з-під нижнього балкону, що відірвалися в море. З 1968 р. під основу споруди підвели монолітну залізобетонну плиту, будівлю закріпили сейсмічними поясами, відновили шпилі, змі­нили інтер'єр і відкрили кафе.

Палац «Дюльбер» («чудовий») у мавританському стилі, оточений парком, побудований у 1895-1897 рр. на приморській терасі за проек­том архітектора П. Краснова. На замовлення великого князя Петра Мико­лайовича його кримська резиденція була обнесена високим муром, що для кінця XIX ст. було незвичною прикметою палацу. Слова великого князя: «Ніколи не можна знати, що готує нам віддалене майбутнє», справ­дились. Під час революції члени імператорської родини - імператриця Марія Федорівна (мати Миколи II), великі княгині Ольга та Ксенія Олек­сандрівни, великі князі Олександр, Микола та Петро Миколайовичі, а також подружжя Юсупових, які перебували в Криму, були заарештовані більшовиками й ув'язнені в цьому палаці (1919 р.). їм пощастило: всі вони були звільнені і за сприяння англійського короля доставлені морем в Зах. Європу.

Кореїз вперше згадується у VIII ст. На початку XX ст. селище було власністю одного із найбагатших людей Росії - князя Юсупова. Зберігся палац у формі підкови в стилі модерн, побудований у 1904 р. У лютому 1945 р. під час Ялтинської конференції тут була резиденція радянської делегації.

Можливо, що на місці Лі вад її колись були великі галявини серед лісів, звідки виникла назва місцевості (грецькою мовою - луг; укра­їнською левада). В кінці X ст. тут було грецьке селище Ай-Ян (Святий Іоанн). Наприкінці XVIII ст. територію Лівадії придбав граф Л. Потоцький. В середині XIX ст. маєток складався з двоповер­хового будинку, госпо- < дарських споруд, оран­жереї.

Після смерті Л. Потоцького Лівадію придбав Олександр II. Розбудова царської резиденції розпочалася з перебудови будинку Потоцького під Великий царський палац із збе­реженням католицької

каплиці. У 1864 р. архітектор І. Монігетті перебудував каплицю на Здви-женську палацову церкву в грузино-візантійському стилі.

На початку XX ст. за розпорядженням імператора Миколи II Великий палац було розібрано (крім церкви) і на його місці створено ансамбль споруд, і передусім Білий палац. Проект палацу розробив ялтинський архітектор М. Краснов. Закладений 23 квітня 1910 р. палац урочисто освячено вже 20 вересня 1911 р. Швидкість не завадила якості: будин­ки у 1927 р. витримали без пошкоджень найсильніший в історії Криму землетрус, що сягав 8 балів за шкалою Ріхтера. Загалом до складу Ліва-дійського палацово-паркового комплексу входить 53 будинки.

Нероздільно пов'язаний з архітектурним комплексом лівадійський парк. У 1843 р. проклали Горизонтальну (Царську, Сонячну) стежку, яка з'єднувала між собою царську резиденцію та великокнязівські маєтки в Ореанді («скеляста»), Кореїзі і Ай-Тодорі.

У 1945 р. палац правив за резиденцію американської делегації на Ялтинській конференції. Конференція відкрилась 4 лютого 1945 р. в Білому залі палацу. У 1974 р. парадну частину будинку було надано для музейної експозиції.

В оточенні лісу на гірському уступі над селищем Массандрою розташований палац Олександра III. Ця місце­вість добре відома з дав­ніх-давен. Поряд могили таврів, залишки давньо­грецького храму, на фун­даментах якого у 1828 р. побудували церкву Іоан-на Предтечі (зруйнована землетрусом 1927 р.) на замовлення генерал-губер­натора графа М. Воронцова, я кий у тому ж році і придбав Верхньомассандрівський маєток. На початку 1830-х років на місці сучасного палацу зна­ходився «панський», або «економічний» будинок. Ця споруда у 1878 р. сильно постраждала від бурі і на його місці почали будувати новий палац в романтичних формах французького Ренесансу, який нагадував замки-палаци ХУ-ХУІ ст., розташовані вздовж берегів р. Луари.

Массандра відомий центр виноробства, де створюються марочні десертні і міцні вина, багато з яких нагороджені золотими і срібними медалями на міжнародних конкурсах і виставках. Найбільш титулованим

є десертне вино «Мускат білий Червоного каменю», що має два «Гран-Прі». Унікальний мускатний сорт винограду росте тільки в околицях села Краснокаменки (Кизил-Таш) на південному схилі, де поєднуються своєрідний клімат і грунт.

В підземних галереях розташований унікальний музей - винотека, де зберігаються зразки виноробства: понад мільйон пляшок колекційних вин різних марок і різного віку. Найстаршими є херес де ля Фронтьзра врожаю 1775 р. і портвейн червоний «Лівадія» 1894 р.

Ялта - найвідоміший кримський курорт. Перша згадка про Ялту (під назвою Джаліта) належить арабському географу XII ст. Аль-Ідрісі. Назва міста, мабуть, походить від грецького слова «ялос» - берег.

У 1783 р. Ялта була крихітним рибальським поселенням із 13 буди­ночків. Першою кам'яною будівлею Ялти була дзвіниця церкви Іоана Златоуста на Полікуровському пагорбі. Перший фешенебельний готель «Росія» (тепер «Таврида») був побудований у 1875 р. Збереглися також приміщення готелів «Метрополь» (тепер «Україна»), «Маріїно», «Ореанда» (стиль модерн початку XX ст.).

Варті уваги храм Св. Ріпсеме, будинок колишньої чоловічої гімназії, колишній палац еміра Бухарського, костел Пресвятої Богородиці.

Напроти «Ореанди» - екзотична шхуна «Еспаньйола», побудована у 1954 р. спеціально для кінозйомок. Зараз тут працює бар. Неподалік розташована і Ялтинська кіностудія.

Гурзуф - невелике містечко, історія якого розпочалась у VI ст., коли візантійський імператор Юстиніан (527-565) побудував фортецю Горзу-віт. У XII ст. арабський географ Ібн Ідрісі писав про Гурзуф, як про квітуче приморське місто. У ХІУ-ХУ ст. містечком володіли генуезці, які добуду­вали фортецю, залишки якої, напівзруйновану стіну з дикого каменю, можна побачити на скелі і сьогодні. У східній частині Генуезької скелі був пробитий тунель з виходом до моря.

В Гурзуфі вперше в Криму розпочався розвиток курортної справи. Завдяки зусиллям підприємця П. Губіна тут було споруджено 8 комфор­табельних готелів і 10 дач.

У 1903 р. на схід від Гурзуфа почав діяти курорт Суук-Су («холод­на вода») на території сучасного Артека. Міжнародний дитячий центр «Артек», який простягнувся уздовж берега моря на 6 км від західно­го підніжжя Аюдагу до Гурзуфа, займає 320 гектарів прибережного схилу Гурзуфського амфітеатру. В урочищі Артек (давньогрецькою «орте-ки» — перепелиця) колись існувало грецьке поселення, залишки якого знайшли археологи у 1968 р. У середньовіччі ця місцевість була густо заселена. Тут через перевал Гурзуфське сідло проходив торговий шлях в Херсонес, Бахчисарай, Мангуп і далі в Європу.

Партеніт (в перекладі з грецької - дівоче) мав вигідне геогра­фічне положення: зручна бухта в родючій долині центральної части­ни півострова, що знаходилась між двома візантійськими фортецями VI ст. - Алустоном і Горзувітом. Гарним орієнтиром для моряків був Аюдаг («Аюдаг» тюркською - аю - ведмідь, даг — гора). Існують версії, що саме тут стояв Храм Діви, де жрицею була Іфігенія.

Чудовими місцями відпочинку є санаторії «Карасан» і «Утьос». Кара-сан відомий своїм палацом у мавританському стилі, спорудженим серед гаю італійських піній Раєвськими у 1887 р.

В Утьосі - колись селищі Кучук-Ламбат - теж є палац, побудований князями Гагаріними у 1907 р., оточений чудовим парком. Тут у середні віки на мисі «Плака» (в перекладі з грецької- плоский камінь) містилося укріплення та маячний пункт Ламбас (світильник, маяк).

Історія Алушти нараховує півтори -тисячі років. Вперше фортеця Алустон (немите, некупане — грецькою) згадується у VI ст.

Кастель - пам'ятник природи. Назва, очевидно, пов'язана з розта­шування на вершині гори, на висоті 439 м над рівнем моря, фортеці («кастель» з давньогрецької і латинської — фортеця, укріплення), від якої збереглись лише невеликі залишки.

Про колишнє значення Судака, про його зв'язки із світом, Євро­пою і Азією, свідчать його назви: Сугдея - у греків, Сурож - у руських, Сугдак - у східних географів, Солдайя — у генуезців. Вже в кількості

назв міста відбита його складна історична доля. Згідно одному з припущень Судак є видозміною слова Сугдак (Сугдея), яке пов'я­зують з країною Согд (Согдіана в Середній Азі'О. Прийнято вва-««• жати, що назва принесе­на у III ст. аланами, яким приписують засну­вання Судака. Із запи­сів ченців судацького монастиря відома дата народження Судака: «Побудована фортеця Сугдеї в 5720 (212) р.» Однак від неї нічого не лишилося.

За свідченням археологів, місцевість

була заселеною ще з кам'яного віку. Наприкінці б ст. тут вже існувало так зване Приморське укріплення, побудоване візантійцями з метою захисту гавані і слободи при ній. Згодом внаслідок підняття рівня моря на 3-4 м більша частина цієї слободи опинилась під водою.

В середині VIII ст., під час «іконоборства» в Крим інтенсивно іммі­грували греки. Цим можна пояснити значну кількість руїн візантійських храмів і монастирів в місті та його околицях. В районі Судака тоді було 7 монастирів.

Генуезці у 1375-1409 рр. побудували нову фортецю, частково вико­ристовуючи старі укріплення. Після приєднання Криму до Роси (1783) у фортеці розмістився гарнізон Кирилівського полку, для потреб якого буду­валися казарми з використанням матеріалу давніх фортечних споруд. Піз­ніше з тих же матеріалів зводили житлові будинки в розташованому поруч поселенні німецьких колоністів (нині - Уютне). До середини XIX ст. фор­теця перетворилась на руїни. Судацька фортеця оголошена Державним заповідником, з 1958 р. вона є філіалом заповідника «Софія Київська».

Складовою Судака є Новий Світ - одне з наймальовничих місць і в Криму. Недарма колись його називали Парадиз - «рай». Селище , прикрашає світла будівля в стилі середньовічного замку, увінчана чотирма вежами. Побудував її Л. Голіцин для службовців заводу шам­панських вин, заснованого у 1878 р. Продукція голіцинського заводу була нагороджена вищим в світі при­зом — Гран-прі.

Року народження Коктебеля (кок-тепе-ель в перекладі з тюркською - край голубих вер­шин) ніхто не знає. Але доли­ни навколо нього здавна були заселені. Свідченням цього є кам'яні шліфовані молотки, знайдені поблизу Святої гори. Відомо, що вже у VIII ст. тут існувало велике поселення, що з часом перетворилося на морське торговельне місто.

Феодосія (Богом дана) заснована греками - мешканцями Мілета у VI ст. до н.е. Антична Феодосія пала в IV ст. до н.е. під час гунської навали.

У X ст. на візантійських картах це поселення називалося вже Кафа (на жаль невідомо, з якої мови прийшло це слово і що воно означає). З XIII ст. тут правили генуезці, які побудували фортецю, і знову відродили славу міста. Від укріплень XIV-XV ст. збереглася кам'яна вежа (заввишки з чотириповерховий будинок), яка колись охороняла підступи до голо­вних воріт фортеці і частина кам'яної стіни, що оперізувала колись місто. Найдавніша частина фортеці — цитадель розташовувалась на пагорбах над морем. Тут були резиденції головного правителя Кафи - консула, а також монетний двір. Ще й дотепер збереглися стіни цитаделі висотою понад 10 метрів, башти на її кутах. У середньовіччі Кафа була найбільшим містом півострова. Кількість багатонаціонального населення становила 75-100 тисяч чоловік.

Кафа з 1475 р. була резиденцією султанського намісника в Криму. Турки називали її Кючук-Істанбул (Малий Стамбул) чи Ярим-Істанбул (Пів-Стамбула).

У XVII ст. в місті було 12 грецьких, 32 вірменських церков і 1 като­лицький костьол. Ще й дотепер стоять храм Іоанна Лредтечі, церква Стефана, Введенська церква, храм Михаїла і Гавриїла тощо.

В центрі середньовічного міста був традиційний базар, який зажив собі лихої слави як центр работоргівлі. На цьому місті сьогодні розта­шований матроський парк.

В місті багато пам'яток історії і культури - залишки генуезької форте­ці, середньовічні церкви (VII-XV ст.), турецька мечеть, фонтани, зокрема фонтан І. Айвазовського, дачі.

Місто Керч - порт двох морів — було засноване у VII ст. до н.е. на березі Боспору Кіммерійського грецькими поселенцями як місто Пантікапей. Пам'ятками античної доби є кургани Мелек-Чесменський (мелек - арабською ангел, чесме - перською джерело, фон­тан). Царський і Куль-оба. На думку дослідників, вони зведені у другій половині IV ст. до н.е. Осо­бливо вражає геометричністю і разом з тим добірністю пропорцій Царський курган, який є похован­ням одного з царів Боспору. Кур-

ган є унікальною пам'яткою на території України часів Боспорського царства і за своїми розмірами, і за якістю архітектурного вирішення. Розташований за 4 км на північний схід від Керчі. Скарби курганів попо­внили багатства Петербурзького Ермітажу.

Пам'яткою є гора Митридат, де знайшли залишки будівель Пантїкапея. Колись тут на території акрополя стояв храм Апол-лона. На вершину ведуть сходи, що налічують понад 400 щаблів.

Унікальною пам'яткою І ст. є склеп < Деметри - підземна споруда. Стеля склепу розташована на глибині 3,68 м, а підлога - 6,15 м від рівня землі. Збереглися фрагментарне фрески. Тематика малюван­ня - грецький міф про богиню Деметру, у якої бог підземного царства Плутон викрав її дочку Персефону (Кору). Склеп був знайдений у 1896 р. (у дворі будинку № 10 на вулиці 4-й Продольній). Він виявився непограбованим, знайдені речі передали до Ермітажу. Сьогодні пам'ятка потребує ретельної реставрації.

В місті на березі Керченської протоки,

в районі давнього порту, стоїть церква св. Іоана Предтечі. Храм зведено на місці колишньої базиліки 757 р., фрагменти якої частково увійшли до нового храму, який датується ХІІІ-Х№ ст. Церква є єдиним в Україні зразком візантійської сакральної архітектури доби середньовіччя.

Пам'ятки історії і культури міста входять до складу Державного істо-рико-культурного заповідника в м. Керчі, на 800 га площі якого знахо­дяться також: античні городища Німфей (с. Героївське), Мірмекій (біля с. Войково), Тірітака (с. Аршинцево).

У складі заповідника один з найстаріших в Україні Історико-архео-логічний музей створений у 1826 р. як Музей старожитностей. Колек­ція його нараховує майже 2 тис одиниць збереження, датованих НІ тис. до н.е. - XVIII ст. нашого часу.

До складу заповідника входить колишня турецька фортеця Єні-Кале (1703) і відомий меморіальний ансамбль Аджимушкайських штолень. В Аджимушкайї не одну сотню літ видобували вапняк-черепашник, з якого будували місто. В результаті утворилися підземні лабіринти вели­кою протяжністю. В роки Великої Вітчизняної війни штольні стали базою партизанського руху.

Керч - колишня столиця Боспорської держави - включена в між­народну програму ЮНЕСКО «Шовковий шлях».

У Східному Криму розташовані і середньовічні міста Білогірськ і Ста­рий Крим. Білогірськ під назвою Карасубазар («ринок на Чорній річці») відомий з XIII ст. Місто цілком підтверджувало свою назву: розташування на древньому караванному шляху, що пов'язував Схід і Захід, забезпечу­вало йому роль важливого торгового пункту. В центрі міста збереглися залишки караван-сараю XV ст.

Визначною пам'яткою околиць Білогірська є неприступна скеля Ак-Кая (біла скеля) на відстані 5 км від міста. Це унікальний пам'ятник при­роди та історії, один з найбільших в країні палеолітичних комплексів: на малій площі - 17 стоянок і поселень.

На шляху із Білогірська до Старого Криму розташовані декілька хра­мів і монастирів - пам'яток архітектури. Поряд з селом Багатим - вірмен­ський монастир, побудований у XIV ст. В селі Тополівка є невелика візан­тійська церква Х-ХІІ ст. і вірменська церква св, Параскеви (1702).

Історія Старого Криму нараховує не одне тисячоліття. Відомо, що вже у \/\-У\\ ст. середньовічний Солхат вів жваву торгТвлю. У XIII ст. татари оточили місто мурами з бойовими вежами і широким ровом, залишки яУих можна і сьогодні побачити на східній околиці. Місто отримало нову назву Кирим - «рів», «фортеця». В місті збереглася мечеть і медресе і Узбека (початок XIV ст.). За 4 км від міста зберігся вірменський монас­тир - Сурб-Хач (вірменською - «Святий Хрест»,), споруджений у 1338 р.

Загальна кількість пам'яток історії, археології, містобудування і архі­тектури, монументального мистецтва ВІННИЦЬКОЇ області становить 2204.

Найцікавішими туристсько-екскурсій­ними об'єктами є залишки скельних хра­мів. Печерний храм VI-VII ст. з унікальними рельєфними композиціями та написами був виявлений ще у 1883 р. В. Антоновичем в щілині скелі над річкою Бушка у с. Буша. Тут збереглися також Вежа - частина укрі­плень XVII ст. і Покровська церква з келіями (1787).

Скельний монастир - комплекс спо­руд ХІ-ХІХ ст., що складається з 3 печерних церков (Усічення голови св. Іоанна Предтечі, св. Параскеви П'ятниці, св. Антонія Печерсько-го) розташований над Дністром у с. Лядова.

Палаци, парки, палацово-паркові ансамблі ХУІІІ-ХІХ ст. збереглися у селах Антопіль, Верхівка, Вороновиця, Котюжани, а залишки фор­тець - у Копайгороді, Бершаді.

У пейзажному парку селища Муровані Курилівці розташований палац 1805 р. Тут також збереглися залишки укріплень XVI ст. з підзем­ними казематами.

Палац (1897-1917), що з 1921 р. використовується як будинок від­починку, і парк розташовані у м. Немирів.

Найкращим зразком стилю класицизму в Україні називають старий палац (1757) у Тульчині. Майже всі мистецькі прикраси інтер'єру були за радянських часів зруйновані. З 1975 р. палац ремонтується. У Тульчині зберігся також малий палац (1782), Успенська церква (1789)., Домінікан­ський костьол. Обидва палаци належали Потоцьким.

Тульчин в документах XVII ст. згадується під назвою Нестевар. Топо­німічний словник пов'язує назву Тульчин з турецьким пануванням в краї 1672-1699. У Нестерварі турки збудували фортецю, про яку в народі говорили: «У тій фортеці турчин стоїть». Пізніше звук «р» змінився на пом'якшене «л».

Церкви, костьоли, синагоги ХУІІ-ХІХ ст. збереглися у Вінниці, най­давнішою архітектурною пам'яткою якої є комплекс Домініканського та Єзуїтського монастирів (1610-1700 рр.).

Миколаївський собор (1754, 1885), в якому розміщується краєзнав­чий музей, церкви Параскеви (1775) і Георгіївська (грецька, 1809) збе­реглися у Могилеві-Подільському. Місто засноване у 1695 р. на місці села Іваньківка Яремою Могилою, що віддав його у посаг за донькою С. Потоцькому, який на честь тестя і назвав його Могилевим.

Миколаївський собор (1829), привратний корпус з дзвіницею і вежа зі стінами (XVIII ст.), господарські корпуси Миколаївського монастиря, кос­тел Непорочного зачаття діви Марії (1627, 1791) - окраса Шаргорода (у 1393-1585 - Княжа Лука, до 1859 - Шаргородок). Назва міста пов'я­зана з костелом на честь католицького святого Флоріана Шарого (Сірого) - родоначальника роду Замойських. 1585 р. італійськими архітек­торами, запрошеними Яном Замойським, була закладена система форти-фікацій Шаргорода. Єврейські купці 1589 р. побудували синагогу у мав­ританському стилі. У зв'язку з тим, що вона будувалася під час турецьких нападів, то споруджувалась з бійницями і по суті являла собою ще один оборонний об'єкт міста. Під час турецького панування у XVII ст. турки в синагозі влаштували мечеть, що врятувало її від руйнування і вона дійшла до наших днів. Турки називали Шаргород «Кучук Стамбул», тобто малень­кий Стамбул. Існували в Шаргороді православна церква з братством при ній. На початку XVIII ст. в місті монастир і школу відкрили єзуїти.

У м. Хмільник збереглася оборонна вежа (1534), що стояла на «Чор­ному шляху», яким татари йшли на Поділля. Тут є також костел Усічення голови св. Іоанна Предтечі (1630) і палац (1911-1915).

Проект і розписи Дмитрівської церкви у с. Кукавка зробив В. Тро-пінін, будучи кріпаком графа Моркова, власника села.

Місто-фортецю Рів, що знаходився на Кучманському шляху, назива­ли «Стіною Поділля». У 1537 р. король Сигізмунд подарував його своїй дружині Боні Сфорца родом з південного італійського міста Барі, яка перейменувала замок на Бар. Пізніше тут були зведені костел Миколая (1811), Покровський монастир, чимало купецьких садиб.

Історичні витоки сучасної ВОЛИНСЬКОЇ області сягають далекої давнини. Перші поселення в басейнах південних приток Прип'яті і вер­хів'ях Західного Бугу виникли ще в епоху пізнього палеоліту. Зареєстрова­но понад 160 археологічних пам'яток доби палеоліту і мезоліту. Цікавими пам'ятками археології є залишки городищ у с. Зимне (\Л-\/ІІ ст.), м. Воло-димир-Волинському (Х-ХІІІ ст.), м. Устилуг (ІХ-ХІІ), м. Любомль (ХІ-ХІІІ), с. Білосток (ХІ-ХІІІ), с. Затурці (ХІ-ХІІІ), с. Старий Чарторийськ (ХІ-ХІІІ).

Область має значний історико-культурний потенціал: загальна кіль­кість пам'яток історії, археології, містобудування і архітектуру, монумен­тального мистецтва становить 2,6 тис.

- На території області є чимало давніх історичних міст і сіл. (До списку занесені Берестечко, Володимир-Волинський, Голоби, Горохів, Камінь-Каширський, Ковель, Луцьк, Любомль, Олика, Любешів, РожищеДурійськ, Цумань). Луцьк (Лучеськ) вперше згадується у літописі від 1085 р. Незва­жаючи на численні археологічні знахідки, досі не можна точно відповісти на питання, коли ж виникло укріплене поселення на території ниніш­нього Луцька, коли воно стало містом. Зароджувався Луцьк на острові в середині річки Стир і було це в VII ст., а можливо і раніше. Є й інша думка, що пов'язує заснування міста у 1000 р. з князем Володимиром.

Найдавніше поселення лучан було розташовано на місці, де зараз стоїть Луцький замок. Давня легенда пов'язує виникнення Луцька з ім'ям вождя східнослов'янського племені дулібів Луки, який нібито поставив на горбі над Стиром свій курінь. За іншою версією, назва міста походить від давньоруського слова «лука», тобто «кривизна», вигин, затока, берег затоки, берег річкової «дуги». І справді, біля Луцька річка Стир утворює вигін, що нагадує лук.

Розквіт міста припадає на другу половину XII ст., коли тут правив син Данила Галицького Мстислав. Саме тоді місто називали Лучеськом Великим. За князя Мстислава розпочалося будівництво кафедрального собору Іоанна Богослова.

Під час правління Вітовта Луцьк по суті був другою після Вільно сто­лицею Князівства Литовсько-Руського. Саме у Луцьку у 1429 р. на запро­шення Вітовта для обговорення турецької загрози зібралися - імпе-

ратор Священної Римської імперії Сигізмунд, німецькі впливові князі, польський король Ягайло, датський король, московський князь Василь Васильович, посланець Папи Римського, гросмейстер Прусії, волоський воєвода, посланець візантійського імператора, хан Перекопської орди. Нині Луцьк приваблює своїми чудовими архітектурними пам'ятника­ми. Це - передусім споруди Верхнього і залишки стін Нижнього Луцько­го замку (XIV ст.), Оборонна вежа князів Чарторийських (XV ст.), будівля синагоги (XIV-XV ст.), Покровська церква XV ст., де знаходилась славноз­вісна ікона Волинської Богоматері (нині зберігається в Національному художньому музеї в м. Києві; дослідники вважають, що в українському живописі ХІІІ-ХУ ст. немає більш досконалого твору, Єзуїтський монас­тир (ХУІ-ХУІІ ст.), Хрестовоздвиженська церква (1619), Монастир бри-гідок (1624 р., використовувався і як в'язниця і як музичне училище), Василіанський монастир (1647), Монастир домініканців (споруджений у 1390 р. дерев'яним, а з XVIII ст. - кам'яний), Святотроїцький кафедраль­ний собор (колишній монастир бернардинців побудований у 1752-1755 і перебудований на собор у 1877-1879), Монастирі шариток (ХУ-ХУІІ ст.) і тринітаріїв (1729), житлові будинки (ХУІ-ХУІІІ ст.).

Всі ці пам'ятки входять до складу Луцького державного історико-архітектурного заповідника (1985), створеного на базі історико-культур-ного та архітектурного потенціалу міста.

Одне з найстаріших міст України - Володимир («Волинський» дода­ли у 1795 р.) вперше згадується у літописі «Повість временних літ під 988 р. як місто-фортеця, коли київський князь Володимир передав його в правління синові Всеволоду і воно перетворилося на центр удільного Володимирського князівства.

Н. Полонська-Василенко писала, що це місто існувало ще у IX ст. під назвою Лодомира, Лодомерії і було приєднано до Києва 883-885 рр. князем Олегом.

В місті можна подивитись на старовинне городище X ст., залишки оборонних валів висотою 9-10 м, що оточують площу 3 га літописно­го міста, заснованого князем Володимиром, які збереглися лише част­ково. Від давньоруського часу зберігся Успенський собор, побудова­ний у 1157-1160 за Мстислава Ізяславича. Фахівці порівнюють його з київським Кирилівським храмом. У 1829 р. собор обвалився. Протягом 1896-1900 рр. його відбудували.

Видатним пам'ятником кінця XIII ст. є Василівська церква-ротбнда, яка, як вважають дослідники, не має прямих аналогій у світовій архі­тектурі.

Цікавими архітектурними пам'ятками є також Будинок з дзвіницею 1494 р., мури з воротами 17 ст., костьол Іоакима і Анни (1752), костьол єзуїтів (1766), Миколаївська церква (1780).

Поруч із стародавнім Володимиром у с. Зимне розташований Свято-гірський монастир, споруджений як оборонний в XI ст. До ансамблю вхо­дять: Успенська церква (1495) з печерами (перебудована в 1898-1900), Троїцька церква (1567) і церква Різдва Богородиці (1723) в стилі бароко, оборонні мури (XV ст.). Збереглися розписи ХУІІ-ХУІІІ ст.

Жидичинський монастир відомий з XIII ст. За свідченням літопису 1277 р. тут молився Данило Галицький. 1662 р. в монастирі під ім'ям Гедеона жив Ю. Хмельницький. До ансамблю монастиря сьогодні нале­жать: Миколаївська церква (1723), дзвіниця (XVIII ст.) і будинок єпископа (1723).

Місто Берестечко в документах XV ст. згадується як село. Світову славу містечко здобуло у зв'язку з битвою, яка відбулася поблизу нього 18-30 червня 1651 р. між козацькими і польськими військами.

В Берестечку є каплиця св. Текли, що споруджена над «Дівочою гре­блею», високою могилою, де за переказами поховано 500 замордованих у 1658 р. татарами дівчат.

Тут також зберігся костьол побудований у 1765 р. в стилі бароко.

З XV ст. відомий Ковель - спочатку як село Ковля, назву якого пов'я-Іують з першим його поселенцем - ковалем. В літературі Ковель назива­ють місцем народження польського короля Казимира III (1310-1370).

Георгіївська церква (1264 р.), палац Браницьких (XVIII ст.), частина торгових рядів (XVIII ст.) збереглися у Любомлі.

В Олиці є Петропавлівський костьол (1450, перебудований 1612 р.) найдавніша римо-католицька споруда Волині; Замок (1564), один з перших в Україні квадратних оборонних бастіонів площею 2,7 га; Луцька брама (1630); Костьол колегіатів (1640); дзвіниця (1650); мури з вежами та воротами (1650).

Про XVIII ст. нагадує садибний будинок і в'їзна арка у містечку Голо-би. Заслуговує на увагу і Георгіївська церква (1783 р.).

В'їзні ворота садиби і будинок колишньої монастирської школи (XVIII ст.) збереглися у селищі Любешів.

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ області на державному обліку перебуває 11,9 тисяч нерухомих памяток, в тому числі 318 пам'яток архітектури, переважно ХУІІІ-ХХ ст.

На «Примерной генеральной карте Новороссийской й Азовской губерний» 1775 р. на місці злиття річок Кільчені і Самари (поблизу сучас­ного Новомосковська) було позначено губернське місто. Незабаром з'я­вились перші споруди. Проте місце було обрано невдало: навесні було багато води, яка перетворювала місцевість на болото. 22 січня 1784 р. за указом Катерини II на правому березі Дніпра на місці козацької сло­боди Половиця розпочалось будівництво нового центру. Будівництвом Катеринослава (Дніпропетровська) керував І. Синельников (його ім'я зберігає назва міста Синельникове).

Архітектурною домі­нантою історичного цен­тру Дніпропетровська є Спасо-Преображен-ський собор, зведений у 1830-1835 рр.

У 1778 р. засну­вали місто-фортецю Слов'янськ (до 1774 Микитине, а з 1780 р. в документах з'явилась спочатку неофіційна, а з 1782 р. офіційна назва Нікополь - місто

перемоги). В місті стоїть обеліск на місці Запорізької (Микитинської) Січі, що існувала тут 1636-1652 рр.

Дерев'яний Троїцький собор у м. Новомосковськ побудований у 1775-1780 рр. майстром з Нової Водолаги Я. Погребняком. Храм є найбільшою дерев'яною церквою в Україні (65 м) і одним з найкращих зразків української дерев'яної архітектури. У 1888 р. у зв'язку з незадо­вільним технічним станом собор був повністю перекладений з нового матеріалу. До списку історичних міст входять також Кривий Ріг, Дніпро-дзержинськ і Павлоград.

У 1971 р. в кургані Товста Могила (поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області) була знайдена Золота пектораль (вагою 1,5 кг) - прикраса IV ст„ яку археологи охрестили «знахідкою століття».

На ДОНЕЧЧИНІ на державному обліку перебуває 4,2 тисячі неру­хомих пам'яток. Архітектурна спадщина Донецької області включає 76 пам'яток.

Місто Донецьк (до 1924 р. — Юзівка, у 1924-1961 рр. - Сталіне)
бере початок своєї історії з заснування Джоном Юзом у 1869 р. Новоро­
сійського товариства кам'яновугільного, залізного та рейкового вироб­
ництва і товариства Азово-Харківської залізничної лінії.

Своєрідним символом Донецька є «Пальма Мерцалова», викувана з цільного куска рейки (315 кг) ковалем Юзівського металургійного заводу Олександром Мерцаловим у 1896 р. У 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі «Пальма» здобула «Гран-прі». Зберігається в музеї гірського інституту Санкт-Петербурга.

Артемівськ (до 1924 р. — Бахмут) - найстаріше поселення Донбасу. Перша писемна згадка - 1571 р. В середині XVII ст. тут знайшли багаті поклади солі. У серпні 1811 р. був затверджений герб Бахмута, на якому між чорним і зеленим полями був зображений хімічний знак солі.

У 1951 р. в місті почав працювати завод шампанських вин. Під завод вирішили використати гірські штольні (підземні зали і галереї) алебастрового комбінату. Тут на площі майже 250 тис м2, на глибині 70-80 м існують оптимальні умови для виготовлення шампанського: від­носна вологість коливається в межах 88-98 %, температура постійна: і зимою, і літом становить 12-15 °С. Тут розташовані величезні цистерни з виноматеріалами, лінії розливу, дегустаційний зал. З 1971 р. Артемівське шаманське експортується до Німеччини, Голландії, Австрії, Швейцарії, Бельгії. 17 золотих і 16 срібних медалей, завойованих на найпрестижні-ших міжнародних виставках прикрашають пляшки з артемівським шам­панським. Архітектурним символом міста є Свято-Миколаївський храм (1797р.).

Місто Святогірськ (до 1964 р. - Банне) розташоване на півночі Доне­цької області (історична Слобожанщина), поблизу чудової пам'ятки при­роди Крейдяних гір, які ще називають Святими горами. Дивними горами. І [еіл край з хвойними лісами і голубими озерами називають «Донецькою Швейцарією». Тут, в місцевості Святі Гори на високому крейдяному пра­ному березі р. Сіверський Донець у 1624 р. заснований монастир. У 1788 р. внаслідок секуляризації майно і угіддя відійшли до казни, обитель було закрито. Новий влас­ник земель побудував на крейдяній горі розкішний палац. На березі мальовничого озера були спору­джені купальні для гостей (бані; звідси і назва Банне).

15 січня 1844 р. Святогірський монастир указом царя Миколи І був відновлений.

Найдавніша його частина -печерний комплекс - розміщена у

товщі гори. У середині XVII ст. на верхній терасі гори звели муровану Миколаївську церкву. Частина вівтаря вирубана в скелі, решта спору­ди - прибудована. Крейдяна скеля з Миколаївською церквою височить над довкіллям і є найефективнішою містобудівною і ландшафтною домі­нантою.

В XIX ст. побудували трапезну з і Покровською церквою і дзвіницею < (1847-1851), Успенський собор (1859-1868), готель (1877), два корпуси келій (1887), будинок ігумена (1900). Оба­біч підземного ходу, прокладеного у XVII ст. з нижньої тераси біля Успенського собору на верхню, влаштовано нижній і верхній прочанські павільйони (аль­танки).

Монастирські будівлі частково були поруйновані під час Другої світової війни

і відбудовані протягом 1947-1956 рр. Тоді ж на території нижньої части­ни монастиря спорудили їдальню, адміністративний і спальний корпуси санаторію, який ще з 1922 р. зайняв монастирський комплекс. З 1969 р. розпочалась і триває реставрація.

Унікальний в українській архітектурі за композицією і за стилістич­ною гармонізацією різночасових споруд ансамбль Святогірської Успен­ської лаври оголошено Державним історико-архітектурним заповідни­ком (1980 р.).

У центральній частині м. Олександрівськ розташована заміська панська садиба (1772-1779 рр.), архітектурний комплекс до складу якого входять палац з двома флігелями обабіч, з'єднаними з ним колонними галереями, службовий корпус, будинок управителя, чотири флігеля та винний льох.

Серед археологічних пам'яток Донеччини заслуговують на увагу сто­янка доби раннього палеоліту в Амвросіївці, Маріупольський могильник, скіфські кургани.

Територія ЖИТОМИРСЬКОЇ області, була заселена ще в епоху піз­нього палеоліту. Серед зареєстрованих археологічних пам'яток горо­дище другої половини І тисячоліття в Житомирі, давньоруське місто Волохів (1150) і залишки замку Любарта в Любарі.

Одним із давніх міст з дивним і неповторним ім'ям, що увібрало в себе два найдорожчих поняття — «жито» і «мир», є Житомир, що вже 11 століть стоїть, на межі Лісостепу і Полісся. Назву міста деякі дослідники пов'язують з існуванням тут у давнину хлібного ринку. За народними переказами, Житомир заснований у 884 році після вбивства Аскольда і Діра улюбленцем київських князів Житомиром.

Старовинна частина Житомира - «городище» — знаходиться на трьох високих скелястих пагорбах над річкою Кам'янкою: на горах Охрі-мовій, Замковій та Петровській. Вперше в документах місто згадується

1305 р. Перша оборонна споруда була зведена у другій половині XIV ст. на місці стародавнього городища \ЛІІ-ІХ ст. Протя­гом ХУ-ХУІ ст. замок, займаючи територію площею 3,5 десятин, був найбільшою спо­рудою міста і його центром.

У серпні 1899 р. з'явився (третій за ліком в Росії) трамвай, що сполучив центр з вокзалом.

В Житомирі збереглися архітектурні споруди: церква Пресвятої Богородиці, кафедральний костьол св. Софії (1737-1751, 1801), Будинок магістрату (XVIII ст.), Семінарський костьол (1838), Михайлів­ський собор, комплекс споруд поштової

станції (XIX ст.). У 1866-1874 рр. був побу­дований Преображенський собор в стилі староруської архітектури ХІ-ХІІ ст. У спо­рудженні собору брали участь будівничі Ісакіївського собору (1818-1858) в Санкт-Петербурзі. Найдавнішою спорудою міста е Будинок колишньої колегії єзуїтського монастиря (1724). У XVIII ст. тут також діяли бернардинський чоловічій монастир і жіно­чий монастир сестер-жалібниць ордену св. Вікентія.

Одним з найдавніших міст Центральної Європи є Овруч, який 997 р. вперше зга­дується під назвою Вручій. У давнину місто

було могутньою фортецею. Після знищення київською княгинею Оль­гою Іскоростеня у 945 р. саме Вручій перетворився на адміністративний центр древлянської землі.

В місті збереглася церква св. Василія, спорудження якої у 1190 р.

повзують з ім'ям Петра Мілоніга. У І 1908-1912 рр. вона була реставрована О. Щусєвим.

Архітектурні пам'ятки — ансамбль .монастиря кармелітів (XVI-XVIII ст.) і костел Святої Варвари (1826) — прикра­шають Бердичів, який вперше згаду­ється в документах XVI ст. Щодо назви міста - існує кілька версій. За однією з них - назва походить від племені берен­деїв, за другою - від власного імені Бердич.

1593 р. тут був збудо­ваний замок, який пізніше власник цих земель, київ­ський воєвода Я. Тишке-вич передав у володіння монастирю босих карме­літів, що був заснований у 1627 р. У 1634 р. Берди­чівські «босі кармеліти» побудували підземний

Марийський костьол, у 1740-х рр. розпочалось зведення над печерним храмом величного кам'яного костьолу в стилі бароко. Популярність монастирю принесла чудотворна ікона Божої Матері. На поклоніння до неї збиралася велика кількість віруючих, що позитивно позначалося на розвитку торгівлі і добробуті жителів Бердичева. У 1756 р. князі Радзі-віли виклопотали право проводити в місті 10 щорічних ярмарків, які мали європейське значення. В Бердичів приїжджали купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії та ін. країн.

У Верхівні збереглись палац (ХУІІІ-ХІХ ст.), де О. Бальзак познайо­мився з Е. Ганською, і костел (1810).

В області також збереглися особняки XIX ст, в селищі Андрушівка (споруда в стилі французького ренесансу належала М. Терещенку), Нова Чортория і Турчинівка.

Неподалік (за 3 км) від сучасного міста Малин розташовані залишки стародавнього городища. Деякі вчені вважають, що саме тут було місто древлянського князя Мала. Відомими в області є й інші городища: Яро-новичі, Райки, Вел. Деревичі, Стара Котельня та ін.

У с. Тригір'я розташований Троїцький монастир XV ст., до комп­
лексу якого входять Преображенська церква (1873) і келії (1782), а в
м. Олевську - Миколаївська церква XV ст.

На державному обліку в ЗАКАРПАТСЬКІЙ області перебуває 152 пам'ятки архітектури, а до списку історичних міст входить 19 населених пунктів. У передмісті Ужгорода - Горяни - розташований храм - ротонда, який датується ХІІ-ХІІІ ст. Будівля відома як найдавнішій на Закарпатті костьол св. Анни або як церква св. Миколи. Храм складаєть­ся з двох частин. Первісне ядро - кругла в плані невелика будівля, муро­вана з цегли, що нагадує давньоруську плінфу. Високу цінність мають фрески XIV ст. в інтер'єрі ротонди, виконані північно-італійськими або

тірольськими майстрами. Друга частина - це готична нава XV ст. - прямокутна в плані. Ротонда в Горянах - унікальна романсько-готична пам'ятка церковно-'г^р будівництва.

Ужгород існує з X ст. Замок в місті збудований у XVI, добудований у XVII ст. Він складається з внутрішнього дворика, оточеного триповерховими житловими корпусами з чотирма башта­ми на рогах.

Видатною воєнно-.Ірхітектурною пам'ят- ( кою є Мукачівський замок «Паланок», який увінчує сопку вул­канічного походжен­ня, що підноситься на висоту близько 70 м над долиною р. Лато-риці. Цей грандіозний комплекс оборонних споруд склався про­тягом багатовікової історії Закарпаття. Він є надзвичайно складною і розвиненою системою, на окремих ланках якої можна простежити всі етапи оборонного будівництва Центральної Європи. Існує думка, що у ІХ-ХІ ст. на цій горі було невелике прикордонне укріплення Київської

Русі за Карпатами, яке було зруйноване татаро-монголами у 1242 р. Найдавніше ядро мурованого замку датують кінцем XIV ст. і пов'язують будівництво з іме­нем Ф. Коріатовича, який переселився з Поділля у 1396 р. Угорський король Сигізмунд подарував йому Мукачеве. Найдавніша частина - верхній замок, де були палац, рицарський зал і церква. У 1663 р., коли замком володів семиградський (трансильван-ський) князь Георгій Рако-ці, французькі інженери докорінно удосконалили оборонну систему замку. В той час були збудовані могутні кам'яні бастіони, що збереглися до нашо­го часу, та система звід­них мостів з надв'їзними спорудами. Мукачівський замок перетворився на могутню фортецю, взяти яку приступом було майже неможливо.

Він складався з трьох основних частин, відокремлених одна від одної стінами та витесаними в скелі ровами, через які перекинуто мости (в давнину - звідні). Кожна з цих частин могла захищатися самостійно. Забудова замку (житлові і господарські корпуси), яка дійшла до нас, в основному склалася у 1688 р. Мукачівський замок разом з усіма його спорудами, ровами та оборонними мурами займає площу 13930 кв. м. Довжина його - 248 м, максимальна ширина - 101 м. Його житлові та господарські будівлі налічують понад 12 приміщень. Мукачівський замок «Паланок» є одним з найбільших і найскладніших оборонних комплексів на території України.

Ще одним замком, збудованим на вершині вкритої лісом гори, яка підноситься над долиною р. Уж, є комплекс давніх споруд у с. Невицьке, В кінці XIII - на початку XIV ст. було побудовано замкнену споруду, яка в плані наближається до овалу, по периметру якої усередині розташовані приміщення, над одним з яких височить ба'шта — донжон. Замок зруй­новано у 1644 р. З 1879 р. руїни замку стали туристичним об'єктом. З 1968 р. ведуться реставраційні роботи.

Над містом Хуст, на горі заввишки в 150 м. височить замок, заснова­ний у XIV ст. і неодноразово перебудований. З липня 1766 р. над Хустом пройшла нечуваної сили гроза; блискавка вдарила в пороховий льох, і замок злетів у повітря. Після того ніхто вже не відбудовував його.

Цікаву архітектуру спадщину мають Виноградів (Угочанський замок (X)), палац Перені (XIV), Ясіня (Струківська церква (XVI)), Тячів, Короле­во та багато закарпатських сіл (дерев'яна сакральна архітектура).

У місті Берегове у долині Тиси розташо­вана пам'ятка архітектури XVII ст. Графське подвір'я та готичний костел (1418 р.).

У селищі Чинадієве в Мукачівському районі зберігся чудовий парк 1848 р., замок XIV-XVI ст. і палац 1890-1895 (тепер головний корпус санаторію «Карпати»).

В ЗАПОРІЗЬКІЙ області

на державному обліку перебу­ває 25 історико-архітектурних пам'яток.

Національний заповідник «Хортиця» (з 1993 р.) розташо­ваний на найбільшому остро­ві на Дніпрі (2,7 тис. га), що з прадавніх часів був заселений

июдьми. Територія острова заселена з часів енеоліту. Тут є 129 курганів доби бронзи і скіфського часу. Скіфи на Хортиці жили у М\-У ст. до н.е. За легендою, саме на Хортиці у Змієвій печері народився від Змій-дівиці та Геракла, що подорожував тут, пращур скіфів, їх перший цар Скіф.

Перша писемна згадка про острів зустрічається в праці візантійсько­го імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (X ст.).

Тут розташовано понад 100 пам'яток археології та історії. Історичні джерела свідчать про заснування на острові першої Запорізької Січі. У XVI ст. на острові Мала Хортиця був споруджений замок князя Дмитра Вишневецького. Після ліквідації Запорізької Січі Хортиця запустіла, її було подаровано Г. Потьомкіну. У 1789 р. продано німцям-колоністам з Данцигу, які володіли нею до 1916 р. Сьогодні тут працює Музей історії запорізького козацтва, кінний етнографічний театр «Запорізькі коза­ки», функціонує готель, корчма «Козацьке подвір'я».

Історико-археологічний < музей-заповідник «Кам'яна могила» розташований на території 15 га і являє собою унікальну пам'ятку стародав­ньої історії, культури і одно­часно природи. В гротах і печерах комплексу заповідни­ка зосереджено велику кіль­кість петрогліфічних зібрань -зразків первісного мистецтва. Навколо - український степ з реліктовими та ендемічними рослинами.

Серед цікавих пам'яток архітектури облас­ті «Замок в степу» у м. Василівці, неподалік від Запоріжжя. Назва містечка від імені керівника канцелярії князя Г. Потьомкіна - Василя Степа­новича Попова, власника цих земель. Палац не зберігся, уціліли лише три флігелі, оглядова вежа, стайня. Східний і Північний флігелі побудовані у псевдомавритансько-му стилі. Західний (в народі його називають «Англійським замком») побудований в стилі неоготики. З 1993 р. тут відкритий музей-запо­відник «Садиба Попова». Приваблюють туристів Запоріжжя, Бердянськ, Мелітополь, Гуляйполе, Токмак, скіфські кургани, Гайманова могила (с. Балки).

В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКІЙ області зареєстровано 3477 пам'яток історії і культури. Архітектурна спадщина налічує 1359 пам'яток, з них 149 - загальнодержавного значення.

Поблизу с. Манява на вузькій терасі між схилом гори Вознесінки • та урвистим берегом потоку Батерс (Скитець) розташований комп­лекс споруд монастиря - скиту, заснованого у 1611 р. У XVII ст. сформувався ансамбль споруд, з яких до нашого часу збереглися фрагменти мурованих мурів, в'їзна башта - дзвіниця, оборонна башта, висока башта («Скарбниця»), руїни трапезної, монастирських келій, другої в'їзної башти (дорога про­низувала монастирське подвір'я наскрізь). Цей оборонний монас­тирський ансамбль є цікавим при-

кладом пристосування до особливої

тей складного рельєфу гірської місцевості.

В Маняві можна також зробити пішу прогуляну до «Блаженного каменя». Транспортом можна дістатися Манявського водоспаду, який є пам'яткою природи.

Національний заповідник «Давній Галич» створено у 1994 р. на базі комплексу пам'яток давньоукраїнської історії та культури. Він включає Галицьке городище Х-ХІІІ ст. в с. Крилос.

У м. Галич збере­глася мурована церк­ва Різдва Христового ХІІІ-ХІУ ст. і руїни замку ХІУ-ХУІІ ст. на високій горі, що домінує над містом.

Багату історико-культурну спадщину мають Коломия, Косів, Калуш, Тлумач, Снятин, Городенка, Надвірне тощо.

За 5 км на північ від Галича, поблизу с. Шевченкове (стара назва Святий Пан­телеймон) збереглися вали одного з укрі­плених монастирів. В центрі укріплень сто­їть мурована церква, споруджена близько 1200 р. Церква св. Пантелеймона - єдина частково збережена пам'ятка епохи старо­давнього Галича. У середині XIV ст. церк­ву передано католикам і переосвячено на костел св. Станіслава. Храм зазнав руйну­вань 1575, 1676, 1802, 1915 рр. У 1926 р. споруду частково відремонтували. У 1997-1998 рр. пам'ятку реставровано з відтво­ренням гіпотетичного первісного вигляду. На захід від храму розташо­вана дзвіниця 1611 року.

Івано-Франківськ (до 1962 р. - Станіслав на честь власника С. Потоцького) збудований на місці с. Заболотів, колись був оточений непрохідними болотами і потужними укріпленнями. Стару фортецю розібрали і на її місці споруди єзуїтський костел (1788-1812 рр.). Архі­тектурною пам'яткою є Костел Пресвятої Діви Марії (колегіата), розта­шований на центральному майдані в історичному центрі Івано-Фран­ківська. Римо-католицька колегіата заснована стараннями А. Потоць­кого. Під костелом (1669-1703) у крипті містилася родова усипальниця Потоцьких. Зберігся в місті і замок Потоцьких кінця XVII ст. В місті є Вірменська церква XVIII ст.

У містечку Богородчани зберігся ансамбль Домініканського монас­тиря, до складу якого входять костел (1742-1761) і палати з келіями (1762).

У с. Гошів на високій горі, яку називають «Ясна Гора», розташований монастир Св. Василія Великого. Первісне монастир, заснований близько 1570 р., був розташований на південь від теперішнього, у лісі. На тепе­рішньому місці він існує з 1780 р. Він був широко відомий у минулому в Галичині своєю чудотворною іконою.

У Рогатині збереглися цікаві пам'ятки оборонного будівницт­ва - церква Різдва Богородиці Х№-^ ст. і стіни з воротами XIV-XVII ст., а також Миколаївський костел XV ст., дерев'яна церква Святого Духа ((XVII).

Назву міста Рогатин пов'язують з переказами про те, що під час полювання в лісі вночі заблукала дружина Ярослава Осмомисла. Зранку побачила вона оленя з велетенськими рогами, який й вивів її до князя і мисливців. На місці, де побачили княгиня оленя побудували терем, навколо якого виросло місто Рогатин. Родом з цього міста Настя Лісо-вська - Роксолана.

У долині Пруту на одному з її високих схилів у с. Ворохта у XVIII ст. збудували найменший з усіх гуцульських храмів.

У селищі Рожнятин частково зберігся замок Конєцпольських, який був значно пошкоджений у 1649-1650 рр. і відбудований згідно з опи­сами у 1758 р. Нині у колишньому палаці, навкруги якого великий парк, розміщується районний відділ міліції.

У містечку Пнів збереглися величні руїни замку, збудованого у дру­гій половині XVI ст.

КИІ"В - великий туристичний центр країни, де зосереджені пам'ятки історії та культури не тільки місцевого, а й світового значення. Загальна кількість пам'яток - 3850 (на території міста виявлено близько 1600 неру­хомих пам'яток, а також 2250 пам'яток, розташованих на міських цвин­тарях). Близько 500 з них входять до Державного реєстру національно-культурного надбання України. Тут є можливості для перспективного розвитку ділового, культурно-пізнавального, релігійного туризму.

Архітектурна спадщина Києва представлена 675 пам'ятками, з яких 390 - загальнодержавного значення. 2 комплекси - собор св. Софії з при­леглими монастирськими будівлями і Києво-Печерська лавра - занесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На території сучасного Києва людина з'явилась в пізньому палеоліті 20 тис. років тому. У культурних шарах Києва наявні сліди життєдіяль­ності людини всіх історичних епох.

На рубежі старої та нової ери в районі Старокиївської, Замкової гори, на Подолі виникли поселення, які деякі науковці називають про-токиївськими і вважають, що місто утворилося в результаті їх злиття. Отже, на їх думку, історія Києва починається з початком нової ери, тобто приблизно 2 тисячі років тому. Інші дослідники доводять, що поселен­ня, які з'явились у ІІ-І ст. до н.е. досягають високого рівня розвитку в ІІ-ІІІ ст. н. е., а після цього спостерігається згасання археологічних мате­ріалів (речей ІУ-У ст. практично не знайдено). Отже, вчені приходять до висновку, що була якась хронологічна пауза в житті слов'янських поселень на терені майбутнього міста, пов'язана з неспокійним часом великого переселення народів, нашестям кочівників. В кінці V- на почат­ку VI ст. з'являються нові поселення, які являють собою перший етап безперервного життя м. Києва, що почався 1500 років тому.

На територій міста збереглися кам'яні пам'ятки давньорусько­го періоду, зокрема, Софійський собор, Золоті ворота, церква Спаса на Берестові, Успенський собор і надбрамна Троїцька церква Києво-Печерської Лаври, Михайлівський собор Видубицького монастиря, Кирилівська церква.

Перший град Кия був розташований на Замковій горі, а пізніше укріплення були зведені і на Старокиївській горі. Саме з цієї фортеці, оточеної валом і ровом, поступово зростав Київ. Лінія оборонних валів, що оточувала найдавнішу частину міста, на думку археологів, прохо­дила між фундаментами Десятинної церкви та Історичним музеєм. Під валами був споруджений рів, глибиною шість метрів. Між цими валами і обривом гори розміщувався Київ Аскольда, Київ Ольги, Київ Святослава. У 1908 р. на території городища Кия, на глибині 2,9-3,2 м від сучасної поверхні В. Хвойка розкопав найдавніше капище (зберігся лише фунда­мент), що датується \Л-\ЛІ ст. Зараз, справа від входу до Національного історичного музею, на місці стародавнього жертовника експонується його реконструкція.

Ліворуч, на відстані 20-30 м від Національного музею історії України розташовані фундаменти одного з кам'яних палаців часів княгині Ольги. Інший княжий терем тих часів розташовувався за валами — нібито за містом. Його місце показано кам'яною кладкою біля північно-східного рогу фундаментів Десятинної церкви.

Кам'яна кладка посеред Десятинного провулку вказує на місцез­находження давньої будівлі, яку в літературі називають Західним пала­цом (згідно його розташування в забудові Дитинця). Спорудження цього палацу археологи відносять до кінця X ст. Неподалік ліворуч від Десятинного провулку на вулиці Володимирській можна побачити сліди ще одного палацу того ж часу — Південного. Можливо, за часів Володимира один з цих палаців був князівською резиденцією, а в друго­му розміщувався парадний зал - гридниця, де проходили бенкети князя, про які повідомляє літопис.

Наприкінці X ст. в період правління Володимира Святославича на Старокиївській горі була споруджена нова фортеця, яку в літературі нази­вають «містом Володимира». Площа її була 10 га. В системі валів було кілька воріт — на Поділ, в бік Печерська, в бік майбутнього Софійського храму. Точне місце двох перших поки не виявлено, а над фундаментами головного в'їзду до фортеці, який в літературі називають Софійськими або Батиєвими воротами, викладений червоний кварцит на проїзній частині вул. Володимирської. Колись перед ними через кріпосний рів був перекинутий міст.

За переказами, на місці сучасної Михайлівської площі Володимир створив капище східнослов'янських богів, а після хрещення на місці поганських ідолів поставив дерев'яну Василівську церкву. В кінці XII ст. на цьому ж місці побудували нову кам'яну, що витримала татаро-монголь-ську навалу, але поступово занепала, була відбудована за Петра Могили у 1640 р. і присвячена трьом святим — Василю, Григорію Богослову та

Іоанну Златоусту, звідси і нова назва церкви - Трьохсвятительська. У 1658 р. храм згорів і була навіть думка розібрати споруду на цеглу для ремонту Софії, але у 1695 р. вирішили знову відбудувати. У 1888 р. храму повернули назву Василівський. У 1935 р. його знищили. Зараз на місці його садиби розташовано Міністерство закордонних справ.

Головною спорудою «міста Володимира» була церква Успіня Богородиці (989-996), на будівництво та утримання якої князь виді­ляв десяту частину прибутків від своїх володінь і тому її називали Десятинною. Перший кам'яний храм прикрашали ікони, дорогий посуд, хрести, вивезені Володимиром із Херсонесу. Стіни були вкриті фреско­вим живописом, мозаїкою. В оздоблені було використано багато марму­ру і тому її ще називали мармуровою. Десятинна церква була зруйнована у 1240р.

У 1635 р. П. Могила наказав відбудувати в одному з бокових вівтарів, що вцілив невелику церкву в пам'ять про стародавній храм. Тут була вста­новлена стародавня ікона Св. Миколая і в народі церкву почали називати Десятинно-Миколаївською. Протягом 1828-1842 рр. побудували новий Десятинний Успіня Богородиці Миколаївський храм, що був знищений у 1935 р. Тоді останки княгині Ольги, князя Володимира, його дружини Анни вийняли із саркофагів і кинули в кучу будівельного сміття.

Подальше розширення території Верхнього міста відбувалося за сина Володимира, князя Ярослава. Площа міста зросла в 7 разів і дорів­нювала 70 га. Град був оточений новими укріпленнями. Вали прорізали ворота: Золоті, Жидівські і Лядські. Золоті ворота, що були парадним вїздом до міста, являли собою дві паралельні ХУ-ХУІІ метрові стіни на ширині 7 м., над якими розміщувалася невелика кам'яна церква. Ворота неодноразово руйнувались і відновлювались. У 1783 р. їх засипали зем­лею і відкопали лише у 1832 р., на жаль, вже без склепіння і надбрамної церкви. Залишилися лише дві нерівної довжини паралельні стіни висо­тою 8 м, над якими до 1500-літнього ювілею міста спорудили захисний павільйон - макет в натуральну величину з музейною експозицією.

Найголовнішою спорудою «міста Ярослава» була тринадцятиглава Свята Софія, резиденція київських митрополитів. Собор має багате оздо­блення: фресковий живопис, мозаїку. Встановлено, що загальна площа композиції мозаїчного живопису XI ст. первісне складала 640 кв. м. До наших днів збереглося 260 кв. м. Одним з найвеличніших мозаїчних зображень XI ст. є Богоматір у молитовній позі (Марія Оранта). За моза­їкою закріпилася назва «Нерушимої стіни». Серед киян існує повір'я: поки стоятиме «Нерушима стіна» стоятиме і Київ.

Поруч з Софією в XI ст. знаходились ще три храми, зруйновані у 1240 р. Георгіївський собор знаходився між вулицями Золотоворітською,

Рейтарською і Стрілецькою. На південь від Георгієвського храму на схре­щенні вулиць Володимирської та Ірининської стояла церква Св. Ірини. Руїни її зберігалися аж до XIX ст. Коли прокладали Володимирську вули­цю, їх довелося знести, бо вони містилися прямо на осі нової вулиці. Залишили лише, як пам'ять про старовинну пам'ятку, один із 4 стовпів церкви, навколо якого збудували пам'ятну каплицю. Третій безіменний храм знаходився на північ від Георгієвського на схрещенні Стрілецької вулиці і Стрілецького провулку.

У 1060-і рр. у південно-східній частині Верхнього міста форму­ється ще один архітект/рний ансамбль, який складався з будівель Димитрівського (пізніше- Михайлівського Золотоверхого) монастиря. У 1108 р. за князя Святополка був побудований Михайлівський собор, який літопис називає Золотоверхим.

Дружина Святополка Варвара привезла із Візантії до Києва мощі свя­тої Варвари Ієрапольськоі, які були найбільшою святинею Михайлівського собору. (Під час зруйнування собору у 30-і роки мощі перенесли до Андріївської церкви, а в 60-і - до Володимирського собору). У 1934 р. зняли мозаїки і фрески, які відправили до Київської Софи, Третьяковської галереї, Російського музею в Петербурзі, а у 1936 р. собор висадили в повітря. У кінці 90-х років XX ст. храм відновлено.

У 1086 р. князь Всеволод заснував Андріївський монастир, в якому однією з чорниць стала його дочка Анна (Янка). Янчин монастир розта­шовувався десь поблизу сучасної Михайлівської площі. У 1129 р. за князя Мстислава-Гаральда поруч з Андріївським був заснований монастир Св. Федора (на території подвір'я по Володимирській, 7 і 9, орієнтиром служить аптека). У цьому монастирі знаходилась родова усипальниця Мстиславичів.

Унікальною для архітектури Києва Х-ХІІІ ст. була цегельна споруда, що була досліджена у 1975-1976 рр. в садибі № 3 (садиба Трубецьких) по вул. Володимирській. Це кругле в плані приміщення - ротонда діаме­тром понад 20 м - можливо мало світське призначення (зала для нарад князя з боярами).

Найбільшою частиною стародавнього Києва був торгово-ремісни­чий Поділ (Нижнє місто), територія якого займала близько 200 га. На Подолі було багато храмів, зокрема церква Богородиці Пирогощі, будів­ництво якої розпочалося у 1131 р. за Мстислава-Гаральда на одній з найдавніших у місті площі, що виникла у X ст. як торговельна, вічова (Торг, Торжище, Торговище, Житній торг).

Крайньою північною межею можна вважати підвищення, де у 1140 р. був побудований Кирилівський храм. Нижче собору розташовувалося село Дорогожичі, яке кілька разів згадується у літописах.

В кількох кілометрах нижче Києва над Дніпром розташовувалося князів­ське село Берестове. Тут був заміський замок, який неодноразово згадується в літописах. У другій половині XI ст. тут було побудовано церкву Спаса, яка частково збереглася до наших днів.

На півдні знаходилися Печерський, Кловський та Видубицький монастирі.

Печерський монастир вперше згадується в «Повісті временних літ» під 1051 р. Києво-Печерська Лавра була одним з найвизначніших осе­редків давньоруської куль­тури. З нею був пов'язаний початковий період руського

літописання. Лавра була центром іконописання. В монастирі розвива­лась медицина. У XII ст. за кошти ченця Миколи Святоши (колишнього чернігівського князя) був утворений Микільський лікарняний монас­тир. Його коштом було побудовано також Троїцьку надбрамну церкву. З Миколою Святошею пов'язують назву київського району Святошин, де він мав земельні володіння.

Головним храмом Лаври був Успенський собор (1073-1078). Після 1240 р. деякі його частини були розібрані до висоти вікон. У 1470 р. за князя Семена Олельковича його відбудували. Фундаментальна перебу­дова протягом 1721-1729 після пожежі Лаври 22 квітня 1718 р. надала йому рис українського бароко. У листопаді 1941 р. храм був зруйнований вибухом. Зараз відбудований.

В трьох кілометрах від Печерського монастиря, вниз по Дніпру, в уро­чищі Видубичі розташований Михайлівський монастир (1070). У 1088 р. тут було побудовано церкву на честь патрона Києва, архистратига Михаїла (частково збереглася).

Поблизу Видубицького монастиря на високому пагорбі князем Всеволодом був побудований заміський палац - Красний двір. Перша літописна згадка про нього датується 1096 роком, коли він був спалений

під час половецького набігу на Київ. В середині XII ст. тут була резиденція князя Юрія Долгорукого, після смерті якого Красний двір був зруйно­ваний киянами, що висловили таким чином своє відношення до князя, і більше не відбудовувався.

Далі на південь за 12 км від Старокиївської гори та 2,5 км від Дніпра розташована Китаївська пустинь, що здавна входила до переліку осо­бливо значимих святинь Києва. Назва пустині походить, вірогідно, від тюркського «китай» (укріплення). Люди селилися в Китаєво ще з часів трипільської культури. У XIV ст., на думку вчених, тут був створений печерний монастир.

У 1929 р. Китаївську пустинь було закрито та починається руйнуван­ня монастиря. Тільки після 1991 року розпочалося відновлення колиш­нього вигляду Троїцької церкви, печер і монастиря в цілому.

В останній чверті XI ст. був заснований Кловський чи Стефанич монастир, що був розташований на місці садиби сучасної школи № 77 по вул. Шовковичній.

Після надання Києву Магдебурзького права (грамотами великого литовського князя Олександра 1494-1497) магістрат розміщувався в Ратуші на Подолі, на стародавньому Торжищі, яке з XV ст. одержало назву Ринкової площі (або Ринку). Головний фасад ратуші, звернений до фонтана «Самсон». (Колись перед магістратом була криниця, до якої < вода подавалася з підніжжя «київських гір» по дерев'яних трубах. У середині XVIII ст. над криницею спорудили ротонду, яку назвали «Феліціан» на честь богині Феліцити (Благодійної). На початку XIX ст. колишню статую янгола над криницею замінили скульптурною групою «Самсон і лев»). Будинок був значно пошкоджено під час пожежі 1811 р., цеглу з нього пізніше використали для будів­ництва Контрактового будинку. До нас дійшла лише сильно пошкоджена статуя Феміди (в Національному історичному музеї).

У першій половині XVII ст. в місті існувало 4 костели і монастир орде­ну домініканців. Після Берестейської унії частина православних храмів була закрита, а частина передана уніатам, в тому числі Михайлівський Золотоверхий, Софія, Видубичі. Під впливом антипольських повстань уряд був вимушений піти на поступки: православному духівництву поверталися всі київські монастирі, крім Видубичів, і церкви.

В середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московської держа­ви. Російський гарнізон (5 тис.) розташувався на території Верхнього міста, де у 1690-і рр. для нього було споруджено будинки, які утвори­ли Стрілецьку і Рейтарську слободи, про розташування яких нагадують сучасні вулиці.

В лютому - березні 1654 р. побудували нову фортецю у Верхньому місті по лінії оборонних укріплень XI ст.

На території Києва виявлено близько 300 підземель, які мають штуч­не походження. Найдавнішими київськими підземеллями вважаються печери на території Кирилівського монастиря, які датуються пізньопале-олітичною добою (4 тисячі років тому викопані первісною людиною).

Кияни колись були впевнені, що підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів і входячи в них у Києві, можна вийти у Смоленську, Любечі, Чернігові тощо.

Проте київські підземелля - це переважно галереї - потерни (під­земні ходи споруджені з фортифікаційною метою через які можна було під час облоги вийти з ворожого кола). Наприкінці XIX ст. під час будівництва приміщення Управління Південно-Західної залізниці (вул. М. Лисенка) був виявлений підземний хід, що вів від Золотих воріт. Система підземних галерей, висота яких сягає 2 м, а ширина - 1,5 м, існує на Печерську на території колишнього іподрому (вул. Суворова). Печерні ходи проходили під Десятинною вулицею, в районі Аскольдової могили. Інституту шляхетних дівчат (Міжнародний центр культури і від­починку).

Говорячи про Київ XVII ст., не можна не сказати про Києво-Могилянську акаде­мію, що була тісно пов'язана з право­славним братством, яке організацій­но оформилося в 1615 р. Тоді ж була

заснована Братська школа. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. У 1632 році вони об'єдналися в Братсько-Лаврський, згодом Києво-Могилянській колегіум.

Наприкінці XVII ст. в місті з'явилося чимало мурованих споруд. Було побудовано на гроші І. Мазепи собори в стилі українського бароко на території Братського і Микільського монастирів (обидва були знище­ні у 1935 р.), церкву Всіх Святих над Економічною брамою Печерської Лаври (1698), яка дійшла до нас. Одночасно з Всіхсвятською церквою (1698-1702 рр.) нагірне подвір'я головної частини Києво-Печерського монастиря було оперізано кам'яним муром оборонного характеру.

На території Нижньої Лаври були споруджені церкви — Різдва Богородиці (1696), Аннозачатіївська (1679) та Хрестовоздвиженська (1700). Поруч з Лаврою 1696 р. побудували Феодосіївську церкву (вул. Цитадельна, 4).

На території Видубицького монастиря від того часу збереглися Георгієвський собор і Трапезна, що були побудовані у 1696-1701 рр.

У XVII ст. іконопис - основний жанр давнього українського маляр­ства перестає бути єдиним його видом. Поряд з ним розвивався пор­третний живопис. В Успенському соборі Лаври було створено картинну галерею, де були представлені зображення князів, гетьманів. Був попу­лярним також ктиторський портрет (ктитор-покровитель монастиря чи церкви). В Кирилівській церкві можна побачити портрет сотника Сави

Туптало. В храмі також є портрет Інокентія Монастирського, ігумена Кирилівського (1681-1697), за якого монастир із бідної обителі пере­творився на другий за значенням серед всіх київських .

Успішно розвивалося в Києві мисте­цтво гравюри. Відомими гравірувальника­ми були Антоній (Олександр) і Л е о н т і й Тарасевичи, І н о к е н т і й Щирський та ін.

Збереглося чимало гравюр того часу, що свідчать про високий рівень цього мистецтва, в т. ч. 40 гравюр з видами Києва, переважно Печерської Лаври, які виконав Л. Тарасевич для «Патерика Печерського».

У 1750 р. напроти головного входу Лаври побудували майстерні для виробництва боєприпасів, для ремонту і виготовлення деяких деталей для артилерійських знарядь, а також для їх збирання — Арсенал (ста­рий), приміщення якого збереглося.

В місті у XVIII ст. були побудовані численні архітектурні споруди, багато з яких і сьогодні прикрашають наше місто.

Зберігся навчальний корпус Київської академії на Контрактовій площі. Перший його поверх був споруджений у 1703 р., а другий - над­будований у 1740 р. (Й. Шеделем). На Подолі зберігся двоповерховий будинок на вул. Костянтинівській, який називають будинком Петра І. Чимало споруд було в той період побудовано І. Григоровичем-Барським, якого називають одним з батьків українського бароко. Він побудував на Подолі церк­ви Миколи Притиски, Миколи Набережного, Покровську, приміщення бурси, магістрат­ської хлібної лавки тощо.

У 1740-х рр. на Контракто­вій площі грецькою громадою було Засновано грецький Свято-Катерининський монастир, підпо­рядкований безпосередньо монас­тиреві св. Катерини на Синайській горі. Напередодні першої світо­вої війни архітектурний комплекс зазнав суттєвих змін. Було спору­джено п'ятиповерховий прибутко­вий будинок у стилі модерн (1912),

який монастир здавав в оренду, і багатоярусну дзвіницю (1914), які дійшли до нашого часу.

У XVIII ст. створювався ансамбль навколо Софійського собору. Було споруджено (1699-1706) триярусну дзвіницю. Після землетрусу два верх­ні яруси були розібрані і побудовані знову у 1748 Й. Шеделем (у середині XIX ст. був надбудований четвертий ярус). Ним також був добудований Митрополичий будинок (1748) і брама Заборовського, колишній захід­ний портал (1746). Ніша над в'їздом і високий фронтон покриті ліпними прикрасами. Побачити браму можна лише ззовні, проходячи уздовж стіни Софійського подвір'я по Георгієвському провулку. Проїзд був закладений ще у XIX ст. В той же час були споруджені також трапезна, братський корпус, приміщення бурси, консисторія.

Чудовим пам'ятником, який зберігся, є Андріївська церк­ва, побудована у 1747-1753 рр. І. Мічуріним за проектом Б.Ф. Растреллі.

Архітектурний ансамбль Лаври після пожежі 1718 р. відбудовував­ся в стилі бароко. На її території Й. Шеделем 1744 р. була спорудже­на головна дзвіниця, висота якої дорівнює 96 м. Тоді ж були встанов­лені і перші куранти.

Дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах та багато інших споруд пов'язані з ім'ям С. Ковніра, якого теж називають батьком українсько­го бароко. У 1745 р. С. Ковнір об'єд­нав різні частини, що були споруджені на рубежі ХУІІ^ІІІ ст., в єдину споруду. Тепер у ковніровському корпусі розташований Музей історич­них коштовностей.

В середині XVIII ст. в Києві споруджуються палацово-паркові комплекси. Такими були Кловський палац, що був збудований П. Неєловим і С. Ковніром на місці давнього Кловського монастиря в липовому гаю (1756).

В той же час І. Мічуріним і П. Неєловим був побудований Царський (Государів) палац. Резиденція Єлизавети була копією підмосковного палацу, спорудженого за проектом Б.Ф. Растрелі. Палац був дерев'яним на кам'яному цоколі і з кам'яними флігелями. Поруч був розбитий вели­кий парк і закладений фруктовий сад з виноградником.

У 1868-1870 рр. палац відбудували до приїзду імператора Олександра II та імператриці Марії Олександрівни (звідси й назва пала­цу). При відбудові на 2-му поверсі по осі централь­ного входу влаштовано ' парадний приймальний зал (Білий зал). Нині після ґрунтовної реставрації палац використовується для урочистих урядових прийомів.

На початку XIX сто­ліття Київ забудовувався

за планом А. Меленського - автора про­ектів багатьох житлових і громадських будівель, церков, що були споруджені в перші десятиріччя XIX ст., зокрема приміщення першого двоповерхо­вого дерев'яного міського театру на Європейській площі, церква-ротонда на Аскольдовій могилі тощо. За його проектом на Поштовій площі на місці ста­рого дерев'яного храму спорудили церкву Різдва Христового, в якій у 1861 р. стояла домовина Т. Шевченка перед відплиттям до Канева (зараз відновлена). У 1802-1808 рр. з нагоди підтвердження Києву Магдебурзького права за проектом архітектора А. Меленського побудували

кам'яну каплицю, яку вінчала 18-метрова колона з хрестом. На її підмур­ку були висічені слова, присвячені князю Володимиру і царю Олександру І. Каплицю спорудили над Хрещатицьким джерелом, де, за переказами, хрестив Володимир 12 своїх синів. Здавна на цьому місці над тонкою струминкою «святої води» зводили невеликі дерев'яні каплички. В роки радянської влади каплицю знищили, перетворивши її на звичайну арку під колоною, джерело заключили в колектор, хрест зняли. І лише до 1000-ліття хрещення Русі пам'ятник реставрували, повернули хрест, але каплицю не відновили, джерело, воду якого кияни вважали цілющою, що особливо допомагає при хворобах очей, не звільнили.

Провідними зодчими в той період були також В. Беретті, В. Гесте, В. Стасов, Л. Руска. З 1780-х років панівним стилістичним напрямом в архітектурі Києва став класичний.

Значні зміни сталися в забудові Подолу після страшної пожежі 1811 року, яка розпочалася 9 липня. Після неї Поділ забудовувався за пла­ном В. Гесте (автора проектів різних споруд у Василькові, Катеринославі, Черкасах). Була розширена Контрактова площа (назва з кінця XVIII ст., з 1869 - Олександрівська, у 1919-1990 - Червона), на якій за проектом В. Гесте у 1815-1817 рр. зведено у стилі класицизму Контрактовий буди­нок. На другому поверсі був розташований зал для концертів, де висту­пали видатні виконавці.

У центрі площі ще у 1809 р. за проектом Л. Руска розпочато будівни­цтво двоповерхового «Гостинного двору» — монументального торгово­го комплексу у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім службовим двором, в який вели шість воріт. Тут планувалося 53 магазинів. Після

пожежі побудовано як одноповерхову споруду. Відновлено за креслен­нями автора до 1500-річчя Києва.

В місті збереглися особняки початку XIX ст., що мають значну архі­тектурну цінність, наприклад, будинки на Покровській, №3 і №5. На розі Покровської вулиці (№8) і Контрактової площі розташований особняк купця Н. Сухоти, який тут мав лавку і австерію (ресторан). Після пожежі 1811 р. в будинку розміщувався магістрат, потім міська дума. У 1878 р. надбудували третій поверх і відкрили 3-ю гімназію, з 1920 р.тут розміщува­лась середня школа, а з - 1981 р. - будинок дітей Подільського району.

На початку XIX ст. розгорнулися роботи по ремонту оборонних спо­руд на Печерську. У 1806-1812 рр. вони проводилися під керівництвом відомого російського полководця М.І. Кутузова, який в той час був київ­ським військовим губернатором. У 1830-і роки почалося будівництво нової Печерської фортеці. Планувалося, що вона охопить весь Печерськ, проте спорудження її не було завершено у зв'язку з Кримською війною. Збереглося чимало фортечних споруд.

Хрещатик почав забудовуватися з кінця XVIII ст. Перший будинок звели 1797 р. У 1807 р. було вже 13 споруд, у тому числі поштова контора і перший київський театр, побудований А. Меленським. У 1850-х роках на місці старого дерев'яного приміщення був побудований О. Беретті готель «Європейський», від чого й площа набула такої ж назви.

У 1882 р. за проектом І. Ніколаєва на площі було споруджено буди­нок Купецького зібрання. З 1964 р. на цьому місці — готель «Дніпро».

Над Хрещатиком на пустирі в стилі класицизму побудовано у 1837-1843 рр. будівлю університету Св. Володимира за проектом і під керів­ництвом В. Беретті. Стіни пофарбовані червоним, чавунні бази і капітелі колон - чорним. Одна з версій пояснення - це відповідало кольорам стрічок ордена св. Володимира. Місцевість навколо університету, де жили викладачі і студенти, згодом почали називати «латинським квар­талом» (як в Парижі навколо Сорбони).

У 1842 р. побудували Олександрівський костел (вул. Костьольній), у 1857 р. - кірху (вул. Лютеранська). У 1871 р. на Галицькій площі була побудована церква Іоанна Златоуста («залізна церква») із чавуну і заліза, що нагадувала дерев'яні російські храми.

У Верхньому місті протягом 1832-1848 рр. були знесені майже всі стародавні вали, що оточували старий Київ і прокладені нові вулиці -Володимирська, Михайлівська, Житомирська, Прорізна та ін.

Наприкінці XIX ст. між Хрещатиком і Липками з'явився новий квар­тал. Цікавою спорудою, спорудженою у 1896-1898 рр., є будинок по вул. Ярославів вал № 1 з вигадливим силуетом, стрілчастими готичними вікнами, гострою башточкою з шпилем, що нагадує казкові замки. На

порозі парадного входу латинський напис «Баїуе» - «Привіт». Будинок споруджений на замовлення поміщика М. Подгорського. З 1916 р. ним володів «цукровий король» Лев Бродський.

В середині XIX ст. був споруджений перший стаціонарний міст за проектом інженера Ч. Віньоля (Миколаївський ланцюговий міст). У 1965 р. на його місці спорудили міст «Метро» (700 м) і його продо­вження міст через Русанівську протоку. Дарницький залізничний міст (на той час найдовший в Європі - 1 км) було побудовано 1870 р. В місті сьогодні працюють ще міст ім. О. Патона (1953 р.), парковий - на Труханів острів (1957 р.), міст на Рибальський острів (1963 р.). Північний мостовий перехід (1976 р.), Південний мостовий перехід (1991 р.}.

Наприкінці XIX ст. в Києві було 8 чоловічих і 2 жіночі гімназії: чолові­чі - Друга (на Бібіківському бульварі, тепер Бульвар Шевченка, 18), Третя (на розі Покровської вулиці і Контрактової площі), Четверта (на Великій Васильківській, 96, нунціатура Ватикану), П'ята Києво-Печерська (на розі Суворова і Січневого повстання, приміщення Транспортної академії). Шоста (на Великій Дорогожицькій, тепер Мельникова, 81), Сьома (на Тимофіївській, тепер М. Коцюбинського, 16), Восьма (на Миколаївській площі, тепер пл. І. Франка, будівля Київенерго); жіночі - Фундуклеївська (Б. Хмельницького, 6) і Ольгинська (Терещенківська, 2).

У 1898 р. відкрили Київський політехнічний інститут — перший в Росії багатопрофільний заклад (4 факультети: механічний, хімічний, інже­нерний і сільськогосподарський).

У XIX ст. розпочалася історія світського театру в Києві. До XIX ст. в Києві не було спеціального театрального приміщення. У XVIII ст. вистави стави­лися в приватних будинках, протягом деякого часу - в одному з флігелів Марийського палацу. Перший дерев'яний двоповерховий міський театр на 470 глядачів було побудовано А. Меленським у 1805 р. на Хрещатику. На великій завісі театру був зображений грецький герой на класичній тріумфальній колісниці у супроводі війська. Над ними - крилатий амур зі згортком в руках, на якому напис: «Сміючись, очищуюсь». Постійної трупи не було. Міська сцена здавалась в оренду різним гастролюючим трупам, репертуар яких був представлений українськими, польськими, російськи­ми творами різних жанрів - від драми до опери. На цій сцені виступали М. Щепкін, П. Мочалов та ін. Виступали й артисти з Італії, Іспанії, Франції та ін. країн. 1851 р. приміщення було знесено «за ветхістю».

В 1856 р. збудовано нове театральне приміщення на 970 місць на Володимирській вулиці. 1896 р. театр згорів і поки будували нове примі­щення, одним з центрів музичного життя міста стало Літературно-артис­тичне товариство (1895-1905), яке організовувало симфонічні концерти і вечори камерної музики. На першому літературно-музичному вечорі, що відбувся 3 січня 1896 р., виступив із своїм оповіданням О. Купрін.

Протягом 1898-1901 років на місці міського театру, що згорів, споруджено театр за проектом В. Шретера, що здобув першу пре­мію на Всесвітньому конкурсі проектів театральних приміщень. Новозбудований театр відкрився 16 вересня 1901 р. оперою «Життя за царя» М. Глінки.

1882 р. в приміщенні театру Бергоньє (фр. підприємець Огюст Бергоньє) на розі Пушкінської і Б. Хмельницького вперше гастролюва­ла українська професіональна трупа М. Кропивницького, серед акторів якої були М. Заньковецька та М. Садовський.

У 1896 р. в приміщенні театру Бергоньє розпочалися демонстрації «синематографії». Незабаром на Хрещатику з'явилися перші «ілюзіони» (стаціонарні кінотеатри): «Корсо», «Експрес» та ін.

У 1866 р. створено першу громадську Публічну бібліотеку, приміщен­ня для якої побудовано 1911 року (зараз Парламентська бібліотека).

У XIX ст. в Києві з'явилися перші пам'ятники-монументи. 28 верес­ня 1853 Київ прикрасив пам'ятник князю Володимиру. Статую виконав барон Петро Клодт (автор багатьох скульптур в Петербурзі, зокрема, відомих коней на Анічковому мосту через Фонтанку), постамент -А. Тон, барельєф «Хрещення киян» — В.І. Демут-Малиновський. На висоті 20,5 м Володимир, дивлячись на схід, тримає хрест. В 1895 р. у хрест було вмонтовано електричні лампочки. Палаючий хрест на висоті київських «святих гір» можна було бачити здалеку, він був своєрідним маяком для всіх, хто відвідував Київ.

6 лютого 1872 на перехресті Безаківської (Комінтерну) і Бібіківського
бульвару з'явився пам'ятник графу О. Бобринському, якого називають
родоначальником української цукрової промисловості. 1926 р. статуя
була переплавлена в цехах заводу «Арсенал», а на графському постамен­
ті пізніше поставили статую М. Щорса. 11 липня 1888 р. на Софійській
площі відкрили пам'ятник Б. Хмельницькому. Статуя Б. Хмельницького
стоїть на п'єдесталі, що виконаний із граніту, який залишився після спо­
рудження Ланцюгового мосту.

У 1898 р. перед Університетом поставили пам'ятник Миколі І. З 1939 р. на царському постаменті стоїть Тарас Шевченко.

7 травня 1905 р. розпочав працювати фунікулер, який спочат­
ку називався Михайлівським підйомником і з'єднував верхню терасу
Володимирської гірки і вул. Боричів Тік (довжиною 200 м.). У 1938 р.
фунікулер був реконструйований: лінія продовжена на 38 м. до вул.
Сагайдачного.

До архітектурних споруд цього періоду, побудованих в стилі класи­цизму, належать приміщення Комерційного інституту (Педагогічний уні­верситет), Центрального телеграфу, комплексу Політехнічного інституту, університетської бібліотеки. Педагогічного музею, пасажу, іподрому (по

вул. Суворова) та ін. У 1900 р. був побудований готель «Континенталь» (зараз - консерваторія).

Стиль модерн представлений будівлею Бессарабського ринку, житловими будинками, серед яких споруди на вул. Миколаївській (Городецького), 15; Житомирській, 8; Кругло-Університетській, 7; Лютеранській, 22; Рейтарській, 20, будинки по вул. Гончара, Великій Васильківській.

На Рейтарській, 22 розташована одна з найкрасивіших будівель Києва, фасад якої нагадує Флоренцію доби Відродження. Споруда була побудована у 1912-1914 рр. для Товариства Швидкої медичної допомоги. Поруч, в лікарні швидкої допомоги щоденно рятували десятки киян.

На вул. Ярославів Вал, 40 розташована будівля, яка своїм деко­
ром імітує старовинне зодчество, споруджена у 1905-1907 рр. за кошт
М. Терещенка для зразкового навчального училища. Пізніше тут розмі­
щувалося артилерійська спецшкола (1937-1941). Після війни тут знахо­
дилась консерваторія, а з 1950 р. - театральне училище, нині - Інститут
театрального мистецтва.

До оригінальних споруд того часу належить приміщення Держав­ного банку, споруджене в 1902-1905 рр. на місці старого банківсько-/о будинку. Авторами проекту, виконаного у модернізованих формах північно-італійського Ренесансу, були О. Кобелєв і О. Вербицький. Дво­поверхова будівля з цоколем та підвалом формує вуличний та пара­лельний йому дворовий об'єми, між якими розміщується операційний зал. Первісне на 1-му і 2-му поверхах містились малі операційні зали, численні службові приміщення і кабінети. У цоколі знаходились ощадна каса, архів, пошта. Підвали призначались для сховищ грошей та цінних паперів. У 1934 р. над будинком, крім його центральної частини з опе­раційними залом, надбудовано 3-й і 4-й поверхи. Проект надбудови, здійснений О. Кобелєвим і В. Риковим, зберіг композиційні та стильові риси первісної будівлі. Надбудову виконано за оригінальною технологі­єю одночасного мурування стін і підняття даху, який розрізували авто­геном на частини, а потім поступово монтували і зварювали.

Оригінальним є і приміщення Музею ім. Богдана та Варвари Ханенків, що поєднує риси готики, рококо, класицизму.

Незвична архітектура будинку № 15 на Андріївському узвозу завжди привертає увагу гостей міста. Він побудований у стилі модернізованої англійської готики в 1902-1904 рр. З легкої руки письменника Віктора Некрасова кияни називають його «Замком Річарда Левове Серце». В цьому будинку зараз готель.

В стилі італійського Відродження побудований будинок Маріїнської громади сестер милосердя на Саксаганського, 75.

Цікаві і різноманітні будівлі міста пов'язані з ім'ям Владислава Городецького (1863-1930). Він був співав­тором проекту приміщення раціонального художньо­го музею. У 1899 р. почали будувати римо-католиць-кий костел св. Миколая. Серед представлених про­ектів обрали роботу сту­дента С. Валовського, а В. Городецького запроси­ти керувати будівництвом.

Він майже повністю переро­бив проект. Миколаївський костьол споруджений в готич­ному стилі. У східному маври­танському стилі побудовано приміщення Караїмської кенаси (тепер - Будинок актора по вул. Ярославів вал, 7). У лютому 1901 р. В. Городецький придбав ділян­ку землі на дуже крутому схилі. Він побився об заклад, що спору­дить будинок тут, де ніхто з архі­текторів не наважувався розпо­чати будівництво. У травні 1901 р. В. Городецький почав будувати, -а иже через 2 роки у визначений

умоиами парі день і час, показував колегам своє творіння. Споруду при-Ір.Ішають скульптурні зображення різних істот (голови оленів, слонів, ЬсІІрогів, велетенські жаби), рибальські сіті серед морських хвиль та •ції деталі, що були виконані з бетону скульптором Е. Саля. Ці химе-•I Ін'кламували продукцію цементної фабрики «Рог», співвласником •ці ІІуи і сам В. Городецький. Цемент на той час не мав популярності. пк із химерами» — асиметрична в плані, шестиповерхова з боку

двору і триповерхова з вулиці споруда, належить до типу прибуткових будинків для заможних наймачів з 10-13-кім-натними апартамента­ми на кожному поверсі. Перший з вулиці поверх займала квартира самого власника. В підвалі роз­міщувалося архітектурне бюро В. Городецького, а також продуктові скла­ди і льохи. Споруда мала систему вантажних ліфтів, що подавали з підвалів просто до камінів дрова та вугілля.

Архітектурне бачен­ня промислових об'єктів В. Городецький продемонстрував в корпу­сах Південно-Російського машинобудівного заводу (з-ду «Ленінська кузня»).

У 1913 р. розпочали будівництво будинку Губернської земської управи. Після революції в цій споруді розміщувався Палац праці -міській профспілковий центр, ЦК українських більшовиків на чолі з С. Косіором (з 1934 р.). Під час Другої світової війни тут діяло гестапо. Більший період історії споруди по Володимирській, 33 пов'язаний з діяльністю КДБ і Служби безпеки України. Приймальна СБУ розташована в сусідньому будинку № 35, який був побудований 1848 р. О. Беретті як власний особняк.

На початку XX ст. в місті з'явились нові монументи. ЗО серпня 1911 р. у присутності царя Миколи II, прем'єр-міністра П. Столипіна, представників іноземних консульств був відкритий пам'ятник Олександру II на Європейській площа. У радянські часи статую зняли, а майданчик з постаментом перетворили на декоративно оформлений вхід до Пролетарського парку. Пізніше, у 1943 р. після звільнення Києва на місці царя протягом деякого часу стояла статуя Сталіна.

4 вересня 1911 р. відкривали пам'ятник княгині Ользі (у 1923 р. пам'ятник був знятий, а у 1996 р. відновлений) без особливих урочис­тостей, тому що напередодні, 1 вересня у Київській опері під час вистави «Цар Салтан» Д. Богров смертельно поранив П. Столипіна.

В Києві у 1914 р. з'явилися пам'ятники Кочубею та Іскрі біля київ­ського «Арсеналу» (1921 р. їх фігури замінили гарматою).

У середині 1930-х років у зв'язку з поверненням столиці радянської України до Києва під різними приводами було знищено багато церков.

1936 р. був споруджений стадіон «Динамо», а наступного року почали будувати республіканський стадіон. У 1938 р. було споруджено десятиповерховий будинок Раднаркому УРСР, на той час - найбільший в місті. У 1939 р. спорудили Верховну Раду.

У 1937-1938 рр. була споруджена гранітна набережна довжиною З км з широкими кам'яними сходами і масивними парапетами із граніт­них стовпів і чавунного штахету.

Декілька старих будинків, що стояли поруч, на вул. Банковій були надбудовані і об'єднані новим фасадом. Реконструювали їх для штабу Київського військового округу, пізніше там розміщувався ЦК КПУ, зараз - адміністрація Президента.

Відбудували ж Київ в основному до початку 1950-х років. У 1960 р. була здана перша черга (п'ять станцій) київського метрополітену від «Вокзальної» до «Дніпра». У 1970-і роки були побудовані готелі «Либідь», «Славутич», «Київ», у 1980-і - «Київська Русь», «Хрещатик», «Салют».

КИЇВЩИНА - політичне ядро України. Багато населених пунктів Київщини мають цікаву історію.

Біла Церква. Попередником її було місто Юр'І'в, заснований Яросла­вом Мудрим 1032 року. У 1050 р. було побудовано Георгіївську церкву. Городище ХІ-ХІІІ ст. є пам'яткою археології. Місто - фортеця неоднора­зово руйнувалося і відбудовувалося. Після татаро-монгольської нава­ли довгий час залишалися руїни. На поч. XIV ст. почалося відроджен­ня міста. Можливо, що руїни білокам'яної Юр'євої церкви дали йому нову назву, яка вперше згадується в документах 1331 р. В сер. XVI ст. воєвода Ф. Пронський побудував замок. Для прискорення заселення цього важливого опорного пункту боротьби з татарами польські королі надали міщанам пільги, звільнили їх від податків. За це вони повинні були утримувати замок і нести польову варту. 1589 р. місту було надано Магдебурзьке право.

Під час Паліївщини Біла Церква була фактично другою столицею Гетьманщини (1704-1711). У 1706 р. І. Мазепа і К. Мокієвський заклали Миколаївську церкву (збереглася до нашого часу).

1774 р. король Станіслав Август Понятовський подарував Білу Церк­ву коронному гетьману Польщі Ф. Браницькому. У 1793-99 рр. Олексан-дрою Браницькою на місці природної діброви на лівому березі р. Рось був закладений ландшафтний парк «Олександрія». Колись алеї парку

прикрашали бронзові статуї, що були придбані в Італії. Свого часу їх замовив Наполеон Бонапарт для галерей Лувру, але з невідомих нам причин статуї залишилися не викупленими.

На кошти Браницьких протягом ХУІІІ-ХІХ ст. були побудовані Зимо­вий та Літній палаци, будинок дворянського зібрання, Торгові ряди (Гос­тинний двір на 85 крамниць), ансамбль споруд поштової станції, костел Св. Іоанна Предтечі на Замковій горі (1789-1812), Преображенський собор (1833-1839), церква Св. Марії Магдалини (1843).

Білогородка — колишній Білгород вперше згадується під 980 роком як володіння князя Володимира, який мав тут палац. У 991 р. Біл­город був однією з наймогутніших фортець Русі. Незабаром він перетво­рився на одне з найбільших міст, перевищуючи за розмірами Чернігів, Переяслав, Рязань. Під стінами Білгорода не раз відбувалися битви, які вирішували долю столиці Русі. Після татаро-монгольської навали місто перетворилося на село. Від давнього Білгорода залишилося велике горо­дище - пам'ятник археології (площа дитинця бл. 10 га, а всіх міських укріплень - 85 га), розкопки якого розпочалися ще у 1909 р.

Васильків — місто Василів засноване Володимиром у 988 р. і назва­не на честь Св. Василя. Перша літописна згадка належить до 996 р. і розповідає про битву з печенігами, про поразку в ній князя Володи­мира і "про його обітницю побудувати Преображенську церкву, якщо врятується. Через рік церква вже стояла (на жаль, не збереглася). Місто було перейменовано 1157 р., коли дісталося сину Юрія Долгорукого князю Васильку. У 1756-1758 рр. побудовано С. Ковніром Собор Антонія і Феодосія.

Вишгород був одним з найбільших і значних міст Київської Русі. Вперше згадується в літописах під 946 р. як «Ольжин град», резиденція київської княгині Ольги. Візантійський імператор Костянтин Багрянород-ний в сер. X ст. називає Вишгород поряд з Києвом, Черніговом, Новгоро­дом, Псковом. Місто з 946 до 1314 р. 38 разів згадується у літописах.

В місті 1054 р. помер і був похований у Борисоглібському соборі Ярослав Мудрий (пізніше його прах перенесли до Київської Софії).

До найстаріших міст Київської області належить Переяслав-Хмель-ницький (до 1943 - Переяслав), який вперше згадується у договорі Русі з Візантією 907 р. як одне з трьох найбільших міст-фортець Київської держави.

У ХІ-ХІІ ст. Переяслав був столицею великого князівства, яке меж­увало на півночі і заході з Чернігівським і Київським князівствами. Архе­ологи розкопали Переяславський дитинець, оточений валами (висотою 17-18 м, шириною - 18 м) і ровами, що мав кілька церков, палаци й житла. Рештки споруд якого доводять, що місто мало свою мистець-

ку школу, свою високу культуру. Залишки храму Михайла мало чим поступаються перед Київською Софією.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. місто було цен­тром Переяславського полку. Саме тоді у 1646-1666 рр. була побудо­вана церква Михайла, яка існує й тепер. Був споруджений ансамбль Вознесенського монастиря, від якого уціліли Вознесенський собор (1695-1700), побудований на кошти

І. Мазепи, колегіум (1753-1757) та дзвіниця (1760-і роки). Збереглася в місті і Борисоглібська церква (1839).

У Переяславі-Хмельницькому діє Національний історико-етногра-фічний заповідник, до складу якого входять Музей народної архітектури та побуту і Музей Трипільської культури (в с. Халеп'я).

Час виникнення і значення назви міста Фастів не з'ясовано. Перша згадка в документах 1390 р. У XVI ст. власник міста Андрій Івашенце-вич-Макаревич (головний маєток був розташований у Макарові) запо­вів Фастів київському біскупу (римо католицькому єпископу). Згодом Фастів став офіційною резиденцією єпископів, де відкрили католицьку друкарню, побудували костел. Тут діяли єзуїтський колегіум (з 1612 р.) та монастир бернардинців (з 1638 р.). У місті збереглися Покровська церква (1779-1781) і Костел (1903-1911).

В селі Пархомівка у 1903-1906 рр. була споруджена Покровська церква, монументальна мозаїка якої виконана за ескізами М. Реріха.

Цікаву археологічну та архітектурну спадщину мають Баришівка, Богуслав, Яготин, Ржищів, Макарів, Володарка, Германівка та ін.

На державному обліку в КІРОВОГРАДСЬКІЙ області перебуває 6 тисяч нерухомих пам'яток, в тому числі — 392 пам'ятки архітектури.

Фортеця св. Єлизавети була споруджена у 1754-1757 рр. на місці колишнього зимівника запорозьких козаків. Навколо фортеці згодом вирос­ло місто Єлизаветград (з 1934 р. - Кіровоград). Після приєднання Криму у 1783 р. фортеця втратила військове значення й її озброєння передали Херсону. Пам'ятками архітектури є Грецька і Покровська церкви (XIX ст.).

У 1788-1797 в Єлизаветграді працювала хірургічна школа, один з перших медичних навчальних закладів України.

На початку 1840-х років купець Плотников збудував театр, в якому у 1847 р. дав концерт Ф. Ліст. На сцені нового приміщенні театру, побудо-

ваного у 1867 р., в ролі Наталки Полтавки дебютувала М. Заньковецька, тут пізніше розпочинав свою театральну кар'єру Гнат Юра.

У передмісті Новомиргороду, в центрі колишнього села Софіївки, стоїть мурована церква св. Іллі (1786), яка є унікальною для Півдня Укра­їни пам'яткою доби пізнього бароко.

До списку історичних міст входять Олександрія, Світловодськ, Нова Прага, Олександрівка, Новоукраїнка.

ЛЬВІВСЬКА область є найбільшою в Україні за кількістю, різнома­ніттям та ступенем збереження архітектурної спадщини від київської доби до кінця XX ст. На державному обліку перебуває 3659 пам'яток архітектури.

Поселення на місці Львова виникло в середині V ст. на березі р. Полтви, біля підніжжя Замкової гори, на перетині давніх торговельних шляхів. Укріплене місто заснував Данило Галицький і назвав його іменем свого старшого сина Лева. Однак існує версія, що засновником міста був сам княжич Лев. У Галицько-Волинському літописі маємо першу згадку про Львів - 1256 рік.

В документах згадується велика кількість храмів на території старо­давнього Львова, з яких до нашого часу дійшов лише один - Миколаїв­ська це*рква, збудована між 1264 і 1340 рр.

Перші відомості про церкву св. Онуфрія відносяться до XIII ст. Кам'я­на споруда зведена у XVI ст., добудовувалась і перебудовувалась про­тягом століть. Церква і монастир у XVII ст. були обнесені оборонними мурами. У монастирських приміщеннях в кінці XVI - на початку XVII ст. містилася друкарня, де працював Іван Федоров (Федорович).

На території найдавнішої дільниці - княжого міста, що охоплює Замкову гору та посад, розташований Костел Марії Сніжної, заснований у XIV ст. німецькою громадою (видозмінений під час реставрації 1889-1892 рр.).

В середині XIII ст. на головній торговій площі посаду (сучасна назва - площа Старий Ринок) був збудований Костел Івана Хрестителя для княгині Констанци (дружини князя Лева), дочки угорського короля Бели IV. Тепер тут розміщується музей найдавніших пам'яток стародав­нього Львова.

Архітектурно-мистецький образ Львова - це поєднання стилів і тра­дицій місцевої і західноєвропейської культури.

Забудова середньовічного центру Львова склалася у XVI-XVIII ст. Але розпланування, містобудівні особливості його збереглися від ХМ-ХУ ст. Територія колишнього «міста серед мурів» являє собою в плані неправильний квадрат, поділений на 23 прямокутні квартали.

Серцем Львова є площа Ринок, яка виникла в XIV ст. внаслідок забудови за зразком середньовічних західноєвро­пейських міст як центр торго­вельного і суспільного життя. Розміри площі 128,5 х 147 м. З площі виходять 8 вулиць. Ансамбль площі по її периметру утворюють 44 житлові будинки-кам'яниці і ратуша в центрі. Від

початкової готичної забудови, яка зруйнувалася під час пожежі 1527 р., збереглися підвали і фрагменти стін з готичними деталями. Нові будівлі споруджувались із використанням уцілілих фрагментів попередніх.

Архітектурний вигляд площі формувався в другій половині XVI - початку XVII ст. в період розквіту ренесансу у Львові. Будівлі спо­руджувались на замовлення знаті і заможних купців. Оскільки земля на центральній площі була дуже дорогою, будівлі розташовані на витягну­тих у глибину ділянках з вузькими фасадними боками. Рядовий будинок займав ділянку 43 м завдовжки і 6-Ю м завширшки. Фасадну частину посі­дав головний корпус (завглибшки до 25 м), за яким розташовувався вну­трішній двір. Двори розділялись межовими мурами, спорудження яких передбачалося постановою львівського магістрату від 1383 р. з метою пожежної безпеки. У дворах споруджувались флігелі. Нумерації будин­ків не було, кожна кам'яничка мала назву: «Під левом», «Під оленем», «Архієпископський палац» та ін.

До особливо цікавих споруд, розташованих на східному боці площі належить: будинок № 2, що належав флорентійському купцю Роберту Бандінеллі в якому місти­лася заснована ним перша львів-[чська пошта.

І/ Чорна кам'яниця (№ 4) назва­на так в кінці XIX ст., коли головний фасад було пофарбовано чорним кольором. Будинок мав багато господарів, серед яких купець Ян Лоренцович, який у XVI ст. відкрив тут одну з перших аптек міста.

Будинок грецького купця Костянтина Корнякта (родом з острова Кріт), або Королівська кам'яниця (№ 6) побудований 1590 р. У 1678 р. на замовлення короля Яна III Собеського фасад було перероблено й прикрашено 7 постатями лицарів на аттику та новим вхідним порта­лом. У дворі будинку було створено ренесансну галерею-лоджію, що нагадує лоджію в Краківському королівському замку на Вавелі. У 1686 р. на тронному залі на 2-му поверсі ратифіковано «Вічний мир» між Річчю Посполитою та Московською державою, за яким Правобережна Україна без погодження з гетьманським урядом була повернута Польщі. З 1940 р. тут міститься Історичний музей.

Палац Любомирських (№ 10), побудований у XVIII ст. На межі XVIII-XIX ст. він деякий час використовувався як резиденція галицьких наміс­ників.

Ратуша побудована у XIX ст. на місці ратуші XVI ст. Ця монументальна споруда в стилі класицизму має 156 кімнат і 9 залів. З її вежі (висотою 65 м) можна побачити панораму сучасного міста. По кутах ратуші - чоти­ри фонтани з постатями грецьких богів та богинь: Нептуна, Адоніса,

Діани, Амфітрити (1793).

Неподалік від площі Ринок, на вулиці Руській розташований ансамбль, що складається з церкви Успіння Богородиці, каплиці Трьох святителів та вежі Корнякта. Перші згадки про руську церкву в «місті серед мурів» датовані 1399 р. Значну суму на її будівництво пожертвував молдавський господар Олександр Лопушанин. Звідси походить друга назва Успенської церкви - Волоська. Вежа Корнякта (висотою 66 м), яка служила дзвіницею і відігравала роль спостережного пункту, залиша­ється архітектурним символом міста і донині.

Каплиця Трьох святителів прилягає до західної стіни дзвіниці з боку двору. Під час ремонтно-реставраційних робіт 1847 р. у південній стіні каплиці пробито двері, що з'єднали її з Успенською церквою.

Латинський собор розміщується у кварталі, що прилягає до півден­но-західного рогу пл. Ринок. Головний храм католицької громади Львова від 1414 р. став осередком Львівського архієпископства, що охоплювало галицькі, волинські, подільські землі і навіть Київщину.

Собор Вознесіння пресвятої Діви Марії закладений у 1360 р., спо­руджувався понад століття. Під час пожежі 1572 р. завалилося склепіння храму. Під час реставрації панувало бароко, тому первісні готичні форми споруди частково поступилися барочним. В інтер'єрі костелу багато цінних пам'яток: скульптура і різьба, фресковий розпис, вітражі. На зовнішніх стінах висять пам'яткові кулі з облог Львова 1672 р. турками, 1919 р. - Українською Галицькою Армією.

У ХУІ-ХУІІ ст. Латинський костел і цвинтар навколо нього стали міс­цем спочинку родин багатих львівських міщан, духовенства і шляхти, що будували каплиці-усипальниці, замовляли монументальні надгроб­ки художньої роботи. Більшість з них було знесені після заборони у 1765 р. поховань у центрі міста. Зали­шилися дві старовинні каплиці бага­тих міщанських родин Боїмів (Боймів) і Кампіанів.

Вхід до каплиці Кампіанів веде з собору. Усипальня споруджена (кінець XVI ст. - 1629 р.) для багатої патриці­анської родини Кампіанів, члени якої Павло і Мартин обирались бур­гомістрами Львова.

Каплиця Боїмів (1606-1615) розташована окремо. Багатий декор каплиці розповідає про родину львівського купця, вихідця з Угорщи­ни Георгія Боїма. На куполі цієї капли­ці знаходиться єдина в світі скульптура в каме­ні Ісуса Христа, що сидить.

Ансамбль Бернардинського монастиря (1600-1630) включає Костел св. Андрія, який прикраше­ний статуями Мадонни та апостолів св. Петра і св. Андрія, постатями святих бернардинсько­го ордену. Це чудо­ві зразки львівської

скульптури XVIII ст. Цікавою є ротонда в подвірї над криницею. Купол ротонди завершує постать монаха-бернардинця св. Яна з Дуклі. Монас­тирські будівлі були оточені оборонними мурами з бійницями. Нині в одному з приміщень монастиря міститься історичний архів Львівської області. «Бернардинський дворик» - так називається кав'ярня, що тепер є у цьому подвір'ї'. Тут можна випити каву в оточенні середньовічних

монастирських мурів.

Костел єзуїтів (1610-1630) є >однією з найбільших культових спо­руд міста (довжина 41 м, висота 26 м). Фасад собору нагадує базилі­ку Іль-Джезу в Римі - головний храм ордену єзуїтів. Поряд із костелом роз­ташований триповерховий будинок колишньої єзуїтської колегії, заснованої 1638 р. В 1661 р. вона отримала статус академії з чотирма факультетами: бого­словським, медичним, філософським, юридичним. Після Києво-Могилянської академії стала другим вищим навчаль­ним закладом України. 1787 р. Академія перетворилася на світський університет з німецькою мовою викладання.

Одним з найстаріших у Львові є Вірменський собор. Вірмени з'яви­лись у Львові у XIII ст. Під забудову їм виділили ділянку в північній частині середньовічного міста, де утворилась Вірменська вулиця. Тут зберігся ансамбль споруд, що формувався протягом кількох століть і до якого входять Вірменський собор (1363), вежа-дзвіниця (1571), декоративна колона з фігурою св. Христофора (1726), будинок колишнього вірмен­ського банку (XVII ст.), палац вірменських архієпископів ^11-^111 ст.), монастир вірменських бенедектинок (XVII ст.).

Центром комплексу є один з найстаріших храмів «міста серед мурів» церква св. Марії, яка була соборною у новоствореній єпархії усіх вірмен Русі та Валахії. Протягом століть її неодноразово перебудовували. Споруда Вірменського собору поєднує прийоми вірменського та місцевого зодче­ства. Собор є унікальним зразком вірменської архітектури, а сформований навколо нього комплекс споруд ХУІ-ХМІІ ст. - найкраще збереженим архі­тектурним осередком вірмен, що здавна поселялись в Україні.

На Вірменській вулиці, № 20 розташований один з кращих ренесансних будинків міста, прикрашений рельєфами: «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима». На будинку «пір року» також є зображення знаків зодіаку (XIX ст.).

На Святоюрській горі, що домінує над центром Львова, височить ансамбль собору св. Юрія-Змієбор-ця. До ансамблю, окрім собо­ру св. Юра (1744-1770) входить митрополичий палац (1772-1774), капі­тальні будинки (1774-1866), дзвіниця (1828), огорожа з двома брамами: «від базару» (1770) і «від городу» (1772). Одна брама увінчана алегорич­ними фігурами «Віри» та «Надії», друга брама має розірваний фронтон, оздоблений символічними зображеннями католицької та православної церков. У крипті храму захороненні останки галицького князя Ярослава Осмомисла (помер у 1187 р.).

Однією з найвеличніших баро­кових споруд міста є Домініканський костел (1745 р.).

Середньовічне місто було оточе­не двома рядами мурів, валом і ровом. Від міських середньовічних оборонних споруд залишилися фрагменти зовніш­нього муру і Королівський арсенал (1639-1646). Колись будівлю прикра­шала скульптурна група «Архістратиг Михаїл, що попирає сатану», виготов­лена з металу. Зараз вона зберігається у філіалі історичного музею, в будинку

Міського арсеналу. Міський арсенал (XV ст., 1575) на відміну від королів­ського арсеналу, збудованого на кошти короля, зводився коштом міщан. Західною стіною масивної будівлі (довжина 53 м) був оборонний мур, а з торців примикали вежі цехів львівських ремісників, в одній із яких у часи середньовіччя мешкав міський кат. Арсенал крім своєї безпосередньої функції, в різні часи виконував роль зерносховища, в'язниці.

На оборонному валу розташована Порохова вежа (1554-1556).

З XVIII ст. міські форти­фікації поступово розбира­лись, рови засипались, на їх місці з'являлись сквери та вулиці. Головною віссю міста стали сучасні про­спекти Свободи (колиш­ня вулиця Нижні вали) і Шевченка (розташовані на берегах Полтви) і площа

Міцкевича з пам'ятником поету (1900), що їх з'єднує в «променад» - улю­блене місце прогулянок львів'ян. У 1997 р. на площі А. Міцкевича від­новлено фонтан з фігурою Богоматері.

До пам'яток львівської архітектури XIX ст. належить будинок Галиць­кої ощадної каси (1891), прикрашений скульптурами, серед яких на купо­лі можна побачити сидячу «статую Свободи» (тепер тут розміщується Музей етнографії та художнього промислу). У 1904 р. зведено будинок Промислового музею (тепер Національний музей). Театр опери і бале­ту (1897-1900) має пишно декорований фасад. Обабіч головного входу розміщені алегоричні кам'яні скульптури «Життя» і «Мистецтво», на кар­низі - скульптури муз. Мідні крилаті фігури «Слави» - над фронтоном, «Музики» і «Поезії» - над пілонами. У нішах пілонів встановлені алего­ричні фігури - «Комедії» та «Трагедії».

В центрі проти найстарішого в місті парку, що виник у XVI ст. (звався єзуїтським, нині парк ім. І. Франка) розташований будинок Галицького крайового сейму (1877-1881 рр.). Обабіч головного входу скульптурні групи «Освіта» та «Праця», а над аттиком - символічні зображення «Гали­чини», «Вісли» і «Дністра». Будинок є першою парламентською спорудою в Україні. У 1920р. у будинку розмістився університет, найстарішій вищий навчальний заклад на терені України.

Один з найстаріших технічних вузів України бере початок від Львів­ської політехнічної школи (1844 р.). У 1873-1878 рр. було побудовано

спеціальне приміщення для Львівського політехнічного інституту. Аттик споруди прикрашений латинським девізом «Наука і мистецтво» та алего­ричною групою, яка уособлює інженерію, будівництво і механіку.

На вуличках міста можна побачити будинки декоровані вигадли­вою ліпниною, металевими решітками, орнаментальними керамічними вставками. Це будівлі в стилі модерн початку XX ст., які споруджені у 1890-1910 рр. переважно будівельною фірмою випускника Львівської політехніки Івана Левинського. Будинок колишнього страхового това­риства «Дністер» на вулиці Руській (№ 20) є одним з перших в Україні зразків українського модерну і належить до класики українського будів­ництва початку XX ст.

Цінною пам'яткою історії міста є Личаківське кладовище, котре існувало вже у XVI ст. Чимало його надгробків мають велику мистецьку цінність. Тут поховані видатні львів'яни: Іван Франко, Соломія Крушель-ницька, М. Шашкевич та багато інших.

Місто Золочів згадується вперше близько 1443 р. Золо-чівський замок зберіг­ся до сьогодні майже повністю. У Золочеві можна оглянути ще оборонний двір, за іншими даними - арсе­нал, який спеціалісти датують XIV ст.

На 40-метрово-му пагорбі у селищі < Олесько височить замок - найстарі­шій в Україні. У документах 1327 р. Олесько згадується як володіння мазо-вецького галицько-волинського князя Болеслава-Юрія

Тройденовича. У середині XIV ст. замок перейшов до князя Любарта, а пізніше - до угорського графа Емерика Бубека. У 1432 р. польський

король Владислав Ягелло, діставши Олесько від Бубека, передав його Янові з Сенна. Магнати Сенненські (Олеські) здійснили модернізацію замку. 1511 р. замок був розділений між двома дочками Петра Олесь-кого - Ганною та Ядвігою. Від того часу оборонний замок перетворився на магнатську резиденцію, палацову споруду.

Наприкінці XVI ст. замок став власністю руського воєводи Яна Дани­ловича, який оточив його системою валів та ровів, прибудував до східно­го замкового корпусу аркадові галереї та виконав внутрішні переплану­вання. У цей же час з південного боку замку розпланували регулярний італійський парк.

У 1629 р. дочка Яна Даниловича Софія-Теофіла Собеська народила в Олеському замку сина Яна, майбутнього польського короля. За 10 років, у 1639 р. тут народився Михайло-Корибут Вишневецький. Олесько дістав назву «колиски королів».

Ян ІІІСобеський відремонтував і добудував замок (1683-1687 рр.),який перетворився на розкішну королівську резиденцію, оточену парком.

У наступні роки замок, по суті, був доведений до руїни, а кращі речі були перевезені в Підгірці. У 1820 р. сучасник був вражений ста­ном замку: «Замок запущений...покій, де народився Собеський, зовсім зруйнований, повно сміття...»

У1892 р. польський громадський комітет опіки над пам'ятками вику­пив замок і реставрував з відновленням вигляду споруди на початок XVIII ст. Під час Першої світової війни замок перетворився на руїну. Част­кову реставрацію провели у 1930-х рр., а повну - у 1963-1975 рр. Тепер тут у музеї-заповіднику «Олеський замок» розміщується відділ Львівської картинної галереї, де експонуються твори живопису, скульптури, ужит­кового мистецтва Х-ХУІІІ ст.

Навпроти замку знаходиться готичний костел 1481 р.

У селі Підгірці роз­ташований палац, спору­джений у 1635-1640 рр. на місці давніх укріплень коштом і на замовлен­ня коронного гетьмана С. Конєцпольського за проектом французько­го інженера Г. Боплана. Палац є центром великого архітектурного ансамблю, до складу якого входять

парк з парковими спорудами ХУІІ-ХУІІІ ст., костел св. Йосипа (1766), і розташований на високому плато. Він належить до поширеного в Європі у XVII ст. типу оборонних палаців.

У1752-1763 рр. палац реставрували, побудували багато оздоблений костел. Тут була ціла серія портретів державних і духовних діячів (разом 72 портрети). Були тут й інші твори мистецтва. Чорний мармуровий стіл, перевезений з Олеська, на якому хрестили короля Яна III, більярд і стародавнє фортепіано додавали інтер'єрам неповторної краси. Були в палаці кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркаль­ний, мозаїчний, зелений кабінети. Крім того тут був арсенал, величезна бібліотека та архів.

Наприкінці XVIII ст. С. Жевуський створив у палаці алхімічну лабора­торію, де намагався добувати золото. З того часу палац почав підупадати, багато цінних творів мистецтва пропало.

Палац зазнавав руйнувань, його неодноразово ремонтували, добу­довували. З 1997 р. його передано львівській картинній галереї й роз­почато реставрацію.

У Підгірцях можна оглянути пам'ятку дерев'яної архітектури - церкву XVIII ст. Біля Підгірців розташована пам'ятка історії промисловості - пив­завод, збудований в середині XVIII ст. Вацлавом Жевуським.

Поморянський замок збудований у першій половині XVI ст. на місці дерев'яної фортеці XV ст. Замок не раз витримував затяжні облоги турків і татар. Однак у 1684 р. був ними дощенту зруйнований. За свідченням документів і спогадів сучасників поморянський замок був улюбленим місцем перебування короля Яна Ш Собеського, який витратив на його відбудову і зміцнення 25 тис. золотих. Після смерті Яна Собеського замок переходив від одних власників до інших і поступово почав втрачати вигляд фортеці. Значна його частина розібрана, а рештки перероблені на житлові приміщення, які залишилися донині.

Жовкву (у 1368-1560 рр. - Винники; у 1951-1991 рр. - Нестеров (відомий авіатор загинув 8 вересня 1914 р. біля с. Воля Висоцька) колись називали малим Краковом. Село під назвою Винни­ки перейшло у власність магната Жолкевського, який побудував тут замок,

надав самоврядування і перейменував його на свою честь. У забудові міста непогано зберігся середньовічний центр. На відміну від Львова, де кожний будинок не був подібний до інших, у Жовкві всі будинки мали схожу архітектуру фасадів. На першому поверсі вони мали підсіння з трьох відкритих арок. Такими будинками забудована не тільки ринкова площа, але й прилеглі вулиці. Аркади єдиним ланцюгом охоплювали площу по периметру з трьох боків, бо з четвертого вона примикала до замкових мурів. Суцільне підсіння-аркада створювало в негоду затишок, а в спеку - холодок і водночас являло собою сильний засіб архітектурної виразності.

Серед архітектурних

пам'яток міста можна виді­лити костел св. Лаврентія, (1606 р.), в якому знахо­дяться надгробні пам'ят­ки родини Жолкевських з червоного мармуру та родини Собеських і Дани­ловичів - з чорного й біло­го мармуру.

В місті збереглися також Замок (1594 р.),

Домініканський монастир-фортеця з келіями (1653 р.) і стінами (1655 р.), Троїцька церква Василіанського монастиря (1612 р.) з дзвіни­цею. Синагога (1692 р.). Прикрашають місто дерев'яні храми - церква Різдва на Винниках (1705) і Троїцька (1720).

Чудові пам'ятки архітектури збереглися в Дрогобичі. Місто вини­кло давно, мабуть, у середині XIII ст. Як «соляне місто» Дрогобич був укріплений. Традиція відносить до тих часів велику надбрамну башту біля кафедрального костелу. Але пізніше, очевидно в ХУІ-ХУІІІ ст. вона перебудовується. Костел св. Варфоломія збудований на місці давнього замку. Будівництво розпочалось у 1392 році, за короля Владислава Ягай-ла, і закінчилося на початку XV ст. У 1548 р. був оточений валом, ровом і парканом. У 1648 р. споруду було поруйновано, а у 1681 р. - відбудовано. Ремонтувався собор і у XVIII ст. Поруч з костелом у 1551 р. збудована дзвіниця як оборонна башта, яка теж неодноразово ремонтувалась і перебудовувалась.

У передмісті Дрогобича «Зварич» недалеко від старих солеварень стоїть дерев'яна церква Воздвиження чесного хреста, збудована у 1613 р. В інтер'єрі зберігся настінний живопис XVII-XVIII ст.

На околиці Старого Дрогобича, за потоком и.І невеликому пагорбі розташована дерев'яна церква св. Юрія, яка не має точної дати будівни­цтва. В більшості літера­турних джерел зазнача­ється, що Святоюрська церква була перевезена до Дрогобича у 1657 р. із с. Надієва і поставлена

на місці старого храму, спаленого у 1499 р. під час татарського набігу. Юр'ївська церква в с. Надієві була зведена, вірогідно, в кінці XV - на початку XVI ст. В церкві зберігся монументальний позолочений іконо­стас і тематичні малювання (XVII ст.), які суцільним килимом вкривають стіни всіх приміщень.

У Дрогобичі є оборонний монастир Кармелітів, заснований напри­кінці XVII ст. У 1790 р. за наказом австрійського імператора Йосифа II конвент Кармелітів було скасовано. У 1807 р. монастир передано магі­страту, який у свою чергу у 1813 р. передав його Василіанам. Костел переобладнано на греко-католицьку церкву св. Трійці, яка існує і сьо­годні (на розі вулиць Бориславської і Трускавецької).

У місті Броди діє один з найкращих музеїв у Львівські області, де, зокрема, можна спочатку побачити діораму пізньосередньовічного міста-фортеці, а потім оглянути рештки цих укріплень. В місті можна побачити рештки замку з палацом XVI - XVIII ст. Тут збереглися земляний оборонний вал, два бастіони, каземати фортеці (XVII ст.). Є тут ще церква Пресвятої Богородиці (1600), церква св. Юрія (ХУІ-ХУІІІ), Троїцька церква і дзвіниця (1726), костел (1662) і синагога (1742).

У с. Урич в давньоруські часи існувала наскальна дерев'яна фортеця ІХ-ХІІІ ст., яка мала стіни п'ятнадцятиметрової висоти, п'ять житлових поверхів. У скелі були вирубані криниця і дві цистерни.

У с. Воля-Висоцька є церква св. Миколая 1598 р. з чудовим іконо­стасом 1655 р. і живописом 1688-1689 рр. відомого художника І. Рут-

ковича.

У с. Івано-Франкове (до 1945 р. Янів) - колишньому місті-фортеці XVII ст. нині зберігся лише костел (1614), пізніше перебудований, в якому у 1759 р. була похована мати польського короля Станіслава Августа.

У старовинному містечку Бібрка зберігся оборонний костел, засно­ваний у 1405 р.

У селі Лаврів, у мальовничій гірській місцевості під горою розта­шований монастир з церквою і оборонною вежею, де за переказами був похований князь Лев Данилович в XIII ст. Монастир багато разів руйнувався і горів. У церкві збереглися фрески Х\/-Х\Л ст.

На відстані 2 км на південь від села Крехова, розташований Васи­ліанський монастир, заснований близько 1618 р. На його території збе­реглися Миколаївська церква і келії, оборонна вежа-дзвіниця (XVIII ст.). Тепер тут розміщується Вища духовна василіанська семінарія.

Поблизу села можна побачити пам'ятний знак на честь перемо­ги у польсько-турецькій війні 1672-1699 рр. На старому військовому цвинтарі часів першої світової війни є пам'ятник, на якому чотирма мовами - українською, польською, німецькою і угорською - виписана присвята похованими тут воякам.

Ще один пам'ятний знак на честь перемоги над турками у польсько-турецькій війні 1672-1699 рр. стоїть посеред села Глинське збереглося давньоруське городище, яке місцеві жителі називають «Городисько».

У селищі Підкамінь розташований ансамбль Домініканського монастиря (ХУІІ-ХУІІІ ст., який складається з Вознесенського костелу (1612-1695), келій, оборонних стін з воротами, дзвіницею і баштами ХУІЦ ст. Крім того, є ще в Підкамені каплиця Параскеви П'ятниці (1739-1741) - пам'ятка барокової архітектури.

У с. Муроване знаходиться парк ХУІІ-ХІХ ст., в якому є чудова липо­ва алея - пам'ятка природи. В парку розташоване замчисько з валами, ровами, землянами бастіонами. Замок був збудований у XVI ст. На почат­ку і наприкінці XVII ст. він належав Мнішкам. За переказами, в цьому замку 26 травня 1604 р. Дмитро Самозванець просив руки Марини. Під час першої світової війни командування російських військ, які стояли табором неподалік села, довідавшись про колишнє перебування Лже-дмитрія в замку, наказало випустити по ньому декілька артилерійських снарядів. Сьогодні тут залишився лише фрагмент одної стіни

У селі Оброшине розташований палацовий комплекс 1730 р., який складається з палацу, службових приміщень, огорожі з воротами і парку. Цей архієпископський палац був літньою резиденцією львівського римо-католицького архієпископа. Тепер тут дирекція Науково-дослід­ного інституту землеробства і тваринництва західних областей України з цікавим зоопарком.

Старовинний Самбір (старі назви - Погонич, Новий Самбір, Нове Місто) багатий на пам'ятки оборонного будівництва. Тут зберегли­ся фрагменти земляного валу пізньосередньовічного міста-фортеці, костел бернардинців з келіями (1751 р.), церква Різдва Богородиці (1728 р)., яка мала оборонний мур, костел (ХУІ-ХУІІ ст.) з бійницями.

В Самборі є й інші оборонні споруди, які перебудовані ще наприкінці XVIII - початку XIX ст. Це, зокрема, оборонна ратуша (ХУІІ-ХІХ ст.), оборонний двір, міський і цеховий арсенали, домініканський монастир 1406 р., монастир бригідок та єзуїтський монастир 1680 р.

Ренесансний замок розташований на околиці села Свірж. Перші згад ки про мурований замок належать до XV ст., але від первісних споруд залиши­лися лише фрагменти мурів. Сучасні замкові споруди походять з ХУІ-ХУІІ ст. Під час першої світової війни був пошкоджений, у 1920 р. його реставрували. На території замкового парку зберігся костьол (1541 р.).

У с. П'ятничани збереглася сторожова вежа ХУ-ХУІ ст., в якій нині відкрито музей - відділ Львівської картинної галереї.

У с. Сусідовичі розташований оборонний монастир кармелітів ХУІ-ХУІІІ ст. з високим оборонним валом.

У селі Червоному (давня назва Ляцьке) ремісниче училище роз­міщено в палацовому комплексі XVIII - першої половини XIX ст. в стилі ампір.

Надзвичайно цінну історико-архітектурну спадщину мають Рава-Руська, Жидачів, Добрамиль, Яворів, Пустомити, Турка тощо.

В ЛУГАНСЬКІЙ області на державному обліку перебуває 9,5 тисяч нерухомих пам'яток, в тому числі — 341 пам'ятка архітектури. Найвизна­чніші з них Успенська церква ( Осинове), Михайлівська церква (Щастя) та Деркулівський кінний завод.

Історія Луганська, який називали колискою південної металургії, розпочалась 14 листопада 1795 р. з указу про заснування ливарного заводу для забезпечення потреб Чорноморського флоту. Незабаром виникло селище під назвою «Луганський завод», яке у 1882 р. об'єдна­лось з селом Кам'яний Брід і поклало початок місту Луганськ.

Восени 1795 р. почала працювати перша шахта Донбасу «Петро-павлівська» (глибиною 18 сажнів або 38,4 м) в районі урочища Лисичий Байрак або Лисяча Балка. Згодом тут виникло місто Лисичанськ - най­давніше місто Донбасу.

До списку історичних міст входять Старобільськ, Слов'яносербськ, Кіровськ, Алчевськ, Краснодон.

У МИКОЛАЇВСЬКИЙ області на державний облік взято 3,3 тисячі нерухомих пам'яток, в тому числі 143 пам'ятки архітектури.

В області діє історико-археологічний заповідник «Ольвія», засно­ваний у 1926 р. До його складу входить комплекс пам'яток - залиш­ків античного міста-держави Ольвія (с. Парутине) та острів Березань із залишками найдавнішого в Північному Причорномор'ї'давньогрецького поселення. Руїни давньогрецького міста Ольвії стоять недалеко від того місця, де зливаються води Дніпра та Південного Бугу, на березі лиману, і відділені від степу двома глибокими балками. Засноване в середині VI ст. до н.е. вихідцями з Мілету, воно проіснувало близько тисячі років (до IV ст. до н.е.). Саме тут в Ольвії вперше на території сучасної України почали карбувати монету.

Першими спорудами на місці майбутнього міста Миколаїв були кузня і будинок запорожців біля паромної переправи через гирло Інгу­лу, поселення рибалок і хутір купця Фабра.

У липні 1788 р. за наказом Г. Потьомкіна засновано суднобудівну верф. 27 серпня 1789 р. царським указом оголошено про будівництва міста, яке було названо на честь св. Миколая - покровителя моряків. Спорудження верфі і міста було доручено полковнику МЛ. Фалєєву. В серпн 179° Р- був спущений на воду первісток миколаївської верфі фре­гат «Святий Миколай». Місто було головною суднобудівною базою Чорно­морського флоту. Серед суден, що були побудовані у Миколаєві, відомий броненосець «Князь Потемкін Таврический», спущений на воду 1900 р.

На державному обліку в ОДЕСЬКІЙ області перебуває 7,4 тисяч нерухомих пам'яток, з яких 1440 — пам'ятки містобудування й архітек­тури. Найбільша кількість пам'яток зосереджені в Одесі.

Одеса розташована на місці ста­ровинного татарського поселення (Качибею) Хаджибею, яке вперше згадується у 1415 р. Проте заселення території сучасного міста розпочалося приблизно 5 тисяч років тому. В старо­давніх лоціях ХІІІ-ХІУ ст., на морських портоланах (картах) 1311 р. зустріча­ється Джинестра - стоянка генуезьких судів.

Головним архітектурним ансамб­лем Одеси є Приморський бульвар, який створює парадний морський фасад міста. Забудова ансамблю фор-

мувалась переважно в першій половині XIX ст. Композиційним центр бульвару є півкругла площа, де у 1828 р. поставили пам'ятник герцогу А.-Е. де Рішельє роботи скульптора І. Мартоса. Одесити називають його пам'ятником Дюку.

У 1829-1837 рр. ансамбль доповнила Стара Біржа, у приміщенні якої розміщується нині міськрада. В нішах фасаду розміщені статуї Меркурія (давньоримського бога торгівлі, купців і прибутку) і Церери (давньорим­ської богині полів, землеробства, хлібних злаків).

У 1837-1842 рр. споруджено трапеці­єподібні в плані з урахуванням сприйнят­тя у перспективі Приморські сходи. Шири- < на верхнього маршу - 13,4, нижнього -21,7 м при загальній довжині 136,47 м.

Будинок Завадовського, побудова­ний у 1833 р. як житловий будинок гра­доначальника графа Завадовського. У середині XIX ст. перетворений на готель («Петербурзький») і тоді ж дещо перепла­нований.

Палац генерал-губер­натора Новоросії графа М. Воронцова є комплек­сом споруд, який включає палац, стайні, бельведер > (1824-1834 рр.).

До складу ансамб­лю Приморського бульвару

також входять «Лондонський» готель, Присутствені місця, палац Шид-ловського, житлові будинки. В 90-х роках його було доповнено новим Морським портом та скульптурою Церетеллі.

Будинок Нової біржі (1894-1899 рр.) споруджений у стилістиці венеціанської готики та неоренесансу, використовується нині як міська філармонія.

Одним з найкрасивіших у світі театральних будинків є Театр опери та балету (1884-1887 рр.), збудований за проектом віденських архітекто-

- рів Ф. Фельнера та Г. Гельмера, творців театральних будівель >Дрездена, Будапешта, Відня та ін. міст. Театр прикраше­ний скульптурною алегорич­ною композицією - квадригою коней та колісницею з музою трагедії Мельпоменою. Обабіч головного входу на високих п'єдесталах розміщено скуль­птури, що відтворюють сцени з трагедії Евріпіда «Іпполіт» та комедії Арістофана «Птахи». На розі вул. Ланжеронівськоїта Думської пл. розташований будинок

Археологічного музею НАН України, побудований у 1883 р. для міських

музею і бібліотеки, найстаріших в Україні.

Білгород-Дністров-ський (до 9 серпня 1944 р. - Акерман) існує вже понад 2,5 тисячі років. У VII ст. до н.е. греки заснували тут свою коло- І нію, яка спочатку назива­лась Офіус, згодом Тіра (від тодішньої назви Дні­стра - Тірас). На рубежі і ХІІІ-ХІУ ст. генуезькі купці розпочали будівництво

великого замку. Фортеця розташована у східній частині міста Білгород-Дністровського, на скелястому правому березі Дністровського лиману, на місці укріплень ІУ-У ст. до н.е. З 1438 р. навколо цитаделі споруджу­валася нова могутня оборонна система.

З фортеці можна було вийти двома підземними ходами - біля села Переможного і на південну околицю міста. Нині підземелля засипані.

Турецька фортеця Ізмаїл під час російсько-турецьких війн неодно­разово захоплювалася російськими військами (у 1770, 1790, 1809 рр.). В облозі 1809 р. брав участь офіцер І. Котляревський. Після приєднання міста до Росії була офіційна спроба перейменувати місто на Тучкове - на честь генерала Тучкова, коменданта фортеці у 1812 р.

Ізмаїл серед інших населених пунктів у 1856-1878 рр. перебував у складі Румунії. Коли 1856 р. Росія віддавала місто, то за розпоряджен-

ням уряду, ізмаїльську фортецю висадили в повітря. Залишився тільки фундамент стін і мечеть XVI ст., яку у XIX ст. перебудували під Хресто-воздвиженську церкву.

В центральній частині міста є розміщений на узгір'ї комплекс Покровського собору.

Кілію - місто-фортецю на лівому березі Кілійського гирла Дунаю турки називали «ключем до Молдови і Угорщини». Час заснування міста невідомий. Є кілька варіантів пояснення назви. Назву пояснюють румун­ським словом «спіііе» - келія, як житло пустельника; виводять від турець­кого «кіііі» - глинистий. Є й пояснення, пов'язане з існуванням храму на честь героя Ахілла на острові Зміїний, де згодом виникло поселення Ахіллея (Акіллія), пізніше трансформоване в Кілію.

Місто й досі прикрашає православна Миколаївська церква, збудо­вана 1648 р. на громадські кошти.

Українською Венецією ще на початку XIX ст. називали поселення, що розташоване на лівому березі кілійського гирла. Його назва Вилко-ве - пов'язана з тим, що у цьому місці Дунай розгалужується числен­ними руслами, вилками. Вулиці містечка - це здебільшого протоки й канали, по яких місцеві жителі плавають в човнах. Через вулиці-кана-ли перекинуті вигнуті дугою містки, уздовж вулиць-каналів тротуари на високих палях. У місті прокладено 45 км тротуарів і споруджено 76 містків. Від кожної такої «вулиці» прориті невеличкі канали у двори рибалок (основне заняття місцевого населення). Засновано поселення було в середині XVIII ст.

Важливими осередками археологічної та історико-архітектурної спадщини є Болград, Рені, Овідіополь, Балта, Вел. Михайлівка.

На державному обліку в ПОЛТАВСЬКІЙ області перебуває 3600 пам'яток історії та культури в т.ч. 199 історико-архітектурних, багато з яких є цікавими екскурсійними об'єктами.

Зокрема, тут виявлено близько 50 пам'яток скіфсько-сарматського часу. Серед них виділяється Більське городище - одне з найбільших нині відомих т. з. скіфського часу в Європі. Деякі дослідники пов'язують його з м. Гелоном, яке згадує Геродот у своїй «Історії греко-перських воєн». Городище оголошено заповідником.

На Полтавщині збереглися історичні стародавні місця: Хорол, Говтва, Горошин, Лубни, Пирятин, Козельщина, Миргород, Полтава та ін.

За три кілометри від Лубен розташований ансамбль Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, заснованого 1619 р. на кошти Раїни Вишневецької (Раїни Могилянки, двоюрідної сестри Петра Моги­ли). У 1663 р. тут перебував у чернецтві Юрій Хмельницький.

Ансамбль складається з Преображенського собору. Благовіщен­ської церкви, трапезної з келіями, надбрамної дзвіниці, будинку ігумена, двоповерхового готелю.

Полтава розташована на обох берегах р. Ворскли. У письмових джерелах під назвою «Лтава» поселення згадується вперше під 1174 р. Лтавою (Лтавкою) називалася і річка, права притока Ворскли, що текла по території сучасної Полтави (зараз в трубах під землею). 1430 р. вели­кий литовський князь Вітовт передав Полтаву Олександру Глинському (Лексаді Мансурксановичу, Лексі - татарському мурзі, який прийняв православ'я, отримав титул князя і родове ім'я). Олександр Глинський побудував полтавську фортецю - дерев'яні укріплення і земляні вали, що 1482 р. були зруйновані Менглі-Ґіреєм.

З 1802 р. Полтава перетворилася на губернський центр, що сприяло переплануванню і перебудові міста. Тод] був розроблений архітектором М.А. Амвросимовим проект, за яким Полтава мала стати «Малим Петер­бургом».

Зокрема, був закладений новий центр - Кругла площа (кол. Олексан-дрівська) - найвизначніший класицистичний архітектурний ансамбль в Україні. Ця площа формувалася протягом 1805-1811 рр. 7 адміністратив­них будинків виконано за проектами відомих архітекторів А. Захарова, М. Казакова, Л. Руска, Е. Соколова та ін.

1810 р. був споруджений будинок Полтавського вільного театру (не зберігся), для якого І.П. Котляревський написав свої п'єси «Наталка Пол­тавка», «Москаль чарівник». Першим виконавцем ролей МакоТоненка і Михайла Чупруна був М.С. Щепкін, який саме тут розпочав свою теа­тральну кар'єру і саме тут він став вільним.

Визначною подією в громадському і культурному житті не тільки Полтави, а й усієї України було урочисте відкриття пам'ятника І. Котляревському, першого пам'ятника українському письменнику. З цієї нагоди ЗО серпня 1903 р., до міста прибули М. Коцюбинський, Леся Українка, Олена Пчілка, Гнат Хоткевич, В. Стефаник, М. Старицький, М. Лисенко, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, і багато інших видатних діячів української культури.

З Полтавщиною пов'язане ім'я

М.В. Гоголя (1809-1852), який народився у

с. Великі Сорочинці, в будинку військо-

вого лікаря М.Я. Трахимовського. Перші згадки про Сорочинці містяться в документах початку XVII ст. З поч. XIX ст. Сорочинці славиться своїм ярмарком, який описав М. Гоголь.

Збереглася Спасо-Преображенська церква (1727-1732), де похрес­тили письменника. В селі розташований пам'ятник М. Гоголю (1911). Тут діє літературно-меморіальний музей.

Гадяч вперше згадується в документах першої половини XVII ст. Він був добре укріпленою фортецею-замком. Тепер на місці замка роз­ташований колишній гетьманський палац - резиденція І. Брюховецького. У 1658 р. І. Виговський підписав тут Гадяцький договір.

Селище Диканька вперше згадується у писемних джерелах у 1658 р. Протягом тривалого часу вона була власністю Кочубеїв. Палац, побудований наприкінці XVIII ст. за проектом архітектора Д. Кваренги, мав понад 100 кімнат, картинну галерею, музей, бібліотеку (був знищений у 1917 р.). В селищі є чудовий парк, який називають Бузковим гаєм.

У 1709 р. в Диканьці перед Полтавською битвою був штаб І. Мазе­пи, а у сусідньому селі Великі Будища розташовувався штаб шведського короля Карла XII.

В селищі збереглася Миколаївська церква (1794), яка, за легендами, побудована на землі, що має силу зціляти людей. А в Троїцькій церк­ві (1780), за переказами, коваль Вакула малював в притворі чорта, що возив його до Петербургу в повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом».

Збереглася також Тріумфальна арка, що була споруджена 1820 р. за проектом Л. Руска на честь приїзду імператора Олександра II до В.П. Кочубея, міністра внутрішніх справ. Садиба Кочубея оголошена запо­відником.

В селі Хомутець збереглася садиба Муравйових-Апостолів, один з не багатьох комплексів садибної забудови кінця XVIII ст., що дійшли до нашого часу. За однією з версій автором міг бути Б. Растреллі.

Цікавими туристсько-екскурсійними об'єктами є також садиба і парк (ХУІН-ХІХ ст.) в селі Березова Рудка, де у 1843 і 1846 рр. перебував Т. Шевченко і де він написав портрети господарів маєтку - Платона та Ганни Закревських.

Садиба (1805) і Троїцька церква (1799) збереглися в с. Вишняки.

До стародавніх міста РІВНЕНСЬКОЇ області належать Дубно (1100), Острог (1100), Корець (1150).

З 1498 р. Дубно мало Магдебурзьке право і дозвіл на щотижневі базари і щорічний ярмарок. Історія та слава багатого волинського міста, його зовнішні прикмети здалися М.В. Гоголю настільки характерними,

що він для опису походів запорізьких козаків вибрав основним місцем дії свого відомого твору «Тарас Бульба» саме Дубно.

Під Дубно у с. Знесіння був знаменитий сад «Палестина», який ство­рив у 1792 р. англійський садівник Миклер.

Дубно має комплекс архітектурних споруд, які складають історико-культур-ний заповідник, до якого входять: Замок (ХУІ-ХУІІ ст., перебудований у XVIII ст.) на мису р. Ікви, на місці давньоруського городища. Луцькі ворота (залишки укрі­плень ХУ-ХУІ ст.), Спасо-Преображенська (XVII ст.), Георгієвська дерев'яна (1709) церкви, комплекс споруд бернардинсько­го монастиря (XVII ст.), до якого належать костел (1620) і корпус келій, комплекс монастиря кармеліток (1630-1686) в стилі раннього бароко, палац (кінець XVIII ст.). Тут також розташовані Хрестовозд-

виженський оборонний монастир та Преображенський, або Спаський чоловічий оборонний монастир.

Дооборонних споруд належить також двір князя Заславського (1631), синагога (XVI ст.), монастир кармеліток (1630-1686) з келіями і костьолом. Бернардинський монастир (XVII ст.).

Новою Дубнівською фортецею називають фортТараканів (від назви села, де він розташований), збудований напередодні першої світової війни. Фортеця з численними тунелями, переходами, сховищами, казар­мами, церквою, конюшнями розташована над р. Іквою в мальовничій місцевості біля міжнародної автотраси Львів-Київ.

У селі Пересопниця було створене Пересопницьке євангеліє -визначна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва. У 1556-1561 рр. М. Василевич та архімандрит Пересопницького монас­тиря Григорій переклали євангеліє так званою простою мовою, близь­кою до народної. Рукопис орнаментований, прикрашений художніми заставками, мініатюрами, ініціалами в стилі Відродження (зберігається в Інституті рукописів Наукової бібліотеки ім. Вернадського). Саме на ньому присягав на вірність України її вперше обраний президент Л.Кравчук.

Пересопниця на правому березі р. Стубли вперше згадується під 1149 р. У ХІІ-ХІІІ ст. місто було резиденцією удільних князів (тепер горо­дище у селі Пересопниця).

Про місто Острог літопис вперше згадує під 1100 роком, проте чимало вчених вважають, що місто виникло раніше: у XI чи навіть

у IX ст. Існує припущення, що назва походить від місця розташуван­ня - Острог знаходиться на високому березі річки Вілії- де пагорби утво­рюють гострий ріг - звідси і місцева народна назва «Остріг». Ймовірно, що назва походить від слова «острог», яке у слов'ян означало укріплен­ня, місце, огороджене частоколом.

В місті у 1570-і роки діяла Греко-слов'янська академія, першим рек­тором якої був Герасим Смотрицький. Серед її вихованців - Мелетій Смо-трицький і П. Конашевич-Сагайдачний.

У 1577 р. Іван Федоров (Федорович) на кошти князя К. Острозь­кого заснував друкарню (свою четверту друкарню після Москви, Заблудова та Львова), в якій було видано староукраїнською мовою «Ост­розьку біблію» (1581) з передмовами Г. Смотрицького і К. Острозького й післямовою І. Федорова. Тут також був виданий «Буквар». Сьогодні один його примірник зберігається в Коро­лівській бібліотеці в Копенгагені, дру­гий - в крайовій бібліотеці міста Готи в Німеччині. Після від'їзду І. Федорова до Львова книгодрукуванням в Острозі займався Дем'ян Наливайко. У 1603 р. в Острозі працювали три друкарі: Іван, Тишко, Федір, які видали понад 20 книг. В місті працювала мануфактура, що виробляла папір (приблизно у 1580-1630-х роках).

В Острозі створений історико-куль-турний заповідник, до складу якого вхо­дить територія Замкової гори з відрестав-рованими залишками княжого замку, до ансамблю якого входять чотири основні споруди: житлово-оборонна башта так звана «Вежа мурована» (XV ст.), башта Нова чи Кругла (XVI ст.), Богоявленська •< церква (XV ст.) та надбрамна дзвіниця.

Неподалік від Острога розташована старовинна мальовнича Дер-мань, яку називали «королевою волинських сіл» і яка вперше згадується в документах під 1497 р. у зв'язку із спорудженням К.Острозьким кам'я­ного замку. У 1499 р. вперше згадується Дерманський Свято-Троїцький

монастир, в якому у 1575-1576 рр. управителем маєтками був І. Федоров. У 1627-1633 рр. архімандритом монастиря був Мелетій Смотрицький. У монастирі збереглися Троїцька церква, надвірна вежа-дзвіниця, корпус келій. Про оборонний характер монастиря нагадують фрагменти обо­ронного муру.

Одним із старовинних міст України є Корець, який вперше згаду­ється як Корчеськ в Іпатіївському літописі під 1150 р. З 1380 р. містом володів князь Ф. Острозький, який 1386 р. побудував великий замок,

який неодноразово пере­будовувався у ХУ-ХУІІІ ст. Руїни цього замку вважають головною архітектурно-істо­ричною пам'яткою містеч­ка. До наших днів дійшли залишки зовнішніх цегляних стін, арочний кам'яний міст, який з'єднував замок-палац з містечком. За кам'яним мостом, перекинутим через майже засипаний рів, підні­мається трьох'ярусна надвратна башта з в'їзною брамою.

Близько 1571 р. заснований (чи поновлений існуючий з XII ст.) жіночий монастир Воскресіння Господня. У 1620 р. тут засновується ще й Троїць­кий жіночий монастир (нині Свято-Воскресенський Троїцький), комплекс якого частково зберігся. На подвір'ї' монастиря можна побачити гранітну плиту з написом «Анна Алексеевна Андро, рожденная Оленина» Це та сама Аннет, якій О. Пушкін присвятив «оленінський цикл» віршів. Останні роки свого життя вона разом з дітьми та онуками провела у Корці.

На лівому березі р. Корчика розташований костьол св. Антонія (1533, перебудований у 1706, 1916) з розписами XVIII ст., Миколаївська церква (1834).

До найдавніших міст відноситься Рівне, яке вперше згадується під 1282 р. у зв'язку з битвою, що сталась тут між краківським князем Лешком Чорним і литовським князем Вітенєм. Збереглися два храми: Успенська дерев'яна церква (1756) і Воскресенський собор (1895), цікава архітектура властива будинку органної музики.

Назву селища Гоща пов'язують з давньослов'янськими слова «гос­тити», «гощу», «погост», що означає поселення. Наприкінці XIV ст. в Гощі був побудований замок., у 1638 р. заснувано православний монастир та школу при ньому. Від того часу в монастирі збереглася Михайлівська церква. У 1994 р. тут відкрилась жіноча обитель.

Гощу сьогодні прикрашає чудовий англійський парк початку XVIII ст.

На значні туристичні центри Рівненщини мають можливості перетво­ритися селища Клевань, де збереглися: Благовіщенський костел (1630), синагога (XVII ст.), церква Різдва (1777), залиш­ки замку XV-XVIII ст.; Млинів, археологічна • пам'ятка - поселення ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е., а також палац (1780); с. Межиріч з поселенням та могильником кінця III - початку II тисячоліт­тя до н.е. давньоруським городищем Х-ХІІІ ст., зам-ком-фортецею, костьолом св. Антонія (1725), палацом (1789).

Збереглися замки-фортеці ХІУ-ХУМ ст., на жаль, більшість переваж­но в руїнах чи у вигляді замчищ із залишками зем­ляних укріплень у селах Губків, Новомалин, Тай-кури.

Цікаву спадщину мають Дубровиця, Берез-не, Радивилів, Мізоч, Сте-пань, Пляшева.

СУМСЬКА область на державному обліку має 7885 пам'яток історії, культури, містобудування та архітектури.

Місто Суми засноване 1655 р. на місці поселення часів Київської Русі, яке дослідники вважають літописним Липецьком. Фортеця при впа­дінні р. Сумки у Псел була споруджена українськими переселенцями з містечка Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кон-дратьєвим. Назву пов'язують із сумкою тільки точно невідомо якою (за однією з версій на цьому місці загубив сумку гетьман П. Дорошенко, за іншою - у давнину тут знайшли три мисливські сумки). З 1658 р. фортеця була центром Сумського полку (1658-1765). Наприкінці XVIII ст. фортеця втратила своє значення і припинила існування як військовий об'єкт.

В місті збереглися архітектурні пам'ятки XVIII ст. - Воскресен-ська церква в стилі українського бароко (1 702), де розміщу­ється відділ декора­тивно-прикладного

мистецтва художнього музею, і Спасо-Преображенський собор (1788). XIX ст. представлено Іллінською церквою і Петро-павлівським храмом.

Місто Охтирка (назву Ахтирка пов'я­зують з тюркськими словами «Ак» - білий, «тура» - фортеця) засноване 1641 р. на правому березі р. Ворскли як прикордонна фортеця Речі Посполитої, 1647 р. польський уряд відповідно до межового акту передав її Московській державі. Згодом на лівому

березі р. Охтирка була побудована українськими переселенцями нова фортеця на південь від старої, що стала центром Охтирського полку (1655-1765). Наприкінці XVIII ст. фортеця також втрачає своє значення.

Дзвіницю XVII ст., єдину споруду Троїцького монастиря, що збере­глася, вважають унікальною пам'яткою архітектури оборонного типу.

В місті збереглися храми XVIII ст. - Покровський собор (проект якого, як вважають, розробив Б. Растреллі), Воздвиженська і Введенська церкви. У XIX ст. споруджена Михайлівська, а на початку XX ст. - Геор­гіївська церкви.

Перша літописна згадка про Глухів (історична Чернігівщина) -1152 р. Назву пов'язують із старослов'янським «глоухь» - оточене ліса­ми і водами «глухе», важкодоступне місце. Місто розташоване на бере­гах р. Есмань (в перекладе з Іран, «прекрасний шлях»). Місто було у ХІІІ-ХМ ст. центром удільного князівства.

Після знищення Батурина у 1708 р. Глухів стає столицею Гетьманщи­ни, резиденцією І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовського.

Архітектурний ансамбль міста у XVIII ст. створювався зусиллями Н. Мергасова, Д. Кваренги, А. Рінальді. В місті зберегли­ся: Миколаївська церква (1693), Спасо-Преображенська (1765) і Вознесенська (1772) церкви. До найцікавіших екскурсійних об'єктів належить Тріумфальна брама, спо­руджена на честь проїзду імпера­триці Єлизавети (1744).

Був споруджений будинок Малоросійської колегії (1768), що став найбільшою спорудою в Укра­їні, де розміщувалися: службова

резиденція правителя П. Румянцева, Генеральний суд. Генеральна мало­російська рахункова палата, канцелярія малоросійського скарбу. Зем­ський суд, Глухівське комісарство й архів. На жаль, цю споруду спіткала така ж сама доля, як і більшість споруд гетьманського Глухова: вона була пошкоджена під час великої пожежі 1784 р.

Наприкінці XVIII ст. тут відкрили єдину на Лівобережжі книгарню, де продавали книжкові видання Академії наук та Московського універ­ситету.

В літературі є повідомлення про те, що саме глухівське вельможне панство у 1766 р. вперше покуштувало картоплю, яка відтоді і пошири­лася по всій Україні.

Деяке пожвавлення міського життя і відповідно будівництва спосте­рігаються після реформи 1861 р. Глухів перетворився на один з центрів хліботоргівлі, з'являються купці, що будують свої садиби, деякі з них збереглися.

З 1880-х років внаслідок розвитку навколо Глухова цукроварень і завдяки меценатству родини Терещенків Глухів забудовується великими капітальними спорудами громадського призначення. Це Учительський інститут (в якому навчався О. Довженко), жіноча і чоловіча гімназії, чоти­ри корпуси двох ремісничих училищ, притулок для дітей, банк, комплекс міської безплатної лікарні (за проектом київського архітектора В. Ніко-лаєва). Споруджений за кошти Терещенків був і храм Трьох Анастасій (1886). Загалом вони пожертвували на забудову Глухова півтора міль­йона карбованців.

В Глухові на початку XX ст. було 11 храмів, до нас дійшло лише 4. Нині у місті під охороною держави перебуває близько двох десятків

пам'яток архітектури, історії і монументального мистецтва. 1976 р. він увійшов до списку 39 найважливіших історичних міст України. У 1994 році тут створено історико-культурний заповідник.

Пам'ятки архітектури минулих століть збереглися в місті Лебедин, що заснований українськими переселенцями в 1658 р. на місці трьох слобод - Лебяж-городище, Кобища і Довгалівка. Лебедин колись був могутньою фортецею, що мала 20 башт, проте після Північної війни (1700-1721) поступово занепала.

В місті вціліла Михайлівська церква (1748), дерев'яна Воскресенська церква (1789). Збереглися храми XIX ст. - Вознесенська, Покровська і Миколаївська церкви, а також Гостинний двір (Торгові ряди) - однопо­верхові крамниці з відкритою галереєю, що були споруджені у 1847 р.

На правому березі р. Сейм знаходиться одне з найдавніших укра­їнських міст Путивль (історична Чернігівщина), що вперше згадується у літописі під 1146 р. Назву пов'язують з розташуванням міста на перехрес­ті, розпутті доріг (що вели на північний схід у Володимиро-Суздальську землю, на схід - у половецькі степи, на південний схід - у Тмуторокань і на Кавказ.

Археологи стверджують, що місцевість заселена була ще у четверто-му-тисячолітті до н.е. З Путивлем пов'язана сторінка літературної пам'ят­ки «Слово о полку Ігоревім» - саме тут плакала Ярославна.

В місті збереглися: собор Різдва Богородиці (1591), Спасо-Преображенський собор (1617-1698), церк­ва Миколи Козацького (1737), Воскресенська церква, Мовчанський монастир. Монастир виник у XVII ст. У 1636 р. був спо­руджений кам'яний храм. Саме з цього собору похо­дить унікальна скульптура XVII ст. - «Христос у тем­ниці». Навколо монастиря

була кам'яна стіна з баштами на рогах та брамою-дзвіницею, яка являє значний інтерес своєю архітектурою. Споруда прикрашена полив'яною керамікою яскравих синіх, зелених і жовтих кольорів. Під промінням сонця і на тлі білих стін вони іскряться і виграють всіма барвами веселки. Пам'ятки Путивля входять до історико-культурного заповідника.

Поселення на березі р. Боромлі на території міста Тростянець вини­кло у 1650-і роки. Тут зберігся частково палац (ХУІІІ-ХІХ ст.), що належав до садиби князів Голіциних. В парку розташовані руїни «Гроту німф» в урочищі Нескучному.

Парк, закладений 1815 р., знаходиться у селі Великий Бобрик, що розташоване на місці слов'янського городища сіверян (УІІІ-Х ст.).

У селі Волокитине в парку, закладеному у 1829 р., збереглися Золоті ворота, споруджені у псевдоготичному стилі, що входили до ансамблю садиби, яка не збереглася.

Двоповерхова споруда у стилі класицизму, що була побудована в кінці XVIII - на початку XIX ст. Джакомо Кваренгі, частково збереглася у селищі Хотінь.

В с. Кулешівка були знайдені кістки мамонта. У 1893 р. поміщик Ю.А. Головкін встановив пам'ятник у вигляді 3-сгупеневої піраміди.

Неповторну спадщину мають також Кролевець, Ромни, Конотоп, Ворожба, Білопілля, Серединне-Буда, Терни тощо.

Архітектурна спадщина ТЕРНОПІЛЬЩИНИ представлена замками ХІ\Л-ХУИ ст., католицькими і православними храмами доби Ренесансу і бароко, унікальними пам'ятками дерев'яного церковного будівництва. На державному обліку перебуває 1178 пам'яток архітектури і містобу­дування.

Тернопіль заснований коронним гетьманом Яном Тарновським на «сирому корені», тобто на порожньому місці у 1540 р. як місто-фортеця, що мала обороняти Поділля.

Назви вулиць Валова і Замкова свідчать про місце стародавніх укрі­плень. Старий замок (пл. Свободи, 1) на початку XIX ст. був перебудо­ваний на палац і втратив свої оборонні ознаки. На валах збудований колишній костьол єзуїтів (тепер швейна фабрика).

В місті збереглися колишні оборонні церк­ви - Воздвиженьска (кінця XVI ст.) і Різдва Христового, збудована біля міського валу (1602-1608).

У 1746 р. Великим коронним гетьманом Речі Посполитої Ю. Потоцьким був заснований Домі­ніканський монастир.

Монастирський комплекс, збудований протягом 1749-1779 рр., був зруйнований під час Другої світової війни і відреставрований у 1953 р. Монастир розташований в історичному центрі середньовічного міста і є його головною містобудівною домінантою. Комплекс складається з двох мурованих споруд - костелу і корпусу келій.

Перша згадка про Бережани датується 1375 роком. Протягом 20 років (1534-1554) споруджували замок між двома рукавами річки Золота Липа. Раніше традиційним місцем розташування фортець були високі

неприступні гори. У бере-жанському замку відбили­ся ті зміни, які в середині XVI ст. утверджувалися в замковій архітектурі. Це проявилося, насамперед, в перетворенні замків із воєнно-оборонних спо­руд на оборонно-житлові. У бережанському замку по периметру двора зве-

де'ні не оборонні мури, а житлові будинки, зовнішні стіни яких мають бійниці. Фасади з великими вікнами, двоярусні відкриті аркади-галереї нагадували італійські палаццо. У XVII ст. в східній частині замку вибу­дували прикрашений білокам'яною різьбою палац, який за пишним оздобленням порівнювали з Краківським Вавелем. Замок був значно пошкоджений під час першої світової війни і більше не відновлювався. На території замку - костел св. Трійці.

Крім замку в Бережанах зберігся костел св. Миколая (1630-1683 рр.) з келіями (1716-1742 рр.) і костел Різдва Пресвятої Богородиці (1600 р.), православні Миколаївська дерев'яна церква (1691) і Троїцький собор (1768, 1903). Є тут і оборонна синагога.

У селі Буданів зберігся замок (кінця XVI - початку XVII ст.), сильно пошкоджений турками у 1675 р. У 1765 р. коштом Потоцьких частину замкових мурів і дві башти перебудовано на костел. Дві інші башти меж­ують з монастирем сестер Милосердя. Добре зберігся палац. Біля замку сліди валів. Нині тут - психіатрична лікарня.

Місто Бучач вперше згадується у документах 1397 р. Перед міс-том-фортецею у XVI-XVII ст. відступав не один ворог, роблячи спробу його здобути. Воно було захищено озером, рікою і оборонним муром. Оборонна міць підсилювалася замком (XIV-XVII ст.), від якого зали-

шилися тепер руїни. В Бучачі збереглася < Хрестовоздвиженська церква 1753-1770 рр. василіанського монасти­ря Збереглися келії. До давніх споруд відносить­ся і оборонна церква св. Миколая (1610) з висо­кохудожнім різьбленим іконостасом і живопи­сом та Покровська церква середини XVIII ст. з унікальними барельєфами, вирізьбленими на дереві, і Успенський костьол 1761-1763 рр., і руїни монас­тиря на г. Федор, спаленого у 1672 р., а також руїни оборонної церкви XVI ст. в урочищі «Монастирок» під Бучачем. Окрасою міста є місь­ка ратуша зведена 1751 р. коштом М. Потоцького, яка вважається шедев­ром барокового будівництва України XVIII ст.

В місті 18 жовтня 1672 р. був під­писаний договір між Польщею і Туреч­чиною, за яким Поділля розподілялося між цими країнами. Кордон проходив

по річці Стрипі. Досі збереглися прикордонні камені, які розмежовували турецькі володіння (східна частина) і польські (західна частина).

Неподалік від Бучача розташоване колишнє містечко, а тепер село Яблунівка (з 1947 р.). У минулому знане місто Язловець, зокрема своєю великою вірменською колонією, ремеслами і ярмарками. В середині XV ст. містечко в торговельному відношенні конкурувало навіть із Льво­вом. На території села збереглися руїни замку, збудованого у XIV ст., який й досі вражає своїми розмірами, товстими мурами і домінує над посе­ленням. Навкруги чудовий, тепер уже запущений парк. В селі - церква св. Миколая (до 1810 р. - вірменська), збудована 1551 р. в стилі рене­сансу. Є тут ще й Успенський костел 1589-1590 рр., оточений оборон­ним муром з вежею. Збереглася і міська ратуша (тепер дитячий садок), збудована у вигляді мініатюрної фортеці.

Селище Вишневець колись було власністю сина литовського князя Ольгерда Дмитра-Корибута (звідси Корибут-Вишневецькі), який роз­почав будівництво замку у 1395 р. Воєвода Ієремія Вишневецький у 1640 р. замок перебудував (у 1648 р. замок був зруйнований козака­ми, а у 1672-1675 рр. - турками). Він першим з роду став католиком і побудував поряд з замком костел св. Михайла (1645 р., зруйнований у 1960-х рр.).

Син Ієремії литов­ський гетьман, вілен-ський воєвода, а зго­дом польський король Михайло-Корибут Вишневецький побуду­вав палац (1720-1744 р.), що існує і досі. При спо­рудженні палацу земляні укріплення колишнього замку частково знесли

або перепланували. У 1960-х роках його знову відновили, проте без

урахування архітектурно-художньої цінності.

Збереглася замкова церква Воскресіння 1530 р. (перебудована у

ХУІІІ-ХІХ ст.); в якій поховані православні предки Корибутів-Вишневець-

ких. Саме в цій церкві відбулися заручини Марини Мнішек із Лжедмі-

трієм.

Незважаючи на великі втрати, Вишневецький ансамбль є одним з найцінніших в архітектурній спадщині України.

Перша згадка про Гусятин відноситься до 1559 р. Колись єдине посе­лення розташовувалося на обох берегах р. Збруч. У 1772 р. після першого поділу Польщі кордон пройшов по річці Збруч і лівобережна, західна час­тина Гусятина відійшла до Австрії. З того часу існує два населених пункти під одною назвою: селище - в Тернопільській і село - в Хмельницькій областях. В Гусятині збереглася синагога, збудована у другій половині XVI ст, яка вважається одним з шедеврів єврейської сакральної архітек­тури на терен і України.

У Гусятині також збереглися Онуфріївська церква (XVI ст.) і монастир бернардинців (XVI ст., 1610 р.).

Палац, оточений парком, і костел, що були споруджені у XVIII ст., збереглися в м. Заліщики.

Первісні укріплення м. Збаража, що були зруй­новані 1589 р., збереглися іа 3 км від міста, побли-іу с. Старий Збараж у вигляді замчища.

У 1612-1627 рр. власник земель Христофор Збаразь­кий побудував палац, який пізніше (у 1627-1631 рр.) його брат Юрій Збаразький оточив мурами й ровами. Фіксація замку зроблена

1947 р., його реставрація ведеться з 1965 р. Замок з 1994 р. входить до складу Державного історико-архітектурного заповідника.

У селі Кривче розташована знаменита Кришталева печера (одна з найбільших в світі гіпсових печер). В центрі села, на пагорбі збереглися рештки замку XVII ст.: дві оборонні вежі. Одна з цих башт до 1939 р. була власністю Подільського туристично-краєзнавчого товариства, яке після ґрунтовного ремонту влаштувало в ній турбазу.

В місті Кременець (історична Волинь), на вершині гори Кременець, яка у XVI ст. дістала назву гори Королеви Бони, роз­міщуються рештки замку IX-XVI ст. Замок згадується в джерелах під 1064, 1227, 1241, 1255 роками. За літописами замок не був здобутий ані угорським

королевичем Андрієм, ані Бату-ханом, ані ханом Куремсою. В середині XIII ст. він був зруйнований за наказом Бурундая в числі інших тогочас­них укріплень Галицьке- Волинського князівства, але відновлений вже наприкінці XIII ст. сином Данила Галицького Мстиславом Даниловичем (або небожем Данила Володимиром Васильковичем). Саме в той час була споруджена й замкова церква св. Михайла.

У 1648 р. козацький загін за допомогою кре­менецьких міщан захо­пив замок, спаливши всі дерев'яні будівлі та зруйну­вавши частину укріплень. Від цього часу замок не відновлювався. Нині збері­гається частина периметру мурів та дві башти.

У місті також збереглися Францисканський (тепер Миколаївський собор з келіями ХУІ-Х\/ІІ ст.) та Богоявленський монастирі (1760).

Цінною пам'яткою є комплекс колегіуму, до якого входять власне колегіум, монастирські корпуси та двовежовий костел св. Ігнатія Лойоли і св. Станіслава Костки. Комплекс був зведений (1731-1734 рр.) коштом князів Вишневецьких для отців-єзуїтів. Кременецький комплекс є одним з найзначніших барокових ансамблів України. У 1809 р. біля колегіуму закладено парк з ботанічним садом.

Замок 1516 р. є у селмщі Залізці, відоме з 1483 р. Руїни замку (серед­ина XVI ст.) збереглися у Микулинцях, де є також ' ще два цікавих об'єкти ' 1760-х років -Троїцький кос­тел і палацовий комплекс (перебудований в середині І XIX ст.). Нині в палаці -обласна лікарня, а навкру­ги - парк, щоправда дещо запущений. Рештки замку, відомого в літе­ратурі під назвою «Оборонна вежа Володийовського» (напівзруйнова-на вежа, рештки валів і ровів) розташовані у с. Новосілка. У с. Окопи збереглися Львівські і Кам'янецькі ворота та частина височенних валів і глибоких ровів, які нагадують про колись могутню фортецю споруджену при впадінні Збруча в Дністер. Фортеця будувалася (1692 р.) на проти­вагу Кам'янецькій фортеці, зайняту тоді турками, однак після вигнання турків з Поділля втратила своє військове значення.

У стародавньому містечку Підгайці є костел 1634 р., синагога XVI ст. і церква Успіння Пресвятої Богородиці 1650-1653 рр.

У містечку Скала-Подільська (давня наз­ва - Ягельниця, до 1940 р. - | Скала-над-Збручем) висо­чать рештки замку 1538 р. (за іншими даними - 1518 р.), перебудованого з більш дав­нього (ХМ-ХУ ст.), який, в свою чергу, виник на місці давньоруського городища. Збереглися дві вежі, напівзруйнований палац і рештки обо­ронних мурів. Неподалік костьол XVIII ст. з товстими мурами, вежею і бійницями. Є тут і парк-дендрарій закладений на початку XIX ст.

Багатим на пам'ятки ста­ровини є м. Теребовля. Тут збереглися на горі вали дав­ньоруського міста (перша згадка з 1097 р.), на місці якого пізніше збудовано замок, від якого залишилися руїни, що й тепер вражають своїми потужними мурами. 1687 р. місто і замок захо­пили і спалили татари. Після чого замок уже ніколи не піднявся.

У Теребовлі розташовані комплекс будівель монастиря Кармелітів (1635-1639) і церква св. Миколая (XVI ст., 1734).

За містом на високій горі над глибоким проваллям збереглися руїни Василіанського монастиря (XVI ст.), відомого під назвою «Підго-рянський» або «Угорницький».

Потужний замок був споруджений 1610 р. у м. Чортків. Збереглися дві башти і оборонні мури. У XVIII ст. замок втратив оборонне значення

і його башти перетворені на палац. Місце для замку, хоч він і на пагор­бі, вибране невдале, оскільки він фактично знаходиться під горою. Це сприяло прямому артилерійському обстрілу під час облоги.

У Чорткові крім замку є дві цікаві пам'ятки дерев'яної архітекту­ри - Воскресенська церква 1738 р. і Успенська церква 1635 р. Варті уваги домініканський костел (1731), монастир кармелітів (1635), ратуша (XIX ст.).

Почаїв (історич­на Волинь) як село, що належало Кременецько­му замку, вперше згаду­ється під 1450 р. Голо­вним об'єктом Почаєва є Свято-Успенська Лавра (заснована 1597 р.) Ансамбль монастиря формувався у ХУІІ-ХХ. Центр ансамблю -Успенський собор має нетрадиційну орієнта­цію: головний фасад його звернено на південь, а вівтар - на північ. У товщі гори під Успенським собором міститься триярусний печерний комплекс ХУ-Х\Л ст. з підземними церквами, а також камінь з відбитком ступні Богородиці.

У 1906-1912 рр. за проектом О. Щусєва збудовано Троїцький собор у модернізованих формах новгородсько-псковської середньовічної архі­тектури. В інтер'єрі собору знаходяться мозаїки, виконані за ескізами М. Реріха.

1713 р. монастир перетворено з православного на уніатський, і в середині XVIII ст. він набув першорядного значення серед василіанських монастирів України. У 1831 р. після польського повстання російський уряд передав Почаївський монастир Російській православній церкві. У 1838 р. монастиреві надано статусу лаври - четвертої в імперії після Києво-Печерської, Троїце-Сергієвої та Олександро-Невської.

У Почаєві також є церква Всіх Святих (1773-1775) і Покровська церк­ва 1643 році (перебудована 1746).

Одним з найвідоміших у світі місць вшанування Божої Матері разом з Лурдом (у Франції) і Фатімою (у Португалії) є село Зарвани-ця. За переказами тут у XIII ст. набожному ченцю з'явився образ Божої Матері у дзеркалі джерела. Саме відтоді вода в ньому набула цілющих властивостей. На місці появи образу Богоматері було збудовано церкву.

згодом з'явився монастир (з 1922 р. - св. Іоанна Хрес­тителя). У 1867 р. Папа Пій IX благословив чудотвор­ну ікону Божої Матері Зарваницької.

Прощі розпочина­ються від свята св. Юрія (6 травня) і тривають до свята Покрови Пречистої Діви Марії (14 травня).

У 1995 р. Зарвани-ця визнана місцем прощі

вірних Греко-католицької церкви. У тому ж році 800 тисяч прочан з України, Англії, Бельгії, Канади, Польщі, США, Хорватії та інших країн побували в святому місці.

Неповторну археологічну та історико-архітектурну спадщину мають численні населенні пункти області в т.ч. Зборів, Шумськ, Скалат, Товсте, Монастириське, Гримайлів, Хоростків, Підволочиськ.

Загальна кількість пам'яток історії, археології, містобудування і архі­тектури, монументального мистецтва в Харківській області становить 2535 (за іншими даними - 7700), з них історико-архітектурних - 653.

Місто Харків (з грудня 1919 р. до червня 1934 р. — столиця радян­ської України) засноване близько 1654 р. переселенцями з Лівобережної України біля злиття річок Харкова, Лопані та Уди. Вони поселились на Харківському городищі, де існувало стародавнє поселення у слов'ян­ську і давньоруську добу. Пізніше саме на цьому місці був побудований собор, а згодом університет. Це підвищення називають університетською гіркою.

У 1805 р. було створено перший в наддніпрянській Україні універси­тет. Ініціатором його відкриття був вчений, винахідник, публіцист Василь Каразін (1773-1842). Він народився на Харківщині в селі Кручик. У Хар­кові у 1907 р. йому поставили пам'ятник.

Найдавнішою спорудою в Харкові є Покровський собор (1689), побудований в стилі українського бароко. У 1786 р. до Покровського монастиря перенесли шановану на Харківщині чудотворну Озерянську ікону, що вважалася заступницею населення Слобідської України.

До пам'яток XVIII ст. належать Успенський собор, Провіантська крамниця, Катерининський палац, деякі житлові будинки. В Губернатор­ському палаці, першій великій цивільній споруді міста зведеній 1777 р.,

розміщується Старий університет­ський корпус.

У XIX ст. були побудовані Дзвіниця Успенського собору, архієрейський будинок на території Покровського монастиря, церкви Троїцька, Пан- телеймона, Іоанна Предтечі, костел, караїмська кенаса, комплекси споруд університету і технологічного інсти­туту, будинок міського драматичного театру.

У XX ст. тут були споруджені: Благовіщен­ський собор, Казанська (Серафимівська), Озерян-ська, Трьохсвятительська церкви, Синагога, будин­ки - громадської бібліотеки, художнього училища (нині - художньо-промисловий інститут).

У 1663 р. українські козаки з Черкащини заснували фортецю, яку назвали Балаклією. Назву пояснюють тюркськими словами «були-клея» - рибна річка чи «булак» - джерело. Фортеця була центром одно­йменного полку (1668-1677), який пізніше увійшов до складу Харків­ського.

До найдавніших міст належить Ізюм. Ізюмська сакма згадується в літописі під 1571 р., Ізюмський окоп - під 1651 р. У документах 1680 р. поселення згадується як Ізюмський городок, невелика фортеця, що була заснована українськими козаками на чолі з Яковом Черніговцем. На цьому місці виявлені стоянки часів мезоліту і неоліту, тут також було поселення часів Київської Русі, зруйноване кочівниками у XII ст. Назва міста пов'язана з тюркським словом виноград. Ізюм був центром одно­йменного козацького полку (1685-1765). В місті є краєзнавчий музей, заснований 1920 р. М. Сібільовим. В Ізюмі збереглися три храми - Спасо-Преображенський собор (1684), що є найстарішою пам'яткою архітек-

тури такого типу в області, і Миколаївська (1809-1823) та Вознесенська (1819-1826) церкви.

Фортецею був і старовинний Чугуїв, що розташований на обох берегах Сіверського Донця. Назву пов'язують з Чугуївським урочищем від імені половецького хана Чуги. Ще одна версія пояснює назву тюрк­ським словом «чуга», що означає «вузький каптан з короткими рукава­ми». Саме тут, вздовж р. Чугуївки, де проходив татарський кордон, жили люди, які носили чуги.

В Чугуєві збереглися споруди XVIII ст. - міська управа, колишнє вій­ськове училище, казарма; пам'ятки XIX ст. представлені Покровським собором, Преображенською церквою, будинком, де розміщувався штаб військових поселень (1830), приміщенням школи, житловими будинка­ми, торговими рядами. У 1662р. тут був закладений «Государів виноград­ний сад», один з найбільших в Україні. Виноградник мав площу понад 5 тис. десятин. Були тут і «кавунові сади» (баштани).

У селищі Володимирівна розташована церква Спаса. Замовником церкви був український цукрозаводчик П. Харитоненко. Збудовані ним цукрозаводи і сьогодні дають солодку продукцію. П. Харитоненко один з українських меценатів, колекціонер. Зокрема він збирав давньорусь­кий іконопис і саме для збереження і демонстрування своєї колекції він вирішив спорудити в маєтку Наталівці (за ім'ям дочки) своєрідний музей - церкву, яка б нагадувала давньоруську архітектуру. Проект спо­руди виконав Олексій Щусєв (академік архітектури, автор багатьох про­ектів, зокрема, в Києві він розробив проект іконостасу для Успенського собору Лаври (1902-1910), створив проект реконструкції Хрещатика (1944-1945), проект обсерваторії НАН України (1949)). Храм, спору­джений на початку XX ст., прикрашений скульптурним декором. Серед майстрів, що, прикрашали його, був і видатний Сергій Коньонков, який виконав рельєф «Розп'яття». На жаль, час, події, люди завдали чудовій споруді великої шкоди. Зникли невідомо куди живописні полотна і різь­блений золочений іконостас. Войовничі атеїсти забілили всі внутрішні розписи, зафарбували мозаїчне панно, пошкодили рельєфи і скульптури. У повоєнний час в храмі розташовувалася кочегарка.

Прикрашають Слобожанщину і палацово-паркові комплекси. У селі Старий Мерчик збереглася садиба XVIII ст. - палац, службовий корпус, два флігелі, комора, чудовий парк. До садиби ведуть кам'яні ворота.

Садиба XIX ст., оточена мальовничим парком, до якої входить палац з елементами класицизму і готики. Миколаївська церква і службовий корпус, збереглася у місті Люботині.

Палац XIX ст. розташований у селі Рокитному. Садиби і парки, що були створені у XIX ст. є в селищах Володимирівна, Шарівка, Вели­кий Бурлук, у селах Малижне, Руські Тишки. Цікаву спадщину мають Мерефа, Зміїв, Куп'янськ, Вовчанськ, Кегичівка.

На ХЕРСОНЩИНІ на державному обліку перебуває 5,9 тисяч неру­хомих пам'яток.

18 червня 1778 р. був виданий указ про будівництво в гирлі Дніпра міста з фортецею і адміралтейською верф'ю. 19 жовтня було закладено місто Херсон назване на честь давнього Херсонеса. Будівництвом керу­вав один з предків О.С. Пушкіна генерал Іван Ганнібал. Херсон можна назвати колискою і першою базою Чорноморського флоту.

На спорудження фортеці, верфі, майстерень для ремонту суден, складів були витрачені величезні кошти, але невдовзі стало зрозумілим, що місце було обрано невдало. Мілководдя Дніпровського лиману і осо­бливо гирла Дніпра заважало підходу величезних морських суден. Тому після заснування Миколаєва (1783) та Одеси (1794) Херсон поступово втратив значення головного порту і головної верфі півдня. У 1790-х рр. адміралтейство було переведено до Миколаєва.

У 1900-1902 рр. поглибили дніпровське гирло (до 22 футів), про­рили канал, який з'єднав порт з морем і Херсон знову набув значення великого морського порту.

Цікавими пам'ятками міста є Катерининський собор, Греко-Софі-ївська церква, будинок В. Сенявіна. Важливими осередками туризму в області є Нова Каховка, Каховка, Генічеськ, Скадовськ, Берислав.

Загальна кількість пам'яток археології, історії, архітектури й міс­тобудування і монументального мистецтва у ХМЕЛЬНИЦЬКІЙ області становить 2015. Хмельниччина багата на середньовічні пам'ятки обо­ронної та церковної архітектури. На державному обліку тут 387 пам'яток архітектури й містобудування.

Значна частина цієї спадщини зосереджена в м. Кам'янці-Поділь-ському - історичній столиці Поділля. Місто-музей Кам'янець-Поділь-ський (понад 100 пам'яток) виникло приблизно на рубежі ХІ-ХІІ ст.

До найцікавіших екскурсійних об'єктів Кам'янця-Подільського нале­жать міські укріплення. Передусім - це споруди Старого і Нового замків, Замковий міст, Міська брама та Вірменський бастіон.

Старий замок розташований на видовженому скелястому мисі. Пер­вісні муровані укріплення в межах мису датуються 11-111 ст. Дослідники пов'язують їх появу з періодом Траянових воєн, зокрема з римською оку­пацією Дакії. Збереглися Мала Південна і Денна башти оборонного муру у ХІІ-ХІІІ ст. Наприкінці XIV - в середині XV ст. з'явились башти Чорна,

Лянцкоронська, дві Комендантські, «Рожанка», Водяна, Мала Західна, Ласька, Тенчинська, «Ковпак», Папська.

В середині XVI ст. збудовано Нову Східну й Нову Західну башти, схід­ний замковий мур з брамою та підземною галереєю, палац старости, цегельню, пекарню, каменотесну майстерню.

На початку XVII ст. побудовані перед західною стороною нові укрі­плення, що дістала назву Нового замку, який розташований на відстані 23 м від Старого замку, (зберігся лише частково).

Старий замок з островом Старого міста з'єднує Замковий міст, який

їключає власне мосто-зий перехід, передмосто-зі західні мури та рештки постових надбрамних

башт. Перший будівель­ний етап мосту хроноло­гічно збігається з появою первісного оборонного поясу на замковому мисі й

датується 11-111 ст. У 1672 р. під час турецького штурму міст був сильно пошкоджений. У 1685-1686 р. турки здійснили його кардинальну рекон­струкцію. Великий обсяг робіт зумовив ототожнювання реконструкції з будівництвом, внаслідок чого міст дістав назву «Турецький».

У прибережній смузі каньйону р. Смотрич розташовані оборонно-гідротехнічні системи Нижньої Польської і Руської брам, що функціо­нували в комплексі. Принцип функціонування полягав у послідовному перекритті їхніх шлюзів, внаслідок чого каньйон затоплювався водою і перекривав підступи до міських брам.

Комплекс Верхньої Польської брами складається з башти Стефана Баторія, оборонних мурів та Турецького бастіону.

Серед багатьох цікавих пам'яток Кам'янця-Подільського Башта-дзві-ниця Вірменської Миколаївської церкви, спорудженої в кінці XV - на початку XVI ст. членами вірменського юнацького церковного братства, завдяки чому вона дістала ще назву «Юнацька дзвіниця».

Будівля, в якій з кінці XIV ст. до 1658 р. розміщувався русько-поль­ський, а у XVII ст. польський магістрати, поєднує риси готики, ренесансу й бароко.

До складу комплексу Кафедрального собору входять костел святих Петра і Павла (XV ст.), дзвіниця (XVI ст.) і Тріумфальна брама. У період турецького панування (1672-1699) над однією з каплиць Петропавлів-ського собору споруджено мінарет, увінчаний півмісяцем, що символі­зував перетворення костелу на мечеть. У 1765 р. на мінарет встановле­но виготовлену в Гданську чавунну статую Мадонни. У середині XIX ст. з'явилися вітражі з богемського скла, встановлено новий орган роботи віденських майстрів. Тріумфальна арка споруджена 1781 р. на честь при­їзду до міста польського короля Станіслава Августа.

У с. Антоніми зберігся садибний комплекс XIX ст.: манеж, флігель, брама і огорожа.

У Білогір'ї (до 1946 р. - Ляхівці) частково зберігся замок, побудо­ваний у 1774 р. власниками містечка князями Яблоновськими. Колись у замку був тронний зал на 400 місць, з картинною галереєю. На своїх прийомах Яблоновський сидів на троні в горностаєвій мантії.

На лівому березі Дністра розташоване село Жванець. Зручне положення на переправі через Дністер сприяло успішному розвитку містечка, яке з 1646 р. мало магдебурзьке право. У XVI ст. тут, напроти Хотинської фортеці, що тоді належала молдавському господарю, було побудовано фортецю, яку пізніше перебудували на замок. Збереглися руїни. У 1782-1786 рр. було споруджено Вірменський костел.

Одним з давніх поселень Поділля є Зіньків, який вперше згадується 1404 р. У XV ст. тут був побудований замок і містечко отримало магде­бурзьке право (1458). Зіньків був відомим ще з XV ст. гончарним цехом, вироби якого за художньою якістю порівнювали з античною керамікою. До нас дійшли руїни фортеці (ХІІ-ХІУ ст.) і Троїцького костелу, а також цегляна садиба XIX ст., побудована у стилістиці класицизму.

У с. Китайгород розташований Костел Діви Марії (1772-1776).

У м. Летичів збереглася Михайлівська церква (XVII ст., перебудо­вана 1836 р.). У першій половині XV ст. було збудовано замок (деякі історики датують його XVI ст.). Поблизу замку було зведено кафедраль­ний костьол в ім'я Успіння Пресвятої Діви Марії (відомий з 1546 р.). У XVII ст. костел стає центром домініканського монастиря, який був широ­ко відомий завдяки чудотворній іконі Летичівської Божої Матері.

Палацово-парковий ансамбль у с. Маліївці, заснований на замов­лення графа І. Орловського, розташований на схилах р. Ушки займає площу 20 га, включає палац (1788 р.), мур і міст з обелісками (XVIII ст.), водогінну вежу (початок XIX ст.), господарський будинок (XIX ст.).

Садибний комплекс в стилістиці «ампір», що включає палац, стару браму з групою будівель, господарський корпус розташований в пейзаж­ному, англійському парку, знаходиться у с. Самчики. Садибу засновано в першій половині XVIII ст. землевласниками Хоєцькими. На початку

XIX ст. новий власник Петро Чечель перетворив її на цілісний архітек­
турний ансамбль. Палац зведений 1814 р.

Прибрамна група будівель зведена одночасно з палацом і склада­ється з головної брами, двох одноповерхових корпусів та «китайського» гостьового павільйону, об'єднаних декоративною стіною. Павільйон для гостей має неоготичні вікна й вігнуту «японську покрівлю». На початку

XX ст. павільйон був пристосований під холодильник, конструкція якого
в технологічному відношенні становить певний інтерес і в наш час.

У Самчиках збереглася церква XVIII ст.

Селище Меджибіж розташоване між Півден­ним Бугом і його при­токою Бужком. Звідси й його назва Межибужжя. Тут розташовані церква (1586) і руїни Троїцького костелу (1632). У північно-східній частині містечка, на невисокому пологому мисі висотою 15 м розта­шований Замок, який розпочали будувати ще за давньоруських часів. У XIII ст. в період боротьби Данила Галицького з татарами замок був зруйнований Наприкінці XIV ст. споруджують нові укріплення, які роз­будовуються протягом XV-XVIII ст. У XVI ст. у південно-східній частині замку споруди двоповерховий ренесансний палац На території фортеці збереглися також костел (XV ст.), східна, північна, північно-західна і кру­гла башти, кордегардія.

Назва селища Сатанів можливо походить від молдавського «сат» - «велике село, селище». В цьому курортному містечку зберегли­ся залишки Міських воріт (на місці стародавнього південного в'їзду до міста) і Замку (XV-XVI ст., 1724), комплекс споруд Троїцького монастиря (ХМ-ХУІІІ ст.), синагога (1532).

В с. Сутківці знаходяться залишки видатного твору українського оборонного зодчества — Покровська церква-фортеця (ХМ-ХУ ст.), яка не має аналогів за своїм архітектурно-планувальним вирішенням. Тут також є рештки замку (XIV ст.), що разом з церквою становив потужний оборонний комплекс.

У м. Ізяслав (історична Волинь) знаходиться комплекс споруд Монастиря бернардинців (початок XVII ст.), руїни Замку (1539), Костел св. Іоанна Хрестителя (1559, 1756), костел св. Йосипа (1760), руїни палацу (XVIII ст.).

У м. Старокостян-тинів (історична Волинь) збереглися залишки замку (1516-1571), заснованого князем Острозьким, Кос­тел св. Іоанна Хрестителя (1754) і руїни Костелу (1612) колишнього монастиря домініканців.

Чи не найвідомішим містом ЧЕРКАЩИНИ нині є Канів. Поселення на місці Канева, розташованого на горах (Княжій, Московці, Пипенко-вій), відоме з доби бронзи. Про походження назви немає єдиної думки: за народними переказами Канів походить від назви птаха - канюки. Існують також пояснення про татарське походження слова, що озна­чає «ханський перевіз» чи «місто крові». Перша літописна згадка про місто датується 1144 роком, коли київський князь Всеволод засну­вав тут церкву св. Георгія (пізніше її назвали Успенським собором). У 1810 р. зовнішній вигляд собору був змінений на форми класицизму.

Місто Корсунь-Шевченківський (до 1944 - Корсунь) за переказа­ми названо священиками Десятинної церкви, вихідцями з Кримського Корсуня (Херсонесу), які отримали від князя Володимира право збирати данину на Пороссі. Нібито одне з поселень над Россю нагадало їм рідний Херсонес.

На територій міста виявлені залишки поселення трипільської культури (№-ІІІ тис до н.е.), насип скіфського походження. Збереглися залишки давньої фортеці, спорудженої приблизно 1032 р. Ярославом Мудрим. Поблизу міста розташовані так звані «змійові вали ».

1580 р. польський король Стефан Баторій для посилення оборони проти татарсько-турецьких нападів наказав побуду­вати в Корсуні могутній

замок і надав корсунцям значні привілеї. З 1780 р. володарем Корсуня був небіж польського короля Станіслава Понятовського, за якого збу­довано палац в стилі романтизму з елементами неоготики. Збереглися в'їзні ворота, флігель, «швейцарський» будинок. Ці споруди, що розта­шовані в парку, є одним з найкращих садибно-паркових комплексів в Україні він відомий під назвою Садиба Лопухіних.

Територія села Суботів заселена з доби бронзи. Перша письмова згадка належить до початку XVII ст. і пов'язана з козацьким сотником Михайлом Хмельницьким, який спочатку перебував на службі при дворі коронного гетьмана В селі на замовлення вже Богдана Хмельницького була побудована у 1653 р. Іллінська церква в стилі українського бароко, в якій 27 липня 1657 р. гетьман був похований, як і заповідав. 1664 р. польська шляхта напала на Суботів, спустошила його, поглумилася над прахом Богдана Хмельницького та його сина Тимоша.

Козацькою столицею був Чигирин. Щодо назви, то є припущення, що вона бере початок від чудодійної чигир трави, яка нібито часто зустрі­чається в цій місцевості. Деякі дослідники виводять це слово від чис­ленних непрохідних чагарників, а інші пояснюють тюркським словом «чигир» - дорога.

Про Чигирин 1655 р. Павло Алепський записав: «міська фортеця не має собі рівної по всій країні козаків». Занепад Чигирина почався після смерті Б. Хмельницького.

Місто Умань вперше згадується у 1609 р. Проте людське життя тут розпочалося набагато раніше. В місті виявлені залишки поселень три­пільської культури.

У 1648 р. Умань стає центром Уманського полку. Фортеця, що була збудована козаками у 1650-1670-і роки, була однією з наймогутніших в Україні. Під час Руїни у 1686 р. місто перетворилась на справжні руїни, де кочувала татарська орда.

З 1726 р. місто належало Потоцьким, які для охорони своїх маєтнос-тей відновили фортецю, де перебував полк надвірних козаків, а також спорудили тут уніатські школу і монастир.

У 1796 р. на замовлення графа С. Потоцького в урочищі Кам'янка закладений був парк, названий на честь його дружини Софії (Софія Гля-вані гречанка за походженням народилась у 1759 р. в Стамбулі).

1832 р. Умань, як і всі інші маєтки Потоцьких, була конфіскована за активну участь у польському повстанні. Парк «Софіївка» був перейме­нований на Царицин сад. Будівництво на території парку продовжува­лося - вхідні ворота (1852), павільйон флори (1844), рожевий павільйон на острові Кохання (1852), Китайська альтанка (1841) та ін.

Мисливський замок (1896-1903) у формі французьких замків епохи Ренесансу зберігся у місті Тальне. На території міста виявлено сліди гігантського поселення давніх хліборобів, які жили там майже 6 тис років тому. Створений музей історії хліборобства.

Цікаву спадщину мають Кам'янка, Городище, Золотоноша, Холодний Яр, Сміла, Звенигородка.

ЧЕРНІВЕЦЬКА область має різноманітну архітектурну спадщину. В області на державному обліку 738 пам'яток.

Літописне місто Чернівці стояло на високому лівому березі Пруту, біля села Леньківець. Відоме Леньківське городище, мабуть, і є рештка­ми його укріплень. Виникло місто дуже давно, бо вже у ХІІ-ХІІІ ст. воно було значним торговельно-ремісничим центром. В Чернівцях збере­глися чотири дерев'яні храми в передмісті Рош, Каличанка, Клокучка і в центрі міста. Остання - церква св. Миколая (1607) розташована на Волгоградській вулиці, мабуть, найстаріша з уцілілих храмів на Буковині. Миколаївська церква належить до храмів «хатнього типу» з одним дахом над трьома зрубами. Зовні ці храми на перший погляд нічим майже не відрізняються від звичайної хати. Інтер'єр теж справляє враження цілком домашнього затишку. Класичним зразком цього типу є також Миколаїв­ська церква в селі Поляни (1648) і Троїцька (1774) в Чернівцях.

Комплекс Резиденції буковинських митропо­литів розташований на високому пагорбі в істо­ричному центрі Чернівців. Висотні акценти ансамб­лю - Семінарська церква та дзвіниця Монастирського корпусу - є головними міс­тобудівними домінантами. Споруди зведені на місці давньої резиденції архі­єпископа, яка поступово

занепала і 1794 р. була розібрана. Проект нової Резиденції, зроблений чеським архітектором Й. Главкою. Будівництво тривало у 1864-1882 рр. Комплекс складається з трьох двоповерхових корпусів, відділених від вулиці художньою огорожею з металевими ґратами. На території рези­денції у 1876-1878 рр. був закладений ландшафтний парк. Біля входу в парк знаходиться бюст архітектора Й. Главки (1937), за ним - альтанка з колодязем. З 1956 р. весь комплекс передано університетові.

Головна споруда комплексу - палац митрополита. Центр корпусу на другому поверсі займає парадний Мармуровий зал заввишки понад 20 м, який по периметру оточує двоярусна аркова галерея. Підлога і стіни оздоблені різнобарвним мармуром. Резиденцію вважають непере-вершеним взірцем синтезу мистецтв і поєднання європейських досяг­нень з місцевими традиціями.

На східній околиці Чернівців, що називається Гореча (колись окреме село), серед лісу, на високому пагорбі над струмком розміщується церква Різдва Богородиці (ГеоргГІ'вська), яка була соборним храмом місцевого пра­вославного монастиря, що виник на початку XVIII ст. на місці скиту XVII ст.

1730 р. тут було збудовано дерев'яну невелику церкву, а 1767 р. на кошти, пожертвувані Горечанському монастиреві російською імператри­цею Катериною II був споруджений мурований храм. Велику мистецьку цінність становить живопис інтер'єру, зокрема сюжети «Страшний суд» та «Чудо св. Георгія о змії». Завдяки останній композиції в літературі храм часто хибно називають Георгіївським. Монастир у Горечі австрійська влада ліквідувала у 1786 році, і з того часу церква стала парафіяльною.

На північний захід, недалеко від Чернівців, у гарній долині з велики­ми ставами і парками є село Лужани, яке дістало свою назву від харак­теру місцевості. Тут розташований кам'яний Успенський храм середини XV ст., найстаріший з уцілілих на Буковині.

Буковина славиться чудовими дерев'яними храмами і комплексами -це церква св. Іоанна Сучавського та дзвіниця (с. Виженка, 1792), церква Успіння Богородиці та дзвіниця (с. Дубівці, 1775), церква св. Миколи (смт. Путила, 1885), церква Різдва Богородиці та дзвіниця (с. Селятин, ХУІІ-ХУІІІ ст.), церква св. Іллі та дзвіниця (с. Шепіт, 1898). Іллінська церква вважається одним з найоригінальніших зразків архітектури модерн в традиційному церковному будівництві України.

На території області в середній течії Дністра розташований гранді­озний комплекс споруд Хотинської фортеці. Спочатку був побудований

замок - основне ядро комплексу.

Пізніше були споруджені могут­ні укріплення бастіонного типу,

розміщенні на значній відстані від давнього ядра, на сусідніх пагорбах, які надійно захищали підступи до замку.

Найдавніша частина замку була зведена у 1230 р. на місці давні­ших дерев'яних укріплень. У другій половині XV ст. за молдавського господаря Стефана Великого замок суттєво перебудували, Збільшилася площа замку, були прибудовані надбрамна і наріжна башти, збудовані два житлові палаци з глибокими підвалами. Подальше збільшення тери­торії замку відбулося у середині XVI ст., звели новий південний мур з в'їзною баштою, перед якою викопано глибокий рів. Товщину оборон­них мурів збільшили до 8 м, а їхню висоту та висоту башт - до 25-30 м. До нашого часу дійшли могутні оборонні мури і п'ять башт, західний (комендантський) палац, замкова каплиця та казарми.

У 1700-1711 рр. на замовлення турецького уряду французькі інже­нери побудували Бастіонний замок (Нову фортецю), яка складається з могутніх земляних валів та семи бастіонів. На території Нової фортеці існували казарми турецької армії, мечеть, майстерні та господарські будівлі різного призначення, які до наших днів не дійшли. Хотинський замок і фортеця - одна з найвизначніших пам'яток оборонного зодче­ства, яка збереглася в Україні.

Неперевершений старообрядовий храм - Успенський собор - зна­ходиться в Білій Криниці. Безліч цікавих пам'яток розкидано по всій Буковині.

На ЧЕРНІГІВЩИНІ на державному обліку перебувають 5,5 тис. пам'я­ток історії та культури, з них - 230 історико-архітектурних.

На території області в селі Мезин (Мізин) виявлено одну з най­старіших палеолітичних стоянок в Україні (XV тис. до н.е.) і городище (УІ-У тис. до н.е.). 1965 р. на розкопі стоянки, у дерев'яному будинку XVIII ст. відкрито Мезенський музей, де зберігається 41 тис. речей. Крім того, на території області є скіфські кургани і городища \/\\-У\ ст. до н.е. в Бахмацькому, Ніжинському та ін. районах.

У давньоруські часи успішно розвивалася культура краю. Тут склала­ся власна архітектурна школа. Із 19 архітектурних споруд, які зберегли­ся в Україні від давньоруської держави б розташовані на чернігівській землі: Борисоглібський, Спасо-Преображенський, Успенський собори, Іллін-ська і П'ятницька церква та Юр'ева божниця.

Чернігів — центр племені сіверян, давньослов'янське місто, яке почало формуватися в кінці VII ст. Вперше згадує про Чернігів літопис під 907 р.

Про походження назви міста існує чимало переказів. Одні пов'я­зують назву з непрохідними «чорними» лісами, що оточували городи-

ща - попередники міста, інші — з племенем войовничих «чорних кло­буків». Популярною є легенда про князя Чорного і його дочку-красуню Чорну (Цорну). Вчені ж вважають найбільш вірогідним те, що ім'я своє залишив місту його перший поселенець - Черниг або Чернега.

У XIV ст. було споруджено фортецю. У XVI ст. у складі Росії Чернігів був прикордонним містом і тому царський уряд всіляко укріпляв його: перебудовувалася і розширювалася фортеця. Після входження до складу Росії Правобережної України в кінці XVIII ст., коли кордони пересунулися далеко на захід чернігівська фортеця втратила своє значення і 1799 р. була ліквідована.

У Чернігові створений історико-архітектурний заповідник, до складу якого входять 22 об'єкти. До них належать і археологічні пам'ятники.

Пам'яткою археології є величезна Чорна Могила (середина X ст.), де згідно легенди поховано князя Чорного. Один з найбільших некрополів (бл. 230 курганів) розміщується на Болдіних Горах - історична місце­вість на правому березі Десни, що утворюється з 20-35 метрових пагор­бів, розгорнутих дугою. Назву пов'язують або з давньослов'янським «болд» - дуб, або староукраїнським «болди» - гори, або - молдавським «болди» - верх.

На терасах Болдіних гір розташований комплекс споруд Троїцько-Іллінського монастиря XI-XVIII ст. Початок історії монастиря був покла­дений ченцем Антонієм Печерським 1069 р. Викопані ним та його послі­довниками печери (Антонієві печери) перетворилися на багатоярусний підземний комплекс довжиною 315 м. У XII ст. було споруджено Іллінську церкву. 1239 р. монастир був зруйнований.

Відбудували його 1649 р. До нас дійшли — трапезна з Введенською церквою (1677), корпуси келій, Троїцький собор (1679), будинок архіман­дрита (1750), дзвіниця (1775).

Дитинець (Вал) - місце, де на початку 1 тис були поселення, а з VII ст. розташовувався укріпле­ний центр міста. Тут у XI-XVI ст. складався унікальний архі­тектурний комплекс, від якого збереглися Спасо-Преображенський (XI ст.) і Борисоглібський (XII ст.) собори.

На Валу розташовані і пам'ятки цивільної архітекту­ри: житловий будинок черні­гівського полковника Якова

Лизогуба (1690-і рр.). Пізніше тут розміщувалася полкова канцелярія. Пам'ятками є відомий Чернігівський Колегіум (1700-1702), будинки архіє­пископа (1780) та губернатора (1804).

Неподалік від Дитинця розташо­вана П'ятницька церква (ХІІ-ХІІІ ст.).

Єлецький Успенський монастир був заснований у 1060-і роки у хвойному лісі (з цим пов'язують його назву). Був час (1635-1649 рр.), коли він належав єзуїтам.

Головним храмом є Успенський собор (XII ст.). Тут розташовані також дзвіниця, Петропавловська церква з трапезною і келії.

В місті також збереглися храми XVIII ст. - Катерининська (1715) і Воскресенська (1775) церкви.

На території сучасного Новгород-Сіверського знайдені численні археологічні пам'ятки кам'яного віку, періоду бронзи, часів зародження слов'янства. В ІХ-Х ст. на Замковій горі існувало городище. У X ст. після пожежі на його місці споруджено нову фортецю.

Ще в XI ст. виник Спаський монастир. Однак монастирський комп­лекс, який дійшов до нашого часу, почав формуватися з другої половини XVI ст., коли він став резиденцією чернігівського митрополита Лазаря Барановича. У той час побудовано Спаський собор, Петропавлівську трапезну церкву, келії, нову муровану огорожу. В цей час ансамбль набув рис українського бароко.

Протягом 1674-1679 рр. при монастирі діяла перша на Лівобереж­ній Україні друкарня, пізніше переведена доТроїцько-Іллінського монас­тиря у Чернігові.

У 1791-1796 рр. за наказом Катерини II на місці стародавнього Спаського ч храму побудували Спасо-Преображенський собор за проектом Джакомо Ква-ренгі — автора Смольного інституту та інших споруд у Петербурзі.

З 1979 р. територія Спасо-Преображенського монастиря є архітектурно-історичним заповідником.

Успенський собор розташований на місці, де, за переказами, стоя­ли ідоли в дохристиянську епоху. Після хрещення цих земель на місці капища було збудовано храм на честь Богородиці (ХІ-ХІІ ст.). Коли було зведено будівлю собору, що прикрашає місто в наші дні, точно невідомо, Є відомості про закладку храму ще у XVII ст.

В Новгород-Сіверському збереглися також Михайлівська (1845) та Предтеченська (1834) церкви.

Своєрідність місту надають і пам'ятки цивільної архітектури. Серед них Тріумфальна арка з гербами 10 повітів, що була споруджена до при­їзду Катерини II в січні 1787 р. Від тих часів збереглися в центрі міста і Торгові ряди. Торгові склади і Будинок земства репрезентують XIX ст. Батурин заснований на початку XVII ст. Назву виводять від батурив, батирів - богатирів. Ще одне пояснення пов'язує назву міста з польським королем Стефаном Баторієм, який заснував його у 1576 р.

У 1669-1708 рр. був резиденцією гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи. У 1708 р. після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII Батурин був знищений російськи­ми військами на чолі з О. Мєншіковим. Батурин знову стає столицею козацького Лівобережжя за К. Розумовського, який отримав дозвіл на відбудову гетьманської столиці (1750).

У 1799-1803 роках архітекторами А. Рінальді, Ч. Камероном був споруджений палацово-парковий комплекс (Палац Розумовського). На сьогодні збереглася лише центральна частина палацу.

На кошти Розумовських також було побудовано Воскресенську церкву (1803), у якій було поховано останнього гетьмана Кирила Розу­мовського.

Зберігся будинок Кочубея (ХУІІ-ХУІІІ ст.), в якому розмістився Батуринський історико-краєзнавчий музей. Уцілів Покровський собор (1789).

Сьогодні Батурин є історико-культурним заповідником «Гетьман­ська столиця».

Історичним містом є і стародавній Любеч, який вперше згадуєть­ся в літописах під 882 роком. Поселення з'явилися на цій території в ранньому залізному віці. Про Любеч як значний торговий центр писав у 942 році візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління державою».

Любецький замок був побудований у другій половині XI ст. на місці стародавнього слов'янського укріпленого городища.

У XI ст. Антип (згодом Антоній Печерський) викопав печеру, що започаткувала діяльність Любецького Антонівського монастиря, який з перервами існував до 1786 р. Його споруди дійшли до XX ст., проте на сьогодні збереглася лише печера.

На початку XVIII ст. була збудована в межах старої фортеці на замов­лення гетьмана І. Мазепи будівля господарського призначення, яка в історію увійшла під назвою кам'яниця Полуботка (з 1709 р. знаходилася в складі маєтку П. Полуботка).

Ніжин розташований на обох берегах р. Остер. У першій чверті XVII ст. на лівому березі Остра була побудована цитадель (замок). Після приєднання наприкінці XVIII ст. Правобережної України до Росії ніжин­ський замок втратив своє оборонне значення і почав руйнуватися. Вели­ких руйнувань замку завдала пожежа 1797 р., коли в місті згоріло понад сто будинків, у т. ч. і на території замку. Згодом вали зрівняли, засипали рів. Планом забудови міста 1803 р. цю територію відвели під ринок, який існує і зараз у дещо зменшених розмірах.

З 1742 р. через Ніжин проходив поштовий тракт Глухів - Київ. У 1770-і рр. було споруджено приміщення Ніжинської поштової контори (зараз діє як музей), де зупинялися численні подорожуючі, у т.ч. Д. Фонві-зін, О. Пушкін, О. Грибоєдов, М. Глинка, Т. Шевченко, В. Даль, А. Міцкевич, С. Гулак-Артемовський та ін.

Ніжин був єдиним повітовим містом, що мав вищий навчальний заклад - Гімназію вищих наук, засновану 4 вересня 1820 р. на кошти князів О.А. та І.А. Безбородьків. Навчальний корпус був споруджений за проектом Л. Руска.

В місті збереглося баТато архітектурних пам'яток,: Миколаївський собор (1668), грецька Михайлівська (1731), Троїцька (1733), Преобра-женська (1748), Покровська (1757), Хрестовоздвиженська (1775), грець­ка Всіхсвятська (1786), Іоанна Богослова (XVIII ст.) церкви, Введенський собор (1788).

До пам'яток цивільної архітектури міста належить Купецький буди­нок (XVIII ст.) і приміщення Ліцею вищих наук (1820).

Остер - одне з найдавніших міст Придніпров'я. Запис у літопису під 1098 р. повідомляє про заснування Володимиром Мономахом «Городця на Вістрі» - фортеці для захисту Русі від половців. Городище «Городок Остерський» є пам'яткою археології (XI ст.).

У південно-східній частині городища збереглася божниця св. Миха-їла, згадувана в літопису, її збудовано, як гадають, за князя Володими­ра Мономаха. За його сина, Юрія Долгорукого вона була прикрашена фресками, тому її почали називати «Юр'євою божницею» (частково збе­реглася).

1240 р. Остерський Городець був спалений. На початку XIV ст. ближ­че до Десни виросло нове поселення, яке дістало назву Остер.

Палац (1782-1787), що був побудований фельдмаршалом П. Румян-цевим-Задунайським, частково зберігся в селі Вишеньки.

У селищі Короп розташована єдина на Лівобережжі церква-фортеця XVIII ст. - Ільїнська. Тут також збереглися Вознесенська церква (1764) і садиба Дараганів (Ю.Ф. Дараган - козелецький полковник XVIII ст.).

В с. Густині на початку XVII ст. на землях Вишневецьких серед гус­тих дубових лісів (з цим пов'язують назву) було засновано монастир, архітектурний ансамбль якого складався протягом другої половини XVII-XVIII ст. Центром монастирського комплексу є Троїцький собор (1676). У 1994 р. монастир відродився як жіночий. При обителі є готель для паломників.

У селищі Седнів в XVII ст. зберігся маєток Я. Лизогуба. Тут також збереглася лизогубівська кам'яниця (1690) та Воскресенська (1690),

Георгіївська (1747, 1852), Успенська (1860) церкви. Про Седнів як дав­ньоруське місто-фортецю Сновськ вперше згадується в 1068 р. Сучасна назва вживається з XVI ст.

Цікаву історико-культурну спадщину мають Козелець, Мена, Кага-нівка, Тростянець, Пфилуки, Короп, Сосниця тощо.

Прикінцеве хотілось би, зауважити, що Україна в цілому, а деякі регі­они зокрема (Галичина, Закарпаття, Південний берег Криму, Київщина, Новгород-Сіверщина та ін.) мають надзвичайно багату і різнопланову культурно-історичну спадщину.

Серед туристичних ресурсів важливу роль відіграють місця, пов'я­зані з життям і діяльністю видатних людей, де створено меморіальні музеї-садиби: Т. Шевченка - с. Моринці Черкаської обл., Лесі Україки -м. Новоград-Волинський Житомирської обл. та с. Колодяжне Волинської обл., /. Франка - с. Нагуєвичі Львівської обл., /. Карпенка-Карого - с. Мико­лаївка (Хутір «Надія») Кіровоградської обл., К. Білокур - с. Богданівка Київської обл., О. Довженка - м. Сосниця Чернігівської обл., Г. Сковоро ди - с. Чорнухи Полтавської обл. та с. Сковородинівка Харківської обл., /. Котляревського та Панаса Мирного - м. Полтава, М. Гоголя - с. Гоголе-ве Полтавської обл., В. Даля - м. Луганськ, М. Пирогова - м. Вінниця, М. Коцюбинського - м. Чернігів, О. Кобилянської та Ю. Федьковича -м. Чернівці, А. Чехова - м. Ялта та м. Суми, /. Айвазовського - м. Феодо­сія. В Україні функціонує понад 50 літературно-меморіальних музеїв вітчизняних і зарубіжних письменників.

Музеї України є справжніми скарбницями національної культури. За профілем вони поділяються на історичні, краєзнавчі, мистецькі, літера­турні, етнографічні, галузеві тощо.

Перші в Україні /иузеі'були відкриті в Миколаєві (1806), Феодо­сії (1811), Одесі (1825) і при Київському університеті (1835). За даними довідника «Музеї України» в державі функціонує понад 550 офіційно зареєстрованих музеїв, з яких 18 мають статус національних. За кіль­кістю музеїв лідерами серед міст є Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Одеса, Переяслав-Хмельницький; серед областей - Черкаська, Чернігівська, Вінницька, Донецька та Ар Крим. Однак, кожне містечко та чимало сіл України мають краєзнавчі музеї, де зібрано цікаві факти їх самобутньої історії. Всього на громадських засадах функціонує близько 7 тис. музеїв.

Своєю специфікою відрізняються музеї: історії соляних копалень (Солотвино Закарпатської обл.), писанки (Коломия Івано-Франківська обл.), лісу і сплаву (НПП «Синевир» Закарпатської обл.), авіації і космосу (Житомир і Полтава), діаспори (Чернівці), мініатюрної книги (Горлівка

Донецької обл.), рідкісної книги (Ніжин Чернігівської обл.), порцеляни (Баранівка Житомирської обл..), історичних коштовностей, гетьманства та однієї вулиці (Київ), ткацтва (с. Обуховичі Київської обл.), вишива­них ікон та образів, пива, аптека-музей «Під чорним орлом» (Львів), партизанської слави (в катакомбах с. Нерубайське Одеської обл.), цукру (с. Чорномик Вінницької обл.), бджільництва (Гадяч Полтавської обл.), коштовного каміння (смт. Володар-Волинський Житомирської обл.) та ін.

Список посилань:

  1. Андриевский Н.Ю. Одесса: Путеводитель-справочник. - Одесса, 1984.

  2. БагалійД.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1990.

  3. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его
    существования /с 1655 по 1905 гг/. - Харьков, 1905.

  4. Барановская Г.И. Туристу о Закарпатье: Путеводитель. - Ужгород,
    1986.

  5. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: Методологія та
    метелика аналізу, термінологія, районування. - К., 2001.

  6. Белоус А.Г. УлицьІ ОдессьІ: Путеводитель-справочник. - Одесса,
    1987.

  7. Берг П. Население Бесарабии, зтнографический состав й численность.
    - П.,1923.

  1. Бондаренко Б.А. Каменная летопись: Архитектурньїе памятники Харь-
    ковщиньї. - Харьков, 1972.

  2. Бурдейний П.А. Вінницька область: Географічний нарис. - К., 1967.

  3. Вечерський В. Спадщина містобудівництва України. - К., 2003.

  4. Виборний П.М. Миколаївщина: Путівник по пам'ятних місцях. - Одеса,
    1970.

'\2.Вирлич А.Є. Памятники природьі Херсонской области. - Симферо­поль, 1984.

ІЗ.Йихрущ В. Тернопільщина. - К., 1983. 14. Віроцький В.Д- Храми Чернігова. — К.: Техніка, 1998. ЇБ.Воронцова О. Лаврські печери. - К., 2000.

  1. Все о Крьіме. - Харьков, 1998.

  2. Все про Україну: В двох томах. - К., 1998.

  3. Географічна енциклопедія України: У 3-х т. К., 1989-1993.

  4. Гладьіш К.В. Архитектура й памятники ПолтавщиньІ. - Харьков,
    1982.

20. Грищук Б.А. Хмельницький: Путівник. - Львів, 1989.

21.Гу/иенкж С.К. Туристські маршрути Хмельниччини: Путівник. - Львів,

1983. 22.Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир.

- К.,

23.Дуда І.М., Мельничук Б.І.Тернопіль. Що? Де? Як? Фотопутівник. - К.,

1989. 24.3аремба С.З. Українське пам'яткознавство: історія, теорія, сучасність.

- К., 1995.

25. Кальницький М. Київ. Верхнє місто: Путівник - К.,1998. 26.Кальницький М.Б, Григорук А.А. Прогулка по Києву: Путеводитель.

- К.,2002.

27. Крикун Е. Архитектурньїе памятники Крьіма. - Симферополь, 1977.

28.ЛавренюкВ.А. Тернопільщина туристська: Путівник, - Львів, 1983.

29.Лапко М.В. Дніпропетровська область: Географічний нарис. - К., 1967.

ЗО.Леонтьєво Г.Г. Села Сумської області: соціально-географічне дослі­дження. - Суми, 1996.

31./Иот/'вос Ю.УИ. Туристські маршрути Кіровоградщини: Путівник. -Дніпропетровськ, 1978.

32. Некрасов ЗА По Южному Бугу: Путеводитель. - Одесса, 1976.

ЗЗ.Нижура А. «Пещерньїе города» Крьіма. - Симферополь, 1971.

34.Пам'ятки архітектури та містобудування України. Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. / За ред. А. Мардера та В. Печерського. - К.: Техніка, 2000. - 664 с.

  1. Петров С. Оборонні споруди Києва ХІ-ХІХ століть. - К.

  2. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицько-
    го.-К.:УЕ, 1992.

37.ПушикС.Г. Івано-Франківщина. - К. -1984.

ЗВ.Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. - К., 1997.

39.Ситкарева О. Киевская крепость ХУІІІ-ХІХ вв. - К.,1997.

40. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна: Іст. Нарис ХУІІ-ХУІІІ ст. - Харків,

1954.

41.Степоненко А.Г. Вінниччина. - К., 1985. 42.Стогний Н.П. Запорожская область. Природа й хозяйство. -

Запорожье, 1963.

  1. Шкальний В. Чернігів. - К.: Мистецтво, 1990.

  2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького.

- К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1990.

Етнічні ресурси

І/ультура є одним з найбільш складних наукових понять і в той Г\же час одним з найвживаніших у повсякденній практиці термі­нів. Ще в середені XX ст. американські вчені нарахували майже сотню дефініцій культури, що свідчить про складність даної наукової катего­рії, яка відбиває всю множину відношень і станів суспільства у його взаємодії з людиною і природою. Значна кількість дефініцій саме свід­чить про висвітлення певних аспектів цього складного феномену, назва якого - культура. Відповідно до декларації ЮНЕСКО (1982р.), культура визначається як комплекс характерних матеріальних, духовних, інте­лектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе як різні мистецтва, так і спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Одним з видів культури, який характеризується певною організаці­єю духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності і світосприйнят­тя, в основу якої покладено звичаї, традиції, норми та цінності, прита­манні даному етносу, є етнічна культура. [З, с. 106]. Культура як суттєва ознака кожного етносу, спосіб його буття, закладається в ході етногенезу або процесу адаптації певного етносу до умов довкілля, «яке його годує» (за висловом відомого історика і географа Л.М. Гумільова) [2], а далі, весь час свого розвитку або етнічної історії, зазнає еволюційних змін та трансформацій. «Етнос, як соціальна система функціонує і розвивається за допомогою інформаційних зв'язків, котрі, з одного боку, мають між-поколінний характер, а з іншого - просторовий, вбираючи іншоетнічні елементи культури», - зазначає відомий український етнограф А. Поно-марьов [10, с. 87] Міжпоколінні зв'язки забезпечують етносу усталеність, стабільність і неповторність, а просторові - інноваційність розвитку, постійне оновлення. Таким чином, культура кожного етносу є багато­шаровою, конгломеративною і водночас унікальною, в ній поєднуються і одночасно функціонують традиційні і сучасні компоненти.

Традиція в культурі є зв'язком минулого з сучасним, результатом акумуляції, селекції і просторово-часової передачі життєвого досвіду від минулих поколінь, яке закріплюється в певних стереотипах побутової поведінки і системах господарювання, тобто в навичках виготовлення та використання певних знарядь праці, домашнього начиння, в прави­лах поведінки, звичаях, ритуалах тощо. Так традиційна культура консо­лідує людські спільності і локалізує їх в певних ареалах. Традиційною культурою з її мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями та всією суспільною практикою формується образ світу, тип мислення, почуттів окремої людини, тобто формується ментальність як окремої людини, так і соціальної групи, і певного етносу (народу чи нації). Мен­тальність як домінуючий в суспільстві образ світу знаходить свій вираз в філософських, релігійних, політичних, естетичних доктринах, в духо­вному житті суспільства, визначаючи його сучасну культуру.

«Людство культурно дискретне», - зазначає відомий український філософ М. Попович [11, с. 5] і етнічна (національна) організація є однією із структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколін­ням. Етнічна диференціація людства і взаємодія етносів в процесі жит­тєдіяльності формують етносферу - частину антропосфери, яка визна­чається мозаїчністю та полілінійністю.

Таким чином, традиція в культурі консолідує націю (як вищий рівень саморозвитку етносу). Але культура кожного народу не є застиглою, а зазнає постійних змін, добровільних чи вимушених трансформацій. Дифузія культури або її змішування внаслідок контактів і запозичень між сусідами, поширення світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), а в новітні часи - економічних та суспільно-політичних моделей є тими механізмами, які трансформують традиційну культуру в культуру сучас­ну, притаманну тому чи іншому етносу, оскільки вона все одно несе в собі риси неповторної етнічності. Але є ще й третя сила, яка впливає на трансформації етнічної культури і яка позначається тим більше, чим відкритішим і демократичнішим стає сучасне суспільство. Ця третя сила отримала назву глобалізації, її дію можна визначити як вплив надетнічного культурного поля, яке формується внаслідок поширення сучасних високих технологій, «втиснення» світу за рахунок використання інфор­маційних мереж і надшвидкісного транспорту. Застосування сучасних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності від виробництва до повсякденного побуту обумовлює інтенсивний інноваційний тип господарювання, інтернаціоналізацію праці, прискорює урбанізаційні процеси і проявляється врешті-решт у формуванні стереотипу життя (від елементів матеріальної культури до систем світосприйняття і пове-

дінки), у функціонуванні певної масової культури, позбавленої будь-яких етнічних рис. Більше того, ці універсальні моделі спрямовані на нівелю­вання, розмивання етнічності. Тобто, вплив глобалізації на традиційну етнічну культуру подвійний: з одного боку, він є етнонівелюючим, а з іншого - етноконсолідуючим, оскільки формує геосвідомість, розумін­ня єдності і взаємозалежності світу (звідси і розуміння, і визначення глобальності проблем людства - ядерної загрози, екологічної кризи, боротьби з голодом, бідністю, тероризмом та інших). Безумовно, в сучас­ному світі людина дедалі менше залежна від етнічних коренів, але «жит­тєвий успіх» кожної особистості залежить від того, наскільки глибоко вона засвоїла власні етнічні цінності, бо настільки ж вона відкрита для засвоєння світового культурного надбання. Можна стверджувати, що в сучасному світі складаються дві рушійні етноконсолідуючі сили: в пер­шому випадку - це національна еліта, сформована етнічними і світовими цінностями; а в другому - це органічні носії етнічної культури, етнічних цінностей, сформованих в локальному етнокультурному середовищі. Звідси вимальовуються й дві моделі взаємодії традиційної і масової культури - на основі толерантності і нетерпимості.

Еволюція етнічних культур в умовах зростання глобалізаційного тиску надетнічного культурного поля об'єктивно формує ситуацію «культурних бар'єрів». Ці бар'єри різного порядку (наприклад, взаємодії сучасних цивілізацій на глобальному рівні) і різного характеру залежно від зрілості і, відповідно, відкритості того чи іншого етносу. Можна при­пустити, аналізуючи сучасні міжнародні і внутрішні конфлікти, що чим більш зрілим і консолідованим є етнос, чим більш виражені в ньому етно-національні тенденції (самосвідомість, використання рідної мови на всіх рівнях, підтримка освіти і просвітництва тощо), тим «прозорішим» є його «культурний бар'єр», який зберігає традиційну культуру і відтворюється у дотриманні більшістю населення ритуалів і обрядовості, традиційних свят, використанні ритуальної їжі і традиційного святкового вбрання та інших ознак своєї етнічної ідентифікації. В той же час, в силу різних природних чи історичних обставин, певна частина етносів в ході своїє етнічної історії не зазнавала і зараз не зазнає значного тиску надетніч­ного поля, знаходиться на периферії сучасних глобалізаційних процесів і ці «культурні бар'єри» також є достатньо прозорими, але не несуть етнозахисної функції сформованої нації і можуть бути легко зруйновані тиском надетнічного культурного поля. Збереження традиційної куль­тури реліктових суспільств є одним із завдань збереження культурного надбання людства сучасним глобалізованим суспільством. Тому завдан­ня збереження етнокультурного розмаїття людства є не менш актуаль­ним, ніж збереження його біологічного розмаїття.

Таким чином, традиційна етнічна культура населення кожної країни є невичерпним ресурсом для розвитку туризму, і значення цього ресур­су зростає, набуваючи самостійної цінності.

Українська нація є достатньо консолідованою і традиційна україн­ська культура має становити значну складову національного туристич­ного продукту на ринку міжнародного туризму.

Етнічну основу українства становлять східні слов'яни, приналежні до слов'янської мовної групи індо-європейської культурно-мовної сім'ї, хоча етногенетичні процеси, в ході яких сформувався український етнос мають більш пізнє (УЛ/ІІ ст.) походження [10, с. 82]. Етногенез, етнічна історія українства є предметом спеціальних досліджень і не входить в предметне коло, яке ми розглядаємо в даному випадку. З цієї пробле­матики існує значна наукова і науково-популярна література, написані підручники, зокрема з української культури, української етнографії, укра­їнознавства та численні монографії.

Однак слід, хоча б побіжно, зупинитися на основних етапах форму­вання українського етносу і української традиційної культури. Етнічна історія народу нерозривно пов'язана з історією землі, з територією, в межах якої він формувався.

На етногенетичні процеси могли мати вплив всі попередні етапи історії території, на якій формувався український етнос, хоча однозначно стверджувати це неможливо. В той же час слід зазначити, що на території України знаходяться сліди різноманітних культур, які, залишивши по собі пам'ятки своєї матеріальної культури, включені в загальну скарбницю української культури сьогодення.

Однією з найдавніших культур на теренах сучасної України є Трипільська культура У-ІІІ тис. до н.е., позначена численими археологіч­ними знахідками, які не мають аналогів в світовій культурній спадщині. Археологічна культура, яка отримала назву «трипільська», була відкрита у 1896 р. В. Хвойком, який проводив розкопки біля містечка Трипілля, сіл Верем'я, Халеп'я, Жуківці, Щербанівка, Стайки та сусідніх на Київщині. Знайдені глиняні «площадки», дивної форми і розпису посуд, глиняні статуетки не мали аналогів. За сторіччя археологами досліджено понад тисячу трипільських поселень і поховань на значній території від Чер­нівецької області на заході до Київської - на сході. Археологічні та археометричні дослідження підтверджують наукову гіпотезу про існування прадавньої цивілізації землеробів і скотарів, які зналися на агротехніці і пристосовували її до місцевих умов. Однак, ресурсозатратні технології, виснаження землі, як зазначають археологи, спонукали трипільців до зміни місця поселення кожні 50-80 років. Серед розвинених ремесел

особливо вражає розвиток обробітку металу (ковальська обробка міді, термообробка та лиття) і гончарство (поворотний пристрій, двоярусні горни для випалювання посуду, кольоровий розпис, який і досі зберігає колір фарб).

Нині трипільська спадщина активно досліджується, формується нау­ковий напрямок, який об'єднує вчених більш ніж десяти країн Європи. Багаті археологічні колекції зібрані та експонуються в м.Києві (Націо­нальний музей історії України, Археологічний музей Інституту археологи НАН України), а також більш ніж у ЗО музеях України, наприклад у Львові, Одесі, Вінниці, Черкасах. Колекції часів трипільської культури експону­ються і в зарубіжних музеях: в Польщі (Краків, Варшава, Познань), Росії (Санкт-Петербург, Москва), Великій Британії (Лондон), Австрії (Відень). Це свідчить про значну увагу і світове визнання цієї однієї з найдавніших в Європі цивілізацій.

Увага до трипільської культури позначилась не тільки активізацією археологічних досліджень, а й використанням трипільського надбання в туризмі. Зокрема, туристи відвідують місця розкопок, музей Трипіль­ської культури в м.Трипілля, печеру Вертеба на Тернопільщині, в якій трипільці жили впродовж тисячі років і де виявлений мальований посід та глиняні фігурки. [1].

Важливі зміни ужитті стародавнього населення на території Украї­ни відбулися у І тис. до н.е. Фактично в цей час майже вся лісостепова територія нинішньої України була освоєна землеробами, які викорис­товували залізний плуг, запряжений волами чи кіньми, що дозволяло виорювати значні площі і отримувати більші врожаї зернових. Ремесла і торгівля зерном ставали основою «благополуччя» землеробського населення цього краю, яке мало достатньо широкі зв'язки з сусіда­ми - кочовими народами степового півдня та греками, які заснували на узбережжі Чорного моря міста. Власне греки й дали назву цьому краю і його мешканцям - Скіфія, що й було зафіксовано відомим дав­ньогрецьким істориком і географом Геродотом у IV томі його відомої праці «Історія». Землеробське населення лісостепової' зони мешкало в городищах, які являють собою синтез поселень і фортифікаційних спо­руд, оскільки територія поселення обносилась земляним валом і глибо­кими ровами, щоб боронитись від кочовиків. Городища розкидані майже по всій території України. Найбільш відомі з них Більське городище на р. Ворсклі, Трахтемирівське городище біля м. Переяслав-Хмельницький та багато інших менших за площею. Археологами розвідані також скіф­ські кургани-поховання, куди разом з небіжчиком ховали зброю, посуд, прикраси, коней.

Степові території були зайняті кочовими народами, серед яких най­
більше зберіглося відомостей про кіммерійців та кочових скіфів. Скіфи
витіснили кіммерійців з причорноморських степів у VII ст. до н.е. і най­
більшої могутності досягли у IV ст. до н.е., коли їх вплив поширився на
Подунав'я і Балкани. Кочові скіфи не залишили по собі поселень, але
залишили тисячі курганів: малих бідного люду та величних царських,
деякі з них мають власну назву (Товста Могила, Висока Могила тощо).
Царські кургани - поховання катакомбного типу із просторими під­
земними приміщеннями, де небіжчика ховали в пишному вбранні з
золотими прикрасами, які вражають майстерністю виконання, ставили
амфори з вином, золотими та срібними келихами, посуд грецької робо­
ти, казани з м'ясом. Чоловіків ховали разом із зброєю, кіньми, слугами.
Жінкам до поховань клали люстерко, веретено, також грецькі пахо­
щі. У царських курганах знайдено видатні шедеври давньої культури.
Зокрема, в кургані Товста Могила археологом Б. Мозолевським був зна­
йдений справжній мистецький
шедевр, знаний нині в усьому
світі - пектораль. Це золота
нагрудна прикраса у формі пів­
місяця, яка складається з трьох
частин: на нижній зображе­
на боротьба звірів, на серед­
ній - рослинний орнамент, на
верхній - побутові сцени. Нині
вона, як і інші речі зі скіфських
поховань, експонується в Музеї
історичних коштовностей Укра­
їни (на території Києво-Печер­
ської лаври в м. Києві). Більшість
речей, знайдених у скіфських

курганах, виготовлено у вигляді фігурки якогось звіра або частини його тіла - лапи ведмедя, голови хижого птаха, кігтя орла тощо, а на посуді часто зображені сцени боротьби звірів - реальних чи фантастичних. Наприклад, на нижньому ярусі вже згаданої пекторалі зображені крилаті чудовиська, які накинулись на коней. Ця тематика, а також вишуканий рельєфний стиль зображення отримали назву звіриного стилю скіфської культури. Але на знахідках скіфської доби багато й зображень людей. Нариклад, на чащі з Гайманової Могили зображені бородаті скіфи, які ведуть неквапну бесіду. У скіфському образотворчому мистецтві позна­чені впливи давньогрецької міфологи, часто зустрічаються зображення

Геракла (Геродот в «Історії» оповідає легенду про походження скіфів від давньогрецького героя Ґеракла) та богині-праматері (напівдіви-напів-змії, в якої замість ніг - змії). Геродотом описаний також звичай побра­тимства у скіфів, який полягав у тому, що воїни скріплювали свою дружбу келихом вина, до якого додавали краплі власної крові. Цей обряд також зображений на відомих золотих прикрасах. Крім зброї, прикрас, посуду та інших рештків матеріальної культури, кочові скіфи залишили по собі числених «кам'яних баб», розкиданих по степах України, які зображують воїнів у військовому обладунку і є яскравими свідченнями самобутньої скіфської культури.

Тісні стосунки, не тільки торгові, а й культурні, побутові, навіть родинні, повязували скіфів із греками, які з VII ст. до н.е. почали заселяти узбережжя Чорного моря. Перше поселення Борисфен (давньогрецька назва р. Дніпро) було засноване на осторові Березань (біля сучасного м. Очакова). В наступні сторіччя виникли міста Ольвія (на березі Бузького лиману), Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Пантікапей (сучасна Керчь), Херсонес Таврійський (сучасний Севастополь), Фанагорія, Нім-фей, Феодосія та інші. Ці міста були влаштовані за давньогрецькими зразками: на центральній площі - агорі відбувалися народні зібрання, релігійні церемонії, проходила торгівля. Тут зводились вівтарі та храми, а навколо - адміністративні будівлі для органів влади. Від центру міста розходились вимощені бруківкою вулиці з садибами городян, вікна яких виходили у двір. Будівлі оздоблювались розписами, а парадні кімнати прикрашались мозаїкою. Окрасою грецьких міст були статуї, які ставили на честь богів, героїв, почесних громадян. Водопостачання міст забез­печували колодязі, із джерел підводили воду по трубах, а відходи від­водились по каналізаційних спорудах. Для захисту від кочовиків міста були оточені мурами, де несли вахту дозорці, а до міста можна було потрапити лише через ворота, які на ніч зачинялись. За міськими мурами розташовували некрополі - цвинтарі, які мають значну площу і нарахо­вують сотні могил, а також курганів. На могилах ставили нагробки, які зберіглися й донині. Ці кам'яні плити оздоблені написами, різьбленими фігурами померлих та сценами прощання з ними. Склепи, де ховали заможніх громадян, прикрашали малюнки з зображенням квітів, рослин, тварин, сцен з міфів та буденного життя.

Грецькі міста-поліси Ольвія, Тіра, Херсонес вели активну торгів­лю з Грецією, постачали туди зерно, вино, солону рибу. Особливо на хлібній торгівлі розбагатів Пантікапей, столиця Боспорського царства, утвореного об'єднанням грецьких міст Керченського та Таманського півостровів. Скіфські царі та аристократи оселялися в грецьких полісах,

вались на гречанках, замовляли у грецьких майстрів золоті прикраси. В портах грецьких міст можна було побачити купців і жителів Причор-номорья, а в портах причорноморських міст - грецьких купців з Афін, Мілета, Родоса. Так відбувалися контакти двох культур - грецької та скіф­ської. Греки принесли в міста свою майстерність будівельників, реміс­ників, виноробів, свою систему господарювання і побуту, свою духовну культуру: пантеон богів, поезію, театр, спортивні змагання. Найбільш шанованим з пантеону богів в Причорномор'ї' був Аполлон, храми якому виявлені в Ольвії, Пантікапеї. В Ольвії шанували також героя Троянської війни Ахілла, якому було присвячено декілька святилищ поблизу міста, та бога виноробства Діонісія. А в Херсонесі та в Боспорському царсті у пошані був Геракл, на честь якого влаштовувались пишні свята. Греки користувались своєю писемністю, а широке її застосування свідчить про поширення грамотності серед населення, що сприяло розвиткові науки і в Причорноморьї. Херсонес відомий своїм істориком Сіріском, Боспор-ське царство і Ольвія - філософами. Переможці місцевих спортивних змагань брали участь у знаменитих Панафінейських іграх в Афінах (про що свідчить відповідний напис у похованнях на Боспорі).

Зараз грецькі міста-поліси є археологічними пам'ятками, історико-культурними заповідниками, де провадяться широкі наукові досліджен­ня і розкопки, вони відкриті для відвідування туристами.

Етногенез українців відносять до І тис. н.е. Творення українського етносу почалося з формування субетнічної системи [10, с. 108]. Первин­ними субетносами українського етносу стали етноплеменні утворення, відомі з «Повісті минулих років» Нестора-Літописця сім праукраїнських племен: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, білі хорвати та уличі. Ці субетноси сформувались на певній території і мали гос­подарські особливості, обумовлені процесом адаптації, мову, побуто­ву культуру та самосвідомість, яка зафіксована в назвах земель, тобто були етнотерриторіальними об'єднаннями-землями, мікродержавами, які, об'єднавшись, утворили державу Київську Русь. Власне творення державності вважається етнологами початком націогенезу. Специфікою націогенезу українців є те, що, розпочавшись в часи Київської Русі, він був перерваний і відновився у ХУ-ХУІІ ст., а основний етап формуван­ня української' наці'І і формування стереотипу української' національної культури припадає на Х\Л-Х\/ІІ ст. [10, с. 110-111; 15]. Етноконсолідуючими чинниками виступили загроза фізичного знищення з боку Степу, поль­ське національне гноблення та утворення церковної унії, які й спонука­ли до зростання національної самосвідомості, самоідентифікаціїяк при­четності до «руського православного народу». Національно-визвольна

боротьба за національні і політичні права, релігійні і культурні свободи, за офіційне визнання української мови була реалізована передусім на Лівобережній Україні творенням козацької республіки з національно-територіальною адміністрацією, національним військом, власною сим­волікою та атрибутикою, що дало могутній поштовх до творення укра­їнської нації.

Відомий український поет, критик та публіцист першої половини XX ст. Є.Ф. Маланюк зазначає: «І порівняно довгого шляху і трудних етапів було потрібно, щоб Козацтво набрало того провідницько-аристокра­тичного значення, яке у всій своїй величі появило допіру XVII ст. Отже, період кристалізації Козацтва як стану тривав коло півтора століття. І коли початок організації Козацтва - Запорізька Січ (1552 р.) - в'яжеться з ім'ям оспіваного в думах князя Дмитра Вишневецького, отже пред­ставника ще традиційної аристократії, то вже Козацтво, як виразна й організована національно-політична сила, з якою мусить рахуватися чужинний світ зв'язане з ім'ям Петра Конашевича-Сагайдачного (1619-1622 рр), незначного шляхтича з галицькоїСамбірщини...» [6, с. 47].Утво­рення козацького стану пов'язане з пансько-феодальною колонізацією лісостепової частини, яка тоді й називалася власне Україною, та аль­тернативною їй селянськю колонізацією, яка спиралася на козацтво як військово-політичну силу. Саме козацько-селянська колонізація вільних земель забезпечила розквіт Подніпров'я як економічного і культурного центру України-Руси. Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист православного народу, безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри і в цьому сенсі Січ була військово-релігійним орденом. Запорізьке козацтво вважало себе лицарством (як вільна шляхта), а його структура мала багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. [11, с. 160-163]. Правовою основою життя на Січі було традиційне право, пристосоване до суворого військового побуту, а у побутову культуру, ритуали та звичаї закладений гуморис­тичний погляд на нестандарні ситуації. Це відображено у зміні імені при прийнятті до товариства на прізвисько (яке згодом закріплювалось як прізвище) здебільшого виразне й жартівливе: Непийпиво, Лупиніс, Неїж-макта ін.Таке формування традиційної' побутової культури підтримувало козацьку демократію, наприклад, вибори старшини супроводжувались посипанням піском та мазанням гряззю обраного отамана, щоб не забу­вав про своє низьке походження і роль громади у зміні свого станови­ща. Але Січ не була державою - вона стала основою державності, що склалася в ході національно-визвольних змагань. Безперечно, Січ як специфічна військово-адміністративна організація на засадах широкої

демократії, самоврядування, із своєрідними рисами культури і побуту, сформованими таким середовищем, стала могутнім чинником етнічної консолідації, дух якої поширювався на всю етнічну територію Украї­ни. «Козацтво - це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духо­вних і матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів», - зазначає Є. Маланюк. Але, пише він далі, «політичну крис­талізацію Козацтва не можна собі уявити без утворення на західний зразок колегіюмів в Острозі (1580 р.), у Львові (біля 1590 р.), врешті в Києві (1615 р.). Ці культурні етапи Острог-Львів-Київ, зв'язані з постанням міщанських на «магдебурзькім праві» опертих братств, найбільш харак­теризують підготовку і визрівання нової провідної верстви України і найвиразніш показують нам історичну лабораторію, в якій сформува­лося козацтво до рівня тих завдань, що перед ним поставила історія. Ці культурні осередки, що пізніше виформували - за великого митро-політа Петра Могили (1596-1647 рр.) - згодом таку славну Києво-Моги-лянську школу (академію) і відновили Київ як культурний центр Бать­ківщини, - вони, властиво, приготували (почасти й зродили) дійових осіб доби Барокко. Ці осередки стали школою, де нація сформувала й виижолила свій інтелект» [6, с. 48-49].

Доба Козацтва позначена в українському фольклорі, в матеріаль­но-побутовій культурі, особливостях мови, яка набувала статусу мови державних документів. Старі козачі думи з їх своєрідним співом, запо­зиченим зі співу церковного, оповиті сумом, мають значну літератур­ну вартість, вони надихали до творчості І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, й досі мають немалий вплив на зростання української наці­ональної свідомості.

В ці часи поширення книгодрукарства і освіти формується літе­ратурна українська мова, початки якої заглиблюються до Ізборника Святослава 1073 та 1076 рр., Лаврентіївського, Іпатіївського літописів, Руської Правди, Слова о полку Ігоревім, Патерика Печерського та Ост-ромирова Євангеліє. «XVII вік - це золотий вік нашого письменства, нашої культури», - писав видатний український культурний, релігійний і громадський діяч Іван Огієнко в своєму творі «Українська культура» [9, с. 25]. Українська культура формувалась під значним впливом західної культури. Звичною практикою стало у XVII ст. закінчувати освіту за кор­доном - в університетах Падуї, Риму, Лондона, Праги, Парижу, Геттенгену та інших. За кордоном навчались М. Смотрицький, Петро Могила, Силь-вестр Косов, Феофан Прокопович та багато інших видатних українських культурних діячів, діяльність яких позначилась у різних сферах науки.

культури і мистецтва. Повертаючись на Батьківщину, кращі зразки класи­цизму і гуманізму вони поширювали в своїй просвітницькій діяльності, в своїх книгах.Так, КирилоТранквиліон Ставровецький «на користь просто­му народові» написав «Евангеліє Учительнеє» (1619 р.); Єлисей Плетенець-кий, який заклав у Києво-Печерській лаврі друкарню, випустив 1617 р. «Часословець», який став лаврським першодруком, а Петро Могила вславив себе Великим Требником (1646 р.), «Катехизисом» та іншими численними працями. «Україна дала тоді силу книжок зо всіх боків науки і займала по своїй культурі друге місце серед всього слов'янського світу, поступаючись першим місцем тільки полякам» [9, с. 26]

Всі «чужинці», які відвідували тоді Україну, відзначали достатньо високий освітній рівень населення, поширення книг, особливо релігій­них, і їх використання у церковній службі, особливий статус жінки в суспільстві і матері в родині, що було ще тривалий час не характер­но для Російської Імперії і вирізняло суспільну мораль українства. Ця мораль формувалась під впливом спочатку так званого «еллінського культурного кола» з його гуманістичними світоглядними позиціями, потім під впливом західних традицій реформації і просвітництва. Форму­вання української нації і розвиток української культури, розпочавшись у XVI і розвинувшись максимально у XVII ст., продовжилось наприкінці ст. у сфері культури і духовності, давши світові Т. Шевченка, Л. Укра­їнку, І. Франка та багатьох інших славетних діячів культури і науки, у ст.: 20-ті роки як державно-політична розбудова, 90-ті роки в умовах незалежності і державного суверенітету.

Підґрунтям розвитку національної культури українського народу є його традиційна культура. «І який би бік життя ми не взяли, скрізь бачимо, що народ наш виявляє себе окремим, своєрідним народом, народом з самостійною культурою», - писав Іван Огієнко, - «що надає йому оригінальності і вирізняє від інших народів, було колись, у нас був навіть свій календар, і рік наш не припадав до московського» [9, с. 19]. Народ український утворив свої звичаї - родини, хрестини, похорон, свої вірування й переконання, утворив свої обставини життя, вирізняється особливостями зовнішності, наприклад, зачісування кіс («хохол» чи «оселедець»), має свій музичний інструмент (бандура, ліра, торбан), свої страви (борщ), свій танок (гопак). «А наша мова україн­ська, чарівна наша мова, всім світом вже знана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед слов'янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтактику. Синоніміка нашої мови най­багатша, і ми маємо деколи на один вираз десятки слів - і кожне слово має свій власний відтінок... Наша мова донесла чистою силу старови-

ни, і тому без знання нашої мови нема знання мов слов'янських... Заро­дившись десь на світанні суспільного слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши, як криця, дійшла до нас чистою, сві­жою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...» [9, с. 20-21]. Мелодійна українська мова зробила українську народну пісню однією з найпопулярніших, якою здавна цікавились інші народи. З XVIII ст. відомі збірки українських пісень, їх переспіви у інших народів, осо­бливо російські запозичення. Відповідно, народ український утворив свою власну музику, не менш мелодійну, і спів у супроводі переважно струнних інструментів, які також не мають аналогів (бандура, ліра, кобза).

Розмаїття української природи відбито в орнаментах, які пишно вкривають різні предмети домашнього вжитку (скрині, мисники, посуд), завжди присутні в будь-якій оселі (розпис сволоків, коминів, вікон, стін хат), представлений у виробах із скла, глини, шкіри, у плетенні, ткацтві, різбленні по дереву, у писанках та вишивках. Український традиційний орнамент прикрашає всі елементи національного костюму - сорочки, хустки, рушники, очіпки, плахти, навіть задники на чоботях.

Своєрідністю, в якій підкреслюються умови життя, виділяється тра­диційна архітектура, в тому числі й культова. І. Огієнко зазначає, що й церковна служба в Україні відрізнялась від московської обрядами і зви­чаями: «скажімо, обряд обносити кругом церкви плащаницю в п'ятницю чи співати «Христос воскресе» після вечерні в останню неділю на мас-ницю, остався ще й досі» [9, с. 17].

Особливості традиційної української культури, відбиваючись в мові, позначились на літературі вже починаючи з XVII ст., а особливо у XVIII ст., наприклад, це помітно у літописах Самовидця і Величка. їх мова близька до розмовної', містить прислів'я, приказки, уривки пісень. Тоді ж своєрідних національних рис набули музична творчість і образот­ворче мистецтво. Так, на фресках і іконах зображуються часто сцени реального життя і побуту, навколишнє природне середовище. Навіть класичні стилі готичний, барокко, класицизм зазнали змін під впливом традиційної культури, на традиційному українському етнічному грунті. Знову ж це найпомітніше на прикладі церковної архітектури, де в цер­ковних кам'яних будовах помітий вплив техніки дерев'яного храмово­го будівництва, а самі храми «присадкуваті», з нерівними мурованими поверхнями, по-селянські затишні. Саме така культова архітектура стала ознакою етнічного ландшафту України.

Але загальнонаціональні риси традиційної культури мають певні внутрішні відмінності відповідно до історії формування українського

народу і української етнічної території, що позначилась передусім тери­торіальними відмінами в елементах матеріальної і, частково, духовної культури. Навіть біля своїх витоків традиційна українська етнокультурна основа не була цілісною [10, с. 129], а складалась з різних етноплемін-них територіальних об'єднань - земель, які й сформували державне утворення Київську Русь (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, уличі, білі хорвати, тиверці та ін.). Дроблення давньоруської держави на окремі землі та князівства закріплювало певні відмінності в мові та звичаях. Але найпомітніший слід залишила колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим Князівством Литовським, Річчю Посполи­тою, Угорщиною, Австрією, Чехо-Словаччиною, Румунією, Туреччиною, Росією протягом XV-XIX ст. Колонізація підштовхнула не тільки процес творення української нації, а й процес освоєння східних (Лівобережжя та Слобідська Україна протягом ХУІІ-першої половини XVIII ст.) та півден­них територій (друга половина XVIII ст.). Зростали соціально-економічні і політичні відміни між регіонами Лівобережжя і Правобережжя.

Внаслідок складної історичної долі на теренах України об'єктивно закріпились внутрішні відміни в межах одного етносу, які знайшли своє відображення в діалектах та особливостях українські' мови, традиційної архітектури, національного одягу, звичаях та обрядовості тощо. Перші спроби районування території України за цими ознаками відомі з робіт Г. Левасера де Боплана (XVII ст.), який виділив вісім регіонів: Волинь, Поді­лля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сівещину, Чернігівщину, Угорську Русь. В подільшому відомі численні пропозиції науковців щодо райо­нування України за пенвими внутрішніми ознаками. Так, варіативність діалектів і говірок дозволила запропонувати лінгвістичне районування, відміни в народній творчості - культурологічне, а комплексний підхід до дослідження традиційної національної культури, запропонований українськими етнологами, втілився в останні десятиріччя в численні пропозиції щодо схем етнокультурного районування України. [3; 4; 5; 12; 15 тощо]. На сьогодні ще немає усталеної і загальновизнаної схеми етнокультурного районування УкраІ'ни, хоча запропоновані варіанти різ­няться переважно в деталях, що дало нам змогу запропонувати характе­ристику найбільш сталих етнокультурних регіонів України (картосхема). Відміни в запропонованих схемах пояснюються тим, яким саме прин­ципам і критеріям надає перевагу той чи інший автор. Крім того, деякі схеми містять тільки описи і не мають картографічного відображення, що ускладнює аналіз, хоча слід зауважити, що етно-культурні регіони країни не мають і не можуть мати чітких меж - існують перехідні смуги, що мають більш чи менш чіткий характер, але слід зазначити, що запро­понована делімітація етно-культурних регіонів є досить умовною.

Середня Наддніпрянщина охоплює території, прилеглі до серед­ньої течії Дніпра. З цією територією пов'язане зародження українства, його консолідація. Історично ця територія, заселена переважно поляна­ми, виступала під назвою Руської землі. Традиційно-побутова культура населення регіону зберегла багато архаічних рис, генетичне пов'язаних, очевидно, з культурою полян. Особливо це стосується традиційних для даного району галузей господарства - землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрикультурою і різноманітністю сільськогосподар­ських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX - початку XX ст. тут зберіглися безколісний плуг, давні риси планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип мазаної та побіленої хати; в одязі - багато вишита жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо. При наявності бага­тьох спільних рис у традиційній матеріальній і духовній культурі регіону помітно вирізняються його правобережна і лівобережна частини.

Запоріжжя охоплює територію нижньої течії Дніпра. На цій тери­торії в районі дніпровських порогів поблизу о. Хортиця ще з X ст. почали створюватись укріплені поселення і формуватися відносно самостійна земля. В період національно-визвольних змагань ця земля стала цен­тром українського козацтва, яке поєднувало в собі риси військової і соціальної демократії, об'єднуючи волелюбних представників різних етносів, різних культур та вірувань. З 1650 р. ця земля отримала назву Гетьманщини, яка згодом поширилась на всю Лівобережну Україну і про­існувала до скасування Катериною II Запорізької Січі (1775 р.). Традицій­но-побутова культура населення ще довго зберігала елементи козацько­го устрою, закріпилася зокрема в системі поселень, в топоніміці.

Після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі царський уряд Російської Імперії організовував і стимулював значною мірою коло­нізацію цих земель переселенцями з глибини Росії та населенням інших народностей. Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник своєрідний етнографічний характер. Для населення цього краю характерні давні культурно-побутові риси, пов'язані зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, а також ті, що принесені переселенцями, що приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-мігра­ційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського та індоетнічного населення. Між­етнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо.

Поділля займає територію між Південним Бугом та Дністром. Назва відома з часів Галицько-Волинського князівства і зафіксована в багатьох документах ХІІІ-ХІУ ст. Ця територія, незважаючи на постійні зміни, збере­гла свою назву. На її незначному за площею «ядрі» між річками Коропець, Мурафа, верхів'ями Бугу та Серету з XVII ст. впродовж трьохсот років сформувалася своєрідна культура та стійка самосвідомість населення.

Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-руської дер­жавності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодальна Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569) і Східне Поді­лля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля скуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а східне разом з Правобережною Україною було при­єднане до Російської імперії.

За етнографічними ознаками Поділля є, може, одним з найколо-ритніших і найсвоєрідніших регіонів України: вписані в рівнинно-гор­бистий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені поезії своєрідні звичаї і обряди з багатьма елементами архаїки, чарівні пісні, самобутнє народне мистецтво тощо. Регіональні своєрідні риси тради­ційно-побутової культури українців Поділля походять певною мірою і від їх багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема, з поляками, чехами, молда­ванами.

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хлі­боробства, яке здавна було основним заняттям жителів Поділля і нада­ло своєрідного характеру їх традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських міс­цевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призь­ба, підведена червоною глиною, внутрішнє облаштування, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.

Традиційне вбрання подолян відзначається різноманітністю локаль­них варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольо­ровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка полотна - плахта. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, беке-ші, свити, куртки тощо.

Самобутністю відзначаються подільські ткацькі вироби, кили­марство з рослинним і геометричним орнаментом, широкі асортименти традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін.

Галичина простяглася на захід від Поділля вздовж верхньої течії Дністра від Карпат на південному заході до витоків Західного Бугу на північному сході. Ці землі були заселені східнослов'янськими племенами карпатських хорватів, тіверців та уличів, а пізніше, увібравши територію дулібів та волинян, тут було створене Галицько-Волинське князівство (ХІІст.), яке певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі. Могутнє Галиць­ко-Волинське князівство вже у ХІІІст. почало занепадати, охоплене сму­тою, і потрапляє в залежність від Угорщини, а пізніше - Польщі. З того часу ця земля була відірвана від інших українських земель і розвива­лась в складі інших держав: як «Руське воєводство» в Польщі, як «Східна Галичина» - в складі Австрії, потім знову (з 1914 по 1939рр.) - у складі Польщі. Українське населення цього краю впродовж багатьох століть зазнавало дискримінаційні утиски, а територія - посиленої колонізації та заснування тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав, захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, культурно-побутові традиції, тому й досі цей край відзначаєть­ся неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (наприклад, давнього обходу на Яво-рівщині дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням»).

Своєрідними рисами культури й побуту відзначається територія Карпат, яку деякі етнографи виділяють як окремий етно-культурний регіон, вирізняючи в його межах за етнокультурними ознаками При­карпаття і Закарпаття.

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покут­тя. Ця давня назва зустрічається вже у джерелах XIV ст. як визначен­ня адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як «Ukrainnae pars quae Rocutia vulgo dieitur» - частина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут-як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у даному випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) - подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів нео­днакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважа­ється Дністер, південно-східною - кордон з Буковиною.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицьке-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була понево­лена угорськими феодалами, а з 1387 р. - шляхетською Польщею, її жите­лі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772-1918 рр. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) монархії.

Територіально порівняно невеликий покутський край вирізняєтся як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етногра­фічна специфіка виражена передусім багатьма характерними елемента­ми різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля (на півночі) і Гуцульщини (на південному заході), Буковини (на південному сході). Це самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці і колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному і музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. За багатьма показниками галицько-покутський етногра­фічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спіль­ність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі). Сама назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від історико-географічного чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування одного з локальних етнографічних підрозділів українського народу.

Ще одним підрайоном Прикарпаття є Буковина. Цією назвою істо­рично визначається південно-східна частина західно-української землі, що переважно просторово збігається з серединною частиною сучасної Чернівецької області. Тут, на стиках сусідніх етно-культурних територій, склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це просте­жується в різних ділянках матеріальної' і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молда­ванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишив­ки, фольклору.

Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається населення Карпат, де виділяють такі історико-етнографічні райони як Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Назви районів походять від найменування

етнографічних груп - гуцули, бойки, лемки - і введені у науковий обіг другої половини XIX - початку XX ст. для визначення території, яку засе­ляє кожна з цих етнографічних груп або субетносів.

Гуцульщина. Про цей край і його людей написано чи не найбіль­ше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим тво­ром, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю відзначаються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франків­ської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторо-жинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної'Гуцульщини належать у південно-східній час­тині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії. Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі залишається дискусійним. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати - кочули, вважаючи гуцулів первісним кочовим племенем, ще інші - від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д. Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебіль­шого з півночі на південь шляхом поступового просування в гори по річкових долинах та господарського освоєння гірських схилів. Осно­вним колонізаційним елементом було східнослов'янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежно від природних умов, малої кількості придатної' для рільни­цтва землі, головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало відгінне тваринництво з переважанням вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарювання зі своїми типами споруд, формами випасу, виробни­чих функцій, організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо.

З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів вели­кою мірою пов'язаний і особливий тип їх поселень - для них властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків») і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за перимет­ром системою будівель - ґражда. Основним матеріалом для одягу гуцу­лів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікаці­єю, тисненням на шкірі, металевими виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі при­краси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горі­хів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виго­товлення поташу, вугілля і смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громад­ському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: тра­диційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первісного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фан­тастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків.

Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази відзначаються цікавими мотивами, сюжетами, образами, сво­єрідною мелодикою. З давнього часу Гуцульщина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбленням по дере­ву, писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу тощо. Вироби гуцульських народ­них майстрів знаходяться у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів. А в Коломиї діє єдиний в своєму роді музей писанкарства.

Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закар-

патті, на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює півден­но-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Фран­ківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського райо­нів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловець-кий і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї' Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Поль­щі. Назва бойки зафіксована у джерелах ХУІІ-ХУІІІ ст., її походження має різне тлумачення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко.

Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скуп­чений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпороше­ні. Чимало поселень цього району мають давнє походження, згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх випалюванням, викор­човуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряд­дями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висот­них зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли - основна тяглова сила горян. Основні компоненти їжі горян - жито, овес, картопля і молокопродукти.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з най­поширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури, виробляли з дерева майже всі сільськогоспо­дарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Роз­вивалися також ткацтво і кушнірство.

Традиційний бойківський народний одяг до наших часів доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного

сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнамента­ція були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні.

Регіональними особливостями характеризуються різні галузі тра­диційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопо­етичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного маляр­ства ХУІ-ХУИІ ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Цінні колекції бойківських етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю - у Львівському музеї народної архітектури і побуту.

Лемківщина займає західну частину Карпат по обох схилах Низь­ких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею пів­денної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржава - на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етногра­фічної Лемківщини належить сьогодні до України (частина Великоберезанського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина - вся північна Лемківщина - належить до Польщі, а південно-східна - Пряшівщина - до Словаччини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише]. Давніми предка­ми лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні інозем-

ні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося після другої світової війни, коли корінне населення північної Лемківщини було вирване з рідної землі і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Але при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних процесів, лемки стійко захищали і захищають свою само­бутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етно­нім русини, в новіший час - українці, яким підкреслюють історичну при­належність до східнослов'янської спільності й органічну етнокультур­ну єдність з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків - один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків сприятливіша, ніж у бойків, для хлі­боробства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чима­ло спільного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір скла­дався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола - «бої'ще»). Рідше зустрічався селянський двір з декількох будинків. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні еле­менти: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»}.

Народне вбрання відзначалося простотою і локальними своєріднос­тями в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Спільним для нього є те, що воно виготовлялось здебільшого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставко-ва жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») - для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок - з чорної, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чолові­чі штани, синя камізелька («катанка»), сердаки з білої вовни («гуня»),

коричнева сукняна куртка - «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитко­вому декоративному мистецтву тощо.

Немалою мірою ці своєрідності та локальні культурно-побутові від­мінності позначені впливами дуже різних за походженням і національ­ним характером культур сусідів лемків - поляків, словаків, угорців, чехів. Багатовікове спілкування з ними залишило помітний слід у традиційній матеріальній і духовній культурі лемків. Всі ці та інші моменти визна­чають своєрідну етнографічну ментальність найзахіднішої гілки україн­ського народу.

Закарпаття або Підкарпатська Русь має самобутню історичну долю, яка позначилась в характері населення краю, його розселенні і культурі. Певна ізольованість цього краю від інших українських земель пояснюється не тільки географічним розташуванням за Карпатськими горами, а й політичними чинниками: Підкарпатська Русь з XII ст. і до 1940 р. перебувала під владою Угорщини. Але населення зберігало спіль­ність свого походження і приналежність до східного слов'янства, про що свідчать численні русинські назви, які збереглися з ХІ-ХІІ ст., коли на цих землях мешкали білі хорвати й тиверці. Населення краю завжди відзначалось строкатістю: поряд з українцями проживають етнічні групи сусідніх народів: угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоніс­ти і цигани. Передгір'я і долини заселені гуцулами, бойками, лемками.

Багатовікове співжиття і взаємодія україн ці в-за карпатці в з іншими народами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, хар­чуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові простежується поєднання різних взаємовпливів. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко проглядає субстрат етнографіч­ної єдності і спільності закарпатських українців (чи як вони називали себе ще в недавньому минулому - русинів) з усім українським народом.

Волинь охоплює басейн Західного Бугу, рр.Горинь та Случ. До етно­графічної Волині прилягає на заході Холмщина, корінне населення якої з історичного, етногенетичного і етнокультурного поглядів однорідне з суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі.

Етнографічна Волинь (є ще адміністративно-територіальні: Волин­ське воєводство - ХУІ-ХУІІІ ст., 20-30-ті роки XX ст., Волинське наміс­ництво - кінець XVIII ст., Волинська губернія - кінець XVIII - 1925 р., Волинська область з 1939 р.) здебільшого територіальне збігається з давньоруською історичною областю Волинська земля. Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії походження цієї назви.

У давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х-ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Ця земля була складовою Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського кня­зівств, згодом - тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу проти чужоземного поневолення.

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: одно­камерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно з солом'яним дахом, у південній смузі - каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні узори червоного або тільки білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, що багаті тради­ційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волин­ським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репер­туарі помітне місце посідала історична пісня.

Полісся. Ця назва як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота. У Галицьке-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на Поліссі. Це поняття вживають польські історики XV-XVI ст. Щоправда територія, яку позначали різні автори, була більшою чи меншою, та й досі це питан­ня остаточно не з'ясоване.

Назва Полісся споріднена зі словом ліс(лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на

балтський аналог цієї назви («Раlа», «Реlеза», «Реlysа»), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ланд­шафт, багнистий ліс. Тому небезпідставною є думка про балтсько-слов'ян-ську спільність кореня назви Полісся.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і охоплює північні райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей (за іншою версією районування сюди включають північні райони Волин­ської та Рівненської областей). У західній частині до нього історично і на основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брест­ської області (нині у складі території Білорусі) і Підляшшя (нині в складі Польщі).

Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону. Традиційним ареалом побутування цієї назви між самим населенням був здебільшого басейн Прип'яті та її приток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення сусіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Україн­ського Полісся.

Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні давньоруської народності та державності, боротьби з іно­земними загарбниками. Вона грунтується на активній участі жителів різ­них його частин у козацько-селянських війнах, національно-визвольній боротьбі українського народу, на жвавих економічних і культурних сто­сунках. Цим зумовлюється і загальний характер всіх ділянок традицій­но-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з національно-визначальними збереглося чимало елементів і рис східнослов'янської архаїки та спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій тери­торії Українського Полісся, у різних місцевостях вона відзначається пев­ними регіональними особливостями. Походять вони, очевидно, з часу розселення тут різних племен (літописних волинян, древлян, дреговичів та ін.), від приналежності різних частин Полісся після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого Князівства Литовського, Польщі, Росії), переорієнтацій і змін господарсько-еконо­мічних відносин, особливостей міжетнічних контактів, певної природної ізольованості цього краю.

І все-таки в сукупності регіональних різновидів і місцевих своєрід­ностей традиційно-побутова народна культура Полісся - певний фено­мен, що комплексом характерних рис відрізняється від інших етногра­фічних районів України.

Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в заплавах річок, на лісових вирубках, а також характер грунтів зумовили особли­вості землеробської традиційної господарської діяльності поліщуків, їх агротехніки, знарядь праці, структури сівозмін. Залежно від місцевих кліматичних умов склався сільськогосподарський календар. Етногра­фічними особливостями позначені тваринництво, організація відгінного випасу худоби, побут і звичаї пастухів, заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння на болотах та ін.

Поширеними традиційними видами занять населення Полісся були мисливство і рибальство з використанням широкого набору різноманіт­них ловецьких способів і знарядь (пастки, вовківні, сільця, «манки» та ін.) Багатовіковий досвід накопичило одне з найдавніших господарських занять поліщуків - бджільництво.

Основними для Полісся в минулому були водні шляхи сполучення і відповідні транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). Певні особливості характерні і для будівництва доріг через болота з дамбами, гатками тощо.

Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орі­єнтацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення. У традиційних спорудах збереглися зрубна техніка будів­ництва, архаїчні риси планування житла, його інтер'єру з неповтор­ною поліською глинобитною піччю. Комплекси жіночого і чоловічого вбрання до нашого століття донесли чимало давніх особливостей - у матеріалі домашнього виготовлення, формах, крою різних компонентів (наприклад, туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взут­тя), колориті, прикрасах і т. д.

На громадському і сімейному побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся ще в ХІХ-ХХ ст. вплив общинних відносин і порядків: розподіл громадою общинних угідь, орга­нізація використання спільних пасовищ, лісів, лук, рибних виловів у ріках і озерах, трудової взаємодопомоги (толок). Громадський суд зберігає на Поліссі чимало елементів давньослов'янського «копного суду». В сімей­ному побуті домінуючими були устої патріархального укладу - підпо­рядкування всіх членів сім'ї її главі - батькові.

Дослідники давно вже звернули увагу на багатство слов'янської архаїки, самобутні елементи у календарних і сімейних звичаях та обря­дах Полісся, зокрема в проводах зими, весняних обрядах із закликан­нями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, в троїцько-русальних, купальських, колядних традиціях, у звичаях і обрядах, пов'язаних з різ­ними трудовими процесами, народженням дитини, весіллям, смертю, у світоглядних уявленнях, віруваннях.

Регіональною специфікою відзначаються традиційні народні знан­ня - способи і засоби самолікування, прогнозування погоди за різними прикметами, системи мір, уснопоетична творчість, в якій особливе місце посідає обрядова пісенність, музичний фольклор, прикладне декоратив­не мистецтво, зокрема вироби художнього ткацтва (рушники, скатерки, покривала, килими), які відзначаються різноманітністю технік і декору, неповторна поліська вишивка та ін.

Сіверщина охоплює крайні північно-східні землі України на межі між Росіює та Білоруссю, корінням сягаючи давньої Сіверської землі. Населення району сформувалося на основі етнічного об'єднання сіве­рян і родимичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули. Специфічні риси традиційно-побутової культури населення цієї землі відбивають перехід­ні риси від Русі-України до Московії-Росії, позначені в мовній культурі.

Слобожанщина охоплює східну частину України - теперішні Харків­ську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропе­тровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Воронезької областей Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення у ХУІІ-ХУІІІ ст. переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні пільги («свободи»), засновували поселення - слободи чи поселеня на «слободах».

З часів монголо-татарської навали дана територія була малолюд­ною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. цей край все більше заселяється козаками і селянами з інших регіонів України. У Х\ЛІІст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуєв, створюються козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-селянської степової України, однак процес заселення вносить у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема з суміжної Полтавщини та Середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів

Позначився на традиційно-побутовій культурі і вплив заселення Сло­бідської України спочатку російськими «служилими людьми», які пере­бували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Особливо посилився приплив російського населення на Слобожанщину з обмеженням царським урядом, а згодом і ліквідацією козацького само­врядування, процесом закріпачення козаків і селян, здійсненням центра­лізаторської політики царизму, з виникненням мануфактур, фабрик. До

цього додалася і цілеспрямована русифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкованого українського слова і т. д.

Вже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. В одяг робіт­ників і селян все більше входять фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Пору­шуються устої традиційної духовної культури (звичаї, обряди), спотво­рюється традиційний фольклор.

Південь України охоплює степову зону, прилеглу до узбережжя Чорного та Азовського морів. Ця територія ще в давнину була тереном проживання різних кочівників і з давньоруського часу служила опера­тивним простором просування русичів на південь, політичного й еконо­мічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. З середньовіччя ця територія відома як Дике поле-так вона названа, зокрема, і на карті України Г. Боплана.

З ХУ-ХУІ ст. основним фактором українського заселення «Дикого поля» служили козацтво і Запорізька Січ. В умовах безперервної бороть­би з татаро-турецькими нападами вони ставали опорою для численних втікачів від панського гніту, а також для сезонних заготівельників - «уходників», котрі шукали волі та кращої долі на пониззі Дніпра. Українське колонізаційне просування у південні степи не припинялося, незважаю­чи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не відступало зайнятих місць, вперто обороняло свої' займанщини, постійно розши­рюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допо­могло Росії здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу.

Саме історична доля і характер заселення цих степових посушли­вих територій обумовили своєрідний етнографічний характер населен­ня Півдня України, що дозволило етнографам виділити на його теренах кілька етно-культурних регіонів - Донщину, Таврію, Причорноморья, Бессарабію, Буджак. Ці самоназви виникли і закріпились в різний час, хоча етно-регіональна єдність сформувалася порівняно в недавні часи ХМІ-ХУІІІ ст.

Культурно-побутові відмінності південних територій сформовані традиційним степовим землеробством та відгінним тваринництвом, позначені особливостями будівництва, домашніх промислів, а також привнесеними елементами, які потрапили сюди разом з переселенцями

з інших територій України. На формування етнокультурних відмінностей південних регіонів значний вплив мав заробітчансько-міграційний рух, інтенсивний розвиток землеробського капіталізму, фабрично-заводсько­го виробництва, що формував робітничий клас і витісняв місцеву тради­ційно-побутову культуру професійно-урбанізованими елементами. Крім того, особливістю даного регіону є міжетнічні взаємовпливи, сформовані тривалими етнокультурними зв'язками українців з іншими народами, які тут проживали (греками, молдаванами, сербами, вірменами, росіянами та іншими). Такі взаємовпливи простежуються в елементах одягу, декору, особливостях будівництва тощо.

Донщина заселялася кількома міграційними хвилями і остаточно сформувалася наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Формування куль­турних традицій цього краю відбувалося в часи капіталізації сільського господарства та розвитку промисловості, тому несе багато урбанізаційних елементів. Цей етнокультурний регіон включає як східні території Луганщини і Донеччини, так і прилеглі території Росії. Традиційна обря­довість тут зазнала значного впливу російського населення.

Таврія і Крим були приєднані до Російської Імперії після перемоги над Туреччиною у XVIII ст. Внаслідок міграційних хвиль значно урізно­манітнилась етнічна структура населення - до татар, що проживали тут, додались українці та росіяни, які переважно оселялися в степових районах. Таврію, що в своїй назві походить від племені таврів, заселяли кіммерійці, які у VII ст. були витіснені скіфами. В різні часи тут побува­ли готи, гуни, хозари, піченіги, половці. Таврія здавна була для слов'ян «містком», який зв'язував з давньогрецькою, потім візантійською, ще потім - східною культурами. Цей регіон має складну, мозаїчну етнічну структуру населення, в етнокультурних традиціях якого знайшли своє відображення взаємовпливи народів, що його населяли і населяють.

Бессарабія як самоназва згадується у ХУст. у волосько-болгарських грамотах як територія Волощини разом із Придунав'ям. Ці землі в різні часи були під владою Молдови, Туреччини, а з 1812 р. за Бухарестською мирною угодою приєднані до Росії. Але ця земля ще у V ст. була засе­лена східнослов'янськими племенами тиверців та лутичів, пізніше тут побували скіфи, готи, обри, болгари, римські колоністи. Етнокультурні особливості населення краю сформувалися внаслідок міграцій україн­ців, росіян, молдаван, гагаузів після перемоги над Туреччиною і являють собою певний «сплав» традиційних етнічних культур цих народів.

Частина Бессарабії, прилегла до Дунаю, виділяється як історична зона Буджак (в перекладі з турецької - кут), відома ще як Ногайські

степи, оскільки з XVI по Х\ЛІІст. була заселена переважно ногайцями. Цей народ, що жив за власним устроєм, не визнаючи ні хана, ні турків, відомий напівкочовим способом життя та своїми набігами на осілі хрис­тиянські народи. Етнокультурні традиції населення краю формувалися внаслідок міграційних хвиль «руснаків» з Галичини, «малоросів» зі Схід­ної України та козаків, які почали переселятися сюди після скасування Запорізької Січі, а також молдаван, гагаузів, циган та росіян, що були переважно старообрядцями і тікали від переслідувань.

Такою визнана загальна схема етнографічного районування Укра­їни за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX - першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення про­стежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етно­графічних районів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стиму­лював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці про­мисловими, розширення позарегіональних зв'язків і т. д.). Але особли­во інтенсивний його розвиток і значні наслідки після 1917 р. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифі­кація внутрішньорегіональних і позарегіональних міграцій, насильниць­кі депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масо­ві заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етно­графічні райони України, етнографічні групи українського народу - це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регі­онів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають та плекають їх і в діаспорі.

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особли­востями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографіч­них районів України й етнографічні групи українського народу і в мину-

лому і, тим паче, у новітні часи усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість зда­вен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольо­вано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий під­хід мав і досі має тенденційний характер, обслуговуючи певну політич­ну мету. Він простежується у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому від­стоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського наро­ду. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.

Населення України становить 48,2 тис. осіб* і має тенденцію до ско­рочення, яка намітилась з кінця XX ст. як і в більшості європейських країн. Населення складається з більш ніж 130 національностей, тобто Україна є багатонаціональною державою із складною етнічною струк­турою. Українці є найбільш чисельною нацією (майже 78 % від загаль­ної чисельності населення), а українську мову вважають рідною 82,2 % населення країни. Друге місце за чисельністю займають росіяни (17,3 %), кількість яких за період між двома переписами населення (1989 та 2001 рр.) скоротилась майже на 3 млн осіб. У сільській місцевості найбільш компактні етнічні масиви російського населення розташовані в смузі прикордонних контактів: Сумська, Харківська, Луганська області. Російські поселення на Слобожанщині виникали, починаючи з ХУ-ХУІІ ст. внаслідок як урядової, поміщицької, так і стихійної селянської колоні­зації. Але в основному чисельність постійного російського населення в Україні зростала за рахунок регулярної армії - військові після завер­шення служби залишалися жити в Україні. Значну частину в поселеннях становили так звані «службово-ратні люди» (пушкарі, стрільці тощо), які одержували «в службу» приміські слободи та землі. Багато слобод одно­часно засновувались росіянами і українцями, тому в побутовій куль­турі простежується багато спільних рис. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зростає

* Тут і далі статистичні відомості подаються за даними перепису населення 2001 р. та даними Державного комітету статистики України.

поміщицька колонізація, створюються поселення при фортифікаційних спорудах, які також заселяються переважно вихідцями з південних тери­торій Росії. Деякі етнографічні групи росіян, наприклад, горюни, що про­живають у Путивльському районі Сумської області [15, с. 80], етногенетично пов'язані з давньослов'янським автохтонним населенням.

Освоєння Північного Причорномор'я, Бесарабії та Буковини росія­нами у ХУІІІст. також пов'язане з віськово-стратегічним значенням цього району для Російської Імперії, тому й характер заселення подібний до Слобожанщини - це поміщицька колонізація і заснування слобод, засе­лених «служилим людом».

Значну частину російських сільських поселень в Україні заснували «розкольники», які тікали від релігійних переслідувань. Перші старо­вірські поселення виникли в Україні в другій половині XVII ст. на Черні­гівщині - Сіверщині. У XVIII ст. вони поширились на Єлизаветградщину (нині Кіровоградська область). У XIX ст. представники одного з напрямків сторообрядства - филипівці або «пилипони» оселились на Поділлі, духо­бори та молокани - на Мілітопільщині. Старообрядці розселилися також в межиріччі Прута й Дністра, а в північній Буковині з кінця XVIII ст. жили липовани.

З розвитком капіталізму в другій половині ХІХст. потік росіян до України збільшується, концентруючись переважно в містах і на про­мислових об'єктах Півдня, що пов'язане з будівництвом залізниць, роз­витком гірничовидобувної промисловості і металургії. Зараз росіяни переважають в АР Крим та М.Севастополь, значну частину населення (понад 20 %) становлять у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізь­кій, Одеській областях.

Росіяни є найбільшою етнічною меншиною в Україні. Чисельність інших етносів значно менша і інколи нараховує з десяток осіб, але цін­ність етнокультурного розмаїття від цього не зменшується. До числе­них етносів можна відднести ще чотири (білоруси, молдовани, кримьскі татари, болгари), які мають чисельність понад 200 тис. осіб. Це, крім корінного кримсько-татарського народу, представники етносів-сусідів. Білорусів в Україні проживає 275,8 тис. осіб. Значні хвилі переселення білорусів відбулися після першого поділу Польщі в східні райони Укра­їнського Полісся та на Слобожанщину. Протягом XVIII-XIXст. виникають білоруські поселення в Північному Причорномор'ї, переважно військо­ві. Але особливо значною білоруська міграція стала за часи розвитку капіталізму і в радянський час. Зараз білоруси переважно проживають в містах практично по всій території України. Рідною мовою визнають білоруську менше 20 % з них, а більшість спілкується російською.

Зв'язки слов'ян і романізованого населення Карпатсько-Дунайсько-го регіону, які відносяться до У-А/ІІ ст., стали, вважають етнологи, осно­вою формування етнічної спільності волохів - найближчих етногенетич-них предків молдаван - і цей етнонім тривалий час зберігався поряд із самоназвою молдавани. У ХІУст. утворилося Молдавське князівство, до якого увійшли землі спільного проживання молдован і слов'ян. З XVI ст., коли воно було загарбано Османською імперією, починається стихійний міграційний рух населення з поневолених земель на тере­ни України. Волохів було немало у Запорізькому війську: як відомо, молдавсько-козацька армія на чолі з Василем Лупулом відзначилася у національно-визвольних змаганнях під проводом Б. Хмельницького. [4, с. 484-485]. Молдовани розселялися на Лівобережжі, на Поділлі, пів­денній Брацлавщині і Київщині. В степових районах (сучасна Кировоградська, Дніпропетровська області) протягом XVIII ст. створювались військові поселення. В цей же час відбувалися зворотні міграційні рухи українців до молдавських земель «на Волощину», які особливо посили­лись після невдалих селянських повстань. Чимало молдавських посе­лень було утворено після Жовтневої революції і створення в 1924 р. Молдавської АРСР у складі України. Міграція населення з Молдови була також значною в кінці 80-на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з При­дністровським конфліктом.

Зараз в Україні проживає 258,6 тис. молдаван, які в переважній біль­шості рідною вважають молдавську мову. В культурі українського й мол­давського народу за часи спільної етнічної історії склалися певні спільні риси. Напариклад, в традиційній сільській архітектурі наявні відкриті тераси, поширений двосхилий дах. Хати щедро декоровані ззовні, часто дерев'яними різними деталями, які прикрашають дахи й веранди, стіни тоновані різними кольорами і розписані. Молдавське населення відзна­чається оригінальним фольклором, пісенною й хореографічною культу­рою, народним костюмом, звичаями. В місцях компактного проживання молдаван, в Чернівецькій, Закарпатській областях, молдавською мовою виходять газети і журнали, радіо- і телепередачі, навчаються школярі і студенти, діють численні етнографічні колективи.

Частина молдаван зі створенням у XIX ст. Румунської держави поступово почала вважати себе румунами. Румуни почали оселятися серед українців з XIII ст. Це були переважно вихідці з Марамуроша і Південної Трансільванії. Ареал розселення румунів охоплює південно-західну частину Чернівецької області (найбільше у Глибоцькому районі) та Закарпаття, де вони мешкають як мішано з українцями, так і окремими поселеннями. Нині їх чисельність становить майже 151 тис. осіб, з них майже 92 % вважають рідною румунську мову. Спільність мови і схожість

культури дають змогу румунам і молдаванам проводити спільні етногра­фічні заходи, хоча в місцях їх компактного проживання діють румунські школи, численні етнографічні колективи, працюють румунською мовою засоби масової інформації.

Переселення болгар на українські землі розпочалось з кінця XVIII ст. і активно продовжувалось до середини XIX ст. і було викликане турець­ким поневоленням. Переселялися болгари здебільшого морським шля­хом і розселялися в степових районах Причорномор'я. Болгари-військові поселенці входили до складу Бугського козацького війська і заснували ряд поселень на території нинішніх Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградські областей. Царський уряд, забезпечуючи державний престиж на Балканах, надавав переселенцям всілякі пільги, колоніст­ські права, звільняв від податків та військових повинностей. Це значно сприяло пожвавленню міграційних процесів і болгари протягом XIX ст. заселили Бессарабію, Приазов'я, Крим. В Бессарабм було створено чоти­ри округи (Прутський, Кагульський, Ізмаїльський, Буджацький), які мали певні автономні права. На початку ХІХст. болгарські поселенці заснували поселення з колоністським статусом в Південній Бессарабії з центром в Болграді. У 20-30-х роках XX ст. болгари мали на Україні національний район. Зараз в Україні проживає 204,6 тис. болгар, які переважно роз­селені в Одеській, Запорізькій, Миколаївській та Кіровоградській облас­тях і більшість з них (64,1 %) зберегли рідну мову і культуру. Міжетнічні контакти в той же час позначились на особливостях культури болгар в Україні багатьма спільними рисами, зокрема, в веденні сільського господарства, що зафіксовано в назвах сільськогосподарських знарядь. Болгари завозили в Україну сільськогосподарські знаряддя праці - серп, косу, вили, ціп, мотики і плуги, мали ту ж технологію молотьби та про­катування ріллі [4, с. 483]. Багато спільного є між українськими, молдав­ськими і болгарськими селами у плануванні сільського житла та госпо­дарських будівель, в національному костюмі (очіпок, прикраси з коралів, крій сорочки, вишивка тощо). В Криму та на Одещині побутують змішані болгаро-грецькі села, які дуже схожі за типом житла: комплекс надвір­них будівель складається з хати та літньої кухні, побудованих з саману і каменю; двір обносився мурованою огорожею. На територіях, населених болгарами, нині діють не тільки етнографічні колективи, болгарською мовою ведуться радіопередачі, виходять друковані видання.

Кримські татари, які повертаються в Україну, становлять лише 0,5 % населення, але вони здавна населяли південь України та Кримській півострів. Татари з'явилися в Криму у XIII ст. (1223 р.), коли Таврійський півострів захопила Золота Орда, яка була однією з найбільших середньо-

вічних держав кочовиків. Тоді ж змінив назву і півострів і став зватися Кримом - від назви головного міста. Етнонім татари означав збірну назву кочових племен. В Київській Русі його вживали для означення сусідніх кочових племен, а ще раніше, вважають етнологи [4, с. 467], це була назва монгольських племен татанів.

На півострові чітко виокремились кочова і осіла культури. Кочовики займали північну частину півострова, а на південному узбережжі і поде­куди в горах існували напівзалежні від Золотої Орди міста-колонії Кафа (Феодосія), Салдайя (Судак), Чембало (Балаклава) та інші.

Кочове населення займалося скотарством і скотарський цикл визна­чав спосіб життя (переносні житла), систему харчування (з переважанням молочних продуктів, кумису, м'яса), особливості побутової культури та навіть фольклору. У фольклорі жителів Кримського улусу значного поши­рення набули героїчні билини, було розвинуте прикладне мистецтво, існувала власна писемність - уйгурський алфавіт. У 1312 р. ханом Узбеком було введене мусульманство, однак татарські жінки не носили паранжі на відміну від інших мусульманських країн. З введенням мусульманства розпочалось значне монументальне будівництво, переважно за традиці­ями, які завезли майстри з Хорезму (Центральна Азія). Мечеті, мінарети, медресе, мавзолеї, палаци будувалися з тесаного каменю і пишно оздо­блювались глазурованими різнокольоровими керамічними плитками, сусальним золотом. В орнаменті геометричний малюнок поєднувався з рослинним, куди художніми шрифтами були вписані тексти з Корану. Зна­чного розвитку набули ремесла. З розпадом Золотої Орди у 1443 р. на чолі з Хаджі-Преєм утворилося Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисараї, яке згодом визнало вассальну залежність від Османської імперії. Відповід­но були поділені і володіння: Кримське ханство займало внутрішню части­ну півострова, землі Північного Причорномор'я, Приазов'я, Прикубання, а міста південного узбережжя Криму контролювала Туреччина.

З XVI ст. Кримьскі татари переходять до осілості і землеробства. Тип житла, сформований монгольськими впливами, відзначався сво­єрідністю і представляв собою квадратну глинобитну однокімнатну будівлю. Центром цієї' будівлі, що мала максимальний розмір 6 х 6м, був кан - піч-лежанка, де сім'я вдень їла, застеливши скатертиною, а вночі спала, вкривши килимами та ковдрами. Крім сільського господарства, економіку Криму підтримувала торгівля, завдяки вигідному географічно­му положенню, та війни, результатом яких були пограбування і невіль­ництво. Міста Кафа і Стамбул в ці часи розквітали як відомі невільницькі ринки, де щороку продавалися десятки тисяч українських юнаків і дівчат, захоплених у полон.

У XVIII ст. в результаті Кючук-Кайнарджійської мирної угоди між Російською імперією і Туреччиною Кримське ханство отримало неза­лежність, але згодом було приєднане до Російської імперії. З цього часу розпочалися масові переселення в Крим українського і російсько­го населення, а дещо пізніше й колоністів - німців, швейцарців, греків, болгар, вірмен.

Подальша історія Криму XX ст. позначена його автономізацією. В передвоєнні часи (30-ті роки XX ст.) етнічна структура півострова була досить строкатою і кримські татари не становили більшості населення, але були одним з найчисленіших етносів (200 тис.чол.) і мали діловод­ство та шкільне навчання на національній мові, факультети у вузах, наці­ональні театри і музеї.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони за вказівкою Й.В. Сталіна постановив виселити 188,6 тис. кримських татар, 14 тис. гре­ків, 12 тис. болгар, 11 тис. вірмен з Криму в Середню Азію, Казахстан та Сибір. Розпочалися департації та репресії проти народів і навіть Указ про реабілітацію 1967 р. не дав можливості кримським татарам повернутися на Батьківщину. Така можливість реально виникла тільки після проголо­шення Україною Незалежності. Зараз чисельність кримсько-татарського населення в Україні становить 248,2 тис. осіб. Вони зберегли своєрідну культуру і мову - 92 % населення вважають рідною мову своєї національ­ності. Основна маса кримсько-татарського населення проживає в Криму і становить 12 % від загальної чисельності населення автономії, а також в Херсонській області (0,2 %). Татари, вихідці з Поволжя, становлять в країні понад 70 тис. осіб і проживають переважно в Криму, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях.

В Криму та в Причорноморьї здавна оселилися греки. Найдавнішою грецькою колонією на землях нинішньої України вважається поселення, засноване у другій половині VII ст. до н.е. на о-ві Березань. Греки, що населяли Крим, в ході етнічної історії поділилмся на дві групи: одна, греки-елліни, зберегли свою мову, яка значно відрізняється від сучас­ної грецької, друга частина грецьких поселенців перейшла на татарську мову (греки-татари) і багато запозичила з кримсько-татарської побуто­вої культури. Спільність релігії, економічні та культурні зв'язки з часів Київської Русі обумовили певні привілеї, які надавалися грекам після приєднання Криму до Російської імперії і стимулювали грецьку міграцію до районів Півдня - переважно у Причорноморря та Приазов'я, де були засновані численні поселення. Греками засноване місто Маріуполь, де і зараз вони складають помітну частину населення. З XVII ст. відоме Ніжин­ське братство, утворене греками. Грецьки громади діяли в Києві, Одесі,

Миколаєві, Ізмаїлі, Кілії, Аккермані, Рені та в інших південних районах. Тут діяли грецькі церкви, а громади користувались адміністративними та економічними привілеями. В сільській місцевості греки займалися спочатку скотарством, а згодом перейшли до землеробства, їх земель­ні наділи становили не менше 60 десятин, на будівництво помешкань виділялося дерево, каміння, будівлі були достатньо просторими, кри­тими черепицею, мали, як правило, відкриту галерею, побілені стіни. В інтер'єрі помешкання були поширені різні декоративні деталі - різьблені сволоки, вишиті рушники, домоткані килими, домашній посуд з червоної і жовтої міді. В побуті використовувалось чимало речей з вовняних тка­нин, сукна, шкіри. Традиційний костюм прикрашав своєрідний орнамент з металізованих ниток.

У побутовій культурі спостерігалось багато запозичень і взаємовпли­вів між греками, кримськими татарами, болгарами, молдаванами, укра­їнцями, росіянами та іншими народами, які населяли південні території. Це помітно в традиційній сільській архітектурі, в костюмі, харчуванні. Кримські греки, так само як татари та інші народи Криму, були репре­совані під час Другої світової війни. Спостерігалася еміграція греків і наприкінці 80-х років XX ст. Зараз в Україні проживає 91,5 тис. греків і більшість з них розмовляє російською мовою і тільки 6,4 % вважають рід­ною мову своєї національності. Але поступово відроджується еллінська мова, відновлюються відділи етнографічних і краєзнавчих музеїв, діють фольклорні і хореографічні мистецькі колективи та національно-куль­турні товариства, які сприяють національно-культурному відродженню грецької еллінської культури.

З Кримом пов'язана й історія вірмен в Україні. Саме тут у Х-ХІ ст. з'явились перші поселення Вірменіє, які втікали від арабського і турець­кого поневолення, їх поселення більше закріпилися на західних землях. У Львові вже у 1183 р. діяла вірменська церква Св. Анни, а у XIII ст. вірменські архітектори і будівничі отримали запрошення до Львова від Данила Галицького, якому сподобалась своєрідність вірменського архі­тектурного стилю і забудови. Вірменські колонії з того часу поширились у Луцьку, Кам'янець-Подільському, Могилеві-Подільському. Але до XIX ст. більшість вірменських колоній під впливом соціально-економічних чин­ників розпалася, хоча чисельність вірменського етносу в Україні завжди була значною і зараз становить 99,9 тис. чол.

В Україні проживає 144,1 тис. поляків. Український і польський народи зв'язують спільні слов'янські корені та сусідське положення, що й визначило тривалі міжетнічні стосунки та взаємодію двох національ­них культур, незважаючи на трагічні історичні події.

Своєрідністю польської колонізації стало розселення поляків етніч­ними громадами в межах суцільного українського етнічного масиву. Колонізація відбувалася протягом тривалого історичного періоду, але помітними є хвилі посилення міграційних процесів: у XIV ст. це пов'зане з загарбанням Галицько-Волинського князівства; у XVI ст. із рухом сіль­ської та міської бідноти на західноукраїнські землі; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - помі­щицько-магнатською колонізацією. Найбільш заселена поляками Право­бережна Україна та Східна Галичина, але протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зона їх розселення поширилась на південні райони, Донбас, Крим. На тери­торіях, підвладних Польщі, провадилась активна політика полонізації та окатоличення українського населення, що й спонукало українців до національно-визвольної боротьби.

Для польського населення властиве було соціальне розшаруван­ня: з одного боку, це «мазури» - бідні селяни, переселенці з Мазовії; з іншого - «шляхта» - нащадки дрібної польської шляхти, які осіли після закінчення військової служби. Відповідно, розрізнялася їх побутова куль­тура. Якщо будівлі бідних польських селян та їх подвір'я майже нічим не відрізнялися від сусідніх українських, то будинки шляхти зводились обов'язково з ґанками, а огороджене подвір'я мало браму.

Після Другої світової війни чисельність польського населення Украї­ни скоротилась внаслідок здійснення репатріаційних договорів між ПНР та СРСР. З Радянського Союзу було репатрійовано 1526 тис. поляків, в тому числі з України - 810,4 тис. чол., а з Польщі до України - 518 тис. українців. [15, с. 84]

В Україні склалась етнічно-мішана українсько-польська система роз­селення в сільській місцевості Полісся, Поділля, Галичини; багато поляків проживає в містах. Відповідно, в традиційній побутовій культурі україн­ського та польського населення районів спільного проживання, незва­жаючи по етно-релігійні відмінності, спостерігається багато спільних рис, зокрема, в архітектурі сільського житла. Наприклад, на Поліссі це були зрубні хати з двоскатним дахом, які в південних районах обмазувались глиною, а згодом їх замінили цегляні будівлі з чотирискатним дахом. Багато спільного в традиційному харчуванні, народному одязі, хоча польський традиційний костюм містить більше міських елементів.

Життя та діяльність багатьох польських вчених, митців, політиків пов'язана з Україною, особливо з її західними територіями. Достатньо згадати Т. Костюшко, А. Міцкевича, Ст. Лема, В. Василевську та бага­тьох інших діячів польської політики і культури, життя яких найтісніше зв'язане з Україною.

Зараз жителі польської національності в Україні мають не тільки релігійну свободу і католицькі храми, а й національні школи (у Львові

та Києві), численні товариства польської культури, які опікуються роз­витком польської національної культури і збереженням національних традицій і пам'яток. Тісними на всіх рівнях і в усіх сферах життя є сто­сунки між Польщею і Україною. Особливо тісним є прикордонний обмін і жителі Львівщини мають можливість, скориставшись рейсовими авто­бусами і потягами, відвідати рідних на польській території. Інтенсивними і зростаючими є туристичні польсько-українські зв'язки. Польща входить до найвідвідуваніших українцями країн, так само і Польща займає про­відні позиції серед країн-постачальників туристів (Україна має з Поль­щею позитивне сальдо туристичного балансу: потік польських туристів майже втричі перевищує потік українських туристів до Польщі [14].

Угорці (самоназва - мадьяри) з'являються на теренах України в ранньому середньовіччі. У УН/ІІ ст. вони жили у приазовських степах, займаючись скотарством, спочатку під владою племен онурів, а потім Хозарського каганату. Протягом IX ст. Угорські племена перейшли тери­торію Київської Русі, подолали Карпати і оселилися в Придунайській низовині і в Закарпатті, відтіснівши в гори слов'янське населення, і вже в ХІУст. перетворили цю територію у власну державу. Друга хвиля коло­нізації угорцями передгірських територій Карпат пов'язана з загарбан­ням Угорської держави Османською імперією. Етно-релігійні строкатість Закарпаття пов'язана і з пануванням Авро-Угорської імперії, а в пізніші часи імміграція сюди угорців була викликана розвитком капіталістичного підприємництва.

Зараз в Україні проживає 156,6 тис. угорців, їх розселення компак­тне - переважна більшість сконцентрована в південно-західній части­ні Закарпатської області на території Берегівського, Виноградівського, Мукачівського та Ужгородського районів. Угорці в Закарпатті зберегли свою мову, традиції та культуру, 95,4 % угорського населення вважа­ють рідною мову своєї національності, постійно підтримують зв'язки з історичною батьківщиною. В районах компактного розселення угорців діють національні школи і видаються підручники угорською мовою, рід­ною мовою ведуться теле- і радіопередачі, виходять численні друко­вані видання. У Закарпатті діють сотні етнографічних колективів, яких вирізняє самобутність у фольклорі, танцях, співах. В сільській архітектурі, одязі, обрядовості, традиційних святах угорців вирізняє яскрава само­бутність. Вони відомі своєю господарністю, є умілими виноградарями та садівниками.

Євреї на українських землях з'явилися ще в ранньому середньовіч­чі. Вже за часів Данила Галицького у Львові існував єврейський квартал з синагогою (церквою) і школою. Основні міграційні хвилі єврейського

населення на історичні землі України просувалися з країн Центральної Європи, зокрема, з Польщі, у ХУ-Х\ЛІ ст. Масові переселення євреїв були пов'язані з переділами Польщі і вже наприкінці XVII ст. єврейські общи­ни з'являються не тільки в західних землях (у Львові, Луцьку, Коломиї, Жовкві), а й у Причорномор'ї. У 1796 р. був введений царський указ про «смугу осілості» для єврейського населення, яким їм дозволялося жити лише на Правобережжі, що значно вплинуло на розселення євре­їв у малих містах і містечках, де вони переважно займалися торгівлею, управлінням виробництвом, фінансовою діяльністю. На Правобережжі євреї розселялися окремими етно-релігійними громадами серед місце­вого населення. У XIX ст. великі громади виникають в Одесі, Маріуполі, в інших містах Півдня. Переважно в південних районах засновувались єврейські сільськогосподарські поселення (у Бессарабії, Катеринослав­ській, Херсонській губерніях). Єврейське населення самоорганізовува-лось за принципами територіальної громади (кегила) і мало громад­ське самоуправління (кагал), яке в межах Росії офіційно було скасоване 1844 р., але фактично продовжувало існувати. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гетто), які також жили за принципами самоуправління. На початку XX ст. в Україні проживало близько третини євреїв світу, що свідчить про певні сприятливі умови для їх розвитку серед населення країни [4, с. 461], незважаючи на національне гноблен­ня єврейського народу в Російській імперії і розпалювання антисемітиз­му. Протягом XX ст. чисельність єврейського населення зменшувалась внаслідок міграційних та етнічних процесів, масового винищення в роки Другої світової війни. Від рук нацистів в Україні загинуло близько 1,2 млн. євреїв, понад 200 тис. з них не повернулося з фронту [4, с. 462]. Емігра­ційні процеси поширилися серед єврейського населення в 70-80-ті роки XX ст. і були спрямовані до Ізраїлю, Західної Європи та США.

Сьогодні чисельність єврейського населення в Україні становить 103,6 тис. осіб (10 місце в структурі національного складу населення кра­їни), але тільки 3,1 % з них вважають рідною мову своєю національності. Тривала політика національних утисків, передвоєнної та післявоєнної «боротьби з космополітизмом» позначилась негативно на збереженні національних традицій і національної мови єврейським населенням. Більшість єврейського населення говорить російською мовою. В той же час саме євреї дали світові приклад не тільки збереження традицій, а й відродження національної мови. Наприкінці XIX - у першій поло­вині XX ст. зусиллями єврейської інтелегенції, яка емігрувала з Євро­пи (в тому числі і з Російської імперії) до Палестини, була відродже­на давня єврейська мова, мова біблійних текстів - іврит, яка протягом

XX ст. поширювалась серед єврейського населення і зараз є державною мовою Ізраїлю.

Єврейське населення-переселенці з Європи (ашкеназі) принесло в Україну свою мову - ідиш. їдиш, за свідченнями фахівців, почав склада­тися у ХІІ-ХІІІ ст., коли в німецьких землях з'явилися перші поселення євреїв. Ідиш складався на основі верхньонімецьких діалектів у взаємодії з семітськими (давньоєврейськими) та слов'янськими елементами і від­носиться до західної групи німецьких мов. Але спосіб життя і заняття єврейського населення, якому було заборонено в Німеччині оселятися в сільській місцевості, сприяв тому, шо вже у XVI ст. ідиш значно від­різнявся від німецьких діалектів. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. ідиш розвива­ється як літературна мова, завдяки діяльності єврейських просвітителів. На ідиш писали свої твори Шолом-Алейхем та Іцхак Перец - видатні письменники, життя і творчість яких пов'язані з Україною. З Україною пов'язане життя видатного єврейського філософа світового рівня Нахма-на Крохмаля та ще багатьох і багатьох діячів науки, техніки, мистецтва, творчої інтелегенції. їх діяльність сприяла не тільки розвиткові єврей­ської культури, а й культури всього народу України. Україна є центром паломництва хасидів (ортодоксальний напрямок іудаїзму), оскільки в малих містечках країни, таких як Умань, Меджибож та інші, жили хасид­ські проповідники, розвиваючи хасидське вчення.

Єврейське населення, незважаючи на тисячолітні утиски, зберегло релігійні традиції, своєрідність побутових традицій і культури. Переваж­но міський спосіб життя сформував традиційний костюм: жилет, сюртук, шляпа у чоловіків, фартук та особливим чином пов'язана хустка у жінок; в традиційній кухні багато особливим чином приготованих рибних та борошняних страв. Духовною основою життя євреїв, формування релі­гійних норм є Талмуд - збірник священних текстів, в якому містяться не тільки притчи і повчання, а й багато відомостей з історії, природи та прикладних наук. Єврейські свята і святкова обрядовість також корінням сягають тисячоліть. Найбільші свята - Пурим, Ханука, Песах. Пурим (28 лютого) по'язаний із врятуванням євреїв від винищення під час правлін­ня перського царя Ахашвейроша (485-463 р. до н.е.). Це свято милосердя і радості, коли діти з подарунками приходять до рідних і близьких, на стіл подається багата трапеза з вином, обов'язковими є булочки з маком і медом. Свято Ханука (12-19 грудня) встановлене у 165 р. до н.е. Ієгудою Маккавеєм та ізраїльськими старійшинами на честь перемоги над заво­йовниками за збереження віри та її символу - Єрусалимського храму. При визволенні й очищенні Храму зберігся лише один не осквернений збанок з єлеєм, якого могло вистачити на один день, але він горів вісім

днів. «Вісім днів оновлення» - Хануки, символом якого є семисвічник, який зберігається в єврейських родинах і запалюється в цей день на честь спасіння й збереження віри. Песах - свято чудесного виходу євреїв з єгипетської неволі 3,5 тис. років тому під проводом Пророка Мойсея. Про ці події читають у перший і другий вечір свята, відливаючи вино з чаш, печуть мацу - твердий хліб з борошна і води, який мали з собою тоді втікачі, запрошують до столу самотніх і знедолених.

Протягом 90-х років і на початку XXI ст. відбувається національно-культурне відродження єврейського народу. Створені культурно-освітні товариства (у Києві, Львові), Товариство українсько-єврейських зв'язків в Ізраїлі, діють не тільки недільні, а й загальноосвітні школи (Київ), понов­лені видання (переважно на ідиш) газет та журналів, вивчається іврит.

Поява інших європейських народів на теренах сучасної України пов'язана з активною політикою колонізації, яка проводилась царським урядом і заохочувалась всілякими пільгами (здешевлений продаж землі, звільнення від податків на тривалий термін та від призову на військову службу). Німецькі колоністи на українських землях з'явилися у XVIII ст., заснувавши німецьке поселення у Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. відбулось їх розселення у півдненних районах та в Криму, в Галичині, Закарпатті та на Волині. Хвилю німецької колонізації посилили ліквідація кріпацтва та придушення польського повстання 1863 р., коли колоністам фактично роздавалися конфісковані землі польських панів. Колоністами ставали переважно сільська і міська біднота, сектанти, переслідувані у себе на батьківщині за віру (менноні-ти, сектанти-хіалісти тощо). Західноєвропейські колоністи (а крім німців, проживали ще голландці, французи, австрійці, швейцарці, шведи тощо) завозили і широко використовували західноєвропейську сільськогос­подарську техніку, застосовували новітні землеробські технології, буду­вали млини, круподерні, налагоджена була переробка соняшнику на олію. Активно застосовувались засоби захисту і збереження врожаю. Зокрема, в Приазов'ї німецькі колоністи чи не вперше на Україні поча­ли створювати культурні пасовища та насаджувати лісозахисні смуги. Національний розвиток німців в Україні був достатньо значним і впливав на місцеве населення, але напередодні спочатку першої, а потім дру­гої світової війни значну частину німецького населення депортували. У 1964 р. звинувачення з німецького народу були зняті, а у 1991 р. відмінені репресивні законодавчі акти. Останні десятиріччя XX ст. позначені емі­грацією німецького населення до Німеччини. Але в то й же час відбува­ється імміграція німців до України переважно з районів, куди вони були примусово переселені (Казахстан, Киргизія). Зараз в Україні проживає

33,3 тис. німців. Компактно вони розселені в Закарпатті, відновлюються німецькі поселення в південних районах та в Криму. Відповідно до між­державних угод між Україною та Німеччиною, переселенцям надається допомога в облаштуванні, у національно-культурному відродженні.

Швейцарськими колоністами було засноване поселення Шабо (Одеська область), а шведськими - с. Старошведське в гирлі Дніпра, які також відігравали помітну роль в господарському освоєнні Півдня України.

Чеські і словацькі колоністи з'явилися в Україні в другій половині ХІХст. внаслідок цілеспрямованої політики царату. Спочатку вони засе­лили Волинь, утворивши чеські та мішані чесько-українські поселення, потім розселилися на Поділлі, в Криму та Приазов'ї'. Особливо склада­лися контакти українців, чехів і словаків в часи, коли вони разом співіс­нували в складі Австро-Угорської імперії. Значний вплив на становлення національної самосвідомості та боротьбу за національне відродження поневолених народів Габсбурзької імперії, і українців Галичини в тому числі, здійснили ідеї чеського ученого-славіста П-Й. Шафарика, якому Т.Шевченко присвятив свою поему «Єретик». Його славістичні праці та особисті контакти з М. Максимовичем, І. Головацьким сприяли розви­ткові гуманітраних наук в Україні, пробудженню національної і грома­дянської самосвідомості. Зараз в Україні проживає 6,4 тис. словаків та 5,9 тис. чехів, які значною мірою зберігають рідну мову і національні традиції. Найбільше чехів на Житомирщині, а словаків - у Закарпатті.

Серед інших слов'янських народів на території України з серед­ини ХУІІІст. проживають серби. Вони втікали на Україну, рятуючись від турецького гноблення, і отримали тут державну допомогу та підтримку, їх переселяли в південні райони, де згодом виникли «Слов'яно-Сербія» та «Ново-Сербія», що мали автономні права. Зараз в Україні налічується всього 623 серби, з яких 28,3 % визнають рідною мову своєї національ­ності, а решта розмовляє російською.

Естонці-переселенці з'явилися у другій половині XIX ст. в Криму, заснувавши 1861 р. перше поселення с. Самруки (ни