Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Реферат'
Раздел 3. Особенности действия принципа диспозитивности в производстве по делам, возникающим из административно-правовых отношений, и в делах особого...полностью>>
'Документ'
Показаны новые возможности сопоставления исторических и эволюционных аспектов социальной реальности. Авторы обосновывают понятие социальной макроэвол...полностью>>
'Решение'
С 2006 года администрацией Алтайского края реализуется региональная политика, направленная на решение задач по стимулированию притока инвестиций, мод...полностью>>
'Документ'
З переходом від планової до ринкової економіки в умовах входження України до світової спільноти суттєво зросла роль в економічному і соціальному розв...полностью>>

ТО89 модернізація системи державного регулювання економічного розвитку країн

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ТО89

МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН

У статті розглянуто загальні принципи та концепції сучасного регулювання економіки країн у розрізі економічних законів. Визначено основні недоліки та переваги моделі державного регулювання. Розроблено рекомендації щодо модернізації загального механізму та інструментів впливу на економіку держави.

Ключові слова : державні фінанси, бюджетна система, інфраструктури системи управління, ринкові відносини, кон’юнктура ринку, процес регулювання.

The article reviews the general principles and concepts of modern regulation of the economy in terms of economic laws. The main advantages and disadvantages of models of state regulation. The recommendations for upgrading the general mechanism and tools to influence the economy.

Keywords: public finance, budget system, infrastructure management, market, market conditions, the process of regulation.

В умовах глобалізації економіки наявність ефективної системи державного управління економікою має фундаментальне значення для розвитку держави, а також загальної фінансової безпеки та стійкого економічного зростання кожної країни. Принципи і механізми, що лежать в її основі, є, з одного боку, фактором соціально-економічного розвитку країни, з іншого, - ефективним інструментом державного регулювання. Головним інструментом в даному випадку є система управління фінансами, яка сформувалася під впливом структурних змін, які відбулися в усіх сферах суспільного життя, і характеризується недостатнім рівнем інституціональної спроможності та інтеграції її учасників. Недостатність інтеграції окремих складових системи управління фінансами не дає змоги забезпечити гармонійний розвиток усієї системи управління економікою та бути ефективним інструментом державного регулювання соціально-економічної сфери. Зауважимо, що система управління фінансами є основоположною для системи державного регулювання економічного розвитку, та тією, що визначає її напрям розвитку, ефективного функціонування. Отже, їй буде приділена значна увага в статті.

Недоліками існуючої інформаційної інфраструктури системи управління фінансами є автономне функціонування інформаційно-аналітичних відомчих систем, зокрема відсутність інтегрованої бази даних державних органів влади, які мають пряме чи опосередковане відношення до планування, використання чи контролю за фінансовими потоками держави, організаційна розпорошеність наявних інформаційних ресурсів.

Завданнями модернізації системи управління фінансами є:

  1. розширення функціональності фінансової системи;

  2. удосконалення державного управління бюджетною сферою;

  3. здійснення інформаційної підтримки зазначеної системи та задоволення інформаційних потреб державних установ;

  4. продовження проведення розпочатих реформ у сфері державного внутрішнього фінансового контролю, місцевих бюджетів, податкової системи та модернізації системи бухгалтерського обліку в державному секторі;

  5. гармонізація нормативно-правового забезпечення системи управління фінансами з прийнятими у державах - членах Європейського Союзу нормами і правилами.

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави, оцінка динаміки економічних процесів дозволяє помітити, що економіка більшості країн функціонує в стадії, де вже проявляються характерні для ринкової економіки недоліки (безробіття, інфляція та інші), але не досягла рів­ня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак йо­го можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особли­ву роль тут повинна відіграти держава, тобто існує об'єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку [1].

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така необхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів. Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей", у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою харак­теризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко­номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тільки визначає за­гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє — насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; у багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так зва­ним зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництва, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

3) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким рин­ком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

Важливим чинником тут є трансферти - елементи запровадження державою фінансового вирівнювання, що відповідає вимогам Європейської Хартії місцевого самоврядування, та світовій практиці. По суті, фінансове (фіскальне) вирівнювання у загальному вигляді – «це передача фінансових ресурсів між юрисдикціями з метою відшкодування відмінностей у справлянні дохідного потенціалу або у вартості надання суспільних послуг. При цьому, головним завданням є надання можливості субнаціональним урядам забезпечувати своїх громадян приблизно однаковими наборами суспільних послуг при приблизно однаковому податковому тягарі».

Основними системними недоліками вітчизняної системи фінансового вирівнювання є:

- відсутність підкріплення цієї моделі належним теоретико-методологічним обґрунтуванням, яке має базуватися на дослідженнях провідних світових економістів з вивчення застосування фінансового вирівнювання зарубіжними країнами у часі, визначення необхідного інструментарію, покликаного задовольнити цілі вирівнювання;

- недосконалість інституційної структури забезпечення розрахунку міжбюджетних трансфертів, що проявляється шляхом впливу суб’єктивних рішень органів державної влади центрального уряду на здійснення оцінки фінансових спроможностей, а відтак впливає на обсяг права на отримання трансферту вирівнювання юрисдикціями - отримувачами або передачі фінансових ресурсів юрисдикціями-донорами [2].

Представимо певні моделі державного регулювання становлення і розвитку ринкового господарства в нових індустріальних країнах.

Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі), країни Південно-Схід­ної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сингаііур, Тайвань) є глибо­кі внутрішні перетворення, зміцнення демократії, струк­турна перебудова економіки. Це супроводжується змі­нами в системі державного управління: згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери діяль­ності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку. У зв'язку з цим розглянемо декілька моделей.

Індійська модель регулювання характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес, регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в пе­ріод макроекономічної стабільності.

Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного здійснення імпортозамінюючої політи­ки, яка забезпечила протягом останніх десятиріч високі темпи економічного зростання.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регу­лювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті га­лузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і ви­робничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикати­вний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. Ступінь адміністративного регулювання в Півден­ній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, по­датків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами економічних відносин, які здійснюють заощад­ження. та інвестиції, експортерами та імпортерами. Об'єктом державного регулювання є динамічна збалан­сованість попиту на кваліфіковану .робочу силу і системи її підготовки.

Слід також відзначити активну стимулюючу роль дер­жави у вивозі капіталу, що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на вкладений капітал і доз­воляє компенсувати відплив з країн прибутків і дивідендів іноземних Результатом державного регулювання є продуманий ви­бір галузевих пріоритетів, формування ключевих галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва [3].

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють є:

  1. регулювання макроекономічних пропорцій;

  2. розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної політики;

  3. фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

  4. економічний захист власних пріоритетних виробництв;

  5. захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав громадян; організація інвестиційної діяльності.

На перехідний період до ринку до цих функцій додається: фор­мування інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов функціонування ринку.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:

  1. створення умов для зайнятості працездатного населення і забез­печення соціального захисту громадян;

  2. формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигну­вань;

  3. кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення цінової політики;

  4. здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація міжурядових відносин, створення державного валютного фонду; розвиток місцевого самоврядування;

  5. розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;

  6. державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції; вироблення механізмів та ефективно діючих структур захисту державного ринку;

  7. стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності ос­воєння нових видів продукції та послуг;

Аналіз економічної ситуації в Україні та практика державного регулювання у країнах з розвинутою економікою свідчить, що до складу основних елементів державного регулювання ринку включають: правове і адміністративне регулювання, цільові комплексні програми, державне підприємництво, індикативне планування, стратегічне планування, бюд­жетно-фінансове, грошово-кредитне та цінове регулювання, структур­но-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну політику та ін.

Державне регулювання грунтується на певній системі засобів впливу на ринок, їх можна розділити на дві великі групи: засоби прямого державного впливу (державне замовлення і ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з де­ржавного бюджету і т.ін.) та засоби опосередкованого впливу (подат­ки, субсидії, ціни тощо).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти; прогнози розвитку народного господарства і кон'юнктури ринку; цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції; держбюджет, бюджетні дотації, субсидії, субвенції, пільги; податки і податкові пільги; державні кредити; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві норми і стандарти; норми амортизації; система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін; ліцензії; митні податки та збори . Усе це чітко впливає на загальну систему регулювання економіки.

Параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені са­мою його природою. Ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється під тиском зовні. Як спільність суб'єктів господарювання, які, крім спільних, мають свої власні інтереси та мотиви поведінки, він сприймає державні заходи лише там і тоді, коли вони коригують (а не ігнорують) мотиви ринкових агентів. Світова практика проілюструвала певні недоліки надмірного втручання держави в економіку. Посилення державного втручання в економіку пригнічує ініціативу ринку, покладаючи на нього додаткові витрати (витрати на дотримання державних вимог і стандартів тощо) [4].

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою ар­сеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко­мерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики, їх можна прокласифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: методи прямого і методи непрямого опосередкованого впливу. До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності. До методів непрямого, опосередкованого впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через ство­рення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку. До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амор­тизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку рин­кових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним [5].

До економічних методів державного регулювання належить цінове регулювання. Проте, чи не найважливішим інструментом впливу на розвиток економіки є інвестиції, величину котрих також значним чином регулює держава.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною політикою; це найважливіша складова економічної політики держави. Інвестиційна політика держави в будь-який момент розвитку економіки зумовлена цілим рядом факторів: станом основних виробничих фондів і ефективністю їх використання; ступенем розвитку форм власності і рівнем централізації управління; типом відтворення; рівнем науково-технічного прогресу; структурою суспільного виробниц­тва і завданнями щодо її зміни.

Висновки. Розглянуті питання, безумовно, не вичерпу­ють всіх сторін державного регулювання економіки перехід­ного періоду.

Досвід реформування економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль відносно економічної політики.

У процесі становлення сучасної ринкової економіки важливу роль відіграє конструювання інститутів приватної власності та капіталу, приватнопідприємницького сектора та підприємця як головної дійової особи економіки. З точки зору загальних тенденцій суспільного прогресу, тут однаково важливі розвиток приватнопідприємницької економіки, корпоративної економіки, великих і величезних фінансово-промислових груп, адекватних механізмів організації та управління.

Коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передачу функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

Зазвичай роль держави в економіці пов'язують із недосконалістю чи вадами ринку, які держава повинна компенсувати. Якби, мовляв, ринок був досконалим, то роль держави зводилася б до нуля. І чим більше він досконалий – тим меншою стає роль держави. Відповідно, й ринок потрібен для того, щоб компенсувати вади та недосконалість державного регулювання.

Таке розуміння ролі держави, на мій погляд, неправильне. По-перше, завжди виникає спокуса знайти ідеальну модель ринку. Відтак, наближаючись до неї, ми будемо поступово зменшувати масштаби державного втручання до граничного – нульового –значення.

По-друге, існують суперечливі погляди на питання щодо первинності держави чи ринку. Більшість економістів, особливо ж неоліберального спрямування, стверджують, що спочатку був ринок, а державні інститути утворилися внаслідок дефектності, недосконалості ринку. З цього погляду, держава постала заради вирішення колективної проблеми – забезпечення населення суспільними товарами (законом і порядком), які були потрібні для функціонування ринку. Узагалі немає жодної розвинутої країни, де держава не брала б активної участі в регулюванні економічних процесів.

З огляду на закономірності глобалізації світу, появу нових суб'єктів світової економіки та геополітики, нових центрів сили, особливості їх взаємодії і балансу недоцільно говорити про якесь неминуче послаблення ролі держави, зведення її до "компактного і недорогого" апарату контролю та нагляду за дотриманням загальноприйнятих правил. У нових умовах формуються і нові реалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав. Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва й захисту національних інтересів країни перед іншими більш розвиненими країнами, а також існуючих регіональних союзів та асоціацій і ТНК. Від усвідомлення реалій цього нового світопорядку залежить і місце держави в нових світових ієрархіях, і її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, і можливість справляння впливу на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв'язку з її особливим геополітичним положенням та своєрідністю історичного розвитку. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.

Література

  1. Дмитренко Г.В Проблеми удосконалення державного фінансового контролю в контексті зарубіжного досвіду // Економіка та держава. – 2009. – №7. – С.76-79.

  2. Любенко А. Сучасні вимоги до державного фінансового контролю в Україні //Економічний аналіз. – 2010. – №6. – С. 441-443.

  3. Чистов С.М Державне регулювання економіки: Навчальний посібник, Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф., Видавництво КНЕУ, 2004 р..

  4. Чупіс А.В. Пріоритетні напрями удосконалення системи державного фінансового контролю // Вісник Сумського національного аграрного університету. – 2009. – №2. – С.65-68.

  5. Швайка Л. А., Державне регулювання економіки, Навчальний посібник / К.: Знання, 2006.- 435 c.



Скачать документ

Похожие документы:

Поиск не дал результатов..