Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
«Персональними даними», які підлягають захисту за цим Законом, є відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яку ідентифіковано або може бу...полностью>>
'Учебное пособие'
ГОСУДАРСТВЕННОЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ УЧРЕЖДЕНИЕ ВЫСШЕГО ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ «НИЖЕГОРОДСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ им. Н.И.Лобачевского» (НН...полностью>>
'Документ'
Автоматизация бухгалтерского учета на базе персональных компьютеров вносит существенные коррективы в практику сче­товодства. Организация компьютерног...полностью>>
'Документ'
Считается, что среди государств-участников Содружества Независимых Государств Российская Федерация имеет наиболее развитый политико-правовой механизм...полностью>>

Вступ (78)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Ярослав Сирник

Вроцлав

Наша школа

50 років лігницького ліцею

Вступ

Літопис Лігницького ліцею можна писати на різні способи. Це міг би бути сухий фактографічний перелік подій, або навіть роман, якого с’южет побудований на частинно правдивих, частинно міфічних картинах. А що с’южетів до такого роману в історії школи не бракувало, знають хіба всі, яким дано було з нею зіткнутися.

Історію ліцею можна також передати на різних мовах, що їх вивчали випускники школи: у ній же самій і пізніше, шукаючи, нерідко навіть за «великою водою», свого «місця на землі». Але... чи годиться описувати «славне півстоліття» нашої «alma mater» іншою, як рідна? Чи саме не для цього, в уяві і прагненнях українців, яких в ході акції «Вісла» розкинено у 1947 році по всій Польщі, школу оцю створено: щоб навчила рідного!?

Життя Лігницького ліцею нерозривно пов’язане з долею українського населення у Польщі після Другої світової війни. Протягом п’ятидесяти років його існування, випускниками школи стало понад тисяча сто осіб, спосеред майже півтори тисяча, які прийшли сюди, часто з найвіддаленіших куточків Польщі, а в останній час також і України.

Довгі роки в українській громаді побутував міф «нашої школи», «українського ліцею» чи просто «четвертого ліцею». Той міф не був безпідставним, не був також лише проявом ностальгії її випускників за «молодими літами». Українці вельми вдячні лігницькій школі, оскільки своїм учням вона давала набагато більше, ніж тільки освіту. Вона виховувала молодь в українській традиції і культурі.

Виховний процес, не зважаючи на всякі формальні і неформальні перешкоди, ішов в напрямку защіплення молодому поколінню українців у Польщі любові до рідної землі, культури. Мав побороти у них почуття меншевартості, заляканості, яких доволі часто досвідчували у місцях проживання. Утвердити гордість з приводу приналежності до українського народу. Навчити бути собою.

Зовсім не такою була уява про роль школи для українців з боку державних чинників комуністичної Польщі. Згода на її встановлення була для тодішнього тоталітарного режиму швидше всього такою собі «тактичною поступкою». Не слід вважати по іншому, оскільки справжню мету акції «Вісла», тобто асиміляцію українського населення у Польщі, у «народній» державі ніколи не скасовано. Про фактичні наміри властей засвідчують неодноразові спроби ліквідувати ліцей, у якому згодом комуністи з переляком достерегли носія «українського буржуазного націоналізму».

IV Загальноосвітний ліцей у Лігниці був в роках тоталітарної комуністичної системи нетиповою школою. Належав бо до грона освітніх установ «під спеціальним наглядом» комуністичного апарату безпеки. Зважаючи на існування у Лігниці гарнізону радянських військ, можна поставити притання, чи, крім III i IV відділів місцевої Служби безпеки, нагляду адміністративних структур, в тому числі освітних і віроісповідних, ліцеєм не цікавилися й спец-служби «старшого брата». Проте, в цій останній справі залишається на сьогоднішний день лише підозра, бо ж достовірна інформація з’явилася б у нас щойно тоді, коли б вдалося віднайти відповідні документальні матеріали.

Заголовок праці зачерпнутий з неофіційного «гімну» ІV Ліцею, дописаного невідомим автором (чи швидше авторами) до лемківської народної пісні “Тиха вода”. До речі, саме лемківські пісні, яких співалося в школі чи не найбільше, всупереч усяким спробам роз’єднувати український народ, саме вони вчили учнів бути українцями, українськими патріотами. Стрічка пісні «Тиха вода», яка починалася саме від слів «Наша школа...», у половині 80. років співалася так:

Наша школа, наша школа

Міститься в Лігниці

В нашій школі, в нашій школі

Дівки парадниці

Рада би я, рада би я

Хлопця покохати

Рада би я, рада би я

Ще й матуру здати”.

Аж ніяк забути тут і не добавити, що верс Дівки парадниці, бурсаки* часто замінювали в часі співання на «дівки чарівниці»... Не один раз ця пісня розпочинала справжні «сходові концерти», тобто інколи довгогодинні марафони «співання» ліцеїстів на сходинках гуртожитка при Хойновській 98. Або ж таксамо невгасаючі «речіталі» в автокарах, які везли членів шкільних ансамблів на чергові турнее, або хочби і у менш конфортабельних «міських», якими учні їздили до держгоспу Осєк, щоб збирати тут картоплю. Або у поїзних купе, коли молодь з Лігниці поверталася додому на канікули, або врешті ... в часі спільних душів, чи будь де-інде, де зібралося хочби двоє учнів...

Історія школи почалася у 1957 році. У 2007 році їй виповнюється ювілей 50-ліття. Ці дати визначуюють хронологічні рамки опрацювання. Воно побудоване у предметово-хронологічному порядку.

Прологом є картина, у якій зображено виникнення школи на фоні ситуації української людності у повоєнній Польщі. Відтак представлено головні моменти у розвитку школи, протягом неначе двох епох, у яких прийшлося їй існувати: в часі комунізму, та після його падіння. Менші відтинки життя ліцею визначувалися факторами притаманними і іншим освітним одиницям: зміною дирекції школи, або зміною місця-садиби ліцею. Тут зовсім чіткі періоди: 1957–1960, 1960–1962, 1962–1967, 1967–1977, 1977–1991, та період сучасний після 1991 р. У розділі зображене також щоденне функціонування школи з «бурсацької», а при цьому і більш особистої перспективи. Важливим елементом функціонування школи у комуністичному періоді були заходи властей в напрямку припинення існування закладу. Третій розділ – це штрих про школу в нових суспільно-політичних обставинах. Окреме місце присвячене постаттям директорів, та де-яких учителів ліцею. Врешті, як завершення, чи післяслово до книги долучено нарис Марка Сирника, в якому Читач знайде аналіз значення IV Загальноосвітнього ліцею для українців у Польщі і не лише у Польщі.

Джерельна база для написання монографії школи доволі солідна та різноманітна. Особливу увагу викликують архівні матеріали, що зберігаються у Державному архіві у Вроцлаві та його відділенні у Лігниці. Матеріали про ліцей знайдемо зокрема у фондах: Вроцлавської президії воєводської національної ради (ПВНР), Лігницької президії повітової національної ради (ППНР), Воєвідського комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП). Велике число документів зберігається у архіві Інституту національної пам’яті у Вроцлаві (ІНП). Це документи бувшої комуністичної таємної поліції – Служби безпеки (СБ). Окрім згаданих, матеріали про лігницьку школу знаходяться в архівних засобах – правда неупорядкованих – Об’єднання українців у Польщі.

На нинішній день, стан досліджень про історію лігницького ліцею слідуючий. Існує одне опрацювання, яке з чистою совістю можна назвати монографію школи (за її перше тридцятиліття), автором якої є Марія Туцька. Авторка, випускник школи, а згодом теж і вихователь у гуртожитку, виконала дуже корисну і копітку роботу зціляючи в одне статистичні дані про функціонування школи, в тому числі перелік вчителів та географічне походження учнів. Недоліком, не так праці, як видавничої одиниці є її практична недоступність пересічному читачеві. Праця Марії Туцької ніколи не видалася друком, вона у машинописі, якої один з двох, чи трьох примірників зберігається у шкільній бібліотеці ліцею.

Монографією, хоч більше з назви, є публікація видана з приводу 45-ліття школи у 2002 р. Гідним зауваження є факт, що поява згаданої позиції відбулася заходами учителів, батьківського комітету та самих учнів школи. Вартісним елементом брошури є перелік усіх випускників школи, поданий річниками за ключем дати складеного екзамену на атестат зрілості, в якому однак з’явилися дрібні помилки. Подібного характеру, хоч набагато менш старанно виданою, є брошура з 1997 р. Варто підкреслити, що «шкільні» монографії ліцею, хоч дещо разять безкритичним підходом до її минулого, сталися водночас самі у собі цікавим джерелом до її історії.

Крім окремих публікацій, появилося досі де-кілька статтей про ІV Загальноосвітний ліцей. Серед них знаходимо публікацію Яна Дудека про шкільництво для національних меншин у Долішній Сілезії, яку надруковано у науковому часописі «Собутка» ще у 1971 році. Значні фрагменти праці відносяться саме до українського ліцею. Познайомитися з нею цікаво і тому, що її автором була людина беспосередньо заангажована (з боку вроцлавської освітної кураторії) у нагляд над шкільництвом для національних меншин. На основі змісту цієї статті здобуваємо додаткову можливість інтерпретувати політику комуністичних властей по відношенні до українського, чи загально – нацменшинного шкільництва.

Матеріали про ліцей циклічно друкувалися в українских виданнях у Польщі: «Нашому слові», «Українському календарі», «Українському альманахові» та інших. Здебільшого набували вони мемуарного характеру. Від половини 90. років українське питання на Долішній Сілезії досліджує і автор цих рядків. Тематику, яка нас тут цікавить заторкають м.ін. статті Szkolnictwo w języku ukraińskim na Dolnym Śląsku w latach 1952–1989, та Школа під спеціальним наглядом та докторська дисертація Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku (1945–1989), якої промотором був, до речі, інший випускик ліцею – проф. Роман Дрозд.

Доцільним є вияснити де-які терміни вживані у праці. Наприклад, автор старався не користуватися окресленням «українська школа» загально по відношенні до шкіл з українською мовою навчання, оскільки були вони насправді польськими, державними закладами. Там, де термін цей все ж таки з’являється (наприклад у цитатах), треба його розуміти у значенні «школа, у якій навчалися українці». Звичайно, ІV Загальноосвітний ліцей був і є «українською» школою «по духу», але це дві зовсім різні справи. Їхнє переплутування, в крайньому випадку допустиме у розмовному порядку, проте і тут часто доводить до дедалі зовсім зайвих і неправдивих висновків. Це стосується м.ін. применшування значення таких закладів, як саме Лігницький ліцей, оскільки показується їх на фоні «українського шкільництва», яке sensu stricte не існувало у післявоєнній Польщі. Інакше кажучи: значення ІV Загальноосвітного ліцею, а також кожної з існуючих у минулому, чи тепер шкіл з українською мовою навчання, значно більше для екзистенції української громади у Польщі, якби про це засвідчували часто сухі статистичні зведення, або безкритична, та й ще і пафосна «звітовщина».

Терміни запозичені з учнівської (і вчительської) говірки («бурсак», «високі хлописька» і т.д.) пояснюються у міні-словнику на кінці книжки. Працю ілюструють знимки з різних періодів існування школи. На жаль дуже рідко вдавалося нам встановити конкретного їх автора. Загальний список тих, про яких все таки нам відомо подається під редакційною стопкою.

Нинішня публікація не закриває потреби створення інших видань про Лігницький ліцей. В першу чергу потрібно видати альбом, а можливо навіть мультімедіяльну презентацію, у якій найбільш промовистими стали би обличчя людей, які творили і творять історію школи.

Автор складає подяку усім, які допомогли у написанні та виданні цієї публікації.

Розділ 1:

Bиникнення Лігницького ліцею на фоні ситуації української людності в комуністичній Польщі

Рік 1945, у якому формально закінчилася ІІ світова війна, не приніс миру для українських жителів, що залишилися в межах південно-східної Польщі. Ще з вересня 1944 р. маріонеткові уряди Польщі і УРСР підписали договір про «добровільний» обмін населенням, який фактично закінчився зовсім реальним обманом. Внаслідок договору, на кінець 1946 р. з території Народної Польщі відбуло приблизно 480–520 тис. українців.

У квітні 1947 р., в рамках акції «Вісла», залишки корінних жителів Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини було переселено на тзв. Відзискані землі, тобто у західні та північні воєводства нової Польщі. Згідно з інструкцією Міністерства відзисканих земель з листопада 1947 р., основною метою депортації українців, була їх повна асиміляція у новому довкіллі: «„[точка] 4. Zasadniczym celem przesiedlenia osadników „W” jest ich asymilacja w nowym środowisku polskim, dołożyć należy wszelkich wysiłków, aby cel ten był osiągnięty. Nie używać w stosunku do tych osadników określenia „Ukrainiec”. W wypadku przedostania się z osadnikami na Ziemie Odzyskane elementu inteligenckiego, należy taki bezwzględnie umieszczać osobno i z dala od gromad, gdzie zamieszkują osadnicy z akcji „W”. [точка] 5. Swoboda ruchu osadników z akcji „W” zasadniczo ma być ograniczona. W szczególności niedopuszczalne jest opuszczenie Ziem Odzyskanych i powrót na dawne tereny».

Задля здійснення асиміляційних намірів щодо українців, їх було поселено здалека від воєводських центрів і кордонів держави. У одній місцевості число переселенців не мало перевищувати десяти відсотків загалу населення. Скасовано структури Греко-католицької церкви, заборонені були богослуження у цьому обряді, хоч формально Церкви, так як в СРСР, не ліквідовано. Великому тискові піддано і Православну церкву, яку пробувалося відсередини розбити сумнозвісним Управлінням безпеки (УБ). Польське правління видало також декрети про перебрання тзв. «по-українських» світських та церковних нерухомостей на рідних землях, з думкою позбавити прийдешні покоління матеріальної бази для відбулови тут свого національного життя.

Сталінський період у сучасній історії Польщі тяжким знам’ям відтиснувся на цілому суспільстві країни. Також українці були піддані у роках 1947–1952 нечуваному теророві, передовсім з боку УБ. Ще в ході акції «Вісла» створено для підозрілих у підпільній діяльності концентраційний табір в місцевості Явожно, що на Верхньому Шлезьку. У ньому закрито майже чотири тисячі осіб, з яких 161 ув’язнених саме тут знайшло свою смерть. Впродовж наступного десятиліття сотні і сотні бувших воїнів УПА, членів ОУН, легіонерів СС «Галичина», діячів «Просвіти», священників обох східних віровизнань, а часто-густо звичайних, простих, безневинних людей, запроторювано у казамати.

Згідно з державними положеннями назву «українець» було заборонено. Нищівний удар пішов по шкільництву в українській мові. Хоч у 1944 р. на території Народної Польщі виникло 222 шкіл з українською мовою навчання, від наступного року, аж до початків 50. років навчання української мови не велося ніде. Щойно наприкінці 1951 р. комуністичний режим почав змінювати свою тактику по відношенні до української нацменшини. У квітні 1952 р. комуністична Польська об’єднана робітнича партія видала відповідну до цього питання постанову. Проявом нової політики було м.ін. створення мережі тзв. пунктів навчання української мови.

В половині 50-их років, пріоритетом в українському питанні, сталося для комуністичних бонзів затримання переселеного в акції «Вісла» народу там, де був він вивезений – на північно-західних окраїнах Польщі. У номенклятурі державних і партійних документів, звісній «новомові», писалося про це словом «стабілізація». Влада досконало розуміла, що затримання українців здалека від материка, можливе двома способами: посиленим терором, або «морковцею» – тактичними поступками у культурних, освітних, економічних та врешті релігійних питаннях. «Лише» демонополізація політичного життя держави, зрештою для цілого суспільства країни, була абсолютно недопустима. Стабілізація мала бути отже шляхом для повної асиміляції українців.

Подальше полегшення становища українського населення наступило від половини 1955 р. Підбиваючи підсумки трирічного періоду від схвалення квітневої постанови Політб’юро ПОРП з 1952 р., саме у червні цього ж року, з Секретаріяту комуністичної партії направлено було листа до низових структур, в якому з’ясовано зокрема, що рівень реалізації постанов з 1952 р. незадовільний.

Внаслідок цього, за ініціятивою властей, але при великій активності молодої української інтелігенції, особливо студентів, у країні почали творитися перші організаційні структури для українського населення – тзв. культ-освітні комісії. Вони функціонували в рамках окремих президій народних рад, цебто у територіяльних органах тодішньої виконавчої влади. Паралельно, велася підготовка для випуску першої після війни газети в українській мові, яка згодом прибрала назву «Наше слово».

У червні 1956 р. створено Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), в рамках якого найвідданіші активісти пробували досягнути суто національні цілі. Після першого З’їзду УСКТ у червні 1956 р., розгорнулася неймовірно активна діяльність українців, яка перш за все пішла в напрямку створення можливостей для повернення на рідні землі. Другим напрямком стало створення ділової організаційної та освітної мережі, а також легалізація Греко-католицької церкви. Паралельно почали розгортати свою діяльність чисельні художні самодіяльні колективи.

Становище української національної меншини у Польщі внаслідок зміни курсу держави а також загальної «відлиги» у країні стало від 1956 р. помітно кращим. Одне на що влада рішуче не хотіла погодитися – це було повернення українців до своєї малої батьківщини. З кінцем цього ж 1956 р. позитивно вирішено навіть справу відновлення греко-католицьких богослужінь, хоч у обмеженому числі місцевостей, та під формальною опікою Римокатолицького костела і в рамках латинських парафій.

Серед чи не найбільших позитивних перемін для українського населення після 1956 року, був також розвиток шкільної мережі – як пунктів навчання, так і шкіл з українською мовою навчання, або шкіл з українською мовою, як обов’язковим чи додатковим предметом. На практиці, школи (на рівні початковому, або середньому), навіть ті, яких називалося «школами з українською мовою навчання», були польськими державними закладами, де навчання в українській мові обмежувалося з часом лише до ведення предмету «українська мова», а всі інші предмети викладалися державною – польською мовою. З черги «пункти навчання», навіть у польських джерелах, часто називалися словом «комплєти», яким, як відомо, в часі німецької окупації Польщі окреслювалося таємні, заборонені уроки. Організація пунктів навчання була безнадійна. В умовах розпорошення, при переважно негативному ставленні влад і доволі широких кругів суспільства, не лише рівень навчання але й само існування пункту у найбільшій мірі залежали від незламності та упертості вчителя та послідовності і свідомості батьків.

На Долішній Сілезії насамперед створилася початкова школа з українською мовою навчання у місцевості Ярошувка. З черги найбільш відповідньою льокалізацією для створення середньої школи з українською мовою навчання здавалася бути, на думку уескатівських діячів, Лігниця. З доступних джерел виникає, що персонально, справі створення ліцею у Лігниці найбільш прислужилися Ольга Васильків та Микола Сивицький. Доречно буде у цьому місці пригадати також активістів з Долішньої Сілезії, особливо самої ж таки Лігниці, Волова і Вроцлава.

Лігниця – це був на той час оптимальний вибір: найбільше місто положене в центрі розпорошених в регіоні українців. Проте місцева адміністрація не спішилася виконати доручення центральних оргнанів. Це і був перший сигнал, що «український ліцей» буде в майбутності змушений безнастанно відстоювати своє право до існування.

Розділ 2:

В добі комунізму

Злоторийський період існування ліцею

Вперше про середню школу з українською мовою навчання стала мова на установчих зборах повітового відділення УСКТ у Лігниці уже 19 серпня 1956 року. Це однак виявилося запізно для створення ліцею у шкільному році 1956/1957. Справою не дуже цікавилася освітна лігницька влада. Підтвердження такого ставлення можемо віднайти м.ін. у інформації партійної Комісії до справ нацменшостей, у якій писалося: „Dowodem braku zainteresowania przez Wydział Oświaty [Prezydium] WRN może być fakt: Ministerstwo Oświaty zleciło Wydziałowi Oświaty [Prezydium] WRN organizację szkoły średniej w Legnicy z ukraińskim językiem nauczania. Skutek był taki, że młodzież, która zgłaszała się do dyr. Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy w celu zapisania się była odsyłana z powrotem, gdyż dyrektor nic nie wiedział o powstaniu tej szkoły (...)”.

Посилаючись на відсутність відповідної матеріальної бази у місті Лігниця, освітні власті вирішили тимчасово відкрити школу у Злоториї. Це рішення, щоправда уже в ході шкільного року 1957/1958, різько засудили українські діячі. Вони наголошували на цьому, що у Злоториї зовсім немає українців, а крім того, що тут особливо вороже настроєне суспільство, яке дошкулятиме учням. З черги, за думкою Я. Дудека, приміщення українського ліцею у Злоториї відбулося зовсім природнім шляхом, адже – мовляв – «існуючий тут польський ліцей користувався доброю матеріальною базою, відтак неподалік існувала [початкова] школа [з українською мовою навчання] в Ярошівці».

Іспити до нової школи відбулися наприкінці червня 1957 р. у приміщеннях II Загальноосвітнього ліцею у Лігниці, при вулиці Зеленій. Незалежно від агітації з боку членів УСКТ, оголошень про заснування школи та набір до неї учнів у «Нашому слові», до першого класу прийнято ледве 22 особи, з чого на кінець шкільного року залишилось всього 17.

Організатором першого набору була нещодавна «репатріянтка» зі Львова – Марія Павенцька, яка ж була тут і першим учителем української мови. Мусила вона докласти чимало зусилля для встановлення відповідного рівня навчання, адже, за словами тодішного шкільного візитатора для шкіл з непольською мовою навчання, а відтак директора відділення загальноосвітних ліцеїв у Кураторіїї шкільної округи у Вроцлаві, Яна Дудека, перші учні були «дуже слабо підготовані» до навчання української мови.

Українські класи існували у Злоториї при Загальноосвітньому ліцеєві при вулиці Лімановського 17. Гуртожиток – це було всього на всього по дві кімнати для дівчат і хлопців. Директором школи був Станіслав Янус.

Уескатівські діячі стреміли до чим скорішого перенесення ліцею зі Злоториї до Лігниці, а навіть Вроцлава. Вони наголошували при цьому на ворожому ставленні до українців у Злоториї. Справу у 1958–1960 рр. дуже часто виносив тижневик «Наше слово». Лігницькі власті пояснювали запізнення у її полагодженні відсутністю відповіднього приміщення. Врешті, під школу віддано було будинок при вул. Хойновській 98. Поки розпочалося у ньому навчання будинок потрібно було однак ремонтувати.

Школа і гуртожиток в одному

Попри різні труднощі, з початком навчального 1960/1961 року українські класи почали працювати у Лігниці, спочатку, як складова частина ... жидівського ліцею № 3. Його директором був тоді Мендель Таненцапф, нещодавно прибулий з СРСР, а заступниками Олена Розенберг та Іван Маруняк (також репатріований з СРСР у 1957 р.) .

Лігницький актив УСКТ дуже часто виносив справу закінчення ремонту на центральному форумі Товариства. Попри цих клопотань будівельні роботи продовжувалися, а заняття відбувалися зразу у світлиці Товариства друзів дітей, при вул. Осьвєнцімській, натомість житло для ліцеїстів зорганізовано в уескатівській домівці при вул. Шкільній 10. В такий спосіб прийшлося функціонувати школі до січня 1961 року.

Закінчення ремонту будинку при Хойновській дозволило на відокремлення установи у самостійну освітну одиницю – Загальноосвітний ліцей № 4. Сталося це 1 вересня 1962 р. Водночас, призначено тоді на директора школи молоду випускницю математичного факультету Вроцлавського університету – Ірину Снігур. Керівником гуртожитка була у тому періоді (до 1966 р.) Ярослава Кисілевська. Правда, школа надалі гніздилася у одному будинку з гуртожитком (де проживали ще і вчителі), проте перспективи її розвитку, особливо з приходом нової директорки та невдовзі слідом за нею наступних молодих вчителів і виховалелів – Михайла Бзделя (земляка Ірини Снігур) та Івана Співака, ставали щораз оптимістичнішими.

У 1964 р. в Лігницькому ліцеєві пересталося навчати в українській мові ведених досі предметів – фізики та географії. Як написано в одному з документів, сталося так за наполегливим проханням освітної влади. Варто розглянути цей факт в доволі ширшому контексті, адже невдовзі перестали існувати і бартошицький, і перемиський школи.

П’ять, а по суті шість років забрало управителям міста Лігниці спочатку відшукання, а опісля відремонтування будинку на потреби школи і, як виявилося, водночас гуртожитку. Це достатньо довгий період, щоб знівечити кожну ідею. Три роки у Злоториї, два – «кутом» при жидівській школі, з домівкою УСКТ замість гуртожитка...

Але цей перший іспит школа склала. Склали його вчителі і батьки, які відважилися послати своїх підростачих дітей нераз і сотні кілометрів від дому. Аби тільки дитина вчилася у своїй школі. Склали іспит діячі УСКТ і українська діаспора, м.ін. очолюваний д-ром Налисником з Організації оборони Лемківщини (ООЛ), Українсько-американський фонд допомоги, який, м.ін. за посередництвом стипендіяльного фонду УСКТ, надсилав учням матеріяльну поміч. Об’єктивно треба також пригадати, що кошти на стипендії для учнів виділяли і освітні власті. У шкільному році 1961/1962 була це сума 40.029 зл. Завдяки заходам Ірини Снігур в наступному навчальному році фонд збільшився нв 10 тис. зл. У 1969/1970 шкільному році, за данними УСКТ, фонди призначені на матеріальну поміч учням становили 60 тис. зл., втім уже рік пізніше, їх скоротили в половину.

Боротьба за нові будинки для ліцею продовжувалася однак наступних п’ять років. Навіть, як здається, не надто прихильний школі Ян Дудек змушений був признати, що умови, в яких вона існувала у 1962–1967 рр. були надзвичайно важкі. Наприклад на 40 місць в гуртожитку припадало 80 учнів...

У справі покращання матеріальної бази для ліцею неодноразово інтервенювало вроцлавське УСКТ. У жесті розпачі, його активісти придумали навіть про перенесення школи до підвроцлавської місцевості Доброшице. Вроцлавську ланку підтримувало, хоч непослідовно, Головне Правління УСКТ, яке направило на адресу голови Президії ВНР у Вроцлаві окреме письмо. Якби воно не дивно виглядало, УСКТ чинило також заходи про можливе передання будинків від ... гарнізону радянських військ, що стояв у місті. Засвідчує про це збережена донині кореспонденція генералу Лєшекові Кшемєню, тодішньому уповноваженого урядом Польщі по перебуванню тут радянських військ. На нараді у освітному відомстві, що відбулася в лютому 1966 р. лігницькі уеаскатівці знову готові були пожертвувати школі власну домівку.

Таб. 1: Число учнів прийнятих до IV Загальноосвітного ліцею у Лігниці у 1957–1966

Шкільний рік

Число учнів

1957/58

22

1958/59

26

1959/60

19

1960/61

26

1961/62

38

1962/63

40

1963/64

44

1964/65

42

1965/66

42

1966/67

34

Джерело: M. Tucka, Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy w latach 1957–1987, мшпис., Wrocław 1989, с. 56.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Вступ (1)

    Документ
    Земельні відносини завжди перебували в центрі уваги громадськості, різних верств населення країни незалежно від наявності чи відсутності у них земельних ділянок.
  2. Вступ (65)

    Документ
    ВСТУП Жодна держава ніколи не могла існувати ізольовано від інших. Через політичні, економічні, військові, культурні, наукові зв”язки держави завжди пов”язані між собою.
  3. Вступ (4)

    Документ
    Вступ Правова дійсність останніх років актуалізувала генетичну пам’ять поколінь і, як наслідок, виступила могутнім імпульсом активізації історико-правового мислення як у масовій свідомості, так і в наукових колах.
  4. Вступ (14)

    Документ
    зації третього тисячоліття . Розв`язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах сус- пільства .Світові проблеми обговорюються вивчаються й вирішу-
  5. Вступ (30)

    Документ
    Проблема артикля та його місця в мові – одне з найскладніших питань англійської граматики. Незважаючи на величезну кількість літератури з питань дослідження такого граматичного явища як артикль, досі більшість науковців не дійшли
  6. Вступ (72)

    Документ
    Діяльність галузі освіти області спрямована на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних цінностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян,

Другие похожие документы..