Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Главный источник наших знаний о древней Руси - средневековые летописи. В архивах, библиотеках и музеях их насчитывается несколько сот, но по существу ...полностью>>
'Документ'
Как известно, отличие практической деятельности человека от поведения животных заключается в том, что деятельность человека носит целенаправленный, о...полностью>>
'Закон'
Предварительные информационно-аналитические материалы об итогах работы седьмой сессии Палаты представителей Национального собрания Республики Беларус...полностью>>
'Правила приема'
Кузницей квалифицированных офицерских кадров для органов внутренних дел области государственные образовательные учреждения высшего профессионального о...полностью>>

Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Управління освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації

Хмельницьке територіальне відділення

Волочиська районна філія

Відділення: історико – географічне

Секція: історичне краєзнавство

Волочиський район в період

Великої Вітчизняної війни

Роботу виконала:

Черній Софія Василівна,

учениця 9 класу

Курилівської ЗОШ І-ІІ ст.

Науковий керівник:

Делик Ольга Михайлівна,

вчитель історії

Курилівської ЗОШ І-ІІ ст.

Волочиськ – 2011

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………..…...3

Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення…………………………………………………………………………………..6

Розділ ІІ. Визволення Волочиського району від німецько-фашистських загарбників……………………………………………………………………………….16

Висновки………………………………………………………………………………….26

Список використаних джерел…………………………………………………………...28

Додатки …………………………………………………………………..………………29

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасний період національно-державного відродження України супроводжується зростанням зацікавленості широких громадських кіл до історичного минулого свого народу. Серед багатьох проблем вітчизняної історії необхідно виділити Велику Вітчизняну війну.

Обрана тема дослідження охоплює справді важливий момент у житті нашого району, що й обумовлює її актуальність.

Новий стан історичної науки дозволяє об'єктивно, з сучасних позицій висвітлювати історію Великої Вітчизняної війни. Актуальність полягає в тому, що до сьогодні не існує узагальненого видання присвяченого Великій Вітчизняній війні на теренах району.

Об'єктом дослідження є життєвий рівень та становище населення Волочиського району в період війни.

Предметом дослідження є аналіз становища населення Волочиського району під час війни 1941-1944рр.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1941-1944 рр., тобто період окупації та бойових дій на території району.

Географічні межі дослідження є територія сучасного Волочиського району Хмельницької області.

Метою нашої роботи є висвітлення становища населення Волочиського району в роки окупації та основні бойові дії на території краю.

Завдання роботи:

1.Розкрити процес окупації Волочиського району

2. З’ясувати історичну долю окупованого населення.

3. Охарактеризувати окупаційний режим і звірства німецько - фашистських окупантів на території району.

4. Висвітлити перебіг бойових дії та визволення території краю.

Новизна дослідження полягає в тому, що ми зробили спробу, всебічно охарактеризувати форми та методи боротьби населення краю проти німецьких фашистів в зазначений період. Також нами вперше використані свідчення очевидців с. Курилівка Волочиського району.

Методи дослідження: історико–порівняльний, історико-статистичний, історико аналітичний.

Огляд джерел та історіографії. Джерельну базу нашої роботи становлять свідчення очевидців. При написанні роботи ми використали свідчення мешканців деяких сіл Волочиського району в яких вони розповідають про порядки, встановлені німецькими військами та їх загарбницький характер.

Особливе значення в нашій роботі відіграє видання « Історія міст і сіл УРСР : Хмельницька область» [6]. Дане видання містить узагальнену і систематизовану інформацію про історію Волочиського району, значна частина якої присвячена Великій Вітчизняній війні.

Досить об'єктивно дослідив та висвітлив історію Волочиського району І.Серветник у статті « Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни» [13].

Велике значення для написання нашої роботи має збірник документів та матеріалів «Поділля у Великій Вітчизняній війні».У цьому збірнику вміщено ряд газетних матеріалів та документів, що розповідають про період окупації та її наслідки для населення Волочиського району[12].

Історико - меморіальне видання «Книга пам'яті України Хмельницька область»[7]. Дало можливість з'ясувати імена жителів Курилівки, що полягли в роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти фашистських загарбників.

Документальна книга « Дзвони пам'яті» [4]- ще один спогад про те, як мужньо і самовіддано боролися з гітлерівськими загарбниками жителі району на тимчасово окупованій території Хмельницької області. Книга Пам'яті України - найвимогливіший рахунок історії всім, хто прийшов і прийде на зміну поколінню героїв і мучеників Великої Вітчизняної війни.

Сторінки «Безсмертя» [1], відтворюють подвиг українського народу, який зробив великий вклад в розгром фашизму. В книзі простежується єдина історична концепція, пропонує читачеві неусталені оцінки та висновки. Інформацію про тих хто боровся і загинув, визволяючи наш край в роки Великої Вітчизняної війни, ми почерпали з видання Слободи К.І. « Вони визволяли наш край»[ 17].Значну допомогу у написані роботи надали матеріали музею Волочиського району.

Теоретичне значення нашого дослідження полягає у комплексному висвітлені та аналізі страждань населення Волочиського району в роки Великої Вітчизняної війни.

Практичне значення нашої роботи можна використовувати на уроках історії в загальноосвітній школі, позакласних заходах присвячених вивченню історії рідного краю а також в написані краєзнавчих робіт.

Робота складається з вступу, двох розділів, висновків , використаних джерел та додатків.

Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення.

Історія — це людська пам'ять . Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається з віку у вік. На всі часи, на всі покоління запам'яталася людям Велика Вітчизняна війна. Вона завжди — прокляття, вона завжди — біль людський.

То що ж говорити про страхітливу навалу фашистських розбійників, яка закінчилась ганебною поразкою, заслуженою розплатою для тих, хто її розпочав? І трапилось усе це лише шістдесят дев’ять років тому.

У 1941 році серед трудящих району розгорнулося змагання за дострокове виконання планів четвертого року третьої п’ятирічки. Працювали підприємства, колгоспники в стислі строки провели весняну сівбу, організували старанний догляд за посівами. На ланах визрівав багатий урожай.

Але мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом на нашу країну німецько-фашистських загарбників. Звістка про це викликала гнів і обурення трудящих. На багатолюдних мітингах і зборах робітники, колгоспники, інтелігенція заявили про свою готовність на захист своєї Батьківщини. Почався масовий добровільний вступ патріотів до лав діючої Червоної Армії. Разом з чоловіками йшли жінки. З усіх підприємств і сіл району надходили повідомлення про трудовий героїзм робітників, колгоспників, інтелігенції. В перші ж дні жінки заміняли чоловіків на підприємствах, ставали трактористами і комбайнерами в колгоспах.

Майже все працездатне населення взяло активну участь в спорудженні протитанкових огорож, евакуації майна на лівий берег Дніпра, зокрема техніки Волочиської, Війтовецької і Купільської машинно-тракторних станцій[13, с. 2].

Одностайність трудящих виразилась в героїчній праці, особливо старались залізничники ст. Волочиськ, Війтівці. Мобілізація військовозобов'язаних була проведена досить швидко. До лав Червоної Армії влилось близько 4,5 тисячі чоловік, мобілізувались і технічні засоби. В кінці червня 1941 року було створено винищувальний батальйон у Волочиську, в якому нараховувалось 150 чоловік[13, с. 2]. Йшли бої на далеких підступах до Волочиська.

Незважаючи на впертий опір військ Південно-Західного фронту командуючий М.П. Кирпонос і члени військової ради Є.П.Рижов, а потім Бурмистенка) ворогові вдалося прорвати оборонні рубежі і фашистські війська швидко наближались до Волочиська. Зав'язались бої на території району. Героїчну оборону міста і району вели 24-й механізований корпус, 45 і 49 механізовані дивізії, 216-а стрілецька дивізія 26-ї армії Південно-Західного фронту. З липня 1941 року після важких боїв радянські війська залишили Фрідріхівку[13, с. 2].

До останнього набою радянські бійці чинили героїчний опір і стояли на смерть на лінії Війтівці - Кривачинці -Бронівка - Сарнів. В районі Сарнова танк лейтенанта Леодорова вступив в нерівний бій із сімома фашистськими танками і вийшов переможцем[10, с. 3].

Незважаючи на героїчний пір, радянські війська під тиком переважаючих сил ворога змушені були відступити Виходячи з обстановки, що склалася на фронті, ставка Головного командування 30 червня вирішила відвести до 9 липня війська Південно - Західного фронту на рубіж Білокоровичі-Новоград-Волинський-Шепетівка-Проскурів-Кам'янець-Подільський.

Для трудящих району, як і інших окупованих територій Поділля, настали чорні дні кривавого «нового порядку». Жахливим було становище робітників і селян. Гітлерівці ліквідували сільськогосподарські артілі і замість них запровадили так звані общинні господарства, в яких верховодили фашистські лакеї. В общинних господарствах і маєтках окупанти встановили рабсько-кріпосницькі порядки. Фашистські сільськогосподарські «керівники» та їхні прихвостні - старости і поліцаї примушували селян щодня, від зорі до зорі, працювати в полі та відбувати транспортні та інші повинності. Окупаційні власті суворо забороняли видавати селянам за роботу, виконану в общинних господарствах, пшеницю й жито — урожай озимих культур повністю вивозився до Німеччини.

Лише в окремих випадках члени общинних господарств одержували кілька кілограмів зерна ярих культур (ячменю чи кукурудзи).Не задовольняючись пограбуванням общинних господарств, окупанти оподатковували селян численними грошовими і натуральними податками. Селяни зобов'язані були здавати велику кількість молока, м'яса, яєць, сплачувати податки навіть за собак. Продавати на базарах зерно, м'ясо, сало, молоко і молочні продукти, яйця, овочі заборонялося[12, с. 63-64].

Ось один із красномовних документів. Узаконюючи мародерство і всіляко заохочуючи насильство над радянськими людьми начальник штабу 14 гітлерівської дивізії видав такий наказ: «Хліб, велика рогата худоба, дрібна рогата худоба, свійські птахи — все це повинно бути вилучене в населення для армії. У кожному господарстві потрібно провести детальний обшук і забирати буквально все» [12, с. 52].

Німецько-фашистські загарбники вважали, що радянські люди здатні виконувати лише фізичну роботу. Тому в перші ж дні окупації району гітлерівці закрили всі школи і середні навчальні заклади[12, с. 65]. Лише в окремих селах залишилися початкові класи, які пізніше були також ліквідовані. В приміщеннях закритих навчальних закладів окупанти розміщували поліцейські пости, комендатури. В багатьох населених пунктах не діяли лікарні і амбулаторії. Там, де лікувальні заклади функціонували, за медичну допомогу вимагалась велика плата.

Окупанти здійснювали старанно розроблену ними програму винищення радянських людей. Про це свідчить «Записка про поводження з місцевим населенням східних областей», складена рейсхфюрером «СС» Гітлером 28 травня 1940 року[13, с. 2]. Зауважте: до віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР залишалося більше року.

Маячні ідеї верховодів рейху, їх розгнузданий політичний бандитизм матеріалізувалися згодом у директивах, наказах, розпорядженнях верховного голово-командування, штабів окремих видів фашистських збройних сил. Запрацював шалений механізм людиноненависництва. За актами пішли акції.

Настали страшні дні фашистського терору і насильства, містечко Волочиськ перетворилося на своєрідний концтабір. За період окупації гітлерівці розстріляли і замучили 9297 мирних радянських громадян, 3982 вивезли на каторжні роботи до Німеччини[12, с. 113]. Це лише в межах району 1945 року. Жах бере, коли читаєш акти та матеріали розслідування цих злодіянь. Розшук злочинців органами Держбезпеки не припинявся і в повоєнні роки. Так, у 1945 році розшукали колишнього слідчого Волочиської жандармерії Вільгельма Фея, який проживав у Чернівцях. Він був причетний до багатьох злодіянь. На допиті 28 січня 1946 року щодо масового розстрілу єврейського населення влітку 1942 року в м. Волочиськ Фей засвідчив: «.. .Визнаю свою провину в тому, що брав активну участь в знищенні військовополонених червоноармійців. Хочу повідомити слідству про свою злочинну роботу по знищенню громадян єврейської національності. До моєї служби в жандармерії було створено два гетто — у м. Волочиськ і в с Купіль, де перебувало близько 5 тисяч євреїв. До цих гетто були привезені євреї з Чорноострівського та Фельштинського районів.

У 1942 році усіх чоловіків єврейської національності що перебували у гетто, перевели у концтабір, де вони під наглядом поліції працювали на ремонті залізниці та шосейної дороги. Умови утримання у гетто та концтаборе були створені неможливі: санітарія не дотримувалась, годували євреїв різними неякісними відходами, внаслідок чого почалися хвороби та масова смертність.

Знищення євреїв проводилось планово. Перед масовим розстрілом було проведено ряд заходів. Спочатку визначили місця розстрілу євреїв. Вирішили викопати одну яму під Волочиськом і там розстріляти євреїв з Волочиська, а другу групу розстріляти у Купелі. Після чого виїхали на місця, провели

фотозйомку та згодом дійшли висновку, що ці місця не підходять до розстрілу. Остаточне рішення було прийняте після огляду цегельного заводу. Там, після розпорядження жандармерії, 10 днів військовополонені копали яму глибиною 8 метрів, шириною 7-8 метрів і довжиною 10 метрів. Біля цієї ями була вирита інша невелика яма, в якій повинні були роздягатися євреї і по зроблених сходах переходити у велику яму .Коли все підготували, наказано було скликати всю поліцію в район, в результаті чого зібралось близько 90 поліцейських. Приблизно о 16-й годині того ж дня до нас на двох машинах приїхали вояки з «СС» і начальник окружної поліції наказав мені вишикувати поліцію, що я й зробив. Коли я виконав наказ, він перед нами виступив і на німецькій мові заявив, що вночі будуть проводити арешти євреїв. Мені він все пояснив докладно та доручив провести це з поліцією. Я проінструктував поліцію відносно оточення містечка, обшуку квартир та конвоювання арештованих.

Таким чином, команда поліцейських під моїм керівництвом і команда німців «СС» о третій годині ночі вирушили в містечко Волочиськ, яке оточили повністю До цього ми викликали єврейського старосту, якому пояснили, що євреї, не повинні чинити опір. На світанку ми кільцем оточення пішли до гетто.

Єврейський староста оголосив всім євреям, щоб вони забрали все своє цінне майно та вийшли на площу. Частина євреїв не послухалась та сховалась у своїх будинках. Тоді я да наказ поліцейським провести обшук. Після облави євреїв привели в концтабір. Тієї ж ночі проводились арешти в Купелі. За цю операцію нами було арештовано близько 4 тисяч громадян єврейської національності. На другий день о 10-й годині всі ці громадяни під охороною поліції та жандармерії були переведенна на цегляний завод, де їм було наказано роздягнутися. Коли всі були роздягнуті, три вояки з «СС» підійшли до ями і почали розстрілювати по 5-6 чоловік.

Я, як працівник жандармерії, показав приклад поліції, як необхідно поводитись з євреями — вийняв свій пістолет і пострілом у потилицю почав по одному їх розстрілювати. Тоді я застрелив чоловік двадцять. Таким чином, свою вину в знищенні громадян єврейської національності визнаю повністю. Я, як німець і жандарм, ненавидів радянських людей і сам особисто розстрілював їх...»[13, с. 2].

Це зізнання лише одного із великої кількості карателів, які розплатилися за свої злодіяння, здійснені в страшні роки окупації. 18 квітня 1946 року Вільгельм Фей був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Кажуть, що коли говориш правду — стає чистим сумління, а сповідаєшся — відпускаються усі гріхи. Але коли скоєно злочин проти людства, спокутувати провину щиросердечним зізнанням і навіть сповіддю неможливо, злочинець обов'язково повинен бути суворо покараний.

Ось ще один документ: "10-11 липня 1944 року на станції Волочиськ у військово-польовому суді під головуванням майора юстиції Пахомова і членів суду полковника Мартиненка, підполковника Собокаль, при секретареві лейтенантові Сорокіній за участю державного обвинувача прокурора майора юстиції Біргер почався розгляд справи про звірства зрадників Батьківщини, які чинили знущання над радянським народом в період тимчасової окупації.

У цій справі віддані до суду за обвинуваченням у злочинах, передбачених Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року. Зрадники Батьківщини, підлі фашистські наймити, колишні шуцмани Волочиського району, які розстрілювали радянських громадян"[14, с.2 ]. Усі вони добровільно вступили до поліції і присягнули німецьким загарбникам у вірності. За час своєї підлої роботи вони знищили близько 4 тисяч жителів Волочиського району — мирних радянських громадян. Вони готували ями, вартували наших людей і вели їх на смертну кару. Дітей, стариків, жінок — зовсім обеззброєних, роздягали, примушували лягати штабелями і потім розстрілювали.

13 липня 1944 року на площі станції Волочиськ в присутності великої кількості людей (більше 3-х тисяч чоловік) було виконано вирок військово-польового суду. Зрадників Батьківщини страчено на смерть через повішання

[14, с. 2].

Одним із головних завдань гітлерівці вважали не лише завойовувати своїх ворогів, але й знищувати їх. Ще в жовтні 1939 року Гітлер на нараді командування вермахту вже ставив конкретне завдання: «Після поразки СРСР повинно йти винищення слов'янського населення в таких масштабах, що фізичне знищення євреїв слід розглядати лише як експеримент для подібних компаній в майбутньому». [14, с. 2].

3 липня 1941року фашистами була окупована с. Курилівка. 80 жителів села було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 24 чол. не повернулося . На території села діяв партизанський загін із з’єднання С.А.Ковпака. Фашистські головорізи робили це вже з перших днів війни. Ось повідомлення радянського Інформбюро про криваву розправу гітлерівців над населенням с Лозова Волочиського району. Увірвавшись 5 липня 1941 року у с Лозову, німецько-фашистські бандити почали грабувати і убивати мирних жителів. Німці знущались над людьми, ґвалтували жінок і дівчат. Фашистські окупанти силоміць забрали понад 70 юнаків і дівчат на каторжні роботи в Німеччину. Багато з них не витримали жахливих умов і загинули в німецькій неволі. Так померли Ф.Бабій, 25 років, В.Грабовський, 19 років та інші. Колгоспниця М. Лукій, 30 років, повернулася з Німеччини інвалідом.

У селі було 318 дворів. Відступаючи, німці у звірячій люті спалили 160 з них. Багато будинків, що залишились, були зруйновані і непридатні для життя. Але найжахливіший злочин німецькі кати вчинили 9 березня 1944 року. Відступаючи з села, гітлерівці вривалися в хати і по-звірячому розстрілювали жителів. Німецькі виродки вбивали жінок і дітей. У цей день від рук фашистських палачів загинуло багато ні в чому не винних жителів села[12, с. 84].Фашистські окупанти майже повністю знищили містечко Волочиськ, таке ж сталося із с.Купелем.

Були спалені Волочиський цукровий завод, знищено цегельний завод. В руїнах лежали школи, лікарні , аптеки, бібліотеки, залізнична станція, пошта. Погрому зазнали адміністративні приміщення районних установ і організацій, а по селах знищені колгоспні тваринницькі і господарські приміщення і сотні жилих будинків.

Населення зазнало великих втрат. Знищено, замордовано 8634 чол.вигнано в Німеччину на примусові роботи 1982 чол. За опір або уникнення виїзду в Німеччину розстрілювали батьків, як було в селах . Спалювали хати і подвір’я як це було в селах Мана чин, Поляни, Канівка, Тарноруда, Гайдайки, Холодець, Клинини. Сьогодні особливої ваги набувають документальні матеріали, розповіді безпосередніх свідків тих трагічних подій. Свідчення жертв фашистського геноциду — це і документ історії, і неспростований факт звинувачення завойовників з третього рейху, яким не було, нема, не буде прощення.

Про страшні знущання розповідають очевидці мешканці села Канівка Волочиського району. Ось про що розповідає Настя Імерківна Копервась: "Як це сталося? Біда вже чекала на нас. Посходилися в хаті. Прислухаємось: стрілянина зчинилася на протилежному кінці села. Бачу все як би оце тепер: мій молодший брат (йому тоді йшов чотирнадцятий) припав до віконної шибки. Чоловік мій — Іван Іванович з тримісячним синочком, ходить по хаті, не знайде собі місця. Другий синок, старшенький, йому ледве три роки минуло, горнеться до мене. «Що ж воно буде, Іване?» — не знати чому запитую чоловіка, а той мовчить. А що він міг відповісти? Його ще в дитинстві під час громадянської війни поранили в праву руку. Вилікували руку, та була вона набагато коротша за ліву. На початку колективізації він опанував ремесло тракториста, став добрим механізатором, але через інвалідність призову до армії не підлягав.

Отак ми скупчилися в хаті, охоплені відчаєм. Стрілянина наближалася. Я глянула у вікно: над селом уже піднімалися димові хмари. Далі зволікати не було сил, я побрала дітей та мерщій навтікача до збручанських плавнів. Побіг зі мною мій брат-підліток. А чоловік зостався в хаті. Живого Івана вже не побачила. Не побачила живими ні свого тата, ні матір, ні старшого брата. Вони жили окремо від нас, на віддаленому кутку села. Мій батько тяжко хворів. Коли карателі запалили хату, вийти надвір він нездужав, так і обрушилася на нього палаюча покрівля. Потім на попелищі батькового обійстя віднайшли обгоріле коліно й полу кожуха — все що залишилося від батька. Вибігла моя мама на вулицю, але не врятувалася — за десяток кроків од власних воріт її застрелили карателі. Мого старшого брата розстріляли разом з чоловіком Іваном на високому березі Збруча. Молодший брат переховувався зі мною і моїми дітьми в плавнях. Та як минули страшний день, а за ним ніч, так само сповнена жахів, прийшов у світ начебто спокійний і тихий ранок, мій братик каже до мене: «Піду, подивлюсь, що там з нашими, та може щось поїсти знайду». Десь на попелищі він надибав буханець хліба й повертався до нас у плавні. Повертався мій братик і не дійшов: його вистежили карателі і розстріляли біля придорожнього рову: Так і лежав, геть закривавлений, притиснувши той хліб до грудей.

Отак-то: шістьох найближчих мені людей (додайте до цього сумного рахунку ще двох наших зятів), не стало того морозного дня — 24 січня 1944 року. До визволення залишалося півтора місяця. Зійшлися на цвинтарі, ями копаємо, а земля геть перемерзла, важко піддається лопаті. Глибоких ям викопати не було змоги. Не було трун, ховали в простирадлах, ряднах. Кожного. А їх сім десятків та ще дев'ять. В одній ямі я поховала маму з двома її синами. В другій — батька з двома зятями. Кажу: "Батька". Оті останки, що віднайшла після злощасного вогню, згорнула в матерію та опустила в землю... А тоді підняла голову, озирнулася: світ чорний-чорний. Так мені стало млосно, нестерпно боляче — нема життя і край! А жити треба, двійко маленьких діточок при мені...» [14, с. 2].

Гітлерівці залишили після себе «мертву зону»: село спалили повністю — 132 жилих будинки, всі колгоспні будови, 80 жителів Канівки розстріляли, спалили живцем, 54 колгоспники погнали у фашистське рабство до Німеччини[14, с.2 ].

Люди приймали мученицьку смерть, не просячи пощади в катів. Що могли протиставити зброї осатанілих ворогів беззахисні жінки, діти, старики? Які рятівні засоби були в них, щоб уберегтися від всепоглинаючого вогню, смертоносного шквалу свинцю, що випускали стволи есесівських автоматів? Хоч збігло від тоді літ та літ, а живі досі пам'ятають ті жахи, потоки людської крові, згарища, страхіття — пам'ять береже все до найменших подробиць. Живі мужньо несуть у собі той тягар важкої пам'яті. Попіл спаленого подільського села донині стукає в людські серця.

Було надзвичайно важко. Але люди не корилися ворогові. В містечку Волочиськ діяла підпільна група, яка мала зв'язок з Проскурівською окружною підпільно партизанською організацією М.А.Храновського [6, с. 147].

Підпільники почали активно діяти з кінця 1942 року, вони розклеювали листівки, які одержували від диверсійної групи із з'єднання С.А.Ковпака, інформували населення про події на фронті, руйнували лінії зв'язку, передавали партизанам дані про кількість ворожих військ, які були у Волочиську та в сусідніх селах. Між станціями Волочиськ і Війтівці в кінці 1942 року підпільники пустили під укіс німецький ешелон. Було знищено паровоз і 20 вагонів, вбито близько 200 солдатів і офіцерів.

Тисячі жителів району захищали свою Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни. 2974 жителі за подвиги у Великій Вітчизняній війні нагороджено орденами і медалями, а трьом із них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу – Маліновському Цезарю Казимировичу, Атаману Адаму Івановичу та Мальону Арсентію Антоновичу [15, c.2].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Української держави (1)

    Книга
    Рецензенти: д-р юрид. наук, проф. М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст. наук, проф. О.В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України); д-р юрид.
  2. І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність

    Документ
    Нова книга відомого українського громадсько-політичного діяча І.В.Діяка присвячена осмисленню історичного досвіду України. Особлива увага приділяється встановленню і поясненню зв’язків між причинами наших поразок та їх наслідками.
  3. О. П. Реєнт, І. А. Коляда

    Документ
    Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів. Усі вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в життя вони присвяти­ли все своє життя, поставивши за мету вибороти
  4. Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон (1)

    Закон
    Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії.
  5. Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон (2)

    Закон
    Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії.

Другие похожие документы..