Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Интервью'
(Интервью с М. и С. Дяченко брала М. Галина для журнала «Реальность фантастики») — Известно, что писатели стараются держаться поближе к столицам. У н...полностью>>
'Публичный отчет'
В соответствии с Федеральным законом «О государственной регистрации юридических лиц» 29 декабря 2008 года ИФНС России по г. Одинцово Московской облас...полностью>>
'Документ'
7-8 сентября 2011 г. Российский новый университет по поручению Министерства образования и науки Российской Федерации проводит Международную научную шк...полностью>>
'Документ'
Для пассажира поездка на дополнительном поезде может быть выгодной при условии, что он готов пожертвовать временем и комфортом. Для железной дороги до...полностью>>

Тема: Независимость Украины

Главная > Реферат
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

ПРЕДМЕТ: ИСТОРИЯ

Тема: Независимость Украины

Предмет: История

Вид работы: Реферат.

Реферат сдан в Запорожской гимназии №107 с оценкой «отлично».

Реферат выполнен на украинском языке.

Зміст

ст.

1 Стартові умови розгортання державотворчого процесу 3

2 Становлення владних структур 8

3 Формування багатопартійності 13

4 Реалізація нового соціально-економічного реформаційного

курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 р.р.) 14

5 Основні тенденції розвитку сучасної української культури 19

6 Характерні риси релігійного життя 23

7 Формування концепції зовнішньополітичного курсу 25

8 Західний напрям зовнішньої політики 26

9 Відносини України з державами СНД 29
Література 34

1 Стартові умови розгортання державотворчого процесу

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги – понад 90 % громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки –

Л. Кравчука (понад 61 % голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик "Таймс":"Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився".

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави України зумовила низка чинників.

Зовнішні:

  1. Поразка соціалістичного табору в "холодній війні", порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи.

  2. Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.

  3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.

  4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

  5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил.

  6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу, значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування – під юрисдикцію РСФРР та інше – все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера у новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні:

  1. Існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління.

  2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

  3. Певна стабільність українського товарного ринку.

  4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

  5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.

  6. Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

  7. Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища "уламка імперії" – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату ориєнтирів, розгубленість, розчарування, а наслідок цього – тривалий "урочистий марш на місці" на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності у суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності є визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії – 0,12 га, у Німеччині – 0,20 га, у середньому в Європі – 0,26, у світі – 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку – абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою у розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби у деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20-25 %.

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, необхідно звернути увагу на особливості форм і методів його використання у радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні. Таке тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75-80 % продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком иакого становища стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкувати й структурну та територіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70 %, а групи "Б" (галузі, що виробляють предмети споживання) – 30%, тоді, як у США промислова продукція групи "Б" становить майже 70%. Це означало орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному розміщенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80 % усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 66 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росією забезпечували 67,3 % виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська економіка була надто мілітарізована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалася у промисловість України. Тому в союзній республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30% союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого – суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації у республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже у всіх середніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та надземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визначились і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, абсолютного пріорітету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище у народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення – 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці у промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5-6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася у спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовими гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка цього періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером (економіка) з потужними м'язами – значним промисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого – Хлопчиком-мізинчиком (державу) з мініатюрним кістяком, без досвіду самостійного і самодостатнього існування, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздатність цього гігантсько-мініатюрного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України поклало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні інтереси у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США – на президентських виборах, Німеччина – на питаннях внутрішньої консолідації, Японія – на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний "важіль тиску" на Україну щодо ядерного озброєння. Так, за обсягом американської допомоги у 1992-1993 р.р. (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на 10-му місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники:

  • непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій;

  • успадкована від колишнього СРСР деформована структура народно-господарського комплексу;

  • значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал;

  • недосконала організація державної влади у республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою , виконавчою і судовою гілками влади:

  • певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

2 Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

  1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон України", який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України".

  2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

  3. Визначення національної символіки як державної. У січні-лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію Вербицького "Ще не вмерла Україна", синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

  4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р., відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес повинен іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8-0,9 % від чисельності населення України (420-440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4-5 % державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон "Про збройні сили України", в якому Україна, як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі ("Про прикордонні війська України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. – 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції – активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння – з одного боку, реальні можливості на потреби української держави – з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особливого складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Воєнну доктрину України". Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах – воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що "хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України".

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності – це лише початок процесу розбудови держави. В межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції – трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть "розбудови держави" полягає у перетворення уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріорітетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада – дістався у спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні – забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні – більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обгрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці в центрі і на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду". Іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконодавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 р., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок того, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади –Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної триади виявилися далеко не рівноправними. За оцінками експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993 р.), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Отже, за роки незалежності України сформовано правове поле для державотворчого процесу – запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили республіки, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо).

Центральною подією конституційного процесу 1991-1998 р.р. стало прийняття нової Конституції України - закодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих огранів держави і місцевогосамоврядування, їхні взаємовідносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненного громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

3 Формування багатопартійності

Одним з головним елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом.

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, найпотужнішими з яких є Комуністична партія України та Селянська партія України. 13 партій національного та націоналістичного спрямування формують праве крило організованих політичних сил республіки. Найпомітнішими партіями правого спрямування є Народний рух, Українська республіканська партія, Християнсько-демократична партія України, Демократична партія України.

Майже 30 партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії.

Процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві. Партії поступово заповнили весь політичний спектр від лівих до правих, який існує у більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи – майже 10 політичних партій, які мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

4 Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 р.р.)

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межою бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25-30 %. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правило, не перевищує мінімальну більш як у 3-4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом 1991 – 1994 р.р. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної полярізації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення, "середній клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті" – "бідні".

За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна у трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація і лише згодом реформування" та перехід до формули "прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації". У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріорітетні завдання:

  1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

  2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

  3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширеня приватного сектора.

  4. Децентралізація управління економікою.

  5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.

  6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передачу через акції у приватне користування населення державного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частку позики, була саме лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування:

- по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів;

  • по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомоги державного програмування;

  • по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу, отримання маскимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва, піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів, економічне забезпечення пріорітетного розвитку соціальної сфери.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

  1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10000 %, у 1994 р. – 500 %. В 1995 р. прогресуючу інфляцію вдалося призупинити: в січні вона становила – 21,2 %, а вже в травні – лише 4, 6 %.

  2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45 % загального обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденція набрала сили і в першому півріччі 1998 р. недержавний сектор продукував 65,9 % промислової продукції.

  3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших років існування незалежної України була характерною "втеча" капіталів за кордон. Це означало, що значна частина коштів, виручених за експорт українських товарів, осідала в західних банках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна напрямку руху валюти.

  4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р. приватизовано 8 тис. великих та середніх підприємств України і практично завершено малу приватизацію.

  5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств. Понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.

  6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30 %, скорочено податкові пільги. Ставка податку на додану вартість знизилася з 28 % до 20 %.

  7. Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р. Україна здійснювала зовнішньоторгівельні операції з партнерами із 164 країн світу. Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і становило 1 млрд. доларів.

Однак, ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою дією, - це лише прориви в окремих економічних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчуюють економічні показники першої половини 1998 р. У цей час збитково працювала більша частина (51 %) підприємств, що на 6 % перевищила аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис. обстежених підприємств здійснювали комплексну механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конкурентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2 % промислових підприємств, нову техніку – всього 1 %. За бартерними умовами підприємствами у першій половині 1998 р. було реалізовано 41,7 % продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання безробіття – на липень 1998 р. кількість безробітних порівняно з початком року зросла на чверть.

Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фінансових ринках Росії та Південно-Східної Азії, які активізували негативні тенденції у вітчизняній економіці, знову розпочався спад промислового виробництва, що у вересні сягнув 2,6 %, розгорнулась інтенсивна девальвація гринві. Негаразди посилювались і значним зростанням заборгованості держави з виплати виплат і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат – 3,2 млрд. грн., із пенсій – 1,1 млрд. грн.).

Загострення проблем реформування економіки зумовлені недостатнім ступенем обгрунтованості економічних реформ; повільним формуванням правової бази реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньо-економічними прорахунками тощо.

Отже, в результаті пошуку оптимальної моделі реформування, апробації різних її варіантів в економіці України позитивні тенденції та процеси переплітаються з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній, автомобілебудівній та електронній промисловості, започаткування процесу повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси – зростає кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізовується через бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат заробітної плати, зростає безробіття тощо.

5 Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Після проголошення незалежності в Україні надзвичайно гостро постало питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства.

Основою самовідтворення культури є освіта. У другій половині 80-х років постала гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти, що зумовило появу 1988 р. "Основних напрямів загальноосвітної і професійної школи". Поява на політичній карті світу незалежної України, розбудова власної держави вимагали нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства, будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальносвітові реформаційні процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), яка передбачала кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Суть нової моделі освіти полягала в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі:

  1. Децентралізації та демократизації управління освітою.

  2. Диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу.

  3. Безперервності освіти та варіативності навчальних планів і програм.

  4. Переорієнтації сфери освіти на пріорітетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Про масштабність цього завдання свідчить хоча б те, що система освіти України охоплює понад 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 15 мільйонів учнів та студентів. У ній зайнято понад 2 мільйони фахівців. Отже, кожен третій громадянин України навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій:

  1. Певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу.

  2. Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями.

  3. Забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам.

  4. Урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. У системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних щакладів, 100 з яких акредитовані, тобто мають юридичний статус. Мета їхнього створення – оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефіцитних спеціальностей.

  5. Поступове утвердження у сфері освіти української мови.

Але очікувальних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше, того, як і все суспільсьво, вона потрапила у зону глибокої кризи, про що засвідчує:

  1. Залишковий принцип фінансування.

  2. Невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства.

  3. Падіння соціального престижу педагогічної діяльності.

  4. Різке загострення кадрової проблеми.

Вже на початок 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи України втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25 % майстрів виробничого навчання.

Важливою складовою частиною духовної культури, формою соціальної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Найавторитетнішим науковим центром лишається Академія наук України, яка з 1994 р. отримала статус національної. Активізації науквого пошуку сприяло створення Міністерства України у справах науки та технологій, заснуваня низки галузевих академій.

Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій:

  1. Постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті.

  2. Недостатня матеріальна база.

  3. Зниження ефективності функціонування наукових установ.

  4. Внутрішній і зовнішній "відплив умів".

Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуюються на Заході українські генетики, фізіологи, програмісти, фізики-теоретики. Цей процес веде до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем, плюс втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівцівООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації вітчизняної науки може стати незворотним, якщо країну залишить 10-15 % найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливим є і внутрішній "відплив умів". Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що понад 20 % науковців республіки перейшло до комерційних структур.

Суперечливі процеси відбуваються і в сфері літератури та мистецтва. Укарїнській літературі вже повернуто забуті та заборонені імена М. Зерова, М. Куліша, Г. Косинки, Є. Маланюка, В. Стуса, М. Хвильового та ін. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори –

І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, О. Теліги та ін. Ці два процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Незважаючи на економічні негаразди, розвивається національний театр. Український театр завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка у Німеччині, Львівського академічного театру імені

М. Заньковецької – у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі, Лахорі, Торуні. Національна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції.Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету.

Складний час переживає кінематограф. Ще 10 років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося в 10 разів, а чисельність кіноустановок – на одну третину. Попри те фільм "Лебедине озеро. Зона" (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського фестивалю. Фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової та "Голос трави" Н. Мотузко мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Ротердамі, Берліні.

Динамічні процеси відбуваються у царині української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях "Червона рута", "Таврійські ігри", "Доля" (Чернівці), "Мелодія" (Львів), "Оберіг" (Луцьк), "Тарас Бульба" (Дубно) тощо.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню українські культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країни світу підписали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадянськими організаціями і понад 300 відомими громадськими організаціями із 102 країн світу.

Водночас у культурній сфері простежується тривалий період маргінального стану культури, коли старі ідеали та орієнтири вже втрачені, а нові ще відсутні; скорочення мереж установ культури; повільне формування правової бази для культури, мистецтва, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та особливостям культурного процесу; обмежене фінансування культури; комерціалізація культурної сфери, яка за відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставили на межу виживання значну частину творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними ідеалами; прогресуююча культурна деградація населення.

Процеси, що відбуваються у культурній сфері сучасної України, складні, суперечливі й неоднозначні. Позитивні паростки нового з'являються у вкрай несприятливих умовах, часто один і той самий культурний фактор стимулює появу полярних результатів. Це зумовлює нагальну потребу в радикальних, але зважених, далекоглядних і надзвичайно продуманих змінах.

6 Характерні риси релігійного життя

Наприкінці 80-х на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний "релігійний ренесанс", виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх храмів, побудова нових культових споруд тощо. Такий розвиток подій став наслідком зняття заборон на релігійне життя, забезпечення з боку держави реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; часткової втрати старих ідеологічних орієнтирів та шкали цінностей; поверненням на хвилі духовного відродження до традиційних цінностей.

Чисельні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного фактора в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині понад 1/3 громадян України вважають себе віруючими).

Водночас у духовній сфері існує низка серйозних проблем. Однією з найвідчутніших є проблема глибокого розколу в православ'ї.

Православні становлять нині 52 % віручих України. Проте єдиної православної церкви в України немає. Православ'я в Україні фактично розкололося на три конфесії:

  • Українська Православна Церква, підпорядкована московському патріархату (УПЦ-МП) – понад 6 тис. общин, 64 монастирі;

  • Українська Православна Церква, підпорядкована київському патріархату (УПЦ-МП) – майже 2 тис. общин, 15 монастирів;

  • Українська Автокефальна Православна Церква (УАЦП) – до 600 парафій.

Ця конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє розкол і протистояння в українських землях.

Іншою не менш складною проблемою стала значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української демократичної партії, Української християнської партії жінок (1991 р.), з іншого – політика проникає в релігійну сферу. Очевидною є роль саме політичного чинника у розколі православ'я. Багато в чому саме цим породжувалися непоодинокі конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії.

Особливостю релігійного життя республіки є і територіальна нерівномірність поширення релігії.

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Для України, як для будь-якої багатонаціональної країни, характерна поліконфесійність.

Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до так званих нетрадиційних культів. Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів та ін.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притамані такі риси та особливості:

  1. Помітне зростання релігійного фактора в суспільному житті;

  2. Посилення релігійності населення;

  3. Швидке збільшення кількості релігійних общин;

  4. Різке розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

  5. Глибокий розкол у православ'ї;

  6. Політизація релігійної сфери;

  7. Міжцерковні конфлікти;

  8. Територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

  9. Відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

  10. Поява у релігіному спектрі республіки значної кількості нетрадиційних культів.

7 Формування концепції зовнішньополітичного курсу

Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень

1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс.

Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на реального повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності України на засади самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обгрунтування власної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада республіки схвалила "Основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями; розповсюдження у світі іміджу України як надійного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе. Пріорітетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі політики 1991-1994 р.р. було покладено принцип "балансу інтересів", що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. весь розвиток зовнішньої політики України пішов по лінії модифікації, розстановки нових акцентів у пріорітетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію "мосту між Заходом і Сходом".

8 Західний напрям зовнішньої політики

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави у перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами "Вищеградської трійки" (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Українська дипломатія мусила подолати специфічні проблеми:

  1. Для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з "тіні Росії", яка зовсім не бажала випускати її із-за свого впливу.

  2. Вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічногостану, опинилася чи не останньою в черзі "за інтеграцією із Заходом", вслід за державами Центральної та Східної Європи.

  3. Республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок – ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

Вирішення проблеми ядерного розброєння, на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Але цілокм закономірно, що, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 р.).

У січні 1994 р. під час зустрічі у Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки-но вона завершить процес ядерного роззброєння і стане учасником договору про нерозповсюдженість ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання – вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.

Все це спричинило своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання таких процесів та тенденцій на міжнародній арені:

  1. Інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські політичні та економічні структури. Важливими віхами у процесі входження України до європейської спільноти стали: підписання першою з країн СНД угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, входження до Ради Європи, отримання кредитів від Міжнародного Валютного Фонду та Європейського банку реконструкції та розвитку (активне кредитування розпочалося в 1995 р.), набуття статусу повноправного члена Центарльноєвропейської ініціативи(ЦЄЇ).

  2. Налагодження регулярного політичного діалогу з США, що відповідає рівню стратегічного партнерства. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим чинником гарантування стабільності та безпеки в Європі. Про це свідчать дипломатичні контакти - відвідування України понад десятьма представницькими делегаціями; схвалення Палатою представників Конгресу США резолюції на підтримку України, у якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополю; вихід України у 1996-1997 р.р. на перше місце серед країн за розмірами допомоги, що надавалася США.

  3. Активізація двостороннього співробітництва із західними державами. Плідно розвивалися відносини з ФРН. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Договірно-правова база українсько-німецьких відносин налічує понад 40 двосторонніх юридичних документів міждержавного, урядовго та міжвідомчого характеру. Активізувалися контакти та співробітництво з Італією, Францією, Великобританією, Австрією, Канадою.

  4. Зміцнення зв'зків з НАТО. Намагаючись гарантувати собі безпеку, Україна у процесі інтеграції до європейських структур, активізувала свої контакти з Північноатлантичним Союзом. 9 липня 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ підписали Президент України та лідери 16 держав – членів альянсу. Зміст хартії містить принципи взаємовідносин, структуру і характер взаємодії між НАТО і Україною, форми та механізми консультацій, базові засади забезпечення безпеки в Європі. Важливим моментом цього документа є теза про те, що "НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів".

Отже, зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підгрунтя для поступового пертворення України з пасивного об'єкта на активний об'єкт міжнародних відносин.

9 Відносини України з державами СНД

Ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонували. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдружності лише форму "цивілізованого розлучення", то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін.

Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва, забезпечує стабільність у міждеражвних відносинах, надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика.

Одним із важливих факторів, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписання низки угод – на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першому півріччі 2000 р. майже чверть експортних поставок Україна здійсннювала у Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в такі країни, як Китай, Туреччина, Німеччина, Білорусь та Італія разом узяті. Більша частина імпортних надходжень у нашу республіку здійснювалась з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-російських відносинах.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримьска проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

  1. Легітимність (законність) перебування Криму у складі України.

  2. Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67 % населення, українці – лише 25,8 %. Крім цього, 47,7 % українців визнають російську мову рідною мовою.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однаковий сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання "кримського вузла". Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умовах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого – підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Певним підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:

  • забезпечує рівноправне і беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва у різних сферах;

  • визнає територіальну цілісність України і підтверджує легітимність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кордону;

  • заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи одна одної, дотримання прав людини;

  • гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

  • вирішує питання про поділ Чорномосрького флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі);

  • врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед Російською Федерацією (нашій республіці практично списано борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастополі);

  • забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв'язання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федерацією в рамках СНД, для України пріорітетним є розвиток двосторонніх контактів , зміцнення і поглиблення політичних та торговельно-економічних зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами – Білорусією та Молдовою.

Українсько-білоруські дипломатичні відносини були встановлені

27 грудня 1991 р. і нині грунтуються а понад 60 договорах та угодах різного рівня. Досягненнями української дипломатії є завершення робіт щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону і підписання відповідного договору. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами – Білорусь посідає друге місце після Росії у зовнішньоекономічній діяльності України. З метою поглиблення та посилення міждержавних відносин було підписано Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.

10 березня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Республікою Молдова. Своєрідним підгрунтям партнерства та взаємодопомоги став Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво, підписаний Президентами обох держав 23 жовтня 1992 р. Правове поле українсько-молдовських відносин налічує майже 30 угод та протоколів, що регулюють взаємовідносини у різних сферах.

В останні роки надано імпульсу процесові співробітництва з країнами СНД азіатського регіону. Переломним став 1995 рік:

- у квітні укладено Меморандум про тристороннє співробітництво між Україною, Туркменистаном та Ісламською Республікою Іран;

  • у червні укладено Договір про поглиблення економічної інтеграції між Україною та Республікою Узбекистан, а також угоди про співпрацю в галузі культури, науки, охорони здоров'я, спорту, туризму, інформації;

  • у вересні укладено низку важливих документів з Казахстаном – міжурядову Угоду про співробітництво в галузі науки і технології, Угоду між Міністерствами оборони в галузі військової освіти.

Отже, двосторонні відносини України з країнами СНД розвиваються досить плідно і динамічно, забезпечуючи реалізацію національних інтересів нашої держави. Ці відносини у політичній сфері сприяють вирішенню проблеми кордонів, врегулюванню питань щодо спадщини СРСР, гарантуванню безпеки республіки; в економічній сфері – забезпечують стабільність поставок енергоносіїв в Україну та транзиту товарів через території інших держав, активізують процес виробничої кооперації, інтенсифікують зовнішньоторгівельні операції; у гуманітарній сфері – сприяють культурному та науковому співробітництву, регулюють питання громадянства, одержання освіти рідною мовою, забезпечення доступу населення до засобів масової інформації тощо.

Україна перебуває на вирішальному етапі своєї історії. ЇЇ майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості у діях різних політичних сил, єдності та віри у власні сили народу.

Література

  1. Бойко О. Історія України у ХХ столітті (20-90 роки). – Ніжин, 1994.

  2. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1995.

  3. Смолій В.А., Степенков В.С. Українська державна ідея. К., 1997.

  4. Українська державність у ХХ столітті. – К., 2001.

  5. Українська центральна Рада. Документи і матеріали. Т.1-2. – К., 1997.

  6. Рибалка І. Історія України. Ч.1-2. – Харків, 1997.

  7. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.1999.

8. Бойко О.Д. Історія України. – Київ, 1999.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Украине нужна конституция республики

    Документ
    Я думаю, что было бы правильным рассматривать Конституцию как документ, который учреждает власть в государстве, на этапе самоорганизации страны. Ведь можно быть страной и не быть государством.
  2. Спровозглашением политической и экономической независимости Украины встал вопрос о создании национальной финансово-кредитной системы

    Реферат
    С провозглашением политической и экономической независимости Украины встал вопрос о создании национальной финансово-кредитной системы. Дело в том, что финансовая и кредитная системы, которые функционировали в Украине на то время,
  3. Украина и вто: куда ведет процесс глобализации?

    Документ
    За последние несколько месяцев правительство Украины добилось решающих успехов на пути присоединения к Всемирной торговой организации, той самой, что считается в наши дни одним из самых ярких символов глобализации.
  4. Заседание Центра социально-консервативной политики (Украина) на тему "Федерализация Украины как средство устранения социальнойнапряженности"

    Заседание
    Информация для СМИ15 июля в Киеве прошло очередное заседание Центра социально-консервативной политики (Украина) на тему "Федерализация Украины как средство устранения социальнойнапряженности".
  5. Украина и Турция: два берега одного моря

    Документ
    3 февраля несколько тысяч человек вышли на улицы Анкары для участия в акции протеста против реформы трудового законодательства, предусматривающей сокращение минимального размера заработной платы для молодежи и отмену обязательного

Другие похожие документы..