Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
  Программа разработана в соответствии с основными положениями Национальной образовательной инициативы «Наша новая школа»; федеральной Программой раз...полностью>>
'Документ'
Про результати управлінської діяльності адміністрацій Вільнянської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 3 та Купріянівської ЗОШ І-ІІІ ступенів щодо забезпечення рівн...полностью>>
'Доклад'
В последние годы общественно-политическая и экономическая ситуация в стране с ее нестабильностью, ухудшением демографических показателей и изменениям...полностью>>
'Методические указания'
1. Разработаны: Федеральной службой по надзору в сфере защиты прав потребителей и благополучия человека (Е.Б.Ежлова, Н.Д.Пакскина); ФГУЗ "Россий...полностью>>

О. В. Михайлюк "українська революція" чи "російська революція на україні"?

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – Дніпропетровськ, 2000. – № 5 (13). – С. 70-76.

О. В. Михайлюк

"УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ" ЧИ "РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ НА УКРАЇНІ"?

Революція 1917-1920 рр. розглядається як процес розпаду та регенерації імперії. Зіставляється розуміння революції різними суспільними шарами, піднімається проблема свідомості та стихійності в революції. Робиться висновок, що революція на Україні не втискується в рамки власне української революції.

В сучасній українській історіографії домінуючою тенденцією стало розглядати революційні події 1917-1920 рр. з точки зору національних інтересів України, в науковому і політичному лексиконі закріпився термін "українська революція". Такий підхід, в умовах здобуття Україною державної незалежності, актуальний і зрозумілий, але він звужує перспективу бачення. Повинні враховуватися й інші точки зору.

Напередодні революційних подій українські землі входили до складу різних держав, знаходились під впливом різних локальних цивілізацій. Економічні, політичні, соціокультурні процеси та обумовлені ними революційні події визначалися в більшій мірі притаманним цим державним та цивілізаційним утворенням особливостями, ніж етнічною єдністю населення українських земель. Українські землі, які входили до складу Російської імперії, знаходились під домінуючим впливом російської цивілізації і підлягали її загальному ритму та закономірностям, хоча й мали свої особливості. Будучи протягом століть втягнутою до сфери впливу російської цивілізації, поєднана з нею в релігійному та культурному відношенні, Східна Україна по суті стала однією з провінцій Російської імперії. Це визнають, якщо відкинути оцінкові судження, і самі діячі "української революції". "Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціальну будову, підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян", – писав І.Мазепа [13. С. 7]. Представники українських соціалістичних партій різних відтінків вбачали головну причину своєї поразки у низькій свідомості народних мас, що у критичні моменти не надали вирішальної підтримки "українській революції". В.Липинський писав про "малоруські, українобайдужі низи, що завжди в лиці своїх представників не хотіли і не будуть хотіти воювати з Москвою" [11. Т. 6. Кн. 1. С. XXV]. З іншого боку, не менш заангажований автор пише: "Нема де правди діти, революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, національно, культурно і соціально. Учасники війни кажуть, що тільки селянська маса залишилася українською, а всі інші прошарки суспільства були зденаціоналізовані" [17. С. 406]. Але якщо це так, то ким і заради кого взагалі робилася "українська революція"? І чи не було це насилля над народом, якого примусово вели до світлого, якщо не комуністичного, так національного "раю"? І якщо саме за насилля над народом піддаються критиці більшовики, то чим в цьому плані від них відрізняються діячі "української революції"?

Можна багато розмірковувати про те, що українська революція була підготовлена й теоретично обгрунтована кращими умами, починаючи, щонайменше, з Пилипа Орлика і закінчуючи українськими політичними партіями початку ХХ ст. Що ж, знаходити пояснення заднім числом – то професійна робота істориків. Можна говорити про передумови, про певні настрої, які дійсно мали місце і за певних умов могли зреалізуватись – вони відіграли свою роль в подальших подіях. Слід відзначити, що Україна напередодні революційних подій залишалася, хоча й важливою, але периферією загальноросійського суспільно-політичного та революційного рухів. Хоча в цілому національне питання відіграло значну роль в революційному процесі, український національно-визвольний рух не був головною причиною, вирішальним фактором революції та розпаду імперії. Українські політичні партії, котрі навіть в період самої революції були досить нечисленні та мало впливові, відіграли в розпаді імперії приблизно таку ж роль, як, скажімо, "Рух" в розпаді Радянського Союзу. В лютому 1917 р. монархія впала буквально за лічені дні, що й зараз багатьма дослідниками сприймається як свого роду загадка. Так вона сприймалася й більшістю сучасників. "Русь злиняла в два дні. Саме більше – в три" – писав В.Розанов [21. С.5]. Лютнева революція більше схожа на революцію "зверху", ніж на революцію "знизу". І вирішальна роль тут належала столиці. П.Мілюков назвав ці події "самоліквідацією старої влади" [15]. "Мені здається, що в 17-му році в Росії зовсім не було політичної революції, – писав "зміновіхівець" Ю.Потехин, – Те, що прийнято вважати нею, – кінець лютого та перші дні березня – були скоропостижною смертю монархії, яка давно хворіла гнилісним зараженням крові і померла з переляку при виді голодного спалаху. Не пробуджена народна воля вбила самодержавство, а смерть самодержавства розбудила народну волю" [20. С. 360].

З падінням традиційної впади в Росії стала наростати загальна революційна криза. Криза цивілізації, ввібравши в себе всі суперечності, що накопилися до 1917 р., розгорнулася на повну силу. Цілісність культурного життя, підтримувана, головним чином, зверху, була втрачена. Природній resantiment до людей іншої культури, позбавлений стримуючих рамок, переріс у відкриту конфронтацію. Розпад і дискредитація старих цінностей, ідей, зв’язків посилили дезінтеграцію суспільства і тенденцію до різних форм групового розмежування. Розмежування суспільства відбувалося за двома головними ознаками: соціальною та територіальною – "по вертикалі" і "по горизонталі". Країна розпадалася на атоми локальних світів, котрі вели нескінчену боротьбу одно з одним, прирікаючи на загибель державність, культуру, тисячі людей.

Революція всіх застигла зненацька, і тих, хто її боявся, і тих, хто її чекав та готував. Діячі українського руху, попри всю їхню "свідомість", досвід революційної боротьби т.д., як і більшість революційної інтелігенції, виявилися до неї не готовими. Поштовх, сценарій було задано в Петрограді, а провінція лише сприйняла те, що відбулося в столиці. В Росії, з її централізацією, столиці відігравали особливу роль. На Україну революція прийшла, за свідченням сучасників, "по телеграфу". Тут в чомусь правий І.Нагаєвський, коли пише, що "соціалістичні доктринери і романтики на початку революції випадково захопили владу в свої руки" [17. С. 406]. Звичайно, можна говорити і про "малоросів", котрі, коли чари імперії розвіялися, за одну ніч перетворилися на національно свідомих українців і навіть потенційних "сепаратистів" [12. Т. 2. C. 6], – за одну ніч такого не трапляється (тут можна провести аналогію з "березневими" есерами), – і про українські партії, котрі спішно сформувалися і скористалися ситуацією, нагодою (як, власне, і всі інші політичні партії, в тому числі й більшовики). Але не вони створили цю ситуацію і не вони володіли нею. Змінилася ситуація – і новоспечені "свідомі українці" знову стали "малоросами" (як і більшість "березневих" есерів швидко забули про свою революційність). Тут треба враховувати психологію мас, зміну настроїв натовпу, фактор "революційного неврозу", випадковості тощо.

Україна виявилась осколком імперії. Державно-політичні утворення на території України були продуктами розпаду імперії. До таких утворень слід віднести не лише УНР, ЗУНР (хоча, на мій погляд, це утворення потребує окремого підходу) і Українську державу, а й Донецько-Криворіжську республіку, Таврійську республіку, УСРР, режими Збройних Сил Півдня Росії (Денікінщину) та Революційної Повстанської Армії (Махновців) і так до окремих сіл, де нерідко проголошувались "самостійні" республіки. Розпадався цілісний організм – імперія, а український рух, який складала і представляла, головним чином, незначна купка інтелігенції, котра, слід віддати їй належне, виявила значно більшу активність, згуртованість, цілеспрямованість, ніж в цілому російська, був лише одним з проявів цього розпаду. Якщо взяти до уваги те, що революція була підготовлена інтелігенцією, в значній мірі спровокована інтелігенцією і на перших порах інтелігенція намагалася нею керувати, то в якійсь мірі є підстави називати революцію на Україні "українською революцією", оскільки досить значне угрупування української інтелігенції, котре мало певні національно-політичні цілі, взяло в ній активну участь і намагалося поставити під свій контроль. Дійсно, реально існувала платформа, на якій організувалися досить численні політичні сили, підтримувані масами населення, які відповідно мислили і діяли, справляли неабиякий вплив на перебіг подій і в регіоні, і на загальноросійський революційний процес в цілому [23. C. 5]. Але цим власне "українська революція" і вичерпується. В революційних подіях на Україні брали участь не лише українці, а й росіяни, євреї, поляки, німці і т.д. І більшість з них були не надіслані на Україну з Великоросії, хоча, звичайно, були й такі, а народилися тут і тому мали повне право вважати її своєю батьківщиною та брати участь у вирішенні її долі, виходячи зі своїх поглядів та переконань. Тут склалися різні платформи, брали участь в подіях різні угрупування російської, єврейської, інших національних меншин, та й української інтелігенції, партійно-політичні угрупування, військово-політичні формування, іноземні держави – Німеччина, Польща, країни Антанти, а головне – народні маси. Слід враховувати не лише позиції та діяльність політичних сил та партій, котрі були лише частиною (причому – дуже незначною) народу і відігравали хоча й важливу, але далеко не вирішальну роль, а й, в першу чергу, позицію та настрої широких народних мас, які, власне, і є українським народом.

Я.Грицак, наприклад, виділяє чотири конфлікти, які розвивалися одночасно протягом 1917-1921 рр.: 1) продовження Світової війни; 2) конфлікт між Тимчасовим урядом та Радами, який перейшов у протистояння між червоними і білими; 3) український національний рух, головними противниками якого стали російські білі та червоні сили; 4) власна громадянська війна між українськими лівими і правими силами [4. C. 112]. Але перераховані ним конфлікти, які дійсно мали місце, мають політичний, а тому дещо вторинний характер. Ним не враховуються соціокультурні процеси, які відбувалися в цей період і мали визначаючий вплив на розвиток подій. Він навіть взагалі не називає соціальних конфліктів (як би ми не ставились до марксизму з його пріоритетом класової боротьби, антагонізм між соціальними верствами, почуття resantiment'у бідних до багатих все ж існувало реально і особливо виявилося в процесі революції), не враховує соціокультурного протистояння між містом і селом, не враховує фактору соціокультурного розколу між модернізованим "верхом" (до якого можна віднести й інтелігенцію, навіть "національно свідому") та традиціоналістським "низом" і т. ін. На його думку, вся історія революційних подій 1917-1920 рр. в Україні полягала в тому, що з чотирьох перерахованих ним конфліктів у міру їх розвитку найбільшої сили набрав власне третій – прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію [4. С. 112]. На мій погляд, тут Я.Грицак видає бажане ним за дійсне. Саме третій з перерахованих ним конфліктів в кінцевому рахунку не став визначаючим; він дійсно мав місце, але навіть з перерахованих ним конфліктів, як показали реальні події, більшу вагу мали інші фактори.

На Україні, як і в Росії в цілому переплелися дві революції: революція "зверху", якої прагнула, готувала та намагалась керувати нею інтелігенція, котра мала відбутися, так чи інакше, за європейськими зразками чи у всесвітньому масштабі, та революція "знизу", яку здійснювали маси і яка була спрямована багато в чому саме проти європеїзованої культури "верхів", що її саме й репрезентувала інтелігенція. Різні політичні угрупування виробили свої моделі суспільного розвитку та вели боротьбу між собою за втілення їх в життя. Носіями національної ідеології були інтелігентські і так звані напівінтелігентські шари , як правило, за походженням зв'язані з селом. У їхній свідомості соціальні й національні мотиви багато в чому збігалися, що обумовило соціальне забарвлення національного руху і переважання в ньому соціалістичних партій. Українська інтелігенція виробила своєрідний сплав соціалізму та націоналізму.

"Українство, – відзначає В.Липинський, по природі своїй є рухом верхів" [11. Т. 6. Кн. 1. C. XXIV]. Для тодішнього стану нації, на наш погляд, найбільш відповідає ситуація, подібна до ситуації у Франції ХVІІІ ст., де власне націю становили нобілітет та духовенство. Для Мартіна Лютера нація складалася зі знаті – клерикальної та світської; все інше було народом. Жозеф де Местр писав: "Що таке нація? Суверен та аристократія" [див. 9. С. 38-39]. Тут же націю репрезентувала інтелігенція, а аж ніяк не народ. Але націоналізм інтелігенції і "націоналізм" народу (якщо можна використовувати цей термін стосовно селянства, на мій погляд, краще використати термін "етнічна контрарність", запропонований Л.Гумільовим), не просто не співпадав, а навіть мав, можна сказати, різну природу і протилежну спрямованість. Українське суспільство було традиційним суспільством. Для традиційного суспільства взагалі характерним є ворожо-негативне ставлення до чужої культури. Воно співпадало з російським фундаменталізмом, проявом якого був чорносотенний рух. Ще в період революції 1905-1907 рр. православно-монархічні ідеї знайшли широку підтримку серед українського селянства, яке завжди пов'язувало свої надії на отримання землі з самодержцем, від імені якого й виступали чорносотенці. Українське селянство, особливо на Правобережжі, пов'язувало надії на вирішення своїх проблем з "добрим царем" і проявляло антипольську і антисемітську контрарність [Див. 18]. Націоналізм інтелігенції, який вона намагалася нав'язати народу, сформувався під впливом західної ідеології, був результатом модернізації та розвитку буржуазних відносин – в цьому плані дійсно не може бути націоналізму не буржуазного, мав модернізаційну, антиімперську, прозахідницьку спрямованість. "Націоналізм" народу, перш за все, селянства, мав антимодернізаційну, антибуржуазну, проімперську, традиціоналістську спрямованість. Характерні риси традиційного суспільства проявилися у ставленні українського селянства до єврейського населення. В умовах соціокультурного розпаду та регресу соціальних відносин етнічні зв'язки, як найбільш архаїчні та глибинні, виявилися найбільш стійкими, їх значення зросло. І тут націоналізм інтелігенції та "націоналізм" народу в чомусь співпали, наклались одне на одного. Інтелігенція намагалася внести в селянство національну свідомість. Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості, – справедливо відзначає Я.Грицак [4. C. 12]. Та тут же він пише, що "за дев'ять революційних місяців 1917 р. українське селянство пройшло шлях "зі селян у націю", на який за спокійніших умов пішло б декілька років" [4. C. 117-118], аргументуючи свій висновок чисельним зростанням керованої українськими есерами Селянської спілки, поведінкою українських делегатів на І Всеросійському з'їзді селянських Рад, результатами виборів до Всеросійських Установчих зборів тощо. Знову ж явне видання бажаного за дійсне. Адже чи нам не знати, що ні чисельність тієї чи іншої організації, ні поведінка депутатів на з'їздах, ні навіть результати голосування далеко не завжди відображають реальне становище речей. Реальну картину в якійсь мірі могло б відобразити дослідження настроїв селянства, його політичної психології. Будучи носієм етнічних особливостей, селянство було мало сприйнятливим до національно-політичних ідей, сприймаючи, їх, в кращому випадку, крізь призму соціально-економічних проблем. Діячі консервативного напрямку національного руху скептично ставилися до "земельного патріотизму" селянства. Як писав В.Липинський: "Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любові, витворився ніде в світі не бачений якийсь патріотизм меркантильний, з розцінкою на земельну валюту" [11. Т. 6. Кн. 1. С. 15]. Але в силу своєї природи український селянин і не міг інакше поводитися. Виходячи зі своїх схематичних партійних програм та відірваних від життя уявлень про селянство, намагаючись маніпулювати ним в своїх вузькопартійних інтересах, революційна інтелігенція лише сприяла наростанню соціального розколу та загальної революційної кризи. Вона все рівно залишалась для селян чужою. Скоро вона стала втрачати ініціативу та вплив на селянство.

Для українських політичних діячів революційного періоду та послідуючої історіографії характерні особливий пафос, якась надмірна серйозність у сприйнятті подій. А народ реагував на них в своїй більшості так: раз революція – то все дозволено. Революційні події по різному сприймалися різними шарами населення; вищі і нижчі шари, цензове суспільство і народ бачили в них різний зміст. Багатьма революція розумілася як ліквідація всіх заборон, культурних норм, уседозволеність. Під аномією розуміється стан соціуму в момент переходу від однієї системи цінностей до іншої, причому в той період часу, коли стара система вже зруйнована, а нова ще не сформувалася. У ситуації, коли немає позитивної основи, що об'єднує членів суспільства в єдине ціле, яка задає єдиний зміст їхнього життя і діяльності, наростають прояви аномальної поведінки як результат утрати адекватних суспільних, духовних, моральних орієнтирів. Як свідчать джерела того часу, акти вандалізму, погроми, самосуди, розбій, пияцтво, азартні ігри, розпуста широко поширюються як у місті, так і в селі. Джерела, подібні "Окаянним дням" І.Буніна чи "Несвоєчасним думкам" М.Горького приводять численні свідчення цьому. "Селянство, змучене війною, знервоване революцією, убоге в духовному життю, бідне на розвагу, на засоби одхилення псіхіки від тяжких явищ життя, кинулось у алкоголізм, шукаючи в йому забуття й розваги. По всіх селах розплодились у колосальній кількості саморобні гуральні, які курили горілку-"самогонку". Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю винищувалось на вироб цієї п'яної отрути. Село напивалось, дуріло, труїлось, мучилось і рятувалось тою самою самогонкою," – пише В.Винниченко [3. Т. ІІ. С. 50-51]. Погроми й акти вандалізму розглядались сучасниками, часто не без підстав, як символ повстання проти панівної культури, підкріплювали традиційний страх перед "жорстоким звіром в народній душі" [див. також]. Деякі автори звинувачують соціалістичних діячів УНР в тому, що вони не змогли скористатися "неладом та анархією", що панували тоді "на Московщині" [17. C. 407]. А хіба на Україні тоді панувала менша анархія?

Селянин мало розумів, та й не дуже хотів розуміти те, що там йому кажуть чужі "городські" люди про "високу політику" – йому потрібна була десятина землі, йому давно хотілося пограбувати панський маєток (та ще щоб хтось це санкціонував, щоб його за це не було покарано), йому хотілося менше працювати (тим більше на когось) і більше пити горілки, не платити податків, і взагалі, щоб його не чіпала ніяка зовнішня влада. Фактично далі традиційного селянського бунту селянин не йшов. І якщо хтось спонукав його до цього, в його розумінні, бунту, бунту проти всієї панівної культури "верхів" якої він не розумів і яка була йому чужа, бунту, що давно вже визрів у його душі, – того він і підтримував – і не далі. Саме по собі селянство не здатне на революцію – ні на соціальну, ні на національну, та вона йому й не потрібна. Селянина чи не найбільше влаштовувала анархія (хоча навряд чи він розумів це слово, як і "соціалізм", "нація" тощо), тому він і йшов найбільш охоче за батьком Махном та іншими батьками й отаманами, більше схожими на варварських ватажків періоду "воєнної демократії". Та такий вже він був, цей народ, іншого не було, хоча він не дуже влаштовував навчену європейським поняттям інтелігенцію та поверхово освічену, але амбіційну напівінтелігенцію, котра, будучи сама "народ", скоріше презирливо ставиться до маси, відсталої, тупої, покірної; хоче влади для себе, щоб вести народ [24. C.46]. Можливо, він (народ, тобто етнічна маса) і "недостоїн" був того пафосу, з яким зверталися до нього різного роду романтики та прагматики революції. Та сам він, в свою чергу, цей пафос теж навряд чи сприймав всерйоз. А ще селянин боявся, а тому й поважав сильну владу. І справа тут не в справедливості цієї влади – влада завжди несправедлива. Головне, щоб вона була сильною. А якщо влада слабка, хоча й "українська" (тобто "начальство" говорить з ним мовою більш схожою на його рідну, хоча й дуже часто використовує незрозумілі слова), та ще й не дає землі, перешкоджає "грабувати награбоване", то навіщо ж її підтримувати? Та селянин взагалі не підтримував ніякої влади, його ставлення до влади було пасивно-негативне: якщо вона сильна – її боялися, з нею рахувалися, її навіть поважали, якщо слабка – то нею нехтували і при всякій можливості їй протидіяли. Сильна влада завжди мала для селян сакральний характер – це, свого роду, фатум, доля – її не оминеш, їй мусиш підкоритися. Тому свого часу й обожнювали царя. Царя не стало – ніякої влади більше немає – значить все дозволено. Крах царської влади був в очах народу не просто крахом особливої форми державності, яку можна замінити на іншу, а крахом державності взагалі [див. 1. Т. ІІ]. Хоча ностальгія за порядком, "добрим" і навіть "грізним" царем залишалася. В селянському "колективному підсвідомому" пробудились та парадоксальним чином зіткнулись архетипи "золотого віку" та "мудрого старця".

Тут постає проблема співвідношення свідомості та стихійності в революції. Інтелігенція, створені нею партії та уряди намагалися проводити свою політику, котра існувала скоріше у вигляді проектів і декларацій, а реальне життя йшло за своїм звичаєм, часто всупереч цим проектам. Не вони володіли ситуацією, а ситуація вела їх. Місця все більше відривалися від центру, жили цілком самостійним життям. Влада центральних урядів ставала все більш номінальною. Революції трапляються, – писав М.Бердяєв, – Революція – це стихія. І цю стихію вдалося в якійсь мірі опанувати більшовикам. Спочатку вони на неї опиралися, маніпулювали нею, потім змушені були з нею боротися і підкоряти її. "В російській революції, як зрештою і у всякій революції, відбулося розковування та сковування хаотичних сил" [2. С. 109]. Опозиційні більшовикам сили спочатку звинувачували їх в запобіганні перед масами, потаканні їх низьким інстинктам, а в кінці громадянської війни вони ж звинувачували більшовиків в диктатурі над масами. Та стихія справила значний вплив і на самих більшовиків, примусила їх пристосовуватися до неї, внесла свої корективи в їх політику. Практика більшовизму значно розійшлася з початковим марксистським проектом. Багато в чому це визначило архаїчність більшовизму, про яку писав Х.Ортега-і-Гассет [19. С. 248-249].

Н.Махно, котрий був значно ближчий до народу і революційної стихії, ніж діячі так званої "української революції" і тому краще зрозумів (можливо, на підсвідомому рівні) її суть, назвавши свої спогади "Русская революция на Украине" [14]. Селянський рух багато в чому був стихійний, неусвідомлений, мав негативну, деструктивну спрямованість. Але, як відзначив Т.Шанін, він відзначив собою новий етап суспільного розвитку, становлення "суспільства що розвивається", став складовою не лише загальноросійського, а й світового революційного процесу, що розгорнувся в країнах "другого ешелону" капіталізму з початку ХХ ст. [25] Редуціювати його до національно-визвольних змагань ніяк не можна.

Взаємини з країнами Заходу були вирішальними для історичного розвитку Росії останніх трьох століть перед революцією. Протистояння і взаємодія з Заходом викликали процеси модернізації, котрі, в кінцевому рахунку, стали головними причинами революції. Ставлення до Заходу, західного досвіду, орієнтація на західний шлях розвитку багато в чому визначали ідеологію та політику більшості політичних партій. Переважна більшість партій, як ліберальних, так і соціалістичних, орієнтувалися на розвиток країни за західним зразком. Як і загальноросійські соціалістичні партії, українські партії орієнтувалися на західний шлях розвитку. "Українство, як рух державно-національний, єсть дитиною культури європейської, не азіятської", – наголошував В.Липинський [11. Т. 6. Кн. 1. С. XXV]. "В порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європезований, стоїть вповні у власті орієнтального духу і стихії", – писав в ті часи М.Грушевський [5. С.141]. Саме нерозуміння природи власної країни і власного народу стало головною причиною поразки різних прозахідно орієнтованих сил, в тому числі і діячів "української революції". Не маючи широкої суспільної підтримки, але прагнучи будь-що утримати владу, діячі "української революції" поволі еволюціонували до пошуків іноземних покровителів, зверталися до австрійців, німців, французів і, зрештою, до поляків. Така політика, звісна річ, дискредитувала національний рух, діставши, врешті-решт, свою узагальнену назву як "петлюрівщина" [10. C.111]. Разом з тим революція, за словами Т.Шаніна, вперше поставила під сумнів універсальність західноєвропейського досвіду для решти людства, довела, що природа російського суспільства відрізняється від тієї, яку припускали різні теоретики і суспільні діячі [25. С.10, 30]. Багатьма дослідниками революційний процес в Росії трактується як реакція суспільного організму на процеси модернізації, на кризу європеїзованої культури, першу в історії спробу відмови прийняти парадигму західної цивілізації. Більшовики лише вигадали від іноземного втручання, бо це дозволило їм виставляти своїх противників як посібників міжнародного імперіалізму, а самим виглядати, попри орієнтацію на світову революцію, єдиною патріотичною силою. Все більше проявлялася природа більшовизму як "російської ідеї навиворіт", за висловом М.Бердяєва.

На думку Е.Карра, для України "вибір робився не між залежністю чи незалежністю, а між залежністю від Москви чи залежністю від буржуазних урядів капіталістичного світу". Е.Карр дає таке трактування перебігу подій: Якщо вірно те, що більшовицький режим ніколи не міг би бути встановленим в Україні без прямого втручання Москви, то рівною мірою справедливо й те, що буржуазний режим тут також не зміг би протриматись без підтримки іноземних урядів, які були зацікавлені в утвердженні центрів протидії більшовикам [8. C. 220]. Справа, на мій погляд, тут не в тому, що Німеччина і Антанта підштовхували Центральну Раду до союзу з білогвардійською "єдинонеділимою" Росією, що суперечило українським національним інтересам, як вважають В.Кремень та В.Ткаченко [10. С. 100-101]. Адже ні Німеччина, ні Антанта (особливо після капітуляції Німеччини) не були зацікавлені в існуванні сильної цілісної Росії – ні "єдинонеділимої", ні більшовицької, ні якоїсь іншої – і ладні були грати на суперечностях та підтримувати будь-які сили, що сприяли її ослабленню та розпаду. Просто іноземні держави не бачили в українському національному русі реальної політичної сили. Адже, як справедливо зазначав П.Скоропадський, "не варто забувати, що захід населений людьми реальної політики, а не панами, що парять у хмарах, як більшість росіян, не говорячи вже про українців, що, нічого ще не маючи, малюють собі картину, ніби весь всесвіт біля їхніх ніг" [22. C. 183]. Так, за словами В.Винниченка, "німецький генеральний штаб весь час рішуче й категорично заявляв, що Україна повинна бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою" [3. T. ІІІ. С. 65]. Окупаційне командування спочатку уважно ставилось до національного руху, але швидко в ньому розчарувалося. "Росія – це я розумію, а Україна – я цього не розумію" – говорив фельдмаршал Ейхгорн [16. С.118]. Як відзначав в своїй доповіді німецький публіцист К.Росс, котрий служив у військовому відділі міністерства іноземних справ Німеччини, українська самостійність, на яку опирається Рада, має в країні надзвичайно слабкі корені. Головним її захисником являється невелика група політичних ідеалістів. В народі часто можна зустріти повну відсутність інтересу до національної самобутності. Серед самих прихильників незалежності немає єдності й вони діляться на різні соціалістичні течії". [7. C.289]. Французька розвідка давала характеристику Директорії УНР та українського руху взагалі як такого, що "не має моральної бази ні в народі, ні серед інтелігенції, а створеного певними політичними угрупуваннями супротив логіки та реального становища речей" [див. 6. С. 181].

Революційний процес на Україні не втискується, не поміщається в рамки власне української революції. Не можна виривати революційні події на Україні, принаймні Східній (а саме вони в цей період визначали долю всієї України), з загального контексту революційних подій в Російській імперії, бо вони пов'язані між собою, мають загальну внутрішню та зовнішню динаміку, хоча й забарвлену національно-специфічним колоритом. Українські політичні партії за своїми гаслами та програмними положеннями примикали до загальноросійських партій неонародницького, соціал-демократичного чи ліберального напрямків, відрізняючись від них головним чином лише вимогами стосовно автономії України. Питання незалежності виникло далеко не відразу в ході самої революції і викликане було, головним чином, ситуативними причинами – політикою більшовиків щодо Центральної Ради. Фактично речники усіх трьох фаз української державності перебували в партнерських стосунках з російськими урядовцями. Так, члени Центральної Ради мали їх з російським Тимчасовим урядом, діячі гетьманської Української держави – з російською Білою гвардією, а українські крайньо "ліві" – з московськими більшовиками [10. С. 112]. Сама "українська революція" була лише однією з численних діючих сил того періоду. Її можна розглядати лише в загальному контексті революційних подій, що відбувалися в Російській імперії, котра переживала процеси соціокультурного розпаду та регенерації на новій основі.

Суспільство втомилося від революції і війни, прагнуло порядку, сильної впади. Нову державність можна розглядати як спробу на хвилі крайнього локалізму, на його грунті уникнути його крайніх, небезпечних для самих локальних світів проявів і наслідків, поєднати локалізм з його протилежністю, тобто інтеграцією цілого, перш за все державністю [див. 1. T. 2]. Нова влада повинна була прийняти крайні вимоги мас, поєднати в собі різні, часто взаємовиключаючі цінності. Повинен був виникнути новий суспільний ідеал, новий міф, який поєднував би в собі і віковічні мрії про справедливість, рівність, і суто утилітарні прагнення, й ідеали свободи, цінності локальних світів, й ідеали сильної державності. Саме такою владою в кінці кінців став більшовицький режим. Інші локальні державно-політичні утворення змушені були боротися як проти локалізму, так і проти авторитаризму, який виникав на хвилі цього локалізму, проти державності на більш загальному рівні. Це й визначило їх поразку. Зміна політичного режиму не змінила засадних принципів Російської імперії, а лише модифікувала їх відповідно до марксистської ідеології.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта: В 3-х т. М., 1991.

  2. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990.

  3. Винниченко В. Відродження нації. К., 1990.

  4. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. К., 1996.

  5. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

  6. Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине //Революция на Украине по мемуарам белых. М.; Л., 1930.

  7. Доклад начальнику операционного отделения германского восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918 г. //Архив русской революции. М., 1991. Т. 1.

  8. Карр Э. История Советской России. Большевистская революция. 1917-1923. М., 1990. Кн. 1: Т. 1-2.

  9. Козинг А. Нация в истории и современности. М., 1978.

  10. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. К., 1998.

  11. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму //Повн. зібр. творів, архів, студії. К.; Філадельфія, 1995.

  12. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. К., 1994.

  13. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Б.м., 1950. Т. 1.

  14. Махно Н. Русская революция на Украине (От марта 1917 г. по апрель 1918 год). Париж, 1929. Кн. 1.

  15. Милюков П.Н. Воспоминания. М., 1991.

  16. Могилянский Н.М. Трагедия Украины //Революция на Украине по мемуарам белых. М.; Л., 1930.

  17. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К., 1993.

  18. Омельянчук І.В. Чорносотенний рух на Україні в 1904-1914 рр. Автореф. дис. ... канд. іст. наук. К., 1997.

  19. Ортега-И-Гассет Х. Восстание масс //Психология масс. Хрестоматия. Самара, 1998.

  20. Потехин Ю.Н. Физика и метафизика русской революции //В поисках пути: Русская интеллигенция и судьбы России. М., 1992.

  21. Розанов В.В. Апокалипсис нашего времени. М., 1990.

  22. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. К.; Філадельфія, 1995.

  23. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. К., 1997.

  24. Федотов Г.П. И есть и будет (размышления о России и революции) //Человек. 1993. № 2.

  25. Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905-1907 гг. – 1917-1920 гг. М., 1997.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. України (4)

    Документ
    А.В. Чебикін (голова), І.Д. Безгін, Ю.П. Богуцький, А.А. Бокотей, М.П. Мащенко, М.Ю. Рєзникович, В.Д. Сидоренко, М.А. Стороженко, О.К. Федорук, М.І. Яковлєв
  2. С Copyright 1995 by Wiktor Poliszczuk. Копіювання чи передрук цілості, або фрагментів більших ніж одна сторінка, вимагає письмової згоди

    Документ
    Під сучасну пору існують по-сусідськи дві самостійні держави - Україна і Польща. Встановленню між ними дійсно добросусідських відносин перешкоджає досі нерозв'язана проблема наслідків діяльності Організації Українських Націоналістів
  3. О. Ю. Висоцький українські

    Книга
    Уперше в українській історіографії на основі широкого кола джерел з’ясовуються спільні й особливі риси генезису, становлення, ідеологій та діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії й Української партії соціалістів-революціонерів
  4. Кость історія української журналістики (1)

    Книга
    Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує структуру і проблематику, основні ідейно-тематичні напрями діяльності, феномен
  5. В контексті українського неокласицизму

    Документ
    – доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Олекса Мишанич (зав. відділом давньої і класичної української літератури Інституту літератури ім.

Другие похожие документы..