Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Реферат'
Актуальность темы исследования. С конца 80-х гг. XX столетия Северо-Восточная Азия, как составная часть Азиатско-Тихоокеанского региона, привлекает в...полностью>>
'Документ'
ОАО «Саратовский институт стекла» (ОАО «СИС») создан в 1960 г. и является одним из ведущих прикладных институтов в РФ. Он работает в области производс...полностью>>
'Документ'
Дисциплина имеет цель дать студентам знания по теории устройств электроснабжения воздушных судов, принципам и анализу режимов работы, особенностям ко...полностью>>
'Программа дисциплины'
Требования к студентам: Учебная дисциплина (по выбору) «Методы анализа динамики политических процессов» (1-й модуль второго курса, 1-й модуль третьег...полностью>>

Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Львівський національний університет імені Івана Франка

Філософський факультет

ПРОГРАМА

фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка

(підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” і “магістр”)

Затверджено
на засіданні вченої ради
філософського факультету

Протокол № 143/7

від 27 грудня 2011 року

Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.04.03.00).

Львів – 2011

ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН,

ЗА ПРОГРАМАМИ ЯКИХ ВІДБУВАТИМЕТЬСЯ ТЕСТУВАННЯ

  1. Вступ до спеціальності

  2. Історія зарубіжних політичних вчень (I)

  3. Історія зарубіжних політичних вчень (Новий Час)

  4. Історія політичної думки України

  5. Філософія політики

  6. Теорія міжнародних відносин

  7. Історія і теорія демократії

  8. Загальна теорія політики

  9. Історія та теорія політичних партій

  10. Політична соціологія

  11. Технологія політичного процесу

  12. Етнополітика

  13. Місцеве самоврядування

  14. Вибори і виборчі системи

  15. Порівняльна політологія

  16. Політичні проблеми соціального управління

  17. Політичний аналіз

  18. Політична культура

  19. Теорія глобалізації

  20. Бюрократія в системі влади і управління

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ

ОГЛЯД ТЕМ КУРСУ

І. Природа, соціальне призначення і зміст політики.

Походження політики. Основні парадигми походження політики. Поняття, зміст, структура політики. її особливості. Основні теорії політики. Рівні політики.

Типологія політики за об'єктом впливу, за суб'єктом впливу, за пріоритетами діяльності. Межі політики. Закони політики. Політика як мистецтво можливого.

II. Суб'єкти та об'єкти політики.

Політика як діяльність. Суб'єкти політики, їх класифікація. Об'єкт політики. Характеристика взаємозв'язку між суб'єктом та об'єктом політики. Діяльність як спосіб існування суб'єкта, як чинник політичних змін. Політичні потреби, політичні інтереси, механізм їх реалізації.

Первинні та вторинні суб'єкти політики.

Соціальна орієнтація українського суспільства. Особові, групові та корпоративні інтереси у політичному житті українського суспільства.

III. Взаємодія політики з іншими сферами суспільного буття.

Місце політичних відносин у системі суспільних відносин. Поле політики. Взаємозв'язок політики і економіки. Взаємозв'язок політики та моралі: основні точки зору на цю проблему. Мета і засоби в політиці. Політична етика. Взаємозв'язок політики і права. Політичний простір. Політичний час. Основні критерії ефективності політики.

IV. Предмет, структура та інструментарій політології.

Наука про політику та її місце в системі знань про суспільство. Рівні наукового знання. Дисциплінарно-теоретична парадигма політології.

Об'єкт і предмет політології як навчальної дисципліни. Дискусії про предмет політології. Структура політичної науки. Структура політології як навчальної дисципліни. Закони і категорії політології. Достовірність політологічного знання: факти, проблема, гіпотеза, теорія. Методи політичної науки. Становлення та розвиток методології та інструментарію аналізу політичних явищ. Принципи політології. Функції політології.

V. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

Генеза політичних ідей в історії розвитку цивілізації. Багатопарадигмальність політології.

Формування та інституалізація політологія. Основні етапи становлення і розвитку політичної науки в США, Франції, Великобританії, Німеччині, Італії. Інституалізація політичної науки в Україні.

VI. Влада і політика в суспільному процесі.

Відносини політики і влади. Влада як соціальний феномен. Джерела влади. Суб'єкти та об'єкти влади. Види влади. Ресурси влади. Функції влади. Закони влади. Психологія влади. Криза влади, типологія криз влади.

VII. Стабільність і динаміка політичних систем і політичних процесів.

Поняття "політична система суспільства". Політична система як механізм формування і функціонування влади, чинник стабілізації суспільства. Основні елементи політичної системи, її інституційна, інформаційно-комунікаційна, нормативно-регулятивна та духовна підсистеми. Функції політичної системи.

Політичний процес, його суть і структура . Функціональний зміст політичного процесу, його основні стадії. Режими протікання політичного процесу. Політична діяльність, її зміст, стратегія і тактика. Політична поведінка. Зовнішні регулятори та підсвідомі основи політичної поведінки.

VIII. Політична свідомість. Політична ідеологія.

Політична свідомість як відображення ідейного життя суспільства: суть, структура. Рівні політичної свідомості. Складові елементи теоретичної політичної свідомості. Місце міфів, стереотипів та громадської думки в структурі політичної свідомості. Політична свідомість як фактор політичної поведінки.

Методологія аналізу політичних ідеологій. Суть, структура, функції політичної ідеології. Рівні функціонування політичної ідеології. Ідеологія і наука. Ідеологічні течії в сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, фашизм, комунізм. Криза марксистської ідеології, політики і практики.

Націоналізм: суть, типологія, форми та методи прояву націоналізму.

Політична психологія.

IX. Політика як феномен культури.

Суть і структура політичної культури. Місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства. Типи політичних культур. Громадянська культура. Політична культура українського суспільства, її історичні традиції. Політична культура як чинник формування національно-патріотичних якостей громадян України. Формування демократичної політичної культури в Україні.

X. Політика та особливості розвитку сучасної цивілізації.

Міжнародна політика та міжнародні відносини, їх суть. Основні напрями в науці про міжнародні відносини. Поняття геополітики та основні підходи до його визначення. Національна безпека України та геополітичні складові. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності.

XI. Політологія і суспільне життя. Професія політолога.

Роль політології в суспільстві, її основні функції. Співвідношення професійної діяльності політолога і політика. М.Вебер про науку про політику як покликання і професію. Функції політолога, функції політиків. Взаємозв'язок теоретичної та прикладної політології. Предметне поле прикладної політології. Методи та сфери застосування прикладної політології.

Громадянська позиція політолога. Етика діяльності політолога.

Політологічна освіта в Україні. Форми і методи навчання.

Література:

  1. Абетка української політики: довідник. Вип. 5 / Авт. Упорядник М. Томенко. - К.: Смолоскип, 2002.

  2. Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. - М.: 1990. -Т.4.

  3. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина. - К.: МАУП, 2003.

  4. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К.: Основи, 1998.

  5. Гаджиев К.С. Методологические принципьі политологии / Вестник МГУ. Сер. № 12. Социально-политические исследования. - 1994. - № 3.

  6. Глобальні трансформації і стратегія розвитку. - К., 2000.

  7. Громадянське суспільство як здійснення свободи / За ред. А. Карася. -Львів: 1999.

  8. Дергачов В.А. Геополітика. - К., 2000.

  9. Сріна A.M., Заходай В.Б., Срін Д.Л. Методологія наукових досліджень: навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004.

    1. Капустін Б.Г. Мораль і політика в західноєвропейській політичній філософії. - М., 2000.

    2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. - Київ - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003.

    3. Категории политической науки. Учебник. - М.: МГИМО, 2002.

    4. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: Пер. З нім. / Під ред. проф. Євгена Причепія. - К.: Тандем, 2002.

    5. Комаровский B.C., Смирнов В.В. Политика, политология, политическое управление. - М., 1995.

    6. Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. - Львів. 1998.

    7. Політологія / За ред. О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1994.

    8. Політологія. Навчально-методичний комплекс / За ред. проф. Ф.М. Кирилюка. К., 2005.

    9. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819 - 1991). К.: "Либідь". 1994.

    10. Рябов С. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності . - К., 1996.

    11. Рябов С.Г. Політологія: словник термінів і понять. - К.: Видавничий дім "К.-М. академія", 2001.

    12. Світа Г.М. Вступ до політології, навчально-методичний посібник (рукопис). - Львів. 2007.

    13. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. - К., 1998.

    14. Сучасна українська політика: політики і політологія про неї / За ред. М.І. Михальченка, Ф.М. Рудича. - К„ 1999.

    15. Українська державність у XX столітті. К.: Політична думка, 1996.

    16. Шляхтун П.Г. Політологія (теорія та історія політичної науки). К.: Либідь, 2002.

Питання до курсу

  1. Соціальна роль професії політолога.

  2. Етика діяльності політолога. Макс Вебер про наукову обєктиність та оціночні судження.

  3. Суть політики, її специфіка. Розвиток змісту поняття “політика”.

  4. Причини становлення політики.

  5. Основні теорії політики.

  6. Структура та рівні політики.

  7. Межі політики. Основні теорії політики.

  8. Політика в просторі та часі.

  9. Субєкти політики. Критерії політичної субєктності.

  10. Обєкти політики.

  11. Функції політики в суспільстві.

  12. Політична етика.

  13. Макс Вебер про співвідношення між етикою і політикою. Етика відповідальності та етика переконання.

  14. Макс Вебер про політику як окликання і професію.

  15. Закономірності політики.

  16. Співвідношення політики та економіки.

  17. Співвідношення політики та моралі. Основні точки зору на ю проблему.

  18. Співвідношення цілей і засобів у політиці. Структура політичних цілей.

  19. Проблема сили і насильства у політиці.

  20. Співвідношення політики і права.

  21. Політична стратифікація та ї вплив на формування системи соціального представництва.

  22. Групи інтересів та їх роль у політиці.

  23. Внутрішня та зовнішня політика, їх взаємозвязок. Національний інтерес у зовнішній політиці.

  24. Геополітика. Основні положення і принципи геополітичного аналізу.

  25. Політика та ідеологія: можливі варіанти взаємодії.

  26. політика і культура. Структура і функції політичної культури.

  27. Предмет політології. Дискусії з приводу предмету політології.

  28. Категорії політології. Основні принципи політології.

  29. Форма, зміст і процес політики.

  30. Закони закономірності політичної науки.

  31. Методика та методологія політичних досліджень.

  32. Методологічні засади політичної науки. Позитивізм і біхевіоризм як методологічна засада політології.

  33. Загальні методи політології.

  34. Теоретичні (логічні) методи політології.

  35. Емпіричні методи політології.

  36. Достовірність політологічного знання: факти, проблема, гіпотеза, теорія.

  37. Прикладна політологія, її методи та основні сфери застосування.

  38. Порівняльна (компаративістська) політологія.

  39. Рівні політологічного знання.

  40. Структура політичної науки.

  41. Структура політології як навчальної дисципліни.

  42. Функції політології.

  43. Парадигма політичної науки.

  44. Формування та інституалізація сучасної політичної науки у США.

  45. Г. Лассуел – класик американської політичної науки.

  46. Становлення політології як науки та навчальної дисципліни у Франції.

  47. Вклад Моріса Дюверже у розвиток політичної науки Франції.

  48. Макс Вебер як фундатор політичної науки Німеччини.

  49. Вклад В. Липинського в розвиток політичної науки України.

  50. Політика і влада: проблема співвідношення.

  51. політична влада: суть, форми. Специфіка державної влади.

  52. Ресурси політичної влади, їх зміст.

  53. Джерела політичної влади, методи її реалізації. І. Ільїн про норми влади.

  54. Принципи поділу влади. Система стримувань та противаг.

  55. Легальність та легітимність політичної влади. Макс Вебер про типи легітимного панування.

  56. Закони влади.

  57. Психологія влади.

  58. Криза влади: суть, причинно-наслідкові звязки. Типологія криз влади.

  59. Політична влада і політична опозиція.

  60. Джерела та зміст політичного життя. Політичний інтерес та механізм його реалізації.

  61. Політична система як модель дослідження: суть, основні теорії.

  62. Структура політичної системи.

  63. Політичні відносини як процес узгодження політичних інтересів.

  64. Ерозія політичної системи. Закони деградації політичної системи.

  65. Держава як базовий елемент політичної системи: суть, ознаки, функції.

  66. Правова держава: суть, принципи. Труднощі формування правової держави в Україні.

  67. Соціальна держава: суть, структура.

  68. Громадянське суспільство, його суть і структура. Формування громадянського суспільства в Україні.

  69. Політичний режим, його суть і критерії класифікації.

  70. Політичний процес, його суть і структура.

  71. політична діяльність: суть, структура, детермінанти.

  72. Політичний розвиток, його суть та режими проходження.

  73. Людина і політика: принципи взаємовідносин людини і держави.

  74. Політична участь: суть, мотиви та форми прояву політичної участі.

  75. Політична поведінка: суть, типи, форми прояву.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ОГЛЯД ТЕМ КУРСУ

Тема 1: Історія політико-правових вчень як складова частина науки про політику.

Особливості зародження політичної думки. Основні етапи розвитку політичних вчень. Методологічні основи для дослідження політичної думки. Політичні теорії як відображення реальних політичних відносин. Причини виникнення політичних теорій. Зміст і джерельна основа політичної доктрини. Політичні теорії, політичні концепції, політичні погляди. Роль і значення документів у вивченні політичної думки.

Тема 2. Політична думка Стародавнього Єгипту та Вавілону.

Поява перших східних держав як підґрунтя появи перших політичних теорій, вчень. Загальні особливості політичного устрою східних деспотій. Історичні та соціально-політичні передумови зародження політичної думки в Єгипті та Вавілоні. Джерела вивчення політичних поглядів в Стадавньому Єгипті. "ПовчанняПтаххетепа": спроба показати піраміду владних відносин єгипетського суспільства. Засадничі принципи формування політичних відносин.Теоретична спроба обгрунтування й апологетики єдиної влади фараона.Насильство і страх як основні принципи реалізації влади. Засади керівництва в "Повчанні Герекліопольського царя своєму синові". Знання, доброта, мудрість і справедливість як необхідні умови для реалізаці влади правителя.

Тема 3. Політичні ідеї у древніх державах Міжріччя. Морально-політичне вчення «Авести». Політичні ідеї зороастризму.

Політичне об'єднання міст-держав у районі дворіччя. Виникнення Вавілонського царства. "Реформи Урукагіні", записи царям.Лагаш. Програма дій та заходів зміцнення даржави рабовласників. Ідеологічнеобгрунтування зміцнення влади рабовласників. Урукагіна про три основні напрями зміцнення влади панівної верстви.

Закони Вавілонського царя Хаммурапі. Про божественне походження законів. Співвідношення між світською владою царя і владою богів. Неприпустимість опору владі.

“Документ про невинного страждальця”. Фаталізм в політико-правовій думці Вавілонії.

Тема 4. Основні суспільно-політичні погляди Стародавньої Індії.

Основні суспільно-політичні течії Стародавньої Індії. Джерела політичної думкиСтародавньої Індії - Веди,Брахмани,Упанішади,КнигаМану, Махабхарата,Рамаяна. Брахманізм про поділ суспільства на соціальні групи. Суть та принципи кастової організації стародавнього суспільства Індії. Утвердження панівного становища родової знаті - оновна ідея політичного вчення брахманізму."КнигаМану" про перевтілення душ у живій природі. Вчення про дхарму -культові, суспільні та сімейні обов"язки, які встановлені богами для кожної варни.Держава як засіб забезпечення кастових вимог. Наука управліннядержавою як вчення про кару, примус як основний метод здійснення влади. Вчення про “семичленне царство”. Зміст політичного ідеалу брахманізму. Трактат “Артхашастра” (“Настанова про користь”) як енциклопедія політичного мистецтва, як програма взаємних поступок з боку світської влади та жерців.

Буддизм та йогоідея звільнення людини від страждань, що походять від світських бажань. "Типитака" - кодекс буддійського канону. Вчення про нирвану (стан абсолютної досконалості) та умови його досягнення. Зрівняння прав каст в рамках релігійної сфери - основні соціальні вимоги буддизму. Поєднання в історії індійського суспільно-політичного мислення брахманізму, буддизму та ряду інших вірувань в індуїзм.

Тема 5. Політико-правові вчення Стародавнього Китаю.

Загальна характеристика основних політико-правових напрямів Стародавнього Китаю.

Політичний зміст даосизму (вчення Лао-цзи).Лао-цзи проти управління на основі "правил поведінки" і "управління на основі закону". Теорія “бездіяльнісногоуправління”. Залежність ефективностівлади від розмірів держави. Вчення про "дао" як протест супроти існуючих суспільно-політичних відносин. Реакційний утопізм та містицизм даосизму.

Вчення Конфуція та його характеристика. Реформізм політичних поглядів вчителя Куна.Етико-політичні ідеї Конфуція як підґрунттядля теорії управління з допомогою доброчесності. Теорія “виправлення імен” як основа впорядкування соціальних відносин суспільства,захисту родо- ієрархічної системи.

Застосування доброчинностіпокарань (правила поведінки і закону) – головне положення теорії "школи службовців".Подвійність змісту вчення Конфуція (консерватизм та реакційність в політиці і раціональніпогляди на культуру).

Вчитель Мо та його вчення, що відбиває ідеї прошарку дрібних власників. Концепція "взаємної любові" як основа для забезпечення успіху правителя. Погляди Мо на родові стосунки і родову ієрархічну систему. Принцип “пошани мудрих” як противага системі “упорядкування посад і винагород”. Абсолютизм як основа єдності держави.

Наближення ідей Мо-цзидо ідеї централізованої влади, як результат переростання патріархальної общини в територіальну. Половинчастість реформ моїстів, схильніть до конформізму.

Легісти як представники інтересів майнової і служилої знаті. Вчення легістів про техніку відправленнявлади (школа Шан Ян). Питання економічного забезпечення політики. Принцип історизму при аналізі суспільних явищ. Створення легістамиумов для виникнення світської політичної теорії. Трактат "Шаньцзюнь шу" про значення і місце законів у суспільстві.

Обмеження общинного самоврядуванняпри збереженні принципу общинного самоуправління. Створеннямогутньої держави як найвища мета діяльності правителя.

Тема 6. Виникнення і розвиток політико-правових вчень в Стародавній Греції.

Історико-політичні передумови зародження політичних вчень Стародавньої Греції. Відхід політики від релігії, а філософії і науки відміфу. Давньогрецькі міста-поліси як осередки політичного життя. Особливості державного устрою, форм правління в різних містах-полісах. Спарта,Афіни. Тирани і реформатори. Ідея політичного компромісу в поглядах Демокріта. Піфагор про поняття "рівності". Геракліт про демократію і закон. Софісти про людину, мораль, право і державу.

Тема 7. Особливості сутності політичних поглядів Сократа.

Життя та ідейні переконання Сократа: суть різних підходів . Ксононофонт та Платон про Сократа. Метод "сократичної іронії". Сократ про етичні принципи політичного життя. Характеристика основних форм державного правління за Сократом. Особливий погляд Сократа на монархію. Раціональна традиція в гуманізмі Сократа. Ототожнення доброчесності зі знаннями. Сократ та афінська демократія. Платон "Апологія Сократа".

Список літератури

Тема 8. Концепція ідеального державного устрою в діалозі Платона "Держава"

Історико-соціальні передумови формування політичних ідей Платона.

Ідея про доброчесність як знання - провідна думка політичної філософії Платона. Справедливість якформальна мета держави та уявлення про неї. Платон про поділ суспільства на соціальні верстви залежно відстану душі (природних здібностей) і рівня підготовки,держава як регулятор співвідношення цих двох факторів. Управління як мистецтво, а мета суспільства - взаємне задоволення потреб людьми, чиї здібності доповнють одна одну. Держава та її основні функції. Платонівський комунізм та його дві основні форми. Платон про основні типидержавного устрою. Платонівськатеорія виховання підростаючого покоління.

Тема 9. Політичні погляди Платона в "Законах" і "Політику".

Політична теорія Платона в "Законах" і "Політику" як кінцевий результат платонівського бачення проблеми держави. Платон про закон та йогопризначення. Рівність урядовців і громадян перед законом. Мета законів. Подальший розвиток теорії ідеальноїдержави, де переважають не закони, а правила чистого розуму. Проблема політичного абсолютизму в діалозі "Політик". Класифікаціядержавних устроїв. Проблема демократичного політичного устрою в "Політику". Концепціязмішаної держави, як засіб досягнення рівноваги між монархічнимпринципоммудрості і демократичним принципом свободи. Проблема приватної власності. Система освіти та релігійні інститути.

Тема 10. Політичні ідеали Арістотеля.

Загальні особливості політико-правового вчення Арістотеля. Два основні етапи розвитку політичних поглядів Арістотеля.Арістотель про державу як про найвищий тип громади та її мету. Проблема державогенези та основних двох типів стосунків, на яких базується родина. Проблема рабства в політиці держави. Природні та неприродні шляхи набуття багатства. Критика платонівської утопії. Арістотель про основні форми врядування, їх залежність від моральних якостей носіїв влади. Застосування теорії “золотої середини” до створення оптимальної форми державного устрою. Арістотель про демократію. Міркування про причини переворотів. Проблема громадянства та освіти.

Тема 11. Політичні вчення занепаду давньогрецьких держав.

Історико-політичні передумови формування політичних вчень в Греції в середині ІУ - II ст. до н.е. Криза полісних установ та втрата державами незалежності. Стан філософської і політичної науки.

Епікурейці. Вироблення у своїх учнів стану самодостатності - мета епікурейства. Проблема щастя та мети її досягнення. Створення держави та її основна мета. Форми державного правління. Людська культура як результат людського розуму.

Кініки. Відмова від життєвого добробуту. Соціальне підґрунтя вчення кініків. Проблема людської самодостатності, аскетизм і пуританство. Утопізм теорії кініків. Антисфен і Діоген. Поняття держави та ставлення до неї. Початки концепції світового громадянства /космополітизму/.

Стоїцизм. Самодостатність та індивідуальне благополуччя - мета стоїцизму. Зенон "Книга про державу". Морально-етичні устої стоїцизму, відданість своїм обов''язкам. Проблема всесвітньої держави та її громадянства. Зміст міждержавних стосунків. Закон міста і закон всесвітньої держави – закон звичаю і закон розуму. Вчення про два типи законів. Ревізія стоїцизму. Критика Карнеада. Повернення до стоїцизму ідей Платона та АрістотеляПанетієм з Родосу.

Полібій. Історичний закон розвитку і занепаду та тенденція його прояву в незмішаних формах влади. Змішаний суспільний устрій як баланссоціальних сил. Ідея змішаного врядування як система пересторог і рівноваг.

Тема 12. Основні напрями політико-правової думки в Стародавньому Римі. Вчення Ціцерона про державу і владу. Римські юристи та особливості їхнього теоретичного доробку.

Основні напрямки політико-правові думки в Стародавньому Римі. Сципіонів гурт. Проблема взаємодії ідеального права стоїків з чинним правом держави. Ідея природного права як методологія дослідження звичаєвого права з позиції освіченості. Погляди Ціцерона на державу, владу в працях "Про державу", "Про закон", "Про обов''язки". Розвиток політико-правових поглядів у римських юристів. Визначення права як мистецтва добра і справедливості. Складові права: природне право, право народів, право громадян. Поняття приватного і політичного права.

Тема 13. Початки християнської політичної доктрини. Суть та особливості політичних поглядів Сенеки.

Вплив посилення абсолютизму на відхід від активної політики до проблем етики.

Детермінанти формування політичних поглядівСенеки.Морально-етичні принципи у формуванні громадянської позиції. Нова трактовкаконцепції стоїцизму про "всесвітню державу". Релігійний зміст стоїцизму Сенеки. Відхід від віри в державу як у найвищу реалізацію моральної досконалості. Природне право та проблема необхідності закону й примусу. Утвердження християнської церкви як окремої інституції. Ідея про роздвоєне підданство та її нова трактовка. Потреба офіційної релігії.

Тема 14. Розвиток політичних засад християкської доктрини батьками церкви .Св.Амвросій, св. Григорій та св.Августин про владу та державу.

Особливості ранніх релігійно-політичнихдоктрин. Християнський світогляд про два типи обов''язків та два типи інституцій. Проблема релігійної толерації.Вироблення системи стосунків між церквою та державою. Св.Амвросій про автономію церкви в духовних справах. Церковницька концепція відносин між церквою і державою в трактаті св.Амвросія"Про обов”язки слуг господніх”.

Св.Августинпрохристиянськуспівдружність.Переосмислення в руслі християнського світобачення античної ідеї про людину як громадянина двох міст. Оправдання держави. Бог як вище благо і об”єкт любові громадян держави.Св.Августин про істинні причини занепаду Риму.Церкваяк зреалізована і наділена великою силою ідея організованої інституції. Важливість християнської моралідля держави.

Св. Григорій та його праця "Пастирські настанови''про зведеннясвятості політичної влади до сповнення послуху пасивної покори. Морально-етичні характеристики імператорської влади.

Тема 15. Головні напрями розвитку політичної думки в Середньовіччі

Головні напрямки розвитку політичної думки в Середньовіччі. Особливості формування Візантійської держави і права. Імператорські конституції. Пандекти Юстиніана. Вплив "Збірок цивільного права" на суспільно-політичнежиття Середньовіччя. Характерні риси розвитку західноєвропейських держав. Взаємовідносини влади церковної та світської. Головніджерела політичної думки - Саксонська правда, Салічна правда, Капітулярії Карла Великого. Політичний розвиток середньовічної Англії. "Велика Хартія Вольностей". Основні теократичні політичні теорії -папоцезаристична, дуалістична, цезаристична. Зародження ісламу, його погляди на державу.

Тема 16. Занепад теократичного світогляду і зародження раціоналістичного.Тома Аквінський: погляди на державу, право і закон

Загальна характеристика праць "Сума теології" та "Панування владик”.

Тома Аквінський про універсальний синтез і гармонію в рамках людського знання конкретних наук, філософії та теології. Гармонія соціально-політичногожиття з природою. Суспільство як система цілей і намірів. Мета та основні функції світського правителя. Проблема підпорядкування влади правителя законам. Класифікація законів: вічний закон, природний закон,божественний закон та людський закон, якчотириформи розуму, що проявляють себе на чотирьох рівнях космічної реальності.

Тема 17. Арабська середньовічна філософія та політичне знання

Стійким послідовником Арістотеля в X столітті був Аль -Фарабі (870-950), який жив і творив в Багдаді, Алеппо і Дамаску в 900-950 рр. Картину духовного світу цього періоду дають так звані "Трактати чисіих орапв - близько п'ятдесяти творів про релігію, філософію і природні науки, написаних представниками секти "Брати чистоти і щирості", яка виникла в X столітті і крім того прагнула до з'єднання ісламу з античною філософією . Авіценна (араб . Ібн Сина, 980-1037) походив з Бухари Туркестану. Мав енциклопедичну освіту. Головною філософською працею Авіценни був трактат енциклопедичного характеру "Книга зцілення", що містить основи логіки, фізики, математики і метафізики ; окрім цього він написав коментарі до Арістотеля і багато інших книг, з яких велике визнання отримав трактат "Канон медицини ".

Для філософії Авіценни був характерний раціоналізм з матеріалістичними тенденціями, які витікають з його природничонаукової орієнтації. Він є засновником арабського перипатетизму, його навчання поєднує в собі елементи філософії Арістотеля з релігією ісламу.

Аверроес (араб . Ібн Рушд, 1126-1196); матеріальний світ вічний, нескінченний, але в просторі обмежений. Бог так само вічний, як і природа, проте він не створив світ з нічого, як це проголошує релігія. Арістотелівське тлумачення виникнення природи, згідно якому матерія як така є не дійсністю, а можливістю, що на неї повинна впливати форма, щоб природа виникла, Аверроес інтерпретував так, що форми не приходять до маїсрії ззовні, але у вічній матерії всі форми потенційно містяться і поступово в процесі розвитку викристалізовуються. Концепцію загальної градації і ієрархії сущого між богом і людиною він перейняв у Авіценни . Така концепція, природно, була значно більш віддалена від віри в божественне створення природи з нічого, яку проповідували християнство і іудаїзм.

Аль - Газалі (1059-1111). Незвичайною є і концепція причинності у Аль Аль-Газалі . У суперечці з філософами -естетсвовипробовувачами, які пояснювали все природними причинами, Аль Аль-Газалі стверджував, що природних причин не існує, бо є лише одна причина - це Бог. Вся решта взаємодій, у тому числі і причинно-наслідкові, нам лише здаються. Бог всемогутній.

Тема 18. Світська політична думка.

Данте про Європу як об"єднану християнську спільноту. Церква і держава як дві форми влади, щомають божественне походження.Імперські позиції Дантеяк ідеалізація універсального миру. "Божественнакомедія"про світську монархію як управліннявсіма мирянами. Доцільністьдержавної влади длястановленнямиру свободи. Подвійністьвуправлінні світом як відображення поєднання в людській натурі духовного і фізичного принципів.Соціальна концепція органічного суспільства.

Вчення про політичкку та державу юристів. Право та держава. Права народів та людини.

Тема 19. Марсилій Падуанський про державу і закон.

Філософські засади вчення М.Падуанського. Загальна характеристика роботи М.Падуанського "Захисник миру". Органістичне сприйняття держави. Відстоювання принципу розвитку держави від родини. Соціальна диференціація суспільства та місце духівництва в ній. Розмежування розуму і віри як попередник релігійного скептицизму. Радикальне розмежування духовного і земного у визначенні закону. Протилежність людського закону божественному. Проблема первинного джерела закону. М.Падуанський про виборну та спадкову монархію.

Список основної літератури та джерел з курсу «Історія зарубіжних політичних і правових вчень (Стародавній світ та Середньовіччя)»

  1. 3ейдлер Гж. Політична думка стародавнього світу, Львів, 1959.

  2. Августин Аврелій. Сповідь. – К., 1997.

  3. Августин Блаженный. О Граде Божем. Т.3. – Санкт-Петербург. Амитея. Киев.

  4. Аврелий Марк. Наедине с собой. Размышления //Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий.- М., 1995.

  5. Аврелий Марк. Размышления. – М., 1985.

  6. Аквинский Ф. Трактаты о правлении. – М., 1993.

  7. Александров Г. Аристотель. – М., 1940.

  8. Александров Г.В. История социологических учений. Древний Восток. – М., 1959.

  9. Антология мировой философии. – М., 1969, Т.1, Ч.2.

  10. Аристотель. Никомахова зтика. Политика. Сочинения: В 4 т., -Т.4 - М., 1983

  11. Аристотель. Политика// Соч. в 4 т. – М., 1993. – Т.4.

  12. Арон Р. Этапы развития социологической мысли// Соч. в 4 т. М., 1993. Т. 4.

  13. Асмус Б.Ф. Платон. – К., 1969.

  14. Асмус В. Античная философия. – М., 1976.

  15. Бгагават-Гіта як вона є. – Бгактіведанта Бук траст, 1990.

  16. Бергер А. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966.

  17. Бондарь-Левин Р. Древнеиндийская цивилизация. Наука и религия. – М., 1980.

  18. Боннар А. Греческая цивилизадия. М., 1992, Т.1-3.

  19. Боргом Ю. Фома Аквинский. –М., 1966.

  20. Вебер М.Покликання до політики// Соціологія. Загально-соціологічні аналізи. Політика. – К., 1998.

  21. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1988.

  22. Гаджиев К.С. Политическая наука. – М., 1995.

  23. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. –СПб., 1994. Кн.3.

  24. Герасимчук А.А. Философия : Курс лекций : Навч. Посіб. Для вузів . -К.1999.

  25. Гончарова Т. Эпикур. – М., 1988.

  26. Грановский Т.Н. Лекции по истории средневековья. – М., 1987.

  27. Гуревич А.Я. Средневековьій мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1993.

  28. Данте А. Малые произведения. М., 1968.

  29. Дао и даосизм в Китае. – М., 1982.

  30. Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в переводе и с замечаниями Петерского И.С. М., 1984.

  31. Добатур А.И. Политика и полития Аристотеля. – М., 1965.

  32. Древнекитайская философия. Собр. текстов. В 2 т. – М., 1972.

  33. Дройзен И. История зллинизма. Ростов-на-Дону, 1995, Т.1-3.

  34. Захара Ігор. Лекції з історії філософії. Львів, 1997.

  35. Зейдлер Г. Політична думка стародавнього світу. – Львів, 1959.

  36. Зубов В. Аристотель. – М., 1963.

  37. История китайской философии. – М., 1989.

  38. История правовых и политических учений/ Под ред. Нерсесянца В.С. – М., 1988.

  39. Каплстон Ф. Середньовічна філософія. – К., 1997.

  40. Карсавин Л.П. Культура средних веков. К,1995.

  41. Картешив А.В. Вселенские соборы – М., 1994.

  42. Каутский К. Платоновский и древнехристианский коммунизм. – Петербург, 1920

  43. Каутский К. Происхождение християнства. – М., 1990.

  44. Кондзьолка В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

  45. Кондзьолка В.В. Філософія та її історія. Львів, 1996.

  46. Константин Багрянородный. Об управлении империей. М., 1989.

  47. Короткий політологічний словник. За ред Б.Кухти. –Львів, 1994.

  48. Ле Гофор Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

  49. Лебек С. Происхождение франков. У-ІХ века. М., 1993.

  50. Левандовский А. Карл Великий. Через Империю к Европе. М., 1993.

  51. Левек Пьер. Эллинистический мир. – М., 1989.

  52. Лінч Джозеф. Середньовічна церква. – К., 1994.

  53. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. – М., 1955.

  54. Махабхарата. Рамайяна. – М., 1974.

  55. Мерзаев С.Б. Полибий. – М., 1986.

  56. Моммзен Т. История Рима, СПб., 1993.

  57. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – К., 1991.

  58. Надольний І. Ф . Філософія : навч посіб К., 2001.

  59. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. – М., 1979.

  60. Основи політичної науки. Курс лекцій / За ред. Б.Кухти. – Ч.1.-Львів, 1996.

  61. Переломов Л. С. Слово Конфуция, М., 1992.

  62. Переломов Л.С. Конфуцианство и легизм в политической истории Китая. – М., 1981.

  63. Платон. Апология Сократа// Собр. соч. в 4 т. - Т.1. – М., 1990. – С. 70-96.

  64. Платон. Государство. Сочинения: В 3 т. М., 1971, Т.З, Ч.1.

  65. Платон. Діалоги. – К., 1995

  66. Платон. Законы// Собр. соч. в 4 т. – М., 1972. – Т.3. – Ч. 2.

  67. Платон. Политик// Собр. соч. в 4 т. – М., 1972. – Т. 3. – Ч. 2.

  68. Плутарх. Перикл// Избранные жизнеописания. – М., 1990. Т.1. – С. 283-320.

  69. Плутарх. Солон// Избранные жизнеописания. – М., 1990. 1. – С. 157-189.

  70. Плутарх. Цицерон. // Избранньіе жизнеописания. В 2 т. – Т.2. – С. 520-564.

  71. Плухов Б.В. Античная социальная утопия: вопросы истории и теории. – Л., 1989.

  72. Полибий// Всеобщая история в сорока книгах. УІІ книга. – М., 1890.

  73. Политическая социология. Ростов н/Д, 1997.

  74. Поснов М. 3. История Христианской Церкви /до разделения Церквей- 1054 г. Брюссель-Киев, 1991.

  75. Проблема человека в традиционных китайских учениях. – М., 1988.

  76. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

  77. Рационалистическая традиция и современная Индия. – М., 1988.

  78. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков и до наших дней. Т.2. Средневековье. СПб., 1994.

  79. Ренан Э. Жизнь Иисуса. М., 1990

  80. Ренан Э. Марк Аврелий и конец античного мира. – М., 1991.

  81. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М., 1995.

  82. Рубин В.А. Идеология и культура Древнего Китая. – М., 1970.

  83. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні читання. – 1994. - № 2.

  84. Рябов С. Структура і функції знань про політичку //Політологічні читання. – 1994. - № 1.

  85. Себайн Дж., .Торсон Т. Історія політичної думки. К., 1997.

  86. Семененко К.Й. Афоризмы Конфуция. М., 1987.

  87. Сенека Л.А. Моральні листи до Луцилія. – К., 1996.

  88. Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

  89. Тихолаз А. Геракліт.- К., 1996.

  90. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М., 1991.

  91. Утченко С.Л. Политические учиния Древнего Рима. М., 1977.

  92. Утченко С.Л. Цицерон и его время.- М., 1972.

  93. Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії. – К., 1992. .

  94. Філософія: предмет, історія, проблеми. Львів, 1994.

  95. Хейзинга Й. Осень средневековья.Сочинения: В 3 т.. М.. 1995. Т.

  96. Хекер Ендрю. Що є політична теорія // Політологічні читання. – 1993. - № 1.

  97. Хрестоматия памягников феодального государства й права стран Европы.- М., 1961.

  98. Хто є хто в європейській та американській політології? Малий політологічний словник. Львів, 1995.

  99. Цицерон. О государстве, о законах. Диалоги. М., 1994.

  100. Чанышев А.П. Курс лекций по древней философии. – М., 1991.

  101. Чаньїшев А.М. Курс лекций по древней и средневековой философии. М.1991.

  102. Челоян В.К. Восток-Запад: Приемственность в философии античного и средневекового общества. – М., 1979.

  103. Читанка з історії філософії: В 6 т. кн. 1. К., 1992.

  104. Шакур-Заде А.С. Эпикур/ Мыслители прошлого. – М., 1963.

  105. Шюре Э. Великие Посвященные. – М., 1991.

  106. Ясперс К.Смысл й назначение истории.- М. ,1991.

Питання з історії зарубіжних політичних вчень

  1. Основні етапи розвитку світової політичної думки, їх характеристика.

  2. Поява політичних вчень. Основні причини виникнення політичних вчень.

  3. Процес формування політичної теорії, її функції.

  4. Що таке політична доктрина. Перші політичні доктрини.

  5. Причини появи політики як особливого виду людської діяльності.

  6. Особливості зародження політичної думки Єгипту та Вавілону .

  7. Що таке цивілізація ? Причини появи перших цивілізацій.

  8. Основні засади політичної влади в джерелах політичної думки стародавнього Єгипту.

  9. Політико-правова думка «Реформи Урукагіни».

  10. Головні риси політичного мислення у стародавньому світі.

  11. Закони царя Хаммурапі про засоби зміцнення державної влади.

  12. Соціально-політичний зміст брахманізму.

  13. Особливості вчення буддизму як однієї із суспільно-політичних течій Стародавньої Індії.

  14. Характеристика основних політико-правових напрямів Стародавнього Китаю.

  15. Політичне вчення Лао-цзи, його особливості.

  16. Конфуціанство. Його основні риси.

  17. Політико-правовий зміст моїзму.

  18. Легізм як один з напрямів політико-правової думки Стародавнього Китаю.

  19. Характеристика історико-політичних передумов зародження політичних вчень Стародавньої Греції.

  20. Основні періоди розвитку політико-правових вчень в Греції та їх ідейний зміст.

  21. Солон. Зміст його політичних поглядів, становлення Солона до законів.

  22. Софісти. їх політико-філософські переконання.

  23. Сутність політичних поглядів Сократа.

  24. Сократ про основні форми правління.

  25. 1сторико-соціальні передумови формування платонівських політичних ідей.

  26. Місце доброчесності в діалозі "Держава" Платона.

  27. Соціальний поділ в ідеальній державі Платона.

  28. Платон про проблему справедливості.

  29. Зміст платонівського комунізму.

  30. Теорія виховання у Платона.

  31. Платон про типи державного правління.

  32. Теологічне підґрунтя платонівської концепції ідеальної держави.

  33. Місце закону в одноіменній праці Платона.

  34. Платонівська концепція "змішаної" держави.

  35. Соціальні і політичні інститути в "Законах" Платона.

  36. Система освіти, місце релігійних інститутів в системі Платона.

  37. Розвиток та зміст держави в концепції Арістотеля.

  38. Соціальна диференція в рамках Арістотелівської ідеальної держави.

  39. Поняття громадянства за Арістотелем.

  40. Ставлення Арістотеля до проблем власності і рівності у суспільстві.

  41. Основні форми врядування за Арістотелем. їх характеристика. Ставлення Арістотеля до демократії.

  42. Арістотель про причини переворотів та про можливості їх запобігання.

  43. Зміст політичних погляді епікурейців.

  44. Циніки. Основні принципи їхнього вчення.

  45. Школа стоїцизму. Ідея всесвітньої держави.

  46. Стоїки про основні типи законів.

  47. Критики стоїцизму.

  48. Зміст політичних поглядів Полібія.

  49. Ціцерон та ідеї стоїцизму.

  50. Політико-правові ідеї римських юристів.

  51. Основні підходи до розуміння права в дигестах Юстиніана.

  52. Сутність та особливості політичних поглядів Сенеки.

  53. Сенека про державу, природний стан та правову власність.

  54. Утвердження християнської церкви. Політичний момент християнського послуху.

  55. Особливості християнського підходу до проблеми подвійного підданства.

  56. Політико-філософські погляди св.Амвросія.

  57. Особливості політичних поглядів св.Августина в роботі "Про Град Божий".

  58. Концепція святості державної влади у св.Григорія.

  59. Особливості політико-правових поглядів германських народів.

  60. Початки декларування законів в період середньовіччя.

  61. Проблема співвідношення закону і королівської влади.

  62. Тома Аквінський про природу і суспільство.

  63. Проблема природи та класифікації законів в Томи Аквінського.

  64. Співвідношення трьох типів претензій на королівську владу в період раннього середньовіччя.

  65. Політична філософія в "Божественній комедії" Данте.

  66. Ідеї політичного компромісу в поглядах Демокріта.

  67. Геракліт про державний лад, владу в державі.

  68. Сократ про етичні принципи політичного життя.

  69. Полібій про циклічність розвитку світу, послідовну зміну форм

  70. держави.

  71. Політичні вчення періоду занепаду давньогрецьких держав.

  72. Основні напрямки політико-правової думки в Стародавньому Римі.

  73. Приватне і політичне право в Стародавньому Римі.

  74. Значення політичних поглядів античності для подальшого розвитку політичних вчень.

  75. Ідея рабовласницької демократії в Епікура.

  76. Основні напрямки політико-правової думки в Стародавньому Римі.

  77. Погляди Ціцерона на державу, владу в працях "Про державу", "Про закони", "Про обов'язки".

  78. Загальні принципи східної політичної доктрини.

  79. Значення документів у вивченні політичної думки.

  80. Особливості ранніх релігійно-політичних доктрин.

  81. Погляди Арістотеля на історію розвитку державного устрою Афін в роботі "Афінська політія".

  82. Політичні реформи Клісфена та їх зміст.

  83. Перікл. Зміст його політичних поглядів.

  84. Римське право та його складові.

  85. Головні напрямки політичної думки в Середньовіччі.

  86. Причини занепаду теократичного світогляду і зародження раціоналістичного.

  87. Політичні погляди Марсіля Падуанського.

  88. Загальна характеристика роботи М.Падуанського "Захисник миру".

  89. "Збірки цивільного права" та їх вплив на суспільно-політичне життя.

  90. Зміст "Повчань" Птахотепа. Спроба розробки та обґрунтування піраміди влади.

  91. Джерела політичної думки Стародавньої Індії - Веди, Брахмани, Упанішади, Книги Ману, Махабхарата, Рамаяна.

  92. Теорія універсальної монархії Данте.

  93. Основні підходи до розуміння права в Дигестах Юстиніана.

ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

(НОВИЙ ЧАС)”

ТЕМА 1. Політичні і правові вчення доби Відродження та Реформації.

Ідейні витоки культури Відродження. Ренесанс, та його світосприйняття. Гуманізм, реформаційні теорії – загальні риси політико-правових концепцій цього часу.

Християнські гуманістичні концепції політики, права та соціального управління Л.Альберті, М.Фійно, Е.Ротердамський. Мораль та її категорії, суспільна злагода, зачатки поглядів на громадянське суспільство.

Політичні і правові погляди Н.Макіавеллі. “Державець”, “Розмірковування про першу декаду Тіта Лівія”./Суспільство і особа. Інтерес. Необхідність, свобода, воля та активність людини в політичному процесі. Роль фактору долі. Концепція походження держави. Функції і сутність держави. Засоби і ціль. Ідеал політичного діяча. Феномен макіавелізму в політичній свідомості та практиці /. Реформаційні політико-правові концепції.

ТЕМА 2. Політико-правові концепції доби буржуазних революцій в європейських країнах ХУІІІ століття. Ранньобуржуазний лібералізм

Загальна характеристика політичних і правових вчень Європи за часів раніх буржуазних революцій.

Ф.Бекон та його “Нова Атлантида”.

Політико-правова концепція Т.Гоббса в працях “Левіафан” та “Про громадянина”/Природа людини, її протиріччя. Природні закони розвитку суспільства, суспільний договір. Додержавний (первісний) стан людини. Громадянський стан суспільного організму. Права та свободи особистості/.

Джон Локк – “Два трактата про врядування”/Уявлення про природній стан суспільства. Необхідність виникнення держави. Мета і засоби, питання власності. Ліберальні погляди, питання суверенітету людини і народу /. Політична теорія Г.Гроція. “Про право війни та миру”.

“Закон свободи” Д.Уінстенлі. Політичні ідеї Дені Вераса. Егалітариська теорія П.Корнеліуса. Республіканство Мілтона і Сіднея. Державна влада в розумінні Д. Гарінгтона.

ТЕМА 3. Політико-правові вчення утопічного характеру.

Томас Мор та його “Утопія” / Християнський гуманізм та реформування досконалої людини. Ідеали справедливості та рівності. Питання осуспільнення власності. Примусова праця. Релігія та мораль в політиці, проблеми війни і миру /.

Політична доктрина Т.Кампанелли / Ідеальний державний устрій в “Місті Сонця”. Власність, містичний характер політичного процесу. Свобода індивіда та питання державного інтересу/ Загальні основи “закритого суспільства”, підвалини для подальшої тоталітаризації. Утопія та традиція в політичній теорії та політичному процесі.

Держава , рівність та справедливість в політико-правових поглядах Т.Мюнцера та М.Лютера.

ТЕМА 4. Політичні вчення та правові концепції європейського Просвітництва.

Загальна характеристика просвітницьких політико-правових концепцій їх співвідношення з природніми правами людини та культурою Просвітництва як соціального явища. Національна культура та просвітницькі теорії.

Класичний варіант італійського просвітництва. Джамбатисто Віко та його просвітницька теорія / Циклічність епох в історії людства, трансформація понять “природне право” та “суспільний договір” в нових умовах. Форми правління та їх загальна обумовленість. Ідея консенкусу та “соціального миру”/.

Особливості протікання та політико-теоретичні особливості французького просвітництва. Класифікація французької просвітницької думки. Матеріалісти французького просвітництва: концепція природи людини, походження та сутності держави і влади, кореляція понять “деспот” і “монарх” в творчій спадщині Ф.М.Вольтера. Дені Дідро та його теорії вдосконалення суспільства і особи, розуміння суверенітету народу як основної мети існування держави. Політичні і правові погляди Поля Анрі Гольбаха /Філософське підгрунтя політичної концепції, невідчуджене право на власність, розуміння рівності, суспільний договір і влада. Співвідношення політики і моралі. Добродійство як форма політичної участі. Уявлення Гольбаха про майбутнє суспільство /.

Клод Адріан Гельвецій та його політико-правові погляди / Мораль і форми правління, побудова гармонійного співіснування державного і приватного інтересів, соціальний ідеал К.А.Гельвеція /. Інші матеріалістичні концепції.

Д.Прістлі / Поняття “політична свобода”, “громадянська свобода”. Причини походження та основні функції держави. Принципи подальшого вдосконалення суспільства /.

Політичні і правові погляди Д.Юма / Філософське підгрунтя політико-правової теоріїї, етичне вчення, насильство і влада як невід”ємні компоненти політичного процесу. Власність та завдання держави до її збереження. “Природна релігія” – як основний консенсуальний компонент політичного суспільства /.

Майнова спільність, нерівність та теорія адекватного народонаселення в творах Р.Уоллеса. Концепція природного стану і власності в науковій спадщині У.Огілві. Теорія власності та політико-правові ідеали Адама Сміта. Нерівність, соціальні реформи, інтерпретація просвітництва в політичних і правових поглядах Тамаса Мальтуса.

Політичні і правові погляди Х.Томазія /Концепція людської особи, удосконалення людини через науку, теорія майнової спільності та відродження загальнолюдських ідеалів /. Концепції суспільного прогресу та гуманізму в творчості І.Г.Гердера.

ТЕМА 5. Прагматично-раціоналістичні політичні і правові концепції у США доби просвітництва та боротьби за незалежність. Американський Конституціоналізм.

Особливості розвитку американського суспільства. Прагматичний, утілітарний характер американської політичної думки. Особливості соціально-стратифікаційних концепцій американського суспільства. Переосмислення цінностей свободи та рівності, вибудова американської мрії.

Політико-правова концепція Томаса Пейна /”Природній стан” і “природні права”, рівність, свобода, теорія справедливості державна влада – права індивіда. Суспільний договір та еволюційні процеси в історії людства. Встановлення основних принципів американського лібералізму, особливості його протікання в американському суспільстві /. Томас Джеферсон та його теоретична і практична спадщина / Вчення про природний та громадський стан індивіда. Основні моменти в його оригінальній системі суспільного договору. Народовладдя як політичний і правовий принцип. Народний суверенітет та Декларація про незалежність /.

Влада , демократія і суспільний договір в науковій концепції Олександра Гамільтона.

Конституція США / Юридична система. Принципи Конституції. Політичні і правові характеристики /.

ТЕМА 6 Радикалізація політичних і правових ідей за часів Великої Французької революції.

Загальна характеристика політичної і правової думки у Європі і Франції за часів Великої Французької революції. Радикалізація політичних відносин та форм їх усвідомлення. Характеристика правових і політичних теорій які виникали в ці часи. Вихід політико-правових вчень на рівень сучасної державної моделі. Примат приватної власності. Боротьба традицій та іновацій. Культура, духовність та їх вплив на політичні цінності того часу.

Характеристика політологічних таборів та шкіл за часів революції /О.Робесп”єр, Н.Брешон, Г.Бабеф та інш./.

Закінчення етапу європейського Просвітництва. Політична теорія Ш.Л.Монтеск”є “Про дух законів”/Геополітика Монтеск”є, вплив релігії на розвиток індивіда та людства, народовладдя; класична теорія розподілу влад. Принципи можливого вдосконалення індивіда/.

Теорія “народного суверенітету” Ж.Ж.Руссо її порівняльний аналіз з теорією державного суверенітету Ж.Бодена / Витоки нерівності за Ж.Ж.Руссо, шляхи можливих соціальних перетворень та принципи ідеального політичного устрою за творами Ж.Ж.Руссо /.

Утопічні вчення за часів Великої Французької революції /Ж.Мельє, Г.Б. де Маблі, Мореллі /. Загальні характеристики їх утопії.

ТЕМА 7. Консервативний напрям в політико-правових вченях.

Характерологічні особливості консерватизму, та його первісні спрямування. Е.Берк /Філософія класичного консерватизму, права індивіда, свобода і загальні права індивіда. Природній прогрес і революція, принципи та мета будь якої влади в суспільстві /. Д.Мокінтош та його політико-правові погляди /Нерівність і демократія, загальні принципи лібералізму та їх своєрідне сприйняття /. Політична влада, поняття “свободи” та “рівності” в творчості І.Г.Фостера. Бюм: розум, факт і цінність / Зруйнування природного закону /.

ТЕМА 8. Політико-правові та етичні ідеї в Німеччині в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ сторіч.

Загальна характеристика політичної і правової думки в Німеччині в кінці ХУІІІ ст. Особливості розвитку Німеччини в кінці ХУІІІ ст. Політико-правові доктрини І.Канта / Філософські основи соціально-політичної концепції. Суспільство і свобода. Мораль суспільства і моральність політики. Ціль і засоби. Критерії справедливості. Причини походження, логіка становлення та основні функції держави. Суверенітет народу, індивіда та суверенітет державної влади. Розподіл влад, та основні гарантії від політичного деспотизму. Реформа і революційний процес. Принципи побудови вічного миру в праці “До вічного миру” /.

Політичні і правові погляди І.Г.Фіхте / Теорія походження держави. Взаємовідповідальність влади і суспільства. Народ – як вище джерело будь якої влади. Утопічне ідеальне суспільство. Теоретичні основи владного режиму розумного суспільства. Політичний ідеал І.Г.Фіхте /. Політико-правове вчення В.Шеллінга.

Г.В.Ф.Гегель та його політико-правова доктрина у праці “Філософія права” / Суб”єктивний ідеалізм Г.В.Ф.Гегеля. Походження влади та її основні завдання. Народ – як джерело влади. Питання необхідності примусу для додержання прав особи в політичному процесі. Приватна власність та основа її гарантування в суспільстві. Рівність як гарантія права на власність. “Громадянське суспільство” : його струтура протиріччя розвитку та соціальні функції. Питання про розумну та досконалу форму державного правління /.

Політичні теорії Німеччини кінця ХУІІІ ст. та їх значення для формування політичної свідомості нового типу.

ТЕМА 9. Плюралізм політико-правових ідей в Європі в ХІХ ст.

/модернізований лібералізм, позитивізм, солідаризм, анархізм та ін./.

Загальна характеристика політичної і правової думки Європи ХІХ ст. Вплив ідей Великої Французької революції. Намагання суспільства зняти тенети феодально-кастового ладу. Теоретичні основи лібералізму, позитивізму та інших політичних теорій Нового часу. Вплив німецької класики

Порівняльний аналіз класичної ліберальної теорії в творах Констана та І.Бентама / їх політичні ідеали, свободи особистості, принципи розподілу влад, політичний утилітаризм /.

Проблема політичної влади, держави, суспільних відносин концепції солідаризму.

Політико-правово теорія О.Конта / Започаткування позитивізму. Класифікація наукового знання. Соціократія та інші стадії розвитку людства /.

Політико-правові погляди Л.Ф.Штейна / Доктрина “справедливої суспільної влади” /. Теорії солідаризму, анархізму. М.Штірнер “Єдиний та його власність”. Значення лібералізму для доктринальної свідомості.

ТЕМА 10. Марксизм як політичне вчення.

Історичні особливості формування теорії марксизму. Аналіз теоретичних основ та джерел марксистського вчення. Вплив младогегельянців. “До критики гегелівської філософії права”. Соціальний ідеал марксизму. Гегелевська діалектика. Матеріалістичний погляд Маркса на історичний і політичний процес у праці “Німецька ідеологія”.

Суперечність суспільних устроїв. Буржуазний парламентаризм. Історичні форми виробництва та власність.

Економічна теорія надлишкової вартості у праці “Капітал”.

Критика марксизмом основних політологічних шкіл та концепцій того часу. Теорія колективного масового суспільства. Марксистська стадіальна теорія соціальної революції “Маніфест комуністичної партії”. Марксистська партія, її особливий характер. Періодизація марксистського вчення. Марксизм як соціал-демократія. Порівняльний аналіз класичного марксизму та лівоекстреміського ленінізму. Дуалізм мети та засобів. Диктатура пролетаріату в класичному марксизмі та в ленінізмі. В.Ленін про суть та основні задачі держави нового типу. Протиріччя у політичних поглядах раннього Леніна.

ТЕМА 11. Політичні вчення представників критичної і революційної утопічної традиції.

Загальна характеристика утопічної традиції, відокремлення її іноваційної сутності. Різноманітність нових утопій, їх дихотомічний протест проти приватної власності. Утопія ХУІІ-ХУІІІ та ХІХ ст. – порівняльний аналіз

К.А.Сен-Сімон та його вчення. Закономірності історичного прогресу. Критика індивідуалізму. Планове господарство та “нове християнство”. Історичний розвиток та можливості побудови ідеального суспільного ладу.

Вчення Р.Оуена / Принципи кооперації індивідів, новий режим власності та функціонування грошей. Суспільна форма господарювання. Шляхи досягнення справедливого суспільного ладу /. Політичне вчення Ш.Фурьє та його оригінальна теорія державної влади та надкласової держави.

Робітничий комунізм, В.Вейтлінг / теорія страстей, проекти “Великого родинного союзу” – як найсправедливішої форми організації суспільства /.

ТЕМА 12. Політико-правові концепції в Росії ХУІІІ – ХІХ ст.

Політико-правові ідеї у феодальній Росії Політична доктрина Філофея. Ніл Сорський та його політичний ідеал. Проблема влади, свободи, відповідальності у вченнях Йосипа Волоцького, Івана Пересветова та ін.

Політичні концепції Ф.Крижанича, Ф.Прокоповича, В.Татіщева та І.Посошкова / Проблема державної влади і свободи особлистості. Церковна і світська влада. Ідеї спільного блага, прав та обов”язків станів /.

Російське просвітництво: політичні теорії О.Радіщева, Я.Козельського, Д.Фонвізіна. Декабристський рух в Росії, його феномен, та конституційні проекти П.Пестеля та М.Муравйова.

Революційний російський демократичний рух : В.Белінський, М.Чернишевський, теорія общинного соціалізму О.Герцена.

ТЕМА 13. Особливості розвитку соціально-політичної думки

Західної Європи в др. половині ХІХ ст.

Російський анархізм та його відмінності від анархізму класичного типу /М.Бакунін, П.Лавров, ПТкачов /. Анархо-комунізм Кропоткіна.

Ф.Ласаль та його оригінальна інтерпретація соціально-стратифікованого суспільства.

Соціально-політична доктрина Е.Бернштейна / Моральна свідомість, інтерес, основні моменти кооперативного соціалізму /.

Політичні і правові погляди К.Каутського.

Доктрина цивілізаційної кризи О.Шпенглера та Ф.Ніцше.

Формування політичних теорій націоналістичного спрямування. Соціальний, національний рухи, їх місце в історії становлення держави.

Питання з курсу «Історія зарубіжних політичних вчень (Новий Час)»

  1. Проблеми раціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  2. Проблеми ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  3. Сипкретизм раціоналізму та ірраціоналізму в політичній доктрині Н.макіавеллі.

  4. Раціональні основи політики та влади у Ф.Бекона.

  5. Метод критичного сумніву Р.Декарта як інструментарій раціонального пізнання та відтворення політичної дійсності в умовах новоєвропейської історії.

  6. Раціонально-ірраціональна сутність абсолютистської держави у політичній доктрині ліберального спрямування Т.Гоббса.

  7. Раціоналізм морально-політичної доктрини влади Дж.Локка.

  8. Просвітницька концепція сутності свободи громадянського суспільства у Ш.Л.Монтеск”є.

  9. Ірраціонально-раціоналістичні основи у політико-договірній концепції влади Ж.Ж.руссо.

  10. Категоричний імператив як раціональна підстава права влади та держави у політичній доктрині І.Канта.

  11. Раціональна сутність держави буржуазного типу у філософсько-політичній теорії Г.В.Гегеля.

  12. Ірраціональні основи теорії соціально-політичного утопізму.

  13. Сутність трансформативного ірраціоналізму в політичній теорії марксизму.

  14. Логіка формування держави, права, влади у І.Канта.

  15. Логіка формування держави, права, влади у Г.В.Гегеля.

  16. Логіка формування держави, права, влади у Т.Гоббса.

  17. Логіка формування держави, права, влади у Дж.Локка.

  18. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у теоріях Т.Гоббса та Дж.Локка.

  19. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у теоріях Т.Гоббса та Ш.Л.Монтеск”є

  20. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у теоріях Ш.Л.Монтеск”є та Ж.Ж.Руссо.

  21. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у теоріях Ж.Руссо та І.Канта.

  22. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у теоріях І.Канта та Г.В.Гегеля.

  23. Порівняльний аналіз раціонально-ірраціональних основ політики та влади у утопічних теоріях та марксизмі.

  24. Об”єкт політики у Н.Макіавеллі.

  25. Психологія влади у Н.макіавеллі.

  26. Проблема суб”єкта та об”єкта політичної влади у Н.макіавеллі.

  27. Проблема політичної діяльності як професійної сфери діяльності у новоєвропейській політичній діяльності.

  28. Теорія суспільного договору у просвітників.

  29. Суть політичної теорії природних прав у новоєвропейській історії.

  30. Критерії правової держави у І.Канта та Г.В.Гегеля.

  31. Критерії громадянського суспільства у політичних теоріях Нового часу.

  32. Співвідношення держави та громадянського суспільства у Г.В.Гегеля.

  33. Проблеми права та етики у просвітників.

  34. Проблеми етики та влади у просвітників.

  35. Проблеми розподілу влад у просвітників.

  36. Проблема форм державного устрою в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  37. Проблема демократії в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  38. Проблема суверена політичної влади в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  39. Проблема конституціалізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  40. Проблеми контролю за владними діями в політичних теоріях Нового часу європейської історії.

  41. Проблеми політики та влади у ранньобуржуазних теоріях лібералізму.

  42. Цінність основи держави в теоріях ранньобуржуазного лібералізму.

  43. Ціннісні основи в теоріях ранньобуржуазного лібералізму.

  44. Принципи формування держави та влади в теоріях ранньобуржуазного лібералізму.

  45. Принцип формування громадянського суспільства в теоріях ранньобуржуазного лібералізму.

  46. Проблеми людини в політичних теоріях Нового часу.

  47. Проблеми рівності та справедливості в політичних теоріях Нового часу.

  48. Проблеми свободи в політичних теоріях Нового часу.

  49. Інституційні основи політичної влади в теоріях ранньобуржуазного лібералізму.

  50. Проблеми етики політичної влади у І.Канта.

Рекомендована література

  1. Біблія. Видання Київської патріархії. – К., 1994.

  2. Коран. – М., 1993.

  3. Роттердамський Е. Философские произведения. – М., 1986.

  4. Макіавеллі Н. Державець. – К.,1998.

  5. Мор Т. Утопия. – М., 1976.

  6. Нил Сорский. Предание и устав. – М., 1995.

  7. Курбский А.М. История о великом князе Московском. – М., 1994.

  8. Пересветов К.С. Сочинения. – М., 1956.

  9. Аквинский Ф. Трактатьі о правлении. – М., 1993.

  10. Гроций Г.О. О праве войньі и мира. – М., 1956.

  11. Спиноза Б. Богословско-политический трактат. – М., 1985.

  12. Гоббс Т. О гражданине. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – т.1.

  13. Гоббс Т. Левиафан. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – т.2.

  14. Локк Дж. Два трактата о правлении. Сочинения т.3. – М., 1988.

  15. Монтескье Ш.Л. О духе законов. – Избранньіе произведения. – М., 1956.

  16. Руссо Ж.Ж. Общественньій договор или принципьі политического права. Трактатьі. – М., 1988.

  17. Гельвецій. Про розум., - К., 1984.

  18. Гольбах П.А. Естественная политика или беседьі об истинньіх принципах правления. // Избр.произв. в 2-х т. – М., 1963. т.2.

  19. Джеферсон Т. О демократии. – СПб., 1990.

  20. Американские федералистьі : Гамильтон, Медисон, Джей. Избранньіе статьи. – Бенсон. 1990.

  21. Кант И. Метафизика нравов. Ч.2. Метафизические начала учения о праве. Сочинения. – т.4. – М., 1965.

  22. Кант И. К вечному миру: идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. – М., 1966. Т.6.

  23. Гегель Г.Ф. Философия права. – М., 1990.

  24. Берк. Размьішления о революции во Франции и заседании некоторьіх обществ в Лондоне, относящихся к етому собьітию. Сокр. Пер. – М., 1990.

  25. Пухта Ф. Инциклопедия права. – М., 1993.

  26. Токвиль А. О демократии в Америке. – М., 1994.

  27. Бентам И. Введение в начала нравственности и законодательства. – Основньіе начала гражданского кодекса. – Основньіе начала уголовного кодекса. Избранньіе сочинения. – С-Пб., 1990. – т.1.

  28. Милль Дж. Ст. Представительное правление. – М., 1989.

  29. Конт О. Общий обзор позитивизма. Сочинения. – М., 1970. – тт. 1-2.

  30. Спенсер Г. Основания социологии. – СПб., 1996.

  31. Штирнер М. Единственньій и его собственность. – Харков, 1994.

  32. Прудон П.Ж. Что такое собственность ? Или исследования о принципе права и власти. – М., 1990.

  33. Маркс К. До критики гегелівської філософії права .Вступ. – Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – т.1.

  34. Маркс К. нгельс Ф. Манифест комуністичної партії. – К., 1984.

  35. Енгельс Ф. Походження сім”ї, приватної власності, держави. – Твори. – т. 21.

  36. Прокопович Ф. Трактатьі и письма. – М., 1987.

  37. Крижанич Ф. Политика. – М., 1962.

  38. Пестель П.П. Русская правда. Восстание декабристов. Документьі. – М., 1956.

  39. Декабриський рух в Україні. – К., 1988.

  40. Чаадаев П.Я. Сочинения. – М., 1989.

  41. Герцен О.І. До старого товариша. – К., 1985.

  42. Черньішевский Н.Г. Труд и капитал. – К., 1986.

  43. Бакунин М.А. Государственность и анархия. Кнуто-германская империя. – М., 1989.

  44. Лавров П.Л. Государственньій лемент в будущем обществе. – М., 1988.

  45. Бердяев Н.А. Истоки и смьісл русского коммунизма. – М., 1990.

  46. Джордж Г.Себайн, Томас Л.Торсон. Історія політичної думки. – К., Основи, 1997.

  47. Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірріціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Л., Паіс, 1997.

  48. Денисенко В.М. Раціоналістичні концепції політики //Політологія: підручник для студентів університетів /За ред. О.І.Семківа. –Львів: Світ, 1993.

  49. Денисенко В.М. Політичне життя, громадянське суспільство і демократія // Соціально-політичні проблеми сучасного суспільства: Курс лекцій. – К.:НМФ ВО, 1991.

  50. Денисенко В.М. Раціоналістичні концепції політики //Політологія: підручник для студентів університетів, 2-е видання зі змінами /За ред. О.І.Семківа. –Львів: Світ, 1994.

  51. Денисенко В.М. Умови формування громадянського суспільства в Україні. Вісн. Львів. Ун-ту ім.І. Франка.Сер.сусп. наук. – Львів: Світ, 1995. –Вип.32.

  52. Денисенко В.М. Проблеми європейських традицій раціоналізму та ірраціоналізму в політиці та особливості їх прояву в історії українського державотворення. // Студіїї політологічного центру “Генеза”. – Львів, 1995. - № 6.

  53. Денисенко В.М. Історичний традиціоналізм формування духовності в Україні //Духовний світ людини та розвиток національної свідомості в Україні. Вісн. Львів. Ун-ту ім.І.Франка. Сер.сусп.наук. –Львів: Світ, 1996. – Вип. 33.

  54. Денисенко В.М. Європейський гуманізм як раціональна система пізнання та практичного освоєння політичної дійсності // Студії політологічного центру “Генеза”. – Львів: “Ставропігіон”, 1997. -№ 1.

  55. Денисенко В.М. Соціальна утопія: сутнісні основи // Студії політологічного центру “Генеза”. – Львів: “Ставропігіон”, 1997. -№ 2.

  56. Шацкий Е. Утопия и традиция. – М., 1990.

  57. Февр Л. Бои за историю. – М., 1991.

  58. Гар Н . Проблемьі итальянского Возрождения. – М., 1996.

  59. Тойнби Дж.А. Постижение истории. – М., 1991.

  60. Ясперс К. Смьісл и назначение истории. – М., 1991

  61. Гобозов И.А. Философия права. – М., 1998.

  62. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1993

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

Теми лекцій

РОЗДІЛ І. Політична думка в Україні від давніх часів до кінця ХVІІІ століття

Тема 1. Родоплемінний лад та зородження уявлень про політику на українських землях докиївської доби

Тема 2. Суспільно-політичний устрій та політична думка Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ – ХІV ст.)

Тема 3. Ідеї держави та суспільних відносин у період занепаду України і боротьби за відновлення її державності (ХV – ХVІІ ст.)

Тема 4. Державно-політичний устрій в українській політичній думці ХVІІІ ст.

РОЗДІЛ ІІ. Українська політична думка ХІХ століття

Тема 5. Політичні ідеї першої половини ХІХ ст.

Тема 6. Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій

Тема 7. Поширення передової політичної думки в Західній Україні

РОЗДІЛ ІІІ. Основні напрямки української політології ХХ століття

Тема 8. Суспільно-політична ситуація в Україні на рубежі століть

Тема 9. Ідеї монархізму і національного радикалізму

Тема 10. Націонал-комунізм в українській політичній думці

Тема 11. Політична ідеологія українського дисидентського руху 60-80-х років

Питання з курсу

  1. Політична думка Київської Русі.

  2. Ідея єдності Руської землі в «Слово о полку Ігоревім».

  3. Суспільно-політичні погляди Ю.Дрогобича.

  4. Суспільно-політичні погляди С.Оріховського.

  5. «Апокрисис» Х.Філалета – важлива пам’ятка української політичної думки кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

  6. Суспільно-політичні погляди І.Вишенського.

  7. Суспільно-політичні погляди прихильників і противників Берестейської унії 1596р.

  8. Українська політична думка часів Хмельниччини та Руїни.

  9. Питання державно-правового устрою України в «Бендерській конституції» П.Орлика.

  10. Суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича.

  11. Суспільно-політичні погляди С.Яворського.

  12. Суспільно-політичні погляди С.Климовського.

  13. Суспільно-політичні погляди Я.Козельського.

  14. Суспільно-політичні погляди Г.Сковороди.

  15. «Історія Русів» – пам’ятка української політичної думки кінця ХVІІІ – ХІХ ст.

  16. Соціально-історичні умови розвитку політичної думки на українських землях в першій половині ХІХст.

  17. Кирило-Мефодіївське товариство про державний устрій.

  18. Суспільно-політичні погляди М.Костомарова.

  19. Суспільно-політичні погляди П.Куліша.

  20. Суспільно-політичні погляди Т.Шевченка.

  21. Суспільно-політичні погляди членів «Старої Київської Громади».

  22. Суспільно-політичні погляди Володимира Антоновича.

  23. Суспільно-політичні погляди громадсько-культурного об’єднання «Руська трійця».

  24. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова.

  25. М.Драгоманов «Переднє слово до «Громади»».

  26. Суспільно-політичні погляди І.Франка та їх еволюція.

  27. І.Франко «Поза межами можливого».

  28. І.Франко «Що таке поступ?».

  29. Внесок Сергія Подолинського в поширення української політичної думки.

  30. Революційно-демократичні переконання Остапа Терлецького.

  31. Суспільно-політичні погляди М.Грушевського.

  32. М.Грушевський «Вільна Україна».

  33. М.Грушевський «На порозі Нової України».

  34. Суспільно-політичні погляди С.Шелухіна.

  35. Суспільно-політичні погляди С.Томашівського

  36. Суспільно-політичні погляди В.Липинського.

  37. Проблема класів і станів в «Листах до братів хліборобів» В.Липинського.

  38. Проблема української державності в «Листах до братів хліборобів» В.Липинського.

  39. Проблема нації і міжнаціональних відносин в «Листах до братів хліборобів» В.Липинського.

  40. Суспільно-політичні погляди М.Міхновського.

  41. М.Міхновський «Самостійна Україна».

  42. М.Міхновський «Справа української інтелігенції в програмі УНП».

  43. Політичні ідеали «Братства тарасівців» (Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський).

  44. Д.Донцов «Націоналізм».

  45. Д.Донцов «Дух нашої давнини».

  46. М.Сціборський «Націократія».

  47. В.Старосольський «Теорія нації».

  48. Ю.Бачинський «Україна irredenta».

  49. О.І.Бочковський «Вступ до націології».

  50. Ю.Липа «Призначення України».

  51. Т.Зіньківський «Молода Україна, її становище і шлях».

  52. С.Дністрянський «Загальна наука права і політики».

  53. Суспільно-політичні погляди П.Полтави.

  54. Суспільно-політичні погляди Л.Цегельського.

  55. Роль і значення «Слово перестороги» В.Подолинського – для української політичної думки середини ХІХ ст.

  56. М.Шаповал «Велика революція і українська визвольна програма».

  57. Ідеологічні засади політичної боротьби ОУН-УПА (Євген Коновалець, Степан Бандера, Андрій Мельник).

  58. Націонал-комунізм М.Хвильового.

  59. В.Винниченко «Відродження нації».

  60. В.Винниченко «Заповіт борцям за визволення».

  61. Націонал-комунізм М.Скрипника.

  62. Політичні погляди представників дисидентського руху в Україні.

Література

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО КУРСУ „ФІЛОСОФІЯ ПОЛІТИКИ”

1. Абрамов А.И. "Слово о законе и благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів, 1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства XIX-XX ст. — Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. — Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001. — 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша. — Вінніпег, 1993.- 166 с.

14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV-го. — К., 1991. — 100 с.

15. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 1991. -225 с.

16. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана. -К., 1991.-136 с.

17. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. — К., 1998. — 45 с.

18. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. -262 с.

19. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. — Льоссер, 1974.-152с.

20. Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (IX-XVI вв.)-М., 1960.-486с.

21.Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). — К., 1998. — 271 с.

22. Бычко А.К. Эпические мотивы духовной культуры Киевской Руси и Украины // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. К., 1988.-C.161-169.

23. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю.Луцького. — Нью-Йорк — Торонто, 1984. — 326 с.

24. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. — Б.м., 1986.-120с.

25. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.І. — 348 с.

26. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.II. — 328 с.

27. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.III. — 542 с.

28. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991. — 128 с.

29. Винниченко В. Лист В.Винниченка до клясово-несвідомої української інтелігенції. — Відень, 1920. — 8с.

30. Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п’єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". — К., 1999. — 440 с.

31. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. — Т. 1. — Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.—500с.

32. Вишенський І. Книжка // Вишенський І. Твори. — К., 1959. — С.41-158.

33. Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І. Твори. — К., 1959. — С.159-187.

34. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. — Варшава, 1938. — С.107-133.

35. Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. — Львів, 1921. — 238 с.

36. Гадяцький трактат // Україна. Наука і культура. — Вип. 25. — К., 1991. — С.147-152.

37. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст. -Львів, 1996. — 122 с.

38. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. — Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.

39. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мысль на Украине во второй половине XVII — начале XVIII века. — Днепропетровск, 1982. — 169 с.

40. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украйна й Белоруссия). — М., 1963. — 94 с.

41. Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX — початку XX століття: Дослідження. — К., 1996. - 124 с.

42. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.

43. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1996. — 286 с.

44. Господин А. Микола Костомарів. — Вінніпег, 1986. — 36 с.

45. Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця XIX-початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. — X., 1997. — 422 с.

46. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К., 1998. — 206 с.

47. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.

48. Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половины XVIII века. — М., 1984. — 253 с.

49. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. — К., 2000. — 360 с.

50. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України; Інститут української археографії / А.Жуковський (сост.). -К., 1994.-286 с.

51. Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в XIX столетии. — СПб., 1907. -15с.

52. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. — СПб., 1907. — 294 с.

53. Грушевський М. На порозі нової У країни: Гадки і мрії. — К., 1991.- 128 с.

54. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — 240 с.

55. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. — Відень, 1917.-22 с.

56. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. — К., 1918.- 127 с.

57. Грушевський М.С. З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922. -212 с.

58. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х — на початку 80-х років XIX ст. — К., 1977. — 224 с.

59. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. — К., 1957.-68 с.

60. Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. — К., 1995. — 286 с.

61. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX-початку XX ст. — Чернівці, 1999. — 574 с.

62. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та громадська діяльність // Пам’яте Михайла Драгоманова. — Харків, 1920. — С.5-44.

63. Довгич В.А. Українська ідея в політичній теорії М.Драгоманова. — К., 1991.-155 с.

64. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип’якевич, І.Бутич. — К., 1961.-740 с.

65. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерти Гетьмана Мазепи. — Чікаго, Іллінойс, 1960. — 50 с.

66. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Торонто, 1958. — 296 с.

67. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. — Відень, 1917. — 115 с.

68. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. — Варшава, 1938. — С.3-34.

69. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991. — 576 с.

70. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. — Ляйпціг, Б.р. — 96 с.

71. Дорошенко Д. Нарис історії України. -K., 1991.-T.I. -238 с.

72. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — ТЛІ. — 350 с.

73. Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. — K., 1918. — 70 с.

74. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. — Ляйпціг, Б.р. — 207 с.

75. Драгоманівський збірник; "Вільна спілка" та сучасний український конституціоналізм / Тарас Андрусяк (ред.). -Львів, 1996. — 255 с.

76. Драгоманов М. Віра а громадські справи. — Коломия, 1892. — 14 с.

77. Драгоманов М. Рай і поступ. — Вінніпег, 1916. — 80 с.

78. Драгоманов М.П. "Програма" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.148-151.

79. Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.2. — С.386-392.

80. Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.151-228.

81. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.39-68.

82. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.428-482.

83. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — С.80-220.

84. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране.-К., 1991.-С.5-45.

85. Драгоманов М.П. Неправда — не просвіта // Літературно-публіцистичні тичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.2. — С.393-400.

86. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.93-147.

87. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876). // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.559-574.

88. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.397-427.

89. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.461-558.

90. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991.-С.327-429.

91. Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти й про автора її // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С.Грушевського. Т.1. — К., 1928.-С. 286-291.

92. Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. — К.,1959. — С.3-39.

93. Єфремов С.О. Історія українського письменства / Худож. оформл. В.М.Штогрина. — К, 1995. — 688 с.

94. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної і національної свідомості української людини. — Луцьк, 1999.— 103 с.

95. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1992.-118 с.

96. Загайко П.К. Українські письменники-полемісти кінця XVI — початку XVII в.в. у боротьбі проти Ватікану і унії. — К., 1957. — 88 с.

97. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). — М., 1959.-172 с.

98. Заклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. — К., б.р. — С.43-122.

99. Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. — К., 1924.-170 с.

100. Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ. — T.CLXXXVI. Праці історико-філософічної секції. — Париж-Мюнхен, 1969. — 359 с.

101. Злупко С.М. Сергій Подолинський — вчений, мислитель, революціонер. -Лівів, 1990. — 192 с.

102. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского — М., 1986. - Ч.1.-172 с.

103. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского — М., 1986. - Ч.2.-112 с.

104. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в Україні: проблеми, ідеологія. — К., 1999. — 126 с.

105. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. XIX ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології. — К., 2000. — 349 с.

106. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.

107. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. — К., 1995. — 96 с.

108. Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX в.). — К., 1971. — 221 с.

109. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. — К., 1996. — 288 с.

110. Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. — К., 1991. — 318 с.

111. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX-початок XX століття). — К., 1998. — 351 с.

112. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави.-Суми, 1999.-24 с.

113. Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX століття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. — К., 1997.-51с.

114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1. — 544 с.

115. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.2. — 694 с.

116. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.З. — 435 с.

117. Книш З. Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. — Париж-Вінніпег, 1952. — 205 с.

118. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. — К., 1973. — 167 с.

119. Коган ЮЛ. Просветитель XVIII века Я.П.Козельский.-М., 1958.-188с.

120. Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської" Л.Голберга // Пам’ятки суспільної думки України (XVIII — перша половина XIX ст.): Хрестоматія. — Дніпропетровськ, 1995. — С. 181-185.

121. Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненные надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козельским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. — Т.2. — М., 1952. — С. 411-551.

122. Колесник В.Ф., Рафальський О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець XIX-початок XX ст.). — К., 1998. — 36 с.

123. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900-1907. — К., 1998. — 226 с.

124. Корнійчук Л.Я. Життя і діяльність С.А.Подолинського // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. — К., 2000. — С.3-42.

125. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста и ред. А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. — К.,-Х., 1991. — 72 с.

126. Костомаров Н.И. Руина; Мазепа; Мазепинцы: Исторические монографии и исследования. — М., 1995. — 800 с.

127. Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. — Чернівці, 2000. — 352 с.

128. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське франкознавство // Іван Франко: про соціялізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966. — С.3-28.

129. Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння / Культура України. Зб. ст. Вип. 3. — X., 1996. — С. 21-43.

130. Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в українській історіографії. — X., 1996. -117 с.

131. Кралюк М.П. Место социнианства в культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. — К., 1988. — С. 269-274.

132. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — 793 с.

133. Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. — К., 1993. — 80 с.

134. Крипякевич І. Історія України. — Львів 1990. — 511 с.

135. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці, 2000. — 487 с.

136. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Огляд його політичної діяльности. — Варшава, 1938. — 268 с.

137. Кузик П. Слов’янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях. - 2000, кн. 6 (627). — С. 19-29.

138. Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1957. — С.144-160.

139. Кулиш П. Записки о Южной Руси. — К., 1994. — 719 с.

140. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2000. — 1993. — №5(7). — С.70-80.

141. Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма // Куліш П.О. Твори в двох томах. — Т.2. — К., 1994. — С.265-372.

142. Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. — Т.1. — К., 1994.

- С.399-400.

143. Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О. Твори в двох томах. — Т.1. — К., 1994. — С.400-412.

144. Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. — К., 1989. -Т.1. -С.37-40.

145. Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. — К., 1989.-Т.2.-С.224-280.

146. Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. — Т.1. — К., 1994.-С.448.

147. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Курс лекцій. — К., 1994. — 368 с.

148. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 2001. — 585 с.

149. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-1918: В 2 ч. -Львів, 1926-1927. — Ч.1. — С.1-432.

150. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-1918: В 2 ч.-Львів, 1926-1927. — 4.2.-С.433-746.

151. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків, Я.Грицака. — К, 1994. — С.299-347.

152. Лисяк-Рудницький І. Каразин і печатки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — Т.1. — К., 1994. — С.203-220.

153. Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. — К., 1988. — С. 237-245.

154. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. -1991.-№9. -С.83-102.

155. Лозинський М. Іван Франко. — Відень, 1917. — 52 с.

156. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" и литературная традиция XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве -памятник XII века. — М.— Л., 1962.-С.330-405.

157. Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. — Т.III. — Чикаго, 1959. — С.347-369.

158. Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932. — Кн.2. — 288 с.

159. Лукашевич О.А., Манжул К.В. "Конституція" Пилипа Орлика — історико-правова пам’ятка XVIII ст. — X., 1996. — 52 с.

160. Луців Л. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. — Нью-Йорк. 1968. — 653 с.

161. Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід прав України: Документи і матеріяли до історії української політичної думки / Б.Кравців (ред). — Нью-Йорк, 1964. — С.83-84.

162. Мазепа І. Писання / Є.Пеленський (ред.). — К., 1992. — 52 с.

163. Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. — Варшава, 1938. -161 с.

164. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. — 942 с.

165. Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1995. — 236 с.

166. Маланюк Є. Книга спостережень. — Торонто, 1962. — 528 с.

167. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995.-264 с.

168. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. 2-е вид. — Т.4. — С.405-441.

169. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. — К., 1928. — 508 с.

170. Мильков В.В. Иларион ий древнерусская мысль. // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. — М., 1986. — Ч.2. — С.8-40.

171. Мироненко О. М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної ради. — К., 1995. — 328 с.

172. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. — К., 1994.-С.191-236.

173. Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць.-К., 1995.-С.25-39.

174. Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. — Торонто, 1955. — 70 с.

175. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державности. — Філадельфія, 1960. — 136 с.

176. Мірчук П. Українська державність 1917-1920.-Філадельфія, 1967.-400с.

177. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року / Вступ В.Шаяна. — Лондон, 1967. — 32 с.

178. Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М. Антонович // Джерела до новітньої історії України / Заг. ред. Я.Білинський, В.Омельченко і О.Федишин. — Т.1. — Нью-Йорк, 1984. — 509 с.

179. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі "історій". — Торонто, 1976. -376 с.

180. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття — К., 1993.-413 с.

181. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К., 1998. — 278 с.

182. Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роль у визвольній боротьбі України 1917-1956. — Мюнхен 1956. — 104 с.

183. Наливайко Д. Козацька християнська республіка — К., 1992. — 495 с.

184. Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI — початку XVI ст. та інші слов’янські літератури — К., 1984. — С.161-185.

185. Напередодні Полтави: Листи Івана Мазепи до Адама Синявського1704-1708 / Ред. і вступ. стаття Ореста Субтельного. Передм. О. Оглоблина. — Нью-Йорк, 1975. — 159 с.

186. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. — Львів, 1994. — 28 с.

187. Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за національне самоутвердження українського народу в політико-історичній спадщині Пантелеймона Куліша // Пулюй — Куліш. Подвижники Нації / За заг. Ред. проф. Василя Шендеровського.. — К., 1997. — С.66-87.

188. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII в.в. — К., 1978. — 298 с.

189. Ничик В.М. Феофан Прокопович. М., 1977. — 192 с.

190. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. — 328 с.

191. Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича // Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. — К., 1979. — Т.1. — С.48-97.

192. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. — Вінніпег, 1968.-96 с.

193. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, 1960. — 408 с.

194. Оглоблин О. Люди старої України. — Мюнхен, 1959. — 328 с.

195. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали / Л.Винар (ред.). — Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. — 419 с.

196. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. — К., 1997. — 328 с.

197. Олександрів Б. "Слово о полку Ігоревім" — пам’ятка староукраїнського письменства. — Торонто, 1980. — 32 с.

198. Ольхівський Б. Вільний нарід. — Варшава, 1937. — 132 с.

199. Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен, 1987. — 223 с.

200. Онішкевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне. Доба станового суспільства. — Мюнхен, 1947. — 169 с.

201. Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної демократії до парламентської республіки. — Запоріжжя, 1998. — 72 с.

202. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література XIV-XVI ст. — К. 1988. — C. 113-152.

203. Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література XIV-XVI ст. — К.1988. — С.88-113.

204. Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України / М.Грушевський, І.Франко, М.Костомаров та ін. — Львів, 1991. — С.45-49.

205. Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. — Лондон, 1938.-55 с.

206. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К., 1997.-656 с.

207. Отечественная философская мысль XI-XVIII в.в. и греческая культура: Сб. научн. трудов / Редкол.: Ничик В.М и др. — Киев, 1991. — 340 с.

208. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. — Нью-Йорк, 1965. — 120 с.

209. Павелко О.П. З історії суспільно-політичної і філософської думки на Україні.-К., 1972.-124 с.

210. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917 — 1919 рр. (історико-генетичний аналіз). — К., 1995. — 261 с.

211. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького (Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1711 р.). // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. — К., 1993. — С.25-37.

212. Пам’ятки суспільної думки України (XVIII — перша половина XIX ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. — Дніпропетровськ, 1995. — 488 с.

213. Панчук М. Микола Міхновський — передвісник українського організованого націоналізму // Визвольний шлях. — 2000, кн.5 (626). — С.3-14.

214. Пашук А.І. Іван Вишенський — мислитель і борець. — Львів, 1990. — 176 с.

215. Пашук А.І. Соціологічні та суспільно-політичні погляди С.Подолинського. — Львів, 1965. — 219 с.

216. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика / Передмов. та заг. наук. ред. О. Прицака. — К., 1994. — 77 с.

217. Петлюра С. Драгоманов про українське питання // Петлюра С. Статті, листи, документи. — Т.II. — Нью-Йорк, 1979. — С.397-427.

218. Петлюра С. Статті. К., 1993. — 341 с.

219. Петров Л.А. Общественно-политические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. — Иркутск, 1059. — 59 с.

220. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. — К., 1992. — 232 с.

221. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В. Яременка — К., 1990. — 558 с.

222. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. матеріалів та бібліограф. Р.Сербина. — Монреаль, 1990. — 208 с.

223. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. — К., 2000.

-328 с.

224. Подолянин К. З минулих літ. — Лондон, 1954. — 101 с.

225. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.

226. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.2. — К., 1992. — 608 с.

227. Поляков Л.В. Метод символической экзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. — М., 1986.-4.2.-С.58-81.

228. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991): Навч. посібник. — К., 1994. — 320 с.

229. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К., 1993.-192с.

230. Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) таін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). — Львів, 1981. -448 с.

231. Прокопович Ф. Сочинения. / Под. ред. И.П.Еремина. — М.—Л., 1961. — 502 с.

232. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі XIX-XX століть: концепції, ідеї, реалії.

-К., 1999.-387 с.

233. Ріпецький С. Михайло Драгоманов в опінії визначних українських громадян. — Нью-Йорк-Детройт, 1967. — 43 с.

234. Річицький Анд. Іван Франко. — Харків, 1929. — 48 с.

235. Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии. — М., 1984. — С.51-75.

236. Руденко М. Енергія прогресу. — К., 1998. — 527 с.

237. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI-перша половина XVII ст.). — К., 1998. — 296 с.

238. Світенко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. — Дніпропетровськ, 1999. — 240 с.

239. Сергієнко Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1983.-206 с.

240. Сергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. — К., 1983. — 188 с.

241. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1826-1850. — К., 1971. — 300 с.

242. Ситник О.І. Консерватизм: Генеза ідей. — Луцьк, 2000. — 64 с.

243. Сімович В. Іван Франко. Його життя і діяльність. — Мюнхен, 1966. — 111с.

244. Скакун О.Ф. Иван Франко. — М, 1987. — 126 с.

245. Скакун О.Ф. Политическая й правовая мысль на Украине (1861-1917). — Харьков, 1987. — 159 с.

246. Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. - 1917 р.).-К., 1990.-101 с.

247. Славутич Я. Іван Франко і Росія — Вінніпег, 1959. — 28 с.

248. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. — К., 1989.

-310с.

249. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. — К., 1993.-191 с.

250. Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. — М., 1994. — 222 с.

251. Смолій В.А. З думою по Україну (Іван Мазепа) // Українська ідея. Перші речники. — К., 1994. — С.47-62.

252. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII столітть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — 367 с.

253. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1679). — К., 1999. — 351 с.

254. Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века. — Львов, 1966. — 265 с.

255. Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки української ідеї // Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець Ю.А. та ін. — К., 1995. — С. 17-32.

256. Сохань С. Б.Д.Грінченко — М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу // Б.Грінченко, М.Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С.5-17.

257. Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (авт.передм.). — Нью-Йорк, 1998.-153 с.

258. Стебельська А. Шевченкова концепція української держави // Збірник наукових праць канадського НТШ. — Т.XXXIII. — Торонто, 1993. — С.177-186.

259. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В.Кулика. — К., 1994. — 240 с.

260. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. — 2-е вид. — К., 1992. — 512 с.

261. Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. — Харків, 1932. — 200 с.

262. Сухий О.М. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX- початок XX ст.). — Львів, 1998. -131 с.

263. Татищев В.Н. История российская. — М.-Л., 1963. — Т.2. — 352 с.

264. Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX- на початку XX століття. — К., 1996. — 130 с.

265. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 1992.-244 с.

266. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.-К., 1987.-246 с.

267. Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні // Толочко П.П. Від Русі до України. — К., 1997. — С. 33-45.

268. Томенко М.В. "Щирий малоросіянин" — видатний вчений (Михайло Максимович). // Українська ідея. Перші речники.- К., 1994. — С.80-97.

269. Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. — К., 1994. — С. 50-67.

270. Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). — К., 1996. — 448 с.

271. Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець Ю.А. та ін. — К., 1995. — 131 с.

272. Українська політологія: витоки, еволюція / За ред. Кирилюка Ф.М. — К., 1995. — 328 с.

273. Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. — К., 2000. — 464 с.

274. Феденко П. Соціялізм давній і новочасний. — Лондон-Париж-Мюнхен, 1968.—231 с.

275. Феденко П. Український рух у XX столітті. — Лондон, 1959. — 267 с.

276. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.) — Львів, 1993. — 70 с.

277. Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657. — Львів, 1996. — Ч. 1. 1654 рік. — 263 с.

278. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. — К., 1991. — 362 с.

279. Філалет Хр. Апокрисис // Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С.289-305.

280. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т.44, кн. 1. — С.487-495.

281. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. — С.115-138.

282. Франко І. А.Фаресов. Народники и марксисты. С.Пб., 1899 // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.45. — С.272-275.

283. Франко І. Галицьке українофільство // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Т.46.-К., 1985.—Кн. 1.—С.442-447.

284. Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т.2. — С.185-186.

285. Франко І. До Е.Енгеля. Між 13-16 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.48. — С. 333-335.

286. Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966. -С. 121-151.

287. Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т.48. С.346-350.

288. Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С.527-529.

289. Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.49. — С.30-34.

290. Франко І. До О.Патрицького. 17 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С.335.

291. Франко І. До О.Патрицького. 29 грудня 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С.344-345.

292. Франко І. До О.Рошкевич. 20 вересня 1878 р. // Франко І. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т.48. — С.108-119.

293. Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1976. —Т.30. — С.7-211.

294. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т. 45. — С.187-203.

295. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.45. — С. 76-139.

296. Франко І. На склоні віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 45. — С.286-299.

297. Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1985. — Т.44. кн.2. — С.521-549.

298. Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами // Там само. Т.45. -С. 24-40.

299. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986.- Т.45. — С.276-285.

300. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.45 — С. 448-464.

301. Франко І. Свобода і автономія // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986.-Т. 45.-С.439^Н7.

302. Франко І. Соціялізм і соціял-демократія // Іван Франко: про соціялізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1964. — С.29-71.

303. Франко І. Тарас Шевченко // Франко І.Я. Літературно-критичні статті.—К., 1950.—С. 431-437.

304. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. — Нью-Йорк 1956.-С.338-389.

305. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1.—С. 34-42.

306. Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1.-С.25-27.

307. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада // Зібр. тв.: У 50 т. —К., 1986.—Т.44, кн.1.—С. 151-164.

308. Франко І. Що нас єднає і що розділяє // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1. — С.15-18.

309. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986.—Т. 45. — С.300-348.

310. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. — Архангельск, 1979. — 224 с.

311. Хвильовий М. Думки проти течії. — Харків, 1926. — 125 с.

312. Хорунжий Ю. Михайло Драгоманов — речник української демократії //Зона, 1995.—№10.—С.72-81.

313. Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.31-55.

314. Шевченко Т. Журнал (щоденні записи) // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. — Т. IX. — Чикаго, 1960. — С.7-246.

315. Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. — К., 1993. — 512 с.

316. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. — К., 1995. — 392 с.

317. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. — К., 1991. — С.5-28.

318. Шевчук В.О., Яременко В.В. "Трагедія руська" — нововідкритий твір української драматургії XVII ст. // Українська література XVI — початку XVI ст. та інші слов’янські літератури — К., 1984. — С.286-310.

319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-К., 1999.-480 с.

320. Шульгин О. Мої дитячі та юнацькі спогади про місто // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Записки НТШ. — Т.CLXXXVI. Праці історико-філософічної секції. — Париж-Мюнхен, 1969. — С.232.

321. Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. — Дніпропетровськ, 1991.-70 с.

322. Яременко П.К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI — початку XVIII ст. та інші слов’янські літератури — К., 1984. — С.96-116.

323. Яременко П.К. Іван Вишенський. — К., 1982. — 141 с.

324. Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет та його "Апокрисис". — Львів, 1964 -110 с.

325. Armstrong J. Ukrainian nationalism. — Littleton, Colorado. — 1980. — 361 p.

326. Fras Z. Galisja. — Wrocław, 1999. — 299 s.

327. Himka J.-P. Socialism in Galisia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). — Cambridge, Massachusetts, 1986. — 244 p.

328. Kozak S. Ukraińscy spiskowcy i mesijanisti Bratstva Cyryla i Metodogo. — Warszawa, 1990. — 283 s.

329. Kozik J. Miedzy reakcija a rewolucija. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848-1849. — Warszawa-Krakow, 1975. — 237 s.

330. Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848. — Kraków, 1973. — 198 s.

331. Mokry W. Literatura i mysl filosoficzno-religijna ukraińskiego romantyzmu: Szewczenko, Kostomarov, Szaszkiewicz. — Kraków, 1996. — 211 s.

332. Sydoruk, John P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. — Winnipeg. 1954. — 64 p.

КУРС "ФІЛОСОФІЯ ПОЛІТИКИ"

Тема 1. Природа політичного

Філософія політики – як окрема філософська наука. Політика як компонент суспільної свідомості. Співвідношення понять “державні інститути”, “влада” та “політика”.

Матерія політичного – як: соціальність, міжсуб”єктна матриця спілкування, стихія обміну діяльністю, людська взаємодія, інтеракція.

Політична мета. Політичні завдання. Детармінанти політичних процесів. Засоби політики. Кооперування в політиці. Ресурси політики. Ефективність політики. Мобільність у політиці. Інтенціональність політики. Негомологічність політики. Ентропійність в політиці. Інструментальність політики. Продуктивність політики. Модус політичного. Седименти політики.

Політика та етика. Політика як зацікавлене світоуявлення та світодійство. Теоретична та практична сфера політики. Політосфера. Політичне життя. Політогенези. Політична популяція. Політичні рівні: індивідуальний, груповий, інституційний, регіональний, світовий.

Політична еволюція. Раціональність та ірраціональність в політиці. Політичний ризик: аналітика ризику, прогнозування ризику. Політичні рішення. Політичне моделювання. Політичне прогнозування. Політичний ринок. Система вимірів політичної дії, політичних відносин. Система означень політичних процесів.

Тема 2. Філософія та політика.

Автономність філософії політики як науки, її зв”язок з політологією та філософією.

Предмет та об”єкт філософії політики. Метод політичної філософії. Філософська артикуляція. Перспективізм та універсалізм, їх значення для політичної філософії. Перформативні судження.

Співвідношення понятійного апарату філософії та політики. Філософія як наука–метод та як наука-критерій і політика. Філософське та політичне знання. Основна проблематика та структура філософського та політологічного знання. Особливості філософування та політологічного дослідження. Філософія і наука; політика і наука. Співвідношення міфу, релігії, утопії, філософії та політики у сучасній культурі. Способи та умови пізнання емпіричного в політиці. Політичне теоретизування. Принципи філософські та принципи політологічні. Співвідношення універсальних та дисциплінарних методів пізнання та відтворення соціально-політичної дійсності. Політичне поле буття: маргінальність та автономність визначення.

Нерівномірність політичної, економічної, соціальної та соціокультурної динаміки розвитку суспільства – принципи пізнання та відтворення цих процесів.

Логіка структури філософського аналізу політичних процесів. Полдітична антропологія. Політична епістемологія. Політична отологія. Політична історія. Політична аксіологія. Політична культурологія. Політична праксеологія.

РОЗДІЛ І.

Політична антропологія.

Тема 3.Принципи політичної антропології.

Особливий статус людини у світі. Феномен людини в історії політичної культури. Суть домодернової політичної антропології. Модернова антропологія політики. Специфіка людського буття: людина і природа, людина і суспільство, людина і культура, людина і трансцендентне. “Особа”, “особистість”, “індивід” та “індивідуальність” в системі суспільних відносин. Індивід та почуття солідарності в політиці. Суть поняття “людина політична”. Суб”єкт політичної творчості, його можливості і межі, специфіка його дії на соціальний та духовний стан суспільства.

Цінність пріоритети політичної антропології, їх поєднання з функціональними особливостями політичного буття людини. Політична антропологія та право.

Гуманістичні критерії політики та влади, історичні особливості формування та осмислення. Антропологічна сутність понять “свобода” та “справедливість”. Проблема пошуку нового дискурсу справедливості в концепціях Дж.Ролза, Х.Кельзена, А.Макінтатра, О.Гьоффе, Ю.Хабермаса, Н.Лумана.

Предмет і метод політичної антропології. Соціологічний, інституціоналістський та антропологічний підходи до визначення політичних процесів. Співвідношення понять: “людина політична”, “людина економічна”, “людина світу”.

Принцип політичної антропології. Принципи рефлексії. Принципи плюралізму. Принципи цілісності. Принцип універсалізму як єдності людського роду. Принцип субстанціальності. Принцип свободи. Принцип синергетичності. Принцип когерентності. Принцип релятивізму. Принцип версифікації.

Номотетичний (генералізуючий) та ідіографічний (індивідуалізуючий) методи наук про природу та культуру, їх місце в розумінні політичних процесів. Людина перед обличчям політичних абсолютів. Людина і сенс її політичного існування.

Тема 4. Формальний та неформальний принципи у політичному самовизначенні людини.

Суть формального (“законницького”) та неформального (“сповідального”) принципів соціальної організації. Співвідношення понять “сповідальність”, “соборність”, “юридичність” (правова угода) у політичних стосунках.

Можливості формального принципу. Соціальний формалізм. Формалізація як окреслення сфери невідчужуваної автономії особи. Атрибути формалізації (кодифікації) соціально-політичного простору буття: постійність, безумовна попередня довіра, предметність людських зв”язків, правовий стан та розвиток контрактних відносин, зменшення впливу політики на всі суспільні функції, розподіл існуючої системи влади, визначення меж компетентності у діях політичних інституцій, органів управління та керівництва, активізація правової свідомості, інтенсифікація комунікативних зв”язкув між сферами управління. Проблеми формалізації системи соціально-політичних відносин у М.Вебера, М.Крозьє.

Межі формальних початків. Історичні умови та способи формалізації суб”єктних відносин. Роль етики, права, ідеологія, традиціоналістських норм у формалізації і соціально-політичної сфери буття. Проблема меж формальних початків в історії політичної думки.

Неформальний принцип у політичному самовизначенні людини. Людські ідеали, духовність, інтереси, ціннісні орієнтири антропологічного характеру, месіанські почуття, лідерство, як основа утвердження неформальних принципів у міжоб”єктних стосунках.

Вплив домінації формальних, або ж неформальних принципів у політичному самовизначенні людини на розвиток різних типів політичної культури у сучасному світі.

Тема 5. Політика як різновид духовного виробництва.

Суть духовного виробництва, зв”язок його з політичними процесами. Принципи, на основі яких здійснюється духовне виробництво.

Духовність і прагматизм в політиці. Раціональне та ірраціональне у політиці: детермінанти, способи та умови їх існування, історичні особливості вияву.

Суспільно-політичні відносини як міжіндивідуальний, міжгруповий обмін інформацією. Нееквівалентність обміну інформацією. Суспільне життя як знакова система, символізм її змісту.Співвідношення фактичних можливостей людини та її домагань. Явище відносної депривації за С.Страуффером. Реформаційні структури в політиці. Духовне виробництво та еліти (референтні групи), що його репрезентують. Вплив референтних структур на механізм соціальної ідентифікації. Детермінанти утвердження соціальної утопії як характеристика сучасного суспільства. Суть маргінальності в політиці. Маргінальна особа, її місце і роль в політичному житті суспільства.

Духовне виробництво в політиці та віра, авторитет, надія. Ідеологія прогресу – як кредитування можливостей.

Фактори, що впливають на зростання диспропорції між фактичною та референтною приналежністю. Підвишення рівня освіти. Підвищення ролі дозвілля та його соціальна значимість. Знищення частки самодіяльного віку людини.

Міжкультурні, міжнаціональні відносини. Роль засобів масової інформації в духовному виробництві, їх вплив на політико-правові процеси в державі.

Розділ ІІ

Політична гносеологія

Тема 6. Суб”єкти та об”єкти пізнання в політиці.

Місце гносеології в системі політологічного знання, її предмет та основна проблематика. Історичні варіанти політичної гносеології. Структура пізнання політичних процесів: суб”єкт, об”єкт, предмет, мета, засоби, результати. Технології політичного пізнання.

Суб”єкти політичного пізнання. Індивід. Соціальні спільноти, групи інститути. Суб”єкти політичної діяльності та суб”єкти пізнання політичних процесів.

Об”єкти політичного пізнання, їх види. Предметно-інституційні об”єкти. Об”єкти процесійного характеру.

Принципи співвідношення суб”єкта та об”єкта у пізнавальному процесі. Взаємоперехід та взаємодетермінація суб”єктів та об”єктів політичного пізнання.

Проблема суб”єкта та об”єкта політичного пізнання в історії становлення політичної науки (Арістотель, Августин, Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо, І.Кант, Г.В.Ф.Гегель, К.Маркс, Ф.Ніцше, Е.Фромм,К.Поппер).

Особливості теоретичного пізнання політичних процесів та його межі. Політичний факт, політична ідея, політична концепція, політична гіпотеза, політична теорія. Місце та роль інтуіції у політичному пізнанні. Проблема очевидності в політичному пізнанні. Догматизм в політиці, скептицизм, релятивізм. Ідея абсурду в сучасній політиці. Інтерпретація політичних процесів – місце та роль ідеології і науки. Політика й істина. Хибність політичного пізнання.

Тема 7. Пізнання і політична практика. Принципи політичної рефлексії.

Співвідношення системи людського пізнання та політичної практики. Суть триєдиності функцій політичної практики: як джерела пізнання; як способу використання знання; як критерія істинності знань.

Політична практика та усвідомлення політичних процесів – як єдність протилежних сторін. Провідна роль політичної практики.

Моделююча політична практика та випереджаюче політичне пізнання. Метод узагальнення в системі політичного пізнання та політичної практики. Узагальнена практика – як джерело пізнання політичних процесів. Місце та роль політичного рішення в системі політичного пізнання та практичних дій. Суть поняття у політиці: “практика як джерело пізнання”, “практика як спосіб використання знань”, “практика як критерій істинності знань”, їх нерівнозначність, що викликана особливими якостями самої політичної сфери буття. Рівень ефективності та практичної значимості функцій.

Принципи політичної рефлекції. Принцип монізму. Принцип фундаменталізму. Принцип елементаризму. Принцип редукції. Принцип плюралізму. Принцип поліекраності. Принцип Холізму. Принцип корегентності. Принцип синергетичності. Принцип колятивізму. Принцип диверсифікації. Суть та явище в політиці. Політична необхідність та випадковість. Можливість та дійсність в політиці. Частина та ціле в політиці. Політичний зміст та політична форма. Якість, кількість та міра в політиці. Політичне протиріччя та гармонія в політиці. Принцип заперечення в політичному розвитку.

Тема 8. Загальні зв”язки та взаємодія в політиці.

Зв”язок та розвиток – основні принципи діалектики політики. Загальні зв”язки та взаємодія потреб та інтересів як сутнісне визначення політичних процесів. Необхідність та випадковість, постійність та тимчасовість форм зв”язків та взаємодії в системі політичних відносин. Джерела визначення сутності явища. Розвиток та саморозвиток політичного процесу. Прогресування суспільно-політичних відносин. Суспільно-політичний рух.

Історичні особливості вияву дії загальних зв”язків та взаємодії в політиці, як умова трансформації соціально-інституційних форм буття.

Особистісний рівень вияву загальних зв”язків та взаємодії в політиці. Взаємодія як вияв загальних зв”язків політичного характеру в процесі прийняття політичного рішення. Система взаємодії та взаємозв”язків внутрішніх елементів політичної системи. Суть джерел стабільності та нестабільності політичної влади. Взаємодія суб”єктів політичної влади. Протистояння суб”єктів політичної влади та його місце в утвердженні (руйнуванні) системи загальних взаємозв”язків та взаємообумовленості форм та способів людського буття.

Взаємодія та зв”язки на міжнародному рівні. Проблеми співвідношення глобалістики та конкретності в політичному житті.

Проблема взаємодії та загальних взаємозв”язків в історії розвитку політичної науки.

Перехідний етап становлення політичної системи – як особлива умова вияву дії основного принципу діалектики – зв”язку та розвитку.

Тема 9. Ідея політичного розвитку

Суть політичного розвитку. Політичний розвиток як людська практика та ідея. Способи трансформації.

Ідея політичного розвитку в історичному сенсі. Провіденціалістська світська філософія історії (Ж.Боден, Ф.Бекон, Т.Гоббс). Ідея циклів та режимів (інварісщій) в історичному русі людства (Д.Віко). Розуміння можливості загальних законів історії (І.Г.Гердер). Принципи телеологічного опису – модель позаісторичної історії: теістичний варіант (Августин), раціоналістичний варіант (Г.В.Гегель). Принципи утопічного способу подвоєння історії (Т.Мор, Т.Кампанелла, Р.Оуен, К.А. Сен-Сімон). Ідея історичного прогресу, що спирається на категорії єдності історії, законами обгрунтовану доцільність подій, природну необхідність (Ж.А.Кондорсе). Культура спекулятивного теоретизування – схематизація всесвітньо-історичного розвитку як спосіб механістичного поєднання емпіричної конкретності з абстрактними моделями. Формаційний підхід в розумінні розвитку історії та розгортанні політичних процесів.

Поступальність розвитку політичних процесів. Проблема внутрішньої суперечності в розвитку політичної ситуації. Процес зняття внутрішньої суперечності через політику. Прогресування, регресування політичного розвитку – критерії визначення.

Дві складові політичного розвитку: розвиток політичних відносин; розвиток політичної діяльності, її організаційних форм, системи демократії. Взаємодія та взаємообумовленість цих сторін політичного розвитку.

Ідея та практика політичного розвитку на міжнародному рівні. Співвідношення ідей політичного розвитку на рівні держави та на міждержавному рівні.

Тема 10. Принцип історизму в політиці.

Внутрішній зв”язок політичних процесів в історії. Принцип історизму в політиці як вияв закономірностей розвитку суспільства. Загальні та етапні муперечності в політиці. Незворотність напрямів історичного розвитку та її вияв у розгортанні політичних процесів. Історичний процес як породження нової якості в політиці, нової соціальної системи. Неперервність прогресування історичного руху, що знаходить свій вияв у переході від нищих форм соціальної організації до вищої. Суперечливість суспільного руху, його розвиток через подолання та відтворення суперечностей. Політична історія – як система, що саморозвивається. Місце “людини політичної” в здійсненні історичних процесів.

Витоки історії та її політичний сенс. Карл Ясперс про межі історії, основні структури історії, єдність історії, вісьовий час в історії як визначальних умов дослідження суспільно-політичних процесів. Особливість ментального відчуття та переживання історії Західного світу та Східного. Схема світової історії та структури внутрішніх суспільно-політичних виявів її в окремих історіях держави.

Історія як органічна єдність політики, економіки та культури за Г.В.Гегелем, Ф.Броделем, Л.Февром, Дж.Тойнбі, Х.-Г. Гадамером. Історія – як минуле та майбутнє, суть визначення в політиці.

Історична відповідальність та політика. Суть “використання” принципу історизму в політичній діяльності. Історичні паралелі в політиці. Політичні традиції та історія. Проблема майбутнього в політиці.

Зв”язок принципу історизму з принципами системності, об”єктивності в політиці.

Тема 11. Детермінантні основи та доцільність в політиці.

Сутність детермінантних основ явища, факту, поступку в політиці. Процес вияву причини – як одна з визначальних вимог до політики, політичної діяльності. Спричиненість в політиці як органічний зв”язок, що породжує іншу якість. Безпосередність та опосередкованість детермінантних зв”язків в політиці.

Першопричина явища та факту в політиці – міф чи реальність. Неперервність причино-наслідкових зв”язків у політичних процесах.Доцільне обмеження у визначенні детермінантів та наслідків в політичній практиці. Закон зворотного зв”язку в причино-наслідкових діях.

Причина та умови виникнення політичного явища, факту. Детермінантні основи в політиці: загальна, головна, особлива, одинична, суб”єктивна, безпосередня, опосередкована, проста, однофакторна (багатофакторна), системна (безсистемна), ближня, віддалена, глибинна. Політичні детермінанти за сферами відносин в суспільстві: економічні, соціальні, політичні, духовні (культурницькі).

Відносна та абсолютна необхідність в політиці. Випадковість та ймовірність, на яких засновується розвиток. Політична діяльність як фактор спричиненості.

Політична доцільність, її сутність. Зв”язок політичної детермінанти та політичної доцільності. Доцільність об”єктивного характеру. Доцільність суб”єктивного характеру, діалектика їх взаємозв”язку та взаємообумовленості в політиці. Критерії доцільності в політиці.

Тема 12. Системність у політичних відносинах та в політичній діяльності.

Зв”зок політичних відносин та політичної діяльності –кореляційність, просторовість, функціональність їх системних зв”язків. Функції політичної діяльності та політичних відносин. Системність як взаємна трансформація внутрішніх елементів. Координація, субординація, взаємообумовленість внутрішніх елементів системи політичних відносин та політичної діяльності.

Політичні відносини як система. Об”єктивна потенційність політичних відносин. Внутрішній та зовнішній аспекти просторових зв”язків в системі політичних відносин. Елементи системи політичних відносин. Політична системність – як суперечливе утворення. Інституційна політична системність як система функціональних зв”язків.

Політична діяльність як система. Суть політичної діяльності, особливості її вияву у політичній сфері буття людини. Політична діяльність як умова політичних відносин. Відображення системності політичних відносин в системності політичної діяльності. Система видів політичної діяльності. Внутрішня структура політичної діяльності: суб”єкт дії, активність людини, засоби, механізми та технології дії, об”єкт. Система форм політичної діяльності: за сферами життєдіяльності; за рівнями соціальної структури. Функції політичної діяльності. Мотиви політичної діяльності. Цілераціональні, цінніснофаціональні, ефектні та традиціоналістські мотиви політичної діяльності за М.Вебером. Зв”язок політичної діяльності з політичною активністю, політичною участю, політичними інтересами.

Принципи реалізації політичної діяльності в її системному вияві: Об”єктивність, програмність, оптимальність, принциповість, органічний та постійний зв”язок з об”єктом діяльності, колегіальність, конкретність, відшукування основної ланки, функціональна компетентність.

Взаємозв”язок системи політичної діяльності, системи політичних відносин та політичної системи.

РОЗДІЛ ІІІ

Політична онтологія

Тема 13. Буття влади.

Предмет і основна проблематика політичної онтології. Історичні варіанти політичної онтології. Критерія політичного буття, її зміст, обсяг. Сутність та існування, дійсність та реальність, детермінізм, індетермінізм в політиці.

Сутність політичної влади, її модусні визначення. Проблема визначення влади у З.Фрейда, Ф.Е. Оппенгеймера, К.Г.Юнга, Фрома, М.Фуко, С.Дж.Бенна, Н.Бонніо. Співвідношення політики та влади. Влада як суспільне явище. Соціологія та “космологія” влади.

Самовідтворення влади та ідеологія мілленаризму. Спосіб відтворення абсолютиської системи політичної влади. Самовідтворення влади через ідеологію модернізації. Спосіб відтворення влади в демократичних суспільствах. Технократизм та влада.К.Гьодель. Суть деодологізації влади Раціональність та ірраціональність влади за М. Крозьє. Концепція “полюсів росту” Ф.Перру, А.Сові. Відтворення влади в епоху постмодернізму. Концепція влади Дж.Нідама.

Метафори влади. Позасуб”єктні та позаоб”єктні формули влади.

Універсальність влади. Проблема універсальності влади у Ж.Греща, М.Фуко, К.Шмітта, Ж.Френда, Н.Пуланза. Стрктурно-функціональні дослідження “мікрофізики влади” у Р.Барта, Т.Парсонса, Ю.Хабирмис, Е.Кенетті, Б.Рассела, К.Шмітта, П.рікера.

Розподіл політики та влади в суспільстві. Легітимізація політичної влади. Відкритий та прихований тип влади в концепції Н.Боббіо, П.Рікера.

Суспільне буття політики та влади. Політика та влада в соціально-політичному процесі. Завдання гуманітарної еліти на шляху до утвердження демократії влади. Мистецтво політичного діалогу як політичне мистецтво. Онтологічні основи політичного партнерства.

Тема 14. Хронополітика

Проблема “часового простору” в суспільних науках. Типологія соціальних форм часового простору в політології.

Плюралізм типів соціального часу. Політичний час та астрономічний час. Суть лінійного та циклічного типів соціального часу. Перерозподільчий принцип в способах розгортання різних типів соціального часу. Збалансування часу різних суспільних процесів у політичному житті. Часова дисгармонія у політиці. Співвідношення минулого, теперішнього та майбутнього часу у політиці. “Серединний” час. “Вісьовий час”. К.Ясперса, та його значення для обгрунтування місця і ролілюдини у історичних формах політичного буття. Мобілізаційна сутність прискореного часу.

Часові ритми, їх вплив на розвиток політичних процесів. Есхатологічний час. Часова логіка та часова історія в політиці, способи їх співпадання та неспівпадання. Ефективність використання часу в політиці, його залежність від розвитку політичної культури суспільства та рівня політичного розвитку політичних відносин.

Соціальні конфлікти з приводу перерозподілу бюджету часу. Аксіологічні характеристики часу в політиці. Час розвитку, перехідний час, час стагнації, революційний час тощо. Час – як ресурс політики та влади. Співвідношення його з іншими ресурсними одиницями.

Праця та хронополітика.

Хронополітика дозвілля у політико-філософських концепціях Ф. Гейлора, Ж. Фридмана, Е. Морена, Ж. Дюмазедьє, О. Гьоффе.

Суть хронополітики “третього часу”. Проблема самодіяльного часу у працях Р. Сю.

Тема 15.Геополітика.

Політичний простір, його структури.

Простір правової політики. Простір економічної політики. Простір державної політики. Простір адміністративної політики. Простір політичних дій, соціальних груп, верств. Простір дій політичних партій, політичних інститутів.

Принципи цтворення політичного простору.

Геополітика. Суть визначення поняття “геополітика” у працях Ш. Л. Монтеск’є, Л. Челлена, Х. Маккіндера, Ф. Ратцеля. Проблема влади та держави у геополітиці. Проблема комунікативних зв’язків в геополітичному просторі держави. Пріоритетні канали комунікацій.

Сутнісне визначення геополітики як різновиду зовнішньої політики. Геополітика як система зв’язків між просторовими та фнкціонально-політичними характеристиками тих чи інших регіонів світу. Філософські проблеми політичного простору геополітики. Суть геополітичного мислення в політиці.

Европейство та евразійство – особливості взаємозв’язку та вияву політичного життя. Геополітика та проблеми стабільності.

Дивергенція та інтеграція системи політичного співіснування. Проблема співіснувань “субкультур” на геополітичному просторі. Проблема автентизму та мімесісу (А. Тойнбі) на геополітичному просторі.

Геополітичний виклик цивілізаційній ідеї. Принципи нового світового порядку, їх вплив на трансформацію політичного простору світу. Цивілізаційна презумпція всезагальної довіри (недовіри). Ідея геополітичного язичництва у Г. Лє Бона, Ратцеля, Спайкмена. Суть теорії геополітичного “екзистенціалізму”.

Геополітична та цивілізаційна самоствідомість України: точки перетину.

Тема 16. Взаємовідносини між політикою та іншими організаційними і регулятивними системами суспільства.

Суть організаційних та регулятивних систем суспільства, їх функції.

Співвідношення політики та економіки.Історичні особливості розуміння акої взаємодетермінації (А. Сміт, К. Маркс, Р. Лассаль, В. Ленін, М. Блок, Л. Февр, М. Вебер, К. Поппер, Р. Арон) суть співвідношення елементів у тріадичній системі політика – суспільство – економіка. Їх внутрішні суперечності, замкнутість та розімкнутість циклів взаємодетермінації.

Проблема співівідношення політики та культури. Сила, насилля, гуманізм у системних зв’язках цих феноменів. Нормативність у політиці та культурі. Політична культура, політичне мистецтво.

Традиційні тенденції дослфідження взаємовідносин між політичкою та іншими організаційними регуляивними системами суспільства.

Суть співівідношення політики та науки. Політична наука. Політичні знання.

Політика та ідеологія. Політика та релігія. Об’єктивовані форми політики та влади. Духовні вияви та форми існування політики та влади. Політичні ідеї, теорії, концепції, проекти. Політичний довід. Мовна політична свідомфість, політична мова. Її симантика та синтаксис. Ораторське мистецтво, політична риторика та демагогія. Політична символіка.

Матеріалізована система примусу. Інститути, органи, апарати, установи, кафедри, політики та влади. Засоби фізичного пимусу, технічні засоби інформації, контролю.

Тема 17. Політика та право, влада і закон, їх відношення до моралі. Свобода

Природа сили політичної влади: моральної, правової, соціальної, політикорепресивної, економічної, ідеологічної. Взаємодія регулятивних систем.

Взаємозв”язок права та сили. Еволюція відносин влада-закон. Вияв політики та влади, моральний аспект як основа права за Ж.Френдом. Суть насильницьких дій влади та співвідношення їх з правовими нормами у концепції Н. Пуланзаса.

Механізм “дисциплінування” суспільних відносин за М.Фуко.

Поєднання через правову регулятивну сферу політики та ідеологічного регулятивного механізму. Закон-аспект матеріалізації домінуючої ідеології. Ідеологема влади. Закон та ідеологія як засіб мети політики.

Політика та мораль. Суть діалектичних відносин у системі “влада – закон-мораль”.

Проблема моральності влади в історії політичної науки (Н.Макіавеллі, І.Кант, К.Маркс, М.Бакунін, В.Ленін, Е.Фромм).

Сфера політики та сфера моралі. Історичні особливості становлення. Їх автономія та взаємозв”язок. Основні категоріїї моралі (“совість”, “добро”, “зло”, “справедливість”, “хорошо”, “погано”, “несправедливість”, “гуманізм” тощо). Зв”язок моральних норм з цінностями. Основні категорії політики ( “інтерес”, “влада”, “сила” тощо), їх співвідношення з основним категоріями моралі. Функції політики, функції моралі. Шляхи, механізми, удосконалення моральних основ буття суспільства через політику. Політик як людина. Моральні злочини. Політичні злочини.

Політика та загальнолюдські цінності.

Політика. Свобода. Відповідальність в політиці. Загальна характеристика свободи (свобода як соціальне поняття; діяльнісна сутність свободи; свобода як процес). Історичні способи та форми утвердження людської свободи.

Аспекти свободи: економічний, духовний, політичний. Моральна, політична, юридична відповідальність як суть утвердження свободи.

Тема 18. Принципи легітимації політичної влади.

Проблема легітимації як цілісна й актуальна теорія. Зміст поняття “легітимізації”, його місце в утвердженні системи політичної влади.

Суть легітимації політичної влади у поглядаї Ж.Френда. Відмінність понять “легітимність влади” та “легальність влади”. Легітимність та примус. Легітимність влади та трансцендентність санкції управління. Юридична та політична сутність понять “легітимність” та “легальність” влади.

Теорія тотожності легітимної та легальної влади М.Вебера. Звернення до ідеалів, цінностей, аргументацій, теорій, природним та надприродним силам, персонам в процесі легітимізації політичної влади.

Проблема істиності влади та легітимація. Раціональність легітимізованої влади. Місце віри, довіри, закону в системі легітимізації політичної влади.

Способи легітимізації політичної влади.

Юридична, правова легітимація як легалізація політики та влади.

Ідеологічна система легітимаці політичної влади.

Культурницько-традиціоналістська система легітимації влади та політики.

Суспільна орієнтація (етичний аргумент) як визначальний принцип легітимації влади (“політична мудрість” Демокріта, Платона; свобода та її обмеження Т.Гоббса, Дж.Локка; майнова рівність К.маркса). Суть моральної легітимізації політики та влади.

Перехідний період в суспільстві – умови, шляхи, суперечності в легітимації та легалізації влади.

РОЗДІЛ ІУ

Політична праксеологія.

Тема 19. Від “часткового виробництва” до загального.

Суть політичної дії, її зміст, націленість, засоби та результати.

Основні закономірності політики як специфічної форми суспільної практики.

Політична дія та історичні способи, стилі людського буття. Традиціоналістське суспільство – індивід з традиціоналістськими статусними визначеннями – традиційність політичної дії. Індустрійне суспільство – технократичний тип людини – технократизм політичної дії. Два виміри індустрійного суспільства: перший вимір – перебування в штучному світі виробництва – позаробочий час, побут, дозвілля; другий вимір – діяльнісна політична сфера буття держави – громадянське суспільство.

Межі технологічних способів існування людини в економічній, соціальній та політичній сферах буття. Проблеми модернової праксеології в сучасних теоріях неоконсерватизму та неолібералізму. Нові способи та форми політичної дії, породжені динамікою науково-технічного прогресу.

Проблеми глобалістики в політичних діях (А.Турен). Теорія натурфілософії влади як вселенсько-космологічного феномену.

“Людина всесвіту” – “людина нації” у політичній праксеології. Нове обгрунтування суб”єктів дії в сучасних теорія організацій.

Проблема ресурсів у політичній праксеології. Культурна (духовна) гегемонія, організація влади та ресурси, як визначальні чинники політичного управління суспільством.

Політичні наслідки та майбутнє людського розвитку: від “часткового виробництва” до “тотального виробництва”.

Тема 20. Соціокультурні сусперечності сучасного суспільства.

Природа культурної гегемонії. Інформаційна нерівність та політичний гегемонізм.

Суть традиційно

Економічної детермінанти у визначенні політичних процесів, її позитивні та негативні риси. Політичні теорії економічного детермінізму.

Співвідношення виробничого досвіду людини та культурно-освітнього в добу індустріалізації та урбанізації. Духовне виробництво та його вплив на трансформацію змісту та форм політичної діяльності.

Функції культури в політиці. Проблема сенсу життя людини: культурологічне та політичне визначення ( Дюркгейм, З.Фрейд, К.Маркс, В.Франкл, К.Ясперс, Г.Х.Гадамер).

Виробництво матеоріальне та виробництво самого суспільства. Суть системи політичних технологій, їх культурологічні парадигми. “Соціологія дії” А.Турена. Історія як глобальний обмін культур. Культурологічна теорія нації Е.Гелнера. Націоналізація та денаціоналізація політичних процесів в сучасному світі, детермінанти, що їх визначають.

Теорії суспільних відносин як відносин людей-агентів системи політичних технологій.

Місце політичних еліт в системі технологій виробництва суспільства. Ч.Сноу про “дві еліти” та “дві культури” в політиці.

Гуманістичні універсалії у мові та практиці сучасної політики. Задоволення соціальних потреб у процесі міжкультурного обміну та сучасного духовного виробництва, їх вплив на формування політики. Місце та роль інформативних ресурсів у цих процесах.

Тема 21. Інформаційно-політичні технології в умовах “відкритого суспільства”.

Сучасні відносини в світі як вияв нееквівалентного обміну інформації. Суперечності між темпами загального накопичення інформації та можливостями соціально-прикладного використання накопиченої інформації. Вплив цих процесів на політику.

Зміна характеру владних технологій в умовах модернізації суспільного розвитку. Витіснення природно сформованих тенденцій штучно створеними. Витіснення автономно створюваних типів поведінки маніпульованими та контрольованими ззовні. Заміна локально-професійної, територіальної, культурної автономії програмованим керівництвом з різного виду “центрів”. Суть модернового прогресу в політиці в А.Турена.

Моделі інформаційного обміну (збільшення, зменшення простору прескриптивної технології) та їх вплив на стійкість соціальної піраміди суспільства, що модернізується. Суть модернізаційної політики в таких моделях.

Регульованість та невпорядкованість у прирості інформації, що трансформує людську мету, змінює потреби, а не засоби) способи збалансування їх.

Способи транслювання накопиченої дескриптивної інформації у прескриптивну.

Роль політичної системи суспільства у транслюванні інформації із неофіційних каналів комунікації в офіційні.

Горизонтальні та вертикальні комунікативні канали інформації в суспільстві. Випереджаючий розвиток горизонтальних комунікацій.

Аксіологічна сутність інформаційних систем в політиці, їх вплив на пізнання та продукування політичних процесів в цілому.

Література

  1. Панарин А.С. Философия политики. – М., 1996

  2. Панарин А.С. В.В.Ильин Философия политики. –М., 1994

  3. Кравченко И.И. Введение в исследование политики. – М., 1998

  4. Гаевский Б.А. Философия политики. – К., 1993

  5. Гобозов И.А. Философия политики. – М., 1998

  6. лементьі теории политики. – Ростов-на-Дону., 1991

  7. Капустин Б.Г. О “методе” политической философии. Проблема артикуляции. //Полис, 1996, № 7

  8. Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Л. 1997

  9. Політологія / За ред. О.І.Семківа,- Л. 1994

  10. Капустин Б.Г. Что такое “политическая философия” ? // Полис, 1996, № 6

  11. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Соч. Т.У. – М., 1937

  12. Кант И. Критика чистого разума. – М., 1994

  13. Аристотель. Большая єтика. Соч. в 4-х т. – Т.4. –М., 1984

  14. Манхейм К. Идеология и утопия. //Манхейм К. Диагноз нашего времени – М., 1994

  15. Манхейм К. Ideoloqy and Utopia N.Y.Harvest Book, n.d. 1994

  16. Geertz c. Ideoloqyas a Cultural System // Ideology. Ed. T.Eagleton. L –N.Y.: Longman, 1994

  17. Ницше Ф. Воля к власти. Избр. произведения в 3-х т. – Т.1. – М., 1994

  18. Ницше Ф. Веселая наука. Соч. в 2-х т. – Т.1. – М., 1990

  19. Кант И. Метафизики правов. Соч. в 6-и т. – Т. 4, 4.2 – М., 1965

  20. КантИ. Религия в пределах только разума // Кант И. Трактатьі и письма. – М., 1980

  21. Arendt H. Lectures on Kant`s Political Philosophy. - Chicago:1982.

  22. Habermas J. Justification and Application Remarks on Dicourse Ethnics. - Cambridge,-1993.

  23. Гоббс Т. О гражданине. Соч. в 2-х т. Т.1. – М. 1964

  24. Августин А. Исповедь Блаженного Августина, епископа Гиппонского. – М., 1991

  25. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 1993

  26. Бекон Ф. Новьій органон // Сочинения в 2-х т. Т.1. – М., 1973

  27. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. – М., 1988

  28. Декарт Р. Размьішления о методе //Сочинения в 2-х т. – Т.1., - М., 1989

  29. Жильсон Ф. Философ и теология. – М., 1995

  30. Кун Т. Структура научной революціии. – М., 1975

  31. Ліотар Ж.Ф. Ситуація постмодернізму. // Філософська і соціологічна думка. – 1995, № 5-6

  32. Сартр Ж.-П. Екзистенционализм – ето гуманизм // Сумерки богов. – М., 1990

  33. Хайдеггер М. Время и битие. – М., 1993

  34. Бердяев Н.А. Философия неравенства. – Париж., 1970

  35. Ролз Дж. Теория справедливости. – Новосибирск., 1995

  36. Шпенглер О. Закат Европьі: Очерк морфологии мировой истории. – М., 1993

  37. Гайденко П.П. Давидов Ю.Н. История и рациональность. – М., 1991

  38. Ясперс К. Смьісл и назначение истирии. – М., 1991

  39. Борг А.М. Епохи и идеи: становление историзма. – М., 1987

  40. Джордж Г., Себайн, Томас Л.Торсон. Історія політичної думки. – К., 1997

  41. Гумплович Л. Общее учение о государстве. – С-Пб, 1910

  42. Гьоффе О. Теорії справедливості // Вибрані статті. – К., 1998

  43. Гьоффе О. Політична антропологія в особливому полі уваги права // Вибрані статті. – К., 1998

  44. Гьоффе О. Субсидіарність як принцип філософії урядування // Вибрані статті. – К., 1998

  45. Гьоффе О. Індивід та почуття солідарності. – К., 1998

  46. Walzer M. Spheres of justice – N.Y., 1983

  47. Rawls Jheory of justice – Harvarol un. – 1971

  48. Hart H.L.A. The Concept of law.- Oxford. – 1988

  49. Вебер М. Протестантская етика и дух капитализма // Избранньіе произведения. – М., 1990

  50. Єременко О.М. Багатомірність історії і соціологічних досліджень // Філософія і соціологічна думка. № 12.1991.

  51. Февр Л. Бои за историю. – М., 1991.

  52. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М., 1991.

  53. Бродель Р. Время мира. Материальние цивилизация, економика, капитализм. В 3-х т. – М., 1986. – 1992.

  54. Адлер А. Понять природу человека. – СПб, 1997.

  55. Маркузе Г. Одномерний человек. – М., 1987.

  56. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

  57. Франкл В. ЧСеловек в поисках смисла. – М., 1991.

  58. Головко Б. А.Філософська антропологія. – К., 1997.

  59. Кассирер Е. Опьіт о человеке: введение в философию человеческой культурьі // Проблема человека в современной западной философии. –М., 1988

  60. Камю А. бунтующий человек. – М., 1990

  61. Унамуно Мигель де. О трагическом чувстве жизни у людей и народов. Агония христианства. – К., 1997

  62. Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Хайдеггер М. Время и бьітие. – М., 1993

  63. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991

  64. Ерасов Б.С. Социальная культурология. – М., 1997

  65. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1993

  66. Цивилизация. Вип.1., - М., 1992

  67. Чавчавадзе Н.З. Культура и ценности. – Тбилиси, 1984

  68. Шацкий Е. Утопия и традиция. – М., 1990

  69. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. – К., 1990

  70. Дюркгейм Е. Самоубийство: социологический етюд – М., 1994

  71. Захарченко М.В. Погорілий О.І. Історія соціології. – К., 1993

  72. Корпус В. Нігілізм сьогодні або терплячість світової історії. – К., 1994

  73. Манхейм К. Диагноз нашего времени. – М., 1994

  74. Цимбурский В.Л. Идея суверенитета в посттоталитарном контексте // Полис, 1993, № 2

  75. Разуваев В.В. Геополитика постсоветского пространства. – М., 1993

  76. Панарин А.С. Революционньіе кочевника и цивилизованньіе предприниматели.- М.Вестник РАН, 1991 № 10-11

  77. Геополитика: теория и практика. - М., 1993

  78. Соловьев Е.Ю. Личность и право //Вопр. Философии, 1989, № 8

  79. Constant B. Oeuvres.- P. 1957

  80. Гелбрейт Дж. Новое индустриальное общество. – М., 1969

  81. Пияшева Л.И., Пинскер Б.С. Економический консерватизм: теория и международная практика. – М., 1988

  82. Новиков Н.В. Мираж “организованого общества”. – М., 1974

  83. Лютер М. О рабстве воли // Роттердамский Е. Филос. Произведения. – М., 1987

  84. Агеев В.С. межгруповое взаимодействие: Социально-психологические проблемьі. – М., 1990

  85. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. В 2-х т. – К., 1994

  86. Рікер П. Навколо політики. – К., 1995

  87. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. – К.,1996

  88. Сміт Е. Національна ідентичність. –К., 1994

  89. Gelner E/ Nations and Nationalism. – N.Y. 1983

  90. Франко І. Що таке поступ? // Зібрання творів у 50-ти Т. Т.45. – К., 1986

  91. Фромм Е. Бегство от свободьі. – М., 1990

  92. Емлиаде М. Космос и история. – М., 1987

  93. Ясперс К., Духовная ситуация времени // Человек и его ценности. – Ч.1. – М., 1988

  94. Аверинцев С.С. Византия и Русь: два типа духовности // Новьій мир, 1988. №.(

  95. Бердяев Н.А. Смьісл истории. – М., 1990

  96. Lefebvre H. Position: cjntre les Technocrates.-P., 1967

  97. Стефанов Н. Общественньіе науки и социальная технология. – М., 1976

  98. Керимов Т.В. Социальньій прогресс и управление. – М., 1980

  99. Hage J. Theories of organization. – N.Y.> 1980

  100. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992

  101. Франк С.П. Философские предпосьілки деспотизма // Вопросьі философии. – 1992, № 3

  102. Чудинова И.М. Политическая жизнь //Социально-политический журнал. – 1994 - № 11,12

  103. Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. – 1994, № 10,12

  104. Гобозов Н.А. Философия права. – М., 1998

  105. Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. – Л., 1998

  106. Томенко М. реальні та удавані конфлікти в державній владі // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. – К., 1997

  107. Політична система сучасної України: особливості становлення. – К., 1998

  108. Колодій А.Ф. Політичний спектр: про деякі критерії “лівих” і “правих” політичних рухів у посттоталітарних суспільствах // Філософська і соціологічна думка, - 1995, № 9-10

  109. Забужко О. Філософія національної ідеї: Україна- Європа //Зустрічі. – 1991, № 2

  110. Рябов С.Г. Політична теорія держави. – К., 1996

  111. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К., 1996

  112. Крисаченко В.С. Моделі пояснення еволюції: уніформізм чи катастрофізм //Філософська і соціологічна думка. – 1989, № 6

  113. Лисенко О.Я. Історичне мислення і перспективи перебудови //Філософська і соціологічна думка. – 1989, № 6

  114. Костицький М.В. Філософія права. – К., 1997

  115. Печчеи А. Человеческие качества. Пер. с англ. О.В. Захаровой. - М.,1980

  116. Рассел Б. Человечество в опасности //Вопросьі философии. – 1988, № 5

  117. Сумерки богов /Сост. И общ. Ред. А.А.Яковлева. – М., 1990

  118. Фукуяма С. Конец истории? //Вопросьі философии. – 1990, №3

  119. Шнейдер Б. Глобальная революция //Свободная мьісль.-1993, № 9

Питання з курсу ,,Філософія політики

  1. Політика як компонент суспільної свідомості.

  2. Теоретична та практична сфера політики.

  3. Політична еволюція.

  4. Ціннісні визначення політики.

  5. Детермінанти політичних процесів.

  6. Раціональність та ірраціональність в політиці.

  7. Співвідношення політики та філософії.

  8. Предмет та об”єкт філософії політики, її категорії та принципи пізнання політичної дійсності.

  9. Місце людини в політичних процесах.

  10. Принципи політичної антропології.

  11. Обгрунтування антропологічної сутності політики у працях Ю.Хабермаса, Н.Лумана та О.Гьофе.

  12. Проблеми політичної антропології в історії становлення політичної науки.

  13. Індивід та почуття справедливості в політиці.

  14. Людина та сенс її політичного існування.

  15. Субсидіарність як принцип філософії урядування.

  16. Індивід та почуття політичної солідарності.

  17. Формальний та неформальний принципи у політичному самовизначенні людини.

  18. Проблема справедливості у політичній філософії.

  19. Суть духовного виробництва, його зв”язок з політичними процесами.

  20. Духовність і прагматизм в політиці.

  21. Суспільно-політичні відносини як міжіндивідуальний, міжгруповий обмін інформацією.

  22. Суспільне життя як знакова система, символізм її змісту.

  23. Суспільно-політичне виробництво і виробництво свідомості в політиці.

  24. Суспільно політичний ідеал.

  25. Соціальні функції політики як різновиду духовного виробництва.

  26. Суб”єкти та об”єкти в політиці.

  27. Місце гносеології в системі політичного знання.

  28. Принципи співвідношення суб”єкта та об”єкта у пізнавальному процесі.

  29. Історичні варіанти політичної гносеології.

  30. Істинність та хибність у пізнанні політичних процесів.

  31. Пізнання і політична практика.

  32. Принципи політичної рефлексії.

  33. Суть та явище у політиці.

  34. Політична необхідність та випадковість. Дійсність та можливість.

  35. Політичні суперечності та гармонія в політиці.

  36. Якість, кількість, міра в політиці.

  37. Дія принципу заперечення в політиці.

  38. Місце та роль політичного рішення в системі політичного пізнання.

  39. Мета та результат у політичному пізнанні та політичній практиці.

  40. Метод узагальнення в системі політичного пізнання та політичної практики.

  41. Загальні зв”язки та взаємодія в політиці.

  42. Зв”язок та розвиток – основні принципи діалектики політики.

  43. Система взаємодії та взаємозв”язків внутрішніх елементів політичної системи.

  44. Прогресування суспільно-політичних відносин як взаємодія інтересів влади та власності.

  45. Суть політичного розвитку, його історичні форми та детермінанти.

  46. Поступальність розвиткуполітичних процесів.

  47. Ідея політичного розвитку в провіденціалістській світській філософії Ж.Бодена та Ф.Бекона.

  48. Ідея циклів та ритмів в історичному розвитку у політико-правових поглядах Д.Віко та О.Шпенглера.

  49. Принцпи історизму в політиці як вияв закономірностей розвитку суспільства.

  50. Історична відповідальність та політика.

  51. Загальні та етапні суперечності в пролітиці.

  52. Історичне та логічне в історичному процесі.

  53. Принцип історизму у практиці будівництва української держави.

  54. Сутність детермінантних основ явища, факту, поступку в політиці.

  55. Неперервність причинно-наслідковоих зв”язків у пролітичних процесах.

  56. Причина та умова виникнення політичного явища, факту.

  57. Політична доцільність, її сутність.

  58. Політична діяльність як фактор спричиненості.

  59. Системність політичних відносин та політичної діяльності.

  60. Політичні відносини як система, їх функції.

  61. Політична діяльність як система,її функції.

  62. Суть природних та соціальних систем.

  63. Ідеальні мотиваційні основи політичної діяльності, їх системність.

  64. Буття політичної влади.

  65. Самовідтворення влади та ідеологія міллетаризму.

  66. Принцип універсальності влади.

  67. Суспільне буття політики та влади.

  68. Принцип політичної онтології.

  69. Співвідтворення влади через ідеологію модернізації.

  70. Концепція “полюсів росту” Ф.Перру та А.Сові.

  71. Проблема часового простору в суспільних науках.

  72. Плюралізм типів соціального часу.

  73. Політичний час та астрономічний час.

  74. Часові ритми, їх вплив на розвиток політичних процесів.

  75. Соціальні форми часового простору в політиці, їх типологія.

  76. Політичний простір, його структура.

  77. Геополітика як система зв”язків просторових та функціонально-політичних основ буття людини.

  78. Дивергенція та інтеграція в системі геополітичного перегрупування.

  79. Геополітика та цивілізаційна самосвідомість України: точки перетину.

  80. Принципи утвердження політичного простору.

  81. Проблема комунікативних зв”язків в геополітичному просторі держави.

  82. Взаємовідносини між політикою та іншими організаційними й регулятивними системами суспільства.

  83. Нормативність в політиці та культурі.

  84. Політика та економіка.

  85. Політика та ідеологія. Політика та релігія.

  86. Політика та право.

  87. Природа сили політичної влади. Взаємодія регулятивних систем.

  88. Політика як мораль. Суть відносин “влада – закон – мораль”.

  89. Політика та свобода. Відповідальність в політиці.

  90. Закон та ідеологія як засіб та мета політики.

  91. Проблема легітимації влади як теорія політичної науки.

  92. Проблема істинності влади та легітимація.

  93. Способи легітимації політичної влади.

  94. Перехідний період в суспільстві: умови, шдяхи суперечності в легітимації та легітимації влади.

  95. Суб”єкти та об”єкти легітимації політичної влади.

  96. Суть політичної дії, історичні способи її вияву.

  97. Соціокультурні суперечності сучасного суспільства.

  98. Природа культурної гегемонії. Інформаційна нерівність та політичний гегемонізм.

  99. Гуманістичні універсалії у мові та практиці сучасної політики.

  100. Інформаційно-політичні технології в умовах “відкритого суспільства”.

КУРС "ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ (ЗАРУБІЖНІ ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ХХ СТОЛІТТЯ)"

Тема 1

Концептуальна логістика розвитку політичних доктрин

у ХХ ст.

Основні підходи щодо класифікації політичних доктрин. Ліво-праве позиціонування політичних доктрин. Д.Істон про чотири етапи в розвитку політичної науки у ХХ ст.: формальний (правовий), традиційний або добіхевіоралістичний, біхевіоралістичний та постбіхевіоралістичний.

Особливості формального, або правового етапу: вимоги опису діючих правових норм, визначення рівнів компетенції окремих політичних інститутів та наявність корекції між вимогами норм і політичною поведінкою. Становлення традиційного етапу, фокусування не лише на формальних інститутах, але і на неформальних. Формування напряму інституціоналізму (старого інституціоналізму). Увага до методів дослідження, роль Чиказької школи.

Зародження «біхевіоризму» в психології та особливості «біхевіоралізму» в політичній науці. Головні твердження біхевіоралізму, критерії щодо оцінки теорії. Значення емпіричних досліджень. Проблема фальсифікації в біхевіоралізмі. Чинники, які сприяли активному поширенню біхевіоралізму на початку 50-х років.

Структурний функціоналізм – аналіз структури суспільства та функцій основних його елементів. Конструкція політики як цілісної системи. Д.Істон про матрицю політичної системи. Подальший розвиток системного підходу в працях Г.Алмонда, Д.Пауелла. Залучення до політичного аналізу країн поза Європою та Північною Америкою. Теорія «модернізації» і проблема моделі переходу від «традиційного» суспільства до «сучасного».

Причини виникнення постбіхевіорального етапу в розвитку політичної науки, його особливість та головні характеристики. Е.Доунс та теорія «раціонального вибору». Проблема вибору та раціональної дії для егоїстичного індивіда. Категорія «áктора» і її особливість щодо категорії «суб’єкт». Сутність конструкції «рівновага стратегій». Теорія «неможливості Ерроу» щодо прийняття групових рішень за умов врахування індивідуальних інтересів/переваг. К.Ерроу про умови щодо суспільних рішень, які передбачають врахування переваг громадян. Значення принципу «медіанного виборця» щодо систем прямої та представницької демократії. Проблема стратегічного голосування виборця. Теорія ігор як методика аналізу рішень під час конфліктних ситуацій. Особливість моделей ігор з нульовою та ненульовою сумою. Аналіз кооперативної та некооперативної поведінки за допомогою ігрових моделей: «дилема в’язня», «дилема курчати».

Фомування постмодернізму в політичній науці. Р.Інглхарт про систему постматеріальних цінностей, зміну системи цінностей. Умови формування неоінституціоналізму, його особливість щодо «старого інституціоналізму». Розширене трактування поняття політичний інститут. Головні індикатори нового інституціоналізму. Г.Петерс про основні напрями сучасного інституціоналізму.

Тема 2

Політичні доктрини лібералізму

Основні етапи розвитку доктрин лібералізму, особливості періодизації, етапи розвитку у ХХ ст. Універсальні характеристики властиві лібералізму: індивід, свобода, раціональність, справедливість, толерантність та плюралізм, конституціоналізм і демократія.

Формування соціального лібералізму наприкінці ХІХ ст. Чинники, які сприяли його розвитку у першій половині ХХ ст. Соціальні програми уряду Г.Г.Асквіта у Великобританії. Д.Кейнс – головний теоретик державного інтервенціоналізму як теоретичної підстави соціального лібералізму. Програма «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта. Кейнсіанізм/соціальний лібералізм як головна парадигма економічного зростання 50- 60-х років. Додаткові чинники актуалізації активної соціальної політики у післявоєнний час. Головні ознаки держави загального добробуту. Внесок Д.К.Гелбрейта в розвиток соціального лібералізму.

Колоквіум У.Ліпмана як початок концептуального оформлення неолібералізму. Ліберальний реалізм. Австрійська школа – Л.фон Мізес та Ф.фон Хайек. Розгляд проблем суспільної справедливості, економічної свободи та права в забезпеченні можливостей розвитку кожного індивіда. Чиказька школа та М.Фрідман про дихотомію координування людської діяльності. Оцінка ролі вільного ринку як універсального суспільного регулятора. Школа суспільного вибору й економічна теорія політики. Внесок Д.Буханена в розвиток концепції суспільного вибору. Сутність поняття «лібертаризм». Поміркований і радикальний варіанти лібертаризму. Доробок Р.Нозіка та М.Ротбарда.

Конструкція «кінця історії» Ф.Фукуями. Вплив проблем глобалізації на концептуальні положення лібералізму. Нова система викликів для лібералізму на початку ХХІ ст.

Тема 3

Політичні доктрини консерватизму

Формування традиціоналізму та консерватизму у ХІХ ст. Головні концептуальні положення: традиціоналізм, право та порядок, органіцизм, ієрархія і влада та власність. Взаємозв’язок консерватизму та релігії/церкви.

Особливість консерватизму першої половини ХХ ст. Позиція «старих консерваторів»/»вільгельменістів» у Німеччині. Сутність «оновлювального» консерватизму, роль О.Шпенглера. Концепція «консервативної революції» або «третього шляху». Розвиток засад консерватизму Р.Геноном та Ю.Еволою. Г.Самнер і розвиток положень соціального дарвінізму. Е.Карнега й апологетика багатства.

Два підходи до визначення параметрів неоконсерватизму. Особливість лібертаризму в межах консерватизму. Практична діяльність М.Тетчер та Р.Рейгана. Патерналістський напрям консерватизму, його різновиди – торизм та голлізм. Особливість консерватизму християнських демократів.

Причини формування радикального консерватизму в умовах «холодної війни». Діяльність Д.Р.МакКарті та об’єднання «Джона Берча». Причини формування та сутнісні характеристики руху нових правих у США. Доробок І.Крістола. Особливості руху нових правих у Європі. А.де Бенуа і розвиток радикального неоконсерватизму. Соціальна основа руху нових правих у Європі. Основні напрями трансформації консерватизму на початку ХХІ ст.

Тема 4

Політичні доктрини націоналізму

Сутність поняття націоналізм та еволюція підходів у ХІХ та ХХ ст. Основні етапи розвитку доктрин націоналізму у минулому столітті. Головні концептуальні положення: народ/нація, самовизначення та національна ідентичність. Поняття культурної/етнічної та політичної нації.

Внесок М.Барреса та Ш.Морраса в розвиток доктрин націоналізму. Значення «Чотирнадцяти пунктів» В.Вільсона. Причини й умови формування націоналізму єврейського народу – сіонізму. Творчий доробок Т.Герцля. Перший Сіоністський конгрес, його програма і наступні програми сіонізму. Взаємовідносини політики та релігії в державі Ізраїль.

Особливість афроамериканського націоналізму. М.Р.Деламі та М.Гарві як засновники негритянського націоналізму. Подальший розвиток негритянського націоналізму С.Бріггсом. Програма діяльності організації «Чорні пантери». Вплив творчого доробку Малкольма Літтла (Малкольм Х) на розвиток національної самосвідомості афроамериканців у США. М.Л.Кінг і боротьба проти расової сегрегації ненасильницькими засобами.

Умови формування антиколоніального націоналізму. Внесок Р.Тагора та М.К.Ганді в розвиток індійського націоналізму. Вплив Дю Бойса на формування засад панафриканізму. С.Сенгор і становлення концепції негритюду. Ф.Фанон щодо радикальних методів боротьби за незалежність та утвердження національної самобутності африканських народів. Особливості націоналізму колишніх колоніальних країн.

Характерні ознаки націоналізму етнічних груп після Другої світової війни. Можливості та проблеми реалізації права на самовизначення щодо етнічних груп.

Тема 5

Політичні доктрини фашизму та націонал-соціалізму

Особливість поняття «фашизм» та його інтерпретації. Чинники, які спричинили формування фашизму у міжвоєнний період. Головні спільні положення, які відтворюють сутність феномену фашизму: антираціоналізм, націоналізм, боротьба і війна, вождізм та елітаризм, соціалізм. Особливості властиві двом його головним складовим: італійському фашизму та німецькому націонал-соціалізму щодо оцінки ролі та місця держави, корпоративізму, ставлення до модернізації, расизму, традицій, щодо трактування терору як засобу суспільного контролю.

Постать Б.Муссоліні та його вчення про державу, народ. Питання імперії та активізму в італійському фашизмі. Д.Джентіле про тоталітарний характер фашизму, роль і місце вождя у фашизмі. Постать А.Гітлера, праця «Моя боротьба». Трактування ним держави, соціальної структури, історії. Фюрер принцип і його значення у структуризації держави і режиму. А.Розенберг і його «Міф ХХ століття». Вчення про «вищу расу», партію та вождя. Оцінка націонал-соціалізму на Нюрнберзькому процесі. Причини появи неонацизму, його концептуальні орієнтири.

Змістовий модуль 2.

Тема 6

Конфесійні суспільно-політичні доктрини

Трансформація відносин церкви та світської влади у ХІХ ст. Підстави формування суспільних і суспільно-політичних доктрин на рубежі ХІХ – ХХст.

Значення творчого доробку Папи Лева XIII та енцикліки «Rerum novarum» в становленні офіційної католицької соціальної доктрини. Папа Іван ХХІІІ і процес aggiornamento. Другий Ватиканський собор і його рішення. Внесок Папи Івана Павла ІІ в формування сучасної суспільно-політичної доктрини католицизму. Причини формування «теології визволення» в країнах Латинської Америки. Спроба Г.Гутьерреса поєднати постулати християнства та марксизму-леніннізму. Критика теології визволення офіційними інститутами католицької церкви.

Зміст поняття «іслам» та його особливість стосовно інших світових конфесій. Д. альАфгані та М.Абдо як засновники модерністського напряму ісламізму. Постать М.К.Ататтюрка і його вплив на розвиток світської моделі розвитку держав з ісламським населенням. Поширення модернізаційних процесів Г.А.Насером та шахом М.Р.Пехлеві.

Причини й умови формування ісламського фундаменталізму. Х. аль Банна і окреслення засад фундаменталізму. Організація «Брати мусульмани». Концепція ісламської революції та держави аятоли Р.М.Хомейні. Концептуальні засади програмних документів організації Джамаат аль-Джигад, руху Талібан, Хезболли та Аль-Каіди. Зв’язок ісламського фундаменталізму та тероризму.

Тема 7

Політичні доктрини комунізму

Особливості комунізму як революційного напряму марксизму. Історичні умови та чинники його формування. Основні етапи розвитку доктрин комунізму протягом ХХ ст. Спільні риси різних варіантів комунізму: керівна та спрямовуюча роль комуністичної партії, суспільна власність на засоби виробництва, домінація трудящих класів у суспільстві, планові засади організації та ведення економіки.

Ленінізм і марксизм. Вчення В.І.Леніна про капіталізм/імперіалізм, передумови соціалістичної революції, про пролетарську революцію, авангардну робітничу партію «нового» типу та етапи побудови комунізму. Його бачення перехідного етапу, диктатури пролетаріату та засад пролетарської демократії. Л.Троцький і концепція перманентної революції. Виникнення та значення ІІІ Комінтерну. «21 засада/вимога» ІІІ Комінтерну. Творчий доробок К.Лібкнехта та Р.Люксембург.

Й.Сталін про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, про головні напрями соціалістичного будівництва в СРСР. Зіставлення теорії і практики побудови соціалізму за часів Й.Сталіна. Оцінка капіталістичного суспільства та перспектив пролетарської революції А.Грамші. Критика догматизму в комуністичному русі та обґрунтування вимог зміни масової свідомості Д.Лукачем.

М.С.Хрущов і його доповідь на ХХ з’їзді КПРС. Оцінка ним сутності комунізму та шляхів його побудови. Суперечність процесів десталінізації в СРСР та соціалістичних країнах. Події 1956 р. в Познані та Будапешті. Особливості соціалістичної моделі в СФРЮ.

Стагнація ортодоксального комунізму за часів Л.Брежнєва. «Празька весна» 1968 р. та доктрина Брежнєва. Концепція розвинутого соціалізму. Формування теоретичної конструкції маоїзму, його головні положення. Революція на Кубі та доктрина геваризму. Феномен єврокомунізму, його головні програмні положення.

Концептуальні положення політики/програми перебудови М.С.Горбачова. Трансформація міжнародного комуністичного руху у 90-х роках минулого століття. Ден Сяопін і модернізаційні процеси в Китаї. Китайська модель «соціалістичного гармонійного суспільства». Уго Чавес і побудова «соціалізму ХХІ століття».

Тема 8

Політичні доктрини соціал-демократії та неомарксизм

Спадок марксизму та соціалістичний робітничий рух кінця ХІХ ст. Основні етапи розвитку політичної доктрини соціал-демократії. Характеристика концептуальних відмінностей між доктриною комунізму і соціал-демократією в першій половині ХХ ст. Значення Фабіанського руху у виробленні програм, підходів щодо поступового реформування капіталізму та окреслення власного бачення моделі соціалізму. Формування засад сучасної соціал-демократії Е.Бернштейном та К.Каутським. Розвиток положень реформізму в австромарксизмі О.Бауера та М.Адлера.

Історичні та політичні особливості конституювання соціал-демократії після Другої світової війни. Конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу у Франкфурті на Майні, його основні програмні документи, концепція демократичного соціалізму. Творчий доробок У.Беверіджа та Е.Кросленда щодо подальшої трансформації концепції соціалізму. Значення нової програми СДП ФРН, яку прийняли у Бад-Госберзі.

Характеристика нових викликів перед соціал-демократією у 90-х роках минулого століття. Е.Гідденс і його бачення нової соціал-демократії. Сутність концепції «третьої дороги», внесок у її розробку Т.Блера та Г.Шредера. Конструкція «конкурентної або ринкової держави».

Виникнення та діяльність «Франкфуртської школи». Творчий доробок: М.Хоркхаймера, Г.Маркузе та Ю.Хабермаса.

Тема 9

Політичні доктрини популізму

Сутність поняття «популізм». Багатоманітність підходів щодо розуміння сутності феномену «народ» як визначального поняття для усвідомлення сутності «популізму». Значення моральної сфери в конституюванні популізму. Демократія і популізм. Раціональність та ірраціональність в популізмі. Місце і роль загальнонаціонального лідера в популізмі. Чинники які сприяють формуванню популізму.

Історичні особливості виникнення аграрного популізму. Популістичний характер народництва та діяльності Народної партії в США. Історичний і політичний контекст економічного популізму в країнах Латинської Америки. Сутність апризму, жетулізму та піронізму. Відродження засад популізму в діяльності Уго Чавеса.

Формування правого популізму в 90-ті роки ХХ ст. у країнах Західної Європи. Головні характеристики нових крайньо правих популістичних партій. Сутність популістичної складової в їхній діяльності. Поєднання аграрного, економічного та політичного популізмів у політичній практиці країн Центральної та Східної Європи.

Тема 10

Політичні доктрини фемінізму

Зміст терміна «фемінізм», історія його появи та наступної трансформації. Особливість фемінізму «першої хвилі». Ідеологічне обґрунтування суфражизму на початку ХХ ст. Ліберальний і соціалістичний напрями фемінізму «першої хвилі».

Соціально-економічні та історичні чинники формування фемінізму «другої хвилі». Головні питання в неофемінізмі: поділ на публічну та приватну сфери, патріархат, стать і гендер (культурна стать), рівність і відмінність. Значення творчого доробку Б.Фрідан для розвитку ліберального неофемінізму. Головні завдання ліберального неофемінізму. Сутність і завдання соціалістичного/марксистського неофемінізму. Чинники формування та головні концептуальні положення радикального неофемінізму. Поняття ендрогенії. Діяльність Руху визволення жінок у США. Значення праць К.Міллетт та Ш.Файерстоун в розвитку положень радикального неофемінізму. Формування та головні засади фемінізму лес- бійок. Сутність культурного фемінізму у Франції. Організаційний плюралізм фемінізму «другої хвилі». Особливість розвитку фемінізму в країнах Азії та Африки. Практичні результати фемінізму «другої хвилі».

Вплив Р.Уолкер на формування фемінізму «третьої хвилі». Спільне та особливе в концептуальному плані між фемінізмом «другої» та «третьої» хвиль.

Тема 11

Політичні доктрини екологізму

Сутність понять «екологізм», «зелений/ні» та «енвайроменталізм». Історичні чинники формування екологізму в другій половині ХХ ст. Антиантропоцентричний характер екологізму. Поняття холізму та апокаліпсизму в екологізмі. Сутність «неглибокого» та «глибокого» екологізму.

Е.Ф. «Фріц» Шумахер – теоретик природного середовища. М.Букчін як засновник і теоретик соціального екологізму. Внесок П.Сінгера та Т.Рігена в становлення напряму екологізму спрямованого на захист прав тварин. Діяльність Римського клубу. Значення доповіді «Межі росту».

Стокгольмська конференція ООН з питань навколишнього середовища: її рішення та вплив на суспільно-політичні процеси у світі. Концепція сталого розвитку. Рішення ІІ Конференції ООН щодо питань природного середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро та її рішення. Значення «Кіотського протоколу».

Історичні умови формування руху зелених та утворення партій «зелених». Постматеріалізм як спільна характерна риса європейських зелених. Особливості організаційної структури, внутрішньопартійної демократії та діяльності «зелених» політичних партій. Головні засади діяльності та програмні завдання міжнародної організації Ґрінпіс.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Актуальные проблемы социал-демократии. – М., 1991.

  2. Алексеева Т.А. Современные политические теории. – М., 2000.

  3. Ананьева Е.В. О современных путях реформизма или о реформизме как современном пути. Опыт Великобритании// Полис, 2001, №5.

  4. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. – К., 2004.

  5. Бабенко C.C. Соціологія гендеру: навчально-методичний посібник – ХНУ имени В.Н. Каразина, 2008 г. – 44 с.

  6. Бойцова О.Ю. Основные теоретико-методологические подходы в политической мысли ХХ века. – М., 2001.

  7. Введение в гендерные исследования. Часть 1. Учебное пособие // под ред. И. Жеребкиной - Харьков: ХЦГИ; СПб: Алетейя. – 2001 – 708 с. - (Книжная серия «Гендерные исследования»).

  8. Віперман В. Європейський фашизм / Пер. В.Швед, Р.Дізер. – К.: Дух і Літера, 2008. – 278 с.

  9. Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. в 2-х кн.. – К., 1989.

  10. Гаджиев К.С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы философии. –1992. № 2.

  11. Галеано Э. Вскрытые вены Латинской Америки. – М: Прогресс, 1986.

  12. Галкин А.А. Германский фашизм. М., – 1967; 2-е изд. М., 1989.

  13. Гелбрейт Дж. Жизнь в наше время. – М., 1986.

  14. Гелбрейт Дж. Новое индустриальное общество. – М., 1969.

  15. Гитлер А. Моя борьба. – Х.: ООО «Свитовид», 2003. – 704 с.

  16. Грамши А. Избранные произведения. – М., 1980.

  17. Грин Д.П., Шапиро И. Объяснение политики с позиций теории рационального выбора: почему так мало удалось узнать? // Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – С. 295 – 323.

  18. Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм / Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. = 300 с.

  19. Ден Сяопин. Основные вопросы современного Китая. – М., 1983.

  20. Джилас М. Лицо тоталитаризма. – М., 1992.

  21. Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – С. 9 – 30.

  22. Енциклопедія політичної думки/ Переклад з англ. за ред. Н.Лисюк. – К.: Дух і Літера. – 2000. – 467 с.

  23. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора; Пер. з англ. В.Шовкун; Наук. ред. пер. О.Шевченко. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 503 с.

  24. Еспозіто Д. Ісламська загроза. Міф чи реальність?/Переклад з англ. І.Саповського. – Львів: Кальварія, 2004.

  25. Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство. – М., 1991.

  26. Задорожнюк Э.Г. Социал-демократия в Центре Европы. - М., 2000.

  27. Западная социал-демократия: идеология и практика. – М.. 1998.

  28. Іван Павло ІІ. Послання Папи Івана Павла ІІ. – Літопис, 2001.

  29. Каддафи Муаммар. Зеленая книга. – М., 1989.

  30. Кармазіна М. Політичні інститути: питання методології дослідження // Історичний журнал. – 2004. – № 12. – С. 3 – 8.

  31. Кармазіна М., Щербакова О. “Інститут” та “інституція”: проблема розрізнення понять // Політичний менеджмент. – 2006. - № 4. – С.10 – 19.

  32. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег . – Петрозаводськ, 1993.

  33. Кирилюк Ф.М. Філософія політичної ідеології: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 520

  34. Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності / Пер. з нім. М.Култаєвої та М.Бойченка. – К.: Стилос, 2008. – 396 с. – (Сучасна гуманітарна бібліотека)

  35. Консерватизм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 1998.

  36. Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки. – Львів, 2008.

  37. Лакер В. История сионизма / Пер. с англ.. А.Блейз, О.Блейз. – М.: КРОН-ПРЕСС, 2000.

  38. Ленін В.І. Крах ІІ Інтернаціоналу // Повн. зібр.тв. Т.26. – С.205-209.

  39. Ленін В.І. Про лозунг Сполучених Штатів Європи // Повн. зібр.тв. Т.26. – С.331-335.

  40. Ленін В.І. Військова програма пролетарської революції // Повн. зібр.тв. Т.30. – С.125-136.

  41. Ленін В.І. Держава і революція // Повн. зібр.тв. Т.33.

  42. Ленін В.І. Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату // Повн. зібр.тв. Т.39. – С.255-258.

  43. Ленін В.І. Про диктатуру пролетаріату // Повн. зібр.тв. Т.39. – С.245-248.

  44. Лібералізм : Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002.

  45. Мазер В. Адольф Гитлер . Пер. с нем. С.Э.Борич. – Мн.: ООО «Попурри», 2000.

  46. Майер Т. Демократический социализм- социальная демократия. – М., 1993.

  47. Маркізе Г. Одномерный человек. – М., 1994.

  48. Мітчелл Д. Психоаналіз і фемінізм: Радикальна переоцінка психоаналізу Фройда / перекл. з англ. І.Добропас і Т.Шмігер. – Львів: Астролябія, 2004.

  49. Націоналізм: Антологія/ Упоряд. О.проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000.

  50. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л.Иноземцева. – М., 1999.

  51. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б.Кухти. – Ч.1: З історії політичної думки: від стародавності до наших днів/ Б.Кухта, А.Романюк, М.Поліщук, Л.Старецька. – Вид. 2-ге, випр. і доп. – Львів: Кальварія, 1997.

  52. Основные ценности социальной демократии.- М., 1996.

  53. Перегудов С.П. Тони Блэр – архитектор нового лейборизма. - М., 1999.

  54. Политическая наука в Западной Европе / Под ред. Ханса-Дитера Клингемана; пер. с англ. М.Гурвица, А.Демчука и др.; под ред. Е.Б.Шестопал. – М.: Аспект-Пресс, 2009. – 487 с.

  55. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни / За ред.. Б.Кухти. – Л.: Кальварія, 2003. – 498 с.

  56. Програма КПРС. – М., 1961.

  57. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., Основи, 1995.

  58. Романюк А. Новий інституціоналізм та поняття інституту в політичній науці // Вісник Львівського університету. Серія : Філософські науки. – 2006. Вип. 9. – С.190 – 199.

  59. Салмин А.М. Современная демократия. – М., 1997.

  60. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки / Пер. з англ.. – К.: Основи, 1997.

  61. Смит Д. Муссолини. / Пер. с англ. Л.А.Бабук. – М.: “ИнтерДайджест”, 1995. (“История в лицах. Диктаторы”).

  62. Социал-демократия в Европе: на пороге ХХ1 века. – М., 1998.

  63. Сталин Й.В. Вопросы ленинизма. – М., 1947.

  64. Теория и история феминизма. Курс лекций. // под ред. И. Жеребкиной - Харьков: ХЦГИ; Ф-Пресс, 1996. - 387 c.

  65. Троцкий Л. К истории русской революции. – М., 1990.

  66. Фюре Ф. Минуле однієї ілюзії. Комуністична ідея у ХХ столітті / Пер. В.Каденко. – К.: Дух і Літера, 2007. – 810 с.

  67. Романюк А. Політична доктрина націоналізму// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Філософія. Вип. 11. – Ужгород: Вид-во Ужгородського національного ун-ту “Говерла”. 2009. – С.261-268.

  68. Романюк А. Християнсько-демократичні партії країн Західної Європи як різновид консервативних партій // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Філософія. Вип. 9. – Ужгород: Вид-во Ужгородського національного ун-ту “Говерла”. 2008. – С.150-154.

  69. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б.Кухта, А.Романюк, М.Поліщук. З ред.. Б.Кухти. – Вид.2-ге, переробю і доп. – Львів: Кальварія, 1997.

  70. Цебелис Д. В защиту теории рационального выбора // Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – С. 52. – 83.

  71. Эвола Ю. Языческий империализм. – М.: Арктогея, 1994.

  72. Юраш А. Папа Іван Павло ІІ. – Харків: Фоліо, 2005.

  73. A Companion to Contemporary Political Philosophy/ Ed. by Robert E.Goodin & Philip Pettit. – Oxford, 1995.

  74. Calhoun C. Nationalism (2nd edition). – Buckingham, Open University Press. – 2002 – 164 p.

  75. Heywood A. Political Ideologies. An Introduction (3rd edition) – Palgrave Macmillan. – 2003. – 353 p.

  76. Encyklopedia Politologii / Pod red. prof. M.Żmigorodzkiego. T.4: Myśl społeczna i rychy polityczne wspόłczesnego świata. – Kantor Wydawniczy Zakamycze, 2000. – 396 s.

  77. Macridis R.C. Contemporary Political Ideologies. Movements and Regimes (5th edition). – HarperCollins Publishers. – 1992. – 321 p.

  78. Miner B. The Concise Conservative Encyclopedia. 200 of the Most Important Ideas, Individuals, Incitements and Institutions That Have Shaped the Movement. – Free Press Paperbacs, 1996. – 318 p.

  79. Robertson D. The Routledge Dictionary of Politics. Third edition. – Routledge, London/ New York, 2004.

  80. Tokarczyk R. Wspόłczesne doktryny polityczne. Wydanie VIII. – Kantor Wydawniczy Zakamycze, 1998. – 582 s.

Орієнтовні питання до модульної форми контролю знань студентів

Модуль І

1. Яке місце займають політичні доктрини в системі політичної думки?

2. Які суспільні функції виконують політичні доктрини?

  1. У чому виявляються спільні характеристики та особливості між політичною ідеологією та політичною доктриною?

  2. Чим зумовлена еволюція поділу політичних доктрин на «ліві» та «праві». Наскільки цей поділ залишився актуальним сьогодні?

  3. Яку роль відіграли і продовжують відігравати в розвитку політичної думки право та історія?

  4. Які етапи розвитку пройшла політична думка?

  5. Поясніть теоретико-методологічне значення теорії систем.

  6. В чому полягала сутність біхевіоральної революції в політичній науці?

  7. В чому полягало теоретико-методологічне та політичне значення теорії модернізації?

  8. Яке місце в розвитку політичної думки належить теорії раціонального вибору?

  9. Місце структурного функціоналізму в розвитку політичної думки.

  10. Місце постмодернізму в розвитку політичної думки.

  11. Визначити спільне й особливе між «старим» і «новим» інституціоналізмом?

  12. В чому полягало теоретико-методологічне та політичне значення теорії ігор і розроблених моделей ігор?

  13. Як консерватизм трактує особу, свободу особи?

  14. У чому виявляється сутність органіцизму в консерватизмі?

  15. Як консерватизм трактує суспільство?

  16. Чим зумовлено існування авторитарного напряму в консерватизмі першої половини ХХ ст.?

  17. Чи ми можемо вважати авторитарний напрям у німецькому консерватизмі передтечею націонал-соціалізму? Чому?

  18. У чому полягала сутність «консервативної революції»?

  19. Що спільного і в чому полягала відмінність між авторитарним консерватизмом першої половини ХХ ст. і націонал-соціалізмом у Німеччині?

  20. Пояснити місце, роль і сутність традиціоналізму в консерватизмі?

  21. Чим зумовлений зв’язок між консерватизмом і релігією?

  22. У чому виявляється сутність лібертаризму? Визначте його позиціонування щодо неолібералізму та консерватизму.

  23. Що спільного і в чому полягали відмінності між патерналістським консерватизмом і соціальним лібералізмом?

  24. Чим був зумовлений антикомунізм консерватизму?

  25. Що таке неоконсерватизм?

  26. Дайте характеристику Руху нових правих у Європі.

  27. Чи ми можемо говорити про кризу консерватизму наприкінці ХХ ст.?

  28. У чому полягає сутність феномену націоналізму?

  29. Що мають спільного і в чому полягають особливості націоналізмів, які опираються на етнокультурну та політичну моделі нації?

  30. Як можна пояснити, що в США, де вперше сформувалась модель політичної нації, отримав розвиток етнокультурний націоналізм афроамериканців?

  31. У чому виявляється суть значення національної ідентифікації для націоналізму?

  32. Охарактеризувати політичні погляди М.Л.Кінга.

  33. Охарактеризувати концептуальні положення індійського націоналізму.

  34. Що спільного і в чому полягають особливості націоналізму та націонал-соціалізму?

  35. Чому сіонізм як різновид націоналізму продовжив своє існування після створення національної держави Ізраїль?

  36. Як співвідносяться націоналізм і демократія?

  37. У чому полягає особливість становлення та розвитку націоналізмів у країнах Африки?

  38. Як співвідносяться між собою націоналізм і права та свободи особи?

  39. Чим зумовлена актуалізація націоналізму в Бельгії, Іспанії, Канаді та Сполученому Королівстві?

  40. Яка особливість націоналізму 90-х років ХХ ст.?

  41. У чому полягає сутність концепції індивіда в доктринах лібералізму?

  42. У чому полягає сутність концепції свободи в доктринах лібералізму?

  43. Яка сутність концепції раціоналізму в доктринах лібералізму?

  44. У чому полягає сутність концепції толерантності та плюралізму в доктринах лібералізму?

  45. Яка сутність концепції кейнсіанізму в доктрині лібералізму?

  46. Сутність доктрини соціального лібералізму?

  47. Які головні характеристики напряму «ліберального реалізму»?

  48. Які головні характеристики напряму «Австрійської школи»?

  49. Які головні характеристики напряму «Чиказької школи»?

  50. Які головні характеристики напряму «суспільного вибору»?

  51. Які головні характеристики напряму «лібертаризму»?

  52. Які особливості були притаманні розвитку лібералізму у 90-ті роки ХХ сторіччя?

  53. Які суспільно-політичні та історичні передумови формування політичної доктрини фашизму та націонал-соціалізму?

  54. У чому полягає широке та вузьке розуміння фашизму?

  55. У чому виявлявся антираціоналізм політичних доктрин фашизму та націонал-соціалізму?

  56. Яку роль відігравав націоналізм у політичних доктринах фашизму та націонал-соціалізму?

  57. Яку роль відігравала концепція боротьби та війни в політичних доктринах фашизму та націонал-соціалізму?

  58. Яку роль відігравав вождізм та елітаризм у політичних доктринах фашизму та націонал-соціалізму?

  59. Які особливості політичних доктрин фашизму та націонал-соціалізму?

  60. Охарактеризувати політичні погляди Б.Муссоліні.

  61. Охарактеризувати політичні погляди Дж.Джентіле.

  62. Охарактеризувати політичні погляди А.Гітлера.

  63. Охарактеризувати політичні погляди А.Розенберга.

  64. Дати політичну оцінку націонал-соціалізму.

Модуль ІІ

  1. Дати характеристику понять політичної та етнічної нації.

  2. Що було характерне для поглядів М. Барреса та Ш. Морраса?

  3. Які були причини формування теорії сіонізму наприкінці ХІХ ст.?

  4. Яку роль відіграв Т. Герцль у концептуальному та інституційному оформленні сіонізму?

  5. Яку роль відіграли М. Р. Деламі та С. Бріггс у формуванні конструкції негритянського націоналізму?

  6. Яку роль відіграв Малкольм Х у формуванні національної свідомості афроамериканців?

  7. Яке значення діяльності М.Л. Кінга щодо захисту громадянських прав і свобод.

  8. У чому полягала особливість індійського націоналізму?

  9. Охарактеризувати концепції панафриканізму та негритюду.

  10. Дати характеристику відмінностей між доктринами соціалізму та комунізму, які були властиві першій половині ХХ ст.

  11. Охарактеризувати погляди Е.Бернштейна.

  12. Охарактеризувати погляди К.Каутського.

  13. Охарактеризувати концепцію демократичного соціалізму.

  14. Яке значення для розвитку соціал-демократії мав творчий доробок Чарльза Ентоні Кросленда та Бад-Годесберзької програми СДП ФРН?

  15. Охарактеризувати погляди Е. Гідденса.

  16. Охарактеризувати концепцію «третьої дороги».

  17. Охарактеризувати сутність неомарксизму та творчого доробку М.Хоркхаймера.

  18. Охарактеризувати творчий доробок Г. Маркізе та Ю. Хабермаса.

  19. Охарактеризувати творчий доробок В.І.Леніна.

  20. Охарактеризувати творчий доробок Л.Троцького.

  21. На яких засадах ґрунтувався ІІІ Комуністичний Інтернаціонал?

  22. Яка суть теоретичної та практичної складової сталінізму.

  23. Охарактеризувати творчий доробок А.Грамші та Д. Лукача.

  24. Охарактеризувати розвиток доктрини комунізму за М.С.Хрущова.

  25. Які головні положення єврокомунізму?

  26. Розвиток доктрини комунізму за Л.Брежнєва. Доктрина Брежнєва.

  27. Які головні положення маоїзму?

  28. Яке значення мала творча спадщина Папи Лева ХІІІ для розвитку суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

  29. Яке значення мала творча спадщина Папи Яна/Івана ХХІІІ для розвитку суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

  30. Яке значення мав Другий Ватиканський собор для розвитку суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

  31. Яке значення мала творча спадщина Папи Івана Павла ІІ для розвитку суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

  32. Охарактеризувати концептуальні положення теології визволення.

  33. Яку роль відіграли Джамаль аль-Дін аль-Афгані та Мухаммед Абдо у формуванні модерністського напряму ісламізму?

  34. Яку роль відіграв Мустафа Кемаль Ататюрк та Гамаль Абдель Насер у формуванні модерністського напряму ісламізму?

  35. Які концептуальні засади властиві поглядам Хасана аль Банни та організації «Брати мусульмани»?

  36. Яку роль відіграв аятола Рухолла Мусаві Хомейні у формуванні ісламського фундаменталізму ?

  37. Охарактеризувати екстремістські фундаменталістські ісламські організації та рухи.

  38. Дати концептуальну характеристику фемінізму першої хвилі.

  39. Охарактеризувати головні концептуальні положення фемінізму другої хвилі.

  40. Які головні концептуальні положення ліберального неофемінізму?

  41. Які головні концептуальні положення соціалістичного неофемінізму?

  42. Охарактеризувати головні концептуальні положення радикального неофемінізму. Творчий доробок К. Міллет та Ш. Файерстоун.

  43. Які головні концептуальні положення лесбійського та культурного неофемінізму?

  44. Які головні концептуальні положення фемінізму третьої хвилі?

  45. Які головні концептуальні положення популізму?

  46. Охарактеризувати головні концептуальні положення апризму, жетулізму та перонізму.

  47. Які головні концептуальні положення популізму нових правих партій у країнах Західної Європи?

  48. Охарактеризувати головні концептуальні положення популізму у країнах Центральної та Східної Європи.

  49. Які головні концептуальні положення екологізму?

  50. Охарактеризувати творчий доробок науковців та експертів щодо доктрини екологізму.

  51. Яке значення Стокгольмської конференції ООН щодо розвитку екологізму?

  52. Охарактеризувати ІІ Конференцію ООН в Ріо-де-Жанейро щодо розвитку екологізму.

  53. Який внесок у розвиток екологізму зробили партії зелених?

  54. Охарактеризувати міжнародні екологічні організації.

КУРС "ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН "

Програма курсу

Модуль 1. ВСТУП ДО ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 1. Теорія міжнародних відносин: предмет, об’єкт, методи дослідження

(2 год.)

Поняття “міжнародні відносини”. Співвідношення понять “міжнародні відносини”, “міжнародна політика”, “світова політика”, “зовнішня політика”. Міжнародні відносини як предмет теорії міжнародних відносин. Поняття “теорія міжнародних відносин”. Функції і завдання теорії. Місце теорії міжнародних відносин в системі наук про міжнародні відносини, методологічний статус дисципліни.

Предмет та об’єкт теорії міжнародних відносин.

Специфіка міжнародних відносин, їх генеза. Чинники формування міжнародних відносин. Ознаки міжнародних відносин та міжнародного середовища. Анархія (відсутність легітимного центра влади) як основна ознака міжнародного середовища. Х.Булл про анархію в міжнародному середовищі. Форми міжнародних відносин. Міжнародна політика – фактор формування міжнародних відносин. Сутність та особливості міжнародної політики.

Умови зародження теорії міжнародних відносин як самостійної дисципліни на початку ХХ ст. Автономізація теорії міжнародних відносин. Співвідношення та проблема розмежування предметних сфер політичної науки та теорії міжнародних відносин. Труднощі та суперечності формування теорії міжнародних відносин як окремої дисципліни.

Методологія, методи та техніки в теорії міжнародних відносин. Місце і роль емпіричних досліджень, значення гіпотез в теорії міжнародних відносин. Рівні аналізу міжнародних відносин (К.Волтц, Дж.Розенау). Проблема вибору рівнів аналізу.

Основні поняття та категорії теорії міжнародних відносин.

Тема 2. Учасники міжнародних відносин: проблема суб’єктності.

(2 год)

Поняття “суб’єкта міжнародних відносин”. Зміст понять “суб’єкт міжнародних відносин”, “суб’єкт міжнародного права”, “актор”, ”учасник”, “сторона”. Ознаки суб’єктності в міжнародних відносинах. Типологія суб”єктів міжнародних відносин. Держава як головний суб’єкт міжнародних відносин. Недержавні суб’єкти міжнародних відносин. Проблема пріоритетності суб’єктів. Співвідношення і взаємодія основних суб’єктів міжнародних відносин.

Поняття “інтересу” в міжнародних відносинах. Типологія інтересів в міжнародних відносинах, їх ієрархія. Взаємозв’язок між потребами, інтересами та цілями в міжнародних відносинах. Засоби досягнення цілей в міжнародних відносинах. Сила та переговори як основні засоби міжнародної політики.

Тема 3. Сила в міжнародних відносинах

(2 год)

Сила як сутнісна характеристика міжнародних відносин та суб’єкта міжнародних відносин. Атрибутивний, біхевіористський та системний підходи до розуміння сили в міжнародних відносинах. Сила, могутність, вплив, потенціал. Р. Арон про співвідношення сили та могутності. Потенційна та реальна сила Елементи сили. Г.Моргентау про силу. Формули сили.

Сила як засіб регулювання відносин в міжнародній системі через формування та підтримання балансу сил (рівноваги). Формування центрів та полюсів сили.

Тема 4. Закономірності та принципи міжнародних відносин

(2 год.)

Проблема закономірностей міжнародних відносин. Відносний, непевний та вірогідний характер закономірностей міжнародних відносин. Детермінованість закономірностей історичною епохою та принципами теоретичних парадигм. Закономірності і тенденції у міжнародних відносинах.

Універсальні закономірності міжнародних відносин: інтеграція та регіоналізація (фрагментація) світу; збільшення кількості та багатоманіття акторів; зростання ролі економіки та технологій у міжнародному розвитку; визначальна роль структури системи міжнародних відносин; трансформація сили в міжнародних відносинах.

Глобалізація та демократизація як тенденції політичного розвитку світу.

Принципи міжнародних відносин: нерівномірність розвитку; міжнародна анархія, посилення системного характеру міжнародних взаємодій, викликів та загроз;

Тема 5. Ідейно-теоретичні передумови становлення основних парадигм

в міжнародних відносинах в політичній думці

Античності, Середньовіччя та Нового часу

(2 год.)

Зародження в Стародавній Греції двох традицій та течій в політичній думці міждержавних відносин («Історія Пелопоннеської війни» Фукідіда та ідея Космополіса стоіків). Війна і мир, сила і право, національний егоїзм та універсалізм критерії розрізнення двох традицій – реалізму та ідеалізму.

Внесок християнської доктрини (Т.Аквінський) у розвиток космополітичних ідей стоїків. Вчення Данте про вселенську монархію. Розвиток ідей вічного миру в європейській політичній думці ХУ-ХУШ ст. ( Франсиско де Віторіа, Ф. Суарес, Емерик Крюсе, Вільям Пенн, Шарль-Ирине де Сен-Пьєр, І.Кант). Г.Гроцій, Дж.Локк про принципи ліберального міжнародного права, міжнародне співробітництво та колективну безпеку.

Формування засад реалістської традиції у вивченні міжнародних відносин у працях Н.Макіавеллі, Т.Гоббса. Вчення Ж. Бодена про державний суверенітет.

Критика ідей вічного миру лордом Болінгброком. Концепція «балансу сил» як відображення процесів формування міжнародної європейської системи (лорд Болінгброк, Е. де Ваттель, Д.Юм). Апологія війни в працях Й.Фіхте, Г.Гегеля, Клаузевіца.

Модуль 2. СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ТА ПАРАДИГМИ ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 6. Формування та розвиток сучасних теорій міжнародних відносин

(6 год.)

Основні принципи ідеалізму: природна гармонія світу, співпадання інтересів держав в збереженні миру та безпеки, домінування моральних засад в міжнародній політиці, міжнародні організації, міжнародне право як основні регулятори міжнародних відносин. Програма створення Ліги націй Вудро Вільсона, пакт Бріана-Керолга як вияв ідеалізму в політичній практиці, його домінування між світовими війнами. Критика ідеалізму.

Основні принципи політичного реалізму: зумовленість міжнародних відносин об”єктивними законами та егоїстичною сутністю людей, виключення моралі з сфери міжнародних відносин, абсолютизація сили та національного інтересу, державоцетричність. Шість принципів політичного реалізму Г.Моргентау (“Політичні відносини між націями. Боротьба за владу”). Критика реалізму.

Виникнення неореалізму як наслідок переосмислення нових тенденцій в міжнародних відносинах та взаємозбагачення теорій. Значення праць К.Волцта для утвердження неореалізму та їх вплив на розвиток теорії міжнародних відносин. Основні принципи та різновиди неореалізму. Структуралізм неореалізму (Б.Базан). Відмінності неореалізму від класичної теорії політичного реалізму. Критика неореалізму.

Неолібералізм та його відмінність від класичного ідеалізму. Принципи та основні течії неолібералізму. Критика неолібералізму.

Основні принципи неомарксистських теорій: несиметричність, нерівність в світовій системі, суперечності між “центром” та “периферією”, експлуатація “третього світу” (Півдня) “першим” (Північчю). Теорія світо-систем (Ф.Бродель, І.Воллерстайн), теорія світової гегемонії (А. Грамши, Р.Кокс), теорія “залежності” (Й.Галтунг, А.Франк).

Основні принципи транснаціоналізму: взаємозалежність та транснаціоналізація міжнародних відносин, ріст числа та багатоманіття “недержавних” суб”єктів міжнародних відносин, втрата державою домінуючої ролі на міжнародній арені, стирання меж між внутрішньою та міжнародною політикою,міжнародні норми та інститути наднаціонального характеру – основа міжнародного порядку. Значення праць Р.Кехейна, Дж.Ная для розвитку транснаціоналізму.

Тема 7. Постпозитивістський напрям в теорії міжнародних відносин

(4 год)

Причини критики позитивістської методології в межнвродних дослідженнях. Постмодернізм як теоретична альтернатива позитивістським підходам в інтерпретації міжнародних відносин та реакція на ускладнення сучасного світу. Вплив поглядів М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Лакана, С. Жижека. Основні течії постмодернізму: критична теорія, конструктивізм (А.Вендт, Б. Бузан); фемінізм, рефлективізм.

Конструктивізм в теорії міжнародних відносин: конструювання ідентичності, теорія секьютеризації, теорія регіоналізації.

Постструктуралізм в теорії міжнародних відносин: дискурс і реальність.

Дискусії «великі дебати» між представниками різних наукових шкіл та течій в теорії міжнародних відносин як чинник її розвитку. Перші дебати (40-і роки ХХ ст..) між ідеалістами та реалістами; другі (великі) дебати (60-70-і рр. ХХ ст.) – між традиціоналістами та модерністами (біхевіористами) ,започатковані Х.Буллом про методологію науки; треті дебати розпочались критикою класичних підходів неомарксистами, предмет суперечки - проблеми суб'єктності та змісту міжнародних відносин; Четверті (інтерпарадигмальні) дебати (80-90-і рр. ХХ ст.) – критика класичної теорії постмодерністами.

Тема 8. Міжнародні системи

(4 год.)

Міжнародна система як один з рівнів аналізу міжнародних відносин. Системний підхід та проблема рівнів аналізу в теорії міжнародних відносин. К.Волтц про рівні аналізу міжнародних відносин та їх критерії.

Поняття системи міжнародних відносин, її елементи, чинники становлення та специфіка. Середовище міжнародної системи, його особливості. Р.Арон про структурні характеристики міжнародної системи: полярність, ієрархічність, гетерогенність та ін. Регіональні підсистеми. Глобальна міжнародна система.

Типологія міжнародних систем. Основні підходи та критерії класифікації міжнародних систем. М. Каплан про типи міжнародних систем. Історичні типи міжнародних систем.

Баланс сил як вияв динамічної рівноваги та чинник саморегуляції в міжнародній системі. Теорії балансу сил. Міжнародне право та мораль як чинники свідомого регулювання міжнародних відносин. Основні принципи міжнародного права. Відмінність норм міжнародного права та моралі, їх ефективність в міжнародній політиці.

Міжнародний режим та міжнародний порядок як вияви системності та впорядкованості міжнародних відносин. Теорії міжнародного порядку.

Тема 9. Держава як рівень аналізу міжнародних відносин

(4 год)

Домінування державоцентричного підходу в теорії міжнародних відносин, його історичні підстави та обмеженість на початку ХХІ ст. Держава як суб’єкт міжнародних відносин. Ознаки держави як суб’єкта міжнародних відносин: суверенітет, сила, територіальна недоторканість, національний інтерес. Обмеженість національного суверенітету в умовах взаємозалежності. Г.Моргентау, Р.Арон про силу та могутність держав. Основні елементи сили, їх поєднання та ієрархія. Поняття та структура національного інтересу. Функції національного інтересу. Національний інтерес та формування цілей та стратегії зовнішньополітичної діяльності держав.

Зовнішня політика та зовнішньополітичні функції держав; їх типологія та ієрархія. Специфіка зовнішньої політики, взаємозв’язок зовнішньої та внутрішньої політики. Зовнішня політика як процес прийняття рішень. Теорії співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики. Чинники взаємовпливу зовнішньої та внутрішньої політики. Вплив системи міжнародних відносин на внутрішню політику. Уайтхед та Шміттер про основні моделі впливу міжнародного середовища на перехідні суспільства (контроль, дифузія, “приручення”, згода).

Засоби зовнішньополітичної діяльності держав:дипломатія, війна, економічна політика, пропаганда, культурна та гуманітарна політика) .Органи держави в міжнародних відносинах.
Типи зовнішньої політики держав.

Тема 10. Вплив недержавних суб’єктів на міжнародні відносини

(4 год.)

Типологія “недержавних” суб’єктів міжнародних відносин. Поняття та сутність “міжнародної організації”. Причини виникнення міжнародних організацій. Типологія міжнародних організацій, їх функції в системі міжнародних відносин. Урядові та неурядові міжнародні організації, відмінність їх функції та вплив на міжнародне середовище. Універсальні міжнародні організації. Роль ООН, ОБСЄ та інших універсальних міжнародних організацій на міжнародній арені, елементи наднаціональності в їх діяльності. Й.Галтунг про співвідношення державних та недержавних суб’єктів міжнародних відносин.

Транснаціональні корпорації, етнічні та регіональні спільноти як суб’єкти міжнародних відносин. Посилення їх впливу як вияв процесів глобалізації. Суперечність впливу на міжнародні відносини.

Теорії міжнародних відносин про роль недержавних акторів та процеси формування міжнародного громадянського суспільства.

Індивід як суб”єкт міжнародних відносин. Гуманізація міжнародних відносин та зростання впливу індивідів на міжнародну систему. Проблеми особистості в міжнародній політиці в різних теоріях міжнародних відносин. Від “дипломата і вояка” (Р.Арон) до “туриста та терориста” (Дж.Розенау) як основних представників суспільств на міжнародній арені. Типологія індивідів, залучених в міжнародну політику, визначення мотивації участі в міжнародних відносинах. Тип суспільства та сфера діяльності індивіда як важливі детермінанти його участі в міжнародних відносинах. Практика та інституціональні форми політичної участі індивідів в сфері міжнародної політики.

Права людини та міжнародне гуманітарне право в міжнародних відносинах. Суперечності міжнародного гуманітарного права. Вплив моральних та етичних норм на політичну діяльність людей в сфері міжнародних відносин.

Тема 11. Міжнародні процеси. Конфлікт та співробітництво

в міжнародних процесах.

(4 год.)

Поняття та види міжнародних процесів: конфлікти, співробітництво та прийняття політичних рішень.

Поняття міжнародного та міждержавного конфлікту як форми взаємодії між суб’єктами міжнародних відносин. Особливості міжнародних конфліктів як різновидів суспільних конфліктів. Причини та передумови міжнародних конфліктів. Цивілізаційний підхід С.Гантінгтона, системний підхід К.Волтца. Типи та прояви міжнародних конфліктів. Особливості сучасних міжнародних конфліктів. Функції міжнародних конфліктів. Способи врегулювання міжнародних конфліктів. Роль сили в процесах регулювання міжнародних конфліктів (теорія “примушування до миру”). Переговори в умовах міжнародних конфліктів. Посередництво в міжнародних конфліктах. Роль ООН, ОБСЄ інших міжнародних організацій у врегулюванні міжнародних конфліктів. Миротворча діяльність.

Поняття та види міжнародного співробітництва як різновиду кооперативних взаємодій між суб’єктами міжнародних відносин. Ознаки та передумови міжнародного співробітництва. Форми міжнародного співробітництва. Міждержавні союзи як форма міжнародного співробітництва. Інтеграційні процеси в міжнародних відносинах. Теорії міжнародної інтеграції. Стадії інтеграційних процесів. Форми інтеграції. Наслідки інтеграційних процесів. Регіоналізм.

Переговори як важливий елемент міжнародних процесів. Стадії та функції переговорів. Переговори в умовах конфлікту та співробітництва.

Процеси прийняття політичних рішень в міжнародних відносинах. Основні напрями у вивченні процесу прийняття рішень на міжнародній арені. Переговори як спосіб прийняття спільних міжнародних рішень. Основні підходи до ведення міжнародних переговорів.

Література

Підручники, словники, довідники

  1. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин.- Львів, 2002, 2004.

  2. Луцишин П.В., Луцишин Н.П. Теорія міжнародних відносин.- Луцьк, 2003.

  3. Шепєлєв М. А. Теорія міжнародних відносин: підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К. : Вища школа, 2004.

  4. Основи політичної науки. Курс лекцій за ред Б.Кухти. Ч.4. Міжнародна політика.- Львів, 1999.

  5. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин.-К., 1997.

  6. Цыганков П.А. Международные отношения.- М., 1996.

  7. Цыганков П.А.Теория международных отношений. Уч.пособие.- М., 2003.

  8. Теория международных отношений: Хрестоматия/Сост. и научн.ред.П.А.Цыганков.- М., 2003.

  9. Теория международных отношений на рубеже столетий/ Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. с англ.- М., 2002.

  10. Мировая политика и международные отношения в 1990-е годы: взгляды американских и французских исследователей. Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова.- М., 2001.

  11. Современные международные отношения. Учебник. Под ред. А.В.Торкунова.- М., 1999.

  12. Лебедева М.М. Мировая политика.- М., 2003.

  13. Международные отношения: социологические подходы.-М., 1998.

  14. Мировая политика и международнsе отношения/ Под ред.. С.А.Ланцова, В.А.Ачкасова..- СПб: Питер, 2005.

  15. Мораль в политике. Хрестоматия. – М.: Изд-во Московского ун-та, 2004.

  16. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів.Пер. з фр.- К., 1995.

  17. Cистемная история международных отношений/Под ред. А.Д. Богатурова. В 2-х томах. –М.: Культурная революция, 2006.

  18. Theories of International Relations/ edited by Scott Burchill, Richard Devetak, Andrew Linklater, Matthew Paterson, Christian Reus-Smit, and Jacqui True. Third edition. – New York: Palgrave, 2005.

  19. Pietras Z. Jaçek. Pòdstawy teorii stosunków międzynarodowych.- Lublin, 1986.

  20. Wspólczesne stosunki międzynarodowe. Pod red. Teresy Łoš-Nowak.- Wrocław.- 1997.

Основна література

  1. Арон Реймон. Мир і війна між націями: Пер. з фр. - К., 2000.

  2. Асснер П’єр. Парадокси розвитку світового співтовариства//Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - К., 1997.

  3. Баталов Э. Антропология международных отношений// Международные процессы. – 2005 –.Т. 3. – № 2(8).

  4. Бауман Зигмунт. Глобализация. Последствия для человека и общества/Пер. с англ.- М.: Изд-во “Весь Мир”,- 2004.- Гл.2,3.

  5. Бек У. Политическая динамика в глобальном обществе риска// МЭМО. - 2002, – № 5.

  6. Бек Ульрих. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию/ Пер. с нем.- М., 2001.- Ч.П.

  7. Бжезинський З. Велика шахівниця.- К., 1999.

  8. Булл Хедли. Теория международных отношений: пример классического похода// Теория международных отношений: Хрестоматия/ Сост, научн.ред. и коммент. П.А.Цыганкова. –М.: Гардарики, 2003.

  9. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире: Пер. с англ. — СПб., 2001.

  10. Валлерстайн И. После либерализма: Пер. с англ. / Под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. - 256 с.Ч.ІУ.

  11. Войтоловский Ф. Нестабильность в мировой системе// Международные процессы. – 2009. – Том 7. – № 1(19). Январь–апрель.

  12. Волков С.Ю. Развитие доктрины справедливой войны в эпоху раннего Нового времени// Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского.Международные отношения. Политология. Регионоведение.– 2009.– № 3. – с. 227–233.

  13. Гелд Дейвід, Мак-Грю Ентоні. Глобалізація /анти глобалізація/ пер. с англ..- К.: К.І.С.- 2004.

  14. Гантінгтон, С. П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку : Пер. з англ. / С. П. Гантінгтон. - Львів : Кальварія, 2006. - 472 с

  15. Гидденс Энтони. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь / Пер. с англ.- М.: Изд-во “Весь Мир”,- 2004.- Гл.1,5.

  16. Глобальні модерності/ За редє М.Фезерстоуна, С. Леша,. Р. Робертсона; Пер. з англ. Т. Цимбала. – К.: Ніка-Центр, 2008.

  17. Гоббс Т. Левиафан. Сочинения в 2-х т. – М., 1989. – т.2.

  18. Головинський К.С. Вплив особистісного фактору на зовнішню політику держави: важливість дослідження // Людина і політика. – № 1, 1999. – С.21-23.

  19. Гроций Г.О. О праве войны и мира. – М., 1956.

  20. Готліб Гідон. Нація і держава. Новий підхід до етнічних конфліктів та обмеження суверенітету.- Львів, 1997.

  21. Гусев B.I.І. Кант: філософське обґрунтування ідеї миру // Наукові записки НаУКМА. Том 18. Філософія та релігієзнавство// http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV18_2000_philos/02_guseyev_vi.pdf

  22. Давыдов Ю. Понятие «жесткой» и «мягкой» силы в теории международных отношений// /four/006.htm

  23. Дмитрієв А. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право.- К., 2001.

  24. Донеллі Джек. Права людини у міжнародній політиці / Пер. з англ.- Львів: Кальварія,2004.

  25. Дробот Г.А. Роль международных организаций в мировой политике: основные теоретические подходы// Вестник Моск.ун-та. Сер.18. Социология и политология. 1991.- № 1.

  26. Индивиды в международной политике/ Жирар М . (рук. авт. колл.). – М.: МПА, 1996// Доступ до ресурсу: /biblioteka.shtml

  27. Зернецька О. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. - К., 1999.

  28. Камінський Є., Бассан А. Глобалізація, бідність і лівизна в сучасній зарубіжній футурoлогії// Політична думка. - 2000.- № 3.

  29. Кант И. К вечному миру. Сочинения: В 6-ти т. – М,, 1966. – Т.6.

  30. Капітоненко М.Г. Міжнародні конфлікти: навч. посібник. – К.: Либідь, 2009.

  31. Каплан Мортон. Система и процессы в международной политике// Вестник Моск.ун-та.- Сер.18, Социология и политология.- 1998- № 2.

  32. Клаузевиц К. О войне. – М.: Госвоениздат, 1934. – Р.1.1// Режим доступу /science/clausewitz/index.html

  33. Кононенко C.В. Війна в міжнародній політиці: технологія, культура, організація // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – К., 2008. – Вип. 41. (підсерія "Курасівські читання").

  34. Кононенко С. Ідеалізм - тип зовнішньополітичного мислення і форма пізнання в політології міжнародних відносин // Наукові записки / Курасівські читання – 2005. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2006. – 469 с. /Сер. "Політологія і етнологія". Вип. 30, кн. 2

  35. Коноплин Ю.С., Красина О.В. Проблемы индивида как актора мировой политики в условиях развития процессов глобализации. // Вестник Российского университета дружбы народов. – Cерия: Политология. – 2001. – № 3. – С. 111–123. (або на сайті: www.humanities.edu.ru/

  36. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади/ За ред. Я.Малика та М.Мальського.- Львів, 2001.

  37. Косолапов Н. Субъекты мировой политики и международные отношения: явления, критерии, основы типологии // МЭиМО.- 1998.- № 12.

  38. Косолапов Н. Внешняя политика и внешнеполитический процесс субьектов международных отношений // МЭиМО.- 1999.- № 3.

  39. Косолапов Н. Анализ внешней политики: основные направления исследования// МЭиМО.- 1999.- № 2

  40. Кочетков В.В.Концептуальные подходы и теоретические модели процессов принятия внешнеполитических решений: критический анализ//Вестник Моск. ун-та. Сер. 18. Социология и политология. – 2008. – № 3.

  41. Кузнецов В. Что такое глобализация?// МЭиМО.- 1998.- № 2, 3.

  42. Кун Т. Структура научных революций. М.: АСТ, 2001. Гл. 2, 9.

  43. Кустарев Александр. Кризис государственного суверенитета.- Космополис.- 3. Весна.- 2003 (www.rami.ru/cosmopolis/)

  44. Лебедева М.М. Внешняя политика: исчезновение или перезагрузка? / М.М. Лебедева // Внешняя политика:вопросы теории и практики / Под ред. П.А. Цыганкова. – М.: МГУ, 2009. – С. 32-42.

  45. Лебедева М.М. Глобальные и локальные конфликты / М.М.Лебедева // Современные глобальные проблемы мировой политики / Под ред. М.М.Лебедевой. – М.: Аспект-Пресс, 2009. – С. 162-175

  46. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов.- М., 1997.

  47. Лебедева М.М., Мельвиль А.Ю. “Переходный возраст” современного мира// Междунароная жизнь.- 1999.- № 10.

  48. Лебедева М.М. Формирование новой политической структуры мира и место в ней России // Полис. – 2000. - № 6.

  49. Макіавеллі Н. Державець. – К.,1998.

  50. Мере Жерар. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. - Львів,2003.- 27-84.

  51. Муфф Ш. Демократия в многополярном мире// Прогнозис, – 2009. – N2 (18)// Режим доступу: /prognosis.html

  52. Най Дж. Взаимозависимость и изменяющаяся международная политика// МЭиМО.- 1989.- № 12.

  53. Най Дж. Мягкая сила и европейско-американские отношения// Прогнозис. – 2006. –№ 4 (8). /i/1/9.html

  54. Лебедева М.М. Формирование новой политической структуры мира и место в ней России // Полис. – 2000. - № 6.

  55. Панова Е. П.Сила привлекательности: использование «мягкой власти» в мировой политике// Вестник МГИМО-Университета. – 2010. –№ 4// Режим доступу: /index.php?option=com_content&view=article&id=303.

  56. Перепелиця Г.М. Як жити відрізняючись, але в гармонії. Теоретичні аспекти міждержавних відносин.- Політика і час.- 2002.- № 4.

  57. Розенау Дж. Управление неуправляемым: проблема глобального рассредоточения власти // Режим доступу: /showObject/objID/89

  58. Рябов С. Політологічна теорiя держави.- К., 1996.

  59. Сорокин Питирим. Причины войны и условия мира// Социс. - 1993.- № 12.

  60. Трактаты о вечном мире. Предисл. Ф. В. Константинова. Вводная статья в прим. И. С. Андреевой. Сост. сб. И. С. Андреева и А. В. Гулыга. М., Соцэкгиз, 1963. — 279 с. (Доступний на сайті: /lit/traktaty_o_vechnom_mire.html#678); або Трактаты о вечном мире. – М.: Алетейя, 2003.

  61. Угрин Л. Суб’єктність індивіда в сучасних теоріях міжнародних відносин// Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010.– Вип. 2 // Режим доступу: http://www.lnu.edu.ua/faculty/Phil/vistnyk_ist_polit_2.pdf

  62. Фрідмен Л.Томас. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. – Львів, 2002

  63. Чешков Марат. Глобалізація: сутність, сучасна фаза, перспективи. - Ї.- 2000.- № 19.

  64. Шлезингер А.-мл. Циклы американськой истории.- М., 1983.

  65. Фукидид. История. /fukidid.html

  66. Фукуяма Ф. Конец истории? //США: ЭПИ.- 1990.- № 5. (або на сайті http://grachev62.narod.ru/Hrest_2/Fuk.html

  67. Цыганков П.А. Проблема закономерностей международных отношений// Вестник Моск.ун-та. Сер.18. Социология и политология.- 1998.-№ 3.

  68. Цыганков П.А., Цыганков А.П. Межгосударственное сотрудничество: возможности социаологического подхода.- Общественные науки и современность.- 1999.- № 1.

  69. Ясперс Карл. Истоки истории и ее цель// Смысл и назначение истории.- М., 1991.

  70. Basic Texts in International Relations/ by E.Luard, 1992 (E. de Vattel, Morgentau, E.Carr, Niebuhr, H.Bull)

  71. Chernoff Fred. Theory and Metatheory in International Relations. Concepts and Contending Accounts// New York: Palgrave Macmillan, 2007.

  72. Ruiz Tricia. Feminist Theory and International Relations: The Feminist Challenge to Realism and Liberalism// Режим доступу: http://honors.csustan.edu/journals/Soundings/Ruiz.pdf

  73. Wendt A. Social Theory of International Relations. – Cambrige: Cambrige University Press, 2000. – р.197.

Питання для підсумкового контролю:

  1. Політична наука та теорія міжнародних відносин: проблеми розмежування предметного поля.

  2. Місце теорії міжнародних відносин в системі наук про міжнародні відносини.

  3. Предмет теорії міжнародних відносин.

  4. Теорія міжнародних відносин у системі суспільних наук.

  5. Структура теорії міжнародних відносин.

  6. Парадигмальність та плюралізм теорії міжнародних відносин.

  7. Значення прикладних емпіричних досліджень у становленні теорії міжнародних відносин як самостійної дисципліни.

  8. Методи та техніки дослідження в теорії міжнародних відносин.

  9. Х.Булл про два підходи до теорії міжнародних відносин.

  10. Етико-нормативного підхід в розвитку теорії міжнародних відносин.

  11. Проблема рівнів аналізу в теорії міжнародних відносин ( К. Волтц, Дж. Розенау, Д. Зінгер).

  12. Системний підхід в теорії міжнародних відносин.

  13. Поняття та особливості міжнародних відносин.

  14. Системність та глобальність міжнародних відносин.

  15. Поняття суб’єктності в міжнародних відносинах. Типологія суб’єктів міжнародних відносин.

  16. Збільшення кількості та різноманітності учасників міжнародних відносин як закономірність розвитку міжнародних відносин, принципи їх взаємодії.

  17. Інтерес в міжнародних відносинах: сутність, типологія, ієрархія.

  18. Сила та вплив як сутнісна характеристика міжнародних відносин. Елементи сили

  19. Г. Моргентау, Р. Арон про силу та могутність.

  20. Теорія «м’якої» сили Дж. Ная.

  21. Теоретичні інтерпретації сили в міжнародних відносинах.

  22. Сила та могутність в епоху глобалізації.

  23. Функції сили в міжнародних відносинах. Баланс сили.

  24. Глобалізація як закономірність розвитку міжнародних відносин

  25. Суть, джерела, передумови глобалізації.

  26. Вплив геополітики на формування теорії міжнародних відносин.

  27. Філософсько-теоретичні джерела політичного реалізму в міжнародних відносинах.

  28. Філософсько-теоретичні джерела ідеалізму в теорії міжнародних відносин.

  29. Теоретичні джерела ідеалізму в працях Г. Гроція та І. Канта.

  30. Принципи ідеалізму в теорії міжнародних відносин. Ідеалізм в політичній практиці.

  31. Неолібералізм та його відмінність від класичного ідеалізму.

  32. Принципи реалізму в теорії міжнародних відносин.

  33. Шість принципів політичного реалізму Г. Моргентау.

  34. Розвиток реалістського підходу в міжнародних відносинах в праці Р.Арона «Війна та мир між націями».

  35. Основні принципи та течії неореалізму.

  36. Розвиток теорії неореалізму в працях К.Волтца.

  37. Принципи неолібералізму та їхній розвиток в теоріях транснаціоналізму та взаємозалежності.

  38. Порівняльний аналіз реалізму та ідеалізму в міжнародних відносинах.

  39. Порівняльний аналіз неолібералізму та неомарксизму в міжнародних відносинах.

  40. Порівняльна характеристика реалізму та неореалізму в міжнародних відносинах.

  41. Порівняльний аналіз неолібералізму та неореалізму.

  42. Марксизм про міжнародні відносини.

  43. Неомарксизм в міжнародних відносинах: течії та принципи.

  44. Теорія світо-систем Ф.Броделя та І. Валлерстайна.

  45. Конструктивізм в теорії міжнародних відносин (А.Вендт).

  46. Постпозитивістський поворот в теорії міжнародних відносин

  47. Постмодерністські течії в теорії міжнародних відносин.

  48. «Великі дебати», їх зміст та вплив на розвиток теорії міжнародних відносин.

  49. Державоцентристський підхід в теорії міжнародних відносин, його історичні підстави та обмеженість в кінці ХХ ст.

  50. Класифікація теорій міжнародних відносин.

  51. Особливості та ознаки міжнародних систем.

  52. Структурний аспект міжнародних систем.

  53. Формування та еволюція міжнародних систем.

  54. Типологія міжнародних систем

  55. Типологія міжнародних систем М.Каплана.

  56. Історичні типи міжнародних систем. Вестфальська модель міжнародної системи.

  57. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин.

  58. Міжнародна система «європейського концерту».

  59. Вестфальська та поствестфальська моделі міжнародних систем.

  60. Баланс сил як вияв динамічної рівноваги в міжнародній системі.

  61. Основні принципи міжнародного права та їх взаємозв’язок з структурою міжнародної системи.

  62. Місце міжнародного права та моралі в міжнародних системах.

  63. Поняття та структура національного інтересу. Національний інтерес - спрямування зовнішньої політики

  64. Ознаки міжнародно-політичної суб’єктності держави.

  65. Сутність зовнішньої політики.

  66. Зовнішня політика як процес прийняття зовнішньополітичного рішення. Основні теоретичні підходи до вироблення зовнішньополітичного рішення.

  67. Зовнішня політика: особливості, засоби та форми.

  68. Засоби зовнішньої політики держав. Дипломатія і війна як основні засоби реалізації зовнішньої політики.

  69. Внутрішня та зовнішня політика держави. Теорії співвідношення внутрішньої та зовнішньої політик.

  70. Системний підхід до проблеми взаємозв’язку внутрішньої, зовнішньої та міжнародної політики.

  71. Пенетративність міжнародних систем.

  72. Вплив глобалізації на державу та її суверенітет.

  73. Вплив міжнародного середовища на внутрішню політику..

  74. Типологія недержавних суб’єктів міжнародної політики, їх вплив на міжнародну систему.

  75. Міжнародні організації: сутність, ознаки, типологія.

  76. Неурядові міжнародні організації та особливості їх впливу на міжнародну політику.

  77. Функції міжнародних організацій.

  78. Наднаціональність в діяльності міжнародних організацій.

  79. Транснаціональні корпорації та їх вплив на міжнародні відносини.

  80. Індивід в міжнародних відносинах. Відображення впливу індивіда в теоріях міжнародних відносин.

  81. Поняття та види міжнародних процесів.

  82. Переговори в міжнародних процесах.

  83. Сутність та причини міжнародних конфліктів.

  84. Стадії протікання та способи врегулювання конфліктів.

  85. Типологія міжнародних конфліктів.

  86. Особливості міжнародних конфліктів в умовах трансформації біполярної міжнародної системи.

  87. Поняття та форми міжнародного співробітництва.

  88. Інтеграційні процеси в міжнародних відносинах.

  89. Особливості та типи міжнародної інтеграції.

  90. Теорії міжнародної інтеграції.

КУРС «ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Розділ І. Демократія: зміст і її становлення

Тема 1. Демократія: поняття і людський вимір

Етимологічні визначення демократії. Предметна сфера та історичний вимір демократії. Нормативний та емпіричний підходи до демократії.

Критерії та принципи демократії, їх взаємозв'язок. Пряма, плебісцитарна і представницька демократії.

Закономірності розвитку демократії. Особливості демократії різних історичних епох. Форми і моделі демократії.

Розділ II. З історії демократії. Древня демократія і демократія середньовіччя

Тема 2. Історичні типи демократії, їх періодизація. Афінська демократія як класична форма демократії

Первісна (родова), "потестарна" демократія як перша історична форма прямої демократії, її риси. Демократичні начала організації управління. Функції суспільної влади. Процес емансипації індивідуальної свідомості та її конфлікт з родовою організацією.

Військова демократія. Ієрархізація системи військової демократії.

Вплив традицій потестарної і військової демократії на появу демократичних держав у Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

Афінська демократія. Особливості афінської демократії як класичної форми демократії. Становлення афінської демократії, основні етапи її розвитку.

Політичні реформи Солона. Розвиток афінської демократії, її інституалізація при правлінні Клісфена. Раціоналізація інститутів демократії в реформах Перікла.

Причини кризи афінської демократії. Уроки афінської демократії. Оцінка та критика афінської демократії (Сократ, Платон, Г.Гегель, Й.Шумпетер).

Зародження та еволюція демократії в Стародавньому Римі. Масові політичні рухи за свої права. Гракханський рух у захист римської демократії.

Особа римлянина та можливості її участі в політичному житті. Причини появи так званих "нових людей" (homines novi), соціальна база цієї групи.

Історичне значення римської демократії. Виродження римської демократії.

Теоретики римської демократії: Марк Туллій Ціцерон, Сенека, Еиіктет.

Тема 3. Східна деспотія і "східна демократія". Економічні, соціальні і духовні основи "східної демократії""

Східна деспотія: основні ознаки. Китайський варіант азіатської деспотії: даосисти і конфуціанці, моїсти і легісти. Джерела і зміст демократичних традицій на Сході.

Елементи демократії в Стародавньому Китаї. Розвиток демократичних принципів управління в Стародавній Індії.

Основні історико-правові джерела Стародавньої Індії: трактат про політику "Артхашастра" і "Закони Ману".

Індійські гани і сангхі - самобутні історичні форми "східної демократії-". Економічна, соціальна і духовна основи "східної демократії".

Тема 4. Розвиток демократії в епоху середньовіччя

"Вічева демократія". Народні збори (віче) як основний політико-владний елемент. Спрощеність процедури прийняття рішень. Нобілітет (Німеччина). Комунальний рух у Франції. Розвиток місцевого самоврядування. Велика Хартія вольностей 1215 р. в Англії. Міські комуни в Італії. Інститут запрошення на посаду подеста. Християнство і народовладдя. Моральні заповіді християнства.

Розвиток демократії в прадавні часи і добу феодалізму на території сучасної України. Місце і роль основних соціальних груп у суспільстві. Громади як осередок демократичного вирішення важливих суспільних питань. Елементи обмеження панування феодалів і створення певних гарантій для нижчих верств населення давнім звичаєвим правом (закон Руський). Правове закріплення суспільних відносин в "Руській правді".

Тема 5. Класична форма демократії Нового часу

Питання вироблення механізму захисту особи, її майна, фізичної недоторканості і свободи від аристократично-монархічного свавілля (Н.Макіавеллі, Дж.Локк, Т.Гоббс). Рівність, справедливість, свобода, суверенітет народу, пряма участь у реалізації "верховної влади" Ж.Ж.Руссо. Демократичний ідеал Т.Джефферсона.

Тема 6. Політичні цінності і демократія

Суб'єктивні компоненти політики. Цінності-цілі: гідність людської особистості, добробут, безпека, порядок, справедливість, рівність, свобода, відповідальність, легітимність, толерантність, злагода, здатність до компромісів. Ісая Берлін "Дві концепції свободи".

Цінності-засоби: влада як "здатність досягнення інших цінностей" (К.Дойч); "розподіл соціальних цінностей" (Д.Істон); "можливість реалізації власної волі" (М.Вебер).

Мир як цінність, як умова реалізації всіх цінностей демократичного суспільства, збереження основної цінності - людини.

Реформа як поступовість перетворень.

Тема 7. Громадянське суспільство і демократія

Громадянське суспільство як теоретична концепція і соціальна реальність. Суть, структура, ознаки громадянського суспільства. Основні віхи історичної еволюції ідеї громадянського суспільства. Українські мислителі про розвиток громади та громадянського суспільства як основи суспільного прогресу і національної консолідації.

Становлення і розвиток громадянського суспільства в Україні. Проблеми формування середнього класу. Громадянське суспільство і правова держава. Ернест Гелнер про актуальність пари "держава - громадянське суспільство" в праці "Умови свободи".

Розділ III. Сучасні теорії демократії

Тема 8. Ліберальна теорія демократії

Традиційно-ліберальна теорія демократії. Демократія як відповідальне правління. Основи для прийняття відповідальних рішень. Конституційність і обмеженість політичного панування. Основні елементи концепції представницької демократії. Едмонд Берк та його звернення до виборців (1776 p.). А. де Токвіль - основоположник ліберальної теорії демократії. Праця "Про демократію в Америці". Проблеми демократії і людської свободи в праці Ф.А. фон Гаєка "Дорога до рабства". Проблеми ліберальної теорії демократії в політичній філософії Норберто Боббіо.

Тема 9. Колективістська (ідентитарна) демократія: теорія і практика

Теоретики ідентитарної демократії - Ж.Ж.Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт. Критика ліберальних ідей. Суть органістичної теорії Ж.Руссо: народ може бути представлений сам собою, а не вибраними представниками. Тоталітарна спрямованість концепції демократії Ж.Ж.Руссо, її втілення в моделях "соціалістичної демократії".

"Соціалістична демократія". Гомогенність і цілісність спочатку робітничого класу, а згодом і всього народу; наявність у даних суверенів влади класового, загальнонародного інтересу, який усвідомлюється марксистсько-ленінською партією. Ради як механізм реалізації принципів колективістської демократії.

Риси колективістської демократії. Уроки колективістських експериментів.

Тема 10. Плюралістична теорія демократії (Девід Трумен, Роберт Даль, Гарольд Ласкі, Моріс Дюверже)

Елементи плюралізму в поглядах Ш.Монтеск'є. Дж. Медісон про поєднання принципу розподілу влади з американськими умовами: великими просторами і багатолюдністю. Ідея захисту інтересів меншості. Політичний процес як взаємодія груп і групових інтересів.

Основні положення теорії демократії Йозефа Шумпетера: суть демократичного методу; індивідуалізація політичного процесу; умови для нормального функціонування демократії.

Групи тиску і процес прийняття політичних рішень, його відкритість. Проблема дифузії влади. Слабкі сторони плюралістичної теорії демократії.

Культура плюралізму.

Теорія поліархії як варіант концепції плюралістичної демократії. Праця Р.Даля "Демократія та її критики". Інститути поліархії.

Тема 11. Елітарна теорія демократії.

Інші сучасні теорії демократії

Елітарна теорія демократії. Демократія - правління еліт.

Й.Шумпетер про демократію як конкуренцію потенційних лідерів за довіру виборців. Г.Моска про те, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути влади самого народу. Сильні сторони елітарної демократії: чіткий розподіл праці, компетентність і відповідальність осіб, які приймають політичні рішення.

Недоліки елітарної демократії: бюрократизація і олігархізація влади; пріоритетний вплив на політику найбільш сильних груп інтересів; порівняно ширші можливості підкупу посадових осіб та інше.

Партиципаторна теорія демократії (К.Макферсон, Дж.Вольф, Б.Барбер): поєднання прямої демократії з демократією делегатів; контроль громадськості за діяльністю політичних лідерів; участь громадян не тільки у виборах своїх представників, а й у прийнятті рішень на референдумах, зборах, а й безпосередньо у прийнятті і реалізації політичних рішень, контролі за їх реалізацією.

Недоліки партиципаторної теорії демократії: низька ефективність прийнятих політичних рішень, зниження інстптутіійної відповідальності посадових осіб.

Плебісцитарна партійна демократія (М. Вебер).

Вертикальна модель демократії Дж. Сарторі.

Соціал-демократична теорія демократії.

Економічна теорія демократії.

Концепція «інтегральної технократії» М. Бунге.

Тема 12. Права людини в демократичному суспільстві

Понятя та історія прав людини.

Права людини у взаємовідносинах держави, суспільства, особи. Ідеї прав людини в Античності і Середньовіччі. Ліберальне трактування прав людини.

Права людини і проблема їх реалізації в сучасному світі. Типологія прав людини. Права людини, її обовязки та соціальна відповідальність. Громадянські і політичні права. Права людини як критерій гуманізму політики. Український варіант інституту омбудсмена.

Права людини у міжнародній політиці.

Тема 13. Права людини в історії українського народу

Права людини в прадавні часи і добу феодалізму. "Козацька демократія" і права людини. Демократизація державного і суспільного життя у період буржуазних революцій. Права людини в українських державах XX ст. Конституція України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Тема 14. Інститути демократії

Суть політичного інституту та форми його прояву. Політична демократія як система політичних і суспільних інститутів, в яких опредмечуються і реалізуються принципи, цінності демократичної культури. Інститути представницької і прямої демократії; органи законодавчої, виконавчої і судової влади; інститут права; політичні партії та інші громадсько-політичні організації, засоби масової інформації; система місцевого самоврядування.

Технології демократії: вибори: суть, принципи, функції. Голосування, плебісцити, референдуми, делегування повноважень, переговори, компроміси і т.д. Виборчі системи. Закон про вибори в Україні.Виборчий процес, його основні стадії. Виборча риторика. Проблеми громадського контролю на виборах.

Тема 15. Інститут парламентаризму, його функції

Змагальність політичних сил - передумова існування (функцінування) парламентаризму як політичного інституту. Суб'єкти політичної змагальності. Парламент як політичний інститут, його структура та функції. Парламентська опозиція, її типологія в залежності від критеріїв. Групи інтересів. Лоббі. Лоббізм як форма вираження і репрезентації вагомих інтересів у владних структурах.

Парламентаризм як інститут демократії - не ідеальна форма. Критика парламентаризму в західній та українській політичній думці. Становлення і розвиток парламентаризму в Україні.

Тема 16. Порівняльний аналіз сучасних моделей демократії

Суть методу порівняльного аналізу демократії. Конкурентні демократії: американська і західноєвропейська моделі, основні принципи і ознаки.

Англоєвропейська модель демократії, її характерні риси. Політична культура і демократія.

Швейцарська демократія співучасті. Специфічні риси французької моделі демократії. Український варіант моделі демократичного правління.

Ідентитарні моделі демократії. Спів-групова (сообщественная) модель демократії А.Лейпхарта. Циклічна модель демократії. Т.з. діалектична модель переходу до демократії С.Хантінгтона.

Тема 17. Засоби масової інформації і демократія

ЗМІ - як складова частина механізму функціонування демократії. Раціональний та емоційний вплив ЗМІ на інформаційний процес. Правила відбору матеріалів в ЗМІ. Способи поширення інформації: послідовний і фрагментарний. Мас-медіа і громадська думка.

Політичне маніпулювання і шляхи його обмеження. Соціальні міфи як основа маніпулювання. Способи маніпулювання та його межі. Свобода інформації і цензура. Вільна преса та її роль у демократичних країнах. Плюралізм джерел інформації. Журналістська етика.

Тема 18. Демократія в глобальному контексті

Демократія як загальний напрям глобального розвитку. Демократія XXI ст. Умови демократичного розвитку: економічні та соціальні передумови демократії. Політична і громадянська культура як основа демократії. Релігія і демократія.

Здатність демократії пристосовуватися до різних національно- культурних умов. Сумісність демократії з східними культурами (Японія, Китай). Про виживання і керованість демократії у незахідному світі. Китайська модель реформування тоталітарної політичної системи.

Тема 19. Перехід до демократії в посткомуністичних

країнах

Суть процесу демократизації як процесу конституювання елементів демократії. Суперечності в процесі демократизації суспільства. Основні групи посткомунітичних систем. Риси політичних систем посткомуністичних країн.

Тема 20. Український шлях до демократії

Радикальні зміни у розвитку політичної системи України. Розвиток України як демократичної, правової, соціальної держави. Труднощі демократизації українського суспільства: псевдопарламентаризація; парадокси надмірної партизації; нерозвинутість громадянського суспільства.

Українське суспільство як плюралістичне суспільство за національними, мовними та ідеологічними, релігійними критеріями.

Орієнтація України на консенсусну модель демократії.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. Аристотель. Политика. Сочинения: в 4-х т. - Т. 4. - М.: Мьісль, 1983.

  2. Бердяев Н. Философия неравенства. - М., 1990.

  3. Гегель Г.В. Философия права. - М.: Мьісль, 1990.

  4. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К.: Основи, 1998.

  5. Грушевський М. Початки громадянства (Генетична соціологія). - Відень, 1921.

  6. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Знання, 1991.

  7. Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940.

  8. Драгоманов М.В. Вибране. -К.: Либідь, 1991.

  9. Камю А. Бунтующий человек. - М., 1991.

  10. Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. -К.: I І.С., 2000.

  11. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. На тлі світового досвіду. - К.: Абрис, 2000.

  12. Коваленко Г. Людина і громада. Думки про добро і правду. - К.: Вік, 1992.

  13. Конституція України. - К.: Україна, 1996.

  14. Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Романа Залуцького і Євгена Зиблікевича. Твори, Т.2. - Філадельфія, Пеннсильванія, 1980.

  15. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К.: ПБП "Фотовідеосервіс", 1993.

  16. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659 pp.) Твори. Архів. Студії / За ред. Ярослава Пеленського. - Філадельфія, 1991.

  17. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1,2,- К.: Основи, 1994.

  18. Лейпхарт А. Демократия в многосоставньїх обществах: сравнительное исследование / Пер. с англ. - М.: Аспект-Пресс, 1997.

  19. Медведчук В. Социал-демократическая модель общественного развития и предпосьілки ее становлення в Украине // Полис. - 1999. -№ 6.

  20. Новак Майкл. Дух демократического капитализма. - Минск: Лучи Софии, 1997.

  21. Острогорский М.Я. Демократия и политичкские партии. - М„ 1927.

  22. Паренти Майкл. Демократия для немногих. Пер. с англ. - М.: Прогресе, 1990.

  23. Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 1, 2. - К.: Основи, 194.

  24. Сорос Дж. Утвердження демократії. - К.: Основи, 1994.

  25. Сучасна політична філософія. Антологія. - К.: Основи, 1998.

  26. Токвіль Алексіс де. Про демократію в Америці. Пер. з франц. - К.: видавничий дім "Всесвіт", 1999.

  27. Фромм Е. Бегство от свободьі / Пер. с англ. - М.: Прогрес, 1989.

  28. Хайек Ф.А. Дорога к рабству. - М.: Зкономика, 1992.

  29. Шумпетер Йозеф А. Капіталізм, соціалізм і демократія. Пер. з англ. -К.: Основи, 1995.

  30. Актон Д. История свободы в античности // Полис, - 1993. - № 3.

  31. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. - 1992. - № 4.

  32. Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства // Політична думка. - 1996. - № 1.

  33. Арон Р. Зссе о свободах. Универсальной и единственной свободи не существует // Полис. - 1996. - № 1.

  34. Ашин Г.К. Элитизм и демократия // Обгцественньїе науки и современность. - 1996. - № 5.

  35. Бергер А.К. Политическая мьісль древнегреческой демократии. - М„ 1996.

  36. Богачевський Д. Проблеми демократії і еліти. - К., 1998.

  37. Головаха Е.И., Бекешкина И.З., Небоженко B.C. Демократизація общес-тва и развитие личности. - К.: Наукова думка, 1992.

  38. Граб В., Білик Ю. Місцеве самоврядування: закони і реальність // Віче. - 1998. - № 5.

  39. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально- східноєвропейський досвід / За ред. А.Карася. - Львів: ЛНУ, 1999.

  40. Гуттембергер Б. Теория демократии // Полис. - 1991. - № 4.

  41. Грозіцька Т. Консенсусна теорія демократії. Оптимальна модель для України // Нова політика. - 1998. - № 5.

  42. Дай Т., Зинглер Л. Демократия для злитьі. - М.: Юрид. лит-ра, 1984.

  43. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. - К.: Либідь, 1991.

  44. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблеми в Восточной Европе // Вопросьі философии. - 1990. - № 9.

  45. Демократия: государство и обгцество: Учеб. Пособие для средн. общеобраз. шк., лицеев и гимназий. - М.: Ин-т пед. систем, 1995.

  46. Дейко Ж. Особа і держава. Обмеження заради взаємовигоди // Віче, - 1994.-№ 4.

  47. 18-Зйдлин Ф. Карл Поппер и теория демократии // Философские науки. - 1990. -№ 5.

  48. Камалов М.М. Демократическая политическая культура: американский опьіт // Весник Московского ун-та. Серия 12. Социально-политические исследования. - 1991. -№ 5.

  49. Каменская Г.В. Генезис идей демократии// Социс. - 1994. - № 4.

  50. Кіш Є. Виклик демократії// Віче. - 1998. -№ 5.

  51. Кривенко Л. Суверенітет парламенту. Теорія і практика // Віче. - 1997. - № 4.

  52. Ковлер А.И. Исторические формьі демократи: проблеми политико-правовой теории. - М.: Наука, 1990.

  53. Ковлер А.И., Смирнов В.В. Демократия и участие в политике. Критические очерки теории та истории. - М.: Наука, 1986.

  54. Констан Б. О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современньїх людей // Полис. - 1993. - № 2.

  55. Кравченко І. Культура як національна мета// Віче,- 1995. - № 2.

  56. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. - 1997. - № 1.

  57. Лабутина Т.Л. У истоков современной демократии. Политическая мьісль английского просвещения (1689-1714 гг.). - М.: Ирис- Пресс, 1995.

  58. Макарьічев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходьі и оценки// По лис. - 1958. - № 1.

  59. Мирский Г.И. Авторитаризм и демократия: две модели?// Полис.

  60. 1996. -№ 6.

  61. Мировое политическое развитие: век XX. - М.: Аспект-Пресс, 1995.

  62. Ноттурно Марк Амадей. Відкрите суспільство та його вороги: суспільство, влада і бюрократія // Політична думка. - 1996. - 3-4.

  63. 33.Остром В. Демократия и самоуправление // Государство и право.

  64. 1994. -№ 4.

  65. Політичні режими сучасності та перехід до демократії. - Львів, 1999.

  66. Політологія / За ред. О.І.Семківа. - Львів: Світ, 1994.

  67. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. - Львів: Світ, 1996.

  68. Плюралізм: Вопросьі теории и практики. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1989.

  69. Перегудов С.П. Новейшие тенденции в изучении отношений гражданского обгцества и государства // Полис.- 1998. - № 1.

  70. Права людини. Підручник для 10-11 кл., ліцеїв та гімназій. - К.: Право, 1997.

  71. Салмин A.M. Современная демократия: генезис, структура, культурньїе конфликтьі. - М.: Наука, 1992.

  72. Сартари Джованни. Вертикальная демократия (Меньшинства и злитьі. Полиархия в ее нормативном определении // Полис. - 1992.

  73. Соловйов Ерік. Толерантність як новоєвропейська універсалія // Політична думка. - 1996. - № 3-4.

  74. Скиба В. та ін. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо- політичної думки / Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. - К.: Основи, 1998.

  75. Трипольський В. Демократія і влада // Віче. - 1997. - № 1.

  76. Українська державність у XX ст. Історико-політологічний аналіз. -К.: Політична думка, 1996.

  77. Федоренко Г. Український парламентаризм і історичні паралелі // Віче, - 1997.-№4.

  78. Фридман М. Четьіре шага к свободе // Общественньїе науки и современность. - 1991. -№ 3.

  79. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. - 2000. - № 3.

  80. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. - К.: Основи, 1993.

  81. Шапиро И. Демократия и гражданское обшество // Полис. - 1992.

  82. № 4.

  83. Шапиро В. Введение в типологию либерализма // Полис. - 1994.

  84. № 3.

  85. Шведа Ю. Моделі демократії Аренда Лейпхарта // Студії політологічного центру "Генеза". - 1995. - № 4.

  86. Шемчушенко Ю.С. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму// Віче. - 1997. -№ 12.

  87. Шефер J1. Социальная философия и философия истории К.Р.Поппера // Вестник Москов. ун-та. Серия 7. Философия. - 1994.-№ 3.

  88. Шмиттер Ф., Карл Т. Что єсть демократия... и чем она не является // Диалог. - 1993,-№2.

  89. Ян 3. Демократия и национализм - единство или противоречие ? //Полис. - 1996. -№ 1.

Перелік питань

  1. Багатозначність поняття "демократія".

  2. Нормативний та емпіричний підходи до з'ясування суті демократії. Поліархія Р.Даля.

  3. Критерії та принципи демократії, їх взаємозв'язок.

  4. Закономірності розвитку форм демократії. Проблема періодизації історії демократії.

  5. Первісна (потестарна) демократія як перша історична форма прямої демократії, її риси.

  6. Військова демократія. Л.Г.Морган про своєрідність військової демократії.

  7. Становлення та основні етапи розвитку афінської демократії.

  8. Політичні реформи Солона, їх суть.

  9. Розвиток афінської демократії, її інституалізація при правлінні Клісфена.

  10. "Золотий вік" афінської демократії при Періклі. Суть реформ Перікла.

  11. Причини кризи афінської демократії та форми її прояву.

  12. Арістотель як теоретик полісного народовладдя.

  13. Оцінка афінської демократії (Сократ, Платон, Г.Гегель).

  14. Зародження та еволюція демократичних інститутів у Стародавньому Римі.

  15. Особа римлянина та можливості її участі в політичному житті.

  16. Історичне значення римської демократії, її криза.

  17. Критика Йозефом А.Шумпетером класичної доктрини демократії в праці "Капіталізм, соціалізм, демократія".

  18. Східна деспотія і "східна демократія". Витоки демократичних традицій на Сході.

  19. Економічні, соціальні, духовні основи "східної демократії"" і "східної деспотії"".

  20. "Вічева демократія". Розвиток вічевої демократії в Україні.

  21. Розвиток станово-представницької демократії в епоху середньовіччя. Зародження парламентаризму.

  22. Міські комуни середньовіччя як осередок розвитку демократії.

  23. Політична культура українців та її роль у державотворенні. В.Липинський про основні чинники її формування.

  24. Народоправний, демократичний характер державного життя у Київській Русі: основні засади.

  25. Традиції українського державотворення на території сучасної України.

  26. Базові цінності західної цивілізації як основи демократичного правління. М.Вебер про основні фактори, які сформували "дух капіталізму".

  27. Концепція "економічної людини" (А.Сміт, М.Вебер, В.Зомбарт).

  28. Принцип суверенітету народу як ядро демократії. Погляди К.Поппера на принципи суверенітету народу.

  29. Принцип більшості та форми його реалізації.

  30. Право меншості на опозицію, її різновиди. Принцип більшості і меншості у розумінні Карла Поппера.

  31. Політичний плюралізм як універсальний спосіб забезпечення демократії, його ознаки. Культура плюралізму.

  32. Принцип свободи і права людини. Права й свободи людини і громадянина в Конституції України.

  33. А. де Токвіль про свободу і рівність у праці "Про демократію в Америці".

  34. Три види загроз, яких мусить остерігатися демократичне суспільство (за А. де Токвілем)

  35. Смисл поняття "звичаї" як опори демократії за А. де Токвілем.

  36. Принцип розподілу влади як важливий атрибут демократії. Ідея розподілу влади в творах Дж.Локка і Ш.Монтеск'є.

  37. Парламентаризм як політичний інститут, його елементи. Структура парламентів.

  38. Місце парламенту в системі функціонального розподілу влади в Україні.

  39. Групи інтересів: поняття, типологія і функції. Лобі.

  40. Моральні цінності демократії.

  41. Закони функціонування ідеології (за П.Флоєром).

  42. Демократія класичного лібералізму в працях Джона Стюарта Міля.

  43. Поширення ліберальних ідей в Україні (М.Драгоманов, Б.Кістяківський).

  44. Ліберальна модель демократії, її риси та слабкі сторони.

  45. Р. Даль про основні ознаки ліберальної демократії.

  46. Й. Шумпетер - основоположник сучасних теорій демократії. Суть демократичного методу.

  47. Умови успіху демократії за Й.Шумпетером.

  48. Й.Шумпетер про придатність капіталізму для забезпечення функціонування демократичного методу.

  49. Проблема демократії і людської свободи в праці Фрідріха Августа фон Гаєка "Дорога до рабства".

  50. Колективістська, ідентитарна теорія демократії, її ознаки.

  51. "Соціалістична теорія демократії". Й. Шумпетер про причини обмеження демократії в соціалістичному суспільстві в праці "Капіталізм, соціалізм і демократія". Уроки комуністичних експериментів.

  52. Соціал-демократична теорія демократії.

  53. Плюралістична теорія демократії, її особливості та ознаки.

  54. Слабкі сторони плюралістичної теорії демократії.

  55. Елітарна теорія демократії.

  56. Партиципаторна або учасницька теорія демократії.

  57. Концепція "інтегральної технодемократії" М.Бунге.

  58. Економічна теорія демократії.

  59. Суть і принципи порівняльного аналізу моделей демократії.

  60. Моделі демократії за А. Лейпхартом: їх суть.

  61. Мажоритарна модель демократії. Модель демократії Великобританії.

  62. Американська модель демократії.

  63. Консенсусна модель демократії (Швейцарія, Бельгія).

  64. Характеристика держав стійкої демократії за А. Лейпхартом.

  65. Французька модель демократії.

  66. 67.Оптимальна модель демократії для України.

  67. Китайська модель реформування тоталітарної політичної системи.

  68. Умови і суперечливі фактори розвитку демократії в країнах "третього світу" за А.Лейпхартом.

  69. Циклічна модель демократизації.

  70. Три хвилі демократизації за С.Хантінгтоном.

  71. "Перехід" до демократії як тип суспільної трансформації та його основні стадії.

  72. Фази посткомуністичної трансформації за З.Бжезінським.

  73. Класифікація країн за темпами демократичних перетворень. Основні риси посткомуністичних країн.

  74. Особливості і труднощі посткомуністичної трансформації в Україні.

  75. Основні суперечності в процесі демократизації суспільства.

  76. Різноманітність і суперечливість посткомуністичної реальності.

  77. Умови і можливості демократичного розвитку.

  78. Політична культура як передумова демократії.

  79. Свобода: суть, структура. І. Берлін про дві концепції свободи.

  80. Три типові парламентські ситуації в процесі посткомуністичної трансформації.

  81. Напрямки демократизації політичної влади в Україні.

  82. Суть і функції виборів у демократичному суспільстві.

  83. Основні принципи вільних демократичних виборів.

  84. Виборчі системи. Виборча система в Україні.

КУРС "ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ"

І. “Теоретико-методологічні засади порівняльного аналізу
політичних систем”

Порівняльна політологія пройшла своє конституювання та розвивалась одночасно зі становленням політичної науки і в своєму розвитку пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50-их роках ХХ ст. Цей етап характеризувався поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70-их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.

Основні підходи в структурі порівняльного методу: вивчення окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних і контрастних країн. Питання концептуальної правдивості, сутність якої полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз емпіричних матеріалів, то порівняльне дослідження стосується трьох груп емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких роблять узагальнення/висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь клас явищ, щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках.

Новий інституціоналізм, як самостійна теоретико-методологічна парадигма, став логічним підсумком і продовженням попереднього етапу розвитку політичної науки та порівняльної політології. Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держава, уряд, парламент, партії та бюрократія, а й інститутів “другого порядку”, а також неформальних інститутів. Поняття критичний не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (що властиве біхевіоризму), а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоризму, вони залишаються далі актуальними і потрібними. Загальною характеристикою, що об’єднує усі існуючі різновиди неоінституціоналізму у певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не громадян, соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Отже, загальним у зазначених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути – А.Р.) є певним структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність. Як своєрідний механізм впорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/ організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей, або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми з допомогою яких інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи і можна розглядати їх як елементи цілої системи. Політичні інститути можуть бути одночасно формальними та неформальними. У дисертації зазначається, коли йдеться про конкретні політичні інститути, то треба враховувати, що вони поєднують принаймні три площини. Перша – загально-методологічна – передбачає ті спільні характеристики, які властиві цьому інституту незалежно від дії різних чинників. Друга площина передбачатиме спільні характеристики цього інституту, які властиві групам країн із певними спільними характеристиками, наприклад, у випадку інституту президента – формою правління – президентською, змішаною (напівпрезидентською) та парламентською. Третя площина відображатиме національні особливості цього інституту.

Оскільки політичне життя надзвичайно динамічне і в ньому відчуваємо дію багатьох чинників, то це накладає відбиток і на самі інститути. Вони також перебувають у постійному стані змін – нові люди, новий характер відносин між людьми, нові проблеми тощо. Отже, інститути мають певний рівень постійності, тобто досить широкі межі, в яких відбуваються інституційні зміни: плановані та несподівані, які наперед не передбачені. На інститути впливають і зовнішні щодо них події/виклики. Зміни/події в оточенні щодо інституту визначають для нього набір можливостей і загроз. Відповіді на ці виклики передбачають внутрішньоінституційні зміни, сам розвиток або занепад інституту.

Сьогодні головними підходами щодо концептуального трактування поняття політична система є: структурно-функціональний, кібернетичний та інституційний. Фактично всі виділені підходи взаємодоповнюючі, оскільки кожен з них робить наголос на певних характеристиках політичних систем, підходить до аналізу політичної системи зі свого погляду. Тому їх не можна розглядати у форматі “або – або”, а саме як взаємодоповнюючі, разом вони дають змогу побачити/зрозуміти такий феномен комплексно. Зазначається, що в дисертаційному дослідженні політична система розглядається у форматі неоінституціоналізму як цілісність, яка складається з формальних і неформальних інститутів та груп, відрізняється від оточення і постійно з ним взаємодіє.

Політичні системи країн Західної Європи характеризуються значною різноманітністю, яка зумовлена відмінностями у формах правління, територіального устрою, історичних особливостях еволюції тощо. Відповідно, процес розвитку суспільства іманентно передбачає кількісні та якісні зміни в системі політичних інститутів, які на певному етапі здатні призводити до якісних змін у національній політичній системі. Внаслідок цього політичні інститути запропоновано розглядати в форматі індикаторів політичних змін національних політичних систем.

ІІ. Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи

Еволюція концепції соціополітичного поділу, яку вперше сформулював С.Ліпсет і С.Роккан. Соціополітичний поділ передбачає інтеграцію соціальної групи/груп і політичної партії/партій, коли ідентифікація індивіда зі своєю соціальною групою буде передбачати наступний партійний вибір та коли партія стає інституційним представником інтересів цієї соціальної групи на політичній арені. Головним індикатором, який свідчить про перетворення певного існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв’язку між групою та політичною партією, або іншим політичним інститутом, який буде виступати представником інтересів цієї групи. Другим індикатором має бути часовий вимір – тривалість соціополітичного поділу. Отож, про наявність у суспільстві соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв’язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв’язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон’юнктурою.

Процес трансформації соціально-групового поділу у соціально-політичний проходить, на наш погляд, три стадії: латентну, ідентифікаційну та інституційну. Формування соціополітичного поділу передбачає, що процес поєднання групової окремішності та відповідного політичного інституту повинен стосуватися більше ніж одного суб’єкта. В такому випадку для остаточного оформлення конструкції соціополітичного поділу треба, щоб сторонами були як мінімум два актори, які поєднують соціально-групові та політично-інституційні частини. Свідченням остаточного формування соціополітичного поділу є наявність політичних партій, які обстоюють інтереси принаймні двох соціальних груп протягом тривалого часу.

ІІ.І. Соціально-економічна основа соціополітичних поділів

Еволюція поняття “клас,” основні підходи до цього поняття на сучасному етапі. Зміни, які сталися щодо категорій занятого населення у сфері промисловості, сільского господарства та сервісу. Суттєві зміни відбулися у кожній із названих категорій, зокрема соціальна група людей зайнятих у промисловості відчутно зменшилась і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості у країнах Північної Європи нижчі, ніж у південних країнах. Cьогодні до зайнятих в промисловості належать працюючі на виробництві, будівництві та гірництві. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дали змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. За широким спектром характеристик – характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього поняття “соціально-економічна складова” коректніше відображає суть соціальної основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова”. Категорія населення, зайнятого в сільському господарстві помітно зменшилась, натомість група зайнятих у сфері сервісу суттєво збільшилась і займає сьогодні першу позицію в категорії зайнятого населення.

Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою, слід враховувати суб’єктивне сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) – статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Зіставлення показників індексу за період від 1960 р. щодо зазначених країн доводить, що не простежується жодної лінійної залежності між якісними змінами в структурі соціальних груп і рівнем суспільної нерівності. Показники для 60-их років та 2006 р. майже ідентичні. Соціополітичний поділ на соціально-економічній (класовій) основі властивий усім без винятку країнам Західної Європи. Важливою особливістю цього поділу є невпинне зменшення частки робітничого класу, але низка суспільних проблем, пов’язаних із становищем у західних суспільствах найманих працівників, буде ще досить довгий час сприяти актуалізації цього соціополітичного поділу. Наступна особливість цього поділу полягає у тому, що політичну складову після падіння Берлінської стіни представляють лише соціал-демократичні партії. Комуністичні партії у багатьох державах перестали отримувати підтримку виборців на парламентських виборах і зникли або зійшли на маргінес політичної сцени. У тих державах, де вони продовжують діяти, рівень їхньої підтримки не дає їм змоги впливати на політичне життя. Простежуються також певні регіональні відмінності: в країнах Північної Європи порівняно з країнами Південної – значно менша частка населення зайнята в сфері промисловості і значно більша в сфері сервісу, також північним країнам властивий нижчий рівень суспільної нерівності.

ІІ.ІІ Етномовна основа соціополітичних поділів.

Теоретико-методологічні особливості поняття етнічна група. Обґрунтовання доцільності використовувати поняття – етномовна група. Воно дає підстави не звертатися до пошуку однієї корінної нації, як наприклад у випадку Бельгії і Швейцарії, а розглядати всі етномовні спільноти як етнічні групи. Досить часто етномовні групи сконцентровані і проживають у межах певного/окремого регіону, відповідно етномовні особливості в цьому випадку посилюються, інтегруються з територіальними, досить часто й іншими характеристиками, створюючи складний конгломерат групових особливостей. Однак регіональні особливості не завжди автоматично свідчать про присутність етномовних відмінностей. Прикладом може слугувати особливий регіон в Італії – Паданія, або Баварія в ФРН, де населення має багато особливостей, проте не використовує національну мову, хіба можна говорити про наявність у мешканців зазначених регіонів особливих діалектів. В цьому підрозділі аналізуємо групи, в основу яких покладено етномовні та етнічні відмінності. В першому випадку соціальна група буде характеризуватися одночасно етнічними та мовними відмінностями щодо інших груп. В другому випадку – розглядатимемо групи, які будуть мати етнічні відмінності, але не будуть передбачати відмінностей у мові (ірландці та англійці в Сполученому Королівстві).

На підставі аналізу змін показників індексу етномовної фрагментації можна виділити декілька умовних груп (від 0 до 1). Групу з найвищим показником етномовної фрагментації – понад 0,5 становлять Бельгія і Швейцарія; наступну групу з середнім показником – від 0,3 до 0,5 становлять – Іспанія, Сполучене Королівство та Франція; решта країн мають низький або дуже низький показник цього індексу. Становище та відносини між етномовними та етнічними групами у Бельгії, Швейцарії, Іспанії, Сполученому Королівстві та Франції. Попри присутність у всіх европейських країнах багатьох різноманітних етномовних груп, групові мовні та етнічні відмінності не призвели до формування та актуалізації етномовної ідентифікації і переростання її в площину політичного представництва в більшості країн. Сьогодні соціополітичні поділи на етномовній основі сформувалися лише в Бельгії, Сполученому Королівстві та Іспанії. Наявність цього типу поділу суттєво впливає на політичне життя зазначених країн (у випадку Сполученого Королівства та Іспанії призводить до суттєвого політичного протистояння на регіональному рівні).

ІІ.ІІІ. Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу.

Сутність міграційних процесів в європейських країнах від завершення Другої світової війни. Початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Активне прискорення в’їзду до країн Європи припало на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувалось нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. В низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії. Однією з головних характерних рис був антиіммігрантський характер. Незважаючи на “молодість” цих партій, вони почали отримувати досить високий рівень підтримки серед виборців.

Формування нового соціополітичного поділу в етнополітичній площині у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке поки що дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер. Існуюча перспектива подальшого збільшення в європейських країнах кількості іммігрантів з неєвропейських країн, особливо тих, що належать до інших цивілізацій, дає підстави передбачити усталення цього типу соціополітичного поділу у зазначених країнах і поширення на інші європейські країни.

ІІ.IV Релігійна основа соціополітичних поділів.

Місце релігійних конфесій та індивідуальної релігійності в політичному житті. Порівняння змін у конфесійному розподілі між державами Західної Європи засвідчує, що для більшості з них властиві такі тенденції: по-перше, зменшення в абсолютних показниках відсотка прихильників домінуючої/домінуючих конфесій; по-друге, поява і вихід в “лідери” представників мусульманської конфесії. В Бельгії, Греції та Франції вірні ісламу за кількістю прихильників вийшли на другу позицію серед конфесійних громад; по-третє, зростання частки тих, щодо кого не визначена конфесійна належність, або хто себе кваліфікує як “невіруючий”.

Аналіз країн з допомогою індексу релігійної фрагментаризації свідчить про суттєве зростання цього рівня. На підставі оцінки показника індексу можемо виділити три групи країн. Перша група охоплює країни з високим рівнем релігійної гомогенності. До цієї групи належать : серед католицьких держав – Іспанія, Португалія, Ірландія та Бельгія; православна Греція; серед протестантських держав – Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція, яким властивий майже ідентичний показник індексу. Другу групу становлять держави з найбільшою релігійною різноманітністю, тобто їм властива наявність одночасно декількох співмірних за впливом конфесійних груп: Нідерланди, Німеччина та Швейцарія, де показники індексу перевищують 60%. Третю групу становлять країни, які позиціонуються між першими двома групами, проте показники індексу для цих країн та динаміка зростання індексу свідчать, що в цих країнах збільшується релігійна гетерогенність. Показники Австрії ставлять її за межу нашої умовної сепарації на групи, хоча вона ближча до країн третьої групи. В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь – католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна зарахувати Сполучене Королівство та Францію.

Розвиток партій християнського спрямування та їхній зв’язок із конфесійними групами. Комплексний аналіз цього питання допоміг зробити висновок, що соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моноконфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на різному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині протистояння і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до послідовників ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. Якщо в європейських країнах держава і церква відділені, рівень релігійності більшості корінного наслення низький (середній показник відвідування релігійної служби щодо європейців становить 20%), то для іммігрантів мусульман властива інша практика. З огляду на релігійну специфіку, яка підкріплюється концентрованим проживанням в умовах переважаючої, принципово відмінної мовно, культурно та релігійно більшості, іммігранти мусульмани характеризуються високим рівнем релігійності. Внаслідок цього іслам стає домінуючим регулятором групового та особистого життя, поведінки іммігранта мусульманина, враховуючи зовнішній вигляд, одяг тощо. Це призводить до формування протиріччя між світським характером європейського суспільства і клерикально залежною поведінкою спільнот іммігрантів – визнавців ісламу. Громадяни європейських країн, які не бажають, щоб в їхніх містах будували мечеті з мінаретами, щоб в цих мечетях проповідували на арабській, а не на національній мові, щоб у публічних установах вони зустрічали службовців в одязі, який має релігійний контекст тощо, несподівано зрозуміли, що вони мають спільне коріння в християнстві. Внаслідок цього християнська спадщина починає тісно поєднуватися з національною історією, культурою, традиціями та звичаями. Тому такий поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.

ІІ. V Територіальна основа соціополітичних поділів.

Під територіальною основою соціополітичного поділу треба розуміти відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності у цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Фактично цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною. Регіональна ідентичність може ґрунтуватись на особливостях мови, культури, історії тощо. Переважно вона призводить в майбутньому до створення громадських організацій і політичних партій. Існування подібних інституційних утворень пов’язане з наявністю гомогенних територіальних груп і відповідним рівнем їхнього розвитку, а також з існуванням у країні демократичного суспільства, де можлива така інституалізація. Проведений аналіз ситуації в основних регіонах європейських країн дав змогу констатувати, що регіональна основа соціополітичного поділу серед європейських країн сьогодні є лише в Італії, хоча рівень напруги, завдячуючи референдуму 2006 р., відчутно зменшився. Одночасно в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві регіональні відмінності і відповідне партійне протистояння накладаються на систему етномовного поділу та внаслідок цього взаємно підсилюються.

ІІ. VI Соціополітичний поділ “нової політики”

Соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, з іншого – поділені між собою на два опозиційні блоки, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі.

ІІІ. Інститут глави держави у країнах Західної Європи

Сутність поняття та обсяг повноважень монархів як глав держав у Сполученому Королівстві, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії та Швеції. У конституційних монархіях глава держави – монарх володіє одночасно окремими функціями законодавчої влади (спільно з національними парламентами) та виконавчої (спільно з урядами). У системі виконавчої влади більший обсяг повноважень монархи мають щодо міжнародних справ і питань оборони. Здебільшого монархи є главами національних церков. Щодо всіх монархів діє норма їхньої особистої недоторканості. Оскільки монархи політично нейтральні, то відіграють важливу роль у забезпеченні/зміцненні суспільної єдності країн.

Посаду президента слід розглядати стосовно країн із напівпрезидентською та парламентською формами правління. Спільні й особливі вимоги щодо кандидатів на цю посаду, стосовно способів обрання та термінів перебування. Обсяги повноважень президентів у системі взаємин: президент – парламент – прем’єр-міністр (уряд). Рівень політичної ваги президента найвищий за напівпрезидентської форми правління і найменший за умов парламентської форми правління. У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які передбачатимуть відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості (ситуація коґабітації).

Позиціонування повноважень президентів має обов’язково охоплювати аналіз не лише прав і можливостей, які надають президентам конституції національних країн, а й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів, перерозподіл повноважень на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик повноважень президентів країн з парламентською формою правління.

IV. Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи

Парламенти усіх без винятку європейських країн як представницькі інститути своїм складом відображають політичні преференції громадян власних держав і, одночасно, своєю діяльністю постійно орієнтуються на домінуючі інтереси виборців. Громадяни через посередництво депутатів беруть участь в управлінні державою, формуючи визначальний елемент конструкції представницької демократії. Спільні та особливі вимоги/властивості щодо: кандидатів у депутати, стосовно імперативного мандату, парламентського імунітету, індемнітету, права на конфеденційну інформацію, ситуацію з доходами та привілеями парламентарів. Роль і значення голів парламентів, зіставлення обсягів їхньої компетенції. Позиція керівних органів парламентів, головні різновиди парламентських комісій: комісії цілої палати, постійні комісії парламенту, постійні та тимчасові комісії, спільні комісії у випадку двопалатних парламентів. Аналіз ролі партійних фракцій у парламенті кожної європейської країни. Структура парламентів європейських країн формувалася на підставі національного та міжнародного досвіду парламентської діяльності. Головними структурними елементами, які мають найбільше функціональне навантаження, є парламентські комісії та партійні фракції.

Засади формування та повноваження верхніх палат в двопалатних парламентах, які існують у всіх федеративних та частині унітарних європейських держав. Характеризуючи співвідношення палат у двопалатних парламентах слід використовувати конструкцію: симетричного (сильного) та асиметричного (слабкого) бікамералізму. Симетричний вимір двопалатних парламентів означає, що законодавча влада парламенту рівномірно поділена між обома палатами; асиметричність відповідно означає, що влада концентрується тільки в межах нижньої палати парламенту. Серед аналізованих нами держав Західної Європи симетричний бікамералізм, властивий парламентам: Бельгії, Італії, Німеччини та Швейцарії. Асиметричний бікамералізм характерний: Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландам, Сполученому Королівству та Франції. Простежується тенденція, коли унітарні держави в ситуації необхідності обрання між однопалатним та двопалатним парламентом, надають перевагу однопалатному. Також підтверджується наявність спільної тенденції для європейських країн – постійне зростання частки жінок серед депутатів національних парламентів. В регіональному плані найвищі показники представництва жінок характерні для північних країн і найменші – для південних країн Західної Європи.

Законодавча функція як визначальна для кожного парламенту однозначно зафіксована у конституціях усіх європейських держав і полягає у прийнятті законів, які повинні мати обов’язковий характер для всіх без винятку громадян і суспільних інститутів. Однопалатні парламенти та нижні палати двопалатних парламентів внаслідок того, що їх обирають на прямих, рівних і загальних виборах, є легітимними представниками усього народу, а не лише тих громадян, хто їх обрав. Саме від імені цього народу депутати здійснюють владу у власних країнах. У більшості європейських країн ініціаторами основної частини законопроектів є уряди. Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами. Контроль за діяльністю виконавчої влади розглядається як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінюється сила парламентів. Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. Як контролюючі функції розглядається прийняття бюджету, запитання та інтерпеляції.

Роль та місце опозиції. Опозицію, на наш погляд, треба розглядати як складовий інституційний елемент політичної системи конкретної країни з демократичним політичним режимом, оскільки її функціонування пов’язане з боротьбою/змаганням за владу, яка відбувається у межах діючої правової системи. Визначаючи опозицію, використовують такі показники: не володіння владою, або не входження до складу політичної коаліції, яка має владні посади; не прийняття, критика та формулювання альтернатив щодо політичного курсу, який проводять представники влади; прагнення самостійно, або у складі нової, щодо існуючої, комбінації політичних сил легально змінити правлячу політичну команду та оволодіти виконавчою державною владою. Крім того, політичні сили, які належать до опозиції, повинні мати співмірну політичну вагу з владними політичними силами, яка переважно визначається під час загальнонаціональних виборів. Тобто, результат опозиційних політичних сил треба зіставляти з результатом правлячої партії, або владної коаліції. Якщо протилежні щодо владних політичні сили будуть суттєво відставати у рівні підтримки, то вони не зможуть сформувати ефективну опозицію, тому що конкуренція можлива лише між сумірними за силою і впливами політичними акторами. Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду.

Тип уряду: однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. Ми можемо виділити три групи країн, де опозиція займатиме та відіграватиме відмінну роль. До першої групи можемо зачислити опозицію у країнах, де встановлюються однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи варто зарахувати країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості. Специфічна ситуація існує у Швейцарії. Її особливість полягає у тому, що всі головні партії входять до складу уряду, внаслідок чого у цій країні фактично немає опозиції у парламенті.

V. Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи

Категорія уряд належить до ширшого поняття – виконавча влада, яка може бути моністичною та дуалістичною. Моністичний тип притаманний країнам з президентською формою правління і передбачає, що президент є не лише главою держави, а й главою виконавчої влади. За цієї форми функції уряду виконує адміністрація президента, а посади голови уряду немає. Дуалістичний тип властивий парламентській і напівпрезидентській, або змішаній формам правління. Він передбачає, що одночасно виконавчу владу представляє глава держави, обсяг повноважень якого в системі виконавчої влади суттєво відрізняється в кожній країні та урядом на чолі з головою уряду. Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент – за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається машина державного управління.

В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду – його колегіальний характер, оскільки уряд завжди передбачає певну кількість вищих посадових осіб. Виняток становить однопартійний уряд більшості. Третя ознака уряду – його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду.

Посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, слід розглядати показники сили прем’єр-мінстрів у трьох категоріях держав із високим, середнім і низьким рівнем сили голови уряду. Прем’єр-міністри з високим рівнем впливу властиві країнам з однопартійним урядом або з коаліційним урядом, де одна домінуюча партія. Відповідно вплив прем’єр-міністра слабшає у коаліційних урядах.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних. Здебільшого це пов’язано з розвитком інтеграційних процесів у Європі та з суттєвим зростанням ролі і значенням засобів масової інформації у суспільному житті кожної країни. Також простежується персоналізація влади, коли носії посади глави уряду внаслідок особистісних характеристик і своєї залученості в міжнародні справи здатні відігравати більшу суспільну роль, ніж передбачено формальними повноваженнями.

Основні підходи щодо сутності поняття кабінет у країнах Західної Європи. Поняття кабінет має два значення. По-перше, термін кабінет використовують для означення керівників відомств, яких призначає президент США, традиційно їх називають “секретарями” і вони діють під його керівництвом в складі адміністрації президента. В цьому випадку цей термін можна розглядати як синонім поняття уряд. По-друге, цей термін використовують для характеристики обмеженого кола найбільш впливових міністрів на чолі з головою уряду, які мають право приймати рішення від імені цілого уряду. Цей феномен отримав путівку в життя на підставі практики Сполученого Королівства. В уряді цієї країни є чотири категорії міністрів: 1) міністри, які очолюють міністерства; 2) міністри, які не очолюють міністерства (міністри без портфеля); 3) державні міністри, які фактично є заступниками міністрів першої категорії, або є головами великих підрозділів міністерств (міністерство оборони, наприклад); 4) молодші міністри.

На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів можемо відзначити, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Створення такого типу урядів відбувається здебільшого під час різних варіантів політичних криз, коли довіра в суспільстві до основних політичних партій низька. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого можна виокремити уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. В парламентських системах уряд є “продуктом” парламенту, підзвітний йому і його нормальна діяльність залежить від підтримки парламенту, який може відправити уряд у відставку. Водночас уряд має змогу достроково припинити повноваження парламенту. За цієї форми правління уряд, фактично, “очолює” представницьку структуру – парламент.

За напівпрезидентської форми правління позиція уряду залежить від співвідношення політичної ваги президента та парламентської більшості. У випадку, коли президент і парламентська більшість представляють ту саму політичну силу, то президент відіграє домінуючу роль і може бути фактичним керівником уряду та парламенту. В умовах, коли парламентська більшість представлена іншою ніж президент політичною силою, то уряд опирається на підтримку парламенту, опозиційного до президента. Така ситуація називається процесом коґабітації (співіснування) і характеризується слабкою позицією президента та домінацією уряду.

Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

В категорії однопартійні уряди більшості як базовий тип слід розглядати уряд Сполученого Королівства. Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Програма уряду представляється у тронній промові монарха під час відкриття парламенту, що завжди відбувається у приміщенні Палати лордів. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту, при цьому обов’язковою нормою є вимога, що певна частина членів уряду повинна бути членами Палати лордів. Щодо членів уряду існує солідарна відповідальність, яка передбачає, що міністри та інші члени уряду повинні публічно підтримувати урядові рішення і не критикувати їх. Однопартійні уряди більшості на початку ХХІ ст. були властиві також Греції, Іспанії та Португалії. У післявоєнній історії країн Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту.

Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, приблизно однакові за кількістю депутатів.

Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті. Природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи і ставить на порядок денний питання про дострокові парламентські вибори. Тобто, коли парламент нездатний сформувати більшість, тоді перед політичними акторами і країною в цілому постає альтернатива: формування уряду меншості, або дострокові вибори. Останній варіант передбачає дуже багато політичних невідомих і, крім того, він завжди може бути реалізований у випадку нездатності сформувати уряд меншості, або нездатності реалізовувати владу/негативних результатів діяльності цього уряду. Дисертант ґрунтовно аналізує причини та чинники утворення та існування урядів меншості. Після Другої світової війни третину від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.

Визначальною характеристикою під час формування уряду є те, що уряд формується внаслідок системи взаємодії між партіями, які провели своїх представників до парламенту. Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша – охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія – це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя – характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності. Коаліційні уряди в європейських країнах формуються здебільшого на підставі принципу пропорційності або переговорів.

Сутність поняття урядової стабільності та її індикатори. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем’єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною – закінчення терміну повноважень, визначених конституцією, чи дострокова відставка. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем’єр-міністра, або члена уряду. На підставі цих індикаторів в роботі обчислено загальну кількість змін у складі урядів європейських країн за період 1960-2004 рр. Аналіз показників середньої тривалості урядів протягом терміну роботи парламенту дав змогу виділити три групи країн. Першу групу – становитимуть країни з високим рівнем показника (понад 60 %). До них належить: Швейцарія, Швеція, Нідерланди, Сполучене Королівство та Іспанія. До другої групи належать країни з найнижчим показником урядової стабільності – Італія, Франція та Фінляндія. Третю групу становитимуть країни з середнім рівнем стабільності. Вони складають найбільшу групу серед країн Західної Європи.

VI. Вплив виборчих систем на політичні системи

Демократичні вимоги щодо виборів. Процедури голосування та засади проголошення виборів. Під виборчою системою слід розуміти сукупність норм, які регламентують процес артикуляції виборчих переваг, які виявляються у кількості отриманих на виборах голосів і визначають механізми перетворення цих голосів у відповідну кількість депутатських мандатів. Сьогодні у державах Західної Європи існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців політичних партій і блоків, а також і для цілої політичної системи певної країни.

Головні характеристики системи відносної більшості та двотурової систему більшості, позитивні і проблемні сторони цих різновидностей мажоритарної виборчої системи. Характерні ознаки пропорційної виборчої системи. Серед європейських країн можемо виділити такі різновиди пропорційної виборчої системи: по-перше, пропорційна виборча система з єдиним загальнонаціональним виборчим округом, яку застосовують у Нідерландах; по-друге, пропорційна виборча система з закритими списками; по-третє, пропорційна виборча система з преференціями; по-четверте, виборча система панашаж, яку застосовують у Швейцарії та Люксембурзі; по-п’яте, система єдиного перехідного голосу, яку застосовують в Ірландії та на Мальті. Досвід Німеччини та Італії з 1993 до 2005 року, коли в цій країні діяв різновид змішаної виборчої системи. Кожна виборча система є механізмом, інструментом здійснення демократії в країні, та формування інститутів влади в межах визначеної форми правління. Від політичної еліти країни залежить, які політичні наслідки повинні стати реальністю внаслідок застосування конкретної моделі виборчої системи. Саме політична еліта, оскільки вона приймає рішення в парламенті, повинна усвідомлювати всі позитивні та всі проблемні характеристики виборчих систем перед її вибором і в процесі трансформації.

Оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство, внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Сама оцінка є складним процесом, оскільки визначення наслідків застосування тієї або іншої системи не є однозначним з погляду головних політичних акторів. Варто зазначити, що оцінка виборчої системи передбачає врахування багатьох змінних, які можуть по- різному впливати на саму оцінку навіть під час двох підряд виборів, які відбуваються за незмінним виборчим законом. Виборчі системи важко розглядати як незалежний феномен, вони здебільшого є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, як і самі постійно різновекторно впливають. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності/диспропорційності. Отже, виборчі системи здатні вирішально впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Кожний тип виборчої системи має власні переваги та недоліки, але всі існуючі сьогодні системи з їхніми плюсами та мінусами є іманентною частиною національних демократичних політичних систем, перебуваючи в складній мережі взаємозв’язків з політичними інститутами та механізмами.

Виборчі системи визначально впливають на кількість політичних партій у політичних системах власних країн. Найбільш повно дискримінаційний характер виборчих систем/виборчого закону виявляється в Сполученому Королівстві та Франції. В цих двох випадках мажоритарна виборча система створює сприятливі умови для найбільших політичних партій, суттєво обмежуючи менші партії щодо їхнього потрапляння до парламенту. Особливий випадок становить Швейцарія, де прийняття “Магічної формули” зумовило не лише стабілізацію партійної системи, а й позбавило перспектив малі партії на національній політичній сцені. Пропорційна виборча система сприяє забезпеченню високого рівня пропорційності виборів порівняно з системами відносної більшості та більшості з двотуровим голосуванням. Додаткові чинники, які сприяють зменшенню рівня диспропорційності, такі: запровадження загальнонаціонального виборчого округу та великих округів, другого рівня розподілу депутатських мандатів і стабільні характеристики партійної системи.

VII. Місце політичних партій у політичних системах
країн Західної Європи

Політичні партії є результатом і показником демократичного розвитку суспільства, виконуючи числені важливі суспільні функції. Визнання виняткової ролі політичних партій в організації та проведенні виборчого процесу, усвідомлення постійного зростання вартості виборів зумовили запровадження державного фінансування політичних партій. Внаслідок цього відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з’єднує державу та громадянське суспільство, у державно-суспільний інститут.

Феномен урядова партія/ії властиві парламентській і напівпрезидентській (змішаній) формам правління, які передбачають формування уряду на підставі створення більшості у парламенті. Конструкція урядової партії є своєрідним інтегратором двох систем – партії та уряду, коли керівники/представники партії, які формують уряд, одночасно займають вищі державні політичні посади. Внаслідок цього кожен конкретний уряд змушений вирішувати складну систему питань, пов’язаних із співвідношенням цілей і інтересів партій учасників, які одночасно є конкурентами на майбутніх виборах, за умов коаліційних урядів; партійної та державно-бюрократичної складової уряду тощо. Формування політичними партіями урядів також сприяє процесу одержавлення політичних партій. Такий процес, на нашу думку, поширюється на всі парламентські партії, які брали участь у формуванні уряду і які були в опозиції.

Формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Це зумовлює необхідність звернення до аналізу індексу “ефективна кількість політичних партій”. Порівняння даних дає підстави стверджувати, що в період з 1945 до 1990 років простежувалась тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій для всіх європейських країн. Щодо періоду 1990-94 років у Данії та Португалії відмічалось певне зменшення показника за умов продовження загального зростання індексу для решти країн. Починаючи з 1995 р., простежується тенденція поступового зменшення показника індексу. Причини та чинники, які зумовлюють це зменшення. Зазначені чинники та багато інших сприяли тому, що великі/старі політичні партії почали втрачати у 90-их роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про “кризу політичних партій”. Одночасно підтримка політичних партій почала все більше мати вибірковий, селективний характер. Окрім того, поряд з головними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів і прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію. Результатом цього, на наш погляд, стало зменшення показника ефективної кількості політичних партій у державах Західної Європи на початку нового століття/тисячоліття.

Починаючи з 90-их років ХХ ст., у державах Західної Європи відбувався поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945- початок 90-их років характеризується такими тенденціями:

  1. у 90-их роках простежується тенденція до зменшення відмінностей між партійними системами держав Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій;

  2. у середньому збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку;

  3. малі партії здебільшого пов’язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн;

  4. відходять у минуле двопартійні та дво – і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом;

  5. внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з’єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут. Цьому процесові сприяє парламентська діяльність партій та формування ними урядів;

  6. “криза партій” як феномен, що характеризує стан розвитку партійних систем держав Західної Європи наприкінці ХХ ст., виявилась нетривалою або суто умовною. Політичні партії сьогодні продовжують залишатися провідними інститутами політичної системи;

  7. все це загалом дає змогу стверджувати про зменшення дистанції між партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між партійними системами держав цього регіону. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру;

  8. у середовищі лівих партій країн Європи за визначений період відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних – соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали – зелені. В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених виходять за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють потсматеріальний напрям;

  9. для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі. Консервативні партії північних/скандінавських країн відрізняються від партій цього спрямування інших європейських країн тим, що вони є меншими чисельно і за рівнем впливу та домінуючою ліберально-консервативною орієнтацією;

  10. правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики.

VIII. Участь громадян у політичному житті країн Західної Європи

Участь громадян у виборах, ефект зміни виборчої підтримки. В європейських країнах простежується тенденція до поступового скорочення рівня участі громадян у виборах. Найбільш переломним етапом у цьому процесі стали 90-ті роки. Саме на цей час припадає найбільш відчутна зміна в підтримці виборцями політичних партій. Відбувається збільшення частки громадян, які голосують не за своєю соціально-груповою належністю, а на підставі індивідуальних характеристик.

Місце і роль референдумів у політичному житті європейських країн, тенденція зростання використання інституту референдуму в політичному житті більшості європейських країн, політичні наслідки застосування інституту референдуму. Еволюція участі громадян європейських країн у профспілкових організаціях. Визначено тенденцію скорочення частки членів профспілок та кількості профспілкових організацій. Основні тенденції протестної активності громадян, переведення існуючих акцій у переважаючий формат конвенційної діяльності. Особливість нового етапу – неокорпоративізму, його ролі в політичному житті європейських країн. Новий етап корпоратизму характеризується збереженням активної ролі держави. Зміна полягає в тому, що поряд з урядом почав впливати на процеси в економічній площині і парламент, що є цілком зрозумілим, з огляду на системи взаємовідносин парламентської більшості та уряду в європейських країнах. Провідним інститутом захисту прав громадян, гарантування їм можливості контролювати та впливати на діяльність/бездіяльність владних структур стали національні омбудсмени та інститут загальноєвропейського омбудсмена.

Література

  1. Алексеєнко І.В. Національні держави в умовах глобалізації світу: (політичні і правові аспекти): Монографія. – К.: Б.в.; Ніжин: Аспект – Поліграф, 2006. – 360 с.

  2. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учебное пособие / Сокр. пер. с англ. А.С.Богдановского, Л.А.Галкиной; Под ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 537 с.

  3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.:АМУПП,1997. – 200 c.

  4. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч.посібник. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000. – 200 с.

  5. Бурдяк Я. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів: Монографія / Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. – Чернівці: Рута, 2004. – 328 с.

  6. Варзар І. Державна етнічна політика в політолого-етнологічних аспектах: історіологічний аналіз // Наук. Зап./ НАН України, Ін-т політ. І етнонац.дослідж. ім. І.Ф.Кураса. – 2006. – Вип.30, кн.1. – С.107-116.

  7. Вінничук Н. Типологія політичної опозиції // Політ.менеджмент. – 2007. – № 3. – С.51-59.

  8. Гелей С. Політико-правові системи світу: Навч.посібник / Гелей С., Рутар С., КендусО. – Львів: Львів. Комерц. Академія, 2002. – 224 с.

  9. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. – Новосибирск: Изд.-во Новосиб. ун-та, 1995. –196 с.

  10. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика/ Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К.: Генеза, 2006. – 394 с.

  11. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Наука и СП «Квадрат», 1992. – 158 с.

  12. Даль Р. Демократия и ее критики. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – 567 с.

  13. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. Том 1: Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. – 512 с.

  14. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. Том 2: Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. – 496 с.

  15. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. – М. : Социально-политический журнал. 1994. – 272 с.

  16. Дюверже М. Политические партии. – М.: Академический проект, 2000. – 558 с.

  17. Енциклопедія політичної думки. – К.: Дух і Літера , 2000. – 471 с.

  18. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

  19. Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підвалини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 1. – С.60-70.

  20. Ильин М.В. Сравнительная политология : научная компаративистика в системе политического знания // Полис. – 2001. – № 4. – С.162-175.

  21. Кармазіна М. Інститут президентства: походження та сутність феномена // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3(6). – С. 36-50.

  22. Кармазіна М. Політичні інститути: питання методології дослідження // Історичний журнал. – 2004. – № 12. – С.3-8.

  23. Кармазіна М., Могилевець О. Становлення і розвиток порівняльної методології в політичних дослідженнях // Політичний менеджмент. – 2006. – № 5. – С.3-17.

  24. Кармазіна М., Щербакова О. Інститут” та “інституція”: проблема розрізнення понять // Політ.менеджмент. – 2006. – № 4. – С.10-19.

  25. Колесник К.О. Парламентська процедура в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз / Нац.юрид.акад. України ім. Я.Мудрого. – Харків, 2003. – 19 с.

  26. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Видавництво “Червона Калина”, 2002. – 274 с.

  27. Кухта Б., Романюк А., Старецька Л., Угрин Л., Красівський О., Ткаченко Г. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.

  28. Левенець Ю. А. Держава у просторі громадянського суспільства / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. — К. : Освітня книга, 2006. — 272 с.

  29. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное исследование. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 288 с.

  30. Обушний М.І., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І.Обушного. – К.: Арістей, 2006. – 432 с.

  31. Павленко І. Правовий статус опозиції. Досвід розвинутих демократій і українські перспективи // Політ.менеджмент. – 2005. – № 5. – С.16-30.

  32. Патнам, Роберт Д. та ін. Творення демократії: Традиції громадської активності в сучасній Італії/ Р.Д.Патнам разом з Р.Леонарді та Р.Й.Нанетті; Пер. з англ. В.Ющенко. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 302 с.

  33. Пауел Дж.-Б. Сучасні демократичні країни. Участь у політичному житті, стабільність і насильство / Пер. з англ.: Христенко О.В., Горбатько В.К. – Харьков: Каравела, 2004.–288 с.

  34. Політична система сучасної України: особливості ставлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич (голова) та ін. – К.: парламентське вид-во, 1998. – 211 с.

  35. Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія: Систематичний бібліографічний покажчик / О.В.Кресін ( керівник авт. колективу), І.О.Кресіна, О.В.Батанов, О.Л.Бігич та ін. За редакцією О.В.Кресіна, І.О.Кресіної. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 311 c.

  36. Радченко О.В. Влада і вибори: інституційна взаємодія в демократичному суспільстві: Монографія. – Харків: Магістр, 2006. – 243 с.

  37. Романюк А., Поліщук Х. Становлення політико-порівняльних близькосхідних досліджень // Грані. – 2007. – №1. – С.135-138.

  38. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД-«Астролябія», 2005. – 366 с.

  39. Романюк А. Політична могутність// Основи політології / За ред. Б.Кухти. Частина 2. –Львів: Вид-во “Кальварія”, 1997. – C.65-69.

  40. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем краін Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

  41. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних інститутів краін Західної Європи. – Львів: Вид.центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 393 с.

  42. Романюк А. Становлення порівняльної політології та головні особливості методу поріняльних досліджень// Збірник наукових праць «Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку». – Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка». Вип.16. – 2005. – С.15-21.

  43. Романюк А. Сутність та основні підходи щодо визначення соціально-політичних поділів // Вісник. Соціогуманітарні проблеми людини. – 2005. – № 1. – С.41 -47.

  44. Романюк А. Типологія урядових кабінетів в країнах Західної Європи: порівняльний аналіз // Вісник Львівського університету. Серія : Філософські науки. – 2007. – Вип. 10. – С.235 – 244.

  45. Романюк А. Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ ст. // Вісн. Львів. ун-ту. Філос. Науки. – 2003. – № 5. – С.324-333.

  46. Романюк А. Уряди меншості у системі урядів країн Західної Європи // Вісник Львівського університету. Серія : Міжнародні відносини. – 2006. – Вип.17. – С.88 - 94.

  47. Романюк А.С., Шведа Ю.Р., Шумельда Ю.Р. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. 2003. – 162 с.

  48. Рудич Ф. М., Балабан Р. В., Ганжуров Ю. С. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. – К. : Парламентське вид-во, 2006. –412с.

  49. Рябіка В. Сучасна європейська соціал-демократія: досвід і проблеми // Політ. менеджмент. – № 6, 2005. – С.58-65.

  50. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.

  51. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. – К., 1996. –124 с.

  52. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. Пер. з 2-го англ. вид. – К.:АртЕк, 2001. – 224 с.

  53. Серьогіна С.Г. Порядок формування уряду за різних форм правління // Пробл.законності. – 2004. – № 12. – С.3-8.

  54. Сіленко А.О., Коляденко В.А. Соціальна держава: тернистий шлях до визнання. – О.: ТЕС, 2002. – 286 с.

  55. Сморгунов Л.В. Современная сравнительная политология. Учебник. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 472 с.

  56. Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М.: Московский общественный научный фонд, 1997. – 378 с.

  57. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / [Авт. Кол.: В.Бакиров, Н.Сазонов, В.Фисун и др.]; Ред. В.Бакиров, Н.Сазонов. – Харьков: ХНУ им. В.Н.Каразина, 2005. – 591 с.

  58. Таагепера Р., Шугарт М.С. Описание избирательных систем // Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – С.144-197.

  59. Троян С.С. Порівняльні політичні системи сучасності: Навч. Посіб. Для студ.вищ.навч.закл. – К.: НМЦВО, 2003. – 266 с.

  60. Участь громадян у політиці: західні концепції 1960-90-х років: Навч. посіб. / В.П.Скоблик. Ін-т держ.упр. та регіон.розв., Ужгород. Держ. ун-т. – Ужгород: Мистецька лінія, 1999.

  61. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політ. менеджмент. – 2005. – № 5. – С. 39-50.

  62. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б.Кухта, А.Романюк, М.Поліщук; За ред. Б.Кухти. Вид.2-е, перероб. і доп. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

  63. Чернецкий Ю. Сучасний інституціоналізм як напрям соціологічного теоретизування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С.33-45.

  64. Чилкот Р.Х. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы / Пер. с англ. – М.: ИНФРА М, Издательство “Весь мир”, 2001. – 560 с.

  65. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.

  66. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., 1995. – 136 с.

  67. Шаповал В.М. Державний лад країн світу – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – 320 с.

  68. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

  69. Шведа Ю. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488 с.

Питання для контролю

  1. Сутність та причини утворення порівняльної політології.

  2. Основні етапи розвитку порівняльної політології.

  3. Сутність та основні характеристики порівняльного методу.

  4. Головні характеристики неоінституціоналізму.

  5. Сутність та основні характеристики поняття соціополітичного поділу.

  6. Соціополітичний поділ на соціально-економічній основі.

  7. Еволюція поняття «клас», особливості сучасного «робітничого» класу.

  8. Соціополітичний поділ на етномовній основі.

  9. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Бельгії.

  10. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Сполученому Королівстві.

  11. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Іспанії.

  12. Феномен міграції до країн Західної Європи, як підстава формування нового соціополітичного поділу.

  13. Соціополітичні поділи на релігійній основі.

  14. Особливість соціополітичного поділу на релігійній основі в Сполученому Королівстві.

  15. Характеристика християнських партій в країнах Західної Європи.

  16. Територіальна основа соціополітичних поділів.

  17. Особливості політичних систем федеративних держав європейських країн.

  18. Унітарні держави у Західній Європі.

  19. Соціополітичний поділ «нової політики».

  20. Позиція глави держави у конституційних монархіях.

  21. Президент як глава держави.

  22. Вимоги до кандидатів на посаду президента в країнах Західної Європи.

  23. Права та обов’язки президентів європейських держав.

  24. Особливості парламентської форми правління в європейських країнах.

  25. Особливості напівпрезидентської форми правління в європейських країнах.

  26. Сутність та класифікація парламентів європейських країн.

  27. Типологія та роль комісій парламентів європейських країн.

  28. Місце і роль партійних фракцій в діяльності парламентів європейських країн.

  29. Особливість верхніх палат парламентів європейських країн.

  30. Однопалатні парламенти у державах Західної Європи.

  31. Двопалатні парламенти у державах Західної Європи.

  32. Функції парламентів європейських країн.

  33. Місце і роль опозиції в політичних системах парламентів європейських країн.

  34. Особливості системи поділу влад в європейських країнах.

  35. Сутність та особливості глави уряду в європейських країнах.

  36. Типологія урядових кабінетів у країнах Західної Європи.

  37. Характеристика однопартійних урядів більшості.

  38. Причини існування та особливості урядів меншості.

  39. Процедури та чинники формування коаліційних урядів.

  40. Оцінка урядової стабільності в країнах Західної Європи.

  41. Значення виборчих систем в демократичному розвитку європейських країн.

  42. Мажоритарна виборча система в європейських країнах.

  43. Пропорційна виборча система в європейських країнах.

  44. Змішана виборча система в європейських країнах.

  45. Питання диспропорційності виборчих систем в європейських країнах.

  46. Особливості інституту політичних партій в європейських країнах.

  47. Поняття урядової партії в європейських країнах.

  48. Еволюція партійних систем в європейських країнах.

  49. Еволюція комуністичних партій в європейських країнах.

  50. Еволюція соціал-демократичних партій в європейських країнах.

  51. Партії зелених в європейських країнах.

  52. Основні тенденції розвитку лівих партій в європейських країнах.

  53. Основні тенденції розвитку партій центру в європейських країнах.

  54. Еволюція ліберальних партій в європейських країнах.

  55. Еволюція консервативних партій в європейських країнах.

  56. Феномен крайніх правих політичних партій.

  57. Інститут омбудсмена в європейських країнах.

  58. Інститут неокорпоративізму в європейських країнах.

  59. Стан та тенденції розвитку профспілкового руху в європейських країнах.

  60. Форми участі громадян в політичному житті європейських країн.

  61. Характеристика політичної системи Австрії.

  62. Характеристика політичної системи Бельгії.

  63. Характеристика політичної системи Данії.

  64. Характеристика політичної системи Греції.

  65. Характеристика політичної системи Ірландії.

  66. Характеристика політичної системи Італії.

  67. Характеристика політичної системи Іспанії.

  68. Характеристика політичної системи Нідерландів.

  69. Характеристика політичної системи Німеччини.

  70. Характеристика політичної системи Норвегії.

  71. Характеристика політичної системи Португалії.

  72. Характеристика політичної системи Сполученого Королівства.

  73. Характеристика політичної системи Франції.

  74. Характеристика політичної системи Фінляндії.

  75. Характеристика політичної системи Швеції.

  76. Характеристика політичної системи Швейцарії.

  77. Вплив процесу європейської інтеграції на політичні системи країн Західної Європи.

  78. Порівняльний аналіз партійних систем Сполученого Королівства та Німеччини.

  79. Порівняльний аналіз партійних систем Франції та Швеції.

  80. Порівняльний аналіз партійних систем Бельгії та Швейцарії.

  81. Порівняльний аналіз позиції глави держави Франції та Німеччини.

  82. Порівняльний аналіз позиції глави держави Італії та Іспанії.

  83. Порівняльний аналіз позиції глави держави Швейцарії та Австрії.

  84. Порівняльний аналіз виборчих систем Сполученого Королівства та Ірландії.

  85. Порівняльний аналіз виборчих систем Італії та Німеччини.

  86. Порівняльний аналіз виборчих систем Швейцарії та Франції.

  87. Порівняльний аналіз парламентської форми правління в Сполученому Королівстві та Італії.

  88. Порівняльний аналіз напівпрезидентської форми правління у Франції та Австрії.

  89. Порівняльний аналіз напівпрезидентської форми правління в Ірландії та Португалії.

  90. Порівняльний аналіз форми правління у ФРН та Нідерландах.

КУРС "ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ"

Модуль 1. Партологія як наука та навчальна дисципліна.

Тема 1. Теоретико-методологічний інструментарій партології.

Асоціація політична, неурядові організації, неформальні об’єднання, об’єднання громадян, партологія (теорія політичних партій), рухи політичні, свобода об’єднань, свобода створення партій, форма та галузь застосування теорії політичних партій.

Тема 2. Політичні партії та демократія. Партії в структурі громадянського суспільства. Партії і політична система суспільства.

Політичні партії і демократія, роль партій у житті суспільства.

Тема 3. Походження політичних партій. Суть поняття “політична партія”. Підходи до визначення політичної партії.

Вузьке визначення політичної партії, генетична модель походження партій, дифузія, квазіпартії (псевдопартії), партії зовнішнього (позапарламентського) походження, підходи до визначення політичної партії, політична організація, політична партія, поняття політичної партії, походження партій, причини виникнення політичних партій, проникнення, розкол, складові генетичної моделі походження партій, широке визначення політичних партій.

Тема 4. Етапи історичного розвитку партій. Партії як аристократичні угруповання та політичні клуби.

Бар’єри (пороги) розвитку політичних партій, (віги, гвельфи, гіббеліни, етапи історичного розвитку партій, клуб якобінців, нові партії, партія-аристократичне угруповання, партія знаті (нотаблів), партія-політичний клуб, педіеї, паралії, популари, проникнення, родові партії, старі (традиційні) партії, сучасні партії, торі та віги.

Тема 5. Виникнення та діяльність масових політичних партій.

Демократична партія США, Консервативна партія Сполученого Королівства, Лейбористська партія Сполученого Королівства, ліберальне товариство реєстрації виборців, масові партії (партії масової мобілізації), партія виборців (партія для всіх), політичні партії США, Республіканська партія США.

Тема 6. Теорія “кризи партій” та її інтерпретації.

Ерозія контрольних функцій партій, ерозія політичної лояльності, криза партій, теорія кризи партій.

Модуль 2. Розвиток теорії партій та партійних систем.

Тема 7. Трактування політичних партій в англо-американській та романо-германській політичній традиції.

“Батьки засновники” американської політичної системи про політичні партії, Блунчлі, Гегель, політика гойдалок, психологічна теорія політичних партій, справжні (несправжні) партії, теорія партій у політичній думці Німеччини XVII – XVIII ст., теорія партій у політичній думці Франції XVII – XVIII ст.

Тема 8. Партії в теоріях демократії ХІХ cт. Ідейно-теоретичні витоки класичної теорії політичних партій.

Бональд, Еллінек, Кельзен, Міль, Токвіль, Юм.

Тема 9. Класична теорія політичних партій. Залізний закон олігархії.

Вебер, Дюверже, Залізний закон олігархії, кокус, Міхельс, Острогорський, партійна “машина”, партійний бос, соціологічний закон Дюверже.

Тема 10 Формування сучасної теорії політичних партій.

Ліберально-демократична теорія політичних партій ХХ ст., Проект Джанди, трансформація політичної партії.

Тема 11. Формування сучасної теорії партійних систем.

Тенденції трансформації сучасних партійних систем, Теорія партійних систем, трансформація партійної системи.

Модуль 3. Теорія політичних партій.

Тема 12. Функції політичних партій.

Виборча функція партії, виражені функції партій, відбір кандидатів, відбір політичних лідерів, державно-публічні функції партії, експресивна функція партії, приховані функції партій, соціалізація політичних лідерів, соціальні функції партій, трибунна функція партій, формування виборчої програми, функції партій в недемократичних та постколоніальних державах, функції політичних партій, функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів, функція босизму, функція зв’язку, функція керівництва, функція мобілізації мас, функція опозиції, функція політичної ідентифікації, функція формування політичних цілей та завдань.

Тема 13. Типологія політичних партій.

Американські партії (американський тип партії), європейські партії, кадрові партії, масові партії (партії масової мобілізації), національно-визвольні партії, партії нової політики, партія виборців, партія гегемон, партія-держава (монопартія), партія-сателіт, тип партії, типологія партій, типологія партій Вебера, типологія партій Дюверже, типологія партій Нейманна, типологія партій Сарторі, транзитні партії.

Тема 14. Класифікація політичних партій.

Авангардні партії, антиконсенсусні партії (партії протесту), анти системні (про системні) партії, буржуазні партії, великі партії, відірвані партії, вождистські партії, гнучкі партії, доктринні (недоктринні) партії, допоміжні партії, загальнонародні партії, загальнонаціональні партії, ідеологічні (програмні, світоглядні) партії, ідеологічно децентралізовані партії, інтеграційні партії (партії інтеграції), істотні (релевантні) партії, кланові партії, класові партії, клієнтелістські партії, консервативні партії, легальні (нелегальні) партії, малі партії, місіонерські партії, монархічні партії, монопартія, непохитні партії, нетрадиційні партії, олігархічні партії, опозиційна партія, партії демократичного (недемократичного) типу керівництва, партії інтересу, партії патронажу, партії репрезентації, партії фахового та територіального типу організації, партія-громада, партія-комітет, партія принципу, реакційні (реваншистські) партії, революційні партії, регіональні партії, реформістські партії тоталітарні партії, унітарні партії, фашистські партії, федеративні партії, фюрер-партія, харизматичні партії, централізовані (децентралізовані) партії.

Тема 15. Партійне керівництво.

Домінуюче керівництво, однопартійне керівництво, однопартійне правління, паритетне правління, партійне керівництво, партійне керівництво державою, “правління партій”, правове регулювання партійного керівництва, сильне (стабільне) партійне керівництво, теорія кризи партійного керівництва, тип політичного режиму і партійне керівництво, типи партійного керівництва.

Тема 16. Теорія коаліцій.

Адитивна (субадитивна, суперадитивна) коаліція, балансуючі партії, буферні партії, велика коаліція, виборча коаліція, двоблокова коаліція, доповнюючи партії, ініціативні партії, коаліційний потенціал партії, коаліційні партії, коаліційні переговори, коаліція, коаліція більшості, коаліція меншості, комплементарні партії, маргінальні партії, мінімально виграшна коаліція, мінімально наближена коаліція, мультипартійна коаліція, надлишкова коаліція, парламентська коаліція, партії-обгортки, партійна коаліція, партія влади, партія-петля, партія-союзник, потенціал керівництва, потенціал шантажу, правляча коаліція, правляча партія, велика коаліція, мала коаліція, теорія коаліцій, теорія максимально закритих коаліцій, теорія мінімально виграшних коаліцій, теорія торгів, урядова (правляча) коаліція.

Модуль 4. Теорія партійних систем.

Тема 17. Суть поняття “партійна система”. Фактори, що визначають конфігурацію партійної системи.

Виборча система і багатопартійність, виборча система і партійна система, емпіричний рівень соціополітичних поділів, “замороження” партійних систем, конфігурація партійної системи, нормативний рівень соціополітичних поділів, організаційний рівень соціополітичних поділів, політичне поле партійної системи, “розмерзання” партійних систем, соціоекономічний (класовий) поділ, соціополітичні поділи, типи соціополітичних поділів, форма партійної системи, ядро партійної системи.

Тема 18. Типологія партійних систем.

Ефективна кількість партій, ідеологічна партійна система, кількість партій, конкурентна партійна система, номерна класифікація партійних систем, партійна система з відкритою, обмеженою конкуренцією та без конкуренції, прагматична партійна система, система великих партій, система малих партій, типологія партійних систем Блонделя, типологія партійних систем Дюверже, типологія партійних систем Маєра, типологія партійних систем на основі кількісного критерію, типологія партійних систем на основі якісних критеріїв, типологія партійних систем перехідних суспільств, типологія партійних систем Сарторі, типологія партійних систем Сміта.

Тема 19. Однопартійні та двопартійні системи.

Американська та британська двопартійність, англосаксонська однопартійність, африканська (постколоніальна) однопартійність, два-і-пів партійна система, двоблокова партійна система (система альтернативних коаліцій), двопартійна домінуюча система, двопартійна система, двопартійність, догматична однопартійна система, досконала (чиста) двопартійність, модифікована двопартійність, однопартійне правління, однопартійність, показник двопартійності, теорія однопартійності, тоталітарна однопартійна система, формальна (штучна) двопартійність.

Тема 20. Багатопартійні системи.

Атомізована система, багатопартійна система, багатопартійна система без домінуючої партії, багатопартійна система з домінуючою партією, багатопартійна система екстремально поляризована, багатопартійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму, багатопартійна система поляризованого плюралізму, багатопартійність, впорядкована (невпорядкована) багатопартійність, гегемоністська (моноцентрична) партійна система, класифікація багатопартійних систем, мультипартійна політична система, розпорошена партійна система, система домінуючої партії, система нерівноваги, система обмеженого (поміркованого) плюралізму, система перед домінуючої партії, система поляризованого плюралізму, система поміркованого плюралізму, система нерівноваги, системи з більш ніж однією партією, способи утворення багатопартійності, часткове перекриття, чотири партійність, штучна багатопартійність.

Тема 21. Способи аналізу партійних систем.

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу експертів, визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу її елементів, визначення конфігурації партійної системи на підставі емпіричних досліджень масового виборця, індекс агрегації, індекс ефективної кількості партій, індекс поляризації (ідеологічної дистанції), індекс урядової відповідальності, індекс урядової істотності, індекс урядової участі, індекс фракційності.

Література:

  1. Бекназар-Юзбашев Т.Б. Партии в буржуазних политико-правовых учениях.- М.: Наука, 1988.- 176 с.

  2. Дюверже М. Политические партии.- М., 2000.

  3. Обушний М.І., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навч. Посібник / За ред. М.І. Обушного.- К.: Арістей, 2006.- 432 с.

  4. Основи демократії. Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / За заг. ред. А Колодій.- К.: Вид-во “Ай Бі”, 2002.- 684 c.

  5. Примуш М.В. Політичні партії: історія та теорія: Навч. Посібн.- К., 2008.- 416 с.

  6. Сучасний виборчий PR: Навч. Посібник / Кер. авт. колективу В.В. Лісничий.- К.: Видавничий дім “Професіонал”, 2004.- 384 c.

  7. Хімченко О.Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства: Навчальний посібник.- К.: Видавничий дім “Професіонал”, 2006.- 208 c.

  8. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. Посібник.- Львів: Тріада плюс, 2004.- 528 с.

  9. Шведа Ю. Р. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: “Астролябія”, 2005.- 488c.

  10. Шмачкова Т.В. Мир политических партий // Полис, 1992, № 1-2, с. 226-233.

Питання з курсу

Історія та теорія політичних партій”

  1. Політичні партії та демократія.

  2. Політичні партії в структурі громадянського суспільства.

  3. Партії і політична система суспільства.

  4. Політичні партії у системі громадсько-політичних об’єднань.

  5. Об’єкт та предмет партології.

  6. Теоретико-методологічний інструментарій партології.

  7. Суть поняття “політична партія”. Підходи до визначення політичної партії.

  8. Походження політичних партій. Складові генетичної моделі походження партій.

  9. Етапи історичного розвитку партій. Історія та теорія політичних партій.

  10. Партії як аристократичні угруповання.

  11. Партії як політичні клуби.

  12. Масові політичні партії в Європі.

  13. Масові політичні партії в Америці.

  14. Політичні партії в постколоніальних країнах.

  15. Теорія “кризи партій” та її інтерпретації.

  16. Трактування політичних партій в англійській політичній філософії XVI-XVIII ст.

  17. “Батьки-засновники” американської політичної системи про політичні партії.

  18. Проблема партій і революційно-демократичні вчення про державу у Франції XVII-XVIII ст.

  19. Розвиток учення про партію в політичній думці Німеччини.

  20. Вчення Й. Блунчлі про політичні партії.

  21. Партії в теоріях демократії ХІХ ст.

  22. А. Токвіль про відмінності між американськими та європейськими партіями.

  23. Ідейно-теоретичні витоки класичної теорії політичних партій.

  24. М. Острогорський – засновник класичної теорії політичних партій.

  25. М. Вебер про причини виникнення і етапи розвитку партій.

  26. Р. Міхельс про олігархічні тенденції в партіях.

  27. М. Дюверже і його праця “Політичні партії”.

  28. Сучасна теорія політичних партій. Проект Джанди.

  29. Формування теорії партійних систем.

  30. Функції політичних партій. “Виражені” та “приховані” функції.

  31. Охарактеризуйте такі функції партій - формування політичних цілей та завдань артикуляції та інтеграції соціальних інтересів, політичної ідентифікації.

  32. Охарактеризуйте існуючі типи добору партіями кандидатів на виборах. Які способи формування політичними партіями виборчих програм?

  33. Охарактеризуйте функцію зв’язку та мобілізації мас. Як вони реалізуються?

  34. Опозиційна функція політичних партій. Її суть і значення.

  35. Особливості реалізації функцій партій в недемократичних та постколоніальних державах.

  36. Партійне керівництво і його форми. Фактори, що визначають партійне керівництво.

  37. Типи партійного керівництва.

  38. Теорія “кризи партійного керівництва”. Непартійні форми державного правління.

  39. Теорія коаліцій.

  40. Типи партійних союзів.

  41. Перелічіть головні підходи до типології політичних партій.

  42. Охарактеризуйте кадровий тип політичних партій.

  43. Охарактеризуйте масовий тип політичних партій.

  44. Виборчий тип партій.

  45. Національно-визвольні партії. Особливості їх мети та організаційної структури.

  46. Охарактеризуйте транзитні партії та їх різновиди.

  47. Суть та особливості партій-комітетів.

  48. Суть та особливості партії-громади.

  49. Суть та особливості народної партії.

  50. Суть та особливості революційних партій.

  51. Суть та особливості фашистських партій.

  52. Класифікація партій за їхньою величиною.

  53. Дайте визначення маргінальним та відірваним партіям. Партія-петля.

  54. Класифікація партій за рівнем репрезентативності.

  55. Класифікація партій за організаційним критерієм.

  56. Класифікація партій за їхнім ставленням до політичної системи.

  57. Класифікація партій на основі класового та ідеологічного критерію.

  58. Джерела та напрямки трансформації сучасних партій.

  59. Суть поняття “партійна система”.

  60. Фактори, що визначають конфігурацію партійної системи.

  61. Соціально-політичні поділи і їх роль у формуванні партійної системи.

  62. Типи та класифікація соціально-політичних поділів.

  63. Соціологічний закон Дюверже.

  64. Основні підходи до типології партійних систем.

  65. Основні типології партійних систем.

  66. Однопартійна система та її різновиди.

  67. Двопартійна система та її різновиди.

  68. Формування багатопартійної системи.

  69. Дайте характеристику головних типів партійних систем за класифікацією Дж. Сарторі.

  70. Способи визначення конфігурації партійних систем.

КУРС "ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ"

Псефологія – наука про вибори.

Мета, завдання та структура курсу. Місце курсу в системі політичних та гуманітарних дисциплін. Псефологія – наука про вибори. Предмет та методи псефології. Зв’язок псефології з іншими науками. Кондорсе – родоначальник вчення про виборчі системи. Становлення та розвиток науки про вибори. Огляд літератури з курсу. Методичні рекомендації щодо вивчення курсу та методика оцінювання знань.

Тема 1. Вибори та демократія.

Сутність сучасних політичних виборів.

Вибір політичний. Вибір та обрання, вибір та делегування, делегативна демократія. Виборча та ліберальна демократія, вибори як елемент демократії та механізм демократизації. Суть, функції, учасники та типи політичних виборів, значення виборів у різних політичних системах. Президентські, парламентські та місцеві (муніципальні, комунальні) вибори. Вибори в найдавніші часи, політичні вибори в сучасну добу, вибори як вирок диктатурі. Вибори у європейських країнах, вибори в посткомуністичних державах, вибори в Україні.

Тема 2. Виборче право та відповідальність за його порушення.

Політичні свободи та гарантії їх реалізації, виборче законодавство, міжнародно-правові акти, що регулюють проведення виборів. Політична участь, виборче право і боротьба за його демократизацію, виборчі обмеження (цензи) та привілеї. Види відповідальності за порушення виборчих прав. Форми незаконного впливу на виборців та способи протидії їм, основні види порушень під час голосування.

Тема 3. Принципи демократичних виборів. Виборчий процес і його головні процедури. Фінансування виборів.

Критерії та принципи демократичності виборів. Виборча кампанія та виборчий процес, суб’єкти, засади та етапи виборчого процесу. Виборча кампанія та міжетнічні стосунки. Головні процедури виборчої кампанії. Фінансування виборів. Фінансування виборів в Україні.

Тема 4. Загальна характеристика, елементи та класифікація виборчих систем.

Загальна характеристика виборчої системи. Виборча система та багатопартійність, соціологічні закони Дюверже. Виборча система та соціально-політичне представництво. Елементи виборчих систем (виборчий округ, виборчий бюлетень, виборчі (партійні) списки, способи голосування, правила переведення голосів у мандати, способи обрахунку голосів, виборчий бар’єр). Класифікація виборчих систем. Рівень пропорційності виборчих систем, дискримінаційні виборчі системи.

Тема 5. Типи виборчих систем.

Мажоритаризм та мажоритарна виборча система. Переваги та недоліки мажоритарної виборчої системи, класифікація та різновиди мажоритарної виборчої системи. Пропорційність, пропорційна виборча система. Переваги та недоліки пропорційної виборчої системи, класифікація та різновиди пропорційної виборчої системи. Напівпропорційні виборчі системи. Змішана виборча система. Куріальна виборча система.

Тема 6. Географія виборчих систем.

Виборча система України.

Географія виборчих систем. Виборчі системи європейських держав, вибори Європарламенту. Виборча система України та напрямки її реформування. Законодавство України про вибори народних депутатів, Президента України, місцевих Рад.

Тема 7. Значення та політичні наслідки виборчих систем. Виборча інженерія.

Оцінювання виборчих систем, засади та методологія дослідження виборчих систем. Політичні наслідки виборчих систем. Політична та виборча інженерія.

Тема 8. Референдуми та плебісцити в системі представницької демократії.

Демократія участі, форми прямої (безпосередньої) демократії, функції та види референдумів, референдумкратія, плебісцит, народна ініціатива. Референдум і політична система суспільства. Політичні наслідки референдумів. Референдум і тактика політичних партій. Референдуми в Україні. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та напрямки його вдосконалення.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

  1. Назвіть основні етапи становлення науки про вибори? Її предмет та методи. Зв’язок з іншими науками.

  2. Що розуміється під політичним вибором? У чому різниця між вибором, обранням та призначенням?

  3. Дайте характеристику виборам як елементу демократії та механізму демократизації. Якими є інституційні гарантії демократії?

  4. Назвіть індекси політичної демократії. Що таке індекс “Фрідом Гауз”?

  5. У чому суть виборчої та ліберальної демократії?

  6. У чому суть справжніх та несправжніх виборів?

  7. Охарактеризуйте роль виборів у різних політичних режимах.

  8. Назвіть суб’єктів виборчого процесу.

  9. Дайте характеристику прямим, непрямим, основним, проміжним, додатковим, дійсним, вирішальним та установчим виборам.

  10. Що таке президентські вибори? Які існують моделі президентських виборів?

  11. Як відбуваються вибори президента США?

  12. Що таке парламентські вибори? У чому особливість виборів двопалатного парламенту?

  13. Що таке місцеві вибори? Який порядок їх проведення в Україні?

  14. Як відбувалися вибори в найдавніші часи?

  15. У чому особливість виборів в європейських країнах?

  16. Дайте загальну характеристику виборам в посткомуністичних державах.

  17. Дайте характеристику виборів в Україні.

  18. Що таке виборче законодавство? Якою є система виборчого законодавства України?

  19. Які головні міжнародно-правові акти, що регулюють проведення виборів? Що таке Венеціанська комісія?

  20. У чому полягає політичне значення участі у виборах? Індикатором яких процесів є явка виборців?

  21. Що таке абсентеїзм і які чинники його зумовлюють?

  22. Що таке виборче право? У чому полягає різниця між активним та пасивним виборчим правом?

  23. Назвіть основні віхи боротьби за загальне виборче право. Якими є причини та наслідки поширення загального виборчого права?

  24. Що таке емансипація жінок та суфражизм?

  25. Що таке виборчі цензи? Які ви знаєте виборчі обмеження?

  26. Що таке плюральний вотум? Які види виборчих привілеїв ви знаєте?

  27. Назвіть основні види відповідальності за порушення виборчих прав.

  28. Які ви знаєте форми незаконного впливу на виборців?

  29. Які існують способи протидії незаконному впливу на виборців?

  30. Які критерії демократичності виборів?

  31. Що таке принципи виборчого процесу? Назвіть головні принципи демократичних виборів.

  32. Дайте характеристику принципу всезагальності виборів.

  33. Що таке принцип рівності виборів? У чому він проявляється?

  34. Що робить вибори вільними?

  35. Що розуміється під поняттям “прямі вибори”? У чому їх перевага перед непрямими (опосередкованими) виборами?

  36. Як забезпечується таємний характер політичних виборів?

  37. Чому вибори мають бути обов’язковими та періодичними?

  38. Які ознаки справжніх виборів? Для чого застосовують несправжні вибори?

  39. Що таке уніформізм? Якими є політичні наслідки розведення виборів у часі?

  40. Що таке передвиборча кампанія? Які її завдання?

  41. Що таке виборча кампанія, її головні моделі?

  42. Що таке виборчий період і виборчий процес? Які засади та етапи виборчого процесу?

  43. Назвіть головні процедури виборчої кампанії.

  44. Як відбувається проголошення (призначення) виборів?

  45. Які існують процедури реєстрації виборців? Як формуються списки виборців?

  46. Охарактеризуйте процедуру та правила утворення виборчих округів.

  47. Охарактеризуйте порядок утворення виборчих дільниць. Які різновиди виборчих дільниць розрізняє українське законодавство?

  48. Які існують вимоги до приміщення для голосування?

  49. Який порядок формування органів, що проводять вибори?

  50. Що таке ЦВК? Який порядок її формування та повноваження?

  51. Який порядок формування та організація роботи окружної виборчої комісії?

  52. Який порядок формування та організація роботи дільничної виборчої комісії?

  53. Які права та обов’язки, обмеження та гарантії члена виборчої комісії?

  54. Які існують способи висування (номінації) кандидатів? Як відбувається номінація кандидатів політичними партіями?

  55. Що таке попередні вибори (праймеріз)? Як вони відбуваються?

  56. Який порядок реєстрації та підстави скасування реєстрації кандидатів?

  57. Що таке Декларація про майно та доходи кандидата у депутати? Що таке грошова (виборча) застава?

  58. Яким є статус кандидата у депутати? Що таке імунітет кандидата у народні депутати?

  59. Яким є порядок офіційного оголошення учасників виборчого процесу?

  60. Що таке передвиборча пропаганда та агітація? Їх цілі, форми, засоби та обмеження?

  61. Що таке агітаційна кампанія та політична реклама?

  62. Який порядок використання ЗМІ у передвиборній агітації?

  63. Який визначений порядок голосування? Що таке факультативне та обов’язкове голосування? Повторне голосування (перебалотування).

  64. Що таке відкріпне посвідчення та порядок його використання?

  65. Який порядок підрахунку голосів виборців та встановлення підсумків голосування?

  66. Який порядок встановлення результатів виборів?

  67. Як відбувається офіційне оприлюднення результатів виборів?

  68. Яка процедура реєстрації депутатів та заміщення депутатів, які вибули?

  69. Які існують моделі фінансування виборчих кампаній? Що таке фондрайзінг? Що таке ”брудні” гроші?

  70. Охарактеризуйте головні джерела, ресурси та особливості фінансування виборів в Україні.

  71. Що таке виборча система? Які суспільні функції вона виконує?

  72. Як виборча система співвідноситься з партійною системою? Соціологічні закони Дюверже.

  73. Як впливають виборчі системи на представництво жінок?

  74. Що таке виборчий округ? Які є типи виборчих округів? Що таке магнітуда та розмір виборчого округу?

  75. Що таке виборчий бюлетень і які його різновиди?

  76. Що таке виборчі списки? Які існують різновиди виборчих списків?

  77. Які існують способи голосування?

  78. Що таке виборча формула? Якими є загальні правила переведення голосів у мандати?

  79. Що таке виборчий бар’єр? У чому суть легального та реального виборчого бар’єру?

  80. Дайте класифікацію виборчих систем за В. Богданором.

  81. У чому суть класифікації виборчих систем за Дж. Сарторі?

  82. Що таке дискримінаційні виборчі системи? Які системи називають сильними та слабкими виборчими системами?

  83. Що таке пропорційність/диспропорційність виборчих систем і як вона визначається? Що таке правило кубометру?

  84. Дайте класифікацію виборчих систем за рівнем пропорційності.

  85. Класифікуйте виборчі системи за способом їх становлення.

  86. У чому суть мажоритарної виборчої системи? Її Переваги та недоліки.

  87. Які існують способи класифікації мажоритарних виборчих систем?

  88. У чому суть мажоритарної системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості?

  89. Які існують різновиди мажоритарних систем за типом голосування?

  90. У чому суть принципу пропорційного представництва? Що таке пропорційна виборча система? Її переваги та недоліки.

  91. Як розподіляються пропорційні виборчі системи за рівнем пропорційного представництва?

  92. Що таке змішана виборча система? Її переваги та недоліки.

  93. У чому суть куріальної виборчої системи?

  94. Що таке географія виборчих систем? Які закономірності поширення виборчих систем у світі?

  95. Які країни належать до розвинених демократій? Які типи виборчих систем вони застосовують?

  96. Дайте загальну характеристику виборчим системам країн Західної Європи.

  97. Що таке Європарламент і як він обирається?

  98. Які особливості становлення виборчих систем країн Центрально-Східної Європи?

  99. Розкажіть про головні віхи формування виборчої системи України.

  100. Якими є основні проблеми виборчої системи України та шляхи їх розв’язання?

  101. За якими критеріями оцінюють виборчі системи?

  102. Які існують наукові підходи до проблеми співвідношення виборчої та партійної систем?

  103. У чому полягає комплексний характер оцінювання виборчих систем?

  104. Назвіть основні методологічні підходи дослідження виборчих систем.

  105. За якими головними ознаками оцінюють виборчі системи?

  106. Якими є загальні політичні наслідки виборчих систем?

  107. Як впливають виборчі системи на легітимність політичної влади?

  108. Якими є головні правила розробки виборчих систем?

  109. Що таке політична та виборча інженерія?

  110. Які існують основні методи та суб’єкти виборчої інженерії?

  111. У чому полягає суть і значення теореми неможливості (Ероу)?

  112. Які головні напрямки реформування виборчої системи України?

  113. Які ви знаєте форми прямої демократії?

  114. Що таке референдум та плебісцит? Яке їх місце в системі сучасної демократії?

  115. Які функції референдумів? Види референдумів.

  116. Що таке референдумкратія? Які особливості застосування референдумів у Швейцарії?

  117. Що таке народна ініціатива та народне вето?

  118. Яке місце референдумів у політичній системі сучасних держав?

  119. Референдуми та політичні партії.

  120. Законодавче забезпечення демократії участі в Україні.

  121. Закон України “Про вибори Президента України”.

  122. Закон України “Про вибори народних депутатів України”.

  123. Закон України ”Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”.

  124. Закон України ”Про всеукраїнський та місцеві референдуми”.

  125. Закон України ”Про Центральну виборчу комісію”.

Література

  1. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні.- Львів, 2010. – 462 с.

  2. Шведа Ю. Партії та вибори: європейський досвід і українські реалії. Енциклопедичний словник.- Львів, 2009.- 500 с.

КУРС "ПОЛІТИЧНА СОЦІОЛОГІЯ"

Тема 1. Політична соціологія: предмет, методи та концепції

Політична соціологія як наука і навчальна дисципліна. Предмет політичної соціології. Методи політичної соціології. Соціологія та політична соціологія. Політична соціологія та соціологія політики. Політична соціологія в системі суспільних наук. Основні категорії політичної соціології. Соціальне як категорія політичної соціології. Соціальні основи політики. Функції політичної соціології. Сучасні підходи до визначення предмета та структури політичної соціології як навчальної дисципліни. Педагогічні принципи викладання політичної соціології.

Карл Маркс – класова боротьба і політична влада. Макс Вебер – держава, легітимність і бюрократія. Дж.Ст.Мілль – теорія раціонального вибору. Вільфредо Парето – циркуляція еліт. Гаетано Моска – правлячий клас. Роберт Міхельс – політичні партії і демократія. Еміль Дюркгейм – соціальний порядок без державної влади. Ральф Дарендорф – теорія конфліктів. Алексіс де Токвіль – громадянське суспільство і демократія. Йозеф Шумпетер – демократія і капіталізм. Ганна Арендт – тоталітаризм і суспільство. Антоні Етціоні і Самюель Гантінгтон – цивілізація і громада. Сеймур Ліпсет і Стейн Роккан – сучасні партійні системи.

Тема 2. Суспільство, влада і держава.

Держава, суспільство і нація. Теорії виникнення та функціонування держави. Ознаки держави. Форми Державного правління та устрою. Функції держави. Правова та соціальна держава. Автономія держави. Державний суверенітет. Мультикультурна держава загального достатку.

Соціальні основи влади. Теорії та концепції влади. Влада в сучасній державі. Політична влада і управління. Ресурси влади. Суб’єкти і об’єкти влади. Поділ влади як механізм стримувань і противаг. Межі політичної влади і її підконтрольність у сучасному суспільстві. Рівні політичної влади. Панування і його джерела. Легітимність панування та її соціальні основи. Типи легітимного панування.

Бюрократія як соціальний феномен. Бюрократія як адміністративна організація урядової системи. Організаційна структура і поведінка адміністративних установ у взаємовідносинах між виконавчою, законодавчою та судовою владами. Еволюція наукового вивчення феномена бюрократії: Барнад, Вебер, Брем і Гейтс, Крозьє, Кіерт, Мач, Даунс, Сімон, Міллер, Таллок.

Тема 3. Соціальна стратифікація і політичний простір.

Сутність та основні концепції соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація і політика. Соціальна стратифікація і політична соціологія Екстраполяція соціальних нерівностей на політичний простір. Соціальна стратифікація і політична культура. Проблема узгодження декларованої політичної рівності та фактичної соціальної нерівності у демократичних суспільствах. Соціальна стратифікація і політичні ролі. Етнічна стратифікація як різновид соціальної та її вираження у політичному просторі. Теоретичні моделі владної стратифікації сучасних постіндустріальних суспільств. Партійність як складова соціальної позиції за Вебером.

Поняття еліти. Співвідношення понять „політична еліта” і правляча еліта”. Причини існування еліти. Основні елітологічні парадигми. Еволюція у поглядах на еліту (Маківелі, Моска, Парето, Міхельс). Ціннісні теорії еліт – В.Ронке. Х.Ортега-і-Гасет, В.Липинський, Д.Донцов. Демократичний елітизм С.Ліпсета і Р.Даля. Концепції плюралізму еліт (С.Келер, Д.Рісмен).

Тема 4. Політична культура: свідомість, цінності та ідеологія

Визначення політичної культури. Політична культура як сукупність політичних орієнтацій, переконань, цінностей і вірувань. Політична культура як соціальна практика і політична поведінка. Характеристики політичної культури. Складові політичної культури: свідомість, цінності, норми, поведінка, ідеологія.

Ментальність, соціально-демографічний вимір політичної культури. Політична культура як історичний досвід і пам’ять суспільства. Типи політичної культури. Географічні детермінанти політичної культури.

Політичні цінності у структурі політичної культури. Система політичних цінностей і її взаємозалежність від соціально-політичних детермінант. Особливості процесу формування системи цінностей. Ідеологія у суспільстві. Типи ідеологій. Підходи до розуміння місця ідеології у політичному житті суспільства.

Тема 5. Політична культура: участь і поведінка соціальних суб’єктів у політиці.

Поняття політичної участі. Політична активність, її передумови та прояви. Пасивна політична участь: а) участь у виборах, у референдумах, у мітингах; б) право бути обраним у представницькі органи влади; в) рядове членство у партії. Активна політична участь: а) участь у партійній діяльності на рівні активістів, лідерів партій; участь у організації і діяльності суспільно-політичних рухів, нерядових суспільно-політичних організаціях, акціях протесту; б) участь у формуванні і здійсненні урядової політики, місцевого самоврядування; заміщення політико-адміністративних посад. Політична поведінка: сутність, типи, характер. Складові та формотворчі чинники політичної поведінки. Фактори політичної поведінки: ментальні, соціально-психологічні, політичні, економічні, ситуаційні.

Вибори та поведінка виборців і основні виборчі системи. Теорії виборчої поведінки. Чинники виборчої поведінки: ментальні, політичні, ціннісні, економічні, соціально-психологічні, ситуативні. Маніпулювання свідомістю виборців. ЗМІ у контексті формування поведінки виборців.

Література для вивчення курсу

  1. Афанасьев М. Клиентелизм: историко-социологическии очерк / Полис, №6, 1996 (Ч.1); №1, 1997 (Ч.2).

Інтернет: http://www.politstudies.ru/fulltext/1996/6/8.htm

  1. Бєлашко С. Функції політичних партій Специфіка виконання у пострадянських суспільствах / Нова політика. – 2001, №5

Інтернет:.ua/ukr/php_article.php?y=2001&n=05&lang=ukr&fn=art11

  1. Вишняк О. Електоральна соціологія. – К. 1998. – 310 с.

  2. Гаман-Голутвина О. Политическая элита — определение основных понятий // Полис. – 2000, №3.

Інтернет: /fulltext/2000/3/9.htm

  1. Дегтярев А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения // Полис. – 1996, №3

Інтернет: /fulltext/1996/3/9.htm

  1. Иванов В., Семигин Г. Политическая социология. – М: Мысль, 2000. – 393 с.

  2. Ильин М., Мельвиль А. Власть. – Полис, №6, 1997. – С.146-164.

Інтернет: /fulltext/1997/6/13.htm

  1. Ильин М., Мельвиль А., Федоров Ю.Е. Демократия и демократизация (Раздел учебного пособия) // Полис, 1996, №5. – С.146-163.

Інтернет: /fulltext/1996/5/14.htm

  1. Клямкин И. Политическая социология переходного общества / Журнал "Полис" №4, 1993. – С.41-65.

Інтернет: /fulltext/1993/4/5.htm

  1. Кола Д. Политическая социология. – М: Весь мир, 2001. – Раздел I. Социология, политическая социология, политическая наука. – С.618.

  2. Колодій А. Становлення громадянського суспільства в Україні / Часопис "Ї", число 22, 2001.

  3. Короткова Н . Лассуєл Г. Методология исследования проблем политики / в кн.: Политическая наука на рубеже вековю – РАН, 2000-4. – 25 с.

Інтернет: /books/1168/full1168.pdf

  1. Куценко О. Общество неравных (Раздел 2. Неравенства в отношении власти: Элиты, политический класс, демо-элитная перспектива). – Харьков, 2000.

Інтернет: /library/authors/kuzenko/content.htm

  1. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин: етапи становлення / Суспільно-гуманітарні студії (Студії ПЦ "Генеза"), 1998, №1. – С. 25-27.

  2. Мацієвський Ю. Конфліктологія: що та як вивчати? / Людина i політика – українский соціально-гуманітарний журнал, №1, 2000. – С.37-64.

  1. Мельвиль А. Политические ценности, ориентации и политические институты. – Москва: Московский центр Карнеги, 1998. – 59 с.

Інтернет: /books/1998/06ls/9806ls-03am.PDF

  1. Михельс Р. К социологии партии в условиях современной демократии. – М.: РАН, 2000. - 31 с.

Інтернет: /books/1148/full1148.pdf

  1. Мігалікова С., Зубро Т. Сучасні дослідження європейських політичних культур / Нова політика . – 2002 , №2.

Інтернет: .ua/ukr/php_article.php?y=2002&n=02&lang=ukr&fn=art16

  1. Политология. Курс лекций. – Омск: Изд-во ОмГПУ, 1995.

Інтернет: http://www.omgpu.omsk.edu/libdocs/polit/index.htm

  1. Пацук Ю. Проблема врегулювання політичних конфліктів в українському суспільстві / Людина i політика, №2. – 1999. – С.43-50.

  2. Политическая социология / Под ред. Сопова Г.П. – Ростов н/Д: Феникс, 1997. – 519 с.

  3. Рябов С.Т. Політика як соціальне явище / Політологічні читання, №2, 1994. – С.11-27.

  4. Скочиляс Л. Сучасні підходи до визначення предмета та структури політичної соціології як навчальної дисципліни. – Львів: ЦПД. – 24 с.

  5. Стиль політичного лідерства: фактори формування та складові / Нова політика . – 2001, №5

Інтернет: .ua/ukr/php_article.php?y=2001&n=05&lang=ukr&fn=art14

  1. Тарусина И. Элитисты и плюралисты в современной политической теории / Полис, 1997, №4. – С.148-154.

Інтернет: /fulltext/1997/4/11.htm

  1. Тархова Н. Вплив національного менталітету на формування політичної культури / Нова політика. – 2002 , №2.

Інтернет: .ua/ukr/php_article.php?y=2002&n=02&lang=ukr&fn=art15

  1. Холмская М.Р. Политическое участие как объект исследования. Обзор отечественной литературы // Полис, 1999, №5. – С.170-177.

Інтернет: /fulltext/1999/5/18.htm

  1. Цыганков П.А. Политическая социология международных отношений. – М.: Радикс, 1994. – 320 с.

  2. Шведа Ю.Р. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем Львів, ЦПД, 2002. – 434 с.

  3. Ardouin S. Parties and the improvement of democracy: A framework for analysis. -University of Bradford, 1998.

Інтернет: http://www.warwick.ac.uk/society/PILAS/1998/Ardouin.PDF

  1. Bell D. The End of Ideology (Conclusion). – 1999.

Інтернет: http://xroads.virginia.edu/~DRBR/bell-end.html

  1. Bernhagen P. Conceptual and Operational Problems in Identifying Political Power. – Dublin: Trinity College, 2000.

Інтернет: http://www.tcd.ie/Political_Science/P.Bernhagen/Power.pdf

  1. Birch S. The Effects of Mixed Electoral Systems in Eastern Europe. – Budapest, 2000. – 18 p.

Інтернет: http://www2.essex.ac.uk/elect/database/papers/SBmixedee.pdf

  1. Franzese R.. Political Participation, Income Distribution, and Public Transfers in Developed Democracies. – Michigan: The University of Michigan, 2000. – 42 p.

Інтернет: http://www-personal.umich.edu/~franzese/t&t.paper.pdf

  1. Fuchs E., Minnite L., Shapiro R. Political Capital and Political Participation. – Columbia University, 1999. – 37 p.

Інтенет: http://www.sipa.columbia.edu/RESEARCH/Paper/99-3.pdf

  1. Goertzel T.Theoretical Models in Political Sociology. – 2000.

Інтернет: tgers.edu/~goertzel/polsoctheories.htm

  1. Halliday R. The Origins of States. – 2000.

Інтернет: /a/f84H2.html

  1. Historical Sociology of International Relations / Edited by Stephen Hobden an John M. Hobson. – Cambridge University Press, 2002.

  2. Horowitz I. Behemoth: Main Currents in the History and Theory of Political Sociology. – Transaction. – 474 p.

  3. Jjenei G., Wite J. The Role of the Bureaucracy in the Transition to Democracy. – Society and Economi in central and Easten Europe, №4, 2000. – P.33-42.

Інтернет: http://www.lib.bke.hu/gt/2000-4/jenei.pdf

  1. Kam C. Institutional and Sociological Perspectives on Parliamentary Behaviour and Party Cohesion. – 2001. – 40 p.

Інтернет: http://www.cla.sc.edu/gint/psrw/kam928.pdf

  1. Kemeny J. Society versus the State. The social construction of explanatory stories in social policy research. – 2001. – 27 p.

Інтернет: http://www.cf.ac.uk/cplan/conferences/hsa_sept01/kemeny-j.pdf

  1. Lyon T., Maxwell J. Interest Group Lobbying and Corporate Strategy. – 2002. – 22 p.

Інтернет: http://weber.ucsd.edu/~carsonvs/papers/840.pdf

  1. Meier K., Krause G. The Scientific Study of Bureaucracy (A Conclusion). – Texas A&M University – University of South Carolina. – 2000. – 32 р.

Інтернет: http://bush.tamu.edu/pubman/papers/2000/meierkr.00.2.pdf

  1. Niklasson B. Stability and Change in the Political Elite. – Gothenburg University, 2001. – 17 p.

Інтернет: http://www.essex.ac.uk/ecpr/jointsessions/grenoble/papers/ws17/niklasson.pdf

  1. Oliver P. Diffusion Models of Cycles of Protest as a Theory of Social Movements / Congress of the International Sociological Association, Montreal, 1998. – 34 р.

Інтернет: http://www.nd.edu/~dmyers/cbsm/vol3/olmy.pdf

  1. Schmidt C. Changing Bureaucratic Behavior ((Chapter Three: Theories of Bureaucratic Behavior; Chapter Four: Explaining Bureaucratic Behavior). – RAND, 2000. – 6 р.

Інтернет: /publications/MR/MR1094/MR1094.chap3.pdf

  1. Shaw M. Global Society and International Relations: Sociological Concepts and Political Perspectives, Cambridge: Polity, 1994.

Інтернет: ssex.ac.uk/Users/hafa3/global.htm

  1. Stefan-Scalat L. Pacts and Conflicts in Post-communist Transformations: In Search of a New Social Contract. – 2000. – 22 р.

Інтернет: http://www.iwm.at/publ-jvc/jc-10-08.pdf

  1. The State: Its History and Development Viewed Sociologically by Franz Oppenheimer / reviewed by Candice I. Copas. – 1995.

Інтернет: /b/demise.htm

  1. Veen E. Wilma van der. Political sociological theories. – 2001.

Інтернет: http://hosting.uaa.alaska.edu/afewv/Political_sociology/political_sociological_theories.htm

  1. Viros R. A Qualitative Approach to Electoral Abstention / Universitat Pompeu Fabra, Working Paper № 98. – Barcelona, 1994. – 30 р.

Інтернет: http://www.diba.es/icps/working_papers/docs/Wp_i_98.pdf

  1. Visser M. Five theories of voting action strategy and structure of psychological explanation / PHD Thesis.

Інтернет: http://www.ub.utwente.nl/webdocs/wmw/1/t0000001.pdf

  1. Wardlaw H. Democracy in Western Thought. – 1999.

Інтернет: .au/doclit/democracy.html

  1. Wegener B. Political Culture and Post-Communist Transition – A Social Justice Approach: Introduction // Social Justice Research, Vol. 13, №. 2, 2000. – Р.75-82

Інтернет: http://www2.rz.hu-berlin.de/isjp/download/intro.pdf

Питання для контролю з курсу
„Політична соціологія”

  1. Політична соціологія як наука і навчальна дисципліна

  2. Предмет та об’єкт політичної соціології: основні підходи та представники.

  3. Політична соціологія та її співвідношення з іншими науками.

  4. Функції політичної соціології.

  5. Видатні соціально-політичні мислителі і їх внесок у політичну соціологію

  6. Теоретичні моделі політичної соціології

  7. Методологія дослідження соціального контексту політики.

  8. Соціологічні теорії держави і влади

  9. Основні сучасні парадигми політичної соціології

  10. Соціологічні теорії та соціальні основи походження і сутності держави.

  11. Розвиток соціальних основ держави і її еволюція до сучасного стану.

  12. Держава і суспільство: співпраця чи протистояння

  13. Держава і нація.

  14. Влада як основний елемент організованого суспільства.

  15. Основні соціологічні теорії і теоретики влади і панування.

  16. Соціальні основи панування в сучасній державі.

  17. Механізми контролю політичної влади суспільством.

  18. Бюрократія як соціальне явище.

  19. Соціальна стратифікація і її екстраполяція на політику.

  20. Влада як фактор політичної стратифікації. Поняття політичної стратифікації.

  21. Типи ієрархізації суб’єктів політичного простору.

  22. Інституалізація політичних нерівностей.

  23. Корпоративізм, клієнтелізм, популістське лідерство.

  24. Етнічна стратифікація і її вияв у політичному просторі.

  25. Поняття політичної еліти.

  26. Еліта і маса.

  27. Еволюція поглядів на еліту.

  28. Сучасні елітологічні теорії.

  29. Поліархія, плюралізм еліт і демоелітна теорія.

  30. Соціальні основи політичного лідерства.

  31. Соціологічний підхід до дослідження політичної культури

  32. Політична свідомість.

  33. Політичні цінності та орієнтації як складові політичної культури

  34. Політична ідеологія.

  35. Історична пам’ять та ментальність у політиці.

  36. Особливості політичної культури сучасного українського суспільства.

  37. Маса як соціальна категорія і суб’єкт політики.

  38. Основні риси масової політичної свідомості.

  39. ЗМІ і масова політична свідомість: взаємозалежність і взаємозв’язок

  40. Соціологічні методи вивчення масової політичної свідомості.

  41. Поняття інтересу та мотиву в політиці.

  42. Поняття груп інтересів, форми та рівні їх участі у політиці.

  43. Соціальні основи виникнення та діяльності політичних партій та суспільно-політичних рухів.

  44. Нові суспільно-політичні рухи у країнах Заходу.

  45. Особливості виникнення та функціонування партій та суспільно-політичних рухів у пост-соціалістичних країнах.

  46. Сутність виборів і основні типи виборчих систем.

  47. Основні теорії виборчої поведінки.

  48. Фактори та детермінанти поведінки виборців.

  49. Маніпулювання свідомістю виборців і ЗМІ.

  50. Вибори і поведінка виборців в Україні.

КУРС "ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ"

Тема 1. Предмет і методи науки про конфлікти

Об'єкт і предмет науки про конфлікти. Поняття і сутність конфлікту; можливі дефініції. Основні завдання теорії конфліктів як науки: вивчення конфліктів, попередження і врегулювання конфліктів на практиці, поширення конфліктологічних знань у суспільстві. Теорія конфлікту і прикладна конфліктологія.

Міждисциплінарний характер конфліктологічних знань. Основні підходи до вивчення конфліктів. Системний підхід. Методологія і методи теорії політичних конфліктів. Методологічні принципи дослідження конфліктів. Об'єктивні і суб'єктивні методи. Рівні вивчення конфліктів: фундаментальний-теоретичний, "теорії середнього рівня", емпіричний. Емпіричні методи дослідження конфліктів. Універсальна схема опису конфлікту. Етапи аналізу конфліктів. Програма конфліктологічного дослідження.

Становлення конфліктології у сучасній Україні: проблеми і перспективи.

Тема 2. Генеза уявлень про конфлікт

Конфлікти в історії людства. Ранні уявлення про конфлікт: Конфуцій, Геракліт, Епікур, Платон, Демокріт. Природа людини і конфлікт у концепції Аристотеля. Уявлення про конфлікту середні віки: Климент Олександрійський, Аврелій Августин, Тома Аквінський. Розвиток уявлень про конфлікт в епоху Відродження: Н.Макіавеллі, Е. Роттердамський.

Активізація інтересу до дослідження конфліктів у Новий час. Теоретичні і прикладні аспекти вивчення конфліктів у філософії Ф. Бекона. "Теорія суспільного договору": суспільство, держава і конфлікти. "Природний стан" суспільства - мир чи війна? Гегель про позитивну роль конфліктів у розвитку суспільства. Розвиток суспільства у XIX ст. і зміна поглядів на конфлікт. Теорія Т. Мальтуса і "соціальний дарвінізм": конфлікти в контексті боротьби за існування.

Вивчення конфліктів у період становлення соціології. Роль конфліктів у соціологічній теорії К. Маркса. Конфліктологія і марксизм. Проблематика конфлікту в соціології М. Вебера. Конфлікт і девіантна поведінка у соціології Е.Дюркгейма. "Соціологія конфлікту" Г.Зіммеля. Розгляд конфліктів у "теорії еліт" (В.Парето, Г.Моска). "Чиказька школа" і її внесок у вивчення конфліктів.

Сруктурно-функціональний підхід (Т.Парсонс): конфлікт як "соціальна патологія". Становлення конфліктологічної парадигми вивчення суспільства. Теорія "функціонально-позитивного конфлікту" Л.Козера. Р.Дарендорф і його погляди на конфлікт. "Загальна теорія конфлікту" К.Боулдінга. Сучасні концепції вивчення конфліктів.

Тема 3. Конфлікт як явище соціального життя

Соціальна природа конфлікту. Конфлікт і протиріччя. Об'єктивні фактори виникнення конфліктів. Організаційно-управлінські, соціально-психологічні й особистісні причини конфліктів. Виникнення конфлікту і стадії його розвитку. Передконфліктна стадія. Конфліктна ситуація. Інцидент, розвиток і ескалація конфлікту. Врегулювання конфлікту і післяконфліктна стадія.

Сторони (учасники) конфлікту, їхній ранг і ресурси. "Навколишнє середовище" і її вплив на конфлікт. Структура і функції конфлікту. Позитивні і негативні функції. Основні види конфліктів і сфери їхнього виникнення. Проблеми класифікації і типології конфліктів. Концепції типології конфліктів. Типологія конфліктів Р.Даля. Типологія конфліктів К.Боулдінга. Типологія конфліктів А. Раппопорта.

Соціальні конфлікти в умовах сучасного українського суспільства.

Тема 4. Особливості виникнення політичних конфліктів і методи їх налізу

Конфлікти і влада. Політична стабільність і конфлікт. Роль і місце конфлікту в політичних відносинах. Поняття і сутність політичного конфлікту. Джерела виникнення політичних конфліктів. Розходження інтересів, цінностей і цілей як передумови конфлікту. Потреби людей у політичних конфліктах. Проблеми ідентичності і політичні конфлікти. Особливості політичної комунікації і політичні конфлікти. Ідеологічні аспекти конфлікту. Конфлікти як інструмент політики.

Методологія вивчення політичних конфліктів: загальне й особливе. Конкретно-історичний і культурно-цивілізаційний підходи до вивчення конфліктів. Структурно-функціональний підхід. Порівняльний аналіз політичних конфліктів. Соціологічні і психологічні методи.

Тема 5. Типологія, динаміка, структура і функції політичних конфліктів

Типологія політичних конфліктів. Внутрішні і міжнародні конфлікти. "Горизонтальні" політичні конфлікти в рамках існуючого політичного режиму. "Вертикальні" політичні конфлікти: статусно-рольові і "режимні". Антагоністичні і неантагоністичні конфлікти. Конфлікти цінностей, конфлікти інтересів, конфлікти політичних культур.

Етапи розгортання політичного конфлікту. Проблема легітимності в політичному конфлікті. Політичні конфлікти і політичні кризи.

Специфіка і закономірності політичної боротьби, її структура. Форми і методи політичної боротьби. Політична влада як предмет конфлікту. Технології досягнення й утримання політичної влади. Сторони і тло політичного конфлікту. Учасники політичних конфліктів: держави, етноси, політичні партії й еліти. Громадська думка як фактор розвитку політичного конфлікту. Роль ЗМІ у політичному конфлікті. Функції політичних конфліктів.

Тема 6. Попередження політичних конфліктів

Стратегія попередження політичних конфліктів. Конфліктний моніторинг. Прогнозування і "рання діагностика" конфліктів. Часткове і повне запобігання конфлікту. Раннє попередження і вирішення конфлікту. Встановлення і підтримка миру як основа врегулювання конфлікту. Превентивна дипломатія в міжнародних конфліктах.

Технології ініціювання і стимулювання політичних конфліктів як один з елементів соціального управління. Конфлікт і підтримка згуртованості організації. Сприятлива ситуація і провокування конфліктів однією із сторін.

Тема 8. Політичні конфлікти у сучасній Україні

Вітчизняна традиція політичних конфліктів: особливості виникнення конфліктних ситуацій і виходу з них. Конфліктний потенціал сучасної Українию Співвідношення позитивних і негативних аспектів впливу конфліктів н політичний процес. Трансформація суспільно-політичної системи і динамік "осьового" політичного конфлікту. Конфлікти в період перебудови (1986-199 p.). Конфлікт "гілок влади" і їх вирішення: причини й уроки.

Перехід до ринкової економіки і політичні конфлікти: боротьба олігархічних угруповань. Конфлікти інтересів, цінностей і цілей. Конфлікти структурі центр-регіони.

Співвідношення конфлікту і консенсусу в українській політиці. Прогнозування перспектив розвитку сучасних політичних конфліктів.

Тема 7. Інституалізація політичних конфліктів

Інституалізовані і неінституалізовані конфлікти. Встановлення чіткої процедури врегулювання конфлікту. Нормативні передумови інституалізації конфліктів. Підвищення ступеня керованості конфлікту.

Політична інституалізація конфлікту, її особливості. Упорядкування претензій і вимог учасників конфлікту. Здійснення принципу "максимального знання". Динаміка процесу політичної інституалізації конфлікту: від стихійного стану до організованого. Протиріччя політичної інституалізації конфліктів, її позитивні і негативні наслідки.

Тема 9. Особливості виникнення і розвитку етнополітичних конфліктів у сучасному світі і Україні.

Поняття етнополітичного конфлікту. Етнос як суб'єкт політики. Підходи до ивчення етносу в контексті конфліктології. Націоналізм і його вплив н процеси міжетнічної взаємодії. Причини виникнення і фактори розвити етнополітичних конфліктів, їх динаміка. Типи етнополітичних конфлікті: Складність врегулювання конфліктів з етнічним компонентом. Основі концепції інтерпретації етнополітичних конфліктів. Роль етнополітични конфліктів у сучасному світі.

Передумови виникнення міжнаціональних конфліктів у СРСР. Етнополітичні конфлікти на пострадянському просторі. Етнічний фактор процесах суверенізації. Протиріччя державної політики в сфері регулювань міжетнічних відносин.

Історичні передумови виникнення конфліктів. Етнічна строкатість $ потенційна передумова етнополітичних конфліктів. Релігійний фактор конфліктах. Розгляд конфліктів у руслі концепції С. Гантінгтона. Сепаратизм зовнішньополітичні фактори в конфліктах. Загальне й особливе етнополітичних конфліктах: порівняльний аналіз.

Тема 10. Насильство в політичних конфліктах

Природа насильства: основні підходи. Насильство в політичних взаємодіях. Межі застосування примусу в державній політиці. Сила, насильство і терор як засоби політичного протиборства. Війна і військова сила в політичних конфліктах. Застосування примусу при врегулюванні конфліктів. Співвідношення цілей і засобів.

Механізми обмеження насильства в політичних конфліктах. Філософія ненасильства (Л. Толстой, М. Ганді).

Тема 12. Третя сторона у врегулюванні конфлікту

Поняття "третя сторона у врегулюванні конфлікту", "посередництво", "надання "добрих послуг", "спостереження за ходом переговорів", "арбітраж". Основні завдання і засоби впливу третьої сторони. Еволюція третьої сторони при врегулюванні конфліктів. Труднощі і проблеми при здійсненні посередницьких послуг. Вимоги до посередника. Методологія, методика і процедури медіації конфліктів.

Різноманіття видів посередництва. Офіційне посередництво держав і міждержавних організацій і його роль у сучасному світі. Форми офіційного посередництва. Дискусія про роль ООН у врегулюванні конфліктів. Посередницька діяльність регіональних організацій (ОБСЄ, ОАЄ, СНД і ін.). Можливості й обмеження офіційного посередництва.

Зростання ролі неофіційного посередництва в сучасному світі. Форми неофіційного посередництва. Можливості й обмеження в діяльності неофіційних посередників. Проблема взаємодії двох видів посередництва. Специфіка фасилітації.

Тема 11. Теоретичні напрямки дослідження і практична діяльність із врегулювання конфліктів

Співвідношення науки і практики врегулювання конфліктів. Поняття "врегулювання конфліктів", "вирішення конфліктів", "управління конфліктами", "попередження конфліктів".

Держави і локальні конфлікти. Міжнародні урядові і неурядові організації і локальні конфлікти.

Рівні конфліктного протистояння.

Тема 13. Переговори як засіб врегулювання конфлікту

Переговори як наукова і практична проблема. Теоретичні роботи з переговорного процесу. Тенденції у вивченні переговорів. Закордони дослідницькі центри. Розвиток вітчизняних досліджень із переговорів застосування на практиці наукових розробок.

Структура і функції переговорів. Переговори в конфлікті і при співробітництві сторін. Переговорні стратегії, їхня розробка і застосування на практиці. Стадії переговорного процесу. Підготовка переговорів. Стилі тактика ведення переговорів. Прийоми, використовувані в рамках спільного вирішення проблеми. Співвідношення тактичних прийомів і функцій.

Рівні переговорів. Багатосторонні переговори і їхні особливості. Переговори на вищому рівні.

Тема 14. Технології державного врегулювання конфліктів у демократичному суспільстві

Конкуренція в демократичному суспільстві і принцип "рівних умов". Стратегії компромісу і консенсусу в державній політиці. Правова держава як арбітр і гарант справедливості при врегулюванні конфліктів. Правові методи врегулювання конфліктів. Компроміс як спосіб досягнення згоди.

Вибори і референдуми як засіб вирішення конфліктів. Вибори: конфлікт із нульовим чи з ненульовим результатом? Гарантії прав меншості і підтримка політичної стабільності. Модель громадянської демократії у роботі А.Лійпхарта "Демократія в багатоскладних суспільствах".

Література

  1. Балдинюк О. В. Гуманітарна діяльність ООН у контексті врегулювання збройних
    конфліктів (1990-2000 pp.): Автореф. дис. канд. політ, наук (23.00.04) / Київський нац.
    ун-т ім. Тараса Шевченка ; Інститут міжнародних відносин. - К., 2000.

  2. Ігор Балинський. Естетика конфлікту // Часопис "І". - 2000, число 16. — http://www.ji-
    magazine.lviv.ua/n 16texts/balynsk.htm

  3. Бандурка СМ., Гречечко В.А. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть:
    Монографія. - Харків: Видавництво Університету внутрішніх справ, 2000.

  4. Бекешкіна І. Є. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. - К., 1994.

  5. Беліцер Н.В. Рекомендації Ради Європи щодо національних та інших меншин // Кримсь
    татари і українське суспільство: проблеми політичної та соціальної інтеграції. Матеріал
    конференції. - К., 1999. - http://www.ucipr.kiev.ua/ukrainian/tatar/CONFEREN.htm

  6. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Геостратегічні гравці та геополітичні вісі. -
    /txt/bzhez/shah 1 /3 .html

  7. Валевський О.Л., Ішмуратов А.Т. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні
    виміри, структура, пршщипи аналізу: Монографія. - К.: НІСД, 1997. -
    /Athens/Academy/8474/co001 .zip

  8. Данакин НС, Дятченко Л.Я. Технологии сотрудничества и противоборства. Белгород,
    1993.

  9. Ильин М.В. Конфликтное сознание // Современные реальности процессов общения. М.,
    1989.

  10. Ішмуратов А.Т. Конфлікт і згода. - К,1996.

  11. Ішмуратов А.Т. Суперечність і конфлікт. -
    /Athens/Academy/8474/co002.zip

  12. Конфликтология. Учебная база данных. -
    /Athens/Academy/8474/co.htm

  13. Кшиштоф Лозинський. Ген успіху і конфлікт культур // Часопис "ї". - 2000, число 19. -
    http://www.ji-magazine.Iviv.ua/nl9texts/lozynsky.htm

  14. Мацісвський ІО. Конфліктологія: що та як вивчати//Людина і політика, 2000, №1. -
    .Ua/lip/n/100/7.html

  15. Мацісвський ІО. Теорія конфлікту: історико-політологічний аналіз. Дисертація на
    здобуття вченого ступеня кандидата політичних наук. - Львів, 1996.

  16. Міжетнічні та міжконфесійні конфлікти і їх вплив на сучасний політичний розвиток //
    Центр дослідження регіональних проблем "Євразія". -
    /CapitolHill/Senate/8092/8pesym 1 .html

  17. Москаленко О. М. Конфліктно- консенсусна парадигма регулювання суспільно-
    політичних відносин : Автореф. дис. канд. політ, наук (23.00.02) / НАН України;
    Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2000. - 20с.Шифр зберігання
    автореферату в НБУВ: РА309450

  18. Иебожепко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. - К.,
    1994.

  19. Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та європейський вимір. Виступ
    Самуеля Гантінгтона на круглому столі в Національному інституті стратегічних
    досліджень 18 жовтня 1999 року // XYZ. - 1999, ЗО жовтня. -
    .ua/russian/win/strategy/hunt_world.html

  20. Отару Е.П. Міждержавні конфлікти в Африці на південь від Сахари в середині 70-х на
    початку 90-х років (типологія і шляхи врегулювання): Автореф. дис... канд. політ, наук
    (23.00.04) / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. - К.,
    1999. - 19с.Шифр зберігання автореферату в НБУВ: РА304086

  21. Павлишин А. Студії над генезою польсько-українських конфліктів у XX столітті //
    Часопис "І". - 1997, число 10. - http://www.ji-magazine.lviv.ua/nlOtexts/pavlyshyn.htm

  1. Перепелиця Г. М. Воєнно- політичний конфлікт: методологія дослідження та
    врегулювання : Авторсф. дне... д-ра політ, наук (23.00.02) / НАН України; Інститут
    держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 1996. - 38с.Шифр зберігання автореферату в
    НБУВ: РА296669

  2. Римаренко Ю.Р. Етнічність у контексті конфліктогенної парадигми / Кримські татари і
    українське суспільство: проблеми політичної та соціальної інтеграції. Матеріали
    конференції. - К„ 1999. - http://www.ucipr.kiev.ua/ukrainian/tatar/CONFEREN.htm

  3. Рязанова Л.С. Міжконфесійні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні // Вісник
    акажемії праці і соціальних відносин. - 2001, №3.

  4. Тимофеева Л.Н. Политическая конфликтология. М., 1996.

  5. Управління конфліктними ситуаціями //Тариавська Н.П., Пушкар P.M. Менеджмент:
    Теорія та практика: Підручник для вузів. - Тернопіль: Карт-бланш, 1997.

  6. Almond G., Verba S. The Civil Culture Revisited. Boston, 1980.

  7. Bauwens W., Reychler L., Druke L.The Art of Conflict Prevention // Brassey's Atlantic
    Commentaries. - № 7

  8. Bazennan M., Neale M. Negotiating Rationally. - Free Press. - 1993.

  9. BeerJ., Stief E. Mediator's Handbook. - New Society Publishing. - 1997

  10. Bernard J. Where is The Modem Sociology of Conflict? // American Journal of Sociology. -
    1950. - Vol.LVI. - №1; Kriesberg L. The Sociology of Social Conflicts. - New Jersey, 1973.

  11. Boulding J. Conflict and Communication. N.Y., 1969.

  12. Boulding K. Conflict and Defence. A General Theory. - New York, 1963.

  13. Burton J. Preface the Scries. Introduction // Conflict: Human Needs Theory. - London, 1990.

  14. Carlan A. The Death of Consensus Law Opens An Era of Political Conflict. -
    http://members.tri pod.coni/ACarlan_Dad_Law/commentary/deathof.htm

  15. Collins K. Conflict Sociology: Towards an Explanatory Science. N.Y., 1975.

  16. Comparative Studies of Political Conflict and Change: Cross National Datasets, 1800-1986. - http://www.sscnet.ucla.edu/issr/da/index/techinfo/m0571 .htm

  17. Coser L. Conflict and Consensus. N.Y., 1984.

  18. Coser L. Continuities in the Study of Social Conflict. N.Y., 1967.

  19. Coser L. Masters of Sociological Thought. N.Y., 1971.

  20. Словник-довідник термінів з конфліктології / Під ред. проф. M.I. Пірен, проф. Г.В.
    Ложкіна. - Київ-Чернівці, 1995.

  21. Dahl R. Democracy and Its Critics. New Haven, 1989.

  22. Dahl R. Modem Political Analysis. Englewood Cliffs, slew Haven - London, 1963.

  23. Daniel D. Conflict Resolution. - McGraw-Hill Professional Publishing. - 2000.

  24. Darendord R. The Modem Social Conflict. N.Y., 1988.

  25. Darendorf R. Class and Class Conflict in Industrial Society. Stanford, 1959.

  26. Dawson R. Secrets of Power Negotiating. - Career Press. - 2000.

  27. Deutsch M. The Resolution of Conflict: Constructive and (Destructive Processes. New Haven, 1973.

  28. Eban A. Diplomacy for the Next Century. - Yale University Press. - 1999.

  29. Eisenberg L., Caplan N. Negotiating Arab-Israeli Peace. - Indiana University Press. - 1998.

  30. Ethno-Political Conflict: Course Syllabi / Oberlin College. - 2001, Fall. -
    http://www.oberlin.edu/~politics/syllabi.htm

  31. Fine C.F. Some Conceptual Difficulties in the Theory of Social Conflict // Journal of Conflict
    Resolution. - 1968. - Vol. XII. - JVM.

  32. Fisher R.J. Needs Theory, Social Identity and Eclectic Model of Conflict// Burton J. Conflict:
    Human Needs Theory. - London, 1990. - PP. 89-112.

  33. Fisher R.J. The Social Psychology of Intergroup and International Conflict Resolution. -
    Spingier-Verlag Publishers, 1990.

56. Freund S. Polemologie, Science des Conflicts // Etudes Polemologiques, Revue Franceise de Polemologie. - 1972. - Vol. IV.

  1. Fuller G. The Negotiator's Handbook. - Galahad Books. - 2000.

  2. Hiscox M. International Trade and Political Conflict: Commerce, Coalitions, and Mobility. -
    Princeton University Press. - 2000.

  3. Horowitz D. Ethnic Groups in Conflict, Updated Edition With a New Preface. - University ol
    California Press. - 2000.

  4. http://www.tcnj.edu/~psm/pcs/manuscripts/Iabate.pdf

  5. Korn A. Criminalization of a Political Conflict: Crime within the Israeli Arab Population in tl: Fifties // Plilim - Israel Journal of Criminal Law. - 1999, Vol 8. -
    http://www.tau.ac.il/law/plilim/abs3.html

  6. L'Abate A. Nonviolent Interposition in Armed Conflicts // Peace and Conflict Studies. - 1997
    №1. - http://www.tcnj.edu/~psm/pcs/manuscripts/reychler.pdf

  7. Lehoucq F. Democratization, Institutional Reform, and the Political Conflict: Evaluating
    Alternative Explanations of Electoral Reform in Costa Rica // Working Paper, № 189. - 1993,
    January. - http://www.nd.edU/~kellogg/WPS/l 89.pdf

  8. Lipset S.M. Political Man: The Social Bases of Politics. NY., 1960.

  9. Mapping Mass Political Conflict and Civil Society: Issues and Prospects for the Automated
    Development of Event Data //Journal of Conflict Resolution. - 1997, August. -
    http://www.wcfia.harvard.edu/ponsacs/DOCS/Papers/MappingConflict.htm

  10. Nudler O. On conflicts and metaphors: Toward on extended rationality // Conflict: Human
    Needs Theory. Basingstoke. 1990.

  11. Obershall A. Theories of Social Conflicts // Annual Review of Sociology. - 1978. - № 4.

  12. Oksenberg Rorty A. The Moral Duty of Promoting Political Conflict / Philosophy of educatior
    - 1995. - http://www.ed.uiuc.edu/EPS/PES-yearbook/95_docs/rorty.html

  13. Parsons T. The Structure of Social Action. N.Y., 1937.

  14. Peace and Conflict Studies: On-Line Journal The Lentz Peace Research Association on Behalf
    of The Network of Peace and Conflict Studies. - http://www.tcnj.edu/~psm/pcs/index.html

  15. Political Conflict: Provisional Syllabus / Syracuse University London Centre. - 1999, Spring.
    http://web.syr.edu/~gavan/psc356.html

  16. Political Terrorism Database. - /ptd/ptdnetresources.htm

  17. Preventing Conflict in the Post-Communist World : Mobilizing International and Regional
    Organizations // Edited by A.Chayes, A. Handler Chayes. - Brookings Institute. - 1996.

  18. Rapoport A. The Origins of Violence: Approaches to the [Study of Conflict. N.Y., 1989.

  19. Reychler L. Field Diplomacy: A New Conflict Prevention Paradigm? // Peace and Conflict
    Studies.- 1997, №1.-

  20. Sofransky O. Ethno-political Conflict in Moldova // European Center in Moldova. -
    http://europa.yam.rO/studies/all/septembrie2001/09/3.html

  21. Sunstein С Legal Reasoning and Political Conflict. - 1996.

  22. Terrorism and Political Violence. A Frank Cass Publishers Journal. -
    /jnls/tpv.htm

  23. The Handbook of Conflict Resolution: Theory and Practice / Edited by M. Deutsch, P.
    Coleman. - Jossey-Bass. - 2000.

  24. Vaknin S. Axes to Grind A Taxonomy of Political Conflict In Central and Eastern Europe. -
    /vaksam/pp72.html

  25. Wolfsfeld G. Media and Political Conflict. - Cambridge Press. - 2001.

Підсумкові запитання

  1. Предметна сфера науки про політичні конфлікти. Поняття конфлікту.

  2. Становлення конфліктології як науки, її основні поняття і категорії.

  3. Методика, техніка і процедура конфліктологічних досліджень.

  4. Ранні уявлення про конфлікти (від Стародавньої Греції до Середньовіччя).

  5. Уявлення про конфлікти в епоху Відродження й у Новий час.

  6. Сучасні теорії конфліктів.

  7. Виникнення науки про конфлікти.

  8. Сутність конфлікту і його структура.

  9. Сфери прояву конфлікту.

  10. Стадії розвитку конфліктів.

  11. Типологія і класифікація конфліктів.

  12. Конфлікти і влада. Місце і роль конфліктів у політичному процесі.

  13. Поняття, сутність і причини виникнення політичних конфліктів.

  14. Методи політичної конфліктології.

  15. Основні типології політичних конфліктів.

  16. Етапи і фази розгортання конфлікту. Політичний конфлікт і політична криза.

  17. Сторони в політичному конфлікті.

  18. Функції політичного конфлікту в суспільстві.

  19. Рання діагностика конфліктів.

  20. Організація і робота мережі конфліктологічного моніторингу.

  21. Ініціювання конфлікту і використання його позитивних функцій.

  22. Інституалізація конфлікту як фактор його регулювання.

  23. Протиріччя політичної інституалізації конфліктів.

  24. Особливості сприйняття і розвитку конфліктів в українській політичній традиції.

  25. Основні конфлікти в сучасній Україні: причини виникнення і динаміка.

  26. Вплив трансформації суспільно-політичної системи на розвиток конфліктів.

  27. Поняття і сутність етнополітичного конфлікту. Етнос як суб'єкт політики.

  28. Етнополітичні конфлікти у сучасному світі: "відродження націоналізму".

  29. Етнічні конфлікти в СРСР і на пострадянському просторі.

  30. Етнополітичні конфлікти. Структура, типологія, динаміка.

31.Особливості врегулювання етнополітичних конфліктів.

  1. Парадигми насильства і ненасильства у вивченні конфлікту.

  2. Фактор сили в конфлікті. Тероризм як спосіб політичної боротьби.

  3. Механізми обмеження застосування насильства в конфлікті.

  4. Основні принципи і напрямки врегулювання конфліктів.

  5. Роль державних і неурядових організацій у врегулюванні локальних конфліктів.

  6. Поняття і роль третьої сторони в конфлікті.

  7. Методика і процедури медіації конфліктів.

  8. Види і форми посередництва.

  9. Вивчення переговорного процесу у вітчизняній і зарубіжній науці.

  10. Функції переговорів і їхньої стадії.

  11. Роль держави у врегулюванні конфліктів і підтримці суспільної стабільності.

  12. Демократичні процедури як засіб врегулювання і вирішення конфліктів.

  13. Громадянська демократія як один з варіантів досягнення політичного консенсусув суспільстві.

КУРС "ПОЛІТИЧНИЙ АНАЛІЗ"

Тема 1. Предмет політичного аналізу. Політичний аналіз в структурі політичної науки.

Політична ситуація як предмет політичного аналізу. Базові категорії практичної політики і категоріальний апарат політичного аналізу. Критерії розмежування фундамен-тальної і прикладної сфер політичної науки. Методика використання фундаментальних законів політики в процесі аналізу конкретних політичних ситуацій. Cтруктура політичного аналізу

Тема 2. Типи та методи політичного аналізу.

Науково-аналітичний та науково-теоретичний рівні політичного аналізу. Використання загальнонаукових методів. Типи конкретно-аналітичних методів: порівняльний, узагальнення, аналогій, математичний, та ін. Міждисциплінарність дослідницького підходу. Метод групового інтелекту як протидія суб’єктивним факторам.

Тема 3. Процес політичного аналізу та його етапи.

Визначення об’єкта політичного аналізу. Технологія політичного аналізу. Формування емпіричної бази і вибір джерел. Нагромадження та структуризація інформації. Океслення попередніх аналітичних результатів і їх синтез. Підготовка рекомендацій та проностичне моделювання ситуацій.

Тема 4. Первинна обробка інформації, складові емпіричної бази політичного аналізу.

Методика збору інформації, типи та характер інформації.
Структурованість і систематизованість процесу збору та первинної обробки інформації. Види первинної обробки інформації: бази даних, моніторинги. Версії баз даних та моніторингів.

Тема 5. Формування прикладних аналітичних навиків і організація оптимальної системи аналітичної роботи.

Навики збору і первинної обробки інформації. Осмислення емпіричного матеріалу, формулювання висновків. Моделювання ситуацій. Розробка рекомендацій. З’ясування основних характеристик аналізованої проблеми. Визначення дискурсу клієнта як суб’єкта аналізованої ситуації. Врахування ресурсів і потенціалу політичних сил.

Тема 6. Об’єкт політичного аналізу, залежність вибору методів політичного аналізу від об’єкта аналізу.

Політична ситуація як узагальнений об’єкт політичного аналізу. Типи політичних ситуацій: локальні, регіональні, глобальні; короткотермінові, середньотермінові, довготермінові; конфліктні, кризові, нестабільні, стабільні. Проблемно-тематична верифікація об’єктів політичного аналізу: електоральні ситуації, партійна діяльність, зовнішня політика, соціальна напруженість тощо. Залежність вибору методів аналізу від характеру аналізованих ситуацій

Тема 7. Метод узагальнення (аналіз подій, івент-аналіз)

Узагальнення як технологія опису і систематизації зібраної первинної інформації. Дескриптивне узагальнення. Структурування політичної події в процесі узагальнення. Регресивний, кореляційний і детермінантний аналіз під час застосуання методу узагальнення.

Тема 8. Порівняльний метод.

Суть порівняльного методу. Рівень коректності методу. Співставлення однотипних політичних ситуацій. Визначення закономірностей і особливостей. Вади порівняльного методу і його вторинність.

Тема 9. Метод аналогій (екстраполяції).

Конструювання теоретичних схем з суміжних сфер, як основа методу аналогій. Превалювання дедуктивного підходу в методі екстраполяції. Найпоширеніші види аналогій, що застосовуються в політчиному аналізі. Формальна та проностична екстраполяція. Екстраполяція та інтерполяція в політичному аналізі.

Тема 10. Спеціальні політологічні методи і їх використання в процесі політичного ана­лізу.

Використання якісних і кількісних методів в політичному аналізі. Регресивний, кореляційний та детермінаційний аналіз. Мозковий штурм, імітаційні ігри та фокус-групи. Багатомірний статистичний аналіз та моделювання. Сингулярні математичні і комплексні методи. Морфологічний метод та метод кваліметрії.

Тема 11. Залучення аналітичних підходів з інших галузей знань до аналізу політичних ситуацій.

Соціологічний інструментарій в політичному аналізі. Філософські методи осмислення політики. Історичні аналогії (уроки історії) і їх врахування в дослідженні сучасних політичних процесів. Психологічні та етнопсихологічні фактори сучасних політичних процесів ЗМІ і політики в сучасних умовах. Економіка і політика. Правові аспекти аналізу політики. Релігія і політика.

Тема 12. Сфери використання даних політичного аналізу.

Проблемно-тематична верифікація сфер. Сфери використання аналізу за призначенням. Аналіз для підготовки політичних рішень. Аналітична розробка політичних технологій. Осмислення політчиного сьогодення для підготовки матеріалів популяризаторського, рекламного характеру та медіаматеріалів. Оцінка соціально-політичних ризиків. Діагностика розташування і співвідношення політичних сил. Експертна оцінка документів. Розробка стратегії і тактики суб’єктів політики.

Література:

  1. Цукерман М. Введениме в политический анализ. – М., 1995.

  2. Хрусталев М.Теория политики и политический анализ. – М., 1995.

  3. Саrley M. Regional Tecniques in Policy Analysis. – London, 1980.

  4. Рукавишников В.О. и др. Социальная напряженность: диагноз и прогноз // Социологические исследования. 1992. № 3.

  5. Прикладная политология//Политические исследования. – 1997. – №6

  6. Мелихов С.В. Количественные методы в американской политологии. – М., 1979.

  7. Мангейм Д., Рич Д. Политология: Методы исследований. – М., 1997.

  8. Лебедева М.М., Тюлин И.Г. Прикладная междисциплинарная политология: возможности и перспективы // Системный подход: анализ и прогнозирование международных отношений (Опыт прикладных исследований) / Под ред. И-Г.Тюлииа. – М..1991.

  9. Кривов В. Информационно-аналитическое обеспечение деятельносты органов государственной власти: некоторые вопросы совершенствования//Власть. – 1996. – №1.

  10. Кожемяков Ю., Сергеев В. Прогнозирование политического развития: особенности разработки динамических моделей. – Социологические исследования. –М., 1991.

  11. Качанов Ю.Л. Политическая топология: стуктурирование политической ситуации. – М., 1995

  12. Качанов Ю., Сатаров Г. Социальные группы в поле политики: опыт эмпирического анализа//Российский монитор: Архив современной политики. Вып.2. – М., 1992.

  13. Дегтярев А.А. Прикладная политология//Политические исследования. – 1997. – №6.

  14. Дегтярев А. Предмет и структура политической науки // Вестник Московского университета. Сер.12. Политические науки. 1996. № 4.

  15. Дегтярев А. Методы политологических исследований // Вестник Московского университета. Сер.12. Политические науки. 1996. № 6

  16. Девід Л.Велмер, Ейден Р.Вайнінг. Аналіз політики/Переклад з англійської. – Київ: Основи, 1998.

  17. Даль Р. Современный политический анализ//Политология/Отв. ред. Ю.С.Пивоваров. – М., 1993.

  18. Выдрин Д.Очерки практической политологии. – К., 1991.

  19. Бебик І. Політичний маркетинг і менеджмент. – К., 1994.

  20. Бебик І. Основи теоретичної і прикладної політології. – К., 1994.

  21. Баталов Э. Что такое прикладная политология // Конфликты и консенсус: Прикладная политология. 1991.№ 1.

  22. Wildawski A. Speaking Truth to Power. The art and Craft of Policy Anaysis. – New Brunswik, 1987

  23. Weimer D., Vinirig A. Policy Analysis: Concepts and Practice. Englewood Cliffs. – 1992.

  24. Weimer D., Vining A., Policy Analysis: Concepts and Practice. – Engewood Cliffs, 1992.

  25. Rose R. Understanding Big Government: The Programme Approach. – London, 1990.

  26. Pol L. Public Policy Anaysis: An Introduction. – Scarborough, 1992

  27. Pal L. Public Policy Analysis: An Introduction. – Scarborough, 1992.

  28. Hill M. The Policy Process in the Modem State. London, 1997.

Питання для контролю

  1. Сутність політичного аналізу: предмет і об’єкт дослідження.

  2. Політичний аналіз як наука і навчальна дисципліна

  3. Критерії розмежування теоретичної та прикладної політичної науки.

  4. Предмет політичного аналізу та категоріальний апарат дисципліни.

  5. Структура політичного аналізу.

  6. Концептуалізація проблеми та моделювання ситуації.

  7. Складання плану аналізу і вибір методів

  8. Обробка і узагальнення результатів

  9. Представлення результатів і написання звіту

  10. Структура та характерні риси загальних методів політичного аналізу.

  11. Методи збору даних для політичного аналізу.

  12. Кількісні та якісні методи інтерпретації даних.

  13. Теорії та гіпотези в політичному аналізі

  14. Принципи та способи концептуалізації проблеми та побудови гіпотези.

  15. Операціоналізація теорії та визначення процедури перевірки гіпотези.

  16. Мета і програма аналізу.

  17. Врахування альтернативних гіпотез.

  18. Експериментальні та квазіекспериментальні програми аналізу.

  19. Вибір програми аналізу.

  20. Моніторинг інформації, контент-аналіз документів

  21. Соціологічне дослідження, інтерв’ювання, анкетування, еспертне опитування.

  22. Відкрите та приховане спостереження.

  23. Підготовка і опрацювання даних в політичнорму аналізі.

  24. Опис даних: побудова таблиць, гарфіків, діаграм.

  25. Аналіз одномірного двомірного та багатомірного розподілів.

  26. Стратегічне планування у політиці.

  27. Стратегічний менеджмент у політиці.

  28. Ціннісні та раціональні методи планування політики.

  29. Математичне моделювання

  30. Узагальнена модель технології політичного аналізу

  31. Статистичні таблиці у політичному аналізі

  32. Етичні проблеми в емпіричних дослідженнях політики

  33. Основні поняття політичного аналізу.

  34. Типи аналітичних підходів до політики і фактори, що їх детермінують.

  35. Якості політичного аналітика.

  36. Виборчі технології і політичний менеджмент.

  37. Основні підходи до формулювання проблеми в політичному аналізі..

  38. Критерії оцінки варіантів політики в політичному аналізі

  39. Політичне прогнозування, моделювання і прийняття рішень.

  40. Оцінка, експертиза, прогноз, моделювання як результати політичного аналізу.

  41. Політичний аналіз: співвідношення завдань і методів.

  42. Соціологічне дослідження в політичному аналізі.

  43. Основні парадигми політичного аналізу.

  44. Особливості методики і етапів прикладного політичного аналізу.

  45. Розробка сценаріїв політичного процесу на основі політичного аналізу.

  46. Аналіз політичної ситуації. Політичний моніторинг.

  47. Політичне консультування.

  48. Політичне прогнозування.

  49. Політичні технології.

  50. Аналітична підтримка виборчої кампанії.

КУРС "МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ"

Тема 1. Місцеве самоврядування : поняття суть та наукові підходи.

Поняття та суть місцевого самоврядування. Джерела місцевого самоврядування ( хартії, правові норми, спеціальні закони, статути територіальних громад, міжнародні стандарти). Предмет курсу “місцеве самоврядування”. Характерні риси вивчення та головні завдання курсу. Функції курсу ( політична. ідеологічна, інтегративна, прогностична, прикладна).

Школи вивчення місцевого самоврядування в світі та в Україні. Наукові підходи до місцевого самоврядування. Основні поняття курсу. Принципи місцевого самоврядування.

Тема 2. Історія розвитку місцевого самоврядування в Україні

Самоврядування в часи Київської Русі. Місцеве самоврядування на українських землях у складі Польсько-Литовської держави. Магдебурзьке право в українських містах та його значення.

Козацьке самоврядування. Конституція Пилипа Орлика. Земська реформа та її значення для України. Конституційно-правові акти кінця Х1Х-поч.

ХХ ст.. про місцеве самоврядування.

Становлення та головні тенденції розвитку місцевого самоврядування в Україні з початку дев”яностих років. Основні закони та документи.

Тема 3. Світовий досвід розвитку місцевого самоврядування

Територіальна основа місцевого самворядування в зарубіжних країнах. Розвиток місцевого самоврядування у США.Становлення та тенденції розвитку місцевого самоврядування в країнах Європи. Місцеве самоврядування в Великій Британії , Німеччині, Польщі.

Конституційні основи місцевого самворядування країнах- учасницях СНД. Традиційне теритооріальне управління в країнах Азії. Досвід для України.

Тема 4. Теоретичні основи місцевого самоврядування.

Вчення про природні права людини і громадянське суспільство як основа теорії місцевого самоврядування. Ліберально демократичні ідеали як передумова становлення і розвитку ідеї самоврядування. Теорія природних прав вільної громади. Економічна теорія. Господарська теорія. Громадівська теорія. Державницька теорія (головні напрями –політичний та юридичний). Теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб. Анархо-синдикалістські теорії самоврядування. Соціологічна концепція, теорія муніципального дуалізму. Органічно-класова теорія. Теорія соціального обслуговування. Теорія дуалізму муніципального управління. Самоврядування в теоріях українських вчених.

Тема 5. Місцеве самоврядування як система.

Проблеми легітимізації місцевого самоврядування. Конституційно-правові засади самоврядування в демократичних країнах. Поточне законодавство. Загальні закони, окремі, спеціальні, економічні закони. Конституція України про місцеве самоврядування. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”. Статути територіальних громад. Європейська Хартія про місцеве самоврядування.

Сучасні моделі місцевого самоврядування. Системний принцип у місцевому самоврядуванні. Об”єкти та суб”єкти самоврядування. Рівні місцевого самоврядування. Підсистеми. Елементи. Ядро системи( представницькі та виконавчі органи). Соціальні, національні, культурні та регіональні чинники становлення та розвитку місцевого самоврядування як системи. Система місцевого самоврядування в Україні.

Територіальна громада як елемент системи місцевого самоврядування. Поняття територіальної громади. Функції і повноваження територіальних громад. Статути територіальних громад. Форми діяльності місцевих громад. Місцеві вибори і місцеві референдуми. Загальні збори громадян за місцем проживання. Місцеві ініціативи. Громадські слухання.

Тема 6. Представницькі органи в системі місцевого самоврядування.

Поняття представницьких органів місцевого самоврядування. Особливості місцевих виборів, порядок формування, кількість, терміни повноважень. Структура та форми діяльності представницьких органів. Залежність між кількістю жителів і кількістю представницьких органів. Представницькі органи в Україні. Підсистеми представницьких органів. Структура і форми їх діяльності.

Повноваження та функції. Сесія як головна форма роботи представницьких органів. Постійні комісії. Тимчасові комісії.

Тема 7. Виконавчі органи місцевого самоврядування.

Поняття і структура виконавчих органів. Порядок їх формування (колегіальні, одноособові, комбіновані). Терміни повноважень. Моделі – “мер-рада”, “слабкий мер – рада”, “комісія – рада”. Виконавчі органи в Україні. Виконавчі комітети, їх повноваження. Власні повноваження, делеговані повноваження.

Організація роботи виконавчих органів. Відділи та управління виконавчих комітетів.

Тема 8. Матеріально-фінансова основа місцевого самоврядування.

Нормативна база фінансової основи місцевого самоврядування. Світовий досвід організації фінансової основи місцевого самоврядування. Місцеві бюджети. Участь держави у формуванні доходів місцевих бюджетів. Доходи і витрати бюджетів. Позабюджетні кошти місцевого самоврядування. Комунальна власність та її природа. Правовий режим майна комунальної власності, порядок формування. Господарська діяльність органів місцевого самоврядування.

Тема 9. Міжнародні стандарти в системі місцевого самоврядування.

Процес створення міжнародних стандартів в галузі місцевого самоврядування. Європейська Хартія про місцеве самоврядування. Всесвітня декларація місцевого самоврядування. Інші європейська стандарти місцевого самоврядування Європейська Хартія урбанізму. Європейська декларація міських прав Європейська Хартія про участь молоді в муніципальному і регіональному житті.

Міжнародні контакти жителів населених функцій. Створення Всесвітньої федерації споріднених міст. Міжнародна Спілка місцевої влади , інші організації та їх діяльність у розвитку міжнародних зв”язків органів місцевого самоврядування. Асоціація Міст України. Головні форми співробітництва на місцевому рівні.

Тема 10. Поняття та система гарантій місцевого самоврядування.

Поняття гарантій місцевого самоврядування. Конституційні основи гарантій міцевого самоврядування Україні. Класифікація гарантій місцевого самоврядування: об’єктні ,політичні, економічні, соціальні, ідеологічні, нормативно-правові, міжнародно-правові гарантії. Місцеві омбудсмани.

Література

  1. Аверянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.; 1984. – 364 с.

  2. Атаманчук Г.В. Управление – социальная ценность и эффективность. – М., 1995. – 346с.

  3. Бакуменко В. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики. К., 2000. – 520 с.

  4. Баймуратов М.О., Батанов О.В., Кампо В.М., Музика О.А. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. Посіб.:У ІІІ ч. / [За заг. Ред. Проф. П.Ф.Мартиненка]. – К.: Знання України, 2005-2006. – Ч.ІІ . – 120 с

  5. Барвіцький В.Ю., Батанов О.В. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. Посіб.:У ІІІ ч. / [За заг. Ред. Проф. П.Ф.Мартиненка]. – К.: Знання України, 2006. – Ч.ІІІ . – 284 с

  6. Батанов О.В., Кампо В.М. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. Посіб.:У 2 ч. / [За заг. Ред. Проф. П.Ф.Мартиненка]. – К.: Знання України, 2005. – Ч.1 . – 148 с

  7. Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування. Муніципальне право. – Київ: “Атіка”. – 2000. – 303 с.

  8. Білоус А. Форми державного управління і світовий досвід // Post Поступ. –1993, № 44

  9. Воронкова В.Г. Муніципальний менеджмент: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 256 с.

  10. Гогоша І. Аналіз закону “Про місцеве самоврядування”. // Нова хвиля, 1998, № 5. с.31-32.

  11. Грушевський М. Ілюстрована історія України. “Десята тисяча”. – Київ-Львів, 1913. -

  12. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. –

  13. Драго Р. Административная наука. М.: Прогресс, 1982. – 245 с.

  14. Драгоманов М. Старі хартії вольности. Історичні нариси. – К.: Ранок, 1907. – 84 с.

  15. Евдокимов В.Б., Старцев Я.Ю. Местные органы власти зарубежных стран. Правовые аспекты. – М.: Спарк, 2001. – 252 с.

  16. Еремян В.В. Местное управление и самоуправление в Латинской Америке. –М.:Из-во Российского университета дружбы народов. – 2001. – 459 с.

  17. Ефременко А.В. Земское самоуправление: методология и теория проблемы. // Право и политика, 2001, № 4 с. 106-110.

  18. Журавский В. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, решения. – К.: УФЫМБ, 1995. – 124 с.

  19. Закон з дня 4 січня 1919 р. доповняючий статут Української Національної Ради // Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки. – 1 випуск. – 1919. – 31 січня.

  20. Закон про Дерхавну Народню Раду Української Народної Республіки // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. -–К.: Заповіт, 1992. – С.117-123

  21. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. -–К.: Заповіт, 1992. – С.114-116

  22. Закон про тимчасовий державний устрій України // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Заповіт, 1999. – С. 84 - 86

  23. Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року.

  24. Закон України про вибори депутатів і голів сільських , селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 8

  25. Закон України про місцеве самоврядування в Україні //Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 24

  26. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” Чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 серпня 2006 р.: (відповідає офіц. Текстові). – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В. – 2006. – 72 с.

  27. Закон України про місцеві державні адміністрації // Відомості Верховної Ради України. – 1999. № 20-21.

  28. Закон України про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 24

  29. Закон України про формування місцевих органів влади і самоврядування //Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 22

  30. Закон Української РСР про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. № 2

  31. Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. –К.: Основи, 1996. – 420 с.

  32. Інформаційно-аналітичний звіт про стан виконання Законів України “Про місцеве самоврядування” та “Про місцеві державні адміністрації” – К.:Асоціація міст України. 2003. .ua

  33. Каменский А.Б. Взгляд на историю местного управления. // Полис, 2000, № 5, с. 27-31.

  34. Кампо В. Конституція і політична роль органів місцевого самоврядування. //Нова політика, 1996, № 5 (7). с.32-38.

  35. Кампо В. Місцеве самоврядування за рубежем // Політика і час. – 1993, № 12. – С. 63-67

  36. Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні. – К. “ІнЮре”. – 1997. – 31 с.

  37. Карлов А.А. Формирование института местного самоуправления. – К.: Вища школа, 1993. – 114 с.

  38. Кістяківський Б. Держава і особистість // Вибране. – К.: Абрис, 1996. – С. 237-274.

  39. Ковалевський М.М. От прямого народоправства к представительскому и от патриархальной монархии к парламентаризму: Рост государства и его отражение в истории политических учений. – Т. 1 –М., 1906. – 520 с.

  40. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самооврядування: Навчальний посібник К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.

  41. Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України //Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 18

  42. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1989. – 62 с.

  43. Конституція України (Основний Закон). – К.: За вільну Україну, 1997. – 64 с.

  44. Конституція України. Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-ІУ від 8.12.2004, ВВР,2005, № 2, СТ..44. – Харків „ФОЛІО”, 2006, - 47 с.

  45. Кравченко В.В., Пітцик М.В., Салій І.М. Основи муніципального менеджменту. Навчальний посібник / За ред. В.В.Кравченка. – К.: Атіка-Н, 2003. – 304 с.

  46. Куйбіда В. Сучасні проблеми і регіональні особливості місцевого самоврядування в Україні. –Львів: “Літопис”, 2001. –176 с

  47. Лісничий В.В.Політична та адміністративна система зарубіжних країн. Навч. посібник. – Харків: “Торнадо”, 2001. – 342 с.

  48. Марущак В.П. Управління у структурному розвитку економічних явищ // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип.10-11. – Одеса: “Юридична література”, 2001. – с.147-151.

  49. Михасюк І.Р., Мальський М.З. Регіональна економічна політика: Навчальний посібник. / Львівський національний університет ім. Івана Франка. – Львів: “Українські технології”, 2001. – 208 с.

  50. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституцыоннном механизме США. – М.: Наука, 1984. –190 с.

  51. Місцеве самоврядування. Оргвнізація роботи сільського, селищного голови. \за ред. А.Чемериса. УАДУ при Президентові України. Львівська філія. Книга 1. Львів: Ліга-Прес. – 2000. –344с.

  52. Муніципальне право України. Підручник/ Кол.авт.; За ред. В.Ф.Погорілка, О.Ф.Фрицького. – К.Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.

  53. Мудрий М. Громадське і повітове самоврядування в Галичині у другій половині ХІХ століття: національний аспект// Громадські ініціативи. - 1999. - № 2 (13), лютий-березень. - С.21-29.

  54. Муніципальне право України. Підручник. –К.: Юрінком Інтер, 2001 . 348с.

  55. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. –К.: Укр. письменник, 1993. – 412 с.

  56. Оніщук М., Кампо В. Правові засади місцевого самоврядування в Україні. – К.: Освіта і культура., 1998. -

  57. Офердал О. Политика и проблемы организационного дизайна в местном самоуправлении. // Полис, 1998, № 1. с.52-66.

  58. Оффердал О. Местное самоуправление в Скандинавии: достижение и перспективы. // Полис, 1999, № 2. с.154-166.

  59. Пакти і Конституції законів та вольностей війська Запорізького // А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993. – С. 25-37.

  60. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. – К., 1999. – 251 с.

  61. Политическая система: вопросы демократии и самоуправление. – М., 1988. – 128 с.

  62. Політичний режим сучасності та перехід до демократії / С.Давимука, А.Колодій, Ю.Кужелюк, В.Харченко / Під ред. М.Долішнього. – Львів: Бібльос, 1999. – 166 с.

  63. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Київ: “Либідь”. – 1992, Т.1. -

  64. Прієшкін О.В. Роль та значення органів самоорганізації населення в системі місцевого самоврядування в Україні. // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип.10-11. – Одеса: “Юридична література”, 2001.

  65. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. –К.: Тандем, 1996. –239 с.

  66. Саєнко Ю., Ткачук А., Привалов Ю. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1997. – 148 с.

  67. Саханенко С. Деякі фактори ефективності управління містом в умовах самоврядування. // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових прць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал) / За заг. ред. А.О.Чемериса. – Львів: ЛФУАДУ: Кальварія, 1999. – Вип. 2. – 240 с.

  68. Светлова И.А. Местное самоуправление как политико-правовой институт в системе управления обществом и государством. // Право и политика, 2001, № 6, с.27-32.

  69. Сенктон Е. Системи міського управління / Перекл. з англ С.Куц.; Гол.ред. і автор передм. Дж.Перлін; Наук.ред. В.Пасісниченко – Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – 96 с. – (Демократична освіта).

  70. Синицький О., Мелащук А. Проблеми місцевих фінансів як економічної основи становлення місцевого самоврядування в аспекті адміністративної реферми. // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових прць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал) / За заг. ред. А.О.Чемериса. – Львів: ЛФУАДУ: Кальварія, 1999. – Вип. 2. – 240 с.

  71. Ткачук А., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування і світовий та український досвід. – К.: Основи, 1997. – 320 с.

  72. Участь громадян у здійсненні місцевого самоврядквання: Навчальний посібник / За ред. В.В.Кравченка. – К.: Атіка, 2004. – 264 с.

  73. Чушенко В., Куйбіда В. Місцеве самоврядування в Україні. Текст лекцій. –Львів,1998. –20с.

Питання для контролю

  1. Сучасні моделі місцевого самоврядування: типи, характеристики.

  2. Університетське самоврядування: історичний досвід та сучасність.

  3. Форми і методи роботи депутатів місцевих рад в Україні та в країнах Європи.

  4. Проблеми удосконалення місцевого самоврядування в сучасній політико-правовій думці.

  5. Континентальна модель місцевого самоврядування (Франція).

  6. Специфіка самоврядування в сучасній Німеччині.

  7. Предмет курсу місцевого самоврядування, головні методи дослідження, функції, школи.

  8. Міські середньовічні комуни: організація, повноваження, особливості розвитку в Італії та Франції.

  9. Міжнародний рух споріднених міст. Всеукраїнська федерація об’єднаних і споріднених міст.

  10. Ідея самоврядування в працях українських мислителів.

  11. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі.

  12. Державний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування у світі та в Україні: порівняльний аспект.

  13. Панійко Ю. “Теоретичні основи самоврядування”.

  14. Повноваження представницьких органів місцевого самоврядування на прикладі країн Східної Європи (Польща, Чехія).

  15. Європейські стандарти місцевого самоврядування: загальна характеристика. Україна в системі міжнародних стандартів.

  16. Українська політико-правова думка (ХХ ст.) про місцеве самоврядування.

  17. Представницькі органи місцевого самоврядування, їх загальна та виключна компетенція, основні повноваження (порівняльний аспект).

  18. “Хартія українських міст”, її зміст.

  19. Самоврядування гільдій та цехів (на прикладі країн Західної Європи).

  20. Постійні комісії як елемент представницьких органів місцевого самоврядування: завдання та повноваження. Особливості діяльності в Україні.

  21. Європейська декларація прав міст.

  22. Становлення та основні етапи розвитку місцевого самоврядування в Україні в 90-х роках.

  23. Виконавчі органи місцевого самоврядування (на прикладі країн Західної Європи, їх головні повноваження та функції).

  24. Місцеві референдуми та місцеві ініціативи (порівняльний аспект).

  25. Місцеве самоврядування на українських землях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Румунії у 20-30-х рр. ХХ ст.

  26. Виконавчі органи місцевого самоврядування, структура та організація роботи в Україні та Польщі.

  27. Особливості здійснення самоврядування в Києві та Севастополі.

  28. Характеристика самоврядування в сучасній Англії.

  29. Особливості здійснення місцевого самоврядування в столицях (Москві, Лондоні, Парижі, Варшаві та ін.).

  30. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування в Україні.

  31. Проблеми місцевого самоврядування в праці Токвіля А. “Демократія в Америці”.

  32. Соціологічна та органічна концепція місцевого самоврядування.

  33. Елементи системи місцевого самоврядування (інститути, ресурси, відносини та ін.).

  34. Проблеми місцевого самоврядування в праці Токвіля А. “Демократія в Америці”.

  35. Соціологічна та органічна концепція місцевого самоврядування.

  36. Елементи системи місцевого самоврядування (інститути, ресурси, відносини та ін.).

  37. Радянська система та принципи організації місцевої влади.

  38. Конституція України про місцеве самоврядування (аналіз статей).

  39. Депутат ради: повноваження, функції, підпорядкування (порівняльний аспект.

  40. Інститут самоврядування у США.

  41. Рівні місцевого самоврядування (характеристика на прикладі окремих країн: Франція, Німеччина, Польща).

  42. Система “рада – менеджер”: основні принципи функціонування.

  43. Місцеве самоврядування як специфічна форма реалізації народовладдя, її основні характеристики; головні принципи та завдання.

  44. Вибори в органи місцевого самоврядування (порівняльний аспект).

  45. Хартії місцевого самоврядування, їх особливості та ефективність.

  46. Античний поліс як політична форма самоврядування.

  47. Англо-саксонська модель місцевого самоврядування (США, Великобританія).

  48. Вертикаль виконавчої влади і місцеве самоврядування: характеристика взаємовідносин (порівняльний аспект).

  49. Земства як інститути самоврядування (в Росії та Україні ХІХ ст.).

  50. Комунальна власність, місцевий бюджет: загальна характеристика в Україні, Польщі, країнах Західної Європи.

  51. Комісійна система місцевого управління.

  52. Вибори до місцевих органів влади: специфіка України.

  53. Міжнародні документи з проблем місцевого самоврядування: характеристика, мета, особливості.

  54. Система “сильний мер – рада”, її основні принципи.

  55. Порівняльний аналіз місцевого самоврядування сучасної України, Польщі.

  56. Гарантії та відповідальність інститутів місцевого самоврядування в Україні.

  57. Система “слабкий мер – рада”, основні принципи.

  58. Порівняльний аналіз системи місцевого самоврядування України та Росії.

  59. Деконцентрація і децентралізація як поняття місцевого самоврядування.

  60. Проблеми місцевого самоврядування та його перспективи і ХІХ ст. (головні напрямки вдосконалення).

  61. Система місцевого самоврядування (об’єкти, суб’єкти, елементи, середовище).

  62. Функції місцевого самоврядування (порівняльний аспект).

  63. Посадові особи інститутів місцевого самоврядування, їх функції та повноваження.

  64. Бюджетний кодекс 2001: загальна характеристика.

  65. Господарська діяльність інститутів місцевого самоврядування (на прикладі окремих держав).

  66. Гарантії місцевого самоврядування.

  67. Самоврядування великих міст.

  68. Законодавче регулювання місцевого самоврядування (порівняльний аналіз).

  69. Громадівська та державницька теорія місцевого самоврядування, їх порівняння.

  70. Поняття територіальної громади, її права, статус, класифікація.

  71. Основні принципи місцевого самоврядування, гарантії та правові засади захисту.

  72. Система місцевого самоврядування в країнах ЄС.

  73. Органи самоорганізації населення, їх роль та можливості.

  74. Делегування повноважень у місцевому самоврядуванні.

  75. Сучасні теорії місцевого самоврядування.

  76. Відносини органів місцевого самоврядування з центральною владою (на прикладі окремих держав).

  77. Громадські слухання.

  78. Місцеві бюджети як елемент фінансової системи.

  79. Регіональна політика: концептуальні підходи.

  80. Повноваження представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування в законі “Про місцеве самоврядування в Україні”.

  81. Місцеві податки та збори як складова бюджетів місцевих влад (порівняльний аспект).

КУРС «ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ»

Тема 1. Соціальне управління як самостійна галузь наукового знання

Соціальне управління як наука, його предмет, об'єкт, структура і роль у функціонуванні та розвитку суспільства. Місце теорії соціального управління в системі суспільних і соціальних наук. Міждисциплінарний характер і основні категорії теорії соціального управління. Методи науки соціального управління, їх суть і класифікація. Поняття про менеджмент і зміст його основних значень. Менеджмент як функція, вид самостійної професійної діяльності. Менеджмент як інтеграційний процес, що дозволяє формувати організації та управляти ними. Менеджмент як специфічний орган або апарат управління сучасними організаціями. Менеджмент як повна категорія людей, соціальна верства тих, хто здійснює роботу по управлінню. Визначення понять "менеджмент" і "управління", їх схожість і відмінність. Характеристика основних цілей і завдань управління на сучасному етапі суспільного розвитку. Цінність і значущість теорії соціального управління як навчальної дисципліни.

Тема 2. Передумови виникнення і основні етапи теорії і практики соціального управління

Основні умови і передумови виникнення соціального управління та характеристика його перших інститутів. Роль економічних, соціальних і гуманістичних факторів у формуванні основ та інститутів соціального управління в доісторичний, історичний, донауковий і науковий періоди розвитку людського суспільства. Держава як найважливіший інститут управління у суспільстві. Характеристика режимів та форм управління в тих чи інших політичних режимах. Об'єктивна необхідність наукового управління суспільством І його підсистемами. Суть основних наукових шкіл, теорій і концепцій соціального управління. Поняття про одновимірні та синтетичні теорії і концепції управління. Сутність адміністративної або класичної школи управління. Зміст теорії "ідеальної бюрократії"". Роль і значення школи людських відносин. Емпірична школа науки управління. Характеристика нової школи науки управління або кількісної школи. Школа ситуаційних теорій і концепцій менеджменту та їх роль у розвитку теорії і практики управління на сучасному етапі. Характеристика теорії "7 - С" і теорії "Z".

Тема 3. Зміст, особливості та види соціального управління

Суть, основні види та форми соціального управління, їх специфіка та особливості. Стихійне і свідоме управління суспільством. Соціальне управління та самоуправління. Соціальне управління як інструмент узгодження інтересів індивідів, груп, колективів, соціальних спільнот з інтересами суспільства в цілому. Специфіка соціального управління на рівні суспільства, галузей народного господарства, регіонів, трудових колективів. Загальне і особливе в управлінні, соціально-економічними та соціально-політичними процесами, соціальною і духовною сферою суспільства. Класифікація видів соціального управління та їх характеристика.

Тема 4. Закони, закономірності, принципи і функції соціального управління

Поняття "закони науки соціального управління", їх суть та особливості. Закони та закономірності як суттєві, об'єктивні й такі, що повторюються. Закони та закономірності як чіткі орієнтири практичної реалізації управлінської діяльності з боку суб'єктів соціального управління. Характеристика законів науки соціального управління та їх зв'язок із суб'єктивними законами розвитку суспільства. Суть, зміст і структура принципів соціального управління. Принципи соціального управління як основні правила діяльності органів, організацій і людей, які покликані здійснювати управління економічними, політичними, соціальними і духовними процесами в суспільстві. Класифікація принципів соціального управління. Загальні методологічні принципи соціального управління. Специфічні методологічні та особливі (організаційні) принципи соціального управління. Суть, зміст і види основних функцій соціального управління. Поняття "процес соціального управління" та його циклічний характер. Функції соціального управління як конкретної форми, операції та дії суб'єкта управління, що відповідають стадіям управлінського циклу, які послідовно змінюються. Сукупність функцій соціального управління - основа змісту цього процесу. Суть і зміст соціального прогнозування, проектування, цілепокладання, організації (координації), мотивації, планування, контролю. Спеціальна інформація (комунікація) та прийняття соціальних управлінських рішень як основні функції, що пов'язують процеси циклу соціального управління, їх суть і зміст.

Тема 5. Сукупність методів соціального управління

Поняття про методи соціального управління, їх суть, зміст і види. Методи соціального управління як основні способи, прийоми та засоби здійснення управлінських впливів на соціальні об'єкти та суспільство в цілому. Методи всезагального управлінського впливу та безпосередньої управлінської діяльності. Методи прямого і непрямого впливу на соціальні об'єкти, якими управляють. Поняття про колективні, одноосібні та демократичні методи соціального управління. Суть і зміст адміністративних (організаційно-нормативних), економічних, соціальних і соціально-психологічних методів управління, їх відмінність та взаємозв'язок.

Тема 6. Нова парадигма соціального управління в Україні

Побудова в Україні демократичного громадянського суспільства ринково-підприємницького типу - головна передумова зміни парадигми соціального управління. Формування нової системи управління в Україні як об'єктивна необхідність перетворень у різних підсистемах і суспільстві в цілому. Основні відмінності моноцентричної (централізованої або адміністративно-командної) моделі управління від поліцентричної (ринково-демократичної). Характерні риси та особливості нової системи соціального управління в Україні в умовах перехідного періоду.

Тема 7. Система соціального управління

Поняття про систему соціального управління та характеристика його основних підсистем і елементів. Підсистеми: структурно-функціональна, інформаційно-поведінкова та саморозвитку. Системи соціального управління, їх властивості, структура та особливості. Компоненти системи соціального управління: механізм управління, як сукупність методів, прийомів, форм управління суспільством і його підсистемами; організаційна структура системи соціального управління як її внутрішня будова і форма, ланки та рівні управління, типи і види організаційних структур; кадри управління як працівники, що професійно беруть участь в процесі управління і входять у склад апарату управління; норма управління або сфера контролю як певна кількість людей, що безпосередньо знаходяться у підпорядкуванні управлінця. Підходи щодо вивчення проблем соціального управління. Залежність системи соціального управління від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, науково-технічного прогресу, національних і соціокультурних традицій у суспільстві. Система управління як форма реального втілення управлінських взаємозв'язків, практичної реалізації управлінських впливів на соціальні об'єкти та суспільство в цілому.

Тема 8. Характеристика суб'єкта соціального управління

Поняття "суб'єкт соціального управління", його структура та особливості. Суб'єкт соціального управління як керуюча система суспільства, система державних і недержавних органів і організацій. Рівні суб'єкта соціального управління. Держава як головний суб'єкт соціального управління: суть і особливості. Типове і унікальне в державному управлінні. Функціональна структура державного управління. Організаційна структура державного управління. Принципи державного управління, види принципів. Форми і структура правового регулювання державного управління. Законність, раціональність і правопорядок у державному управлінні.

Тема 9. Особливості об'єкта соціального управління

Поняття "об'єкт соціального управління", його структура та особливості. Об'єкт соціального управління як керована підсистема суспільства. Суспільство, соціальні спільноти, інститут, організація, група як об'єкти соціального управління, його суть та основні властивості. Сфери життєдіяльності (економічна, політична, соціальна, духовна) та соціальні процеси як об'єкти соціального управління. Взаємозв'язок і взаємозалежність різних рівнів об'єкта соціального управління.

Тема 10. Суть і види управлінських відносин

Суть, зміст, структура та характер управлінських відносин. Види та рівні управлінських відносин. Управлінські відносини як взаємозв'язок і взаємодія між суб'єктом і об'єктом соціального управління. Діалектика об'єктивного і суб'єктивного в управлінських відносинах. Суб'єкт і об'єкт управлінських відносин. Місце і роль управлінських відносин у системі суспільних. Залежність управлінських відносин від рівня розвитку суспільних (політичних, економічних, соціальних, духовних). Формальні (офіційні) та неформальні управлінські відносини. Управлінські відносини централізму та самостійності, субординації та координації, керівництва та підпорядкування, влади та впливу. Управлінські відносини відповідальності, організації, дисципліни, ініціативи, інформації тощо.

Тема 11. Процес соціального управління

Суть процесу соціального управління. Спільні та відмінні риси процесів соціального управління та інших процесів. Зміст процесу управління: методологічний, функціональний, економічний, соціальний, організаційний та інформаційний. Якості процесу управління. Види процесів управління. Організаційна характеристика процесів управління. Проектування організації процесу управління. Технологія процесу управління. Основні компоненти технології управління. Техніка управління. Форми використання техніки в апараті управління. Ефективність соціального управління. Методи визначення ефективності управління.

Тема 12. Прийняття управлінських рішень

Сутність прийняття управлінського рішення, його види, їх характеристика та основний зміст. Рішення як продукт управлінської діяльності, як "центр" довкола якого відбувається функціонування організації. Процес прийняття рішень як свідомий вибір альтернатив чи варіантів спрямування дій. Зміст процесу прийняття управлінських рішень та характеристика його основних етапів чи стадій. Поняття про рівні прийняття рішень в організаціях. Характеристика процесу прийняття управлінських рішень на рівні індивіду і на рівні організації.

Вплив особистІсно-ділових якостей на прийняття рішень. Керівники з внутрішньою і зовнішньою стратегією при прийнятті рішень. Моделі прийняття управлінських рішень, їх типологія і характеристика. Природа і технологія рішення проблем в організаціях. Фактори, які впливають на процес прийняття рішень. Комунікації і прийняття рішень - найважливіші сполучні елементи здійснення процесу управління організацією. Основні принципи прийняття ефективних управлінських рішень.

Тема 13. Управління конфліктом

Поняття конфлікту в організаціях, його сутність, структура, зміст і типологія. Поняття функціональних і дисфункціональних конфліктів, їх сутність і зміст. Рівні конфлікту в організаціях. Характеристика внутрішньо-особистісного, міжособистісного, внутрішньо-колективного, колективного і внутрішньо-організаційного конфліктів. Основні причини виникнення і природа перебігу конфлікту в організації. Поняття про методи управління конфліктом. Метод управління як засіб запобігання та вирішення організаційних конфліктів. Зміст і характеристика структурних і міжособистісних методів управління конфліктом, їх взаємозв'язок, переваги та обмеження.

Тема 14. Управління організаційною культурою

Сутність організаційної культури, її структура і зміст. Організаційна культура як основа життєвого потенціалу організації, як стійка система цінностей, норм, принципів, стандартів, зразків поведінки, життя і діяльності людей в організації. Формування, підтримка та зміна організаційної культури - важливе завдання менеджменту організації. Вплив культури на організаційну ефективність. Рівні культури. Національне в організаційній культурі. Характеристика основних моделей організаційної культури. Відповідність культури організації прийнятій стратегії. Підходи до зміни впливу культури. Типологія організаційних обрядів. Основні засоби управління організаційною культурою та їх характеристика. Принципи управління організаційною культурою "зверху" і "знизу", їх сутність. Зміст основних вимог до менеджерів по управлінню організаційною культурою.

Тема 15. Влада, особистий вплив і авторитет менеджера

Поняття про управлінську працю, її сутність, зміст і основні відмінності від інших видів діяльності. Характерні особливості і специфіка управлінської праці. Розподіл праці у сфері управління, його види та їх основні властивості. Поняття влади, особистого впливу і авторитету керівника: сутність, зміст, подібність і відмінність даних категорій. Джерела і форми влади, впливу та авторитету менеджера, їх види та характерні особливості. Влада як форма підтримання структури і життєдіяльності організації. Поняття об'єму та балансу влади в організації. Особистісна та організаційна основи влади, характеристика основних видів і типів влади в організації. Необхідність влади в управлінні.

Тема 16. Керівництво і лідерство

Поняття керівництва і лідерства, їх сутність, основний зміст, схожі та відмінні риси. Керівництво як найскладніша функція управління, як дії, спрямовані на те, щоб спонукати людей працювати ефективно. Керівництво як єдність двох взаємопов'язаних процесів: мотивації і наставництва. Види керівництва. Сутність регулюючого, перетворюючого та адаптивного керівництва, їх властивості та особливості. Поняття стилю керівництва, його сутність та зміст. Стиль керівництва як стійка манера поведінки керівника щодо підлеглих; як стабільна система засобів, методів і форм практичної діяльності менеджера. Сучасна типологія стилів керівництва. Характеристика авторитарного, демократичного і ліберального стилів керівництва, їх відмінні особливості. Ситуативний підхід до формування стилів керівництва. Залежність стилів керівництва від управлінських ситуацій. Лідерство як здатність впливати на індивідів і колективи людей, як здатність ефективно використовувати наявні джерела влади. Формальне і неформальне лідерство. Основні концепції лідерства. Сучасні тенденції у розвитку теорії лідерства.

Тема 17. Управління людськими ресурсами

Визначення управління людськими ресурсами. Процес управління людськими ресурсами. Головні етапи процесу управління людськими ресурсами: планування людських ресурсів; набір кандидатів; відбір; призначення на посаду і орієнтація; навчання і розвиток; оцінка показників діяльності; кадрової дії. Управління людськими ресурсами у системах державної служби. Відмінності управління людськими ресурсами у державних і приватних організаціях. Засади системи заслуг. Істотні особливості системи державної служби, спертих на оцінку заслуг. Управління людськими ресурсами в межах системи державної служби.

Тема 18. Соціальний контроль і ефективність управління у сучасному суспільстві

Соціальний контроль і оцінка ефективності управління як необхідні стадії управлінської діяльності. Способи здійснення соціального контролю. Соціальний контроль як механізм підтримки цілісності соціальної системи. Функції соціального контролю. Суть і зміст соціальної ефективності управління в суспільстві. Ефективність соціального управління як співвідношення його загальнокорисних результатів до обсягу використаних або витрачених ресурсів. Комплексний характер результатів соціального управління. Поняття про критерії та показники соціальної ефективності управління. Три рівні соціальних критеріїв: загальна соціальна ефективність систем управління (пов'язана з потребами, інтересами, цілями суспільного розвитку); спеціальна соціальна ефективність управління (пов'язана з раціональністю побудови та функціонування керуючих підсистем, тобто суб'єктів управління); конкретна соціальна ефективність управлінських зусиль (пов'язана з діяльністю кожної структури управління та управлінського рішення, дії, відносин). Аналіз та оцінювання ефективності управління, їх суть і види. Нова структура правових відносин - важливий аспект підвищення ефективності і демократичності соціального управління. Регулярні звіти, масові обговорення, референдуми, суспільна думка тощо - головні засоби аналізу та оцінювання ефективності соціального управління в суспільстві.

Література

  1. Аверин А.Н. Социальный эксперимент и его роль в управлений. -М., 1986.

  2. Атаманчук Г.В. Управление - социальная успешность и зффективность. - М,1995.

  3. Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення. -М., 1997.

  4. Афанасьев В.Т. Научное управление обществом: Опыт системного анализа. М., 1973.

  5. Бахрах Д.Н. Основные понятия теории социального управлення: Учебное пособие по спецкурсу. - Пермь, 1978.

  6. Белоусов Р.А. Основные этапы развития теории и практики управлення. - М., 1981.

  7. Бодышев Д.Н., Семенцов С.П. История управленческой мысли. - М., 1985.

  8. Бебик В.М. Політичний маркетинг і менеджмент. - К., 1996.

  9. Гвишиани Д.М. Органиция и управление. - М., 1972.

Ю.Граждан В.Д. Деятельность и управление (социологический анализ).- М., 1989.

11 .Гурне Б. Державне управління, - К., 1993.

12.Гурней Б. Введение в науку управлення- М., 1969.

ІЗ.Глущенко Е.В. и др. Теория управлення. - М., 1997.

14.Глущенко В.В., Глущенко И.И. Разработка управленческого решения. - М., 1997.

15.Друкер П Ф. Зффективный управляющий. - М., 1994.

16.Евланов Л.Г. Теория и практика принятия решений. - М, 1984.

17.История менеджмента (Под ред. Д.В. Валового) - М, 1997.

18.3ворыкин А.А., Турьянов С.Т. Прикладные аспекти социального управлення. - М, 1983.

19.Колпаков В.М. Методы управлення. - К., 1997.

20.Карданская Н.Л. Основы принятия управленческих решений. - М, 1998.

21.Курочкин А.С. Организация управлення предприятием: Учебник. - К., 1996.

22Ланг Л., Зигерт В.Руководитель без конфликтов. - М, 1990.

23.Лебедев П.Н. Очерки теории социального управления. - Л. 1976.

24.Лукашевич Н.П. Социология воспитания. - К., 1996.

25.Марков М. Технология и эффективность социального управлення. - М., 1982.

26.Марков М. Теория социального управлення. - М., 1978.

27.Малков В.Д., Веселый В.З. Понятие социального управлення, - М., 1987.

28.Маркунас З.В. Методолия управления социальными процессами. – Вильнюс, 1987.

29. Мартынов С.Д. Профессионалы в управлении. - Л., 1991.

30. Менеджмент организации: Учеб. Пособие / Под ред. Г.П. Давидюка и др. - Минск, 1977.

31. Механизмы общественного развития и управлення обществом. — М., 1986.

32. Михайлов С. Оптимальное функционирование социального управлення: Пер. С болгар. - М., 1989.

33. Мартыненко Н.М. Технология менеджмента. - К., 1997.

34. Менеджеру о менеджменте /под ред. Л.Г. Лаптева. - М, 1997.

35. Омаров А.М. Управление и челоавек. - М, 1989.

36. Основы управлення: Учебник /В.П. Редукин, К.Ф. Ойнер, Ф.И. Семяшкин и др. - М, 1986.

37. Наука управляти: з історії менеджменту. Хрестоматія: Навч. Посібник /Упорядник І.О. Слєнов. - К., 1993.

38. Питерс Т., Уотермен Р. В поисках эффективного управлення. - М, 1986.

39.Поспелов Д.А. Ситуативное управление: теория и практика. — М., 1986.

40. Радигин А.А., Радугин К.А. Введение в менеджмент: социальная организация и управление. — Воронеж, 1995.

41 .Райт Г. Державне управління. - К., 1994.

42. Сайлон Г.А., Смитбург Д.У., Томпсон В.А. Менеджмент в организациях: Учебник.-М., 1995.

43. Свенцицкий А.Л. Социальная психология управлення.- Л., 1986.

44. Слепенков И.М., Аверин Ю.П. Основы теории социального управления: Учеб. пособие для вузов. - М., 1990.

45. Социальное управление: Словарь/Под ред. В.И. Добренькова, И.М. Слепенкова, - М., 1994.

46. Социальные технологии: Толковый словарь /отв.ред. В.Н. Иванов. - М., 1995.

47. Суворов Л.Н., Аверин А.Н. Социальное управление. Опыт философского анализа. -М., 1984.

48. Социальные технологии государственного управлення. — М., Н-Новгород, 1995.

49. Тихомиров Ю.А. Управление делами общества. - М., 1984.

50. Толковый словарь по управленню. — М., 1994.

51. Технология политической власти. - К., 1994.

52. Туленков Н.В. Введение в теорию и практику менеджмента. - К., 1998.

53. Удальцов М.В. Социлогия управлення. - М., 1998.

54. Фатхутдинов Р.А. Разработка управленческого решения. - М., 1998.

55. Хакимов Р.С. Сущность и социальная роль урправленческих отношений. - Казань, 1985.

56. Ховард К., Коротков Э. Принципы менеджмента. - М., 1996.

57. Чернявский А.Д. Организация управлення. - К., 1998.

58. Шабров О.Ф. Политическое управление - М., 1997.

59. Щекин Г.В. Теория и практика управлення персоналом. - К., 1998.

60. Щекин Г.В. Основы кадрового менеджмента: Учебник. — К., 1993.

61. Щекин Г.В. Система социологического знания. - К, 1996.

62. Энциклопедический социологический словарь. / отв. Ред. Г.В. Осипов. - М.,1995.

63. Яцкевич С.А. Диалектика управлення: Роль научных знаний в управлений общественными процессами. - Минск,1989.

Питання для контролю

  1. Теорія соціального управління як наука, її предмет, завдання.

  2. Передумови виникнення та етапи розвитку науки соціального управління.

  3. Місце і роль соціального управління в системі суспільних і соціальних наук.

  4. Характеристика основних зарубіжних теорій і шкіл соціального управління.

  5. Характерні особливості адміністративної або класичної школи управління.

  1. Зміст теорії "ідеальної бюрократії" та її роль в удосконаленні практики управління.

  2. Сутність "школи людських відносин" та її значення для розвитку теорії менеджменту.

  3. Характеристика емпіричної школи науки управління та її роль в інституціалізації менеджменту.

  1. Основний зміст "школи соціальних систем" науки управління.

10. Зміст "нової школи науки управління" або "школи кількісних методів" та її внесок у розвиток сучасного менеджменту.

11. Ситуаційний підхід до менеджменту, його сутність і зміст.

12. Характеристика теорії "7 - С" та її значення для сучасної практики управління.

ІЗ. Основні положення теорії "Z" та її роль для розробки сучасних моделей управління.

14. Види соціального управління, їх специфіка і особливості.

15. Основні риси нової системи поглядів на соціальне управління в сучасних умовах.

16. Стихійні і свідомі фактори в управлінні суспільством.

17. Поняття про рівні соціального управління.

18. Суть, структура та особливості суб'єкта соціального управління.

19. Держава - головний суб'єкт соціального управління.

20. Організаційна структура державного управління.

21. Характеристика державного органу.

22. Види принципів державного управління.

23. Правове регулювання державного управління.

24. Демократія і бюрократія в державному управлінні.

25. Державний апарат як складова виконавчої влади.

26. Керівник як суб'єкт управління. Вимоги до особистості керівника.

27. Управлінські кадри, суть і класифікація.

28. Поняття норми управління.

29. Суть, структура та особливості об'єкта соціального управління.

З0. Поняття про суспільство як об'єкт соціального управління.

31. Соціальні процеси як об'єкт соціального управління, їх суть і типологія.

32. 0рганізаційна структура соціального управління.

33. Рівні і ланки соціального управління.

34. Механізм взаємозв'язку і взаємозалежності суб'єкта та об'єкта соціального управління.

35. Управлінські відносини, їх суть, зміст, структура та характер.

36. Види і рівні управлінських відносин, їх характеристика.

37. Місце та роль управлінських відносин у системі суспільних.

38. Специфіка та особливості суб'єкта та об'єкта управлінських відносин.

39.Суть і специфіка законів соціального управління.

40. Суть, зміст і структура принципів соціального управління.

41. Поняття про методи управління, їх сутність, зміст і види.

42. Характеристика і зміст одноосібних і колективних методів управління.

43.Визначення сутності адміністративних або організаційно-нормативних методів управління.

44. Сутність і характеристика економічних методів управління.

45. Зміст соціально-психологічних методів управління.

46. Функції соціального управління.

47. Процес і цикл соціального управління.

48. Властивості і види процесів соціального управління.

49. 0рганізація процесу управління.

50. Поняття соціальної технології, форми і види технологій.

51. Поняття техніки управління.

52. Соціальне прогнозування, його суть і зміст.

53. Соціальне цілепокладання, його суть і зміст,

54. Соціальна мотивація, її суть, види і роль у ефективності спільної діяльності.

55. Соціальне проектування, його поняття, види, етапи.

56. Соціальне планування. Суть і типологія.

57. Соціальний контроль, його поняття, рівні, види та етапи.

58. Поняття соціальної комунікації та її роль в управлінні суспільством.

59. Соціальне управлінське рішення, його суть та види, етапи вироблення та прийняття.

60. Поняття конфлікту в організації, його сутність і види.

61. Характеристика основних методів управління конфліктом.

62. Сутність організаційної культури і характеристика її основних компонентів.

63. Зміст механізму формування організаційної культури.

64. Основні засоби управління організаційною культурою.

65. Поняття управлінської діяльності: природа і зміст.

66. Поняття розподілу управлінської праці та її види.

67. Поняття "управлінський персонал" і його класифікація.

68. Основні професійні якості лідера управлінського типу.

69. "Сильні" та "слабкі" риси керівників.

70. Сутність поняття "керівництво" та його основні види.

71. Зміст терміну "лідерство" та його основні типи.

72. Поняття стилю керівництва, його види та їх характеристика.

73. Основні елементи формування адаптивного стилю керівництва.

74. 3міст основних концепцій лідерства.

75. Теорія лідерських якостей.

76. Модель ситуативного лідерства Фідлера.

77. Концепція харизматичного лідерства.

78. Концепція атрибутивного лідерства.

79. Керівництво і лідерство: сутність, подібність та відмінності.

80. Поняття мистецтва спілкування та його роль у діяльності менеджера.

81. Ефективність управлінської праці менеджера: сутність, зміст, критерії оцінки.

82. Управління людськими ресурсами: ціль і сутність.

83. Цикл менеджменту людських ресурсів.

84. 0сновний зміст процедур менеджменту людських ресурсів,

85. Основні підходи оцінки показників діяльності підлеглих.

86. Суть та види кадрових дій.

87. Методи управління кадрами.

88. Управління людськими ресурсами в системі державної служби.

89. Основні засади концепції системи заслуг.

90. Поняття про соціальну ефективність управління в суспільстві, її суть і зміст.

91. Характеристика результатів соціального управління.

92. Види і рівні критеріїв ефективності соціального управління.

93. Соціальний контроль і ефективність управління.

94. Взаємозв'язок і відмінність економічних, соціальних і політичних критеріїв ефективності соціального управління.

95. Поняття про соціальну ефективність систем управління.

96. 3міст спеціальної соціальної ефективності управління.

97. Суть конкретної соціальної ефективності управлінських зусиль суб'єктів управління.

98.3міст процедури аналізу і оцінювання ефективності соціального управління.

99.Основні форми і засоби управління у сучасному демократичному суспільстві.

100. Особливості системи державної служби.

Курс «ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ»

Тема 1: Поняття політичного процесу. Політичний процес як функціональна характеристика системи

План

1. Поняття політичний процес. Підходи до політичного процесу.

2. Політичний процес як характеристика системи. Витоки з історії політичної думки.

Динамічне та статичне розуміння політики. Визначення політики та її системність. З часів М.Вебера політична дійсність сприймається як ідеологізована модель соціального ладу, на яку покладається просте та складне питання концентрації публічної влади, панування та врядування. Тобто всі науковці мали перед собою питання: як повинно бути організовано політичне життя, виходячи з набутого історичного досвіду. В традиції Вебера все зводилося до інституалізації політичного життя, побудови «ідеальних типів» для пізнання феномену політики. Такий підхід приходить до висновку, що політичний процес – процес впорядкування відносин між певними явищами політики та встановлення взаємозв’язків між ними. В рамках Веберівської традиції можна виділити ряд таких підходів:

1) політичний процес як процес легітимації фізичного примусу в суспільстві;

2) як політична діяльність суб’єктів політики, що здійснюється в рамках спеціалізованих орагнізаційних політичних структур, які виконують приписані їм функції;

3) як процеси ієрархізації, що виходять з певних ціннісних систем суспільства.

Сучасне розуміння політичних процесів: процес як функціональна характеристика політичної системи, сукупність політичних дій та подій, процес ухвалення політичного рішення.

Розуміння політичного процесу як функціональної характеристики політичного процесу: від Платона та Аристотеля, Т. Аквінський, Макіавеллі. Особливості динамічного бачення політики у Новий час, укладання угод, пошук та підтримка легітимності, зміна політичного порядку. Політичні та соціальні процеси у політичних доктринах ХІХ - ХХ ст.: спрямованість політичних процесів, детермінованість, зміна типів суспільств, роль мас у політиці.

Тема 2: Класична і некласична парадигма розуміння політичного процесу

План

Класична парадигма.

Некласична парадигма:

Синергатика: політичний процес як постійне формування політичної системи.

Феноменологія: політика – спосіб домовленостей про засоби.

Розуміння політичного процесу у герменевтиці.

Політичний процес в класичних доктринах політики: політика в системі сфер людського буття, залежність політики від економіки. Логіка політичного процесу, його стадіальність. Лінійність політичного процесу. Суб’єкти політичного процесу: суспільства, держави, класи. Ф.Гегель про соціальні та політичні процеси як втілення абсолютного духу, спіральне розгортання політичного процесу. Роль держави у політичному процесі. Доктрина марксизму про особливості політичного процесу. Раціональність політичного процесу. Політика –як впорядкування соціальної дійсності.

Некласична парадигма: політичний процес як самодетермінований процес, визначення політики як конструювання політичної дійсності. Синергетика: творче начало хаосу, поліваріантність політичного процесу, точки біфуркації. Феноменологія: політичний процес як визначення засобів, розуміння цілей політики. Герменевтика – політичний процес як кодування та розкодування дійсності, політика як текст. Дискурс-аналіз для дослідження політичного процесу. Роль та значення випадковості в політичному процесі, воля людини її вплив на політику в некласичній парадигмі.

Розділ 2: Детермінанти й типологія політичних процесів

Тема 1:Детермінати політичного процесу

План

  1. Економічні детермінанти політичного процесу.

  2. Соціальні фактори політичного процесу.

  3. Аксіологічні чинники політичного процесу.

  4. Політичний процес як самодетермінований.

Політичний процес та фактори, які його визначають. Економічні детермінанти політичного процесу, теорії в яких ці фактори визначальні. Марксизм – спосіб виробництва та його вплив на політику, Капіталізм та соціалізм як економічні системи, політичний процес в умовах капіталізму та соціалізму. Роль приватної власності, вплив економіки на ідеологію. Сучасна ринкова економіка та демократія. Особливості економічного господарювання та політичних процесів в державах Сходу. Феномен Китаю. Економіка та міжнародний політичний процес.

Соціальні чинники: особливості соціальної структури та політичний процес. Соціально-демографічні визначники політичного процесу. Взаємозв’язок між міським і сільським населенням та вплив на політичну стабільність. Соціальні чинники як посередник економічних факторів.

Аксіологічні чинники: цінності, ідеології. Цінності та їх зв'язок з інтересами та потребами, політичний процес як формування та трансформація цінностей. Теорія безшумної революції. Ідеологія як тлумачення дійсності, як вид політичного дискурсу.

Самодетермінація політичного процесу, раціонально-критичні концепції політики. Особливості політичного процесу як само детермінованого. Логіка, закономірності політичного процесу.

Тема 3:Типологія політичних процесів

План

1.Д.Істон: політичні процеси входу і виходу.

2.Типологія політичних процесів згідно з концепцією Т.Парсонса.

3.Сучасні класифікації політичного процесу.

Д.Істон: теорія політичної системи, петля зворотного зв’язку, конвергенція вимог і підтримки у рішення і дії. Процеси входу: актуалізація, агрегація політичних інтересів, легітимність, довіра. Інститути, що їх реалізують. Процеси виходу: прийняття політичних рішень, імплементація, політична комунікація. Зв'язок між політичними процесами.

Т. Парсонс: взаємозв’язок між політикою та соціальною сферою, особливості політичного процесу. Функції політичної системи та типи політичного процесу. Процеси адаптації.

Типи політичних процесів: за часом, масштабом, значенням тощо. Т.Антошевські про типи політичних процесів, політичні процеси функціонування політичної системи, розвитку. Сучасні типології процесів. Режими протікання політичних процесів: розвитку, функціонування. Поняття політичний процес, політична зміна, трансформація, модернізація.

Розділ 3. Політичні процеси системи.

Тема 1. Етапи політичного процесу

План

1.Фази політичного процесу як формування політичної системи.

2.Етапи політичного процесу як функціонування політичної системи.

Теорія циклічності політичних процесів: бачення Полібія, Августина, Віко. Теорія лінійності політичних процесів – марксизм. Поділ на фази політичного процесу в коротко- та довгостроковій перспективі. Особливості формування політичної системи: формування ролей, закладення інститутів, формування символічної дійсності. Визначення етапів за Бегром та Луманом політичного процесу. Формування політичної системи у поглядах неоінституціоналізму та постбіхевіоралізму.

Функціонування політичної системи: процес відтворення ознак системи, прийняття рішень. Особливості політичного процесу та його етапів в Україні.

Тема 3. Легітимація політичної системи

План

1.Підходи до розуміння легітимності.

2.Легітимаційна ситуація.

3.Джерела легітимності політичної системи та влади.

Тема 4. Стабільність політичної системи. Політичний ризик

План

  1. Поняття політичної стабільності.

  2. Типологія політичної стабільності. Стабільність у різних політичних режимах.

  3. Політичний ризик. Поняття. Методики вивчення та обрахунку.

  4. Управління політичним ризиком.

Соціальна та політична стабільність. Динамічна стабільність та стагнація. Стабільність в демократичних та недемократичних виборах. Стабільність та політичні конфлікти, конфронтаційна та консенсусна стабільність. Автономна та мобілізаційна стабільність: особливості. Роль харизматичного лідера для забезпечення стабільності.

Політичний ризик: виникнення поняття, застосування. Значення політичного ризику для міжнародної економіки. Фактори політичного ризику, типологія. Урядові та екстра-легальні ризики. Методики обрахунку політичного ризику. Методика BERI, о’Мірі. Політичні ризики та політичні перевороти. Міжнародне середовище та політичний ризик, політична стабільність. Управління політичним ризиком. Прогнозування виникнення політичних ризиків. Фактори управління.

Тема 5. Революція та еволюція політичної системи.

План

  1. Еволюційна та революційна парадигми розвитку політичної системи.

  2. Революція: теоретичні підходи, поняття, ознаки.

  3. Оксамитові революції.

Революційна та еволюційна парадигма розвитку політичної системи. Ф.Гаєк про еволюційну парадигму. Марксистська революційна парадигма. Позитиви та недоліки революцій. Революції в еволюційній парадигмі. Три аспекти революції – розвал держави, боротьба між претендентами на центральну владу і заснування нових інституцій – відбуваються не поетапно, не в чітко окреслених рамках і не в послідовному порядку. Маркс: революція – прогресивна й вигідна, Токвіль: революція частіше посилює владу держави, аніж послаблює її. Дюркгейм стверджував, що оскільки сучасне суспільство стає більш складним, то індивіди стають ще більш самотніми; позбавлені традиційних дороговказів, вони стають більш схильними до дивацтв і шаленства. Ле Бон спеціально досліджував несамовиту поведінку революційних натовпів і приписував революційне насильство дезорієнтації і нераціональності мас. Фрейд також доводив, що революційні маси діють нераціонально, намагаючись звільнитися від глибинного почуття безсилля та невдоволення, вони приєднуються до лідера й ідуть за ним, куди б той не повів. Вебер вважав політичну історію процесом коливання між двома полюсами – прагненням держав стати більш раціонально організованими та бюрократичними і періодичним піднесенням харизматичних лідерів, які уособлюють новий суспільний світогляд, приваблюють прихильників і намагаються створити нові інституції. Упродовж усієї історії королі та імператори часто виявляли нерішучість під час війни або коли стикалися віч-на-віч з економічними змінами, і тоді перед ними поставала загроза скинення їх харизматичними лідерами, які обіцяли встановити новий лад. Однак Вебер звертав увагу на те, що сучасні органи влади поєднують наскрізну бюрократизацію з науковими технологіями в галузі комунікацій та виробництва, які швидко вдосконалюються. Смельсер і Джонсон доводили, що через прагнення певних секторів модернізуватися швидше від інших зводяться нанівець не лише сподівання окремих осіб, а й координація соціальних інституцій – політичних, економічних, освітніх, культурних. Гантингтон припускав, що освітні та культурні зрушення пробуджують у людей бажання брати участь у політиці і що революція відбувається тоді, коли маси, які відчувають нестачу законних засобів вираження, таких як голосування, настирливо висловлюють своє бажання бути почутими. Такі теорії були доволі впливовими, але невдовзі було висунуто кілька поправок до них. Тіллі зауважив, що окремі особи – неорганізовані та безсилі – навряд чи повстануть незалежно від рівня їх невдоволення. Мур підійшов до проблеми з цілковито інших позицій, спираючись на порівняльні дослідження процесу модернізації, які показали, що вона не є окремим одноманітним процесом; навпаки, різні нації здійснюють її цілковито відмінними шляхами. Скокполь звернула увагу на те, що революції рідко починаються з розвитку революційних рухів, спланованого групами невдоволених, але вони несподівано вибухають тоді, коли держава опиняється в катастрофічному стані через військовий тиск чи фінансову кризу. Теорія Скокполь стала об’єктом певної критики. Гаглер, Боннелл та Дікс припускали, що Скокполь применшувала роль міських робітників у здійсненні революції. Айзенштадт, Арджоманд та Севелл стверджували, що культурні фактори, якими нехтувала Скокполь, відіграють важливішу роль у створенні передумов революції. Голдстоун доводив, що теорію Скокполь слід узгодити із загальною динамікою розвитку економіки та зростання населення. Вольф, Пейдж, Мігдель, Скотт і Попкін дискутували з приводу чинників, які зумовлюють участь селянства в революції: Скотт підкреслював роль окремої селянської культури, Пейдж наголошував на економічних зв’язках хліборобів і землевласників, Мігдель та Вольф надавали особливого значення проникненню в село капіталістичної підприємливості та зростанню населення, Попкін підкреслював зусилля селян здобути переваги за рахунок своїх односельців.

Тема 6. Інтеграція та дезінтеграція політичних систем

План

1.Поняття інтеграції, особливості сучасних державних інтеграцій.

2.Регіоналізація.

3.Інтеграція – формування економічних та політичних систем.

Форма інтеграції

Вільна торгівля

Спільна торгівельна політика

Можливість поставок складових виробництва

Спільна монетарна і фіскальна політика

Спільний уряд

Зона вільної торгівлі

так

ні

ні

ні

ні

Митний союз

так

так

ні

ні

ні

Спільний ринок

так

так

так

ні

ні

Економічна унія

так

так

так

так

ні

Політичний союз

так

так

так

так

так

Регіоналізм – явище неоднозначне, але й не є суто абстрактним, воно описує конкретний аспект дійсності. Багатозначність терміну дозволяє його використовувати на всіх рівнях знання, а з іншого боку породжує замінюваність одного терміну на інший. Г.Горзелак, регіоналізм – це явище пошуку ідентичності через протиставлення однієї території решті території (в т.ч. території держави). Це пошук відмінностей по відношенню до широкої території і спільності локальної.

С.Осовський: явищу регіоналізму відповідає відображення „малої батьківщини”, відношення до якої спирається на безпосередньому дотичності до даної території та його мешканцями. Тим він відрізняється від ідеологічної батьківщини, де замість безпосередніх контактів є спільне уявлення, що пов’язані з цією територією.

К.Кваснєвські: відзначення головних можливостей розвитку регіону і його найкращого функціонування як частини загально суспільної цілості.

Пошук ідентичності – прагнення автономії – сепаратизм.

Регіоналізм це сукупність явищ, як і мають місце на певній території та поміж її мешканців, в рамках цієї території вони творять спільноту. Територія – регіон, мешканці – спільнота.

Виміри: суспільно-культурний, економічний, політичний.

У міжнародній політиці регіоналізм - різного роду форми співпраці у вигляді різноманітних союзів між державами, що географічно є сусідами. Зумовлено спільними рисами таких держав: мова, культура, традиція, структура економіки. Етапи міжнародного регіоналізму:

1. поширення колективної свідомості, що виявляється в елітному середовищі обох країн. – поява націоналістичних тенденцій.

2. спільні потреби інтереси, що відображаються у політичних програмах.

3. Інтеракції між державами, виникнення специфічних інституцій, підтримка політичних рішень від держав – сусідів.

4. інтеграція в міжнародній політиці, - власне регіоналізм, Хаас – процес, в якому учасники політичного життя, які демонструють свою лояльність ,очікування, активність спрямовані до регіонального центру, що набуває вищого юридичного статусу по відношенню до учасників членів.

Дві форми регіоналізму: творення регіонів прикордонної співпраці (ЄС, Азія); осередок провадження глобальної політики наддержав (як статегія поведніки США у кожному регіоні) наддержави регіонального рівня (Росія, Японія).

Критерії регіоналізму: географічний (гомополітичний), системний, критерій спільного регіонального інтересу.

Тема 7. Політичний процес як сукупність діяльностей. Homo politicus

План

1. Політичний процес як сукупність діяльностей.

2. Політична діяльність, участь, поведінка: підходи до розуміння.

3.Типологія політичної участі.

4. Поняття людини політичної як суб’єкта політичної діяльності.

1. Політичний процес як сукупність діяльностей.

Ж.Фрейд акцентує увагу на діяльнісному аспекті політики; це - причинно-зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Політичний процес сукупна діяльність політичних суб’єктів. Об’єкт – все те і ті, хто виконує рішення, розпорядження суб’єктів влади. Стосунки між ними зав’язані на нерівномірному розподілі влади.

2. Політична діяльність, участь, поведінка: підходи до розуміння.

Діяльність – атрибут людського буття, що пов’язаний з цілеспрямованою зміною зовнішнього середовища. Через діяльність розкривається суть людини. Види: матеріальна, суспільна, духовна.

Елементи діяльності: 1) сукупність програм перетворення світу практично; 2) Дії, що випливають з програми; 3) операція.

Х.Арендт: vita activа три найголовніші види діяльності людини: праця, робота, дія.

Політична поведінка – поведінка таких політичних агентів як виборці, лобісти й політики. (Оксф.словник)

Політична участь – це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя.

Blue Heron: пол.діяльність – діяльність громадян, що має на меті вплинути на структуру уряду, вибір політичних лідерів та управлінців. Ця діяльність може бути спрямована на підтримку існуючої пол.системи або є навпаки. Г.Маркузе. політична дільність є породженям конфлікту між людиною та Цивілізацією.

Інтрументалістські теорії. Девелопменталістські теорії.

3.Типологія політичної участі. Л.Мілбрас за критерієм активності суб’єкта і включеності його в систему.

Глядацька активність, перехідна активність, гладіаторська активність. Символічна й інструментальна політична участь.

4. Людина політична.

В.Чалідзе „Ієрархічна людина” – виживають люди слабкого покірливого типу, суспільствах панують слабкі і безхребетні. „Ми суспільство переважно слабких, неагресивних і порівняно покірних людей.” Тому більшість підпорядковується законам, шанує право і порядок, тому панує ментальність слабкості, а не культ сили.

Ліпсет С. Політична людина – людина, яка діє в суспільстві в політичній сфері, що в своїй діяльності керується політичними віруваннями і переконаннями. У нинішній час – це людина, що звикла знаходиться під тиском і бути експлуатованою.

Рівень причетності

Рівень регламентованості

Низький

Середній

Високий

Низький

Вільний стрілець

Ідеолог-романтик

Проповідник

Середній

Конформіст

Законослухняний громадянин

Активіст-неформал

Високий

службовець

Ідеолог-прагматик

Лідер-популіст

Громадянин – соціальний тип особистості, який характеризується наявністю таких суспільно-значущих якостей як правослухняність, вміння поєднувати власні і суспільні (державні) інтереси, почуття обов’язку щодо Батьківщини.

Тема 8. Психологія політичної участі

Переконання, позиції, цінності та їх вплив на політичну діяльність.

Особа та політична участь.

Група психологічних станів суспільства в політиці.

1. Переконання, позиції, цінності. Переконання 3 типи: описові, оціночні, прескриптивні. Компоненти переконань: когнітивний, заснований на знаннях, афективний – емоції, біхевіоральний – стимулює до дії. Позиція: відносно тривала у часі організація взаємопов’язаних переконань, що описують, оцінюють та підтримують певний об’єкт або ситуацію. Цінності – твердження, що щось мислиться як „добре”, і цьому доброму надається перевага перед іншими ситуаціями або об’єктами. Інструментальні й термінальні цінності. Напрямки психологічного включеності (залучення) до політики. Компоненти політичної замученості: сенс громадського обов’язку – зобов’язання до участі, політичний інтерес, (підтримка / непідтримка системи), інтерес у поточній політичній кампанії, уявлення про свою персональну ефективність у політиці (внутрішня та зовнішня ефективність), ідентифікаця з певною політичною силою чи партією.

2.Особа і політика. Індивідуальність – модель, набір характерних рис, що характеристик особи, під характеристиками розуміють психологічні характеристики, диспозиції щодо сприйняття ситуацій і реакція на ту чи іншу ситуацію. Характеристики – цінності, темперамент, можливості, мотиви, захисти, ідентичнітсь, персональний стиль. Ієрархія потреб, управлінські потреби. Мотивація влади, езопове і соцієцентричне прагнення влади; інструментальна і внутрішня мотивації влади. Збільшення прагнення до влади внаслідок її реалізації. Прагнення до влади в теорії А.Адлера. Невротичне прагнення до влади в теорії К. Хорни. Теорія влади Е.Фромма. Негативна мотивація.

3. Психологічний зміст політичної діяльності. Групи психологічних станів: емоційні, праксичні, мотиваційні, гуманітарні. Психологічні засоби в політиці, здатність формувати нові цілі, інерційність ціле утворення.

Тема 9: Соціальні характеристики участі

План

1. Теорії впливу соціальних характеристик на політичну участь.

2. Вік та політична участь. Політичні покоління.

3. Статус місця проживання як фактор політичної участі.

4. Вплив освіти на політичну участь.

Теорії впливу соціальних характеристик: соціально-економічний статус детермінує соціальні та політичні ролі, визначає їхні очікування; соціально-економічний статус визначає потоки та канали політичної комунікації, тому деяк індивіди отримують більше політичної інформації; соціально-економічний статус визначає очікування від держави, можливість отримати результат від політичної участі.

Особливості політичного покоління. Роль віку в кожном типі участі: електоральна, опозиційна, дискурсивна політична участь. Місце проживання та вплив на політичну участь. Особливості участ в політиці осіб з вищою освітою, студентів.

Тема 10: Політичне і правове середовище політичної діяльності

План

1. Політичний режим як фактор політичної участі та діяльності.

2. Правові норми як регулятори політичної участі.

Політичний режим та публічна активність. Особливості політичної участі в тоталітарному режимі – мобілізація, масові форми участі. Вибори та електоральна поведінка у тоталітаризмі. Опозиційна діяльність за умов тоталітаризму. Авторитарні політичні режими та політична діяльність. ЕЛетокральна поведінка в авторитаризмі, особливості опозиційної діяльності. Мотиви політичної участі та діяльності. Інститути політичної участі у демократіях.

Основні нормативно-правові акти, які регулюють політичну участь. Конституції та форми політичної участі. Статути територіальних громад. Особливості референдумів.

Тема 11: Політичне функціонування

План

1. Поняття політичного функціонування.

2. Депутатська діяльність.

3. Особливості функціонування бюрократії.

4. Консультування як політичне функціонування.

Політичне функціонування – політична діяльність, що здійснюється професійно, а тому до нього особливо гостро ставиться вимога ефективності. Ефективність – відношення досягнутого результату до максимально можливого (раніше запланованого). Це фактична результативність діяльності політиків, їх консультантів, чиновників, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і очікувань суспільних груп: їх здатність зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення. Головною умовою високої ефективності політичного функціонування виступають чітко встановлені правила гри. Структура депутатської діяльності: гностичні; проектувальні; організаційні; інформаційно-комунікаційні уміння. Бюрократія як особлива модель поведінки, що зумовлена займаною посадою в органах державного апарату, бюрократами є особи, які здатні урядувати професійно і при цьому відповідно до чинного законодавства та існуючих стандартів. Активісти та консультанти, що працюють у штабі працюють не публічно, залишаючи право публічності для політиків; потребує осіб, що не прагнуть в даний момент стати самостійними політиками. Характер такої діяльності також є комунікативним, адже пов'язаний зі збором інформації, зміною суспільних знань та моделей поведінки (чи це буде йтиметься про голосування за певну особу чи спосіб голосування: позитивне голосування). Політичні функціонери на цьому рівні чітко повинні визначати специфіку своїх аудиторій та цільових груп, вибирають канали комунікації та її форми.

Тема 12. Політичні рухи

План

1. Теоретичні підходи до вивчення політичних рухів.

2. Етапи політичного руху.

Теорія колективної поведінки, директивна теорія, драматургічний аналіз, структурний аналіз, марксизм, нова теорія соціальних рухів, теорія мобілізації ресурсів. Комунікаційна мережа, виникнення та функціонуваня. Роль кризи для розгортання політичного руху. Інноваційність політичного руху, нові форми політичної участі. Особливосіт лідерів політичного руху, їх роль для успіху руху. Конфлікти та дилеми політичних рухів.

Тема 13: Відчуження і конформізм

План

1. Поняття відчуження. Фактори явища.

2. Типологія політичного відчуження.

3. Конформізм.

Поняття відчуження, теоретичні підходи до його розуміння. Марксистська традиція, Франкфуртська школа щодо відчуження. Фактори, які зумовлюють відчуження. Типологія відчуження. Відчуження та соціальні характеристики індивідів. Особливості подолання на індивідуальному та соціальному рівні. Конформізм – особливості прояву в політичному житті. Конфрмізм та електоральна поведінка.

Тема 14. Політична мобілізація.

План

1. Понятя політична мобілізація. Типи політично мобілізації.

2. Етнічна політична мобілізація.

3. Мобілізація електорату.

Мобілізація в широкому значенні – залучення ресурсів політики для досягнення певних цілей та виконання певних завдань. У вузькому значенні – це комплекс дій з переведення у військове становище збройних сил, економіки і державних інституцій країни. Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах здійснюється через насильство. Стратегія політичної мобілізації включає в себе цілі ключових політичних фігур і способи, які використовують політики для їх досягнення. Мобілізація етнічності – є центральним елементом у груповій ідентичності. Процес політизації етнічності включає три етапи: набуття політичної свідомості; політична мобілізація; вихід на політичну арену.

Мобілізація електорату. Особливості у різних країнах.

Тема 15 Історія становлення теорії прийняття політичних рішень. Предметне поле дослідження

План

Витоки теорії ухвалення політичного рішення.

Інтегративний характер теорії ухвалення політичного рішення.

Предмет та структура теорії ухвалення політичних рішень.

Принципи ухвалення політичного рішення формуються ще у Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї. Праці Конфуція, «Закони Ману»: ідеї про кореляцію, залежність між морально-етичними нормами та рішенням. «Архашастра» Каутілья, «Книга правителів області Шан»: роль права у прийнятті рішення, раціональне оцінювання ситуації, суворі санкції. Платона та Аристотель про ухвалення рішень в законодавчих інститутах. Мислителі Відродження (Н.Макіавеллі, Ж.Боден) та Просвітництва (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо) про раціональне та ефективне ухвалення політичних рішень.

Сучасний етап становлення політичної науки, місце політичного рішення, група політико-управлінські науки. Етапи становлення теорії ухвалення політичного рішення: 1. Формування засадничих підходів та концептів (від 50-х до середини 60-х років); 2. Інституціоналізація напрямку в університетську навчальну та наукову дисципліну (кінець 60-х-початок 70 років); 3. Розробка теоретичних та емпіричних напрямків а саме диференціація та спеціалізація напрямів та підгалузей (80-90-ті роки). Потреба дисципліни з прийняття політичного рішення (за Г.Лассуелом): практичні потреби збереження та вдосконалення західної демократії, які викликають завдання оптимізації процесів управління державою, її взаємодії з іншими інститутами та інтелектуального забезпечення раціонального досягнення державних цілей в умовах обмежених ресурсів; внутрішні потреби соціальних наук у інтеграції та подоланні традиційних перешкод між ними. Друга половина ХХ століття – виникнення політичних наук на межі соціально-політичних, когнітивно-епістемологічних, менеджеральних. Виділяють двох представників Чікагської школи – Г.Лассуел («Політико-управлінські науки» (1951)) та Г. Саймон «Адміністративна поведінка: дослідження процесів ухвалення рішень у адміністративних організаціях» (1947). Протягом другого та третього періоду відбувається офіційне визнання низки таких політико-управлінських дисциплін, як «Політичний аналіз», «Ухвалення політичних рішень» та «Державна політика», в якості університетських курсів. Наприкінці ХХ–початку ХХІ ст. академічні курси з політико-управлінські дисциплін з’являються у країнах Азії, Африки, Латинської Америки та на посткомуністичному просторі.

Професор Ієрусалимського університету І.Дрор (праця «Перепровіряючи ухвалення політичних рішень»): предмет теорії ухвалення політичних рішень – осягненням процесів, завдяки яким і відбувається власне відтворення та розвиток людського суспільства та самих людей, а саме процесів та систем ухвалення рішень, систем аналізу та проектування, а також механізмів комплексної підтримки та інтелектуального забезпечення цих рішень. Г. Лассуел: предмет політико-управлінських наук – теорія рішень, всі фази політико-управлінського процесу: аналіз ситуації та підготовка проектів, їхнє здійсненням на практиці.

Два аспекти загальної теорії ухвалення політичних рішень: 1. фундаментальний (або власне теоретичний), спрямований на виявлення та аналіз принципів, законів, механізмів та моделей ухвалення політичних рішень; 2. прикладний, зорієнтований на розробку, ухвалення та реалізацію конкретних політичних рішень у тій або іншій галузі практичної політики.

А.Дегтярьов: теорія ухвалення політичних рішень – це політико-управлінська наука, яка вивчає на мультидисциплінарній основі механізми та закономірності публічно-державної політики, а також розробляє принципи та методи підготовки, ухвалення та здійснення публічно-державних рішень, що складають політичний курс, у певних проблемних ситуаціях для науково-інтелектуального забезпечення ефективності державного управління.

Польський дослідник Є. Вятр: три проблеми процесу ухвалення політичних рішень: тип процесу, рівень проінформованості суб’єктів ухвалення рішення, мотивація рішень. Залежні змінні – процес ухвалення політичних рішень, інформація, мотиви, незалежна змінна – ситуація ПППР і групи децидентів. П’єтрась категоріями дослідження політичного рішення вважає: ситуацію прийняття рішення, центр ухвалення рішення, процес ухвалення політичного рішення, імплементація.

Тема 16. Теорія та теоретичні моделі аналізу прийняття політичних рішень

План

Основні концептуальні підходи і політичне рішення: нормативний і описовий.

Базові моделі і способи прийняття політичних рішень.

Універсально-раціоналістична модель.

Інкреметалістська теорія.

Моделі групової репрезентації.

Сучасні моделі та інтерпретація політичних рішень.

Модель політико-управлінських мереж.

Організаційно-інституційна модель.

1. Прескриптивний (нормативний) підхід та описовий (дескриптивний) підхід. Основа нормативного – формалізація ідеальних моделей ухвалення політичного рішення, їх нормативна оптимізація. Основа описового – прагнення до адекватного та емпіричного відображення реальних систем і процесів ухвалення політичних рішень і дослідження глибинних механізмів і внутрішнії взаємозв’язків. Нормативний підхід базується на математичних та кібернетичних моделях, юридичних дослідженнях з проблем адміністративного права та законодавчих процедур. Формується ідеальна модель прийняття рішення, яка виступає ідеальним еталоном, рішення оптимізуються за допомогою формальних норм та процедур, раціональних критеріїв та алгоритмів. Рішення – вибір це виставлення преференцій, сукупність математичних операцій та процедур обробки інформації.

Описовий підхід – формальні процедури та тіньові механізми, неформальні правила гри, використовують метод вивчення окремих випадків, прецендентів. Параметри рішення: соціальні мереж, індивідуальні мотиви, макроекономічні фактори, організаційні ієрархії тощо. Американський політичний психолог Александер Джордж: зовнішньополітичні рішення та команди адміністраторів, виділив моделі взаємодії оточення і президента: формальна, змагальна конкурентна.

2. Моделі прийняття політичних рішень.

Універсально-раціональна модель: концепції обмеженої раціональності Г.Саймон, всезагальна раціональність К. Ерроу, Е. Даунс. Модель обмеженої раціональності – Г.Саймон: когнітивний підхід, вивчення способів отримання знання і обробки інформації для раціонального обґрунтування рішень. Політичні рішення розв’язує суспільні проблеми, центр ухвалення рішення – державні органи, вони приймають рішення за принципом раціоналізації. Залежність адміністративних рішень від супроводжуючої їх інтелектуальної діяльності. Дж.Дьюї: три фази розв’язання проблеми: В чому суть проблеми, які альтернативи її розв’язання, яка з альтернатив найкраща. Політичне рішення як групове рішення. Г.Саймон «Нова наука управлінського рішення»: адміністративні органи як фабрики з продукування інформації, їхня ієрархічність. Державна організація як цілісна система з цілями в принципами, яка володіє «розумом і пам’яттю», цінностями і ресурсами, разом з тим, це інформаційна система. Два типи проблем: достатньо структуровані й недостатньо структуровані, відповідно рішення програмовані і непрограмовані. Люди – не є раціональними, а лише такими, що прагнуть до раціональності. Прийняття рішень – сукупність операцій з формування сукупності варіантів рішення з подальшим зведенням до єдиної альтернативи з попередньо визначеними цілями і критеріями ефективності. Обмежена раціональність – неможливість осягнути все при прийняття рішення, тиск зовнішнього середовища. Замість оптимального рішення – задовільне рішення. «всезагальна раціональність»: індивідуалізм, максимізація прибутків і мінімізація витрат, усвідомлені інтереси, визначені цілі, свідомий і раціональний вибір між альтернативами, володіння інформацією про можливі альтернативи. Е. Даунс, В. Нісканен – прийняття рішення за законами економічного ринку. Бюрократичні організації переслідують лише власні корпоративні цілі. Явні та змішані мотиви рішень бюрократів. В. Нісканен – відмінність між бюрократичним відомство і бізнес-корпорацією у підрахунку витрат.

Інкерменталістська модель – Чарльз Ліндблом, стаття «Наука просування до кінця». Інкременталізм – з англ. поступове наростання і посилення. При ухваленні рішення: необхідно просуватися малими кроками, метод проб і помилок, розбивання великих проблем на маленькі, виходити з єдності альтернатив, цілей та ресурсів; різні суперечливі інтереси учасників ухвалення рішення; рішення – дають покращення політичної ситуації; торг між учасниками; аналіз. Еволюція поглядів – центрами рішень є великі бізнес-групи, витіснення «демократичного інтелекту» бюрократією. Істотна роль ідеології та стереотипів громадської думки, які формуються домінуючими групами інтересів. Синтез моделей обмеженої раціональності і інкременталізму – модель «змішаного сканування» (А.Етціоні), нормативно-оптимальна модель І.Дрора.

Моделі групової репрезентації: плюралізм та елітизм, корпоративізм, марксизм, головна мета - висвітлення репрезентації інтересов акторів в механізмі прийняття політичних та державних рішень. Плюралізм – делегування повноважень щодо прийнятті рішень; роль політичних партій та груп інтересів. Прямі рішення народу – референдуми, різна формула інтересів. Р.Даль «Хто править? Демократія і влада в демократичному суспільстві»: парламентсько-партійний плюралізм, функціональний плюралізм (рішення ухвалюється через групи інтересів), песимістичний підхід (теорія еліт), власне Далівський плюралізм (незважаючи на нерівність громадян всі рівною мірою мають право впливу на ухвалення політичного рішення, влада дисперсно-фрагментовна між різними групами, які контролюють прийняття рішень в окремих галузях, але не систему в цілому). Елітаризм – Т.Дай, Ч.Р.Міллс. Неомарксизм – концепція «панівного класу», домінуючого економічно класу. Р.Мілібенд: бюрократія як інструмент буржуазії. Корпоративізм, неокорпоративізм – обмежена кількість учасників процесу ухвалення рішення. Ф.Шміттер – державна і соцієтальна форми корпоративізму. Бюрократія, бізнес, громадськість – окремі автономні актори; інкорпорація громадських консультативних органів. Система навколодержавних дорадницьких та узгоджувальних агентств, подолання міжвідомчих бар’єрів, встановлення горизонтальних зв’язків між державними і недержавними центрами ухвалення політичних рішень.

3.1 Модель політико-управлінських мереж.

60-70-ті рр. ХХ ст. ідея мереж входить до політологічних досліджень. Ернст Гріффіт «Демократія в глухому куті» , існування центрів активності, які притягують всіх. Концепція «залізних трикутників»: стабільне структурне утворення: члени парламентських комітетів, галузевих адміністративних відомств, групи інтересів. Хью Хекло – проблемні мережі, утворення, які формуються для розв’язання конкретної проблеми; до них належать чиновники , депутати, партійні активісти, представники груп інтересів, експерти, аналітики, представники академічних організацій. Концепція мереж Д.Ноук, співтовариств Дж.Річардсна, потоків Дж. Кінгдона, підсистем Сабатьєра тощо. Підвищення рівня складності і комплексності державного регулювання та політичних процесів. М.Кастельс – влада структури. Політичні мережі поєднують державних і недержавних акторів Формальні норми та неформальні правила; інтенсивний обмін в мережі владними, економічними, інформаційними ресурсами. Структура політичних мереж, полюси, центри мереж. Д.Ноук структура політичної мережі: політичні актори, політичні інтереси, владні взаємовідносини,спільно-колективні дії. Особливості, риси мережі: обмежене членство, свідомий бар’єр для входження нових членів; часті взаємодії та спільні цінності, обмін ресурсами та регулювання відносин лідерами; баланс влади між акторами.

Організаційно-інституційна модель. Соціологічний інституціоналізм, організаційна поведінка, політичний інституціоналізм. Филипп Селзник, Дж. Марч, Дж. Олсен, П. ди Маджио. Роль інс.титутів, їх боротьба за виживання, зовнішнє та внутрішнє середовище систем та інститутів. Залежність державної організації не від власних інтересів, а від зовнішніх викликів зовнішнього середовища. Вплив державного органу на зовнішнє середовище. П. ді Мад-жіо і В. Пауелл: модель організаційного поля, це сукупність організацій, які діють в кооперативних рішеннях. Дж. Марч и Дж. Олсен: інституційний порядок, порядок засновується на розумі, встановлюється в результаті суперництва й примусу. Складові політичного порядку. Модель сміттєвого відра: процес ухвалення політичного рішення складають чотири автономних потоки: проблеми, їхнє рішення, особи, які приймають рішення, діапазон вибору; все це може опинятися у відрі, прийняття рішення – процес наповнення відра сміттям. Р. Вієр, Б. Рокмана: визначальна роль інститутів в процесі ухвалення рішення, дискретний характер цього впливу. Г. Аллісон: логіка наслідків і логіка відповідності; зовнішньополітичні рішення.

Модель політико-управлінського циклу. Витоки моделі: системний та епістомологічний підходи. Дж.Андерсон, Р. Роуз, У. Данн, Б. Хогвуд, Л. Ганн. Процес ухвалення рішень – динамічний, круговий, поділ та стадії, фази. В.Дженкінс: сім фаз процесу ухвалення політичного рішення: ініціація рішення, аналіз інформації, висновок, рішення, реалізація, оцінка результатів, завершення циклу.

Тема 17. Політичне рішення. Категорії теорії ухвалення політичного рішення.

План

1.Поняття рішення.

2.Типи рішень. Особливості політичного рішення. Політичне, управлінське та державне рішення.

3.Категорії теорії ухвалення політичного рішення.

“Поняття “рішення” визначає вибір однієї з низки альтернатив в процесі досягнення визначених цілей. Рішення – вибір між різними альтернативами. Рішення – акт волі суб’єктів політики, метою яких є організація суспільства. Рішення може карати чи толерувати певний тип поведінки, але завжди є актом вибору, часто з врахуванням суспільних інтересів, що ж об’єктивним явищем. Рішення відбувається з врахуванням інтересів та цінностей децидента, однак його слід вирізняти від імплементації через цього децидента. Рішення може вплинути на майбутній стан як об’єкта управління, так і тих, хто приймає це рішення. Тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинно мати обміркований, чіткий науковий (наскільки можливо) характер.За природою й специфікою способів впливу на об’єкт управління можна виділити рішення технічні, економічні й політичні. Усі вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві. Політичний процес у суспільстві – це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її станів у часі й просторі. Він являє собою сукупність дій інституціональних і неінституціональних суб’єктів по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері влади, які приводять до зміни й розвитку (або занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб’єктів політики в кінцевому результаті об’єднані однією й тією ж внутрішньою потребою: вплинути на політичні рішення, які приймаються державною владою. Таким чином, головна й центральна проблема політичного процесу полягає в максимальній оптимізації прийняття та реалізації політичних рішень.

Політичне рішення – це свідомий вибір одного з не менше як двох можливих варіантів політичної дії. Варто зауважити, що рішенню завжди передують також політичні дії. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу відмінна. Якщо політична дія є типом практичної діяльності, скерованої на закріплення або перетворення суспільних відносин, то політичні рішення самі по собі належать до типу позапрактичних дій. Їх внутрішній зміст відповідає таким дослідницьким операціям, як пояснення й розробка наукової теорії. Вироблення та прийняття рішення ще не є самою політичною дією, а лише підготовкою до неї.

Усю багатоманітність політичних рішень поділяють на чотири типи: а) закони й постанови вищих органів влади; б) рішення місцевих органів влади; в) рішення, які приймаються безпосередньо громадянами; г) рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій. Зі сказаного стає очевидним, що перший і другий типи рішень приймаються представницькими й виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, а четвертий – недержавними організаційними структурами політичної системи. Рішення, які приймають безпосередньо громадяни, мають переважно місцевий характер і приймаються органами місцевого самоврядування, сходками й зібраннями громадян.

Особливості управлінських та державних рішень. Широке та вузьке розуміння управлінського рішення. Широке розуміння – Г.Саймон, М.Мескон, Ф.Хедуорі: прийняття рішення синонім управління. Рішення – неодномоментний акт, а тривалий та складний процес. Вузьке розуміння – Дж.Андерсон, М.Хілл. Рішення – лише одна з функцій політики;можливий політичний курс «без рішень», «позарішеннями». Державне рішення – політико-управлінське рішення. Особливості даного рішення: ієрархічність, диференціація рішень; комплексний характер рішень. Вираження у рішенні у загальний інтерес, мета управління – загальне благо, змагання інтересів. Державне управління. Моделі державного управління.

Категорії прийняття політичних рішень: механізми ухвалення політичного рішення, ситуація ухвалення політичного рішення, центр ухвалення політичного рішення, центр ухвалення політичного рішення, агенти політичного рішення, фази та цикл процесу ухвалення політичного рішення, імплементація політичного рішення. Є Вятр про проблеми теорії ухвалення політичних рішень. А.Дегтярьов: рішення, механізм прийняття рішення – труднощі визначення, фази процесу ухвалення політичного рішення.

Тема 18. Ситуація та центр ухвалення політичного рішення.

План

Ситуація ухвалення політичного рішення: теоретичні підходи до розуміння.

Типологія ситуацій ухвалення політичного рішення.

Центр та агент ухвалення політичного рішення: поняття і типологія.

Ситуація прийняття політичних рішень – політична ситуація, стан політичної дійсності, що характеризується наявністю проблеми, яка має бути розв’язана через центр прийняття політичних рішень.

На думку П’єтрася, від визначення ситуація прийняття політичних рішення залежить перебігу процесу прийняття рушення. Ситуацію прийняття політичних рішень можна окреслити в двох категоріях: теорії політичної дії та теорії впливу. В категоріях теорії політичної дії ситуація прийняття політичних рішень є системою незалежних змінних, що змушують суб’єктів приймати рішення. С.Соколовський написав: „Ситуація прийняття політичних рішень суб’єкта Р є сукупністю об’єктивних або ж суб’єктивних чинників, які безперечно визначають прийняття рішення Р”. Об’єктивні чинники це об’єктивні умови, на підставі яких суб’єкт оцінює можливості політичних дій, їх ефективність, а також вибору одного з можливих варіантів дій. Суб’єктивні чинники – це емоційні і інтелектуальні диспозиції суб’єкта прийняття політичних рішень. За А.Боднарем ситуація прийняття політичних рішень існує об’єктивно і не має конфліктного характеру, це те, що оточує процес прийняття політичного рішення.

За теорією впливу ситуація прийняття політичних рішень є функціонуванням щонайменше двох центрів прийняття політичного рішення, що означає, що це постійно змінювана ситуація політичної дійсності. К.Клосінскі вважає, що ситуація прийняття політичного рішення є логічно можливою дійсністю, де під впливом прагнення успіху, уявлень про стратегію виникає взаємна конфронтація. За таким визначенням ця політична ситуація є не тільки динамічним процесом, але й має свою структуру. Найважливішим її елементом є дії різних суб’єктів прийняття політичних рішень, що мають різні цілі, інтереси та різні цінності.

Два рівні СППР: психологічний (уявна) і операційний (реальна). На макрорівні ситуація становить „образ дійсності”, але вона зоб’єктивована через уявлення про світ суб’єктів прийняття пол.рішення.

На організаційному рівні СППР є функцією активності зорганізованого середовища системи. Ніхто не концентрується на ситуації, але лише на прийнятті пол.рішення, отже СППР є ініціативою до прийняття рішення. На макрорівні СППР є функція потреб і інтересів великих соц.груп, а також процесів їх артикуляції, аргументації і репрезентації. Конфуцій про 64 типи СППР

Критерії класифікації СППР: Свідомість (уявні – реальні), девіаційні (порівняння з ідеальним станом) – інноваційні, системність (внутрішні, зовнішні, міжнародні), автономність поля рішення (залежна – незалежна від децидентів(стан міжнародних відносин, зацікавленість політики ін.Д., здатність Д. до реалізації власної політики); поле рішення (нормальні, кризові).

СППР за структурою поля ППР: спокій, застій, об’єднання, розпад чи конфлікт. До динаміки поля ППР належать дух ППР: ентузіазм, поступки, спокій, незгода тощо. ДО технік СППР: молодеча глупота, початкові труднощі.

Найважливішим є критерій поділу СППР є ризик ППР: детерміністичні, пробалістичні, статистичні і стратегічні.

Детерміністичні СППР: немає пол.ризику, так як центр ППР повністю контролює всі суттєві параметри ситуації. Можливо, коли повноваження Суб’єктів ППР широкі, а параметри СППР чіткі, відомі і стабільні. Виборча ситуація – формування виборчих комісій.

Пробалістичні: з’являється політичний ризик., центр ППР не може контролювати одного або декількох параметрів ситуації, але можливо передбачити зміни цих параметрів. Н-д: відомо, що доходи населення різні, однак модна передбачити, що задоволення середнього громадянина буде зростати, хоча будуть і незадоволені владою.

Статистична СППР. Великий ризик, не просто неконтрольовані деякі параметри, але й неможливо передбачити можливого розвитку подій, однак модна сформулювати ряд гіпотез. Рішення приймається на підставі гіпотез, нема певності, що воно буде реалізовано.

Стратегічна СППР. Найбільший ризик, не можливо навіть сформулювати гіпотез. Методи прийняття політичних рішень – через інші об’єкти СППР, теорія ігор, гіпотетичне моделювання поведінки іншого учасника.

Герман (теорія дії): три підстави для класифікації СППР: 1. передбачуваність – раптовість; 2. час – обмежений – необмежений; 3. загрози високі- низькі.

Теорія впливу:теорія ігор, не менше двох учасників. Критерії поділу: за кількістю учасників : двох-, багато- особові; за укладом інтересів учасників, де преференції ієрархії ідентичні, протилежні, чи межують; за результатом: ігри з нульовою сумою, виграє одна сторона, ненульова сума.

Нормальні (стабільні): тривалий характер правил прийняття політичних рішень, цінності, невипадковий характер формування центру ППР, його структури, цільове нескачкоподібне формування центру ППР, зміна середовище відбувається поволі, але за чіткими ієрархічними принципами (н-д, ідеологія), стабільна динаміка суспільних змін, швидке та кількісне та якісне вивільнення елементів через середовище політичної системи або ж через поле прийняття політичного рішення. Кризова СППР, де система зазнає турбулентних змін. Холсті: Кризова СПППР: стрес викликаний обмеженням часу, високий ризик. Лебов: кризова СППР виникає тоді, коли порушуються національні інтереси Д., порушення загальних зразків поведінки, обмеження часу. Критерії кризовості: дестабілізація, загроза війни, короткий час на прийняття рішення. Об’єктивний і суб’єктивний вимір. Кризові ситуації бувають: реальна (криза існує об’єктивно, політики правдиво її оцінюють), нав’язлива (тільки в свідомості децидентів, центр діє як у кризовій ситуації, може спровокувати реальну кризу), неглекційна (криза існує об’єктивно, але суб’єкти її не визнають).

Центр прийняття політичних рішень (цппр) – гомеостат, підсистема процесу ППР, політичної системи, внутрішньодержавний, міжнародний. В аспекті парламентського та адміністративного права на перший погляд відомо, хто приймає рішення (мовляв відомі суб’єкти законодавчої ініціативи). Однак, це лише на перший погляд. У центрів ППР завжи є: ієрархічнсть і залежність статусів центрів рішення; - політичні рішення розкладаються не лише між гілками влади, але між центром і периферією, між відомствами, галузями тощо. Гетерогенність і релятивність здійснюваних ними функцій. – велика кількість функцій, які здійснюються державними органами, які виконують, затверджують, контролюють рішення. Ніколи навіть в деспотичній державі, ні одне рішення не може ухвалюватись одноосібно, вже тому, що хтось повинен написати та оприлюднити указ тирана, забезпечити його належне виконання. Типовою також є ситуація, коли одна й та ж особа виконує декілька функцій в ПППР, звідси рольова релятивність становище учасників прийняття ПР., яка складає функціональну та комунікативну комбінаторику агентів ППР в середині ієрархічно організованого державного механізму, де існує спів підкорення і подвійне підпорядкування. ЦППР – одна особа, декілька, навіть усіх громадян у випадку референдуму.

Центр ППР – це група людей, які повинні запропонувати і апробувати проект рішення аби воно було реалізовано через групу, яка може це зробити. На думку Снайдера, Брака, Сепіно це: на макрорівні – група децидентів; мезорівень – типова компетентна група в галузі, макрорівень – актуальна особа, що відповідає за дане рішення. ЦППР - керівний осередок, який презентує інтереси його структур та інтереси суспільства.

Важливим завданням є горизонтальне та вертикальне розміщення центрів у соціальній дійсності. Маркоу особливості центру залежать від: ролі уряду, автономності інших децидентів, здатності виконавчих структур до прийняття рішення та нової політики, форм міжміністерської координації, відносин між міністрами та їх апаратом, інтреакції на рівні центральна місцева влада.

Ієзикіл Дрор: агенти (юніти):індивіди, малі групи, організації. Феномен накладання індивідуальних, групових, організаційних рішень. Індивідуальні характеристики (інтелект, мотивація, емоційний стан, сприйняття інформації) переплітаються з груповими (формальні неформальні відносини, роль лідерів і угруповань, розподіл статусів, рівень згуртованості тощо), накладаються організаційні –(офіційні норми, неформальні традиції, внутрішня структура, функціональна спеціалізація).

Типи відносин між агентами: проста ієрархія (мала група з лідером, нуклеарна структура, немає галузевої та функціонального поділу, обмеженя в часі, конфіденційності, обсязі інформації); комплексна ієрархія – підпроблеми і підрішення, що формують єдине ріщення, окремі фази належать окремим групам, відомствам, які несуть відповідальність. Це комплексне та агрегований тип відносин. Переваги – оптимізоване рішення. Недоліки – формування вузько корпоративних інтересів відомств, посилення центру, втрата автономності, зростання витрат на координацію; поліцентричний тип. Два підтипи – з великою кількістю агентів, з обмеженою кількістю. З великою як ринок, формування попиту та пропозицій, автономні одиниці. Недолік – не враховуються групові інтереси. З обмеженою кількістю - торги, стримування та противаги, коаліції, взаємне узгодження позицій.

Рішення за центром: індивідуальні (задіяна лише одна людина), сумісні паритетні - задіяні 2 і більше осіб, які знаходяться у відносинах координації та симетрії; сумісні ієрархічні – задіяні 2 і більше осіб, які знаходяться у відносинах субординації та підпорядкування, асиметрії; міжгрупові – відносний паритет між групами; макроорганізаційні – комплексна багаторівнева ієрархія у взаємовідносинах груп та спільнот.

Типологія: одноособові – багатоособові; горизонтальні – вертикальні, тривалі – короткочасні; за масштабом: національні (центральні, локальні, галузеві), міжнародні, транснаціональні; за місцем ЦППР в політичній системі: органи держави (парламент), не органами Д., але є частиною системи – керівництво політичних партій; різне – неконституційні центри – олігархи; неформальні (секретарки, групи інтересів). За тривалістю: кризовий менеджмент; за внутрішньою структурою: ієрархічні – неієрархічні; за ризиком: ризикові – обережні. Клосінскі: Схильність до ризику ЦППР: параметр Паскаля.

Еліта – як суб’єкт ЦППР

Осередок національний, міжнаціональний, транснаціональний.

Національний центр всередині держави, це система державних органів, що володіють компетенцією прийняття рішень в даній галузі. Також рішення приймаються через політичні партії, між партійні домовленості та компроміси. Рішення політичні на рівні політичних суб’єктів не регулюються правом.

Міжнародний центр – найменше дві суверенні рівні національні центри. Його структура та функціонування дуже специфічне, а мета – інтереси двох держав. Еце мінародні відносини, різні місії, дипломатична праця, конференції, міжнародні організації.

Транснаціональні центри ППР – інтеграційні організації. Організації, яким держави передали частину свого суверенітету. – ЄС. – це одночасно національний та міжнародний осередок.

Тема 19. Фази прийняття політичного рішення

План

  1. Теорія політичного циклу ухвалення політичного рішення.

  2. Дисциплінарні варіанти етапів процесу прийняття політичних рішень.

  3. Політологічні теорії фаз процесу ухвалення політичного рішення.

  4. Логіка і етапи функціонування і аналізу політичного процесу прийняття політичних рішень.

Професор техаського університету Джеймс Андерсон: п’ять основних переваг концепції політико-управлінського циклу: по-перше, у рамках цього підходу увага зосереджується на особах та органах, які ухвалюють політичні рішення, а також на факторах, що впливають та обумовлюють дії центрів ухвалення рішень; модель включає у себе внутрішні фази процесу, які виражають різні види політичної активності та передбачають способи взаємозв’язку між ними; по-третє, цей підхід є достатньо гнучким під час його застосування; по-четверте, до переваг цього підходу відноситься також і те, що він дозволяє побачити політико-управлінський процес з точки зору його комплексної динаміки та розвитку, а не лише у статичному та структурному розрізі; по-п’яте, процесуально-стадіальний підхід не характеризується певною соціокультурною або національною унікальністю.

Залежно від критеріїв, які застосують ті або інші дослідники, вони виділяють від 2-3 до 15 етапів ухвалення рішень. У переважній більшості випадків кількість фаз залежить від ступеня деталізації політично-управлінських функцій, які дослідники закріплюють за тими фазами. Вперше запропонував в середині у 50-х роках ХХ ст. Г.Лассуелл; необхідність закріплення за кожною фазою процесу ухвалення рішення певної функції політико-управлінської діяльності.

Міждисципілнарний характер теорії ухвалення політичного рішення. Власне бачення фаз процесу ухвалення політичного рішення кожною з наукових дисциплін.

Дисциплінарні варіанти етапів процесу прийняття політичних рішень

Епістемологія

Психологія

Менеджмент

Право

Політологія

Дж. Д’юї «Як ми мислимо»

У. Едвард «Біхевіористична теорія прийняття політичних рішень»

Б.Мільнер «Теорія організацій»

Дж.Андерсон «Прийняття політичних рішень»

Визначення проблеми

Фіксація і усвідомлення проблеми

Виділення проблеми

Внесення рішення

Побудова порядку денного

Напрацювання альтернатив

Формування уявлень про завдання

Пошук інформації і альтернатив рішення

Розгляд рішень

Формування альтернатив

Вибір оптимальної альтернативи

Формування множини альтернатив

Вибір серед альтернатив

Прийняття рішень

Утвердження рішення

Критерії вибору

Прийняття рішень

Публікація рішення

Реалізація рішення

Елімінація вихідних альтернатив

Оцінка результатів здійснення рішення

Оцінка корисності альтернатив

Вибір оптимальної альтернативи

Реалізація рішень

Оцінка результатів

Корегування рішення

П’ятифазова модель ухвалення політичного рішення американських дослідників Джеймса Андерсона та Вільяма Данна, яка складається з таких етапів:

1) формулювання порядку денного (зміст цього етапу полягає у визначенні пріоритетних суспільних проблем та включенні їх до офіційного порядку денного публічної політики державних органів;

2) визначення альтернатив (агенти процесу ухвалення рішень формулюють низку альтернативних варіантів подолання суспільної проблеми, які проходять відбір та обговорення);

3) затвердження рішення (на цьому етапі відбувається затвердження та легітимізація державного рішення на основі офіційних процедур розгляду, обговорення, узгодження, голосування та промульгації, тобто офіційного оприлюднення рішення);

4) реалізація рішення (тут відбувається реалізація рішення адміністративними органами державного управління та паралельний контроль за перебігом його виконання з боку центру ухвалення рішення);

5) оцінка результатів здійснення рішення (на цій фазі відбувається оцінювання результатів та наслідків виконаного рішення з токи зору досягнення цілей, рівня витрат та адекватності засобів).

І. Етап формулювання порядку денного.

Політичний порядок денний являє собою сукупність актуальних соціальних проблем, які відображають потреби суспільства в цілому або вимоги окремих груп інтересів та на які політики та адміністратори готові та здатні реагувати, ухвалювати рішення та вчиняти певні дії.

Однак чому одні суспільні проблеми потрапляють до поля зору офіційного порядку денного, а інші ні? На початку 1970-х років відомий американський вчений Ентоні Даунс здійснив дослідження так званого «циклу підтримки уваги до питання» у американській екологічній політиці. У результаті він виділив п’ять основних стадій у рамках формування політичного порядку денного.

По-перше, це проблемна стадія, коли проблема вже існує, але не привертає уваги суспільства. Нею займають лише окремі експерти та групи інтересів.

По-друге, надходить етап «тривожного відкриття та ейфорійного ентузіазму». Тобто щось викликає у суспільстві загальний інтерес до існуючої проблеми, і необхідно знайти швидке її вирішення. Бажано уникаючи серйозних змін всередині суспільства.

По-третє, стадія усвідомлення «ціни проблеми», тобто знада то швидкого вирішення існуючої проблеми. Суспільство усвідомлює, що вирішення проблеми вимагає занадто високих витрат.

На наступному, четвертому етапі суспільний інтерес до проблеми зменшується. Тут також існує варіант редукування та переформулювання проблеми з урахуванням усіх інтересів.

П’ятий, завершальний етап – це так звана постпроблемна стадія, на якій проблема внаслідок її витіснення іншими проблемами потрапляє у «тіньову зону». Однак тут також можуть бути отримані певні перші результати від спроб її вирішення.

І.Дрор: три стадії процесу ухвалення політичного рішення, які включають 18 фаз та 36 субфаз.

1) Метастадія:

1.1. формування цінностей,

1.2. опис дійсності,

1.3. постановка проблеми;

1.4. визначення і підготовка ресурсів;

1.5. налаштування і регулювання системи ухвалення рішень,

1.6. взаємне поєднання проблем, цінностей, ресурсів.

1.7. формулювання політичної стратегії.

2) Основна стадія:

2.1 розподіл ресурсів за окремими етапами,

2.2. затвердження операційних цілей в порядку пріоритетності;

2.3 напрацювання множини альтернативних варіантів рішення, в тому числі «привабливі»

2.4. підготовка прогнозів щодо результатів та витрат щодо кожної альтернативи,

2.5 оцінка результатів та витрат, остаточний вибір з альтернатив.

3) Постстадія:

3.1. мотивація виконання рішення,

3.2. виконання рішення,

3.3. здійснення політики,

3.4. оцінка результату виконання рішення,

3.5 комунікації та зворотні зв’язки, яка поєднує всі попередні фази.

Логіка і етапи функціонування і аналізу політичного процесу прийняття політичних рішень

Функціонування політичного процесу

Політико-управлінський процес

Процес аналітичної роботи

Процес дослідження політики

Вхід

Побудова порядку денного

Структурування проблеми

Концептуалізація

Конверсія

Формулювання альтернатив

Прогнозування

Операціоналізація

Вихід

Утвердження

Напрацювання рекомендацій

Вибір методів

Зворотній зв'язок

Реалізація рішень

Моніторинг дій

Збір даних

Оцінка результатів здійснення рішень

Експертиза результатів

Аналіз даних

Інтерпретація результатів

Тема 20. Узгодження й ухвалення політичного рішення, його імплементація

План

  1. Сукупність «допустимих рішень» та чинники, які її визначають.

  2. Форми узгодження інтересів у рішенні.

  3. Імплементація політичного рішення.

Скорочення загальної множини альтернативних варіанті до сукупності «допустимих рішень». Модель раціонального вибору в процесі визначення єдиного рішення. Супероптимальне (н-д, здатне поєднати консерватизм і лібералізм), оптимальне та задовільне рішення. Ціннісні, психологічні, ірраціональні фактори вибору оптимальних рішень. Остаточний вибір: роль та місце аналітиків та політиків. Євланов Л.: якщо ефективних рішень не більше 10, вибір з альтернатив – процес раціональний. Співвідношення громадських вимог, групових інтересів, індивідуальних мотивів в інституційних процедурах вибору і ухвалення політичного рішення.

Узгодження та ухвалення рішення: місце інститутів. Офіційне ухвалення рішення, оприлюднення та його легітимність. Це «активна фаза» ухвалення політичного рішення. Три виміри ухвалення рішення соціально-цілепокладальний, орієнтаційно-регулятивний, організаційно-інструментальний. Формування коаліцій. Критерії індивідуального вибору (песимізм, оптимізм, середній виграш). Правила і норми групового і колективного вибору. Принцип більшості і принцип диктатора. Узгодження, основні методи: силовий тиск, прямий наказ, непрямий наказ, процедурне маневрування, ресурсне стимулювання, інформаційно-психологічне маніпулювання, раціональне аргументування. Торг, переконання і команда як форми узгодження політичного рішення. Основні типи політичних інтеракцій в прийнятті рішення: пряме домінування, опосередковане патронування, політичний торг, договірна коаліційність, взаємне стримування.

Визначення і легітимація єдиного рішення як заключний етап вибору рішення. Вплив неформальних чинників на вибір та здійснення стратегічних рішень. Консенсус та компроміс в ухваленні політичних рішень. Голосування як форма колективного ухвалення рішення. Оприлюднення рішення.

Реалізація і практичне здійснення політичного рішення: технології, процедури, методи. Стратегічні і оперативно-тактичні рішення в ієрархії державних рішень. Рішення – наміри і рішення – норми, гнучкість у їх виконанні. Вплив середовища на реалізацію політичного рішення. Методи імплементації рішень: примус, переконання, правові санкції, маніпуляція, адміністративний ресурс. Відповідність засобів реалізації рішення до його змісту. Співвдношення функцій ієрархічних рівнів бюрократичного апарату. Моделі «знизу - догори» і «згори - донизу» в технології імплементації політичних рішень. «Вуличний бюрократ» (street-level bureaucrats) (термін ввів М.Ліпскі) – реалізація рішення залежить від взаємодії чиновників з населенням, чиновників низової ланки. Саме вони визначають конкретних адресатів рішення (н-д, якщо йдеться про надання соціальних пільг), вони є реальними носіями державної політики.

Тема 21. Прийняття бюджетів як політичне рішення

План

  1. Нормативна база ухвалення бюджету в Україні.

  2. Особливості ухвалення бюджету на різних рівнях:

    1. Верховна рада

    2. Обласна рада

    3. Міська / сільська рада.

  3. Статті бюджету.

Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Бюджетне класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна програма – систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права; Бюджетний процес – регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України. Дефіцит бюджету – перевищення видатків бюджету над його доходами. Проект бюджету – проект плану формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, що здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду, який є невід'ємною частиною проекту закону про державний бюджет або проекту рішення відповідної ради про місцевий бюджет. Профіцит бюджету – перевищення доходів бюджету над його видатками.

Рішення про місцевий бюджет - нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради, виданий в установленому законодавством України порядку, що містить затверджені повноваження відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації або виконавчому органу місцевого самоврядування здійснювати виконання місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.

Субвенції - міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.

Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є:

1) Конституція України;

2) цей Кодекс;

3) закон про Державний бюджет України;

4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені статтею 1 цього Кодексу;

5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої цієї статті;

6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України.

7) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до цього Кодексу, нормативно-правових актів згідно з нормами чинного законодавства.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Неподатковими надходженнями визнаються:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів та фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження. Трансферти – це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Стадіями бюджетного процесу визнаються:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

  1. Поняття політичного процесу. Підходи до його розуміння.

  2. Класична парадигма розуміння політичного процесу.

  3. Політичний процес у некласичній парадигмі.

  4. Розуміння політичного процесу в українській політичній думці.

  5. Етапи політичного процесу.

  6. Типологія політичних процесів.

  7. Стабільність і нестабільність політичної системи.

  8. Політичний ризик.

  9. Детермінанти політичного процесу.

  10. Процес легітимації, його структура.

  11. Типи легітимності за М.Вебером.

  12. Типи легітимності за Д.Істоном.

  13. Типологія легітимності Ж. Л. Шабо.

  14. Революція як вид політичного процесу.

  15. Політичний розвиток.

  16. Політичні процеси аграрного, індустріального і інформаційного суспільств.

  17. Інституційна методологія у вивченні політичних процесів.

  18. Дискурс як методологія вивчення політичних процесів.

  19. Інтеграція та дезінтеграція як процеси політичної системи.

  20. Аксіологічні детермінанти політичного процесу.

  21. Причини виникнення критичних ситуацій.

  22. Типологія критичних ситуацій.

  23. Управління політичним ризиком.

  24. Біхевіоралізм та біхевіоризм як методологія вивчення політичного процесу.

  25. Структурно-функціональний аналіз політичних процесів.

  26. Теорія раціонального вибору при аналізі політичних процесів.

  27. Криза легітимності та шляхи виходу з неї.

  28. Криза політичного розвитку.

  29. Світовий політичний процес.

  30. Суб’єкти та актори політичного процесу.

  31. Структура політичного процесу.

  32. Процес глобалізації: головні характеристики.

  33. Модернізація політичної системи.

  34. Види політичних ризиків.

  35. Управління політичним ризиком.

  36. Дискретні й недискретні політичні процеси.

  37. Класифікація політичних процесів за А.Антошевські.

  38. Співвідношення понять політичний процес, політична зміна, політичний прогрес.

  39. Підходи до розуміння легітимності політичної системи.

  40. Структурування публічного світу за Клаусом Хелдом.

  41. Детермінанти політичного процесу у синергетиці.

  42. Класифікація політичних ситуацій за Германом (квадра політичних ризиків).

  43. Процес євроінтеграції. Українська перспектива.

  44. О.Тофлер: процеси у суспільствах другої та третьої хвилі.

  45. Особливості влади у інформаційних суспільствах (О.Тофлер).

  46. Конструювання соціальної реальності (Бергер П. Лукман Т): етапи.

  47. Особливості символічного універсаму (Бергер П. Лукман Т).

  48. Політичний процес як сукупність діяльностей.

  49. 2. Поняття людини політичної.

  50. Діяльність, праця та робота в концепції Х.Арендт.

  51. Комунікативна дія Ю.Хабермаса.

  52. В.Чалідзе, концепція «людини ієрархічної»

  53. Діяльність, участь, поведінка: підходи до розуміння.

  54. Типологія політичної участі.

  55. Інтрументалістські теорії політичної участі.

  56. Девелопменталістські теорії політичної участі.

  57. Переконання, позиції, цінності та їх вплив на політичну діяльність.

  58. Напрямки психологічного включеності (залучення) до політики.

  59. Мотивація влади.

  60. Вікові характеристики участі.

  61. Соціальний статус і політична участь.

  62. Залежність території проживання та політичної участі.

  63. Гендерні показники участі.

  64. Політичне і правове середовище політичної участі.

  65. Політична участь і політичний режим.

  66. Правова база політичної участі.

  67. Раціональність політичної діяльності.

  68. Політичне функціонування.

  69. Бюрократія як тип функціонування.

  70. Депутатська діяльність.

  71. Теорія раціонального вибору при аналізі політичних процесів.

  72. Політична позиція, її види.

  73. Соціально-політичні рухи: поняття.

  74. Типологія політичних рухів.

  75. Етапи виникнення політичних рухів.

  76. Поняття політичної мобілізації.

  77. PR як політична мобілізація.

  78. Теоретичні підходи до вивчення електоральної поведінки.

  79. Види політичних повідомлень.

  80. Політична реклама.

  81. Стратегії політичної реклами.

  82. Засоби політичної реклами.

  83. Поняття політичної комунікації.

  84. Моделі політичної комунікації.

  85. Моделі електоральної поведінки.

  86. Поняття відчуження.

  87. Типологія відчуження.

  88. Конформізм як форма політичної участі.

  89. Електоральна поведінка.

  90. Витоки теорії ухвалення політичного рішення.

  91. Інтегративний характер теорії ухвалення політичного рішення.

  92. Предмет та структура теорії ухвалення політичних рішень.

  93. Основні концептуальні підходи і політичне рішення: нормативний і описовий.

  94. Універсально-раціоналістична модель прийняття політичних рішень.

  95. Інкреметалістська теорія ухвалення політичного рішення.

  96. Моделі групової репрезентації в теорії ухвалення політичного рішення.

  97. Організаційно-інституційна модель ухвалення політичного рішення.

  98. Поняття рішення.

  99. Типи рішень. Особливості політичного рішення. Політичне, управлінське та державне рішення.

  100. Ситуація ухвалення політичного рішення: теоретичні підходи до розуміння.

  101. Типологія ситуацій ухвалення політичного рішення.

  102. Центр та агент ухвалення політичного рішення: поняття і типологія.

  103. Теорія політичного циклу ухвалення політичного рішення.

  104. Дисциплінарні варіанти етапів процесу прийняття політичних рішень.

  105. Політологічні теорії фаз процесу ухвалення політичного рішення.

  106. Логіка і етапи функціонування і аналізу політичного процесу прийняття політичних рішень.

  107. Сукупність «допустимих рішень» та чинники, які її визначають.

  108. Форми узгодження інтересів у рішенні.

  109. Імплементація політичного рішення.

  110. Нормативна база ухвалення бюджету в Україні.

  111. Особливості ухвалення бюджету на рівні Верховна рада, обласна рада, міська / сільська рада.

  112. Біхевіоризм та прийняття політичного рішення.

  113. Теорія обмеженої раціональності для пояснення ухвалення політичного рішення.

  114. Синтетичні моделі прийняття політичного рішення.

  115. Теоретичні підходи до розуміння ситуації ухвалення політичного рішення. Поняття ситуація ухвалення політичного рішення.

  116. Визначення пріоритетності проблем: цикл Е.Даунса та Р.Кобб і Ч.Едлер.

  117. Засоби контролю над порядком денним. «Нерішення».

  118. Особливості центру прийняття політичного рішення у представницькому та виконавчому органі. Формування коаліцій.

  119. Прийняття колективного рішення.

  120. Типи рішень, які ухвалюються в органах місцевого самоврядування.

  121. Бюджетний процес. Етапи та повноваження.

  122. Ухвалення рішень в органах Європейського Союзу.

  123. Прийняття рішень в НАТО.

ЛІТЕРАТУРА

ОСНОВНА:

  1. Альгин А.П. Риск и его роль в общественной жизни. М.: Мысль, 1989

  2. Арендт Х. Становище людини / Пер. з англ. – Львів: Літопис, 1999. – 256 с.

  3. Арістотель. Політика / Пер. з давньогрецької. – К.: Основи, 2000. – 238 с.

  4. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М.: Прогресс, 1993. – 608 с.

  5. Бебик В. Базові засади політології. К.: 2000.

  6. Бебик В. Політична діяльність як об’єкт політичного менеджменту. Доступно з: .ua/vid/bookscontent.php3?b=28&c=682.

  7. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 323 с.

  8. Бурдье П. Социология политики. – Москва: Логос, 1993. – 334 c.

  9. Васильев С. Синергетика.

  10. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М., 1990. – С. 644–707.

  11. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

  12. Гаєк Ф.А. Конституція свободи / Пер.з англ. – Львів: Літопис, 2002. – 556 с.

  13. Гидденс Э. Судьба, риск и безопасность. / Пер. С.П.Баньковской //THESIS. 1994. №5. С.119.

  14. Дегтярев А.А. Предмет и структура политической науки // Вестник Московского университета. Сер. 12: "Политические науки". 1996. № 4.

  15. Денисенко В. Проблема раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Львів: ПАІС, 1997. – 274 с.

  16. Завершинський К. Ф. Легитимность: генезис, становление і розвитие концепта // Полис. – 2001. – №2. – С. 113–131.

  17. Истон Д. Категории системного анализа политики / Политология: Хрестоматия. / Сост.: проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. С.319-331.

  18. Козлецкий Ю. Психологическая теория решений. М., 1979.

  19. Колодій А. Від «Сірої зони» до кольору сонця: помаранчева революція і демократичний перехід в Україні // Агора. Україна – нові перспективи. Випуск 1. – К.: Стилос, 2005. – С. 9–23.

  20. Конституція України.

  21. Кухта Б. Влада та політичні рішення. Львів: Кальварія. – 2004.

  22. Легальность и легитимность власти // Полис. – 1994. – №2. – С. 187–190.

  23. Маркузе Г. Ерос і Цивілізація.

  24. Мацієвський Ю. «Помаранчева революція» крізь призму транзитології // «Ї», - № 40. - 2005

  25. Негел Т. Моральний конфлікт і політична законність // Сучасна політична філософія: антологія / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – С. 368–399.

  26. Парсонс В. «Вступ до публічної політики». К.- 2005.

  27. Парсонс Т. Теория социальных систем. М.: 2000, 356 с.

  28. Политический процесс / под. ред.Мелешкиной. - М.: 2000.

  29. Політична психологія. За ред. Пірен М. К.: 2001.

  30. Політогія / за ред. Колодій А.Ф. К.: - 2000.

  31. Пригожин И. Философия нестабильности. //Вопросы философии. 1991. №6. С. 52.

  32. Рікер П. Право і справедливість / Пер. з фр. – Київ: Дух і літера, 2002. – 16 с.

  33. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

  34. Рябов С.Г. Державна влада: проблема авторитету й легітимості: Монографія. – К.: НІСД, 1996. –124 с.

  35. Саймон Г. Науки об искусственном. М., 1972.

  36. Фісун О. Пострадянські політичні режими: неопатріальна інтерпретація // Агора. Україна – нові перспективи. Випуск 1. – К.: Стилос, 2005. – С. 24–33.

  37. Фром Е. Втеча від свободи.

  38. Фуко Мишель Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью / Пер. с франц. С. Ч. Офертаса. – М.: Праксис, 2002. – 384 с.

  39. Хейвуд Е. Политология. Перевод с английского под редакцией профессора Г.Г. Водолазова и доцента В.Ю. Вельского. Москва – 2005. С. 158 – 170.

  40. Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти // Государство и право. – 1995. – №8. – С. 65–73.

ДОДАТКОВА

  1. Anderson J. Public Policy-Мaking: An Introduction. Boston, 1994.

  2. Алексеева Т. А. Выборы как средство легитимации власти. Доступно з </works/GU/6.html>

  3. Алексєєва Т. Легітимність влади у період транзиту // Політична думка. – 1998. – №3– 4. – С. 109–120.

  4. Арендт Х. Становище людини / Пер. з англ. – Львів: Літопис, 1999. – 256 с.

  5. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К.: Либідь, 1996.

  6. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. Доступне на /Future/bell.htm.

  7. Дармограй Н.М. Культура влади – легітимність влади. Доступно з www.nbuv.gov.ua/e-journals/DUTP/2005-2/txts/philo/05dnmutp.pdf

  8. Денисенко В. Проблема раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Львів: ПАІС, 1997. – 274 с.

  9. Евланов Л.Г. Теория и практика принятия решений. М., 1984.

  10. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. Наличествующие предпосылки и возможные последствия постэкономической революции. – М.: Academia – Наука, 1999.

  11. Карпов А.В. Психология принятия управленческих решений. М., 1998.

  12. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2000.

  13. Козак В. Форми політичної участи громадян у державотворчих процесах // Розбудова держави. – 1998. – №1–2. – С. 62–70.

  14. Кола Д. Политическая социология / Пер. с франц. – М.: Весь мир, ИНФРА–М, 2001. – 406 с.

  15. Колодій А. Етнонаціональні ідентичності й легітимність влади в Україні. Доступно з < www.politics.lviv.ua/nations/legitimacy >.

  16. Купряшин Г.Л., Соловьев А.И. Государственное управление. М., 1996.

  17. Макеєв С. Сучасна Україна: громадянська свідомість та політична участь населення // Політична думка. – 2002. – №2. – С. 10–16.

  18. Маруховський О. Переваги та вади інформаційного суспільства // Політичний менеджмент. – 2005. – № 1 (10).

  19. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях // Полис. – 2002. – №2. – С. 6–17.

  20. Нагель А. Принятие решений в политике // Социология политики / Отв. ред. Т.В.Андрианова. М., 1981.

  21. Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология /Под ред. В.Л.Иноземцева. – М., 1999.

  22. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М., 2000. – 880 с.

  23. Пахарєв А.Д. Политическое лидерство и лидеры. Монографія. – К.: Знание Украины, 2001. – 270 с.

  24. Саймон Г. Науки об искусственном. М., 1972.

  25. Саймон Г., Смитбург Д., Томпсон В. Менеджмент в организациях. М., 1995.

  26. Современная буржуазная политическая наука: проблемы государства и демократии / Под общей редакцией Шахназаров Г. – М.: Наука, 1982. – 333 с.

  27. Токвіль де А. Давній порядок і революція / Пер. з фран. Г.Філіпчук. – К.: Юніверсум, 2000. – 224 с.

  28. Тофлер Е. Третя хвиля / Пер.з англ. – К.: Всесвіт, 2000. – 480 с.

  29. Тофлер Э. Метаморфозы власти / Пер. с англ. – М.: Издательство АСТ, 2002. – 669 с.

  30. Українське суспільство 1994 – 2001: результати опитування громадської думки. – Київ: Подія – 2001. – 128 с.

  31. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Колективна монографія / Під ред. М.О.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України. 1999. – 687 с.

  32. Фуко Мішель. Археологія Знання. – Київ: Основи, 2004. – 327 с.

  33. Химанен П., Кастельс М. Информационное общество и государство благосостояния: Финская модель / Пер. с англ. – М.: Логос, 2002.

  34. Хмелько В. Е. Общественное производство жизни: структура процессов и ее динамика // Производство как общественный процесс. – М., 1986.

  35. Хмелько В. Е., Косолапов В. В. Производство – основа социально-экономического прогресса общества // Социально-политические проблемы НТР и идеологическая борьба. – К., 1978.

  36. Шацький Е. Утопия и традиция. – М.: Прогресс, 1990. – 213 с.

КУРС «ЕТНОПОЛІТИКА»

Тема 1. Етнополітика як сфера теоретичної та прикладної діяльності

План

  1. Чи може етнополітика бути науковою?

  2. В якому зв’язку перебувають етнополітика, етнополітологія та етнодержавознавство? Чи мають вони спільний предмет вивчення?

  3. Чи не виглядає штучним створення нових напрямків у політології, зокрема, етнополітології? Чи можна будувати науку “згори”? Що становить сутність будь-якої науки?

  4. Які є розуміння етнополітики?

  5. Що є предметом вивчення етнополітики?

  6. Що таке “політизація етнічності”? Які пояснення цьому можна знайти в літературі?

  7. Чому в сучасному світі етнічність не зникає, а набуває нової актуальності?

Тема 2. Етнічність, нація та націоналізм

План

Що таке етнічність? Які є підходи до розуміння етнічності в сучасній науковій літературі?

Що таке нація? Які є розуміння нації?

Які переваги та недоліки об’єктивного та суб’єктивного підходів до визначення нації?

Які є розуміння націоналізму?

Націоналізм – конструктивний чи деструктивний феномен?

Чи можлива політична нація без політичного націоналізму?

Чим відрізняються поняття “народ“ та “нація”?

Які є основні типи етнічних спільнот?

Які є типи етнічних меншин?

Які можливі дії держав щодо меншин?

Тема 3. Етнічні конфлікти: причини виникнення, динаміка та можливості регулювання

План

Які основні пояснення причин виникнення етнічного конфлікту є в науковій літературі?

Який зв’язок етнополітики та етнічного конфлікту?

Чи існує окрема теорія етнічного конфлікту?

Що таке етнічний конфлікт? В чому його суть?

Як державна політика впливає на виникнення етнічного конфлікту? Наведіть приклади.

Які існують механізми регулювання етнічних конфліктів?

Як це поняття визначають представники різних суспільних дисциплін?

Дискусії з приводу визначення сутності етнічного конфлікту в науковій літературі.

Чи можна говорити про універсальну (визначальну) причину виникнення етнічного конфлікту?

Чинники виникнення етнічних конфліктів: достатні та необхідні умови.

Чому етнічні конфлікти важко регулювати?

Як пояснюють причини виникнення конфліктів у західних дослідників та в російських чи українських вчених?

Дайте характеристику політичних механізмів регулювання етнічних конфліктів.

Які є теми зовнішніх інтервенцій для регулювання етнічних конфліктів?

Тема 4. Національна політика в СРСР

План

Що було теоретичною основою доктрин національної політики СРСР?

Яка основна мета радянської національної політики?

Причини прийняття та краху “коренізації” 20-х рр. ХХ ст.

Курс на формування т.зв. “нової історичної спільноти – радянського народу”. Успіхи і причини невдач.

Чи можна говорити про існування “радянської ідентичності” в сучасній Україні? Які інші залишки радянської національної політики ми відчуваємо ще й досі? Наведіть приклади.

Як офіційна інтерпретація історії вплинула на українську національну свідомість?

Якими були особливості “національної політики” в період правління Сталіна та Хрущова?

Який принцип державного устрою був використаний більшовиками?

Тема 5. Етнічні меншини та діаспори в посткомуністичних країнах.

План

Сучасні дискусії з приводу визначення поняття “етнічна меншина”.

Виникнення етнічних меншин в процесі утворення національних держав.

Етнічні меншини в сучасній Україні. Кримсько-татарська проблема та російський націоналізм.

Етнічні меншини та діаспори: стабілізаційний чи дестабілізаційний фактор у відносинах між державами.

Тема 6. Розпад Югославії.

План

1. Етнополітика федеративної республіки Югославія у 80-х- поч. 90-х рр. ХХ ст.

2. Зробіть порівняльний аналіз посткомуністичної Югославії і посткомуністичного СНД. Чи можливе повторення у народних демократіях етнополітичних проблем міжвоєнного періоду?

3. Які основні причини вини кнення конфлікту в Югославії? Які фактори тут потрібно враховувати?

Тема 7.

Заняття 1. Розпад СРСР та етнічні конфлікти в СНД.

План

Яка була етнополітична ситуація в СРСР наприкінці 80-х років? Чи спрацювала радянська модель упроавління “новою політичною спільнотою”?

Якою була роль національних еліт в дезінтеграції СРСР?

Теорії розпаду СРСР.

Політика Росії в конфліктних зонах.

Заняття 2. Етнополітична ситуація в АР Крим.

План

Етнополітична ситуація в АР Крим (1991-2005рр.)

Етнополітика української держави в Криму.

Кримськотатарський національний рух в Україні.

Питання для обговорення:

Якою є етнічна композиція Кримського півострова?

Які були історичні передумови появи “кримськотатарської проблеми” в Україні?

Чи існує етнічний конфлікт на території АР Крим?

Чи обґрунтованими є, на вашу думку, вимоги кримськотатарського руху?

Які ваші думки з приводу проблеми “ісламізації населення Криму”?

Тема 8.

Заняття 1. Національні питання в сучасній Україні

План

Чи можливе в Україні виникнення етнічних конфліктів?

Чи існують проблеми між державою \ титульною нацією та меншинами, що проживають в Україні?

Чи існує цілісна українська нація? Чому “так” чи “ні”?

Кримська проблема в Україні. Ваша думка про шляхи її розв’язання.

Заняття 2.

План

Російське питання в Україні. Чи загрожує Україні створення російського націоналістичного руху?

Політичне русинство в Україні: ще одна вигадана громада?

Якою, на ваш погляд, повинна бути сучасна етнополітика в Україні?

Питання з курсу

  1. Предмет і об’єкт етнополітології

  2. Етнополітологія як синтез етнології, політології та націології

  3. Основні цілі, завдання та