Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Доклад'
Современная миграционная ситуация в Кыргызской Республики является следствием сложных социально-экономических и политических процессов, происходящих ...полностью>>
'Инструкция'
- обучение в учебных заведениях для выполнения работ с повышенной опасностью (в профессионально-технических училищах, учебно-курсовых комбинатах, цен...полностью>>
'Документ'
подготовка комплекса природоохранных мероприятий, направленных на сохранение биоразнообразия и численности ценных промысловых рыб Каспийского моря в ...полностью>>
'Программа'
Курс «История развития финансово-кредитной системы» является важной составляющей в подготовке современных специалистов с высшим образованием в област...полностью>>

Укд 94: 316. 343. 32] 477

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ЗАЗУЛЯК ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ

УКД 94: 316.343.32](477.8 – 32)”XIV”

ШЛЯХТА РУСЬКОГО ВОЄВОДСЬВА

У XV СТ.

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник

КРИКУН

МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

Доктор історичних наук, професор

ЛЬВІВ - 2004

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................................3

Розділ 1. Огляд джерел та літератури......................................................................8

    1. Вивчення історії галицької шляхти XIV-XV ст. в українській історіографії................................................................................................8

    2. Дослідження проблем історії шляхти Галицької Русі пізнього

середньовіччя польськими та російськими істориками.........................17

    1. Джерельна база дослідження...................................................................24

Розділ 2. Формування шляхетського стану. Особливості соціального статусу та землеволодіння..........................................................................................................30

2.1. Королівська влада і формування шляхетського стану......................... 30

2.1.1. Наданнєва політика і повинності шляхти......................................... 30

2.1.2. Роздавнича політика та “приватні” повіти......................................... 44

2.1.3. Проблеми походження служебного землеволодіння........................ 54

2.1.3.1. Генеза служебного землеволодіння і проблема автентичності грамот князя Лева........................................................ 54

2.1.3.2. Термінологія королівських надань та проблема походження

умов шляхетського землеволодіння ...................................................63

2.1.4. Уряд старости та повинності шляхти..................................................74 2.1.5. Привілеї 1430-1434 рр. та поширення польського права..................79

2. 2. Міжстанові контакти і формування шляхетського стану................... 83

Розділ 3. . Veri et perpetui Russie heredes: Усна пам’ять, локальні солідарності та

шляхи легітимізації прав руської шляхти в середині XV ст............................... 94

Розділ 4. Формування шляхетського стану та генеза місцевих рицарських родів у Галичині пізнього середньовіччя. Корчаки у Перемишльській землі XIV-XV століття.....................................................................................................................120

4.1. Історіографія проблеми.........................................................................122

4.2. Статус, уряди та політичні кар’єри......................................................125

4.3. Маєтки та господарська діяльність......................................................132

4.4. Конфесійно-етнічна ідентичність.........................................................140

4.5. Родова геральдика..................................................................................148

4. 6. Родинні солідарності та механізми формування роду Корчаків у

Перемишльській землі..................................................................................152

4.7. Генеалогічна пам’ять.............................................................................167

Висновки.................................................................................................................172

Список використаних джерел та літератури.................................................. 178

ВСТУП

Майже півстолітній період політичної нестабільності у Галицькій Русі, який розпочався у 1340 р. разом із смертю останнього представника династії Романовичів Юрія ІІ- Болеслава і який характеризувався тривалою боротьбою сусідніх держав за галицькі землі, завершився у 1387 р. їх остаточним приєднанням до Польської Корони. Перехід Галицької Русі у середині XIV ст. під владу володарів сусідніх центральноєвропейських держав (Польща, Угорщина) супроводжувався глибокою перебудовою соціально-політичних та економічних підстав галицького суспільства за зразками та нормами, які на той час панували у цих країнах.

Період XIV-XV ст. в історії Польщі та інших країн Центральної Європи, до складу яких належали західноукраїнські землі у той час, традиційно визначається як час формування станів і станових монархій. Процес формування станів як соціальних груп, об’єднаних на основі спільних групових прав і обов’язків, відбувався шляхом закріплення набутого статусу в королівських привілеях. Королівські привілеї, чи то індивідуальні чи колективні, встановлювали критерії приналежності до того чи іншого стану, окреслюючи обсяг їхніх прав та регулюючи взаємні зобов’язання між станами і монархом. Поступове розширення автономії окремих станових корпорацій, перехід до них важливих судових і адміністративних функцій спричинилися до засадничих змін в структурі влади середньовічних монархій, надаючи їм характер станових. Утвердження станових монархій в країнах Центрально-Східної Європи призвело до втрати монархом частини владних повноважень на користь станів, які через створення власних органів станової репрезентації отримали інституційний вплив на прийняття всіх важливих політичних рішень.

Глибокі соціальні зміни у Галичині XIV – XV ст., які були наслідком поширення та адаптації моделей станового суспільства, що існували у тогочасних монархіях Центральної Європи, визначали контекст та головні керунки формування шляхетського стану в регіоні. Тому, центральна проблема, навколо якої зосереджені розглянуті у роботі окремі сюжети та сторінки з історії галицької шляхти пізнього середньовіччя – це: як приєднання Галицької Русі вплинуло на перебіг, шляхи та специфіку становлення місцевої шляхетської верстви у XIV – XV ст.

Актуальність теми. Коло питань, яке досліджується у роботі і яке включає насамперед аналіз особливостей шляхетського статусу, умов землеволодіння та королівської політики стосовно землевласницької еліти Галичини пізнього середньовіччя, є до певної міри традиційним в історіографії Галичини XIV – XV ст. Ці проблеми історії галицької шляхти були у центрі уваги польських, російських та українських істориків другої половини ХІХ та початку ХХ ст. Водночас багато з висновків та концепцій, сформульованих у межах цієї усталеної академічної традиції, можуть бути сьогодні доповнені чи скориговані, враховуючи нові інтерпретаційні можливості, які відкриває сучасна історична наука.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема узгоджується з науковими програмами Кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка, одним із напрямків спеціалізації якої є вивчення польсько-українських взаємин.

Об’єктом дисертаційного дослідження є шляхетська корпорація Руського воєводства XV ст.

Предметом дослідження є аналіз особливостей процесу формування та розвитку структури і станової свідомості шляхти на території Руського воєводства протягом XIV – XV ст.

Хронологічні межі дослідження. Дисертація зосереджується передовсім на періоді першої половини і середини XV ст. Цей проміжок часу можна вважати до певної міри вирішальним у історії формування руської шляхти. Саме на цей період припадають реформи 1430-1434 рр., результатом яких було поширення польського права та адміністративно-територіального ладу у Галицькій Русі, а також руські зем’яни були зрівняні у правах з польською шляхтою. Водночас, у дисертаційному дослідженні значну увагу присвячено також другій половині XІV ст. Це пояснюється тим, що даний період є надзвичайно важливий з погляду формування тих рис соціального статусу панівного класу Галицької Русі, які знаходимо у XV ст.

Мета дослідження – на основі докладного вивчення джерел висвітлити найбільш характерні риси та особливості процесу генези та розвитку шляхетського стану у Руському воєводстві. У межах цієї загальної проблеми було сформульовано наступні найважливіші дослідні завдання:

-окреслити головні етапи та масштаб королівської політики земельних надань у Галицькій Русі;

-з’ясувати питання про походження та функціонування специфічних повинностей руської шляхти;

-показати існування відмінностей між різними привілейованими групами галицького суспільства у набутті ними шляхетського статусу

-вивчити особливості та механізми формування місцевих рицарських родів на прикладі перемишльських родин руського можновладства гербу Корчак;

-дослідити боротьбу дрібних руських землевласників за права на маєтки і роль у цьому процесі усної колективної пам’яті та форм колективної взаємопідтримки у судових процесах.

Методи дослідження. Для написання дисертаційного дослідження використано проблемно-хронологічний принцип. Аналіз історичних фактів та явищ здійснено, спираючись на наступні загальнонаукові та спеціальні методи історичного дослідження: метод системного аналізу, порівняльний метод, метод прозопографії.

Наукова новизна результатів дослідження. У роботі вперше детально проаналізовано ефекти, які мала політика королівських застав у Руському воєводстві у середині XV ст. на відносини всередині місцевої шляхетської спільноти. Зокрема досліджено контекст, обставини та перебіг конфліктів, викликаних загрозою, яка склалася для статусу і землевласницьких прав окремих груп руської шляхти через масові застави королівських маєтків. Дисертація також містить спробу висвітлити деякі аспекти та особливості формування місцевих геральдичних рицарських родів у Руському воєводстві, зокрема звернено увагу на специфіку зв’язків та форми солідарності, що існували між родинами перемишльських Корчаків.

Практичне значення. Результати та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для написання як спеціальних робіт з історії шляхти Галичини XV ст., так і узагальнюючих історичних праць з історії України.

Апробація результатів. Окремі положення та тези дисертаційної роботи було представлено у виступах на міжнародному науковому семінарі, присвяченому пам’яті професора Дмитра Похилевича, що відбувся у Львові у 1997 р.; на конференції Польського Генеалогічного Товариства у Торуні у 2001 р.; на семінарі з історії Галичини XІV XV ст., проведенному у Констанці у 2002 р. Матеріали та висновки дисертації склали також основу для написання наступних наукових статей:

  1. Взаємовідносини старост і шляхти в Галицькій Русі пізнього середньовіччя // Центральна і Східна Європа в XV-XVIII століттях: питання соціально-економічної та політичної історії / За ред. Л. Зашкільняка і М. Крикуна. - Львів, 1998. - С. 75-86.

  1. Veri et perpetui terrarum Russie heredes: шляхи легітимації прав на земельну власність серед руської шляхти в XV ст. // Вісник Львівського університету. - Львів, 1999. - Серія історична. - Вип. 34. - С. 95-108.

  1. Застави як елемент роздавничої політики Ягеллонів у Галицькій Русі в XV ст. // Вісник Львівського університету. - 2000. - Серія історична. - Вип. 35-36. - С. 43-57.

  1. Oral Tradition, Land Disputes, and the Noble Community in Galician Rus’ from the 1440s to the 1460s // Oral History of the Middle Ages. The Spoken Word in Context. - Ed. by G. Jaritz and M. Richter. - Krems and Budapest, 2001. - P. 88-107.

  1. Шляхта на львівському передмісті в XV ст. (З історії міжстанових відносин у Галицькій Русі пізнього середньовіччя) // Вісник Львівського університету. - 2002. - Серія історична. - Вип. 37. - Ч. 1. - С. 86-94.

  1. „Львівська конфедерація 1464 року: спроба прозопографічного дослідження її учасників” // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. - Львів, 2000. - Т. ССХL. - Праці Комісії спеціальних (допоміжних) дисциплін. - С. 396-415.

РОЗДІЛ 1

ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Вивчення історії галицької шляхти XIV-XV ст. в українській історіографії.

Огляд доробку української історіографії у справі досліджень шляхти пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу належить розпочати, з можливо, не надто втішного твердження. Не буде великим перебільшенням назвати внесок українських істориків у вивчення шляхти, що проживала на землях України, більш, ніж скромним. Відсутність систематичних досліджень шляхти в українській історіографії може слугувати показовим прикладом того, наскільки вибір наукових інтересів та оцінка тих чи інших історичних явищ були узалежнені від позанаукових чинників. Як один із ключових елементів конкуруючих інтерпретацій історії України, які розроблялися польськими, російськими та українськими істориками, студії над шляхтою були переважно узалежнені від різноманітних ідеологічних преференцій, націоналістичних міфів та поточних політичних процесів, що мали місце на Україні того часу [161]. У випадку українських істориків, погляд на історію шляхти був нерозривно пов’язаний з особливостями формування національної ідентичності та історичної свідомості протягом ХІХ-ХХ ст. Переосмислення ролі шляхетської верстви в історії України мало значний, часом вирішальний, вплив на формування та зміну парадигм в українській історичній науці двох останніх століть.

У Галичині першим українським істориком, чиї роботи над вивченням місцевої шляхти мають усі ознаки модерного наукового дослідження був, Ізидор Шараневич. Його праця „Нарис внутрішніх стосунків у Східній Галичині в другій половині п’ятнадцятого століття”, написана польською мовою і видана у 1869 р. у Львові, є фактично першою синтезою історії Галичини XIV-XV ст. в українській історичній науці [158]. Історія шляхти займає у праці І. Шараневича центральне місце. Дослідник детально описує історію можновладства, що діяло в той час у Галичині, його політичну діяльність, кар’єри, шлюби та землеволодіння. Окремо історик також аналізує роздавничу політику польських королів, умови, на яких місцева шляхта тримала надані маєтності, стосунки шляхти зі своїми підданими. Заслугою І. Шараневича було те, що вчений чи не першим звернувся для написання своєї праці до тоді ще не публікованих матеріалів гродських і земських судів. Хоча праця містить немало влучних спостережень та аналіз певних надзвичайно важливих аспектів шляхетського життя в Галицькій Русі, на загал робота І. Шараневича страждає від надмірної фактографічності. Найбільш характерною рисою дослідження є те, що, контекст польсько-українського протистояння чи національного гноблення українців, який був центральним для пізніших робіт української історіографії, майже повністю відсутній у цього автора. Читання праці І. Шараневича справляє враження, що категорії “національного” чи “нації”, які відігравали таку ключову роль у формуванні модерної європейської історіографії та історичної свідомості, не були першорядними в концепції історії галицької шляхти і Галичини загалом для цього львівського історика. Як здається, автор мав певні труднощі з тим, в який спосіб окреслювати етно-географічну приналежність Галичини у XV ст. Автор жодного разу не вживає терміну “українські” чи “західноукраїнські” землі, натомість постійно послуговується терміном Русь, часто в значенні земель Речі Посполитої, часом також вживає малопридатне і розмите окреслення kraj, objęty dziś Galicją wschodnią. У книжці немає також традиційних для українських істориків гнівних інвектив на адресу місцевого можновладства чи роздавничої політики польских королів. Польське можновладство, як і загалом поляки, що населяли тоді Галичину, – це для І. Шараневича свої, “автохтони”, яких історик так само, як і українців, протиставляє іншим етнічним групам. Отримувачі ж королівських надань у Галичині – це, в зображенні І. Шараневича, не шляхетська голота, яка загарбала землі, відібрані у галицькоруського боярства, але waleczni męźowie, яких заслужено винагороджували за їхню службу в обороні краю.

Поява перших українських концепцій історії шляхти Галичини, написаних виразно з перспективи національної історії, яка оцінювала значення тих чи інших соціальних груп передусім з огляду на їхній вклад у становлення “народу” чи “нації”, пов’язана з діяльністю істориків так званого “народницького” напрямку. “Народницька” історіографія мала вирішальне значення у формуванні історичної науки та модерної візії історії України в ХІХ ст. Найбільш репрезентативними для народницького розуміння історії шляхти є погляди Володимира Антоновича, одного з найвпливовіших дослідників історіїї України з другої половини ХІХ ст. та засновника тзв. “Київської” історичної школи. В. Антонович сформулював украй негативний погляд на роль шляхти в історії України. За В. Антоновичем, поява та існування шляхти на українських землях були результатом насамперед польського та литовського панування. Шляхта, згідно з концепцією Антоновича, була носієм військово-феодальної, ієрархічної, і, що важливо зазначити, польської, моделі соціального ладу, який завжди залишався чужим та ворожим для українців. У цій по-своєму маніхейській візії суспільних груп та народів, українці репрезентували демократичні, безкласові та “громадські” цінності [55, c. 15-16; 56, c. 183]. Погляди В. Антоновича, як і зрештою всієї “народницької” історіографії, на роль шляхти в українській історії сформувалися не без впливу антизахідних ідей російського слов’янофільства та антишляхетської риторики російської пропаганди, розгорнутої но Правобережній Україні в середині ХІХ ст. [29, c. LXX-LXXV; 157, p. 74-75].

Вплив і рецепція концепцій “народницької” історіографії у дослідженнях галицької шляхти пізнього середньовіччя є передовсім заслугою двох учнів В. Антоновича - Михайла Грушевського та Івана Лінниченка. Обидва вони вийшли зі школи В. Антоновича, однак репрезентували дві різні історіографії. Михайло Грушевський, як загально відомо, був найвидатнішим українським істориком кінця ХІХ- першої третини ХХ ст., творцем модерної концепції історії України та чільною постаттю українського національного руху того часу. Оцінки історії Галичини і галицької шляхти XIV-XV, які знаходимо у М. Грушевського, цілком відповідали його загальній візії історії України того періоду, яку вчений сформулював у 5 томі своєї фундаментальної “Історії України-Руси”.

Натомість Іван Лінниченко, попри своє українське походження, завжди залишався лояльним російським імперським істориком, який досить скептично, а іноді і вороже ставився до українського руху [50]. Його трактування історії Галичини цілком містилося в межах російського імперського дискурсу та російської історичної свідомості, для яких Галичина була втраченим російським краєм, який уявлявся і вивчався як інтегральна частина російської історії. Обидва історики спробували дати у своїх працях цілісний образ соціальної еволюції шляхетської верстви Галицької Русі та Поділля в XIV-XVI ст. Коло питань, які вони розглядають, є дуже подібним. М. Грушевський та І. Лінниченко аналізують напрямки роздавничої політики та умови королівських надань; поширення польського права та адміністративного устрою; долю руського боярства та інших служебних груп землевласників.

Історія шляхти Галицької Русі та Поділля в інтерпретації І. Лінниченка та М. Грушевського – це приклад того, наскільки подібним був образ польського панування, який конструювали, здавалося б, на перший погляд такі дві відмінні історіографії як українська і російська [101]. При цьому, змітологізована та ригористична у своїх оцінках, подібна репрезентація польсько-українських стосунків у Галицькій Русі пізнього середньовіччя розглядала польську присутність на західноукраїнських землях виключно у негативних категоріях, наголошуючи лише на національних, соціальних чи конфесійних утисках та полонізації. До цього типу тверджень належать, наприклад, слова І. Лінниченка про те, що польська шляхта, яка отримувала надання на Русі, представляла, як правило, найбіднішу верству (висновок не підкріплений жодним аналізом соціальної позиції новоприбулих осадників) [41, c. 38, 121]. Так само М. Грушевський та І. Лінниченко однозначно інтерпретують як антируську (тут йдеться про етнічно руську шляхту) роздавничу політику польських королів, зокрема Владислава ІІІ, яка привела в 40-х роках XV ст. до виникнення численних суперечок за маєтки поміж шляхтою та, якщо вірити Длугошу, до серії конфіскацій земельної власності, що належала етнічно руській шляхті [31, c. 61-62; 41, c. 56, 64-65]. Історики розглядають згадані події лише як ще один факт, що підкріплює їхню тезу про дискрімінаційну політику щодо православної шляхти в Польській державі.

Було б очевидно перебільшеням твердити про повну збіжність поглядів Грушевського та Лінниченка на історію галицької шляхти. Так, дослідники пропонують протилежні інтерпретації однієї з найбільш контроверсійних проблем шляхетського землеволодіння в Галицькій Русі, дискусія над якою і сьогодні не закінчена, а саме щодо поширення норм феодального права та інституту ленів. На думку І. Лінниченка, внаслідок наданнєвої політики Казимира Великого і особливо Владислава Опольського у Галицькій Русі була створена система ленно-васального землеволодіння, яка наслідувала західноєвропейські зразки. За правління Владислава Ягайла цей тип землеволодіння був поширений також далі на південно-східні межі Галицької Русі та на Поділля. Натомість, М. Грушевський пропонував розглядати тогочасні умови надань руській шляхті як наслідок впливів давньоруської та литовської практики, наводячи на підтвердження цієї тези згадки з документів того ж Владислава Опольського та Коріатовичів [31, c. 163-166; 32, c. 78-82; 41, c. 34-37, 41-42]. І. Линниченко та М. Грушевський також по різному бачили процес входження дрібних руських землевласників до складу шляхетського стану після 1434 р. М. Грушевський скритикував тезу І. Лінниченка про вирішальну роль гербових адопцій в процесі інтеграції руської шляхти, наголошуючи насамперед на важливості привілейованого володіння землею [32, c. 92]. Гостра дискусія між цими істориками виникла й після появи статті М. Грушевського про автентичність так званих грамот князя Лева. Полеміка точилася головно навколо можливості існування форм служебного боярського землеволодіння в Галицько-Волинській державі ХІІ-ХІІІ ст. [34; 35; 42]

Ревізія “народницької” концепції історії шляхти в українській історичній науці відбулася протягом першої половини ХХ ст. Переоцінка ролі соціальних еліт в українській історії пов’язана передовсім з ім’ям Вячеслава Липинського. Поява праць Липинського дала початок новому напрямку в українській історіографії, знаного як “державницький”. Як творець ідеології етатизму в українській суспільно-політичній та історичній думці, В. Липинський приділяв головну увагу значенню державних інcтитутів та політичних еліт в історії [29]. Для В. Липинського поняття “національна історія”, “історія нації” були тотожні історії держави, історії “провідної верстви” чи “національної аристократії”. Критика В.Липинського була спрямована перш за все проти “народницької” репрезентації історії України як чіткої дихотомії, вибудованої вздовж соціальних та класових поділів, де українець-селянин був протиставлений полякові-шляхтичу. В. Липинський розвинув свою концепцію української історії у студіях шляхтою, що приймала участь у повстанні Богдана Хмельницького, намагаючись підкреслити роль верстви у творенні підвалин нової козацької держави.

Однак, поза роботами самого В. Липинського цей принципово новий погляд на шляхту, який пропонували історики “державницької” школи, ніколи не знайшов свого втілення в конкретних, грунтованих на джерелах, дослідженнях. Послідовники В. Липинського зосередили свою увагу головно на вивченні політичної, дипломатичної та інституційної історії епохи Хмельницького та Гетьманату. Як не парадоксально, але саме праці істориків “народницької” школи з їхньою особливою увагою до аналізу соціального та правного становища окремих груп шляхти становили фактично єдиний вклад української історіографії у вивчення проблеми.

У Галичині, здається, єдиним українським істориком, який займався дослідженнями місцевої шляхти і який зазнав певних впливів ідей Вячеслава Липинського, був Богдан Барвінський. У одній з своїх найкращих праць, Б. Барвінський спробував вивести походження відомого козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного з дрібної прикарпатської шляхти. Гіпотеза грунтувалася на поширенні придомка Конашевичі серед цієї шляхти і є підкріплена детальним аналізом генеалогії та геральдики родин Попелів та Уніховських-Устрицьких. Б. Барвінський відомий також як автор розвідки про геральдику галицько-волинського боярства першої половини XIV ст. [28; 60].

Окреме місце в історії вивичення шляхти займає радянський період. За роки радянської влади на Україні історія сусупільних еліт стала справді табуйованою темою для серйозних наукових досліджень. Звернення до теми шляхти в радянській історіографії мало майже виключно пропагандистський та ідеологічний характер, метою якого було показати шляхту як “класового ворога” українського народу. Важливо додати, що образ шляхти в радянських синтезах історії України функціонував одночасно як соціальна так і національна стигма. Вислови на зразок “панська Польща”, “польсько-шляхетське панування”, якими рясніють історичні тексти радянської доби, чітко показують механізми формування негативного етнічного стереотипу поляків шляхом їх отожнення зі шляхтою. Одночасно, негативний образ польської шляхти як “класових ворогів” українського народу був невід’ємними елементом радянсько-російського колоніального дискурсу про Україну та російських імперських наративів української історії. Репрезентація “польсько-шляхетського панування” на Україні як періоду “непосильного етнічного та соціального гноблення” українців протиставлялася тезі про “віковічне прагнення українців до воз’єднання з великим братнім російським народом”, “одвічну російсько-українську дружбу” тощо.

У цих оцінках шляхти радянською історіографією маємо справу з певного роду парадоксом. З одного боку, неважко помітити надзвичайну схожість оцінок та стереотипів радянської української та “народницької” історіографій в іхньому способі писати про шляхту. Як переконливо показала Наталя Яковенко у своєму аналізі поглядів українських істориків на характер Люблінської унії та наступної колонізіції Центральної України в XVI-XVII ст., радянська репрезентація цих подій як “польсько-шляхетського завоювання” ґрунтувалася значною мірою на рецепції оцінок (звичайно часом у змінених та вульгаризованих формах), вироблених “народницькою” історіографією [56, c. 184-186]. З іншого боку, розвиток історичної науки в Україні в радянську добу був значною мірою розривом з попередніми традиціями української історіографії. Більше того, радянський період став без перебільшення справжньою катастрофою для української історичної науки. Погляди та школи українських істориків, передовсім це стосується М. Грушевського та його учнів, що сформувалися в дорадянський період, були засуджені як “буржуазно-націоналістичні”, а самі історики фізично знищені. Нова академічна політика комуністів у галузі гуманітарних наук в Україні фактично унеможливила на довгий час провадження будь-яких серйозних досліджень з середньовічної та ранньомодерної історії України, що призвело до глибокої провінціалізації цих дисциплін в Україні.

Лише починаючи з другої половини 60-х рр. створювався певний простір для більш-менш незаангажованих досліджень з домодерної історії України, передовсім завдяки розвитку студій над аграрною історією та джерелознавством. Власне в цей час з’явилися високопрофесійні роботи Василя Інкіна про поширення та функціонування інститутів волоського права в Галичині, розвідки Ярослава Дашкевича, Олега Купчинського, А. Генсьорського та того ж В. Інкіна, присвячені розвитку дипломатики на західноукраїнських землях, зокрема вищезгаданим грамотам князя Лева.

Новий етап у студіях над шляхтою розпочався в 90-х роках минулого століття, після краху комунізму та здобуття Україною незалежності. Серед робіт з історії шляхти, що побачили світ протягом останніх десяти років, найбільш відомими є дослідження Наталі Яковенко. Її книжка „Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)”, написана на принципово нових методологічних засадах, накреслила нові інтерпретаційні можливості та суттєво розширила коло досліджуваних питань [55]. Стосовно історії галицької шляхти, то цінними є спостереження Н. Яковенко щодо зв’зків між різними гілками тих самих панських родів, що проживали на території Галицької Русі та Волині.

Нині стає очевидним, що обмеженість тих концептуальних підходів, які розроблялися дотепер українськими істориками, у вивченні шляхти пов’язана насамперед з самими принципами традиційної парадигми української “національної історії”, у тому вигляді як вони були сформульовані протягом XIX-XX ст. Ця традиційна концепція української “національної історії” була невід’ємним елементом та одночасно продуктом процесу становлення модерної української нації, що відбувався в той час. Заснована на метафорах “генези” і, що особливо важливо, “тяглості” та “еволюції”, ця історія була своєрідною телеологічною проекцією, покликаною довести та легітимізувати безперервне існування українців як нації від найдавніших часів. Як академічна дисципліна, українська історична наука формувалася передовсім власне для того, щоб пояснювати та конструювати історичні факти і явища в межах “національної” парадигми.

Обидві українські школи істориків мали поважні труднощі з можливостями локалізувати історію шляхти в контексті цих традиційних наративів української “національної” історії. Історики “народницької” школи у більшості випадків взагалі залишали шляхту поза межами української національної історії, наголошуючи на тому, що вищі класи в історії України репрезентували “чужинський” або засимільований елемент, який постійно виступав противником національних та соціальних інтересів українців. “Державницька” історіографія займала діаметрально іншу позицію, проте не виходила за межі згаданої канонічної схеми. Концепція В. Липинського та його послідовників була фактично редукцією, яка зводила історію шляхти до ще однієї версії неперервного процесу зародження та еволюції української нації і держави. Історики “державницької школи”, наголошуючи на перманентній “циркуляції” соціальних еліт, всіляко підкреслювали ті моменти їхньої історії, які могли бути потрактовані як боротьба за “українську державність” або захист “національних прав” українців.

Такі спроби виключити або навпаки вписати історію шляхти в цю схему “національної історії” виявляються непродуктивними під багатьма оглядами, у першу чергу через неможливість пояснення таких фундаментальних рис історії шляхти на Україні як змінність та певна амбвівалентність політичних, етнічних чи релігійних ідентичностей, притаманних шляхетській верстві [157, p. 31]. Регіональні відмінності та відсутність державно-територіальної єдності українських земель, перервність у формуванні соціальних еліт, а також плинність культурних та етнічнх бар’єрів у домодерний період могли б стати сьогодні тими чинниками, які передовсім треба враховувати при виробленні нового методологічного інструментарія та окреслення нового кола питань для досліджень шляхти.

1.2. Дослідження проблем історії шляхти Галицької Русі пізнього середньовіччя польськими та російськими істориками.

Інтерпретації історії західноукраїнських земель у складі Польської держави в XV-XVII ст., і зокрема трактування ролі шляхетської верстви в суспільно-політичних, господарських і культурних змінах, що відбулися в Галичині XIV-XV ст., сформувалися в польській історичній науці ХІХ-ХХ ст. як своєрідна антитеза до концепцій української історіографії того часу. Однобічній і заідеологізованій репрезентації українською історіографією доби польського панування як часу безперервних національних, конфесійних і соціальних утисків, польські дослідники протиставляли систему не менш змітологізованих поглядів на цей період спільної історії [161, p. 22, 25, 35-37, 40-43, 63; 101, s. 68-71]. На противагу українським історикам польська історична наука всіляко наголошувала на мирному характерові польської експансії на схід, на власних заслугах і особливому покликанні Польщі у поширені західної цивілізації та піднесенні запустілих і культурно відсталих після монголо-татарських спустошень українських земель. Приєднання земель Галицько-Волинської держави в XIV-XV ст. розглядалося польськими істориками або як naturalne rozwiązanie [96, s. 83] або ж як odzyskanie втрачених кілька століть перед тим істинно польських етнічних територій [150, s. 6]. Подібні оцінки були підпорядковані телеологічній візії польської історії XIV-XV ст. як історії розвитку “яґеллонської ідеї”, в межах якої захоплення Галицької Русі презентувалося як початок польської експансії на Схід [96, s. 53]. Природний, незворотний і легітимний характер, який, на думку польських дослідників, мала інкорпорація Галичини до складу Польської Корони, протиставлявся діяльності конкурентів Пястів у боротьбі за Галицьку Русь, наприклад Угорщини, на західноукраїнських землях, чия політика репрезентувалася як narzucanie Rusi bez jej wiedzy i woli węgierskich namiestników [96, s. 264]. Спрощено і однобічно трактувалося також поширення західноєвропейських культурних і соціальних взірців в Галичині XIV-XV ст. Інтенсивний процес окциденталізації Галицької Русі того часу ставав в інтерпретаціях польських істориків синонімом полонізації, мінімалізуючи таким чином роль німецьких чи угорських впливів у регіоні або ж ігноруючи активні контакти Романовичів і боярської еліти Галицько-Волинської держави з країнами Центральної Європи в ХІІІ- XIV ст. [128]. Польська шляхта та можновладство в цих інтерпетаціях історії Галичини презентувалася як element cywilizacyjny, якому належить головна заслуга у справі утвердження західноєвропейських культурних вартостей на новоприєднаних землях.

Цей погляд на минуле Галичини чи України загалом доповнювався також послідовним ігноруванням терміну “українці”, “Україна”, “український” у польскій історичній літературі ХІХ- першої половини ХХ ст. [110, s. 348]. Такі репрезентації української історії не обмежувалися лише сферою чистої, академічної науки. Ці уявлення про історію польсько-українських стосунків складалися у цілісний дискурс, який визначав польський спосіб мислення про Україну, про її мешканців та її історію і який з перспективи сьогоднішньої гуманістики без більших вагань можна б назвати польською версією “орієнталізму”.

Втім, ця система історичних упереджень та стереотипів, існування яких було до певної міри неминучим елементом розвитку історичної дисципліни в добу повстання модерних націй і націоналізмів, аж ніяк не применшує внеску польських істориків у вивчення історії Галичини та її шляхти доби середньовіччя і ранньомодерного часу. Більше того, на сьогодні доробок польських істориків без сумніву виграє у порівнянні з українським щодо кількості, різноплановості та систематичності досліджень з західноукраїнської історії даного періоду.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. історичні студії над Галичиною пізнього середньовіччя стають одним з найбільш помітних напрямків досліджень польських істориків. З одного боку, інтерес до історії західноукраїнських земель пояснювався напруженим станом польсько-українських стосунків у регіоні. Зверненння до історії, яке часто практикували обидві сторони конфлікту, мало довести обгрунтованість претензій кожної з етнічних груп на право володіти Галичиною. З іншого боку, саме в цей час Галичина і зокрема Львів перетворюються на головний центр польської історичної науки. Завдяки старанням групи істориків, передовсім Ксаверія Ліске, у Львові засновується Польське Історичне Товариство (1886 р.) та періодичне видання „Kwartalnik Historyczny”, які стають найважливішими інституціями, навколо котрих відбувається розвиток історичної науки в Галичині. Власне Ксаверію Ліске та його учням (О. Бальцер, А. Чоловський, Л. Фінкель, Ф. Паппє, А. Прохазка) належить найбільша заслуга у започаткуванні систематичних студій над галицькою історією і шляхтою, зокрема.

Сам К. Ліске майже не залишив синтетичних робіт чи спеціальних досліджень з галицької історії. Ширше відома лише його розвідка про судівництво Галицької Русі перед впровадженням польського права, яка спричинила жваву дискусію серед польських істориків за участю Р. Губе і В. Маргаша [99; 119; 121].

Наукову роботу над історією Галичини, розпочату К. Ліске, продовжили його учні, серед яких, коли йдеться про історію шляхетського стану, насамперед треба назвати Антонія Прохазку. Власне А. Прохазка замінив К. Ліске на посаді головного видавця AGZ, опублікувавши решту томів видання. Крім видавничої діяльності, А. Прохазка відомий також своїми численними розвідками з політичної історії та історії шляхти Галичини першого століття польського панування. Зокрема А. Прохазка одним з перших порушив у своїх працях питання про можливі впливи західноєвропейського феодального права на суспільний устрій Галицької Русі пізнього середньовіччя [134]. А. Прохазка також детально проаналізував джерела, які висвітлюють обставини захоплення Галичини Казимиром ІІІ, прийшовши при цьому до висновку, що Казимир ІІІ правив Галичиною лише дожиттєво, на основі спеціальної угоди з угорським королем Людовіком Анжуйським, у чиє володіння західноукраїнські землі мали перейти після смерті останнього Пяста.

Час найбільш інтенсивних досліджень історії Галицької Русі в польській історіографії припадає на період 10-30-х років ХХ ст. Пожвавлення наукових студій, яке спостерігалося в той час, напряму пов’язане з новими ресурсами і інституційними можливостями, які з’явилися у польської історичної науки після здобуття Польщею незалежності у 1918 р., а також з загостренням польсько-українського конфлікту у Галичині з початком ХХ ст. Умовно можна виділити два помітних напрямки досліджень з історії галицької шляхти, які велися серед польських істориків у даний період. Ці напрямки у той чи інший спосіб відображають процес інституціалізації польської історичної науки та появу нових історичних шкіл, які або сформувалися у той час у самому Львові, або ж мали суттєвий вплив на середовище львівських істориків. Перший з цих напрямків складають студії з історії права та суспільно-правових відносин в Галичині XIV-XV ст., які мають безпосереднє відношення до історії місцевої шляхти. Дослідження цього типу виходили переважно з кола учнів та співробітників видатного львівського історика права Освальда Бальцера. Говорячи про внесок школи О. Бальцера у вивчення історії галицької шляхти, необхідно передовсім виділити численні роботи Пшемислава Домбковського. Праці П. Домбковського охоплюють широкий спектр різноманітних питань з історії Галичини XV ст., як от проблема територіально-адміністративного устрою Руського воєводства у XV ст.; карне право і позасудові способи регулювання насильства у шляхетському середовищі; шляхетські міграції та господарська діяльність шляхти; національний склад населення та історія окремих шляхетських родин Сяноцької землі XV ст.; джерелознавчий аналіз гродських і земських книг Руського воєводства [69; 70].

Серед інших учнів О. Бальцера, які порушували у своїх дослідженнях питання, пов’язані з історією шляхти, потрібно також згадати роботи Войцєха Гейноша про пережитки руського права та групи невільного населення в Галичині XV ст.; розвідку Людвіга Ерліха про функціонування галицького староства в XІV-XVІ ст.; працю Стефана Соханєвіча про війтівства і солтиства Львівської землі пізнього середньовіччя; численні роботи Алоїзого Віняжа з історії приватного права, базовані значною мірою на джерелах, що стосуються руської шляхти; нарешті, джерельні публікації матеріалів львівського консисторського суду Вільгельмом Рольним [8; 76; 97; 98; 151].

Друга група досліджень зосереджувалася переважно на детальній реконструкції генеалогії та родинних зв’язків окремих шляхетських родин і родів, виявленні їхньої ролі у житті шляхетських спільнот. Наголос на важливості методів генеалогії, який з’явився у дослідженнях середньовічного рицарства і шляхти у польській медієвістиці міжвоєнного часу, пов’язаний насамперед з новаторськими роботами Владислава Семковича. У численних працях з історії рицарських родів польського середньовіччя В. Семкович, підкреслював фундаментальну роль родинних солідарностей у соціальній структурі і політичних процесах того часу та розробив детальні методичні і методологічні засади генеалогічних досліджень. Серед робіт, присвячених шляхті Галицької Русі, під безпосереднім впливом В. Семковича були, зокрема, написані праці А. Дерфлєрувни про Бучацьких, К. Гурського про Одровонжів, О. Лащинської про Гербуртів, Л. Виростка про Драгів-Сасів [93; 168].

Ситуація, яка склалася в польській історичній науці безпосередньо після Другої Світової війни, не надто сприяла розвиткові досліджень з історії Галичини і галицької шляхти. Одним з найважливіших наслідків методологічних та ідеологічних трансформацій, які відбулися у польській історіографії наприкінці 40-х і початку 50-х років ХХ ст., була спроба переглянути деякі засадничі елементи довоєнної концепції польської національної історії та відмовитися від старих націоналістичних схем “яґеллонської ідеї” та польської експансії на схід. Ці корективи намагалися враховувати тодішні геополітичні реалії – нові кордони Польщі, політичний і ідеологічний диктат СРСР, офіційну риторику “інтернаціоналізму” пануючого комуністичного режиму. А тому історія Галичини пізнього середньовіччя, переобтяжена націоналістичними інтерпретаціями попередніх десятиліть, залишалася на маргінесі нових дослідницьких приоритетів польської історичної науки 40-60-х років минулого століття.

Нове зростання зацікавлення історією західноукраїнських земель XІV-XV ст. спостерігається в польській історіографії, починаючи з 70-х років ХХ ст. Не зважаючи на певну інерцію старих історичних стереотипів, для більшості історичних праць, створених польськими істориками в останні десятиліття, характерним є намагання запропонувати зважений і обгрунтований науковий аналіз та уникати тенденційних оцінок і висновків, почерпнутих з репертуару старої довоєнної історіографії. Можна виділити два доволі продуктивних і перспективних напрямки досліджень у теперішній польській історіогрфії Галичини пізнього середньовіччя, які відводять історії шляхти одне з головних місць у науковому аналізі. Перший напрямок – це дослідження, які займаються історією осадництва в Галицькій Русі XІV-XV ст. Історики, які працювали чи працюють у цьому напрямку (А. Фастнахт, М. Горн, А. Янечек, Г. Явор), зосереджують велику увагу на дослідженні формування структури шляхетського землеволодіння, шляхетських міграціях, етнічному і соціальному походженні місцевої шляхти [78; 100; 102; 103]. Другий напрямок представляють дослідження з генеалогії руської шляхти пізнього середньовіччя. Генеалогічні студії, які переживають сьогодні у польській медієвістиці справжній ренесанс, роблять лише перші кроки, коли йдеться про Галицьку Русь і Руське воєводство. Характерною рисою цих робіт (М. Вілямовський, Я. Куртика, А. Шведа) є спроба простежити роль окремих родинних груп і зв’язків у творенні можновладством власних клієнтарних груп підтримки. Іншим результатом цих робіт є намагання виявити можливий вплив різних груп шляхти, часто поєднаних спільними родинними зв’язками в інституційних змінах, що відбувалися в Галичині того часу, окресливши таким чином їх суспільно-політичний контекст [112; 113; 159; 165].

Однак, попри певне пожвавлення, яке переживають нині студії з історії шляхти Галицької Русі пізнього середньовіччя, важко не погодитися з думкою відомого польського дослідника Анджея Янечка, який констатує незадовільний стан досліджень з даної проблематики. Багато ключових проблем, що стосуються галицькоруської шляхти, залишаються слабовивченими, або ж вимагають критичного перегляду, враховуючи сильну політичну чи національну заангажованість історичних концепцій попередніх поколінь істориків, як українських так і польських. Серед тем, які на думку А. Янечка вимагають уваги істориків у першу чергу, польський дослідник виділяє такі проблеми: боярська земельна власність в часи Галицько-Волинської держави, напрямки політики нових правителів Галичини стосовно місцевих землевласницьких еліт, характеристика отримувачів земельної власності в часи польського чи угорського правління в Галицькій Русі, персональний склад шляхетської спільноти Галицької Русі, шляхетські міграції, генеалогія і розміщення власності окремих шляхетських родів та родин тощо [102, s. 69-72].

Деякі з цих ключових питань історії галицькоруської шляхти розглянув у двох нещодавно виданих роботах російський історик з Тюмені Сергій Пашин [44; 45]. Разом ці студії складають своєрідний підсумок більш як двадцятирічного періоду праці С. Пашина над середньовічною історією Галицької Русі. Перша з робіт С. Пашина присвячена проблемі галицької дипломатики XIIІ-XV ст. та питанням автентичності грамот князя Лева. Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу грамот князя Лева, С. Пашин зупиняється на головних рисах суспільного розвитку Галицької Русі XII-XІV ст. , дає огляд еволюції боярської верстви та інститутів влади протягом цього періоду. До достоїнств роботи С. Пашина можна віднести докладне дослідження мови та формуляру галицьких документів XIIІ-XІV ст. Дослідник схиляється до думки про те, щ усі грамоти князя Лева є фальсифікатами, які відображали особливості процесу адаптації нащадків галицького боярства до польських уявлень про шляхетське землеволодіння та зростання ролі письмового документа у легітимізації землевласницьких прав.

У центрі уваги другого дослідження російського дослідника є історія шляхти Перемишльської землі XІV-XV ст. Ця робота має форму генеалогічного дослідження. С. Пашин намагається реконструювати генеалогію усіх головних шляхетських родин, що проживали на території Перемишльської землі у згаданий період. Подібна реконструкція дозволяє досліднику відповісти на ряд важливих питань щодо персонального складу перемишльської шляхетської спільноти, родинних зв’язків, характеру шляхетського осадництва та структури земельної власності.

1.3. Джерельна база дослідження.

Дисертаційна робота написана передовсім на основі актового матеріалу та документації судово-адміністративних інституцій Галицької Русі XIV-XV ст. При цьому у залежності від тематики і хронологічних рамок розділів використовувалися різні групи цього корпусу джерел. Так, висвітлення початкових етапів формування шляхетської верстви у Галицькій Русі протягом другої половини XIV-першої третини XV ст. можливе виключно на основі окремих документів королівських і старостинських канцелярій того часу. Грамоти цього періоду представлені, по-перше, привілеями різних володарів Галичини (передовсім це надання або підтвердження прав на земельну власність), по-друге, різного роду приватно-правними актами, які регулювали маєткові відносини між представниками різних соціальних груп галицького суспільства того часу (документи купівлі-продажу, обміну, дарування, встановлення кордонів між маєтками, тощо). Мова, якою написані ці документи, виключно латинська і староукраїнська.

Документи, які складають галицький дипломатарій другої половини XIV-першої половини XV ст., були предметом особливої уваги дослідників Галичини пізнього середньовіччя, що знайшло вираз у численних археографічних публікаціях. Робота над виданням пам’яток галицької дипломатики згаданого періоду почалася з середини ХІХ ст., разом із започаткуванням систематичних досліджень над історією Галичини того часу. Серед публікацій актових джерел Галичини другої половини XIV-першої половини XV ст., які з’явилися протягом другої половини ХІХ –першої половини ХХ ст., слід, насамперед виділити одне з наймонументальніших серійних видань джерел в історії польської історичної науки - “Акта гродські і земські” [9]. Ініціатором і довголітнім керівником цього видавничого проекту був видатний львівський історик Ксаверій Ліске. Як слухач Л. Ранке і Й. Дройзена та учень Ф. Яффе і Г. Фойгта, К. Ліске одним з перших серед польських істориків спробував впровадити методи знаменитої німецької “критичної школи”. Під впливом німецьких істориків К. Ліске відводив ключове місце виданню та критиці джерел у становленні історії як наукової дисципліни. Прийнявши у 1869 р. на пропозицію А. Малецького і А. Бєльовського керівництво виданням “Актів гродських і земських”, К. Ліске очолював роботу над виданням джерел до історії Галичини XIV-XV ст. аж до моменту своєї смерті у 1891 р. К. Ліске та його співробітники видали 14 томів джерельних матеріалів, 9 з яких містять власне актовий матеріал, що хронологічно стосується першого століття історії Галичини після її переходу під владу польських і угорських королів. Хоча й небездоганні з погляду техніки видання та критичного апарату [106, s. 16], ці видані К. Ліске документи і досі залишаються найбільшою опублікованою збіркою пам’яток галицької дипломатики другої половини XIV-першої половини XV ст. Поряд із виданням “Актів гродських і земських” велике число галицьких грамот публікувалися істориками як окремі знахідки у різних серійних періодичних та археографічних виданнях, а також включалися до монографічних доліджень їхніми авторами у формі додатків. Серед них необхідно виділити численні видання А. Прохазки, зокрема важливу для історії Галицької Русі пізнього середньовіччя збірку документів з архіву Литовської Метрики [23]. Чимала кількість документів, що містять нові матеріали до історії шляхти Галичини пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, вийшла друком завдяки пошуковій діяльності Михайла Грушевського [3; 5]. Важливими для істориків Галицької Русі другої половини XIV-першої половини XV ст. є також джерельні публікації Ф. Пєкосінського, А. Лєвіцького, В. Розова, А. Дерфлєрувни та інших [7; 14; 20; 24].

Останні півстоліття , які хоча і не відзначилися такими інтенсивними дослідженнями як період наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., також принесли нові відкриття у ділянці галицької дипломатики. Археографічні пошуки останнього часу пов’язані насамперед з іменами Станіслава Курася, Ірени Сулковської-Курасьової та Олега Купчинського. Видавці багатотомної серії джерел до історії Малопольщі доби середньовіччя, С. Курась та І. Сулковська-Курасьова вперше ввели у науковий обіг, або перевидали значне число пам’яток галицької дипломатики XIV- XV ст. [27]. Подібно заслугою О. Купчинського, який чи не єдиний серед українських істориків продовжував студії на галицькими документами пізнього середньовіччя, було не лише віднайдення нових документів, але також ретельна критика та цінні доповнення до попередніх археографічних видань [4].

Важливо відзначити, що у своїй переважній більшості грамоти другої половини XIV-першої половини XV ст. публікувалися не з оригіналів, які не збереглися, а з пізніших копій, які містяться у різного роду інвентарях, метриках, гродських або земських книгах XV-XVІІ ст.

Об’єм джерельного матеріалу зростає з появою у 20-30-х роках XV ст. на землях Галицької Русі постійно діючих гродських і земських судів. Функціонування цього типу судівництва на західноукраїнських землях, що належали до Польської Корони, було одним із наслідків поступового поширення норм та інституцій польського права у Галичині [40; 81]. При цьому варто зазначити, що запровадження цих судів в окремих землях і повітах відбувалося в різний час. Так, найшвидше земський суд почав діяти в Сяноцькій землі. Перші записи актів сяноцького земського суду дійшли до нас, починаючи з 1423 р. Для інших земель Руського воєводства початки документації земських судів датуються лише періодом безпосередньо після запровадження територіально-адміністративних реформ 1430-1434 рр. Так, з 12 вересня 1435 р. маємо перші записки земського суду у Галичі. Найстарший актовий матеріал перемишльського земського суду зберігся з початку 1436 р.

Значно пізнішими за часом є збережені матеріали гродських судів Руського воєводства. Лише у випадку сяноцького гродського суду його книги починаються з 1435 р. Натомість акти львівського гродського суду сьогодні наявні з 1440 р., перемишльського – з 1462 р, а галицького - лише з 1512 р. Діяльність гродських судів не обмежувалася лише цими чотирма головними містами Руського воєводства. Для XV - XVІ ст. маємо сліди існування подібних судів в усіх більших повітових центрах Галицької Русі. На жаль, актовий матеріал усіх цих повітових гродських судів з XV ст. на сьогодні втрачено. З XV ст. до нас дійшли також книги перемишльського земського суду, що періодично збирався у Переворську.

Норми, якими керувалося польське судочинство XV ст., передбачали певне розмежування функцій та компетенції земських і гродських судів. Так, земські суди, які за своєю генезою та характером розвинулися як інститут шляхетського самоврядування, були передовсім покликані розглядати цивільні справи, особливо ті з них, що були пов’язані з регулюванням відносин земельної шляхетської власності. Особливістю земських судів було те, що вони не діяли на щодень. Роки (сесії) земських судів відбувалися лише кілька разів на рік, за участю великого числа шляхти даного повіту чи землі, які і виконували роль судових асесорів. Лише під час сесій шляхта мала право винести свою справу на розгляд земського суду і лише на цих роках зацікавлені особи могли отримати доступ до земських книг для облятування власних документів чи для ознайомлення з уже записаними туди раніше актами. Значення земських судових реєстрів полягає у тому, що саме ці суди виконували функцію інституту публічного нотаріату, котрий не отримав на землях Польської Корони та Речі Посполитої того значення, як у країнах Західної Європи. Земським судам належало так зване «право вічності», згідно яким усі документи, що вносилися до земських книг, отримували довічне правне значення і доказову силу.

На відміну від земських, гродські суди були безпосередньо підпорядковані старостинському урядові. Саме староста очолював гродський суд та призначав судових урядників. Обсяг компетенції гродських судів зазнав протягом XV ст. змін, разом із обмеженням влади старост на користь інституцій шляхетського самоврядування. Привілеї, яких домоглася шляхта протягом XV ст., намагалися обмежити повноваження гродських судів лише до розгляду карних справ, що знайшло свій вираз у формулюванні так званих чотирьох артикулів старостинських (розбій на дорогах, підпали, напади на маєтки та зґвалтування).

Існуюча у XV ст. судова практика, однак, показує, що у своїй діяльності гродські та земські суди зовсім не дотримувалися визначених меж своєї компетенції. Це насамперед стосується гродських судів, які, з огляду на постійний характер свого функціонування набували все більшої ваги у шляхетському судівництві. Так, постійною була практика, коли гродські суди першими розглядали і реєстрували справи, пов’язані з обігом земельної власності і які лише згодом заносилися до земських судових реєстрів. З іншого боку, старости були постійним учасниками засідань земського суду. Суперечки між шляхтою, які виносилися на сесії гродського суду, але у справі яких гродські асесори не могли дійти спільного рішення, часто передавалися на розгляд земських років.

Майже усі найстарші записки гродських і земських судів Руського воєводства аж до початку XVI ст. були видані К. Ліске, А. Прохазкою та їхніми співробітниками 11-19 томах „Актів гродських і земських”. За своїми масштабами це видання залишається унікальним. Для жодного іншого регіону Польської Корони пізнього середньовіччя не вдалося здійснити щось подібне.

З інших джерел, які доповнюють інформацію вищевказаного актового матеріалу, слід згадати віднайдені і опубліковані Оскаром Галецьким списки руської шляхти, яка у 1427 р. склала вассальну присягу Владиславові Ягайлові, матеріали першої ревізії заставлених королівських маєтків, проведеної у 1467 р., опубліковані Алєксандром Яблоновським, видані Вільгельмом Рольним найстарші судові записки львівського консисторія з кінця XV ст. [8, 12, 15].

З використаних нарративних джерел найважливіше значення для роботи над дисертацією мала хроніка Яна Длугоша. Створивши у своїй „Історії” широку і різнобарвну панораму політичного і суспільного життя пізньосередньовічного Польського Королівства, польський хроніст подав немало цінних свідчень до історії Галицької Русі [17; 18]. З погляду вивчення генеалогічної свідомості руської шляхти особливо цікавий опублікований М. Грушевським і А. Крижанівським помяник родин Бибельських, Порохницьких та Бажів [6].

РОЗДІЛ 2.

ФОРМУВАННЯ ШЛЯХЕТСЬКОГО СТАНУ В

ГАЛИЦЬКІЙ РУСІ XIV-XV СТ.

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ ТА ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

2.1. Королівська влада і формування шляхетського стану.

2.1.1. Наданнєва політика і повинності шляхти в Галицькій Русі.

Дослідники суспільних відносин Галичини XІV-XV ст. давно звернули у вагу на певну асиметрію у соціальному статусі панівного класу Галицької Русі та інших земель Польської Корони протягом перших десятиліть польського панування у регіоні.

Польська станова монархія XIV-XV ст., до складу якої належала, остаточно з кінця XIV ст., Галицька Русь була, за влучним висловом одного з дослідників, “монархією нерівноправних станів” [80], з виразними ознаками домінування шляхетського стану в політичному житті країни. Одним з головних соціально-політичних чинників зростання впливів і значення шляхти була сприятлива політична кон’юнктура другої половини XIV - першої половини XV ст. Припинення династії Пястів зі смертю Казимира ІІІ в 1370 р. відкрило перед шляхтою, а точніше перед її верхівкою - можновладством, широкі перспективи для швидкої станової інтеграції та політичної емансипації. Поява кожного з наступників Казимира ІІІ на польському троні, які, що важливо, були представниками іноземних династій, була наслідком формальної угоди між ними і польськими станами, яка ставала можливою завдяки згоді майбутнього монарха підтвердити та розширити права насамперед шляхетського стану. Характерно, що всі привілеї для польських станів, видані представниками Анжуйської та Яґеллонської династій, були результатом тиску на монарха з боку шляхти та можновладства і стосувалися передовсім забезпечення прав цієї групи. Привілеї Будинський (1355) і Кошицький (1374) Людовіка Анжуйського, Пйотрковський (1388), Червінський (1422), Брестський (1425) і Єдльнєнський (1430) Владислава ІІ Ягайла, Цереквіцько-Нєшавські статути (1454) Казимира Яґеллончика сформулювали засади виняткового статусу шляхти в країні, закріпили нерівномірний перерозподіл прав, привілеїв та доступу до влади на користь цієї соціальної групи [164, s. 173-176].

Натомість, Галицька Русь пізнього середньовіччя була регіоном, де процес формування станового суспільства і, зокрема, шляхетського стану відбувався зі значним запізненням у порівнянні з рештою країн Центральної Європи. Соціальний устрій Галицької Русі другої половини ХІV і першої половини XV ст. зберігав багато рис, характерних для достанових суспільних відносин, безпосереднім проявом чого був неповноправний статус місцевої шляхти та військовослужебних груп. Корпоративні привілеї, які отримала в цей час шляхта Польської Корони чи Угорщини, початково не поширювалися на клас землевласників Галицької Русі. Цю рису соціальної позиції руської шляхти можна віднести до найбільш підставових в цей період.

Обмеження прав руської шляхти знаходило своє безпосереднє відображення у наданнєвій політиці усіх володарів Галицької Русі. Надання та привілеї були ключовим інструментом участі королівської влади у формуванні галицькоруської шляхетської спільноти. Вони задавали соціально-правні критерії, норми та межі шляхетського статусу. Саме через надання влада накладала на отримувачів земельної власності у Галицькій Русі повинності та обов’язки, невідомі вже в той час, наприклад, шляхті Польської Корони і таким чином закріплювала нерівноправність руського зем’янства [32, c. 75-76, 78, 80; 41, c. 34-38; 84, s. 61-62; 100, s. 608-610; 133, s. 5,8; 168, s. 138-141].

Перші документи, що посвідчують роздавництво земельної власності у Галицькій Русі, припадають на час правління першого з-поміж іноземних володарів, що панували в Галичині починаючи з середини ХІV ст., польського короля Казимира ІІІ. За період від 1352 р., коли маємо перше відоме надання Казимира ІІІ на руських землях, і до його смерті в 1370 р., до нас дійшло приблизно 40 привілеїв цього короля на володіння земельною власністю у Галицькій Русі [82, s. 75-82; 168, s. 29]. Варто зазначити, що особи, яким надавалися привілеї на земельну власність у Галицькій Русі, становили найчисленнішу групу серед отримувачів донацій Казимира ІІІ [82, s. 80]. Серед тих, хто отримав чи кому було підтверджене володіння маєтками у Галичині, найчастіше фігурують представники галицького боярства (11 осіб), польського рицарства (6 осіб) та троє вихідців з Угорщини (2 надання). Окрему групу привілеїв Казимира ІІІ складають документи стосовно локацій міст і сіл на німецькому праві (16 надань). Серед реціпієнтів цього типу надань переважають особи німецької національності, головно міщани, хоча зустрічаємо також поляків і навіть русинів [9, t. VIII, № IV]. Якщо говорити про розміри розданої власності, то, без сумніву, до найбільших донацій Казимира ІІІ слід віднести надання Ряшова з повітом на користь поляка Яна Пакослівіца зі Строжиськ у 1354 р. та надання Ланьцута з повітом руському старості Оттові з Пілчі (точної дати цього надання не знаємо, оскільки не зберігся документ донації). Сюди ж необхідно також зарахувати донацію у 1353 р. маєткового комплекса з 15 сіл з центром в Клєце в Бєцькому повіті на кордоні з Руссю для руських бояр Ходка, Петра і Осташка, синів Івана Русина з Княгиничів, протопластів родин Горайських, Липських і Чурилів [13, № CXIX; 20, t. ІІІ, № DCCI]. Ці надання заклали маєткові підстави для пізніших успішних кар’єр родин Жешовських, Пілецьких та Горайських у Галицькій Русі. Серед інших великих донацій Казимира ІІІ треба також виділити надання маєткових комплексів – дистрикту “Полісся” у Львівському повіті на користь поляка Станіслава Джевєнти у 1368 р. та надання 4 сіл у тому ж повіті русинові Григорію Тимстичу у 1362 р. [20, t. III, № DCCCXVI; 27, cz. VIII, № 2534]. До цієї ж групи належать більші донації для Стефана Угрина та братів Петра і Павла з Угорщини, які стали протопластами відомих шляхетських родин Балів і Риботицьких [20, t. III, № DCCXLI, DCCCVII]. Окремо треба також згадати надання соляних жуп коло Коломиї для Вахна Тептюка [20, t. III, № DCCXCVI] та групу підтверджень надань князя Льва, зроблених Казимиром ІІІ для представників галицького боярства, нащадки яких у XV ст. були відомі своєю належністю до гербової спільноти Корчаків. У 1358 р. Казимир ІІІ підтвердив права Яцка Слонечка на володіння селами Розбір і Угерці в Перемишльському повіті [27, cz. IV, № 958]. З 1360 р. маємо подібний документ Казимира ІІІ для Ходька Матутейовича на володіння Хлопчицями [20, t. III, № DCCXXXVII]. У 1361 р. аналогічні підтвердження отримали Дмитро, син Матвія Кадольфовича, на володіння Боратином і Добковичами [20, t. III, № DCCXLIII] та Ходко Бибельський на володіння маєтковим комплексом навколо Библа [9, t. I, № V].

Ми не маємо жодних згадок про надання Казимира ІІІ для шляхти у Галичині за період 1340-1352 р. Цей факт, як і відносно незначна кількість донацій у наступні 18 років правління Казимира ІІІ, дозволяє припустити, що вплив роздавничої політики Казимира ІІІ на галицькі суспільні відносини та на особистий склад верстви бояр та служебних землевласників залишався порівняно незначним.

Перехід Галицької Русі у 1370 р. після смерті Казимира Великого під владу Людовіка Анжуйського та передача угорським королем Галичини приблизно у 1372 р. у володіння сілезькому князю Владиславові Опольському розпочали новий етап в історії роздавництва земельних маєтків та формування шляхетського стану в реґіоні. Кількість та географічне розміщення надань, а також етнічний склад отримувачів були детально проаналізовані у дослідженні Алекси Ґілевича [54, 90]. За А. Ґілевичем найчисленнішу групу осіб, яким надав маєтки на Русі Владислав Опольський, становили представники місцевого боярства (12 привілеїв на 15 сіл) та вихідці з Сілезії (12 привілеїв на 36 сіл), звідки походив і сам князь. Дещо менше представлені поляки (8 привілеїв на 11 сіл), і зовсім незначною у вибірці Ґілевича є частка волохів (3 привілеї на 5 сіл) та угорців (1 привілей-підтвердження) [90, s. 102]. Як твердить А. Ґілевич, прибульці належали переважно до дрібної збіднілої шляхти. Найбільшу за розміром земельну власність отримали з рук Владислава Опольського Ян Кміта з Вішніца, який став у 1376 р. власником Буська з повітом (А. Ґілевич не згадує це надання), та брати Герборд і Фридруш Фульштайни (вихідці з Сілезії, протопласти родини Гербуртів), яким у 1374 р. Владислав Опольський надав маєток із 9 сіл з центром у Добромилі у Перемишльському повіті [11, t. 5, № V; 102, s. 74-75]. Земельні володіння Гурбуртів були примножені, коли у 1386 р. вони отримали додатково ще три села в Городоцькому повіті [3, № 5]. До більших земельних донацій Владислава Опольського необхідно також зарахувати: надання Бучача та трьох інших сіл в Галицькому повіті для родоначальника родини Бучацьких Михайла Абданка [90, s. 100]; надання Корналовичів, Радиловичів та Угорців у Самбірському повіті якомусь шляхетному Вроцлавові [5, № 3], який фігурує у деяких документах Владислава Опольського також як самбірський воєвода; надання можливому протопластові родини Ваповських Генрикові Чехові сіл Радохончі, Ваповичі та половини Тернівця в Перемишльському повіті [27, cz. IV, № 1012]. Серед галицького боярства найбільше скористали з надань Владислава Опольського: Данило Даждьбогович, протопласта родини Даниловичів, який отримав Задеревичі з присілками і 5 селами в Жидачівському повіті [168, s. 78]; Дмитро зі Скоромохів, якому Владислав Опольський підтвердив права на Скоромохи та Войнилів в Галицькому повіті і надав додатково там же Желібори та Раковичі [3, № 4]; Васько Тептюкович, син вже згадуваного Вахна Тептюка, який отримав чотири села в Коломийському і Жидачівському повітах [9, t. V, № X]; Бенько з Кухар, якому було надано Жабокруки і Браничі у Львівському повіті, а також плац у Львові [9, t. VII, № X]. У географічному відношенні надання Владислава Опольського суттєво відрізнялося від роздавництва Казимира ІІІ. Якщо надання Казимира ІІІ розміщувалися переважно в західних (Сяноцькому та Перемишльському) повітах, то у випадку Владислава Опольського роздавництво посувається на південь та схід і найбільша кількість донацій зосереджується у Львівському, Самбірському та особливо Галицькому повітах [90, s. 101]. За найголовнішу рису роздавничої політики Владислава Опольського можна вважати впровадження надань на так званому феодальному, чи ленному, праві. Надання iure feudali складають переважну більшість серед донаційних привілеїв Владислава Опольського. Ця термінологія наданнєвих документів була невідома у період правління Казимира ІІІ, усі привілеї якого надавали земельну власність у Галицькій Русі на дідичному праві.

Починаючи з 1378 р., коли Людовік Анжуйський доволі несподівано забрав Галицьку Русь від Владислава Опольського, і аж до 1386 р. галицькоруські землі перебували під безпосередньою владою Анжуйської династії, яку після смерті Людовіка в 1382 р. представляли в Угорщині королева-вдова Єлизавета та її дочка Марія. З цього періоду збереглося лише кілька королівських надань, які стосуються Галицької Русі [9, t. VII, № XIV]. Серед них необхідно особливо відзначити надання для одного з найвидатніших представників галицького боярства останніх десятиліть XIV ст. Дмитра з Горая і його брата Івана, які отримали у 1377 р. від Людовіка Анжуйського міста Горай та Краснік з повітом, очевидно, як винагороду за участь у поході того ж року на Волинь проти Любарта Ґедиміновича і Юрія Наримунтовича, що завершився взяттям Холма і Белза [20, t. III, № DCCCXCIII; 126, 149].

Встановлення польського панування в Галицькій Русі після успішного походу Ягайла і Ядвіги в 1387 р. і наступне довготривале правління Владислава Ягайла (1386-1434) були переломним моментом в історії галицькоруської шляхти. Донаційна політика Владислава Ягайла стимулювала появу великої кількості нових осадників і суттєво вплинула на зміни в структурі шляхетської земельної власності та особистому складі шляхти в Галицькій Русі. По-перше, за правління Владислава Ягайла особливого розмаху набуло роздавництво повітів. У цей час власниками повітів ставали як представники польського можновладства – Спитко з Мельштина (Самбір, Поділля), Ян з Тарнова (Ярослав), так і члени родини Ягеллонів та Пястів – Свидригайло (Городок, Щирець), Федір Любартович (Жидачів), Зємовіт Мазовецький (Жидачів). Попередні дані про решту донацій, які, очевидно, вимагатимуть доповнення і корекції, дають наступну картину. У першій групі, яка включає надання та підтвердження наданих маєтків на дідичному і ленному праві, маємо 87 привілеїв, виданих для 83 осіб. Етнічний склад цієї групи показує, що найбільш масово були представлені місцеві руські земяни (44 особи) та польська шляхта (21). Досить значним серед отримувачів привілеїв було також число осіб волоського походження (12), що можна назвати однією з особливостей роздавничої політики Владислава Ягайла. Серед отримувачів надань у галицькоруських земель бачимо також німців (3), угорців (2) та чехів (1). Розподіл донацій Владислава Ягайла за етнічною приналежностю реціпієнтів показує, що шляхта руського походження залишалася однією з двох найбільш впливових груп землевласницької знаті в Галицькій Русі того часу. Навіть більше, щонайменше 15 з наведеного числа привілеїв для руського боярства були наданнями або підтвердженнями надань, які стосувалися великих (більше 3 поселень) маєтків. Родини та особи з-поміж традиційної боярської знаті, які активно користали з донацій попередніх володарів, намагалися закріпити свій високий статус і в роки панування Ягайла. Так, Владислав Ягайло підтвердив і приножив володіння Ходка Лоєвича, Бенька з Жабокрук, Васька Тептюковича, Петра Богдановича з Гороховичів, Івашка Чаплича, Осташка-Станіслава Давидовського, Данила Даждьбоговича, Риботицьких, сяноцького судді Яцька, синів Ходка Бибельського та Костя Слонечковича [9, T. V. № XXX, XXVII; 11, Т. 1. № XVIII; 23, № 19; 27, Cz. VІ. № 1532, 1560, 1639, Cz. VІІ. № 1914, 1918, 1976, 1993]. Нові, великі маєтності одержали Олесько Хмарич, Микита Свинчич з Микулинців, Грицько Кірдейович, боярин Васько і його син Волчко. Поряд з цими великими наданнями для представників руської еліти, на час правління Владислава Ягайла припадає також головна хвиля дрібношляхетського осадництва підгірських районів Сяноцького, Самбірського та Жидачівського повітів, а також південно-східних територій Галицької землі. Велику кількість цих дрібних надань, часто на ленному праві, отримала служебна шляхта руського походження (14 привілеїв), яка разом з осадниками волоського походження (12 привілеїв) творила основу гербової спільноти Драгів-Сасів.

Донаційні привілеї групи великих землевласників для польської та іншої напливової шляхти не є такими численними як у випадку руського боярства. Проте тут також зустрічаємо кілька великих надань та підтверджень для осіб, які розпочали свою діяльність у Галицькій Русі ще перед початком панування Владислава Ягайла (Михайло Мужило з Бучача, Матьяш Чорний Баль) [27, cz. VІ. № 1584, 1639, cz. VІІ. № 1877, 2012]. Великі за розміром маєтки отримала також шляхта, яка з’явилася на Русі вже в часи Владислава Ягайла і яка часто була пов’язана з королівським двором (Ясько зі Спрови, Ян Менжик з Домброви, Петро Кміта, Миколай з Сопова – протопласта родини Колів з Далєйова, Пашек Мазовіта – протопласта Яричовських-Княгиницьких, Миколай Гологорський, Станіслав Коритко, Ян з Конєцполя) [9, t. II, № XIX, t. IV, № XXII; 27, cz. IV, № 1074, cz. VІ, № 1559, 1562, 1587, cz. VІІ, № 1981, 2147].

Напливова шляхта значно переважає за чисельністю місцеву руську, коли йдеться про застави королівських маєтків. Цей порівняно новий тип надань набув поширення з початком XV ст. і до середини цього століття фактично повністю заступив надання на дідичному чи ленному праві. На 73 документи запису сум на королівських маєтках у Галицькій Русі, які вдалося виявити для часу правління Владислава Ягайла, 56 записів було зроблено для представників польської шляхти (37 осіб) і лише 17 записів для русинів (14 осіб). До найбільших королівських кредиторів і державців маєтків королівського домену на Русі можна віднести Пелку зі Служова, Якуба з Маліц, Яна з Конєцполя, Міклаша з Фульштина, Миколая Параву з Любіна, Влодека зі Швєміц, Спитка з Тарнова, Петра Цебровського, Войцєха Жолендзя зі Швінар, Михайла Ваповського. У порівнянні з польською участь шляхти руського походження у доходах з заставлених королівських маєтків була меншою. Серед етнічно руського земянства найбільш активно користали з королівських застав Осташко-Станіслав з Давидова, Грицько Кірдейович з Поморян, Андрій зі Скоромохів, Івашко і Климашко Ступницькі, князь Митко Симеонович, Васько Богданович з Воютич, брати Мамайовичі, Петро зі Смолиць.

Дана вибірка надань Владислава Ягайла, очевидно, не охоплює усього обсягу роздавництва цього короля на теренах Галицької Русі. Тому на основі зібраних донаційних документів можемо судити лише про загальні тенденції та найбільш характерні риси процесу шляхетського осадництва, інспірованого королівською політикою в Галичині другої половини XIV-перших десятиліть XV ст. Міграції шляхти з сусідніх регіонів на землі Галицької Русі за часів панування Владислава Ягайла мали значно більші масштаби порівняно з даними вибірки. У цьому легко переконатися, якщо подивитися на персональний склад шляхетської верстви Перемишльської землі, дані про який були зібрані і проаналізовані С. Пашиним. Як випливає з дослідження С. Пашина, вже наприкінці XIV – напочатку XV ст. у Переворському та західній частині Перемишльського повіту бачимо численну групу шляхетських родин, переважно польського походження (Голуховські, Лисаковські, Пантеловські, Мжуровські, Птачки, Челятицькі, Голамбеки, Кусеницькі, Ожеховські, Кшивецькі), про земельні надання яким з боку Владислава Ягайла або його попередників, однак, нічого невідомо.

Загальний образ напрямків та масштабу надань Владислава Ягайла може бути доповнений за рахунок деяких спостережень над документами учасників з’їздів руської шляхти, які пройшли у червні 1427 р. у Галичі і на яких руська шляхта склала присягу Владиславові Ягайлові [15]. Загалом 9 документів, які фіксували акти складання присяги, налічують імена 402 представників руської шляхти. Шляхта, очевидно, присягала за повітами, де вона мешкала. Це знайшло відображення у способі укладання документів, більшість з яких містять власне списки шляхти з певного повіту. 7 з 9 документів укладені за таким територіальним принципом і подають списки шляхти Львівського, Перемишльського, Сяноцького, Коломийського, Теребовлянського і Галицького (2 документи) повітів. Укладачі документів проте не дотримувалися послідовно цього правила. У 2 з 9 документів записувалася шляхта різних повітів, а в документі шляхти сяноцького повіту власне сяноцькі земяни становлять меншість у порівнянні з внесеними у цей же список іменами представників інших повітів.

Вироблення якогось підсумкового уявлення про ефекти політики роздавництва Владислава Ягайла та його попередників у Галичині на основі цих документів пов’язане зі значними труднощами. По-перше, значне число шляхти (60 осіб) взагалі не піддається ідентифікації через дуже спотворену форму запису їхніх імен. По-друге, шляхта різних повітів представлена у списках нерівномірно. Найменш численною є група сяноцької шляхти, як нараховує лише 22 особи, що напевно можна пояснити віддаленістю Сяноцької землі від місця події. Значно більш масовою була участь шляхти земель Львівської (68 осіб) та Перемишльської (111 осіб), хоча і в документах їхніх повітів відсутні імена представників багатьох відомих шляхетських сімей їхніх повітів. Наймасовіше у документах представлена шляхта Галицької землі (141 особа). Її участь фіксують документи для трьох різних повітів – Галицького, Коломийського та Теребовлянського.

Документи шляхти Галицької землі є найбільш придатними для спостреження щодо впливу королівських надань на зміни у персональному та етнічному складі шляхетської верстви Галичини першої половини XV ст. По-перше, як видно з вищенаведених даних особовий склад шляхтської спільноти Галицької землі представлено у документах присяги найповніше порівняно з іншими землями. По-друге, у випадку галицької шляхти було найменше клопотів із встановленням їхнього етнічного походження. Етнічна приналежність того чи іншого шляхтича доволі легко простежується на основі іменневого критерія. Зокрема для шляхти польського чи німецького походження були характерні імена, які рідко чи майже ніколи не вживалися у колі православно-руської культури надавання імен (Конрад з Кунашова, Теодорик з Чагрова, Кристин з Гербуртова, Флоріан з Острої, Свєнтослав з Бялолуї). У випадку етнічно руської чи зрутенізованої волоської шляхти їхню етнічно-конфесійну приналежність легко виявити завдяки специфічній зменшувальної формі їхнього запису їхніх імен, використання патронімів (Васюта з Тисмениці, Ходко Нерусин з Бишова, Петрик Лопатич з Золотників, Ходко і Стецько Головенчичі). Деякі з імен недвозначно вказують на волоське походження дрібної шляхти, яка тут, з огляду на спільне віровизнання та її швидку рутенізацію, занесена до однієї групи разом з руською шляхтою (Шандро Апрешовський, Дрогуш Ляшський, Дзюрдзь Цуциловський). Інколи етнічне походження осіб встановлюється на основі того, що відомо про них з інших джерел, зокрема з королівських надань (Михайло з Грабівця, Прокіп з Гвіздця, Анджей з Чернієва). По-третє, шляхта Галицької землі складала присягу трьома різними повітами – Галицьким, Коломийським та Теребовлянським. Цей момент надзвичайно важливий, оскільки дає можливість виявити відмінності між цими трьома повітами в етнічному характері шляхетського осадництва.

Отже, Галицький повіт у документах 1427 р. репрезентували 83 особи. З них 50 було русинами або волохами, 29 поляками або німцями, приналежність 4 осіб викликає сумніви. Ця різниця між двома групами буде меншою, якщо виходити з врахування етнічного походження родин, а не осіб, оскільки у списках бачимо часто двох чи трьох представників тої самої руської родини (по 3 представники Цуциловських і Ляшських, по 2 – Грабовецьких, Головенчичів, Апрешовських, Підмихайлівських, але також nota bene аж 4 представника німецької або германізованої родини Борсничів). Однак найбільшою несподіванкою є діаметрально протилежне етнічне обличчя шляхти Коломийського і Теребовлянського повітів. Якщо у Коломийському повіті беззастережною була перевага русинів (16 з 19), то у Теребовлянському не менш виразною була домінація шляхти польського та німецького походження (30 поляків і лише 8 русинів). Висока частка шляхти польського чи німецького походження, так само як і присутність волохів у складі шляхетської спільноти Галицької землі вказує на доволі пізній характер шляхетського осадництва Галицької землі, яке сформувалося за великим рахунком як результат надавчої політики самого Владислава Ягайла і, напевно, частково Владислава Опольського. Як найменш заселені і найбільш відкриті для татарських набігів саме ці території були об’єктом особливої уваги цих володарів Галичини, коли йшлося про збільшення військовоздатного населення шляхом земельних надань.

Починаючи з документів Казимира ІІІ, королівські привілеї визначають військову службу як головний обов’язок руської шляхти. Особливістю військової служби цієї шляхти була детально нормована кількість озброєних людей, з якими шляхтич мав виступати до військового походу. Число осіб, яких зобов’язувався виставити шляхтич, очевидно, залежала від розміру та господарського стану отриманого від короля маєтку. Наприклад, Миколай Гологорський за надані йому у 1389 р. Ягайлом Чемеринці і Вічин у Львівському повіті був зобов’язаний служити “з одним списом і чотирьома луками” [9, t. II, № ХІХ]. “З одним списом і п’ятьма луками” виконував військову службу Станіслав Коритко, який у 1409 р. отримав від Ягайла села Гаї та Почаївці в Дрогобицькому повіті [9, t. IV, № XXII]. Чи не найбільшу зі знаних документів кількість осіб до військового походу мав виставляти Васько Тептюкович. Надання Владислава Опольського з 1375 р., за яким цей боярин отримав Стрільчичі, Вербіж і Микитинці у Галицькому повіті, згадує про військову службу “з двома списами і двома луками”. У 1416 р. у підтвердженні володіння старими маєтками та наданні нових, зробленому Владиславом Ягайлом, військова служба Васька Тептюковича збільшувалася до шести списів і шести луків (cum sex hastis et sex sagittariis) [9, t. V, № X].

Вагу, яку королі та їхні намісники приділяли виконанню військової служби на Русі, найкраще показує практика дописування цього обов’язку до вже раніше виданих привілеїв, які не містили подібної умови. Так, під час ревізії королівських привілеїв, що відбувалася в 1413 р. у Городку, урядовці королівської канцелярії зробили наступний допис на королівській грамоті, виданій Михайлові Бучацькому у 1392 р. Владиславом Ягайлом: huic donationi adiunctum est servitium in armis et equis valentibus ad quamlibet expedicionem immanentem [5, № VІІ; 27, cz. VI, № 1560]. Важливість військової служби засвідчує і той факт, що ця повинність накладалася не лише на земельні маєтки шляхти і різних військово-служебних груп, а й на власність духовенства. Так, підтвердження Владислава Опольського Костянтинові Дяку на володіння двома церквами коло Перемишля було обумовлене виконанням військової служби [9, t. V, № XIII]. Так само документ розмежуваня маєтків монастиря Найсвятішої Діви Марії від земель Старого Самбора з 1425 р. зазначає: quo quidam Monasterio de quamlibet expidicionem generalem tenebur obsequi domino Regi in equo valenti trium vel quatuor marcarum cum uno sagittario [9, t. VI, № XIV].

Деякі документи Владислава Опольського вказують на обов’язок правителя викуповувати своїх рицарів, у разі коли ті потрапляли до полону, та компенсувати їхні втрати [9, t. II, № VI, XIV, t. V, № VIII, t. VII, № XI]. Маємо джерельні свідчення, що ця умова застосовувалася на практиці. Так, своїм документом від 10 листопада 1378 р., виставленим у Львові, Владислав Опольський надав два села Миколаєві Желязноглові як заміну за раніше надане солтиство в Радимні, яке передав Яськові з Мазовша на його викуп з литовського полону [9, t. VIIІ, № XIII].

Натомість участь у військових походах за часів Владислава Ягайла не передбачала жодних грошових виплат чи компенсацій для руської шляхти, як це видно з повідомлення Яна Длугоша про події, пов’язані з виданням декрету Владислава ІІІ в 1434 р. Останній скасував всі попередні обов’язки руської шляхти і надав їй рівні з польською шляхтою права. Я. Длугош пише, що військова служба руської шляхти до 1434 р. виконувалася cum quibuscumque hostibus et quotiescumque, що може свідчити про її швидше необмежений характер [18, t. IV, p. 548]. Напевно саме з цих причин військова служба розглядалася як особливо важка повинність, що призводило навіть до відкритих протестів з боку руської шляхти. Я. Длугош також подає розповідь про один з таких протестів, який мав місце в 1426 р., коли руська шляхта відмовилася брати участь у військовій кампанії до того часу, аж поки їй не буде виплачено по п’ять гривень за кожну виставлену до походу особу, як це було передбачено Пйотрковським привілеєм з 1388 р. [18, t. IV, p. 543; 19, s. 192; 32, c. 85; 118, s. 20].

Дві інші умови надань для руської шляхти можна розглядати як доповнення до військової служби. Перша передбачала, що отримувачі королівських надань зобов’язані особисто і постійно проживати в наданому маєтку. Це обмеження було, очевидно, продиктоване прагненням королівської адміністрації створити численну і розгалужену мережу військового осадництва в Галицькій Русі, здатну ефективно захищати її кордони від татарських нападів. Про те, що військова колонізація теренів Галицької Русі становила нагальну проблему для польських та угорських правителів, свідчать часті згадки в королівських привілеях про малонаселеність регіону, які слідують відразу після формул про обов’язкове проживання [9, t. II, № IV, t. IV, № XXII].

Друга умова була також викликана необхідністю організації оборони руських земель і полягала в обмеженні права користування наданою земельною власністю. Обмеження передбачало обов’язкове одержання спеціального королівського дозволу для продажу чи заміни наданого маєтку [9, t. II, № VI, XIV, ХІХ]. Правда, кілька королівських привілеїв включають право шляхти на свій розсуд розпоряджатися наданою землею [2, № 29, 70; 5, № VI]. Документи куплі-продажу маєтків, укладені шляхтою, ясно показують, що сторони старалися дотримуватися зазначеної норми, а король та його старости слідкували за її виконанням [9, t. III, № XCII].

Крім того, король часто зберігав за собою право замінити вже наданий маєток на інший [148, s. 20-32, 37-45], як це, наприклад, бачимо з документа Владислава Ягайла для братів Юрка і Ананія Доброславичів, що ним король підтверджував надання королеви Ядвіги вищевказаним шляхтичам села Тустановичів і монастиря Борислава. Документ застерігав за королем право здійснити заміну цих осад у випадку, коли на їхній території могли бути знайдені золото чи сіль [27, cz. VIII, № 2541]. Про застосовування цієї норми на практиці свідчать неодноразові випадки таких замін. Так, вже згадувана компенсація коштів Владиславом Опольським Яськові з Мазовша за його викуп з литовського полону відбулася шляхом надання останньому солецтва в Радимні, яке князь у свою чергу забрав у Миколая Желязноглови [9, t. VIII, № ХІІІ]. Село Бранниця в Самбірському повіті було забране Владиславом Опольським у Станіслава Близнеця, навіть не зважаючи на письмовий документ князя Юрія Наримунтовича, який представив Станіслав Близнець для підтвердження своїх прав на цей маєток [27, cz. ІV, № 1043]. У 1395 р. Владислав Ягайло надав Янові Іванишу Угрину села Лису і Носів у Галицькому повіті у замін за корчму над рікою Липою [27, cz. VI, № 1610]. У 1414 р. цей же король забрав у Івана і Климента, синів Джюрджа зі Ступниці, млин, званий солтиський, приєднав до свого дворища в Озимині і взамін надав цим шляхтичам монастир, званий Городище [27, cz. VI, № 1784].

2.1.2. Роздавнича політика та “приватні” повіти на території Галицької Русі XIV-XV ст.

Поширеним типом надань у Галицькій Русі в другій половині XIV-напочатку XV ст. була передача цілих адмінітративно-територіальних утворень в умовну та приватну власність [30; 32, c. 39-40; 112, p. 272-273; 149, s. 84-85; 158, s. 56-58]. Статус власників таких повітів не був однаковий і залежав від умов надання та ставлення королів. Спільною ознакою для отримувачів цих надань були формально порівняно ширші, ніж у випадку королівських намісників, права власності та обсяг влади над населенням і зокрема шляхтою, яка проживала на території такого повіту. Подібна “приватизація” публічної влади відображає характерну для середньовіччя відсутність чітко визначеної дихотомії між публічним і приватним у поглядах на природу держави. Так, згаданий документ Казимира ІІІ для Яна Пакославіца говорить про omni iure et dominio, на яких було надано польському достойникові Ряшівський повіт і які включали судовий імунітет та право власної юрисдикції в межах повіту, право локації міст і замків, контроль над митницями та надання магдебурзького права. Дідичне надання Казимиром ІІІ Ряшівського повіту Янові Пакославцу дало початок новій можновладчій родині Жешовських на Русі [13, № CXIX]. Згідно з документом Владислава Опольського з 1376 р., Буськ з повітом був наданий Янові Кміті iure perpetuo [11, t. 5, № V].

Про дідичне право власності Дмитра з Горая на Щебрешинський повіт дізнаємося з датованого 1398 р. документа галицького католицького архієпископа Якуба, який на прохання коронного маршалка прилучив даний повіт до своєї дієцезії. Документ так описує надання Дмитрові Щебрешина Людовіком Анжуйським: sibi suique haeredibus legitimis districtum totum Szczebrzeschiense cum omnibus iuris et dominio possidendum haereditarie perpetue, irrevocabiliter condonasset [27, cz. IV, № 1136]. Як приватний Щебрешинський повіт не підлягав юрисдикції гродських і земських судів, на що чітко вказує, наприклад, одна з холмських судових записок XV ст. Згідно з текстом цієї записки, Ян Чурило, в 1456-57 рр. управитель повіту і опікун малолітньої дідички Щебрешина Зигмунти, мав у наступний спосіб відповісти на намагання холмського суду нав’язати панам на Щебрешині свою юрисдикцію: nolo(?) hic respondere et peto ipsam causam dari ad dominum Regem, quia districtus Szczebrzeszyensis non spectat ad terram Chelmensem [153, s. 26]. Замки Горай та інший наданий замок Щебрешин разом з повітами перейшли у повну власність Дмитра з Горая після поділу маєтностей між братами, про який повідомляє документ з 11 квітня 1387 р. [27, cz. VI, № 1523]. Щебрешин з повітом був основою землеволодіння Дмитра з Горая, навколо якого коронний маршалок намагався створити навіть щось на зразок протоординації, зберігши право успадкування повіту лише за чоловічими нащадками своєї родини. Саме так можна оцінювати його розпорядження, зафіксоване в документі з 14 листопада 1398 р., за яким, у разі відсутності власних синів, Щебрешин з повітом переходив до його племінників Прокопа, Олександра, Миколая та Андрія, минаючи при цьому дочок Дмитра [27, cz. VI, № 1624; 149, s. 86].

Нащадки Дмитра відносно рано втратили права на Щебрешин. Внаслідок поділу маєтків Дмитра з Горая між синами Івана з Клєця Щебрешинський повіт відійшов до старшого з братів – Прокопа або Проця. Його син Зигмунт, що помер у ранньому віці, залишив лише дочку Зигмунту, яка була видана за Яна Амора Тарновського в 1471 р. Разом з нею до Тарновських перейшов і Щебрешинський повіт. Зміна власників, яка відбувалася і в наступних століттях (у XVI ст. власниками були, наприклад, Ґурки і Замойські), ніяк не відобразилася на специфічному статусі Щебрешина. Протягом XVI- XVIІІ ст. Щебрешинський повіт залишався дідичною власністю осіб, що ним володіли [153, s. 24-32].

Попри відносну численність, надання повітів за правління Владислава Ягайла виявилися в своїй переважній більшості короткотривалими і не призвели, за кількома винятками, до створення стабільних, на кілька поколінь, родинних латифундій, як це мало місце стосовно Горайських. Подібно до звичайних земельних надань, володіння повітів теж характеризувалося відсутністю чітко визначених прав їхніх власників - за королем залишалися важливі, часом ключові права і повноваження. При цьому, як і щодо землевласницьких прав звичайних отримувачів маєтків на Русі, дідичний статус власників повітів аж ніяк не вберігав їх від можливих претензій і наступних конфіскацій з боку королівської влади.

Показовою у цьому відношенні може бути історія з правами родини Мельштинських на Самбірський повіт. Не знаємо ані точної дати, ані документу, за яким Самбірщина перейшла до рук Мельштинських. Самбірський повіт було надано краківському воєводі і одному з наймогутніших малопольських можновладців того часу Спиткові з Мельштина десь наприкінці 80-напочатку 90-х років XIV ст., можливо відразу після походу Ядвіги і Ягайла на Галицьку Русь в 1387 р. [75, s. 111-113, 124]. Найпізніше в листопаді 1390 р. Спитко з Мельштина вже був власником Самбірського повіту, оскільки тоді король підтвердив його володіння замками Мельштин і Самбір, а також містами Бжесько, Ксьонж і Жабно з прилеглими до них селами [27, cz. VI, № 1570]. У жовтні 1391 р. право Спитка з Мельштина на надані маєтки, в тому числі і Самбір, було підтверджене вдруге, цього разу королевою Ядвігою [9, t. VI, № III]. З того часу Спитко з Мельштина у всіх своїх, а також королівських документах виступає як дідич Самбірського повіту: heres et dominus districtus Samboriensis [9, t. VI, № ІІ]. Фразеологія окремих документів Спитка з Мельштина дає деякі цікаві деталі до того, в який спосіб сам польський можновладець бачив і легітимізував свій дідичний статус володаря Самбірщини. Зокрема, документ від 7 грудня 1392 р., яким Спитко з Мельштина заміняв шляхтичеві Сенькові Дякові його село Яриловичі на Созань з монастирем, згадує, що Яриловичі відійшли до Спитка cum munimentis et privilegiis ducum terrae Russie praedecessorum nostrorum [27, cz. IV, № 1102]. Ще більш цікавим є документ з 1402 р, який видала на той час вже вдова Спитка з Мельштина Ельжбєта для самбірського парафіяльного костьола. У документі покійний Спитко фігурує як dominus et heres ducatus Samboriensis [24, № 5; 75, s. 112]. Самбір з повітом не єдине цього типу надання, яке отримав Спитко з Мельштина. На піку його могутності, у 1395 р., Спиткові з Мельштина було надано pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lithuaniae et Russiae frui Західне Поділля з замками Кам’янцем, Смотричем, Скалою, Червоногродом і Бакотою [11, t. 1, № ХІХ; 27, cz. VI, № 1843]. Завдяки цим наданням Спитко з Мельштина посідав цілком окреме місце у тодішній владній еліті Польської Корони, наближаючись за своїм статусом власника численних волостей на Русі швидше до литовсько-руських князів з династії Ґедиміновичів, ніж до пересічного малопольського магната. Цю особливість позиції власника Самбора і Поділля досить виразно передає один з пізніших литовсько-руських літописів, називаючи Спитка „князем краківським” [75, s. 112].

Смерть Спитка з Мельштина у битві на Ворсклі у серпні 1399 р. виявилася фатальною для подальшої долі самбірських маєтностей Мельштинських. На початку XV ст. в Самборі ще бачимо вдову Спитка Ельжбєту, яка в 1402 та 1406 рр. підтверджує права та робить нові донації на користь католицьких релігійних інституцій у Новому Самборі [24, № 5, 6]. Однак вже в наступному десятилітті Самбірський повіт стає предметом гострої суперечки між королем Владиславом Ягайлом та Яном і Спитком з Мельштина, синами загиблого краківського воєводи. Не знаємо деталей цього конфлікту. Відомо лише, що в 1413 р., на основі вироку вибраних суддів, Самбір з повітом були остаточно присуджені королю, а документи, видані колись Спиткові з Мельштина, були визнані недійсними [27, cz. VI, № 1860; 75, s. 139-141]. Незважаючи на згаданий вирок, Мельштинські не припинили боротьби за повернення втраченої власності. У 1436 р., в період, коли Спитко з Мельштина очолив опозицію проти пануючого при дворі угруповання краківського єпископа Збігнєва Олєсніцького, король Владислав ІІІ, очевидно, роблячи спробу замирення, наказав тодішньому державцеві Самбірщини Петрові Одровонжу зі Спрови передати ці землі назад до рук Мельштинських, посилаючись при цьому на передсмертне розпорядження свого батька Владислава Ягайла [9, t. VI, № XVII]. Поразка очолюваної Спитком з Мельштина Корчинської конфедерації у 1439 р. і його смерть у битві під Ґротніком завадили Мельштинським отримати назад Самбірщину [75, s. 147-158].

Попри остаточну втрату Самбірщини, родинна пам’ять про права на Самбірський повіт залишалася серед Мельштинських живою протягом всього XV ст., і, можливо, дехто з панів на Мельштині не залишав надій повернути відібрану власність. Про це може свідчити цікавий лист, датований 25 листопада 1496 р., за яким на прохання одного з Мельштинських невідомий правник оцінював юридичну вагу семи документів Мельштинських, які стосувалися Самбора [9, t. VI, № CXLVI]. Головну увагу анонімний експерт у своєму листі приділяв згадуваному вже підтвердженню королеви Ядвіґи для Спитка з Мельштина. Правник радив використовувати у можливому диспуті за Самбірщину цей документ не як акт королівського надання, оскільки ista donacio non valeat, але як посередній доказ дідичних прав Мельштинських на Самбір, підтверджених королевою. При цьому анонім не брався визначити, чи Самбір перейшов у королівську власність віповідно до права чи ні, бо Мельштинський нічого не повідомив йому про це. Решта документів він розглядав як додаткові свідчення на підтримку надання Ядвіґи, оскільки жоден з них, на його думку, прямо не вказував на дідичний характер власності.

Політика конфіскацій Владислава Ягайла заторкнула також родини, яким повіти були надані ще в часи попередніх володарів Галицької Русі. Згадане надання Буська Владиславом Опольським для Яна Кміти мало, напевне, тимчасовий характер. Оскільки пізніші джерела не подають жодних свідчень, які б підтверджували володіння Буська Кмітами, то можемо припускати і у цьому випадку конфіскацію з боку короля. Під загрозою конфіскацій опинилися також Ланьцутський і Тичинський повіти родини Пілецьких (так зване “Залісся”), надані руському старості і сандомирському воєводі Оттонові, або Отті, з Пілчі ще Казимиром ІІІ десь перед 1369р. [112, p. 274]. З 1404 р. відома грамота щодо суперечки за Заліську волость і місто Тичин між Владиславом Ягайлом з одного боку, та вдовою Отти з Пілчі Ядвігою і її дочкою Єльжбєтою, - з іншого, згідно з якою численна група присутніх галицьких бояр та єпископів присудили ці повіти королю [7, № 38]. На відміну від Мельштинських, ця справа закінчилася компромісом. Одружений зі згаданою дочкою Отти з Пілчі Ельжбєтою Грановською, Владислав Ягайло повернув у 1420 р. Залісся синові Ельжбєти від першого шлюбу Янові [27, cz. VII, № 1895, 1896]. За переказами Я. Длугоша, Ельжбєта пробувала навіть здобути для свого сина титул графа на згаданих маєтностях, але зазнала невдачі через спротив значної частини польського можновладства [78, s. 21-22; 133, s. 4; 149, s. 85].

Інші відомі надання Владислава Ягайла ніколи не передбачали таких широких прав для отримувачів повітів, як це мало місце у випадку Горайських чи Мельштинських. Це стосується у першу чергу надань для представників пануючих родин Ягеллонів та Пястів. Влада та права власності брата Владислава Ягайла, князя Свидригайла (князь тримав ці землі в 40-х і напочатку 50-х років XV ст.), на Городоцький і Щирецький повіти мали виразно умовний характер. На це недвозначно вказують акти львівського гродського суду, які збереглися з того часу. Одна з судових записок, окреслюючи статус князя Свидригайла, називає його лише тенутарієм (державцею) Городоцького повіту [9, t. XIV, № 301]. Інша записка, яка розглядала конфлікт за участю одного з зем’ян Щирецького повіту, якогось Ярого з Щучиносів, чітко підкреслює права короля на Городоцький і Щирецький повіти, які тримав Свидригайло. Староста Свидригайла в Щирці і водночас прокуратор згадуваного Ярого, Миколай Балинський, заявив на судовому році, що ця справа не належить до компетенції львівського гродського суду, оскільки hoc vadit pro bonis domini Ducis et Regalibus, que habet a domino Rege, pro isto nolo me iure agitare alias precz pro bonis domini Ducis, quia dominus Dux habet bona a domine Rege [9, t. XIV, № 2351]. Інший родич Владислава Ягайла, князь Федір Любартович, який помер не залишивши спадкоємців, володів Жидачівським і Стрийським повітами приблизно з 1411 по 1430 рр. Можливо, це могла бути дідична власність волинського князя, хоча маємо також сліди прямого втручання королівської влади на цьому терені у вигляді підтверджень чи надання маєтків у заставу [23, № 74]. Після смерті Федора Любартовича згадані повіти відійшли до королівського домену і були надані цього разу лише у заставу іншим особам. У той час як Стрийський повіт було перетворено у звичайне негродове староство, передане у довготривалу заставу Закліці Тарлові [27, cz. VIII, № 2301], статус Жидачівського повіту залишався до певної міри перехідним. У 1431 р. Владислав Ягайло віддав Жидачівський повіт разом з містом Долиною у заставу князеві Зємовітові Мазовецькому, пожиттєво записавши йому 1000 гривень на цих територіях [23, № 75]. Хоча документ і вказує на подібність умов надання для Зємовіта Мазовецького до тих, якими було надано Жидачівщину Федорові Любартовичу, він, водночас зберігає за королем важливі механізми контролю за повітом. Так, король застерігав за собою omagiali adherencia nobilium et terrigenarum et obsequiorum expedicionalium exhibicione. Важливо відзначити, що Владислав Ягайло, надаючи повіт Зємовітові Мазовецькому cum omnibus ipsius districtus iurisdictionibus et iudiciis, також уподібнює владу князя над місцевою шляхтою до тієї, якою володіє звичайно королівський староста.

Прикладом накладених Владиславом Ягайлом обмежень на права власників повітів може слугувати надання Ярославського повіту для Лелівітів-Тарновських. Ясько з Тарнова, рідний брат Спитка з Мельштина і не менш активний учасник “руської політики” Ягайла і Ядвіґи, був винагороджений, подібно до свого брата, після завершення успішного походу на Галицьку Русь в 1387 р. Крім уряду генерального руського старости, Яськові з Тарнова було також надано у дідичну власність Ярославський повіт, однак з одним суттєвим застереженням. Згідно з привілеєм Владислава Ягайла від 27 листопада 1387 р., Ясько Тарновський був позбавлений права юрисдикції щодо шляхти, яка проживала на території цього повіту [75, s. 129, 134-135; 115, s. 23-24]. Незважаючи на ці обмеження, надання Ярослава для Яська з Тарнова – це приклад одного з небагатьох розданих Ягайлом у цей час повітів, який залишався за власниками протягом усього XV ст. і був перетворений у родове гніздо нової магнатської родини Ярославських [75, s. 226-287].

Надання повітів у приватні руки часто, але не завжди, означало поширення влади власників повітів на шляхту, що мешкала на наданих теренах. У першу чергу це передбачало різний ступінь юрисдикції та контролю за земельною власністю з боку отримувачів надань. Окрім згадуваного вище надання Владислава Ягайла для Зємовіта Мазовецького, відомості про судову владу власників повітів над шляхтою знаходимо також в інших джерелах. Так, залежність шляхти Щебрешинського повіту від його власників була справжньою “структурою довгого тривання”. Надані, очевидно, ще Горайським, право судівництва над місцевою шляхтою і обов’язок військової служби земян під хоругвою володарів повіту залишалися незмінними протягом наступних кількох століть. Документ Стефана Баторія від 1583 р., який відновлював усі старі, згорілі під час пожежі замку, привілеї на Щебрешин тодішньому його власникові Анджеєві Ґурці, так описував право судівництва дідичів Щебрешина по відношенню до місцевої шляхти: iurisdictionem directam et absolutam in vassalos, qui antiquitus ad districtum pertinerunt et pertinent, а також підкреслював plenam facultatem iudicia vassalica in eodem districtu [153, s. 40, 44-47; 158, s. 58]. Записки львівського гродського суду, в яких виступає шляхта, що проживала на території Городоцького і Щирецького повітів, неодноразово згадують про зобов’язання цієї шляхти ставати на суд власника повіту князя Свидригайла [9, t. XIV, № 301, 651]. Згадувана вже промова старости князя Свидригайла в Щирці Миколая Балинського у справі Ярого з Щучиносів формулює право князя Свидригайла на юрисдикцію над місцевою шляхтою у наступний спосіб: quia dominus Dux habet bona a domino Rege et cum hoc dominus Dux habet sedem regalem et suam sedem in Grodek iudicare pro violencia et aliis causis que ad castrum pertinet [9, t. XIV, № 2351]. Факт справування юрисдикції князем Федором Любартовичем на території Жидачівського повіту підтверджує група судових документів цього князя з 1411-1430 рр., які розглядають розмежування князем земельних маєтків місцевої шляхти - Даниловичів, Облазницьких, Дідушицьких та інших [7, № 43, 45, 52, 56, 60, 64].

Роздавництво маєтків на території повіту було ще однією важливою прерогативою його власників і одночасно головним способом консолідації влади в цих напівнезалежних магнатських анклавах. Надання вже існуючих поселень або ж право на локацію нових з обов’язковою умовою виконання військової служби зустрічаємо щодо Горайських, Пілецьких і Мельштинських [9, t. III, № XXXIV; 27, cz. IV, № 1025, 1102, 1118, 1122, 1140, cz. VIII, № 2403].

Для можливого відтворення стосунків дідичів повітів із залежною від них шляхтою особливе значення має історія ярославських володінь Леливітів. Тривала протягом усього XV ст. влада цієї можновладчої родини в Ярославському повіті, яка співпала в часі з появою таких масових джерел, як актовий матеріал перемишльських і переворських судів, дає змогу простежити аспекти взаємовідносин Ярославських та їхніх клієнтів, які є невідомими з фрагментарних повідомлень, що стосуються інших подібних можновладчих володінь. Хоча за привілеєм 1387 р. шляхта Ярославського повіту була виключена з-під юрисдикції і влади Ярославських, ця можновладча родина шляхом власних земельних надань зуміли створити на території повіту широку мережу з власних клієнтів. Тогочасні джерела найчастіше представляють стосунки Ярославських зі своїми клієнтами та права останніх на земельну власність у вигляді вассально-ленних залежностей, називаючи цю категорію слуг Ярославських манами (від німецького Lehnmann) та вассалами, а сам тип такого землеволодіння манствами. Подібно до інших приватних повітів, загальним правилом у взаємовідносинах ярославських манів зі своїми патронами було підлягання юрисдикції ярославського замку. Так, у 1440 р. Ян з Ярослава, звільняючи свого вассала Яна Голуховського з села Розвениці з військової служби, застеріг, що Голуховський, незважаючи на звільнення, мав відповідати з цього маєтку лише in castro Iaroslav prout ex antiquo solebat respondere. Як видно з наведеного свідчення, військова служба з ленів була також обов’язковою. Купуючи у 1432 р. власність Ярославських Моравське, новий його власник Марціш з Войцєхова зобов’язувався перед дідичами повіту до військової служби з цих маєтностей. Манства разом з їхніми державцями, а також право суду і покарання над останніми переходили у спадок, або ставали об’єктом куплі-продажу в межах родини Ярославських. Так, вже згадуваний Ян з Ярослава, отримавши у спадковому поділі з братами servicium et obedienciam Миколая Горностая з Кидалович та Яна і Миколая з Вєнцковіц, продав ці лени у 1464 р. своєму братові Спиткові [75, s. 226, 231, 288; 115, s. 29-30].

Клієнти і вассали Ярославських не творили однорідної соціальної групи. Так, запис від 1494 р., в якому Спитко з Ярослава повірив своїй дружині Ядвізі з Вовжишина опіку над синами і Ярославським повітом, перелічує також групи клієнтів, які разом з повітом переходили в розпорядження Ядвіґи. До складу останніх крім вассалів входили солтиси і війти сіл німецького права, а також “слуги” (cum omnibus vasallibus, advocatis, scoltetis et servis) [115, s. 28]. Поряд із нижчою шляхтою, можна виділити групу багатої шляхти, яка була манами Ярославських. Родини Лисаковських, Голуховських, Мжуровських та частково Сінновських, що належали до слуг панів з Ярослава, займали досить високу позицію серед місцевої шляхти. Члени всіх з перелічених родин були представлені в локальній владній ієрархії, посідаючи різноманітні земські перемишльські уряди. Це, без сумніву, накладало відбиток на їхні стосунки з патронами. Ця шляхта виступала неодноразово як кредитори Ярославських. Миколай Голуховський і Ян Мжуровський були серед числа опікунів дітей Рафала Ярославського [75, s. 278, 289]. Ці родини складали ніби своє окреме коло в оточенні Ярославських, будучи тісно пов’язаними між собою через взаємні шлюби та інші родинні зв’язки [75, s. 289-290; 112, s. 276; 115, s. 33; ]. Зрештою, більшість з цих родин домоглася звільненя з манства протягом XV ст. [75, s. 288; 115, s. 30]

2.1.3. Проблеми походження служебного землеволодіння та відносин у Галицькій Русі.

2.1.3.1. Генеза служебного землеволодіння і проблема автентичності грамот князя Лева.

Серед істориків питання генези, поширення та функціонування різних типів надань і повинностей, які сформували особливий тип шляхетської земельної власності та відносин у Галицькій Русі, було і надалі залишається предметом дебатів. Можемо виділити дві центральні теми, навколо яких точилися і точаться надалі ці дискусії.

Перша з цих дискусій стосується так званих грамот князя Лева. Від визнання або заперечення істориками автентичності грамот князя Лева, перші згадки про які знаходимо у привілеях Казимира ІІІ, залежить значною мірою питання про датування початків служебного землеволодіння в Галицькій Русі, подібного за своїми формами та функціями до рицарського. Дискусію над грамотами князя Лева започаткували на початку ХХ ст. Михайло Грушевський та Іван Лінниченко [34; 35; 42]. Виходячи з того, що дослідники не мають достатньо переконливих свідчень про існування боярського землеволодіння цього типу з часу Галицько-Волинської держави, М. Грушевський припускав, що грамоти князя Лева, на які спиралися галицькі бояри, отримуючи привілеї на маєтки від Казимира ІІІ, були так само фальсифікатами, як і пізніші відомі грамоти цього князя, відомі у копіях з джерел XVI-XVII ст. [34, c. 18-19]. Натомість, Іван Лінниченко спробував показати, що боярське служебне землеволодіння існувало в Галицькій Русі вже в ХІІІ ст. і таким чином довести автентичність грамот князя Лева, згадки про які маємо з середини XIV ст. [41, c. 48-51; 42, c. 93-95]. Однак, уся концепція І. Лінниченка виглядала досить непереконливо. Джерельна база, на якій І. Лінниченко побудував свій аналіз, складалася передовсім із літописних свідчень, передовсім двох актів з кінця ХІІІ ст. – рукописання Володимира Васильковича і уставної грамоти Мстислава Даниловича, які збереглися лише в складі копії Іпат’ївського літопису з XV ст. До того ж ці та інші дані, почерпнуті І. Лінниченком з літописів, досить важко піддаються однозначній інтепретації на підтримку існування боярського служебного землеволодіння. Власне на це цілком слушно вказував М. Грушевський у своїй відповіді, слушно підкресливши, що “жодне з них (свідчень) не містить в собі хоч якихось чітких вказівок на роздачу князями маєтків з обов’язком служби і можуть бути тлумачені … не вдаючись до гіпотези про існування помісної системи” [35, c. 281].

Автентичність усіх без винятку грамот князя Лева, включно із згадками про них, вміщених у привілеях Казимира ІІІ, піддав сумніву у нещодавно опублікованій роботі російський історик С. Пашин. Усі грамоти, які дійшли до нас як грамоти князя Лева, є, на думку С. Пашина, фальсифікатами. Вони були виготовлені руськими боярами і шляхтою з метою захисту власних землевласницьких прав та забезпечення власного шляхетського статусу. Водночас С. Пашин далекий від того, щоб заперечувати евристичну цінність фальсифікатів. Їхнє вивчення, вважає С. Пашин, дозволяє краще зрозуміти і висвітлити процес поступової адаптації галицькоруського боярства та інших привілейованих груп до принципів та норм, на яких грунтувалася концепція шляхетства в Польській Короні. Фальсифікати князя Лева, твердить С. Пашин, свідчать також про запізнілий і незавершений характер “феодалізації” Галицької Русі в ХІІ- XIV ст. Процес перетворення князів у верховних земельних (феодальних, за термінологією С. Пашина) власників та початок поширення форм служебного земелеволодіння розпочався в Галичині лише наприкінці ХІІІ ст. [44, c. 98]. При цьому вчений не виключає, що Лев Данилович і його наступники могли здійснювати роздавництво земель взамін за військову службу і підтверджувати ці надання письмовими привілеями. Однак С. Пашин однозначно переконаний, що жодна з відомих нам з XIV-XVІІ ст. грамот князя Лева ніколи не виходила з канцелярії цього князя.

Не зі всіма аргументами, що їх висувають М. Грушевський чи С. Пашин, заперечуючи автентичність згадок про грамоти князя Лева у привілеях для перемишльськмих Корчаків, можна беззастережно погодитися. Так, підставою для гіпотези М. Грушевського про сфальшований характер цих грамот, було цілком хибне припущення про широку роздавничу політику Казимира ІІІ на користь чужинців в Галицькій Русі і як наслідок загрозу для боярського землеволодіння, не підкріпленого, що важливо, жодними писемними документами. У цих умовах, представники місцевого боярства мали, на думку М. Грушевського, вдаватися до практики фальшування документів для того, щоб запобігти можливій втраті своїх маєтків. При цьому М. Грушевський цілком безпідставно порівнював політичні обставини середини XIV ст. та характер надавчої політики Казимира ІІІ в Галицькій Русі з тими, що склалися в регіоні за часів Владислава ІІІ, коли внаслідок роздавництва цього короля численні дрібні родини руського земянства опинилися перед загрозою конфіскації своїх маєтків [34, c. 19]. Отже, можна навести кілька аргументів, які дозволяють сумніватися у слушності зазначеної тези Михайла Грушевського. По-перше, масштаб роздавничої політики, яку проводив на галицьких землях Казимр ІІІ, був незначним, порівняно з його наступниками, особливо коли йдеться про застави Владислава ІІІ. По-друге, галицьке боярство складало чи не найбільшу групу отримувачів надань Казимира ІІІ, тому позиції місцевої знаті навряд чи були відчутно загрожені внаслідок роздавництва польського короля. Польський король у своїй політиці стосовно місцевої аристократії виходив з принципово інших міркувань, ніж ті, якими керувався Владислав ІІІ, намагаючись створити достатню базу для підтримки своєї політики серед місцевої знаті. По-третє, русини, які представили Казимирові ІІІ для підтвердження грамоти князя Лева, були, як вже зазначалося, представниками класу великих земелевласників, на що вказує розмір отриманої ними земельної власності та їхня належність до владної еліти Галицької Русі. Це принципово відрізняло їх від дрібних руських зем’ян, які вдаючись у пізніших століттях до фальшування грамот князя Лева або ж, покликаючись на усну традицію давності володіння маєтками, намагалися у такий спосіб зберегти свій шляхетський статус.

Зрештою, походження боярського землеволодіння служебного типу, яке застаємо в Галичині всередині XIV ст., і яке було підтверджене Казимиром ІІІ лише post factum, мусить бути якось пояснене. І надання когось з володарів, що правив Галицькою Руссю у період перед польським завоюванням, навіть якщо воно не було підкріплене жодним письмовим документом, виглядає як найбільш ймовірне тлумачення цього явища. С. Пашин висуває з цього приводу цілком неправдоподібне і не підкріплене жодними джерелами припущення, що ініціатором роздавництва землі і грамот для галицького боярства був Любарт Ґедимінович [44, c. 97-98]. Після захоплення влади в Володимирі Любарт, твердить С. Пашин, намагався заручитися також підтримкою галицького боярства. З цією метою новий волинський князь розпочав роздавництво князівських земель. Саме його грамоти мали начебто стати тим прототипом, на основі якого протопласти Корчаків вдалися до фальсифікації. На питання, що змусило представників галицької аристократії відмовитися від оригінальних привілеїв Любарта і подати Казимирові ІІІ на підтвердження фальсифіковані привілеї князя Лева, С. Пашин знаходить досить непереконливу відповідь. На його думку, отримувачі надань Любарта, які пізніше зуміли домогтися підтвердження своїх прав на отримані маєтки від Казимира ІІІ пішли на фальсифікацію під тиском суспільно-політичної ситуації, що склалася в Галицькій Русі в середині XIV ст. Російський історик вважає, що галицькі бояри просто не могли подати на підтвердження Казимирові ІІІ привілеї Любарта, який був головним противником польського короля у боротьбі за Галичину і Волинь, оскільки це б поставило під сумнів їхню лояльність до Пястів. Тому, предки перемишльських Корчаків використали популярність князя Лева, щоб приховати ім’я справжнього надавці маєтків. Ця гіпотеза С. Пашина, на мій погляд, не витримує критики з кількох причин. По-перше, немає жодних джерельних свідчень, які підтверджували б факт роздавництва Любартом земель не лише в Галичині, а й на Волині. По-друге, виглядає проблематичним, щоб Галицька Русь коли-небудь взагалі перебувала під владою Любарта [2, № 7]. По-третє, галицькі бояри, які в 50-60- х роках XIV ст. отримували привілеї Казимира ІІІ, і пізніше склали рід Корчаків, підтримували Пястів та Анжу в їхніх претензіях на Галичину. Дехто з них отримали свої маєтності власне як винагороду за участь у походах проти Литви. Так, надання Горая і Красника для Дмитра з Горая і Івана з Клєця було зроблене під час походу Людовіка Анжуйського на Белз у 1377 р. Виданий у 1361 р. привілей Казимира ІІІ для Ходка Бибельського так само згадує про численні заслуги галицького боярина перед польським королем. Отже, припускати, що ці відомі зі своїх пропольських і проугорських симпатій представники галицької верхівки не лише мали якійсь зв’язки з Любартом, але і були в числі винагороджених ним бояр, виглядає малоймовірним.

Приписуючи без жодних на те доказів Любартові роздавництво земель і привілеїв у Галичині в середині XIV ст., С. Пашин водночас схильний недооцінювати джерельні повідомлення, які б вказували на Лева Юрійовича як можливого ініціатора політики земельних надань на користь галицького боярства. Принаймі саме з особою останнього Романовича, на мій погляд, треба пов’язувати появу земельної власності Корчаків у Перемишльській землі. Привілеї Казимира ІІІ містять недвозначні вказівки на роль цього князя у генезі землеволодіння Корчаків на Перемишльщині. Так, протопласта Боратинських Дмитро, син Матвія Кадольфовича, під час підтвердження Казимиром ІІІ його дідичних прав, представив “ привілей, який він мав від світлішого принцепса Льва, князя Русі, на купівлю сіл Боратина і Дубковичів” [20, t. III, № DCCXLIII]. Не менш промовистим є привілей Казимира ІІІ для Ходка Матетуйовича, де прямо зазначено, що Хлопчиці були надані “йому і його законним спадкоємцям від славного принцепса князя Лева” [20, t. III, № DCCXXXVII]. В обидвох фрагментах згадані бояри виступають як прямі адресати привілеїв князя Лева, які отримали свої маєтності безпосередньо з рук князя чи завдяки його підтвердженню.

Однак С. Пашин дотримується цілком іншого, і на наш погляд хибного, трактування цих фрагментів привілеїв Казимира ІІІ. Вчений a priori виключає можливість, що в документах йдеться про Лева Юрійовича. Для С. Пашина єдиним князем, який згадується в цих грамотах під ім’ям князя Лева, міг бути лише і тільки Лев Данилович. Як результат згадані фрагменти привілеїв Казимира ІІІ слугують С. Пашіну ще одним підтвердженням того, що представлені польському королеві грамоти князя Лева були фальсифікатами. Так, якщо надавцею Хлопчиць був Лев Данилович, тоді скільки років мав мати Ходко Матетуйович, який згідно з текстом привілею сам одержав це надання від князя у 1360 р., на момент підтвердження надання Казимиром ІІІ, ставить риторичне питання С. Пашин. Або С. Пашин не розуміє, для чого Дмитрові Матвієвичові було потрібне підтвердження князем приватної угоди на купівлю Боратина і Дубковичів, коли наприкінці ХІІІ ст. Романовичі теж виступали як прості покупці земельної власності [44, c. 86-87].

Якщо надання для перемишльських бояр пов’язувати не з особою Лева Даниловича, а Лева Юрійовича, тоді аналізовані фрагменти привілеїв Казимира ІІІ не будуть нести жодних протирічь ані щодо узгодження часових меж життя Ходка Матетуйовича, ані щодо князівської регламентації обороту земельної власності в Галичині того часу. Той факт, що Ходко Матетуйович і Дмитро Матвійович згадуються як прямі отримувачі надань чи підтверджень князя Лева, з одного боку, хронологічно добре співпадає з часом правління Лева Юрійовича, а з другого боку, - з огляду на часову дистанцію, - виключає власне можливість того, що надавцею був Лев Данилович. Що стосується згоди володаря на купівлю-продаж маєтків, то відомо, що ця норма є добре посвідчена в численних документах надань земельної власності в Галицькій Русі, починаючи з середини XIV ст. З цього погляду, отримання Дмитром Матвієвичем дозволу князя Лева на придбання Боратина і Дубковичів можна трактувати як факт того, що початки формування служебного землеволодіння в Галичині мали допольску генезу і сягали першої половини XIV ст.

За вірогідністю практики надань земельних маєтків в часи правління Лева Юрійовича промовляє додатково привілей, виданий від імені князя Лева на село Боляновичі та ліс Радохонь. За цим документом, князь Лев надав своєму слузі Петрові Сурмі село Боляновичі, розташоване у Перемишльській землі, яке пізніше у XV ст. було відоме як одне з родових гнізд родини Боратинських гербу Корчак. Сам текст грамоти дійшов до нас у значно пізнішій копії, яка спочатку була включена з ініціативи перемишльського земського писаря Яна Яксманицького у 1578 р. у граничний акт, виданий перемишльським підкоморієм Павлом Коритком, а у 1585 р. підтверджена також на сеймі королем. Незважаючи на такий пізній за часом характер появи цієї грамоти князя Лева, за своїм формуляром вона суттєво відрізняється від фальсифікатів князя Лева, які масово з’являються в другій половині XVІ- першій половині XVІІ ст. Відсутність розширеної інтитуляції та детального переліку селянських повинностей, топографічних та маєткових деталей, так характерних для тогочасних фальсифікатів, – усе це б могло свідчити про автентичність цього привілею [25; 27, cz. IV, № 900; 44, c. 100]. Важливим свідченням, яке дозволяє говорити про автентичний характер грамоти на Боляновичі та відносити її появу на час правління Лева Юрійовича, є документ руського старости Оти з Пілчі з 1352 р., який був внесений до перемишльських земських книг разом із привілеєм для Петра Сурми. Згідно з цим документом, королівський намісник за наказом короля і за допомогою руських і польских зем’ян встановлює межі володінь Кузьми Сурмича в лісі Радохонь [4, № 2; 25; 27, cz. IV, № 943]. Згаданий Кузьма Сурмич фігурує в документі як “шляхетний пан” і як oiczycz Bolenowski. Судячи з патримонічної частини імені та дідичного характеру землевласницьких прав на Боляновичі Кузьма Сурмич мав бути сином згаданого Петра Сурми. Той факт, щоу 1352 р. дідичем Боляновичів був Кузьма Сурмич дозволяє гіпотетично датувати роки життя його ймовірного батька Петра Сурми першою половиною XIV ст., тобто часом правління князя Лева Юрійовича.

Автентичність надань і грамот князя Лева, які згадуються у привілеях Казимира ІІІ, дозволяє припускати, що початки системи служебного землеволодіння були закладені саме в час правління останніх представників династії Романовичів, зокрема Лева Юрійовича. З одного боку, це б пояснювало популярність імені князя Лева в пізнішій усній традиції, що культивувалася в середовищі руської шляхти для підтримки своїх прав на земельну власність і знайшла своє відображення у появі фальсифікатів XVI-XVII ст. З іншого боку, допольська, галицькоруська генеза земельної власності родин перемишльських Корчаків, на що б вказували грамоти князя Лева, дає ключ до розуміння високого статусу цих родин у другій половині XІV-першій половині XV ст. Давність земелеволодіння, підкріплена підтвердженнями польських королів, була підставою для утвердження дідичних прав на землю та гарантувала входження до рицарського стану Польської Корони Корчаків [55, c. 32, 144]. З цієї перспективи виглядає цілком природнім, що саме родини, які мали за собою тривалу традицію дідичного земелеволодіння та досить швидко і безболісно зуміли закріпитися в складі владної еліти Королівства, створили основу для нового рицарського роду, імітуючи в такий спосіб моделі організації, притаманні панівному класу польського суспільства.

Ці надання князя Лева були, напевно, лише першими кроками в процесі утвердження дідичного характеру земельної власності галицького боярства і можливого поширення пов’язаних з цим деяких норм, схожих до рицарського права. Галицько-Волинська Русь ХІІІ – початку ХІV ст. становила виразну переферію тих інтенсивних процесів модернізації структур влади та суспільних відносин і зокрема, формування рицарського стану, що охопили країни центральноєвропейського регіону того часу. Тому підстави влади та соціальної позиції галицького боярства у ХІІІ ст. були принципово іншими, ніж ті, що бачимо у випадку правлячих класів країн Центральної Європи того часу. Перш за все, це стосується ролі і місця земельної власності у формуванні соціальної природи боярської еліти Галицько-Волинської держави. Спроби окремих дослідників показати розповсюдженність боярської земельної власності в Русі ХІ-ХІІІ ст., а особливо довести її тотожність формам рицарського (феодального) землеволодіння західноєвропейського типу, виглядають на сьогодні більш ніж непереконливими [37, c. 33-46; 47; 48; 49, c. 150-184]. Боярська верства була радше придворною, дружинною, а не землевласницькою групою, чиї впливи грунтувалися насамперед на участі в управлінні та експлуатації доходів і ресурсів з контрольованої князем системи гродів та князівського права. Натомість, приватне боярське землеволодіння в межах цієї системи “державного” феодалізму, що панував на Русі ХІ-ХІІІ ст., відігравало радше маргінальну роль. Очевидно, боярське землеволодіння в Галичині ані за масштабами свого поширення, ані за значенням не йшло в жодне порівняння з земельною власністю на рицарському праві, яка, починаючи з ХІІІ ст., разом з системою судових і економічних імунітетів, стає підставою для формування рицарського стану в Центральній Європі [44, c. 27-28].

Про запізнілий характер перетворення приватного землеволодіння у центральний критерій принналежності до боярської групи, крім розглянутих вже у попередніх підрозділах обмежень землевласницьких прав та повинностей русьої шляхти, може свідчити також майже повна відсутність імен, утворених на основі маєтків, якими вони володіли, що видно хоч би з тестаційних формул галицьких документів другої половини XIV ст. [37, c. 46]. У другій половині XIV ст., здається, тільки Ходко Бибельський з поміж галицького боярства прийняв напостійно форму імені, утворену від його родового гнізда Библа. Натомість загал галицького боярства, у тому числі і найвпливовіші з поміж них (Гліб Дворскович, Ходко Лоєвич, Васько Кузьмич, Петро Іванович, Кадольфовичі та Патрутовичі), хоча вже і були дідичними власниками, проте ніколи не вживали топонімічних форм імен, що часто унеможливлює ідентифікацію їхніх родових маєтків. Перевага патримонічних форм у передачі боярських імен над топонімічними все ще помітна на початку XV ст. Для прикладу на документі судового вироку у суперечці між Владиславом Ягайлом та Ядвігою Пілецькою за Тичин і Заліську волость з 1404 р., на якому як свідки фігурує численна група руських зем’ян (28 осіб), кількісне співвідношення між цими формами запису імен складає 10 до 18 на користь родової форми [7, № 38]. При цьому з 10 зем’ян, чиї імена були записані у топонімічній формі, лише 6 були русинами за походженням (Бенько Жабокрицький, Іван Клецький, Андрейко і Грицько Бибельські, Гринько Соколецький, можливо Данило Задеревицький). Натомість у другій групі шляхти, що не вживала топонімічних додатків до своїх імен, за вийнятком двох осіб (Яшек Мазовшанин і Ян Фортуна), усі решта належали до нащадків руських бояр. Серед них бачимо таких великих землевласників і впливових постатей тогочасного галицького суспільно-політичного життя, як Грицько Кірдейович, Волчко Преслужич, Васько Тептюкович, Костько Слонечкович, Костько суддя перемиський і Яцько суддя сяноцький. Родові форми передачі імен, характерні для руського боярства, ще можна також знайти, хоча і в незначній кількості, на документах вассальної присяги, що її складала руська шляхта перед Владиславом Ягайлом у 1427 р. у Галичі. Подібна патронімічна форма імен була настільки традиційна для руського зем’янства, що нерідко топонімічні додатки до їхніх імен, які вони прибирали за польською модою, спотворювалися і передавалися як патронімічні. Наприклад, на згаданих документах присяги руської шляхти з 1427 р. зустрічаємо Klepko Chilczycz, а не de Chilczycze, Jurga Sostalowycz, а не de Ostalowycze, Stanko Kuropatnycz, а не de Kuropatnyky [15].

2.1.3.2. Термінологія королівських надань та проблема походження умов шляхетського землеволодіння

Друге важливе питання – це проблема трактування термінології донаційних документів правителів для Галицької Русі. Частина істориків дотримується думки, що надання iure feoudali репрезентували добре знану в західноєвропейському середньовіччі систему ленно-вассальних, феодальних відносин та землеволодіння. Так, І. Лінниченко вважав, що початки феодального землеволодіння в Галицькій Русі заклав Казимир ІІІ, а систематичне запровадження цієї моделі соціальних відносин здійснив виходець з германізованої Сілезії Владислав Опольський. За І. Лінніченком, за часів Владислава Ягайла на більшості території Галицької Русі надання iure feodali зникають, пересуваючись на південно-східні кордони краю та на Поділля [41, c. 34-36, 41-42]. Факт рецепції західноєвропейського феодального права та інституту ленів приймав також Войцєх Гейнош, хоча і обмежував їхнє функціонування лише до приватноправних відносин. На думку В. Гейноша, форми залежностей, вироблені в руських часах лише, полегшили поширення ленних стосунків в Галицькій Русі в другій половині XIV ст [97, s. 6]. Безперечно такими, що належать до вассально-ленних відносин західноєвропейського типу, вважав умови надань в Галичині і А. Прохазка. Зокрема, він визначав обов’язок визначеної військової служби та пов’язані з ним приписи особистого проживання та заборони вільного продажу маєтку як характерні риси саме вассально-ленних відносин [133, s. 11-12].

Натомість серед істориків, що висловлювали скептицизм з приводу відповідності галицьких форм шляхетського землеволодіння західноєвропейським суспільно-правним зразкам, були Михайло Грушевський та Людвік Виростек. Обидва вчені вказували на можливу місцеву генезу служебного землеволодіння, деякі елементи якої могли бути рецепцією норм рицарського права країн Центральної Європи, а інші – могли бути успадковані з часів Галицько-Волинської держави. М. Грушевський не виключав можливості певних впливів феодального права в Галицькій Русі, особливо в період панування Владислава Опольського [32, c. 78]. Однак вчений вважав, що формування умовного шляхетського землеволодіння тут було швидше результатом “текучих потреб польської політики“, зумовленим необхідністю захисту кордонів від татарської загрози, аніж наслідком свідомої та цілеспрямованої імплементації західного феодального права в краї. При цьому М. Грушевський підкреслював факт існування служебних, прекарних форм шляхетського землеволодіння у сусідніх з Галицькою Руссю землях Великого Князівства Литовського, які за своїми умовами стояли близько до галицьких, але не були пов’язані в жодний спосіб з нормами ленного права. Зокрема майже ідентичні галицьким умови шляхетського землеволодіння на Поділлі, на думку М. Грушевського, своєю генезою сягали допольських часів, про що збереглися прямі вказівки в місцевих грамотах з першої половини XV ст. [31, c. 165-166; 32, c. 74-75, 78-79, 82].

Для Л. Виростка, у свою чергу, надання iure feodali були радше спробою описати у поняттях західного феодального права обов’язки руських зем’ян, що існували тут ще з часів Галицько-Волинської держави. У концепції Л. Виростка умовна військова служба була ключовим елементом суспільного ладу Галицької Русі, який історик характеризував як “систему військового устрою” і в якому усі соціальні відносини були підпорядковані потребі захисту східних кордонів. Зокрема Л. Виростек, на відміну від інших істориків (А. Прохазка, М. Грушевський, Г. Пашкєвич), вбачав у поширенні в Галичині чітко визначеної військової служби норму, що походила з часів допольського чи доугорського панування. Свій висновок вчений, зокрема, підкріплював аналізом двох актів князя Юрія Тройденовича для Заболоття коло Нижанковичів, облятованих в 1523 р., в яких йдеться про аналогічну до пізніших надань військову службу [168, s. 139, 140-141].

Ригористичний правничий формалізм, який панував у інтерпретаціях питання про феодалізм у Галицькій Русі серед істориків кінця XIX-початку ХХ ст., передбачав, з одного боку, строге розмежування надань на феодальному і дідичному праві, а з іншого, намагався ідентифікувати певні повинності чи обов’язки руської шляхти, які містилися у донаційних привілеях, як елементи “класичної” вассально-ленної системи. Однак такі пояснення не можна вважати задовільними. Зокрема дуже часто спостерігаємо відсутність чіткого розмежування в умовах надань на ленному та дідичному праві. Умови надань на дідичному праві, які всіляко підкреслювали контроль за наданою земельною власністю з боку володаря та строгу залежність володіння землею від виконання військової служби, визначали служебний та залежний характер дідичного землеволодіння не меншою мірою, аніж у випадку ленних надань [32, c. 66, 96; 133, s. 10-12; 148, s. 37-38]. Про подібність обидвох типів надань свідчить хоча б той факт, що такі ключові повинності руської шляхти, як королівський дозвіл на купівлю-продаж маєтку, право алієнації чи заміни наданих маєтків, залежність володіння від військової служби, влада залишала часто незмінними, незалежно від того, йшлося про дідичні чи про ленні надання. Так само відсутність чітких відмінностей між обидвома типами надань помітна подекуди у формулярі роздавничих документів. Деякі документи взагалі не уточнювали, на якому праві власності володів маєтком шляхтич, як це бачимо, наприклад, з документа Владислава Ягайла для Яна з Бєрави [9, t. IV, № XVI]. Відомі також документи, де дідичне право власності поєднувалося з термінологією ленно-васссальних стосунків. Наприклад, надання Владислава Опольського для Гичка Сланча з 1375 р. визначає право власності отримувача як дідичне, але й підкреслює, що Гичко має володіти маєтком як вассал князя que ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent [9, t. II, № VI].

Вживання “термінології”, що виводилася з репертуару західноєвропейського феодального права, у галицькоруських документах було певним загальником, правничою абстракцією, якою могли окреслювати дуже різні форми соціальних відносин, що мали набагато більше розбіжностей, ніж подібностей. Виглядає, що тип соціальних стосунків, що його джерела другої половини XІV – першої половини XV ст. окреслюють як ленно-вассальні, незалежно від його генези, був інтегрований в систему місцевих служебних відносин та тісно переплетений з іншими формами служебного землеволодіння. Є підстави припускати, що застави королівських маєтків також наближалися за своїми служебними обов’язками до ленних надань. Зокрема, так було на Поділлі, де модель соціальних відносин, хоча і з певним запізненням та видозмінами, формувалася за зразками, виробленими в Галицькій Русі. Маємо приклади, коли шляхта спочатку отримувала записи сум на королівських маєтках, а потім ці ж маєтки діставали статус ленного землеволодіння [31, c. 230]. Ще одним посереднім доказом такої подібності між ленними наданнями та записами сум можуть слугувати матеріали ревізії заставлених королівських маєтків Руського воєводства з 1469 р. Характерно, що об’єктами перевірки королівських урядовців були не лише документи запису сум, але також і ленні надання [12].

З іншого боку, такі форми служебного землеволодіння, як війтівства і солтиства на німецькому праві, пробувано прирівнювати або концептуалізувати в категоріях ленно-феодального права. Так, у 1424 р. Владислав Ягайло надав братам Янові, Клименсові і Спиткові з Сімушової солтиство в Нагуєвичах на ленному праві (ut haec scultecia iure feudali donata censeatur) [27, cz. VII, № 1964]. Одне з найвлучніших сформулювань уявлення про війтівство як про ленне землеволодіння належить перу анонімного правника з кінця XV ст., який, на жадання одного з представників можновладчої родини Мельштинських, дав свою оцінку її привілеям на відібрані у них свого часу Самбір та Самбірський повіт. Оцінюючи надання Спитком з Мельштина війтівства в Самборі наприкінці XІV ст. якомусь Генрикові, згаданий правник підкреслює: Potuit tamen ad predecessores vestros ista advocacia una cum privilegio devolvi, licet non sit reempta, videlicet iure feodali. Omnes enim advocacie, quia non in censibus, sed in serviciis sunt locate, ergo respectu locandis, id est domini, qui confert sibi advocaciam et iniungit condicionem et modum servicii, obtinet ius feodali, respectu vero aliarum personarum extranearum obtinet ius civile maydburgebse [9, t. VI, № CXLVI].

На взаємопереплетіння обов’язків, властивих для різних форм служебного землеволодіння, вказують також відомі документи про переведення маєтностей шляхти з ленного на земське право [41, c. 41-42; 133, s. 22]. Так, документ з 14 листопада 1387 р., яким Владислав Ягайло перевів земельну власність Бенька з Жабокрук з феодального на дідичне право, залишає в силі omnia et singula iura Ruthenica in terra Russie ab antiquis temporibustenta et habita plenario conserva(re) [27, cz. VI, № 1532]. У світлі вищенаведеної цитати не виключено, що галицькі iura feudalia могли включати повинності різного походження, включно з давньоруськими. Характерно, що зі згаданих документів загалом важко скласти враження про те, від яких саме повинностей звільнялися посідачі власності на ленному праві і в чому власне полягала специфіка цього типу землеволодіння. Той же документ для Бенька з Жабокрук говорить лише про omnia iura feodalia, modos et consuetudines universas removen(do), dantes etiam et confern(tes) prefato Benconi, suis heredibusplenam et omnimodum facultatem prefatos villasvendere, tenere, comutare. Відсутність будь-яких уточнень щодо обов’язків, характерних тільки для ленного права, маємо також у випадку маєтностей Васька Тептюковича, які були переведені de Iure feudali alias Szluskiego Владиславом Ягайлом у 1416 р. При цьому важливо відзначити, що, перевівши маєтки Васька Тептюковича на земське польське право, Ягайло фактично зберіг за собою незмінними ті самі повинності, які застерігав Владислав Опольський у свому ленному наданні з 9 грудня 1375 р. [9, t. V, № XXX].

Як бачимо, вищезгадані документи переводу шляхетських маєтків на земське право обмежуються лише загальними згадками про звільнення від обо’язків, які приписувалися наданням ленного права, залишаючи їх детальний опис та перелік повинностей поза писаним документом. Важливо відзначити, що ця риса була характерною для більшості королівських надань в Галицькій Русі загалом. Переважна більшість повинностей руської шляхти, за винятком вже згадуваних обов’язків, безпосередньо пов’язаних з виконанням військової служби та річної сплати двох грошів з кожного селянського двору, які зустрічаємо майже в усіх привілеях, регулювалася на основі усного звичаю та земської практики і, як правило, не фіксувалися в роздавничих документах зовсім, або ж про їх існування згадувалося лише в загальних виразах [9, t. ІV, № ХVІ; 31, c. 158; 32, c. 65, 76]. Лише нечисленні згадки в джерелах дозволяють частково відтворити додатковий обсяг обов’язків руської шляхти. Так, лист перемишльського судді Костька до Владислава Ягайла, написаний десь між 1386-1418 рр., повідомляє про збір вівсяної данини зі шляхти Перемишльської землі. Про сплату вівса, накладену на руську шляхту, повідомляє також Брестський привілей, виданий Владиславом Ягайлом для польських станів у 1425 р. Згідно з текстом привілею, шляхта Галицької Русі була зобов’язана сплачувати цю данину до смерті Ягайла. Іншим джерелом, що містить інформацію про служби і повинності руської шляхти, є “Історія” Я. Длугоша. Оповідаючи про урівняння в правах руської шляхти з польською у 1434 р., Длугош перелічує multa et graviora tum tributa tum onera, які були накладені на шляхту Галицької Русі в часи Владислава Ягайла і які, крім власне військової служби, включали також допомогу при будівництві королівських замків, річну плату двох мір вівса, двох мір жита та чотирьох грошів.

Найкращим свідченням ключової ролі усного права і звичаю у функціонуванні військово-служебної організації в Галичині того часу може слугувати надання та володіння земельною власністю, не підкріплені жодними писемними королівськими документами [168, s. 31-32, 138]. Існування такої практики відоме переважно з королівських документів, які підтверджували таке землеволодіння вже, так би мовити, post factum. Наприклад, Владислав Ягайло надав у 1391 р. для Васька і його сина Волчка села Раденичі, Димошичі і Козловичі, якими згадані особи, згідно з цим документом володіли перед тим: et quas hucusque possederunt et possident [27, cz. VI, № 1577]. Документ Владислава Опольського з 1385 р. для Дмитра з Скоромохів, яким князь підтверджує право власності Дмитра на Скоромохи і Войнилів, підкреслює: villas subscriptas videlicet Skoromochy et Wonylow sitas in districtu Haliciensi Demetrii nostri fidelis de Skoromochy fore et fuisse ab antiquo suas invenimus et reperimus, ac in possessione constitutum [3, № 4]. Право власності перемишльського єпископа Іллі на Лисичий Брід в Самбірському повіті було визнане самбірським старостою Сташком з Давидова не завдяки писаному документу, але на основі зізнань свідків, які підтвердили, що перемишльські єпископи володіли цією землею з часів князів Льва і Юрія [1, № 31].

Можна також навести інші приклади, які виявляють суттєву різницю в часі між правною акцією, за якою шляхтич отримував право на маєтність, та виставленням самого документа. Так, обставини отримання Яном Зубрським привілея на осадження Скнилова і війтівство у цьому ж селі від Владислава ІІІ у 1437 р. показують, що право на володіння Скниловом було надане Янові зі Зубри ще Владиславом Ягайлом, однак через недогляд королівського підканцлера документ так і не з’явився за життя батька Владислава ІІІ. Цікаво відзначити, що надання Владислава ІІІ для Яна зі Зубри було зроблене на прохання і за підтвердженням влоцлавського єпископа Владислава, який в часі панування Ягайла і був тим підканцлером, з вини якого канцелярія не випустила привілей [9, t. V, № LXX]. Інший приклад – це надання письмового привілею на князство в Маковій Самбірського повіту для Іллі Волоха, зроблене перемишльським старостою Миколаєм з Конєцполя. Як випливає з тексту документа, згаданий Ілля Волох володів князством в Маковій ще з часу, коли старостою був батько Миколая, Пшедбор, який і надав право осадження Макови Іллі [9, t. VI, № LVIII]. Село Урож з руським монастирем у Самбірському повіті – родове гніздо родини Уроських гербу Сас - початково належало першому відомому представникові цієї родини Станіславові Близнецю як вислуга (deservita), надана князем Юрієм Наримунтовича і не підтверджена жодним письмовим документом. Станіслав Близнець отримав письмовий документ на цей маєток лише за правління Владислава Опольського як компенсацію за забране у нього село Бранницю [27, cz. ІV, № 1043].

Хронологічна розбіжність між часом отримання земельної власності і письмовим підтвердженням на володіння цією власністю вказує, наскільки нестійким залишався статус отримувачів власності на Русі, що добре відповідає часто посвідчуваній у джерелах політиці земельних конфіскацій чи заміни власності, практикованих володарями. Ця особливість донаційної політики демонструє також ключову роль письмового документа в процесі нобілітації класу землевласників на Русі, а також у зміцненні їхніх прав власності на надані маєтки. Л. Виростек, який торкався цієї проблеми у свому дослідженні шляхетських родин гербу Сас, підкреслював, що відсутність підтверджень у значної кількості надань свідчить. наскільки важкою і довгою могла бути вислуга в Галицькій Русі, де було порівняно легко осісти, але важко отримати письмове підтвердження і стати nobilis [168, s. 138].

Питання появи приватних повітів у Галицькій Русі та характеру стосунків, які панували в цих можновладчих анклавах між їх власниками та місцевою шляхтою, як і питання щодо надань iure feudali, які зустрічаємо в роздавничій політиці Владислава Опольського та Вадислава Ягайла, не отримали дотепер однозначного пояснення серед істориків. Факти вираження відносин між власниками повітів та підлеглою їм шляхтою в категоріях ленного права слугують для частини істориків ще одним, чи не найголовнішим аргументом для ствердної відповіді на питання про існування феодалізму західноєвропейського зразка і, зокрема, ленного права, в Галичині. При цьому, як правило, існування ленів та інших форм залежності шляхти в галицькоруських володіннях можновладців у другій половині XІV–XV ст. прирівнюється до ленних відносин, які епізодично виступають в окремих регіонах Польської Корони та на суміжних з нею територіях Сілезії, Мазовша і Помор’я. Широка географія цього типу відносин власності і влади, в контексті яких розглядаються руські служебні практики для підтримки згаданої тези, включає, між іншим, ленні стосунки в прикордонній з Сілезією Всховській землі, дідичні надання вільних ланів з обов’язковим виконанням військової служби на північно-західному кордоні Великопольщі в часах Владислава ІІІ і Казимира Ягеллоньчика, схожі за своїми умовами до галицьких земельні надання ad communia servicia на пізньосередньовічному Мазовші, зверхність краківських єпископів над шляхтою в Сєвєрськім повіті [104; 105; 139, s. 67-72; 142]

Однак, спроби пояснити виникнення й існування ленної системи в Галицькій Русі, якщо за таку вважати надання Владислава Опольського або манів Ярославських, лише як результат рецепції інститутів західноєвропейського феодального права, без врахування місцевої традиційної служебної організації давньоруського походження, страждають певною однобічністю і не завжди виглядають переконливими. Так, деякі дослідники (Ю. Кус) висувають цілком слушні зауваження про подібність чи ідентичність галицькоруського повіту XIV-XV ст. та давньоруської волості [115, s. 24-25]. Однак, при цьому, залишають цілком поза увагою питання про адміністративні функції, які звичайно належали до центрів давньоруських волостей, і, зокрема, різні повинності, що традиційно виконувала служебна людність на користь прилеглих замків.

Можна припустити, що передача повітів у приватні руки внаслідок королівських надань другої половини XIV- початку XV ст. створила групу нових власників, однак заледве чи вона докорінно вплинула на тип стосунків між волосними гродами як центрами локальної влади та місцевими групами служебної шляхти, що тримала свої земельні маєтки взамін за різного роду замкові служби. “Феодалізація” відносин у приватних повітах у формі ленного землеволодіння, як це мало місце у володіннях Ярославських, носила часто вторинний характер щодо вже існуючої на цих землях військово-служебної організації. Остання могла мати частково давньоруську генезу, а частково бути результатом політики вже польської влади у справі організації оборони краю на основі залучення до військової служби представників різних соціальних та етнічних груп населення.

Практика надань повітів, особливо за часів Владислава Ягайла, виказує, на нашу думку, не стільки можливі впливи західноєвропейського феодального права, скільки надзвичайно сильну схожість з ситуацією в руських землях Великого Князівства Литовського. З точки зору організації локальних інтститутів влади та соціальних структур землі Галицької Русі та Великого Князівства Литовського у другій половині XIV- на початку XV ст. становили у багатьох аспектах єдиний соціально-інституційний простір. Подібно до Галицької Русі, замки і прилеглі до них волості функціонували у Великому Князівстві Литовському як ключовий елемент в організації того, що Наталя Яковенко вслід за М. Владимирским-Будановим назвала “військовою колонізацією” українських земель Князівства. Ці замки і волості мали важливе значення у визначені соціальної позиції місцевих груп служебних землевласників [55, c. 28-31].

Передача повітів-волостей у руки князів з пануючої династії була загальноприйнятою практикою в керуванні Великим Князівством Литовським. Коли йдеться про роздавництво повітів, то можна з усією певністю говорити про умовність кордону між Галицькою Руссю та руськими землями Великого Князівства Литовського, що стає особливо помітно з початком панування династії Ягеллонів в обидвох державних утвореннях. Владислав Ягайло та інші представники його династії розглядали Галицьку Русь, Поділля чи Волинь радше як свої патримонії, незалежно від того, до якої держави вони належали, застосовуючи ідентичні, переважно почерпнуті з литовсько-руської практики, техніки влади в цих регіонах. Так, Владислав Ягайло у перші роки свого панування в Польській Короні надавав повіти не лише в Галичині (надання для Яна з Тарнова і, напевне, Спитка з Мельштина), але й на території Волині, як це бачимо на прикладі надання Острога разом з повітом для Федора Даниловича Острозького [11, t. 1, № V]. Також обіцянка Владислава Ягайла не віддавати нікому з князів чи інших осіб у власність Львівську землю, зафіксована окремими документами з 1388 і 1389 рр., пізніше у 1392 р. була поширена на Луцьку землю [9, t. II, № XVII, t. III, № L; 11, t. 1, № XIIІ]. У випадку Поділля найбільш характерним у цьому відношенні є вже згадане надання Поділля Спиткові з Мельштина, який тримав цю область подібно до інших руських і литовських князів [114, s. 29].

Таким чином, намагання розглядати усі форми умовного землеволодіння та військової служби лише крізь призму категорій і понять, запозичених з дослідницького репертуару європейського феодалізму, дає часто викривлений і однобічний образ соціальних стосунків у Галицькій Русі. Подібна інтепретація є хибною передовсім з методологічної і епістемологічної перспективи. Зведення різних за своїм характером і генезою служебних відносин в Галицькій Русі лише до привнесених західноєвропейських зразків ленно-феодального права страждає ессенціалізмом [65]. Західноєвропейський феодалізм слугує в таких дослідженнях як певний загальний стандарт чи модель, з якою порівнюють, шукаючи подібності та накладаючи категорії та поняття західноєвропейського феодалізму на місцеві стосунки, або відносно якої вимірюють девіаційність того чи іншого локального випадку. Універсальний характер згаданої моделі феодалізму по суті залишає без належної уваги унікальність і своєрідність місцевих стосунків.

Як слушно зауважив з цього приводу відомий польський дослідник Станіслав Руссоцький, котрий обстоював тезу про місцеву генезу служебних стосунків і землеволодіння і заперечував роль впливів феодального права, принцип наділення служебників землею є настільки простим, що не існувало якої-небудь потреби запозичувати її з Заходу [140, s. 12]. Формування служебного землеволодіння в Східній Європі відбувалося в принципово іншому соціокультурному контексті і було зумовлене принципово іншими обставинами, ніж це мало місце у випадку феодальних стосунків у Західній Європі. Відносно рання централізація державної влади в країнах Центрально-Східної Європи XIV-XV ст. дозволяла володарям зберігати безпосередній контроль над усіма групами служебного рицарства та земельними ресурсами. Це було головною перешкодою для виникнення всередині рицарства ленно-васальних стосунків західного типу та зумовлювало маргінальність подібних феодальних форм соціальних зв’язків у регіоні [85; 86, s. 16].

2.1.4. Уряд старости та повинності шляхти.

Важливим елементом описаної вище моделі взаємовідносин королівської влади і локальної шляхетської спільноти, яка склалася у Галицькій Русі, була адміністративна система управління, основою якої був уряд старости [38; 39; 76]. У текстах королівських надань, які регламентують шляхетське землеволодіння, неодмінно присутні згадки про старост як головних виконавців королівської політики на новоприєднаних землях і посередників між королівською владою і шляхетським суспільством Галицької Русі. Особливий соціально-правовий статус руської шляхти, який закріплювався шляхом фіксації в королівських наданнях її обов’язків на користь королівської адміністрації, створював широке поле для існування багатьох форм залежностей місцевої шляхти від влади старост.

Уряд старости з’явився в Польщі на рубежі XIII-XIV ст. і був перенесений сюди в часи короткотривалого панування чеського короля Вацлава ІІ (1291-1305). У процесі централізації структур влади, який відбувався в Польщі протягом XIV ст., старостинський уряд перетворився в руках королів на найбільш ефективний важіль управління окремими провінціями. Як королівські намісники старости володіли правом очoлювати посполите рушення та організовувати оборону підвладних їм територій, збирати податки і управляти королівськими маєтками. Вони здійснювали суд над шляхтою, відповідали за виконання судових вироків і королівських наказів [116]. Широкі поліційно-репресійні повноваження, які зосереджувалися в руках старост, дали підставу Янкові з Чарнкова характеризувати їх як defensores pacis et tranquilitatis zelatores, predonum atque furum persecutores hostiles [116, s. 41]. Подібно Марцін Кромер підкреслює, що староста “є сторожем і оборонцем не лише королівського замку, але також миру і громадського ладу в межах свого староства: він має оберігати від насильства, охороняти і очищати від злодіїв і розбійників. Тому також має широку судову і екзекуційну владу не лише в стосунку до сільського населення і міщанства, але також щодо людей зі шляхетського стану ” [21, s. 136].

В уявленнях та ментальності польського середньовічного суспільства високий авторитет і престиж старост найкраще віддзеркалював термін brachium regale (королівське рамено) – він підкреслював їхній тісний зв’язок з персоною володаря. Згідно з Великопольським статутом Казимира ІІІ Великого, навіть просте оголення меча в їх присутності каралося так само, як те саме у присутності короля [26, s. 153-154]. Важливість уряду старости також постійно підкреслюють привілеї, які видавалися королями Анжуйської і Ягеллонської династій польським станам в останній третині XIV ст. У них знаходимо постійні нагадування і застереження про те, що королі мають призначати старостами тільки поляків [19, s. 185].

Від початку XV ст. повноваження старост зазнають обмежень в результаті розширення станових привілеїв польської шляхти. Так, згідно з Червінським привілеєм з 1422 р., староста не мав права конфісковувати шляхетські маєтки без відповідного судового вироку земського суду. Червінський привілей забороняв також поєднювати уряди старости і земського судді [19, s. 222]. Прийнятий в 1423 р. Вартський статут обмежив судову владу старост до так званих чотирьох старостинських артикулів ( пограбування на дорозі, підпал, напад на помешкання, згвалтування) [59, s. 478; 111; 170, s. 67-68]. Чергові три привілеї, Брестський (1425), Єдльненський (1430) і Краківський (1433), були своєрідною кодифікацією попередніх здобутків шляхти, а також містили нові положення, спрямовані на обмеження влади старост. Зокрема, була прийнята засада neminem captivabimus, nisi iure victum, яка гарантувала особисту недоторканість шляхтича [14, t. II, № 146]. Цереквіцько-Нєшавські привілеї (1454) закріпили ці обмеження компетенції старост [19, s. 265-266]. Окремий пункт цих привілеїв містив заборону для короля призначати в будь-якій землі Корони, за вийнятком Краківської, воєводу або каштеляна гродським старостою [19, s. 272].

Відомості про існування уряду старости в Галицькій Русі з’являються відразу ж після її завоювання Казимиром ІІІ. У 1351 р. як перший руський староста згадується Оттон з Пілчі [135, № 1149]. У період 1351 - 1372 рр., тобто задовго до початку управління в Галицькій Русі Владислава Опольського, тут функціонував лише уряд руського старости, який в джерелах виступає як capitaneus terrae Russiae, capitaneus Russiae, capitaneus Russiae generalis, “староста руской землі” [76, s. 12]. Єдина відома згадка про сяноцького старосту Петра [135, № 2541] з 1352 р., не дозволяє робити висновків, що цей уряд діяв в Сяноку постійно: на документі з 1359 р. серед свідків знаходимо не старосту, а бурграбія сяноцького; територіально-адміністративна одиниця, яку він очолював, називається castellania Sanocensi [76, s. 18]. Як переконливо показав Л. Ерліх, уряд, котрий галицькі латиномовні джерела другої половини XIV ст. окреслюють як pallatini, castellani чи burgrabii, був нічим іншим як добре відомим з давньоруських часів інститутом воєводи, який стояв на чолі традиційної адміністративної одиниці - волості [76, s. 28; 99; 119; 121]. Таким чином, у згаданий період генеральний руський староста був єдиним старостою в Галицькій Русі – він очолював ієрархію влади, багато елементів якої були успадкованими з часу Галицько-Волинської держави.

За управління Владислава Опольського з’являються згадки про уряд старости в Перемишлі (1375-1377) і Сяноку (1376-1377) [76, s. 23-24]. Епізодичний характер згадок дає підстави стверджувати, що там цей уряд ще не функціонував стало. Документи періоду, коли Галицька Русь безпосередньо перебувала під владою Анжуйської династії (1379-1387), підтверджують цю тезу. Поза урядом генерального руського старости, що, як і в попередній період, очолював адміністрацію краю, не маємо інформації про старост в інших містах. Більшістю повітів, які згадуються в галицьких документах (1372-1387), все ще керували воєводи. Їх присутність джерела фіксують у Львові, Перемишлі, Сяноку, Галичі, Коломиї, Жидачові, Самборі, Ярославі, Городку і Стрию [76, s. 20, 34].

Новий етап у поширенні уряду старости в Галицькій Русі почався після повторного її приєднання до Польської Корони в 1387 р. У цей час старосту бачимо в Сяноку (1394) і Галичі (1390) [135, № 323, 2542]. Їхня діяльність набуває постійного характеру. Водночас, поступово зменшується вплив і влада генерального руського старости, за яким закріплюється управління лише львівським староством.

У період до впровадження польського права на Русі і до видання привілею 1434 р., старостам як представникам королівcької влади в регіоні належало право юрисдикції над шляхтою. Цей факт, зокрема, промовисто засвідчує добре знана дослідникам записка сяноцького суду, в якій зазначено: tempore iuris ruthenicalis erat moris inscriptionis facere coram capitaneis pro causis quibuscunque [9, t. XI, № 1445; 32, c. 312; 41, c. 17; 121, s. 41]. Подібно холмський земський суд у одній зі своїх записок з 1465 р., оцінюючи правомочність судового документу старости з 1417 р., відзначив, що в той час iudex et subiudex terrestres non fuerunt in terra Chelmensi instituti sed omnes reformaciones coram capitaneis reformabantur et agebantur [113, s. 84]. Про право судівництва стосовно шляхти свідчить також титул, з яким фігурує на документі 1402 р. сяноцький староста Сцібор з Оглендова: iudex iuris provincialis terrigenarum supremus [9, t. VII, № XXIII].

Як королівські урядники старости також регулювали і контролювали стосунки в сфері земельних відносин. Через старост шляхта отримувала королівський дозвіл на продаж землі і якраз вони засвідчували, що дана угода відбулася. У документі, виставленому з приводу продажу Андрієм Чурилом з Стояниць села Черепин Осташкові з Давидова, львівський староста Флоріан з Коритниці засвідчує отримання відповідної згоди короля [9, t. II, № XXXVII]. Подібно Бенько з Жабокрук, укладаючи угоду на купівлю села Дерев’ятники у Проця зі Стояниць, зазначає, що той має старатися про дозвіл у короля або старости [9, t. IX, № XIII]. Відомі також випадки, коли за наказом короля старости переводили земян з одних маєтностей в інші [5, № 5].

У процесі постійного обміну послугами і знаками взаємної лояльності, яких вимагали зв’язки патронату і клієнтели, старости активно користали з переваг свого становища медіаторів між королем і місцевою шляхтою. Як керівники оборони від татарських набігів старости могли на свій розсуд виділяти перед королем своїх клієнтів і просити про надання їм земельних надань. Наприклад, надання Казимира ІІІ для Вацлава Голуховського було здійснене ad peticionem Militis Domini Ottonis Capitanei terrae Russiae [9, t. II, № II]. У 1442 р. на прохання Петра Одровонжа Владислав ІІІ надав Будзівойові Мамайовичу у заставу село Дуньковичі (Перемишльська земля) [9, t. VIII, № LXVII]. У 1451 р. Казимир ІV Ягеллончик надав пустку Ясниська Станькові і Івашкові Давидовичам за їхні заслуги в охороні кордонів від татарських нападів. На цей раз клопотання виходило від старости Анджея Одровонжа [9, t. V, № CXXXI ].

Старости не лише виступали як посередники між королем і місцевою шляхтою у справі роздавництва королівських маєтків на Русі. Відомі приклади, коли королівські намісники переймали на себе цю королівську прерогативу. Вже згадувався документ самбірського старости Сташка з Давидова, яким той підтвердив перемишльському єпископові Їллї володіння угіддям Лисячий Брід в Самбірському повіті [1, № 31]. Інший приклад - це два надання війтівств і права локації на німецькому праві відповідно Глинян і Щирця, зроблені у 1397 р. генеральним руським старостою Яном з Тарнова для Петра Шиделя та Мацєя [9, t. І, № VIIІ, t. ІХ, № VI]. Ці привілеї були лише згодом підтверджені королем.

2.1.5. Привілеї 1430-1434 рр. та поширення польського права в Галицькій Русі.

Неповноправний статус руської шляхти у складі Польської Корони, найбільш виразними ознаками якого були обмеження землевласницьких прав та численні повинності, проіснував офіційно до тридцятих років п’ятнадцятого століття. Саме в останнє десятиліття правління Владислава Ягайла стають помітними перші ознаки змін в королівській політиці щодо соціальної еліти Галицької Русі. Вперше обіцянка поширити привілеї і права польської шляхти на зем’янство Галицької Русі з’являється у Брестському привілеї в 1425 р. [14, t. ІІ, № 149]. Найбільш правдоподібне пояснення мотивів, якими керувався Владислав Ягайло, йдучи на поступки руській шляхті, було бажання заручитися підтримкою місцевої еліти в його династичних планах, спрямованих на збереження за своїми синами прав на польський престол. Тут слід вказати на певну непослідовність руської політики Ягайла того часу. З одного боку, у Брестському привілеї король декларував свої наміри зрівняти руську шляхту в правах з польською, а з іншого, зберігав незмінними деякі повинності, зокрема вівсяну данину, яку руська шляхта мала сплачувати аж до смерті Ягайла. Знаємо також випадки, коли самостійні спроби руської шляхти домагатися рівних прав зі шляхтою інших земель Корони закінчувалися репресіями. Через рік після видання Брестського привілею, у 1426 р. відмова руської шляхти безоплатно брати участь у військовому поході в Угорщину призвела до санкцій проти протестуючих у вигляді ув’язнення та конфіскації маєтків [18, t. IV, p. 543; 32, c. 85; 113, s. 89-91; 118, s. 20]. Замирення між королем і шляхтою відбулося, напевне, наступного року, під час довготривалого перебування Владислава Ягайла на Русі (середина квітня – кінець липня 1427 р.). Наприкінці серпня 1427 р. руська шляхта, що масово з’їхалася на свій з’їзд до Галича (понад 400 учасників), склала присягу вірності королю [15; 113, s. 91]. Попри цю масову підтримку руської шляхти для династичної політики Владислава Ягайла, виказану в гомагіальних актах 1427 р., наступний королівський привілей для станів, виставлений в Єдльні 1430 р., який санкціонував запровадження польського територіально-адміністративного устрою в Галицькій Русі, залишив незмінною умову про сплату вівсяної данини [14, t. ІІ, № 177]. Є підстави вважати, що вівсяний податок з руської шляхти був не єдиною повинністю, яку намагався зарезервувати за собою Ягайло. Привілей Владислава ІІІ з 1434 р., який остаточно підтвердив зрівняння в правах руської шляхти з польською і який відомий лише в переказі Яна Длугоша, перераховує також інші повинності, від яких звільнялася шляхта Галицької Русі [18, t. IV, p. 548-549; 32, c. 83; 118, s. 16-18].

Про те, що Владислав Ягайло не мав наміру поширювати на руське зем’янство весь обсяг привілеїв і прав, яким володіла польська шляхта, свідчать також описані Я. Длугошем обставини виставлення Владиславом ІІІ привілею в 1434 р. Польський хроніст стверджував, що багато з-поміж польського можновладства були невдоволені королівським рішенням надати руській шляхті права, як у польської шляхти, мотивуючи це тим, що противником такого плану був сам покійний Владислав Ягайло [18, t. IV, p. 548]. Очевидно, саме опір, який чинився поширенню станових шляхетських привілеїв на руське зем’янство, став причиною утворення конфедерації шляхтою з усіх земель Галицької Русі, зібраної 14 липня 1436 р. на річці Рак між Вишнею і Родятичами. Учасники конфедерації задекларували, що надані їм привілеї і права мають залишатися незмінними і зобов’язалися виступити разом проти всіх, хто б спробував на них посягати [14, t. III, № 39].

“Руське питання” у внутрішній політиці Корони в 20-30-х роках XV ст. і, зокрема, ставлення та роль різних груп польської еліти влади в подіях 1430-34 рр. стали останнім часом предметом уваги краківских істориків Януша Куртики і Мацєя Вілямовського. У свому дослідженні поширення польських земських урядів і судової системи в Галицькій Русі М. Вілямовський зупиняється також на аналізі політичних орієнтацій і пов’язань осіб, які були номіновані на уряди в цей час. В інтерпретації автора, впровадження земських урядів у Галицькій Русі було частиною політичних планів королівського двору і особисто Владислава Ягайла по створенню нової групи впливу в еліті влади, яка б могла скласти альтернативу та послабити позиції партії краківського єпископа Збігнєва Олєсніцького. Власне цим пояснюється, на думку М. Вілямовського, значне число вихідців з Великопольщі (Вінцентій Швідва з Шамотул), королівських дворян (Ян Менжик з Домброви, Петро Одровонж зі Спрови) та осіб, пов’язаних з конкуруючими з Олєсніцьким таборами Шафранців і королеви Софії серед урядової еліти нового Руського воєводства [165, s. 117-122]. Януш Куртика, у свою чергу, зосередив увагу на аналізі двох маловідомих документів з 1427 р., де йдеться про посвідчення групи малопольської шляхти щодо забрання на основі королівського мандату замку Камінця в Сяноцькій землі з рук Марціна з Камінця і Москшова та поруки групи малопольських дигнітаріїв за звільнення з ув’язнення Яна з Жешова. Я. Куртика пов’язує ці два документи з подіями, що відбувалися в Галицькій Русі в 1426 р., інтепретуючи їх як документальні сліди згадуваних Я. Длугошем королівських репресій проти руської шляхти у зв’язку з походом в Угорщину. На основі аналізу позиції та пов’язань осіб, що фігурують на згаданих документах, автор робить дещо категоричні і не зовсім переконливі висновки про те, що головною силою, зацікавленою в наданні ширших прав руській шляхті, було польське можновладство [113, s. 91-101].

У результаті поширення на землі Галицької Русі польського права і адміністративно-територіального устрою, галицькоруські землі отримали статус Руського воєводства, яке складалося спершу з чотирьох земель – Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької, а згодом до них долучилася теж Холмська земля. Кожна із цих земель мала свою власну ієрархію земських урядів. У головних містах земель зосереджувалася також місцева адміністрація і функціонували гродські суди. Старости, які їх очолювали, отримали статус гродових, на відміну від звичайних старост – державців королівських маєтків, які називалися тенутами [39, c. 81].

Впровадження поділу на землі і надання староствам з центрами у столицях цих земель статусу гродових не означало, що їх судова і адміністративна влада автоматично поширилася на всю територію даної землі. Характерною рисою функціонування уряду старост у Галицькій Русі на протязі всього XV ст. була відсутність чіткого розподілу владних повноважень між гродовими і негродовими староствами [32, c. 316-317]. Таке становище пояснюється, з одного боку, залишками практики, яка склалася в попереднє століття, коли всі королівські намісники міст і замків у Галицькій Русі були рівні між собою і підлягали лише владі генерального руського старости. З іншого боку, прикордонне становище Галицької Русі в складі Польської держави змушувало королівську владу наділяти широкими військовими і колонізаційними повноваженнями звичайних державців тенут для забезпечення надійного захисту від татар. Тому багато негродових староств, продовжували функціонувати як центри публічної влади, накладаючи на шляхту повинності, змушуючи її до військової служби і здійснюючи власне судівництво. Щодо гродських судів, то в XV ст. вони діяли не лише в центрах земель, але й у Самборі, Городку, Теребовлі, Стрию, Жидачеві, Коломиї, Буську, Переворську [32, c. 315; 116, s. 141, 154-156; 76, s. 46-48, 69-72].

Питання юрисдикціїї стосовно місцевої шляхти було нерідко предметом гострих суперечок і конфліктів між гродовими і негродовими старостами. Їх вирішення потребувало втручання короля. 22 вересня 1444 р. Владислав ІІІ, надаючи Волчкові Рокуті з Колодна замок і місто Любомль з повітом у Холмській землі, зазначає, що вищеназваний Волчко не може позивати місцевих земян на свій суд, бо це право належить виключно холмському старості [23, № 137]. Мали також місце спроби земельних старост (тобто тих, які управляли в центрах земель) контролювати діяльність повітових старост, які здійснювали свою адміністративно-судову владу в центрах повітів, що на них поділялися землі Руського воєводства. Неоднаразові спроби перемишльських старост підпорядкувати собі гродський суд у Стрию змусили стрийського старосту Закліку Тарла апелювати до короля. Своїм розпорядженням Казимир IV Яггеллончик підтвердив у 1463 р. право стрийського старости чинити суд над місцевою шляхтою згідно з consuetudines et ritus antiquus і заборонив перемишльському старості Миколаю з Конєцполя втручатися у справи, які відносилися до стрийського суду [116]. Гродські суди в Стрию і Самборі припинили своє існування лише в першій половині ХVI ст., - на основі спеціальних указів Сігізмунда І.

2. 2. Міжстанові контакти і формування шляхетського стану в Галицькій Русі

Привілеї 1430-1434 рр. завершили процес інкорпорації земель Галицької Русі до складу Польської Корони та мали вирішальне значення для формування руської шляхти як регіональної станової корпорації. Водночас важливо підкреслити, що багато з елементів неповноправного статусу руської шляхти збереглися і після 1430-1434 рр. І надалі маємо згадки про військову службу з встановленою кількістю озброєнних людей, обов’язкове проживання в наданому маєтку, примусові податки та інші форми залежностей. Сліди неповноправності знаходимо також у законодавчих актах середини XV ст. Зокрема, Корчинський привілей, виданий Казимиром Ягеллончиком 1456 р., в одному зі своїх параграфів стверджував, що всі уряди в Руському воєводстві, які надавали їх носіям право брати участь у засіданнях сейму, мають надаватися королем лише після консультацій з місцевими магнатами [158, s. 30].

Ці відмінності між нормами, встановленими привілеями 1430-1434 рр., та існуючою соціальною практикою відображають фундаментальну рису становлення станового суспільства в Галицькій Русі. Руська шляхта на протязі усього XV ст. залишалася соціально неоднорідною групою, диференційованою за своїм етнічним походженням, доступом до королівських привілеїв та правами на земельну власність, обсягом повинностей та обов’язків, накладених на неї королівською владою. Визначення сталих критеріїїв шляхетського статусу та уніфікація самого поняття “шляхти” і “шляхетства” в Галицькій Русі були тривалим процесом, який лише поступово визначив чіткі кордони стану та привів до вилучення проміжних соціальних ідентичностей.

Як визнає сьогодні більшість польських медієвістів, попри розвиток соціально-правових категорій, які окреслювали відмінності між соціальними групами в термінах станового словництва, а також попри зростання станової свідомості, соціальні відносини в пізньосередньовічній Польщі все ще не відповідали моделі станового суспільства. Першим з критикою тези про існування станів в Польщі XIV-XV ст. виступив ще в 20-х роках ХХ ст. видатний польський медієвіст Казімєж Тимєнєцький. На підставі аналізу відносин між різними соціальними групами, в основному на матеріалі пізньосередньовічного Мазовша, вчений прийшов до висновку, що “суспільство середніх віків все ще знаходилося в стадії творення і в кожному разі було дуже далеке від станового сформування” [160, s. 98]. Подальша ревізія поглядів на пізньосередньовічне польське суспільство як станове знайшла своє продовження в польській медієвістиці останніх десятиліть, передовсім завдяки працям Яцка Вєсьоловського, Генрика Самсоновича [141; 144; 145; 162; 163].

Найважливіші положення концепції, запропонованої цими вченими, можуть бути сформульовані наступним чином. Однією з найголовніших характеристик пізньосередньовічного польського суспільства були інтенсивні та різнорідні контакти між соціальними групами, які визначали певну умовність станових поділів та плинність міжстанових бар’єрів. Значно важливішу роль, ніж станова приналежність, в цей час відігравали інші типи соціальних ідентичностей та ієрархій. Приміром, Г. Самсонович відзначив доволі часте вживання в судових записках при окресленні статусу особи лише території звідки особа походила без жодних згадок про їх станову приналежність, що, на думку історика, свідчить про важливіше значення локальних, а не станових солідарностей [145, s. 249].

Шляхетське походження саме по собі не було гарантією високої позиції в соціальній ієрархії. Натомість підставове значення мала соціальна стратифікація за розподілом доходів та майновим статусом, яка зближувала, наприклад, соціальну позицію патриціату великих міст та багатої шляхти, групи солтисів та війтів і відповідно середньої шляхти. Згідно з дослідженнням Я. Вєсьоловського, яке грунтується на свідченнях про майнове становище, складених представниками різних соціальних груп перед познанськию консисторією в 1474-1478 рр., приблизно 30% шляхетських родин були біднішими, ніж типові родини солтисів, а кожна четверта родина шляхти дорівнювала за своїм добробутом солтисам [162, p. 261]. Співмірна з шляхтою позиція , наприклад, міщанства в цій ієрархії багатства відкривала перед ними широкі можливості для соціального авансу. Значне число міщан без перешкод набувало шляхетство та земельну власність, укладало шлюби з шляхтою, брало активну участь в локальній політиці, не припиняючи водночас діяльності на теренах міста. З іншого боку, поширене явище пауперизації шляхти, викликане перманентними поділами земельної власності в кожному наступному поколінні шляхетських родин, стимулювало рух збіднілих представників шляхти до міст і містечок. Ця шляхта, змінюючи місце проживання, нерідко змінювала також свій становий статус.

Таким чином, внаслідок високої соціальної мобільності, інтенсивних міжстанових контактів та пережитків ранньофеодальних соціальних структур у Польщі XІV-XV ст. існували соціальні групи та ідентичності, які не вписувалися в межі визначені становими поділами. У зв’язку з цим, шляхетські привілеї того часу, які донедавна розглядалися як головний доказ існування жорстких станових поділів в пізньосередньовічній Польщі, тепер трактуються лише як певна, сформована пануючою групою, ідеологічна програма, яка мала насправді небагато спільного з реаліями польського пізнього середньовіччя. Лише протягом XVІ ст., внаслідок загальної економічної кризи в Центрально-Східній Європі, та насамперед таких її наслідків, як рефеодалізація економіки, т. зв. “друге видання” панщини та антиміщанська політика шляхти, ця програма була зреалізована.

Вироблення чітких та сталих критеріїв шляхетської ідентичності в Галицькій Русі, як ми бачили, гальмувалося існуванням різноманітних привілейованих груп, наділених земельною власністю та правом військової служби, які були або реліктами служебної організації епохи ранньофеодальних, патримоніальних монархій (влодики, паноші, інші категорії слуг), або ж завдячували своїй появі колонізації на німецькому чи волоському праві ХІV-XV ст. (війти, солтиси, князі). Перелічені вище фактори були запорукою того, що процес конструювання та правного оформлення шляхетської ідентичності в цей час був позбавлений рис вилучення осіб інших альтернативних соціальних ідентичностей, що декларували свою приналежність до шляхетського стану.

Необхідність забезпечувати оборону кордонів перед постійною загрозою татарських нашесть і гостра у зв’язку з цим потреба в захисниках цих кордонів, на що часто вказують королівські привілеї [9, t. IV, № XVI, t. VIII, № IX], змушувала владу вдаватися до залучення до військової служби не-шляхтичів - представників інших суспільних верств. Всіляко заохочуючи колонізацію на німецькому і волоському праві на теренах Галицької Русі, королівська влада поширювала на представників цих груп обов’язки ius militare. Майже усі королівські привілеї, що надавали право локації міст та сіл на німецькому праві у Галицькій Русі, зобов’язували війтів та солтисів до військової служби [151, s. 105-106, 224-225, 252-266; 171]. Подібна практика не була чимось новим і незнайомим, оскільки, впроваджуючи військову службу для осадників німецького і волоського права, королівська влада спиралася на прецеденти і форми, виробленні в попередні століття. Відомо, наприклад, що в 1237 р. князь Конрад Мазовецький зробив спробу поширити на міщан Плоцька, які сиділи на німецькому праві, також норми рицарського права [53, c. 17]. Вісліцький статут Казимира ІІІ з 1347 р. знав прошарок “рицарів, що походили з солтисів” (milites de sculteto vel cmethones), неповноправність яких фіксувала менша щодо них, ніж для інших груп рицарства, головщизна.

Попри виразно нешляхетське походження більшості отримувачів локаційних привілеїв на німецькому праві у Галицькій Русі другої половини XIV ст., у наступному XV ст. несення військової служби та дідичне землеволодіння дозволило багатьом із солтисів та війтів, котрі мали ці привілеї, масово присвоювати собі шляхетський статус. Ця тенденція помітна в усіх без винятку землях Руського воєводства. Так, згідно з аналізом П. Домбковського, майже усі шляхетські родини німецького походження, які появилися в Галицькій землі в XV ст., початково виступають в джерелах як війти і солтиси міст і сіл на німецькому праві [69, s. 35]. Дослідження С. Пашина, який детально розглянув джерельні згадки про сім’ї солтисів та війтів Перемишльської землі, також показує, що переважна більшість тамтешніх солтисів та війтів належала у XV ст. до шляхетського стану. Представники цієї групи були тісно інтегровані у шляхетську спільноту землі, про що свідчать численні і постійні шлюби з місцевою шляхтою чи безпроблемні виводи власного шляхетства. За рівнем доходів та багатства багато з таких солтисів нічим не поступалися заможній шляхті [45, c. 47, 60-64, 96-98]. Подібну картину знаходимо також у Львівській землі, де війти та солтиси найбільших осад німецького права, зокрема Городка, Бібрки, Глинян, Жидачова, Поморян, Пустомит, Щерця, були у XV ст. шляхтою [151, s. 104-105].

Ще більш перехідним та розмитим був статус прошарку князів і солтисів волоського права, багато з яких дали початок дрібношляхетським родинам гербу Сас. Варто відзначити, що військова служба та різноманітні обов’язки, пов’язані з охороною та підтримкою боєздатного стану королівських замків, належали до традиційних повинностей не лише князів, але й усієї громади осад волоського права [103, s. 68-74]. Цей аспект волоського осадництва у Галицькій Русі постійно відзначається локаційними привілеями, як от наприклад у дозволі королеви Софії для Яківця “волоха” осадити село в урочищі Радошичі: “солтис вищеназваного села до будь-якого військового походу, поза межі королівства, з луком на коні ціною в п’ять гривень має служити або коня тієї ж ціни нашому старості зобовязаний дати. Громада селян і мешканців для походу військового допомогу в двадцять сирів великих нашому старості, який на цей час буде, дати має. Коли також виникне нашому старості яка необхідність для опіки чи охорони замку, тоді солтис і всі волохи і мешканці згаданого села того надавати відповідну допомогу мають” [5, № XXXVI].

Подібне привілейоване становище осадників волоського права, яке часто закріплювали на письмі королівські донаційні документи, створювало, як і у випадку солтисів і війтів німецького права, необхідні передумови для їхнього соціального авансу. Однак здобуття шляхетства князями не звільняло їх від численних повинностей, передбачених для осадників волоського права королівськими привілеями та звичаєм. У цьому плані така шляхта не володіла усіма шляхетськими привілеями і при ближчому порівнянні не надто різнилася від князів-ненобілів. Це добре видно, якщо порівняти вищенаведені обов’язки посполитого солтиса Радошичів з повинностями, які мав виконувати волох, шляхетний Івашко Лозинський згідно з одержаним ним у 1469 р. від Казимира IV підтвердженням на володіння дворища в Лозині. Отже, Івашко Лозинський повинен був на кожну вимогу короля чи старости виступати на власному коні і власним коштом для охорони кордонів Поділля від татарських набігів та нападів. Згаданий Івашко Лозинський та його законні спадкоємці зобов’язувалися також супроводжувати короля та старосту у полюваннях на терені Львівської землі, а також регулярно виступати в об’їзд кордонів землі на будь-яку королівську вимогу [5, № LV]. Подібна неврегульованість соціального статусу Лозинських приводила до того, що її представники появлялються у джерелах і як laboriosi і як nobili або terrigenae [103, s. 73]. Подібно, джерела протягом усього XV ст. по-різному описують соціальну позицію князів з Макови, Старяви, Смільниці. Наприклад, документ перемишльського старости Миколая з Конєцполя з 1464 р., який підтвердив право на князівство в Макові для Іллі Волоха, називає цього князя famosus. Його син Грицько згадується в джрелах лише як providus, однак внук – Федько з Макови - стає вже nobilis [45, c. 96; 168, s. 145]. При ближчому порівнянні видно, що обов’язки, які накладалися на таку служебну шляхту і на солтисів, суттєво не відрізнялися між собою.

Військова служба та залежність від влади старост зближували статус осадників на німецькому і волоському праві до верств населення, чиї повинності і групові права мали давньоруську генезу і сформувалися в межах норм і інститутів князівського права і служебної організації у часи Галицько-Волинської держави [124]. В XIV – XV ст. Галицька Русь стала тереном інтенсивного процесу взаємодії і взаємопроникнення елементів цих різних моделей соціальної організації. Михайло Грушевський вважав, що Казимир ІІІ прирівняв у правовому відношенні місцеве галицьке боярство саме до групи війтів і солтисів, понизивши таким чином соціальний статус боярської верстви у порівнянні з основними категоріями коронного рицарства [32, c. 76]. У свою чергу Л. Виростек, зупиняючись на питанні про походження гродово-служебної організації в Галицькій Русі, запропонував розглядати появу цієї системи соціальних відносин як наслідок цілеспрямованої політики того ж Казимира ІІІ, який з метою захисту східних кордонів створив у Сяноцькій землі осади на волоському праві, власники яких, об’єднані в єдину гербову спільноту Сас, виконували повинності і служби на користь замків. У міру польської експансії на схід, вказує Л.Виростек, цей тип стосунків насаджувався в інших землях [168, s. 136, 139, 145; 78, s. 236].

Існування численних пережитків служебної організації було характерним майже для всіх регіонів Східної Європи XIII-XV ст. [51; 52, c. 33] У Галицькій Русі релікти цього устрою збереглися у вигляді так званого ius ruthenicale [97; 98]. Спільною рисою всіх груп, охоплених цим поняттям, була залежність від державної влади в особі старост. Формування повинностей і групових прав мешканців тієї чи іншої служебної осади відбувалося на основі звичаєвого права і часто згодом підкріплювалося спеціальними королівськими привілеями, як це ілюструють документи Яна-Ольбрахта з 1501 р. для homines nostri з сіл Солонки і Жирівки [9, t. IX, № CXL]. Військова служба осіб, які належали до служебної людності, була добре знана і розповсюджена у Цетрально-Східній Європі [55, c. 29-32].

У Галицькій Русі військовослужебна верства, яка підлягала нормам “руського права”, найчастіше виступає під назвою terrigenaе [32, c. 90; 41, c. 66-71; 97, s. 15-42]. Необхідно вказати на неоднозначність вживання терміну terrigena в дипломатичній практиці Галицької Русі. Він також вживався для окреслення багатої осілої шляхти: terrigenam et terre Leopoliensis domicellum et armigerum bene possesionatum [8, t. I, № 2485]. Terrigenae також фігурують на тестації документа з’їзду руської шляхти від 11 жовтня 1438 р., який підписали виключно представники політичної еліти воєводства [14, t. II, № 250]. На землях Великого князівства Литовського впровадження терміну terrigana, на думку Н.Яковенко, дало можливість розмежувати родове боярство від бояр-слуг [55, c. 39].

У судових записках XV cт. зустрічаємо такі означення цієї служебної верстви, як servitores sive terrigenas de Dobra [9, t. XI, № 2426], Drobysh de Smolnycha homo regalis et terrigena [9, t. XIV, № 2297], nobiles Len terrigena de Lodzyna [9, t. XI, № 3250], nobilis Iohannis de Lvtkow terrigene regalis [9, t. XII, № 3062]. Вживання поняття terrigena разом з територіальним визначенням часто вказувало на залежність шляхтича від замку: nobilis Olechno terrigena Olesciensis [9, t. IX, № XLIII]. Люстрації XVI ст. дають нам польський термінологічний аналог terrigenaeziemianie. Наприклад: Dobra, wyes przi rzecze Szaml, w ktorej wszistko ziemianie miesskaja [41, c. 70]. Зем’яни представляли собою найвищу за своїм статусом групу служебної людності. Факторами, які виділяли їх серед інших груп служебної людності, було володіння землею на дідичному праві і військова служба. Термін “дідич” зустрічається як одне зі сталих окреслень групи. При цьому, як правило, в одному поселенні було кілька дідичів, які тримали тут свої земельні частки.

Несталість соціальних окреслень групи зем’ян, а також дідичний характер її землеволодіння і виконання нею військової служби були чинниками, які дозволяли таким слугам проникати до шляхетського стану. Це призводило до конфлікту зі старостинською адміністрацією, юрисдикції яких земяни-слуги підлягали [32, c. 90-94; 97, s. 28-30]. Сліди такого протистояння вдається віднайти в судових записках, які стосуються деяких осад в Сяноцькій (Добра, Лодзина) і Перемишльській (Нижанковичі, Негрібка, Новосільці, Вітошинці) землях. У 1446 р. сяноцький староста Альберт Міховський позиває до суду трьох земян з Лодзини - servitores castri Sanocensis. Староста закидає їм, що вони “відмовляються служити замку згідно з звичаєм, як їхні попередники і близькі служили” [9, t. XI, № 2272]. Спроби лодзинських слуг розглядати свої справи перед земським судом зустрічали рішучі протести з боку старости [9, t. XI, № 2135].

Свою відмову виконувати замкові повинності і підкорятися старостинській юрисдикції служебні зем’яни звичайно аргументували тим, що вони є дідичами і повноправними шляхтичами. Тому важливим моментом, навколо якого розгортався конфлікт між старостою і такими слугами, було доведення останніми своїх дідичних прав на землю, якою вони володіли. Показовими у цьому плані є судові процеси, які в листопаді 1466 р. провів перемишльський староста Якуб з Конєцполя проти тих зем’ян-слуг, які відмовлялися від виконання служб на користь замку. В судовій записці від 30 листопада 1466 р. Ванько з Негребки зобовязаний був довести своє твердження безпосередньо перед самим старостою, що він “є вільний від всіх служб старостинських і королівських, що не є конюхом, але зем’янином і добра свої дідичні віддавна тримає” [9, t. XIII, № 6515]. У випадку, коли не представить доказів,сказано там само, то “все втратить і за службу повинен відплатити старості”. За іншою запискою від 13 листопада 1466 р., оскаржені тим же старостою Пашко, Гринь, Волчко і Мацько з Новоселець повинні були представити свої права на розгляд короля або перемишльського сеймика [9, t. XIII, № 6494], бо тільки таким чином питання про їхню належність до повноправної шляхти могло бути вирішене позитивно [97, s. 30]. Якщо, розглянувши подані цими зем’янами права, читаємо далі в цій же записці, король чи пани, що засідатимуть на сеймику, підтвердять претензії старост, то тоді ці слуги “мають служити і за служби, від яких відмовлялися, пану старості мусять відплатити” [9, t. XIII, № 6494]. Зміст записки також передбачає карні санкції для слуг у вигляді ув’язненння в разі їхньої відмови компенсувати старості втрати, пов’язані з попередніми їхніми відмовами від служби, або в випадку їхньої втечі з даної осади. Третій процес, який мав той самий староста проти якогось Мровки з Нижанкович, звинуваченого в тому, що “не були твої добра дідичними з давніх предків, але є маєтками королівськими” [9, t. XIII, № 6496], передбачав, що відповідач має представити або привілеї, або вісімнадцять свідків з числа шляхти, bene possesionatos, in honore bene observatos, sine omni macula, які б згодилися підтвердити законність прав Мровки. З їхнього числа староста за своїм бажанням міг вибрати тих, що під присягою засвідчать, що маєток в Нижанковичах належить Мровці ex antiquo genealogia і що з дідів прадідів є його дідизною, з якої він ніколи не виконував жодних служб старостам. Використання свідків шляхетського походженння, на яке погоджується староста у свому конфлікті зі слугою, було одним зі шляхів, до яких вдавалася також повноправна шляхта для доведення перед старостами своїх прав на земельні володіння.

Існували шляхи більш компромісного увільнення від замкових служб. Так, 5 березня 1435 р. Зємовіт Мазовецький, якому Владислав ІІ Ягайло надав у 1431 р. Жидачівський повіт “зі всіма юрисдикціями і судами і платами з податків, подимного і інших служб і повинностей, які в землях Русі шляхта і зем’яни звикли виказувати старостам нашим” [23, № 75], звільняє власників села Облажнич від всіх цих служб і переводить зі служебного права (de іure servili) на право земське [9, t. III, № CVII]. Також слуги-зем’яни з Доброї звільнялися від служебних повинностей шляхом укладання приватної умови з третьою стороною, яка погоджувалася на їх виконання [97, s. 28].

Джерела не дають змоги детально дослідити роль, яку відігравали слуги-зем’яни в соціальній структурі пізньосередньовічної Галицької Русі. Це пояснюється маргінальною соціальною позицією, яку займали військовослужебні верстви населення (влодики, паноші) в країнах Центральної Європи [168, s. 143], а також швидкою втратою такими групами окремого соціального статусу в ході становлення станового суспільства в XIV-XVI ст., їх переходу в ряди шляхти, селянства або міщанства [146].

РОЗДІЛ 3

Veri et perpetui Russie heredes: Усна память, локальні солідарності та шляхи легітимізації прав руської шляхти в середині XV ст.

Правління двох перших представників Яґеллонської династії позначене важливими змінами у королівській роздавничій політиці, а саме швидким зростанням ролі застав в стосунках власності і влади. Протягом першої половини XV ст. система застав перетворюється на один із головних елементів правління і одне з головних джерел поповнення доходів, потрібних для покриття видатків королівського двору [172, p. 42-61]. Гостра нестача готівки, яка була наслідком зростаючих витрат королівської казни, примушувала Яґеллонів заставляти маєтки королівського домену в обмін на грошові позики, які пропонувала шляхта. Мало того, вкладання коштів у королівські позики і отримання навзамін королівських земель сприяли зростанню мобільності та збільшенню політичної ваги можновладців, викликали суттєві зміни у розподілі власності і влади у Польщі пізнього середньовіччя [83, s. 82; 155, s. 20-31].

Першочерговою функцією інституту застав було регулювання сфери обігу кредиту в середньовічній економіці. За угодою боржник (заставця), отримуючи грошову позику, віддавав певну власність як заставу у користування кредитора (заставник) [122; 123]. Поширення практики застав у Польській державі XIV-XV ст. мало значний вплив на усю систему суспільних зв'язків, передовсім на відносини земельної власності. Зважаючи, що найчастіше об'єктом застави виступала земля, використання цього інституту в кредитно-грошових операціях об'єктивно стимулювало оборот і набуття земельної власності [155, s. 20-21]. У такий спосіб особи нешляхетського походження, володіючи певним грошовим капіталом, могли без труднощів конвертувати його у земельну власність і, отримавши статус землевласників, поповнити ряди шляхти. Це інтенсифікувало міжстанові відносини і соціальну мобільність польського пізньосередньовічного суспільства. Застави також регулювали стосунки всередині панівного класу, активно використовувались можновладством з метою творення чи розбудови власних груп клієнтели.

Процес застав королівських маєтків набув особливо великого розмаху під час правління Владислава III (1434-1444). Застави складають приблизно 60 % від усіх знаних документів Владислава III - показник, який є особливо високим у порівнянні з числом заставних документів (25 %), що вийшли з канцелярії його батька Владислава Яґайла [156, s. 72]. Поширення застав було зумовлено насамперед зовнішньою політикою Владислава III. Від 1440 р. і до кінця свого панування, польський король був втягнутий у боротьбу за угорську корону, ведучи військові кампанії спочатку проти прихильників королеви Єлизавети, вдови померлого угорського короля Альбрехта Габсбурга, а згодом проти турків [71]. Шляхом масових застав королівських маєтків Владислав III намагався здобути нові фінансові ресурси і покрити зростаючі витрати на ведення війн в Угорщині. Наслідком такої політики було різке скорочення королівського домену, порожня казна, погіршення фінансового становища в Польському королівстві та зростання невдоволення польської політичної еліти діями Владислава ІІІ, вираз якому дав у своїй "Історії" Ян Длугош: Unde et accidit, quod Wladislaus Rex per eos omnes annos, quibus in Regno Hungariae commoratus est, fere omnes civitates, castra, terras, oppida, villam, theleonea et introitus regales, in pluribus millibus et amplissimis summis inscriberet et obligaret, rectoribus cancellariae omnes donationes, inscriptiones et obligationes, quantum cunque prodigas et impertinentes, admittentibus. Multiplicanter itaque Regno Poloniae mala, ut et hostibus premeretur, vastationibus et regalibus donationibus et obligationibus deflueret [18, t. IV, p. 683; 43; 71, s. 74, 78-79; 155, s. 30]. Водночас для значної кількості польської шляхти угорські війни відкрили широкі можливості для інвестування в королівські борги й отримання взамін королівських маєтків у заставу, що у свою чергу створювало умови для швидких маєткових і урядових кар’єр.

Поширення практики застав королівських маєтків у Руському воєводстві у часи Владислава Ягайла і особливо його сина Владислава ІІІ мало вирішальне значення для перерозподілу та змін у структурі шляхетської власності. Одним з важливих результатів широкомасштабної політики застав Владислава ІІІ було те, що під загрозою втрати земельних маєтків та шляхетського статусу опинилися багато родин руського зем’янства. Земельна власність руської шляхти нерідко ставала об’єктом претензій з боку королівської влади та отримувачів королівських застав. Під 1442 р. Ян Длугош подав у своїй хроніці коротку оцінку надавничої політики Владислава ІІІ у Галицькій Русі, доповнюючи її також описом негативних впливів цієї політики на становище і землеволодіння руської шляхти: Multiplicanter itaque Regno Poloniae mala, ut et hostibus premeretur, vastationibus et regalibus donationibus et obligationibus deflueret. Augebat etiam huiusmodi malum baronum Poloniae ambitio, qui a Rege donationibus oppidorum et villarum in terris Russiae et Podoliae impetratis,antiqua incolas et haeredes de illis excludebant, qui inopia et egestate pressi et quandum desperatione compulsi ad tartaros confugiebant, illosque postmodum ad vastandum terras Russiae et possesiones, que quibus eiecti fuerant, inducebant [18, t. IV, p. 683].

Доля представників руської шляхти, вигнаних зі своїх маєтків, змальована Я. Длугошем і доповнена негативною оцінкою політики Владислава ІІІ та дій польських можновладців, свідчить, що відчуження маєтків, що перебували в руках руської шляхти як вотчини або застави до початку правління Владислава ІІІ, мало справді згубні наслідки для цієї групи antiqui incolae et haeredes.

Документи, які доповнюють Длугошеве повідомлення, - це протоколи судових суперечок навколо спірних володінь між дідичними власниками і новими одержувачами заставлених королівщин, які збереглися у судових книгах Руського воєводства з початку правління Владислава ІІІ. Особливістю цих процесів було те, що переважна більшість руської шляхти, яка захищала в судах свої права на земельну власність, не мала жодних письмових документів на володіння цими маєтностями. Під час судових слухань ця шляхта легітимізувала свої претензії, грунтуючись на усній традиції своїх прав, яка передавалася через колективну пам’ять локальної шляхетської спільноти. Ключова роль у трансмісії цієї пам’яті належала інститутові свідків.

Дослідники неодноразово посилалися на ці документи, але вони ще не були докладно вивчені [32, c. 23; 41, c. 63-65; 132, s. 743-744]. Детальне дослідження шляхів та способів, які вибирали представники цієї групи руської шляхти для захисту власних володінь, дозволяє по-новому підійти до ряду проблем, що стосуються статусу, землеволодіння та форм солідарностей серед руської шляхти у визначальний період формування шляхетського стану в Галицькій Русі. По-перше, я маю намір дослідити використання показів свідків в судових процесах, зосереджуючи при цьому увагу на функціях інституту свідків у підтриманні, передачі та маніпуляції колективною пам’ятю шляхетської спільноти. По-друге, досліджуючи соціальні зв’язки руської шляхти, мобілізованої у ролі свідків у згаданих процесах, я намагатимуся реконструювати існуючу сітку взаємопов’язань всередині цієї групи, щоб таким чином встановити можливий вплив, які мали шляхетські солідарності та групові виступи на юридичний процес та шляхетський статус у пізньосередньовічній Галичині.

Для дослідження вдалося віднайти інформацію про 12 таких судових процесів. Майже всі з них стосуються Львівської землі і збереглися в книгах львівського гродського суду. Перший з цих процесів був записаний у львівських гродських книгах, починаючи з 5 вересня 1440 р. [9, t. XIV, № 85]. Найбільша кількість справ (7) припадає на 1442 - 1443 рр. Записи за 1445 -1464 рр., тобто у період після смерті Владислава ІІІ, містять інформацію про три випадки.

Гродські судові книги подають кілька різних типів записок, які стосуються згаданих суперечок, і різняться між собою детальністю опису перебігу процесів. Переважно, джерельні згадки про досліджувані суперечки мають уривчастий та схематичний характер і відображають лише одну чи дві стадії судового процесу. Найбільша кількість записів, зроблених судом чи королівським старостою, інформують про перенесення слухання справи на наступне засідання або переадресовування остаточного рішення на розгляд короля чи черговому сеймику (convencio) місцевої шляхти. Деякі судові записки містять звинувачення, які одна зі сторін у конфлікті виголошувала у суді проти свого суперника. Звичайно це відбувалося у ситуації, коли інша сторона не з’являлася на призначений судовий рок (сесію). Окремі документи є записами викликів, що виходили від старости і зобов’язували шляхтичів з'явитися до суду і пред'явити привілеї та права на спірні маєтки. Цей тип записів, очевидно відображає найпершу стадію судової справи. Багатшими на деталі, порівняно з іншими судовими записками, є кінцеві протоколи судових засідань, які містять вирок у справі, але вони, на жаль, збреглися для цієї групи процесів найгірше.

Як можна припустити з існуючих записів, заяви про довготривалість володіння земельною власністю були загальним правилом у перебігу цих диспутів, згідно з яким відповідачі найчастіше обстоювали права на маєток [127, p. 10-17]. Твердження на зразок non habere aliqua munimenta super eadem villam, sed ipsam dixit habere ab ewo, ab awis et protavis, [9, t. XIV, № 538] або eadem bona fore eius verum et legittimum patrimonium ab antiquo et pervetuste tentum alias Staradawna [9, t. XIV, № 697] можна зустріти у більшості судових справ. Посилання на давність землеволодіння вимагало підтвердження з боку вартих довіри свідків. Як і скрізь у Центральній Європі, усні свідчення функціонували в Короні як інституціоналізована колективна пам'ять певної спільноти і відігравали ключову роль у земельних суперечках [79; 91]. Широке визнання такого способу підтвердження прав на землю у юридичній практиці пізньосередньовічної Галицької Русі, очевидно, найкраще відображено в оцінці цього виду конфліктів як termini, que habent agerum pro ipsorum bonis, que habent ab ewo, ab awis et prothavis et privilegia super ipsa non habent [9, t. XIV, № 537].

У трьох випадках з 14 відомих руські землевласники не змогли довести свої права на дідичну власність. Незважаючи на невелику кількість таких справ, вони заслуговують на детальний аналіз, оскільки містять важливу інформацію про перебіг та способи розв'язання конфліктів. Найбільш виразно зміст справи, що закінчилася несприятливо для старих руських землевласників, передають записи судового процесу за село Великий Любінь. Перший запис у судовій книзі зроблено 1450 р. [9, t. XIV, № 2245]. Він починається з вимоги генерального руського старости Петра Одровонжа, щоб, відповідно до мандату короля, шляхтичі Іванко і Петро представили підтвердження на частину земельної власності, якою вони володіли у цьому селі. Права Іванка і Петра були опротестовані шляхтичем Христофором Італійцем, на той час львівським митником та відомим кредитором короля і старости Петра Одровонжа. І вимога старости, і королівська інструкція, дана йому та включена у документ під заголовком Sequitur littera Regalis, ставили умовою залишити Великий Любінь у власності Іванка і Петра до представлення ними привілеїв на володіння ним протягом шести тижнів. Як видно з наступної стадії суперечки, Іванко і Петро не виконали вимоги старости, але старалися переконати суд іншим шляхом. Згідно з записом їхньої промови, вони оголосили спірне володіння своєю дідизною і підкреслили давність своїх спадкових прав.

На жаль, у записах нічого не говориться про свідків, представлених шляхтичами з Великого Любіня. Промова Миколая зі Страдова, обвинувачувача з боку Христофора Італійця, виголошена відразу після промови відповідачів, частково пояснює мовчання джерела стосовно осіб свідків. Миколай зі Страдова звинуватив Петра та Іванка у нешляхетському походженні, стверджуючи, що вони та їхній батько були servitores у колишніх власників Великого Любіня. Запис про це відображає останню стадію судової справи. Найімовірніше, обвинувачувані не змогли підтвердити своє шляхетство, що вимагалося і від свідків, тому жодних документів щодо їхнього «очищення» не збереглося в судових книгах. Цей факт, очевидно, відіграв вирішальну роль у їхній поразці - з іншого вцілілого запису у тій же справі дізнаємося, що суд віддав спірний маєток Христофорові Італійцеві [9, t. XIV, № 2730].

У двох наступних справах, де старі землевласники втратили свої патримонії, також ставилося під сумнів їхнє шляхетство. У справі про село Сукманів між Глібом зі Станимира та Миколаєм Гологорським зв'язок між звинуваченням Гліба у нешляхетстві та участю у даній справі не є очевидним, оскільки запис про його „очищення” передує інформації про суперечку з М. Гологорським. Часовий інтервал між записом про очищення та відкриттям судової справи складає заледве два місяці. Згідно з судовою запискою, 15 липня 1440 р. Г. Станимирський prоduxit testes pro honore suo, які під присягою підтвердили його шляхетство і після цього вже 5 вересня 1440 р. з'явився перший запис про представлення на судовому засіданні справи про Сукманів [9, t. XIV, № 38, 85]. Хоча ніщо не вказує на зв'язок між цими записами, факт, що шляхетство однієї зі сторін було поставлене під сумнів і потребувало підтверджень, має велике значення сам по собі. Звинувачення у нешляхетстві, здається, суттєво зменшувало шанси Г. Станимирського мобілізувати потрібні ресурси та підтримку місцевого шляхетського середовища для перемоги у справі, зваживши особливо на те, що його суперник займав високу позицію у місцевій владній ієрархії.

Справа про Сукманів розглядалася у незвично короткий термін. На відкритті суду (5 вересня 1440 р.) М. Гологорський представив королівську грамоту на село. Той самий запис містить і рішення судового засідання, яке зобов'язало Г. Станимирського, котрий вказував, що Сукманів ad ipsum pertineret ex avis et prothavis, довести свої права шляхом представлення свідків. Запис створює враження, що свідки були призначені судом, що є швидше нетиповою для даної групи справ процедурою. Називаючи певних свідків, яких Г. Станимирський був зобов’язаний представити, суд далі уточнив: si vero predictus Hleb tales testes producere non posset, extunc villam predicto domino nostro Regi reddimus et eam predicto Gologorsky damus ad tenendum [9, t. XIV, № 85]. Вдруге і востаннє Г. Станимирський і М. Гологорський з'явилися перед судом 9 вересня. Запис під цією датою демонструє, що Г. Станимирський не зміг представити першого з призначених йому судом свідків і, як наслідок, суд віддав Сукманів М. Гологорському. Г. Станимирський намагався оскаржити рішення суду, декларуючи, що sine meo scitu scriptus est testis, але його протести були безуспішними [9, t. XIV, № 91].

Як бачимо, з одного боку, звинувачення у низькому походженні, яке висувалося в ході судової справи досить рідко, можна трактувати як свідомо обрану стратегію однієї зі сторін, котра, вказуючи на певні моральні вади суперника і часом вдаючись до наклепу, намагалася виграти судову справу [147, p. 36-37]. З іншого боку, судові справи, що насамперед мали на меті обговорення майнових суперечок, виявляють і деякі принципові проблеми, пов'язані з соціальним статусом та структурою шляхетської спільноти [88, p. 136]. У розглянутих випадках вони вказують на двозначність соціального статусу представників шляхти і відсутність чітко визначених кордонів між соціальними групами і верствами - на рису пізньосередньовічного галицького суспільства, яку, як вже відзначалося в першому розділі, можна вважати фундаментальною.

Найбільш яскравим прикладом з цього погляду є справа стосовно села Стронятин, яку розпочав Анджей Малеховський [159] проти Петра Гамладиновича. Варто зазначити, що під час першого розгляду 12 листопада 1443 р. королівський староста звертався до П. Гамладиновича як до providus (міщанина) та Armenus [9, t. XIV, № 894]. Водночас П. Гамладинович проголосив Стронятин своєю власністю ex succesione materna, що вказує на його статус землевласника та шляхтича. Факт неоднозначної та суперечливої його соціальної ідентичності був передбачливо використаний А. Малеховським, який не пропустив можливості звинуватити свого суперника у нешляхетстві: rursum Malechowski sibi Petro Armeno crimen obiecit ignobilitatis, quod non esset de nobili genere procreatus. Згідно з тим же записом, М. Гологорський, котрий діяв на боці П. Гамладиновича як його procurator і tutor, оскаржив це твердження і зобов'язався представити Гамладиновича для проходження процедури “очищення” шляхетства. Як свідчить запис від 20 березня 1444 р., П. Гамладинович успішно здійснив “очищення” і М. Гологорський представив судові листа, що засвідчив цей факт [9, t. XIV, № 1034].

Можливо, на той час Стронятин вже перебував у руках А. Малеховського, оскільки у позові з приводу вторгнення у володіння, порушеному ним проти іншого шляхтича, Яна Куликовського, і зареєстрованому 8 травня 1444 р., Стронятин згадувався як tenuta А. Малеховського [9, t. XIV, № 1077]. Наїзд Я. Куликовського на Стронятин також демонструє, як ситуація, коли права на спірний маєток періодично переходили від однієї сторони до іншої або залишалися невизначеними, використовувалася іншими представниками шляхти як вдала нагода для захоплення чужої власності. У своєму виступі, зафіксованому у тому ж протоколі, Я. Куликовський відкрито використовує суперечку А. Малеховського з П. Гамладиновичем, щоб узаконити власні насильницькі дії. Ще більш показовою у цьому плані може бути суперечка за Великий Любінь, яку провадив Христофор Італікус. Протягом усього часу, що тривав диспут, львівський митник постійно вносив до львівського гродського суду скарги на місцевих шляхтичів, звинувачуючи їх у заїздах на Великий Любінь [9, t. XIV, № 2351, 2595, 2656, 2660].

Протягом наступних двох років джерела не згадують про справу Стронятина, і лише 8 червня 1446 р. знаходимо наступний запис у судовому реєстрі [9, t. XIV, № 1711]. Він містить список осіб, які погодилися свідчити на користь П. Гамладиновича, а також текст їхньої присяги. Текст цієї rota iuramenti заслуговує на особливу увагу, оскільки не лише суперечить інформації, поданій у першому записі стосовно справи, але й містить важливі деталі з історії супречки, що дозволяють зрозуміти спосіб, у який П. Гамладинович будував свою аргументацію. Разом ці джерела складають невеликий епізод з історії землеволодіння Стронятином або, користуючись термінологією Патріка Ґірі, своєрідну “земельну генеалогію” цього маєтку, яка грунтувалася на місцевому досвіді, переданому через усні заяви свідкі [89, p. 78].

Згідно з текстом присяги, свідки повинні були підтвердити, що Стронятин належав батькові П. Гамладиновича і після його смерті перейшов у володіння (fideiusserat) його матері. Rota продовжується пунктом, що маєток ніколи не переходив у власність Корони та ніколи не конфісковувався, натомість належав до згаданого П. Гамладиновича як його matrimonium (maczerzyzna).

Більш детальна і водночас трохи відмінна картина спадкових прав Гамладиновича на Стронятин вимальовується на основі запису від 12 листопада 1443 р. [9, t. XIV, № 894] З посиланням на свідчення М. Гологорського, тут сказано, що первісно Стронятином володів якийсь Каленик Armenus, брат матері П. Гамладиновича. Записка подає також обставини за яких Стронятин перейшов до Гамладиновича. На запитання про нащадків згаданого Каленика та їхні права на Стронятин М. Гологорський відповів, що село належало синам Каленика, Гринькові і Маськові, які були вигнані з маєтку і залишили Королівство. Далі у записі говориться, що згодом Стронятин перейшов у королівське розпорядження. Це свідчення є надзвичайно цікавим з кількох причин. По-перше, його інформація співпадає з тим, що писав Я. Длугош про profugi з поміж руської шляхти. По-друге, тексти присяги і першого запису про диспут суперечать один одному в тій частині, що стосується конфіскації Стронятина та прав батька П. Гамладиновича на це село. Хоча неможливо з впевненістю встановити, чому П. Гамладинович і його свідки намагалися оминути ці факти в тексті присяги, виникає припущення, що остання є зразком свідомої маніпуляції колективною пам'яттю шляхетської спільноти, навмисне сконструйованою з метою підтвердити давність прав П. Гамладиновича на Стронятин. Нарешті, факт конфіскації Стронятина з рук Калеників дозволяє припустити, що суперечка навколо маєтку має набагато довшу історію, ніж це видно з судових протоколів. Це припущення підтверджується інформацією, яка цього разу походить з боку родини Малеховських. У 1454 р., коли суперечку було вирішено і Малеховські мирно володіли Стронятином, за наказом руського старости Анджея Одровонжа було проведено перевірку майнових грамот [9, t. XIV, № 3223]. Яхна, на той час вже вдова А. Малеховського, представила два документи, перший з яких, стосовно застави, наданої Миколаю Малеховському, походив з часу правління Владислава ІІ Ягайлла. На жаль, точне датування цього документа невідоме. Так чи інакше, джерела свідчать, що обидві родини претендували на Стронятин принаймні протягом двох поколінь, що говорить, можливо, про довготривалий характер конфлікту.

У період після 8 червня 1446 р. посилання П. Гамладиновича на докази свідків були безуспішними, часто з процедурних причин. Для прикладу: з протоколу судового засідання від 12 листопада 1446 р. випливає, що докази свідків П. Гамладиновича не були прийняті просто через те, що, як вказано у документі, iudex non fuit qui deberet iudicare [9, t. XIV, № 1823]. Надалі протягом року остаточне судове засідання і представлення свідків відкладалися від однієї сесії до наступної.

Новий етап розгляду справи розпочався не раніше 7 грудня 1447 р., коли представник родини Калеників, якийсь Івашко Каленикович, розпочав справу проти П. Гамладиновича [9, t. XIV, № 1967]. На суді 13 лютого 1448 р. Івашко проголосив себе propinquor колишніх власників Стронятина і звинуватив П. Гамладиновича в тому, що той утримує вотчину Калениковичів.

Претензії трьох, а деколи й більше осіб, на той самий маєток були звичним явищем у Галицькій Русі того часу [100, s. 610]. Це був наслідок хаотичної роздавничої політики Владислава ІІІ, який різним людям надавав у заставу ті самі королівські маєтки. Для прикладу у 1441 р. той самий Стронятин було надано у заставу також певному Олександру Вєпшику, з надзвичайно промовистим записом у привілеї: quas sibi redimere indulsimus de minibus Malochowsky [sic!] ducentas marcas monete [27, cz. VIII, № 2306]. На жаль, джерела нічого не повідомляють про наступні кроки Вєпшика. Поширеність явища взаємовиключних надань, практикованих канцелярією Владислава ІІІ, підтверджують також інші подібні випадки. У 1443 р. Петро і Миколай з Бартошова провадили процес перед львівським гродським судом одночасно проти двох шляхтичів, Яна Лучки і Миколая Бєшковського, кожен з яких отримав Бартошів від короля у заставу [9, t. XIV, № 637, 930]. Подібно, землевласницькі права родини Клюсів з Вижнян на села Зубра, Плехів і Водники, які вони тримали у заставі, оспорювалися трьома іншими особами, які заявляли, що згадані маєтності були надані саме їм у заставу [9, t. XIV, № 677, 3579]. Найбільш промовистий приклад у цьому відношенні репрезентує випадок села Золочів. Щонайменше чотири особи отримали королівські привілеї на цю маєтність протягом лише одного року, у 1442 р. [27, cz. VIII, № 2417; 9, t. XIV, № 490, 530].

Після того, як Івашко Каленикович розпочав справу проти П. Гамладиновича, у судових книгах більше не зустрічаємо записів про суперечку між останнім та А. Малеховським. Єдине свідчення, яке кидає світло на вислід цієї справи, збереглося у записах щодо судової суперечки між І. Калениковичем і П. Гамладиновичем. Це свідчення має уривчастий, але досить інтригуючий характер. На слуханнях 8 квітня 1448 р. П. Гамладинович був змушений відповідати на звинувачення Івашка і, між іншим, ствердив, що ista bona ego videlicet villam Stronyatyn a domino Andrea Malechowsky habeo et econtra sibi eadem bona resigno, restituo et demonstro [9, t. XIV, № 2035]. Ми не знаємо ані часу, коли Малеховський і Гамладинович досягли згоди, ані того, чи не втручання Калениковича змусило сторони шукати порозуміння. Важливим є той факт, що рішення у цій справі не було зафіксовано у судових книгах. Це наводить на думку, що конфлікт було остаточно вирішено поза судом, шляхом полюбовних угод, дуже поширених у середньовічній юридичній практиці [67; 72; 138, p. 27].

Тексти угод, досягнутих не в суді, дуже рідко зустрічаються у розглядуваній групі протоколів. Як показує справа Стронятина, той факт, що мало місце полюбовне вирішення конфлікту, можна встановити лише через деякі незначні деталі. Найбільш правдоподібним поясненням відсутності записів про полюбовне вирішення конфлікту виглядає практика, коли у судових книгах фіксувалися лише ті стадії справи, які один із суперників бажав записати як офіційні - переважно з метою змусити протилежну сторону до примирення. Нам відомі лише три протоколи, в яких прямо йдеться про угоду, досягнуту поза судом. Усі вони стосуються справи про село Погірці, яку вели якийсь Нікель і його дядько Мельхіор, з одного боку, та heredes із Погірців - з іншого. Записи було зроблено з невеликим інтервалом: два перші 11 березня, останній 15 березня 1443 р. [9, t. XIV, № 652, 662]. На судовому році 11 березня позивачі Нікель і Мельхіор представили королівський привілей на ціле село і погодилися визнати права братів Хотка і Андрія з Погірців на два дворища, розміщені на його території. За цим самим записом, суд наклав на Нікеля і Мельхіора “вічне мовчання” у цій справі і заборонив їм у майбутньому оскаржувати права Хотка й Андрія. Процес від 15 березня записаний відповідно до того самого формуляру.

У шести випадках відповідачі вигравали справу шляхом представлення надійних свідків за встановленою судовою процедурою. Перший відомий запис, що стосується процесу між Яном Дмитровським і Яном Жешовським за село Чижки Львівського повіту, походить від 16 листопада 1442 р. [9, t. XIV, № 538]. На цей час суперечка, очевидно, вже досягла кульмінації, оскільки протокол містить вимогу Я. Дмитровського передати його справу на розгляд сеймика місцевої шляхти. Рішення у справі з'явилося у судовій книзі 8 жовтня 1443 р. Постановою сеймика, прийнятою на основі свідчень осіб, представлених Я. Дмитровським, село було передано йому [9, t. XIV, № 847].

У 1443 р. той самий Ян Жешовський намагався заволодіти селом, яке також називалося Чижки, але знаходилося у Перемишльському повіті. У нашому розпорядженні є два документи у цій справі, датовані березнем 1443 р. Перший є списком свідків, які повинні були підтвердити права відповідача на ім'я Пелка. Другий запис, зроблений 24 березня 1443 р., містить остаточне рішення суду. Цього разу знову слухання свідків мали вирішальний вплив на рішення суддів, які залишили село у власності Пелки [9, t. XIV, № 657, 697].

У 1444 р. Ян Деляновський розпочав справу проти Станіслава і Супруна, братів з Цеперова, опротестувавши їхні права на це село. На засідання 29 січня 1444 р. шляхтичі з Цеперова були викликані королівським старостою, щоб підтвердити свої права на маєток. Через те, що староста скористався судовим засіданням як можливістю допитати відповідачів про їхній соціальний статус, герб і родинні зв’язки, протокол містить ряд деталей, як правило, відсутніх в інших справах. З дізнань, проведених старостою, відомо, що Цеперівські називали себе heredes et terrigene ab antiquo Rutheni і володіли Цеперовом як дідичним маєтком. Їхній герб, повідомляли вони, такий самий, як у Вінцентія Шамотульського, одного з колишніх генеральних королівських старост Галицької Русі [9, t. XIV, № 946]. Беручи до уваги, що Шамотульський був поляком, який прибув з Великопольщі і займав найвищу посаду у владній ієрархії Руського воєводства, слід виключити можливість, що він і дрібна руська шляхта належали до одного родинного клану. Отже, прийняття Цеперівськими родинного герба старости свідчить про існування клієнтарних зв’язків між двома сторонами. Цей факт підводить до більш широкого висновку, а саме, що, як і шляхта Великого Любіня чи Станимира, Цеперівські походили зі служебної шляхти, чиє шляхетство і майнові права не були чітко визначені.

Щоправда, Цеперівські більш успішно захищали свої права. Судові протоколи свідчать, що протягом 1444 - 1445 рр. розгляд справи відкладався з одного засідання до іншого [9, t. XIV, № 1194, 1242, 1250]. Так тривало до 3 січня 1446 р., коли Супрун і Станіслав з Цеперова представили нарешті свідків на свою користь і таким чином підтвердили свої права [9, t. XIV, № 1577].

Ще два подібні випадки мали місце в часи правління короля Казимира IV Ягеллончика. Під 1454 р. зафіксовано початок справи про село Ліщин, яку провадив згаданий вище староста Анджей Одровонж проти Гринька з Ліщина. Про цю справу збереглося найбільше документальних свідчень, порівняно з іншими процесами, ініційованими А. Одровонжем проти дрібних шляхтичів, які тримали королівські застави у Львівському та Жидачівському повітах. Конфронтація А. Одровонжа зі шляхетською спільнотою розвинулася у серйозну кризу, яка врешті призвела до створення у 1464 р. конфедерації спрямованої проти руського воєводи і старости. Конфедерацію підписали 64 шляхтичі з зазначених повітів та місто Львів. Конфлікт вичерпався після несподіваної смерті старости у 1465 р. і наступним втручанням короля, наслідком чого став викуп Львівського і Жидачівського повітів з рук родини Одровонжів [77, s. 103-104, 106; 93, s. 68, 81-83; 107, s. 33, 47; 132].

Основною причиною того, чому Ліщин, як і багато інших шляхетських маєтків стали об'єктом інтересів Одровонжів, було фінансове становище королівського старости, яке очевидно погіршилося у середині XV ст. Здійснюючи конфіскації цих маєтків, А. Одровонж, напевно, намагався зміцнити свої фінансові можливості і зберегти позиції одного з провідних королівських кредиторів. Претензії А. Одровонжа базувалися на його статусі верховного державці Львівського та Жидачівського повітів, які він дістав у заставу від короля. При цьому слід зазначити, що багато королівських маєтків, розміщених тут, було одночасно віддано під заставу іншим шляхтичам. У багатьох випадках відносини між А. Одровонжем та іншими шляхтичами базувалися на визнанні останніми свого залежного від королівського старости становища. Принципи цього виду залежності можливо найкраще сформульовані в одному з судових протоколів: Dominus Czebrowski tenet bona Regalia ... et dominus Pallatinus et Capitaneus est tutor bonorum Regalium [9, t. XIV, № 2910]. Як показує справа Ліщина, такі відносини легко використовувалися королівським старостою для того, щоб узаконити свої претензії на маєтки, що їх протилежна сторона вважала своєю дідичною власністю.

У цьому контексті, напевно, не випадково А. Одровонж, як записано у судовому протоколі від 4 січня 1454 р., зобов'язуючи Гринька представити привілеї на село Ліщин, називає його просто державцею застави (tenutarius), що підкреслювало статус села як королівської власності. Усупереч твердженню А. Одровонжа, Гринько настоював, що Ліщин - його дідизна. Суд зобов'язав Гринька представити свідків і визначив для їхніх свідчень і присяги термін - до 18 тижнів [9, t. XIV, № 3814]. 8 червня 1454 р. сторони знову зустрілися на суді. Невідомо, з якої причини, але того разу Гринько не зміг привести свідків, і суд на цій підставі присудив маєток А. Одровонжові [9, t. XIV, № 3825]. Але опозиція щодо королівського старости на цей момент вже була очевидно достатньо сильною, що дало можливість Гринькові продовжити процес. Протокол від 28 червня 1456 р., який, що цікаво, був записаний не в книгах контрольованого Одрованжем гродського суду, але львівського земського суду, свідчить, що після представлення свідків справа завершилася на користь Гринька [9, t. XIX, № 2765]. Проте після цього, напевно, Гринько не почувався у безпеці з огляду на могутність свого суперника. Чи не тому він продав Ліщин Івашкові з Дідушичів [9, t. XIX, № 2766].

Наступна справа, згадана в записі від 14 липня 1464 р., стосується судової суперечки, яку розпочав Ян Яцимірський проти спадкоємців (heredes) села Чайковичі. Він заявив свої права на це село і представив судові королівський привілей. Протокол містить імена двадцяти осіб, які протестували проти претензій Я. Яцимірського і твердили, що село є їхньою спадковою власністю. Вражаюча кількість шляхтичів, які поділяли права на той самий маєток, демонструє, як далеко зайшов процес роздрібнення власності і як тісно він був пов'язаний із зубожінням шляхти. Це явище було звичайним для багатьох родин дрібної руської шляхти, особливо для тих, що осіли у Самбірському, Дрогобицькому, Стрийському і Жидачівському повітах. Надалі пауперизація цієї шляхетської групи була, очевидно, вирішальним фактором, який обумовлював певну невизначеність її соціального статусу, що у свою чергу дозволяло королівським старостам накладати додаткові повинності, конфісковувати земельну власність чи навіть ставити під сумнів їхнє шляхетство. Наприклад, проти двох шляхтичів з Чайковичів староста А. Одровонж у 1457 р. висунув звинувачення у нешляхетстві [9, t. XV, № 111, 112]. Щоправда, як свідчить вирок у цій справі, особливості соціального статусу шляхти з Чайковичів не перешкодили їм успішно підтвердити свої права на село.

Серед протоколів двох судових справ посилання на покази свідків відсутні. У першому випадку конфлікт виник з приводу села Вовків між князем Михайлом Ольшанським та Ядвігою з Вовкова, яка виступала в інтересах своїх синів Анджея і Трояна. Слід зазначити, що текст судового рішення, датований 20 березня 1444 р. не містить жодних ознак підтвердження свідками заяви Ядвіги про Вовків як ipsorum puerorum patris bona materna alias Babisna. Щоб підкріпити свою заяву, вона просто посилалася на судове рішення у подібній справі, що завершилася на користь старих землевласників, як на свого роду юридичний прецендент: petentes se remanere circa eadem bona, sicut et alios heredes manent circa ipsorum patrimonium. Далі у тому ж протоколі говориться, що село було присуджено синам Ядвіги, оскільки Михайло Ольшанський двічі не з'являвся на судові слухання [9, t. XIV, № 1032].

Більш туманним є випадок з суперечкою про село Осталовичі, ініційованої якимось Миколаєм Мілейовським проти шляхтичів з Осталовичів. Єдина інформація, відома з трьох записів, свідчить, що троє братів з Осталовичів - Сенько, Митько і Роман - намагалися узаконити свої права на село в очах старости звичайним для руських землевласників чином - називаючи його своїм спадковим володінням. Останній запис від 1443 р. свідчить про передачу справи на розгляд короля, який повинен був прибути на сеймик у Кросно [9, t. XIV, № 693]. Наступні стадії розгляду справи і прийняте рішення у документах не збереглися. Цей факт дозволяє припустити, хоча й без остаточної впевненості, що справу було залагоджено полюбовною угодою. У будь-якому випадку, вона завершилася на користь братів, оскільки у джерелах надалі зустрічаються згадки про Осталовичі як їхню власність.

В одному випадку рішення суду невідоме. Справу проти шляхтичів з села Вовчуки розпочав Ян Жешовський. Ця справа незвичайна з однієї точки зору. Захищаючи свої права на Вовчухи якийсь Петрушко представив грамоту, що її суд визнав insufficiens et falsum [9, t. XIV, № 675] і передав у королівську канцелярію для більш детального розгляду. Канцелярія підтвердила, що ніколи не видавала цього документа. Тому маєток було присуджено Я. Жешовському [9, t. XIV, № 999]. На початку 50-х років справу було відновлено, а згодом, у 1457 р. Петрушко і Васько з Вовчухів спробували довести свої права шляхом представлення свідків. Проте на засіданні 23 лютого 1457 р. свідки, представлені ad audiendam probacionem alias dowodu, не давали зізнань через відсутність Я. Жешовського [9, t. XV, № 64]. Останній запис, зроблений 13 червня 1457 р., свідчить, що справу прийняв староста А. Одровонж для наступного розгляду на сеймику місцевої шляхти [9, t. XV, № 109].

Ознаки передачі справи до компетенції місцевих сеймиків знаходимо і в інших конфліктах (навколо Чижок, Осталовичів, Цеперова). Переадресування остаточного рішення від старостинського суду до шляхетського зібрання мало на меті передусім підкреслити колективну природу судівництва і таким чином підвищити рівень легітимності рішення у такій важливій для шляхетської спільноти справі, як земельний конфлікт [138, p. 23-34]. На жаль, про поширення такої практики відомо небагато, хоча, найімовірніше, велика кількість шляхетських зібрань, які відбулися в Галицькій Русі за часів Владислава ІІІ, була пов'язана саме зі зростанням кількості земельних суперечок [152, s. 100-101].

Брак джерел не дозволяє повною мірою оцінити роль короля, як носія верховної влади у розв'язанні земельних конфліктів. Два протоколи (щодо Стронятина і Осталович) згадують про рішення судової ради передати справу на розгляд короля. Більш репрезентативним у цьому відношенні є протокол у справі села Конюшки від 2 січня 1443 р., який говорить, що всі справи про маєтки, в яких одна зі сторін декларувала їх як свою спадкову власність, не представивши письмових привілеїв (ab ewo, ab awis et prothavis et privilegia super ipsa non habent), відкладено до часу повернення посланця, направленого до короля [9, t. XIV, № 573, 574]. Виглядає на те, що єдиною причиною і переносу засідання, і спрямування спеціального емісара була потреба отримати від королівського двору певне правове керівництво у розв'язанні конфлікту. На жаль, немає жодних свідчень про відповідь короля, а отже, неможливо дізнатися про його думку з цього питання. Здається, що проблеми, з якими шляхта стикалася в міру зростання кількості земельних суперечок, вважалися достатньо серйозними, щоб стати предметом спеціальних консультацій з королем. Єдиною ознакою спроб королівської влади регулювати висліди земельних суперечок можна вважати часті візити і діяльність у Галицькій Русі Яна з Чижова, краківського каштеляна та верховного намісника Польського Королівства на час перебування Владислава ІІІ в Угорщині.

Ян Чижовський, який часто був присутній на сеймиках руської шляхти [152, s. 101], очевидно, неодноразово виступав в якості арбітра в земельних суперечках. Для прикладу маємо згадку про плани руського старости Петра Одровонжа звернутися до Яна з Чижова за порадою у справі Стронятина [9, t. XIV, № 1824]. Інший приклад участі Яна Чижовського – це його документ від 24 вересня 1443 р., який підтверджував права Влодека з Білки на однойменне село та митницю, розміщену у ньому. Документ було видано після розгляду привілеїв, представлених згаданим Влодеком на сеймику у Вишні [27, cz. VI, № 2470].

Проведене дослідження земельних конфліктів дозволяє припустити, що не письмові королівські документи, а зізнання свідків мали більшу вагу для місцевої шляхетської спільноти; ці свідчення визначали остаточне рішення судів. У всіх відомих випадках відповідачі, які змогли представити надійних свідків, вигравали справу. Перевага, яка надавалася зізнанням свідків, узгоджується з загальним сприйняттям присяги свідків у середньовічному праві як одностороннього акту, звернення за підтримкою до надприроднього. Присяга, за тогочасними переконаннями, будучи проголошеною і прийнятою, вже не потребує подальших судових підтверджень [120, p. 15; 138, p. 26]. Цей характер присяги був, можливо, ще більш яскраво виражений у випадку свідків руського походження, які були зобов'язані складати її за руським звичаєм. Виконання Iuramentum more Ruthenicale, як її завжди називають у документах, виявляє ряд символічних значень і ритуальних дій, тісно пов'язаних з інституцією средньовічних божих судів [98, s. 14]. Як приклад такої подібності можна навести текст присяги Андрія Дечатковича, складеної під час однієї з судових справ у 1462 р. Її заключну частину особливо варто зацитувати: Et si per veritatem faciem (meam) consigno sancte crucis signo, remitte m(e swanthe) wyedenye ad meam domum et ad me(os) pueros. Item et si non per veritatem, extunc swanthe wyedene non remitte me a te [9, t. XIII, № 5034].

Протилежна сторона звичайно була змушена прийняти вирок, винесений на основі такої присяги. Знаємо випадок, коли навіть така впливова особа, як руський староста А. Одровонж, ведучи суперечку з Гриньком з Ліщина про село Ліщин, мусив визнати права Гринька: visa perduccione testium per ipsum Hrynkonem emisit [9, t. XIX, № 2765].

Важлива роль свідків у судовому процесі пояснює активну роль, яку намагався відігравати також позивач у їх відборі. Хоча переважно право представляти свідків належало передовсім до відповідача, часом остаточне затвердження відібраних свідків відбувалося за годою позивача. Наприклад, у 1442 р. Ян Жешовський у суперечці з Яном Дмитровським за село Чижки вибрав чотирьох свідків з поміж більшого числа осіб, які представив Дмитровський для складання свідчень на його користь [9, t. XIV, № 847]. Наступного року той самий Ян Жешовський дав згоду на заслухання під присягою свідків, представлених Пелкою з Чижок за умови, що Пелка надасть свідків, які влаштують Жешовського: possunt tales testes fieri, quod eos acceptabo [9, t. XIV, № 697]. Як показує суперечка між Глібом Станимирським і Миколаєм Гологорським за село Сукманів, ініціатива щодо вибору свідків могла також виходити від членів суду. Призначаючи конкретних свідків, яких Гліб зі Станимира був зобов’язаний представити, члени суду підкреслили: si vero predictus Hleb tales testes producere non posset, extunc villam predicto domino nostro Regi reddimus et eam predicto Gologorsky damus ad tenendum [9, t. XIV, № 85]. Зрештою, не змігши представити призначених судом свідків, Станимирський втратив права на це село.

Центральна роль інституту свідків не обмежувалася лише зазначеними земельними суперечками. Незважаючи на швидке поширення письма та писемного документу у судочинстві Галицької Русі починаючи з третьої декади XV ст., інтерпретація права та судовий процес все ще залишалися частиною усної культури. Пряме заперечення ваги письмового документа як юридичного доказу однією зі сторін у суді, навіть коли автентичність такого документа визнавалася судом, а також супречки, які виникали через діаметрально протилежні трактування сторонами тої самої умови трансакції, регулярно зустрічаємо в актах шляхетських судів першої половини XV ст. Як правило, такі суперечки завершувалися тим, що одна зі сторін вдавалася до зізнань свідків, і таким чином змінювала принципи ведення диспутів, в яких писемне право поступалося інституціям і нормам усного права. Усе це дозволяє говорити про шляхетську культуру в Галичині того часу як таку, що зазнала лише незначного впливу писемності і в якій циркуляція і функціонування письмового документа залежали переважно від різних форм усної комунікації [89, p. 12-15; 68, p. 254-299; 154, p. 3-15, 42-59].

Склад групи свідків у тих справах, де збереглися їхні списки, дозволяє говорити про наявність міцних соціальних зв’язків як між самими свідками, так і між свідками та зацікавленою особою, чиї майнові права вони збиралися підтверджувати. Так, ті самі шляхтичі або представники тих самих шляхетських родин виступають як свідки більш, ніж у одній справі з досліджуваної групи. Наприклад, шляхтичі з Борщова фігурували як свідки у чотирьох справах (про Вовчухи, Ліщин, Чайковичі, Цеперів), шляхтичі з Мальчиць і Добрян виступали у цій ролі тричі. Двічі на судових роках складали свої зізнання шляхтичі з Ременова, Романова, Ритаровичів, Чайковичів, Лагодова і Осталовичів. Важливо підкреслити, що дуже часто до групи свідків делегувалися ті самі представники шляхетських родин. Для прикладу, тричі викликалися задля свідчень Міхно з Борщова і Ванько з Добрян, двічі – Андрій Дечаткович. На додаток, багато шляхтичів, які згадуються в ролі свідків, самі були втягнуті в подібні конфлікти, намагаючись захистити власні майнові інтереси (наприклад, родини з Чайковичів, Лагодова, Осталовичів).

З погляду географічного походження можна виділити два великі шляхетські сусідства, з яких рекрутувалися свідки. Перше складалося з шляхтичів, які походили з місцевостей навколо Львова (Борщів, Ременів, Романів, Лагодів, Осталовичі, Мальчиці, Давидів, Дмитровичі). Друге набиралося зі східної частини Перемишльської землі, особливо з Самбірського повіту (Чайковичі, Ритаровичі, Корналовичі, Добряни, Михайловичі). Ці дві групи шляхетських родин, як можна здогадуватися, часто мобілізувалися для участі в судових процесах, зокрема, чи то як група підтримки, чи то як носії правових знань. Цю думку підтверджують два протоколи процедури “очищення”, здійсненої, відповідно, Андрієм Дечатковичем та Яном молодшим (iuvenus) Германовським перед судом Перемишльської землі у 1437 р. Обидва протоколи включають списки свідків, які підтвердили невинність згаданих шляхтичів, обвинувачуваних у крадіжках та деяких інших негідних вчинках. Список свідків на користь А. Дечатковича включає осіб, поряд з якими він діяв як свідок у справах Чижок та Вовчухів (Іван Риботицький, Занько Корналовський, Станко Ритеровський). До списку свідків на користь Яна молодшого Германовського входили Миколай Давидовський, Дмитро з Частина, Михайло Ременівський, тобто особи, які брали участь як свідки у справі Цеперова поряд із батьком обвинувачуваного, Яном старшим (antiquus) Германовським. Запис подає ще два важливих імені: Станіслава Цеперовського та Яна Дмитровського. Обидвох шляхтичів Ян старший Германовський підтримав своїми свідченнями під час суперечок за їхні патримонії [9, t. XIII, № 457, 581].

Беручи до уваги, що більшість свідків були руського походження, цікаво простежити, яку роль зв'язки, викликані приналежністю до однієї етнічно-конфесійної групи, відігравали у мобілізації міжособових зв'язків у середовищі свідків. У документах щодо шляхти, яка зберегла свою руську ідентичність, звичайно використовувалося визначення Rutheni. Маємо джерела, які дозволяють більше дізнатися про цей вид ідентичності. Так, у протоколі від 12 вересня 1466 р. сказано, що Дмитро Лагодовський, котрий приймав участь як свідок у справах про Вовчухи і Цеперів, розпочав справу проти Яна Нарайовського, звинувачуючи його у тому, що він примусив свою служницю-русинку прийняти католицтво [9, t. XV, № 3372].

Справа Цеперова є найбільш яскравим прикладом солідарності свідків на етнічному грунті. Протокол допиту свідків і вирок у цій справі подають свідків, поділених на дві групи. Перша, що називалася nobiles Lachos, представлена іменами Миколая з Романова, Миколая з Давидова, Яна старшого Германовського, Станіслава з Ходорова. До другої групи входили свідки de Ruthenicali genologia: Михайло з Ременова, Глібко з Хильчиць, Федорко Мошенський з Мальчиць, Дмитро з Лагодова, Юрій з Лагодова, Олешко з Борщова, Ходко зі Станимира, Дмитро з Частина [9, t. XIV, № 1577]. Факт такого поділу унікальний і не зустрічається більше в жодному протоколі. Очевидно, що в його основі була не лише різна етнічна та конфесійна приналежність, адже не всі з поміж шляхтичів, які називали себе nobiles Lachos, не були насправді польського походження, а лише представниками другого, а можливо й першого покоління сполонізованої руської шляхти. Джерела дозволяють ствердити, що поділ за принципом етнічної приналежності був пов'язаний з різними формами складання присяги у відповідності до польського земельного права чи руських правових звичаїв, а отже, був тісно пов'язаний з формами колективної діяльності, яку здійснювали дві шляхетські спільноти у юридичних практиках пізньосередньовічної Галицької Русі. Така інтерпретація узгоджується з записом у справі Цеперова, в якому йдеться про дві різні моделі складання присяги - для шляхти загалом і окремо для шляхти руського походження - та одночасно підкреслюється бажання руської шляхти свідчити відповідно до земельного права: recusabant ad Colcza ecclesie Ruthenicalis iurare, sed voluerunt ad crucem sicut Christiani [9, t. XIV, № 1277]. Руська ідентичність цієї шляхти найчастіше згадується власне у зв’язку зі складанням нею Iuramentum Ruthenicale. У цьому зв’язку дуже промовистим є судовий процес, у якому Дробиш з Ритаровичів був одним зі свідків у суперечці за Чайковичі. У судовому диспуті з Альбертом з Ясенова, записаному у перемишльських гродських книгах у 1468 р., члени суду, що розглядали справу, вирішили звернутися до земського судді для того, щоб дізнатися, в який спосіб згаданий Дробиш Ритаровський має складати присягу: qualiter nobiles Rutheni debent iurare an circa synagogam ipsorum vel circa crucem more terrestri [9, t. XIII, № 6899].

Зв’язки, що об’єднували свідків між собою, стають ще більш очевидними, якщо взяти до уваги їхні родинні стосунки. Як приклад, щоб проілюструвати роль родинних взаємопов’язань у диспутах, звернімося знову до суперечки за Цеперів. Коли у 1444 р. Ян Деляновський розпочав судову справу проти Станіслава і Супруна з Цеперова, останні були викликані на суд старости, де, зокрема, склали покази про свої родинні зв’язки серед руської шляхти. Так, як своїх родичів вони згадали панів Ременівських та Лопаток (Лопатичів) (haberet connatos dominos Rzemeniowsky et Lopatycz) [9, t. XIV, № 946]. Важливо зазначити, що пізніше Михайло Ременівський фігурував поміж іншими представленими свідками, які підтвердили права Станіслава і Супруна на володіння Цеперовим [9, t. XIV, № 1577]. Через родину з Ременова Цеперівські були пов’язані зі Станимирськими, котрі, як ми бачили, так само були змушені доводити і своє шляхетство, і майнові права на свою дідичну власність. Подібно Осталовичі, дідична маєтність інших родичів Цеперівських, родини Лопаток, теж була загрожена претензіями нових власників.

Таким чином, розглянені процеси дозволяють прослідкувати важливу роль різного типу солідарностей у формуванні групи свідків. Крім того, ці процеси, особливо складання показів свідками, виявлялися доброю нагодою для маніфестації та підтримання групової солідарності та свідомості власної окремішності етнічно руської шляхти. Це особливо добре показує приклад суперечки за Чайковичі, коли руська шляхта, що виступала на боці родини Чайковських, виразно окреслила свою групову ідентичність як veri et perpetui terrarum Russie heredes [9, t. XV, № 3281].

Земельні диспути виступають як ключовий момент у процесі перегляду та поновного підтвердження шляхетського статусу руських землевласників. Як показує аналіз, багато процесів навколо прав руських землевласників на маєтки призводили одночасно до звинувачень у нешляхетстві, до використання певної амбвівалентності соціального статусу зазначених руських земян. З цієї перспективи судовий процес та диспути можна розглядати як важливий чинник творення норм приналежності до шляхти та визначення соціальних кордонів шляхетського стану.

Можна виділити два головні і взаємопов’язані елементи в стратегіях, які використовувалися руською шляхтою для захисту своїх прав на маєтності. Першим було твердження, що маєток, який виступав предметом суперечки, був дідичною власністю цієї шляхти протягом тривалого часу. Цей наголос на давності прав на земельну власність був головним правним аргументом у суперечці, який зазвичай був підкріплений заявами свідків. Свідки функціонували у цьому контексті як спільнота, чиї зізнання, підкріплені актом складання присяги, передавли та артикулювали в процесі суперечок певні правові знання про локальну історію землеволодіння. Тому вони розглядалися в суді як достатній правовий доказ на користь відповідачів. Можна також припустити, що диспути та колективні дії, пов’язані з судовим процесом та розв’язанням суперечок, посилювали зв’язки солідарності всередині руської шляхти, а також допомагали виробленню уявлень про себе як окрему групу в межах шляхетської корпорації Руського воєводства. Питання, на яке не можна відповісти з певністю в даному дослідженні, - це чи заяви декого з поміж даної групи руських землевласників насправді відображають їхню приналежність до старого руського боярства, чи їхній статус antiqui incolae et heredes Галицької Русі був свідомо сконструйований і підтримуваний вже в часі судових процесів з метою захистити свою земельну власність та закріпити за собою місце серед шляхетської спільноти. Незважаючи на це, видається можливим сформулювати одне припущення, яке б свідчило на користь гіпотези про статус “старих руських дідичів” як свого роду “винайденої традиції”. По-перше, протягом XV-XVI ст. це саме середовище дрібної руської шляхти та служебної людності брало активну участь у формуванні іншої “винайденої традиції”, так званих грамот князя Лева. Грамоти князя Лева, які виставляла ця дрібна шляхта, хоча грунтувалися на пам’яті про земельні надання часів Романовичів, були швидше за все фальсифікатами, покликаними виконувати аналогічну функцію захисту прав на земельну власність та полегшити соціальний аванс в ряди шляхти особам і родинам, чий соціальний статус залишався сумнівним. По-друге, ключова роль інституцій, пов’язаних з усною пам’ятю спільноти, в розв’язанні згаданих конфліктів дуже добре відображає способи та особливості передачі знання у суспільствах, де домінує усна культура. Як ми бачили, місцевий судовий процес в Галицькій Русі найчастіше грунтувався на усних способах інтерпретації права, і письмовий документ не завжди виступав підставою для визначення правильності чи хибності того або іншого твердження в суді, особливо коли йшлося про відсилання до минулого як юридичного преценденту. У контексті усної культури колективна пам’ять, звичаї та традиції виявляються надзвичайно гнучкими соціальними механізмам, які з легкістю змінювалися та пристосовувалися до соціальних змін у залежності від нагальних потреб спільнот [87, p. 312-319; 68, p. 294-299; 154, p. 15]. З цього погляду, пам’ять і традиція Russie antiqui incolae et heredes репрезентували тип захисної стратегії, свідомо створеної групою, права і статус якої опинилися під загрозою.

РОЗДІЛ 4

ФОРМУВАННЯ ШЛЯХЕТСЬКОГО СТАНУ ТА ГЕНЕЗА МІСЦЕВИХ РИЦАРСЬКИХ РОДІВ У ГАЛИЧИНІ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КОРЧАКИ В ПЕРЕМИШЛЬСЬКІЙ ЗЕМЛІ XIV-XV ст.

Вплив польських моделей та норм на формування локальної шляхетської корпорації в Галичині знайшов свій вираз також у появі місцевих рицарських родів. Геральдичні або, як вважають деякі історики, агнатичні рицарські роди в країнах Центральної Європи, насамперед у пізньосередньовічній Польщі, становили одну з головних форм соціальної організації та ідеології рицарського стану.

Подібно до країн Західної Європи, в центральноєвропейському регіоні рицарський рід, в основі якого лежали зв’язки спорідненості, тісно взаємопереплетені з володінням земельною власністю, належав до найбільш підставових категорій, навколо яких відбувалося конституювання шляхти чи рицарства як соціального класу в середньовічній та ранньомодерній Європі. Як ключові параметри рицарської чи шляхетської ідентичності, рід та земля у різний спосіб впливали на те, як соціальні контури цієї ідентичності конструювалися, визначалися і легітимізувалися. Давність роду, його геральдична атрибутика та тяглість родового маєтку були центральними елементами, які визначали статус та місце особи в шляхетському суспільстві. Геральдичний шляхетський рід був підставовю структурою, в його межах привілейований шляхетський статус репрудукувався і підтверджувався. Це особливо добре видно на прикладі інституції нагани шляхетства, яка реглементувала норми та практику доведення шляхетства в середньовічній Польській Короні та Речі Посполитій. Процедури нагани шляхетства передбачали, що особа, чиє шляхетство піддавалося сумніву, мала виставити для підтвердження своєї належності до шляхетського стану по два шляхтича, які представляли батьківський і материнський рицарський рід.

У центральноєвропейському регіоні (Угорщина, Польща) генеза рицарських родів та поширення норм рицарського права, які заклали основи формування рицарського класу в регіоні, відбувалися синхронно, починаючи з ХІІІ і передовсім протягом XIV ст. Можна навіть припустити, хоча це питання залишається поза увагою більшості дослідників проблеми, що організація родинних структур правлячих класів Центральної Європи у вигляді рицарських родів була своєрідною відповіддю на чи адаптацією до зростання ролі приватної земельної власності та військової служби з неї, як засадничих критеріїв, що починають визначати приналежність до рицарської верстви. Наголос на агнатичній чи квазі-агнатичній лінії походження, який лежав в основі організації рицарського роду, був покликаний таким чином забезпечити безперевну передачу земельної власності по чоловічій лінії [137, p. 299]. Деякий грунт для такого припущення дають дослідження з історії формування рицарської верстви в країнах Західної Євпропи. Становлення рицарства як соціального класу в Західній Європі в ХІ-ХІІ ст. супроводжувалося докорінними змінами в структурі родинних зв’язків, які призвели до появи рицарських ліньяжів. Рицарські ліньяжі Західної Європи, як і центральноєвпропейські рицарські роди, репрезентували тип родинних спільнот серед правлячих еліт, організованих навколо патрилінійного принципу успадкування землі та ідеї спільного, правдивого чи фікційного, походження від одного предка по чоловічій лінії [74, p. 139-140]. З іншого боку, можливо, навіть більш вагому роль у перетворенні категорій геральдичного роду і спорідненості у центральний елемент соціальної організації та ідеології рицарського стану відігравала, починаючи з середини ХІV ст. політична емансипація польського рицарства та групи можновладства. Рід стає підставовою матрицею політичної самоорганізації рицарського стану, визначаючи форми політичної мобілізації та колективних виступів рицарства на захист їхніх станових привілеїв та інтересів.

У Руському воєводстві ХV ст. шляхта руського походження належала у своїй переважній більшості до трьох рицарських родів, які або мали місцеву галицьку генезу (Корчаки, Кірдеї), або які через етнічну і конфесійну належність родин, що їх складали, можуть частково вважатися також місцевими (Драги-Саси). Серед згаданих родів гербова спільнота Корчаків викликає особливий інтерес, коли йдеться про з’ясування питання про шляхи інтеграції частини галицької боярської аристократії до складу владної еліти Польської Корони та роль галицького боярства в Галицькій Русі в перше століття панування польських і угорських королів.

4.1. Історіографія

Попри неодноразове звертання дослідників до історії Корчаків протягом двох останніх століть питання генези та ролі цього рицарського роду ніколи не знайшло вичерпного і переконливого пояснення в історичній літературі. Вчені, що зверталися до історії Корчаків, лише побіжно торкалися цього питання, залишаючи більшість власних спостережень лише на рівні гіпотез, не достатньо підкріплених аналізом джерел. Так, польські дослідники ХІХ-початку ХХ ст. (Ф. Пєкосінський, С. Закшевський, Я. Дрогойовський), безперечною заслугою яких було залучення багатьох нових джерельних матеріалів до історії Корчаків та здійснення критичного перегляду свідчень про цей руський рід, наведених у текстах польських авторів XVI-XVII ст., все ж цілком безпідставно стверджували польське етнічне походження цього роду. Видатний краківський медієвіст Францішек Пєкосінський першим запропонував реконструкцію початків генеалогії найбільш відомої з родин гербу Корчак – Горайських, вірно ідентифікувавши перших знаних з джерел представників Корчаків та показавши їхнє родинне пов’язання з Дмитром з Горая і Іваном з Клєця, найбільш відомими представниками роду з другої половини XIV ст. Натомість цілком помилковим було твердження Ф. Пекосінського про те, що Корчаки разом з деякими іншими знаними польськими рицарськими родами становили бічну лінію Любовлітів-Огнівів - надпотужного можновладчого роду, який на думку Ф. Пєкосінського, мав нібито існувати в Польщі за часів перших Пястів [129, s. 628-630]. Ф. Пєкосінський також першим серед дослідників того часу зібрав і дослідив матеріали, які стосуються геральдики Корчаків. При цьому краківський історик, виходячи з хибної інтепретації етимології назви Корчак, стверджував, що протопластою Корчаків мав бути якийсь Корча. Ім’я Корча, на думку Ф. Пєкосінського, мало бути розповсюдженим серед давнього польського рицарства. Про це, як стверджував історик, свідчить назва розташованого у Малопольщі міста Корчин, фундатором і першим гродовим комесом якого теж був член роду Корчаків Корча [130, s. 82]. Услід за Ф. Пєкосінським як етнічно польську родину характеризує Горайських Станіслав Закшевський у своїй розвідці про найстарше осадництво міжріччя Бугу і Вепру. Автор цілком безпідставно називав Корчаків поряд з такими польськими родами як Любовліти, Ліси і Топорчики „піонерами польського осадництва на кресах” [169, s. 367-368].

У 1904 р. побачило світ грунтовне генеалогічне дослідження графа Яна Дрогойовського, присвячене родині Дрогойовських Оскільки Дорогойовські походили з Перемишльської землі та належали до гербу Корчаків, то автор знайшов доцільним помістити як вступ до своєї монографії досить детальний огляд стану досліджень та власні спостереження над початковим періодом історії Корчаків. Він зупиняється на проблемі походження гербу Корчак, аналізує свідчення, що стосуються геральдики Корчаків з XIV-XV ст., дає грунтовну критику Б. Папроцького. У своєму аналізі Я. Дрогойовський також зупиняється на головних висновках, до яких прийшов у своїх дослідженнях над Корчаками Ф. Пєкосінський, і пропонує деякі власні, часом дуже переконливі уточнення до генеалогічної реконструкції Ф. Пєкосінського. Я. Дрогойовський також висловив ряд слушних припущень щодо генеалогії та історії родин Корчаків. Скептично ставлячись до твердження Ф. Пєкосінського про належність Корчаків до роду Любовітів, він назагал, не сумнівався у тому, що Корчаки належали до етнічно польського рицарства. Свідчення Я. Длугоша, який називав Корчаків “руським родом”, Я. Дрогойовський схильний пояснювати тим, що у XV ст. родини Корчаків мали тут свої родові гнізда [73].

На початку ХХ ст. також Михайло Грушевський назвав походження Корчаків, зрештою, як і Сасів, „невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою” [33, c. 241]. Хоча вчений так і не запропонував жодного власного погляду на цю проблему, він, здається, першим вказав на факт розселення боярських родин у XV ст., що носили герб Корчак, по усій території колишнього Галицько-Волинського князівства [33, c. 611]. Крім Холмської та Перемишльської земель, що належали до Польської Корони, родини гербу Корчак знаходимо також у тих частинах Волині, що відійшли до Великого Князівства Литовського, - у Луцькому, Володимирівському та Крем’янецькому повітах. Як і їхні холмські чи перемишльські співгербівники, волинські Корчаки належали до найбільших землевласників у регіоні та відігравали визначну роль у суспільно-політичному житті Волині того часу [95, s. 14, 47-48]. Широка географія розселення родин гербу Корчак, деякі ледь помітні сліди контактів між волинськими і галицькими Корчаками, спорадичні вказівки на їхні солідарні виступи у політичних справах [95, s. 13-14], присутність і маєтки кількох, зрештою маловпливових родин (Балабани, Мишичі з Ситратина) як на території Галичини, так і Волині, які детально дослідив Оскар Галецький [95, s. 122-123; 55, c. 138, 142] – усе це б могло схиляти до думки про можливе існування родинних зв’язків між цими різними гілками Корчаків, що сягали часів Галицько-Волинської держави. Однак, проти цієї гіпотези промовляє той факт, що на основі існуючих сьогодні джерел неможливо жодним чином встановити не лише, в який спосіб були споріднені між собою скажімо галицькі і волинські родини Корчаків, але й виявити зв’язки спорідненості між родинами, що проживали в різних землях Руського воєводства. Цю рису Корчаків підкреслив на початку 20-х років ХХ ст. Казімєж Соханєвич, який висловив сумнів, чи дана гербова спільнота була „виразом родової єдності, що грунтувалася на зв’язках спорідненості” подібно до польських середньовічних рицарських родів [150, s. 8-9]. До проблеми генези Корчаків звертався також інший знаний польський історик міжвоєнного часу Л. Виростек. На маргінесі своєї фундаментальної праці про рід Драгів-Сасів він зазначив, що поява роду Корчаків була результатом цілеспрямованої політики Казимира ІІІ, який нібито об’єднав в одну гербову спільноту очолюваних Дмитром з Горая руських прихильників політики польського короля [168, s. 137]. Нещодавно відома українська дослідниця Н. Яковенко висловила припущення, що підставою формування рицарських родів у Галицькій Русі, початки яких вона відносить на ХV ст., були відносини патронату-клієнтели. Рід Корчаків, подібно як і Сасів, міг виникнути, на думку Н. Яковенко, на основі груп клієнтели когось з можновладців руського походження. При цьому, Н. Яковенко згадує Дмитра з Горая і гербову легенду Б. Папроцького [57, c. 365-366]. Останні грунтовні генеалогічні та прозопографічні студії Ф. Сікори та С. Пашина, хоча і дають багато нового про окремі постатті та родини гербу Корчак, проте майже не висвітлюють питання формування та функціонування Корчаків саме як рицарського роду.

Метою цього підрозділу є спробувати відповісти на наступне питання: що може сказати нам про механізми і шляхи формування цього рицарського роду у Галичині пізнього середньовіччя характер сімейних зв’язків та форм взаємодії між родинами Корчаків, які проживали на території Перемишльської землі у XІV-XV ст.

4.2. Статус, уряди та політичні кар’єри.

Родини перемишльських Корчаків були серед перших і найвпливовіших груп галицького боярства, що, починаючи принаймі з середини XІV ст., підтримували претензії польських і угорських володарів у їхній боротьбі за землі Галицько-Волинської держави. До головних рис статусу цих родин треба віднести високу позицію у складі владної еліти новоприєднаних земель Галичини та давність їхнього землеволодіння. Три з чотирьох привілеїв Казимира ІІІ, які підтверджували надання князя Лева, були видані власне протопластам родин, що належали до гербу Корчак (Ходко Бибельський, Яцько Слонечко - протопласта Прохницьких-Розбужських, Дмитро Матвійович - протопласта Боратинських). Як я намагався показати у другому розділі, не має підстав підозрювати, що ці перші грамоти князя Лева, які згадуються у привілеях Казимира ІІІ, були фальсифікатами подібно до численних підробок з XVІ-XVІІ ст. У такому разі можна говорити про допольске походження землеволодіння перемишльських Корчаків. Галицькоруська генеза земельної власності їхніх родин, на що вказують грамоти князя Лева, дає ключ до розуміння високого статусу цих родин у другій половині XІV-першій половині XV ст. Давність земелеволодіння, підкріплена підтвердженнями польських королів, була підставою для утвердження дідичних прав на землю та гарантувала входження Корчаків до рицарського стану Польської Корони [55, c. 32, 144]. З цієї перспективи виглядає цілком природним, що саме родини, які мали за собою тривалу традицію дідичного земелеволодіння та досить швидко і безболісно зуміли закріпитися в складі владної еліти Королівства, створили основу для нового рицарського роду, імітуючи в такий спосіб моделі організації, притаманні панівним класам польського суспільства. Поряд з Бибельськими, Порохницькими-Розборськими та Боратинськими, які були отримувачами привілеїв Казимира ІІІ, до кола найвпливовіших родин гербу Корчак в Перемишльській землі належали також Сінновські, Чурили, Бажі та Дершняки.

Високий статус та впливовість представників першого покоління родин Корчаків галицькі джерела фіксують, починаючи з другої половини XІV ст. Ця група боярства, формально не посідаючи, за окремими винятками, жодних офіційних урядів, відігравала роль своєрідних посередників між королівською владою та локальною землевласницькою елітою і становила ніби неформальну групу впливу на політику Пястів, Анжу та їхніх намісників у справах Галичини [149, s. 70, 75]. Подібний статус місцевих бояр, крім земельних надань і підтверджень на їхню користь, найбільш виразно проявлявся у численних виступах у ролі свідків у королівських і старостинських документах, що стосувалися Галицької Русі того часу. Якщо судити з тестаційних формул документів, то представники родин гербу Корчак – вже згадувані Ходко Бибельський, брати Дмитро з Горая і Іван з Клєця, ймовірні родичі останніх – Петро Іванович та Бенько з Жабокрук, син Яцька Слонечка – Кость Слонечкович, а також Ходко Лоєвич та Гліб Дворскович, складали найбільш впливову групу боярської еліти, яка мала часом вирішальний голос у формуванні “руської” політики Казимира ІІІ, Владислава Опольського та Владислава Ягайла на початках його королювання [54, c. 89; 45, c. 10, 20-21; 149, s. 69-74]. Однак політичні впливи цієї старої боярської аристократії обмежувалися виключно землями Галичини і ми майже не маємо прикладів їхніх успішних кар’єр у масштабах усього Королівства. Чи не єдиний виняток з цього правила – це політична діяльність Дмитра з Горая.

Дмитро з Горая спромігся на найбільш успішну кар’єру з поміж усіх знаних нам представників галицького боярства другої половини XIV ст. Його справедливо зараховують до числа найвпливовіших представників владної еліти Польської Корони другої половини XIV ст., яким належала ключова роль у таких важливих для історії регіону подіях, як польсько-литовська унія чи шлюб Ядвіги та Ягайла. Дмитро з Горая розпочав свою кар’єру ще за життя Казимира ІІІ, коли король призначив його у 1364 р. королівським підскарбієм. Згодом, у 1388-1400 р. Дмитро з Горая обіймав ще й уряд коронного маршалка. Висока позиція Дмитра з Горая серед коронного можновладства була підтвердженна його шлюбом з Беатою з Божидара, що споріднило його з чільними малопольськими магнатськими родинами. Ця його матримоніальна політика Дмитра з Горая була продовжена шлюбами трьох його дочок, які були видані за представників родин Тенчинських, Олєсніцьких та Шамотульських.

Після утворення Руського воєводства і запровадження на його території системи земських урядів у середині 30-х років XV ст. представники родин Корчаків займають чільне місце серед владної еліти Перемишльської землі. Можна навіть сказати, що перші десятиліття після реформ 1430-1434 рр. були своєрідним апогеєм політичних впливів Корчаків на Перемишльщині. Незаперечним лідером перемишльських Корчаків і визначною постаттю суспільно-політичного життя не лише Перемишльської землі, але і усього Руського воєводства того часу був Сенько з Сіннова, перший відомий з джерел представник родини Сінновських-Кшечовських. Сенько з Сіннова з’являється як свідок галицькоруських документів у середині 20-х років XV ст. [9, t. VII, № XXXIII; 45, c. 14]. Попри те, що Сенька з Сіннова не бачимо серед руської шляхти, що склала присягу Владиславові Ягайлу наприкінці червня 1427 р., саме його можна вважати за одного з головних репрезентантів інтересів руської шляхти під час проведення суспільно-політичних реформ у Галицькій Русі кінця 20-х-середини 30-хроків XV ст. Про це свідчить хоча б той факт, що саме Сенько з Сіннова постійно представляє як свідок Руське воєводство у важливих королівських привілеях, що стосуються внутрішньої політики Королівства. Зокрема, 25 липня 1434 р. він, вже як перемишльський підкоморій, разом з іншим Корчаком, галицьким підкоморієм Анджеєм Чурилом зі Стоянців, були єдиними світськими дигнітаріями від Галицької Русі, котрі виступали свідками видання привілею Владислава ІІІ, в якому новий король напередодні своєї коронації обіцяє підтвердити привілеї станів Королівства після досягнення свого повноліття [14, t. II, № 222]. Через чотири роки, 16 грудня 1438 р., коли Владислав ІІІ таки підтвердив і поновив усі права і свободи станів, перемишльський підкоморій знову виступає, цього разу з руським воєводою Петром зі Спрови, репрезентантом Руського воєводства на тестаційній формулі цього привілею [9, t. V, № LXXV]. Поява саме цих двох руських дигнитаріїв у королівському привілеї не була випадковою. Саме Петро зі Спрови та Сенько з Сіннова стають на той час головними дійовими особами на теренах Руського воєводства. Їхню провідну роль засвідчує документ з’їзду руської шляхти, зібраного у жовтні 1438 р. за кілька місяців до видання привілею Владислава ІІІ. З’їзд уповноважив їх обох здійснювати контроль за збором податків на території Руського воєводства [14, t. IIІ, № 250]. Скликання цього з’їзду та його постанови були виразом намагань шляхти відігравати самостійну політичну роль і обмежити права королівських старост на час малолітності Владислава ІІІ.

Іншим проявом зростаючих впливів шляхтського стану на внутрішню політику Королівства того часу було встановлення виборної посади туторів (опікунів) земель і воєводств, яке мало на меті створити альтернативний інститут влади щодо королівських старост на час неповноліття короля. Тутором Перемишльської землі став Сенько з Сіннова, який у такий спосіб закріпив за собою позицію своєрідного неформального лідера місцевої шляхетської спільноти. Перші відомі нам судові записки, внесені до перемишльських земських книг у 1436 р., власне презентують Сенька з Сіннова у ролі опікуна Перемишльської землі, який виконує функції королівського старости, вдаючись разом з опікуном Сяноцької землі Петром Смоліцьким до кроків, щоб запобігти насильству між Михайлом Ваповським і Дерславом з Кживчі.

Загалом період 1438-1439 рр. виглядає особливо сприятливим для політичної кар’єри Сенька з Сіннова. Активна участь у політичному житті Корони та Руського воєводства створили підстави для його подальшого урядового авансу. Саме у цей час політична кар’єра Сенька досягає свого піку - він отримує уряд львівського каштеляна. Львівським каштеляном Сенько з Сіннова залишався до моменту своєї смерті, яка настала десь між 28 листопада 1448 р., коли він ще згадується як живий, та 9 травня 1449 р., коли його сини проводять поділ успадкованих по його смерті маєтків [9, t. ХІІІ, № 7384, 3959].

Жоден із синів Сенька з Сіннова, яких у львівського каштелянан було п’ятеро, не зумів закріпити здобуті їхнім батьком позиції родини Сінновських серед владної еліти Перемишльської землі та Руського воєводства. Найкращі шанси і можливості для кар’єри мав Ян. Секретар і улюбленець Владислава ІІІ, він, однак, трагічно загинув на самому початку походу в Угорщину у 1440 р. Лише один із синів Сенька – Миколай-Гліб з Сіннова зумів отримати земський уряд у Перемишльській землі. З 1470 по 1477 рр. він займав маловпливовий уряд земського підсудкa [135, № 1905]. Натомість двоє інших синів Сенька – Андрій і Якуб з Сіннова зробили урядову кар’єру поза межами Перемишльщини - у Галицькій землі. Андрій з Сіннова з 1449 по 1471 рр. був галицьким стольником, а Якуб – галицьким підчашим з 1449 по 1470 рр. У 1474 р. Якуб з Сіннова згадується також як галицький чашник [135, № 44, 180, 359, 1905]. Можливо, грунт для входження цих представників родини Сінновських до складу владної еліти Галицької землі був підготований діяльністю їхнього батька. Принаймі Сенька з Сіннова неодноразово бачимо на роках галицького земського суду, де він разом з місцевими дигнітаріями погоджує різноманітні шляхетські конфлікти та виносить вироки у спірних справах [9, t. XII, № 295, 382].

Важливо відзначити, що кар’єри синів Сенька з Сіннова у Галицькій землі – це лише один, хоча, можливо, і найбільш показовий, приклад особливо тісних контактів перемишльських Корчаків з цією землею Руського воєводства. Крім Сінновських з Галицькою землею був також пов’язаний Волчко з Боратина, внук або син отримувача привілея Казимира ІІІ Дмитра Матвійовича і перший відомий з джерел перемишльський земський підсудок, який згадується на цій посаді у 1436 р. [135, № 1900]. Одна з його дочок, Анна, була одружена з галицьким земським суддею Гнатом з Кутищів, а його наймолодший син Андрій (Анджей) Домбковський тривалий час був галицьким стольником.

Уряд галицького підкоморія протягом майже 20 років (1434 – 1453) займав представник іншої перемишльської родини Анджей Чурило зі Стоянців [135, № 212]. Після Сенька з Сіннова він був напевно найвідомішим з перемишльських Корчаків перших десятиліть XV ст. Впливова позиція Андрія Чурила випливала не лише з займаного ним ключового у системі шляхетського самоврядування уряду підкоморія, а й з приналежності до родинного кола Дмитра з Горая. Батьком Анджея Чурила був Іван з Клєця, рідний брат Дмитра з Горая. Власне сини Івана з Клєця стали спадкоємцями великих маєтків коронного підскарбія, передовсім Горая і Щебрешина, про що вже згадувалося вище. У поділі маєтків між синами Івана з Клєця галицький підкоморій взяв Стоянці, які були, напевно, давнім родовим гніздом цієї родинної групи. Хронологічно майже одночасна поява в джерелах Сенька з Сіннова та Анджея Чурила зі Стояниць, так само як і невеликий часовий проміжок між датами їхньої смерті, дозволяє припускати, що вони належали до одного покоління, період найбільшої активності яких припадає на 10-40-ві роки XV ст. Назагал, присутність родини Чурилів у Перемишльській землі- це єдина, відома на сьогодні вченим, ланка, що дозволяє прослідкувати родинні зв’язки членів родини Дмитра з Горая з іншими перемишльськими родинами Корчаків.

1448-1450 рр., тобто період безпосередньо після смерті Сенька з Сіннова, були, як видаєтся, надзвичайно важливими як у ротації перемишльської владної еліти, зокрема у зміні ключових постатей серед перемишльських Корчаків. Для збереження впливів Корчаків серед перемишльської еліти влади, які могли бути порушені через смерть Сенька з Сіннова, ціла група нових представників родин цієї гербової спільноти отримує номінації на земські уряди у цей час. Якщо судити з зайняття урядів, то у десятиліття після смерті Сенька з Сіннова найвпливовішими Корчаками серед перемишльських дигнітаріїв були Ян-Іван Дершняк з Рокитниці та Петро з Прохника.

Своєю високою позицією у складі владної еліти Руського воєводства Ян-Іван Дершняк очевидно не мало завдячував своїй приналежності до однієї з найвпливовіших боярських родин регіону. Дершняки вели своє походження від Дершняка Дворсковича - брата відомого галицького боярина Гліба Дворсковича. Впливовою постатю був, напевне, також батько Яна-Івана Дершняка, Ходко Дершнякович, котрий у 1393 р. згадується як королівський коморник [64, t. 4, s. 262; 149, 76-77]. Іван, Іванко, або ж Ян Дершняк з Рокитниці з’являється як свідок руських документів майже одночасно з Сеньком з Сіннова. Перший документ, на якому присутній Ян-Іван Дершняк, датується 1421 р. [7, № 50]. У 1427 р. Ян-Іван Дершняк брав разом з іншою руською шляхтою участь у складанні присяги на вірність Владиславові Ягайлу. Коли у 1439 р. Сенько з Сіннова залишив уряд перемишльського підкоморія, щоб стати львівським каштеляном, Ян-Іван Дершняк після короткотривалого інтервалу став його наступником на цій посаді. Джерела вперше згадують його цій ролі у 1442 р. Проте не до кінця зрозуміло, чи Ян-Іван Дершняк виконував у той час функції підкоморія на стало, оскільки у наступні роки (1444 і 1448 рр.) він також згадується як перемишльський підчаший. Остаточно на посаді перемишльського підкоморія Ян-Іван Дершняк утверджується у 1448 р. і тримає цей уряд до часу свої смерті приблизно у 1456 р. [45, c. 18; 135, № 1831, 1865].

Поряд із Сеньком з Сіннова на найбільш успішу кар’єру серед Корчаків спромігся Петро з Порохника. Стрімке піднесення Петра з Прохника почалося також у рік смерті Сенька з Сіннова. У 1448 р. він зайняв уряд перемишльського стольника, а вже наступного, 1449 р. став перемишльським каштеляном, найвищим дигнітарієм у земській ієрархії [135, № 1658, 2046]. Аванс Петра з Прохника з уряду перемишльського стольника на каштеляна супроводжувався черговим перерозподілом земських урядів, з якого найбільше скористали родини Корчаків, і особливо Прохницькі. Звільнений уряд стольника зайняв Яцько з Библа, а перемишльським підстолієм став брат Петра – Олександр з Прохника. Впливи Прохницьких посилилися ще більше, коли у 1450 р. перемишльським підчашим став ще один брат Петра – Ян-Яцько Прохницький з Розбужа [135, № 1832, 1940, 1941, 1942, 2047]. Ситуація, коли усі відомі представники однієї родини займали земські уряди, як це маємо у випадку братів Прохницьких, є безпрецендентною в історії владної еліти Перемишльської землі XV ст. [45, c. 24]. Домінація Корчаків серед перемишльської еліти, яка пов’язана з каштелянством Петра з Прохника, закінчилася у 1460 р. разом зі смертю останнього.

4.3. Маєтки та господарська діяльність

Усі представники роди гербу Корчак, що займали земські уряди, належали також до числа найбільших землевласників Перемишльської землі того часу. Власне консолідація значних земельних ресурсів, якої досягнули ці нащадки галицького боярства наприкінці XIV і у першій половині XV ст., створила необхідні підстави для їхніх успішних урядових кар’єр, доступу до влади та впливів серед еліти Руського воєводства. Найбільш вичерпне уявлення про стан і розміри землеволодіння перемишльських Корчаків у першій половині і середині XV ст. дають матеріали поділів маєтків, здійснених після смерті їхніх власників. Важливо, що поділи маєтків дозволяють отримати певний статичний зріз маєткового становища особи та родини у момент міжгенераційного переказу власності, викликаного смертю дотеперішнього власника. Даний тип джерел дає ніби підсумкову картину досягнень одного покоління шляхетської родини перед тим, як маєток у результаті розподілу між живими спадкоємцями знову повернеться у динамічний стан постійних змін та трансформацій.

Таким чином, на основі записів про поділи маєтків, що збереглися у перемишльськиїх і переворських земських актах, можемо скласти уявлення про маєткове становище Бибельських, Волчка з Боратина, Сенька з Сіннова, Анджея Чурила зі Стоянців та частково Яна-Івана Дершняка з Рокитниці. Якщо судити з цих матеріалів, то, без сумніву, найбільшими землевласниками серед Корчаків виглядають Бибельські. На момент поділу маєтку у 1441 р. між численною групою спадкоємців синів Ходка Бибельського власність родини нараховувала щонайменше одне місто, локоване на німецькому праві, і 31 село та інші господарсько-осадничі об’єкти [9, t. XIII, № 1489]. Інші представники родин Корчаків, хоча і поступалися Бибельським за розміром своїх маєтків, були також великими землевласниками. Так, маєток галицького підкоморія Анджея Чурила зі Стоянців, поділений у 1462 р. між трьома його синами Яном-старшим, Яном-молодшим і Анджеєм, складався з 13 сіл [9, t. XIII, № 4852]. Синам Сенька з Сіннова після смерті львівського каштеляна дістався маєток розміром у 11 сіл [9, t. XIII, № 3959]. Сини перемишльського підсудка Волчка з Боратина Дмитро, Гліб і Андрій успадкували після смерті свого батька 9 сіл, 7 з яких поділили між собою у 1443 р., а 2 продали за кілька років до розподілу [9, t. XIII, № 893, 894, 1887].

У випадку родини Дершняків до нас дійшов доволі пізній поділ маєтків між синами Яна-Івана Дершняка з Рокитниці Петром і Станіславом, датований лише 8 серпня 1480 р. На той час у їхній власності було 5 сіл [9, t. XVIII, № 1434]. Власність перемишльського підкоморія за його життя балансувала на рівні 3-4 сіл. Так, у 1437 р. Ян-Іван Дершняк записав своїй дружині Ельжбєті посаг на Дамбові, Медвежому і половині Великих Ожевичів [9, t. XIII, № 7218]. За актом передачі опіки над тоді ще малолітніми синами Яна-Івана Дершняка його дружині Ельжбєті з 1460 р., маєток родини складався лише з 3 сіл (Рокитниця, Рокитницька Воля та Дамбов) [9, t. XIII, № 4563]. Частина з цих маєтків була об’єктом спільної власності та постійного обміну між Дершняками та їхніми близькими родичами Бажами. Перший відомий представник родини Бажів Сенько-Миколай з Ожевичів та батько Яна-Івана Дершняка Ходко Дершнякович були рідними братами і синами Дершняка Дворсковича [64, t. 1, s. 126, t. 4, s. 262; 149, 76-77]. Очевидно обидві гілки роду довший час перебували у неділі, сліди якого зустрічаємо ще наприкінці 30-х років XV ст. У той час Іван-Ян Дершняк з Рокитниці та його стрий Сенько-Миколай з Ожевичів здійснили поділ села Олексівки [9, t. XIII, № 1229]. Бажам зі спільного спадку також відійшли інша половина Великих Ожевичів, Малі Ожевичі та Білобоки. Разом у власності Дершняків та Бажів було приблизно 8 сіл.

Натомість матеріали поділів маєтків є малопридатними для реконструкції землеволодіння Петра, Олександра і Яна-Яцка Прохницьких. З джерел відомим є лише поділ двох сіл (Хожув, Венгерка-Туличів), здійснений синами Костя Слонечковича у 1437 р., що становить лише незначну частку маєтків цієї родини [9, t. XIII, № 489]. Тому, щоб відтворити приблизний розмір земельної власності Прохницьких на середину XV ст., доводиться залучати усі можливі згадки про їхні маєтки, які знаходимо у джерелах. Зібрані дані дозволяють стверджувати, що разом у власності цієї генерації Прохницьких знаходилося одне місто, осаджене на німецькому праві, та приблизно13-14 осад [27, cz. II, № 480].

Необхідно ще раз підкреслити певну умовність вищенаведених цифр, перш за все через динамічний характер шляхетського землеволодіння. Шляхетські маєтки проходили через постійнй процес накопичення, розпаду, і нової акумуляції, але часто вже в руках зовсім інших осіб чи родин. Так, деякі села (Туличовек, Чудовичі), які фігурують як власність Боратинських у документі поділу, після смерті Волчка з Боратина були куплені Порохницькими, і також враховані при оцінюванні їхнього землеволодіння. До Порохницьких також перейшло кілька сіл (Никловичі, Ворховичі) після поділу маєтків Бибельських. Розподіл власності Бибельських привів також до створення цілком нового гнізда родини Бажів з центром у Болозові. Натомість старе родинне гніздо Бажів – Ожевичі дісталося у власність Дершняків, і фігурує у документі поділу між Петром і Станіславом Дершняками.

Господарське піднесення маєтків Корчаків завдячує великою мірою їхньому вдалому географічному розташуванню поблизу важливих торгівельних шляхів та локальних адміністративних і господарчих центрів. Так, Прохник лежав на королівській дорозі, що йшла з Ланьцута через Каньчугу і Перемишль на схід. Рокитниця розташовувалася на дорозі, що вела з Перемишля на Дубецько, Дуклю і потім на Угорщину [166, s. 85-86]. Библо, Нове Місто та Болозів знаходилися на півдорозі, що з’єднювала Перемишль та Самбір. Розміщені на південний захід від Судової Вишні Стоянці лежали недалеко дороги, що проходила через Перемишль, Мостиська, Судову Вишню, Городок і нарешті Львів. Важливо відзначити, що за винятком маєтків Бибельських, розташованих на південний схід від Перемишля, та стояницького ключа Чурилів, розміщеного у східній частині Перемишльської землі між Мостиськами та Судовою Вишнею, усі інші родові гнізда Корчаків знаходилися у Переворському повіті, що межував безпосередньо з польськими землями. Розташовані на південь та південний схід від Переворська та Ярослава Сіннів, Прохник, Рокитниця, Боратин, Дубковичі, Розбуж, разом із Хлопицями, Бібркою, Коритникми, Кривчею, Островом та частково Дорогойовим творили висунутий найдалі на захід анклав боярського землеволодіння

Не випадковим видається той факт, що в джерелах середини XIV ст. саме у Перемишльській землі знаходимо найстарші сліди боярського землеволодіння. Після спустошливих походів Батия та його наступників центр князівської влади, а з ним також і бояри, переміщуються з Галича, який занепадає і втрачає своє значення, на захід [44, c. 32]. Цікаво також відзначити, що Перемишль та Перемишльська земля були традиційними центрами боярської опозиції до політики Романовичів, починаючи з 40-х років ХІІ ст. Що важливо, саме перемишльське боярство виступало часто головною опорою польських князів та угорських королів у боротьбі за Галичину в ХІІ-ХІІІ ст. [46, c. 148-149].

У випадку земельної власності Корчаків спостерігаємо виразну тенденцію до творення цілісних маєткових комплексів, яка була характерна передовсім для великої власності можновладства та багатої шляхти. Маєткові ключі об’єднували від кількох до кількох десятків сіл та осад, що концентровано розміщувалися на відносно невеликій території навколо родового гнізда, яке відігравало першорядну роль у господарці даної шляхетської родини [167, s. 20-25]. На середину XV ст. родові гнізда Корчаків - Библо, Прохник, Стоянці, Сіннів, Рокитниця, Боратин, а також Болозів, Боляновичі та Розбуж належали до великих, добре упосаджених, сіл чи містечок, які виконували функції центрів родинних маєткових комплексів. Саме ці осади давали левову частку доходів своїм власникам, сюди вкладалися головні інвестиції – осаджувалися селяни, розорювалися нові лани, закладалися нові господарські та адміністративні об’єкти.

За часом процес інтенсивного творення цілісних маєткових комплексів Корчаків у Перемишльській землі розпочався не раніше кінця XІV ст., після закінчення довголітніх воєн за землі Галицько-Волинського князівства. Натомість перші відомі надання руських князів чи польських та угорських королів для Корчаків з середини XІV ст. створили лише передумови для подальшої осадничої експансії. Період кінця XІV - та першої половини XV ст. як час особливо динамічного зростання маєтків Корчаків найкраще засвідчує історія землеволодіння Бибельських та Порохницьких. Головні етапи формування маєтків Бибельських відображені у королівських привілеях для цієї родини з 1361, 1406 рр. та у акті поділу маєтків з 1441 р. Вони дають динамічну картину розвитку землеволодіння цієї родини майже протягом цілого століття. У 1361 р., коли Казимир ІІІ підтвердив своїм привілеєм права боярина Ходка Бибельського на маєтності, надані йому князем Левом, до цього маєткового комплексу належало, крім самого Библа та його двох присілків Пачковичів і Зашковичів, лише два села – Комаровичі і Звротовичі. Два інші села, Никловичі і Ворховичі, які згадуються у цьому привілеї, були розташовані коло Судової Вишні і не належали безпосередньо до ключа навколо Библа. За майже півстоліття від видання привілею Казимира ІІІ до нового його підтвердження у 1406 р. Владиславом Ягайлом для синів Ходка Бибельського Андрія і Грицька спостерігаємо суттєве розширення бибельського ключа. За цей час з’являються такі нові осади навколо Библа, відзначені у документі 1406 р., як Чижки, Саночани, Болозів, Передільниця, Губичі, Боневичі. У власність Бибельських перейшли також Жабокруки, які, проте, не належали до бибельського маєткового комплексу. Однак період найбільш інтенсивного зростання припадає на 1406-1441 рр., коли маєтки Бибельських збільшилися до одного міста і 31 села. Формуваня маєткового ключа з центром у Библі було очевидно наслідком успішної господарської діяльності, передовсім активної осадничої політики синів Ходка Бибельського, які на відміну від свого батька, майже жодним чином не проявили себе у суспільно-політичному житті Галицької Русі першої половини XV ст., проте зуміли суттєво примножити родинні маєтки.

Подібним чином відбувалося напевно формування маєткового ключа Прохницьких з центром у Прохнику. У світлі підтвердження надання князя Лева, виданого Казимиром ІІІ у 1358 р. для Яцька Слонечка, власність родини складалася тільки з сіл Розбужа і Угерців. Казимир ІІІ дадав до цих осад також лісові пустки, які тягнулися аж до королівськго села Дубецько у Сяноцькій землі [27, cz. IV, № 958]. Суттєві осадничі зміни, які відбулися на цих територях у наступні десятиліття у результаті господарської активності Яцька Слонечка та його нащадків, фіксує документ упосадження братами Петром і Олександром з Прохника парафіального костела у Прохнику, датований 9 січня 1436 р. [27, cz. II, № 480]. Документ, визначаючи права і прибутки костела, згадує як власність Петра і Олександра місто Прохник і його передмістя, а також села Туличів, Тишова Воля, Малий Туличів, Гавловичі, Розбуж, Чудовичі, Ржеплін, Просново. Що важливо, усі ці осади у документі представлено як єдиний маєтковий комплекс і названо “повітом Прохник” (et villis nostris in districtu Prochnik). Важливим наслідком цієї осадничої політики Порохницьких була також зміна родового гнізда. На зміну Розбужу, який у документі 1436 р. фігурує лише як одне із сіл ключа, висувається Прохник, добре загасподароване місто німецького права. Зміни у осадництві Прохницької волості знайшли відображення також у топографії. Джерела XV ст. більше не згадують Угорців. Натомість на їхньому місці з’являється Венгерка або Туличів.

До найбільш характерних ознак процесу територіалізації великої шляхетської власності та формування цілісних маєткових волостей і комплексів можна віднести розвиток осадництва, переведення цих осад на німецьке право і локація міст, будова замку, створення локальних церковних структур і фундація родинних церков, пізніше також викуп солтиств та війтівств [167, s. 24]. Усі ці елементи знаходимо у випадку землеволодіння Корчаків. Так, більшість із наданих Корчакам сіл були переведені на німецьке право та мали упосаджені тут війтівства та солтиства [9, t. ХІІІ, № 1226, 5281, t. XVIII, № 376]. Власники Библа та Прохника зуміли навіть закласти на основі цих осад міста на німецькому права та стягнути на проживання німецьке населення [9, t. XIII, № 5327, t. XVIII, № 1894]. Наявність власних шляхетських господарств у цих населених пунктах посвідчують неодноразові згадки про шляхетські двори (curia) та фільварки (predium) [9, t. XIII, № 3959, 5057, 5269, t. XVIII, № 243, 621]. Шляхетські доходи поповнювалися також за рахунок експлуатації таких традиційних для тогочасного шляхетського господарства об’єктів, як млини, стави, корчми, також лазні, бровари, ярмарки, мита. Центральне значення родових гнізд у організації шляхетської господарки Корчаків демонструють також факти будівництва на їхній території укріплень. Згадки про існування fortalicium знаходимо в записках, що стосуються Прохника, Библа, Рокитниці, Боляновичів [9, t. XIII, № 4444, t. XVIII, № 1093, 1875, 2568].

Маєткові ключі становили також основу для творення нових парафіяльних округів, центрами яких ставали головні осади шляхетських маєтків. Починаючи з кінця XІV ст., в усіх вищеназваних осадах знаходимо католицькі костели, фундаторами і патронами яких найчастіше були їхні власники. На той час парафіальні костели були збудовані в Прохнику, Рокитниці, Сіннові [166, s. 74].

Усе це створювало “інвестиційну привабливість” цих маєтків, підтвердженням чого може слугувати той факт, що саме під їхню заставу можна було найлегше їхнім власникам отримати кредит. Акти заставів маєтків, до яких вдавалися Корчаки для отримання готівки, дають також певне уявлення про розміри цих осад. Ці документи неодноразово повідомляють про розмір чиншу та кількість ланів, які віддавав власник села своєму кредиторові для погашення взятої позики. Так, маємо згадки про застави 20 ланів у Боляновичах, Рокитниці та передмісті Прохника [9, t. XIII, № 2322, 4101, t. XVIII, № 710], 15 ланів на предмісті Нового Міста [9, t. XVIII, № 6841], 17 ланів у Болозові [9, t. XVIII, № 376]. Високу ринкову вартість цих маєтків засвідчує ціна у 2000 марок, за яку спробував купити Боратин у 1475 р. з рук його старих власників перемишльський каштелян Добєслав з Журавиці [9, t. XVIII, № 733]. Це, здається, була одна з найвищих цін, коли-небудь запропонованих за земельний маєток у Перемишльській землі протягом XV ст.

Те, що спроба купівлі Боратина Добєславом з Журавиці, яка до речі є єдиним знаним з перемишльських джерел XV ст. прикладом виставлення родинами Корчаків на продаж своїх старих родових гнізд, зазнала фіаско, є дуже характерним. У світі шляхетських вартостей та колективних уявлень, рід і земля становили нерозривну єдність, які разом успадковувалися, зберігалися і переказувалися з покоління в покоління. Як і у більшості традиційних аграрних суспільств, у шляхетському соціумі пізньосередньовічної і ранньомодерної Польської Корони рід та зв’язки спорідненості були „іншим способом говорити про відносини власності” [143, p. 6]. І навпаки, земельна власність репрезентувала головний шлях для структурування та артикуляції систем успадкування та відносин спорідненості. Тяглість родового маєтку уособлювала родову пам’ять і була запорукою продовження самого роду. Таким чином, земельна власність саме через свою тотожність з родом набувала у колективних уявленнях шляхти не лише матеріальних, а й моральних та аксіологічних вимірів. Звідси, наприклад, випливало намагання зберегти права на головне родове гніздо за кількома, рідше усіма, спадкоємцями, замість того, щоб віддавати такий маєток у власність комусь одному з поміж осіб, які претендували на спадок. У такий спосіб, наприклад, Яцько і Сенько Бибельські були співвласниками Библа і Нового Міста, а Петро і Олександр Прохницькі володіли своїми частками Порохника. Сіннов, головний маєток Сенька з Сіннова, після його смерті був поділений між його найстаршими синами Андрієм і Якубом. На початку XVІ ст. також Боратин опинився у співвласності різних гілок Боратинських, після того як Миколай з Золочковичів купив один лан у Боратині від своїх троюрідних братів Яна і Анджея Боратинських [9, t. XVIII, № 2815].

4.4. Конфесійно-етнічна ідентичність.

Галицькі родини гербу Корчак були одними з перших серед етнічної руської знаті XІV-XV ст., хто почав змінювати свою конфесійну ідентичність і приймати католицьке віросповідання. Перехід з православ’я в католицизм у випадку цих нащадків галицького боярства стає особливо помітним явищем на середину XV ст. Найбільш виразним, хоча і не єдиним, індикатором, який дозволяє відстежувати перебіг католизації руської шляхти у джерелах, поряд із закладенням католицьких костелів та парафій, є вживання ними подвійних імен.

Прийняття нового імені було найчастіше наслідком поновного охрещення православних під час їхніх конверсій у католицизм, яке практикувалося на землях Польської Корони та Великого Князівства Литовського у XV-XVІ ст. [58, c. 52-53; 125, p. 233-234] Дебати, які провадили різні кола церковної та світської еліти Корони навколо питання про можливість і потребу перехрещення православного населення земель Королівства і Великого князівства Литовського, стали особливо актуальними у XV-XVІ ст. Папський чи королівський двір не мав єдиної позиції щодо цього питання, часто схиляючись навіть до думки про необхідність визнання законності православного хрещення. Однак польський католицький єпископат та теологи Краківського університету виробили цілком протилежну, радикально уніформістську і доктринально досить сумнівну стратегію щодо православних. Декрети, що приймалися на єпископських синодах XV-XVІ ст. та трактати, написані католицькими теологами у той час, всіляко підкреслювали необхідність нового хрещення як центрального елементу політики католизації православного населення. Уся концепція rebaptizatio Ruthenorum була невід’ємно пов’язана з репрезентацією християн східного візантійського обряду, що населяли руські землі держави Яггелонів, як єретиків. Класифікувавши православну церкву, що діяла на землях Південно-Західної Русі, як єретичну, католицькі теологи таким чином ставили під сумнів легітимність православних церковних ієрархів та їхнє право до виконання церковних сакраментів. Неминучим наслідком цієї доктрини було перехрещування православних, які виявляли бажання змінити конфесію. У контексті поновного хрещення надання нового імені виглядало, принаймі з погляду нормативного католицького дискурсу, важливим “ритуалом переходу”, який символізував розрив з „східною схизмою” та прийняття у лоно справжньої Церкви розкаяного єретика.

Тісний зв’язок між перехрещуванням і наданням нового імені демонструє коротка записка перемишльського земського суду з 16 липня 1471 р., яка стосується Анни-Федьки, дочки Олександра Порохницького. Текст записки у надзвичайно чіткий спосіб артикулює корреляцію між зміною конфесії та новим іменем цієї шляхтянки: Generosa Anna, conda in Ruthenica fide Fyethca nomine, filia bona memorie generosi Alexandri de Prochnyk, subdapiferi Premisliensi, contoralis olim nobilis Iwaschkonis filii Clymaschkonis de Rudylouicze, nunc vero consors nob. Andree de Mykulicze [9, t. XVIII, № 254]. Ще один промовистий приклад цього зв’язку подає Бартош Папроцький у своїй розповіді про конверсію представників родини Боратинських, вміщену в його описі гербу Корчак. Подаючи короткі відомості про життя Стецька і Андрійка Боратинських, що проживали вкінці XV - напочатку XVІ ст., Б. Папроцький зазначає, що обидва перейшли у католицьку віру (wiara liacka) і після свого поновного хрещення змінили також свої імена. Стецько отримав ім’я Ян, а Андрійко став Анджеєм [16, s. 539].

Католизація та швидке засвоєння представниками руської боярської верстви норм і вартостей польської шляхетської культури були безпосереднім наслідком процесу їхньої інтеграції до складу шляхетського стану Корони, який стає особливо інтенсивним протягом першої половини XV ст., зокрема після реформ 1430-34 рр. Зміцнення екслюзивної позиції шляхти в суспільно-політичному житті Королівства сприяло формуванню культурних вартостей, норм, смаків, тощо, які творять окремий стиль життя шляхти, що починає відділяти представників шляхетської верстви від інших соціальних груп. У межах цієї домінуючої, польської шляхетської культури, традиційна православна етно-культурна ідентичність була чинником, що суттєво маргіналізував її носіїв та перешкоджав доступу до переваг і привілеїв, які відкривалися перед членами шляхетського стану. Очікувалося, що для того, щоб претендувати на високі земські уряди, брати активну участь у суспільно-політичному житті землі, воєводства чи королівства, займати впливову позицію на королівському дворі чи знайти вигідну і багату шлюбну партію, нащадки руського боярства мали поділяти також пануючі серед більшості коронної шляхти та можновладства мову та релігію.

Що подібні очікування існували, у тому числі серед католицької шляхти і можновладства, які селилися в Галицькій Русі XІV-XV ст., свідчить документ шлюбної угоди між Бибельськими та їхніми сусідами Фредрами. Записаний у перемишльські земські книги під датою 2 січня 1441 р. документ передбачав одруження Сенька Бибельського з дочкою Фредра з Плешовичів Ядвігою, яке мало настати за чотири роки від моменту укладення шлюбної угоди [9, t. XIII, № 1491; 33, c. 238-239]. Записка містить важливе застереження, додане, очевидно, на вимогу Фредра, згідно з яким Сенько, перед тим як узяти Ядвігу за жінку, мав змінити віровизнання і пройти обряд поновного хрещення. Для дотримання умов угоди на сторони накладався великий заклад розміром у 1000 гривень. Поручителем і фактичним укладачем цієї угоди з боку Бибельських виступав старший брат Сенька Яцько Бибельський.

Ймовірно, що цей шлюб, як і перехід Сенька Бибельського у католицизм, ніколи не відбувся. У наступних десятиліттях Сенько з Библа завжди з’являється у джерелах лише під своїм православним іменем, а Ядвіга ніколи не згадується як його дружина. Після його смерті як його вдова виступає якась Анна, котрій рідний брат покійного Яцько Бибельський визначає певні маєтки, що їх Анна має тримати до моменту повноліття своїх дітей. Усі діти Сенька, які згадуються з цієї нагоди, мають виразні православні русинські імена – Костко, Маруся і Долат(?)[9, t. XVIII, № 197].

Православним також, напевно, залишався брат Сенька, перемишльський стольник Яцько Бибельський. Його особливі стосунки з інституціями православної церкви засвідчує запис у перемишльських земських книгах з 16 серпня 1474 р. [9, t. XVIII, № 599]. За цим документом, Яцько Бибельський надав певні доходи зі своїх маєтків православній церкві святого Василя у Підгородищах і особисто тамтешньому парохові Прокопові. Важливо, що запис було зроблено ob salutem anime sui et suorum [pr]edecessorum. Однак уже сини Яцька Бибельського, початково хрещені згідно з православним обрядом, перейшли в католицизм, як про це свідчать їхні подвійні імена – Ян-Грицько та Ієронім-Іван. Очевидно, саме релігійні конверсії дали представникам цієї генерації Бибельських можливість знайти вигідні шлюбні партії в середовищі католицької шляхти. Ієронім-Іван взяв за дружину Ельжбєту, дочку кам’янецького каштеляна Петра з Новогодвору, а Ян-Грицько був одружений з Анною, дочкою сусіда Бибельських Клеофа з Млодовичів [9, t. XVIII, № 2239, 2600].

Подвійні імена та релігійні конверсії, що стоять за їхнім вживанням, дозволяють, з одного боку, простежити різну швидкість, з якою відбувалася католизація як окремих родин Корчаків, так і окремих гілок тих самих родин, а з іншого боку, виявити факти співіснування різних конфесійних ідентичностей у межах однієї родинної групи. Так, виглядає, що наприкінці XV ст. родина Бибельських була конфесійно поділеною. У той час як сини Яцька Бибельського Ян-Грицько та Ієронім-Іван вже були католиками, їхні двоюрідні брати, діти Сенька Бибельського все ще зберігали православне віровизнання. Конфесійні поділи знаходимо також у попередній генерації Бибельських. Яцько і Сенько Бибельські залишилися православними, натомість їхня сестра Духна, після свого одруження наприкінці 30-початку 40-х років XV ст. з Яном Бажі, прийняла католицьке віросповідання та стала також вживати друге ім’я - Анна.

Чоловік Анни-Духни Ян Бажі теж був членом відомої руської родини, у якій католицьке і православне віровизнання співіснували певний час. Так, не виключено, що православне хрещення отримав рідний брат Яна Бажі, ім’я якого постійно подається у джерелах у зменшувальній, характерній для православних русинів формі - Яцько. У католицьку віру навернувся ще батько Яна Бажі та Яцька з Ожевичів, син Дершняка Дворсковича Сенько-Миколай з Ожевичів. При цьому його перехід у католицизм міг бути одним із найперших подібних прикладів конверсії серед руських родин Корчаків, оскільки на початок 40-х років XV ст. Сенько-Миколай був уже старшим чоловіком [9, t. XIII, № 2597, 2598].

Цікавий випадок відмінностей і взаємопоєднання різних конфесійних орієнтацій всередині родинної групи демонструє приклад родини Прохницьких. Батько Петра, Олександра та Яна-Яцька Прохницьких Костько Слонечкович хоча напевно залишився православним, був водночас фундатором католицького костела в Прохнику [27, cz. II, № 480]. Майже немає сумніву, що двоє з його синів - перемишльський каштелян Петро з Прохника та Ян-Яцько з Розбужа були наверненими католиками. Це особливо чітко помітно з подвійного імені Яна-Яцька з Розбужа, який, до слова, ніколи не фігурує у джерелах під обома своїми іменами одночасно [9, t. XIII, № 959, 960]. Натомість, що стосується Олександра або Олехна з Прохника, то видається, що він залишився православним або його перехід у католицизм був лише номінальним. Його належність до православної конфесії випливає з того, що нам відомо про його дітей. Власне, згадувана на самому початку розділу Анна-Федька, щодо якої маємо чітку вказівку на те, що при народженні вона хрестилася як православна, була дочкою саме Олександра з Прохника. Інша його дочка Духна, вийшовши заміж за православного шляхтича Стецька з Добрян, напевно, взагалі не змінювала віровизнання [9, t. XVIII, № 1090]. Подібно подвійне ім’я одного з синів Олександра - Яна-Костька свідчило б за його початкову належність до православ’я. Другий син Олександра також виступаєу джерелах під подвійним ім’ям Ян-Музик (Мужик, Менжик, Мьонзек?). Проте, у випадку його другого імені досить важко встановити, чи йдеться тут про якусь зменшувальну форму староукраїнського імені, що було правилом у тогочасних джерелах, чи просто про прізвисько. У кожному разі у третій чверті XV ст. серед Прохницьких спостерігаємо дуже цікаву конфігурацію їхніх конфесійних уподобань. Православні чи лише недавно навернені у католицизм діти Олександра-Олехна з Прохника були двоюрідними кузенами вже хрещених при народженні у католицькій вірі дітей Петра з Прохника, серед яких бачимо католицького біскупа Кам’янця Миколая чи Рафала (Рафаеля) Прохницького, названого, як здається, за свіжою “ренесансною” модою, впливи якої власне тільки починають у той час досягати земель Польської Корони.

Можна, отже, припустити, що у деяких випадках, у тому числі Олександра Прохницького і його дітей, перехід у католицизм, здійснений представниками однієї генерації, зовсім не означав повного розриву з православним обрядом у наступному поколінні тої самої родини. Виглядає, що руська шляхта після своїх конверсій у католицьке віровизнання аж ніяк не відмовлялася від практики охрещення своїх дітей як згідно католицького так і православного обрядів. Таке припущення виглядає можливим стосовно родини Олександра Порохницьких, а також представників родини Боратинських.

Батьками Яна-Стецька і Анджея-Андрійка Боратинських, прийняття якими римокатолицького віровизнання і наступну зміну імен згадує Б. Папроцький, були правдоподібно відомі з судових матеріалів другої половини XV ст. Івашко Гдашицький та Маша-Маргарита, дочка Гліба з Боратина та єдина спадкоємниця Боратина після смерті свого брата Івашка. Як можна судити з її подвійного імені, Маша-Маргарита Боратинська була новонаверненою католичкою. Однак внаслідок шлюбу з представником православної родини Гдашицьких її сини Стецько та Андрійко були початково хрещені як православні. Подібно ймовірний перехід найстаршого сина Волчка з Боратина (його дружина теж носила подвійне ім’я Маша-Маргарита) Дмитра з Боляновичів не став перепоною для того, щоб його найстарший син Дмитро, або Мишка з Боляновичів хрестився початково як православний. Принаймі на таку думку наштовхує друге ім’я Дмитра Мишки, під яким він згадується у джерелах лише один раз: Nicholaus alias Mythr heres de sorte ipsius Bolanouicze [9, t. XVIII, № 4340]. Ми так само зовсім не знаємо католицького імені правдоподібно наверненого в католицизм Сенька з Сіннова, усі сини якого, крім одного, вживали виключно польські, католицькі імена. Важливо у цьому зв’язку відзначити, що один з поміж його синів вживав подвійне ім’я Миколай-Гліб, у той час як інші відомі лише під своїми католицькими іменами.

Ці свідчення про практики надавання та зміни імен складають враження про віровизнання значної частини руської аристократії Галичини середини XV ст. як своєрідний релігійно-конфесійний синкретизм, у межах якого новонабута римокатолицька віра цілком безпроблемно співіснувала з більш традиційним для цієї групи східно-візантійським обрядом. Це співіснування двох, з погляду церковно-теологічного дискурсу цілком несумісних, віровизнань у випадку цих gente Rutheni, natione Poloni, у тому числі і стосовно Корчаків, було, напевно, свідомим вибором і частково невід’ємним елементом їхніх життєвих стратегій. З одного боку, перехід у католицизм та полонізація були необхідні представникам руської знаті для забезпечення і утримання своєї високої позиції серед переважно католицького і польського панівного класу. З іншого боку, продовження вживання старих русинських імен, які були слідом їхнього вже колишньої належності до православного віровизнання, виконувало важливу функцію підтримки тяглості родової пам’яті та ідентичності [108, p. 283-309]. Той факт, що доволі значне число руської шляхти вже після своїх конверсій у католицизм продовжувало використовувати старі православні імена, навіть часом коштом нових, наданих під час поновного хрещення, може бути пояснений власне існуванням освячених родинною традицією імен, які передавалися з покоління у покоління, і становили головний культурний ресурс підтримки родових солідарностей. Так, можна припускати, що Ян-Яцько з Розбужа носив своє православне ім’я на честь свого діда Яцька Слонечка. Натомість інший представник Прохницьких, син Олександра-Олехна Ян-Костько, був названий у честь вже свого діда Костька Слонечковича. Подібно Ян-Грицько Бибельський міг бути названим також після свого діда або стрия Грицька Бибельського, одного з синів боярина Ходка. Так само вживання у двох послідовних вже покатоличених поколіннях родини Боляновських імені Дмитра було покликанням до родинної традиції і пам’яті про протопласта родини Боратинських Дмитра Матвійовича. Особливе значення в передачі родинної пам’яті іншої родини Корчаків – Сінновських належало імені Гліб, що можливо вказує на їхнє походження від відомого галицького боярина другої половини XIV ст. Гліба Дворсковича. Гліб було другим іменем одного із синів першого відомого представника цієї родини львівського каштеляна Сенька з Сіннова перемиського земського підсудка Миколая-Гліба з Сіннова та його внука Міхала-Гліба з Сіннова, сина галицького підчашого Якуба з Сіннова. Можна з певною ймовірністю припускати, що друга складова імені Анджея Чурила – Чурило/Czurylo – яка стала самоназвою наступних поколінь родини, була насправді спотвореною чи полонізованою формою його православного імені Кирило/Курило.

Назагал приклади відсутності чітких кордонів між католицькою і православною ідентичностями у середовищі родин перемишльських Корчаків у середині XV ст. можна розглядати як свідчення релігійної та, напевно, й етнічної амбвівалентності, характерної для нащадків галицької боярської аристократії того часу. Як видається, нав’язувана чи то католицькими чи православними церковними колами ексклюзивна конфесійна ідентичність, що грунтувалася на негативних стереотипах та ворожому ставленні до супротивної конфесії, не відігравала помітної ролі у випадку цієї вже достатньо асимільованої у польську, латинсько-католицьку культуру, однак все ще свідомої своєї руськості, шляхти.

4.5. Родова геральдика

Рицарський рід - і як певна уявна структура шляхетської ідеології, і як набір соціальних практик, що визначали контури та ієрахію родинних груп, - був тісно взаємопов’язаний зі становленням і розвитком геральдики і геральдичної свідомості шляхти Польської Корони у XІV-XV ст. Спільний герб, proclamatio, та інші геральдичні атрибути належали до центральних категорій, навколо яких відбувалося творення рицарських родів. З цього погляду поява свідчень геральдики напряму пов’язана з генезою самих рицарських родів.

Час виникнення гербу Корчак фіксує гербова легенда, котру переказав, як вже зазначалося, Я. Длугош. Якщо вірити польському хроністові, то король Людовік Анжуйський мав надати герб Корчак Дмитрові з Горая як відзнаку за його заслуги в облозі Белза у 1377 р. [136, s. 171]. Король замінив його старий герб на новий, який фактично був гербом Угорського королівства. Наданий герб являв собою червоне поле, на якому зображені три білі смуги. Згідно з пізнішою традицією, ці смуги мали символізувати три головні ріки Угорського королівства – Дунай, Саву і Тису, на яких предки Корчаків, що прийшли саме з Угорщини, буцімто здобули численні звитяги над ворогами Королівства. Герб також включав зображення голови пса з піднесеними до гори лапами, що сидить в чаші. Ця фігура була розміщена поза щитом, вгорі над короною. На думку Ф. Пєкосінського, це і мав бути старий гербовий знак Дмитра з Горая, який не був відкинутий внаслідок надання Людовіка Анжуйського, але лише змінив своє місце розташування, ставши інтегральною частиною нового гербу [17, p. 567; 130, s. 76-77]. Завдяки цим зображенням герб Корчак отримав також інші назви Ciphus, Чаша, Три ріки, Trzy Wręby, Psienniki [130, s. 82; 131, s. 58].

Свідчення Я. Длугоша майже без змін подає у своєму відомому Гербівнику Б. Папроцький. Б. Папроцький додатково повідомляє про дві різні версії герба, які існували у Польській Короні його часу, які різнилися між собою лише розміщенням головних геральдичних елементів гербу - трьох рік (у першій версії на гербовому полі, у другій – над гербом) та чаші з псом (у першій версії над гербом, у другій –у гербовому полі). Б. Папроцький також представив цілком фікційний вивід роду Корчаків з Угорщини [16, s. 533; 95, s. 119-120; 149, s. 56]. За Б. Папроцьким, протопластою Корчаків мав бути певний Зоард, згаданий в угорській хроніці Аноніма, сподвижник Аттіли, який особливо відзначився у його завойовницьких походах. Ця, звісно ж, цілком легендарна традиція про угорське похождення Корчаків аж ніяк не завадила Б. Папроцькому переселити потім Корчаків до Польщі і шукати їхніх предків серед польського можновладства доби середньовіччя. Так, Б. Папроцький ідентифікує як представника роду Корчаків Прокопа, біскупа краківського і підканцлера князя Лєшка Чорного, що помер у 1291 р. В основі ідеї зачислити цього польського духовника до роду Корчаків лежала, очевидно, інформація почерпнута Б. Папроцьким у Я. Длугоша, про те, що цей Прокіп, якого прозивали русином, був буцімто родичем Грифіни Русинки, матері князя Лєшка Чорного. Назагал у генеалогічних фікціях Б. Папроцького, присвячених походженню Корчаків, не варто шукати якоїсь систематичності і послідовності. У ще одному своєму творі, Ogród królewski, передмова до якого була своєрідним панегириком найбільш відомої родини Корчаків Горайських, Б. Папроцький цілком не згадує про біскупа Прокопа, натомість називає серед перших представників Корчаків інших польських можновладців ХІІ-ХІІІ ст. - рицаря Кристина з 1142 р. і його сина, теж Кристина, дідича на Красніку з 1240 р. (їх пізніше Б. Папроцький не включив до своєї генеалогії Корчаків, яку він представив у “Гербах рицарства”).

Окрім інформації Я. Длугоша, джерела не повідомляють, чи хтось з Корчаків, у тому числі і Дмитро з Горая, використовував цей герб. Єдина знана печатка коронного маршалка, привішена до його документа з 1390 р. має цілком інше зображення, на якому не має ані трьох смуг, ані пса в чаші. Той факт, що печатка не містить гербу, наданого згідно традицією ще перед 1390 р., може бути пояснений, на думку дослідників, тим, що перед нами не герб, але особистий печатний знак. Невідповідність між родовим гербом і особистим печатним знаком була досить поширеним явищем серед тодішньої руської шляхти. Для прикладу, значно пізніша за часом печатка іншого Корчака Яна Ходоровського, з 1464 р. теж не має жодних слідів зображення гербу Корчак [73, s. 3-4; 130, s. 78].

Перші достовірні відомості про геральдику Корчаків з’являються лише з початком XV ст. Найстарша за часом печатка з гербом Корчак, яка дійшла до нас, датується 1404 р.. Належала вона Процеві зі Стоянців, синові Івана з Клєця і племінникові Дмитра з Горая [73, s. 2]. Важливо відзначити, що пізніше Стоянці належали братові Проця, Андрієві Чурилі і стали родовим гніздом родини Чурилів. Корчаки були також серед тих рицарських родів Польської Корони, які у 1413 р. під час Городельської унії брали участь у гербовій адопції литовського боярства. Невідомий представник Корчаків прийняв до свого гербу литовського боярина на ім’я Чапа [10, № 49] Інше найстарше зображення гербу Корчак теж походить з першої половини XV ст. Датоване 1430 р. воно було вміщено на меморіальній таблиці парафіяльного костьола міста Сєнна і теж має безпосереднє відношення до Дмитра з Горая. Фундаторами костьола були воєвода сандомирський Добєслав з Олєсніци і його дружина та дочка Дмитра з Горая Катажина з Божегодару. Меморіальна таблиця представляє фундаторів, які, стоячи на колінах, офірують костьол Діві Маріїї та Ісусові Христу. Поряд з Добєславом з Олєсніци та Катажиною зображено їхні родові герби – відповідно Дембно і Корчак [130, s. 79].

Фрагментарний характер джерел позбавляє можливості простежити шляхи поширення і адопції єдиного гербу і назви Корчак як спільного nomen genealogie серед руських родин Перемишльської землі протягом XV ст. У цьому відношенні наші відомості про Корчаків докорінно відрізняються від того, що відомо про інші рицарські роди у період з другої половини XV ст. по першу половину XV ст. Протягом цього періоду спостерігаємо масову появу в джерелах словництва, що чітко окреслює поняття рицарського роду як окремих спільнот в межах панівного класу. Також у цей час відбувається остаточне утвердження сталих і спільних для усіх членів рицарського роду геральдичних атрибутів і родових назв [62]. Натомість згадувані родини перемишльського можновладства і багатої шляхти гербу Корчак ніколи не виступають як єдина солідарна родова група саме під назвою Корчаків, скажімо, на документах сеймикових постанов, конфедерацій чи виводів шляхетства, як це мало місце у випадку інших рицарських родів. Лише одного разу член згаданих родин – Яцько Бажі з Ожевичів – виступив як представник clenodio patris videlicet trech wrąbow на документі виводу шляхетства перемишльського шляхтича Матвея зі Сідлищ [9, t. XVIII, № 494]. Натомість на інших документах очищення шляхетства Перемишльської землі шляхта, яка декларує свою належність до гербу trzech tramb – це переважно представники дрібних маловідомих руських родин [9, t. XIII, № 21, 1116, 7207]. У жодному з цих виводів не згадується назва Корчак і жодна з цих родин у XVI ст. не була відома Бартошеві Папроцькому. Він нічого не повідомляє про ці родини у своєму гербівнику. Натомість, у руських джерелах першої половини XV ст. назва Корчак двічі з’являється також як особисте прізвисько представників місцевої шляхти. Так у 1418 р. на документі розмежування маєтків Гната з Кутищ і Кунцея виступає як свідок певний Корчак з Липниці [7, № 49]. Другий випадок стосується безпосередньо родин перемишльських Корчаків, зокрема Прохницьких. У 1437 р. зібрані на перемишльському сеймику представники місцевої шляхти залишили за Доротою, вдовою невідомого з інших джерел Мартина Корчака, право на володіння селом Ржеплін. Права на цей маєток також заявляли Петро, Олександр і Яцько з Прохника, які, очевидно, були родичами згаданої Дороти; вони звинувачували її у тому, що після смерті їхнього батька Костька Дорота безправно заволоділа Ржепліном [9, t. XIII, № 7152].

4. 6. Родинні солідарності та механізми формування роду Корчаків у Перемишльській землі

Характер родинних стосунків, який спостерігаємо серед представників різних генерацій руської знаті першої половини-середини XV ст., поряд із їхнім високим статусом, дозволяє приписати саме їхній діяльності завершення формування рицарського роду Корчаків у Перемишльській землі. Об’єднання, напевно, і до того тісно пов’язаних між собою, руських шляхетських родин у гербову спільноту було адаптацією нащадків галицького боярства до нових суспільно-політичних та інституційних реалій, викликаних реформами 1430-34 рр. Поява місцевого, можновладчого за своїм походженням, рицарського роду в Галичині відображала, таким чином, поширення та засвоєння польських норм і уявлень про шляхетство на галицьких теренах та закріпила позиції цих предстваників руського можновладства серед владної еліти Корони.

Формування роду Корчаків у Перемишльській землі відбувалося як на основі зв’язків спорідненості, так і посвояцтва, що свідчить про специфічну природу стосунків всередині цього аристократичного клану. Це відрізняло родову спільноту Корчаків від більшості польських рицарських родів пізнього середньовіччя, які мали або претендували на агнатичний характер своїх родинних груп. Власне свідчення про взаємні шлюби, укладені протягом першої половини XV ст. між представниками родин, що склали основу цього роду в Перемишльській землі, слід вважати найважливішими джерельними слідами, які дозволяють відносити процес остаточного оформлення роду Корчаків саме на цей період.

Серед актів перемишльського і переворського суду першим відповідним повідомленням є датована 10 жовтня 1440 р. судова записка про наміри укласти шлюб між Олехном, сином Петра Прохницького та неназваною дочкою померлого Гліба з Никловичів. Цей акт є фактично порукою, за яким руські шляхтичі Яцько з Библа та Генрик з Ожка поручаються на суму 50 гривень перед Петром з Прохника видати за його сина дочку Гліба з Никловичів (filiam Lep de Nycclovicze) [9, t. XIII, № 1334]. Гліб з Никловичів, який у 1436-37 рр. фігурує ще як живий на роках перемишльського суду [9, t. XIII, № 388, 1046], був або стриєм або двоюрідним братом Яцька з Библа, а вони, у свою чергу, обидва були нащадками боярина Ходка Бибельського з другої половини XІV ст. У 1441 р. дочки вже на той час покійного Гліба з Никловичів Анулька і Фемка разом із своїм поручителем Яцьком Бибельським і його братом Сеньком виступають на вже згадуваному документі поділу маєтків попереднього покоління родини Бибельських, можливо синів Ходка з Библа [9, t. XIII, № 1489]. Об’єднана на основі як агнатичних, так і виразно когнатичних зв’язків, ця група спадкоємців Бибельських включала, крім вже названих Яцька і Сенька Бибельських та дочок Гліба з Никловичів, також синів Фредра з Плешовичів – Анджея і Фрідріха та інших жіночих представниць родини Бибельських – Ярохну і Духну. Певний час до розподілу ця чисельна і розгалужена маєткова спільнота відстоювала свої права у суді [9, t. XIII, № 388].

На цьому документі Петро з Прохника, з сином якого мала бути одружена одна з дочок покійного Гліба з Никловичів, виступає як поручитель останніх - він гарантує дотримання умов поділу у майбутньому [9, t. XIII, № 1489]. Роком пізніше, у судовій записці з 29 жовтня 1442 р., Петро з Прохника згадується вже як опікун дітей Гліба з Никловичів [9, t. XIII, № 1780]. Очевидно, на цей час доньки Гліба з Никловичів були ще малолітніми, і сам шлюб було укладено дещо пізніше. Те, що шлюб таки відбувся, підтверджує той факт, що у пізніших часах син Петра з Прохника фігурує як Олехно з Никловичів [9, t. XIII, № 6648]. Никловичі пізніше склали основу маєткового ключа, що лежав у східній частині Перемишльської землі і належав до гілки Порохинцьких, що вела своє походження від Олехна.

Про другий подібний шлюб також дізнаємося з документу про поділ маєтків Бибельських. Крім дочок Гліба з Никловичів, свої частки маєтку отримали також Ярохна та Духна, а через шлюби з цими представницями родини Бибельських також і іхні чоловіки, які у пізніших джерелах пишуться з маєтків, що відійшли у результаті поділу до їхніх дружин, – князь Іван з Передільниці та Ян Бажі з Болозова. Для нашого дослідження важливим є шлюб між Духною Бибельською та Яном Бажі. Це другий приклад матримоніальних альянсів, укладених у першій половині XV ст. між родинами руської знаті, що належали до спільноти Корчаків. Ян Бажі з Ожевичів був представником впливової родини руського походження, яка досить рано почала полонізуватися. Ян Бажі, а також згадувані у джерелах його брати Яцько з Ожевичів, Рамш з Білобоків та Олександр з Малих Ожевичів були дітьми Миколая-Сенька з Ожевичів.

Через шлюби з родиною Бажів Бибельські були споріднені з Дершняками. Як вже зазначалося, родини Бажів і Дершняків репрезентували дві гілки того самого впливового боярського роду. Миколай-Сенько з Ожевичів та його брат Ходко Дершнякович, родоначальник Дершняків, який у 1393 р. згадується як королівський коморник, були синами Дершняка Дворсковича, брата одного з найвпливовіших галицьких бояр другої половини XІV ст. Гліба Дворсковича. Сином Ходка Дершняковича був власне Ян-Іван Дершняк з Рокитниці.

До родин, які були родичами Дершняків, слід також додати свояків Бибельських - Прохницьких. Ян-Іван Дершняк та Петро з Порохника згадуються у 1443 р. як avunculi дочок чи внучок перемишльського війта (напевне тут йдеться про русина Ванька з Баличів, якому перемишльське війтівство належало протягом тривалого часу) [9, t. XIII, № 1912]. Пізніше, у судовій записці з 5 лютого 1450 р., Петро з Прохника виступає як опікун дітей і маєтків Яна-Івана Дершняка, якого останній вибрав на випадок своєї смерті [9, t. XIII, № 4253]. Крім Прохницьких, до кола близьких родичів Дершняків належали також Сінновські та Чурили. На документі з 19 березня 1460 р. представники цих родин, Андрій та Якуб з Сіннова, Ян Чурило зі Стоянців, а також брат Петра з Прохника Ян з Розбужа, виступають як patrui малолітніх синів вже покійного на той час Яна-Івана Дершняка з Рокитниці у полюбовній угоді між вдовою Яна-Івана Дершняка Ельжбєтою та двоюрідним братом покійного Яном Бажі з Болозова [9, t. XIII, № 4443]. За цим документом, численна група арбітрів, до якої належали вищезазначені родичі покійного, своїм рішенням залишила на рік за Ельжбєтою та дітьми Дершняка право на володіння маєтками її покійного чоловіка – Рокитницею та Рокитницькою Волею. Інший судовий документ, внесений до земських книг на кілька місяців пізніше, а саме 7 жовтня 1460 р., повідомляв, що згаданий Ян Бажі та його рідні брати Рампш з Білобоків та Олександр з Малих Ожевичів за участі тих самих арбітрів Андрія з Сіннова, Яна Чурила та Яна з Розбужа ухвалили передати Ельжбєті право опіки над дітьми та маєтками Дершняка аж до часу повноліття найстаршого з поміж його синів – Петра [9, t. XIII, № 4563].

У випадку Прохницьких та Чурилів, їхній статус patrui синів Яна-Івана Дершняка, очевидно, може бути пояснений зв’язками між цими родинами, укладеними саме через шлюби. Це припущення можна зробити на основі того, що відомо про їхню генеалогію, яку можемо простежити до середини XІV ст. і яка не дає жодних вказівок щодо спільного агнатичного походження цих родин.

Складніше виглядає справа зі встановленням підстав, на яких грунтувалися родинні пов’язання Сінновських, з одного боку, та Дершняків, з іншого. С. Пашин на основі документу полюбовної угоди з 19 березня 1460 р., схильний вбачати, вслід за А. Бонєцькім, у Сінновських нащадків Гліба Дворсковича і тому пропонує розглядати Сінновських та Дершняків-Баж як дві гілки, що вели своє походження від спільного предка [45, c. 13-14].

На жаль, ми майже нічого не знаємо про прямих нащадків Гліба Дворсковича і дуже небагато знаємо про протопластів та родинні зв’язки Сінновських [2, № 27; 9, t. XIII, № 3959]. Тому гіпотезу С. Пашина, насамперед через уривчасті і суперечливі джерельні свідчення, на які вона оперта, треба розглядати лише як одну, проте не єдину з можливих реконструкцій генеалогічних пов’язань Дершняків і Сінновських. Так, С. Пашин грунтує своє припущення про походження Сінновських від Гліба Дворсковичана виключно на згадці у записці з 19 березня 1460 р. про Андрія і Якуба з Сіннова як стриїв синів Яна-Івана Дершняка. Означення patrui мало б вказувати, на думку С. Пашина, власне на те, що Сінновські були стриями Дершняків по батьківській лінії. Однак, цей термін не піддається такому однозначному трактуванню, запропонованому С. Пашиним. Дослідник ігнорує той факт, що поряд із Сінновськими як patrui у документі з 19 березня 1460 р. згадуються також Ян з Розбужа і Ян Чурило, котрі, як я намагався показати, швидше за все були родичами Дершняків лише завдяки зв’язкам посвоячення.

Більше того, спираючись на запропоноване С. Пашиним трактування терміну patruus, можна спробувати в аналогічний спосіб пов’язати Сінновських не лише з Дершняками і Бажами, а й з Боратинськими. Як і у випадку Дершняків, того ж 1460 р. у іншій судовій записці представники родин Прохницьких (Олександр з Прохника, Ян з Розбужа) та Сінновських (Андрій і Якуб з Сіннова) виступають як fratres et patrui seniores puerorum olim Hleb de Boratyn fratri suorum, які передають опіку над його малолітніми дітьми рідному братові Гліба Дмитрові з Боляновичів [9, t. XIII, № 4541]. Власне, подібно до С. Пашина, на основі зафіксованої у цій записці термінології спорідненості, Я. Дрогойовський вбачав вказівку на спільне родинне походження Сінновських та Прохницьких. Крім того, Я. Дрогойовський не заперечував можливості того, що усі три родини (Сінновські, Дершняки та Боратинські), а також Дрогойовські належали до однієї родинної групи [73, s. 8-9]. Однак, для підтримки цієї гіпотези про спільне походження зазначених родин Я. Дрогойовський знайшов вкрай непереконливі аргументи. Він цілком безпідставно припускав, що невідомий з джерел батько Гліба Дворсковича Дворско (?) міг бути ідентичним з Друзьдем Кадольфовичем – галицьким боярином, який двічі згадується як свідок у галицьких документах середини XIV ст. У такий спосіб Сінновські як нащадки Гліба Дворсковича мали бути спорідненими з Боратинськими, що належали до однієї з гілок родини Кадольфовичів, оскільки батьком першого відомого з джрел власника Боратина і Дубковичів був Дмитро, син Матвія Кадольфовича.

Зважаючи на стан джерел до історії Галичини другої половини XIV- початку XV ст., сьогодні неможливо ані підтвердити, ані спростувати припущення А. Бонєцького, Я. Дрогойовського чи С. Пашина щодо спільного походження цих трьох родин гербу Корчак. Натомість, яким би не був тип родинних стосунків, що об’єднував, приміром Боратинських і Дершняків у період до середини XV ст., відомо, що на початку другої половини цього століття обидві родини були свояками. Згідно судової записки з 3 жовтня 1468 р., що є найпізнішим за часом джерельним свідченням про взаємні шлюби між перемишльськими Корчаками, син Дмитра з Боляновичів і внук Волчка з Боратина Михайло з Боляновичів був одружений з Ельжбєтою, дочкою Петра і внучкою Яна-Івана Дершняка з Рокитниці [9, t. XIII, № 7097, 7098].

Наскільки важко скласти однозначне уявлення про характер родинних пов’язань, що існував між Корчаками на середину XV ст., демонструє випадок родин Прохницьких та Боратинських. На документі з 20 листопада 1421 р., яким Владислав Ягайло підтвердив Петрові і Олександрові, синам покійного Костька Слонечковича, привілей Казимира ІІІ на Розбуж та Угорці, Петро і Олександр фігурують як privigni Волчка Боратинського [27, cz. VII, № 1918]. У наступне десятиліття, у судових записках 1436 р., Волчка Боратинського бачимо в якості колишнього опікуна синів Костька Слонечковича. Найстарший з них, згадуваний вже Петро з Прохника, позиває Волчка за зловживання, яких той допустився в часи свого опікунства [9, t. XIII, № 115, 116]. Той факт, що цей документ згадує про братів Прохницьких як про пасинків Волчка з Боратина мав би схиляти до думки, що відома з актового матеріалу 30-40-х років XV ст. дружина Волчка з Боратина – Маша-Маргарита була також вдовою батька Прохницьких Костька Слонечковича. Таку гіпотезу висунув зокрема С. Пашин [45, c. 21, 25]. Виходячи з цього припущення, російський історик також стверджує,що діти Костька Слонечковича та діти Волчка з Боратина мали бути єдиноутробними братами і сестрами, народженими від спільної матері, вже згадуваної Маші-Маргарити.

На думку С. Пашина, саме такий характер зв’язків між Боратинськими та Прохницькими підтверджується термінологією спорідненості, яку зустрічаємо на документах, що фіксують участь представників обидвох родин у залагоджуванні спільних справ. Найбільш вірогідне, поряд із документом з 1421 р., джерельне свідчення, яке наводить С. Пашин – це документ шлюбної угоди з 1478 р. між дочкою Олександра Прохницького Духною та Стецьком з Добрян, на якому молодший син Волчка з Боратина Андрій з Дубковичів фігурує як patruus germanus Духни [9, t. XVIII, № 1090]. С. Пашин бачить у цьому свідченні вказівку на те, що Андрій з Дубковичів був рідним стриєм Духни, що, у свою чергу, цілком відповідає його припущенню про Боратинських та Прохницьких як єдиноутробних братів.

Однак, дві інші, наведені С. Пашиним, джерельні вказівки не можуть служити достатньою підставою для його твердження про Боратинських та Прохницьких як єдиноутробних братів, оскільки кожне з них допускає дещо інше, аніж запропоноване вченим, трактування. Так, С. Пашин посилається на вже неодноразово згадуваний акт з 7 жовтня (а не 22 квітня як він вказує у своїй роботі) 1460 р. про передачу опіки над дітьми Гліба з Боратина його старшому братові Дмитрові з Боляновичів, в якому Олександр з Прохника та Ян з Розбужа записані як fratres et patrui seniores puerorum olim Hleb de Boratyn fratri suorum [9, t. XIII, № 4541]. Однак використана у тексті термінологія спорідненості взагалі не містить жодних вказівок, які б дозволяли окреслити відносини Прохницьких та Боратинських як єдиноутробних братів. Крім того, вжите у документі окреслення стосувалося як Прохницьких, так і Сінновських, які разом давали згоду на призначення опікуном Дмитра з Боляновичів, про що С. Пашин взагалі не згадує.

За С. Пашином одна з умов поділу маєтків між синами Волчка з Боратина, внесеного у земські книги під датою 28 січня 1443 р., може також свідчити про те, що Машка-Маргарита була матір’ю як синів Волчка з Боратина, так і синів Костька Слонечковича. Брати Прохницькі присутні у цьому документі як особи, з якими Боратинські мають певні взаємні зобов’язання щодо віна їхньої матері, успадковані від свого батька і які покликані гарантувати дожиттєві права Маргарити, як вдови Волчка на маєтках, що після його смерті перейшли до його дітей. Згідно умови, укладеної між синами Волчка, молодші брати Гліб і Андрій зобов’язувалися після смерті своєї матері виплатити братам з Прохника 200 гривень як сплату за внесене віно (evadere pro importacione dotalicii alias wyana fratres de Prochnik pro ducentis marcis). В іншій судовій записці з того ж року, датованій 29 квітня, Дмитро, Гліб і Андрій з Боратина мали сплачувати своїй матері щорічно 10 гривень у чітко визначений термін. Акт передбачав, що Петро з Прохника мав повноваження слідкувати за дотриманням виконання цієї умови [9, t. XIII, № 2015]. Однак дуже характерно, що ані ці дві судові записки, ані жоден інший документ, які фіксували доволі часті взаємні контакти між представниками цих генерацій обидвох родин, ніколи не містить означення fratri uterini для окреслення родинних стосунків між Прохницькими і Боратинськими, так само, як ніколи не називають Машу-Маргариту матір’ю братів з Прохника.

Тому можна також припускати, що одруження Волчка з Боратина з вдовою Костька Слонечковича, що знайшло відображення у документі 1421 р., аж ніяк не означає, що наступне покоління цих родин, репрезентоване Петром, Олександром і Яном-Яцьком з Прохника, з одного боку, та Дмитром, Глібом та Андрієм з Боратина, з іншого, були єдиноутробними братами. Не виключено, що троє братів з Прохника могли бути народженими з першого шлюбу Костька Слонечковича, який після смерті своєї дружини міг вдруге одружитися з Машою-Маргаритою.

Випадки, коли представники родин Корчаків одружувалися з вдовами своїх близькоспоріднених співгербовників, напевно, не були чимось екстраординарним. Існування такої практики, здається, підтверджують відомі з джерел свідчення про один із шлюбів перемишльського каштеляна Петра з Прохника. У 1460 р., після смерті Петра з Прохника, його вдова Варшка та її пасинки перемишльський канонік Миколай, Олександр-Олехно, Рафал та Петро досягли взаємної угоди щодо матеріального забезпечення Варшки з доходів і маєтків її покійного чоловіка. Одним із пунктів укладеної угоди було також передбачено, що сини Петра Прохницького мають повернути Варшці три грамоти, які стосуються записаного їй посагу з її першого шлюбу на селах Михайлові, Куликові, Бодачеві, Розлопах і Myedzelyska [9, t. XIII, № 4444, 4448]. Ім’я та названі маєтки дозволяють ідентифікувати її першого чоловіка як власника Щебрешинського повіту Зигмунта, котрий назвався у честь свого батька Процем, можливо, згідно з православною традицією, і був племінником Анджея Чурила зі Стоянців та внуком Івана з Клєця. Таким чином, завдяки цьому повторному одруженню Петра з Прохника із вдовою Зигмунта-Проця Прохницькі встановлювали, чи можливо далі зміцнювали свої родинні зв’язки з Чурилами та іншими представниками родини Горайських.

Реконструкція родинних генеалогій сама по собі мало що промовляє про інтенсивність стосунків між окремими представниками споріднених та посвоячених родин чи про шляхи, якими ці зв’язки всередині родинного клану підтримувалися. Тому важливо також подивитися на родинні солідарності як певний тип соціальної практики, як чинник щоденних контактів між шляхтою. Нижче розглянемо приклади того, як значення і вплив родинних пов’язань між родинами Корчаків у XV ст. виявлявся у контексті судового процесу.

Колективна природа шляхетського судівництва пізньосередньовічної Польської Корони, і, зокрема, розповсюдженість позасудових форм полагодження конфліктів з допомогою різного роду арбітрів та “друзів”, були вбудовані у різнопланову сітку шляхетських взаємопов’язань і взаємопідтримки, з яких чільне місце відводилося солідарностям, що спиралися на родинні зв’язки. Власне родові солідарності серед Корчаків знаходили свій вираз, підтримувалися і заново артикулювалися через постійну участь членів спільноти у різного роду колективних виступах, пов’язаних із судовими справами своїх співгербовників. У цьому зв’язку важливо відзначити постійність та взаємність, з якою ті самі особи чи представники тих самих родин виступають у складі груп для залагодження суперечок між сторонами, чи для представлення інтересів однієї зі сторін у суді.

Так, неодноразово згадувана вище полюбовна угода 1460 р. між Яном Бажі та вдовою Яна-Івана Дершняка з Рокитниці не була першим замиренням між цими родинами, у якому брали участь Прохницькі і Сінновські. У 1457 р., за участі перемишльського каштеляна Петра з Прохника, Андрія з Сіннова, Миколая Мжуровського, а також перемишльського старости Пшедбора з Конєцполя, перемишльського судді Генрика з Ожка і підсудка Васька з Риботичів тоді ще живий Ян-Іван Дершняк з Рокитниці та Ян Бажі з Ожевичів досягли взаємної угоди [9, t. XIII, № 4301]. Ще раніше, у 1441 р., Ян-Іван Дершняк разом з Петром з Прохника були полюбовними суддями між їхніми сусідами і, можливо, теж родичами, рідними братами Миколаєм Шершнем з Панталовичів і Іваном-Яном з Лопушки [9, t. XIII, № 4115]. Взаємопідтримка чи спільна участь у якості арбітрів у полюбовних угодах була лише одним з виразів тісних і різнопланових стосунків Яна Дершняка і Петра Прохницького. Як вже зазначалося, Ян-Іван Дершняк у певний момент призначив Петра Прохницького тутором своїх дітей. Крім того, перемишльський каштелян виступав у ролі заступника Яна Дершняка з Рокитниці у суді [9, t. XIII, № 1678], позичав у нього готівку [9, t. XIII, № 977]. Обоє перемишльських дигнітаріїв були разом поручителями третіх осіб [9, t. XIII, № 2396].

Полюбовне судівництво було не лише виявом доброї волі сторін, які перебували в стані конфлікту, але також способом тиску на ворогуючі сторони з боку родинних груп, зацікавлених у обмежені ескалації ворожнечі. У цьому плані вибір полюбовних суддів напряму залежав від їхнього високого статусу і авторитету серед інших членів клану. Найбільш впливові члени родової спільноти відігравали ключову роль у подібних замиреннях. Так, запис у перемишльських земських книгах з 1442 р. повідомляє, що Яцько з Библа, з одного боку, та Ян Бажі з Ожевичів з дружиною Анною, з іншого, домовилися владнати конфлікт у справі села Стовбичі за допомогою вибраних сторонами чотирьох арбітрів, на чолі яких мав стати як голова (heberman) добре відомий львівський каштелян Сенько з Сіннова [9, t. XIII, № 1779]. У 1446 р. Сенько з Сіннова вже сам за дорученням перемишльського старости розглядав суперечку між братами з Прохника та їхнім сусідом Яном Мжуровським і наклав на сторони великий заклад розміром у 5000 гривень для припинення конфлікту [9, t. XIII, № 3027]. Однак, стосунки між Прохницькими і Мжуровськими показують, що навіть найбільш впливові родичі не могли гарантувати збереження мирних стосунків між сторонами конфлікту. Вирок Сенька з Сіннова виявився лише однією із багатьох не надто вдалих спроб замирення назагал перманентної ворожнечі між Прохницькими і Мжуровськими. У 1463 р. вже нова група медіаторів у складі перемишльського старости Миколая з Конєцполя, Олександра з Прохника, Яна-Яцька з Розбужа, Яна Чурила зі Стоянців та Яна Лисаковського намагалася замирити Яна Мжуровського та синів покійного перемишльського каштеляна Петра Прохницького – Олехна і Миколая [9, t. XIII, № 5156]. Цікаво, що у цьому документі полюбовної угоди як compositores фігурують ті, хто у записці 1446 р. були однією з сторін конфлікту.

Для участі Корчаків у полюбовних угодах їхніх співгербівників характерна взаємність. Так, серед арбітрів полюбовної угоди з 1447 р. між Петром з Ваповичів та Дмитром з Боляновичів у справі кордонів між Радохоньцями і Боляновичами бачимо близьких родичів останнього Петра з Прохника і Яцька з Библа [9, t. XIII, № 3281]. У 1463 р. Яцько з Библа був також єдиним арбітром між Яном Чурилом зі Стоянців та родичем Дмитра з Боляновичів Яцьком з Угерців [9, t. XIII, № 5226]. Натомість, через два роки, судові записки фіксують вже Дмитра з Боляновичів серед полюбовних суддів суперечки брата Яцька з Библа Сенька з міщанином з Нового міста Григорієм Рідлем [9, t. XIII, № 6324].

Наведені тут приклади взаємодії представників родин Корчаків під час полюбовного залагодження суперечок дають лише один приклад того, як більшість щоденних інтеракцій та коло можливих життєвих стратегій членів шляхетського соціуму розглядалися в контексті родинних солідарностей і оцінювалися з перспективи їхньої значимості для родової спільноти, з якою себе ідентифікував той чи інший шляхтич. Щоденна діяльність шляхти, пов’язана з купівлею-продажем землі, отриманням кредиту, веденням приватних війн проти сусідів, полюбовним судівництвом, відповідальністю перед старостинським судом тощо, вимагала від члена локальної шляхетської спільноти підтримки і взаємодії з боку широкої мережі осіб, з’єднаних між собою взаємними зобов’язанями та колективною відповідальністю. Здатність мобілізувати на свою підтримку якнайширше коло осіб, які б забезпечили необхідні людські чи матеріальні ресурси, була важливою формою соціального капіталу, яка виступала важливим елементом успіху у маєткових чи судових справах. Звідси власне намагання шляхти бути залученими до участі у якнайбільшому числі різноманітних альянсів та колективних виступів на підтримку інших членів групи, навіть тоді, коли на перший погляд такі виступи приносили шляхті очевидні матеріальні збитки. Участь у цих різноманітних формах колективної взаємодії була, у свою чергу, виявом різного роду солідарностей, що грунтуалися на сусідських, клієнтарних, але насамперед на родинних зв’язках.

Отже, на середину XV ст. перемишльські шляхетські родини, що утворили гербову спільноту Корчак, були об’єднані між собою мережею доволі численних та різнопланових родинних зв’язків, які, швидше за все, виключають можливість спільного походження родин перемишльських Корчаків від одного предка по чоловічій лінії. Той факт, що серед перемишльських Корчаків можливі агнатичні зв’язки поєднувалися і доповнювалися взаємними шлюбами та іншими формами посвоячення, може засвідчувати високий ступінь ендогамії та вказувати на інцест, як на характерну рису цієї родової спільноти. Можливо, саме через це Ян Длугош, сам особа духовного сану, у своїх “Клейнотах Королівстіва Польського”, вирізняє impietas як одну з рис властивих саме для Корчаків (viri robusti sed ad impietatem et violenciam proni) [17, p. 567]. У кожному разі, ця група руської шляхти, очевидно, не надто переймалася канонічними заборонами шлюбів між близькими родичами. Подібні родинні стратегії вступали у гострий конфлікт з церковними уявленнями про шлюб та родину, однак цілком відповідали тогочасному шляхетському етосові, для якого збереження цілісності родинного маєтку та підтримка родинних солідарностей відігравали першорядну роль. Тут слід також згадати, що на інцесті як елементі матримоніальних стратегій родин перемишльських Корчаків виразно наголошує Бартош Папроцький у тій частині своїх “Гербів рицарства”, яка стосується Боратинських. Б. Папроцький особливо детально зупиняється на двох представниках цієї родини - Стецькові і Андрейкові Боратинських, які відзначилися у війнах, що їх вела Польща наприкінці XV і початку XVI ст. На відміну від цілком баламутних початків Боратинських, які представив Б. Папроцький, інформація, котру подає автор про цих двох мужів, в Руських краях славних заслуговує на довіру, з огляду на детальний виклад і відносно невеликий проміжок часу, що віддаляв Б. Папроцького від подій, які він описує. Отже, розповідаючи про родину Стецька і Андрейка, Б. Папроцький повідомляє, що обоє були дітьми зі шлюбу, укладеного між близькими родичами. Для того, щоб перешкодити виданню їхньої матері Марухни за перемишльського старосту Крезу, її стрий і батько Стецька і Андрейка Івашко Боратинський сам взяв з нею шлюб, добившись попередньо диспенси у константинопільського патріарха [16, s. 539].

Особлива роль зв’язків посвояцтва та шлюбів у творенні геральдичної спільноти Корчаків та підтримці серед них родових солідарностей протягом першої половини XV ст. вимагає певного методологічного коментаря. Зростаючий інтерес до генеалогічних досліджень над польским рицарством ХІІІ-XV ст., який спостерігається в польській медієвістиці в останні десятиліття, сформував два погляди на генезу та природу рицарських родів польського середньовіччя. Перший з цих поглядів асоціюється передовсім з працями Януша Бєняка та пов’язаного з ним торунського осередку дослідників середньовічної генеалогії. Продовжуючи, хоча і з певною корекцією, традиції школи Владислава Семковича, Я. Бєняк та його учні всіляко наголошують на генеалогічності та майже виключно агнатичному характері рицарських родів. Згідно з поглядами Я. Бєняка і його школи, рицарські роди XIII-XV ст. були родинними спільнотами, об’єднаними спільним походженням від однієї особи, які солідарно виступали у різних маєткових та політичних справах. Ці історики також говорять про елементи ієрархічності у структурі рицарських родів, виділяючи часом групу сеньойорів, представників найзаможніших та найвпливовіших родин, які стояли на чолі цих гербових спільнот. Деякі з дослідників, йдучи за В. Семковичем, твердять, що шляхта, яка належала до одного рицарського роду, уникала укладати взаємні шлюби [109, s. 279]. На думку Я. Бєняка, рицарські роди поставали, починаючи з ХІІІ ст. шляхом простого розродження родин, переважно можновладчого походження, відомих у ХІ-ХІІ ст. Пошук протопластів рицарських родів пізнього середньовіччя серед достойників ХІ-ХІІ ст., який Я. Бєняк перейняв з деякими застереженнями від В. Семковича, визначає також примат ретрогресивного методу у генеалогічних студіях представників торунської школи [61; 62; 63].

Водночас генеалогічні дослідження школи Я. Бєняка показали, що застосування ретрогресивного методу не завжди дають результати, які дозволяють з впевненістю говорити про генеалогічний зв’язок між можновладчими родинами ранньосередньовічної пястівської монархії та пізнішими рицарськими родами. Також не завжди вдається встановити зв’язки спорідненості між різними родинами, що входили до одного геральдичного роду, або однозначно визначити належність якоїсь родини до певної гербової спільноти. Усе це схиляє деяких істориків (М. Цитвінський, А. Гонсьоровський), які частково приймають також аргументи критиків школи В. Семковича (Ю. Бардах, Я. Адамус, К. Тимєнєцький), до думки про значну роль клієнтарних зв’язків у генезі рицарських родів та про можливість їхнього формування на основі квазі-родинних груп, збудованих на принципах фікційної спорідненості. Можливість існування останніх спробував показати у своєму дослідженні сілезького рицарства ХІІІ ст. Марек Цетвінський. Він піддав критиці також деякі з головних тез школи Я. Бєняка, зокрема, про ймовірність походження рицарських родів від родин ХІ-ХІІ ст. та їхній генеалогічний характер [66, s. 8, 32-33, 36-39, 54-56].

У контексті нашого дослідження важливо звернути увагу на інше застереження, яке висувають на адресу концепцій та методів школи Я. Бєняка. Генеалогічні студії Я. Бєняка та його учнів часто зосереджені на пошукові зародження та тяглости тих рис і елементів рицарських родів, які у джерелах чітко визначені та присутні лише від другої половини XІV ст. і до середини наступного століття. Подібне намагання переносити структуру рицарських родів у тому вигляді, як ми застаємо ці форми самоорганізації рицарського стану у момент їхнього розквіту, на попередній період несуть серйозну загрозу анахронізму та редукціонізму. Як нещодавно підкреслив один із авторитетних дослідників польського середньовіччя, до середини XІV ст. привілейований статус груп та осіб, що підпадали під норми рицарського права, визначався цілим рядом критеріїв, серед яких концепція рицарського роду та його атрибутів ще не відігравала настільки важливої ролі як у наступний період [92, p. 116-118, 152-154]. Процес геральдизації польського рицарства та вироблення ключових елементів, які, з одного боку, чітко описали та окреслили саме поняття рицарського роду, а з іншого, перетворили належність до певного рицарського роду у визначальний критерій самого рицарського статусу, набув особливого значення, як вже підкреслювалося, з середини XІV ст. Можна припустити, що цей процес не лише відображав посилення політичної ролі і значення рицарського стану, а й надав нової якості структурі рицарських родинних спільнот, призвів до зміни конфігурації родинних зв’язків у межах цих спільнот, посиливши чи включивши одні та послабивши чи навіть залишивши поза їхнім межами інші. Тому видається недостатнім наголошувати, як це роблять представники школи Я. Бєняка, виключно на агнатичній природі рицарських родів, так само як і протиставляти агнатичний принцип формування рицарських родів клієнтарному чи будь-якому іншому. У цьому відношенні випадок родин перемишльських Корчаків значно розширює коло можливих шляхетських стратегій та демонструє набагато складнішу динаміку взаємодії елементів статусу, спорідненості, посвояцтва та сусідства у процесі конструювання геральдичних спільнот.

Рицарський рід Корчаків у Перемишльській землі XV ст. склався як своєрідний родинний союз кількох впливових можновладчих сімейних груп, які вели своє походження від галицьких бояр другої половини XІV ст. і, зміцнюючи взаємні родинні пов’язання, закріплювали таким чином здобуту у результаті перетворень першої половини XV ст. позицію серед еліти Руського воєводства та Корони. Агнатичні зв’язки відігравали важливу роль у творенні цього рицарського роду, однак саме шлюбні альянси між членами згаданих родин, які прослідковуються у джерелах, починаючи з XV ст., закріпили остаточну конфігурацію родинних зв’язків та встановили межі спільноти, яка була концептуалізована згідно з пануючими у тогочасній Польській Короні уявленнями про рицарські роди як фікційний агнатичний рід.

4.7. Генеалогічна пам’ять

Кінець XIV – перші десятиліття XV ст. як найбільш вірогідний час формуваня гербової спільноти Корчаків у Перемишльській землі також добре узгоджується з глибиною генеалогічної пам’яті родин Корчаків, у тому її вигляді, як вона була сконструйована у пізніших джерелах XVІ- початку XVІІ ст. Два ключові тексти для дослідження стану генеалогічної свідомості перемишльських Корчаків з другої половини XVІ- початку XVІІ ст. – вже згадуваний гербівник Бартоша Папроцького і генеалогічні нотатки нащадка однієї з найвідоміших родин Корчаків, Яна-Анджея Прохницького, львівського арцибіскупа у 1614-1633 р., – показують, що на той час генеалогічна пам’ять спільноти не сягала далі, аніж останніх десятиліть XIV ст.

У гербівнику Б. Папроцького першим за часом представником Корчаків, про якого повідомляє автор і існування якого можна зверифікувати з інших джерел, є Дмитро з Горая. Його ім’я згадується Б. Папроцьким перш за все у зв’язку з появою самого гербу Корчак. Як вже зазначалося, Б. Папроцький, цілком спираючись на Я. Длугоша, приписував саме Дмитрові з Горая надання цього гербу Людовіком Анжуйським.

Інформація про історію інших родин Корчаків з XIV – XV ст., яку знаходимо у Б. Папроцького, є ще більш фрагментарною і має часами досить непевний характер. Так, з 15 родин гербу Корчак (Ходоровські, Чурили, Бажі, Дершняки, Дрогойовські, Боратинські, Прохницькі, Кшечовські-Сінновські, Лагодовські, Сметанки, Скорути, Островські, Балабани, Ощиславські, Бернавські), яких Б. Папроцький локалізує в Перемишльській і Львівській землях, що в XV ст. належали до Руського воєводства, лише для 6 родин маємо короткі згадки про їхніх п’ятнадцятисторічних предків. Говорячи про початки родини Ходоровських, Б. Папроцький тільки кількома словами повідомляє про Дмитра з Ходоровогоставу, який у 1436 р. був львівським ловчим. Б. Папроцький вміє вивести родину Чурил від другого сина Івоні з Горайця, саме в такий спосіб він називає брата Дмитра з Горая. Він також знає, що родини Бажів та Дершняків iedney byli dzielnice. Однак, поза самим цим фактом спільного походження двох найвпливовіших у XVI ст. родин Корчаків, Б. Папроцький не знає, хто саме був їхнім протопластою, ані якою була історія Бажів і Дершняків протягом XV ст. Єдиною інформацією в гербівнику Б. Папроцького про ранню історію родини Кшечовських-Сінновських є, очевидно, взята з невідомих нам тепер перемишльських та переворських актів судова записка, датована 1438 р., про успадкування Сеньком з Сінного с. Бібрки після смерті якогось Васька і про подальшу її заставу Миколаєві Тлучимостові.

Найбільш детальні, і водночас найбільш сумнівні щодо своєї достовірності дані Б. Папроцький подає про Боратинських. Посилаючись на якісь давні документи, Б. Папроцький називає протополастою Боратинських певного Дмитра з Боратина, який буцімто був у 1374 р. канцлером руської землі. Згідно Б. Папроцьким, цей Дмитро з Боратина мав сім синів, які дали початок шляхетським родинам з Мальчиців, Дубковичів, Тамановичів, Ханковичів, Михалевичів, Соломуничів та Боратина. Очевидно, можна допустити факт існування якоїсь традиції про спільне походження та зв’язки між цими родинами, яку міг використати Б. Папроцький у написанні історії Боратинських. Однак багато з навединих Б. Папроцьким свідчень викликають поважнй сумнів щодо своєї достовірності, оскільки явно суперечать тому, що відомо про ці родини з актового матеріалу XIV – XV ст. Дмитра з Боратина при великому бажанні можна було б ідентифікувати з Дмитром, сином Матвія Кадольфовича, який фігірує на згадуваному документі Казимира ІІІ як власник Боратина і Дубковичів і, таким чином, міг би розглядатися як протопласта Боратинських. Однак джерела другої половини XIV ст. нічого не повідомляють нам про приписуваний йому Б. Папроцьким уряд канцлера руських земель, який ніколи не існував у структурі влади Галицької Русі того часу. Інформація, яку подає Б. Папроцький про синів згаданого Дмитра з Боратина, так само мало відповідає тому, що відомо про Боратинських з джерел XV ст. Так, джерела не дають жодних підстав припускати, що руські родини - власники Михайловичів, Мальчиць чи Тамановичів, з одного боку, та Боратина і Дубковичів, з іншого, виводилися від спільного предка по чоловічій лінії. Очевидно, ніколи не існувало також Сенька з Дубковичів, сина згадуваного канцлера Дмитра з Боратина, який мав успадкувати після батька Дубковичі. Першим власником Дубковичів і родоначальником окремої родину Дубковських (Домбковських), про якого інформують джерела, був Андрій, молодший син Волчка Боратинського. Реальним у викладі Б.Папроцького є Ася (Анна) і Марухна (Маша-Маргарита) Боратинські, дочки Гліба з Боратина, які з’являються в джерелах наприкінці XV ст. Натомість Б. Папроцький цілком хибно називає батьком цих двох представниць родини Боратинських якогось Дмитра, про якого нічого невідомо з тогочасних джерел.

Минуле родин Бибельських, Прохницьких, Бажів та Скорутів, яке намагався реконструювати у своїх записках Я.-А. Прохницький, так само демонструє наскільки обмеженим і недостовірним був обсяг знань про власну родинну генеалогію у середовищі нащадків галицькоруської знаті початку XVІІ ст. Суперечності та брак інформації про історію власної родини, призводить до того, що Ян-Анджей Прохницький, представник родини, чиїм першим знаним представником був Яцько Слонечко, цілком помилково спробує вести свій родовід напряму по-чоловічій лінії від Бибельських, зокрема від Ходка Бибельського: Wiedziecz trudno, iako się miores mei zwali przed tym: yle z dawnych listów colligere mogę – Chotko de Bybel albo Chotko Bybelsky, in Nyklowicze haeres.

Отже початки роду Я.-А. Прохницький пов’язує з Бибельськими, родовід яких за тодішньою генеалогічною модою автор пробує вивести з римських часів. Початок Бибельським мав дати римський патрицій Люціус Бібулюс. Також автор відзначає князівський титул Бибельських, який був зафіксований у помянику підгородищинського монастиря, що його Я.-А. Прохницький додав до своїх записок. Наступна історія роду у зображенні Я.-А. Прохницького – це фактично історія родинних маєтностей та їхніх поділів між наступними генераціями родини. Невипадковим у цьому відношенні є вміщений автором список маєтностей Бибельських і Прохницьких. Поява кожної зі сімей, що фігірують у його генеалогії як бічні лінії Бибельських (Прохніцькі, Скорути, Бажі), була результатом відокремлення одного з головних родових гнізд: Duces de Bybel maiores mei między inemi toź uczynili, które zwano Chotkowie, acz potym inaczej się zwacz mogli, od maiętnosczy osobliwie, czo u nas zwyczaina. …Divisionibus bonorum, stabilium, vendationibus, prodigalitate ipsa, siła wiosek z tego domu potracono. Ze iednak constat o trzech dzialech poślednieyszych, the krótko powiem.

Я.-А. Прохницький будує, отже, цілком фікційну агнатичну генеалогію, яка дає перевернутий з ніг на голову образ родинної історії. Автор не є свідомий того, що Прохницькі були споріднені з Бибельським лише через шлюби. Згідно з Я.-А. Прохницьким, це власне Прохницькі мали поріднитися з його власною родиною Бибельських, а не навпаки, і таким чином внести Прохник до складу родинних маєтків: Aź kiedy Prochnik w dom moi wszedl per connubium, zwacz się poczeli Prochnickimi, iako od maiętności, wielkiej i dobrze znanei. Kiedy się zaś rozrodzieli, a ieden zawsze w dziale brał Nyklowice samesiodme do tei sortem. У подібний спосіб автор помилково зараховує до своїх агнатів родину Бажів, але слушно висловлює здогад, що Скорути увійшли у володіння Библом через шлюби з Бибельськими. Помилки містить також споряджений Я.-А. Прохницьким список членів родини Прохницьких, що займали уряди в Руському воєводстві XV-XVI ст. Автор безпідставно множить число Петрів з Прохника, приписуючи їм різні уряди. Поряд із реальним кам’янецьким єпископом Миколаєм з Прохника, Я.-А. Прохницький включає також у свій список під датою 1451 р. перемишльського каштеляна Миколая з Прохника, якого ніколи не існувало.

Таким чином, на другу половину XVІ ст. п’ятнадцятивічна історія родин Корчаків була, за окремими винятками, або забута, або дійшла до сучасників у спотвореному та фрагментарному вигляді. Той факт, що генеалогічна свідомість авторів та членів родин Корчаків з XVІ- XVІІ ст. сягала не далі кінця XІV ст., не можна пояснити простим впливом амнезії та деформації родинної пам’яті. Межі генеалогічної пам’яті Корчаків, як вони виступають у текстах пізніших століть, були виразно детерміновані часом формування патримоніальних маєтків родин Корчаків і, що важливо, наявністю писемних документів, які підтверджували цей процес. Приклад записок Я.-А. Прохницького власне добре демонструє, як наявність тих чи інших писемних документів визначала правильність чи хибність авторських генеалогічних конструкцій. Можна припустити, що саме підтвердження Владиславом Ягайлом маєткових прав Бибельських з 1401 р., єдиний писемний документ з XV ст., який мав у своєму розпоряджені і який згадує у своїх записках Я.-А. Прохницький, був власне тим хибним слідом, який схилив автора до думки про Бибельських як своїх агнатів. Саме патримоніальний характер землеволодіння та писемність, яка дозволяла простежити тяглість цих маєтків у межах роду, виступають як ключові маркери у фіксації найважливіших моментів родової пам’яті та її структуруванні навколо патрилінійного походження.

ВИСНОВКИ

Закріплення польського панування в Галицькій Русі в кінці XIV ст. було переломнним моментом у поширенні та рецепції польських інституцій, норм та уявлень про шляхетство, у становленні шляхти як окремої соціально-станової категорії галицького суспільства. Водночас процес засвоєння польської моделі шляхетства мав на землях Галицької Русі XIV – XV ст. свою виразну локальну специфіку, що знаходило безпосереднє відображення у відносинах влади та власності, а також соціальному структуруванні місцевої шляхетської верстви.

Найважливішим чинником, який надавав соціальному обличчю галицької шляхти того часу певних специфічних рис, яких не знаходимо у інших регіонах Польської Корони, була королівська політика у сфері роздавництва земельної власності в Галичині. Саме надання закріплювали особливі умови шляхетського землеволодіння на території Галицької Русі, обмежуючи права шляхти володіти отриманими маєтками, зобов’язуючи реципієнтів королівських привілеїв до несення постійної військової служби та накладаючи на них різноманітні господарські і фінансові повинності на користь королівської влади. Частина з цих обов’язків руської шляхти відповідала нормам рицарського права, відомого в країнах Центральної Європи з ХІІІ ст., і набула широкого поширення разом з появою в Галичині нових володарів. Їхнє впровадження було цілеспрямованою політикою, зумовленою пограничним розташуванням Галицької Русі та необхідністю організації захисту перед татарською загрозою. Натомість частина була пережитками системи суспільних відносин з часів Галицько-Волинської держави, яка ґрунтувалася на нормах князівського права та служебної організації. У результаті взаємодії та взаємопроникнення цих різних за своєю ґенезою обов’язків у Галицькій Русі витворилася специфічна модель служебного шляхетського землеволодіння.

Роздавництво земельних маєтків було також підставовим механізмом у руках королівської влади у формуванні особистого складу пануючого класу в регіоні. Більшість шляхетських маєтків та родин, які ними володіли, з’явилися в Галичині саме внаслідок земельних надань. Теза старої української та російської історіографії про політику дискримінації галицькоруського боярства з боку нових правителів, масові конфіскації їхньої власності та наступний перерозподіл забраних маєтків між прибулими разом з новими володарями Галичини польськими чи угорськими нобілями, не знаходить підтвердження в джерелах. Протягом правління Казимира ІІІ, Владислава Опольського та Владислава Ягайла особи та родини руського походження належали до найбільших груп реципієнтів земельних надань. Більше того, більшість великих маєткових комплексів, що належали до можновладства руського походження, склалася вже під час панування в Галичині Пястів, Анжу та Ягеллонів.

Надання земельної власності з боку правителя були також ключовим моментом у започаткуванні міграцій на землі Галицької Русі осіб з поза її меж. Отримувачі королівських надань найчастіше походили з територій Польської Корони, а також з Мазовша, Сілезії, Угорщини. Наплив шляхти неруського походження мав обмежений характер протягом перших десятиліть після падіння Галицько-Волинської держави і не мав суттєвого впливу ані на особистий склад землевласницького класу Галичини, ані на перерозподіл земельної власності. Вирішальні зміни у персональному та етнічному складі шляхетської спільноти, які вплинули також на структуру землеволодіння, сталися у першій половині XV ст. за часів Владислава Ягайла та його сина Владислава ІІІ Варненчика.

Привілейований клас землевласників, який витворився в Галицькій Русі внаслідок надавчої політики протягом другої половини XIV – першої половини XV ст., не був соціально однорідним, а творив своєрідну мозаїку осіб, родин та окремих груп, які різнилися статусом, обсягом привілеїв, етнічним походженням та часто специфічним саме для цих груп колом обов’язків і повинностей. Ці відмінності частково фіксували документи надань, але найчастіше їхнє існування грунтувалося на звичаї та усному праві.

Соціальна еволюція цих різноманітних привілейованих груп йшла в напрямку поширення та закріплення за ними прав і привілеїв, які здобув шляхетський стан у Польській Короні протягом XІV – XV ст. Формування шляхетського стану відбувалося шляхом уніфікації цих відмінних групових та індивідуальних прав та вироблення спільних привілеїв, які чітко дефініювали шляхетський статус і станові кордони. Як наслідок перехідні та амбвівалентні за своїм характером соціальні ідентичності різного роду служебних груп населення та дрібної шляхти, які існували ніби на межі шляхетського стану, зникали, а їхні носії були змушені або довести своє шляхетство, або поповнити ряди нижчих суспільних верств. Однак протягом усього XV ст. цей процес був далекий від завершення. Формальне зрівняння у правах руської та польської шляхти завершилася виданням Єдльненського привілею у 1430 р. та поширенням польського територіально-адміністративного устрою і утворенням Руського воєводства у 1434 р.

Правні відмінності та соціальна неоднорідність між окремими групами привілейованих землевласників Галицької Русі обумовлювали також різні шляхи їхньої інтеграції до шляхетського стану. Наскільки різним міг бути досвід утвердження шляхетського статусу, добре демонструє аналіз двох груп шляхти руського походження, розглянутих у роботі.

З одного боку, нащадки перемишльських бояр другої половини XІV ст., які змогли закріпити свою високу позицію у соціальній ієрархії Галицької Русі відразу після її завоювання Казимиром ІІІ, безболісно поповнили протягом першої половини XV ст. ряди місцевого можновладства та середньої шляхти, утворивши гербову спільноту Корчаків у Перемишльській землі. Характерною рисою статусу цієї групи була давність їхнього дідичного землеволодіння, початки якого у деяких випадках заклали ще надання когось з останніх Романовичів, найправдоподібніше Лева Юрійовича (саме у привілеях для представників цих родин зустрічаємо перші згадки про грамоти князя Лева) і права на які були підтвердженні у перші десятиліття панування Казимира ІІІ у Галичині. Хоча привілеї Казимира ІІІ для представників цих боярських родин і дають підстави говорити про галицькоруську генезу їхнього землеволодіння, однак зростання їхнього землеволодіння та створення великих маєткових комплексів, яке бачимо у випадку цих родин у середині XV ст., відбулося вже після переходу Галичини під владу королів Польщі та Угорщини. Представників цієї групи відзначала активна участь у суспільно-політичному житті Галицької Русі, проявом чого була їхня стала присутність як свідків у королівських, старостинських та приватних документах другої половини XІV та початку XV ст. Після утворення Руського воєводства та запровадження польського територіально-адміністративного ладу в Галичині у 1434 р. перемишльські Корчаки стали однією з домінуючих груп серед владної еліти Перемишльської землі, займаючи часто ключові земські уряди. На середину XV ст. група родин перемишльських Корчаків була надзвичайно ендогамною спільнотою - для неї було характерним значне число шлюбів, часто укладених між вже спорідненими родинами. Можна припускати, що ці матримоніальні альянси не лише зміцнювали міжродинні солідарності та політичні союзи, а й заклали основу та були відображенням процесу оформлення Корчаків як окремої гербової спільноти.

Порівняно з цією групою нащадків боярської аристократії, проблеми, з якими у середині XV ст. зустрілися численні родини дрібної та середньої шляхти руського походження Львівської землі у прагненні утвердити власний шляхетський статус були набагато поважнішими. Внаслідок лавиноподібного роздавництва королівських земель у Руському воєводстві у період правління Владислава ІІІ Ягеллоньчика у 30-х і 40-х роках XV ст., серед заставленої королем земельної власності виявилося також значне число маєтків, які вже мали старих володарів, переважно з поміж числа дрібних руських зем’ян. Перебіг доволі численних судових процесів за володіння цими спірними маєтками між новими отримуваними маєтків з оточення Владислава ІІІ та старими руськими власниками, які вважали цю земельну власність своїми спадковими володіннями, дозволяє говорити про неврегульованість землевласницьких прав значної частини осіб, які декларували свою приналежність до шляхетського стану у Руському воєводстві. Зокрема, джерела свідчать про відсутність будь-яких письмових підтверджень на володіння спірними маєтностями у цієї групи руських дідичів. Єдиним джерелом легітимізації їхніх прав власності була усна колективна пам’ять локальної шляхетської спільноти, репрезентована гідними віри свідками, які свідчили у суді на захист старих власників. Свідки як ключова інституція, що забезпечувала передачу усної пам’яті, виявилася надзвичайно ефективним механізмом, від якого багато у чому залежала доля судового процесу. В усіх випадках, де руським зем’янам вдавалося мобілізувати необхідних свідків для підтвердження своїх прав, суд виносив позитивне для них рішення, залишаючи їх у володінні маєтками й ігноруючи письмові привілеї, видані королем для протилежної сторони конфлікту. Що важливо, позитивні судові вироки на користь старих руських дідичів закріплювали та легітимізували не лише їхні права власності, а й значною мірою і їхнє шляхетство. Судовий процес, через колективний характер шляхетського судівництва, в якому були задіяні і проявлялися різноманітні колективні форми шляхетських солідарностей та взаємопідтримки, виступав важливим публічним форумом, на якому критерії шляхетства оцінювалися, узгоджувалися і заново підтверджувалися. У цьому відношенні рішення суду на підтримку місцевої руської шляхти носили риси своєрідного консенсусу усієї локальної шляхетської спільноти щодо їхнього статусу в межах станової корпорації.

Розглянуті судові процеси – це лише один із прикладів того, як застави королівських маєтків у Руському воєводстві у XV ст. перетворилися у джерело серйозної дестабілізації стосунків всередині шляхетської верстви та поставили під загрозу станові привілеї значної частини руської шляхти, які вона отримала під час реформ 1430-1434 рр. Передача у приватні руки цілих повітів та староств стала нормою королівської роздавничої політики на території Галицької Русі за часу правління перших Ягеллонів. Володіння такими великими королівськими маєтковими комплексами перетворилося у чинник, який визначав приналежність даної особи чи родини до кола коронного можновладства. Водночас структура відносин, яка склалася між державцями заставлених королівщин та повітів, які були одночасно старостами з усіма належними до них повноваженнями, та шляхтою, що проживала та володіла маєтками на території цих повітів, створювала підстави для постійних утисків та зловживань з боку власників застав. Колективні форми спротиву та протестів рядової шляхти проти політики зловживань з боку великих королівських державців, найкращим прикладом чого може слугувати організація Львівської конфедерації у 1464 р., демонструють певну зрілість руської шляхти як станової групи, свідомої своїх прав і привілеїв та здатної до виступів на їхній захист.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Архиографическою коммиссиею. – Санкт-Петерсбург, 1846. - Т. 1: 1340-1506.

2. Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словник-покажчики М. М. Пещак. – Київ: Наукова думка, 1974. - 255 с.

3. Кілька грамот Володислава Опольського. Подав Михайло Грушевський // Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка (далі – Записки НТШ). Львів, 1903. - Т. LI. - Кн. 1. - C. 1-8.

4. Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти XIV- першої половини XV ст. // Записки НТШ. - 1997. - Т. ССХХХІІІ. - С. 333-359.

5. Мaтеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин в Західній Україні. Серія 1: 1361-1530. Подає Михайло Грушевський // Записки НТШ. - 1905. - Т. LXIІІ. - C. I-V, 1-46.

6. Причинки до історії роду Бибельських, зібрані арцбіскупом Яном Прохніцьким. Подав Аристарх Крижанівський, до друку приладнав Михайло Грушевський // Записки НТШ. - 1902. - Т. ХLVІІІ. - Кн. 4. - С. 1-10.

7. Українські грамоти. Т. 1: XIV в. і перша половина XV в. / Вид. В. Розов. - Київ, 1928.

8. Acta officii Consistorialis Leopoliensis / Ed. W. Rolny. – Lwów: Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego we Lwowie, 1927. - T. I; 1930. - T. II.

9. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernadyńskiego we Lwowie w skutek fundacii A.Stadnickiego / Wyd. K. Liske. Lwów: Galicyjski Wydział Krajowy, 1868. - T. І; 1870. -T. II; 1872. -T. III; 1873. - T. IV; 1875. - T. V; 1876. - T. VI; 1878. - T. VII; 1880. - T. VIIІ; 1883. - T. IX; 1886. - T. XI; 1887. - T. XII; 1888. - T. XIII; 1889. - T. XIV; 1891. - T. XV;

10. Akta unii Polski z Litwą, 1385-1791 / Wyd. S. Kutrzeba, W. Semkowicz. - Kraków: Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności i Towarzystwa Naukowego Warszawskiego, 1932. – 571 s.

11. Archiwum książat Lubartowiczów-Sanguszków w Sławucie (далі - Archiwum Sanguszków) / Wyd. Z. L. Radzimiński i B. Gorczak. – Lwów: Nakładem własciciela, 1887. - T. 1: (1366-1506).; 1901. - T. 5: (1513-1547).

12. Bona regalia onerata. Lustratio anno 1469 // Źródła dziejowe / Wyd. A. Jabłonowski. - Warszawa, 1902. - T. XVIII. - Cz. 1/B. - S. 1-72.

13. Codex diplomaticus Poloniae. / Ed. L. Rzyszczewski, A. Muczkowski - Warszawa, 1847. - T. 1.

14. Codex epistoliaris saeculi XV. / Wyd. A. Lewicki. – Kraków: Komisja Historyczna Akademii Umiejętności, 1891. - T. 2; 1894. - T. 3.

15. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza Archiwum Koronnego. Materiały do dziejów Rusi i Polski XV wieku // Archiwum Komisji Historycznej. - Kraków, 1919. - T. XII. - Cz. 1. - S. 168-172.

16. Herby Rycerstwa Polskiego, na pięcioro Xsiąg rozdzielone. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane. - Kraków, 1584.

17. Ioannes Dlugosius, Insignia seu clenodia Regni Poloniae // Iohannis Dlugosii Senioris Canonici Cracoviensis Opera Omnia / Ed. I. Polkowski et Ż. Pauli. – Kraków: Czas, 1887. - T. 1.

18. Ioannes Długosii seu Longini Canonici Historiae Polonicae libri XII // Iohannis Dlugosii Senioris Canonici Cracoviensis Opera Omnia. / Ed. A. Przeździecki, Ż. Pauli. – Kraków: Czas, 1877. - T. IV. 1879. - T. V.

19. Jus Polonicum, codicibus veteribus manuscriptis et editionibus quibusque collatis / Ed. I. V. Bandtkie. – Varsaviae: Societas philomatica Varsaviensis, 1831. – XXII, I, 472 p.

20. Kodeks dyplomatyczny Małopolski. / Wyd. F. Piekosiński. - Kraków, 1876. – T. I: 1178-1386; 1887. - Т. ІІІ: 1333-1386.

21. Marcin Kromer. Polska czyli o polożeniu ludnośći, obyczajach, urzędach ł sprawach publicznych Krolewstwa Polskiego księgi dwie / Przekł. S. Kazikowskiego; wstęp i opracowanie R. Marchińskiego. - Olsztyn: Pojezierze, 1984. - 260 s.

22. Matricularium Regni Poloniae Summaria excussibus codicibus qui in Chartophilacio Maximo Varsoviensi asservatur / Wyd. T. Wierzbowski. – Warszawa: Thesaurus J. Mianowski, 1905. – Pars 1: Casimiri IV regis tempora complectens (1447-1492).

23. Materiały archiwalne wyjęte głównie z Metryki Litewskiej od 1348 do 1607r. / Wyd. A. Prochaska. – Lwów: J. S. Dunin-Borkowski, 1890. – VIII, 200 s.

24. Materiały do historii miasta Sambora, 1390-1795. / Wyd. A. Dörflerówna. – Lwów: Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego we Lwowie, 1936. – 238 s.

25. Prochaska A. Dokument graniczny czerwonoruski z 1352 r. // Kwartalnik Historyczny. - Lwów, 1900. - R. XIV. - Zesz. 1. - S. 51-54.

26. Starodawne Prawa Polskiego Pomniki poprzedzone wywodem historyczno-krytycznym tak zwanego prawodawstwa Wislickiego Kazimierza Wielkiego w texcie ze starych rękopism krytycznie dobranym / Wyd. A. Z. Helcel. - Kraków, 1856. - T. 1. – CCLXVII, L, 428 s.

27. Zbiór dokumentów małopolskich / Wyd. S. Kuraś i I. Sułkowska-Kurasiowa. Wrocław: Ossolineum, 1963. - Cz. II: Dokumenty z lat 1421-1441; 1969. - Cz. ІІІ: Dokumenty z lat 1442-1450; 1969. - Cz. IV: Dokumenty z lat 1211-1400; 1970. - Cz. V: Dokumenty z lat 1401-1440; 1974. - Cz. VI: Dokumenty króla Władyslawa Jagiełły z lat 1386-1417; 1975. - Cz. VIІ: Dokumenty króla Władyslawa Jagiełły z lat 1418-1434; 1975. - Cz. VIII: Dokumenty z lat 1435-1450. Uzupełnienie: dokumenty z lat 1286-1442.

Наукова література

28. Барвінський Б. Конашевичі в перемиській землі в XV і XVI ст. Генеалогічно-історична монографія // Записки НТШ. - 1930. - Т. С: Ювілейний збірник на пошану акад. Кирила Студинського. - Ч. ІІ. Праці Історичні. - С. 19-175.

29. Білас Л. Краків, Женева і філіяція “Кричевського”: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. - Т. 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького / Ред. Л. Р. Білас. – Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім.. В. Липинського, 1980. - С. XVII-XCVIII.

30. Войтович Л. Удільні князівства на українських землях у другій половині XII-XV ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць. - Львів, 1995. - Вип. 2. - С. 33-43.

31. Грушевский М. Барське староство. Історичні нариси (XV-XVIII cт) / Післямова, примітки та покажчики Миколи Крикуна. – Львів: Місіонер, 1996. - 624 с.

32. Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.V: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVІІ віків. Київ: Наукова думка, 1994. - 704 с.

33. Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. VI: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків. Київ: Наукова думка, 1995. - 680 с.

34. Грушевський М. Чи маємо автентичні грамоти князя Льва? // Записки НТШ. 1905. - Т. XLV. - С. 1-21.

35. Грушевский М. Еще раз о грамотах князя Льва Галицкого // Известия отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук. - СПб., 1904. - Т. ІХ. - Кн. 4. - С. 268-283.

36. Інкін В. Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича? // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1988. - Вип. 24. С. 55-63.

37. Кобрин В. Б. Власть и собственность в средневековой Росии. – Москва: Мысль, 1985. – 279 с.

38. Крикун М.Г. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1990. - Вип. 42. - С. 24-41.

39. Крикун М.Г. Земські уряди на українських землях XV-XVIII ст. // Записки НТШ. - 1994. - Т. CCXXVIII. - С. 65-122.

40. Купчинський О. Земські та гродські судово-адміністративні документальні фонди Львова. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1998. – 98 с.

41. Линниченко И.А. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV-XV вв. – Москва: Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1894. – VI, 241 с.

42. Линниченко И. А. Грамоты галицкого князя Льва и значение подложных документов как исторических источников // Известия отделения русскаго языка и словесности Императорской Академии Наук. - 1904. - Т. IX. - С. 80-102.

43. Михайловський В. Документи подільських (кам’янецьких) генеральних старост на заставу королівщин // Київська старовина. - Київ, 2003. - № 2. - С. 65-81.

44. Пашин С. С. Червонорусские акты XІV-XV и грамоты князя Льва Даниловича. – Тюмень: Издательство Тюменского государственного университета, 1996. – 120 с.

45. Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XІV- начала XVІ века. Историко-генеалогическое исследование. - Тюмень: Издательство Тюменского государственного университета, 2001. – 172 с.

46. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - Москва: Издательство АН СССР, 1950. – 331 с.

47. Рапов О. М. К вопросу о боярском землевладении на Руси в ХІІ-ХІІІ вв. // Польша и Русь. Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши, ХІІ-ХІІІ вв. / Под ред. Б. А. Рыбакова. - Москва, 1974. - С. 190-207.

48. Толочко О. П. Особливості міжсеньйоральних відносин у період феодальної роздробленості Давньої Русі ХІІ-ХІІІ ст. // Феодалізм на Україні / Ред. В. Смолій. - Київ, 1990. - С. 28-41.

49. Толочко О. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев: Наукова думка, 1992. – 224 с.

50. Толочко О. П. Дві не зовсім академічні дискусії (І. А. Лінниченко, Д. І. Багалій, М. С. Грушевський) // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 1993. - Вип. 2. - С. 92-103.

51. Флоря Б.Н. “Служебная организация” у восточных словян //Этнополитическая и социальная структура раннефеодальных словянских государств и народностей. - Москва, 1987. - C. 142-150.

52. Флоря Б.Н. Центральная Европа в Европе средневековья // Центральная Европа как исторический регион / Отв. Ред. А. И. Миллер. - Москва, 1996. С. 26-48.

53. Щигел Р. Проблеми урбанізації Центральної Європи у XII-XVI ст. // Проблеми слов’янознавства. - 1990. - Вип. 42. - C. 16-24.

54. Юсяк П. Оточення князя Владислава Опольчика в період його правління на Русі (1372-1379) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип. 34. - 1999. - С. 81-94.

55. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ: Наукова думка,1993. – 416 с.

56. Яковенко Н. Зрадливий перевертень чи цементуючий фермент нації? (Шкіц до історії української шляхти) // Наше Минуле. - Київ, 1993. - №1. - С. 183-192.

57. Яковенко Н. М. Політична культура еліт / Культурне життя в другій половині ХV – першій половині ХVІ ст. // Історія української культури. Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ століть / Гол. ред. Ісаєвич Я. Д. - Київ, 2001. - С. 359-372.

58. Яковенко Н. Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини // Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVIІ ст. - Київ: Критика, 2002. – С. 13-79.

59. Bardach J. Historia państwa i prawa Polski do połowy XV wieku. – Warszawa: PWN, 1965. - Т. І.

60. Barwiński B. Pieczęcie bojarów halicko-włodzimierskich z pierwszej połowy XV w. // Miesięcznik Heraldyczny. - Kraków, 1909. - R. 2. - S. 116-119.

61. Bieniak J. Rody rycerskie jako czynnik struktury społecznej w Polsce XIII-XV wieku (uwagi problemowe) // Polska w okresie rozdrobienia feudalnego / Red. H. Łowmiański. - Warszawa, 1973. - S. 161-200.

62. Bieniak J. Heraldyka polska przed Długoszem. Uwagi problemowe // Ejusd. Polskie rycerstwo średniowieczne. Wybór pism. – Kraków: Towarzystwo Naukowe SOCIETAS VISTULANA, 2002. - S. 83-122.

63. Bieniak J. Problemy metodyczne średniowiecznej genealogii w Polsce // Ejusd. Polskie rycerstwo średniowieczne. Wybór pism. - 2002. - S. 25-41.

64. Boniecki A. Herbarz Polski. – Cz. 1: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Warszawa, 1901. - T. 1; 1902. - Т. 4.

65. Brown E. A. R. The Tyranny of a Construct: Feudalism and Historians of medieval Europe // Debating the Middle Ages. Issues and Readings / Ed. By L. K. Little and B. H. Rosenwien. - Oxford, 1998. - P. 148-169.

66. Cetwiński M. Rycerstwo śląskie do końca XIII w. Pochodzenie - gospodarka – polityka. - Wrocław: Ossolineum, 1980. – 243 s.

67. Clanchy M. Law and Love in the Middle Ages // Dispute and Settlements: Law and Human Relations in the West / Ed. J. Bossy. - Cambridge, 1983. - P. 47-67.

68. Clanchy M. T. From Memory to Written Record. England 1066-1307. - Oxford and Cambridge: Blackwell, 1993. -391 p.

69. Dąbkowski P. Wędrowki rodzin szlacheckich. – Lwów: Nakładem autora, 1925. – 47 s.

70. Dąbkowski P. Podział administracyjny województwa ruskiego i bełzkiego w XV w. – Lwów: Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego we Lwowie, 1939. – VIII, 337 s.

71. Dąbrowski J. Władysław I Jagiellończyk na Węgrzech (1440-1444). – Warszawa: Wydawnictwo Kasy Pomocy dla osób pracujących na polu naukowem imenia Mianowskiego, 1923. – VIII, 208 s.

72. Domino W. Sądownictwo polubowne na Rusi w późnym średniowieczu. – Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1938. – 128 s.

73. Drohojowski J. Kronika Drohojowskich. Na podstawie badań archiwalnych. – Kraków: Nakład rodziny, 1904. - Cz. 1. – V, 270 s.

74. Duby G. The structure of kinship and nobility // Ejusd. The Chivalrous Society. - Berkeley, etc., 1977. - P. 134-148.

75. Dworzaczek W. Leliwici Tarnowscy. Z dziejów moźnowładztwa małopolskiego. Wiek XIV-XV. - Warszawa, 1971.

76. Ehrlich L. Starostwa w Halickiem w stosunku do starostwa Lwowskiego w wiekach średnich (1350-1501). - Lwow, 1914. – 136 s.

77. Fałkowski W. Elita władzy za panowania Kazimierza Jagiełłończyka (1447-1492). - Warszawa, 1992.

78. Fastnacht A. Osadnictwo ziemi sanockiej w latach 1340-1650. - Wrocław: Ossolineum, 1962. – 291 s.

79. Fugedi E. Verba volant… Oral Culture and Literacy among the Medieval Hungarian Nobility // Kings, Bishops, Nobles and Burghers in Medieval Hungary. London: Variorum, 1989. P. 1-25.

80. Gąsiorowski A. Monarchia nierównoprawnych stanów // Polska dzielnicowa i zjednoczona / Red. A. Gieysztor. - Warszawa, 1972.

81. Gąsiorowski A. Początki sądów grodzkich w średniowiecznej Polsce // Czasopismo Prawno-historyczne. - Poznań, 1974. - T. XXVI. - Zesz. 2. - S. 57-77.

82. Gąsiorowski A. Donacje Kazimierza Wielkiego dla rycerstwa // Studia i materiały do dziejów Wielkopolski i Pomorza. - Poznań, 1979/1980. - T. 13. - Zesz. 1. - S. 75-82.

83. Gąsiorowski A. Czynniki rozwarstwienia stanu szlacheckiego w średniowiecznej Polsce // Struktura feudalní společností na uzemí Československa a Polska do přelomu 15 a 16 století. - Praha: Ústav československých a světových dějin, 1984. - S. 61-97.

84. Gawęda S. Możnowładztwo małopolskie w XIV і w pierwszej połowie XV wieku. Studium z dziejów rozwoju wielkiej własności ziemskiej. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagełłońskiego, 1966. – 167 s.

85. Gawlas S. Dlaczego w Polsce nie było feudalizmu lennego // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. - Warszawa, 1998. - T. LVIII: Feudalizm w Europie średniowiecznej i nowoźytnej. - S. 101-123.

86. Gawlas S. Polska Kazimierza Wielkiego a inne monarchie Europy Środkowo-Wschodniej – moźliwośći i granice modernizacji władzy // Modernizacja struktur władzy w warunkach opóźnienia: Europa Środkowa i Wschodnia na przełomie średniowiecza i czasów nowoźytnich / Red. M. Dygo, S. Gawlas, H. Grala. - Warszawa, 1999. - S. 5-34.

87. Goody J, Watt I. The Consequnces of Literacy // Language and Social Context. Selected Readings / Ed. P. Giglioli. - London, 1972. - P. 311-357.

88. Geary P. Living with Conflict in Stateless France: A Typology of Conflict Management Mechanisms, 1050-1200 // Ejusd. Living with the Dead in the Middle. - New York, Ithaca: Cornell University Press, 1994. - P. 125-160.

89. Geary P. Phantom of Remembrance: Memory and Oblivion at the End of the First Millenium. Princeton: Princeton University Press, 1994.

90. Gilewicz A. Stanowisko i działalność gospodarcza Władysława Opolczyka na Rusi w latach 1372-1378 // Prace historyczne wydane ku uczczieniu 50-lecia Akademickiego Koła Historyków Uniw. Jana Kazimierza we Lwowie. - Lwów, 1929. - S. 71-105.

91. Górecki P. Communities of Legal Memory in Medieval Poland, c.1200-1240 // Journal of Medieval History. - New York, 1998. - Vol. 24. - P. 127-54.

92. Górecki P. Words, Concepts, and Phenomena: Knighthood, Lordship, and the Early Polish Nobility, c. 1100-c. 1350 // Nobles and Nobility in Medieval Europe. Concept, Origins, Transformations / Ed by A. J. Duggan. - Woodbridge, 2000. - P. 115-155.

93. Górski K. Rod Odrowąźów w wiekach średnich. - Kraków, 1927.

94. Haisig M. Sfragistyka szlachecka doby średniowiecza w świetlie archiwaliów lwowskich. - Lwów, 1938.

95. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. - Kraków: Akademija Umiejętności, 1915. – VII, 315 s.

96. Halecki O. Dzieje Unii Jagiellońskiej. Kraków: Akademija Umiejętności, 1919. - T. 1: W wiekach średnich. – XVI, 482 s.

97. Hejnosz W. Ius Ruthenicale. Przeżytki dawnego ustroju społecznego na Rusi Halickiej w XV wieku. – Lwów: Towarzystwo Naukowe we Lwowie, 1928. – 112 s.

98. Hejnosz W. Ius Ruthenicale na Rusi Czerwonej pod koniec średniowiecza // Sprawozdania Towarzystwa Naukowego we Lwowe. Lwów, 1931. Rocz. 11. Zesz. 1.

99. Hube R. Wyrok lwowski z roku 1421. - Warszawa: Biblioteka umiejętności prawnych, 1887. – 43 s.

100. Janeczek A. Polska ekspansja osadnicza w ziemi lwowskiej XIV-XVI w. // Przegląd Historyczny. - Warszawa, 1978. - T. CXIX. - Zesz. 4. - S. 597-621.

101. Janeczek A. Osadnictwo województwa bełskiego XIV-XVI w. w źródłach i historiografii Rusi Czerwonej // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. - Warszawa, 1982. - № 1. S. 67-80.

102. Janeczek A. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego: Województwo Bełskie od schyłku XIV do początku XVII w. – Warszawa: Instytut Archeologii i etnologii Polskiej Akademii Nauk, 1993. – 386 s.

103. Jawor G. Osady prawa wołoskiego i ich mieszkańcy na Rusi Czerwonej w późnym średniowieczu. - Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2000. – 223 s.

104. Jurek T. Starostwo wschowskie w latach 1343-1422 // Homines et societas. Czasy Piastów i Jagiellonów. - Poznań, 1997. - S. 241-253.

105. Jurek T. Omagialitas alias manowstwo. Pzryczynek do dziejów recepcji prawa lennego w średniowiecznej Wielkopolsce // Kosciół, kultura, społeczeństwo. Studia z dziejów średniowiecza i czasów nowoźytnych. - Warszawa, 1998. - S. 259-271.

106. Kętrzyński S. Zarys nauki o dokumencie polskim wieków średnich. Warszawa, 1934. T. 1.

107. Kiryk F. Jakób z Dębna na tle wewnętrznej i zagranicznej polityki Kazimierza Jagiełłończyka. - Wrocław, 1967. – 147 s.

108. Klapisch-Zuber Ch. The Name ‘Remade’: Transmission of Given Names in Florence in the Fourteenth and Fifteenth Century // Ejusd. Women, Family and Ritual in Renaissance Italy. - Chicago and London, 1985. P. 283-309.

109. Koczerska M. Swiadomość genealogiczna moźnowładztwa polskiego w XV wieku. Podstawy i środki wyrazu // Społeczeństwo Polski średniowiecznej. - Warszawa, 1982. - T. 2. - S. 266-322.

110. Kolankowski L. Kilka uwag o prof. M. Hruszewskiego „Historii Ukrainy-Rusi”, t. IV-VI // Kwartalnik Historyczny. - 1913. - R. XXVII. - Zesz. ¾. - S. 348-365.

111. Koranyi K. W sprawie genezy czterech artykułow starośćińskich // Sprawozdania Towarzystwa Naukowego we Lwowie. - Lwow, 1931. - Rocz. XI. - Zesz. 1. - S. 19-22.

112. Kurtyka J. Enfeoffment and Clientship in the Late medieval Kingdom of Poland: the Case of Red Ruthenia (Rus’) // Questiones medii aevi novae. - Warszawa, 2000. - Vol. 5. - P. 267-278.

113. Kurtyka J. Z dziejów walki szlachty ruskiej o równouprawnienie: represje lat 1426-1427 i sejmiki roku 1439 // Roczniki Historyczne. - Poznań, 2000. - R. LXVI. - S. 83-120.

114. Kurtyka J. Podole pomiędzy Polską i Litwą w XIV i w 1 połowie XV wieku // Kamieniec Podolski. Studia z duiejów miasta i regionu. - Kraków, 2000. - T. 1. - S. 9-59.

115. Kus J. Manowie Jarosławscy : z zagadnień stosunków lennych na Rusia Czerwonej (XIV-XV w.) // Przemyskie Zapiski Historyczne. - Przemysl, 1985. - R. III. - S. 19-35.

116. Kutrzeba S. Sądy grodzkie і ziemskie w wiekach średnich. // Rozprawy Akademii Umiejętnośći. Wydział historyczno-filozoficzny. - Kraków, 1901. - T.XLII.

117. Kutrzeba S. Starostowie, ich początek ł rozwoj do konca XIV wieku. – Kraków: Nakładem Akademii Umiejętności, 1903. – 120 s.

118. Kutrzeba S. Przywilej jedłneński z r. 1430 i nadanie prawa polskiego Rusi. – Kraków: Drukarnia Uniwersytetu Jagiełłońskiego, 1911. – 33 s.

119. Liske K. Kilka uwag o sądownictwie czerwonoruskim // Kwartalnik Historyczny. - 1888. - R. II. - S. 388-399.

120. Maitland F. Forms of Action at Common Law. A Course of Lectures. – Cambridge: Cambridge University Press, 1948.

121. Margasz W. W sprawie sądownictwa czerwonoruskiego przed 1435 r. // Przegląd Powszechny. - Kraków, 1889. - R. 6. T. XXI. - S. 46-52.

122. Matuszewski J. S. Typy zastawu nieruchomośći w polskim prawie ziemskim do końca 15 wieku // Łódzkie towarzystwo naukowe. Sprawozdannia z czynnośći i posiedzeń naukowych. - Łódz, 1976. - R. XXX. - Zesz. 5. - S. 1-7.

123. Matuszewski J. S. Zastaw nieruchomośći w polskim prawie ziemskim do końca XVI stulecia. - Łódz, 1979.

124. Modzalewski K. Organizacja gospodarcza państwa piastowskiego. X-XIII wiek. Wrocław, etc.: Ossolineum, 1975. – 296 s.

125. Mončak I. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church: the Theology of Ecumenism Applied to the Individual Church of Kyiv. Rome: Український Католицький Університет у Римі, 1987. – 373 р.

126. Myśliński K. Dzieje kariery politycznej w Polsce. Dymitr z Goraja. 1340-1400. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 1981.

127. Mysliwski G. Between Memory and Anticipation. Temporal Conscousness of Mazovian Society in 12th – the mid 16th centuries // Acta Poloniae Historica. - Warszawa, 2000. - T. 82. - P. 5-36.

128. Orzechowski J. Okcydentalizacja Rusi Koronnej w XIV, XV i XVI w. // Państwo, naród, stany. - Warszawa. 1990. - S. 215-242.

129. Piekosiński F. Rycerstwo polskie wieków średnich. - T. III.- Kraków, 1909.

130. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. - Kraków: Nakładem Akademii Umiejętności, 1899.

131. Polaczkówna H. Materiały do heraldyki polskiej // Archiwum Komisji historycznej. T. IX. Kraków, 1909.

132. Prochaska A. Konfederacja lwowska 1464 roku // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1892. - T. VI. - S. 728-780.

133. Prochaska A. Lenna і maństwa na Rusi. – Kraków: Nakład Akademii Umiejętności, 1902. – 30 s.

134. Prochaska A. Lwów a szlachta. – Lwów: Towarzystwo Miłosników przeszłości, 1919. – 98 s.

135. Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII-XVIII wieku: Spisy. – T. 3: Ziemie ruskie – Zesz. 1: Urzędnicy wojewodztwa ruskiego XIV-XVIII wieku: Spisy. - Wrocław etc.: Ossolineum, 1987. – 415 s.

136. Pułaski K. Ród Kierdejów podolskich. Monografia historyczno-genealogiczna // Ejusd. Szkice i poszukiwania historyczne. - Kraków, 1906. - Ser. 3. - S. 169-194.

137. Rady M. Review Article: Erik Fügedi and the Elefánthy Kindred // The Slavonic and East European Review. - London, 1999. - Vol. 77. - № 2. - P. 295-308.

138. Reynolds S. Kingdoms and Communities in Western Europe, 900-1300. - Oxford: Claredon Press, 1984.

139. Russocki S. Formy władania ziemią w prawie ziemskim Mazowsza. - Warszawa, 1961.

140. Russocki S. Instytucje – wpływy – kultura: warunkowe nadania ziemi w procesie centralizacij feudalnych monarchii Środkkowo-Wschodniej Europy późnego średniowiecza // Przegląd Humanistyczny. - Warszawa, 1984. - R. XXVIII. - № 1. - S. 3-13.

141. Russocki S. Średniowieczne kondycje i stany // Społeczeństwo Polski średniowiecznej. - Warszawa, 1985. - T. 3. - S. 189-215.

142. Rutkowska G. Nadania ziemi w zamian za obowiązek obrony wielkopolskich warowni (w świetle dokumentów Władysława III i Kazimierza Jagiellończyka) // Homines et societas. - 1997. - S. 277-284.

143. Sabean D. W. Kinship in Neckarhausen, 1700-1870. - Cambridge: Cambridge University Press, 1998.

144. Samsonowicz H. Społeczeństwo polskie XV wieku. Kręgi kulturowe i ich wzajemne przenikanie // Sztuka i ideologia XV wieku. - Warszawa, 1978. - S. 55-65.

145. Samsonowicz H. Relację międzystanowe w Polsce XV wieku // Społeczeństwo Polski średniowiecznej. - 1982. - T. 2. - S. 244-265.

146. Samsonowicz H. Czy istniała społeczna wspólnota panosz? // Biedni і bogaci. Studia z dziejów społeczeństwa і kultury ofiarowane Bronisławowi Geremkowi w sześćdziesiątą rocznicę urodzin. - Warszawa, 1992. - S. 135-143.

147. Schofield R. Peasants and Manor Court: Gossip and Litigation in a Suffolk Village at the Close of the thirteenth Century // Past and Present. - Oxford, 1998. - Vol. 159. - P. 3-42.

148. Sczaniecki M. Nadania ziemi na rzecz rycerzy w Polsce do końca XIII w. – Poznań: Poznańskie Towarzystwo Przyjaciół Nauk, 1938.

149. Sikora F. Krąg rodzinny i dworski Dymitra z Goraja i jego rola na Rusi // Genealogia – kręgi zawodowe i grupy interesu w Polsce średniowiecznej na tle porównawczym. - Toruń, 1989. - S. 55-89.

150. Sochaniewicz K. Stan, organizacja i postulaty badań nad historją ziem południowo-ruskich // Pamiętnik IV Powszechnego zjazdu historyków polskich w Poznaniu 6-8 grudnia 1925. - Lwów, 1925. - T. 1: Referaty. - Sekcja II. - S. 1-12.

151. Sochaniewicz S. Wójtowstwa i sołtystwa pod względem prawnym i ekonomicznym w ziemi lwowskiej. - Lwów, 1921. – 415 s.

152. Sochacka A. Zarząd ziemiami Rusi Czerwonej w połowie XV wieku // Центральна і Східна Європа в XV-XVIII століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. До 100-річчя від дня народження професора Дмитра Похилевича / За редакцією Л. Зашкільняка та М. Крикуна. - Львів, 1998. - С. 95-105.

153. Stankowa M. Dawny powiat szczebrzeski, XIV-XVIII w. - Warszawa, 1975.

154. Stock B. The Implication of Literacy. Written Language and Models of Interpretation in the Xth and XII th Centuries. – Princeton: Princeton University Press, 1983.

155. Sucheni-Grabowska A. Odbudowa domeny królewskiej w Polsce 1504-1548. – Wrocław: Wydawnictwo PAN, 1967. – 242 s.

156. Sułkowska-Kurasiowa I. Dokumenty królewskie i ich funkcja w państwie Andegawenów i pierwszych Jagiellonów. - Warszawa: Naczelna Dyrekcja Archiwów Państwowych, 1977.

157. Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: the Polish Period, 1569-1648 // Rethinking Ukrainian History / Еd. I. L. Rudnytsky. - Edmonton, 1981. - P. 29-102.

158. Szaraniewicz I. Rys wewnętrznych stosunków Galicji wschodniej w drugiej połowie pietnastęgo wieku. – Lwów: Nakładem autora, 1869. – V, 124 s.

159. Szweda A. Jurkowscy herbu Grzymała // Venerabiles, Nobiles et Honesti. Studia do dziejówspołeczeństwa Polski średniowiecznej. - Toruń, 1997. - S. 283-287.

160. Tymieniecki K. Procesy twórcze formowania się społeczeństwa polskiego w wiekach średnich. - Warszawa, 1921.

161. Velychenko S. History as Cultural Process. A Survey of the Interpretations of Ukranian’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton: CIUS Press, 1992.

162. Wiesiołowski J. The Nobility in Town. Movements and Migration of the Nobility between the Village and Town in Poland during the 15th Century // Polish Medieval Nobility / Ed. A. Gąsiorowski. - Wrocław, 1984. - P. 255-296.

163. Wiesiołowski J. Socjotopografia póżnośreniowiecznego Poznania. - Poznań, 1997.

164. Wiesiolowski J. Kultura szlachecka // Kultura Polski średniowiecznej, XIV-XV w. / Red. B. Geremek. - Warszawa, 1997. - S. 170-188.

165. Wilamowski M. Powstanie i początki hierarchii urzędów ziemskich województwa ruskiego i Podola // Roczniki Historyczne. - Poznań, 1998. - R. LXIV. - S. 105-128.

166. Wolski K. Osadnictwo okolic Pruchnika w XV wieku // Rocznik Przemyski. - Przemysl, 1957. - T. IX. - Zesz. 1. - S. 63-117.

167. Wroniszewski J. Szlachta ziemi sandomierskiej w średniowieczu. Zagadnienie społeczne i gospodarcze. - Poznań, Wrocław: Wydawnictwo Historyczne, 2001. – 260 s.

168. Wyrostek L. Rod Dragów – Sasów na Węgrzech і Rusi Halickiej. – Kraków: Nakładem Polskiego Towarzystwa Heraldycznego, 1932. – 192 s.

169. Zakrzewski S. Nad Wieprzem i Bugiem w wieku XI i XII // Przegląd Historyczny. - Warszawa, 1905. - T. I. - Zesz. 3. - S. 359-371.

170. Zaremska H. Banici w średniowiecznej Europie. - Warszawa: Semper, 1993. – 172 s.

171. Zientara B. Działalność lokacyjna jako droga awansu społecznego w Europie Środkowej XII-XIV w. // Sobótka. - Wrocław, 1981. - Rocz.36. - Zesz.1. - S.43-56.

172. Zmora H. State and Nobility in Early Modern Germany. The Knightly Feud in Franconia, 1440-1567. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного! Хвала Аллаху Господу миров. Мир и благославление пророку Мухаммаду и его семье

    Документ
    Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного! Хвала Аллаху Господу миров. Мир и благославление пророку Мухаммаду и его семье. Да будет доволен Аллах его сподвижниками, и да смилуется Он над теми, кто последовал за ними в благочестие.
  2. З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного забезпечення управління діяльністю суб’єктів господарювання» / Ред

    Документ
    Збірка тез доповідей I Міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного забезпечення управління діяльністю суб’єктів господарювання» / Ред.
  3. Закону України "Податковий Кодекс України" (19)

    Закон
    1. Абзац 1 частини 1 Прикінцевих положень викласти в такій редакції: "1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2012 року, крім:", оскільки ця норма має вплив на видаткову частину Державного бюджету й може бути прийнятий
  4. Закону України "Податковий Кодекс України" (23)

    Закон
    абзацу третього пункту 46.4 статті 46 розділу II цього Кодексу, який набирає чинності з 1 січня 2014 року, в частині безоплатного забезпечення платників податків формами податкових декларацій стосовно податків і зборів, що подаються
  5. Решением Совета директоров зао «вагонмаш»

    Решение
    неконвертируемые процентные документарные облигации на предъявителя серии 02 с обязательным централизованным хранением в количестве 1   (Один миллион) штук номинальной стоимостью 1 (Одна тысяча) рублей каждая, сроком погашения в 1 456-й

Другие похожие документы..