Економіка підприємств Покропивний Поняття, цілі І напрямки діяльності підприємства

Економіка підприємств Покропивний

Поняття, цілі і напрямки діяльності підприємства

Поняття і цілі діяльності. Будь-яке суспільство для забезпечен­ня нормального (достатньо комфор­тного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію(реалізують про­граму або мету) і діють на засаді певних правил і проце­дур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціону­ють і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпе­чується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємниць ким характером діяльності назива­ють підприємствами.
Підприємство -— це організаційно відокремлена та економічно самостійна основна (перепала) ланка ви­робничої сфери народного господарства. що виготов­ляє продукцію (виконує роботу або надає платні по­слуги).
Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву - завод, фабрика. шахта, електростан­ція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць —заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвину­тою ринковою економікою такі виробничі одиниці на­зивають фірмами. Під словом «фірма» розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництві, сільського гос­подарства, транспорту, торгівлі тощо: метою одержан­ня кінцевого фінансового результату — прибутку. Кожна з них визначає для себе певне фірмове найменування, під яким її записують до державного реєстру своєї країни. Фірмове найменування, як правило, включає ім'я та прізвище одного чи кількох власників фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах до­сить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США—корпорацій, країнах кон­тинентальної Європи — товариств.
Важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридич­ною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою. а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або комбінації таких. Фірмовий знак (марка) служить для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх відок­ремлення на ринку від продукції (послуг) конкурентів.
Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства (фірми). Генеральну (го­ловну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існу­вання, у світовій економіці заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства (фірми) вважають виробництво про­дукції (послуг) для задоволення потреб ринку та одержання макси­мально можливого прибутку.
На основі загальної місії підприємства формулюються і вста­новлюються загально фірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:
по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними й підда­ватися вимірюванню. Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних госпо­дарських та соціальних рішень. Завдяки цьому можна більш обґрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє в напрямку здійснення своїх цілей;
по-друге, цілі підприємства мають бути орієнтованими в час і, тобто мати конкретні горизонти прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготер­мінова мета має горизонт прогно­зування, що дорівнює п'яти ро­кам, інколи більше (7—10 років) — для передових у технічному відношенні фірм: короткотермі­нова — в межах одного року;
по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними і забезпе­чувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати, змен­шення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конку­рентоспроможності його продукції на ринку;
по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючи­ми, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть перешкоджати реалізації інших цілей. Інше може при­звести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділа­ми підприємства (фірми), відповідальними за досягнення різних цілей.
У кінцевому підсумку цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб'єкта господарювання, котрий прагне спостері­гати й вимірювати результати цієї діяльності.
Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значу­щою частиною стратегічного планування у тому разі, коли їх не лите правильно сформульовано та ефективно систематизовано, а й достатньо про них інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їхнього здійснення.
Напрямки діяльності. У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяль­ності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.
Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуацій­ний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослід­ження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.
Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інно­ваційної діяльності підприємства (фірми) на перспективний пері­од. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, запрова­дження технічних, організаційних та інших нововведень, форму­вання інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обся­гу необхідних інвестицій тощо.
Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі й часі. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважливішими тре­ба вважати: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної
номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку: форму­вання маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозно­го періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.
Ефективність Інноваційно-виробничих процесів, постійно здійс­нюваних на кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів та якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виробництва, яку найповніше характе­ризує величина одержуваного прибутку. Необхідною умовою до­сягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама І безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимулювання покупців.
Іще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального про­цесу, слід вважати післяпродажний сервіс багатьох видів товарів — машин та устаткування, автомобілів, комп'ютерної, розмножуваль­ної, медичної, складної побутової техніки, інших виробів виробни­чо-технічного й споживчого призначення. Післяпродажний сервіс охоплює пусконалагоджувальні роботи у сфері експлуатації (вико­ристання) куплених на ринку товарів, їхнє гарантійне технічне об­слуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідни­ми запасними частинами і проведення ремонтів під час норматив­ного строку служби тощо. Він є важливим джерелом інформації для продуцентів про надійність і довговічність виготовлених тех­нічних засобів, а також про потрібні експлуатаційні витрати. Ця інформація використовується продуцентами для вдосконалення продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури та асор­тименту.
До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства (фірми). Зок­рема вона включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпе­чення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи господарювання на підприємстві. Зміст окре­мих видів економічної діяльності підприємства (фірми) детальні­ше буде висвітлено у відповідних розділах цього підручника.
Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкрет­них видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, еко­номічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій праців­ників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, пос­тійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя тру­дового колективу. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) за умов соціальне орієнтованої ринкової еко­номіки.

Правові основи функціонування підприємства

 Напрямки діяльності взаємозв'язані й у сукупності характеризу­ють ту чи ту стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки його (її1) діяльності. З великої кількості юридичних актів визначаль­ними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут підприє­мства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).
Закон про підприємства. Закон «Про підприємства в Україні», який регла­ментує діяльність різних видів підприємств, ух­валено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхньо­го створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємниць­кої діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарю­вання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою. Ос­новні положення цього закону (суть його розділів) відображено на рис. 1.3.3 метою правильного їх розуміння варто пояснити найбільш принципові з них.
• Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підпри­ємства. Будь-яке підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповнова­женого органу). Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.
Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються Міністерству еко­номіки і Держкомітету статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.
Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випад­ках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною власником або вповноваже­ним ним органом, а за банкрутства —- судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кре­диторами, скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з момен­ту виключення його з державного реєстру України.
• Загальні принципи управління підприємством і само­врядування трудового колективу. Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на засаді поєднання прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосе­редньо або через уповноважені ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (кон­ференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління.
Підприємство самостійно визначає структуру управління, вста­новлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади. Керів­ник призначає на посаду й звільняє з неї своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів підприємства.
Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципа­ми самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноважен­ня щодо вирішення широкого кола питань з господарської та со­ціальної діяльності підприємства. Зокрема трудовий колектив з пра­вом найму працівників розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються: проекту колективного догово­ру; надання соціальних пільг певним категоріям персоналу; моти­вації продуктивної праці, клопотання про представлення праців­ників до урядових нагород. Трудовий колектив підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості майна пере­вищує 50 відсотків, має право спільно із засновником або власни­ком розглядати зміни у статуті підприємства й доповнення до ньо­го, визначати умови найму керівника підприємства; приймати рішення про здачу підприємства в оренду, його вступ до якогось добровільного об'єднання або вихід з нього, про створення нових підприємств на базі окремих структурних підрозділів.
Формування й використання майна підприємства. Майно підприємства становлять матеріальні активи та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в його само­стійному балансі і яке належить підприємству за правом власності або повного господарського відання (володіння, користування і роз­поряджання ним на свій розсуд). Джерелами формування майна підприємства служать: грошові й матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяль­ності, від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; ка­пітальні вкладення, дотації з державного й місцевого бюджетів; над­ходження від роздержавлення та приватизації власності або від придбаного майна іншого підприємства (організації); безплатні або доброчинні внески підприємств, організацій та окремих громадян.
Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право (з дозволу власника) продавати, здавати в оренду, обмінюва­ти, передавати безплатно в тимчасове користування іншим підприє­мствам і громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності. Воно може також випускати й продавати власні цінні па­пери, купувати їх у інших юридичних осіб. Підприємству дозво­ляється за певну плату або на пільгових умовах володіти користуватися землею та іншими природними ресурсами. При цьому його обов'язком є своєчасне здійснення природоохоронних заходів (зде­більшого власним коштом). Уразі банкрутства підприємства фінан­сування таких заходів провадиться за рахунок коштів від продажу його майна, а за браком таких — з бюджету відповідного органу місцевої влади або держави.
Підприємницька (господарсько-економічна) діяльність. Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визна­чає перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на про­дукцію, що виробляється (роботу, послуги, що виконуються), та необхідності постійного збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками або за посе­редництвом торгових бірж. Воно реалізує вироблену продукцію через прямі угоди зі споживачами, державне замовлення (у разі існування такого), через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами (тарифами), котрі воно встановлює само­стійно, або за цінами договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).
На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарсько-економічної діяльності є при­буток (дохід). Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства або вповноважений ним (ними) орган. Державний вплив на вибір напрямків використання прибутку (до­ходу) здійснюється через систему податків, податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених статутом підпри­ємства, певна частина чистого прибутку може передаватися у власність членів трудового колективу. За умови зовнішньоеконо­мічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу) станов­лять валютні кошти, що зараховуються на його валютний рахунок у банку та використовуються ним самостійно. Залежно від величи­ни доходу підприємства визначається фонд оплати праці його пер­соналу. Мінімальний розмір оплати праці різних категорій персо­налу всіх видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум, установлений державою.
Підприємство і держава: гарантії прав, умови і контроль діяльності, відповідальність. Держава гарантує дотримання за­конних прав та інтересів кожного підприємства. Здійснюючи гос­подарську та іншу діяльність, підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодав­ства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втру­чання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), завдані підприємству з вини державних органів або їхніх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.
Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові еко­номічні й правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою еко­номічних методів та антимонопольного законодавства; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток ма­лих підприємств, надаючи пільги за оподаткування та державного кредитування, створюючи фонди сприяння розвитку малих підприємств тощо.
Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійсню­ють державна податкова інспекція та державні органи, що викону­ють нагляд за безпекою виробництва і праці (включаючи еколо­гічну безпеку) в межах своєї компетенції, встановлюваної відпові­дними законодавчими актами України. Якщо вимоги цих органів виходять за межі їхніх повноважень, підприємство має право не виконувати таких вимог.
У разі порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахун­кової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену чинним законодавством Украї­ни (сплачує штрафи, відшкодовує завдані збитки). Проте сплата штрафів і відшкодувань не звільняє підприємство без згоди спо­живача від виконання договірних зобов'язань щодо поставок про­дукції, здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі й у відповідні строки.
Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об'єднання підприємства підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємо­відносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут має відпо­відати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об'єднання підприємств), а для дер­жавних підприємств — власник майна за участю відповідного тру­дового колективу.
У статуті підприємства визначаються: його точне наймену­вання та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та по­рядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існу­вання.
У найменуванні підприємства треба відобразити його конкрет­ну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колек­тивне, державне, акціонерне товариство) тощо.
У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентува­ти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна вклю­чати положення, зв'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про по­вноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.
Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією(власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточ­нюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.
Колективним договором регулюються виробничі, трудові та еко­номічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власни­ком) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдос­коналення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побу­тового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конк­ретними зобов'язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу.
У колективний договір включають зобов'язання щодо поліп­шення умов праці та стану довкілля; заходи для забезпечення зростання продуктивності праці та її оплати, професійної підго­товки й підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту пра­цівників підприємства. Значне місце у колективному договорі займають зобов'язання в галузі будівництва житла, будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також окремий розділ, що визначає порядок участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо таке передбачене статутом.
Сторони, які уклали й підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу.

Класифікація та структура підприємств

1.3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ
Види підприємств. Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну кла­сифікацію підприємств можна скласти, користуючись такими ознаками:
1) мета та характер діяльності;
2) форма власності;
3) національна належність капіталу;
4) правовий статус і форма господарювання;
5) галузево-функціональний вид діяльності;
6) тех­нологічна й територіальна цілісність;
7) розмір за кількістю пра­цівників
Діяльність переважної більшості підприємств має комерцій­ний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші орга­нізації невиробничої сфери народного господарства.
Приватними є підприємства, що належать окремим громадя­нам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили.
Таблиця 1.1
КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ)

Мета й характер діяльності
• Комерційні
• Некомерційні

Форма власності майна
• Приватні
• Колективні
• Комунальні
• Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу
• Національні
• Закордонні
• Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання
• Одноосібні
• Кооперативні
• Орендні
• Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності
• Промислові
• Сільськогосподарські
• Будівельні
• Транспортні
• Торгові
• Виробничо-торгові
• Торгово-посередницькі
• Інноваційно-впроваджувальні
• Лізингові
• Банківські
• Страхові
• Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) ціліс­ність і ступінь підпорядкування
• Головні (материнські)
• Дочірні
• Асоційовані
• Філії

Розмір за кількістю працівників
• Великі (надвеликі)
• Середні
• Малі (дрібні)
• Мікропідприємства

До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприє­мства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім'ї).
Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на влас­ності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого ста­тутного товариства або громадської організації.
Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади.
Державними є підприємства, засновані на державній власності.
До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:
а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законо­давства може здійснюватись тільки державним підприємством;
б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50 відсотків) є держава;
в) підприємство є суб'єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприєм­цям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхід­ний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєст­рація здійснюється в країні одного із засновників такого підприєм­ства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.
Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприє­мство є власністю однієї особи або родини; воно несе відпові­дальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.
Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендо­ваного майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікува­ти великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяль­ності — науковій, фінансовій, страховій тощо.
У державному секторі економіки однією з форм підприємницт­ва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на до­говірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.
Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об'єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою еконо­мікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи част­кова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.
Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємниць­кою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язан­ня підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, по­ділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.
Найбільш розвинутою формою господарських товариств є ак­ціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слу­жить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтвер­джує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учас­нику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.
Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінан­сові — створює механізм оперативної мобілізації великих за роз­міром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі диві­дендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встанов­ленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосе­редкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; со­ціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення влас­ності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих пра­цівників на власників певної частки майна підприємства.
Технологічну й територіальну цілісність мають так звані ма­теринські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприєм­ства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (ком­панія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте мате­ринська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх ком­паній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційо­ване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіцій­но заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік.
Класифікаційна належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із са­мої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповід­ну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчис­лювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транс­портні засоби тощо.
Структура підприємств. Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який харак­теризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.
Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.
1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.
За цехової виробничої структури основним виробничим підроз­ділом є цех, тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні
Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалі­зації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціа­лізацію підприємства.
Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовуєть­ся для забезпечення власних потреб усередині самого підпри­ємства.
Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які за­безпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.
Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.
У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням но­вих виробів, розробкою нових технологій, проведенням різнома­нітних експериментальних робіт.
На невеликих підприємствах з відносно простими виробничи­ми процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший струк­турний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіальне відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.
На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структур­ним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.
На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси ви­робництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промис­ловість) використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).
2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють техно­логічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою тех­нологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура ви­користовується переважно на підприємствах одиничного і дрібно-серійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклату­рою продукції.
Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомо­більному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обме­женою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізова­но тільки технологічно або тільки предметно. Переважна біль­шість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — пред­метно.
3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів роз­різняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину. Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на:
— підприємства механоскладального типу, які отримують заго­тівки від інших підприємств;
— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприє­мствах;
— підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на ви­робництві заготівок;
—підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.
Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприє­мства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.
Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особли­вості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конст­рукція виробу передбачає певні технологічні процеси його виго­товлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розга­лужену систему зв'язків між ними.
Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. Із розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість ви­робничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.
Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробни­ча структура.
До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-по­бутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства.
Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, не­виробничих та управлінських підрозділів підприємства.
Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь-яких організаціях, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахун­кові рахунки тощо.
Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосеред­ньо відповідає за вдосконалення техніки і технології виробництва. До його обов'язків входять також технічна підготовка та обслуговування виробництва, розробка заходів для підвищення якості про­дукції й дотримання технологічної дисципліни.
Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за орга­нізацію планової роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організації праці та заробітної плати.
Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник вироб­ництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечу­ють ритмічну роботу з їхнього виконання, здійснюють контроль і регулювання перебігу виробничого процесу.
Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних
питань.
Заступник директора з кадрових і соціальних питань відпові­дає за реалізацію кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями відбору персоналу, його професійної орієн­тації та соціальної адаптації, навчання, підвищення на посаді, пе­реведення, звільнення. Крім того, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби персоналу підприємства.
Кілька підрозділів апарату управління підприємства підпоряд­ковано безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінансової дисципліни, скла­дання балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання бра­ку, розробки і впровадження систем управління якістю покладено на незалежний від будь-якого заступника директора відділ техніч­ного контролю. Реалізацією діловодства на підприємстві, тобто приймання вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію внутрішнього документообігу, відправлення та збері­гання документів забезпечує канцелярія.
Директору підприємства також безпосередньо підпорядковано начальників цехів, які здійснюють технічне та господарське керів­ництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху вхо­дить заступник начальника цеху з підготовки виробництва. Він зай­мається питаннями розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник на­чальника цеху з виробництва здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік цеху організує ремонт устатку­вання та нагляд за його експлуатацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувальник.
Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомо­гою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів організують працю виконавців.