Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Краткое содержание'
В рамках фестиваля выступят театральные коллективы и литературно-музыкальные композиции по теме «Православная и христианская культура, нравственное во...полностью>>
'Заседание'
Председатель Правления ПФР Антон Дроздов, в рамках заседания Учёного совета Финансового университета при Правительстве РФ, выступил с докладом о даль...полностью>>
'Конкурс'
1.1. В целях реализации творческого потенциала учащихся, создания условий для развития и раскрытия творческих и интеллектуальных способностей учащихс...полностью>>
'Конкурс'
Заказчик: Государственное учреждение Уфимская городская ветеринарная станция республики Башкортостан, 450071, г.Уфа, ул. Менделеева, 162/3, факс: 32-...полностью>>

Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности українського народу, розвитку та зміцнен-ня релігійної свідомости

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

106

Українська Церква і незалежність України

Розділ 11

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА НА ЗЛАМІ ЕПОХ

11.1. Духовні засади відродження Української Церкви

Після розвалу СРСР і проголошення незалежности України настали нові часи, склалися нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности українського народу, розвитку та зміцнен-ня релігійної свідомости. У цьому процесі важливу роль відіграла Українська Греко-Католицька Церква, яка завжди стояла на позиціях українства, завжди була пройнята українськістю.

В умовах самостійности України сформувалися Українська Православна Церква Київського патріархату та українська Автокефальна Православна Церк-ва, які є на українських державницьких позиціях.

Між згаданими церквами є спільний фундамент – східний обряд, Літур-гія, українські традиції, мова та українська державна платформа. І все ж вони роз’єднанні, а історична вимога буття українського народу і потреби українсь-кої держави рішуче ставлять питання про церковно-релігійну єдність. Це важке завдання на перспективу, що стоїть перед Церквою в Україні.

Духовно-релігійні засади для об’єднання українських церков сьогодні в єдину Українську Церкву розроблені в духовній творчості митрополитів П. Мо-гили, Й. Рутського, А. Шептицького. Однак, звісно, нові історичні умови, що супроводжуються кардинальною зміною у міжнародних відносинах та світово-му релігійному житті, а особливо утворенням української держави, зумовили нові потреби, вимоги та підходи вирішення релігійних питань в українському суспільстві.

Історично важливим підґрунтям розвитку Української Церкви є духовна спадщина першоієрарха Української Греко-Католицької Церкви, кардинала Й. Сліпого, який успадкував митрополичний престіл після смерті А. Шептиць-кого в 1944 р. Одинадцятого квітня 1945 р. митрополита Й. Сліпого та весь єпископат Греко-Католицької Церкви арештовано й засуджено, Церкву ліквідо-вано. Після звільнення з тюремно-каторжного заслання 9 листопада 1963 р. стараннями папи Івана ХХІІІ митрополит прибуває до Риму і відразу ввійшов у роботу Другого Ватиканського Собору (1962–1965). Почалася душпастирська діяльність митрополита за кордоном, бо в Україні Українська Греко-Католицька Церква була знищена та заборонена, а її рештки діяли в катакомбах, у важкому підпіллі.

Суттєво важливе значення для розуміння й оздоровлення сучасного ста-ну церковно-релігійного життя в Україні, єдности Української Церкви та її ролі у зміцненні духовної і національної єдности українського народу і України загалом мають ті ідеї, починання та заходи, які Верховний архієпископ виклав у промовах на Другому Ватиканському Соборі, посланнях та особливо “заповіті”. Митрополит Й. Сліпий виступив на історичній арені церковно-релігійного життя України як видатний продовжувач справи П. Могили, Й. Рустського та А. Шептицького.

Сам Владика пройшов “хресний шлях”: “Львів, Київ, Сибір, Краснояр-ський Край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія… і так дослівно “аж до краю землі” і відповідно: “ув’язнення ніччю, тайні судимища, безконечні допити і підгля-дання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом” [83, с. 5]. Проте “в’язень-каторжник”, хоч “знеможений, фізично і психічно вичерпаний”, не зламався у своїй Вірі, Надії і Любові, не втратив патріотизму, непохитно стояв на варті інтересів свого знедоленого народу . “Силу на цьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради, – писав митрополит, – давала мені свідомість, що цим шляхом йде також за мною моє духовне чадо, мій рідний Український народ, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній !” [83, с. 6]. Усім своїм незламним діянням Кир Йосиф незаперечно засвідчив праведність, благородність та вірне служіння своїйй Церкві та своєму народові.

Перебуваючи під тяжким враженням московсько-більшовицької тюрем-но-лагерної дійсности, яка покрила своєю жорстокістю всю українську землю, душпастир Й. Сліпий звертався до кліру, своєї пастви в Україні і не в Україні із закликом оберігати свою Церкву, свою землю, свою націю. “Будьте свідками” Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і лагерях, аж до краю землі і до краю вашого земного життя ! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети ! Не посороміть землі української, землі наших предків ! Збере-жіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви ! Не посороміть також свого власного українського імені, не забуваючи слів Христових: “Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший Господа свого ... щасливі будете, коли так чинитимете” [83, с. 7].

Митрополит дуже добре усвідомлював безвихідний стан знищеної Греко-Католицької Церкви, а тим більше повністю змосковщеної Православної Церкви, як і невільницьке становище українського народу. Український нарід і Українська Церква лежали в руїні. “Всі її досягнення і тисячолітня праця поко-лінь лежали в руїні. Сприйняв я це, – скорботно наголошував Й. Сліпий, – як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також тер-піння, не даремні: Я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш Нарід ! Всіма силами старався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві і християнському праведному житті” [83, с. 9].

За словами митрополита, велика відповідальність лягає на монаші чини та згромадження, які і тепер, і в майбутньому повинні працювати для добра Церкви, а не змагатися між собою “за впливи і владу”, а якщо суперничати між собою, то лише “за зріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Хрис-тові і рідній Українській Церкві” [83, с. 11]. Адже монаші чини – це не скупчен-ня “себелюбних чи слабодушних втікачів зо світу”, а “невтомні працівники і молитовники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід” [83, с. 10]. Це велика й благородна місія, жертовна діяльність на благо Україн-ської Церкви та українського народу. “На островах монашого життя всі ті, що там собираються, стаються зберігачами і різьбарями рідної української християнської духовности, що виявляє себе у святій Літургії, обрядовій чистості, в східно-християнській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східно-християн-ського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять натхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві” [83, с. 10]. Покладаючи ве-ликі сподівання на жертовну працю монаших чинів для добра Церкви й народу, Верховний архиєпископ закликав: “Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтеся свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною ! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина цінна і багата ! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею ! “Не давайте священне собакам, ані не кидайте перл ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли” [Мт. 7, 6]. Нехай наша духовна спадщина проникне у ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб їй зберігати і плекати ! На цій спадщині освячуйте благодаттю і дарами Святого Духа !” [83, с. 11].

На Другому Ватиканському Соборі (11 жовтня 1963 року) митрополит Й. Сліпий виголосив прохання-пропозицію: “Піднести Києво-Галицьку Митро-полію і всієї Руси до патріархальної гідности” [83, с. 11]. Це визначна подія в історії Українськогї Церкви. “Це перший раз в цілій історії нашої Церкви ідея її Патріархату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріаршого титулу, управляли Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті” [83, с. 11].

Ця пропозиція була послідовним продовженням на новому етапі існува-ння Української Церкви зусиль митрополитів Й. Рутського, П. Могили, А. Шеп-тицького. “Важливість Партіархату розуміли також правителі відродження мо-лодої української держави в революціних 1917–1920 роках, коли висловлювали своє бажання бачити в митрополиті Андрею Шептицькім, щойно звільненого в’язня царської Росії, першого Патріарха Києво-Галицького та всієї Руси” [83, с. 12].

Як церковні пастирі, так і світські діячі, пройняті почуттям патріотизму та турботою про історичну долю українського народу і його Церкви, бачили в Патріархаті важливу організуючу, об’єднувальну та стабілізаційну силу церкви, народу, України, а також перспективу духовного гаранта національної незалеж-ности українського народу та державної самостійности України. “Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Європи, Київський Патріархат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности” [83, с. 12].

Однак, на жаль, як зауважив кардинал Й. Сліпий, цього великого задуму Й. Рутського та П. Могили не оцінили належно в Апостольській Столиці. І ця не зовсім обґрунтована позиція збереглася аж до наших часів.

На Другому Ватиканському Соборі питання щодо визнання Патріархату Української Церкви також не було вирішено. “Другий Ватиканський Собор, – як зазначає А. Сапеляк, – не вважав відповідним вирішити справу створення Українського Патріархату. Він вважав відповідним, щоб цією справою зайнявся сам Римський Архиєрей, оскільки більшість Отців Собору належать до латин-ського обряду й мало ознайомлені з цією радше партикулярною проблемою Сходу” [81, с. 179].

Оскільки справа створення Українського Католицького Патріархату, або точніше, піднесення до патріархальної гідности Українського Верховного Архиєпископства – прероґатива Апостольського Престолу, то Верховний архи-єпископ Й. Сліпий неодноразово в листах та розмовах просив папу Павла VІ “про формальну згоду” піти назустріч проханню-пропозиції, яку “без запере-чення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору”. Переконував, що “в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли Патріар-хатів окремих помісних Церков”, доводив, що: “Завершення тих Церков пат-ріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і на-строїв, при чому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зіграла неабияку роль. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали творчу основу для Патріярхату! Церква Києво-Галицької Митрополії – доводив я завжди – дала подостатньо доказів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріаршої гідности Києву, Колисці Християнства на цілому Європейському Сході ?” [83, с. 13]. Проте не було ні заперечення, ні утвердження: усе стало на німій точці. Отже, що не дуже-то зрозуміле й близьке “поняття Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість”, правлячим колам Апостольської Столиці, які і колись, і тепер підміняють Божі мотиви мотивами політичної “кон’юктури”. Адже Патріархат Української Католицької Церкви не є чимось надуманим, випадковим чи нав’язаним, він випливає з внутрішнього розвитку Церкви і мирян, їхньої духовної зрілости, із високої свідомости духів-ництва, з розуміння важливої ролі та місця Української Католицької Церкви в системі Вселенської Христової Церкви. Нарешті, Українська Церква вистраж-дала цю гідність Патріархату. І все ж папи, не заперечуючи самої ідеї Патріа-рхату, нічого не робили для її формальної реалізації. Звичайно, українські владики не могли самовільно проголошувати Патріархат Української Церкви, бо це було б порушенням канонічности та проявом непослуху щодо Апостольського Престолу. Проте кардинал Йосиф Сліпий не був тим, хто легко капітулює: “З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я блаженнішої пам’яті Папі Павлові VІ: “Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступ-ник... Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріархату…!” [83, с. 13].

Отож, у чому річ, що Апостольська Столиця так стримано й мовчазно поставилися і ще й тепер ставиться до ідеї Патріархату Української Церкви, а точніше Патріархату Києво-Галицького та всієї Руси ? Принципову відповідь на це питання дав сам митрополит Й. Сліпий.

По-перше, митрополит Й. Сліпий зазначав про історичну минувшину у трактуванні Римом ідей Патріархату Української Церкви, що свідчить про лег-коважне й непродумане ставлення правлячих кіл Апостольської Столиці до цієї ідеї. “Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших ча-сів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рут-ського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які – кола – хоч не заперечили самої ідеї Патріархату нашої Церкви, ідеї уґрунтованої історії й вимогами церковного життя, які однак свою відмову – дати формальну згоду на її завершення оправдували мотивами політичної “кон’юктури”. І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх засто-совується у відношенні до наших змаганннь за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріархаті до наших днів. Даному поняттю української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі !” [83, с. 12].

По-друге, виявляється, що сучасні “правлячі кола” Апостольської Сто-лиці взяли свого часу такий політичний курс, з висот якого ідея Патріархату Української Церкви могла б бути невигідною, мало-вартісною, а навіть неба-жаною, стаючи на перешкоді. “Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що найшлись у вільному світі. Увесь христиняський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покір-ні аргументи, які ми прекладали Папі Павлові VІ, не брано до уваги” [83, с. 14].

По-третє, питання розкрилося і прояснилося настільки, що принаймні в загальних рисах стає зрозумілим “політичний курс” “правлячих кіл” Риму, з яким не була сумісною ідея Патріархату Києво-Галицького та всієї Руси. “Тому й сьогодні, коли стали відомими точні контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріархією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдарять в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє Духовне стадо: “Браття, як діти світла ходіть… І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити…” [Еф. 5:8, 11]. До байдужих і незрячих кличу: “Встань, ти що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос…” [Еф. 5, 14]. Ще, ще благаю вас усіх: “Будьте печаттю мого апостольства [1 Кор. 9,2], “…бодріться, стійте в вірі, будьте мужні…” [1 Кор. 16,13], бо хоч ми “у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гонені, та не покинуті, повалені, та не загиблі” [ІІ Кор. 4,8-9], [83, с.14]. Кардиналові Й. Сліпому знадобилася євангельська мудрість, щоб усвідомити і перестерегти українську паству, перед небезпечними “політичними курсами” та надихнути її євангельською праведністю у справі обстоювання Партіархату Української Церкви.

Можна тільки шкодувати, що “правлячі кола” Римської Церкви колись і тепер виношували і виношують якісь надії на зближення з Московським патрі-архатом коштом якихось поступок щодо Української Церкви. Із усього видно, що Рим ще повинен пройти великий шлях та добру школу взаємовідносин з Московським патріархатом, щоб переконатися в тому, що має справу з “третім Римом”, який ніколи не піде на якісь “контакти” чи “зближення” з Апостольсь-кою Столицею, а тим більше, що сам він претендує на висоти Вселенського Патріархату у світовому православ’ї. Фатальною помилкою є спроба зблизитися з Московською патріархією коштом якихось уступок щодо Української Церкви. Невже ж над українським народом висить зловісний фатум, що Україна й Українська Церква є незмінно розмінною монетою між державними та церков-но-релігійними потентами ?! Принцип “divіde еt impera”, хоч і дає короткочасні користі, на подальшу мету може обернутися великою трагедією і для самого Риму і для “самої Вселенської Христової Церкви, оглавленої Наступником св. Апостола Петра”. Рим повинен зрозуміти велику різницю між Московським патріархатом з його глобальними аспіраціями і Константинопольським патрі-архатом, який все-таки є дуже близьким до Риму. “Глобальний” “політичний курс” “правлячих кіл” Риму стосовно Московського патріархату не може втілю-ватися в будь-яких випадках, ситуаціях та кон’юнктурах за рахунок Української Церкви, бо такі дії, які плодять зло, несправедливість і навіть “присуд смерти для Української Церкви”, підривають авторитет і довір’я до Риму.

“Правлячі кола” Апостольської Столиці, які виробляють засади “полі-тичного курсу” щодо Московського патріархату, мабуть, не беруть до уваги той факт, що Московський патріархат обстоює московську імперію в рамках “еди-ной и неделимой” на осучаснених засадах “самодержавия, православия и народ-ности”. У великодержавній політиці Московських правителів Православна Церква завжди була і є духовним гарантом “единой и неделимой”, у складі якої незмінно бачать “Малороссию” (Україну), оскільки імперія від Чукотки аж до Карпат передбачає включення в її орбіту України, яка сьогодні вже є незалеж-ною державною, то покладають серйозні надії на використання такого чинника, як “русское православие”, яке за будь-яку ціну великодержавники намагаються зберегти в Україні під егідою Московського патріархату. Звідси виростають “исконные”, але мнимі канонічні права Московського патріархату на всю тери-торію України, навіть Галичину, де московсько-більшовицький режим і Мос-ковський патріархат у 1946 р. брутально знищили Греко-Католицьку Церкву, а в першій половині ХІХ ст. царат остаточно знищив унію на Правобережжі, ліквідував Українську Православну Церкву, підпорядкувавши її Москвоському патріархату.

Імперська та великодержавна позиція Московського патріархату має “характер присуду смерти для Української Церкви”, намагається руйнувати будь-які зусилля до об’єднання Української Церкви, підриває духовні основи єдности українського народу й української держави. Рим на це може не зважа-ти, проте український народ, Церква в Україні повинні несхибно йти до конфе-сійного єднання в Українській Церкві на засадах Патріархату Києво-Галицького і всієї Руси.

Звичайно, Католицька Церква і “політичний курс” ватиканських кіл – не те саме, різні речі, хоч в одній системі. І, незвижаючи на можливі різні пере-пади, треба, як наголошував митрополит Й. Сліпий, чітко, послідовно й непо-хитно держатися Євангельських установлень та упевнено змагати до Патріар-хату Української Церкви. “Ми стоїмо безповоротно на патріархальному устрою нашої Церкви” – твердив Кардинал Й. Сліпий [83, с. 14]. Отож не треба падати духом, бо хоч “Патріарх Києво-Галицької і всієї Руси” поки що “безіменний і ще невідомий”, проте “прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я ! Але наш патріархат ми вже маємо!” [83, с. 15].

Й. Сліпий наголошував, що оскільки повнота життя Української Церкви можлива лише на началах патріархального устрою, то й цей устрій є підвали-ною церковного з’єднання українського народу. І хоч сини й дочки українсь-кого народу ще конфесійно не з’єднанні в одній церкві, все ж душпастир Й. Сліпий закликав усіх їх іти слідами Слуги Божого Андрея, який “ціле своє життя посвятив великій ідеї з’єднання християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви !” [83, с. 15–16]. А щоб осягнути мету об’єднання україн-ського народу в одній Українській Церкві, митрополит навчав українських католиків ставати “в обороні прав Української Католицької Церкви”, як і рівню ж, шукаючи шляхів до своїх братів-православних, захищати “права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям!” [83, с. 16]. Українська Православна Церква й Українська Католицька Церква (Греко-Католицька Церква) – дві сестри, які мають служити своєму українсь-кому народові та зміцнювати українську державу, а тому в перспективі повинні стати єдиними, об’єднатися в одній єдиній Українській Церкві, про що думали і для чого працювали митрополити П. Могила, Й. Рутський, А. Шептицький. “Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріархат української Церкви!” [83, с. 16]. Оптимістичним тоном і глибокою вірою звучать слова українського душпастиря: “Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідаючи Христа!” [83, с. 16].

На шляху об’єднання українців – католиків (уніатів) і православних – стояла і стоїть ще й тепер низка перешкод, зокрема обрядові проблеми: латині-зація східного обряду, проти чого категорично виступав митрополит А. Шеп-тицький. До цієї проблеми повернувся Другий Ватиканський Собор, який, щоб усунути розбіжності між католиками і православними, вирішив насамперед з’я-сувати саме питання про поняття “католик”, “католицизм”. Традиційно з ХІ ст., як відомо, католицизм пов’язали винятково з Римською Церквою, а православ’я – з Візантійською, протиставляючи одне іншому як антиподи. “Другий Вати-канський Собор запропонував новий принцип “католицизму”. “Католицька” не тільки церковна і духовна спадщина Західної Церкви, а й Східної. “З цієї причини, – читаємо у декреті “Про Східні Церкви”, – священий Собор не тільки віддає належну пошану й слушну хвалу цій церковній і духовній спадщині (Східна Церква), але й рішуче вважає її спадщиною цілої Христової Церкви” (Артикул 5)” [81, с. 121]. І католики (західні), і православні (східні) – всі вони частини єдиної Христової Церкви, всі вони – католики, бо й сама Христова Церква у цілості католицька, вселенська.

На цих засадах стало можливим трактувати питання про обряди, що, відповідно пов’язуються з латинізацією східного обряду, а це відштовхувало від Риму Православні Церкви і православних мирян. Латинізація протягом століть створювала ненормальні відносини між Сходом і Заходом. “Проблема латині-зації східних Католицьких Церков, – зазначив єп. А. Сапеляк, передаючи виступ Й. Сліпого, – це наболіла довгими століттями справа, яка багато лиха принесла окремим східним Католицьким Церквам, а зокрема українській, а також унійній справі. Мимо ясних деректив Римських Архиєреїв, у збереженні східних обря-дів і традицій у Східних Католицьких Церквах, між клиром і вірними Латинсь-кої Церкви панувало переконання, що “католицьке” є все те, що “латинське”. Тому-то Східні з’єднані Церкви тим більше будуть, на їх думку, католицькими, чим більше вони наблизяться у всьому до Латинської Церкви. Однак щоб бути повністю католиками, ідеалом було б, на їхню думку, стати членами Латинської Церкви. Східні, так звані “З’єднані”, Церкви вони вважають чимось посереднім між католицизмом і православ’ям. Звідси така ревність у минулому та ще й нині у перетяганні вірних Східних Католицьких Церков до Латинської Церкви” [81, с. 160–161]. А до цього додалися ще й політичні інтереси, як наприклад, в Україні: з латинізацією в парі йшла полонізація українців. Отож, за таких умов стояло питання, як наголошував Й. Сліпий, “бути чи не бути Східним Церк-вам”. Немає сумніву в тому, що такі ревні західні католики спричинили спротив східних і католиків, і православних, “такою поведінкою, – заявив Й. Сліпий, – вони зробили дуже злу прислугу вселенськості Церкви” [81, с. 159].

А втім, усі католицькі ревнителі або не розуміли, або не бачили того, що з’єднані Східні Церкви, зазначав митрополит, поширюють вселенськість Като-лицької Церкви своїми багатими під кожним оглядом традиціями, своїм бого-слов’ям, своїми обрядами та дисципліною, а свідченням є наука про Пресвяту Трійцю, Христолоґію, Івана Дамаскіна, Висаріона, Літургії.

Усі ті, хто задля політичних причин притягують вірних Східних Церков до латинського обряду також і матеріальними засобами та постійною пропаган-дою, що принижує і з’єднаних католиків, і православних, не тільки нищать Східні Церкви, а одночасно завдають великої шкоди цілій Католицькій Церкві. Яскравим прикладом була діяльність польських католиків в Україні аж до 1939 р. Як зауважив митрополит, деякі латинські священики з винятковою запо-падливістю перетягали вірних візантійського обряду на латинський, які і так є в лоні Католицької Церкви, замість того, щоб повернути апостолат з’єднання в бік протестантів. І це не зближувало, а відстрашувало православних від Рим-сько-Католицької Церкви, бо неминуче складалася думка, що, пристаючи до Католицької Церкви, вони можуть втратити свою церкву, свій обряд, свої тра-диції і навіть свою націю. І все те діялося, незважаючи на те, що папа Бенедикт ХVІ (1740–1758) на весь голос у буллі “Алляте Сунт” заявив, “щоб усі були католиками, а не стали латинниками” [81, с. 159–160].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

    Документ
    Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання.
  2. 1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного І юридичного профілю

    Документ
    Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний
  3. Україна на шляху до Європи

    Книга
    В. І. Головчєпісо, доктор політичних наук, професор: В. В. Лизанчук, доктор філологічних наук, професор; В. В. Різуп, доктор філологічних наук, професор; І.
  4. Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

    Документ
    З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.
  5. В контексті українського неокласицизму

    Документ
    – доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Олекса Мишанич (зав. відділом давньої і класичної української літератури Інституту літератури ім.

Другие похожие документы..