Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
В настоящее время существует огромное количество методик обучения иностранному языку детей дошкольного и младшего школьного возраста. При всём их раз...полностью>>
'Документ'
Обычно: хвалебные оды в честь общественного развития, что мы продвинутые, что мы духовные. Но настоящий патриотизм должен быть проникнут болью за судь...полностью>>
'Лекция'
История трансформации бюджетного сектора. Структура Федерального закона № 83-ФЗ. Сравнительные характеристики автономных, бюджетных и казенных учрежд...полностью>>
'Документ'
Нестабільність ринкової економіки на сьогодні збільшує ризик несвоєчасної оплати або несплати рахунків, що в свою чергу призводить до зростання зобов...полностью>>

Структурно-силові аспекти євроатлантичної інтеграції

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Структурно-силові аспекти євроатлантичної інтеграції

М.Г.Капітоненко, доцент Інституту міжнародних відносин

Євроатлантична інтеграція України в її поточному стані – тема надто спекулятивна та чутлива для того, щоб бути розглянутою у всіх нюансах в рамках невеликої статті. Фактичний матеріал, з огляду на хронологію розвитку відносин між Україною та НАТО, вражає своїм обсягом. Спроби концептуального охоплення цього матеріалу розчаровують спекулятивністю та поверховістю. Відповідно, стратегічно-нормативна та прогностична складова академічного дослідження проблематики євроатлантичної інтеграції часто виявляється недорозвиненою або просто відсутньою. За таких умов навряд чи доцільно ще раз систематизувати численні аргументи «за» й «проти» приєднання України до НАТО. Натомість цікавіше подивитися на цю проблему під дещо іншим кутом.

Теоретичною основою для такого погляду є концепція «структурної сили» та проблематика її реалізації у сучасних реаліях світової політики. Застосування цього знаряддя дає можливість поміркувати над проблемами й дилемами євроатлантичного курсу з точку зору далекосяжних стратегічних наслідків, своєрідного переосмислення арсеналу традиційної зовнішньої політики та приведення його у відповідність складним викликам сучасності. При цьому доведеться пожертвувати деякими популярними міфами про «нейтралітет», «цивілізаційний вибір», «нову «холодну війну» та ін.

Дилему стосовно НАТО часто зображують у чорно-білому кольорі. Або Україна приєднується до Альянсу і отримує гарантії безпеки з його боку ціною участі у колективних операціях та погіршення відносин із Росією; або залишається поза НАТО, зберігаючи перспективи продовження політики багатовекторності та залишаючись умовно «нейтральною». В основі кожної із ліній аргументації лежать численні міфи та викривлення сприйняття проблем сучасної міжнародної безпеки; але серйозніша проблема полягає дещо в іншому.

Реалії сучасного світу такі, що не заохочують простих, одномірних, відповідей. Натомість вони вимагають комплексних підходів, викриття нелінійних зв’язків та здатності управляти складними процесами із відкладеними або прихованими наслідками. Століття тому зовнішня політика держави могла, в принципі, бути зведеною до вибору «правильного» союзника та підготовки до наступної війни. Коаліції будувалися за принципом арифметичного додавання силових арсеналів учасників з єдиною метою – отримати ресурсну перевагу у високоймовірному (а іноді – невідворотному) насильницькому конфлікті, який майже завжди був грою з нульовою сумою. В такому світі простих розрахунків realpolitik логіка, яку часто застосовують сучасні прихильники та критики євроатлантичної інтеграції України, була б доречною. Її ключовою рисою є намагання представити міжнародну ситуацію як сукупність прямих, симетричних викликів здебільшого військового характеру. Готовність до такого роду викликів означає правильний вибір союзників; і поглиблення відносин України із НАТО, відповідно, розглядається в термінах такої гри виключно як арифметичне «додавання» потенціалу України до силових можливостей Альянсу. Невідворотнім наслідком застосування такої логіки є висновок про однозначну ворожість такого кроку по відношенню до Росії (а взагалі-то – до всіх країн, що не є членами НАТО).

На наш погляд, така простота є недоречною, оскільки викривлює реальний стан речей у царині сучасної міжнародної політики. Виклики, які визначають зовнішню політику держави не є ані виключно військовими; ані прямими; ані, і особливо для України, симетричними. Століття тому основним засобом зовнішньої політики була війна; вся стратегія провідних держав зводилася до підготовки до наступної війни; та окрім самих провідних держав мало що впливало на результати та наслідки міжнародних процесів. В такому світі приєднання до одного з військових альянсів могло б означати драматичне погіршення відносин із державами, що до такого альянсу не входять; демонстрацію відкритої ворожості по відношенню до таких держав; а також різку мілітаризацію зовнішньої політики та збільшення ступеню її агресивності.

Із цілого ряду причин світова політика ХХІ століття є принципово іншою; а логіка існування та роботи міждержавних коаліцій не може бути розкрита адекватно за допомогою лише теоретичних напрацювань часів Першої світової війни. Світ сьогодні став складнішим: розширилося коло учасників міжнародних процесів, зросла питома вага міжнародних організацій, в тому числі недержавних; арсенали зовнішньополітичних засобів зазнали кардинальних змін. В деяких частинах світу більше шістдесяти років відсутні війни; зростає взаємозалежність; стрімко розвиваються процеси інтеграції. Важливо пам’ятати, що ці зміни не сталися раптом після завершення «холодної війни», але є наслідками тривалих процесів.

Ці процеси мають об’єктивно-суб’єктивний характер. З одного боку, держави не можуть просто лишатись осторонь – так чи інакше вони стають частинами глобальних економічних, комунікаційних, соціальних та ціннісних систем. Але з іншого боку, держави можуть управляти темпами та наслідками таких змін. Вони, як демонструє актуальний для України приклад СОТ, можуть приєднуватися або уникати членства у міжнародних режимах; прагнути або ігнорувати інструменти багатосторонньої взаємозалежності; розширювати або звужувати коло своїх партнерів. Наслідками таких дій буде активніша або пасивніша участь у структурах світової політики. Що це означатиме для «основи основ» зовнішньої політики – захисту національних інтересів?

Для відповіді на це питання ми використаємо концепцію «структурної сили».

Сила до сьогодні вважається спільним знаменником всіх зовнішньополітичних прагнень, хоча розуміння її суттєво розширилося за останні шістдесят років.

Існують два базові шляхи розуміння сили: 1) як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв; та 2) як здатності такі якості й характеристики використовувати, наприклад, з метою змінювати поведінку інших. Третій підхід являє собою різноманітні спроби поєднання двох попередніх. Різниця між підходами очевидна: перший звертає увагу на матеріальність сили, так би мовити, на «фізичні» її атрибути. Він наближений до інтуїтивного розуміння сили як сукупності якихось вмінь, навичок та деяких фізичних показників. Сила людини в цьому випадку визначатиметься його фізіологічними даними, сила ж держави – її ресурсами. Другий підхід, визнаючи важливість фізичних можливостей і наявності ресурсів, тим не менш ключовою роллю наділяє їхнє використання. Про його результати (а отже й про силу тих, хто їх використовує) можна дізнатися спостерігаючи за наслідками – з яких найважливішим є змінена поведінка інших.

Серед численних теоретиків, що намагалися вхопити суть сили саме як контролю над ресурсами, можна згадати декількох найбільш впливових. Окрім Г. Моргентау, який вважав «елементами» сили особливості географії, природні ресурси, промислові можливості, рівень військової підготовки, населення, національний дух, якість дипломатії, якість загального керівництва1 – досить-таки різноманітний коктейль; варто згадати А. Органського, К. Кнорра, Б. Рассета та Д. Зінгера. В роботах А. Органського перераховано основні фактори сили держави (атрибути) – кількість населення, ефективність її уряду та рівень економічного розвитку, причому автором виведено узагальнюючий показник – національний доход, як найкращий сумарний індикатор.2 Відомий американський політекономіст К. Кнорр, звертаючи увагу на довгострокові показники могутності, вважає економічний розвиток найбільш адекватним відображенням сили держави, а найкращим відображенням економічного розвитку – також національний доход.3 Б. Рассет, інший американський дослідник, розглянувши ряд параметрів, дійшов висновку, що найкращим індикатором є рівень споживання державою палива та електроенергії.4 Найбільш системного вигляду спроби такого роду набули, на наш погляд, в рамках проекту Correlates of War, здійсненого групою вчених під керівництвом Д. Зінгера. Проаналізувавши міжнародні конфлікти в період між 1816 та 1965 роками, вони визначили групу атрибутів сили держави, яка включає демографічні можливості (загальна кількість населення та рівень урбанізації), промислові можливості (виробництво заліза до та сталі після 1895 року; та споживання енергії після 1885 року) та військові можливості (загальні військові видатки та кількість військовослужбових, виключаючи резерви).5 Слід відзначити, що побудова стратегії України в її відносинах із НАТО на основі такого розуміння основних його результатів є найменш продуктивною.

Із часом стало очевидним, що якщо силу й можна представити у вигляді атрибутів – характеристик її носіїв, то це має бути комплексна оцінка. З’явилися різного роду нелінійні методи обчислювання сили, прикладом яких і є наведений метод Д. Зінгера. Основних проблем з подібного роду методиками дві. По-перше, вони не завжди технічно досконалі, і іноді результати таких обчислень є неочікуваними та дивними. Наприклад, відомий метод Р. Клайна, який передбачає розрахунок комплексного показнику сили держави за формулою P = (C+E+M)(S+W), де перша сума є т.зв. «можливостями» (С – «критична маса» (населення та територія), Е – економічні можливості, М – військові), друга – «рівнем підготовленості» (S – коефіцієнт національної стратегії, W – коефіцієнт «державної рішучості») – оголошує найсильнішою державою станом на 1980 рік СРСР із значним відривом від другого місця – США (458 та 304 бали відповідно).6 Залишається враження, що хоча ми отримали значення силових потенціалів двох наддержав (при всій їхній дискусійності), нам все ще мало відомо про їхню відносну силу. Критика такого методу може не лише бути спрямована проти довільного і суб’єктивного визначення автором коефіцієнтів другої групи, але й викривати недоліки такого розуміння сили в цілому. Врешті, навіть найбільш досконалі методи подібного обчислювання зустрічатимуться із серйозною проблемою, яка і є другою, тепер вже концептуальною, складністю на шляху розвитку саме такого підходу до проблеми сили.

Євроатлантичний курс України часто розглядається виключно крізь призму матеріального розуміння силових процесів. І в цьому полягає проблема. Оскільки неможна стратегічно зрозуміти наслідки участі чи неучасті у НАТО, оцінюючи лише сукупності ресурсів, витрачених та отриманих в результаті.

Як в рамках атрибутивного, так і в рамках біхевіорістичного підходів, спроби звести силу до чогось визначено-конкретного не стали занадто успішними. Або взята як кількість, приміром, дивізій, або як здатність перетворити цю кількість на змінену поведінку інших володарів дивізій, сила втрачала частину своєї загадковості, але не ставала від цього зрозумілішою. Те ж саме відбувалося й при спробах пояснити силу за допомогою концепцій контролю над ресурсами або акторами. Здавалося, що існує щось, що допомагає державам ефективно контролювати результати міжнародно-політичних процесів, але при цьому не зводиться до володіння матеріальними чи нематеріальними ресурсами або здатності примушувати окремих суб’єктів до окремих дій.

Концептуалізація таких здібностей відбулася шляхом запровадження поняття «структурної сили», точніше запозичення його з міжнародної політекономії. За визначенням американської дослідниці С. Стрендж структурною силою є «здатність визначати порядок речей, створювати рамки взаємодії держав, народів та корпоративних підприємств...»7 Визначення рамок взаємодії відрізняється від примусу не лише, так би мовити, кількісно, але й якісно. Розуміння сили як здатності впливати на порядок денний, змінювати системи цінностей опонентів, поширювати, наприклад, власні цінності та, в результаті, впливати на всю структуру світової політики принципово відрізняється від розуміння сили як здатності до двостороннього або багатостороннього примусу. Структурна сила передбачає роль міжнародних норм, інститутів та режимів у подоланні анархії міжнародної системи, і саме здатність використовувати ці інститути та механізми є запорукою могутності. В масштабах держави з цим можна порівняти джерела могутності, наприклад, бюрократії. Прихильники структурного підходу у визначенні сили також визнають її центральним та ключовим параметром в дослідженні міжнародних відносин.8

Структурна сила є куди важливішим індикатором зовнішньополітичних цінностей в умовах сучасної політики, ніж володіння ресурсами. Вона дозволяє державі протистояти непрямим, невійськовим та асиметричним викликам. Зокрема, і для України це актуально, нарощування структурної сили може компенсувати дефіцит ресурсів або прямих переговорних можливостей із сильнішим опонентом.

Структурний підхід до проблеми НАТО (а подекуди – і в цілому до зовнішньополітичного курсу України) допомагає розв’язати декілька фундаментальних проблем:

  1. По-перше, він дає змогу адекватно ухопити основні цілі, яких актори прагнуть у сучасній світовій політиці. Вони більше не зводяться до порівняно простого, лінійного нарощування державою власних можливостей у одній-двох сферах. Натомість, дії великих держав та регіональних лідерів підкоряються потребам збільшення ефективності використання непрямого примусу та впливу – іншими словами, побудови сприятливих для себе структур міжнародних відносин.

  2. По-друге, логіка «управління структурами» передбачає не менш фундаментальні та далекосяжні зміни у засобах ведення зовнішньої політики. В їх арсеналі прямому насильству відводиться маргінальна роль. Натомість держави прагнуть максимально використовувати доступ до різноманітних процедур прийняття рішень, впливу на формування міжнародних режимів тощо.

  3. Нарешті, структурний підхід дозволяє об’єднати різноманітні за характером та спрямованістю ресурси у комплекс зовнішньополітичних можливостей, ефективність якого залежить не лише від встановлення контролю над територіями, населенням, фінансовими потоками чи ідеологіями, але й від способів використання такого контролю.

Повернемося від теоретико-концептуальних проблем до реалій євроатлантичної інтеграції. В чому проявляється її структурний характер, і чи приділено йому достатню увагу?

Відповідь на друге запитання є коротшою та простішою: ні. Нажаль, публічні та академічні дискусії навколо НАТО в Україні здебільшого точаться у площині атрибутивного розуміння цього процесу. Ознаками «атрибутивності» є спроби підрахувати кількість витрачених та отриманих ресурсів різного роду; калькуляція дивізій, танків та літаків; намагання представити діяльність Альянсу здебільшого як суму діяльностей його членів. Часом помітною є біхевіористська логіка: приєднання чи неприєднання до НАТО дозволить Україні змінювати поведінку своїх сусідів, що свідчитиме про зростання чи, навпаки, занепад її зовнішньополітичних можливостей.

На нашу думку, в ході таких суперечок, втрачено найбільш складний та неоднозначний вимір діяльності НАТО в Європі та світі. Сучасна НАТО не є просто арифметичною сукупністю силових потенціалів держав-членів. Вона насамперед є механізмом прийняття рішень та формулювання політичних пріоритетів у континентальному, а часом – і у світовому масштабі. У цьому відношенні Альянс більше нагадує ООН, ніж Антанту. Складна і суперечлива трансформація НАТО перетворила її не стільки на засіб реалізації агресивної чи оборонної зовнішньої політики, скільки на центр формулювання порядку денного світової політики. Деякі спостерігачі не помітили або не захотіли помітити цієї зміни, продовжуючи сприймати НАТО у термінах «холодної війни».

Насправді ж, і це повертає нас до першого питання, сучасний процес євроатлантичної інтеграції має куди більш далекосяжні цілі, ніж просто створення системи колективної безпеки. Стратегічним виграшем від такої співпраці буде кумулятивне збільшення можливостей кожного з її учасників завдяки доступу до прийняття колективних рішень. Для деяких, особливо малих держав, такий доступ стане справжнім проривом можливостей лобіювання та впливу, на який годі було й сподіватися за виключно односторонніх дій чи політики нейтралітету.

НАТО володіє значною структурною силою у сучасному світі. Без застосування прямого насильства, Альянс стримує будь-які прояви агресії щодо своїх членів, а також забезпечує кожному з них більш сприятливі умови для розв’язанні будь-яких двосторонніх конфліктів із державами, що не є членами НАТО. Окрім того, НАТО дає можливість насолоджуватися можливостями т.зв. «free rider» - себто споживати гарантії безпеки за рахунок інших, витрачаючи на це мінімум ресурсів.

Для України всі ці проблеми є актуальними та важливими. І вони стають дедалі гострішими, оскільки політичний простір навколо України невпинно трансформується таким чином, що незабаром будь-які відносини із сусідами можуть бути асиметричними не на користь нашої держави. Оточена могутніми сусідами – Росією та ЄС, Україна стоїть перед проблемою драматичного звуження власних можливостей по захисту національних інтересів та простору для маневру.

Найбільш ефективне та, ймовірно, єдине розв’язання цієї проблеми полягає у забезпеченні доступу до ефективних засобів лобіювання власних інтересів та активній участі у багатосторонніх форматах співробітництва та міжнародних режимах. Приєднання до СОТ та активна регіональна співпраця – кроки у вірному напрямку, але їх може виявитися недостатньо. В цій ситуації НАТО, при всіх суперечливих моментах ідеологічного, історичного та політичного характеру, виступає для України як найпривабливіше джерело структурної сили; можливість отримати доступ до формування порядку денного європейської політики, впливати на колективні рішення та мати власний голос у розв’язанні найважливіших проблем сучасної безпеки у широкому розумінні. Жодна із стратегій нейтралітету, навіть за умов бездоганної реалізації, на надає нічого подібного.

Ця стаття не є агітацією за чи проти НАТО. Вона є спробою подивитися на діяльність Альянсу та кроки України із точки зору структурного впливу. Цей вплив іноді важко одразу помітити, але він, можливо, є сьогодні основною діяльності Альянсу. І, звичайно, є нюанси у розумінні. Якщо мати на увазі лише матеріальні аспекти сили, то НАТО здебільшого виглядає як збережене та вдосконалене знаряддя біполярного протистояння, приєднання до якого може резонно трактуватися як намагання підготуватися до «вчорашньої війни». Але якщо звернути увагу на змінений контекст міжнародних відносин в Європі, функції та значення НАТО для України стають іншими. На сьогодні взаємодія із Альянсом є для нас єдиною можливістю якісно вдосконалити механізми безпеки нар регіональному рівні; отримати «право голосу» у вирішенні майбутнього континентальної системи міжнародних відносин; та зміцнити власні позиції у розв’язанні будь-яких проблем двостороннього та субрегіонального рівня, яких останнім часом стає дедалі більше.

1 Morgenthau H. Cited op.

2 Organski A. World Politics. – New York: Knopf, 1958 – P. 436.

3 Knorr K. The War Potential of Nations. – Princeton: Princeton University Press, 1956.

4 Russet B. Components of an Operational Theory of Alliance Formation // Journal of Conflict Resolution – No. 12, 1968 – P. 258-301.

5 Singer J., Bremer S., Stuckey J. Capability Distribution, Uncertainty and Major Power War // in Russet B. [ed.] Peace, War and Numbers. – Beverly Hills: Sage, 1972 – P. 19-48; Singer J., Small M. The Wages of War. 1860-1965: A Statistical Handbook. – New York: Wiley, 1972.

6 Cline R. World Power Assessment: A Calculus of Strategic Drift. – Boulder: Westview Press, 1975; Cline R. World Power Trends and US Foreign Policy in the 1980s. – Boulder: Westview Press, 1980.

7 Strange S. States and Markets 2nd ed. – London: Frances Pinter, 1994 – P. 25.

8 Див., наприклад. Guzzini S. Structural Power: The Limits of Neorealist Power Analysis // International Organization – Vol. 47, No.3, 1993 – P. 477.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Запорізький Центр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції

    Документ
    Актуальність для українського суспільства питання євроатлантичної інтеграції не викликає сумніву. Сам факт використання дискусій навколо вступу України до НАТО у передвиборчій риториці різними політичними силами є свідченням його
  2. Інтеграційне середовище україни. Одно- та багатовекторність інтеграційного розвитку андрій Длігач к е. н., доцент кафедри міжнародної економіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

    Документ
    У статті розглянуто історичні, політичні та економічні передумови формування багатовекторного інтеграційного середовища України, оцінено основні напрямки інтеграційного розвитку, проаналізовано їх переваги та недоліки.
  3. Пріоритети технологічного розвитку України

    Документ
    Європейський вибір України і, відповідно, необхідність її інтеграції у високотехнологічне конкурентне середовище зумовили потребу в інноваційному підході до розвитку економіки.
  4. Тема європейська інтеграція україни як проблема доцільності

    Курс лекцій
    У ході передвиборної боротьби різні політичні сили актуалізують проблемні питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема передвиборні платформи різних партій у розділі "Зовнішня політика" проголошують у тій або
  5. Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008-2011 роки у 2010 році

    Документ
    1. Підвищення рівня поінформованості громадськості про пріоритети, стан виконання поточних завдань, перспективи реалізації державної політики європейської інтеграції та співпраці з ЄС і Радою Європи у різних сферах

Другие похожие документы..