Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
ТРОПЫ - это слова или выражения в переносном значении, используемые для характеристики какого – либо явления. Тропы помогают наиболее ярко и точно ра...полностью>>
'Реферат'
Подведение итогов похода является таким же важным этапом туристской работы, как подготовка к нему. Этого, к сожалению, часто не понимают не только са...полностью>>
'Реферат'
Это точно. Одна доброкачественная идея порождает такое количество злокачественных рецедивов, что никакой менеджмент в них не разберется. На рейтинг н...полностью>>
'Документ'
У січні-вересні 2007р. від стаціонарних джерел забруднення у повітря надійшло 3,5 млн.т шкідливих речовин (на 3,8 тис.т, або на 0,1% більше, ніж за в...полностью>>

Інститут законодавства верховної ради україни (2)

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Інститут законодавства верховної ради україни

На правах рукопису

Реєнт олена олександрівна

УДК 342.534.2 (477)

ПРАВО ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ

(ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ)

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право
Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Копиленко Олександр Любимович,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України,

академік АПрН України,

Заслужений юрист України

Київ – 2009

зміст

вступ...……………………………………………………………………..............3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВА ДЕПУТАТСЬКОЇ

НЕДОТОРКАННОСТІ…………………………………………………...............14

1.1. Депутатський імунітет в історичній ретроспективі…………...................14

1.2. Суперечливі питання відповідальності в народному представництві.....36

1.3. Поняття депутатської недоторканності (депутатського імунітету)….....73

Висновки до розділу 1.............................................................................................91

РОЗДІЛ 2. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ІМУНІТЕТ ЯК ОСНОВА СТАТУСУ

ТА ГАРАНТІЯ НЕДОТОРКАННОСТІ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА…........94

2.1. Депутатська недоторканність у структурі статусу парламентарія ..........94

2.2. Правовий імунітет у системі гарантій депутатської діяльності .............117

2.3. Головні аспекти відповідальності парламентарів ...................................145

Висновки до розділу 2...........................................................................................175

висновки............................................................................................................178

Список використаних джерел і літератури.............................187

додатки...............................................................................................................215

вступ

Актуальність теми дослідження. Будь-яка сучасна державна система управління характеризується наявністю низки ознак, які дають змогу ідентифікувати її політичний устрій як демократичний або авторитарний. Однією з них, поряд з верховенством права, розподілом державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є інститут представницької демократії.

Вирішальну роль у механізмі державного управління кожної країни, яка розвивається на засадах демократії та побудови громадянського суспільства, відіграють спеціально обрані до вищого представницького органу державної влади особи – народні депутати. Ретельне вивчення особливого правового становища, яке полягає в юридичній недоторканності депутата парламенту, є необхідною передумовою стабільного функціонування не лише законодавчої, але й інших гілок державної влади.

Разом із набуттям незалежності Українська держава, як й інші пострадянські країни, намагаючись подолати наслідки тоталітарної системи управління, взяла на озброєння принцип функціонування державної влади на засадах її поділу на три окремі гілки: законодавчу, виконавчу, судову, як це зафіксовано у ст. 6 чинної Конституції України.

Актуальність теми зумовлена комплексною природою недоторканності народного депутата України як правового інституту, який складається як із безпосередньо регулюючих норм різних галузей національного законодавства, так і норм, які опосередковано детермінують суспільні відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням Верховної Ради України як представницького законодавчого органу України, а саме конституційного, адміністративного, цивільного, почасти кримінального права тощо. Така специфіка правової регламентації недоторканності народних депутатів України вимагає досягнення оптимального співвідношення і єдиної концептуальної спрямованості цих норм. У зв’язку з цим особливого значення набуває встановлення теоретичних засад інституту недоторканності народного депутата України, розробка оптимальної доктрини та конституційної моделі парламентського імунітету та індемнітету.

Слід зазначити, що особливу необхідність ґрунтовного вивчення права депутатської недоторканності як у теоретичній, так і практичній площинах диктує та обставина, що разом із побудовою демократичної, соціально-орієнтованої держави з ринковою економікою в Україні розпочалися процеси первісного нагромадження капіталу з усіма відповідними наслідками. Саме тому вищий законодавчий орган влади почав використовуватися різними фінансовими угрупованнями для лобіювання своїх інтересів у сфері перерозподілу національного капіталу. Такі тенденції спричинили до посилення процесів криміналізації у суспільстві та зростання правопорушень, посадових зловживань, корумпованості серед депутатського корпусу. Підставою для зростання таких негативних явищ стала депутатська недоторканність, яка спонукала деяких народних обранців до зловживання владою.

Отже, актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, потребою у створенні вітчизняної теорії конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України як суб’єкта державно-владних відносин, з іншого – необхідністю розробки науково-обґрунтованих прикладних рекомендацій щодо вдосконалення конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України та подальшого розвитку законодавчих норм щодо недоторканності народних депутатів України, а також – орієнтацією України на досягнення розвинутих демократій світу з метою розвитку інституції представницького народовладдя.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Необхідність наукового дослідження теми дисертації диктується також станом її опрацювання в юридичній науці. Слід звернути увагу на великий внесок як вітчизняних, так і зарубіжних науковців-конституціоналістів у розроблення концептуальних засад недоторканності народного депутата у загальнотеоретичному плані.

Серед дореволюційних студій найбільш цінними є праці таких авторів, як Л. Шалланд [260], С. Корф [123], М. Лазаревський [136], Г. Єллінек [59], А. Есмен [274], А. Жижиленко [62], П. Мижуєв [159] та ін.

З числа радянських авторів, які так чи інакше торкалися проблеми інституту правової недоторканності народних обранців, слід виділити роботи В. А. Сивова [219], О. В. Сурилова [233], В. П. Сокуренка, А. І. Савицької [226], А. В. Петришина [180], О. Смирнова [225], В. І. Патюліна [177], Ю. Г. Просвирина [204], О. В. Зіновۥєва [66], Л. О. Нудненко [167], А. А. Безуглова [9], Г. С. Меркурова та Б. В. Чернова [155], Л. Т. Кривенко [128], П. А. Варула, І. М. Грязіна [23], І. С. Самощенка, М. Х. Фарукшина [215], Н. О. Бобрової, Т. Д. Зражевської [13], В. С. Шевцова [270], В. І.Васильєва [24], В. М. Дурденевського та М. П. Блищенка [56].

Для здійснення всебічного аналізу проблеми у пригоді стали праці таких сучасних російських правознавців, як В. Ровного [212], А. Шайо [259], А. Хабібуліна та Р. Рахімова [248], В. Лафітського [137], О. Кутафіна [134; 135], Д. Ізмайлова [67], О. Матвєєвої [151], С. Чаннова [256], Н. Волкової [29], Т. Малаш [142], Н. Грєбьонкіної [36], В. Максимова [141], О. Ярматова [277; 278], С. Братуся [21], М. Краснова [127], І. Самощенка [215], Д. Шона [273], А. Малька [146], А. Жалінського [61], В. Мечикова [156], А. Красникової [125], В. Чиркіна [258], К. Арановського [4], М. Краснова [126], Н. Колосової [73], А. Михліна [161], Ю. Гайдидея [22], С. Суменкова [232], А. Муравіна [162], В. Петровського [181], Г. Мальцева та А. Екімова [147], І. Данилова [46], М. Баглая [5], С. Мірошника [160], Ю. Дьоміна [47], В. Даєва [45].

Дисертація базується на творах відомих вітчизняних фахівців у галузі теорії конституційного (державного) права та загальної теорії держави і права (О. Л. Копиленко [121; 189], М. О. Баймуратов [6а; 7], Н. М. Оніщенко [171а; 189], А. О. Селіванов [49], О. Н. Ярмиш [279], Н. Р. Нижник [166а; 172а], О. В. Зайчук [189], Ю. М.Тодика [237; 238], В. Ф. Погорілко [183–185], В. М. Шаповал [261–268], В. В. Головченко [34], О. Ф. Скакун [220], А. Г. Слюсаренко [224], В. Л. Федоренко та Ю. А. Середа [244], С. Г. Волкотруб [30; 31], Н. Г. Григорук [37–40], О. І. Радченко [205], Н. І. Грушанська [41; 42], Ю. О. Волошин [32], О. М. Биков [12], О. О. Майданник [140], С. Д. Дубенко [55], О. В. Задорожній [49], П. Кислий [69], О. Ф. Фрицький [247],С. Лінецький [139], В. Марків [149], Т. А. Костецька [122], Л. Сосницький [227], Л. Наливайко [165], Р. М. Павленко [175], М. Хавронюк [248], В. Онопенко [171], Г. Омельченко, А. Єрмак та М. Мельник [171], С. Грабовський [35], В. Ф. Мелащенко [153], А. Лесик [138], Г. Філіпчук [245] та ін.).

Проте, незважаючи на наявність значної кількості праць із цієї тематики, чимало питань залишилися поза увагою їх авторів або отримали неповне висвітлення. Нині у вітчизняній конституційно-правовій науці відсутнє комплексне дослідження інституту недоторканності народного депутата України.

Таким чином, глибоке й всебічне вивчення проблем, пов’язаних із визначенням юридичної недоторканності народного депутата набуває особливого змісту й актуальності.

Нормативну основу дослідження склали Конституція та закони України, регламент і постанови Верховної Ради України, акти Кабінету Міністрів України, які стосуються статусу народного депутата або окремих його елементів, а також рішення Конституційного Суду України. Дисертант використовував також законодавство колишнього Радянського Союзу та деяких зарубіжних країн – США, ФРН, Франції, Росії та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося як складова частина тематики науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України – стратегія розвитку законодавства України (державний реєстраційний номер 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб на основі здобутків конституційно-правової теорії та комплексного поєднання різноманітних практичних підходів різних галузей юридичної науки охарактеризувати правовий інститут депутатської недоторканності в контексті історичної ретроспективи та дослідити її місце у системі гарантій і правового статусу народного депутата України.

Для досягнення зазначеної мети основна увага приділена розв’язанню таких наукових завдань:

– на основі історичних і новітніх джерел права простежити генезис і еволюцію уявлень про поняття інституту правової недоторканності народних представників на різних етапах розвитку конституційно-правових систем окремих держав та сформулювати авторські дефініції поняття конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України;

– визначити головні концептуальні підходи стосовно аналізу конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України з погляду традиційного та прецедентного права;

– розкрити ефективність конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України в умовах боротьби новоствореної опозиції з тоталітарним режимом та під час розбудови громадянського суспільства за наявності багатопартійної системи;

– визначити складові елементи інституту недоторканності народного депутата України;

– узагальнити вітчизняний та зарубіжний досвід щодо регламентації конституційно-правового інституту недоторканності депутата парламенту та запропонувати оптимальну вітчизняну модель;

– з’ясувати місце конституційно-правового інституту депутатської недоторканності у статусі та системі реалізації повноважень, гарантій і відповідальності народного депутата України;

– розробити пропозиції і рекомендації, спрямовані на модернізацію конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата у процесі реформування правового поля України.

Об’єктом наукового пошуку стали суспільні відносини, пов’язані з конституційно-правовим інститутом недоторканності народного депутата України.

Предметом вивчення є конституційно-правовий інститут недоторканності народного депутата України.

Методологія дослідження. Дисертантом застосовані наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних інститутів політико-правового характеру, яким є народний депутат України. Застосований теоретико-методологічний арсенал зумовлений метою дослідження та характером досліджуваного об’єкта. Дисертант комплексно використовує принципи і засоби історичного, філософського та теоретико-правового підходів, виходить з єдності соціально-правового та гносеологічного аналізу, об’єктивності, конкретності істини; використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні методи, принципи та підходи до визначення конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України, його місця та ролі у системі гарантій і статусі народних представників, а саме: метод діалектичної логіки – для розкриття представницького та посадового аспектів конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України; формально-логічний метод – при визначенні основних понять, юридичних конструкцій, правових засад діяльності народних депутатів України; порівняльно-правовий метод – при дослідженні історичних правових джерел, вітчизняного та зарубіжного досвіду регулювання конституційно-правового інституту недоторканності депутата парламенту; системно-функціональний – як засіб з’ясування ролі та місця інституту юридичної недоторканності народного депутата України у системі парламентських гарантій і його функціонального призначення; структурно-функціональний – у зв’язку з визначенням підходів до недоторканності народного депутата України з точки зору його внутрішньоспеціальних статусів, а також розкриттям діяльності народного депутата України як посадової особи та політичного діяча; порівняльно-ретроспективний – при аналізі становлення та розвитку ідеї недоторканності в народному представництві; формально-логічний – при розгляді співвідношення різних елементів конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України з метою їх гармонізації та оптимізації; аналогії – при розробці питань щодо історичної еволюції конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата.

Комплексний підхід до застосування вищезазначених наукових методів дозволив всебічно розглянути актуальні проблеми конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим в Україні комплексним дослідженням, яке присвячене теоретичним і практичним проблемам конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України. Висновки, які містяться у дисертації, становлять авторську концепцію вказаного правового інституту. До найважливіших результатів, отриманих здобувачем, належать такі:

уперше:

– простежено історичні витоки інституту правової недоторканності. Встановлено, що вони сягають давніх часів, коли разом із загальною еволюцією суспільства та зміною людських уявлень про право недоторканністю почали наділяти іноземних послів, державних посадовців, церкву та окремих фізичних осіб і їх майно;

– з’ясовано, що у ході історичного розвитку різних систем конституційного права викристалізувались дві основні концепції стосовно аналізу права парламентської недоторканності – англо-американська (базується на прецедентному праві) та європейська (базується на традиційному праві), і якщо перша передбачає скорочення обсягів депутатської недоторканності, то друга, навпаки, трактує парламентський імунітет розширено;

– визначено, що чинне законодавство України, яке регламентує депутатську недоторканність, базується на принципах традиційного права і носить відбиток тоталітарного минулого, відтак нині воно не спроможне повною мірою забезпечити ефективність використання інституту недоторканності, що призводить до значних зловживань владою представниками депутатського корпусу;

– висловлено припущення, що повноваження влади та імунітет, котрими наділені парламентарії, дають їм більше можливостей вчиняти протиправні дії без відповідного покарання, що робить їх більш небезпечними та ставить пересічних громадян у нерівне становище. Відтак для стабілізації конституційно-правого поля необхідно істотною мірою посилити відповідальність народних обранців шляхом запровадження максимальної прозорості їх діяльності, яка можлива лише за умови формування повноцінного громадянського суспільства;

удосконалено:

– дефініцію, за якою депутатська недоторканність є одним із вирішальних конституційних принципів, котрий в обов’язковому порядку має гарантуватися державою, це складова частина правового статусу парламентарія, який закріплений Основним законом – Конституцією;

– змістовну характеристику конституційно-правового інституту депутатської недоторканності. Доведено, що як вирішальна гарантія народних обранців, вона поділяється на такі важливі складові частини, як парламентська недоторканність та невідповідальність народних обранців, за якими визначається юридичний статус народного депутата у процесі виконання ним його функцій. Разом з тим, ця конструкція в конституційно-правових системах пострадянських країн має доволі статичну специфіку і призводить до зростання посадових зловживань народних депутатів та загального збільшення корумпованості в законодавчій гілці влади, тоді, як у високорозвинених державах з усталеними традиціями громадянського суспільства вона відіграє незначну роль;

набули подальшого розвитку:

– визначення ролі депутатської недоторканності у діяльності парламентарія. З’ясовано, що вона є вирішальною умовою успішного та ефективного виконання депутатами їх посадових обов’язків, забезпечує безперешкодне та ефективне здійснення народним обранцем своїх функцій, що супроводжується спеціальним порядком притягнення до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, затримання або арешту;

– положення про юридичний статус народного депутата. Визначено, що оскільки останній обирається на свою посаду, яка надає йому право недоторканності, та здійснює суверенітет народу через його представництво у законодавчій гілці державної влади юридичний статус цього посадовця визначається конституційно-правовим статусом відповідного законодавчого органу влади, до якого він був обраний і який є одним із гарантів конституційного ладу держави, відтак парламентарі наділяються особливою гарантією для посиленого юридичного захисту та успішної реалізації їх зобов’язань перед виборцями у вигляді правової недоторканності;

– дослідження різних видів і форм гарантій парламентарів;

– пропозиції щодо подальшого вдосконалення конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України.

Практичне й теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при подальшому вивченні загальнотеоретичних проблем, пов’язаних з організацією та діяльністю Верховної Ради України, інших парламентських інститутів, зокрема народних депутатів України. Висновки, концептуальні підходи, що містяться у дисертації, можуть застосовуватися у процесі реалізації всіх функцій Верховної Ради України.

Ряд положень дисертаційної роботи доцільно врахувати при оновленні системи актів, які становлять конституційно-правові основи інституту недоторканності народного депутата України у контексті модернізації Конституції України, зокрема, проекті Закону «Про статус народного депутата України», та, у прогностичному плані, при прийнятті Парламентського кодексу України.

Матеріали дослідження також можуть бути використані в навчальному процесі, включаючи систему підготовки і підвищення кваліфікації народних депутатів України, та при викладанні курсів конституційного і парламентського права для студентів юридичних спеціальностей тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Окремі її положення та висновки оприлюднювалися у доповідях на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових форумах, зокрема: Міжнародних наукових конференціях I, II, III та IV юридичні читання (Київ, 2004 р., 2005 р., 2007 р., 2008 р.); Міжнародному науково-практичному семінарі «Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку» (Сімферополь, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Забезпечення безпеки дорожнього руху: науково-методичні аспекти, організаційно-практичні проблеми, перспективи та шляхи їх вирішення» (Донецьк, 2006 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» (Київ, 2006 р.); Міжнародній історико-правовій конференції «Регіональні аспекти історико-правових досліджень» (Донецьк – Святогірськ, 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на сучасному етапі» (Бердянськ, 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Шості осінні юридичні читання» (Хмельницький, 2007 р.); Другому засіданні Всеукраїнського круглого столу «Сарбеївські читання» (Київ, 2008 р.) та ін.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення в індивідуальній монографії «Розвиток парламентаризму в Україні» (К. : Інститут історії України НАН України, 2005. – 126 с.), а також у статтях, опублікованих у фахових юридичних часописах та в інших виданнях – збірниках наукових статей і матеріалах конференцій.

Структура дисертації визначена її метою та завданнями. Вона включає у себе вступ, два розділи (по три підрозділи в кожному), список використаних джерел і літератури та додатки. Загальний обсяг дисертації становить 271 сторінку, основна частина – 186, список використаних джерел і літератури – 28 (всього – 285 найменувань), додатки 57 сторінок.

Розділ 1

Теоретичні засади права депутатської

недоторканності

1.1. Депутатський імунітет в історичній ретроспективі

У сучасних умовах становлення і розвитку демократичної системи державного управління в Україні разом зі зростанням ролі парламентаризму неабиякий інтерес викликають проблеми депутатської недоторканності та імунітету. Саме тому дослідження генезису та еволюції інституту юридичного статусу народного депутата в історичній ретроспективі на сьогоднішній день викликає науковий інтерес.

Якщо звернути увагу на найдавнішу пам’ятку права, створену в Стародавньому Вавилоні, – «Закони царя Хаммурапі» (ХVIII ст. до н.е.), – то побачимо, що тогочасне законодавство (ст. 196–227) за одні й ті ж кримінальні злочини передбачало різні покарання для окремих категорій населення. Так, приміром, якщо чоловік вдарив чоловіка, вищого за становищем, ніж він сам, то його мали покарати шістдесятьма ударами батога з волової шкіри у приміщенні зібрання. Коли ж син людини вдарив по щоці сина іншої людини, то, за цим кодексом, він повинен був заплатити 1 міну срібла. Якщо ж раб вдарив по щоці сина людини, то закони зобов’язували у такому випадку відтяти йому вухо [251. – С. 211].

Відомий давньогрецький мислитель Платон (428 або 427 рр. до н.е. − 348 або 347 рр. до н.е.), змальовуючи у своїх творах проект ідеальної держави, поділяв її громадян на різні стани, котрі, за його переконанням, повинні були виконувати різні функції. Для успішної їх діяльності кожен із зазначених повинен був мати відповідні гарантії, які надавали б змогу досить ефективно здійснювати повноваження [182. – С. 199–205].

Про правову диференціацію населення в античному Римі свідчить перша пам’ятка давньоримського права – «Закони ХІІ таблиць» (бл. 450 р. до н.е.). Зокрема тут вказується, що якщо хтось рукою чи кийком зламає кістку вільному, нехай заплатить штраф у 300 асів, якщо рабу – в 150 асів [70. – С. 107]. Таким чином, правова захищеність вільних осіб у цій державі була більш вагомою, порівняно з рабами.

Недоторканність виборних посадовців в давньоримському законодавстві вперше регламентували закони Валерія і Горація (449 р. до н.е.). У зв’язку зі зростанням політичної боротьби у римському соціумі між патриціями та плебеями, виборні представники останніх – народні трибуни, які виконували представницькі функції в сенаті від імені свого стану, потребували законодавчого захисту. Відповідно, третій закон із збірки вищезгаданих законотворців був присвячений недоторканності цих посадових осіб. За його нормами, особа, яка образила народного трибуна, прирікалася на смерть, а її майно конфісковувалося на користь держави [70. – С. 121].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Слід звернути увагу на той факт, що у формуванні українського правового поля чітко простежується польська традиція. Справа в тому, що в Речі Посполитій виключні права (в т.ч. і імунітетні) мала шляхта. У зв’язку з цим, після приєднання українських земель до Російської держави такі правила збереглися у чинному на той час законодавстві. Вони свідчать що, «…жодного шляхтича і військового звання людини до висунення звинувачень судом жоден уряд брати під варту не повинен» [190. – С. 60].

Спроба закріпити інститут імунітету мала місце в «Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорізького» гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.). У параграфі VI зазначалося: „Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто або ж – якщо того вимагатиме крайня і невідкладна потреба – публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги отчистих прав і вольностей, не завдаючи при тому ані найменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, – навпаки, повинен постаратися виправити переступи” [224. – С. 31].

Необхідно відзначити, що середньовічна епоха, інтуїтивно визначаючи недоторканність членів представницького органу, навіть не порушувала питання щодо свободи слова представників. Як зазначає Л.А. Шалланд, індемнітет (від латин. indemnitas (indemnitatis) – право невідповідальності за висловлювання та результати голосування) для членів представницьких органів влади був зовсім невідомим у середньовіччі, оскільки навіть сам монарх не був наділений свободою слова [260. – С. 18].

Середньовічний імунітет членів станово-представницьких органів був досить умовним, оскільки особиста недоторканність членів представницького органу майже повністю залежала від рівня правосвідомості тогочасного суспільства та доброї волі монарха. В жодній з європейських країн не існувало досконалого юридичного механізму, який би міг бути реально втіленим у життя представницьким органом чи його окремими членами у разі порушення імунітету [31. – С. 5].

Аналіз історії розвитку та становлення інституту імунітету дає підстави стверджувати про наявність двох моделей інституту парламентської недоторканності. Одну з них було започатковано в Англії, а другу – у Франції [244. – С. 106–117]. Специфіка англійської моделі імунітету полягає в значній обмеженості правової недоторканності народних представників. Французький варіант юридичного інституту недоторканності виборних представників законодавчої гілки влади навпаки, розширено трактує їх правовий імунітет.

Важливою конституційно-історичною віхою в Росії стало запровадження двопалатної системи. Одночасно з Державною думою на Державну раду також покладався обов’язок виконувати функції загальнонаціонального представницького органу.

Відомий дослідник М. Лазаревський стверджує: «За прикладом конституційного права, в Англії на поч. XX ст., а в майбутньому й у країнах континентальної Європи, здійснення функцій представницького органу забезпечувалося специфічними методами: воно гарантувало членам представницького органу підвищену недоторканність – парламентський імунітет (порушення проти них судового переслідування тільки за згодою тієї палати парламенту, членами якої вони були; свобода слова в стінах парламенту та ін.), а також встановлювало для передвиборних зборів велику свободу, порівняно із звичайними. Історично ці специфічні умови розвинулися на підставі англійського парламентського ладу та представницького правління. Конституційним правом вони визначались як привілеї» [136. – С. 520–521].

На думку добре знаного дореволюційного російського правознавця С. Корфа, в Росії для виборних членів Державної ради діяли такі ж самі правила позбавлення і обмеження волі депутатів, як і для депутатів Державної думи. Однаковим також був порядок притягнення до відповідальності за скоєння ними карних діянь. Злочини членів Державної думи прирівнювалися до посадових злочинів призначених членів Державної ради, міністрів, сенаторів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

По-перше, інститут правової недоторканності має давню історичну традицію. У період становлення перших цивілізацій разом із майновою та правовою диференціацією суспільства зростала і роль статусу окремих представників вищих верств населення, які були носіями державної та релігійної влади. У зв’язку з поширенням конфліктів та війн у давньому світі поряд зі світським та релігійним імунітетом на історичній арені закономірно постав дипломатичний імунітет. Одним з перших історичних фактів правового закріплення недоторканності виборних представників народної влади по праву можна вважати спеціальні закони Валерія і Горація, які захищали статус народних трибунів у давньоримському суспільстві.

По-друге, у період раннього середньовіччя виключні імунітетні привілеї та права на недоторканність в європейських країнах мала християнська церква, яка була головним носієм пануючої в ті часи ідеології. Водночас поширювалися і форми світського імунітету на окремі права та території, який нерідко сприяв посиленню децентралізації державного управління.

По-третє, в Україні інститут депутатської недоторканності має свою давню юридичну традицію, а зростання його значення спостерігається у періоди гострого політичного протистояння у суспільстві. Загалом у процесі історичного розвитку правових систем в суспільстві викристалізувались дві юридичні традиції еволюції депутатського імунітету – англо-американська, яка максимально звужує недоторканність виборних представників народу, та романо-германська, особливістю якої є значний ступінь захисту від судового переслідування та обмеження особистої свободи.

По-четверте, на нашу думку, в сучасних умовах розвитку правового поля та юридичної культури в Українській державі депутатська недоторканність та імунітет набули відверто архаїчного характеру й почали сприяти криміналізації виборних посадовців і посиленню майнової диференціації та соціальної стратифікації у суспільстві. Необхідно визнати, що процеси первісного накопичення капіталу в Україні ще не завершились і лобіювання окремими фінансовими групами своїх інтересів через представницькі органи влади за допомогою маніпулювання депутатським імунітетом набули надзвичайного поширення. У зв’язку з цим відбувається постійне порушення конституційного права рівності громадян перед законом. Відтак депутатська недоторканність негативно впливає на процес становлення громадянського суспільства в нашій державі.

1.2. Суперечливі питання відповідальності в народному представництві

Разом з набуттям Україною незалежності в нашій країні розпочалися процеси переходу від командно-адміністративної системи управління до соціально-орієнтованої моделі та розбудови демократичного громадянського суспільства. У зв’язку зі зміною відносин власності та трансформацією суспільної свідомості серед громадян нашої держави набули надзвичайно високих темпів зростання процеси первісного накопичення капіталу з усіма відповідними негативними для переважної більшості громадян наслідками. В цих умовах великого значення набули питання відповідальності у народному представництві.

Так, за переконанням відомого дореволюційного автора А. Есмена, „...перш за все існує відповідальність, котру ніхто не може заперечувати: це – відповідальність представника в тих випадках, коли він свідомо і зі злочинними намірами перевищує свої повноваження, визначені конституцією і законом. В цьому випадку – не дивлячись на важкість віднайти належну юрисдикцію для винесення караючого вироку, здатного повести за собою втрату депутатських повноважень, принцип повної відповідальності стає обов’язковим в такій же мірі в ім’я моральності, як і в ім’я суспільної користі” [274. – С. 264–265].

Питання відповідальності парламентаря можна розглядати з двох сторін: як відповідальність перед певним представницьким органом державної влади, і як відповідальність перед своїми виборцями. При цьому сучасний російський правознавець І. Данилов звертає особливу увагу на правові норми, які регулюють парламентську діяльність депутата Державної думи, членів Ради федерації та членів парламентів в ряді зарубіжних країн [46].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

За переконанням В. Петровського, з перетворенням депутата із привиду народної волі в її живе і діяльне втілення в нашому суспільстві вперше з’являється справжня політична боротьба [181. – С. 80].

В. Мелащенко справедливо відзначає що, “... народна воля – це не просто арифметична сума окремих воль. Тим паче, що за нею стоять різноманітні соціальні прагнення і бажання. В ній своєрідно поєднуються особисті і загальнодержавні інтереси, і далеко не завжди перемагають загальні інтереси. Не рідко групові, егоїстичні пріоритети і амбіції беруть гору, стаючи реальною силою, яка є перепоною, здавалося б, загальновизнаних істин, яка не вимагає доказів” [153. – С. 112].

Звичайно, можна морально засудити всім знайоме прагнення політичних сил тягти на себе державну ковдру, але куди більш корисне не моралізування, а встановлення правових, перш за все конституційних інститутів, які забезпечують парламенту, як і вищим органам виконавчої і судової влади, можливість діяти суто в інтересах всього суспільства, не натрапляючи на тиск ззовні, диктат згори, тобто вести ці справи вільно і під своєю відповідальністю [147. – С. 24].

Таким чином, чітка організація функціонування Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу є необхідною передумовою успішного проведення реформ, а законодавча діяльність серед інших функцій держави стає пріоритетною [236. – С. 10].

Як вважають М. О. Баймуратов та Ань Туан Нгуєн “... депутатська недоторканність, як одна із умов спеціальної гарантії, повинна поширюватись тільки по місцю здійснення депутатської діяльності, тобто під час проведення сесійної роботи у Верховній Раді України. Це положення не є чимось особливим, тому що в країнах Європи і Америки інститут депутатської недоторканності, як додаткова конституційна гарантія, діє в рамках парламентської діяльності і призупиняється в зв‘язку зі скоєнням депутатом злочину” [7. – С. 6].

Абсолютна безвідповідальність депутата дорівнюється до депутата, який позбавлений імунітету, – це дві крайності, кожна з яких приховує в собі серйозну загрозу для вітчизняного народного представника. Одночасно пропозиції позбавлення або зменшення недоторканності депутата неприйнятні для парламентської системи, оскільки допускають недобросовісне використання правових засобів з метою блокування самостійної і незалежної діяльності депутатів.

Вихід з цієї ситуації І. Данилов вбачає у використанні конституційного штрафу, позитивна дія якого відмічена в ряді західноєвропейських країн. Перевагою конституційного штрафу є те, що він не потребує внесення змін до Конституції і не іде по шляху обмеження імунітету депутата, одночасно будучи Дієвим засобом впливу на депутата, який нехтує своїми обов’язками [46].

Для ретельного і всебічного аналізу суперечностей у сфері юридичного визначення недоторканності і відповідальності в народному представництві доцільно зупинитись на дослідження проблем депутатської відповідальності місцевих рад. Так, стаття 141 Конституції України містить положення, згідно з яким до складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Перелік посадових та службових осіб, котрі мають право на недоторканність, чітко визначений статтями 80, 105, 126 і 149 Конституції України, і він є вичерпним і незмінним. Закріплення права недоторканності депутатів місцевих рад Основний Закон не містить, і наділяє цим правом лише Президента України, народних депутатів України та суддів. Таким чином, можна стверджувати, що недоторканність депутатів парламенту регламентується Конституцією, а депутатів місцевих рівнів – законом.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Характерною особливістю цих справ є майже повне ігнорування органами попереднього слідства питання депутатства осіб, які обвинувачувались у вчиненні злочинів. Майже у всіх таких справах, якщо саме вчинення злочину не було пов’язане зі здійсненням повноважень депутата, сільського голови чи секретаря сільради, практично відсутні документи, що підтверджують факт обрання обвинуваченого депутатом відповідної ради. Про це свідчать, у кращому випадку, характеристики обвинуваченого, або протоколи його допиту. На нашу думку, в цьому одна з причин того, що зібрані під час узагальнення дані можуть мати неповний характер, оскільки не виключена наявність кримінальних справ, в яких взагалі не зафіксований факт обрання обвинуваченого депутатом.

Відповідно до пункту 3 статті 64 КПК України доказуванню в кримінальній справі підлягають обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Тому, на думку авторів узагальнення, факт обрання обвинуваченого депутатом місцевої ради, сільським, селищним, міським головою є суттєвою обставиною, що характеризує його особу, і органам попереднього слідства необхідно збирати докази цього.

Проте не завжди органами попереднього слідства питання притягнення до відповідальності депутатів після січня 1998 р. вирішувалися вищезазначеним чином. Наприклад, Чернівецький обласний суд повідомляє, що 17 лютого 1998 р. прокурором Путильського району було направлене подання до Плосківської сільської ради про одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності депутата цієї ради І.І. Корпана, незважаючи на те, що стаття 29 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів" на той час вже втратила чинність.

Дещо по-іншому вирішувались питання притягнення до відповідальності депутатів у разі порушення проти них справи до 1998 р., коли органи попереднього слідства входили з поданнями до відповідних рад і в згоді на притягнення депутатів до кримінальної відповідальності було відмовлено. Немає сумніву, що більшість таких справ було закрито або в їх порушенні було відмовлено саме на цій підставі, і в подальшому вони не стали предметом судового розгляду.

Судді Дніпропетровського обласного суду вважають, що у такому випадку депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, а кримінальна справа підлягає закриттю відповідно до ст. 5 КПК та ст. 58 Конституції України. Однак якщо до набуття чинності Законом України від 13.01.1998 р. не було звернення органів попереднього слідства до місцевої ради про згоду на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, то після 03.02.1998 р. такий депутат міг бути притягнений до відповідальності без згоди ради, незалежно від часу вчинення злочину і часу порушення кримінальної справи.

Така позиція відповідає практиці Верховного Суду України. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 1999 р. залишена без змін постанова судді Полтавського обласного суду від 17 лютого 1999 р. про повернення на додаткове розслідування справи за обвинуваченням О.І. Шевченка, О.М. Співака, Л.Я. Сухонос за ч. 1 ст. 165, ч. 1 ст. 166, ч. 1 ст. 172, ч. 3 ст. 168 КК України.

Із матеріалів справи вбачається, що вона була порушена у червні 1997 р. Лубенською міжрайонною прокуратурою. О.І. Шевченко, Л.Я. Сухонос та О.М. Співак обвинувачувались в отриманні хабарів у лютому 1997 р., а також у зловживанні посадовим становищем, посадовому підлогу, перевищенні посадових повноважень.

Оскільки О.І. Шевченко був депутатом Войнихівської сільської ради, прокурор звернувся з поданнями про дачу згоди на притягнення його до кримінальної відповідальності 10.12.97 р. до названої сільської ради та 26.12.97 р. – до Лубенської районної ради, але вони згоди на притягнення депутата до кримінальної відповідальності не дали.

У зв’язку з прийняттям Закону України від 13 січня 1998 р. "Про внесення зміни до Закону України "Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів" і зміною існуючого порядку притягнення депутатів до кримінальної відповідальності, органи попереднього слідства у листопаді 1998 р. пред’явили О.І. Шевченку обвинувачення і направили справу на розгляд суду.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

цих Рад, сільські, селищні голови та їх заступники.

Наведені дані дають можливість дійти висновку, що або основна маса корупційних правопорушень вчинюється на найнижчому рівні місцевих рад, або ж зусилля правоохоронних органів в основному спрямовані на виявлення таких правопорушень саме на цьому рівні.

Провадження в значній (близько двох третин) частині справ цієї категорії судами закривається через відсутність складу правопорушення, пропуск строків на притягнення до адміністративної відповідальності або ж у зв’язку з малозначністю вчиненого. Судді звільняють порушників від адміністративної відповідальності, обмежившись усними зауваженнями.

Наприклад, зі 104 справ названої категорії, розглянутих судами Хмельницької області, лише на 16 осіб були накладені стягнення у вигляді штрафів, у 54 справах судді звільнили правопорушників від відповідальності у зв’язку з малозначністю вчиненого, обмежившись усними зауваженнями, а решта справ закрита через закінчення строків на притягнення до адміністративної відповідальності.

З вивчених Одеським обласним судом 12 справ про корупційні правопорушення, вчинені депутатами місцевих рад, сільськими й селищними головами, 10 справ закриті (5 – за відсутністю складу правопорушення, 1 – за вичерпанням строків на притягнення до адміністративної відповідальності, 4 – у зв’язку з малозначністю правопорушення).

В окремих випадках суди за протестами прокурорів переглядали постанови про накладення стягнень за вчинення корупційних правопорушень по справах, порушених за ініціативою тих же прокуратур. Постановою судді Корюківського райсуду Чернігівської області від 21.05.1999 р., на підставі протоколу, складеного старшим помічником прокурора району, сільський голова с. Домашлин В.І. Більченко визнана винною у вчиненні корупційного правопорушення, передбаченого п."В" ч. 1 ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" з накладенням штрафу в розмірі 255 грн. За протестом прокурора району, постановою судді того ж суду від 05.07.1999 р., раніше винесена постанова по цій справі була змінена, В.І. Більченко була звільнена від адміністративної відповідальності за малозначністю вчиненого, з врахуванням того, що після обрання її членом правління споживчого товариства ніякої участі в його роботі не брала, звернулася з офіційною вимогою про припинення членства в правлінні.

Необхідно зазначити, що притягнення сільських, селищних голів, секретарів сільрад до відповідальності за порушення вимог фінансового контролю має досить поширений характер. Вивчення цих справ показало, що в окремих випадках така поширеність пояснюється простотою виявлення цього виду корупційних правопорушень, яке зводиться до звичайного перегляду особових справ цих державних службовців на наявність у них декларацій про доходи. При цьому окремі представники правоохоронних органів навіть не перевіряють пояснень правопорушників про причини відсутності декларацій.

Ретельне вивчення матеріалів слідчих справ показало, що нерідко протоколи про адміністративні правопорушення, вчинені депутатами місцевих рад, сільськими, селищними головами (в переважній більшості це правопорушення, передбачені Законом України "Про боротьбу з корупцією") складаються після закінчення двомісячного строку, встановленого ст. 38 КУпАП на притягнення винного до адміністративної відповідальності, що стає причиною закриття судами провадження в таких справах.

Непоодинокі випадки, коли органи, уповноважені на боротьбу з корупцією, намагаючись притягти правопорушника до адміністративної відповідальності після закінчення строків, встановлених ст. 38 КУпАП, безпосередньо перед складенням протоколів про корупційні діяння виносять постанови про відмову в порушенні щодо винного кримінальної справи за відсутністю складу злочину чи події злочину, незалежно від наявності підстав для цього.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

– законодавча база України, яка регламентує депутатську недоторканність, містить значну кількість колізій, які неодноразово спростовував Конституційний Суд України; значна кількість вітчизняних та зарубіжних науковців, вищих посадовців виконавчої і судової систем України та політичних діячів по-різному підходять до вирішення конфліктних питань навколо депутатського імунітету, що породжує зростання суперечностей у відповідному правовому полі;

– у зв’язку з тим, що сучасні процеси законотворення в Україні базуються на традиційній моделі права, виникає чимало юридичних колізій у трактуванні гарантій депутатської діяльності, адже прийняті за часів боротьби нових демократичних сил з пережитками тоталітаризму юридичні акти були покликані обмежити свавілля бюрократичного партійного апарату стосовно депутатів від опозиції; в той період вони були особливо актуальними і конче необхідними для суспільного прогресу; разом з тим, в умовах стабілізації й розвитку багатопартійної системи, ці правові норми почали справляти негативний вплив на подальший розвиток процесів демократизації та становлення громадянського суспільства;

– ретельний аналіз різноманітних матеріалів з імунітету та правової відповідальності місцевих депутатів показує, що у більшості розглянутих справ як суди, так і органи попереднього слідства поза увагою залишали депутатський статус підсудних у тих випадках, коли скоєний злочин не був напряму з цим пов’язаний; більше того, нерідко ці питання не були відображенні ані в протоколах судового засідання, ані у вироках, хоча, на нашу думку, встановлення цих фактів про відповідну особу може відіграти ключову роль у вирішенні судової справи, особливо при призначенні покарання і зверненні вироку до виконання; слід відзначити, що у справах пов’язаних з депутатською діяльністю, як правило, немає даних про звільнення з роботи засуджених за різноманітні посадові злочини, чи про дострокове припинення їх депутатських функцій, коли таке звільнення чи припинення депутатських повноважень не було здійснено до розгляду відповідної справи в суді.

1.3. Поняття депутатської недоторканності (депутатського імунітету)

На сучасному етапі розвитку демократії в Україні питання становлення та розвитку парламентаризму є найбільш вагомими та ключовими. Після вступу в дію конституційної реформи роль парламенту вагомо зросла і тим самим посилилися та вийшли на перше місце втілення ідей та принципів народовладдя, завдяки чому забезпечується демократична легітимація всієї політичної системи управління в державі.

Народ України здійснює керівництво державою в законодавчій царині через своїх уповноважених представників – парламентаріїв. Така форма народовладдя називається опосередкованим народовладдям. Можна сказати, що руками депутатів твориться історія, і від того, хто вони, якими є їх права, обов’язки, гарантії, іншими словами, – яким є їх конституційно-правовий статус залежить майбутнє України.

Народний депутат України повинен чітко усвідомлювати свою роль і місце у процесі державотворення і державного управління. Він має розуміти, що демократія в Україні обумовлюється не лише нормами Конституції України та статусом Верховної Ради України і інших інститутів держави, що, зокрема, становлять законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, а також і законодавчим полем, яке регулює діяльність органів місцевого самоврядування, недержавних організацій та об’єднань громадян, сприяє вдосконаленню політичної структурованості суспільства і зростанню політичної свідомості населення.

Перш за все головним завданням народних депутатів України повинно бути створення справедливих і ефективних законів, встановлення правопорядку та представлення інтересів всього народу і своїх виборців, зокрема, реальне забезпечення прав і свобод кожного громадянина України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

3. Спільним є також принцип надання привілеїв та імунітетів не для власної користі, а для незалежного здійснення своїх офіційних функцій.

4. Норми, які складають інститут імунітетів та привілеїв, представляють собою одну із основних процесуальних гарантій, яка покликана забезпечувати права та свободи громадян в кримінальному процесі.

На думку С.В. Мірошник, „імунітет” являє собою сукупність особливих правових переваг, які надаються у відповідності з нормами міжнародного права та конституції держави певному колу осіб в силу займаних ними посад [160. – С. 15]. Це означає, що імунітети покликані бути правостимулюючими засобами, які схиляють до певної мотивованої правової поведінки.

Попри спільні риси, імунітети мають свої власні специфічні ознаки, які виділяють їх, як категорію, в окремий правовий інститут:

1. Коло суб’єктів, до яких застосовуються імунітети обумовлені певним діапазоном посад, і застосовуються до дипломатів, депутатів, глави держави, суддів та свідків. Вони повинні бути чітко визначені в нормах конституції, законах та нормах міжнародного права. Привілеї та пільги не конкретизуються так чітко в законодавстві.

2. Якщо привілеї в більшій мірі можна назвати позитивними пільгами, то імунітети, навпаки, виявляються у вигляді негативних пільг (звільнення від виконання окремих обов’язків, звільнення від відповідальності).

3. Різняться імунітети та привілеї за об’єктами гарантування. Тобто, є імунітети та привілеї особистої недоторканності, недоторканності службових і житлових приміщень та приватних резиденцій, недоторканність власності, активів, службового листування, документів, імунітет від кримінальної юрисдикції та ін.

А.Я. Ярматов та І. Недюха, навпаки, вважають, що депутатська недоторканність – це не привілей, що ставить депутатів над рештою громадян, і не пільги, що поліпшують умови їх життя, а умови успішної та ефективної діяльності депутатів, які відповідають політико-правовій природі представницьких органів державної влади [278].

В юридичному значенні термін „імунітет” застосовується до ряду суб’єктів права і є складовим елементом їх правового статусу. Наприклад, „депутатський імунітет”, „імунітет глави держави”, „судовий імунітет”, „дипломатичний імунітет”. Імунітети передбачені також для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та секретаря Рахункової палати [203]. Тобто, народний депутат України належить до ряду таких унікальних посад, які завдяки своєму правовому статусу мають підвищений рівень недоторканності.

Розділ 19 ст. V Конвенції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. говорить, що привілеї та імунітети, відповідно називають „виключеннями та пільгами, які надаються згідно міжнародного права, дипломатичним представникам” [152. – С. 318].

Вітчизняний правознавець В. М. Шаповал визначає „депутатський імунітет” як „звільнення від повинності, недоторканність”, „звільнення від кримінальної та цивільної відповідальності, індивідуально успадковане або набуте членом парламенту” [264. – С. 78].

Саме на основі імунітету, на думку О.В. Задорожнього, „члени парламенту користуються захистом представницького органу від арешту та деяких інших процесуальних дій, пов’язаних з обмеженням особистих прав та свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи” [49. – С. 54].

Російський вчений А.Б. Барихін вважає, що „імунітет” є загально-правовим терміном, який означає незастосовування дій загально-правових норм до певного визначеного кола суб’єктів права [19. – С. 204].

В міжнародному праві імунітет розуміється як неможливість застосування законів будь-якої держави до іноземної держави. Надане положення базується на загальновизнаному принципі суверенної рівності держав, у відповідності з яким неможливо здійснити юрисдикцію однієї держави щодо другої держави, оскільки обидві ці держави є юридично рівними в силу володіння ними імунітетом [47. – С. 21].

У поняття імунітету в науці міжнародного права, на думку науковців, входять вилучення глав держав, глав та членів урядів, членів парламенту і представників іноземних держав, майна держав і осіб, а також іноземних збройних сил і державних кораблів за кордоном з компетенції суду, фінансового апарату і служби безпеки держави, де такі іноземні особи і майно перебувають, звільнення їх, зокрема, від позовів, арештів, обшуків, допитів, ембарго та реквізицій [56. – С. 120].

Відомий український вчений В.Ф. Погорілко зазначає, що „за Конституцією України, як і за конституціями і законами більшості інших країн, депутатська недоторканність має два основних види, які носять умовні назви: депутатський (парламентський) індемнітет і депутатський (парламентський) імунітет. Депутатський індемнітет – принцип невідповідальності депутата, парламентарія за висловлювання в парламенті, результати голосування, законопроекти, поправки та інші документи, внесені чи підготовлені під час депутатської діяльності” [185].

В теорії права існують також інші визначення парламентського імунітету – це недоторканність парламентарія, яке має за мету перш за все його відгородження від кримінального переслідування з боку виконавчої влади, яка спирається на підстави, які не відповідають дійсності [79. – Т. 1. – С. 2].

Як вважає С.Ю. Суменков, юридична природа імунітету досить складна і неоднозначна. Трактування імунітету нерідко залежить від його належності до різних галузей права, які різняться між собою предметом і методом правового регулювання, галузевими принципами і функціями, характером юридичної відповідальності [232. – С. 91].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Чинна законодавча база України, яка регламентує депутатську недоторканність, містить істотну кількість колізій, які Конституційний Суд України неодноразово спростовував своїми рішеннями. Тож необхідно визнати, що у сучасній правовій науці провідні дослідники по-різному характеризують категорію депутатського імунітету, що, у свою чергу, спричиняє збільшення суперечностей у суспільстві, адже процеси законотворення в Україні базуються на традиційній моделі права. Прийняті у період запеклої боротьби новонародженої демократичної опозиції з системою командно-адміністративного управління правові документи мали на меті посилення юридичного захисту опозиційних депутатів від свавілля тоталітарного партійного апарату, що в ті часи було конче необхідним для процесів демократизації в державі. Однак в умовах збалансованості різних політичних сил ці юридичні норми почали негативно впливати на розвиток парламентаризму в нашій країні, сприяючи зловживанням та корумпованості серед депутатського корпусу.

Здійснений науковий аналіз проблеми сучасної правової недоторканності та відповідальності місцевих депутатів в Україні дозволяє стверджувати, що у переважній більшості випадків як суди, так і органи попереднього слідства не звертали уваги на депутатський статус підсудних, коли вчинене правопорушення не було напряму з цим пов’язане. Крім того, траплялись випадки, коли ці матеріали навіть не потрапляли до протоколів судового засідання та вироків, хоча виявлення цих фактів про підсудного могло кардинально змінити хід судових справ. Необхідно звернути увагу на те, що у справах, пов’язаних з депутатською діяльністю, практично відсутні дані про звільнення з займаних посад притягнених до відповідальності за посадові правопорушення, чи про дострокове припинення їх депутатських повноважень, коли такі заходи не були здійснені на рівні досудового слідства.

Високий статус, який має народний депутат у зв’язку з публічним уособленням народовладдя завдяки делегуванню йому виборцями права виконувати їх волю у галузі державного керівництва на рівні законотворення обґрунтований в Конституції України і закріплений недоторканністю, особливостями якої є час, зміст і обсяг набуття, а також порядок притягнення депутата до відповідальності у випадках здійснення ним дисциплінарних, адміністративних чи кримінальних правопорушень.

Ґрунтовний науковий аналіз правових категорій «депутатська недоторканність» і «імунітет» засвідчує багатоманітність підходів правознавців щодо їх визначення. Водночас, слід визнати, що в кожній із запропонованих характеристик є спільна основа для всіх формулювань, яка обґрунтовується кожним автором згідно з його політичними переконаннями, професійними заняттями та ін.

Загалом слід сказати, що спільними ознаками різних визначень категорії «депутатська недоторканність (імунітет)» необхідно вважати її офіційне закріплення в головному юридичному документі держави – Конституції України, що свідчить про велику правову значущість і стійкість поняття. Воно є невід’ємними компонентом правового статусу парламентаріїв. Депутатська недоторканність (імунітет) – це конституційний принцип, який гарантується законом.

В сучасній вітчизняній юридичній науці також відсутні єдині підходи стосовно визначення депутатської недоторканності. Ми пропонуємо своє власне бачення визначення “депутатської недоторканності (імунітету)”. На нашу думку, це один із найважливіших конституційних принципів, який гарантується державою, елемент правового статусу народного депутата, який юридично закріплений Основним Законом і є умовою успішної та ефективної діяльності депутатів, забезпечує безперешкодне та ефективне здійснення народним обранцем своїх функцій, що супроводжується особливим порядком притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту.

У сучасних умовах парламентською недоторканністю наділені члени законодавчих органів переважної більшості держав; депутатський імунітет є обов’язковим традиційним компонентом забезпечення незалежності представницьких органів влади, захисту демократизму та парламентаризму у будь-якому суспільстві; в ході історичного розвитку правового інституту депутатського імунітету разом із загальним суспільним прогресом, який включає в себе економічний, політичний, соціальний і культурний розвиток, загальні обсяги парламентської недоторканності поступово зменшуються (у більш розвинених країнах).

Розділ 2

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ІМУНІТЕТ ЯК ОСНОВА СТАТУСУ ТА ГАРАНТІЯ НЕДОТОРКАННОСТІ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА

2.1. Депутатська недоторканність у структурі статусу парламентарія

Розпочинаючи дослідження ролі правового імунітету в загальному статусі народних депутатів слід звернутися до юридичної характеристики правового статусу окремої людини-громадянина. Загальновідомо, що юридичними підставами набуття прав і обов’язків особи є інститут громадянства і правоздатність. Саме ці фактори докорінним чином впливають на формування статусу окремої особи та її юридичну захищеність і правову недоторканність. Інститут громадянства уособлює юридичну належність людини до даної держави. Громадянство, належність до певної держави – один з найважливіших видів прав людини. Особи без громадянства є суттєво обмеженими у своїх правах. Ті люди, які не мають громадянства, автоматично позбавляються прав на захист і недоторканність [259. – С. 35].

Саме тому виникає гостра потреба виділити такий обов’язковий елемент правового статусу особи і громадянина, як особисту недоторканність. На наш погляд, необхідно обов’язково розглянути державну ідентичність окремої особи, адже саме вона виступає одним із ключових факторів, які значною мірою консолідують все населення країни. В сучасній правовій науці категорію державна ідентичність зазвичай розглядають як відношення окремого індивіда до свого правового статусу громадянина певної держави, особистісну оцінку свого громадянського стану, готовність виконувати пов’язані з наявністю громадянства обов’язки і користуватися правами [248. – С. 6]. Разом з тим, державну ідентичність можна розглядати як певну суб’єктивізацію інституту громадянства, яка зумовлена взаємодією його нормативної основи, правової культури індивіда та об’єктивною політико-правовою дійсністю.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Щодо цього французький класик конституційного права Л. Дюґі зазначав, що “парламент є представницьким мандатарієм нації” [57. – С. 416]. Згодом, приблизно півстоліття після нього, французький конституціоналіст М. Прело писав, що волевиявлення виборця обмежується вибором тієї чи іншої особи і не справляє ніякого впливу на становище обраного – воно визначається тільки конституцією і законами. З огляду на це термін мандат слід розуміти, відповідно до доктрини, що отримала своє розповсюдження в 1789 р., у сенсі, протилежному до того, якого йому можна логічно надати з точки зору лінгвістичної. Обрана особа, що безпосередньо і вільно творить волю нації, володіє повною незалежністю [194. – С. 436].

У конституціях багатьох країн прямо декларується принцип вільного представницького мандату. Так, у конституції Грузії у ст.52 п.1 встановлено, що член національного парламенту є представником всієї країни, користується вільним мандатом, і його відкликання не допускається [101]. У конституційному праві Німеччини депутати бундестаґу є представниками всього народу, і вони не пов’язані наказами і вказівками та керуються тільки своєю совістю [76. – С. 80].

В Українській державі, як свідчить аналіз практики відповідних відносин, дійсний стан не відповідає навіть існуючому правовому оформленню. Зокрема, відомі численні випадки недотримання народними депутатами України принципу несумісності представницького мандату.

Фактична реалізація принципу несумісності представницького мандату реально значно ускладнена, навіть попри його достатню обмеженість. У зв’язку з тим, що народні депутати України як повноважні представники народу України реалізують свої повноваження в умовах криміналізації економічної та політичної сфер, недосконалості правового поля, корумпованості органів державної влади.

Через специфічність діяльності та масштабність здійснюваних завдань народними депутатами у Верховній Раді України та її органах існує небезпека виникнення ряду негативних явищ, як-от лобізму, використання влади у власних інтересах, заняття певними видами діяльності, що несумісні із представницьким мандатом тощо. Нерідко ці явища поєднуються, що призводить до небезпечних наслідків – виникає явище так званого негативного лобізму, коли деякі народні депутати України використовують Верховну Раду для реалізації інтересів певних олігархічних груп.

Складність такої ситуації поглиблюється й тим, що ці групи не лише використовують певних народних депутатів України для лобіювання власних інтересів, але часом вони є інтересами самих народних депутатів України. З правової точки зору зазначені явища значною мірою обумовлені недосконалістю конституційного визначення принципу.

Зафіксований у Конституції України принцип несумісності представницького мандату народних депутатів України не містить обмеження щодо зайняття певними видами діяльності, котрі несумісні із самою суттю представницького мандату. Реалізацію повноважень народних депутатів України у Верховній Раді України та її органах і у виборчому окрузі недопустимо поєднувати із зайняттям підприємницькою діяльністю, оскільки при цьому неможливо уникнути конфлікту інтересів.

Конституційна модель принципу несумісності, існуюча в Україні, прямо не вказує на заборону поєднувати мандат народного депутата України із зайняттям підприємницькою діяльністю. Очевидно, що використання відсилочних норм в окресленні змісту даного принципу неможливо внаслідок важливості чіткого визначення його меж для усунення будь-яких двозначностей. Саме тому необхідна пряма вказівка у Конституції України та у Законі України “Про статус народного депутата України” щодо неможливості зайняття народними депутатами підприємницькою діяльністю. У Законі України “Про підприємництво” відсутня пряма заборона щодо зайняття підприємницькою діяльністю народному депутату України, що створює широкі можливості для зловживань.

За визначенням ст.1 Закону України “Про підприємництво”, підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до принципу несумісності представницького мандату, в тому числі й із зайняттям підприємницькою діяльністю, здійснення представницьких функцій несумісне із наданням послуг, зокрема медичних та юридичних. Окрім можливості виникнення певних прихованих видів хабарництва, місія представництва народу в єдиному законодавчому органі України – Верховній Раді України – вимагає значних затрат потенційних можливостей парламентаріїв. Тому зайняття діяльністю, що не пов’язана із здійсненням депутатських повноважень, перешкоджає належному здійсненню повноважень народного депутата України. Це до певної міри стосується і сумісності представницького мандату із науковою, викладацькою та творчою діяльністю.

Зокрема, обмеження за цими видами діяльності передбачені ст. 60 Конституції Литовської Республіки [97], де зазначено, що член сейму не може отримувати ніякого іншого окладу, за винятком оплати за творчу діяльність. Принаймні, у конституційній моделі принципу несумісності представницького мандату з деякими видами діяльності в Україні необхідно обумовити, що наукова, викладацька та творча діяльність повинні здійснюватися тільки у разі, якщо це не перешкоджає реалізації основних обов’язків народного депутата України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

 вагома роль морально-етичних норм у правовій культурі та юридичному статусі парламентаря зумовлена тим, що електорат делегує владні повноваження стосовно реалізації своєї влади своїм представникам  народним депутатам, котрі обираються шляхом демократичного волевиявлення народу і тому вони вирішальним чином впливають як на правовий імунітет, так і юридичний статус народних обранців;

 у зв’язку з тим, що народний представник є обраною особою, котрій надано юридичний імунітет та право здійснювати суверенітет народу шляхом представництва електорату чи його частини у органі державної влади, яка наділена повноваженнями законодавчого характеру з метою реалізації певного політичного та соціального призначення, конституційно-правовий статус якої обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями органу, до якого її обрано, та є одним із гарантів конституційного ладу держави і тому народним депутатам надається певна правова недоторканність для ефективного здійснення ними парламентської діяльності;

 важливою умовою набуття права депутатської недоторканності слід вважати наявність в особи депутатського мандату, котрий отримується після складання парламентарієм відповідної присяги на вірність українському народу, однак через відсутність дієвого механізму відкликання народних депутатів виборцями утворилося плідне підґрунтя для різноманітних службових зловживань парламентаріїв при перерозподілі національного багатства на користь різного роду олігархічних груп.

2.2. Правовий імунітет у системі гарантій депутатської діяльності

У цьому підрозділі розглянуто основні питання депутатської недоторканності у системі гарантій успішної діяльності парламентаріїв. Основну увагу зосереджено на дослідженні проблем депутатського мандату та інституту депутатського імунітету. Ретельний аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової думки дозволив скласти досить повне уявлення про зазначені правові категорії.

Визначення суті й характеру депутатських гарантій має принципове значення для точного встановлення змісту правового становища народного обранця. Адже саме сукупність гарантій, серед яких ключове місце займає імунітет депутата є єдиною підставою для набуття особою відповідного статусу, а його характер безпосередньо визначає обсяг окремих елементів статусу парламентарія.

Класифікують гарантії за різними критеріями в залежності від сфери дії, способу викладення, засад правового становища суб’єкта тощо. Так, М.Ф. Селівон виділяє наступні групи гарантій депутатської діяльності: соціально-економічні, політичні, організаційні та процесуальні [217. – С. 17]. У свою чергу, В.О. Сивов розрізняє гарантії діяльності депутатів, тобто виконання ними своїх повноважень, та гарантії особи (честь, гідність, недоторканність, трудові відносини) [219. – С. 96]. Аналогічної думки щодо класифікації депутатських гарантій дотримуються й інші дослідники.

На відміну від попередніх дещо іншу позицію з цього приводу займає Ю.Г. Просвірнін, який до системи гарантій депутатської діяльності включає організаційно-правові, процесуальні, матеріально-правові гарантії, а також депутатський імунітет [204. – С. 28].

Відомий автор О.В. Зінов’єв, досліджуючи проблему правового становища народного депутата, доходить висновку про необхідність поділу гарантій діяльності народного депутата на політичні, організаційні, гарантії трудових прав, матеріальні гарантії та депутатську недоторканність [66. – С. 149].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Термін дії парламентської недоторканності в різних державах неоднаковий. У переважній більшості країн вона є постійною, тобто парламентарій користується нею впродовж усього строку дії його мандата. Проте у деяких країнах недоторканність поширюється виключно на період сесії (наприклад, в Монако, Ліхтенштейні, Новій Зеландії; в США, Норвеґії, Ірландії – на протязі сесії і часу, необхідного для проїзду на сесію і повернення з неї), а у міжсесійний час парламентарій відповідальний перед законом так само, як і будь-який інший громадянин країни. Інколи встановлюється дещо ширший відрізок часу, коли депутат є недоторканим, наприклад, у Великій Британії, Австралії, Канаді парламентарій має недоторканність упродовж сесії та 40 діб до й після неї. В Ірландії, на Фіджі та деяких інших країнах недоторканність поширюється лише на випадки, коли депутат знаходиться на території парламенту або на шляху до нього чи повертається звідти.

Конституційне право деяких держав взагалі не передбачає спеціального захисту парламентарія від кримінального переслідування, навіть під час роботи в сесійній залі. До таких належать Нідерланди й Малайзія. Там гарантії депутатської діяльності за змістом і обсягом не відрізняються від звичайних конституційних гарантій основних прав і свобод решти громадян.

Правове поле колишніх радянських республік передбачало зворотну дію парламентської недоторканності у часі. Депутат, який скоїв кримінальний злочин під час виконання повноважень, не міг бути притягнутий до відповідальності, яка накладається у судовому порядку, після завершення терміну дії депутатського мандата. Він також не міг бути притягнутий до відповідальності за вчинений під час перебування в парламенті злочин після завершення його повноважень і в разі, коли парламент або відповідна палата не надали згоди на притягнення цього парламентарія до відповідальності.

Водночас прикладом дотримання принципу невідворотності юридичної відповідальності за вчинення депутатом правопорушення може бути § 2 ст. 53 Конституції Федеративної Республіки Бразилії, який передбачає призупинення перебігу строків давності у випадку відмови відповідної палати дати згоду на притягнення її члена до відповідальності або відсутності такого рішення аж до закінчення терміну повноважень парламентарія [77. – С. 280–379]. У такому випадку депутатська недоторканність парламентарія поширюється лише на термін його повноважень, і депутата може бути притягнуто до відповідальності, зокрема кримінальної, вже після складання ним повноважень депутата.

У цілому, вивчаючи проблему депутатського імунітету як гарантії парламентарія слід відзначити, що недоторканність депутата парламенту безпосередньо заперечує конституційний принцип рівності усіх громадян держави перед законом, оскільки порядок притягнення парламентарія до юридичної відповідальності певним чином відрізняється від загального. Порушення принципу рівності дає формальні підстави відносити депутатський корпус до окремої категорії населення, яка стоїть поза або навіть над законом, а відтак – над суспільством. Останнє через це не в змозі контролювати діяльність осіб, яких саме ж і обрало до найвищого представницького органу країни. Неконтрольованість і, як наслідок, безвідповідальність парламентарія за певних умов можуть стати гальмом на шляху утвердження в державі громадянського суспільства.

Яскравим прикладом неоднозначності у викладенні конституційних норм стосовно зазначеного принципу є ст. 14 Конституції Республіки Казахстан, яка проголошує рівність усіх перед законом та судом і стверджує, що ніхто не може піддаватися жодній дискримінації за мотивами походження, соціального, посадового й майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, переконань, місця проживання або за будь-якими іншими обставинами [103]. Проте, вже ч. 4 ст. 52 містить норму, згідно з якою депутат парламенту впродовж терміну своїх повноважень не може бути заарештований, підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, притягнутий до кримінальної відповідальності без згоди відповідної палати, за винятком випадків затримання на місці злочину або вчинення тяжких злочинів (Див. дод. Б).

Подібні неузгодженості містяться в конституційних нормах майже всіх країн СНД. Депутати в даному випадку не повинні складати виняток із загального принципу юридичної відповідальності – її невідворотності, який, на думку Т.А. Малаш, фіксує ставлення держави, суспільства, колективу до людини, що скоїла правопорушення [142. – С. 11].

Незважаючи на відмінності у змісті, обом елементам депутатського імунітету притаманні й певні спільні ознаки. Головною серед них слід вважати ту, яка вказує, що норми права, які регулюють ці елементи, складаючи частину національного законодавства, є в деякій мірі винятком зі звичайних законів, тому що вони, охороняючи депутата від будь-яких зазіхань ззовні, надають йому особливі права і переваги, що дозволяють члену парламенту безперешкодно виконувати свої функції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У першому випадку йдеться про те, що жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не має права обмежувати повноваження народного депутата, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом України “Про статус народного депутата України” та іншими законами України (ч. 1 ст. 26). Відповідно до ч. 2 ст. 26 зазначеного закону: “Повноваження народного депутата та його конституційні права й свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях” [202]. Аналогічні приписи містяться і в Законі України “Про правовий режим надзвичайного стану”, ст.ст. 11 та 21 якого прямо забороняють припинення чи обмеження повноважень Верховної Ради України та обмеження прав і обов’язків народних депутатів [200].

Не можемо погодитися з точкою зору Н.Г. Григорук, яка розглядає непорушність депутатських повноважень крізь призму гарантій діяльності народного депутата, а не як їхню складову, та принципів його конституційно-правового статусу [39. – С. 31]. По суті, непорушність депутатських повноважень і є однією з гарантій діяльності українських парламентаріїв. Поряд з іншими гарантіями вона утворює систему гарантій реалізації депутатських повноважень.

Певною гарантією безперешкодного здійснення народним депутатом своїх конституційних повноважень є передбачена в чинному Законі України “Про статус народного депутата України” (ст. 36) [196], Кримінальному кодексі України (ст. 351) [130], інших законодавчих актах можливість притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за невиконання законних вимог народного депутата або створення перешкод у його роботі, а так само у разі відмови або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депутата необхідної інформації та документації або подання завідомо недостовірної інформації.

Чинне законодавство, зокрема ст. 344 Кримінального кодексу України, передбачає також кримінальну відповідальність за незаконний вплив у будь-якій формі (образа, наклеп, погроза тощо) на народного депутата з метою перешкодити виконанню ним своїх службових обов'язків або добитися прийняття незаконних рішень. Проте в даному випадку маємо певну неузгодженість правових норм, оскільки ч. 1 ст. 37 Закону України “Про статус народного депутата” до об’єкту зазначеного злочину відносить не тільки честь, гідність, особисту недоторканність народного депутата, але і його найближчих родичів, якими, відповідно до ч. 2 згаданої статті, є батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки народного депутата, а також помічників-консультантів парламентарія [202].

Чільне місце серед гарантій діяльності народних депутатів посідають нормативно-правові гарантії. Провідне місце в системі даного виду гарантій належить нормам Конституції України та конституційним законам. Виходячи із змісту конституційних законів, виділяють органічні, номінальні й ординарні закони [275. – С. 13]. За допомогою органічних конституційних законів вносяться зміни, доповнення, поправки до чинної Конституції і включаються як невід’ємна частина до самого тексту Основного Закону або додаються у формі поправок. Процедура їх прийняття і зміни максимально ускладнені – порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття Конституції. Номінальними є ті конституційні закони, перелік і назва яких передбачені в Основному Законі. Ці закони є своєрідним продовженням Конституції, їх положення в текст Конституції не включаються. Це здебільшого статутні акти, головне призначення яких – конкретизувати й деталізувати певні конституційні норми. Прикладами номінальних законів є Закони України “Про статус народного депутата України”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”, “Про політичні партії в Україні”, “Про об’єднання громадян в Україні”, регламент Верховної Ради України.

Велике значення мають і підзаконні нормативні акти, що також містять нормативно-правові гарантії діяльності народних депутатів України.

До нормативно-правових гарантій слід відносити й норми інших галузей законодавства, зокрема трудового, адміністративного, кримінального, інформаційного тощо. Це пов’язано як із різновекторністю діяльності власне народних депутатів України, так і з тим, що правовий модус депутата охоплює “права і обов’язки також інших суб’єктів права, котрими останні наділені у відношенні депутатів” [10. – С. 6]. Наприклад, згідно зі ст. 31 Закону України “Про статус народного депутата України”, посадові особи, які порушують депутатську недоторканність, перешкоджають у будь-якій формі здійсненню депутатських повноважень народним депутатом України, у разі його заяви про такі факти підлягають дисциплінарній, адміністративній або кримінальній відповідальності у порядку, встановленому законодавством України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

По-друге, парламентський імунітет як головна гарантія народних обранців, згідно з визначеннями переважної більшості науковців, містить такі головні складові, як депутатську недоторканність та депутатську невідповідальність, за якими регламентується правове становище парламентарія в процесі його діяльності. Однак ця гарантія на терені країн пострадянського простору, як правило, має абсолютний характер, сприяючи посиленню корумпованості в законодавчій владі і посилюючи процеси несправедливого перерозподілу національного багатства, а відтак і сприяючи первісному нагромадженню капіталу в цих державах, тоді як в високорозвинених країнах світу з усталеними демократичними традиціями вона має доволі обмежений і формальний характер, ніяким чином не впливаючи на процеси перерозподілу капіталу.

По-третє, наявність надмірної кількості регламентованих чинним законодавством України особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів наштовхує на думку про надзвичайне прагнення законотворців будь-яким чином виділити себе з-поміж основної маси громадян за рахунок порушення принципу рівності всіх перед законом, адже, як відомо, право одного закінчується там, де починається право іншого. Можливо, ці гарантії виконували позитивну роль під час боротьби новонародженої опозиції з офіційним тоталітарним режимом та в умовах становлення багатопартійності в Україні, але нині, разом з переходом від мажоритарної системи виборів до голосування за партійними списками вони почали відігравати відверто реакційну роль і вимагають негайного скорочення для послаблення соціальної напруги в суспільстві.

2.3. Головні аспекти відповідальності парламентарів

Набуття Україною статусу демократичної, соціальної і правової держави пов’язується, насамперед, з утвердженням принципів прямого і представницького народовладдя та підвищення відповідальності всіх суб’єктів політичної системи. Саме парламент виступає представницьким органом народу, обрання складу якого визначальною мірою залежить від політико-правової структурованості суспільства. З іншого боку, принцип народного суверенітету передбачає, що джерелом влади, в тому числі законодавчої, є народ, а парламент – один із органів держави, через який народ здійснює свій суверенітет у вигляді законодавчої функції [228. – С. 507].

Поряд із вищезазначеним, парламент, як орган державної влади України, здійснює ряд інших важливих функцій, зокрема функції контролю та установчу. У зв’язку з особливим місцем парламенту – Верховної Ради України – у системі органів державної влади, глобальністю здійснюваних нею функцій надзвичайно важливим є теоретичне розроблення інститутів відповідальності членів парламенту – народних депутатів України, оскільки саме вони є повноважними представниками українського народу у Верховній Раді України та відповідальними перед ним.

Відповідальність парламентарія викликає не менш жваві, ніж у випадку з депутатськими гарантіями та імунітетом, дискусії як у науковій сфері, так і в політичному житті суспільства. Суть дискусії полягає, власне кажучи, не стільки в тому, чи слід включати цей компонент до структури статусу депутата, скільки в тому, якого виду і в якій мірі він повинен її нести.

Безумовно, відповідальність – явище соціального походження, оскільки фактично є результатом оцінки суспільством діяльності певного суб’єкта суспільних відносин.

В іншому випадку мала б місце дещо дивна ситуація: по суті обов’язки, не застережені відповідальністю, перетворилися б на суб’єктивні права, а вимоги – на фікцію, оскільки відсутність санкцій за невиконання або неналежне виконання депутатом своїх функціональних обов’язків, передбачених чинним законодавством, або недодержання відповідних вимог об’єктивно сприяли б такому перетворенню.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Разом із тим вищезазначені спільні ознаки конституційної й політичної відповідальності не слід розглядати як підставу для їх ототожнення, на якому наполягають окремі дослідники [256. – С. 157]. Відмінність першого прояву соціальної відповідальності від другого полягає в тому, що політична відповідальність позбавлена характерних рис, притаманних юридичній і, зокрема, конституційно-правовій відповідальності .

Загалом система засобів політичної відповідальності суб’єктів конституційно-правових відносин є досить різноманітною за формою, починаючи від критики їхньої діяльності й закінчуючи пониженням у політичній посаді чи відстороненням від неї [257. – С. 19]. Проте разом із трансформацією депутатського мандата у вільний та відмовою через це від інституту відкликання народного депутата останні два засоби політичної відповідальності українського парламентарія, вочевидь, втратили свою актуальність.

Якщо більш детально зупинитись на депутатському імунітеті та його місці в системі відповідальності народних обранців, то побачимо, що окрім вказаних у Конституції України застережень щодо імунітету народного депутата України, обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності.

Із цього приводу А.В. Малько цілком справедливо зазначає, що подібні норми ставлять непробивний заслін для притягнення конкретного депутата до кримінальної відповідальності. Ця обставина виступає одним із привабливих моментів для проникнення в депутатський корпус злочинних осіб [146. – С. 19]. Таке становище, коли Закон України “Про статус народного депутата України” суперечить Конституції України в частині розширеного трактування принципу недоторканності народного депутата України, а також в частині декларованого Конституцією України принципу рівності громадян перед законом, є неприпустимим, що потребує негайного усунення вказаної суперечності. Загальною світовою тенденцією у розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження. Ця тенденція об’єктивно має знайти відображення в Конституції і законодавстві України [183].

В іншому випадку це провокуватиме виникнення політичної корупції. До форм політичної корупції відносять корупційний лобізм, корупційний протекціонізм, таємні внески на політичні цілі, внески на вибори з наступною розплатою державними посадами [187. – С. 105].

На думку А.Е. Жалінського [61. – С. 110], слід виділяти деякі критерії віднесення злочинів до груп діянь, пов’язаних з поняттями „політика”, „політичні”, і точніше визначити такий зв’язок. Ці критерії наступні: властивості суб’єктів діянь, котрі можуть бути визначені як носії політичної влади і відмежовані від посадових осіб, хоча б і таких, що займають державні посади; зв’язок діянь із здійсненням політичної влади; спрямованість посягань на правові блага, що лежать у сфері політики. При цьому політична влада повинна розумітися як формальна (державна, партійна), так і неформальна (нелегальна), що можливо належить екстремістським організаціям та іншим групам [187. – С. 110].

Слід звернути увагу на те, що конституційна відповідальність втрачає практичне значення, якщо в країні відсутня ефективна система контролю за діяльністю державних органів [156. – С. 125]. Саме тому пропозиція окремих авторів щодо надання Конституційному Суду України права притягати до конституційної відповідальності посадових осіб за рішенням вищих органів державної влади або Верховної Ради України видається такою, яка заслуговує уваги [125. – С. 92].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Країни розвинутої демократії давно використовують матеріальну відповідальність у формі несплати з метою оптимізувати діяльність членів парламенту. Закон про правові відносини членів німецького бундестаґу (Закон про депутатів) 1977 р. передбачає у випадку відсутності депутата на засіданнях і неучасті в поіменних голосуваннях при виборах органів чи осіб утримання із належних депутату грошових виплат. При наявності поважних причин (хвороба, вагітність тощо) утримують 30 марок за кожну неявку чи неучасть в поіменному голосуванні, а якщо поважних причин немає, утримана сума може сягати 150 марок (за даними на січень 1992 р.). У Греції до дисципліни відносяться більш суворо. Відповідно до ч.3 ст. 63 Конституції, якщо депутат протягом місяця невиправдано пропустив більше п’яти засідань, з його щомісячної винагороди утримують 1/30 частину за кожен випадок відсутності [79. – С. 509]. Найцікавіший досвід, на нашу думку, у Франції та деяких інших країнах, де розмір винагороди ділиться на дві частини; другу частину депутат може отримувати в залежності від відвідання ним засідань парламенту, постійних комісій, від активності в роботі [258. – С. 242]. Таке вирішення питання виплати депутатської винагороди може бути запроваджене та результативно використовуватися на теренах України як одна із дієвих форм матеріальної відповідальності народного депутата України.

Нині існує нагальна потреба в прийнятті окремого закону, що встановлював би межі цивільно-правової та матеріальної відповідальності, підстави та умови притягнення до цих різновидів юридичної відповідальності не тільки народних депутатів, але й інших посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, накладення покарання у вигляді відшкодування заподіяної шкоди тощо. При цьому ступінь цивільно-правової відповідальності народного депутата та міру покарання, на наш погляд, має визначати суд, у той час, як право визначення меж його матеріальної відповідальності повинно належати Голові Верховної Ради, а в разі відсутності останнього – його заступникам. Голові Верховної Ради як одному з чільних посадовців держави гарантується підвищений рівень особистої безпеки. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” йому гарантується безпека у місцях постійного і тимчасового перебування, а також протягом року після припинення його повноважень, за винятком випадків набуття законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Окрім того, статус керівника парламенту передбачає забезпечення безпеки членів його сім’ї, які проживають разом з ним або супроводжують його [197]. Натомість особиста безпека пересічного народного депутата забезпечується державною охороною лише в разі наявності загрози життю чи здоров’ю парламентарія за рішенням Президента України (ч. 3 та 4 ст. 7 Закону). До того ж, на відміну від Закону України “Про статус народного депутата України”, норми вищезгаданого закону не передбачають державну охорону для членів сім’ї народного депутата. Нагадаємо, що до набуття у 1998 р. чинності Законом України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” обов’язок забезпечення безпеки не лише Верховної Ради, але й окремих народних депутатів, покладався на голову парламенту. Він мав право визначати, які військові формування для цього необхідні; останні йому підпорядковувалися.

У сучасних умовах видається доцільним обмеження обсягу існуючого імунітету до терміну діяльності Верховної Ради України відповідного скликання, окрім випадків затримання народного депутата на місці злочину, та у випадку інкримінування народному депутату злочинів, що, відповідно до Кримінального Кодексу України, підпадають під категорію тяжких. Після вичерпання обсягу конституційно-правового статусу народного депутата України щодо парламентарія можуть здійснюватися будь-які слідчі дії, він може бути затриманий чи заарештований за злочини, здійснені ним до, під час чи після терміну його повноважень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Загалом, підвищення партійної дисципліни, та, відповідно, відповідальності, бачиться в цілому позитивним процесом, хоча з цього приводу існують доволі неоднозначні погляди. У спеціальній літературі досить часто обговорюється питання про ступінь зв’язаності парламентаріїв партійною дисципліною. Деякі західні політологи говорять про існування двох моделей взаємовідносин усередині парламентських фракцій: “британської” та “американської” [228. – С. 507]. Британська, на відміну від американської, передбачає більш жорстке підпорядкування партійній дисципліні. З огляду на це, доцільно вказати на “зворотний бік” підвищення ролі партійної відповідальності – виникає реальна небезпека домінування партії над парламентаріями. За М. Дюверже, дві категорії факторів пояснюють це: одні полягають у структурі партії, інші мають зовнішній характер. Фактори позапартійні відіграють другорядну роль. Доречно нагадати тут про вплив виборчого режиму: голосування за партійними списками і система пропорційного представництва сприяють домінуванню партій і до того ж дуже добре відповідає колективній структурі комуністичних і фашистських партій. Звернемо також увагу на конституційні положення, зобов’язуючі депутата деяких країн, виключеного з партії, знову проходити процедуру виборів, інші відводять доволі суттєву роль у функціонуванні зборів парламентським групам як єдиному цілому.

Істотну роль для парламентарія відіграє дисциплінарна відповідальність – вид юридичної відповідальності, яка полягає в обов’язку працівника відповідати перед роботодавцем за дисциплінарний проступок і зазнавати дисциплінарних санкцій, передбачених законодавством про працю. Дисциплінарна відповідальність поділяється на два види: дисциплінарні стягнення та заходи дисциплінарного впливу [254. – С. 431]. Дисциплінарна відповідальність застосовується і щодо народного депутата України, проте з певними особливостями, зумовленими, перш за все, специфікою його конституційно-правового статусу.

Очевидно, саме заходам дисциплінарного впливу український законодавець приділяє основну увагу. Зокрема, у разі невиконання депутатом своїх обов'язків у Верховній Раді або її органах, порушення ним встановленого порядку їх роботи питання про поведінку депутата може бути розглянуте Верховною Радою або утворюваними нею органами (ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України” [202]). Відповідно до регламенту Верховної Ради України [206], відсутність депутата на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано, допускається лише з поважних причин. Підставою для відсутності депутата на засіданнях Верховної Ради України чи її органів, які проводяться згідно з розкладом засідань, є виконання депутатом у цей же час доручень Верховної Ради України або її органів, якщо про такі доручення ними було прийнято відповідні рішення. Про відсутність депутата з зазначених підстав Голову Верховної Ради України повідомляє секретар відповідного органу Верховної Ради України.

Згідно зі ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України”, народний депутат України може бути виведений зі складу постійної чи тимчасової комісії Верховної Ради за систематичну неучасть в їх роботі. Рішення, прийняті Верховною Радою щодо депутата, який без поважних причин не бере участі у засіданнях Верховної Ради або її органів, друкуються в газетах – органах Верховної Ради України і органах місцевих рад, на території яких знаходиться виборчий округ цього депутата. Щомісяця і після закінчення кожної сесії Верховної Ради України в цих же газетах відповідно друкуються дані про відсутність народних депутатів України на сесії без поважних причин. Це положення знаходить своє підтвердження і в нормах статті 4.1.7. регламенту Верховної Ради України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Таким чином, особливості конституційно-правового статусу народного депутата України як особи, що покликана здійснювати функції державної влади, обумовлюють досить істотні особливості у встановленні відповідальності парламентаріїв за здійснювані ними протиправні діяння або свідоме чи несвідоме ухилення від покладених на них обов’язків. Вони більше підривають авторитет закону, розхитують основи стабільності правової соціальної держави, більш безпосередньо зачіпають інтереси держави, ніж правопорушення звичайних громадян. Коли протиправні діяння здійснюються через реалізацію функцій влади, вони становлять особливу небезпеку і значно підривають авторитет державної влади. Тільки той, хто діє як орган влади, може своїми діями компрометувати державну владу в особі її органів.

Разом з тим, повноваження влади, котрими наділені народні представники, дають їм більше можливостей здійснювати протиправні діяння, що робить їх більш небезпечними та ставить приватних осіб у більш беззахисне щодо народних депутатів становище. Народний депутат як особа, наділена повноваженнями влади, отримує більш легку можливість, користуючись ними, здійснювати протиправне діяння. Окрім того, парламентарій, як особа, що наділена повноваженнями влади, отримує можливість здійснювати такі правопорушення, котрі не можуть бути скоєні приватними особами (лобізм та інші посадові злочини). Усе це вимагає посилення відповідальності народних депутатів.

Питання щодо відповідальності народного депутата України ще потребують теоретичного дослідження та адекватного вимогам сучасності нормативного закріплення поряд із впровадженням ефективних механізмів її реалізації. При з’ясуванні даних питань слід враховувати необхідність дотримання рівності загального правового статусу особи та громадянина, а також специфіку правового модусу народного депутата України та необхідність чіткого окреслення форм юридичної відповідальності.

Висновки до розділу 2

Важлива роль морально-етичних норм та вимог у загальній культурі та правовому становищі народного депутата зумовлена тим, що виборці наділяють свого обранця відповідними владними повноваженнями для успішної реалізації своєї влади, носієм якої є народ. У демократичних правових системах електорат делегує своє право на вираження власної волі та здійснення публічної влади своїм представникам  народним депутатам, які публічно обираються шляхом демократичного волевиявлення виборців, а тому, виконуючи цю надзвичайно важливу для суспільства місію, докорінним чином впливають як на свій юридичний статус у цілому, так і на правовий імунітет зокрема.

Оскільки народний депутат обирається на свою посаду, до повноважень і гарантій якої входить юридичний імунітет та право здійснювати суверенітет народу через представництво народу чи його певної частини в окремій гілці державної влади, яка наділена повноваженнями законодавчого характеру для виконання певного політичного та соціального призначення, конституційно-правовий статус цієї посади обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями органу влади, до якого обрано народного депутата, та є однією з гарантій конституційного ладу держави, і тому парламентарі володіють особливою гарантією успішної реалізації їх повноважень у вигляді правової недоторканності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Ретельний аналіз особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів, які регламентуються чинним законодавством України, наштовхує на думку про постійно зростаюче прагнення депутатського корпусу будь-якою ціною набути вивищення над основною масою населення нашої держави через порушення принципу рівності всіх перед законом.

На наш погляд, зараз в Україні разом зі зміною системи виборів від мажоритарної до голосування за партійними списками зазначені гарантії набувають відверто негативного характеру і потребують негайного перегляду та зменшення для послаблення соціальної напруги й прискорення процесів становлення громадянського суспільства.

Теоретичне прагнення забезпечити недоторканність народних депутатів при здійсненні ними представницьких функцій на практиці перетворюється у зловживання з боку останніх, оскільки, усвідомлюючи свою безкарність, деякі з них вчиняють правопорушення, на які пересічні громадяни не наважилися б, усвідомлюючи неминучість застосування юридичних санкцій. Тому для стабільності сучасної конституційно-правової атмосфери необхідно значною мірою посилити відповідальність народних депутатів шляхом забезпечення максимальної прозорості їх діяльності, яка можлива лише за умови формування громадянського суспільства.

висновки

У дисертації на основі аналізу вітчизняного законодавства, конституційно-правових норм інших країн та ґрунтовного вивчення наукової літератури здійснено теоретичне узагальнення й вироблено нові підходи стосовно вирішення важливої наукової проблеми – регламентації правового інституту недоторканності народних депутатів в умовах переходу від мажоритарної виборчої системи до голосування за партійними списками одночасно зі зміною політичної форми правління від президентсько-парламентської на парламентсько-президентську.

Проведене дослідження дало змогу зробити такі висновки:

1. Ретельне вивчення історії виникнення і розвитку юридичного інституту недоторканності в конституційно-правових традиціях як високорозвинених держав світу, так і країн пострадянського простору на різних етапах їх історичної еволюції дозволяє стверджувати, що початки цього важливого юридичного інституту мали місце ще у первісних уявленнях давніх людей, котрі були зумовлені різноманітними заборонами, такими як табу та ін. Разом з появою майнової нерівності та посиленням соціальної стратифікації в суспільстві, які спричинили до утворення перших цивілізацій з різноманітними формами політичного устрою, все більшої ваги почала набувати роль окремих людей, які уособлювали державну та релігійну форми влади.

У процесі збільшення кількості збройних конфліктів і війн поміж різними державами в давні часи виникла міжнародна дипломатія. У зв’язку з цим поряд із релігійним та світським правовими імунітетами на історичній арені постає недоторканність послів іноземних країн. За часів поширення феодальних відносин в країнах Західної Європи панівною релігійною ідеологією стало християнство (католицизм). Саме тому найбільші правові привілеї та юридичну недоторканність і імунітет набула християнська церква, яка довгий час залишалась стрижнем всього духовного життя тогочасного суспільства. Водночас істотно розширився і правовий інститут імунітету світських феодалів. Така тенденція нерідко призводила до зростання процесів децентралізації державної влади і посилення феодальної роздробленості. На території українських земель історичні витоки інституту правової недоторканності сягають ще часів Київської Русі. У подальшому ця правова категорія істотною мірою еволюціонувала, що знайшло відображення у відповідних юридичних джерелах та збірках законодавчих актів різних часів. Загалом вивчення інституту правового імунітету з погляду історичної ретроспективи дозволяє стверджувати, що особливої актуальності ця юридична категорія набувала в умовах зростання соціальної напруженості та політичних суперечностей у суспільстві.

Порівняльний аналіз історичного розвитку правових конституційних систем різних держав дозволяє стверджувати, що у соціумі сформувались дві юридичні традиції визначення інституту парламентського імунітету – англо-американська, яка заснована на нормах прецедентного права і максимально зменшує роль недоторканності в народному представництві, та романо-германська, яка значною мірою захищає народних представників від дисциплінарного, адміністративного, кримінального та судового переслідування і базується на традиційному праві.

2. Те правове поле та законодавча база України, які існують у нинішній період і регламентують депутатський імунітет, є доволі недосконалими, адже містять значну кількість суперечностей, які Конституційний Суд України неодноразово спростовував своїми рішеннями. За нашим переконанням, у сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід стосовно визначення інституту депутатської недоторканності, тому що провідні фахівці конституційного права по-різному підходять до характеристики цієї категорії, що, у свою чергу. зумовлює зростання загальної напруженості у соціумі та збільшення різноманітних суперечностей. У зв’язку з тим, що всі сучасні процеси законотворення засновані на концепції традиційного права, це зумовлює появу різноманітних правових колізій у конституційному законодавстві, яке, за нашим переконанням, має ґрунтовно регламентувати всі аспекти гарантій депутатської діяльності.

Вважаємо, що запроваджені на законодавчому рівні за часів жорсткої боротьби новонароджених опозиційних демократичних сил з методами командно-адміністративного керівництва юридичні акти повинні були істотно посилити правовий захист представників опозиційного табору від свавілля адміністративно-партійного апарату і на той період були надзвичайно актуальними для пришвидшення процесів демократизації. Проте, одночасно з набуттям збалансованості різних політичних сил в законодавчій системі влади в Україні, ці правові документи почали гальмувати розвиток парламентаризму в нашій країні, негативно впливаючи на становлення громадянського суспільства та посилюючи зростання процесів зловживань і корумпованості в законодавчій гілці влади нашої держави.

Ретельне наукове дослідження питань сучасного правового імунітету та відповідальності депутатів місцевих рад в Україні наштовхує на думку про те, що до недавнього часу як органи попереднього слідства, так і судова влада, як правило, не звертали уваги на статус депутата у підсудних, тоді, коли вчинене правопорушення безпосередньо не було з цим пов’язане. Більше того, непоодинокими були випадки, коли ці факти навіть не фіксувались у протоколах судових слухань та вироках, хоча це могло докорінним чином змінити хід судових справ.

3. Високий правовий статус, яким володіє народний депутат через персональне публічне уособлення народовладдя завдяки делегуванню йому функцій виконувати волю виборців у законодавчій сфері державного керівництва, і який детально сформульований у Конституції України є обумовленим парламентською недоторканністю, яка має такі особливості, як час, зміст і обсяг набуття, а також порядок притягнення народного обранця до різних видів відповідальності у випадках здійснення ним дисциплінарних, адміністративних чи кримінальних правопорушень.

На нашу думку, всебічний науковий розгляд таких юридичних категорій, як «депутатська недоторканність» і «імунітет», показує багатоплановість підходів стосовно їх визначення. Водночас необхідно визнати, що в кожній із запропонованих нашими попередниками концепцій є спільна риса для всіх формулювань, яка визначається дослідником з власної точки зору, за своїми особистими політичними переконаннями, професійними заняттями, світоглядними позиціями та ін.

У цілому варто відзначити, що спільними рисами формулювань правової категорії «депутатська недоторканність (імунітет)» слід вважати її офіційне визначення в Основному Законі – Конституції України, що свідчить про істотну правову значущість і статичність цього поняття, адже воно є невід’ємною складовою правового статусу народних обранців. До того ж, депутатська недоторканність (імунітет) одночасно є конституційним принципом, який гарантується чинним законодавством України.

4. За переконанням дисертанта, у сучасній українській юридичній думці також відсутнє єдине бачення правової категорії депутатського імунітету. Такі дослідники, як М. Марченко, А. Малько та С. Мірошник переконані, що депутатська недоторканність – це особливі пільги, привілеї та правові переваги. На відміну від попередніх вчених такі відомі фахівці у галузі теорії конституційного права, як А. Ярматов та І. Недюха, переконані, що „імунітети” – це не привілей, і не пільги, а умови успішної та ефективної діяльності депутатів. Виходячи з вищесказаного, ми пропонуємо своє особисте визначення правової категорії „депутатська недоторканність (імунітет)”. На наш погляд, це один із вирішальних конституційних принципів, котрий в обов’язковому порядку має гарантуватися державою. До того ж, це складова частина юридичного статусу народного депутата, який юридично закріплений Конституцією і є вирішальною умовою успішного та ефективного виконання депутатами їх посадових обов’язків, що супроводжується спеціальним порядком притягнення до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, затримання або арешту.

У переважній більшості держав світу в сучасних умовах депутатським імунітетом наділені члени головних законодавчих органів влади. Депутатська недоторканність є невід’ємною традиційною складовою частиною загального забезпечення незалежності представницьких органів влади, захисту демократизму та парламентаризму. Проте, слід звернути увагу на ту закономірність, що у процесі історичного розвитку конституційно-правових систем та еволюції юридичного інституту депутатської недоторканності одночасно із загальним прогресом суспільства, який включає у себе економічний, політичний, громадянський, соціальний і культурний розвиток, загальні правові обсяги парламентського імунітету мають неухильну тенденцію до постійного скорочення у більш розвинених країнах світу.

У зв’язку з тим, що виборці уповноважують свого обранця відповідними владними повноваженнями для успішної реалізації своєї влади, носієм якої є народ, неабиякого значення набувають морально-етичні норми та вимоги в загальній культурі та правовому становищі народного депутата, який наділений правовою недоторканністю. У демократичних правових системах електорат делегує своє право на вираження власної волі та здійснення публічної влади своїм представникам  народним депутатам, які публічно обираються шляхом демократичного волевиявлення виборців і тому, виконуючи цю надзвичайно важливу для суспільства місію, докорінним чином впливають як на свій юридичний статус у цілому, так і на правовий імунітет зокрема.

5. Оскільки народний представник обирається на свою посаду, до повноважень і гарантій якої входить депутатська недоторканність та право здійснювати суверенітет народу за рахунок його представництва у законодавчій гілці державної влади для виконання відповідного політичного та соціального замовлення, конституційно-правовий статус цього посадовця обумовлюється конституційно-правовим статусом та функціями того законодавчого органу влади, до якого відбулося обрання народного депутата, який є одним із гарантів державного ладу країни і тому парламентарі наділяються особливою гарантією для посиленого юридичного захисту та успішної реалізації їх зобов’язань перед електоратом у вигляді правової недоторканності.

Через те, що вирішальною умовою набуття права депутатської недоторканності слід вважати наявність в особи депутатського мандату, який отримується після складання народним обранцем відповідної публічної присяги на вірність українському народу, можна вважати, що саме із цього моменту народний обранець отримує право юридичної недоторканності, як то вказується в Конституції та Законі України „Про статус народного депутата”. Разом із тим, через відсутність ефективного адміністративно-правового механізму позбавлення прав, притягнення до відповідальності та відкликання народних депутатів виникли умови для різноманітних посадових зловживань народних обранців, котрі, керуючись особистими інтересами, використовують високе становище представника народу у законодавчій владі перш за все для власного матеріального збагачення та покращення свого і своїх близьких становища.

Наявна нині в українському конституційному праві система гарантій народного депутата, уособленням якої є парламентський імунітет, є лише складовою частиною загального спеціального статусу народного депутата, а її функціонування визначається значною кількістю законодавчих і нормативних актів, які повинні досконало забезпечувати ефективне виконання народними обранцями їх посадових обов’язків та функціональних завдань. Сучасна правова наука визначає різні підходи до класифікації гарантій парламентаріїв, але жоден з них, на наш погляд, не є досить досконалим. Саме тому нинішня система депутатських гарантій у цілому і її законодавча регламентація вимагають перегляду, скорочення і спрощення, особливо в частині депутатського імунітету.

6. Правовий інститут депутатського імунітету, як вирішальна гарантія парламентаріїв, за формулюванням домінуючої частини науковців галузі конституційного права, поділяється на такі важливі головні складові частини, як парламентська недоторканність та невідповідальність народних обранців, за якими визначається юридичний статус народного обранця у процесі виконання ним його посадових завдань. Однак вищезгадана гарантія в конституційно-правових системах країн пострадянського простору, як правило, має доволі статичну специфіку та абсолютний характер, зумовлені консерватизмом й інерційністю посттоталітарного конституційного права, що призводить до зростання посадових зловживань народних депутатів і загального збільшення корумпованості в законодавчій гілці влади.

Ретельне вивчення наявних особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів, які регламентуються чинним законодавством України, наштовхує на думку про зростаюче прагнення народних депутатів набути вивищення над основною масою населення нашої держави через постійне порушення принципу рівності всіх перед законом, адже, як свідчить загальновідомий філософський принцип „право одного закінчується там, де починається право іншого”. Крім того, вищезазначені гарантії (найважливішою з яких є депутатська недоторканність) мають неухильну тенденцію до збільшення як у кількісному, так і в якісному відношенні і неминуче призводять до дисбалансу між різними гілками влади.

Нам видається, що загалом як усі ці гарантії, так і парламентський імунітет зокрема грали позитивну роль в умовах жорсткої політичної боротьби доволі слабкої новонародженої опозиції з офіційними тоталітарними режимами та під час структуризації багатопартійних політичних систем як в Україні, так і в інших державах пострадянського простору. Проте зараз одночасно зі зміною системи виборів від мажоритарної до голосування за партійними списками вони потребують негайного зменшення для послаблення соціальної напруги та посилення процесів становлення громадянського суспільства.

7. У цілому специфіка конституційно-правового становища народного депутата України як посадовця, який наділений правовим імунітетом і повинен реалізовувати функції державної влади на законодавчому рівні, обумовлює доволі значні особливості у встановленні відповідальності парламентаріїв за вчинені ними протизаконні діяння або свідоме чи несвідоме ухилення від виконання покладених на них високих обов’язків. У сучасних умовах народні депутати через зловживання депутатською недоторканністю та панування в їх середовищі меркантильного приватновласницького інтересу підривають віру людей в торжество права, справедливе правосуддя й авторитет закону. Коли протиправні діяння реалізовуються через здійснення функцій влади вони становлять особливу небезпеку і докорінним чином підривають авторитет державної влади.

Проблеми правової недоторканності і відповідальності народних обранців ще потребують ґрунтовного теоретичного вивчення та фундаментального й адекватного вимогам сучасності нормативного закріплення в чинному законодавстві поряд із впровадженням і забезпеченням функціонування ефективних механізмів їх реалізації. На наш погляд, при вивченні цих питань перш за все доцільно враховувати необхідність дотримання рівності загального правового статусу особи та громадянина, а також специфіку наявного правового модусу народного депутата України та необхідність ретельного визначення форм правової відповідальності.

8. Робиться припущення, що в умовах формування громадянського суспільства, правової культури та юридичного поля в українській державі депутатська недоторканність набула відкрито негативного змісту тому, що вона істотним чином почала сприяти посиленню процесів криміналізації у середовищі законодавчої гілки влади і зростанню соціальної стратифікації, майнової диференціації та посиленню соціальної напруги у суспільстві. Процеси первісного нагромадження капіталу (з усіма відповідними наслідками) в Україні ще не завершилися і тому політичне лобіювання певними фінансово-олігархічними групами своїх прагматичних інтересів через законодавчий орган влади для посилення концентрації капіталу за рахунок маніпулювання парламентським імунітетом набуло значного поширення. Саме ці чинники і зумовили регулярне порушення одного з найголовніших принципів конституційного права про рівність всіх громадян перед законом. Тож депутатська недоторканність у тому вигляді, в якому вона є в Україні, гальмує процеси демократизації влади і становлення громадянського суспільства.

Дисертант пропонує внести зміни до Закону України „Про статус народного депутата”, якими б можна було прив’язати обсяги матеріального забезпечення та заробітної плати народних представників до величини мінімальної заробітної плати та обсягів споживчого кошика, які щорічно приймаються Верховною Радою України разом із бюджетом на поточний рік.

Так, приміром, якщо обсяги матеріального утримання парламентаря не перевищуватимуть 3-х неоподаткованих мінімумів, а їх заробітна плата – 5-х, то вивільнення відповідних фінансових ресурсів дасть змогу забезпечити повноцінне виконання всіх державних соціальних програм, тим самим утвердивши панування принципу соціальної справедливості в нашій країні.

Крім того, враховуючи зарубіжний досвід, доцільно ввести таку норму закону, за якою б будь-яке підвищення плати та обсягів матеріального утримання у народному представництві поширювалось не на чинних парламентарів, а на майбутній склад депутатського корпусу після проведення виборів.

СПИСОК використаних ДЖЕРЕЛ і ЛІТЕРАТУРИ

  1. Акутаев Р. М. Некоторые аспекты борьбы с искусственно­латентной преступностью / Р. М. Акутаев // Государство и право.  1999.  № 3.  С. 4452.

  2. Александренко В. Н. Международное право Рима / В. Н. Александренко // Древнее право. – 1999. – № 1 (4). – С. 206–218.

  3. Аннерс Э. История европейского права / Эрик Аннерс; РАН, Институт Европы ; В. Н. Шенаев (отв.ред.). – Москва : Наука, 1996. – 395 с.

  4. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран : Учеб. пособие / Арановский К. В. – 3-е изд., доп. и перераб. – Москва : Форум; ИНФРА-М, 2000. – 488 с. – (Высшее образование).

  5. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов / Баглай М. В. – Москва : НОРМА, 2002. – 684 с.

  6. Багрій Х. Iнтерв'ю з депутатом. Борис Безпалий: «За всю історію України ці вибори найбільш демократичні» [Електронний ресурс] / Христина Багрій // Інформаційно-аналітичний веб-портал “Депутат”. 28.03.2006 р. – Режим доступу : .ua.

6а. Баймуратов М. О. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні : Монографія / М. О. Баймуратов, В. А. Григор'єв. – О. : Юрид. л-ра, 2003. – 192 с. – Бібліогр. : с. 173–191.

  1. Баймуратов М. О. Правовий статус народного депутата України / М. О. Баймуратов, Нгуєн Ань Туан // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.  1998.  № 4. – С. 3–7.

  2. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения / Милан Бартошек ; пер. с чешск. Ю. В. Пресняков. – Москва : Юрид. лит., 1989. – 448 с. : ил.

  3. Безуглов А. А. Советский депутат. Государственно-правовой статус / Безуглов А. А. – Москва : Юрид. лит., 1971. – 221 с.

  4. Безуглов А. А. Теоретические проблемы правового статуса советского депутата: автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 “Государственное право и управление; советское строительство; административное право” / А. А. Безуглов. – Москва, 1971. – 39 с.

  5. Берман Гарольд Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Берман Гарольд Дж. – [2-е изд.]. – Москва : Издат. Москов. ун-та [и др.], 1998. – 624 с.

  6. Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституційне право” / О. М. Биков. – К., 2001. – 16 с.

  7. Боброва Н. А. Ответственность в системе гарантий конституционных норм : (Государственно-правовые аспекты) / Н. А. Боброва, Т. Д. Зражевская. – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. – 154 с.

  8. Богачова О. В. Законотворчий процес в Україні / Богачова О. В., Зайчук О. В., Копиленко О. Л. ; В. О. Зайчук (ред.). – К. : Реферат, 2006. – 424 с. – (Серія "Енциклопедія законодавства"). – На обкл. авт. не зазнач.

  9. Богачова О. В. Законотворчий процес зарубіжних країн / Богачова О. В., Зайчук О. В., Копиленко О. Л. ; В.О. Зайчук (ред.). – К. : Реферат, 2006. – 656 с. – (Серія "Енциклопедія законотворчості"). – На обкл. авт. не зазнач. – Бібліогр. : с. 646–653.

  10. Богданова Н. А. Система науки констуционного права / Богданова Н. А. – Москва : Юристъ, 2001. – 256 с. – (Res cottidiana). – Библиогр. в подстрочных ссылках.

  11. Большая советская энциклопедия / [Гл. ред. А. М. Прохоров]. В 30 т. Т. 10 : Ива – Италики. – Изд. 3-е. – Москва : Советская энциклопедия, 1972. – 591 с.

  12. Большая советская энциклопедия / [Гл. ред. А. М. Прохоров]. В 30 т. Т. 17 : Моршин – Никши. – Изд. 3-е. – Москва : Советская энциклопедия, 1974. – 616 с. : ил.

  13. Большой юридический энциклопедический словарь / [авт.-сост. А. Б. Барихин]. – Москва : Книжный мир, 2003. – 720 с. – Библиогр. : с. 719.

  14. Бондаренко Г. Тягар депутатської недоторканності / Г. Бондаренко // Голос України.  2005.  № 111 (3611).  С. 1.

  15. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность. (Очерк теории) / Братусь С. Н. – Москва : Юрид. лит., 1976. – 215 с. – (Всес. НИИ сов. законодательства).

  16. Валяровский Ф. И. Иммунитет как общеправовая категория [Электронный ресурс] / Ф. И. Валяровский, Ю. М. Гайдидей // Труды юридического факультета Северо-Кавказского государственного технического университета / Под ред. М. А. Удовыдченко (гл. ред.) [и др.]. – Ставрополь : Изд-во СевКавГТУ, 2005. – Вып. 8. – С. 6–14. – Библиогр. : с. 14. – Режим доступа к сборн. : /articles/law/08/01.pdf/file_download.

  17. Варул П. А. Некоторые характеристики правовой ответственности / П. А. Варул, И. Н. Грязин // Учёные записки Тартусского ун-та. – Вып. 609. – 1982. – С. 9096.

  18. Васильев В. И. Демократический централизм в системе Советов / Васильев В. И. – Москва : Юридическая литература, 1973. – 231 с.

  19. Венедиктов В. С. Юридическая ответственность в трудовых правоотношениях: теория и практика / Венедиктов В. С. ; УМК ВО. Укр. юрид. академия. – К., 1993. – 81 с.

  20. Виндельбанд В. Платон / Вильгельм Виндельбанд. – К. : Зовнішторгвидав України, 1993. – 176 с.

  21. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України "Про внесення змін до статті 80 Конституції України" вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статті 80 Конституції України) від 05.12.2000 р. № 3-в/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 50. – Ст. 2173.

  22. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України "Про внесення змін до статті 98 Конституції України" вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про зміни до статті 98 Конституції України) від 21.12.2000 р. № 4-в/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – Ст. 2276.

  23. Волкова Н. С. Вопросы парламентского иммунитета в правовых позициях Конституционного Суда Российской Федерации / Н. С. Волкова // Административно-правовое регулирование в сфере экономических отношений. – Москва, 2001. – С. 210214. – Библиогр. в подстрочных ссылках.

  24. Волкотруб С. Г. Імунітет і проблеми його захисту в кримінальному судочинстві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Волкотруб Сергій Григорович. – Х., 2003. – 192 с.

  25. Волкотруб С. Г. Імунітет у кримінальному процесі України : Монографія / Волкотруб С. Г. – Х. : Консум, 2005.  144 с.

  26. Волошин Ю. О. Конституційно-правові засади самоорганізації національних меншин в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституційне право” / Ю. О. Волошин. – К., 2001. – 20 с.

  27. Воронов М. Депутатская неприкосновенность – необходимость или привилегия? / М. Воронов // Бизнес-информ. – 1999. – № 7–8. – С. 27–29.

  28. Головченко В. Функціональна недоторканність: право чи привілей? / Валентин Головченко // Юридичний вісник України. – 2000. – № 7. – С. 4.

  29. Грабовский С. Неприкосновенный парламентаризм: политический психоанализ / С. Грабовский // Зеркало недели. – 1998. – № 46. – С. 9.

  30. Гребёнкина Н. Гарантии последующего трудоустройства для выборных лиц / Н. Гребёнкина // Российская юстиция. – 2002. – № 10. – С. 25–26.

  31. Григорук Н. Г. Деякі аспекти народного депутата / Н. Г. Григорук // Держава і право : Збірн. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 12. – С. 124–128.

  32. Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституційне право”/ Н. Г. Григорук. – К., 2004. – 21 с.

  33. Григорук Н. Г. Непорушність повноважень народних депутатів України / Н. Г. Григорук // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 2. – С. 3038.

  34. Григорук Н. Г. Проблеми відповідальності народного депутата України / Н. Г. Григорук // Держава і право : Збірн. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 14. – С. 151160.

  35. Грушанська Н. І. Відповідальність і контроль щодо діяльності парламентаріїв України та європейських країн / Н. І. Грушанська // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем : матеріали міжнар. наук. конф. – К., 2000. – С. 165168.

  36. Грушанська Н. І. Правові засади депутатської етики (на досвіді парламенту України) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституційне право” / Н. І. Грушанська. – К., 1999. – 16 с.

  37. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Гуменюк Б. І. – К. : Либідь, 2004. – 248 с.

  38. Даєш наручники для депутатів! [Електронний ресурс] // Коментарі. – 2006. – Режим доступу : .

  39. Даев В. Г. Иммунитеты в уголовно-процессуальной деятельности [Электронный ресурс] / В. Г. Даев // Правоведение. – 1992.  № 3. – С. 48–52. – Режим доступа : /magazine/article.asp?magID=5&magNum=3&magYear=1992&articleID=156245.

  40. Данилов И. С. Депутатский (парламентский) мандат в Российской Федерации : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституционное право; муниципальное право” [Электронный ресурс] / И. С. Данилов. – Москва, 2002. – Режим доступа : /wavtor.shtm.

  41. Дёмин Ю. Г. Статус дипломатических представительств и их персонала / Дёмин Ю. Г. – Москва, 1995. – 208 c.

  42. Депутат парламента в зарубежных государствах / [Д. А. Ковачёв (отв. ред.)]. – Москва : Юрид. лит., 1995. – 112 с.

  43. Депутатська недоторканність: Сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз / [Задорожній О. В., Добкін М. М., Селіванов А. О., Харитончук М. В.] ; О. В. Задорожній (заг.ред.). – К. : Логос, 2004. – 287 с.

  44. Депутатські привілеї: зарубіжний досвід та пропозиції для України : інформаційно-аналітичне дослідження [Електронний ресурс] / Ковриженко Д. [та ін.].  К. : Лабораторія законодавчих ініціатив, 2007. – Режим доступу : .ua.pdf.

  45. Джумагельдієва Г. Д. Правове регулювання цін і ціноутворення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 “Господарське право; господарсько-процесуальне право” / Г. Д. Джумагельдієва. – Донецьк, 2004. – 18 с.

  46. Дмитрушко В. М. Парламентаризм в Україні другої половини ХІХ ст.  1920 р.: історіографія : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.06 “Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни” / В. М. Дмитрушко.  К., 2007.  20 с.

  47. Довбня В. Законодавство УНР про недоторканність особи членів Української Центральної Ради / В. Довбня // Юридичний вісник України. – 2002. – № 45. – С. 14.

  48. Дошкульний М. Депутатська недоторканність: що це? Зло чи добро? / М. Дошкульний  Столиця.  1998.  №14 (59).  С. 3.

  49. Дубенко С. Д. Державна служба і державні службовці в Україні : Навч.-метод. посіб. / Світлана Дмитрівна Дубенко ; Н. Р. Нижник (ред.). – К. : Ін Юре, 1999. – 242 с. – Бібліогр.: с. 162–166.

  50. Дурденевський В. Н. Понятие дипломатического иммунитета [Электронный ресурс] / В. Н. Дурденевський, М. П. Блищенко // Правоведение. – 1962. – № 4. – С. 120–127. – Режим доступа : /magazine/article.asp?magID=5&magNum=4&magYear=1962&articleID=1129857.

  51. Дюги Леон. Конституционное право. Общая теория государства / Леон Дюги. – Репр. воспр. изд. 1908 г. – Одеса : Юридична література, 2005. – XXX, 959 с. – (Антология европейской юридической мысли).

  52. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950 р. // Голос України. – 2001. – № 3. – С. 68.

  53. Еллинек Г. Право современного государства / Георг Еллинек. – Т. 1, кн. 3  : Общее учение о государстве. – Санкт-Петербург, 1908. – 470 с.

  54. Ерыгин А. А. Роспуск парламента как санкция конституционной ответственности: основания и ограничения / А. А. Ерыгин // Проблемы правовой ответственности государства, его органов и служащих : материалы “круглого стола”. – Белгород, 2000. – С.134140.

  55. Жалинский А. Э. Об изучении коррупции в сфере политики / А. Э. Жалинский // Политическая коррупция в России (Материалы “круглого стола”) // Государство и право. – 2003.  № 3. – С. 109–111.

  56. Жижиленко А. А. О безответственности народных представителей / А. А. Жижиленко // Юридические записки, изд. Демидовским юридическим лицеем. – Ярославль, 1913. – Вып. 4 (18). – С. 163–217.

  57. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 3.  С. 13.

  58. Законодательство Древней Руси. – Москва : Юридическая литература, 1984. – 478 с.

  59. Зимина Л. А. Морис Дюверже и его книга “Политические партии” / Л. А. Зимина // Дюверже Морис. Политические партии / Морис Дюверже ; А. Д. Кириллов (науч.ред.) ; Л. А. Зимина (пер. с фр.). – Москва : Академический Проект, 2002. – С. 3–12.

  60. Зиновьев А. В. Статус народного депутата в СССР: (Проблемы теории и практики) / Зиновьев А. В. ; М-во высш. и сред. спец. образования СССР. – Ленинград : Изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1987. – 159 [2] с.

  61. Измайлов Д. К. О статусном регулировании публичной службы / Д. К. Измайлов // Право и политика.  2002.  №2 (26). – С. 25–28.

  62. Кампо В. М. Виступ голови Товариства конституційного права / В. М. Кампо // Депутатська несумісність в Україні (проблеми теорії і практики) : матеріали „круглого столу”. – К. : Юридична книга. – 1999. – С. 2024.

  63. Кислий П. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду / П. Кислий, Ч. Вайз. – К. : Абріс, 2000. – 414 с. – Бібліогр. : с. 397–407.

  64. Ковалёв С. И. История Рима / Ковалёв С. И. – Санкт-Петербург : Полигон, 2003. – 864 с.

  65. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII : в ред. від 22.05.2008 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1971. – № 50 (додаток). – Ст. 375.

  66. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х : в ред. від 15.04.2008 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – № 51 (додаток). – Ст. 1122.

  67. Колосова Н. М. Конституционная ответственность в Российской Федерации: Ответственность органов государственной власти и иных субъектов права за нарушение конституционного законодательства Российской Федерации / Н. М. Колосова. – Москва, 2000. – 192 с.

  68. Колосова Н. М. Оставьте неприкосновенность депутатам Государственной думы / Н. М. Колосова  Конституционное правосудие в странах СНГ и Балтии : Дайджест официальных материалов и публикаций в периодической печати / Российская Федерация. Конституционный суд. Отдел по обеспечению деятельности полномочного представителя Президента Российской Федерации. – Москва, 2000.  № 9.  С. 151–154.

  69. Конституции государств – участников СНГ / Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ ; Л. А. Окуньков (ред.) [и др.]. – Москва : НОРМА : ИНФРА-М, 2001. – 716 с.

  70. Конституции зарубежных государств : Учеб. пособие / [сост. В. В. Маклаков]. – 4 изд., перераб. и доп. – Москва : Волтерс Клувер, 2003. – 594 с.

  71. Конституции зарубежных стран : сборник / [сост. Дубровин В. Н.]. – Москва : Юрлитинформ, 2006. – 446 с.

  72. Конституции стран СНГ и Балтии : Учеб. пособие / Московская гос. юридическая академія ; [сост. сб., авт. введ. и вступ. ст. к конституциям Г. Н. Андреева]. – Москва : Юристъ, 1999. – 640 с. – (Res cottidiana).

  73. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : Учебник для студ. юрид. вузов и фак. В 4 т. Т. 1–2 : Общая часть / [Андреева Г. Н., Андреева И. А., Будагова А. Ш. и др.] ; Б. А. Страшун (отв.ред.). – 2. изд., испр. и доп. – Москва : БЕК, 1996. – 778 с.

  74. Конституционное право : Словарь / [ред. В. В. Маклаков]. – Москва : Юристъ, 2001. – 560 с.

  75. Конституционное право зарубежных стран : Учебник для вузов / [Баглай М. В., Гуреева Н. П., Даниленко В. Н. и др.] ; Московский гос. ин-т международных отношений (ун-т) МИД РФ. – Москва : НОРМА, 1999. – 832 с.

  76. Конституції нових держав Європи та Азії / Українська правнича фундація ; [наук. ред. В. Шаповал ; упоряд. С. Головатий]. – К. : Право, 1996. – 544 с.

  77. Конституційне право України : Підручник для студ. юрид. спец. вищих закладів освіти / НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; В. Ф. Погорілко (ред.). – 2-е вид., доопрац. – К. : Наукова думка, 2000. – 732 с.

  78. Конституція Великого герцогства Люксембург від 17.10.1868 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864843.htm.

  79. Конституція Грецької Республіки від 11.06.1975 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864887.htm.

  80. Конституція Естонської Республіки від 28.06.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864919.htm.

  81. Конституція Ірландської Республіки від 29.12.1937 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864893.htm.

  82. Конституція Італійської Республіки від 27.12.1947 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864831.htm.

  83. Конституція Князівства Ліхтенштейн від 05.10.1921 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864841.htm.

  84. Конституція Князівства Монако від 17.12.1962 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864851.htm.

  85. Конституція Королівства Бельгія від 17.02.1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864873.htm.

  86. Конституція Королівства Данія від 05.06.1953 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864891.htm.

  87. Конституція Королівства Іспанія від 27.12.1978 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864829.htm.

  88. Конституція Королівства Норвегія від 17.05.1814 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864855.htm.

  89. Конституція Королівства Швеція від 27.02.1974 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864917.htm.

  90. Конституція Латвійської Республіки від 15.02.1922 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864837.htm.

  91. Конституція Литовської Республіки від 25.10.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864839.htm.

  92. Конституція Республіки Білорусь від 24.11.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864871.htm.

  93. Конституція Республіки Болгарії від 13.07.1991 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864875.htm.

  94. Конституція Республіки Вірменії від 05.07.1995 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864869.htm.

  95. Конституція Республіки Грузії від 24.08.1995 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864889.htm.

  96. Конституція Республіки Ісландії від 17.06.1944 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864827.htm.

  97. Конституція Республіки Казахстан від 30.08.1995 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864833.htm.

  98. Конституція Республіки Македонії від 17.11.1991 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864845.htm.

  99. Конституція Республіки Мальти 1964 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864847.htm.

  100. Конституція Республіки Польщі від 02.04.1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864857.htm.

  101. Конституція Республіки Словенія від 23.12.1990 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864903.htm.

  102. Конституція Республіки Таджикистан від 06.11.1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_41200.htm.

  103. Конституція Республіки Хорватія від 22.12.1990 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864911.htm.

  104. Конституція Словацької Республіки від 01.09.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864901.htm.

  105. Конституція Союзної Республіки Югославія від 27.04.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864921.htm.

  106. Конституція Турецької Республіки від 07.11.1982 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864905.htm.

  107. Конституція Туркменістану від 18.05.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_41300.htm.

  108. Конституція Угорської Республіки від 18.08.1949 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864883.htm.

  109. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

  110. Конституція Фінляндської Республіки від 11.06.1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864909.htm.

  111. Конституція Французької Республіки від 04.10.1858 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864895.htm.

  112. Конституція Чеської Республіки від 16.12.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864913.htm.

  113. Конституція Швейцарської Конфедерації від 18.04.1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864915.htm.

  114. Конституція Японії від 03.11.1946 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_60000.htm.

  115. Копиленко О. Л. Держава і право України. 1917 – 1920 : Навч. посібник / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. – К. : Либідь, 1997. – 208 с.

  116. Костецька Т. А. Право на інформацію в Україні / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького ; Вища школа права ; Костецька Т. А. – К., 1998. – 39 с.

  117. Корф С. А. Русское государственное право / Корф С. А. – Ч. 1. – Москва : Скоропеч. А. А. Левенсон, 1915.  321 с.

  118. Котков Д. Зачем депутату иммунитет / Д. Котков // Труд.  2000.  № 28.  С. 3.

  119. Красникова А. Конституционная ответственность в современном украинском конституционализме / А. Красникова // Юридический вестник. – 2001. – № 2. – С. 90103.

  120. Краснов М. А. Ответственность в системе народного представительства : автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституционное право; муниципальное право” / М. А. Краснов. – Москва, 1993. – 32 с.

  121. Краснов М. А. Ответственность в системе народного представительства: Методологические подходы / Краснов М. А. ; РАН, Институт государства и права {Москва}. – 2-е изд. – Москва, 1995. – 55 с.

  122. Кривенко Л. Т. Законодательная деятельность Верховных Советов союзных республик (проблемы теории и практики) : автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 “Государственное право и управление; советское строительство; административное право” / Л. Т. Кривенко. – К., 1987. – 32 с.

  123. Криза набутого імунітету. Дискусії про недоторканість депутатів місцевих рад [Електронний ресурс]. – Режим доступу : .ua/index.php.

  124. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ : в ред. від 07.05.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 2526. – Ст. 131.

  125. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. № 1001-05 : в ред. від 07.05.2008 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.

  126. Кругляк Б. А. Історія економічних вчень : Навч. пос. / Б. А. Кругляк, В. Б. Молчанов. – Житомир : ІПСТ, 2001. – 112 с.

  127. Курс международного права. В 7 т. Т. 4 : Отрасли международного права / АН СССР, Ин-т государства и права ; Отв. ред. И. И. Лукашук. – Москва : Наука, 1990. – 270 с.

  128. Кутафин О. Е. Неприкосновенность в конституционном праве Российской Федерации / Кутафин О. Е. – Москва : Юристь, 2004. – 407 с.

  129. Кутафин О. Е. Предмет конституционного права / Кутафин О. Е. – Москва, 2001. – 444 с.

  130. Лазаревский Н. И. Лекции по русскому государственному праву. В 2 т. Т. 1 : Конституционное право [Электронный ресурс] / Лазаревский Н. И. – Санкт-Петербург : Тип. акц. общ. “Слово”, 1910  479 с. – Режим доступа : /book4.htm.

  131. Лафитский В. И. Основы конституционного строя США / Лафитский В. И. – Москва : Норма, 1998. – 272 с.

  132. Лесик А. Недоторканність – гарантія, але не привілей / А. Лесик // Юридичний вісник України. – 2005. – № 42. – С. 24.

  133. Лінецький С. Депутатський імунітет – pro i contra / С. Лінецький // Юридичний вісник України. – 1999. – № 10. – С. 1 ; № 11. – С. 5.

  134. Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб’єкти / О. Майданник // Право України. – 2001. – № 2. – С. 9295.

  135. Максимов В. А. Неприкосновенность депутата как одно из условий эффективности его деятельности / В. А. Максимов // Актуальные проблемы работы органов внутренних дел : Сборник научных трудов адъюнктов и соискателей. – Москва, 1997. – С. 5059.

  136. Малаш Т. А. Принцип неотвратимости юридической ответственности : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория и история права и государства; история правовых учений” / Т. А. Малаш. – Москва, 1996. – 20 с.

  137. Малько А. В. Иммунитеты в праве: общетеоретические проблемы / А. В. Малько // Вестник Волжского университета им. В. И. Татищева. Серия : Юриспруденция. – Тольятти : Изд-во Волжского ун-та, 1999. – Вып. 6. – С. 302–310.

  138. Малько А. Право отзыва, или Императивный мандат / А. Малько, В. Синюков // Народный депутат. – 1992. – № 8. – С. 92–95.

  139. Малько А. В. Правовой иммунитет: теоретические и практические аспекты / А. В. Малько, С. Ю. Суменков // Журнал российского права.  2002.  № 2.  С. 1623.

  140. Малько А. В. Правовые иммунитеты / А. В. Малько [Электронный ресурс] // Правоведение. – 2000.  №6. – С. 11–22. – Режим доступа к статье : /magazine/article.asp?magID=5&magNum=6&magYear=2000&articleID=172575.

  141. Мальцев Г. Будет ли у нас настоящий парламент? / Г. Мальцев, А. Экимов // Народный депутат. – 1992. – № 7. – С. 23 –29.

  142. Мариненко О. Відповідальність відновлено. За роботу, товариші! / О. Мариненко // Дзеркало тижня. – 2006. – №13 (592).  С. 1.

  143. Марків В. Одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користуються імунітетом (окремі аспекти) / В. Марків // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 8. – С. 4144.

  144. Маркс К. Капитал / Карл Маркс // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. В 30 т. Т. 23 [К. Маркс. Капитал. Критика политической экономии. Т. 1, кн. 1 : Процесс производства капитала / Подгот. к печати А. И. Малыш]. – 2-е изд. – Москва : Госполитиздат, 1960. – VI, 907 с. с факс., 1 л. портр.

  145. Матвеева О. М. Правовое положение депутата в парламентах стран Западной Европы : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Матвеева Ольга Михайловна. – Екатеринбург, 1994. – 225 с.

  146. Международное право в документах : Сб. документов. – Москва, 1964. – 480 с.

  147. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України / Мелащенко В. Ф. – К., 1995. – 240 с.

  148. Мельник О. В. Конституційно-правова відповідальність органів державної влади: питання сутності / О. В. Мельник // Вісник Запорізького юридичного інституту : наук.-практ. збірник / Гол. ред. М. В. Тищенко. – Запоріжжя, 2000. – № 1 (10). – С. 1115.

  149. Меркуров Г. С. Депутатская неприкосновенность / Г. С. Меркуров, Б. В. Чернов // Советское государство и право. – 1972. – № 2. – С. 9098.

  150. Мечиков В. В. Некоторые аспекты соотношения конституционной и политической ответственности / В. В. Мечиков // Проблемы правовой ответственности государства, его органов и служащих : материалы “круглого стола”. – Белгород. – 2000. – С. 120126.

  151. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи / Попереднє слово Л. Кравчука; упоряд. і авт. комент. Ю. К. Качуренко. – 2. вид. – К. : Наукова думка, 1992. – С. 3658.

  152. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // Закон і бізнес. – 1999. – № 1.  С. 4.

  153. Мижуев П. Г. Народное представительство и законодательные собрания в главных странах современного мира / Мижуев П. Г.  Санкт-Петербург, 1906.  440 с.

  154. Мирошник С. В. Правовые стимулы в российском законодательстве : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория и история права и государства; история правовых учений” / С. В. Мирошник. – Ростов-на-Дону, 1997. – 26 с.

  155. Михлин А. Всегда ли депутат неприкосновенен? / А. Михлин // Российская газета. – 1994. – № 27. – С. 4.

  156. Муравин А. Депутатская неприкосновенность и уголовно-процессуальный закон / А. Муравин // Юридический вестник. – 1997. – № 1. – С. 102–104.

  157. Назаров Б. Л. О юридическом аспекте позитивной социальной ответственности / Б. Л. Назаров // Советское государство и право. – 1981. – № 10. – С. 29–38.

  158. Наливайко Л. Позитивний та ретроспективний аспекти конституційно-правової відповідальності / Лариса Наливайко // Нова політика. – 1999. – № 3. – С. 5457.

  159. Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій конституційної відповідальності в сучасній конституційній теорії / Лариса Наливайко // Право України. – 1999. – № 10. – С. 4551.

  160. Недюха І. Під ковпаком «силовиків», або Кому потрібна депутатська «доторканість» / І. Недюха // Демократична Україна. – 1995. – 2 грудня. – С. 2.

166а. Нижник Н. Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе : Монография / Н. Р. Нижник ; НАН Украины, Ин-т гос-ва и права. – К., 1995. – 207 с.

  1. Нудненко Л. А. Депутат Верховного Совета СССР. (Правовой статус) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Государственное право и управление; советское строительство; административное право” / Л. А. Нудненко. – Москва, 1975. – 22 с.

  2. О статусе судей и судебной системе // Российская юстиция. – 2001. – № 8. – С. 28.

  3. О статусе члена Совета Федерации и статусе депутата Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации : Федеральный закон от 08.05.1994 г. № 3–ФЗ : в ред. от 04.08.2001 г. // Собрание законодательства Российской Федерации . – 2001. – № 32. – Ст. 3317.

  4. Общая теория государства и права : Академический курс. В 3 т. Т. 3. / [Под ред. М. Н. Марченка]. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – Москва : ИКД „Зерцало-М”, 2002. – 528 с.

  5. Омельченко Г. «Що не день, то злочин. Хто при владі покрива своїх!» / Г. Омельченко, А. Єрмак, М. Мельник // Голос України. – 1995.  № 86. – С. 13.

171а. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії / Н. М. Оніщенко ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2002. – 352 с. – Бібліогр. : с. 319–348.

  1. Онопенко В. Депутатська недоторканність: за і проти / В. Онопенко // Голос України. – 1999. – № 47. – С. 8.

172а. Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку : Навч. посіб. / Кол. авт. : Н. Р. Нижник, С. Д. Дубенко, Н. Г. Плахотнюк [та ін.] ; За заг. ред. Н. Р. Нижник. – К. ; Івано-Франківськ : ЗАТ “Нічлава”, 2003. – 288 с. – Бібліогр. : с. 191–194.

  1. Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини від 23.05.1949 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /doc_3864885.htm.

  2. Очерки конституционного права иностранных государств / [Под ред. Д. А. Ковачева]. – Москва, 1999. – 372 с.

  3. Павленко Р. М. Парламентська відповідальність уряду: світовий та український досвід / Павленко Р. М. – К. : КМ Академія, 2002. – 253 с. – (Праці викладачів НаУКМА). – Бібліогр. : с. 218–253.

  4. Памятники русского права / Под ред. [и предисл.] С. В. Юшкова. Вып. 2 : Памятники права феодально-раздробленной Руси XII – XV вв. / [сост. А. А. Зимин]. – Москва : Госюриздат, 1953. – 442 с.

  5. Патюлин В. А. Государство и личность в СССР. (Правовые аспекты взаимоотношений) / Патюлин В. А. – Москва : Наука, 1974. – 246 с.

  6. Пащенко А. О. Конституційна відповідальність: проблема “позитивного” та “негативного” аспекту (загальнотеоретичні питання) / А. О. Пащенко // Вісник Університету внутрішніх справ / О. М. Бандурка (відп. ред.). – Х., 2000. – Вип. 12, ч. 1. – С. 9397.

  7. Пащенко А. О. Фактичні та юридичні підстави конституційної відповідальності / А. О. Пащенко // Право України. – 2002. – № 5. – С. 126130.

  8. Петришин А. В. Статус должностного лица: общетеоретическое исследование : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теория права и государства; история права и государства; история политических и правовых учений” / А. В. Петришин. – Х., 1988. – 21 с.

  9. Петровский В. Депутат и политика / В. Петровский // Народный депутат. – 1992. – № 1. – С. 80–82.

  10. Платон : Сочинения. В 3 т. Т. 3, ч. 1 : Государство / Платон ; А. Ф. Лосев, В. Ф. Асмус (ред.). – Москва : Мысль, 1971. – 454 с.

  11. Погорілко В. Ф. Про депутатську недоторканність / В. Ф. Погорілко // Урядовий кур’єр.  2000.  №68 (1750).  С. 3.

  12. Погорілко В. Ф. Теоретичні проблеми конституційного ладу України / В. Ф. Погорілко // Правова держава : щорічник наук. праць / Ю. С. Шемшученко (гол. ред.) ; НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – Вип. 10. – С. 23–46.

  13. Погорілко В. Референдум: Запитання і відповіді. Про депутатську недоторканність / В. Погорілко // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 68. – С. 7.

  14. Полешко А. Депутатська недоторканність: український і європейський досвід / А. Полешко // Право України. – 1999. – № 4. – С. 109–110.

  15. Политическая коррупция в России (Материалы «круглого стола») // Государство и право.  2003.  № 3. – С. 105–116.

  16. Політологічний енциклопедичний словник / [Авер'янов В. Б., Алєксєєнко І. В., Андрєєв С. С. та ін.] ; Ю. С. Шемшученко (відп. ред.); В. П. Горбатенко (упоряд.) ; НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; Українська асоціація політологів. – 2-е вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – 735 с.

  17. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження) : Монографія / Інститут законодавства Верховної Ради України ; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; [Копиленко О. Л., Зайчук О. В., Оніщенко Н.М. та ін.] ; О. В. Зайчук (відп. ред.) ; Наталія Миколаївна Оніщенко (наук. ред.). – К. : Фенікс, 2007. – 430 с. – Бібліогр. : с. 371–397.

  18. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. / [К. А. Вислобоков (упоряд.) ; Ю. С. Шемшученко (відп. ред. та авт. передм.)] ; НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – К. : Книга, 1997. – 547 с. – (Пам’ятки політико-правової культури України).

  19. Права людини і міжнародні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам ; К., 1996. – 87 с.

  20. Право Совета Европы и Россия : Сб. док. и материалов. – 2-е изд., доп.  Краснодар : Сов. Кубань, 1996.  383 с.

  21. Правознавство. Кредитно-модульний курс : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / [Копиленко О. Л., Римаренко Ю. І., Мозговий Л. І. та ін.] ; Слов'янський держ. педагогічний ун-т ; Університет сучасних знань, Кафедра філософії, соціології та права. – К. : Професіонал, 2007. – 400 c.

  22. Прело М. Конституционное право Франции / Марсель Прело ; пер. с франц. Ф. А. Кублицкого ; под ред. и с предисл. [с. 5–21] проф. А. З. Манфреда. – Москва : Изд. иностр. лит., 1957. – 671 с.

  23. Про боротьбу з корупцією : Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР : в ред. від 11.03.2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266.

  24. Про внесення зміни до статті 36 Закону України “Про статус народного депутата України” : Закон України від 19 лютого 2004 р. № 1520-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 22. – Ст. 315.

  25. Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб : Закон України від 4 березня 1998 р. № 160/98-ВР : в ред. від 01.01.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст. 236.

  26. Про затвердження Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі : Постанова Верховної Ради України від 23 червня 1995 р. № 243/95-ВР : в ред. від 11.02.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 25. – Ст. 193.

  27. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ : в ред. від 14.01.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

  28. Про правовий режим надзвичайного стану : Закон України від 16 березня 2000 р. № 1550-ІІІ : в ред. від 01.08.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 23. – Ст. 176.

  29. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду : Закон України від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР : в ред. від 01.01.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.

  30. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХІІ : в ред. від 22.03.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 42. – Ст. 212.

  31. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР : в ред. від 18.04.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.

  32. Просвирин Ю. Г. Гарантии депутатской деятельности в развитом социалистическом обществе / Просвирин Ю. Г. – Воронеж, 1982. – 342 с.

  33. Радченко О. І. Статус народного депутата України: проблеми теорії і правового регулювання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституційне право” / О. І. Радченко. – К., 2005. – 19 с.

  34. Регламент Верховної Ради України від 27.07.1994 р. : втратив чинність // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 35. – Ст. 338.

  35. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, третьої статті 80 Конституції України, частини першої статті 26, частин першої, другої, третьої статті 27 Закону України "Про статус народного депутата України" та за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 80 Конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 26.06.2003 р. № 12-рп/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 28. – Ст. 1381.

  36. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) від 11.04.2000 р. № 4-рп/2000 // Офіційний вісник України . – 2000 . – № 16. – Ст. 679.

  37. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27.10.1999 р. № 9-рп/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193.

  38. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України) від 26.02.1998 р. № 1-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 23. – С. 93.

  39. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 17, частини другої статті 27 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про гарантії діяльності народного депутата України) від 10.04.2003 р. № 7-рп/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 17. – Ст. 789.

  40. Ровный В. В. О категории “правовой модус” и её содержании / В. В. Ровный // Государство и право. – 1998. – № 4. – С. 86–88.

  41. Российское законодательство Х–ХХ веков : Тексты и комментарии / Под общ. ред. О. И. Чистякова. В 9 т. Т.1 : Законодательство Древней Руси / Отв. ред. В. Л. Янин. – Москва : Юрид. лит., 1984.  430 с. : ил., факс. – Библиогр. в конце разделов.

  42. Рухадзе З. Конституционное право Грузии / З. Рухадзе. – Батуми, 1999. – 256 с.

  43. Самощенко И. С. Ответственность по советскому законодательству / И. С. Самощенко, М. Х. Фарукшин. – Москва : Юрид. лит., 1971. – 240 с.

  44. Свєтова С. М. Практика парламентаризму : Посібник / Світлана Миколаївна Свєтова. – К. : Заповіт, 1997. – 134 с. – (Програма сприяння парламентові України). – На обкл. авт. не зазнач.

  45. Селівон М. Ф. Гарантії депутатської діяльності / Селівон М. Ф. – К. : Політвидав України, 1982. – 72 с. – (Серія “На допомогу депутатам місцевих Рад”).

  46. Сергієнко О. Що таке депутатська недоторканність? / О. Сергієнко // Столиця.  1998.  № 14 (53).  С. 2.

  47. Сивов В. А. Статус советского депутата / Сивов В. А. – Ленинград : Лениздат, 1973. – 127 c.

  48. Скакун О. Ф. Теория государства и права : Учебник для вузов / Ольга Федоровна Скакун ; Университет внутренних дел. – Х. : Консум, 2000. – 704 с.

  49. Словник іншомовних слів : Близько 10000 слів / [С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута (уклад.) ; Є. І. Мазніченко (ред.)] ; Національний ун-т ім. Тараса Шевченка ; Український мовно-інформаційний фонд НАН України. – К. : Наукова думка, 2000. – 662 с. – (Словники України).

  50. Словник української мови / Редкол. : І. К. Білодід (гол.) [та ін.] ; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. В 11 т. Т. 4 : І – М / Ред. А. А. Бурячок. – К. : Наукова думка, 1973. – 840 с.

  51. Словник української мови / Редкол. : І. К. Білодід (гол.) [та ін.] ; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. В 11 т. Т. 5 : Н – О / Ред. В. О. Винник. – К. : Наукова думка, 1974. – 840 с.

  52. Слюсаренко А. Г. Історія української Конституції / [А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко]. – К. : Знання України, 1993. – 191 с.

  53. Смирнов А. А. Полномочные представители народа / Смирнов А. А. – Москва, 1975. – 149 с.

  54. Сокуренко В. Г. Право. Свобода. Равенство / В. Г. Сокуренко, А. И. Савицкая. – Львов : Вища школа, 1981. – 231 с.

  55. Сосницкий Л. Депутаты обойдутся дешевле стране, если станут ездить на такси / Л. Сосницкий // Газета 2000.  2001.  № 8 (61).  С. 1.

  56. Сравнительное конституционное право / [Б. Н. Топорнин, В. Е. Чиркин, Ю. А. Юдин и др.] ; В. Е. Чиркин [и др.] (отв. ред.) ; РАН, Институт государства и права. – Москва : Манускрипт, 1996. – 729 с.

  57. Старилов Ю. Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 1 / Ю. Н. Старилов. – Москва, 2002. – 728 с.

  58. Старилов Ю. Н. Служебное право : Учебник / Старилов Ю. Н. – Москва : БЕК, 1996. – 698 с.

  59. Старцев О. Посадова особа – державний службовець як суб’єкт юридичної відповідальності / О. Старцев // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 4. – С. 7376.

  60. Суменков С. Ю. Привилегии и иммунитеты как общеправовые категории : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Суменков Сергей Юрьевич. – Саратов, 2002. – 197 с.

  61. Сурилов А. В. Теория государства и права : Учеб. пособие для студ. юрид. фак. ун-тов и ин-тов / Сурилов А. В. – К. ; Одесса : Выща школа, 1989. – 439 с.

  62. Теория государства и права : Учебник / [Под ред. В. К. Бабаева]. – Москва : Юристъ, 1999. – 592 с.

  63. Теория государства и права / [Под. ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова]. – Москва, 2000. – 616 с.

  64. Теплюк М. Законодавча ініціатива та її реалізація в законодавчому процесі / М. Теплюк, О. Ющик // Віче. – 1995. – № 7. – С. 3–10.

  65. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики / Тодыка Ю. Н. – Х. : Факт, 2000. – 608 с.

  66. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины : Учебн. пособие / Тодыка Ю. Н. ; АПН Украины, Национальная юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого. – Х. : Факт, 1999. – 319 с.

  67. Тюхтій П. Ще раз про депутатську недоторканність / П. Тюхтій // Голос України.  1997.  № 16 (1516).  С. 1.

  68. Українська Центральна Рада : Документи і матеріали / НАН України, Інститут історії України ; [В. А. Смолій, В. Ф. Верстюк, Ю. М. Гамрецький та ін.]. У 2 т. Т. 2 : 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. / [В. Ф. Верстюк та ін. (упорядн.) ; В. А. Смолій та ін. (ред.)]. – К. : Наукова думка, 1997.  422 с. – (Пам’ятки історії України. Сер. 5. Джерела новітньої історії).

  69. Український радянський енциклопедичний словник / [Редкол. : Ф. С. Бабичев (гол. ред.) та ін.]. В 3 т. Т. 1 : А – Калібр. – 2-ге вид. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1986. – 751 с. : мал., 38 л. іл., іл. пріл.

  70. Уряду України, Президенту, законодавчій, виконавчій владі: Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. Т. 7 : Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх вирішення / НДІ “Проблеми людини”. – К., 1997. – 472 с.

  71. УСЕ : Універсальний словник – енциклопедія / [М. Попович (голова редкол.) ; Б. Антоняк та ін. (авт. текстів і пер.)]. – 2-е вид., доп. – К. : ПВП “Всеувито” ; Л. : ЛДКФ “Атлас”, 2001. – 1574 с. : іл.

  72. Федоренко В. Л. Інститут депутатського імунітету: порівняльно-правові аспекти / В. Л. Федоренко, Ю. А. Середа // Держава і право : Збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип. 9. – С. 106–117.

  73. Філіпчук Г. Волю народу відобразити в Конституції / Г. Філіпчук // Урядовий кур’єр. – 2000. – № 69. – С. 8.

  74. Философский энциклопедический словарь / [Гл. ред. Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. – Москва : Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

  75. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : Підручник / Фрицький О. Ф. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 535 с.

  76. Хабибулин А. Г. Государственная идентичность как элемент правового статуса личности / А. Г. Хабибулин, Р. А. Рахимов // Государство и право. – 2000.  № 5. – С. 5–11.

  77. Хавронюк М. Подвійні стандарти недоторканності / М. Хавронюк // Юридичний вісник України. – 1998. – 9–15 липня. – С. 4.

  78. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. Государство древних франков, Англо-Саксонское государство, Англия, Германия, Испания, Италия, Франция, Албания, Болгария, Венгрия, Польша, Румыния, Чехия, Югославия / [Под ред. акад. В. М. Корецкого]. – Москва : Госюриздат, 1961. – 950 с.

  79. Хрестоматия по истории Древнего Востока / [Под ред. акад. В. В. Струве и Д. Г. Редера ; предисл. И. С. Кацнельсона]. – Москва : Изд-во восточной литературы, 1963. – 544 с. : ил.

  80. Хрестоматія з історії держави і права України : Навч. посібник для студ. юрид. вищ. навч. закладів і фак. / [В.Д. Гончаренко (ред.)]. У 2 т. Т. 1 : З найдавніших часів до початку XX ст. / [В.Д. Гончаренко та ін. (уклад.)]. – К. : Ін Юре, 1997. – 463 с.

  81. Хрестоматія з історії держави і права України : Навч. посібник для студ. юрид. вищ. навч. закладів і фак. / [В. Д. Гончаренко (ред.)]. У 2 т. Т. 2 : Лютий 1917 р. – 1996 р. / [В. Д. Гончаренко та ін. (уклад.)]. – К. : Ін Юре, 1997. – 799 с.

  82. Хуторян Н. М. Відповідальність дисциплінарна / Н. М. Хуторян // Юридична енциклопедія / НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; Ю. С. Шемшученко [та ін.] (ред.). В 6 т. Т. 1 : А – Г. – К. : Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1998. – С. 431–432.

  83. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV : в ред. від 12.04.2008 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.

  84. Чаннов С. Е. Правовой статус должностного лица органов государственной власти и местного самоуправления : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Чаннов Сергей Евгеньевич. – Саратов, 2000. – 172 с.

  85. Черныш А. М. Политическая ответственность в системе социалистического народовластия : Монография / Черныш А. М. – Х. : Вища школа, 1987. – 193 с.

  86. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран : Учебник / РАН, Институт государства и права {Москва} ; Чиркин В. Е. – Москва : Юристъ, 1997. – 567 с. – (Institutiones).

  87. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / Андраш Шайо ; пер. с венг. – Москва : Юристъ, 2001. – 292 с.

  88. Шалланд Л. А. Иммунитет народных представителей. В 2 т. Т. 1 : Часть историческая [Электронный ресурс] / Шалланд Л. А. – Юрьев : Тип. К. Маттисена, 1911.  375 с. – Режим доступа : /book7.htm.

  89. Шаповал В. Н. Британская конституция (политико-правовой анализ) : автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 “Контитуционное право” / В. Н. Шаповал. – К., 1992. – 32 с.

  90. Шаповал В. Н. Британская конституция (политико-правовой анализ) : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.02 / Шаповал Владимир Николаевич. – К., 1992. – 273 с.

  91. Шаповал В. М. Відповідальність конституційна / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія / НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; Ю. С. Шемшученко [та ін.] (ред.). В 6 т. Т. 1 : А – Г. – К. : Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1998. – С. 433–434.

  92. Шаповал В. М. Депутатський індемнітет та імунітет / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія / НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ; Ю. С. Шемшученко [та ін.] (ред.). В 6 т. Т. 2 : Д – Й. – К. : Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1999. – С. 78–79.

  93. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм / Інститут держ. управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України ; Володимир Шаповал. — К. : Основи, 1993. – 142 с.

  94. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс : підручник / Шаповал В.М. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 472 с. – На обкл. автор не зазнач. – Бібліогр. : с. 471–472.

  95. Шаповал В. М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні : Навч. посіб. / Шаповал В. М., Борденюк В. І., Журавльова Г. С. ; Українська академія держ. управління при Президентові України. – К. : УАДУ, 2000. – 216 с.

  96. Шаповал В. Сучасний конституціоналізм : Монографія / Володимир Шаповал.  К. : Салком, Юрінком Інтер, 2005.  560 с.

  97. Шарандин Ю. А. Конституционно-правовые основы законотворчества субъектов Российской Федерации. (На примере города Москвы) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституционное право; муниципальное право” / Ю. А. Шарандин.  Москва, 2000.  19 с.

  98. Шевцов В. С. Государство развитого социализма / Шевцов В. С. – Москва : Политиздат, 1978. – 190 с.

  99. Шемшученко Ю. С. Вибране / Шемшученко Ю. С. – К. : Юридична думка, 2005. – 592 с.+ фотоархів. – Бібліогр. : с. 565-587.

  100. Шляхтун П. П. Парламентаризм : Словник-довідник / Шляхтун П. П. – К. : Парламентське видавництво, 2003. – 151 с.

  101. Шон Д. Т. Конституционная ответственность / Д. Т. Шон // Государство и право. – 1995. – № 7. – С. 3543.

  102. Эсмен А. Основные начала государственного права / А. Эсмен. – Москва, 1898. – 400 с.

  103. Юзьков Л. П. Конституційні закони: утвердження концепції і становлення практики / Л. П. Юзьков // Радянське право. – 1991.  № 5. – С. 12–14.

  104. Юридический энциклопедический словарь / [Гл. ред. А. Я. Сухарев]. – Москва : Советская энциклопедия, 1984. – 415 [1] с.

  105. Ярматов А. Я. Гарантии депутатской деятельности / Ярматов А. Я. – Москва : Юрид. лит., 1978. – 53 с. – (Депутату местного совета).

  106. Ярматов А. Я. Депутатская неприкосновенность и её правовые гарантии / А. Я. Ярматов // Советское государство и право. – 1977. – № 9. – С. 9095.

  107. Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : Підручник для студ. вищ. навч. закл./ Ярмиш О. Н., Серьогін В. О.; Журавський В. С. – К. : Ін Юре, 2003. – 671 с. – Бібліогр. : с. 637–658.

  108. Histoire des institutions politiques de l’ancienne France. 6 tt. Т. 5 : Les origines du systeme feodal. – Paris, 1892.

  109. Kroell M. L’immunite franque / Maurice Kroell. – Paris, 1910. – 363 p.

  110. May Т. Е. A Treatise on the Law, Privileges, Proceedings and Usage of Parliament / T. May. – 17-th ed. – London, 1964. – 268 р.

  111. Placita de quo warranto. – London, 1818.

  112. Pollock a Maitland. History of English law. Vol. 2 / Frederick Pollock and Frederic William Maitland. – Cambridge, 1923. – 699 p.

  113. Sohrabi N. Historicizing revolutions: constitutional revolutions in Ottoman Empire, Iran and Russia, 1905–1908 / N. Sohrabi // American Journal of Sociology. – Chicago, 1995. – Vol. 100, № 6. – P. 1383–1384.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Інститут законодавства верховної ради україни (1)

    Закон
    Актуальність теми дослідження. Питання організації державної влади є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. Політико-правова думка постійно здійснює пошук шляхів оптимальної моделі організації державної влади.
  2. Інститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису

    Закон
    На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається істотна трансформація правової системи держави. Однією з причин цього процесу є загально цивілізаційна тенденція зростання ролі людського чинника в суспільних подіях, актуалізація
  3. Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису приступко альона олексіївна

    Закон
    Актуальність теми дослідження. Однією з ключових ознак перетворення адміністративно-командної економіки в ринкову є утвердження на її полі розмаїття цінних паперів та фінансово-правового утвердження останніх у формі фондового ринку.
  4. Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

    Закон
    Актуальність теми дисертаційного дослідження. На сучасному етапі розвитку державності Україна намагається будувати відносини з іншими країнами на засадах рівності, відкритості та багатовекторності.
  5. Інститут законодавства bepxobhoї ради україни

    Закон
    Б 4 Березянко Т.В. Корпоративний глобалізм як базовий напрямок міжнародної економічної конвергенції / Розвиток національного кор­поративного сектору (інституціональний контекст): Монографія.

Другие похожие документы..