Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Публичный отчет'
Уставный капитал Общества разделен на 25 (Двадцать пять тысяч) обыкновенных именных акций, номинальной стоимостью 1 (Один) рубль каждая, приобретенны...полностью>>
'Документ'
Вещественный состав сухих строительных смесей (ССС) включает в себя вяжущие вещества (цемент, известь, гипс), заполнители (кварцевый песок, дроблённы...полностью>>
'Документ'
ООО "Новомосковская посуда" является крупнейшим в Украине производителем стальной эмалированной посуды, предназначенной для приготовления и...полностью>>
'Документ'
(включает: выступление с презентацией продукции и услуг на специальной презентационной зоне, посещение всех секционных заседаний конференции, пакет с ...полностью>>

Інститут законодавства верховної ради україни (2)

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

2.2. Правовий імунітет у системі гарантій депутатської діяльності

У цьому підрозділі розглянуто основні питання депутатської недоторканності у системі гарантій успішної діяльності парламентаріїв. Основну увагу зосереджено на дослідженні проблем депутатського мандату та інституту депутатського імунітету. Ретельний аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової думки дозволив скласти досить повне уявлення про зазначені правові категорії.

Визначення суті й характеру депутатських гарантій має принципове значення для точного встановлення змісту правового становища народного обранця. Адже саме сукупність гарантій, серед яких ключове місце займає імунітет депутата є єдиною підставою для набуття особою відповідного статусу, а його характер безпосередньо визначає обсяг окремих елементів статусу парламентарія.

Класифікують гарантії за різними критеріями в залежності від сфери дії, способу викладення, засад правового становища суб’єкта тощо. Так, М.Ф. Селівон виділяє наступні групи гарантій депутатської діяльності: соціально-економічні, політичні, організаційні та процесуальні [217. – С. 17]. У свою чергу, В.О. Сивов розрізняє гарантії діяльності депутатів, тобто виконання ними своїх повноважень, та гарантії особи (честь, гідність, недоторканність, трудові відносини) [219. – С. 96]. Аналогічної думки щодо класифікації депутатських гарантій дотримуються й інші дослідники.

На відміну від попередніх дещо іншу позицію з цього приводу займає Ю.Г. Просвірнін, який до системи гарантій депутатської діяльності включає організаційно-правові, процесуальні, матеріально-правові гарантії, а також депутатський імунітет [204. – С. 28].

Відомий автор О.В. Зінов’єв, досліджуючи проблему правового становища народного депутата, доходить висновку про необхідність поділу гарантій діяльності народного депутата на політичні, організаційні, гарантії трудових прав, матеріальні гарантії та депутатську недоторканність [66. – С. 149].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Термін дії парламентської недоторканності в різних державах неоднаковий. У переважній більшості країн вона є постійною, тобто парламентарій користується нею впродовж усього строку дії його мандата. Проте у деяких країнах недоторканність поширюється виключно на період сесії (наприклад, в Монако, Ліхтенштейні, Новій Зеландії; в США, Норвеґії, Ірландії – на протязі сесії і часу, необхідного для проїзду на сесію і повернення з неї), а у міжсесійний час парламентарій відповідальний перед законом так само, як і будь-який інший громадянин країни. Інколи встановлюється дещо ширший відрізок часу, коли депутат є недоторканим, наприклад, у Великій Британії, Австралії, Канаді парламентарій має недоторканність упродовж сесії та 40 діб до й після неї. В Ірландії, на Фіджі та деяких інших країнах недоторканність поширюється лише на випадки, коли депутат знаходиться на території парламенту або на шляху до нього чи повертається звідти.

Конституційне право деяких держав взагалі не передбачає спеціального захисту парламентарія від кримінального переслідування, навіть під час роботи в сесійній залі. До таких належать Нідерланди й Малайзія. Там гарантії депутатської діяльності за змістом і обсягом не відрізняються від звичайних конституційних гарантій основних прав і свобод решти громадян.

Правове поле колишніх радянських республік передбачало зворотну дію парламентської недоторканності у часі. Депутат, який скоїв кримінальний злочин під час виконання повноважень, не міг бути притягнутий до відповідальності, яка накладається у судовому порядку, після завершення терміну дії депутатського мандата. Він також не міг бути притягнутий до відповідальності за вчинений під час перебування в парламенті злочин після завершення його повноважень і в разі, коли парламент або відповідна палата не надали згоди на притягнення цього парламентарія до відповідальності.

Водночас прикладом дотримання принципу невідворотності юридичної відповідальності за вчинення депутатом правопорушення може бути § 2 ст. 53 Конституції Федеративної Республіки Бразилії, який передбачає призупинення перебігу строків давності у випадку відмови відповідної палати дати згоду на притягнення її члена до відповідальності або відсутності такого рішення аж до закінчення терміну повноважень парламентарія [77. – С. 280–379]. У такому випадку депутатська недоторканність парламентарія поширюється лише на термін його повноважень, і депутата може бути притягнуто до відповідальності, зокрема кримінальної, вже після складання ним повноважень депутата.

У цілому, вивчаючи проблему депутатського імунітету як гарантії парламентарія слід відзначити, що недоторканність депутата парламенту безпосередньо заперечує конституційний принцип рівності усіх громадян держави перед законом, оскільки порядок притягнення парламентарія до юридичної відповідальності певним чином відрізняється від загального. Порушення принципу рівності дає формальні підстави відносити депутатський корпус до окремої категорії населення, яка стоїть поза або навіть над законом, а відтак – над суспільством. Останнє через це не в змозі контролювати діяльність осіб, яких саме ж і обрало до найвищого представницького органу країни. Неконтрольованість і, як наслідок, безвідповідальність парламентарія за певних умов можуть стати гальмом на шляху утвердження в державі громадянського суспільства.

Яскравим прикладом неоднозначності у викладенні конституційних норм стосовно зазначеного принципу є ст. 14 Конституції Республіки Казахстан, яка проголошує рівність усіх перед законом та судом і стверджує, що ніхто не може піддаватися жодній дискримінації за мотивами походження, соціального, посадового й майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, переконань, місця проживання або за будь-якими іншими обставинами [103]. Проте, вже ч. 4 ст. 52 містить норму, згідно з якою депутат парламенту впродовж терміну своїх повноважень не може бути заарештований, підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, притягнутий до кримінальної відповідальності без згоди відповідної палати, за винятком випадків затримання на місці злочину або вчинення тяжких злочинів (Див. дод. Б).

Подібні неузгодженості містяться в конституційних нормах майже всіх країн СНД. Депутати в даному випадку не повинні складати виняток із загального принципу юридичної відповідальності – її невідворотності, який, на думку Т.А. Малаш, фіксує ставлення держави, суспільства, колективу до людини, що скоїла правопорушення [142. – С. 11].

Незважаючи на відмінності у змісті, обом елементам депутатського імунітету притаманні й певні спільні ознаки. Головною серед них слід вважати ту, яка вказує, що норми права, які регулюють ці елементи, складаючи частину національного законодавства, є в деякій мірі винятком зі звичайних законів, тому що вони, охороняючи депутата від будь-яких зазіхань ззовні, надають йому особливі права і переваги, що дозволяють члену парламенту безперешкодно виконувати свої функції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

У першому випадку йдеться про те, що жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не має права обмежувати повноваження народного депутата, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом України “Про статус народного депутата України” та іншими законами України (ч. 1 ст. 26). Відповідно до ч. 2 ст. 26 зазначеного закону: “Повноваження народного депутата та його конституційні права й свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях” [202]. Аналогічні приписи містяться і в Законі України “Про правовий режим надзвичайного стану”, ст.ст. 11 та 21 якого прямо забороняють припинення чи обмеження повноважень Верховної Ради України та обмеження прав і обов’язків народних депутатів [200].

Не можемо погодитися з точкою зору Н.Г. Григорук, яка розглядає непорушність депутатських повноважень крізь призму гарантій діяльності народного депутата, а не як їхню складову, та принципів його конституційно-правового статусу [39. – С. 31]. По суті, непорушність депутатських повноважень і є однією з гарантій діяльності українських парламентаріїв. Поряд з іншими гарантіями вона утворює систему гарантій реалізації депутатських повноважень.

Певною гарантією безперешкодного здійснення народним депутатом своїх конституційних повноважень є передбачена в чинному Законі України “Про статус народного депутата України” (ст. 36) [196], Кримінальному кодексі України (ст. 351) [130], інших законодавчих актах можливість притягнення винних осіб до юридичної відповідальності за невиконання законних вимог народного депутата або створення перешкод у його роботі, а так само у разі відмови або ухилення посадових осіб органів державної влади, а також посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і підпорядкування від своєчасного надання на вимогу народного депутата необхідної інформації та документації або подання завідомо недостовірної інформації.

Чинне законодавство, зокрема ст. 344 Кримінального кодексу України, передбачає також кримінальну відповідальність за незаконний вплив у будь-якій формі (образа, наклеп, погроза тощо) на народного депутата з метою перешкодити виконанню ним своїх службових обов'язків або добитися прийняття незаконних рішень. Проте в даному випадку маємо певну неузгодженість правових норм, оскільки ч. 1 ст. 37 Закону України “Про статус народного депутата” до об’єкту зазначеного злочину відносить не тільки честь, гідність, особисту недоторканність народного депутата, але і його найближчих родичів, якими, відповідно до ч. 2 згаданої статті, є батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки народного депутата, а також помічників-консультантів парламентарія [202].

Чільне місце серед гарантій діяльності народних депутатів посідають нормативно-правові гарантії. Провідне місце в системі даного виду гарантій належить нормам Конституції України та конституційним законам. Виходячи із змісту конституційних законів, виділяють органічні, номінальні й ординарні закони [275. – С. 13]. За допомогою органічних конституційних законів вносяться зміни, доповнення, поправки до чинної Конституції і включаються як невід’ємна частина до самого тексту Основного Закону або додаються у формі поправок. Процедура їх прийняття і зміни максимально ускладнені – порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття Конституції. Номінальними є ті конституційні закони, перелік і назва яких передбачені в Основному Законі. Ці закони є своєрідним продовженням Конституції, їх положення в текст Конституції не включаються. Це здебільшого статутні акти, головне призначення яких – конкретизувати й деталізувати певні конституційні норми. Прикладами номінальних законів є Закони України “Про статус народного депутата України”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”, “Про політичні партії в Україні”, “Про об’єднання громадян в Україні”, регламент Верховної Ради України.

Велике значення мають і підзаконні нормативні акти, що також містять нормативно-правові гарантії діяльності народних депутатів України.

До нормативно-правових гарантій слід відносити й норми інших галузей законодавства, зокрема трудового, адміністративного, кримінального, інформаційного тощо. Це пов’язано як із різновекторністю діяльності власне народних депутатів України, так і з тим, що правовий модус депутата охоплює “права і обов’язки також інших суб’єктів права, котрими останні наділені у відношенні депутатів” [10. – С. 6]. Наприклад, згідно зі ст. 31 Закону України “Про статус народного депутата України”, посадові особи, які порушують депутатську недоторканність, перешкоджають у будь-якій формі здійсненню депутатських повноважень народним депутатом України, у разі його заяви про такі факти підлягають дисциплінарній, адміністративній або кримінальній відповідальності у порядку, встановленому законодавством України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

По-друге, парламентський імунітет як головна гарантія народних обранців, згідно з визначеннями переважної більшості науковців, містить такі головні складові, як депутатську недоторканність та депутатську невідповідальність, за якими регламентується правове становище парламентарія в процесі його діяльності. Однак ця гарантія на терені країн пострадянського простору, як правило, має абсолютний характер, сприяючи посиленню корумпованості в законодавчій владі і посилюючи процеси несправедливого перерозподілу національного багатства, а відтак і сприяючи первісному нагромадженню капіталу в цих державах, тоді як в високорозвинених країнах світу з усталеними демократичними традиціями вона має доволі обмежений і формальний характер, ніяким чином не впливаючи на процеси перерозподілу капіталу.

По-третє, наявність надмірної кількості регламентованих чинним законодавством України особистих, організаційних, інформаційних, процесуальних, соціальних, економічних, матеріальних та інших гарантій народних депутатів наштовхує на думку про надзвичайне прагнення законотворців будь-яким чином виділити себе з-поміж основної маси громадян за рахунок порушення принципу рівності всіх перед законом, адже, як відомо, право одного закінчується там, де починається право іншого. Можливо, ці гарантії виконували позитивну роль під час боротьби новонародженої опозиції з офіційним тоталітарним режимом та в умовах становлення багатопартійності в Україні, але нині, разом з переходом від мажоритарної системи виборів до голосування за партійними списками вони почали відігравати відверто реакційну роль і вимагають негайного скорочення для послаблення соціальної напруги в суспільстві.

2.3. Головні аспекти відповідальності парламентарів

Набуття Україною статусу демократичної, соціальної і правової держави пов’язується, насамперед, з утвердженням принципів прямого і представницького народовладдя та підвищення відповідальності всіх суб’єктів політичної системи. Саме парламент виступає представницьким органом народу, обрання складу якого визначальною мірою залежить від політико-правової структурованості суспільства. З іншого боку, принцип народного суверенітету передбачає, що джерелом влади, в тому числі законодавчої, є народ, а парламент – один із органів держави, через який народ здійснює свій суверенітет у вигляді законодавчої функції [228. – С. 507].

Поряд із вищезазначеним, парламент, як орган державної влади України, здійснює ряд інших важливих функцій, зокрема функції контролю та установчу. У зв’язку з особливим місцем парламенту – Верховної Ради України – у системі органів державної влади, глобальністю здійснюваних нею функцій надзвичайно важливим є теоретичне розроблення інститутів відповідальності членів парламенту – народних депутатів України, оскільки саме вони є повноважними представниками українського народу у Верховній Раді України та відповідальними перед ним.

Відповідальність парламентарія викликає не менш жваві, ніж у випадку з депутатськими гарантіями та імунітетом, дискусії як у науковій сфері, так і в політичному житті суспільства. Суть дискусії полягає, власне кажучи, не стільки в тому, чи слід включати цей компонент до структури статусу депутата, скільки в тому, якого виду і в якій мірі він повинен її нести.

Безумовно, відповідальність – явище соціального походження, оскільки фактично є результатом оцінки суспільством діяльності певного суб’єкта суспільних відносин.

В іншому випадку мала б місце дещо дивна ситуація: по суті обов’язки, не застережені відповідальністю, перетворилися б на суб’єктивні права, а вимоги – на фікцію, оскільки відсутність санкцій за невиконання або неналежне виконання депутатом своїх функціональних обов’язків, передбачених чинним законодавством, або недодержання відповідних вимог об’єктивно сприяли б такому перетворенню.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Разом із тим вищезазначені спільні ознаки конституційної й політичної відповідальності не слід розглядати як підставу для їх ототожнення, на якому наполягають окремі дослідники [256. – С. 157]. Відмінність першого прояву соціальної відповідальності від другого полягає в тому, що політична відповідальність позбавлена характерних рис, притаманних юридичній і, зокрема, конституційно-правовій відповідальності .

Загалом система засобів політичної відповідальності суб’єктів конституційно-правових відносин є досить різноманітною за формою, починаючи від критики їхньої діяльності й закінчуючи пониженням у політичній посаді чи відстороненням від неї [257. – С. 19]. Проте разом із трансформацією депутатського мандата у вільний та відмовою через це від інституту відкликання народного депутата останні два засоби політичної відповідальності українського парламентарія, вочевидь, втратили свою актуальність.

Якщо більш детально зупинитись на депутатському імунітеті та його місці в системі відповідальності народних обранців, то побачимо, що окрім вказаних у Конституції України застережень щодо імунітету народного депутата України, обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності.

Із цього приводу А.В. Малько цілком справедливо зазначає, що подібні норми ставлять непробивний заслін для притягнення конкретного депутата до кримінальної відповідальності. Ця обставина виступає одним із привабливих моментів для проникнення в депутатський корпус злочинних осіб [146. – С. 19]. Таке становище, коли Закон України “Про статус народного депутата України” суперечить Конституції України в частині розширеного трактування принципу недоторканності народного депутата України, а також в частині декларованого Конституцією України принципу рівності громадян перед законом, є неприпустимим, що потребує негайного усунення вказаної суперечності. Загальною світовою тенденцією у розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження. Ця тенденція об’єктивно має знайти відображення в Конституції і законодавстві України [183].

В іншому випадку це провокуватиме виникнення політичної корупції. До форм політичної корупції відносять корупційний лобізм, корупційний протекціонізм, таємні внески на політичні цілі, внески на вибори з наступною розплатою державними посадами [187. – С. 105].

На думку А.Е. Жалінського [61. – С. 110], слід виділяти деякі критерії віднесення злочинів до груп діянь, пов’язаних з поняттями „політика”, „політичні”, і точніше визначити такий зв’язок. Ці критерії наступні: властивості суб’єктів діянь, котрі можуть бути визначені як носії політичної влади і відмежовані від посадових осіб, хоча б і таких, що займають державні посади; зв’язок діянь із здійсненням політичної влади; спрямованість посягань на правові блага, що лежать у сфері політики. При цьому політична влада повинна розумітися як формальна (державна, партійна), так і неформальна (нелегальна), що можливо належить екстремістським організаціям та іншим групам [187. – С. 110].

Слід звернути увагу на те, що конституційна відповідальність втрачає практичне значення, якщо в країні відсутня ефективна система контролю за діяльністю державних органів [156. – С. 125]. Саме тому пропозиція окремих авторів щодо надання Конституційному Суду України права притягати до конституційної відповідальності посадових осіб за рішенням вищих органів державної влади або Верховної Ради України видається такою, яка заслуговує уваги [125. – С. 92].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Країни розвинутої демократії давно використовують матеріальну відповідальність у формі несплати з метою оптимізувати діяльність членів парламенту. Закон про правові відносини членів німецького бундестаґу (Закон про депутатів) 1977 р. передбачає у випадку відсутності депутата на засіданнях і неучасті в поіменних голосуваннях при виборах органів чи осіб утримання із належних депутату грошових виплат. При наявності поважних причин (хвороба, вагітність тощо) утримують 30 марок за кожну неявку чи неучасть в поіменному голосуванні, а якщо поважних причин немає, утримана сума може сягати 150 марок (за даними на січень 1992 р.). У Греції до дисципліни відносяться більш суворо. Відповідно до ч.3 ст. 63 Конституції, якщо депутат протягом місяця невиправдано пропустив більше п’яти засідань, з його щомісячної винагороди утримують 1/30 частину за кожен випадок відсутності [79. – С. 509]. Найцікавіший досвід, на нашу думку, у Франції та деяких інших країнах, де розмір винагороди ділиться на дві частини; другу частину депутат може отримувати в залежності від відвідання ним засідань парламенту, постійних комісій, від активності в роботі [258. – С. 242]. Таке вирішення питання виплати депутатської винагороди може бути запроваджене та результативно використовуватися на теренах України як одна із дієвих форм матеріальної відповідальності народного депутата України.

Нині існує нагальна потреба в прийнятті окремого закону, що встановлював би межі цивільно-правової та матеріальної відповідальності, підстави та умови притягнення до цих різновидів юридичної відповідальності не тільки народних депутатів, але й інших посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, накладення покарання у вигляді відшкодування заподіяної шкоди тощо. При цьому ступінь цивільно-правової відповідальності народного депутата та міру покарання, на наш погляд, має визначати суд, у той час, як право визначення меж його матеріальної відповідальності повинно належати Голові Верховної Ради, а в разі відсутності останнього – його заступникам. Голові Верховної Ради як одному з чільних посадовців держави гарантується підвищений рівень особистої безпеки. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” йому гарантується безпека у місцях постійного і тимчасового перебування, а також протягом року після припинення його повноважень, за винятком випадків набуття законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Окрім того, статус керівника парламенту передбачає забезпечення безпеки членів його сім’ї, які проживають разом з ним або супроводжують його [197]. Натомість особиста безпека пересічного народного депутата забезпечується державною охороною лише в разі наявності загрози життю чи здоров’ю парламентарія за рішенням Президента України (ч. 3 та 4 ст. 7 Закону). До того ж, на відміну від Закону України “Про статус народного депутата України”, норми вищезгаданого закону не передбачають державну охорону для членів сім’ї народного депутата. Нагадаємо, що до набуття у 1998 р. чинності Законом України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” обов’язок забезпечення безпеки не лише Верховної Ради, але й окремих народних депутатів, покладався на голову парламенту. Він мав право визначати, які військові формування для цього необхідні; останні йому підпорядковувалися.

У сучасних умовах видається доцільним обмеження обсягу існуючого імунітету до терміну діяльності Верховної Ради України відповідного скликання, окрім випадків затримання народного депутата на місці злочину, та у випадку інкримінування народному депутату злочинів, що, відповідно до Кримінального Кодексу України, підпадають під категорію тяжких. Після вичерпання обсягу конституційно-правового статусу народного депутата України щодо парламентарія можуть здійснюватися будь-які слідчі дії, він може бути затриманий чи заарештований за злочини, здійснені ним до, під час чи після терміну його повноважень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Загалом, підвищення партійної дисципліни, та, відповідно, відповідальності, бачиться в цілому позитивним процесом, хоча з цього приводу існують доволі неоднозначні погляди. У спеціальній літературі досить часто обговорюється питання про ступінь зв’язаності парламентаріїв партійною дисципліною. Деякі західні політологи говорять про існування двох моделей взаємовідносин усередині парламентських фракцій: “британської” та “американської” [228. – С. 507]. Британська, на відміну від американської, передбачає більш жорстке підпорядкування партійній дисципліні. З огляду на це, доцільно вказати на “зворотний бік” підвищення ролі партійної відповідальності – виникає реальна небезпека домінування партії над парламентаріями. За М. Дюверже, дві категорії факторів пояснюють це: одні полягають у структурі партії, інші мають зовнішній характер. Фактори позапартійні відіграють другорядну роль. Доречно нагадати тут про вплив виборчого режиму: голосування за партійними списками і система пропорційного представництва сприяють домінуванню партій і до того ж дуже добре відповідає колективній структурі комуністичних і фашистських партій. Звернемо також увагу на конституційні положення, зобов’язуючі депутата деяких країн, виключеного з партії, знову проходити процедуру виборів, інші відводять доволі суттєву роль у функціонуванні зборів парламентським групам як єдиному цілому.

Істотну роль для парламентарія відіграє дисциплінарна відповідальність – вид юридичної відповідальності, яка полягає в обов’язку працівника відповідати перед роботодавцем за дисциплінарний проступок і зазнавати дисциплінарних санкцій, передбачених законодавством про працю. Дисциплінарна відповідальність поділяється на два види: дисциплінарні стягнення та заходи дисциплінарного впливу [254. – С. 431]. Дисциплінарна відповідальність застосовується і щодо народного депутата України, проте з певними особливостями, зумовленими, перш за все, специфікою його конституційно-правового статусу.

Очевидно, саме заходам дисциплінарного впливу український законодавець приділяє основну увагу. Зокрема, у разі невиконання депутатом своїх обов'язків у Верховній Раді або її органах, порушення ним встановленого порядку їх роботи питання про поведінку депутата може бути розглянуте Верховною Радою або утворюваними нею органами (ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України” [202]). Відповідно до регламенту Верховної Ради України [206], відсутність депутата на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано, допускається лише з поважних причин. Підставою для відсутності депутата на засіданнях Верховної Ради України чи її органів, які проводяться згідно з розкладом засідань, є виконання депутатом у цей же час доручень Верховної Ради України або її органів, якщо про такі доручення ними було прийнято відповідні рішення. Про відсутність депутата з зазначених підстав Голову Верховної Ради України повідомляє секретар відповідного органу Верховної Ради України.

Згідно зі ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України”, народний депутат України може бути виведений зі складу постійної чи тимчасової комісії Верховної Ради за систематичну неучасть в їх роботі. Рішення, прийняті Верховною Радою щодо депутата, який без поважних причин не бере участі у засіданнях Верховної Ради або її органів, друкуються в газетах – органах Верховної Ради України і органах місцевих рад, на території яких знаходиться виборчий округ цього депутата. Щомісяця і після закінчення кожної сесії Верховної Ради України в цих же газетах відповідно друкуються дані про відсутність народних депутатів України на сесії без поважних причин. Це положення знаходить своє підтвердження і в нормах статті 4.1.7. регламенту Верховної Ради України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Таким чином, особливості конституційно-правового статусу народного депутата України як особи, що покликана здійснювати функції державної влади, обумовлюють досить істотні особливості у встановленні відповідальності парламентаріїв за здійснювані ними протиправні діяння або свідоме чи несвідоме ухилення від покладених на них обов’язків. Вони більше підривають авторитет закону, розхитують основи стабільності правової соціальної держави, більш безпосередньо зачіпають інтереси держави, ніж правопорушення звичайних громадян. Коли протиправні діяння здійснюються через реалізацію функцій влади, вони становлять особливу небезпеку і значно підривають авторитет державної влади. Тільки той, хто діє як орган влади, може своїми діями компрометувати державну владу в особі її органів.

Разом з тим, повноваження влади, котрими наділені народні представники, дають їм більше можливостей здійснювати протиправні діяння, що робить їх більш небезпечними та ставить приватних осіб у більш беззахисне щодо народних депутатів становище. Народний депутат як особа, наділена повноваженнями влади, отримує більш легку можливість, користуючись ними, здійснювати протиправне діяння. Окрім того, парламентарій, як особа, що наділена повноваженнями влади, отримує можливість здійснювати такі правопорушення, котрі не можуть бути скоєні приватними особами (лобізм та інші посадові злочини). Усе це вимагає посилення відповідальності народних депутатів.

Питання щодо відповідальності народного депутата України ще потребують теоретичного дослідження та адекватного вимогам сучасності нормативного закріплення поряд із впровадженням ефективних механізмів її реалізації. При з’ясуванні даних питань слід враховувати необхідність дотримання рівності загального правового статусу особи та громадянина, а також специфіку правового модусу народного депутата України та необхідність чіткого окреслення форм юридичної відповідальності.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Інститут законодавства верховної ради україни (1)

    Закон
    Актуальність теми дослідження. Питання організації державної влади є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. Політико-правова думка постійно здійснює пошук шляхів оптимальної моделі організації державної влади.
  2. Інститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису

    Закон
    На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається істотна трансформація правової системи держави. Однією з причин цього процесу є загально цивілізаційна тенденція зростання ролі людського чинника в суспільних подіях, актуалізація
  3. Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису приступко альона олексіївна

    Закон
    Актуальність теми дослідження. Однією з ключових ознак перетворення адміністративно-командної економіки в ринкову є утвердження на її полі розмаїття цінних паперів та фінансово-правового утвердження останніх у формі фондового ринку.
  4. Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

    Закон
    Актуальність теми дисертаційного дослідження. На сучасному етапі розвитку державності Україна намагається будувати відносини з іншими країнами на засадах рівності, відкритості та багатовекторності.
  5. Інститут законодавства bepxobhoї ради україни

    Закон
    Б 4 Березянко Т.В. Корпоративний глобалізм як базовий напрямок міжнародної економічної конвергенції / Розвиток національного кор­поративного сектору (інституціональний контекст): Монографія.

Другие похожие документы..