Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Автореферат диссертации'
Работа выполнена на кафедре национальных, федеративных и международных отношений Российской академии государственной службы при Президенте Российской...полностью>>
'Контрольная работа'
Правила экономического поведения в совокупности с механизмами, принуждающие людей к их исполнению, экономисты называют институтами. Институт (to inst...полностью>>
'Документ'
2010 год продемонстрировал, что большинство кредитных организаций Северо-Запада, как и банковской системы России в целом, преодолели последствия нача...полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится «16» декабря 2010 г. в 15.00 часов на заседании Диссертационного совета Д 209.002.06 по экономическим наукам Московского государстве...полностью>>

Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових вчень

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.

Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.

Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях "Філософські листи" і "Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів". Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини[1].

Природні закони суттєво змінюються. Монтеск'є назвав основні з природних законів: прагнення людей жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу; потяг однієї людини до іншої; намагання жити в суспільстві. Заледве люди об'єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається війна. Окремі особи в кожному суспільстві починають відчувати свою силу і прагнуть обернути на свою користь блага цього суспільства. Звідси — війна між окремими особами. Так само і кожне суспільство починає усвідомлювати свою силу, що призводить до стану війни між народами.

Виникнення цих двох війн підштовхує людей до встановлення законів. Позитивний закон, за вченням Монтеск'є, передбачає об'єктивний характер справедливих відносин. Він уважав, що справедливість передує позитивному законові.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є розрізняв: міжнародне право, що регулює відносини між державами; політичне право, яке визначає відносини між правителями і підлеглими; цивільне право, що визначає та регулює відносини між людьми. Далі в своїй концепції філософ зазначав, що суспільство не може існувати без уряду. Згідно з політичним правом, у суспільстві з'єднуються всі окремі сили (воля людей) і отримують назву політичного тіла, або держави.

Свобода людини в державі — це політична свобода. Мислитель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни[2].

Об'єднана в державі сила окремих людей є владою; вона може бути віддана одній або декільком особам. Форму правління Монтеск'є визначав на підставі того, скільки людей знаходиться при владі. За його вченням, це може бути республіка, монархія або деспотія.

Республіканською формою правління мислитель називав таку, де влада належить усьому народові або певній кількості сімейств; монархією — форму, де одноособове править монарх на підставі закону; деспотією — де управління державою здійснює одна особа, керуючись власними примхами.

Аналізуючи згадані форми правління, Монтеск'є віддавав перевагу монархи, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами".

Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.

Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск'є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, Монтеск'є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "...покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані особистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами.

На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами,- Дідро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспільних відносин.

Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян.

Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повноважень суверена й межі підкорення йому народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не виконуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони повинні гарантувати ще одне природне право людини: свободу, яка проявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах поділяв ідею, що в суспільстві має панувати закон.

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771).

Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на визначенні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини детермінований соціальним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інтереси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.

Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів.

Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної держави з республіканською формою правління.

Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що формується внаслідок виборів.

2. Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва

Значний внесок у розвиток новітньої юридичної свідомості Західної Європи зробили представники італійського просвітництва, головно Дж. Віко та Ч. Беккаріа.

Філософ, історик, лінгвіст і правознавець Джамбаттіста Віко (1668—1744) виклав свої політико-правові ідеї у працях "Про незмінність правознавства" та "Основи нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові основи природного права народів".

Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель першим за нового часу почав розглядати політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, що закономірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Для наукової реконструкції реального процесу виникнення і розвитку держави і права Віко вважав за необхідне базуватися на дослідженні історії мов, міфології та законодавчих пам'яток. Важливе методологічне значення мало звернення Віко до етимології мови політики і права для дослідження становлення і розвитку державно-юридичних інститутів з урахуванням різноманітних факторів, у тому числі природних, господарсько-економічних, психологічних тощо. Мислитель убачав в етимології мови ключ до "історії речей, що позначаються даними словами", оскільки "історія всіх природних мов має підлягати такому ж рядові змін, що відбуваються з речами".

Становлення й розвиток держави і права Віко розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності в політичному і правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три періоди (епохи). Першим був "вік богів" (дитинство), що характеризувався теократично-патріархальним типом нормативного регулювання, який у зародковому стані містив початки права. Організація соціальної влади цього періоду — патріархальна теократія, яка базувалася на патріархальній сім'ї та первісній релігії. Право цього періоду було не правом патріархів, а безпосередньо правом богів, оскільки боги вважалися безпосередніми правителями. Друга епоха — "вік героїв" (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична республіка, яка обумовлювала і відповідні риси права й законодавства. Тут закони створювалися для користі правителів. Право цього періоду було "волею законодавця, вираженою в його законі". З допомогою законів аристократи захищали власні інтереси, накидаючи свою волю всьому суспільству. Право як мірило і норма свободи і справедливості, що базується на вічному, божественному розумі, знаходилося тоді в зародковому стані, захищало інтереси незначної верстви людей — привілейованої правлячої меншості, було обплутаним, причавленим грубою силою та втіленим у примітивній формі як привілей "благородних", на противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Воно було патриціанським, аристократичним, а не народним, не загальнолюдським. Третій період — "вік людей" (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей. Лише таке право здатне породити філософів, які могли б завершити його досягненням думки, що базується на основі вічної справедливості. У цей період набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади права: власність, свобода і захист. Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майнових відносин включно зі свободою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Правовий захист також передбачає однакове мірило, а це можливо лише в разі загальності закону і рівності перед ним. Тобто, захист прав стає загальним правом громадян і функціональним обов'язком влади. Усі ці аспекти права (свобода, власність і захист) взаємопов'язані з трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити чесно, себто відповідно до права і справедливості; не шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу і життя інших людей; віддавати кожному належне, себто здійснювати соціальне спілкування на основі принципу еквівалента в обміні благами та у здійсненні покарання чи заходів захисту. Власне, останній принцип і є джерелом природного права, який випливає з усвідомлення вічного закону і основаного на ньому прагнення до спілкування. Звідси право, за сутністю, вічне й незмінне, як вічні й незмінні математичні аксіоми. Неможливо відносини рівності зробити нерівністю. Сама фактична нерівність (у власності, благах тощо) повинна бути охоплена і врегульована загальним правовим масштабом зрівнювання та юридичної рівності. Поза цим масштабом будь-яка "користь" чи будь-яке "благо" стає або насильницькою зрівнялівкою, або насильницьким привілеєм. А втім, притаманні природі людини як розумної істоти принципи права реалізуються в історії не одразу. Вони тривалий час існують тільки в зародковому вигляді, обмежені різними антиправовими принципами, скажімо, аристократичними привілеями, що випливають із нерозвиненості розумової природи людини і відповідного стану суспільства. І тільки у "вік людей" ці принципи, а з ними — і право в цілому, досягають свого розвиненого стану.

Проблеми вдосконалення кримінального права за нових суспільних відносин були головними в політико-правовому вченні італійського мислителя Чезаре Беккаріа (1738—1794). У праці "Про злочини і покарання" Беккаріа зосередив увагу на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорію розроблено в руслі природного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього щонайперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавство. Саме тому Беккаріа уважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах, і "тільки закони можуть установлювати покарання за злочини". Судця "ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага" не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

З принципом законності мислитель пов'язував і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Поряд із формально-юридичною ознакою правопорушень Беккаріа прагнув з'ясувати також їхній змістовний аспект. Закон мусить відносити до злочинів відповідне діяння лише тоді, коли в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати якісь діяння до кримінальне переслідуваних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, що її ті чи ті дії завдають суспільному благу, є єдиним та істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. У цьому аспекті вчений висунув низку прогресивних принципів, на основі яких має здійснюватися покарання. Це, насамперед, розмірність злочину і покарання, що, власне, є застосуванням у кримінальному праві загальнішого принципу — принципу еквівалента. На основі принципу розмірності, відповідності злочину і покарання мислитель запропонував побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", де злочини і покарання розміщувалися б відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом розмірності тісно пов'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом у призначенні покарань. Покарання мусить бути неминучим. "Вплив справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість", — писав Беккаріа. Неминучість покарання є необхідним аспектом законності та обов'язковою умовою існування самого права. У протилежному разі руйнується правопорядок. "Впевненість у неминучості, хоч би й поміркованого, покарання завжди справляє більше враження, ніж страх перед іншим, жорстокішим, але супроводжуваним надією на безкарність".

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів Беккаріа виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі й проти смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної влади та її законів, а й самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує принципи і цілі людського співжиття. Беккаріа був першим в історії правових вчень, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не може і не повинно мати місця в системі покарань. Смертна кара суперечить божественному й незмінному природному праву. Вона взагалі не грунтується на праві, позаяк людина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим. Хіба є сенс у тому, що закони, які забороняють убивство, самі здійснюють його? Скасування смертної кари, на думку вченого, веде до морального піднесення, гуманізації суспільства і держави.

Прогресивні принципи кримінальної відповідальності було б неможливо здійснити без кардинальних перетворень у процесуальній сфері. Головний принцип, що його запропонував Беккаріа, — презумпція невинуватості. "Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесено обвинувальний вирок, і суспільство не може позбавити звинувачуваного своєї опіки до того, як буде вирішено, що він порушив умови, за дотримання яких йому й забезпечувалася ця опіка". Звідси випливає, що обвинувачуваний має право на захист; порушення цього права є порушенням презумпції невинуватості, а відтак — і основних засад, на яких базується суспільство. Звідси — безумовна заборона тортур як засобу добут-тя доказів, заперечення головної засади середньовічного процесу — зізнання обвинувачуваного як "цариці доказів". "Злочин, — писав Беккаріа, — або доведений, або недоведений. Якщо доведений, то за нього можна накладати лише те покарання, що встановлене законом, і тортури є непотрібними, бо зізнання злочинця зайве. Якщо ж злочин не доведено, то не можна мучити невинного, яким, за законом, слід уважати кожного, чий злочин недоведений". Тому, замість зізнання з допомогою тортур, "царицею доказів" має бути з'ясування справжньої винуватості чи невинуватості обвинувачуваного на основі об'єктивного й неупередженого вивчення всіх доказів. Для забезпечення цього судовий розгляд повинен бути публічним.

Значну увагу вчений приділяв і запобіганню злочинності. "Краще попереджувати злочини, ніж карати за них. Саме в цьому — головна мета кожного доброго законодавця", — писав він. А шлях до цього — розумне законодавство та освічений народ, вихований на нормах свободи.

Беккаріа заклав ті основи кримінального права і процесу, що їх згодом було сприйнято всіма розвиненими правовими системами; під впливом його концепцій відбувався подальший розвиток кримінально-правової науки.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Юрія Федьковича "затверджую" (2)

    Документ
    Метою курсу „Історія вчень про державу і право» є ознайомлення студентів з основними закономірностями розвитку політико-правової ідеології, історією найвпливовіших концепцій держави і права.
  2. Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу І право”

    Документ
    Методи історії вчень про державу і право. Місце історії вчень про державу і право. Політична і правова ідеологія Стародавньої Індії.
  3. Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

    Документ
    Розбудова суспільства на засадах громадянських цінностей і формування властивостей правової і соціальної держави вимагає переосмислення багатьох державно-правових реалій, серед яких особливе місце займає служба.
  4. Розділ І. Правова природа господарських судів та їх місце в судовій системі України

    Документ
    Актуальність теми дослідження. Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної, правової держави є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина, насамперед судового, механізмів реалізації права
  5. Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030401 «Право» Затверджено (2)

    Документ
    Історія політичних і правових учень. Робоча навчальна програма / М.І.Неліп, О.Б.Костенко, Н.А.Вангородська. – Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка / юрид.

Другие похожие документы..