Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Калужский региональный филиал Межрегионального коммерческого банка развития связи и информатики (открытое акционерное общество) Калужский филиал ОАО ...полностью>>
'Документ'
Все студенты подготовившие проекты на конференцию получат бонусные баллы по дисциплинам, закрепленным за кафедрой «Менеджмент» в соответствии с рейти...полностью>>
'Конкурс'
В 2011 году нашей школе исполняется 60 лет. Позади большой трудовой путь. Победы в национальном проекте «Образование» (2006г., 2009г.), ежегодно высо...полностью>>
'Лекции'
В истории вычислительной техники можно проследить развитие двух основных областей ее использования. Первая область — применение вычислительной техник...полностью>>

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Форум молодих

науковців Львівщини

Збірник тез конференції

22 травня 2011 року

Частина 1

Львів - 2011

ISBN

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах. – Ч.1. Львів: Тріада Плюс, 2011. – 136 с.

Оргкомітет:

Антонюк С.А., Балинська О.М., Баранюк Н.І., Бардин Н.М., Блажівський М.І., Буник М.З., Венцик О.В., Гетьманчук П.М., Гнатюк О.М., Гук О.І., Данилевич Н.М., Дорош С.В., Жигайло Н.І., Жидецький Ю.Ц., Захарчук Є.В., Карівець І.В. (керівник проекту), Кічурчак М.В., Кіянка І.Б., Кожушко-Лозинська І.І., Колодка А.В., Криворучко Ю.З., Лозинський О.М. (керівник проекту), Лосик О.М., Магура Б.О., Макота Т.В., Марчук М.О., Назаркевич І.Б. (керівник проекту), Рижан А.Б., Руденко О.В., Саніна О.Р., Семків І.І., Хомин Л.М.

У виданні подано тези виступів учасників секції 1: «Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика» в рамках Форуму молодих науковців Львова, який відбувся 22 травня 2011 року.

Для читачів, які цікавляться актуальними соціальними, економічними, політико-правовими, управлінськими, культурно-мистецькими аспектами життя Львівщини.

Матеріали друкуються у редакції авторів. За достовірність інформації несуть відповідальність автори тез.

Керівник проекту, відповідальний за випуск О.М. Лозинський.

ББК 88.5

ISBN

© Громадська організація «Львівський аналітичний дім», 2011.

Зміст:

Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика 8

Андрушко Ярина.
Вплив корпоративної культури на функціонування підприємства 9

Апанчук Наталія.
Основні передумови виникнення та розвитку рейдерства в Україні 11

Баран Ігор.
Українські землі в контексті міжнародної геополітики напередодні Першої Світової війни 13

Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка 17

Баранюк Назарій.
Попередження та профілактика виникнення емоційного вигорання у працівників різних професій 20

Бегень О.
Історичні та етнокультурні аспекти освоєння гірських територій Львівської області 24

Борисенко Оксана.
Поява дитини з особливими потребами
у звичайній сім’ї 27

Гаврилюк В.
Застосування приводу до неповнолітніх у кримінальному процесі 28

Гнатишин Ірина.
Гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти як необхідний чинник формування національних цінностей держави 31

Гнатюк Олена.
Насильство в сім’ї: стан проблеми та пошук шляхів її вирішення 33

Гривул Тарас.
Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії 36

Гутюк Тарас.
Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України 37

Жигайло Наталія.
Психологія духовного становлення молодих вчених 40

Іванців Святослав.
Визначення поняття розбещення неповнолітніх 44

Кіт Вілена.
Застосуваня досвіду інноваційного підходу у кадровій політиці по підбору персоналу в українських компаніях 46

Коваль Ігор.
Демократія як передумова правової держави 50

Корній Наталія.
Особливості корекційно-розвивального навчання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі 53

Кошулинська Христина.
Соціальні мережі як джерело політичної агітації 54

Кукарцев Олег.
Концепт «імперія» у суспільних науках 56

Кучма Леся.
Особливості застосування знання у процесі політичного маніпулювання 59

Лазарович Надія.
Антропологічні виміри розвитку техногенної цивілізації: західноєвропейський та український контекст 62

Лащівський Володимир.
Напрямки удосконалення правового регулювання адміністративної діяльності органів внутрішніх справ 65

Лозинський Олег.
«Корупційний етикет» як неформальна нормативна система суспільних стосунків 68

Лосик Ореста.
Діалог пам'ятей як етично-філософська проблема 70

Магура Богдан, Магура Неоніла.
Освіта – запорука незалежності держави 73

Марчук Марта.
Правове виховання молоді як учасників
субкультурних об’єднань 75

Надич Марія.
Право як соціальна система вирішення
проблеми евтаназії 78

Наконечний Роман, Копитко Андрій.
Цивілізаційні виклики і проблеми хліборобства в Україні 79

Остапенко Юлія.
Маскулінізація жінки в сучасному світі: до постановки питання 83

Отупор Іван.
Роль кримінально-процесуального доказування 85

Охримович Мар’яна.
Способи боротьби з легалізацією (відмиванням) коштів, здобутих злочинним шляхом 88

Пашуля Галина.
Вплив глобалізації на державну політику 90

Петрович Зоряна.
Правовий звичай як форма вираження права в сучасному суспільстві 92

Процович Галина, Чайковська Оксана.
Дослідження мотивації досягнення успіху студентів-правників у навчальній діяльності 94

Радчук Лілія.
Значення постанов пленуму
Верховного Суду України у кримінальних справах 97

Садура О.
Реформування пенсійної системи України
із врахуванням досвіду зарубіжних країн 100

Сікорська Леся, Смук Марія.
Тривожність працівника міліції, як внутрішній бар’єр конструктивних міжособистісних взаємин 103

Сірко Роксолана, Слободяник Володимир.
До питання агресивної поведінки курсантів вищих навчальних закладів системи МНС 104

Слобода Ольга.
Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі 106

Сорба Олександр, Дубняк Максиміліан.
Толерантність як засадничий принцип діяльності національно-культурних товариств 109

Студент Марія.
Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві 111

Тишкун Юрій.
Реалізація бюрократією внутрішньої державної політики як засіб подолання гуманітарних викликів 113

Хруцький Андрій, Лозинська Ярослава.
Михайло Драгоманов – великий український теоретик: до 170-річчя з дня народження 116

Яговка М.
Професійна правосвідомість юриста в контексті правового ідеалізму 120

Довідка про учасників конференції 124

Передмова

Потужний інтелектуальний та духовний потенціал Львівщини є знаним далеко за межами регіону. Тут діють десятки вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів, аналітичних центрів. Щорічно профільні установи здійснюють наукові дослідження та організовують численні наукові конференції, круглі столи, семінари, що покликані надати інтелектуальний поштовх для ефективної реалізації різнопланових державних та громадських, економічних, екологічних та культурно-мистецьких завдань.

У місті Лева з 2009 року започатковано проведення «Форумів молодих науковців» з метою підтримки молоді, котрій не байдужа наукова діяльність у напрямах філософії, політології, економіки, правознавства, психології, культурології, мистецтвознавства тощо. Завдяки цьому проекту учасники мають можливість формувати цілісне розуміння політичних, економічних, гуманітарних процесів та ризиків Західного регіону України та шукати адекватні шляхи їх розв’язання.

Цьогорічний Форум присвячений Дням Науки та підготовлений ГО «Львівський аналітичний дім», ЛОВ ВГО «Товариство психологів України», ГО «Центр розвитку людини». Сподіваємося, що ідея проведення Форумів молодих науковців викличе зацікавлення в інших областях України та серед української діаспори.

Оргкомітет дякує вищим навчальним закладам, представники яких взяли участь у Форумі, зокрема, Львівському державному університету внутрішніх справ, Львівському національному університету ім. І. Франка, НУ «Львівська Політехніка», Львівському національному аграрному університету, Львівському регіональному інституту державного управління НАДУ при Президентові України, Львівському національному університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького, Дрогобицькому державному педагогічному університету ім. І. Франка, Львівському державному університету безпеки життєдіяльності, Національному лісотехнічно-му Університету України, Українському Католицькому університету.

Оргкомітет висловлює вдячність керівництву Західного наукового центру НАН України і МОНМС України, Львівської обласної та міської рад, Львівської обласної державної адміністрації за інформаційне сприяння. Особлива подяка керівництву Централізованої бібліотечної системи для дорослих м. Львова за надання приміщення для проведення нашого заходу.

Висловлюємо щиру подяку професорові філософії А.Хруцькому (Чікаго, США) за популяризацію Форуму молодих науковців за кордоном.

Оргкомітет Форуму молодих науковців Львівщини

Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика

Андрушко Ярина.
Вплив корпоративної культури на функціонування підприємства

На сучасному етапі розвитку бізнесу недостатньо уваги приділяється культурі підприємництва. Проте, вчені працюють над цією проблемою, бачачи при цьому великі можливості для встановлення цивілізованих стосунків між підприємцями і суспільством загалом.

Поняття «корпоративна культура» відноситься до класу таких понять управлінських дисциплін, які не мають єдиного правильного тлумачення. Практично кожен дослідник цієї галузі висуває власні оригінальні визначення культури організації.

Всі визначення можна поділити на 2 групи. До першої належать визначення, в яких вказується елементи корпоративної культури (цінності, переконання, норми і форми поведінки). Друга група об’єднує визначення, в яких культура розглядається як спосіб існування, адаптації до зовнішнього середовища.

Психологічні визначення корпоративної культури описують особливості адаптації працівника до організаційного середовища, формування звичок та навчання працівника.

Тому, на нашу думку, важливими в ході аналізу корпоративної куль­тури є процес її формування на підприємствах і організаціях при цьому враховуються не тільки національні фактори (звичаї, виховання, релігійні переконання) і державні пріоритети (статус економіки, соціальну структуру), але також ті особливості колективної свідомості і психології людей, які у більшості випадків визначаються історією країни (або конкретною організацією) сучасним етапом її розвитку. Саме тому не може бути універсальної моделі побудови і управління корпоративною культурою, а сліпа взаємодія передових технологій і моделей, що може не привести до бажаного результату.

На теперішньому етапі становлення України пристальна увага приділяється долі стратегічних підприємств – флагманам важкої індустрії.

Формування корпоративної культури на вітчизняних підприємствах має свої особливості та відмінності. Особливості національної культури українців, незважаючи на деякі негативні риси, обумовлені історичним розвитком суспільства, характеризуються цілою низкою конструктивних рис української вдачі, тому це сприяє швидкому засвоєнню нормативних цінностей корпоративної культури. Докорінна зміна соціального і економічного життя, що відбулася в Україні на зламі тисячоліть, вимагає переходу до посилення ролі людини, особистої відповідальності й ініціативи.

Реальна українська корпоративна культура – це постійне вдосконалення національної моделі у напрямку творчого осмислення української практики застосування кодексу узагальнених правил менеджменту в господарській діяльності. Це раціоналізація внутрішньоорганізаційних процесів в умовах України і практика взаємодії з українськими партнерами, а також партнерами інших країн; це практичний досвід господарювання, що представляє еволюцію практики управління, починаючи з радянських часів, і зміну підходів та методів управління, що відбулися за останні десятиліття.

Подвійну роль у побудові корпоративної культури вітчизняних комерційних структур відіграє індивідуалізм українців, обумовлений специфікою громадського життя. Оскільки утворення акціонерного капіталу здійснюється за принципом «через індивідуальне до колективного», з опосередкованим володінням власністю, ця риса національного характеру сприяє формуванню норм корпоративної філософії. З іншого боку, індивідуалізм (який має прогресивний історичний зміст як наслідок прагнення до свободи) призводить до самоізоляції, руйнування організаційних форм упорядкування суспільного, до невміння створювати й утримувати владу, що нині є гальмуючим чинником.

Негативно позначаються й психологічні фактори, пов'язані з недавнім тоталітарним минулим: безініціативність, безпорадність, подвійна мораль, звичка покладатися на опіку держави й водночас не довіряти їй (порушувати закони); так само впливає втрата почуття відповідальності, ірраціональна віра у всесилля «вождів», очікування на прихід «месії», який вирішить усі проблеми.

Відтак пояснюється важливість порушеної теми для вітчизняного підприємництва, а також те, чому закордонні маркетингові технології найчастіше не приживаються. «Сліпе» впровадження західних норм і методів призводить до жалюгідних наслідків. Глибоке дослідження елементів корпоративної культури потрібне як для сучасної управлінської науки, так і для практики використання цих ідей у діяльності.

Розвиток корпоративної культури та вдосконалення соціально–трудових відносин на підприємстві – це взаємозалежні та взаємопосилюючі прогресивні процеси. Корпоративна культура створює позитивне середовище, в якому соціально-трудові відносини покращуються та розвиваються. Разом з тим, висока корпоративна культура є результатом упорядкованих соціально–трудових відносин, високої відповідальності їх сторін, розвиненого соціального партнерства.

Сучасна корпоративна культура містить ключову суперечність - командний стиль управління і впровадження принципу особистої відповідальності найманих робітників, що перешкоджає формуванню консолідованої культури організацій.

На жаль, особливості корпоративної культури в українських організаціях поки що носять декларативний характер. Тому в перспективі необхідно сформувати новий стиль управління, що поєднає, з одного боку, жорстку дисципліну і централізацію, а з іншого - скорочення дистанції влади через відкритість і доступність. Крім того, варто спрямувати зусилля на подальшу розробку теоретико-прикладних аспектів формування позитивного іміджу учасників організації на засадах функціонування якісно-нової стратегії розвитку корпоративної культури.

Незважаючи на те, що за останні 10 років значно зросла цікавість до явища корпоративної культури як зі сторони зарубіжних, так і вітчизняних вчених, відкритим залишається питання щодо психологічних механізмів впливу корпоративної культури на функціонування підприємств.

Джерела:

1. Власов П. К. Психология замысла организации. 2-е изд. – Харьков: Гуманитарный Центр, 2003. – 284 с.

2. Вплив корпоративної культури на мотивацію/ Т.Л. Коваленко, Я.М. Ліцар, К.С. Березянська // Електронне видання Вісник НУК. – 2008. – Режим доступу: URL: http://ev.nuos.edu.ua/content/vpliv-korporativnoi-kulturi-na-motivats%D1%96yu.

3. Колпаков В. Корпоративная культура и человек // Персонал. – 2002. – №2. – С. 39-41.

4. Шейн Э.Х. Организационная культура и лидерство. – СПб, 2002.

Апанчук Наталія.
Основні передумови виникнення та розвитку рейдерства в Україні

Рейдерство, не дивлячись на те, що є порівняно новим явищем в українському суспільстві, стало однією з найпопулярніших тем сьогодення не тільки серед підприємців та професійних юристів.

Рейдер в перекладі з англійської – захоплення. Експерти характеризують рейдерську діяльність як «злагоджену командну роботу висококласних спеціалістів: юристів, економістів, аналітиків, бухгалтерів, аудиторів, силовиків, спрямованих в потрібне русло організатором, що має певний адміністративний та фінансовий ресурс.

Підґрунтям існування рейдерства як явища є та обставина, що захоплення компанії є найдешевшим способом її придбання. Метою такого захоплення може бути як захоплення готового бізнесу, так і захоплення активів компанії, що мають значну ринкову вартість з мінімальними витратами та метою їх подальшого продажу.

Водночас не становить винятку й інші цілі рейдерського захоплення підприємств, серед яких, зокрема, виділяють:

  • отримання контролю над наявними у підприємства – жертви налагодженими комерційними зв'язками, брендовою торговою маркою тощо;

  • усунення конкурента шляхом ліквідації підприємства, незалежно від цінності його активів і пасивів;

  • доступ до дочірніх компаній (одержання контролю над підприємством виступатиме опосередкованою метою).

Слід відзначити ряд факторів поширення українського рейдерства, зумовлених трансформацією вітчизняної економіки, а також відсутністю ефективних систем організації процесів виробництва та управління ними.

По-перше, це корупція у владних структурах і правоохоронних органах, які сприяють реалізації неправомірних зазіхань на власність.

По-друге, це недосконалість законодавства, що стосується корпоративних відносин, процесів злиттів і поглинань, захисту власності.

По-третє, це відсутність у країні фондового ринку, який би нормально функціонував не публічність більшості власників «непрозорість» фінансових потоків підприємств, їх намагання приховати свої прибутки шляхом виплати заробітної плати у конвертах і «ручного» розподілу дивідендів, що створює критичну кількість невдоволених акціонерів і збільшує кількість тих, хто бажає незаконно захопити бізнес.

В України рейдерство має кримінальний характер і фактично стало інструментом позбавлення законних та добросовісних власників їх майнових прав із застосуванням різного роду протиправних схем.

Для вибору схеми захоплення підприємства рейдери розпочинають свою діяльність зі збору інформації. Далі аналізують можливості супротивника. При цьому враховується система охорони, підготовленість, професіоналізм його співробітників, матеріально-технічне забезпечення, відносини з приватними охоронними структурами та правоохоронними органами, судовими інстанціями, місцевими і вищестоящими органами влади).

Наступним етапом є реалізація плану захоплення підприємства. Розробляючи ту чи ту схему рейдерської атаки з урахуванням кінцевої мети (розширити свій бізнес, отримати активи, ліквідувати підприємство тощо), рейдери обирають певні тактичні прийоми з цілого арсеналу рейдерського інструментарію, до якого входять:

1) Протизаконні засоби;

  • складання протоколів фіктивних зборів або підробка самих протоколів;

  • застосування насильства чи погроз до власників або керівників підприємств чи їх близьких;

2) Законні формою, але протиправні за змістом у своїй сукупності засоби:

  • ухвали суддів про застосування заходів із забезпечення позовів; арешти банківських рахунків і рахунків у цінних паперах;

  • судові рішення про визнання недійсними рішень загальних зборів та інших органів управління товариства, їх установчих документів;

3) Заходи організаційного характеру:

  • заходи з підриву авторитету та ділової репутації як самого підприємства, так і його керівника;

  • налагодження зв’язків із працівниками підприємства для одержання необхідної інформації або введення свого агента до трудового колектив.

Основні передумови виникнення та розвитку в Україні рейдерства :

  • формування корпоративного законодавства в Україні без єдиного стратегічного підходу, у зв'язку з чим воно є суперечливим та неповним;

  • відсутність єдиної прозорої системи реєстрації прав власності на цінні папери; випуск та обіг акцій переважно у документальній формі;

  • відсутність адекватної системи адміністративно - правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери і передусім, засобів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів.

Безумовно, до передумов виникнення та розвитку в Україні рейдерства слід також віднести корупцію в органах державної виконавчої та судової влади, яка призводить до прийняття посадовими особами та суддями завідомо неправомірних рішень, що порушують права та законні інтереси інвесторів в цінні папери.

Оскільки рейдерство в Україні є реальною загрозою економічній безпеці держави, то виникає необхідність у вдосконаленні чинного корпоративного законодавства та реформуванні вітчизняної судової системи.

Отже, подолання рейдерства в Україні, яке набрало широких масштабів і супроводжуються сукупністю негативних наслідків для національної економіки, вимагає прискорення вжиття заходів щодо вдосконалення чинного корпоративного законодавства, ліквідації практики корупційних зловживань і реформування вітчизняної судової системи.

Джерела:

1. Живко З. Б. Рейдерство : фермент ринкової економіки. – Ліга. Прес. Львів. – 2009 р. – 243 с.

2. Кальман О. Г. Рейдерство : причини та заходи протидії / О. Г. Кальман // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2009 р .- № 3;

3. Кіржецький Ю. І. Проблеми рейдерства в Україні / Ю. С. Кіржецький // Проблеми управління економічної безпеки суб’єктів господарювання. – 2010 р. - № 17.09;

4. Москалик О. М. Рейдерство в Україні як загроза національній безпеці / О. М. Москалик // Механізм правових регулювань правоохоронної та правозахисної діяльності. – 2010 р. - № 05.11;

5. Хатнюк – Кухневич Ю. А. Рейдерство в Україні: загальна характеристика / Ю. А. Хатнюк – Кухневич // Актуальні проблеми протидії злочинам у сфері економіки : Мат. Всеук. наукова конференція. – 2010 р. - № 26.3.

Баран Ігор.
Українські землі в контексті міжнародної геополітики напередодні Першої Світової війни

На зламі ХІХ–ХХ ст. геополітична ситуація в Європі визначалася прагненням великих країн – Німеччини, Франції, Великої Британії, Австро-Угорщини та Росії до нових завоювань, встановлення контролю над стратегічно важливими територіями, економічним зиском народів. Учасники майбутнього конфлікту, навіть частина малих європейських країн, переслідуючи корисливі цілі, готувалися до перегляду кордонів зі своїми сусідами.

Українські землі стали ареною зіткнень інтересів відразу трьох держав – Німеччини, яка прагнула втілити в життя свій план “Drang nach Osten”, Австро-Угорщини та Російської імперії, котрі вбачали в Україні базу продуктів харчування (“Житниця Європи”) та багатий на природні ресурси і сировину регіон [1, с.228].

На початку ХХ ст. геополітичні дійсності скеровували значну увагу Німеччини до української справи. Німецькі зовнішньополітичні плани щодо Східної Європи, зокрема й України, базувалися на пропаганді ідей Серединної Європи, тобто на необмеженому пануванні Німеччини у Центральній Європі, а згодом й світовій гегемонії. Пангерманісти або всенімці (група великих промисловців) наголошували, що Велика Німеччина у 1915 р. розширить свої кордони далеко на схід за рахунок включення до свого складу Прибалтики, російської Польщі, Волині, Поділля, півдня Росії з Кримом [2, с.90].

Відомий німецький журналіст Пауль Рорбах з певними заувагами відстоював звільнення неросійських народів від залежності царської Росії, заявляючи: “Хто володіє Києвом, той може підкорити Росію”. Незалежна Україна, на його думку, повинна була стати головним буфером у Східній Європі проти можливих намагань Росії поширити свої володіння на захід. П. Рорбах не вірив у довготривалість мирних відносин з Росією, яка у своїх геополітичних стремліннях рано чи пізно поверне вістря своєї політики у західному напрямі. Значить, наголошував він, для досягнення своїх планів “серединної Європи” Німеччина мусить забезпечити собі тили зі Сходу [3, s. 791-795]. В цьому контексті Україна розглядалася як важливий чинник, який би сприяв реалізації німецьких експансіоністських планів [4, с. 42].

Австро-Угорщина в українській політиці також виявляла особливу дієвість, оскільки до її складу входили українські землі. Українофільство стало домінуючою течією громадського життя галицьких українців, а Східна Галичина перетворилася в “Український П’ємонт” і стала важливим чинником формування модерної української ідентичності, що поступово завойовувала обидва береги Збруча [5, с.68].

Урядові чинники Австро-Угорщини, оцінюючи тогочасну ситуацію в південно-західній частині Російської імперії, прагнули за допомогою галицьких українців схилити українців наддніпрянщини до “австрійської ідеї”. Окремі австрійські політики сподівалися у перспективі за сприятливої міжнародної кон’юнктури приєднати частину Наддніпрянської України до Габсбурзької монархії – Волинь, Поділля, водночас не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині [6, с.18].

Напередодні війни між Росією і Австро-Угорщиною точилася боротьба за гегемонію у слов’янському світі. У зв’язку з цим загострилася напруженість навколо української проблеми. Посол М. Василько у 1909 р. двічі піднімав в австрійському парламенті питання щодо “русофільських підступів” у Галичині та Буковині. Відзначимо, що цісар Франц Йосиф публічно підтримав лідера буковинських українців [7, s.41].

Відповідно до розпорядження Мінстерства внутрішніх справ Австро-Угорщини 31 грудня 1913 р. розпущено “Общество имени М. Качковского” та “Русские дружины”, а 2 березня 1914 р. видано дозвіл на запровадження надзвичайного стану у Галичині, у даному випадку йшлося про фактичне припинення русофільської пропаганди [8, с.179].

Зрозуміло, що український національний рух у Галичині став небезпечним для Російської імперії. Практично все російське суспільство – від шовіністів до лібералів, вбачало у ньому загрозу цілісності Росії. З наближенням війни український чинник набирав все більшого значення.

На початку ХХ ст. Росія у своїй політиці щодо українських земель керувалася, насамперед, принципом імперського централізму та викорінення будь-яких проявів національного сепаратизму. Російський уряд дуже лякав розвиток українського руху в Галичині – з її українськими школами, політичними партіями, національним представництвом у сеймі та парламенті.

Щодо проблем, які можуть виникнути перед Російською імперією у зв’язку з подальшим розвитком українського руху, граф В. Бобринський писав: “Якщо “русский” дух буде цілком зломлено, і Східна Галичина, і Буковина будуть повністю українізовані, то тоді сила ворожого натиску буде спрямована на нашу Малоросію, і українська пропаганда в нас значно посилиться. Тому ясно, що захист “русскої” справи на Дністрі і Сяні стане його захистом на Дніпрі і, працюючи в Галичині, ми працюємо для нашої національної самооборони, незалежно від питання державного возз’єднання з нами Червоної Русі” [9, с.41-42].

Український рух у Наддніпрянщині пробудило галицьке українство, тому для Росії, як держави, Галичина стала вогнищем ворожого сепаратизму. “Росія скоро зрозуміла, – відзначав польський дослідник українського питання Л. Васілевський, – що як добре Галичина не буде влучена в російську державу та як довго не буде піддана одностайному режимові з Наддніпрянською Україною, так довго Росія не позбудеться українського руху в своїх кордонах” [10, s.98].

Тому для поборення українського руху в Галичині напередодні війни російські урядові та політичні чинники морально і, головне, матеріально підтримували москвофільство, в основу якого лягла всеросійська національна ідея. Через москвофільські організації російський уряд мав можливість проводити не тільки антиукраїнську пропаганду серед галицьких українців, перетягуючи їх на свою сторону, але й антидержавну – з метою приєднання до Росії всіх українських етнографічних земель, що входили до складу Австро-Угорської монархії.

У російському суспільстві все більше утверджувалася думка про важливе значення Галичини для внутрішньої і, особливо, зовнішньої політики Росії. Зазначалося, що Галичина “справжня “русская” прикарпатська фортеця, прикордонна твердиня, сторожовий полк Росії, який розчищає попереду ґрунт і закриває тил у нашому дусі для виконання великих завдань, на кінець – сильна опора православ’я” [11, с.33].

Напередодні війни в російській Думі й поза нею від російських політиків все сильніше лунали слова про “українську небезпеку” для Росії в Австрії та погрози в сторону останньої за так звану допомогу українському рухові. Згодом міністр закордонних справ Росії С. Сазонов, говорячи про причини війни, однією з головних назвав “українську ідею” [12, с.17].

У Першу світову війну Росія вступила під гаслом “звільнення поневоленого слов’янства”. Водночас російський уряд прагнув реалізувати свою стратегічну мету, перш за все розширити кордони імперії за рахунок Галичини, Буковини і Закарпаття. “Таке єдине територіальне приєднання, – відзначав П. Мілюков, – яке малося на увазі на самому початку війни і яке безпосередньо випливало з загальних основ визволення і об’єднання народностей, вважалося “завершенням справи великого князя Івана Калити”, тобто об’єднання руських народностей в їх етнографічних межах”. З другого боку, загарбавши західноукраїнські землі, царський уряд прагнув раз і назавжди покінчити з “мазепинством”, вирішити українське питання в столипінському дусі [13, с.275], тобто заборонити всі “інородницькі” громадські й культурницькі організації “безвідносно до тих цілей, які вони перед собою ставлять”; проводити правове обмеження релігійних структур, які не входили до складу пануючої Російської православної церкви, обмежити права і свободи за національною та конфесійною ознакою, здійснювати державний антисемітизм (смуга осілості, відсоткова норма), не кажучи вже про толерантне ставлення влади до єврейських погромів, заборона публічно використовувати українську мову, жорстка русифікація і, таким чином, побороти будь-що український сепаратистський рух.

Українські землі мали для обох воєнно-політичних блоків не тільки геополітичне, але й економічне значення. Західноукраїнські землі, які знаходилися майже в центрі Європи, завжди приваблювали іноземців. У 1914 р. майже третя четвертина загального видобутку нафти у Дрогобицько-Бориславському басейні зосереджувалася в руках німецьких монополій: “Petroleumaktiengeselschoft”, “Galizische Karpaten”, “Deutsche Erdöl” та ін. [14, с.198].

Джерела:

1. Історія війн і збройних конфліктів в Україні. Енциклопедичний довідник [від. ред. О. Гуржій]. – К. : Вид-во гуманіт. л-ри, 2004, ― 520 с.

2. Троян С. Нове бачення Європи: німецькі плани територіального переустрою початку XX ст. / Сергій Троян // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали міжн. наук. конф., присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22-24 вересня 1998 р.) ― Чернівці : Рута, 2000. ― С. 89-103.

3. Rorbach P. Die Russischen Fremdvölker und wir. / P. Rorbach // Deutsche Politik. – Berlin, 1917. – 25 juli.

4. Вєтров І. Г. Україна в експансіоністських планах Німеччини під час Першої світової війни / Ігор Вєтров // Перша світова війна і слов’янські наро-ди: Матеріали міжн. наук. конф. (14-15 травня 1998 р.). К., 1998. – С.41-48.

5. Верстюк В. Україна–Росія: виборювання ідентичності / В. Верстюк // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. Т. 1. – К., 2004.– С. 66-72.

6. Андрусишин Б. Україна в роки Першої світової війни /
Богдан Андрусишин // Перша світова війна і слов′янські народи: Матеріали міжн. наук. конф. (14 - 15 травня 1998 р.). – К., 1998. – С. 17-23.

7. Bihl W. Die Beziehungen zwischen Österreich–Ungaru und Russland in bezug auf die galizische Frage 1908–1914 / W. Bihl // Galizien um die Iahrhunderts wende. Hrsg. Von Karlheinz Mark. – Wien; München, 1990.

8. Уська У. Політика офіційного Відня та Галицького намісництва щодо русофільського руху в 1908-1914 рр. / У. Уська // Історичні та культурологічні студії. – Вип. 3. – Львів : Ін-т українознавства НАН України, 2004. – С. 153-180.

9. Бахтурина А. Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А. Ю. Бахтурина. – М.: АИРО-XX , 2000. – 264 с.

10. Wasilewski L. Kwestja ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe. Warszawa, 1934. – Prace Ukraińskiego Instytutu Naukowego;. T. 28. Serja prac Komisji dla badań zagadnień polsko-ukraińskich. Z. 1. – 146 s.

11. Гумецкий И. И. Значение Прикарпатья для России: Прикарпатье, будущее - второе Приамурье для России, в предстоящей ей борьбе с вероломною Западною Европою / И. И. Гумецкий. – СПб.: Тип. В. Комарова, 1904. – 112 с.

12. Томашівський С. Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни / С. Томашівський. – Львів : [накл. в-ва.], 1915. – 32 с.

13. Українська державність у XX столітті. [ред. О. Дергачов] – К.: Політична думка, 1996. – 434 с.

14. Кулінич І. М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900 - 1914 рр.) / І. М. Кулінич. – Київ: Наукова думка, 1963. - 216 с.

Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка

На сучасному етапі розвитку української мовознавчої науки актуальними є дослідження мовної особистості як представника нації. Особливо цінним є вивчення мовної особистості видатних людей. Саме такою людиною є Іван Франко.

Мовну особистість репрезентують мовна компетенція та мовна свідомість. І якщо мовна компетенція є постійним об’єктом дослідження, то мовну свідомість лише побіжно вивчають. Вважаємо, що потрібно й доцільно досліджувати не просто мовну свідомість, а – національно-мовну, позаяк немає абстрактної мови, є лише рідна мова людини чи нації. Кожна людина вчуває укоріненість лише в своїй рідній національній мові.

Мета нашого дослідження – проаналізувати головні чинники, які вплинули на формування національно-мовної свідомості Івана Франка.

Протягом усього ХІХ ст. у Галичині відбувалися складні та суперечливі культурно-історичні й політичні процеси. Саме в цей час жив і творив геній української нації. Тому потрібно враховувати всі умови, в яких формувалася його національно-мовна свідомість.

Починаючи з дитинства, І. Франко чув бойківську говірку, запам’ятовував рідною мовою народні пісні, легенди, казки, притчі, жарти, анекдоти. Його син Тарас у своїх спогадах про батька згадував: “З родинного дому і з рідного села Нагуєвичів виніс він знання бойківського діалекту. Це була справжня рідна мова, якої він ніде і ніколи не цурався, якою думав і розмовляв…” [4, с. 94]. Як бачимо, національно-мовна свідомість письменника ще зі самого дитинства формувалася на базі рідної йому бойківської говірки.

У школі І. Франко навчився читати й писати по-українськи. Закінчивши її, він перейшов навчатися до Дрогобицької гімназії. І будучи гімназистом, почав записувати українські народні пісні від матері й багатьох інших людей. Із упевненістю можна сказати, що любов до українського фольклору письменник зберіг упродовж усього життя, оскільки багато своїх зусиль доклав на його збирання й вивчення. Отже, збирання й записування етнографічного матеріалу в різних районах Прикарпаття дали йому глибоке знання живої галицької мови, і, своєю чергою, вплинули на формування його національно-мовної свідомості.

Навчаючись у гімназії І. Франкові пощастило мати гідних для наслідування вчителів, серед них, зокрема, – Івана Верхратського та Юлія Турчинського. І. Верхратський навчав його української мови. Саме завдяки йому молодий гімназист прочитав Шевченкового “Кобзаря”, а також ознайомився з творами інших авторів із Наддніпрянщини. Ще в гімназійні часи І. Франко почав збирати власну бібліотеку, яку продовжував комплектувати усе життя. На нашу думку, це свідчить про любов письменника до книги, про його жагу до знань, які також впливали на становлення його національно-мовної свідомості.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію, І. Франко вступає до Львівського університету, де стає членом студентського гуртка. У гуртку постійно велися дискусії навколо мовно-правописних питань, які для молодого Франка спочатку були не зрозумілі. І лише згодом, що закономірно, лінгвістичні суперечки стануть зрозумілими для письменника, він виробить і науково обґрунтує власне бачення мовних питань.

Вступивши на філософський факультет, І. Франко вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тут, як пише В. Корнійчук, “відкривав він таємниці філологічної науки і зазнавав радості творчої праці. Тут народжувався у ньому письменник і вчений, виростав політичний і громадський діяч” [1, с. 198]. Відтоді письменник свідомо починає цікавитися різними мовними проблемами, які досліджував не лише в суто лінгвістичних працях, а й у літературознавчих, фольклористичних, історичних, філософських. Ми вважаємо, що широке коло мовознавчих зацікавлень ученого, без сумніву, зумовлене тим, що він був добре обізнаний із тогочасною лінгвістичною думкою, зокрема йому була відома націоцентрична концепція мови як організму й діяльності духу народу В. фон Гумбольдта. І. Франко також ґрунтовно знав й історію національного відродження в Європі в епоху Романтизму, і відповідно розумів, що в період становлення нації мовні проблеми є одними з найважливіших, що, власне, мова є тою підвалиною, на якій формується нація. Отже, саме крізь призму національної категорії він розглядав мову.

Найглибше власне розуміння феномену рідної мови вчений обґрунтував у статті “Двоязичність і дволичність” (1905). З назви розвідки бачимо, що йдеться не стільки про зречення людиною своєї рідної мови, як про ситуацію так званої двомовності й чим вона обертається на морально-психологічному рівні. Мовне роздвоєння, доводить письменник, тягне за собою роздвоєння душі, мислення, життя. Він пише: “… Якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна” [3, с. 265].

У своїх наукових розвідках І. Франко також багато уваги приділяв питанню про функціонування української мови в різні періоди її розвитку. Наприкінці ХІХ ст. точилися чергові суперечки про стан і статус української літератури, мови. Проаналізувавши тексти давньої української літератури, він доводить, що українці здавна, ще з часів Київської Русі, становили етнічну самостійність і мали розвинену власну літературу, написану своєю мовою.

Письменник часто наголошував на тому, що українська мова йде власним шляхом розвитку. Проте вчений добре усвідомлював, що його рідна мова повноцінно зможе розвиватися лише тоді, коли буде належно функціонувати в усіх сферах життя. Тому, на його думку, українці, які територіально розділені, повинні витворити свою єдину державу. Проблема національного єднання українців в одній державі тісно пов’язана з проблемою літературно-мовної єдності. Протягом 1891–1893 років точилася мовна дискусія між галичанами й наддніпрянцями щодо роздвоєння українського літературно-мовного процесу. Опоненти ставили на перше місце свою місцеву говірку як основу для літературної мови. І. Франко ж відстоював однакову цінність усіх говірок для творення літературної мови, і саме він фактично першим на Західній Україні свідомо став на шлях уніфікації української літературної мови, першим “пробив стіну”, яка розділяла дві мовні території.

На нашу думку, свідченням національно-мовної свідомості І. Франка є також його редакторська робота над удосконаленням мови своїх творів під час їхнього перевидання. Письменник, роблячи різні лінгвістичні виправлення, завжди дбав про те, щоб зберегти національний дух своєї рідної мови. У передмові до третього видання “Лиса Микити” він пише: “…Я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, …і старався довести по змозі до того, щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом” [2, с. 57–58].

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що високорозвинена національно-мовна свідомість І. Франка формувалася під впливом національних, соціокультурних та індивідуально-психологічних чинників. Говорити й писати рідною мовою – це потреба бути собою, не втратити своє “я”, і митець внутрішньо, інтуїтивно відчував таку потребу, позаяк мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою кожної людини зокрема та нації в цілому.

Джерела:

1. Корнійчук В. До проблеми “Іван Франко і Львівський університет” // Українська філологія: досягнення, перспективи: До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті. – Львів, 1994. – С. 198.

2. Франко І. Лис Микита. Передмова до третього видання // Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1976. – Т. 4. – С. 57–58.

3. Франко І.Я. Двоязичність і дволичність // Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів: Каменяр, 2002. – С. 263–277.

4. Франко Т. Про батька. Статті. Оповідання. Спогади. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1964. – 222 с.

Баранюк Назарій.
Попередження та профілактика виникнення емоційного вигорання у працівників різних професій

У зв’язку зі зміною соціально-економічних умов багато людей зіштовхуються з проблемою скорочення робочих місць, спаду в роботі, відсутністю мотивації та ін. Все це призводить до погоні за прибутком, не завжди правильно організованій роботі, ненормованому робочому дню, що забирає все більше сил і часу у людини та рано чи пізно починає позначатися на її працездатності. Такі умови праці призводять до прояву стану емоційного, психічного, і фізичного виснаження в результаті стресу на робочому місці. Так, у людей проявляється професійна деформація у вигляді симптому емоційного вигорання .

Емоційне вигорання являє собою процес, що розвивається в часі. Він починається із сильного й тривалого стресу на роботі, у тому випадку, коли вимоги до людини (внутрішні та зовнішні) постійно перевищують наявні в неї ресурси (внутрішні та зовнішні), що призводить до порушення стану психофізіологічної рівноваги.

«Емоційне вигорання» (за В.В. Бойко) – це вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на вибрані психотравмуючі дії, набутий стереотип емоційного, частіше за все професійної поведінки.

Проаналізувавши емпіричні дослідження, стало відомо, що «жертвами» вигорання можуть стати не тільки фахівці «допомагаючих» професій (медичні працівники, вчителі, консультанти), але також і представники бізнесу (торгові агенти, ріелтери, рекрутери, менеджери). Доведено, що це загрожує негативними наслідками для організації в цілому: зниженням продуктивності праці персоналу, плинністю кадрів, зменшенням лояльності до організації, негативним впливом на клієнтів та ін. Тому, визначенню та впровадженню стратегій з профілактики та подолання вигорання співробітників, слід приділяти більше уваги вчених, практиків та керівників, зацікавлених у збереженні кадрового потенціалу та перспективи розвитку своїх організацій чи компаній.

Перш за все, зазначимо, що ризик вигорання пом’якшують стабільна й приваблива робота, яка надає можливості для творчості, професійного та особистісного росту, задоволеність якістю життя в різних її аспектах, наявність різноманітних інтересів, перспективні життєві плани. Рідше «емоційно вигорають» оптимістичні й життєрадісні люди, які вміють успішно долати життєві негаразди та вікові кризи; ті, хто займає активну життєву позицію і звертаються до творчого пошуку рішення при зіткненні з важкими обставинами, володіє засобами психічної саморегуляції, піклується про поповнення своїх психоенергетичних соціально - психологічних ресурсів.

Дії, які спрямовані на те, щоб подолати синдром вигорання, припускають як самодопомогу, так і зовнішнє надання професійної допомоги. У першому випадку «вигораючим» працівникам потрібно навчитися усвідомлювати симптоми психологічного стресу і керувати ним, опанувати широкий спектр прийомів саморегуляції та подолання перших симптомів прояву стресу на роботі. Якщо ж, така допомога самому собі виявиться недостатньою, буде потрібно і професійна - для профілактики та подолання синдрому вигорання. У такому випадку повинні залучатися фахівці, які володіють методами стрес-менеджменту.

Існує чимало конкретних способів припинити шлях синдрому емоційного вигорання : культивування інших інтересів, не пов'язаних з професійною діяльністю; внесення різноманітності в свою роботу; підтримання свого здоров’я, дотримання режиму сну і харчування; оволодіння технікою медитації; відкритість новому досвіду; уміння не поспішати і давати собі достатньо часу для досягнення позитивних результатів у роботі і житті; обдумані зобов’язання; читання не тільки професійної, а й інший хорошої літератури; участь у семінарах, конференціях, де надається можливість зустрітися з новими людьми і обмінятися досвідом; періодична спільна робота з колегами, яка значно відрізняються професійно і особистісно; участь у роботі професійної групи, що дає можливість обговорити виниклі особистісні проблеми, пов’язані з роботою; хобі, що приносить задоволення. Також одним із засобів профілактики емоційного вигорання може бути музична терапія.

Зазначимо, що всі існуючі види профілактичної допомоги можна об’єднати у дві великі групи: а) надання допомоги на організаційному рівні (технології, які використовуються керівниками в організаціях, школах); б) надання допомоги на особистісному рівні (технології, які використовуються психологами-консультантами).

Так, Т.В.Зайчикова і Л.М. Карамушка на рівні особистості подають індивідуальну технологію профілактики та подолання професійного стресу та синдрому «професійного вигорання», яка складається з декількох послідовних фаз та системи конкретних прийомів.

I. Профілактика синдрому «професійного вигорання» розпочинається з аналізу професійної ситуації. Вона полягає в когнітивній оцінці ситуації (виявлення стрес-факторів, аналіз власної стресової реактивності чи толерантності тощо) та зниження впливу стресорів. Це передбачає застосування системи спеціальних прийомів, які є бар`єрами на шляху до стресу. До таких прийомів належить : 1) розпізнавання стресу. З цією метою слід навчитися ідентифікувати деякі сигнали, які попереджають про стрес; 2) здійснення глибшої когнітивної оцінки ситуації, а саме з'ясування основних стрес-факторів у професійній ситуації людини та здійснення спроб «усунути» їх; 3) ведення «Щоденника стресових подій», де збирається інформація за 7 компонентами щоденно (стреси цього дня, реакції на кожен стресор, що з’явився, способи адаптації до стресора, кращі способи адаптації, прийоми релаксації, які використовувалися Вами в цей день, ефективність цих прийомів релаксації, відчуття, які були в цей день); 4) аналіз того, чи мають місце в конкретній ситуації глобальні професійні (життєві) зміни (наприклад, реорганізація на роботі; зміна місця проживання та ін.); 5) Визначення основних стрес-факторів, які викликають емоційне вигорання, та укладення контракту із самим собою щодо використання певних прийомів подолання стресу протягом певного часу та визначення певної системи винагород або покарань для самого себе; 6) визначення основних мотивів здійснення людиною професійної діяльності. Для цього необхідно скласти перелік усіх причин (реальних та абстрактних), які спонукають працівника виконували дану роботу; 7) прийняття рішення про те, чи продовжувати працівнику працювати на даному робочому місці; 8) тимчасове зниження навантаження та опанування навичок раціональним управлінням своїм часом; 9) за допомогою спеціальних прийомів та засобів здійснення спроби змінити свій імідж «трудоголіка»; 10) складання списку під назвою «Я дійсно хочу цим займатися»; 11) демонстрація асертивної (впевненої) поведінки, адже впевненість у собі – це здатність виражати себе та задовольняти свої власні потреби; 12) визначення свого розуміння успіху в житті (що для людини означає успіх?); 13) створення групи психологічної підтримки. Психологічна підтримка – це почуття причетності, почуття того, що тебе приймають та люблять таким, яким ти є, а не тому, що ти можеш що-небудь зробити для когось; 14) турбота про правильне харчування. Визначення для себе збалансованої дієти .

II. На фазі сприймання професійної ситуації як стресової (такої, що викликає стурбованість) слід використовувати прийоми, котрі виступатимуть бар’єрами на шляху до стресу: 1) стратегія вибіркового сприймання; 2) сприйняття життя як свята; 3) використання гумору як буфера між стресовою ситуацією та людиною; 4) визначення типу поведінки в ситуації стресу, який притаманний для людини; 5) аналіз впевненості у собі та своїх рішеннях, оскільки це уможливлює успішний контроль за власним життям; 6) аналіз локусу контролю в управлінні стресом( локус контролю – це ступінь контролю, який дає можливість людині керувати подіями її життя; 7) застосування різних технік медитації та аутогенного тренування, а також фізичних вправ, які слід вибирати та використовувати із врахуванням індивідуально-психологічних особливостей.

Отже, можна зробити висновок, що ще не розроблена єдина стратегія профілактики емоційного вигорання, яка б об’єднувала погляди всіх науковців. Тому дана проблема потребує ще подальших експериментальних досліджень.

Джерела:

1. Бойко В.В. Энергия эмоций. – 2-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2004. – 474 с.

2. Водопьянова Н. Е., Старченкова Е. С. Синдром выгорания: диагностика и профилактика. 2-е изд.— СПб.: Питер, 2008. — 336 с.

3. Лаврова К., Левин А. Синдром выгорания: профилактика и управление. Пособие для сотрудников, работающих в программах снижения вреда. – Сеть снижения вреда Центральной и Восточной Европы (ССВЦВЕ). 2006. – 69 с.

4. Фирсова А.В., Павлова А.М. Изучение и профилактика эмоционального выгорания у педагогов// Психология сегодня : Материалы XI региональной научно-практической конференции студентов и аспирантов. – Екатеринбург, 2009. – 261 с.

5. Синдром «професійного вигорання» та професійна кар`єра працівників освітніх організацій: ґендерні аспекти / За наук. ред. С.Д. Максименка, Л.М. Карамушки, Т.В. Зайчикової. – К.: Міленіум, 2006. – 368 с.

Бегень О.
Історичні та етнокультурні аспекти освоєння гірських територій Львівської області

Гірські території Карпат поряд з передгірськими районами належать до давно заселених та освоєних територій. Ще ІІ−І тис. до н. е. слов’яни заселяли Карпати і Підкарпатський край. На початку нашої ери через карпатську гірську систему проходили торговельні шляхи з римської провінції Панонії до народів басейну Балтійського моря. У літописних документах знаходимо відомості про Галицькі землі і такі міста, як Старий Самбір, Стара Сіль, Дрогобич та ін. На жаль таких свідчень залишилося не багато, що не дає змоги надійно ідентифікувати час виникнення гірських поселень Львівської області.

На основі даних щодо адміністративно-територіального устрою, взятих з сайту ВРУ і “Вікіпедії” визначено час заснування більшості населених пунктів досліджуваної гірської території. Вдалося ідентифікувати час створення для 151 населених пунктів (75,1 % від загальної кількості гірських поселень). Використання ГІС-технологій дало змогу побудувати модель заселення гірських територій реґіону. У заселенні гірських територій Львівщини можна виділити три періоди: 1) давньоруський (до XV ст.); 2) феодальний (XV − початок ХІХ ст.); 3) сучасний (кінець XIX − до нашого часу). Протягом давньоруського періоду засновано 21 населених пунктів (14,0 % від їхньої кількості), феодального – 120 (79,7 %) й сучасного – лише 10 (6,3 %).

До XV ст. на території гірських районів Карпат існували окремі поселення, жителі яких вели пастуший напрям господарювання. Не слід забувати про те, що задовго до масового заселення гірських територій існували поселення давньоруської держави (Лопушанка, Спас, Тур’є та ін.). На початку ХV ст., ще до масового заселення Карпат, у Самбірському повіті налічували 96 сіл, у т. ч. й гірських. На цій території зустрічається цілий ряд гірських сіл, на які ще у часи Галицько-Волинського князівства покладено як торгівельні, так й оборонні функції. Варто лише згадати, літописну фортецю Тустань у с. Урич Сколівського району.

В XV − XVIII ст. інтенсивно проходило заселення у гірській частині Самбірської економії (теперішній Старосамбірський і Турківський райони) та на Сколівщині (нині Сколівський район). Ряд вчених, зокрема польський історик А. Стадніцький, пов’язує заселення у цей період із поширенням волоського права. Інакший погляд на питання заселення реґіону має історик Ю. Гошко. Він вважає, що головною причиною заселення гірських територій була масова втеча селян з поміщицьких маєтків на вільні землі внаслідок посилення феодальної експлуатації, захоплення шляхтою селянських наділів. Важливою причиною втечі служили постійні татарські набіги. Найвідповіднішим місцем, де втікачі могли знайти притулок, почувати себе вільніше, були карпатські гори, куди не досягали татарські орди. Власне на ХVI ст. припадає “пік” заснування гірських поселень. У цей період виникло фактично кожне друге село реґіону (74 поселення). Заселення території відбувалася здебільшого долинами основних водотоків (Дністер, Стрий й Опір) знизу вгору від передкарпатського передгір’я. Вибір місць для поселення, головно, залежав також від землеробсько-тваринницького укладу господарств бойків і лемків. Водночас, простежено тенденцію виділення зі старих бойківських сіл нових, що відобразилося в їхніх назвах.

Найстарішим містом в межах гірських територій Львівської області є Старий Самбір. Він заснований ще у 1199 р. Інші районні центри реґіону виникли дещо пізніше: Сколе – у 1297 р., а Турка – у 1431 р. Усі селища міського типу засновано ще до початку XVII ст. Загалом, формування основної частини сучасних поселень із населенням понад 1000 осіб завершилося у другій половині ХVI ст. Слабкий розвиток міст зумовлений феодальним укладом господарства й поганим розвитком транспортної інфраструктури.

Аналіз господарської діяльності населення реґіону свідчив про те, що масове заселення гірських територій мало землеробський, а не тваринницький напрям. Тваринництво в умовах Карпат служило допоміжною галуззю господарства та забезпечувало населення додатковими продуктами харчування, давало вовну, шкіру тощо. Це ще раз підтверджує, що процес заселення відбувався знизу вгору, а не згори вниз, як це мало б бути в разі тваринницького напряму господарства, долинами річок, а коли виходив на хребти – розпорошувався, поселенці обминали стрімкі урвища та вузькі днища долин, а також гірські хребти. Сприятливими місцями для заселення служили широкі терасовані долини Дністра й Стрия та міжгірські улоговини. Водночас, несприятливі геоморфологічні і мікрокліматичні умови не притягували у глибину гір, а відсутність великих полонин не давала змоги розгортати тваринництво.

Нині існують різні концепції етнічного походження гірського населення Львівської області. Окремі вчені заперечували автохтонність українського населення, оскільки вважали, що розселення відбувалося на підставі “волоського права”. Вони стверджували, що у процесі освоєння Східних Карпат провідну роль відіграли поляки і волохи. Ця концепція ігнорувала заселення гірських районів руським населенням ще у середньовіччі. Однак, інтенсивне заселення спричинене захопленням польською шляхтою передгірських земель, збільшенням феодальних повинностей й нападами татар. Отже, корінним населенням досліджуваного реґіону є українці, а не волохи.

До захоплення галицьких земель Польщею етнічний склад населення був однорідним і представлений головно українцями. Від часу польської колонізації у гірських районах оселяються поляки й євреї, а від часу захоплення Галичини Австро-Угорщиною – австрійські і німецькі колоністи. Отже, у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. у гірський районах Львівщини проживали чотири найбільші етнічні групи населення: українці, поляки, євреї і німці. Це свідчить про досить строкатий етнічний склад населення реґіону.

Внаслідок тривалого перебування під пануванням інших держав, соціальна структура українців відзначалася переважанням сільського населення (89,2 %). У містах українці були у меншості, дещо поступаючись за чисельністю польській та єврейській громадам. У реґіоні склалася цікава структура українського сільського населення, яка представлена двома групами – шляхетською і селянською. Така структура призводила до поділу населених пунктів за соціальною ознакою (наприклад, Корчин Шляхетський і Корчин Рустикальний). Розселення поляків та євреїв розпочалося у XIV−XVI ст. На їхні етнічні громади припадало відповідно 11,7 % і 10,5 % від усього населення реґіону. Переселення набуло масовості і підтримувалося владою. Польське й єврейське населення поселялися у містах і містечках, хоча практично у кожному селі проживало по декілька їхніх сімей. Більшість поляків були державними службовцями, підприємцями, землевласниками і робітниками. Євреї займалися дрібним підприємництвом, торгівлею і ремісництвом. Перші австрійські і німецькі поселенці з’явилися у реґіоні в першій половині ХІХ ст. Бідних колоністів приваблювали пільги, що надавалися австрійським урядом. Питома вага австрійців і німців у всьому населенні не перевищувала 0,9 %. На відміну від поляків та євреїв німці закладали власні поселення. Переселенці заснували 11 сільських населених пунктів, що часом утворювали компактні групи (наприклад, три поселення у східній частині Стрийсько-Сянської верховини). Саме у таких районах був відчутний вплив німців на традиційну культуру горян. Нині етнічних німців у реґіоні майже не залишилося.

Після завершенні Другої світової війни відбулися суттєві зміни етнічного складу гірських районів Львівщини. Масові депортація польського населення, рееміграція німецьких колоністів і геноцид проти євреїв, спричинили до того, що у другій половині ХХ ст. частка українського населення зросла від 76,6 до 97,9 %. Винищення й депортації цих етнічних груп призвели до зменшення кількість населення настільки, що вони перестали відігравати помітну роль в етнічному складі реґіону. Кількість польського населення, що уникло репатріації, продовжує зменшуватися. Найбільше поляків залишилося у Старосамбірському і Дрогобицькому районах. У післявоєнний період у гірських поселеннях появилися росіяни. Їхня кількість зростала дуже повільно. Згідно з Всеукраїнським переписом населення 2001 р., їхня частка досягла лише 0,9 %. Більшість росіян (97 %) проживає у міських населених пунктах. В останні роки чисельність російської етнічної групи поступово зменшується. Отже, сьогодні українці є домінуючою етнічною групою у всіх гірських районах Львівської області. При цьому можна спостерігати моноетнічний склад гірського населення, в якому, згідно з результатами останнього перепису (2001 р.), українці складали 98,3 %.

Борисенко Оксана.
Поява дитини з особливими потребами
у звичайній сім’ї

Поява дитини з особливими потребами у будь-якій сім’ї - надскладне випробування, при якому сім’я потребує об’єктивної інформації, соціальних ресурсів, підтримки рідних і друзів, кваліфікованої допомоги спеціалістів. Члени сім’ї, переборовши важкі переживання і емоційно прийнявши дитину з порушенням розвитку, вказують, що незважаючи на значні труднощі, в їх житті відбулися позитивні зміни: сім’я стала більш згуртованою, з’явилося більше взаємної любові і турботи, самі члени сім’ї особистісно змінилися, стали сильнішими.

В результаті перебування аутичної дитини в найбільш природному для неї середовищі (тобто в сім'ї) може привести до створення неприродних і украй обмежених умов життя для інших членів сім'ї. Більше того, особлива дитина може змінити самоідентичність сім'ї, понизити її здатність до заробляння засобів, звузити можливості дозвілля і соціалізації, вплинути на кар'єрні рішення. Щоб описати конкретно вплив дитини з порушеннями розвитку на кожного члена сім’ї, треба розглянути по черзі усі функції сім'ї. Крім того, необхідно відмітити, що успішно функціонуюча сім'я повинна мати гнучкість, відкритість до змін і хорошу опірність.

Cім’ї, що зіткнулися з невиліковною хворобою або порушеннями розвитку дитини, доводиться також переглянути свої погляди відносно того, хто і що може повпливати на хід подій. Важливо знати, чи сім’я вважає порушення в дитини своєю провиною, чиєюсь провиною чи звичайною випадковістю. Погляди сім’ї можуть вплинути на її реакцію на подію, пов’язані з порушеннями, на пошук допомоги і відношення до медичних і соціальних установ. Професіоналам слід цікавитися думкою сім’ї про те, що викликало порушення чи хворобу і що може вплинути на її перебіг. Покладена відповідальність на когось конкретно,почуття провини і сорому може негативно вплинути на спосіб сім’ї справитися з хронічною хворобою чи порушенням розвитку дитини.

Кожна сім’я має свій механізм вирішення проблеми. Різні стратегії вирішення проблеми можуть допомогти сім’ї змінити сприйняття ситуації. Як зразок потенційно дисфункційного стилю вирішення проблеми,деякі тати хворих на аутизм дітей, проявляють виражені реакції відчуження і уникання,що допомагає їм справитися з тривогою. Та інші сім’ї,описують члена сім’ї з аутизмом,як джерело щастя,любові,важливих життєвих уроків,повноти життя,гордості і сили. Наше завдання – протистояти негативному погляду на людей з порушеннями,до цього поширеному в літературі та в суспільстві.

Реакція сім'ї на порушення розвитку або хворобу дитини багато в чому визначається її ідеологічним стилем; проте вірно і зворотне: така дитина може вплинути на цінності сім'ї. Наприклад, при народженні особливої дитини сім'я не лише реагує на сам цей факт, але і переглядає уявлення, що склалися в ній, про людей з порушеннями. Хронічні хвороби і порушення розвитку не обмежені ні расовими, ні культурними, ні соціально-економічними бар'єрами, так що особлива дитина може з'явитися на світ і в найбільш догматичній і повній забобонів сім'ї. У такому разі сім'ї доведеться не лише зіткнутися з тим, що означають для неї порушення розвитку у дитини психологічно і практично, але і переглянути своє відношення до представників однієї з "меншин", а саме до людей з обмеженими можливостями. Таким чином, народження особливої дитини принесе такий сім'ї подвійне потрясіння. Нерідко трапляється, що при появі такої дитини в сім'ї люди, що раніше звисока дивилися на "неповноцінних", з часом перетворюються на їх полум'яних захисників. Дарлінг Р.Б. називає такий тип поведінки "роллю хрестоносця".[5]

Дитина з порушеннями розвитку, особливо у важких випадках, може надзвичайно багато вимагати від сім'ї, при цьому майже нічого не даючи взамін.

В результаті перебування дитини в найбільш природному для неї середовищі (тобто в сім'ї) може привести до створення неприродних і украй обмежених умов життя для інших членів сім'ї. Більше того, особлива дитина може змінити самоідентичність сім'ї, понизити її здатність до заробляння засобів, звузити можливості дозвілля і соціалізації, вплинути на кар'єрні рішення. Щоб описати конкретно вплив дитини з порушеннями розвитку на кожного члена сім’ї, треба розглянути по черзі усі функції сім'ї. Крім того, необхідно відмітити, що успішно функціонуюча сім'я повинна мати гнучкість, відкритість до змін і хорошу опірність.

Джерела:

1. Вейс Томас Й. «Как помочь ребенку?» Москва 1992г.

2. Лебединская К.С., Никольская О.С., Баенская Е.Р. и др. «Дети с нарушениями общения: Ранний детский аутизм» Москва 1989г.

3. Никольская О.С., Баенская Е.Р., Либлинг М.М. «Аутичный ребенок. Пути помощи».- Москва, 2000.

4. Романчук О. Розлади спектру аутизму. – Львів, 2009.

5. Селигман М., Дарлинг Р.Б. Обычные семьи, особые дети. – Москва, 2007.

Гаврилюк В.
Застосування приводу до неповнолітніх у кримінальному процесі

Особистість, яка потрапляє у сферу кримінального процесу набуває статусу конкретного суб'єкта кримінального судочинства (обвинуваченого. підозрюваного, потерпілого, свідка, експерта, тощо). Поряд із загальними правами та обов'язками, які притаманні кожному конкретному учаснику кримінального процесу, існують права та обов'язки, що їх конкретизують (доповнюють) в залежності від соціального (наприклад, депутати), вікового (наприклад, неповнолітні) положення особистості в суспільстві. Сукупність таких спеціальних прав і обов'язків тієї чи іншої групи осіб складає категорію спеціального правового статусу [1, с.182]. З огляду на наведене вище, аналіз правового положення, яке займає неповнолітній у кримінальному судочинстві, дозволяє говорити про спеціальний його статус в цій сфері діяльності. Особливості ж конкретного учасника процесу, в якості якого виступає підліток, визначаються його індивідуальним статусом.

Привід є примусовим заходом, передбаченим КПК, Законом України «Про міліцію», що застосовується до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або судді.

Стаття 136 КПК регламентує порядок застосування приводу виключно до обвинуваченого. Проте ч. 2 ст. 70 та ч. 3 ст. 72 КПК, будучи бланкетними нормами, надають право застосування даного примусового заходу також і щодо свідка та потерпілого, які без поважних причин не з'являються за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора та суду. Таким чином, привід застосовується до: підозрюваного; обвинуваченого; підсудного; засудженого; свідка; потерпілого. Чи може бути неповнолітній об’єктом такого виду примусу? Л.М. Лобойко висунув твердження, що до неповнолітнього заборонено застосовувати привід [2, с.358].

Існував Наказ МВС України № 864 від 28 грудня 1995 року «Про затвердження Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих», який нажаль втратив чинність на підставі Наказу МВС України № 337 від 5 серпня 2009 року. Він регламентував, що привід неповнолітнього свідка, потерпілого, обвинуваченого чи підсудного, що не досяг шістнадцяти років, проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників (усиновителів, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій), під опікою яких перебуває неповнолітній. Інший порядок приводу неповнолітніх допускається лише у випадках, якщо він обумовлений у постанові (ухвалі) про привід. На жаль, дане положення не дублюється у новому наказі та чинне кримінально-процесуальне законодавство дане питання не регулює [3, с.275]. На нашу думку, це є суттєвим недоліком законодавства, яке потребує якнайшвидшого вирішення. Виникає запитання: як діяти у цій ситуації? Який захід примусу застосувати до неповнолітніх, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або судді?

Не можна погодитись із твердженнями, що привід неповнолітнього неможливий. Про можливість його застосування вказано у Законі України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», зокрема зазначено, що кримінальна міліція у справах дітей зобов’язана викликати дітей, їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також інших осіб у справах та інших матеріалах про правопорушення і у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом - піддавати їх приводу [4].

Вважаємо, привід до неповнолітніх повинен застосовуватись на основі загальних норм КПК, що регулюють застосування даного заходу, із врахуванням особливостей правового статусу неповнолітнього.

Фактичною підставою для застосування приводу є дані, які свідчать про те, що особа без поважних причин не з'являється за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду. Оскільки привід застосовується лише в тих випадках, коли особа не з'являється за викликом без поважної причини, то причини її неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу, тобто в матеріалах справи повинні бути дані про те, що особі відомо про виклик до слідчого або суду, проте вона не з'являється без поважних причин.

Правовою підставою для виконання приводу є: ухвала суду, постанова прокурора, постанова судді, постанова слідчого чи органу дізнання [5, с.285].

Привід здійснюється органами внутрішніх справ та Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України (щодо військово­службовців та працівників Збройних Сил України) (ст.136 КПК). Привід неповнолітнього, як уже було сказано, здійснюється кримінальною міліцією у справах дітей.

Постанова про привід оголошується особі, щодо якої вона винесена, перед її виконанням під розписку. Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати до місця виклику, від неї береться письмове зобов'язання про явку в зазначений строк, яке начальником органу внутрішніх справ негайно надсилається прокурору, слідчому, до органу дізнання чи суду, що винесли постанову (ухвалу) про привід [6, с.35]. У разі відмови від добровільної явки особа, яка підлягає приводу, доставляється до місця виклику примусово у супроводі працівника міліції. Застосування зброї, наручників, зв'язування або інших спеціальних при доставленні неповнолітнього забороняється [5, с.285].

Аналіз теоретичних і практичних проблем застосування кримінально-процесуального приводу щодо неповнолітніх в Україні переконує в тому, що на даний час немає чіткої правової регламентації цього процесу, що, в свою чергу, обумовлює виникнення труднощів для практичних працівників при застосуванні приводу, створює можливість невиправданого порушення чи обмеження прав неповнолітніх, їх законних інтересів. Єдиний спосіб вирішення цих проблем – законодавчий, шляхом внесення змін до КПК, а також прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Джерела:

1. Карпенко М. О. Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх: Монографія./ М.О.Карпенко. – Харків: «ФШН», 2009. - 240 с.

2. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право; Курс лекцій: Навч. посібник./ Л.М. Лобойко. – К.: Істина, 2007. – 456 с.

3. Пастушенко С.В. Привід як захід процесуального примусу / С.В.Пастушенко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка. – №2, 2010. - С.272-277.

4. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України від 24 січня 1995 року (зі змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] – режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=20%2F95-%E2%F0&p=1299964788285982

5. Кримінальний процес : підручник/ за ред. Ю. М. Грошевого та О.В. Капліної. – Х. : Право, 2010. – 608 с.

6. Хитра А.Я. Заходи кримінально-процесуального примусу: навчально-практичний посібник/ А. Я. Хитра. – Львів: ЛьвДУВС, 2009. – 96 с.

Гнатишин Ірина.
Гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти як необхідний чинник формування національних цінностей держави

Питання гуманізації і демократизації школи в останні десятиліття стоять в центрі уваги громадських і педагогічних діячів провідних країн світу, знаходять вони підтримку і в Україні. Оновлення системи освіти в Україні через гуманізацію школи – явище багатоаспектне, з обов’язковою соціальною складовою, яка виступає особливим об’єктом суспільного управління з притаманною їй філософією, внутрішніми закономірностями, специфічними засобами діяльності і принципами вимірювання ефективності останньої. Педагоги, провідні вчені, представники політичних партій і рухів, профспілок, об’єднань батьків беруть активну участь в обговоренні засад гуманістичної школи.

За концепцією розвитку гуманітарної сфери України, яка є пріоритетною в цілісному процесі реалізації української нацiональної ідеї та державотворення, найвищою цінністю проголошується людина. Тому в “Державному стандарті...” змістом базової та повної середньої освіти насамперед передбачається створення оптимальних передумов “для всебічного розвитку особистості, виховання громадянина-патріота України”, а сам зміст “визначається на засадах загальнолюдських і національних цінностей, науковості й систематичності знань, їх цінності для соціального становлення людини, гуманізації й демократизації шкільної освіти” [2].

Сьогодні стає очевидним, що саме гуманітарна, у тому числі і культурологічна освіта, в першу чергу, формує особу школяра, розвиває здатність не тільки освоювати інформацію, але бачити динаміку розвитку людської свідомості, створює нові суспільні цінності, які ляжуть в основу сучасної культури. Якщо культура як одна із домінант освіти у розвинених країнах усвідомлювалась вже достатньо давно, то в Україні цей процес лише набуває свого розвитку. Його ознаки проявляються в тому, що культурологічній спрямованості навчально-виховного процесу як одній із основ формування якісної системи освіти нарешті відводиться важливе місце. Як наслідок, особливого значення у шкільній системі набувають культурологічні навчальні цикли предметів, що мають потужний естетико-виховний та духовно-творчий потенціал для формування особистості учнів зокрема і формування національних цінностей держави в цілому.

У Національній доктрині розвитку освіти констатується, що освіта в Україні має ґрунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності [4]. Водночас Державна програма „Вчитель”[1], утверджуючи українську національну ідею, що спрямовується на формування національних цінностей, наголошує на оволодінні особистістю досягненнями світової культури, вихованні поваги до народів світу. Культурологічний напрям у сучасній педагогіці стає одним із домінуючих, а знання основ художньої культури виступають важливим фактором становлення творчої особистості та виховання свідомого громадянина. Підтвердженням висловленої думки слугує той факт, що з огляду на вимоги сучасних реалій, з 2009-2010 навчального року у середніх загальноосвітніх навчальних закладах України впроваджено викладання нового навчального предмету „Художня культура”, змістовна наповнюваність якого направлена „на особистісний художньо-естетичний розвиток учнів, формування у них світоглядних орієнтацій і компетенцій у сфері художньої культури, виховання потреби у творчій самореалізації та духовному самовдосконаленні у процесі опанування цінностями української та зарубіжної культурно-мистецької спадщини” [5, с. 2]. Таким чином, у процесі вивчення нової дисципліни учні не тільки отримують знання з історії української чи зарубіжної культури, але й здобувають навички її розуміння та здійснюють підготовку до безпосередньої участі у культуротворчих процесах.

Започаткування Міністерством освіти і науки України нового предмета „Художня культура” як інваріантного компоненту змісту загальної середньої освіти стало підтвердженням спрямованості освітньої системи на її гуманізацію. Поява у навчальних планах дисципліни „Художня культура” свідчить про усвідомлення освітянським керівництвом того, що одним із найпотужніших виховних засобів, які формують особистість, впливаючи на розвиток її духовної та художньо-естетичної культури й освіти, є мистецтво.

Навчальну дисципліну „Художня культура” ми схильні розглядати біфункціонально: з однієї сторони, вона є заключною серед дисциплін культурологічного циклу (музичне мистецтво, образотворче мистецтво) та такою, що підсумовує знання з цих та інших гуманітарних дисциплін; а з іншої сторони, її вивчення є пропедевтичним для засвоєння у вищій школі курсу „Культурологія”, що постає обов’язковим у підготовці фахівців усіх спеціальностей. В цілому предмети культурологічного циклу розглядають загальні закономірності розвитку культури, її складові, різноманітні творчі види діяльності людини, життєве коріння релігії і мистецтва, різні види мистецтва в їх взаємозв'язках і ролі в житті людей.

Таким чином, гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти сприятиме культурній освіченості особистості школяра, яка в свою чергу, сприятиме формуванню національних цінностей держави, розвитку культурного і творчого потенціалу суспільства, про що зазнається у Звіті Комісії Ради Європи з культури, науки та освіти 2009 р.: „ Художня освіта є запорукою розвитку не тільки культури націй, але і толерантності, творчих здібностей, особистого розвитку та здатності до інноваційної діяльності” [3].

Джерела:

1. Державна програма «Вчитель» // Офіційний сайт МОН України [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: www.mon.gov.ua/laws/KMU_379.doc

2. Державний стандарт загальної середньої освіти. Художня культура (Проект) // Мистецтво та освіта. – 1997. – №3. – С. 2-10.

3. Йенсен Р. Общество мечты / Ролф Йенсен. – С-Пб.: Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге, 2004 г. – 272 стр. – ISBN 5-315-00021-4

4. Національна доктрина розвитку освіти // Офіційний сайт МОН Укрвїни [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: www.gov.ua//laws/Ukaz_Pr_347.doc;

5. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Художня культура» (9 – 11кл.) / Укладачі Л. М.Масол, Н. Є. Миропольська // Мистецтво та освіта. 2006. – №1. – С. 2-6.

Гнатюк Олена.
Насильство в сім’ї: стан проблеми та пошук шляхів її вирішення

Проблема сімейного насильства надзвичайно важлива передусім тому, що сім’я є основою суспільства і повинна перебувати під особливим захистом держави. Насильство й жорстокість у сім’ї не лише руйнують гармонію і злагоду в ній, а й виступають однією з передумов злочинності в суспільстві загалом.

За сучасних умов в Україні, як і в багатьох інших країнах світу, простежуються тенденції до поширення насильницьких дій у сім’ї, на міжособистісному рівні, у стосунках батьків і дітей, чоловіка і жінки.

Ще зовсім недавно в Україні проблемам насильства в сім’ї практично не приділялося уваги, а тим більше, не йшлося про необхідність пошуку шляхів протидії цьому явищу. Від насильства в сім’ї можуть потерпати всі члени родини, але найчастіше воно торкається слабких, нездатних захистити себе і залежних членів сім’ї: дітей, людей похилого віку, осіб з обмеженими фізичними чи психічними можливостями, жінок. Фахівці стверджують, що найбільше потерпають від насильства в сім’ї жінки та неповнолітні діти.

Упродовж належного виконання (функціонування) суспільних відносин дитина одержує, насамперед, життєво важливі і необхідні матеріальні блага, створити (придбати) які вона самостійно не може в силу вікових особливостей. Тому є всі підстави стверджувати, що насильство над дітьми в сім’ї заслуговує окремого розгляду, оскільки діти, особливо у молодшому віці, є особливо вразливими і беззахисними, вимагають для свого повноцінного розвитку спеціальної уваги і піклування.

В останні роки проблема насильства в сім’ї починає більш детально вивчатися в нашій країні. Зокрема вивчаються соціально-психологічні аспекти проблеми насильства, специфіка родинного насильства, вплив ситуації насильства на особистісний розвиток людини [1]; проводиться соціологічний аналіз явища “насильство в сім’ї” [2]; аналізуються особливості впливу сім’ї на девіантну поведінку неповнолітніх [3]; розробляються методичні рекомендації щодо попередження насильства в сім’ї та допомоги жертвам домашнього насильства [4, 5]. Та незважаючи на висвітлення доволі широкого спектру питань, маємо підстави стверджувати, що в українській кримінологічній літературі досі недостатньо розроблено механізм удосконалення чинних норм права у напрямку сімейного насильства. Вважаємо це істотною прогалиною, коли йдеться про комплексне дослідження цієї актуальної проблеми.

В Україні не існує достовірної інформації про масштаби поширення насильства в сім’ї. Ця тема тривалий час знаходилася у “тіні” суспільного обговорення, вважалася приватною сферою життя. Хоча відомо, що значна частина насильств, передусім щодо жінок і дітей, скоюється в побутово-сімейній сфері, офіційна статистика, на жаль, не відбиває реальної картини, оскільки більшість потерпілих не звертається по захист до правоохоронних органів. За даними Департаменту громадської безпеки МВС України, станом на 1 січня 2009 р. на профілактичному обліку в ОВС перебувало 85 085 осіб, які вчинили насильство в сім'ї. З них жінок – 8760, чоловіків – 75 750. За 12 місяців 2008 р. на облік поставлено 66 119 осіб. У 2008 році виявлено 10 257 дітей, які є потерпілими від таких злочинів. Водночас статистична звітність не фіксує стать потерпілих від домашнього насильства, що ускладнює аналіз цього правопорушення [6].

На думку фахівців, на сьогодні нормативно-правова база в Україні з питань попередження насильства в сім’ї практично створена. В арсеналі законодавчих та нормативних актів особлива роль належить Закону України «Про попередження насильства в сім’ї». Результати соціологічного опитування, проведеного Державним інститутом проблем сім’ї та молоді, [7] дають підстави стверджувати, що на сьогодні в Україні доволі низький рівень юридичної обізнаності дорослого населення щодо проблем насильства в сім’ї.

Проблема насильства в сім’ї є надзвичайно складною і поєднує в собі багато взаємопов’язаних аспектів. І тому для її розв’язання необхідні комплексні заходи й більш тісна взаємодія між правоохоронними органами, медичними закладами, судовою системою, багатьма іншими державними й неурядовими організаціями, що працюють у цій сфері.

Тому доцільно визначити найбільш важливі напрями діяльності щодо протидії насильству в сім’ї:

  • Координація діяльності відповідних служб та організацій у питаннях попередження насильства в сім’ї.

  • Зміна поглядів та ставлення громадськості до проблеми насильства в сім’ї.

  • Підвищення правової освіти населення стосовно захисту прав;

  • Здійснення кризового втручання спеціалізованими установами та організаціями.

  • Превентивна діяльність правоохоронних органів, центрів соціальних служб для молоді, центрів медико-соціальної реабілітації, органів опіки і піклування.

  • Довгострокова психосоціальна реабілітаційна діяльність фахівців кризових центрів, спрямована як на об’єкт, так і на суб’єкт насильства. Комплексне надання необхідних послуг жертвам насильства має передбачати розвиток системи консультативних центрів, груп самопідтримки, служби юридичної допомоги, розширення мережі кризових центрів та притулків для потерпілих від насильства в сім’ї, розширення системи медичних психіатричних і консультативних центрів, доступних для потерпілих, створення системи центрів допомоги для координації дій щодо збору інформації та надання послуг потерпілим, забезпечення медичного і правового захисту в сільській місцевості.

Отже, насильство є важливою проблемою, яка потребує негайного вирішення. З огляду на недостатню ефективність діяльності ОВС щодо запобігання насильства в сім’ї та актуальність проблеми організації протидії насильства в сім’ї необхідно об’єднати зусилля науковців та практичних працівників у напрямку розв’язання цієї проблеми.

Джерела:

1. Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л. Соціально-психологічні аспекти проблеми насильства: Навч.- метод. посіб. - К., 2003. - 343 с.

2. Бойко О. В. Насильство в сім'ї: соціологічний аналіз явища. Дис. канд. соціол. наук: НУВС, Харків, 2003- 212 с.

3. Бесєдін А. А. Дисфункціональна сім'я як чинник девіантної поведінки неповнолітніх. Автореф. дис. канд. соціол. наук: НУВС, Харків, 2002- 20 с.

4. Дмитренко М. І., Тропін М. В., Власов П. О. Попередження насильства у сім'ї: Метод, рекомен­дації. - Дніпропетровськ: Дніпропетр. юрид. ін-т МВС України, 2001. - 56 с.

5. Допоможи собі сам/ Київська міська державна адміністрація, Київський міський центр роботи з жінками: метод посіб. - К., 2002. - 68 с.

6. Десять невідомих фактів про насильство в сім’ї \\ Громадський простір від 15-01-2010. – Режим доступу: /text/news/view.html?q=1333171.

7. Дослідження "Соціально-економічні причини насильства в сім'ї в Україні: аналіз проблем та шляхи запобігання" проведеного у грудні 2003 р. в Київській, Запорізькій, Луганській, Львівській, Житомирській областях, Автономній Республіці Крим та м. Києві (проведені інтерв'ю з експер­тами, які працюють з сім'ями: працівники ЦССМ, судді, які ведуть справи із шлюбно-сімейних проблем, психологи психологічних консультацій, дільничні інспектори міліції органів внутрішніх справ України, представники неурядових організацій, які працюють з жертвами насильства в сім'ї).

Гривул Тарас.
Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії

Незважаючи на двадцятиріччя незалежності України, вкотре доходимо висновку про надмір “білих плям” історії, які обтяжують нашу суспільну самосвідомість та впливають на ціле життя держави. Невизначеність, яка є наслідком незнання та нерозумінням свого історичного минулого заторкує і навіть втручається у повсякденне життя кожного громадянина України, незалежно від його віку, статі, релігійних чи політичних уподобань. Ситуація, яка склалася із вивченням історії в державі певною мірою подібна до психічної травми окремої особистості, коли неосмислені події минулого стають причиною комплексів, неврозів чи психічних відхилень. Тому сьогодні історикам відводиться роль своєрідних психотерапевтів нації, якщо їм дозволять виконати свою роль. З цієї точки зору найбільш проблематичним, тобто травмуючим є період Другої світової війни.

Найперше потрібно окреслити три головні історіографічні напрями, які домінують при розгляді подій цього періоду. До першого із них зараховуємо істориків радянської та неорадянської школи. Їхнім поглядам притаманна глорифікація СРСР, Сталіна, міжнаціональної дружби російського, українського та білоруського народів. Всі інші погляди автоматично визнаються неправильними і шкідливими. Послідовники школи за останні роки не продемонстрували жодної тенденції до розвитку своїх поглядів, та вперто ігнорують нові джерела.

Другий підхід до подій Другої світової війни оцінює події з погляду своєрідного середньостатистичного або ж “звичайного” громадянина. За такого підходу важко очікувати, що період будь-якої війни, а зокрема такої жорстокої знайде схвальне трактування. Проте недолік цього бачення полягає у тому, що події оцінюються з точки зору теперішніх понять етики, моралі, свободи, демократії чи влади. Нам видається це не до кінця оправданим, бо існує ризик вкладати свої думки при поясненні давніх подій. Крім того, поняття “звичайного” жителя, є таким же нез’ясованим, як і Змій Горинич у фольклорі.

Історики третього напрямку при оцінці подій нашого періоду виходять найперше з інтересів підтримання своєрідної традиції боротьби за державу чи існування різних форм державних утворень. Опоненти цього напряму закидають надмірну прихильність дослідників до націоналістичних формацій та їх героїзацію.

Натомість проблематику Другої світової війни на широкий загал піднімають переважно неспеціалісти – управлінці, письменники, громадські діячі чи політики. Вони висловлюють переважно власну думку, яка дуже часто не співпадає із жодним із наведених вище напрямків історіографії. При цьому слід зазначити, що в Україні, на відміну від сусідніх країн (наприклад, Польщі), велика частина питань проблематики взагалі не висвітлена у наукових працях. Додатково впливає на дискусію в суспільстві політична ситуація, яка активізовує обговорення (питання можливого стороннього впливу відкидаємо за браком доступних даних).

Цей стан негативно впливає на ефективність формування принципів внутрішньої політики в державі, зокрема, безпосередньо – в гуманітарній сфері (освіта, культура) та опосередковано – в економіці. Радикальні коливання українського зовнішньополітичного курсу також є наслідком відсутності сформованої чіткої схеми минулого.

За таких умов для більш адекватної подачі історичного матеріалу, годилося б оголосити своєрідний мораторій на коментування історичних питань неспеціалістами, а всі фахові дискусії оприлюднювати для широкого загалу.

Гутюк Тарас.
Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України

Відповідно до КПК України орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено пока­рання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності конкретних підстав (ч. 1-2 ст. 106 КПК України), про що у кожному випадку необхідно скласти протокол з дотриманням всіх реквізитів та з роз’ясненням затриманому його прав (ч. 3 ст. 106 КПК України), копія якого вручається затриманому та направляється прокурору. Про затримання особи негайно повідомляється один з її родичів. Затримання не може тривати більше 72 годин, протягом цього часу орган дізнання приймає рішення про звільнення затриманого або звільнення з обранням запобіжного заходу не пов’язаного з триманням під вартою, або доставлення його до суду з поданням про взяття під варту. Затримана особа має право на оскарження до суду свого затримання.

На перший погляд проста і зрозуміла процесуальна регламентація затримання насправді має багато неточностей і прогалин, що на практиці виливається у неоднозначності в розумінні та застосуванні затримання.

Почнемо з того, що у практичних працівників міліції немає чіткого уявлення щодо поняття та суті затримання особи, підозри у кримінальному процесі, єдиної думки про те, що слід розуміти під «іншими даними», передбаченими в ч. 2 ст. 106 КПК України і т. ін.

З цього приводу Є.Г. Коваленко відзначає, що у проекті КПК України є обов'язковим розділення понять «доставлення» і «затримання», що сприятиме поліпшенню роботи органів дізнання і досудового слідства, надасть їм можливість провести необхідні пізнавальні дії з особою, не застосовуючи стосовно неї заходів процесуального примусу, що значно зменшить кількість незаконних затримань [2; с. 434-435].

У юридичній літературі визначення поняття «доставлення» розуміють як фізичне затримання громадянина, яке може застосовуватися як процесуальна дія до порушення кримінальної справи і підлягає фіксації в особливому протоколі [4; с. 62].

В ст. 149 КПК України зазначається, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом, але деякі науковці вбачають в ньому слідчу дію. С.А. Шейфер у своїй відомій роботі з цього приводу відзначав, що не можна не відмітити і специфіку слідчої дії, яка розглядається. Застигаючи особу в момент вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення, слідчий, співробітник органу дізнання фактично стають свідками у справі. Тому, склавши протокол затримання, вони повинні усунутись від подальшого розслідування [3; с. 29].

Нажаль, з питання щодо сутності та шляхів удосконалення процесуа­льної форми затримання немає єдиної думки серед науковців. Ряд вчених-юристів вважають затримання слідчою дією і способом отримання доказів. Проте, існують інші точки зору. Так, І.М. Гуткін вважає затримання слідчою дією, але «саме по собі затримання підозрюваного, - пише він, - безпосередньо не встановлює доказів». І.Л. Петрухін стверджує, що «кримінально-процесуальне затримання є самостійним видом позбавлення волі» ... «Хоча протокол затримання є процесуальним докумен­том, але вказані в нім «підстави» затримання не мають статусу судових доказів… Доказове значення протоколу затримання як процесуального документа: полягає лише в тім, що він засвідчує час і місце затримання певної особи, а також зроблені ним при затриманні заяви». Деякі автори взагалі не відносять затримання до слідчих дій, а тим самим і до засобів отримання доказів [5; с. 20].

Аналізуючи чинне законодавство України, складається враження, що захоплення і кон­воювання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, зараз є «нічийною зоною», бо ці дії не регламентовані ані адміністративним, ані кримінально-процесуальним правом. Одне поза сумнівом - діяльність по захопленню й конвоюванню до органу дізнання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, не може й далі залишатися поза межами кримінально-процесуального регулюван­ня.

На нашу думку, в основу розмежуван­ня дій по затриманню осіб, запідозрених у вчиненні злочинів, зокрема, логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, ким він затримується - ор­ганом (суб'єктом) адміністративної або кримінально-процесуальної юрисдикції [5; с. 21].

Таким чином, розглядаючи дану проблему, варто чітко розрізняти за­тримання громадян в адміністративному та кримінально-процесуальному порядку. Ці види затримання зовні дуже схожі, проте їх сутність, підстави, тривалість, наслідки і порядок оформлення різні.

Розділення затримання на два самостійні види процесуальних дій вима­гає, по-перше, більш чіткого термінологічного позначення кожного з них, по-друге, докладнішої процесуальної регламентації. Зокрема, в КПК України, законах «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін. необ­хідно дати тлумачення «фізичного захоплення» та здійснити правову регламентацію порядку захоплення, конвоювання затриманого до органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду. Точне і недвозначне термінологічне позначення, правильне використання понять, які за своїм змістом і об'ємом відповідали б суті та колу дій, що позначаються ними, дозволить уникнути наявного різночитання закону, правильніше й ефективніше його застосовувати.

Джерела:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України (із змінами) // Затверджений Законом від 28.12.1960 р. ВВР, 1961, № 2 ст. 15. [Електронний ресурс] – режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1001-05

2. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.

3. Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма // М., "Юридическая литература", 1981. – 128 с.

4. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе: методологические и правовые проблеми. - Саратов: Изд-во Сарат. гос. ун-та, 1986. – 169 с.

5. Макаренко Є.І. Затримання підозрюваного в учиненні злочину: проблеми теорії, законодавства та практики його застосування в Україні / Є.І. Макаренко // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства (Матеріали круглого столу ДДУВС, 29.05.2009). – 2009. – С. 19-22.

Жигайло Наталія.
Психологія духовного становлення молодих вчених

Проблема становлення духовності молодих вчених є вельми актуальною для сучасної науки і практики. Адже як формується духовність студента? Передусім завдяки духовності наставника від Бога, мудрого викладача, який спрямовує всі свої творчі зусилля для забезпечення морального, психічного та фізичного здоров’я студента через програму духовно-інтелектуального саморозвитку.

Проблемі духовності присвячено чимало досліджень, і коло їх розширюється.

Так, ще філософи Платон, Аристотель, Панфіл Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. “spirit” та грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя. Значний внесок у розробку проблеми духовності належить зарубіжним психологам Ф. Лершу, К. Г. Юнгу, К. Роджерсу, Р. Мейю, М. Фрідману, Дж. Портеру, Е. Бартону, Дж. Коннорсу, Ш. Шустеру та іншим. За визначенням цих науковців, духовність - це загально-культурний феномен, який вміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.

В сучасній українській психології дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками: філософсько-релігієзнавчим, предметом якого є духовність як досконалість віри в надприродні сили (Г. С. Сковорода, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, В.О.Сухомлинський, Г. П. Ващенко); культурологічним, в контексті якого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання (П. Р. Ігнатенко, В. Л. Плужний, М. І. Пірен, В. В. Москаленко, В. В. Рибалка, Л. В. Крицька); соціально-психологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально – історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення (Г. С. Костюк, С. Д. Максименко, М. Й. Бори-шевський, М. В. Савчин, В. П. Москалець, Г. О. Балл, О. В. Киричук, О. П. Колісник, Е. О. Помиткін).

На нашу думку, духовність – це складний психічний феномен; вияв внутрішнього світу особистості; інформаційно-енергетична структура особистості, насичена символами, якими вона володіє. Такий підхід передбачає розгляд духовної сфери як складової феномену культури. Духовний світ кожної людини індивідувальний. Духовність є тією властивістю, яка робить особистість творчою, цікавою для інших. Ідеться не лише про знання, досвід, товариськість або щедрість. Духовність – це індивідуальна особливість особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити й діяти для інших.

Вчені, які досліджували процес духовного становлення (С.Д. Максименко, М.Й. Боришевський, В. П. Москалець, М. В. Савчин, О. В. Сухомлинської, В.О. Васютинський, Е. О. Помиткін, Т. М. Яблонська та ін.), вважають, що умовою успішного розвитку духовності особистості слугує рання генеза особистості, духовна позиція власне вихователів і визначеність їхніх ідеалів, розвиток духовних цінностей, релігійної свідомості та самосвідомості особистості; це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприйняття, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання.

Таблиця 2. Структура та основні психолого-педагогічні та тренінгові засоби «Програми тренінгу розвитку духовності особистості молодого вченого»

Назва тренінгового

блоку

Основні психолого-педагогічні

та тренінгові засоби

Вступ до роботи

1. Ознайомлення з правилами роботи в Т-групі.

2. Формування атмосфери психологічної безпеки.

3. Психогімнастика.

Ціннісні орієнтації

молодого вченого

1. Проективний малюнок „Я і моє місце в світі людей”.

2. Рольова гра „Погані люди – добрі люди. В чому різниця?”.

3. Ділова гра „Готуємо кодекс поведінки 21-го сторіччя”.

4. Вправи на зняття „затисків” у м”язах та підвищення рівня атмосфери безпеки у Т-групі.

Духовне

становлення

молодого вченого

1. Рольова гра „Я – минулий, нинішній, майбутній. В чому різниця?”

2. Психологічний практикум „Чим я найбільше пишаюся в своєму минулому? Що було таке, що варто було б прожити інакше?”

3. Вправа „Порожній стілець – мої друзі та вороги у минулому”.

4. Брейн-стормінг „Визначення напрямків соціальної підтримки державою студентської молоді як її майбутнього творця”.

5. Вправи на зняття „затисків” у м”язах, вияв експресії через рух.

Релігійні цінності

молодого вченого

1. Соціально-перцептивно орієнтований тренінг особистісного зростання „Я – очима інших. Чи можна мені довіряти?”

2. Групове обговорення „Людина, яка активно вірить в Бога – хто вона? Минуле, сучасне, майбутнє?”

3. Ділова гра „Якби Священну книгу написав Я?”

4. Вправи на зняття „затисків” у м”язах, вияв експресії через рух.

Релігійна свідомість

молоді

1. Дискусія „Релігійно свідома людина – „за” та „проти”.

2. Брейн-стормінг „Хто я – піщинка, крапля води, дуновіння вітерця - чи я відповідаю за майбутнє?”

3. Ділова гра „Совість. Чи потрібна вона у 21-му сторіччі?”

4. Вправи на зняття „затисків” у м”язах, вияв експресії через рух.

Обговорення підсумків тренінгу

1. Дискусія ”Я – до початку роботи в Т-групі. Я – після закінчення роботи в Т-групі. Що в мені змінилося?”

2. Вправи на зняття „затисків” у м”язах, вияв експресії через рух.

Кінцеве заняття „Моє майбутнє”

1. Формування екзістенційного „Я”.

2. Розстиковка почуття „Ми” в учасників тренінгу.

3. Вправи на зняття „затисків” у м”язах, вияв експресії через рух.

Під духовним становленням молодих вчених ми розуміли надбання духовних цінностей, релігійної свідомості та самосвідомості особистості викладача; розвиток її духовних пріоритетів; обґрунтування системи цінностей, що мають лягти в основу її життя, виступати на передній план усього процесу її соціалізації. Акумулятором духовності слугують релігія, наука, мораль, мистецтво, педагогіка тощо.

Нами запропоновано психологічний тренінг формування духовності особистості молодого вченого. Структурно „Програму тренінгу розвитку духовності особистості молодого вченого” поділено на 7 тем-блоків. До кожного блоку були розроблені оригінальні вправи та модифіковано ті тренінгові вправи (інших дослідників), що можна було використати у відповідності до поставленої мети. Використовували: рольові та ділові ігри, міні-дискусії, вправи із тренінгу особистісного зростання, вправи із тілесно-зорієнтованого тренінгу (див. табл. 2).

На основі результатів психологічного тренінгу сформувалося уявлення про те, що особистість молодого вченого перебуває на етапі духовного становлення тоді, коли вона: по-перше, вбачає сенс у тому, що відповідає духовним ідеалам і до чого водночас у неї є можливості; по-друге, має розвинені відповідні риси характеру, знання і вміння, що дають змогу домогтися поставленої мети, реалізувати себе у своєму духовному становленні.

Нами представлено критерії, яким повинен відповідати молодий вчений: моральні: викладач мусить бути людиною релігійною; бути практикуючим християнином; мати об’єктивний та суб’єктивний авторитет; любити і поважати студентів, бути справедливим; мати педагогічний такт і радість від спілкування; інтелектуальні: високий рівень фахової підготовки; точність пам’яті, гнучкість мислення, творчість уяви; темперамент, лабільна нервова система (вроджені чинники); характер, воля (набуті чинники); мовленнєва культура, риторика; інтуїція; спостережливість; фізичні та канонічні: одяг, постава, поведінка; шляхетність, одухотворення.

Джерелами християнської моралі для молодого вченого мають стати: книга книг – Святе Письмо; Богословіє (як наука про Бога); Свята Літургія – вчителька життя (А.Шептицький); Молитва – розвиток душі; церковне мистецтво; християнська філософія (пізнання Бога).

Джерела:

1. Боришевський М. Національна самосвідомість у громадянському становленні особистості. – К., 2000. – 76 с.

2. Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посібник - К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.

3. Васянович Г.П. Педагогічна етика: Навч. – метод. посібник. — Львів: Норма, 2005. – 344 с.

4. Максименко С.Д. Основи генетичної психології. – К.: НПУ Перспектива, 1998.– 320 с.

5. Москалець В.П. Психологія релігії: Посібник.– К.: Академвидав, 2004. – 240 с.

6. Острозька біблія: вступи, гравюри, дослідження.– Львів: Благодійний Фонд “Книга”, 2005. – 124 с.

7. Психологія. З викладом основ психології релігії / За ред. о.Ю.Макселона. - Львів, 1998. – 324 с.

8. Савчин М. В. Віра в Бога як духовний стан людини / Психологія і суспільство. – 2009. – № 2 (36). – С. 54–59.

Іванців Святослав.
Визначення поняття розбещення неповнолітніх

В наш час сексуальне насилля над дітьми стало однією з найскладніших проблем. Все частіше об'єктом злочинної поведінки стає їх статева недоторканість, фізичний та психічний розвиток. Особливо негативний вплив на їх психологічний розвиток здійснюють ЗМІ, Інтернет.

Неоднозначність наукових підходів у визначенні поняття «розбещення неповнолітніх» створює труднощі при кваліфікації діянь. Отже спробуємо з’ясувати що ж слід розуміти під поняттям «розбещення неповнолітніх».

У працях фахівців з кримінального права зустрічаються різноманітні терміни, які характеризують механізм поведінки у статевих злочинних проти неповнолітніх, зокрема: «розбещення», «розпусні дії», «сексуальне зловживання», «сексуальна експлуатація», «дії сексуально характеру» тощо.

Так деякі науковці вважають, що розпусні дії не переслідують мети сексуального задоволення, а орієнтовані на свідомість неповнолітнього, на його моральне розбещення. Натомість Пудовочкін Ю. Е., і ми підтримуємо її думку, вважає що вчиняючи такі дії винна особа намагається, перш за все, задовольнити власні хворобливі потреби сексуального змісту, реалізувати потаємні бажання та отримати фізичне та пси­хічне задоволення [1, 219].

Якщо звернутися до історії, то, незважаючи на те, що зараз ста­теві злочини проти неповнолітніх вважаються тяжкими, у криміналь­ному законодавстві поняття "розпусні дії" з'явилося відносно недавно. В 1832 р. у французькому законодавстві була започаткована стаття, яка передбачала покарання за розбещення малолітніх, класифікуючи це як "зазіхання на їх сором'язливість" [2, 102].

Зауважимо, що термін, який використовувався в кримінальному кодексі 1960р., а саме "розпусні дії", був не зовсім вдалим, бо створював уявлення, що маються на увазі тільки фізичні сексуальні дії. Термін "розбещення" зазначений у ККУ 2001 р. є точнішим, оскільки включає в себе не лише фізичні, а й дії інтелектуального характеру, тому зміна формулювання, що відбулась, спри­яла однозначному розумінню, тлумаченню та застосуванню закону [3,112-113].

Дехто з науковців визначає сексуальне зловживання як "амора­льне" поводження із застосуванням сили, маніпулювання, омани, при­мушення дитини до сексуального контакту. На думку американських вчених Р. Бранта і В. Тіза, цей термін треба визначати як "примушення дитини до сексуальної стимуляції, невідповідної до віку та її ролі у сім'ї". " [4, 46]. У свою чергу Д. Фінкельхор, виділяючи одну з трьох категорій сексуальних посягань, трактує цей термін як "сексуальну експлуатацію дітей, зловживання їх безпорадністю для безпосередньо­го задоволення особистих сексуальних потреб дорослого або в комер­ційних цілях" .

М.А, Догадіна і Л.О. Пережогін взагалі не дають визначення цього терміну і вважають, що поняття сексуального насилля над дітьми слід розуміти не як обов'язкове примушення дітей погрозами або силою до виконання сексуальних дій, а як сам факт сексуальних дій з ними. [5, 4-6].

3 метою вирішення питання, що саме слід розуміти під «розбещення неповнолітніх» необхідно звернутись до кримінальних кодексів деяких іноземних держав, наприклад до канадського, в якому законодавець найбільш ретельно розробили правові норми відносна сексуального насилля над дітьми. Воно тлумачиться, як зловживання владою дорослим або підлітком, які шляхом примушення або омани намагаються вступити з неповнолітнім у сексуальний контакт, який включає і інцест, сексуальне спонукання, зґвалтування і експлуатацію дитини в порнографії і проституції. Тер­мін "сексуальне зловживання", як вважають канадські правники, включає дії від генітального торкання до статевого акту. При цьому вік дитини коливається від немовляти до старшого підліткового, а взаємозв'язок між дитиною і дорослим може бути неіснуючим, як у багатьох випадках непристойного поводження, або ж може бути інтимним, як у випадках інцесту між батьком і дитиною. На думку Н.К. Асанової фізичне насилля може бути або ж ні, дитина може зазнати серйозних ушкоджень чи її реакція мо­же бути невираженою (психічні, фізичні травми як наслідок сексуаль­них зловживань) [4, 47-54].

Науковці Українського інституту соціальних досліджень, роз­глядаючи один з підходів до вивчення такої соціальної проблеми, як жорстоке ставлення до дітей, вважають, що сексуальне насилля слід тлумачити, як залучення функціонально незрілих дітей та підлітків до сексуальних дій без їх розуміння та згоди на те. Сюди вони відносять дії, починаючи від спостерігання чи присутності під час статевого акту і до безпосереднього залучення дитини у статеві зносини [6, 78].

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновок, що розбещення неповнолітніх стало однією з найскладніших проблем сучасності. Ми погоджуємось з думкою Д. Фінкельхора, який трактує «розбещення неповнолітніх» як "сексуальну експлуатацію дітей, зловживання їх безпорадністю для безпосередньо­го задоволення особистих сексуальних потреб дорослого або в комер­ційних цілях".

У зв’язку з неоднозначністю поняття «розбещення неповнолітніх» доцільно було б внести ККУ примітку до ст. 156. В ній потрібно вказати, що:

  • розпустні дії – це дії вчинювані з метою задоволення особистих сексуальних потреб суб’єкта злочину, здатні викликати фізичне і моральне розбещення неповнолітніх потерпілих;

  • розпустні дії можуть бути як фізичні так і інтелектуальними;

  • фізичне розбещення – це, зокрема, оголення статевих органів винної або потерпілої особи, мацання їх, інші непристойні дотики, які викликають статеве збудження, навчання онанізму, вчинення у присутності потерпілого природного статевого акту, акту онанізму, мужолозтва або задоволення статевої пристрасті неприродним способом, схилення або примушення потерпілих до вчинення сексуальних дій між собою або щодо винного тощо [3,112].

  • інтелектуальне розбещення може полягати, наприклад, у цинічних розмовах з потерпілим на сексуальні теми, розповіді відвертих, натуралістичних історій, фотографуванні потерпілого в різних сексуальних позах, демонстрації порнографічних предметів [3, 113].

Джерела:

1. Пудоючкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несове­ршеннолетних по российскому уголовному праву / Ю.Е. Пудоючкин // Юриди­ческий центр Пресс. - 2002.

2. Люблинский П.И. Преступления в области пол+овых отношений / П.И. Люблинский // –M. -Л. : Френкель. - 1925.

3. Мельник М.І., Клименко В.А. Ненасильницькі статеві зносини / М.І. Мельник, В.А. Клименко // Кримінальне право України. - 2009.

4. Асанова Н.К. Руководство по предупреждению насилия над детьми / Н.К. Асанова //. -1997.

5. Догадина M.А., Пережогин Л.О. Сексуальное насилие над детьми: выявление, профилактика, реабилитация потерпевших. / М.А. Догадина, Л.О. Пережогин // Сам себе адвокат. - 1997.

6. Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв'язання, 3б. наукових публікацій Українського інституту соціальних досліджень. Вип 7. - 1998.

Кіт Вілена.
Застосуваня досвіду інноваційного підходу у кадровій політиці по підбору персоналу в українських компаніях

Багато хто схильний вважати, що ринкова економіка є глибоко аморальною. Але це зовсім не так. Ринкове господарство по суті не може бути аморальним. Аморальними можуть бути вчинки людей, які займаються економікою. Ринкова економіка являє собою лише неперевершений за ефективністю механізм виробництва та розподілу. Механізм, який приймає людину такою, якою вона є: такою, що дотримується власних інтересів, егоїстичною, але також і творчою, такою, що творить цінності та користується ними.

Впродовж багатьох десятиріч у нас керівників призначали, а співробітників набирали та приймали на роботу. Але часи змінилися, змінилася й ситуація. Зникла всесильна влада партапарату та міністерської номенклатури, але з'явилися нові проблеми, турботи та завдання, які треба розв'язувати.

Тепер треба ясно розуміти, що всі співробітники організації, незалежно від посади, є персоналом.

Тепер на кожну посаду треба знайти людину, ввести її в організацію, допомогти оволодіти специфікою роботи, потурбуватися про те, щоб вона приносила максимум користі і при цьому відчувала задоволеність та гордість.

Першим кроком до цієї надзвичайно важливої роботи є завдання відбору найбільш перспективних людей з маси можливих претендентів, підбору одного, кращого, на певне конкретне місце. Прийом на роботу — перший і часто-густо найбільш відповідальний момент у кадровому менеджменті, і його сенс полягає аж ніяк не в оформленні документів при прийомі або звільненні співробітників організації. Його специфічна функція полягає в практичній реалізації кадрової політики, прийнятої керівництвом організації на певний період часу. Це означає, що без ясної, чітко сформульованої кадрової політики не може бути ефективної роботи.

Кадрова політика — це не просто перелік вакансій або потрібних робочих місць. Вона є відображенням стратегії розвитку організації загалом. Наприклад:

  • організація може бути зорієнтована на швидке зростання, розширення сфер діяльності у будь-яких напрямках, швидке нагромадження капіталу, незалежно від його джерел, та ін. У цьому випадку кадрова політика має бути спрямована на пошук та відбір підприємливих, ініціативних сповнених нереалізованих ідей співробітників, навіть за умови їхньої недостатньо високої професійної компетентності та невеликого досвіду роботи;

  • організація може бути зорієнтована на роботу з нечисленним, але дуже «солідним» контингентом партнерів або клієнтів. У цьому випадку кадрова політика має бути спрямована на пошук та відбір висококваліфікованих професіоналів, які мають великий досвід роботи у цій сфері діяльності, та високий авторитет, визнання та соціальний статус;

  • організація може бути зорієнтована на стабільну, постійну, ритмічну роботу виробничого типу. У цьому випадку кадрова політика має бути спрямована на пошук та відбір співробітників, які є професійно компетентними у вузьких рамках прийнятої технології, прагнуть точного та якісного виконання завдань, не виявляють надмірної самостійності.

Навіть цих нечисленних прикладів достатньо, щоб показати, що тільки професійно-кваліфікаційних характеристик зовсім недостатньо для здійснення якісного відбору кадрів. Необхідне врахування найважливіших психологічних та особистісних особливостей претендентів, щоб зробити правильний вибір. Таким чином, підбір співробітників з урахуванням їх відповідності всім головним вимогам конкретної посади та цілям організації є першим завданням.

Другим найважливішим завданням є захист організації від осіб, потенційно здатних заподіяти шкоду справі або організації незалежно від того, свідомо чи ні вони можуть це зробити.

Всі потенційно небезпечні особливості можна розділити на дві великі групи — загальні та специфічні.

До загальних належать різні психопатології та деякі особистісні особливості людей.

Наявність психічної патології, як правило, робить людину важко керованою, погано передбачуваною, важкою у спілкуванні, а головне, вона часто-густо просто не може нести відповідальність за свої слова та вчинки.

Виявлення потенційно небезпечних особистісних особливостей є значно складнішим. Підкреслимо, що йдеться саме про здорових людей — у них нормально розвинений інтелект, все гаразд з почуттями та емоціями, вони можуть бути добрими фахівцями. У них порушена сфера соціальних цінностей та установок, тобто вищі рівні особистості. Як правило, потенційно небезпечні особистісні особливості пов'язані з наявністю у людини асоціальних установок та цілковитою аморальністю. На практиці найчастіше це виявляється у трьох формах: схильності до брехні, ошукування та крадіжок.

Виявлення людей із зазначеними нахилами надзвичайно ускладнено й вимагає застосування спеціальних психодіагностичних засобів. Але крім цього має існувати система перевірки достеменності тих даних, які повідомляє про себе претендент на будь-яку посаду.

В усіх описаних випадках найбільш потенційно небезпечні якості безпосередньо не пов'язані з професіоналізмом та кваліфікацією працівника. Вони справляють свій негативний вплив переважно не на сам робочий процес, а на супутні, але не менш важливі аспекти. На жаль, саме ці аспекти і відповідно якості особистості звичайно випадають з поля зору керівників та кадрових служб при прийомі людей на роботу. Більшість описаних якостей самі по собі не є негативними — вони виявляються такими тільки при включенні людини на певні посади або функціональні місця в організації. При обійманні іншої посади ці самі якості можуть бути винятково цінними чи корисними. І останнє, але, либонь, найголовніше: як практично убезпечити фірму (організацію) від потенційно небезпечних співробітників?

За кордоном склалося кілька систем. Так, наприклад, в Швеції широко розповсюджена практика прийому на роботу або через спеціалізовані бюро та агенції, або за наявності «рекомендаційних листів» з попередніх місць роботи (вони є певним аналогом наших характеристик, але мають куди більше вагомість). А Ізраїлі ж прийнята узаконена система протекціонізму — на роботу приймають тільки за наявності двох «поручителів», які несуть юридичну та фінансову відповідальність за дії свого протеже.

Різні кадрові агенції, що є в Києві, навіть за наявності сучасної комп'ютерної бази, як правило, здійснюють підбір кадрів тільки за професійно-кваліфікаційним принципом. І тільки небагато які рекрутингові та кадрові центри здійснюють комплексний відбір. Використовуючи інноваційний досвід діяльності та існування у ринковій системі трудових відносин кадрових компаній таких країн-партнерів як Російська Федерація, Швеція, Ізраїль, та адаптуючи його для українського менталітету та специфіки населення та існуючої економічної системи в Україні. Методики, які розроблені науковими центрами цих країн переводяться на українську мову, проходять валідизацію та опробування на надійність. Після чого активно застосовуються українськими кадровими агенціями. Зокрема, співпраця практичних психологів ЛьвДУВС з науковим психофізіологічним центром Санкт-петербурзької педагогічної академії виводить на український ринок такі розробки як автоматизовану програму з відбору персоналу «Виявлення темпераменту та особливостей поведінки на основі тесту EPI, Айзенка» та ін.

У теперішній час завдяки наявності кваліфікованих психологів та сучасних технологій в кадрових центрах здійснюється комплексний підбір з урахуванням усіх описаних вище параметрів. Отримуючи заявку на підбір претендентів на вакансію, вони у тісному співробітництві з клієнтом визначають не тільки формальні професійно-кваліфікаційні запити, але й конкретні функціональні вимоги, спираючись на які будується робота центру. Кожний претендент проходить через спеціальний психодіагностичний комплекс, що дозволяє відсіяти непридатних і зберегти найбільш перспективних для певного конкретного робочого місця. Така форма організації роботи виявляється найбільш сприятливою як для фірм-клієнтів, так і для кожної окремої людини, яка шукає роботу, оскільки при збереженні цілковитої конфіденційності дозволяє максимально врахувати індивідуальну специфіку клієнта.

Коваль Ігор.
Демократія як передумова правової держави

«Ніхто не стверджує, що демократія є ідеальною формою правління, радше навпаки, але нічого кращого, на жаль, людство поки що не придумало». (В. Черчілль).

Суть демократії полягає в тому, що народ, є носієм державної влади. Зокрема, у статті 5 Конституції України сказано: «Україна є республікою, а єдиним джерелом влади в Україні є народі» [3]. Звичайно, нам і раніше говорили те саме. Але добре відомо, що влада народу була цілковитою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм здійснення народовладдя здійснено в новій Конституції? Звернімося до тексту: «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Отже, демократія – це вирішальна можливість народу впливати на ситуацію в державі шляхом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і ставити на цих референдумах найбільш важливі питання. Народовладдя є вираженням демократії, яка реалізує себе у пануючому в країні політичному режимі, а також у формі правління, здійсненого державою [1,c. 225].

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зробити висновок, на скільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували в античні часи. Насамперед – цивільні громадяни, які є головними особами суспільного самокерування, вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього. В тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, не достатньо мати просто «населення», таких собі пересічних «мешканців», які ведуть відокремлене від всіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Ставлення міцної і дійової демократії в нашій країні в тім як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від формування свідомого громадянства, почуття громадського обов’язку й готовності діяти для його втілення.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними й рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення, знехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління «як почуття обов’язку» кожного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважатиме істинним, за особу, яку вважатиме більш гідною. Демократія зрівнює, виокремлюючи в кожній багатоманітній і складній натурі суспільно зорієнтовану складову, громадську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадське виховання. У процесі судочинства всі повинні бути рівними перед законом.

Демократія дійова тоді, коли спирається на свідомих та активних громадян, які взаємно визнають гідність і значущість один одного, вважають кожного іншого громадянина рівним собі. Цей зовні формальний принцип рівності є однією із фундаментальних моральних засад демократії. Визнанням рівності живиться альтруїзм (принцип, який свого часу обґрунтував визначний французький філософ О. Конт), котрий орієнтує людину на життя заради інших. Людина відчуває себе невід’ємною часткою суспільства і сприймає свою належність до нього як факт значущий і знаменний. Справді, глибинний сенс демократії полягає в тому, що вільний громадянин свідомо слугує товариству, громаді, громадянству. Тому послідовний та щирий демократизм передбачає і зумовлює патріотизм.

Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. В основі цього принципу лежить припущення, що рішення, прийняте в наслідок публічного обговорення, шляхом проголошення і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким що відповідає здоровому глуздові[2,с.24-25].

Перелічені вище елементи демократії поєднюються і втілюються з відповідною повнотою у виборах, які є сутнісно важливою ознакою цього ладу.

Джерела:

1. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права: Підручник. – 3-тє видання, стереотипне. – Львів: «Новий Світ 2000», 2007. – 584с.

2. Основи демократії: Навч, посібник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій, Інститут вищої освіти. – К.: вид-во «Ай Бі», 2002. – 684с.

3. Конституція України. – Харків: Весна, 2010. – 48с.

Корній Наталія.
Особливості корекційно-розвивального навчання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі

Мета наукової роботи: дослідити, теоретично обґрунтувати особливості, напрями корекційно-розвивального навчання й виховання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі, підтвердити ефективність організації цього процесу на підставі експериментального вивчення досвіду роботи Дитячого дошкільного закладу №1 м. Львова.

Предмет дослідження: особливості корекційно-розвивального навчання й виховання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі.

Методи: спостереження за організацією індивідуальних занять з дітьми зазначеної категорії, їхньою індивідуальною та колективною (разом із ровесниками) діяльністю; інтерв’ю, бесіди з вихователями, які працюють в експериментальній інклюзивній групі.

Результати. Як показали дослідження, перевагами інклюзивного навчання для дітей із порушеннями інтелектуального розвитку є: адаптація змісту освіти до пізнавальних можливостей учнів; наочність навчання, її відповідність рівню розвитку сприймання й мислення дитини, поступове ускладнення; повторюваність у навчанні та вихованні з метою ліквідації фрагментарності сприймання, недосконалості запам'ятовування; спеціальна організація праці — у процесі роботи слід вчити учня планувати свою діяльність, міркувати про послідовність та способи виконання; використання гри у навчально-корекційній роботі; дотримання охоронно-педагогічного режиму з урахуванням конкретного клінічного діагнозу. [3]

Відповідно до нової програми, корекційно-розвиваюче навчання здійснюється за такими основними напрямками: індивідуальне здоров’я та необхідність його збереження; соціальна адаптація; особливості фізичного виховання та розвитку; розвиток пізнавальної сфери особистості (сенсорне виховання, формування мислення, знайомство з навколишнім світом, розвиток мови); формування здатності до самостійної діяльності; естетичний розвиток (образотворче мистецтво, музика, основи конструювання). [1] Навчальна програма включає такі напрями діяльності: «природа», «культура», «люди» та «я сам» і передбачає фізичний, соціально-моральний, емоційно-ціннісний, пізнавальний, мовленнєвий, художньо-естетичний та креативний розвиток дошкільняти. [2]

Під час спостереження за дітьми зауважено наступні факти: рівень розвитку естетичних здібностей значно варіює; частина дітей не вміє правильно тримати аркуш паперу, користуватися ручкою, олівцем тощо; виникають труднощі із правильним розташуванням зображення на аркуші; частина дітей не може рисувати предмету по контуру та словесній інструкції; не розрізняють багатьох кольорів; частково не усвідомлюють функціонального призначення тих чи інших об’єктів; активно і привітно реагують на прихід незнайомих людей, намагаються вступити у вербальні чи невербальні контакти; мають навички самостійної роботи (одягання, санітарно-гігієнічних процедур, збирання іграшок); володіють значною допитливістю; слухняні, швидко виконують інструкції вихователя, виявляють повагу до старших; допомагають один одному у виконанні навчальних та побутових завдань; мають можливість контактувати із здоровими дітьми з інших груп на прогулянках та під час деяких активностей; здатні до самоідентифікації та ідентифікації інших членів групи, усвідомлюють свій вік, стать тощо; характеризуються такими самими емоційно-вольовими та почуттєвими проявами, як і здорові діти; у них яскраво розвинені почуття дружби, симпатії, поваги, обов’язку тощо; у більшості є певна система уподобань та захоплень, більш-менш розвинене мислення; вони здатні до більшості видів ігрової та пізнавальної діяльності під керівництвом вихователя.

Аналіз навчально-виховних програм підтверджує, що корекційна робота з дітьми з розумовими порушеннями повинна охоплювати різні напрями їхнього розвитку, поступове навчання для досягнення дошкільниками успіхів. Спостереження за різними формами колективної діяльності в інклюзивній групі показує, що дошкільники, не маючи негативного соціального досвіду, можуть успішно взаємодіяти, не зважаючи на певні розумові порушення деяких дітей. Водночас діти з розумовими порушеннями виявляють значний інтерес до колективної діяльності й успішно набувають умінь соціальної взаємодії.

Отже, розумово відсталі діти потребують навчання та виховання на рівні із здоровими лише з однією відмінністю – спеціальним індивідуальним підходом та в певних умовах. Тому, можна сміливо стверджувати, що своєчасна корекційна робота є ключем до успішного та гармонійного розвитку особливих дітей.

Джерела:

1. Гаврилушкина О.П. Соколова Н.Д. Воспитание и обучение умственно отсталых дошкольников. Кн. для воспитателя. – М.: Просвещение, 1985. – 72 с.

2. Екжанова Е. А, Стребелева Е. А. Коррекционно-развивающее обучение и воспитание дошкольников с нарушением интеллекта Методические рекомендации М.: Просвещение, 2005. – 272 с.

3. Миронова С.П. Олігофренопедагогіка.: Навч. посіб. – Кам'янець-Подільський: Кам.-Под. держ. ун-т, редакц.-видавн. від 2008. — 204 с.

Кошулинська Христина.
Соціальні мережі як джерело політичної агітації

Поява і велика популярність соціальних мереж змінила і стратегії політичної агітації. Політики у всьому світі переходять на нові технології, щоб підвищити свою популярність і розширити коло розповсюдження агітаційних матеріалів. Звичайно ж, що рівень поширення агітації всюди різний. Він безпосередньо залежить від рівня розвитку країни.

Соціальні мережі також сприяють зменшенню так званої політично пасивної аудиторії. Нові засоби поширення інформації дають можливість людям брати безпосередню участь у політичному процесі. Зокрема через Інтернет голосування, чи різні „онлайн конференції” з політиками. Редактор нового журналу Stateman (2007) в нещодавній статті, сказав: "Хто б міг подумати рік тому, що лідер опозиції буде регулярно обговорювати питання держави і партії в Інтернет-форумах з виборцями, не кажучи вже про регулярні розміщення відеоконтенту ?

Соціальні мережі можна назвати не лише методом агітації, але й джерелом отримання політичної інформації. У 2007 році було підраховано, що 40% всіх користувачів соціальних мереж використовували Myspace і Facebook, щоб отримати політичну інформацію. Ще 20% використовували ці сайти , щоб дізнатися про політичні погляди своїх друзів.

Соціальні мережі також стають засобом розповсюдження онлайн новин про події під час політичних криз в країні. Про важливість і оперативність такої інформації говорить і недавній випадок у Білорусі після президентських виборів. У Мінську було відключено всі соціальні мережі, через які здійснювалася координація тих, хто протестував проти фальсифікації виборів Президента. Звідси зрозуміло, що соціальні мережі сьогодні досить сильно контролюють і впливають суспільство, це має свої плюси і мінуси для політичної діяльності. Саме тому так звана кіберактивність може стати способом розширити свої можливості і здобути хороший досвід для людей, що живуть у менш демократичних країнах всього світу. Схоже сталося у Молдові. Молодь, що буда незадоволена результатами виборів, де до влади прийшло майже 50% комуністів. Із закликами про фальсифікаці молодь використала Facebook і Twitter, щоб організувати масові акції протесту.

За різними результатами опитувань користувачів Facebook і Myspace дослідники виявили, що політична активність населення зросла майже втричі. Звичайно це можна співвіднести і з більшим поширенням швидкого та дешевого Інтернету у світі. Беззаперечно, що можливості в Інтернет просторі населення США значно більші, ніж мешканців Східної Европи. Візьмімо бодай той факт, що кілька штатів у США можуть користуватися таким подарунком Біла Гейтса, як безкоштовний швидкісний Інтернет. Тим не менше, це доводить, що сайти соціальних мереж слід вважати одним з найважливіших елементів політичної кампанії, а всі сьогоднішні політтехнології спрямовані на те, щоб «захопити» якомога більше Інтернет простору для своєї користі.

Джерела:

1. Claire Cain Miller. How Obama’s Internet Campaign Changed Politic//The New York Times. – 2008. – 7.11

2. Social networking meets politics -

3. Christopher Rhoads. Campaigns Try New Web Tactics In Battle to Tap Fresh Supporters// The Wall Street Journal – 2008. – 29.10

4. Weiwu Zhang, Thomas J. Johnson, Trent Seltzer, Shannon L. Bichard. The Revolution Will Be Networked: The Influence of Social Networking Sites on Political Attitudes and Behavior//Social Science Computer Review – 2010. 1.04

Кукарцев Олег.
Концепт «імперія» у суспільних науках

Незважаючи на недавній сплеск інтересу до «імперії», вона залишається найменш раціоналізованою й критично осмисленою категорією сучасних суспільних наук, особливо у порівнянні з такими термінами, як «держава» або «нація».

Поняття «імперії» дотепер залишається нечітко концептуалізованим, серед дослідників немає консенсусу щодо його визначення (М. Дюверже у вступній статті до виданої у 1980 р. колективній монографії «Поняття імперії» принципово заперечував проти жорстких дефініцій на сучасному рівні розуміння феномену, вважаючи, що вони лише звузять дослідницький горизонт й зроблять даний концепт непрацездатним). Головну методологічну складність становить неоднорідна, гібридна природа імперії. З одного боку, будь-яка імперія є політичною системою, яка активно діє у сфері міжнародних відносин, тобто всебічно утягнена у загальносвітові процеси. Проте з іншого боку, імперії внаслідок своєї автономної структурованості незмінно претендують на самодостатність, тяжіючи до замкненості та ізольованості. Остання обставина, утім, не скасовує притаманного імперіям прагнення до експансії, поширення свого правління на усе нові землі та народи.

Суттєва їх риса полягає також у тому, що будь-яка імперія принципово розімкнена у просторовому плані, інтенціонально безмежна, спрямована до збігу з ойкуменою. За словами С. Каспе, значні територіальні розміри й пов’язана із ними, хоча й опосередковано, безмежність – як правило, потенційна в плані реальної політики, але цілком актуальна як специфічна картина світу [3, c. 50]. Кордони імперій принципово відмінні від кордонів національних держав: оскільки імперії основуються на завоюваннях, їх рубежі є тимчасовими, вони не є природними у фізичному (географічному) або культурному сенсі, але є фронтирами – пограничними або контактними зонами.

Важливою сутнісною рисою імперії виявляється наявність у ній надпотужного – як в інституціональному, так й у ціннісному відношенні – макросоціального центру. Класичне визначення імперії, яке належить Ш. Айзенштадту, засноване саме на розробленому Е. Шилзом концепті центру: «Термін «імперія» зазвичай використовується для позначення політичної системи, яка охоплює великі, відносно сильно централізовані території, у яких центр, втілений як у постаті імператора, так й центральних політичних інститутах, утворював автономну одиницю. Далі, хоча імперії як правило ґрунтувалися на традиційній легітимації, вони часто використовували деякі ширші, потенційно універсальні політичні та культурні орієнтації, які виходили за межі того, що було властиве будь-якій із складових імперії частин» [2, с. 20].

Подібної методології дотримується інший авторитетний дослідник імперій О. Мотиль. Згідно його визначення, під імперією слід розуміти «ієрархічно організовану політичну систему, що має втулкоподібну будову – як колесо без обода, - в якій центральна еліта і влада домінують над периферійними елітами і спільнотами, діючи як посередники в їхніх важливих взаємодіях і спрямовуючи потоки ресурсів від периферії до центру і знову до периферії» [5, c. 19]. Таким чином, суть імперії, як припускається, полягає у постійному відтворенні моделі «домінуючий центр – підпорядкована периферія», причому згадані елементи імперської структури розташовуються у територіально різних регіонах. Відповідно, весь обмін ресурсами – грошима, товарами, інформацією, людьми – в імперіях відбувається виключно через центр, а не напряму між регіонами.

Особливий характер відносин, які зв’язують ядро й периферію, - вищезгадане «колесо без обода» - зовсім не вичерпують усі характеристики імперій. Їх суттєвою рисою є відсутність або обмеженість асиміляції населення щойно включених до складу держави територій, збереження ним своїх етнокультурних особливостей. Імперія відзначається етнокультурною та етнополітичною неоднорідністю імперського простору – та його складенням у відносно єдиний соціально-політичний організм шляхом створення особливого режиму взаємодії центральної та периферійних еліт й чітким відмежуванням уніфікованих зон соціальної комунікації від таких, де ця уніфікація недоцільна.

Однією з головних ознак імперії є присутність у механізмах легітимації й у політичній практиці універсалістських орієнтацій, аж до претензії на вселенський сенс власного буття й утвердження «космічного суверенітету». Імперський універсалізм постає як певна культурна за своїм змістом інтенція, й конкретний політичний смисл імперії обов’язково має глибинне культурне підґрунтя, хоча формалізована його експлікація є скоріше винятком. Неважко помітити, що спільним знаменником для усіх «критичних» ознак імперії є їхня локалізація на перетині сфер культури й політики. Таким чином, імперський характер політичних систем визначається не стільки характером політичних інститутів, скільки змістом внутрішньо неоднорідної політичної культури, яка у цих інститутах формується, через них виражається, й є первинною щодо інститутів [2, c. 29].

Для розуміння того, чим є імперія, вкрай важливе питання про її співвідношення з державними системами іншого типу, насамперед – з державою-нацією. Модель національної держави діаметрально протилежна імперській моделі, про що свідчить уся європейська історія. Європейська національна держава народжувалась як неімперія або навіть антиімперія. Вона вела з імперіями тривалу й запеклу боротьбу, у якій зрештою перемогла. Такі історичні події, як Вестфальський мир 1648 р. та Віденський конгрес 1814-1815 рр., засвідчили, що як основу для свого подальшого розвитку європейські держави обрали зовсім не-імперську систему територіальних суверенітетів. Як політико-територіальні структури імперія та держава-нація становлять собою «ідеальні типи», які протистоять один одному – перший з них заперечує, а другий втілює право націй на самовизначення [1, c. 41-42]. Можна погодитись з думкою Д. Лівена, що «імперія за визначенням є антиподом демократії, народного суверенітету та національного самовизначення» [4, c. 286].

В цілому, серед головних причин, які пояснюють труднощі вироблення єдиного визначення імперії, є їх широке розмаїття. З іншого боку, складність дослідження спричинена обмеженістю аналітичного інструментарію сучасного суспільствознавства. Існують принципові розбіжності у підходах, зумовлені передусім відмінностями методів індивідуалізуючих та методів генералізуючих. Історики, як прибічники першого методу, переважно вказують на принципову неможливість створення універсальної теорії або визначення імперії. Так, приміром, не завжди закономірності, виявлені при вивченні імперій домодерних, прийнятні для імперій модерних. Вказується на обмежену продуктивність пошуків об’єктивуючих маркерів «імперськості», чи то структура відносин центру-периферії, система імперського управління чи організація територій. Деякі дослідники пропонують відмовитись від фокусу на структуралістських, есенціалістських та функціоналістських визначеннях визначеннях імперії на користь динамічнішої моделі конструювання та маркування імперського досвіду [4, c. 383-418].

Джерела:

1. Бусыгина И. Sum ergo cogito. Политический мини-лексикон / Ирина Бусыгина, Андрей Захаров. – М.: Московская школа политических исследований, 2006. – 240 с.

2. Каспэ С. Империя и модернизация: Общая модель и российская специфика / Святослав Каспэ. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2001. – 256 с.

3. Каспэ С. Центры и иерархии: пространственные метафоры власти и западная политическая форма / Святослав Каспэ. – М.: Московская школа политических исследований, 2007. – 320 с.

4. Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма / Редакторы-составители Герасимов И., Могильнер М., Семенов А. – М.: Новое издательство, 2010. – 428 с. – (Новые границы).

5. Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / Олександр Мотиль. – К.: Критика, 2009. – 200 с.

Кучма Леся.
Особливості застосування знання у процесі політичного маніпулювання

Суб’єктом політичного маніпулювання є суб’єкт політичної діяльності, який здійснює маніпулювання (або особисто, або від імені особи, на користь якої воно здійснюється). Він, як правило, посідає панівне становище в житті даного суспільства (економічному, політичному, духовному, культурному), є носієм економічної та політичної влади, реалізує управлінські функції в суспільстві, володіє знаннями про основні рушії влади, здатний компетентно відповідати на ключові питання політики. Суб’єкт політичного маніпулювання використовує маніпулювання насамперед задля успішного досягнення своїх цілей (особистих чи вузькогрупових) і не може здійснювати свою діяльність не маючи певних знань узагалі та конкретних про того, ким маніпулюють.

Загалом слід завважити, що суб’єкт маніпулювання володіє якісно відмінними від об'єкта маніпулювання знаннями про суспільство в цілому та про об’єкт маніпулювання зокрема. Так, більшість представників правлячої політичної еліти зневажливо ставляться до мас, високо оцінюючи лише свою соціальну значимість. Працівники «індустрії свідомості» володіють лише частковими знаннями про процес маніпулювання. Вони знають прийоми маніпуляції і застосовують їх у такій пропорції, щоб, з одного боку, не втратити популярність в аудиторії глядачів, слухачів, а з іншого – «догодити» вимогам та очікуванням вищих прошарків культурно-ідеологічного бізнесу, інтересам своїх „босів”.

Найповніші та найвагоміші знання як про суспільство в цілому, так і про процес маніпулювання мають так звані суб’єкти управління маніпулюванням. Йдеться про знання щодо загальних закономірностей соціального розвитку, його головних тенденцій та перспектив, інтересів, основних очікувань, потреб, мотивів, цілей, ідеалів, цінностей, забобон масової свідомості та її очікувань, про знання основних принципів, концепцій, засобів, прийомів маніпулювання, узагальнений досвід маніпуляцій тощо.

Для успішного здійснення своєї діяльності суб’єкт управління маніпулюванням повинен знати й особливості перебігу безсвідомих процесів у об’єкта свого впливу. Це і закорінені глибоко в свідомості безсвідомі «проекти», звички соціального сприйняття, глибинні соціальні почуття, автоматичні стереотипи мислення та поведінки, приховані соціальні почуття та емоції, потреби та інтереси, які далеко не завжди усвідомлюються як окремими людьми, так і масовою свідомістю. Відомо, що саме на рівні масової свідомості виробляються та працюють більшість як цілеспрямовано створених маніпулятивних конструкцій, так і об’єктивно виникаючих маніпулятивних ефектів. Вчені зазначають, що масова свідомість характеризується як свідомим, так і несвідомим розумінням суспільно-політичної реальності. Маніпулювання масовою свідомістю визначають як спосіб реалізації влади, який використовує непряме стимулювання певного типу масової поведінки шляхом створення в масовій свідомості неадекватної дійсності картини світу [1].

Невизначеність політичних процесів, їх нерівномірність, ускладнення суспільного життя заважають людині створити сукупний образ суспільних подій та проблем. Таким чином, у людей формується безсвідоме ставлення до суспільно-політичної дійсності, що й використовують маніпулятори. Водночас, зростання рівня політико-правової культури, освіти, поінформованості є першим кроком до раціонального осмислення дійсності, і, отже, першою умовою подолання маніпулювання. Масова свідомість також характеризується догматичним та критичним відношенням до дійсності. Таким чином, маніпулятори намагаються обмежити критичне ставлення до дійсності і культивують догматичне. Особливу увагу вони приділяють стереотипам, авторитетам як критеріям істини. У масовій свідомості також існує поєднання традиційного та інноваційного, що дає широкі підстави для маніпулювання. Звернення до традицій, звичаїв, звичок сприяє збереженню міцності політичної влади. Значення в подібних випадках мають і політичні міфи як фундамент ілюзорної картини світу.

Важливими є також оперативно-ситуативні знання суб’єкта про результати своєї діяльності. Суб’єкт маніпулювання на основі соціологічних досліджень, інтерв’ю, опитувань, та даних інших каналів зворотного зв’язку аналізує ступінь ефективності певного маніпулятивного акту і на цій основі підбирає дієві стратегію, тактику та прийоми маніпулятивного впливу. Основні ж цілі маніпулятора визначаються його основними інтересами і полягають передусім у намаганні не просто приховати соціальну напругу, а й «заплутати» маніпульованого, не дати йому адекватно усвідомити свої інтереси та існуючі соціально-політичні відносини.

Особливого значення для суб’єкта маніпулятивного впливу мають рівні свідомості (психіки) об’єкта: раціонально-логічний, емоційно-афективний та підсвідомий, на кожному з яких використовують певні методи та засоби маніпулювання. Так, на раціонально-логічному рівні вплив здійснюється за допомогою маніпулювання інформацією - спотворення інформації, її приховування (повного чи часткового), маніпулювання інформаційним матеріалом (цифрами, статистичними даними, рейтингами політичних діячів, даними соціологічних опитувань, складенням самого соціологічного дослідження), нарешті, прямої софістики та маніпуляції з вербальними смисловими контекстами (спрощення, вульгаризація) – при усному маніпулюванні. Маніпулювання на емоційно-афективному рівні здійснюють за допомогою експлуатації емоцій та почуттів людини, як у вигляді безпосереднього звернення до деяких з них, передусім, емоцій страху, почуття любові, справедливості, гордості, так і за допомогою використання асоціативного ряду. Маніпулювання здійснюють і на підсвідомому рівні, тобто коли інформація сприймається, проте критично не усвідомлюється. Суб’єкт маніпулювання, використовуючи переваги впливу на кожному з цих рівнів, має змогу досягти бажаного результату при використанні мінімуму засобів.

Відомо, що мета маніпулювання полягає у приховуванні самого факту впливу суб’єкта маніпуляції на людську свідомість. Маніпулювання повинно створити в свідомості людини ілюзію, що вона самостійно приходить до рішень та дій, які насправді є результатом і продуктом маніпулювання. Тому сам факт маніпулювання повинен бути завуальованим, прихованим від маніпульованого, оскільки в іншому разі маніпулятивний вплив не матиме жодного ефекту. Отже, єкт маніпулювання використовує такі прийоми та технології, які б далисуб максимально бажаний для нього результат, водночас відомість їх для великої частини населення дає можливість сформувати дієву систему захисту від маніпулювання.

Джерела:

1. Политология: Учеб. пособ. для техн. ун-тов / [Под ред. М. А. Василика]. – 2-е изд. – СПб.: Бизнес-пресса. 1999. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://www. /db/ msg/25888

Лазарович Надія.
Антропологічні виміри розвитку техногенної цивілізації: західноєвропейський та український контекст

Стадіальний розвиток техногенної західноєвропейської цивілізації передбачає її градацію на доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну стадії розвитку, адже суспільства обміну, котрі постають за суспільствами виробництва, у свою чергу, починають змінювати суспільства комунікацій. Так, інформаційне суспільство – це «принципово новий етап розвитку сучасної цивілізації. Його основними ресурсами є інформація і знання, діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційно-інтелектуальних технологій та технологій зв’язку» [2, с.6]. Аналізуючи стадіальну концепцію розвитку західноєвропейської техногенної цивілізації, яка отримує своє висвітлення у світоглядних позиціях теоретиків-технократів, варто зазначити зміну акцентуацій суспільного розвитку індустріальної стадії техногенної цивілізації з її орієнтацією на системне виробництво, інструментальну раціональність, централізацію, стандартизацію та тотальний технологічний детермінізм. В інформаційному суспільстві знань і комунікацій ці соціальні чинники отримують нове змістове наповнення, яке виявляється у трактуванні інформаційної техніки нового покоління як такої, що сприяє появі конструктивно орієнтованої соціальної організації та створює відповідні умови духовного та морально-етичного вдосконалення людини. Зокрема С. Лем визначає інформаційні технології як «зумовлені станом знань і соціальною ефективністю способи досягнення цілей, поставлених суспільством» [1, с.12]. У контексті таких соціальних змін відбуваються трансформації уявлень про людину, які зумовлені зміною традиційно-усталеної та появою нової системи цінностей.

У разі переходу індустріальної стадії до інформаційної зі зміною соціально-культурних пріоритетів змінюється також провідна антропологема розуміння людської природи. Технізація та раціоналізація людського буття трансформує сутнісні виміри людської природи, що веде до втрати людиною загальногуманістичних морально-етичних принципів, духовних вимірів, нівелювання власної субстанційної сутності під впливом процесів глобалізації, поширення стандартів масової культури та цінностей споживання, універсалізації та стандартизації стилів мислення, моделей діяльності та соціальних ролей.

На індустріальній стадії стверджуються настрої технологічного детермінізму, техніка стає тим потужним соціальним чинником, який має невідворотний загрозливий вплив на природу людини (Р. Арон, Ж. Елюль, Г. Маркузе, Л. Мемфорд, К. Ясперс). У цьому контексті посилюються невідворотні процеси відчуження, простежується звернення до дефініцій «одномірності» людини, до трактування особи лише як «засобу» чи «функції», придатка до машини; на перше місце виходять такі визначення особи: «людина без властивостей», «homo technicus» («людина технічна»), «homo consumens» («людина споживаюча»), уречевлена людина («reified man»). Згадані теоретичні положення є своєрідним виявом занепокоєності західної цивілізації, наступом технократизму та дегуманізуючим впливом процесів технізації, які охопили всі сфери життєдіяльності суспільства і людини.

Відповідно, буттєва вкоріненість сучасної людини у інформаційно-технічні детермінанти цивілізаційного розвитку, без сумніву, сьогодні постає актуальною та злободенною проблемою. Слід зауважити, що соціокультурні виміри інформаційного суспільства також зумовлені виникненням особливого типу автономії особистості: людина може змінювати свої корпоративні зв’язки, не будучи до них жорстко прив’язаною; вона може і здатна дуже гнучко будувати відносини з іншими людьми, включатися у різні соціальні спільноти, а також і у різні культурні традиції. Цей прискорений цивілізаційний розвиток актуалізує проблему соціальної комунікації, адже світ, який постійно змінюється, обриває численні коріння минулого, заставляючи людину одночасно жити у різних традиціях, культурах, пристосовуватись до перманентно змінних соціокультурних та технічно зумовлених обставин. Відповідно, інформаційно-комунікативні технології, як стверджує Ф. Уебстер, підкреслюють індивідуалізований характер людської діяльності, а «зміни, що відбулися в мережевому суспільстві, означають: людині слід звикати до гнучкості і в тому, що вона робить сьогодні, і в тому, що вона збирається робити в майбутньому, якщо вона хоче вижити в «системній рухливості» інформаційного капіталізму….Якщо ви не в мережі, ви не можете повноцінно брати участь в житті мережевого суспільства» [3, с.139-140].

Водночас у концепціях «інформаційного суспільства» ставиться питання про нові моделі розвитку суспільства в цілому та людини зокрема. Так, на противагу технологічному детермінізмові індустріальної стадії аналізується спроба гармонійного поєднання особи та технічного середовища – «філософія техніки як філософія людини» (Х. Сколімовськи), стверджуються діяльність взаємодопомоги, підтримки, виховання (Ж.-М. Фері), а також цінність міжособистісного спілкування та споглядання (А. Етціоні). Акцент робиться на новому соціальному характерові людини – на «конфігуративному» чи «модулятивному Я» (Е. Тофлер). Провідне значення набуває симбіоз людини та природи на підставі принципу синергізму (Й. Масуда). Виокремлено нові грані людської природи – «Homo intelligens», – яка володіє високим рівнем інтелектуальної інформації та знань, а також завдяки новим засобам комунікації формує вільні громадські інформаційні мережі, в яких кожна особа здатна самовиразитись, самоствердитись, усвідомлюючи спільність людської долі. В умовах інформаційного суспільства розуміння людської природи аналізують крізь призму комунікації та знання, проявляючись у зверненні до самореалізаційних форм людського спілкування, відновленні гуманістичних цінностей, ствердження пріоритету духовних і морально-етичних вимірів.

Наголосимо, що ця проблематика набуває особливої актуальності в сучасних умовах розвитку українського суспільства. На тлі всезагальних процесів глобалізації й універсалізації, широкомасштабних суспільних пере­творень, які є невід’ємними атрибутами розвитку техногенної цивілізації, для української людини по-новому звучать питання ствердження національної самоідентичності, формування ціннісних орієнтирів.

Враховуючи соціокультурні реалії становлення інформаційного суспільства в Україні, варто зауважити, що ґрунтовні науково-методологічні розвідки західних мислителів слугують хорошим підґрунтям для розвитку українського варіанту. Хоча задекларована проблематика в Україні ще не віднайшла належного філософсько-культурологічного обґрунтування, можна спостерігати низку державотворчих ініціатив, які цьому якнайкраще сприяють. Зокрема, йдеться про прийнятий Верховною Радою України у 2007 р. Закон «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Також з ініціативи Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти запропоновано концепцію відкритого проекту «Стратегія розвитку в Україні інформаційного суспільства та суспільства, що ґрунтується на знаннях», яка стверджує основні пріоритети у галузі становлення інформаційного суспільства – рівень освіти та знання.

Отож, позитивні інтенції становлення інформаційного суспільства в Україні вже повністю набувають змістового наповнення. Не треба нехтувати глибинними субстанційно-духовними надбаннями й етнонаціональними вимірами українського суспільства, з якими пов’язуються особливості розвитку техногенної цивілізації в нашій державі.

Джерела:

1. Лем С. Сумма технологи [пер.с польск.] / С. Лем. – М.: Мир, 1968. – 608 с.

2. Скалацький В. М. Інформаційне суспільство: сучасні теорії та моделі (соціально-філософський аналіз). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук: 09.00.03. / В. Скалацький. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2006. – 16 с.

3. Уэбстер Ф. Теории информационного общества [пер. с англ.] / Ф. Уэбстер. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 400с.

Лащівський Володимир.
Напрямки удосконалення правового регулювання адміністративної діяльності органів внутрішніх справ

В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання відносин в сфері внутрішніх справ набуває особливої актуальності. Як загально відомо, у законодавчих актах України визначається порядок діяльності органів внутрішніх справ та їх юрисдикційні повноваження. Особливо це стосується врегулювання суспільних відносин у галузі адміністративної діяльності. Розширення або звуження компетенції служб міліції, що здійснюють адміністративну діяльність, тягне за собою відповідні зміни об'єму та якості роботи щодо їх реалізації.

В умовах демократизації суспільства докорінним чином повинно змінюватися і правове регулювання в сфері охорони громадського порядку та громадської безпеки. Ця сфера управлінської діяльності регламентується в основному нормами адміністративного права, суспільне призначення якого сьогодні отримує нового забарвлення. Воно ґрунтується на визначенні Конституцією України головним обов'язком держави «утвердження і забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина», а також встановленні принципу, за яким саме «права і сво­боди людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави» [1].

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є визначення таких основних форм і напрямів діяльності вказаних органів, їх посадових осіб, які забезпечували б повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини громадянина, такий правовий стандарт взаємовідносин органів внут­рішніх справ і особи, який враховує статус останньої як такого суб'єкта управлінських відносин, перед яким виконавча влада відповідаль­на за свою діяльність [2, с.210].

Суспільне призначення адміністративного права у сфері охорони громадського порядку в сучасних умовах має визначитись на підставі завдань як регулювання діяльності органів внутрішніх справ, так і, переважною мірою, запровадження і регламентації дійсно демократичних взаємовідносин між цими органами і громадянами. Йдеться про відносини такого типу, за яких кожній людині було б забезпечено реальне дотримання і охорона у сфері громадської безпеки належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення.

Тобто правовим регулюванням повинні бути охоплені як відносини самого громадського порядку і громадської безпеки, так і адміністра­тивна діяльність органів внутрішніх справ у цій сфері Системний по­гляд на роль права в управлінні дозволяє зробити висновок про те, що за допомогою правових норм набувають юридичного закріплення:

  • усі основні зв'язки між суб'єктами соціального управління у його правовому виявленні;

  • повноваження відповідних суб'єктів державного управління, а у ряді випадків правомочність суб'єктів громадського управління;

  • правовий статус об'єктів соціального управління;

  • основні питання взаємодії державних та недержавних організацій у сфері соціального управління;

  • питання юридичного захисту інтересів учасників управлінських
    відносин;

  • юридичні обов'язки суб'єктів соціального управління;

  • система заходів юридичного примусу, що здійснюється в інтересах забезпечення стабільності державного управління [3,с.38].

У наш час поняття громадського порядку потребує переосмислен­ня у відповідності з реаліями життя, а також найповнішого їхнього правового врегулювання. Єдиного підходу потребують питання врегу­лювання використання засобів охорони громадського порядку. Сього­дні в охороні громадського порядку беруть участь не тільки міліція громадської безпеки, але і ряд інших правоохоронних органів, а також громадських формувань. У законах України, які встановлюють компе­тенцію цих правоохоронних органів відносно надання права викорис­товувати спеціальні засоби примусу, або застосовуються бланкетні норми, з відсиланням на Закон України «Про міліцію», де детально врегульовано порядок використання цих засобів, або дані норми по­вторюють норми вказаного закону і таким чином невиправдано роз­ширяють об'єм діючого правового матеріалу.

На наш погляд, настав час для всебічного закріплення усіх право­відносин громадського порядку в єдиному адміністративно-правовому акті – Законі України «Про охорону громадського порядку», проект яко­го треба було б, на нашу думку, розпочати розробляти вже зараз. В цьому законі, доцільно було б врегулювати відносини безпосередньо громадського порядку, такі як: правила поведінки осіб в громадських місцях, компетенція органів виконавчої влади та правоохоронних ор­ганів у сфері охорони громадського порядку, повноваження громад та суспільних організацій у забезпеченні громадського порядку, фінансу­вання заходів з забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, державні примусові заходи до порушників, а також заходи громадського впливу та інше.

На наш погляд, даний закон повинен мати наступну структуру. Преамбулу, у якій слід визначити предмет регулювання даного пра­вового акту, яким безсумнівно будуть відносини громадського порядку та діяльність правоохоронних органів, а також громадських правоохо­ронних формувань щодо його забезпечення. Перша стаття даного закону повинна бути присвячена визначенню наступних понять: «гро­мадське місце», «охорона громадського порядку», «громадська без­пека» «охорона громадської безпеки», «примусові заходи щодо охо­рони громадського порядку», «правоохоронні органи», «громадські правоохоронні формування», «заходи громадського впливу з охорони громадського порядку».

Доцільно було б, у статях закону, визначити та закріпити принципи охорони громадського порядку, серед яких насамперед – верховенст­ва права, законності, гуманності, гласності, уважного ставлення до особи, пріоритет прав і свобод людини та громадянина.

Цей закон має нормативно закріпити правила поведінки громадян у різних громадських місцях: на вулицях міст та населених пунктів, у парках відпочинку, на стадіонах, пляжах, в кіноконцертних залах, клу­бах і ресторанах, громадському транспорті тощо.

Окремий розділ закону слід, на нашу думку, присвятити правовому регулюванню використання заходів і засобів адміністративного при­мусу. У відповідних статтях треба надати вичерпний перелік заходів адміністративного примусу, які дозволяється застосовувати при охо­роні громадського порядку.

Потрібно також передбачити порядок застосування спеціальних засобів, які використовуються при охороні громадського порядку і гро­мадської безпеки та підстави для їх застосування.

На наш погляд, окремого врегулювання потребують питання їхньо­го застосування у випадках масових безпорядків та групових пору­шень громадського порядку.

В цьому ж законі треба, на нашу думку, визначити компетенцію рі­зних правоохоронних органів і служб у забезпеченні громадського по­рядку та його охороні.

Окремо в законі слід передбачити порядок участі громад, громад­ських організацій, спеціалізованих охоронних підрозділів підприємств та громадян у забезпеченні громадського порядку. Оскільки, на наш погляд, діючий Закон «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22.06.2000 року на сьогоднішній день потребує певних доповнень [4].

Прийняття Закону України «Про охорону громадського порядку» надасть змогу не тільки поглибити врегулювання відносин громадського порядку, а також буде виступати ще однією з складових гарантій правового захисту співробітників міліції.

Джерела:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 30. – С. 29.

2. Адміністративне право / [Остапенко О.І., Кісіль З.Р., Ковалів М.В., Кісіль Р.В.]. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. –536с.

3. Плішкін В.М. Теорія управління органів внутрішніх справ: підручник / В.М. Плішкін; за ред. канд. юрид. наук Ю.Ф. Кравченка. – К.: НАВСУ МВС України, 1999. – 702 с.

4. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06. 2000 р. № 2334 – ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 15. – С. 643.

Лозинський Олег.
«Корупційний етикет» як неформальна нормативна система суспільних стосунків

Великі шахраї виголошують доповіді про боротьбу з корупцією, середні – здійснюють ревізії, а дрібні – потрапляють до в'язниці.

Новітня історія ряду держав тісно переплелась з явищами посадової злочинності та корупції. Окремі спільноти (як от Італія у середині 1980-х р., Грузія у 2000-х р.) здійснили заходи для істотного зменшення рівня криміногенності органів влади та управління. Однак у багатьох державах (зокрема в Україні) попри офіційну карну заборону (ст. 364–370 ККУ, N 2341-III від 05.04.2001 р.) ці специфічні практики рясно «процвітають» на різних щаблях суспільних відносин.

Найчастіше під корупцією мають на увазі вимагання та отримання посадовими особами хабарів та інших переваг у громадян за ухвалення ними законних чи протиправних рішень. Спектр проявів корупції охоплює, зокрема:

  • вимагання та отримання хабарів особами, які наділені управлінсько-розпорядчими повноваженнями за законне (або незаконне) ухвалення рішень, або надання послуг та пільг сторонам, які не мають права на них (клієнтизм, протекціонізм, лобіювання);

  • зловживання службовим становищем особами, які наділені управлінсько-розпорядчими повноваженнями у формі привласнення бюджетних ресурсів, приватизації державної власності, фінансування з бюджету приватних підприємств, продаж секретної або конфіденційної службової інформації;

  • бездіяльність працівників правоохоронних, контролюючих, судових органів у виявленні й припиненні корупції та інших злочинів, що породжує приховання злочинних діянь та безкарність злочинців.

Корупція та службові зловживання є складними явищами у своїй структурі та мотиваціях. Більшість людей публічно засуджують їх, висловлюються про те, що необхідно боротися з ними, однак у реальних життєвих обставинах виявляють конформізм стосовно посадових правопорушень.

Важливим засобом посадових та корупційних правопорушень є їх груповий характер – їх вчиняють посадові персони внаслідок попереднього зговору із співучасниками (заступниками, підлеглими, посередниками, вищим керівництвом, політичними партнерами). Співучасники корупційної гри виконують власні ролі у схилянні «клієнтів» до хабарництва: «злий полісмен» – лякає невблаганністю у прийнятті рішення; «підбурювач» – повідомляє про додаткові можливості, «добрий полісмен» – виконує посередницьку функцію у перенесенні хабарів і т.п.

Чинником вчинення посадових та корупційних злочинів є вплив на когнітивну та мотиваційну сферу осіб, що стають причетними до протиправної події. Вплив на когнітивну сферу особистості під час посадових зловживань є маніпулювання (обман) – створення відповідних ситуацій (інсценізація вигідної для ініціаторі «псевдореальності»). Характер впливів на мотиваційну сферу осіб, залучених у корупційну оборудку є специфічними:

  • на «клієнтів» – обман, зволікання, вимагання, тиск, залякування;

  • на «співучасників» – залучення до співробітництва, надання привілеїв, матеріальне зацікавлення;

  • на «виконавців» – стимулювання, примушування, залякування, усунення;

  • на «суб’єктів контролю» – примушування до бездіяльності шляхом підкупу, залякування.

Засобами приховання корупційно-посадових злочинів є забезпечення їх ініціаторами бездіяльності клієнтів, свідків, співучасників, суб’єктів контролю завдяки використанню когнітивних дисонансів, мотиваційно-рольових конфліктів:

  • небажання людей руйнувати стосунки із посадовцем-хабарником (зловживання довірою), їх корпоративні інтереси;

  • небажання людей діяти, брати на себе відповідальність, привертати до себе увагу, йти всупереч звичному ходу подій, піддавати ризику себе та своїх близьких;

  • корисливі мотиви (блага в обмін за дії або бездіяльність).

Мотиваційні конфлікти у ситуаціях зловживань та корупції змушують співучасників (попри їх небажання) виконувати незаконні накази, а суб’єктів контролю (всупереч вимогам закону) не протидіяти посадовим злочинам.

За умов «системної корупції», сприйняття людьми ненормальності корупційної поведінки нівелюється, хабарництво при цьому сприймається як «неминуча річ», місце «норми» займає готовність людей вдаватися до підкупу суб’єктів, які ухвалюють офіційні рішення. Ті ж, хто прагне отримувати корупційний зиск докладають зусиль, аби люди зневірилися у можливості законним шляхом отримувати ті чи інші блага і вважали, що існує можливість їх набуття шляхом:

  • стимулюючих підкупів для налагодження позитивних стосунків з хабарником (аби він не гальмував справ, не створював зайвих бар’єрів);

  • скеровуючих підкупів для швидшого виконання або порушення хабарником посадових чи законодавчих норм.

З психологічного ракурсу хабарництво сприймається таким чином: особа розуміє, що її конкуренти даватимуть хабарі, а тому аби уникнути невигідного становища вона також виявлятиме готовність давати хабар. Хабарники і хабародавці потрапляють при цьому у неформальну систему «нормативів», яку змінити практично неможливо. «Соціальна норма» існує там, де люди в замкненій групі приймають і дотримуються чіткої поведінкової лінії, яка дозволяє їм координувати свої дії незалежно від присутності контрольної чи санкційної центральної влади. З огляду на власну безпеку зацікавлені учасники корупційної трансакції докладають зусиль для уникнення невизначеності, конфліктів, притримуються специфічного «етикету», щоб конспіративність події не було порушено.

Італійська дослідниця Д.Порта наводить як приклад спокійну і вільну атмосферу, в якій здійснювався обмін хабарами одного з високопосадовців, що згодом опинився на лаві підсудних внаслідок операції «чисті руки»: «Я передав конверт з грішми так, ніби пригощав друга чашкою кави. Він, знаючи що в конверті – гроші, подякував, ні про що не запитуючи. Хабарництво має свій «етикет». Ви берете хабара й дякуєте, не проявляючи зайвого інтересу»[1, с.268].

Таким чином важливим засобом посадових правопорушень є поширення зацікавленими посадовцями у соціальних стосунках неформального «корупційного етикету» з огляду на легальні позиції, повноваження та зв’язки.

Джерела:

1. Порта Д. Брудні оборудки: учасники, ресурси та механізми політичної корупції / Пер. з англ. С.Кокізюка. / Д.Порта, А. Ванучі. – К.: «К.І.С.», 2006. – 302 с.

2.. Лозинський О.М. Корупційні дії в світлі соціально-психологічних теорій // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія психологічна. Збірник наук. праць. – Львів: ЛьвДУВС, 2010. – Вип. 2. – 240 с.

3. Незаконные методы бизнеса / Сост. Д.А. Боровик, С.Л. Прохоров, С.Н. Палатченко, А.А. Ягудин. – Т.1. – К.: «А-ДЕПТ», 2007. – 240 с.

Лосик Ореста.
Діалог пам'ятей як етично-філософська проблема

Посеред вже наявних якісних і цікавих історіографічних, культурознавчих, політологічних ракурсів дослідження міжсусідської пам’яті, зокрема українсько-польських стосунків, окремим недооціненим пластом виступає царина етики діалогу (у розумінні філософів-семіотиків П. Рікера та Ч.Тайлора). Цей дискурс – замовчуваний у часи «червоного» Минулого й медіально маргіналізований на тлі сучасних борсань із ідейним скеруванням та змістовним наповненням «національного відродження» – скеровує європейську культуру пам'яті від міжсусідської «історії взаємних зрад» (Р. Траба) do «спільних імпульсів досвіду» (Р. Козеллек), здатних у довгостроковій перспективі деконструювати “криївки” (Й. Тішнер) травмованими тоталітаризмами свідомості. Її постулати базуються, зокрема, на поновному зміцненні спільних позитивних й солідарних «пунктів віднесення» (наприклад, етосі християнського прощення) та терпеливому взаємному розпрацюванні «бункерів» національних кривд і образ. На проспективні потенціали власне етичних дискурсів у комунікативному міжсусідському просторі звертали увагу такі непересічні (а тому контроверсійні для бездумного патріотизму) українські й польські авторитети хоча б лише ХХ століття – А. Шептицький, Й. Тішнер, C. Свіжавський, Є. Гедройць та інші, вже сучасні автори (Е. Томсон, Б. Геремек, К. Войтила).

«Докорінно діалогічний характер» є, на думку Ч. Тайлора, головною рисою людського життя, який, починаючи з розвитку самосвідомості, передбачає інтерактивний, а не «монологічний» характер самовизначення. Діалогічні інтенції свідомості, звертаючи увагу насамперед на те «як» промовляє до нас «буття іншого», дозволяють носіям ідентичності переосмислити простори «буття собою». Ідентичність самості визначається «у діалозі, а інколи і в боротьбі» та завдяки «спільним переживанням»; найбільше руйнівними для умов, що її уможливлюють, є брак (чи відмова) певного «неминучого горизонту» значень, який передує будь-якому суб’єктивному вибору, бажанню, прагненню, уподобанню [2, c. 30-31].

Cаме вдумлива пропозиція французького мислителя Поля Рікера (1913—2005) є адекватним підкріпленням, доповненням та розширенням вже існуючих базових концептуальних методологій дослідження пам’яті, зокрема у постколоніальному вимірі [1].

Отож, П. Рікер, як і чимало інших непересічних мислителів сучасності, зокрема тих, хто збиралися у папській резиденції у Кастель Ґандольфо (Сastel Gandolfo), відштовхується від потреби неабстрактної інтегративної моделі порозуміння між ідентичностями та відмінностями як двома полюсами «буття собою», від єдності яких залежить не лише цілісний простір особи, а майбутній ментальний та політичний етос Європи. «У порядку наростання духовної щільності» він пропонує три послідовні моделі діалогічної праці з колективними пам'ятями.

Модель перекладу. Суть її значно глибша, аніж проста комунікація, адже вона є жестом мовної гостинності, скерованим на обмін смислами, закладеними у семантичний світогляд кожної культури та просторів, де означується її пам’ять. «Перекладачі з культури на культуру» привертають увагу до «іншого» мовлення, диференційованого фонологічно, лексично, синтаксично, стилістично, але наголошують на універсальному осерді етичного й духовного життя індивідів і народів.

Модель обміну пам’ятями. П. Рікер мовить: «говорити про пам'ять не означає вести мову тільки про психофізіологічну здатність, пов’язану зі збереженням і пригадуванням слідів минувшини (…) Навіть на індивідуальному рівні саме завдяки розповідям про інших і про нас самих ми артикулюємо й окреслюється власну дочасність» [1, c. 2]. Він підкреслює мобільний, комбінативний характер творення смислового простору, у якому переплітаються та перехрещуються нарації багатьох ідентичностей: «історія мого власного життя стає сегментом історії вашого життя» і це сприяє «новому фігуруванню як нашого власного минулого, так і минулого інших осіб завдяки безупинному перемоделюванню історій, що ми їх взаємно переповідаємо» [1. c. 2]. Таким чином проходить прийняття «історії іншого» та її визнання. Застигла й фіксована пам'ять, на думку французького мислителя, є викличною та добровільно невисловленою.

Модель прощення. Ця модель також наголошує на спільному перегляді пам’яті про минуле, як «кладовище недотриманих обіцянок», але вже не задля вивільнення позитивних траєкторій «зарядів сподівання», а аби позбутися саме тих, які функціонують у площині страждання. Обмін пам’ятями у такому випадку «вимагає чогось більшого, аніж уява та симпатія», він перевершує політичні та навіть моральні категорії. Процес зрозуміння «страждання інших у минулому і теперішньому» є нічим іншим, як дискурсом милосердя та взаємного співчуття. «Воно не зліклідовує боргу, оскільки ми й надалі залишаємося спадкоємцями минулого, але знімає покарання за борг», – пише П. Рікер [1, c. 4]. Він також підкреслює, що при використанні цієї моделі необхідно уникати двох пасток: байдужої легковажності щодо мови принижених та нетерплячістьу просінні та прийняття прощення: «є час для непростимого, є час і для прощення. Прощення потребує великого терпіння» [1, c. 4].

Здатність усвідомлювати та відтворювати своє існування в часі (себе у минулому) складає основу цілісності ідентичності спільноти, що конституює своє існування у соціальному й культурному просторі. Як для західних, так і для постколоніальних суспільств колективна пам'ять продовжує “дрейфувати”, тобто шукати новітніх способів і форм виражальності та зрозуміння, що є закономірним і позитивним наслідком культурно-цивілізаційної емансипації. Е. Томсон констатує: «визволення з формальної колоніальної залежності не результує одразу зникненням узалежнення. Воно залишається і у економічній, і у психологічній сфері» [3, c. 11]. Якщо “дрейфуюча” постколоніальна пам'ять й надалі тяжітиме до замкнутості, то наслідком стає відродження вже новітньої монополії на “офіційну” версію пам'ятання, “легітимні” способи пригадування і, отже, новий симулякр homo sovieticus-а.

Етико-філософська модель діалогу скеровує насамперед до ре-дефініції ритуалізованих т.зв «історією возвеличування» та спотворених тоталітарним пресингом нарацій про самих себе та інших. Маючи за мету нову – демократичну та солідарну – консолідацію громадян, ця модель має потенціал не лише збудувати нову іконосферу чи символічний культурний ландшафт, а й акцентувати на відкриванні т.зв. білих плям, детабуїзації колективних „бункерів” ігнорування та замовчування, плюралізації пам'ятання минулого, а навіть більше – оновленого самоокреслення своєї «корінної» ідентичності та формуванням новітньої культури відповідальної та діалогічної міжсусідської пам'яті.

Джерела:

1. Рікер П. Яким має бути новий етос Європи? // Критика. – № 6. – 2005. – С. 2-4.

2. Тейлор Ч. Етика автентичності. – К.: Дух і Літера, 2002. – С. 30-31.

3. Thompson E.M. Said a sprawa polska. Przeciw kulturowej bezsilności peryferii / Europa – Tygodnik Idei. – 2005. – nr 26(65). – S. 11.

Магура Богдан, Магура Неоніла.
Освіта – запорука незалежності держави

На сучасному етапі розвитку України надзвичайно важливе значення має освіта, зокрема ідейне та патріотичне виховання молоді.

Освіта та виховання підростаючого покоління є наріжним каменем безпеки держави, і на нашу думку світогляд молодого громадянина України, повинен формуватись і базуватись на патріотизмі, або по-іншому на здоровому націоналізмі.

У сучасній політології цим терміном прийнято позначати ідеологію та політику, в основі якої лежить ідея переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації [1].

На думку В.В. Монастирського, всі народи можна розділити на три групи: 1) народи вільні, які здатні захистити свою територію і незалежність своєї держави, але не спроможні поневолювати інші народи; 2) поневолені народи; 3) народи-поневолювачі. Очевидно, що Україна належить до першої групи. Однак незалежність нашому народу далась дорогою ціною.

У XVII сторіччі Україна стала об’єктом агресії та колонізації з боку сусідніх народів-поневолювачів, які намагалися будь-якою ціною завоювати територію та упокорити вільнолюбивий дух українського народу, який вижив як нація тільки завдяки своєму патріотизму.

Основними способами упокорення є фізичне нищення народу (геноцид), нищення мови (лінгвоцид), підміна цінностей, фальсифікація історії, нищення культури, традицій, руйнування моральних принципів і засад.

Ще під час “холодної війни” між СРСР та США керівник ЦРУ Аллен Даллес, розуміючи неможливість завоювання Радянського Союзу силовими методами, розробив доктрину руйнування його ідейно зсередини: “Література, театри, кіно – прославлятимуть найнижчі людські почуття. Ми будемо всіляко підтримувати і піднімати так званих художників, які стануть насаджувати і втовкмачувати в людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зради – одним словом, всілякої аморальності. В управлінні державою ми створимо хаос і плутанину. Ми будемо непомітно, але активно і постійно сприяти самодурству чиновників, процвітанню хабарників і безпринципності. Бюрократизм і тяганина зводитимуться в чесноту. Чесність і порядність будуть висміюватись і нікому не стануть потрібними, перетворяться на пережиток минулого. Хамство і нахабність, брехня і обман, пияцтво і наркоманія, тваринний страх один перед одним і безсоромність, зрадництво… - все це ми будемо спритно і непомітно культивувати, все це буйно зацвіте. І лише деякі, дуже нечисленні, здогадуватимуться, або навіть чітко уявлятимуть, що відбувається. Однак таких людей ми поставимо в безпорадне становище, перетворимо на посміховисько, знайдемо спосіб їх оббрехати і оголосити покидьками суспільства. Будемо виривати духовне коріння, … і знищувати основи народної моралі. Ми будемо розхитувати таким чином покоління за поколінням. Будемо братися за людей з дитячих, юнацьких років, і головну ставку завжди будемо робити на молодь - станемо розкладати, розбещувати і розтлівати її. Ми зробимо з неї циніків, пошляків і космополітів” [2].

Втілення цієї доктрини Аллена Даллеса сьогодні можна спостерігати повсюдно: освіта в Україні перебуває в глибокій кризі.

Систему освіти в Україні можна відновити лише у випадку визначення ідеї майбутнього розвитку держави, з якої кожному громадянину буде зрозуміло, що їх чекає в майбутньому.

Нині ведеться боротьба за Україну. Українофоби різних мастей бояться відродження українського духу, яким власне і є здоровий націоналізм. Заявляють про “насильственную украинизацию”, фашизм, нацизм, провокують конфліктні ситуації.

На жаль, дуже часто, українофобами є не лише представники інших держав, але і громадяни України, і що найбільш парадоксально та небезпечно, представники української влади.

На думку відомого українського історика, доктора історичних наук, професора УКУ Ярослава Грицака: “Можна багато говорити про мову й культуру, але не помічати того, що зараз владою все робиться для того, щоб усе україномовне сприймалося не інакше як «оголтелый национализм». А ось нормальна людина, за цим задумом, повинна бути толерантною, освіченою і... російськомовною…” [3].

Можна навести безліч прикладів коли прояви звичайного патріотизму, чи здорового націоналізму виставлялися як ксенофобія і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Звинувачення лауреата Шевченківської премії письменника Василя Шкляра у ксенофобії та антисемітизмі за його роман “Залишенець. Чорний ворон”, який розповідає про останні дні боротьби повстанців Холодного Яру; перешкоджання СБУ діяльності музею “Тюрма на Лонцького” у Львові; заява народного депутата Вадима Колесніченка про “ксенофобську і націоналістичну спрямованість” фестивалю повстанської та патріотичної пісні «Гайдамака.UA», спроби його заборони й напади невідомих молодиків на його учасників.

Звідси напрошується простий висновок: зміцнення в українців національної самоідентифікації та самоповаги викликає невдоволення та спротив певного кола політиків та діячів в Україні й поза її межами. Тому звинувачення у ксенофобії, антисемітизмі, нехтуванні чужими правами постійно супроводжують і супроводжуватимуть розвиток України. Отже, українцям необхідно навчитись ефективно протистояти таким звинуваченням і всіляко сприяти розвитку української мови, культури та правдивої історії. Першочергову роль у цьому повинні відігравати система освіти, просвітництво серед громадян, пропаганда патріотизму та здорового націоналізму.

Слід зазначити, що ідеологія та політика націоналізму, зокрема українського, не має нічого спільного ні з шовінізмом, ні, тим більше, з фашизмом (нацизмом) – тому, що націоналісти ніколи не проповідували й не проповідують расизм чи національну винятковість своєї нації, не розпалювали й не розпалюють національну ворожнечу та ненависть; вони тільки боролися й завжди будуть боротися з поневолювачами за свою державну незалежність.

Як свідчить історія, ті стародавні держави, які надавали увагу вихованню та освіті підростаючого покоління, виявлялися переможцями у боротьбі з численними ворогами (Спарта, Римська імперія, Туреччина, Греція) [4].

Тож майбутнє України визначатиметься системою розвитку освіти, яка повинна готувати високоосвічених, інтелектуально розвинених, духовно багатих, національно свідомих громадян своєї держави.

Джерела:

1. Монастирський В. Націоналізм: чим він є – злом чи добром? // День – № 67-68, 2011.

2. Аллен Даллес. План уничтожения России. /articles/

3. Грицак Я. Справжній компроміс – це коли обом сторонам боляче...// День – №62-63, 2011.

4. Поляков С.П. Навчання – запорука незалежності держави // Трибуна – №5-6. – 1998. – с.18.

Марчук Марта.
Правове виховання молоді як учасників
субкультурних об’єднань

Правове виховання є важливою складовою частиною ідейно-політичного та морального виховання громадян. Виховання молоді, в дусі патріотизму, свідомого відношення до праці, високої культури, нетерпимості до явищ, що суперечать нормам моралі, передбачає формування у підростаючого покоління правової культури та правової свідомості. Формування правосвідомості української молоді визначає й правову культуру особистості. Ця культура передбачає глибоку повагу до правової основи держави і суспільного життя; розуміння соціальної ролі права і переконання в необхідності точного дотримання його норм і принципів; нетерпимість до будь-яких порушень законності; готовність до повсякденного співвідношення своєї поведінки з принципами і нормами закону і до сприяння формуванню такої ж позиції у інших членів суспільства тощо.

Молодь, в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її діяльності мають культурне значення. В середині офіційної культури можуть виникати субкультурні об’єднання[4].

Субкультура допомагає людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі.

Субкультура виступає потужним фактором формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські.

Молодіжні субкультури – є об’єднання в середині офіційної культури, які характеризуються потребою самовираження, самореалізацією її членів і злиття їх в групи собі подібних, які мають свої цінності, норми поведінки, ідеали. Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі зразки поведінки, а також цінності відрізняються від цінностей панівної культури, хоча і пов'язані з нимих[5].

Необхідність правового виховання молоді у неформальних об’єднаннях зумовлюється рядом чинників:

По-перше, молоді люди перебувають на стадії переходу до соціальної зрілості, до самостійного життя, до здійснення соціальних функцій у повному об’ємі.

По-друге: в їх поведінці з’являються особливості інтелекту, волі, емоцій тощо.

Саме ці особливості і зумовлюють, зокрема, недостатнє вміння визначати істинне значення того чи іншого факту, дати правильну оцінку прикладу який спостерігається, протистояти негативному прикладу мікросередовища, і зумовлюють необхідність правового виховання молодого покоління загалом, і членів неформальних субкультур них об’єднань зокрема, у дусі поваги до закону.

Ігнорування закону, протиставлення прав і обов’язків, свідчить про відсутність належної правової культури, і тим самим про недостатність належного правового виховання сучасної молоді.

Держава повинна докладати зусилля для забезпечення прав молоді і учасників субкультурних об’єднань згідно з міжнародними вимогами. Низка програм і положень, передбачених Конвенцією ООН «Про права дитини», стала важливим кроком до створення механізму реалізації міжнародно-правових зобов'язань. Прикладом є Декларація «Про загальні засоби, принципи державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 р. У ст. 6 цієї Декларації наводяться основні напрямки державної молодіжної політики в Україні:

  • Розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліпшення умов і створення гарантій для отримання молоддю освіти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки.

  • Забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту з урахуванням економічних інтересів, професійних і соціальних можливостей суспільства.

  • Створення умов для безпосередньої участі молодих людей у відродженні й розвитку духовних і культурних цінностей українського народу.

  • Формування у молоді почуття національної гордості, патріотизму;

Багато міжнародних документів, спрямованих на захист прав та інтересів дітей і молоді, зазначають пріоритетне право держави в питанні виховання і розвитку підростаючої генерації.

Держава повинна брати на себе зобов'язання міжнародно-правового характеру з реалізації важливих прав дітей і молоді в повному обсязі.

Відповідно до Конституції України в межах своєї компетенції організаційну діяльність із забезпечення прав і свобод здійснюють Кабінет Міністрів України (п. 2, ст. 116), місцеві державні адміністрації (п. 2, ст. 119), прокуратура (ст. 121), Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, органи місцевого самоврядування та ін. [1].

Таким чином, молодіжна політика та правове регулювання участі молоді у субкультурних об’єднаннях, співпадає з інтересами розвитку держави та громадянського суспільства в Україні, а правове виховання є важливим інструментом на шляху досягнення цих цілей.

Джерела:

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996. – №30, – С.141.

2. Декларація «Про загальні засоби, принципи державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 р.

3. Балакірєва О. М., Бондар Т. В., Варбан М. Ю., Ганюков О.А., Головенько В. А. Молодь України у дзеркалі соціології / Український ін-т соціальних досліджень / Ольга Миколаївна Балакірєва (заг.ред.), Олександр Олексійович Яременко (заг.ред.). – К. : УІСД, 2001. – 210с.

4. Кулік В., Голобуцька Т., Голобуцький О. Молода Україна: Сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива. – К.: Центр дослідження проблем громадянського суспільства, 2000. – С. 339 с.

5. Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх розв'язання: Зб. наук. ст.:В 3 т. / Одеський держ. політехнічний ун-т / В.М. Соколов (ред.), А.В. Усов (уклад.), В.М. Новіков (уклад.). – Одеса, 2000.

Надич Марія.
Право як соціальна система вирішення
проблеми евтаназії

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її неминучість, не можна не погодитися з давнім філософом Сенекою, який сказав: «Смерть має бути всьому, вона закон, а не кара». Хоч які жорстокі ці слова, вони глибоко правдиві.

За всіх труднощів і недоліків сучасної медичної допомоги, люди хочуть бачити в лікареві насамперед милосердного благодійника, цілителя тілесних недуг та утішителя в стражданнях. І якщо завдяки спільним зусиллям лікаря й пацієнта смерть відсувається чи взагалі замінюється одужанням, поверненням до життя, тоді подяку хворого лікареві, вилиту в слові і в погляді, можна порівняти лише з молитвою до святині.

Та все ж успішне лікування й одужання не виключають в особливо тяжких і безнадійних випадках звернення хворого до лікаря з проханням, яке виражається маловідомим, але дуже сумним словом «евтаназія», що грецькою означає «легка смерть». Евтаназія — це право людини на смерть, на вбивство в ім’я співчуття. Існує, виявляється, й таке право. І в цьому одна з особливостей діалектики життя.

Сьогодні питання евтаназії, а в правовому визначення – про право людини на смерть, належить до числа контраверсійних. Евтаназія не узгоджується з канонічними нормами, згідно з якими лише Бог вирішує питання про життя чи смерть людини. Серед вчених-медиків, лікарів та юристів немає одностайності щодо оцінки евтаназії. Зокрема, відомий вчений, доктор медичних наук, професор Г.А. Івашкевич вважає, що у світі знайдеться немало противників евтаназії не лише через страх перед законом, а й тому, що у кожної нормальної людини, тим більше у лікаря, є більш високий внутрішній закон, який постійно стверджує «не вбивай».

З юридичної точки зору можна навести таке визначення евтаназії: це - навмисні дії або бездіяльність медичного працівника, здійснювані відповідно до явно і недвозначно вираженого прохання інформованого хворого або його законного представника із метою припинення фізичних і психічних страждань хворого, що знаходиться у стані, який загрожує життю, у результаті яких настає його смерть.

Який мотив евтаназії? Її мотивом є співчуття невиліковно хворій людині. Однак, як ми бачимо, це зовсім не враховується в обвинувальних висновках та вироках, що призводять до призначення невідповідного покарання. Чи є вихід з цієї ситуації?

Щодо вирішення питання на теренах України, потрібно по-перше внести зміни до Кримінального кодексу, де б зазначалося, що «умисне позбавлення хворого на його прохання або за його згодою, яке здійснюється медичним працівником, з метою позбавлення страждань карається», по-друге визначити психологічний стан хворої особи і по-третє – вживати всіх заходів для збереження життя хворого. Бо припинити життя самому собі - смертний гріх. Душу має право забрати тільки той, хто її дав. Як би моторошно не жилося, не можна накласти на себе руки.

Отже, право людини на евтаназію має як позитивні, так і негативні сторони. Що стосується позитивних сторін застосування евтаназії, до них можна віднести забезпечення з її допомогою права людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання. Крім того, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

Тривожним фактом є також те, що процедура евтаназії, яка вимагає для свого здійснення висловлену у визначеній формі згоду пацієнта на відхід із життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо. А також може призвести до:

  • криміналізації медицини;

  • применшення гідності лікаря, втрати довіри суспільства до інституту охорони здоров'я;

  • зниження темпів розвитку медичного знання;

  • поширення в суспільстві принципів цинізму, нігілізму й етичної деградації загалом, що неминуче при відмові від дотримання заповіді «не убий».

Прийняттю законодавчих рішень щодо врегулювання проблем застосування евтаназії має передувати вивчення суспільної думки, позицій представників різних соціальних груп. Навіть, якщо не брати до уваги морально-етичні та релігійні аспекти евтаназії, що мають вагоме значення, і виходити з існуючої в нашій країні правової ситуації, варто визнати, що надання евтаназії правомірного, легального характеру призведе до виникнення цілої низки негативних наслідків, про які було сказано вище.

Джерела:

1. Біоетика / Переклад з італійської В.Й. Шовкун: Підручник. – Львів: Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2007. – 672 с.

2. Эвтаназия и закон: где и почему еë разрешают // http://www. / spravka/ 30 apr. 2002/ 1290. htm.

3. Чорнобровий М.П. «Еутаназія: pro et contra» ( філософсько-правовий підхід) // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління. – 2004. – №4.

Наконечний Роман, Копитко Андрій.
Цивілізаційні виклики і проблеми хліборобства в Україні

В класичній науці було прийнято виводити всі успіхи та невдачі в аграрному секторі економіки суто як наслідок дії людського чинника. Сама ж природа, її енергетичний потенціал, як правило, залишався поза увагою. Це суттєво обмежувало розуміння закономірностей функціонування сільськогосподарського виробництва, зокрема, землеробства. Альтернативою такій усталеній позиції став фізіократичний підхід, який в Україні представлений працями С.Подолинського, В.Вернадського, М.Руденка.

В умовах існування людського суспільства, що швидко, динамічно розвивається, реально постає проблема збереження цивілізації. В значній мірі її функціонування залежить від проходження космічних енергетичних процесів, складовою частиною яких вона (цивілізація) власне і є. Саме хліборобство і стає тим осередком, де космічна енергія, зокрема, сонячна, передусім акумулюється. Від її стану залежні всі сфери життєдіяльності суспільства. Лише завдяки ефективній праці людини сонячна енергія може переходити в більш складні форми енергії – механічну роботу машин, скорочення м'язів, психічну діяльність [5, с.216]. На противагу цьому, людина часто вдавалась і вдається до тих форм діяльності, котрі ведуть тільки до розсіювання енергії, її втрати. До цього призводять війни, розкошування, споживання, яке спричиняє поглинання енергії, а не її нагромадження та зростання. С.Подолинський підкреслював, що "правильне землеробство є найкращим прикладом корисної праці, тобто роботи, яка збільшує збереження сонячної енергії на земній поверхні" [5, с.47]. Натомість в сучасних українських реаліях внаслідок нераціонального природокористування спостерігається процес втрати сонячної енергії в хліборобстві. Людська праця може бути ефективною, зокрема, в хліборобстві, коли будується на засадах розуму і накопичення знань. За словами М.Руденка, в хліборобстві і здійснюється продукування енергії суспільного прогресу, а промисловість виступає її трансформатором, а торгівля – провідником [6, с.143]. Інші галузі господарювання повинні озброювати хліборобство новітньою технікою та технологіями, що є визначальним чинником утворення енергії прогресу. Без капіталовкладень в сільське господарство воно навряд чи зможе вийти з кризи.

Ще однією необхідною умовою розвитку сільського господарства є обмеження втручання держави в його функціонування. Але в сучасній Україні ми спостерігаємо і надалі диктат держави, корупцію, залишковий підхід до сільського господарства, панібратство у владних коридорах, прагнення бюрократії і олігархічних кіл відгородитись привілеями від решти суспільства. А все це тільки яскраві прояви розсіювання енергії прогресу, що веде до упадку як суспільства, його господарювання, так і самої держави. Дослідники відзначають, що до уваги і нині не сприймається енергія, витрачена в процесі трудової діяльності (енергія добрив, машин, ґрунту, живої праці), а мали б враховуватись всі її види. Порушення балансу між витраченою і накопиченою енергією в хліборобстві на користь першого обертається збитками для сільського господарства. Тому загальним критерієм ефективності використання енергетичних ресурсів є мінімізація рівня їх витрат на одиницю продукції. Не менш значним джерелом розсіювання енергії в хліборобстві є неефективна система обробітку землі, що склалась історично. Так, в Україні ними виступають парова система землеробства, просапних (кормових) культур ,використання важких тракторів і сільськогосподарських машин [1, с.405-406]. Альтернативою цьому пропонується т.зв. система поверхневого обробітку ґрунту, коли ґрунт розпушується, а не перевертається і не руйнується його структура [1, с.406]. Вагомим варіантом виходу з подібної ситуації є також система органічного землеробства і звуження об’єму вирощування кормових культур. Важливо враховувати вплив космічних сил на сільськогосподарське виробництво, що вимагає проведення сільськогосподарських робіт в «сприятливі періоди у залежності від фаз Місяця і положення планет у сузір’ях Зодіаку» [1, с.409]. Дослідники бачать шлях виходу з кризи хліборобства в Україні через утвердження симбіотичного природокористування в землеробстві завдяки раціональному використанню земельних територій, зміни структури посівних площ за рахунок сівозміни злаково-бобовими травами і зерновими культурами, внесення органічних добрив, біологічних методів боротьби з хворобами і шкідниками, вирощування овочевої продукції на закритому ґрунті.

Між Всесвітом та хліборобством існує енергетичний та інформаційний зв'язок. Як слушно підмітив академік Б.Я.Панасюк, енергія та інформація надходять до всього живого на нашій планеті і генеруються у речовину та певні форми людської поведінки [4, с. 287]. В свою чергу, люди, передусім працюючі на землі, як показали пошуки лауреатів Нобелівської премії Дж.Мазера і Дж.Смута «є частиною Космосу і подають широкий спектр випромінювання, створюючи мікрохвилі!» [4, с.289]. Іншими словами, з якими помислами людина приступає до праці в царині хліборобства, такий і буде підсумок її зусиль. Бо саме духовна енергія небезпідставно визнається головною продукуючою силою життєдіяльності людини, вищим різновидом енергії у порівнянні з енергією Сонця та інших космічних об’єктів.

Ідеї українського вченого С.Подолинського знаходять, як зазначалось вище, реалізацію у так званому органічному землеробстві, метою якого ставиться «ефективне управління матеріалами та енергією» [3, с. 342]. Воно є засноване на принципах здоров'я, екології, справедливості, турботи і дозволяє поєднувати ефективний розвиток сільського господарства та охорону довкілля [3, с.343]. В Україні на шляху його розвитку ставляться правові та організаційні перешкоди з боку держави, а також внаслідок стереотипів безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції.

Вчені небезпідставно вважають, що енергетична безпека України в усіх її проявах, зокрема, а хліборобській сфері, визначатимуть її соціально-економічне обличчя в ХХІ ст. [2, с. 422]. Оскільки енергія Сонця передусім концентрується в аграрному секторі, він стає базою для прогресу суспільства. Додаткова вартість, що створюється у ньому, визначає можливості поступу всіх інших галузей економіки. Зволікання з реальною за змістом аграрною реформою в Україні лише погіршує ситуацію в землеробстві та тваринництві [2, с. 423]. Погіршенню ситуації сприяють перехід до виробництва біопалива та глобальне потепління. Створення енергоекономних технологій, а не розсіювання енергії у бездумній гонитві за прибутками дозволить залишати левову частку коштів, необхідної сировини в сільськогосподарській сфері, що є необхідною умовою для його поступу. Не в останню чергу треба вирішувати проблему нарощування професійного та інтелектуального потенціалу працівників даної сфери, що можливо досягти через якісне оновлення аграрної освіти та науки.

Отже, енергетичний підхід, зокрема, до вивчення питань аграрного сектору дозволив формувати його цілі і завдання у нерозривному зв’язку з природними та космічними процесами, а також з усіма сферами функціонування людини і суспільства. Завдяки методично правильно побудованій праці людина спроможна нагромаджувати енергетичний бюджет, в першу чергу у царині хліборобства, а завдяки цьому забезпечувати поступ у всіх складових життєдіяльності суспільства переводячи сонячну і космічну енергію у вищі форми, створення яких можливе завдяки інтелектуальним і фізичним зусиллям людини.

Джерела:

1. Барабаш О.Ю., Веселовський І.В. Рільництво, овочівництво, садівництво України з точки зору симбіотичного землекористування // О. Ю. Барабаш, І. В. Веселовський // Фізична економія: методологія дослідження та глобальна місія України. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції 8-10 квітня 2009 р. – К. : КНЕУ, 2009. – с. 403-412.

2. Дем’яненко С.І. Глобалізація і виклики для аграрної економічної науки України у ХХІ столітті / С.І.Дем'яненко // Фізична економія: методологія дослідження та глобальна місія України. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції 8-10 квітня 2009 р. – К. : КНЕУ, 2009. – С. 421-428.

3. Дудар Т.Г. Розвиток ідей Сергія Подолинського у формуванні еколого-спрямованого сільськогосподарського виробництва / Т.Г. Дудар // Фізична економія : методологія дослідження та глобальна місія України. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції 8-10 квітня 2009 р. – К. : 2009. – С. 341-344.

4. Панасюк Б.Я. Інформаційна система Всесвіту і Людина / Б.Я. Панасюк // Фізична економія : методологія дослідження та глобальна місія України. Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції 8-0 квітня 2009 р. – К. : КНЕУ, 2009. – С. 286-298.

5. Подолинський С.А. Вибрані твори / С.А. Подолинський // Упорядник Л.Я. Корнійчук. – К. : КНЕУ, 2000. -328 с.

6. Руденко М. Енергія прогресу: нариси з фізичної економії / М.Руденко. – К. : Молодь, 1998. – 528с.

Остапенко Юлія.
Маскулінізація жінки в сучасному світі: до постановки питання

Сучасні дослідження гендерної проблематики доводять, що постмодерне суспільство переживає статеворольовий конфлікт. Його наслідком є інверсійний тип гендерної соціалізації, з надмірною маскулінізацією жінок і фемінізацією чоловіків. Це суттєво позначається на відносинах батьків і дітей, вихованні, рольовій структурі родини, і значно змінює поведінкові моделі особистості у дорослому віці.

Особливо гостро ця тенденція виражена серед жінок пострадянського простору. Жіноча ідентичність - це категоризація себе як представниці жіночої соціальної групи, відтворення гендерно обумовлених ролей, диспозицій, самопрезентацій. Зміна місця і ролі жінки в суспільстві призводить до ситуації, коли множинність сфер діяльності дестабілізує її ідентичність. Відсутність єдиного соціального значення, з яким жінка могла б ідентифікуватися, породжує пошук нових змістів, які створюють більше шляхів до самореалізації у відповідності з інверсованою гендерної ідентичністю.

В українському соціально-економічному сьогоденні жіноча ідентичність сполучена з поняттями «подвійна зайнятість», «економічна залежність», «рольовий конфлікт працюючої жінки» тощо. Намагаючись соціалізуватися в нових умовах, жінка переживає трансформацію гендерної ідентифікації, а саме - формує маскулінну гендерну ідентичність. Наслідками цього може бути як успішна соціалізація, так і неуспішна, ускладнена внутрішньоособистісним конфліктом, соціальною дезадаптацією, сексуальною дисфункцією та порушеннями міжособистісної комунікації.

Дослідження показують, що для маскулінних жінок цінність пізнання, любові та щасливого сімейного життя є нижчою, ніж для андрогінних та фемінних. При цьому в них високі показники самовпевненості, сили, активності ті цілеспрямованості. Це формує внутрішню самодостатність маскулінізованої жінки, однак знижує здатність будувати гармонійні стосунки, перш за все сімейні.

Окрім того, маскулінність жінок у вигляді надмірної ділової активності, економічної самостійності, породжує домінантну матір з авторитарним стилем виховання та дефіцитом емоційної складової взаємин. Водночас, домінуюча позиція матері в родині часто супроводжується зменшенням ролі батька. Така інверсована статеворольова структура родини згубно відбивається на гендерному розвитку дітей, ускладнюючи адекватний вибір статеворольової позиції дитини. Таким чином, гендерна інверсія сучасної жінки впливає не лише на її особистість, але й на особистість майбутнього покоління, що виховується цією жінкою.

Причини, що призводять до даної тенденції, слід шукати як в соціально-економічних, так і в кросс-культурних та психологічних факторах. Провідна роль у формуванні неадекватних форм гендерної поведінки належить соціогенним чинникам: і гендерна трансформація, і гіперрольова поведінка нерідко зумовлені специфікою сімейного виховання в дитинстві, порушенням статевих ролей у батьківській сім'ї, вихованням у неповній сім'ї тощо. Вимоги до фемінності дівчаток зменшуються, в суспільстві спостерігається все менше акцентів на жіночості, радості материнства, перевагах фемінного стилю статеворольової поведінки – і все більше на професійних досягненнях жінки-підприємця, лікаря, юриста, політика. Така трансформація цілепокладання характеризує систему життєвих цінностей, що домінує у суспільстві, як андрогінну з вираженою тенденцією до маскулінності. Така ціннісна система, поряд і з перевагами, які відкриваються на шляху якомога повнішої самореалізації жінки як особистості, створює ряд суттєвих психологічних проблем, зумовлених відсутністю у вітчизняному гуманітарному просторі ефективної системи соціальної та творчої реалізації жінки водночас із можливістю відчувати та демонструвати свою природну фемінність.

Це приводить до постановки двох питань, пов'язаних із «жіночою маскулінністю»:

  • Соціально-педагогічний та психологічний супровід жінки, яка, знаходячись у статеворольовому конфлікті та виконуючи ряд гендерних функцій, що подекуди суперечать одна одній, переживає адаптаційні та комунікативні труднощі.

  • Перегляд та поступова зміна соціальних стереотипів стосовно нормативів гендерної поведінки, з метою пошуку балансу між маскулінними тенденціями в поведінці, які диктує час, та природнім фемінним потенціалом жінки.

Джерела:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология. – СПб, 2005. – 420 с.

2. Ланина Надежда Владимировна. Психологические особенности полоролевого развития подростков в семье : Дис. ... канд. психол. наук : 19.00.07. – Воронеж, 2000. – 206 c.

3. Малкина-Пых И.Г. Гендерная терапия. – М., 2006. – 925 с.

4. Уэст К., Зиммерман Д. Создание гендера // Хрестоматия феминистских текстов. Переводы / Под ред. Е. Здравомысловой, А. Темкиной. – СПб.: Дмитрий Буланин, 2000. – С. 193–219.

Отупор Іван.
Роль кримінально-процесуального доказування

В Конституції України зазначено: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом» [1, c.12]. Тобто це означає, що вина особи в певному злочині повинна бути доведена доказами , які зібрані без порушень чинного законодавства. В умовах сучасного розвитку постає актуальним питання роль доказування у кримінальному процесі.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування більшість авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних обставин справи і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для його обґрунтування [4, с.115-116].

Кримінально-процесуальне доказування відрізняється від логічного доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого злочину. Особливістю встановлення істини у кримінальній справі є те, що злочин для суб'єкта доказування – подія минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах [11, с.107].

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Процес доказування – це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. [3, с.119]

Існують різні точки зору щодо того, скільки і які саме елементи кримінально-процесуального доказування слід виділяти.

Л.Д. Удалова виділяє три елементи процесу доказування: збирання доказів і їх процесуальних джерел, перевірка доказів, оцінка доказів.

Збирання доказів і їх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду із виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації. Збираються докази, як правило, в стадії досудового розслідування, але і суд може, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу доповнювати матеріали досудового слідства або дізнання, викликаючи нових свідків, призначаючи експертизу тощо.

Способами збирання доказів та їх процесуальних джерел є проведення слідчих дій; призначення ревізій, перевірок, досліджень; витребування необхідних даних та документів; прийняття предметів та документів; фіксація фактичних даних у ході проведення оперативно-розшукових заходів.

Перевірка доказів. Всі зібрані докази в справі підлягають всебічній і об'єктивній перевірці особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом. Докази перевіряються шляхом аналізу, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, проведення повторних або нових слідчих і судових дій. Перевірка доказів провадиться для з'ясування питання про їх доброякісність. При цьому слід мати на увазі, що перевірка доказів тісно пов'язана з їх виявленням і закріпленням і, що по суті всі ці елементи доказування невідривні один від одного.

Оцінка доказів означає, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо регламентується процесуальним законом.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються доказовим правом. До цих норм належать:

  • норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів (ст. 65 КПК); предмет доказування(ст. 64 КПК); способи збирання доказів; процесуальні джерела доказів;

  • норми-принципи кримінального процесу – вільна оцінка доказів(ст. 67 КПК); всебічність, повнота і об'єктивність дослідження обставин справи (ст. 22 КПК); презумпція невинуватості;

  • норми, якими врегульовані права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази(ст. 43, 49 КПК); обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій(ст. 114 КПК);

  • норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів;

  • норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого”) [2,с.34].

Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування. По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин справи. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в логіці. Однак в цілому ототожнювати їх не можна. Адже кримінально-процесуальне доказування – це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних.

Джерела:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. – К.: Преса України, 2010. – 80 с.

2. Кримінально- процесуальний кодекс України: чине законодавство зі змінами та допов. на 22 верисня 2010 року: ( Відпо відає офіц. текстові) - К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 192с.

3. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.

4. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – 536 с.

5. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: 2005. – 152 с.

Охримович Мар’яна.
Способи боротьби з легалізацією (відмиванням) коштів, здобутих злочинним шляхом

Становлення України як суверенної держави відбувається в складних соціально-економічних та політичних умовах, за обставин нестабільного і несприятливого впливу внутрішніх і зовнішніх чинників. З огляду на це перед Українською державою стоїть врай важливе завдання – забезпечення належного рівня безпеки. У ст. 17 Конституції України зазначено, що забезпечення економічної безпеки є однією з найважливіших функцій держави [1]. Саме тому держава повинна формувати політику забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішньої і зовнішньої загрози.

Суспільно-економічний ефект тіньової економіки має двоїстий характер. В умовах, коли офіційна економіка нездатна забезпечити ефективну трудову зайнятість і належний рівень життя, тіньова економіка для більшості населення є формою виживання, знижує до певної міри соціальну напругу в суспільстві і відіграє тим самим суспільно позитивну роль. Провадження тіньової економічної діяльності, як правило, ініціюється і визначається наявністю тіньової вигоди, отримуваної в процесі порушення вимог і обмежень, висунутих державою до економічної діяльності [2, с. 34].

Аналіз досвіду такої країни як Грузія стосовно протидії антисуспільним явищам має стати прикладом для України.

Корупція – це засіб «відмивання» грошей у найбільш загальному вигляді. [3, c. 453].

За даними міжнародної організації Transparency International за 2002 рік, Грузія маючи бал 2,4, зі 102 країн посідала 85–87-ме місце у світовому рейтингу. Але 2003-го року у Грузії відбулася Революція троянд і до влади прийшла нова еліта на чолі з Міхаілом Саакашвілі, й уже 2010-го року країна входить у десятку держав з найнижчим рівнем корупції (за результатами досліджень у 84 країнах). Поштовхом була воля Саакашвілі не боятися топ-корупції та не оцінювати корупціонерів за їхньою політичною орієнтацією; під антикорупційний прес потрапили як противники, так і прихильники лідера Революції Троянд. Загальна кількість «генералів» від корупції, яких не минула «посадка», – понад 400.

Програма дерегуляції, ухвалена в березні 2005-го, стала справжньою революцією. З близько 900 процедур залишили лише 150. Діє система єдиного вікна при започаткуванні бізнесу. Для відкриття підприємства достатньо менш ніж одного дня; час на реєстрацію земельної власності і нерухомості в Грузії становить щонайбільше три дні.

Грузія перетворилися на вітрину боротьби з корупцією після того, як провела безпосередню реформу правоохоронних органів, наслідком чого стало майже абсолютне викорінення цього явища в поліції. Результат не забарився: якщо до реформування системи МВС поліції довіряли 10% населення, то нині – 87%.

При М. Саакашвілі різко впала «рентабельність» корупції. Сьогодні в Грузії поліцейський отримує $ 500-1000, житло, страховку, високу пенсію. Все це він може втратити вмить і на додаток отримати 6-9 років ув’язнення [4]. Відтак Грузія – добрий приклад розвінчання міфу про корупцію, що провокує легалізацію коштів, одержаних злочинним шляхом, як традицію, яка не підлягає викоріненню.

Економічне становище України вкрай скрутне, тож реформи, проведені Грузією є вкрай необхідними для нашої країни.

Для зниження рівня легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, в Україні слід вжити таких заходів:

  • лібералізація правового поля для підприємства;

  • викорінення корупції;

  • суворе дотримання Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України [5], Положення
    про здійснення банками фінансового моніторингу [6] та посилення відповідальності службових осіб фінансового сектору стосовно надання правдивої інформації щодо ідентифікації вкладника і законності джерел походження його коштів;

  • посилення державного контролю щодо ідентифікації клієнтів фінансово-кредитних установ та їхньої фінансової звітності;

  • вчасне проведення первинного і державного фінансового моніторингу підозрілих фінансових операцій відповідно до чинного законодавства;

  • надання податковому збору більшої індивідуалізації, в залежності від доходу діяльності суб’єкта;

  • подолання гіперінфляції та забезпечення надійної грошової стабілізації, позитивних змін у структурі грошової маси зокрема зменшенням кількості грошей, що обертаються поза банками;

  • ліквідація фіктивних компаній;

  • створення колегій міжнародного співробітництва у питаннях практичного застосування прогресивних методів та заходів боротьби з легалізацією «брудних» грошей;

  • бажання приймати адекватні заходи у відповідь на порушення законодавства правоохоронними органами;

  • мотивація працівників правоохоронних органів у боротьбі з легалізацією злочинних доходів, шляхом підвищення матеріального заохочення, просування по службі.

Легалізація (відмивання) коштів, одержаних злочинним шляхом, на даний час є національною загрозою, а її профілактика і стримування – комплексною проблемою. Прийняті закони повинні відповідати вимогам сучасного рівня розвитку, пріоритетним напрямком має стати організація взаємодії і координація зусиль правоохоронних органів, спецслужб, судової системи.

Джерела:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Економічна безпека: навчальний посібник / [Франчук В. І., Герасименко Л. В., Гончарова В. О., Живко З. Б. та ін.]; за ред. В. І. Франчука. – Львів: ЛьвДУВС, 2010. – 244 с.

3. Салтевський М. В. Криміналістика: підручник: у 2 ч. Ч. 2. / Салтевський М. В. – Харків : Консул, 2001. – 528 с.

4. Український тиждень №10 (175) 11-17.03.2011

5. Постанова Правління Національного банку України від 19 березня 2003 року N 124 «Про затвердження Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України”

6. Постанова Правління Національного банку України
від 14 травня 2003 року N 189 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу».

Пашуля Галина.
Вплив глобалізації на державну політику

Сучасний світ характеризує, по-перше, деідеологізація міжнародних відносин (насамперед в умовах виникнення небезпеки для всього людства внаслідок розвитку зброї ма­сового знищення), що сприяє глобалізації процесів на еко­номічному рівні. По-друге, припинення конфронтації двох систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би сприяти об’єднанню сил для врегулювання нових конфліктних ситуацій, але більшість їх розвивається на внутрішньодер­жавному, а не міждержавному рівні. Зокрема, глобалістський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав національно-етнічних меншин, стикається із завданням зберігання територіальної цілісності держав. Глобалістські тенденції можна простежити й у зростанні наднаціональ­ної релігійної солідарності.

Ці процеси супроводжуються постійним оновленням законодавства, що привертає увагу науковців і практиків до всіх форм об’єктивації правових норм, проблем співвідношення права та джерел права, становить інтерес для теоретичної думки, оскільки тип зв’язку між цими явищами виступає в якості однієї з важливих ознак права, слугує одним із критеріїв праворозуміння. Аналіз реалій сьогодення свідчить, що органи державної влади та інші суб’єкти правотворчості не мають чіткого уявлення про об’єктивні потреби та напрями правового регулювання, в тому числі стосовно вибору форм реалізації норм права.

Новому курсу в державній політиці України значною мірою сприяло ухвалення в 1996 році Конституції України, якою було визнано й закріплено принцип верховенства права. Втілення його в життя потребує нового теоретико-методологічного опрацювання основних концептуальних засад державної політики, проведення комплексних теоретичних досліджень поняття, видів і тенденцій розвитку владних повноважень в Україні. Важливість розв’язання цієї проблеми зумовлена також активізацією досліджень проблем розуміння державотворення, його прояву, яке має стати основою розвитку влади в Україні.

Актуальність цих питань визначається і змінами міжнародного право­порядку, світовими глобалізаційними процесами, що вимагають творчого розвитку концепції панування та верховенства закону, визнання множинності джерел права, утвердження загальносоціальних цінностей, оновлення устале­ного погляду на світові політичні процеси, розгляду їх елемен­тів як системнопов’язаних.

Відтак стає очевидним, що сучасне розуміння процесів міжнародних, міждержавних відносин, загальнолюдської (планетарної), цивілізаційно-регіональної та внутрішньо-національної інтеграції, формування глобального громадянського суспільства та відповідних цивілізаційно-регіональних і національних його моделей висувають перед наукою і практикою принципово нові завдання [1, 2; 4].

На сьогодні позитивним є те, що євроінтеграційна стратегія нашої держави є визначена. Зараз перед Україною стоїть завдання накреслити тактику подальших дій, яка має врахувати складний комплекс геополітичних інтересів, посилення міжнародних суперництв за сфери впливу на нашу країну. Йдеться про трикутник інтересів : Росія - ЄС - США і місце у цьому трикутнику України. Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху можна визначити як взаємодію трьох векторів - політичного, економічного та культурного. Найбільш гнучким є політичний вектор. В принципі, ніщо, крім власного бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної цивілізації. Хоча вступ до ЄС та НАТО не є справою майбутнього, проте чітке визначення напряму майбутнього руху потрібне вже сьогодні. Пріоритетним тут є перехід від Heartland до Rimland.

Отже, основним ризиком сучасної глобалізації є утвердження принципів загальної стандартизації та уніфікації суспільного життя, яке супроводжується втратою національної специфіки і позначається на взаєминах між людьми, організаціями та державами, на їхніх формах, методах діяльності та етиці стосунків. У всі періоди історії державній політиці було значно легше було пристосуватись і адаптуватись до тих глобальних процесів, які відбуваються у світі. Тому замість національних політичних моделей сучасної держави, які донедавна супроводжували та визначали соціально-політичне майбутнє держав, з’являються деякі західноамериканізовані моделі, які світова спільнота активно пропагує та рекомендує.

Майже весь світ перейшов на нові правила гри, за якими позиції національних держав здебільшого залежать не стільки від об’єктивних чинників, скільки від суб’єктивних. Відповідно до цього основним принципом розвитку державної політики має стати нова ідеологія сучасного курсоутворення, яка передбачає цілепокладальне формування курсових тенденцій, які б насамперед сприяли забезпеченню максимальної користі та авторитету для своєї країни в зовнішній сфері взаємовідносин.

Джерела:

1. Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент глобального суспільства: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. – К., 2005.

2. Бебик В. Освіта у глобальному суспільстві: проблеми і перспективи // Болонський процес: перспективи і розвиток у контексті інтеграції України в європейський простір вищої освіти (за ред. В. Бебика). – К., 2004. – С. 18-25.

3. Зуев А., Мясникова Л. Глобализация: аспекты, о которых мало говорят // МЭиМО. – 2004. – №8. – с. 54-60.

4. Иноземцев В. «Nation-building»: к истории болезни // МЭиМО. – 2004. – №11. – С. 14-21.

Петрович Зоряна.
Правовий звичай як форма вираження права в сучасному суспільстві

Із розвитком суспільства і держави правовий звичай, а разом з ним і звичаєве право, поступово витіснялись законами та іншими формами й інститутами права, ставали другорядними формами вираження права. У поглядах деяких вчених спостерігається визначення ролі звичаю як архаїчної форми права, у той час як представники соціологічної школи підкреслюють значення звичаїв і традицій у соціальному регулюванні. Спори в минулому столітті велись переважно у напрямку: чи є звичай в умовах соціалізму джерелом права. Фактично з другої половини XX ст. радянська правова доктрина стала на позицію цілковитого заперечення значення правового звичаю як джерела чинного національного права, допускаючи його використання лише у міжнародному праві. Правовий звичай з’являється разом з народженням народу, а то й перед тим, бо саме спільні правові звичаї допомагають спільноті самоідентифікувати себе як певну окрему одиницю несхожу на інших. Історія українського права – це яскраве свідчення його різноджерельності. Адже навіть у межах одного суспільного устрою, але на різних етапах історико-правового розвитку України діяли різні юрисдикції, які визначали поняття чинності законів особливо щодо окремих категорій осіб, суспільних станів [1, с. 89].

Сьогодні не можна не визнати того факту, що в сучасному праві основним джерелом права є нормативний акт (закон), однак існує особлива наукова та практична зацікавленість до правового звичаю. Позитивне визнання звичаєвого права, як правило, відбувається шляхом використання чи запозичення певних звичаєво-правових норм та інститутів в офіційному праві, тобто шляхом рецепції. Можливо також допущення автономного функціонування елементів звичаєвого права, хоча законодавець частіше за все обмежує його дію певними умовами.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин Правовим звичай стає після того, як одержує офіційне схвалення держави. Цінні законодавчі пам'ятки минулого, що дійшли до нас – це збірники правових звичаїв. Природа правового звичаю характеризується такими особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняно невеличких суспільних груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов'язані з релігією. У Індії, наприклад, звичайне право входить у структуру індуського права. Норми правового звичаю часто виражаються в прислів’ях, приказках, афоризмах. «Не варто думати, що правові звичаї - архаїчне явище, що втратило в даний час усяке значення», - стверджує професор М. Настюк.[2, с. 160].

Категорія «звичай» (анг. - custom) у правових дослідженнях найчастіше розглядається як правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття, увійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Визначити момент, коли він уперше набуває повної чинності, вдається, як правило, лише дуже приблизно. Хоча в загальному плані можна описати категорію осіб, серед яких той чи інший звичай поступово стає нормою поведінки, проте визначених авторів він не має: не існує людини чи органу, які можна було б похвалити чи засудити за створення конкретного звичаю.

Можна виділити п’ять основних суб’єктів санкціонування правових звичаїв: держава як основний суб’єкт санкціонування; органи державної влади: законодавчі, виконавчі та судові; сторони договору; недержані організації; держави як суб’єкти міжнародного права. Отже, Васянович О. А. дає така визначення правового звичаю – це соціальна норма, що була визнана суспільством авторитетним її сприйняттям як корисна, необхідна, покликана вирішувати різнома-нітні розбіжності у житті, побуті, шляхом одноманітного її застосування протягом тривалого часу без змін та закріплена законодавцем на державному рівні; як норма права для захисту інте-ресів певного суспільства, гарантування виконання прав та обов’язків шляхом встановлення визначеної юридичної санкції [3, с. 6-7].

Правовий звичай - це звичай, застосування якого забезпечується і санкціонується державою. Його варто відрізняти від звичаю, що виражає собою моральну норму, релігійне правило і таке інше. Санкціонування звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття його судовою практикою. Звичай по природі своїй носить консервативний характер. Він закріплює ті правила поведінки, що склалися в результаті тривалої суспільної практики.
Держава до різноманітних звичаїв ставиться по-різному: одні забороняє, інші схвалює і розвиває. Правовими стають ті звичаї, в яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язкові для всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог з допомогою державного примусу [4, с. 193].

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права.

Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Звичаї, що суперечать державно пануючі політики, загальнолюдської моралі, як правило, забороняються законом. У міжнародному праві звичай являє собою не тільки форму вираження традиційних норм, але і важливий засіб створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих областях міждержавних відношень, що потребують правового регулювання. Він є сучасним і активно функціонуючим джерелом права.

В умовах сучасних світових поглядів виникає об’єктивна необхідність нової оцінки тієї ролі, яку відігравав і відіграє правовий звичай у правовій системі держави. Звичаєве право незмінно трансформується разом з розвитком будь-якого суспільства як невід’ємна складова життя відповідного народу, його трансформації та інших соціальних норм. При цьому правовий звичай є основою і умовою певного розвитку правових систем, одним з його якісних відображень.

Джерела:

1. Сливка С.С. Позитивіські концепції: філософсько-правовий аналіз. – Львів: ЛьвДУВС, 2006. – 160 с.

2. Правознавство: підручник /за ред. Настюка М. – Львів: Світ, 1995. – 272 с.

3. Васянович О. А. Правовий звичай як форма права у сучасних правових системах: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.01.)/ НПУ ім. М.П. Драгоманова. – Київ, 2010. – 18с. – Б.ц.

4. Теорія держави і права: Підручник /С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

Процович Галина, Чайковська Оксана.
Дослідження мотивації досягнення успіху студентів-правників у навчальній діяльності

Мотивація людської діяльності, зокрема мотивація особистості як суб’єкта певної діяльності, є об’єктом вивчення ряду наук, зокрема загальної психології, соціальної психології, соціології. Психологія досліджує психологічні механізми мобілізації особистості, в яких мотив чи система мотивів виступають за найважливіший чинник, що актуалізує й пожвавлює поведінку індивіда в тій чи іншій конкретній соціальній ситуації, надає їй особистісно значущого смислу і певної спрямованості. Рушійною силою розвитку і саморозвитку, важливою характеристикою, що впливає на пізнавальну активність, успішність навчання та майбутньої професійної діяльності є мотивація досягнень.

Мотивація досягнення характеризується прагненням людини до успіхів у різних видах діяльності й уникнення невдач. Проявляється у здатності до конкуренції, у прагненні до досконалості, у бажанні напруженої роботи. В основі мотивація досягнень лежать емоційні переживання, пов’язані із соціальним сприйняттям успіхів, які досягаються особистістю, Х. Хекгаузен визначає мотив досягнення як прагнення розвивати свої здібності і вміння та підтримувати якомога на найвищому рівні в тих видах діяльності, в яких досягнення вважаються обов’язковими.

Людина з високим рівнем мотивації досягнення схильна докладати значних зусиль у роботі. Прагнучи отримати вагомі результати, вона наполегливо працює для досягнення поставлених цілей.

Мотивація – це циклічний процес безперервного взаємного впливу та перетворень, у якому суб'єкт дії та ситуація взаємно впливають одне на одного, і результатом якого є реально простежена поведінка.

Мотивація пояснює цілеспрямованість дії, організованість та стійкість цілісної діяльності, спрямованої на досягнення окремої цілі.

Згідно Х. Хекхаузену, мотивація досягнення може бути визначена як спроба збільшити або зберегти максимально високими здібності людини до всіх видів діяльності, до яких можуть бути застосовані критерії успішності і де виконання подібної діяльності може, отже, привести або до успіху, або до невдачі. Мотивація досягнення направлена на певний кінцевий результат, що отримується завдяки власним особливостям людини, а саме: на досягнення успіху або уникнення невдачі. Вона підштовхує людину до «природного» результату ряду зв'язаних один з одним дій. Передбачається чітка послідовність серії дій, вироблюваних одне за іншим. Для мотивації досягнення характерний постійний перегляд цілей.

Одним із важливих аспектів мотиваційної сфери є спрямованість активності на предмет, внутрішній психічний стан людини. У навчальній діяльності студентів мотивом є їх спрямованість на окремі сторони навчального процесу, тобто спрямованість студентів на оволодіння знаннями.

Навчальна мотивація визначається як особистий вид мотивації, включений в певну діяльність,   в даному випадку діяльність навчання. Як і будь-який інший вид, навчальна мотивація визначається поряд з специфічними чинниками для тієї діяльності, в яку вона включається. По- перше, вона визначається самою освітньою системою, освітньою установою; по-друге,   організацією освітнього процесу; по-третє,   суб'єктними особливостями того, хто навчається; по-четверте,   суб'єктивними особливостями педагога і, перш за все, системи його відносин до учня, до справи; по-п'яте – специфікою навчального предмету.

Мотиваційну сферу навчальної діяльності складає інтерес до навчання. Основною рисою інтересу називається емоційність переживання задоволення пізнавальної потреби. По-перше, з тим, що в теорії навчання саме інтерес був першим об'єктом вивчення в області мотивації (І. Герберт). По-друге, воно пояснюється тим, що сам по собі інтерес – це складне неоднорідне явище. Інтерес визначається «як наслідок, як один з інтегральних проявів складних процесів мотиваційної сфери», і тут важлива диференціація видів інтересу і відносин до навчання. Інтерес, згідно А.К. Маркової, «може бути широким, плануючим, результативним, процесуально-змістовним, навчально-пізнавальним і вищий рівень – перетворюючий інтерес ».

Навчальна діяльність мотивується, перш за все, внутрішнім мотивом, коли пізнавальна потреба «зустрічається» з предметом діяльності – виробленням узагальненого способу дії – і «опредмечується» в нім, і в той же час дуже різними зовнішніми мотивами – самоствердження, престижності, необхідності, досягнення та ін. На матеріалі дослідження навчальної діяльності студентів, було показано, що серед соціогенних потреб найбільший вплив на її ефективність робила потреба в досягненні, під якою розуміється «прагнення людини до поліпшення результатів своєї діяльності». Задоволеність навчання залежить від ступеня задоволеності цієї потреби. Ця потреба примушує студентів більше концентруватися на навчанні і в той же час підвищує їх соціальну активність.

Таким чином, навчальна мотивація, як особливий вид мотивації, характеризується складною структурою, однією з форм якої є структура внутрішньої (на процес і результат) і зовнішньої (нагорода, уникнення) мотивації. Істотні такі характеристики навчальної мотивації, як її стійкість, зв'язок з рівнем інтелектуального розвитку і характером навчальної діяльності.

Успіх у будь-якій діяльності, в тому числі і в навчально-професійній, залежить не лише від здібностей і знань, а й від мотивації (тобто від прагнення самоутверджуватись, досягати високих результатів тощо). Чим вищий рівень мотивації, чим більше чинників (мотивів) спонукають людину до діяльності, тим більше зусиль вона здатна докладати.

Процес навчання являє собою складну єдність діяльності викладача та студента, спрямованої на досягнення спільної мети – озброєння студентів науковими знаннями, вміннями і навичками в їх творчому розвитку. Чим вищий рівень мотивації, чим більше чинників (мотивів) спонукають людину до діяльності, тим більше зусиль вона здатна докладати. Оскільки людина з високим рівнем мотивації працює і досягає кращих результатів.

Проведене дослідження мотивації досягнення успіху особистості студента-правника дозволяє зробити висновок, що мотивація трактується по-різному. А саме, з одному боку   як сукупність чинників, що підтримують і спрямовують, тобто що визначають поведінку, в іншому випадку   як сукупність мотивів, а в третьому   як спонука, що викликає активність організму і що визначає її спрямованість. Під мотиваційною сферою особистості розуміють всю сукупність мотиваційних утворень, які є у людини: диспозиції (мотиви), потреби й мети, інтересів. З точки зору розвитку, її характеризують за широтою, гнучкістю та ієрархізованістю. Потреба   це внутрішній стан фізіологічного або психологічного відчуття людиною браку чогось важливого для її життєдіяльності. Потреби утворюють ієрархічну структуру, котра як домінанта визначає поведінку людини.

Емпіричне дослідження показало, що досліджувані студенти-правники мають високі і середні показники, які сформовані у рівні суб’єктивності контролю, мотивації досягнення успіху, а також в самооцінці і конкурентоздатності.

Досліджено вплив індивідуально-психологічних якостей (самооцінки, рівня домагань, суб’єктивності контролю, конкурентоспроможності) особистості студентів-правників на успішність їх навчання На основі проведеного кореляційного аналізу результатів виявлено ряд прямих кореляційних зв’язків між успішністю та інтернальністю, конкурентоспроможністю та мотивацією досягнення успіху, що підтверджує висунуту на початку дослідження гіпотезу про те, що на успішність навчання студентів-правознавців впливає мотивація досягнень.

Джерела:

1. Асеев В.Г. Мотивация учебной деятельности и формирование личности. М., 1976.

2. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: В-в « Край», 2005. – 752 с.

3. Занюк С.С. Психологія мотивації та емоцій: Навч. посібник для студентів гуманіст. факультетів ВНЗ . – Луцьк: Ред. – вид. відд. Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки, 1997. – 180 c.

4. Занюк С.С. Мотиваційний тренінг. Формування мотивації учбової діяльності у студентів та старшокласників // Практична психологія та соціальна робота. – 2002. – № 8.

5. Копець Л.В. Психологія особистості: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид. – К.: Вид. дім «Києво – Могилянська академія», 2008 – 458 с.

6. Хекхаузен Х. Психология мотивации достижения. СПб.: Речь, 2001. С. 17-23.

Радчук Лілія.
Значення постанов пленуму
Верховного Суду України у кримінальних справах

Процесуальне законодавство України визначає, що суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також застосовує інші нормативно-правові акти, ухвалені відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Однак чинне законодавство, на жаль, має велику кількість суперечностей, прогалин, неясностей. Здебільшого норми законів мають абстрактно-загальний характер. Внаслідок цього у судів виникають труднощі в розумінні і застосуванні норм та приписів нормативно-правових актів, що, своєю чергою, спричиняє порушення конституційних принципів рівності осіб перед законом та судом, верховенства закону, оскільки дія закону не забезпечується однаковим і правильним судовим правозастосуванням з боку всіх судових органів.

Такий стан речей зумовлює потребу забезпечення однаковості та правильності у розумінні й застосуванні всіма судами загальної юрисдикції абстрактно-загальних норм та приписів законів. Досягнення цієї мети є одним із основних завдань найвищого органу у системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України. На підставі цього завдання, за Верховним Судом України закріплено повноваження давати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Надання судам загальної юрисдикції роз’яснень здійснюється Пленумом Верховного Суду України шляхом ухвалення відповідних постанов.

Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах – це особливий вид правових актів, своєрідна форма юридичної практики, узагальнення досвіду застосування юридичних норм що формується в процесі правозастосовної діяльності яка сприяє однаковому застосуванню закону.

Проаналізувавши роботи вчених, ми дійшли висновку, що значення постанов Пленуму Верховного Суду України зводиться не лише до узагальнення судової практики. І тому, для кращого розуміння ми вирішили сформулювати декілька груп:

1. Посилення захисту прав і свобод людини і громадянина. Ці постанови стосуються, зокрема, застосування Конституції України, Конвенції про захист прав і основних свобод людини, практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя, застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів, державного захисту суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві.

2. Оцінка ефективності законодавства. За допомогою аналізу положень постанов які, як правило, містять пояснення застосування кримінального закону, розкривають зміст окремих складів злочинів, мотивують застосування до засудженого певної міри покарання. М. Феоктистов вважає, що Пленум Верховного Суду повинен тлумачити і давати оцінку прийнятим нормам, наповнювати змістом оціночні ознаки кримінального закону [1, с. 35 - 47]. Крім судового тлумачення кримінального закону, вони часто містять конкре­тні вказівки про застосування кримінально-процесуальних норм.

3. Скерування практики у єдине русло. Ст. 129 Конституції України основою засадою судочинства в Україні визначає рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом[2]. Основними засобами для скерування практики в єдине русло можна вважати такі: здійснення судочинства вищими судовими інстанціями; закріплення у законодавстві спеціальних підстав для скасування судових рішень, які безпосередньо пов’язані з неоднаковим застосуванням законодавства; надання доступу до судових рішень, яке здійснюється двома способами а) шляхом ведення єдиного державного реєстру судових рішень, б) шляхом публікації судових рішень у спеціальних збірниках, засобах масової інформації, на сайтах у мережі Інтернет; надання методичної допомоги судам нижчого рівня; видання постанов Пленуму Верховного Суду України з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Зазначений перелік не є вичерпним, проте очевидно, що спосіб дії існуючих в Україні факторів, які зумовлюють однакове застосування закону не має чітко визначеного імперативного характеру, через що доводиться говорити не про забезпечення єдності судової практики, а лише про сприяння такі єдності.

4. Визначення змісту оціночних понять. Невизначеність оціночних понять зумов­лена тим, що суб'єкт (законодавець) не мо­же або не вважає за потрібне своїм визначен­ням повністю вилучити елемент нефіксованості із змісту, застосованого у праві понят­тя. Тому в цій частині змісту, яка залишила­ся нефіксованою, таке поняття права функ­ціонує як загальне уявлення. Навряд чи мож­на сподіватися на те, що всі підсудні та потерпілі, слідчі і прокурори, судді й адвокати, зіткнувшись із необхідністю визначити зміст тієї чи іншої оціночної ознаки, дійдуть єди­ної думки. Хіба не Верховний Суд України має вжити всіх можливих заходів до того, щоб уніфікувати хоча б підходи до однаково­го розуміння законодавства всіма учасника­ми кримінального процесу.

В. Ткаченко вказує, що в ряді статей кримінального закону є слова та терміни, без розкриття змісту яких ускладнюється уяснення змісту закону в цілому або окремих його частин. До таких слів можна віднести: «ступінь небезпечності посягання», «неодно­разовість», «систематичність», «особливий ци­нізм», «малолітній» тощо [3, с. 78]. Постанови Пле­нуму Верховного Суду України виступають інструментом, що допомагає у тлумаченні, роз'ясненні та розкритті сутності положень чинного Кримінального кодексу України щодо складу злочину й елементів його струк­тури.

5. Правильна кримінально-правова кваліфікація. Т. Марітчак вважає, що перше місце серед причин і умов помилок, які допускають­ся при кваліфікації злочинів за ступенем суб’єктивного сприйняття, зайняв такий фак­тор, як неясність і суперечливість законодавства. Судді, слідчі та працівники прокуратури серед факторів, що впливають на стабільність правозастосовчої практики, правильну кримінально-правову кваліфікацію, назвали постанови Пленуму Верховного Суду України. [4, с. 48].

О. Марін провів анкетування, результати якого засвідчили, що більшість працівників правоохоронних органів (60,3 %) для вирі­шення питань конкуренції кримінально-пра­вових норм звертаються до постанов Плену­му Верховного Суду України. Однак статус і цього джерела інформації про правила кваліфікації злочинів чинним законодавством визначений суперечливо, роз'яснення вищого судового органу України з цих питань фраг­ментарні, а в деяких випадках непослідовні [5, с. 69].

Отже, постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах мають велике значення для правозастосовної діяльності. Вони роз’яснюють законодавство, містять принципові рекомендації, приймаються з метою правильного і однакового застосування законодавства на практиці, допомагають для: посилення захисту прав і свобод людини і громадянина; оцінка ефективності законодавства; скерування практики у єдине русло; визначення змісту оціночних понять; правильна кримінально-правова кваліфікація.

Джерела:

1. Проблеми коментування кримінального закону: Матеріали міжнар. наук.-прак. конф., 2-3 квітня 2004р. // Науковий вісник ЛЮІВС. – 2004. - №2. Додаток 2.

2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141

3. Ткаченко В. И. Толкование уголовного закона в практике Пленума Верховного Суда СССР // Советское государство и право. – 1988. – № 4.

5. Марітчак Т. Причини помилок у квалі­фікації злочинів: результати соціологічного до­слідження // Право України. – 2001. – № 7.

6. Марін О. К. Конкуренція кримінально-пра­вових норм та способи її вирішення: результати соціологічного дослідження // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 10.

Садура О.
Реформування пенсійної системи України
із врахуванням досвіду зарубіжних країн

Важливими чинниками реформування пенсійної системи більшості країн світу є погіршення демографічних тенденцій – суттєва зміна співвідношення між працюючими та тими, хто отримують пенсії (соціальне забезпечення), зміна структури виробництва та споживання національного продукту. У минулому та поточному роках прискорення змін у пенсійних системах пов’язане з кризовими явищами на фінансовому ринку та їхнього впливу на економіку в майбутньому. Ці обставини зумовили кардинальні зміни у системах: перехід від фінансування пенсій за рахунок поточних надходжень (pay as you go) до системи індивідуальних рахунків та накопичень, підвищення пенсійного віку, перегляд тарифів та вимог щодо управління ризиками в пенсійних фондах.

Пенсійні системи країн мають відмінні характеристики, однак основні елементи в них є подібними. На прикладі Німеччини, Великої Британії, Нідерландів, Італії, Швейцарії та Польщі спостерігаємо наступне :

  • пенсійний вік встановлений не нижче 65 років для чоловіків (у Німеччині 67 років) та 60 років для жінок. У Великій Британії обговорюється питання відміни пенсійного віку взагалі.

  • рання пенсія надається на 2-4 роки раніше, якщо особа відповідає певним вимогам. У реформованих системах така можливість обмежена. Однак, відміна спеціальних пенсій є предметом активного обговорення у Польщі, а у Великій Британії та Нідерландах можливість ранньої пенсії відсутня.

  • відстрочення виходу на пенсію стимулюється підвищенням пенсії (коефіцієнт підвищення становить 0,5-7,5% за додатковий рік), термін відстрочення 1-5 років, у Швейцарії та Великій Британії не обмежується.

Фінансування першого рівня в Німеччині, Польщі, Швейцарії, Великій Британії здійснюється роботодавцями та працівниками порівну, в Італії внески роботодавців у 2,5 рази перевищують відрахування працівників, у Нідерландах внески сплачують працівники. У Польщі щорічно формується демографічний резерв на випадок значних демографічних коливань (1% від суми внесків). Другий рівень формують переважно професійні пенсійні плани, третій - добровільні відрахування громадян за власним вибором.

Участь держави полягає у регулюванні, покритті дефіцитів солідарних пенсійних фондів, гарантуванні мінімального доходу пенсії з державного бюджету. Пенсійний дохід є предметом оподаткування.

Упродовж останніх 20 років систему пенсійного забезпечення було реформовано у 8 латиноамериканських країнах.

В Аргентині в результаті реформи всі працюючі громадяни мають право як на єдину пенсію із солідарної системи, так і на додаткову пенсію із солідарної системи або з індивідуального накопичувального рахунка. Держава гарантує мінімальну пенсію, діє високоавтоматизована система збору пенсійних внесків і ведення персоніфікованого обліку індивідуаль­них внесків і заробітку. Перерахування всіх внесків і подання інформації здійснюється в електронному вигляді або через електронну мережу.

Поряд з незаперечними перевагами аргентинська пенсійна система має ряд недоліків, що слід мати на увазі при використанні латиноамериканського досвіду. До них слід віднести брак довгострокової політичної підтримки, недостатньо обґрунтований план фінансування витрат перехідного періоду, коли частина внесків відривається від солідарної системи і переходить до накопичуваль­ної, що створює дефіцит коштів для фінансування витрат нинішім пенсіонерам.

Необхідно зауважити, що для успішного здійснення пенсійної реформи в Україні важливо використати наступні напрями:

  • досягнення широкої підтримки пенсійної реформи громадськістю завдяки розробці спеціальної стратегії щодо освітніх програм (телебачення, радіо та друковані видання, організація «гарячих ліній», відповіді на запитання в прямому ефірі провідними урядовими особами тощо);

  • розробка життєздатної програми фінансування перехідного періоду для створення загальнообов’язкової накопичувальної системи на основі здійснення заходів щодо приватизації,;

  • надання політичної підтримки пенсійній реформі з боку Уряду та Верховної Ради Ук­раїни на основі досягнення консенсусу щодо законодавчого забезпечення;

  • забезпечення стабільного фінансового стану Пенсійного фонду, повна ліквідація заборгованості з виплати пенсій;

  • страхові внески для всіх категорій населення мають використовуватися лише за принципом участі застрахованої особи у формуванні коштів Пенсійного фонду. Всі інші додаткові витрати мають здійснюватися з інших джерел: або з бюджету, або з підприємств та організацій;

  • персоніфікація обліку у Пенсійному фонді участі застрахованих осіб у діяльності на ринку праці;

  • успішне проведення реформи вимагає визначення потреб у кваліфікованих кадрах, обладнанні і коштах, необхідних для задоволення вимог нової системи.

Слід відзначити, що досвід створення та реформування пенсійних систем у кожній країні унікальний і неповторний. Проте варто поглянути на те, що робиться довкола. Україна більше не підшуковує для себе пен­сійну систему. Вона вже обрала модель, яка частково ґрунтується на принципі солідарності і частково — на концепції накопичення, але це не означає, що Україна повинна припинити приглядатися до того, що діється в інших країнах. Навпаки, вона має багато чого отримати від спостереження за тим, що діється в країнах, які вже здійснили пенсійну реформу. Це насамперед дозволить побачити, якою може бути ситуація в Україні в майбутньому.

Джерела:

1. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 09.07.2003 р.

2. Лукович Віталій. Переваги сучасної системи пенсійного страхування: втрачені можливості із зволіканням впровадження другого рівня / В. Лукович // Вісник Пенсійного фонду України. – 2008. – № 8(74).

3. Ткаченко Лідія. Шляхи подальшого реформування пенсійної системи України / Л. Ткаченко // Вісник Пенсійного фонду України. – 2008. – № 8(74).

4. Батченко Л. В. Розвиток реформованої пенсійної системи України та її вплив на формування механізму соціального самозахисту населення / Л.В.Батченко, М.М.Доліні // Актуальні проблеми економіки. – 2010. – № 6. 189 с.

5. Статистична інформація / Державний комітет статистики України. – Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua

Сікорська Леся, Смук Марія.
Тривожність працівника міліції, як внутрішній бар’єр конструктивних міжособистісних взаємин

Рівень тривожності працівника міліції безпосередньо впливає на якість виконання ним своїх функціональних обов’язків, на стан психологічного та фізичного здоров’я. Проблема тривожності тісно пов’язана з питаннями службової діяльності працівників міліції, попередження конфліктів та стресів у міжособистісних взаєминах. Тривожність може спричиняти погане самопочуття, бажання покращити його за допомогою лікарських засобів, алкоголю. Таке зниження рівня тривожності може призвести до хімічного узалежнення. А це, у свою чергу, до змін у поведінці, до спотворення деяких індивідуально-психологічних особливостей.

Психологічна адаптація і добробут людини великою мірою залежать від якості міжособистісних взаємин. Проблема спілкування працівників міліції на підставі партнерства (суб’єкт-суб’єктної взаємодії) набуває великого значення.

У ході міжособистісних взаємин здійснюються певні впливи, генеруються ті чи інші ідеї, справляється враження і викликаються відповідні почуття та реакції. На думку М.М. Обозова, в умовах оптимальних міжособистісних взаємин має відбуватися актуалізація особистісного потенціалу працівника ОВС [4]. Як він вважає, конструктивні міжособистісні відносини є як «запобіжними», так і «відновлювальними» в розумінні подолання тривожності [4].

Під тривожністю (тривогою; це поняття було введене в психологію З. Фройдом у 1925 році), як зазначає М.Й. Варій, розуміється як емоційний стан гострого внутрішнього болісного беззмістовного занепокоєння, пов’язаного із прогнозуванням невдачі, небезпеки або ж з очікуванням чогось важливого, значного для людини в умовах невизначеності [1]. За З. Фройдом, кожен з нас охороняє себе від тривог за допомогою набору прийомів, зумовлених нашою генетичною схильністю, зовнішніми труднощами і мікрокліматом у нашій родині та соціумі.

Для становлення ефективних міжособистісних взаємин потрібно послаблювати прояви тривожності, які виступають бар’єром і комунікативним і внутрішньоособистісним. Необхідність знижувати тривогу психологічно- і соціально- приємлимими способами, зумовлене також і тим, що працівник для досягнення релаксаційного ефекту може вдаватися до найпростішого і дешевого способу   вживання алкоголю. Алкоголь, у свою чергу, дає релаксаційний ефект; «знижуючи рівень порушення в корі головного мозку, він послаблює інтенсивність переживання тривоги (емоцію тривоги). Ще один ефект його дії: ослаблення негативних емоцій (тривоги, страху, незадоволеності собою) або почуттів, (провини, заздрості, сорому, образи), що входять до психічної регуляції міжособистісної взаємодії, знижує емоційний дискомфорт» [1, с. 495].

Наразі вирішення проблеми комунікативних бар’єрів у міжособистісних взаєминах залишається актуальним. Ця проблема розглядається дослідниками в контексті соціально-психологічних проблем, традиційних для вітчизняної і зарубіжної соціальної психології.

На думку науковців, комунікативний бар’єр – це абсолютна чи відносна перешкода ефективному спілкуванню, яка реально заважає чи суб’єктивно переживається в ситуаціях міжособистісних взаємин. Її причинами є мотиваційно-операційні, індивідуально-психологічні або соціально-психологічні особливості учасників спілкування.

Згідно з позицією багатьох вчених, почуття, емоції й афекти суб`єкта відображають його актуальні потреби. Так, К. Ізард вважає, що тривога – це не якийсь окремий самостійний феномен, а комбінація стану страху з однієї або декількома іншими емоціями: гнівом, провиною, соромом, інтересом [2].

У низці зарубіжних досліджень, зокрема B. Bloom [5], H. Kelly [6] також вказується на істотну роль у виникненні тивожності невідповідності між реальними можливостями суб`єкта в конкретній ситуації і силою його потреб. Зокрема, багатьма вченими тривога розглядається як різновид страху. К. Хорні стверджує, що людина бореться з тривогою, викликаною відчуттям небезпеки, усвідомлюючи, що її не люблять і не цінують. Вона відмовляється від своїх щирих почуттів і ретельно розробляє стратегію захисту.

У дослідженнях О.І. Захарова розкривається поняття негативного емоційного досвіду як відображення значущих подій життя, що спричиняють негативну дію на індивіда в цілому. Вчений відносить такий досвід до одного з чинників розвитку страхів і наголошує на тому, що жити у страху – рівнозначно постійному озиранню назад, виходячи із свого травматичного минулого, і не бачити майбутнього [3].

Джерела:

1. Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посібник. – К.: «Центр учбової літератури», 2008. – 592 с.

2. Изард К.Е. Психология эмоций / К.Е. Изард. – СПб.: Изд-во «Питер», 1999. – 464 с.

3. Захаров А.И. Неврозы у детей и психотерапия / А.И. Захаров. – СПб.: Узд-во «СОЮЗ», 1998. – 336 с.

4. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений / Н.Н. Обозов. – К.: Изд-во «Лыбидь», – 1990. – 192 с.

5. Bloom B.C. Human Characteristics and School Learning. – N.-Y., 1976. – Р. 98 – 113.

6. Kelly H., Michela L.L. Atribution theory and research // Am. Rev. Psychol, 1980. – V. 31. – Р. 457 – 501.

Сірко Роксолана, Слободяник Володимир.
До питання агресивної поведінки курсантів вищих навчальних закладів системи МНС

Сьогодні не можливо уявити собі таку газету, журнал або ж радіо або телебачення, де не було б жодного повідомлення про якийсь акт агресії або насильства. Насильство і конфлікт відноситься до числа найбільш серйозних проблем, перед якими сьогодні стоїть людство. Саме тому потрібно зрозуміти першопричини агресивної поведінки, щоб розробити шляхи її профілактики.

У зв’язку з цим метою нашого дослідження стало вивчення впливу психологічних факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, на формування агресивної поведінки особистості.

Об’єктом дослідження виступили курсанти п’ятого курсу Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у загальній кількості 71 особа. У дослідженні ставилося наступне завдання: вивчити об’єктивні та суб’єктивні психологічні фактори, які формують рівень агресивності особистості. Для вирішення вищезазначеного завдання використовувалися наступні методи дослідження: спостереження за поведінкою курсантів; методика на визначення темпераменту Г.Айзенка [1, с.141], опитувальник акцентуацій характеру К.Леонгарта [1, с.274], тест для діагностики форм агресивної поведінки А.Басса і А.Даркі [1, с.174], вимірювання рівня тривожності Тейлора [1, ст.64], проективний тест «неіснуюча тварина» [1, с.110]; методи математичної статистики: кореляційний та факторний аналізи.

Рівень агресивності визначався за допомогою методики Басса – Дарки [1, с.174]. Дана методика визначає наступні види агресії, такі як: фізична, вербальна, непряма, негативізм, дратівливість, підозрілість, образа, аутоагресія. Згідно отриманих даних 51% (36 осіб) по вибірці в цілому є з низькими показниками по агресивності, а для 49%, (35 осіб) характерні високі показники агресивності.

Зовсім окремо відзначається така риса як аутоагресивність, яка діагностована у 34% осіб. На малюнках у таких осіб спостерігається штриховка, яка характерна для агресивних проявів, та легкий нажим лінії, що свідчить про невпевненість у собі. Цікавим є той факт, що у таких осіб відзначається доволі часто вербальна та непряма агресія, що свідчить про здатність дати відсіч словами, проте майже відсутня фізична агресія.

Також суттєво відрізняється і показники фізичної агресії: на наявність здатності до застосування фізичної сили вказує кожний другий респондент високого рівня агресивності і кожний третій низького рівня агресивності. Це свідчить про те, що люди з низьким рівнем агресивності вміють краще керувати своїми емоціями.

Одне з завдань даного дослідження полягало у виявленні психологічних характеристик особистості курсанта, які формують відповідний рівень агресивності. Вивчалося дві групи особистісних характеристик. До першого блоку відносяться особливості темпераменту та характеру. До другого блоку характеристика включає задоволеність курсантам взаємовідносини в колективі та особливості сімейного виховання.

Виділено два рівні агресивності: високий (49%) та низький (51%). Високий рівень агресивності поділяється на два типи: агресія, спрямована на інших, та агресія спрямована на себе (аутоагресія). У осіб (43%), у яких агресія спрямована на інших, відзначається наступні складові: вербальна агресія, фізична агресія та негативізм; у осіб агресія, яких спрямована на себе (34%), відзначається почуття провини та образи оточуючих. Для низького рівня агресивності найбільшим показником є негативізм, як основна форма реакції на вплив оточуючого світу.

Серед зовнішніх чинників агресивної поведінки найбільш сильно впливає тип сімейного виховання: для високого рівня агресивності біль характерний жорсткий авторитарний стиль виховання та гіпоопіка, для низького рівня – демократичний стиль виховання, при цьому у осіб з високим рівнем агресивності вихованням займався здебільшого батько, у осіб з низьким рівнем - мати.

Виявлено також суттєві відмінності у мотивації професійної діяльності: низькоагресивні респонденти основним мотивом вибору професії вказували свідомий вибір та батьківські традиції, а у осіб високого рівня це було випадковість та емоційні умови.

Джерела:

1. Райгородський Д.Я. Практическая психадиагностика. – Сахара: Издательство Дом “Бахрах” 1998 – 627 ст.

2. Fhaner S.Slownik psychoanalizy. - Gdansk Ganski wydawnictwo psychologichne, 1996. - 324 s.

3. Оклендер В. Окна в мир ребенка. Руководство по детской психотерапии. - М.: Класс, 1997.

Слобода Ольга.
Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі

Хоча останніми роками спостерігається помітна криміналізація жіночої половини населення України, кримінологічних досліджень з цієї теми дуже мало. Так, порівняно з 2007 р., коли було притягнуто до кримінальної відповідальності 29 тис. жінок, у 2008 р. – вдвічі більше (понад 59 тис.). Відповідно зросла і питома вага жіночої злочинності: з 14,1% до 17,5%.

У 2007 р. у дев’яти колоніях України відбували покарання 10268 жінок. Серед скоєних ними злочинів крадіжки складали біля 32%, умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження – 23%, злочини, що пов’язані з незаконним обігом наркотичних речовин – 16%, грабежі і розбої – 11%, економічні злочини (розкрадання, хабарництво тощо) – 15%. Звертає на себе увагу агресивність жіночої частини злочинного середовища: 35 відсотків засуджених жінок покарані за агресивні (насильницькі) злочини. Такий стан речей потребує корінної перебудови пенітенціарної системи, яка повинна відповідати європейським і світовим стандартам і служити адаптації ув’язненого до нормальних умов людського життя. Невід’ємним елементом повинна стати система ресоціалізації після звільнення з місць ув’язнення. У сучасних умовах є тільки окремі елементи цієї системи (наприклад, адміністративний нагляд), але цілісного інституту, що забезпечує адаптацію звільненого до умов нормального життя на волі, поки не існує [1, c. 142].

Домінуючими засобами повернення правопорушників у суспільство в європейській кримінології є: 1) модель виховного впливу; 2) модель справедливості; 3) модель ресоціалізації.

Виховний вплив, спрямований на викорінювання соціально неприйнятної поведінки, здійснюється шляхом державного втручання за допомогою фахової підготовки, виховання у години дозвілля, індивідуальних або групових консультацій, а також різноманітних видів фізичної, психічної і соціальної терапії, медикаментозних методів, індивідуальної психотерапії і групової терапії. Обов’язковою умовою успішного проведення будь-якої психологічної обробки є не просто згода, але й активна участь і співпраця засудженого, який тим самим стає суб’єктом власного виховання [2, c. 355].

Вчинення жінкою злочину і відбування покарання включає психологічний захист – систему регуляторних механізмів, які сприяють усуненню або зведенню до мінімуму негативних переживань, пов’язаних із внутрішніми або зовнішніми конфліктами, станом тривоги або дискомфорту [5, c. 187].

Налагодження правопорушницею відносин із своєю сім’єю, школою (якщо мова йдеться про підлітка), із сусідами, із трудовим колективом значною мірою залучає тим самим до участі в процесі некарального впливу і суспільства.

Більшість засуджених жінок після відбування покарання достатньо легко вливаються в життєдіяльність суспільства, чому, безумовно, сприяють правильно поставлена виховно-психоло­гіч­на робота в колонії, а також позитивний вплив сім’ї, дітей. Проте в ряді випадків процес ресоціалізації значно ускладнюється (а іноді і взагалі не дає позитивних результатів). Звичайно, зустрічаються особистості, стійко орієнтовані на вчинення злочинів, які не збираються припиняти злочинного промислу після звільнення. Найчастіше ж це пов’язане з відсутністю житла, професії, соціально корисних навичок, позитивного морального впливу.

Дуже важливе значення у якості ресоціалізаційного засобу відіграє мо­жливість засуджених жінок спілкуватися із близькими. Про це свідчать ре­зультати наших досліджень. По-перше, певна частка жінок перебуває у шлю­бі і не розлучається, по-друге, сім'я, серед цінностей засуджених жінок, як зазначалося, займає перше місце, любов - п'яте, друзі - дев'яте з вісімнадця­ти пунктів (Очевидно, саме тому у п. 5 «Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України (15 лютого 2002 р., – №167), було вказано на необхід­ність забезпечити, з урахуванням адміністративно-територіального устрою України, відбування покарань у виді позбавлення волі основною частиною засуджених за місцем проживання або вчинення злочину .

Загалом, можна відмітити, що останнім часом у дослідженнях фахів­ців має місце тенденція до розширення змісту уявлення про режим виконан­ня покарання. Це зумовлено не лише поступом гуманістичної ду­мки, а передусім усвідомленням значення режиму, його сутності та завдань. Як зазначалося, "людські" чи навпаки, не сумісні з людською гідністю умови відбування покарання важко відмежувати від уявлення про режим. Це можна зробити лише теоретично. Засуджені сприймають режим саме як сукупність фактичних обмежень, яких вони зазнають. Ми розуміємо, що наявні обме­ження є результатом і ригористичних проявів у кримінальній та кримінально-виконавчій політиці, і браком фінансових, організаційних та людських ре­сурсів у кримінально-виконавчій системі. Як зазначалося, режимні обмежен­ня мають стосуватися лише свободи пересування та інших прав і свобод, які тимчасово обмежені з міркувань забезпеченим істини у розслідуванні кримі­нальної справи щодо осіб попередньо ув'язнених, а також інтересами зовні­шньої і внутрішньої безпеки. Інші ж обмеження зумовлені вище наведеними чинниками, які, на думку автора, свідчать про недосконалість системи [4, c. 39] .

Поширеною є позиція, що з огляду на те, що за час відбування пока­рання у засуджених можливі різноманітні зміни поглядів і поведінки, що матиме наслідком поліпшення або погіршення умов тримання засуджених, як в межах однієї установи, так і шляхом переведення в інші виправні заклади; а якщо йдеться про засуджених з позитивними настановами, то подальше за­лишення їх в загальному асоціальному середовищі може заподіяти тільки шкоду . Здається, що зазначений підхід у цілому відповідає ідеям "прогресивної системи" відбування покарання з її заохоченнями та стягнен­нями, однак, вбачається, що він є формальним та застарілим, оскільки, здійс­нюється в умовах не реформованої кримінально-виконавчої системи у пеніте­нціарну, що має включати зовсім іншу концепцію виправного процесу, згідно якої обмеження щодо засудженої, яка перебуває в умовах позбавлення волі, виправдані лише міркуваннями зовнішньої (громадської) безпеки, що існує вже як ipso facto для місць позбавлення волі і не потребує додаткових обме­жень щодо засуджених, якщо вони переміщуються у межах місця позбавлен­ня волі, і внутрішньої безпеки засуджених та персоналу кримінально-виконавчої установи. В цілому засудженій мають надаватися усі можливості реалізовувати свої життєві, у тому числі, соціальні потреби, окрім, зрозуміло ж, тих, які апріорі перебувають у конфлікті з самим позбавленням волі, оскі­льки, для їхньої реалізації засуджена має користуватися свободою перемі­щення за власним розсудом. Засудженій має бути надана можливість бути певний час на самоті, вибирати коло спілкування в межах тієї ділянки місця позбавлення волі, у якій вона перебуває, або уникати тих засуджених, з яки­ми вона не бажає підтримувати будь-яке спілкування, тобто має бути забез­печена максимальна внутрішня, у широкому сенсі, безпека засудженої особи.

Джерела:

1. Бадира В. А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання: Дис. канд. юрид. наук. – К., 2006.

2. Богатирьова І. Г. Корекційна поведінка засуджених жінок в установах виконання покарань. – Чернігів, 2003.

3. Колб О. Про деякі правові та соціальні аспекти ре соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі // Право України. – 2001. –№8.

4. Лобжина Т.К. Права жінок, засуджених до позбавлення волі // Зб. Наук. праць/ Ред. кол.: Ю.В. Баулін (голов. ред.) та ін. – Х., 2007. – Вип. 14.

5. Меркулова В.О. Жінка як суб'єкт кримінальної відповідальності: Дис. …докт. юрид. наук . – К., 2003.

Сорба Олександр, Дубняк Максиміліан.
Толерантність як засадничий принцип діяльності національно-культурних товариств

Національно-культурні товариства за майже двадцятирічну новітню історію України пройшли шлях від організацій, що утворювались за етнонаціональною ознакою, до реальних суб’єктів процесу формування української політичної нації. Аналіз причин, які спонукали громадян створювати національно-культурні товариства дає змогу визначити й головні напрями їхньої діяльності в перші роки незалежності. Як з’ясували, такими причинами стали: захист прав та інтересів представників національних груп, реалізація культурних потреб, залучення підростаючого покоління до національної мови та культури, можливість спілкування із представниками своєї національної групи. Одними із перших національно-культурних товариств створили представники єврейської, польської, грецької, караїмської, російської громад Києва, Львова, Одеси, Сімферополя, Донецька, Харкова, Ужгорода. Перші національно-культурні товариства (польське, єврейське, караїмське) за підтримки демократичних сил були засновані у Львові. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє близько 800 національно-культурних громадських організацій, понад 750 з яких є регіональними. З метою підвищення ролі цих громадських організацій в Україні була створена у 2000 році Рада представників громадських організацій національних меншин України як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

Впродовж останніх років дослідженню діяльності національно-культурних товариств, їх ролі у процесі розбудови української держави були присвячені наукові розвідки В. Євтуха, О. Зонайлович, Н. Ішуніної, А. Леонової, Г. Лозко, В. Наулка, І.Панчука, О. Рафальського та інших. До реальних здобутків та проблем у суспільно-політичній діяльності товариств звертались у своїх розвідках та повідомленнях у пресі представники національно-культурних товариств (С. Давида, В. Єрмолова, А.Савченко, І. Левітас, О. Фельдман, та інших). Метою даної розвідки є обгрунтування необхідності розбудови національно-культурних товариств з опорою на принцип толерантності.

Збільшення розмаїття національно-культурних товариств, які відстоюють та репрезентують самобутність культур їхніх представників щораз більше потребуватиме спільної опори у своїй діяльності. На нашу думку, таким спільним підґрунтям діяльності національно-культурних товариств повинен бути принцип толерантності. Адже він є засадничим принципом демократії, прав людини, загалом сучасного культурного розмаїття. Саме це ствердила Декларація принципів толерантності, підписана усіма державами – членами ЮНЕСКО в середині 90-х рр. ХХ ст. Наприклад, на Львівщині сьогодні функціонує чимала кількість національно-культурних товариств. Прикметною рисою суспільної ситуації є те, що поруч з товариствами, які мають досить тривалу історією становлення та діяльності (наприклад, «Ческа бесіда», Російське товариство ім. О. Пушкіна, Словацьке товариство ім. М. Р. Штефаніка, Товариство польської культури, філія Товариства литовців України «Медейна», Львівське обласне німецьке товариство «Дойчес Гайм», Єврейське товариство ім. Шолом-Алейхема, Львівське обласне вірменське культурне товариство «Гай», Західно-українське Грецьке національно-культурне товариство ім. К. Корніяктоса тощо) також формуються нові товариства. Серед них: «Карм Че Лінг» (товариство буддійської громади), Львівська обласна громадська організація «Арабський Культурний Центр», Львівська обласна організація духовної культури Далекого Сходу та інші.

Культурна диверситивність людей одночасно вимагає суспільної толерантності. Остання передбачає терпимість до відмінностей серед людей, а також миролюбність – уміння співіснувати з іншими, не порушувати прав і свобод інших. Відтак Конфедерація національних товариств західних областей України та Федерація національних меншин Львівської області має що більше уваги приділяти поширенню цього принципу в межах своїх осередків. Адже національно-культурні товариства, виконуючи роль соціальних посередників між групами виразників різних інтересів і урядовими структурами, між громадянським суспільством і державою, спрямовують свою діяльність на розвиток дружніх міжнаціональних відносин. Подібний досвід діяльності вже мають на Буковині. Зокрема в грудні 2010 р. в Чернівцях було проведено презентацію збірника нормативних актів, які регулюють права етнічних громад Чернівецької області. У заході взяли участь керівники проекту «Ідентичності прикордоння: досвід буковинської толерантності» політологи та представники влади. Адже на формування толерантності впливають знання, відкритість суспільства, спілкування та свобода думки.

Отже, в Україні кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала з 1990-х рр. та продовжує збільшуватися сьогодні в час інтенсифікації глобалізаційно-міграційних процесів. Відтак можна стверджувати, що в Україні на сучасному етапі дедалі активніше розгортається діяльність національно-культурних товариств, які організовують новоприбулі трудові мігранти. Принципово важливим є те, щоб координаційні ради різних об’єднань національно-культурних товариств частіше провадили взаємний діалог та приділяли увагу поширенню принципу толерантності в межах діяльності своїх осередків, організовуючи конференції, семінари та друкуючи необхідну літературу. Саме завдяки активному навчанню зможе відбуватися повновартісне духовне відродження національних товариств та формування атмосфери толерантності, взаєморозуміння і взаємоповаги, утвердження міжетнічного миру і злагоди в Україні.

Студент Марія.
Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві

Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досягненнями цивілістичної доктрини і практики минулих років.

Ще в позаминуле століття К.Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право за допомогою своєї власності привласнювати продукти чужої праці…[2, с. 134]. Зникнення права спадкування буде природнім результатом тієї соціальної перебудови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва.

Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії. До того ж часу і відноситься виникнення спадкового права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно зв’язаний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмершого до інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest », що означало що не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом[1, с. 79].

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою спадкування.

Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено формалізм при складанні заповітів. Було введено таке поняття як спадкоємці за законом першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.

Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це одностороння угода, що може реалізуватися лише при умові, що особи, зазначені в заповіті в якості спадкоємців, виразять свою волю щодо прийняття спадщини.

Вираження згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених законом. Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавалося недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право та дієздатності в області майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини ( але вони могли заповідати за правом перегринів ), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. Їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна [3, с. 243]. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський - інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присутність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи [1, с. 81]. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її[4, с. 157]. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представником.

 Заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. з розвитком виробництва виникає необхідність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необхідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприймається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов’язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.

Джерела:

1. Заіка Ю.О., Рябоконь Є.О. Спадкове право: навч. пасіб. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 352с.

2. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове права. Теорія та практика. Навч. посіб. – К.: Атіка, 2002. – 496с.

3. Цивільне право України. Академічний курс / за заг. ред. Я.М. Шевченка. – К.: Ін Юре, 2003. – 389с.

4. Нелін І.О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект. – К., 2008. – 274с.

Тишкун Юрій.
Реалізація бюрократією внутрішньої державної політики як засіб подолання гуманітарних викликів

А. Дж. Тойнбі стверджував, що кожне суспільство в процесі свого розвитку стикається із “викликами” (зовнішніми чи внутрішніми) як сукупністю обставин, які впливають на людське середовище, і хоча не обов′язково мають загрозливий чи агресивний характер, втім вимагають “відгуків” – реакції на них. За відсутності останніх – неважливо чи то успішних, чи то ні, “виклики” призводять до втрати контролю за людським середовищем [3, c. 70-87].

З такими “викликами” стикнулось і українське суспільство на початку ХХІ століття. Вони локалізовані насамперед у його гуманітарній сфері, яка “пов'язана з реалізацією в основному духовного потенціалу людської особистості” і її трьома “горизонтами” – культурним, освітянським, релігійним, розвиток яких відображається у зростанні можливостей людини, її добробуту, безпеки, здоров’я та духовності [4, с. 373]. Як засвідчує Звернення Президента до Верховної Ради у квітні 2011 р. саме у цій сфері Україна стикнулась із цілою низкою викликів. Йдеться про низький рівень довіри у суспільстві, широке поширення бідності (26,4% населення країни або 12,5 млн осіб у 2010 р.), високий рівень захворюваності та старіння (понад 21% на початок 2010 р.) населення, зниження якості освіти [1, с. 12, 29, 33, 44].

Кількість цих викликів, їх довготривалість та масштабність робить можливим їх подолання виключно через політичну систему суспільства та її основний інститут – державу, що здатна мобілізувати ресурси країни для їх вирішення. Саме цілеспрямована, довготривала і масштабна внутрішня політика як “комплекс заходів демографічної, соціально-культурної діяльності держави, її структур та інститутів” [2, с. 57] здатна поступово подолати згадані виклики, які в разі їх ігнорування загрожують не лише “гальмуванням стійкого розвитку України та її успішної інтеграції до європейської та світової економічної спільноти”, але й “посиленням соціальної напруги й нестабільності у суспільстві” [1, с. 29, 31].

Якщо прийняття політичних рішень щодо шляхів вирішення гуманітарних викликів відноситься до компетенції вищих органів державної влади (законодавчої, виконавчої гілок та глави держави), то їх реалізація покладається на державний апарат – бюрократію. Наразі в Україні лише стоїть питання про формування “оновленої” ефективної влади, здатної до впровадження системних і послідовних рішень [1, c. 29] (зокрема і в гуманітарній сфері). Одним із елементів побудови такої ефективної влади є адміністративна реформа, яка покликана зробити владу відкритою, прозорою, ефективною, підвищуватиме ефективність публічного управління, зокрема якість надання адміністративних послуг, запобігатиме можливим зловживанням владою [1, с. 9; 11; 19].

У перспективі успіх адміністративної реформи в Україні дозволить створити міцний та ефективний інструмент реалізації влади, що здатен чітко реалізовувати визначену вищими органами влади державну політику. Однак, при цьому ігнорується проблема ідеології, яку втілюватиме бюрократія, що є надзвичайно важливим з огляду на те, що реалізована нею гуманітарна політика, зумовлена ліберальною (англосаксонські країни і сучасна ФРН), націоналістичною (держави Центральної і Східної Європи між Першою та Другою світовими війнами), консервативною (європейські монархії і Японія до Першої світової війни) чи то соціалістичною і комуністичною (СРСР та інші держави соціалістичного табору) ідеологією істотно відрізняється за цілями, засобами та наслідками.

Наразі ж для України характерною є боротьба у вищих органах державної влади між носіями ліберальної та націоналістичної і комуністичної ідеологій. У 1989-1991 рр. відбулось руйнування тоталітарного режиму з притаманною йому комуністичною ідеологією і відповідним їй типом гуманітарної політики, що орієнтована на створення людини “нового типу”. Спроба впровадження в життя націоналістичної ідеології як державної впродовж 1991-1994 рр. і відповідної їй гуманітарної політики, яка б розглядала індивіда як представника єдиної національної спільноти, закінчилась невдачею. У свою чергу ліберальна ідеологія, яка найбільше відповідає поняттю гуманізму та власне гуманітарної політики, оскільки ставить в центр світу індивіда і розглядає його за мету державної політики, не відбулась. Подібна ситуація призводить до підкресленої безідеологічності реалізованого курсу внутрішньої державної політики і свободи при виборі цілей та засобів її реалізації з боку державної бюрократії. Державний апарат без чітких цілей та ідеології схильний ставити собі за мету реалізацію власних цілей, що спрямовані на самозбереження і впровадження нею замінника ідеології – фетишизації держави [Див.: 2, с. 43]. Наслідком цього стало впровадження в Україні бюрократичної ерзац-ідеології “державотворення”, замість “державного будівництва” в західному розумінні як розбудови сильних державних інститутів, які здатні успішно розробляти і впроваджувати державну політику і спираються на широку підтримку суспільства завдяки високому рівні легітимності.

Однак, згадана вище адміністративна реформа спрямована виключно на реформування бюрократії як політичного, державного інституту. Втім значеннямає й інший аспект, тісно пов'язаний із попереднім – позиція бюрократії як соціальної групи в процесі реалізації державної внутрішньої політики в гуманітарній сфері. Оскільки зміст внутрішньої політики та її характер залежать від природи панівних класів, верств, груп, котрі спираючись на владу, прагнуть зміцнення свого панування, збереження і розвитку існуючих суспільно-політичних відносин [2, с. 57], слід відзначити, що саме бюрократія як одна з панівних соціальних груп, є одним із джерел корупції – явища, яке або виступає одним із джерел згаданих гуманітарних викликів, або є однією із причин їх ускладнення. Таким чином, зміна статусу бюрократії як панівної групи і позбавлення її можливостей експлуатувати суспільство в рамках моделі “захоплення держави” є одним з визначальних засобів подолання гуманітарних викликів у сфері внутрішньої політики.

Джерела:

1. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.

2. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.]. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

3. Тойнбі А. Дослідження історії: Скорочена версія томів І-VІ Д. Ч. Сомервелла / Тойнбі Арнольд; [Пер. з англ. В. Шовкуна]. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – 614 с.

4. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2005 / [За ред. О. С. Власюка]. – К.: Знання України, 2005. – 608 с.

Хруцький Андрій, Лозинська Ярослава.
Михайло Драгоманов – великий український теоретик: до 170-річчя з дня народження

Вивчаючи форми державного управління і шукаючи спосіб творення, гармонійної за своєю структурою, держави ми детальніше ніж будь-які інші форми вивчали федералізм. В умовах сучасного суспільства, переміщення народів, стирання кордонів ідея федералізму є актуальнішою за інші.

Французький філософ П’єр Жозеф Прудон (1809-1867) у ХІХ ст. створив теорію федералізму, виходячи з принципу особистої свободи людини. На початках він схилявся до анархізму, протиставляючи його монархії. Але згодом почав вважати анархістичний напрямок творення держави утопічним, так як він базувався на свободі і високих вимогах до кожного громадянина. Як наслідок виникла ідея федералізму, яка базувалася на добровільному союзі вільних громад, об’єднаних вирішенням спільних стратегічних завдань. Саме громада була основою суспільства у федерації. Принцип федералізму за Прудоном полягав у збереженні максимального самоврядування і автономії громадських рад, які мали і найбільше прав, сили і впливу на громаду. Ради вищого рівня мали щораз менше повноважень, аж до верховної ради чи центрального уряду, який міг лише продукувати ідеї. Вища рада не могла мати більше повноважень ніж рада найменшої громади. Сьогодні існує чи не одинока федерація, побудована за принципом Прудона – держава Швейцарія. Всі інші федерації, як Російська Федерація, США, внутрішньодержавні федерації (райони у областях, області у державах) лише імітують принцип федералізму, так як передбачають підпорядкування менших більшим з необмеженими повноваженнями центрального уряду. Центральний уряд продукує закони, постанови, накази обов’язкові для виконання на місцях.

Але вивчаючи федералізм Прудона ми наштовхнулися на приховану, майже невідому українцям, сторінку творчості Михайла Драгоманова (1841-1895), українського історика, етнографа і політичного теоретика.

В УРСР, згідно з визначеннями Леніна, Драгоманова засудили як «дрібнобуржуазного ліберала» та «націоналіста», й вивчення його спадщини стало забороненим. Навіть сьогодні Драгоманов відомий українцям лише як етнограф та літературний критик.

Свідоме зміщення акцентів у творчості та діяльності, заборона публікацій політичних творів, замовчування його політичних поглядів впродовж цілого ХХ ст. свідчить про неабиякий страх імперської та комуністичної системи перед працями цього великого українця.

Саме тому в Україні політичні праці Драгоманова не вивчалися, але за кордоном вони викликали неабиякий інтерес. Творчість Драгоманова найпильніше вивчав Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984), історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист, автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Він емігрував з України у 1939 році і писав свої праці переважно англійською мовою, твори його не перекладалися і не видавалися в Україні. Але його дослідження творчого спадку Драгоманова є найглибшими і найдетальнішими.

Сьогодні і ми маємо можливість детально вивчати праці Драгоманова, аналізувати їх і керуватися його принципами у побудові суверенної України.

Михайло Драгоманов народився в Гадячому на Полтавщині, у дворянській родині козацького походження. Закінчивши гімназію в Полтаві й Київський університет, з 1864 працював при ньому як приват-доцент, а з 1873 як штатний доцент на катедрі античної історії. Одночасно Драгоманов був, поряд з В. Антоновичем, лідером київської Громади (пізніше названої «Старою») і брав провідну участь в її діяльності. Під впливом Драгоманова гурт студентської молоді у Львові, що єднався біля москвофільського часопису «Друг», 1875-76 року перейшов на українські національні та демократичні позиції. Серед російського громадянства Драгоманов звернув на себе увагу журнальними статтями («Вестник Европы»), що пояснювали українське ставлення до внутрішньої й зовнішньої політики Російської імперії. Завдяки цій діяльності Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському указі 1876; за особистим наказом Олександра II Драгоманов 1875 року був звільнений з Київського університету. Тоді Драгоманов у порозумінні з Громадою виїхав за кордон і оселився 1876 року в Женеві, де почав видавати збірники «Громада» (5 тт., 1878-82), перший модерний український політичний журнал, та брошури українською, російською й західноєвропейськими мовами; ці останні мали на меті інформувати європейську громадськість про українську проблему.

Драгоманов, як політичний мислитель, завжди підкреслював генетичний зв'язок своїх концепцій з ідеями українських декабристів (Товариство Об'єднаних Слов'ян) та кирило-мефодіївців, що з ними єднав Драгоманова демократизм і федералізм. Свій особистий вклад Драгоманов бачив передусім у рішучому пов'язанні української визвольної програми з сучасними західними демократично-ліберальними та соціалістичними рухами, не нехтуючи при тому українськими традиціями (наприклад, із спадщини свободолюбної козаччини) тим, що було близьке духу європейського прогресу.

Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. У його політичному мисленні таким центральним пунктом і визначальним чинником є, безсумнівно, ліберальна ідея.

Лібералізм Драгоманова полягав у тому, що вищими цінностями є свобода і гідність людини. У політичному плані це пов'язано в першу чергу з розширенням і зміцненням прав особистості. Драгоманов, як пізніше президент Вільсон, вірив, що історія свободи - це історія обмеження урядової влади, а не її зростання. Безпека особи важливіша, за участь у творенні загальної політичної волі.

«Годі й доводити, що для кожної особи недоторканність його індивідуальних прав набагато істотніша за його право впливати навіть прямо, а вже тим більше побічно, на хід державних справ» [5].

«B державних справах йому [лібералові] буде байдуже, як організована вища державна влада, він скоріше буде прагнути до того, щоб збільшити свободу кожної особистості в слові й праці, свободу кожного людського роду, спілки, громади, країни - щоб, наскільки можна, зменшити силу державного примусу» [6].

Для Драгоманова логічним наслідком його думки був ідеал анархії - звичайно, не в примітивному значенні цього слова, як безладдя та боротьба всіх проти всіх, а як умови, при якому зовнішня влада і тиск не будуть необхідні, тому що люди навчаться керувати собою і жити в злагоді зі своїми ближніми.

«Прийти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складалися з таких вільних людей, які з власної волі сходилися б для спільної праці та взаємної допомоги у свої товариства, - це і є та мета, якої добиваються люди і яка зовсім не схожа на теперішні держави, свої або чужі, які обирають або не обирають свою владу. Мета ця називається безначальство: свобода для всіх і вільне громадянство й товариство людей і їх співтовариств» [6].

Тут помітний вплив на Драгоманова Прудона, як Драгоманов сам це визнавав [7].

«Вчення про анархію, тобто безвладдя, як протилежність всім більш-менш централістичним монархічним, конституційним і республіканським вченням Франції 40-х і 50-х років, було проголошено Прудоном як вчення про повну {стр.249} незалежність особистості і невідчужуваності її прав ні для якої влади, навіть виборчо-представницької» [8, c. 124].

Анархічні ідеали привели Драгоманова, як і Прудона, до федералізму. Це найбільш відома частина його політичної філософії. Кожен, хто чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважається, що його метою була федералізація Росії, але насправді федералізм для нього був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особистості і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація, як схильність рівноправних особистостей створювати групи і громади і співпраця цих громад у великих спілках - єдиний шлях до подолання атомізації суспільства.

«Федералізм, до якого на практиці Прудон зводив свою анархію, не виключає дисципліну, а є найбільш зручна для людей форма організації, з обов'язковою дисципліною» [9].

«Прудон використовує як синонім до слова «анархія» англійське слово self-government. У практичному її використанні теорія анархії вела до федералізму» [10].

«Істинно вільними можуть бути тільки невеликі держави, або, краще сказати, громади, товариства. Дійсно вільним союзом може бути тільки союз товариств» [6, c. 115]. Федералізм Драгоманова передбачав децентралізацію та самоуправу громад і областей. Звідси неґативне ставлення Драгоманова до централістичного республіканства «якобінського» типу та його яскраві симпатії до устрою Швайцарії, Англії, США.

У ХІХ ст. теорія народного суверенітету, необмеженої влади народної волі залишилася незаплямованою в демократичних колах. Драгоманов ставився до цієї теорії, м'яко кажучи, вельми скептично. Він вірив у непорушні права особистостей і природних груп (громад, економічних груп, національностей). Для нього свобода зводилася до політичного і соціального плюралізму, тоді як доктрина народної волі очевидно вела до процесу нівелювання і до створення великих, централізованих, колективних органів.

«Поняття «народної волі» майже протилежне поняттю про «політичну свободу»! «Народна воля» на практиці не може бути нічим іншим, як волею більшості, а в державах великих, настільки відмінних від древніх, громадських або кантональних держав, нічим іншим, як волею більшості представників більшості народонаселення. Очевидно, що самодержавство такої «народної волі» тим більше часто може йти зовсім врозріз з інтересами значної частини населення і суттєвими правами особи, груп, областей і навіть націй» [8, c. 318-319]. Розвиваючи цю думку, Драгоманов додає, що доктрина абсолютизації «народної волі» може стати причиною створення диктаторських режимів.

Драгоманов завжди обстоював перевагу політичної свободи над класовими й економічними інтересами і перевагу універсальних культурних цінностей (що їх він, згідно з духом позитивістичної філософії, бачив втіленими передусім у досягненнях модерної наукової думки) над національною виключністю. «Зараз справжню політичну свободу в Західній Європі мають тільки федеративна Швейцарія, Англія з її системою станових, корпоративних, земських і міських привілеїв, муніципальна Бельгія, колишня федеративна республіка Голландія та Скандинавські держави, в яких система централізації ніколи не мала великої сили» [8, c. 194-195.}. Національне не відкидав і вважав його обов’язковим елементом уселюдського синтезу. та поєднував його з універсальним у формулі: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах… Я 30 років полемізував і з російськими псевдокосмополітами, які не визнавали української національності, і з українськими націоналістами, які, виступаючи проти космополітизму, розривали єдину нитку неухильного людського прогресу і саму основу новітнього відродження національностей і відкривали дорогу для всякого шовінізму, винятковості і реакції» [10].

На думку Драгоманова, українці багато втратили, не зберігши своєї історичної державності. Не заперечуючи права українського народу на самостійність, але не вірячи в практичну здійснимість сепаратизму для України в ті часи, він радив боротися за демократизацію й федералізацію існуючих держав, Росії та Австро-Угоршини, так щоб українство могло в них вільно розвиватися

Програма Драгоманова яскраво всеукраїнська, вона охоплювала всі українські землі від Кубані до Закарпаття. Як учений, Драгоманов показував етнічну гомогенність українського народу на всіх землях його поселення. «Будь-яка цивільна робота в Україні повинна мати українську одежу - українство. Очевидно, що це «українство» не може бути метою роботи. У всьому світі мета роботи людської однакова, як однакова осмислена наука» [6, c. 122].

Як політик, він ставив собі за ціль не так об'єднання всіх українців в одній державі, як радше поділ ролей і систематичну взаємодопомогу між «російською» й «австрійською» Україною. У національному питанні Драгоманов відстоював ідею національно-культурної автономії національних меншин. Основні зацікавлення Драгоманова лежали в царинах міжнародної, конституційної та культурної політики.

Драгоманов, науковець за освітою і фахом, ніколи не надавав своїм політичним працям форми наукового трактату. Але незважаючи на зовнішню публіцистичність, Драгоманов виступав як активний і оригінальний політичний мислитель. І як завжди буває з оригінальними мислителями, його ідеї становлять інтерес для наступних поколінь не тільки з історичної точки зору, вони все ще досить життєздатні, щоб збагатити сучасну думку і чинити на неї вплив.

Джерела:

1. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (Париж-Нью-Йорк: Наукове Товариство їм. Шевченка. 1955), т. II, стор. 589-591

2. Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки ”. – Нью-Йорк: Сучасність, 1973.

3. Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, ed. Peter L. Rudnytsky (1987).

4. Pierre-Joseph Proudhon. «Du principe federati».

5. Драгоманов М.П. Вільний союз - Вільна спілка. Опыт украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій М.П. Драгоманова / Під. ред. Б. Кістяківського: У 2-х т. – Париж, 1905. – Т. 1. – С. 329.

6. Драгоманов М.П. «Переднє слово» до «Громади» // Вибрані твори. – Т. 1 (єдиний виданий). – Прага, 1937. – С. 120.

7. Феденко П.М. Драгоманов і П’єр Жозеф Прудон / / Драгоманівський збірник / Вид. В. Сімович. – Прага, 1932. – C. 271-280.

8. Драгоманов М.П. Історична Польща і великоросійська демократія / / Собраніе политическихъ сочиненій. T. 1. стр. 124.

9. Драгоманов М. П. До біографіі А. І. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. – Т. 2. – С. 435.

10. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну. – Відень, 1915. – С. 38.

Яговка М.
Професійна правосвідомість юриста в контексті правового ідеалізму

Проблема побудови правової держави та розвиненого громадянського суспільства безпосередньо пов’язана з розвитком правової свідомості та правової культури. Глибокі демократичні перетворення, формування засад ринкової економіки, утвердження й забезпечення прав і свобод людини, які визнаються найвищою соціальною цінністю, неможливі без належного рівня правового розвитку країни, який визначається рівнем дієвості права. Право діє настільки, наскільки його здійснюють, у зв’язку з чим великого значення набуває ефективна діяльність правових інститутів, важливою передумовою якої виступає розвинена професійна правосвідомість. На думку Мухіна В.В., професійна правосвідомість – це цілісний, системний, практично спрямований, нормативно детермінований спосіб пізнання правової дійсності й активного впливу на неї, що забезпечує функціонування й розвиток правопорядку, суб’єктом якого виступають особи, які мають спеціальну юридичну освіту і професійно займаються юридичною практикою [1, с. 3].

Аналізуючи поняття «професійної правосвідомості» в контексті правового ідеалізму, треба враховувати мо­раль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей вплив самостійний, незалежний від права. Оскільки, право і мораль - важливі елементи людської культури, то вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взаємодія зумовлена об'єктивно, ос­кільки походження і реальне буття права та моралі визначаються суспільними відносинами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними ка­тегоріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й чес­ті, добра й людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі по­ведінки для членів суспільства. Дія права забезпечується відповід­ними інститутами, покликаними реалізувати його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповід­них інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідо­вані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як по­чуття страху, так і глибока повага до права. Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випадку раніше прийняті закони впливають на національний дух права [2, с. 207-208].

Мораль і моральна основа права безпосередньо позначається на правосвідомості юриста. Об’єктом діяльності працівників юридичної професії є людські стосунки, люди, з їх найважливішими інтересами, потребами, проблемами, правами і обов’язками. Нерідко така діяльність пов’язана з вторгнення у особисте життя людей, а то й з обмеженням їх прав, прийняттям рішень, які впливають на подальшу долю людини. Працівники, які виконують державні обов’язки як представники влади, вирішуючи долі інших людей, повинні мати підвищене почуття обов’язку, розвинене почуття відповідальності за свої рішення, дії, вчинки. Без високого почуття відповідальності за доручену справу, без глибокого усвідомлення обов’язку правоохоронець не може розраховувати на ефективність своєї праці. Моральні якості працівника юридичної професії є важливою частиною його професійної культури.

Усі вимоги моралі певного історичного суспільства повністю поширюються на юристів без будь-яких винятків. Ці вимоги визначають їх поведінку як у сфері службової діяльності, так і в позаслужбовому повсякден­ному житті. Будь-які їх дії мають відповідати закону, його суті, а тому й моральним цінностям, на яких базується закон. Перекручення закону, відхід від нього, неадекват­не його тлумачення й застосування є аморальним за своєю суттю. Аморальним є не лише свідоме порушення закону, а й неправильні, протизаконні дії і рішення, обумовлені поверховими знаннями, некомпетентністю, неорганізо­ваністю, відсутністю поваги до права, внутрішньою не­дисциплінованістю чи неохайністю.

Для професії юриста вимоги моралі ма­ють особливий сенс, оскільки істинні законність і право­порядок у суспільстві встановлюються там, де правоохо­ронці спираються на принципи гуманізму, справедли­вості, чесності. Кожен юрист повинен усвідомити, що чим швидше піде у минуле широко поширений на побутовому рівні, перекручений погляд, що корисний і хороший той юрист, який вміє «грамотно» обходити за­кон, а не той, хто допомагає правильно його дотримува­тись і тлумачити, тим краще буде і для кожної окремої людини, і для суспільства в цілому [3, с. 19; 21; 27].

Результати правознавчої, юридичної діяльності у будь-якій сфері залежать не лише від інтелектуальних якостей і професійних вмінь юриста, але і від його «етич­ного потенціалу», від усвідомлення обов'язку і відпові­дальності, від соціально значущих почуттів і потреб. Розвинуте етичне мислення, багатство і відрефлектованість почуттів, самоповага і повага до інших, доброзич­ливість, відповідальність та інші складові внутрішньої культури, знання і дотримання етикету в загальному виг­ляді характеризують моральну зрілість юриста, свідчать про високий рівень особистісного прояву моральної культури.

Практика показує, що юристи, характерними рисами яких є ввічливість, вміння вислуховувати, повага до лю­дей, увага до їх індивідуальних особливостей, користують­ся великим авторитетом. Недбале ставлення до справи, до долі людей неприпустимі і засуджуються громадською думкою. Юристу, як і будь-якій посадовій особі, необхідно вміти приховувати власні переживання, гасити дратівливість і керуватись у стосунках з людьми не тимчасовим настроєм, а почуттями доброзичливості, такту, взаєморозуміння, обов'язку. Слід бути уважним до людини, підходити до неї з оптимістичною гіпотезою, навіть з деяким ризиком по­милитися, тобто бачити у будь-якій людині позитивне.

Характеристикою високої моральної культури юрис­та є єдність слова і діла, що передбачає єдність мислення і вчинку, знання і почуття, особисту чесність і високу принциповість. Чим вище моральна культура юриста, тим ефективніше він виконує службові обов’язки, тим відповідальніше ставиться до процесу і результатів своєї професійної діяльності. Притаманність свідомості юриста правового ідеалізму є показником високого рівня правової культури та професійної правосвідомості, що безпосередньо впливає на юридичну практику, оскільки на юристів покладається головна робота у законотворчості та застосуванні права. В цілому правовий ідеалізм відображає форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві.

Джерела:

1. Мухін В.В. Професійна правосвідомість: поняття, особливості, функції: Автореф. дис. …к.ю.н.: 12.00.01 / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2007. – 20 с.

2. Сливка С.С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний аспект). – Львів: Світ, 2000. – 336 с.

3. Лозовой В.О., Петришин О.В. Професійна етика юриста. - Х.: Право, 2004. – 176 с.

Довідка про учасників конференції

  1. Андрушко Ярина Степанівна, магістрант факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0973285884.

«Вплив корпоративної культури на функціонування підприємства»

  1. Апанчук Наталія Вікторівна, курсант Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0968190135. E-mail: Apanchuk­_n@

«Основні передумови виникнення та розвитку рейдерства в Україні»

  1. Балаш Л.Я., канд. екон. наук, Львівський національний аграрний університет.

«Формування обслуговуючої інфраструктури приватних підприємств»

  1. Баран Ігор Володимирович, ст. викладач кафедри українознавства Львівського Національного Аграрного Університету. Тел: 0974814848. E-mail: sheff1981@

«Українські землі в контексті міжнародної геополітики напередодні Першої Світової війни»

  1. Баран Лілія Олександрівна, аспірантка кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка. Тел.: 0677880084. E-mail: Lilbar@

«Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка»

  1. Баранюк Назарій Ігорович, магістрант факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Попередження та профілактика виникнення емоційного вигорання у працівників різних професій»

  1. Бегень О.Р. інженер Інституту регіональних досліджень НАН України.

«Історичні та етнокультурні аспекти освоєння гірських територій Львівської області»

  1. Борисенко Оксана, науковий кореспондент інституту психології ім.Г.С.Костюка АПН України. Тел.: 0974618384. Email: syanyab@meta.ua

«Поява дитини з особливими потребами у звичайній сім’ї»

  1. Босіока В. П., студент економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0961337790.

«Аграрний сектор України : проблеми реформування і фінансування»

  1. Буник Микола Зиновійович, доц. кафедри політ. наук і філософії ЛРІДУ НАДУ при Президентові України; канд. політ. наук, м.т. 0979472195.

«З повідомленням»

  1. Вермінська Олена Мирославівна, асистент кафедри фінансів Навчально-наукового інституту підприємництва та перспективних технологій НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0980847361. E-mail: akavasi@

«Інноваційний розвиток Львівської області та шляхи його підтримки»

  1. Вознюк А. О., асистент кафедри фінансів та кредиту Львівського національного аграрного університету. Тел.: 09786404. E-mail: voznjuk-andriy@ukr.ne

«Перспективи розвитку суб’єктів малого підприємництва на Львівщині»

  1. Войтович П.М., студент економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0975254649.

«Економіка України під впливом світової фінансової кризи»

  1. Гаврилюк В.В. курсант факультету з підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0967412830. E-mail: Vasyl_havrylyuk@

«Застосування приводу до неповнолітніх у кримінальному процесі»

  1. Гапій Ірина Богданівна, викладач кафедри менеджменту Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0972487405. E-mail: ldumvc@

«Вдосконалення системи регулювання розвитку і функціонування

неорганізованого сектору торгівлі»

  1. Гетманчук Надія Святославівна, студентка спеціальності «Менеджмент організацій» Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Управління заснуванням індивідуального підприємства»

  1. Гикава Тетяна Анатоліївна, студентка Львівського національного аграрного університету.

«Лізинг як форма інвестування підприємництва»

  1. Гнатишин Ірина, аспірант, викладач Львівського науково-практичного центру ПТО НАПН України. Тел.: 0677733175. E-mail: hnatyshyn-p@

«Гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти як необхідний чинник формування національних цінностей держави»

  1. Гнатюк Олена Миколаївна, курсант Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Насильство в сім’ї: стан проблеми та пошук шляхів її вирішення»

  1. Гривул Тарас Теодорович, асистент Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. C. З. Гжицького, кандидат історичних наук. Тел.: 0979954460. E-mail: gryvul@.

«Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії»

  1. Грубінка І.І., асистент кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету, здобувач. Тел.: 0956967477. E-mail: igor_grubinko@

«Окремі аспекти ролі кредиту в економіці держави і регіону»

  1. Гутюк Тарас Сергійович, курсант Львівського державного університету внутрішніх. Тел.: 0961357996. E-mail: Taras2401@

«Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України»

  1. Данилевич Наталія Михайлівна, асистент кафедри соціології економічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Тел.: 0638083699. Е-mail: ndanylevych@

«Взаємовплив на управління соціоекологічними процесами державних та громадських секторів»

  1. Дзюбіна Катерина Олегівна, асистент кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0637862412. E-mail: katedzyubina@

«Управління зворотними матеріальними потоками підприємства: екологічний аспект»

  1. Дубневич Юрій Володимирович, асистент кафедри менеджменту організації ім. проф. Є. Храпливого. Тел.: 0636044344. E-mail: Dybar2007@

«Державна підтримка підприємницької діяльності»

  1. Дубняк Максиміліан Олександрович, викладач кафедри менеджменту Львівського державного університету внутрішніх справ, здобувач кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка. Тел.: (032)2975662; 0679900307.

«Толерантність як засадничий принцип діяльності національно-культурних товариств»;

«Інформаційно-маркетингові складові економічного інвестування»

  1. Єзгор Людмила Олександрівна, аспірант кафедри фінансів, грошового обігу і кредиту економічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Тел.: 380673604408.

«Стан розвитку та особливості підтримки малого підприємництва у Львівській області»

  1. Жаловага Інна Юріївна, студент Львівського національного аграрного Університету. Тел.: 0976643630. E-mail: finance_ldau@; maorel@

«Вдосконалення пенсійного забезпечення в Україні»

  1. Жигайло Наталія Ігорівна, доктор психол. наук, доцент кафедри менеджменту економічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка.

«Психологія духовного становлення молодих вчених»

  1. Жовтанецька Ярина Всеволодівна, студентка НУ «Львівська політехніка», E-mail: kopylyuk@.

«Інноваційна діяльність в регіоні: управлінський аспект»

  1. Жук Ірина Зеновіївна, асистент кафедри туризму географічного факультету, аспірант економічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Тел.: 0688425087. E-mail: kaftour.Iryna@

«Формування та реалізація туристичної політики держави»

  1. Захарчук Євгеній Володимирович, науковий співробітник Західного наукового центру НАН України і МОНМС України (м. Львів). E-mail: yevgeniy.zakhar@

«Інноваційна діяльність в регіоні: управлінський аспект»

  1. Захарчук Ярина Євгеніївна, студентка Національного університету «Юридична академія імені Ярослава Мудрого» (м. Харків). E-mail: yaryna.lvivua@

«Інноваційна діяльність в регіоні: управлінський аспект»

  1. Іванців Святослав Михайлович, курсант Факультету кримінальної міліції Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0967404801; 0973443448. E-mail: shid_galja@

«Визначення поняття розбещення неповнолітніх»

  1. Івашків Вікторія Олександрівна, ст. викладач кафедри міжнародної економіки Навчально-наукового інституту підприємництва та перспективних технологій НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0502989905. Е-mail mekafedra@

«Концептуальні засади сучасного соціального розвитку: сутність, макроекономічні передумови, цілі та завдання»

  1. Карівець Ігор Володимирович, доц. кафедри філософії НУ «Львівська політехніка», к. філос. н., м.т. 0685015192. E-mail: sacre@

«З повідомленням»

  1. Качанівська Юлія Ігорівна, студентка економічного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0939954390. E-mail: kachanivskajulia@

«Вдосконалення системи регулювання розвитку і функціонування

неорганізованого сектору торгівлі»

  1. Кіт Вілена, HR-менеджер (Україна-Швеція). E-mai: vilenak@

«Застосуваня досвіду інноваційного підходу у кадровій політиці по підбору персоналу в українських компаніях»

  1. Кічурчак Маріанна Василівна, доцент кафедри економіки України економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат економічних наук. Тел.: 0677873704. E-mai: Marianna_Kichurchak@

«Роль культури в реалізації моделі гуманітарного розвитку в економіці України»

  1. Криворучко Юрій Зеновійович, народний депутат України ІІІ та IV скликань, канд. філософських наук.

«З повідомленням»

  1. Коваль Ігор Мирославович, студент юридичного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0984083926.

«Демократія як передумова правової держави»

  1. Ковтик Олеся Михайлівна, студентка економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0976468229. E-mail: kovtykolesia@

Експансія російського капіталу у банківську систему України

  1. Кожушко-Лозинська Ірина Іванівна, бібліограф загальної бібліотеки Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0974924621.

«З повідомленням»

  1. Колодій А.В., ст. викладач кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету, канд. екон. наук. Тел.: 0507893410. E-mail: a_kolodij@

«Перспективи запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування»

  1. Копитко А.Д., канд. істор. наук, доценти кафедри філософії і політології Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0972228314.

«Цивілізаційні виклики і проблеми хліборобства в Україні»

  1. Корній Наталія Сергіївна, студентка ІІ курсу біологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка ім. І. Франка. Тел.: 0978910114. E-mail: aliakorniy@

«Особливості корекційно-розвивального навчання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі»

  1. Корпало Р.Я., студент економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0965606102. E-mail: ronik89@e-mail.ua

«Реформування пенсійної системи України: досвід Польщі»

  1. Костевко Віталій, аспірант кафедри менеджменту організацій НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0677231223. E-mail: kostevko@

«Технологічний розвиток виробничого підприємства як визначальний напрям інноваційної діяльності»

  1. Кошулинська Христина, студентка Українського католицького університету (Історія) та Львівського національного університету ім. Івана Франка (українська філологія). Тел.: 0978429452. E-mail: eretja@

«Соціальні мережі як джерело політичної агітації»

  1. Кукарцев Олег Вікторович, асистент кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка», канд. політ. наук. Тел.: 0675877725. E-mail: kuka-oleg@

makbobchyk82@

«Концепт «імперія» у суспільних науках»

  1. Кучма Леся Олексіївна, доцент кафедри політології НУ «Львівська політехніка», кандидат політичних наук. Тел.: 0972253145. Е-mail – lesua3@

«Особливості застосування знання у процесі політичного маніпулювання»

  1. Лазарович Надія Василівна, доцент кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філософських наук. Тел.: 0970444387. E-mail: nadiunia@

«Антропологічні виміри розвитку техногенної цивілізації: західноєвропейський та український контекст»

  1. Лащівський Володимир Ігорович, студент юридичного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0984155753. E-mail: lashivskuy@

«Напрямки удосконалення правового регулювання адміністративної діяльності органів внутрішніх справ»

  1. Лозинська Ярослава Михайлівна, завідувач відділом Львівської обласної медичної бібліотеки. Тел.: 0972602144. E-mail: yaroslava0@meta.ua

«Михайло Драгоманов – великий український теоретик: до 170-річчя з дня народження»

  1. Лозинський Олег Михайлович, ст. викл. кафедри психології управління Львівського державного університету внутрішніх справ, керівник ГО «Львівський аналітичний дім». Тел.: 0979472013. E-mail: olg-ar@

«Світоглядно-психологічні аспекти корупційних тенденцій у суспільстві»

  1. Лосик Ореста, доцент кафедри філософії Львівського національного університету ім. Івана Франка. Тел.: 0636828778.

«Діалог пам'ятей як етично-філософська проблема»

  1. Магура Богдан Олексійович, старший викладач кафедри лісопромислового виробництва та лісових доріг Національного лісотехнічного Університету України, заступник голови Ради молодих вчених НЛТУ України, кандидат технічних наук. Тел.: 0676641918. E-mail: magbogdan@

«Освіта – запорука незалежності держави»

  1. Магура Неоніла Леонтіївна, доцент, Національний університет біоресурсів і природокористування, ВСП “Бережанський агротехнічний інститут”, кандидат педагогічних наук.

«Освіта – запорука незалежності держави»

  1. Майба Ольга Григорівна, студентка економічного факультету (спеціальність «Фінанси і кредит») Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0968421150. E-mail: Maibaolja30@

«Єдиний соціальний внесок та шляхи його покращення»

  1. Максимів Богдан Мар’янович, доцент кафедри менеджменту Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат економічних наук, доцент. Тел.: 0979217177. E-mail: makbobchyk82@

«Роль стратегічних ризиків у процесі впровадження інноваційних стратегій на підприємствах»

  1. Мандзяк Віктор Петрович, доцент кафедри гуманітарної підготовки Навчально-наукового інституту підприємництва та перспективних технологій НУ «Львівська політехніка», кандидат історичних наук. Тел.: 0679918894. E-mail: vitman2006@

«Споживча кооперація як механізм соціальної згуртованості українців»

  1. Марчук Марта Олегівна, Львівський державний університет внутрішніх справ. Тел.: 0977114860. E-mail:

«Правове виховання молоді як учасників субкультурних об’єднань»

  1. Мельник Юрій Вікторович, студент Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0968603017. E-mail: Lilianaolia@

«Зовнішньоекономічна діяльність Львівської області»

  1. Михалюк Ліліана Миколаївна, аспірант, Львівський національний аграрний університет. Тел.: 0968603017. E-mail: Lilianaolia@

«Особливості державного регулювання у формуванні пропозиції зерна»

  1. Михалюк Н.І. канд.. екон. наук, Львівський національний аграрний університет. Тел.: 0968603017. E-mail: Lilianaolia@

«Формування обслуговуючої інфраструктури приватних підприємств»

  1. Музика Т.П.,асистент кафедри маркетингу, здобувач Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького. Тел.: 0977829305. E-mаil: MyzukaTaras@

«Інтеграційні процеси агропідприємницької діяльності України в контексті економічної безпеки»

  1. Назаркевич Ігор Богданович, доцент економічного факультету Львівського національного університету ім. І.Франка, канд. екон. наук. Тел.: 0676095039. E-mail: nazarkevich@

«Аксіологічні засади процесів модернізації промисловості регіонів»

  1. Надич Марія Мирославівна, курсант Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Право як соціальна система вирішення проблеми евтаназії»

  1. Наконечний Р.А., канд. філософ. наук, завідувач кафедри філософії і політології Львівського національного аграрного університету.

«Цивілізаційні виклики і проблеми хліборобства в Україні»

  1. Неурова Алла, магістрант факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Об’єднання підприємців як шлях підтримки підприємницької діяльності»

  1. Остапенко Юлія Володимирівна, магістр психології, викладач Педагогічного коледжу ЛНУ ім. І.Франка. Тел.: 0676726877. E-mail: ostapenko25@

«Маскулінізація жінки в сучасному світі: до постановки питання»

  1. Отупор Іван Васильович, курсант факультету підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0966853965. E-mail: IvanPlinre@

«Роль кримінально-процесуального доказування»

  1. Охримович Мар’яна Михайлівна, курсант факультету економічної безпеки Львівського державного університету внутрішніх справ, молодший сержант міліції. Тел.: 0989459577; 0637797948. E-mail:

«Способи боротьби з легалізацією (відмиванням) коштів, здобутих злочинним шляхом»

  1. Пашуля Галина Ярославівна, науковий співробітник ВОНР, ад’юнкт кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел:. 0675839830. E-mail: gala@

«Вплив глобалізації на державну політику»

  1. Петрович Зоряна Зенонівна, науковий співробітник ВОНР ЛьвДУВС, здобувач кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0973802208. E-mail: anyaroz@

«Правовий звичай як форма вираження права в сучасному суспільстві»

  1. Побігушка Уляна Володимирівна, студентка економічного факультету Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0673206007.

«Проблеми та перспективи розвитку галузі страхування в Україні»

  1. Порва Ольга Анатоліївна, студентка Львівського національного аграрного університету.

«Розвиток факторингу в Україні»

  1. Проценко Ю.С. Студент Львівського національного аграрного університету. E-mail: branch.14@ck.oranta.ua

«Створення мережі інвестиційних фондів для реалізації інноваційних розробок»

  1. Процович Г.М., магістр факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Дослідження мотивації досягнення успіху студентів-правників у навчальній діяльності»

  1. Радчук Лілія Василівна, курсант факультету з підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Значення постанов пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах»

  1. Рубай Оксана Володимирівна, канд. екон. наук, доцент кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету. Е-mail: o_rubaj@

«Факторинг – ефективний інструмент управління дебіторською заборгованістю»

  1. Руденко Олег Васильович, доц. кафедри графіки та дизайну друкованої продукції Львівської Академії Друкарства, канд. мистецтвознавства, т.д. 0322384526; т.м. 0685017032. E-mail:

«З повідомленням»

  1. Русина Наталія Степанівна, асистент кафедри міжнародної економіки Навчально-наукового Інституту підприємництва та перспективних технологій НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0678582345. E-mail: rusyna.nata@

«Проблеми та перспективи розвитку малих підприємств туристичної індустрії Львова»

  1. Садура О.Б. к.е.н., в.о. доцента кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0662028818.

«Реформування пенсійної системи України із врахуванням досвіду зарубіжних країн»

  1. Саніна О.Р., доцент НУ «Львівська політехніка».

«Аксіологічні засади процесів модернізації промисловості регіонів»

  1. Сватюк Оксана Робертівна, к.е.н. доцент кафедри менеджменту Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: (032)2760759; 0974492330.

«Управління заснуванням індивідуального підприємства»

  1. Сікорська Леся Борисівна, доцент кафедри теорії та методики практичної психології Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат психологічних наук. Тел.: 0672701389. E-mail: lesya-sb@

«Тривожність працівника міліції, як внутрішній бар’єр конструктивних міжособистісних взаємин»

  1. Сірко Роксолана Іванівна, доцент кафедри практичної психології та педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, кандидат психологічних наук. Тел.: (032)2331280. E-mail: kppip_bgd@meta.ua

«До питання агресивної поведінки курсантів вищих навчальних закладів системи МНС»

  1. Скорик О.В., НУ «Львівська політехніка».

«Кластеризація як інструмент сталого розвитку сільських територій»

  1. Слобода Ольга Михайлівна, курсант факультету з підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі»

  1. Слободяник Володимир Іванович, заступник начальника кафедри практичної психології та педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, кандидат психологічних наук. Тел.: (032)2331280; 0678034703. E-mail: kppip_bgd@meta.ua

«До питання агресивної поведінки курсантів вищих навчальних закладів системи МНС»

  1. Смук Марія Миколаївна, магістрант факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0672512349.

«Тривожність працівника міліції, як внутрішній бар’єр конструктивних міжособистісних взаємин»

  1. Соломонко Дмитро Олександрович, асистент Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Ґжицького. Тел.: 0505923622.

«Перспективи інноваційно-інвестиційнго розвитку підприємств молокопродуктового підкомплексу регіону»

  1. Сорба Олександр Михайлович, кандидат політичних наук, доцент кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка.

«Толерантність як засадничий принцип діяльності національно-культурних товариств»

  1. Студент Марія Михайлівна, курсант факультету економічної безпеки Львівського державного університету внутрішніх справ

«Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві»

  1. Східницька Галина Володимирівна, старший викладач кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0967404801. E-mail: shid_galja@

«Деякі особливості, які впливають на формування ціни сільськогосподарської продукції»

  1. Твердак Людмила Василівна, студентка Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0975629462. E-mail:

«Підтримка підприємницької діяльності Львівщини»

  1. Тимик Христина, студентка Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. Тел.: 0970552747. E-mail:

«Шляхи покращення інноваційної діяльності на Львівщині»

  1. Тишкун Юрій Ярославович, асистент кафедри політології НУ «Львівська політехніка», кандидат політичних наук. Тел.: 0679741037. Е-mail: jurko.tyshkun@

«Реалізація бюрократією внутрішньої державної політики як засіб подолання гуманітарних викликів»

  1. Томашевський Юрій Михайлович, асистент кафедри фінансів і кредиту Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0634372620.

«Проблемні питання подальшого розвитку агрострахування в Україні»

  1. Хруцький Андрій Леонідович, професор філософії. Чикаго, США. Сайт:

«Михайло Драгоманов – великий український теоретик: до 170-річчя з дня народження»

  1. Цюра Ірина Орестівна, аспірант Львівського національного аграрного університету. Тел.: 0968603017. E-mail: Lilianaolia@

«Наукові основи економічної ефективності виробництва картоплі»

  1. Чайковська О.В. магістр факультету психології Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Дослідження мотивації досягнення успіху студентів-правників у навчальній діяльності»

  1. Чучмарьова Сніжана Юріївна, ст. викладач кафедри загальноекономічної підготовки та маркетингу Навчально-наукового Інституту підприємництва та перспективних технологій НУ «Львівська політехніка». Тел.: 0674195393. E-mail: chuchmareva@

«Чинники успіху та причини невдач нових товарів на ринку»

  1. Шолудько Ірина Петрівна, студентка економічного факультету Львівського національного аграрного університету, спеціальність «Менеджмент». Тел.: 0677334350. E-mail: o.sholudko@

«Зміцнення фінансового потенціалу АПК з врахуванням механізму кластеризації»

  1. Яговка М.І., здобувач кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ. Тел.: 0965423159. E-mail: pruimalna@zem.lviv.ua

«Професійна правосвідомість юриста в контексті правового ідеалізму»

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

ФОРУМ МОЛОДИХ

НАУКОВЦІВ ЛЬВІВЩИНИ

Збірник тез конференції

22 травня 2011 року

Частина 1.

Ідея Форуму, макет, комп’ютерна верстка

ГО «Львівський аналітичний дім».

тел.: 0979472013; E-mail: lviv-forum@

Підписано до друку 15.05.2011 р. Формат 60х84/16.

Папір друк. Друк на ксероксі. Гарнітура Palatino Linotype.

Ум. друк. арк. 8,3. Тираж 100.

Видавець: ТзОВ «Тріада плюс»

79016, м. Львів, вул. Митр. Ангеловича, 28,

тел.: (032)2431749. Е-mail: office@triadaplus.lviv.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції ДК №2712 від 07.12.2006 р.

Віддруковано ПП «Марусич М.М.»

Свідоцтво про державну реєстрацію №1252 від 30.12.1996 р.

Львівська обл., Пустомитівський р-н, с. Зубра,

вул. Сагайдачного, 17

(м. Львів, пл. Я. Осмомисла, 5, тел.: (032) 261-51-31).

Е-mail: interprint-m@

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (1)

    Документ
    Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах.

Другие похожие документы..