Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Правило №1: для того чтобы правильно написать, безударный гласный в корне слова, нужно подобрать к этому слову такое проверочное слово, чтобы безударн...полностью>>
'Документ'
выполняемым на особо опасных, технически сложных объектах капитального строительства, которые оказывают влияние на безопасность указанных объектов ка...полностью>>
'Закон'
1.1. Методические указания по государственной кадастровой оценке земель населенных пунктов (далее – Методические указания) разработаны в соответствии...полностью>>
'Документ'
Психологічне дослідження індивідуальних особливостей дітей що мають ознаки дезадаптації за допомогою проективних методик: «Кінетичний малюнок родини»,...полностью>>

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Відповідно до нової програми, корекційно-розвиваюче навчання здійснюється за такими основними напрямками: індивідуальне здоров’я та необхідність його збереження; соціальна адаптація; особливості фізичного виховання та розвитку; розвиток пізнавальної сфери особистості (сенсорне виховання, формування мислення, знайомство з навколишнім світом, розвиток мови); формування здатності до самостійної діяльності; естетичний розвиток (образотворче мистецтво, музика, основи конструювання). [1] Навчальна програма включає такі напрями діяльності: «природа», «культура», «люди» та «я сам» і передбачає фізичний, соціально-моральний, емоційно-ціннісний, пізнавальний, мовленнєвий, художньо-естетичний та креативний розвиток дошкільняти. [2]

Під час спостереження за дітьми зауважено наступні факти: рівень розвитку естетичних здібностей значно варіює; частина дітей не вміє правильно тримати аркуш паперу, користуватися ручкою, олівцем тощо; виникають труднощі із правильним розташуванням зображення на аркуші; частина дітей не може рисувати предмету по контуру та словесній інструкції; не розрізняють багатьох кольорів; частково не усвідомлюють функціонального призначення тих чи інших об’єктів; активно і привітно реагують на прихід незнайомих людей, намагаються вступити у вербальні чи невербальні контакти; мають навички самостійної роботи (одягання, санітарно-гігієнічних процедур, збирання іграшок); володіють значною допитливістю; слухняні, швидко виконують інструкції вихователя, виявляють повагу до старших; допомагають один одному у виконанні навчальних та побутових завдань; мають можливість контактувати із здоровими дітьми з інших груп на прогулянках та під час деяких активностей; здатні до самоідентифікації та ідентифікації інших членів групи, усвідомлюють свій вік, стать тощо; характеризуються такими самими емоційно-вольовими та почуттєвими проявами, як і здорові діти; у них яскраво розвинені почуття дружби, симпатії, поваги, обов’язку тощо; у більшості є певна система уподобань та захоплень, більш-менш розвинене мислення; вони здатні до більшості видів ігрової та пізнавальної діяльності під керівництвом вихователя.

Аналіз навчально-виховних програм підтверджує, що корекційна робота з дітьми з розумовими порушеннями повинна охоплювати різні напрями їхнього розвитку, поступове навчання для досягнення дошкільниками успіхів. Спостереження за різними формами колективної діяльності в інклюзивній групі показує, що дошкільники, не маючи негативного соціального досвіду, можуть успішно взаємодіяти, не зважаючи на певні розумові порушення деяких дітей. Водночас діти з розумовими порушеннями виявляють значний інтерес до колективної діяльності й успішно набувають умінь соціальної взаємодії.

Отже, розумово відсталі діти потребують навчання та виховання на рівні із здоровими лише з однією відмінністю – спеціальним індивідуальним підходом та в певних умовах. Тому, можна сміливо стверджувати, що своєчасна корекційна робота є ключем до успішного та гармонійного розвитку особливих дітей.

Джерела:

1. Гаврилушкина О.П. Соколова Н.Д. Воспитание и обучение умственно отсталых дошкольников. Кн. для воспитателя. – М.: Просвещение, 1985. – 72 с.

2. Екжанова Е. А, Стребелева Е. А. Коррекционно-развивающее обучение и воспитание дошкольников с нарушением интеллекта Методические рекомендации М.: Просвещение, 2005. – 272 с.

3. Миронова С.П. Олігофренопедагогіка.: Навч. посіб. – Кам'янець-Подільський: Кам.-Под. держ. ун-т, редакц.-видавн. від 2008. — 204 с.

Кошулинська Христина.
Соціальні мережі як джерело політичної агітації

Поява і велика популярність соціальних мереж змінила і стратегії політичної агітації. Політики у всьому світі переходять на нові технології, щоб підвищити свою популярність і розширити коло розповсюдження агітаційних матеріалів. Звичайно ж, що рівень поширення агітації всюди різний. Він безпосередньо залежить від рівня розвитку країни.

Соціальні мережі також сприяють зменшенню так званої політично пасивної аудиторії. Нові засоби поширення інформації дають можливість людям брати безпосередню участь у політичному процесі. Зокрема через Інтернет голосування, чи різні „онлайн конференції” з політиками. Редактор нового журналу Stateman (2007) в нещодавній статті, сказав: "Хто б міг подумати рік тому, що лідер опозиції буде регулярно обговорювати питання держави і партії в Інтернет-форумах з виборцями, не кажучи вже про регулярні розміщення відеоконтенту ?

Соціальні мережі можна назвати не лише методом агітації, але й джерелом отримання політичної інформації. У 2007 році було підраховано, що 40% всіх користувачів соціальних мереж використовували Myspace і Facebook, щоб отримати політичну інформацію. Ще 20% використовували ці сайти , щоб дізнатися про політичні погляди своїх друзів.

Соціальні мережі також стають засобом розповсюдження онлайн новин про події під час політичних криз в країні. Про важливість і оперативність такої інформації говорить і недавній випадок у Білорусі після президентських виборів. У Мінську було відключено всі соціальні мережі, через які здійснювалася координація тих, хто протестував проти фальсифікації виборів Президента. Звідси зрозуміло, що соціальні мережі сьогодні досить сильно контролюють і впливають суспільство, це має свої плюси і мінуси для політичної діяльності. Саме тому так звана кіберактивність може стати способом розширити свої можливості і здобути хороший досвід для людей, що живуть у менш демократичних країнах всього світу. Схоже сталося у Молдові. Молодь, що буда незадоволена результатами виборів, де до влади прийшло майже 50% комуністів. Із закликами про фальсифікаці молодь використала Facebook і Twitter, щоб організувати масові акції протесту.

За різними результатами опитувань користувачів Facebook і Myspace дослідники виявили, що політична активність населення зросла майже втричі. Звичайно це можна співвіднести і з більшим поширенням швидкого та дешевого Інтернету у світі. Беззаперечно, що можливості в Інтернет просторі населення США значно більші, ніж мешканців Східної Европи. Візьмімо бодай той факт, що кілька штатів у США можуть користуватися таким подарунком Біла Гейтса, як безкоштовний швидкісний Інтернет. Тим не менше, це доводить, що сайти соціальних мереж слід вважати одним з найважливіших елементів політичної кампанії, а всі сьогоднішні політтехнології спрямовані на те, щоб «захопити» якомога більше Інтернет простору для своєї користі.

Джерела:

1. Claire Cain Miller. How Obama’s Internet Campaign Changed Politic//The New York Times. – 2008. – 7.11

2. Social networking meets politics -

3. Christopher Rhoads. Campaigns Try New Web Tactics In Battle to Tap Fresh Supporters// The Wall Street Journal – 2008. – 29.10

4. Weiwu Zhang, Thomas J. Johnson, Trent Seltzer, Shannon L. Bichard. The Revolution Will Be Networked: The Influence of Social Networking Sites on Political Attitudes and Behavior//Social Science Computer Review – 2010. 1.04

Кукарцев Олег.
Концепт «імперія» у суспільних науках

Незважаючи на недавній сплеск інтересу до «імперії», вона залишається найменш раціоналізованою й критично осмисленою категорією сучасних суспільних наук, особливо у порівнянні з такими термінами, як «держава» або «нація».

Поняття «імперії» дотепер залишається нечітко концептуалізованим, серед дослідників немає консенсусу щодо його визначення (М. Дюверже у вступній статті до виданої у 1980 р. колективній монографії «Поняття імперії» принципово заперечував проти жорстких дефініцій на сучасному рівні розуміння феномену, вважаючи, що вони лише звузять дослідницький горизонт й зроблять даний концепт непрацездатним). Головну методологічну складність становить неоднорідна, гібридна природа імперії. З одного боку, будь-яка імперія є політичною системою, яка активно діє у сфері міжнародних відносин, тобто всебічно утягнена у загальносвітові процеси. Проте з іншого боку, імперії внаслідок своєї автономної структурованості незмінно претендують на самодостатність, тяжіючи до замкненості та ізольованості. Остання обставина, утім, не скасовує притаманного імперіям прагнення до експансії, поширення свого правління на усе нові землі та народи.

Суттєва їх риса полягає також у тому, що будь-яка імперія принципово розімкнена у просторовому плані, інтенціонально безмежна, спрямована до збігу з ойкуменою. За словами С. Каспе, значні територіальні розміри й пов’язана із ними, хоча й опосередковано, безмежність – як правило, потенційна в плані реальної політики, але цілком актуальна як специфічна картина світу [3, c. 50]. Кордони імперій принципово відмінні від кордонів національних держав: оскільки імперії основуються на завоюваннях, їх рубежі є тимчасовими, вони не є природними у фізичному (географічному) або культурному сенсі, але є фронтирами – пограничними або контактними зонами.

Важливою сутнісною рисою імперії виявляється наявність у ній надпотужного – як в інституціональному, так й у ціннісному відношенні – макросоціального центру. Класичне визначення імперії, яке належить Ш. Айзенштадту, засноване саме на розробленому Е. Шилзом концепті центру: «Термін «імперія» зазвичай використовується для позначення політичної системи, яка охоплює великі, відносно сильно централізовані території, у яких центр, втілений як у постаті імператора, так й центральних політичних інститутах, утворював автономну одиницю. Далі, хоча імперії як правило ґрунтувалися на традиційній легітимації, вони часто використовували деякі ширші, потенційно універсальні політичні та культурні орієнтації, які виходили за межі того, що було властиве будь-якій із складових імперії частин» [2, с. 20].

Подібної методології дотримується інший авторитетний дослідник імперій О. Мотиль. Згідно його визначення, під імперією слід розуміти «ієрархічно організовану політичну систему, що має втулкоподібну будову – як колесо без обода, - в якій центральна еліта і влада домінують над периферійними елітами і спільнотами, діючи як посередники в їхніх важливих взаємодіях і спрямовуючи потоки ресурсів від периферії до центру і знову до периферії» [5, c. 19]. Таким чином, суть імперії, як припускається, полягає у постійному відтворенні моделі «домінуючий центр – підпорядкована периферія», причому згадані елементи імперської структури розташовуються у територіально різних регіонах. Відповідно, весь обмін ресурсами – грошима, товарами, інформацією, людьми – в імперіях відбувається виключно через центр, а не напряму між регіонами.

Особливий характер відносин, які зв’язують ядро й периферію, - вищезгадане «колесо без обода» - зовсім не вичерпують усі характеристики імперій. Їх суттєвою рисою є відсутність або обмеженість асиміляції населення щойно включених до складу держави територій, збереження ним своїх етнокультурних особливостей. Імперія відзначається етнокультурною та етнополітичною неоднорідністю імперського простору – та його складенням у відносно єдиний соціально-політичний організм шляхом створення особливого режиму взаємодії центральної та периферійних еліт й чітким відмежуванням уніфікованих зон соціальної комунікації від таких, де ця уніфікація недоцільна.

Однією з головних ознак імперії є присутність у механізмах легітимації й у політичній практиці універсалістських орієнтацій, аж до претензії на вселенський сенс власного буття й утвердження «космічного суверенітету». Імперський універсалізм постає як певна культурна за своїм змістом інтенція, й конкретний політичний смисл імперії обов’язково має глибинне культурне підґрунтя, хоча формалізована його експлікація є скоріше винятком. Неважко помітити, що спільним знаменником для усіх «критичних» ознак імперії є їхня локалізація на перетині сфер культури й політики. Таким чином, імперський характер політичних систем визначається не стільки характером політичних інститутів, скільки змістом внутрішньо неоднорідної політичної культури, яка у цих інститутах формується, через них виражається, й є первинною щодо інститутів [2, c. 29].

Для розуміння того, чим є імперія, вкрай важливе питання про її співвідношення з державними системами іншого типу, насамперед – з державою-нацією. Модель національної держави діаметрально протилежна імперській моделі, про що свідчить уся європейська історія. Європейська національна держава народжувалась як неімперія або навіть антиімперія. Вона вела з імперіями тривалу й запеклу боротьбу, у якій зрештою перемогла. Такі історичні події, як Вестфальський мир 1648 р. та Віденський конгрес 1814-1815 рр., засвідчили, що як основу для свого подальшого розвитку європейські держави обрали зовсім не-імперську систему територіальних суверенітетів. Як політико-територіальні структури імперія та держава-нація становлять собою «ідеальні типи», які протистоять один одному – перший з них заперечує, а другий втілює право націй на самовизначення [1, c. 41-42]. Можна погодитись з думкою Д. Лівена, що «імперія за визначенням є антиподом демократії, народного суверенітету та національного самовизначення» [4, c. 286].

В цілому, серед головних причин, які пояснюють труднощі вироблення єдиного визначення імперії, є їх широке розмаїття. З іншого боку, складність дослідження спричинена обмеженістю аналітичного інструментарію сучасного суспільствознавства. Існують принципові розбіжності у підходах, зумовлені передусім відмінностями методів індивідуалізуючих та методів генералізуючих. Історики, як прибічники першого методу, переважно вказують на принципову неможливість створення універсальної теорії або визначення імперії. Так, приміром, не завжди закономірності, виявлені при вивченні імперій домодерних, прийнятні для імперій модерних. Вказується на обмежену продуктивність пошуків об’єктивуючих маркерів «імперськості», чи то структура відносин центру-периферії, система імперського управління чи організація територій. Деякі дослідники пропонують відмовитись від фокусу на структуралістських, есенціалістських та функціоналістських визначеннях визначеннях імперії на користь динамічнішої моделі конструювання та маркування імперського досвіду [4, c. 383-418].

Джерела:

1. Бусыгина И. Sum ergo cogito. Политический мини-лексикон / Ирина Бусыгина, Андрей Захаров. – М.: Московская школа политических исследований, 2006. – 240 с.

2. Каспэ С. Империя и модернизация: Общая модель и российская специфика / Святослав Каспэ. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2001. – 256 с.

3. Каспэ С. Центры и иерархии: пространственные метафоры власти и западная политическая форма / Святослав Каспэ. – М.: Московская школа политических исследований, 2007. – 320 с.

4. Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма / Редакторы-составители Герасимов И., Могильнер М., Семенов А. – М.: Новое издательство, 2010. – 428 с. – (Новые границы).

5. Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / Олександр Мотиль. – К.: Критика, 2009. – 200 с.

Кучма Леся.
Особливості застосування знання у процесі політичного маніпулювання

Суб’єктом політичного маніпулювання є суб’єкт політичної діяльності, який здійснює маніпулювання (або особисто, або від імені особи, на користь якої воно здійснюється). Він, як правило, посідає панівне становище в житті даного суспільства (економічному, політичному, духовному, культурному), є носієм економічної та політичної влади, реалізує управлінські функції в суспільстві, володіє знаннями про основні рушії влади, здатний компетентно відповідати на ключові питання політики. Суб’єкт політичного маніпулювання використовує маніпулювання насамперед задля успішного досягнення своїх цілей (особистих чи вузькогрупових) і не може здійснювати свою діяльність не маючи певних знань узагалі та конкретних про того, ким маніпулюють.

Загалом слід завважити, що суб’єкт маніпулювання володіє якісно відмінними від об'єкта маніпулювання знаннями про суспільство в цілому та про об’єкт маніпулювання зокрема. Так, більшість представників правлячої політичної еліти зневажливо ставляться до мас, високо оцінюючи лише свою соціальну значимість. Працівники «індустрії свідомості» володіють лише частковими знаннями про процес маніпулювання. Вони знають прийоми маніпуляції і застосовують їх у такій пропорції, щоб, з одного боку, не втратити популярність в аудиторії глядачів, слухачів, а з іншого – «догодити» вимогам та очікуванням вищих прошарків культурно-ідеологічного бізнесу, інтересам своїх „босів”.

Найповніші та найвагоміші знання як про суспільство в цілому, так і про процес маніпулювання мають так звані суб’єкти управління маніпулюванням. Йдеться про знання щодо загальних закономірностей соціального розвитку, його головних тенденцій та перспектив, інтересів, основних очікувань, потреб, мотивів, цілей, ідеалів, цінностей, забобон масової свідомості та її очікувань, про знання основних принципів, концепцій, засобів, прийомів маніпулювання, узагальнений досвід маніпуляцій тощо.

Для успішного здійснення своєї діяльності суб’єкт управління маніпулюванням повинен знати й особливості перебігу безсвідомих процесів у об’єкта свого впливу. Це і закорінені глибоко в свідомості безсвідомі «проекти», звички соціального сприйняття, глибинні соціальні почуття, автоматичні стереотипи мислення та поведінки, приховані соціальні почуття та емоції, потреби та інтереси, які далеко не завжди усвідомлюються як окремими людьми, так і масовою свідомістю. Відомо, що саме на рівні масової свідомості виробляються та працюють більшість як цілеспрямовано створених маніпулятивних конструкцій, так і об’єктивно виникаючих маніпулятивних ефектів. Вчені зазначають, що масова свідомість характеризується як свідомим, так і несвідомим розумінням суспільно-політичної реальності. Маніпулювання масовою свідомістю визначають як спосіб реалізації влади, який використовує непряме стимулювання певного типу масової поведінки шляхом створення в масовій свідомості неадекватної дійсності картини світу [1].

Невизначеність політичних процесів, їх нерівномірність, ускладнення суспільного життя заважають людині створити сукупний образ суспільних подій та проблем. Таким чином, у людей формується безсвідоме ставлення до суспільно-політичної дійсності, що й використовують маніпулятори. Водночас, зростання рівня політико-правової культури, освіти, поінформованості є першим кроком до раціонального осмислення дійсності, і, отже, першою умовою подолання маніпулювання. Масова свідомість також характеризується догматичним та критичним відношенням до дійсності. Таким чином, маніпулятори намагаються обмежити критичне ставлення до дійсності і культивують догматичне. Особливу увагу вони приділяють стереотипам, авторитетам як критеріям істини. У масовій свідомості також існує поєднання традиційного та інноваційного, що дає широкі підстави для маніпулювання. Звернення до традицій, звичаїв, звичок сприяє збереженню міцності політичної влади. Значення в подібних випадках мають і політичні міфи як фундамент ілюзорної картини світу.

Важливими є також оперативно-ситуативні знання суб’єкта про результати своєї діяльності. Суб’єкт маніпулювання на основі соціологічних досліджень, інтерв’ю, опитувань, та даних інших каналів зворотного зв’язку аналізує ступінь ефективності певного маніпулятивного акту і на цій основі підбирає дієві стратегію, тактику та прийоми маніпулятивного впливу. Основні ж цілі маніпулятора визначаються його основними інтересами і полягають передусім у намаганні не просто приховати соціальну напругу, а й «заплутати» маніпульованого, не дати йому адекватно усвідомити свої інтереси та існуючі соціально-політичні відносини.

Особливого значення для суб’єкта маніпулятивного впливу мають рівні свідомості (психіки) об’єкта: раціонально-логічний, емоційно-афективний та підсвідомий, на кожному з яких використовують певні методи та засоби маніпулювання. Так, на раціонально-логічному рівні вплив здійснюється за допомогою маніпулювання інформацією - спотворення інформації, її приховування (повного чи часткового), маніпулювання інформаційним матеріалом (цифрами, статистичними даними, рейтингами політичних діячів, даними соціологічних опитувань, складенням самого соціологічного дослідження), нарешті, прямої софістики та маніпуляції з вербальними смисловими контекстами (спрощення, вульгаризація) – при усному маніпулюванні. Маніпулювання на емоційно-афективному рівні здійснюють за допомогою експлуатації емоцій та почуттів людини, як у вигляді безпосереднього звернення до деяких з них, передусім, емоцій страху, почуття любові, справедливості, гордості, так і за допомогою використання асоціативного ряду. Маніпулювання здійснюють і на підсвідомому рівні, тобто коли інформація сприймається, проте критично не усвідомлюється. Суб’єкт маніпулювання, використовуючи переваги впливу на кожному з цих рівнів, має змогу досягти бажаного результату при використанні мінімуму засобів.

Відомо, що мета маніпулювання полягає у приховуванні самого факту впливу суб’єкта маніпуляції на людську свідомість. Маніпулювання повинно створити в свідомості людини ілюзію, що вона самостійно приходить до рішень та дій, які насправді є результатом і продуктом маніпулювання. Тому сам факт маніпулювання повинен бути завуальованим, прихованим від маніпульованого, оскільки в іншому разі маніпулятивний вплив не матиме жодного ефекту. Отже, єкт маніпулювання використовує такі прийоми та технології, які б далисуб максимально бажаний для нього результат, водночас відомість їх для великої частини населення дає можливість сформувати дієву систему захисту від маніпулювання.

Джерела:

1. Политология: Учеб. пособ. для техн. ун-тов / [Под ред. М. А. Василика]. – 2-е изд. – СПб.: Бизнес-пресса. 1999. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://www. /db/ msg/25888

Лазарович Надія.
Антропологічні виміри розвитку техногенної цивілізації: західноєвропейський та український контекст

Стадіальний розвиток техногенної західноєвропейської цивілізації передбачає її градацію на доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну стадії розвитку, адже суспільства обміну, котрі постають за суспільствами виробництва, у свою чергу, починають змінювати суспільства комунікацій. Так, інформаційне суспільство – це «принципово новий етап розвитку сучасної цивілізації. Його основними ресурсами є інформація і знання, діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційно-інтелектуальних технологій та технологій зв’язку» [2, с.6]. Аналізуючи стадіальну концепцію розвитку західноєвропейської техногенної цивілізації, яка отримує своє висвітлення у світоглядних позиціях теоретиків-технократів, варто зазначити зміну акцентуацій суспільного розвитку індустріальної стадії техногенної цивілізації з її орієнтацією на системне виробництво, інструментальну раціональність, централізацію, стандартизацію та тотальний технологічний детермінізм. В інформаційному суспільстві знань і комунікацій ці соціальні чинники отримують нове змістове наповнення, яке виявляється у трактуванні інформаційної техніки нового покоління як такої, що сприяє появі конструктивно орієнтованої соціальної організації та створює відповідні умови духовного та морально-етичного вдосконалення людини. Зокрема С. Лем визначає інформаційні технології як «зумовлені станом знань і соціальною ефективністю способи досягнення цілей, поставлених суспільством» [1, с.12]. У контексті таких соціальних змін відбуваються трансформації уявлень про людину, які зумовлені зміною традиційно-усталеної та появою нової системи цінностей.

У разі переходу індустріальної стадії до інформаційної зі зміною соціально-культурних пріоритетів змінюється також провідна антропологема розуміння людської природи. Технізація та раціоналізація людського буття трансформує сутнісні виміри людської природи, що веде до втрати людиною загальногуманістичних морально-етичних принципів, духовних вимірів, нівелювання власної субстанційної сутності під впливом процесів глобалізації, поширення стандартів масової культури та цінностей споживання, універсалізації та стандартизації стилів мислення, моделей діяльності та соціальних ролей.

На індустріальній стадії стверджуються настрої технологічного детермінізму, техніка стає тим потужним соціальним чинником, який має невідворотний загрозливий вплив на природу людини (Р. Арон, Ж. Елюль, Г. Маркузе, Л. Мемфорд, К. Ясперс). У цьому контексті посилюються невідворотні процеси відчуження, простежується звернення до дефініцій «одномірності» людини, до трактування особи лише як «засобу» чи «функції», придатка до машини; на перше місце виходять такі визначення особи: «людина без властивостей», «homo technicus» («людина технічна»), «homo consumens» («людина споживаюча»), уречевлена людина («reified man»). Згадані теоретичні положення є своєрідним виявом занепокоєності західної цивілізації, наступом технократизму та дегуманізуючим впливом процесів технізації, які охопили всі сфери життєдіяльності суспільства і людини.

Відповідно, буттєва вкоріненість сучасної людини у інформаційно-технічні детермінанти цивілізаційного розвитку, без сумніву, сьогодні постає актуальною та злободенною проблемою. Слід зауважити, що соціокультурні виміри інформаційного суспільства також зумовлені виникненням особливого типу автономії особистості: людина може змінювати свої корпоративні зв’язки, не будучи до них жорстко прив’язаною; вона може і здатна дуже гнучко будувати відносини з іншими людьми, включатися у різні соціальні спільноти, а також і у різні культурні традиції. Цей прискорений цивілізаційний розвиток актуалізує проблему соціальної комунікації, адже світ, який постійно змінюється, обриває численні коріння минулого, заставляючи людину одночасно жити у різних традиціях, культурах, пристосовуватись до перманентно змінних соціокультурних та технічно зумовлених обставин. Відповідно, інформаційно-комунікативні технології, як стверджує Ф. Уебстер, підкреслюють індивідуалізований характер людської діяльності, а «зміни, що відбулися в мережевому суспільстві, означають: людині слід звикати до гнучкості і в тому, що вона робить сьогодні, і в тому, що вона збирається робити в майбутньому, якщо вона хоче вижити в «системній рухливості» інформаційного капіталізму….Якщо ви не в мережі, ви не можете повноцінно брати участь в житті мережевого суспільства» [3, с.139-140].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (1)

    Документ
    Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах.

Другие похожие документы..