Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Реферат'
Поступательный ход развития экономики любого государства, обеспечение условий расширенного воспроизводства решающим образом определяются научно обосн...полностью>>
'Документ'
На протяжении последних нескольких книг я описывал, как шестнадцатом-семнадцатом веках возникло современное мышление - ум-эго, - каждый раз добавляя ...полностью>>
'Документ'
Межкультурная коммуникация (МК) - в отличие от публичной, межличностной, групповой или профессиональной коммуникации не является одной из сфер коммун...полностью>>
'Документ'
Право, выполняя социальную функцию регулятора общественных отношений, имеет смысл и ценность для личности, общества и государства лишь тогда, когда о...полностью>>

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

II. На фазі сприймання професійної ситуації як стресової (такої, що викликає стурбованість) слід використовувати прийоми, котрі виступатимуть бар’єрами на шляху до стресу: 1) стратегія вибіркового сприймання; 2) сприйняття життя як свята; 3) використання гумору як буфера між стресовою ситуацією та людиною; 4) визначення типу поведінки в ситуації стресу, який притаманний для людини; 5) аналіз впевненості у собі та своїх рішеннях, оскільки це уможливлює успішний контроль за власним життям; 6) аналіз локусу контролю в управлінні стресом( локус контролю – це ступінь контролю, який дає можливість людині керувати подіями її життя; 7) застосування різних технік медитації та аутогенного тренування, а також фізичних вправ, які слід вибирати та використовувати із врахуванням індивідуально-психологічних особливостей.

Отже, можна зробити висновок, що ще не розроблена єдина стратегія профілактики емоційного вигорання, яка б об’єднувала погляди всіх науковців. Тому дана проблема потребує ще подальших експериментальних досліджень.

Джерела:

1. Бойко В.В. Энергия эмоций. – 2-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2004. – 474 с.

2. Водопьянова Н. Е., Старченкова Е. С. Синдром выгорания: диагностика и профилактика. 2-е изд.— СПб.: Питер, 2008. — 336 с.

3. Лаврова К., Левин А. Синдром выгорания: профилактика и управление. Пособие для сотрудников, работающих в программах снижения вреда. – Сеть снижения вреда Центральной и Восточной Европы (ССВЦВЕ). 2006. – 69 с.

4. Фирсова А.В., Павлова А.М. Изучение и профилактика эмоционального выгорания у педагогов// Психология сегодня : Материалы XI региональной научно-практической конференции студентов и аспирантов. – Екатеринбург, 2009. – 261 с.

5. Синдром «професійного вигорання» та професійна кар`єра працівників освітніх організацій: ґендерні аспекти / За наук. ред. С.Д. Максименка, Л.М. Карамушки, Т.В. Зайчикової. – К.: Міленіум, 2006. – 368 с.

Бегень О.
Історичні та етнокультурні аспекти освоєння гірських територій Львівської області

Гірські території Карпат поряд з передгірськими районами належать до давно заселених та освоєних територій. Ще ІІ−І тис. до н. е. слов’яни заселяли Карпати і Підкарпатський край. На початку нашої ери через карпатську гірську систему проходили торговельні шляхи з римської провінції Панонії до народів басейну Балтійського моря. У літописних документах знаходимо відомості про Галицькі землі і такі міста, як Старий Самбір, Стара Сіль, Дрогобич та ін. На жаль таких свідчень залишилося не багато, що не дає змоги надійно ідентифікувати час виникнення гірських поселень Львівської області.

На основі даних щодо адміністративно-територіального устрою, взятих з сайту ВРУ і “Вікіпедії” визначено час заснування більшості населених пунктів досліджуваної гірської території. Вдалося ідентифікувати час створення для 151 населених пунктів (75,1 % від загальної кількості гірських поселень). Використання ГІС-технологій дало змогу побудувати модель заселення гірських територій реґіону. У заселенні гірських територій Львівщини можна виділити три періоди: 1) давньоруський (до XV ст.); 2) феодальний (XV − початок ХІХ ст.); 3) сучасний (кінець XIX − до нашого часу). Протягом давньоруського періоду засновано 21 населених пунктів (14,0 % від їхньої кількості), феодального – 120 (79,7 %) й сучасного – лише 10 (6,3 %).

До XV ст. на території гірських районів Карпат існували окремі поселення, жителі яких вели пастуший напрям господарювання. Не слід забувати про те, що задовго до масового заселення гірських територій існували поселення давньоруської держави (Лопушанка, Спас, Тур’є та ін.). На початку ХV ст., ще до масового заселення Карпат, у Самбірському повіті налічували 96 сіл, у т. ч. й гірських. На цій території зустрічається цілий ряд гірських сіл, на які ще у часи Галицько-Волинського князівства покладено як торгівельні, так й оборонні функції. Варто лише згадати, літописну фортецю Тустань у с. Урич Сколівського району.

В XV − XVIII ст. інтенсивно проходило заселення у гірській частині Самбірської економії (теперішній Старосамбірський і Турківський райони) та на Сколівщині (нині Сколівський район). Ряд вчених, зокрема польський історик А. Стадніцький, пов’язує заселення у цей період із поширенням волоського права. Інакший погляд на питання заселення реґіону має історик Ю. Гошко. Він вважає, що головною причиною заселення гірських територій була масова втеча селян з поміщицьких маєтків на вільні землі внаслідок посилення феодальної експлуатації, захоплення шляхтою селянських наділів. Важливою причиною втечі служили постійні татарські набіги. Найвідповіднішим місцем, де втікачі могли знайти притулок, почувати себе вільніше, були карпатські гори, куди не досягали татарські орди. Власне на ХVI ст. припадає “пік” заснування гірських поселень. У цей період виникло фактично кожне друге село реґіону (74 поселення). Заселення території відбувалася здебільшого долинами основних водотоків (Дністер, Стрий й Опір) знизу вгору від передкарпатського передгір’я. Вибір місць для поселення, головно, залежав також від землеробсько-тваринницького укладу господарств бойків і лемків. Водночас, простежено тенденцію виділення зі старих бойківських сіл нових, що відобразилося в їхніх назвах.

Найстарішим містом в межах гірських територій Львівської області є Старий Самбір. Він заснований ще у 1199 р. Інші районні центри реґіону виникли дещо пізніше: Сколе – у 1297 р., а Турка – у 1431 р. Усі селища міського типу засновано ще до початку XVII ст. Загалом, формування основної частини сучасних поселень із населенням понад 1000 осіб завершилося у другій половині ХVI ст. Слабкий розвиток міст зумовлений феодальним укладом господарства й поганим розвитком транспортної інфраструктури.

Аналіз господарської діяльності населення реґіону свідчив про те, що масове заселення гірських територій мало землеробський, а не тваринницький напрям. Тваринництво в умовах Карпат служило допоміжною галуззю господарства та забезпечувало населення додатковими продуктами харчування, давало вовну, шкіру тощо. Це ще раз підтверджує, що процес заселення відбувався знизу вгору, а не згори вниз, як це мало б бути в разі тваринницького напряму господарства, долинами річок, а коли виходив на хребти – розпорошувався, поселенці обминали стрімкі урвища та вузькі днища долин, а також гірські хребти. Сприятливими місцями для заселення служили широкі терасовані долини Дністра й Стрия та міжгірські улоговини. Водночас, несприятливі геоморфологічні і мікрокліматичні умови не притягували у глибину гір, а відсутність великих полонин не давала змоги розгортати тваринництво.

Нині існують різні концепції етнічного походження гірського населення Львівської області. Окремі вчені заперечували автохтонність українського населення, оскільки вважали, що розселення відбувалося на підставі “волоського права”. Вони стверджували, що у процесі освоєння Східних Карпат провідну роль відіграли поляки і волохи. Ця концепція ігнорувала заселення гірських районів руським населенням ще у середньовіччі. Однак, інтенсивне заселення спричинене захопленням польською шляхтою передгірських земель, збільшенням феодальних повинностей й нападами татар. Отже, корінним населенням досліджуваного реґіону є українці, а не волохи.

До захоплення галицьких земель Польщею етнічний склад населення був однорідним і представлений головно українцями. Від часу польської колонізації у гірських районах оселяються поляки й євреї, а від часу захоплення Галичини Австро-Угорщиною – австрійські і німецькі колоністи. Отже, у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. у гірський районах Львівщини проживали чотири найбільші етнічні групи населення: українці, поляки, євреї і німці. Це свідчить про досить строкатий етнічний склад населення реґіону.

Внаслідок тривалого перебування під пануванням інших держав, соціальна структура українців відзначалася переважанням сільського населення (89,2 %). У містах українці були у меншості, дещо поступаючись за чисельністю польській та єврейській громадам. У реґіоні склалася цікава структура українського сільського населення, яка представлена двома групами – шляхетською і селянською. Така структура призводила до поділу населених пунктів за соціальною ознакою (наприклад, Корчин Шляхетський і Корчин Рустикальний). Розселення поляків та євреїв розпочалося у XIV−XVI ст. На їхні етнічні громади припадало відповідно 11,7 % і 10,5 % від усього населення реґіону. Переселення набуло масовості і підтримувалося владою. Польське й єврейське населення поселялися у містах і містечках, хоча практично у кожному селі проживало по декілька їхніх сімей. Більшість поляків були державними службовцями, підприємцями, землевласниками і робітниками. Євреї займалися дрібним підприємництвом, торгівлею і ремісництвом. Перші австрійські і німецькі поселенці з’явилися у реґіоні в першій половині ХІХ ст. Бідних колоністів приваблювали пільги, що надавалися австрійським урядом. Питома вага австрійців і німців у всьому населенні не перевищувала 0,9 %. На відміну від поляків та євреїв німці закладали власні поселення. Переселенці заснували 11 сільських населених пунктів, що часом утворювали компактні групи (наприклад, три поселення у східній частині Стрийсько-Сянської верховини). Саме у таких районах був відчутний вплив німців на традиційну культуру горян. Нині етнічних німців у реґіоні майже не залишилося.

Після завершенні Другої світової війни відбулися суттєві зміни етнічного складу гірських районів Львівщини. Масові депортація польського населення, рееміграція німецьких колоністів і геноцид проти євреїв, спричинили до того, що у другій половині ХХ ст. частка українського населення зросла від 76,6 до 97,9 %. Винищення й депортації цих етнічних груп призвели до зменшення кількість населення настільки, що вони перестали відігравати помітну роль в етнічному складі реґіону. Кількість польського населення, що уникло репатріації, продовжує зменшуватися. Найбільше поляків залишилося у Старосамбірському і Дрогобицькому районах. У післявоєнний період у гірських поселеннях появилися росіяни. Їхня кількість зростала дуже повільно. Згідно з Всеукраїнським переписом населення 2001 р., їхня частка досягла лише 0,9 %. Більшість росіян (97 %) проживає у міських населених пунктах. В останні роки чисельність російської етнічної групи поступово зменшується. Отже, сьогодні українці є домінуючою етнічною групою у всіх гірських районах Львівської області. При цьому можна спостерігати моноетнічний склад гірського населення, в якому, згідно з результатами останнього перепису (2001 р.), українці складали 98,3 %.

Борисенко Оксана.
Поява дитини з особливими потребами
у звичайній сім’ї

Поява дитини з особливими потребами у будь-якій сім’ї - надскладне випробування, при якому сім’я потребує об’єктивної інформації, соціальних ресурсів, підтримки рідних і друзів, кваліфікованої допомоги спеціалістів. Члени сім’ї, переборовши важкі переживання і емоційно прийнявши дитину з порушенням розвитку, вказують, що незважаючи на значні труднощі, в їх житті відбулися позитивні зміни: сім’я стала більш згуртованою, з’явилося більше взаємної любові і турботи, самі члени сім’ї особистісно змінилися, стали сильнішими.

В результаті перебування аутичної дитини в найбільш природному для неї середовищі (тобто в сім'ї) може привести до створення неприродних і украй обмежених умов життя для інших членів сім'ї. Більше того, особлива дитина може змінити самоідентичність сім'ї, понизити її здатність до заробляння засобів, звузити можливості дозвілля і соціалізації, вплинути на кар'єрні рішення. Щоб описати конкретно вплив дитини з порушеннями розвитку на кожного члена сім’ї, треба розглянути по черзі усі функції сім'ї. Крім того, необхідно відмітити, що успішно функціонуюча сім'я повинна мати гнучкість, відкритість до змін і хорошу опірність.

Cім’ї, що зіткнулися з невиліковною хворобою або порушеннями розвитку дитини, доводиться також переглянути свої погляди відносно того, хто і що може повпливати на хід подій. Важливо знати, чи сім’я вважає порушення в дитини своєю провиною, чиєюсь провиною чи звичайною випадковістю. Погляди сім’ї можуть вплинути на її реакцію на подію, пов’язані з порушеннями, на пошук допомоги і відношення до медичних і соціальних установ. Професіоналам слід цікавитися думкою сім’ї про те, що викликало порушення чи хворобу і що може вплинути на її перебіг. Покладена відповідальність на когось конкретно,почуття провини і сорому може негативно вплинути на спосіб сім’ї справитися з хронічною хворобою чи порушенням розвитку дитини.

Кожна сім’я має свій механізм вирішення проблеми. Різні стратегії вирішення проблеми можуть допомогти сім’ї змінити сприйняття ситуації. Як зразок потенційно дисфункційного стилю вирішення проблеми,деякі тати хворих на аутизм дітей, проявляють виражені реакції відчуження і уникання,що допомагає їм справитися з тривогою. Та інші сім’ї,описують члена сім’ї з аутизмом,як джерело щастя,любові,важливих життєвих уроків,повноти життя,гордості і сили. Наше завдання – протистояти негативному погляду на людей з порушеннями,до цього поширеному в літературі та в суспільстві.

Реакція сім'ї на порушення розвитку або хворобу дитини багато в чому визначається її ідеологічним стилем; проте вірно і зворотне: така дитина може вплинути на цінності сім'ї. Наприклад, при народженні особливої дитини сім'я не лише реагує на сам цей факт, але і переглядає уявлення, що склалися в ній, про людей з порушеннями. Хронічні хвороби і порушення розвитку не обмежені ні расовими, ні культурними, ні соціально-економічними бар'єрами, так що особлива дитина може з'явитися на світ і в найбільш догматичній і повній забобонів сім'ї. У такому разі сім'ї доведеться не лише зіткнутися з тим, що означають для неї порушення розвитку у дитини психологічно і практично, але і переглянути своє відношення до представників однієї з "меншин", а саме до людей з обмеженими можливостями. Таким чином, народження особливої дитини принесе такий сім'ї подвійне потрясіння. Нерідко трапляється, що при появі такої дитини в сім'ї люди, що раніше звисока дивилися на "неповноцінних", з часом перетворюються на їх полум'яних захисників. Дарлінг Р.Б. називає такий тип поведінки "роллю хрестоносця".[5]

Дитина з порушеннями розвитку, особливо у важких випадках, може надзвичайно багато вимагати від сім'ї, при цьому майже нічого не даючи взамін.

В результаті перебування дитини в найбільш природному для неї середовищі (тобто в сім'ї) може привести до створення неприродних і украй обмежених умов життя для інших членів сім'ї. Більше того, особлива дитина може змінити самоідентичність сім'ї, понизити її здатність до заробляння засобів, звузити можливості дозвілля і соціалізації, вплинути на кар'єрні рішення. Щоб описати конкретно вплив дитини з порушеннями розвитку на кожного члена сім’ї, треба розглянути по черзі усі функції сім'ї. Крім того, необхідно відмітити, що успішно функціонуюча сім'я повинна мати гнучкість, відкритість до змін і хорошу опірність.

Джерела:

1. Вейс Томас Й. «Как помочь ребенку?» Москва 1992г.

2. Лебединская К.С., Никольская О.С., Баенская Е.Р. и др. «Дети с нарушениями общения: Ранний детский аутизм» Москва 1989г.

3. Никольская О.С., Баенская Е.Р., Либлинг М.М. «Аутичный ребенок. Пути помощи».- Москва, 2000.

4. Романчук О. Розлади спектру аутизму. – Львів, 2009.

5. Селигман М., Дарлинг Р.Б. Обычные семьи, особые дети. – Москва, 2007.

Гаврилюк В.
Застосування приводу до неповнолітніх у кримінальному процесі

Особистість, яка потрапляє у сферу кримінального процесу набуває статусу конкретного суб'єкта кримінального судочинства (обвинуваченого. підозрюваного, потерпілого, свідка, експерта, тощо). Поряд із загальними правами та обов'язками, які притаманні кожному конкретному учаснику кримінального процесу, існують права та обов'язки, що їх конкретизують (доповнюють) в залежності від соціального (наприклад, депутати), вікового (наприклад, неповнолітні) положення особистості в суспільстві. Сукупність таких спеціальних прав і обов'язків тієї чи іншої групи осіб складає категорію спеціального правового статусу [1, с.182]. З огляду на наведене вище, аналіз правового положення, яке займає неповнолітній у кримінальному судочинстві, дозволяє говорити про спеціальний його статус в цій сфері діяльності. Особливості ж конкретного учасника процесу, в якості якого виступає підліток, визначаються його індивідуальним статусом.

Привід є примусовим заходом, передбаченим КПК, Законом України «Про міліцію», що застосовується до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або судді.

Стаття 136 КПК регламентує порядок застосування приводу виключно до обвинуваченого. Проте ч. 2 ст. 70 та ч. 3 ст. 72 КПК, будучи бланкетними нормами, надають право застосування даного примусового заходу також і щодо свідка та потерпілого, які без поважних причин не з'являються за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора та суду. Таким чином, привід застосовується до: підозрюваного; обвинуваченого; підсудного; засудженого; свідка; потерпілого. Чи може бути неповнолітній об’єктом такого виду примусу? Л.М. Лобойко висунув твердження, що до неповнолітнього заборонено застосовувати привід [2, с.358].

Існував Наказ МВС України № 864 від 28 грудня 1995 року «Про затвердження Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих», який нажаль втратив чинність на підставі Наказу МВС України № 337 від 5 серпня 2009 року. Він регламентував, що привід неповнолітнього свідка, потерпілого, обвинуваченого чи підсудного, що не досяг шістнадцяти років, проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників (усиновителів, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій), під опікою яких перебуває неповнолітній. Інший порядок приводу неповнолітніх допускається лише у випадках, якщо він обумовлений у постанові (ухвалі) про привід. На жаль, дане положення не дублюється у новому наказі та чинне кримінально-процесуальне законодавство дане питання не регулює [3, с.275]. На нашу думку, це є суттєвим недоліком законодавства, яке потребує якнайшвидшого вирішення. Виникає запитання: як діяти у цій ситуації? Який захід примусу застосувати до неповнолітніх, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або судді?

Не можна погодитись із твердженнями, що привід неповнолітнього неможливий. Про можливість його застосування вказано у Законі України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», зокрема зазначено, що кримінальна міліція у справах дітей зобов’язана викликати дітей, їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також інших осіб у справах та інших матеріалах про правопорушення і у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом - піддавати їх приводу [4].

Вважаємо, привід до неповнолітніх повинен застосовуватись на основі загальних норм КПК, що регулюють застосування даного заходу, із врахуванням особливостей правового статусу неповнолітнього.

Фактичною підставою для застосування приводу є дані, які свідчать про те, що особа без поважних причин не з'являється за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду. Оскільки привід застосовується лише в тих випадках, коли особа не з'являється за викликом без поважної причини, то причини її неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу, тобто в матеріалах справи повинні бути дані про те, що особі відомо про виклик до слідчого або суду, проте вона не з'являється без поважних причин.

Правовою підставою для виконання приводу є: ухвала суду, постанова прокурора, постанова судді, постанова слідчого чи органу дізнання [5, с.285].

Привід здійснюється органами внутрішніх справ та Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України (щодо військово­службовців та працівників Збройних Сил України) (ст.136 КПК). Привід неповнолітнього, як уже було сказано, здійснюється кримінальною міліцією у справах дітей.

Постанова про привід оголошується особі, щодо якої вона винесена, перед її виконанням під розписку. Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати до місця виклику, від неї береться письмове зобов'язання про явку в зазначений строк, яке начальником органу внутрішніх справ негайно надсилається прокурору, слідчому, до органу дізнання чи суду, що винесли постанову (ухвалу) про привід [6, с.35]. У разі відмови від добровільної явки особа, яка підлягає приводу, доставляється до місця виклику примусово у супроводі працівника міліції. Застосування зброї, наручників, зв'язування або інших спеціальних при доставленні неповнолітнього забороняється [5, с.285].

Аналіз теоретичних і практичних проблем застосування кримінально-процесуального приводу щодо неповнолітніх в Україні переконує в тому, що на даний час немає чіткої правової регламентації цього процесу, що, в свою чергу, обумовлює виникнення труднощів для практичних працівників при застосуванні приводу, створює можливість невиправданого порушення чи обмеження прав неповнолітніх, їх законних інтересів. Єдиний спосіб вирішення цих проблем – законодавчий, шляхом внесення змін до КПК, а також прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Джерела:

1. Карпенко М. О. Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх: Монографія./ М.О.Карпенко. – Харків: «ФШН», 2009. - 240 с.

2. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право; Курс лекцій: Навч. посібник./ Л.М. Лобойко. – К.: Істина, 2007. – 456 с.

3. Пастушенко С.В. Привід як захід процесуального примусу / С.В.Пастушенко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка. – №2, 2010. - С.272-277.

4. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України від 24 січня 1995 року (зі змінами і доповненнями) [Електронний ресурс] – режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=20%2F95-%E2%F0&p=1299964788285982

5. Кримінальний процес : підручник/ за ред. Ю. М. Грошевого та О.В. Капліної. – Х. : Право, 2010. – 608 с.

6. Хитра А.Я. Заходи кримінально-процесуального примусу: навчально-практичний посібник/ А. Я. Хитра. – Львів: ЛьвДУВС, 2009. – 96 с.

Гнатишин Ірина.
Гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти як необхідний чинник формування національних цінностей держави

Питання гуманізації і демократизації школи в останні десятиліття стоять в центрі уваги громадських і педагогічних діячів провідних країн світу, знаходять вони підтримку і в Україні. Оновлення системи освіти в Україні через гуманізацію школи – явище багатоаспектне, з обов’язковою соціальною складовою, яка виступає особливим об’єктом суспільного управління з притаманною їй філософією, внутрішніми закономірностями, специфічними засобами діяльності і принципами вимірювання ефективності останньої. Педагоги, провідні вчені, представники політичних партій і рухів, профспілок, об’єднань батьків беруть активну участь в обговоренні засад гуманістичної школи.

За концепцією розвитку гуманітарної сфери України, яка є пріоритетною в цілісному процесі реалізації української нацiональної ідеї та державотворення, найвищою цінністю проголошується людина. Тому в “Державному стандарті...” змістом базової та повної середньої освіти насамперед передбачається створення оптимальних передумов “для всебічного розвитку особистості, виховання громадянина-патріота України”, а сам зміст “визначається на засадах загальнолюдських і національних цінностей, науковості й систематичності знань, їх цінності для соціального становлення людини, гуманізації й демократизації шкільної освіти” [2].

Сьогодні стає очевидним, що саме гуманітарна, у тому числі і культурологічна освіта, в першу чергу, формує особу школяра, розвиває здатність не тільки освоювати інформацію, але бачити динаміку розвитку людської свідомості, створює нові суспільні цінності, які ляжуть в основу сучасної культури. Якщо культура як одна із домінант освіти у розвинених країнах усвідомлювалась вже достатньо давно, то в Україні цей процес лише набуває свого розвитку. Його ознаки проявляються в тому, що культурологічній спрямованості навчально-виховного процесу як одній із основ формування якісної системи освіти нарешті відводиться важливе місце. Як наслідок, особливого значення у шкільній системі набувають культурологічні навчальні цикли предметів, що мають потужний естетико-виховний та духовно-творчий потенціал для формування особистості учнів зокрема і формування національних цінностей держави в цілому.

У Національній доктрині розвитку освіти констатується, що освіта в Україні має ґрунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності [4]. Водночас Державна програма „Вчитель”[1], утверджуючи українську національну ідею, що спрямовується на формування національних цінностей, наголошує на оволодінні особистістю досягненнями світової культури, вихованні поваги до народів світу. Культурологічний напрям у сучасній педагогіці стає одним із домінуючих, а знання основ художньої культури виступають важливим фактором становлення творчої особистості та виховання свідомого громадянина. Підтвердженням висловленої думки слугує той факт, що з огляду на вимоги сучасних реалій, з 2009-2010 навчального року у середніх загальноосвітніх навчальних закладах України впроваджено викладання нового навчального предмету „Художня культура”, змістовна наповнюваність якого направлена „на особистісний художньо-естетичний розвиток учнів, формування у них світоглядних орієнтацій і компетенцій у сфері художньої культури, виховання потреби у творчій самореалізації та духовному самовдосконаленні у процесі опанування цінностями української та зарубіжної культурно-мистецької спадщини” [5, с. 2]. Таким чином, у процесі вивчення нової дисципліни учні не тільки отримують знання з історії української чи зарубіжної культури, але й здобувають навички її розуміння та здійснюють підготовку до безпосередньої участі у культуротворчих процесах.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (1)

    Документ
    Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах.

Другие похожие документы..