Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Методические рекомендации'
разработаны: Министерством имущественных и земельных отношений, финансового оздоровления предприятий, организаций Ростовской области совместно с Мини...полностью>>
'Документ'
Предметом данной работы является рассмотрение PR-деятельности протестантской церкви в современной России и пути совершенствования данного процесса дл...полностью>>
'Документ'
Многие люди, напрочь, отрицают алкогольный геноцид нашего народа (России). При этом любые мысли по этому поводу представляются им как смехотворные. Б...полностью>>
'Кодекс'
Об утверждении областной долгосрочной целевой программы «Оказание содействия добровольному переселению в Российскую Федерацию соотечественников, прожи...полностью>>

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Відомий німецький журналіст Пауль Рорбах з певними заувагами відстоював звільнення неросійських народів від залежності царської Росії, заявляючи: “Хто володіє Києвом, той може підкорити Росію”. Незалежна Україна, на його думку, повинна була стати головним буфером у Східній Європі проти можливих намагань Росії поширити свої володіння на захід. П. Рорбах не вірив у довготривалість мирних відносин з Росією, яка у своїх геополітичних стремліннях рано чи пізно поверне вістря своєї політики у західному напрямі. Значить, наголошував він, для досягнення своїх планів “серединної Європи” Німеччина мусить забезпечити собі тили зі Сходу [3, s. 791-795]. В цьому контексті Україна розглядалася як важливий чинник, який би сприяв реалізації німецьких експансіоністських планів [4, с. 42].

Австро-Угорщина в українській політиці також виявляла особливу дієвість, оскільки до її складу входили українські землі. Українофільство стало домінуючою течією громадського життя галицьких українців, а Східна Галичина перетворилася в “Український П’ємонт” і стала важливим чинником формування модерної української ідентичності, що поступово завойовувала обидва береги Збруча [5, с.68].

Урядові чинники Австро-Угорщини, оцінюючи тогочасну ситуацію в південно-західній частині Російської імперії, прагнули за допомогою галицьких українців схилити українців наддніпрянщини до “австрійської ідеї”. Окремі австрійські політики сподівалися у перспективі за сприятливої міжнародної кон’юнктури приєднати частину Наддніпрянської України до Габсбурзької монархії – Волинь, Поділля, водночас не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині [6, с.18].

Напередодні війни між Росією і Австро-Угорщиною точилася боротьба за гегемонію у слов’янському світі. У зв’язку з цим загострилася напруженість навколо української проблеми. Посол М. Василько у 1909 р. двічі піднімав в австрійському парламенті питання щодо “русофільських підступів” у Галичині та Буковині. Відзначимо, що цісар Франц Йосиф публічно підтримав лідера буковинських українців [7, s.41].

Відповідно до розпорядження Мінстерства внутрішніх справ Австро-Угорщини 31 грудня 1913 р. розпущено “Общество имени М. Качковского” та “Русские дружины”, а 2 березня 1914 р. видано дозвіл на запровадження надзвичайного стану у Галичині, у даному випадку йшлося про фактичне припинення русофільської пропаганди [8, с.179].

Зрозуміло, що український національний рух у Галичині став небезпечним для Російської імперії. Практично все російське суспільство – від шовіністів до лібералів, вбачало у ньому загрозу цілісності Росії. З наближенням війни український чинник набирав все більшого значення.

На початку ХХ ст. Росія у своїй політиці щодо українських земель керувалася, насамперед, принципом імперського централізму та викорінення будь-яких проявів національного сепаратизму. Російський уряд дуже лякав розвиток українського руху в Галичині – з її українськими школами, політичними партіями, національним представництвом у сеймі та парламенті.

Щодо проблем, які можуть виникнути перед Російською імперією у зв’язку з подальшим розвитком українського руху, граф В. Бобринський писав: “Якщо “русский” дух буде цілком зломлено, і Східна Галичина, і Буковина будуть повністю українізовані, то тоді сила ворожого натиску буде спрямована на нашу Малоросію, і українська пропаганда в нас значно посилиться. Тому ясно, що захист “русскої” справи на Дністрі і Сяні стане його захистом на Дніпрі і, працюючи в Галичині, ми працюємо для нашої національної самооборони, незалежно від питання державного возз’єднання з нами Червоної Русі” [9, с.41-42].

Український рух у Наддніпрянщині пробудило галицьке українство, тому для Росії, як держави, Галичина стала вогнищем ворожого сепаратизму. “Росія скоро зрозуміла, – відзначав польський дослідник українського питання Л. Васілевський, – що як добре Галичина не буде влучена в російську державу та як довго не буде піддана одностайному режимові з Наддніпрянською Україною, так довго Росія не позбудеться українського руху в своїх кордонах” [10, s.98].

Тому для поборення українського руху в Галичині напередодні війни російські урядові та політичні чинники морально і, головне, матеріально підтримували москвофільство, в основу якого лягла всеросійська національна ідея. Через москвофільські організації російський уряд мав можливість проводити не тільки антиукраїнську пропаганду серед галицьких українців, перетягуючи їх на свою сторону, але й антидержавну – з метою приєднання до Росії всіх українських етнографічних земель, що входили до складу Австро-Угорської монархії.

У російському суспільстві все більше утверджувалася думка про важливе значення Галичини для внутрішньої і, особливо, зовнішньої політики Росії. Зазначалося, що Галичина “справжня “русская” прикарпатська фортеця, прикордонна твердиня, сторожовий полк Росії, який розчищає попереду ґрунт і закриває тил у нашому дусі для виконання великих завдань, на кінець – сильна опора православ’я” [11, с.33].

Напередодні війни в російській Думі й поза нею від російських політиків все сильніше лунали слова про “українську небезпеку” для Росії в Австрії та погрози в сторону останньої за так звану допомогу українському рухові. Згодом міністр закордонних справ Росії С. Сазонов, говорячи про причини війни, однією з головних назвав “українську ідею” [12, с.17].

У Першу світову війну Росія вступила під гаслом “звільнення поневоленого слов’янства”. Водночас російський уряд прагнув реалізувати свою стратегічну мету, перш за все розширити кордони імперії за рахунок Галичини, Буковини і Закарпаття. “Таке єдине територіальне приєднання, – відзначав П. Мілюков, – яке малося на увазі на самому початку війни і яке безпосередньо випливало з загальних основ визволення і об’єднання народностей, вважалося “завершенням справи великого князя Івана Калити”, тобто об’єднання руських народностей в їх етнографічних межах”. З другого боку, загарбавши західноукраїнські землі, царський уряд прагнув раз і назавжди покінчити з “мазепинством”, вирішити українське питання в столипінському дусі [13, с.275], тобто заборонити всі “інородницькі” громадські й культурницькі організації “безвідносно до тих цілей, які вони перед собою ставлять”; проводити правове обмеження релігійних структур, які не входили до складу пануючої Російської православної церкви, обмежити права і свободи за національною та конфесійною ознакою, здійснювати державний антисемітизм (смуга осілості, відсоткова норма), не кажучи вже про толерантне ставлення влади до єврейських погромів, заборона публічно використовувати українську мову, жорстка русифікація і, таким чином, побороти будь-що український сепаратистський рух.

Українські землі мали для обох воєнно-політичних блоків не тільки геополітичне, але й економічне значення. Західноукраїнські землі, які знаходилися майже в центрі Європи, завжди приваблювали іноземців. У 1914 р. майже третя четвертина загального видобутку нафти у Дрогобицько-Бориславському басейні зосереджувалася в руках німецьких монополій: “Petroleumaktiengeselschoft”, “Galizische Karpaten”, “Deutsche Erdöl” та ін. [14, с.198].

Джерела:

1. Історія війн і збройних конфліктів в Україні. Енциклопедичний довідник [від. ред. О. Гуржій]. – К. : Вид-во гуманіт. л-ри, 2004, ― 520 с.

2. Троян С. Нове бачення Європи: німецькі плани територіального переустрою початку XX ст. / Сергій Троян // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали міжн. наук. конф., присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22-24 вересня 1998 р.) ― Чернівці : Рута, 2000. ― С. 89-103.

3. Rorbach P. Die Russischen Fremdvölker und wir. / P. Rorbach // Deutsche Politik. – Berlin, 1917. – 25 juli.

4. Вєтров І. Г. Україна в експансіоністських планах Німеччини під час Першої світової війни / Ігор Вєтров // Перша світова війна і слов’янські наро-ди: Матеріали міжн. наук. конф. (14-15 травня 1998 р.). К., 1998. – С.41-48.

5. Верстюк В. Україна–Росія: виборювання ідентичності / В. Верстюк // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. Т. 1. – К., 2004.– С. 66-72.

6. Андрусишин Б. Україна в роки Першої світової війни /
Богдан Андрусишин // Перша світова війна і слов′янські народи: Матеріали міжн. наук. конф. (14 - 15 травня 1998 р.). – К., 1998. – С. 17-23.

7. Bihl W. Die Beziehungen zwischen Österreich–Ungaru und Russland in bezug auf die galizische Frage 1908–1914 / W. Bihl // Galizien um die Iahrhunderts wende. Hrsg. Von Karlheinz Mark. – Wien; München, 1990.

8. Уська У. Політика офіційного Відня та Галицького намісництва щодо русофільського руху в 1908-1914 рр. / У. Уська // Історичні та культурологічні студії. – Вип. 3. – Львів : Ін-т українознавства НАН України, 2004. – С. 153-180.

9. Бахтурина А. Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А. Ю. Бахтурина. – М.: АИРО-XX , 2000. – 264 с.

10. Wasilewski L. Kwestja ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe. Warszawa, 1934. – Prace Ukraińskiego Instytutu Naukowego;. T. 28. Serja prac Komisji dla badań zagadnień polsko-ukraińskich. Z. 1. – 146 s.

11. Гумецкий И. И. Значение Прикарпатья для России: Прикарпатье, будущее - второе Приамурье для России, в предстоящей ей борьбе с вероломною Западною Европою / И. И. Гумецкий. – СПб.: Тип. В. Комарова, 1904. – 112 с.

12. Томашівський С. Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни / С. Томашівський. – Львів : [накл. в-ва.], 1915. – 32 с.

13. Українська державність у XX столітті. [ред. О. Дергачов] – К.: Політична думка, 1996. – 434 с.

14. Кулінич І. М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900 - 1914 рр.) / І. М. Кулінич. – Київ: Наукова думка, 1963. - 216 с.

Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка

На сучасному етапі розвитку української мовознавчої науки актуальними є дослідження мовної особистості як представника нації. Особливо цінним є вивчення мовної особистості видатних людей. Саме такою людиною є Іван Франко.

Мовну особистість репрезентують мовна компетенція та мовна свідомість. І якщо мовна компетенція є постійним об’єктом дослідження, то мовну свідомість лише побіжно вивчають. Вважаємо, що потрібно й доцільно досліджувати не просто мовну свідомість, а – національно-мовну, позаяк немає абстрактної мови, є лише рідна мова людини чи нації. Кожна людина вчуває укоріненість лише в своїй рідній національній мові.

Мета нашого дослідження – проаналізувати головні чинники, які вплинули на формування національно-мовної свідомості Івана Франка.

Протягом усього ХІХ ст. у Галичині відбувалися складні та суперечливі культурно-історичні й політичні процеси. Саме в цей час жив і творив геній української нації. Тому потрібно враховувати всі умови, в яких формувалася його національно-мовна свідомість.

Починаючи з дитинства, І. Франко чув бойківську говірку, запам’ятовував рідною мовою народні пісні, легенди, казки, притчі, жарти, анекдоти. Його син Тарас у своїх спогадах про батька згадував: “З родинного дому і з рідного села Нагуєвичів виніс він знання бойківського діалекту. Це була справжня рідна мова, якої він ніде і ніколи не цурався, якою думав і розмовляв…” [4, с. 94]. Як бачимо, національно-мовна свідомість письменника ще зі самого дитинства формувалася на базі рідної йому бойківської говірки.

У школі І. Франко навчився читати й писати по-українськи. Закінчивши її, він перейшов навчатися до Дрогобицької гімназії. І будучи гімназистом, почав записувати українські народні пісні від матері й багатьох інших людей. Із упевненістю можна сказати, що любов до українського фольклору письменник зберіг упродовж усього життя, оскільки багато своїх зусиль доклав на його збирання й вивчення. Отже, збирання й записування етнографічного матеріалу в різних районах Прикарпаття дали йому глибоке знання живої галицької мови, і, своєю чергою, вплинули на формування його національно-мовної свідомості.

Навчаючись у гімназії І. Франкові пощастило мати гідних для наслідування вчителів, серед них, зокрема, – Івана Верхратського та Юлія Турчинського. І. Верхратський навчав його української мови. Саме завдяки йому молодий гімназист прочитав Шевченкового “Кобзаря”, а також ознайомився з творами інших авторів із Наддніпрянщини. Ще в гімназійні часи І. Франко почав збирати власну бібліотеку, яку продовжував комплектувати усе життя. На нашу думку, це свідчить про любов письменника до книги, про його жагу до знань, які також впливали на становлення його національно-мовної свідомості.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію, І. Франко вступає до Львівського університету, де стає членом студентського гуртка. У гуртку постійно велися дискусії навколо мовно-правописних питань, які для молодого Франка спочатку були не зрозумілі. І лише згодом, що закономірно, лінгвістичні суперечки стануть зрозумілими для письменника, він виробить і науково обґрунтує власне бачення мовних питань.

Вступивши на філософський факультет, І. Франко вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тут, як пише В. Корнійчук, “відкривав він таємниці філологічної науки і зазнавав радості творчої праці. Тут народжувався у ньому письменник і вчений, виростав політичний і громадський діяч” [1, с. 198]. Відтоді письменник свідомо починає цікавитися різними мовними проблемами, які досліджував не лише в суто лінгвістичних працях, а й у літературознавчих, фольклористичних, історичних, філософських. Ми вважаємо, що широке коло мовознавчих зацікавлень ученого, без сумніву, зумовлене тим, що він був добре обізнаний із тогочасною лінгвістичною думкою, зокрема йому була відома націоцентрична концепція мови як організму й діяльності духу народу В. фон Гумбольдта. І. Франко також ґрунтовно знав й історію національного відродження в Європі в епоху Романтизму, і відповідно розумів, що в період становлення нації мовні проблеми є одними з найважливіших, що, власне, мова є тою підвалиною, на якій формується нація. Отже, саме крізь призму національної категорії він розглядав мову.

Найглибше власне розуміння феномену рідної мови вчений обґрунтував у статті “Двоязичність і дволичність” (1905). З назви розвідки бачимо, що йдеться не стільки про зречення людиною своєї рідної мови, як про ситуацію так званої двомовності й чим вона обертається на морально-психологічному рівні. Мовне роздвоєння, доводить письменник, тягне за собою роздвоєння душі, мислення, життя. Він пише: “… Якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна” [3, с. 265].

У своїх наукових розвідках І. Франко також багато уваги приділяв питанню про функціонування української мови в різні періоди її розвитку. Наприкінці ХІХ ст. точилися чергові суперечки про стан і статус української літератури, мови. Проаналізувавши тексти давньої української літератури, він доводить, що українці здавна, ще з часів Київської Русі, становили етнічну самостійність і мали розвинену власну літературу, написану своєю мовою.

Письменник часто наголошував на тому, що українська мова йде власним шляхом розвитку. Проте вчений добре усвідомлював, що його рідна мова повноцінно зможе розвиватися лише тоді, коли буде належно функціонувати в усіх сферах життя. Тому, на його думку, українці, які територіально розділені, повинні витворити свою єдину державу. Проблема національного єднання українців в одній державі тісно пов’язана з проблемою літературно-мовної єдності. Протягом 1891–1893 років точилася мовна дискусія між галичанами й наддніпрянцями щодо роздвоєння українського літературно-мовного процесу. Опоненти ставили на перше місце свою місцеву говірку як основу для літературної мови. І. Франко ж відстоював однакову цінність усіх говірок для творення літературної мови, і саме він фактично першим на Західній Україні свідомо став на шлях уніфікації української літературної мови, першим “пробив стіну”, яка розділяла дві мовні території.

На нашу думку, свідченням національно-мовної свідомості І. Франка є також його редакторська робота над удосконаленням мови своїх творів під час їхнього перевидання. Письменник, роблячи різні лінгвістичні виправлення, завжди дбав про те, щоб зберегти національний дух своєї рідної мови. У передмові до третього видання “Лиса Микити” він пише: “…Я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, …і старався довести по змозі до того, щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом” [2, с. 57–58].

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що високорозвинена національно-мовна свідомість І. Франка формувалася під впливом національних, соціокультурних та індивідуально-психологічних чинників. Говорити й писати рідною мовою – це потреба бути собою, не втратити своє “я”, і митець внутрішньо, інтуїтивно відчував таку потребу, позаяк мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою кожної людини зокрема та нації в цілому.

Джерела:

1. Корнійчук В. До проблеми “Іван Франко і Львівський університет” // Українська філологія: досягнення, перспективи: До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті. – Львів, 1994. – С. 198.

2. Франко І. Лис Микита. Передмова до третього видання // Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1976. – Т. 4. – С. 57–58.

3. Франко І.Я. Двоязичність і дволичність // Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів: Каменяр, 2002. – С. 263–277.

4. Франко Т. Про батька. Статті. Оповідання. Спогади. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1964. – 222 с.

Баранюк Назарій.
Попередження та профілактика виникнення емоційного вигорання у працівників різних професій

У зв’язку зі зміною соціально-економічних умов багато людей зіштовхуються з проблемою скорочення робочих місць, спаду в роботі, відсутністю мотивації та ін. Все це призводить до погоні за прибутком, не завжди правильно організованій роботі, ненормованому робочому дню, що забирає все більше сил і часу у людини та рано чи пізно починає позначатися на її працездатності. Такі умови праці призводять до прояву стану емоційного, психічного, і фізичного виснаження в результаті стресу на робочому місці. Так, у людей проявляється професійна деформація у вигляді симптому емоційного вигорання .

Емоційне вигорання являє собою процес, що розвивається в часі. Він починається із сильного й тривалого стресу на роботі, у тому випадку, коли вимоги до людини (внутрішні та зовнішні) постійно перевищують наявні в неї ресурси (внутрішні та зовнішні), що призводить до порушення стану психофізіологічної рівноваги.

«Емоційне вигорання» (за В.В. Бойко) – це вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на вибрані психотравмуючі дії, набутий стереотип емоційного, частіше за все професійної поведінки.

Проаналізувавши емпіричні дослідження, стало відомо, що «жертвами» вигорання можуть стати не тільки фахівці «допомагаючих» професій (медичні працівники, вчителі, консультанти), але також і представники бізнесу (торгові агенти, ріелтери, рекрутери, менеджери). Доведено, що це загрожує негативними наслідками для організації в цілому: зниженням продуктивності праці персоналу, плинністю кадрів, зменшенням лояльності до організації, негативним впливом на клієнтів та ін. Тому, визначенню та впровадженню стратегій з профілактики та подолання вигорання співробітників, слід приділяти більше уваги вчених, практиків та керівників, зацікавлених у збереженні кадрового потенціалу та перспективи розвитку своїх організацій чи компаній.

Перш за все, зазначимо, що ризик вигорання пом’якшують стабільна й приваблива робота, яка надає можливості для творчості, професійного та особистісного росту, задоволеність якістю життя в різних її аспектах, наявність різноманітних інтересів, перспективні життєві плани. Рідше «емоційно вигорають» оптимістичні й життєрадісні люди, які вміють успішно долати життєві негаразди та вікові кризи; ті, хто займає активну життєву позицію і звертаються до творчого пошуку рішення при зіткненні з важкими обставинами, володіє засобами психічної саморегуляції, піклується про поповнення своїх психоенергетичних соціально - психологічних ресурсів.

Дії, які спрямовані на те, щоб подолати синдром вигорання, припускають як самодопомогу, так і зовнішнє надання професійної допомоги. У першому випадку «вигораючим» працівникам потрібно навчитися усвідомлювати симптоми психологічного стресу і керувати ним, опанувати широкий спектр прийомів саморегуляції та подолання перших симптомів прояву стресу на роботі. Якщо ж, така допомога самому собі виявиться недостатньою, буде потрібно і професійна - для профілактики та подолання синдрому вигорання. У такому випадку повинні залучатися фахівці, які володіють методами стрес-менеджменту.

Існує чимало конкретних способів припинити шлях синдрому емоційного вигорання : культивування інших інтересів, не пов'язаних з професійною діяльністю; внесення різноманітності в свою роботу; підтримання свого здоров’я, дотримання режиму сну і харчування; оволодіння технікою медитації; відкритість новому досвіду; уміння не поспішати і давати собі достатньо часу для досягнення позитивних результатів у роботі і житті; обдумані зобов’язання; читання не тільки професійної, а й інший хорошої літератури; участь у семінарах, конференціях, де надається можливість зустрітися з новими людьми і обмінятися досвідом; періодична спільна робота з колегами, яка значно відрізняються професійно і особистісно; участь у роботі професійної групи, що дає можливість обговорити виниклі особистісні проблеми, пов’язані з роботою; хобі, що приносить задоволення. Також одним із засобів профілактики емоційного вигорання може бути музична терапія.

Зазначимо, що всі існуючі види профілактичної допомоги можна об’єднати у дві великі групи: а) надання допомоги на організаційному рівні (технології, які використовуються керівниками в організаціях, школах); б) надання допомоги на особистісному рівні (технології, які використовуються психологами-консультантами).

Так, Т.В.Зайчикова і Л.М. Карамушка на рівні особистості подають індивідуальну технологію профілактики та подолання професійного стресу та синдрому «професійного вигорання», яка складається з декількох послідовних фаз та системи конкретних прийомів.

I. Профілактика синдрому «професійного вигорання» розпочинається з аналізу професійної ситуації. Вона полягає в когнітивній оцінці ситуації (виявлення стрес-факторів, аналіз власної стресової реактивності чи толерантності тощо) та зниження впливу стресорів. Це передбачає застосування системи спеціальних прийомів, які є бар`єрами на шляху до стресу. До таких прийомів належить : 1) розпізнавання стресу. З цією метою слід навчитися ідентифікувати деякі сигнали, які попереджають про стрес; 2) здійснення глибшої когнітивної оцінки ситуації, а саме з'ясування основних стрес-факторів у професійній ситуації людини та здійснення спроб «усунути» їх; 3) ведення «Щоденника стресових подій», де збирається інформація за 7 компонентами щоденно (стреси цього дня, реакції на кожен стресор, що з’явився, способи адаптації до стресора, кращі способи адаптації, прийоми релаксації, які використовувалися Вами в цей день, ефективність цих прийомів релаксації, відчуття, які були в цей день); 4) аналіз того, чи мають місце в конкретній ситуації глобальні професійні (життєві) зміни (наприклад, реорганізація на роботі; зміна місця проживання та ін.); 5) Визначення основних стрес-факторів, які викликають емоційне вигорання, та укладення контракту із самим собою щодо використання певних прийомів подолання стресу протягом певного часу та визначення певної системи винагород або покарань для самого себе; 6) визначення основних мотивів здійснення людиною професійної діяльності. Для цього необхідно скласти перелік усіх причин (реальних та абстрактних), які спонукають працівника виконували дану роботу; 7) прийняття рішення про те, чи продовжувати працівнику працювати на даному робочому місці; 8) тимчасове зниження навантаження та опанування навичок раціональним управлінням своїм часом; 9) за допомогою спеціальних прийомів та засобів здійснення спроби змінити свій імідж «трудоголіка»; 10) складання списку під назвою «Я дійсно хочу цим займатися»; 11) демонстрація асертивної (впевненої) поведінки, адже впевненість у собі – це здатність виражати себе та задовольняти свої власні потреби; 12) визначення свого розуміння успіху в житті (що для людини означає успіх?); 13) створення групи психологічної підтримки. Психологічна підтримка – це почуття причетності, почуття того, що тебе приймають та люблять таким, яким ти є, а не тому, що ти можеш що-небудь зробити для когось; 14) турбота про правильне харчування. Визначення для себе збалансованої дієти .



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах (1)

    Документ
    Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах.

Другие похожие документы..