Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Методические рекомендации'
Настоящие методические рекомендации подготовлены центральной предметно-методической комиссией по французскому языку и направлены на помощь соответств...полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится « » 2006 г. в « » ч. в зале Ученого совета на заседании диссертационного совета Д 212.047.01 Государственного института русского язы...полностью>>
'Документ'
Видання містить інформацію про напрями та тематику досліджень, наукові публікації та основні результати діяльності Інституту регіональних досліджень Н...полностью>>
'Документ'
Из 44 членов бассейнового совета на заседании присутствуют 26 (приложение 1), приглашенных 21 человек (приложение 2). Кворум имеется, заседание право...полностью>>

Багряний Зміст

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Іван Павлович

Багряний

Зміст

  1. Іван Багряний . Поет в політиці і політик в поезії ----------------- 3

  2. Історія написання роману «Тигролови» ------------------------------- 6

  3. Що таке Зелений Клин --------------------------------------------------- 8

  4. Григорій Многогрішний ------------------------------------------------- 13

  5. Родина Сірків ---------------------------------------------------------------- 16

  6. Природа ----------------------------------------------------------------------- 26

  7. Запитання і завдання-------------------------------------------------------- 28

  8. Література про життя та творчість Івана Багряного------------------32

Поет в політиці і політик

в поезії

В. Наддніпрянець

І. П. Багряний (Лозов’яга) – поет, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч – народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці на Полтавщині (нині Сумська область) в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги.

Після закінчення (1916 рік) церковно-приходської школи в 1917 році вступив до “Вищої початкової школи ”.

Літературну діяльність почав у 1925 році як автор поетичних творів у журналах “Глобус ”, “Всесвіт ”, “Життя і революція ”, “Червоний шлях ” та в різних інших журналах у Києві та Харкові. Перша книга поезій “До меж заказаних ” вийшла в 1927 році. В 1929 році видає книгою поему “Аве Марія ”, а в 1930 році - віршований історичний роман “Скелька ”. На початку 1932 року цензура не дозволила видати написаний прозою роман “Марево ”, а відтак молодого автора було заарештовано й 1933 року засуджено на п’ять років заслання в Сибір. У 1936 році з місця заслання йому вдалося втекти, і два роки він блукав серед українського люду на Далекому Сході. Під час відвідин матері в Україні 1938 року його знову заарештовано і він опинився в пазурах НКВД. Через рік його звільнили як безпідставно засудженого.

Втечу із заслання та тюремні роки в Харкові він частково описав у таких своїх, написаних пізніше творах, як роман “Тигролови ” (вид. 1947 року), роман “Сад Гетсиманський ” (вид. 1950 року) і драма “Морітурі ” (вид. 1947 р.).

Під час німецької окупації України І. Багряний працював муляром - декоратором в Охтирці, а потім у Харкові та співпрацював в українській пресі. В 1943 році вирушив на Захід. В той же час, у 1943-1944 роках, він бере участь в українському підпіллі ОУН та УПА. А опинившись у 1945 році в Німеччині, він зі своїми друзями-однодумцями, після закінчення Другої світової війни, організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував найкращі свідомі й віддані українській справі сили людей зі східних та центральних областей України. В роки примусової репатріації людей з України він написав памфлет “Чому я не хочу повертатись до СССР?”, що вийшов українською, англійською, іспанською та італійською мовами.

У Німеччині І. Багряний перевидав 1946 року частину зібраних своїх поезій під назвою “Золотий бумеранг ”, написав перший том роману “Буйний вітер ” під назвою “Маруся Богуславка ” – з життя української молоді після голоду 1933 року (вид. 1957 року), повість “Огненне коло ” – заключну частину роману “Буйний вітер ” – про бій під Бродами вояків Української дивізії (вид. 1953 року), сатиричну поему “Антон Біда – герой труда ” – відповідь тим, хто запрошував втікачів-неповерненців у комуністичний “рай ” (вид. 1956 року), п’єси про роки окупації України німцями – “Розгром ” і “Генерал ” (вид. 1948 року) та згадану раніше драму “Морітурі ”. Посмертно видано в США у 1965 році його твір “Людина біжить над прірвою за редакцією та із вступною статтею Василя Гришка, а також перевидано в Австралії віршований роман «Скелька» (1984).

Як публіцист І. Багряний написав сотні різних статей, переважно для газети, яку він започаткував і довгий час редагував у Новім Ульмі в Німеччині – “Українські вісті ”.

Іван Багряний - український письменник в еміграції, який дістав найширше розголошення своєї творчості серед чужинницького світу. Його “Тигролови ” вийшли в США, Канаді та Англії англійською мовою. Цим твором був зацікавлений навіть американський Голівуд, щоб створити фільм.

З англійського перекладу було зроблено переклад “Тигроловів ” на німецьку, голландську та датську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. “Сад Гетсиманський ”, що вважається критиками за найкращий з його творів, був перекладений на французьку мову і виданий у Парижі. Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком наслідування для молодих людей. Кожний твір – це картина цікавої, хоч і жахливої доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи в засланні, чи на “волі ” в комуністичній системі.

Найбільш популярним твором І. Багряного є роман “Тигролови ”. Написав він цей твір, перебуваючи в підпіллі та ховаючись від німецького гестапо в гірському селі в Галичині. Цей твір здобув першу нагороду на літературному конкурсі 1943 року у Львові. Про умови його написання розповідає автор у своїй статті “Народження книги ” в “Українських вістях ” 1956 року. “Тигролови ” з'явилися вперше в журналі “Вечірня година ” в Галичині в скороченому вигляді під назвою “Звіролови ” 1944 року. Редагував їх і скоротив письменник Василь Чапленко , який без згоди автора змінив назву. В Німеччині, вже після війни, Іван Багряний відновив повний текст “Тигроловів ” і його вперше видано 1947 року.

Партію УРДП Іван Багряний очолював до своєї смерті. Десять років був Головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР . Останні п’ятнадцять років свого життя І. Багряний хворів на туберкульоз, який здобув, поневіряючись по тюрмах та засланнях Радянського Союзу. Помер 25 серпня 1963 року, маючи 57 років. Похований у Новім Ульмі в Німеччині. На могилі стоїть пам’ятник роботи Лева Молодожанина. Згідно з його заповітом на надгробній плиті викарбувані слова із “Золотого бумерангу ”:


Ми є. Були. І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Високе почуття гідності, віри в щасливе майбутнє на нашій “і своїй землі ” залишив своїм нащадкам І. Багряний – поет, письменник, публіцист і політичний діяч. А одним словом – Людина. Людина з великої літери.

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «ТИГРОЛОВІВ»

Історія написання «Тигроловів» бере початок із 1933 p., коли Івана Багряного було засуджено на п'ять років заслання й вивезено на Далекий Схід. Спочатку був «висланцем» (йому заборонили протягом трьох років проживати в Україні), потім понад два роки — каторжанином БАМЛАГу (табір Байкало-Амурської магістралі). Отже , вражень від свого перебування на Далекому Сході молодий поет виніс предостатньо.

Сам письменник згадував про драматичні події періоду арешту, ув'язнень, концтаборів, утеч: «В 1932 році був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі й політиці й ув'язнений в Харківській так званій «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах БАМЛАГу. Термін не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд у зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення — «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати, це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському державному театрі декоратором. Після вибуху війни був на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». В 1942 році мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...» За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів.

У 1942—1943 pp. автор опинився на Західній Україні для налагодження зв'язків із українським підпіллям. Але допоки налагоджувалися відповідні зв’язки, він восени 1943 року деякий час проживав у містечку Моршині , де , за його словами , був зайнятий «ремонтом» - тобто поправляв підірване у сталінських тюрмах здоров’я. Одного разу Багряного повідомили , що його розшукують гестапівці. Знайшлася квартира, що була поза підозрою німецької влади. І в ній, майже не виходячи на прогулянки, письменник написав свій роман на матеріалі власних далекосхідних вражень.

Цілодобова праця, лише кілька годин сну — і через два тижні роман було закінчено. Вочевидь, він давно його виношував , тому що писав легко і швидко , хоч і не мав досвіду роботи над великим прозовим твором .Робота захоплювала Багряного: «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив як свою другу: батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».

Потім – переїзд до Львова , де Багряний , передрукувавши роман на друкарській машинці , подав його на літературний конкурс , що саме був оголошений одним видавництвом . «Сам я перейшов у підпілля , - згадує письменник .- Сказати по совісті , долею свого тору я вже не цікавився» . Виявилося , що на тому конкурсі роман отримав першу премію . Незабаром роман вийшов окремою книгою під назвою «Звіролови»

Роман одразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

У 1944 р. у Львові в Літературно-мистецькому клубі Багряний виступав із доповіддю «Україна біля Тихого океану», у якій поділився своїми враженнями про життя українців на Далекому Сході, зокрема в Зеленому Клині, де він кілька років перебував на засланні. Висловлював жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, «не сказав досі слова правди про їхнє життя й боротьбу проти суворої природи за освоєння земель та національні проблеми тих наших людей...»

Юрій Лавріненко у 1963 році писав про видатну роль роману в утвердженні серед українців-емігрантів почуття власної гідності : «Тигролови» зробили велике діло . Вони здерли шкуру зека , оста , «совєтского человека» і показали під нею людину , повну життєвої снаги , волі до життя й боротьби»

Що таке Зелений Клин

Примітка. Назви населених пунктів та кордони держав подано за даними 30-х років - саме цей час відображено в романі «Тигролови»

Як свідчать історики, наші співвітчизники з'явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки ра­зом з російськими землепрохідцями проникали на простори Сибіру, Да­лекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський роз­будував оборонний пункт Албазін. В Нижньо-Селінгінську перебував висланий разом з родиною гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний. Безстрашним землепрохідцем був український козак Беняк, який в 1770 році вирушив із гирла Амуру в морський похід, аби створити власну державу на островах Тихого океану. Ця спроба закін­чилась невдало - Беняк разом зі своїми товаришами загинув. Кількість переселенців-українців збільшилась після зруйнування Запорізької Січі. Але такі поселення - то тільки передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

Як це не дивно, але поява Зеленого Клину певною мірою пов'язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він познайомився в Оренбурзі з генералом Унтербергером, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал дуже високо відгукувався про хліборобський талант українців, які були переселені в Середню Азію для освоєння тамтешніх земель. Ті розмови добре запам'ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і коли перед ним постала необхідність організувати заселення малолюдного Примор'я, він подбав перед централь­ною владою про безкоштовний перевіз переселенців з України - мав надію, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. І не помилився. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

Поселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній се­ляни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплави - їм випадала довга і важка морська дорога через Індійський океан аж до гирла Амура. Про таку подорож у стилі думного речитативу розповідав старий Сірко - один із персонажів «Тигроловів»:

«Рідну зем­лю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали. Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди-прадіди на гаках та палях загибали , бо султанові страху наганяли... А потім якоюсь «канавою» в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло Індії й їх дощі обмивали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили , в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали,- на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали … Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли . Ні , ні !

Отак і пливли. Здорово мандрували . І чого тільки, чого не надивились, не набачились! А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, та все його кляли -проклинали. Чи їли, чи спали, - все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали - то й зажили! Ого! Ще й як зажили!»

Дійсно, важкими були ті мандри до необжитого краю Російської імперії - аж до берегів Охотського моря. Важко було ставити житло, орати цілинні землі, пристосовуватись до незвичного клімату. Але українському селяни­ну тільки дай землю і волю - то він здатний творити чудеса. Досить швид­ко на рівнинних землях піднялися села з біленьких хат, заврожаїлися поля, завелось багато худоби.

Найперші житла на нових землях українців були невибагливими: невеликих розмірів хатини без сіней або напівземлянки, намети, курені та інші тимчасові споруди з крівлею з соломи або жердин. Для будівництва використовували дерево, глину, вапно. Пізніше почали застосовувати будівництво з цегли, сформованої з глини і обпаленої в печах. Планування будинку відповідало в основному традиції: двокамерне, трикамерне житлове приміщення, яке усередині розділялося або за допомогою стінок, або тканими завісками. Багатші сім'ї могли собі дозволити варіанти з великою кількістю кімнат за типом російської хати .

У присадибний комплекс, крім житла, входили різні господарські споруди. Криті приміщення для худоби і коней , зазвичай, сколочувалися з дерев'яних дощок і обмазувалися глиною. Невеликі будови, призначені для зберігання інструменту або зібраного урожаю пристроювалися до будинків так, щоб до них можна було потрапити з будинку, але вони не були прохідними. Баня або лазня будувалася одна на декілька будинків на березі ріки або струмка. За традицією будинок обгороджували тином - сплетеною з лозин огорожею, з внутрішньої сторони якої висаджувалися квіти.

Одвічним заняттям українців на Далекому Сході завжди було землеробство і скотарство. Дотримання традицій в матеріальній і духовній сферах вплинуло і на основні види діяльності далекосхідних українців. Села далекосхідної України : Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Витріщає, Звенигородка, Васильківка , Прилуки, Хорол, Кролівець, Ніжин, Пірятин, Богуславка поставляли на ярмарки масло, сир, сало, м'ясо, овочі і фрукти.

Там, де природні умови не дозволяли відкривати обширні поля під землеробські потреби , українці займалися тайговими промислами, бджільництвом, рибальством, морським і лісовим промислами, полюванням. Полювали на борового і водоплавного птаха, різноманітних копитних (изюбр, коза, олень, лось, кабан) і хутрових (білка, колонок, лисиця , соболь, ведмідь) звірів, якими рясніли місцеві угіддя. Основною товарною продукцією стала риба, якою кишіли річки, озера, море.

Українці Далекого сходу також славилися ремісництвом. Вироби з дерева і кованого заліза користувалися величезним успіхом на ярмарках. Ткані вироби з льону і бавовни, сорочки і рушники виконувалися в традиційній колірній гаммі: чорному, червоному, білому кольорі. Все це прикрашалося вишивкою хрестиком або гладдю, зображувалися природні і геометричні орнаменти.

Щороку прибували все нові поселенці, заснову­валися і розросталися нові села. І ось настав час, коли поселенці з Укра­їни почали складати більшість населення краю. Наприклад, у 1907 році серед жителів Приморського краю вони становили 75-80%, Амурщини -60-65%. Таку величезну територію на Далекому Сході, що була заселена переважно українцями, почали називати Зеленою Україною, або ж Зеле­ним Клином. Царська влада, хоч і давала поселенцям певні пільги еконо­мічного характеру, все ж чинила серйозні перешкоди національно-культур­ному розвитку майже півмільйонної української громади. Проте у 20-ті роки, коли на деякий час ті штучні перепони були зняті, відбулося бурхливе піднесення українського суспільно-політичного та культурного життя. Почали виходити часописи, у школах викладання здійснювалось україн­ською мовою, відкрився навіть педагогічний інститут. У кількох районах державною мовою була українська.

На початку 30-х років політика більшовиків щодо вільного розвитку усіх національностей, що проживали в СРСР, різко змінилась. У 1932 році протягом лічених днів шляхом розмаїтих і суворих заборон був фактич­но припинений національний розвиток українського населення Зеленого Клину. Почалась інтенсивна русифікація цього краю. Одночасно розгор­нулась боротьба з «кулаком» як із «класовим ворогом». А «кулак» - це добрий господар, який за довгі роки важкої і впертої праці набув елемен­тарного достатку. В романі «Тигролови» бачимо, як родина Сірків змуше­на була залишити село і перебратися в лісові нетрі Сіхоте-Аліня - фак­тично, таким способом Сірки намагались уникнути розкуркулення та ко­лективізації.

Протягом багатьох десятиліть українці Зеленого Клину були позбав­лені можливості зберігати свою культуру, мову, традиції, оскільки не було національних шкіл, преси, радіо. Штучно були припинені будь-які зв'язки і «материковою» Україною.

Проте і до цього часу по багатьох селах Далекого Сходу ще можна чути українську мову. З появою незалежної України почало оживати національне життя українців Зеленого Клину. В багатьох містах утворились і культурні товариства. Збираються, відзначають визначні дати національної історії, по-українському святкують Різдво і Великдень, насолоджуються спілкуванням рідною мовою...

ГРИГОРІЙ МНОГОГРІШНИЙ

Далекий Схід, дике Приамур'я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, — і глухі нетрі тайги, в яких, мов на чужій планеті, принишкли наїжачені кулеметами і вовкодавами концентраційні табори. Туди, на край світу, далеко від України, від материка, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — "дітей іншої, сонячної, землі і іншого, сонячного, моря" — велетенський двоокий циклоп.

Головний герой роману Григорій Многогрішний — нащадок українського гетьмана Дем'яна Многогрішного — «юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...» Такий портрет Григорія змальовано в телеграмі-блискавці, що полетіла по всіх прикордонних заставах після його втечі з поїзда — «велетенського двоокого циклопа», який мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах в'язнів з України на Колиму. На кожній зупинці майор Медвин перевіряв присутність Григорія серед в'язнів. Та не підкорився гетьманський нащадок, не змирився зі своїм становищем. Вирізавши у вагоні отвір, він вистрибує з черева страшного дракона й опиняється на волі. Своїм відчайдушним учинком Григорій вселяє в душі в'язнів упевненість у перемозі над світом пітьми, засвідчує, що навіть приречена на смерть людяна нездоланна, коли вона сповідує високу духовність і над усе цінує людську гідність.

А слідом за велетенським двооким циклопом цією ж Транссибірською магістраллю котився радісний і святковий, переповнений світлом, сміхом, дзвоном, квітами, піснями, інший експрес. Він мчав на край землі "цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності" — шукачів карколомних пригод, миттєвого щастя, втікачів у невідоме, авантюрних ентузіастів і новітніх конкістадорів... "Цілий експрес був набитий ними, творячими окремий cвіт — світ на колесах, — і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної "шостої частини світу" — копію в мініатюрі, трохи причепурену і розгальмовану".

Тільки уява великого художника могла витворити символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — "у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу".

У тайзі Григорій знаходить тепло, затишок і кохання в родині полтавських переселенців Сірків. Добрий душею старий Сірко, його лагідна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце й поранену душу колишнього в'язня, повернули його до життя. Однак Григорій знав, що Медвин не залишить його в спокої, буде шукати й у тайзі. Так і сталося. При першій нагоді Григорій поквитався зі своїм кривдником. І не тільки зі своїм. Такі дракони, як Медвин та їх поплічники, нищили мільйони людей, гідно представляючи систему сталінського терору

Диким і нескореним звіром видається Медвину Григорій Многогрішний. І в той час, як вірнопідданий звір радянської системи з усіх сил намагається вполювати такого «цінного екземпляра», Многогрішний, полюючи на тигрів, складає план іншого полювання — битви із системою. На вузькій стежині відбувається двобій Медвина та Григорія, війна світів — національного космосу українця й тоталітарного радянського. Розв'язання конфлікту дозволяє збагнути, хто звір у цьому творі насправді.

Герой роману "Тигролови" Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьким нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Людиною. Навіть у череві оскаженілого від шаленого лету етапного ешелону, який несе у безвість, у забуття, мов на хвості диявольської комети, таємничу легенду про зникнення душ. Хай один, лише один він, безумний сміливець Григорій Многогрішний, не змирився з приреченістю на забуття в жахливій легенді про зникнення душ у пеклі концтаборів, збунтувався, вирвався з пащі цього дракона. Але це вже перемога людей, це вже свідчення нездоланності духу і можливості поборення оскаженілої потвори.

Григорій Многогрішний переміг. Переміг відчай і безвихідь, фізичну знемогу і підлість сталінських тигроловів, випростався велично і гордо. Бо залишився Людиною. Утвердився в переконанні, що людина — найвеличніша з усіх земних істот.

Григорій Многогрішний переміг передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати та вірити, що людина може й повинна кинути виклик цілій системі — і вистояти. Перемога Григорія над «людоловом» Медвиним символізує боротьбу гордого й волелюбного українського народу проти жорстокого тоталітарного режиму, що калічив людей фізично, але не зміг подолати їх духовність, бо, як говорить один із в'язнів, «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!»

Родина Сірків

Були тисячі українських родин, що утворили в кінці XIX - на початку XX століть Зелений Клин. Але з них поки що добре знаємо тільки одну - роди­ну Сірків. Значно менше нам відома родина Морозів, з якою Сірки випадково зустрілися в тайзі. І - все... Май­же півмільйонна за своєю чисельністю українська громада Далекого Схо­ду представлена у нашій свідомості ось цими двома сім'ями...

Отже, родина Сірків...

Тепер вона живе у глухій тайзі. До найближчого поселення, що складається із кількох хат, - 50 кілометрів. Раніше жили у се­лищі, входили до складу великого - по­над 50 чоловік! - роду Сірків, що жив дружно і заможно, допоки не почалось розкуркулення. Від тогочасного жит­тя, немов від лиха, сховались у тайзі, і тільки потреба продати мисливські здобутки і закупити все необхідне для життя змушувала Сірків іноді покида­ти тайгу.

Старші Сірки ще пам'ятають Укра­їну, а молодші вже народились на Да­лекому Сході. На прикладі цієї родини можна вивчати, як українці, відірвані від материкової Батьківщини, зберігають свою національну ідентичність, або ж, інакше і простіше кажучи, українськість.

З метою показати національну забарвленість життя Сірків, Багряний скористався одним ефективним прийомом, а саме: змусив подивитися на нього очима Григорія Многогрішного - тобто глянути очима людини нової, такої, що вперше спостерігає життя української родини Зеленого Клину. Він починає дивитись на життя Сірків зразу ж після того, як до нього після багатоденної непритомності поволі повертається свідомість, - і це робить його погляд загостренішим.. Картина, яку побачив Григорій, ледь прийшовши у свідомість, має суто українське забарвлення: «... вправо - глянув, вліво - глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі... Пахне васильками... У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе таріл­ки в двері... За нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кре­мезний парубок...». Трохи пізніше, коли Григорій зможе вийти на повітря, він зверне увагу на гвоздики, що були посаджені перед хатою дбайливою дівочою рукою і зараз цвіли серед пишних тубільських квітів. Побачить невеликий город, пасіку і такий характерний для українського сільського пейзажу надітий на стовпчик загорожі глиняний глечик.

Сірчиха розповідала, як переселенці вперто намагалися будувати хати саме так, як заведено було на батьківщині, - білили їх і ззовні, і всередині, довкола них насаджували садки. (До речі, майже у всіх давніх, зроблених ще в кінці минулого століття географічних та етнографічних описах Ус­сурійського краю відзначалось, що українські села та хутори вигляділи набагато охайнішими та заможнішими за інші поселення).

Та поки що йдеться про суто зовнішні ознаки українськості.

Перш за все треба відзначити, що усі члени родини Сірків є людьми з психологією переможців. Старші Сірки, як і тисячі їх одноплемінників, прибувши до цього малозаселеного краю, із його суворою природою і та­ким же суворим незвичним кліматом, ціною величезних зусиль зуміли не тільки вижити, а й влаштувати собі забезпечене, гідне людини життя. «При­їхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! - згадує дружина Де­ниса Сірка. - І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина тута, - то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба... Трудились щиро, то й мали... хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кед­рові горіхи, ловили звіря живцем, «каптували»... Ми хліба сірого, синку, не їли! ... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Жили ми, синку!.. - Ну а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо... А ми плюнули на все та й пере6рались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку і доживати».

Звернімо увагу: Сірки фактично покинули «совєтське» суспільство заради того, щоб зберегти свою волю і «по-своєму таки віку доживати».

Зберігши таким чином власну духовну незалежність, Сірки зберегли свою гідність, а від того - і моральне здоров'я. Кожний член родини Сірків є особистістю абсолютно природною, такою, що живе у злагоді з собою та з найближчими людьми. І якщо задумуєшся над чинниками, що сформу­вали їх особистості, то в першу чергу пригадується концепція Руссо про «природну людину», яка виховалася на «близькості з природою». Нема за­перечень, Сірки дійсно є людьми близькими до природи, вони добре зна­ють і тонко розуміють її - пригадаймо хоча б роздуми старого Сірка на предмет того, що «в світі все розумно зроблено». Він «стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань». Але для Сірків є характерною одна особливість, яка змушує дивитись на них не як на людей, що живуть в ідилічній гармонії з природою. Ні, природа, в якій їм випадає жити, при всій своїй екзотичності є настільки жорстокою, що людина, яка залишається з нею сам на сам, змушена боротись за своє виживання. І в цій боротьбі Сірки відчувають себе - десь на рівні підсвідомості - переможцями. Їх перемога в тому, що вони в числі інших сотень тисяч українських пере­селенців зуміли обжити цей суворий край, влаштувавши в ньому для себе і для своїх дітей гідне людини життя. І то не їх вина, що з настанням нових часів їх здобутки були зведені нанівець.

Вимушено поселившись у непрохідних пущах Сіхоте-Аліня, Сірки - з діда-прадіда нащадки хліборобів - стали прекрасними мисливцями. Є щось символічне у назві «тигролови», що стосується родини Сірків. Тигр - один з наймогутніших і найнебезпечніших звірів, які тільки є в природі. Здобу­ти його живцем - найвище мисливське мистецтво. Ним володіють Сірки: «...Кішок оцих тільки ми ловимо», - гордо говорить Наталка. Думається, що Багряний змінив назву твору зі «Звіроловів» на «Тигроловів» власне з метою підкреслити фізичну та моральну силу Сірків, їх здатність перемагати найважчі обставини.

Родинне життя Сірків навдивовижу гармонійне - в сім'ї існує атмосфера повної взаємоповаги і взаєморозуміння між її членами. І якщо спробувати розібратися в чинниках, які творять цю атмосферу, то, безперечно, напроситься висновок, що внутрішньосімейні відносини цієї родини

складалися під впливом прадавніх, ще з часів формування національної,

мови і національного менталітету, традицій української сім'ї. Батько - Денис Сірко - глава сім'ї. Основний працівник. Ще фізично сильній кремезний, щоправда, з уже дещо уповільненою, та все ж іще не втраченою мисливською реакцією.


Проте бачимо його не тільки знаменитим на весь край мисливцем, прекрасним майстром своєї справи. Він є людиною родовою, тобто такою, що природно носить у собі морально-етичні традиції свого роду-племені, нації. Вслухаймося у його розповідь про важкий мор­ський шлях переселенців з Одеси на Далекий Схід, і відчуємо, як його мова раптом починає звучати ритмомелодикою української народної думи –немов би оповідач у цей момент відчув себе кобзарем. Ще більше вра­ження справляє різдвяне віршування старого Сірка - перед нами постає творча людина, що є органічним носієм народної культури. Ось таке по­єднання, з одного боку, глибокої закоріненості в духовні витоки свого роду-племені, а, з другого, практичної пристосованості до складних обста­вин, які він перемагає, зберігаючи при цьому людську гідність, і робить його неординарною особистістю, авторитетним та усіма глибоко шано­ваним главою родини.

Мати у родині Сірків є, у повному розумінні цього вислову, справж­ньою берегинею сімейного вогнища. Мисливці повертаються зі своїх да­леких походів з великою радістю, бо знають, що їх чекає вона - дбайли­ва дружина і мати.

Так само, як і її чоловік, вона береже пам'ять роду. Ії розповідь Григорію Многогрішному про історію переселення, про посту­пове закорінення українців у Зеленому Клину, про їх спосіб життя є над­звичайно цікавою і характеризує її як спостережливу і розумну жінку. Многогрішний помітив у ній рису, яка, в принципі, була характерною для всіх Сірків: «Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї ма­тері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розбуркана - он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може не усві­домленої, а звичайної, стихійної. І стільки тієї гордості волелюбної, при­родної, як ті могутні кряжі гір!»

Хоч Сірчиха і була вивезена з України ще дитиною і зараз ледь-ледь пам'ятає її, все ж у неї залишилась туга за своєю першою Батьківщиною: « гуди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була...»

Як берегиня сімейного вогнища, вона багато в чому визначає ту атмосферу добра, злагоди, взаємоповаги, що існує в родині Сірків.

Гриць Сірко (Сірченко) активно переймає величезний життє­вий - практичний і моральний - досвід своїх батьків. Бачимо вічний колообіг життя по лінії «батьки і діти».

На перший погляд, Сірченко є вельми звичайним молодим чоловіком, що не виділяється так яскраво, як, скажімо, Наталка чи Многогрішний. В родині він користується повагою, хоч усі мимоволі порівнюють його зі старшим братом Михайлом, який загинув під час полювання на тигра. І це порівняння, відчувається, не на користь меншого брата. Та вся справа у тому, що Григорій поки що живе рутинним життям тайгового мисливця і може виявити себе тільки в ньому. І, до речі, виявляє себе досить добре. Для більш повного самовираження йому замало тільки тайгового просто­ру. Коли він разом із Многогрішним опиняється в Хабаровську, то зразу ж показує себе як потенційно неординарна особистість, як людина з родо­вим характером Сірків - тобто з характером переможця. Маючи обмаль інформації про Многогрішного (той до певного часу дуже мало розпові­дав про себе і був для усіх Сірків людиною із загадковим минулим), Гри­горій Сірко інтуїтивно відчув, що його побратиму краще не з'являтися в полі зору тогочасних опричників. У вестибюлі НКВД, куди вони подалися з метою зареєструвати гвинтівку, він зупинився, «взяв Григорія за петель­ки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і - відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці». Многогрішний зразу ж оцінив те раптове переряджен­ня Григорія із, здавалося б, простолінійного хлопця, що все життя провів у тайзі, в обережно-сміливого, розумного, здатного приймати виважені рішен­ня юнака: «Чортів Гриць! - дивувався Многогрішний. - Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!»

«А Гриць, - відзначає письменник, - справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра - ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро... Тиг­ролов!»

І нарешті - Наталка як центральний, поряд із Григорієм Много­грішним, образ роману. Вона є настільки яскравою особистістю, що завдя­ки їй «Тигролови» сприймаються як твір, сповнений світлої емоційної то­нальності.

Образ Наталки виписаний письменником дуже ретельно. Іван Багряний не шкодував засобів для його зображення, показував улюблену героїню в багатьох розмаїтих ситуаціях, задіяв чимало виразних деталей. Відчувається, що письменник милується нею і нас, читачів, привертає до цього ж.

Автору пригодницького роману цілком достатньо наділити кожного з пер­сонажів кількома провідними рисами - аби якось відрізнявся від інших. Головне ж для нього - створити захоплюючий сюжет. Ось чому зусилля, потрачені письменником на детальне виписування образів у «Тигроло­вах», фактично проходить повз увагу читачів - останні стежать за сю­жетом, за цікаво змальованими картинами полювання. Необхідно позбу­тись таких установок. Варто все ж таки піти за письменником і уважні­ше придивитись до внутрішнього світу його персонажів. І тоді образи роману, і в першу чергу образ Наталки, у змалювання якого Багряний вклав багато письменницького хисту, відкриють свою смислову глибину й естетичну чарівність.

Якщо шукати літературні аналогії до образу Наталки, то в пам'яті у першу чергу з'являються Мавка з «Лісової пісні» та Олеся з однойменної повісті О. Купріна. Усі три - Мавка, Олеся і Наталка - діти лісу. В лісі виросли, в лісі живуть і дуже мало контактують із зовнішнім «цивілізо­ваним» світом. Проте Наталка, хоч і нагадує іноді Мавку , але ця подібність швидше зов­нішня, до того ж незначна. Дуже мало є в Наталці і від добре знаної, не раз екранізованої героїні Купріна. Якщо Мавка і Олеся є особами, сказати б, мінорної тональності і відрізняються своєю непрактичністю та незахи­щеністю перед світом, що лежить за межами лісу, то Наталка, навпаки, є життєлюбною, мажорною людиною, господарем своєї долі.

Наталка - на диво багатогранна особистість. У неї вроджена і яскра­во виявлена жіночність. Ключ до розуміння її характеру, думається, треба шукати у досить рідкісному поєднанні її жіночності з тими якостями, які вона набула, поділяючи разом з батьком та братами усі труднощі мислив­ського життя. То було все-таки життя на виживання, воно потребувало фізичного та морального гарту, завойовницького, наступального характеру (якщо не переможеш, то будеш переможеним). І таке життя впливало на формування Наталки як особистості. Треба тільки взяти до уваги, що її батько і брати оберігали Наталку, брали на себе головні труднощі тайгового мисливського життя. Саме це та ще постійне спілкування з матір'ю, у якої вона була за добру помічницю, і дозволило їй не огрубіти,не втратити свою жіночу сутність, а, навпаки, посилити її, надавши їй якогось особливого, дуже привабливого відтінку.

Для глибшого розкриття образу Наталки письменник знайшов ефективний прийом - часто дає змогу читачеві дивитися на Наталку очима Григорія. Останній поступово відкриває для себе Наталку як особистість .
Під час розмови Григорій багато чого дізнався про Наталку, про родину Сірків, про їх спосіб життя. Помітив, що вона гордиться старовин­ним прізвищем, своєю приналежністю до древнього роду: «Сірківна, - ви­мовила дівчина з гордістю. - Мій батько - Сірко, і дід - теж Сірко, і прадід. Всі Сірки...»

В манері висловлювання Наталки - в інтонації мови, в органічному використанні усномовних фразеологізмів - дуже відчутна її українськість. Вона, так би мовити, природна українка, і цю свою виразно виявлену на­ціональну ідентичність відчуває дуже добре. Вона є національно свідомою людиною, а отже, й національно гордою

Вже після того, як Григорій дізнався про історію роду Сірків, про їх мисливські справи , у яких Наталка брала найактивнішу участь, коли по­чув від неї пояснення, чому вони займаються такою ризикованою спра­вою, як полювання на тигрів («І як же інакше?! Тут всюди однаково чи­гає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. «Бог не без милості, ко­зак не без щастя», - казав наш дідусь, а ми його онуки»), вже після всього цього він раптом побачив Наталку як людину, що наділена найкращими рисами його народу: «Ось вона - найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини її крові... Така юна й квітуча - і така сувора, гартована і гонориста».

Григорій зрозумів, що в розмові з Наталкою треба бути обережним і делікатним: вона була винятково чуйною на найменше приниження її людської гідності. Ось він невдало, як виявилося, пожартував (« - Десь тебе отака кішка з'їсть...»), на що Наталка, яка «до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула-стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чудна збіса, як не знати що! її образила ця мова як до дитини, тон зверхності. Це було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою». Така, можливо аж надмірна, гоноровитість, зовсім не прикрашала б її, якби вона не володіла здатністю приборкувати свої емоції і, загалом, тримати себе н руках. «Чемність для неї така ж вроджена риса, як і краса», - прийшов і висновку Григорій.

Таким чином, уже на початку роману, з розділу «Родина тигроловів» - нашій уяві постає досить цілісний образ Наталки. Письменник виразно накидав його загальні контури. Надалі він покаже Наталку в подіях , у різних обставинах, тобто покаже її в життєвій конкретиці - і тоді загальні контури наповняться живими напівтонами. Образ розвинеться, немов квітка з бутона.

Ось Наталка почула далекий голос Заливая і радісно попередила : за дві години батько з братом, яких уже зачекалися з далекої подорожі будуть на місці. «Григорій дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й пізнати, що то Заливай , а не інший який».

Ось вона орудує з вінчестером, «як досвідчений вояк, - швидко розі брала до дрібничок, вправно все перевірила і вичистила, змазала...»

Ось вона під час Сіркової олімпі­ади, коли мисливці демонстрували своє стрілецьке мистецтво, показує оригі­нальну і складну вправу. «Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підва­лини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріля­ла лежачи в лезо ножа. Вистрілила де­сять разів...». Кулі, попадаючи в лезо ножа, половинились. Ця вправа нази­валась «сікти локшину».

Ось Наталка зі своїм «дружком» собакою Заливаєм. Це «страшний широкогрудий якут», на «масивних лапах, груди як у вепра, а очі іскрять­ся і мерехтять, повні буйної сили, без­оглядної сміливості і вірності». Без­конечно відданий Наталці. Грицько Сірченко пояснює: «За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів одлупити, а вона крикнула: «Чужий!» - то було! І ти скажи, яка твар!... Колись його підірвав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломана була, і черево було розпорене. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, - от він і звик до неї». Пізніше Заливай супроводжуватиме Наталку і Григорія, коли вони переходитимуть кордон, понесе від них звістку батькам. Його прив'яжуть, щоб він не повернувся до Наталки. Але «одчайдушний і без­мірно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому собаче серце» - вирвався з прив'язі і подався за Наталкою, без якої він просто не міг існувати.

Ось Григорій Многогрішний пізно вночі повернувся з баклажками води - знайшов усе-таки воду і порятував жінок, яких мучила спрага. «Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать зуздрівши ». Це був Наталчин погляд. Вона з усіх сил приховує почуття любові до Григорія, що вже починає оволодівати нею. І це їй вдається. Тільки непомітний для інших погляд, яким вона поди­вилась на Григорія, засвідчив, що робилось у її душі.

А ось сцена, яку, звичайно, аж ніяк не оминув би жоден кінорежисер, екранізуючи «Тигроловів»: «...На камені, по тім боці, зігнувшись, як лозина, і мерехтячи на сонці голим тілом, стояла мавка і викручувала мокру косу , Вода плюскотіла , збігала срібним струмочком. Наталка! Гола і дивна як мавка лісова. Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі...»

А ось чудесно зображені картини нічного «лучіння» риби . По річці , що тече крізь казкові первісні праліси, повільно рухається байда. На ній - яскраве вогнище, яке висвітлює кругом прозору річку до дна. Наталка спостерігає за рибою, що з'являється у висвітленому колі. В руках у неї гос­трий спис, т. зв. ость, якою вона го­тується влучити у більшу рибу. Поди­вімось на неї очима Григорія, який «сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того споглядання. А вона не помічала. За­нісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому об­личчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золоти­лось над бровами. Блискавичний удар - і Наталка тріумфує... Викидає в байду здоровенного тайменя... Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таї­ла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикі­стю майже первісною, неприступною...» Ось вона, залишившись на кілька днів самотньою (чоловіки роз'їха­лися у своїх справах), перебуває у якомусь мінливому настрої - то пустує зі своїм Заливаєм як мала дитина, стрибаючи з ним на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону, то гуляє з ним у палочки -стукалочки, а то й стрибає через високу лату наввипередки. «А то десь зникала на цілого півдня - десь лежала чи блукала в лісі, а приходи­ла з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна...». Можна здогадатись, що така поведінка була зумовлена певною причиною: Наталка мучилась любов'ю, яку ретельно приховувала...

А ось вона у своїй стихії - на зимовому полюванні. Цілий день пере­слідує рись. «Оце зажене, відійде й чекає, поки вона знову застрибне на сніг, а тоді знову за нею... Поки не втомила остаточно. А далі навернула її на широку падь, дала їй вибігти на чисте, та як припустить слідком на лижах, мов вітер. Не в спромозі втекти уже, - рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила пазурі і зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з правої ноги і спокійно поставила ногу рисі на живіт. Нога взута в дебелий унт, а в середині ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкіру пазурі та так і заклякла, не випускала. Ба, вона хоч і хотіла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зімкнуто корчем від страху й люті, а пазурі в'їлись в шкіру, і їх годі вже було визволити так просто».

Перелік таких сцен ще можна продовжувати і продовжувати. Останні штрихи до образу Наталки додає її поведінка під час прощання Григорія -
із Сірками, коли вона рішуче, без вагань, вирішила свою долю - бути
разом з Григорієм, піти з ним за кордон. «Я мовчала довгі місяці як камінь.
Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я
бачу, що я
загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка... Не губіть

мене!» - благає вона батьків відпустити її з Григорієм. За цими схвильо­ваними словами бачимо здатність Наталки до великої, всеперемагаючої любові.

Героїня ро­ману Багряного гідно доповнює галерею прекрасних жіночих образів, ство­рених українською літературою.

Природа

Майстерність письменника у живописанні виявляється в тому, наскільки яскравим та виразним постає зображуваний ним світ у нашій уяві.

Знайомство з романом тільки тоді буде повноцінним, коли читач не оминатиме описів природи, а навпаки, постійно намагатиметься відтвори­ти їх, - пейзаж у «Тигроловах» є важливим змістовим компонентом. Як про це вже йшлося, один з чинників привабливості роману Багряного криється власне у тому, що витворений у ньому світ природи є екзотич­ним. І створив цей світ на основі реальних вражень письменник, першим мистецьким захопленням якого був власне живопис: як відомо, Багря­ний уже змалку любив малювати, пізніше навчався живописному мис­тецтву в технікумі та в художньому інституті, працював театральним декоратором... Одне слово, можна легко прийти до висновку, що на при­роду Уссурійського краю Багряний дивився очима живописця - і це виразно позначилося на багатьох пейзажних замальовках, що зустріча­ються у романі. Ось одна з них: «Височенна, чотириярусна тайга, буйна і непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована. Не ше­лесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо і заступили його кронами. Там по них ходило Сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в'юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу - в четвертому ярусі - суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур'яни Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, потрухлі і ще не потрухлі, одні з скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих і гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба як стіни або як велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею.

Внизу, по землі, слався мох, пообростав усе, що тільки можна. Внизу було темно і вогко. Лише де-не-де проривались яскраві сонячні пасма і стояли, як мечі, уткнуті лезами в землю».

Якщо ми, читаючи роман, уважно сприймемо цей фрагмент і відтворимо в уяві зображену в ньому картину, то, спостерігаючи за діями персонажів протягом подальшого читання твору - за їх багатоденними переходами по тайзі, привалами, суто мисливськими діями тощо, - ми уже завжди будемо бачити їх серед цієї природи, тобто серед цих височенних сорокаметрових кедрів, серед повалених дерев, вивернуте коріння яких нагадує «велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею». Ми будемо почуватись немов на дні зеленого океану. Тут буде вогко і напівтемно. І тому з особливою виразністю будемо бачити сонячні промені, що прориватимуться через щільне верхів'я дерев і нагадуватимуть світло-жовті мечі, уткнуті лезами в землю.

Але досить часто письменник виводить своїх героїв, а разом з ними і нас, читачів, із цих напівтемних нетрів і дає змогу панорамно побачити природу Сіхоте-Аліня. І тоді перед нами постає хвилююча панорама по­критих тайгою, а тому й блакитних далеких кряжів, високих сопок, за яки­ми вгадується безмір Тихого океану. «Дикий краєвид відкрився його га­рячковим очам. Скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то ліс підіймався на кряжі гір, опускався і знову підіймався... Най­ближчий гребінь - сизо-зелений, зубчастий. За ним - сизо-фіалковий: ліворуч тягся ламаний контур. Потім - сизо-голубий... Голубий... І все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своїй красі...»..

Картини-панорами чергуються з пейзажними зарисовками, що пока­зані середнім планом. Це може бути стежка над урвищем, по якій Сірки ведуть нав'ючених коней. А може бути стежка серед високої та росянис­тої трави - такої високої і такої росянистої, що Сірки, йдучи по ній, про­мокли з ніг до голови. Бачимо Голубу падь - розлогу долину, що заросла буйним пралісом. Запам'ятовуються описані Багряним ріки і річечки, як, наприклад, одна з них, Мухень: «...власне, ніякої річки там і не було, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла».

Багряний, за його ж словами, дуже добре знав рослинний і тварин ний світ Уссурійського краю (пригадаймо його слова: «...я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками»), проте не зловживав детальними описами, бо вони відволікали б увагу від головної сюжетної лінії. Та все ж іноді не уникав ботанічних та зоологічних вкраплень, які допомагають відчути своєрідність зображуваного краю. Описав не тільки жахливого павука, що не давав спокою людям і коням, кусаючи їх і висмоктуючи з них кров, а й незвичного для Григорія Многогрішного тутешнього соловейка «мрійноголосу» пташку, що «супроводила їх одиноко в мертвій прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала». Мало-помалу, показуючи та описуючи того чи того (ведмедя, рись, вепра, оленя, тигра...), письменник поступово знайомить нас із «населенням» тайги.

Той великий успіх, яким користувався роман Багряного серед зарубіжних читачів, пояснюється, окрім усього іншого, ще й умілим зображенням у ньо­му майже незайманої, дикої природи, яка своєю екзотичністю викликала великий інтерес у громадян обжитої та густонаселеної Європи.

Запитання і завдання :

  1. Який твір приніс І Багряному перемогу на літературному конкурсі в місті Львові?

а) «Аве, Маріа»;

б) «Сад Гетсиманський»;

в) «Звіролови»;

г) «Огненне коло»;

д) «Казка про лелек та Павлика-мандрівника».

  1. Як називався перший історичний роман І. Багряного?

а) «Сад Гетсиманський»;

б) «Звіролови»;

в) «Скелька»;

г) «Огненне коло».

  1. Які поетичні збірки належать перу І. Багряного?

а) «Золотий бумеранг»;

б) «До меж заказаних»;

в) «Каравели»;

г) «Ротації»:

  1. Кого з українських письменників 1. Багряний вважав своїм духовним батьком?

а) В. Поліщука;

б) М. Хвильового;

г) Г. Косинку:

д) В. Винниченка.

5.Справжнє прізвище І. Багряного :

а)Лозовий

б) Лозов’яга

в) Логоза

6. «Тигролови» - це роман :

а) історичний ; б)роман - хроніка ; в)пригодницький .

7.Хто в романі «Тигролови» керується девізом «Ліпше вмерти біжучи , ніж жити гниючи»?

а)Григорій Сірко ; б) Наталка ; в) Многогрішний .

8. «Бог не без милості , козак не без долі» , - так казав

а)батько Наталки ; б)брат ; в) дідусь .

9. Кульмінація у творі – це

а) зустріч Наталки і Григорія ;

б) поєдинок у тайзі Многогрішного і Медвина;

в) зустріч Многогрішного із сім’єю Сірків.

10. Пейзаж у «Тигроловах» - це

а) важливий змістовий компонент ;

б)мальовнича картина - панорама ;

в)контраст до переживань героїв.

11.Що сприяло вибору псевдоніма І.Багряний? Аргумен­тувати свою відповідь.

  1. Чому письменник емігрував? Аргументувати свою відповідь.

13 Чому життя емігрантів з СРСР навіть за кордоном було важким? Аргументувати свою відповідь.

  1. Із поданих назв творів відзначити, які належать перу І.Багряного, визначити жанр кожного твору (оповідання, памфлет, роман, тощо):

а) «Нарід чи чернь?»;

б) «Людина біжить над прірвою»;

в) «Генерал»;

г) «Жовтий князь»;

д) «Антон Біда —герой труда»;
є) «Рідна мова».

  1. . Як відбувалося переселення українців на Далекий Схід , причини переселення.

  2. .Самоствердження наших земляків у суворих умовах далекого Сходу , їх внесок у розвиток цього краю.

17. Відтворіть біографію Григорія Многогрішного до того часу, коли він опинився на Далекому Сході.

    1. .За що, на вашу думку, Григорія Многогрішного було кинуто у катівні НКВД? Чому прислужники сталінського режиму так боялись Григо­рія і ставились до нього як до свого найпершого ворога?

19. Григорій Многогрішний - праправнук українського гетьмана Дем'яна Многогрішного. Чи відбилось це походження в його характері, світогляді, життєвих принципах?

20 У чому виявляється моральна шляхетність головного героя «Тигро­ловів»?

21Які риси характеру Григорія Многогрішного виявилися у його сто­сунках з Наталкою?

22Григорій Многогрішний - «супермен»? Порівняйте його з численними кіно та телегероями-суперменами. Кому віддаєте пере­вагу? Аргументуйте свій вибір.

23Чим приваблює образ Наталки у романі «Тигролови»?

24.Дослідіть ідейний зміст образів –символів у «Тигроловах» (дракони-експреси, бурлацька пісня «Та забіліли сніжки…», тигр, зацькований ізюбр).

25.Чи є національна ідея провідною у творчості І.Багряного ? Аргументуйте свою думку.

26.Духовно-естетичне значення роману «Тигролови».

27.Підберіть опорні слова і словосполучення для характеристики образу Григорія Многогрішного.

28.Кого в романі «Тигролови» представляє майор Медвин?

29.Розшифруйте символічний підтекст назви роману «Тигролови».

30. Чому в англійському перекладі роман І.Багряного «Тигролови»має назву «Мисливці і польовані»(«The Hunters and the Hunted»)?

31. Тема для дискусії: «Григорій Многогрішний і наше покоління: спільне і відмінне».

32 Теми для усних повідомлень:

«За що поважаю Григорія Многогрішного»;

«Нам зараз не вистачає тебе, Григорію!»

33 Напишіть творчу роботу «Григорій Многогрішний - лицар національної ідеї». Орієнтовний план твору:

а) Витоки високої національної свідомості головного героя
«Тигроловів»;

б) Григорій - людина дієвого патріотизму;

в) Патріотизм Григорія - джерело його високої людської гідності,
моральної і фізичної незламності.

34.Теми для творів –роздумів :

  • «Ми є . Були . І будем ми ! Й вітчизна наша з нами»(І.Багряний).

  • «Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу»(І.Багряний).

  • Доля України та українців у романі Багряного «Тигролови».

  • «Тигролови» І.Багряного – «поема всеперемагаючого оптимізму».

  • Природа і людина у романі «Тигролови».

  • Сміливі завжди мають щастя .

  • Що спільного у творах І.Багряного , Ю.Яновського , О.Довженка.

  • Гнівний осуд тоталітарного режиму в романі І.Багряного «Тигролови».

  • Тема кохання у романі Багряного «Тигролови».

  • Жанр пригодницького роману в інтерпретації І Багряного (за романом «Тигролови»)

Література
про життя та творчість
І. Багряного
  1. Войчишин Ю. Іван Багряний. – Вінніпег, 1968. – 86 с.

  2. Гришко В. Живий Багряний. Доповідь на вічах у Нью-Йорку й Чикаго 5 і 6 жовтня 1963 р. - Новий Ульм: Українські вісті, 1963. – 30 с.

  3. Іван Багряний // Костюк Г. Зустрічі і прощання. – Едмонтон , 1987. – с. 224-243.

  4. Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник. – В. кн.: Лавріненко Ю. Зруб і парости. - Мюнхен, 1971. - с. 187-193.

  5. Наддніпрянець В. На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного. – Мюнхен. – 1963. – 163 с.

  6. Слово про поета, що хотів бути тільки людиною // Рахманний Р. Україна атомного віку. Т. 2. – с. 440-445.

  7. Антофійчук В. Трансформація образу Іуди Іскаріота в український літературі XX століття // Слово і час. – 2001. - №.2. – с. 52-58

  8. Баштенко Т. Світи із “Саду Гетсиманського ” // Альманах “Молода нація ”. – 1986. - №4. – с. 150.

  9. ...Бачу світ багряно ”: [Іван Багряний] // Українська мова та література. – 2002. - №.14. – с. 1-24.

  10. Боляновський А. “Співвідношення історичного та літературного тла в повісті Івана Багряного “Огненне коло ”. // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - №4. – с. 159. – 161.

  11. Божко С. Син Івана Багряного – американській безробітний // Україна і світ сьогодні. – 2002.- №.40.–с. 6.

  12. Гаврильченко О., Коваленко А. // Огненне коло Івана Багряного. // Київ. – 1991 - №3. – с. 55-56.

  13. Голодиський З. Мої ранні зустрічі із Іваном Багряним. // Самостійна Україна. – 1988. - №2. – с. 58.

  14. Гришко В. Невчасна віра в людину // Слово і час. – 1981. - №1. – с. 13-15

  15. Дзюба І. Громадська снага і політична прозорливість : (про публіцистику І. Багряного) // Слово і час. – 1996. - №10. – с. 82-84.

  16. Жила С. “Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам'яті...” // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - №.1. – с. 43-49.

  17. Камінчук А. Через терни Гетсиманського саду. // Київ. – 1997. - № 1-2. – с. 150-152.

  18. Квітчаста К. Із сюїти “на розтинах біди ” (пам'яті Івана Багряного, з нагоди 90-х роковин з дня народження) // Нові дні. – 1996. - № 559. – с. 1-5.

  19. Ковальчук О. “Ми є, були і будемо ми!” // Дивослово . – 1999. - №17. – с. 36-41.

  20. Коновалов О. Іван Багряний: (До 95-ліття від дня народження письменника) // Універсум. – 2001. - № 11-12. – с. 49-50.

  21. Коновалов О. Іван Багряний: [До 95-ліття від народження письменника]// Берегиня. –2001.-№.4.–79-82.

  22. Литвиненко Т. “Сад Гетсиманський ” Івана Багряного як твір доби неоміфологізму // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2002. - №.5. – с. 39-47.

  23. Логвиненко О. “Моя мама, я прощаю тебе ” (про поему І. Багряного “Ave Maria ”) // Слово і час. – 1991. - №10. – с. 16-17.

  24. Логвиненко О. Багряний слід від слова, посіяного на мінному полі Василем Слапчуком // Кур’єр Кривбасу. – 2002. - №. 151. – с. 178-180.

  25. Луценко А. Іван Багряний і молодіжна проблема // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - №4. – с. 162-167.

  26. Морщинюк Т. Людина на трагічному іспиті історії (на матеріалах художньої прози І. Багряного) // Вітчизна. – 1996. – №7-8. – с. 12-122.

  27. Медвідь Н. Проблема долі в українській та американській літературах: (На матеріалах творчості І. Багряного, Дж. Лондона, Е. Хемінгуея) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - №.2. – с. 12-22.

  28. Міхалевська В. М. Піднесення ідеї української державності після світової війни (на прикладі публіцистики Івана Багряного)// Вісник КНУ с. Журналістика. – 2002. - №.10. – с. 72-75.

  29. Мироненко М. Повість про непереможність ворога і про тих, що “загинули як під Бродами ” // Вісті комбатанта. – 1996. - №2. – с. 98-110.

  30. Миронець М. Слідчі справи Івана Багряного: (за матеріалами архівів АПУ-НКВС)// Слово і час – 1995. - № 5/6. – с. 62-69.

  31. Миронець Н. Документальна основа Івана Багряного “Сад Гетсиманський ” [з архівів НКВД 1938-39 роки] // Українське слово – 1995. - №4. с. 12.

  32. Миронець Н. Поезія І. Багряного як історичне джерело // Укр. слово. – 1996. - №40. – с. 12-13.

  33. Неврлий М. Маланюк і Багряний: дві концепції визволення України // Слово і час. – 2003.- №.10.–с.28-34.

  34. Нитченко Д. Іван Багряний // Березіль. – 1993. - №7/8. – с. 22-24.

  35. Огородник Т. Два світочі українського відродження (М. Хвильовий в публіцистиці І. Багряного). // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - №4. – с. 168-175.

  36. Рахманний Р. Слово про поета, що хотів бути тільки людиною. // Сучасність. – 1964. - №10. – с. 18-22.

  37. Рогоза Б. Людина біжить над прірвою: І. Багряному – 90 років // Вісті з України. – 1997. - №40. – с. 5.

  38. Розумний М. І. Багряний та новітні стратегії національного самоздійснення. // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - №4. – с. 176-181.

  39. Савченко З. Біблійно-християнські мотиви та образи в романі “Сад Гетсиманський” // Слово і час. – 1996. - №10. – с. 57-61.

  40. Святовець В. Художня деталь і вся палітра: (До вивчення роману Івана Багряного “Тигролови ”) // Урок української. – 2004. - №.3. – с. 45-47.

  41. Святовець В. “Магічний кристал ”: (про роман І. Багряного “Тигролови ”) // Київ. – 1993. - №12. – с. 107-109.

  42. Слоньовська О. Анатомія національної української ідеї в “огненному колі ” Івана Багряного: (Міфічний аспект внутрішнього і зовнішнього ворога нації) // Дивослово. – 2004. - №.1. – с. 5-13.

  43. Сологуб Н. Н. Біблійні образи в художній творчості І. Багряного // Мовознавство. – 1993. - №.1. – с. 43-47.

  44. Усань В. “Ми не каратимем хамів мечем республіки...” (про письм. І. Багряного) // Березіль. – 1996. - №9/10. – с. 127-144.

  45. Хамуляк С. Постать І. Багряного у світлі української еміграції (до питання про українські кадри) // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - № 4. – с. 182-186.

  46. Чепиного В. Два націоналізми Івана Багряного. // Альманах “Молода нація ”. – 1996. - №4. – с. 187-190.

  47. Череватенко Л. “Народе мій, нездужий краю мій !..” [про творчість І. Багряного] // Дніпро. – 1991. - №6. – с. 81-84.

  48. Череватенко Л. “Ми не кинемо зброї своєї ” (І. Багряний) // Дніпро. – 1998. – 7-8. – с. 131-134.

  49. Череватенко Л. “З далекого краю до рідною хати ” [про І. Багряного] // Дніпро. – 1992. - №8/9. – с. 129-121.

  50. Шугай О. Одіссея української людини, або витоки епічного мислення Івана Багряного // Пам'ять століть. – 1998. - №5. – с. 2-27.

  51. Яковенко С. Іван Багряний і польська література // Альманах “Молода нація”. – 1996. - №4. – с. 191-199.

  52. Качуровський І. “...і четвертий вимір сюжету ”: про творчість Івана Багряного. // Літературна Україна. – 1995. – 16 листів. – с. 6.

  53. Попільнюх М. Повернення Івана Багряного // Українська газета. – 2003. - №.32. – с. 7.

  54. Евенко Ф. Сучасники про Багряного // Борисфен. – 1995. - № 2. – с. 26-27.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Зміст Мета портфоліо

    Документ
    Сьогодення вносить свої корективи в життя людей. По іншому сприймається школа, вчитель… Чому престиж учительської праці зведений до нуля? Чому молодь неохоче обирає професію,
  2. Читаючи цю книжку, виявіть терпеливість, до якої закликають апостоли, І, відкидаючи різноманітні застереження, глибоко вникніть у її зміст

    Документ
    Читаючи цю книжку, виявіть терпеливість, до якої закликають апостоли, і, відкидаючи різноманітні застереження, глибоко вникніть у її зміст. Спробуйте прочитати її до кінця.
  3. Скачок Людмили Іванівни м. Кіровське, 2010 зміст самоаналіз педагогічної діяльності. Цикл урок

    Урок
    Я, Скачок Людмила Іванівна, працюю вчителем української мови і літератури в ЗОШ №2 з 1967 року. Маю вищу кваліфікаційну категорію. Педагогічний стаж складає 43 роки.
  4. Бібліосвіт державна бібліотека України для юнацтва Інформаційний вісник 3 (23)’2007 зміст

    Документ
    Минуло тридцять років з того часу, коли в Україні було засновано нові соціальні інститути – спеціалізовані бібліотеки для юнацтва. Мета їх діяльності – надавати інформаційні послуги юнацтву, враховуючи його вікові особливості.
  5. Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку

    Конспект
    Динамічні еволюцiйнi та революцiйнi змiни в естетичнiй свiдомостi напередоднi нової iсторичної доби формують розмаїте, полiфонiчне художнє полотно – лiтературу XX ст.

Другие похожие документы..