Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Анализ'
На начало года было 755 учащихся. Прибыло с 6 сентября 2009г. по 31 мая 2010г. - 39 ученика, выбыло с 6 сентября 2009г. по 31 мая 2010г. - 59 ученика...полностью>>
'Документ'
 c. 5 ¦ В последние годы жизни Виктор Никитич Лазарев написал несколько обобщающих работ о русской средневековой живописи. Это «Новгородская иконопис...полностью>>
'Закон'
Правовой статус несовершеннолетних является важным предметом изучения в российской правовой науке. В теории государства и права является понимание пр...полностью>>
'Методические указания'
Целью изучения курса "Микроэкономика" является изучение принципов функционирования рыночного механизма, мотивации потребителей и товаропрои...полностью>>

Кременчук від заснування до 1764 р

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Кременчук від заснування до 1764 р.

Вирський Д.С.

Бібліографічний опис паперової версії видання : Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р. – 436 c.

Моїм предкам –
козакам Кременчуцької сотні
присвячую

Вирський Дмитро Станіславович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.

Науковий редактор: доктор історичних наук Ю.А.Пінчук

Рецензенти:

доктор історичних наук О.І.Гуржій

доктор історичних наук В.М.Горобець

доктор історичних наук В.В.Кравченко

Монографія є спробою представлення історії міста Кременчука та його округи від заснування (процес якого розтягнувся майже на століття з середини ХVI ст. до 30-х рр. XVII ст.) до часу ліквідації тут козацької адміністрації та підпорядкування більшості Кременчуччини Новоросійській губернії у 1764 р. У центрі уваги дослідника знаходилась доля локальної спільноти, місцева спадщина прикордоння («українності») доби козацької України, її вплив на розвиток міста та згуртованого навколо нього краю.

У 2007 році автор надав свою книгу для публікації на сайті «Мислене древо», за що ми висловлюємо йому глибоку вдячність.

Зміст

До земляків

Вчені нотатки

Королівська фортеця (1571-1648)

Уходи і замок

Українська конкіста: змагання з Диким полем (промисли, сакральний центр та «метрополії»)

Одіссея заснування

Магнати і козаки

Королі прикордоння: кн.Вишневецькі

«Сини коронні»: магнати і шляхта

Плебейське лицарство: пасинки Корони

Козацькі війни на Кременчуччині

Брати по зброї: битва при Пивських горах

Розбрат: Куруківська битва

Каїнові справи: шлях на Старицю

Кременчуцький первоцвіт: Козацька революція і Руїна (1648-1687)

Столична околиця: від сотні до полку

Покликані революцією: призовники Великого Гетьмана

«Час світу»: потенціал міста та регіональні перспективи

«Народ-військо»: полково-сотенна система

«Уламки цивільності»: магдебургія і церква

Агонія «уродзоних» і примарне староство

Виговський: війна з Війною

Юрась Хмельницький. Надія на єдність та розлам Дніпром

Тетеря і Брюховецький: консерватизм проти популізму

Війна всіх проти всіх. Гіркий смак «чужої правди»

Дорошенко: двобій з долею

Чигиринські війни: тризна по славі

Тіні Чигирина

На вістрі колонізації: змагання цивілізаторів (кінець XVII – 1764)

Знову кордон: застава, запорожці, іноземці

Закуток Гетьманщини

«Залізом і кров’ю»: Петровські війни та мазепинці на Кременчуччині

Зрима Держава: кордон і фортеці

Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта

Правобережна Слобожанщина

«Дежавю» Речі Посполитої: гайдамаки і росіяни

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

Обрії матеріальної цивілізації

Химерний образ старосвітського суспільства на Кременчуччині

Агро-урбаністика: загальний стан міст Гетьманщини

Шлях-авантурник: місцеві транспортні та торгівельні артерії

Лицарі бізнесу: кременчуцьке чумацтво

«Старші та менші» діти Вітчизни: старшина, козаки, міщани, селяни та клір

«Південний» полк, «узбережна» сотня

«Всякому городу нрав і права»

1. Міські привілеї з Кременчуччини (XVII ст.)

Крилів (1616 р.)

Чигирин-Діброва (1636 р.)

Кременчук (1659 р.)

2. Акти на надання та купівлю маєтностей кременчуцьких (17 – 18 ст.)

3. Реєстри і компути козацьких сотень (середина 17 – перша чверть 18 ст.)

4. Ревізії 1752 р.

Ревизия Полку Миргородского Сотни Кременчуцкой

Реестр сотні Кременчуцкой

Ревизия Полку Миргородського Сотни Кременчуцкой

5. Старшинські долі : «Сказки» [автобіографічні оповіді] про службу

Передмова

Не секрет, яку роль козацтво та породжений ним «козацький міф» зіграли в історії України. Пієтет до Козака став нині добрим тоном серед громадян молодої української держави, втім, як і у випадку з попереднім претендентом на місце того, хто «живіший за всіх живих», часто-густо складається враження, що жива людина (історичне явище) далебі «бронзовіє», поступається місцем іконописному лику, який кличе до «віри через абсурдність», а не завдяки «розумінню». Відтак, минуле як «досвід» перестає існувати, пізнавана реальність, як і на початку цивілізації, стискається до меж спадку (пам’яті) одного-трьох наразі діючих поколінь, здійснюються пророцтва Ф.Фукуями про «кінець історії».

Утім, якщо знову надходить час первісних форм світосприйняття, то історії локальних спільнот, нео-«полісів» сучасності напевно також уготоване нове відродження. Таке обмежене поле дослідження («назад до Геродота» чи то, вірніше, до Т.Лівія) призводить до підвищення вимог щодо рельєфності зображення окремої особи та знову повертає на порядок денний проблему засвоєння «чужого» досвіду. В цьому бачиться один з нових шансів для історика, адже чим більше «живого» знайде він у людині, незалежно від того в які часи їй доводилось виявляти свою «спрагу до життя», тим цікавішим буде історична творчість для сучасників. Історик місцевої спільноти володіє уже тією перевагою, що може забезпечити «єдність місця дії», яка може суттєво впливати на інші почуття співпричетності («єдність часу і дійових осіб»), приводячи читача до певного «катарсису», зрозумілого як засвоєння «досвіду іншості».

У випадку із Кременчуком та Кременчуччиною, коли загальнонаціональний «козацький міф» безпосередньо пов’язується з місцевим «міфом заснування» («ідолом витоків» як це називав Р.Дж.Колінгвуд), роль його в усвідомленні себе саме «українцем» для «кременчужанина» важко переоцінити. Тим прикріше, що часи козаччини на кременчуцькій землі ще не ставали предметом доскіпливого дослідження. Навіть класичній синтезі минулого Кременчука Ф.Ніколайчика (1891 р.) шановний рецензент зробив один єдиний закид саме щодо характеристики цього етапу місцевої історії. Він, зокрема, зазначив: «Гетманство Выговского, Брюховецкого изображены слишком уж безцветно и обращаются в простое перечисление имен, между которыми фигурирует и имя Кременчуга. Автор предполагает, очевидно, все события, их главный характер известными читателю; но, нужно сказать, что и для человека, знакомого с событиями малорусской истории, легко потеряться в массе нагроможденных имен, не говоря уж об обыкновенном читателе, который, читая страницы труда г. Николайчика, просто умрет со скуки и вынесет мало представления о ходе, причине и следствиях событий, разыгрывавшихся возле Кременчуга; для него будет неясна и судьба этого города в период разных малорусских «шатостей»» (Киевская старина. – 1891. – № 11. – С.333).

Відтак, моє звернення до сюжету козаччини на Кременчуччині є поверненням певного боргу як перед науковим загалом, так і перед локальною «уявною спільнотою» моїх земляків – кременчужан (у широкому регіональному сенсі). Сподіваюсь, читач не пожалкує, що взяв до рук цю об’ємну книжку.

До земляків

Книга, що хіба дивом, зваживши на її скромний наклад, потрапила до Ваших рук являє собою передусім науковий проект здійснений за виняткової підтримки Інституту історії України Національної академії наук України. Відтак покликаний він задовольнити саме академічний інтерес до обраного предмету. Смаки професіоналів не завжди збігаються із тим, що до вподоби масовому читачеві і нефахівцю можуть здатися зайвими, наприклад, розлогі «Вчені нотатки», які передують трьом фактографічним розділам. У Вашій волі пропустити їх, повіривши мені на слово, що фахівцю-експерту вони таки стануть у нагоді. Тим же для кого незвичною виявиться певна лексика та термінологія лишатиметься хіба наслідувати Сократа, який по ознайомленню з творами Геракліта сказав щось на кшталт «те, що я зрозумів – чудово, сподіваюсь і незрозуміла решта не гірша».

Виховання молодого покоління також не становить для цієї книги Мету – отак-то із пафосно-великої літери. Відтак не поспішайте сунути її до рук підневільного школярика, з глибокодумним видом додаючи щось на кшталт – «Ну це ж твоя Батьківщина, синок!». Адже представлений у книзі життєвий досвід перших кременчужан практично цілком невідомий будь-кому (від мера до саломіра) з кременчужан нинішніх. Існує реальна небезпека, що в свою чергу дитячі вуста спитають: «Якщо – то батьківщина, то чом тобі, батьку, та спадщина без потреби?».

Насправді, книга ця, виключаючи власне фахівців, найбільше може запропонувати тому, хто бажає пізнати – що то є кременчуцька тожсамість, як воно бути кременчужанином не лише за просторовою локалізацією (наразі так модно говорити про «територіальну громаду»), але і за часовим виміром, який передбачає щось знане як спільне «майбутнє» і таке саме спільне «минуле». І тоді «земляками» кременчуцькому читачу стануть не лише «живі» сусіди, але і за Т.Шевченком «і мертві, і живі, і не народжені».

Кордони – то власне універсальна цінність. Адже вони потрібні як тим, хто збирається їх захищати, так і тим, хто прагне їх подолати. Відтак, вдамося до окреслення кордонів для багатьох самоочевидного поняття – Кременчуччина.

Кременчуччина – кордони представлення

Сам термін походить від назви міста Кременчук і означає певний простір панування твореної в цьому осередку цивілізації. У науковий обіг термін «Кременчуччина» запроваджено, здається, з легкої руки краєзнавців 20-х рр. ХХ ст. [], ентузіастів тогочасної політики коренізації-українізації. Перше його чітке територіальне визначення подав М.Ткаченко у своєму «Нарисі історії Кременчуччини до початку ХVIII ст.» (1929 р.). За ним «Територія Кременчуччини містилася в південно-західній частині колишньої Полтавської губернії, а тепер увіходить до складу Кременчуцької округи У.С.Р.Р.» [] Але вже там само Ткаченко обмовився, що «безперечно, та територія, на яку поширювавсь економічний вплив Кременчуччини, була на багато більша проти зазначеної». Як побачимо нижче, саме ближче до цього зауваження визначено географічні кордони Кременчуччини у даному дослідженні.

Отже, хоча коли згадуємо «простір» не завжди йдеться про географію, але це, безперечно, перше, що спадає на думку. То визначимося з географічними кордонами Кременчуччини. Вони для неї зовсім не самоочевидні, адже «природних» кордонів у цьому передпіллі Великого Степу фактично не існує.

Утім, Кременчуччина має свою природну вісь – річку Дніпро. Вона і виконує тут роль основного структуруючого чинника місцевої цивілізації. Притоки Дніпра – задають головні напрями експансії останньої. Саме через це Правобережна Кременчуччина, де є лише одна велика дніпрова притока – річка Тясмин, суттєво поступається в темпах освоєння її лівобережній частині, де маємо потужні басейни Сули, Псла, Ворскли і меншого, але не такого вже непомітного Сухого Кагамлика (не слід ототожнювати сучасний неблискучий стан цієї сильно зміненої людським втручанням річки з її первісним потенціалом). Отже, не дивно, що саме лівобережне місто спромоглося стати центром для цього краю (завважу, що єдиний гідний конкурент Кременчука на Правобережжі – Крилів розташовувався якраз у гирлі Тясмину). [Використовуване тут поняття «край» запозичене у Ф.Броделя (див. підрозділ «Підрозділи найпростіші, підрозділи найвищого порядку» особливо пункт «Гама просторів» (с.248-252) в: Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. – Т.3. Час світу. – К., 1998). Бродель членував простір на кантони (само місто-містечко та найближча околиця (бл.170 кв.км), яка здатна забезпечити його необхідною для простого відтворення сільськогосподарською продукцією); краї – терени «зчеплені містом, яке панувало над ними, ледь вивищуючись», спираючись на певну «економічну цілість», а ще більше на «культурну реальність», яку він з себе представляв (приклади розмірів краю Бродель наводить і в 1000 кв.км і в 3298 кв.км, і оскільки він же гадав, що чим слабше заселений край, тим ширші його кордони це поняття цілком можливо застосовувати до Кременчуччини. В прийнятих мною кордонах вона займає близько 10 тис. кв.км, але половина цієї території припадає на майже незаселене Правобережжя (крім околиць Крилова, що також періодично знелюдніли) та й на Лівобережжі протягом всього цікавого нам періоду показники залюднення аж ніяк не сягали європейських стандартів); та провінції – простори (15-25 тис. кв.км) на кшталт Бургундії, які Бродель вважає справжніми «вітчизнами» для людини XV-XVIII ст. до сформування модерних нації. Для первісної Кременчуччини рівнем провінції було зокрема Київське воєводство Речі Посполитої. Завважу, що воно за територією вчетверо більше за верхню межу розміру прийняту для «стандартної» провінції Броделя (у 1587 р. Київське воєводство простягається на 99.919 кв.км, а в 1632 р. навіть на 107.113 кв.км), що загалом підкріплює моє «нестандартне» визначення і розмірів Кременчуччини. Сучасним відповідником цієї ідентичності може бути визнана тожсамість Подніпров’я.

Крім Броделя цікаву модель для членування соціально-просторових структур запропонував і британський метр «локальної історії» Ч.Фіт’ян-Адамс, який виділяв: 1) «ядро громади»; 2) громаду (сільську чи міську) як ціле; 3) групу сусідських громад; 4) більш широку область зі спільною соціокультурною характеристикою; 5) графство; 6) провінцію, або регіон (див.: Репина Л.П. Комбинация микро- и макроподходов в современной британской и американской историографии: несколько казусов и опыт их протчения // Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого. Доклады и выступления на конференции 5-6 октября 1998 г. – М., 1999. – С.38). Кремечуччина за нею найбільше відповідала би параметрам графства. Утім, гадаю, що аналіз «соціального простору» за Фіт’ян-Адамсом, то справа майбутнього, адже рівень опрацювання джерельного матеріалу ще не дозволяє мені так глибоко репрезентувати проблему.]

Дніпрова вісь зумовила й нерівномірність поширення впливу Кременчука в напрямках півночі та півдня. Адже, природно, що за течією великої ріки мандрувати легше, аніж проти. Відтак, грубо кажучи, Кременчуччина має форму, яка нагадує радше еліпс, ніж ідеальний шар. І основна боротьба за регіональну першість завжди точилася практично лише між північнішими центрами (крім уже згаданого Крилова, це передусім Городище-Градизьк та Чигирин-Діброва), на півдні (над Ворсклою та далі на Орель та Самару) конкуренцію Кременчуку складали більшою мірою «континентальні» (віддалені від дніпрового «узбережжя») центри – Полтава та Кобеляки (утім запорізький кошовий І.Сірко мав у середині 1670-х рр. плани зробити Келеберду центром своїх експансіоністських замірів у цьому «куті» та й у Переволочни, починаючи з кінця XVII і до середини XVIII ст., було кілька епізодів, коли вона була надзвичайно помітна на крайовому рівні).

Можливо також успіх Кременчука у змаганні з іншими «континентальними» столицями пояснюється якраз високою конкуренцією за цей титул саме у Надпсіллі, яке могло претендувати на «природну» зверхність і над єдиним містом на прилеглому Сухому Кагамлику. Адже поділений на досить потужні притоки (річки Хорол, Говтва та ін.) Псел давав можливість конкурувати за першість у своєму басейні й Гадячу, і Говтві, й Миргороду, і Хоролу, і (найпізніше) Сорочинцям.

Емансипація Кременчука від впливу Лубен (столиця Посулля) та Чигирина (столиця Надтясминня) має, ймовірно, вже цілком антропоцентричне, пов’язане із людською діяльністю походження. А саме мова про падіння Лівобережної Вишневетчини (володінь кн. Яреми Вишневецького із центром у Лубнах) у результаті Козацької революції середини XVII ст. та руйнацією гетьманського Чигирина турками 1678 р. та перетворення правобережної дніпрової смуги (із Надтясминням включно) на рукотворну пустелю за домовленостями між російським, польським та турецьким урядами.

Завершуючи цей гео- та акваполітичний огляд варто зазначити, що вплив головних надрегіональних дніпрових метрополій (на горі Київ, у пониззях Запоріжжя, а згодом Катеринослав-Дніпропетровськ) лишався в Кременчуці непохитним за будь-яких часів.

Отже, аби висловитись за можливістю рельєфно, під Кременчуччиною на сторінках цієї книги мається регіон, який локалізується вздовж Дніпра, обмежений з лівого боку нижніми течіями Сули та Ворскли (а вряди-годи може сягати і гирла Орелі), з правого – нижньою течією Тясмина і районом навпроти гирла Ворскли. Якщо орієнтуватись на сучасні населені пункти, то це будуть лінії Жовнин, Вереміївка – Царичанка; Чигирин – Мишурин Ріг. Як бачимо, Кременчуччина складається з частин 4-х сучасних областей: 1) Полтавської, 2) Кіровоградської, 3) Черкаської 4) Дніпропетровської, або за районами: 1) Глобинський (а частково, можливо, і Семенівський), Кременчуцький, Козельщинський, Кобеляцький; 2) Світло-водський, Онуфріївський (та частково Олександрійський); 3) Чигиринський (частково); 4) Верхньодніпровський (почасти) та Царичанський (також частково).

На цій території мешкає сьогодні близько 1 млн. чоловік, а, отже, до 2 % населення України. У самому Кременчуці – 234 тис. жителів, тобто близько третини людності Кременчуччини. Зрозуміло, що ігнорування історичної спадщини такого розлогого краю веде до спотворення й сучасних візій історії України загалом.

Обрані для дослідження хронологічні кордони вимагатимуть значно коротших роз’яснень. Адже, хоча я і підтримую авторитетну гіпотезу історіографічного походження про першозаснування Кременчука за часів Вітовтового «прориву» у Великий Степ на рубежі ХIV-XV століть, але все ж волію розпочати свою працю від перших письмових згадок цього топоніму, а згодом міста. Вони ж належать саме до середини XVI ст. Та й точки зору тяглості та безперервності цивілізаційного розвитку – це цілком доречний рубіж. Відмова від членування кременчуцького часу за державною належністю (річпосполитський період, період державотворчих змагань Українського гетьманату, підросійський період) пов’язана, по-перше, з принциповим наголошенням на внутрішніх процесах розвитку місцевого соціуму, а, по-друге, з поглядом на весь означений часовий проміжок, крізь призму генези феномену української Козаччини (гадаю, що на Кременчуччині вести мову про фактичне козацьке панування можна в набагато ширших хронологічних кордонах аніж це прийнято щодо, скажімо, цілої Наддніпрянської України). У зв’язку з цим зауваженням постала і верхня межа дослідження – 1764 рік. Вона пов’язана з ліквідацією козацького ладу на більшій частині Кременчуччині, яку поглинула новоутворена Новоросійська губернія.

Методологічні кордони цього дослідження виглядають строкато та по-своєму еклектично. Оскільки тут досить часто мова йде про представлення зовсім нового джерельного матеріалу, не уникнути було використання фундаментальних неопозитивіських технік []. Практична відсутність структуралістських наробок на ґрунті «кременчукознавства» схиляла до заповнення цієї історіографічної лакуни, можливо коштом модних наразі деконструктивістських практик.

Великою кількістю інспіруючих ідей та моделей це дослідження завдячує працям французького історика, лідера т.зв. другого покоління «анналістів» – Фернана Броделя. Саме уявлення про Кременчуччину як про «історичний персонаж», безперечно, надихалося передмовою до першого видання «Середземного моря та середземноморського світу за доби Филипа ІІ» (1946 р.) []. Переконаний, що справжня рецепція творчості Броделя на вітчизняному історичному матеріалі ще не відбулась і броделівська програма досліджень має тут ще не вичерпані перспективи [].

З новітніших історіографічних практик, що прагнуть поєднання «досвідів із структурами, особистих взаємин із соціальними системами або локального з глобальним» [] варто окремо згадати антропологічно забарвлені мікроісторію (та її національні клони – британську локальну історію та німецьку історію повсякденності) та т.зв. «історію знизу». Вони надихнули на експерименти із зміною масштабу під час розгляду різноманітних подій та на увагу до досвідів людей з кола тих, кого часто окреслюють як «мовчазна більшість» або й до нетипових сторін натури «звичних» гравців на історичній арені.

Як досліднику, професійний досвід якого пов’язаний передусім із сюжетами інтелектуальної історії, близькими мені були також експерименти із наративістичними техніками. І хоча я уникав особливо радикальних спроб у цьому дусі [], сподіваюсь увага до літературних принад мого тексту припаде до смаку читачеві.

З-поміж сучасних практик вітчизняного історіописання глибокий вплив на дане дослідження справили методологічні пропозиції знаного знавця проблематики історії ранньомодерної України – Наталі Яковенко. Чимале значення для виконання цієї праці мали історіографічні ідеї І.Колесник і В.Кравченка, а також джерелознавчі поради-пропозиції В.Степанкова, Ю.Мицика, Л.Тимошенка, А.Пивовара та багатьох інших вітчизняних істориків.

Історіографічний нарис

Кременчуччина як об’єкт історіописання не може похвалитися багатою історіогра-фічною традицією. Власне, в обраних для цього дослідження межах, наукових праць взагалі не існує, але, добре відомо, що відсутність представлення «цілого» зовсім не означає того самого щодо «часток» – окремих елементів. Розглянути, як народжувались, видозмінювались та задля яких ширших картин об’єднувались ці елементарні часточки історіописання, і є завданням даного нарису.

Принагідно зауважу, що українська академічна історіографія загалом формувалась великою мірою як регіональна історія (адже не мала класичної підпори у вигляді нації-держави). Відтак, пієтет до регіоналізму плекали чи не всі наукові осередки тогочасної України. З останньої третини ХІХ ст. міцний фундамент під регіональні дослідження (чи то під «земельний» напрям у вітчизняній історіографії) заклала провідна вітчизняна історіографічна школа київських істориків-документалістів з харизматичною постаттю В.Б.Антоновича на чолі [].

Не дивно, що й класична праця «віку історії», присвячена Кременчуку, була написана учнем останнього – Федором Николайчиком [Для Кобеляччини такою класичною працею стала робота протоієрея Миколи Пирського: Пирский Н. Исторический очерк поселений Кобелякского уезда вообще и исторический и церковно-статистический очерк поселений Кобелякского уезда, расположенных по реке Ворскле в частности. – Кобеляки, 1908. – 251 с.]. Його «Город Кременчук» вийшов друком у столичному Санкт-Петербурзькому видавництві 1891 р. У частині, присвяченій козацькій добі, праця Николайчика ґрунтувалась майже винятково на джерелах, опублікованих школою Антоновича в монументальних серіях «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России» та «Архив Юго-Западной России».

З київськими істориками-документалістами пов’язаний також інший «класик» історіографії Кременчуччини – Олександр Лазаревський. Особливо значний внесок він зробив у дослідження надсульської Кременчуччини (див. його «Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв.» []), утім різноманітна інформація з історії краю представлялась ним і в інших працях з його величезного творчого доробку.

Численні матеріали з історії Кременчуччини у ХVIII ст. опрацював Олексій Андрієвський, діяльність якого так само пов’язана переважно з київським науковим осередком []. Утім, співпрацював він і з науковцями Катеринослава та Одеси, які в той час починають інтенсивно освоювати проблематику козацького Запоріжжя (їх внесок також особливо помітний у дослідженні тієї частини Кременчуччини, що згодом перебувала у складі Новоросії) [].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

    Документ
    Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат.
  2. Нові надходження за 2011 рік Випуск 3

    Документ
    Навчальний посібник обіймає історію України від прадавніх часів до наших днів. Його складено відповідно до змісту і вимог освітньо-професійних програм підготовки фахівців освітньо-кваліфікаціного рівня «бакалавр».
  3. Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до найвизначніших дат

    Документ
    Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до найвизначніших дат.
  4. На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю. В

    Урок
    На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю.
  5. Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

    Документ
    З середини XVIII ст. активізувались дії царського уряду, спрямовані на освоєння українського прикордоння та посилення державного контролю над місцевим життям.

Другие похожие документы..