Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Лекции'
Справочный материал по OpenMP на русском языке, необходимый для первого знакомства, подготовлен Лабораторией Параллельных Информационных Технологий, ...полностью>>
'Программа'
Прибытие в Санкт-Петербург. Встреча на ж/д вокзале. Обзорная экскурсия по городу. Экскурсия в Петропавловскую крепость «Стены бастионов рассказывают»....полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится 17 декабря 2010 года в 15.30 часов на заседании Совета по защите докторских и кандидатских диссертаций Д 602.004.02 при Санкт-Петерб...полностью>>
'Учебная программа курса'
Рабочая учебная программа дисциплины составлена старшим преподавателем кафедры бухгалтерского учета и аудита Абеновой М.Х., на основании типовой прог...полностью>>

Матеріали VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції Київ нтуу «кпі» 2010

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТУ КРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО СТУДЕНТІВ ТА АСПІРАНТІВ

ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА МАРКЕТИНГУ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

Міжнародне науково-технічне співробітництво:

принципи, механізми, ефективність

Матеріали

VI (XVIII) Всеукраїнської

науково-практичної конференції

Київ

НТУУ «КПІ»

2010

УДК 339.9

ББК 65.5-55+65.9(4 УКР)-55

М58

Міжнародне науково-технічне співробітництво: принципи, механізми, ефективність [Текст]:

Матеріали VІ (XVIII) Всеукр. наук.-практ. конф., Київ, 11-12 березня 2010 р.: тези доповідей / [редкол.: В.Г. Герасимчук (відпов. ред) та ін.].–К.: НТУУ «КПІ», 2010.- 290с.

Затверджено на засіданні кафедри міжнародної економіки.

Протокол № 8 від 3 лютого 2010 р.

Редакційна колегія:

Герасимчук В.Г. д.е.н., професор (відповідальний редактор)

Гавриш О.А. д.т.н., професор (заступник відповідального редактора)

Охріменко О.О. к.е.н., доцент (заступник відповідального редактора)

Войтко С.В. к.е.н., доцент

Дергачова В.В. д.е.н., професор

Кочетков В. М. д.е.н., професор

Попович О.С. д.е.н., професор

Сакалош Т.В. к.е.н., ст. викладач

Серебренніков Б.С. к.е.н., ст. доцент

Скоробогатова Н.Є. к.е.н., ст. викладач

Стеченко Д.М. д.е.н., професор

Соловйов В.П. д.е.н., професор

Любимова К.О. асистент, координатор закордонних комунікацій

Кичук А.В. технічне редагування

Матеріали доповідей учасників VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції «Міжнародне науково-технічне співробітництво: принципи, механізми, ефективність» (11-12 березня 2010 р. у м. Києві) охоплюють широке коло питань присвячених актуальним проблемам стратегії та механізмам міжнародного науково-технічного співробітництва, а також підвищенню конкурентоспроможності промислового комплексу України.

Материалы докладов участников VI (XVIII) Всеукраинской научно-практической конференции «Международное научно- техническое сотрудничество: принципы, механизмы, эффективность» (11-12 марта 2010 г. в г. Киеве) охватывают широкий круг вопросов, посвященных актуальным проблемам стратегии и механизмам международного научно-технического сотрудничества, а также повышению конкурентоспособности промышленного комплекса Украины.

Reports of participants of the VI (XVIII) Scientific conference «Іnternationl scientific and technical cooperation: principles, mechanisms, efficiency» ( March, 11-12th 2010, Kyiv, Ukraine) omnibuses wide range of questions devoted actual problems of strategy and mechanisms international scientific cooperation and enhancing the competitiveness of the industrial complex of Ukraine.

© ФММ НТУУ «КПІ», 2010

© Автори матеріалів

Шановні учасники VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції «Міжнародне науково-технічне співробітництво - 2010»!

Кожен з Вас отримав можливість висловити свої думки, оприлюднити результати наукових пошуків на сторінках збірника матеріалів конференції «МНТС-2010». З проблематики, яка зазначена у назві збірника, ми проводимо конференцію вшосте (VI). Якщо ж заглянути глибше в історію, то рішення про проведення 27-28 травня 1993 р. Першої (з XVIII) конференції з проблем управління підприємством приймалося у 1992 р. на одному із засідань кафедри управління виробництвом Київського політехнічного інституту (нині кафедра менеджменту НТУУ «КПІ»). Співзасновниками тодішньої конференції стали – Інститут державного управління та самоврядування при КМУ, Міжнародний інститут менеджменту «МІМ-Київ». Конференція пройшла під назвою: «Потенціал управлінських систем: питання формування та розвитку».

Мета проведених конференцій: узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду з проблем теорії і практики управління основною ланкою економічної «піраміди» держави, світової економіки – підприємством (фірма, корпорація, організація). Саме з підприємства починається формування соціально-економічного потенціалу держави. На підприємстві впроваджуються результати наукових досліджень, проектно-конструкторських робіт, здійснюється технологічна й організаційна підготовка виробництва, відбувається процес виготовлення продукції. Підприємство створює ланцюжок робочих місць. Працівники підприємства отримують можливість розкрити свої здібності, свій творчий потенціал, свій талант. Для підтримання належного рівня потенціалу підприємства власники, керівники, увесь персонал мають піклуватися про ефективне використання трудових, матеріальних, фінансових, інформаційних ресурсів, застосовувати високопродуктивне обладнання, прогресивну технологію з метою досягнення високого рівня конкурентоспроможності продукції, задоволення всезростаючих потреб споживачів.

З 2002 року, коли в НТУУ «КПІ» було розпочато підготовку бакалаврів, спеціалістів і магістрів з міжнародної економіки, організатори конференцій дещо змінили їх тематику, зосереджуючи увагу на теоретичних, методологічних, методичних та практичних проблемах здійснення експортної політики, міжнародного науково-технічного співробітництва. В умовах ринкової економіки підприємство виступає виключно як відкрита система з розгалуженими міжнародними партнерськими зв’язками.

За останні роки в країні накопичилось чимало проблем, пов’язаних з неефективним використанням інтелектуального потенціалу, зниженням темпів технологічного розвитку економіки, падінням рівня конкурентоспроможності продукції вітчизняних товаровиробників, збільшенням «інноваційного розриву» порівняно з розвиненими країнами. Світова фінансова криза ще більше розкрила розмаїття «вузьких місць» у здійсненні економічної політики держави. Вирішувати накопичені проблеми повинні нинішні керівники й, безперечно, ті, хто прийде їм на зміну завтра, тобто випускники вищих навчальних закладів, фахівці нового покоління з новим мисленням, з новими підходами до ведення бізнесу.

Виходячи з висловлених міркувань, члени організаційного комітету намагаються залучити до дискусій на пленарних і секційних засіданнях студентів, починаючи зі студентів-першокурсників, аспірантів, молодих науковців як з України, так і з провідних університетів Росії, Білорусі, Казахстану, Китаю, Болгарії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Сербії, Македонії, Словенії, Хорватії, Греції, Литви, Латвії, Естонії, інших країн, з якими встановлені довгострокові творчі зв’язки.

Професорсько-викладацький склад кафедри прагне надати студентам глибокі знання з маркетингу, фінансів, управління, світової економіки для успішного поєднання економічних та інженерних знань, найпередовіших досягнень науки, технології, техніки. В організації навчального процесу підготовки фахівців з міжнародної економіки дотримуємося принципів: математизації, комп’ютеризації, лінгвізації, інженеризації, економізації. Безумовно, конкурентні переваги в процесі підготовки фахівців з міжнародної економіки мають знайти відображення в конкурентних перевагах наших випускників на ринку праці, а також у підвищенні конкурентоспроможності підприємств.

Основними тематичними напрямами роботи конференції визначено:

1) роль держави в розвитку міжнародного співробітництва (керівник - д.е.н., с.н.с. О. С. Попович);

2) формування національної та регіональної інноваційних систем в контексті сталого розвитку (керівник - д.е.н., професор Д. М. Стеченко);

3) міжнародне співробітництво в інноваційній сфері: досвід та нові підходи (керівник – д.е.н., професор В. П. Соловйов);

4) науково-технічне співробітництво як фактор підвищення конкурентоспроможності промислового комплексу країни (керівник - д.е.н., професор В. В. Дергачова);

5) інтеграція національних фінансових ринків (керівник - д.е.н., професор В. М. Кочетков).

Зазначені напрями є пріоритетними у науковій діяльності кафедри міжнародної економіки, відповідають стратегічним орієнтирам розвитку НТУУ «КПІ» як університету дослідницького типу в підвищенні його ролі та авторитету на вітчизняному і міжнародному ринку надання освітніх послуг.

Доктор економічних наук,

професор кафедри міжнародної економіки

НТУУ «КПІ»,

голова організаційного комітету Василь Г. Герасимчук

Березень 2010 року

Вітаю учасників конференції !

З 2005 року на базі факультету менеджменту та маркетингу (ФММ) НТУУ «КПІ» проводиться серія конференцій під загальною назвою «Міжнародне науково-технічне співробітництво». Ініціатором заходів була кафедра міжнародної економіки, яка безпосередньо пов’язана з підготовкою фахівців, які знаються на міжнародній торгівлі, володіють інформацією стосовно науково-технічної продукції, орієнтуються у структурі світових ринків високотехнологічної та наукомісткої продукції.

Факультет менеджменту та маркетингу має багаторічний досвід організаційно-економічної підготовки студентів у НТУУ «КПІ». Історично основою вважається кафедра організації виробництва та економіки промисловості, яка була заснована в 1937 році. Нині у складі ФММ налічується 6 кафедр (менеджменту, промислового маркетингу, математичного моделювання економічних систем, економіки та підприємництва, міжнародної економіки, теоретичної та прикладної економіки). Діє аспірантура. Функціонує Спеціалізована вчена рада з захисту докторських дисертацій.

Факультет тісно співпрацює з всіма факультетами та інститутами КПІ, забезпечує підтримкою економічної складової при реалізації науково-технічного потенціалу Київської політехніки, яка вже понад 110 років готовить інженерні кадри, які, у свою чергу, створюють новітні розробки. Досягнення наукових шкіл, експериментальні вироби, серійна продукція підрозділів університету формує низку напрямів науково-технічного прогресу світу. Реалізація цього потенціалу на світових ринках потребує комерціоналізації наукових досягнень, захисту прав інтелектуальної власності, державної підтримки, можливостей виходу на світові ринки. А це досить складне завдання і саме питання стосовно цього планується підняти та обговорити на цій конференції.

Узагальнюючи вищесказане хочу відмітити наступне, що інтеграція ФММ до європейського та міжнародного наукового, освітнього, підприємницького простору має за мету розвиток міжвузівської співпраці на рівні факультетів, кафедр, які представляють професорсько-викладацький склад, аспіранти, студенти багатьох вищих навчальних закладів з різних країн.

Бажаю учасниками конференції подальшого творчого зростання, успішної реалізації намірів! Натхнення, щастя та успіхів!

З повагою,

декан факультету

менеджменту та маркетингу

завідувач кафедри міжнародної економіки,

д.т.н., професор О. А. Гавриш

Березень 2010 року

Програмний комітет

Голова програмного комітету:

Герасимчук В. Г., д.е.н., професор, завідувач кафедри міжнародної економіки, НТУУ «КПІ»

Співголови:

Гавриш О. А., д.т.н., професор, декан факультету менеджменту та маркетингу, НТУУ «КПІ»

Соловйов В. П., д.е.н., професор, заступник директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України

Члени програмного комітету:

  1. Ангелов К. – д.е.н., доцент, Технічний університет, м. Софія, Болгарія

  2. Бажал Ю. М. – д.е.н., професор, зав. кафедри економічної теорії Національного університету „Києво-Могилянська академія”, м. Київ, Україна

  3. Барбаш В. А. – к.х.н., доцент, заступник проректора з наукової роботи НТУУ „КПІ”

  4. Благоєв В. – д.е.н., професор, директор Вищої школи Міжнародний Коледж (International University College), м. Софія, Болгарія

  5. Бондаренко Г. А. - д.т.н., професор, директор Інституту післядипломної та додаткової освіти Новгородського державного університету ім. Ярослава Мудрого

  6. Дасич П. – д.е.н., професор, Вища технічна машинобудівна школа, м. Трстенік, Сербія

  7. Діденко М. І. – д.е.н., професор, зав. кафедри світової економіки Санки-Петербурзький державний політехнічний університет, Росія

  8. Йованоскі Д. – д.е.н., професор, зав. кафедри індустріальної інженерії та менеджменту, Університет «Св.Кирила і Методія», м. Скоп’є, Македонія

  9. Кожушко Л. Ф. – д.т.н., проф., зав. кафедри менеджменту, Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне, Україна

  10. Колот А. М. – д.е.н., професор, проректор Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Україна

  11. Кузьмін О. Є. – д.е.н., професор, директор Інституту економіки та менеджменту Національного університету “Львівська політехніка”, Україна

  12. Нейкова Р. Н. – к.е.н., доцент, директор Центру дистанційної освіти, зав. кафедри управління та маркетингу Технічного університету Габрово, м. Габрово, Болгарія

  13. Попович О. С. – д.е.н., с.н.с., зав. міжгалузевою лабораторією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук України з проблем формування та реалізації науково-технічної політики в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України, м. Київ, Україна

  14. Радчук А. П. – к.т.н., доцент, доцент кафедри менеджменту Брестського державного технічного університету, м. Брест, Білорусь

  15. Соловйов В. П. – д.е.н., професор, заст. директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. М. М. Доброва, м. Київ, Україна

  16. Фалько С. М. – д.е.н., професор, зав. кафедри економіки та організації виробництва, Московський державний технічний університет імені Н. Е. Баумана, Росія

  17. Федулова Л. І. – д.е.н., професор, зав. відділом технологічного прогнозування та інноваційної політики Інституту економіки та прогнозування Національної академії наук України, м. Київ, Україна

  18. Хабакук М. – д.е.н., професор, ректор Естонської бізнес-школи, м. Таллінн, Естонія

  19. Хвесик М. А. – д.е.н., професор, в.о. Голови Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України, керівник відділу економічних проблем водокористування та рекреації, чл.-кор. УААН, м. Київ, Україна

  20. Чосіч П. – д-р філософії, доцент, кафедра проектування виробництва, Механіко-інженерний факультет, Університет м. Загреб, Хорватія

Організаційний комітет

Голова:

Герасимчук В. Г., д.е.н., професор, завідувач кафедри міжнародної економіки, НТУУ «КПІ».

Співголови:

Гавриш О. А., д.т.н., професор, декан факультету менеджменту та маркетингу, НТУУ «КПІ».

Соловйов В. П., д.е.н., професор, заст. директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. М. М. Доброва НАН України.

Члени оргкомітету:

  1. Дергачова В. В., д.е.н., професор

  2. Кочетков В. М., д.е.н., професор

  3. Попович О.С., д.е.н., професор

  4. Стеченко Д.М., д.е.н., професор

5. Охріменко О. О., к.е.н., доцент

6. Чайковська М.А., к.е.н., доцент

Висловлюємо подяку за участь:

Білоруському державному економічному університету (Білорусь)

Білоруському республіканському фонду фундаментальних досліджень (Білорусь)

Володимирському державному університету

ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»

Донецькому національному університету економіки і торгівлі ім. Михайла Туган Барановського

Запорізькому національному технічному університету

Інституту економіки та прогнозування НАН України

Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАНУ

Карагандинському державному університету ім Е.А. Букетова (Казахстан)

Київському національному економічному університету ім. В. Гетьмана

Київському національному університету ім. Тараса Шевченка

Консалтинговій компанії KMS PROJEKTS (Польша)

Луцькому національному технічному університету

Міжнародному університету фінансів

Міністерству економіки України

Північно-Східному науковому центру НАН і МОН України

Національному авіаційному університету

Національному університету «Львівська політехніка»

Національному університету державної податкової служби України

Національному університету водного господарства та природокористування

Одеському державному економічному університету

РВПС України НАН України

Рівненському інституту слав’янознавства

Севастопольському національному технічному університету

Сумському державному університету

Східноукраїнському національному університету імені Володимира Даля

Технічному університету м.Габрово (Болгарія)

Тернопільському національному економічному університету

Таврійському національному університету ім. В.І. Вернадського

Українському державному університету фінансів та міжнародної торгівлі

Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАНУ

Центру системного аналізу і стратегічних досліджень НАН Білорусі

Чернігівському державному інституту економіки і управління

Черкаському державному технологічному університету

Черкаському національному університету ім.Б.Хмельницького

Особлива подяка за участь в організації конференції:

Верхоляд Ірині, Зеленюк Тетяні, Зорі Марині, Кичук Аліні, Клименко Дарії, Кузнєцовій Катерині, Мельник Софії, Очеретяній Вікторії, Пацан Марині

Секція 1.
Роль Держави в розвитку міжнародного співробітництва

Міжнародна передача технологій як інноваційний фактор економічного зростання

Андрієвський А.В., студент НТТУ КПІ

Поняття „технологія” найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. У структуру технології включається і „hardware”, тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг.

Міжнародний обмін технологій посідає особливе місце в сучасній системі міжнародної економіки. Це зумовлено такими факторами: в епоху постіндустріальної цивілізації технологія та інформація стали головним чинниками економічного розвитку; відбуваються якісні зміни у міжнародному поділі праці, що характеризуються виділенням наукомісткої спеціалізації та прискореним розвитком науково-технічної кооперації; ринковий характер розвитку міжнародної економіки, що постійно вимагає інновацій; загострення міжнародної конкуренції за науково - технічні ресурси та продукти; настання нової стадії міжнародної конкурентоспроможності країн, де ключовим фактором є інновації.

Міжнародний обмін технологіями стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн. Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС.

Проте останнім часом стрімко зростає кількість науково - технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого „третього світу”. Це явище охопило значні райони "третього світу", особливо Тайвань, Таїланд і Сінгапур а також Індія. У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій. Щодо розвитку інноваційної інфраструктури в Україні перспективним є: будівництво технопарків, обладнаних необхідними комунікаціями і виробничою інфраструктурою, на базі малих підприємств; організація технопарків на базі непрацюючих підприємств, яких достатньо в усіх регіонах.

Враховуючи міжнародний досвід, з метою стимулювання інноваційної діяльності українській державі необхідно визначити свої порівняльні переваги в міжнародній науково-технічній сфері та реалізувати ряд заходів у таких напрямках:

  • запровадження фінансово-економічних та податкових інструментів;

  • створення системи фондів для фінансування інноваційної діяльності;

  • створення механізмів кредитування та інноваційних банків;

  • вдосконалення правового та нормативного забезпечення інноваційної діяльності;

  • формування науково-дослідної інфраструктури, інформаційної бази та систем консультацій;

На мій погляд пріоритетними напрямами державної політики в інноваційній сфері мають стати такі:

    1. розвиток співробітництва українських виробників з лідерами світового ринку та створення спільних підприємств;

    2. доцільне входження українських компаній у мережі закордонних ТНК з метою виходу на захищені зарубіжні ринки високотехнологічних виробів;

    3. підтримка високотехнологічних корпорацій та їхніх міжнародних проектів;

    4. активізація та покращення співпраці між представниками ринку і державними органами влади України;

    5. створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження новітніх методів передачі та обробки інформації в усіх сферах людської діяльності, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний простір

Таким  чином,  в  умовах  сучасного техноглобалізму визначальною стає концепція міжнародного науково-технологічного співробітництва як запорука успішного розвитку економіки Україні. МНТС має виконувати такі важливі завдання:

- не допускати імпорту в країну застарілих технологій;

- сприяти інтелектуалізації вітчизняного експорту;

- допомагати впровадженню сучасних високоефективних технологій;

- сприяти вільному руху наукових ідей та дослідників між Україною та світом з боку урядів України й інших країн

Прогрес у науці і техніці – вирішальний чинник нарощення конкурентоспроможності країн у всьому світі. Основу цього процесу складає тісна взаємодія національних економік з приводу об міну й передачі знань. Участь України в міжнародній системі науково-технологічної співпраці дасть шанс вивести економіку на новий етап її розвитку.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЦЕЛЮЛОЗНО-ПАПЕРОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Баглай О. Ю., УС 51с, НТУУ « КПІ»

Целюлозно-паперова промисловість України об’єднує біля 100 підприємств по виробництву паперу і картону та виробів з них, а разом з переробниками, трейдерами, посередниками, науковими, монтажними та спеціалізованими торгівельними організаціями їх налічується більше 300. В галузі працює понад 30 тисяч чоловік [1]. Відсутність в Україні власного виробництва первинних напівфабрикатів поставило підприємства галузі в повну залежність від імпортерів сировинних ресурсів та спонукало їх орієнтуватись на випуск таких видів паперу і картону, які виробляються з вторинного волокна – макулатури. Тому в структурі виробництва паперу і картону переважають такі види як картон тарний, папір для гофрування, картон коробковий, папір санітарно-гігієнічний. Виробництво білих сортів паперу є незначним і недостатнім для потреб ринку України. Як приклад, папір крейдований та папір-основа для шпалер не виробляються в країні і тому імпортуються. Також імпортується 88,6 % паперу для друку і письма, паперу газетного – 74,5 % [2].

В Україні на одного жителя сьогодні припадає 34,4 кг паперу та картону на рік, що майже удвічі нижче рівня середньосвітового споживання, який дорівнює 65 кг на рік. Для прикладу: в країнах Західної Європи, США, Канаді, Японії цей показник складає понад 200кг/рік. В Європі найвищі показники мають: Бельгія – 333,7, Фінляндія – 333,4, Швеція – 268,0 кілограмів на рік.

У 2008 році в Україні виготовлено 924,3 тис. т паперу і картону, що склало 98,9 % від рівня попереднього року. Цей показник перевищує показник 1990 року, коли целюлозно-паперова промисловість України мала найвищі показники виробництва. Проте він незрівнянно нижчий за аналогічний у розвинених країнах. Для порівняння: виробництво паперу і картону у деяких країнах складає: США – 83 млн. т, Китай – 55 млн. т, Японія – 31 млн. т, Фінляндія – 12 млн. т, Росія – 7млн.т [1].

Обсяг експорту картонно-паперової продукції за 2008 рік склав 389,9 тис. т, що на 6,4 % менше, ніж у 2007 році. Продовжує збільшуватись вітчизняний ринок споживання картонно-паперової продукції. У 2008 році він становив 1586,2 тис. т проти 1577,1 тис. т у 2007 році (темп росту – 0,6 %), в якому імпорт складає 1051,8 тис. т, або 66,3 %. Такий рівень долі імпорту спостерігається на протязі останніх чотирьох років.

Найбільшими експортерами картонно-паперової продукції до України є Російська Федерація та Фінляндія, які разом поставляють 50% паперу, картону та виробів з них. Ця частка є стабільною на протязі 2000–2008 років [3]. Найбільше продукції вітчизняних виробників поставляється до Росії – майже 60,0 %. В основному це папір для гофрування, шпалери, тара транспортна картонна, папір санітарно-гігієнічного призначення.

Основними причинами, що стримують подальший розвиток целюлозно-паперової промисловості є:

- недостатній технічний рівень підприємств целюлозно-паперової промисловості, старіння виробничих потужностей, знос основних фондів яких складає понад 60 відсотків, що не забезпечує конкурентноздатності продукції в ринкових умовах;

- відсутність в Україні власного виробництва первинних напівфабрикатів (целюлози та деревної маси);

- недостатнє виробництво білих сортів паперу, у першу чергу, газетного та друкарського.

Оптимальним варіантом розв’язання цих проблем є впровадження інноваційно-інвестиційного шляху розвитку целюлозно-промислової промисловості, що передбачає:

- прискорення технологічного оновлення виробництва та впровадження сучасних енергозберігаючих технологій;

- створення сприятливих умов для залучення інвестицій з метою розвитку галузі та вітчизняного ринку картонно-паперової продукції;

- сприяння розвитку вітчизняної сировинної бази для картонно-паперових підприємств;

- розширення асортименту картонно-паперової продукції, розвиток виробництва, насамперед, друкарських видів паперу і картону [1].

Таким чином буде забезпечуватись сталий комплексний розвиток целюлозно-паперової промисловості шляхом реалізації взаємопов'язаних завдань і заходів, спрямованих на створення сировинної бази галузі, технологічне оновлення існуючих та створення нових підприємств на основі використання науково-технічного потенціалу, розширення асортименту та підвищення конкурентноздатності вітчизняної продукції, збільшення експортного потенціалу галузі.

Література:

    1. Целюлозно-паперова промисловість: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .

    2. Асоціація українських підприємств целюлозно-паперової галузі «УкрПапір» (скорочено - АУП «УкрПапір»): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .

    3. Державний комітет статистики України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .

Використання міжнародного досВіду для удосконалення управління науковими дослідженнями та інноваціями з боку держави.

Балицький Є.В., зав. відділом

Міністерство економіки України

Управління процесами інноваційного розвитку і, зокрема, сферою досліджень і розробок є нагальною проблемою для України. У 2008 році було розпочато дві загально національні програми щодо створення інноваційної інфраструктури та щодо моніторингу інноваційної діяльності в Україні . Нажаль, економічна криза завадила повномасштабній реалізації обох програм, але вже на початковому етапі було проаналізовано міжнародний досвід у цій сфері та розроблено оригінальну методику оцінки інноваційної діяльності на загальнодержавному рівні.

Як свідчить міжнародний досвід, однією із функцій управління інноваціями є визначення напрямів і встановлення критеріїв підтримки з боку держави. При цьому слід зазначити, що механізми управління з часом змінюються, у відповідності зі змінами в національних потребах. Для ефективного управління інноваціями важливо забезпечити високу якість значної кількості взаємозв’язків. Якщо взаємозв’язки неадекватні або застарілі то механізми управління можуть створювати вузькі місця та викликати збої системи. Різні національні системи управління мають індивідуальний стиль або культуру, які, в свою чергу, йдуть корінням в історію і традиції адміністративного управління.

Оцінка ефективності наборів методів політики передбачає аналіз їх охоплення, актуальності та спрямованості. Під оцінкою охоплення набору методів політики мається на увазі визначення областей і стадій інноваційного процесу, на які спрямовані дані методи політики. Для оцінки актуальності даного набору методів політики необхідно чітко уявляти сильні та слабкі сторони інноваційної системи досліджуваної країни, які необхідно враховувати в наборі методів політики для цієї країни. Для оцінки спрямованості конкретного набору методів політики існує потреба в розумінні наступних аспектів: спрямованість інструментів інноваційної політики; взаємозв’язок між спрямованістю досліджень і інновацій; типи інструментів, що використовуються; орієнтованість інноваційної політики на використання активних або пасивних інструментів.

Важливою особливістю України є відносно гостра необхідність оцінки діяльності науково-технологічних організацій (НТО). Це стосується не тільки регулярних річних або середньострокових оцінок НТО, але й інституційних оцінок, що проводяться з метою реструктуризації всієї системи НТО шляхом зміни структури і організації дослідницьких інститутів і їх дослідницької діяльності.

Проте необхідно відмітити, що хоча кількість інструментів і механізмів реалізації інноваційної політики у всіх країнах „наздоганяючого розвитку”, до групи яких належить і Україна, збільшилась, виникає питання щодо їх індивідуальної ефективності та загальної узгодженості наборів методів політики. При оцінці ефективності та узгодженості методів стимулювання інновацій необхідно враховувати два наступні моменти:

По-перше, ефективність окремих інструментів політики слід розглядати в контексті національних інноваційних систем із урахуванням конкретних цілей застосування досліджуваних інструментів в цих системах. Кожний такий інструмент слід розглядати в контексті більш широкого портфелю методів політики й інноваційної системи, в якій він функціонує. Для того, щоб ефективний набір інструментів політики працював з найбільшою віддачею, необхідно забезпечити взаємодію та синергізм його компонентів. В цьому контексті вимірювання відносної ефективності можна провадити, використовуючи комплексні методологічні підходи, а також шляхом консультацій з зацікавленими сторонами та органами, що використовують відповідні інструменти політики.

По-друге, адекватні системи управління являються необхідними для ефективної роботи національної інноваційної системи, але самі по собі вони не можу забезпечити таку роботу. Успіх інноваційної діяльності залежить від більш широкого кола факторів, що виходять за рамки власно інноваційної політики та включають як базові умови, так і різноманітні фактори нетехнологічного характеру. Слід також відзначити, що жодний окремо взятий підхід до оцінки інноваційної діяльності не забезпечує якісного виконання цієї роботи. Необхідно застосовувати комбінації різних підходів і перевіряти отримані результати на відповідність.

Міністерство економіки розробило у 2009 році спеціальну методику оцінки ефективності інноваційної діяльності, що базується на показниках вітчизняної статистики та максимально наближається за своїм змістом до процедур та показників, що використовуються у країнах ОЕСР. Запропонований набір включає 21 комплексний показник, що може бути використаний на рівні країни або регіону та забезпечує порівняння із показниками розвинених країн світу.

Оценка государственной программы по обеспечению аграриев топливом

Бисултанова И.С., УС-51с, НТУУ « КПІ»

Во время посевной и уборочной компаний обычно остро встает проблема потребности в мазуте, а цены на него довольно высокие в нашей стране. Проанализировав украинский рынок нефтепродуктов можно выявить ряд проблем, которые требуют незамедлительного решениия:

- отсутствие механизма защиты интересов потребителей в условиях повышения цен;

- низкий уровень платежеспособности промышленных потребителей, в частности сельскохозяйственных предприятий;

- отсутствие экономических механизмов регулирования состояния рынка в случае недостаточного его обеспечения энергоресурсами[1].

В связи с этим, одной из первоочередных задач правительства была необходимость выработать экономические механизмы регулирования состояния рынка нефтепродуктов в Украине.

Учитывая высокий удельный вес энергоресурсов в себестоимости сельскохозяйственной продукции, малейшее подорожание топлива делает продукцию украинских производителей неконкурентоспособной и приводит к большим убыткам. К тому же низкая платежеспособность сельскохозяйственных предприятий зачастую вообще ставит под большой вопрос возможность проведения полевых и уборочных компаний. С начала 2009 года оптовые цены, по которым предприятия агропромышленного комплекса приобретали топливо, за это время выросли: дизтопливо – на 34%, бензин – на 32% [1].

Диспаритет цен, зависимость Украины от импортных энергоресурсов, низкая платежеспособность сельскохозяйственных предприятий – основные причины несовпадения структуры себестоимости и энергоемкости производства продукции сельского хозяйства. Влияние элементов энергетических и денежных затрат на изменение объема сельскохозяйственного производства неодинаковый. Поэтому во время поисков резервных путей снижения себестоимости сельскохозяйственной продукции, важно уделять должное внимание анализу ее энергоемкости.

В 2009 году впервые Украине удалось избежать сезонного увеличения потребления топлива, вызываемого посевной и уборочной компаниями. В связи с кризисом в стране снизилось потребление нефтепродуктов, в связи с чем на рынке образовались определенные излишки топлива, которые позволили избежать ажиотажа весной и осенью 2009 года.

В 2009 году была успешно проведена государственная программа по обеспечению аграриев льготным топливом. Об этом может свидетельствовать отсутствие дефицита топлива, а также приемлемые для аграриев и нефтетрейдеров цены на ресурс [2].

На протяжении года правительством было издано три распоряжения, обязывающие обеспечить аграриев топливом. Поставляла топливо компания «Укргаздобыча». В феврале-мае необходимо было поставить 52 тыс. т дизельного топлива по цене 4200 грн/т и 68 тыс. т бензина по цене 4000 грн/т (с учетом НДС). Но на деле было поставлено намного меньше, всего 26,7 тыс.т дизтоплива и 16,2 тыс. т бензина. В июне по второму распоряжению был поставлен практически весь запланированный объем и реализован. Последним распоряжением Кабмина от 23 июля поручено в период сентября-ноября 33 тыс. т дизельного топлива по цене 4900 грн/т и 51 тыс. т бензина по 5500 грн/т. Топливо распределяли в регионах во всех трех случаях пропорционально посевной площади, а отбор операторов-поставщиков проводили облгосадминистрации [3].

На протяжении года отношение трейдеров и аграриев к инициативам правительства менялось. Весной к госпрограмме не было особого интереса в связи с незначительной разницей в цене между льготными нефтепродуктами и рынком. В марте сельхозпроизводители, покупая топливо в рамках помощи правительствам, могли сэкономить лишь около 200 грн/т.

Но летом ситуация резко изменилась. Цены на топливо на розничном рынке шли вверх, в то время как отгрузки с Шебелинки шли по фиксированной цене. Разница по дизельному топливу превысила 500 грн/т [2].

Для аграриев появилась возможность сэкономить. Осенью тенденция сохранилась, и на начало ноября по госпрограмме аграрии могли покупать дизтопливо почти на 2000 грн/, а бензин на 2500 грн/т дешевле, чем на розничном рынке [1].

Данная программа оказалась выгодной как для аграриев, так и для нефтетрейдеров, о чем свидетельствует большое количество крупных и известных на топливном рынке компаний, которые приняли в этой программе участие (например, ТД «Континиум Галичина», «Нефтек Оил», «Параллель», ВП «Надежда», «Рур груп»). Нефтетрейдеры, за счет больших объемов отгрузки сельхозпроизводителям, смогли компенсировать обвалившиеся продажи в рознице и опте, а аграрии в свою очередь смогли без перебоев собрать урожай.

Литература:

  1. Цены. Статистика. Нефть Украины // Нефтерынок. - ноябрь 2009.

  2. Министерство топлива и энергетики [электронный ресурс] // mpe.kmu.gov.ua/

Про затвердження Програми диверсифікації джерел постачання нафти в Україну на період до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №15

Елементи і фактори економічної безпеки держави

Галла Н. М., асистент кафедри туризму, аспірант,

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Гарантом економічної та політичної незалежності держави є економіка. Спостерігається пряма залежність між рівнем розвитку економічного потенціалу держави і ступенем її залежності від міжнародних ринків та впливу економіки інших держав.

Економічна безпека держави — це стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства і національних інтересів держави від негативного впливу широкого кола факторів [1, с 24].

Елементи економічної безпеки держави:

  • Наявність власних управлінських кадрів на всіх рівнях управління.

  • Економічно обґрунтована бюджетно-фінансова політика держави

  • Наявність розвинутої економічної інфраструктури: господарюючих суб’єктів - вільних підприємців, фермерів, малих, середніх та великих підприємств; банківської мережі; страхових, інвестиційних та інших фондів; товарних бірж й інших організацій і посередників, які функціонують на ринках.

  • Внутрішні інвестиції.

  • Мобілізаційна підготовка економіки, території та комунікацій. Першочергове значення тут мають стратегічні матеріали і товари, необхідні для національної оборони.

  • Державні резерви.

  • Система стандартизації. В розвинутих країнах стандартизація ефективно вписується в загальні механізми господарювання і регулювання економіки. Невідповідність національних стандартів міжнародним вимогам знижує інтеграційні та економічні можливості країни.

  • Правовий захист суб’єктів підприємницької діяльності в даній державі. Цей факт прямо впливає на економічну безпеку регіонів, підприємництва в цілому та підприємців зокрема.

Загрози економічної безпеці держави. Україна отримала від колишнього Радянського Союзу гіпертрофовану структуру народного господарства, державних монополізм у системі управління, технологічну відсталість виробництва, значну імпортну залежність від постачання енергоресурсів та інших стратегічно важливих товарів і сировини.

Перерахуємо основні фактори, які складають загрозу економічної безпеки держави [2, с. 35].

  • Звертання наукомістких виробництв.

  • Відсутність розвинутої банківської системи та системи страхування, а також гарантійних організацій.

  • Дефіцит державного бюджету та інфляція.

  • Велика частина вивезеного за межі країни капіталу, занадто великий вивіз стратегічно важливих товарів та ресурсів; зниження вартості підприємств, що приватизуються, в тих випадках, коли вони продаються зарубіжним підприємцям.

  • Непомірно високі податки на виробника, за допомогою яких придушуються власний виробник і відкривається шлях для захоплення вітчизняного ринку іноземними виробниками. При цьому загроза економічної безпеки криється ще й в тому що виробники зацікавленні приховувати дійсні обсяги виробництва, щоб уникнути сплати непомірно великих податків.

  • Низький рівень достовірності стратегічних даних в економіці. Офіційна державна статистика України з року в рік фіксує падіння виробництва в державному секторі економіки. Одночасно органи статистики не можуть налагодити облік виробництва продукції та послуг новоствореними підприємствами, фірмами та окремими підприємцями. Так колективні і приватні торгівельні підприємства України впродовж декількох років багаторазово збільшили товарообороти, підвищили якість торгівельних послуг, а державна статистика постійно фіксує зниження цих показників в цілому по державі. Недостовірна інформація наносить значної шкоди державі: вона деморалізує населення, викликає недовіру потенційних зарубіжних та вітчизняних інвесторів, сприяє витіканню капіталів з країни, створює передумови для спекулятивного маніпулювання інформацією в інтересах окремих груп населення, в першу чергу консерваторів та противників економічних реформ.

  • Злидні та бідність більшої частини населення, високий рівень безробіття, страйки.

Очікувані наслідки вступу України до СОТ для підприємництва

Глушко Павло, УС-51с, НТУУ « КПІ»

Головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок вступу України до СОТ, стане створення прозорого та передбачуваного ділового середовища в Україні. Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватися і не будуть запроваджуватися заходи на користь лише окремих підприємств. Зараз Урядом взято курс на загальне спрощення адміністративних процедур в цілому. В цьому напрямку продовжується процес оптимізації системи стандартизації, сертифікації, застосування санітарних та фітосанітарних заходів у відповідності до міжнародних стандартів.

Важливим для українського бізнесу має стати спрощення митних процедур та збільшення їх прозорості й контрольованості. На сьогодні майже всі торговельні партнери України визнають, що процедури митного оформлення при імпорті є одними з основних нетарифних бар’єрів у торгівлі.

У секторі сільського господарства основні вигоди від вступу отримають виробники зернових та олійних культур. Україна зобов’язалась скасувати кількісні обмеження на експорт зернових, зменшити ставку експортних тарифів на насіння соняшнику з 17 до 10 % впродовж 6 років та скасувати експортні індикативні ціни. Все це дасть можливість сільгоспвиробникам отримувати вищу ціну за свою продукцію на світових ринках. [1]

В цілому, кожне підприємство є одночасно виробником товарів або послуг та споживачем певних товарів та послуг. Як споживач, підприємство виграє від збільшення асортименту товарів та послуг на ринку, підвищення конкуренції сприятиме зниженню цін та підвищенню рівня сервісу. Така ситуація створить рівні можливості для всіх суб’єктів підприємницької діяльності, що сприятиме розвитку найбільш ефективних підприємств. Це, в свою чергу, позитивним чином впливатиме на оздоровлення та підвищення конкурентоспроможності економіки, створюватиме сприятливий інвестиційний клімат в Україні.

Поглиблення міжнародної співпраці через членство України в СОТ та лібералізація підприємницької діяльності у відповідності до міжнародних принципів та правил надасть малому бізнесу нові можливості для його поступового розвитку. Тому, малий бізнес найбільшою мірою зацікавлений, щоб внутрішні умови господарювання відповідали міжнародним правилам ведення бізнесу, в тому числі й тим, що закріплені в угодах СОТ. [2]

Однак, членство в СОТ, хоча і створює можливості розвитку бізнесу, але не є гарантією того, що ці можливості будуть реалізовані. Не всі галузі економіки зможуть мати позитивні наслідки від вступу до СОТ. Міжнародні експерти прогнозують, що вступ до СОТ одразу надасть переваги виробникам у металургійній галузі та хімічної продукції, які намагаються боротись з антидемпінговими проблемами, але інші галузі, сільське господарство та автомобілебудування, напевно зазнають втрат.

Певною мірою можуть постраждати підприємства, які працюють завдяки численним пільгам, які передбачені чинним законодавством України, але не відповідають загальноприйнятій міжнародній практиці, зокрема, положенням угод СОТ.

Лише за сприяння держави підприємці можуть сповна використати резерви розвитку, що з’являться після набуття Україною членства в СОТ. На державному рівні членство в СОТ має стати стимулом для створення стабільного законодавства, привабливого ринкового та інвестиційного середовища, яке сприятиме проведенню структурної перебудови та модернізації економіки в цілому та окремих її галузей, підвищенню потенціалу експортно-технологічних виробництв, а також розширенню присутності на зовнішніх ринках. [3].

Говорячи про можливі позитивні і негативні наслідки від вступу України до СОТ для підприємств усіх форм власності, необхідно зазначити, що за умов досягнення кращої якості продукції та високої продуктивності праці виграватимуть підприємства експортоорієнтованих галузей. Проте, ті підприємства, чия діяльність зосереджена на внутрішньому ринку, потребують уваги з боку держави та адекватних інструментів економічного регулювання. [4].

Література:

  1. 1. Указ Президента України «Питання впровадження в Україні принципів Європейської хартії малих підприємств» № 603/2008 // Секретаріат Президента України: [Електрон. ресурс] . – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/ documents/8070.html

  2. Інформаційно-аналітичні матеріали з питань вступу України до СОТ. Міністерство економіки України, 2006 р.: [Електрон. ресурс] – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=77653&cat_id =38 238

  3. Постанова Кабінету Міністрів України «Програма державної підтримки підприємництва в Україні» // . – Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 6.

  4. Деякі аспекти формування стратегії вступу України до СОТ [Тези науково-практичної конференції “Перспективи та проблеми участі України у СОТ в контексті економічної безпеки”] / Матеріали Міжвідомчої комісії з питань фінансової безпеки при Раді національної безпеки і оборони України. – К.: Інститут міжнародних відносин КНУ. – 2005. – 482с.

Роль держави в розвитку міжнародного співробітництва.

Грищенко І. О., студентка групи УК-81, НТУУ’КПІ’

Діяльність держави, в особі відповідних органів, в галузі розвитку міжнародного співробітництва направлена на покращення взаємовідносин в рамках науково-технічної, інноваційної та загалом інвеcтиційної політики, розроблення плану дій щодо боротьби з корупцією, торгівлею людьми та глобальних заходів виходу з кризового стану. Світова фінансово-економічна криза, що мала свій початок у США, не була єдиним поштовхом, а скоріше прискорила процес наближення до теперішньої ситуації, а саме: зростання державного боргу та нестабільність економіки і банківського сектору, невизначеність політики НБУ щодо регулювання руху капіталу для обмеження обороту іноземної валюти та колосальний дефіцит бюджету, банкрутства підприємств, та як наслідок падіння купівельної спроможності громадян, переорієнтації тільки на товари та послуги першої необхідності, масові неплатежі за кредитами як фізичними так і юридичними особами.

Антикорупційна діяльність в період 08.2008-12.2009р. 17 липня 2008 року у Тбілісі відбулося чергове засідання Координаційної ради генеральних прокурорів держав-учасниць СНД. За результатами засідання ухвалено ряд рішень, зокрема, щодо розробки Програми співробітництва генеральних прокуратур держав-учасниць СНД у сфері боротьби з торгівлею людьми на 2008-2010 роки та Угоди про співробітництво генеральних прокуратур держав-учасниць СНД в боротьбі з торгівлею людьми, органами та тканинами людини.

Тренінг стамбульського плану дій щодо боротьби з корупцією відбувся 15-17 грудня 2008 року в м. Базель та став одним з перших кроків проекту співробітництва, який з 2003 року впроваджується Організацією економічного співробітництва та розвитку для таких країн як Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан та Україна на добровільній основі. В ході виконання проекту передбачається перегляд національного антикорупційного законодавства країн-учасниць. Проведення другого раунду моніторингу передбачено на 2009-2010 роки відповідно до методології Антикорупційної мережі OECD, прийнятої 30 серпня 2008 року .

14-16 листопада 2009 року в м. Дубаї відбулася Шоста регіональна конференція Міжнародної асоціації прокурорів (МАП) для країн Близького Сходу, Азії та Тихоокеанського регіону на тему: «Прокуратура в 21 сторіччі». Положення проекту міжвідомчої угоди передбачають можливість співробітництва сторін щодо взаємного обміну досвідом та інформацією про законодавство і практику його застосування, передачу інформаційних матеріалів прокурорсько-слідчої діяльності тощо. Підписання Меморандуму послугує подальшому розвитку двосторонніх відносин між органами прокуратури України та Об’єднаних Арабських Еміратів, а також підвищенню ефективності боротьби з транснаціональною злочинністю.

Інвестиційна діяльність. Рада директорів Міжнародного валютного фонду завершила другий перегляд програми співробітництва з Україною і схвалила виділення третього траншу кредиту на суму близько 3,3 млрд. доларів. Загальна сума виділених Україні на даний момент траншів за програмою stand-by склала 10,9 млрд. доларів. МВФ ухвалив рішення про ненадання четвертого траншу у зв'язку з ухваленням закону про підвищення соціальних стандартів та з-за неприйняття бюджету на 2010 рік.

Активне українсько-лівійське співробітництво на найвищому рівні призвело до розгляду можливості Лівії вкладання коштів у новий нафтопереробний завод в Україні, а також була задекларована нею зацікавленість у придбанні у нашій країні мережі існуючих АЗС. Libyan Investment Authority придивляється до будівництва терміналу в Борисполі, а також курирує проект «100 тис. гектарів». Він передбачає створення в Україні СП, яке б оперувало землею площею до 100 тис. га для вирощування зернових та їх експорту в Лівію та інші держави. Цей же фонд цікавиться аналогічними проектами в області тваринництва, а також, очевидно, буде займатися проектами по будівництву НПЗ і мережі АЗС.

Заходи стимулювання міжнародної торгівлі. Звільнення від сплати ввізного мита обладнання та комплектуючих виробів до нього, що не виробляються в Україні та ввозяться на митну територію України підприємствами переробної промисловості, подовження до 31 грудня 2013 року дії Закону України "Про розвиток автомобільної промисловості України", віднесення виробництва автомобілів, обладнання, комплектуючих виробів, розробки та впровадження новітніх технологій для складання та виготовлення автомобілів до стратегічних напрямків інноваційної діяльності.

Отже, у 2008-2009рр. урядом України було проведено низку заходів, спрямованих на розвиток міжнародного співробітництва, недостатніх для виходу держави з кризового стану через непривабливість українського ринку для закордонних інвесторів, оскільки в країні панує нестабільна політична ситуація. Тобто для забезпечення прогресуючого міжнародного співробітництва необхідно, в першу чергу, створити підґрунтя всередині країни та заслужити імідж перспективної та стабільної держави: ВР прийняти низку законів, пов’язаних з «латанням прогалин» у законодавстві (забезпечення однозначності їх тлумачення), сприянню розвитку малого та середнього бізнесу як для створення товарів та послуг зорієнтованих на внутрішній ринок збуту так і на експорт, підвищити заробітні плати державним службовцям нижчих рівнів та штрафні санкції в сотні разів за розповсюдження корупційних схем.

Сучасні тенденції розвитку ринку міжнародних авіаперевезень

Грушак З.М., аспірант,

Національний авіаційний університет

Авіація є однією з найважливіших секторів економіки, ефективне функціонування якої є необхідною умовою розвитку зовнішньоекономічної діяльності, задоволення потреб населення і суспільного виробництва в повітряних перевезеннях, забезпечення захисту економічних інтересів України на міжнародному ринку. В умовах глобалізації світової економіки авіація стає важливим елементом інтеграції України в сучасну систему міжнародних економічних зв'язків. Міжнародний авіаційний транспорт безпосередньо відображає розвиток міжнародної економіки. Авіаційні перевезення пов’язані ще і з іншими супутніми секторами економіки, такими як авіабудування, туризм.

Основною тенденцією діяльності авіакомпаній у світі протягом 2008-2009 рр. є загальний спад перевезень, в наслідок економічної кризи у світі. Останній спад перевезень відбувся ще у 1990 –х роках. А протягом 2000-х було відображено постійний ріст. Авіаційний транспорт пережив за останні десятиліття кілька спадів і ріст в середньому становив 5% на рік. Що дає впевненість, що криза в авіаційному секторі явище виключно тимчасове.

Аналіз обсягів виконаних повітряних перевезень у світі в 2008 році, показав значне уповільнення темпів росту обсягів як пасажирських, так і вантажних перевезень. Загальний обсяг перевезень регулярними рейсами авіакомпаній у 190 державах-членах ICАО склав приблизно 2 271 млн. пасажирів і близько 40 млн. тонн вантажів. Динаміка річного приросту авіаперевезень в світі у 2000-2008 рр. відображено в рис. 1.

Проте, підсумки діяльності українського авіаційного сектору за 2008 рік свідчать про збереження у цілому позитивних тенденцій розвитку, не дивлячись на погіршення наприкінці року ситуації на ринку авіаперевезень в зв’язку з розгортанням міжнародної кризи. За останні 8 років обсяги пасажирських перевезень вітчизняних авіакомпаній зросли майже в 4,5 рази, вантажних – в 1,5 рази, кількість обслугованих ДП ОПР «Украерорух» польотів у повітряному просторі України - в 2,5 рази.

Рис. 1. Динаміка річного приросту авіаперевезень в світі у 2000-2008 рр.

Спостерігається тенденція збільшення кількості пасажирів у 2008 році, що користуються послугами вітчизняних авіаперевізників та становить 6,2 млн. пасажирів. Забезпечено зростання обсягів перевезень як на міжнародних, так і на внутрішніх лініях. Домінуюче положення займають 4 провідні пасажирські авіаперевізники "Аеросвіт", "Міжнародні авіалінії України", "Донбасаеро" та "Дніпроавіа", які виконують близько 82 відсотків авіаперевезень.

Для забезпечення сталого розвитку, на нашу думку, повинні виконуватися наступні умови конкурентного ринку: вільний доступ до технологій; наявність реальної погрози потенційної конкуренції; незначні витрати входу; реалізація стратегії "вдарити й утекти" для потенційних конкурентів (увійти на ринок, дістати прибуток і залишити ринок без додаткових витрат).

Нажаль український ринок авіаційних перевезень не відповідає даним вимогам.

Таким чином ми можемо зробити висновок, що ринок авіаційних перевезень в Україні нажаль не є конкурентним. Проте, тенденції, що склались на ринку авіаційних перевезень дають надію на те, що криза, що авіакомпанії України зможуть не лише вижити на ринку міжнародних перевезень, а й стати сильними конкурентами.

проблема управління сучасними ризиками суб’єктів електроенергетики в умовах реформування енергетичних ринків

Гусєва І.І., , НТУУ « КПІ»

Реформування електроенергетичної системи (ЕЕС) України передбачає перехід на ринкові відносини, лібералізацію ринку, створення оптового ринку електроенергії, вдосконалення цінової політики за рахунок створення умов для конкуренції, які дозволять покупцям і продавцям на основі вільного попиту і пропозиції укладати операції по ринкових цінах, та забезпечення надійного постачання і оплати придбаної електроенергії і потужності.

За даних умов існує імовірність виникнення якісно нових ризиків, обумовлених, перш за все, формуванням різних груп суб'єктів відносин у процесі функціонування й розвитку ЕЕС. Різносторонність інтересів конкуруючих суб'єктів ринку обумовлено принципово новим механізмом встановлення відпускних цін. В період існування природних монополій ціни на різні види енергії визначалися з витрат на виробництво і транспорт. З появою конкуруючих суб'єктів ринку ціни встановлюються за результатами щорічних торгів, на яких котируються як «спотові» контракти (постачання наступного дня після оплати), так і контракти, де термін постачання може мінятися в межах року. Тому більшість суб'єктів ринкових відносин в серйозній мірі схильна до фінансових ризиків, пов'язаних з комерційними аспектами їх діяльності.

Постає проблема вибору інструментів мінімізації такого роду ризиків. Якщо ризики коливання цін на електроенергію в секторі вільної торгівлі можна хеджувати (страхувати) за допомогою специфічних строкових фінансових контрактів, що реалізуються через спеціальні електроенергетичні біржі або через універсальні біржі, то ризики зростання цін на паливо і інші матеріальні ресурси енергопідприємств вимагають інших, менш стандартних рішень. Найбільш очевидним напрямом вирішення даної проблеми є, на думку [1], створення вертикально інтегрованих компаній, до складу яких входять окрім безпосередньо енергогенеруючих підприємств також і підприємства по видобутку і переробці різних видів енергетичного палива.

У зв'язку з цим істотно зросла необхідність обліку багатокритеріальності і множинності інтересів в процесі обґрунтування рішень, значно збільшилася невизначеність умов розвитку фінансового ринку (як інституції формування фінансових механізмів і базових інструментів управління ризиками в енергетиці ) і електроенергетики (форм торгівлі електроенергією).

Проте сформовані в даний час енергетичні ринки за низкою ознак суттєво відрізняються від традиційних фінансових ринків, що ускладнює процедуру ціноутворення і розробку механізмів новоутворених факторів ризику. Згідно [2], в таблиці 1 приведений перелік основних відмінностей.

Таблиця 1   Відмінності енергетичного і фінансового ринків [2]

Ознака

Енергетичний ринок

Фінансовий ринок

Вік ринку

Відносно новий

Кілька десятиліть

Важелі ціноутворення

Багато, складні

Кілька, прості

Вплив економічних циклів

Слабкий

Сильний

Частота змін

Висока

Низька

Вплив зберігання і доставки

Значний

Немає

Зв'язок між коротко- і довгостроковими контрактами

Низька

Висока

Сезонність

Ключова для електроенергії та газу

Немає

Регулювання

Змінюється від слабкого до значного

Слабке

Ринкова активність

Низька

Висока

Централізація ринку

Децентралізований

Централізований

Складність контрактів похідних цінних паперів (деривативів)

Досить складна

Відносно проста процедура

Не дивлячись на низку особливостей енергетичних ринків, для управління новоутвореними ризиками застосовуються сучасні методи і інструменти ризик-менеджменту. Згідно [3, С.71.], до інструментів ризик-менеджменту, які використовуються на електроенергетичному ринку відносять: форварди, ф’ючерси, опціони та свопи.

Література:

  1. Колибаба В.И., Соколов Ю.А., Ямпольский Ю.П. Основы эффективного управления экономикой и финансами территориальных генерирующих компаний / ГОУВПО «Ивановский государственный энергетический университет имени В.И.Ленина». – Иваново, 2009. – 144 с.

  2. Pilipovic D. Energy Risks. Valuing and Managing Energy Derivaties. – New York: McGraw-Hill, 1997. – 248 p.

Украина и ВТО: ожидания и действительность.

Давидко И.С., бакалавр, НТУУ «КПИ»

Оказавшись "за бортом" ВТО, организации, контролирующей 90% мировой торговли, Украина оказалась бы за пределами территории "цивилизованного обмена". Например, проблема антидемпинговых процессов в отношении украинских товаров. Под угрозой применения подобных мер находится экспорт товаров на сумму около $4 млрд., что составляет не менее 35% всего объема экспортных поставок [по данным института экономики промышленности НАН Украины, директор института - академик НАН Украины Амоша А]. Причина подобных дискриминационных мер - Украина до сих пор не признана страной с рыночной экономикой.

Благодаря вступлению Украины в ВТО, потребители получают более широкий выбор продуктов с более широким спектром качества. К тому же успех импортных товаров и услуг подстегнет внутренних производителей к конкуренции. Если говорить о средне- и долгосрочной перспективе, то вступление Украины в ВТО способствует дополнительному росту благосостояния украинцев на 3%, а ВВП страны увеличиться на 1,5-1,7%.

Однако, опыт первых стран СНГ, уже ставших полноправными членами ВТО, развеял многие мифы о тех неоспоримых выгодах, которые дает государству членство в данной организации. Например, ситуация с Кыргызстаном. Это государство, как известно, входит в категорию бедных стран, и его руководство рассматривало членство в ВТО как возможность на порядок улучшить экономические показатели за счет открытости своего рынка для богатых иностранных партнеров. Расчет оказался неверным - за время своего членства в ВТО экономика Кыргызстана деградировала в еще большей степени. Так, поток прямых иностранных инвестиций сократился втрое - до уровня $37 млн., объем торговли с западными странами ежегодно сокращался на 5-10%, стремительно росло число граждан, живущих за чертой бедности (сегодня таких более 80% от числа всего населения), продолжает стабильно снижаться средний уровень заработной платы и пенсий, растет безработица.

Одним из факторов, который предопределил такое развитие событий, стала крайне негативная реакция на членство в ВТО этого государства со стороны его соседей - Казахстана и Узбекистана. Обе страны ввели дискриминационные меры в отношении импорта продукции из Кыргызстана. Казахстан установил 200% пошлину на кыргызские продовольственные товары и объяснил подобные действия попыткой предотвратить заполнение своего рынка импортной продукцией. Вот так Кыргызстан стал первой страной, которая поняла очень важную для себя истину: членство в ВТО дает реальные выгоды только тогда, когда основные торговые партнеры страны также являются членами ВТО [1].

Как же повлияет членство Украины в ВТО на торговые отношения с Россией- нашим ближайшим партнером и страной, торговый оборот с которой, один из наиболее весомых в структуре всей внешней торговли? Ухудшение условий взаимной торговли, с точки зрения России, может проявляться в двух разных формах:

1) «Эффект домино» — эффект вытеснения украинских производителей с украинского рынка на российский. Он возникнет в связи с тем, что в Украину будет усиливаться приход импорта, из-за снижения пошлин. Украинские производители столкнутся с более сильной конкуренцией на внутреннем рынке. В то же время у Украины с Россией беспошлинный режим. Поэтому естественной реакцией украинских производителей будет увеличение экспорта в Россию. Вторым аспектом «эффекта домино» будет являться фактор фактического реэкспорта через Украину товаров.

2) Аспект касается уже скорей не украинских, а российских интересов. Это вытеснение российского импорта с украинского рынка. И в случаях, если российская продукция, по каким-то параметрам, оказывается менее конкурентоспособной, то украинские потребители будут отдавать предпочтение товарам из третьих стран.

Вступление государства в ВТО приносит ощутимые экономические блага только в том случае, если экономика страны готова действовать в условиях острой конкуренции с экономиками развитых стран. Как оказалось, надежды на то, что членство в организации станет отправной точкой в экономической стабилизации государства, разбиваются очень быстро[2].

Список литературы:

1. Куратов А.С. Надо ли было ломиться в двери ВТО? [Электрон. ресурс]. // Информационно – Аналитическое издание фонда исторической перспективы «Столетие».-Москва.-Вип. 29 – 22.06.2009. -Режим доступа: .- Название с домашней страницы Интернет.

2. Кузьмин В.М. Украина обошла Россию в ВТО // Газета «КоммерсантЪ». – Киев: Изд.дом «Коммерсантъ-Украина». – 2005. - № 41.- 06.02.2008. – С.12.

Principles of Modern Investment

Anna Didenko

Investment is the active redirection of resources to creating benefits in the future; the use of resources to earn income or profit in the future. It is related to saving or deferring consumption. Investment is involved in many areas of the economy, such as business management and finance no matter for households, firms, or governments. An investment involves the choice by an individual or an organization such as a pension fund, after some analysis or thought, to place or lend money in a vehicle, instrument or asset, such as property, commodity, stock, bond, financial derivatives, or the foreign asset denominated in foreign currency, that has certain level of risk and provides the possibility of generating returns over a period of time.[1]

Investment comes with the risk of the loss of the principal sum. The investment that has not been thoroughly analyzed can be highly risky with respect to the investment owner because the possibility of losing money is not within the owner's control. The difference between speculation and investment can be subtle. It depends on the investment owner's mind whether the purpose is for lending the resource to someone else for economic purpose or not.

In the case of investment, rather than store the good produced or its money equivalent, the investor chooses to use that good either to create a durable consumer or producer good, or to lend the original saved good to another in exchange for either interest or a share of the profits. In the first case, the individual creates durable consumer goods, hoping the services from the good will make his life better. In the second, the individual becomes an entrepreneur using the resource to produce goods and services for others in the hope of a profitable sale. The third case describes a lender, and the fourth describes an investor in a share of the business. In each case, the consumer obtains a durable asset or investment, and accounts for that asset by recording an equivalent liability. As time passes, and both prices and interest rates change, the value of the asset and liability also change.[3]

An asset is usually purchased, or equivalently a deposit is made in a bank, in hopes of getting a future return or interest from it. The word originates in the Latin "vestis", meaning garment, and refers to the act of putting things (money or other claims to resources) into others' pockets. The basic meaning of the term being an asset held to have some recurring or capital gains. It is an asset that is expected to give returns without any work on the asset per se.

The term "investment" is used differently in economics and in finance. Economists refer to a real investment (such as a machine or a house), while financial economists refer to a financial asset, such as money that is put into a bank or the market, which may then be used to buy a real asset.[2]

Sources:

  1. Arthur O' Sullivan, Steven M. Sheffr in “Economics: Principles in action”, Oxford Edition, 2003.

  2. Graham, Benjamin, and David Dodd “Security Analysis”, New York, 2008.

  3. [/home-page] Wall Street Journal Digital Network, Craig, S. (2009, January 29). Merrill Bonus Case Widens as Deal Struggles.

Державне регулювання в сфері науково-інноваційно діяльності.

Демденко К. В., ФММ, групи УМ-82, НТУУ « КПІ»

Глобальна економічна криза оголила найгостріші проблеми сучасної української економіки, основною з яких є науково-технічна відсталість усіх галузей вітчизняного виробництва. Про це свідчать дослідження трансферту технологій в Україні на основі ліцензійних угод, згідно з якими абсолютна більшість ліцензійних технологій надходить до українського виробника майже з 10-річним запізненням! Як наслідок – загальна стагнація промисловості, та банкрутства сировинно-залежних галузей: хімічної, металургійної, будівельної. В умовах руйнування цих наріжних каменів української економіки годі й казати про додаткове державне фінансування науково-дослідницьких центрів, соціальну підтримку науковців (якщо розділити весь об’єм держзамовлення в 2003 році на науково-технічну продукцію, на кількість виконавців, то вийде лише 400 грн. в рік на людину). Іншими причинами занепаду науково-технічної галузі є зменшення попиту виробничого сектора на науково-технічні розробки, викликане насамперед стрімким скороченням чисельності високотехнологічних виробництв. А т і, що ще залишилися на плаву віддають перевагу іноземцям. Що є цілком зрозумілим, адже знецінення та конкурентонеспроможність українських науково-технічних розробок внаслідок нівелювання інноваційних здобутків від міжнародних науково-виробничих проектів та відсутності національних ініціатив у здійсненні науково-технічної кооперації стали тенденціями. Немає покупця - немає виробництва. Отже маємо замкнене коло: внаслідок недостатнього державного фінансування занепад наукового сектору, який призводить до збутової діяльності підприємств і зниження виробництва, зменшуючи надходження до держбюджету і як наслідок – нестача коштів на підтримку науково-інноваційної діяльності.

На мій погляд, в цій складній ситуації варто звернутися до позитивного досвіду інших країн. Аналізуючи найефективніші на сьогодні китайську та японську моделі зростання дійдемо до висновку, що основною парадигмою їх існування є науково-технічний прогрес, «економіка знань», активна державна інноваційна політика. Діючою є і німецька модель економічного розвитку, що базується на централізованому тарифному розподіленні коштів між лабораторіями за нормами та встановленими відповідним законом категоріями, що знижує можливість хабарництва, адже кошти надходять безпосередньо до науково-дослідницьких центрів минаючи корумповані бюрократичні установи. Щодо позитивного досвіду наших найближчих сусідів в сфері впровадження науково-технічних розробок, то в Білорусі існує довгострокова державна стратегія розвитку науки й технологій. Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку передбачає створення і розвиток механізмів стимулювання інноваційної діяльності (податкові пільги й субсидії для інноваційних підприємств), інноваційну спрямованість діяльності банківсько-фінансової сфери, створення оптимальної структури органів державного управління наукою. Щодо Російської Федерації, слід зазначити порівняно активну участь громадськості в науково-технічному житті та співпрацю громадських і державних установ у формуванні державної науково-технічної політики. Оскільки держбюджету недостатньо для введення інноваційних технологій у виробництво, то потрібні нетрадиційні методи і джерела фінансування українських наукових досліджень і технологічних розробок. Таким джерелом можуть стати пропозиції від європейських проектів і програм, а також дослідницьких інституцій, про взаємодопомогу у сфері науки і технологій. На сьогоднішній день Україна намагається активно співпрацювати з іноземними компаніями у сфері впровадження інновацій у виробництво (договори з компаніями KNAUF, DAK, REHAU, ASAL, «Volvo»). Одним із методів надання наукової допомоги є вкрай необхідне для України фінансування досліджень (гранти); наприклад, з боку Канадського агентства міжнародного розвитку, компанії ПАДКО, в рамках реалізації проекту “Голос громадськості” у директорат освіти і культури Єврокомісії було подано заяви до участі в 2-х проектах за програмою «Joint European Project» TEMPUS TASIS ІІІ, в яких академія виступала як координатор проектів. Україна також бере участь у програмі НАТО “Безпека через науку”. Ця програма не фінансує проведення наукових досліджень, а сприяє співпраці науковців з різних країн. Не слід забувати й про програми науково-технічного співробітництва провідних єв­ропейських країн «ЧЕС» а також "Еврика" та її провідні проекти ЕURIMUSS, EUROFOREST, SCARE. Іншим джерелом фінансування науково-технічних досліджень може стати перерозподіл державних коштів у промисловості. Замість того, щоб тягнути на собі тягар збиткових відсталих галузей, кошти, які йдуть на їх підтримку можна розподілити між життєздатними підприємствами, розширивши виробництво отримати нові робочі місця та прибуток.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що лише інтенсивна науково-технічна та інноваційна політика стане запорукою успішного вирішення проблем двосторонніх та міждержавних відносин України. Важливим компонентом такої політики має стати концепція поглиблення міжнародного наукового та науково-технологічного співробітництва, яка передбачає вдосконалення та перебудову всіх сфер державного контролю та підтримки науки, включаючи за необхідністю приватизацію установ науково-дослідної сфери, наближення до європейських стандартів як вимог до виробленої продукції так і соціального забезпечення науковців.

РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕХНОПАРКІВ В УКРАЇНІ

Єфремова К.Ю УС-51м, Редько О.В.УЗ-62, НТУУ « КПІ»

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.[1]

Основна мета технопарків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

Основні переваги науково-технічних парків:

  1. інтеграція різних стадій інноваційного процесу;

  2. промисловість дістає швидкий доступ до нових розробок;

  3. скорочуються терміни впровадження та поширення нововведень (новинок);

  4. спрощується спосіб взаємодії між навчальними, науковими та промисловими розробниками науково-технічного прогресу;

  5. створюються умови та можливості для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;

  6. виробництво отримує доступ до консультантів, лабораторій;

  7. студенти мають змогу здобувати не лише теоретичні, а й практичні знання.

Згідно із Законом України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» режим інноваційної діяльності поширюється на 16 технологічних парків.

Найбільші діючі технопарки України: «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш» , «Інститут технічної теплофізики», «Київська політехніка» , «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех». З 2000 по 2004 роки технопарки в Україні випустили інноваційної наукомісткої продукції на суму 3,4 млрд. грн. (11% усієї інноваційної продукції України). У 2006 році було реалізовано інноваційної продукції на 2 280,2 млн. грн. У 2007 році було реалізовано інноваційної продукції на 2 557,2 млн. грн., з них на зовнішньому ринку – 311,7 млн. грн [2].

Причини зростання кількості технопарків

  1. вичерпаність ресурсів для розвитку промисловості та стагнація традиційних галузей важкої промисловості, які вже давно не модернізувалися;

  2. потреби в розвитку технологій, які визначають економічне обличчя промислово розвинутих країн, а також в нових наукомістких галузях виробництва, що створюються на базі цих технологій;

  3. перспективність форм активної і постійної взаємодії науки і виробництва; їхнє функціонування можливе тільки за умови органічного поєднання новітніх наукових ідей, сучасних технологій і техніко-впроваджувальної діяльності, доведеної до стадії масового випуску нової  продукції;

  4. потреби в реконструкції деяких великих підприємств і створенні малих і середніх інноваційних підприємств, як більш динамічного і гнучкого високотехнологічного сектора економіки, від  якого нерідко залежить майбутнє міжнародної конкуренції [2].

Розробка стратегічних шляхів науково-технічного розвитку (НТР) окремо взятої країни передбачає створення науково обґрунтованих засад формування державної науково-технічної політики; методологічних засад аналітичного та евристичного прогнозування розвитку науково-технічного потенціалу (НТП); удосконалення інформаційно-аналітичної системи прийняття управлінських рішень щодо розвитку НТП; формування інформаційних ресурсів для прийняття стратегічних рішень, регіональної моніторингової мережі із сучасними інформаційними та телекомунікаційними технологіями [3].

Створення технопарків і технополісів сприяє залученню капіталів у той чи інший регіон країни, що розширює можливості їх комплексного розвитку, але головним їх завданням є стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку регіональних науково-технічних центрів високого технологічного рівня.

Література:

1.Петрина, М. Методика оцінки інноваційного потенціалу технопаркової структури / Марія Петрина // Регіональна економіка. - 2006. - № 3. - С. 119-129: табл., сх.

2.Симсон, С. Створення та діяльність технологічних парків в Україні та за її межами: порівняльно-правовий аналіз. // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 12. - С. 74-78.

3.Іщук, С.І. Формування Київського технополісу: суспільно-географічний аспект. // Український географічний журнал. - 2005. - №4. - С. 51-56.

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Канченко Є.В., УС-51, НТУУ « КПІ»

Синергетичний ефект інтегрованих корпоративних структур є загальною результуючою характеристикою, яка включає економію на трансакційних витратах; операційну економію, пов’язану з усуненням дублювання управлінських функцій і скороченням збутових витрат; ефект від розширення контрольованих ринків і нарощення інвестиційного потенціалу тощо. Світова практика пропонує ряд моделей організації корпоративних структур, серед яких найбільш поширеними є ТНК, холдинг, ФПГ, концерн, консорціум, стратегічний альянс, спільне підприємство і мережеві організації.

Складність ситуації в українській економіці полягає в тому, що темпи концентрації та інтеграції капіталу, що лежать в основі великого виробництва, є недостатніми. У більшості українських компаній відсутні традиційний для розвинутих країн розподіл прав власності і функцій управління, що спричиняє радикальні відмінності в засобах розподілу доходів; юридичне закріплення статусу власника не гарантує фактичного отримання частини прибутку. В Україні не вистачає власних ТНК і ФПГ, здатних утворити корпоративно-коопераційний каркас національної економіки і бути конкурентоспроможними на світових ринках. На статус ТНК можуть претендувати сьогодні „Індустріальний Союз Донбасу”, „Нафтогаз України” „Укравто”, „Рошен”, „Зеніт” (аерокосмічні технології). Зокрема „ІСД” була першою компанією, яка вийшла на зовнішній ринок з метою створення торгових і сервісних мереж для реалізації металопрокату, наступним кроком стала купівля виробничих активів (двох комбінатів в Польщі і Угорщині). Торік „Метінвест” купила сталепрокатні заводи „Trametal Sp” (Італія) і „Spartan UK” (Велика Британія) на суму 600 млн. дол. [1, c.40].

Важливим інструментом забезпечення конкурентоспроможності ТНК є злиття і поглинання, завдяки яким досягається домінуюче положення на світових ринках і зростання ринкової капіталізації. Особливостями сучасного етапу поглинання в Україні є по-перше, значна залежність даного процесу від політичних рішень (тобто політичний ризик є превалюючим не лише при проведенні процесів приватизації, але і при процесах перерозподілу власності); по-друге, небезпечним є перехід контролю до іноземних партнерів у стратегічних сферах: нафтопереробній галузі, машинобудуванні, харчовій галузі, ІТ тощо. Так, 97% акцій Одеського НПЗ, 53% акцій ЗАТ „ЛУКОР”, 76 % акцій „Карпатнафтохім” належить „Лукойлу” (Росія), 78,45% акцій Лисичанського НПЗ належить ТНК-ВР (Росія); група „Альянс” (Росія) контролює Херсонський НПЗ (100% акцій), „РусАл” – Миколаївський глиноземний завод (97,5%), „СУАЛ-Холдинг” – Запорізький алюмінієвий комбінат (93% акцій); „Вимм-Билль-Данн” володіє 60% акцій Київського МЗ №3 і 82% акцій Харківського МЗ, „Юнимилк” поглинув МЗ ”Галактон” і Кременчуцький міський МЗ [2, c.258-259]. Київську високотехнологічну фірму „Квазар-Мікро” поглинув російський холдинг „Ситроникс” [3, c.20]. По-третє, український ринок M&A вступив в нову фазу свого розвитку - період мегазлиття, причиною якого є глобалізація монополій та збільшення концентрації на відповідних ринках, - це мегапоглинання Mittal Steel „Криворіжсталі”, „Райффайзенбанк” і „Аваль”, прогнозоване злиття російського „Газметалла” і ІСД.

Пасивно проходять в Україні трансформаційні процеси інтеграції підприємств в інші корпоративні структури: так, офіційно створена одна ПФГ „Титан” (кольорова металургія).

Основними стратегічними цілями України для входження в глобальний простір повинні стати інноваційне оновлення національної економіки, визначення стратегічних пріоритетів довгострокового розвитку, створення державою сприятливого інвестиційного клімату. На жаль, державні та галузеві програми, що реалізуються в Україні, не мають системного характеру, очевидним є недієвість і незавершеність системи державної підтримки наукової та інноваційної діяльності, нестача насамперед фінансових, організаційних і кадрових ресурсів. Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету протягом останніх п’яти років не перевищує 0,4% ВВП при визначеній нормі 1,7%; питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень складає 10% від загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30% (згідно Закону України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, ст.6), щорічне фінансування освіти коливається упродовж багатьох років в межах 4,5-6% ВВП при визначеній Законом України „Про освіту” нормі 10%. Не виконуються положення Указу Президента України про спрямування 10% коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств.

Література:

  1. Сорока І.Б. ТНК та їхня роль в активізації міжнародної інтеграції// Актуальні проблеми економіки. – 2009. - № 9 (99). – с. 36 – 41.

  2. Корпоративні структури в національній інноваційній системі України. За ред. Л.І.Федулової. – К. - 2007. – 812 с.

  3. Благонравин Н. Машина времени для инноваций // Експерт. – 2009. - № 42. – с. 20.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА КЛАСТЕРІВ В УКРАЇНІ

Кахно Н.О., студентка гр.УС-51м, НТУУ « КПІ»

Специфічною особливістю інноваційної  діяльності є підвищений рівень витрат при розробці інновацій, а також значні витрати й високий рівень ризику при  виведенні інноваційної продукції на ринок. Тому у всіх без винятку країнах держава забезпечує комплекс заходів щодо підтримки інноваційної діяльності [3].

В Україні всі уряди й президенти проголошують інновації як один з найважливіших стратегічних факторів державної ідеології соціально-економічного розвитку країни й забезпечення її національної безпеки, що затверджено в законодавчому порядку, а функціонування кластеру – як ідеальна форма господарства.  

Створено проект Державної програми розвитку інноваційної інфраструктури, що передбачає створення організаційно-економічних умов ефективної реалізації освітнього, інформаційного та науково-технічного потенціалу для забезпечення інноваційного розвитку України.

Відповідно до визначеної мети Програми інноваційна інфраструктура повинна охоплювати усі ланки інноваційного процесу (освіту – наукову та науково-технічну діяльність – виробництво – споживання) [1].

Важливим нормативним актом, що могла би регулювати діяльність кластерів в Україні можна назвати схвалену 29 серпня 2008 року Кабінетом Міністрів Концепцію створення кластерів в Україні [2].

Метою Концепції є:

  • визначення загальних засад створення та розвитку кластерів для забезпечення високих темпів економічного зростання та диверсифікації економіки, а також з метою створення інноваційних кластерів;

  • заохочення об’єднання малих та середніх підприємств у ділові мережі;

  • формування регіональних кластерів підприємств та інституцій;

  • сприяння створенню регіональних промислових кластерів, передусім у найбільш наукоємних та високотехнологічних галузях та виробництвах здатних кардинально змінити економічний і науково-технічний потенціал промисловості.

Проаналізувавши дану Концепцію, можна зробити висновок про її досить поверхневий характер. Вона, на думку автора, не містить конкретних завдань, не пропонує реальних шляхів вирішення проблеми організації кластерних утворень. Однак, варто відзначити її важливість першого документу нормативного характеру, що звертає увагу на саме поняття «кластер», описує його основні ознаки, ідентифікує його окремі види.

Окремі розпорядження щодо створення та регулювання діяльності видаються також регіональними, місцевими органами державної влади. Зокрема Львівською облдержадміністрацією було розроблено стретегію створення прикордонних кластерів, Закарпатською обласною владою було погоджено організацію автомобільного кластеру «Індустріальний парк «Соломоново».

В розвинених країнах допомога держави кластерам, перш за все, виражається через забезпечення знижок на експорт, гарантійне покриття, залучення інвесторів, консалтинг. В Німеччині, наприклад, фінансові ресурси промислові кластери отримують із федеральних і місцевих джерел.

Державним бюджетом України на 2009 рік, на жаль, не передбачено фінансування ані згаданої Програми розвитку інноваційної інфраструктури, ані будь-яких інших програм, що стосуються підтримки промислових кластерів. Сума у розмірі 1 млн. грн. виділена на наукові та науково-технічні розробки за державними цільовими програмами і державними замовленнями, що звичайно є надто малою.

Література:

  1. Кoнцепцiя Держaвнoї прoгрaми рoзвитку iннoвaцiйнoї iнфрaструктури: Рoзпoрядження Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд 06.06.2007 № 381-р: [Текст] // Oфiцiйний вiсник Укрaїни. – 2007. – № 9. – ст. 39.

  2. Прo схвaлення Кoнцепцiї ствoрення клaстерiв в Укрaїнi: Прoект Рoзпoрядження Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд 29.08.2008: [Текст] // Oфiцiйний вiсник Укрaїни. – 2008. – № 11. – ст. 8.

  3. Дaнa Рoмaнець. Зaцькoвaнi iннoвaцiї [Текст] / Дaнa Рoмaнець // Укрaїнa мoлoдa. – 2008. – № 17. – с.8.

МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У РЕФОРМІ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Кожушко Л.Ф., д.т.н., професор, Мандзюк О.М. аспірант

Національний університет водного господарства та природокористування

Реформи 1990-х років, що проводилися в Україні, охопили усі сфери народного господарства, і найбільш суперечливими виявилися результати реформи сільського господарства, згідно яких роль державних підприємств звелася до мінімуму і утворилася велика кількість землекористувачів недержавних форм власності, які ведуть своє господарство на різних за площею земельних ділянках. Такий результат не міг не вплинути на сферу сільськогосподарських меліорації, які, виходячи зі специфічного розташування нашої держави у різних кліматичних зонах, широко використовуються у сільському господарстві. Реформа сільського господарства проводилася без урахування особливостей побудови меліоративних систем, які будувалися для обслуговування великого колективного господарства на великих сільськогосподарських угіддях. Збільшення кількості землекористувачів у межах однієї меліоративної мережі, призвело до їх неспроможності ефективно та узгоджено використовувати меліоративні мережі, що спричинило руйнування та погіршення технічного стану даних мереж.

З подібними проблемами стикнулася не лише Україна, а й інші постсоціалістичні країни. Реформи у цих країнах здійснювалися відповідно до кліматичних особливостей, традиційної практики ведення господарства, особливостей інфраструктури, законодавства, політичної ситуації, що склалася після розпаду Радянського Союзу. Деякі з країн мали досвід колективного управління водними ресурсами за умов приватної власності на землю або короткий період централізованого управління (Польща, Болгарія, Румунія). Ці країни були близькими до заходу своєю історією, культурними традиціями і мали більше можливостей для розвитку та трансформації своєї економіки завдяки широкій технічній, фінансовій та інвестиційній підтримці країн, членів Європейського Союзу. Тому в деяких країнах реформи у сфері сільськогосподарських меліорацій вже завершилися або знаходиться на завершальному етапі (Угорщина. Східна Німеччина, Чехія), у той час, як у деяких інших країнах він лише розпочався (Україна, Росія).

Для вивчення та узагальнення досвіду цих країн Українським національним комітетом Міжнародної комісії з зрошення та осушення був ініційований проект «Project on Irrigation Management Transfer in European Countries of Transition» («Трансформація зрошувального сектору в європейських країнах»), реалізація якого розпочалася у 2004 році. Необхідно зауважити, що на сьогоднішній день досить широко вивчаються питання зрошувальних меліорацій, оскільки площа земель, які зрошуються зростає у той час як ведення господарства на осушувальних землях скорочується. Учасниками проекту стали 10 країн: Болгарія, Македонія, Німеччина, Польща, Румунія, Росія, Словенія, Словацька республіка, Україна, Угорщина. Даний проект має на меті вивчити та порівняти проблеми, що стоять перед зрошувальним землеробством у країн-учасниць, визначити найкращі вирішення проблем, для стійкого розвитку даних країн, використати на практиці досвід країн-учасниць протягом 10 років. На даний час є узагальнені результати порівняльного аналізу, що робився у рамках даного проекту на основі яких планується розробити відповідні механізми реформування сектору зрошення і в Україні [1].

Даному проекту передував Українсько-голландський проект “Поліпшення управлінням водними ресурсами в Україні (WATERMUK)” у період 2001-2004 рр., який фінансувався програмою голландського уряду “Партнери по воді”. Метою проекту була розробка плану розвитку сільського господарства та використання водних ресурсів на пілотному об`єкті – у Джанкойському районі АР Крим [2].

Серйозну проблему становить трансформація відносин власності в межах осушуваних систем, яка неможлива без державної підтримки та розробки відповідних механізмів, які повинні мати свої особливості, на відміну від тих, що розроблятимуться для зрошувальних систем.

Участь України у подібних проектах дає змогу відповідним органам та установам державного управління, на основі узагальненого досвіду визначити порядок та розробити відповідний механізм трансформації для тієї чи іншої сфери народного господарства, поділитися своїми здобутками та помилками з іншими країнами, заручитися інформаційною та технічною підтримкою країн-учасниць, залучити інвесторів у галузі.

Література:

1. Comparative Assessment of Irrigation Sector Reforms in Central and Eastern European Countries of Transition // Irrigation Sector Reform in Central and Eastern European Countries. – Germany. – 2006. – p. 19-38. 2. .ua/projects/ewtsim-slubice-work.html

ГЛОБАЛЬНОЕ ФИНАНСОВО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ ПРОСТРАНСТВО КАК КАТАЛИЗАТОР МИРОВОГО

КРИЗИСА 2008 Г.

Кокодей Т.А. Севастопольский национальный технический университет

Единство мирового финансово-экономического пространства, сложность структуры глобальной финансовой системы, высокий уровень информатизации общества в настоящее время способствуют быстрому масштабному распространению любых кризисных проявлений (как показал опыт мирового кризиса 2008 г.) от локального «очага» возникновения во все основные страны мира.

В начале 2008 г. «эпицентр» кризиса возник в системе ипотечного кредитования США. Со второй половины 1990-х гг. жилищная политика правительства США при администрации Б. Клинтона была направлена на предоставление всем слоям общества, включая малообеспеченных представителей национальных меньшинств, собственного жилья. Обеспечение доступности жилья преимущественно возлагалось на две частные финансируемые государством корпорациями: the Federal National Mortgage Association (Fannie Mae) и the Federal Home Loan Mortgage Corporation (FHLMC) (Freddie Mac), осуществляющие скупку у банков (ипотечных компаний, кредитных союзов) ипотечных кредитов и их секьюритизацию - выпуск обеспеченных данными кредитами ипотечных ценных бумаг, продаваемых инвесторам на мировом открытом рынке. Снижение требований банков к заёмщику по отношению к процентным выплатам, уровню личного дохода, кредитной истории, а также отмена обязательного первоначального взноса способствовала быстрому увеличению числа заявок и процента одобренных заявок на выдачу ипотечных кредитов. Национальный ипотечный долг США с конца 2005 г. до конца 2007 г. вырос на 20, 35% (c 12 099 296 до 14 561 642 млн. дол.) [1].

Доступность ипотечного кредита всем слоям населения искусственно стимулировала значительное увеличение спроса на жилищную недвижимость. Т.о. к 2006 г. стоимость жилья существенно превышала свою нормальную цену за счёт её спекулятивной составляющей.

В 2007- начале 2008 гг. объём неплатежей по некачественным (subprime) ипотечным ссудам достиг критической массы и с начала 2008 года банки приостановили ипотечное кредитование ввиду отсутствия финансирования ипотечных кредитов вышеупомянутыми корпорациями и недостатка ресурсной базы. Начавшись как финансовый, кризис распространился и на экономическую систему страны. В результате острого недостатка доступных кредитных ресурсов число банкротств предприятий в 2008 г. составило 43 546 по сравнению с 28 322 в 2007 г., по прогнозам аналитиков данный показатель в 2009 г. составит около 62 000 [2]. Поэтому в период с апреля 2008 г. по май 2009 отмечается резкое увеличение уровня безработицы с 5% до 9,4% [3]. Число личных банкротств c 2007 г. возросло в 13,1 раз, достигнув отметки 1 074 225 чел. в 2008 г. [2].

Ключевое положение экономики США в глобальном пространстве как крупнейшей национальной экономики обусловило волнообразное распространение кризиса по финансовым и реальным секторам экономик большинства стран мира.

В годы предшествующие кризису существенные объёмы иностранных инвестиций поступали в растущую экономику США из быстро развивающихся стран Азии и Европы. В частности, такая финансовая инновация США как рынок ипотечных ценных бумаг (облигаций), обеспеченных ипотечными кредитами, позволила инвесторам по всему миру интенсивно вкладывать в развитие рынка жилой недвижимости США. К 2006 г. международный рынок данных облигаций получил широкое развитие.

Кроме того, такой приток фондов в США и достаточная низкая учётная ставка ФРС позволила банкам снизить процентную ставку по предоставляемым кредитам, что способствовало возникновению кредитного бума не только в национальных, но и в мировых масштабах к 2005-2006 гг.

Однако, к моменту возникновения кризисных проявлений в США в феврале 2008 - резкого снижения цен и объёмов продаж жилой недвижимости из-за массовых неплатежей заёмщиков по ипотечным кредитам - инвесторы по всему миру, которые имели в собственности крупные пакеты ипотечных облигаций корпораций Freddie Mac и Fannie Mae США на общую сумму около 5,2 триллиона долларов несли лавинообразные убытки. По оценкам МВФ согласно отчёту Global Financial Stability Report по всему миру общие убытки держателей долговых обязательств США, обеспеченные всеми видами кредитов, составят около 2,7 триллиона дол. с 2007 по 2010 гг. [4].

Ввиду убытков иностранных инвесторов – банков и корпораций - по данным долговым активам (преимущественно в странах Западной Европы и быстрорастущих странах Азии) и прекращения предоставления американскими банками международных межбанковских кредитов (развивающимся странам третьего мира), финансовые институты по всему миру ограничили доступ нефинансовых корпораций к получению заёмных финансовых средств, результатом чего является невозможность пополнения оборотного капитала для дальнейшего функционирования и развития, что вызвало кризисные явления и в реальном секторе большинства национальных экономик.

Библиография:

1. Federal Reserve System, https://www.federalreserve.gov/econresdata/releases/mortoutstand/current.htm#fn1

2. American Bankruptcy Institute, /AM/AMTemplate.cfm?Section=Home&CONTENTID=57826&TEMPLATE=/CM/ContentDisplay.cfm

3.Bureau of Labor Statistics, http://data.bls.gov/PDQ/servlet/SurveyOutputServlet?data_tool=latest_numbers&series_id=LNS14000000

4. International Monetary Fund, /external/np/tr/2009/tr042109.htm

БІЗНЕС-АНАЛІТИКА ЯК СПОСІБ РОЗВ’ЯЗАННЯ СУЧАСНИХ ПРОБЛЕМ ЕКОНОМІКИ

Ломага О.В., студентка групи УС-81, НТУУ « КПІ»

На даний час на ринку інформаційних технологій (ІТ), як і у всіх інших сферах, відбувається рецесія. За оцінками аналітиків, у 2009 році спостерігався спад ринку на рівні 30-50%. Якщо розглянути сферу ІТ за галузями, то програмне забезпечення (ПЗ) та ІТ-послуги збільшили свою частку в структурі ІТ-сфери. Падіння в цих сегментах значно нижче, і за оцінками аналітиків у поточному році їх сумарна частка в структурі витрат на ІТ може за підсумками 2009 року перевищити 20%. Нестабільність розвитку даних сегментів обмежує розвиток конкурентоспроможності галузі.

Рис. 1. Приріст ринку ІТ в Україні, 2005-2009 р.р.

У зв’язку з кризовими явищами все більше компаній звертаються до бізнес-аналітики (Business Intelligence) - це інструменти, які використовуються для перетворення, зберігання, аналізу, моделювання, доставки та трасування інформації в ході роботи над завданнями, пов'язаними з прийняттям рішень на основі фактичних даних. За останні роки ринок BI демонстрував стабільне зростання в межах 10-12%. У поточному році у першому півріччі відбувся певний спад, але зараз спостерігається пожвавлення попиту, пов’язане з розумінням компаній важливості BІ та необхідності в готових рішеннях.

На фоні падіння продажів апаратного забезпечення на 7,5% можна зробити висновок, що саме аналітичні системи є інструментом, що допомагає компаніям вийти з кризи, оскільки у зв’язку з падінням рентабельності, ростом конкуренції, борговими зобов’язаннями та іншим, керівникам необхідно більше уваги приділяти питанням управління, планування, зменшення витрат на виробництво та просування товарів.

За даними дослідження, підготованого Economist Intelligence Unit за підтримки асоціації Business Software Alliance (BSA), Україна набрала 31,4 балів зі 100 можливих та посіла 50 місце з 66. Підйом на 7 позицій у даному рейтингу порівняно з 2008 роком пов'язаний з покращенням показників, які характеризують людський капітал та умови для проведення досліджень та розробок.

Згідно з даним дослідженням Україна має сприятливі умови для розвитку BI, що дозволить компаніям зменшити витрати, використовуючи послуги вітчизняних виробників та швидше вирішити проблеми, пов’язані зі світовою економічною кризою. В майбутньому бізнес-аналітика надасть можливість підвищувати ефективність прийняття рішень та формувати довготривалі стратегії розвитку підприємництва.

ПОДАТКОВА СИСТЕМА ЯК ІНСТРУМЕНТ ЕКОНОМІЧНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Лось А.Ф., аспірант

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Економіка будь-якої країни постійно знаходиться в русі, тобто показники її стану змінюються. Фактором впливу на зростання економічного розвитку є проведення урядом ефективної державної політики. Вона передбачає сукупність заходів та методів в системі прийняття управлінських рішень, спрямованих на досягнення визначених цілей. ЇЇ складовими є податкова, бюджетна, кредитна, інвестиційна політика та інші.

Головне місце серед зазначеного займає податкова політика, що пояснюється її фіскальною сутністю та фінансовим змістом. Розробка та провадження бюджетної, інвестиційної політики залежать від ефективності податкової системи, так як саме остання створює умови та забезпечує можливості їх виконання. Податкова політика – це сукупність методів, способів та заходів держави щодо впровадження системи оподаткування, форм, методів та механізмів справляння податків [1, с.107]. Податкова система і стабільність її функціонування забезпечує умови, сприятливі для інвестиційно-інноваційного розвитку України. Її інструменти є одним з елементів механізму економічного стимулювання інноваційного розвитку та структурних змін в економіці.

В концепції реформування податкової системи України на період до 2015 року, схваленій Кабінетом Міністрів 19 лютого 2007 року, передбачено ряд заходів щодо вдосконалення механізмів податкового стимулювання економічного розвитку на інвестиційно-інноваційній основі. В ній передбачається зниження податкових ставок, впровадження прискореної амортизації, звільнення від оподаткування частини прибутку, що використовується на введення інновацій. Проте, все це, на нашу думку, не є першочерговим завданням у створенні умов інвестиційно-інноваційного розвитку. Необхідно зазначити, що система оподаткування в Україні є досить ліберальною. Так, за оцінками економістів, величини податкових ставок відносно нижчі, індекс податкового навантаження становить 2,9, що є середнім показником у порівнянні з іншими країнами світу. Тому в цьому питанні необхідно розглядати ступінь рівномірності розподілу податкових зобов’язань між платниками податків, дотримання принципу їх рівності перед законом, а також проблеми правовідносин в системі оподаткування.

За оцінками науковців та економістів, майже 50% економіки України знаходиться в ‘’тіні’’. Дана економічна ситуація є головною проблемою інвестиційно-інноваційного розвитку, а податкова система є основою її вирішення. Таким чином, першочерговим завданням в даному питанні має бути не застосування податкових стимулів через зниження величини податкових ставок, введення пільгового оподаткування, а формування послідовних та визначених механізмів оподаткування, що не спровокують господарюючи суб‘єктів приховувати власні доходи.

Першочерговим завданням має стати розробка механізмів оподаткування, як єдиної цілісної системи, що рівномірно та пропорційно розподілятиме податкове навантаження між суб’єктами господарювання.

Зміна розміру податків, які сплачуються за рахунок прибутку підприємств, має двосторонній характер впливу на інвестиційно-інноваційний розвиток економіки. Підвищення ставок призведе до зменшення фінансових ресурсів суб’єктів господарювання, що обмежуватиме власні можливості інноваційного розвитку, але при цьому зростатимуть надходження фінансових ресурсів до бюджетів країни, що можуть бути також використані на інноваційні потреби. За статистичними даними, найбільшу питому вагу за джерелами фінансування технологічних інновацій займають власні фінансові ресурси суб’єктів господарювання. Їх величина становить близько 85% загальної суми на той час, як частка фінансування за рахунок державного бюджету – біля 2%. Отже постає питання доцільності перерозподілу фінансових ресурсів для інвестиційно-інноваційного розвитку країни.

Вирішення питань ефективності механізмів оподаткування надасть можливість економіці стати “прозорою”, реально оцінити фінансові можливості суб’єктів господарювання та використовувати податкові пільги і диференціацію податків як чинник впливу на стимулювання інвестиційно-інноваційного розвитку. Дослідивши дане питання, можна зробити висновок, що податкова система має значний вплив на формування фінансових ресурсів як господарюючих суб’єктів, так і держави, що сприяє зростанню інвестиційно-інноваційної активності в країні. При реформуванні податкової системи необхідно враховувати, що вона є складовою єдиної концепції макроекономічного регулювання та розвитку економіки. Тому її реформа має відбуватися відповідно до цілей та завдань бюджетної системи, політики структуризації економіки, соціально-економічного розвитку країни. В такому випадку це дасть позитивний економічний результат.

Впровадження схем менторства малих та середніх підприємств в Україні

Любимова К.О. , НТУУ « КПІ»

Під міжнародним науково-технічним співробітництвом розуміємо програмно-проектну співпрацю між організаційними осередками двох країн через об’єднання ресурсів та створення спільних професійних груп з метою суспільного розвитку. Такими організаційними осередками виступають і торгово-промислові палати, які створюються в Україні з метою сприяння розвитку народного господарства й національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, зокрема через розвиток науково-технічних і торговельних зв’язків між підприємцями на міжнародному рівні [1].

Прикладом програмно-проектної співпраці між торгово-промисловими палатами є спільний проект Київської ТПП та ТПП Антверпен-Ваасланд «Впровадження схем менторства малих та середніх підприємств в Україні» (строки реалізації – 2008-2009 рр., за підтримки Фламандського уряду).

В проекті приймало участь 40 підприємств, представників малого і середнього бізнесу України, які рівномірно розподілялися між 2-ма групами. За кожною групою закріплювалося по 2 ментори, які, в основному, представляли іноземні підприємства, що працюють на українському ринку. В загальній сукупності було проведено 22 навчальні сесії, залучено 19 експертів-доповідачів.

Застосування концепції менторства в практичних умовах навчання вищої управлінської ланки, показало її адаптивність і значущість. Оцінка учасниками доповідачів і навчальних заходів в середньому по групах складає 5.01 і 4.86, а результативності навчальних заходів – 4.93 і 4.78 (при макс. значенні 6). Вклад проекту в діяльність підприємств виявлено при проміжній оцінці на рівні 4 (при макс. значенні 5). При фінальній оцінці, вплив отриманих знань під час участі в проекті на еволюцію результатів діяльності компанії трактується як позитивний, але в комбінації з іншими факторами.

Співвідношення часових умов реалізації даного проекту з розгортанням світової фінансової кризи, обумовило деякі розбіжності в очікуваних результатах щодо ефективності роботи підприємств, залучених до участі в проекті. Наприклад, якщо бельгійський досвід реалізації подібних проектів свідчить про суттєве підвищення ефективності діяльності підприємств: зростання доданої вартості на 35%; зростання товарообороту на 33%; підвищення зайнятості (розширення підприємства) на 22% [2], то отримані дані при проводжуваному дослідженні показали, що на підприємствах лише 15% респондентів збільшився товарооборот і кількість працівників. В-цілому, показники підприємств або залишилися не змінними, або набули деяких трансформацій, що, однак, дозволило зберегти їх присутність на ринку. В подібних умовах вважаємо отриманий результат позитивним.

Серед основних очікувань учасників (з подальшим їх підтвердженням) фігурують: отримання нових навичок в певних сферах (стратегія, кадрова політика, фінанси, маркетинг), стимулювання працювати професійніше, обмін досвідом. Резонансними темами виявляються: ефективний керівник в умовах кризи, нове бачення процесу змін, технологія розробки бізнес-плану, стратегія і позиціонування, Інтернет - реклама, управління часом на кожний день, етика міжнародного бізнесу та імідж успіху. Серед опитаних учасників, 95% мають інтерес встановити контакти з компаніями у Фландрії та Європі. Однак, досягнення в сфері обміну досвідом та налагодження партнерських взаємовідносин між самими учасниками залишається для обох груп при проміжній оцінці на рівні 3.8 з 5. Ментори при загальній характеристиці закріплених за ними груп засвідчили про зацікавленість і бажання до навчання, співробітництво, професіоналізм, дружність і практичність; констатували, що групи встигли розкритися під час проекту, однак зацікавленість до компанії ментора виявили незначну, запити про індивідуальний супровід з’являлися переважно в процесі зустрічей.

Найважливішими результатами, на думку учасників, визнаються: формування нового нестандартного погляду та підходів до різноманітних повсякденних проблем у розвитку бізнесу; придатність у застосуванні досвіду, з яким стикнулися на проекті; створення коопераційних зв'язків. На кінець проекту, 65.38% респондентів підтвердили зміни в способах роботи з мережами завдяки проекту та факт обміну ідеями й кооперацію з членами групи на регулярній основі.

Отже, підходи до навчання вищої ланки менеджменту в сучасних умовах набувають сенсу в форматі формування мережі зв’язків й невимушеної обстановки обміну досвідом з відчуттям клубної приналежності.

Література:

  1. Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»: докум. 671/97-ВР, остан. ред. від 20.02.2002 на підставі 2921-14 / Верховна Рада України. – Офіційний веб-сайт: .

  2. PLATO: groeimiddel voor ondernemingen. Peterschapsproject 2008-2010: regio Antwerpen-Waasland [Leaflet]. – Voka – Kamer van Koophandel Antwerpen-Waasland Press // .

Роль держави в подоланні ЕКОНОМІЧНої КРИЗи В УКРАЇНІ: СТАН Й ОЧІКУВАННЯ

Макогон Ю.В., д.е.н., професор, заслужений діяч науки й техніки України,

завідувач кафедри міжнародної економіки Донецького національного університету

завідувач сектора Інституту економіки промисловості НАН України

Всесвітній банк поліпшив прогнозні показники зростання української економіки наступного року. Темпи її зростання будуть в 2,5 рази вище, ніж експерти банку очікували раніше. Але навіть таке прискорення не свідчитиме про швидкий вихід української економіки з кризи – в 2011 році темпи зростання складуть не більше 3,5%. Українська економіка в поточному році впаде на 15%, але в 2010 році зможе вирости на 2,5%, а не на 1%, очікуваний раніше, заявили вчора в Всесвітньому банку (ВБ). Ці прогнози збігаються з оцінками Міжнародного валютного фонду – падіння ВВП в 2009 році на 14% і зростання в наступному – на 2,7%. Позитивна динаміка ВВП України вперше буде зафіксована в I кварталі 2010 року завдяки низькій базі порівняння – обвал ВВП в I кварталі поточного року склав рекордні 20,3%. Низька база порівняння поліпшить показники всього I півріччя 2010 року, що може створити ілюзію більш швидкого виходу економіки країни з кризи.

Найбільша відмінність в прогнозах Всесвітнього банку і МВФ закладена в сценаріях розвитку в 2011 році. МВФ чекає з 2011 року швидке відновлення економіки, прогнозуючи зростання ВВП на 5,8%, тоді як ВБ менш оптимістичний – зростання на 3,5%. Багато експертів зараз сповнені оптимізму і говорять про V-подібний характер кризи але фаза відновлення буде затяжною. Не дивлячись на те, що експерти чекають відновлення світового попиту, зростання буде невеликим, що не дозволить українській економіці показати високі темпи відновлення.

Мільярдер Джордж Сорос передбачає, що поточне пожвавлення світової економіки, засноване на стимулюючих заходах урядів, видихається, і в 2010 або 2011 року світ зіткнеться з новою рецесією і для її подолання урядам провідних держав потрібно буде робити нетривіальні зусилля. Світова економіка вже виходить з кризи або їй належить скотитися на нове "дно" і пережити "другу хвилю" рецесії, перш ніж почнеться цикл стійкого зростання? Це питання хвилює найвідоміших економістів світу. «Чим довше триває розворот, тим більше в нього вірять, проте, за моєю оцінкою, пануючі настрої далеко відійшли від реальності, - сказав він. Відновлення, можливо, видихнеться, і по слідує друга хвиля (рецесії), хоча я не упевнений, піде вона в 2010 або в 2011 році». Раніше він відзначав, що поточна криза є "гіршою" останніх десятиліть, але зараз світова фінансова система завдяки величезним державним вливанням, хай повільно і важко, але повертається до нормального стану. Проте для підтримки глобальної економіки все ще потрібні додаткові стимул-реакції, оскільки процес відновлення підживлюється держвитратами і, якщо цей чинник зникне, економіку чекає другий провал. Щоб уникнути такого розвитку подій, необхідно продовжувати стимулювання. Зараз йдуть політичні спори про те, чи прийнятно це, адже таким чином накопичується борг, основний тягар якого ляже на майбутні покоління.

На думку експертів нарощування бюджетного дефіциту і держборгу в умовах кризи спостерігається практично у всіх країнах: Тому правильніше дивитися не на загальне збільшення держборгу, а на темпи зростання. При цьому підстав сподіватися на поліпшення рейтингів України немає. Для України актуальні політичні ризики, а особливо – загроза передвиборного зростання бюджетних витрат. В разі призупинення співпраці з МВФ Україні буде набагато складніше реструктуризувати борги, що може погіршити суверенний рейтинг – вважають експерти. Fitch визнає високу вірогідність подібного сценарію. У багатьох країнах соціальний тиск і вибори ускладнять здійснення жорстких заходів. Таке положення сприяє політичним потрясінням. У країнах, які покладаються на програми МВФ в плані бюджетного і зовнішнього фінансування і підтримки економічної довіри, відхилення від умов програм представляє додаткові ризики для макроекономічної стабільності.

Отже, вихід з кризи в промисловості полягає не в тому, щоб будь-якою ціною підтримати всі виробництва, і перш за все гірничо-металургійний комплекс, який давав значну частку валютних надходжень, але втрачає свій зовнішній ринок і не має шансів його повернути у попередніх обсягах. Вихід полягає у тому, щоб знайти ресурси і механізми зміни структури промислового виробництва з орієнтацією на зменшення обсягів і питомої ваги енергоємних, переважно сировинних галузей і довести їх виробництво до рівня, який дасть змогу уникнути критичної залежності держави від зовнішніх джерел постачання енергоресурсів.

Структурна реформа промисловості повинна орієнтуватися на розвиток сучасних виробництв. Схоже, чим раніше, тим краще, доведеться відмовитися від політики множення урядових пільг традиційним галузям економіки та орієнтованої переважно на них політики стрімкого знецінення гривні. Таким чином, вихід з кризи потрібно шукати у наступному: забезпеченні фінансової стабільності й платоспроможності підприємств; структурній перебудові економіки; запуску інноваційної моделі зростання; розвитку наукоємних виробництв; розробці національної антикризової системи і механізмів стабілізації ринків.

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями як чинник економічного розвитку держави

Маслікевич М.Р., НТУУ « КПІ»

Діяльність провідних міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ, ЄБРР, СБ) має вагоме значення для України. Співпраця з цими організаціями дає можливість країні залучати додаткові фінансові ресурси до національної економіки, а самі ж інституції об’єднує спільна мета – розвиток співробітництва та забезпечення цілісності та стабілізації складного і суперечливого всесвітнього господарства. Фінансові ресурси отримують у вигляді іноземних коротко- , середньо- і довгострокових кредитів. Перші використовують для зовнішньоторговельних зв’язків, другі – для інветування в економіку. Позики отримують і для покриття дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, подолання кризових явищ тощо.

Співробітництва України з МВФ є доцільним і виправданим, оскільки: кредитні ресурси МВФ є більш дешевими, ніж ті, що залучаються на світових фінансових ринках; від взаємодії з МВФ залежить можливість надходження коштів в Україну від інших кредиторів та інвесторів. У стратегічному плані це сприяє залученню України до діяльності глобальних фінансових інститутів, де МВФ посідає провідне місце і є кредитором останньої інстанції. Співпраця з МВФ надає можливість Україні користуватися консультативними, експертними та аналітично-прогнозними послугами МВФ, що в умовах економічної глобалізації має винятково важливе значення.

Починаючи з 1994 року, співпрацю з МВФ було активізовано за програмами STF, Stand-by та “Механізм розширеного фінансування” (EFF), по яких Україна отримала коштів загальним обсягом близько 4,3 млрд. дол. США. Значна частина цих коштів пішла на фінансування дефіцитів платіжного та торговельного балансів (в тому числі закупок по імпорту для багатьох сфер діяльності, включаючи паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство та ін.).

Ще одним напрямом використання кредитів МВФ є формування валютних резервів. Формування цих резервів за допомогою МВФ дозволило Україні підтримувати стабільність національної валюти, успішно провести грошову реформу, ввести конвертованість гривні за поточними операціями. Крім того, збільшення валютних резервів та їх високий рівень є підтвердженням стабільності фінансової системи країни та підвищує рівень довіри до неї.

Співробітництво України з ЄБРР на сьогодні відбувається відповідно до Програми співробітництва між Урядом України та ЄБРР на 2007-2009 роки, підписаної у червні 2007 року.

Програмою співробітництва на 2007-2009 роки між Урядом України та Європейським банком реконструкції та розвитку передбачено такі пріоритетні напрями співробітництва, за якими ведеться спільна робота щодо підготовки та реалізації проектів розвитку та вдосконалення транспорту та зв’язку, енергетики та енергозбереження, муніципальної інфраструктури, природних ресурсів та підвищення енергоефективності. Ключовим інструментом організації співпраці між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку для самого банку є Стратегія ЄБРР в Україні. Вона направлена на вирішення основних ключових проблем перехідного періоду України.

Співробітництво України з Світовим банком є не лише засобом отримання відносно дешевих кредитних ресурсів, а й доступ до економічних знань, досвіду та експертизи практично всіх країн світу. 6 грудня 2007 року Рада виконавчих директорів Світового банку затвердила нову Стратегію партнерства з Україною на період 2008-2011 років, яка визначає пріоритети діяльності Групи Світового банку в Україні, включаючи кредитування та інвестиції, надання аналітичних і консультаційних послуг і технічної допомоги. Також передбачається надання позик на загальну суму від 2 до 6 мільярдів доларів США протягом чотирьох років. Міжнародна фінансова корпорація й надалі інвестуватиме значні кошти на підтримку приватного сектора в Україні.

Для того, щоби співпраця України з МФО була якомога ефективнішою і сприяла економічному зростанню, державна економічна політика зобов'язана підтримувати конструктивні відносини з приватними кредиторами і не бути уразливою до зовнішніх обставин; прийняти економічно й фінансово обґрунтовану програму, яка б конкретизувала кількісні показники і передбачала заходи, спрямовані на її реалізацію для досягнення позитивних результатів; спрямувати свою економічну і фінансову політику на стимулювання економічного зростання, стабілізування цін, поліпшення добробуту та забезпечення здорового довкілля; не маніпулювати обмінними курсами та не нехтувати міжнародною валютною системою.

Література:

  1. Бендерський Ю. Реалії світогосподарських процесів і місце в них України. – К. :Вид-во "Либідь", 2000. – 157 с.

  2. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / под ред. Л.Н. Красавиной // Финансы и статистика, 2000. – 367 с.

Шляхи державного стимулювання металургійних підприємств України до модернізації основних виробничих фондів

Мележик А. Ю., НТУУ «КПІ», ФММ, УС-61

Україна посідає восьме місце в світі з виробництва сталі (37 млн. тонн за даними 2008 року), хоча частка української сталі складає всього 2,8%. Чорна металургія України – відносно матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в національній економіці країни. На сировину й паливо припадає приблизно 85-90% витрат із собівартості продукції. Загалом українські металурги витрачають майже удвічі більше енергії, ніж їхні зарубіжні конкуренти, такі як Китай, Японія, США, Росія, Індія, Пд. Корея та Німеччина. Особливістю функціонування вітчизняної галузі чорної металургії є високий ступінь зносу основних фондів (біля 70%) та застарілість технологій, що використовуються у виробництві. В даному контексті проблеми розвитку металургії в Україні є особливо актуальними, враховуючи те, що частка чорної металургії у ВВП становить близько 12%, а експорт чорних металів та виробів з них в 2008 році склав 31,5% від загального експорту країни.

Одним із шляхів оновлення основних фондів, зменшення енерговитратності та застосування прогресивних технологій є модернізація механізму державної підтримки інноваційних впроваджень та використання досвіду зарубіжних країн. Аргументом являється статистика, надана Міжнародною організацією чавуну та сталі за 2007 рік: 40,3% української сталі вироблено з використанням застарілого мартенівського технологічного процесу. Цей показник значно вищий за середній в світі – 3,2%. Неперервне литво в Україні представлено 34% виплавки сталі, в світі цей показник досягає 90% [1].

Отже, для досягнення поставленої мети доцільно використати комплекс заходів, спрямованих на модернізацію існуючого обладнання. Серед сучасних технологій, які ефективно було б впровадити на вітчизняних підприємствах для оновлення виробничої бази можна перелічити такі: використання пиловугільного палива (ПВП). Світовий досвід показує, що найефективніше ПВП використовується при модернізації комплексу доменних печей, у т.ч. при застосуванні безконусних завантажних пристроїв (БЗП). БЗП вирішує проблему енергозбереження та необхідності зміни завантаження шихти в умовах режимності роботи печей. Перспективні газові турбіни (ГУБТ) використовують вторинну енергію колошникового газу доменних печей. В галузі сталеплавильного виробництва певні переваги в ціні, гнучкості виробництва та екологічній безпеці мають країни, що виплавляють сталь в електропечах. При використанні металобрухту техногенне навантаження металургійного виробництва знижується в 1,5-2 рази. У прокатному виробництві перспективи розвитку енергозберігаючих технологій пов’язані зі створенням ливарно-прокатних модулів, використанням безперервної заготовки та технології прямої транзитної прокатки [2].

Для забезпечення впровадження сучасних технологій на вітчизняних металургійних підприємствах доцільно модернізувати організаційно-економічний механізм заохочення керівництва заводів до оновлення основних виробничих фондів та програми по стимулюванню інвестицій. Це може бути реалізовано шляхами:

1. Зменшення ставки податку на прибуток для тієї частини прибутку, який спрямовується на реінвестиції у виробничі фонди. В деяких країнах ця ставка складає 0 % (наприклад, в Естонії).

2. Тимчасове звільнення від сплати ввізних мит і ПДВ для імпортованого енергозберігаючого устаткування й комплектуючих, які не випускаються в Україні.

3. Запровадження прискореної амортизації основних фондів 3 ї групи та посилення контролю за цільовим використанням амортизаційних відрахувань.

4. Розробка механізмів легалізації тіньового капіталу за умови, якщо він буде інвестований в модернізацію. За різними підрахунками, в офшорних компаніях „осідає” від 20 до 35 % прибутку металургійних підприємств, які згодом частково повертаються в Україну в формі прямих іноземних інвестицій.

5. Продовження до кінця поточного року мораторію на підвищення цін та тарифів на послуги державних монополій (особливо це стосується транспортних перевезень та тарифів на користування енергоресурсами і водою).

Державне стимулювання модернізації основних фондів на вітчизняних металургійних підприємствах може дозволити зменшити собівартість виробів, знизити ресурсомісткість, підвищити якість продукції, що позитивно відзначатиметься на економічному потенціалі України в галузі чорної металургії [3].

Література:

1. Сайт. World Steel Association: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: .

2. Музиченко А.Г. Управління інноваційним процесом металургійного комплексу України в умовах світової глобалізації/А.Г. Музиченко// Вісник Донецького університету: економіка і право.–2008.-№1.

3. Молдован О. Металургійний комплекс України в умовах кризи: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: .

Формування інноваційної інфраструктури як основа активізації інноваційної діяльності підприємств

Міщенко К.А.,НТУУ«КПІ», ФММ, гр. УС – 72

Поступове входження України в світове господарство та її адаптація до вимог європейської спільноти сприяє формуванню нових підходів до розвитку інноваційної моделі економіки. Незважаючи на існуючі труднощі інноваційна сфера України зберігає життєздатність і тенденцію розвитку. Цьому сприяють як ринкові, так і адміністративні важелі. Однак значення держави повинно бути вагомішим. Особливо це стосується інвестиційних аспектів інноваційної діяльності. Інвестування капіталів в нові технології дозволить істотно активізувати виробничу активність, збільшити кількість робочих місць, а також, що особливо важливо, стимулюватиме інноваційний розвиток підприємств, а отже, розвиток регіонів та економіки країни загалом. В Україні інноваційна інфраструктура ще недостатньо розвинена, не охоплює всі ланки інноваційного процесу і не має системного підходу до забезпечення відповідними послугами у сфері інноваційної діяльності. Варто визначити, що за сучасних умов В Україні сформовані лише деякі елементи інноваційної структури, практично не діють венчурні фонди і центри трансферу технологій, немає належної підтримки діяльності винахідників, раціоналізаторів, науковців, які мають завершені наукові-технічні розробки. Однак, окремі елементи інноваційної інфраструктури в Україні вже сформовано. Зокрема, утворено 24 інноваційних бізнес-інкубатори,10 інноваційних центрів, при вищих навчальних закладах – підрозділи з питань інтелектуальної власності, Український інститут науково-технічної інформації з регіональними відділеннями. Інноваційну інфраструктуру утворюють сукупність підприємств, організацій, установ, їхніх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності.

Сьогодні в Україні існують наступні проблеми, що стримують розвиток інноваційних процесів, а саме:- відсутність науково-методологічної бази формування науково-технологічної сфери; - відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;- державне управління інноваційної діяльності здійснюється без чітко сформульованої стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, послідовної та виваженої зовнішньої та внутрішньої економічної політики;- відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери;- державне управління інноваційної діяльністю забезпечується за галузевим принципом;- нескоординованість дій суб’єктів інноваційної діяльності; - недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок; - інноваційна сфера нашої країни і досі не стала по-справжньому привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Значною мірою такий результат пов'язаний з обмеженими можливостями держави в спрямуванні фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки і недостатнім державним стимулюванням інноваційної діяльності. Інноваційна інфраструктура повинна охоплювати усі ланки інноваційного процесу(освіту-наукову та наукову-технічну діяльність-виробництво-споживання). Для формування дієвої інноваційної інфраструктури потрібно впровадження такої низькі заходів:- створення та підтримка діяльності виробничо-технологічних, інноваційних та наукових структур;- розвиток експертних систем(створення та підтримка діяльності експертно-дослідницьких центрів, надання експертних висновків для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);- розвиток інформаційних систем(створення та підтримка діяльності аналітичних і статистичних центрів, інформаційних баз і мереж);- створення сприятливого середовища для розвитку інноваційних процесів, реалізації замкненого інноваційного циклу, від ідеї до виробництва і продажу високотехнологічних продуктів і технологій, яка буде реалізувати послідовність «ідея-проект-продукт»;- організація і проведення попередньої експертизи, зокрема комплексної науково-технічної, інноваційних та інвестиційних проектів;- стандартизація інвестиційно – інноваційної діяльності відповідно до міжнародних норм;- налагодження співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав з питань залучення фінансових ресурсів в економіку України;- управління підприємствами(інноваційними проектами);- інші заходи, що сприяють розвитку інноваційної інфраструктури та впровадженню інноваційних програм.

В Україні переважно вже створено законодавчу базу в сфері інноваційної діяльності, але реально не сформовано цілісної та ефективної національної інноваційної системи, також за сучасних умов не існує розробленої послідовної низки заходів щодо формування та розвитку ефективно діючої інвестиційної інфраструктури України, тому першочерговим завданням є розроблення та впровадження на практиці цих заходів.

Потенціал науково-технічного співробітництва України та Росії у сфері авіабудування

Морозова В.В., НТУУ „КПІ”, ФММ, УС-61

Авіабудування сьогодні - один з найбільш науко- і капіталомістких галузей машинобудування. Це квінтесенція сучасних технологій. Саме авіапром сприяє постійному зростанню технологічного рівня всієї індустріальної сфери в державі, адже, щоб розробити літак, у кооперації працюють сотні підприємств найрізноманітніших галузей - від хімічних та металургійних до текстильних. Для авіабудування досить важливим є фактор міжнародного співробітництва. Фундаментальні науково-технічні роботи (НТР), як і радикальні інновації, в даний час організуються і фінансуються за рахунок складання ресурсів багатьох корпоративних структур з різних країн. В Україні та Росії НТР більшою мірою фінансуються державою. При цьому в Україні на заводську науку припадає 4,3% сумарних асигнувань в НТР з держбюджету, місцевих бюджетів та позабюджетних фондів. У Росії заводська наука також переживає не найкращу пору, на неї припадає лише 5% персоналу, зайнятого НДДКР, і 6,5% обсягу НДДКР. Зважаючи на це, для України та Росії актуальною можливістю стає науково-технічна кооперація, яка і сьогодні є найважливішою складовою двосторонніх економічних відносин. 

Авіапромисловість України працює в кооперації з десятками російських підприємств. Цей рік став проривним для українсько-російського співробітництва: розширюється випуск пасажирських «Ан-140» та «Ан-148», вантажний АН-70, домовлено відновити випуск найбільших у світі вантажних літаків «Руслан». Неможливо недооцінювати важливість інтеграції авіа- і двигунобудівників РФ і України. Українська компанія ВАТ «Мотор Січ» є монопольним виробником широкого спектру авіаційних двигунів для ряду літаків і вертольотів українського та російського виробництва. Адже на «Руслані» стоїть неперевершений запорізький двигун Д-18. Корпус літака розробляється в Ульяновську, хвостове оперення - на київському «Авіанті». Поновлення виробництва «Руслана» - проект із визначення інтеграційний. Вартість кожного гіганта оцінюється приблизно в 156 млн. доларів. Найближчий до «Руслану» по класу літак, американський С-17 - це 280 мільйонів.

На програму Ан-70 в 2009 році українська сторона запланувала виділити зі Стабілізаційного фонду держбюджету 170 млн. грн., але на сьогоднішній день виділено лише 30 млн. грн.  Росія після трирічної перерви в серпні оголосила, що повернулася в проект виробництва Ан-70, і зобов'язалася виділити на нього в найближчі три роки близько 90 млн. доларів. Розробка літака по плану завершиться у 2011 р., хоча вихід літака на ринок може не відбутися раніше європейського конкурента - А-400М, якщо політичні чинники в черговий раз візьмуть гору над економічною доцільністю.

Представники ВАТ «Авіакор - авіаційний завод» і АНТК «Антонов» у рамках засідання Міжурядової комісії зі співробітництва в галузі авіабудування Росії та України, домовилися про комплексне взаємодію в сфері модернізації, виробництва, виведення на ринок і сервісу літаків «Ан-140-100». Співпраця двох компаній передбачає модернізацію і доопрацювання літака, доведення післяпродажного обслуговування літаків до стандартів світового рівня, поглиблене вивчення ринку і розробку бізнес-плану створення рампової версії літака та інше.

19 липня 2009 російсько-український літак Ан-148 російського складання здійснив перший політ і перебував у повітрі 41 хвилину. Ан-148 української зборки вже виконує регулярні рейси за маршрутом Київ-Харків з 2 липня 2009 року. У виробництві пасажирського літака Ан-148 задіяні 126 російських підприємств, однак українська сторона акцентує увагу на тому, що починаючи від проектування і до виробництва двигунів і шасі, він на 70% зроблений в Україні, а в процесі його виробництва були задіяні 37 українських заводів. Наявність такої постійної конкуренції шкодить ефективній співпраці. Адже країни працюють над створенням спільних проектів, і таке співробітництво підвищує конкурентоспроможність їх продуктів на міжнародному ринку. Росія і Україна вже уклали з Іраном тристоронній меморандум про постачання 50 лайнерів Ан-148. Згідно з попередньою угодою, частина Ан-148 буде поставлено в Іран в зібраному стані, а частина - у вигляді машинокомплектів, з яких готові літаки будуть збиратися на іранському авіабудівному підприємстві HESA.

Таким чином, можна відмітити, що двостороння взаємодія між Росією і Україною в галузі авіабудування має позитивну спрямованість подальшого розвитку. Взаємовигідна співпраця в цивільному авіабудуванні продовжує залишатися одним з ключових ланок російсько-українських торгово-економічних відносин.  Інтеграція українського Концерну «Антонов» і російського ВАТ «ОАК» є перспективним напрямком підвищення рівня двосторонньої співпраці і ефективної реалізації спільних авіаційних проектів. Однак необхідно подолати політичні розбіжності, які ускладнюють та уповільнюють процес інтеграції.

Література:

1. Сайт. Все про українську авіацію: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ;

2. Пересичный Т. Научно-техническое сотрудничество Украины и России: [Электрон. ресурс]. – Режим доступа: ;3. МинПромТорг России. Россия-Украина: Развитие совместного сотрудничества в Авиастроении: [Электрон. ресурс]. – Режим доступа:

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ТА РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ФОРМУВАННІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Москаленко Л. А., студентка ФММ, УЕ-61

Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”

В умовах ринкової економіки держава має регулювати ті сфери господарського життя, у яких ринок є безсилим. Для виконання цих функцій держава здійснює економічну політику із забезпечення країни суспільними благами, з підтримки досконалої конкуренції та боротьби з монополізмом, регулювання зовнішньоекономічного сектору та ін. Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики, це політичне оформлення міжнародних економічних зв’язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні операції, які здійснюються між господарськими суб’єктами країни та їх іноземними партнерами.

Основою зовнішньоекономічної політики є теорія міжнародної економіки, яка займається визначенням основ зовнішньоекономічних операцій та досліджує їх вплив на господарські події в країні і за кордоном, забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв´язки, які формують людське співтовариство. Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись міжнародними нормами і цінностями.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини. Головним суб´єктом міжнародних політичних відносин є держава. Держави репрезентують на міжнародному ринку, суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи і визначають такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику. Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси.

Національний інтерес охоплює:

- проблеми збереження нації незалежної держави;

- безпеки від зовнішньої загрози;

- зростання добробуту населення держави; [1]

- захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами;

- збереження і розширення її впливу в світовій політиці.

Залежно від зовнішньоекономічної діяльності, цілей і участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, методів та інструментів розрізняють два основні види: фритредерство та протекціонізм, також провадиться політика вільної торгівлі шляхом усунення всіх торговельних бар’єрів. [1]

Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати таким принципам:

- адекватність національним інтересам;

- врахування вимог сучасного процесу глобалізації;

- паритетність у відносинах з іншими державами;

- відповідність міжнародній практиці і законодавству;

- демократизація та демонополізація зовнішньоекономічних зв’язків.

Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:

- враховувати своє геополітичне положення,

- спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. [2]

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави: міністерства закордонних справ; парламентські комітети з питань зовнішньої політики; посольства; представництва в інших державах; наукові й культурні центри за кордоном; офіційні й напівофіційні місії.

Отже, змістом міжнародних відносин є перш за все відносини між державами.

Використана література:

1. Політологія: курс лекцій. Навчальний посібник/ - Вид-цтво „Магнолія Плюс” Тернопіль, 2004.- 236 c.

2. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, Навчальний посібник / Дідківський М.І. - К.: Знання, 2006.- 462 c.

THE ROLE OF STATE SUPPORT TO PRODUCERS IN UKRAINE

Moshnyk E. O.

National Technical University of Ukraine “Kyiv Polytechnic Institute”

An important element of competition policy of any country is a regulation of state support to producers, as the dynamic development of economic is possible when the effective use of financial and human resources is provided in a fair competition. So nowadays, there is much attention for the development and implementation of mechanisms that would allow minimizing the government interference in the activities of producers, which is appropriate only for overcoming the so-called market failures - situations where market mechanisms do not ensure effective use of resources.

Current government policy of subsidizing in Ukraine does not meet modern requirements; legislative regulation and institutional framework of system of state support remain imperfect. Forms and mechanisms of subsidizing do not create stimulus for the development and often lead to opposite results because of assisting mostly with local short-term aid and in the structure of support dominate industry programs and support for covering of the operating costs of private enterprises. In terms of soft budget constraints and weak financial discipline the enterprises lose reserves of competitiveness, focusing primarily on the price advantages that become possible with the financial support of the state [1].

Therefore, one of the most important priorities of the Government and Parliament should be the development of the effective policy of subsidizing aimed to increase the competitiveness of the economy, to develop the market infrastructure, to promote technological and innovative achievements, to support backward regions and small business. The effective reforms of the economic and government regulation, and in the future − the growth of national welfare, which consists of the influences on producers, consumer goods, and other related fields, economic efficiency, environment, are possible by implementation of the standards and WTO rules in national legislation concerning the policy of subsidizing.

Implementation of new and continuation of existing programs on support to producers should be fully justified in terms of economic efficiency and the impact on competition, and compliance with international obligations of Ukraine. In deciding on the implementation of subsidy programs, should be considered alternative cost subsidies to the economy and society. Because funds directed to support inefficient companies and industries can be more effectively used in other areas. Inefficient subsidies constraint the creation of new profitable enterprises and industries, and distract resources that are necessary for the development of social and market infrastructure.

The main measures that should be taken to reform the policy of state support in Ukraine are:

− creation of the effective system of granting and using state support to businesses, that is possible through a clear and detailed procedures of giving state support and effective control over this process, which should be realized by an independent regulator;

− legislative provision for the system of state support that must be established through the adoption of the framework law on state support and regulations;

− implementation of procedures of obligatory official reports about the assistance programs and permissions of the regulatory authority that will provide accountability of the system of government support;

− development of the detailed rules for each type of government support to ensure transparency of the system of state support in Ukraine;

− maintaining the register of the assistance programs, preparation of summary reports on all existing subsidy programs and their publication in the official edition;

− structural reorientation of state support in Ukraine from the industry and target forms of support for industries to support for horizontal objectives for increasing the economic efficiency of these programs, directing them to achieve long-term development goals and reduce the negative influence of competition;

− making a choice of forms and instruments for funding within a separate program of assistance that should be based on their impact on competition;

− setting a list of industries that are in a difficult economic situation and development of special rules for their support;

− denial of the using of subsidies that are prohibited under WTO - export and invest subsidies in order to fulfill international obligations of Ukraine [2];

− providing consistent and agreed actions of central and local government for implementation of the measures of reforming the policy of subsidizing;

− development of adequate means of social policy for preconception and compensation of social consequences on reforming the policy of state support for enterprises.

Literature:

1. Sergey Kasyanov Government assistance to producers in Ukraine: Reform in accordance with WTO rules and EU / Ukrainian Center of International Integration. − Kyiv: Nora-Print, 2004. – 86 p.

2. Agreement on Subsidies and Countervailing Measures: [electron. resource] / Law of Ukraine. - Access mode: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=981_015.

ВПЛИВ ЧЛЕНСТВА В СОТ НА ІНВЕСТИЦІЙНУ ПРИВАБЛИВІСТЬ УКРАЇНИ

Палієнко І.В., УС-71, НТУУ „КПІ”

Світова організація торгівлі (СОТ) є єдиною міжнародною організацією, яка опікується правилами торгівлі між державами. Для кожної країни членство в СОТ є обов’язковою умовою повноцінної інтеграції у світове господарство. Для України вступ до СОТ (16 травня 2008 рік) забезпечив міжнародно-правовий рівень торговельних стосунків з країнами-членами  Організації.

Членство України в СОТ повинно було стимулювати додатковий приріст ВВП обсягом 1,5-2 млрд. дол. США, за сприятливих обставин – до 4 млрд. доларів (за підрахунками Українського національного комітету Міжнародної торгової палати). За даними Міністерства економіки України приплив іноземних інвестицій повинен був скласти 500 млн. дол. США. Тому тема впливу вступу України до СОТ на її інвестиційну привабливість є актуальною і потребує дослідження.

Через позитивну динаміку чистого приросту іноземних інвестицій (2005 рік – 7,8 млрд. дол. США, 2006 рік – 4,7 млрд. дол. США, 2007 рік – 7,9 млрд. дол. США) перевагою членства України в СОТ повинно було стати зростання іноземних інвестицій в Україну. В 2008 році чистий приріст іноземних інвестицій зменшився у 0,78 разів і склав 6,2 млрд. дол. США. В другому півріччі 2008 року (коли Україна офіційно стала членом СОТ) почали відчуватись негативні процеси. Індекс промислової продукції знизився з 7,7% (за січень-червень) до -3,1% (за рік). В 2008 році гривня відносно долара США девальвувалася приблизно на 60% (з червня по грудень). При таких умовах погіршився інвестиційний клімат в країні. При цьому знизився обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Можна сказати, що в 2009 році ситуація змінилася в кращий бік. В третьому кварталі 2009 року (порівняно із попереднім роком) обсяг ПІІ зріс у 1,03 рази і склав 38591,6 млн. дол. США (див. рис. 1).



Рис. 1. Прямі іноземні інвестиції в Україну

Факт приєднання України до СОТ означає, що вона приймає систему зобов’язань і правил СОТ, які повинні стати складовою частиною у формуванні державної політики. А це в свою чергу може призвести до поліпшення привабливості та прозорості українського ринку. Водночас на інвестиційну привабливість України впливають також інші важливі фактори, такі як макроекономічна ситуація, політична стабільність.

Дуже важливими є дії Уряду стосовно поліпшення інвестиційного клімату в Україні. Так, для покращення ситуації і забезпечення проведення державної політики (у сфері сприяння іноземному інвестуванню національної економіки) у січні 2009 року створене Національне агентство України з іноземних інвестицій та розвитку. Ведеться активний пошук іноземних партнерів для того щоб модернізувати промислові сектори та інфраструктуру економіки. Прикладом є поглиблення українсько-японського співробітництва, особливо в сфері модернізації та введення ефективних енергозберігаючих технологій на підприємствах гірничо-металургійного комплексу і хімічної промисловості. Зношеність основних фондів і використання застарілих технологій на більшості підприємств формують велику енергозатратність виробництва. При тому що Україна дуже залежна від зовнішніх джерел енергоносіїв, особливо природного газу, цей факт обмежує не тільки економічний розвиток даних галузей, але й загрожує національній безпеці держави.

Важливими факторами які сприяли б залученню іноземного капіталу можуть стати зобов’язання України відносно дотримання прав інвесторів і захисту інтелектуальної власності.

РЕГУЛИРОВАНИЕ ИНТЕГРАЦИИ РЫНКОВ КАПИТАЛА СТРАН НАФТА

Ожигина В.В., к.э.н., доцент,

„Белорусский государственный экономический университет”

По данным ЮНКТАД за 1957-2009 гг. подписано 279 интеграционных инвестиционных соглашений [1]. Они направленны на устранение барьеров для миграции капитала между сторонами, интеграцию их финансовых рынков, проведение единой внешней инвестиционной политики.

В НАФТА данное соглашение является частью Договора о Северо-Американской зоне свободной торговли (Ч. 5., Гл. 11. Инвестиции). Его цели: стимулирование роста взаимного товарооборота и инвестиций стран-участниц на основе формирования зоны свободной торговли; определение согласованных условий хозяйствования на основе регулирования инвестиций, услуг, защиты прав интеллектуальной собственности, конкурентной политики и правил допуска бизнесменов [2].

Для иностранных инвесторов и инвестиций предоставляется национальный и наиболее благоприятный режимы в отношении учреждения, приобретения, распространения, управления, руководства, обращения, продажи и иных действий с инвестициями, тогда как большинство РИИС вводит данные режимы лишь на стадии деятельности иностранного инвестора [4].

Для определения места резиденции используется критерий места инкорпорации по законам страны НАФТА, а не национальная принадлежность [4].

Свобода международных инвестиционных сделок касается: перевода прибыли, дивидендов, роялти, выигрыша, поступлений, процентов, платы за управление и других доходов от капитала; получения выручки от продажи инвестиций, от ликвидации имущества; платы по контракту, включая кредит, заем; платежей по экспроприации и компенсации, и в счет различий в таможенных тарифах.

Инвесторам предоставлены следующие права: создание новых фирм и использование уже функционирующих; национальный, наибольшего благоприятный, справедливый и равноправный режимы, полная защита и безопасность; свобода репатриации прибыли и использование СКВ для всех платежей, связанных с инвестициями; защита от экспроприации, включая право на компенсацию, равную справедливой рыночной стоимости; создание и функционирование компаний без торговых ограничений; возможность решать споры в международном арбитраже.

Исключения из свободной миграции капитала составляют: банкротство, несостоятельность, защита прав кредиторов; тайное, скрытое использование, продажи или распределение; криминальные или уголовные правонарушения; транзит валюты или других монетарных инструментов; страхование исполнения обязательств, наложенных по суду [2].

Вводится механизм разрешения инвестиционных споров на основе консультаций. При неудаче собирается смешанная комиссии или арбитраж страны НАФТА и международного арбитража.

Минимальные стандарты обращения с инвестициями: соответствие международным нормам; справедливое и беспристрастное отношение, защита и безопасность; недискриминация при введении ограничений в связи с вооруженным конфликтом, гражданской войной, исключая субсидии и гранты.

В отношении инвестиций запрещены: количественные ограничения экспорта; предпочтение продукции стран НАФТА перед импортной; установление зависимости объемов/цен импорта от объемов/цен экспорта, инвестиций; требования трансферта технологии, содержания местных компонентов, национального состава работников и руководителей, реинвестирования прибыли, валюте платежа; предоставление права эксклюзивного продавца; национализация, экспроприация, за исключением случаев реализации общественных целей в соответствии с законом.

Ограничения миграции капитала разрешены, если они: связаны с защитой здоровья, мира, безопасности, общественного порядка, окружающей среды, сохранения ресурсов; направлены на защиту интеллектуальной собственности; являются требованиями к качеству продукции в программе развития экспорта, иностранной помощи; относятся к правилам госзакупок, субсидиям и грантам.

Из либерализации исключены (Прил. IV): авиация, рыболовство, прибрежный бизнес и спасение имущества, телекоммуникации. Сохранены временные исключения в каждой стране (Прил. II), например, в Канаде: хозяйство и культура коренных жителей Канады, прибрежная территория, теле и радио-коммуникации, социальные и охранные услуги, воздушный и водный транспорт [2].

Интеграция рынков капитала стран НАФТА привела к росту входящих потоков ПИИ в 4,5 раза, исходящих – в 11,5 раза за 1990-2008 гг. За первые 10 лет ПИИ внутри НАФТА выросли в 2,2 раза [3].

Литература:

  1. International Investment Agreements (IIAs) // UNCTAD. [Electronic resource]. Geneva - Switzerland. 2009. Mode of access: .

  2. North American Free Trade Agreement // NAFTA Secretariat. [Electronic resource]. Ottawa and one in Washington, D.C. 2008. Mode of access: .

  3. World investment report 2009 / UNCTAD/UN. N.Y. and Geneva, 2009. 280 р.

AN ANALYTICAL STUDY OF THE PROBLEMS AND BARRIERS OF IRANIAN STONE EXPORT TO UKRAINE

Farhad Parand, PhD in World Economy and International Economic relation,

Ministry of Commerce of I.R. Iran, Teheran, I.R. Iran

Minerals form the principal natural resources of any country and export is considered as the most dynamic component of economic progress leading to true improvement in social and economic well being .Most of Asian developing countries are based on the oil revenue ignoring or neglecting other products such as mineral or agricultural power.

Iran is trying to achieve the industrial development and axiomatically the mineral development will play an important role in industrialization of this country. Mineral exports may contribute a great deal in obtaining foreign exchange currency, which is essential in carrying out various development projects, for capital investment requirements. Iran is located in a very strategic geographical area with a large mineral reserve, especially monumental building stone such as flat, even marble, travertine and alabaster. Iran is ranking the second in the world after Italy for its stone production but, because of the lack of any planning for strategic export development, Iran is in a very low level for exporting stone (maximum 2%) since, marketing and access to global markets is a vital step for export development, diagnosing different aspect of such markets is also very useful for finding a clear and effective strategy for better engagement is stone market.

Until the recent decade, Europe was the center of global business, production and processing center for monumental building stones. But today, such discipline is no more continued, and distribution of stone industry is considered in all over the world.

At the present time there isn’t a homogenous and logical relationship among different steps of stone industry from exploration to processing and export. There isn’t any fundamental investment from the government and export goods haven achieved the needed standard items for their export.

The country reserve for stones such as marble, travertine and lime stones is estimated as 40 million tons. Generally Iran is listed among the ten countries owing the perfect stone mines in the world. The exact stone reserve in Iran includes Travertine (32 .9 Mt), marble (14.2 Mt), marmarite (1371 Mt), granite (1220.9 Mt) and the countries share for above stones is equal with 1, 0.4, 4/09, 137.3.

Iran with 3270 million tons absolute reserve of stone mines is able to produce 5 million tons stone annually, and export them to international markets.

At the present time there isn’t any logical relationship between different infrastructures in Iranian stone industry from exploitation to processing and export.

Providing the needed fuel and water, suitable roads and transportation system, modern equipments and suitable credits and financial support along with elimination unwanted tariffs and legal and custom barriers are among the Critical solution for Iranian stone producers .Exporters will also benefit from these critical reforms.

Since stone export business closely depends on Iranian economic situation and foreign trade strategy.

Because of high stone weight, access to near markets will be very beneficial for Iranian stone exporters. In this reason countries such as Saudi Arabia, UAE, Azerbaijan Republic, and also Ukraine may be the best market for Iran. Turkish stone export pattern will be a suitable strategy for Iranian authorities in stone industry.

Iran industry is suffering from its traditional manufacturing system and most of Iranian products have been in out of standard level. This complains was raised from Ukrainian companies.

Another problem with Iranian exporters is related to their weak marketing activities. Many Ukrainian companies reported that in spite of Iranian stone high quality. Iranian exporters couldn’t prepare a suitable marketing package for their products.

For a suitable marketing policy, Iran needs to be actively present in global markets making close connection with the major elements of this market. Employing experienced and acknowledged consultants in stone export is another alternative .Iran also needs to clearly define the stone international market by the aid of standard statistics. Experienced managers are another critical solution as well as a well planned export plan.

Increasing stone quality depends on standard exploitation by modern equipments and modern procedures for Iranian stone industry, ASTM Standards are very important.

Current data regarding Iran stone industry suggests that there are 3500 workshop and manufacturers in Iran working with traditional systems and equipment. Currently 22 factories have got their licenses with providing modern machines in their processing line. According to these data, among 3500centers, only 851 centers have official license and 2650other doesn’t have any official eligibility in this field.

According to official reports, these centers lack any standard situation for standard processing.

According to this study and regarding the model presented in above, the entrance strategy of Iranian companies into international markets should be shifted from exporting to joint venture and foreign investment procedure.

In addition to above detailed facts in this study there are many other political and cultural problems in this industry which will be presented in future articles.

Аспекти міжнародного співробітництва України у науково-технічній сфері хімічної промисловості

Пацан М.М.,НТУУ «КПІ» ФММ, група УС – 71

Хімічна промисловість відрізняється від більшості інших галузей можливістю створювати нові матеріали з певними властивостями, цього потребували різні галузі і сфери промисловості, це зокрема, космічна техніка і будівництво, фармацевтична, харчова та легка промисловості України.

В окремих районах України розвитку хімічної промисловості сприяє такі три основні чинники – природний, економічний і соціальний. Характер спеціалізації хімічної промисловості і розміщення її підприємств в Україні залежать від наявності сировини, необхідності повної переробки відходів інших галузей господарства, відносно близького розташування споживача продукції хімічних підприємств і наявності кваліфікованої робочої сили.

Деякі види продукції хімічної промисловості України (азотні і калійні добрива, сірка, синтетичні фарбники, кальцинована сода, бром, титанові білила, окремі продукти органічного синтезу) експортуються в інші країни. Тут доцільно побачити показники експорту продукції хімічної промисловості, які наведені в таблиці 1.

Таблиця 1

Роки

Експорт, млн. дол. США

Зростання експорту, %

Доля в загальній структурі експорту, %

2004

2782,029

43,16

8,51

2005

2990,247

7,49

8,72

2006

3387,259

13,4

8,8

2007

4047,218

19,5

8,2

I півріччя 2008

2576,106

29,4

7,9

Для розширення ринку збуту продукції хімічного комплексу, у травні 2009 року було підписано «Меморандум про співпрацю» між українською компанією DARA Group та Асоціацією всіх Фермерів Нігерії (AFAN) про початок співробітництва з поставки мінеральних добрив українського виробництва до Нігерії з річним обсягом 750 тис. тон. Крім цього було обговорено питання щодо будівництва за проектами українських інститутів та за участі українських будівельників, заводів з виробництва мінеральних добрив та електростанцій в Федеративній Республіці Нігерія.

Зараз щомісячно Україна експортує в середньому 290-300 тис. т карбаміду і близько 78-80тис.т аміачної селітри (у попередні роки експорт селітри складав 130-150 тис. т), сьогодні селітра все більше поставляється на зростаючий внутрішній ринок. Це головні експортні продукти. Окрім того, українські підприємства вивозять кожний місяць до 38-39 тис. т сульфату амонію, 8-9 тис. т амофосу і 19-20 тис. т карбамідо-аміачної суміші (експорт КАСу зріс в 4,5 рази з 2004 р.)

Експорт. В період січень-березні 2009 року збільшились обсяги поставок калійних добрив України на зовнішній ринок і склали 8,2 тис. т. проти 4,3 тис. т. за три місяці минулого року (90%). 

Зменшився експорт: карбамідно-аміачної суміші (далі – КАС) 18,1 тис. т проти 89,5 тис. т. (-79,7%), азотні добрива 894,6 тис. т. проти 1158,1 тис. т. (-22,7%), карбамід 629,9 тис. т. проти 702,2 тис. т. (-10,2%), аміачна селітра 93,6 тис. т. проти 158,4 тис. т. (-40,9%), нітроамофоска 25,3 тис. т. проти 29,5 тис. т. (-55,7%).

Імпорт. В період січень-березні 2009 року зменшились обсяги: поставок азотних добрив в Україну склали 57,2 тис. т. проти 176,8 тис. т. за три місяці минулого року, що становить (-67,6%), аміачної селітри 55,2 тис. т. проти 168,0 тис. т. (-67,1%), калійних добрив 0,7 тис. т. проти 52,3 тис. т. (-98,6%), нітроамофоски 74,7 тис. т. проти 114,3 тис. т. (-34,6%).

Збільшився імпорт карбаміду 1,9 тис. т. проти 1,0 тис. т. (90%).]

Хоча хімічна промисловість і займає важливе місце в сучасному промисловому потенціалі України (частка в ВВП складає 5,5%, в загальному товарообігу промислової продукції – 6,4%, експорті промислової продукції – 12,5%), проте промисловість має проблемні сторони. Особливо проблема загострилась через економічну кризу, яка вплинула на значні структурні зміни в попиті. Найбільш місткі споживачі хімічної продукції значно знизили її споживання через падіння обсягів виробництва, низької покупної спроможності, що стало наслідком дефіциту оборотних коштів і недоступності кредитних ресурсів. Також такий етап занепаду економіки призвели в хімічній промисловості і ряд прихованого безробіття, нестача інвестицій, повільно здійснюється оновлення основних засобів, імпортна залежність в сировинні та напівпродуктів.

Тому зважаючи на основні чинники розвитку хімічної промисловості та виникненню проблем за останні роки, доцільне тут є підвищення ефективності виробництва та оздоровлення економічного стану країни, що дасть змогу реалізувати число заходів по оновленню хімічної промисловості як важливого сектору економіки України. Насамперед, покращення інвестиційного клімату з метою впровадження високих і ресурсозберігаючих технологій та виробництва конкурентоспроможних промислових товарів. Тобто для розв’язання проблем необхідно забезпечити структурні, функціональні, сировинні та інвестиційні зміни.

Питання, що їх ставить світова фінансова криза.

Попович О.С. д.е.н., ст. н. с. проф. кафедри міжнародної економіки

Початок 2010 року характеризується підвищеною увагою до всілякого роду прогнозів і пророцтв, особливо тих, що стосуються ситуації у світовій економіці. При цьому більшість прогнозів, які оприлюднюють економісти (а тим більш політики), більшою чи меншою мірою оптимістичні.

Тим часом, в сучасній науці все більшою мірою утверджується уявлення про те, що нинішню світову економіку, точніше - соціально-економічну систему, слід розглядати як складну адаптивну систему, в якій діють загальні базові принципи еволюції – такі як відкритість до потоків енергії та ресурсів, нелінійний вплив їх минулого розвитку на нинішній стан і структуру в майбутньому, тощо. В таких системах звичний нам детермінізм набуває зовсім інших рис: замість чітко визначених механістичних причинно-наслідкових зв’язків між факторами впливу і подіями, що реально відбуваються, вступають в дію складні механізми нелінійних зворотних зв’язків, які можуть призвести до подій, які практично неможливо зарані передбачити. При цьому, особливо в ситуаціях, що їх ми називаємо «перехідним періодом», слід чекати включення описаних синергетиками механізмів самоорганізації, завдяки яким вирішальний вплив на напрямки розвитку можуть справити випадкові і зовсім, на перший погляд, не потужні фактори, якими в інших умовах ми звикли просто нехтувати. Це вимагає, з одного боку, зовсім іншого підходу до пошуку і вибору альтернатив економічного розвитку, а з другого – більш уважного розгляду аргументації тих, хто дає в нинішніх умовах песимістичні прогнози еволюції світової економіки.

Деякі з них з’явилися задовго до початку нинішньої фінансової кризи. Так, Іммануель Валлерстайн, восени 2008 року він опублікував у паризькій газеті Монд свою оцінку нинішньої кризи. На його думку «вже на протязі останніх 30 років ми перебуваємо в кінцевій фазі існування капіталістичної системи – в стані кризи, в ході якої «капіталізм відчув свій кінець». Малоймовірно, що хаотичні дії тих, хто намагається відновити рівновагу, але не розуміють, яка нова система має бути створена (виділення О.П.), будуть успішними. Можливо, років через 10 перспективи ці можна буде ясніше побачити, а через 30 – 40 років виникне нова система. Хоча сьогодні важко сказати, чи буде вона кращою, а чи навпаки гіршою для людей[1].

Джордж Сорос у своєму виступі в Конгресі США у вересні 1998 року заявив: «Система світового капіталізму, якій ми зобов’язані надзвичайним процвітанням нашої країни в останнє десятиліття, тріщить по швам. Сьогоднішній спад на фондових ринках США є всього лиш симптомом, до того ж запізнілим, який говорить про більш глибокі проблеми, що вразили світову економіку…»[2].

Цілий ряд фахівців: професор Пенсільванського університету С.І.Кобрін, російський соціолог А.Д.Панов, французький професор Д.Коен і багато висловлюють глибокі сумніви в тому, що вихід з нинішньої кризи буде простим, схожим на те, як це бувало в минулому, вважають, що неминучими є кардинальні зміни світового економічного механізму. Отже є ціла низка проблем подальшого розвитку економіки, принципово важливих теоретичних і практичних питань, відповіді на які ще не знайдені економічною наукою.

Тож варто задуматись над пошуком відповідей принаймні, на такі питання:

Чи може процвітати економіка, в якій домінуючу роль відіграє грошова одиниця, фактично не забезпечена відповідними об’ємами виробництва ВВП? Чи є життєздатним економічний механізм, в якому гроші втратили свою основну функцію – бути загальновизнаною мірою вартості, її умовним еквівалентом у процесі здійснення товарообміну при всесвітньому розподілі праці? За якими принципами має бути створена нова, більш життєздатна глобальна фінансово-економічна система? Як мають змінитися механізми міжнародних економічних зв’язків та принципи їх регулювання на національному та загальносвітовому рівні в процесі глобалізації, яка стрімко набирає сили у ХХІ столітті? Як вплине на організацію економічного життя у глобалізованому світі те мережеве суспільство, яке на наших очах свідомо чи несвідомо творить молоде покоління? Чи набуде поширення в ньому та нова «хакерська» етика, яку Кастельс і Хіманен [3] вважають одним із ключових факторів вражаючого інноваційного розвитку Фінляндії?

Перелік можна продовжувати. Ці та їм подібні питання являють собою дуже серйозний історичний виклик економічній науці, і адекватну відповідь на нього треба якомога швидше знайти всім нам. Так само як і Валлерстайн автор не має готової відповіді на більшість із цих питань і саме тому звертається до учасників конференції і перш за все до молодих дослідників, які приходять у цю галузь наукового знання сьогодні, - давайте шукати ці відповіді.

Література:

  1. Wallerstein I. Le capitalisme touché a sa fin // Monde. – P., 2008. – 12 okt. – P. 8

  2. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. – М.: ИНФРА-М, 1999. – ХХVI, 262 c.

  3. Кастельс М., Хіманен П. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель. – пер. з англ. – К.: Ваклер, 2006. – 256 с.

Підвищення ефективності функціонування системи інформаційного забезпечення як ефективний інструмент розвитку міжнародного співробітництва.

Прокопов О. А., аспірант.

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Системне входження економіки України у світове господарство та активізація міжнародного співробітництва неможливе без прискореного розвитку інформаційної сфери, доведення його до рівня світових стандартів та вирішення проблеми організації в масштабах держави комплексного інформаційного забезпечення з метою створення належних умов для отримання і використання будь-якої необхідної інформації.

Запровадження в Україні механізмів інформаційного забезпечення передбачає вирішення наступних найважливіших першочергових загальнодержавних проблем організаційно-забезпечуючого характеру: розробка інформаційного законодавства, що стосується налагодження комплексного інформаційного забезпечення в країні; фінансове забезпечення всіх програм розвитку інформаційної галузі, а також заходів, спрямованих на їх реалізацію.;укріплення кадрового і техніко-технологічного потенціалу інформаційної галузі.

Необхідність розбудови інформаційного законодавства обумовлена, перш за все, вирішенням проблеми систематизації вітчизняної правової політики в інформаційній сфері, відсутністю законодавчих та нормативно-правових засад функціонування її основних елементів (інформаційної інфраструктури, інформаційного простору та ін.) потребою у врегулюванні питань, що стосуються взаємодії з міжнародними інформаційними структурами та інформаційними структурами інших держав, а також задачами усунення протиріч у діючих законодавчих та нормативно-правових актах, забезпечення узгодженості їх з вимогами та положеннями міжнародного законодавства, і, в першу чергу, адаптації до норм та стандартів Європейського Союзу.

Вирішенню цих проблем певною мірою сприятиме прийняття у встановленому порядку підготовлених проектів: Концепції національної інформаційної політики і розвитку державної інформаційної інфраструктури, законів України “Про телекомунікації”, „Про Інтернет-видання”, розробка та затвердження законопроектів “Про національні інформаційні ресурси”, „Про інформаційний простір України”, “Про міжнародний інформаційний обмін”, а також інших, спрямованих на реалізацію вищезазначених нормативно-правових актів. Дієвим кроком на шляху удосконалення системи інформаційного законодавства може стати розроблення та ухвалення Інформаційного кодексу України, що дозволить розв’язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах, забезпечити єдність та нефрагментованість нормативно-правового поля.

На сьогодні інфраструктура інформаційної сфери розвивається повільно і незбалансовано, віддача від інформатизації ще досить низька. Без запровадження державою дієвих організаційно-стимулюючих механізмів, спрямованих на активізацію розвитку процесів інформатизації, вирішення проблеми інформаційного забезпечення виглядає доволі проблематично. Для реалізації єдиної політики у вирішенні проблеми налагодження системного інформаційного забезпечення, взаємопов’язання всіх аспектів цього процесу, назріла необхідність у створенні загальнодержавного органу (із законодавчим визначенням його повноважень) - Національного інформаційного центру, підпорядкованого уряду, як головного керуючого, організуючого, регулюючого і контролюючого органу в державі з питань розбудови індустрії інформаційного забезпечення в тому числі і в міжнародному співробітництві.

Для розгортання повномасштабних процесів інформатизації в Україні слід вирішити такі основні проблеми: забезпечити наукову базу інформатизації; підготовити технологічну базу для масового виробництва обчислювальної техніки, в т.ч. й у кооперації з іншими країнами; забезпечити розвиток вітчизняної школи програмного забезпечення.

Значному поповненню національних інформаційних ресурсів зарубіжною інформацією сприятиме активізація міжнародного співробітництва українських інформаційних структур з аналогічними структурами інших країн і міжнародними організаціями, розширення членства в існуючих міжнародних, в першу чергу, європейських, інформаційних структурах. Це значно спростить доступ до закордонних баз і банків даних, сприятиме участі у спільних (міжнародних, міждержавних) проектах і програмах в інформаційній сфері (насамперед, тих, що стосуються розвитку нових інформаційних технологій і сучасних інформаційних мереж), надасть можливість для ознайомлення зі світовою практикою запровадження механізмів інформаційного забезпечення.

Сьогоднішній інформаційний простір України складається із слабо пов’язаних між собою інформаційних секторів (державних і комерційних, на рівні відомства, чи регіону тощо), кожен з яких в силу різних причин мало доступний для використання та поширення. Існуючі інформаційні системи на рівні підприємств і галузей функціонують без належної взаємодії, що призводить до збільшення вартості їх проектування та експлуатації, дублювання робіт, надмірності у зборі первинної інформації.

БРФФИ – флагман международного научного сотрудничества Беларуси

Прокошин В.И., Карпейчик С.В., Харитонов Е.М.,

Белорусский республиканский фонд фундаментальных исследований

Уже почти 20 лет Белорусский республиканский фонд фундаментальных исследований выполняет одну из самых главных своих функций – всемерно содействовать развитию и расширению научных исследований в Республике Беларусь в целях обеспечения инновационного развитие страны за счет генерации новых знаний в приоритетных направлениях научно-технического прогресса 1. При этом осуществляются энергичные шаги по организации международных контактов и росту связей белорусских ученых с зарубежными коллегами 2,3. Так, если в 2006 году финансировались проекты по 4 международным конкурсам, в 2008 – по 7, то в 2009 – по 11. В 2010 г. их будет не менее 12.

На 2010 год уже объявлены следующие международные конкурсы, по которым принимаются заявки, проводится независимая экспертиза проектов по совместным исследованиям:

–с Российским фондом фундаментальных исследований (РФФИ);

– с Российским гуманитарным научным фондом (РГНФ);

– с РГНФ в приграничных Витебской, Могилевской, Псковской и Смоленской областях;

–с Объединенным институтом ядерных исследований (ОИЯИ);

–с Вьетнамской академией наук и технологий (ВАНТ);

–с Национальной академией наук Азербайджана (НАНА);

–с Национальным центром научных исследований Франции (НЦНИ);

–с Академией наук Молдовы (АНМ);

–с Румынской академией (РА);

–с Сибирским отделением Российской академии наук (СОРАН).

Сюда же примыкают еще два международных конкурса, оплата по которым осуществляется из средств внутреннего финансирования: "Наука-20010МС" – проекты, выполняемые с зарубежными учеными разных стран; с Научно-технологическим фондом Монголии (НТФМ).

Одновременно в 2010 году буде осуществляться финансирование проектов по ранее проведенным конкурсам. Заканчивается финансирование 13 проектов по конкурсу «БРФФИ-РГНФ 08», 141 проекта по конкурсу «БРФФИ - РФФИ 08», 6 проектов по конкурсу «БРФФИ-ОИЯИ 08», 16 проектов по конкурсу «БРФФИ - АНМ 08», 6 проектов по конкурсу «БРФФИ - ВАНТ 08». Из конкурсов 2009 года наиболее масштабным и значимым является проводимый раз в 2 года совместный конкурс с украинским фондом – 64 проекта по конкурсу «БРФФИ - ГФФИУ 09», Будет продолжаться финансирование 8 проектов по конкурсу «БРФФИ - НАНА 09», 6 проектов по конкурсу «БРФФИ - ВАНТ 09», 10 проектов по конкурсу «БРФФИ - НЦНИ 09», 15 проектов по конкурсу «БРФФИ - РГНФ 09», 6 проектов по конкурсу «БРФФИ-ОИЯИ 09», 23 совместных проектов НАН Беларуси, СО и УрО РАН, 4 проекта по трехстороннему межрегиональному конкурсу «БРФФИ - РФФИ – ГФФИУ», 10 проектов, выполняемых в рамках международных договоров Республики Беларусь.

Приведенные выше данные можно систематизировать по странам, с которыми в 2010 году белорусскими учеными будут выполняться совместные исследования, следующим образом: белорусско-российские проекты – 411, белорусско-украинские – 68, белорусско-азербайджанские – 18, белорусско-молдавские – 36, белорусско-французские – 14, белорусско-вьетнамские – 22, белорусско-румынские – 10. Всего в 2010 году планируется по подразделу «Международное научно-техническое сотрудничество» финансировать 595 проектов. Кроме того, по конкурсам «Наука-МС» и «БРФФИ-НТФМ» будет выполняться 106 проектов с учеными следующих стран: Австралия, Бельгия, Болгария, Великобритания, Германия, Греция, Дания, Испания, Италия, Канада, Китай, Латвия, Литва, Монголия, Польша, Португалия, США, Сербия, Словакия, Финляндия, Чехия, Швеция, Эстония, Япония.

В 2010 году предполагается продолжить усилия по расширению международного сотрудничества БРФФИ. Будут расширены контакты с Немецким научно-исследовательским сообществом (DFG), с Фондом гражданских исследований и разработок США (CRDF), с чешскими, польскими и турецкими научными организациями и фондами. Будет объявлен конкурс белорусско-литовских проектов, в ближайшее время будет подписано соглашение о сотрудничестве с ГКНТ Армении. Назрела необходимость заключения соглашений о сотрудничестве с академиями наук Узбекистана и Казахстана.

Литература:

1. В.И. Прокошин, Е.М. Харитонов, С.В. Карпейчик Инновации как прямой продукт фундаментальных исследований (по материалам БРФФИ) // В кн. ХII Международная конференция «Проблемы и перспективы инновационного развития экономики», Херсон, 2007, с. 492-494

2. Прокошин В.И. Выход на международный уровень – залог высокой эффективности

фундаментальных исследований // Вестник ФФИ, 2008, № 2, с. 28-36

Особенности международных расчетов и факторы на них влияющие

Прудникова Л.А. Севастопольский национальный технический университет

Прудников А.О. НТУУ „КПИ”

В соответствии со сложившейся практикой в настоящее время применяются следующие основные формы международных расчетов: аккредитив, инкассо, банковский перевод, открытый счет, аванс. Кроме того, осуществляются расчеты с использованием векселей и чеков. С международными расчетами тесно связаны гарантийные операции банков по отдельным формам расчетов (например, инкассо, аванс, открытый счет), они служат дополнительным обеспечением выполнения внешнеторговыми партнерами обязательств, взятых на себя по контракту. Исторически сложились следующие особенности международных расчетов:

1. Импортеры и экспортеры, их банки вступают в определенные обособленные от внешнеторгового контракта отношения, связанные с оформлением, пересылкой, обработкой товарораспорядительных и платежных документов, осуществлением платежей. Объем обязательств, и распределение ответственности между ними зависят от конкретной формы расчетов.

2. Международные расчеты регулируются нормативными национальными законодательными актами, а также международными банковскими правилами и обычаями.

3. Международные расчеты — объект унификации, что обусловлено интернационализацией хозяйственных связей, универсализацией банковских операций.

4. Международные расчеты имеют, как правило, документарный характер, т.е. осуществляются против финансовых и коммерческих документов. К финансовым документам относятся простые и переводные векселя, чеки, платежные расписки. Коммерческие документы включают: счета-фактуры; документы, подтверждающие отгрузку или отправку товаров, или принятие к погрузке; страховые документы страховых компаний морских страховщиков или их агентов, поскольку экспортные грузы обычно страхуются; другие документы — сертификаты, удостоверяющие происхождение, вес, качество или анализ товаров, а также пересечение границы, таможенные и консульские счета и т.д. Банк проверяет содержание и комплектность этих документов.

5. Международные платежи осуществляются в различных валютах. Поэтому они тесно связаны с валютными операциями, куплей-продажей валют. На эффективность их проведения влияет динамика валютных курсов.

На выбор форм международных расчетов влияет ряд факторов:

- вид товара, являющегося объектом внешнеторговой сделки (формы расчетов отличаются при поставках машин и оборудования или, например, продовольствия); по поставкам некоторых товаров — древесины, зерна — применяются традиционные формы, выработанные практикой;

- наличие кредитного соглашения;

-платежеспособность, репутация контрагентов по внешнеэкономическим сделкам, определяющие характер компромисса между ними;

- уровень спроса и предложения на данный товар на мировых рынках.

В контракте оговариваются условия и формы международных расчетов.

Основными видами международных расчетных операций являются аккредитив и инкассо.

В международных расчетах используются также чеки, впервые появившиеся в XVI в. в виде квитанций кассиров, которые за хранение денег взимали проценты с вкладчиков. Если платеж осуществляется с помощью чека, то должник (покупатель) либо самостоятельно выставляет чек (чек клиента), либо поручает его выписку банку (чек банка). Формы и реквизиты чека регулируются национальным и международным законодательством (Чековой конвенцией 1931 г.). Чек подлежит оплате (инкассации) по предъявлении.

В качестве средства платежа в международных расчетах неторгового характера используются дорожные чеки и еврочеки.

С 60-х годов XX века в международных расчетах активно используются кредитные карточки — именной денежный документ, дающий право владельцу приобретать товары и услуги с использованием безналичных расчетов. Преобладают кредитные карточки американского происхождения (Виза Интернэшнл, Мастер кард, Америкэн Экспресс и др.).

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

  1. Банковское дело: стратегическое руководство / Ред. В. Платонов. – 2-е изд. – М.: Консалтбанкир, 2001. – 356 с.

  2. Банківські операції: Підручник. – 2-ге вид., випр.і доп. / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. д-ра екон. наук проф. А. М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2002, - 476 с.

  3. Лексис В. Кредит и банки. / Перв. с нем. Р. и Ф.Михалевских.-М.:Перспектива.- 2006.-118с.

Роуз Питер С. Банковский менеджмент / Питер С.Роуз. - М.: «Дело ЛТД», 2000

Науково-технічні відносини України і Греції

Руденко А. В., УС-91 , НТУУ «КПІ»

Українсько-грецькі зв’язки йдуть коріннями в глибини віків, від періоду Великої грецької колонізації до сучасного повернення греків із різних країн, а також і з України, в Грецію, на батьківщину предків.

Українсько-грецькі відносини є стабільними. Вони мають під собою історичне підґрунтя, духовну і релігійну спадщину античної та візантійської культури. Розбудові цих відносин суттєво сприяє наявність великої грецької громади в Україні. На території України в м. Одесі знаходиться святиня греків - будинок організації "Філікі Етерія", яка розпочала визвольну боротьбу проти отаманського гноблення.

Між двома країнами сьогодні не існує серйозних проблем чи суперечностей.

Греція посідає одне з провідних місць в регіонах Балкан та Східного Середземномор'я, тому партнерські стосунки з нею сприяють можливому виходу на цей привабливий ринок, а через Середземномор'я - до країн Близького Сходу і Північної Африки.

З кінця 1994 року спостерігається стала тенденція до активізації двосторонніх політичних відносин. Значно пожвавився обмін візитами, відбулися політичні консультації між МЗС, прискорилося формування договірно-правової бази, яка складає зараз 30 двосторонніх угод.

Для України Греція є перспективним партнером як член ЄС, НАТО, РЄ, ОЧЕС в плані розвитку відносин з цими інституціями.

Греція підтримує євро-інтеграційні прагнення України. Під час голосування Греції в ЄС та за її активної підтримки у березні 1994 року була укладена угода ЄС з Україною. Відтоді, ратифікувавши цю Угоду, Греція сприяла реалізації елементів Стратегії Євросоюзу щодо України і поглибленню співпраці між ними.

Греція підтримала входження України до Ради Європи, розцінюючи це як важливий фактор зміцнення демократії і безпеки в Європі. Греція позитивно сприйняла бажання України щодо встановлення особливого партнерства з НАТО і співпрацює з Україною в рамках програм ПЗМ.

Спостерігається збіг багатьох позицій двох країн в ООН, існують приклади взаємодії і підтримки, зокрема, добровільний перехід Греції до групи "В" схеми розподілу витрат на операції ООН по підтриманню миру на користь переведення України до групи "С". Греція висловила однозначну підтримку кандидатури України на виборах до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр. Відбувається співробітництво у справі реформування ООН та Ради Безпеки ООН.

В плані регіонального співробітництва спостерігається близькість позицій двох країн в ОЧЕС, зокрема, щодо розробки та виконання спільних проектів в таких галузях як транспорт, охорона зовнішнього середовища, банківська сфера, зв'язок, подальшої трансформації ОЧЕС та її взаємодії з ЄС.

Має перспективи співпраця парламентарів в рамках ПАЧЕС, ПАРЄ, Міжпарламентської православної асамблеї. Проробляється питання організації у 2002 році офіційного візиту Голови Парламенту Греції А. Какламаніса в Україну на запрошення Голови Верховної Ради України І.С.Плюща.

Торговельно-економічне співробітництво не відповідає потенціалу двох країн, однак останнім часом спостерігається позитивна тенденція до збільшення обсягів товарообігу.

Товарообіг з Грецією за 2001 рік склав 226,8 млн. дол. США, експорт - 180,2 млн. дол. США, імпорт - 46,6 млн. дол. США, позитивне сальдо на користь України - 133,6 млн. дол. США (за даними Держкомстату України).

Станом на 01.01.2002 року на території України діяли 63 підприємства за участю грецького капіталу, з яких 34 - українсько-грецькі спільні підприємства. Обсяг капіталу грецьких інвесторів у статутних фондах цих підприємств складав на 01.01.2002 р. - 20,1 млн. дол. США. Частка грецького капіталу в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій в Україну становить 0,5 відсотків.

Двома сторонами 10-11 квітня 2001 р. в Афінах проведено третє засідання українсько-грецької Міжурядової робочої групи з питань економічного, промислового та науково-технічного співробітництва.

Слід відзначити прагнення Греції до активного співробітництва у військово-технічній сфері. Широкі можливості співробітництва в галузі військово-технічного співробітництва відкрила підписана під час візиту міністра оборони України О.І.Кузьмука до Греції (жовтень 1997 р.) міжвідомча Угода про військове співробітництво.

В ході візиту в Україну міністра національної оборони Греції А. Тсохадзопулоса 29-31 серпня 1999 року підписано Угоду про військово-технічне співробітництво.

Інші напрямки співробітництва

Динамічно розвивається співробітництво у сфері культури, освіти, гуманітарних зв'язків, молодіжних і туристичних обмінів. Подальшому розвитку співпраці у цих галузях сприяють давні культурні і релігійні традиції і зв'язки, а також укладення міжурядової Угоди про співробітництво у сфері науки, культури та освіти, яка відкриває шлях до практичної державної підтримки взаємних проектів і програм. Помітною подією став випуск у 1997-99 рр. в Афінах двомовного українсько-грецького періодичного видання "Вісник".

Загальний внесок Греції по програмі "Укриття" - 4,74 млн. дол. США.

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ВИЗНАЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Сидоренко О.М., студентський проректор з наукової роботи,

Національний університет державної податкової служби України

Цивілізація людства вже певний відтинок часу розвивається відповідно до двох основних тенденцій – глобалізації та формування постіндустріального (інформаційного) суспільства, яке є наступним етапом розвитку людської цивілізації якому передували традиційне (аграрне) і індустріальне суспільство. Саме ці тенденції визначають образ економіки – і світової, і обмеженої рамками окремо взятих держав та їх союзів. Так само глобалізація та формування інформаційного суспільства змінюють суть внутрішньої та зовнішньої політики державних та наддержавних утворень. Саме тому дослідження впливу держави на економічну політику в умовах глобалізації і становлення постіндустріального суспільства є актуальним на сьогодні.

Процеси глобального ро­звитку, що охопили більшість регіонів і секторів світового господарства, принципово змінюють співвідношення між зовнішніми і внутрішніми чинниками розвитку національних господарств на користь перших. Жодна країна не в змозі раціонально сформувати і здійснити економічну політику, не враховуючи вимог світового господарства, що глобалізується, норм поведінки основних учасників світової господарської діяльності. У свою чергу, Україна переживає сьогодні трансформаційний період економічного розвитку і стано­влення, про що свідчать роботи багатьох вітчизняних еко­номістів, зокрема А.. Амоши, Г. Губерної, Ю. Макогона, І. Лукинова, Н. Іванова, Г. Скударя, В. Пайкова, А. Єськова, А. Філіпенко і ін.

Мета роботи: дослідження і аналіз впливу держави на економічну політику в умовах глобалізації.

Об’єкт роботи: економічна діяльність держави в умовах глобалізації.

Предмет роботи: вплив глобалізації на формування економічної політики держави.

Сьогодні процес глобалізації економіки - це процес усві­домлений і життєво необхідний, оскільки, за словами П. Папкова, який висловлює в своїй монографії думку ба­гатьох учених-економістів: «У сучасних умовах конкуренції глобалізації стійкий економічний успіх компанії забезпечу­ється турботою про стратегічне майбутнє розвитку бізнесу [1]. При цьому мова йде про принципово нові пріоритеті діяль­ності - не лише про завоювання й утримання позицій на ринках збуту, стабільні темпи їх зростання, а й головним чи­ном про цілеспрямовану концентрацію зусиль на довготри­валих стратегічних завданнях, пошук фундаментальних за­собів досягнення цілей більш високого рівня для прориву в нову світову економіку XXI століття» [2].

Кажучи про включення України у світові глобалізаційні процеси, що відбуваються, необхідно відзначити, що воно має бути достатньо вибірковим і гнучким, як говорить В. Панков: «Внутрішня стратегія і політика України мають бути глобально орієнтованими - конкурентоспроможними І ефективними, з погляду протидії новим руйнівним впливом глобалізації. І прагматичними, з погляду використання но­вих можливостей і переваг, які вона приносить» [3]. А А. Амоша робить акцент на тому, що Україна, яка знахо­диться в періоді економічної кризи, повинна використову­вати концепцію промислового розвитку, яка «потребує кар­динальної переорієнтації його моделі на прогресивні сучасні чинники - інформаційно-технологічні, творчо - інтелектуальні, соціальні» [4].

На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що глобалізація світової економіки, регіоналізм і світові інте­граційні процеси сьогодні є серйозним викликом для економік світових держав і укра­їнської економіки зокрема, а регіоналізм, зокрема, «новий регіоналізм» мегаінтеграційних об'єднань - це один із компонентів нової парадигми міжнародно-економічних стосунків, який не урегульовується класичним ринковим механізмом і потребує втручання держави. Таким чином, ситуація складається так, що без правильного відно­шення держави до економічної глобалізації і регіоналізму, без врах­ування цих тенденцій при розробці заходів по стимулюванню економічного зростання України і підвищення її рейтингу на світовому рівні, а також управлінню рівнем загальнодержав­ної конкурентоспроможності, без розумної і ефективної полі­тики, її адаптації до умов, що склалися, не дозволить не пише не зайняти гідного місця у світовій економіці, що глобалізується, а й не дасть можливості вирішити проблеми внутрішньо економічного характеру. Дана теза стосується не тільки України, а й всіх інших членів світового економічного співтовариства. Тож бачимо, що в умовах глобалізації держава повинна активно втручатися в економічну політику і бути її визначником.

Література

  1. М. В. Корж Особливості і проблеми розвитку національної економіки в умовах глобалізації // Формування ринкових відносин в Україні, №2 (93), 2009 – с. 71-75

  2. А. П. Кривак Секторні пріоритети національних економік в умовах глобалізації // Формування ринкових відносин в Україні, №2 (93), 2009 – с. 75-79

  3. Леоненко П. М., Черепні на О. І. Сучасні економічні системи: Нач. посіб. – К.: Знання, 2006. – 640с.

  4. Шевчук О. Б. Глобально-індустріальна економіка та синергетичний підхід до її дослідження. – Київ: Фенікс,2004. – 112 с.

Analysis of the geographic composition of exports and imports

M.A.Tatarynova, National Technical University of Ukraine “Kiev Polytechnic Institute”

During the study of export-import activities of the country should identify the main trends in the geographical structure of exports and imports of goods and show the dependence of Ukrainian foreign trade of other countries. Geographic structure determines the priority of the regional export-import relations, as a result of the formation of natural and economic potential and historical factors. Table 1 given the geographical structure of exports and imports for the last 9 years.

Table 1

Geographical structure of exports and imports

Year

Export, million dollars

Import, million dollars

CIS

Other countries

CIS

Other countries

2000

5757

9965

8706

6237

2001

5748

11343

9501

7392

2002

5425

13244

9569

8390

2003

6539

17200

11314

11907

2004

9045

24387

14891

14800

2005

11232

23792

16629

19530

2006

12665

25702

20184

24849

2007

18615

30632

25629

35040

2008

23819

43183

33569

51964

Source: compiled from the site of the National Bank of Ukraine: http://www.bank.gov.ua/ [1].

From 2000 to 2008 the volume of exports to CIS countries increased by nearly 4.13 times (at 18.062 billion dollars. USA), and exports of goods to other countries increased by 4.33 times (at 33.218 billion U.S. dollars).

Fig. 1. Changing the geographic structure of exports then imports

During this same time, imports from CIS countries increased by 3.8 times (to 24.863 billion dollars. U.S.) and imports from other countries increased by 8.3 times (to 45.727 billion dollars. USA) (Fig. 1 ).

In the first half of 2008 accelerated rate increased exports to Asian countries (at 60.8%) and America (almost half), exports to CIS countries increased by 35.2%, Europe - at 26.8%. As a result, the structure of export share in Europe decreased by 3.2%, CIS - by 1.4%, Africa - by 0.4%. Instead, the particle growth was export of Ukrainian goods to Asia - by 2.9%, Americas - by 2.1% [2].

In the import share of CIS countries decreased by 8% from 46.8% to 38.8%, which was offset by increasing imports from Asia at 4.4%, 1.2% in America, Europe, 1% Africa 1% and Australia at 0.4% (Fig. 1).

With all the above we can conclude that the CIS is to play a role in the export-import activities of the country. Therefore it is necessary to consider the detailed distribution of exports and imports by the CIS countries. Fig. 2 is presented for each share of CIS countries in total exports of goods from Ukraine, with the exception of Russia. Russia among the CIS countries in export activity is most significant contribution in its exports, which accounted for the CIS countries is 66%.

Literary:

  1. Site of the National Bank of Ukraine: http://www.bank.gov.ua/

  2. Report on condition of payment balance of Ukraine in 2008 "[electronic resource]. Mode of access: http://www.bank.gov.ua/Balance/2008_PB/State_2008.pdf

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Тимошенко Н. Ю., аспірантка кафедри міжнародної економіки, НТУУ «КПІ»

Трансформація економіки актуалізувала проблеми формування та використання інтелектуального потенціалу. Конкурентоспроможність національної економіки на світовому ринку все більше залежить від якості продукції, в основі якої лежать нові знання та технології.

Термін ”інтелектуальний потенціал” часто використовується спільно з терміном „інновації”, оскільки інноваційний процес, а саме створення і використання нових технологій, є однією з форм реалізації інтелектуального потенціалу. Інноваційна діяльність першочергово має бути спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг. Саме тому інноваційний розвиток можливий за умови належної уваги до наукової сфери. В Україні наукові та науково-технічні роботи проводяться у чотирьох секторах: академічному, галузевому, вузівському та заводському. Рівень використання інтелектуального потенціалу значною мірою залежить від стану розвитку науки, який може бути охарактеризований, насамперед, чисельністю організацій, що займаються науковою діяльністю, чисельністю фахівців у цій сфері, забезпеченістю економіки країни науковими кадрами.

Освіта є сферою, де відбувається формування та розвиток інтелектуального потенціалу. Зокрема, в Україні існує досить розгалужена мережа середніх, середньо-спеціальних та вищих навчальних закладів. Найбільша кількість загальноосвітніх навчальних закладів сконцентрована у Львівській (1480 шт.), Київській (1335 шт. разом з м. Київ), Донецькій (1210 шт.), Дніпропетровській (1074 шт.), Хмельницькій (1054 шт.) та Вінницькій (1025 шт.) областях [1, с.291]. Найбільше навчальних закладів I-IV рівнів акредитації сконцентровано у місті Києві (118 шт.), Донецькій (89 шт.), Харківській (74 шт.), Дніпропетровській (59 шт.) та Львівській (53 шт.) областях [ 1, с.295].

Інтелектуальна власність є важливим фактором розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу країни. Для України характерна позитивна динаміка щодо кількості заявок та видачі патентів на винаходи, корисні моделі тощо, проте рівень відображення нематеріальних активів на балансі підприємств становить лише 1-2%.

Вагомим показником ефективного функціонування економіки є інноваційна активність промислових підприємств. В регіональному розрізі найбільша кількість інноваційно-активних промислових підприємств України зосереджено в м. Києві (180 шт.), Харківській (142 шт.), Львівській (127 шт.), Івано-Франківській (92 шт.), Донецькій (82 шт.) та Дніпропетровській (70 шт.) областях [1, с.375]. Найменша – у м. Севастополі (7 шт.), Сумській (14 шт.)та Рівненській (22 шт.) областях.

Існує низка причин, які стримують розвиток інноваційних процесів. Насамперед, це відсутність необхідних ресурсів як на державному, так і на галузевому рівнях, брак обігових коштів у підприємств, тобто, склалися об’єктивні фактори, пов’язані із кризовою ситуацією в економіці [2, с.12]. Крім того, тенденції розвитку промисловості та фінансування науки свідчать про відсутність партнерства держави і бізнесу в інноваційному процесі, що обумовлює низьку ефективність функціонування інноваційної системи України. Негативно впливає на розвиток інтелектуального потенціалу фактор обмеженості видатків з державного бюджету України на інноваційну діяльності в промисловості, що протягом 2000-2007 рр. коливалась у межах 0,4-1,9%, а з місцевих бюджетів – не перевищував 0,3%.

Узагальнюючим показником результатів інноваційної діяльності вважається частка обсягу інноваційної в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, що в Україні балансує у межах 5,6-7%. Структура українського експорту є свідченням неефективної роботи у сфері інноваційної діяльності, про що свідчить від’ємне сальдо у торгівлі високотехнологічними товарами та послугами.

Отже, в Україні поки що в повну міру не задіяні механізми підтримки інноваційної діяльності. Ефективна реалізація стратегії інноваційного розвитку можлива шляхом створення сприятливих умов для формування, використання та якісних змін інтелектуального потенціалу. Для активізації інноваційного розвитку назріла необхідність формування інфраструктури ринку інноваційних товарів та послуг, стимулювання інноваційно-активних підприємств, змінени механізмів фінансування наукових та науково-технічних робіт тощо.

Література:

1. Статистичний щорічник "Регіони України" 2008 у 2 ч. [Текст] [= Statistical publication Regions of Ukraine] / [за ред. О. Г. Осауленка] ; Держ. комітет статистики України. - К. : [ДКСУ?], 2009. - с. 1311 : табл;

2. Патон Б.Є. Інноваційний шлях розвитку економіки України / Б.Є. Патон / Вісник Національної академії наук України. – 2001. – №2. – с. 11-15.

Огляд стану співробітництва України з країнами ЄС: Франція

Урукова А.О., НТУУ «КПІ», ФММ, гр. УС–92

Інтеграція України в ЄС є надзвичайно актуальним питанням сьогодення. Наша держава має обрати ефективну стратегію реалізації даного процесу, яка полягає у системному поглибленні двосторонніх відносин з країнами ЄС, які розроблять основу для реформування української економіки, започаткують процес підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Серед засновників ЄС одна з ключових ролей належить Французькій Республіці, тісні стосунки з якою були зав’язані ще на початку 90-х років XXст.

Активна розбудова двосторонніх відносин із Францією у сфері економіки, науки та культури повністю відповідає національним інтересам України та визначається такими основними факторами як світове лідерство Франції на окремих напрямах технологічного процесу і концептуальних рішень щодо тієї чи іншої продукції, що є дуже важливим завданням в умовах реструктуризації і відновлення економічного потенціалу України; необхідність збалансування іноземної присутності на українському ринку капіталів і товарів та запобігання домінуючому впливу на ньому товарів іноземних держав на шкоду національним інтересам, чому сприяє залучення французьких підприємств в економіку України; політична вага Франції, яка обумовлює зацікавленість нашої держави у підтримці Францією інтересів України в міжнародних фінансово-економічних інституціях.

В останні роки основні зусилля у торгівельно-економічній сфері були спрямовані на закріплення позитивних тенденцій послідовного збільшення основних показників. Аналіз зовнішньоторговельних відносин між Україною та Францією свідчить про тенденцію зростання товарообігу. Зокрема, загальні обсяги взаємної торгівлі товарами та послугами у 2008 році становили $2196 млн., що на 30% більше порівняно з 2007 роком. Український експорт до Франції у 2008 році становив $513,5 млн. (збільшився на 5,7%), імпорт до України з ФР зріс на 26,5% і сягнув $1682,5 млн. Торговельне сальдо для нашої країни було негативним і становило $1169 млн.

Нині співпраця України з Францією позначена явищами світової економічної кризи. Тому наша держава сподівається на Францію як партнера, шукаючи в неї фінансової допомоги для подолання труднощів у економіці. Проте на нинішньому етапі можна стверджувати, що обидві країни більше приділяють уваги власному внутрішньодержавному розвитку, а не зовнішньому співробітництву. Політичні кризи в Україні вже не дивують французького партнера, але не заохочують до поглибленої співпраці, погіршують міжнародний імідж нашої держави, формують думку про нестабільність життя та незрілість українського політичного керівництва.

Проте на 1 листопада 2008 року загальна сума капіталовкладень французьких підприємств в українську економіку становила $1,266 млрд. На сьогодні 230 вітчизняних підприємств працюють за участю французького капіталу. Протягом минулого року інвестиції ФР надходили у сферу фінансової діяльності ($845,9 млн), промисловість ($103,1 млн), операції з нерухомим майном, орендою та наданням послуг підприємцям ($18,3 млн), сільське господарство ($22,4 млн).

На даному етапі слід визначити основні пріоритетні напрямки розвитку торгівельно-економічних відносин між двома державами, зокрема: розробка та реалізація стратегії виходу українських виробників на ринки заходу, яка б перешкоджала антидемпінговим розслідуванням; створення українсько-французької торгівельної палати, метою створення якої є реалізація торгівельно-економічних відносин та адаптація українських підприємств (торговельних, промислових, сільськогосподарських) до правил ринкової економіки; вивчення можливостей збільшення певних видів сільгосппродукції, які користуються попитом у Франції та інших країнах Європи; розробка нових схем кредитування спільних проектів за допомогою французьких комерційних банків без надання будь-яких гарантій з боку уряду; раціональне використання товарних кредитів Франції, їх першочергове направлення на модернізацію української промисловості; проведення постійного нагляду за інвестиційними намірами великих французьких підприємств, які вже вийшли на український ринок, зокрема фірми «Ларанж», «Алкатель», «Рон-Пулен» та ін.

Серед програм, які є цікавими для України і могли б бути реалізовані французькою стороною з подальшою перспективою інвестицій у виробництво слід виокремити такі: введення в дію сучасних технологій та форм організації виробництва промислової продукції, інтенсивних технологій вирощування сільгосппродукції; організація безпечного функціонування АЕС, забезпечення утилізації та захоронення радіоактивних відходів; запозичення досвіду Франції у сферах державного регулювання економіки, організації митної та податкової систем, арбітражної справи, діяльності торгово-промислових палат; адаптація законодавства України в торговельно-економічній сфері до вимог ЄС.

Незважаючи на налагоджені політичні стосунки між Францією та Україною рівень торгово-економічних відносин має реальні потреби та можливості для росту. Детально аналізуючи французький досвід трансформації економіки і підвищення ефективності окремих її секторів, переконуєшся в необхідності раціонального використання Україною окремих його компонентів. Формування ринкових відносин в Україні дозволить їй поступово наблизитися до рівня промислово розвинених країн. На цьому етапі досвід Франції, що спирається на власні сили в боротьбі за життєво важливі інтереси національної економіки, винятково важливий для України.

Україна в СОТ: перші результати й наслідки

Фощан Н.О., студентка V курсу, ФММ, групи УС-51м, НТУУ «КПІ»

Оцінюючи перший рік членства України в СОТ, слід відзначити, що країна завершила тривалий процес приєднання до цієї міжнародної організації у несприятливий період розвитку світового господарства і, відповідно, міжнародної торгівлі. Йдеться про вплив світової фінансово-економічної кризи на економіку України.

За оцінками уряду України напередодні вступу, членство в СОТ мало принести відчутні переваги і нові можливості для економіки, особливо для підприємств гірничо-металургійного комплексу та хімічної промисловості. Зокрема, за розрахунками Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, членство України в СОТ мало стимулювати додатковий приріст ВВП обсягом 1,5 – 2 млрд. доларів США, за сприятливих обставин – до 4 млрд. доларів. Крім зростання ВВП, керівництво України сподівалось на прискорення темпів припливу іноземних інвестицій.

У першій половині 2008 року українська економіка демонструвала значне зростання обсягів зовнішньої торгівлі. Так, за перше півріччя 2008 р. обсяги експорту товарів, порівняно з першим півріччям 2007 р., збільшилися на 40,6%, імпорту - на 45,4% і становили, відповідно, 32,5 та 40,2 млрд. дол. США. У червні 2008 р., першому місяці членства України в СОТ, вперше номінальні темпи приросту експорту й імпорту товарів перевищили 60-відсотковий рівень і становили, відповідно, 62,4% і 65,6%.

Водночас, фінансова криза, що розвивалася у світі протягом 2008 року справила визначальний вплив на розвиток національної економіки та зовнішньоторговельні відносини зокрема. Після стійкої тенденції економічного зростання на рівні 6,5% у І півріччі, приріст реального ВВП в цілому за 2008 рік становив 2,1%.

Через загострення у другій половині 2008 року світової економічної кризи та, відповідне, суттєве звуження зовнішнього попиту, спостерігалося зменшення обсягів виробництва починаючи з ІІІ кварталу саме в експортоорієнтованих секторах економіки (насамперед, хімічному та металургійному) (табл. 1).

Таблиця 1

Головні макроекономічні показники України 2004–2008 рр. (темпи зростання у % цього періоду попереднього року) [1]

2004

2005

2006

2007

2008

Реальне зростання ВВП

112,1

102,7

107,3

107,9

102,1

Промислове виробництво

112,5

103,1

106,2

110,2

96,9

Інвестиції в основний капітал

128,0

101,9

119,0

129,8

97,4

Прямі іноземні інвестиції

170,3

348,2

60,1

168,1

77,9

Експорт

140,8

104,8

111,2

128,0

135,9

Імпорт

123,7

121,8

122,1

136,8

141,1

Сальдо поточного рахунку платіжногобалансу до ВВП

10,6

2,9

-1,5

-3,7

-6,7

Обіг роздрібної торгівлі (юридичних осіб)

121,9

123,4

126,4

129,5

117,9

Побічні висновки щодо впливу членства у СОТ на активізацію зовнішньоторговельної діяльності вітчизняних підприємств можна зробити на основі порівняльного аналізу географічної структури ЗЕД за 2007 - 2008р.р.

Так, експорт до країн-членів ЄС за 2008р. становив 3,4 млрд. дол. США, що більше, ніж за 2007 рік на 72% або 1,4 млрд. дол. США. Одним із основних позитивних факторів, що вплинув на експорт промислової продукції після вступу України до СОТ є припинення квотування експорту української металопродукції на ринок ЄС. Зовнішньоторговельний обіг між Україною та США в порівнянні з 2007 роком збільшився на 217,3 млн. дол. США або на 85% Зовнішньоторговельний обіг між Україною та Африканськими країнами порівняно з 2007 роком збільшився на 61% (на 393,8 млн. дол. США), причому експорт збільшився на 67,5% (на 344,2 млн. дол. США) і становить 854,4 млн. дол. США.

Найсуттєвішою перевагою членства України в СОТ є створення умов для збільшення іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Чистий приріст прямих іноземних інвестицій за І півріччя 2008 року становив 6,9 млрд. дол. США, що у 2,7 рази перевищував показник січня-червня 2007 року. Однак, з огляду на зменшення у ІІ півріччі 2008 року притоку інвестицій (на 0,737 млн. дол. США), чистий приріст за 2008 рік становив 6,2 млрд. дол. США, що на 22,1% менше приросту 2007 року.

Отже, аналізуючи макроекономічні наслідки вступу України в СОТ, слід визнати: членство України у цій міжнародній торговельній організації не привело до очікуваних позитивних наслідків, які могли б проявитися у пом’якшенні впливу кризи на реальний сектор економіки – промислове виробництво та інвестиційну діяльність. Через високий рівень залежності від зовнішньої торгівлі економіка України виявилась надто вразливою до впливу негативних факторів глобальної кризи.

Industrial espionage is a zenith of success Inevitability of using Legal and illegal IE

Furman А.R, student, National Technical University of Ukraine “KPI

This is the wonderful thing about espionage,

nothing exists any more

William Stephenson

Urgency

  • Should we study methods of espionage for using?

  • Should we all use espionage for thriving?

  • Should we allow stealing (appropriate) information from our company to outsource firms?

Unusual for us? Read the following statements to clear up for yourself !

IE (Wikipedia defines) is a term, which conducted for commercial purposes instead of national security purposes.

Industrial espionage has been developing since the first human appearance. Moreover, having gone through history, industrial espionage develops quickly, and today it has important influence on business in every country. During thousands of years of people development, humanity has collected a lot of gears and useful stuffs and inventions. However, only few of them have come to us, many of them were died with their creators. Why? IE did not work as well as today. Some inventions were strong hidden from others. There are good number of examples.

The main positions. A lot of experts outline three history periods (important to analyze psychology aspects) of improving IE (short list):

  1. Before 1992. Period of forming business;

  2. Since 1992 to 1994. Collapse of USSR and involving into international market;

  3. Since 1994 to nowadays . Development business and increasing good number of security agencies.

In addition, understanding IE could help businessmen to avoid criminal in charge. Government controls about 20% of informational sources; 80% of sources are under the supervision of entrepreneurs. Thus, there is such widespread process, which mass-media calls as “info-wars”. Scientists suppose, that after the Second World War about 80%-90% environment information people have got from other members of society. In Ukraine does not locate any specialists, who might have knowledge about this sphere of business, moreover, those who have such knowledge does not well-paid workers. This is pressing topic, because such tendency should take opposite position into another direction. Furthermore, a tendency of competition will be coarser. One my friend tells about Chinese politics in preference to Ukrainian, ‘in China, if you are not in time for producing some goods, your competitors will do it because of your sluggishness’. Thus, Espionage takes high position in making administrative decision.

During this research, I can determine two possible issues of IE: Legal and illegal. By the same token, I may outline another definition of IE—methods of getting legally or illegally any kind of information from rivals. It can be conducted with technology or even some knowledge of any part of business or science inventions (A. Furman).

All that succeed ethics I can define as legal espionage. Xerox, Ford Motor, IBM, AT&T, Du Pont, Eastman Kodak, Motorola are companies, which use legal method as usual to get competitive position on a market. Experts propose bench marketing as a legal form of surviving competitors’ products. In essence, it is control function. Basic functions of bench marketing are:

  • Estimation rivals’ products, more successful positions in which our company has advantages to competitive company;

  • What we need to improve in our strategy and communication points with clients.

Bench marketing can be strategic and operational. Task of strategic bench marketing is to control whole strategy to the main key sources in our branch and outward branches. Operational bench marketing is more detail part of strategy. It obtains by administrate all functions of company (communication skills, sales, producing, market researches).

Illegal espionage also has tremendous influence on business process, but it is difficult to outline this, and mass-media rarely broadcasts such information. Possibility of development illegal Industrial Espionage:

Summarize. In this work I have made attempt to achieve important determination about Industrial Espionage.

The main point of this work is to clarify importance of espionage as a form of:

  1. Increasing Reputation of our business structure;

  2. Do not permit to lose achievements, gears;

Such part as espionage plays prominent role in our community. In the future, all essence burdens will fall in IE development in the world business in general and in Ukrainian business particularly

Роль держави у міжнародному співробітництві України та Республіки Білорусь

Хомик Д. В., УС-92, НТУУ «КПІ»

В умовах глобалізації світової економіки виявляються тенденції до зростання ролі економічних функцій національних держав. Сучасне світове господарство характеризується поглибленням взаємовпливу національних економік у процесі здійснення світогосподарських зв'язків.

Зокрема, торговельно-економічні взаємини України з Республікою Білорусь розвиваються у відповідності з положеннями міждержавної Програми довгострокового економічного співробітництва між Україною та Республікою Білорусь на 1999-2008 роки. Координацію діяльності здійснює Міжурядова Білорусько-Українська комісія з питань торгово-економічного співробітництва, співголовами якої є перші віце-прем’єр міністри урядів Білорусі та України.

За обсягом товарообороту і експорту Україна посідає третє місце після Росії і Нідерландів в загальному зовнішньоторговельному обігу і експорті Білорусі. Республіка Білорусь, в свою чергу, посідає сьоме місце серед основних торговельних партнерів України. У 2008 році товарообіг Республіки Білорусь з Україною склав 4,9 млрд. дол. США і збільшився порівняно з попереднім роком на 63%. При цьому обсяг експортних поставок білоруської продукції зріс в 1,9 рази і досяг 2,8 млрд. дол. США, імпорт української продукції - 2,1 млрд. дол. США і збільшився на 38%. Торгове сальдо для Білорусі склалось позитивним в обсязі 676,4 млн. дол. Частка України в товарообігу Білорусі становить 6,8%, в загальному обсязі експорту – 8,5%. На Україну припадає 79% товарообігу Білорусі зі всіма країнами СНД без врахування Росії і 74% білоруського експорту в ці країни.

Правовою основою співпраці Республіки Білорусь і України в науково-технічній сфері є міжурядова Угода про співробітництво в галузі науки і технологій 1992 року. У відповідності з положеннями Договору та з метою успішної його реалізації створена білорусько-українська Міжурядова комісія із співпраці в сфері науки і технологій. З квітня 2008 року працює Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань військово-технічного співробітництва.

Пріоритетними напрямами білорусько-української співпраці визначено інформаційні і космічні технології, нові матеріали, медицина і фармація, лазерні, біо- і нанотехнології, охорона навколишнього середовища.

Двосторонні відносин між Україною та Білоруссю довгий час залишались непродуктивними внаслідок різновекторності зовнішньої політики двох країн. Проте, з початку 2009 р. діалог між двома країнами активізувався, що пов'язано перш за все із покращенням відносин між ЄС та Білоруссю.

Таким чином, Україна як найбільш інтегрована до європейського простору з країн партнерів, визначених ЄС, потенційно може стати “адвокатом” та найближчим партнером Білорусі у відносинах з ЄС. Цьому процесові також сприяє наявність спільних інтересів у двох країн, зокрема забезпечення енергетичної безпеки України та Білорусі, транзит української електроенергії до країн Балтії територією Білорусі, а також реалізація транзитного потенціалу двох країн (коридор Чорне море — Балтійське море).

1. В енергетичній сфері найбільшого успіху можна очікувати в питанні експорту української електроенергії до Білорусі та її подальший транзит до країн Балтії, зокрема Литви. Адже вихід на ринок електроенергії в цьому регіоні є стратегічним кроком на шляху до інтеграції енергетичного ринку України з енергетичним ринком ЄС.

2. Питання приєднання Білорусі до проекту “Одеса – Броди” визначатиметься реалізацією проекту в аверсному режимі, гарантуванням наповнення його каспійською нафтою та економічною доцільністю участі Білорусі в ньому. Адже це сприятиме узгодженості політики транзиту енергоносіїв до Європи.

3. Найперспективнішою виглядає тристороння співпраця в напрямку реалізації проекту зі створення міжнародного транспортного коридору Балтійське море - Чорне море.

Головне ж для України, максимально використати сусідній ринок Білорусі для просування українських товарів та повернути втрачені позиції по основних експортних товарних групах.

Література:

  1. Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Білорусь про економічне співробітництво на 1999-2008 роки: Закон України від 30.06.1999

  2. Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про створення міжурядової українсько-білоруської змішаної комісії з питань торговельно-економічного співробітництва дата підписання: 12.04.96 р.; дата набуття чинності: 12.04.96 р.

  3. Постанова КМУ від 29.05.2002 Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про виробничу і науково-технічну кооперацію

  4. Посольство Республіки Білорусь в Україні

  5. Посольство України в Республіці Білорусь

Співробітництво України зі Світовим Банком та Міжнародним валютним фондом.

Хрупало А.В. Студентка 3 курсу, групи УС-71, НТУУ „КПІ”

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє така організація як Міжнародний валютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співробітничає з країнами-членами цього фонду з питань, пов’язаних з загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу національної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу. Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти СБ складаються із таких елементів: 1) статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-членами банку; 2) позичкових коштів, які СБ одержує на світовому фінансовому ринку шляхом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.

На сьогодні співробітництво України з Світовим банком здійснюється в рамках прийнятої банком у грудні 2007 року Стратегії партнерства з Україною на період 2008-2011 рр. Стратегія партнерства має на меті сприяти сталому економічному зростанню та посиленню конкурентоспроможності України, реформуванню державних фінансів та державного управління, а також поліпшенню державних послуг в сфері охорони здоров’я та освіти.

З метою більш ефективного використання кредитних ресурсів Світовим банком змінено фінансові умови отримання позик. 27 вересня 2007 року Рада виконавчих директорів Світового банку скоротила вартість позик і гарантій, що надаються МБРР (єдиним фінансовим збором залишається разова комісія за виділення коштів у розмірі 0,25% від суми позики). За новими, схваленими 12 лютого 2008 року Радою Виконавчих Директорів Світового банку, фінансовими умовами подовжено максимальний кінцевий термін погашення позик до 30 років для всіх нових позик і гарантій МБРР.

Для підтримки соціального сектору з 2005 року впроваджуються проекти «Вдосконалення системи соціальної допомоги» (сума позики 99,4 млн. дол. США) та проекту «Рівний доступ до якісної освіти» (сума позики 86,6 млн. дол. США) Світового банку, які спрямовані на підтримку зусиль Уряду України щодо реформування системи соціального захисту та підвищення ефективності системи освіти, а також вдосконалення стандартних процедур ідентифікації отримувачів допомоги, забезпечення її адресності. Крім того, з метою зменшення темпів розповсюдження туберкульозу та ВІЛ-інфекції і зниження смертності від цих захворювань шляхом впровадження сучасних та ефективних протиепідемічних заходів в обмежені строки при мінімальних фінансових затратах з 2002 року реалізується проект «Контроль за туберкульозом та ВІЛ/Снідом в Україні» (сума позики 60 млн. дол. США).

У фінансовому секторі на сьогодні здійснюється реалізація проекту «Другий проект розвитку експорту» (сума позики 154,5 млн. дол. США), який продовжує попередній «Проект розвитку експорту -1» і спрямований на сприяння розвитку експорту недержавних підприємств України шляхом середньо - та довгострокового кредитування інвестиційних потреб експортоспрямованих підприємств, поповнення їх оборотних коштів та надання доступу підприємствам до більш дешевих ресурсів шляхом ширшого використання нових банківських продуктів. З метою розвитку державного сектору у співробітництві зі Світовим банком здійснюється реалізація проекту «Модернізація державної податкової служби України-1» (сума позики – 40,0 млн. дол. США).В секторі сільського господарства  здійснюється реалізація проекту «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру» (сума позики 101,5 млн. дол. США). Ведеться активне співробітництво України з Банком у галузі енергозбереження. З 2005 року впроваджується проект «Реабілітація гідроелектростанцій» (сума позики 106 млн. дол. США). [1]

За період з 1994 по 1998 роки Україна реалізувала чотири кредитні угоди з МВФ, фактично отримавши: за позикою STF (1994 р.) - близько 720 млн. доларів США за річною ставкою 5,75% на строк 10 років з відстрочкою сплати основної суми боргу на 4,5 роки); за позиками Stand-by: у 1995 році - близько 780 млн. доларів США, у 1996 році - близько 860 млн. доларів США, у 1997-1998 роках - близько 247 млн. доларів США. Позики Stand-by надавалися за річною ставкою 6,29% на строк 5 років з відстрочкою сплати основної суми боргу на 3,25 роки. На 1 січня 2000 р. державний борг України перед МВФ становить 2,8 млрд дол. США, або 22,4% усього зовнішнього державного боргу України.

Обсяг валового зовнішнього боргу України на 1 липня 2009 року становив 100.6 млрд. дол. США і зменшився за 1 півріччя поточного року на 1.1млрд. дол. США. [2]

РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Чепель О. С., магістрант ФММ, НТУУ «КПІ»

У сучасному світі активно розвивається міжнародне співробітництво між державами задля допомоги один одному у розвитку як певної галузі, в якій вони співпрацюють, так і для розвитку та «підняття» економіки держави в цілому. Тому постає проблема визначення ролі відведеної саме державі в міжнародному співробітництві та заходів впливу на нього. Актуальність проблем міжнародної політики та співробітництва постійно зростає за кардинальних змін у світі, загострення глобальних проблем.

Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику [1]. У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна: 1) враховувати своє геополітичне положення, 2) спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем. Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави: 1) міністерства закордонних справ (зовнішніх зв´язків); 2) парламентські комітети з питань зовнішньої політики; 3) посольства; 4) представництва в інших державах; 5) наукові й культурні центри за кордоном; 6) офіційні й напівофіційні місії тощо [2]. Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”. Однак не всі науковці поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини.

Зовнішня політика держав пов´язана з внутрішньою. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика. Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи: а) відносини панування і підкорення; б) співробітництва й взаємодопомоги; в) перехідні відносини. Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими “соціалістичними” країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти. Види міжнародних відносин розрізняють: а) за сферою суспільного життя; б) за суб´єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо); в) за ступенем їх розвитку. Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття: “регіональні”; “субрегіональні”; та “глобальні”. Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: нестабільності, суперництва, ворожнечі, конфлікту, війни та мирного співіснування, довіри та співробітництва, політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів [1]. Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб´єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб´єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом´якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу.

Отже, можемо прийти до висновку, що у просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов´язковими для всіх держав, інших суб´єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об´єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

Транспортная стратегия России в современных условиях

Р.М. Шафиев

д.э.н., академик РАЕН, советник государственной службы РФ 1 класса, ВНИКИ (Москва)

В настоящее время российская экономика оказалась перед системным вызовом, характер и качество которого определяется сочетанием ряда системообразующих факторов.

Началась структурная перестройка мирового хозяйства, связанная с изменением баланса между экономическими центрами, возрастанием роли региональных экономических союзов, глобальных сетевых структур, ожидаемым распространением новых информационных, нано- и биотехнологий. Уровень конкурентоспособности современной инновационной экономики все в большей степени определяется уровнем инвестиций в интеллектуальный капитал. Кроме того, отмечается исчерпание источников экспортно-сырьевого типа развития, базирующихся на интенсивном наращивании топливного и сырьевого экспорта и выпуска товаров для внутреннего потребления за счет дозагрузки производственных мощностей.

Транспортную сферу, ориентированную на инновационный путь развития с переходом к интеллектуальным транспортным системам, использованию высокоскоростных транспортных систем и новых энергоносителей в значительной степени затрагивают эти трансформации.

Положение России в XXI веке и встраивание ее в формируемые оси многополярного мира должно опираться на устойчивое инновационное развитие экономики, основанной на повышении конкурентоспособности отечественных товаров и услуг на мировых рынках.

Одним из ключевых элементов развития российской экономики становится инновационное развитие транспортной сферы страны и реализация ее мощного транзитного потенциала для обеспечения евроазиатских связей, что позволило бы ей занять достойное место в посткризисной структуре мира. Для достижения данных целей необходима разработка системы управления расширенным воспроизводством, позволяющая поддерживать и наращивать конкурентные преимущества отрасли за счет проведения эффективной инновационной политики.

Транспортный сектор, наряду с другими инфраструктурными отраслями, обеспечивает базовые условия экономической деятельности общества, являясь важным инструментом основных целей развития общества. Исторически развитие транспорта во многом предопределило экономическое и пространственное позиционирование России, способствовало укреплению ее целостности и международного влияния. Создание российского флота и морских портов, трассы Северного морского пути, строительство Транссибирской, Байкало-Амурской железнодорожных магистралей,  системы водных путей европейской части России, создание развитой национальной сети воздушных сообщений способствовало как развитию транспортной сферы, так экономики страны.

Выбор России в пользу рыночной экономики, сделанный в начале 90-х годов, и начавшиеся реформы существенно изменили условия работы транспорта и характер спроса на транспортные услуги. Простая оценка экспорта России показывает, что не менее 80% его составляют сырьевые ресурсы. В то же время, доля за­работной платы в цене продукции, производимой в стране (ВНП), составляет, в среднем, около 30% (против 10-16% - в США, Европе и Японии). Оставшиеся 70% отнюдь не идут на покрытие амортизационных расходов, хотя бы восстанавли­вающих производственные и технологические процессы.

К настоящему времени, в среднем по стране, оборудование и технологические процессы не обновлялись около 20 лет. Им­порт оборудования и технологий (часто позволяющий скрыто вывозить капиталы) характерен ввозом вчерашнего, а то и по­завчерашнего их уровня, но - в «красивой упаковке».

Пренеб­режение со стороны государства к накопленному за годы СССР научно-техническому потенциалу и высококвалифицированно­му кадровому составу населения привели к тому, что Россия в последние годы занимает малопочетные место в шестой десятке в мире в рейтинге обобщенной конкурентности, который составляет Всемирный экономический форум. XX и, особенно, XXI век в истории развития человечества показал, что наиболее весомое «наполнение» обеспечивается вложениями в науку

Стратегическое управление процессом капитализации интеллектуальной собственности потенциала с учетом государственной поддержкой дает возможность влиять на политико-экономическую и социальную структуру общества - через пере­распределение долей собственности в интеллектуально - нара­щиваемом капитале. И участие Российского агентства интеллектуальной собственности в процессе внедрения, при полной транспарентности и возможности государственного регулирования со стороны государства может обеспечить цивилизованную форму защиты прав российских собственников на результаты интеллектуальной деятельности.

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПОДОЛАННІ ПРОБЛЕМИ НЕДОСТАТНЬОГО НАДХОДЖЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ

Шеверда М. Ю. НТУУ «КПІ»

Іноземні інвестиції відіграють важливу роль у розвитку економіки будь-якої держави. Їх позитивний вплив можна прослідкувати на прикладі Китаю, який завдяки лібералізації процедури надходження іноземного капіталу в дуже короткі терміни із сільськогосподарської країни перетворився в одну з найпотужніших економік у світі.

На жаль, Україна поки що не може похвалитися такими успіхами. Хоча в останні роки обсяги іноземних інвестицій в Україну почали досить швидко зростати. Щоправда від початку світової економічної кризи ця позитивна тенденція припинилась. Так, за перші три квартали 2009 року в Україну надійшло 38,5916 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, тобто це лише на 2,5% більше, ніж за цей же період 2008 року (37,6215 млрд. дол.). А приріст інвестицій за перші три квартали 2008 року, в порівнянні з цим же періодом 2007 року, склав понад 40%.[4] Різкий спад приросту іноземних інвестицій може стати значною проблемою для нашої держави, адже, за підрахунками експертів, для вирішення економічних і соціальних проблем Україні кожного року потрібно щонайменше у два рази більше надходжень з-за кордону. [2]

Причиною таких негативних тенденцій в обсягах надходжень іноземних інвестицій в Україну є, на мою думку, недосконалість вітчизняного законодавства. По-перше існує занадто велика кількість законодавчих актів та нор­мативних документів, і це суттєво ускладнює орієнтацію іноземних інвесторів у нашому законодавстві. По-друге, надто часті зміни законодавства (навіть задля його поліпшення) знижують інвестиційні рейтинги нашої держави — адже однією з основ­них вимог потенційних інвесторів є стабільність законодавства. А їй аж ніяк не сприяють різкі стрибки та радикальні заходи, навіть зроблені з найкращими намірами.[1]

Тому інвестиційне законодавство України повинно бути змінено у відповідності до міжнародних стандартів. При цьому можна використовувати досвід іноземних держав, в тому числі наших сусідів з Центральної Європи.

Нове законодавство повинно забезпечувати можливість здійснення трьох основних напрямів реалізації державної політики, спрямованої на збільшення надходження іноземних інвестицій в Україну.

1) підвищення іміджу нашої держави на міжнародній арені. Це реалізується завдяки поширенню рек­ламних матеріалів, що позитивно характеризують Україну з точки зору інвестиційної привабливості. Для цього використовуються засоби масової інформації, спеціальні видання, проводяться дискусії, спеціальні зустрічі й т. п. Цей напрям вимагає великих витрат, тому державних фінансових можливостей може бути недостатньо. У цьому випадку пріоритет слід надавати окремим галузям, найважливіших для економічного розвитку України.

2) надання державою комплексного пакета послуг іноземним інвес­торам щодо підтримки їхньої інвестиційної діяльності. Це консультаційні послуги, полегшення проходження етапів реєст­рації і податкового контролю, одержання дозволів та ін.

3) надання іноземним інвесторам податкових, фінансових та інших пільг.[3]

До податкових пільг можна віднести: зниження ставки податку на прибуток корпорацій; податкові канікули; збільшення сум амортизаційних відрахувань; скорочення внесків у соціальні фонди; скорочення суми оподатковуваного прибутку залежно від кількості працю­ючих та інших витрат на робочу силу; податкові кредити у зв'язку зі збільшенням частки місцевої сировини чи напівфабрикатів; зниження експортного мита; пільгове оподаткування доходів від експорту; скорочення податкових ставок на спеціальні надходження іноземної валюти, у тому числі за експорт вироблених товарів.

Група фінансових стимулів включає: субсидії на покриття капітальних витрат конкретного інвестиційного проекту; гарантії на надані позики; гарантовані експортні кредити; участь державного капіталу в інвестиціях у проекти з високим комерційним ризиком.[2]

Приведення в дію даних стимулюючих заходів має підвищити інвестиційну привабливість України. Але процес створення позитивного міжнародного іміджу залежить від того, як швидко наше законодавство буде змінено в потрібному напрямку.

Література:

1. Лук’яненко Д. Г. Міжнародна інвестиційна діяльність / Лук’яненко Д. Г. — К.: КНЕУ, 2005. — 287 с.

2. Матюшенко І. Ю. Іноземні інвестиції / Матюшенко І. Ю. — К.: Професіоналізм, 2008. — 336 с.

3. Пехник А. В. Іноземні інвестиції в економіку України. / Пехник А. В. — К.: Знання, 2007. — 387 с.

4. Прямі іноземні інвестиції в Україну (щоквартальні показники) /Державний комітет статистики (Електронний ресурс) – http://ukrstat.gov.ua/control/uk/localfiles/display/operativ/operativ2009/zd/ivu/ivu_u/ivu0309.html

ІНСТИТУЦІЙНІ УМОВИ МІЖНАРОДНОГО НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Янушевич В.М., к.е.н., доцент

Національний університет державної податкової служби України

Участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві зосереджено передусім на країнах СНД. Інституційні рамки такого співробітництва оформлюються угодами між урядами країн. Наприклад, правова база науково-технічного співробітництва між Україною та РФ включає міждержавні, міжурядові, міжвідомчі угоди, у т.ч. міжурядову угоду про науково-технічне співробітництво. Також створено Комітет з питань економічного співробітництва україно-російської міждержавної комісії, на який покладено функцію визначення пріоритетних напрямків стратегічного співробітництва.

Зміст та результати співробітництва істотно залежать політичних і економічних відносин, що складаються між країнами [1]. Нині саме політичні умови гальмують розвиток плідного науково-технічного співробітництва навіть всупереч економічній доцільності. Тим не менш, пріоритетними напрямами співробітництва визнаються роботи у галузі атомної енергетики, авіабудування, космічної діяльності, нанотехнологій [2].

Відповідно до міждержавного договору про економічне і науково-технічне співробітництво між двома країнами, в основу співробітництва покладено принципи економічної доцільності, взаємної вигоди, рівноправності сторін. Співробітництво відбувається на підставі, з одного боку, формування довгострокових міждержавних цільових програм, які передбачають здійснення спільних інвестиційних наукомістких проектів, підтримку координації діяльності наукових, проектних і конструкторсько-технологічних організацій з метою ефективного використання науково-технологічних потенціалів обох країн. З іншого – міждержавних програм фундаментальних досліджень з пріоритетних наукових напрямків.

Загальні принципи науково-технічного співробітництва визначені у чинній Угоді між Урядом України та Урядом РФ про науково-технічне співробітництво [3] і передбачають, що зміст співробітництва, його економічні та організаційні умови погоджуються безпосередньо організаціями, що співробітничають, на основі окремих угод, договорів та контрактів, включаючи суттєві умови угод, а саме: фінансування співробітництва; захист інтелектуальної власності; використання результатів спільних науково-дослідних робіт. Огляд основних положень міжурядової угоди свідчить, що суб’єктам науково-технічного співробітництва надана свобода вибору партнерів, форм організації та змісту спільних робіт.

Разом з тим, у практиці міжнародної науково-технічної кооперації виникають питання стосовно розпорядження правами інтелектуальної власності, що створені в результаті виконання спільних досліджень. Вирішення суперечності правових інтересів між сторонами-партнерами не є простим, особливо коли йдеться про права на результати науково-технічної діяльності, що створені за рахунок або із залученням бюджетних коштів. Правовими нормами багатьох країн звичайно передбачається закріплення прав на результати науково-технічної діяльності, що створювались з використанням державних коштів, за організаціями-розробниками. Коли ж організації-розробники хочуть передати свої права на об’єкти інтелектуальної власності третім особам, то це можна зробити лише за згодою державного замовника (якщо роботи виконувалися за державними контрактами) або головного розпорядника бюджетних коштів (для організацій, які фінансуються за кошторисом). Зазначені норми мають виконуватися і в міжнародних науково-технічних відносинах.

Наприклад, реактивний літак нового покоління Ан-148, розроблений конструкторами України, вперше почали збирати на заводах Росії за українською ліцензією [4]. Цей літак було запущено у серію Воронезьким акціонерним літакобудівним підприємством на півроку раніше, ніж Київським авіаційним заводом «Авіант» [5]. Програма виробництва вітчизняного авіапрому гальмується з причин недостатності платоспроможного попиту, тож науковці і конструктори можуть реалізовувати розроблені ними винаходи, технології та інші форми промислової власності зацікавленим іноземним компаніям.

Література:

  1. Российско-украинские отношения в точке выбора // Современная Европа. 2009. № 2. с.144-145

  2. Богдан Данилишин: Мінекономіки послідовно здійснює заходи щодо активізації торговельно-економічного співробітництва між Україною та Російською Федерацією. – Юридичні новини Online. -

  3. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про науково-технічне співробітництво ( Угоду ратифіковано Законом N від 16.01.98 )

  4. Гребеник Е. Авиапром сдает позиции. // Экономические известия. 04.11.2009 №197-198

  5. Первый серийный АН-148 передают на испытание. // Ukrainian Business Resources

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В НАУКОВОМУ СЕКТОРІ

Яресько Р.С., ФММ, УС-71, НТУУ "КПІ"

Кожен науково-дослідний проект починається з ідеї, яку несе науковець. Відповідно для втілення ідеї необхідні кошти, які можуть надходити як із середини держави, так із-за її меж. Будь-який рух коштів необхідно контролювати та регулювати задля надходження їх до цілі, тобто – державне регулювання, яке виконується за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів та деяких інструментів стимулювання і обмеження.

Особливим завданням процесу регулювання надходжень інвестицій з-за кордону є підтримка загальнонаціональних пріоритетів у зовніш­ньоекономічній сфері і досягнення намічених позицій у міжнародному поділі праці (МПП) за допомогою певних заходів.

Основними складовими політики зовнішньоекономічних відносин України є політика щодо залучення іноземних інвестицій і регулювання національних капіталовкладень за кордоном, крім цього, така політика повинна виконувати завдання насамперед географічної збалансованості зовніш­ньоекономічних операцій з окремими державами та регіонами, що пов'язане з економічною безпекою країни.

Орієнтуючись на МПП Україна повинна перш за все спиратися на свої приоритетні можливості, такі як науково-дослідницький потенціал. Досить багато науковців по різному трактують «потенціал», наприклад О. Олексюк, визначає його як максимальну сукупність всіх активних, пасивних, можливих та наявних альтернатив для якісного соціального та економічного розвитку з урахуванням ресурсних, структурно-функціональних, часових, соціокультурних та інших обмежень [1]. Тому визначивши основні характеристики потенціалу можна поставити відповідні завдання і спрогнозувати відповідні результати, які повинні максимально забезпечити очікування науковців від проектів.

Науково-дослідний проект залежить не лише від можливостей потенціалу, але й від його нестачі, насамперед від не достатності матеріальних ресурсів. Також на проект впливають інші фактори, такі як скорочення фінансування (0,90% ВВП у 2008 році, для порівняння у 1996 цей показник становив 1,36% ВВП, тобто зменшилося на 0,46%, при постійному спаданні з 1996 року [2]), зменшення довгострокових замовлень на фундаментальні дослідження. Такі фактори залежать від економічної ситуації в країні, так як Україна має несприятливий інвестиційний клімат, тому інвестори побоюючись втратити зменшують кількість та термін надходжень.

Важливо зазначити, що попередньо названі фактори, які негативно впливають на розвиток проектів, впливають на зниження рентабельності всього науково-дослідного сектору. Це все призводить до скорочення наукових установ, розформування наукових колективів, відповідно скорочення робочих місці та позбавлення нормальної оплати праці науковців, які в свою чергу, з приводу такої ситуації, орієнтуються на закордонні перспективи, тим самим держава втрачає інтелектуальний потенціал, погіршуючи ситуацію в країні.

Розглянувши всі позитивні та негативні сторони необхідно зробити відповідні висновки:

1. Скорочення наукових установ можливо правильне рішення, адже важлива не кількість, а якість. Тому при створенні нових установ та колективів потрібно зібрати штат із працівників котрі мають найвищі показники, тобто значну кількість публікацій, винаходів, патентів, виконуваних тем і проектів, впроваджених інновацій, для забезпечення якісної роботи та нових відкриттів.

2. Потрібно покращити систему надання гарантій інвесторам, що включає гарантії від націоналізації і реквізиції при припиненні інвестиційної діяльності, гарантії безперешкодної репатріації доходів в іноземній валюті, гарантії використання прибутків та поліпшити умови інвестування, тобто переглянути правову базу та внести корективи.

3. Поліпшити умови необхідно також і науковцям, збільшенням рівня оплати праці; наданням соціальних пакетів, які включатимуть забезпечення необхідних для виконання роботи умов праці, передбачених законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін; загальнообов’язкове державне соціальне страхування; виплата в повному розмірі належної працівнику заробітної плати; надання соціальних пільг і гарантій, передбачених колективним договором, угодою; охоплювати відшкодування особистих витрат, пов’язаних з роботою (на мобільний зв'язок, транспорт, оренду чи придбання житла в іншому місті та ін.) [3].

4. Важливу роль також відіграє міжнародне наукове співробітництво. Створення спільних наукових проектів та дослідних програм між Україною та іншими розвиненими країнами світу, на базі законодавчих угод, забезпечить розвиток держави у всіх напрямах: політичному, економічному, соціальному, екологічному та ін., а також визнання іншими країнами – Україну як розвинену державу.

Література:

1. Федонін О.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка : навч. посіб. / О.С. Федонін, І.М. Рєпіна, О.І. Олексюк. – 2-ге вид., без змін. – К. : КНЕУ, 2006. – 316 с.

2. Державний комітет статистики України: [Електрон. ресурс]. – Режим доступа:

3. Про соціальний пакет (Відомості Державної служби зайнятості): [Електрон. ресурс]. – Режим доступа:

Секція 2.
Формування національної та регіональної інноваційних систем в контексті сталого розвитку

Формування рекреаційно-туристичних систем в Єврорегіонах за участю України та Польщі

Борущак М. д.е.н., проф., Польща, м. Гданськ

Безуглий І. В. 

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Завдання активізації транскордонного співробітництва між Україною та Польщею в єврорегіонах «Карпатський» і «Буг» орієнтує на пошук нових напрямів такої співпраці. Вважається, що розвиток рекреаційно-туристичної діяльності позитивне вплине на соціально-економічний розвиток обох країн. Саме тому, постає потреба проаналізувати існуючі можливості та окреслити коло пріоритетів для подальшого розвитку міжнародної діяльності.

У якості мотивів для розвитку транскордонного співробітництва можна розглядати: вирівнювання якості життя населення прикордонних регіонів; активізація господарської діяльності на периферійних територіях й підвищення їх конкурентноздатності, завдяки мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій; диверсифікація розвитку сфери послуг; підвищення ефективності управління розвитком територій; формування спільних ринків трудових ресурсів, об’єднання інформаційного, інноваційного та навчального просторів.

Формування стратегії розвитку рекреаційно-туристичної діяльності передбачає використання системного підходу. Це сприятиме об’єднанню між собою окремих компонентів природно-рекреаційного потенціалу, інфраструктури та відпочиваючих. Таке об’єднання зумовлює розробку програмних заходів, які орієнтовані на посилення сталого розвитку рекреаційно-туристичної діяльності.

У такому контексті, назріла необхідність формування рекреаційно-туристичних систем, компонентами яких є території з цінними оздоровчими властивостями, рекреаційно-туристичні центри та відпочиваючи. При формуванні окремих регіональних рекреаційно-туристичних систем слід враховувати потенціал транскордонного співробітництва.

Розвиток транскордонного співробітництва можна розглядати як певний напрям інтеграції країн Європейської спільноти, до основних пріоритетів якого відносять: посилення переваг конкурентоспроможності регіонів; спрощення процесу перетину кордонів та створення відповідної інфраструктури; укладання транспортних угод; розвиток мережі консалтингових послуг і центрів підтримки малого та середнього підприємництва; координація соціально-економічного розвитку прикордонних територій.

Найбільш поширеною формою транскордонного співробітництва вважаються єврорегіони. В цілому, єврорегіони, як організаційна форма транскордонних відносин, орієнтує місцеві органи влади на розробку і реалізацію комплексних програми соціально-економічного розвитку та конкретних бізнес-проектів. Створення єврорегіонів передбачає розширення повноважень територіальних громад та місцевих органів влади прикордонних територій в розвитку міжнародного співробітництва.

Перспективними напрямками розвитку співробітництва в рамках єврорегіонів за участю України та Польщі можна вважати: комплексний розвиток малого і середнього бізнесу на засадах створення кластерних утворень; розробка і впровадження єдиної інформаційної системи з базами даних щодо рекреаційно-туристичних послуг; розробка і реалізації спільних програм розбудови екологічної мережі і відтворення природного середовища; розвиток транскордонних перевезень, які мають рекреаційно-туристичне призначення; реалізація заходів із розвитку автошляхової і рекреаційно-туристичної інфраструктури; розширення рекреаційно-туристичних можливостей територій; розбудова комунальної інфраструктури; облаштування і створення нових національних і регіональних природних парків; розробка і облаштування туристичних маршрутів до пам’ятників історії та культури українського і польського народів; підготовка висококваліфікованих кадрів для діяльності в рекреаційно-туристичній сфери.

Формування єврорегіонів передбачає можливість створення організаційних структур у формі міжнародних асоціацій, кластерних об’єднань, консорціумів, вільних економічних зон. Основою для створення таких інноваційних форм регіонального розвитку в рекреаційно-туристичній сфері можуть бути національні природні парки. Так, на українській території, яка увійшла до складу єврорегіонів з участю Польщі, знаходиться шість національних природних парків: Вижницький, Карпатський, Синевир, Ужанський, Сколівські Бескиди та Шацький.

Очевидно, співпраця між Україною і Польщею в рекреаційно-туристичній сфері не повинна обмежуватися тільки рамками спільних прикордонних територій. Так, наявність міжнародних транспортних коридорів означає необхідність розробки спільних заходів щодо регулювання і моделювання туристичних потоків за межами означених єврорегіонів.

Формування спільної маркетингової стратегії просування рекреаційно-туристичних послуг дозволить України та Польщі закріпитися на світових ринках. Це потребує спільних заходів щодо проведення польових маркетингових досліджень, організації рекламної компанії, формування асортиментної політики, розробки маркетингово-інформаційних систем, впровадження єдиної системи якості послуг, створення регіональних рекреаційно-туристичних центрів.

Інформаційні загрози реалізації технологічної й інноваційної державної політики

Варава І.А., Дацюк О.А.

Національній технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Досвід промислово розвинутих країн показує, що для успішної реалізації технологічної й інноваційної державної політики, у першу чергу, необхідно спільне виконання наступних умов: нормативно-правове, організаційне і ресурсне забезпечення; створення державної інформаційної інфраструктури; рівноправна участь науки, промисловості та фінансового капіталу в реалізації інноваційної політики, розвиток та підтримка системи освіти, податкові пільги тощо. Інноваційній державній політиці повинне сприяти міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) та державна політика у сфері науки та науково-технічної діяльності. МНТС як частина економічного співробітництва підпадає під ті ж самі закони конкуренції і в цій сфері діяльності застосовуються такі ж самі методи впливу, що і в конкурентній боротьбі, а саме: промисловий шпіонаж та конкурентна розвідка.

Метою промислового шпіонажу є перевага над конкурентами в різних сферах людської життєдіяльності. На відміну від промислового шпіонажу, що є нелегальним методом, конкурентна розвідка є легальною аналітичною роботою. Також це стосується сфери наукових досліджень, перспективних технологій виробництва. Можна навести декілька методів такої діяльності: укладання договорів на проведення науково-дослідницьких робіт, відправка закордон на навчання студентів, ведення безрезультатних переговорів, в ході яких запитується додаткова інформація.

Також створення фінансових інститутів в кіберпросторі (віртуальні банки, Інтернет-аукціони, платіжні системи) іноді використовується для вчинення шахрайств, розкрадання і відмивання грошей, проявів кібер-тероризму та кібер-екстремізму. Слід зазначити, що з поширенням та розвитком новітніх технологій, а зокрема ринку телекомунікацій, сфери небанківських платіжних систем та ринку комп’ютерних і Інтернет-технологій, намітилась тенденція до вчинення злочинів саме по зазначених напрямках. Аналіз зазначених напрямків показав, що із загальної кількості злочинів, що були вчинені у сфері високих технологій найбільшу питому вагу мають злочини, які вчинюються з використанням комп’ютерних технологій при здійсненні традиційних злочинів – приблизно 27% щорічно. По інших напрямках питома вага розподілилась наступним чином: злочини, що вчинюються у сфері електронних платіжних систем – 33%, злочини у сфері комп’ютерних та Інтернет-технологій – 30%, злочини у сфері телекомунікацій – 10% щорічно[1].

З розвитком глобалізацій них процесів та інформатизації суспільства зросла роль Інтернету в скоєнні злочину. Насамперед це пов’язано з таким соціальним явищем, як хакерський рух. На формування і розвиток хакерського руху в Україні впливають: високий рівень безробіття серед випускників ІТ-спеціальностей з поглибленими знаннями комп’ютерних систем, невідповідність орієнтації при масовій підготовці спеціалістів у вишах сучасним суспільним ринковим економічним відносинам, низький рівень правової культури населення щодо суспільної небезпеки комп’ютерних злочинів. Наприклад, група українських хакерів створили масштабний ботнет до яких увійшли комп'ютери, встановлені в 77 урядових організаціях різних країн. Експертні оцінки щоденного доходу зловмисників від використання цього ботнету фахівцями з комп’ютерної безпеки становлять близько 190 тисяч доларів.

Також існує проблема інсайдерів – осіб, що мають доступ до конфіденційної інформації про діяльність фірми в силу свого службового положення. Для боротьби з ними компанії розгортають DLP-системи (Data Loss Prevention – захист від витоку даних). В таких системах інформаційні об’єкти що потребують захисту поділяють на три класи:

1. Data-in-motion (дані в русі) – повідомлення електронної пошти, передача файлів, Web-трафік;

2. Data-at-rest (дані, що зберігаються) – інформація на робочих станціях, лаптопах, файлових серверах, USB-накопичувачах та інших типах пристроїв зберігання даних;

3. Data-in-use (дані, що використовуються) —інформація, що оброблюється в даний момент.

Дослідники із інституту Ponemon у звіті «The 2008 Annual Study: Cost of a Data Breach» оцінюють середні розміри збитків, пов’язаних з розкраданням конфіденційної інформації, в 6,6 млн дол. (в 2007 р. – 6,3 млн.) для США, 1,4 млн фунтів стерлінгів для Великобританії та 2,41 млн. євро для Німеччини [2].

Література:

  1. Цього року міліцією вилучено майже мільйон «лівих» дисків з аудіовізуальною продукцією. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/251834

  2. Владимир Безмалый. Внедряем DLP? //Компьютерное обозрение. – 2009. – №30 (696) . – С.48–49.

ІННОВАЦІЙНІ БІЗНЕС-ІНКУБАТОРИ ЯК СКЛАДОВА ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Вишневська В.О., студентка IV курсу

Національний університет «Львівська політехніка»

Європейська інтеграція – ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу(ЄС) та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзу у майбутньому. [1]

Сучасний економічний розвиток України, її інтеграція в європейський простір залежить не лише від адаптації економічної, бюджетно-податкової, грошово-кредитної політики до тенденцій інформаційно-індустріального суспільства, а й домінування таких важливих чинників, як високі технології, наукоємність виробництва, людський капітал. Першочерговим завданням державної політики стає формування інноваційної моделі економіки на усіх рівнях — національному, регіональному, локальному. При формуванні нової моделі національної інноваційної системи одну з ключових ролей відіграє інноваційна інфраструктура, яка забезпечує горизонтальні і вертикальні зв'язки між суб'єктами інноваційної діяльності[2].

Інноваційна інфраструктура — організації, які сприяють здійсненню інноваційної діяльності, тобто комплекс організацій, які обслуговують інновацію і забезпечують умови нормального протікання інноваційного процесу. До складу інфраструктури входять: інноваційно-технологічні центри, технологічні інкубатори, технопарки, учбово-ділові центри і інші спеціалізовані організації [3].

У країнах-членах ЄС розвинута інноваційна інфраструктура сприяє науково-технологічному інноваційному розвитку. Діяльність інноваційних центрів, технологічних центрів, бізнес-інкубаторів сприяє трансферу технологій від науки до економіки, а також регіональному економічному розвитку[4].

В Україні сформовано окремі елементи інноваційної інфраструктури. Так, за даними облдержадміністрацій станом на кінець 2008 року в усіх регіонах України діяло лише 24 інноваційних центри, 28 науково-навчальних центрів, 11 інноваційних бізнес-інкубаторів, 5 центрів інновацій та трансферу технологій, 23 центри комерціалізації інтелектуальної власності, 21 науково-впроваджувальне підприємство, 19 регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації, 10 інноваційно-технологічних кластерів, функціонують нечисленні консалтингові фірми та небанківські фінансово-кредитні установи [5].

Дієвим елементом світової інноваційної інфраструктури, поки що слабко представленим в Україні, є інноваційні бізнес-інкубатори.

Інноваційний бізнес-інкубатор — організація, яка створює умови для розроблення і застосування суб’єктами малого та середнього підприємництва інноваційних технологій шляхом забезпечення їх на визначений час необхідним майном.

Практика досвідчених зарубіжних країн свідчить, що в конкурентному середовищі значно більше інноваційних малих підприємств виживають у межах інкубаторів, ніж поза ними.

Діяльність інкубаторів досить ефективна. Їх розвиток не потребує бюджетних асигнувань (можливо за винятком мінімальних коштів у вигляді стартового капіталу). Інкубатор, як правило, забезпечує себе на засадах самофінансування. Він зацікавлений у тому, щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними: інкубатору гарантується значна частка в їхніх майбутніх прибутках[6].

В Україні створення перших бізнесів-інкубаторів стимулювалося міжнародною фінансовою допомогою. Так наприкінці 90-х років Агентство міжнародного розвитку США (USAID) фінансувало виконання Програми розвитку бізнесів-інкубаторів в Україні (BID). У рамках цієї програми були створені такі бізнеси-інкубатори: бізнес-інкубатор «Харківські технології», бізнес-інкубатор Херсонської торгово-промислової палати, бізнес-інкубатор Об’єднаного профкому Чорнобильської АЕС у м. Славутичі й інші[7].

Створення та удосконалення інноваційних бізнес-інкубаторів є важливим етапом розвитку інноваційної інфраструктури України в умовах інтеграції до Європейського союзу.

Література:

1. - сайт Міністерства зовнішніх справ України

2.

3.Инновационный дайджест. Национальный информационно-аналитический центр по мониторингу инновационной инфраструктуры научно-технической деятельности и региональных инновационных систем (НИАЦ МИИРИС) - 2006.

4.

5.

6. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003. — 504 с.

7. Валентина ГАТАШ «Бізнес-інкубатор для маленьких і середніх інноваційних фірм».- Інтернет-ресурс.- Сайт «Дзеркала тижня».- http://www.zn.kiev.ua

Методичний підхід до визначення динамічних характеристик економічного виміру сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць

Войтко С.В., к.е.н., доцент, НТУУ «КПІ»

1. Вимір сталого розвитку характеризується індексами, категоріями політики, індикаторами, наборами даних, числові значення яких надають уяву про рівень тієї чи іншої складової, що вимірюється. Зазвичай, ці значення характеризують об’єкт, дані по якому представляються результатом діяльності, який обмежений одним роком [1], [2]. До того ж кінцевий результат є нормованим, діапазон від 0 до 1. У такому випадку зникає можливість порівнювати результати, отримані на основі статистичних даних різних років. Існуючі наукові доробки в основному розглядають статику, тобто у кінцевому результаті отримуємо певне число, яке, порівняно із значеннями інших, показує позицію того чи іншого об’єкта у рейтингу [3]. Таким компаративним аналізом представляється можливість здійснити оцінку положення об’єкту і величину розбіжності значень. Проте динамічна складова відсутня або визначення її є ускладненим.

2. Таким чином постає завдання розробки та апробації методики, яка надасть змогу здійснювати компаративний аналіз на значних проміжках часу. Для глобального рівня таке завдання є досить складним у зв’язку з обмеженнями доступу до вихідних даних. Для окремо взятої країни розрахунки є відносно нескладними, адже є можливість накопичувати незначні обсяги даних впродовж значного відтинку часу, використовувати офіційні джерела (для України цим джерелом є Держкомстат). До того ж методика розрахунку може бути дещо спрощеною, адже окремі показники стосуються всієї країни загалом, тобто є однаковими для всіх адміністративно-територіальних одиниць: оподаткування, грошово-кредитне регулювання, окремі тарифи тощо.

3. Аналіз динамічних характеристик для індексів та індикаторів сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць необхідно здійснювати на якомога більших відтинках часу та з врахуванням значної кількості статистичних даних. У зв’язку з цим пропонується при формуванні методики враховувати наступне: визначати оптимальність лагу часу; зважати на вплив розмірності економічних величин на адекватність представлення даних; взаємопов’язанність окремих наборів даних (кореляційний зв'язок) та їх доступність. Методика має включати наступні складові: приведення масиву даних до єдиної, узгодженої форми; врахування обмежень при формуванні наборів даних; визначення та уточнення вагових коефіцієнтів; проведення попередніх розрахунків; аналіз проміжних і кінцевого результату; надання пропозицій керівництву відповідних структур держаної та місцевої влад.

4. До основних передумов використання динамічної моделі сталого розвитку для української економіки відносимо: здійснення соціально-економічних реформ та трансформації економіки; нерівномірність соціально-економічного та техніко-технологічного розвитку регіонів і областей України, що викликане історично набутим нерівномірним розподілом факторів виробництва; розвиток взаємовигідних економічних зв'язків між регіонами та областями, можливістю досягнення належного рівня передумов для торгівлі, науково-технічного співробітництва; необхідність взаємоузгодження потреб у внутрішніх і централізованих ресурсах області та регіону.

5. Підняття рівня конкуренто­спроможності окремих областей і національної економіки України в цілому, реалізація національних високо­технологічних, наукомістких проектів можливе при прийнятті відповідних управлінських рішень, які можуть базуватися на різних методиках, у тому числі й на концепції сталого розвитку. Запропонований підхід оцінки розвитку адміністративно-територіальних одиниць надає можливість у динаміці розглядати окремі складові економічного виміру. Темпи зміни показників економічного розвитку характеризуватимуть ефективність прийняття та реалізації управлінських рішень, успішність використання ресурсного забезпечення, доцільність здійснення непопулярних заходів тощо.

Література:

1. HF [Electronic Resource]: Heritage Fundation. – Електрон. дан. (1 файл). – 2009 – Mode of access: – Last access: 22 December 2009. – Title from the screen.

2. WEF [Electronic Resource]: World Ecomomic Forum. – Електрон. дан. (1 файл). – 2009 – Mode of access: . – Last access: 22 December 2009. – Title from the screen.

3. Згуровський М. З. Аналіз сталого розвитку – глобальний і регіональний контексти: У 2 ч. / Міжнар. рада з науки (ICSU) [та ін.]; наук. кер. М. З. Згуровський. – К.: НТУУ «КПІ», 2009. – Ч. 2. Україна в індикаторах сталого розвитку. Аналіз – 2009. – 200 с. – Бібліогр.: с. 127−129. – 1000 пр. ISBN 978-966-622-333-6.

4. Статистична iнформацiя [Electronic Resource] Державний комiтет статистики України – Режим доступу – http://www.ukrstat.gov.ua/ – Last access: 22 December 2009. – Title from the screen

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СВІТОВОГО РИНКУ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ

Ворошилова Г.О. здобувач

Дергачова В. В., д-р економ. наук., професор

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Наприкінці XX і початку XXI ст. у розвитку світової економічної системи все чіткіше і об'ємніше почали проявлятися процеси, які отримали назву глобалізації, або глобалізму. Сутність глобалізму полягає в закономірному формуванні єдиної загальносвітової економічної системи. Розвиток економічних зв'язків між окремими країнами і підприємствами приводить до все більшої їх взаємозалежності і на цій основі – до виникнення єдиної, цілісної системи економічних відносин у масштабах усього світу.

Глобальна економіка – це зовсім інший спосіб світового ведення господарства, який ґрунтується на підпорядкуванні як внутрішніх, так і міжнародних господарських процесів одним законам. Глобалізація – це результат інтернаціоналізації всіх сфер громадського життя, установлення безпосередніх стійких зв'язків між суб'єктами різних країн, унаслідок чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який здійснюється у планетарному масштабі. Світова економіка стає єдиним ринком і виробничою зоною з національними та регіональними секторами, а не простою сукупністю національних економік, що розгортають взаємне економічне співробітництво.

Питанням глобалізації та регіоналізації приділяється достатня увага з боку широкого кола українських дослідників – представників різних наукових шкіл і напрямків. Серед численних наукових поглядів заслуговують на увагу праці О. Білоруса, В. Клочка, Є. Маруняк, С. Соколенка, В. Шейка [1]. Однак питанням впливу глобалізації на розвиток індустрії туристичних послуг приділено недостатньо уваги.

На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин глобалізаційні процеси охопили всі сфери світового господарства, в тому числі і світовий ринок туристичних послуг. Як наслідок, відбувається зростання рівнів інтегрованості туристичних галузей та окремих підприємств різних країн, з одного боку, та загострення конкурентної боротьби між країнами за розподіл туристичних потоків, з іншого. Водночас, сучасною тенденцією в економіці розвинених країн є зростання частки туристичних послуг як у структурі валового внутрішнього продукту, так і в структурі споживання. Також характерним є інтенсивний розвиток нових інформаційних технологій, електронної торгівлі у сфері туризму. Такі процеси створюють загрози туристичним галузям країн із більш низькою конкурентоспроможністю національних підприємств, несформованістю ринкових механізмів та недосконалою державною туристичною політикою. Це стосується країн із трансформаційною економікою, до яких належить й Україна.

Деякі вчені, наприклад Смаль І.В. зазначають, що глобалізація туризму несе з собою і негативні моменти, які прямо та опосередковано впливають на розвиток індустрії туризму. Йдеться про екологічні проблеми, спалахи захворювань і епідемії у різних куточках світу та загрозу терористичних актів. Більшість із перерахованих проблем має регіональний характер, але глобалізація «примушує» реагувати на них всю світову індустрію туризму [2].

Глобалізація залучає регіони світу до міжнародних економічних відносин, але разом з тим вимагає необхідність захисту унікальних регіональних конкурентних переваг як фактору підвищення міжнародної конкурентоспроможності певної території в умовах глобальної конкуренції.

Глобалізація робить залежним процес виробництва товарів та послуг в різних країнах від розвитку світового господарства, впливає на структуру виробництва всередині країни та на особливості формування платіжного балансу. Такий вплив призводить до підвищення рівня відкритості національних економік, який визначають як рівень включення країни в світову торгівлю та міжнародний поділ праці.

Відносно інтегрованості туристичної галузі України до світогосподарських зв’язків – частка міжнародного туризму в структурі туристичних послуг країни не перевищує 35%. Крім того, можна відзначити невідповідність туристичної інфраструктури країни міжнародним стандартам, неефективність використання потенціалу туристичних ресурсів та інші негативні чинники. Усе це вимагає пошуку шляхів оптимізації зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств, розробки макроекономічної стратегії й тактики виходу національних туристичних підприємств на зовнішні ринки, обґрунтування конкретних заходів щодо впровадження інноваційних форм організації туристичної діяльності.

Література:

1. Особливості і проблеми розвитку міжнародного туризму у контексті глобалізаційних процесів [Електронний ресурс]. – Доступний з: </statti_ukr/smal2.htm>

2. Смаль В.В., Смаль І.В. Глобалізація: головні фактори та наслідки розвитку // Географія та основи економіки в школі. – 2005. – № 2, С. 37-43.

Розвиток інноваційно-інвестиційних проектів в Україні

Гресь А.А., гр. УС-61, НТУУ «КПІ»

Стан та динаміка інноваційно-інвестиційної діяльності вітчизняних підприємств сьогодні свідчить про кризову ситуацію в інноваційній сфері. Перспективи економічного розвитку в сучасних умовах пов’язані виключно з інноваційною перебудовою національної економіки. Це пояснюється тим, що технологічне відставання національного виробництва у порівнянні з розвинутими країнами набуло загрозливих масштабів, тому втрата часу для переорієнтації вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку може призвести Україну до повної втрати конкурентоспроможності в глобальному економічному середовищі.

В процесі ринкової реформи основна увага і уряду, і суб’єктів господарювання приділялася системним перетворенням, спрямованим на розбудову ринкових відносин і створення ринкової інфраструктури. В період трансформаційної кризи 90-х років більшість підприємств змушені були обрати стратегію «виживання», наслідком чого різко зменшилась їх інноваційно-інвестиційна активність. В період економічного пожвавлення 2000-х років більшість підприємств відновлювали обсяги виробництва на застарілій технологічній базі. [1]

Поточна криза перевиробництва і відповідне загострення конкуренції, особливо на світових ринках, є переконливим аргументом щодо необхідності інноваційної модернізації національної економіки. Всі ці фактори вимагають до розгортання інноваційно-інвестиційної політики з боку держави для підтримання національного виробництва та виведення його на новий рівень.

В 2002 році вийшла постанова «Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів», що й до сьогодні має свою силу. В цій постанові було окреслено пріоритетні напрямки інноваційно-інвестиційних проектів, а також про стимулювання розгортання банками кредитної політики щодо таких проектів на чолі з Національним банком, який в свою чергу повинен розширити підтримку ліквідності банків, які здійснюють середньотермінове кредитування інноваційно-інвестиційних проектів. [2]

Для втілення інноваційно-інвестиційного проекту в основу ставиться стратегія, яка повинна бути побудована на ієрархії цілей. Для цього необхідно ретельно проаналізувати сучасний стан підприємства та оточуюче середовище, визначити місію, цілі, проблеми та оціни потенціал. При успішній розробці стратегії та проекту виникає можливість залучити інвесторів. [1]

Існують заходи стимулювання, що знаходяться в основі створення сприятливого інвестиційного середовища. До них можна віднести такі:

  • податкові пільги (прискорена амортизація, звільнення від імпортного, експортного мита тощо);

  • надання пільгових кредитів, покриття витрат на залучення венчурного капіталу за рахунок державного бюджету тощо;

  • інформаційна та консультаційна допомога щодо розяснення особливостей вітчизняного законодавства.

Створення сприятливих умов є дуже необхідною умовою для розгортання інвестиційної діяльності в інноваційних процесах на підприємствах. Вже з вище сказаного зрозуміло, що в Україні не достає виробничих потужностей високого рівня. Тому урядові Україні як ніколи необхідно стимулювати розвиток інновацій. Перш за все ці програми можна втілювати через університети, створення технопарків по розробці новинок. Підприємства з малою забезпеченістю мали б можливість звертатись до таких джерел. Також розгортати державну фінансову підтримку відкриття науково-технічних відділів на підприємствах, для централізованого розроблення інновацій саме для цього підприємства. [3, с. 112]

Необхідно також акцентувати увагу інвесторів, особливо іноземних на тому, що в України присутні великі підприємства, які здатні виготовляти конкурентну продукцію при розвиненні їх технічної бази. Тому ці інвестиції можуть бути цікаві тим, що необхідно інвестувати лише в науково-технічний потенціал. І ці інвестиції не будуть дуже великими, адже в Україні робоча сила є не дорогою і науковці знаходяться не в найкращому стані і не вимагають завеликих заробітних плат.

Отже, промисловий комплекс України можна вважати цікавим для інвестицій і тому що є основа для розвитку інновацій у вигляді достатньо високого рівня науки, яка потребує капталу і тому, що уряд створює сприятливі умови для інвестування.

Література:

1. Конащук В.Л. Мікроекономічний аналіз процесу реалізації інвестиційного проекту// Економіка: проблеми теорії та практики. Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. – Вип. 212. – с. 289-295.

2. Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів: постанова Кабінету міністрів від 5 серпня 2002 року №1106: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.gdo.kiev.ua/files/db.php?st=1509&god=2002

3. Основы конкурентных преимуществ и инновационного развития /Холод Б.И., Ткаченко В.А., Тян Р.Б. и др. – Днепропетровск: ДУЭП, Монолит, 2008. – 475 с.

ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Гронська Н.С., к.е.н., доцент

Національний університет „Львівська політехніка”

Неспроможність досягнення радикальних змін системи національного розвитку викликає нагальну потребу задіяння інноваційних концепцій постійного (сталого) розвитку відповідно до теорії гармоніології. Гармоніологія (від грец. harmonia – злагодженість і logos – слово, твір) – це вчення про засади побудови, форми та навички наукового пізнання основ гармонійних перетворень (ГП) в економіці за факторами еколого-еконологізації, соціалізації, сакральності життєвого простору. Основні методологічні засади ГП формуються в конвергенції знань філософії, науки, релігії. Форми пізнання базуються на моделюванні процесів трансформації у тріаді: матерія, енергія, інформація, а навички пізнання зумовлені способами мислення, які, в сукупності, здатні зародити нове відчуття реального світу в гармонії раціонального, абстрактного, ймовірно-уявно-віртуального світосприйняття. В раціональному світі ефективність людської праці залежить від людської здатності бути каталізатором перетворень біологічної енергії, в абстрактному світі – від можливостей відтворення людських сил під час використання вільної енергії за умови самореалізації, а у ймовірно-уявно-віртуальному – від інтеграції сил людського духу, трансляційної здатності, енергоінформаційного обміну в процесі поєднання із силовим полем Планети.

Йдеться про те, щоб з теоретичних позицій сформувати загальну методологію пізнання основ постійного розвитку, а з практичної точки зору - інноваційний підхід для розробки системи незалежного регулювання національної економіки. В основу сучасної методології пізнання положень сталого розвитку здебільшого використовуються підходи: - інституційний, за роллю структур і механізмів упорядкування міжлюдських взаємозв’язків та регулювання відтворювальної функції; - порівняльно-аналітичний за компонентами побудови суспільного ладу, його цінностей, економічної системи та політичного ладу; - системно-синергетичний за моделлю історичного розвитку.

Ці підходи набувають все нової якості, проте не враховують таких властивостей процесу розвитку, як динамічність, ентропійність, просторова неоднорідність, які ідентифікують його національний та регіональний характер, невизначеність ситуацій, резонансність організаційних структур та біосферну структурованість „просторового капіталу ноосфери”, як важливу категорію екологічно збалансованої економіки. „Цим капіталом вважається потенціал упорядкованості кожної соціально-економічної системи, що створює нові потоки енергії і речовини та еквівалентні до них потоки доданої вартості через поєднання органічних властивостей природного капіталу з господарськими властивостями людського капіталу в процесі природокористування”.

Аксіоматичність цих міркувань закладається в загальну методологію пізнання основ постійного розвитку і пов’язується із встановленням світоглядної парадигми Божої ідеї та вищої Божественної реальності за задумом Творця. Потреба формування методології пізнання основ постійного розвитку в сукупності синтезу знань за соціо-світоглядно-духовним сприйняттям зумовлена також відсутністю цільової програми досягнення динамічної рівноваги еколого-економічних трансформацій середовищ цих систем, їх взаємозалежності від інфраструктурних формувань, від ієрархічності організаційних рівнів інноваційної культури [2,с.273,286], від інформаціологічного стану біосфери.

Підставою для розробки системи незалежного регулювання національної економіки можуть слугувати:

- досвід розподілу на місцевому рівні фінансових ресурсів за експериментом Запорізької міськради;

- положення про розробку норм регулювання національної економіки, які не можуть змінюватись за тимчасовими потребами державного бюджету. Відповідно до теорії раціонального очікування національна економіка не повинна безпосередньо регулюватися економічною політикою уряду];

- скерування інноваційного процесу на реалізацію стратегій динамічної рівноваги трансформаційної системи.

За своєю сутністю динамічна рівновага стратегій: (товарно-ринкової, ресурсно-ринкової, технологічної, фінансової, інноваційної, соціальної) повинна досягатися завдяки дихотомічному принципу розподілу. Вони передбачають задіяння принципів синергетичності (адекватність, узгодженість, інтеграційність, аттракторність, цілісність, агломераційність) у збереженні інформаційної впорядкованості енергоінформаційного обмінного процесу.

Динамічна рівновага трансформаційної системи охоплює не тільки об’єкт розвитку, а й розвиток самого процесу трансформації, оскільки „.... управління розвитком – це здійснення інформаційного контролю гомеостазу і створення умов майбутніх гармонійних трансформацій” .

МІСЦЕ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Данильченко Л.С., аспірант,

Тернопільський національний економічний університет

Протягом останніх десятиліть сучасні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) спричинили потужну хвилю інноваційної діяльності та зумовили низку ґрунтовних трансформаційних змін і процесів у світовій економіці. Будучи технологіями загального призначення, ІКТ здійснюють всеохоплюючий вплив на економіку та змінюють підхід до використання технологій у цілях розвитку. Зокрема, інновації у сфері ІКТ відкрили нові можливості для підключення країн, що розвиваються, до глобальних виробничо-збутових мереж, сприяють диверсифікації їх виробничої та експортної діяльності, полегшують обмін інформацією на місцевому та глобальному рівнях. ІКТ сприяли виникненню нових видів послуг, таких як електронна торгівля, електронний банкінг, мобільна комерція, електронне державне управління та ін., що суттєво сприяють підвищенню економічної ефективності. Окрім того, ІКТ створюють нові моделі обміну знаннями, колективного генерування ідей та інновацій.

Так, ІКТ докорінним чином змінили технологічну та економічну парадигми інноваційної діяльності. Якщо донедавна інноваційна діяльність була пов’язана з концепціями масового виробництва, ефекту масштабу та домінуванням корпорацій у сфері НДДКР, то протягом останніх трьох десятиліть на зміну цим характеристикам прийшли економія за рахунок ефекту сфери охоплення, використання вигод від функціонування взаємопов’язаних, гнучких виробничих потужностей, а також посилення гнучкості та децентралізації НДДКР [1, с.20]. Поняття гнучкості, взаємопов’язаності та взаємодії ґрунтуються на ІКТ, які також відіграють фундаментальну роль у полегшенні диверсифікації досліджень і використанні міждисциплінарних підходів, пришвидшують транскордонне розповсюдження знань, як в рамках транснаціональних корпорацій, так і через розвиток мережевих партнерських відносин між дрібнішими суб’єктами. Враховуючи тісний зв’язок між використанням ІКТ підприємствами, конкурентоздатністю та інноваційною активністю, слід глибше інтегрувати політику сприяння застосування ІКТ підприємствами у національну систему інноваційного розвитку.

Провідні науковці, міжнародні організації та держави світу повною мірою визнають колосальну роль, що відіграють сучасні інформаційно-комунікаційні технології у стимулюванні економічного зростання та підвищення продуктивності усіх галузей та ринків. Низка країн (Корея, Сінгапур, Данія, Фінляндія, Естонія та ін.) вже зуміли використати потенціал сучасних мереж ІКТ як носіїв прогресивних змін, модернізації та конкурентоздатності економік, поставивши ІКТ у центрі формування національних інноваційних систем [2, с.15]. Досвід цих країн доводить, що послідовна орієнтація державних стратегій розвитку на підвищення освітніх стандартів, інноваційно-інвестиційну активність, зокрема у секторі ІКТ, та забезпечення універсального доступу і ефективного використання мереж ІКТ населенням, урядовими та бізнес-структурами, відіграє важливу роль як для високорозвинутих країн, задля підтримання конкурентоспроможності економік в умовах гострого глобального суперництва, так і для країн, що розвиваються, з метою сприяння структурним трансформаціям їх економік і суспільств, швидкому переходу на нові щаблі розвитку в еру глобального інформаційного суспільства.

Завдання розбудови національної інноваційної системи гостро постало і для України, що важко перенесла наслідки світової економічної кризи. В умовах складного кризового та посткризового періодів, державні діячі та представники громадянського суспільства не повинні нівелювати роль інновацій, та ІКТ зокрема, як інструментів модернізації та економічного зростання. Державні та приватні інвестиції у сферу НДДКР та ІКТ-інфраструктуру не слід скорочувати з метою бюджетних обмежень, адже ці сфери не лише виступають ключовими елементами підсилення здатності економіки до відновлення у короткостроковому періоді, але й підтримують інноваційний потенціал та готовність до зростання економіки у довгостроковій перспективі, створюють передумови для її усталеного розвитку. Саме тому, при розробці національної інноваційної системи, спрямованої на підтримку сталого розвитку, що має стати двигуном відновлення економіки країни, необхідно повною мірою враховувати роль ІКТ у якості стимулятора інноваційної діяльності та використовувати динамічні взаємозв’язки між застосуванням ІКТ та інноваціями.

Перелік використаних джерел:

1. Наука и техника на службе развития: новая парадигма ИКТ : Конференция Организации Объединенных Наций по торговле и развитию [Доклад об информационной экономике] / Нью-Йорк и Женева: ООН, 2007 – 37 с.

2. The Global Information Technology Report 2008-2009: Mobility in a Networked World. World Economic Forum/INSEAD //

інноваційні засади еколого-економічного механізму управління ресурсозбереженням як фактор сталого розвитку

Дергачова В. В., д-р економ. наук.,

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Механізми управління ресурсозберігаючою діяльністю, які діють сьогодні в нашій країні та є складовими загального господарського механізму, не забезпечують виконання завдань щодо зростання ресурсо- й енергоефективності вітчизняної економіки, окреслених у програмах загальнодержавного і регіонального розвитку. Переважне застосування адміністративних інструментів впливу на сферу ресурсозбереження в останнє десятиліття не дало очікуваних результатів, вимагаючи трансформації управлінських підходів до вирішення цих питань.

Входження України у світові глобалізаційні процеси на правах повноцінного їх учасника вимагає створення на державному рівні комплексного механізму управління економічним розвитком, орієнтованим на інформатизацію та екологізацію господарської діяльності на інноваційних засадах. Значну роль у формуванні такого механізму відіграє ресурсозбереження, проголошене пріоритетним напрямком державної політики України. Проблема високої ресурсо- й енергоємності валового внутрішнього продукту має загальнонаціональний характер, оскільки впливає на рівень собівартості продукції та її конкурентоспроможність на внутрішньому і світовому ринках, стан навколишнього природного середовища. Так, енергоємність ВВП в Україні досить висока й становить, за даними Міжнародного енергетичного агентства та органів державної статистики, 0,5 кг нафтового еквівалента на 1 долар США з урахуванням паритету реальної купівельної спроможності, що у 2,6 раза перевищує середнє значення енергоємності ВВП розвинених держав світу. Одночасно за загальними обсягами викидів С02 та вуглецеємністю енергетики Україна може бути порівняна з такими країнами, як Великобританія, Франція, Іспанія. Проте за показником вуглецеємності економічного зростання розрив між Україною і цими країнами становить 3-5 разів. Тобто, споживаючи порівнянну кількість енергетичних ресурсів, наша країна одержує на одиницю забруднення атмосфери економічний результат, нижчий у декілька разів.

Сьогодні на користь реалізації ресурсозберігаючих проектів в Україні свідчить той факт, що з точки зору капітальних вкладень енерго- та ресурсозберігаючі заходи у 3-4 рази ефективніші, ніж створення нових виробничих потужностей. Одержані результати та створена нормативно-правова база, безумовно, сприяють зміцненню раціональних мотивів ресурсозбереження, певним чином спонукуючи суб'єктів господарювання до ресурсозберігаючої діяльності. Водночас, поряд з використанням адміністративних важелів, слід вказати на недостатньо ефективне застосування економічних методів управління, які зараз відіграють порівняно невелику роль, хоча їх значення у міру реалізації ресурсозберігаючого потенціалу зростатиме.

Також сприятливим фактором для розвитку ресурсозбереження в Україні є постійне зростання цін на виробничі ресурси, зокрема, підвищення цін на природний газ, що постачається з Росії. Водночас нестабільність політичної, економічної ситуації в країні, часті зміни у законодавстві тощо здійснюють негативний вплив, перешкоджаючи формуванню стійкої зацікавленості у реалізації ресурсозберігаючих заходів. Основним наслідком такого управління ресурсозберігаючою діяльністю в Україні сьогодні є відсутність економічної зацікавленості вітчизняних суб'єктів господарювання у впровадженні ресурсозберігаючих заходів, яку не вдалося сформувати за допомогою застосування переважно адміністративних важелів державного регулювання. Тому на сучасному етапі перед країною постає завдання щодо активізації методів економічного стимулювання ресурсозбереження, насамперед, заохочувального спрямування.

Таким чином, на сучасному етапі питання створення стійкої економічної зацікавленості суб'єктів господарювання у ресурсозбереженні на всіх етапах життєвого циклу товарів та послуг тісно пов'язане з необхідністю формування в Україні комплексного самовідтворювального еколого-економічного механізму управління ресурсозбереженням. Основою його функціонування та відмінною рисою, поряд з існуючими механізмами, має стати постійне відтворення сприятливого економічного середовища для впровадження ресурсозбереження. У процесі відтворення мотивів ресурсозбереження повинні постійно розвиватися, відновлюватися і корегуватися основні ланки господарського механізму, які формують зміст економічних відносин між основними суб'єктами господарювання з приводу відповідальності за наслідки неефективного використання ресурсів. Результатом відтворення мотивів має стати постійно оновлювана програма дій, яка б своєчасно формувала цілі ресурсозбереження й адекватні інструменти їх досягнення для кожного рівня господарювання, орієнтуючи національну економічну систему на сталий еколого-збалансований розвиток на інноваційних засадах.

ЭКОЛОГО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ ЗНАЧЕНИЕ ПОИСКА СРЕДСТВ ДОБЫЧИ И

УТИЛИЗАЦИИ ГАЗА МЕТАНА ИЗ УГОЛЬНЫХ ПЛАСТОВ

Иманбекова А.М., ст. преподаватель

Карагандинский государственный университет им. Е.А. Букетова, Казахстан

Основным направлением развития угольной промышленности Казахстана в ближайшее время и на более отдаленную перспективу является обеспечение роста экономической эффективности предприятий, технической и экологической безопасности производства [1-3]. Анализ современного состояния подземной угледобычи в Казахстане и зарубежных странах свидетельствует, что важнейшим фактором, влияющим на развитие этих направлений, является газообильность угольных шахт. Несмотря на проведенную в последние годы ликвидацию шахт с неблагоприятными горногеологическими и горнотехническими условиями, почти все шахты угольного департамента АО «Арселор Миттал Темиртау» (8 шахт) относятся к метанообильным.

Так, в угольных пластах Карагандинского бассейна содержится около 4,3 триллиона м3 метана, являющегося ценным, экологически чистым топливом, эквивалентным по калорийности 2 млрд. тонн каменного угля, что характеризует бассейн как газовую залежь и определяет возможность использования его в топливно-энергетическом комплексе Республики Казахстан. При сжигании этого количества газа, взамен твердого топлива, объем вредных выбросов может быть сокращен на 36 млн. тонн.

Наряду с Карагандинским угольным бассейном в Казахстане имеются и другие угольные газоносные месторождения. Вторым по значимости является Экибастузский угольный бассейн, где, по предварительной оценке, прогнозные ресурсы метана составляют 75 млрд. м3. В Центральном Казахстане имеются Шубаркольское, Самарское, Завьяловское, Куучекинское, Борлинское месторождения, прогнозные ресурсы которых по метану оцениваются в 40-50 млрд. м3.

Если рассматривать этот вопрос в целом по Казахстану, то необходимо отметить, что ресурсный потенциал метана оценивается в 11-14 триллионов м3 [4, С. 2].

Метан угольных пластов можно рассматривать с двух принципиально отличных позиций: метан как самостоятельное полезное ископаемое, извлечение которого может осуществляться независимо от добычи угля; метан как сопутствующее полезное ископаемое, извлекаемое и используемое при добыче основного полезного ископаемого (угля) при технологически необходимой дегазации угольных толщ.

Вследствие низкой степени подвижности метана (особенно его более тяжелых гомологов) в низкопроницаемых угольных пластах и вмещающих породах ограниченной возможности извлечения существующие технологии не позволяют экономически рационально и эффективно (с высоким коэффициентом извлечения) вести его добычу как самостоятельного полезного ископаемого. Он может рассматриваться только как сопутствующее полезное ископаемое, извлекаемое в целях безопасности по газодинамическим проявлениям в угольных шахтах и утилизируемое при добыче основного полезного ископаемого – угля.

Метан угольных пластов, как любое природное сырье, должен пройти стадии извлечения, подготовки и использования. Все стадии представляют единую технологическую цепь. Однако до сих пор извлечение и использование метана в Караганде, как и в других бассейнах СНГ, не поставлено на коммерческую основу. Поэтому поиск новых технологий и средств добычи, и утилизации газа приобретает большое экономическое и экологическое значение.

Литература:

  1. Каренов Р.С. Формирование рынка минерально-сырьевых ресурсов Казахстана. – Караганда: ИПЦ «Профобразование», 2008. – 276 с.

  2. Каренов Р.С. Минерально-сырьевой комплекс Казахстана в условиях рыночной экономики. – Алматы: РИО ВАК РК, 2000. – 296 с.

  3. Квон С.С., Алиев С.Б. Технико-технологические решения повышения эффективности разработки угольных пластов Карагандинского бассейна // Уголь. – 2003. - №9. – С. 10-11.

  4. Кубайчук Ю. Метан: неисчерпаемые возможности // «Индустриальная Караганда», 5 февраля 2004 года, С. 2.

Екомодернізм – сучасна парадигма інноваційного типу розвитку економіки України

Караєва Н.В.

Національній технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Парадигма – в методології науки – сукупність цінностей, методів, технічних навиків і засобів, прийнятих в науковому співтоваристві в рамках сталої наукової традиції в певний період часу. Використання терміну «парадигма» в методології науки було закріплено Т.С. Куном [1]. Зміни парадигм, по Куну, відбуваються стрибкоподібно, за допомогою наукових революцій (наукова революція — це зміна науковим співтовариством психологічних парадигм) і називаються зрушеннями парадигм.

Одним з головних шляхів подолання кризового стану української економіки є інноваційний перерозподіл ресурсів (виробничих, трудових, природних) суспільства на користь ефективних, конкурентноздатних наукомістких виробництв. Ефективне використання ресурсів є запорукою прогресивного розвитку виробничих систем, зменшення екодеструктивного впливу на навколишнє середовище (НС), зниження витрат виробництва, покращання менеджменту та підвищення рівня ВВП. Міжнародна практика свідчить, якщо у ВВП країни частка інноваційної продукції складає менше 20%, то національна продукція втрачає конкурентоспроможність. Так, в розвинутих країнах від 60 до 85% приросту ВВП визначається інноваціями і технологічним прогресом [2], в той час як в Україні зростання ВВП на основі нових технологій дорівнює лише 0,7 % .

Сучасний техногенний тип розвитку економіки України призвів до погіршення здоров'я людей, соціального і економічного положення більшості верств населення. Даний тип розвитку можна охарактеризувати як природоруйнівний, що базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень. Також для техногенного типу економічного розвитку властиві значні негативні экстерналії (зовнішні ефекти). Екстерналії – це зовнішні ефекти (або наслідки) економічної діяльності, які позитивно або негативно впливають на іншу сторону.

До теперішнього часу було висунуто немало теорій, що пояснюють причини екологічної кризи і що пропонують різні варіанти виходу з неї. Можна виділити два підходи, до вирішення проблеми забезпечення екологічно безпечного інноваційного розвитку, що принципово відрізняються:

1) на основі науково-технічного прогресу і впровадження екологічних інновацій;

2) на основі якісної перебудови основ економічного розвитку цивілізації шляхом формування розумних потреб і перебудови екологічної свідомості людей.

Концептуальною основою, що пояснює суть першого підходу є: теорія наздоганяючого розвитку, теорія інновацій і концепція технологічних устроїв.

Необхідність перебудови свідомості людей розвиває Н.Моїсєєв: "Технічній розвиток абсолютно необхідний, але його недостатньо: іншою повинна стати цивілізація, іншим - духовний світ людини, його потреби, його ментальність" [3, с.70]. Також згідно ідеям К.Фрітьофа [4] екологічні проблеми слід розглядати як різні грані системної кризи, яка є, перш за все, кризою уявлень. Криза уявлень обумовлена тим, що більшість з нас і, особливо наші великі соціальні інститути дотримуються концепцій застарілого світогляду, уявлень, неадекватних сьогоднішньому перенаселеному, глобально взаємозв'язаному світу. Загалом концептуальною основою, що пояснює суть другого підходу є концепція сталого розвитку.

На сьогоднішній день основою парадигми інноваційного розвитку, на нашу думку є теорія екологічної модернізації, яка поєднує в собі концептуальні основи вищезазначених підходів. На думку прихильників даної теорії (А. Мовляв, Р. Спааргарен, спираючись на роботи Э. Гидденса, А. Віллі, Дж. Хубера и М. Янічке) в суспільствах з розвиненими демократичними інститутами необхідно створити сприятливе на мікрорівні середовище для екологічної діяльності бізнесу, стимулювати його самоорганізацію. На макро- і мезорівнях на основі суспільної згоди ("договору") вбудувати екологічні обмежувачі у функціонування економіки.

Література:

  1. Кун Т.С. Структура научных революций (Перевод с англ. И. Э. Налетова), 1975 [Електронный ресурс]. – Режим доступу: .

  2. Нехорошева Л. Инновационное развитие в условиях «новой экономики» // Наука и инновации. – 2008. – № 3 (61). – С. 45-49.

  3. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь разума. - М.: Языки русской культуры, 2000. – 156 с.

  4. Фритьоф К. Паутина жизни. Новое научное понимание живых систем Пер. с англ. под ред. В. Г. Трилиса. — К.: «София»; М.: ИД «София», 2003. — 336 с.

ПРИОРИТЕТЫ РАЗВИТИЯ ГОРНОГО МАШИНОСТРОЕНИЯ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН

Каренова А.Р., магистрант

Карагандинский государственный университет им. Е.А. Букетова, Казахстан

Для быстрой реализации достижений научно-технического прогресса в практике горного машиностроения необходимо пра­вильно выбрать приоритетные направления его развития. Сегодня, как показывает мировой опыт, к таким направлениям относятся разработка и внедрение высоких технологий с максимальной концентрацией интеллектуального потенциала специалистов.

Технология машиностроения за последние годы обогатилась рядом прогрессивных решений, связанных с существенным по­вышением точности при изготовлении деталей машин, достигаемой при автоматизации производства. Исходным пунктом должно стать развитие тех направлений машиностроения, в которых научно-технический потенциал республики может быть уже сейчас в полной мере реализован при производстве современной горной техники. Это касается разработки и освоения принципиально новых технологических решений, направленных на повышение надежности и долговечности горного оборудования, применение новых прогрессивных материалов, слоистых трещиностойких конструкций, современных средств информационного обеспече­ния производства. Таким образом, к числу важнейших научно-технических мер по значительному обновлению технологической структуры производства горных машин и комплексов следует отнести [1-4]:

  • освоение сложных наукоемких технологий, характери­зующихся значительным информационным содержанием с широким использованием достижений микроэлектроники и ЭВМ новых поколений;

  • внедрение новых средств измерения и методов активного контроля параметров технологических процессов;

  • расширение стандартизации, унификации и типизации горных машин и оборудования;

  • сокращение объемов механической обработки и внедрение прогрессивных методов формообразования деталей машин пластическим деформированием;

  • обновление технологического оборудования, использова­ние техники с учетом опыта достижений мирового стан­костроения.

Необходимы поиск и применение альтернативных методов обработки деталей с использованием высокомодульных источни­ков энергии (взрыв, плазма, лазер, магнитные поля с высокой напряженностью). Предстоит обеспечить рост масштабов электронизации и автоматизации производства; освоить использование многопозиционной технологической оснастки с пневмо- и гидрозажимами; интенсифицировать режимы резания с использовани­ем многократных, неперетачиваемых твердосплавных пластин на основе плотных модификаций кубического нитрида бора, синтетических алмазов, новых видов керамики; внедрить систему ав­томатизированной смены инструмента и подналадки его в ходе технологического процесса обработки; «ужесточить» в 1,5-2 раза технические требования по большей части размерных и качест­венных параметров с целью создания конкурентоспособной горной техники с учетом номенклатур деталей горных машин; широ­ко использовать высокопроизводительное многооперационное оборудование с ЧПУ и ГПС для производства деталей небольшими партиями. Комплексные испытания на надежность должны включать испытания как составных частей, так и изделия в целом. Необходимо повышение технологической культуры как неотъемлемой части производства высококачест­венной техники.

Литература:

  1. Каренов Р.С. Новая техника и интенсификация угольного производства. – Алма-Ата: Наука, 1989. – 256 с.

  2. Алтаев Ш.А., Каренов Р.С. Развитие техники и технологии угледобычи в Карагандинском бассейне. – Алма-Ата: Гылым, 1992. – 152 с.

  3. Каренов Р.С. Минерально-сырьевой комплекс Казахстана в условиях рыночной экономики. – Алматы: РИО ВАК РК, 2000. – 296 с.

Каренов Р.С. Моделирование и прогнозирование эффективности горного производства в рыночных условиях. – Караганда: ИПЦ «Профобразование», 2006.

ПАРК ЯДЕРНЫХ ТЕХНОЛОГИЙ КАК ДЕЙСТВУЮЩАЯ СТРУКТУРА

ДЛЯ КОММЕРЦИАЛИЗАЦИИ НАУЧНЫХ РАЗРАБОТОК

Каренов Р.С., д.э.н., академик, почетный работник образования РК

Карагандинский государственный университет им. Е.А. Букетова, Казахстан

Инновационная структура разных стран различается по составу участников и включает: 1) инновационные центры или инкубаторы инновационного бизнеса; 2) инженерные центры при университетах; 3) центры промышленных технологий; 4) научные и технологические парки (сокращенно технопарки) [1, С.141].

В технопарке концентрируются инновационные, консалтинговые, обучающие, сервисные, производственные и др. структуры. Наиболее приемлемым для условий инновационного развития Казахстана является разделение технопарков по уровням их взаимодействия на элементы и участников Национальной инновационной системы (НИС): а) национальные научно-технологические парки; б) региональные технологические парки. Национальные научно-технологические парки создаются для обеспечения прорывного (ускоренного) развития отрасли, региона, области знаний, которые являются приоритетными для социально-экономического развития в соответствии с положениями нормативных правовых актов. Региональные технопарки создаются в целях определения, раскрытия и развития инновационного потенциала, инновационной способности региона, обеспечения потребности экономики региона в инновационных продуктах [2, С.120].

Как известно, развитие ядерных технологий и технологий возобновляемой энергетики является необходимым элементом обеспечения энергетической безопасности, индустриально-инновационного развития и повышения конкурентоспособности Республики Казахстан (РК) [3, С.6]. Поэтому для использования всего имеющегося потенциала в городе Курчатове создается Парк ядерных технологий. В настоящее время Парк ядерных технологий – это действующая структура для коммерциализации научных разработок. Основная задача технопарка – создание современной инфраструктуры для развития технологий в приоритетных направлениях деятельности, привлечение отечественных и зарубежных высокотехнологичных разработок, обеспечение их продвижения на рынок и внедрения в промышленное производство. Тем самым технопарк способствует созданию благоприятной инновационной среды в Казахстане для «взращивания» и развития наукоемких компаний, а также созданию привлекательного инвестиционного климата в стране [4, С.7].

Технопарк рассматривает как проекты с высокой степенью готовности к созданию производства, так и проекты, требующие дополнительной проработки.

Принятые к реализации проекты получают всестороннюю поддержку, включающую проведение маркетинговых исследований, научную и патентную экспертизу, помощь в разработке бизнес-планов. Финансирование проектов проводится путем долевого участия технопарка в уставном капитале создаваемой компании и привлечения средств Венчурного фонда «Табыс», а также казахстанских и зарубежных партнеров. В технопарке на базе первого в Казахстане промышленного ускорителя электронов ЭЛВ-4, позволяющего организовать производство материалов с улучшенными эксплуатационными характеристиками, действует комплекс радиационных технологий.

К настоящему моменту в технопарке созданы пять компаний, в основе работы которых зало­жены современные идеи ученых и изобретателей. На завершающей стадии находятся работы по созданию еще двух компаний. Открыт комплекс административно-производственного назначения, в котором, помимо административных помещений, разместились бизнес-центр, бизнес-инкубатор, производственные и лабораторные помещения.

Бизнес-центр на коммерческой основе будет предоставлять консалтинговые, образовательные, сертификационные и информационно-выставочные услуги. Задачей бизнес-инкубатора является организация помощи ученым и предпринимателям в поиске финансовых и технических средств, для развития своего бизнеса, предоставление офисных и консультационных услуг. Лабораторно-производственные помещения, занимающие три корпуса комплекса, будут оснащены современным оборудованием, которое востребовано при доработке инновационных проектов, а также экспертизе и испытаний продукции, выпускаемой компаниями технопарка. Введение в эксплуатацию нового комплекса значительно расширило перечень услуг, оказываемых технопарком. Созданные и создаваемые предприятия получат возможность арендовать современные офисные помещения по ценам значительно ниже рыночных.

Путем привлечения сервисных компаний клиентам Парка ядерных технологий будут легко доступны нотариальные и юридические услуги, услуги по бухгалтерскому сопровождению и переводу информации на иностранные языки. В здании будут доступны современные средства телекоммуникаций, включая высокоскоростной Интернет.

методи інформатизації підприємств рекреаційного комплексу

Корогодова О.О.

Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”,

Інформатизація підприємств виступає одним зі вирішальних чинників модернізації економіки на ринкових засадах і важливою умовою інтеграції України у світове співтовариство. Можливість формалізації процесу оцінки якості послуг підприємства визначає доцільність використання інформаційно-комунікаційних технологій. Середовищем застосування автоматизованої системи виміру ефекту від користування рекреаційними послугами, що пропонується нами, є сфера рекреації та охорони здоров’я. Однак, ураховуючи те, що особливістю ефективності рекреаційних підприємств є подовження тривалості життя громадян країни та підвищення їхньої дієздатності, що відбивається у зростанні показників ефективності народного господарства, функції системи охоплюють інші сфери національної економіки.

Дослідження, яке проводилось на підприємствах рекреаційного комплексу Автономної Республіки Крим, показало, що статистика непрямого ефекту від користування послугами підприємств відсутня з причин територіальної роз’єднаності оздоровчих установ та медичних закладів. В рамках впровадження загальнодержавної системи електронної системи охорони здоров'я пропонується створення розподіленої в оздоровчих установах бази даних із центральним сховищем показників на веб-порталі Міністерства охорони здоров'я України, на підставі яких визначається рейтинг підприємств рекреаційного комплексу за показником якості. Користуючись основними принципами телематики, нами пропонується оснастити рекреаційні та медичні установи обладнанням, яке необхідно для автоматизації та подальшого використання інформації про стан здоров'я пацієнтів.

На підставі цього дослідження має здійснюватись оцінка ефективності (якості) послуг за таким алгоритмом: дані потрібно консолідувати з наступним відправленням на веб-портал Міністерства охорони здоров'я України [1] (наприклад, на сторінку відділу санаторно-курортного забезпечення або центру медичної статистики), після чого має відбуватись ранжування підприємств, за результатами якого пропонується проводити диференційовану фіскальну політику, що має стати вагомим внеском у конкурентну боротьбу підприємств за покращання показників якості обслуговування.

Серед очікуваних техніко-економічних результатів від впровадження автоматизованої системи мають бути: а) перелік основних джерел економічної ефективності в результаті створення системи та оцінка очікуваних змін основних техніко-економічних та соціальних показників господарської діяльності об'єкту (показників по обсягах реалізованого рекреаційного продукту, собівартості послуг, рентабельності, відрахуванням у фонди економічного стимулювання, рівню соціального розвитку); б) оцінка очікуваних витрат на створення автоматизованої системи управління із розподілом їх по черзі створення системи і по роках; в) очікувані загальні показники економічної ефективності автоматизованої системи.

Для розрахунку ефективності впровадження автоматизованої системи виміру ефекту від користування послугами рекреаційних підприємств застосовуються: показник повернення інвестицій, аналіз ефективності витрат [2]. У більшості випадків, ефективність від впровадження автоматизованих систем носить непрямий характер і визначається такими складовими, як ефективність внутрішньої роботи кожного підприємства окремо та ефективність взаємодії з населенням і органами державної влади. Важливість впровадження телематичних автоматизованих систем визначається не тільки завданням підвищення ефективності окремих суб’єктів господарювання. Без ефективно функціонуючих автоматизованих систем роботи зі документами на підприємствах неможлива ані автоматизація обміну документами між підприємствами та органами державної влади, ані побудова порталів для взаємодії з громадянами і суб'єктами господарювання. Доцільним вбачається застосування методів експертних оцінок при розрахунках показників економічного ефекту від впровадження. Повернення інвестицій очікується не стільки від впровадження автоматизованої системи, скільки від підвищення ефективності бізнес-процесів механізму управління ефективністю підприємств рекреаційного комплексу.

Таким чином, результатом впровадження автоматизованої системи є досягнення оздоровчого ефекту (підвищення працездатності, життєдіяльності людини), у чому проявляється загальний соціально-економічний ефект. Наведений методичний підхід до процесу інформатизації підприємств рекреаційного комплексу є ефективним в умовах інформаційно-інноваційного суспільства, що зорієнтовано на оптимальне використання доступних суспільству ресурсів на базі використання інформаційно-комунікаційних технологій та перетворення знань й інформації на реальні продуктивні сили.

Література:

  1. Міністерство охорони здоров’я України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сайту: .

  2. EJ Mishan, E Quah. Cost-benefit analysis. – Routledge, Abington, 2007. – 400p.

Регіональне інституційне забезпечення інноваційного розвитку

Коюда О.П., к.е.н., доцент, ПСНЦ НАН і МОН України

Економічне зростання країни забезпечується інвестиціями в дослідження і розробки, підвищенням інноваційної активності, якості освіти і кваліфікації кадрів. Але простими вкладеннями в перераховані компоненти неможливо забезпечити нову якість економічного зростання. В умовах глобалізації важливою економічною областю стає регіон, де необхідно створювати умови і інститути, які забезпечать регіону привабливі умови для інноваційного розвитку.

За результатами дослідження було виявлено, що необхідність „регіоналізації” інноваційної політики пов’язана, по-перше с характером інноваційного розвитку світової економіки, тому що поступово зникає епоха великого стандартизованого виробництва, а приходить епоха нестандартизованого, наукоємного виробництва, в якому не масштаби виробництва і збуту, а здатність до постійного оновлення продукції за рахунок впровадження „продуктових технологій” відіграє вирішальне значення в посиленні конкурентних позицій країни на світовому ринку.

По-друге, важливим фактором розвитку економіки країни стає її внутрішня організація. Саме здатність регіонів управляти економікою та гнучко міняти її параметри стає суттєвим фактором конкурентноздатності національної економіки.

По-третє, створення знань стає усе більш складним і динамічним процесом, і регіони не можуть більше фокусуватися лише на створенні власних знань. Регіональні інноваційні інститути повинні інтегруватися в глобальні потоки знань, оскільки самостійно виробляти всі необхідні знання стає практично неможливо. Окрім того регіональним університетам та науково-дослідним інститутам необхідно виробляти знання, які цінні для інших учасників, оскільки це дозволяє стати повноправним партнером в глобальних мережах знань.

У досліджені було визначено, що основи для переходу від ресурсоємної економіки до економіки, заснованої на знаннях, повинні бути закладені якомога раніше. Попередні інституційні перетворення, особливо в системі науки і освіти, можуть створити передумови для перетворення промисловості. Стати лідером в новій парадигмі можна лише за умови, що ключові інститути спеціалізуються в областях, де вони можуть стабільно утримувати лідируючі позиції. Якщо регіональні інститути здатні постійно виробляти знання в певних областях, регіон може стати привабливим для інвестицій. Спеціалізуючись в конкретних галузях знань, регіони можуть запропонувати крупним компаніям найбільш відповідні для них умови.

Для забезпечення інноваційного розвитку регіону необхідно враховувати такі основні аспекти: по-перше, для забезпечення рівного внутрішньорегіонального розвитку, економічна трансформація має базуватися на системного підході, що дозволить використовувати як ключові інноваційній інститути регіону (науково-освітні, фінансово-економічного стимулювання, просування інноваційних розробок, інформаційного забезпечення) так і регіональну інноваційну систему в цілому.

По-друге, для вдалого формування інститутів регіональної інноваційної системи, необхідна узгодженість дій її учасників. Для цього необхідно у процесі формування регіональної інноваційної політики утворювати механізми координації та бачення перспектив, інакше між новими знаннями та втіленням їх у промисловість буде виникати прірва.

По-третє, при формуванні регіональних інститутів забезпечення інноваційного розвитку необхідно враховувати, що процес фундаментальної трансформації породжує не лише переможців, але й тих хто програв. Підтримка сильних галузей і перспективних нових напрямів за рахунок слабких і неконкурентних може привести до серйозних соціальних проблем. Без соціальної інтеграції, що дозволяє уникнути соціальної сегментації, успішність загального оновлення може виявитися під загрозою.

За результатами дослідження виявлено, що реалізація інноваційної політики на рівні регіону залежить від погодження державної та регіональної інноваційної політики, а саме визначення пріоритетів науково-технологічного розвитку, поєднання та координація діяльності всіх учасників, створення та підтримка сприятливих організаційно-правових умов. Окрім того для успішної реалізації інноваційної політики необхідно забезпечення взаємодії та співпраця потужних індустріальних компаній з малим та середнім бізнесом, створення регіональної інноваційної інфраструктури. Все вищенаведене дозволить створити структури для підтримки інноваційного підприємництва, систему стимулювання та заохочення інноваційної діяльності на рівні регіону та сприятиме інноваційному розвитку як регіонів так і країни в цілому.

Європейська модель валоризації інновацій

Ляшенко О. М., д.е.н., доцент,

Тернопільський національний економічний університет

Валоризація (фр. valo-risation) має загальнолексичне значення, і суть його полягає в тому що, воно відображає процеси створення і підвищення цінності, вартості, корисності чи значимості в результаті цілеспрямованих дій чи заходів. В економічному контексті цей термін означає: 1) ріст цін на товари і цінні папери внаслідок певних дій держави; 2) Комплекс заходів, рішень направлених на підвищення курсу паперових грошей (ревальвація) [1]. Очевидно, що механізм валоризації, що базований на двох складових: накопиченні і дистрибуції - є сферою діяльності певних інституцій і підпадає під певну логіку і умови. Тобто йдеться про систему впорядковування суспільних цінностей на основі прийнятих класифікацій, які обумовлюють логіку функціонування інтелектуального капіталу, що містить в собі об'єкти і знання [2]. Це є система врегулювання відносин в процесі обміну інтелектуальними цінностями і, що більш важливо, розподіл вигод/прибутків від їх розповсюдження і використання. Інтенсивний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій спричинив якісні зміни методів виробництва і розповсюдження інновацій, контроль за ними стає здійснювати складніше, відносини у середині інноваційних систем стають гнучкішими, а ситуація вцілому - динамічною і нестабільною.

Валоризація інновацій, що є по суті, процесом створення їх економічної цінності стала новим об’єктом сучасних досліджень, зокрема у галузях з інтенсивним технологічним розвитком. Ця тенденція - результат впливу ринкової економіки на державну політику, що передбачає необхідність окуплення державних інвестицій в науку економічними вигодами/прибутками [3].

Очевидно, що сучасна науково-технічна сфера не обтяжена виробництвом матеріальних цінностей. Проблематика, що акумулюється в її середовищі, визначається не завжди потребами реальності, скільки інтеграцією ідей, методів і технологій, що часто належать різним областям, з метою продукування не тільки нових знань, але і практичних рішень. Комерціалізація новацій, технологій (результатів НДДКР, результатів інтелектуальної праці людини) це будь-яка діяльність направлена на створення доходу від використання результатів наукових досліджень, вмінь та навичок. В цьому аспекті дуальна єдність сутностей валоризації знань і комерціалізації технологій проявляється з найбільшою силою. Адже, вже найпростіша логіка нам підказує що мотивом до комерціалізації технологій є саме цінність наукових знань на котрих базується технологія що пропонується. Фактично цінність знання це згода покупця (чи того хто комерціалізує їх) заплатити за них заявлену продавцем ціну (витратити ресурси). Звичайно процес комерціалізації може проводитись самим розробником – і знову ж таки він буде згоден витрати час і сили на комерціалізацію знання лише тоді, коли вони матимуть певну економічну цінність, котра в подальшому проявлятиметься в продукті для інших осіб (споживачів).

За трактуванням європейських фахівців валоризація це - перетворення знань і результатів НДДКР в комерційно життєздатні товари або послуги [3]. У Європі визнано, що це глобальний процес, що не може протікати лише у регіональних чи національних межах. Проте, ще до нині країни-члени ЄС практикують різні підходи до валоризації результатів фундаментальних досліджень та НДДКР при реалізації національних і регіональних програм активізації інноваційного розвитку. Тому задля уникнення дублювання певних етапів інноваційного процесу та необхідність посилення ефекту масштабу від інноваційної діяльності в межах ЄС ще у рамках Шостої Рамкової Програми у рамках пректів INNO-nets було створено консорціум VALOR, основною метою якого є формування ефективної трирівневої моделі валоризації знань та інновацій.

Фундаментальне завдання консорціуму - координація мережевої взаємодії ключових суб’єктів інноваційної діяльності для вироблення практичного уніфікованого підходу до валоризації інновацій. При цьому, узгоджена концептуальна трирівнева модель модель валоризації інновацій, що відображає етапи інноваційного процесу у аспекті взаємодії ключових учасників: дослідників; виробників; споживачів. На думку розробників моделі її практична реалізація і вдосконалення дасть змогу скоротити розрив між наукою, промисловістю, інвесторами і ринками через створення надійного механізму міжнародної валоризації інновацій.

Література.

  1. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2 / Редкол.:С.В.Мочерний (відп.ред.) та ін. – К.: Академія, 2001. – 848 с.

  2. Фуко М. Археологія знання. / Мішель ФукоК. Астеліт: – 1996. С.130.

  3. De Jonge B., Louwaars N. Valorizing science: whose values? //Science & Society Series on Convergence Research. May – 3 – 2009 – pp. 23-67.

Стан та проблеми діяльності технологічних парків України

Заслужений економіст України к. е. н. Мазур О. А., д. е. н., Пустовойт С. В.

ІЕЗ ім. Є. О. Патона НАНУ, НТУУ ”КПІ”

Інноваційний шлях розвитку економіки в умовах необхідності формування переваг її конкурентоспроможності найповніше реалізує результати новітніх досягнень науки і високих технологій.

Багаторічна практика розвитку економіки високорозвинених країн показує, що лише самі ринкові механізми не спроможні забезпечити необхідний ефект зростання. Тому країнам з високорозвиненою економікою характерні активна державна інноваційна діяльність та забезпечення її соціально-економічного спрямування.

В Україні реєстрацію пройшли 16 технопарків, із яких фактично працюють тільки 8. Серед них провідні позиції посідають три технопарки: ІЕЗ ім. Є.О. Патона, Інституту монокристалів, Інституту напівпровідників, які забезпечують 97 % випуску інноваційної продукції всіх технопарків країни.

Українські технопарки [1, с. 7] за період функціонування виконали роботу в таких обсягах: 119 інноваційних проектів; 3553 нових робочих місця. Якщо враховувати, що на створення одного робочого місця потрібно в середньому 50 тис. грн., то додаткова вигода від діяльності технопарків становила 177,7 млн. грн.; 12,577 млрд. грн. інноваційної продукції (у т.ч. 1,7 млрд. грн. – експорт); 0,924 млрд. грн. – перераховано до бюджету; 0,489 млрд. грн. – державна підтримка інноваційних проектів. В 2000-2004 рр. технопарки займали вагому частку в інноваційній продукції промисловості (до 10%), а в 2005-2009 рр. цей показник значно погіршився, і в 2009 р. їхня частка становила лише 0,9 %. Динаміку техніко-економічних показників діяльності технопарків наведено у табл.1 [1, с. 6].

Таблиця 1. Динаміка техніко-економічних показників діяльності технопарків

Показник

період

зміна

період

зміна

2000-2001

2004

2005

2009

Реалізація продукції за проектами технопарків, млн. грн.

177

1787

Зростання

в 10,2 разу

2273

1900

Падіння

в 1,2 разу

Реалізація ІП в рамках спецрежиму, млн. грн.

177

1787

Зростання

в 10,2 разу

1600

319

Падіння

в 5,02 разу

Постачання на експорт, млн. грн.

74

294

Зростання

в 4 рази

367

46

Падіння

в 8 разів

Частка ТП в ІП, %

0,5

9,5

Зростання

в 19 разів

8,1

0,9

Падіння

в 9 разів

Створено нових робочих місць

314

828

Зростанн

я в 2,6 разу

399

190

Падіння

в 2,1 разу

Перераховано до бюджету, млн. грн.

7

116

Зростання

в 16,6 разу

149

19

Падіння

в 7,8 разу

Обсяг держпідтримки ТП, млн. грн.

25

173

Зростання

в 6,9 разу

34

9

Падіння

в 3,8 разу

Позитивні результати діяльності технопарків були досягнуті переважно за рахунок реалізації проектів, прийнятих у 2000-2004 роках в умовах чинного на той час законодавства про технопарки. З 2005 року показники економічної діяльності технопарків почали і продовжують дотепер загрозливо знижуватися. До основних причин такого стану можна віднести: недотримання чинного законодавства і постійна його зміна, що зумовлюють погіршення умов роботи технопарків; протягом 2005, 2006 та практично 2007 року не було прийнято жодного нового проекту технопарків; починаючи з 2005 року різко скорочувалася і дотепер практично зведена до нуля державна підтримка проектів технопарків. У результаті сумісної дії цих трьох основних і низки додаткових чинників було перервано природний перебіг нарощування інноваційного потенціалу країни за рахунок реалізації нових інноваційних проектів (тобто, інноваційний ланцюжок), як це робиться в нормально регульованій економіці.

Назрів ряд заходів, які необхідно прийняти та забезпечити реалізацію щодо подальшої активізації функціонування технопарків. Серед цих заходів, насамперед, визначальними є оперативні, що спрямовані на забезпечення їх подальшої роботи в наступні роки, та кардинальні – для відтворення нормальної діяльності технопарків шляхом поновлення нормативно-законодавчої бази, що діяла в 2000-2004 рр. ЇЇ відтворення та активізація функціонування технопарків могли би бути ефективним антикризовим заходом.

Світова практика підтверджує економічну доцільність запровадження мережі технопаркових структур як базової функціональної складової становлення національної інноваційної системи.

ПРИНЦИПИ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Матвієнко О.Л., студент групи ЗМЕ-91

Відомо, що інновація означає нововведення, а інноваційна політика держави - це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів. Реалізація інноваційної політики дозволить вирішити двоєдине завдання: максимально задовольняти розумні потреби суспільства і при цьому витрачати обмежені виробничі ресурси.

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. Пріоритет інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень визначено на найвищому державному рівні [1].

Виразно демонструє недостатність фінансування наукової і науково-технічної діяльності в Україні показник витрат у розрахунку на одного зайнятого в науковій сфері (враховуючи витрати на заробітну плату та матеріально-технічне забезпечення професійної діяльності). Заплановані на 2009 р. 0,51 % витрат ВВП на розвиток усієї вітчизняної науки є набагато меншим від сучасних європейських стандартів, які вимагає Євросоюз від своїх членів (3 % ВВП). Наведені дані значною мірою пояснюють негативні тенденції формування наукового кадрового корпусу в Україні і свідчать про її відставання у забезпеченні наукової і науково-технічної діяльності.

Аналіз показує, що за вісім років (2001–2008 рр.) майже 40% загального обсягу нових технологій, необхідних для модернізації вітчизняної промисловості, було придбано за межами України, з них: 29% – усіх патентів і ліцензій, 10,6% – результатів досліджень і розробок, 52% – нових технологій, ноу-хау, 42,8% – устаткування [2]. В окремі роки ці показники були навіть значно вищими.

Інноваційну діяльність у 2008 році здійснювало лише кожне восьме підприємство, тоді як в розвинених країнах частка інноваційно активних підприємств сягає 70 відсотків. Істотне відставання України простежується і у сфері використання інформаційних технологій.

Технологічними лідерами у світі є країни: Фінляндія, США, Швеція, Японія, Південна Корея, Сінгапур та ін. Ці країни визначають майже 80% світового ринку високотехнологічної продукції. Для порівняння: у Росії – 0,3%, Китаї – 6%, Україні – 0,1%.

Пригнічений стан присутності України на зовнішніх високотехнологічних ринках є закономірним, оскільки обумовлений сировинною орієнтацією державної економічної політики, що у свою чергу впливає на зниження технологічного рівня виробництва і, як наслідок, порівняно з країнами ЄС Україна посідає 75 місце з індексом 3,52 в рейтингу Світового економічного форуму за індексом технологічної готовності . Серед лідерів рейтингу : 1 місце посідає Швеція (5,87); 4 місце - Нідерланди (5,65); 5 місце - Данія (5,64); 10 місце - Люксембург (5,38); 19 місце – Естонія (5,36) [3].

Що стосується динаміки та тенденцій виробництва високотехнологічної продукції, то показники роботи високотехнологічних секторів промисловості України, за даними Держкомстату України, в цілому характеризуються позитивною динамікою – середньорічне зростання обсягів реалізованої продукції протягом 2001–2008 рр. склало 20%. Частка виробництва високотехнологічної продукції у загальному виробництві за цей час зросла з 14% до 18%. Домінуючими секторами є виробництво машин та устаткування, фармацевтичне виробництво, хімічне виробництво. Товарообіг високотехнологічної продукції України складав понад 3 млрд. дол., з якого більшу частину складає імпорт – понад 2 млрд. дол. Для порівняння: у Фінляндії високотехнологічні продукти складають 20,0% експорту країни та 16% імпорту. На загальний обсяг українського експорту високотехнологічних товарів впливають потреби

зарубіжних замовників у турбореактивних, турбогвинтових двигунах та газових турбінах, частка яких складає майже половину (43%) всього експорту високотехнологічної продукції [2].

Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реалізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної і політичної ситуації, що зумовлює гнучкість систем державного впливу. Усі ці складові частини державного управління економікою мають бути взаємопов'язані та здійснюватися систематично, аби забезпечити реалізацію стратегічного курсу держави. Таким чином уряд має забезпечити умови, для збільшення обсягу інвестицій для забезпечення інноваційного розвитку. Водночас потрібно застосовувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.

Література:

1. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки. Посилання Президента України до Верховної Ради України // Урядов. кур'єр. - 2002, №100.

2. Реалізація державної інноваційної політики центральними органами виконавчої влади.  БЮЛЕТЕНЬ "ІНВЕСТИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК" №2 (2009), 

Проблеми національної інноваційної системи України

Мариніна С. В.,

кафедра міжнародної економіки, ФММ, НТУУ «КПІ»,

Основу розвитку країни визначає рівень та динаміка інноваційної діяльності, яка є системною, що не існує окремо від економічних процесів.

В дев`яностих роках минулого століття в Україні було започатковано основи форм національної інноваційної системи. Водночас з цим виявилися серйозні проблеми та недоліки її функціонування.

Зокрема, вони істотно позначилося на реалізації національного науково-технічного потенціалу, ускладненні відносин з провідними державами світу.

При збільшенні у порівнянні з 2000 роком обсягу фінансування технологічних інновацій майже у 19 разів (37,7 млн. до 144,8 млн. грн), щорічного обсягу виконаних науково-технічних робіт у 3,4 рази (з 1978,4 млн. до 6700,7 млн. грн), зменшення реалізованої інноваційної продукції з 6,8 до 6,6 %. [3, С. 1]

Частка підприємств, які проводили інноваційну діяльність зменшилася з 18 до 14,2 % та кількість освоєних підприємствами інноваційних видів продукції з 15323 до 2526. [3, С. 1]

Експортуючи низько-технологічну продукцію Україна стала критично залежною від імпорту, що містить нові високі технології і додану вартість. Досягнута 60 % експортна орієнтація економіки, реалізована за рахунок демпінгового експорту низько-технологічної продукції. Зокрема, в 2008 році машинотехнічна продукція в структурі експорту країни займала лише 12 %. [2, С. 76]

Це формує і консервує низький рівень її міжнародної конкурентоспроможності.

Недоліки в нормативно-правовій базі зумовили суттєві втрати державного науково-технічного потенціалу, зокрема наукової, проектно-конструкторської, проектно-дослідної документації під час приватизаційних процесів.

В країні проявляється негативна тенденція щодо процесу придбання технічних досягнень і, особливо, в напрямі трансферту таких технологій, що пояснюється відсутністю стратегії економічного розвитку та відповідної патентно-ліцензійної політики держави.

Український ринок високих технологій фактично знаходиться під контролем іноземних фондів і неурядових організацій. При цьому наукові розробки переходять у власність іноземної сторони і комерціалізуються без будь-якого відшкодування нашій державі.

На стартовому етапі реформ Україна входила в елітну групу країн з найвищим рівнем наукомісткості економіки, мала значне фінансування науки, що становило більше 3 % ВВП.

Надія на те, що ринковий механізм автоматично забезпечить модернізацію економіки, високу якість розвитку, завдяки включенню інноваційних, факторів не виправдалася. В державі відбулася деградація структури економіки у напрямку від високотехнологічної індустріальної в бік сировинної, видобувної, що вплинуло на знищення її науково-технічний рівня.

В Україні інтелектуальна власність практично не враховувалась ні в собівартості продукції, ні в балансовій вартості підприємств і становить в середньому менше 1 % їх вартості.

В країні назріла необхідність у створенні сприятливих умов не лише для винахідницької діяльності, а й для використання винаходів.

Винахідництво і раціоналізаторство має набути характер масового руху, що надало б можливість економіці розвиватися на інноваційних засадах.

Проведення неоліберальних ринкових реформ має орієнтуватися на врахування науково-технічного фактору та його вплив на ефективність і конкурентоспроможність вітчизняної економіки.

Проблема інновації сама по собі є комплексною, тому її вирішення потребує системних заходів, посилення ринкової орієнтації всіх учасників інноваційної діяльності. Розвиток пріоритетних галузей високотехнологічної сфери, забезпечуватимуть прискорене економічне зростання та підвищення національної конкурентоспроможності.

Забезпечення та належне спрямування інноваційного розвитку, формування національної інноваційної системи повинно належати, державі, яка покликана встановлювати стратегічні цілі.

Результатом реалізації національної інноваційної системи має стати утворення в Україні інноваційно-інвестиційної моделі її соціально-економічного розвитку.

Здійснення узгоджених змін у всіх ланках національної інноваційної системи – науці, освіті, винахідництві, підприємництві, управлінні надасть можливості досягти активної фази інноваційного розвитку країни, а інноваційний фактор стане визначальним у забезпеченні зростання вітчизняної економіки.

Література:

  1. Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», 16 січня 2003 року № 433-ІV.

  2. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів. Київ, Парламентське видавництво, 2009 р.

  3. Концепція розвитку національної інноваційної системи. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р., № 680-р.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ БЕЗРОБІТТЯ В УМОВАХ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ

Мостова Т.Л., аспірант.

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Одна з найбільш гострих проблем, з якою зустрічається населення України – безробіття. Саме з безробіттям пов’язані такі деструктивні явища, як падіння обсягів виробництва, бідність, соціальна напруга, криміналізація. Безробіття є багатофакторним явищем, яке впливає на всі сфери суспільного життя.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що справді шукають роботу та здатні приступити до праці.

Безробітні за визначенням Міжнародної організації праці – це особи у віці 15–70 років, які зареєстровані в державній службі зайнятості і одночасно відповідають наступним умовам: не мають роботи; шукають роботу або намагаються організувати власну справу в обстежуваному періоді; готові приступити до роботи протягом найближчих двох тижнів.

Безробіття є центральною соціальною проблемою сучасного суспільства. Його вплив на безробітне життя суспільства суперечливий. У той же час безробіття породжує найтяжкі соціально-економічні наслідки, головні з них:

1. Незайнята робоча сила означає недовикористання економічного потенціалу суспільства, прямі економічні втрати, які є наслідком природного й фактичного безробіття (і, відповідно, зайнятості). Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними втратами, насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП), його відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущення існування природного рівня безробіття та певних “нормальних” темпів економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП.

2. Економічними збитками від безробіття є також звуження споживчого ринку, нарощування елементів кризи надвиробництва.

3. Високий рівень безробіття сковує вимоги профспілок про підвищення заробітної плати.

4. При тривалому безробітті працівник втрачає кваліфікацію, а отримання нової кваліфікації й адаптація до нових умов часто протікають для нього болісно і потребують тривалого часу. Крім того, люди, які перебувають у статусі безробітних, втрачають стереотипи трудової поведінки.

5. Безробіття веде до прямого падіння раніше досягнутого рівня життя непрацюючої частини населення. Допомоги з безробіття завжди менші заробітної плати, мають тимчасовий характер. Зростання безробіття знижує купівельний й інвестиційний попити, скорочує обсяги заощаджень у фізичних осіб.

6. Сам факт безробіття завдає людині важкої психологічної травми, яку можна порівняти зі скрутними обставинами (смерть близьких, тюремне ув'язнення й т.п.). Багато соціологів пов’язують зростання злочинності зі зростанням безробіття. Наявність значної чисельності працездатних осіб, які лише формально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату (або зовсім не одержують її), сприяє збільшенню чисельності зайнятих у нерегламентованій діяльності, ускладненню криміногенної ситуації, загостренню соціальних конфліктів.

Проблема безробіття є актуальним питанням, особливо в умовах фінансово-економічної кризи сьогодення. Головною метою для України є створення такої політики на ринку праці, яка б призвела до зниження рівня безробіття, підвищила рівень мотивації людей до праці, знизила рівень соціальної напруги.

Список використаних джерел:

  1. Гальків Л.І. Втрати людського капіталу України: чинник безробіття // Економіка і регіон. – 2009. – № 2. – С.110–113.

  2. Костенко М. Методичні підходи до оцінювання ефективності професійного професійного навчання безробітних // Економіка та держава. – 2008. – №10. – С. 104–106.

  3. Нікіфоров П., Вольська А. Фінансово-економічні аспекти розвитку праці та боротьби з безробіттям // Фінанси України. – 2008. – №10. –С. 22–30.

национальные инновационные системы СНГ в контексте проблем Стратегического планирования

Мунтиян В.И., д.э.н., профессор, член-корреспондент НАН Украины

Институт экономики и прогнозирования НАН України

Глобальные угрозы человечеству вышли на планетарный уровень. В связи с этим необходимы не заверенья одной страны о выборе правильного пути, а консолидация усилий всех стран с целью не допустить перерастания реальных и потенциальных угроз в планетарную катастрофу. Поэтому нужны новые подходы для объяснения и сглаживания глобальных процессов, наблюдаемых в мире.

Учитывая нестабильность мировой экономики и неспособность мировых экономических организаций бороться с ними, глобализация мировой экономики и поиск эффективного развития стран будет происходить в плоскости регионализма. Являясь географическим и социокультурным звеном, связывающим интегрирующуюся Европу и бурно развивающиеся страны Азиатско-Тихоокеанского региона, государства-участники СНГ, исходя из прогноза глобальных вызовов человечеству, в том числе климатических, используя преимущества межгосударственного экономического сотрудничества, должны занять достойное место в общемировом разделении труда.

В этой связи на СНГ возлагается определенная миссия. По прогнозам в ближайшей перспективе центром экономической активности будет Евразийское пространство, а конкретнее — материк Евразия, который занимает 36,2% площади суши планеты, где производится 68% мирового ВВП и сосредоточено более 70% мировых энергетических запасов. Центральное место в Евразийском пространстве займет СНГ. Содружество обладает значительным потенциалом — занимает 40,7 % территории Евразии, на которой проживает примерно 5,8 % населения и обладает более 40% энергетических запасов.

Государства-участники СНГ имеют все необходимые экономические предпосылки для формирования рынков товаров и услуг. Но основное преимущество СНГ не только в громадных материальных ресурсах, а прежде всего, в духовном и культурном потенциале их народов. Применив современные научные знания, технологии, мы сможем осуществить многоуровневый системный обзор, в котором можно увидеть место государств Содружества и ответить на вопрос, как впишется их экономика в систему мировых хозяйственных связей.

С принятием Стратегии экономического развития на заседании Глав правительств (Кишинев, ноябрь 2008г.), СНГ получило шанс не только на возрождение и экономическое развитие, а на сотрудничество на новых инновационных принципах, которое при гармоническом сочетании духовного развития с экономическим, обеспечит, прежде всего, мир нашим народам. Исходя из того, что этноэкономические системы являются одним из центральных атрибутов неоэкономической цивилизационной модели мирового развития, Стратегия придаст новый импульс развитию СНГ, как региональному объединению, признанному ООН с 1993 года. Принятие Стратегии также дало сигнал мировому сообществу, что у политической элиты государств Содружества есть ясное видение не только сегодняшних проблем, но и своего будущего.

Разумное использование всего комплекса возможностей внутреннего и внешнего характера, включая и взаимовыгодное экономическое сотрудничество, открывает перед странами Содружества реальные перспективы эффективного экономического развития, повышения их удельного веса и влияния на развитие мировой хозяйственной системы.

Только при таких условиях, возможно вырваться из виртуальной экономики и избежать глобального противостояния, которое спровоцировано безудержной эксплуатацией природных ресурсов и погоней за сверх прибылями, несправедливым присвоением доходов и результатов чужого труда, а также подменой реальной стоимости на виртуальную. Государства Содружества должны избежать такого сценария. Находясь в середине грядущего экономического центра необходимо приблизить или переориентировать финансовый центр. Но это не так просто сделать. Основной преградой на пути к реализации этой цели является мировой финансовый кризис, который используется в качестве инструмента экономической войны против наших стран. И как бы успешно не работали экономики государств, они не застрахованы от тех обстоятельств, что из «Центра» придет команда, и посредством финансового кризиса стране будет объявлен дефолт, в результате которого она утратит свои доходы и не способна будет рассчитаться по долгам. Может быть искусственно спровоцирована гиперинфляция, созданы непосильные долги, помощь МВФ и Мирового банка окажется «медвежьей услугой» и государства вынуждены будут рассчитываться своим национальным богатством. Для Украины, например, это будут ее уникальные, плодородные земли. Их потеря обречет население и последующие поколения на нищенское существование, а может быть и рабство на своей, Богом данной земле. Поэтому, правительства должны срочно перестроить финансовые системы и обеспечить экономическую безопасность государств Содружества.

Інноваційно-технологічні зрушення як чинник економічного зростання

Немеш Г. О., НТУУ «КПІ»

Наука та нові технології на сучасному етапі економічного розвитку займають якісно особливе місце в числі основних чинників структурної перебудови та прискорення соціально-економічного зростання.

Як правило, інновації забезпечують перехід економічної системи до нового рівноважного стану. Саме інно­ваційне за характером економічне зростання ми називаємо розвитком. Економічний розвиток як поступальний рух на шляху підвищення економічної ефективності виробництва відбувається нерівномірно. Нерівномірність пов'язана в першу чергу з якісними змінами в капіталі, зі зміною поколінь техніки.

В широкому розумінні термін «інноваційна діяльність» означає процес матеріалізації наукових знань інноваційно-активного населення.

Нові технологічні зміни, що принесла з собою інформаційна революція на початку XXI ст., дають можливість Україні за умови послідовної урядової політики вийти на якісно вищий рівень розвитку за допомогою інтелектуального потенціалу країни. Передумови для цього на даний момент ще існують. Освітній рівень населення нашої країни є одним з найвищих за європейськими стандартами (в 1998 р. в країнах ЄС мали можливість дістати вищу освіту 42% населення відповідного віку, в Україні – 46%). На теперішньому етапі одним із головних стратегічних пріоритетів державної політики України має стати інноваційно-інвестиційний розвиток економіки, що вимагає відповідного кадрового забезпечення. Однак за умов, подальшої «втечі умів» (з 1998 р. по 2007 р. включно за межі держави виїхало 1038 фахівців вищої кваліфікації) та непослідовності інноваційної політики Україна може безповоротно перетворитися на технологічний придаток розвинутих країн, коли вже будь-які прогресивні структурні перетворення будуть неможливими.

Існує прямо пропорційна залежність між темпом економічного зростання та обсягом використання більш ефективних та новітніх досягнень науки та техніки в процесах розширеного відтворення продуктивних сил.

В період трансформаційних перетворень економіки в Україні впродовж майже 19 років незалежності зберігається стійка тенденція зменшення кількості підприємств, що впроваджують інновації, так за даними Держкомстату України їх частка в загальній кількості вітчизняних промислових підприємств в 1995 р. складала 22,9 %, в 1999 – 13,5 %, а в 2007 - лише 11,5%.

Варто звернути увагу на те, що підприємства, які працюють в такій важливій стратегічній галузі промисловості як машинобудування, займаються впровадженням інновацій лише на 20.4% (дані за 2007 р.) від загального потенціалу, що свідчить про невідповідність державної структурної та інноваційно-інвестиційної політики національним інтересам. Варто відмітити також і позитивні процеси, які мали місце в цій галузі протягом останніх років. Так, дещо збільшилась частка промислових підприємств машинобудівного комплексу, які здійснювали механізацію та автоматизацію виробництва, з 1,8% у 1999 р. до 12,4% у 2007 р. та підприємств, що впроваджували нові технологічні процеси, - з 7,4% до 8,9%, однак зменшився показник освоєння виробництва інноваційних видів продукції з 17,2% до 12,3% за відповідні роки.

За результатами проведеного аналізу видно, що рівень інноваційної активності підприємств, який повинен стати вирішальним фактором виходу вітчизняної економіки з кризового стану, є занадто низьким на сьогоднішній день.

З метою забезпечення прискореного економічного зростання на інноваційній основі до основних орієнтирів державної політики повинні бути віднесені:

  • структурно-технологічна перебудова промислового комплексу;

  • активне державне фінансування інноваційної діяльності найбільш пріоритетних галузей промисловості;

  • досягнення більш високого рівня життя населення за рахунок відповідної соціальної політики;

  • розробка механізмів стримування еміграції найбільш кваліфікованих працівників з України та виведення вітчизняної освіти на новий якісний рівень.

Формування державної інноваційної політики в контексті сталого розвитку

Новицький В.Є., д.е.н., професор, чл.-кор НАН України,

заступник директора ІСЕМВ НАН України

Інноваційна політика, змістом якої є сприяння ефективному обміну інформацією між суб'єктами господарського життя та етапами інноваційних циклів, є обов'язковим елементом в процесі . Причому уявлення про його «природні обмеження», що були поширеними протягом останніх десятиліть минулого століття після кризи ортодоксальних кейнсіанських схем, є явно застарілими та неактуальними. Завдяки підтримці технологічної підсистеми, визначенню пріоритетів НТП, фінансуванню розробницьких, аналітичних центрів, дослідницьких інститутів, комбінуванню наявних фінансових, людських та інших ресурсів держава відіграє динамізуючу роль у соціально-економічному розвитку.

У цьому зв'язку відзначимо те, чого, на наш погляд, бракує в Україні і що є в успішних країнах: це – момент ефективної єдності трьох проблемних сфер – інноваційної політики, макрорегулювання та інституціональної стратегії. І саме цей момент ефективної єдності необхідно знайти і в нас.

Україна є свідком того, як раніше відсталі країни перетворюються на глобальних технологічних лідерів, як моделі імітаційного розвитку змінюються на стратегію глобального технологічного лідерства. На жаль, приклад України гідний подиву: новітня історія не знає настільки вираженого прикладу технологічної деградації – від стратегії випередження за багатьма ключовими напрямами НТП (щоправда із застереженнями щодо заниженого галузево-технологічного рівня), до майже фронтального відставання від країн-технологічних лідерів.

Саме враховуючи ці міркування, науково-технічну складову процесу інтернаціоналізації господарського життя можна розглядати не тільки під кутом зору підприємницьких інтересів, але і в більш широкому контексті, з урахуванням її природи, загальносуспільних наслідків та довготермінових тенденцій. Адже стратегічні напрями НТП, деякі закономірності технологічного розвитку можуть випадати з-під контролю мікроекономічних учасників ринку, в політиці яких застосовується логіка швидкої віддачі, інструментарій повернення інвестицій та максимізації прибутків засобами прискорення обернення коштів та виробничих фондів.

Інноваційність як феномен соціально-економічного життя має багато різноманітних проявів та пов'язана з різними факторами, регулятивними нюансами, стимулами економічного та неекономічного порядку. В сучасних умовах зростання взаємної залежності країн, загострення глобальної конкуренції вона є запорукою прогресу та фактором формування, нарощування конкурентної сили, забезпечення добробуту населення.

Разом з тим, інновації як явище не є чимось гомогенним за економічною природою та рівнозначним у плані корисності свого впровадження. Звичайно, не йдеться про очевидні відмінності «натурального», галузево-технологічного характеру. Інновації відрізняються між собою за кількісними та якісними параметрами, і передусім у відповідності до власного інформаційного вмісту, який взагалі можна розглядати як субстанцію інновацій, незалежно від їх зовнішньої форми. Скажімо, інноваціями можуть виступати як фундаментальні прориви, здобутки прикладної науки, так і створення примітивного приладу, який на певному технологічному етапі підвищує ефективність виробництва.

Додамо до сказаного й міжнародний контекст. Зокрема, згадаймо такі характерні для сучасного розвитку механізму міжнародного поділу праці явища, як винесення з країн-метрополій виробництв до країн регіональної, світової периферії раніше базових, структуроутворюючих виробництв. До таких «галузей-ізгоїв» сьогодні потрапляють не лише екологічно брудні хімічні підприємства та працемісткі технологічні системи, а інколи навіть потужності з виробництва легковиків – за визначенням інноваційно місткі сфери репродуктивної діяльності з високим рівнем доданої у галузі вартості. І якщо для такої країни, як Румунія, налагодження виробництва автомобілів «Рено» може розглядатися як конкурентний прорив, слід пам'ятати, що йдеться про успіх, який є типовим для периферійної країни регіону ЄС. А ось «чиста» наука, освіта, передові форми організації науково-виробничого процесу (наприклад, технополіси) – є ознакою конкурентного успіху країни-метрополії.

Зі сказаного ясно, що інновації можуть мати принципово різні економічні та конкурентні наслідки, і що не будь-яка інновація є перспективною для певної країни за певних обставин у контексті глобальної конкурентної боротьби. Адже, як ми бачимо, внаслідок утворення нових силових полів у системі міжнародного поділу праці навіть деякі інноваційно місткі галузі виносяться за межі національних територій країн-метрополій на периферію певного блоку або глобальної економіки відповідно до «вироку» щодо відносно слабкої наукової вираженості. Причому йдеться не про формальну наявність науки як такої у структурі витрат інноваційної продукції, а про якість самого наукового процесу та інформаційного вмісту конкретних інновацій.

ФІНАНСОВЕ забезпечення ІННОВАЦІЙНої діяльності

Охріменко О.О. к.е.н., доцент

Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”

Стимулювання інноваційних процесів є однією з важливих умов ефективного економічного розвитку. Разом з тим для реалізації інноваційних задумів необхідні значні обсяги фінансування. На сьогодні у світовій практиці відпрацьована та успішно використовується ціла низка фінансових інструментів. Дещо відособлено в силу своєї специфічності стоїть венчурне інвестування.

Закон України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 р. ввів поняття венчурного фонду, який має можливість інвестувати кошти у цінні папери, що не котуються на біржовому ринку, купувати векселі, надавати позики компаніям, часткою яких володіє. Ефективність інвестування через венчурні фонди досягається завдяки наявності податкових пільг та стимулів. Це дає можливість реінвестувати кошти в межах діяльності фонду без проміжного оподаткування.

У США 20% компаній на конкретних етапах свого існування були профінансовані венчурними фондами. На їх частку приходиться 32% ринкової вартості, 11% обсягів реалізації, 13% прибутків публічних корпорацій США [1].

За даними ОЕСР в умовах кризи витрати на наукові дослідження та розробки та обсяги інвестування венчурними фондами значно скоротилися. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в країнах G7 скоротилося на 25% в 2008 р. В першому кварталі 2009 р. прямі іноземні інвестиції в Канаду, Німеччину, Італію, та США впали на 63% [1]. У Великій Британії навпаки спостерігається зростання ПІІ майже в два рази і наближення до рівня попереднього періоду.

Найбільш динамічною групою у сфері екологічних технологій є патенти в області поновлюваних джерел енергії і контролю забруднення атмосферного повітря. Протягом 1996-2006 рр. їх обсяг зростав найбільш швидкими темпами. На США приходиться більше 42% патентів у фармацевтичній сфері. Китай та Індія разом займають біля 5%.

Аналіз інвестиційних декларацій компаній з управління активами венчурних фондів в Україні показує, що основними сферами інвестування є: будівництво, торгівля, готельний і туристичний бізнес, переробка сільгосппродукції, страхування, інформатизація. Класичні венчурні фонди не орієнтовані на інноваційні проекти, технопарки та технополіси.

Ефективність роботи венчурного фонду визначається такими факторами: високий комерційний потенціал розробок, що здійснюється інноваційними виробничо-технологічними компаніями; наявність професійного менеджменту; наявність значного капіталу інституційних інвесторів; розвинений ринок цінних паперів; висока ємність та платоспроможність споживчих ринків продукції компаній з венчурним капіталом. В Україні дані складові практично відсутні. У відповідності з чинним законодавством інституційні інвестори не можуть інвестувати у венчурні фонди.

Венчурні фонди в Україні почали бурно розвиватися після 2005 р., коли було прийнято зміни до Закону Україні «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». За даними Асоціації українського бізнесу, кількість венчурних фондів в Україні на кінець 2009 р. складає більше 600. На них припадає більш ніж 95% емісій цінних паперів усіх ІСІ.

Україна має значний потенціал розвитку інноваційного підприємництва. Так щорічний обсяг експорту продукції IT-сектора на даний момент оцінюється у $400 млн., а темпи росту складають 50-60% на рік. Проте багато підприємств даного сегменту знаходяться в тіні.

Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1992 р.) регламентовані витрати на розвиток науки за рахунок державних коштів у розмірі 1,7 % ВВП, проте останніми роками виділяється не більше 0,42 % ВВП. У розвинених країнах державні витрати на науку майже вдвічі більше, ніж в Україні. Наприклад, у США і Японії вони складають 0,69 % і 0,74 % ВВП відповідно [2].

Показник частки приватних витрат на науково-технічні дослідження в Україні складає не більше 0,82 % ВВП, тоді як у передових країнах вона складає 2 % ВВП і більше. У розвинених країнах частка витрат приватного бізнесу постійно збільшується. Наприклад, в Японії цей показник за останні сім років виріс з 2,15 % ВВП до 2,39 % ВВП. Високий показник і в США, у середньому за сім останніх років він досягав 1,94 % ВВП [2]

Механізм венчурного інвестування в Україні призводить до підміни національних пріоритетів прагненнями до швидкого та безризикового збагачення окремими інституціями, що зводить нанівець саму концепцію венчурного інвестування. Україна взяла курс на інноваційний прорив і успішність його реалізації залежатиме, у тому числі, від ефективності технологій фінансування.

Література:

1. OECD Science, Technology and Industry Scoreboard 2009 [Electronic resource]. – Mode of access: – Title from the screen.

2.Оцінки та напрями реформування системи державного стимулювання науково-освітнього розвитку України [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК РУШІЙНА СИЛА ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Панасенко Я.С., ФММ, гр. УС-61

Рівень інноваційного розвитку держави тісно пов’язаний з загальним станом її економічної системи. Щоб інтегруватися в міжнародний економічний простір, економіка країни має досягти наближених показників розвитку розвинених ринкових систем, пройти стадію ефективного внутрішнього ринку, вичерпати відповідний ресурс розвитку і здійснити поступове входження до транснаціональних економічних структур. Така країна повинна мати високо диференційовану сучасну структуру економіки із значною часткою виробництв, які виступають основними суб’єктами міжнародних інтеграційних взаємовідносин на макроекономічному рівні[2].

Перспективними напрямами на сучасному етапі розвитку України є підтримка та розвиток найтісніших міжнародних зв’язків в науково-технічному та освітньому співробітництві з європейськими та азіатськими країнами, з США та СНД.

Станом на початок 2009 р. діє понад 100 угод з зарубіжними академіями і науковими центрами практично всіх провідних країн Європи, Америки, Азії. Практично 90% організацій Академії наук України бере участь у різних формах міжнародної кооперації[1].

Пріоритетними напрямами співпраці України та інших країн у сфері науки і технологій є такі:

  • фундаментальні дослідження з низки актуальних проблем природничих, соціальних та гуманітарних наук;

  • новітні технології енергозбереження у галузі промисловості, охорона довкілля та питання сталого розвитку;

  • новітні технології діагностики і лікування найбільш поширених і складних захворювань;

  • мирне освоєння космосу;

  • проблеми демографічного розвитку та становлення громадянського суспільства.

Потрібно зауважити, що в Україні склалася ситуація, коли на найвищому державному рівні проголошені певні зовнішньоекономічні та політичні пріоритети. Це потребує належної практичної реалізації та може бути орієнтацією на входження до єдиного регіонального простору ЄС, яка відкриває перед Україною перспективи інтенсифікації процесів, вони мають забезпечити перехід суспільства від індустріальної до постіндустріальної моделі розвитку[1].

Тим не менш, принциповою проблемою для здійснення інтеграційних перспектив української держави лишається той факт, що доступ до європейських та світових ринків високотехнологічної продукції практично закрито для України. Навіть там, де Україна виготовляє досить високо конкурентоспроможний продукт, наприклад космічна та авіаційно-будівельна галузі, через політичні преференції та низький світовий імідж Україна не може вийти гідний міжнародний рівень. (Україна посідає 115 місце серед 125 країн по виконанню міжнародних договорів та зобов’язань). За такої ситуації, особливо важливим напрямком участі України в європейському інтеграційному процесі є створення інноваційно-орієнтованої суспільної системи, а також розвиток високих технологій та включення нашої країни в глобальний високотехнологічний обмін[3].

Також одним з негативних чинників виступає особливість української зовнішньоторговельної політики України. Він полягає у спеціалізації країни у галузях, де переважає виробництво сировинної продукції та напівфабрикатів. Також, однією з основних диспропорцій, що сформувалася у ході ринкових реформ в Україні, є неприпустимо низька частка національного доходу (близько 40 %), яка розподіляється на користь найманих працівників (у розвинених країнах - понад 70%)[3].

Як висновок, можна зазначити, що на сучасному етапі Україна демонструє дисбаланс між розвитком зовнішнього та внутрішнього ринку. Причому такий стан є наслідком не природно-географічної обмеженості ринкового простору, а недорозвиненості у його структурно-функціональної організації, недостатньої практичної розвиненості у суто економічному сенсі. Таким чином, ускладнюється реалізація найважливіших завдань: як технологічне оновлення традиційних галузей економіки і створення нових виробництв[2].

Список використаних джерел:

  1. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. сб. – К.: Держкомстат. – 2008. – 312 с.

  2. Илляшенко С. М. Управление инновационным развитием: проблемы, концепции, методы: / С. М. Илляшенко. – Сумы: ВТД «Университет кн.», 2007. – 278 с.

  3. Рибак С.О. Інноваційні процеси в національній економіці/ С.О. Рибак, Н.М. Лисецька; Харківська нац. академія міського господарства. – Х.: ХНАМГ, 2009.

Інноваційність як необхідна умова конкурентоспроможності та основа сучасного економічного розвитку

Петкова Л.О., д.е.н., професор

Черкаський державний технологічний університет

Питання конкурентоспроможності в сучасному глобалізованому світі доволі поширені і це зрозуміло. Адже конкурентоспроможність країни є показником її місця в сучасному світоустрої, геополітичної ролі та стратегічних перспектив. Для багатьох трансформаційних економік Центральної та Східної Європи, пострадянського простору важливо поновити втрачені за час перехідного періоду міжнародні позиції та реалізувати стратегії випереджаючого розвитку. Лише за таких умов можливо досягнути того рівня міжнародної конкурентоспроможності, коли країна повною мірою спроможна забезпечувати самостійний політичний розвиток, будувати міжнародні економічні відносини на засадах взаємовигідного партнерства.

Посилення глобалізації та міжнародної конкуренції в світовому господарському просторі, прискорення науково-технічного прогресу, проникнення сучасних інформаційних технологій актуалізують цілий ряд проблем, безпосередньо пов’язаних із конкурентоспроможністю національних економік. Під дією зовнішніх викликів трансформаційні економіки ставлять на меті переорієнтацію національних економічних просторів в напрямі від периферійного положення та сировинного доповнення постіндустріального світу на щабель інноваційного високотехнологічного розвитку. Посилення конкурентних позицій національних економік визначаються дієвістю факторів, що забезпечують якісні зрушення – здатністю генерувати та впроваджувати інновації, якісними змінами людського капіталу, ефективною та стратегічно вивіреною економічною політикою.

На міжнародному рівні здійснюються заходи з акумуляції досвіду інноваційно спрямованого економічного розвитку, конкурентоспроможності на основі знань та розроблені рекомендації для країн Центральної, Східної, Південної Європи, Кавказу та Центральної Азії. Загальними проблемами розвитку цих країн є те, що інноваційну діяльність здійснює дуже обмежена кількість великих вітчизняних підприємств, що інвестують вагому частку власних доходів; малі та середні підприємства відіграють несуттєву роль в національній інноваційній системі; зарубіжні компанії інвестують в НДДКР значно більші кошти, ніж національні; слабкими є зв’язки між великим та малим національним бізнесом, а також – горизонтальні зв’язки між компаніями з іноземним та національним капіталом [1].

Очевидно, що інноваційні зрушення та прискорення на їх основі національного економічного розвитку можливі за узгодженої та обґрунтованої державної політики. Основними засадами такої політики в Україні мають стати декілька принципових положень.

Оскільки основою будь-якої успішної економічної політики є професійно створена стратегія національного розвитку, вона повинна розроблятись із максимальним залучення бізнесу та громадськості, з тим, щоб отримати повну підтримку і сприйняття в суспільстві. Вибір обмеженої кількості стратегічних пріоритетів потребує не лише основи на національних конкурентних перевагах, в числі яких – високий рівень науково-технічної креативності, але реалізації ідеї випереджаючого розвитку.

За потреби постійного удосконалення ринкової системи державне регулювання будь-якої, в тому числі інноваційної, активності має здійснюватись переважно непрямими, економічними методами, достатньо гнучко та професійно. Важливо досягнути максимально можливої узгодженості галузевих інтересів, з тим, щоб не провокувати зайві суперечності.

Для реалізації політики сприяння генеруванню та впровадженню інноваційних досягнень потрібне кардинальне переформатування існуючої наукової та освітньої інфраструктури. Достатньо високий освітній потенціал країни повинен отримати адекватну систему професійної перепідготовки та науково-технічного забезпечення і супроводу. Потребують надійного захисту права інтелектуальної власності.

Таким чином, метою державної інноваційної політики повинно стати використання ефективних механізмів активізації інноваційної діяльності, що забезпечить траекторію довгострокового економічного зростання та підвищення міжнародної конкурентоспроможності.

Література

  1. Компендиум передовой практики в области поощрения развития, основанного на знаниях / Режим доступу:

Інноваційно-активні підприємства: показники діяльності в Україні

Поліщук Д.О., УС-51м, Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”

Інноваційний розвиток це модель економічного зростання, яка заснована на систематичному впровадженні сучасних досягнень наукової та науково-технічної діяльності та використання передових організаційно-управлінсько-виробничих систем для створення і реалізації на світових і національному ринках наукомістких інновацій. [1] Результати інноваційного розвитку і національної економіки в цілому залежать від загальної державної інноваційної політики, ступеня накопиченого наукового та науково-технічного потенціалу, розвитку національної інноваційної системи. Серед перерахованих факторів виняткова роль належить інноваційно-активних підприємствах, показники яких відбивають дієвість механізмів інноваційного розвитку в країні.

Безпосередніми учасниками ринку є підприємства, які відвантажують продукцію - промислову та інноваційну. Аналіз динаміки їх зміни вказує, що незважаючи на збільшення групи підприємств, які відвантажують промислову продукцію, з 2004 року по 2009 рік, кількість і питома вага підприємств відвантажує інноваційну продукцію в цей період зменшився і становив близько 1700 підприємств у 2009 році. У той же час за аналізований період з 2006 по 2009 рік виросла кількість і питома вага підприємств експортують свою інноваційну продукцію, що пов'язується з поліпшенням менеджменту, підвищенням конкурентоспроможності та розширення асортименту продукції.[2]

Одним з основоположних чинників інноваційної діяльності є фінансування. На інноваційні роботи у 2009 р. підприємства витратили 4,51 млрд. грн., що значно вище ніж у 2006-2007 роках (у поточних цінах). Загальний питома вага витрат в період 2006-2009 років на придбання і впровадження машин, обладнання, установок та інших основних фондів становив (63-60)%. У 2008-2009 р. зросла питома вага витрат на виробниче проектування та інші види підготовки виробництва, на дослідження і розробки. [2] Серед головних показників інноваційної діяльності є обсяги відвантаженої інноваційної продукції та її розподіл за рівнем новизни. У 2009 році цей показник склав 18,8 млрд. грн. і перевищив показники 2006-2008 рр. (в поточних цінах). У 2009 році найбільший обсяг її реалізовано підприємствами машинобудування (8,4 млрд. грн.), Хімічної і нафтохімічної (2,9 млрд. грн.). При аналізі показників розподілу обсягів відвантаженої інноваційної продукції за рівнем новизни у 2006-2009 рр., відзначимо значне збільшення в 2009 р відвантаження продукції з істотними змінами в порівнянні з 2006-2008 р. [3]

У 2009 р. значно зросли показники обсягів відвантаженої промислової продукції та інноваційної продукції за межі України. Розглянемо і показники інноваційної активності промислових підприємств в окремих регіонах України у 2008 році, що відображають як регіональні відмінності інноваційного потенціалу організацій, що беруть участь в інноваційному процесі, і ефективності інвестиційної діяльності на регіональному рівні, так і роль регіонів в національній економіці. Всього в 8-ми економічно розвинених регіонах у 2008 році зареєстровано 748 інноваційно-активних підприємства, причому найбільша кількість у м. Києві 161 підприємство (10,8%) і в Харківській області-105 підприємств (7,0%). В Автономній Республіці Крим кількість інноваційно-активних підприємств приблизно в два рази менше в порівнянні з м. Севастополем. Разом у дев'яти регіонах нараховується 888 інноваційно-активних підприємства або 59,4% від загального кількості в Україні. У 2008 році інновації впроваджувалися на 1120 підприємствах, що становить 11,5% від загального числа підприємств, що займаються промисловим виробництвом в регіонах. Лідером за цим показником був м. Київ (30,8%).[3] Цей показник по Кримському регіону відповідає середній величині по Україні. Економічно розвинені регіони і Кримський регіон в 2008 році відвантажили 81,3% обсягу інноваційної продукції від загального обсягу в Україні. Серед аналізованих 8 регіонів лідирує Донецька (29,3%) і Дніпропетровська області (14,5%). Відзначимо, що усереднений показник по країні відвантаженої інноваційної продукції в країні щодо загального обсягу відвантаженої промислової продукції складає 5,6%. [2] Рівень цього показника значно вище

Таким чином показано, що для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного становища в країні єдиним і оптимальним напрямком є інноваційний розвиток економіки. Важливо використовувати досвід реалізації в ряді регіонів моделей інноваційної діяльності на регіональному рівні в інших регіонах країни, для активізації наявного науково-технічного потенціалу та підприємницького сектора, сприяти підвищенню конкурентоспроможності діючих підприємств і створювати умови щодо залучення інвестицій.

Література:

  1. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку/ За ред. Акад. НАн України В.М. Гейця. — К.: Ін-т екон. Прогнозув..; Фенікс, 2009.—1008 с. Инновации и экономический рост.—М.: Наука, 2008.— 377с. .

  2. Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення. Економіст, №6, 2008, -С.28 32.

3. Державний комітет статистики: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

Формування системи екологізації інноваційної діяльності в контексті сталого розвитку

Прокопенко О.В.

Сумський державний університет

Останнім часом більшість країн планети увійшли в стан еколого-економічної кризи. В кризових економічних умовах особливої загрози набуває екологічна ситуація: брак коштів зумовлює недостатнє фінансування важливих сфер суспільного життя, а також екологічних інновацій, впровадження яких є необхідною умовою підвищення рівня екологічності суспільного виробництва та споживання.

Залежно від ступеня розвитку екологічних потреб і екологічної мотивації доцільно дотримуватися певних концепцій екологізації інноваційної діяльності, основними з яких є: 1) концепція ліквідування наслідків екодеструктивного впливу на довкілля процесів виробництва та споживання; 2) концепція екологічного удосконалення технологій виробництва; 3) концепція зниження матеріаломісткості та енергоємності виробництва та споживання; 4) концепція екологізації всіх етапів еколого-економічного циклу інновацій. Сучасний етап розвитку екологічних потреб суспільства вимагає орієнтуватися на 4-ту концепцію екологізації, при дотриманні якої можна сподіватися на сталий розвиток економіки, при якому поліпшуються умови життя людини, а вплив на навколишнє середовище залишається у межах господарської ємності біосфери, і тому не руйнується природна основа функціонування людства.

Проте підприємства мають більш низький рівень мотивації впровадження екологічних інновацій порівняно із суспільною мотивацією. Підприємства, що негативно впливають на довкілля, відчувають наслідки лише певної частини екодеструктивного впливу своєї діяльності. Тому процес екологізації діяльності підприємств має бути керованим на регіональному, національному та міжнародному рівнях.

Результати аналізу впровадження в економіку України еко­ло­гіч­них інновацій свідчать, що на основі деяких з них вже сформовано ряд секторів ринку екологічних товарів (в основному це виробництво продуктів харчування та переробка промислових відходів), і вони активно розвиваються. На ос­нові інших такі сектори формуються (технології виробництва продуктів харчування, розроблення нових і удосконалення існуючих технологій для хімічної промисловості, інформатизація виробництва і збуту, використання нетрадиційних джерел енергії, перероблення відходів та ін.). Проте еколого-економічна ефективність вітчизняних екологічних інновацій не достатня для забезпечення сталого розвитку .

Людська цивілізація може розраховувати на сталий розвиток лише в тому випадку, якщо збільшить продуктивність використання ресурсів у чотири рази (удвічі скоротить витрати ресурсів з одночасним підвищенням удвічі їх віддачі). Деякі з країн мають ефективні апробовані екологічні розробки з таким і навіть біль­шим (в 20-100 разів) підвищенням продуктивності ресурсовикористання 1.

Таким чином, існують ефективні екологічні розробки, впровадження яких у країнах світу в змозі запобігти екологічній кризі та забезпечити сталий розвиток. Однак для України, як і для багатьох країн, вони не доступні. Ще й накладання економічної кризи на екологічну звужує можливості для здійснення екологічно орієнтованих перетворень.

Основними завданнями національної системи екологізації інноваційної діяльності мають бути: 1) визначення пріоритетних з погляду забезпечення екологічної безпеки напрямів екологізації діяльності галузей за регіонами; 2) визначення серед пріоритетних напрямів екологізації таких шляхів їх реалізації, що мають найбільшу еколого-економічну ефективність; 3) стимулювання розроблення, придбання та впровадження найбільш важливих інноваційних екологічних розробок світового рівня.

Глибина сучасної екологічної кризи змушує вирішувати екологічні проблеми одночасно у всіх регіонах і країнах. У більшості країн існуючі методи захисту довкілля не ефективні і потребують революційних перетворень. Неможливість вирішення екологічних проблем країн окремо від інших зумовлюється, по-перше, повсякчасним впливом екологічного стану країн на сусідні території, зокрема, трансграничним переносом забруднюючих речовин, по-друге, – можливістю виникнення глобальної екологічної катастрофи через катастрофу в одній з країн. Економічно розвинені країни, передаючи екологічні інновації та досвід їх впровадження у більш відсталі в економічному відношенні країнам, створили б можливість уникнення екологічної катастрофи на планеті.

Звичайно, передача інновацій від країни до іншої країни пов’язана з певними труднощами. Інновації створюють конкурентні переваги країни, яка їх розробляє та впроваджує, на світовому ринку. Відповідно, в умовах ринку вони мають високу ціну. Країни ж, які переживають економічну кризу, не в змозі їх придбавати. Однак гонка за прибутками без урахування екологічних факторів вже не можлива. Вона може принести тимчасовий успіх з подальшим колапсом. Тому для забезпечення сталого розвитку система екологізації інноваційної діяльності має формуватися також на міжнародному рівні.

Концепція сталого розвитку для машинобудівних підприємств

Романцов В.В., студент ФММ, НТУУ «КПІ»

Основним пріоритетом становлення економіки України має стати розвиток ключових ланок, серед яких основну повинно займати машинобудування. Саме воно повинна забезпечити економічне зростання країни в цілому. Необхідним є випереджаюче зростання обсягу машинобудування, тому що саме воно визначає виробничий потенціал країни, забезпечує стійке функціонування провідних галузей економіки (транспорт, зв’язок, паливно-енергетичний комплекс, оборонні галузі, агропромисловий комплекс, будівництво) а також наповнює споживчий ринок і забезпечує зайнятість населення з їх подальшим підвищенням кваліфікації.

Частка виробництва машинобудівної продукції в загальному обсязі промисловості протягом останніх років складає менше 15% (табл.1), тоді як в Японії, Німеччині, США не менше 40-50%. Водночас функціонування машинобудівного комплексу дисбалансовано, невідповідно пріоритетам сталого розвитку.

Після аналіз стану машинобудівного комплексу виділено такі негативні тенденції:

- падіння промислового виробництва на підприємствах машинобудування у  січні-листопаді 2009 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року склало 47,7%;

- зменшення обсягів машинобудування обумовлюється скороченням обсягів випуску автомобільного транспорту (на 81,5%), залізничного рухомого складу (на 57,4%), машин та устаткування для металургії (на 54,3%), для сільського та лісового господарства (на 50,6%), для добувної промисловості й будівництва (на 50,1%), контрольно-вимірювальних приладів (на 48,0%), побутових приладів (на 32,1%), електричних машин та устаткування (на 27,3%), апаратури для радіо, телебачення та зв’язку (на 25,1%);

- за січень-жовтень 2009 р. кількість прибуткових підприємств галузі склала 52,6% (січень-жовтень 2008 р. –  65,7%).

- мала частка в загальному обсязі промисловості;

- спад в 2009 р. в результаті кризи;

- старіння наукових кадрів.

Таблиця 1. Обсяги реалізованої промислової продукції та часта машинобудування

 

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

Промисловість1

210842,7

229634,4

289117,3

400757,1

468562,6

551729

717076,7

917035,5

591965,4

Машинобудування

21523,1

24492,2

35133,1

53569,3

59668,1

68730,6

98339,9

121780,4

58089,25

Частка машинобудування в промисловості

10,2

10,7

12,2

13,4

12,7

12,5

13,7

13,3

9,8

Серед позитивних аспектів розвитку машинобудування можна виділити:

- зосередження значних обсягів іноземних інвестицій на підприємствах промисловості – 7467,1 млн. дол. США (27,8% загального обсягу прямих інвестицій в Україну). В машинобудування було інвестовано – 1027,5 млн. дол. США.

- тенденція зростання обсягів виробництва продукції машинобудування протягом 2001-2008 рр., Аналіз обсягів реалізованої промислової продукції свідчить про загальне зростання з одночасним збільшення частки машинобудівної продукції (табл.1).

Загалом для ефективного функціонування машинобудівного комплексу на засадах сталого розвитку потрібно дотримуватися тріади потенціалу складових сталого розвитку на соціальний, економічній та екологічній сферах.

До факторів які впливають на сталий розвиток машинобудівних підприємств можна віднести: соціально-демографічні, економічні, виробничі, інституціальні, науково-технологічні, екологічні. Саме визначення цих факторів дає змогу визначити ті заходи, які дадуть можливість розвитку машинобудівного комплексу на засадах гармонійності та інтегративності.

Аналізуючи негативні тенденції розвитку машинобудування можна сказати, що українські підприємства нездатні своєчасно та конструктивно реагувати на зміни, що загрожують їх нормальному функціонуванню, переналагоджувати свій внутрішній економічний механізм, так щоб забезпечувати ефективну діяльність в умовах спаду економіки. Можна говорити про однобічність розвитку промисловості, з перехилом на сировинні галузі, що і пояснює низьку частку машинобудування у промисловості. Експортна спрямованість в основному на ринок Росії. Ненадання державою підтримки для стабільного функціонування підприємств що знаходяться на межі ліквідації.

Значні обсяги інвестування в промисловість і машинобудування можуть бути пояснені зниженням вартості основних фондів в результаті кризи.

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

Савченко В.Ф., д.е.н., професор

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Реформування економіки, остаточне становлення ринкових відносин та відповідного механізму господарювання в Україні зумовило загострення проблем фінансового забезпечення інноваційного розвитку територій.

Головне завдання заходів із залучення фінансових ресурсів полягає в необхідності створення і розвитку ринків капіталів таким чином, щоб вони виконували властиву їм обслуговуючу та організуючу роль у інноваційній сфері в господарстві регіону [1]. Основним у розвитку сфери фінансового капіталу автор вважає реалізацію наступних умов та відповідних їм заходів за галузями фінансової діяльності:

1. Міжбюджетні відносини: здійснення економічно доцільної політики перерозподілу трансфертів з Державного бюджету України на принципах пріоритетної вибірковості, взаємозвітності та господарської ефективності; оптимізація місцевих податків, які зараховуються до бюджету області; оптимізація пільг і податків суб'єктів підприємництва; організаційні заходи щодо кількісного нарощування мережі суб'єктів малого бізнесу, осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю тощо та інфраструктури малого бізнесу для розширення податкової бази; залучення у бюджет коштів суб'єктів господарювання і фізичних осіб через систему місцевих позик, яку доцільно створити.

2. Банківська справа та діяльність кредитних спілок: максимальне залучення вільних коштів фізичних і юридичних осіб з наступним вкладанням їх у кредитування субєктів господарської діяльності; постійне нарощування бази кредитування; широке впровадження програм споживчого кредитування; використання пільгового кредитування пріоритетних промислових підприємств комунальної форми власності з частковою сплатою банку відсотків за кредит з місцевих бюджетних коштів.

3. Фінанси суб'єктів господарювання: суттєве збільшення оборотних коштів, поступова мінімізація кредиторської та дебіторської заборгованості підприємств за рахунок зменшення податкового тиску з боку держави; надання цільових кредитів під бізнес-плани інноваційного розвитку підприємництва; формування ефективно діючого механізму залучення інноваційних ресурсів в економіку регіону з використанням можливостей територій пріоритетного розвитку, вільних економічних зон та єврорегіонів.

4. Фондовий ринок: посилення конкурентоспроможності ринку цінних паперів шляхом розширення випуску обласних та муніципальних цінних паперів; випуск і використання короткотермінових місцевих цінних паперів для вирішення поточних завдань розвитку; впорядкування корпоративного управління цінними паперами підприємств з посиленням контролю з боку територіальних громад; сприяння розбудові інфраструктури регіонального фондового ринку; широке залучення інвестиційних коштів населення за рахунок випуску муніципальних цінних паперів у вигляді простих іменних акцій низького номіналу; вихід з місцевими цінними паперами на міжрегіональний фондовий ринок; розширення меж співпраці та взаємодії територіальних органів Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку з місцевими органами влади в області; створення регіональної рейтингової інформаційної бази даних про фондовий ринок і його учасників.

В умовах, що склалися, необхідно розробити і впровадити жорсткий механізм залучення і утримання грошових ресурсів у виробничій інноваційній сфері, в реалізації якого провідну роль повинні відіграти банки. Ключовим моментом механізму мають стати: введення окремого режиму руху амортизаційних коштів підприємств і коштів, що звільняються від оподаткування у зв'язку з їх інвестиційно-інноваційною спрямованістю; система інвестиційних рахунків з обмеженням використання коштів, які на них накопичуються, винятково для капітального будівництва і закупівель устаткування.

Головним напрямом посилення інноваційної активності банків повинно стати стимулювання довгострокових кредитів через надання гарантій Уряду та регіональних органів влади. У зв'язку з цим необхідно розробити систему підтримки банківських інвестицій, вигідних економічних нормативів, пільгового оподаткування прибутку, створити систему захисту довгострокових інвестицій від знецінення в умовах інфляції, а також забезпечити погодженість інтересів банків і регіональних органів державної влади шляхом відкриття спеціалізованого регіонального інвестиційного банку.

Розробка конкретних інноваційних заходів повинна проводитись з урахуванням пріоритетних напрямів та аналізу існуючого стану соціально-економічного розвитку регіону. Доцільно навести всю необхідну інформацію про термін дії заходів, відповідальних виконавців, вартість та очікуваний результат. Обґрунтованість заходів повинна бути підтверджена розрахунками фінансової забезпеченості, а також економічної ефективності як окремого проекту, так і прогнозного результату функціонування економіки регіону в цілому. Це стимулює інноваційний розвиток території та її окремих складових.

РЕАЛІЗАЦІЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РАДІОЕЛЕКТРОННОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ: МІЖНАРОДНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗРІЗИ

Секлетіна І.П., УС-61, НТУУ «КПІ»

В умовах становлення постіндустріального суспільства та боротьби за технологічне лідерство, країни світу змінюють пріоритети розвитку у бік високотехнологічних галузей, що здатні забезпечити суттєві переваги на глобальних ринках. Сучасні тенденції відображають стрімкий ріст радіоелектроніки, використання досягнень якої сприяє найбільш ефективному функціонуванню економіки та підвищенню її конкурентоспроможності. Зазначена галузь відноситься до стратегічно важливих, так як телекомунікації і комп’ютерні технології відображають ступінь розвитку науково-промислового потенціалу держав, мають вплив на виробничу систему та соціальний розвиток, а також виконують суттєву роль в обміні інформацією і знаннями .

В Україні радіоелектронна промисловість, на сьогодні, не має потужних позицій. Це спричинено, насамперед, тим, що у структурі промисловості домінуючими є галузі третього та четвертого технологічних укладів (важке машинобудування, суднобудування, металургія, органічна та неорганічна хімія), питома вага яких становить 94%. Що стосується комп’ютеризації, інформатизації, виробництва передових високотехнологічних пристроїв, то їх питома вага є меншою за 6%, які припадають на п’ятий та шостий технологічні уклади. Таким чином, Україна значно відстає від розвинутих країн за науково-технологічним потенціалом у радіоелектронній галузі .

Вітчизняний ринок не забезпечений технологічними ресурсами для повного циклу освоєння і виробництва радіоелектронної продукції, а як наслідок, і власною електронно-компонентною базою. Ця ситуація особливо спостерігається у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, яка є важливою складовою радіоелектронної галузі.

На українському ІКТ-ринку, за останніми даними, оперує близько 700 компаній: лише 66 з них займаються збиранням комп’ютерної техніки, решта 634 фокусують свою увагу на дистрибуції, перепродажу, системній інтеграції та продажу периферійного обладнання. Причому, комп’ютерів українських марок значно менше ніж іноземних.

Український ІКТ-ринок розвивається, в більшості, завдяки присутності іноземних транснаціональних корпорацій або їх імпорту. Jabil Circuit Ukraine, Flextronics, Microsoft мають свої виробництва в Україні. Раніше працювала фабрика “ALC” компанії Hewlett Packard, але, після вступу України до СОТ, виробництво було скорочено через нижчу рентабельність порівняно із сусідніми країнами. Приблизно 20-25 відсотків комп’ютерного ринку України належать таким компаніям, як IBM, Hewlett Packard, Dell, Compaq, Nokia, Philips, Siemens, Cisco Sistems, Intel, ASUS, Lenovo, Samsung.

З національних виробничих підприємств найбільш розвинуті ті, що випускають персональні комп’ютери та ноутбуки. Більша частка ринку (31% у 2008 році, 25% у 2009 році від загального ринку продаж ПК) належить чотирьом лідируючим виробникам «МКС» (власні торговельні марки Neo'S, Amadey і Garant), «Навігатор» (Impression Computers), «Версія-Сістемс» (IQ), K-Trade (BRAVO). Але всі радіоелектронні пристрої компанії збирають виключно з імпортованих комплектуючих. Істотний обсяг продаж припадає на комп’ютерні системи іноземних брендів, які пропонують українські компанії, виступаючи партнерами ТНК.

На ринку країни відсутні яскраво виражені внутрішні споживачі вітчизняної радіоелектроніки і їх орієнтація на імпортну елементну базу робить завдання розвитку української радіоелектроніки досить важким, оскільки ІКТ підприємства не мають масштабних завдань, у тому числі, національного рівня.

Таким чином, для становлення галузі потрібні великі капіталовкладення та інвестиції, підтримка держави, гарантовані ринки збуту, ефективне використання наявного ресурсного та науково-технічного потенціалу, державні замовлення на розробку і випуск навігаційної апаратури, промислової електроніки, військової та спеціальної техніки. Роль держави, як каталізатора розвитку галузі, полягає у створенні сприятливого економічного середовища для функціонування національних компаній, в якому вони зможуть досягати конкурентних переваг.

Реалізація комплексу взаємопов'язаних цільових програм, інвестиційних проектів, проектів співпраці з іноземними підприємствами і державних заходів підтримки розвитку радіоелектроніки, дозволить відновити науково-технічний і виробничо-технологічний потенціал радіоелектроніки та електронної галузі в цілому і вивести її на сучасний світовий рівень.

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА АКТИВНІСТЬ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Скоробогатова Н.Є., к.е.н., НТУУ «КПІ»

Обсяги залучених інвестицій та напрями їх освоєння виступають критеріями визначення рівня економічного розвитку регіонів, їх конкурентоспроможності, можливості самозабезпечення регіонального добробуту. Залучення інвестицій на регіональному рівні окрім суто економічних питань підвищення ефективності розвитку місцевого виробництва, дозволяє вирішити і соціальні, екологічні питання. Зростання обсягів інвестування у виробництво сприяє збільшенню грошових надходжень до місцевих та державного бюджетів, сприяє вирівнюванню економічного потенціалу регіону. Необхідність формування регіональної інвестиційної політики є одним з першочергових завдань держави на сучасному етапі. Пряме державне інвестування як механізм економічного забезпечення регіонального розвитку, що спрямоване на реалізацію проектів місцевого та державного значення, є інструментом досягнення цілей сталого розвитку регіонів. Пріоритетна роль інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку України та її регіонів визначається як провідними науковцями, так і законодавчо на державному рівні. Одним із чинників модернізації економіки країни зазначено інноваційно-інвестиційне зростання економіки регіонів. Інноваційна діяльність тісно пов`язана з інвестиційною, оскільки інвестиції є безпосереднім носієм інновацій. Отже, реалізація інноваційної політики в несприятливому інвестиційному кліматі практично неможлива.

На даний час розроблено та використовується на практиці достатня кількість методичних підходів і методик щодо визначення інвестиційної привабливості регіонів. Однак показник привабливості є одним з вирішальних при визначенні інвестором об’єкту вкладання коштів, оцінці альтернатив. Для проведення аналізу економічного стану країни в регіональному розрізі вважаємо більш доцільним використання показника інвестиційної активності регіону, як виміру оцінки не лише привабливості регіону для інвесторів, а й результату від використання вкладених коштів.

Оцінку інвестиційної активності регіонів необхідно здійснювати на основі комплексного підходу, враховуючи не лише обсяги залучених та вкладених інвестицій, але й інші показники, які впливають на рівень інвестиційної активності. На основі аналізу причинно-наслідкових зв’язків між факторами впливу на інвестиційну активність та привабливість регіону пропонуємо використовувати наступні показники: обсяги інвестицій (власних та залучених), валовий регіональний продукт, динаміка та структура дебіторської і кредиторської заборгованості, трудові ресурси, інфляція, фінансовий стан підприємств, експортоорієнтованість. Результуюча оцінка регіону характеризується двома інтегрованими складовими: доходністю та ліквідністю, які в свою чергу формуються з низки більш дрібних. На основі запропонованого підходу зроблено оцінку інвестиційної активності регіонів України за 2000-2009 рр. та їх ранжування відповідно до одержаних розрахункових даних. Аналіз одержаних результатів свідчить про те, що до початку світової фінансово-економічної кризи лідерами інвестиційно-активних регіонів були провідні промислові регіони (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська), Закарпатська, Київська. Постійно лідируючу позицію займав Київ, що цілком виправдано. Але куди ж були спрямовані залучені інвестиції? Місто Київ та західні регіони країни здійснювали активну інноваційну діяльність. Провідні промислові регіони, які були лідерами інвестиційної активності, знаходяться у другій половині рейтингу інноваційної активності. В результаті реалізації «політики споживання» зазначені регіони опинилися не захищеними перед світовою фінансово-економічною кризою.

Слід зазначити, що наростання негативних тенденцій кризового періоду викликають серйозні ризики та загрози для розвитку регіонів, їх інноваційно-інвестиційної діяльності та розвитку країни в цілому. Найбільш небезпечними серед них можна виділити наступні: нерівномірність територіального розвитку країни; зниження рівня інноваційного розвитку у базових галузях промислових регіонів, оскільки необхідне значне ресурсне забезпечення для здійснення необхідної структурної модернізації; суттєве послаблення зовнішньоекономічних позицій експортоорієнтованих регіонів внаслідок зміни кон’юнктури та зростання конкуренції на світових ринках; значне скорочення податкової бази через зменшення кількості платників податків та обсягів діяльності; скорочення обсягів бюджетного фінансування соціальної інфраструктури та інших життєво важливих сфер (медицина, освіта, культура).

Після завершення світової фінансово-економічної кризи внаслідок структурної перебудови світової економіки та переорієнтації кон’юнктури світових ринків на інноваційну продукцію кінцевого призначення з низькою матеріало- та енергоємністю виробництва, повернення до існуючого розподілу сил в регіональному розрізі буде неможливим. Сучасні промислові регіони України (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська області) в нових умовах господарювання втратять свій традиційний конкурентний потенціал, внаслідок чого країна може опинитися без джерел валютних надходжень. З метою врахування таких тенденцій в Україні має зрости роль державних важелів управління регіональним розвитком, а також активізуватись діяльність місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування в процесі впровадження дієвої антикризової політики в регіональному вимірі .

Вважаємо, з метою більш рівномірного розвитку регіонів країни необхідно активізувати інноваційно-інвестиційну діяльність шляхом: орієнтації виробництва на потреби внутрішнього ринку; впровадження наукоємних технологій замість матеріало- та енергоємних; виробництва вітчизняних товарів замість імпорту товарів аналогічної групи; підвищення конкурентоздатності виробленої продукції за рахунок покращення її якості; запровадження податкових пільг на витрати, пов’язані з розробкою та запровадженням нових технологій, здійсненням капітальних вкладень; відшкодування сплачених відсотків за кредитами.

Cross-border co-operation on an example of the Euroregion “Bug”

Sukhomlin O.V., FMM, US-62;

National technical university of Ukraine “KPI”

Implementation of the efficient regional policy through development of cross-border co-operation is an essential part of international relations of Ukraine.

Volyn achieved considerable results in this field via maintaining close relations with neighboring territories of Poland and Belarus in the framework of the Euroregion “Bug”, an agreement of border co-operation between the Volyn oblast in Ukraine and the Brest oblast in Belarus and an Agreement between the Volyn oblast (Ukraine) and the Lublin voivodship (Poland) on economic, trade, scientific, technical and cultural co-operation.

The major fields of co-operation are as follows:

  • modernization and reconstruction of border infrastructure;

  • reconstruction of existing and construction of new motorways;

  • implementation of socially oriented activities aimed to ensure rights and interests of vulnerable people (lonely, elderly, disabled people, unhappy families, etc)

  • development of tourism

  • creation of institutional basis for cross-border cooperation.

The participants of Euroregion “Bug” have executed a number of projects: international institute of geography and management transformed later into a department of international relations under Lesya Ukrainka Volyn State University; introduction in the first time in Ukraine of procedures of common customs and border control on a border passage “Ustylug-Zosin”; and creation of collegiums of Ukrainian-Polish universities. One of the most significant was a project “Modernization of an international automobile passage “Yahodin-Dorohusk”. Its key component was a construction of a second bridge via the Western Bug river and an access road to the bridge. The project was implemented under the financial support of the EU. At present another project is being implemented in the oblast which is a part of Tacis “Border management” program. In accordance with it, the European Commission allocates 2.75 Mln. Euro for expansion and modernization of a border crossing in Yahodyn.

The issues of environmental protection of the border territories are of the outmost for the Euroregion “Bug” members. Two ecological projects were realized within the EU Tacis - “Creation of the monitoring system of the rivers Western Bug, Latoritsa and Uzh” and “Promotion of Sustainable development and Regional Environmental Protection Policies in the Context of Cross-Border cooperation between the Ukraine and Poland, CBC - ENACT”. Another Tacis project “Management of Western Bug, Latoritsa and Uzh river basins”, aimed to ensure balanced use of the existing water resources and more efficient basin management in accordance with Water Code of Ukraine, started in the Volyn oblast not long ago.[1]

With a new view of strengthening the operational cross-border co-operation structures, above all the Euroregion “Bug”, Tacis Regional Capacity Building initiative and a project under by the U.K. Department for International Development “Promotion of creation of the Ukranian-Polish Cross-border Agency for Regional Development” have been implemented in the oblast. In order to strengthen the institutional capacity of the inter-state relations, another project “Ukranian-Polish Cross-border Agency – Towards the Future” in the Volyn and Lviv oblasts in Ukraine, the Lublin and Podkarpacke voivodships in Poland.

The activities of the Euroregion “Bug” resulted in activation of economic collaboration. During 2004 trade turnover of the Volyn oblast with Poland and Belarus increased by 129 and 163 percent correspondingly. Of 110 Mln. USD inversed into the economic complex of the oblast from abroad, nearly 29 percent of capital originated from Poland.[2]

Future priorities of the Euroregion “Bug” include expansion of a network of border-crossings, deepening of business relations, extension of contacts between NGOs and public institutions, establishment of closer co-operation in social and humanitarian fields, more active involvement of territorial communities and municipalities to cross-border co-operation.

Literature:

1. Lutsyshyn N. Transition to Democracy in Ukraine: Reality and Prospects// The Future of East-Central Europe.- Lublin: Maria Curie-Sklodowska University Press.-1996.-P.459-460

2. Lucyszyn N., Lucyszyn P. Zagadnienia dotyczace strategji rozwoju Euroregionu Bug// Euroregion Bug.-t.16.-1997.-S.289-295

РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ

Стеченко Д.М., д.е.н. проф., НТУУ «КПІ»

В роки ХХІ століття вітчизняні та зарубіжні науковці все більше розвивають теоретико-методологічні засади функціонування національних інноваційних систем (НІС). Це здійснюється переважно в контексті аналізу сутності, структури, трансформації та механізмів регулювання НІС на прикладі окремих держав. Проте, недостатньо розглядаються назрілі проблемні питання щодо економіко-правового механізму регулювання і ефективного функціонування регіональних інноваційних систем (РІС) в Україні, систематизації їх взаємодії, науково-методичних положень діагностики, оцінки інноваційних потенціалів і стратегій реалізації.

В економічно розвинених країнах за минулі десятиліття відбулася «регіональна революція», яка викликала трансформацію внутрішнього устрою економіки. Зсув акцентів інноваційного розвитку на регіональний рівень став кроком до подолання історичної спеціалізації регіонів, що не завжди сприяє їх сталому розвитку через зависокі зміни кон’юнктури або кризи. За таких умов регіони не мають жорсткої спеціалізації і здатні до інновацій та галузевої гнучкості, а саме їх називають основою сталого розвитку і конкурентоспроможності країни. Досвід високорозвинених країн світу засвідчує, що створення постіндустріального суспільства можливе лише на інноваційній основі при максимальному використанні інноваційного потенціалу регіонів та з урахуванням особливостей кожного із них.

РІС можна розглядати як потужний інструмент для успішного розвитку місцевої економіки, особливо доцільним для регіонів, що мають високий інноваційний потенціал. Активізація ефективного функціонування РІС потребує створення в регіонах належної інфраструктури інноваційного розвитку, створення венчурних підприємств, а також інститутів для партнерського співробітництва між дослідницькими установами і комерційними компаніями та місцевими органами влади.

Для успішного формування РІС в країні необхідно забезпечити поєднання принципів регіоналізації та централізації управління, комплексне використання таких важелів, як державна інноваційна і регіональна політика. Важливо активізувати інноваційну діяльність на основі: залучення фінансових ресурсів у високоліквідні пілотні проекти; заохочення високотехнічного експорту; стимулювання нових форм організації виробництва; запровадження нової системи прискореної амортизації; задіяння ефективного механізму кредитної підтримки інноваційного оновлення капіталу .

Важливим для України, в контексті становлен­ня і розбудови її НІС та інтеграції у світовий науково-технічний простір, є досвід країн ЄС щодо створення єдиного інноваційного простору. Як відомо, із середини 90-х років Європейська Комісія стимулює і під­тримує розробку регіональних інноваційних стратегій. Більш як 120 європейських регіонів отримали підтримку досвідчених консультантів з аналізу інноваційного потенціалу та розробок регіональних інноваційних стратегій .

Кроком на шляху інтеграції України у світовий інноваційний простір є розбудова власної НІС та активна регіональна політика. Ключовими задачами формування РІС є наступні: створення і відтворення інноваційного потенціалу, що забезпечує умови стійкого і випереджаючого розвитку ключових галузей регіону; створення умов для прискореного переходу регіональної економіки і підприємництва до інноваційного розвитку на основі затребуваності вітчизняних інновацій і передових зарубіжних технологій; розширення внутрішнього та міжрегіональних ринків інноваційних продуктів і нових технологій.

Для ефективного функціонування РІС необхідно розбудувати інноваційну інфраструктуру, що передбачає: створення структур, направлених на підтримку підприємництва всіх видів та розвиток сприятливого ділового середовища; розробка і ухвалення законодавства, яке складало б основу дійової інноваційної політики в стимулюванні і реалізації інвестиційних проектів. Інноваційну політику необхідно здійснювати різними методами: програмно-цільовими та економічними; розробкою ефективних регіональних інноваційних систем, використовуючи цінний світовий досвід; створенням потужної системи фінансування інноваційної діяльності з усіх можливих джерел, в т. ч. із залученням венчурного капіталу як невід’ємної частини НІС; сприянням подальшому розвитку регіональної інноваційної інфраструктури із сучасними інформаційними і науковими центрами для обміну інформацією, консалтинговими фірмами, технопарками, бізнес-інкубаторами та інноваційними банками.

КЛАСТЕРИ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ НАПРЯМОК РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ В РЕГІОНІ

Семенов В.Ф., д.е.н., професор, Нездоймінов С.Г., ст. викладач

Одеський державний економічний університет

Сучасні наукові дослідження з проблем регіонального туризму пов’язані насамперед з визначенням впливу кластерних систем на ефективність рекреаційно-туристичних комплексів та регіональної економіки в цілому [1]. Досліджуючи конкурентоспроможність регіональної індустрії туризму треба звернути увагу на її структурні сучасні зрушення, а саме вихід на туристичний ринок кластерних об'єднань підприємств агротуризму та приватних спеціалістів туристичного супроводження, які мають відповідні дозволи.

Важливим фактором розвитку кластерної моделі підприємницької діяльності в рекреаційно-туристичному комплексі Одеського регіону є рівень споживання турпослуг, що забезпечується підприємствами регіонального туризму, діяльність яких характеризує пропозицію туристичного регіону: її загальний обсяг, тенденції розвитку, галузеву та територіальну структуру. Обґрунтування рішення щодо впровадження кластерної моделі управління розвитком підприємництва потребує аналізу стану регіональної індустрії туризму, який має бути спрямований у двох напрямках: 1) туристично-рекреаційне районування території, що характеризує поширення ресурсного потенціалу та ступень його використання підприємцями, у тому числі: районування за рівнем споживання; районування за рівнем спеціалізації підприємств індустрії туризму; 2) інвентаризацію наявних ресурсів регіонального туризму та їх оцінку.

Необхідним організаційно-економічним інструментом управління регіональним туристичним кластером може бути компонентний системно-структурний аналіз ресурсів, який сполучається з аналізом територіальним, результатом якого є визначення елементів територіальної структури туристсько-рекреаційної системи регіону, його виду, форми, ієрархії, спеціалізації на певних видах туризму (з урахуванням граничних навантажень) і наступна делімітація [2].

На нашу думку має перспективи бути визначеним туристично-рекреаційний кластер, ядром якого буде Нижнедністровський Національний природно-ландшафтний парк за назвою кластеру «Нижнедністровський», з подальшим утворенням туристичного центру. Але для забезпечення функціонування кластерних моделей необхідні зміни та новоутворення у всій ринковій інфраструктурі сільських районів регіону. Для подальших наукових досліджень щодо формування моделей розвитку туристичних центрів регіонального типу пропонуються моделі, які могуть об’єднати кластери як туристично-рекреаційний процес та гармонізацію відношень людини з природою.

Модель «Історико-культурний туристичний центр», яка об’єднує компоненти стану навколишнього середовища, культурної та історичної спадщини, містобудування. Модель забезпечує функціональну інтеграцію різних елементів, формуючих частину регіону: сільських поселень та малих міст, берегових зон, лісопаркових територій. Ця модель може бути спрямована на розвиток вже існуючих атракцій, наприклад, «Акерманська фортеця» (м. Б-Дністровський), м. Татарбунари, м. Ізмаїл.

Модель «Туристичний центр спеціалізованого туризму» - охоплює територію перспективного розвитку аграрного, зеленого туризму. Основний територіальний елемент – навколишнє середовище, яке раніше не було задіяне. Модель «Туристичний центр – природно-ландшафтний парк», концепція розвитку якого передбачає створення альтернативи «центру розваг». Модель «Туристичний центр – туристичне селище – історичне місто», яка базується на атракторі малих компактних селищ де розміщення туристів інтегровано з діяльністю місцевих мешканців, де туристи мають можливості мати участь в основних видах занять населення не порушуючи традиційну діяльність місцевого населення. Вищенаведені моделі є направлення для подальших наукових розробок в сфері розвитку підприємницької діяльності.

Інноваційний шлях розвитку туризму в Одеської області підтримується місцевими територіальними органами самоуправління. Так, на території Одеського регіону діє Придунайський інформаційний туристичний центр, засновниками якого є міська рада м. Вілкове, Дунайський біосферний заповідник, туроператор "Вілкове-тур" та приватні підприємці з регіону Придунав’я. Основними напрямками діяльності Центру є просування туристичного продукту "Єврорегіону Нижній Дунай" як на національному, так і на міжнародних рівнях. За його підтримкою був заснований візит-центр Дунайського біосферного заповідника, власний веб-сайт, де розміщена інформація про туристичні можливості регіону, підприємцях-фахівцях туристичного супроводу, туристично-екскурсійних маршрутах, "зелених садибах" приватних підприємців, започаткована робота по формуванню кластеру агротуризму.

Література:

  1. Семенов В.Ф., Балджи М.Д., Мозгальова В.М. Регіональний вимір рекреаційно-туристичної діяльності /За ред. В.Ф. Семенова: Монографія.- Одеса: Вид-во «Optimum». - 2008. – 201с.

  2. Нездоймінов С.Г. Туризм як фактор регіонального розвитку: методологічний аспект та практичний досвід: монографія/ Нездоймінов С.Г. – Одеса: Астропринт, 2009. – 304с.

  3. Портер М. Конкуренція. - М.: Вильямс. - 2000. – 623с.

ТЕХНОПАРКИ ЯК ШЛЯХ ДО ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

Тимофєєва О.В.,НТУУ «КПІ» гр.УС-51м, ФММ


В умовах НТП, що прискорюється, інтернаціоналізації економічних зв’язків, економічної інтеграції, що поглиблюється, особливого значення набувають процеси удосконалення інноваційної інфраструктури держав як основи реалізації стратегії інноваційного розвитку. Тому на перший план виходить розвиток таких інноваційних утворень, як технопарки.

Ще у 1999 році Верховною Радою України було схвалено Концепцію науково-технологічного і інноваційного розвитку України. Але непослідовність та недосконала реалізація політики держави за час незалежності України дали такі результати: в 3,3 разу знизилася чисельність працівників в інноваційній сфері (у США й Західній Європі зросла в 2 рази, у Південно-Східній Азії – в 4 рази); в 3,5 разу знизилася кількість дослідників в галузі технічних наук. У той же час в 5,6 разу збільшилася їхня чисельність у політичних науках, в 3,5 – у юридичних; в 14,3 разу зменшилося освоєння нових видів техніки; в 4,3 разу впала (з 56% до 13,0%) частка інноваційно-активних промислових підприємств (у Росії їхня частка становить 10 %, у Польщі – 16%, у ЄС – у середньому 60 %); приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій в Україні становить 0,7%, тоді як у розвинених країнах цей показник досягає 60 - 90 %. за рейтингом глобальної конкурентоспроможності (GCI rank), згідно доповіді Всесвітнього економічного форуму "The Global Competitiveness Report 2008 -2009" (станом на  08.10.2008 р.), Україна займає 72 місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності економік (у 2007 р. – 73),  за рейтингом у сфері інновацій - 73-75 місце, ділячи його із Пакистаном та Єгиптом .

Ці показники були б ще гіршими, якби в 1999 році не були створені технопарки – єдиний реально функціонуючий сьогодні в Україні і суворо контрольований державою вид інноваційної структури. На сьогодні в Законі "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків" нараховується 16 технопарків, із яких дійсно працюють. Три провідних технопарки (“Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка” (м. Київ), “Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона” (м. Київ), “Інститут монокристалів” (м. Харків)) забезпечують 99 % випуску інноваційної продукції всіх українських технопарків.

До позитивних соціальних результатів діяльності технопарку можна віднести наступні: прискорення темпів освоєння випуску високотехнологічної продукції, реальну підтримку вітчизняного розробника та виробника; формування внутрішнього ринку конкурентоспроможної, високотехнологічної й імпортозамінюючої продукції; нарощування експортного потенціалу, закріплення вітчизняної продукції на світовому ринку науково-технічної продукції, зростання валютних надходжень від експорту; формування сприятливого інвестиційного клімату, відновлення довіри інвесторів і збільшення потоку як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій для вирішення проблем економіки України; розширення використання небюджетних джерел фінансування інноваційної діяльності, у тому числі наукових досліджень; поліпшення матеріального забезпечення наукових досліджень й оплати праці наукових співробітників, зайнятих в інноваційних проектах технопарків тощо.

Але в Україні не все склалося настільки позитивно. Головний недолік наших технопарків полягав у тому, що в Україні замовник ще не був готовий фінансувати велику частину розробок. Це призвело до слабкої активності технопарків у підготовці проектів. І катастрофічного зменшення їх кількості: у 2000 році було прийнято 15 проектів, у 2001-му — 43, у 2002-му — 27, у 2003-му — 11, до середини 2004 року — 0 .

Також повноцінного розвитку технопарки не отримали через ряд таких причин, як те, що без розвитку малих інноваційних підприємств навряд чи можна собі уявити успішний розвиток технопарків. Водночас, вузька спрямованість спеціального законодавства України щодо технопарків впливає на розвиток відповідної загальної нормативної бази не кращим чином. Практично закон про технопарки закріплював практику створення елітних інноваційних структур, спрямованих на виконання великих інноваційних проектів, коли для легітимації кожного з них було потрібне рішення уряду.

Але попри думки про те, що створення технопарків не є ефективним для державного бюджету, з табл. 2 можна чітко побачити, що це далеко не так.

Технопарки є ефективним механізмом росту інноваційної складової економіки держави. Але не завжди чітке дотримання та виконання чинного законодавства, а також його часті зміни, призупинили стрімку динаміку розвитку та розбудови цієї інноваційної мережі в Україні. Не вирішене питання і щодо формування нормативно-правової бази, яка регулює інноваційну діяльність в Україні.

Досить важливим є збереження і поновлення успішної діяльності технопарків, створення умов розвитку інноваційної інфраструктури, сприйняття економікою в цілому науково технічних інновацій. Про це свідчить досвід більшості промислово розвинених країн світу, в яких технопарки є основним ініціатором розвитку інноваційної політики на предмет виробництва конкурентоспроможної продукції, що сприяє технологічному поступу держави. Таку саме роль мають виконувати технопарки і в Україні.

СУСПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК КОМПОНЕНТ МОДЕЛЕЙ РОЗВИТКУ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Трофимова В.В., к.е.н.

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана,

Трансформацію ролі держави в умовах становлення глобальної економіки знань не можна ототожнювати зі зменшенням її ролі. Великий капітал, що набув форми транснаціонального у другій половині ХХ ст., а на початку ХХІ ст. - форми глобального капіталу , прагне зменшити вплив як приймаючих країн, так і країни базування, на стратегії власного розвитку. Разом з тим, зміцнюючи власну конкурентоспроможність він зміцнює міжнародну конкурентоспроможність країни свого базування, сприяючи посиленню конкурентоспроможності компаній пов’язаних галузей, що доводить М. Портер у моделі національного Даймонда. Саме тенденція перетворення державного механізму на механізм лобіювання інтересів транснаціонального капіталу становить найбільшу загрозу державі як такій. Малий та середній бізнес – цементуючий фундамент, на якому будується міцна національна держава, й саме він стримує процеси розмивання державних кордонів транснаціональними бізнес-структурами. Саме тому країни, які прагнуть зберегти власну ідентичність та підвищити конкурентоспроможність, прагнуть підтримати та захистити малий та середній бізнес. З іншого боку, функції держави, що розмивались у другій половині ХХ ст. ззовні під впливом транснаціоналізації та регіональної інтеграції, у ХХІ ст. зазнаватимуть насамперед внутрішніх загроз. Адже економіка знань як модель розвитку передбачає зменшення значення ключової ознаки поділу суспільства на верстви (класи, касти, соціальні та інші прошарки) – ознаки монополії на володіння та створення знань. З давніх часів у кожному суспільстві існували верстви населення з різним доступом до знань, з різними можливостями набувати, використовувати та створювати знання. Аналіз укрупненої соціо-економічної структури людського суспільства на різних історичних етапах дозволяє стверджувати про наявність високого ступеня кореляції між рівнем доступу до створення знань та рівнем добробуту, проявом якого може слугувати рівень концентрації власності). У давньому Єгипті найбільшими обсягами власності крім верховної влади володіли жерці, у середньовічній Європі – представники церкви, у ХХ ст. – їх місце посідають верстви високоосвічених білих комірців, менеджерів та науковців. Розподіл доходу в суспільстві в значній мірі відбувається за критерієм володіння правом на створення знань, що підтверджують процеси концентрації інтелектуальної власності у ХХІ ст. Доступність освіти та наукового знання робить громадян здатними впливати на державну політику. Зміцнення громадянського суспільства спричинює розширення змісту та наповнення державного регулювання, що, у свою чергу, викликає укріплення інституту правової держави. Дихотомія розвитку громадянського суспільства та правової держави зумовила остаточне виокремлення суспільної відповідальності як ключового компоненту економічного розвитку провідних країн світу та підтвердила визначальну роль державного механізму в економічному розвитку країн. Суспільна відповідальність, в свою чергу, має тісну кореляцію з процесами перерозподілу доходів. Закріплення суспільної відповідальності як компоненти економічного розвитку на глобальному рівні підтверджує посилення процесів реалізації ТНК певних стандартів соціальної відповідальності, які можна розглядати у двох аспектах. По-перше, соціально відповідальну поведінку корпорацій можна розглядати як добровільну участь у перерозподілі доходів на користь приймаючої країни. По-друге, як механізм конкуренції з державними системами надання соціальних послуг. Відмінність соціальної відповідальності держави від соціальної відповідності корпорацій, полягає в тому, що держава не може позбутися обов’язку дбати про громадян тоді, як «синдром квазігромадянства» ТНК є лише спробою імітації функцій держави, але ніяк не справжня спроможність забезпечити соціальні стандарти своїм працівникам.

ТЕХНОПАРКИ УКРАИНЫ: РЕАЛИИ ИННОВАЦИННОЙ ЖИЗНИ ОБЩЕСТВА

Улицкий А.В., студент

Таврический Национальный Университет им. В.И. Вернадского

Инновационный курс является одним из основных направлений экономического развития в условиях преобладания глобализационных процессов в мировой экономике. Украина обладает значительным научно – техническим потенциалом для формирования конкурентоспособного инновационного комплекса. Основным шагом в этом направлении должно стать определение государственной политики и разработка новой редакции инновационного законодательства. Скоординированные действия органов власти в этом направлении позволят развивать в Украине наукоёмкие отрасли промышленности и модернизировать производственные мощности при помощи собственных инновационных разработок.

Однако, для достижения таких результатов, необходим чёткий отлаженный механизм взаимодействия между государственными органами власти и корпоративным сектором. На сегодняшний день основным связующим звеном между отечественной наукой и производством являются технопарки. Современная ситуация в стране такова, что органы государственной власти не могут чётко сформулировать свою позицию по вопросу деятельности технопарков. Мировой опыт проведения государственной научно – технической и инновационной политики показывает, что основная функция государства заключается в концентрации финансового и инновационного капитала на новых приоритетных направлениях. Вливание капитала стимулирует создания крупных конкурентоспособных технопарков, способных выполнять функцию локомотива развития.

Концепция научно – технического и инновационного развития была принята Верховной Радой Украины ещё в 1999 году. Закон Украины «О приоритетных направлениях инновационной деятельности Украины», определил стратегические и среднесрочные направления инновационного развития общества, реализация которых должна осуществляться при непосредственном участии отечественной науки на основе новых научных разработок и технологий. Кроме этого был принят Закон Украины "О специальном режиме инновационной деятельности технологических парков", который насчитывал около 300 видов разнообразных форм стимулирования инновационной деятельности, включающих как прямое бюджетное финансирование, льготное кредитование, так и различные виды налоговых, таможенных льгот и других преференций. По оценкам экспертов, льготы помогли удешевить выполнение инновационных проектов примерно на десять процентов. Такое положение дел не устраивало Министерство финансов Украины. Несовершенство законодательства позволило на базе технопарков создавать незаконные схемы по минимизации налогообложения. В марте 2005 года, по инициативе Кабинета Министров, льготы для технопарков были упразднены наряду с привилегиями для свободных экономических зон и территорий приоритетного развития. Таким образом, парки, которые действительно занимались разработкой перспективных технологий, были лишены каких – либо форм государственной поддержки. Их деятельность была остановлена. На смену льготам должны прийти более эффективные механизмы поддержки инновационного процесса. Одним из возможных вариантов является венчурное финансирование деятельности технопарков, однако, отечественные инвесторы не спешат вкладывать свой капитал в рискованный бизнес, а для того, чтобы привлечь иностранный венчурный капитал, необходимо создать привлекательный инвестиционный климат в стране.

Реалии современной ситуации таковы, что из 16 созданных технопарков, только 8 действительно работают. За период с 2000 по 2008 годы, ими было выполнено 116 инновационных проектов, создано 3246 рабочих мест, реализовано продукции на 12,3 млрд. грн. (в том числе 1,7 млрд. грн. - экспорт), перечислено в бюджет 0,9 млрд. грн., получено 0,48 млрд. грн в виде государственной поддержки инновационных проектов. Три ведущих технопарка Украины, обеспечивают 99% выпуска инновационной продукции. Наиболее известный отечественный технопарк основан Институтом электросварки им. Е. О. Патона НАН Украины в 1999 году. Технология высокочастотной сварки мягких тканей человеческого организма, созданная учеными института в сотрудничестве с хирургами, стала мировой сенсацией, обеспечивающей прорыв в хирургии XXI века.

Таким образом, на сегодняшний день технопарки являются единственной действенной формой инновационной деятельности, которая действительно работает. Планы по созданию национальной инновационной системы в стране так и не получили дальнейшего продвижения. Результаты работы ведущих украинских технопарков позволяют утверждать, что Закон о технопарках в его первоначальном варианте, является одним из самых успешных законов в этой сфере за годы независимости Украины. Ликвидация льгот в 2005 году, негативно отразилось на деятельности отечественных научно – технических комплексов, ну а частичное возвращение господдержки в 2006 существенно не улучшило ситуацию. В современных условиях, финансирование технопарков, к сожалению, не является приоритетной задачей для Украины.

Геополітичні та геоекономічні передумови формування стратегії сталого розвитку

(на прикладі екологічної політики)

Хлобистов Є.В., д.е.н., проф.,

РВПС України НАН України,

Відсутність політично об’єднуючої платформи робить Україну дуже вразливою до викликів глобального та регіонального характеру.

Нові геополітичні виклики реалізуються за низкою напрямів. По-перше, йдеться по глобальну економічну кризу, яка не може оминути Україну, але ступінь її руйнівного впливу великою мірою буде залежати безпосередньо від України, тобто від готовності держави діяти адекватно і оперативно. По-друге, новітні відносини із сусідами та нові проблеми, частина яких є на сьогодні певної мірою прихованою, а частина вже стала реальністю, або повсякденністю політичного буття. Розглянемо основні аспекти загострення міждержавних стосунків та міжнародних геоекономічних проблем для Україні у контексті транскордонного співробітництва. Вони концентруються навколо низки геополітичних ліній Геоекономічна лінія «Україна – ЄС». Протистояння пов’язано із набуттям чи сподіванням України до набуття певного статусу у співпраці є Євросоюзом. Україна на сьогодні не має реальних перспектив до набуття членства у ЄС. Однак йдеться про наближення лише до певного статусу сусідства або асоційованого членства. Саме реальне наповнення цього статусу є основою домовленостей та протистояння з Євросоюзом. Україна буде досить тривало знаходитись «на межі» євроінтеграції, але політика економічної співпраці та відкритості ринків буде балансувати у просторі економічних інтересів України. Геоекономічні інтереси України формуються навколо наступних ліній тяжіння.

Геоекономічна лінія «Україна – Румунія». Геоекономічна лінія "Україна – Росія". Геополітична лінія "Україна – Кавказ". Лінія "Україна – Туреччина". Геополітична лінія "Украина – Білорусь". Геополітична лінія "Україна – Молдова (ПМР)". Геополітична лінія "Україна – Польща" (окремо від Євросоюзу). Геополітичні напрями: «Україна-США», «Україна-СНД», «Україна-ЄС».

Тому самостійність України у геоекономічному та геополітичному протистоянні залежить від внутрішньої злагоди і стабільності політичного курсу держави. Насамперед, стабільність і передбачуваність політичного курсу є "вищим" у шкалі міжнародних вимог до України. "Вищим" ніж формальне дотримання демократичних засад розвитку.

Отже, запобігання тоталітаризму, тоталітарному устрою лежить у площині політичної стабільності і постійного економічного зростання, запобіганню різкого погіршення рівня життя широких верств населення та адекватності реального соціально-економічного зростання до ефективності функціонування економіки.

Розглянемо ці зовнішні виклики на прикладі формування екологічної політики держави. Вочевидь, екологічна політика буде формуватися під впливом як зовнішніх так й внутрішніх факторів. Ми вважаємо що сучасне прагнення до співпраці на світовому рівні, активна участь міжнародних експертів та консультантів з питань екологічної політики, політичне спекулювання на можливості приєднатися до тих або інших міжнародних угруповань призвели до домінування зовнішніх факторів при формуванні екологічної політики. Слід пам’ятати, що до функцій політики відносяться зокрема визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства; організація діяльності суспільства по виконанню прийнятих цілей і програм; узгодження різноманітних інтересів держави й соціальних спільнот;забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки й стабільності політичного ладу; формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі й діяльності; контроль за дотриманням законів і правил тощо, що зумовлює необхідність посилення впливу внутрішніх факторів, які й є підґрунтям для виконання цих основних функцій. Вважаємо, що ігнорування цього факту та формування екологічної стратегії держави під зовнішнім впливом призведе до розбалансування внутрішніх інтересів країни та задекларованих політичних цілей. Слід розуміти, що екологічна політика країн Євросоюзу не є досконалою та ефективною, вона теж перебуває в стані постійної модифікації та адаптації до нових умов. Україна повинна сформувати внутрішньо ефективну політику, яка перш за все буде забезпечена внутрішньої підтримкою на рівні суспільства, відповідною інфраструктурою, нормативно-правовою та науковою підтримкою.

СТАЛИЙ РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСЬКОГО МЕХАНІЗМУ В УКРАЇНІ:

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ

Черняк Г.М.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Модель сталого економічного розвитку як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації була сформульована у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку й довкілля. Вона отримала назву сталого (стійкого) розвитку, суть якого полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього й майбутніх поколінь [1].

Основними протиріччями й труднощами перехідного періоду до сталого розвитку, що має місце в Україні, є відсутність соціальних гарантій та правової бази для регулювання нових стосунків, що виникають між суб’єктами господарювання, та їх незахищеність. Це, у свою чергу, вимагає формування законодавчої бази, яка б регулювала ринкові перетворення. На відміну від адміністративно-командного механізму господарювання, де одержавлені господарюючі суб'єкти не мали серйозної самостійності, ринкове господарювання передбачає правове регулювання економічних процесів.

Юридичні закони, нормативно-правові інструменти можуть бути недосконалими, тому законодавчі органи держави покликані працювати над удосконаленням законодавства, щоб воно адекватно відображало вимоги і завдання господарського життя в інтересах підтримання стабільності та сталого розвитку економічної системи в цілому. Розвиток підприємництва стимулюється шляхом створення сприятливого середовища для сталої діяльності підприємств, удосконалення нормативно-правової бази, розвитку інфраструктури, впровадження ефективних форм і механізмів фінансової підтримки підприємництва за умови, коли підприємницькі структури мають свободу у прийнятті рішень, несуть всю відповідальність, а їхні відносини як між собою, так із іншими учасниками господарювання є партнерськими, рівноправними і взаємовигідними.

На стані господарського законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом України "Про підприємства в Україні" [2].

Спостерігаючи за темпами розвитку підприємницької діяльності в Україні можна зробити висновок, що розвиток законодавства значно відстає від вимог сучасного економічного життя країни. Саме тому при державній реєстрації господарських об'єднань дуже часто виникають спірні питання між підприємцями і чиновниками. Також чимало непорозумінь виникає вже після державної реєстрації об'єднань підприємств між самими їх членами.Така ситуація перш за все викликана тим, що закон недостатньо регламентує порядок створення і функціонування господарських об'єднань, а тривале панування у нашій країні адміністративно-командної системи регулювання економічних відносин призвело до відсутності практичного досвіду в створенні і діяльності недержавних суб'єктів підприємницької діяльності

Аналіз нормативно-правової бази України показує, що створене на протязі останніх років законодавство, яке регламентує підприємницьку діяльність, направлено на врегулювання питань функціонування окремого підприємства як основної ланки економіки. Разом з тим, недостатньо уваги приділяється регламентації діяльності об’єднань підприємств. Так, ст.3 Закону України “Про підприємства в Україні” закріплює тільки право підприємств об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, а механізм регулювання їх функціонування відсутній [3].

Таким чином, на український парламент покладається важлива функція – врахування існуючих упущень в господарському законодавстві та формування ефективної законодавчої бази з метою не лише регулювання суспільних відносин, а й сприяння недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання .

Література:

  1. Знаменский Г.Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и перспективы развития. — К., 1996. — С. 26.

  2. Мамутов В.К. Государство и территориальные хозяйственные системы / Хозяйственное право: Учеб.; Авт. кол. В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, В.В.Хахулин и др.; Под ред. акад. В.К.Мамутова. — К., 2002. — С. 377.

  3. Жигалов В. Т., Шимановська Л. М. Основи менеджменту і управлінської діяльності: Підручник. — К.: Вища шк., 1994. — 223 с.

Регіональні ризики інноваційного розвитку в умовах глобальної фінансової кризи

Чужиков В.І , д.е.н., професор

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

В умовах посилення та численних відозмін проявів фінансових криз проблема регіонального суперництва швидше за все суттєво загостриться вже найближчим часом, адже суперечки між країнами-донорами та реципієнтами можуть набувати характеру непередбачуваних деформацій. Подібного роду загрози спрогнозував ще у 1997 р. американський науковець M.Storper, помітивши в тенденції створення регіонального світу неминучість бунту багатих територій проти бідних, дотаційність яких з одного боку є необхідною умовою підтримки мінімальних соціально-економічних стандартів, з другого – стимулює споживацькі настрої в депресивних регіонах. Важливим при цьому є те, що подібні складності виникають як в унітарних, так і федеративних країнах. Проте узгодженого та виваженого алгоритму їхнього розв'язання поки що не знайдено.

Одним з напрямів нівелювання територіальних диспропорцій є інноваційний розвиток тих регіонів, які не можуть претендувати на системну креативність, натомість потребують постійно зростаючих дотацій на своє утримання. Саме таким чином поступили в Європейському Союзі ухваливши так звану «Фінансову перспективу» на 2007-2013 рр., в якій інноваційна складова відіграватиме при наданні грантів та створенні операційних програм авангардну роль. На думку її авторів запровадження інноваційно-інвестиційної моделі вирівнювання дозволить у перспективі вирішити чимало дотичних до основної проблем, найважливішими з яких є: подальше посилення мобільності факторів виробництва; поглиблення спеціалізації та локальної кооперації регіону насамперед в межах спільного економічного простору; прискорення еволюції форм регіонального розвитку та їх селектування (кластери, технопарки, технополіси, іннотехи); поглиблена оптимізація регіональної структури виробництва та сфери послуг, метою якої є скорочення трансакційних витрат; збільшення кількості робочих місць та зміна їх структури. Формування нових компетенцісних якостей працівників.

Наведене вище без усякого сумніву доволі репрезентативно описує позитивний сценарій інноваційного розвитку регіону. Однак слід пам'ятати, що на шляху соціально-економічної гармонізації регіональних систем господарювання стоїть чимало перешкод, найважливішими з яких є фінансові, що зумовлені сучасною економічною кризою. Саме вони можуть ідентифікуватися науковцями та практиками як системні ризики, які можна погрупувати у такий спосіб: 1. Значні витрати на інфраструктуру, якість якої має бути суттєво підвищена задля адекватного сприйняття інновацій та інвестицій. Проте вона ж (на думку H.Siebert, 2007) може виявитися недозавантаженою внаслідок міграції однієї з перелічених вище форм економічного зростання до інших регіонів. 2. Початок інноваційної паузи може внести певні зміни в структуру інноваційного потенціалу регіону, компенсувати які не зможе жодний венчурний фонд чи страхова компанія. 3. Країнові фінансові кризи носитимуть форму англійської літери «W», що передбачає швидкий рух запозичених державою грошей до банків, проте через деякий термін може так статися, що ця фінансова установа виявиться нездатною не тільки повернути кошти державі, а й потребуватиме все нових й нових фінансових вливань. 4. Зміна ментальних уподобань місцевого населення може призвести до несприйняття тих інноваційних сфер, які можуть завдати, на думку людей, шкоди нинішнім і майбутнім поколінням. 5. Стрімка зміна глобального попиту на окремі товари і послуги та підвищення локальної конкуренції з боку тих країн і регіонів, де оплата праці є надзвичайно низькою, а трансакційні витрати – мінімальними.

Сучасна фінансова криза організаційно співпала з інноваційною паузою, початок якої починаючи з 2008-го р. вже не один раз декларувався провідними міжнародними фахівцями. За терміном дії він може бути визначений як такий, що триватиме 3-4 роки і завершить перехід до шостого технологічного укладу. Державні та інтеграційні політики, що формуватимуться на цій основі відображатимуть відповідну еволюцію інноваційних компонентів (за S.Borras, 2003), які включають: наукову політику; технологічну політику; інноваційну політику. Послідовна реалізація цих моделей в умовах практичної реалізації теорії «відкритих вікон» (C.Perez, L.Soete, 1988) можуть відкрити додаткові можливості для прискореного економічного зростання як деяких периферійних регіонів так і цілих держав.

Водночас системні ризики таких можливостей можна буде представити у такий спосіб: зменшення глобального попиту на одні види продукції і підвищення на інші; втрачання цінних кадрів, як це свого часу було в СРСР може обернутися сповзанням до групи низь конкурентних та технологічно відсталих країн; вразливість інноваційних галузей під час фінансових криз; поглиблення конкуренції територій за залучення інновацій та інвестицій. Сприятиме з одного боку високій динаміці руху факторів виробництва, проте з другого – збільшить витрати місцевих бюджетів на створення конкурентоспроможної інфраструктури.

Активізація інноваційної діяльності промислових підприємств України

Чулюкова Н.С., студентка групи УК-81 ФММ, НТУУ «КПІ»

Однією з найактуальніших проблем вітчизняної економіки є підвищення конкурентоспроможності промисловості на основі її технологічного переоснащення й розвитку наукоємних галузей виробництва. Тому на підприємствах виникає гостра потреба в отриманні доступу до передових технологій. Водночас підвищення ступеня відкритості національної економіки поряд із посиленням інтеграційних процесів у світовій економіці супроводжується загостренням конкуренції, що зумовлює необхідність пошуку ефективних шляхів просування продукції вітчизняних товаровиробників на ринку, переважно інноваційної, оскільки традиційні її види здебільшого неконкурентоспроможні.

В Україні, практично не створені умови для ефективного здійснення інноваційної діяльності. Аналіз стану розвитку інноваційної діяльності в Україні дає змогу відзначити, що останніми роками понад 80 % промислових підприємств не займаються інноваційною діяльністю. Так, кількість промислових підприємств, що займались інноваційною діяльністю зменшилась з 18,0 % у 2000 р. до 14,2 % у 2007 р., а тих, що впроваджували інновації - з 14,8 % у 2000 р. до 11,5 % у 2007 р., з них впроваджували нові технологічні процеси - 5,0% (у 2000 р. – 4,1%), освоювали виробництво нових видів продукції – 5,5% ( 13,7), із них нових видів техніки – 1,7% (2,0%).

Україна має низький рівень конкурентоспроможності машино-технічної та іншої наукомісткої продукції (тільки у 1,8 % створених зразків технічний рівень перевищує світовий); незначні розміри експортного потенціалу (експорт продукції, що припадає на душу населення в Україні, становить 0,2-0,3 тис. дол. США, у той час як у розвинених країнах — 2,0-5,6 тис. дол.); низький рівень "інтелектуалізації" експорту (у структурі експорту України більш ніж 80 % становлять сировина і напівфабрикати) .За рейтингом глобальної конкурентоспроможності(GCI rank)), згідно доповіді Всесвітнього економічного форуму "The Global Competitiveness Report 2008 -2009" (станом на 08.10.2008 р.), Україна займає 72 місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності економік (у 2007 р. – 73). За рейтингом у сфері інновацій Україна посідає 73-75 місце, ділячи його з Пакистаном та Єгиптом. Перешкоди фінансового, політичного, правового характеру постають на шляху масової реалізації інновацій.

Основною проблемою, що стримує розвиток у сфері інновацій в Україні, є той факт, що в нашій країні до цього часу:

- не задіяні механізми підтримки інноваційної діяльності, ефективність яких підтверджена досвідом багатьох країн;

- відсутня відповідна фінансово-кредитна, податкова і амортизаційна політика;

- не створені і умови, які б сприяли широкому залученню в інноваційну сферу позабюджетних інвестицій, перш за все з боку вітчизняних комерційних структур і банків.

Для створення реальних умов для здійснення переходу економіки України на інноваційну модель розвитку державі доцільно насамперед звернути увагу на створення механізмів покриття інноваційних ризиків.

З цією метою необхідно розробити такі заходи на державному рівні:

- створити умови для капіталізації інтелектуальної власності;

- створити систему стимулів, яка сприяла б, вітчизняних і зарубіжних інвесторів залученню банків, а також великих підприємств до інвестування засобів в розвиток венчурних (ризикованих) інноваційних фірм і проектів;

- розробити чітку систему надання державних гарантій кредитуванню перспективних інноваційних проектів.

Тому можна виділити такі основні шляхи активізації інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки:

• розробку і запровадження механізму надання пільг промисловим підприємствам, які впроваджують і реалізують інноваційну продукцію;

• поширення практики надання інноваційним підприємств середньострокових кредитів зі знижкою кредитної ставки.

Реалізація запропонованих напрямків активізації інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні і залученні зовнішні інвестиції на інноваційну діяльність.

Література:

1. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — Суми: ВТД «Університетська книга»; К.: Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. — 324 с.

2. Нежиборець В. Проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні. Публікація// Теоретичні і практичні аспекти економіки та інтелектуальної власності,2009 р.

Проблеми створення національної інноваційної системи на державному рівні

Юхименко Т.В., бакалавр, НТУУ «КПІ»

17 червня 2009 року Уряд затвердив своїм розпорядженням розроблену Державним агентством України з інвестицій та інновацій Концепцію розвитку національної інноваційної системи, що визначає національну інноваційну систему як сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), що задіяні у процесі створення і застосування наукових знань та технологій, визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу.

Незважаючи на певні дії Уряду створенню національної інноваційної системи заважає багато чинників. По-перше, є певне відставання науково-методичного рівня вітчизняних наукових розробок. По-друге, не сформовано теоретико-методологічні основи формування НІС, не вирішено проблеми дослідження підвищення ефективності новітніх вітчизняних інноваційних інституцій і структур. По-третє, у більшості вітчизняних наукових роботах системно не розглядаються соціально-економічні умови, що забезпечують ефективне функціонування НІС, відсутній комплексний аналіз взаємозв’язку елементів НІС, а також рекомендації щодо підвищення ефективності формування НІС. До то ж у деяких дослідженнях НІС розглядається не як важливий інструмент, а як кінцева мета інноваційної політики держави [2].

Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначено більше 120 довгострокових і середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. В умовах значного дефіциту фінансових коштів Україна не здатна реалізовувати такий широкий спектр пріоритетів. Враховуючи світовий досвід, можна припустити, що країна реально може собі дозволити розвивати не більше десятка пріоритетних напрямів [1].

У сучасних умовах перехід України до інноваційної моделі економічного розвитку гальмує також незавершеність ринкових перетворень. В умовах нестачі фінансових коштів не створені ефективні механізми залучення фінансових потоків у високотехнологічні галузі, підтримку інноваційної активності у виробництві. Значним є рівень втручання державних органів в господарську діяльність підприємств. Слабо розвинена інституційна інфраструктура ринкової економіки. На жаль, в країні не сформовано чітко визначеного стратегічного курсу соціально-економічного розвитку. Тому стратегія інноваційного розвитку, яку пропонується сформувати ізольовано від реальної економічної практики, може бути представлена лише в загальному вигляді.

При реалізації курсу на інноваційний шлях розвитку спостерігається достатньо спрощений погляд на зміст НІС. Береться за аксіому, що головним є високий темп створення і освоєння нових технологій і наукоємних виробництв, а найважливішими передумовами створення інноваційної економіки вважається наявність високо розвинутого науково-технічного комплексу і відповідної виробничої бази. Питанням підвищення «інноваційної мотивації», здатності динамічного відгуку на виникаючі потреби ринків практично не приділялося уваги [2].

Суттєвим сучасним недоліком розбудови української НІС є прагнення до копіювання досвіду розвинених країн без урахування національних особливостей і ступеня завершеності ринкових реформ. У результаті, багато стратегічних рішень, що приймаються з формування НІС, не приносять бажаного результату.

Щоб зрушити з сьогоднішньої точки повного «замерзання» інноваційної діяльності в Україні, потрібно вирішити питання остаточного розподілу повноважень державного управління інноваційною сферою. Координацію питань інноваційного розвитку слід забезпечувати на найвищому державному рівні. Таким інструментом повинна стати Національна рада з інноваційного розвитку при Президентові України. Варто було б створити консультативну раду з питань формування та реалізації національної інноваційної системи і при Верховній Раді [3].

Не менш важливим є сприяння формуванню наукової спільноти, яка бажає і може виконати відповідні НДКР для комерціалізації наукових знань й отримати нові наукові результати.

Література:

1. Інтерв’ю першого заступника голови Державного агентства з інвестицій та інновацій А. Зайця: Інноваційна модель: потрібні системні зміни // Урядовий кур'єр. - .gov.ua/index.php? lang=ua&get=141&id=1045

2. Жиляєв І. Б. Особливості формування сучасної національної інноваційної системи України // Інвестиції та інноваційний розвиток. - №4, 2009 р. – С.12-17

3. Перспективи створення національної інноваційної системи в Україні Матюшенко І.Ю. // Головне управління зовнішньоекономічних зв’язків та європейської інтеграції Харківської обласної державної адміністрації

Секція 3.
Міжнародне Співробітництво в інноваційній сфері:досвід та нові підходи

ПРАКТИКА ИСПОЛЬЗОВАНИЯ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА НА МАШИНОСТРОИТЕЛЬНОМ ПРЕДПРИЯТИИ «СПЕЦКРАН»

Архипов С.В. Одесский государственный экономический университет

Повышение конкурентоспособности машиностроительных предприятий Украины представляет собой чрезвычайно актуальную и сложную задачу. Ряд макроэкономических и политико-правовых факторов последних десятилетий негативно отразились на развитии промышленного комплекса страны. Среди них – низкий уровень прямых инвестиций в машиностроение (табл. 1), дезинтеграция хозяйственных связей, высокая энергоемкость производства, необходимость конкуренции с лучшими мировыми образцами, финансово-экономический кризис и др.

Таблица 1.

Прямые иностранные инвестиции в машиностроение Украины (тыс. долл.)

Страна

По состоянию на 01.01.2005 г.

В % к общему объему инвестиций страны

США

31359,73

2,7

Кипр

12400,88

1,2

Соединенное Королевство

Великобритании

93456,21

10,4

ФРГ

72189,22

11,4

Нидерланды

6148,65

1,1

Россия

9563,84

2,1

Швейцария

53736,57

13,1

Вместе с тем, промышленный комплекс Украины имеет огромный потенциал для выпуска конкурентоспособной продукции. Примером эффективного научно-технического сотрудничества, использования высокоточного технологического оборудования и выпуска сертифицированной продукции (государственной системы сертификации УкрСЕПРО) является производственное предприятие «Спецкран», г. Харьков. Предприятие, основанное в 2001 году, практически с нуля, разработало и внедрило в производство более 30 наименований продукции.

Потребителями являются предприятия металлургии, машиностроения, стройиндустрии, энергетики, АПК, угольной, химической промышленности, морские и речные порты, склады, элеваторы, лесопромышленные комплексы, малые и средние предприятия различных отраслей.

Инновационной разработкой 2009 года стал выпуск маневрового мотовоза ММТ-2. В качестве базы изделия принят современный трактор ХТА-220 (г. Харьков). По желанию заказчика ММТ-2 комплектуется двумя моделями двигателей: Д-260.4 производства «Минский моторный завод» (Беларусь) или ЯМЗ-263М2 Ярославского ОАО «Автодизель» (Россия). Муфта сцепления применяется либо производства «LuK» (Германия), либо ЯМЗ (Россия).

ММТ-2 дешевле в 3-4 раза, а по техническим характеристикам не уступает известным зарубежным образцам «Loctrack 82 S» и «Loctrack 100 S» фирмы «Unimog» концерна «Mercedes-Benz».

В свою очередь, применение мотовоза маневренного позволяет предприятию по-новому решить вопрос транспортного обслуживания, значительно улучшить технологию маневровых работ, своевременно производить доставку многономенклатурных грузов, снизить расход энергоресурсов, таким образом, значительно оптимизировать логистические издержки.

Технико-экономическими расчетами установлено, что при грузопотоках до 500 тыс. тонн в год (25-30 вагонов в сутки), применение ММТ-2 позволяет снизить в 1,5 – 2 раза эксплуатационные затраты и добиться экономического эффекта в размере 200 – 250 тыс. грн. в год.

МОНІТОРИНГ ІННОВАЦІЙНИХ ТА ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ З ПІЛЬГОВИМ РЕЖИМОМ ОПОДАТКУВАННЯ

Безрученко В. С., к.ф.-м. н., доцент, с.н.с., професор. кафедри організації оперативно-розшукової діяльності Національного університету державної податкової служби України

Створення сприятливого інвестиційного клімату є запорукою виходу України з кризи. Вітчизняні і закордонні інвестори зацікавлені вкладати гроші в проекти довгострокового розвитку, із значною інноваційною складовою, які орієнтовані на високі технології та наукомістку продукцію.

Розвиток інноваційної економіки потребує створення відповідних правових механізмів, які б, з однієї сторони, надавали певні преференції тим суб’єктам господарювання, що втілюють інноваційні проекти, а з іншої, відсікали недобросовісні спроби деяких підприємців незаконно отримати такі преференції.

Діюче в України нормативне регулювання інноваційної діяльності не повною мірою відповідає вимогам сьогодення. Практично не застосовуються такі стимулюючі механізми, як державне замовлення інноваційної продукції, патронат місцевої влади над інноваційними та інвестиційними проектами, державна фінансова та наукова підтримка окремих, найбільш важливих, інноваційних проектів та програм.

Однією із найважливіших складових економічної політики щодо залучення інвестицій є визначення і реалізація податкової політики, спрямованої на створення оптимального режиму оподаткування інноваційних проектів.

Найбільш важливим напрямком у покращенні інвестиційного клімату в України, на думку автора, є непряме стимулювання інноваційної діяльності через створення пільгового режиму оподаткування інноваційних та інвестиційних проектів.

Спеціальний правовий режим оподаткування, в тому числі і через встановлення низьких (або нульових) ставок мита чи деяких інших податків можна розглядати як наданням суб’єктам інноваційної діяльності додаткових фінансових надходжень, що будуть певною мірою компенсувати можливі проектні ризики.

Зрозуміло, що розвиток інноваційної складової в економіці згодом має привести до зростання внутрішнього валового продукту, збільшення податкових надходжень до бюджету, створення нових робочих місць. Але на етапі розвитку інноваційні проекти потребують підтримки з боку держави. В умовах обмеженості фінансових ресурсів держави підвищення ефективності державного управління інноваційним розвитком має ґрунтуватися на підтримці інноваційних проектів з найбільш оптимальним співвідношенням таких складових, як інноваційність, тривалість життєвого циклу проекту, очікувані «блага», для комплексної оцінки яких потрібно використовувати багатомірний факторний аналіз.

Разом з тим, задля зменшення витрат на ведення бізнесу, значна кількість суб’єктів господарювання вдається до податкового планування, яке вважається важливою і невід'ємною частиною системи фінансового управління в організації та дозволяє знизити податкові виплати [1].

Стратегічне податкове планування здійснюється, як правило, на етапі створення і реєстрації підприємства і направлено на мінімізацію податкових зобов'язань в довгостроковій перспективі (вибір організаційно-правової форми господарювання, вид і профіль діяльності, місце знаходження, тощо). При достатній ефективності спеціального режиму оподаткування для суб’єктів інноваційної діяльності в розрізі зниження податкових виплат матимуть місце і спроби ухилення від сплати податків шляхом реєстрації як інноваційних проектів, які не є такими повною мірою.

Але на початку життєвого циклу проекту важко визначити, чи є інноваційність проекту необхідним елементом його втілення, чи це є засіб отримати преференції від держави. Відсікати такі «недобросовісні» проекти має спеціальний підрозділ в Державному агентстві України з інвестицій та інновацій. Здійснення фахівцями цього підрозділу моніторингу стану реалізації інноваційних та інвестиційних проектів забезпечить оперативне отримання інформації щодо оцінки діяльності суб’єктів господарювання, які отримують податкові пільги, посилить їх відповідальність за своєчасність виконання проектів, а також дозволить проводити аналіз причин їх неефективності.

З метою здійснення заходів з розроблення законодавчих пропозицій щодо покращення інвестиційного клімату, в тому числі з питань режиму оподаткування в сфері інвестиційної та інноваційної діяльності, між Національним університетом державної податкової служби України та Державним агентством України з інвестицій та інновацій підготовлено Угоду про наукову співпрацю, якою передбачено проведення спільних наукових досліджень з даної тематики.

Література

1. Сайфиева С.Н., Гильманова А.В. «Совершенствование налоговой системы России в целях обеспечения стабильного экономического роста», «Вопросы экономических наук». - № 3. - 2006

СОТРУДНИЧЕСТВО УКРАИНЫ И РОССИИ В НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОЙ СФЕРЕ – ВОССТАНОВЛЕНИЕ ЕДИНОГО ИННОВАЦИОННОГО КОМПЛЕКСА СССР

Белоусов И.А. студент

Таврический Национальный Университет им. В.И. Вернадского

К началу 90-х гг. СССР занимал второе место в мире после США по научно-техническому потенциалу. Затраты на НИОКР в 1990г. Составляли 3,5 % ВВП. Общее число научных работников на начало 1991г. составляло 1985 тыс. человек, в том числе 542 тыс. докторов и кандидатов наук. Научно-технический потенциал СССР ориентирован на все возможные виды исследований по всем направлениям знаний, но прежде всего на оборонные НИОКР. Развитие ВПК и нашей техносферы привело к тому, что появлялись системы, которые уже трудно назвать только боевыми. Суперкомпьютеры могут служить как в системах обороны, так и для управления экономикой. Спутники, ведя военную разведку, одновременно могут работать и по коммерческим контрактам. Новые конструкционные материалы с равным успехом могут работать в строительстве.

В настоящее время, несмотря на потери после падения СССР, российская наука занимает лидирующие в мире позиции по таким направлениям, как авиационная и космическая техника, атомная энергетика, биотехнология на основе биоинженерии, керамические и сверхтвердые материалы, белковые препараты и компоненты, системы искусственного интеллекта и виртуальной реальности.

Научно-технический комплекс Украины по своему объему и потенциалу был и остается одним из крупнейших в Европе и вторым среди стран СНГ. Научно-технический потенциал Украины находится на высоком уровне для содействия выходу страны из экономического спада.

Основой выхода Украины из нынешней трудной ситуации должно стать возрождение отечественного производства на базе прогрессивных научно-технических достижений и технологий, на создании эффективной системы стимулирования развития украинского научно-технического потенциала и плодотворной инновационной деятельности. Научно-исследовательский комплекс Украины формировался как часть единого комплекса СССР. В этой связи большую роль может сыграть расширение украинско-российского научно-технического сотрудничества, а также сотрудничества с другими странами СНГ. Примером подобного сотрудничества можно представить белорусско-российский суперкомпьютер "СКИФ К-1000", который в ноябре 2004 года был включен в выпуск списка 500 самых производительных компьютерных систем в мире top500 (/list/2004/11/100).

К актуальным направлениям сотрудничества с Российской Федерацией в инновационной сфере следует, прежде всего, отнести такие:

- разработка и усовершенствование нормативно-правового обеспечения инновационной деятельности, механизмов ее стимулирования и защиты интеллектуальной собственности;

- создание механизма формирования и поддержки совместных инновационных проектов;

- развитие инфраструктуры инновационного процесса, включая систему информационного обеспечения, соответствующих банков данных, финансово-экономической и производственно-технологической системы поддержки совместных инновационных проектов;

- создание условий для деятельности совместных предприятий по выпуску наукоемкой продукции и реализации ее как на внутренних рынках Украины и России, так и на рынках третьих стран;

- обеспечение условий для участия активных инновационных предприятий и организаций России в конкурсах, выставках, ярмарках, проходящих в Украине и, наоборот, предприятий и организаций Украины в соответствующих мероприятиях в России.

Тематика совместных украинско-российских инновационных программ может охватывать чрезвычайно широкий спектр отраслей народного хозяйства, прежде всего, это: самолетостроение, судостроение, ракетно-космическая техника, радиоэлектроника, новые материалы и технологии их применения, биотехнологии, нефтедобывающая и нефтеперерабатывающая промышленность и пр.

Источники финансирования совместных инновационных программ должны быть довольно разветвленные. Необходимо привлекать бюджетные ассигнования, средства инновационных фондов, заинтересованных предприятий и организаций, частных фирм и отдельных физических лиц. Механизм финансирования каждой программы и распределение доходов в результате ее реализации может быть похожим на деятельность акционерного общества. Важной составляющей реализации такого механизма является активное привлечение банковского капитала к инновационным проектам.

Для обеспечения нормального механизма финансирования инновационной сферы необходимо обеспечить независимость фондов поддержки такой деятельности от ведомственных интересов. Предоставить статус независимых от министерств юридических лиц таким фондам и предусмотреть для них льготное кредитование как с государственных, так и коммерческих источников финансирования.

Детермінанти технологічного лідерства в глобальній економіці

Бурміч О., аспірантка

Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана

Ідентифікація сучасного технологічного лідерства являє собою доволі складний процес, оскільки потребує чіткого визначення дефініцій. Неоекономічна теорія, необхідність створення якої декларується всіма дослідниками потребує організаційно-методологічного оформлення якого вона ще й досі не набула, а мала б вже зараз дати відповідь щонайменше на сім питань, які могли б пояснити вагу та значення окремих детермінантів в міжнародній економіці техноглобалізму: завдання теорії, основна мета якої полягає у визначені меж розподілу і перерозподілу ресурсів; мотивацію індивідів, результатом чого має бути тверде переконання суб'єктів економічної діяльності у максимізації корисності, що визначається в умовах панування ТНК і ТНБ як результат глобальної економічної діяльності; поведінку індивідів, яка визначатиметься як оптимальна і разом з тим на думку А. Лейонхуфвуда (2006), як сустативна раціональність; зміну уподобань самого суспільства, в якому всі технологічні процеси відтепер оцінюватимуться з огляду на майбутню перспективу, яка має щонайменше три ступеня ідентифікації: коротко-, середньо та довготерміновий. Принагідно зазначу, що самі уподобання змінюватимуться доволі швидко; нечіткістю інституалізації процесів регулювання технологічного лідерства, які відображають боротьбу двох ідеологій: неолібералізму та неокейсіанства; взаємною узгодженістю стратегій, субсидіарний зміст яких буде визначати досягнення рівноваги.

З наведеного вище випливає, що з теоретичної точки зору технологічне лідерство вирізнятиметься поліструктурним характером внутрішньої побудови, що визначатиметься трьома найважливішими детермінантами: інформаційною адаптативністю, інноваційною спрямованістю та синергетичною ефективністю. Такий блоково-компонентний склад з позиції сферного підходу може вважатися оптимальним, але структурно він може суттєво змінюватись.

Інформаційна адаптивність визначається здатністю людей сприймати, аналізувати потік інформації та на цій основі роботи висновки щодо змін в існуючих чи уявних об'єктах діяльності, які відповідають їх мотиваціям, уподобанням та бажанням максимізувати корисність своєї діяльності з метою збільшення прибутків. В умовах глобалізації світового господарства дана компонента суттєво зростатиме і зумовлюватиме формування позитивного чи негативного технологічного балансу.

Інноваційну спрямованість слід розуміти як фундаментальний напрям розвитку країни-лідера чи цілого інтеграційного формування, яке визначає відповідний тренд суспільства, в котрому значна частина результатів діяльності інвестується в майбутнє шляхом створення належних умов для розвитку освіти, науки та технологій та відповідної їхньої комерціалізації.

Синергетична ефективність є найважливішим детермінантом технологічного лідерства, адже дозволяє отримати понаднормовані прибутки від розробки, комерціалізації та запровадження найновітніших технологій.

Сучасна модель технологічного лідерства завжди наштовхуватиметься на проблему парадигмальної визначеності, яка містить два домінуючі підходи: глобальних і секторальних парадигм. Якщо виходити з тих концепцій, які домінували на початку 90-х років ХХ ст., то глобальних парадигм може бути визначено лише дві – Homo economicus та Homo Sociologicus, які принципово різняться між собою за принципом дії, мотивами дії, ареною дії, визначальним принципом, типами концепцій, завданнями аналізу. Секторальний підхід виявився більш цікавим з огляду на те, що у численних парадигмах чітко визначалися галузеві пріоритети, механізми реалізації, арена та мотиви дії тощо. Проте недоліком у кожній з них вважалося домінування галузевого підходу. Остання глобальна криза засвідчила, що секторальні парадигми не можуть вважатися такими що підлягають обов'язковій реалізації через галузеву обмеженість, адже при їхній визначеності не враховуються суміжні сфери, експансіоністські стратегії ТНК та ТНБ, регулятивна роль регіональних, національних та наднаціональних інституцій. Не робилося застереження щодо наявності деяких спонтанних чинників.

Іншу спрямованість мала технологічна парадигма. Описані вище, концептуальні складові якої відігравали в одному випадку автономну, у другому – консолідуючу роль. Вона, на відміну від секторальних, вже не мала галузевої обмеженості і відбивала в своїй основі так званий горизонтальний напрям, об'єднуючи промисловість, сільське господарство, транспорт, науку, освіту та відповідні механізми їх регулювання в синергетичний комплекс прямої та опосередкованої взаємодії. Така інтегральна функція парадигми що створюється знаходиться у тісному зв'язку із парадигмою «Homo economicus», яка на поч. ХХІ ст. отримала новий імпульс до розвитку і може з повною впевненістю відноситись до категорії неопарадигм, які носять системний характер та враховують глобалізаційний ефект З нашої точки зору основну компонентну базу технологічного «неоекономіксу» становить наступне: повна свобода руху факторів виробництва; перехід до оптимізаційних моделей розвитку; відхід від ідентифікаційних підходів в яких з позиції економіксу провідну роль відігравали сукупний попит та сукупна пропозиція і концептуальна їх заміна на категорії «глобальний попит» та «глобальна пропозиція та ін.

прямки активізації науково-технологічної і інноваційної політики України: пріоритети і шляхи забезпечення

Бричак Т.П., студентка НТУУ «КПІ»

Основою інноваційного процесу є процес створення і освоєння нового продукту (технології) – науково-інноваційний процес. Він включає ту чи іншу сукупність стадій: фундаментальні та прикладні дослідження, дослідницько-конструкторські, проектні, технологічні розробки, випробовування та промислове освоєння інновації. Усі вони повинні бути націлені на одержання результату, придатного для практичного використання та отримання прибутків[2].

Під час формування науково-технічної стратегії в рамках зовнішньоекономічної політики України необхідно застосувати якомога ширшу палітру іноземного досвіду у відповідних галузях. Приклад розвинених країн засвідчує визначеність застосування сегментарного або регіонального методів інноваційної трансформації і підтверджує можливість розвитку інноваційного середовища всупереч економічній невизначеності та відносно низькому рівню життя. Економічна невизначеність, економічна криза є факторами дестабілізації та руйнації неефективних форм господарювання, але водночас дають імпульси виникненню нових економічних утворень, провокують інновацію всієї соціально - економічної системи. Тож економічна криза не тільки руйнує, але й створює [3].

Формування державної науково-інноваційної політики йде відповідно до Постанови Верховної ради України «Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України», але існує проблема щодо її практичної реалізації. Для того щоб підвищити ефективність реалізації науково-інноваційної стратегії необхідно[1]:

  • Створити в Україні сприятливий інноваційний клімат. Якісне інноваційне зростання потребує наявності підтримки інноваційних реформ суспільством, тобто інноваційна ідеологія, інноваційна культура, інноваційні стимули мають стати ключовими у загальнодержавній ідеології розвитку.

  • Вирішити проблему удосконалення управління науково-технічною сферою, так як вона функціонує за залишковим принципом.

  • Вирішення проблеми фінансування та стимулювання інноваційної діяльності. Відповідно до Закону України «Про наукову та науково - технічну діяльність» фінансування науки є захищеною статтею Державного бюджету і повинно здійснюватись на рівні не менше ніж 1,7 % ВВП. Це той рівень, який забезпечує перетворення науки із витратної на системоутворюючу силу економіки. Але фінансування в нинішніх обсягах - менш ніж 0,4 % ВВП – не відіграє стимулюючої ролі для економіки. Слід розробити чіткі показники та критерії рейтингування у науково-інноваційного розвитку України, головним серед яких має бути показник частки інноваційної продукції, що знайшла попит і є конкурентоспроможною на ринках високих технологій.

Сьогодні противників інноваційного розвитку в Україні немає. Тому своєчасною й доцільною є постанова питання про створення Національної програми інноваційного розвитку України, яка б передбачала:

  • пріоритетність постіндустріальної моделі інноваційного розвитку;

  • визначення ролі та і практичних інструментів участі інноваційному розвитку всіх гілок та рівнів влади;

  • визначення стратегії і пріоритетів інноваційного розвитку кожного з регіонів держави окремо;

  • цільову орієнтацію регіонів на підтримку і розвиток вже діючих інноваційних структур, а також зародження і розвиток нових, створення цілісних регіональних систем стимулювання й підтримки інноваційної активності;

  • перетворення міст з високим науково-технологічним та інтелектуальним потенціалом на регіональні осередки інноваційного зростання - технополіси.

Перехід на шлях активізації інвестиційної та інноваційної діяльності вимагає якісно нової організації взаємозв`язків і взаємодії між всіма учасниками інноваційного процесу, закріплення нових функцій за відповідними органами управління на державному і регіональному рівнях. Ефективність інноваційної діяльності насамперед залежить від того, як взаємодіють між собою учасники єдиної колективної системи одержання і використання нових знань і технологій: науково-дослідні інститути, вузи, конструкторські бюро, підприємства та інші інноваційні структури, діяльність яких спрямована на розробку і виробництво конкурентоспроможної продукції. Отже, підвищення ефективності реалізації науково-інноваційної стратегії держави може принести користь й наблизити нас до бажаної мети лише за умови застосування напрямків інноваційного розвитку не поодинці, а системно, здійснюючи державний моніторинг дієвості.

1. Постанова Верховної ради України «Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України», Відомості Верховної Ради України(ВВР), 1999, N 37, ст. 336

2. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 1999.- 254с.

3. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.:КНЕУ, 2003. – 948 с

Оцінка інноваційного потенціалу України в контексті сталого розвитку

Ващенко С. М., студент,

Науково-навчальний комплекс „Інститут прикладного системного аналізу” при Національному технічному університеті України „КПІ

Сталий розвиток - це розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління у такий спосіб, щоб не зашкодити здат­ності прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби та взає­модія економічних, соціальних та екологічних секторів гло­бальної проблеми розвитку. Сталий розвиток містить у собі дві ключові складові: концепцію потреб (з особливим акцентом на потре­бах світової бідності) і концепцію обмежень, які зумовлені впливом технологічними і соціальних чинників на екологічну здатність задовольнити нинішні і майбутні потреби. Отже, ста­лий розвиток становить собою тривалий процес суспільних удосконалень з наданням пріоритету потребам найбільш знедо­лених. Водночас цей процес скерований на захист системи під­тримки навколишнього середовища, від чого зрештою зале­жить добробут нинішнього і прийдешніх поколінь.

У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якіс­но нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Головними причинами і джерелами інноваційних ідей є: потреби ринку, попит споживача; конкурентна боротьба на ринку; підвищення престижу підприємства; бажання працівників поліпшити свою майстерність у конкретній діяльності; реалізація знань творчої особистості; наукові відкриття, інтернаціоналізація науки; винахідництво.

Обов’язковим атрибутом успішного регіонального розвитку сьогодні є розробка та реалізація регіональної інноваційної програми. Така програма повинна являти собою комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв’язання найважливіших проблем інноваційного розвитку регіону в цілому, окремих галузей її економіки та територіальних громад.

Потенціал інноваційного розвитку регіону характеризує міру і якість сукупної здатності елементів, підсистем, процесів, явищ, що знаходяться чи відбуваються в його межах, до інновацій, якими визначаються потенційні можливості працездатного населення за участю в суспільно-корисній діяльності за існуючого рівня розвитку продуктивних сил і зрілості суспільних відносин. Це надзвичайно важливий інтегральний показник рівня розвитку і можливостей креативної діяльності головної продуктивної сили суспільства.

Аналіз та оцінка потенціалу інноваційного розвитку регіону повинна включати 5 етапів.

Використовуваний потенціал інноваційного розвитку регіону характеризується інноваційною активністю регіону, яка відображає рівень реалізації нововведень або інноваційних перетворень і впровадження інновацій у господарську діяльність регіону. Оцінювати його пропонуємо за допомогою інтегрального індексу використовуваного потенціалу інноваційного розвитку регіону. При цьому вважатимемо, що інноваційну активність регіону характеризує інноваційна активність підприємств, які функціонують на його території. Тому для обчислення інтегрального індексу використовуваного потенціалу інноваційного розвитку регіону можна використовувати показники інноваційної активності підприємств регіону. На основі останніх слід здійснювати розрахунок показників використовуваного потенціалу інноваційного розвитку регіону.

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.

Економічна складова сталого розвитку влючає в себе індикатори: довершеність бізнесу (Business sophistication), та інновації (Innovations).

Оцінити поточний стан інноваційних процесів у регіоні можливо за допомогою інтегрального індексу потенціалу інноваційного розвитку регіону. Узагальнююча оцінка на базі його використання дасть можливість обґрунтувати концентрацію та розміщення інноваційних об’єктів на території відповідно до вимог сьогодення та інноваційної спроможності регіону, дозволить обґрунтувати механізми і розробити напрямки реалізації інноваційної політики розвитку регіону відповідно до резервів потенціалу інноваційного розвитку регіонів. Оскільки інноваційний потенціал є ядром регіонального розвитку, тому пропонована методика оцінки потенціалу інноваційного розвитку регіону є важливим інструментом для вирішення завдань регіонального розвитку на сучасному етапі.

Список використаних джерел:

  1. Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. — К.: КНЕУ, 2003. — 394с.

  2. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: Проблеми, концепції, методи. — Суми: Університетська книга, 2003. — 278с.

УКРАЇНСЬКО – ПОЛЬСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Войтова М.І., Сімчера О.І. ФММ, гр. УЕ – 71, НТУУ «КПІ»

На сучасному етапі європейської інтеграції України дедалі більша увага приділяється проблемам активізації економічного співробітництва нашої держави з тими постсоціалістичними країнами Європи, які стали учасниками останніх двох хвиль розширення ЄС. Особливе місце у цьому зв’язку відводиться Польщі, що виступає одним з найбільших стратегічних партнерів України на європейському континенті, а й послідовно відіграє роль активного поборника наближення України до членства в Євросоюзі. Саме цим зумовлюється необхідність пошуку оптимальних форм співробітництва між Україною та Польщею на сучасному етапі європейської інтеграції й окреслення пріоритетних напрямків поглиблення економічних взаємовідносин наших країн у найближчій перспективі та у стратегічному контексті.

Оптимальний обсяг взаємних інвестицій і зовнішньо - торгівельного обороту країн у двосторонньому співробітництві постійно змінюється залежно від обсягів виробництва та якості продукції в кожній із них, цінових коливань на ринку, рівнів інфляції, тощо. Найбільш показово це виявляється у системі міжнародних економічних відносин, насамперед при дослідженні двостороннього господарського співробітництва країн. Адже кожна з країн при цьому орієнтується на власні показники оптимальності для кожної із сторін. Ця залежність ще більше посилюється, коли одна з держав входить до великого міждержавного об’єднання на зразок ЄС, а інша перебуває поза його межами.

Така ситуація спостерігається сьогодні в українсько – польському економічному співробітництві. В оптимізаційних підходах ключового значення набуває здатність системи двостороннього українсько – польського економічного співробітництва досягати рівноважного стану під впливом самоорганізуючого соціально – економічного начала. У такому сенсі оптимізація двосторонніх економічних взаємовідносин України та Польщі повинна розглядатися не тільки з цього боку, а й з погляду забезпечення максимальної життєвої сили цього співробітництва, супроводжуваного відповідною ресурсо – та енергозабезпеченістю, а також функціональною спроможністю, галузевою диверсифікованістю та зростанням стандартів якості життя населення обох країн.

Враховуючи сказане, при дослідженні системи українсько – польського економічного співробітництва на етапі подальшої інтеграції економік наших країн у європейський господарський простір доцільно поєднувати у науковому аналізі точні або розрахункові економічні величини (зовнішньо – економічний оборот, обсяг прямих іноземних інвестицій, темпи зростання ВВП, тощо) з абстрактними психологічними індекаторами (рівнем задоволення населенням своїм життям, якістю людського капіталу, ступенем взаємної соціальної адаптованості культур, тощо).

Таким чином, до критеріїв оптимізації двостороннього економічного співробітництва між Україною та Польщею можна віднести: активізація трансферу технологій та створення нових спільних інтелектуальних і технологічних продуктів на основі реалізації двосторонніх проектів; зростання масивів інформації, що циркулюють і обробляються в двосторонньому форматі; збільшення чисельності інституцій, які обслуговують двостороннє співробітництво; створення транскордонних кластерів і реалізація спільних транскордонних проектів континентального та глобального масштабу(проведення Євро 2012, тощо); поліпшення стану довкілля та екологічного захисту держав, особливо транскордонних територій; проведення спільних іміджевих і комунікативних заходів, які створюють систему моральних дивідендів для обох країн; зростання рівня взаємної та міжнародної безпеки.

При цьому специфіка організаційно - структурного комбінування та розвитку функціональних залежностей окремих частин зовнішньоекономічного сектора як в Україні так і Польщі в процесі двостороннього економічного співробітництва створює додаткові еволюційні ефекти. Завдяки цьому система такого співробітництва еволюціонує, поширюється, нарощує конкурентоспроможність. Тоді ж збільшується і обсяг експортно – імпортних товаропотоків, прискорюється обмін інформацією, відбувається максимальне насичення інвестиційно – фінансових взаємозв’язків.

Таким чином, залежно від обраних методологічних засад функціонування кожна з постсоціалістичних країн формує власний ґрунт для впровадження зовнішньоекономічної діяльності в сучасних умовах. Польща пішла першим шляхом, що зумовило її стрімкий економічний підйом після нетривалого періоду «стартового» спаду, а в подальшому привело до членства в ЄС.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Гальперіна Л.П., к.е.н., доцент

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Міжнародне співробітництво в інноваційній сфері впливає як на формування, так і на використання соціально-трудового потенціалу сучасного суспільства, оскільки забезпечує прогресивний розвиток, створює матеріальні й духовні цінності. Специфіка міжнародного співробітництва в інноваційній сфері полягає у суттєвих капіталовкладеннях, певному науковому рівні та вимогах до робочої сили, які полягають у освітньо-кваліфікаційному рівні та структурі робочої сили, її мобільності та здатності до творчості.

Ефективність міжнародного співробітництва в інноваційній сфері знижується в країнах з ринками, що формуються внаслідок корупційної діяльності, що негативно відбивається на використанні і розвитку соціально-трудового потенціалу. Хоча з одного боку «корупція дозволяє економічним агентам послабити негативний вплив неефективних інститутів» [1,С.51], тобто пом’якшити жорсткі обмеження адміністративного апарату, однак оскільки перерозподіл доходу, економічних та соціальних можливостей здійснюється не на основі суспільно-конкурентних переваг, корупційні дії знижують суспільну ефективність проектів міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, що в цілому знижує перспективи інноваційного розвитку країни.

До чинників впливу міжнародного співробітництва в інноваційній сфері на відтворення національного соціально-трудового потенціалу, зокрема відносяться: зростання міжнародної мобільності капіталу і праці; отримання ґрантових коштів для наукових досліджень; фінансування міжнародної інфраструктури; удосконалення національної соціальної інфраструктури; розвиток принципово нових комунікативних можливостей; зміна напрямків та інтенсивності потоків міжнародної трудової міграції в тому числі міжнародної інтелектуальної міграції.

Міжнародне співробітництво в інноваційній сфері впливає на напрямки руху інтелектуальних ресурсів, та стимулює процеси міждержавної інтелектуальної трудової міграції. Оскільки однією з форм міжнародної наукової співпраці є тимчасова міждержавна інтелектуальна трудова міграція, яка за певних умов набуває форм еміграції, що отримало назву «brain drain» – «відплив інтелекту». Міжнародне співробітництво в інноваційній сфері на противагу звичній ситуації, коли «приплив мозків» притаманний розвиненим країнам, а країни, що розвиваються та країни з «новою ринковою економікою» потерпають від «відпливу мізків», сприяє «припливу мізків» до країн, з ринками, що формуються, та міграцію кваліфікованих фахівців між високорозвиненими країнами. Як свідчать дані німецьких дослідників, професійно-кваліфікаційна структура зайнятості в інноваційній сфері Німеччини суттєво відрізняється від структури зайнятих в інноваційній діяльності України. Так, в Німеччині найбільша питома вага – 65% – припадає на зайнятих, що мають закінчену професійну підготовку, але не мають вищої освіти, на другому місці – 18% – зайняті, які не мають професійної освіти [2]). Разом з тим, аналіз напрямів та характеру інтелектуальної еміграції свідчить, що рух висококваліфікованих німців до Австрії, Великобританії, Швеції та США, пов'язаний не тільки з вищою оплатою праці в приймаючих країнах, але і з перспективою професійного і кар'єрного зростання для молодих науковців, що відбиває рівень конкурентоспроможності поміж названих країн [3, c. 15].

Міжнародне співробітництво в інноваційній сфері щільно пов'язано з рухом капіталу, політичною та економічною стабільністю, і свою чергу впливає на економічне зростання та структурні зміни в економіці. Методологічно хибним є зосередження уваги виключно на економічних наслідках міжнародного співробітництва в інноваційній сфері. Міжнародне співробітництво в інноваційній сфері дозволяє вирішенню як економічних завдань (зростання продуктивності праці, приплив капіталів, підвищення якості життя співробітників та грошові перекази в допомогу їхнім родинам), так соціальних (підвищення професійної мобільності, підвищення тривалості трудової діяльності, адаптація до реальних вимог інноваційної сфери, а також ознайомлення з новітніми технологіями та методами організації праці), і, в свою чергу, сприяє формуванню умінь та професійних навичок працівників відповідно до вимог інноваційної діяльності, підвищенню економічної ефективності особи, організації, суспільства; утвердженню нових суспільних відносин та в цілому зростанню міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації.

Література:

  1. Nathanielh L. Economic development throught Bureaueratic Corruption// The American Behavioral Scientist. 1964. Vol.8, № 2, P.8-14. [Цитовано за: Григорьев Л., Овчинников М. Коррупция как препятствие модернизации (институциональный подход) / Л.Григорьев, М.Овчинников // Вопросы экономики. – 2008. – № 2. - С.51].

  2. Falck O., Kipar S., Wößmann L. Humankapital und innovationstätigkeit von Unternehmen: Erste deskriptive Befunde neuer Fragen im ifo Innovationstest?//ifо Schnelldienst, 7 – 2008. – S.13.

  3. Brüker H. Leidet Deutschland unter einem «brain drain»?/ H.Brüker //ifо Schnelldienst. - №4-2008. – S.15

До питання становлення наукових парків

Гарбар С.В., асистент кафедри міжнародної економіки НТУУ «КПІ»

Кризові явища, як відомо, окрім негативного впливу на соціально-економічне становище в країні (особливо у країнах, що розвиваються), здійснюють необхідний поштовх для трансформації управлінської парадигми та державної політики загалом. Безальтернативність інноваційного шляху для забезпечення сталого розвитку сприймається сьогодні мислячим суспільством як аксіома. На забезпечення стійких зв’язків у «трикутнику знань» розвинутими країнами світу виділяються значні фінансові та організаційні ресурси.

Україна як країна з унікальними нереалізованими можливостями розуміє у переважній більшості свідомої та відповідальної громади необхідність релевантного часу сценарію свого подальшого розвитку. Комунікаційні можливості та відкритість суспільства надають змогу використовувати передовий світовий досвід становлення інноваційної системи, розвитку інноваційної інфраструктури як її складової тощо. При цьому невідповідність ментальної складової та економічних можливостей аналогам розвинених країн обумовлюють формування власного шляху становлення національної та регіональної інноваційної систем. Наочним підтвердженням вважаємо частку ВВП, що виділяється на наукові дослідження за найбільш перспективними напрямами і у Швеції становить 3,7%, Японії – 3,06%, у США – до 3%. В Україні законодавчо закріплено фінансування наукової діяльності та наукових досліджень у обсязі 1,9% від ВВП, але реальна сума не досягає і 0,5%.

Сприятливим аспектом для розвитку національної економіки інноваційним шляхом вважаємо прийняття окремих законів та підзаконних актів, що стосуються розвитку університетської науки, котра є однією зі складових «трикутнику знань». Наказом МОН України від 16.06.2007 № 501 у НТУУ «КПІ» запроваджено у 2007-2011 роках Пілотний проект «Дослідницький університет НТУУ «КПІ». Науковий парк «Київська політехніка» створено згідно з Законом України № 523-V від 22 грудня 2006 р. «Про науковий парк «Київська політехніка». У своїй діяльності науковий парк керується розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 546-р «Про затвердження плану заходів з виконання Закону України “Про науковий парк «Київська політехніка» та від 19 вересня 2007р. № 760 «Про схвалення інноваційної програми наукового парку "Київська політехніка".

Важливим етапом у законодавчому забезпеченні створення інноваційних структур на базі провідних ВНЗ та інститутів НАНУ стало прийняття Верховною Радою України Закону України «Про наукові парки» (№ 1563-IV від 25 червня 2009 р). Закон визначає науковий парк як юридичну особу, що створюється за ініціативою ВНЗ та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку». Засновником наукового парку може бути вищий навчальний заклад IV рівня акредитації та/або наукова установа та інші юридичні особи, що укладають засновницький договір про створення наукового парку.

Подальший розвиток наукових парків потребує ще розробки та затвердження ряду документів, котрі визначали б механзім створення та порядок отримання пільг при реалізації інноваційних проектів. Варто зауважити, що навіть без державної фінансової підтримки та отримання пільг у вигляді субсидій зазначені інноваційні структури починають створюватись та здійснювати свою діяльність. На сьогодні, окрім діючого Наукового парку «Київська політехніка» та його філіалів у регіонах при університетах уже створено Науковий парк на базі Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Ведеться робота по створенню наукових парків за галузевими напрямами, при інших університетах.

Але якщо на першому етапі перед засновниками наукових парків постає питання щодо порядку створення, то у подальшому актуалізуватиметься необхідність ефективного організаційно-економічного механізму функціонування, особливо у складних економічних умовах.

ФАКТОРИ НЕЕФЕКТИВНОСТІ РОЗРОБКИ, ПРИЙНЯТТЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

Герасимчук В.Г., Національний технічний університет України

1. “Cum rem animus occupavit, verba ambiunt (Лат.). – Коли розум досягає сутність справи, тоді з'являються слова”. Поняття «ефективність» асоціюється з позитивним результатом. Чи достатньо у нас підстав вести мову про успішність реалізації численних стратегій інноваційного розвитку, започаткованих в Україні на різних щаблях управлінської «піраміди»? Ні! Інноваційність розвитку держави має передбачати інноваційність мислення, моралі, духовності, культури, освіти, науки, реального сектору економіки як головних підвалин конкурентоспроможності країни в жорстких умовах глобалізаційних змін. Україна повинна обрати шлях розвитку, спрямований не на вирощування чергового мільярдера за рахунок пограбування держави, а, насамперед, на поліпшення добробуту кожного свого громадянина.

2. Довгострокове планування, яке успішно свого часу використовувало метод екстраполяції, змінилося на стратегічне планування. Це вимагало нових теоретико-методологічних підходів при визначенні політики, місії, пріоритетів, формуванні організаційного механізму, розподілі обмежених ресурсів, удосконаленні системи мотивації та контролю. Стратегічне планування виступає ключовою складовою стратегічного управління як багатопланового, формально-поведінкового процесу, який забезпечує формулювання та виконання стратегічних намірів. Це сприяє балансуванню інтересів суб’єктів господарювання та зовнішнього середовища, в якому головну роль відіграють потреби і запити споживачів. Під поняттям "стратегія" розуміють: встановлення основних довгострокових цілей та намірів підприємства, прийняття курсу дій і розподіл ресурсів, необхідних для виконання поставлених цілей (А. Чандлер); узагальнену модель дій, які необхідні для координації та розподілу ресурсів компанії (Б. Карлоф); комплексний план, сформований для здійснення місії організації та досягнення її цілей (М. Мескон, М. Хедоурі, Ф. Альберт); набір правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності (І. Ансофф); динамічну систему взаємопов’язаних правил і прийомів, за допомогою яких забезпечується ефективне формування та підтримка упродовж тривалої перспективи конкурентних переваг фірми на внутрішніх і зовнішніх ринках індивідуальних та суспільних благ (О. П. Градов); план, керівництво, орієнтир або напрям розвитку, шлях з існуючого стану у майбутнє (Г. Мінцберг). На наш погляд, стратегію слід розглядати як план досягнення довгострокових цілей в умовах невизначеності або постійних змін.

3. Розробка стратегії повинна розпочинатися з формулювання кількісно визначених у часі та просторі цілей. Заслуговують на увагу «Прогнозні (до 2020р.) значення індикаторів Європейського інноваційного табло (ЄІТ) для України», якими передбачається підвищення впливу інновацій на економічне зростання України в 1,5 - 2 рази. На систему цілей повинна «накладатися» система стратегій. Не чергових «кроків», а системи планів, програм, проектів, насамперед, кількісно та якісно науково обґрунтованих. Стратегія має передбачати формування комплексу заходів, забезпечених необхідними кадровими, матеріальними, фінансовими, інформаційними ресурсами та визначенням тих, хто, за що, яким чином (морально і матеріально) і перед ким нестиме відповідальність за свої дії. Йдеться про успішно діючий механізм управління на чолі з авторитетним керівником стратегії з відповідними організаційними та фінансовими повноваженнями.

4. У розмаїтті стратегій, розроблених останнім часом, можна побачити різні часові орієнтири: до 2017 року, до 2020, до 2039 і т.п. років. Може доцільно формувати стратегію і на … 80 років? Середня очікувана тривалість життя у розвинених країнах коливається в межах 80 років. Всі стратегії, усіх країн, під керівництвом усіх президентів, королів, монархів, принців і т.п. мають орієнтуватися, на нашу думку, на 80 років! Можливо і більше. Нагадаємо, якщо за індексом людського розвитку (ІЛР) Україна у 1991р. займала 45 місце у світовому рейтингу, то у 2009р. вона “досягла” 85 сходинки серед 177 країн. За даними ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновативності групі країн, тобто серед «країн, що рухаються навздогін» із значенням індексу інновативності - 0,23.

5. При формулюванні та реалізації стратегії орієнтуватися потрібно, насамперед, на внутрішній ринок. Прикладом може бути Китай, Індія, де навіть у кризовий період спостерігається збільшення ВВП. Так, ВВП Китаю в III кварталі 2009р. збільшився на 8,9%, Індії – на 7,9%. Окрему програму дій доцільно започатковувати з «агресивного маркетингу», спрямованого на завоювання ринків збуту вітчизняної наукомісткої, а не лише сировинної продукції. При удосконаленні механізмів стимулювання інноваційної діяльності необхідно зробити акцент на узгодженні дій ТНК, великого, середнього та малого бізнесу. Що стосується ринків збуту, орієнтуватися потрібно не на «любих друзів», а насамперед на багатовікових сусідів – Росію, Білорусь, Болгарію, Чехію, Словаччину, Польщу і т.д. Один із векторів – це країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), які виходять на ключові позиції у світі. Зазначені дії сприятимуть адаптації інноваційної системи України до умов глобалізаційних викликів з отриманням ефекту зі знаком «плюс», тобто успішного для кожного українця результату.

Аналіз інвестиційної привабливості галузі альтернативної енергетики в Україні

Горбатко М.В., студентка НТУУ «КПІ» гр.УС-61

Альтернативна енергетика – це відносно нова галузь промисловості, завданням якої є перетворення альтернативних джерел енергії в енергоносії. До таких джерел відносяться енергія сонячного випромінювання, енергія швидкості вітру, енергія води та теплова енергія біомаси.

Провідні країни світу вважають саме альтернативну енергетику одним із інструментів для подолання фінансової кризи. Однак в Україні не приділяється достатня увага зі сторони уряду для покращення інвестиційного клімату та залучення капіталу саме в цю галузь промисловості.

Перш слід за все розробити та узгодити державну стратегію для цієї галузі. Оскільки нормативно-правова база в альтернативній енергетиці не достатньо розвинена, то необхідно вдосконалити регулюючі важелі з кожного виду альтернативної енергії.

Все ж таки знаходяться інвестори, які готові вкладати кошти на розвиток альтернативної енергетики в Україні. Головною причиною цього є вигідне географічне розташування країни, наявність великих незадіяних територій та природні ресурси. А також впровадження «зеленого» тарифу на електроенергію, отриману з альтернативних джерел. Документом передбачається, що ДП "Енергоринок" повинно купувати таку електроенергію в два рази дорожче отриманої з традиційних джерел. Таким чином уряд планує стимулювати виробництво цієї електроенергії, поступово замінюючи нею природний газ.[2]

Одним з прикладів таких інвесторів є компанія Beten Ingenierie (Франція), яка планує побудувати три вітряні електростанції в Криму. Згідно з документом, домовленість про будівництво вітроелектростанції була досягнута керівництвом Ради міністрів Криму з президентом французької компанії в Сімферополі. Вітроелектростанції планують розмістити в Бахчисарайському, Білогірському і Радянському районах. Вітроелектростанції будуть мати потужність по 200 МВт кожна. У відповідності з параметрами інвестиційних проектів, після завершення будівництва і введення в експлуатацію станцій частка електроенергії, виробленої на вітроелектростанціях і споживаної в Криму, зросте з 0,4% до 21,2%. Проекти будівництва даних вітроелектростанцій розглянуті на громадських слуханнях, підтримані населенням регіонів і знаходять схвалення на сесіях органів місцевого самоврядування як соціально-значимі об'єкти. Загальна сума інвестицій становить 210 млн. євро. Строк окупності даного проекту 10 років. Ще одним сміливцем можна назвати компанію Broad Street Capital Group, інвестиційна компанія з пріоритетами в галузі вітрової і сонячної енергетики. У 2009 році були проведені переговори і підписаний контракт з СКБ «Сухіна» про початок розробки проектної документації вітрової станції в Миколаївській області, номінальною потужністю 250 МВт. Cума інвестицій складає 65 млн. дол. Строк окупності цього проекту 4 роки.

Серед перспектив залучення інвестицій в альтернативну енергетику України важливо відмітити діяльність міжнародних організацій у цьому напрямку. По-перше, Європейський Банку Реконструкції та Розвитку розробив проект, головною метою якого є фінансування та технічна підтримка використання поновлюваних джерел енергії та заохочення політичного діалогу для створення сприятливої атмосфери реалізації таких ініціатив. Мова йде про підтримку компаній, що працюють з усіма видами відновлюваної енергії - вітру, сонця, води та біомаси. Очікується, що близько 20% проекту на загальну суму 100 млн євро профінансує Фонд чистих технологій Світового банку. По-друге, Всесвітній фонд навколишнього середовища має надати 5,8 млн євро для інституційної підтримки України у створенні сприятливої законодавчої атмосфери для реалізації проектів у цій сфері, надання відповідних ресурсів для розповсюдження інформації та координації зусиль між урядом і компаніями. Такі проекти можуть продемонструвати потенціал розвитку та перспективність поновлюваних джерел енергії в Україні.

Розвиток ринку альтернативної енергетики відкриває ряд перспектив для України в цілому. З політичної точки зору, це більш високий рівень незалежності держави. Для економіки - це, по-перше, можливість отримання більш дешевої електроенергії і тепла. По-друге, завдяки впровадженню нових технологій у країні створюються додаткові робочі місця. По-третє, відкривається можливість залучення іноземних інвестицій. Різка зміна енергетичної стратегії України приведе до позитивних результатів особливо в умовах світової кризи.

Література:

1. Капустянко П.А. Альтернативная енергетика энергоснабжение: современное состояние и перспективы / П.А. Капустянко, А.К. Кузин, Е.П. Макаровский; Харьков, 2008.-396 c.

2. Міністерство палива та енергетики України – Проект закону «Енергетична стратегія України на період до 2030 року» із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням Міністерства палива та енергетики України від 26 березня 2008 року - //Електронний ресурс: http://zakon.nau.ua/doc/?code=145%E0-2006-%F0

3. Альтернативна енергетика [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http: ///www.

4. Всесвітня асоціація вітроенергетики [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http: ///

ІнноваціЙНІСТЬ У ЗАПЕЗПЕЧЕННІ ЕНЕРГОЕФЕКТИВНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Горбунова А.О., магістрант ФММ, НТУУ «КПІ»

Необхідність інноваційного розвитку та імплементація інноваційної стратегії є незаперечним чинником економічного розвитку будь-якої країни. Присутність у багатьох міжнародних програмах та організаціях інноваційної складової, окремих підпрограм та системи заохочень до участі в них зумовлена глобалізацією світових ринків, необхідністю постійно підтримувати конкурентоспроможність промислової продукції, швидко реагувати на зміну ринкових тенденцій.

На початку 2009 року показник енергоємності ВВП України складав 0,54 кг умовного палива на 1 грн., що 2-3 рази вище, ніж в розвинутих країнах [1]. Наприкінці 2009 року було прийнято галузеву програму підвищення енергоефективності економіки України шляхом впровадження інновацій на 2010-2014 роки [2]. Метою програми є:

  • створення сприятливих умов для стійкого зниження енергоємності ВВП;

  • підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів;

  • забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, шляхом підтримки інвестиційних та інноваційних проектів з енергоефективності і енергозбереження;

  • створення інституційних засад щодо розвитку інфраструктури інноваційної діяльності;

  • формування сприятливого інвестиційно-інноваційного середовища.

 Для вирішення проблемних питань, на розв’язання яких направлена Програма, передбачено запровадити результативні механізми шляхом здійснення заходів наступного характеру [2]:

  1. Організаційні:

- розробка пропозицій до бюджетних програм з метою фінансової підтримки інвестиційних та інноваційних проектів з енергозбереження та енергоефективності;

- надання державних гарантій за зобов’язаннями підприємств, які братимуть участь у використанні альтернативних джерел енергії (АДЕ);

- повне безвідсоткове кредитування для реалізації енергозберігаючих проектів за рахунок коштів Державного бюджету України; 

- сприяння залученню інвестицій для створення та впровадження енергозберігаючої продукції;

- залучення механізмів трансферу технологій;

  1. Технічні (технологічні):

- провадження інновацій та новітніх ресурсозберігаючих технологій в модернізацію електростанцій та нові і відновлювані джерела енергії;

- забезпечення модернізації виробництва шляхом впровадження зовнішніх та створення власних імпортозамінюючих технологій;

- створення системи розробки та впровадження технологій для розбудови виробництва шляхом випуску енергоефективних продуктів та обладнання;

3. Структурні:

- забезпечення реалізації проектів щодо оновлення структури виробництва на потенційних виробничих об’єктах з використанням енергоефективних, енергозберігаючих технологій та АДЕ;

- забезпечення модернізації виробництва шляхом реалізації проектів з розвитку транспортної інфраструктури з метою підвищення енергоефективності;

- створення Національної мережі інноваційних кластерів з метою реалізації ключових принципів становлення національної та регіональної економіки і відповідної розробки стратегій соціально-економічного розвитку регіонів. 

Таким чином, запровадження програм, які у різноманітний спосіб підтримують інноваційний розвиток, вивчення їх можливостей та досвіду участі інших країн дозволить розширити можливості наукових та науково-технічних установ України. З іншого боку, підтримка з боку держави створення та розширення мережі інноваційних центрів, проведення інформаційних заходів з обміну технологіями, ідеями, досвідом, безумовно, сприятиме більш глибокому усвідомленню та просуванню інноваційної ідеології як такої в суспільстві.

Література:

  1. Energy Information Administration [Електронний ресурс] / Official Energy statistics from the U.S. Government. – Режим доступу:

  2. Галузева програма підвищення енергоефективності економіки України шляхом впровадження інновацій на 2010-2014 роки / Наказ Державного агентства України з інвестицій та інновацій № 49 від 25.09.2009.

Міжнародне співробітництво України в космічній галузі

Гриневич О.Ю., УС-71, НТУУ «КПІ»

На сучасному етапі у сфері міжнародного співробітництва Україна зосередила основні зусилля на створенні сприятливих умов для участі підприємств космічної галузі в міжнародних проектах та їх стабільній присутності на світовому ринку космічних послуг.

Одним з головних партнерів для України є Бразилія. З 2004 р. розпочато співпрацю над проектом «Циклон-4», що передбачає створення ракето-космічного комплексу (РКК) на пусковому центрі Алкантара. Ракетоносій (РН) «Циклон-4» - новітній, найбільш потужний варіант створений ДКБ «Південне» та виготовлений ВО «Південний машинобудівний завод». Запуск РН планується на 2010 рік. Крім цього, між Україною та Бразилією проводяться переговори щодо створення космічної системи дистанційного зондування Землі, модернізації бразильської РН VLS.

Тісна співпраця з Бразилією вигідна для України з таких причин: космічний комплекс створюватиметься на 90% українськими підприємствами (виробники ракетно-космічної техніки, приладобудівні, металургійні, хімічні підприємства і спеціалізовані будівельні організації), що забезпечить довгострокову завантаженість підприємств, а це ,в свою чергу, дасть змогу створити 40 тис. робочих місць; українські пускові технології закріпляться на міжнародному ринку пускових послуг у сегменті низьких та середніх орбіт; Україна зможе ефективно скористатися унікальними можливостями пускового центру Алкантара для експлуатації космічного комплексу та можливих майбутніх запусків власних супутників.

Україна (ДКБ «Південне» ім. Янгеля і ДП «Південний машинобудівний завод» ім. Макарова) разом з США (компанія «Боїнг»), Норвегією («Кварнер») і РФ (РКК «Енергія») утворила спільне підприємство «Sea Launch», яке реалізовує міжнародний проект «Морський старт». Програма розрахована на запуски супутників на найвищі геостаціонарні орбіти, головними замовниками яких є Intelsat, SES, Eutelsat.

Україна також співпрацює з Єгиптом – ДКБ «Південне» здійснило розробку, конструювання та запуск першого єгипетського супутника Egyptsat-1 на орбіту, який відбувся в 2007р. конверсійною РН "Дніпро-1". В 2008 р. українськими вченими було створено наземну станцію керування польотом і здійснено модернізацію єгипетської станції прийому даних дистанційного зондування Землі.

Спільний українсько-російський РКК «Дніпро» почав діяти з 1997 р. Для координації робіт створено міжнародну космічну компанію «Космотрас», відповідальну за виготовлення та комерційну експлуатацію РН. Пуски РН «Дніпро» здійснюються з космодрому Байконур та пускової бази Ясний (РФ). Прибутки від здійснення замовлень країни розділяють порівну.

Планується низка спільних українсько-російських дослідницьких проектів – досліджень Сонця (проект «Коронас-Фотон», «Інтерферометр»), астрофізичні дослідження, з використанням російського космічного апарата «Спектр», передбачають участь українських науковців у створенні космічного ультрафіолетового телескопа Т-170 та реалізацію комплексу міжнародних досліджень (проект «Спектр-УФ»).

З метою забезпечення прямої трансляції матчів Євро-2012, Україна планує запустити на сонячно-синхронну орбіту до 2011р. власний супутник ДКК «Січ-2», для цього укладений контракт з «Космотрас». В планах також впровадити проект «Український старт», який дозволить з плавучого космодрому в Чорному морі запускати супутники українськими РН «Зеніт». Реалізація даного проекту значно посилила б роль України як транзитно-космічної держави.

Для зміцнення позицій України на світовому ринку ракето-космічних послуг доцільно: брати участь та реалізовувати перспективні та престижні науково-дослідні програми і проекти; проводити науково-технічні та технологічні дослідження, які спрямовані на створення і застосування перспективних елементів та технологій космічної техніки; модернізувати наземні технічні засоби та інформаційний комплекс космічної системи; створити спеціальні телекомунікаційні мережі зв’язку та мовлення, використовуючи при цьому національний супутниковий зв’язок; залучати нові кадри в космічну промисловість, стимулюючи участь молодих учених в космічних проектах; для реалізації проектів залучати не лише державні кошти, а і приватні, як національних, так і іноземних інвесторів. Весь комплекс заходів дасть змогу: в результаті реалізації комерційних проектів наповнити державний бюджет від 270 до 560 млн. грн; отримати непрямий дохід в розмірі 2040-2070 млн. грн. від провадження космічної діяльності, спрямованої на зміцнення національної безпеки; підвищити рівень зайнятості населення у високотехнологічних секторах економіки; підвищити рівень життя населення шляхом зниження цін на послуги телекомунікацій за умови запуску національного супутника; наростити престиж науково-технічних спеціальностей ВУЗів серед сучасної молоді.

Отже, підтримавши науково-технічний потенціал, Україна може стимулювати розвиток фундаментальної та прикладної науки й освіти, а також задовольнити державні довгострокові інтереси в сфері безпеки та оборони. РКК, в свою чергу, може стати локомотивом інноваційного розвитку нашої держави та забезпечити сталий розвиток в умовах глобальної економіки.

ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА – ЗАСІБ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

Грінько І.М., НТУУ «КПІ»

Ситуація, яка склалася нині на світовій арені в умовах економічної кризи, свідчить про те, що вирішення будь-яких нагальних проблем розвитку стає неможливим без врахування глобальних факторів, що мають своє відображення у всіх сучасних трансформаційних процесах кожної країни. На сьогодні перед державою стоїть завдання врахування світових тенденцій розвитку, нових ідей, принципів, технологій вирішення кадрових питань, форм і методів управління персоналом, які б відповідали сучасному рівню управлінської науки, практики, вимогам демократичного суспільства, потребам та можливостям входження України до високо розвинутих країн світу. Перетворення України на державу з демократичною системою, громадянським суспільством і соціально-орієнтованою ринковою економікою вимагає, щоб влада на всіх рівнях (особливо на місцевому) визнала, що людський розвиток є як кінцевою, так і ключовою метою.

Найбільш поширеною методикою розрахунку показників людського розвитку є методика, що запропонована Програмою розвитку ООН (ПРООН), яка використовується з 1990 року для характеристики рівня людського розвитку більш ніж по 170 країнах світу. В останні роки, також Департаментом ООН з економічного і соціального розвитку розраховується експериментальний індекс знаннєвого суспільства. За цим індексом Україна посіла 43-тє місце із 48 країн, випередивши лише Бразилію, Колумбію, Єгипет, Тринідад і Тобаго, Мадагаскар [1, с. 32]. Таке відставання пояснюється не низьким рівнем вітчизняних досліджень та розробок, а недосконалістю механізмів їх реалізації, відсутністю стимулювання науково-інноваційного і технологічного потенціалу.

До першої з проблем інноваційно-технологічного розвитку відноситься потреба в інноваційній методології виховання фахівців нового формату, фахівців нової генерації, спроможних вирішувати задачі в умовах постійних змін, адже за даними розвинених країн світу інновації становлять 60%. Друга проблема стосується забезпечення продуктивності праці, - це потреба в новітній методологічній програмі розвитку людини-працівника з прогресивною спрямованістю, бажанням досягти найвищого рівня власної професійності, інтелектуального розквіту та здобути найвищий результат в прояві себе як особистості і суб’єкта діяльності.

Розв’язанням для двох окреслених вище проблем може стати єдине системне програмне рішення суть якого полягає в тому, що на ідеологічному підґрунті науки акмеології потрібно збудувати сучасну концептуальну теорію мотивації і управління психологічними факторами, прийняти її як основу ідеологічної стратегії держави, спрямованої на розвиток та виховання суспільства. Дані пропозиції обґрунтовуються об’єктами дослідження науки акмеології – це професіоналізм і майстерність спеціалістів, ефективність (продуктивність) їх праці. Ідеологія науки культивує нові цінності: високий рівень мотивації працівника, потребу в творчому самовираженні його особистості та досягненні ним вершини професіоналізму.

Для підготовки в державних установах, організаціях і підприємствах різних форм, власності нової управлінської еліти – менеджерів нової генерації, здатних вирішувати задачі в умовах швидкої глобалізації та постійних змін, необхідно розробити методичний комплекс управлінських акмеологічних технологій широкого спектру, створити:

  • спеціальні акмеологічні служби, які будуть посилювати зв'язок науки з практикою, мотивувати до навчання, викликати потребу в досягненні максимального рівня професіоналізму та майстерності;

  • акмеологічні групи для виконання оперативно-технічних функцій (проведення аналізу, діагностики, надання консультацій тощо).

Ефективне функціонування інноваційної моделі економічного розвитку ґрунтується на відповідному інституційному забезпеченні, передбачає виважену державну інноваційну політику, поєднану з напрямами активізації інноваційної діяльності, дозволяє досягти поставлених цілей інноваційного розвитку і зайняти вищі позиції у світовому постіндустріальному економічному просторі. Тому, пропозиція широкомасштабного впровадження акмеологічних технологій – це нова модель освітнього виховання суспільства, яка стане позитивним фактором для вирішення проблеми людського розвитку та ефективного використання трудового потенціалу в сучасних умовах глобалізації.

Література:

  1. Фукс Є.А. Україна в міжнародних рейтингах інновативного розвитку світової економіки [Текст] / Є.А. Фукс // Сучасні тенденції розвитку світової економіки: Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції, 16-17 жовтня 2009 р. – Харків: ФОП Павлов М.Ю., 2009. – С. 30-32.

Реалізація потенціалу відновлюваних джерел електроенергії в Україні

Джобулда Ю.П., НТУУ «КПІ», ФММ, гр. УС-61

На даному етапі розвитку головними проблемами електроенергетики європейських країн є висока енергозалежність (ЄС займає 2 місце за споживанням енергоносіїв на світовому ринку та на 50% залежить від їх імпорту), екологія (викиди становлять близько 30% всіх твердих часток, що надходять в атмосферу) та економіка. [1, с. 288].

В Україні зношеність електроенергетичного устаткування становить понад 70%, через що балансова вартість основних фондів теплових електростанцій вкрай низька, тому амортизаційна складова собівартості електроенергії ТЕС зводиться до нуля. Недостатні власні запаси нафти і газу (видобуток становить 24-27% на рік, а споживання - 60%), відсутність замкненого циклу для атомної енергетики (немає заводів з виробництва паливних елементів та з дезактивації радіоактивних відходів) залишаються одними з основних проблем розвитку галузі. [2, с. 11-12].

Оскільки загальний стан української енергетики вважається незадовільним, тому необхідною умовою розвитку енергетики є підвищення енергобезпеки країни, ефективне використання енергоресурсів, впровадження енергозберігаючих технологій і альтернативних джерел енергії, що, в свою чергу, забезпечить зменшення витрат на електроенергію та викидів у довкілля.

За оцінками Європейського співтовариства на 2020 рік заплановано збільшення частки відновлюваних джерел енергії в первинному споживанні енергії до 20%, біопалива – до 10%. Для країн, що планують вступити в ЄС, частка відновлюваних джерел енергії у національному енерговиробництві повинна становити 6%, а з урахуванням гідроенергетики - не менше 12%.

Сонячні електростанції працюють більш, ніж в 30 країнах світу, приливні електростанції є у Франції, Великобританії, Канаді, Росії, Індії та Китаї, вітроенергетичні установки – в країнах Західної Європи (Данія, Великобританія, Нідерланди), у США, Індії та Китаї.

Уся територія нашої держави придатна для розвитку систем використанням сонячної енергії. Найвищий потенціал мають Одеська, Дніпропетровська, Херсонська області та АР Крим. Також Україна має значний природний і технічний потенціал для розвитку вітроенергетики, який може забезпечити до 50% від загального споживання енергетичних ресурсів до 2030 р.(побудовано 7 ВЕС ). Теоретично можливий гідроенергетичний потенціал малих річок становить близько 12,5 млрд. кВт. год. Найбільший гідроенергетичний потенціал мають Закарпатська, Львівська та Чернівецька області.

Загальні річні обсяги відновлюваних ресурсів біомаси складають 115,5 млн.т., з яких можливий енергетичний потенціал біомаси складає 22,0 млн. т.у.п., а технічно доступний енергопотенціал оцінюється в 13,2 млн. т.у.п. на рік. Найбільший енергетичний потенціал тваринницької сільськогосподарської біомаси мають Вінницька, Хмельницька та Львівська та Житомирська області, а рослинної сільськогосподарської біомаси - Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська області.

На нашу думку, основними шляхами вирішення енергетичних проблем є наступні:

  1. Подальший розвиток та удосконалення альтернативних джерел енергії шляхом:

  • популяризації переваг щодо ефективного використання енергетичних ресурсів у суспільстві ЗМІ та інтернет-ресурсами;

  • заохочення населення щодо використання АДЕ через надання податкових пільг, дотацій на встановлення таких систем;

  • внесення змін до будівельних норм з метою внесення вимог про обов'язкове використання технологій відновлюваної енергетики при новому будівництві;

  • співробітництва з науковими та освітніми установами для накопичення досвіду використання АДЕ.

  1. Акцетування уваги на нововведеннях (виробництво біодизелю, утилізація сміття, перехід на електроакумулюючі системи опалення тощо).

  2. Надання державної підтримки та інвестицій на створення систем логістики для збору та переробки біомаси.

  3. Розробка нових типів відновлюваних джерел енергії навколишнього середовища (грунт, електромагнітне поле Землі та ін.).

Список літератури:

  1. Бурлака В.Г., Шерстюк Р.В. Трансформація ринків нафти і газу: Монографія. –

К.: НАУ, 2005. – 320 с.

  1. Андрійчук В. Енергобезпека: енергозбереження і напрями диверсифікації

енергопостачання (у контексті перспективи взаємодії України та Польщі) //

Економічний часопис – ХХІ. – 2007. – № 7-8. – С. 11-16.

Вплив глобалізаційних процесів на розвиток персоналу міжнародних бізнес-структур

Д’яченко Ю. Ю., к.т.н., доцент, Часовська О.А., аспірант

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Міжнародні бізнес-структури є важливими суб’єктами економіки України бо суттєво впливають на бізнес-середовище та забезпечують податкові надходження до бюджету України. Виникнення міжнародних бізнес-структур є одним з наслідків глобалізації, яка є, за визначенням академіка НАН України О.Г. Білоруса, об’єктивним соціальним процесом, змістом якого є зростаючий взаємозв'язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних, соціальних систем, національних культур і навколишнього середовища” [1]. Перетворення окремих національних ринків в єдиний загальносвітовий ринок призводить до зменшення вільних ринкових ниш та зростання конкуренції. Нажаль, внаслідок економічної стагнації 90 х років ХХ ст., національний економічний і людський потенціал України було частково втрачено, що призвело до зниження конкурентоздатності української економіки. Підвищення конкурентоздатності українського бізнесу можливо за рахунок збільшення не тільки фізичного або фінансового, а й людського капіталу підприємств. Враховуючи, що саме використання знань при створенні сучасної продукції стає основним джерелом додаткової вартості, одним з основних способів збільшення людського капіталу є розвиток персоналу. Тому умовою ефективної рівноправної участі міжнародних бізнес-структур у зовнішньоекономічному співробітництві є набуття працівниками фаху та підвищення його рівня шляхом професійного навчання персоналу, атестації та сертифікації [2]. З урахуванням інтеграції української економіки до світової, вступу України до Світової організації торгівлі, підготовка персоналу міжнародних бізнес-структур має давати знання та навички, необхідні для підготовки працівника до роботи із зовнішньоекономічними партнерами і задовольняти таким основним вимогам:

1. Підвищення компетентності персоналу у європейських аспектах сфери діяльності. Зважаючи на те, що найбільший торговий оборот Україна має саме з країнами Європейського Союзу, то й підготовка фахівців із урахуванням вимог європейського ринку праці, поряд із збереженням позитивних рис існуючої системи освіти, є стратегічним завданням розвитку персоналу в Україні.

2. Забезпечення професійної та географічної мобільності. Для ведення бізнесу в економічному середовищі, що швидко змінюється, для персоналу потрібні знання та навички щодо можливостей ефективної зміни сфери діяльності, географічного місця роботи тощо.

3. Вивчення специфічних аспектів бізнесу. Персонал міжнародних бізнес-структур, завдяки конкурсному відбору, як правило, має достатню професійну підготовку, проте має недостатні знання в області економічних, країнознавчих, психологічних аспектів ведення бізнесу із закордонними партнерами.

4. Мовна підготовка, яка має сприяти ефективному веденню бізнесу із закордонними партнерами.

5. Стажування, яке передбачає короткотермінове перебування за кордоном для накопичення досвіду щодо як перебування в іншій країні, так і відносно закордонних операцій підприємства.

Запорукою ефективного розвитку персоналу є послідовне втілення концепції навчання впродовж життя, тобто безперервної освіти, в тому числі і неформальної.

Розвиток персоналу міжнародних бізнес-структур може проводитись як в рамках цих структур (у вигляді навчальних центрів, корпоративних університетів), так і в університетах і бізнес-школах в Україні та за кордоном [3].

Таким чином, важливою умовою успішної діяльності міжнародних бізнес-структур є розвиток персоналу. Для ефективної міжнародної співпраці з урахуванням залучення України до глобалізаційних процесів, поряд із суто професійними знаннями, у процесі розвитку персоналу міжнародних бізнес-структур мають передаватись знання та навички щодо міжнародних аспектів ведення бізнесу та запроваджуватись практичне опанування цих знань та навичок у процесі стажувань за кордоном. Саме при врахуванні вищезазначених вимог до розвитку персоналу, можна забезпечити ефективну діяльність міжнародних бізнес-структур в умовах глобалізації.

Література:

1. Білорус О. Цивілізаційні межі атлантичної глобалізації та проблеми інтелектуального розвитку // Економічний часопис ХХІ. – 2005. – №1-2. – С. 10.

2. Часовська О.А. Порівняльна характеристика моделей управління персоналом в міжнародному бізнесі // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – 2009. – № 9. – С. 180-186.

3. Бузько І.Р., Шаповало­ва Т.В., Гайра­петян В.Л., Д’яченко Ю.Ю. Вплив євроінтеграційних процесів у сфері освітніх послуг на формування персоналу підприємств. – Луганськ: Ін-т праці та соціальних технологій, 2008. –300 с.

можливості міжнародного співробітництва у сфері виготовлення ПОЛІМЕРНИХ КОМПОЗИЦІЙНИХ МАТЕРІАЛІВ

Івіцький І.І., студент, НТУУ «КПІ»

За останні кілька років композиційні полімерні матеріали в Україні зробили величезний крок уперед у плані різноманітності рецептур і областей застосування. До традиційних споживачів цих полімерів додалася велика кількість підприємств, які впровадили й успішно застосовують композити.

Композиційні матеріали поряд з полімерною матрицею містять посилюючі наповнювачі. Наповнювачі хімічно пов'язані з полімерною матрицею, що забезпечує високий рівень фізико-хімічних, механічних і термічних характеристик цих полімерних композитів.

Найпопулярнішими на сьогодні є склонаповнені поліаміди на основі поліамідів ПА-6, ПА-66. В основному вони наповнюються скловолокном (від 15 до 30%), що надає матеріалам високу твердість, ударну в'язкість і стійкість до термовикривлення, а також знижує коефіцієнт тертя й зношування. Інша частина композитів відноситься до мінералонаповненних поліамідів, важкогорючих та модифікованих еластомером. Перспективні напрямки розвитку мають поліаміди з антифрикційними добавками, а також наповнені графітом, що робить їх незамінними в електротехніці. Важкогорючі поліаміди містять антипірени, що забезпечують самозагасання матеріалу при видаленні полум'я. Це дозволяє відійти від використання різних пресувальних мас, де неможлива вторинна переробка вихідної сировини.

До недоліків цих матеріалів відноситься, у першу чергу, вологовбирання, що приводить до збільшення енерговитрат при їхньому сушінні. Також негативним фактором є вартісна конкуренція з боку поліпропіленових матеріалів, хоча сталі ціни на поліаміди і на світовому, і на внутрішньому ринку України більш-менш стабільні, чого не скажеш про сегмент композицій на основі поліпропілену.

Найбільшим у СНД виробником поліамідів ПА-6 і ПА-66 є ВАТ «Чернігівське Хімволокно». Понад 70% виробленої продукції підприємство реалізує на експорт. Основні споживачі його продукції - Білорусь і Росія [1].

Склонаповнені поліпропілени, так само як і поліаміди, добре відомі споживачеві. У ряді випадків ці речовини заміняють один одного. Більше прості умови переробки склонаповненого поліпропілену забезпечують щорічний приріст його споживання на 10-15%. Застосування поліпропіленів, наповнених карбонатом кальцію (зміст до 60%), веде за собою здешевлення кінцевого продукту й надає виробам підвищені міцністні характеристики. Поліпропілени, модифіковані еластомером, широко застосовуються в автомобілебудуванні. Зокрема, вони використовуються для виробництва бамперів і обробки салону автомобілів DAEWOO і «Таврія» на ЗАТ «ЗАЗ» (Запоріжжя) [2].

У світі ж найбільшим виробником поліпропілену і поліолефінів є компанія «Basell» (Нідерланди), яка в останній час виходить на український ринок і формує комерційну мережу спільно з компаніями «Ultrapolymers» (Росія) і «Ekospektras» (Литва).

Окремо варто сказати про композиції на основі поліетилену. В Україні ВКФ ТОВ «ТАНА» (Сєвєродонецьк), спільно з австрійською фірмою «OMYA», почала виробництво Omyalene 2011-UA - матеріал на основі поліетилену, що широко застосовується в країнах Євросоюзу [3]. Він являє собою новий екологічно безпечний продукт на основі природного карбонату кальцію й поліолефінів - найбільш нешкідливих пластиків. Матеріал Omyalene 2011-UA рекомендований спеціально для виробництва упакування харчової і технічної продукції. Перша умова низької вартості матеріалу Omyalene 2011-UA - використання загальнодоступних сировинних ресурсів, що вважаються поновлюваними. По-друге, виробничий процес не вимагає настільки значних енергетичних витрат, як при виробництві пакувальних матеріалів з використанням паперу, алюмінію, пластику.

При утилізації упакування, зробленого з Omyalene 2011-UA, агресивний вплив на навколишнє середовище знижується на 30-70%. Майже все пластики при горінні виділяють дуже шкідливі для навколишнього середовища речовини - хлор або чадний газ. При згорянні ж Omyalene 2011-UA виділяються абсолютно нешкідливі вуглекислий газ і вода.

Таким чином, можна стверджувати, що споживання й впровадження композиційних матеріалів в Україні істотно збільшується, що надалі буде приводити до створення конкурентоспроможних стосовно європейських матеріалів, якісних вітчизняних виробів.

Більш активне співробітництво з такими компаніями, як «Basell» (Нідерланди) і «OMYA» (Швейцарія) призведе до впровадження у виробництво новітніх полімерних композитних матеріалів, що дозволить вийти на новий рівень екологічної безпеки і якості продукції.

Література:

1. Офіційний сайт ВАТ «Чернігівське Хімволокно» - .ua

2. Офіційний сайт УкрНДІпластмаш -

3. Офіційний сайт ВКФ ТОВ «ТАНА» - http://www.tana.lg.ua

Напрями стратегії інноваційного розвитку в Україні

Казаннікова А.В.,

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Для досягнення стабільного економічного розвитку та добробуту Україна має опанувати інноваційний шлях розвитку. Застосування нововведень дозволяє істотно змінити обсяги та якість виробництва, значно підвищити продуктивність праці, знизити витрати виробництва.

Сьогодні, розвиток української інноваційної діяльності має як позитивні так і негативні сторони. Позитивним є те, що наука відмежовується від політичних настанов, науковці вільно розповсюджують свої ідеї, розробки. Протягом останніх років на державному рівні прийняті заходи, спрямовані на поліпшення державної науково-технічної політики. Здійснюються спроби пошуку української ніші на світових ринках. Обсяг виконаних науково-технічних робіт кожен рік зростає. В порівнянні з 2004 роком у 2008 він збільшився у 2 рази і становив 8538,9 млн. грн. Хоча його питома вага у ВВП зменшилася з 1,19% у 2004 році до 0,9% у 2008.

Негативних моментів набагато більше, особливо значні вони в порівнянні з розвинутими країнами. В Україні фінансування винаходів, основного капіталу не відповідає наявним потребам. Основне фінансування здійснюють самі підприємства. На фінансування технологічних інновацій у 2008 році було витрачено 11994,2 млн. грн., із яких державний бюджет сплатив лише 2,8% від загальної суми витрат. За рівнем технологічного розвитку, реалізацією винаходів, ефективністю інноваційних політик Україна відстає навіть від деяких країн, що розвиваються.

Не на останньому місці стоїть проблема продуктивної наукової співпраці з іншими державами. Бракує певної системності і стратегії у її розбудові. До основних недоліків можна віднести: безсистемний характер участі українських вчених у заходах міжнародних організацій, що викликано недостатнім фінансуванням науково-технічної співпраці; відсутність налагодженої системи інформування про профільні міжнародні організації; постійне невиконання Україною обов’язків за міжнародними програмами науково-технічної співпраці через припинення фінансування проектів зі свого боку.

Основною проблемою в Україні є зношеність виробничих фондів практично в усіх галузях економіки в результаті недостатнього вкладення коштів в основний капітал. За даними останніх років тільки 10% промислових підприємств щорічно впроваджують інновації. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової знижується. Якщо в 2002 році вона складала 7%, то у 2008 це вже 5,9%. Ця проблема становить реальну загрозу подальшому суспільному розвитку країни.

Перед державою постає завдання забезпечити перерозподіл ресурсів із застарілих безперспективних виробництв в сучасні високотехнологічні виробничі комплекси. Потрібно спрямувати ресурси на модернізацію економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності на основі поширення нових технологій. Для цього держава має впровадити ефективну інноваційну стратегію, використовуючи бюджетну політику.

Відомий фінансист С.Ю.Вітте запевняв, що стриманість у видатках затримує розвиток країни та економічного благополуччя. Він пропонував вести активну фінансову політику, спрямовану на розвиток продуктивних сил. Тому основою стратегічного курсу має бути не утримання видатків, а, навпаки, їх нарощування до потреб сучасної високотехнологічної ринкової економіки.

Вбачаються наступні напрямки стратегії інноваційного розвитку: проведення досліджень в тих галузях, де Україна має багатий науково-технічний потенціал; обґрунтований підхід до фінансування усіх секторів наукової сфери; підтримання законодавчо права на інтелектуальну власність; розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.

Особливе значення у розробці стратегії інноваційного розвитку має налагодження фінансування міжнародної науково-технічної співпраці. Це має важливе значення тому що, найбільш ефективне досягнення результатів може бути лише при ефективній взаємодії потенціалів держав, об’єднанні інтелектуальних ресурсів, розподілу роботи на міжнародному рівні.

Міжнародна взаємодія має сприяти підвищенню статусу України серед країн міжнародної економічної спільноти, а також прискоренню покращення якості української продукції. Крім того науково-технічна співпраця допоможе налагодити відносини з сусідніми державами у вирішенні спільних проблем. Найбільш ефективне досягнення результатів може бути лише при ефективній взаємодії потенціалів держав, об’єднанні інтелектуальних ресурсів, розподілу роботи на міжнародному рівні.

Література:

  1. Касабова І. Дослідження державної інноваційної політики у контексті глобалізації / І.Касабова // Ринок цінних паперів України.- 2007.-№11.- С.11-18.

  2. Наукова та науково-технічна діяльність (1990-2008рр.)/Державний комітет статистики (Електронний ресурс) – http://ukrstat.gov.ua/control/uk/localfiles/display/operativ/operativ2005/ni/ind_rik/ind_u/2002.html

COMPARISON AND ASSESSMENT OF INNOVATION PROJECTS FOR ACHIEVING SUSTAINABLE DEVELOPMENT IN THE SMALL MANUFACTURING BUSINESS ENVIRONMENT

Kirova M. P., PhD, Assistant Professor, University of Rousse, Rousse, Bulgaria

1. The concept for sustainable development is not required by law to be implemented in nowadays business environment. If a company project meets the requirements of the appropriate national committees responsible for the environment protection, it is considered safe and can be started, though it may transfer the environmental problems in another area.

2. The model is applied for selection of innovation projects of the American company Merit Gear Corporation® (). The subjects are two gear box covers. The gear box is used in drilling equipment mounted on a truck. The first cover is welded design. The second cover is made from a monolith metal steel plate. The following limitations are used for the selection of the alternative projects: the covers are manufactured in the environment of small specialized manufacturing company; the life cycle of the covers is 10 years, working two shifts, 6 days a week; the same materials and cutting conditions are used for the two covers, the parts are cut manually by oxy-acetylene cutting equipment; heat treatment is not considered because it is usually done together with the other part of the gear box; there is no size optimization of the steel plate cutting; the drawings are developed by Merit Gear Corporation® using SolidWorks® and may not represent the real configurations of the covers.

3. The open life cycles [Heijungs: 2002], i.e. the flows which have value only in one column of Tables 1 and Tables 2 are of particular interest in our case. Their positive sign shows exhaustion of natural resource and they are shown again in the column of the tables titled Exhaustion. Their negative signs show releasing of emissions in the atmosphere and the soil and are extracted in the column of the tables titled “Pollution”.

The results shown in the columns “Exhaustion” and “Pollution” can be interpreted in several ways to decide which project is promoting sustainable development.

The first way to interpret the results is just by looking at them and using common sense to take the decision. This of course could be done only by environment experts which is not the case of the small company.

The second way is to summarize for each cover the total quantities of exhaustions and pollutions and on this gross bases take the decision. In this case the welded cover has total exhaustion of 107683 kg and pollution of 6263 kg. The monolith cover has total exhaustion of 153754 kg and pollution of 7431 kg. It’s quite obvious the welded cover is more environment friendly than the monolith. However this way does not tell us anything about the environment influence of each component of the exhaustion and the pollution.

The third way is to send the covers to environmental agencies like EPA and use their specialist, models and software to evaluate the alternative innovative projects using their expertise and software, which obviously will be absent in the small company. However this could require additional financial resource.

4. The presented model for comparison and assessment of innovation projects for achieving sustainable development gives guidelines for the small manufacturing company to implement projects which comply with the concept of sustainable development.

On the gross bases of exhaustion and pollution the model showed that the welded cover is more environment friendly than the monolith one for its whole life cycle, though in terms of the business expense it could cost more to produce.

The model shows the direction of the company innovations for developing environment friendly products causing less harm to nature - improving the recycling of the input materials, reduction of the atmospheric and soil waste, using of non-renewable resources, etc.

Though the model is quite simple, it requires quite an effort from the small manufacturing company (which usually have one to several engineers with a lot of knowledge of design and manufacturing and none of environment) to gather all data and make the necessary calculations. The model is applied only to the two covers, but a gear box is much more complicated machine with a lot of parts. Even if the company is capable of doing all that analysis for the parts it makes, there are a lot of vendor parts over which the company does not have environmental control. One can find all data for a bearing in a catalogue except how its production and usage influences the environment.

The only way to achieve the concept of sustainable development in the small business environment is to make the small companies part of a large international network of environmental knowledge-based resources where the key concept will be “teamwork for sustainable development”.

  1. Apostolov A. (2005) Projects for sustainable development, Projecta, Sofia, (In Bulgarian).

  2. Bouman, M. N. and Heijungs R., van der Voet E., van den Bergh J., Huppes G (2000) Material Flows and economic models: An analytical comparison of SFA, LCA and equilibrium models, Ecological Economics, (32) 2: 195-216.

  3. Curran, M. (1996) Environmental Life-Cycle Assessment, McGraw-Hill, New York.

  4. Heijungs, R and Suh S. (2002) The Computational Structure of Life Cycle Assessment, Kluwer Academic Publishers, London.

  5. Leontev V.(1994) Economics essays, Hristo Botev, Sofia, (in Bulgarian).

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В СФЕРІ ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ:

УКРАЇНА-НІДЕРЛАНДИ

Кіршанкова К.О., студентка групи УС-81 ФММ, НТУУ «КПІ»

Висока енергоємність ВВП в Україні є наслідком суттєвого технологічного відставання більшості галузей економіки від рівня розвинутих країн та незадовільної галузевої структури національної економіки, що об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва і лягає важким тягарем на економіку – особливо за умов її зовнішньої енергетичної залежності. При цьому слід зазначити, що на даний час структурний фактор як складова потенціалу енергозбереження в основному вичерпано. Для збереження існуючих темпів зниження енергоємності ВВП (4-6% щороку) необхідно невідкладно задіяти технологічний фактор потенціалу енергозбереження. Світові інтеграційні процеси надають можливість залучення новітніх технологій та іноземних інвестицій для технічного переобладнання української економіки. Як один з перспективних шляхів цього напряму запропоновано налагодження та поглиблення ділового співробітництва між Україною та Нідер­ландами у сфері сталої енергетики та ефективного використання енергоресурсів.

Перспектива діяльності нідерландських компаній в Україні обумовлена наступними чинниками:

• Енергетичний сектор дуже неефективний: Україна споживає в 4 рази більше, ніж Франція при на чверть меншому населенні. Велика кількість підприємств працює з застарілим обладнанням, що датується радянським періодом: 60% - старіше за 25 років. Водночас інвестиції у постійний капітал окуповуються за відносно невеликий період (2-5 років), що робить інвестування досить привабливим як для України, так і для Нідерландів

•У порівнянні з іншими колишніми радянськими країнами Україна ширше використовує енергію вітру. В даний час потенціал досягає 51 МВт - показник, який надалі буде збільшуватись українськими виробниками. Берега Криму використовуються для великомасштабних парків вітроагрегатів, які придатні для виробництва 1000 МВт. В цілому потенціал України оцінюється в 5000 МВт. Іншою величезною перспективою є сонячна енергія. Потенціал для виробництва тепла оцінюється в 32 ТВТ, фотоелектричної сонячної енергії - 1900 - 2400 сонячних годин на рік при випромінюванні 1070 - 1400 кВт.год /м.

• На сьогодні недостатньо використовуються біомаси в Україні, у той час як потенціал оцінюється в 9% від потреби в первинній енергії. Сприятливі земля і клімат роблять Україну високоефективною для комерційного виробництва біомаси - в цій галузі вже активно працюють голландські компанії.

• Хоча ціна російського газу на даний момент нижча ринкової, з 2011 року Україна платитиме повну ціну. Невідповідність між збільшенням витрат на імпорт газу і високі субсидії на внутрішні ціни енергоносіїв в кінцевому рахунку неможливо буде підтримувати, що жорстко поставить питання енергозбереження і поновлюваних джерел енергії.

• Позиція транзитної країни надає Україні стратегічної переваги перед Нідерландами з їх великою мережею трубопроводів і вичерпаними родовищами нафти і газу.

Забезпечення співробітництва здійснюється Нідерландсько-українською сталою енергетичною платформою (НУСЕП), що об’єднує нідерландські та українські організації та сприяє втіленню спільних проектів в галузі відновлювальної енерге­тики, а саме енергозбереження в міському господарстві України. Місія НУСЕП полягає в наданні українським організаціям ефективного доступу до голланд­ських технологій, досвіду розробки проектів та фінансування. НУСЕП представляє в Україні весь сектор енергозбереження Нідерландів, що охоплює ко­мерційні, галузеві та державні організації. Членами платформи НУСЕП є голландські компанії в сфері енергетики, енергозбереження та відновлювальної енергії, які націлені на співпрацю з Україню.

Діяльність НУСЕП в Україні має наступні напрямки:

- презентація голландських технологій з енергозбереження;

- проведення торгових місій із Нідерландів в Україну та навпаки;

- участь в галузевих виставках та проведення семінарів;

- пошук партнерів в Нідерландах;

- організація заходів з обміну досвідом;

- розробка спільних проектів з енергозбереження;

- партнерство з місцевими громадами задля ідентифікації проектів;

- підтримка в питаннях пошуку фінансування та субсидій.

- сприяння міжурядовій співпраці між Україною та Нідерландами щодо усунення інститу­ційних перешкод реалізації проектів в галузі енергозбереження.

Підписання Меморандуму про співробітництво України та Королівства Нідерландів, попередньо обговорене 3-5 листопада 2009 р. в рамках Голландської торгової місії з енергоефективності надасть змогу поглибити міжнародні відносини на взаємовигідних умовах.

РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО

СПІВРОБІТНИЦТВА В СФЕРІ ТУРИЗМУ

Кірюніна Н.Є., студентка, НТУУ «КПІ»

Розвиток туризму в Україні істотно впливає на такі сектори економіки, як транспорт, торгівля, зв'язок, будівництво, сільське господарство, виробництво товарів широкого вжитку, і є одним з найбільш перспективних напрямів структурної перебудови економіки. У свою чергу важливими факторами розвитку туристичної галузі є природно-рекреаційний та історико-культурний потенціал країни.

Водночас подальший розвиток туризму гальмується: відсутністю цілісної системи державного управління туризмом у регіонах; підпорядкованістю закладів розміщення туристів, санаторно-курортних, оздоровчих та рекреаційних закладів, які надають туристичні послуги, різним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади; нечітким визначенням у законодавстві належності підприємств готельного господарства до підприємств, які надають туристичні послуги; недосконалістю нормативно-правової бази; недостатністю методичної, організаційної, інформаційної та матеріальної підтримки суб'єктів підприємництва туристичної галузі з боку держави; повільними темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму; відсутністю відповідних об'єктів для розвитку туристичної діяльності в сільській місцевості; невідповідністю переважної більшості туристичних закладів міжнародним стандартам; тенденцією скорочення кількості підприємств готельного господарства; незадовільним стан туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктури в зонах автомобільних доріг та міжнародних транспортних коридорів; незбалансованістю соціальної та економічної ефективності використання рекреаційних ресурсів та необхідністю їх збереження тощо. [1, c. 108]

Заходи, які держава повинна виконувати для розвитку туризму в Україні:

  • Забезпечення удосконалення структури управління у туристичній галузі на державному та регіональному рівні, координації дій центральних і місцевих органів виконавчої влади з цього питання.

  • Розроблення регіональних і галузевих планів заходів з приватизації підприємств туристичної галузі із збереженням профілю діяльності.

  • Проведення аналізу діяльності суб'єктів туристичної діяльності та розроблення за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи на ринку туристичних послуг. Удосконалення єдиної статистичної звітності у туристичній галузі з урахуванням світового досвіду.

  • Створення умов для залучення іноземних і вітчизняних інвестиційних та кредитних коштів у розвиток матеріально-технічної бази туристичної галузі.

  • Розроблення заходів щодо державної підтримки організації туристично-оздоровчої та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків і молоді.

  • Розроблення і впровадження механізмів залучення та розподілу позабюджетних коштів, призначених для виконання Програми.

  • забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її частки в макроекономічних показниках;

  • підвищення рівня життя громадян і створення додаткових робочих місць;

  • збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;

  • підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.

  • удосконалення системи управління галуззю;

  • удосконалення нормативно-правової бази туристичної діяльності;

  • розширення міжнародної співпраці у туристичній галузі;

  • підвищення якості та розширення асортименту туристичних послуг;

  • поліпшення транспортного обслуговування;

  • підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об'єктів культурної спадщини;

  • поліпшення інформаційного та рекламного забезпечення;

  • провадження ефективної інноваційної діяльності та створення наукової бази туризму.

В умовах розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини.

Література:

  1. Папирян Г.А. Международные экономические отношения. Экономика туризма, 2007. – 240 с.

Трансфер технологій як передумова інтеграції України У світову економіку.

Клименко К.С., НТУУ «КПІ», УС-61, ФММ

В умовах світової глобалізації та інтеграції, посилення конкуренції на світових ринках рівень економічного розвитку країни визначає НТП та здатність до комерціалізації інтелектуальних факторів. Однією з найважливіших складових інноваційного процесу і перспективним механізмом економічної стабілізації держави є трансферт технологій. Саме зміни технологій забезпечують розвиток галузей промисловості, є основою якісних змін в економіці в цілому, на 75-80 % визначають приріст ВВП розвинутих країн.

Науково-технічний потенціал України практично виключений з економічної діяльності. Частка інноваційної продукції у 2006 р. склала лише 6,2 % від загального обсягу промислової продукції. Наукомісткість промислового виробництва України на сьогодні не перевищує 0,3 %, що у десятки разів менше світового рівня. У 1998 р. вона складала 3,1 %, у 2004 р. - знизилась до 0,7 %. Скорочуються обсяги науково-дослідних робіт. [2] Протягом 1996-2006 рр. їх обсяг скоротився з 1,38% до 1,0 % ВВП. Кількість підприємств, що впроваджували інновації, за підсумками 2006 р. становить 1118 (11,2 % від загальної кількості). У 2006 р. лише 8,2 % підприємств займалися розробкою та впровадженням іннов