Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
ООО Агентство путешествий «Очарованный странник», именуемый в дальнейшем «Фирма», в лице Климиной Эвелины Николаевны, действующей на основании Устава...полностью>>
'Документ'
С начала текущего года инфляционная ситуация на потребительском рынке области характеризовалась замедлением динамики цен на товары и услуги от максим...полностью>>
'Реферат'
Начало XVII века остается одним из самых спорных и тяжелых периодов в истории Российского государства. До сих пор исследователи пытаются раскрыть тай...полностью>>
'Лекция'
23-24 февраля 2012 года на факультете международных отношений будет организовано чтение лекций известного профессора The City Law School и The City U...полностью>>

Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Павло Михед

Слово художнє,

слово сакральне

Збірник статей і рецензій

Ніжин

“Видавництво “Аспект-Поліграф”

2007

УДК 82.09

ББК 83

М69

Рекомендовано до друку рішенням

Вченої ради Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка

НАН України від 29.06. 2006 р.

Рецензенти:

Мазепа Н.Р. доктор філологічних наук, професор

Самойленко Г.В., доктор філологічних наук, професор

Павло Михед

М69 Слово художнє, слово сакральне... Збірник статей. – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с.

ISBN 978-966-340-201-7

Книга містить низку досліджень з історії української, російської та методики викладання літератури, а також рецензії автора, присвячені сучаcній літе­ра­ту­рі та літературознавчим студіям.

Книга адресована науковцям, викладачам, аспірантам та студентам, всім, хто цікавиться літературою.

УДК 82.09

ББК 83

Видання здійснене за підтримки гранту

НАН України і РДНФ

ISBN 978-966-340-201-7 © Михед П.В., 2007


СТАТТІ

Aпостольський проект Миколи Гоголя

(спроба реконструкції)

Вибраний аспект дослідження дозволяє, по-перше, представити нову версію письменницької і митецької долі Гоголя, означити інший вектор розмислів про його творчу еволюцію як літератора. По-друге, історія апостольського проекту Гоголя у цілісності її задуму прояснює багато що у більше ніж двохсотлітньому месіанському устремлінні українців до Росії з ідеєю розбудови цитаделі православного світу. Гоголь – останній з когорти українців, великих ідеологів православної імперії, хоч його впливи на російське суспільство мали і помітний деконструктивний характер, що добре знав і розумів сам письменник. Нарешті, Гоголева доля свідчить про те, що релігійні переживання і релігійні шукання ще у середині ХІХ століття полишались живими та дієвими, хоч би і у межах письменницької уяви. Спроба ж Гоголя поєднати релігію та літературу, вплинути на напрям розвитку останньої – явище, що до цього часу не знайшло пояснення. І, зрештою, останнє. У запитальній формі. Чи не проливає апостольство Гоголя світла на наявність у самому ґрунті української культури того, що породило ще один український феномен? Сутність його в тому, що в один і той самий час Україна дала світові двох геніальних митців – Гоголя і Шевченка, які глибоко усвідомлювали свою місію як пророків, тільки один з них служив, умовно кажучи, національно-християнській ідеї, а другий, позірно, християнській, що, з огляду на контекст Православ’я, точніше було б визначити як ідею християнсько-національну, де під національним мислиться “общерусскость”. Але якщо Шевченко залишився у межах художнього вияву свого пророчого профілю, то Гоголь не вдовольнився цим і замислив сценарій своєї з’яви світові в апостольській подобі. Саме це і стане об’єктом нашого дослідження.

У гоголезнавстві, особливо останнім часом, стало загальним місцем вживання слів “пророк”, “проповідник”, “апостол” і навіть “російський Христос” (В.Паперний, О.Ковальчук) (1). Але найчастіше ці слова задіюються в абстраговано-метафоричному смислі і автори, як правило, уникають конкретизації змісту, не кажучи вже про прямі аналогії. Саме тому ідея Володимира Воропаєва (2), згідно якої Гоголь все життя прагнув чернецтва і майже здійснив заповітну мрію, виглядає достатньо переконливою. Вона видається такою хоч би тому, що у концепції В.Воропаєва Гоголь полишається в суто людських вимірах і масштабах, а устремління стати ченцем не виглядає занадто дивним. Правда, відповіді на питання, чому Гоголь зрештою не став ченцем, у вказаній праці ми так і не отримали. Але це до слова.

Інша річ апостольство. Будь-яка розмова з цієї теми викликає мимовільне зчудування і певна міра умовності такого дискурсу завжди зберігається. Тому, починаючи розмову і випереджуючи аргументацію, я хочу зазначити, що апостольство Гоголя для мене не метафора, воно настільки ж реальне, наскільки реальним є його чернецтво. Природно, що такий підхід потребує іншої системи координат аналізу, в якій має розглядатись письменницький і людський шлях Гоголя. Апостол – обранець Христа, що вже передбачає необхідність особливого відліку при осмисленні всіх подій життя і творчості митця.

Але, перш за все, я хочу зняти певну сенсаційність, що виникає при розмові про апостольство. Преп. о. Сергій Булгаков зазначав, що “кожен християнин, словами і ділами покликаний сповідувати Господа і тим самим Його проповідувати, закликається до апостольства, хоч і різні бувають дороги і образи цього проповідування, так само як різні і дари”. В іншому місці він наголошує: “Всі християни причетні до покликання і служіння апостольству, а, отже, і його дару, всі, помазані Духом, становлять народ Божий, царственне священство, всі мають поклик апостольства. Про це свідчить, перш за все, наявність чину рівноапостольства, який, безперечно, означає служіння, подібне до апостольства” (3).

Підстави для розмови з цієї теми дав сам Гоголь у своїй “прощальній повісті” – “Авторській сповіді”: “Если бы не завещание, которое я поместил довольно неосторожно, в котором намекал на поученье, которое обязан дать всяк автор поэтическими созданьями своими, никто бы и не вздумал приписывать этого апостольства, несмотря даже на решительный слог и некоторую лирическую торжественность речи” (VIII, 463).

Це зізнання Гоголя утримує цінну інформацію, оскільки формулює не тільки саму ідею апостольства, але і її художні похідні, властиві стилю “Вибраних місць із листування з друзями”.

“Апостольський поклик” і бажання проповідувати не виникають у Гоголя раптово і неочікувано у другій половині 1840-х років, як це явище часто представляють дослідники. Тим більше, воно не є наслідком якихось хворобливих відчуттів письменника. Можна з певністю говорити, що ідея обранництва побутувала у Гоголевій свідомості з моменту самоусвідомлення, і протягом життя він лише зміцнювався у своїй вірі у власне виняткове призначення.

Апостольський профіль тільки увиразнювався з плином життя, щоб у 1840-ві роки набути реальних обрисів.

Відомо, що Гоголь з’явився на світ як свідчення діянь вищих сил, і сімейні легенди про це були у всіх на вустах. З дитинства їх знав і Гоголь. Біографам добре відомий епізод явлення Богородиці Василю Опанасовичу – батькові Гоголя, що мав місце уві сні після відвідин церкви в Ахтирці. Про це розповіла мати письменника, Марія Іванівна, у листі до С.Т.Аксакова. Нагадаю: “Він стояв у храмі по лівій стороні; раптово царські ворота відкрились, і вийшла цариця у порфирі і короні і почала говорити до нього словами, яких він не запам’ятав, окрім: “Ти зазнаєш багато хвороб, ... але все минеться, – цариця небесна сказала до нього: ти видужаєш, одружишся, і ось твоя дружина”. Мовивши ці слова, підняла вгору руку, і він побачив біля ніг її маленьке дитя, що сиділо на підлозі, і риси його закарбувались у пам’яті”. Василь Опанасович забув цей сон, але через багато років у містечку Яреськах, куди сім’я їздила на молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, на яке уві сні вказувала Богородиця. Він нікому не розказав про це, але почав часто бувати у домі і залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дружині мало виповнитись чотирнадцять років, Василь Опанасович побачив “той самий сон і у тому самому храмі, але не царські ворота відкрились, а бічні олтаря і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси неописаної, і, вказавши у лівий бік, сказала: “Ось твоя наречена”. Він озирнувся у ту сторону і побачив дівчинку у білому платті, яка сиділа за роботою перед маленьким столиком і мала ті самі риси обличчя”. Після цього Василь Опанасович попросив руки Марії Іванівни. Як свідчить вона у листі до іншого адресата: “Любов чоловіка була незрівнянна; я була цілком щаслива. Він був старіший за мене на тринадцять років”.

На цьому події, що підводять Гоголя до ідеї обранництва і особливого призначення, не завершились. Двоє перших дітей народились мертвими. Тоді Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотворного образу Миколи Диканьського. Через це письменник, за словами сестри Ольги, “любив згадувати про те, чому назвали його Миколою” (4). У віці дев’яти років помер брат Іван. І у глибоко релігійній свідомості Гоголя, який вийшов із середньовічного українського села, не могла не з’явитись сакраментальна думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе.

Дослідники вже досить давно зазначили, що мотив обранництва з юності вкорінюється у свідомості Гоголя (5), і вже перші писемні джерела, листи з Ніжина, свідчать про це.

Трюїзмом стала думка про потайливість Гоголя, якого співучні після знайомства з відомим романом Вальтера Скотта прозивали “таємничим карлою”. Гоголь і сам зізнавався: “Недоверчивый ни к кому, скрытный, я никому не поверил своих тайных помышлений, не делал ничего, что бы могло выявить глубь души моей. Никому, и даже из своих товарищей, я не открывался, хотя между нами было много истинно достойных ” (Х, 112).

Влітку 1825 року Гоголь, здається, вперше формулює думку про своє особливе призначення: ”Что касается до меня, то я совершу путь в сем мире и ежели не так, как предназначено всякому человеку, то по крайней мере буду стараться сколько возможно быть таковым” (Х, 59-60). Ще раніше у листах з’являється тема його особливих стосунків з Богом: “Бог удержал меня” (Х, 53). Він ставить це за приклад і іншим: “Прибегните так, как я прибегнул к Всемогущему” (Х, 53). А в одному з листів, щоправда, у гумористичному контексті, зазачає: “Желаю быть ясновидцем” (Х, 82).

Часто цитується фраза з листа Гоголя до його дядька, П.П. Косяровського: ”Исполнятся ли высокие мои начертания? Или неизвестность зароет их в мрачной пучине своей?” (Х, 112). У цьому ж листі Гоголь говорить про юстицію як можливий предмет його майбутніх занять, але звучить це радше як евфемізм. С.В. Скалон згадує Гоголя напередодні його від’їзду із рідного дому: “Їдучи до Петербургу і прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне. Ця самовпевненість нас здивувала у той час, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили” (6). Гоголь їхав до Петербургу не тільки зі зрозумілим для молоді марнославним бажанням підкорити столицю, але зі впевненістю людини, якій, що б там не було, судилось стати відомою своїми діяннями, оскільки до неї прихильний Всевишній.

В іншому листі до дядька у передчутті самостійного життя Гоголь писав: “а что еще более, за что я всегда благодарю Бога, это свою настойчивость и терпение, которыми я прежде мало обладал; теперь ничего из начатого мною я не оставляю, пока совершенно не окончу” (Х, 133).

Останні місяці перебування Гоголя у Ніжині сповнені напружених розмислів про себе, про своє покликання, про майбутнє. Головний мотив – це саморефлексія. Навіть у листах, адресованих матері, він схильний дивитись на себе зі сторони і бачити при цьому образ людини, яка багато пережила, спізнала життя, людини, сповненої християнського смирення і покори і готової до великих діянь. Цю думку з вражаючим умінням і риторичним блиском він нав’язує і ма­тері: “Я больше испытал горя и нужд, нежели вы думаете; я нарочно старался у вас всегда, когда был дома, показывать рассеянность, своенравие, и проч., чтобы вы думали, что я мало обтерся, что мало был прижимаем злом. Но вряд ли кто вынес столько неблагодарностей, несправедливостей, глупых, смешных притязаний, холодного презрения и проч. Все выносил я без упреков, без роптания, никто не слыхал моих жалоб, я даже всегда хвалили виновников моего горя” (зразковий християнин! – П.М.). І, роблячи своєрідний відступ, продовжує: ”Правда, я почитаюсь загадкою для всех; никто не разгдал меня совершенно. У вас почитают меня своенравным, каким-то несносным педантом, думающим, что он умнее всех, что он создан на другой лад от людей (Курсив мій – П.М.). Верите ли, что я внутренне сам смеялся над собою вместе с вами? Здесь меня называют смиренником, идеалом кротости и терпения. В одном месте я самый тихий, скромный, учтивый, в другом – угрюмый, задумчивый, неотесанный и проч., в третьем болтлив и докучлив до чрезвычайности, у иных умен, у других глуп. Только с настоящего моего поприща все узнаете мой настоящий характер” (Х, 123).

Те, що Гоголь не був серед гімназистів ”идеалом кротости и смирения”, свідчать його співучні. Багато насмішок він натерпівся, про що згадує, наприклад, В.І. Любич-Романович: ”Він постійно залишався на самоті, ... життя у школі було справжнім пеклом для нього” (7). Але створюється враження, що часто згадувана недбалість і неохайність Гоголя, помічена не тільки аристократом В.Любичем-Романовичем, була майстерно зіграною роллю жалюгідного ізгоя, заледве не юродивого, терпимість якого спиралась на переконаність у високому захисті, а все, що відбувалось, було лише випробуванням Господнім: “Я слишком много знаю людей, чтобы быть мечтателем. Уроки, которые я у них получил, останутся навеки неизгладимыми, и они верная порука моего счастья. Вы увидите, что со временем за все их худые дела я буду в состоянии заплатить благодеяниями, потому что зло их мне обратилось в добро. Это непременная истина, что ежели кто порядочно пообтерся, ежели кому всякий раз давали чувствовать крепкий гнет несчастья, тот будет счастливейший” (Х, 123). Підсумовуючи і узагальнюючи свої роздуми, Гоголь неначе привідкриває таємне: ”Человек странен касательно внутреннего своего пожелания. Он завидел что-то вдали, и мечта о нем ни на минуту не оставляет его. Она смущает покой его и заставляет употребить все силы для доставки существенного” (Х, 93).

Мрія не полишала Гоголя. Він тільки зміцнювався у своїй вірі, не зважаючи на випробування, які ставило перед ним життя. Столиця непривітно зустріла Гоголя, як, певно, зустрічала тисячі юнаків з усієї Росії, спокушуваних пошуком місця під сонцем. Від самого початку Гоголь шукає себе на літературному терені, але провал “Ганса Кюхельгартена” змусив замислитись. Він пробує сили в театрі, літературі, наукових студіях, викладанні і на службі. Ці метання – свідчення того, що література не була для нього головним заняттям, що письменником він став ніби мимоволі. Просто тому, що на цьому терені до нього прийшло визнання. А талант – від Бога. Тож вірність талантові – вірність покликанню.

Гоголева ідея апостольства має свій, виразно маркований і досить складний сюжет. Я не ставлю перед собою завдання відтворити його у повному об’ємі. Це не дозволяє зробити жанр статті. Тож означу головні перипетії і фінал його, починаючи з від’їзду за кордон.

Від’їжджаючи в Європу, Гоголь кинув репліку: “Пророку нет славы в отчизне” (ХІ, 41).

У контексті апостольства надзвичайно важливий смисл має вибір Гоголем Риму як місця перебування. Абрам Терц справедливо зауважив: “Перебування у вічному місті, наче спеціально відведеному для звершення духовного подвигу, зміцнювало його в усвідомленні центрального становища у світі”. Далі дослідник пише: “Тут людина сприймалась у пошукуваній якості місця, на яке вона поставлена недарма, але заради предвічного плану Творця і упорядника життя” (8). Рим і був місцем, відзначеним діяннями апостолів. Його називали Столицею Апостолів. Він став символом початку тріумфу християнської віри. І сакральним центром гоголівського світу, звідки починались його діяння. Скільки гімнів проспівав Гоголь Вічному Місту: ”О Рим, Рим! Кроме Рима, нет Рима на свете, хотел бы я сказать, – счастья и радости, да. Рим больше, чем счастье и радость” (ХІ, 242). І продовжує в іншому місці: ”Когда я увидел, наконец, во второй раз Рим, о как он мне показался лучше прежнего! Мне казалось, что будто я увидел родину свою, в которой несколько лет не бывал я, в которой жили только мои мысли. Но нет, это все не то: не свою родину, а родину души своей я увидел, где душа моя жила еще прежде меня, прежде, чем я родился на свет…” (ХІ, 141). Кожна нова зустріч з Римом додає снаги і впевненості. Він не перестає по-дитячому дивуватись: ”Да, что меня больше всего поразило, так это Петр (собор св. Петра – П.М.). Он страшно вырос, купол необыкновенно сделался огромнее” (ХІ, 179). Звідси, з Риму, Гоголь бачив обриси майбутнього християнського світу. І вибір міста не був випадковим.

У перші роки перебування за кордоном Гоголь не обмежувався інтересом лише до православної ідеї. “Польський епізод” не можна потрактовувати як випадковість у його біографії. І це, до слова, в жодному разі не була ідеологічна суперечка, в якій Гоголь відстоював засади Православ’я, як інколи це подають посилаючись на В. Вересаєва. Має рацію М. Богоявленська, коли стверджує: “Митець міг тимчасово взяти гору над мисленником, але процес релігійного шукання ніколи не припинявся у Гоголі. Тому ідейне багатство оточуючого його світу не могло не заторкнути і не зацікавити його. Одна допитливість його розуму і природна спостережливість, а також устремління до самоосвіти вже виключають можливість повної байдужості до католицизму” (9). З поляками Гоголя пов’язувала ідея оновлення християнської віри через покаяння і введення Христа до всіх сфер суспільного життя, відродження на основі Євангелія. Любов во Христі – ось той ідеал, який бачився і Гоголю, і М. Семененку з І.Кайсевичем, які належали до ордену ресурекціоністів Б. Яньського (10). Перший дослідник цієї проблеми наводить фрагмент щоденника Яньського, який здається вилученим з гоголівського тексту: “Два года я полон планов написать что-нибудь полезное ля своих земляков. Чую великую потребность в апостольстве истины. Жалкий я хотел дать нечто благое из себя, когда не имею ничего доброго в себе. Боже, дай мне любовь и силу для учета моей совести, для уничтожения во мне зла и оживления добра! Приношу тебе благодарность за мысли, которыми ты недавно вдохновил меня, что любовь к ближнему без любви Бога суетна, ибо может привести ко злу. Подкрепи меня любовью Твоею, угаси, уничтожь во мне проявление духа гордыни и телесности” (11). Гоголю, який мріяв про духовне відродження Росії, плани і проекти польських емігрантів були близькі.

Заключна фаза практичного втілення апостольського проекту припадає на 1840-ві роки, і пов’язана вона з реалізацією задуму “Мертвих душ”. Цей твір Гоголя, як відомо, задумувався за аналогією з ”Божественною комедією” Данте. Перша, умовно кажучи, критична частина, з’явилась у 1842 році. Дві інші повинні були показати відродження мертвих душ, преображення героїв поеми (авторське визначення жанру як поеми теж було пов’язане з поемою Данте). Про це писав одразу після виходу твору Гоголя Степан Шевирьов, один із

близьких до нього людей. Доброзичливо налаштований до Гоголя П.В’яземський, вже після знайомства з “Мертвими душами”, побачив його у новому вимірі: ”Запити його і небозвід стали ширшими. Можна сказати, що він уже у “Мертвих душах” переступив розсудливі і законні межі”. Зауважимо, що тільки починаючи роботу над поемою, Гоголь задавався питанням: “Что говорит во мне неслыханными речами? Что же я за человек? Человек ли я?” (VІ, 643).

Гоголь після “Мертвих душ” шукав “положительной почвы” (Хом’яков) для своїх героїв. Саме у цей момент стає особливо помітною верховність ідеї, але не художності. “Література” поступово перестає “бути для нього головною справою, на перше місце виступають у Гоголі його особисті запити як людини” (12).

Від самого початку Гоголю було зрозуміло, що комплекс ідей, який повинен стати засадничим у преображеному світі його твору, буде пов’язаний з християнським вченням. У “Авторській сповіді” Гоголь зазначає: “Мне казалось всегда, что, прежде чем вводить что-либо новое, нужно не как-нибудь, но в корне узнать старое; иначе примененье самого благодетельнейшего в науке открытия не будет успешно. С этой целью я и заговорил преимущественно о старом” (VIII, 436). Гоголь напружено роздумує над новими-старими ідеями, шукаючи своєї платформи. Він багато читає із релігійної святоотецької літератури (від праць українських діячів церкви, наприклад, Дмитра Ростовського (Туптала) до Фоми Кемпійського). Тож має здоровий глузд іронічне і певною мірою несправедливе зауваження Абрама Терца: ”Гоголь багато не читав, але, щоб не блукати намарне, першим із російських мислителів ХІХ століття перечитав Євангеліє. У цьому його велика історична заслуга”. В свідомості Гоголя поступово формується соціально-християнська доктрина, яка і була викладена у “Вибраних місцях із листування з друзями”. Цей твір – своєрідна стилізація у епістолярному жанрі, а до того ж – зібрання оригінальних статей і есеїв.

Книга мала виконати кілька завдань. По-перше, Гоголь репрезентував комплекс тих ідей, які, на його думку, могли відродити Росію. По-друге, він хотів перевірити їх на читачах і тому у кількох листах говорить про книгу як про своєрідний випробувальний камінь. Він просить своїх адресатів повідомити про те, як сприймають читачі його творіння.

Гоголь формулює комплекс ідей, які мають стати засадничими в утопічному плані воскресіння Росії і скласти зміст наступних томів “Мертвих душ”. Але книга поступово прибирала самостійного звучання і самостійного значення. Досвід письменника, абсолютний естетичний смак Гоголя вимагав надати їй художньої завершеності. Можна сказати, що сам матеріал Гоголевої книги продиктував її художню природу. Християнський зміст актуалізував учительну проповідь, яка утримує домінанту пафосу “Вибраних місць”. Але Гоголь ясно усвідомлював, що проповідь оголюється, “пряме” слово приречене, ось чому він другою темою своєї книги робить історію власного життя.

Сповідь в очах Гоголя має силу своєрідної охоронної грамоти. Вона застрахована від скепсису і недовіри. Тому тема власного життя і набуває форми сповіді: саме у цьому вимірі тексту знаходить вияв “лирическая взволнованность”. Один із проникливих знавців творчості Гоголя, В.Гіппіус, зауважив, говорячи про “Вибрані місця”: “Тепер центр уваги перемістився для нього з об’єктивної діяльності на особистість письменника, причому сенс творчості виявляється у впливі на читача не самого матеріалу як такого, а письменницької особистості крізь матеріал”. Визначаючи ж природу жанру “Вибраних місць”, В.Гіппіус писав, що ”книга ця – задум у подвійному плані – сповіді і проповіді” (13). Сам Гоголь ще 1844 року, інтенсивно обдумуючи майбутній твір, стверджував у листі до М.Язикова: “Если тебе сколько-нибудь удастся излить на бумагу состояние души твоей, как она из лона скорби перешла к утешению, то это будет драгоценный подарок миру и человечеству. Состояние души страждущей есть уже святыня, и все, что не исходит оттуда, драгоценно, и поэзия, изникшая из такого лона, выше всех поэзий” (ХІІ, 263). А у ”Вибраних місцях” зазначає: ”Приспевает время, когда жажда исповеди душевной становится сильнее”. Відповідаючи тим, хто його звинувачував у хибній спрямованості книги, Гоголь писав до К.Аксакова: “Как может он, неопытный сердцезнатель, назвать ложью сплошь, с начала и до конца, какую бы то ни было душевную исповедь” (ХIV, 69). Гоголь розумів, що сповідь є невід’ємним елементом християнського обряду і зберігає свою сакральність у будь-якому контексті. Сакралізація повістування у ”Вибраних місцях” стає однією зі складових апостольського проекту. У листах Гоголь настійливо підкреслює сакральний характер цієї книги, поява якої ”совершилась… не без воли Божьей” (ХІІІ, 186). Навесні 1844 року Гоголь наставницьки зазначав у листі до О.Іванова: ”Вы не почувствовали близкого к нам участия Бога и всю высоту родственного союза, в который он вступил с нами” (ХІІ, 274).

Сакралізації повістування Гоголь досягає створенням ситуації передсмертного слова. Перше речення книги звучить наступним чином: “Я был тяжело болен; смерть уже была близка”. А далі Гоголь пов’язує свій порятунок із Провидінням: ”Небесная милость Божия отвела от меня руки смерти” (VIII, 215). Гоголь розташовує при початку книги “Заповіт” і дає розпорядження стосовно погребіння: “...Я возвещаю это здесь в самом начале моего завещания, в надежде, что, может быть, посмертный голос мой напомнит вообще об осмотрительности” (VIII, 219). Він висловлює впевненість, що після смерті його слово прозвучить повноцінно: ”Вспомнит всяк из них после моей смерти, сообразя все слова, мной ему сказанные, и перечтя все письма, к нему написанные за год перед сим” (VIII, 220).

Сповідь Гоголя постулює право на повчання: “Да вспомнят также мои соотечественники, что и не бывши писателем, всякий отходящий от мира брат наш имеет право оставить нам что-нибудь в виде братского поучения...” В іншому місці Гоголь говорить, “что человек, лежащий на смертном одре, может иное видеть лучше тех, которые кружатся среди мира” (VIII, 221). У такий спосіб Гоголь ставить на кін ”віри-зневіри” у своє слово власне життя. Такою є ціна переконливості. Гоголь подає російській літературі наступних поколінь приклад тієї високої моральної відповідальності, яка, певно, була не менш важливою, ніж його творчість. Це спостерегли вже сучасники. І.Аксаков стверджував, що “біографія внутрішнього життя” Гоголя гідна особливої уваги. Право проповіді потребувало легендаризації власної людської долі для надання авторитетності слову. “Авторська сповідь”, задумана як коментар до “Вибраних місць”, перетворилась під пером письменника на ще одну сповідь, покликану посилити ідею обраності Гоголевої долі.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Т. Г. Шевченка Інформаційно-бібліографічний відділ бібліотека

    Документ
    Бібліографічний покажчик наукових праць викладачів ЧДПУ імені Т.Г.Шевченка (1997–2002рр.) присвячений 90-річному ювілею Чернігівського державного педагогічного університету ім.
  2. Філоненко Софія Олегівна докторант Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка регламент

    Регламент
    Астаф’єв Олександр Григорович – професор кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
  3. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня (7)

    Автореферат
    Роботу виконано на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Міністерство освіти і науки,
  4. Покажчик змісту журналу "Сіверянський літопис" за 1995 2008 роки /Склад. Гонза Н. Ф., Каганова І. Я.; Відп за вип. Грищенко П. В. Чернігів, 2009. с

    Документ
    Покажчик змісту журналу “Сіверянський літопис” за 1995 – 2008 роки /Склад. Гонза Н.Ф., Каганова І.Я.; Відп. за вип. Грищенко П.В. – Чернігів, 2009. – с.
  5. Учебное пособие одесский национальный университет имени И. И. Мечникова 2010 ббк 83. 3(2=Рус) М

    Учебное пособие
    Учебное пособие создано на основе лекционного курса, который читается студентам филологического факультета специальности «русский язык и литература». 1801-1855 годы представлены в нем как звено литературного процесса, тот этап развития

Другие похожие документы..