Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Публичный отчет'
ОАО «Иделойл» зарегистрировано Государственной регистрационной палатой при Министерстве экономики Российской Федерации 04.09.1997 года (свидетельство...полностью>>
'Программа'
Муниципальная программа «Энергосбережение и повышение энергетической эффективности на территории МО Синявинское городское поселение на 2010-2015 годы...полностью>>
'Документ'
Тайны древнего языческого капища, легенды Лефортовских дворцов, тайны меншиковских сокровищ. Страшные предания рода Баташевых. Куда пропал череп черно...полностью>>
'Документ'
Напишите для каждого вещества формулы 2-х изомеров: а) гексана, б) бутена, в) С5Н8 г) С9Н12, относящихся к ароматическому ряду. Назовите все вещества...полностью>>

Дайджест журналу “схід” 2003р

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Дайджест журналу “СХІД” 2003р.

ІСТОРІЯ

Василь Футулуйчук,

Борис Хруслов,

Микола Футулуйчук,

РЕТРОСПЕКТИВА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

Віталій Велігодський,

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В КРИМУ:

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ

Улькер Мусаєва,

З ІСТОРІЇ СХОДОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У КРИМСЬКІЙ АРСР

Андрій Непомнящий,

СХОДОЗНАВЧІ СТУДІЇ В ІСТОРИЧНОМУ КРИМОЗНАВСТВІ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Ольга Довбня,

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ФАКТОРИ ЗМІН У СКЛАДІ СЕЛЯН УСРР У 1927-1932 рр.

Віктор Безбах,

ФОРМУВАННЯ ВИХОВНИХ СТРУКТУР У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ В 1991-1992 рр.

Тетяна Мармазова,

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ МАХНОВСЬКОГО РУХУ

Микола Левченко,

ЗАГОСТРЕННЯ ЛІВІЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. І ПІДХОДИ ДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІТАЛІЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Олена Згінник,

ГРЕЦЬКА ТОРГОВЕЛЬНА ДІАСПОРА В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII - НА ПОЧАТКУ XIX СТ. (до питання про вивчення самосвідомості греків)

Оксана Головацька,

ПЕРЕДУМОВИ ТРЕТЬОЇ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ У КАНАДІ

Ірина Пономарьова

ЕТНІЧНА СПЕЦИФІКА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ГРЕКІВ ПРИАЗОВ'Я

(за матеріалами весільної обрядовості)

Галина Стефанюк,

НІМЕЦЬКА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (1941-1944 рр.) В ІСТОРІОГРАФІЇ

Євген Бутирін,

Володимир Кравченко,

Василь Футулуйчук,

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ НА ЗЛАМІ ХХ-ХХІ СТ.

Володимир Петровський,

ЧИ НАСТАЛА НОВА ФАЗА В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ ?

(ЗА СТОРІНКАМИ ЗАХІДНИХ ВИДАНЬ)

Володимир Студінський,

СОЦІАЛЬНІ ПРОТИСТОЯННЯ У ПАПЕРОВІЙ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Олена Згінник,

ГРЕЦЬКЕ ТОРГОВЕЛЬНЕ СУДНОПЛАВСТВО В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

Ірина Пономарьова,

СУЧАСНІ НАПРЯМИ ЕТНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ГРЕКІВ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я

РЕТРОСПЕКТИВА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

ВАСИЛЬ ФУТУЛУЙЧУК,

доцент кафедри Донецького інституту внутрішніх справ

БОРИС ХРУСЛОВ,

заступник начальника кафедри Прикарпатської філії

Національної академії внутрішніх справ

МИКОЛА ФУТУЛУЙЧУК,

слідчий Донецького МУ УМВС України в Донецькій області

В статті подано історичний екскурс державотворення в Україні, зокрема останнього 12-річного періоду 1991-2003 рр. Констатується, що за 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних науках, відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб'єктивних поглядах на суспільні історико-правові явища, факти. Автори статті порушують проблему повернення до найважливіших пам'яток правової культури, які на певному історичному етапі мали і мають значні заслуги перед українським народом у формуванні правової стратегії державотворчих процесів.

Розбудова української самостійності започаткована з прийняття Акта незалежності 24.08.1991 року, внаслідок чого Україна стала суверенною державою, розвиток якої перш за все потребував правового закріплення.

Це завдання було покладене на конституційне право України як провідний інститут системи національного права, що конституює державу. Шлях цей проходить через процеси переходу від тоталітарної системи до демократії, формування правової держави через громадянське суспільство, яке значною мірою повинно взяти на себе функції зміцнення ідеї української демократичної державності, виховання громадян в почуттях обов'язку, як найвищого стимулу громадського життя, об'єднати весь народ, долаючи партійні розбіжності там, де зачіпаються основні інтереси держави [1, 170].

Але, як стверджує історія і практика, найскладнішим завданням для України виявилося утворення правової системи відповідно до вимог світового співтовариства. На жаль, Україна не використала свій потенціал, не перетворилась за роки незалежності у самостійного геополітичного гравця [2, 49]. Політична реформа 2003 року повинна консолідувати суспільство і створити для кожного громадянина України відповідні конституційні європейські норми співіснування.

Вивчення і врахування історико-правового досвіду минулого є одною з центральних проблем державотворення, яка вивчалася і вивчається рядом авторів [1-17]. Разом з тим актуальним є її розгляд з урахуванням 12-річного досвіду державотворення 1991-2003 рр., що і є метою цієї статті.

У правовій державі главенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що представляють законодавчу, судову, виконавчу владу, повинні діяти в межах конституційного поля, особливо в період формування чергових суб'єктів, органу законодавчої влади - Верховної Ради України та інших органів усіх гілок виконавчої влади, від діяльності яких залежить стабільність в Україні.

Законодавчі нормативні акти та правова історична наука, врахування минулого історичного досвіду, його глибоке знання не лише відкривають перспективи державотворення, але дають можливість уникнути не тільки нових, але й допущених у минулому помилок.

"Руська правда" - найважливіша пам'ятка права Київської держави. Початковий текст її, укладений у 30-х роках XI ст. і відомий у науці під назвою "Правда Ярослава", до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій половині XI ст. доповнили та змінили його, створивши так звану "Правду Ярославичів". Тепер відомо 106 списків "Руської правди", складених у XIII-XVII ст. Вона розглядала види угод: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. "Правда Ярославичів" XIII-XVII ст. трактує види покарань за "образу" і розграбування: конфіскація майна; вигнання злочинця; за злочин: штраф від 5 до 80 гривен за вбивство; штраф від 3 до 12 гривен за інші злочини. Призначалась смертна кара за виступи проти влади і зраду князя. Звернемося до механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян віче "Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з "Руською правдою.." " [3, 52] (Субтельний).

"Руська правда" і місцеве звичаєве право тривалий час були законом у Литві, куди входили північні і центральні українські землі. В 1468 р. тут було видано Судебник - першу спробу загальнодержавного кодексу, який регулював переважно питання кримінального права і процесу. Протягом XVI ст. були видані три обширні збірники законів під назвою Литовських статутів: Старий статут (1529) - закріплював привілеї феодалів; Волинський статут (1566) - захищав інтереси шляхти, Новий статут (1588) - закріпив утворення Польсько-Литовської держави.Статути закріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові основи для експлуатації селянства. Це були кодекси феодального права. Класовий характер кримінального права проявлявся в покараннях. Наприклад, якщо шляхтич поранив шляхтича, винуватець карався відрубанням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж проста людина поранила шляхтича, вона каралася стратою. Якщо ІІ статут визначав 10-річний термін розшуку втікача, та ІІІ Статут збільшив цей термін до 20 років [4, 56-58].

Перші елементи і принципи самоврядування були закладені в магдебурзькому праві, яке виникло в ХІІІ ст. в м. Магдебурзі.На Україні це право одним з найперших дістало місто Галицько-Волинського князівства (1339 р.) - м.Сянок, а далі Львів, Острог, Переяслав, Збараж та інші. Самоврядування у містах України встановлювало порядок виборів, функції органів самоврядування, судочинства, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, успадкування, визначало покарання за злочини, узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання [5, 15]. Найпоширеніші в Україні пам'ятки магдебурзького права: "Зерцало саксонів" (1536), "Право цивільне Хелмінське" (1584), "Порядок прав цивільних магдебурзьких" (1557-1559), "Артикули права магдебурзького" (1557). Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани. Через 500 років указом Миколи І у 1831 р. воно скасоване (у Києві в 1835 р).

Адміністративно правова система періоду козацької доби створювалась на основі ідеології української козацької державності, де провідною верствою населення повинно було стати козацтво. Вже у 1649 р. Б.Хмельницький висуває ідею створення незалежної, соборної (об'єднаної) козацької України в етнічних межах. Він справедливо вважає цю державу спадкоємицею Київської Русі. Центральне місце в системі органів нової влади займав гетьман, яким з 1648 р. був Богдан Хмельницький. Він народився 27 грудня 1595 р. в м.Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького,який був чигиринським підстаростою.Богдан здобув добру освіту - вчився спочатку в українській школі,потім - у польській єзуїтській школі на Львівщині,там навчався польської та латинської мов,а пізніше вивчив турецьку,татарську.

Правове оформлення українська державність отримала у Зборівському (1649 р.) та Білоцерківському (1651 р.) договорах Б.Хмельницького з Польщею.Українське населення визнавало саме ці органи публічної влади, які були створені Б.Хмельницьким, і сприяло їх діяльності. Йому належала вища військова, законодавча, виконавча і судова влада. Найважливіші військово-політичні питання мала розв'язувати військова рада, в якій могло брати участь все військо. Проте вона збиралася рідко. В зв'язку з тим, що чисельність війська досягла 200 тис. чол., у раді, як правило, брали участь ті військові частини, які знаходилися поряд, - інші полки присилали своїх представників.

Більш дієвим і постійним органом влади була рада генеральної старшини. До неї входили: обозний, 2 осаули, 2 судді, генеральний писар, пізніше - також генеральні хорунжий, бунчужний і підскарбій. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною військовою радою, а також при необхідності вирішити складні питання.

Вся територія України поділялась на полки, кількість яких в залежності від обставин змінювалась (у 1648 р. - 40, у 1649 р. - 16, у 1650 р. - 20). На чолі полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радою полковник. Йому належала вся повнота влади на території полку. З полковником військові й адміністративні функції здійснювала також полкова старшина: полковий писар, обозний, суддя, осаул і т.п. Полки ділилися на сотні на чолі з сотником і аналогічною полковою старшиною. В полку могло бути до 20 сотень. Сотні ділились на курені (по 20 - 30 козаків у кожному) на чолі з курінним отаманом. У містах і селах управління здійснювали отамани, а в тих, що мали магдебурзьке право, - магістри на чолі з війтами.

Статті Б. Хмельницького ("Березневі статті" - 1654 р.) регулювали питання: про збирання податків, про платню старшин, про витрати на артилерію, про дипломатичні відносини, про надіслання російських військ під Смоленськ і на польський кордон, про затвердження маєтків Київського митрополита, про платню козацькому війську, про віддання наказу донським козакам не порушувати миру з Кримом, про допомогу військовим залогам на Кодаку і Запорожжі [6, 41-45].

Уряд Б.Хмельницького для утримання свого апарату та інших потреб ввів систему податків, яка складалася з трьох основних частин: подимне (від кожного "диму" - хати), стація - на війська, оренда - податок на різні промисли (млини, гуральні і т.п.). Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина. Податки збиралися лише з міщан та селян. Козаки (та частина неселення, яка перебувала у збройних силах) звільнялися від податків. За деякими даними (на жовтень 1650 р.), Б.Хмельницький одержав 5 млн злотих прибутку. Була спроба ввести на Україні свою грошову систему.

Полково-сотенний устрій Української держави був унікальним явищем у світовому державному будівництві, притаманним лише Україні. Особливістю його було те, що він означав наявність здійснення не лише військової влади, але й адміністративної і судової. Другою особливістю була виборність органів влади, підтверджувалась значна роль колегіальних установ, чого не було тоді в Європі. Державний лад України того часу був прогресивнішим, ніж у інших країнах.

Державу Б.Хмельницького можна кваліфікувати як аристократичну республіку. У 1650 р. її територія сягала 200 тис.кв.км, а населення - 1,5 млн осіб. Проте слід відзначити, що територія України не була стабільною внаслідок майже перманентної війни. Через внутрішні „міжусобиці" та загарбницькі дії з боку сусідів: Речі Посполитої, Туреччини, Росії Україна вимушена була шукати союзу з Росією. Але цей союз не врятував Українську державу [7, 250]. Російський царизм, проводячи політику централізації та русифікації, поступово обмежував права і привілеї, а згодом повністю ліквідував залишки автономного устрою України.

У 1687 р. гетьманом обрали Івана Степановича Мазепу (1687 - 1709 рр.). Він народився в 1640 р., вчився у Києво-Могилянській та Варшавській колегіях, знав 7 іноземних мов.

І.Мазепа зробив чимало корисного для розвитку освіти, науки і культури України, витрачаючи значні особисті кошти на будівництво і реконструкцію храмів та монастирів (за роки його правління будо побудовано 20 церков і монастирів, відреставровано храм Святої Софії), що дало підстави для формування особливого стилю архітектури - "мазепинського бароко". На потреби Києво-Печерської лаври він дав 73 тис. золотих, завдяки його зусиллям Києво-Могилянська колегія отримала статус академії і нерідко в ті часи називалася Могилянсько-Мазепинською.

Разом з тим у 1701 р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селянства Лівобережжя.

На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708 - 1722).Але послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Майбутній гетьман народився 21 жовтня 1672 року в с.Косут Ошманського повіту на Віленщизині і був хрещений як православний. Навчався в Києво-Могилянській академії. Маючи чудові здібності, він зарекомендував себе одним з найкращих студентів. Орлик дуже любив риторику і був добрим промовцем, писав вірші, які друкувалися ще наприкінці XVII століття, глибоко цікавився філософією та теологією, перебуваючи під опікою відомого церковного діяча і філософа Стефана Яворського. Щоб пересвідчитися у талантах майбутнього гетьмана, досить навести перелік мов, якими він вільно володів: українська, польська, церковнослов'янська, болгарська, сербська, латинська, італійська, німецька, шведська, давньогрецька, новогрецька, ймовірно, турецька, чого немає у наших державних діячів.

Під час обрання Орлика гетьманом було укладено його відому Конституцію. Це була перша в світі державна Конституція, яка випередила американську на 65 років! Характерно, що Конституція Орлика не тільки проголошувала справді незалежну Українську державу, а й закріпила демократичні й прогресивні для того часу норми й положення. "У ряді статей ідеться про встановлення парламентської республіки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виховну та судову" [8, 65]. В Україні встановлювався республіканський лад: як і в часи Богдана Хмельницького, на козацьких радах мали обирати гетьмана, генеральну старшину, полковників, сотників. У містах діяло самоврядування. Велику увагу приділено в Конституції суду, законності, правам громадян, навіть найбідніших, у чому можна вбачати вплив ідей Просвітництва. Державною релігією оголошувалося православ'я, а Київська митрополія мала вийти з неканонічного підпорядкування московському патріярхові, накинутому всіма правдами й неправдами 15 років перед тим. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників Запорозького Війська. Усі посади мали бути виборними, православ'я - панівною релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились в користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П.Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу. Багато можна писати про цю Конституцію, яка закладала в Україні підвалини правової держави. Однак вона не була, на жаль, втілена в життя. Провина тут не Орлика і його сподвижників, а Російської імперії. Конституція П.Орлика стала правовим фундаментом для Конституцій США, Франції.

Після Полтавської битви гетьман І.Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. Але Петро I не тільки не підтвердив їх, але й видав "Решительный указ" 1709 р., за яким козацькі війська як і раніше мали підпорядковуватись московським генералам, яким дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення на Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м.Глухова, ближче до російського кордону. Тут квартирувало два царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з 6 офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Це аргументували тим, що на Україні безладдя в судах, у збиранні податків, процвітає хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Цар відповів, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського "все гетьманы явились изменниками", і не дозволив цього. Полуботка заарештували, і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р.

Згодом помер Петро I, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив з сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, перебуваючи потім на цій посаді 45 років. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б.Хмельницького. Йому відповіли "Решительными пунктами" 1728 р., зміст яких свідчив, що мова йде не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині [9, 37-41].

При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс - "Права, за якими судиться малоросійський народ"(1744). Це був збірник норм цивільного права. Окремо виділялось сімейне право, детально регламентуються право власності, договори купівлі-продажу, обміну, дарування, позики тощо. Кримінальне право мало приватно-правовий характер, за яким суд встановлював злочинцеві кару залежно від волі потерпілого. Передбачалася проста смертна кара (через повішання, відрубування голови) і кваліфікована (четвертування, колесування, втоплення, спалювання...). Тут було використано деякі норми з Литовського статуту 1588 р, Магдебурзького права та судової практики України. Норми права, які суд застосовував на практиці, не були затверджені царським урядом. Видатна пам'ятка української культури "Екстракт малоросійських прав" 1786 р. була затверджена сенатом і надіслана в Україну для практичного застосування. Система козацьких судів складалась з генерального суду, полкових судів, сотенних, сільських судів.

За судовою реформою 1760-1763 рр., що її здійснив останній гетьман К.Розумовський, в Україні відновлено чинність земських, городських і підкоморських судів на зразок системи, передбаченої Литовськими статутами. Водночас з ліквідацією автономії царизм зрівняв у правовому статусі феодалів України - українську шляхту і козацьку старшину - з дворянством Росії. На все селянство України поширив кріпосне право в повному обсязі. Але оскільки він передбачав автономність України, сенат не затвердив його [10, 52].

Після смерті Д.Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких троє - українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження - підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

У 1750 р., під час царювання дочки Петра I Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фаворита імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Новий гетьман прагнув зробити зі своєї резиденції маленький Петербург, будуючи розкішні палаци і будинки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 р.): її територія розподілялася на 20 судових повітів, де були суд земський - для цивільних справ і суд підкоморський - для земельних, для карних - громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.

В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К.Розумовського у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.

В Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною - Малоросійську колегію з 4 росіян і 4 українців-малоросів.

4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорозьку Січ - останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ вже втрачала. Останього кошового отамана Січі Петра Калнишевського, незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії, було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Україна вступила в похмуру епоху „руїни", яка з різними періодами затухання і вибухання триває і досі [11, 7].

Аналогічні наслідки державно-правотворчих процесів мали місце 1917-1920 рр.

В грудні 1917 р. було створено в Харкові радянський уряд України - Народний секретаріат - у складі 12 колегіальних народних секретарів та Центральну Раду. Таким чином, в Україні стало два уряди, які перебували в антагонізмі один до одного.

В період 1917-1918 рр. Центральна Рада видає свої Універсали. 1-й Універсал (VI. 1917 р.) закликав народ самочинно будувати українську державність. II-й Універсал (VII. 1917 р.), в якому повідомлялось, що в результаті переговорів Тимчасовий уряд і Центральна Рада визнали один одного. III-м Універсалом (ХI. 1917 р.) в зв'язку з більшовицьким переворотом Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки в автономних зв'язках з Росією. IV-й Універсал (I. 1918 р.) проголосив самостійність і незалежність України. Він проголошував свободу слова, свободу друку, свободу віросповідання, свободу страйків, недоторканність особи, скасування смертної кари, амністію політичним в'язням, 8-годинний робочий день. В Універсалі говорилося про мирні взаємовідносини УНР із сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною). Уряду доручалося завершити мирні переговори з Німеччиною та союзниками та підписати з ними мир. Передбачалося демобілізувати армію і створити міліцію, навесні роздати землю селянам без викупу, узяти під суворий контроль банки, ввести монополію на виробництво і торгівлю залізом, тютюном. Генеральний секретаріат перейменували у Раду народних міністрів. Історичне значення ІV Універсалу в тому, що Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, а її керівники в цілому відмовилися від автономістсько-федералістської позиції і перейшли на самостійницькі у процесі українського державотворення, хоча залишали остаточне вирішення питання про федеральний зв'язок з республіками колишньої російської держави Українським Установчим Зборам. Центральна Рада провела календарну реформу: день 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня. Тризуб, державний знак Володимира Великого, було визнано державним гербом України, жовто-блакитне полотнище - прапором держави. Схвалено адміністративний поділ України на 32 землі. Було прийнято рішення про вивчення усіма службовцями української мови за тримісячний термін, ліквідацію всіх написів та оголошень російською мовою. Законом заборонялося застосування найманої праці на селі, приватної власності на землю, що викликало незадоволення заможних селян. Таку ж реакцію у заможних верств викликало рішення ЦР про реквізицію будинків та товарів у буржуазії.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію України. Україна проголошувалась суверенною, самостійною, незалежною державою. Передбачався розподіл влад. Верховним органом влади мали бути всенародні збори, які формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належить Раді народних міністрів, а вищим судовим органом є Генеральний суд УНР. Місцеве самоврядування представлене виборними радами і управами громад, волостей і земель. Одне з центральних місць посідали права людини і свобода слова, друку, совісті, рівність всіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. УНР повинна була стати парламентською республікою, але обрала першого президента України - М.С.Грушевського.

29 квітня 1918 р. на з'їзді хліборобів (6500 делегатів) було обрано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України Івана Скоропадського. Йому в цей час виповнилося 45 років, в минулому він був ад'ютантом царя Миколи ІІ. Гетьман оголосив про встановлення "Української Держави" (на відміну від "Української Народної Республіки" Центральної Ради).

Скасовувались заходи Центральної Ради щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканність приватної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана (голови) ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (гетьман був Верховним воєводою). Владу гетьмана можна розглядати як надзвичайне поєднання монархічних і диктаторських засад, з урахуванням історичних традицій і національного характеру Української держави.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В.Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобов'язувалася допомогти їм евакуюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його "кінцевою метою буде відновлення Великої Росії". Україна оголошувалась "театром воєнних дій". Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ - Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити "трудову владу", провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилася на папері. Всередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Вінниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України [12, 39-42]. Все це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, у відповідності з яким влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтеліґенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес - тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтеліґенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин - отаманам - Петлюрі, Коновальцю. В кінцевому підсумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. В законі декларувалась ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими лишалися й 15-десятинні господарства, не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Все це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів ("Спілки").

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії.

У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків.

Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину в Західній Україні. На Східну Галичину претендувала як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою державу.

28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від Австрійської держави і оформити перехід її до Польщі.

9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про формування уряду, було призначено тимчасову раду міністрів або Генеральний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу - Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). В зв'язку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено у Станіслав.

ЗУНР займала територію 70 тис. кв.км, близько 71% населення становили українці, 14% - євреї, загальна кількість населення складала 4 млн [13, 75-90].

22-26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів. За національним складом Рада була майже повністю українською, оскільки поляки, євреї та німці з різних причин бойкотували вибори. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Швидко було створено досить ефективний адміністративний апарат. Національним меншинам надавалось 30% місць у майбутньому парламенті.

Гербом ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому полі. Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо вони ще не були обрані населенням, де були обрані, - затверджував кандидатури. В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради, а у громадах та містах - громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

У квітні 1919 р. було прийнято замельний закон. Він передбачав ліквідацію великого замлеволодіння, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку.

Уряд монополізував продаж основних продуктів, а також сірників, цигарок, спирту. 4 квітня 1919 р. була введена в обіг своя валюта - гривні і карбованці. Затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях. Разом з тим національні меншини усно і письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою.

Реформувалась освіта. Публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Українська мова стала основною в державних школах, проте національні меншини мали право навчатися рідною мовою.

22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об'єднання, соборності України, за яким ЗУНР гарантувалася автономність.

Керівництву республіки вдалося створити майже стотисячну Галицьку армію, яка в січні-липні 1919 р. вела боротьбу з польською армією. В кінцевому підсумку Галицька армія зазнала поразки і змушена була перейти на Східну Україну, де взяла участь у громадянській війні.

Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.), вдалося створити свою державність, а 30-мільйонному українському народу - не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їх керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор - пряме втручання в українські справи Радянської Росії.

Конституції Радянської України (1919, 1929, 1937, 1978) формально проголошували Україну суверенною державою, однак зовнішня і внутрішня політика, фінанси, військова справа, транспорт, зв'язок належали до компетенції Москви, вся влада в центрі і на місцях була зосереджена в руках партійних органів. УРСР не була ні правовою, ні демократичною державою, інтенсивно проводилася русифікація. По суті УРСР була внутрішньою колонією СРСР. У конституціях містилося багато норм не правового, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх не Конституціями, а "політичними деклараціями" [14, с.70].

І тільки в умовах кризи комуністичного тоталітарного режиму засади російського централізму зазнали краху. Цьому періоду присвячено багато наукових та публіцистичних праць.

В 1991 р. Верховна Рада України прийняла декларацію про державний суверенітет України. Того ж року створена комісія по розробці проекту Конституції, яка була прийнята в 1996 р. Основний закон України базується на традиціях українського народу, спрямований на утвердження гуманістичних ідеалів, розбудову суверенної, демократичної правової держави. Адже у правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу і судову влади, діють в установленому законом порядку. Важливим принципом правової держави є поділ влади, тому протягом десяти років в Україні розгортався процес становлення і взаємодії гілок влади.

Законодавча влада є найвища, тому що вона є виразником народного суверенітету і визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує провідну роль законодачого органу. Представницькі органи формують виконавчу владу. Головне завдання останньої - це реалізація законів, які приймає Верховна Рада. Протягом десятиріччя в Україні проводиться робота з метою домогтися, щоб судова влада була незалежною і діяла лише на підставі законів. Вона має вирішувати суперечності і запроваджувати правосуддя. Сьогодні найважливішим завданням державотворення є встановлення тісної співпраці і взаємодії між гілками влади та всіма структурами суспільства. Головна мета їх діяльності - забезпечити права та свободи людини: політичні, економічні, соціальні, культурні та інші, що гарантуються Конституцією країни та міжнародним законодавством. Конституція 1996 року була прийнята не в найкращих умовах (на депутатів давили з усіх сторін), тому назріла необхідність її удосконалювати, особливо в умовах європейської інтеграції, коли ми відчуваємо загострення протиріч всіх гілок владних структур, що негативно впливає на забезпечення і реалізацію конституційних прав і свобод громадян. „Конституція України є основою для подальшої законодавчої та іншої нормотворчої діяльності" [15, 14].

Висновки

За 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб'єктивних поглядах на суспільні історико-правові явища, факти. Але, на жаль, не у всіх... Щодо багатої правової спадщини, то її необхідно позитивно і вміло використовувати в формуванні законодавчої нормативної бази України. В перші роки нового XXI ст. "народжені" нові законодавчі та нормативні акти, спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього нашого суспільства. Вони вимагають від кожного громадянина, всіх владних структур України правових ініціативних дій, але ще "з боку структур виконавчої влади мають місце наполегливі спроби керувати органами місцевого самоврядування, порушувати закони, що регламентують діяльність місцевих Рад і їхніх органів" [16, 34]. Такі протиріччя, боротьба за "шапку Мономаха" та булаву, як це нам відомо з минулого і як це ми спостерігаємо тепер на місцях, грубі з'ясування стосунків між посланцями народу, виборчі дебати не приносять авторитету ні громадянам, ні державі, ні історії українського народу. Актуальне завдання для всієї української громадськості після всенародного обговорення толерантно реалізувати проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (2003 р.), тобто мінімізувати кризу можна за однієї умови - якщо ми збагнемо, що у всіх нас, незалежно від етнічного походження і майнового стану, є одна держава - Україна [17, 40].

В перспективі важливо детальніше дослідити проблему повернення до найважливіших пам'яток правової культури, які на певному історичному етапі мали і мають значні заслуги перед українським народом у формуванні правової стратегії державотворчих процесів. Як і в минулому, так і тепер актуально нагадати крилаті слова Т. Шевченка: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".

Література:

1. Грушевський М. На порозі нової України. Великий українець. - К, - 1992.

2. Чередниченко О. Сучасна Росія: версія політолога. //Схід, - 2002, - №5(42).

3. Субтельний О. Україна - К., - 1992.

4. Історія держави та права України. - К., 1996.

5. Музиченько П. Магдебурзьке право в Україні. //Юридичний вісник; 1994. - №3.

6. Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині XVII-XVIII ст.: Проблеми державоутворення. - Київ, 1993.

7. Пасічник М. Причини занепаду української держави: Вісник державного університету „Львівська політехніка". //Держава та армія. № 377, Львів - 1999.

8. Фрицький О. Конституційне право України. - К., 2002.

9. Терлюк І. Історія держави та права України. - Київ, 1999.

10. Василенко Н. "Матеріали до історії українського права" (ВУАН). - Київ, 1929; Т-1.

11. Рой Ю. Які перспективи в народу, що святкує національні трагедії. //Україна. № 3-2003.

12. Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917-1920. - К., 1997.

13. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Київ, 1992.

14. Фрицький О. Конституційне право України. - К., 2002.

15. Станік С. "Питання законодавчого забезпечення прав і свобод людини". Міжвідомчий науковий збірник, Т-24. Вид.: Науково-дослідний інститут "Проблеми людини". - К., 2001.

16. Рибак В. Проблеми самоврядування та їх розв'язання в Україні. // Схід, №5 (42), 2001.

17. Білоус О. Між державним лібералізмом і демократичним реформаторством. //Віче, №5, 2002.

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В КРИМУ:

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ

Віталій Велігодський,

кандидат історичних наук, доцент,

завідувач кафедри українознавства

Представництва глави держави в окремих адміністративно-територіальних утвореннях, органах законодавчої, виконавчої влади і навіть в окремих організаціях існують у багатьох країнах світу. Інститут представництва різноманітний за формами та методами діяльності, має давнє і глибоке історичне підґрунтя. Запропонована стаття певною мірою дає відповідь на запитання, в якій мірі інститут Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим вплинув на державотворчі процеси в Криму.

На складному шляху набуття та становлення державності України проблема Криму була однією з найскладніших. Вона належить до категорії тих проблем, які у разі необачної соціальної та національної політики призводять до нестабільності, а в окремих регіонах - до воєнних дій з тяжкими наслідками (події на Балканах та в союзних республіках нині незалежних державах колишнього Радянського Союзу).

У 1991 р. у Криму на основі всекримського референдуму була відновлена адміністративно-територіальна автономія.

Важливу роль у розбудові кримської автономії відіграє Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з розробкою планової наукової теми Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського "Вивчення етнокультурних проблем депортованих народів і малих етнокультурних спільнот у Криму" (номер державної реєстрації 0197V000422).

Кримська проблематика в останнє десятиріччя перебувала в центрі уваги істориків, правознавців, політиків, експертів, журналістів як України, так і зарубіжних країн. Чималий інтерес був пов'язаний з тим, що півострів став адміністративно-територіальною автономією у складі унітарної держави, основним вузлом протиріч між двома великими державами - Україною і Росією, наявністю на території Криму Чорноморського флоту, який мав на озброєнні ядерну зброю. Саме під таким кутом зору в різноманітних публікаціях висвітлювалися різні аспекти сучасної кримської історії.

Найбільш плідно вивчав процес становлення Автономної Республіки Крим у складі Української держави та здійснив аналіз розвитку законодавства України з питань громадянства щодо розмежування повноважень між Україною і автономією проф. О. Л. Копиленко. Він присвятив означеним проблемам три монографії та серію наукових статей [1].

В 2002 р. Є. В. Смирнова захистила кандидатську дисертацію на тему "Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим в Україні: історія становлення", в якій вперше комплексно досліджено реалізацію відновлення автономного устрою в Криму, розвиток правового змісту моделей Автономної Республіки Крим, закріплених у нормативно-правових актах органів державної влади України та автономії в 1991-2000 рр.

Для іншої групи вчених найбільше значення мав драматичний процес повернення до Криму депортованих в 1944 р. кримських татар, греків, болгар, німців, кримчаків, караїмів, і всі інші аспекти кримської проблематики розглядалися в контексті цього явища [2] .

Найбільш продуктивно цю проблематику розробляла С. Червонная, але її праці не можна віднести до наукового дослідження через брак аналізу документальної бази [3].

Більш об'єктивно кримськотатарське питання висвітлене у колективній монографії кримських дослідників про проблеми інтеграції репатріантів у кримське суспільство [4]. Досвід соціально-політичної роботи викладено у статтях проф. М.В. Багрова [5]. Але, на жаль, майже відсутні наукові праці про діяльність Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим. Це зумовило звернення автора до цієї проблеми.

Основна мета вищезазначеної статті полягає у висвітленні питань створення, зміни статусу та діяльності Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим протягом 1992-2000 рр.

Історія Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим починається з 1992 р. Саме тоді у статті 18 Закону України "Про Представника Президента України" вперше зазначається "У Республіці Крим Президент України має своє Представництво. Статус Представництва Президента України визначається окремим законом" [6, cт. 335].

Цей закон закріплював статус представників Президента України в регіонах України як голів місцевих державних адміністрацій відповідно в областях, районах, містах Києві, Севастополі та їхніх районах, тобто ці посадові особи очолювали регіональні органи державної виконавчої влади.

Згідно із законодавством і Представництво Президента України належало до органів виконавчої влади, що й було закріплено у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" від 17 грудня 1992 р. [7, cт. 58].

Цей закон визначав Представництво Президента України в Республіці Крим як орган державної виконавчої влади України, що здійснює повноваження, передбачені Конституцією України, Законом "Про Представництво Президента України в Республіці Крим", іншими законодавчими актами України в Республіці Крим. Представництво створювалося Президентом України на термін його повноважень.

Проте з моменту, коли вперше було визначено правовий статус Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, пройшло чимало часу, поки воно стало справді працюючим органом. І ось у 1994 р. Указом Президента України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" від 31 березня 1994 р. було створено діюче Представництво Президента України в Республіці Крим [8].

Першим постійним представником Президента України в Республіці Крим було призначено В.М. Горбатова, який обіймав цю посаду до 30 січня 1996 р.

У зазначений період діяльність представника зосереджувалася переважно на контролюючих функціях, зокрема на дотриманні Конституції і законів України, аналітичній роботі з проблем півострова, кадровому і матеріальному зміцненні Представництва. Були підготовлені 23 подання на постанови Верховної Ради Криму, які суперечили чинному законодавству України, направлені листи та звернення до голів районних державних адміністрацій щодо виконання Закону України "Про плату за землю", виплати заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетної сфери, дотримання житлового й адміністративного законодавства України тощо [9, c. 2-3].

31 січня 1996 р. Указом Президента України "Питання Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим" повноваження Представництва Президента України в Республіці Крим були продовжені. Цей же Указ затвердив "Положення про Представництво Президента України в Республіці Крим" і на посаду постійного представника Президента України в Республіці Крим був призначений Д.П. Степанюк [10].

Положення про Представництво Президента України в Республіці Крим розроблялося відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України на основі засад організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на термін до прийняття Конституції України і було чинним до 28 червня 1996 р. У вищезгаданім Конституційнім договорі Президент України виступав як глава держави і глава виконавчої влади, тому і в Положенні про Представництво Президента України в Республіці Крим зазначалося, що Представництво є органом державної влади України і входить до системи органів державної влади. Воно підпорядковувалося Президентові України, а з питань, що належать до повноважень Кабінету Міністрів України, - Кабінетові Міністрів України.

Таким чином, на засадах, викладених у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" та у відповідному Положенні, ґрунтувалася діяльність Представництва, яке виконувало більше політичні, ніж виконавчі функції, впроваджуючи політику глави держави в Криму.

Але з прийняттям у червні 1996 р. Конституції України значно змінився конституційний статус Президента України, а отже, органів, що створювалися Президентом України для забезпечення його повноважень як глави держави та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до пункту 28 статті 106 Конституції України, Президент України створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Стаття 139 Конституції України закріпила, що в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається Законом України.

Згідно з цими конституційними положеннями змінився і статус Представництва Президента України в Республіці Крим - постійно діючого консультативно-допоміжного органу, правове положення якого було визначено у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим", ухваленому 2 березня 2000 р. [11]. Стаття 1 згаданого Закону України передбачає, що Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України для підтримки виконання в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України [12]. На цей час Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим здійснює свої функції у межах завдань, що їх визначено в Законі України: вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції і законодавства України; сприяє додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягнення міжнаціональної згоди, соціально-економічної і політичної стабільності в Автономній Республіці Крим; аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України. Крім цього, узагальнює дані про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим, інформує Президента України з цих питань тощо.

Важливою функцією Представництва є допомога Президентові України у вирішенні кадрових питань в Автономній Республіці Крим.

Для виконання покладених на Представництво обов'язків Законом визначені відповідні механізми та права кожного працівника Представництва. Як було вже зазначено, апаратом Представництва керує постійний представник Президента України. Після Д.П. Степанюка цю посаду обіймав В.О. Кисельов [13].

У червні 1999 р. постійним представником Президента України в Автономній Республіці Крим призначено А.В. Корнійчука [14].

Зупинимося докладніше на роботі Представництва у 2000 р. Пріоритетними напрямами діяльності Представництва були участь у підготовці та проведенні всекримського референдуму з народної ініціативи, робота з реалізації аграрної реформи та у сфері міжнаціональних відносин і гуманітарної політики, інформаційно-аналітична і правова діяльність, також робота із зверненнями громадян. Під час підготовки та проведення всекримського референдуму з народної ініціативи у квітні 2000 р. Представництво підготувало методичні поради щодо забезпечення прав громадян на участь в референдумі та роз'яснення питань, внесених у бюлетень для голосування, розробило макети листівок та звернень, що спонукали виборців до активнішої участі в референдумі.

Однією з особливостей проведення референдуму було те, що тільки дев'ять із тридцяти політичних партій Криму підтримали проведення референдуму і публічно заявили про свою позицію з цього приводу. Отже, основним фактором впливу на громадську свідомість став адміністративний чинник. Найефективнішими заходами були засідання прес-клубів, круглих столів, виступи у друкованих та електронних засобах інформації. Співробітники Представництва підготували дев'ять матеріалів роз'яснювально-агітаційного характеру, які були опубліковані в усіх 25 регіональних газетах Криму. Ця цілеспрямована організаційна і пропагандистська робота допомагала підвищити активність виборців під час голосування і закономірно вплинула на результати референдуму.

Важливим напрямом діяльності Представництва стала робота з реалізації аграрної реформи. Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим внаслідок протистояння не мали належного впливу на реалізацію земельної реформи.

Крім того, робота Міністерства агропромислового комплексу в цьому контексті була паралізована через арешт керівника цього відомства; тому весь тягар роботи з організації виконання указів Президента України "Про додаткові заходи щодо задоволення потреб громадян у земельних ділянках" від 28 червня 1999 р. [15] і "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. [16] ліг на плечі Представництва Президента України в АРК.

За ініціативою постійного представника в січні-березні 2000 р. в усіх райдержадміністраціях провели наради з питань аграрної реформи. Працювала "гаряча телефонна лінія", якою скористалися 250 громадян. У червні 2000 р. відбулася чергова нарада з питань аграрної реформи та забезпечення репатріантів земельними ділянками.

У рамках реалізації програми "Земля" Представництво постійно стежило за процесом виконання указів Президента України стосовно пайового розподілу земель, додаткових заходів щодо задоволення потреб населення в земельних ділянках та гарантування соціального захисту селян-пенсіонерів, власників земельних паїв. Хід виконання цих указів контролювався в межах кожного господарства. За фактами порушень чинного земельного законодавства Представництво регулярно направляло листи до прокуратури та голів райдержадміністрацій для вживання відповідних заходів.

Уся ця діяльність значною мірою сприяла тому, що 220 колективних сільськогосподарських підприємств було реформовано в 393 підприємства нового типу, зрештою в 2000 р. значно поліпшилися показники аграрного сектора, виросли обсяги виробництва зерна, винограду, фруктів, овочів. Господарства Криму отримали прибуток понад 70 млн грн [17, c. 2-5].

Іншим важливим напрямом діяльності Представництва є інформаційно-аналітична робота, пов'язана із проведенням всеукраїнського референдуму, висвітленням ходу кампанії з отримання громадянства депортованими громадянами, соціально-економічним розвитком та гармонізацією національних відносин. За результатами цієї діяльності регулярно готувалися інформаційні зведення, щотижневі календарі подій, аналітичні матеріали, теле- та радіопередачі, виступи у друкованих засобах інформації. Причому на радіо була створена щотижнева програма, у якій брали участь співробітники Представництва. Серія програм була присвячена питанням дотримання Закону України "Про захист прав споживачів".

За 2000 р. Представництво підготувало і надіслало до Адміністрації Президента України 327 інформаційних зведень, підготувало 40 аналітичних матеріалів із загальнополітичної та соціально-економічної ситуації, проблем і конфліктів в автономії [18, c. 4-6].

Окремим напрямом діяльності Представництва є сфера міжнаціональних відносин і гуманітарної політики. Найбільше уваги тут приділяли наданню практичної допомоги депортованим та їхнім нащадкам у питаннях громадянства. Ця робота будувалася на тісній взаємодії з республіканською паспортною службою, лігою кримськотатарських юристів "Ініціум" і фондом "Сприяння". Крім громадянства, розглядалися й обговорювалися інші соціально-економічні й гуманітарні питання, пов'язані з облаштуванням депортованих громадян, приймалися відповідні рішення, спрямовані на розв'язання проблем.

Співробітники Представництва взяли активну участь в організації заходів у зв'язку з Днем депортації. Щоб уникнути екстремістських проявів, проводилися консультації із членами Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України щодо попередження акцій протесту та інших незапланованих заходів.

На превеликий жаль, більшість нагальних проблем депортованих громадян досі залишаються нерозв'язаними. На наш погляд, однією з причин цього є відсутність наукової концепції ставлення держави до проблеми інтеґрації депортованих народів. Сьогодні існує певна невизначеність щодо понять "депортований народ", "корінний народ" і "національні меншини". Закон України "Про національні меншини в Україні" [19, cт. 529], прийнятий Верховною Радою в 1992 р., не відповідає вимогам сьогодення, немає реальних механізмів його реалізації. До сьогодні Верховна Рада України не ухвалила Постанову "Про концепцію етнополітики України", проект якої майже чотири роки розглядається комітетами та комісіями законодавчого органу.

Важливе місце в розбудові кримської автономії посідає правова робота Представництва та контроль за виконанням указів Президента України. Пріоритет тут мають експертиза правових актів, що приймалися Верховною Радою і Радою міністрів АРК з особливо важливих питань на предмет їх відповідності чинному законодавству України, та аналізі рішень Президії Верховної Ради АРК, прийнятих із перевищенням повноважень цього органу.

За 22 нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів АРК, ухвалених усупереч чинному законодавству України, Представництво надіслало подання і листи з рекомендаціями привести їх у відповідність до норм законодавства України. Крім цього, систематично вивчалися проекти нормативно-правових актів Верховної Ради АРК, які виносилися на чергову сесію.

За результатами вивчення підготовлено дев'ять попередніх правових оцінок проектів, що розглядалися на пленарних засіданнях. Проаналізовані та внесені пропозиції до проектів Положення про Раду представників кримськотатарського народу при Президентові України для підготовки відповідного указу Президента України, проводилися консультації та зустрічі з лідерами кримських татар із цього та інших питань.

Здійснювався правовий моніторинг акцій, мітингів, інших виступів та закликів громадських організацій, громадян та масових рухів, що відбувалися у Криму. В цій роботі Представництво взаємодіяло з правоохоронними органами, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, Верховною Радою АРК.

Висновок

Проведений аналіз свідчить, що за минулі роки розбудови автономії в Криму Представництво Президента України в Криму відіграло дуже важливу роль. Перш за все воно забезпечило стабільність суспільства й автономії, позитивно впливає на нормалізацію відносин між представницькою і виконавчою владою на півострові, на розв'язання економічних, політичних та соціальних програм.

Разом з тим необхідно зазначити, що ініційована Президентом України Л. Д. Кучмою політична реформа вносить досить суттєві зміни не тільки політичної системи України, а і структури органів влади Автономної Республіки Крим, що, в свою чергу, потребує подальших наукових досліджень діяльності Представництва Президента України в Криму.

Література:

1. Копиленко О. Л. Україна і Крим: "переговори у справі нового ладу" (документи і матеріали). - К.: Новий парламентський інститут, Парламентське видавництво, 2001. - 232 с.; Копиленко О. Л. З історії законодавства про громадянство України. - К.: Новий парламентський інститут, Парламентське видавництво, 2001. - 72 с.; Копиленко О. Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу: Монографія. - К.: Таксон, 2002. - 342 с.

2. Административно-территориальные преобразования в Крыму. 1783-1998 гг. Симферополь, 1999. - 150 с.; Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. - К., 1988. - 146 с.; Тищенко Ю., Піховшек. Повернення кримських татар. Хроніка подій. - К., 1999 - 208 с.; Чубаров Р. Інтеґрація кримськотатарського народу в українське суспільство: політико-правові аспекти // Національна безпека і оборона. - №4. - 2001.

3. Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение (1994-1996). Институт этнологии и антропологии РАН. Исследования по прикладной и неотложной этнологии. №101. - М., 1997. - 120 с.

4. Габриелян О., Ефимов С., Зарубин В., Кислый А., Мальгин А., Никифоров А., Павлов В., Петров В. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. - Симферополь, 1998. - 340 с.

5. Багров М.В. Культура Народов Причерноморья. - №20. - 2001.

6. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №23.

7. Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №9.

8. Звіт про роботу Представництва Президента України в Республіці Крим за 1996 р.

9. Урядовий кур'єр. - 1996. - 3 лютого.

10. Звіт про роботу Представництва Президента України в Республіці Крим за 1996 р.

11. Офіційний Вісник України. - 2000. - 21 квітня.

12. Офіційний Вісник України. - 2000. - 21 квітня.

13. Урядовий кур'єр. - 1997. - 11 лютого.

14. Урядовий кур'єр. - 1999. - 1 липня.

15. Офіційний вісник України. - 1999. - 23 липня.

16. Українська інвестиційна газета. - 1999. - 14 грудня.

17. Звіт про роботу Представництва Президента України в Республіці Крим за 1996 р.

18. Звіт про роботу Представництва Президента України в Республіці Крим за 1996 р.

19. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №36.

З ІСТОРІЇ СХОДОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У КРИМСЬКІЙ АРСР

Улькер Мусаєва,

аспірант кафедри історії України

та допоміжних історичних дисциплін

Автор висвітлює роки життя та творчої діяльності відомого вченого В.Й.Філоненка, зокрема його підходи до вивчення етнографії народів Криму. Відкриті і проаналізовані деякі маловідомі і невідомі роботи В.Й.Філоненка. Це допомагає відтворити загальну картину сходознавчих студій в Україні у 1920-і роки.

Матеріал, який пропонується увазі читачів, знаходиться в річищі вирішення загальної проблеми відтворення історії сходознавчих студій у Криму в роки "золотого десятиліття радянського краєзнавства". Розв'язання даної проблеми було започатковане у публікаціях Д. П. Урсу, де вперше було відновлено кримознавчий напрямок студій В. Й. Філоненка. Метою цієї наукової розвідки є введення до наукового обігу раніше невідомих матеріалів з історії вивчення народів Криму, що виявлені авторкою в особистому архівному фонді вченого, який зберігається у Державному архіві Автономної Республіки Крим.

Одним з найбільш відомих дослідників культури народів Криму радянської епохи є тюрколог Віктор Йосипович Філоненко (1884-1977). Його багатогранна творча спадщина в галузі вивчення культури народів Криму дотепер залишається маловідомою, а рукописна спадщина - узагалі невідомою кримознавцям. У зв'язку з цим особливо значення набувають матеріали особистого фонду вченого, що збереглися в Державному архіві Автономної Республіки Крим. За складом документів у фонді виділяється біографічний масив, корпус рукописів праць В. І. Філоненка й великий за обсягом епістолярій. Завдяки цим матеріалам нам вдалося відновити життєвий шлях етнографа.

Після закінчення гімназії В. Й. Філоненко вступив на східний факультет С.-Петербурзького університету (відділення арабсько-персидсько-турецько-татарських мов). Серед професорів, що викладали в столичному вузі в ті роки, були прославлені російські орієнталісти В. В. Бартольд, В. Р. Розен, В. Д. Смирнов, О. Є. Шмідт. У роки навчання в університеті В. Й. Філоненко подружився з І. Ю. Крачковським, С. Є. Масловим, О. М. Самойловичем, М. К. Дмитрієвим, що залишалися для нього еталоном сумлінного ставлення до наукової праці.

Закінчивши університетський курс у 1908 р., В. Й. Філоненко подав заяву в Міністерство освіти, попечителю Оренбурзького навчального округу, про надання місця викладача середніх навчальних закладів. Незабаром він обійняв посаду викладача російської мови і словесності в старших класах 2-ї жіночої гімназії м. Уфи, де проробив 8 років до 1915 року.

У 1915 р. В. Й. Філоненко був переведений у Сімферополь у розпорядження попечителя Одеського навчального округу. Він одержав посаду інспектора Сімферопольської татарської вчительської школи, де також викладав російську мову і словесність. Таку посаду в татарському Криму, як правило, займала особа, що мала фахову освіту зі знанням східних мов. Так, попередниками В. Й. Філоненка на цій посаді були відомі знавці караїмської і кримськотатарської культури і мов Х. А. Монастирлі та І. І. Казас. Рекомендацію для В. Й. Філоненка на цю посаду дав відомий етнограф Криму О. М. Самойлович [1, с. 7-8].

В революційні роки цей самобутній навчальний заклад був закритий і В. Й. Філоненко перейшов на роботу до Таврійського університету на факультет східних мов, де був обраний приват-доцентом кафедри перської мови. Після прочитання вступних лекцій йому було дозволено читати лекції з перської мови, перської літератури й історії Персії. Одночасно він працював у середній школі і викладав лекції на робітничому факультеті університету [2, арк. 42-51].

У 1925 р. Таврійський університет був перетворений у педінститут з відділенням кримськотатарської мови і культури. В. Й. Філоненка було призначено завідувачем цим відділенням з дозволом читання лекцій із перської літератури, етнографії турецько-кримськотатарських народів. У 1929 р., коли кафедра перської мови і літератури та відділення кримськотатарської мови і культури Кримського педінституту були скасовані, професору В. Й. Філоненку було доручено читання лекцій на відділенні російської мови і літератури інституту.

У 1930 р. проф. В. Й. Філоненко був обраний науковим співробітником 1-го розряду Кримського науково-дослідного інституту кафедри антропології й етнографії. Крім цього, він був членом Таврійського товариства історії, археології й етнографії, Кримської секції науковців, педагогічного товариства (учасником з'їздів і конференцій); був делегатом Всекримської конференції з реорганізації кримськотатарського алфавіту (1921 р.); Всекримської конференції науковців (1926 р.); Всесоюзної конференції археологів у Керчі (з нагоди 100-річчя Керченського музею старожитностей - 1927 р.); Наукової наради з питань археології в м. Херсонесі (1930 р.).

Після двадцятилітньої роботи в Криму етнограф був запрошений на науково-дослідну роботу в Каракалпацький вчительський інститут, де був завідувачем кафедри російської мови і літератури. У 1936 р. В. Й. Філоненка було обрано за конкурсом професором і завідувачем кафедри російської літератури в Кабардино-Балкарський педагогічний інститут у м. Нальчику. У 1938 р. ВАК затвердила В. Й. Філоненка в званні професора кафедри російської літератури і присудила науковий ступінь кандидата філологічних наук без захисту кандидатської дисертації . З 1945 р. проф. В. Й. Філоненко працював у П'ятигорському педагогічному інституті, реорганізованому надалі в П'ятигорський інститут іноземних мов [3, арк. 12].

Краєзнавча діяльність В. Й. Філоненка в галузі вивчення культури народів Криму під час його роботи на півострові і вже після від'їзду заклала основи наукового кримознавства. У зв'язку з цим насамперед виділяється його дослідження "Чергові завдання сучасної кримської етнографії і робота Товариства з питань вивчення Криму" (1929 р.). Доповідь була прочитана на з'їзді етнографів. Автором були дані узагальнення про системні дослідження в галузі етнографічного вивчення народів Криму. "З цим, - пише автор, - справи у Криму не зовсім благополучні, тому що Крим з древніх часів є територією найбільш різноплемінною і багатомовною". За статистичними даними, у 1920-х рр. тут проживало понад 30 народностей.

Основними завданнями у вивченні етнографії народів Криму вчений вважав точне статистичне визначення в цифрах всіх етносів Криму, зіставлення їхніх етнографічних особливостей, вивчення побуту народів. До дослідження етнографічного побуту автор також відніс і економічне вивчення народного побуту з усіма його соціально-побутовими питаннями. Важливим завданням етнографії 1920-1930-х рр., на думку автора, є вивчення етнографії сучасного міста: це дослідження літератури, що видавалась, історико-етнографічні відомості про театри, живопис, екскурсії, кінотеатри, клуби та ін. Наступним етапом вивчення міста повинно стати дослідження матеріальної культури (житло, одяг, домашнє начиння, кухня, професії народів та ін.). На думку В. Й. Філоненка, завданнями етнографії є описові функції, запис тих чи інших казок, пісень, вивчення вишивок, орнаментів, костюмів. Краєзнавець помітив, що на зміну пісні приходить ще не дуже давно зневажувана народна частівка. Хоча народна поезія, на думку автора, різноманітна не тільки своїм художнім змістом, але й відображенням історичних подій. У висновку доповіді для систематизації етнографічної роботи вчений запропонував відкрити кафедру етнографії при Кримському науково-дослідному інституті або при Товаристві з питань вивчення Криму. [4, арк. 1-7].

Іншою невідомою раніше роботою в галузі історії вивчення Криму є виявлена нами стаття вченого етнографічного характеру (автограф) "Чергові завдання етнографічного вивчення народностей Криму й останні результати наукових праць у цьому напрямку". Доповідь була зачитана на засіданні державної республіканської планової комісії при Раді Народних Комісарів Кримської АРСР (на секції соціальної культури). В етнографічному дослідженні автор звертає увагу на різноманіття етнічного складу Кримського півострова (кримські татари, росіяни, німці, євреї, греки, болгари, вірмени, караїми, цигани й ін.) і відзначає, що всі ці народи зовсім не вивчені в аспекті етнографії. Винятком став лише південнобережний тип кримських татар (з житло-побутового боку). Дослідниками не вивчені етноси ні з боку визначення чисельності, ні в аспекті фіксації меж їх територіального проживання. Автором було запропоновано починати дослідження в галузі етнографії будь-якого етносу зі стану сучасного села і ставитися до нього не як до музею старожитностей, а як до галузі дослідження побуту, економіки, господарства, індустріалізації й ін. Для реалізації цієї програми В. Й. Філоненко поставив більш конкретні завдання: монографічний опис і дослідження кількох національних сіл з різним соціально-економічним рівнем; вивчення сучасного міста; дослідження матеріальної культури різних кримських етносів; дослідження усної народної творчості міста і села з вивченням у фольклорі подій останнього і недавнього років; фіксація і дослідження приказок, казок, легенд; організація фольклорних станцій, гуртків; етнографічне дослідження дитячого побуту; організація дослідницьких етнографічних експедицій і таке інше [5, арк. 1-8].

Цікавим неопублікованим джерелом є збережені в особистому фонді вченого в Державному архіві Автономної Республіки Крим дослідження В. Й. Філоненка "Витяги з друкованих джерел (про словникове запозичення і словотвір)". Цей рукопис став результатом 40-літнього збору й системного аналізу ним словотворень у тюркських народів колишнього СРСР [6, арк. 1-69].

Проблемі вивчення етнографії народів Криму присвячене дослідження "Етнографічне вивчення народностей Криму" (1928 р.) Мета доповіді -зацікавити краєзнавчі товариства, що займаються вивченням етнографії, в наданні необхідної допомоги в дослідженні етносів Криму. На думку автора, необхідним є фіксація етнографічного матеріалу. "Етнографія,- пише В. Й. Філоненко,- це наука про морфологію і динаміку культури людських суспільств, вона має величезне значення для дослідження Криму" [7, арк. 106-107].

Потрібно відзначити, що всі етнографічні дослідження, проведені проф. В. Й. Філоненком, чи то в 1930-і чи 1960-і роки, - це результат вивчення народів Криму, що велося протягом усього життя і було оприлюднене наприкінці життєвого шляху і навіть після смерті вченого. У зв'язку з цим безсумнівний інтерес для відновлення окремих сторінок історії розвитку сходознавства Криму становить листування проф. В. Й. Філоненка з його багаторічними друзями Б. Я. Кокснаєм, М. І. Артамановим, І. С. Кая, Е. І. Пейсахом та ін.

Особливу увагу у своїй творчості В. Й. Філоненко приділив історії і культурі караїмів. В архіві зберігаються рукописні його роботи 1928-1929 р., об'єднані під загальним заголовком "Матеріали про караїмів". Етнограф виділяє основні міста розселення караїмського народу: Бахчисарай, Євпаторія, Сімферополь, Феодосія та ін.; міркує про самоназву і релігію цього народу, зупиняється на вивченні домашнього побуту й одягу караїмів, де згадує про його схожість з кримськотатарським [8, арк. 1- 45].

Одним з аспектів діяльності етнографа стало антропологічне дослідження кримчацької народності. Підсумком цієї роботи стали окремі етюди, в яких В. Й. Філоненко зупинився на різних аспектах культури і мови кримчаків [9, л.16].

Підсумком проведеної влітку в 1928 р. проф. В. Й. Філоненком і студенткою Кримського педагогічного інституту З. Зенчин етнографічної експедиції стала фіксація досить великої кількості пісень, загадок, примовок і частівок кримчаків. Зібраний фольклорний матеріал складався з обрядового, побутового й історичного дослідницького змісту [10, арк. 15]. Інтерес викликає рукописний конспект (на 41 сторінці), що містить тюрко-кримськотатарські прислів'я і приказки, зафіксовані В. Й. Філоненком (237 одиниці) [11, арк. 1-41].

Висновки

Таким чином, введення до наукового обігу цікавого корпусу джерел особистого фонду В. Й. Філоненка, пов'язаних з історією вивчення культури народів Криму, суттєво доповнює наше уявлення не тільки про творчість вченого, але й про загальну картину сходознавчих студій у 1920-ті роки, дозволяє побачити об'єктивну картину розвитку краєзнавства півдня України у цілому. Поєднання в перспективі даних про аналогічну діяльність інших ентузіастів етнографічних студій в Криму та за його межами дозволить відновити об'єктивну картину краєзнавчих досліджень регіону.

Література:

1. Урсу Д. П. Востоковед профессор В. И. Филоненко: Жизнь и труды: К 25-летию со дня смерти // Востоковедный сборник.- Симферополь, 2002.- Вып. 5.- С. 4-28.

2. Державний архів Автономної Республіки Крим (далі: ДАРК), ф. Р-3864, оп.1, спр. 197.

3. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 161.

4. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 107.

5. ДАРК, ф. Р-137, оп. 6, спр. 63.

6. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 155.

7. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 195-196.

8. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 121.

9. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 112.

10. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 123.

11. ДАРК, ф. Р-3864, оп. 1, спр. 161.

СХОДОЗНАВЧІ СТУДІЇ В ІСТОРИЧНОМУ КРИМОЗНАВСТВІ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Андрій Непомнящий,

доктор історичних наук, професор кафедри історії

України та допоміжних історичних дисциплін

У науковій розвідці відтворено сторінки сходознавчих студій у контексті вивчення біобібліографії істориків-кримознавців. Дослідження проведене згідно програми вивчення національних меншин в Україні. Автор ґрунтовно досліджує самобутній внесок представників російської тюркологічної школи ХІХ ст. І. М. Березіна і В. В. Григор'єва у розвиток історичного краєзнавства Криму.

В останні роки в українській історичній науці достатня увага приділяється розробці наукової біографістики. Подальший розвиток цієї галузі історичного знання є актуальним завданням історіографії [1, с. 127]. В цьому контексті вивчення питань історичної біографії є актуальним для відновлення повної картини розвитку історичного краєзнавства Криму. У дослідженнях російських тюркологів XIX століття значне місце займали історико-етнографічні аспекти, пов'язані з Кримським півостровом. Біля витоків тюркологічних досліджень Криму стояли сходознавці І. М. Березін і В. В. Григор'єв.

Метою статті є відтворення внеску провідних науковців-орієнталістів у вивчення історії та етнографії Криму в першій половині XIX століття. Ця проблема не була висвітлена ні в радянській, ні в сучасній історіографії.

Ілля Миколайович Березін народився 19 червня 1819 р. у селищі при Південно-Камському заводі Пермської губернії. Батько його був заводським чиновником, а мати з родовитої української родини. Спілкування з дитячого віку із представниками фінно-тюрків, що складали 50% населення цього краю, розвинуло в юнакові інтерес до східних мов. Початкову освіту майбутній вчений одержав у "вчителів із духівництва", потім у Катеринбурзькому повітовому училищі, де завдяки своїм здібностям він потрапив під опіку доглядача цього навчального закладу Буявського, який додатково займався з Іллею Миколайовичем російською та всесвітньою історією, алгеброю і геометрією [2, с. 66]. Завдяки сприянню ревізора місцевих училищ професора Суровцова, І. М. Березін був переведений у Пермську гімназію на казенний кошт. При убогості навчальної літератури з мовознавства в умовах провінції юнак зумів досконало опанувати не тільки східні, але й європейські мови. Після закінчення гімназичного курсу Ілля Миколайович вступив до Казанського університету на відділення східномусульманських мов. Науковим наставником І. М. Березіна в університеті став засновник Казанської школи тюркологів Олександр Касимович Казем-Бек (1802-1870). О. К. Казем-Бек уже в студентські роки Березіна зробив його своїм особистим секретарем, доручив йому своє листування і виправлення своїх робіт, що писалися російською мовою [3, с. 52].

У 1837 р. І. М. Березін закінчив університет зі ступенем кандидата східної словесності [4, с. 219]. Стан російської орієнталістики на той час обмежувався лише елементарним викладанням деяких мов східних народів, що проживали в імперії. Тому робити перші кроки в цій галузі було, як згадував В. Д. Смирнов, "трохи страшнувато через новизну справи і, так би мовити, потемки, що панували в цій галузі" [5, с. 30]. Орієнталісти 40-х-50-х рр. XIX століття, коли і розгорнулася самостійна наукова діяльність І. М. Березіна, не могли обмежуватися суто філологічними і лінгвістичними завданнями. Предметом їхнього вивчення був Схід у цілому, сьогодення і минуле народів цього регіону. А це приводило їх до неминучості розгляду питань, що складають предмет історичної науки.

Здібний випускник за рекомендацією О. К. Казем-Бека був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. На початку лютого 1841 р. І. М. Березін був затверджений у ступені магістра східної словесності. Тема його дисертації, що за звичаями того часу залишилася в рукопису, ніде не згадується. А вже 6 лютого 1841 р. І.М. Березін був рекомендований у 3-х літню наукову подорож по країнах Сходу для удосконалення мовних знань. Програму навчальної поїздки для Березіна склав сам О. К. Казем-Бек [6]. У ній основна увага була приділена вивченню трьох основних мов мусульманського Сходу: арабської, перської й турецької. Подібні наукові екскурсії молодих орієнталістів були традиційними для російської вищої школи тих років. Вони служили серйозною підмогою для перевірки теоретичних знань, для вивчення етнографічних особливостей народів. І. М. Березін виїхав 15 червня 1842 р. Він проїхав Персію, Малу Азію, Сирію, Єгипет, рік провів у Константинополі. В Росію молодий учений повернувся через Крим, де багато часу провів за оглядом місцевих старожитностей [7, с. 71-73].

Після закінчення в 1845 р. східної подорожі І. М. Березін витримав особливий іспит при Академії наук. 19 березня 1846 р. він був визначений екстраординарним професором по кафедрі турецько-татарської мови Казанського університету. У 1846-1849 р. дослідник працював над складанням "Опису турецько-татарських рукописів, що зберігаються в петербурзьких бібліотеках" - перший у Росії досвід бібліографії східних рукописів. Були опубліковані і матеріали подорожі. Активно включившись у громадське життя Казанського університету, І. М. Березін з 12 вересня 1849 р. був директором університетського мінц-кабінету, а з 10 січня 1850 р. йому було доручено керувати спеціальним центром, який займався розглядом творів, написаних східними мовами. З початку 1850-х рр. Ілля Миколайович був також редактором неофіційної частини "Казанських губернських відомостей". На думку сучасників, саме в роки керівництва редакцією Березіним настала "квітуча пора" цього офіційного видання науково-літературного характеру [4].

Провідне місце в низці праць ученого складає ціла серія виданих ним східних текстів з перекладами та примітками. Для нас становить інтерес опублікована І. М. Березіним у 1851 р. у Казані робота "Тарханні ярлики Тохтамиша, Тімур-Кутлука і Саадет-Гірея, із введенням, переписом, перекладом і примітками". Автор відзначив у вступі, що зібрані ним тарханні ярлики мають дуже важливу історичну цінність: з них, як з державних актів, можна простежити деталі адміністративного устрою, а назви різних посадових осіб і станів дають можливість визначити соціальний склад суспільства. І. М. Березін дав і історію виявлення ярликів кримських ханів. Вони були подані М. С. Воронцову як документи на право володіння. Останній передав їх Одеському товариству історії та старожитностей. Докладно історик зупинився на характеристиці ярлика Саадет-Гірея, який з тарханних ярликів був найповнішим за числом чинів, що згадуються в ньому. На підставі аналізу цього джерела тюрколог дійшов висновку, що Кримське ханство успадкувало устрій Золотої Орди з доданням деяких нововведень: встановлювався ханський змінник - калга. Учене товариство з інтересом прийняло це дослідження. В опублікованій рецензії підкреслювалася роль ярликів як незамінних джерел, що дозволяють більш повно подати історію Кримського ханства [8, с. 329-330]. Джерела ранньої історії Кримського ханства та його народонаселення стали об'єктом вивчення вченого в праці "Перша навала монголів на Росію" [9].

Визнанням заслуг І. М. Березіна в сходознавстві, що тільки почало розвиватися, стало обрання його 22 вересня 1854 р. на посаду ординарного професора без ступеня доктора [10, с. 243-244]. Наукові інтереси Іллі Миколайовича в цей період поширювалися і на питання етнографії тюркських народів. У дослідженні "Народні прислів'я турецького племені" (1856 р.) він зробив їх мовну класифікацію, виділив прислів'я кримських татар і опублікував численні приклади фольклору.

Фактом визнання пріоритету в розвитку сходознавства в ці роки стало переведення факультету східних мов у 1855 р. із Казанського в Санкт-Петербурзький університет. Першим деканом нового факультету столичного вузу був призначений О. К. Казем-Бек. Разом з Олександром Касимовичем до С.-Петербурга перебралися і його найближчі учні, у тому числі і з 22 вересня 1854 р. І. М. Березін [11, с. 64]. С.-Петербурзький університетський статут вимагав для одержання звання ординарного професора представлення докторської дисертації. Нею стало дослідження І. М. Березіна "Нариси внутрішнього устрою Улусу Джучієва" [12].

У С.-Петербурзі І. М. Березін продовжив почате в Казані видання "Бібліотеки східних істориків", де містилися найбільш ґрунтовні твори середньовічного Сходу. Уваги істориків Криму заслуговують надруковані там "Історія Абуль-Газі" у перекладі і з передмовою професора Казанської духовної академії Г. С. Саблукова та "Історія монголів" Рашид Еддіна, підготовлена самим І. М. Березіним [13].

Докладні описи ярликів кримських ханів з їхнім коротким аналізом І. М. Березін подав на сторінках видання найавторитетнішої наукової організації півдня Російської імперії - Одеського товариства історії і старожитностей [14]. Хоча в цій роботі Березін помилково приписує ряд ярликів Мухамед-Гірею, що визначено вже сучасними істориками [15, с. 127-138], сам факт публікації настільки цікавого для історії Криму матеріалу мав велике значення.

На жаль, на останньому етапі творчості вченого сходознавство втратило перше місце в колі його інтересів. І це, як справедливо зауважив О. М. Самойлович, стало причиною того, що він далеко не використовував у своїй діяльності всієї повноти своїх незвичайних обдаровань [16, с. 163].

Наукова праця І. М. Березіна в петербурзький період незмінно поєднувалася з активною громадською діяльністю, з 1860 по 1863 р. він був членом, а в 1861-1862 р. скарбником літературного фонду університету. У 1863 р. І. М. Березін був єдиним представником факультету східних мов, хто брав участь у працях ученого комітету зі складання нового університетського статуту, а після його прийняття був обраний університетським суддею [17, с. 16]. З настільки впливовим становищем І. М. Березіна в університеті пов'язаний ще один напрямок його науково-літературної діяльності, що склало видатне для його часу явище, яке дало потім поштовх багатьом його послідовникам. Ілля Миколайович здобув особливу популярність серед сучасників і наступних поколінь дослідників як видавець енциклопедичних довідників. Це захоплення вченого почалося з невеликого зібрання східних слів, що існували в російській мові. У складі подібних матеріалів, зібраних іншими орієнталістами, ці добірки були видані Академією наук. Захопившись лексикографічною роботою, І. М. Березін дійшов до думки про видання енциклопедії. У 1870-х рр. Березіним було почато самостійне видання великого "Російського енциклопедичного словника" [18]. У передмові укладач відзначив, що так характерним для Західної Європи енциклопедичним словникам "не дуже таланилося" у Росії. Більшість з них після перших томів припиняли виходити. Словник І.М.Березіна мав великий успіх. Сучасники відзначали, що до цього заходу вченого "були звернені погляди всієї Росії" [19, с. 98]. Професор С.-Петербурзького університету В. Васильєв відзначав, що І. М. Березін у цей час "стояв на чолі рідкісних у нас діячів на користь всебічного і здорового розвитку освіти в нашій Батьківщині" [19, с. 98]. Така оцінка діяльності історика була пов'язана з тим значенням, якого сучасники надавали виданому ним словнику. Так, відомий кримознавець професор С.-Петербурзького університету М. І. Веселовський визнавав, що "починання подібного видання на схилі років не можна не визнати дуже сміливим, а доведення його до кінця при відсутності помічників і при існуючих у нас умовах книжкового ринку можна вважати справжнім подвигом" [20, с. 4]. У подальшому словник було доповнено і перевидано у 1880-х роках [21]. Багато нарисів, які було вміщено в цих довідкових виданнях, стали кроком уперед не тільки в популярній літературі, але й у багатьох відношеннях стояли вище статей з тих же предметів, які подано в енциклопедичних словниках, що видавалися в Європі в цей час [3, с. 60].

Різнобічна науково-літературна діяльність І. М. Березіна здобула йому заслужене визнання у вчених колах Росії і за рубежем. Так, свідченням його наукового авторитету став факт запрошення історика в 1893 р. американським товариством Education взяти участь у його засіданні в Чикаго в званні почесного віце-президента [22, с. 47-48].

В останній третині XIX ст. російське сходознавство знаходилося вже на іншій стадії розвитку і ставило собі цілий ряд спеціальних завдань. Але ці зміни не позначилися на творчості І. М. Березіна, тому що період діяльної і плідної роботи в галузі тюркології для нього закінчився на початку 1870-х років. Науковий подвиг ученого по створенню довідкового видання підірвав його сили. В останні роки він усамітнився у своєму родинному колі. З цієї причини й у науковому світогляді вченого не спостерігається картини поступової еволюції. Як філолог і історик він виробив певні погляди уже в перші роки своєї наукової діяльності і потім вони вже не піддавалися істотним змінам. Заслугою наукової діяльності І. М. Березіна, як і всього покоління орієнталістів, до якого він належав, є скоріше постановка наукових завдань.

Непросто складалися відносини І. М. Березіна з його сучасником і колегою, видатним вітчизняним ученим В. В. Григор'євим.

Василь Васильович Григор'єв народився 15 березня 1816 р. у С.-Петербурзі. Одержавши домашню освіту, 15-літній юнак став студентом історико-філологічного факультету С.-Петербурзького університету, де він обрав своєю спеціальністю східні мови. Наставником в університетських заняттях у В.В. Григор'єва став професор Сенковський. Після закінчення університетського курсу на 19-му році життя Василь Васильович протягом півтора років служив у навчальному відділенні східних мов при Міністерстві закордонних справ, де велику частину часу витрачав на практичне вивчення східних мов [23, с. 650]. У цей час він активно співробітничав у "Енциклопедичному лексиконі" А. О. Плюшара, для якого написав значну кількість довідкових статей з історії, географії і літератури мусульманського сходу, брав діяльну участь у різних періодичних виданнях.

Перші історичні дослідження В. В. Григор'єва звернули на нього увагу наукової еліти С.-Петербурга. Рекомендації змінити дипломатичну кар'єру на наукову цілком збігалися з його бажаннями. Так В.В. Григор'єв знову виявився в столичному університеті, але вже в ранзі викладача перської мови [24, с. 124-125]. Одночасно він вивчав історію і географію Азії. Конфлікт із науковим наставником, професором Сенковським, спонукав В. В. Григор'єва прийняти пропозицію про переїзд до Одеси [25, с. 216].

30 вересня 1838 р. в Одеському Рішельєвському ліцеї, який був зрівняний у правах з університетом, Василь Васильович одержав місце професора східних мов, а затверджений на цій посаді він був 18 грудня 1842 р. [26, с. 83-84] Одеський період життя і творчості вченого, що продовжувався близько 6 років, є для нас особливо цікавим, тому що саме в ці роки в Григор'єва з'явився і розвинувся в наукових працях інтерес до Криму.

22 квітня 1839 р. В. В. Григор'єв був прийнятий у дійсні члени Одеського товариства історії та старожитностей, у роботі якого він взяв найактивнішу участь. Історик став головним редактором першого тому "Записок Одесского общества истории и древностей" [27, арк. 1], де були надруковані два з його кримознавчих досліджень, присвячених нумізматиці середньовічного Криму [28] і джерелам з історії Кримського ханства [29]. Василь Васильович надавав великого значення пам'ятникам офіційної писемності Кримського ханства в зв'язку з тим, що вони до того часу залишалися зовсім незнайомими світовій науці. Він відзначав у передмові до ярликів, що ні у вітчизняній, ні в європейській орієнталістиці дотепер ніхто не займався розшуком, збором і виданням дипломатичних, юридичних і іншого роду актів, "які існували в ханствах тюркських, що вже зникли або ще продовжували своє буття" [30, с. 1]. Обидва ярлики були подані в літографованих знімках відомого московського художника К. Я. Тромоніна. Переклад був зроблений першим драгоманом татарської мови Азіатського департаменту МЗС Януаром Ярцовим.

Раніше невідому для біографів В. В. Григор'єва інформацію про його поїздки, пов'язані з вивченням Криму, під час перебування його на посаді професора Рішельєвського ліцею, надають матеріали особистого фонду вченого, виявлені нами в Російському державному історичному архіві. 23 липня 1839 р. керівництво ліцею прийняло рішення про відрядження В. В. Григор'єва до Туреччини для практичного вивчення турецької мови. Крім того, історику було доручено придбати в Туреччині східні рукописи, що стосувалися історії Криму, "які знайде такими, що заслуговують на увагу" [31, арк. 2], на що Василю Васильовичу було виділено 500 карбованців.

26 березня 1843 р. попечитель Одеського навчального округу Д. М. Княжевич писав до В. В. Григор'єва: "...зважаючи за потрібне перевірити успіхи в класах татарської мови в училищах Таврійської губернії, доручаю Вам негайно туди вирушити... і доповісти мені особисто про успіхи викладання в татарських класах при училищах, що Вами будуть оглянуті" [31, арк. 6]. У повідомленні В. В. Григор'єва про ревізію кримськотатарських навчальних закладів дано різноманітну інформацію про стан освіти в Криму в 40-х рр. XIX століття. З цього документа витікає, що В.В. Григор'єв відвідав татарське відділення Сімферопольської гімназії, парафіяльні училища в Бахчисараї й Карасубазарі, повітові училища в Саках і Сарабусі. Інспектор вказав на відсутність підручників і методичної літератури для вчителів, низький рівень викладання і знань учнів [31, арк. 7-12].

У 1842 р. у Московському університеті В. В. Григор'єв захистив магістерську дисертацію "Про вірогідність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духівництву". Показником зрілості наукових узагальнень, зроблених 26-літнім магістром, її значимості для науки є оцінка цієї праці, складена провідним німецьким орієнталістом Шоттом, який вважав, що це дослідження "безперечно належить до кращих монографій наукового змісту, які коли-небудь написані російськими вченими" [32, с. 118].

Василь Васильович не бачив у провінційній Одесі можливостей для свого подальшого наукового росту. Він докладав усіх зусиль, щоб працювати в Московському університеті. Однак турботи про переміщення в Москву, що тривали майже два роки, не увінчалися успіхом. Не бажаючи далі залишатися в провінції, В. В. Григор'єв у 1844 р. вийшов у відставку і переселився до С.-Петербурга, де незабаром зміг одержати посаду чиновника для особливих доручень при департаменті духовних справ іноземних сповідань в Міністерстві внутрішніх справ (1845-1851). Посада не обтяжувала В. В. Григор'єва, і він додатково взяв на себе обов'язки помічника редактора "Журнала Министерства внутренних дел". Редактором цього журналу був М. І. Надєждін, з яким В. В. Григор'єв близько зійшовся в Одесі. Василь Васильович знову влився в жваву журналістську роботу. Набутий на журналістській ниві авторитет дозволив В. В. Григор'єву згодом заснувати свій журнал "Северное обозрение", який, не зустрівши співчуття публіки, проіснував недовго [24, с. 126].

Безпосередній інтерес ученого до минулого Криму проявився в підготовці для "ЖМВД" оглядів археологічних досліджень, що у цей період активно проводилися на півострові А. Б. Ашиком і Д. В. Карейшею. У статті "Про археологічні пошуки в Керчі" [33] В. В. Григор'єв докладно зупинився на дослідженні А. Б. Ашиком Золотого кургану й описі знахідок. У висновку він помістив хронологію найбільш значимих археологічних відкриттів на Керченському півострові. Опис новорозкопаних пам'ятників В. В. Григор'єв запропонував у публікації "Про древні статуї, знайдені останнім часом у Керчі" [34]. Обидві названі роботи були надруковані без підпису. Атрибутувати їх можна за фундаментальною монографією М. І. Веселовського "Василь Васильович Григор'єв за його листами і працями, 1816-1880" [35, с. 089, 094], що до сьогодні є найдетальнішим дослідженням життєвого і творчого шляху сходознавця.

Значною подією в розвитку історичного краєзнавства Криму стала поява спочатку на сторінках "ЖМВД", а потім і окремим виданням монографії В. В. Григор'єва "Царі Боспора Кіммерійського, переважно за сучасними їм пам'ятками і монетами" [36]. Дослідження було присвячено пам'яті видатного "незамінного досі дослідника Чорноморських старожитностей" академіка Е. Е. Келера. На підставі новітніх археологічних досліджень древнього Пантікапея, аналізу археолого-нумізматичних праць із цього питання А. Б. Ашика, Ф. А. Жиля, Б. В. Кене, П. І. Кеппена, П. Ю. Сабатьє, Г. І. Спаського та інших авторів В. В. Григор'єв спробував зробити узагальнення, що заповнювали б прогалини в історії Боспорського царства. Оцінюючи на тлі останніх наукових розробок працю В. В. Григор'єва, рецензенти відзначали її визначну роль у систематизації даних із археології та нумізматики Боспору [37]. Перераховані вище дослідження принесли В. В. Григор'єву славу знавця історії Криму. Не випадково в 1840-х рр. зав'язалося знайомство і наукове співробітництво вчених з піонером наукового кримознавства П. І. Кеппеном. Збереглося їхнє листування, що належить до 1847-1857 рр. [38, арк. 1-6] і торкається загальних питань сходознавства.

Авторитет вченого у світовій науці тих років підкреслюється його обранням у члени Московського археологічного товариства, Паризького азіатського товариства, Лейпцігського товариства німецьких орієнталістів. Протягом декількох десятиліть В. В. Григор'єв був діяльним співробітником Російського географічного товариства, у періодичному виданні якого він помістив ряд матеріалів про різні народи Російської імперії.

Істотним доповненням до загального огляду кримознавчої спадщини сходознавця є неопубліковані наукові дослідження В. В. Григор'єва, що збереглися в його особистому фонді в РДІА. Усі вони не датовані. У статті "Про ярлики" розкривається їхнє значення в зовнішньополітичному і внутрішньому житті Золотої Орди, а потім і в одному з її осколків - Кримському ханстві [39, арк. 1-21]. Загальний огляд історії півострова представлений у збереженому автографі вченого "Історичний огляд Криму", що готувався як публічна лекція [40, арк. 1-11]. У роботі велика увага приділена мовному впливу різних народів Криму й Отаманської Порти. Цікаві статистичні дані були зібрані й узагальнені вченим у неопублікованому рукописі "Про населення татар і ногайців у Криму" [40, арк. 12]. Частина розрізнених рукописних записів ученого з цієї проблеми збереглася у вигляді чернеток [41, арк. 1-10]. Ці наукові дослідження В. В. Григор'єва, раніше не введені до наукового обігу, становлять безсумнівний інтерес для сучасних істориків і етнографів Криму.

У 1878 р. Василь Васильович розстався з університетом за станом здоров'я. У 1880 р. він пішов у відставку і зі своєї останньої посади - керуючого справами друку, яку він займав з 1874 року [42, с. 358-359]. Залишок днів він розраховував провести в спокої, присвятивши їх науці, закінчити задумані праці. Але здійснитися цим планам, на жаль, не довелося. Улітку 1881 р. В. В. Григор'єв занедужав, а 19 грудня 1881 р. помер.

Висновки

Самобутній оригінальний внесок, зроблений представниками російської тюркологічної школи ХІХ ст. І. М. Березіним і В. В. Григор'євим у розвиток історичного краєзнавства Криму, став важливою віхою в розвитку вивчення краю. Аналіз бібліографічної спадщини вчених дозволить більш об'єктивно відтворити окремі сюжети історичного минулого Криму. У перспективі цей матеріал увійде до зводу біобібліографій істориків-кримознавців.

література:

1. Чишко В. С. Бiографiчна традицiя та наукова бiографiя в iсторiї i сучасностi України.- Київ: БМТ, 1996.- 240 с.

2. Березин И. Н. [Автобиографическая справка] // Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых: От начала русской образованности до наших дней.- СПб., 1892.- Т. 3.- С. 66-68

3. Бартольд В. И. Н. Березин как историк // Записки Коллегии востоковедов при Азиатском музее АН СССР.- Л., 1926.- Т. 2, вып. 1.- С. 51-72.

4. Березин Илья Николаевич // Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского Казанского университета (1804-1904) /Под ред. Н. П. Загоскина.- Казань, 1904.- Ч. 1.- С. 219-221.

5. Смирнов В. Д. И. Н. Березин // ЖМНП.- 1896.- Май, отд. 3.- С. 29-35.

6. План ученого путешествия по Востоку магистров Диттеля и Березина, составленный Мирзою Казембеком.- Казань, 1841.

7. Menzel T. Uber die Werke des russischen Arabist Krackovskij // Archiv orientalni.- 1930.- № 2.- P. 54-86.

8. [Рецензия] // Москвитянин.-1851.- № 18.- С. 329-330.- Рец. на кн.: Березин И. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея.- Казань, 1851.

9. Березин И. Н. Первое нашествие монголов на Россию // ЖМНП.- 1853.- № 9, отд. 2.- С. 221-250.

10. Eberman W. Bericht uber Arabischen studien in Russland wahrend der Jahre 1921-1927 // Islamica.- 1930.- № 4.- S. 243-244.

11. Дмитриев Н. К. Труды русских ученых в области тюркологии // Ученые записки МГУ.- М., 1946.- Вып. 107: Роль русской науки в развитии мировой науки и культуры, т. 3, кн. 2.- С. 63-70.

12. Березин И. Очерки внутреннего устройства улуса Джучиева // Труды Восточного отделения императорского Археологического общества.- СПб., 1864.- Ч. 8.- С. 387-494.

13. Библиотека восточных историков, издаваемая И. Березиным.- Казань, 1854.- Т. 2, ч. 1; Т. 3, ч. 1-2.

14. Березин И. Тарханные ярлыки крымских ханов // ЗООИД.- Одесса, 1872.- Т. 8, отд. 2: Приб. к сборнику материалов.- С. 1-9; Его же. Ярлыки крымских ханов Менгли-Гирея и Мухаммед-Гирея // Там же.- С. 10-23.

15. Григорьев А. П. Пожалование в ярлыке Улуг-Мухаммеда // Ученые записки Ленинградского государственного университета. № 414. Сер. Востоковедческие науки. Вып. 26. Востоковедение. 10. Филологические исследования. Межвузовский сборник.- Л.: Изд-во ЛГУ, 1984.- С. 122-142.

16. Самойлович А. Н. И. Н. Березин, как турколог (1818-1918) // Записки Коллегии востоковедов при Азиатском музее Российской Академии наук.- Л., 1925.- Т. 1.- С. 161-172.

17. Dugat G. Histoire des orientalistes de l'Europe du XII au XIX-e siede.- Paris, 1870.- Vol. 2.- S. 15-20.

18. Русский энциклопедический словарь, издаваемый профессором С.-Петербургского университета И. Н. Березиным. - СПб., 1872-1879. - Т. 1-16.

19. Васильев В. Записка об ученой деятельности заслуженного ординарного профессора И. Н. Березина // Протоколы заседаний Cовета императорского С.-Петербургского университета за первую половину 1879-1880 академического года.- № 21.- СПб., 1880.- С. 97-99.

20. Веселовский Н. И. Отчет о состоянии и деятельности императорского С.-Петербургского университета за 1896 год // Годичный акт императорского С.-Петербургского университета 8-го февраля 1897 года.- СПб., 1897.- С. 1-93.

21. Новый энциклопедический словарь в восьми томах, изданный профессором С.-Петербургского университета И. Н. Березиным.- СПб., 1883-1885.

22. Березин Илья Николаевич // Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского С.-Петербургского университета за истекшую третью четверть века его существования, 1869-1894.- СПб., 1896.- Т. 1.- С. 47-48.

23. Коссович К. А. Об ученых трудах профессора Григорьева // ЖМНП.- 1868.- Ч. 140.- С. 649-656.

24. Историческая записка о деятельности императорского Московского Археологического общества за первые 25 лет существования.- М., 1890.- 308 с.

25. Веселовский Н. И. Григорьев Василий Васильевич // Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского С.-Петербургского университета за истекшую третью четверть века его существования, 1869-1894.- СПб., 1896.- Т. 1.- С. 216-218.

26. Михневич И. Исторический очерк сорокалетия Ришельевского лицея с 1817 по 18578 год.- Одесса, 1857.

27. РДІА, ф. 853, оп. 1, спр. 306.

28. Григорьев В. В. Монеты Джучидов, генуэзцев и Гиреев, битые на Таврическом полуострове и принадлежащие Обществу // 3ООИД.- Одесса, 1844.- Т. 1.- С. 301-314, 654.

29. Григорьев В. В. Ярлыки Тохтамыша и Сеадет-Гирея //3ООИД.- Одесса, 1844.- Т. 1, отд. 2.- С. 337-346.

30. Григорьев В. В. Ярлыки Тохтамыша и Сеадет-Гирея в литографированных снимках работы К. Я. Тромонина, с транскрипцией переводом Я. О. Ярцова, с введением и примечанием В. В. Григорьева.- Одесса, 1844.- 10 с.

31. РДІА, ф. 853, оп. 1, спр. 3.

32. Lahrbücher für wissenschaftliche Kritik.- 1844.- № 96.

33. [Григорьев В. В.] Об археологических поисках в Керчи // ЖМВД.- 1845.- Декабрь.- С. 426-449.

34. [Григорьев В. В.] О древних статуях, найденных в последнее время в Керчи // ЖМВД.- 1851.- Ноябрь.- С. 297-308.

35. Веселовский Н. І. Василий Васильевич Григорьев по его письмам и трудам. 1816-1881.- СПб., 1887.- 288, 0105 с.

36. Григорьев В. В. Цари Боспора Киммерийского, преимущественно по современным им памятникам и монетам // ЖМВД.- 1851.- № 10.- С. 110-146; № 11.- С. 267-296; № 12.- С. 413-483; То же.- СПб., 1851.- 136 с.

37. [Рецензия] // Москвитянин.- 1852.- № 8, отд. 5.- С. 121.- Рец. на кн.: Григорьев В. В. Цари Боспора Киммерийского.-СПб., 1851; [Рецензия] // ЖМВД.- 1852.- № 4, отд. 6.- С. 116-119.- Рец. на кн.: Григорьев В. В. Цари Боспора Киммерийского.-СПб., 1851

38. ПФАРАН, ф. 30, оп. 3, спр. 70.

39. РДІА, ф. 853, оп. 1, спр. 218.

40. РДІА, ф. 853, оп. 1, спр. 216.

41. СПБФИВРАН, ф. 61, оп. 1, спр. 20.

42. Bibliographie analytiquedes ouvrages de monsieur Marie-Felicite Brosset, 1824-1879. St.-Petersbourg, 1887.- LXII, 704., 704.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ФАКТОРИ ЗМІН У СКЛАДІ СЕЛЯН УСРР У 1927-1932 рр.

ОЛЬГА ДОВБНЯ,

викладач кафедри українознавства

та гуманітарної освіти Донбаської державної

машинобудівної академії, м. Краматорськ

У статті розглянуто актуальне питання впливу селянського фактору на події в Україні 1927-1933 років. Ґрунтовно на базі архівних матеріалів проаналізовано зміни у складі селян УСРР за цей період. Зроблено висновок, що судове та позасудове розкуркулення, ліквідація заможних селянських господарств, відплив найбільш працездатних, кваліфікованих та фізично здорових селян, переважно чоловіків, у промисловість та новобудови в результаті проведення організованого набору та самопливних процесів на селі у 1927-1932 рр. є передумовами голодомору 1932-1933 рр., які негативно вплинули на загальний стан сільського господарства, структуру і стан трудових ресурсів села. Ці фактори ускладнили ситуацію під час голодомору і обумовили ще більш тяжкі його наслідки.

Запропонована стаття пов'язана з науковою проблемою, сутністю якої є роль радянської держави в змінах у складі селянства в період проведення форсованої індустріалізації та суцільної насильницької колективізації сільського господарства наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

Щодо стану розробки зазначеної проблеми, то, з одного боку, конкретно-історичних праць, які тією чи іншою мірою висвітлюють її дуже багато, а з іншого - фактично немає таких, що комплексно б досліджували суспільно-політичні фактори змін у складі селянства УСРР у 1927-1932 рр. [1].

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що вона передбачає ліквідацію таких "білих плям" в історії України, як вплив неприродних факторів на зміни у складі селян у період згортання непу та проведення суцільної насильницької колективізації. Ліквідація ж кожної "прогалини" в історії важлива задля сучасного державотворення, якому потрібні правдиві підручники, різноманітні довідники, науково обґрунтовані рекомендації. Інакше неможливо скористатися позитивним досвідом та врахувати зроблені помилки.

Джерельну базу статті складають маловідомі широкому колу науковців матеріали з діловодства, що містяться у фондах Народного комісаріату юстиції УСРР, Народного комісаріату земельних справ УРСР, Народного комісаріату праці УСРР (Центральна комісія по боротьбі з безробіттям) та Об'єднаному фонді Всеукраїнської спілки сільськогосподарських колективів та його ліквідкому Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Метою статті є аналіз особливостей, форм, методів та наслідків дії суспільно-політичних факторів на зміни у складі селянства у 1927-1932 рр.

Поряд з природними демографічними факторами у 1927-1932 рр. діяли суспільно-політичні, які спричинили кількісні та соціальні зміни у складі селянства УСРР. Саме судове та позасудове розкуркулення, ліквідація куркульства як класу, організований набір і стихійний відплив селян у промислові галузі й новобудови призвели до вилучення з їхнього середовища небажаних владі соціальних верств та загального надлишку сільського населення.

Протягом 1927-1932 рр. суди у сільській місцевості виступали репресивними органами переслідування заможно-середняцьких верств села та супротивників колективізації. В їхній діяльності мали місце два етапи: 1927-1929 рр. та 1930-1932 рр. Якщо на першому етапі судовим переслідуванням підлягали селяни за невиконання плану хлібозаготівель, умов контрактації та несплату сільгоспподатків, то другий етап був тісно пов'язаний з проведенням колективізації та політичної кампанії "ліквідації куркульства як класу". Насамперед до кримінальної відповідальності притягалися одноосібники з числа так званих "середняків-контрактантів", "куркулів-твердоздавців" та розкрадачів соціалістичної власності, водночас в інформаційних листах нарсудів та прокуратури усе частіше з'являються повідомлення про притягнення до судової відповідальності колгоспників і робітників радгоспів, які не виконували покладених на них завдань [2].

Розкуркуленню, на відміну від судових переслідувань, підлягали селянські сім'ї, яких або виселяли з України у малообжиті регіони СРСР, або використовували дешеву робочу силу в Україні. Ті, хто залишався в Україні, розбігалися. Фактично розкуркулені переставали бути селянами.

Третій та четвертий фактори принципово відрізнялися від перших двох.

Зміни у складі селянства під впливом проведення форсованої індустріалізації відбулися через потребу у значній кількості додаткової робочої сили [3]. Це в свою чергу вело до розширення масштабів організованих наборів. Внаслідок проведення організованих наборів вилучалися бідняцько-наймитські та середняцькі верстви села, насамперед колгоспники, найбільш кваліфіковані, здорові, працездатного віку, переважно чоловіки [4]. Організований набір здійснювався переважно на засадах матеріальної зацікавленості у таких напрямках, як забезпечення робочою силою кам'яновугільної промисловості, металургійних заводів, лісорозробок, новобудов [5]. Особливий напрямок організованого набору селян складало шляхове будівництво, яке мало стратегічне значення. Забезпечення його робочою силою та кінними підводами було покладено на колгоспну систему [6].

Четвертий фактор був спричинений у 1927-1929 рр. аграрним перенаселенням, неврожаєм 1927 р., більш високим матеріальним рівнем життя у містах та репресивними заходами, які широко використовувалися під час хлібозаготівельних криз [7]. У 1930-1932 рр. розширенню обсягів стихійного відпливу сприяла форсована індустріалізація та суцільна насильницька колективізація, зокрема розкуркулення та "політика ліквідації куркульства як класу".

Дії зазначених суспільно-політичних факторів мали свої певні особливості.

Судові переслідування селян носили надзвичайний характер: справи розглядалися за обмежений термін, що робило неможливим об'єктивне судочинство [8]. Водночас спостерігалося спрощення судової процедури поряд із збільшенням кількості ознак правопорушень, за які селян притягали до кримінальної відповідальності. Так, у 1927-1932 рр. селян засуджували за невиконання плану хлібозаготівель, умов контрактації, агромінімуму, зоомінімуму, плану м'ясозаготівель, несплату податків й одноразових платежів під час мобілізації коштів, за відмову від обмолоту зерна, за невмотивований забій худоби, продаж сільськогосподарської продукції на ринку, крадіжки сільськогосподарського майна тощо [9]. Поряд з цим збільшився максимальний термін покарання. Якщо на першому етапі він дорівнював у середньому 5 рокам позбавлення волі, то на другому етапі становив вже 10 років, а в крайніх випадках застосовувалася вища міра покарання - розстріл [10]. При цьому нерідко до судової відповідальності притягалися жінки та люди похилого віку [11]. Також простежувався вибірковий характер судових переслідувань. До середняків, бідняків, колгоспників вимагалося застосовувати менш жорстокі міри покарання, а одноосібників з числа колишніх куркулів та заможних середняків відправляли до Бупру або до концентраційних таборів на значні терміни ув'язнення [12]. Однак з труднощами проведення державних хлібозаготівель у 1931-1932 рр. одноосібників з числа бідняцько-середняцьких верств села за невиконання покладених на них завдань усе частіше позбавляли волі, а примусова праця майже не використовувалася [13]. На другому етапі, на відміну від першого, збільшувалися обсяги судових переслідувань та їхній центр тяжіння був перенесений з куркулів на середняків [14].

Особливістю здійснення політики суцільної колективізації та "ліквідації куркульства як класу" було застосування позасудового розкуркулення та розподіл куркульських господарств на три категорії в залежності від ступеня небезпеки для радянського режиму. Найбільш економічно міцні господарства віднесли до першої категорії "розкуркулення". Їхні господарі були ізольовані у концтаборах і тюрмах, а сім'ї вислані у віддалені північні райони СРСР, Далекий Схід, Сибір, на Урал [15]. Праця депортованих використовувалася у лісозаготівельній, гірничій промисловості, будівництві та радгоспах [16].

Віднесені до третьої категорії складали більшість серед розкуркулених [17]. Вони залишалися в Україні та використовувалися як трудові дружини або артілі на будівництві, меліоративних та дорожніх роботах, шахтах, каменоломнях, піщаних та кам'яних кар'єрах тощо [18].

Особливістю проведення організованого набору був перехід до колективного вербування колгоспників замість індивідуального. А також здійснення організованого набору не на сезонну, а на постійну роботу через укладання угод між колгоспами (райколгоспспілками) та відділами праці УСРР або господарчими органами [19]. Тому організований набір фактично був засобом вилучення надлишків працездатних колгоспників для потреб народного господарства.

Особливістю дії стихійного відпливу було те, що він охопив представників усіх соціальних верств та статево-вікових груп села [20]. Держава, з одного боку, сприяла прийому на роботу наймитсько-середняцьких верств села, а з іншого - обмежувала приплив у міста спочатку забороною кидати свої господарства заможним верствам села, а потім введенням так званих "внутрішніх паспортів" [21]. Тому у 1927-1929 рр. стихійний відплив відбувався легально, а у 1930-1932 рр. -нелегально.

Щодо форм і методів дії суспільно-політичних факторів, то розглядання судових справ на першому етапі проводилося окружними слідчими, суддями та прокурорами. Над злісними неплатниками влаштовували показові процеси за участю громадських обвинувачів [22]. На другому етапі розглядання справ відбувалося переважно на виїзних сесіях, в яких брали участь спеціально сформовані бригади суддів, прокурорів і громадських обвинувачів з числа слідчих або активу села та районів [23]. Результати виїзних сесій нерідко друкувалися у періодичних виданнях. Метою цього була необхідність наочно продемонструвати, що чекає на тих, хто чинить опір реконструкції сільського господарства. Суди та прокуратура у 1930-1932 рр. почали безпосередньо брати участь у контролі за виконанням сільськогосподарських робіт [24]. У цей період фактично відмінялися пільги для селян - підданих іноземних держав, зокрема німців [25].

Наркомат юстиції УСРР встановлював терміни розглядання справ. Так, на першому етапі термін розгляду справ коливався від 3 до 7 днів [26]. А на другому етапі вимагалося якнайшвидше розглядати порушені справи проти селян [27]. До судової відповідальності притягалися селяни не тільки за ініціативою уповноважених райвиконкомів і сільрад, але й міліції та ДПУ [28].

При проведенні суцільної насильницької колективізації та "ліквідації куркульства як класу" встановлювалося кількісне завдання для округ по розкуркуленню та виселенню куркулів у прямій залежності від кількості в них районів суцільної колективізації [29]. Також приділялася увага політичному становищу в окрузі у минулі роки та враховувалася наявність "активних контрреволюційних елементів" на час проведення колективізації [30]. Для кожної округи були зазначені початкові та кінцеві терміни вантаження й перевезення розкуркулених сімей. При цьому уся операція повинна була займати у середньому для кожної округи УСРР від 4 до 5 днів, а в цілому для України - від 1 до 2 місяців, тобто була блискавичною за термінами здійснення [31]. Виселенню підлягали усі статево-вікові групи розкуркулених: чоловіки, жінки, діти [32].

Відносно виконавців операції, то виселення проводилося під керівництвом місцевих органів ДПУ, а здійснювалося силами місцевого активу з числа наймитів та колгоспників, найбільш авторитетних та стриманих [33].

Інвалідам, старикам та хворим, яких віднесли до третьої категорії розкуркулених, якщо вони не перебували на утриманні родичів, дозволялося залишитися у селі при умові, що воно не належить до району суцільної колективізації [34]. Їм також залишали будівлі, якщо вони не мали господарчої цінності [35]. Водночас за ними встановлювався постійний контроль, у разі ж виявлення антирадянських настроїв зазначених селян переселяли на "куркульські висілки" [36]. Особливо активні притягалися до судової відповідальності [37].

Щодо молоді та неповнолітніх, то їм при умові їхнього бажання та узгодження з райвиконкомом можна було залишитися в селі з подальшим відбуванням трудових повинностей у земельних товариствах [38].

Піддані іноземних держав, з якими СРСР перебував у дипломатичних відносинах, не підлягали розкуркуленню. Замість їхніх господарств пропонувалося підібрати інші з метою виконання контрольної цифри з виселення [39]. А також у випадку конфіскації у них майна та засобів виробництва збитки відшкодовувалися з коштів місцевого бюджету [40].

Селянські сім'ї, які підлягали депортації, повинні були самі забезпечити себе засобами виробництва, продовольством на 2 місяці, теплими речами, усе інше підлягало конфіскації. При проведенні її використовувалася кругова порука [41]. Спостерігалася також дискримінація при оплаті їхньої праці [42].

Відносно конфіскованого майна розкуркулених селян, то воно передавалося райвиконкомами колгоспам як внесок наймитів і бідняків й зараховувалося у неподільний фонд колгоспів з обов'язковою сплатою заборгованостей державним та кооперативним організаціям з боку ліквідованих куркульських господарств [43]. Конфісковані ж будівлі передавалися бідняцько-наймитським верствам села [44].

Розкуркуленим третьої категорії виділялися земельні ділянки гіршої якості та в найбільш ізольованих і віддалених від колгоспів районах [45]. Однак у залежності від місцевих умов дозволялося перекидати колишні куркульські господарства з території одного села на територію іншого у межах одного району, а також у суміжних задля їхнього об'єднання у висілках по 10-20 дворів [46]. При цьому хутірське розселення не допускалося, там, де це було неможливо, дозволялося збільшити або зменшити кількість дворів [47]. Однак на "куркульські висілки", де мешкали представники національних меншин, зокрема німці, не дозволялося переселяти селян іншої національності [48].

Житло й господарські будівлі на висілках споруджувалися за рахунок коштів самих розкуркулених або дозволялося переносити надані їм бідняцькі будівлі [49]. Водночас кожній розкуркуленій сім'ї задля виконання виробничих завдань та обов'язків по здаванню товарної продукції державним і кооперативним організаціям, виконанню агро- та зоомінімуму виділялась певна ділянка землі, прості малоцінні засоби виробництва, фураж з розрахунку можливого обробітку землі та посівні матеріали при обов'язковому засіві й у залежності від норми завдання [50].

Населення куркульських виселок було позбавлено виборчих прав, самоврядування та керувалося уповноваженими [51].

При проведенні суцільної колективізації та політики "ліквідації куркульства як класу" владою використовувався принцип "поділяй та пануй", а також політика батога й пряника. Водночас нерідкими були випадки свавілля, що призводило до подальшого загострення соціальної напруги на селі [52].

Щодо форм і методів здійснення організованого вилучення селян для потреб народного господарства, то вони знаходилися у прямій залежності від напрямків його проведення. Організований набір у кам'яновугільну промисловість відбувався переважно на добровільних засадах. Насамперед вербували наймитів і колгоспників, які раніше працювали на шахтах [53]. При цьому округи закріплювалися за певним вугільним трестом та отримували контрольну цифру з організованого набору колгоспників [54]. Що стосується наймитів, то їхнє вербування здійснювалося спілками сільгоспробітників спільно з органами праці [55].

Формою проведення організованого набору у металургійну промисловість було укладання угод між адміністрацією та колгоспами про постачання робочої сили [56].

Будівництво потребувало значної додаткової кількості робочих рук, що призводило до використання примусових методів організованого набору у вигляді нарядів з вербування та вживання "конкретних заходів за їхнє невиконання" [57].

Оргнабір у шляхове будівництво фактично був мобілізацією, за невиконання якої притягали до судової відповідальності [58]. Насамперед йшлося про відновлення гужової повинності та методів "воєнного комунізму".

Колгоспи повинні були надавати поіменні списки мобілізованих колгоспників у шляхове будівництво та отримували певні відрахування з їхньої зарплатні [59]. У разі необхідності селян навчали робітничим професіям, намагаючись залишити їх на виробництві [60]. Нерідкими були випадки, коли колгоспи водночас направляли селян до різних галузей промисловості [61].

Що стосується форм та методів дії стихійного відпливу, то у 1927-1929 рр. основними його формами було стихійне відхідництво та переселення селян до міст внаслідок самовільної ліквідації своїх господарств [62].

Стихійне відхідництво ще з дореволюційних часів полягало в сезонній праці селян поза місцем постійного проживання без контролю з боку держави. У середньому тривалість сезонного відходу складала 5 місяців [63]. Основним методом дії стихійного відпливу у цей період була його легальність: селяни реєструвалися на біржах праці серед безробітних або вербувалися у промисловість та новобудови [64].

У 1930-1932 рр. основними формами стихійного відпливу були самовільне залишення колгоспів і втеча розкуркулених з так званих "куркульських виселок" з подальшим влаштуванням на новобудови та промислові підприємства [65].

Щодо наслідків дії суспільно-політичних факторів, то за допомогою судових переслідувань небажані владі верстви на деякий термін вилучалися з селянського середовища, а одночасне застосування по відношенню до них адміністративних заходів у вигляді штрафів та конфіскацій майна призводило до економічного розкуркулення.

У ході боротьби з "саботажем хлібозаготівель" під час проведення хлібозаготівельної кампанії 1927-1928 рр. на 1 липня 1928 р. були заведені по усіх округах УСРР 4030 справ проти селян, протягом весни-осені 1929 р. у 22 округах із 40 по Україні засудили 33 тис. селян та застосували адміністративні заходи у вигляді описів і продажу майна до 100 тис. селян [66].

За підрахунками автора, загальна кількість заможних господарств в Україні у 1929 р. зменшилася у порівнянні з 1927 р. майже в 1,4 раза, а середняцьких вище середнього відповідно - у 1,2 раза [67].

Водночас відбувалося штучне роздрібнювання заможних господарств з метою уникнути податкового тиску та відповідно запобігти судовим переслідуванням за несвоєчасну виплату сільгоспподатків. Так, з 85593 обстежених у 1927 р. господарств дрібних товаровиробників (середняків) розділилися на 1929 р. 5,7%, а з 4988 дрібнокапіталістичних (куркульських) господарств - аж 9,1% [68]. Все це у подальшому викликало ще суттєвіші труднощі з виконанням плану хлібозаготівель.

Наслідками судових переслідувань селянства у 1931-1932 рр. стало вилучення у тюрми та концтабори супротивників запровадженої політики на селі. Зокрема народними судами 14 районів УСРР було заведено протягом серпня-листопада 1931 р. 2076 справ та засуджено 1717 селян [69]. У Вінницькій області протягом 1932 р. - на початку 1933 р. були засуджені 16536 селян та адміністративного штрафу зазнали приблизно 24 тис. селян-одноосібників та колгоспників [70].

Стосовно наслідків проведення суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу, то вони спричинили неприродні кількісні та якісні зміни у складі селянства. Загалом протягом 1930-1932 рр. зникли 282 тис. селянських господарств, в яких мешкали приблизно 1,2-1,4 млн селян [71]. Водночас з України було депортовано 63720 селянських родин у північний край, Далекий Схід, Урал та Сибір [72]. Отже, найбільш освічені, працездатні селяни були розкуркулені, а їхні господарства ліквідовані. Замість них з'явилися колгоспи. Це, з одного боку, допомогло викачуванню ресурсів з села у державний бюджет і завершенню реконструкції промисловості, а з іншого боку, призвело до дезорганізації й деградації сільського господарства. Насувався голодомор 1932-1933 рр.

Щодо наслідків організованого набору селян у промисловість та будівництво, то, за підрахунками автора, у промислові галузі та новобудови було вилучено протягом 1929-1932 рр. понад 760 тис. осіб [73]. У тому числі тільки у першому та другому кварталах 1932 р. по чотирьох областях УСРР було завербовано у народне господарство 81377 колгоспників [74]. При цьому надлишок робочої сили по колгоспах не було вичерпано, однак сільське господарство втратило найбільш цінні кадри: фізично здорових, найкраще професійно підготовлених, працездатного віку чоловіків з наймитсько-бідняцьких і середняцьких верств села. Це були переважно мешканці сільськогосподарських округ. До цих самих наслідків призводила дія самопливних процесів на селі. Так, обсяги стихійного відпливу селян у народне господарство у 1932 р. перевищували обсяги організованого набору у 2,2 раза [75]. Поряд з негативними наслідками організованого набору та стихійного відпливу селян у промисловість та новобудови мали місце й позитивні: поглинення надлишків робочої сили на селі, а також врятування завербованих селян від смерті під час голодомору 1932-1933 рр.

У цілому наслідками дії судового переслідування селян, проведення суцільної насильницької колективізації, ліквідації куркульства як класу, організованого набору та стихійного відпливу селян у промислові галузі й новобудови стало зменшення у 1932 р. загальної кількості селянських господарств в Україні у порівнянні з 1927 р., за підрахунками автора, в 1,2 раза [76].

Таким чином, поряд з природними демографічними факторами діяли суспільно-політичні, які спричинили кількісні та соціальні зміни у складі селянства УСРР у 1927-1932 рр. За допомогою судових переслідувань небажані владі верстви на деякий термін вилучалися з селянського середовища, а одночасне застосування стосовно них адміністративних заходів покарання у вигляді штрафів та конфіскацій майна призводило до економічного розкуркулення. Результатом проведення суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу стало розкуркулення найбільш освічених, працездатних селян. Їхні господарства були ліквідовані, а замість них з'явилися колгоспи. Це, з одного боку, допомогло викачуванню ресурсів з села у державний бюджет і завершенню реконструкції промисловості, а з іншого боку, призвело до дезорганізації й деградації сільського господарства. Насувався голодомор 1932-1933 рр.

На відміну від адміністративно-репресивних факторів змін у складі селян УСРР у 1927-1932 рр., організований набір та стихійний відплив у промисловість та будівництво відбувалися загалом за власним бажанням селян. Однак саме ці суспільно-політичні фактори призвели до значних кількісних та якісних втрат селянства. Так, згідно з профспілковим переписом 1932-1933 рр., серед 93854 обстежених робітників в УСРР 49,8% за своїм соціальним походженням були саме селянами [77].

Отже судове та позасудове розкуркулення, ліквідація заможних селянських господарств, відплив найбільш працездатних, кваліфікованих та фізично здорових селян, переважно чоловіків, у промисловість та новобудови в результаті проведення організованого набору та самопливних процесів на селі у 1927-1932 рр. є передумовами голодомору 1932-1933 рр., які негативно вплинули на загальний стан сільського господарства, структуру і стан трудових ресурсів села. Це ускладнило ситуацію під час голодомору і обумовило ще більш тяжкі його наслідки.

У подальших дослідженнях доцільно сконцентрувати увагу на демографічних втратах села внаслідок дії проаналізованих суспільно-політичних факторів у 1927-1932 рр.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Рибалка І.К. Сталінщина й розселянювання країни // Український історичний журнал. - 1989. - №10. - С. 12-20; Рибалка І.К. Вказ. праця // Там само. - 1989. - №11. - С. 3-12; Кульчицький С.В. Ціна "великого перелому". - К.: Вид-во Україна, 1991. - 432 с.; Слотюк П.В. Державна хлібозаготівельна політика на Україні в 1926-1929 рр. (історико-економічний аспект): Дис…канд. істор. н.: 07.00.02. - К., 1992. - 195 с.; Романець Н.Р. Селянство і радянська влада у 1928-1933 рр.: проблема взаємовідносин (на матеріалах Дніпропетровської області): Дис…канд. істор. н: 07.00.02. - Дніпропетровськ, 1995. - 236 с.; Билокинь С. Механизм большевистского насилия. Конспект исследования. - К.: Изд-во НАН Украины, 2000. - 128 с.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та державного управління України (далі ЦДАВО України). - Ф.8. - Оп.14. - Спр. 51, 54-56, 58-60, 68, 75.

3. Довбня О. Залучення селян у промисловість та будівництво в результаті організованого набору у 1929-1932 рр. // Схід. - 2002. - №2. - С. 40.

4. Там само. - С. 40-44.

5. Там само.

6. Там само. - С. 43-44.

7. Мохов З. (Мордухович). От "политики самотёка" к организованному набору рабочей силы // Вопросы труда. - 1932. - № 8-9. - С. 47-57; Зареєстрована кількість безробітних на біржах праці УСРР у 1927-1929 рр. // ЦДАВО України. - Ф. 2623. - Оп. 1. - Спр. 5093. - Арк. 4; Панфилова А.М. Формирование рабочего класса СССР в годы первой пятилетки. М.: Изд-во МГУ, 1964. - С. 14.

8. Державний архів Донецької області (далі ДАДО). - Ф.Р-1172. - Оп.2. - Спр. 39. - Арк. 34.

9. ЦДАВО України. - Ф.8. - Оп.14. - Спр. 191. - Арк. 1.; Контрактація худоби. Важлива ділянка хлібозаготівель // Робітнича газета Пролетар (Орган ЦК КП(б)У та Всеукраїнської ради профспілок). - №14 (950). - 17 січня 1930 р. - С. 8.

10. Інструкція Верховного Суду та ОДПУ СРСР "Про механізм застосування репресій за постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р." від 22 серпня 1932 р. // Миколаївщина: колективізація сільського господарства і голод (1929-1933): Документи і матеріали / Авт. кол. Баташин І.Г. та ін. - Миколаїв: Вид-во "Тетра", 2000 - С. 154-158.

11. ЦДАВО України. Ф.8. - Оп.14. - Спр. 54. - Арк. 86; Спр. 60. - Арк. 15.

12. Там само. - Спр. 58. - Арк. 58; Спр. 60. - Арк. 15.

13. Там само. Оп.15. - Спр. 367. - Арк. 35.

14. Підраховано автором: ЦДАВО України - Ф.8. - Оп.14. - Спр. 51. - Арк. 75-104; Спр. 54. - Арк. 24-38, 93-103; Спр. 55. - Арк. 2-22, 33-59; Спр. 56. - Арк. 11-54; Спр. 58. - Арк. 3-23, 80-87; Спр. 59 - Арк. 9-22, 27-84; Спр. 60. - Арк. 1-15; Спр. 68. - Арк. 5-35; Спр. 75. - Арк. 11-22.

15. История Коммунистической партии Советского Союза. - М.: Политиздат, 1972. - С. 420.

16. Там само.

17. ЦДАВО України. - Ф.27. - Оп.11. - Спр. 683. - Арк. 6-127.

18. ДАДО. - Ф.Р-1169. - Оп.2. - Спр. 216. - Арк. 152; Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). - Ф.Р-2068. - Оп.2. - Спр. 40. - Арк. 37.

19. Довбня О. Залучення селян у промисловість та будівництво в результаті організованого набору у 1929-1932 рр. // Схід. - 2002. - №2. - С. 40-41.

20. Там само. - Ф. 559. - Оп.1. - Спр. 2171. - Арк. 3.

21. Там само. - Ф. 2623. - Оп.1. - Спр. 3166. - Арк. 2, 8; Спр. 4086. - Арк. 76; Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні, 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. - К.-Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 2000. - С. 100-101.

22. Довбня О.А. Судові переслідування селян в Донбасі в 1928-1929 рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2002. - №1(9). - С. 100.

23. ЦДАВО України. Ф.8. - Оп.14. - Спр. 52. - Арк. 3.

24. Там само. - Спр. 60. - Арк. 1.

25. Там само. - Спр. 54. - Арк. 90-91.

26. ДАДО. - Ф.Р-1172. - Оп.2. - Спр. 39. - Арк. 34.

27. ЦДАВО України. Ф.8. - Оп.14. - Спр. 151. - Арк. 43; Спр. 267. - Арк. 13.

28. Там само. - Спр. 54. - Арк. 91.

29. Справка начальника СОУ ГПУ УССР И. Леплевского о ходе выселения кулачества из округов УССР от 13 марта 1930 г. // Васильєв В., Лінн Віола. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 - березень 1930 рр.). - Вінниця: Логос, 1997. - С. 212-213.

30. Письмо председателя ГПУ Украины В. Балицкого генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косиору об изменениях количества раскулачиваемых хозяйств в округах Украины от 14 февраля 1930 г. // Там само. - С. 174-175.

31. Суммарная ведомость сроков операций по изъятию кулацкого элемента и перевозке его по железным дорогам Украины от 12 февраля 1930 г. // Там само. - С. 171-173.

32. ДАДО. - Ф.Р-1169. - Оп.2. - Спр. 216. - Арк. 158-159.

33. Там само. - Спр. 210. - Арк. 4.

34. Там само. - Спр. 216. - Арк. 8.

35. Там само.

36. Там само.

37. Там само.

38. Там само. - Ф.Р-2. - Оп.2. - Спр. 145. - Арк. 2.

39. Там само. -Ф.Р-1169. - Оп.2. - Спр. 211. - Арк. 40.

40. Там само. - Арк. 1.

41. Довбня О.А. Депортація селян УСРР у 1930 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2000. - №2(4). - С. 69.

42. Постановление комиссии СНК СССР "Об оплате труда выселенных кулаков" от 5 мая 1930 г. // Спецпоселенцы в Западной Сибири. 1930 - весна 1931 г. / Сост. С.А. Красильников, В.Л. Кузнецова, Т.Н. Осташко, Т.Ф. Павлова, Л.С. Пащенко, Р.К. Суханова; Отв. ред. В.П. Данилов, С.А. Красильников. - Новосибирск: ВО Наука, 1992. - С. 32.

43. Довбня О.А. Депортація селян УСРР у 1930 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2000. - №2(4). - С. 68.

44. Там само.

45. Там само. - С. 69.

46. ДАПО. - Ф.Р-2068. - Оп.2. - Спр. 40. - Арк. 37.

47. Довбня О.А. Депортація селян УСРР у 1930 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2000. - №2(4). - С. 69.

48. ДАДО. - Ф.Р-1169. - Оп.2. - Спр. 210. - Арк. 50.

49. ДАПО. - Ф.Р-2068. - Оп.2. - Спр. 40. - Арк. 37.

50. Депортація селян УСРР у 1930 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2000. - №2(4). - С. 69.

51. ДАДО. - Ф.Р-1169. - Оп.2. - Спр. 209. - Арк. 3-5.; ДАПО. - Ф.Р-2068. - Оп.2. - Спр. 40. - Арк. 37.

52. Довбня О.А. Депортація селян УСРР у 1930 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2000. - №2(4). - С. 68-69.

53. Довбня О. Залучення селян у промисловість та будівництво в результаті організованого набору у 1929-1932 рр. // Схід. - 2002. - №2. - С. 41-42.

54. Там само. - С. 41.

55. Там само. - С. 42.

56. Там само.

57. Там само. - С. 42-43.

58. Там само. - С. 43.

59. Там само. - С. 44.

60. Там само. - С. 43.

61. Там само. - С. 44.

62. Бойко Н.К. Рабочий класс Украины в период социалистического строительства (анализ статистических источников 20-30-х годов). - К.: Вища школа, 1990. - С. 69; Сдвиги в сельском хозяйстве между XV и XVI партийными съездами. Статистические сведения по сельскому хозяйству СССР за 1927-1930 гг. - М.-Л.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1931. - С.69.

63. Бойко Н.К. Вказ. праця. - С. 69.

64. ЦДАВО України. - Ф.2623. - Оп.1. - Спр. 3165. - Арк. 65; Спр. 5093. - Арк. 4.

65. ЦДАВО України. - Ф.559. - Оп.1. - Спр. 2171. - Арк. 3, 5, 6, 10; Ф.27. - Оп.11. - Спр. 683. - Арк. 6-127.

66. Підраховано автором: ЦДАВО України. - Ф.1. - Оп.4. - Спр. 568. -Арк. 26; Рибалка І.К. Вказ. праця // Український історичний журнал. - 1989. - №10. - С. 15.

67. Підраховано автором: Очерки развития социально-классовой структуры УССР. 1917-1937. / С.В. Кульчицкий, И.К. Рыбалка, Ф.Г. Турченко и др.; Отв. ред. С.В. Кульчицкий - К.: Наукова думка, 1987. - С. 132, 149.

68. Сдвиги в сельском хозяйстве между XV и XVI партийными съездами. Статистические сведения по сельскому хозяйству СССР за 1927-1930 гг. ... - С.69.

69. Підраховано автором: ЦДАВО України - Ф.8. - Оп.14. - Спр. 51. - Арк. 75-104; Спр. 54. - Арк. 24-38, 93-103; Спр. 55. - Арк. 2-22, 33-59; Спр. 56. - Арк. 11-54; Спр. 58. - Арк. 3-23, 80-87; Спр. 59 - Арк. 9-22, 27-84; Спр. 60. - Арк. 1-15; Спр. 68. - Арк. 5-35; Спр. 75. - Арк. 11-22.

70. Підраховано автором: Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Вказ. праця. - С. 111.

71. Кульчицький С.В. Вказ. праця. - С. 98; Рибалка І.К. Сталінщина й розселянювання країни // Український історичний журнал. - 1989. - №11. - С. 12.

72. Винниченко І.І. Вказ. праця. - С.20-22.

73. Довбня О. Залучення селян у промисловість та будівництво в результаті організованого набору у 1929-1932 рр. // Схід. - 2002. - №2. - С. 44.

74. ЦДАВО України. - Ф.559. - Оп.1. - Спр. 3107. - Арк. 91.

75. Там само.

76. Підраховано автором: Очерки развития социально-классовой структуры УССР. 1917-1937… - С. 149.

77. Профсоюзная перепись 1932-1933 гг. / Под общ. ред. Н.Н. Евреинова. - М.: Профиздат, 1934. - С. 100.

ФОРМУВАННЯ ВИХОВНИХ СТРУКТУР У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ В 1991-1992 рр.

Віктор Безбах,

начальник кафедри морально-психологічного забезпечення

діяльності військ Національної академії оборони України

В роботі відтворено цілісну картину історії вітчизняного військового будівництва в такому малодослідженому аспекті, як початок формування структур виховної роботи в перший рік незалежності України. Показана динаміка історичних подій 1991 року. Розкриті важливі події, що стали віхами перехідного періоду: здійснення перших законотворчих та організаційних заходів щодо створення Збройних Сил незалежної України, проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, прийняття Законів України з військових питань, приведення військ до Військової присяги на вірність українському народові та започаткування структур соціально-психологічної служби (СПС). Зроблено висновок, що виникнення принципово нового суспільно-політичного клімату і у країни, і в армії. Проаналізовано шлях створення СПС, принципи будівництва, засади її організації та діяльності.

Проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України незалежності і створення самостійної Української держави поклало початок новій добі в житті українського народу.

Цілком логічним стало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., в доленосний день для нашої історії, разом із Актом проголошення незалежності України, Постанови "Про військові формування на Україні", якою усі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались Верховній Раді України, утворювалось Міністерство оборони України [1].

Виходячи з ключової ролі в питаннях організації та здійснення виховного впливу у військовому середовищі спеціально створених органів, у даній статті аналізується історія становлення структур виховної роботи ЗС України у 1991-1992 рр.

Дане питання у прямій постановці досліджене ще далеко не повністю, хоча й перебувало в полі зору В. Смолянюка, А. Папікяна, Г. Темка, Б. Якимовича [15, 16, 17, 20]. Мета цієї статті   дослідження історичних умов, у яких розпочиналось будівництво ЗС України, а також з'ясування конкретних перехідних форм, що були проміжною ланкою між політорганами ЗС СРСР і виховними структурами ЗС України. Це сприятиме відтворенню цілісної картини історії вітчизняного військового будівництва в сучасних умовах як важливого наукового і практичного завдання.

Розбудова власних Збройних Сил розпочалась в Україні не з "нульового рівня", а на основі спадщини, що дісталася Україні від колишнього СРСР. З 24 серпня 1991 р. під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї [19].

В складних умовах трансформації фрагментів армії радянських часів у збройні сили суверенної Української держави на організацію виховної роботи з особовим складом істотно впливали соціальні чинники. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 700 тисяч чол. Вони, опинившись в незвичних для себе умовах ідеологічного вакууму, кардинального руйнування стереотипів поведінки, поводили себе далеко не однозначно.

Після провалу серпневого (1991 р.) путчу діяльність політичних партій та політичних рухів у збройних силах, правоохоронних органах та державному апараті була припинена. Наслідком цього стала ліквідація у військових формуваннях СРСР військово-політичних органів [4,5]. Питома вага їх співробітників складала 2,4% від особового складу збройних сил та сягала 11,4% в офіцерському корпусі [13].

Перестали існувати структури, що безпосередньо займались вихованням особового складу на основі комуністичної ідеології. Але питання збереження дієвості виховної роботи у військах не втратило своєї гостроти. Здійснення виховного впливу на особовий склад було покладено на органи по роботі з особовим складом (ОРОС) [6].

Основними напрямками практичної їх роботи визначались: організація інформаційного, соціально-правового та соціально-психологічного забезпечення бойової (навчально-бойової) діяльності військ; проведення соціально-виховної та культурно-дозвільної роботи у військових формуваннях. Замість посади заступника командира по військово-політичній роботі передбачалось введення посади помічника командира по роботі з особовим складом [7].

Сама динаміка історичних подій другої половини 1991 р. набагато випереджала нерішучі намагання керівництва МО СРСР замінити партійно-політичний апарат новими структурами. Це було пов'язано з багатьма об'єктивними причинами. По-перше, не було всебічного правового обґрунтування нової структури; по-друге, зміна назви посадових осіб не означала зміни в стилі роботи; по-третє, колишні офіцери-політпрацівники перебували (як і більшість армії та суспільства) в розгубленості. Хоча вони і залишалися на своїх посадах під новою назвою, але істотна зміна їх службового статусу негативно відбивалася на виконанні ними своїх обов'язків; по-четверте, у військовослужбовців з'явилася невпевненість у завтрашньому дні.

Серед низки чинників, що істотно впливали на роботу нових виховних структур, слід виділити, по-перше, фактичний початок розпаду СРСР, по-друге, активне творення національних збройних сил новими незалежними державами на базі військових формувань СРСР, дислокованих на їх території. Значна частина військовослужбовців прагнула продовжувати службу лише на своїй історичній Батьківщині, що спричинило значну міграцію як серед кадрових військових, так і в серед військовослужбовців строкової служби. В цих умовах відчутне падіння рівня бойової та мобілізаційної готовності військ стало реальністю.

Переважна більшість командування в оперативній та оперативно-тактичній ланках управління військових формувань, дислокованих в Україні не сприйняли ідею її державної незалежності, або була деморалізована. Все це обумовило прискорення процесу створення національної системи виховання військовослужбовців у ЗС України та практичні заходи щодо організації такої роботи в армійському середовищі.

Суттєва зміна обставин та умов істотно впливала на організацію та зміст виховної роботи у військових формуваннях, дислокованих в Україні. Слід окремо виділити три відтинки часу, які стали віхами перехідного періоду .

Перший - з 24 серпня до 1 грудня 1991 р.

Активна законотворчість Верховної Ради у сфері оборонних питань, започаткування національного варіанта військового будівництва пояснюється, на думку І.Тищенка, кількома причинами, які мають історичне, психологічне, соціальне і власне політичне підґрунтя [18].

Антиармійська кампанія, ініційована наприкінці 1980-х рр. численними засобами масової інформації, в Україні у порівнянні з Прибалтикою, Грузією, Азербайджаном, мала менш гострий характер прояву. З'єднання і частини військових округів, що дислокувались на території України, по-перше, не залучалися до силового розв'язання внутрішніх конфліктів у місцях їхньої постійної дислокації, а, по-друге, розглядалися національно-демократичними силами України як першооснова, з якої не лише доцільно, але й необхідно формувати власні збройні сили.

Практична відсутність нормативно-правової бази функціонування національних збройних сил призвела до того, що на початку їх створення Україна змушена була паралельно з заходами практично військового характеру не тільки формувати нормативну базу, а, в прямому розумінні слова, діями політичного та практичного характеру стверджувати своє споконвічне право на незалежність.

Для опрацювання законодавчих актів з питань будівництва ЗС України була створена ініціативна робоча група. Розроблені нею засадничі питання військового будівництва, які були оприлюднені в газетах, отримали великий резонанс в державі, вплинули на опрацювання законодавчих актів [20, с.253 ]. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Концепцію оборони та будівництва ЗС України, яка відбивала погляди керівництва держави на військову справу. Передбачалось перебування на території України військ (сил) двох рівнів: ЗС власне України та з'єднань (частин) колективної стратегічної оборони.

ЗС України передбачали три види збройних сил: сухопутні війська (війська наземної оборони); військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони (війська повітряної оборони); військово-морські сили. До військ наземної оборони також включались прикордонні війська, республіканська гвардія та війська цивільної оборони.

Виходячи з фінансово-економічних можливостей і того, що ЗС України повністю фінансуються з державного бюджету, передбачалось мати чисельність усіх військ 0,8 - 0,9 % від чисельності населення, що становило би 400 - 420 тис. осіб [3].

Унікальність умов та способів військового будівництва в Україні, прагнення Української держави мати власні сучасні військові формування диктували необхідність створення принципово нової позапартійної структури, яка б здійснювала соціально-психологічне забезпечення їх життєдіяльності та розвитку, дисципліни і порядку, виховання і навчання, гуманістичний і культурно-виховний вплив на кожного військовослужбовця на всіх етапах його служби, реалізацію національно-культурних інтересів, задоволення та розвиток духовних потреб військовослужбовців, службовців і працівників усіх військових формувань.

Такою структурою повинна була стати соціаль-но-психологічна (в розумінні - соціальна і психологічна) служба ЗС України. Вперше ідея СПС була проголошена в лютому 1988 р. на конференції дискусійних клубів у Тернополі одним із лідерів Народного Руху В. Мулявою [14]. Основні засади проекту Концепції СПС ЗС України були надруковані в газеті "Народна армія" 11 жовтня 1991 р. Суть її полягала в тому, щоб ліквідувати монополію якоїсь партії щодо морально-психологічного впливу на військовослужбовців та війська в цілому, департизувати цей процес і проводити гуманітарне виховання військовослужбовців [12].

Але значна частина офіцерського корпусу, в тому числі і представники органів по роботі з особовим складом, не вірила у незворотність історичного процесу набуття Україною незалежності. Лист міністра оборони СРСР № 4/669 від 6 жовтня 1991 р.[8] загострив протистояння у військах між прихильниками незалежності та її противниками. Про складність обстановки у військах свідчить прийняття Президією Верховної Ради України спеціальної постанови із зазначеного питання [2 ].

Другий - з 1 грудня 1991 р. до 3 січня1992 р.

1 грудня 1991 р. було проведено Всеукраїнський референдум. На ньому 92% тих, хто брав участь у голосуванні, підтримали Акт від 24 серпня 1991 р. Першим Президентом України більшістю голосів було обрано Л.М. Кравчука.

Наслідки Всеукраїнського референдуму, прийнятий Верховною Радою грудневий пакет законів з питань військового будівництва підірвали основу сподівань на збереження чи то відтворення колишнього Союзу. Вже перед 1992 р. стало зрозуміло: процес створення ЗС України набирав незворотного характеру. Державність України набирала усіх необхідних елементів.

Третій - з 3 січня до 22 квітня 1992 р., коли в ЗС України офіційно були створені структури соціально-психологічної служби.

Надзвичайно складна суспільно-політична і соціально-економічна обстановка в державі та навколо неї негативно впливали на моральний стан і настрої особового складу. Характерною особливістю цього історичного відтинку часу стало приведення військ до військової присяги на вірність Україні.

ОРОС в певній мірі виконали покладені на них обов'язки, здійснивши комплекс заходів по підтриманню бойової та мобілізаційної готовності, стану військової дисципліни. Проте їх практична організаторська робота не була послідовною, діяльність не була ефективною, відставала від нагальних потреб часу. Питання організації управління моральним станом військовослужбовців набувало в таких умовах самостійної спрямованості, посідаючи провідне місце серед інших видів діяльності.

За перші два тижні січня 1992 р. на вірність Україні присягнули понад 240 тисяч військовослужбовців. Краще проводилася ця робота в з'єднаннях та частинах 6 танкової армії, 24 мотострілецькій дивізії, Васильківському авіаційно-технічному училищі, 17 повітряній армії [9]. Але деякі керівники жили старими, віджилими уявленнями, зайняли позиції сторонніх спостерігачів та негативно впливали на підтримання бойової готовності підпорядкованих військ [11].

Зміна пріоритетів, руйнування звичних норм і стереотипів суспільного життя обумовили виникнення принципово нового соціально-політичного клімату у країні. Це об'єктивно вимагало суттєвих змін в системі організації виховної роботи з особовим складом, приведення її у відповідність до нових принципів функціонування збройних сил.

30 січня 1992 р. була створена комісія по доопрацюванню концепції та загальної структури СПС ЗС України [10]. Юридичною експертизою Концепція СПС була визнана такою, що відповідає законам України. За пропозицією Комісії Верховної Ради України з питань оборони і національної безпеки вона повинна була лягти в основу Концепції соціально-психологічної роботи всіх військових формувань України. Треба відзначити, що ідея створення нової структури була сприйнята неоднозначно як в армійському колі, так і серед громадськості [15].

5 березня 1992 р., після затвердження міністром оборони України, Концепція СПС ЗС України стала основою для створення структур, що займалися її практичною реалізацією безпосередньо у військах. 22 квітня 1992 р. директивою МО України введена загальна структура соціально-психологічної служби Міністерства оборони України як органу управління. Ця дата, на думку автора, і започаткувала історію практичної діяльності органів виховної роботи у ЗС України.

Висновки

Таким чином, аналіз заходів органів державної влади, зусиль військово-політичного керівництва України та діяльності керівництва Міністерства оборони підтверджує, що в умовах створення ЗС України необхідність впровадження якісно нової систе-ми формування особистості сучасного військовослужбовця, захисника молодої Української держави стала очевидною.

Саме тому період з 24 серпня 1991 р. до 22 квітня 1992 р. в історії організації виховної роботи в ЗС України має всі ознаки перехідного етапу з яскраво вираженим організаційно-технічним характером.

Усвідомлення протиріч, труднощів та особливостей зазначеного періоду сприяє усвідомленню історичного шляху становлення та розвитку системи виховної роботи з особовим складом ЗС України в сучасних умовах.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Про військові формування на Україні. Постанова Верховної Ради України від 24.08. 1991 р. // ВВР. - 1991. - №38. - Ст. 506.

2. Про лист Міністра оборони СРСР до військовослужбовців Збройних Сил СРСР. Постанова Президії Верховної Ради України // ВВР. - 1991. - № 53. - Ст. 804.

3. Про Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. Постанова Верховної Ради України від 11.10.1991 р. № 1659-VII // ВВР. - 1991. - № 51. - Ст. 729.

4. О прекращении деятельности организационных структур политических партий в ВС СССР. Приказ МО СССР № 413 от 27. 08. 1991 г. Галузевий Державний Архів Міністерства оборони України (ГДАМОУ) Інв. 463-с. - С. 175.

5. Об упразднении военно-политических органов в ВС СССР. Приказ МО СССР № 418 от 1. 09. 1991 г. ГДАМОУ Інв. 463-с. - С. 193.

6. Об утверджении Положения о комиссии МО СССР по упразднению военно-политических органов и создании органов боевой подготовки и структур по работе с личным составом в ВС СССР. Приказ МО СССР № 439 от 14 09. 1991 г. ГДАМОУ Інв. 404-с. - С. 213.

7. О новых структурах по работе с личным составом в звене рота - батальон - полк - бригада. Приказ МО СССР № 484 от 22. 10. 1991 г. ГДАМОУ Інв. 463-с. - С. 226.

8. Письмо Министра обороны СССР к военнослужащим Вооруженных Сил СССР ( прил. к №4/669 от 6 октября 1991 г.) ГДАМОУ Інв. 436-с. - С. 202.

9. О ходе принятия присяги на верность народу Украины. Приказ МО Украины № 1 от 15.01 1992 г. ГДАМОУ Оп. 19071, спр. 3. - С. 1- 3.

10. Про створення комісії по доопрацюванню концепції і загальної структури СПС ЗС України. Наказ МО України №5 від 30.01. 1992 р. ГДАМОУ Оп. 19071, спр. 3. - С. 44 - 46.

11. О руководстве Львовского военно-политического училища. Приказ МО Украины №32 от 7.03 1992 г. ГДАМОУ Оп. 19071, спр. 3. - С. 192.

12. Концепція Соціально-психологічної служби ЗС України (Проект)// Народна армія. - 1991. - 11 жовтня.

13. Мулява В.С. Людина в індивіді. Соціально-психологічна служба не партполіторган // Народна армія. - 1992. - 25 листопада.

14. Мулява В.С. Українське військо, діяспора та дивізійники. Доповідь на відзначенні 50-ліття 1-ої УД УНА, Торонто, 30 травня1993 р. // Вісті комбатанта. -1993. - №3. С. 15 - 22.

15. Папікян А.Л.Історія створення та розвитку органів виховної роботи Збройних Сил України на етапі відновлення незалежності // Зб. наук. праць. - К.: ВГІ НАОУ. -2003. -№1 (32). - С.56-63.

16. Смолянюк В.Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років): Монографія. - Київ; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2000. - 448 с.

17. Темко Г.Д. Основи формування системи виховання в Україні у період утвердження державності (світоглядно - філософський аналіз). Монографія.- К.: Варта, 1997. - 288 с.

18. Тищенко І.І. Срийняття суспільством Збройних Сил України // Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи. Наукове видання. - К., 2001. - С.1О2-103.

19. Щербак Ю. Позначені безпрецедентним динамізмом. До 5-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і США // Політика і час. -1996. - №11. - С. 3-17.

20. Якимович Б.З. Збройні Сили України: Нарис історії. - Львів: Просвіта, 1996. - 359 с.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ МАХНОВСЬКОГО РУХУ

Тетяна Мармазова,

асистент кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

В історії наймасовішого, найтривалішого, а відтак найпотужнішого повстанського руху в Україні часів громадянської війни, відтворення якої активізувалося в останнє десятиріччя, особливе місце займають проблеми періодизації та історичного значення. Висвітлення цих питань дослідниками сприятиме формуванню цілісної й об'єктивної картини боротьби українського народу за своє національне й соціальне визволення.

Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянській війні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні об'єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне за своєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєю глибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його на етапи та визначити його історичне значення.

На сьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.

Метою статті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизації селянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстання на різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значення руху.

На початку 90-х років дослідження історії махновського руху відбувалося під знаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпаду СРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії. Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалися гострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомою складовою революційних подій 1917-1920-х років в Україні і у свій спосіб розкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних та економічних змін у суспільстві, його вивчення об'єктивно мало набути додаткового імпульсу.

Після набуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергу зацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід, прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф. Верстюка "Махновщина: штрихи к истории движения", яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першої в пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історії махновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому його історичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свій власний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільного демократичного розвитку на основі економічної самостійності селянського господарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу до оцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілком самодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни в Україні. З висновками В.Ф. Верстюка погоджується московський історик С.С. Волк. Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянського протистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежну позицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідко демонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії, насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянської війни в Україні [3].

В одному з перших у незалежній державі підручників з історії України (видання Тернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загалом антиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державності значення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядом глибинних інтересів селянства [4].

Продовження конструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій "Історія України" (Київ, 1992 р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершенню громадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним. Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, "послідовно обстоюючи інтереси селян", Н.І. Махно став організатором широкомасштабного повстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадах самоврядування [5].

Апогеєм повстання стала друга половина 1919 року. У серпні "армія ім. батька Махна" завершила процес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків, об'єднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершників із 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад армії Махна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].

Г.І. Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Він зазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис. бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту. Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводом начштабу В. Білаша, а пізніше - Н.І. Махна дислокувалася на станції Ульянівка, в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.

У складі ударної групи разом із 15 дивізією на Крим наступали "чорні революціонери" (махновці): кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина. Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, штурмувала Турецький вал, вибила ворога з Литовського півострова... Махновці виявили себе справжніми героями, зазначає автор. Однак після штурму Перекопу махновцям, котрі залишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Троцького та Фрунзе їх розстріляли (і серед них - Каретникова) як "ворогів Радянської республіки і революції"; із 1500 кавалеристів пощастило врятуватися лише 250.

Однак на завершення цього сюжету Г.І. Сургай, очевидно, симпатизуючи соціалістичній ідеї, зазначає: "Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання "бути третьою силою в революції" та запровадити "безвладний лад" [7]. Уточнимо: ідеологію повстанців, на наш погляд, важко назвати анархо-комуністичною. На відміну від керівництва штабом, вони сповідували приземлену на індивідуальному анархістську ідеологію.

З тим, що найвище піднесення махновського руху збігається в часі з діяльністю Директорії, погоджується і В.С. Горак. Січень 1919 року він вважає вододілом, за яким симпатії до нового українського уряду змінюються на опозицію щодо нього усіх, у тому числі махновських повстанських угруповань [8].

На хвилі нових підходів до оцінки історичного значення махновського руху деякі дослідники звернулися до питання ймовірного зв'язку між повстанською епопеєю махновців та традиціями козацької вольності, які здавна плекалися в регіоні південної України. Так, О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорян стверджували, що махновщина не тільки просторово, а й духовно-генетично наслідувала Запорозьку Січ [9]. Крім того, в 90-х рр. навіть у загальних працях з історії української революції 1917-1921 рр. повстанський рух під проводом Н.І. Махна став розглядатися як вагомий чинник перебігу подій у цілих регіонах України. На цьому, зокрема, наголошував В.Ф. Солдатенко, хоча суто державницький підхід автора до оцінки подій доби національно-визвольних змагань в Україні не дозволив йому приділити належної уваги особливостям селянського руху під проводом Н. Махна [10].

Виразною рисою сучасної історіографії повстанського руху стала особлива увага авторів до тих аспектів його розвитку, які тривалий час замовчувались або фальсифікувались. Напевно, найбільші здобутки на ниві розкриття розмаїтої канви подій махновської епопеї на півдні України мають українські дослідники В.М. Волковинський та В.Ф. Верстюк. Ці автори фундаментальних досліджень з історії махновського руху приділяли належну увагу періоду його зародження і поступового розгортання в ході протистояння різним військово-політичним силам в Україні.

Розкрито, наприклад, особливості етапу створення революційної повстанської армії України (махновців). Детально висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 року між махновцями та радянською владою [11], спрямованої проти барона Врангеля, оприлюднено нові факти щодо ролі повстанців у розгромі врангелівських військ. В.Ф. Верстюк, зокрема, наголосив, що в ході боїв за Крим махновці завдали нищівного удару кінноті Барбовича, хоча раніше перемогу над цими білогвардійськими частинами приписували 2 кінній армії. Новим є оприлюднений автором факт, згідно з яким в боях за взяття Кримського півострова загинуло майже 6 тисяч махновців [12].

Ще в 1991 році В.Ф. Верстюк запропонував ґрунтовну періодизацію махновського руху, виділивши дев'ять етапів його розвитку. Критерієм такої градації селянської війни під проводом Н.І. Махна стала насамперед спрямованість дій махновських формувань у контексті почергової зміни в Україні влади та основних військово-політичних сил, які її репрезентували [13].

Щоправда, авторові можна закинути у відмові використати єдиний критерій періодизації. Скажімо, третій період був, за визначенням В.Ф. Верстюка, своєрідним часом вироблення позицій махновців у їх ставленні до відновленої навесні 1919 року радянської влади. Вирішальною у цьому зв'язку подією став Гуляйпільський з'їзд представників трудівників 72 волостей 4 повітів Катеринославської губернії, делегати якого виступили з різким засудженням політики більшовиків в аграрному питанні [14]. Однак ця подія бездоганно вписується і в контекст так званої політичної революції махновського руху, яка, за авторською концепцією, завершилася взимку 1919 року і становила другий етап руху. Факт, що тоді основною ворогуючою стороною махновців були білогвардійці, нічого не змінює. Ситуація на фронті суттєво не змінювалася аж до травня 1919 року, поки наступ кінноти генерала Шкуро не призвів до важкої поразки і розпорошення основних сил махновської бригади.

Цікавою особливістю періодизації В.Ф. Верстюка було те, що дослідник виділив етап боротьби окремих груп махновців проти радянської влади вже після втечі Н.І. Махна за кордон, тобто після серпня 1921 року. Цей останній дев'ятий етап історії махновського руху тривав, на думку В.Ф. Верстюка, до кінця 1921 року [15].

Очевидно, ми маємо всі підстави вважати такий умовивід обґрунтованим. По-перше, в історії не знайдеться скільки-небудь відомого масштабного селянського руху, який би припинявся відразу після ліквідації його керівного центру. Варто згадати хоча б, що війна під керівництвом І.І. Болотнікова в Росії 1606-1607 років після смерті ватажка повстанців тривала до 1610 року. По-друге, своїм новим підходом до періодизації В.Ф. Верстюк засвідчив, що, незважаючи на визначну роль особистості Н. Махна в організації селянської війни 1918-1921 років, вона все ж була викликана явищами об'єктивного порядку. Відтак її одномоментне згасання, спричинене втечею Н.І. Махна за кордон, було неможливим.

Окремої уваги заслуговує дослідження О.В. Тимощука "Анархо-комуністичні формування Н. Махна" (1995) і, зокрема, його ідея що 1917 рік є початком махновського руху. Обґрунтовуючи цю сміливу версію, яка не мала аналогів ані в радянській, ані в західній історіографії, автор зазначав, що саме в той час було створено анархо-комуністичний загін "Чорної гвардії" під проводом Н.І. Махна. Чорногвардійці, підкреслив О.В. Тимощук, одразу вдалися до активних дій. Вони усунули місцеву міліцію та представника олександрівського повітового комісара і в жовтні 1917 року захопили владу, що дозволило розпочати революційні перетворення в Гуляйпільській волості. Крім того, наприкінці 1917 - на початку 1918 року "Чорна гвардія" Н. Махна вже разом з більшовиками Катеринославщини вела боротьбу проти Центральної ради, збройними засобами утверджувала у своїй волості радянську владу [16].

Варто зауважити, що запропоноване розширення хронологічних рамок махновського руху виглядає справді спокусливо з урахуванням того, що його початок збігатиметься в цьому випадку з першою хвилею революційних перетворень в українському селі 1917 року, а є недостатньо обґрунтованим. Навіть один із перших дослідників руху П. Аршинов, який був схильний ідеалізувати махновський рух, зазначав, що в 1917 році дії Н. Махна та його прибічників хоч і мали позитивний відгук в народі, все ж на тлі революційних процесів ще нічим особливим не відрізнялися. У зв'язку з цим тільки в епоху повстанської боротьби з німецько-австрійською окупаційною армією можна було говорити про зародження махновського руху, який став відігравати об'єднуючу роль селянського повстанського руху па півдні України [17].

П. Аршинов цілком обґрунтовано розрізняв період епізодичних революційних акцій Н.І. Махна і період цілеспрямованої, послідовної боротьби за відстоювання політичних та соціально-економічних інтересів селян. Набуття цієї якості повстанським рухом якраз і свідчило про початок його історії. Адже за своїм визначенням "рух" мав претендувати на більший масштаб діяльності, аніж місцеві сільські або навіть волосні акції. До того ж він повинен був користуватися широкою соціальною підтримкою.

У тому, що лише влітку 1918 року, коли загін Н. Махна помітно збільшився, повстанці перейшли від тактики індивідуального терору до "масових дій проти австро-німецьких окупантів", нас переконує В.М. Волковинський [18].

Узагальнюючу картину розвитку махновського руху подав у своєму підручнику "Історія України" відомий історик, професор В.Ю. Король. Повстання під керівництвом Н.І. Махна було, на його думку, складовою селянської війни в Україні, яка, в свою чергу, поступово переростала в громадянську. Його хронологічні рамки охоплюють період з початку 1918 року до серпня 1921 року [19]. Детальніша періодизація руху ускладнюється, як відомо, надто мінливим політичним курсом лідерів повстанців. В.Ю. Король підкреслює, наприклад, той факт, що Н.І. Махно тричі воював на боці Червоної армії, "але Троцький своїми підступними наказами перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога" [20]. Щоправда, у цьому останньому висновку автор, як видається, дещо однобічно характеризує мотиви, якими керувався Н.І. Махно у виборі своєї політичної лінії. Нерідко (згадаймо хоча б епізод взаємодії військ Махна і Петлюри) дії першого не залежали від політичної поведінки союзників.

В.Ю. Король відзначає ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни - в ході розгрому Врангеля. У вирішальний момент, пише автор, коли з Турецького валу 200 гармат і 400 кулеметів білих били по наступаючих, у Сиваш увійшли понад 3 тис. махновців. А після виходу в тил військ 15-ї, 52-ї стрілецьких дивізій та групи ради революційних повстанців України (махновців), доля Криму була вирішена [21].

У другому виданні свого підручника (1999 р.) В. Король підтверджує високу оцінку повстанського руху. Авторитет і популярність його учасників серед населення (а повстанці контролювали територію, на якій проживало близько 1,7 млн осіб) були настільки високими, що виступити проти них означало втратити майже все [22].

Подібним чином характеризуючи значення і розмах селянської війни, авторський колектив підручника "История Украины" (Донецьк) дає обриси махновського руху в посткримський період, який тривав зимою 1920 - влітку 1921 року. Протидіючи Радянській владі, повстанці здійснили тоді рейд від Дону до Дністра. Загальне число повстанців в Україні скоротилося зі 100 до 40 тис. чоловік [23].

Закономірно, що в роботі "Історія української державності" (1999 р.) В.П. Шевчук і М.Г. Тараненко розділяють селянський рух на етапи в залежності від ставлення повстанців до Української держави. Хоч національні мотиви й не були домінуючими в повстанських програмах, уряди, які керувалися ними, користувалися різним рівнем довіри наймасовішої соціальної верстви України.

Центральна Рада (березень 1917 - квітень 1918 р.) втратила її внаслідок недалекоглядної аграрної політики. Однак при цьому вона не сприймалася селянством як опозиційна політична сила. Проти гетьманської адміністрації (квітень - листопад 1918 р.) було спрямоване основне вістря махновського руху. Тоді розкол між українською владою і народом досяг свого апогея. Нарешті, ставлення повстанців до Директорії (листопад 1918 - 1920 рр.) можна охарактеризувати поетапно - як лояльне (до початку 1919 р.) й вороже на наступній стадії, коли "селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію" [24].

Одне з останніх видань - робота київських вчених "Новітня історія України" - підтверджує основні висновки дослідників 90-х років. Серед них, по-перше: саме Директорія своєю неспроможною внутрішньою політикою "створила в Україні могутній селянсько-постанський рух"; по-друге, це був час найвищого піднесення так званої "махновщини"; махновцям належить визначна роль у боротьбі з Денікіним (1919 р.) та в розгромі військ Врангеля (2 жовтня - 26 листопада 1926 р.) [25].

Дослідницька робота по вивченню історії махновського руху, його періодизації та історичного значення триває. Так, розкриваючи історичне значення селянського повстанського руху на Правобережній Україні у 1919 р., Нестеров О.В. (2001 р.) порівнює його з селянським рухом під керівництвом Н.І. Махна. Автор доводить, що в основі ідеології селянського руху як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні "переважали соціальні чинники, а національні відігравали другорядну роль" [26] Підкреслюючи історичне значення руху, Нестеров О.В. вказує, що це була „широкомасштабна боротьба, в якій активну участь брали всі прошарки українського селянства" [27].

Цікавою особливістю у дослідженні запорізького вченого Чопа В.М. (2002 р.) є виділення періоду існування Гуляйпільської республіки (1917-1920 рр.). Автор досліджує суспільний устрій махновського руху, висвітлює його внутрішню політику, виконання власної політичної програми. Але, на наш погляд, виглядає недостатньо обґрунтовано умовивід Чопа В.М., що махновський рух мав шанс на можливість здобути українському народу волю, державність та демократичний лад [28].

Новими, цікавими ідеями була наповнена і зарубіжна історіографія. Економічні передумови селянсько-повстанських рухів взагалі і махновського зокрема були ґрунтовно розкриті італійським ученим Андреа Граціані. У своїй праці "Більшовики і селяни в Україні 1918-1919 рр." (1997) автор досліджує процес перерозподілу земель внаслідок формування нових буржуазних відносин в українському селі [29]. Італійський історик зупиняється на соціально-психологічних аспектах махновського руху, що дає можливість найповніше розкрити значення повстанського руху під проводом Н.І. Махна.

Висновки

В історичній літературі останнього десятиріччя основними критеріями періодизації руху визнавалися: еволюція соціальної бази повстання; ставлення повстанців до ідеології й практики українського державотворення; орієнтація лідерів руху на інші політичні сили, що виникали або постійно діяли в Україні. Найбільш розробленим є варіант періодизації, побудований на основі останнього критерію, згідно з яким повстанці тричі укладали союз із більшовиками, одного разу з Петлюрою, а в інших ситуаціях орієнтувалися на власні сили.

Встановлено також, що найменш дослідженими є початковий та завершальний (після розгрому військ Врангеля) етапи повстанського руху. При цьому саме вони, на наш погляд, є ключовими в плані поглибленого осмислення мотивів, соціальної бази та характеру селянської боротьби.

Недостатній рівень вивчення соціальної бази й національної спрямованості руху залишає широкий простір для глибшої диференціації його на відповідні етапи. На сьогодні є очевидним, що угода про спільні дії між повстанською армією та військами Директорії, які виявилися швидкоплинними, є занадто однобічною, а тому недостатньою підставою для висновку про відгородження "махновців" від національної справи і тим більше - від національної ідеї.

В органічному зв'язку з цими проблемами стоїть і наступна - з'ясування історичного значення селянської війни на чолі з Н.І. Махном. Можна визначити протистояння тут двох протилежних позицій: оцінки "махновщини" як деструктивного антинародного за своєю спрямованістю руху, інспірованого куркульством, і демократичного (по суті, а не за гаслами) широкого народного руху, який виявив здатність дестабілізувати всі політичні сили в Україні часів громадянської війни у зв'язку з їхньою неспроможністю збагнути й задовольнити інтереси пролетарських, напівпролетарських та середняцьких елементів міста і села.

Не викликає сумнівів, що повстання на чолі з Н.І. Махном перейшло в одну з найбільших з точки зору масовості, географії дій, глибини перетворень, впливу на суспільно-політичний устрій і довготривалості селянських воєн в європейській історії. Розгляд її саме в європейському контексті видається перспективним історіософським напрямом.

Однак залишається не до кінця з'ясованим внесок махновських військових угруповань у розгром більшовицьких армій, підрив позицій окупаційних більшовицьких сил на території України. Дослідження історії повстанства в рамках окремих періодів має стати якісно новою фазою творчого пошуку у цій сфері.

Література:

1. Тут і далі з певною долею умовності автор використовує щодо селянського руху на чолі з Н.І. Махном декілька дефініцій: "махновський рух", "повстанський рух", "селянська війна", які, з огляду на вищенаведену характеристику, постають у межах даної теми змістовно однорідними.

2. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). - К.: РИФ "Дзвін", 199І.- С. 30.

3. Див.: Волк С.С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н.И. Воспоминания. /Под. ред. С.С. Волка. - М.: Республика, 1992. - С. 9, 10.

4. Див.: Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В.Д. Лановик та ін. - К., 1991.-С. 132.

5. Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. - XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін.-К., 1992.-С. 175-176.

6. Там само.-С. 176-178.

7. Сургай Г.І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. - XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін. - К., 1992. - С. 194.

8. Горак В.С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. - К.. 1993. - С. 85-86.

9. Див.: Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918-1921). - Запорожье. Дикое поле, 1995. - С. 8.

10. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К.: Либідь, 1999.-С. 541.

11. Див.: Волковинський В.М. Батько Махно. - К.; 'Гов. "Знание" Укр., 1992. -С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. - К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. - С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). - К.: Наук, думка, 1992. - С. 24.

12. Див.: Верстюк В.Ф. Вказ. праця. - С. 336.

13. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения... - К., 1991.-С. 10-30.

14. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения... - К., 1991.- С. 12, 13.

15. Там само - С. 30.

16. Див.: Тимощук О.В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 - серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. - Запоріжжя, 1995. - С. 11. 17.

17. Див.: Аршинов П. История махновского движения (1918-1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918-1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г.А. Кузьменко. - М.: ТЕРРА; "Книжная лавка РТР", 1996.-С. 28, 31,33.

18. Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. - К., 1994. - С. 46.

19. Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917-1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. - Донецк, 1995. - С. 221, 226.

20. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1995. -С. 130, 134.

21. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1995.- С. 136.

22. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1999. - С. 220.

23. История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р.Д. Ляха. - Донецк, 1999.-С. 244, 258, 259.

24. Шевчук 13. П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. - К., 1999. - С. 222, 229, 297, 322.

25. Див.: Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв., В.П. Дрожжим та ін. - К., 2000. - С. 217, 218, 226.

26. Див.: Нестеров О.В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 2001р.- С. 12.

27. Там само. - С. 16-17.

28. Див.: Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - Запоріжжя, 2002.- С.15.

29. Грациани А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918-1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. - М.: "АИРО-XX", 1997г. - С.28-30, 63, 137.

ЗАГОСТРЕННЯ ЛІВІЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. І ПІДХОДИ ДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІТАЛІЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Микола Левченко,

здобувач кафедри всесвітньої історії

Донецького національного університету

У статті розглядається поява і стан так званої лівійської проблеми у відносинах між Італією і Туреччиною, яка викликана зростанням італійських претензій на турецьку Триполійську провінцію в Північній Африці. Також показано різні настрої в італійському суспільстві щодо можливого вирішення цієї проблеми.

Італія задовго до початку італо-турецької кризи 1911-1912 рр. розглядала узбережжя Північної Африки як природну сферу свого впливу. З 70-х років позаминулого століття Італія поступово почала обживати ці землі. Почавши з географічних і археологічних експедицій, вона стала вкладати туди свої капітали, вивозити і ввозити товари. У 1873 р. Італія, як і всі європейські держави, одержала від Туреччини право називатися на цій території "нацією найбільшого сприяння".

Але Італія була не самотня у своїх колоніальних претензіях на ці землі. Кінець XIX - початок ХХ століття для всіх провідних європейських держав ознаменувався насамперед різким загостренням боротьби за ринки збуту, сфери впливу і переділ колоній. Більше усіх процвітали в колоніальних захопленнях країни "старого" капіталізму - Англія і Франція. Відзначаючи, що безсумнівним успіхом Італії в справі захоплення Триполітанії і Кіренаїки стали її вдалі дипломатичні переговори з усіма провідними європейськими країнами, потрібно сказати, що одним з її основних суперників стали саме держави Троїстого союзу - Франція, яка захопила Туніс у 1881 р., і Англія, яка вже панувала на той час у Судані та Єгипті. Вони не бажали бачити сильну сусідку в особі Італії поруч зі своїми новопридбаними колоніями. Формально пообіцявши поважати права турецького султана на недоторканність його провінцій, Франція з півдня і заходу, а Англія зі сходу поступово займали ці землі. Природно, що й Італія в такій ситуації, боячись залишитися осторонь, жадала розширити свої володіння. Колоніальні придбання повинні були, на думку італійського правлячого кабінету, не тільки вирішити проблему збуту промислової і сільськогосподарської продукції, але й зміцнити міжнародний престиж Італії серед великих держав, стабілізувати економічне і політичне становище в країні. Захоплення Францією в 1881 р. Тунісу надовго зіпсувало її відносини з Італією, яка у 1882 р. поспішила підписати договір Троїстого союзу з її суперницями - Німеччиною й Австро-Угорщиною. Спроба італійського уряду закріпити за собою іншу частину Північної Африки - Ефіопію також закінчилася провалом. Але невдалі дії її експедиційних сил у 1887 - 1888 рр. і в 1895 - 1896 рр., що закінчилися поразкою при Адуї, не остудили інтересу Італії до цих земель. Одержавши в результаті проведених воєн дві невеликі колонії в Ефіопії - Сомалі і Еритрею, Італія спрямувала всю свою увагу на останні північноафриканські землі, що залишилися вільними від впливу європейських держав, - Триполітанію і Кіренаїку. Ще раніше в 1880 р. у Бенгазі Італія заснувала свою першу торгову контору, а в 1881 р. відправила в Кіренаїку спеціальну торгову місію.

Вступ Італії у Троїстий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною в 1882 р. ознаменував початок нового етапу в політичному житті країни. Одним з наслідків цього серйозного кроку стало визнання пріоритету інтересів Італії в Триполітанії і Кіренаїці. У 1887 р. Бісмарк підписав сепаратну угоду з Італією, у якому визнавав право Італії на окупацію Триполітанії і Кіренаїки у випадку, якщо Франція активізує свою діяльність у цих чи областях у Марокко. В обмін на обіцянку італійського уряду не перешкоджати захопленню на Балканах Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина обіцяла також підтримати територіальні домагання Італії на узбережжя Північної Африки. У 1902 р. Троїстий союз був відновлений, і обидві країни підтвердили свою обіцянку надати дипломатичну підтримку Італії в боротьбі за захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У 1907 р. Італія зуміла укласти секретну угоду і з Францією про розмежування сфер впливу в Північній Африці. У тому ж році Риму вдалося домогтися визнання Лондоном "особливих прав" Італії в Лівії. У цій обстановці Австро-Угорщина і Німеччина, яка побоювалася виходу Італії з Троїстого союзу цих країн, домовилися не створювати великих труднощів Італії в Триполітанії. Навзаєм Рим погодився підтвердити в 1907 р. свою участь у Троїстому союзі і підтримати політику країн союзу на Балканах. Одержавши фактично від західноєвропейських держав дипломатичне схвалення на захоплення Триполітанії і Кіренаїки, Італія врахувала і середземноморські інтереси Росії, домовившись з нею про "волю дій" у цьому районі і обіцяючи, в свою чергу, підтримку у питанні про перегляд режиму проток у випадку порушення цілісності Османської імперії [1].

Наскільки великим було в італійців прагнення оволодіти північноафриканськими землями, було видно з того, як італійці ставилися до всяких чуток про намір Франції зайняти хоча б частину Тріполітанії, і з того обурення, що негайно з'являлося в газетах проти європейських країн, у яких бачили не співчутливе ставлення до загарбницьких планів Італії. Напередодні ХХ століття італійців особливо змусила похвилюватися франко-англійська конвенція, укладена в Лондоні 25 березня 1899 р. про розмежування сфер впливу в Судані і між басейнами озера Чад і ріки Нілу. Як тільки став відомим зміст цієї конвенції, італійська преса люто напала не тільки на Францію, але й Англію, а також і на свій власний уряд. За словами газет, італійський уряд не зумів вчасно довідатися про зміст конвенції і запобігти визнанню з боку Англії французького впливу на всю північну частину басейну озера Чад. З приводу цієї конвенції італійська преса звинуватила Англію в "підступній зраді" італійської дружби, а Францію - у новому зазіханні на ті землі, що рано чи пізно повинні будуть належати Італії. Зокрема найбільша сіцілійська газета "Giornale di Sicilia" з цього приводу писала: "Уся провина за це цілком лягає на італійський уряд... Йому належало бути напоготові під час ходу переговорів між Парижем і Лондоном і познайомити англійський уряд з намірами Італії. Чому інші повинні піклуватися про можливі в майбутньому - дуже далекому майбутньому - наші колоніальні наміри, коли щодня наші міністри, нинішні і майбутні, проголошують, що цілісність Турецької імперії священна і неподільна і що Італія повинна піклуватися про себе саму і не шукати лиха на свою голову за кордоном" [2].

Італійський уряд, бажаючи закріпити своє "право" на Лівію в очах суспільної думки всієї Європи, намагався оживити будь-які зносини з, можливо, своєю майбутньою північноафриканською колонією.

"Corriera della sera" з цього приводу під заголовком "Торгівля між Італією і Кіренаїкою" писала: "Як нам повідомляє агентство "Стефані" (головне телеграфне агентство Італії - прим. наша), з 1 серпня може почати діяти періодичне обслуговування причалів пароплавами NGI (італійської компанії по морських перевезеннях - прим. наша) у портах Кіренаїки. Це перша регулярна лінія, що буде встановлена між Кіренаїкою і Європою, і уряд сподівається, що італійська торгівля може широко цим скористатися, виявившись, без сумніву, в кращих умовах, як нація, що має регулярне сполучення, на відміну від нації, що її не має. Мова йде про початок торгівлі з країною майже незайманою, але ринок може бути завойований італійськими фабрикантами тільки за умови, якщо вони пристосуються до смаків і потреб місцевого населення. Лінія заснована не тільки для того, щоб експортувати продукцію, але для полегшення імпорту продукції. Відносини, що можуть установитися між Кіренаїкою й Італією, важливі не тільки з погляду комерції, але також і з погляду політики" [3].

Дії італійського правлячого кабінету викликали справедливі побоювання в турецького уряду. На підтвердження цьому в квітні 1908 р. російський посланець у Римі Мурах у своєму повідомленні писав: "З минулого року, при дуже активній діяльності посла в Константинополі п. Імперіалі, відносини Італії до Туреччини набули трохи двоїстого характеру. Султан і король обмінювалися винятковими люб'язностями і знаками уваги у вигляді листів і посилання надзвичайних уповноважених для доставляння орденів та коштовних подарунків. Між Римом і Константинополем відбувалися зносини, що здавалися зовні дуже дружніми. Але в суто ділових стосунках далеко не було щирості і згоди, на що ясно вказували як секретні відомості нашого дипломатичного листування, так і деякі мої відверті бесіди з міністром закордонних справ з приводу участі Італії в балканських справах. Порта, напевно, не переставала підозрювати її в замірах, якщо не на Албанію, то у всякому разі на Тріполі. Від Тіттоні (у той час міністр закордонних справ Італії - прим. наша) я неодноразово чув нарікання на те, що з Туреччиною не можна мати ніякої справи, від неї неможливо ні в чому домогтися справедливого результату і що Оттоманський уряд, подавлений двірцевими чварами, керується тільки особистими, випадковими і часто темними мотивами" [4].

Ще навесні 1908 р. виявилися досить істотні розбіжності з приводу експлуатації кам'яновугільних копалень у Гераклії, на Малоазіатському березі Чорного моря, де турецька влада самовільно припинила роботи італійської компанії. Суперечка була залагоджена не швидко і лише шляхом рішучого втручання римського кабінету. У різних місцевостях Османської імперії італійські піддані і їхні інтереси піддавалися різним утискам. Особливо це виявлялося в Тріполі і Кіренаїці, куди поступово і наполегливо направлялися італійські колонізатори і торгові підприємства, приваблювані близькістю багатого і майже ще не освоєного краю. Але турки болісно реагували на будь-яку спробу посилення італійського впливу у своїй північноатлантичній провінції. Так, спроби проникнення під виглядом промислових і культурних починань найбільшого в Італії "Banco di Roma", що скупляв за безцінь землі в місцевого населення (одними з основних вкладників банку були Ватикан і урядово-фінансова верхівка країни), зустріли безліч різних перешкод. Крім цього було заборонено щойно відкрите каботажне плавання італійських суден уздовж тріполійського берега і насильно перервані періодичні рейси пароплава "Roma" між Тріполі і портами Хомс і Місурата. Угоди, укладені між турецькими й італійськими підданими про поступку земель, не визнавалися і навіть знищувалися турецькими установами, а винних у цьому місцевих жителів переслідували і висилали адміністративним порядком з Африки. Один з італійців, інженер Бальдарі, що позбавився в такий спосіб великої нерухомості, купленої ним для промислових цілей, був змушений звернутися до італійського уряду зі скаргою і проханням про захист. Становище ускладнювалося і кривавими подіями. У місті Дерні, у Триполітанії був знайдений убитим італійський місіонер, францісканець падре Джустіно. Те, що за інших обставин було б тільки зі співчуттям відзначено в пресі, у даній ситуації стало для італійців новим приводом зажадати відповіді від Туреччини. Турецьке начальство обвинувачувало в цьому злочині одного з італійських співробітників убитого, хоча в самій італійській колонії завзято трималася чутка, що злочин скоїв найманий убивця, підісланий за наказом турецької влади. Для з'ясування цієї загадкової справи й з огляду явної бездіяльності турка італійський уряд навіть послав у Тріполі свої броненосці "Варезе" і "Феруччо", що стояли в тріполітанських водах, очікуючи закінчення цього процесу. Газети жваво обговорювали ці події, намагаючись максимально привернути до них суспільну увагу.

Нарешті суперечка Італії з Туреччиною з приводу відкриття поштових контор дала прямий привід до серйозного зіткнення, що закінчилося украй вигідно для італійського кабінету. На розгляді цього конфлікту необхідно зупинитися більш докладно, тому що саме він послужив свого роду "пробою сил" для Італії відносно Туреччини і наочно продемонстрував ставлення до цієї проблеми інших великих держав. У цій ситуації Рим намагався прозондувати ґрунт і підготувати дипломатичні кола, так само як і суспільну думку, до можливого військового захоплення північноафриканських провінцій. Турецький же уряд, що поєднав слабку дипломатичну роботу з непомірними амбіціями, не зміг дати Італії гідного опору.

Суть конфлікту була не така значна і полягала ось у чому. Серед держав, що мали в Туреччині свої поштові контори, Італія займала одне з останніх місць за їх чисельністю (тільки шість контор). У тих місцевостях, де їх не було, італійська кореспонденція звичайно відправлялася через австрійські поштові контори. Незадоволене наявною ситуацією і вважаючи, що його ущемляють, міністерство закордонних справ Італії виробило свою пропозицію про відкриття нових контор хоча б там, де були поштові бюро інших держав і де італійські колонії були найбільш численні. У бесіді міністра закордонних справ Італії Тіттоні з міністром закордонних справ Австрії бароном Еренталем з'ясувалася думка Риму, який вважав, що, хоча здійснення подібної пропозиції і зменшить прибутковість австрійської пошти в Туреччині, Австрія не може не визнати законність італійських вимог. Наприкінці березня 1908 р. були закінчені всі приготування до утворення нових італійських контор у декількох пунктах, зокрема в Константинополі, Смірні, Єрусалимі, Салоніках, але коли італійський представник заявив Порті про майбутнє відкриття цих поштових установ, вибухнув скандал.

Турецький уряд відповів Італії відмовою. Італія справедливо відмітила, що, як тільки коли всі інші держави закриють свої контори, це зробить і вона. 14 квітня Порта відмовила повторно, у різких виразах підтвердивши, що турецькій владі на місцях дані категоричні накази стати силою проти відкриття контор, до приміщення яких будуть з цією метою приставлені військові варти. Обурена Італія у відповідь вирішила улаштувати "промовисту морську демонстрацію", для чого негайно мобілізувала всю ескадру Середземного моря, що складалася в той момент з чотирьох морських дивізій, до складу яких входили такі нові могутні броненосці, як "Regina Margerita" і "Regina Elena". Усього в загоні були понад 20 великих суден і значна міноносна флотилія при 8.000 чоловік команди. Через 2 дні усе було готове, і перша частина ескадри 20 квітня 1908 р. вийшла в море, прямуючи до берегів Малої Азії, про що міністр закордонних справ сповістив турецького посла і його уряд. Щоб уникнути всіляких ускладнень, ескадра повинна була минати Салоніки й Егейське море і після прибуття в малоазіатські води зайняти турецькі порти з митницями надалі до виконання вимог, які Італія висунула османському уряду. Також передбачалося зайняти всі турецькі порти на всіх островах архіпелагу.

Очевидно, що Італія ніколи б не зважилася на такий зухвалий крок, не заручившись згодою з боку всіх інших європейських країн. Відразу ж були послані пояснювальні ноти до всіх великих держав з проханням підтримати вимоги Італії. В результаті рішучий крок Італії викликав деякий подив, але разом з тим і співчуття європейських держав. Франція першою підтримала італійську точку зору, Німеччина визнала за необхідне порадити Туреччині в майбутньому дотримувати більшої розсудливості і поступливості у своїй політиці, Росія також не виказала ніяких заперечень.

Відплиття сильної і чудово спорядженої ескадри в повній бойовій готовності у поєднанні з рішучістю Італії наполягти на задоволенні своїх вимог справило надзвичайно глибоке враження на турецький уряд і відразу досягло мети. Негайно турецький посол повідомив міністру закордонних справ Тіттоні, що Порта задовольняє головну вимогу Італії про відкриття поштових контор. За повідомленням міністра закордонних справ Туреччини Решид-паші, якщо Італія просить тільки про відкриття п'яти нових контор у тих місцях, де вже є інші іноземні контори, то немає підстав ставитися до неї інакше, ніж до інших держав.

Після традиційного обміну подяками і люб'язностями Італія звернула увагу турецького кабінету на три питання, які хвилювали її: 1) - спосіб дій турецьких чиновників щодо італійських консульських чинів і їхніх підданих; 2) - труднощі, які несправедливо створює турецька влада з метою перешкодити італійцям купувати нерухомість; 3) - невмотивовану заборону італійському пароплаву, що робить рейси між триполітанськими портами, брати пасажирів і товари. Усе це було передано в ноті. При цьому відзначалося, що було б украй бажано негайно розв'язати питання про каботажне плавання в Триполітанії і про зняття з пароплава "Roma" згаданої вище заборони.

Тим часом у вигляді поступки Туреччиною було запропоновано морському загону, що вийшов у море, зупинитися на острові Кріт і там чекати подальших розпоряджень; відправку інших кораблів було затримано. Поступливість зляканої Порти пішла ще далі, й у наступні дні турецький посол заявив, що завжди і в усьому оттоманський уряд готовий іти назустріч усім побажанням Італії. У результаті Італія, яка застосувала як аргумент у суперечці з Туреччиною свій військово-морський флот, одержала повне задоволення своїх вимог, зробила з цієї ситуації певні висновки.

Потрібно сказати, що й італійське суспільство, політичні сфери і преса з напруженою увагою стежили за розвитком і закінченням цього конфлікту з Туреччиною. При цьому "жваве співчуття і схвалення всіх і кожного, майже без відмінностей партій і політичних поглядів, було на боці уряду, в якому всі з задоволенням побачили своєчасний прояв національної гордості і могутності поряд з правильним розумінням значення моменту і щирих потреб та вигод батьківщини. Скептичні голоси деяких - і то далеко не всіх соціалістів і республіканців, що вказували на невідповідність зробленого зусилля і застосованих засобів з порівняною незначністю приводів і результатів, зовсім губилися в загальному патріотичному зриві, подібного якому вже давно не було в Італії. Громадська думка, що нетерпляче очікувала подій, із задоволенням прислухалася до добросердих відгуків майже всієї європейської преси про раптовий сміливий виступ Італії як великої держави, що може змусити поважати свої права і домагання. Швидкий і благополучний результат зіткнення був усюди зустрінутий з наснагою, а безкровна і легка перемога уряду підняла його престиж, а також і особистий авторитет міністра закордонних справ", - писав про події тих днів російський посол в Італії Муравйов [5].

Але незважаючи на такий явний успіх своєї зовнішньої політики, Італія ще не була готова до збройного захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У той період її зусилля були спрямовані лише на відновлення прав своєї міжнародної колонізаційної політики і на утвердження своїх прав вважатися нарівні з іншими великою державою. Ці тенденції ясно висловив у своїй промові в палаті депутатів міністр закордонних справ Тіттоні 4 червня 1908 р: "Політика Італії що до Туреччини цілком ясна і певна. Основа її полягає в недоторканності Оттоманської імперії, і, говорячи про недоторканність, я не роблю ні найменших застережень, ні винятків. Виходячи з такого основного початку, ясно, що наші відносини з Туреччиною в даний час цілком дружні, залишаться і надалі такими, якщо сама Порта не почне нічого, здатного їх порушити... Ми не просимо в Туреччини ні вигод, ні привілеїв; але ми вимагаємо не допускати в цьому відношенні ні відстрочок, ні вагань, щоб оттоманська влада не дозволяла собі ніяких обмежень діяльності італійських підданих, які, нарівні з іншими іноземцями, займаються чи будуть займатися економічними підприємствами в імперії. Ми ні під якою умовою не допустимо, щоб італійські піддані зазнавали збитку і не користувалися б однаково з іншими європейцями правами, що випливають із трактатів і капітуляцій, що зв'язують Туреччину стосовно всіх європейських держав" [6].

Багато політичних діячів в Італії виступали виключно за мирний характер проникнення в Триполітанію і Кіренаїку. У Палермо при відкритті відділення колоніального інституту його голова сенатор Демартіно пропонував надати італійській еміграції північноафриканське узбережжя. "Для італійських емігрантів, - сказав оратор, - є, при бажанні, в декількох годинах від Сіцілії неосяжне поле для етнічної колонізації. У Триполітанії і Кіренаїці, які надані міжнародними договорами для економічного розширення Італії, у цих занедбаних країнах, що повернулися до варварства, італійська праця і капітал могли б досягти надзвичайних результатів і повернути ці простори до їх колишньої родючості і багатства" [7].

Усупереч позиції італійської преси і публічним заявам ряду італійських політиків, у країні не було єдності. Як показують архівні документи, частина італійських політичних діячів тверезо оцінювала ситуацію з Триполітанією та Кіренаїкою. Деякі з них цілком заперечували користь колоніальних захоплень для Італії. Цю групу очолював колишній міністр закордонних справ і голова ради міністрів маркіз Рудіні, що писав про помилку Італії, яка побажала "зі снобізму" заснувати колонію на негостинних берегах Червоного моря й у Еритреї, не склавши попередньо ніякого плану і не маючи правильного поняття про вигоди цих дій. "Громадська думка, - писав Рудіні, - із заздрістю дивиться на дійсні або передбачувані успіхи тих країн, що зайнялися колоніальними справами. Хотілося не відстати від інших і будь-де підняти італійський прапор!… Наступні події довести помилку колоніальних прагнень, тому що ... добуті такою дорогою ціною простори непродуктивні, позбавлені зрошення і можливості обробітку. Там, де відсутня продуктивність і споживання, не може бути ні ринку, ні будь-якого торговельного розвитку. З цього основного економічного закону випливає, що Еритрея ні сьогодні, ні в майбутньому нездатна покрити видатки на неї, які вже зроблені і продовжують важким гнітом лягати щорічно на королівський бюджет. Залишається сподіватися, що такий сумний урок послужить принаймні на користь у майбутньому і перешкодить надалі пускатися на нові африканські починання" [8].

Були далекі від оптимізму також і рекомендації багатьох фахівців, які задовго до початку збройного конфлікту з Туреччиною радили строго розраховувати всі шанси на успіх і співвідносити їх з можливими втратами. Мінутіллі, один з відомих авторів, які досліджували Триполітанію, не заперечуючи цілком саму можливість окупації, проте вкрай скептично ставився до цієї витівки. У 1902 р. він писав: "Замість того щоб використати всі засоби для розвитку своєї власної країни, для процвітання свого народу, ми збираємося ... вкласти величезні гроші, сили і навіть життя в захоплення Триполітанії і Кіренаїки ... і в нагороду за це одержати десь за морем, в Африці, величезний простір голого піску з деякими оазисами, з температурою, що коливається від 0 до 40 градусів, та частину квітучого узбережжя моря, яке ще в часи Плінія називалося mare importuosum. І все це заради вищих, не зрозумілих народу міркувань зовнішньополітичної далекоглядності, заради "компенсацій" [9].

Назва Триполітанії і Кіренаїки "nostra terra promessa" - "наша земля обітована" у реальності іноді звучала і як "terra incognita". Гульєльмо Ферреро, знаменитий італійський історик, у своїй газетній статті відверто зауважував, що і саме захоплення, і подальший благоустрій колоній зажадають від Італії величезних коштів, яких у неї немає [10].

Таким чином, Туреччина й Італія на порозі ХХ століття переживали не один з тріумфальних періодів своєї історії. Кожна з них, маючи величезне честолюбство і амбіції, боячись бути обійденої іншими великими державами, пам'ятала про своє колись велике минуле. Одним із засобів довести це усьому світу для Італії було захопити останні вільні від європейського проникнення землі, а для Туреччини - незважаючи на явну нерівність сил, не погоджуватися ні на які поступки.

Протягом свого двохтисячорічного існування Триполітанія і Кіренаїка перебували у складі Стародавньої Римської імперії, яка називала їх своєю провінцією Лівією, а багато пізніше стали африканським вілайєтом Османської імперії. Кожна з них вважала, що має повне моральне право мати ці землі. Але жодна з них не змогла і не захотіла врахувати інтереси корінного населення цієї землі, допустивши у такий спосіб надзвичайно серйозну помилку, що сильно вплинула на весь хід подальших подій.

Література:

1. История Ливии в новое и новейшее время / А.З.Егорин, Л.И.Медведко, В.Ю.Кукушкин, Ф.А.Асадуллин; Ред. А.М.Васильев. - Москва: Наука, 1992. - С.65.

2. Giornale di Sicilia. - Palermo, 2.04.1899.

3. Corriera della sera. - Roma, 12-13.07.1899.

4. Архив внешней политики Российской империи (АВПРИ). - Ф.151 "Политархив". - Оп. 482. - Д.3186. - Л.4. Депеша Муравьева от 14/28 апреля 1908 г.

5. Там же. - Л.19-23.

6. Там же.

7. Там же.

8. Там же.

9. Minutelli F. La Tripolitania. - Torino, 1902. - P. 118.

10. Messaggero. - Roma, 18.10.1908.

ГРЕЦЬКА ТОРГОВЕЛЬНА ДІАСПОРА В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII - НА ПОЧАТКУ XIX СТ.

(ДО ПИТАННЯ ПРО ВИВЧЕННЯ САМОСВІДОМОСТІ ГРЕКІВ)

Олена Згінник,

здобувач Інституту історії НАН України

У статті розглядається діяльність грецької торговельної діаспори в останній чверті XVIII - початку XIX ст. Цей період був дуже важливим у процесі формування сучасної грецької держави. Економічна, культурно-просвітницька та благодійна діяльність грецьких комерсантів, які складали закордонні торговельні колонії, зіграла велику роль у фінансовій та ідеологічній підготовці революції 1821-1830 р. у Греції.

В історичній літературі прийнято вважати, що період останньої чверті XVIII - початку XIX ст. був вирішальним у процесі формування сучасної грецької держави. Саме в цей час помітно активізується національно-визвольна боротьба грецького народу проти турецького панування, що призвела в результаті до здобуття Грецією незалежності. Формування самосвідомості й самоідентифікації греків являло складний історичний процес. Цілісності йому надавав той факт, що він охопив усі шари грецького суспільства, незалежно від їхньої класової приналежності, культурних особливостей і країни проживання. Історія грецької діаспори була однією з граней процесу становлення нації.

У цьому контексті огляд діяльності представників грецької торговельної діаспори останньої чверті XVIII - початку XIX ст. є досить важливим і закономірним. Дослідження означеної проблеми сприятиме комплексному й всеохоплюючому розкриттю ролі діаспори в розвитку самосвідомості та самоідентифікації грецької нації.

Ця тема не була предметом спеціального дослідження ані в грецькій, ані в зарубіжній історіографії. Проте окремі питання були порушені в роботах грецьких, американських, російських та українських істориків. Проблеми становлення грецької нації і держави, формування самосвідомості й національної ідентичності стали приваблювати дослідників уже незабаром після звільнення греків від турецького панування. Одною з перших робіт з історії Греції була багатотомна "Історія грецької нації" (1860-1874) К.Папарігопулоса, який є основоположником грецької історіографії [1]. Ця робота дає теоретичне обґрунтування ідеї безупинного розвитку грецької історії з епохи Стародавньої Греції по сучасність. Цю ідею розділяють багато грецьких істориків; зокрема вона знайшла відображення в такій роботі з історії Греції, як "Історія нового еллінізму" А.Вакалопулоса (1961-1973), багатотомній праці "Історія грецької нації" (1975) і деяких інших [2], [3].

Починаючи з 1980-х рр. дослідники активніше вивчають такі питання, як грецька національна культура, масова самосвідомість, формування грецької нації. Подібній проблематиці присвячена робота К.Дімараса [4]. Своєрідним підсумком досліджень формування грецької самосвідомості й національної держави став збірник статей "Національна ідентичність і націоналізм у новій Греції" (1997), в якому розглядаються проблеми еволюції національних доктрин і їхнього сприйняття масами, звертання до історичного минулого як основи національної ідентифікації тощо. [5]. Вагомим внеском до справи дослідження історії грецької діаспори є роботи Н.Томадакіса "Внесок закордонних грецьких громад у визвольну боротьбу" (1953) і "Храми й суспільні інститути грецької громади Ліворно" (1940), в яких вивчається діяльність грецьких громад Венеції, Ліворно й Відня [6], [7], а також робота С.Ламброса "Сторінки історії греків Македонії в Австрії й Угорщині", написана на основі матеріалів угорських та австрійських архівів [8].

Аналогічною в цьому напрямку є стаття американського вченого Д.Янакопулоса "Грецька діаспора: народження сучасної національної самосвідомості греків" (1976) [9]. Ця праця містить значний матеріал з економічної та культурно-просвітницької діяльності греків Західної Європи, проте залишає поза увагою греків Росії та дунайських князівств.

Дослідження російських та українських учених присвячені історії грецької діаспори Росії. З найбільш значних робіт варто відзначити монографію російського вченого Г.Л.Арша "Етеристський рух у Росії" (1970) [10]. Серед праць російських авторів слід також зазначити дослідження О.Е.Місюревич, що стосуються проблеми формування самосвідомості представників різних соціальних шарів грецького суспільства в період національно-визвольної революції 1821 р. [11], [12]. Велика робота з вивчення історії грецької діаспори України проводиться вченими Інституту історії НАН України. Результати останніх наукових досліджень вітчизняних елліністів викладені в збірнику наукових праць "Підприємці й меценати: грецькі підприємці та громадські діячі в Україні XVII - XIX ст. Історико-біографічні нариси" (2001) [13]. У цьому виданні розглядається підприємницька та благодійна діяльність греків України в XVII - XIX ст. в контексті тогочасної політики, економіки й культури.

Узагальнюючого дослідження з історії грецької діаспори, яке дозволило б визначити типові риси і особливості грецьких торговельних колоній, не проводилося, що й пояснює звертання автора до цієї проблематики. Актуальність статті обумовлена також введенням до наукового обігу нових фактів і документів.

При написанні роботи були використані архівні документи щодо просвітницької та благодійної діяльності грецьких купців-колоністів Росії й Угорщини. Ці документи зберігаються в Історичному архіві Міністерства закордонних справ Греції (ІАМЗСГ) у м. Афіни [14].

Крім того, автором був використаний грецький літопис XVIII ст., написаний в Амстердамі купцем із Загори (Фессалія) Іоаннісом Прінгосом [15]. Літопис охоплює період з 1755 по 1774 р., у ньому містяться відомості про грецьких купців Амстердама, їхнє громадське життя, релігійні обряди, ставлення до проблем, що хвилювали на той час грецький світ.

Метою цієї статті є висвітлення на базі аналізу й синтезу різних джерел і монографічних праць, інших наукових робіт попередніх років і сучасності, проблеми становлення самосвідомості і самоідентифікації греків, їхнього світосприймання. Вивчення економічної, національно-просвітницької та благодійної діяльності грецьких купців-колоністів у досліджуваний період дозволяє також визначити ступінь їхньої адаптації до реалій життя в інших країнах і залученості до процесів, що мали місце в самій Греції.

Грецька еміграція на Захід почалася ще до 1453 р. - року падіння Константинополя, а саме в останньому десятилітті XIV ст., коли загроза нападу турків-османів на Візантію ставала все реальнішою [9, c.60]. В десятиліття до й після 1453 р. рух переселення набув таких розмірів, що перебування греків поза межами свого етнічного середовища стали називати діаспорою. Еміграція продовжувалася протягом усього періоду турецького панування. Колонії, засновані греками-переселенцями в Західній і Центральній Європі, складалися з представників усіх соціальних верств - інтелігенції, дипломатів, видавців, купців, ремісників, артистів, священиків, найманих робітників й солдат. Проте, незважаючи на такий різноманітний професійний склад, на новому місці всі вони ставали купцями чи власниками магазинів. Головною причиною створення нових колоній, що виникли в кінці XVIII - на початку XIX ст., стала торгівля; еміграція на цьому етапі носила здебільшого комерційний характер [3, с.231]. У результаті на початку XIX ст. грецькі торговельні колонії існували в країнах Західної та Центральної Європи, на півночі Балкан і в Південній Росії. Греки дісталися до Єгипту, Індії та навіть Америки. Ці колонії одержали розвиток після Грецької революції 1821 р.

Перебуваючи в чужій країні, грецькі переселенці, як правило, не припиняли контакту зі своїми співвітчизниками, селилися компактно й об'єднувалися в громади подібно самокерованим громадам у самій Греції зі своїми храмами, священиками, школами, лікарнями, друкарнями. Громади мали статут, за яким визначалися права й обов'язки їхніх членів, наприклад, перераховувати певні суми грошей на підтримку церкви, школи, лікарні тощо. Ці гроші надходили у вигляді податку на ввезені товари чи товари, що вивозились грецькими торговцями. Об'єднання в громади було дуже важливим явищем в історії греків діаспори, оскільки вони навчалися самоврядуванню й самостійному прийняттю рішень, ці організаційні центри пізніше виявилися корисними під час підготовки Грецької революції 1821 р., а також дозволили зберегти своє етнічне середовище й релігію [6, с.9]. Єдине, що об'єднувало усіх колоністів, - це любов до їх першої батьківщини й освіти.

Найбільш численними були грецькі торговельні колонії в Нідерландах, Австрійській імперії й Італії. Переселенці відкривали комерційні підприємства і, використовуючи місцеві можливості, здійснювали велику частину зовнішньої торгівлі тих країн, що прийняли їх: наприклад, у Венеції з давньою процвітаючою грецькою колонією чи в Амстердамі, де в 1730 р. грекам, євреям і вірменам були надані такі ж торговельні привілеї, як і голандським підданим. З цього часу іноземні купці замінили голандців у торгівлі Леванта, й Амстердам став основною базою грецьких купців у Західній Європі. Саме ці колонії відіграли найважливішу роль у розвитку національної свідомості греків.

На початку XIX ст. у Нідерландах постійно проживало майже 100 грецьких купців [10, с.64]. Серед них відомі своєю просвітницькою і благодійною діяльністю Іоанніс Прінгос, Дімітріос Халкургідіс і Дімітріос Папафанасіу [3, с.241]. Згідно з "Амстердамським літописом" у 1755 р. грецької церкви в цьому місті не було. Для відправлення релігійних обрядів запрошувалися священики з Ізміра, всі витрати з їх проживання в Амстердамі брали на себе місцеві торговці [15, с.848]. Пізніше тут було побудовано невеликий православний храм [3, с. 241].

Окремо слід згадати про культурно-просвітницьку діяльність самого автора "Амстердамського літопису" Іоанніса Прінгоса. У 1740 р. молодим він виїхав із Загори до Ізміра, а звідти в 1755 р. - до Амстердама, де займався торгівлею [15, с.846]. Купець із Загори піклувався про кожного грека-колоніста, про процвітання його малої батьківщини, про розвиток освіти серед грецької молоді. Иоанніс Прінгос купував велику кількість книг, складав їх у шухляди; з огляду на труднощі сполучення в той час, він вантажив їх на судна, що відправлялися до Леванта, й через Ізмір надсилав до Загори, де була заснована бібліотека. У супровідному листі від 1762 р. він зазначав: "Шухляди, як вони є, ставте одну на одну, щоб вийшла невелика бібліотека для користі й процвітання молоді моєї батьківщини, де по цих філософських, історичних і релігійних книгах викладають у всіх школах предмети як для греків, так і для всіх націй Європи, і нехай вони підуть на користь, оскільки в цьому мета мого послання - на благо нації" [15, с.851].

Ще в середині століття поселення грецьких купців існували в містах Італії: Венеції, Анконе, Ліворно. У XVIII ст. багато греків-купців оселилися в Неаполітанському королівстві. За свідченням Г.Л.Арша, загальна кількість греків, які проживали в XVIII ст. в італійських містах, складала майже 7 тис. осіб [10, с.64]. У другій половині XVIII ст. Венеція втратила свою економічну й політичну могутність, проте не перестала бути великим освітнім центром греків, і в XIX ст. багаті торговці продовжували підтримувати грецьку громаду і сприяти культурному й національному відродженню греків.

Грецькі друкарні Глікіса, Саросу, Феодосіу й італійця Антонія Вортолі постачали головним чином релігійну, а також філософську, художню, історичну літературу й інші видання греків Османської імперії і закордонних колоній [3, с.239]. Ці видання, що значною мірою вплинули на самосвідомість греків, збагатили грецькі й іноземні бібліотеки, а також церкви і манастирі. У Венеції вперше були опубліковані грецькою мовою повне зібрання творів Платона й Священне писання [6, с.12]. У другій половині XVIII ст. тільки в друкарні Глікіса було випущено близько 400 видань. За період з 1802 по 1820 р. вийшли ще 453 нові книги [16, с.331].

Кошти на видання книг Глікіса й інших друкарень надходили від грецьких громад. Громада грецьких купців Ліворно покрила видатки на друкування "Короткої історії Греції" (1807) Грігоріоса Паліурітіса. 90 видань Глікіса профінансували янінські купці-брати Анастасіос, Ніколаос, Зоіс та Михайло Зосімас [16, с.331].

На кошти грецької громади Венеції відкривалися школи, у 1665 р. був заснований вищий навчальний заклад - гімназія Флангініано, що проіснувала до 1795 р. Багатий купець родом з Керкіри Фома Флангініс залишив за заповітом значну суму грошей на заснування гімназії, що відіграла важливу роль у розвитку новогрецькї освіти [16, с.314]. З інших греків Венеції, що жертвували великі суми грошей на розвиток освіти, нам відомий Еммануїл Глізуніос, що передав 1.000 дукатів на заснування школи на Хіосі; Манос Гіонмас з Яніни, що побудував вищу духовну семінарію в Яніні; Спірідон Різос, що заснував на свої кошти школу в селі Лаку північного Епіра [6, с.13]. Грецька громада Венеції надавала матеріальну підтримку не тільки новим школам, але й тим, що вже існували в Греції [6, с.12].

До сфери діяльності грецької громади Венеції входило також відкриття лікарні й притулку для бідних, заснування бібліотеки і музею. Багаті купці давали придане бідним дівчатам на весілля.

Торговельна колонія греків Ліворно створилася пізніше, ніж у Венеції, і була нечисленною. Проте її члени - багаті грецькі судновласники і купці - в будь-який спосіб допомагали нації. На їхні кошти була побудована лікарня Святого Антонія, притулок для бідних і в 1760 р. собор Святої Трійці. Щоб утримувати собор і тільки-но відкриту школу, 11 грудня 1764 р. грецькі купці Ліворно Хрістос Боніс, Іоанніс Бецос, Іоанніс Вретос, Хрістодулос Костакіс, Георгіос Ламбру, Евангелос Адамопулос, Спірідон Захаріу й Іоанніс Захаріу домовилися між собою перераховувати громаді мито, що становило четверту частину вартості товарів, ввезених ними з Леванта [7, с.87]. У 1775 р. міською радою Ліворно був ухвалений Статут грецької громади, що надавав грекам ряд привілеїв і право мати свої органи управління. 7-й розділ Статуту визначав фінансові питання громади. Товари, ввезені з Леванта, обкладалися митом: 0,25% від їхньої загальної вартості, а ті, що вивозились, - 0,125% (після прийняття Статуту це правило стало офіційним). Митом також обкладалися поштучно всі транзитні товари, а з кожного грецького судна стягувався щорічний внесок 1 чекіні (венеціанська монета XVIII ст.) [7, с.99].

У 1804 р. в Ліворно грецькою громадою була заснована школа Елліномусіо, що проіснувала до 1837 р. [3, с.239]. Рішення про відкриття школи було прийнято ще в 1775 р. [7, с.104]. На її будівництво членами громади було пожертвувано 62 чекіні [7, с.105]. Керуючими цією школою були купці Михайло Зосімас і Панайотіс Палліс.

З 1788 р. грецька громада Ліворно виплачувала стипендії бідним студентам із Греції для навчання медицини, математики, мистецтва в європейських університетах [7, с.108]. Остання стипендія була видана в 1822 р., після цього громада передавала гроші на витрати Грецької революції 1821 р.

Окремо відзначимо внесок купців Зосімадів (часто їх називають Зосіми чи Зосима) родом з Яніни в культурне відродження нації. Зосімадів було шість братів (Анастасіос, Зоіс, Феодосіос, Іоанніс, Ніколаос і Михайло) [17, с.116]. Феодосіос, Ніколаос і Михайло оселилися в Ліворно, а троє інших - спочатку в Ніжині. Ці два грецьких центри стали опорними пунктами їхніх торговельних операцій [17, с.115]. Торговельний дім Зосімадів процвітав, проте в 1793 р. після смерті одного з братів (Феодосіоса) фірма майже цілком припинила свою комерційну діяльність і до 1842 р., коли вмер останній Зосімас, брати передавали величезні суми грошей на добродійність і поширення освіти. Зосімади відкривали школи, притулки для бідних, лікарні, допомагали студентам отримувати освіту, підтримували різні видавницькі проекти (найбільший з них - "Грецька бібліотека" - історична серія, що видавалася з 1804 по 1814 р. у Парижі з ініціативи грецького просвітителя Адамантіоса Кораіса). Також Зосімади надавали матеріальну допомогу й російським науковим товариствам і навчальним закладам [10, с.151]. Діяльність братів Зосімадів була високо оцінена грецьким і російським урядами. В Історичному архіві Міністерства закордонних справ Греції зберігається документ, у якому "Королівство Греції висловлює подяку пану Ніколаосу Зосімаду з міста Ніжина (Україна) за надсилання книг у дарунок нації" [14, Ф.1833, оп.88. - Спр.1222. - Арк.1].

У першій половині XVIII ст. велика кількість греків з Македонії прибула в австрійські володіння. Місцеві влади надали переселенцям безліч привілеїв, що сприяло активізації комерційної діяльності греків. Вони не тільки здійснювали зовнішню торгівлю Австрії з Османською імперією, але разом із сербами, вірменами і євреями контролювали внутрішню торгівлю Угорщини, Воєводіни, Хорватії, Славонії і частини Трансильванії та Моравії. Стурбована цим, австрійська влада видала ряд декретів, за якими роздрібна торгівля в австрійських володіннях дозволялася тільки габсбурзьким підданим. Тому греки приймали австрійське підданство, що надавало їм право вільно торгувати з Османською імперією. На початку XIX ст. число греків в Австрійській імперії досягло 90 тис. чоловік [10, с.64]. Серед них переважали багаті купці і банкіри з щорічним доходом 150.000 голандських флоринів [10, с.65].

Грецька торговельна колонія Відня була не тільки економічно процвітаючою, але й однією з найбільших просвітницьких центрів греків, де зароджувалися ідеї про майбутнє звільнення нації. У Відні створилися дві грецьких громади, об'єднані кожна навколо своєї церкви. У 1783 р. громадою греків підданих Османської імперії була побудована церква Святого Георгія і пізніше, на кошти банкіра Сімоноса Сінаса і купця Стергіоса Думбаса - церква Святої Трійці для греків, що прийняли австрійське підданство. У 1802 р. греки австрійські піддані почали будівництво грецької початкової школи. Щорічно на шкільні витрати перераховувалось 1.000 флоринів з торговельного дому Накосів.

Греки Відня жертвували значні суми грошей на видавництво книг рідною мовою. Грецька бібліографія того часу поповнилася цінними працями, виданими у Відні. У 1791 р. у грецькій друкарні Маркідоса Пуліоса вийшла перша грецька газета, яка знайомила співвітчизників з ідеями Великої французької революції і згодом стала предметом гонінь з боку Порти [8, с.300]. З 1811 по 1820 р. у Відні виходив журнал "Ерміс о Логіос" (Учений Гермес), що зіграв визначну роль в ідеологічній підготовці Грецької революції 1821 р. [3, с.234; 6, с.18]. З середовища грецьких купців патріотів і вчених вийшов перший грецький революціонер Рігас Велестінліс, що розвивав ідею створення на Балканському півострові й у Малій Азії унітарної демократичної держави (Грецької республіки).

Велику роль у розвитку національної самосвідомості відіграли грецькі громади Угорщини. У XVIII ст. греки проживали в 54 угорських містах [3, с.235]. Велика грецька громада склалася в містечку Токай, де македонці створили компанію з продажу вина, очолювану в 1769 р. Іоаннісом Кондісом. Греки Пешта торгували сільськогосподарською продукцією і ремісничими виробами. У Комарно проживало багато торговців зерновими. Літні багаті люди прийняли австрійське підданство, оскільки нажите майно пов'язувало їх з місцем проживання, і тільки в такий спосіб вони могли зберегти його. Молоді залишалися османськими підданими [3, с.235].

У 1795 р. в Угорщині нараховувалося 17 грецьких шкіл [18, с.929]. У грецькій школі Пешта викладали давньогрецьку, латинську, німецьку мови, філософію, риторику, церковну музику, а також математику й географію. Школа існувала за рахунок фінансової підтримки грецьких торговців [18, с.930].

У друкарнях Угорщини на кошти грецьких громад видавалися книги новогрецькою мовою. Розвиток друкованої справи йшов паралельно з відкриттям шкіл і церков, оскільки служив тим же релігійним, національним і освітнім цілям. В університетській друкарні Буди й друкарні Траттнер і Каролі в Пешті, відомої більше як Грецька друкарня, видавали псалтирі, підручники з граматики, словники, наукові праці з астрономії, геометрії, фізики, історії тощо. Великі суми грошей для друкування книг в університетській друкарні Буди передали багаті купці родом з Касторії Дімітріос Сакелларіос і його брат Константінос [8, с.290]. Під час турецького панування книги були сполучною ланкою між греками, розкиданими як по Османській імперії, так і по численних закордонних колоніях. Книги сприяли формуванню національної самосвідомості й готували політичне звільнення греків. Тому недивно, що всі надруковані книги розкуповувалися. Греки вважали захист грецької книги справою національної важливості й купували сотні томів у найдорожчих грецьких видавництвах. Багато грецьких купців Угорщини зібрали великі колекції книг і рукописів, які, як правило, заповідали національним бібліотекам Греції чи Угорщини або передавали грецьким громадам. Відповідно до документа з Історичного архіву Міністерства закордонних справ Греції, бібліотека Константіноса Сакелларіоса була перевезена в Грецію [14, Ф.1833, оп.88. - Спр.75. - Арк.1]. Найцінніша колекція того часу - бібліотека купця Георгіоса Завіраса, що нараховувала понад 500 найменувань, - збереглася майже цілком і знаходиться зараз у володінні грецької громади Пешта [18, с.1006]. Про самого Георгіоса Завіраса відомо, що він народився в містечку Сіатіста Македонії в 1744 р. [18, с.1008]. Більше сорока років він провів в Угорщині. Паралельно з торгівлею він займався науками - багато читав, писав, перекладав наукові праці. Йому належить 15 власних творів і 19 перекладів новогрецькою мовою. Метою Георгіоса Завіраса як перекладача було перекласти грецькою мовою ці праці, щоб греки не забували рідної мови в чужій країні.

Великий внесок у національне й культурне відродження своїх співвітчизників внесли грецькі купці, що переселилися в Росію й Україну. Еміграція греків до російських міст почалася також, як і в італійські, у період середньовіччя. У Києві, Ніжині, Львові й Харкові заснування грецьких колоній датується кінцем XVI - початком XVII ст. Нові великі грецькі колонії склалися в останній чверті XVIII - початку XIX ст. на півдні Росії й в Україні. Іноземні колоністи користувалися тут різними пільгами, наданими їм російським урядом, зацікавленим у заселенні південних провінцій Росії. Після російсько-турецької війни 1768-1774 р. і підписання Кючук-Кайнарджійської мирної угоди російський південь заселили греки Егейських островів, узбережжя Малої Азії та Понта. На нових землях вони займалися підприємницькою діяльністю і виявилися в кращому стані, ніж відповідні категорії російського населення. Розширення території Російської держави до узбережжя Чорного моря викликало інтерес у торговців, які мали свої підприємства в Центральній Росії. Купці Москви й Ніжина перенесли частину своєї діяльності в нові області Південної Росії або України - Херсон, Таганрог, Севастополь, Сімферополь, Маріуполь, Миколаїв і пізніше в Одесу.

Грецька громада Одеси була найбільш процвітаючою з власними церквами, навчальними закладами, клубами. Греки були першими поселенцями Одеси, проте в цілому їх було небагато. Вони переважали чисельно серед іноземних судновласників, купців, банкірів міста. У 1800 р. в Одесі було 4 грецьких купці 1-ї гільдії, 19 - 2-ї, 11 - 3-ї, а в 1807 р. купців 1-ї гільдії було 12 [20, с.77]. З початку XIX ст. грецькі торговці Одеси займалися переважно зовнішньою торгівлею і мореплаванням. Загалом на півдні Росії як у торгівлі, так і в судноплавстві головну роль відігравали греки.

Відомо, що грецька школа існувала в Одесі ще в 1794 р. [20, с.30]. Збільшення кількості освітніх закладів вважалося справою першої необхідності для грецької діаспори. У 1800 р. була відкрита нова школа. У 1811 р. в Одесі існували дві приватні грецькі школи [10, с.149]. У 1817 р. за сприянням генерал-губернатора Новоросійського краю А.Ланжерона було відкрите Грецьке комерційне училище, яке стало центром новогрецької освіти Південної Росії [19, с.218]. Метою створення училища було викладання рідної мови дітям греків Одеси, ознайомлення з культурною спадщиною їхніх предків, з історичним минулим, одержання економічних знань і виховання патріотизму. Кошти на його функціонування надходили від грецьких купців, в 1867 р. училище було закрите.

Грецькі школи Одеси сприяли формуванню національної самосвідомості греків, вони стали центрами ідеологічної підготовки звільнення від турецького панування. Як тільки почалося повстання А.Іпсіланті2 в Молдавії та Валахії, учні залишили парти й пішли боротися проти ворога. Священний батальйон, що боровся з турками у Валахії, був сформований здебільшого з грецької молоді Росії й України. Грецькі школи були відкриті й в інших російських та українських містах, де існували грецькі торговельні громади: у містах Рені, Кишиневі, Сімферополі, Ніжині, Маріуполі [19, c.77].

Підручники для шкіл спочатку привозили з Відня, Москви, Венеції, а в 1818 р. з ініціативи місцевих купців в Одесі була заснована приватна друкарня. Тут виходила художня і навчальна література, твори з економіки й мистецтва грецькою, російською, французькою мовами. У 1827 р. була відкрита друкарня при Грецькому комерційному училищі, в якій друкували підручники з граматики, хрестоматії, переклади древніх авторів. Приклад грецьких купців Одеси надихнув і торговців інших грецьких громад Південної Росії. Друкарні були відкриті в Севастополі, Керчі, Феодосії та інших містах.

Грецькі купці Одеси виявляли турботу не тільки про місто, в якому вони жили, але й про свою першу батьківщину. На їхні кошти відкривалися школи в різних грецьких містах, виходили підручники, передавалися гроші на видання журналу "Ерміс о Логіос", надавалася допомога молодим грекам в одержанні освіти в Європі.

Великим патріотизмом вирізнявся купець з Яніни Зоіс Капланіс. Він прибув до Росії в 1768 р. [10, с.151]. Весь свій нажитий у Росії за 38 років капітал він пожертвував на поширення освіти в Греції.

Цінні послуги нації зробили московські купці, також уродженці Яніни, брати Манфос і Георгіос Різаріси. Їм належить ідея створення в Епірі жіночої гімназії [16, с.415]. Особливого значення брати Різаріси надавали підготовці священнослужителів і збереженню та зміцненню православної релігії.

Активну просвітницьку й благодійну діяльність проводив купець Іоанніс Варвакіс родом з о. Псара. Спочатку він оселився в Астрахані, де нажив величезний статок на торгівлі ікрою. На його гроші були побудовані монастирі, лікарні, суспільні споруди в Росії і Греції. 1.000.000 карбованців було передано ним на розвиток освіти в Греції: 700.000 крб. - на будівництво ліцею в Афінах, 300.000 крб. - для грецької школи в Аргосі, 100.000 карбованців - на придбання книг [14, Ф. 1829, оп. 88. - Спр. 2. - Арк. 2].

Г.Л. Арш відзначає, що з усіх європейських країн у Росії були найбільш сприятливі умови для життя й діяльності грецьких переселенців. Цим автор пояснює появу в 1814 р. саме на півдні Російської імперії, і саме в Одесі таємної патріотичної організації "Філікі Етерія" ("Товариство друзів"), що зіграла важливу роль у національно-визвольній боротьбі проти турецького панування. Цю точку зору поділяють і інши дослідники3. Крім цього, вдале географічне положення Одеси полегшувало зв'язок засновників і членів товариства з грецькими колоніями Росії, придунайських князівств, Австрії і міст Італії.

Сприятливі умови для грецьких колоністів склалися також в Молдавії і Валахії, де фанаріоти (грецька торговельно-грошова аристократія), що правили у цих князівствах з 1711 р., робили заступництво своїм співвітчизникам. Саме фанаріоти відігравали важливу роль у розвитку освіти у дунайських князівствах. Грецькі купці, що переселилися в Молдавію і Валахію на початку XVIII ст., також займалися просвітительською і національно-патріотичною діяльністю. Головними центрами грецької освіти в дунайських князівствах були великі міста Брасов і Сібіу. У Брасові грецька школа (1762-1908) була створена на кошти, заповідані янінським купцем Панайотісом Хаджинікосом. Періодично значні суми грошей для школи Брасова передавали купці Дімітріос Дмитрика, родом з Віцані Аргірокастру (Епір), що оселився в Брасові близько 1770 р., і австрійський підданий Іоанніс Діамантіс Карол родом з Яніни [16, с.330]. У грецьких школах Брасова і Сібіу навчалися діти місцевих торговців і молодь з Греції.

У Сербії греки селилися уздовж торгового шляху з містечка Земліно до Відня. Основним заняттям переселенців тут, як і в інших країнах, була торгівля. За свідченням сербського вченого Руварача, місцевий ринок складався більшою мірою з греків, ніж із сербів [3, с.236]. Просвітницька діяльність грецьких громад Сербії й інших югославських країн була настільки активною, що грецька мова й освіта були широко поширені і серед вищих верств сербського суспільства. Відомою була грецька школа в Земліно [3, с.236]. Підручники для цієї школи були надруковані у Венеції на кошти греків Сербії.

Чим далі від Стамбулу та Сходу прямували грецькі емігранти, тим менш численними й більш ізольованими були їх поселення. Так, менші за розміром колонії були створені в Англії, Франції, Польщі. В кінці XVIII ст. торгові колонії греків існували на всьому узбережжі Середземного моря, на Мальті, в Лісабоні, у 1743 р. греки добралися до Менорки.

Багато греків відвідувало Францію, але постійно проживало тут на початку XIX ст. близько 50 чоловік [10, с.64]. Дві грецькі купецькі фірми функціонували в Марселі. Греки Франції вели активну просвітницьку діяльність, особливо під час перебування в Парижі Адамантіоса Кораіса.

Відомості про грецьку торговельну колонію Англії за XVIII століття неповні. Відомо, що там проживало небагато торговців ізюмом, який вони ввозили через Закінф і Кефалінію з Пелопоннеса.

Після революції 1821 р. культурно-просвітницька й благодійна діяльність грецької діаспори не припинилася. Частина Греції залишалася ще під владою Османської імперії. На зміну турецьким правителям прийшли нові європейські династії. Тому наснага, викликана Грецькою революцією 1821 р., не зникла, і боротьба за національне визволення продовжувалася.

Висновки

Ця стаття є першою спробою дати загальне уявлення з історії грецької торговельної діаспори кінця XVIII - початку XIX ст. Аналізуючи дані про діяльність торговельних колоній, можна дійти таких висновків.

У країні розселення грецька діаспора характеризувалася такою постійною ознакою, як активність у торговельній та культурно-просвітницькій діяльності. Сприятливі умови для здійснення торговельних операцій (природні підприємницькі здібності греків та різні привілеї з боку іноземних урядів) стимулювали накопичення капіталів, сприяли заснуванню торговельних домів та розквіту грецьких громад. Фінансові можливості грецьких комерсантів створили основу для культурно-просвітницької та благодійної діяльності. Протягом розглянутого періоду грецька діаспора відігравала важливу роль у формуванні національної самосвідомості та самоідентифікації греків. Греки діаспори не тільки виступали за збереження своєї національної культури, традицій і самосвідомості в рамках грецьких громад, але й передавали значні суми грошей на поширення освіти в Греції. Тільки так - своїми власними капіталами греки могли надати допомогу своїм співвітчизникам, що залишалися під владою турків. Таким чином, завдяки активній економічній і суспільній діяльності греків - членів торгових громад грецька діаспора відчувала себе органічною частиною єдиної нації.

Опубліковані на сьогодні дослідження грецьких і зарубіжних учених не містять повного аналізу й зображення історії грецької торговельної діаспори, що відкриває подальші перспективи роботи в цьому напрямку.

ПЕРЕДУМОВИ ТРЕТЬОЇ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ У КАНАДІ

Оксана Головацька,

здобувач Інституту історії України Національної Академії наук України.

У статті розглядаються передумови третьої хвилі української еміграції та особливості поселення українців у Канаді. Показано, що в той час, коли на чужині українці своїми науковими працями та технічними винаходами заявили про себе всьому світові, на Батьківщині тема української еміграції - як складової історії України - була під забороною. Автор робить висновок про необхідність широкої програми детального вивчення реальних історичних масштабів та умов поселення українських громад в Канаді й усьому світі.

Актуальність проблеми дослідження еміграції українців в різні частини світу у ХІХ-ХХ ст. обумовлюється її тривалим замовчуванням у радянські часи та кореляціями з сучасними міграційними процесами. За межами України за різними оцінками проживає 5-15 млн осіб українського походження. У країнах Заходу 55 % закордонних українців припадає на країни Північної Америки, а особливо Канаду [1]. Українці за межами своєї Батьківщини - явище особливе, адже вони зробили і продовжують робити вагомий внесок у розвиток культури, науки, мистецтва як для своїх співвітчизників на чужині, так і для країн, в яких проживають.

Дослідження проблеми еміграції до Канади є важливим з таких причин: 1) необхідність всебічного вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування українських спільнот за кордоном, що має велике значення для становлення України як сучасної національної європейської країни; 2) зростаючий інтерес до різних аспектів життя української діаспори з боку науковців та всіх, хто цікавиться цією темою, зумовлюють необхідність заповнення й досі існуючих прогалин в історії української діаспори; 3) переважна більшість країн Європи має столітню історію дослідження впливів еміграції на різноманітні сфери життя та чималий досвід її регулювання. В той же час в Україні робляться тільки перші кроки в цьому напрямку.

Тема третьої хвилі української еміграції в Канаду потребує поглибленого вивчення, оскільки досі в історіографії вона висвітлювалась поверхово. Історіографію даної теми умовно історики поділяють на два періоди: радянський - з середини 1950 до 1990 та період незалежності - з 1991 до сьогодення.

В радянській Україні питання українців в Канаді практично замовчувалось або висвітлювалось найчастіше з негативного боку. Наукове дослідження діаспори 1950-1990 років подали у своїх працях українські історики у вигнанні І. Тесля та П. Юзик, Ю. Бачинський, І. Тиктор, М. Боровик та ін. Вони торкаються еміграційних проблем українців Канади з 1946-го року. В Україні й до сьогодні їх праці майже відсутні у науковому обігу. Тому коротко зупинимося на них.

У монографії "Велика історія України" історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом "заокеанську еміграцію", коротко описує періоди та напрямки переселення [2]. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за океаном, а саме в Канаді.

У 1975 році в Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика "Українці в Канаді - їх розвиток та досягнення" [3]. В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.

З настанням незалежності Української держави в історичній науці набуває популярності тема української діаспори. Поштовхом для дослідження цієї проблеми послужила монографія, присвячена святкуванню 100-річчя українців у Канаді під назвою "Українські канадці в історичних зв'язках з землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади" [4]. Саме названою вище працею українські історики В. Євтух, А. Шлепаков, А. Трощинський та інші започаткували другий етап історіографічної проблематики української еміграції в Канаді.

В 1991 році видано довідник "Зарубіжні українці" [5]. В роботі висвітлено деякі політичні та соціально-економічні причини еміграції українців трьох переселенських етапів її історії.

Ця робота стала вагомим поштовхом для ґрунтовнішого дослідження еміграції українців до Канади.

Паралельно з вищеназваною монографією побачила світ ще одна наукова праця авторського колективу київських істориків "Українці в зарубіжному світі" [6]. Праця присвячена українським емігрантам, які поселились в різних країнах світу, їх розселенню та кількості, зайнятості, умовам життя та адаптації.

Заслуговують на увагу роботи українських істориків Канади. В першу чергу слід відзначити монографію М. Боровика "Століття українського поселення в Канаді" [7].

Проблема українців Канади висвітлюється в томі 15 "Українці крізь віки"// Українці в світі, під редакцією В. Трощинського та А. Шевченка [8]. В своїй праці автори сформулювали теоретичну концепцію поняття "українська діаспора".

Розглядаючи літературу, яка стосується третьої хвилі еміграції українців до Канади, слід зазначити, що різні аспекти цієї проблеми характеризуються різним ступенем дослідження. Виходячи з даної історіографії, ми простежуємо, що темі українців у Канаді надавали великого значення багато істориків, сконцентрувавши увагу на економічному, культурному та науковому житті українців у Канаді. Але, з точки зору автора, ця тема сучасними українськими дослідниками вивчена недостатньо, зокрема причини переселення, кількість емігрантів та територія їх розселення.

Мета цього дослідження полягає в тому, щоб з'ясувати причини, хід, напрямки та наслідки еміграції українців до Канади. У даній статті, використовуючи нові документи та матеріали, ми прагнемо проаналізувати закономірності й особливості переселення українців. Крім цього, підсумувати наслідки їх виїзду та можливість повернення в Україну.

Загальній меті дослідження підпорядковані такі завдання: 1) на основі нових архівних документів, писемних джерел та літератури, а також статистичних даних розкрити соціально-економічні та політичні причини української еміграції до Канади; 2) дати характеристику соціальному складові українських емігрантів; 3) оцінити діяльність допомогових організацій, що займаються опікою та переселенням українців; 4) розглянути особливості розселення, умови життя та соціальний статус переселенців; 5) простежити динаміку чисельності українського населення протягом досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки третьої хвилі охоплюють перше десятиліття післявоєнного періоду, оскільки в той час в Україні панував тоталітарний режим, який знищував національно свідомих представників українського народу, у тому числі й тих, які під час війни потрапили за кордон.

Еміграція кожної країни має свої причини та свій склад. Мотиви, що зумовлювали переселення українців в післявоєнний період включали політичні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно пов'язана з соціально-економічним розвитком тих чи інших регіонів чи країн та з їх занепадом.

У вересні 1939 року ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. На всіх етнічних українських землях, які входили до складу Польщі, налічувалось: 9 млн 328 тисяч осіб, у тому числі 5 млн 698 тисяч українців, 328 тисяч поляків, 924 тисячі євреїв, 78 тисяч німців, 48 тисяч росіян, 50 тисяч осіб іншої національності. У відсотках частка українців становила 62,4%, поляків 25,6%, євреїв 10,1%, німців 1%, росіян 0,5% інші - 0,4% [9].

З приходом радянської влади на західноукраїнські землі місцеві в'язниці переповнились людьми, над якими чинилися жорстокі розправи. З початком війни службовці радянських органів державної безпеки намагалися вивезти їх на російські території. Про масштаби репресій може говорити, зокрема той факт, що начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан А. Філатов 24.06.1940 року запросив 948 вагонів для евакуації ув'язнених. Однак наступ німецьких військ зірвав цей намір. Тоді в'язнів було фізично знищено. Радянським режимом було заборонено політичні партії, громадські об'єднання, культурні спілки. Управління перейшло до керівників, які приїхали з інших регіонів, та в переважній більшості не знали й не бажали знати місцевих особливостей і традицій.

О. Коновал у статті "Чому ми виїхали з дому" вказує на політичну причину виїзду. "У 1933 році від голоду померло 7 млн українців. У 1934 році за селом у Полтавській області вбили дідуся, а пасіку забрали в колгосп. У 1935 році заарештували мого батька та вислали на Колиму без права листування з родиною. В колгосп не приймали - батько ворог народу. В 1939 році батько несподівано повернувся з Колими. В сільській раді знайшли причину, щоб знову заарештувати, почалося бомбардування Миргорода, прийшли німці, і батько уникнув заслання або смерті. Вдруге він не збирався опинитися в Сибіру. Тому вирушили ми возами на Захід. Після війни в Америку" [10].

1 вересня 1939 року в зв'язку з нападом нацистської Німеччини на польську територію, захопленням німцями західноукраїнських земель приблизно 5 млн українців були насильницьки вивезені до Німеччини як дармова робоча сила. Радянською владою переміщені особи розглядались як зрадники Батьківщини, вороги народу. Вони не наважувались повертатись до рідного краю, тому що побоювались зустрічі із сталінським терором, з яким українці були знайомі ще з розповідей співвітчизників до війни.

Генеральний посол Канади А. Глинка, який офіційно відвідав у 1945 році численні табори для переміщених осіб, узагальнив причини, чому українці не захотіли повертатись на Батьківщину: "1) Ці люди ознайомлені з демократичним устроєм, вони бажають жити життям вільної людини. Українці ненавиділи диктатуру в усіх її формах. 2) Вони були глибоко релігійними людьми, у той час як на контрольованій комуністами території не було свободи віросповідання. Третя причина - тому що під комуністичною диктатурою особиста та національна свобода була неможлива ні в господарстві, ні в політичних замислах. 4) Існувала стала небезпека з боку Народного Комісаріату внутрішніх справ (таємної міліції). 5) Емігрантів, яких насильно висилали на свої території, повертали не додому, а відправляли на Схід, до Сибіру" [11].

Причиною до переселення стала також насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села, яка набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалась репресіями щодо одних, та заграванням з іншими. На темпи та методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національного визвольного руху. Реалізація цілей другого етапу спочатку приховувалась та переносилась на пізніший термін. Хоча саме на другому етапі влада вирішувала основне завдання - заручившись підтримкою частини населення, колективізувати землю. Ціною великих зусиль та численних жертв влада нав'язала західному регіону України радянську модель колективного господарства. Система збирання земель в колективні господарства проводилась руками людей, відрядженими зі Східних регіонів та загостренням репресій з боку державного апарату [12].

Прийшовши в 1939 році на Західну Україну, більшовики за кілька тижнів показали свої наміри. В тому році практично припинилось релігійне та політичне життя. Кожного дня відбувалися нові арешти, людей охопили непевність та страх. Двадцять два місяці такого "життя" з більшовиками привели до того, що прихід німців був зустрінутий частиною населення з полегшенням. Та не принесла бажаного звільнення і німецька окупація. Вивезення населення на примусові роботи до Німеччини впало новим тягарем на долю українського народу.

Ситуація на території Західної України склалась нестерпна. З одного боку, польське та німецьке населення жорстоко ставилось до корінного населення, з іншого, - урядовці радянської влади, комуністи.

Необхідно відзначити, що перед та під час війни значних жертв зазнало духовенство: спочатку радянська влада кинула в тюрми десятки греко-католицьких єпископів та тисячі священиків, під час німецької окупації переслідували духовенство гітлерівці. В 1943 році розстріляно та замучено в гестапо десятки греко-католицьких та православних священиків. Після війни радянська влада продовжила масові репресії, переслідування, вивезення.

1946 рік - перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалась примусова депортація колишніх радянських громадян до СРСР. Вона супроводжувалась насильством, розстрілами, знущанням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. З цього приводу Іван Багряний написав брошуру "Чому я не хочу повертатись до СРСР" - маніфест нової хвилі української еміграції, що вперше показав світовому людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу:

"Я один з тих самих українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.

Я є українець, робітник з походження… уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний по Європі, утікаючи перед репресійними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".

Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед Вітчизною?… для нас "Вітчизна" також напевно є святим змістом і може більшим, як для будь-кого. Але не сталінська "родіна". Мені моя вітчизна сниться щоночі…

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: в СРСР людей хватіт і нєчово церемоніться…" [13]. Перекладений на європейські мови, цей публіцистичний виступ І. Багряного став міжнародно визнаним документом і обговорювався на ООН [14].

Таким чином, українська еміграція до Канади (як і до інших країн Заходу) супроводжувалась суспільно-політичними причинами. Серед них слід відзначити такі: 1) знищення українців органами НКВС. 2) оголошення поза законом членів та керівників громадських та політичних партій альтернативних комуністичній, 3) невизнання частиною громадян радянської системи як такої, що забезпечить демократичний розвиток суспільства; 4) насильницька колективізація; 5) репресії проти заможної частини селянства; 6) придушення національної культури, мови, гідності та релігії.

Воєнна та повоєнна, - на відміну від української довоєнної еміграції, порівняно однорідної у соціальному відношенні, представники якої частково покидали насиджені місця з політичних поглядів, - еміграція була за соціальним складом значно різноманітнішою, а за світоглядом - антикомуністичною.

Дослідник З. Нагорський відмічав, що ця еміграція була новим та невідомим для Америки явищем: "за розмірами представництва і за суттю політичних вигнанців вона, очевидно, переважила все відоме в новий час" [15]. Всі емігранти повоєнної хвилі були біженцями та "переміщеними особами", а їх кількість досягла астрономічних вимірів.

У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 році радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 року. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу [16].

Істотну частину "переміщених осіб" становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.

Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.

Дослідник Степан Рудницький у своїй праці "До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки" зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.

Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.

Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом [18].

Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань [19].

Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння "переміщених" у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.

Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі "Україна. Історія" так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: "Серед українських "переміщених осіб" були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість "переміщених осіб" становили робітники, примусово вивезені до Німеччини [20]. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями. Більшість "переміщених" походили зі Східної Галичини та належали до греко-католицької церкви, решта прибули з радянської України і здебільшого представляли православ'я.

На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед "переміщених осіб" було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.

Щодо територіального походження, то серед втікачів українські галичани складали 6800, або 45%, наддніпрянці - 3300, або 31,7%, 3000 осіб були вихідцями із північно-західних земель України, Закарпаття та Буковини.

В. Кривицький у статті "Дві головні переселенські проблеми" наводить такі дані про українців. У Німеччині з вищою освітою станом на 1949 рік знаходилось: 303 агрономи, 1561 інженери та механіки, 74 інженери-залізничники, 3962 економісти, банківські працівники, бухгалтери, 298 - професорів та доцентів, 1244 вчителів, священиків та бібліотекарів. Значну частину становив медично-санітарний персонал: 219 лікарів, 39 фармацевтів, 88 ветеринарних лікарів, 939 особи допоміжного персоналу. Крім того, не поверталась на Батьківщину значна кількість юристів та адміністраторів, які складали шосту частину українських емігрантів [21].

Дані щодо професійного складу повоєнної української еміграції наводить Злучений Українсько-Американський допомоговий комітет (ЗУАДК) та Фонд допомоги українців Канади (ФДУК). Проте, вони надають дані тільки про американські та британські зони окупації Німеччини.

Таблиця №1. – Соціальна структура українських біженців та “переміщених осіб” у Німеччині в 1950 р. (у %) 22.

Соціальна структура

Американська зона, %

Британська зона, %

Селяни

36,5

48,25

Некваліфіковані робітники

23,4

26,4

Кваліфіковані робітники

21,7

15,03

Ремісники

5,4

1,8

Учителі

3,1

1,2

Спеціалісти вищих кваліфікацій

3,9

1,5

Вільні професії

1,5

0,5

Інші

4,5

2

Всього

100,0

100,0

Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей. На нашу думку, це можна пояснити так.

По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій.

По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі.

Хоча жодне з джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й внесли великий вклад у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення, а особливо Канади.

Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села [23]. У цей період влада Канади концентрувала свою увагу на вербуванні сильних та здорових чоловіків для сільського господарства, лісозаготівель та рудників. Майже половина емігрантів у 1946-1951 рр. йшла в землеробство, каменоломні, шахти та на інші роботи. Четверта частина з них була зайнята на будівництві. Кваліфіковані робітники становили 70% емігрантів тих років [24].

В українських повоєнних емігрантів існувало чимало проблем. Найважливішими серед них були: проблема старшого покоління та проблема розміщення української еміграційної інтелігенції.

Що стосується першої проблеми, то з боку тих організацій, які виступали від імені переселенців, не було виявлено рішучого опору проти вербування лише молодих, фізично сильних українців. Щодо емігрантської інтелігенції виявилось, що ця соціальна група в основній своїй масі була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила [25]. Освічені представники української нації опинились в незавидному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. На початку 1950-х років західні країни почали надавати перевагу дипломованим спеціалістам.

Отже, спершу серед емігрантів значно переважали чоловіки молодого та середнього віку, працездатні особи. Для післявоєнних років характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання значно краще заохочувалась урядами країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50-х років.

Аналіз соціального складу української еміграції 1945-1947 років дозволяє виділити їх найхарактерніші риси: 1) по-перше, українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом.

Таким чином, ми бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.

Після Першої світової війни не було стільки воєнних втікачів, як після Другої світової війни. Вважають, що після її закінчення близько 40 мільйонів людей були відірвані від своїх домівок [26]. Більша частина з них була перекинута воюючими сторонами на інші терени, деякі самі втікали від тоталітарного режиму та репресій.

Значна кількість українців через репатріацію звернулись за допомогою до Канади, де знаходились їхні родичі, друзі, земляки. Серед українців у Європі Америка і зокрема Канада була символом волі та достатку, тому багато переміщених осіб прагнули переїхати в цю країну [27]. Українці Канади активно допомагали землякам. В 1946 році Комітет українців Канади (КУК) підготував заяву до Сенатської Комісії в Оттаві у справі імміграції. У меморандумі представники КУК: І. Соломон, Б. Панчук та А. Глинка - описували становище переміщених осіб та просили дозволу на їх переїзд у Канаду для постійного проживання. Коли 29 травня 1946 року відбулось слухання вимог української делегації, міністр копалень та ресурсів А. Глен оголосив урядову заяву. У даному документі мова йшла про українців, які мають право на еміграцію до Америки: "Сюди можуть приїздити батько або мати, нежонатий син та донька віком до 18 років або більше, неодружений брат або сестра, сироти, племінник або племінниця, а також особи до 16 років, які легально були допущені до Канади" [28]. Це рішення було першим кроком до переїзду нової еміграції в Канаду після Другої світової війни.

В 1944 році був утворений Фонд допомоги українців Канади (ФДУК), який остаточно визнала місцева влада 12 січня 1945 року. Оскільки повних відомостей про становище воєнної еміграції не було, головна увага Фонду була спрямована на збирання коштів для українців у німецьких таборах. Місія ФДУК у британській зоні Німеччини розгорнула всебічну діяльність у справі допомоги, користуючись фондами ІРО та можливостями німецької економіки. В Канаді фонд розшукував організації та родини, які брали на себе обов'язки щодо опікування над хворими, дитячими садками, одинокими та пристарілими.

Третя хвиля української еміграції до Канади розпочалася в 1947 році. Рекрутувалась передусім з переміщених осіб, які називали себе політичними емігрантами. У цьому ж році до табору воєнних втікачів "Орлик" у Берхтесгадені (Баварія) завітав міністр рільництва канадського уряду П. Грін. Як і всіх інших гостей з-за океану, його щиро привітали втікачі з радянської України. П. Грін захопився великою кількістю шкільної молоді, яка у вишиваних шеренгах вітала та проводжала його. Перед своїм від'їздом він промовив фразу: "Канада молода країна, яка розвивається і потребує молодої еміграції. Повернувшись додому, я постараюсь зорганізувати програму, щоб якнайбільше число цієї молоді перевезти до Канади".

Наприкінці 1947 року прийшло повідомлення, яке сповіщало, що міністр рільництва Канади організовує перевіз багатодітних родин на збирання урожаю цукрових буряків за договором. Умови прийняття за даною програмою: "Де ціла родина, за кошти канадського уряду могла переїхати на постійне проживання до Канади" [29]. До цього часу родини повинні були бути спонсоровані приватно або організаціями. Перші емігранти згідно з цією програмою прибули до Галіфакса наприкінці червня 1948 року. Їх кількість досягала 1000 осіб, приблизно 200 родин. З Галіфакса емігрантів відправляли спеціальним потягом до м. Ледбрідж, куди вони прибули через три доби. На місці департамент праці Канади розподілив новоприбулих господарям та фермерам на сезонну працю по вирощуванню буряків. Із закінченням сезонної роботи "бурячані емігранти" переїжджали в міста. Від департаменту праці Канади вони отримували грамоту та право на поселення у будь-яких місцевостях країни. Отримавши дозвіл, велика частина від'їхала до м. Едмонтона та Торонто, деякі залишились в Ледбріджі. Для переїзду українців до Канади цю програму використовували в 1949 та 1950 роках. За цим документом до країни прибуло понад 500 родин, 3000 осіб [30]. "Бурячана еміграція" була унікальним експериментом з боку Канади. Названий документ був сприятливим як для країни, так і для людей, що потрапили під цей проект.

У Канаду переселились українці, названі в той час повоєнними блукачами в Західній Європі, але життя цих людей також не було солодким. Для прикладу можна навести деякі факти із спогадів П. Вілька. "В листопаді 1947 року до берегів нової Штокії прибув карабель "Генерал Стюарт", привіз з Європи емігрантів. Нас, молодих українців, відправили до м. Стівенц, Онтаріо та поселили у великій дерев'яній оселі, де під час війни мешкали німецькі полонені. Посередині кімнати стояла пічка, а під стінами - ліжка. В одному бараку розміщувались 50 осіб... Приїхавши до Канади, всі українці підписали трудову угоду строком на десять місяців. Емігранти дали клятву: чесно виконувати обов'язки на благо уряду Канади та фірми, в якій працювали.

Більшість українців підписували угоду по деревообробці. Працювали з сьомої години ранку до шостої вечора. На роботу кожного дня ходили 2-3 км пішки. Неділя була днем відпочинку, молитви. Вечорами вивчали англійську мову, читали газети та журнали канадські та українські. З лісників організували хор, диригентом якого був В. Стельмах. Відзначали вечори на честь членів ОУН: В. Біласа, М. Данилишина та С. Бандери. Так ми створили на чужині другу Україну.

Після виконання контракту ми отримали від уряду документи, за якими від 23 вересня 1948 року деякі залишились працювати в лісі, інші виїхали в Торонто, Вінніпег, Монтреаль та Едмонт" [31].

Наведені вище спогади свідчать про нелегке життя українців у Канаді. Через незнання мови їх чекали некваліфікована робота, безправ'я, побутова необлаштованість. Згідно із щорічними підрахунками департаменту громадянства й еміграції до Канади з 1940 по 1946 рік прибуло 315 тис. українців.

За переписами соціального еміграційного уряду, для прикладу наведемо кількість українців, що виїхали в період 1947-1965 років: в 1947 р. (друга половина) - 2,081; 1948 - 10,041; 1949 - 6,602; 1950 - 3,815; 1951 - 6,949; 1952 - 2,859; 1953 - 987; 1954 - 724; 1955 - 560; 1956 - 578; 1957 р. - 530; 1958 - 403; 1959 - 346; 1960 - 349; 1961 - 165; 1962 р. - 170; 1963 - 215; 1946 - 202; 1965 - 283. Всього за 1947-1965 роки виїхало 30000 осіб [32].

Кордони українських земель були герметично замкнені для еміграції. За період правління М. Хрущова в зв'язку з відлигою в Канаду стали приїжджати батьки до своїх дітей та малолітні до батьків. Та це були тільки окремі випадки. У цей період також з України в еміграцію відбула значна частина української інтелігенції.

Набагато кращими еміграційні умови були з Польщі, де після війни затрималось близько 300 тисяч українців, що почали переселятись до Канади та інших країн.

Значна кількість українських родин прибували до Канади із західноєвропейських країн: Франції, Італії, Англії. Переважна кількість поселилась передусім у містах, менша частина - на фермах. Багато українців по закінченні терміну трудової угоди переїздили до міст.

Переселенську повоєнну еміграцію до даної країни найчисленнішою вважають в 1947-1954 роки, коли серед новоприбульців значний відсоток належав інтелігенції. Сюди переселились висококваліфіковані професіонали - педагоги, лікарі, економісти, інженери, адвокати, викладачі університетів. Вони внесли пожвавлення в суспільно-політичне та культурне життя українців у Канаді та започаткували розвиток нових організацій.

Серед емігрантів другої хвилі була справжня культурна еліта: поети, письменники, журналісти. Так, в 1952 році до Канади прибув С. Ковальський - письменник, який оселився у Торонто. Він видав збірки "Передгір'я" (1953), "Поеми" (1956) та інші. Впродовж цього періоду переселились такі письменники: У. Самчук, В. Левицький, Ф. Одрач, Ю. Тарнович, П. Волиняк, Л. Білецький, І. Багряний, В. Бойчук та багато інших [33].

Значну увагу привертають до себе й українські митці та художники цього періоду. До них належать митець-декоратор І. Курачка-Армашевський (в Канаді з 1948 року); графік В. Баляс; художники Л. Перфецький, В. Залуцький, В. Доброліж, В. Курилик, Черешньовський та інші.

У післявоєнний період у Канаді поселилась значна кількість українських музичних митців, серед яких диригенти: Ю. Гнатюк, Т. Кондрацька, В. Колесник, С. Гумунілович, З. Лавришик; оперні співаки: О. Бала, Л. Білошицький, М. Василенко, Н. Лисанюк та багато інших [30]. В Канаду емігрували і театральні артисти та режисери фільмів, постановники, які розвивали українську культуру.

Завдяки українській інтелігенції в еміграції поряд із повсякденним життям розвивалось і культурне життя. Відкривались українські школи, для юнацтва створювались різні молодіжні об'єднання: СУМ-Пласт, ОДУМ СУСТ тощо. Українська мова починала звучати в університетах Канади. В цей же час (1949 р.) в Канаді утворено осередок Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ - Канада).

Отже, третя хвиля еміграції в Канаді була досить своєрідною. Її швидше можна охарактеризувати як неповернення на Батьківщину з політичних причин, ніж бажанням знайти краще життя в розвиненій демократичній країні. Серед переселенців переважали ті, хто після війни опинився в таборах для біженців та "переміщених осіб", у західних зонах окупації Німеччини, Австрії та Італії. Загалом у 1947-1953 роках до Канади прибуло понад 30 тисяч українців [34].

Еміграція з Європи в післявоєнний період до Канади була цілком природним явищем. Там перебували українці перших двох хвиль, які надавали допомогу переміщеним особам.

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо підвести підсумки. Історія української еміграції в Канаді - складова частина історії України. У післявоєнний період політичні мотиви стають домінуючими. Гоніння діячів науки і культури, з постійними пошуками "ворогів народу", призвело до утворення велетенської армії переміщених осіб у період Другої світової війни. За своїм соціальним статусом основну кількість емігрантів складають військовополонені, "остарбайтери", люди, не згодні з радянським режимом, і втікачі з сибірських каторг, котрі якимось чином змогли перейти лінію фронту.

Для постійного місця проживання наші співвітчизники найбільше облюбували демократично розвинену країну Північної Америки - Канаду, саме туди в різні періоди еміграції переселилось найбільше українців.

З перших років еміграції українці налагоджували громадське й культурне життя. Для задоволення своїх духовних потреб вони створювали українські школи, хорові колективи, драматичні гуртки тощо. Такому поступу сприяв значний приплив високоосвіченої інтелігенції третьої хвилі еміграційного процесу. Вони - науковці, поети, інженери - поповнювали соціальний прошарок низькооплачуваного населення міст, в день працюючи двірниками, прибиральницями, низькокваліфікованими робітниками фабрик, а у вільні хвилини готуючи свої дослідження.

Щоб не розпорошити на низькооплачуваних роботах свій освітній потенціал, українці, вивчивши мову, шукали достойне місце серед громадян країн, де оселилися.

У той час, коли на чужині наші співвітчизники своїми науковими працями та технічними винаходами заявили про себе всьому світові, в СРСР тема історії української еміграції взагалі - як складової частини історії України - була, по суті, під забороною. Тому існує нагальна потреба у детальному вивченні реальних історичних масштабів та умов поселення, сфер зайнятості громадсько-політичної діяльності української спільноти у Канаді, в інших країнах поселення .

Уже сьогодні потрібна широка програма та методика соціологічних досліджень українських спільнот у Канаді. Етносоціологічні дослідження можна проводити як через етнічні організації осіб українського походження, так і через релігійні та державні установи.

ЛітературА:

1. Україна - друга половина двадцятого століття. - К.: Либідь, 1996. - 320с.

2. Тиктор І. Велика історія України. - Львів-Вінніпег, 1948. - 967 с.

3. Тесля І., Юзик П. Українці в Канаді -їх розвиток та досягнення. - Мюнхен, 1975. - 250с.

4. Українські канадці в історичних зв'язках із землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади. - Київ: Дніпро, 1990. - 231с.

5. Зарубіжні українці.Довідник. - Київ: Україна, 1991. - 234с.

6. Українці в зарубіжному світі. - К.: Наукова думка, 1991. - 139с.

7. Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891-1991). - Монреаль, 1991. - 485с.

8. Трощинський В., Шевченко А.Українці в світі // Україна крізь віки. - Т.15. - К.: Альтернатива, 1999. - 352с .

9. Стрільчук Л. Причини третьої хвилі української еміграції // Студії з архівної справи та документознавства-1998. - Т.3. - С. 77.

10. Коновал О. "Чому ми виїхали з дому" // Свобода. - 26 лютого. - 2000. -С.11.

11. Глинка А. Посол Федерального парламенту Канади 1940-1949 рр. - Торонто, 1949. - С.150.

12. Стрільчук Л. Українська еміграція після Другої світової війни // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - Вип.1. - С.225.

13. Шерех Ю. Третя сторожа. - Київ: Дніпро, 1994. - С.486-487.

14. Там само. - С.448.

15. Рудик С. До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до країн Північної Америки // Питання історії нового та новітнього часу. - Вип.3. - Чернівці: ДЧУ, 1994. - С.8000.

16.Там само. - С.82.

17. Стрільчук Л.Соціальний склад українських біженців після Другої світової війни// Питання історії нового та новітнього часу. Збірник наукових статей. - Вип.6. - Чернівці, 1999. - С.261.

18. Рудик С. До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до країн Північної Америки // Питання історії нового та новітнього часу. - Вип.3. - Чернівці: ДЧУ, 1994. - С.82.

19. Nagorski S Liberation Vovamonts in Exile || jurnal of Central European Affairs. - 1950. - №2. - С.142.

20. Субтельний О. Україна. Історія. - Київ: Либідь, 1993. - С.477.

21. Кривуцький В. Дві головні переселенські проблеми // Сьогочасне й минуле. - Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. - Ч.1-2. - С.86.

22. Маруняк В.Українська еміграція. - Мюнхен, Нью-Йорк, 1985. - С.119.

23. Национальные проблемы Канады. - М.: Политиздат., 1972. - С.200.

24. Там само. - С.201.

25. Павленко М.І. Біженці та "переміщені особи" в політиці імперіалістичних держав, 1949-1950 рр. - К.: Наукова думка, 1979. - С.84-86.

26. Стрільчук Л. Третя хвиля української еміграції до Канади (середина 40-х - початок 50-тих років) // Науковий вісник Волинського державного університету (НВ ВДУ). Історія. - Луцьк, 1997. - №3. - С.25.

27. Стрільчук Л. Розселення та проблеми адаптації українських емігрантів після Другої світової війни // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки. - Луцьк, 1999. - №5. - С.127.

28. Марунчак В. Історія українців Канади. - Вінніпег. - Т.3. - 1991. - С.260.

29. Іванусів О. Бурячана еміграція до Канади // Альманах нового шляху на 1996 рік. - С.107.

30. Там само. - С.108.

31. Вільк Я. В Канаді ми знайшли мовби другу Україну // Свобода. - 16 квітня. - 1999. - С.5

32. Марунчак В. Історія українців Канади. - Вінніпег. - Т.3. - 1991. - С.265.

33. Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891-1991). - Монреаль, 1991. - С.1644-169.

34. Лещенко М. Канада - наш сусід і партнер. - Київ: Знання, 1990. - С.41.

Етнічна специфіка духовної

культури греків Приазов'я

(за матеріалами весільної обрядовості)

Ірина Пономарьова

У статті розглядається етнічна специфіка греків українського Приазовя в контексті їх історичних контактів на прикладі весільної обрядовості. Визначено етнодиференціюючі ознаки в культурі румеїв і урумів, співвідношення давньогрецької та тюркської основи з пізнішими етнічними компонентами, взаємодія з елементами інших культур. Проаналізовано сучасний стан весільної обрядовості.

Підвищений інтерес українських етнографів до Приазов'я закономірний, оскільки це один з найбільш змішаних в етнічному відношенні регіонів України. Питання міжетнічних зв'язків у нових політичних і соціально-економічних умовах займають одне з провідних місць у дослідженнях етнологів не тільки нашої країни, а й усього світу. Причому слід зазначити, що в даний час етнічна специфіка у більшості народів зміщується з матеріальної сфери в сферу духовну. В цьому зв'язку являє великий інтерес вивчення весільного ритуалу, оскільки в ньому найбільше акцентована етнічна специфіка того або іншого народу, а в даному випадку греків Приазов'я.

Мета статті – прослідити етнічну специфіку греків Приазов'я (урумів-тюркофонів і румеїв-еллінофонів) в історичній ретроспективі в контексті їх етнокультурної взаємодії з іншими народами на матеріалі весільної обрядовості.

Слід зазначити, що сьогодні існують лише праці описового характеру. Серед них стаття С.І Маркова [1], яка висвітлює урумське весілля кінця ХІХ століття, і робота краєзнавця О. Ксенофонтової-Петренко [2] про румейське весілля в с.Сартана. Звертає на себе увагу праця проф. В.К. Борисенко [3]. Це одна з небагатьох праць з етнічної культурі греків, де розглядається сучасний стан грецького весільного обряду. Висвітлення весільної обрядовості мало місце в рамках наукових конференцій [4].

Новизна роботи полягає в тому, що при вивченні весільної обрядовості використовується комплексний підхід. Разом з історичною літературою в науковий оборот вводяться етнографічні, лінгвістичні і фольклорні джерела, з використанням термінології урумів - греків-тюркофонів і румеїв - греків- еллінофонів з етимологічними поясненнями, що дозволяє розглянути дане явище в часі і просторі. Стаття написана на основі досліджень ХІХ –ХХ ст. та польових матеріалів, зібраних під час етнографічних експедицій у грецьких селах Донецької області у 1970-2002 рр. [5]

Традиційно шлюби між греками бралися лише в рамках рідного села. Шлюби між урумами і румеями, так само як і з росіянами, українцями і представниками інших народів, аж до початку ХХ ст. були дуже рідкісними [6]. В 70-і роки ХХ ст. значно збільшилося число міжнаціональних шлюбів, а в даний час звертає на себе увагу тенденція до зростання кількості шлюбів з представниками інших національностей, особливо слов'янами. Але останні наші дослідження показали, що найстійкішими є шлюби між греками в рамках одного села [7].

Тепер перейдемо безпосередньо до розгляду самого весільного ритуалу, який складається з послідовно чергуючих обрядових дій: передвесільної, весільної і післявесільної обрядовості. Традиційне грецьке весілля – дугкун (турец. dühün), гамус (грец. γαμος) завжди розігрувалося повно і послідовно, з дотриманням безлічі найдрібніших дій. Багаторазові опитування знавців традиційного грецького весілля свідчать про те, що в різних селах деякі обряди вже забуті, але в цілому весілля зберігає загальний стрижень, хоча є локальні відмінності, на яких ми акцентуватимемо увагу.

В грецьких селах довгий час вибором нареченої займалися батьки нареченого. Але вже на початку XX століття питання шлюбу обговорювалися і з молодятами. Основною передвесільною обрядовою дією є сватання – аравона, аравонязму (дав.грец. αρραβών), шаннамах (крим. татар.). Досвідчені в весільних справах близькі родичі або сусіди нареченого пукушарс, прокоршар (грец. προξενητης – сват) приходили в будинок до батьків нареченої з подарунком смадъ, цінність якого була різною. Так, в с. Сартана це була хустка з двома срібними монетами, скріпленими воском [8], в с. Чермалик одна лише хустка, в с. Старий Крим – шовкова хустка і золота каблучка для нареченої, а в В. Янисолі «симадъха» складався з 20 копійок, каблучки, шарфа або кофти та карбованця – все це складалося в довгий рушник, який у свою чергу перегинався кілька разів і набирав форми трикутника [9]. Під час цієї зустрічі призначався час для заручення молодят - мегала аравонис (греч. μεγάλος αρραβώνας від др.гр..μέγας αρραβών) - велике сватання.

На сватання запрошувалися музиканти. Всі грецькі свята, і особливо сімейні обряди та звичаї, супроводяться музикою [10]. В традиційний інструментарій греків входила гіміча, чемене, чимане - струнно-смичковий інструмент, який походить від турецької каманчі (турец. kamançа, kemanскрипка). До духових інструментів належали: хавал (татар. къавал, турец. хavalı - має багато повітря) - це сопілка, зурна (турец. zurna) - сучасний кларнет з 8-9 отворами, який поширений серед народів Кавказу, Малої Азії, Криму і Близького Сходу, та тулуп – зурна (турец. tulum - волинка)це старовинний чабанський музичний інструмент, що виготовлявся з козиної шкури, яка надувалась повітрям і забезпечувалась дудками [11]. Важливе місце займали ударні інструменти: давул, даул (турец. davul - великий барабан) і доре, даіре, даре - бубен, обтягнутий шкірою і обчіпляний дзвониками.В ХІХ ст. всі ці інструменти були розповсюджені серед населення Криму [12] та в Туреччині [13]. На сьогодні їх не залишилося ні у кримських татар, ні в маріупольських греків. Колись найпопулярніший музичний інструмент - скрипка - відійшов на другий план і зараз використовується тільки на весіллях.

У греків українського Приазов'я приготування до весілля починалися за тиждень до вінчання, що є характерним і для жителів материкової Греції [14]. Починаючи з неділі кожний день був маленьким спектаклем. Уруми, наприклад, влаштовували «свято сита», де головною дійовою особою була кухарка ащі (турец. aşçi-повар). Цей обряд досить добре описаний у вищезгаданих роботах. Але звертає на себе увагу весільна страва «кулво» [15], яка на сьогоднішній день практично забута. Приготування цієї страви є вельми трудомістким процесом. По-перше, робився каркас з лози у вигляді півсферичної форми, потім він обліплювався з тіста різними фігурами, а після випікання, до нього прив'язувалися цукерки, горіхи і інші солодощі.

Передвесільним урумським обрядом був і «обряд хени», відомий в тюркському світі практично у всіх народів. Полягав він у фарбуванні волосся і нігтів нареченої, але по суті – це був сумно-прощальний вечір нареченої з батьківською домівкою. Хресна мати відводила наречену до себе додому для обмивання «делинъ амами» (турец. gelin - наречена; hamam - банити). Поверталася наречена додому під червоною хусткою – алъ дуванъ. В. А. Горделівський звертає особливу увагу на цей ритуал, що займає почесне місце у весіллі османів. «Обряд хени» - фарбування волосся - це дівич-вечір, свято жінок... пофарбована хною дівчина перетворюється ніби в наречену: слово “хинали” в народній мові - синонім слова «наречена» [16].

У румеїв напередодні весільного обряду влаштовували демонстрацію посагу “прика” (грец.- προίκα від дав. грец. Προίξ - посаг). У п'ятницю вечором родички і подруги приходили розглядати вироби нареченої. В кінці ХІХ – поч. ХХ ст . в суботній вечір, коли у нареченого і нареченої влаштовувався весільний бенкет, шафери (друзі нареченого) приносили нареченій півня. Вона його золотила і повертала назад. В українському весільному фольклорі також мають місце пісні про міфологічного птаха з «золотими перами», якого наречений повинен принести на весілля [17]. Ймовірно, ця традиція сходить до часів язичества. Звичаї, пов'язані з півнем, зустрічаються як в Греції [18], так і в Туреччині [19].

Неділя - це був день вінчання і весілля в будинку нареченого. Традиційна весільна церемонія починалася із запрошення посаджених батьків паранфу і паранфіси, роль яких, як правило, виконували хресні нуна - (грец. νουννά від лат. nonnus - хресна мати) і калота. Їх запрошували на весілля з великою урочистістю у супроводі музикантів. У ряді грецьких сіл (Сартана, Чермалик, Камара) за цим запрошенням відбувалося невелике пригощання, яке організовували посаджені батьки нареченого. А в В. Янисолі посаджених батьків забирали, а лише на другий день ті влаштовують пригощання. В цілому слід зазначити, що роль посаджених батьків – не тільки почесна, але й важлива – вони несуть значні матеріальні витрати і до сьогоднішнього дня.

Перед вінчанням проводився обряд одягання нареченої - ніф (νύφη від дав. грец. νύμφη - німфа), делинъ (турец. gelin - наречена). До початку ХХ ст. вінчальне плаття нареченої було червоного кольору і часто переходило у спадок. Звертає на себе увагу традиційний головний убір румейської нареченої, який називається періфтар (грец. περί - перший компонент у складних словах і має значення: навколо, з усіх боків; φταρ - від дав. грец. κεφάλι; від румейського фталь - голова). Його надівали перед вінчанням, а також носили перший рік після одруження і на свята. Періфтар являв собою полотнище довжиною до 3 м і 40 см завширшки і по довгих краях мав вишукану двобічну вишивку геометричного орнаменту, виконану кольоровими вовняними або шовковими нитками, золотою канителлю. Кінці періфтара прикрашала невелика бахрома. Гречанки обгортали не тільки верх голови, але й шию, а кінець періфтара звисав ззаду, іноді його притискали паском до пояса. Дослідникам різних часів вдалося зібрати в Маріупольському краєзнавчому музеї невелику колекцію цих головних уборів [20]. На сьогоднішній день нам насилу вдалося відновити послідовність одягання періфтара з прикрасами.

Обряд одягання і гоління жениха - гамброса (греч. γαμπρός - наречений) називався «коронацією» і супроводився награшем „Гамбріятку”[21]. Обов'язковою досі є церемонія гоління у присутності хрещеного батька і парагамбросів (παραγαμπρός, грец. παρα - знаходиться поряд). Аналогічні обряди мають місце у народів Малої Азії і Закавказзя [22].

Вінчатися наречений і наречена їхали окремо. Супроводжувала наречену хресна мати, яка заздалегідь її викупляла. Причому проходив цей ритуал обов'язково в пісенній формі під акомпанемент зурни і бубна. Після благословення батьків наречена під сумний марш „Нифятку” [23] сідала на гарбу, запряжену волами. В обов'язковому порядку не тільки наречена, але й усі гості повинні були показати свій смуток [24]. В урумських весіллях ця частина обряду носила на собі відбиток стародавньої східної традиції викрадення нареченої [25]. «Наречений виносив наречену на руках з будинку і садив її на приготовлену гарбу... у такому вигляді всі присутні відправлялися в церкву у супроводі молодих людей з музикою і піснями, при цьому один з них ішов попереду з голою шаблею» [26]. Взагалі звичай іти попереду весільної процесії з прапором або шаблею характерний для болгар [27] і турок [28].

Після закінчення обряду вінчання вся церемонія поверталася в будинок нареченого, де їх зустрічала свекруха - петъера (грец. πεθερά), хайната (турец. kaynana), виконуючи танець „Дубурджа”, як би запрошуючи їх зайти в хату. Далі виконувався обряд «обсипання» молодят, який широко існував у стародавніх греків, римлян і слов'ян [29]. Мати нареченого брала в руки тарілку, наповнену солодощами і дрібними монетами, обсипала молодят і гостей, а порожню тарілку розбивала на щастя. Після чого всі заходили в будинок. Цікава особливість збереглася в с.Сартана і с. Чермалик. Свекруха брала мізинець правої руки нареченої, умочувала його в тарілку з медом і робила хрести. В с. Н.Каракуба, перш ніж ввести молодят в будинок, хрести випалювалися на лутках, що нібито перешкоджало проникненню злих духів. Цікаво, що звичай робити хрести зустрічається лише у острів'ян Кріту [30].

Після повернення з церкви наречених пригощали вином. В урумських селах вони пили з «великої чарки турецького срібла з ручкою». Після цього починається весільний бенкет. В румейських селах він починався після того, як прозвучить награш „Трапезітку”. Під цю мелодію танцювали всі запрошені.

В минулому всі грецькі весілля супроводжувалися танцями. Вони виконувались в різні моменти весільного обряду. Танець „Ярим-ава” (турец. yarım - неповний, незавершений, hava - мелодія, наспів) [31] - весільний танець найстаріших жителів села після вінчання молодих під час весільної ходи. Він виконується в спокійному темпі в колі або півколі, але обов’язково з чіткими рухами. Танець „Дубурджа” (турец. duburacı - веде подвійну гру), який відрізнявся своєю оригінальністю, виконувався тільки матір'ю перед гостями і нареченими після звершення обряду вінчання та повернення їх з церкви у батьківський дім. Незвичайність цього танцю полягає у використанні нетрадиційних рухів для грецьких танців – вибивання та вистукування. Танець „Джин-ава” (турец. cavan-ava) виконувався протягом весілля двічі: коли наречений, озброєний шаблею, забирав наречену з батьківського дому, та під час обряду обдарування молодих - „саачув” (турец. sağaçuv - від „сіяти”). В обох випадках у танці брали участь чоловіки різного віку. Ще в кінці ХІХ ст. танці, які виконувалися на початку весільного бенкету виключно старими, вийшли з побутування: „Ер аваси” (турец. er-avası, татар. акъай аваси - чоловічий танець) та „Агир аваси” (турец. ağır- avası - важкий або повільний, статечний, урочистий танець; татар. агьыр аватар) [32]. „Трапезитка” (грец. τραπέζι - стіл) - застільний весільний танець, під час якого гості вітають наречених, пританцьовуючи під музику сидячи, не виходячи з-за столу.

Але найпопулярнішим танцем у грецьких селах Приазов’я є „Хайтарма” [33]. Різновидів цього танцю багато. Всі вони похідні від кримськотатарської „К'айтарми” [34]. Греки, які проживали в Криму поряд з татарами, перейняли багато їх звичаїв, а серед них такий: при одруженні в дім нареченого приїжджав численний ?звита? родичів, земляків нареченої, де відбувався взаємний показ хореографічного мистецтва [35]. До сьогоднішнього дня „Кайтарма” залишається улюбленим танцем багатьох народів Криму [36].

В селах маріупольських греків в „Хайтармі” брала участь будь-яка кількість виконавців. Загальній танець змінювався виступом окремих пар. В кінці кожної танцювальної фігури танцюристи вигукували “О-П-Р”. Під час виконання танцюристи діляться на невеликі групи, кожна з яких змінює фігуру танцю, але всі виконують один і той же рух - приставний крок. У весільному обряді „Хайтармі” відводиться важлива роль. Інколи він є застільним, тобто дві - три парі старших людей танцюють, а решта сидять за столом, аплодуючи в ритм музики.

Другий день весілля був менш урочистим, але більш відповідальним. Основними подіями цього дня був обряд під назвою «солодка горілка», поширений у народів Середземномор’я [37], обмін подарунками і одаровування молодят – харизмата.

Обряд “Солодка горілка” - гъальти рахи (грец. γλυκός - солодкий, тур. Raki - виноградна горілка.), билли рахи (турец. ballı - медовий) – одне із знакових понять у традиційному грецькому весіллі. Її приготування і пригощання нею означає успішне з'єднання молодожонів, причому обряд був обов'язковим тільки за наявності явних доказів цнотливості нареченої. Напій несли в будинок батьків нареченої разом з тваринами (баран, курка, півень), а відсутність голови - знак ганьби молодої. В даний час цей обряд практично забутий. Але основні події другого дня – це обмін подарунками між найближчими родичами і одаровування молодят – харизмата (χάρισματα від дав. грец. Χάρις - подарунок). Сучасна система взаємного одаровування родичів зазнала деяких змін: звузилося коло одаровуваних, дарування проводиться в перший день весілля і збільшилася цінність самих подарунків.

Висновки

Тепер підведемо підсумки і звернемо увагу на зміни в сучасному весільному ритуалі маріупольських греків, що йдуть по лінії спростування та зменшення обрядових дій. Фольклорні елементи втратили своє пряме значення, але зберігаються як данина традиції. В весільній обрядовості греків досить стійко зберігаються етноспецифічні риси, які сформувалися не стільки під впливом етногенетичних процесів, скільки внаслідок взаємодії греків з іншими народами, насамперед тюркськими та східнослов‘янськими.

Подальше дослідження духовної культури та міжетнічних контактів греків Приазов’я допоможе відтворити цілісну картину історичного минулого й сучасного цього народу.

Література:

1. Марков С.И. Заметки о быте греков Приазовья // Мариуполь и его окрестности. - Мариуполь, 1892. - С.406-438.

2. Ксенофонтова-Петренко О.Н. Семейные обряды в с.Сартана // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. - М.: Наука, 1979. – С.173-185.

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди греків Призов’я // Під одним небом: Фольклор етносів України. - К., 1996. - С.69-78.

4. Богадица Т.К. Современный свадебный обряд греков Приазовья (пос. Сартана)// Мариуполь: история и перспективы. Научно-практическая конференция. Сборник трудов. - Мариуполь, 2002. – С.157-158; Моруженко О.Б. Новые и традиционные черты свадебной обрядности греков Приазовья // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Тезисы докладов международной научно-практической конференции. – Мариуполь, 1993. – С.143-145; Моруженко О.Б. Традиционная свадебная обрядность в Греции и у приазовских греков // Україна-Греція: історія та сучасність. Тези міжнародної наукової конференції. - К., 1993. - С.93-95.

5. Польові етнографічні експедиції в грецьких селах Приазов'я в 1970-і роки проводилися проф. В.І Наулком, який люб'язно передав матеріали цих досліджень автору даної статті. В останнє десятиріччя автор статті разом із студентами історичного факультету МДІ проводили комплексне етнографічне дослідження всіх грецьких сіл Приазов'я.

6. Браун О. Мариупольские греки // Живая старина. - СПб., 1890. - Вып.ІІ. – С.86.

7. Такай вывод сделан на основании анализа опросных листов о брачных приоритетах греков Приазовья.

8. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця. – С.174

9. Наулко В.И. Материалы полевых этнографических исследований. – Рукопись. - С.6.

10. Практично вся музика маріупольських греків є віддзеркаленням кримської народної музики. За висловом Л. С. Юносова, дослідника кримськотатарської музики, музичне мистецтво Криму сформувалося під впливом багатьох культур. Народи, які населяли Кримський півострів, близькі за мовою, звичаями і музичними традиціями. Багатовікове спільне мешкання сприяло появі кримської народної музики.

11. Бирих А.К. Мокиенко В.М. Степанова Л.И. Словарь русской фразеологии. Историко-этимологический справочнтк. - СПб, 1998. - С.96.

12. Алиев Ф.М. Антология крымской народной музыки. - Симферополь, 2001. – С.339-347; Хартахай Ф. А Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. - 1867а. - июнь. – С. 141-174.

13. Олесницкий А. Песни Крыма. - М., 1910. – С.15

14. Моруженко О. Б. Анализ традиционной свадебной обрядностив Греции и у приазовских греков // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: історичні науки, політологія. Книга І.-Донецьк, 1997. - С. 26.

15. За словами информатора Т.К. Фонова з с.Н.Каракуба.

16. Горделевский В. А. Османская свадьба. - М 1915. - С. 6.

17. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995. - С. 197.

18. Венгер В. Эллада. Картины Древней Греции, ее религия, могущество и просвещение. - М., СПб, 1868. - С. 47.

19. Серебрякова М. Н. Семья и семейная обрядность в турецкой деревне. - Л., 1978.-С. 39.

20. МКМ. –Фонды. № 409; №413; №415; №424; №427; №456; №470; №474; №475 ТКО.

21. Ашла А.А. Песни...

22. Марков С.И. Указ. праця – С.423; Державин Н.С. Свадьба у анатолийских греков// Известия кавказского отделения РГО.-1914.-Т.17.-С.211; Акритас П.Г. Свадебные обычаи абхазских греков// Советская этнография. - 1936. - №4-5. - С.91.

23. Ашла А. Песни греков Приазовья, 1988.

24. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця - С.179.

25. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. - СПб., 1910. – Т.14. - С. 124.

26. Анторинов Ак. Домашний быт мариупольских греков // Известия общества любителей естествознания, антропологии и этнографии.-Т.13.-Вип.1. - Труды этнографического отдела. - Кн.3. - Вип.1. - 1874. - С.46.

27. Россия.... - С.202.

28. Серебрякова М. Н. Семья и семейный быт....- С. 24.

29. Латышев В.В. Очерки греческих древностей. - СПб.: Алатея, 1997.-С.226; Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских. Х. 1881. - С.97

30. Баранцевич Е.М. Остров Крит и события на нем (Историко-географический и этнографический очерк) СПб., 1897.-С.80; Народы зарубежной Европы. - Ч.1. - М.: Наука, 1964. - С.588.

31. В с. Велика Янісоль танець «Ярим – ава»називають танцем біля порога.

32. Марков С.И. Указ праця. - C.429.

33. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. - Мариуполь, 1995. - С.25.

34. Мелодії кримськотатарської «Кайтарми»зустрічаються у молдованів, румун, болгар, турків. Виконання «Кайтарми» вимагає від музикантів великої віртуозності. Відомий серед греків Приазов'я музикант В. Мазін звертав увагу на труднощі для виконання цієї мелодії музикантами інших національностей у зв'язку із специфічними особливостями метроритміки.

35. Тресков И. В. Фольклорные связи Северного Кавказа и Крыма. - Нальчик, 1963. - С.267.

36. Багинская-Гурджи В. Свадьба в крымчакской семье. // Дружба народов. - 1993. - №8. - С.220.

37. Марков С.И. Указ. праця...- С. 420; Ксенофонтова – Петренко О.Н. Семейные обряды….- С.180; Лебедева Э.И. Свадьбы. - Симферополь, 2003. – С.19; Георгиева И. Обичаи при сватба // Пирински край. Етнографски. Фолклорни и езикови проучвания. - София, 1980. - С.405.

Німецька освітня політика

на окупованій території України

(1941-1944 рр.) в історіографії

Галина Стефанюк,

здобувач кафедри історії України

Прикарпатського університету

ім. В.Стефаника, м. Івано-Франківськ

Вперше виконано ґрунтовний огляд вітчизняної і зарубіжної історіографії проблеми. Розглядаються історичні дослідження політики німецького окупаційного режиму в Україні. Зроблено висновок про упередженість підходів як радянських, так і багатьох зарубіжних авторів. Констатовано, що проблема неупередженого вивчення даного питання поставила українських вчених перед необхідністю перегляду багатьох положень, критеріїв оцінки історичних подій і висвітлення окремих питань, на які історична наука ще не дала відповіді.

Друга світова війна, бачена в контексті українських проблем, належить до найбільш сфальсифікованих періодів української історії. В процесі національно-державної розбудови суверенної України, духовного відродження українського народу, піднесення його історичної свідомості гострою соціальною потребою стало вивчення історії України, позбавленої політизації, заідеологізованості, кон'юнктурних спекуляцій.

Реалізація цього завдання є неможливою без ґрунтовного переосмислення усього історичного шляху українського народу, відображення історичних реалій в наявних джерелах, їх публікації та використання в історіографії. Це, певною мірою, стосується й періоду Другої світової війни, участі в ній українського народу, становища економічного, політичного та культурно-освітнього фактора в період 1941-1944 років. Дискусії з концептуальних питань Другої світової війни продовжуються, і це ще раз засвідчує актуальність дослідження окремих її аспектів, водночас й розвиток народної освіти під час німецької окупації.

Дослідження виконується в рамках наукової проблематики історичного факультету Прикарпатського університету імені В.Стефаника "Етнополітичні і культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи ХІХ-ХХ ст.". Своїми матеріалами і висновками доповнює об'єктивне вивчення історії України періоду Другої світової війни.

За час, що минув після закінчення Другої світової війни, в Україні та за кордоном з'явилася доволі численна література, що тією чи іншою мірою стосується історії німецької окупаційної політики на території України [7]. Спроби проаналізувати дослідницьку працю з даної проблеми зроблено в історіографічних публікаціях І. Каменецького [8], Д. Поля [30], К. Беркгофа [40], О. Марущенка [23], О. Лисенка [20]. Аналізуючи загальноісторичні процеси, дослідники частково висвітлюють історіографію окремих аспектів розвитку тогочасної української культури. Проте відчувається недостатнє вивчення, і, в зв'язку з цим, відомою є мала кількість спеціальних наукових праць з дослідження німецької освітньої політики на окупованій території України в 1941-1944 роках.

Об'єктом дослідження є праці істориків, присвячені політиці німецького окупаційного режиму в Україні.

Предметом дослідження є монографії і статті, в яких розкривається німецька освітня політика на окупованій території України в 1941-1944 роках.

Дослідження передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати проблему німецької освітньої політики в Україні у працях вітчизняних істориків;

- висвітлити місце даної проблеми в зарубіжній історіографії;

- розглянути вивчення нацистської політики в Україні радянськими дослідниками.

Мета статті - висвітлити погляди дослідників Другої світової війни на проблему німецької освітньої політики в Україні під час окупаційного періоду.

Вже під час війни з'явилися перші праці, автори яких намагалися осмислити суть німецького режиму на українських землях. З-поміж них варто згадати брошуру активного діяча націоналістичного підпілля І. Коваленка [10] та статтю радянського історика О. Касименка [9].

Радянська історіографія обмежувала проблему Другої світової війни переважно військовими і політичними подіями, залишаючи осторонь культурне життя на окупованих землях, а це формувало загальну уяву про характер того драматичного етапу в українській історії. Культурні процеси на окупованій території України радянські історики вивчали через призму ідеологічних стереотипів, тому не мали змоги об'єктивно й неупереджено підійти до вивчення проблеми німецької освітньої політики в Україні під час Другої світової війни. Не знайшла вона належного висвітлення і в зарубіжній історичній науці, хоч саме окупаційна політика нацистської Німеччини та її союзників в різних регіонах України була предметом окремих досліджень [7, 8].

Реалізацію завдання по створенню сучасної концепції історії та історіографії Другої світової війни неможливо здійснювати без своєрідної, як зазначає О. Марущенко [23], інвентаризації накопичених українськими істориками за попередні десятиріччя знань з основних аспектів проблеми. Не применшуючи здобутків української історіографії останніх років, все ж можна погодитись з відомим істориком Ю. Сливкою, який, проаналізувавши опубліковані праці з проблем Другої світової війни, дійшов висновку, що "ми поки що перебуваємо на самому початку переосмислення цих подій і, що надто прикро, в їх висвітленні тією чи іншою мірою далі домінує принцип чорно-білої оцінки. Зрозуміло, такий метод аж ніяк не наближає нас до історичної правди" [35, с.6].

Спробою по-новому зрозуміти дану проблему є останні публікації М.Коваля. Він один з перших висловився про необхідність створення нової історіографії нашого дослідження, яка має відповідати нормам і запитам демократичного суспільства, бути незалежною від ідеологічних, партійно-політичних замовлень, базуватися не на міфах і політичній кон'юнктурі, а на документах і фактах. Йому належить цілий ряд змістовних і гострополемічних праць, в яких здійснюється історіографічне та історіософське осмислення подій Другої світової війни і місця в ній України [11-14], по-новому формується чимало актуальних наукових проблем, без розв'язання яких неможливий подальший розвиток історіографії дослідження і формування його нової історичної концепції.

Особливий інтерес для нас мають розвідки М. Коваля, присвячені висвітленню культурного, в тому числі й освітнього, життя в Україні досліджуваного періоду [12, 14].Опрацювавши численні матеріали центральних київських архівів, автор робить висновок, що нацистська колоніальна політика, запроваджена "залізом і кров'ю", не залишала ніяких надій на збереження національної культури. Так ж сумна доля не меншою, а можливо навіть більшою мірою, чекала й головного носія - українську інтелігенцію, яка була поділена ідеологічними барикадами на непримиренні ворогуючі табори. "У кінцевому рахунку, в їх стратегічному розкладі, весь український народ, як і його освіта та культура, не мали права на майбутнє" [12, с.27].

Німецьку освітню політику на окупованій території України аналізує В. Ленська [19]. У її статті наведені висловлювання вищих посадових осіб третього райху щодо розвитку народної освіти в Україні, а також про роль українців у війні. Автор приходить до висновку, що "шкільна політика, яку проводили нацисти, була спрямована на те, щоб поставити український народ в становище духовного кріпацтва" [19, с.81].

У брошурі В. Офіцинського [26] проаналізовано особливості політичного розвитку та суспільно-політичного становища в Галичині на основі аналізу ряду періодичних видань, а саме "Станіславівського слова", "Української школи", "Львівських вістей", "Українських щоденних вістей". Автор, вивчаючи матеріали зазначених видань, особливу увагу приділяє особливостям німецького адміністративного управління в Галичині, діяльності Українського центрального та крайового комітетів. Наскільки дозволяли рамки розвідки, В. Офіцинський намагався прослідкувати особливості взаємодії української влади та населення з німецьким режимом на різних етапах Другої світової війни.

Досить невеликим є список праць, що стосуються безпосередньо німецької окупаційної політики в Галичині. Серед них варто згадати статті В. Машотаса [24], А. Боляновського [2], де частково подаються відомості й про освітню політику окупаційної влади у 1941-1944 роках.

Активно досліджувала українське культурне життя в Генеральній губернії, до складу якої під час німецької окупації входила Галичина, Н. Антонюк [1]. У своїй монографії автор зробила спробу встановити етапи і визначити особливості культурного процесу на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни через аналіз стану його основних складових: освіти і науки, літератури і мистецтва, релігійного життя, видавничої діяльності. Своєрідністю дослідження є те, що основним фактологічним джерелом стали понад шістдесят легальних періодичних видань, які виходили в Генеральній губернії в період окупації.

Важливе значення для нас становить дослідження проблем українського культурного життя під час окупаційного періоду, зокрема в Галичині, О. Луцького [22]. У його публікаціях окреслені умови, головні напрямки та особливості культурного життя в 1941-1944 роках. Автор підкреслює, що роки німецької окупації були важкими випробуваннями для інтелігенції і загалом для культурного життя України. "Безперечно, - зазначає О.Луцький, - не лише націоналістичне підпілля, а й абсолютна більшість тих, хто заанґажувався в легальній культурно-освітній праці, зокрема в рамках Українського центрального комітету, намагалися прислужитися своєму народові, захищати його інтереси. Найвищий час належно оцінити їх внесок у національну культуру й пошанувати всіх тих, завдяки кому навіть у грізну добу терору не завмирала духовна творчість" [22, с.221].

Аналізує стан народної освіти у західноукраїнському регіоні С. Сворак [34]. І хоча хронологічні рамки його монографічного дослідження 1944-1964 рр., проте, у розділі "Становище та розвиток радянської освітньої системи в західних областях України: традиції та проблеми" автор робить короткий аналіз розвитку шкільництва у регіоні і в попередні роки, в тому числі і під час німецької окупації.

Політику німецького режиму щодо діяльності "Просвіти" як центру культурно-освітнього розвитку у період нацистської окупації досліджував М. Коваль [11]. У своїй статті автор робить висновок, що "на відміну від інших національних громадських організацій, що існували напівлегально або ж нелегально, осередки "Просвіти" діяли легально і найчастіше виконували роль центрів не тільки культурницького, а й суспільно-політичного життя охоплених ними населених пунктів" [11, с.91]. Діяльність волинської "Просвіти" в досліджуваний період, на основі архівних матеріалів і періодичних видань того часу, вивчав Б. Савчук [33]. Автор зазначає, що відновленій у воєнний час "Просвіті" німецька влада не чинила особливих перешкод, але все ж тримала її під суворим контролем і чітко регламентувала. Однак і в таких умовах товариство отримало можливість розвиватись та проводити діяльність на власному національному ґрунті [33, с.110].

Варто відзначити також певні творчі досягнення з даної теми української зарубіжної історіографії. В українській еміграційній історіографії ще у 1956 р. з'явилась присвячена німецькій окупаційній політиці в Україні англомовна монографія І. Каменецького [44]. У 1961 р. автор опублікував англійською мовою наступну свою працю [45], на сторінках якої частково розглянув окремі аспекти нацистської політики в Україні у контексті гітлерівського "нового порядку" в Східній Європі.

Найповнішу інформацію про німецький окупаційний режим викладено в монографії В. Косика [15], написаній на багатому джерельному матеріалі. Автор висвітлив оригінальний погляд на історію Другої світової війни та місце в ній українців через призму архівів Третього Райху. Протягом багатьох років автор досліджував відображення українського життя у німецькій, звичайно, секретній документації, де з характерною німецькою скрупульозністю зафіксовані судження багатьох гітлерівських учасників сумнозвісного "Drand nach Osten" про громадсько-політичні сили України, справжнє, часто цинічне ставлення лідерів Райху до українства. Чимало уваги автор приділив діяльності українських чинників у рамках УЦК та його структур, які, незважаючи на жорстокі розпорядження німецького режиму, забезпечували культурологічну та освітню діяльність українців Галичини. Дослідник подає ряд документів, які мають пряме відношення до нашого дослідження. Зокрема у документі №114 йде мова про дозвіл окупаційної влади на відкриття шкіл [15, с.549]. Такий аналіз створює унікальну можливість для оцінки суті та висвітлення реального ставлення нацистського режиму до окремих національних сил та взаємодії з ними. Враховуючи безсумнівну доцільність ознайомлення з цією працею українських дослідників та й усіх читачів, зацікавлених у правдивій українській історії, дослідження В. Косика в 1993 р. видало Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові українською мовою.

Питання, що стосується освітньої політики Німеччини в райхскомісаріаті України, знаходились в центрі уваги монографічного дослідження чеського науковця Б. Єржабкової [43]. Вона використовує документи, зокрема інструкції, постанови, адміністративні розпорядження, звіти, повідомлення, рапорти, кореспонденції німецьких воєнних архівів, які збереглися до наших днів. Автор, зокрема, зазначає, що "щасливим збігом обставин ці матеріали дісталися в руки окупаційної американської армії, яка врятувала їх перед можливим знищенням у Німеччині і перевезла до США, де протягом 15 років над ними працювала, аналізувала і впорядковувала Американська історична асоціація. Тільки у 1960 р. усі оригінальні документи були передані німецькому федеральному урядові" [5, с.1367]. Основні положення монографії друкувались у часописі "Визвольний шлях" [5]. Вивчивши архівні матеріали, дослідниця дійшла висновку, що німецька окупація в Україні стала повною невдачею не тільки у військовій, адміністративній та політичній сферах, але також і в шкільній.

Певне місце серед джерельних матеріалів займають спогади безпосередніх учасників подій Другої світової війни. Більшість їх праць, виданих переважно в діаспорі, носять характер колективних історико-мемуарних збірників. Вони відрізняються стилем і рівнем наукового викладу, оскільки, крім учених, у їх підготовці брали участь громадські та культурні діячі. Притаманна для них конкретика фіксує події та велику кількість імен самовідданих працівників, які несли головний тягар праці у період німецької окупації.

Безпосередньо історії досліджуваного західноукраїнського регіону присвячена монографія відомого політичного і культурного діяча, професора В. Кубійовича [16]. На основі документів та власного досвіду активного учасника тих подій автор ґрунтовно розкриває суспільне і культурне життя Генеральної губернії, в тому числі і Галичини, діяльність Українського центрального комітету та політику окупаційних властей.

Значний інтерес для нас становлять спогади голови Українського крайового комітету, а згодом - заступника голови Українського центрального комітету К. Паньківського [27, 28], який певною мірою розкриває проблему народної освіти в окупаційний період та освітню політику німецького режиму в Україні. Автор аналізує діяльність шкільних відділів, подає інформацію про мережу народних шкіл в Галичині та роботу українських вчителів.

Важливу інформацію про нацистську політику щодо України містить збірник документів і матеріалів [18], підготовлений науковцями Інституту українознавства імені І. Крип'якевича у Львові. Серед інших видань такого характеру його виокремлює високий професійний рівень археографічного опрацювання. У передмові викладена концепція збірника, яку супроводжує доволі широкий науково-довідковий матеріал, коментарі, список застарілих і маловживаних слів, покажчик імен та фотоілюстрації. Джерельною основою збірника є документи фондів, що зберігаються в обласних державних архівах західних областей України, в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві - музеї літератури і мистецтва України. Певне відображення у збірнику знайшли матеріали періодичної преси - статті, повідомлення, кореспонденції. До збірника увійшли ряд документів, опублікованих дотепер лише за кордоном. Вони, поряд з іншими матеріалами, дають можливість відтворити об'єктивну картину становища освіти, культури, боротьби за національне відродження України. Це документальне дослідження, підготовлене з позицій багатомірності історичного процесу, задовольняє природне прагнення читача самому розібратись в динамічних, часом гостродинамічних, подіях, якими позначений суспільно-політичний, у тому числі й культурно-освітній, розвиток у західноукраїнському регіоні.

До реферованого збірника включена значна частина документів і матеріалів, що мають безпосереднє відношення до проблеми німецької освітньої політики в Україні у 1941-1944 роках. Аналіз збірника дає підстави для висновків, що освіта у досліджуваний період розвивалась на досить низькому рівні, оскільки німецька окупаційна влада дозволяла тільки початкові народні школи, а також була зацікавлена розвитком професійного навчання.

Певний інтерес при розгляді проблеми народної освіти в Україні під час німецької окупації становлять праці, в яких ці питання висвітлюються у всеукраїнському масштабі. Таким, зокрема, є збірник документів і матеріалів, присвячений культурному будівництву в УРСР [17]. Названий збірник містить ряд джерел, взятих з ДАЛО, а також періодичної преси окупаційного періоду ("Наступ", "Українська дійсність"), що мають безпосереднє відношення до даного дослідження і дають змогу не тільки простежити напрямки німецької освітньої політики, а й відтворити складний процес культурного, в тому числі й освітнього, життя України в окупаційний період.

Окремі збірники із загальних питань, що посереднім чином заторкнули проблему нашого вивчення, опубліковані в Україні [4, 25] та Росії [3, 29, 31, 36], за кордоном [41], а також в діаспорі [21, 37]. В українських та російських публікаціях такого роду головне місце приділене документам про проекти та реалізацію планів берлінських інстанцій на окупованих територіях. До важливих джерел належать опубліковані в Польщі [46, 47] витяги стенограм нарад уряду Генерального губернаторства, де знаходимо інформацію про німецьку освітню політику на даній території. Досить обширна група впорядкованих архівних матеріалів про загальні обриси нацистської окупаційної політики з'явились свого часу в Німеччині [39, 42].

У монографії М. Швагуляка [38] розглядається політика, водночас й освітня, керівників Третього Райху щодо України взагалі та західноукраїнських територій зокрема напередодні Другої світової війни. На основі багатого фактичного матеріалу вітчизняних і закордонних архівів автор розкриває таємний механізм підготовки агресії проти СРСР, Чехословаччини і Польщі, облудність та спекуляції німецької верхівки з приводу "українського питання".

Дослідження реалізації розроблених нацистами ще до початку воєнних дій планів, згідно з якими передбачалося впровадження в Україні нового територіального поділу та адміністративного управління, присвячена стаття В. Рекотова [32]. Автор підкреслює, що окуповані області були поділені на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах окупованих східних областей. Українські землі, де здійснювалось цивільне управління, поділялись між Генеральною губернією, Румунією та райхскомісаріатом України. Дослідник ґрунтовно, наскільки це дозволяв обсяг журнальної статті, вивчав відмінності та особливості нацистського урядування. Підсумком статті є висновок автора пор те, що в "цілому діяльність німецької адміністрації була спрямована на здійснення жорстокого колоніального управління" [32, с.96].

Значний науковий інтерес становить стаття Д. Злепка "Українське питання у 1938-1939 роках і Третій Райх" [6]. Вона є частиною неопублікованої монографічної праці, присвяченої даній проблеми. Її текст ґрунтується на маловідомих у науці актах політичного архіву Міністерства закордонних справ у Німеччині (Бонні), що дозволяє подивитись на політику нацистів щодо України з німецької точки зору. Автор у підсумку наголошує, що "як свідчать німецькі архівні документи, ідея "українського П'ємонту" для Третього Райху була важлива як засіб у досягненні власної мети" [6, с.308].

Висновки

Підбиваючи підсумки огляду історіографії проблеми, можна стверджувати, що повною мірою вона не була охоплена в жодному з вітчизняних чи зарубіжних досліджень. Українська радянська історіографія нацистської окупаційної політики щодо України, по суті, обмежилась накопиченням фактичного матеріалу та ідеологічних штампів й мало наблизилась до справді наукового дослідження проблеми. Хоча ідеологічно незаанґажована зарубіжна історіографія у той самий час зробила крок вперед у вивченні теми, повне її висвітлення іноземним історикам не дозволила закритість для них до недавнього часу українських архівів. Положення праць перших і других дослідників не завжди піддавались достатньому політичному аналізу. При оцінці німецької окупаційної політики взагалі та культурно-освітньої зокрема в Україні та на інших захоплених вермахтом територіях Західної Європи радянська історіографія зумисно відходила від аналізу справжніх спонукальних мотивів цієї політики. У той самий час частина представників німецької історіографії оминала увагою корінні мотиви нацистської політики, що визначалось колоніальними планами Німеччини щодо східноєвропейського простору. Поряд з цим у багатьох новітніх дослідженнях взагалі не проводилося порівняння відмінностей політики третього райху в Україні та інших країнах Європи. Проблема неупередженого вивчення даного питання поставила українських вчених перед необхідністю перегляду багатьох положень, критеріїв оцінки історичних подій і висвітлення окремих питань, на які історична наука ще не дала відповіді.

Німецька освітня політика в Україні (1941-1944 рр.) є складовою історії Другої світової війни, тому вона може бути проблемою дослідження як окремих статей, так і окремим розділом монографічної праці.

Література:

1. Антонюк Н.В. Українське культурне життя в Генеральній Губернії /1939-1944 рр./. - Львів, 1997. - 232 с.

2. Боляновський А.В., Національна політика нацистської Німеччини в Галичині у 1941-1944 рр. //Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип. 32. - Львів, 1998. - С. 136-145.

3. Гитлер А. Моя борьба /перевод с немецкого/. - Ашхабад: "Т-Око", 1992. - 600 с.

4. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах. - Т. 1.-1939-1945 рр. - Львів: вид-во Інституту укр-ва НАНУ, 1996. - 752 с.

5. Єржабкова Б. Освіта і німецька шкільна політика в Райхскомісаріаті Україна //Визвольний шлях. - 1986. - Кн. XI, ХІІ; - 1987. - Кн. I.

6. Злепко Д. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій райх //Записки НТШ. - Т. 228. - Львів, 1994. - С. 249-309.

7. Ільницька Л.І. Західні області УРСР у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.): Покажчик літератури за 1971-1978 рр. - Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника, 1986. - 176 с.

8. Каменецький І. Стан дослідів і публікацій //Український історик. - 1965. - №1-2. - С. 38-45.

9. Касименко О. Крах колоніальної політики німців на Україні //Радянська Україна. - 1944. - 10 грудня.

10. Коваленко І.М. Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих землях //Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1989. - Т. 1. - С. 56-102.

11. Коваль М.В. Діяльність "Просвіти" на окупованій території України /1941-1944 рр./ //"Просвіта": історія та сучасність. К.: Веселка, 1998. - С. 90-95.

12. Коваль М.В. Доля української культури за "нового порядку" (1941-1944): Методологія та методика історичного дослідження //Український історичний журнал. - 1993. - №11. - С. 13-28.

13. Коваль М.В. Друга світова війна і Україна (1939-1945). Історіософські нотатки. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - 75 с.

14. Коваль М.В. Українська культура та її діячі в політиці нацистських колонізаторів //Український історичний журнал. - 1993. - №3. - С. 13-18.

15. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. - 660 с.

16. Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії (1939-1941). Історія Українського Центрального Комітету. - Чикаго: вид-во М. Денисюка, 1975. - 664 с.

17. Культурне будівництво в Українській РСР. Червень 1941-1950 рр. /Збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1989. - 576 с.

18. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1995. - Т. 1.: 1939-1953. - 1995. - 742 с.

19. Ленська В.В. Фашистська шкільна політика на окупованій території України //Український історичний журнал. - 1990. - №10. - С. 81-86.

20. Лисенко О.Є., Марущенко О.В. Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія /Бібліографічний покажчик публікацій 1998-2002 років. - К., 2002. - 200 с.

21. Літопис УПА. - Торонто-Львів. - У 24 томах.

22. Луцький О. Українське культурне життя Галичини під час окупації 1941-1944 рр. //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - 1997. - №3-4. - С. 194-225.

23. Марущенко О. Актуальні проблеми сучасної української історіографії історії Другої світової війни //Вісник Прикарпатського університету. - Вип. ІІІ. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 143-158.

24. Машотас В. Грабіжницька економічна політика гітлерівських окупантів в Галичині у 1941-1944 //Український історичний журнал. - 1970. - №1. - С. 100-104.

25. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. - К.: Політвидав. України, 1963. - 488 с.

26. Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 рр.: політичні та культурні аспекти. - Ужгород, 1997. - 59 с.

27. Паньківський К. Від Держави до Комітету. - Нью-Йорк, Торонто, 1957. - 160 с.

28. Паньківський К. Роки німецької окупації. - Нью-Йорк, Торонто: Життя і мислі, 1965. - 480 с.

29. Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера. - Смоленск: Русич, 1993. - 496 с.

30. Поль Д. Фашистська окупація України в 1941-1944 рр. у працях західних учених //Український історичний журнал. - 1994. - № 5. - С. 127-136.

31. Преступные цели - преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на територии СССР /1941-1944 г.г./ - М.: Политиздат, 1968. - 383 с.

32. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941-1944) //Український історичний журнал. - 1997. - №3. - С. 90-101.

33. Савчук Б. Волинська "Просвіта". - Рівне: Ліста, 1996. - 148 с.

34. Сворак С. Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні : Історія та етнополітика (1944-1964 рр.). - К.: Правда Ярославичів, 1998. - 240 с.

35. Сливка Ю. Витоки і наслідки національної трагедії //Депортації: документи, матеріали, спогади. У 3-х т. - Т. 1. (1939-1945 р.р.). - Львів: Інститут українознавства, 1996. - С. 5-26.

36. СС в действии. Документы о преступниках СС /Под ред. М. Ю. Рагинского. - М.: Прогрес, 1968. - 623 с.

37. Український націоналізм у Другій світовій війні /Збірник статей, спогадів, документів. - Торонто, Нью-Йорк: Новий шлях, 1985.

38. Швагуляк М.Н. Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933-1939). - К.: Наукова думка, 1983. - 246 с.

39. Anatomie des SS - Staates. Dokumenten im 2 Rd. Hrsg. v. Buchheim H., Broschat M. - Munchen: Deutscher Taschenduch Verlag, 1989. - Bd.1. - 372 s.

40. Berkhoff K.C. Ukraine under Naz i Rule (1941-1944). Sources and Finding Aids //Jahrbucher fur Creschich te Osteuroras.- 1997. - №1. - P. 85-103.; №2. - P. 273-309.

41. Carell Paul. Hitler Moves East, 1941-1943 /Transl from the German Unternechmen Barbarossa by Ewald Osers. - New York: Balantine Books An Publisher, 1964.

42. Das Diensttagebuch des deutchen Generalgouverneurs in Polen 1939-1945. Herausgegeben v Werner Prag, Wolfgang Jacobmeyer. - Stuttgart: Deutsche Verlaganstalt, 1975. - 900 s.

43. Jerabek Blanka. Das schulwesen und die schulpolitik im reichskomissariat Ukraine 1941-1944 /Im Lichte deutscher Dokumente. - Munchen: Ukrainische Freie Universitet, 1991. - 240 s.

44. Kamenetsky I. Hitler's Occupation of Ukraine, 1941-1944: A Study of Totalitazian Imperialism. - Milwaukee. 1956. - 101 p.

45. Kamenetsky I. Secret Nazi plans for Eastern Europe. - A Study of Zebensraum Policies. - New Hawen (Connecticut): College and Uniwersity Press, 1961. - 263 p.

46. Okupacia i ruch Oporu w Dzienniku Hansa Franka. - T. 2. - Warszawa: Ksiazka i Wiedza, 1970. - 675 s.

47. Plan Lokalizacji "Wschodniej granicy Rzeczy" z wrzesnia 1941 roku //Sprawy miedzynarodowe. - Warszawa: Wydawnictwo Polskiego Instytutu Spraw Miedzynarodowych, 1962. - Nr.6, Czerwiec. - S. 91-99.

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ НА ЗЛАМІ ХХ-ХХІ СТ.

Євген Бутирін,

здобувач Донецького національного університету

Володимир Кравченко,

професор Донецького інституту внутрішніх справ

Василь Футулуйчук,

доцент кафедри конституційного права та загальноправових

дисциплін ДІВС, кандидат історичних наук, полковник міліції

У статті аналізується досвід становлення і функціонування Верховної Ради України у 50-80-і рр. ХХ ст. і в умовах незалежності. Досліджуються квантитативні і квалитативні параметри депутатського корпусу. Показано реальний стан законодавчої діяльності парламенту. Відзначено позитивні процеси і невирішені проблеми в організації Верховної Ради в контексті трансформацій українського соціуму.

На зламі ХХ-ХХІ століття український соціум подолав складний шлях від сталінізму - з його авторитарно-тоталітарним змістом, репресіями, геноцидом проти українського народу - до становлення незалежної правової держави, яка очолює розбудову громадянського демократичного суспільства.

Трансформаційні процеси в українському суспільстві певним чином позначилися на організації та функціонуванні Верховної Ради України - вищого законодавчого органу країни. За досліджуваний період Верховна Рада поступово перетворилася з другорядного, квазідержавного компартійного інституту в професійний багатопартійний парламент. Саме Верховна Рада є парламентом України, а народні обранці - головним джерелом парламентаризму в країні. Тому основну увагу автори приділили змінам у практиці депутатського корпусу парламенту держави. У статті дослідники намагаються простежити динаміку цих змін, об'єктивно, неупереджено проаналізувати процес формування, структуру, склад та діяльність Верховної Ради у контексті трансформацій українського соціуму.

Вивчення, узагальнення та осмислення практичного досвіду організації і функціонування Верховної Ради України за досліджуваний період певним чином дозволить уникнути помилок та прорахунків в організації та діяльності вищого законодавчого органу країни, удосконалити практику українського парламенту. Постановка питання у такій площині і визначає актуальність зазначеної наукової розробки.

Обраний напрямок дослідження є частиною держбюджетної науково-дослідної теми кафедри історії України та філософії права Донецького інституту внутрішніх справ МВС України при Донецькому національному університеті "Роль держави у конституюванні української нації кін. ХХ - поч. ХХІ ст."

Детальне вивчення, всебічний аналіз становища і розвитку історичного опрацювання суспільно-державницької проблематики, зокрема становлення українського парламентаризму, показало, що узагальнюючі роботи з історіографії цієї теми відсутні. Однак різним аспектам даної проблематики присвячені деякі праці вчених історичної, правознавчої, політологічної, філософської наук, практичних працівників. Але спеціально у названій площині це питання ними не розглядалось [1].

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі новітніх методологічних підходів з використанням опублікованих та вперше включених до широкого наукового обігу джерел комплексно дослідити вплив трансформаційних процесів соціуму на організацію та функціонування Верховної Ради України в середині ХХ - на початку ХХІ ст.

Наукова новизна роботи визначається фактично першою у вітчизняній історіографії спробою комплексного розгляду місця та ролі Верховної Ради України у трансформаційних суспільно-політичних процесах досліджуваного історичного періоду.

Визначальними заходами у формуванні Верховної Ради, в суспільно-політичному житті народу були вибори. З повоєнних часів, в умовах унітарно-тоталітарного режиму, вибори проходили 11 разів, через кожні 5 poків, починаючи з 9 лютого 1947 р. до 4 березня 1990 р.

Правовими засадами проведення виборів було Положення про вибори до Верховної Ради, затверджене Президією Верховної Ради УРСР у грудні 1950 р. До нього у грудні 1954 р., у грудні 1958 р., у січнi 1963 р., у листопаді 1966 р. були внесені певні зміни та доповнення. А дев'ята сесія Верховної Ради дев'ятого скликання у гpyдні 1978 р. та десята сесія одинадцятого скликання у жовтні 1989 р. прийняли Закони "Про вибори до Верховної Ради" та "Про вибори народних депутатів Української РСР". Вони фактично сформували в Україні виборчу систему, яка існувала до середини 90-х років ХХ ст.

Відповідно до діючих положень вибори проходили на основі прямого, рівного виборчого права. Однакова кількість виборців обирала одного депутата, все доросле населення (з 18 років) мало рівне право голосу. Вибори здійснювалися таємним голосуванням, депутати обиралися безпосередньо громадянами. Виборчий процес забезпечувався системою діючих комісій: центральною, окружними і дільничними. Президія Верховної Ради своїм рішенням формувала виборчі округи, за пропозицією облвиконкомів давала їм найменування, порядковий номер, визначала центри та перелік адміністративно-територіальних одиниць, що до них входили [2].

У республіці за 50 - 80-і рр. змінилася загальна кількість виборців. Якщо у 1947 р. їх кількість становила 21,5 млн чол., то в 1985 р. - 36,5, або в 1,6 раза більше. Чисельність тих, хто брав участь у виборах, збільшилася на 15 млн чол.[3].

Відбулися зміни і в кількості виборчих округів. Їх чисельність у 1947-1985 рр. збільшилася з 415 до 650, або в 1,5 раза. Ці зміни відбувалися на підставі рішень Президії Верховної Ради, згідно з рекомендаціями ЦК компартії, погодженими з Москвою.

Вибори депутатів проходили в умовах активної мітинговості, декларативності досягнень, під гаслами: "Всі на вибори!", "Голосуємо за блок комуністів і безпартійних!", "За єдиний блок комуністів і безпартійних!". Це мало на меті привернути увагу населення до важливої політичної кампанії. Та одномандатна система виборів практично позбавляла конкурентності між кандидатами у депутати. Майбутній депутат був абсолютно гарантований щодо позитивних результатів виборів. До цього кандидати в депутати "відселекціоновувалися" в партійних органах, і тому ініціатива їх висунення насправді відбувалася не "знизу", як про це повідомляли газети. На виборчі комісії покладалося завдання: забезпечити максимально високу участь виборців у голосуванні. Як свідчать дані про результати голосування, що публікувалися в пресі, активність виборців була високою і становила, як правило, близько 99,9%. Така одностайність та винятково висока організованість давали ще один привід комуністичній пропаганді стверджувати, що виборці активно підтримували внутрішню та зовнішню політику держави.

Головним механізмом діяльності Bepxoнoї Ради є депутатський корпус. У складі кожного скликання вищого органу законодавчої влади відбувалися відповідні квантитативні та квалітативні трансформації. Збільшувалася загальна чисельність депутатів, що зумовлювалося рішеннями Президії Верховної Ради та змінами демографічної ситуації. Якщо, наприклад, кількість депутатів Верховної Ради ІІ-VІІІ скликань становила в межах 415-469 чол., то в ІХ-ХІ скликаннях їх чисельність збільшилася до 570-650 чол. Найчисельнішим виявився склад депутатів Х і ХІ скликань (650 чол.). У цілому ж їх кількість зросла з ІІ (1947 р.) по ХІ (1985 р.) скликання на 235 чол., або в 1,5 раза. Причому чисельність депутатів зростала більш прискореними темпами порівняно з чисельністю населення. А протягом вказаного періоду кількість населення зросла в 1,3 раза. Така невідповідність зумовлювалася, головним чином, виборчими законами, зміною норм представництва депутатів. На цей процес вплинуло також приєднання Криму до України, а як наслідок, збільшилась загальна кількість виборців. Між тим, чисельність депутатів декількох скликань була незмінною. Так, в 1963-1967 рр., в 1980-1985 рр. обиралось по 469 і відповідно по 650 депутатів.

Практично депутатський корпус кожного скликання зазнавав оновлення, в його ряди вливалися новообрані депутати, які не були у складі попереднього скликання. Наприклад, у Верховній Раді ІІ скликання таких депутатів було 85,3%. У наступні скликання в середньому вперше обиралися 50-60% депутатів, зокрема склад депутатів Верховної Ради ХІ скликання оновився на 55,2%. [4].

Певні зрушення відбулися і в соціальному складі депутатів. Про це свідчать дані мандатних комісій по виборах складу депутатів Верховної Ради ІІ-ХІ скликань, що наведені в нижче вміщеній таблиці.

Значний інтерес становлять показники, що стосуються розподілу депутатів по галузях народного господарства. Поступово здійснювалося зменшення представництва депутатів з числа працівників базових галузей. Якщо серед депутатів вищого органу законодавчої влади VІІ скликання їх було 57,4%, то в складі ХІ скликання вже 55,5% від загального числа обранців. Кількість депутатів-представників промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку в цей період зросла з 28,8% до 32,3%, або на 3,5%. Водночас питома вага працівників сільського господарства скоротилася з 28,6% до 23,2%, або на 5,4%.

Крім того, питома вага працівників невиробничої сфери, хоча й повільно, але зростала. Так, чисельність діячів науки, культури, освіти, охорони здоров'я у вказаний період становила 7,8% - 8,0% від загальної кількості депутатів.

Депутатський корпус традиційно був політизованим, адже серед депутатів високим був рівень партійності, що становив 60-70% їх загальної кількості. З числа депутатів-комуністів створювалася партійна група, яка виступала в ролі постійно діючого представництва Центрального Комітету компартії у Верховній Раді. Широко був представленим у складі депутатів партійний апарат, насамперед керівниками ЦК компартії та секретарями обкомів і райкомів. Питома вага їх у вищому органі законодавчої влади була досить значною, незважаючи на певне зменшення їх чисельності серед депутатів VII-XI скликань з 14,1% до 13,7%, або на 0,4%. В цілому кількість партійців Верховної Ради за ІІ-ХІ скликання зменшилася з 79,7% до 68,3%, або на 11,1%. Така тенденція сприяла збільшенню серед депутатів загальної кількості безпартійних. Питома вага їх зросла на 13,5% - з 18,2% до31,7%. [6]. Однак існуюча номенклатурна практика, згідно з якою член партії мав більше політичних прав, значно применшувала позиції безпартійних депутатів. Партійна приналежність нерідко компенсувала недостатню професійну компетенцію депутата-комуніста. Безпартійні депутати, навпаки, були, як правило, люди високої професійної ерудиції. Серед них були відомі вчені, письменники, лікарі. Але вони майже не залучалися до керівництва Верховною Радою, її Президії, постійних депутатських комісій.

Досить вагома роль у Верховній Раді відводилась жінкам. Не дивлячись, що їх кількість у загальному числі депутатів за ІІ-ХІ скликання зросла з 112 (26,9%) до 234 (36%), або на 5,1%, це загалом не відповідало їх місцю серед зайнятих у матеріальному виробництві та питомій вазі серед населення республіки [7]. Ці обставини зумовлювалися традиціями, коли чоловіки виявляли більш посилену політичну активність, широко представлялись у вищих ешелонах влади. Разом з тим, участь жінок у діяльності Верховної Ради була досить плідною та різнобічною.

Значна кількість депутатів була удостоєна державних нагород та інших відзнак. У вищому органі законодавчої влади кількість таких обранців коливалася в межах 80%-90% від загальної кількості. А у Верховній Раді VІІІ, ХІ скликань вони відповідно складали 94,8% і 97,7%. Кількість Героїв Радянського Союзу та Героїв Соціалістичної Праці у складі депутатів ІІ-VІІ скликань збільшилась у 6,6 раза. В наступні скликання чисельність депутатів даної категорії зменшувалася. Кількість різних лауреатів за ІІ-ХІ скликання зросла в 7 разів. Ці обставини надавали вищому органові законодавчої влади більш вагомої презентабельності, авторитетності [8].

Щодо національного складу депутатського корпусу, то у Верховній Раді VІІІ-ХІ скликань питома вага депутатів-українців зменшилася з 79% до 73,1%, або на 5,9%. Водночас кількість депутатів російської національності зросла з 21% до 23,4%, або на 2,4%. З 1,2% до 3,5%, або на 2,3%, збільшилася серед депутатів кількість представників інших національностей [9].

Для депутатів Верховної Ради ІІ-ХІ скликань характерним був досить високий освітній рівень. Близько половини їх мали вищу освіту. Якщо серед депутатів ІІ скликання їх було лише 44,5%, то у вищому органі законодавчої влади ХІ скликання питома вага їх становила вже 55,6%, або на 11,1% більше. Простежується тенденція поліпшення якісних характеристик освіти депутатів. Наприклад, серед депутатів ХІ скликання було 18 академіків та членів-кореспондентів Академії наук Союзу і АН України, 51 доктор і кандидат наук. Однак високим залишився відсоток депутатів з середньою і навіть початковою освітою, що негативно позначалося на інтелектуальному потенціалі Верховної Ради [10].

Віковий ценз переважної кількості депутатів становив 30-40 років, тобто більшість обранців були людьми середнього віку. Проте поступово кількість таких обранців помітно зменшувалася. Наприклад, чисельність депутатів Верховної Ради ІІ-Х скликань 30-39річного віку скоротилася з 29,8% до 15,5%, або на 14,3%, 40-49 років з 46,9% до 30,9%, або на 16,0%. Поповнення молоддю було незначним, її частка у Верховній Раді ІІ-ХІ скликань зросла з 9,8% до 18%, або на 8,2%. Це зумовлювалося тим, що конституційне право висувати кандидатури до законодавчого органу влади з 21 року було здебільшого декларативним гаслом, ніж реальністю.

Водночас з ІІ по Х скликання з 13,3% до 38,3%, або на 24,8%, зросла кількість депутатів, яким було за 50 років. Це свідчить про те, що депутатський корпус, з одного боку, дещо "старів", а з іншого, поповнювався людьми, які мали певний життєвий досвід [11].

Але треба зазначити, що всі наведені параметри депутатського корпусу Верховної Ради ІІ-ХІ скликань не виключали певних вад та недоліків у діяльності депутатів. Зокрема депутати несвоєчасно зустрічалися з виборцями, не звітували про виконання їх наказів, а іноді просто нехтували своїми депутатськими обов'язками. Прийнятий у березні 1953 р. закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради Української РСР дещо змінив ситуацію. В 1960 р. з 457 депутатів звітували перед виборцями 449, в 1965 р. з 469 депутатів зустрілися з виборцями лише 410 [12], що, безперечно, негативно позначалося на зв`язку депутатів з виборцями, підривало довіру останніх до депутатського корпусу.

Конституційно для Верховної Ради існував встановлений п'ятирічний термін повноважень. За період з 1947 по 1990 рр. відбулося десять скликань Верховної Ради. Кожний з термінів мав свої особливості державного будівництва, певну специфіку законотворення.

Основною організаційно-правовою формою діяльності Верховної Ради є сесійне засідання. Воно скликалося Президією двічі на рік. У роботі сесії брали участь депутати Верховної Ради. Досить насиченими, як правило, були перші сесії кожного скликання. На перших сесіях обирали мандатну комісію, визначали повноваження депутатів, формували керівні органи Верховної Ради, схвалювали закони з цих питань. Однак багато сесій мали пасивний, дещо в чому декларативний характер. Цьому значною мірою сприяли самі депутати.

Депутатський корпус Верховної Ради ІІ-ХІ скликань був неактивним при обговоренні питань, що виносилися на пленарні засідання. Дії більшості депутатів зводилися до "одностайної" підтримки внесеної пропозиції шляхом голосування, а значна частина депутатів просто "відсиджувалася". Протягом роботи вищого органу влади ІІ скликання взяли участь в обговоренні питань тільки 86 депутатів (20,7%), протягом ІІІ скликання - 98 (22,2%), IV - 154 (33,6%), V - 208 (44,3%) [13]. Така практика мала місце і в наступних скликаннях.

За період діяльності Верховної Ради ІІ-ХІ скликань відбулося 88 сесій. У середньому протягом одного скликання проходило 8-12 сесій. Відбувалися вони впродовж одного-двох днів. Сесії розглядали коло питань, кількість яких коливалася від 10 до 40. Наприклад, сесії Верховної Ради ІІ-VІ скликань розглянули майже 127 питань. Це спричинялося тим, що з поля зору випадали питання з проблем законності, зокрема роботи правоохоронних органів, держбезпеки, питання соціального розвитку суспільства, матеріального стану трудівників тощо. Майже зовсім не ставилися питання про виконання діючих законів, рішень, прийнятих Верховною Радою. Обмеженим був комплекс питань, пов'язаних з матеріальним виробництвом. Наприклад, народногосподарські плани республіки, виключно до 1957 р., розглядала Рада Міністрів. Верховною Радою не затверджувалися перспективні плани розвитку, не заслуховувалися звіти про роботу уряду тощо.

Пасивно здійснювався законотворчий процес у діяльності Верховної Ради, що значно знижувало її конституційний статус як законодавчого органу. В другій половині 40-х - на початку 50-х років Верховна Рада фактично проблеми законотворчості зосереджувала на вдосконаленні статей Конституції. Верховна Рада тільки другого скликання три рази (1947, 1948, 1951 рр.) вносила зміни та доповнення до Основного Закону. В кінці 50-х рр. ії законодавча діяльність розширюється. В 1959 р. на обговорення Верховної Ради виносяться проекти законів про судоустрій, цивільний і цивільно-процесуальний, кримінальний і кримінально-процесуальний кодекси. Але значною вадою законотворчого процесу цього періоду було те, що в основу законодавства України не закладалися загальнолюдські цінності та принципи, що негативно позначалося на змісті законів.

У 60-70-і рр. законодавча функція Верховної Ради дещо активізувалася. В липні 1968 р. обговорюється і затверджується Закон "Про сільську і селищну Раду депутатів трудящих", що значно пожвавлює діяльність цих низових представницьких органів і створює відповідне законодавче поле для їх діяльності. А в липні 1971 р. приймається Закон "Про міську, районну в місті Раду депутатів трудящих". У червні 1969 р. приймається Кодекс про шлюб і сім'ю, в липні 1970 р. - Земельний кодекс, в грудні 1970 р. - Виправно-трудовий кодекс, в червні 1972 р. - Водний кодекс. Це значною мірою поліпшило регулювання цих важливих аспектів життєдіяльності суспільства [14].

У 80-і рр. ХХ ст. помітно збагатились форми та методи роботи депутатів Верховної Ради. Усталеного характеру набула практика попереднього обговорення питань, які виносилися на розгляд сесій, що надавало можливість більш ретельно вивчити проблему та прийняти оптимальне рішення [15]. Наприклад, розгляду питання щодо реформи загальноосвітньої та професійної школи в УРСР на 10-й сесії Верховної Ради в грудні 1984 р. передувала активна підготовча робота. До включення у порядок денний сесії це питання обговорювалося на засіданнях уряду, сесіях місцевих рад, у міністерствах та відомствах, трудових колективах, на конференціях вчителів та працівників установ профтехосвіти. І, як наслідок, були прийняті ділові, конкретні заходи щодо реалізації шкільної реформи, підтримані значними матеріальними та фінансовими ресурсами. В результаті до кінця 80-х рр. було збудовано шкіл майже на один мільйон учнівських місць, що в 1,3 раза більше, ніж за минулі п`ять років.

Значно збільшилася кількість пропозицій, що надходили від депутатів під час сесій. Тільки на сесіях Верховної Ради УРСР у 1986 р. депутати внесли 136 конкретних пропозицій (пор. 66 у 1985 р.) [16].

У діяльності Верховної Ради провідну роль відіграють постійно діючі депутатські комісії, пізніше комітети. Їх робота була важливим засобом забезпечення нормального функціонування законодавчого органу влади. Постійні комісії розробляли пропозиції для розгляду їх Верховною Радою, сприяли виконанню прийнятих нею рішень, певним чином контролювали діяльність міністерств, відомств, державних комітетів.

Таблиця 2. - Чисельність депутатських комісій та депутатів у них [17]

Як бачимо з таблиці, в загальній чисельності комісій у розглянутий період відбулися певні зміни. Їх кількість збільшилася в 4,5 раза, і в першу чергу за рахунок утворення галузевих комісій. Це зумовлювалося, головним чином, необхідністю вирішення проблем, які виникали перед суспільством. У Верховній Раді ІІ-IV скликань діяло чотири комісії (законодавчих передбачень, бюджетна, мандатна, закордонних справ). У 1957 р. третя сесія Верховної Ради IV скликання утворила додатково ще чотири галузеві комісії: промисловості і транспорту, сільського господарства, освіти і культури, охорони здоров'я та соціального забезпечення. Перша сесія ІХ скликання у 1959 р. утворила комісію з торгівлі та громадського харчування. Перша сесія VI скликання в 1963 р. утворила комісії комунального господарства та побутового обслуговування, науки і культури, харчової промисловості, легкої промисловості, важкої та хімічної промисловості. Тобто Верховна Рада VI скликання (1963-1967 рр.) мала вже 16 постійних комісій, до складу яких входило 377 депутатів, або 78% їх загальної кількості [18]. До першої сесії ХІ скликання чисельність комісій розширилася до 17, а пізніше в 1985 р. було утворено 18 комісій за рахунок організації постійної комісії з проблем енергетики [19].

Помітно зростає і кількість депутатів, які працювали в комісіях, а конкретно вона збільшилася в 15 разів (з 36 до 550 чол.), або з 9% до 84,6% від загального числа депутатів. Як переконуємося, більша частина депутатів працювала в комісіях, що значно посилювало їх участь у роботі Верховної Ради. Втім, діяльність постійних комісій мала пасивний характер, що пояснюється відсутністю нормативних актів, які законодавчо регламентували їх практику. Лише дев'ята сесія VI скликання в 1966 р. прийняла Положення про постійні комісії, в яке перша сесія Х скликання (1980 р.) внесла зміни і доповнення відповідно до вимог часу. Ці документи певним чином позитивно вплинули на організацію та діяльність постійних комісій Верховної Ради. Якщо ними, майже за десять років, в 1959-1967 рр. було розглянуто 306 питань, що стосувалися різних проблем суспільного життя, в тому числі 68 - у порядку контролю за виконанням законів [20], то за час роботи Верховної Ради УРСР Х скликання (1980-1985 рр.) на засіданнях постійних комісій було розглянуто понад 500 питань, пов`язаних з різними аспектами господарського, культурного, міжнародного життя республіки. Понад 95% членів комісій брали активну участь у перевірках роботи державних та громадських організацій, 75% - виступили на засіданнях комісій [21]. Наприклад, тільки в 1983 р. у роботі комісій брали участь понад 300 депутатів та майже 500 спеціалістів. Депутати висловили чимало конструктивних пропозицій, на підставі яких були вироблені відповідні рішення. Про підвищення обґрунтованості вироблених ними пропозицій та рекомендацій переконливо, на думку автора, свідчить той факт, що з більш як 20 питань, детально вивчених комісіями, прийняті постанови Президії Верховної Ради УРСР. З низки важливих проблем, піднятих комісіями, приймались відповідні постанови Ради Міністрів республіки [22]. В той же час, зокрема за 1986-1989 рр., комісії розглянули лише 50 господарських і соціально-культурних питань [23]. Тому в цілому ці організаційні структури ще не набули певного динамізму в роботі, ними допускався різнобій та підміна роботи однієї постійної комісії іншою.

Поряд з постійними комісіями Верховна Рада УРСР до початку 90-х рр. ХХ ст. формувала Президію. Президія Верховної Ради - постійно діючий орган законодавчої влади. Вона розв'язувала відведені до її компетенції питання, зокрема приймала чинні законодавчі акти, вносила до них зміни, утворювала і ліквідовувала міністерства та державні комітети. Через структури апарату здійснювала керівництво місцевими радами, присвоювала почесні звання та нагороди, вирішувала питання громадянства, здійснювала амністії та помилування.

Президія на першій сесії новообраної Верховної Ради обиралася у складі Голови, двох заступників (а з Х-ХІ скликань - трьох) та членів Президії. Президію Верховної Ради ІІ-ХІ скликань очолювали: липень 1939 р. - січень 1954 р. - Гречуха М. С.; січень 1954 р. - квітень 1969 р. - Коротченко Д. С.; квітень 1969 р. - липень 1972 р. - Ляшко О. П.; липень 1972 р. - червень 1976 р. Грушецький І. С.; червень 1976 р. - листопад 1984 р. - Ватченко О. Ф.; січень 1985 р. - березень 1990 р. - Шевченко В. С. Заступниками Голів Президії Верховної Ради обирались: Олійник З. Ф., Ковпак С. А., Пелехатий К Н., Піснечевський Д. П., Стеценко С. Є., Бойко С. К., Шевченко В. С., Чемодуров Т. Н., Бахтін Ю. Г., Рощупкін А М., Щербина В. П. Секретарями Президії Верховної Ради у вказаний період працювали: Нижник В. Є., Зленко А. Н., Колотуха Я. Я., Хоменко М. Г. Значна увага надавалася питанням дотримання законів. У 1975 р. Президія розглядала питання дотримання законодавства про охорону праці жінок у вугільній промисловості. В 1980 р. проаналізувала стан дотримання законодавства про працю у Кримській області.

Президія проводила значну організаторську діяльність з підготовки сесій Верховної Ради. Вона попередньо розглядала пропозиції щодо порядку денного, дбала про забезпечення депутатів проектами законів, що виносилися на розгляд сесій. Важливою ланкою діяльності була координація діяльності постійних депутатських комісій. Наприклад, при підготовці та розгляді питань, що стосувалися декількох комісій. Давала їм доручення і рекомендації з питань розробки ними проектів законів, у справі контролю діяльності державних органів. Заслуховувала повідомлення державних і громадських інституцій, установ і організацій про результати їх перевірки в формі контролю, виконання рекомендацій постійних комісій.

Президія сприяла реалізації депутатами своїх повноважень. Зокрема розглядала інформацію депутатів про звіти перед виборцями, трудовими колективами, громадськими організаціями. Давала доручення депутатам у справі перевірки діяльності державних органів і установ, організацій, питань, що належали до компетенції Верховної Ради, її Президії. Здійснювала контроль за розглядом і реалізацією державними і громадськими органами, службовими особами пропозицій та зауважень депутатів, висловлених ними на сесіях Верховної Ради, за виконанням депутатами наказів виборців. Забезпечувала депутатів офіційною літературою, довідковими матеріалами. Сприяла обміну досвідом у їх роботі безпосередньо у виборчих округах.

З проголошенням незалежності України виникла гостра потреба в радикальних змінах організації та функціональних вимірах Верховної Ради, без чого становлення, розвиток, зміцнення молодої держави в нових історичних умовах неможливе. Правовим підґрунтям, реальною основою державотворення стали передусім Декларація про державний суверенітет України, Акт про її незалежність, Конституція (Основний Закон) держави. У теоретичному і правовому розумінні названі акти визначають як політичну, так і економічну та соціальну природу держави, конструкцію владних структур по вертикалі і горизонталі, діяльність існуючих у ній різноманітних функціональних ланок. Генеративним механізмом державотворчого процесу виступає вища законодавча гілка влади - Верховна Рада України.

Уже в процесі виборів депутатів Верховної Ради ХІІ (І) скликання в 1990 р., фактично перших демократичних виборів в Україні, депутатський корпус формується шляхом обрання депутатів у багатомандатних округах на альтернативній основі. Наступні вибори до Верховної Ради ХІІІ (ІІ) скликання в 1994 р. відбувалися за тією ж схемою, що і попередні в 1990 р. А вже вибори до Верховної Ради XIV (ІІІ) 1998 р. та вибори до Верховної Ради XV (IV) скликань 2002 р. відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою за умов, коли одна половина депутатів обиралася за партійними списками, а друга - в багатомандатних округах на альтернативній основі.

Що стосується структурування Верховної Ради України вже в умовах незалежності, то до неї протягом 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. постійно обиралось 450 народних депутатів. У процесі структурування Верховної Ради обирався її Голова. В 1990 р. Головою Верховної Ради ХІІ (І) скликання був обраний В.Івашко, перший секретар ЦК компартії України, а з переведенням його на роботу до Москви - заступником генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова почергово обираються Л. Кравчук - колишній другий секретар ЦК компартії, а потім І. Плющ - голова Київського облвиконкому. Після виборів депутатів нового складу Верховної Ради ХІІІ (ІІ) скликання в 1994 р. її Головою було обрано О.Мороза - лідера соціалістичної партії України.

У складі депутатського корпусу законодавчого органу ХІІ (І) - ХІІІ (ІІ) скликань активно відбувається і політичне структурування. Формується опозиція та провладна більшість. Політичне об`єднання, котре налічувало 25 і більше депутатів, відносилося до фракції, а з меншою чисельністю - до парламентської групи. Так, у перші дні діяльності народних обранців у Верховній Раді ХІІ (І) скликання сформувалися дві основні політичні течії - фракції: комуністів, що становили більшість - 239 депутатів і Народної Ради, серцевину якої складав Народний Рух України.

Структура Верховної Ради XIV (ІІІ) (1998-2002 рр.) та XV (ІV) (склад якої обраний в 2002 р.) скликань, сформована на мажоритарно-пропорційній основі, мала більш виражене політичне забарвлення в порівнянні з попередніми двома скликаннями. До Верховної Ради XIV (ІІІ) скликання були обрані представники восьми політичних партій та об`єднань (КПУ, НРУ, СПУ+СелПУ, ПЗУ, НДП, Громада, ПСПУ, СДПУ(о)), а до Верховної Ради ХV (ІV) скликання ввійшли представники шести політичних партій та об`єднань - "Єдина Україна", "Наша Україна", БЮТ, КПУ, СПУ, СДПУ(о). Верховну Раду України XIV (ІІІ) скликання спочатку очолював О. Ткаченко, пізніше в результаті так званої "оксамитової парламентської революції" була сформована правоцентристська, виключно ситуативна, більшість, її очолив І. Плющ. Головою Верховної Ради XV (ІV) скликання в 2002 р. було обрано В.Литвина.

Особливо вагомою структурною ланкою стали постійно діючі депутатські комісії. Помітно зросла їх роль у Верховній Раді ХІІІ (ІІ) скликання, коли депутати відповідно до рішень були переведені працювати на постійній професійній основі. Це означає, що вони у своїй більшості згідно з положенням залишили ті посади на ниві державної, господарської та іншої діяльності, де працювали до обрання народними депутатами. Верховна Рада постановою від 12 квітня 1994 р. визнала повноваження обраних депутатів і другим пунктом зобов'язала їх до 1 липня того ж року згідно з чинними законами оформити свої трудові відносини з Верховною Радою і розпочати виконання депутатських функцій та повноважень на постійній основі. У Верховній Раді ХІІ (І) скликання діяло 25, а в наступному ХІІІ (ІІ) скликанні - 23 депутатські комісії. (Зауважимо, що з 1996 р. комісії перейменовано в комітети: далі комітети.) У Верховній Раді XIV (ІІІ) скликання діяло 22 комітети, [24] а в XV (ІV) - було сформовано на два комітети та одну комісію більше. Комітети стали тим головним функціональним органом, через який на шляху до пленарного засідання Верховної Ради проходили пропоновані проекти законів та постанов.

Основною спрямованістю діяльності Верховної Ради України в умовах незалежності стала законотворча робота. Тільки в 1990-1998 рр. Верховна Рада України прийняла 1155 законів та 2759 постанов. Однак, незважаючи на досить напружену роботу депутатів, законотворча діяльність парламенту не змогла забезпечити реалізацію конституційного принципу верховенства закону у суспільстві, коли майже всі компоненти суспільних відносин регулюються законами. Із прийнятих у 1995 р. 1695 нормативних актів закони становили лише 87 (4,4%), а решта (95,6%) складали підзаконні нормативні акти, тобто документи, що давали додаткові тлумачення виконання законів, інтерпретацій того чи іншого положення, статті з метою правового застосування, необхідної їх матеріалізації [25]. Прийняті таким чином закони не мають прямої дії, певною мірою носять умовний, декларативний характер.

Типізація аналогічних обставин не стала винятком, а перетворилася в реалії з негативним ухилом. Відзначимо, що навіть закони надзвичайної ваги без прийняття додаткових актів не виконувалися або ж виконувалися тільки частково чи неприпустимо гальмувалися, якщо не сказати відвертіше, просто ігнорувалися. Скажімо, надзвичайний "чорнобильський закон" у справі соціального захисту потерпілих та ліквідаторів планетарної катастрофи. У цій сфері, зокрема на Житомирщині, не виконувалися більше 41% статей. До того ж четверта частина статей виконувалася лише частково, тобто реалізовувалася не в повному обсязі [26]. Така практика притаманна і для інших потерпілих від катастрофи регіонів України.

Закони приймалися без належно обґpунтованої стратегії, що, зокрема, засвідчує аналіз прийнятих з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет по травень 1996 р. 670 законів [27]. Верховна Рада не встигає належною мірою за динамікою змін в українському соціумі. Тому іноді народжуються недосконалі закони, трапляються невиважені положення, часом навіть такі, що є суперечливими. Іноді залишаються справжні прогалини у справі правового регулювання з тих чи інших проблем. Недосконала нормативно-правова система незадовільно позначилася на ефективності суспільних економічних відносин. Законодавство про іноземні інвестиції 1992-1995 рр. змінювалося чотири рази, що негативно вплинуло на стан надходжень до країни іноземних інвестицій і, природно, позначалося на розвиткові економіки [28].

Життя неухильно вимагає вироблення таких законів, які б не лише ефективно діяли на терені України, а й були уніфікованими щодо до світової законодавчої практики і досвіду. Вступ України до Ради Європи значно актуалізував необхідність вирішення даної проблеми. Вказана впливова європейська структура жадала від України приведення законодавства у відповідність з європейськими стандартами. У першу чергy це стосувалося кримінального, банківсько-фінансового законодавства. Вирішення цієї ж проблеми вимагає і зацікавленість України у вступі до Євросоюзу. Але на початок 2003 р. тільки 3% законодавчих актів України уніфіковані у відповідності з європейськими стандартами, що, звичайно, гальмує вступ України до цієї поважної європейської інституції. Отже, з наведених прикладів та порівняльного аналізу зрозуміло, що українське законодавство залишається ще незбалансованою системою, його важливі положення не узгоджені з нормами міжнародного права, і не в останню чергу тому, що ті, хто розроблював проекти законів, ґрунтовно не обізнані з законотворчістю і змістом законів у цивілізованих країнах.

Крім того, Верховна Рада України в умовах незалежності накопичила значний позитивний досвід роботи, до якого з певністю можна віднести демократизм, відкритість, що переконливо свідчить про нову якість українського парламентаризму. Новаторством було те, що пленарні засідання відбувалися на очах і на слуху всього українського народу: транслювалися по телебаченню та радіо [29]. Верховній Раді певною мірою вдалося удосконалити механізм вироблення законів, поетапної підготовки їх проектів. Скажімо, для парламенту ХІІ (І) скликання нерозв'язаними залишилися питaння створення механізму проходження та дотримання послідовності у прийняттi законів. Але Верховній Раді ХІІІ (ІІ) скликання вже вдалося чітко визначити основні напрямки у своїй законотворчості відповідно до сфер функціонування суспільства. Так, блок проблем законодавчої діяльності у сфері економіки здійснювався за такими напрямками законодавства: податки, державне управління і керівництво; реформування власності і регiональне управління економікою; зовнішньоекономічна діяльність, банківська система і фінансово-валютне регyлювання; фондовий ринок і бухгалтерський облік та статистика; соціальна політика та соціальний захист населення. До цього додамо такі проблеми, як ринкові відносини, кадрові питання, питaння правопорядку і правового захисту населення, збройних сил, аграрних відносин, культури і духовності тощо. Це дає змогy структурувати законотворчу діяльність парламентy, зробити її більш чіткою та дієвою [30].

Незаперечним здобутком Верховної Ради за роки незалежності є розвиток практики у здійсненні контрольних повноважень. Насамперед слід відзначити значний прогрес у розвитку нормативної бази контрольних повноважень. Цьому значно сприяла, зокрема, стаття 85 нової Конституції України, де чітко сформульовані основні правові засади контрольних повноважень. Найвиразнішим свідченням цього прогресу, на думку фахівців, є контроль за виконанням законів про бюджет [31].

Суттєвим досягненням Верховної Ради ХІІ (І) - XV (ІV) скликань є унормування, відпрацювання процедури, напрацювання практики "Днів Уряду", "парламентських слухань". Значного розвитку набула практика процедури внесення депутатських запитів. Проте досягнутий рівень у частині використання контрольних функцій парламентом є ще недостатнім. Зокрема це стосується суттєво обмежених контрольних повноважень Верховної Ради у кадрових питаннях. Парламентські слухання, що останнім часом мали місце у Верховній Раді, проводилися у формі, що нагадувала колишні компартійні пленуми. На практиці далеко не всі слухання закінчувалися прийняттям рекомендацій, постанов з розглянутих питань.

Загалом на зламі ХХ-ХХІ ст. у процесі трансформацій українського соціуму відбулися певні адекватні позитивні зміни у формуванні та функціонуванні Верховної Ради України. Організація Верховної Ради з проголошенням незалежності відбувається виключно на демократичних принципах та засадах на противагу негативній практиці компартійної "рознарядки" 50-80-х рр. ХХ ст. Використовуючи досвід роботи Верховної Ради 50-80-х рр. ХХ ст., парламент незалежної України за обставин становлення нової якості держави незаперечно прагнув виявляти себе активним і дієвим органом державотворчих процесів в Україні. Законодавча діяльність Верховної Ради України набувала цілком нових ознак та якостей. Все ширше законодавчий процес входив у русло демократизму, відточувався механізм вироблення та прийняття законів, поступово здійснювалися політичні кроки у напрямку матеріалізації законів, підпорядковування їх інтересам суспільства, держави. Водночас у контексті розвитку і вдосконалення законодавчої діяльності на шляху формування правової держави давалися взнаки відсутність належного досвіду в цій справі, брак професійної державотворчої культури і високої відповідальності кожного депутата за здійснення взятої на себе історичної місії. Все це здійснювалося у процесі постійного вдосконалення практичної діяльності вищого законодавчого органу влади шляхом пошуків, проб та долання перешкод.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні ідеї, теоретичні положення, багатий фактичний матеріал і висновки можуть бути використані при підготовці колективних та індивідуальних праць з української історії, історії держави та права України, політичної історії України, конституційного права, розробці та читанні загальних і спеціальних лекційних курсів для студентів вищих закладів освіти. Результати дослідження сприятимуть збагаченню досвіду керівних органів державної влади та місцевого самоврядування в розбудові держави. Висновки роботи можуть стати підмогою в законодавчій діяльності, налагодженні взаємодії між гілками влади, формуванні архівних фондів з історії українського державотворення.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Карпенко В. Парламент із середини. Нотатки депутата. - К., 19991; Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. - К., 1997; Кравченко В., Падалка С., Панченко П. Україна. Державотворення. ХХ століття. - Київ -Донецьк, 1997; Кравченко В., Титаренко Ю. Державотворення в Україні. Історія та сучасність. - Донецьк, 1998; Кривенко Л. Верховна Рада України.-К, 1997; Бандурка О., Древась Ю. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. - Харків, 1999; Чмихова В. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності//Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VIII. - Запоріжжя, 1999. - С. 221-227; Вона ж. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності (березень 19990-січень 2000). Автореф. дис. канд. істор. наук. -Львів, 2001; Авсєєвич В. Верховна Рада у конституційному процесі в Україні. 1990-1996 рр. - Дис. канд. істор. наук. - Запоріжжя, 2002; Журавський В. Правовий статус парламентських комітетів//Вісник Запорізького юридичного інституту. - Запоріжжя, 2001. - № 2. - С. 14-25; Юзьков Л. Від Декларації про державний суверенітет України до Концепції нової Конституції України//Конституція незалежної України. - К., 1995. - С. 7-12; Нижник В. Порядок організації і проведення виборів до Верховної Ради Української РСР. - К., 1968; Шевченко В. Ради народних депутатів в умовах перебудови//Укр. істор. журн. - 1987. - № 5. - С. 7-20; Барабаш О. Контрольна діяльність парламенту України. 1994-96 роки: поступ очевидний але процес має розвиватися//Голос громадянина. - 1996. - № 4. - С. 54-56; Шевчук В. Державотворення в сучасній незалежній Україні : історіографія проблеми// Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України.-К; 2003.-№2.- С.102-110 та ін.

2. Нижник В. Порядок органiзацiї і проведення виборiв до Верховної Ради Української РСР. - К., 1968. - С. 13-21.

3. Пiдраховано на основi даних мандатних комiсiй // Радянська Україна. - 1947.- 5 березня; 1985. - 28 березня.

4. Кравченко В., Падалка С., Панченко П. Україна. Державотворення. ХХ століття.-Київ - Донецьк, 1997.- С.15-17; Кравченко В., Титаренко Ю. Державотворення в Україні. Історія та сучасність. - Донецьк, 1998.- С. 17-19

5. Складено на основi даних мандатних комісiй // Радянська Україна. - 1947.- 5 березня; 1951.-25 лютого; 1955.-31 березня; 1959.-17 квiтня; 1963.-12 квiтня; 1967.-13 квiтня; 1971.-15 липня; 1975.-5 липня; 1980.-26 березня; 1985.-28 березня.

6. Підраховано на основі даних мандатних комісій // Радянська Україна. - 1947.- 5 березня; 1951.-25 лютого; 1955.-31 березня; 1959.-17 квiтня; 1963.-12 квiтня; 1967.-13 квiтня; 1971.-15 липня; 1975.-5 липня; 1980.-26 березня; 1985.-28 березня; Підсумки виборiв i склад депутатiв Верховної Ради Української РСР i мiсцевих Рад депутатiв трудящих 1957 р. Стат. 3б. - К., 1958. -. С. 19; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1971. Стат. сб. - М., 1971. - С. 65-67; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1975. Стат. сб. - М.. 1975. - С. 69; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1980. Стат. сб. - М., 1980. - С. 65-66; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1985. Стат. сб. - М., 1985. - С. 69.

7. Там само.

8. Там само.

9. Там само.

10. Там само.

11. Там само.

12. Рябошапко Г. Верховна Рада Української РСР - найвищий орган державної влади республiки. - К., 1968. - С.- 8.

13. Там само. - С. 9.

14. Центральний державний архів громадських об'єднань України (м. Київ). (ЦДАГОУ), Ф.1. - Оп. 13. - Спр. 32. - Арк. 1-5; Оп. 25. - Спр. 40. - Арк. 10 - 12; Кривенко Л. Верховный Совет союзной республики. - М., 1975. - С. 3 1-44.

15. ЦДАГОУ, Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 40. - Арк. 5.

16. Поточний архів Одеського облвиконкому: Довідка про підсумки діяльності Верховної Ради Української РСР, її Президії та постійних комісій за 1986р. - С. 1.

17. Складено на основi: Рябошапко Г. Вказана праця. - С. 18-19; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1967. Стат. сб.М., 1967. - С. 70; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1971. Стат. сб. - М., 1971. - С. 74; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1975. Стат. сб. - М., 1975. - С. 76; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1980. Стат. сб. - М., 1980. - С. 74; Итоги выборов и состав депутатов Верховных Советов союзных и автономных республик. 1985. Стат. сб. - М., 1985. - С. 75.

18. Домико І. Постiйнi комiсiї Верховної Ради Української РСР. - К., 1972. - С. 10.

19. Поточний архів Верховної Ради України, Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2146. - Арк. 4.

20. Рябошапко Г. Вказана праця. - С. 20.

21. Первая сессия Верховного Совета Украинской ССР (одиннадцатого созыва), 27 марта 1985 года: Стенографический отчет. - К., 1985. - С. 27.

22. Правда України. - 1985. - 14 лютого.

23. Шевченко В. Ради народних депутатiв в умовах перебудови // Укр. iстор. журн. - 1987. - № 5. - С. 16.

24. Вибори 98: документи, статистичні дані, аналіз. - Центр СППМ. - К., 1998; Кислий П. До питання про парламентську більшість у Верховній Раді; Ткачук А., Лиходій К. Фракції в українському парламенті. Спроба математичного аналізу // Вісник програми сприяння парламентові України. - 1999. - №1. - С.2 - 6; 7 - 11.

25. Чмихова В. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VІІІ. - Запоріжжя, Тандем-У, 1999. - С. 223.

26. Кравченко В. Вказані праці. - С.52; 54.

27. Опришко В. Законотворчість: сьогодні і завтра // Віче. - 1996. - №6. - С. 3.

28. Чмихова В. Вказана праця. - С. 222 - 223.

29. Восьма сесія Верховної Ради України дванадцятого скликання // Бюлетень Верховної Ради України. - 1993. - №37. - С. 67-70; №42. - С. 20-72; №45. - С. 4-67.

30. Чмихова В. Вказана праця. - С. 225-226.

31. Барабаш О. Контрольна діяльність парламенту України. 1994-96 роки: поступ очевидний, але процес має розвиватися // Голос громадянина. - 1996. - №4. - С. 54-56.

ЧИ НАСТАЛА НОВА ФАЗА В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ ?

(ЗА СТОРІНКАМИ ЗАХІДНИХ ВИДАНЬ)

Володимир Петровський,

кандидат історичних наук, докторант Харківського

гуманітарного інституту "Народна українська академія"

Автор відстежує еволюцію в українсько-російських відносинах за останні 12 років з погляду закордонних аналітиків. Показана складність і багатоваріантність існуючої ситуації. Увага акцентована на можливих алгоритмах розвитку подій як всередині країн, так і між ними на тлі розширення ЄС і НАТО. Особливі загрози для України як суверенної держави закордонні аналітики вбачають у диференційованості етнічного складу її областей (Схід і Захід), економічній залежності (енергоносії) від Росії, відсутності чіткого курсу в ще не сформованої нової еліти, брак її патріотизму, а також в існуванні в Росії політичних і економічних сил, що тримають курс на нову інтеграцію навколо РФ. Зроблено висновок, про очікуване розширення співробітництва Україна - Росія (зокрема, економічне), малу імовірність одновекторного прозахідного курсу України в майбутньому.

Ще кілька років тому політичні оглядачі та аналітики-пострадянологи з тривогою розглядали перебіг відносин двох найбільших слов'янських держав. Наявність численних проблем, які обтяжували ці стосунки, породжували досить похмурі передбачення (навіть небезпеку обміну ядерними ударами). З російської сторони не бракувало висновків щодо неминучості другої "переяславської угоди" через нездатність України до самостійного існування. Дійсність виявилася значно складнішою й строкатішою, а футурологічні виклади стали більш обережними. Уже в середині 90-х років науковий співробітник Інституту Європи Російської академії наук А. Мошес підкреслював альтернативність при оцінці перспектив подальшої динаміки російсько-українських взаємовідносин. Виключаючи можливість близького стратегічного партнерства двох держав, він дійшов висновку, що в XXI столітті між ними буде розвиватися прагматична співпраця або короткочасне погіршення стосунків. Не виключено, писав він далі, що Росія взагалі втратить інтерес до України через очевидну несумісність економік, залишається також шанс застигання відносин на рівні саме 1994-1995 років. Водночас А. Мошес вважав утопічною можливість суттєвих успіхів України при використанні формули "І Захід, і Росія". Більше того, Україні, на його думку, цілком реально загрожує доля перетворення її у щось подібне" стратегічному передпіллю " Росії, бо частиною Європи вона стати не в змозі [1].

Принципово основні протиріччя між керівництвом України й Росії базувалися на різному, інколи діаметрально протилежному ставленні до розділу радянської спадщини, неприкритому скептицизмі багатьох російських політиків щодо незалежного статусу "молодшої сестри", небажанні будувати відносини з нею на основі міжнародного права. Напередодні 10-річчя існування пострадянських держав помічник професора на прохання університету Дж. Гопкінса А. Кулі підвів деякі підсумки щодо вирішення найбільш болючих проблем на просторі колишнього СРСР. Він переконаний, що після краху Радянського Союзу на порядок денний постало питання: хто контролюватиме уламки тієї власності, яка залишилася після цього розпаду імперії? В силу тих витрат, яких зазнала Росія у зв'язку із створенням економічної бази в периферійних республіках Союзу, її жорстка позиція, наголошував А. Кулі, претензії на радянське майно, можливість неоімперського рішення виглядали цілком логічними. Але, констатував автор, наперекір похмурим пророцтвам деяких політологів, Росія підписала з шістьма країнами СНД та Прибалтики угоди, які фактично означали орендні права на користування тими чи іншими об'єктами поза межами Російської Федерації. Фактично уряд Росії одержав згоду на законне володіння власністю, що де-юре продовжує залишатися "під контролем" суверенних держав. Таким чином, Москва й зацікавлені держави створили гібридні форми двостороннього управління, які, впевнений А. Кулі, прямо суперечать нормативним рисам так званих вестфальських принципів. Адже за останніми суверенна держава залишала за собою виключне право на контроль і використання будь-яких об'єктів на своїй території. Таким чином, підсумував автор, вказані умови являють собою своєрідне свідчення неоімперського відродження Росії, лише замаскованого в "договірну форму" [2].

Стосовно українсько-російських відносин, то вказані вище роздуми стосуються оренди Росією бухт Севастополя, об'єктів протиповітряної оборони в Україні. Звичайно, специфіка розвитку обох держав не залишала надії на вирішення цих питань так, як це зробила Литва, не поновивши орендний договір з Росією по використанню радіолокаційного комплексу в Скрунді. Тут слід взяти до уваги, як доречно зауважувала польська дослідниця Й. Кульпинська, конкретні умови, при яких країна проходить важливу стадію трансформаційного процесу. Його ефективність і тривалість (а в нашому випадку і ймовірність тих чи інших рішень) залежить від передумов, історичних джерел трансформації, дій її соціальних учасників, темпу та радикалізму змін, ментальних особливостей суспільства, рівня його культури, в широкому розумінні слова [3].

Якщо взяти до уваги особливості зовнішньої та внутрішньої політики України 90-х років, то в її перипетіях якраз і відображається стан внутрішнього світосприймання елітою і суспільством у цілому тих змін, що порушили звичну для багатьох рівновагу. Тим більше що Україна, зауважив професор університету Йорка (Канада) Т. Кузьо (колишній керівник Інформаційного центру НАТО в Києві), до 1994 р. була ареною боротьби за незалежність між "націоналістами" та "імперськими комуністами". Значить, центристська течія зміцніла починаючи з середини минулого століття, а саме в ній переважає деяка аморфність, найбільше - прагматичність. Тому Україна і не може поки що вибрати однозначно "балтійський" варіант, тобто шлях лише до Європи, але так само неможливим є й "білоруський" - повернення до Євразії [4].

Як показав американський аналітик П.Гоубл, у російсько-українських відносинах існує 5 асиметрій з точки зору безпеки: між українським державним будівництвом і аналогічним процесом у Росії, між досягненнями України і російськими втратами в загальному контексті слабості; між українськими визначеннями незалежності і російською концепцією домінування, між незначною вагою України і російським централізмом всередині міжнародної системи, нарешті, між українською залежністю та російською автаркією [5].

Незважаючи на закріплений у Конституції принцип унітарності, українські регіони, як постійно наголошують західні експерти, мають різні уподобання щодо майбутнього українсько-російських відносин. Через полярність історичного досвіду та економічних умов жителі п'яти основних географічно-культурних територій України мають неспівпадаючі політичні та світоглядні погляди, і не лише внаслідок етнічної, освітньої чи соціальної різниці. З цим висновком С. Бірч (університет у Вайвенхеу Пак, графство Ессекс) можна погодитись, як і з іншою констатацією авторки, а саме: що важливість історичного досвіду значно поступається сьогодні значенню соціально-економічних параметрів. Якщо взяти до уваги її розмірковування щодо проблем Донбасу й Криму з точки зору українсько-російських стосунків, то таке резюме не викликає заперечень. Адже саме ці два регіони викликали найбільшу занепокоєність у Києві через сепаратистські настрої і бажання прилучитися до Росії. Щоб їх нейтралізувати, уряд вимушений був зробити ряд кроків, які були вигідні Донбасу, але потім значно погіршили умови для проведення реформ у шахтарському краї.

Можливість втрати Криму, впевнена С. Бірч, була ще реальнішою. Але серед кримської еліти пріоритети економічної доцільності переважили всі інші. Адже невипадково ще в 1998 р. Крим займав друге місце (після Києва) щодо кількості малих і середніх підприємств на душу населення. Звичайно, мала значення і позиція Росії, яка не підтримала антиукраїнські сили в Криму, побоюючись, що його відрив від влади Києва викличе "реакцію доміно" в самій Російській Федерації, де тоді існували впливові відцентрові сили [6]. Взагалі російська політика щодо України характеризувалася в "епоху Єльцина" капризуванням, розривом між словами й справами, крайньою непослідовністю, помилковими розрахунками. В цьому плані досить показовою є стаття наукового співробітника центру по дослідженню проблем політичної безпеки і аналізу конфліктів у Цюріху Є.Перовича. В ній чітко проведено водорозділ між особливостями підходу російського керівництва до відносин з Україною, тобто Б. Єльцина та В. Путіна. Він виходить з того, що до середини 1993 р. політика Російської Федерації зосереджувалася головним чином на вирішенні внутрішніх проблем, формуванні відносин з США та Західною Європою. Зовнішньополітична ж стратегія щодо держав на терені колишнього СРСР залишалася нерозробленою. На цій фазі, визначає Є. Перович, російська сторона мала надію, що Україна рано чи пізно розпадеться на кілька держав, причому східна частина об'єднається з Росією (через наявність там значної кількості етнічних росіян). Лише коли виникла проблема розширення НАТО на Схід, стала зрозумілою ціна багатьох нереальних припущень: можливість існування конституційної монархії, розповсюдження правлячим режимом націоналізму й ксенофобії, а затим - майже неминучий крах імперії з обов'язковою при цьому жорстокістю й пролиттям крові. Не могла спрацювати й третя парадигма еволюції Росії - поступовий перехід влади від центру до рук локальних клік, мафіозних угруповань, харизматичних регіональних політиків, з посиленням автономії місць. Також сумнівно, щоб Росія перетворилася на "щиру й послужливу далеку родичку Європи та Північної Америки", утративши попередньо ряд територій [10].

Напевно, мав рацію керівник групи вивчення Росії та СНД дослідного інституту Німецького товариства зовнішньої політики, автор політичної біографії В. Путіна, що з'явилася в 2000 р., А. Рар. Головне для Росії, стверджує він, - попередити дрейф України в західному напрямі, бо вона вважає пострадянський простір виключно власною сферою інтересів. Частина російських лідерів впевнена, що Україна - провідник американських інтересів в СНД. Розмірковуючи над перспективами українсько-російських відносин, А. Рар схиляється до думки, що вони й далі відзначатимуться недовір'ям і взаємним дистанціюванням. Він пояснює це тим, що українські лідери та еліта побоюються, по-перше, несерйозного ставлення Москви до незалежності України, а по-друге, планів поглинання її Росією. Москва, у свою чергу, обвинувачує українську владу у надмірній драматизації потенціальних конфліктів між двома країнами і постійних докорах щодо провини Росії у всіх економічних труднощах України [11].

Справа в тому, що Україні доволі важко сформулювати стійку геополітичну платформу, визначити чіткі стратегічні пріоритети через суттєві недоліки у рівні самодостатності, неможливість остаточно зупинити ерозійні процеси у суспільстві. Тому реальним вибором України і залишається поки що модель "балансу інтересів", тобто підтримання курсу зближення з євроатлантичними структурами, не втрачаючи партнерських зв'язків з Росією та її союзниками. На початку 90-х років західна спрямованість української політики у порівнянні з її російським вектором була цілком відчутною. В подальшому балансир дещо вирівнявся, але перші ознаки відходу України від курсу виключно на Захід, зазначає президент "Freedom House" А.Каратницький, з'явилися в кінці жовтня 2000 р., коли Міністерство закордонних справ України замість Б. Тарасюка очолив більш проросійськи налаштований А.Зленко. Після подій "гонгадзегейту" довіра Заходу до України суттєво зменшилася (як ми вважаємо, не на довгий час - В.П.), тому поворот на Схід виглядав логічним. Величезне значення, на думку А.Каратницького, мала зустріч двох президентів у лютому 2001 р. в Дніпропетровську. Тут, як відомо, були підписані важливі угоди (автор підкреслює, що про їх повний зміст суспільство не дізналося) про співробітництво в аерокосмічній сфері, військово-промисловому комплексі і енергетиці. Але Україна, підкреслив автор, зовсім не рівняється Білорусі за проросійськими настроями. Більшість підприємців, чиновників, населення не бажає поглинання української економіки російською, тим більше що така перспектива означатиме розрив з Заходом, а це неприпустимо й невигідно для держави [12].

Дійсно, спостереження кореспондента впливової "Neue Zurcher Zeitung" влітку 2001 р., оцінка ним настроїв населення Галичини вагомо підтверджують останній висновок А. Каратницького. На Західній Україні, переконаний автор газетної статті, не готові сприймати ні зростаючий російський вплив, ні авторитарні тенденції українського уряду, особливо у сфері економіки. Тому тут вибрали власний шлях розвитку на випадок, якщо в Києві візьмуть верх сили, налаштовані на русифікацію [ІЗ]. Можливо, тут присутня деяка емоційна перебільшеність, але для України етнолінгвістичні проблеми майже унікальні, і досить часто їх вирішення знаходиться у політичній площині. В цьому відношенні характерними є тлумачення дослідників Утрехтського університету Е. Поппе та Л. Хагендорна, які дійшли висновку, що на сході України росіяни - не діаспора чи російська спільнота, а корінне населення. Так само неточним вони визнали вислів "російськомовні", бо значна частина представників титульних націй у Білорусі, Україні, Казахстані взагалі розмовляють лише російською мовою. За даними П.С. Пірі з середини 90-х років, більшість етнічних росіян в Україні сприймали себе як радянські громадяни, і тільки потім - як росіяни. Серед них існувала також подвійна етнічна ідентичність і космополітичний тип самоідентифікації. У свою чергу, норвезький вчений П. Кольстьо запропонував ще одне пояснення у виборі політичної ідентичності, яка може мати чотири виміри для росіян, що проживають в Україні: відданість історичним кордонам Російської держави, існуючій Російській Федерації, прагнення формувати нову державність або вірність щодо країни проживання. Висновок же Е. Поппе та Л. Хагендорна такий: більшість росіян в Україні та Білорусі схильні до асиміляції або інтеграції (чи возз'єднання) з Росією [14]. На нашу думку, саме через складнощі, пов'язані зі стратегічним вибором України, регіональними особливостями ставлення населення до рівня й масштабів співробітництва з Євразією, в Україні так і не підготовлено життєздатну військову доктрину. Так само відсутня і нова концепція безпеки.

Повертаючись до роздумів А. Каратницького, необхідно згадати пропозиції прем'єра Росії В. Путіна, зроблені у грудні 1999 р.: введення електро- та нафтового ембарго до України за невиплату боргів. Вони не були випадковими, бо вже на початку наступного року президент Росії В. Путін та його оточення, як підкреслює науковий співробітник центру по дослідженню конфліктів у Королівській військовій академії в Сандхерсті (Великобританія) Д. Шерр, заявили про намір вести "більш специфічну", більш активну, наступальну і значно жорсткішу зовнішню політику до України, особливо в економічній сфері [15]. Професор Індіанського університету (м. Саут Бенд) Д.Шлапентох висловлюється ще більш категорично щодо характеру післяєльцинського режиму: "Не встигла висохнути друкарська фарба на книгах, що передрікали включення Росії до західного світу, як прихід до влади В. Путіна ясно показав зростання шансів напівавторитарного, націоналістичного і корпоративного режиму". Можливо, ще точніше визначила ситуацію М.А. Уайєл з Боуден-коледжу, яка стверджувала: Росія балансує на тонкій межі між авторитаризмом і демократією [16].

У проголошеній на початку березня 2000 р. доповіді в Будапешті (на конференції "Майбутнє загальноєвропейської міжнародної політики й безпеки", організованій Угорською атлантичною радою) Д. Шерр охарактеризував групу "путінбургерів" не як "молодих вовків", як думають багато росіян, а дещо по-іншому. В. Путіна та його прихильників вирізняє тверде переконання в необхідності міцної держави, поєднане з повною відсутністю ностальгії по комунізму. Вони закидають комуністам не стільки звинувачення в нетолерантності і антидемократизмі, скільки в послабленні держави й марнотратстві ресурсів. Досягнувши особистих успіхів у політиці та бізнесі, далеко не всі члени цього угруповання вважають терпимість необхідною доброчесністю. Прагматизм навряд чи дозволить В. Путіну ставити на меті "інтеграцію"України, якщо такі дії вимагатимуть від Росії значних коштів і зусиль. Однак його дії недвозначно свідчать, переконаний Д.Шерр, про наміри підпорядкувати Україну, причому він добре усвідомлює, які саме засоби для цього необхідні. Згідно з даними автора, перед груднем 1999 р. Росія п'ять разів зменшувала постачання нафти на Україну. Крім добре відомої залежності України від імпорту російських енергоносіїв, наголошує Д. Шерр, Москва досить ефективно користується вірогідною інформацією про справжній стан справ в Україні. Адже на українській території навесні 2000 р. активно діяли шість розвідувальних органів Російської Федерації. Автор задається риторичним запитанням: чи не стане тепер правилом формула нових українсько-російських відносин - "розвиватися окремо, але боротися разом"? [17].

Схожі міркування пролунали в середині лютого 2001 р. з вуст 3. Бжезинського: "Існує немало ознак того, що Кремль прагне обмежити незалежність України... Налагоджуються все тісніші зв'язки української та російської армій. Це могло б пошкодити співробітництву України з НАТО" [18]. Навіть щодо планів Росії інтегруватися до складу Європейського Союзу сумніви виникають не лише в аналітиків, але й у політиків - як, приміром, у президента Польщі А. Кваснєвського [19].

Хоча більшість аналітиків не зараховують ідеї відновлення в тій чи іншій формі Радянського Союзу до реальних, але науковий співробітник німецького інституту міжнародної політики і безпеки в Берліні О. Александрова впевнена: моделі інтеграції колишнього СРСР в Росії ще не зникли остаточно. Це, по-перше, радянсько-комуністична, що передбачає ліквідацію СНД і створення оновленого Союзу радянських народів; по-друге - реставраторсько-націоналістична, тобто відновлення Російської держави в кордонах СРСР 1945 p., але без елементів федеративності. Нарешті, прагматично-інтеграційна модель-господарська інтеграція у формі конфедерації або федерації. Одним з її варіантів, припускає О. Александрова, може стати політичне й економічне домінування Росії при формальному суверенітеті "колишніх" країн СНД за прикладом Варшавського пакту. Напевне, саме таку схему вона вважає прийнятною для нової еліти у Москві, зважаючи на очікування В. Путіним від членів СНД абсолютної лояльності до Росії, відмови від прозахідної орієнтації і узгодження своєї зовнішньої політики з Кремлем [20].

А. Сам - пом. професора факультету соціальних наук університету Маннгейма і К. Вестфаль - співробітниця Інституту політики університету Ю.Лібіга в Гессені невипадково знову звернули увагу на однакову залежність України й Білорусі від постачання російських енергоносіїв. Остання теж у 1992 р. вела переговори з деякими арабськими країнами, Польщею, Австралією, Туркменією, Норвегією про поставки нафти, але відсутність у білоруській скарбниці конвертованої валюти не дала змоги завершити їх успішно. Зараз, коли російський Газпром будує трубопровід довжиною більш ніж 4107 км з Ямалу в Європу через білоруську територію, мінська влада активізує зусилля [21] по формуванню слов'янського союзу, натякаючи тим самим на його економічну доцільність. Крім того, зауважує А.Осланд (фонд Карнегі з міжнародного миру у Вашингтоні), і Росія, і Україна знаходяться в пастці політичної напівреформи, створюючи аналогічний індійському чи пакистанському клас бюрократів, зацікавлених у якнайдовшому продовженні часткової лібералізації [22]. А це, природно, зближує їх, протиставляючи Заходу.

На цьому фоні символічним виглядає нагадування дослідника Центру російських і східноєвропейських студій університету Торонто Т. Кузьо. Він пише, що на веб-сайті проекту року Росії в Україні вміщено девіз: "Від єдиних витоків - до єдиних цілей" [23].

На нашу думку, наступна декада українсько-російських відносин і в подальшому буде відзначатися пульсуючим характером, але форми й темпи економічного співробітництва розширюватимуться й поглиблюватимуться. Щодо тих інтегративних процесів, які б могли ініціювати одновекторність зовнішньої політики України, ліквідувати перспективу її формування як моста між НАТО й Росією (але не буфера!), то вони поки що малоймовірні.

Література:

1. Мошес А. Российско-украинские отношения в период до 2000-го года // Россия и её соседи. Научные доклады Московского центра Карнеги. - Москва, 1995. - С. 40-48.

2. Cooley A. Imperial Wreckage Property. Rights, Sovereignty, and Security in the Post Soviet Space // International Security (Cambridge). - 2000/01. -Vо1.25, №3. - P. 100-102.

3. Kulpinska J. Uniwersalna i specyficzne problemy procesow przemian w Europie Srodkowej w poszukiwaniu modelu // Acta Universitatis Lodzienskis. Folia sociologica 27. - Lodz, 1998. - S. 13,17.

4. Kuzio T. The national Factor in Ukraine's quadruple Transition // Contemporary Politics (Cambridge). - 2000. - Vol.6, №2. - P. 155-158.

5. Цит. по: Slavic review (Stanford etc). - 2000. -Vol. 60, №2. - P.420-421.

6. Birch S. Interpreting the regional Effect in Ukrainian Politics // Europe-Asia studies (Glasgow). - 2000. - Vol.52, №6. - P. 1017-1019, 1029, 1037.

7. Perovic´ J. Probleme der Anpassung an die neuen Realitaten. Russische Außenpolitik gegenuber der Ukraine und Weißrußland // Osteuropa (Stuttgart). - 2001. - H.4/5. - S.466-468.

8. Див. допов.: Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. - Київ, 1999. - 384 с.

9. Wolczuk K. History, Europe and the "National Idea": the " official" Narrative of national Identity in Ukraine // Nationalities Papers (New York). - 2000. - Vol. 28, № 4. - P. 682.

10. Galeotti M. The Kremlin's Agenda. The new Russia and its Armed Forces. - Alexandria, 1995. - P. 147-152.

11. Rahr A. A West European Analysis // Ukraine and European Security. - Houndmills etc, 1999. - P. 127-129.

12. Karatnyncky A. Meltdown in Ukraine // Foreign Affairs (New York). - 2001. - Vol. 80, №3. - P. 80-81.

13. Im ukrainischen Piemont. Die galizische Metropole Lwiw orientiert sich nach Westen // Neue Zurcher Zeitung. - 2001. - 14./15. Juli. - S. 6.

14. Poppe E., Hagendoorn L. Types of Identification among Russians on the "Near Abroad" // Europe-Asia studies. - 2001. - Vol. 53, №1. - p. 57-59,69. 15-Sherr J. A fresh Start for Ukraine Military Reform? // Survival (London). - 2001. - Vol. 43, № 1. - P.107.

16. Slavic review (Stanford etc). - 2001. - Vol. 60, №1. - P.182,190.

17. Sherr J.G. European Defense: Whither Russia and Ukraine? // Occasional Brief (Sandhurst). - 2000. - № 76. - P. 1-3.

18. Воротынский И. Правительству Украины грозит отставка //Независимая газета (Москва). - 2001. - 17 апреля. - С.5.

19. "Polen ist altes Europa" // Der Spiegel (Hamburg). - 2003. - Nr.18. - S.132

20. Alexandrova O. Schwierige Restauration alter Abhangigkeit. Rußlands Politik gegenuber der GUS // Osteuropa (Stuttgart). - 2001. - H.4/5. - S. 460, 465.

21. Sahm A., Westpahl K. Power and the Yamal Pipeline // Independent Belarus. Domestic Determinants, Regional Dynamics, and Implications for the West (ed. by M.M. Balmaceda, J. I. Clem, L.L. Tarlow). - Сambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2002. - P. 276, 283.

22. Еslund A. Building Capitalism. The Transformantion of the former Soviet Bloc. - Cambridge: Cambridge University Press, 2002. - P. 382, 449.

23. Кузьо Т. Средневековая история влияет на современность // Корреспондент (Киев). - 2003. - № 6. - С. 39.

СОЦІАЛЬНІ ПРОТИСТОЯННЯ У ПАПЕРОВІЙ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Володимир Студінський,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри економічної теорії

Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, м. Київ

В статті розглянуті питання соціальних протистоянь на переробних підприємствах України на початку ХХ століття. Визначено, що головними причинами таких конфліктів були насамперед економічні негаразди як на виробництвах, так і у суспільстві в цілому. Підкреслено, що у періоди гострих суспільних конфліктів, як то революційні події 1905 та 1917 років, протистояння робітників з роботодавцями на паперових підприємствах України набували політичного забарвлення.

Соціальні конфлікти у суспільстві є віддзеркаленням різних проблем, які притаманні тій або іншій історичній епосі, конкретному історичному періоду, окремій галузі виробництва. Розгляд даної проблематики дає змогу зрозуміти всю багатоаспектність і складність розвитку суспільства в цілому. В зв'язку з цим актуальність вивчення соціальних протистоянь на початку ХХ століття полягає в тому, щоб з'ясувати загальні тенденції розвитку суспільства в цей період. Висвітлення проблеми в окремих сферах виробництва, зокрема паперовій, визначає як загальні, так і особливі тенденції цих протистоянь у площинах робітник-роботодавець та робітник-держава.

Дослідження соціальних конфліктів у вітчизняній історичній літературі саме в сфері паперового виробництва здійснювались фрагментарно. Зокрема окремі аспекти таких протистоянь висвітлені у працях О.Мацюка [1], П.Ідова [2] та окремих краєзнавчих розвідках [3]. З точки зору методології дослідження даної проблеми великий інтерес являють праці Б.Андрусишина [4].

Головна мета цієї статті полягає в тому, щоб розглянути факти соціальних протистоянь на папероробних підприємствах України на початку ХХ століття в комплексі, з'ясувати природу цих конфліктів та їх наслідки.

У 80-90-х роках ХІХ століття у паперовій галузі України сформувалась система взаємостосунків роботодавець-робітник. Зокрема це стосувалось різних форм оплати праці на підприємствах, створення певної соціально-побутової бази в галузі, а також вирішення трудових спорів [5]. Щоправда, не завжди ці стосунки вирішувались передбаченим законом шляхом. Часто-густо протистояння робітника й роботодавця призводили до конфліктних ситуацій - страйків, пікетувань, маніфестацій, мітингів і врешті - збройних виступів.

К.Маркс у "Капіталі" з цього приводу зазначав, що "капіталістичний процес виробництва самим своїм ходом відновлює відокремлення робочої сили від умов праці. Тим самим він відновлює і увічнює умови експлуатації робітника. Він постійно змушує робітника продавати робочу силу, щоб жити, і постійно дає капіталісту можливість купувати його, щоб збагачуватись" [6].

Та загальний стан соціальної сфери був незадовільний. Тому й не дивно, що на папероробних підприємствах виникали конфлікти між робітниками та адміністрацією.

Зокрема за період 1895-1904 рр. фабрична інспекція зареєструвала в Російській імперії 7 страйків робітників папероробної галузі із загальною кількістю учасників 1506 чол., що складало 8% зайнятих в галузі [7].

Відомо також, що в листопаді 1903 року на Острозькій паперовій фабриці припинила роботу 51 робітниця. Вони пред'явили вимоги до адміністрації підприємства - зменшення тривалості робочого дня та збільшення зарплати [8].

А події 1905 року спонукали до активізації соціальних виступів паперовиків. Так, у цьому році відбулось 102 страйки робітників папероробної галузі із загальною кількістю 22 478 чол. Основні вимоги цих виступів мали суто економічний зміст.

У травні 1905 року на Малинській паперовій фабриці спалахнув загальний страйк, який тривав п'ятнадцять днів. Організатором і керівником цього виступу був Феофан Мельниченко. Також робітники створили страйковий комітет, до якого уввійшли шість чоловік. В результаті страйкарі домоглись певних поступок адміністрації. Так, в червні 1905 року на підприємстві встановлювався 8-годинний робочий день (три робочі зміни) в цехах, а в майстернях - 10,5 години; підвищено заробітну плату - чоловіки отримували в середньому від 50 копійок до 1 рубля 20 копійок на день, жінки, які працювали за підрядом, заробляли до 10 рублів на місяць при 5-годинному робочому дні [9].

5 лютого 1905 року застрайкували робітники картонажної фабрики "Гофман-Дуель", які вимагали зменшення тривалості робочого дня на одну годину та надбавки до зарплати 5 копійок на день. Страйк тривав кілька днів [10].

В червні 1905 року застрайкували робітники Миропільської фабрики, основною вимогою яких був 8-годинний робочий день. В січні подібний виступ робітників відбувся й на Роганській фабриці.

11 листопада 1905 року звернулись до власників і робітники Коростишівської фабрики. Вони, зокрема, писали: "Ми робітники, …просимо підвищити денну зарплату всім робітникам без винятку: робітникам по 25 коп., жінкам по 50 коп., дівчатам по 30 коп., а також повинен бути фабричний місячний фельдшер і фабрична аптека. Якщо фабрика сама не в змозі побудувати училище на 12 душ дітей різного стану, то повинна платити за 12 душ дітей в міністерській школі за свій рахунок. Всі без винятку робітники повинні працювати 8 годин на день, навіть і ті, що знаходяться у фабричному дворі. Так само фабрика повинна влаштувати за свій рахунок лазню. Хазяї і директор не повинні поводитись з робітниками як з тваринами, а як з людьми. Ми тому вимагаємо надбавки, що раніше можна було купити фіру дров за 75 копійок, тепер треба дати 3 руб.; пуд житнього борошна коштував 50 коп., тепер треба дати 1 руб.; міра картоплі коштувала 15 коп., тепер - 25 коп.; фунт солонини 15 коп. - тепер 22 і 25 коп.; фунт яловичини коштував 3 коп. - тепер 10 коп.; фунт коров'ячого масла 15 коп. - тепер 35 коп.; фунт сиру 3 коп. - тепер 7 коп.; кварта молока коштувала 4 коп. - тепер 7 коп. Так само раніше можна було взяти у крамниці матеріал на одяг для роботи по 15 коп. за аршин, тепер же саме трико по 30 коп.; чоботи коштували 2 руб. 50 коп., а тепер коштують 3 руб. 50 коп. З цієї нашої платні, що ми одержуємо, кожний робітник мусить ходити напівголий й голодний.

Тому маємо честь уклінно просити панів хазяїв Воловників і пана директора фабрики відповісти нам на нашу вимогу до 20 листопада цього року. Але коли не будемо мати жодної відповіді, то змушені будемо залишити роботу на фабриці. Якщо фабрика забажає поставити інших робітників, то ми їх не допустимо до роботи, тому що самі бажаємо працювати, але на такій платні, як ми одержуємо, працювати неможливо" [11].

Не менш активними були виступи протесту і в наступному році. Так, на паперовій фабриці у Малині 26 травня 1906 року розпочався страйк. З цього приводу київська газета "Рабочий" писала: "В містечку Малині Радомишльського повіту вже два тижні страйкують робітники паперової фабрики, які висунули цілий ряд вимог" [12].

В зв'язку з цим члени правління акціонерного товариства "Малинська письмово-паперова фабрика" у листі від 6 червня 1906 року до київського генерал-губернатора зазначали: "В даний час робітники висунули вимоги: підвищення заробітної плати на 70 %, яка на Малинській паперовій фабриці і без цього значно вища, ніж на інших письмово-паперових фабриках; запровадження примирювальних камер; звільнення декількох осіб із адміністрації фабрики; прийняття на роботу звільнених протягом минулого року за пияцтво і крадіжки робітників… Задовольнити дані вимоги неможливо. Правління зі свого боку запропонувало підвищити заробітну плату на 15 %, але робітники не погодились, внаслідок чого доводиться призупинити діяльність фабрики і розрахувати робітників. Крім цього, робітники вимагають виплатити їм 8 червня заробітну плату за час страйку і погрожують у випадку незадовільного вирішення їхніх вимог продовження насильницьких дій" [13].

Далі в своєму зверненні члени правління просили прислати в Малин 50 солдатів для охорони фабрики.

Під час цього страйку було заарештовано одного з організаторів виступів робітників Ф.Мельниченка, якого 5 вересня 1906 року було заслано на три роки в Архангельську губернію за "організацію мітингів, підбурювання робітників паперової фабрики до страйку, а також за розповсюдження прокламацій антиурядового змісту" [14]. Але арешт Ф.Мельниченка ніяк не вплинув на активність малинських паперовиків.

На початку травня 1907 року робітники фабрики знову застрайкували. Причиною виступу стало звільнення трьох робітників. У зв'язку із цим 800 чоловік пікетували підприємство, не допускаючи нікого до роботи. Поповзла навіть чутка, що робітники повинні отримати вибуховий прилад, щоб підірвати фабрику. Для припинення безпорядків із Радомишля прибуло 32 стражники [15].

Великий масовий виступ робітників відбувся і на паперовій фабриці в Проскурівці Подільської губернії. Тут 4 березня 1907 року розпочався страйк, в якому взяли участь практично всі робітники. Страйк тривав 43 дні [16]. В результаті цього виступу частково вимоги робітників було задоволено. Щоправда, трьох найактивніших учасників страйку за ухвалою ушицького повітного справника було заарештовано [17].

Соціальні виступи робітників папероробних виробництв України тривали і після поразки російської революції 1905-1907 рр. Так, 5 січня 1909 року розпочався страйк на Коростишівській фабриці. Основною причиною цього виступу було збільшення робочого дня до 12 годин. Однак даний страйк завершився поразкою робітників. Частина учасників була звільнена, як зазначається в донесенні київського губернатора, "за їхніми заявами і на їх місця прийняті нові, а частина ще не одержала розрахунку. Фабрика не зупинялась, і роботи на ній ідуть звичайним порядком. Застосовано необхідні заходи для забезпечення порядку і спокою на фабриці" [18].

Практично всі виступи робітників паперових фабрик мали економічний характер: зменшення тривалості робочого дня, збільшення заробітної плати та поліпшення умов праці. Проте поступово відбувається процес політизації паперовиків. Особливо значного поширення набувають серед них марксистські ідеї.

Соціал-демократи різних гатунків підштовхували робітників до протестів, особливо до такої форми, як страйк.

Наприклад, у газеті Української соціал-демократичної партії "Соціал-демократ" в травні 1907 року була надрукована стаття "Що дасть робітникові страйк?", де говорилось, що в результаті перемоги соціал-демократів "вони заведуть соціалістичний лад - такий лад, де земля й фабрики належали б всім людям, всьому громадянству, там не буде того лиха і тих злиднів, в яких живе люд тепер, бо всі будуть рівні та вільні. Відтак довгою боротьбою доб'ється робочий люд людського та вільного життя; таким тільки шляхом він може знищити всю неволю і неправду на землі, цілком забезпечити своє становище. Довгий час та важкий шлях, що веде робітників до щастя і до волі. Але, ступаючи на цей шлях, хай пам'ятають робітники, що перемога за ними. За них стоїть життя, воно збільшує число робітників, воно показує, що треба єднатися, що треба боротися. З кожним страйком, кожним виступом до боротьби робочий люд прискорює час свого повного визволення од злиднів та гніту" [19]. Даний номер газети широко розповсюджувався на підприємствах Волинської губернії, в тому числі й паперових фабриках.

Зокрема на Малинській паперовій фабриці в 1904 році засновується соціал-демократичний гурток, а згодом він переростає в підпільну більшовицьку організацію.

Привабливість ідей марксизму полягала в багатьох аспектах. З цього приводу Орест Субтельний зазначав, що "привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям" [20].

Деякі папероробні підприємства ставали колискою для формування майбутніх професіональних революціонерів-більшовиків. Так, у 1913 році розпочав свою революційну діяльність Ян Гамарник, який у радянські часи займав високі урядові та військові посади. Саме на Малинській паперовій фабриці він проводив марксистські заняття з робітниками. Як він сам пізніше згадував, "тут вже в мене почалась, так би мовити, революційна практика: пропагував марксизм серед робітників місцевої паперової фабрики. Вів гурток, брав участь у сходках, допомагав більшовикам організовувати страйки… Так і жив. Працювати доводилось багато …" [21].

Було б далеко не точним твердження, що на паперових фабриках організовувались лише більшовицькі організації. Слід зауважити, що серед малинських паперовиків також були прихильники меншовиків та Бунду. Прихильність до Бунду на півночі Київщини та Волині була цілком закономірною, оскільки тут проживало чимало євреїв. Велика частина з них працювала на папероробних підприємствах.

Але тема соціальних конфліктів, як справедливо відзначає Б.Андрусишин, є дуже багатогранною і не вміщується в межах суто соціально-економічної проблематики. Тут варто звертати увагу на національну, політичну, морально-етичну та релігійну сферу [22].

Соціальне й економічне становище робітників галузі залишалось досить складним. Особливо воно ускладнилось з участю Російської імперії у світовій війні. Робітники відчули одразу загрозу реального падіння свого заробітку, що в першу чергу пов'язувалось із поступовим зростанням цін на товари першої необхідності - харчі та одяг.

Причинами такого становища, на думку членів комісії по вивченню тодішньої дорожнечі при імператорському університеті, були, зокрема на Поділлі, розлад залізничого транспорту, спекуляції торговців, нестача рухомого складу, посилений попит військового відомства на продукти харчування, заборона вивезення продуктів із місця їх виробництва, підвищення провізної плати, припинення доставки продуктів з-за кордону морським шляхом, непідготовленість міст працювати і жити в складних умовах та інші. Хоча влада українських міст і прагнула змінити стан на краще, проводячи жорстку політику й здійснюючи прямі поставки продуктів харчування, це кардинально нічого не змінювало [23]. В суспільстві назрівала криза, яка не могла не привести до соціального вибуху.

На ряді підприємств відбуваються виступи протесту. У Малині, зокрема, робітники паперової фабрики в 1916 році застрайкували на шість тижнів і змусили власників піти на певні поступки [24].

Революційні події лютого 1917 року привели в рух всю імперію. У ці буремні дні перший уряд України - Центральна Рада - обговорював питання, чи може коаліційний уряд різних партій, кожна з котрих має власну економічну платформу, займатись розв'язанням економічних проблем. Але на місцях, особливо в невеличких містечках із обмеженим числом корінного етнічного населення, не чекали рішень національного уряду. Так, у Малині ініціативу в свої руки взяла Рада робітничих депутатів [25]. Саме під її керівництвом 18 квітня 1917 року відбувся 8-денний страйк, в якому взяли участь 435 чоловік. Страйк почався в результаті невиконання пред'явлених робітниками вимог адміністрації підприємства. Основними вимогами були: влаштування лікарні і поліпшення санітарного обслуговування; створення фабричного комітету; звільнення робітників здійснювати лише за погодженням з фабричним комітетом; збільшити заробітну плату на 50-75 %. Не дивлячись на те, що в результаті страйку було втрачено 3480 людино-днів і власники підприємства зазнали чималих збитків, практично всі вимоги страйкуючих були задоволені [26].

Швидкий розвиток подій улітку і восени 1917 року, особливо збройний переворот більшовиків у Петрограді, призвели до різкого розмежування політичних сил. Разом з тим втягнення України в російську громадянську війну деструктивно впливали не лише на виробництво, а й призводили до ускладнення соціального становища трудящих мас.

Таким чином, основною природою соціальних протистоянь були суто економічні проблеми. Проте під дією зовнішніх факторів, зокрема це стосується революційних подій 1905 та 1917 років, активізовувалась боротьба паперовиків за свої права. На окремих підприємствах, наприклад на Малинській паперовій фабриці, ця боротьба набувала не лише економічного, а й політичного забарвлення, що виявлялось насамперед у створенні більшовицьких організацій та структур Бунду.

Література:

1. Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях (ХVI - початок ХХ ст.). - К.: Наукова думка, 1974.

2. Идов П. Малинская бумажная. - К.: Политиздат Украины, 1971.

3. Шевченко Л., Тимошенко В. Життя віддане людям // Прапор Жовтня. - 1987. - 20 серпня.; Рожкова М.М. История Малинской ордена Октябрьской революции бумажной фабрики им. 50-летия Великой Октябрьской социалитсической революции. - Малин, 1985. (рукопись).

4. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. - К.: ФПСУ, 1995.; Методологія оцінки соціальних конфліктів на Волині у період революції та визвольних змагань 1917-1920 рр. // Малинщина у просторі і часі. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. - Малин, 1996. - С.113-114.

5. Студінський В. Організація та оплата праці робітників на папероробних підприємствах України у 80-90-х рр. ХІХ ст. // Схід. - 2002. - №2. - С.28-31.

6. Маркс К. Капитал. - М., 1978. - Т.1. - С.590.

7. Участкина З.В. Русская техника в производстве бумаги. - С.20.

8. Революция 1905-1907 гг. на Украине. Сб. докум. и матер. - К.: Политиздат Украины, 1955. - Т.1. - С.436.

9. Революция 1905-1907 гг. на Украине. Сб. докум. и матер. - К., 1955. - Т.2.-Ч.2. - С.147.

10. Революция 1905-1907 гг. на Украине. Сб. докум. и матер. - К., 1955. - Т.2.-Ч.2. - С. 81, 88.

11. Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях. - С.45.

12. До історії більшовицьких організацій на Україні в період першої російської революції (1905-1907 рр.). - К., 1955. - С.218.

13. Революция 1905-1907 гг. на Украине. Сб. док. и матер. - Т.2. - Ч.2. - С.147-148.

14. ЦДІАК. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.1054. - Ч.2. - Арк.509.

15. Революция 1905-1907 гг. на Украине. Сб. док. и матер. - Т.2. - Ч.2. - С.154.

16. ЦДІАК. - Ф.575. - Оп.1. - Спр.334. - Ч.2. - Арк.38-39.

17. Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях. - С.66.

18. ЦДІАК. - Ф.442. - Оп.1. - Спр.6. - Арк.1.

19. ДАЖО. - Ф. 70. - Оп. 2 - Спр. 14. - Арк. 6.

20. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1992. - С.258 -259.

21. Салехов М., Горелик Я. Товариш Ян. - К., 1963. - С.7.

22. Андрусишин Б.І. Методологія оцінки соціальних конфліктів на Волині у період революції та визвольних змагань 1917-1920 рр. // Малинщина у просторі і часі. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. - Малин, 1996. - С.114.

23. ДАЖО. - Ф. 206. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 6 (зв.).

24. Идов П. Малинская бумажная фабрика. - С.24.

25. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. - К.ФПСУ, 1995. - С.37.

26. ЦДІАК. - Ф.574. - Оп.1. - Спр.1994. - Арк.26-29.

ГРЕЦЬКЕ ТОРГОВЕЛЬНЕ СУДНОПЛАВСТВО В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

Олена Згінник,

пошукач Інституту історії України НАН України

В останній чверті XVIII ст. великого розвитку набуло судноплавство островів Егейського моря, головним чином, Ідри, Спецце та Псарри. Міжнародні відносини тієї години сприяли підйому торговельного флоту цих островів. Російсько-турецька війна та Велика французька революція відіграли в цьому вирішальну роль. Перевезення зерна торговельними суднами Архіпелагу під година наполеонівських війн принесло великих прибутків грецьким купцям та судновласникам. Під час визвольної війни торговельні судна традиційних центрів судноплавства стали основою військово-морських сил греків.

В останній чверті XVIII в. великого розвитку набуло судноплавство на островах Егейського моря, головним чином на Ідрі, Спецце і Псаррі. Міжнародні події того часу сприяли піднесення торгового судноплавства на цих островах. Російсько-турецька війна 1768-1774 р. і Велика французька революція зіграли в цьому вирішальну роль. Перевезення зерна торговельними судами Архіпелагу під час наполеонівських воєн принесло великий прибуток грецьким купцям і судновласникам. Під час визвольної війни торговельні судна традиційних центрів мореплавання Егейського моря стали основою військово-морських сил греків.

Судноплавство як явище конкретної економічної дійсності стосується певного геополітичного району та пов'язано як з його загальним економічним розвитком, так і з міжнародною кон'юнктурою (коли рівень розвитку судноплавства дозволяє здійснювати зовнішні вантажоперевезення). Саме торговельне судно як економічна одиниця має відношення до наступних сфер економіки: вантажоперевезення, товар і галузі промисловості, що його виробляють. Таким чином, судноплавство залежить від загальних економічних і позаекономічних умов функціонування, що передбачає обов'язковий огляд міжнародних подій, які тією чи іншою мірою впливають на стан мореплавання. Що стосується діяльності грецького торгового судноплавства в останній чверті XVIII – на початку XIX ст., то достатньо розглянути зміни в міжнародній економіці й політику в цей період. До того ж географічні межі міжнародних відносин установлювалися відповідними межами діяльності грецького судноплавства – Середземномор'ям і узбережжям Португалії, хоча деякі грецькі судна доходили до Амстердама, Великобританії й Америки. Вивчення торгового мореплавання з портів Греції в останній чверті XVIII – на початку XIX ст. на тлі геополітичних змін у районі Середземномор'я є важливим для розуміння умов, у яких розгорталися морські бої Грецької революції 1821-1830 р. Торговельний флот, що сформувався в основному в цей час на островах Егейського моря, став основою військово-морських сил греків у визвольній війні.

У російській історіографії питання історії грецького торгового судноплавства останньої чверті XVIII – на початку XIX ст. досліджені незначною мірою. Серед робіт російських істориків, що тією чи іншою мірою стосуються цієї теми, слід зазначити роботи Г. Л. Арша, Е. И. Дружиніної і М. С. Мейєра [1-3]. В українській історіографії ця тема досліджується вперше.

Великий внесок у дослідження історії торговельного судноплавства Греції внесли грецькі історики. В другій половині XIX ст. вийшов цілий ряд робіт, написаних на основі спогадів учасників морських боїв визвольної війни («Коротка історія трьох островів Ідри, Спецце і Псарри, що брали участь у морських боях національно-визвольної війни» Г. Фотопулоса, «Про острів Спецце» А. Орландоса, «Історія острова Псарри» К. Нікодимоса, «Історія острова Ідри з найдавніших часів до 1821 р.» А. Міауліса) [4-7]. Автори цих праць обмежилися питаннями національної історії островів Егейського моря, їхньої ролі в революції і не порушували проблем економічного характеру. За останні двадцять років з'явилися роботи, написані з залученням не тільки грецьких, але й англійських і французьких архівних матеріалів, що містять цінні відомості про грецьке торговельне судноплавство останньої чверті XVIII – на початку XIX ст. як міжнародне економічне явище. Серед них виділяються дослідження С. Асдрахаса «Грецьке суспільство й економіка в XVIII- XIX ст.», Г. Леондаритіса «Грецький торговельний флот (1453-1850)», В. Креммідаса «Грецьке судноплавство: 1776-1835», Т. Константинідіса «Судна, судновласники, моряки (1800-1830): вступ до історії морських операцій визвольної боротьби» [8 -11].

Джерельною базою статті є опубліковані архіви громад островів Ідри, Спецце і Псарри [12-14] і повідомлення французького консула в Греції Ф. Пукевілля [15].

Мета цього дослідження – на основі комплексного аналізу літератури й джерел простежити за розвитком грецького торговельного мореплавання й суднобудування в останній чверті XVIII – на початку XIX ст., географію діяльності грецьких судновласників, характер торгівлі. Обсяг роботи не дозволяє нам висвітлити питання функціонування суден як економічної одиниці (будівництво, вартість вантажів, розрахунки плавання тощо).

Грецьке судноплавство виникло, як відомо, у далекій давнині. Після падіння Константинополя ця традиція не припинила свого існування, й морські перевезення здійснювалися на простих човнах. Турки не займалися економічним розвитком завойованих територій, і морська торгівля Османської імперії в перші століття після падіння Візантії залишалася в руках венеціанців і генуезців, а з XVII ст. перейшла до англійців, французів тощо, бо турецьке населення не було пристосоване для морської служби, тому жителі островів і узбережжя вербувалися до флоту. Грецькі моряки працювали на галерах аж до XVII ст., потім з них комплектувалися команди для військових кораблів. По закінченні служби греки поверталися додому, збагачені знаннями і досвідом морської справи, займалися рибальством, каботажним плаванням і спорядженням тепер уже своїх власних невеликих суден.

Початок розвитку морської торгівлі на острові Сірос відноситься на кінець XVII ст. Його столиця Ермуполіс була важливим торговельним центром на шляху з Туреччини на Захід. Як свідчать французькі джерела, туди регулярно приходили іноземні торговельні судна, в порту завжди стояли 15-18 суден під французьким прапором [11, с. 55].

До початку XVIII в. на острові Міконос нараховувалося 500 моряків, кращих на все Егейське море, в портовому журналі острова було зареєстровано 100 невеликих суден і 40-50 вітрильників водотоннажністю 55-60 тонн, що обслуговували торгівлю з Малою Азією і Мореєю, кілька суден знаходилися на острові Патмос. Французький мандрівник П. де Турнефор, відвідавши Кіклади в 1701 р., відзначав, що судна островів Іос і Мілос ходили по водах Сирії і Єгипту, перевозячи багаті вантажі і видобуток [11, с. 56].

Напередодні революції торговельне судноплавство активно розвивалося на західному узбережжі Греції. Порт Месолонгіон, що залишався до 1700 р. володінням венеціанців, мав торговельний флот, що ходив по Адріатиці. У 1700 р. за турецько-венеціанським договором частина західного узбережжя, включаючи й Месолонгіон, відійшла до Туреччини, але торгівля в порту продовжувала розвиватися, приносячи істотний прибуток. Крім Месолонгіона, судноплавство було розвинуте й в Анатоліко, де в 1767 р. нараховувалося 29 торговельних суден, що перевозили товари із Салонік у порти Адріатики [9, с. 37].

В останній чверті XVIII ст. центр діяльності торговельного судноплавства перейшов до басейну Егейського моря.

Ще в середині XVII століття Ідра, Спецце і Псарра були майже незаселеними. Нечисленні жителі Спецце і Ідри займалися рибальством, а Псарра в той час була одним з піратських гнізд Архіпелагу. Населення островів сформувалося здебільшого в XVIII ст. за рахунок православних албанців і греків – переселенців з Пелопоннесу і Румелії. До середини XVIII ст. більшість островів Архіпелагу не мала в розпорядженні необхідних знань і капіталу для будівництва судноверфей. Грецький учений Г. Леондаритіс зазначає, що на першому етапі будівництва капітал був узятий під заставу в банкірів Ізміра і Хіоса, але відомостей, щоб скласти більш-менш чітку картину про організацію перших судноверфей, недостатньо. Відомо, що на Ідрі суднобудування почалося в 1657 р., на Спецце – на початку XVIII ст. [7, с. 42]. У першій чверті XVIII ст. більшість островів використовували традиційні для Егейського моря судна – трехандиріон і сахтуріон. У другій чверті століття з'явилися судна більшої місткості – латинадіко. На цих суднах греки не виходили за межі басейну Егейського моря; найвіддаленішим пунктом призначення був Стамбул. Великими вважалися судна, що ходили до портів Італії, це були бриги і баркентини. Перші судна, що виконували плавання зі Стамбула до Трієста, з'явилися в 1745 р. на Ідрі й у 1773 р. на Спецце. Перше судно з Ідри водотоннажністю 250 тонн з'явилося в портах Італії в 1757 р. [15, с. 10]. Побоюючись набігів піратів, греки оснащували судна гарматами й училися працювати з ними.

Острів'яни плавали в порти Егейського моря і материкової Греції, Малої Азії та Єгипту. Земля більшості островів Архіпелагу була неродючою. Тому судновласники, що були одночасно купцями, займалися посередницькою торгівлею по Егейському морю і збували традиційну продукцію місцевого виробництва: вино, фрукти, маслинову олію, шовк, мед, віск, ремісничі вироби. Велика кількість товарів виключалася Портою зі списку експортованих на тій підставі, що вони мали «стратегічний» характер і не повинні були потрапляти в руки потенційних чи реальних супротивників імперії. Ці товари, до яких належали й зернові, продавалися по лінії «державної торгівлі». Іноді османський уряд давав дозвіл на вивезення невеликої кількості пшениці, що надходила на ринки Заходу як контрабанда. В другій половині XVIII ст. вивозилося до 40% вирощуваної в Греції пшениці. Ідра, Псарра, Скірос і Патмос були транзитними пунктами в контрабандній торгівлі пшеницею з портів Фессалії, Малої Азії і Мореї до портів Середземномор'я. У 60-і роки XVIII ст. грецьке торговельне мореплавання досягло такого успіху в транзитній торгівлі по Егейському морю, що французькі купці вважали розвиток місцевих торгових флотів катастрофічним для їхньої торгівлі [9, с. 50].

Слід зазначити, що розвиток грецького судноплавства в Егейському морі, принаймні на початковому етапі, відбувався порівняно вільно, без втручання турецької влади. В адміністративному відношенні острови Архіпелагу входили в еялет моря, що знаходився під безпосереднім керуванням капудан-паші, постійних представників турецької влади на цих островах не було. Раз на рік чиновники капудан-паші відвідували острови для збору податків. Крім того, що економічний розвиток островів означав подальше збільшення грошових доходів, турецькі власті використовували острів'ян і їхні судна для служби в турецькому флоті. Так, у 1788 р. під час російсько-турецької війни з 180 суден Ідри 80 були мобілізовані капудан-пашою для операцій на Чорному морі, а в кампанію 1799 р. Ідра, Спецце і Псарра відправили на службу в турецький флот 900 матросів, які утримувалися за рахунок островів [1, с. 60].

Під час повстання 1770 р. у Пелопоннесі, що почалося з ініціативи графа Орлова, до морських сил адмірала Спиридова приєдналися судна островів Спецце і Псарра. Суднобудування на Псаррі в той час набрало такого розвитку, що за роки російсько-турецької війни 1768-1774 р. флот, який складався з 36 містико і саколевасів, збільшився на 45 нових галіот [11, с.56]. Після Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. наступив період розквіту грецького судноплавства. З відкриттям чорноморських проток для російських торговельних суден греки одержали від російських консулів патенти на заняття торгівлею, а відповідно до умов російсько-турецької торгової угоди в Константинополі 1783 р. грецькі судновласники мали право ходити під російським прапором і користуватися російськими судновими документами. Архівні матеріали громади о. Спецце свідчать, що судновласники Ідри почали використовувати російський прапор тільки з 1800 р., а Спецце і Псарра – з 1812 [14, ?. 115]. Це гарантувало судновласникам збереження їхнього майна, можливість брати активну участь у торгівлі на Чорному морі й уникати тиску з боку турків, яким грецький флот був необхідний для потреб імперії. Острів'яни привозили в російські порти вино, фрукти й інші товари, а звідти вивозили зерно для перепродажу його в Європі. У 1803 р. спеццеоти перший раз прибули до Таганрога, який славився твердими сортами пшениці, пізніше – до Маріуполя, Теодозії та Євпаторії [14, с. 127].

На початку 80-х років XVIII ст. грецькі купці контролювали транзитну торгівлю Александрії. З 494 суден, що прибули до Александрійського порту в 1784 р., 295 були зареєстровані як грецькі й турецькі [9, с. 51]. Греки також контролювали австро-угорську торгівлю на Сході, зміцнювали свої позиції в Ліворно – великому центрі перерозподілу англійських товарів, Анконі, заснували торговельні доми в Марселі, Венеції, Лондоні, Амстердамі. Якщо до середини 80-х років XVIII ст. острів'яни займалися в основному транзитною торгівлею, то з другої половини цього десятиліття грецькі судновласники приступили до створення своїх власних торговельних компаній із продажу зерна з Росії й Османської імперії до Ніцци, Кадиса й портів Північної Африки.

До кінця XVIII ст. кількість судноверфей на грецькому узбережжі збільшилася, було відновлене судноплавство в Месолонгіоні. В 1801 р., коли ця провінція перейшла до володіння Алі-паші Янинського, тут нараховувалося 20 кораблів і 40 невеликих вітрильників [11, с. 58]. Напередодні революції багатий купець у Патрах Іоанніс Пападьямандопулос контролював торговий рух у Пелопоннесі й Західній Греції і першим відкрив у Європі ряд агенцій з експорту коринфських родзинок. Перевезення вантажів здійснювалося суднами, побудованими з його фінансовою допомогою в Галаксідіоні, тому що вартість фрахту тут була нижчою, ніж у Месолонгіоні. Алі-паша також підтримував розвиток суднобудування в Галаксідіоні, торговельний флот був необхідний йому для експортної торгівлі з Епіру. Це призвело до падіння судноплавства в Месолонгіоні, а в Галаксідіоні були створені корпоративні компанії судновласників, що встановили в 1803 р. великі торговельні зв'язки з Францією, Італією, Іспанією та портами Північної Африки. У перші дні революції 1821 р. торговельний флот Галаксідіону практично повністю був спалений алжирською ескадрою, частка Пападьямандопулоса в ньому становила 107 тисяч курушів.

Швидкому розвитку грецького судноплавства на початку XIX ст. сприяли політичні і воєнні події того часу. Велика французька революція і наполеонівські війни, що пішли за нею, призвели до витіснення французьких купців з левантійської торгівлі, у якій вони мали до цього панівне становище. Вивезення грецької сільськогосподарської сировини в Європу перейшло до рук англійців. Мальта – старий центр англійської контрабандної торгівлі – перетворилася на ринок збуту англійських промислових товарів і купівлі сировини зі Сходу. Зміни в левантійській торгівлі мали важливі наслідки для грецьких купців і судновласників, які поспішили скористатися новими можливостями. Кількість суден, що йшли з Мальти на Схід, збільшилася з 262 у 1808 р. до 480 у 1809, 508 у 1810 і 600 у 1811 р. Як свідчать джерела того часу, грецькі купці й судновласники здійснювали більшу частину цієї торгівлі [9, с. 54].

Під час континентальної блокади, оголошеної Наполеоном проти Англії в 1806 р., і англійської контрблокади узбережжя Європи різко підвищилися ціни на зернові, що принесло величезний прибуток виробникам країн Леванту і грецьким купцям, сприяло розвитку торговельного судноплавства та зовнішньої торгівлі з портів Греції. Через це турецькій владі довелося скасувати заборону на вивіз пшениці з імперії, яка стала одним з головних постачальників продовольства в Європу в період воєн. Зерно, перевезене грецькими судновласниками з портів Чорного моря й Туреччини до Франції, Італії, Іспанії та Мальти, було в роки французької революції настільки вигідним підприємством, що протягом багатьох років стало виключним заняттям грецьких судновласників. Відомо, що тільки в 1796 р. до Марсельського порту ввійшли 63 грецьких судна з зерном на борту [9, с. 54].

У прориві англійської блокади відзначилися грецькі судновласники островів Архіпелагу Кір’якос Скуртіс, Андреас Міауліс, його брат Андоніс Вокос, Дімітріу, Андоніс Серфіотіс, Яніс Букурас, Андоніс В. Гініс та інші, які пізніше взяли участь у морських боях визвольної війни 1821 р. В 1795 р. міська рада Марселя висловила подяку капітанові Андонісу Вокосу, який, прорвавши блокаду, привіз у порт вантаж зерна, у 1806 р. Наполеон призначив річну пенсію в 3000 франків капітану судна з Псарри Дімітріу за прорив блокади і запобігання планам двох англійських військових суден по висадженню команди на острові Поммежу в двох милях від Марселя [11, с. 61].

В історії Архіпелагу, як писав Ф. Пукевілль, почався новий етап: «Моряки Ідри, Спецце і Псарри споряджали великі судна, оснащували гарматами на випадок набігів піратів і перевозили зерно з Туреччини у Францію, Іспанію, Італію. Прибутки були величезними. На зворотному шляху замість баласту в трюми завантажували срібло й тонни золота, дорогих тканин та інших товарів, що накопичувалися на цих островах» [15, т. 5, с. 66]. Тут уперше пролунало слово “мільйонер” стосовно райям. Серед грецьких поселенців у російських прибережних містах Чорного моря були купці з величезними грошима, як, наприклад, псарієць І. Варвакіс. Точної інформації про торговельні операції Ідри, Спецце і Псарри немає, архів громади Ідри – найбільш детальний щодо досліджуваного періоду – не вивчений докладно, проте інформація з архіву Ідри і Спецце свідчить про те, що головною статтею торгівлі острів'ян була пшениця [12, т. 1, с. 20, 49; т. 2, с. 35, 398; 14, с. 125].

В роки блокади багато грецьких суден було захоплено англійцями як військові трофеї. У таких випадках острів'яни намагалися домогтися посередництва в їхніх справах Порти або російського посла в Стамбулі. Так, Андреас Міауліс на вітрильнику «Ахілл», оснащеному як військовий корвет, прорвав блокаду поблизу Генуї, вигідно продав вантаж і був захоплений в іспанських водах під час штилю. Як зазначає грецький історик Криєзіс Г., А. Міаулісу вдалося переконати адмірала Нельсона не конфісковувати судно. Важливу роль при цьому зіграв той факт, що А. Міауліс був російським підданим, севастопольським купцем 1-ої гільдії і судно його ходило під прапором Росії, союзної англійцям держави [16, с. 41; 12, т. 1, с. 264, 275].

Період з 1808 по 1814 р. був «золотим віком» грецького торговельного судноплавства. Голі скелі островів Архіпелагу покрилися розкішними особняками, подібно палацам генуезької знаті, великі грецькі торговельні будинки відкрилися на островах Сірос і Хіос, у Стамбулі, Одесі, Таганрозі, а також в італійських і іспанських портах [7, с. 41; 12, т. 1, с. 154]. Ф. Пукевілль зазначає, що на доходи за ці шість років тільки на Ідрі було побудовано 40 нових суден [15, т. 1, с. 361]. На цих островах з'явилися перші мільйонери. Серед грецьких поселенців у російських портах Чорного моря були негоціанти з величезними прибутками, як, наприклад, псаррієць І. Варвакіс. Основна частина доходів грецьких судновласників згодом була направлена на витрати визвольної війни 1821 р. Змін у механізмі грецької економіки блокадний бум не викликав.

Про географію грецького судноплавства свідчать архівні матеріали громади Ідри: з 70 великих суден, зареєстрованих у портовому журналі в 1798 р., 64 знаходилися в далеких плаваннях, 5 з них відправилися в Південну Америку, а 15 перетнули Гібралтар [12, т. 2, с. 182, 384, 427, т. 3, с. 53].

У 1804 р. три ідріотських судна Димітрія Христофілоса, Заккаса і Настасія Цамаду прибули в Монтевідео з вантажем вина. Закупивши партію шкіри, Д. Христофілос добрався до Барселони, де продав товар з великим прибутком, два інших судна були захоплені англійцями [11, с. 60].

З закінченням наполеонівських воєн географія плавань суден Архіпелагу змінилася. Якщо в 1811-1814 р. 45% ідріотських суден мали кінцевим пунктом призначення порти західного Середземномор'я, то в 1815-1816 – тільки 17%; у наступні роки кількість плавань у порти західного Середземномор'я ще більше зменшилася, але збільшилася кількість плавань до портів Леванту й Чорного моря (72% у 1815-1818 р.). Дані про рух суден у великих європейських портах (Александрія – відомості за 1782-1784 р., Ханья, Одеса – за 1801-1835 р., Анкона – за 1761-1796 р.) свідчать, що в означений період порти східного Середземномор'я були основними пунктами призначення суден більшості островів Егейського моря [10, с. 147]. Західносередземноморський напрямок діяльності грецького торгового судноплавства варто вважати здебільшого тимчасовим заняттям ідріотів.

З 1813 р. у розвитку грецького судноплавства почався період поступового спаду, що досяг своєї нижчої оцінки напередодні революції 1821 р. Кількість плавань, здійснених ідріотами з 1813 по 1819 р., залишалася більш-менш постійною: 134 плавання за період 1813-1815, 127 – за 1815-1817 і 157 – за 1818-1819 р. Проте прибутки за той же період зменшилися. В роки найбільшої торгової активності – в перше десятиліття XVIII ст. – прибуток часто перевищував 100 %. У 1811 р. доходи купців складали 88 %, а в 1812 – 70 %, у 1820 і 1821 р. знизилися до 18 і 12 % відповідно; деякі плавання приносили збитки [12, т. 4, с. 124, 130, 210-211, т. 5, с. 233]. З відновленням миру в Європі припинилася торговельна спекуляція, що була характерна для воєнного часу, і греки не могли конкурувати з західноєвропейськими купцями, які повернулися до Середземномор'я. На інших островах, жителі яких займалися торговельним судноплавством, криза була ще гострішою. Занепад переживала і материкова торгівля на Балканах. З початком Першого сербського повстання в 1804 р. торговельний рух по дорогах Салоніки – Бєлград і Стамбул – Бєлград припинився. Це відставання пов'язане також із проникненням американської бавовни на європейські ринки та розквітом торгівлі в Трієсті, що став порто-франко для німецьких держав, Австрії і Бельгії. Економічна криза, найбільш відчутна в судноплавстві, загострювала внутрішні протиріччя і була одним з чинників, що прискорив Грецьку революцію 1821 р.

Що стосується розвитку суднобудування на островах Архіпелагу напередодні революції 1821 р., то наявна статистична інформація досить суперечлива. У документах архіву громади Ідри за період з 1786 по 1806 р. є пропуски, не зазначено водотоннажність суден. За даними архіву, в 1787 р. на острові було 79 великих і 49 маленьких суден [12, т. 2 с. 403-406]. Цю інформацію підтверджують французькі джерела: у 1771 р. у порту Ідри знаходилося близько 50 великих грецьких суден, можливо, всі вони належали ідріотам; у 1780 р. Ідра нараховувала майже 100 суден, більшість з яких ходили до Ліворно й Венеції [9, с. 58]. З 1806 р. відомості з архіву Ідри стають більш докладними. Відповідно до облікової відомості цього року, на острові було 73 великих і 26 середніх судів загальною водотоннажністю 15.000 тонн і 30 місцевих човнів [12, т. 4, с. 125, 210-212]. Бухгалтерські книги за 1812 р. свідчать про те, що кількість суден з 1806 по 1812 р. майже не змінилася, але значно збільшився їхній загальний тоннаж. Ця інформація стосується тих суден, які ходили під османським прапором і платили податки турецькій владі. За окремими статистичними даними за 1812 р. про всі судна Ідри, під іноземним і османським прапором на острові в цей рік було 106 кораблів і 27 шхун.

Подібний розвиток суднобудування спостерігався і на Спецце і Псаррі, але ці острови не досягли могутності Ідри. За архівом Ідри випливає, що на Спецце перше велике судно водотоннажністю 250 тонн було споруджено в 1792 р., а на Псаррі – двома роками пізніше, водотоннажністю 150 тонн [14, с. 54, 79, 120].

Про стан грецького торгового флоту напередодні революції 1821 р. інформує і Ф. Пукевілль: у 1813 р. нараховувалося 615 суден загальною вантажопідйомністю 153.580 тонн, з 5.878 гарматами і 17. 526 моряками, а флот Ідри складався з 120 суден загальною вантажопідйомністю 45.000 тонн [15, т. 6, с. 294-297]. На основі цих даних Ф. Пукевілль визначив середню вантажопідйомність грецьких суден у цілому – 249,72 тонн і окремо Ідри – 149 тонн. Грецький учений С. Асдрахас вважає, що перша цифра набагато завищена, оскільки відповідає середній вантажопідйомності суден великих іноземних флотів кінця XVIII ст. (Рагуза – 249,99, Данціг – 374,76, Португалія – 282,81 тонн), а друга цифра трохи вища середньої вантажопідйомності всіх європейських суден кінця XVIII ст. (без Англії) – 135,69 тонн. Використовуючи дані французьких архівів за 1787 р. про судноплавство в європейських портах, С. Асдрахас встановив, що, коли враховувати тільки великі судна Ідри (83 одиниці), торговий флот цього острова йшов за флотом Данціга (77 суден водотоннажністю 28.857 тонн), що займав 16-те місце за кількістю суден і 15-те за вантажопідйомністю; а разом з невеликими суднами (50 одиниць) – за Прусією (99 суден, 15-те місце за кількістю суден і 16-те за вантажопідйомністю) [8, с. 64-65]. Ця статистична інформація, вірогідність якої також підлягає сумніву, дає деяке уявлення про стан грецького торгового флоту напередодні революції. У цілому грецьке судно за розмірами і вантажопідйомністю було меншим від іноземного.

Щодо кількості суден, що взяли участь у визвольній війні 1821 р., то й тут наявні в розпорядженні дослідників відомості є суперечливими. Грецький історик Г. Фотопулос пише, що об'єднаний флот Ідри, Спецце і Псарри, який брав участь у морських операціях, складався з 180 суден, у тому числі 90 належали Ідрі, 50 – Спецце, 40 – Псаррі. Корабель ідріота Я. Томбазіса мав 20 гармат, А. Міауліса і Лалеху по 18, а інші – по 10-14 [4, с. 31; 13, с. 42]. У той час як Е. Хаджікос відзначає, що флот трьох островів у 1821 р. нараховував 112 одиниць, до яких приєдналися судна інших островів, і досяг 150 [17, с. 74].

З початком воєнних дій частина суден продовжувала займатися торговельними операціями і підвезенням продовольства і зброї для повсталих греків, інші торговельні судна були перетворені на військові. Грецький флот, що поступався турецько-єгипетському в розмірах і спорядженні, не міг протистояти військовим ескадрам супротивника в морських боях, проте він зіграв велику роль у припиненні відносин турків з Мореєю та запобіганні наступальним операціям. Це були брандери, що завдавали великих втрат турецькому флоту.

Таким чином, прогрес грецького судноплавства в останній чверті XVIII – на початку XIX ст. з центром на островах Егейського моря Ідрі, Спецце і Псаррі є одним із прикладів розвитку торгівлі, у якій міжнародна кон'юнктура зіграла вирішальну роль. Що стосується внутрішніх об'єктивних можливостей, то успіх торговельного судноплавства і напередодні революції був пов'язаний з вивезенням сільськогосподарської сировини й зерна, у якому Захід був зацікавлений протягом усього XVIII ст. Розвиток левантійської торгівлі у XVIII ст., заміна іноземних купців і судновласників грецькими призвели до диференціації торговельних інтересів у Середземномор'я. Це розмежування не було остаточним і не вплинуло істотно на закони місцевої економіки. Мореплавання було розвинуто й на інших островах Егейського моря – Міконосі, Касосе, Санторіні, Скопелосі, Хіосі, але тільки жителі Ідри, Спецце і Псарри займалися зерновою торгівлею, що приносила їм величезні прибутки. Як торгівля прянощами сприяла формуванню в Нідерландах великого торговельного флоту, перетворюваного на військовий, так і зернова торгівля під заступництвом російського прапора дозволила грекам створити добре організовані морські сили, що зіграли важливу роль під час визвольної війни 1821-1830 рр.

Ця стаття є першою спробою викладу грецької морської історії. Для глибокого вивчення цієї теми є необхідним систематичне дослідження архівів європейських центрів і міст, що підтримували економічні зв'язки з Османською імперією. Написання подібної роботи вимагає спільних зусиль учених різних країн.

Література:

  1. Арш Г. Л. Этеристское движение в России. – М. : Наука, 1970. – 372 с.

  2. Дружинина Е. И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 г. – М. : Изд. АН СССР, 1955. – 367 с.

  3. Мейер М. С. Османская империя в XVIII веке: Черты структурного кризиса. – М. : Наука, 1991. – 261.

  4. Φωτόπουλος Γ. Π. Συνοπτική Ναυτική Ιστορία του κατά θάλασσα υπερ εθνική αυτονομίας αγώνος των τρίων νήσων ’Υδρας, Σπετσών και Ψαρών και των μετασχόντων αυτου της Ελλαδας μερών. – Αθήνα, 1872. – 190 σ.

  5. Ορλανδός Α. Περί της νήσου Πέτσας ή Σπετσών. – Αθήνα, 1878. – 98 σ.

  6. Νικοδήμος Κ. Υπόμνημα της νήσου Ψαρών: 2 τόμοι. – Αθήνα, 1862. – 630, 382 σ.

  7. Μιαούλης Α. Α. Ιστορία της νήσου Ύδρας από των αρχαιοτάτων χρονών μέχρι της εν έτει 1821 εκραγείσης Ελληνικής Επαναστάσεως. – Αθήνα, 1874. – 139 σ.

  8. Ασδραχάς Σ. Ι. Ελληνική κοινωνία και οικονομία ιη΄ και ιθ΄ αι. – Αθήνα, 1982. – 454 σ.

  9. Λεονταρίτης Γ. Ελληνική εμπορική ναυτιλία (1453-1850). – Αθήνα: Ε.Μ.Ν.Ε. – Μνήμων, 1987. – 87 σ.

  10. Κρεμμυδάς Β. Ελληνική ναυτιλία 1776-1835: 2 τόμοι. – Αθήνα, 1985. – T. 1: Όψεις της μεσογειακής ναυσιπλοΐας. – 155 σ.

  11. Κωνσταντινίδης Τ. Π. Καράβια, Καπετάνιοι και Συντροφονάυται 1800-1830: Εισαγωγή εις την ιστορίαν των ναυτικών επιχειρήσεων του αγώνος. – Αθήνα, 1954. – 587 σ.

  12. Αρχείον της κοινώτητος Ύδρας 1778-1832. Υπό Αντώνιου Λιγνού: 16 τόμοι. – Πειραιέας, 1921.

  13. Αρχείον Ψαρών 1821-1827. Εκδιδομένον υπό Σφυρόερα Β. Β. – Τόμος Α: Έγγραφα των ετών 1821-1824. – Αθήνα, 1974. – 638 σ.

  14. Τα Σπετσιώτικα: Συλλογή ιστορικών εγγράφων αφορώντων τα κατά της Ελληνική Επανάσταση του 1821: 3 τόμοι. – Αθήνα, 1925-26. – Τ. 1 : Τα Σπετσιώτικα. – 1119 σ.

  15. Pouqueville F. Voyage de la Grece: 10 vol. – Paris, 1826-1827. Лікар за освітою, Ф. Пукевілль 9 років (1806-1815) знаходився в Яніні як генеральний консул Франції. Після повернення на батьківщину він опублікував дві об'ємних праці «Подорож по Греції» і «Історія звільнення Греції», що складали в цілому 10 томів. У них є цінні відомості й з соціально-економічної історії Греції напередодні революції. Проте книги Пукевілля – це джерело й література водночас, автор не зазначає джерела своєї інформації про ту чи іншу подію, неточний щодо хронології.

  16. Κριέζης Γ. Δ. Ιστορία της Νήσου Ύδρας. – Αθήνα, 1960. – 245 σ.

  17. Χατζίκος Ε. Ν. Η οικονομική ζωή των Ελλήνων κατά την Επανάσταση μέχρι του Καποδιστρίου // Μελέτη προς τιμήν Στράτη Γ. Ανδρεάδη. – Αθήνα, 1974. – σ. 63-108.

СУЧАСНІ НАПРЯМИ ЕТНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ГРЕКІВ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я

Ірина Пономарьова,

докторант Київського національного університету ім. Т. Шевченка

Автор досліджує етногенез греків українського Приазов'я. Використовується компаративний аналіз специфіки діалектів румеїв та урумів, їх антропологічні та культурні відмінності. Робиться висновок, що одна з особливостей культури та історії маріупольських греків - вплив або безпосередня участь народів егейського світу у найтісніших зв'язках з народами Передньої Азії та Криму. У сфері наукових інтересів дослідників етнічної історії маріупольських греків повинні перебувати Кримсько-Малоазіатський і Балканський регіони.

Певна ізольованість від зовнішнього впливу, обумовлена в минулому соціально-економічними факторами, дозволила грекам Північного Приазов'я зберегти етнічні особливості національної культури та етнічне самовизначення. Ці фактори надають можливість внести ясність в деякі питання походження та етногенезу "маріупольських греків".

Сучасна українська етнологічна наука багато уваги приділяє висвітленню етнічної історії народів, які знайшли свою батьківщину на теренах України. Завдяки створенню передумов для всебічного розвитку етнічних спільнот в Україні помітно зросла їхня етнічна самосвідомість. Пробудження історичної пам'яті дозволяє відтворити цілісну картину історичного минулого та сучасного. Одним з таких народів є греки Північного Приазов'я. У 1778 році відбулося переселення греків-християн з Кримського ханства на територію Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Очолювані ініціатором міграції митрополитом Ігнатієм, 18 тисяч греків покинули благодатний Крим і в Приазов'ї набули адміністративної і політичної автономії [1]. Маріуполь формується як центр грецької общини в Приазов'ї (на місці Кальміуської слободи) після їх переселення з Криму. На сьогоднішній день в етнічній структурі Донецької області греки посідають третє місце за своєю чисельністю (1,6%). За переписом 1989 р., греків нараховувалося 98 тисяч [2], а за переписом 2001 р. їх чисельність зменшилися до 92, 6 тис. [3].

Науковий інтерес до греків Приазов'я впродовж останніх століть пов'язаний з їх глибоким етноісторичним корінням. Греки входили до складу різних етносоціальних систем - Візантійської і Османської імперій, Кримського ханства, Росії, СРСР і сучасної України, а унікальність цього етносу полягає в тому, що вони змогли пронести крізь століття свою культуру, традиції і мову. Причому іншоетнічне середовище кардинально не вплинуло на трансформацію самосвідомості грецького населення [4].

Слід зазначити, що сьогодні існують лише праці з окремих проблем історії, культури, мови, побуту греків Приазов'я. В більшості своїй вони найчастіше висвітлюють лише окремі напрямки або сегменти етнічної історії маріупольських греків.

Мета праці - висвітлити основні проблеми та перспективи вивчення етнічної історії маріупольських греків у її міжетнічних аспектах, враховуючи особливості внутрішнього розвитку і зовнішні впливи. Крім того, в цій роботі ми вперше вводимо в науковий обіг фактологічні дані поєднані з матеріалами останніх експедицій у Приазов'ї, що дає можливість глибше і повніше проаналізувати сучасні дослідження.

Окремі періоди етнічної історії маріупольських греків відобразились у численних описах та дослідженнях. Заслуговують на увагу дослідження В.І.Наулко [5], Ю.В.Іванової [6], А.В.Гедьо [7], В.О.Пірка [8], М. А. Араджіоні, [9] , але є ще безліч питань, які потребують комплексного дослідження. Цілісного уявлення про етнічну історію греків українського Приазов'я поки ще не існує. Більшість праць орієнтована на висвітлення етноісторичних явищ у кримський та приазовський періоди. Практично недослідженими є питання походження та докримська історія маріупольських греків. Заслуговує на увагу сучасний стан грецької громади у Приазов'ї.

Для етнології недостатньо використовувати лише писемні джерела. Джерелознавчу базу дослідження складають передусім матеріали польових етнографічних експедицій, які проводилися у грецьких селах Великоновосілківського, Першотравневого, Старобешівського та Володарського районів Донецької області протягом 1990-2003 рр. Ці матеріали включають записи обрядів, звичаїв та вірувань, зразки музичного, танцювального і словесного фольклору, дані опитувань інформаторів. Збирання фактологічного польового матеріалу здійснювалося за заздалегідь розробленими програмою та запитальниками, фіксується шляхом фотографування, магнітофонних записів, зарисовок, причому як в румейських, так і в урумських селах [10].

Термін "маріупольські греки" об'єднує дві етнічні спільноти: румеїв-еллінофонів, мова яких має п'ять діалектів, що належать до грецької групи індоєвропейської мовної сім'ї [11], та тюркофонів - урумів [12], які говорять на чотирьох діалектах тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Представники обох груп називають себе греками, але при цьому кожна група відокремлювала себе і не підтримувала зв'язків з іншою до початку ХХ століття, хоча обидві спільноти розумілися кримськотатарською мовою [13]. В Криму та в Приазов'ї румеї селилися окремо від урумів, не вступали в міжетнічний шлюб і мали різні етноніми. Але спільна конфесійна прихильність урумів і румеїв до православ'я є одним з основних критеріїв належності до грецького етносу. Польові етнографічні дослідження сучасного стану грецької діаспори підтверджують наявність вищевказаних явищ і в наш час [14].

Отже, постає питання: чому уруми та румеї мають особливості в традиційній культурі та говорять різними мовами? Чи це наслідок сусідства з кримськими татарами, чи свідчення того, що вони переселились у Крим з різних територій і в різний час? Наукові дослідження, які ми маємо в сучасності, не в змозі відповісти на поставлені запитання. Щоб створити вірогідні гіпотези походження маріупольських греків, слід провести комплексні дослідження на можливому історико-етнографічному матеріалі з їхньою обов'язковою прив'язкою до певної території та конкретно-історичних подій. Витоки етнічної історії маріупольських греків слід шукати в глибокій давнині, де вона ввібрала в себе нашарування різних епох і народів.

Реконструкцію всіх даних, які могли вплинути на формування урумів та румеїв як спільноти, необхідно пов'язувати з етнічними процесами в Кримсько-Малоазійському регіоні. Цей регіон являє собою класичний приклад найскладнішого переплетіння етнічних, політичних, соціально-економічних та культурних феноменів. Розташований на шляхах перетину торгових магістралей, відіграючи роль мосту між Європою та Азією, регіон увібрав у себе явища Сходу і Заходу. Тому слід дуже уважно дослідити форми взаємодії, збагачення і кореляції на міжпредметному рівні, що дасть можливість висвітлити етнічну історію народів.

Для висвітлення етнічної історії греків Приазов'я слід розглянути комплекс наукових досліджень, враховуючи їх безписемність. Без сумніву, для цього необхідно проводити ареальні вивчення етнічних процесів у Чорноморсько-Середземноморському регіоні. Такі дослідження повинні виходити за межі вивчення лише греків, охоплюючи сусідні народи.

Велику користь дасть розгляд регіональних етнокультурних взаємодій народів Азовсько-Чорноморського та Середземноморського регіонів. Актуальною є можливість дослідити існування грецьких культурних ізоглос - ліній на карті, які вказують на територіальне розповсюдження певних етнічних явищ. З урахуванням історичних реалій етноісторія маріупольських греків пов'язана з народами Балкан, Малої Азії, Криму та Приазов'я. Тому матеріали, які є у нашому розпорядженні, доречно співставляти з історичними, етнографічними, лінгвістичними, фольклорними та антропологічними даними перелічених регіонів.

Спробуємо віднайти відсутні ланки єдиного ланцюга, які є дуже важливими для етнічної історії, з урахуванням періодизації, що відображає якісні зміни основних ознак етносу.

Без відомостей про мову важко простежити етногенез греків і з'ясувати їх походження. Дані лінгвістики допомагають встановити спорідненість мов, вивчати міграційні процеси та умови життя "еллінофонів" і "тюркофілів". Найбільш вивчена тема в галузі мовознавства - діалекти греків Приазов'я. На сьогоднішній день є досить значна кількість досліджень з порівняльного аналізу діалектів мови румеїв та мови урумів. Румейські діалекти розподілені лінгвістами на групи, залежно від ступеня побудови слів тюркського і арабського походження, що свідчить про рівень економічних і культурних зв'язків з цими народами в минулому, хоча сучасні дослідники констатують розбіжність їхніх етнічних і лінгвістичних показників. Урумські говори, після детального вивчення, сучасний мовознавець О.Гаркавець [15] розподілив на групи у порядку наростання огузьких елементів. Він же характеризує їх як кипчацько-огузьку діалектну спільність. З іншого боку, відомий російський дослідник тюркських мов Н.А.Баскаков [16] відносив урумські діалекти до огузосельджукської підгрупи огузької групи, тоді як мова кримських татар, як відомо, належить до кипчацько-огузької підгрупи кипчацької групи. Зазначене дає підставу твердити, що урумська мова формувалася у надрах Османської імперії на теренах Малої Азії. Але в цілому треба відзначити, що недостатньо досліджується структурна подібність мов приазовських греків з мовами греків балканських, понтійських, малоазіатських.

Другий аспект мовної проблеми маріупольських греків - це мовне розмаїття. Ще на порозі ХХ століття уруми називали своєю рідною мовою "татарську" або "турецьку", румеї - грецьку [17], а розумілися між собою російською, забувши кримськотатарську. Діалекти використовують і до сьогодення, в основному, в побуті. Неодноразові спроби грецької інтелігенції відродити свою мову, розвинути грецьку літературу не приносять суттєвого успіху [18]. Рідну мову вивчають у недільних школах [19], але увага більше приділяється вивченню новогрецької мови.

Останній перепис 2001 року відобразив зменшення чисельності греків в Україні, в тому числі і за рахунок зниження етнічної свідомості, на яку не могла не вплинути державна політика 20-х рр. XX ст., спрямована на еллінізацію та вивчення новогрецької мови, фактично чужої для греків Приазов'я. Відсторонення грецького населення від вивчення саме своєї рідної мови призвело до руйнування діалектів і до розмивання етнічної самосвідомості. Сучасне опанування новогрецької мови пов'язано із міграціями урумів та румеїв до Греції.

Одне з найважливіших і найскладніших питань етнічної історії кожного народу - це його походження. На сьогоднішній день не існує обґрунтованої теорії походження маріупольських греків з урахуванням їх поділу на етнічні групи - румеїв (еллінофонів) та урумів (тюркофонів).

Це питання було неодноразово порушене дослідниками кінця XIX ст. В.І.Григорович [20] співвідніс урумів до аланів, Ф.Браун до готів [21]. Гіпотеза тюркського походження урумів сформульована І.А.Кореловим [22] та А.Н.Гаркавцем [23]. Але більшість дослідників ХХ ст. - А.Л.Берт'є-Делгар [24], А.І.Маркевич [25], Н.І.Соколов [26], М.Арджиіоні [27] - дотримуються гіпотези етнічної цілісності і єдиних коренів походження урумів і румеїв. А з причин вибіркового використання джерел та відсутності комплексного підходу вчені не в змозі зробити критичний аналіз багатьох вузлових моментів в історії приазовських греків. Лише йдучи шляхом співставлення численних джерел та літератури, можна відповісти на питання про походження саме греків Приазов'я.

Дослідження раннього етапу етнічної історії греків Приазов'я завжди були пов'язані із значними труднощами. Одним з нечисленних джерел, які дозволяють наблизитися до вирішення даної проблеми, можуть бути дані антропології. Це якраз той випадок, коли антропологічні матеріали мають певні переваги серед інших категорій джерел. Дані антропології дадуть змогу підтвердити гіпотези, що висвітлюють питання про поділ греків за мовними ознаками. На сучасному етапі досліджень важко зробити певні висновки через недостатність антропологічних характеристик приазовських греків. У 50-60-х роках ХХ ст. обстеження грецького населення Приазов'я проводили український антрополог В.Д.Дяченко [28] та грецький антрополог А.Н.Пулянос [29]. Обстеження проводились лише в двох грецьких селах, тому не було змоги зробити об'єктивні висновки про антропологічні відмінності між урумами та румеями. І лише в наш час з'явилася можливість більш глибокого вивчення антропології греків. Протягом 2002 року було проведене обстеження грецького населення Приазов'я професором С.П.Сегедою в урумських та румейських селах. У програмі антропологічних досліджень були використані одонтологічний та дерматогліфічний методи, що дало можливість на основі комплексу ознак визначити ступінь подібності та відмінностей між представниками двох етнічних груп. В результаті експедиційної роботи укладені каталоги антропологічних типів маріупольських греків за місцем їх проживання (більше 1000 фенотипів).

Почалася обробка зібраних даних і продовжується підготовка до наступних етапів антропологічних досліджень.

Узагальнюючи на першому етапі наявні матеріали, можна простежити етногенетичні зв'язки греків Приазов'я. Беручи до уваги фізичний вигляд маріупольських греків, можна визначити, що антропологічно вони зв'язані, по-перше, з місцевим населенням Балкан та "досельджукським", "доосманським" населенням Малої Азії, по-друге, з прибулими елементами, так званими "східними" - огузо-тюркськими. Загалом обидві групи належать до південноєвропейського типу великої європейської раси, причому присутні риси середземноморського, малоазійського та східного антропологічного типу [30].

Протягом останніх двох років провадиться велика експедиційна робота по вивченню сучасного стану греків Приазов'я. Одним з напрямків дослідження були ономастичні дослідження і конкретно етнонімів, розповсюджених серед грецького населення: греки, еллінці, румеї, уруми, тати, базаріоти та інші. Викликають зацікавленість дослідження філолога Є.І.Назар'єва [31], який простежує ізоглоси етнонімів. Це значно розширює діапазон можливостей побудови моделей етногенетичних зв'язків. На прикладі розповсюдження терміна "тати", який побутує в середовищі греків Приазов'я, можна зобразити ізоглосу таким чином: іранці (Передня Азія) → тюрки (Передня Азія і Мала Азія) → турки-османи (Мала Азія) → татари (Кримський півострів) → греки (Крим і Приазов'я).

Дослідження традиційної культури і стан сучасної культури, без сумніву, тісно пов'язані з етнічними процесами. Для вивчення етнічної історії традиційна культура є дзеркалом, яке відбиває етноісторичні реалії. Можна говорити про цей матеріал як базовий. Але дослідники цього напрямку в основному лише фіксували й описували матеріальну та духовну культуру греків Приазов'я, практично не порівнюючи і не поділяючи її на урумську і румейську. В наш час дослідження практично всіх аспектів етнології греків Приазов'я орієнтовані на об'єкти і форми прояву: увага приділяється опису та систематизації, але не семантиці явищ матеріальної і духовної культури. Винятком є праці Ю.В.Іванової [32], в яких дослідниця фрагментарно співвідносить явища культури греків Приазов'я з аналогічними, що зустрічаються на території Малої Азії, Закавказзя, Криму та Балкан.

Як результат тривалого перебування в межах Османської імперії і на території Приазов'я в обох групах сформувалися спільні культурно-побутові риси. Особливо це відобразилося в матеріальній культурі - житлі, одязі, їжі, де превалює східний вплив [33]. В цих явищах простежуються риси татарської, османської та грецької традиційної культури. За групами ознак можна позначити певні ареали, які свідчать про етногенетичну і етнокультурну спорідненість народів регіону.

Давні зв'язки кримських греків з Турецькою імперією простежуються й у творах усної народної творчості ("Що ви сидите, діти архонтів?", "Плач на взяття Константинополя" [34], "Пісня про Кафу" та ін.) [35], де відображені конкретно-історичні події життя греків у кримський період. Матеріали польових досліджень підтверджують факти писемних джерел, що лише із завоюванням Візантії і падінням Константинополя грецьке населення постійно відчувало гноблення з боку турків. Татари ж відрізнялися певною віротерпимістю до християн. Усна народна творчість урумів та румеїв багата за змістом і різноманітна за жанрами [36]. Але на сьогодні поки що лише фіксуються окремі взірці народної творчості, хоча деякі дослідники відзначають відмінність епічного і пісенного жанрів урумів і румеїв, акцентуючи увагу на зовсім різні генеалогічні корені [37]. С.І.Марков відзначає запозичений характер фольклору урумів і пов'язує його із Сходом [38].

А А.Н.Гаркавець, досліджуючи діалекти урумів, звертає увагу на їхню фольклорну мову, яка має турецько-османську основу. Загалом османська традиційна поезія вплинула і на кримськотатарську пісенну творчість [39]. Це і є відповідь на питання: "Чому багато румейських історичних пісень такі незрозумілі за змістом?" Більшість з них запозичена у татар. Тому мова османcької поезії, як складова частина татарського фольклору, для еллінофонів зовсім незрозуміла. Серед урумів такого не спостерігається, бо османська мова їм близька і зрозуміла.

Багатим джерелом етнічної історії є обряди. Це багатогранний, різнобічний прошарок народної культури, в якому виявились явища різних історичних епох і етнокультур. У народній культурі урумів та румеїв персоніфіковані відтини часу, серед яких важливе місце посідають уособлені свята. Особливо вшанованими, окрім святого Георгія, є святі Федір, Трифон, Харлампій, Стратилат, Костянтин, Пантелеймон, які слов'янам маловідомі, хоча ці свята не пов'язані з християнською церквою, вони мають давньогрецький стрижень і в далекому минулому називалися "еорте", а у мовленні маріупольських греків - "юрти" або "йорти". Вони отримали свою назву в Давній Елладі і були посвячені особливо шановним божествам. Але "йорти" обов'язково святкується з "панаїром" - престольним храмовим святом, яке в наш час поєднує елементи язичества і християнства. До складу свята входять обов'язкові елементи: обітниця, жертвоприношення, колективна трапеза, молебень та спортивні змагання [40]. Це свято, завезене греками з Криму, є класичне переплетення етнокультур. Загалом слід відзначити, що в обрядовості греків Приазов'я в більшій мірі проявився вплив Балканської Греції, ніж Сходу.

Танцювальне мистецтво дотепер залишається маловивченим. Слід відзначити, що грецькі танці відрізняються складністю ритміко-метричного малюнка. Для багатьох з них є характерною невідповідність музичної і танцювальної форм. Поруч з такими розмірами, як 2/4 і 4/4, існують і так звані несиметричні - 7/8 і 9/8.

Складні ритми сприяли збагаченню грецького танцю. Одним із найдавніших танків, що дійшли до наших днів, є "Хоро", описаний ще в "Іліаді".

Танок потрапив до Туреччини за часів Олександра Македонського і отримав назву "Хорон". Практично всі інші танці мають тюркську основу.

Найпопулярніші з них - "Хайтарма" в урумів і "Бувданка" в румеїв - походять від татарської "Кайтарми". Те саме можна сказати й про танці чабанів: "Джаванава", "Триєтку", "Бойім-одаман" [41]. Водночас у традиційному побуті греків були практично відсутні танці слов'ян.

Висновки

Як бачимо з вищенаведених прикладів, одна з особливостей культури та історії маріупольських греків - вплив або безпосередня участь народів егейського світу у найтісніших зв'язках з народами Передньої Азії та Криму. Тому Кримсько-Малоазіатський і Балканський регіони повинні перебувати у сфері наукових інтересів дослідників етнічної історії маріупольських греків. І лише ареальні дослідження вищевказаних наукових предметних напрямків допоможуть відповісти на багато питань.

Щодо подальших перспектив, то тільки комплексне дослідження історичних, етнографічних, лінгвістичних, антропологічних і фольклорних матеріалів допоможе розкрити складні явища етнічної історії греків та їх міжетнічні контакти.

ЛІТЕРАТУРА, ДЖЕРЕЛА:

1. Дубровин Н. Присоединение Крыма к России: Рескрипты, письма, реляции и донесения. - Т.3. 1779-1780 гг. - СПб, 1887. - С.319, 713; Саенко Р. Из истории основания г. Мариуполя. - Мариуполь, 1997. - С.9.

2. Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні. - К., 1998. - С.52

3. Урядовий кур'єр. - 2001. -№244. - С.12.

4. Пономарева И.С. Отражение межэтнических контактов в традиционной культуре греков Приазовья // Україна-Греція: історія та сучасність. - К., 1993. - С.116-117; Об этнокультурных процессах в греческой диаспоре Приазовья // Україна-Греція: історія та сучасність. - К., 1995.-С.221-222; Етномовна ситуація серед греків українського Приазов'я // Етнічна історія народів Європи. - К., 2002. - С.59 - 62.

5. Наулко В.І. Греки в аспекті етнодемографічного розвитку України ХХ ст. // Україна-Греція: Досвід друж. зв'язків та перспективи співробітництва: Тез. міжнар. наук-практ. конф. Маріуполь, 1996. - С.215-217; Етнічний склад населення Української РСР: Стат.-картогр. дослідження. - К., 1965; Развитие межэтнических связей на Украине: (Ист.-этногр. очерк) - К., 1975; Современный этнический состав населения Украинской ССР // СЭ. - 1963. - №5. - С.46-59; Хто і відколи живе в Україні. - К., 1998.

6. Иванова Ю.В. Хозяйственный быт греков Приазовья // Итоги полевых работ ИЭ АН СССР в 1970г. - М., 1971. - С.130-139; Трансформация традиционного греческого костюма в многонациональном районе Приазовья в 1920-х - 1970-х гг.// Всесоюзн. конф., посвящ. этнографич. изучению современности: тез. докл. - М.; Нальчик, 1975. - С.125-127; Особенности формирования хозяйственного комплекса многонационального района Приазовья // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. - М., 1979.-С.74-91; Влияние социально-экономических условий и этнических традиций на одежду сельских жителей: По материалам исследов. греч. населения Донец. обл. Укр.ССР // СЭ. - 1976. №2. - С.43-56.; Национальные традиции и формирование хозяйственного комплекса в многонациональном районе (На прим. Приазовья XVIII-начала ХХ в.) // Всесоюз. науч. сес., посвящ. итогам полевых археол. и этногр. исслед.: Тез. докл.-Тбилиси, 1971. - С.59-62.

7. Гедьо А.В. Джерела з історії греків Північного Приазов'я (кінець XVIII - початок ХХ ст.) - К., 2001; К вопросу о политических взаимоотношениях России и Крымского ханства в последней трети XVIII в. // УГІСП. Т.1.Ч.1. С.271-273; Мариупольский греческий суд в системе самоуправления России // УГ. - С.58-60; Переселение греков из Крыма в Приазовье (Вымыслы и реальность) // Новые страницы в истории Донбасса. - Донецк, 1995. - Кн.4. - С.8-17; Гедьо А.В. Самоврядування греків Північного Приазов'я // Матеріали вуз. наук. конф. профес.-виклад. складу за підсумками наук.-дослід. роботи. - Донецьк, 1997. - С.69-72; Умови життя та господарська діяльність греків у Приазов'ї (1778-1820рр.)// Південна Україна 18-19 століть: Зап. наук.-дослід. лабораторії історії Південної України. - Запоріжжя, 1996 - С.106-109:

8 . Пірко В.О. Заселення степової України в XVI-XVIII ст. - Донецьк,1998; Опис Азовської губернії (кінець XVIII ст.) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - Вип.1. - Дніпропетровськ, 1997. - С.190-199; Пирко В.А. Северное Приазовье в XVI - XVII вв. - К.,1988.

9. Араджиони М.А. Греки Крыма и Приазовья: история изучения и историография этнической истории и культуры (80-е гг. ХVIII в. - 90-е гг. ХХ в.): Пособие для студ. вузов и учителей общеобраз. и нац. воскр. школ.-Симферополь, 1999; К вопросу об эмиграции христианского населения Крыма в конце XVIII в.// Проблемы истории Крыма. Тез. докл. и сообщ. научн. конф. - Сімферополь, 1991. - Вып.1. С.8-9; К вопросу об этнокультурных особенностях позднесредневекового христианского населения горного Крыма // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. - Симферополь, 1993. - Вып.3. - С.184-193; К вопросу о некоторых концепциях этногенеза тюркоязычного позднесредневекового христианского населения (греков) Юго-Западного Крыма // - Симферополь, 1992. - С.143-160; К вопросу о переселении приазовских греков в Крым // ДППСНДР. - Мариуполь, 1993. - С.115-117; К вопросу о "татах" в Крыму // Греки и греческая культура в Крыму. Тез. науч.-практич. конф. - Симферополь, 1995. - С.13-14; К истории формирования территориальной группы греков в Крыму (1775 г. - первая половина XІХ в.) // УГІС. - Київ, 1993. - С.3-5; Начальный этап изучения этнической истории и культуры мариупольских греков (К истории поиска "крымских древностей" в Приазовье) // Проблемы истории и археологии Крыма. - Симферополь, 1994. - С.175-191; О материалах Н.И.Репникова по этнографии мариупольских греков в фондах Крымского республиканского краеведческого музея // Крымский музей. - Симферополь, 1994. - С.82-89; Традиционный женский костюм позднесредневековых крымских греков // Южный архив. - Херсон, 1993. - Вып. 1. - С.82-94.

10. Польові дослідження проводились у грецьких селах Приазов'я у 1990-1996 рр.

11. Соколов И.И. О языке греков Мариупольского и Сталинского округов //Язык и литература. - 1930. - Т.6. - С.49-67; Спиридонов Д.С. Історичний інтерес вивчення говірок маріупольських греків // Східний світ. - Харків, 1930. - Т.12(3). С.171-181; Сергиевский М.В. Мариупольские говоры// Известия АН СССР. Отделение общественных наук. - Л., 1934. - С.533-587; Чернышова Т.Н. Новогреческий говор сел Приморського (Урзуфа) и Ялты, Первомайского района Сталинской области. - К., 1958. -С.8; Белецкий А.А. Греческие диалекты на юго-востоке Украины // Балканская филология. - Л., 1970. - С.5-15; Царенко Е.И. Румейско-тюркско-восточнославянское лексическое взаимодействие в условиях Донбасса // Греки Украины: история и современность. - Донецк, 1991. - С.128.

12. Баскаков Н.А. Тюркские языки. - М., 1966; Гарковец А.Н. Тюркские языки на Украине. - К., 1988; О происхождении и классификации урумских говоров Северного Приазовья // Советская тюркология. - 1981. - №2 - С.46-58; Муратов С.Н. Материалы по говорам тюркоязычных греков (урумов) Донецкой области УССР // Краткие сообщения института народов Азии. - Л., 1963. - №72. - С.178-191; Тенишев Э.Р. Говор урумов села Прасковиевка // Советская тюркология.-1973. - №1. - С.79-96;

13. Мариуполь и его окрестности. Отчет об учебных экскурсиях Мариупольской Александровской гимназии. - Мариуполь, 1892.-С.38.

14. Польові дослідження проводились в грецьких селах Приазов'я у 1996-2002 рр.

15. Гаркавець А. Н. Тюркские языки на Украине. - К., 1988.

16. Баскаков Н.А. Тюркские языки. - М., 1966, приложение №1.

17. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г.; ХІІІ. Екатеринославская губерния. - СПб, С.74-75.

18. Киор В.И. Тоцкая И.В. О некоторых парадоксах языковой ситуации в регионе Приазовья //Греки Украины: история и современность. - Донецк, 1991.-С.147-151.

19. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду /За заг. Ред. Ю.І. Римаренка. - К., 2000. - С.160.

20. Григорович В.И. Записки антиквара о поездке его на Калку и Кальмиус. - Одесса, 1874.

21. Браун Ф. Мариупольские греки//Живая старина. - 1891. - Вып.2.

22. Корелов И.А. Иноязычные греки (урумы) на территории Грузии // Известия АН ГССР. Серия истории искусства. - Тбилиси, 1990. - №2.

23. Гаркавец А.Н. Тюркские языки на Украине. - К., 1988; О происхождении и классификации урумских говоров Северного Приазовья // Сов. тюркология. - 1981. - №2. - С.46-58.; Зміна традиційного порядку слів у тюркських мовах на Україні // Мовознавство. - 1983. - №3. - С.41-49.; Розвиток дієслова в тюркських мовах на Україні /Інститут мовознавства АН УРСР. - К., 1986.; Тенденції розвитку первинного дієприслівника на -А в тюркських мовах на Україні //Мовознавство. - 1985. - №1. - С.50-58.; Принцип становлення та розвитку урумської пісенної мови // Мовознавство. - 1986. - №3. - С.55-57. Проблеми виділення інфінітива в урумській мові // Мовознавство. - 1981. №3. - С.47-54.; Развитие согласования в армяно-кыпчакском и урумском языках // Изв. АН Каз. ССР. Сер. филол. - 1987. - №1. - С.8-15.; Уруми Надазов'я // Східний світ. - 1993. - №2. - С.48-64.; Фонетическая субституция как прием поэтизации урумской песенной речи // Сов. тюркология. - 1986. - №3. - С.43-50.

24. Бертье-Делагар А.Л. Исследование некоторых недоуменных вопросов средневековья в Тавриде //ИТУАК. - 1920. - Вып.57.

25. Маркевич А.И. К вопросу о положении христиан в Крыму во время татарского владычества. - Симферополь, 1910.

26. Соколов И.И Мариупольские греки // Труды Института славяноведения АН СССР. - Л., 1932. - Т.1.

27. Араджиони М. Греки Крыма и Приазовья: история изучения и историография этнической истории и культуры. - Симферополь, 1999.

28. Д'яченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. - К., 1965

29. Пулянос А.Н. К антропологии греков СССР// Вопросы антропологии. - 1960. - Вып. 4.

30. Вывод сделан на основании таблиц, приведенных А.Н.Пуляносом в указанной работе, и материалов полевых этнографических экспедиций в греческих селах Приазовья в 2002 году (антропологические исследования проводил д.и.н. С.П.Сегеда).

31. Назар'єв Є. І Про питання протогенезу греків України // Етнічна історія....Вип.4.-К., 2000.-С.54-58; Определение "эллин" и "румей", бытующие на территории украинского Приазовья // Мариуполь: история и перспективы. - Т.2. - Мариуполь, 2002.-С.40-43; О слообразовательном анализе в историко-этимологических исследованиях (на примере этнонима "таты", бытующего у греков украинского Приазовья) // Материалы 2 итоговой научно-практической конференции преподавателей Мариупольского гуманитарного института.-Мариуполь, 2000. - С.75-77.

32. Иванова Ю.В. Влияние социально-экономических условий на одежду сельских жителей (по материалам исследования греческого населения Донецкой области УССР) // СЭ. - 1976. - №2. - С.43-56; Особенности формирования хозяйственного комплекса многонационального района Приазовья // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - М., 1979. - С.74-92.

33. Богадица Т.К. Саенко Р.И. Традиционная народная пища мариупольских греков: история и современность //Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва. - Т.1., Ч.ІІ. - Маріуполь, 1999. - С.396-399; Будина О.Р. Жилище болгар, греков, албанцев. Материальная культура компактных этнических групп на Украине // Жилища. - М., 1979; Куфтин Б.А. Жилища крымских татар в связи с историей заселения полуострова // Мемуары этногр. отд. о-ва любителей естествознания, антропологии и этнографии. - М., 1925. - Вып.1. - С.1-58; Иванова Ю.В. Традиционная культура греческого населения России - СССР в ее историческом развитии// Украина-Греция: история и современность. - Донецк, 1991. - С.173-181.

34. Текст цієї пісні зберігся тільки у рукопису мешканця с. Кара-Коба Р.С. Харабади.

35. Кузьминков Л.М. Фольклор та історія кримських ромеїв// Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва. - Маріуполь, 1999.-Т.1. - Ч.2. - С.399-401; Хартахай Ф.А. Христианство в Крыму. - Симферополь, 1864. - С.18; Матеріали польових досліджень у селі Великий Янісоль, 1997 р.

36. Князєва Т.М. Жанрова та поетична система грецького фольклору Приазов'я. // Україна-Греція: досвід дружніх зв'язків та перспективи співробітництва. - Маріуполь, 1996. - С.233-235.

37. Алдунова Н.К. Фольклорна спадщина греків Приазов'я: урумо-румейський аспект// Мариуполь: история и перспективы. - Мариуполь, 2002. - С.166-168.

38. Марков С.И. Заметки о быте греков г. Мариуполя // Мариуполь и его окрестности. - Мариуполь, 1892.

39. Гарковец А.Н. Тюркские языки на Украине. - К., 198. - С.45, 50.

40. Лиганова Л. Про особливості панаїра - престольного свята греків Приазов'я // Східний світ. - 2000. -№1. - С.46-52.

41. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. - Мариуполь, 1995.

Архіпелаг – архаїчна загальна назва островів Егейского моря, головним чинов у складі Греції.

Трехандиріон (з грецької – бігун) – перше невелике судно вантажомісткістю до 3 тонн, з одним вітрилом, використовувалось в Архіпелазі з 1650 р.

Сахтуріон – невеликий вітрильник вантажомісткістю від 10 до 15 тонн, вперше виникли на Ідрі в 1701 р.

Латинадіко – судно з трикутовим вітрилом, вантажомісткістю в 40-50 тонн.

Бриг – вітрильне двухмачтове судно з прямими вітрилами.

Баркентина (шхуна-барк) – вітрильне судно (3-5 мачт) з прямими вітрилами на першій мачті й косими на інших.

Еялет – адміністративна одиниця Османської імперії.

Капудан-паша – морський міністр, головнокомандуючий воєнно-морськими силами Османської імперії.

Містико – вітрильне судно (2-3 паруси), використовуване в районі Середноземномор΄я алжирцями, французами, англійцями та греками, вантажомісткістю від 20 до 50 тонн. У роки визвільної війни містиками називали легкі гребні та парусні суда.

Саколевас – невелике грецьке вітрильне судно.

Галіота – легке весельне судно, схоже на галеру, але меншого розміру, в XVI – XVIII ст. використовувалось у Середноземномор΄ї як торговельне або піратське судно.

Алі-паша Тепеленський (Янінський) (приблизно 1744-1822) – албанський феодал, с 1787 г. правитель частини Балканського п-ова з центром в м. Яніна, що досяг фактичної незалежності від турецького султана.

Корабль у вітрильному флоті – судно з трьома чи більшою кількістю мачт з повним вітрильним спорядженням.

Шхуна – вітрильне судно, що має не менше двох мачт. Усі мачти – «сухі», без реїв, з косими вітрилами.

«Путешествие по Греции» Ф. Пукевілля містить наступну таблицю про стан грецького торговельного судноплавства в 1813 р.:

Острів або портКількість

суденВантажопідйомність

(у тоннах)

ЄкіпажГарматиІдра12045.00054002.400Спецце6019.5002700900Псарра6025.5001800720Міконос223.300450132Скопелос356.300525140Кастелорізон303.60045060Касос4015.0002.200480Сімі254.500450100Санторін322.560480128Андрос402.80040080Галаксіді5010.0001.000300Інші порти9715.0201.560410Разом615153.58017.5265.878

Інші порти або острови, зазначені в таблиці, – це Самос, Лерос, Родос, Хіос, Скірос, Мітіліні, Трікері та Волос, Салонікі, Наксос, Кеа, Тінос, Сіфнос і Порос. Насправді кількість суден має бути більшою, бо Пукевілль не включив до своїх розрахунків судна Іонічних островів, Месолонгіона, портів Пелопоннеса й Пірея. Також відсутні відомості про судна, що мали своїм базовим портом Стамбул і ходили по Чорному морю. За інформацією грецького вченого К. Папарігопулосу, в 1821 р. порти материкової Греції, Пелопоннеса й острови Егейського моря мали флот у 61.449 тонн, з них 27. 492 тонн належали Ідрі і 15. 797 тонн – Спецце.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Журнальний фонд відділу періодики

    Документ
    1. ALter EGO - Альтер Эго - второе я. Научно-популярный, иллюстрированный психологический журнал, / Латвийская школа бизнеса. -1 раз в 2 месяца.: Рига – вых .
  2. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (4)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  3. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (9)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  4. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (6)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  5. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-річчю наукової бібліотеки Хмельницького національного університету 15 16 березня 2012 року Хмельницький 2012

    Документ
    Бібліотека та сучасні тенденції в інформаційному забезпеченні освітньої, науково-дослідної та інноваційної діяльності вищих навчальних закладів : матеріали наук.

Другие похожие документы..