Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Программа курса английского языка к УМК "Английский с удо­вольствием" / "Enjoy English" для 2-9 кл. общеобраз. учрежд.— Об­нинск:...полностью>>
'Учебно-методический комплекс'
1.1. Совпадают ли по содержанию термины "профилактика", "предупреждение", "предотвращение", "пресечение" прес...полностью>>
'Публичный отчет'
МОУ «Селоядринская СОШ» ведет профильную подготовку в старшем звене, обеспечивает максимально благоприятные условия для развития творческого потенциа...полностью>>
'Информационный бюллетень'
VI Международная научно-практическая конференция «совершенствование управления научно-техническим прогрессом в современных условиях», апрель 2008 г.,...полностью>>

Дайджест журналу “схід” 2003р

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

29 квітня 1918 р. на з'їзді хліборобів (6500 делегатів) було обрано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України Івана Скоропадського. Йому в цей час виповнилося 45 років, в минулому він був ад'ютантом царя Миколи ІІ. Гетьман оголосив про встановлення "Української Держави" (на відміну від "Української Народної Республіки" Центральної Ради).

Скасовувались заходи Центральної Ради щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканність приватної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана (голови) ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (гетьман був Верховним воєводою). Владу гетьмана можна розглядати як надзвичайне поєднання монархічних і диктаторських засад, з урахуванням історичних традицій і національного характеру Української держави.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В.Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобов'язувалася допомогти їм евакуюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його "кінцевою метою буде відновлення Великої Росії". Україна оголошувалась "театром воєнних дій". Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ - Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити "трудову владу", провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилася на папері. Всередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Вінниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України [12, 39-42]. Все це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, у відповідності з яким влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтеліґенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес - тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтеліґенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин - отаманам - Петлюрі, Коновальцю. В кінцевому підсумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. В законі декларувалась ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими лишалися й 15-десятинні господарства, не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Все це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів ("Спілки").

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії.

У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків.

Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину в Західній Україні. На Східну Галичину претендувала як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою державу.

28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від Австрійської держави і оформити перехід її до Польщі.

9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про формування уряду, було призначено тимчасову раду міністрів або Генеральний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу - Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). В зв'язку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено у Станіслав.

ЗУНР займала територію 70 тис. кв.км, близько 71% населення становили українці, 14% - євреї, загальна кількість населення складала 4 млн [13, 75-90].

22-26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів. За національним складом Рада була майже повністю українською, оскільки поляки, євреї та німці з різних причин бойкотували вибори. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Швидко було створено досить ефективний адміністративний апарат. Національним меншинам надавалось 30% місць у майбутньому парламенті.

Гербом ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому полі. Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо вони ще не були обрані населенням, де були обрані, - затверджував кандидатури. В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради, а у громадах та містах - громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

У квітні 1919 р. було прийнято замельний закон. Він передбачав ліквідацію великого замлеволодіння, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку.

Уряд монополізував продаж основних продуктів, а також сірників, цигарок, спирту. 4 квітня 1919 р. була введена в обіг своя валюта - гривні і карбованці. Затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях. Разом з тим національні меншини усно і письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою.

Реформувалась освіта. Публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. Українська мова стала основною в державних школах, проте національні меншини мали право навчатися рідною мовою.

22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об'єднання, соборності України, за яким ЗУНР гарантувалася автономність.

Керівництву республіки вдалося створити майже стотисячну Галицьку армію, яка в січні-липні 1919 р. вела боротьбу з польською армією. В кінцевому підсумку Галицька армія зазнала поразки і змушена була перейти на Східну Україну, де взяла участь у громадянській війні.

Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.), вдалося створити свою державність, а 30-мільйонному українському народу - не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їх керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор - пряме втручання в українські справи Радянської Росії.

Конституції Радянської України (1919, 1929, 1937, 1978) формально проголошували Україну суверенною державою, однак зовнішня і внутрішня політика, фінанси, військова справа, транспорт, зв'язок належали до компетенції Москви, вся влада в центрі і на місцях була зосереджена в руках партійних органів. УРСР не була ні правовою, ні демократичною державою, інтенсивно проводилася русифікація. По суті УРСР була внутрішньою колонією СРСР. У конституціях містилося багато норм не правового, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх не Конституціями, а "політичними деклараціями" [14, с.70].

І тільки в умовах кризи комуністичного тоталітарного режиму засади російського централізму зазнали краху. Цьому періоду присвячено багато наукових та публіцистичних праць.

В 1991 р. Верховна Рада України прийняла декларацію про державний суверенітет України. Того ж року створена комісія по розробці проекту Конституції, яка була прийнята в 1996 р. Основний закон України базується на традиціях українського народу, спрямований на утвердження гуманістичних ідеалів, розбудову суверенної, демократичної правової держави. Адже у правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу і судову влади, діють в установленому законом порядку. Важливим принципом правової держави є поділ влади, тому протягом десяти років в Україні розгортався процес становлення і взаємодії гілок влади.

Законодавча влада є найвища, тому що вона є виразником народного суверенітету і визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує провідну роль законодачого органу. Представницькі органи формують виконавчу владу. Головне завдання останньої - це реалізація законів, які приймає Верховна Рада. Протягом десятиріччя в Україні проводиться робота з метою домогтися, щоб судова влада була незалежною і діяла лише на підставі законів. Вона має вирішувати суперечності і запроваджувати правосуддя. Сьогодні найважливішим завданням державотворення є встановлення тісної співпраці і взаємодії між гілками влади та всіма структурами суспільства. Головна мета їх діяльності - забезпечити права та свободи людини: політичні, економічні, соціальні, культурні та інші, що гарантуються Конституцією країни та міжнародним законодавством. Конституція 1996 року була прийнята не в найкращих умовах (на депутатів давили з усіх сторін), тому назріла необхідність її удосконалювати, особливо в умовах європейської інтеграції, коли ми відчуваємо загострення протиріч всіх гілок владних структур, що негативно впливає на забезпечення і реалізацію конституційних прав і свобод громадян. „Конституція України є основою для подальшої законодавчої та іншої нормотворчої діяльності" [15, 14].

Висновки

За 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб'єктивних поглядах на суспільні історико-правові явища, факти. Але, на жаль, не у всіх... Щодо багатої правової спадщини, то її необхідно позитивно і вміло використовувати в формуванні законодавчої нормативної бази України. В перші роки нового XXI ст. "народжені" нові законодавчі та нормативні акти, спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього нашого суспільства. Вони вимагають від кожного громадянина, всіх владних структур України правових ініціативних дій, але ще "з боку структур виконавчої влади мають місце наполегливі спроби керувати органами місцевого самоврядування, порушувати закони, що регламентують діяльність місцевих Рад і їхніх органів" [16, 34]. Такі протиріччя, боротьба за "шапку Мономаха" та булаву, як це нам відомо з минулого і як це ми спостерігаємо тепер на місцях, грубі з'ясування стосунків між посланцями народу, виборчі дебати не приносять авторитету ні громадянам, ні державі, ні історії українського народу. Актуальне завдання для всієї української громадськості після всенародного обговорення толерантно реалізувати проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (2003 р.), тобто мінімізувати кризу можна за однієї умови - якщо ми збагнемо, що у всіх нас, незалежно від етнічного походження і майнового стану, є одна держава - Україна [17, 40].

В перспективі важливо детальніше дослідити проблему повернення до найважливіших пам'яток правової культури, які на певному історичному етапі мали і мають значні заслуги перед українським народом у формуванні правової стратегії державотворчих процесів. Як і в минулому, так і тепер актуально нагадати крилаті слова Т. Шевченка: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".

Література:

1. Грушевський М. На порозі нової України. Великий українець. - К, - 1992.

2. Чередниченко О. Сучасна Росія: версія політолога. //Схід, - 2002, - №5(42).

3. Субтельний О. Україна - К., - 1992.

4. Історія держави та права України. - К., 1996.

5. Музиченько П. Магдебурзьке право в Україні. //Юридичний вісник; 1994. - №3.

6. Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині XVII-XVIII ст.: Проблеми державоутворення. - Київ, 1993.

7. Пасічник М. Причини занепаду української держави: Вісник державного університету „Львівська політехніка". //Держава та армія. № 377, Львів - 1999.

8. Фрицький О. Конституційне право України. - К., 2002.

9. Терлюк І. Історія держави та права України. - Київ, 1999.

10. Василенко Н. "Матеріали до історії українського права" (ВУАН). - Київ, 1929; Т-1.

11. Рой Ю. Які перспективи в народу, що святкує національні трагедії. //Україна. № 3-2003.

12. Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917-1920. - К., 1997.

13. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Київ, 1992.

14. Фрицький О. Конституційне право України. - К., 2002.

15. Станік С. "Питання законодавчого забезпечення прав і свобод людини". Міжвідомчий науковий збірник, Т-24. Вид.: Науково-дослідний інститут "Проблеми людини". - К., 2001.

16. Рибак В. Проблеми самоврядування та їх розв'язання в Україні. // Схід, №5 (42), 2001.

17. Білоус О. Між державним лібералізмом і демократичним реформаторством. //Віче, №5, 2002.

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В КРИМУ:

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ

Віталій Велігодський,

кандидат історичних наук, доцент,

завідувач кафедри українознавства

Представництва глави держави в окремих адміністративно-територіальних утвореннях, органах законодавчої, виконавчої влади і навіть в окремих організаціях існують у багатьох країнах світу. Інститут представництва різноманітний за формами та методами діяльності, має давнє і глибоке історичне підґрунтя. Запропонована стаття певною мірою дає відповідь на запитання, в якій мірі інститут Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим вплинув на державотворчі процеси в Криму.

На складному шляху набуття та становлення державності України проблема Криму була однією з найскладніших. Вона належить до категорії тих проблем, які у разі необачної соціальної та національної політики призводять до нестабільності, а в окремих регіонах - до воєнних дій з тяжкими наслідками (події на Балканах та в союзних республіках нині незалежних державах колишнього Радянського Союзу).

У 1991 р. у Криму на основі всекримського референдуму була відновлена адміністративно-територіальна автономія.

Важливу роль у розбудові кримської автономії відіграє Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з розробкою планової наукової теми Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського "Вивчення етнокультурних проблем депортованих народів і малих етнокультурних спільнот у Криму" (номер державної реєстрації 0197V000422).

Кримська проблематика в останнє десятиріччя перебувала в центрі уваги істориків, правознавців, політиків, експертів, журналістів як України, так і зарубіжних країн. Чималий інтерес був пов'язаний з тим, що півострів став адміністративно-територіальною автономією у складі унітарної держави, основним вузлом протиріч між двома великими державами - Україною і Росією, наявністю на території Криму Чорноморського флоту, який мав на озброєнні ядерну зброю. Саме під таким кутом зору в різноманітних публікаціях висвітлювалися різні аспекти сучасної кримської історії.

Найбільш плідно вивчав процес становлення Автономної Республіки Крим у складі Української держави та здійснив аналіз розвитку законодавства України з питань громадянства щодо розмежування повноважень між Україною і автономією проф. О. Л. Копиленко. Він присвятив означеним проблемам три монографії та серію наукових статей [1].

В 2002 р. Є. В. Смирнова захистила кандидатську дисертацію на тему "Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим в Україні: історія становлення", в якій вперше комплексно досліджено реалізацію відновлення автономного устрою в Криму, розвиток правового змісту моделей Автономної Республіки Крим, закріплених у нормативно-правових актах органів державної влади України та автономії в 1991-2000 рр.

Для іншої групи вчених найбільше значення мав драматичний процес повернення до Криму депортованих в 1944 р. кримських татар, греків, болгар, німців, кримчаків, караїмів, і всі інші аспекти кримської проблематики розглядалися в контексті цього явища [2] .

Найбільш продуктивно цю проблематику розробляла С. Червонная, але її праці не можна віднести до наукового дослідження через брак аналізу документальної бази [3].

Більш об'єктивно кримськотатарське питання висвітлене у колективній монографії кримських дослідників про проблеми інтеграції репатріантів у кримське суспільство [4]. Досвід соціально-політичної роботи викладено у статтях проф. М.В. Багрова [5]. Але, на жаль, майже відсутні наукові праці про діяльність Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим. Це зумовило звернення автора до цієї проблеми.

Основна мета вищезазначеної статті полягає у висвітленні питань створення, зміни статусу та діяльності Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим протягом 1992-2000 рр.

Історія Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим починається з 1992 р. Саме тоді у статті 18 Закону України "Про Представника Президента України" вперше зазначається "У Республіці Крим Президент України має своє Представництво. Статус Представництва Президента України визначається окремим законом" [6, cт. 335].

Цей закон закріплював статус представників Президента України в регіонах України як голів місцевих державних адміністрацій відповідно в областях, районах, містах Києві, Севастополі та їхніх районах, тобто ці посадові особи очолювали регіональні органи державної виконавчої влади.

Згідно із законодавством і Представництво Президента України належало до органів виконавчої влади, що й було закріплено у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" від 17 грудня 1992 р. [7, cт. 58].

Цей закон визначав Представництво Президента України в Республіці Крим як орган державної виконавчої влади України, що здійснює повноваження, передбачені Конституцією України, Законом "Про Представництво Президента України в Республіці Крим", іншими законодавчими актами України в Республіці Крим. Представництво створювалося Президентом України на термін його повноважень.

Проте з моменту, коли вперше було визначено правовий статус Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, пройшло чимало часу, поки воно стало справді працюючим органом. І ось у 1994 р. Указом Президента України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" від 31 березня 1994 р. було створено діюче Представництво Президента України в Республіці Крим [8].

Першим постійним представником Президента України в Республіці Крим було призначено В.М. Горбатова, який обіймав цю посаду до 30 січня 1996 р.

У зазначений період діяльність представника зосереджувалася переважно на контролюючих функціях, зокрема на дотриманні Конституції і законів України, аналітичній роботі з проблем півострова, кадровому і матеріальному зміцненні Представництва. Були підготовлені 23 подання на постанови Верховної Ради Криму, які суперечили чинному законодавству України, направлені листи та звернення до голів районних державних адміністрацій щодо виконання Закону України "Про плату за землю", виплати заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетної сфери, дотримання житлового й адміністративного законодавства України тощо [9, c. 2-3].

31 січня 1996 р. Указом Президента України "Питання Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим" повноваження Представництва Президента України в Республіці Крим були продовжені. Цей же Указ затвердив "Положення про Представництво Президента України в Республіці Крим" і на посаду постійного представника Президента України в Республіці Крим був призначений Д.П. Степанюк [10].

Положення про Представництво Президента України в Республіці Крим розроблялося відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України на основі засад організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на термін до прийняття Конституції України і було чинним до 28 червня 1996 р. У вищезгаданім Конституційнім договорі Президент України виступав як глава держави і глава виконавчої влади, тому і в Положенні про Представництво Президента України в Республіці Крим зазначалося, що Представництво є органом державної влади України і входить до системи органів державної влади. Воно підпорядковувалося Президентові України, а з питань, що належать до повноважень Кабінету Міністрів України, - Кабінетові Міністрів України.

Таким чином, на засадах, викладених у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим" та у відповідному Положенні, ґрунтувалася діяльність Представництва, яке виконувало більше політичні, ніж виконавчі функції, впроваджуючи політику глави держави в Криму.

Але з прийняттям у червні 1996 р. Конституції України значно змінився конституційний статус Президента України, а отже, органів, що створювалися Президентом України для забезпечення його повноважень як глави держави та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до пункту 28 статті 106 Конституції України, Президент України створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Стаття 139 Конституції України закріпила, що в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається Законом України.

Згідно з цими конституційними положеннями змінився і статус Представництва Президента України в Республіці Крим - постійно діючого консультативно-допоміжного органу, правове положення якого було визначено у Законі України "Про Представництво Президента України в Республіці Крим", ухваленому 2 березня 2000 р. [11]. Стаття 1 згаданого Закону України передбачає, що Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України для підтримки виконання в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України [12]. На цей час Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим здійснює свої функції у межах завдань, що їх визначено в Законі України: вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції і законодавства України; сприяє додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягнення міжнаціональної згоди, соціально-економічної і політичної стабільності в Автономній Республіці Крим; аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України. Крім цього, узагальнює дані про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим, інформує Президента України з цих питань тощо.

Важливою функцією Представництва є допомога Президентові України у вирішенні кадрових питань в Автономній Республіці Крим.

Для виконання покладених на Представництво обов'язків Законом визначені відповідні механізми та права кожного працівника Представництва. Як було вже зазначено, апаратом Представництва керує постійний представник Президента України. Після Д.П. Степанюка цю посаду обіймав В.О. Кисельов [13].

У червні 1999 р. постійним представником Президента України в Автономній Республіці Крим призначено А.В. Корнійчука [14].

Зупинимося докладніше на роботі Представництва у 2000 р. Пріоритетними напрямами діяльності Представництва були участь у підготовці та проведенні всекримського референдуму з народної ініціативи, робота з реалізації аграрної реформи та у сфері міжнаціональних відносин і гуманітарної політики, інформаційно-аналітична і правова діяльність, також робота із зверненнями громадян. Під час підготовки та проведення всекримського референдуму з народної ініціативи у квітні 2000 р. Представництво підготувало методичні поради щодо забезпечення прав громадян на участь в референдумі та роз'яснення питань, внесених у бюлетень для голосування, розробило макети листівок та звернень, що спонукали виборців до активнішої участі в референдумі.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Журнальний фонд відділу періодики

    Документ
    1. ALter EGO - Альтер Эго - второе я. Научно-популярный, иллюстрированный психологический журнал, / Латвийская школа бизнеса. -1 раз в 2 месяца.: Рига – вых .
  2. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (4)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  3. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (9)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  4. Європейське співтовариство сприяє міжвузівській кооперації як засобу покращення якості освіти на благо студентів І вищих навчальних закладів (6)

    Документ
    Офіційне визнання навчання та дипломів є необхідною передумовою створення відкритого Європейського освітнього простору, в якому студенти та викладачі могли б пересуватись без перешкод.
  5. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-річчю наукової бібліотеки Хмельницького національного університету 15 16 березня 2012 року Хмельницький 2012

    Документ
    Бібліотека та сучасні тенденції в інформаційному забезпеченні освітньої, науково-дослідної та інноваційної діяльності вищих навчальних закладів : матеріали наук.

Другие похожие документы..