Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Как видно, методы многомерной оптимизации сводятся в той или иной форме к методам одномерной оптимизации. Исторически первыми подходами были прямые о...полностью>>
'Документ'
Налог на прибыль (ровный – для бизнеса и физ.лиц) – 10% Налог на сдачу недвижимости в аренду – 10% минус 1/12 НДС – 20% Годовой налог на недвижимую с...полностью>>
'Документ'
Гравитационное поле представляется физическим материальным полем, носителем энергии которого являются «полевые» частицы – Ломоносовские «корпускулы» ...полностью>>
'Автореферат диссертации'
Актуальность темы исследования. Стратегическая значимость исследовательских усилий не только для понимания и описания происходящих в современной куль...полностью>>

Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Ribbon1Sharp

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ І ТЕОРЕТИКО-ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ ГЕНЕЗИСУ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКУ


Ківалов Сергій

ДЕФІНІЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ ТА ЇЇ АДИТИВНІ ОЗНАКИ

Розбудова суспільства на засадах громадянських цінностей і формування властивостей правової і соціальної держави вимагає переосмислення багатьох державно-правових реалій, серед яких особливе місце займає служба. В науковій літературі вільно використовується значна кількість понять, які об’єднані подібними змістовними характеристиками, зокрема, таких як «публічна служба», «державна служба», «служба в органах місцевого самоврядування (муніципальна служба)», та інші, одночасне застосування яких не відповідає вимогам як правилам юридичної техніки в процесі правозастосовної діяльності, так і практики реалізації нормативних приписів в процесі регулювання особливого виду відносин, які виникають в процесі здійснення діяльності на державних та політичних посадах. Слід визнати, що завдання юридичної науки полягає в обґрунтуванні та створенні засад для уніфікації юридичних понять, що забезпечить оптимальний зміст правових встановлень і ефективність їх застосування в процесі забезпечення правопорядку. Під час зіставлення різних правових категорій з метою обрання найбільш вдалого загального поняття, яке найповніше відображає суттєві й універсальні властивості відносин, що виникають в процесі функціонування державної влади, необхідно звернутися до сутності і змістовних властивостей поняття «служби».

Як термін загально-юридичного значення «служба» може використовуватися з метою позначення виду діяльності людей та відповідного соціально-правового інституту або найменування певного відомства, органу або його структурного підрозділу. Так, професор Бахрах Д.М. зазначає, що служба, поряд із навчанням, виробництвом матеріальних цінностей, наданням послуг господарюючими суб’єктами, веденням домашнього господарства та іншими видами діяльності, виступає різновидом соціально корисної діяльності людини. На відміну від зазначених видів соціально корисної діяльності людини, служба пов’язана з соціальним управлінням та забезпеченням необхідного соціально-культурного обслуговування людей в їх намаганні забезпечити людські умови існування, які відповідають загальному рівню цивілізаційного розвитку суспільства. Відповідно службовцями, тобто особами, які проходять службу, визнаються ті, хто займає посади в державних або громадських організаціях та за винагороду здійснюють управлінську або соціально-культурну діяльність.

Значного поширення в наукових працях отримала досліджувана категорія у зв’язку з визначенням окремих видів діяльності, пов’язаних з, наприклад, військовою справою, розподілом матеріальних та інших видів соціальних благ, охороною правопорядку та інших видів діяльності, які вписуються в контури функціонування державної влади і реалізації наданих владних повноважень окремими особами. З’ясування сутності служби в суспільстві безпосередньо залежить від особливостей процесу праці під час здійснення служби та інших видів соціальної діяльності. Визначальним фактором, який вказує на відмінність служби від інших видів соціальної діяльності, є специфічність об’єкту впливу в процесі здійснення діяльності – людина в значенні соціально-біологічної істоти, яка виступає носієм волі, здоров’я, прав, свобод, законних інтересів та інших цінностей. Суттєвою властивістю служби є те, що під час її здійснення об’єкт впливу – людина – набуває індивідуальних властивостей і є завжди конкретною, заздалегідь відомою або такою, що стала відомою під час здійснення служби.

Служба пов’язана з займаною посадою, оскільки саме через посаду спрямовується воля індивіда на служіння суспільним або корпоративним інтересам, при цьому слід враховувати, що службовець не володіє посадою або посадовою владою, а використовує їх для реалізації відповідних цілей та завдань. Таким чином, займана посада повинна забезпечувати правові підстави для здійснення службової діяльності з метою отримання соціально корисного результату, а не бути метою службової діяльності.

Універсальний характер служби визначається забезпеченням реалізації не тільки публічних цілей і завдань, але й приватних інтересів. В системі публічної влади, складовими частинами якої є як державна влада, так і місцеве самоврядування, реалізації підлягають не тільки публічні цілі і завдання, але й приватні, оскільки іншого в соціальній державі, яка орієнтована на визнання прав і свобод людини в якості вищої соціальної цінності, представити неможливо. Єднання публічних і приватних засад функціонування служби забезпечує захист інтересів як держави та інших носіїв владних повноважень, так і окремої особи, що повністю відповідає вимогам, які пред’являються до сучасних держав.

Слід наголосити на тому, що метою служби зазвичай виступає не безпосереднє виробництво матеріальних або інших соціальних цінностей, здатних відігравати в суспільстві позитивну роль, а створення умов для такого виробництва, що вказує на похідний характер служби відповідно як до джерел її формування, так і базисних засад суспільного розвитку, якими зазвичай визначається виробництво соціально корисних благ.

Здійснення службової діяльності супроводжується володінням специфічним предметом праці – інформацією, яка має дуалістичний характер, оскільки з одного боку виступає самостійним засобом впливу, враховуючи той факт, що служба пов’язана із збиранням, опрацюванням, передачею, зберіганням, створенням інформації, а з іншого – виступає зворотнім зв’язком й індикатором службового впливу на суспільні відносини, які вимагають або допускають відповідний вплив з метою приведення їх у відповідність до вимог соціального розвитку.

Службова діяльність орієнтована на здійснення розумової діяльності, яка найбільш яскраво проявляється в процесі прийняття владних рішень та вчинення вольових дій, якими супроводжується реалізація прийнятих рішень. Таким чином, служба повинна визначатися оптимальним поєднанням інтелектуальної і вольової діяльності, які у своїй системі забезпечують ефективність та оптимальність служби.

Здебільшого служба здійснюється на платній основі, яка, з одного боку, віддзеркалює соціальну значущість виконуваних службових обов’язків на загальному рівні та ефективність конкретної службової діяльності, здійснюваної в процесі реалізації окремою службовою особою наданих повноважень, а з іншого – вказує на професійний характер службової діяльності, яка виступає джерелом матеріального забезпечення службової особи.

Вказані ознаки притаманні всім видам служби, а публічна служба характеризується додатковими властивостями, серед яких можна вказати на таке.

По-перше, якщо служба в цілому пов’язується з зайняттям посад в будь-яких органах, установах, організаціях, незалежно від форми власності, то публічна служба характеризується владними повноваженнями етатистського походження, тобто зайняттям суб’єктами публічної служби посад в органах державної влади різного рівня та органах місцевого самоврядування. По-друге, публічна служба орієнтована на здійснення особливого виду функцій, які мають характер суспільно-публічних, оскільки такі функції орієнтовані на створення умов для підтримки в суспільстві стану законності і правопорядку шляхом застосування публічних, тобто офіційних, здійснюваних від імені держави засобів впливу на суспільні відносини. По-третє, публічна служба є комплексним видом служби, який поєднує політичну (службу на посту Президента України; депутатську службу; урядову службу), державну (адміністративну; спеціалізовану; мілітаризовану), суддівську та муніципальну службу, кожна з яких репрезентує загальні властивості публічної служби в цілому.

Дослідження публічної служби країн Європейського Союзу засвідчує, що цей вид соціального інституту в різних країнах має не тільки різні назви, але й не тотожній зміст. Так, наприклад, у Франції поняття «публічна служба» і «публічний службовець» передаються термінами «державна адміністрація» та «функціонер» відповідно, а в Німеччині – «державна служба» та «службовець». В деяких країнах частина службовців поліції належить до збройних сил країни, це стосується, наприклад, жандармерії в Бельгії та Франції, а в деяких – відносяться до особливої групи правоохоронних органів. Службовці поліції в більшості країнах значною мірою є державними, тоді як в Німеччині вони майже повністю є публічними службовцями земель, а у Великій Британії – службовцями місцевої влади.

На підставі визначених ознак служби в цілому, і публічної служби зокрема, можна зробити висновок, що під публічною службою слід розуміти соціально-корисний вид діяльності службовця, яка вимагає детального нормативного регулювання з метою встановлення характеру та обсягів владних повноважень, якими наділяється особа у зв’язку з зайняттям певної посади, об’єктом якої виступає відома або така, що стала відомою в процесі здійснення служби, особа, що забезпечує універсальний характер поєднання приватних і публічних засад служби, яка виражається у формі інтелектуальної і вольової діяльності на платній основі з зайняттям посад в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Запропонована дефініція дає можливість чітко визначити природу, видові характеристики, змістовні та суттєві ознаки публічної служби як особливого виду службової діяльності, здійснюваної з метою реалізації соціально-публічних функцій.

Туляков Вячеслав

ВИРТУАЛЬНОСТЬ УГОЛОВНОГО ПРАВА: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМЫ

Уголовное право. Отрасль публичного права, определяющая, что должно быть признано преступным и наказуемым и какие меры обращения должны быть предприняты к нарушителю. Абсолютно жесткая, формализованная отрасль, ставящая своей задачей защиту прав и интересов потерпевших под угрозой применения наиболее суровых мер государственного принуждения. С одной стороны.

С другой стороны, большинство специалистов уголовного права (см., например, материалы конференции «Механизм уголовно-правового запрета: украинский и зарубежный опыт» – Одесса, 2010) склоняются к мысли об устойчивой тенденции к размыванию формальной определенности уголовно-правовых норм, фиктивности норм-принципов неотвратимости ответственности, к неэффективности запрета в целом

К тому же постоянное расширение индивидуалистских, приватных начал в уголовном праве ведет к диверсификации его предметной направленности, к ослаблению формализации и обязательности наказания.

Все чаще начинают звучать фразы о феномене виртуальной реальности уголовно-правового запрета. Реальности, при которой возможность правореализации связывается с множеством субъективных факторов и характеристик, зависящих от деятельности отдельных индивидов, социальных групп и институтов, органов государственной власти и управления.

При этом обязательность правоприменения размывается рамками его возможности.

Возможности, прежде всего, устанавливаемой исходя из характеристик политической воли правящей верхушки.

В таком контексте уголовное право превращается в что то сродни синоптическому прогнозу, который реагирует на дуновения ветра, не видя предвестников бури. С одной стороны, политическая воля закрепляется в направлениях уголовной политики, которые основаны не на криминологических реалиях, а на медийных представлениях и социально-психологическом опыте правоприменителей. Это предполагает отношение к уголовно-правовому запрету как к единственному способу ограничения антисоциальной активности граждан без учета возможной эффективности такого запрета (чего греха таить, но более половины изменений в УК 2001 года носили именно такой, волюнтаристский характер). С другой стороны, правящая верхушка может пользоваться уголовно-правовыми конструктами для реализации собственных идей и мифологем. Достаточно вспомнить лозунг политической кампании 2005 года «Бандитов в тюрьмы», приведший к «охоте на ведьм» а не к контролю над организованной преступностью. Естественно такая «компанейщина» не придает завершенности оценкам как самой деятельности правоприменителей, так и эффективности уголовного правотворчества.

Происходит виртуализация правовой нормы, при которой формальное наличие запрета нейтрализуется необязательностью либо невозможностью (материальной и процессуальной) его исполнения.

На уровне общего данная тенденция проявляется в том, что субъективность уголовной политики, зависимость от конкретной ситуации порождает бессмысленные с точки зрения логики ученых шараханья законодателя. Например, при определении порогов криминализации корыстных преступлений и преступлений в сфере экономики, за последние несколько лет мы неоднократно сталкивались с замечательно соответствующей принципам равенства и гуманизма ситуацией, когда лицо, осужденное за совершение деяния до 31 декабря нынешнего года, могло бы быть отпущено на свободу 1 января текущего.

То же касается и супранациональных тенденций в развитии уголовно-правовых норм. Дело не в договорах и соглашениях. Речь здесь идет о lex corporativa, когда характеристики национального криминального законодательства основаны на давлении мирового сообщества (так, рекомендации Конгрессов ООН о распространении тех или иных профилактических практик, – восстановительное правосудие, ювенальная юстиция – не всегда соответствуют национальным традициям и тенденциям), на стандартах международных коммерческих (транснациональные корпорации), спортивных (ФИФА), медицинских (ВООЗ) и иных международных сообществ и организаций. Тенденция к унификации норм и санкций, базируясь не на договорах, а на правовых обычаях и обыкновениях, допустима в рамках Европейского союза, да и то до сих пор не сделана. В ситуации же когда не существующая в реальности, но гипотетически возможная диспозиция обретает силу уголовно-правовой нормы в чуждой для нее правовой культуре и семье, – коллизии и конфликты являются естественными.

На уровне малых социальных групп и сообществ тенденция виртуальности уголовного права проявляется в отношении населения к уголовно-правовому запрету (правовой нигилизм, злоупотребления правом, массовые девиации) и отношении правоприменителя к пределам правоприменения. Если следователь понятие пограничной ситуации трактует, исходя из позиции, диктуемой характеристиками уровня раскрываемости преступлений в административной единице («начальник приказал»), если гражданин, определяя грань между допустимым и запретным, исходит из общепринятых массовых форм активности («все так делают»), – значимость запрета носит более бумажный, чем реальный характер.

Наконец, на индивидуальном уровне ценность уголовно-правового запрета определяется опытом социализации и интериоризации данной нормы индивидом. И здесь все во многом зависит от той социальной роли, которую конкретное лицо исполняет в сфере предупреждения преступности (потерпевший, преступник, представитель власти, связанные лица, третьи лица). Именно роли определяют свободу доступа к благам и целесообразность (запрет) девиации для их достижения.

Однако, как и каким образом, эти роли учтены в законе, например, при формировании понятия преступления и наказания, назначении наказания, освобождении от ответственности и наказания и пр.?

Оказывается, что кодекс написан для правоприменителей, языком правоприменителей и основан на профессионально-юридических паттернах и установках. Ни преступник, ни потерпевший от преступления, ни связанные с ними лица, ни третьи лица, ни тем более малые социальные группы, как правило, не являются реципиентами норм Уголовного кодекса. Предвижу возражения: расширяется диспозитивность в уголовном праве, все более уверенные позиции занимает институт посредников, диверсифицируются способы воздействия. Однако идеология Уголовного кодекса остается прежней: неоклассицизм с элементами позитивизма и социологической школы права. Мы не сумели создать простой и понятный инструмент уголовно-правового контроля над преступностью. Таким образом, уголовно-правовой запрет является понятным и ясным для профессиональных юристов, но не для тех, против поведения кого он направлен.

В этой связи выскажем предположение, что проблема нейтрализации виртуальности уголовного права состоит в адекватной формулировке уголовно-правовых запретов с помощью институтов уголовного права, выдержанных в русле и стандартах уголовно-правовой теории, удовлетворяющей правовым обычаям и традициям, культуре населения страны.

Возможно, это потребует определенного пересмотра базовых положений доктрины. Однако иного пути нет. Идеи А.Фейербаха, Кодексы Наполеона и уложения Сперанского в сфере уголовно-правового регулирования во многом уже принадлежат прошлому. Формирование институционного обеспечения уголовно-правовых норм на базе европейских и международных стандартов, – дело нелегкое. Хотя бы потому, что в международном уголовном праве эти стандарты не менее виртуальны. А те, что реализованы в положениях национального закона, находятся в коллизии с национальной правовой культурой (вспомним хотя бы казусы правоприменения ст.209 УК Украины, связанные с неточностью нормативного описания чуждого украинской уголовно-правовой науке термина «предикатные» преступления).

Выйти на новый уровень правовой теории регуляции девиантного поведения, постараться под нее «причесать» Кодекс и иное отраслевое законодательство, – дело не одного дня. Однако в противном случае наши реформы будут лишь паллиативом при явной эклектике теоретических воззрений и виртуальности самих запретов.

Аракелян Мінас

ПРЕДСТАВНИЦТВО ЯК ФОРМА УЧАСТІ АДВОКАТА В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ ФРАНЦІЇ І ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Законодавством багатьох країн визначено, що громадяни мають право здійснювати представництво своїх інтересів в суді особисто або через представника. Основною формою діяльності адвоката в цивільному процесі є процесуальне представництво. Представництво в цивільному судочинстві є одним із ключових елементів цивільного процесу, роль і значення якого значною мірою визначаються системою самого процесу.

Розвиток процесуального представництва обумовлений міжнародно-правовими, конституційними, матеріально-правовими і процесуально-правовими передумовами, до яких належать: розгляд міжнародним правом представництва як явища, що забезпечує рівність усіх перед законом, право на доступ до правосуддя, особлива увага до питань надання безкоштовної правової допомоги; право на судовий захист і на отримання кваліфікованої юридичної допомоги адвоката. Процесуальне представництво найяскравіше проявляється в умовах змагального цивільного процесу. З цієї причини найбільший розвиток представництво в судах отримало в країнах зі змагальною системою цивільного процесу, в якому представники є найбільш активними учасниками розгляду справи.

Особливості судового представництва за законодавством Франції розкриваються при аналізі основних принципів, на яких базується інститут представництва у Франції. Середньовічна Франція в питаннях організації і діяльності професійних представників, які захищають чужі права і сприяють веденню судового процесу, використовувала принцип ділення таких представників на два стани: стряпчих і адвокатів, причому законодавчо не лише встановлювався чіткий розподіл представників юридичної професії, а й вводилася заборона виконувати функції стряпчих адвокатам, а адвокатською діяльністю займатися стряпчим.

До обов’язків стряпчих входила діяльність в судах по наданню необхідних документів у вирішенні справи, виконання різних процедур для підготовки справи до усного розгляду. Також до обов’язків стряпчого входила діяльність по виконанню частини судових рішень, яка полягала в організації і проведенню продажів майна з аукціону за рішенням суду. У деяких справах стряпчі були наділені правом усного захисту сторін в суді, що в інших випадках було винятковим правом адвокатів.

Стряпчі утворювали закриту професійну корпорацію. При кожному суді законом передбачалася певна кількість стряпчих, число яких не могло бути більшим, ніж це передбачалося. Для вступу в корпорацію стряпчих досить було пройти п’ятирічну практику помічника у стряпчого, строгих вимог до наявності юридичної освіти не висовувалося.

Сама діяльність стряпчих, що не вимагала особливих знань в області права і полягала переважно в складанні і подачі паперів, спадковість і продажність місця в корпорації примушували юридичну громадськість відноситися до них з меншою довірою, ніж до адвокатів [1, 153].

Адвокатська діяльність полягала лише у проголошенні промов у суді в захист інтересів довірителів, а також у наданні усних консультацій і оформленні письмових угод у справі.

Особливістю адвокатської діяльності була відсутність прямих стосунків адвоката з клієнтом. Уся робота з клієнтом, починаючи від ведення переговорів, укладання договору, прийняття доручення – до стягнення гонорару, була обов’язком стряпчого. Таким був старовинний звичай, за яким адвокатові вважалося непристойним входити в обговорення фінансових питань і конкретних дій по захисту інтересів клієнта, в чому ми вбачаємо схожість з традиціями Великобританії. На відміну від сучасної Франції, для адвокатури Великобританії характерне збереження дуалізму процесуального представництва до наших днів. Доцільність існування такого дуалізму неодноразово піддавалась сумніву. Супротивники існуючої системи стверджують, що цивільний процес занадто довгий і дорогий, оскільки ведення однієї справи двома юристами породжує непотрібне дублювання. Прибічники говорять, що баристери, будучи фахівцями в досить вузьких питаннях, можуть глибше вникнути в суть справи, розглянути його після попередньої оцінки соліситором зі сторони, свіжим поглядом, так, як міг би оцінити справу суддя. Вони також стверджують, що суддям легше працювати з високопрофесійними адвокатами, які є досвідченими фахівцями, стосунки з якими частенько будуються на довірчій основі.

У Франції процесуальну підготовку до ведення справи подібно до функцій соліситора здійснював стряпчий, проте, всупереч цьому, він вважався технічним працівником, який виконує канцелярські обов’язки, а адвокатові відводилася роль знавця права, відстороненого від процесуальних формальностей, який має красномовство і загальну ерудицію і є головним захисником порушених прав.

У цивільному судочинстві адвокат був самостійною процесуальною фігурою, документально ніяк не пов’язаною із підзахисним стороною. Таке відношення до адвоката було запозичене з римського права, в якому існувала думка, що адвокат захищає свого клієнта із власної волі з природного прагнення до справедливості, а гонорар розглядався як вдячність. Адвокат втілював собою закон, що стоїть на варті інтересів конкретної особи.

Реформування судової системи (адвокатської діяльності) і ухвалення закону «Про адвокатуру» 1971 р. у Франції усунуло існуючий дуалізм в процесуальному представництві і встановило єдиний статус адвокатської професії.

Таким чином, процесуальне представництво у Франції пройшло шлях від строгого законодавчого розподілу функцій стряпчих і адвокатів до поєднання їх в одній особі. Наявність двох станів юридичної професії більше відповідає внутрішній структурі процесуального представництва, для якого характерним є внутрішній дуалізм стосунків з довірителем і судом, а також поєднання приватноправових і публічно-правових засад. При цьому для клієнта зручнішим є поєднання в одній процесуальній фігурі усних і письмових функцій представника, оскільки це дозволяє нести менші витрати.

На відміну від Франції, у Великобританії держава не втручається в протистояння між баристерами і соліситорами – представниками юридичної професії. Формування правової бази для діяльності юристів у Великобританії почалося набагато раніше, і класифікація юристів мала складніший характер, ніж у Франції.

У Великобританії остаточно сформувалася система процесуального представництва наприкінці XVI ст. з виключенням з членів гільдії юрисконсультів, які вступали в прямі контакти з клієнтами, справи яких вони вели і займалися підготовкою до судового розгляду і збором доказового матеріалу.

Функції соліситора в цивільному процесі полягають в консультуванні клієнтів, здійсненні деяких нотаріальних функцій, підготовці документів, а також у судовому представництві. До їх компетенції входить збір, пошук і фіксація доказів, у тому числі досудове опитування свідків і експертів, призначення експертизи, обмін змагальними документами, перемовини за погодженням варіантів мирової угоди. Ведення процесу для соліситора можливе тільки в судах графств і магістратських судах. У інших судах вони не можуть брати участь в процесі в якості представників.

У компетенцію баристерів входить представництво в судах вищих інстанцій, консультування сторін, складання і виголошення судової промови. На стадії підготовки справи до судового розгляду в цивільному процесі до баристерів можуть звертатися соліситори для проведення експертизи з питань права, оскільки баристери часто спеціалізуються з якого-небудь вузького питання і до тонкощів обізнані з судовою практикою з цього питання. Судова практика по цивільних справах включає величезну кількість судових прецедентів, що накопичилися за багатовікову історію цивільного процесу Великобританії. У свою чергу, баристери не наділені правом вступати у відносини безпосередньо з клієнтами відповідно до правил професійної етики і з цієї причини вимушені при спілкуванні з клієнтами вдаватися до посередництва соліситора або проводити зустрічі з клієнтами у присутності соліситора.

Незважаючи на відсутність єдиного джерела, що регламентує становість адвокатської професії у Великобританії, розподіл обов’язків і повноважень баристерів і соліситорів не передбачає внутрішньої конкуренції інституту адвокатури. Розуміння, що адвокатові належить особлива роль в доведенні у цивільних справах, оскільки доведення є основним чинником усієї процесуальної діяльності адвоката, і адвокат є самостійним суб’єктом доведення в цивільному процесі, дало можливість встановити правило, за яким баристер вже на стадії судового розгляду в цивільному процесі наділений правом змінювати, доповнювати позовні вимоги клієнта.

У свою чергу розподіл адвокатської професії у Франції на стряпчих і адвокатів в період безпосередньо перед реформою було значною мірою формальним і несумісним і викликав значні нарікання, як з боку клієнтів, так і з боку самих юристів. Діяльність стряпчих по формулюванню вимог, складанню і подачі документів, збору доказів протиставлялася діяльності адвокатів по проголошенню в суді промови, аналізу представлених доказів, побудові остаточних висновків. Стряпчий, обмежений у своїй діяльності формальною письмовою роботою, не завжди міг припустити подальший хід усного процесу, а тому і передбачити необхідність складання яких-небудь документів. Адвокат був вимушений будувати свою промову і робити висновки виключно на тих документах і вимогах, які були заявлені стряпчим, не в силах внести які-небудь зміни або доповнення, нехай навіть і в інтересах клієнта.

Література:

1. Халатов С. А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: НОРМА, 2002.

2. Власов А. А. Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Юрлитинформ, 2000.

Вітман Костянтин



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

    Реферат
    Ярмол Л.В. Свобода віросповідання: юридичне забезпечення в Україні (загально­теоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослід­ного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування
  2. Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

    Документ
    Президент Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, Заслужений юрист України Ківалов С.
  3. Правове регулювання свободи совісті, віросповідання І діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.) // Лаврик Галина Володимирівна: Дис д-ра наук: 12. 00. 01 2008

    Документ
    Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.) Лаврик Галина Володимирівна: Дис.
  4. К.,1998. Державна служба: організаційно-правові основи І шляхи розвитку. К.,1999. Виконавча влада І адміністративне право. К.,2002. Видавничий Дім "Ін-Юре" Київ 2002

    Документ
    У книзі, яка. є черговою публікацією в серії наукових видань "Адмі-ністративно-правова реформа в Україні", висвітлюються науково-теоретичні засади і актуальні проблеми функціонування виконавчої влади та її правового регулювання в Україні.
  5. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (14)

    Документ
    Актуальність теми дослідження. Економічні перетворення останнього десятиріччя зумовили потребу якісного реформування вітчизняного законодавства у сфері господарської діяльності.

Другие похожие документы..