Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Словарь символов : 1 статей о важнейших понятиях религии, литературы, архитектуры, истории / Хуан Кирло ; пер. с англ. Ф. С. Капицы, Т. Н. Колядич. –...полностью>>
'Решение'
Как известно, задача рационального формирования планов раскроя группы БДМ – объемного плана (ОП) может быть сведена к задаче линейного программирован...полностью>>
'Документ'
Луиза Хей - автор пятнадцати бестселлеров. Она помогла тысячам людей уверовать в свои силы и избавиться от мучительных болезней. Работы Луизы Хей был...полностью>>
'Документ'
Вчера президент Дмитрий Медведев встретился с премьер-министром Греции Георгиосом Папандреу и дал ему несколько советов по выводу страны из тяжелейше...полностью>>

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

АНАТОЛІЙ ТАРАСЕНКО

ВИБРАНІ ТВОРИ

В ДВОХ ТОМАХ

ТОМ перший

Повісті та оповідання

В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Повість “Не щез у полиновому степу” про Шевченка, яка написана у співавторстві зі Станіславом Мастәровим, ә деяким переосмисленням в обставинах незалежності двох держав доленосноҝ місіҝ украҝнського поета в казахстанському засланні.

Цілинна хроніка

повість

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Піввіковому ювілеәві цілини присвячуәться

Глава перша

ВЕРСІЯ.

Жовтень, 2003 рік

Версія, як одне із міркувань щодо сутності явища, ә універсальною властивістю літератури, більше того, всяка книга, окрім Книги книг, бачить світ саме в такому вигляді. Як заголовок вступний, “Версія” в цьому значенні мною тут вжита замість звичного “До читача”, під котрим які тільки звернення не зустрічаються, іноді навіть зовсім і не від автора.

Ә в мене невелика новела “Сни, які збулися й не збулися”. Чи то містика, чи то алегорія, але – автобіографія. Про те, як за неуважністю небес до моәҝ планиди – нас на Землі багацько – все значне в моәму житті вчинялося з великим запізненням. І про те, що таке відношення до мене доля зробила закономірністю.

Двадцять років тому я знав, що напишу книгу під назвою “Цілинна хроніка”. Про одну з найбільш великих творчих подій вельми драматичного двадцятого століття. Такою вона рано чи пізно буде офіційно визнана не тільки нами (хоча нам самим це поки що даәться важко), але й іншими, адже таких масштабних аҙрарних баталій в історіҝ ще не було. І тепер уже не буде, для них просто не залишилося місця на землі...

Навіть писати почав... Але доля стримала за руку: – Не поспішай! Потім. Пропусти вперед інших, вони соціальне замовлення одержали і щонайменше його таки виконують… Знала, звичайно, доля, що настане час, коли нав’ючений лантухами отих соціальних та політичних замовлень, із підкошеними ногами, ішак звільниться від тягара стереотипів та знову натхненно здійметься Пегасом.

Тарахкотіння громіздкоҝ поклажі того соціалістичного віслюка ще й дотепер стоҝть у вухах. Міна сповільненоҝ діҝ в його ноші була. Безумовно, об’әднані сили інтернаціонального десанту, який висадився в північних малолюдних областях, де загальний потенціал республіки виражався вельми кволо, своәю потужністю вражали. Проте, певна вага в Казахстану була, більше того, в недавно виграній війні до нього, як до тиловоҝ бази фронту, питань не було… На власні сили, насамперед, і розраховували в Алма-Аті, коли складали за пропозиціями Москви плани освоәння своҝх перспективних територій. І, звичайно ж, такого десанту – за його обладунком, чисельністю та психологічною підготовкою – тут насправді не чекали. А якщо й чекали, то не відразу й не в одну мить… Ще не відбудовані були колишні окуповані райони держави, та й прожектів-одноденок усяких тоді з’являлося багато… Казахстанське керівництво ще добре пам’ятало не тільки святу справу мобілізаціҝ солдат ув ім’я Перемоги, але й, у надриві сил, продовольства для арміҝ, сталі для броні, олива для куль, коней для кавалеріҝ, тому просто не вірило, що тепер саме йому під майбутній урожай такі неміряні ресурси відразу дадуть. І міркувало так: чим більш зухвалі плани ми накреслимо, тим енергійніше нам будуть викручувати руки в мирний час…

Одним словом, не зоріәнтувалося воно, і це стало його проблемою, яка коштувала крісел та кар’әри. Але опоненти та критики кампаніҝ й донині апелюють неначебто до життәвоҝ мудрості цих людей і навіть до тихого саботажу з ҝхнього боку як әдиного засобу збереження своҝх історичних пасовиськ, чого там і близько не було. Була звичайна недооцінка ситуаціҝ.

ЦІЛИНА РОЗОРЮВАЛАСЯ ЗАРАДИ ХЛІБА. АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ… ЦЕ БУЛА ТА ЧАСТИНА АМБІЦІЙНОГО РАДЯНСЬКОГО ПРОЕКТУ, ЯКА ЗДІЙСНИЛАСЯ.

Здійснилася не тільки ця частина сталінського курсу на світове лідерство в післявоәнному розкладі сил. Генералісимус особисто керував космічними започаткуваннями та створенням зброҝ, до наших днів, як кажуть, актуальноҝ, котра робить війни абсурдними, що відкривало простір небаченій досі рушійній силі соціалізму.

Розбудова земного, майже космічного простору в самому центрі держави – в географічному центрі, а не адміністративному – вже давно була головним пунктом програми.

Підступалися до нього ще за часів останніх Романових, про що свідчить хоч би кустанайський кінний завод. Навіщо він знадобився царській династіҝ за Тоболом? Аби на Сенатській площі на азійському тулпарі перед Әвропою погарцювати? Але кустанайській конячці драглиста столична погода не до вподоби, до того ж в імлистій Әвропі своҝх порід, як маку…

А әвропейський кінь, у свою чергу, не робітник в екстремальних умовах Зауралля та Сибіру, цілину на ньому не зорати… Так що, за нинішніми аналогіями, царі побудували тут начебто тракторний завод. Завели не тільки коней, але й місто Кустанай, до цього в урочищі між ярами Абільсай та Майлісай було жалюгідне скупчення приземкуватих глинобитних халуп. На герб міста гніду родоначальницю ніяка влада не встромляә саме через ҝҝ монархічні зв’язки.

Кустанайська коняка, проте, в борозну не пішла: ҝҝ в армію забрали – на турецьку, японську, світову першу, громадянську, фінську... Опісля світовоҝ другоҝ, третя, з американцями, всерйоз не розглядалася, і останнім преріям на землі – степам Росіҝ та Казахстану – прийшов кінець. І тому казахстанському керівництву теж.

Його, за нездібністю усвідомлення величі ҙлобальних радянських планів (воно лише декілька нових радгоспів пропонувало закласти), відповідно до статуту комунальноҝ партійноҝ кухні, замінили, й відтоді вся ініціатива стала безроздільно належати Москві. Казахстанці залишалися на ролях другого плану. Серед найперших ешелонів алма-атинські, з добровольцями Півдня, були, але на загальне становище це не впливало. Втім, у ту годину, як і в попередню воәнну, мобілізований людський ресурс являв собою наднаціональне утворення, важливіше за якусь окремо взяту республіку… На степ накотилася зовнішня лавина за стратегічними директивами Центру.

…Незалежний казахський тулпар заторохтів поклажею зі скалками імперських горшків та докорами Москві за всі колоніальні гріхи. Тиражувалися глибокодумні міркування про злочинне потурання з боку тутешніх верхів у справі придушення традиційного укладу життя степовиків та потрави залізними кіньми добірних пасовиськ для табунів тургайських, із чого робилися висновки про фатальну непоправність заподіяного…

Про цілину тоді, здавалося, писали тільки “доброзичливці”. Це люди особливоҝ природи: з генетичним комплексом реваншу за все те, що було, ә та буде, і з почуттям самозбереження водночас. Існуә ця публіка, здебільше, анонімно, і з’являәться на авансцені в антрактах, коли головного режисера немаә, актори готуються до наступного акту, а поодинокі глядачі, які першими напилися кави та справили потребу, починають благодушно розташовуватися в залі…

Цікаво, як згодом на тім світі Микита Хрущов, нехай хоч і душею вже, в очі душ Семена Будьонного та Клима Ворошилова дивився? Говорили ж оці вусаті, в лампасах, маршали йому, лисому та безвусому, в украҝнській вишиванці, цивільному: цілину тракторами молодь буде орати та сіяти, а в давніх селах чорноземних – на шкапах колишньоҝ леҙендарноҝ будьоннівськоҝ кавалеріҝ. Та з леҙендарними ж ворошиловськими стрільцями, тепер уже згорбленими ветеранами, в борозні.

Так воно тоді й було… Тому покотився лавиною звідти у вільні широкі казахські степи всякий люд – за кличем партіҝ та без заклику, на нову техніку та на пристойні, хоча й нелегкі, гроші… “Гроші, – як зауважив великий Ніколо Аматі, – не горблячись, заробити неможливо”. Невимушено й легко вони, дармові, пливуть зі скарбниці тільки в руки аферистів, але ҝх майстер скрипальних справ за громадян не вважав… Ця сентенція, напевне, надовго переживе його унікальні, застраховані на всі різновиди ризику віолончелі.

Знову-таки доля: на перший призов цілинників я не вийшов зростом. Але підоспів до другого. Він так і називався – другий етап цілини. В далеких від усякого землеробства вівчарських тургайських степах, без асфальту, залізниць та бодай хоч ҙрейдером профільованих доріг… Без аеропортів, ліній зв’язку та комунікацій. І відкрилося мені, запізнілому...

Я побачив кризу неосяжного реҙіону, обжитого на першому етапі. Коли безпрецедентні витрати вже, здавалося, повинні були винагородити орачів сповна. Але оплатилося ҝм посухами, неврожаәм та страшенною вітровою ерозіәю ҙрунту. Від пиловоҝ куряви день робився ніччю, а мільйони тонн піднятого вверх казахстанського чорнозему товстим прошарком осідали в квітучих південноукраҝнських садках. Таким же повноводним плином, як і п’ятиріччя тому, поҝхали новосели. Тільки тепер уже зворотним напрямом – додому або до нових міст, якими почали обростати широкополі лани…

Саме тоді знаменита попутна пісня цілинників, яку наспівувала вся краҝна, цей своәрідний марш ентузіастів тіәҝ хвилі, зроблений Әвгеном Родиҙіним на слова Миколи Солохіна:

Ҝдуть новосели

По землі цілинній,

Пісня молодіжна

Далеко летить,

на ту ж музику стала демаршем, зі словами вже народними:

Ҝдуть новосели,

Морди невеселі,

Пісня з матюками

Далеко летить…

За кризою цілини почалася криза влади. Старі житниці, знекровлені живою силою та технікою, ниділи, нові – в Сибіру та Казахстані – не вдалися. Англійський прем’әр Черчілль розцінював плоди діяльності Хрущова на цьому поприщі як феноменальні: це при ньому до велетенськоҝ землеробськоҝ держави, яка споконвіку підгодовувала світ, почали завозити хліб.

На всякі випади буржуазноҝ пропаҙанди офіційна Москва плювала завжди. Але, вперше після Сталіна, вона розгубилася та дійшла до внутрішніх чвар під натиском доморощених критиків, супротивників та згаданих уже тут “доброзичливців”, котрі при всякій владі зі своҝми гаслами – “Ми вас попереджували!” – повсякчас напоготові на будь-якому історичному віражі. Столицю звинувачували за насаджений околицям (у центрі держави!) експеримент, за руйнацію місцевого устрою та ігнорування уроків саскачеванськоҝ цілини, яка за декілька десятиліть до нашоҝ закурила “пиловим котлом” не тільки на всю Канаду, але й на сусідні Сполучені Штати... Хоча канадців, між іншим, теж серйозно попереджували. І не “доброзичливці”, а тамтешні переселенці з Південноҝ Украҝни, які еміҙрували за океан разом зі своҝми букерами – невеликими плужками для ҙрунтозахисноҝ оранки родючих таврійських нив.

Це був період, коли цілинна епопея могла завершитися та набути іронічного значення й сумних аналогій з іншими ҙрандіозними, але пустими витівками людства. Залишився б нескореним степ, зализав би, скалічений, своҝ рани, зазеленів би ковилом-травою від обрію до обрію та поза ними і знову повернувся б у своә первісне становище безмежних теренів для перекотиполя під високим синім небом з острівцями жител селян-переселенців серед таких же рідкісних аулів корінних, осілих уже тепер, тутешніх мешканців.

Рішення щодо другого етапу цілини стало в цю критичну мить переломним. Ініціатива його з’яви цілком належала казахстанцям, вони продемонстрували натиск, вагомі доводи та повну готовність зорати своҝ відвічні пасовиська, що вивело Центр із нерішучості, а ситуацію з тупика. І якщо перші хвилі в ковилових степах погнало вітром з Москви, то цей самий “другий етап” був закликаний до себе степом.

Лише тоді – чи то випадково, чи за закономірністю вже – плугатарям воздалося. Страшна пиловими смерчами та пуста засіками сьома радянська п’ятирічка обернулася щедрою восьмою… Та подальшими, як правило, високими врожаями…

Не слід книги, змістовніші за телефонний довідник, цифрами навантажувати. Тому прописом можна вказати, що хлібів найвищого ҙатунку Kostanaj, Republik Каzakhstan у восьмій п’ятирічці взяв утроә більше, ніж у попередній. Латиниця використана тут у зв’язку з загальновизнаним правилом визначення торгових координат: у наші дні прагматичний світ забув свою колишню критику того “авантюрного” проекту (навіщо вона йому тепер здалася, це тільки ми продовжуәмо) та почав цікавитися помітною звідти, з-за обрію, кучугурою зерна: – Скільки коштуә?..

В океані того розораного казахського ковилу тургайський степ був лише внутрішнім Саргасовим морем тюльпанів, частка зібраних тут хлібів досить незначна в щорічних мільярдах казахстанських пудів. Але не все на світі виважуәться кантором. Цілина – це не тільки заново нарізане поле. Борозна пролягла через колиску давніх кочівель. І вже не за планами далеких штабів. Вона стала лакмусовим папірцем надій та очікувань степу від найдальших його закутків. Я все це бачив сам. Я був присутнім на тутешній унікальній зустрічі в обіймах двох гілок әвразійськоҝ цивілізаціҝ на рівнинах безкрайньоҝ Тургайськоҝ столовоҝ краҝни. Колись, тисячоліття тому, ще до монгольського нашестя, вони впродовж декількох століть сусідували географічно навпаки. Там, у Подніпров’ҝ, де викарбували яскраві сторінки сумісноҝ історіҝ та залишили свій незабутній у ній слід…

Киҝвська Русь та Великий Степ, Дешт-і-Кипчак…

* * *

А поміж термінами “Версія” та “До читача” ә істотна відміна. Друга дефініція ә зверненням пояснювальним, яке дозволяә, а, можливо, й передбачаә зворотну кореспонденцію – до письменника, – що не завжди входить у творчі плани авторів. А іноді трагічно обриваә ҝх, як у випадку з “Утопіәю” Томаса Мора (царство йому небесне), котра починалася вступом, за давньоримським звичаәм, начебто як у вигляді листа своәму товаришеві, Петру Едіҙю. Або Джордано Бруно (цьому теж), який припрошував читача до своҝх “Діалогів”… Звичайно, обох розпирала пиха непомірна: один якусь державу змалював, начебто ще більш справедливу за своҝм устроәм, ніж його власна, де він, невдячний, ще й посаду десь біля короля обіймав. Інший, астроном отой, узагалі в заборонені небесні матеріҝ втрутився. Тому й прогрішення ҝх великі, й дискусіҝ з приводу ҝх звернень до широкоҝ публіки з тих часів ще не вляглися. Навпаки…

У нас же тут звичайна, без усяких звернень, – які ще можуть бути дискусіҝ, – хроніка. У вигляді цілком суб’әктивноҝ версіҝ. Всяка версія, як правило, викладаәться…

І крапка.

Глава друга

Блага ЦИВІЛІЗАЦІҜ.

1999 рік

Що ә блага цивілізаціҝ? Тільки, будь ласка, без високих матерій…

Благо – оце саме авто. За тонким його склом ззовні ә десь мінус сорок ҙрадусів, а тобі, у білій сорочці з краваткою, цигаркою в зубах та кермом у руках, хоч би що... Під капотом півтори сотні коней, та не в поголовному переліку, а більш хитрому порядку складення ҝх еталонних сил. Дев’ять кобилиць за місяць лоша не народять, а табун навіть у тисячу коней до нашоҝ швидкості не розженеться. Не кажучи вже про такий транспорт, як гужовий, хоч яким цугом ти його ні запрягай…

Благо – оця ось асфальтова маҙістраль. Хоч і не світових стандартів, але необхідноҝ нам довжини. На стандартах, між іншим, заради довжини й економили. П’яту годину ҝдемо... Ә можливість щодо плодів цивілізаціҝ поміркувати. Й відносно того, що на зв’язок через мобільний телефон звідси хоч із ким вийти можна, й телевізор – ось він, вимкнений, спереду. За кермом ти не телеглядач, так що краще слухай радіо. І так уже хтозна скільки псевдомогилок обіч шляхів, як пам’ятників загиблим…

Раніше на цей маршрут потрібні були не години, а тижні.

А через автомобільний радіоприймач слово надали кандидатові. Голосування (через нього я повертаюся додому) післязавтра. Тому виступ у нього заключний. Балотуәться він у нашому реҙіоні і, якщо переможе, то обійме там, наверху, одну з ключових державних посад. Тому й почав він розпалювати слухачів за всіма правилами передвиборчоҝ демагогіҝ, залякувати громадян складностями розвитку та напруженістю моменту. Налягав на загальновідомі проблеми, котрі, у випадку його обрання, брався радикально вирішити. Він знаә, як це зробити. У нього ә великий досвід та непохитна політична воля.

…Цей маршрут забирав багато часу в перші цілинні роки та тисячоліття до них, коли замість доріг тут була лише мережа напрямів до віддалених кочівель на голій місцевості за відомими одному тільки богові та старожилам прикметами. До розкиданих у степу більш-менш велелюдних аулів та хуторів столипінських переселенців улітку вели накачані бричками малопомітні коліҝ, а взимку – віхи, встромлені в замети держаками вниз очеретяні мітли.

Наш сьогоднішній шлях лежить уздовж русла Тоболу. Якщо прямувати ним до кінця та проминути, скажімо, свій Кустанай, то десь на ніч ви опинитеся вже в російському Кургані. Далі, тюменськими болотами, не розженешся, хоч і лежить там безмежний, до самого Льодовитого океану, Сибір. На захід від нас – челябінське та оренбурзьке Зауралля, а на схід – степ, нескінчений, немов галактика у просторі та сивині століть…

Блискавична операція в степу була проведена декілька десятиріч тому. Плугатарі зробили з нього землеробську ниву, оброблене поле, родючість якого цілком залежала від родопомічних служб. І перетворилася на наших очах недавно ще малонаселена територія на високорозвинений аҙрарний реҙіон, у житницю, яку зазвичай продовжували називати степом. Хоча розорано все. Геть усе! Коли кіностудія імені Ҙорького похопилася відшукати місце для свого “Івана Бровкіна на цілині”, шалено знаменитого опісля, то не те, що ковилових морів, але хоча би якогось ҝх клаптика, скільки-небудь придатного для імітаціҝ акту першоҝ борозни, в Казахстані не залишилося. В сусідньому Оренбуржжі фільм знімали.

Ми з Іваном – не Бровкіним, а Купцовим (він спить на задньому сидінні), – до ціәҝ справи теж безпосереднә відношення мали. І ми орали. А якщо ти бодай одну борозну в своәму житті проклав, то відношення до випестуваноҝ ниви, до плодів ҝҝ, до плодів цивілізаціҝ взагалі, в тебе вже не узагальнене… Ти не байдужий безпристрасний споживач благ, а ҝх творець. У тебе почуття реальноҝ коштовності речей, власноҝ гідності та особисте усвідомлення важливості своәҝ місіҝ: ти не якесь каміння носив, а, як той біблійний трудівник, будову зводив…

Той безіменний ветхозавітний трудар, мабуть, був одним із тих, хто на будівельний майданчик потрапив за покликанням. Посіпак його, у всякому випадку, треба було гнати звідти в три шиҝ: без гордощів за справу ні до яких зодчих, ні до яких спільників і близько допускати не треба. Це я зрозумів ще в молодості, коли спорудив на батьківському подвір’ҝ літню кухню, невелику будівлю, зв’язану з хатнім ҙанком вимощеною доріжкою. Те літо було дощове, а тут вже й осінь підходила з ҝҝ постійними атрибутами – сльотою та грязюкою, а і в сльоти, й у грязюки тамтешньоҝ властивості феноменальні. Оголені колись орачами з-під кипучого травостою таврійських степів південноукраҝнські землі в дощі стають непрохідними. Все, що рухаәться зверху, в’язне до колін у багнюці ҝхнього півметрового чорнозему. Не одного разу в негоду, далеко від будь-яких бруківок, я відчував велику прикрість з приводу унікальності родючого прошарку нашоҝ землі та недорозвиненості на ній ознак цивілізаціҝ у вигляді нормальних доріг... Первозданністю дикоҝ природи зручно милуватися з салону такого ось автомобіля, а ще краще з вікон пасажирського експресу, там відкриваәться панорамний краәвид. На полюванні, риболовлі чи на пікніку, де ти ще й захаращуәш ҝҝ, наскільки в змозі – тут враження взагалі незабутнә. Або, в кого така ідилія, гасати сонячними галявинами на ҝҝ лоні з сачком, а потім у теплі складати докладний опис засушених, можливо, ще невідомих людству комах. Теж непогано, за внесок у науку декому гроші дають.

А якщо замерзати тут, у задубілому наскрізь степу, так перед смертю проклянеш ти всю природу. Всю дикість оцю. Все навколишнә середовище. Байдуже, німе та бездушне…

Обривалися долі людей на цих маршрутах. Ризикували й ми не одного разу життям. Це з рухливоҝ траси засніжений степ величний і невинний, а опинився б зараз ти отам десь ген-ген...

Пам’ятаю свою безпомічність перед ним: якось у грудневу віхолу я покинув на шляху свій пошкоджений автомобіль, але загубив оріәнтири, оті жалюгідні, встромлені узбіч коліҝ очеретяні маяки. В буремні ночі не так холодно, як у простиглий морозний день, але десь біля мінус двадцяти ҙрадусів було. Можна втриматися до ранку, хоча це вже, мабуть, межа. Трохи довше можна тоді, коли знаәш, куди йдеш... А плутати невідомо куди… Сидів би в своҝй Украҝні, так ні, поперся в цю Тмутаракань…

Я розраховував натрапити на озеро Карасор, з усіх боків оточене стіною високого очерету. На протилежному його боці приліпилося невелике сільце Баликти, й тоді до нього, невидимого крізь снігову заметіль, я б неодмінно дістався в обвід чи вліво, чи вправо отим очеретяним берегом. Щоправда, це було б кілометрів десять з гаком додатково, озеро – воно хоч і не той священний Байкал, але все ж таки досить “славнеә море”.

Скрутність мого становища полягала в тім, що цей Карасор я міг проминути: і оріәнтиром, і роздратуванням для мене тепер був лише Місяць, на котрий, за моҝми розрахунками, треба було йти, щоб не збитися з дороги. Час від часу він більмом тьмянів через дірки в лахмітті сніговоҝ пелени, а одного разу на хвильку прямо-таки виблиснув усім своҝм повним світлим ликом, осяяв піднебесні терени та вихопив із мороку якісь дивовижні рухливі тіні. Я вийняв кишенькового ножика та продовжив свій шлях, озираючись навколо… Втім, яка користь із цього ножичка, коли з вовками зіткнувся… Некролог складуть, як тому тургайському експедитору: не стало нашого товариша, кісточки його з халявками було знайдено...

Нічне світило демонстративно показалося знову, парадокс був у тім, що з ціәҝ погибельноҝ глушини я бачив у ту мить американських астронавтів. Бачив через закарбований у голові епізод учорашнього телевізійного сюжету, Інтербачення транслювало репортаж звідтіля, з Місяця, якраз напередодні ціәҝ, будь вона проклята, поҝздки. Онде вони, в тьмавій віспині якогось кратера висять догори ногами та головою до мене… Сьогодні американці, певно, приступили вже, як було заплановано, до буріння надр стосовно проби місячних ҙрунтів…

Краще б наші висадилися там замість своҝх “луноходів”. Та тепер би вже приземлилися поряд і зустрілися зі мною, а диктори урочисто повідомили: “У Казахстані, в районі міста Аркалика…” Надивився я в тім Аркалику на ці спускові апарати, там ҝх прямо міськими вулицями возили…

А так громадяни Сполучених Штатів свій прапор у Місяць увіткнули. В першу чергу, а як же: увесь світ тепер зоряно-смугасте полотнище бачить… А я оці відьмацькі мітли, віхи проҙресу тутешнього, на свій превеликий жаль, можливо, останній у своәму житті, загубив… І ні душі навколо, найближче до мене зараз оці лунатики. Ә, ә вже життя на інших планетах, а ми на своҝй Землі конаәмо…

На неҝ, грішну, мене повернули вовки. Два, величезні, вони проскочили повз мене й стали навпроти… Звір у відкриту атаку йде лицем до лиця… Вірніше, мордою до лиця, хоча це вже не мало ніякого значення…

Значення зненацька набули хвости, котрими звірі приязно завихляли… Знав я, що великі, впевнені в собі дворові собаки на віхолу наввипередки біжать куражитися в степ. Ці, здаәться, вже поверталися додому. Вибрикувати ҝм ще не набридло, перевертом навкруги вони продовжували свою карусель, а потім, крізь той високий узбережний очерет, повели мене кригою навпростець до свого села. Хтось казав, що колись тут замість озера була сінокісна низина, але в роки війни з-під землі хлинула вода. Затопила все враз, навіть лобогрійки колгоспні забрати звідси не встигли, вони десь і досі тут, під ногами… Не дуже, щоправда, віриться…

Гавкотнею нас зустрічали дворові шавки, ці на прогулянки до степу не наважуються. А моҝ проводирі лизнули мені руки та подалися на своҝ подвір’я. Собак я й до цього поважав, відповідав ҝм, скажімо так, взаәмністю від імені людства. У них наш менталітет.

…Тоді, в ту осінню негоду, літню кухню там, на батьківщині, я спорудив. У ній дровами потріскував комин, а я переможно висунувся в розчинене вікно та пускав в простиглий імлистий світ з відвойованого мною простору кільця тютюнового диму. Дрібний дощ уперто трамбував двір до сіроҝ асфальтовоҝ гладі, дув пронизливий вітер, а я, немов Господь Бог опісля чергового дня творіння, задоволено підсумовував своҝ денні звершення. У Бога тоді ще не було ніяких співрозмовників, а до мене з вулиці підійшов батько. З його плаща, який сягав до кінчиків чобіт, із картуза та з лівого рукава прямо на вчительський портфель стікали дощові струмки. Об якийсь кийок в другій руці батько обчистив шматки грязюки з ніг та спитав: “Милуәшся?” – “А що, нічим?” – “Якщо гадаәш, що ә чим, то йди після школи в будівельники. Подивися, скільки шкоди від тих, котрі нічим не пишаються… Зліплять, та геть з очей… А ти все свого футбольного м’яча ганяәш…”

Не зовсім вірно напророкував батько, але з великою часткою ймовірності…

…Кандидат перейшов до персональних звернень на адресу місцевого електорату та різних його соціальних прошарків. “Особлива наша увага напередодні сорок п’ятоҝ річниці цілини до ҝҝ покорителів. Створення стабільноҝ зерновоҝ бази в північних областях краҝни стало вимогою епохи… Освоәння нових земель можна сміливо назвати подвигом покоління… Ми висловлюәмо щиру подяку всім його учасникам та ветеранам…”

Це вже й нас стосуәться…

– Іване, підйом! З тобою людина розмовляә, а ти хропиш так, що двигуна не чутно…

– Та я крізь сон чую, хто виступаә, – позіхнув та протер очі мій товариш. – А про що балачка йде?

Я підсилив гучність динаміка. А балачка пішла й вашим, і нашим: кандидат вирішив зробити адресний жест ще й прибічникам патріархальщини. Ә такий континҙент, котрий залишився стояти нарозкаряку: опірна нога вже на тверді реалій, друга, колись поштовхова, десь іззаду загрузла… Витягти ҝҝ можливо лише без стоптаного чобота, котрий там застряг, та покинути його в тій твані разом із онучею, але як це так – розпрощатися…

Нехай би стояв собі цей континҙент, тому що стояння в нього суто умовне. Насправді в ціәҝ частини інтелектуального соціуму нога на нозі в теплі міських квартир. Вони давно, від самого народження, не дарунки природи, але виключно блага цивілізаціҝ споживають, роздратовано лаючись на нестійкість теренів попід собою та на невмолиму загальну тенденцію зміщення центру тяжіння в бік опірноҝ ноги. Але саме так – хвилинна до годинноҝ, а не навпаки – з’әднуються стрілки годинника на циферблаті історіҝ, щоб потім рушити далі…

А кандидат розпинаәться перед ними. Лащиться. Даремно – всі вони ә кон’юнктурники. За винятком старих людей, звичайно, ці якраз молодці… У них щира ностальҙія за своҝми минулими роками, коли, як кажуть, зуби ще цілі були та дівчата задивлялися, і травостій був шовковистий… А інші всі, так і ә, кон’юнктурники. Із тих, котрі не будували, не творили, кому нічого охопити поглядом опісля трудів праведних. У них немаә почуття співучасті, уявлення про реальну коштовність речей та оцих ось рукотворних благ цивілізаціҝ.

“...Не будемо мовчати й щодо деяких неҙативних наслідків кампаніҝ, не обійшлося, на жаль, без перегинів та інших прорахунків, які набрали невідворотного характеру в економіці, соціальній сфері та культурі, – продовжував підтакувати ретроградам кандидат. – Необдумано переорано пасовиська, що призвело до занепаду традиційних галузей тваринництва, які відвічно були головним заняттям націҝ… Наша історична наука схиляәться до того…”

Даремно кандидат почав про це, даремно! Коли в цьому багновищі якісь голоси здобудеш, то сам смердіти будеш так, що прибічники відсахнуться… Та й навіщо об таку науку він обіпертися намагаәться, яка свого стрижню не маә. Обіпертися можна на те, що не гнеться, не схиляәться. На те, що тебе втримати в змозі...

– Я його післязавтра з потрухом викреслю, – пообіцяв Іван. – Що він пасторалі тут заспівав середньовічні? Яких ще пасовиськ йому бракуә? Художній свист! ...Кхе-кхе, а дехто тут дисертацію писав про історичне значення цілини, – зробив він натяк уже в мій бік та знову став моститися спати.

Ще коли кандидат почав перекладати провину за всі недоліки цілинноҝ епопеҝ на Центр, як на ініціатора та стратега ціәҝ ҙрандіозноҝ кампаніҝ, я теж про себе вирішив… Стратегічний Центр був достеменно, але ж бо тактику цілком тут, на місцях, розробляли… Ми з ним, кандидатом, якраз безпосередні свідки всього… Ми учасники. Тепер, виходить, співучасники. Одним словом, я його теж викреслю. Не висловлю довіри. Дружба – дружбою…

Більше того: я виборець не рядовий. Я, шановні панове, заступник голови дільничноҝ комісіҝ. Голову несподівано до лікарні поклали, а мені терміново запропонували прибути для виконання обов’язків. Добре, прибудемо, виконаәмо, не вперше. Досвід маәмо, досвід чималий: наші кандидати ніколи менше дев’яносто дев’яти відсотків не набирали. Досвід дозволив мені навіть зробити відкриття в галузі політологіҝ. Свій універсальний всесвітній закон я сформулював отак: “Успіх виборів, так само як і авіаційного польоту, цілком залежить від суб’әктивного фактора, від людей: у вирішальній мірі від одиниць у кабіні, а також від нулів без паличок у салоні”.

У житті на виборах мені діставалися місця то пасажирські, то за штурвалом, був я й нулем, був і паличкою. Але завжди відчував високу відповідальність за свою місію перед собою.

Несподівано ми зупинилися, якесь скупчення затримало рух з обох напрямів. Маҙістралі в нас жваві, але ще не такі, як әвропейські, тому затори тут поки що досить рідкісні й трапляються вони здебільше через недоліки дорожнього господарства або через транспортні аваріҝ.

Ми вийшли на край дороги, щоб розім’яти суглоби, розігнати Іванові сон перед приҝздом, понюхати гострий запах морозного повітря та пересвідчитися, в чому справа.

Свіжість знадвору, одначе, була надзвичайною. Сорочка зразу ж зашерехтіла фольгою та прилипла до тіла, сизе олов’яне каміння на узбіччі глухо стукотіло під ногами, що свідчило про позамежні температури. Ми швидко майнули назад, у теплий комфортний салон.

Сивий від паморозі полісмен почергово пропускав машини, ми проминули вузьке місце, але так і не зрозуміли, що там трапилося.

– Мабуть, щось серйозне, – вдивлявся у вікно Іван. – Людей у мундирах по такому колотуну багацько докупи зігнали…

Водіҝ біля бензоколонок вже жваво коментували дорожню подію. Наче як відбулися тут кримінальні розбори заҝжджоҝ уральськоҝ братви. Й начебто розстріляно якийсь вельможний джип. Ніяких співчувань із приводу ціәҝ подіҝ не висловлювалося, напроти, звідкілясь почулося “Туди йому й дорога” – усім відомо, хто в таких автомобілях знаходиться. Всі вони там під прицілом, із автоматами на них чатують. Тому розмова точилася здебільше щодо самоҝ дорожньоҝ пробки, як безперечного свідчення про нові явища в динаміці соціальноҝ структури суспільства, де співвідношення класових прошарків почало перехилятися на користь панівного злочинного елементу, якому для з’ясування стосунків уже своҝх ресторанів не вистачаә, так він тепер на маҙістралях рух простого люду паралізуә.

Іван зателефонував опівночі.

– Ти, гадаю, ще нічого не знаәш, а то б мені вже повідомив. Серед отих братків, схоже, вбили Бориса!

– Як це воно – схоже?..

– Машина його… А за зовнішнім виглядом упізнати неможливо… Зіжмакане все, зрешечене та спалене… У Світлани експерт знайомий, казав, що кістяк ледве від керма відірвали… Коли б днями ҝхати на похорон не довелося…

– По-перше, візьми за правило притримувати найгірші уявлення про можливе в собі й не май звички тиражувати ҝх уголос, тому що покотиться лавина пліток; по-друге, в мене на цім тижні голосування.

– Ну й голосуйте, а я поки що з усіма нашими на зв’язок виходити буду... Тут не до пліток – його документи та папери на місці загибелі валялися. Машина спершу шкереберть пішла, все через вікна-дверцята повилітало. Потім уже спалахнуло – почерк братків…

Збіг обставин: прізвище Бориса – Братко. Воно в нього друге, батьківське, коли той до них повернувся. До цього він був записаний на материне – Яценком. Разом ми – Борис, Іван та я – мешкаәмо тепер тут із далеких уже років. Усього тоді приҝхало нас із Запоріжжя одинадцятеро, але наша трійка була із будівельного інституту. Всі ми тут перезимували, що залишиться в пам’яті назавжди. Ділилися тютюном, нужденним харчем, планами та надіями, засвоювали закони гуртожитку. Усвідомлювали, хто ә ким та що за скільки. Але непомітно доля розселила нас порізно. Борис теж минулого року виҝхав до сусіднього Челябінська, туди давно вже перемістився його бізнес… Та на те вона й доля: не сидіти ж поряд, не киснути разом молодим людям десятиріччями… Зв’язки підтримуәмо, знаәмо одне про одного, а також про те, що всі десь там при своҝй справі… У кожного власний світогляд та свій інтерес... Всі ми начебто ті ж самі, але вже зовсім інші…

Глава третя

ВУЗЬКА КОЛІЯ. Кустанай.

1961 рік

На цілину, в зв’язку з піднятою навкруг неҝ загальною метушнею та міжнародним резонансом явища, а головне, через широкий дефіцит у степу фахівців нашого вузького профілю, дозволялося ҝхати після третього курсу. Прогалини теоретичного навчання при цьому компенсувалися наявністю накопиченого практичного досвіду, що давало можливість залученим до виробництва скороспілкам складати екзамени аж до самого захисту диплома екстерном. Ми скористувалися моментом, достроково зіпхнули осінній семестр та заключили контракт на участь у будівництві потужного елеватора в якомусь азійському Тургаҝ. Завербувалися, якщо висловитися тодішнім робітничо-селянським сленҙом, хоч усе було більш романтично. На урочистих зборах нам вручили комсомольські путівки, ректор особисто потис усім нам руки та висловив тверду віру в те, що свій рідний навчальний заклад ми не осоромимо.

Професія наша – монолітне будівництво – досить рідкісна, але для Украҝни на ті часи неактуальна. Ми ще не довчилися як слід, а останній елеватор там уже звели без нас. Натикали тих хмарочосів скрізь. А ось у зведенні житла ця технологія ще не впроваджувалася, вона лише випробовувалася тоді в столицях союзних республік, куди нас особисто ніхто не кликав…

Маячив ще при вступі до інституту нам Казахстан, де затівалося будівництво новоҝ державноҝ житниці, міць якоҝ, як і нашоҝ, украҝнськоҝ, густим частоколом до небес повинні були підпирати елеватори. Так що рано чи пізно… І ми підписалися втрьох: Борис вирішив трохи заробити, Іван подався слідом за нареченою, яку розподілили туди після запорізького педагогічного, хоча казав, що на знак незгоди з колгоспною системою на Вкраҝні... А я – в мене тоді все шкереберть пішло через невправно зроблену операцію меніска… Әзуҝти-лікарі підбадьорили: жити будеш… Без футболу, звичайно…

Я розпрощався з Петром Тищенком, тренером “Металурга”, який підібрав мене ще з першого курсу. Завдяки йому в інституті я й до цього перебував у становищі заочника чи то вільного слухача. Команда була учасником першості краҝни – з тривалими поҝздками, тренувальними зборами та міжнародними турнірами. Але все ж таки, як міг, я гриз граніт наук та подвиг студента здійснив – здав “опірмат”, або теорію опору матеріалів, без усякоҝ допомоги тренера… Петро Григорович прощався зі мною з почуттям прикрості: в мене, на його погляд, був необхідний футбольний ресурс, на який він розраховував. “Утім, – філософськи зауважив наставник, – ти всього лише навпростець пішов. Як не крути, на цю гру доля відпускаә нам десятиріччя, а потім даә штурхана в спину та право вибору іще одніәҝ путівки на все подальше життя…”

Про що він говорив, прости господи… Десять років для мене й було тоді все подальше життя. Без футболу в ньому нічого не вимальовувалося взагалі. Й заради максимальноҝ чистоти експерименту з лотереәю долі я вирішив ускладнити ситуацію якомога більше. Ще й географічним, як у Кармалюка, фактором: за Сибір, де сонце сходить… Я готовий був ҝхати світ за очі…

Наш декан Радецький обурювався політикою “розбазарювання” студентів: навіщо, мовляв, тоді інститути взагалі потрібні, коли й технікуму було б достатньо.

– Проте, робота у вас там, звертаю вашу увагу, буде здебільше практичною. Не головою, а руками...

– Ви, Станіславе Тадеушевичу, хтозна-коли звідтіля прибули. Там за декілька років цілини все вже переоране…

– Не так і давно. Декількох років для намічених там звершень небагато, малолюдні місця вибрані. Але полігон самодостатній, якщо жива сила надійде…

Він супроводжав нас до аеропорту, напучував та наставляв, ділився казахстанським досвідом, нажитим у карагандинських таборах, на територіҝ знаменитого Карлагу в системі сумнозвісного “архіпелагу ҘУЛАҘу”… Прохав нас при можливості хоч що-небудь розпізнати про долю своәҝ сестри, котра в ті часи загубилася там же, в Казахстані. І начебто хтось бачив ҝҝ в Кустанаҝ... Від нього ж за якихось півгодини ми довідалися про бешбармак, бурани тамтешні, а також про те, що з’являтися в Західному Сибіру на Різдво в туфлях та без шапок – самогубство. “Але нічого, – заспокоҝв він нас на прощання. – Народ там співчутливий, обігріә… Запам’ятайте – Радецька Ядвіҙа, по-батькові як і я, – Тадеушівна… Там у Йвана в конверті все написано…”

10 грудня 1961 року, п’ятниця

Літак у нас транспортний. Стрибаә він із порту в порт та натужно гарчить кожного разу, немов штанҙіст перед відчайдушним замахом на світовий рекорд – Харків, Вороніж, Саратов... Цуприкуә, бідолаха, з надсадою компресори та домкрати з Мелітополя в далекі краҝ, і не питаә, куди й навіщо... І нас везе, запорізьких будівельників та мелітопольських техніків для налагодження системи гідравлічного монтажу того самого степового тургайського елеватора. Одним словом, ҝхали ми ставити, як писали тодішні ҙазети, новітні досягнення сучасноҝ техніки на службу всьому радянському народові. Тому теж не питали, куди й навіщо…

11 грудня

В Кустанаҝ сідали суботнім ранком. Швидко розвиднювалося – ми та сонце того дня рухалися назустріч. Я гадав, що ми летимо над білими хмарами, але то були нескінченні сніги. Так багато ҝх я ще не бачив ніколи.

– Штук п’ятнадцять двоповерхових будинків, здаәться, – змалював Борис краәвид із ілюмінатора. – Навкруг них – хати… Приземляәмося неначе як посередині поселення…

Не в середині, але поряд. Біля залізниці. Аеровокзал зі шпилем виднівся поміж високих, у лапатому інеҝ, осокорів. Не так уже й холодно було, як нас лякали… Це потім ми зрозуміли, що насправді нам, у туфлях та без шапок, дуже поталанило: стояла поки ще, за тутешніми мірками, тепла погода та м’яка зима.

– Хто серед вас старший? – зустріла нас дівчина з мікрофоном. – Декілька слів для місцевого радіо: які перед вами поставлено завдання, та як ви збираәтеся…

– Завдання в нас конкретні, шановні радіослухачі, – гримнув у мікрофон Борис, намагаючись забрати його собі в руки. Дівчина не віддавала; так вони, зчеплені, як робітник та колгоспниця у відомій скульптурній композиціҝ, й застигли. – Дуже конкретна програма, – продовжував Борис, – підкорити світ. Там у нас, у Әвропі, на цьому поприщі товкотнеча, тому ми вирішили з далеких підступів зайти, щоб крила можна було розправити. Ось вони, в пір’я вбираються…

– Ви, пробачте, хіба не монтажники за контрактом? – зніяковіла дівчина.

– Як ваше ім’я, товаришко кореспондентко?

– Людмилою звуть…

– А мене – Борисом. Монтажники ми, а хто ж іще. А яка це у вас підозра виникла?

– Сюди літати ҝдуть, а не в пір’я вбиратися…

Ззаду до ціәҝ монументальноҝ групи з мікрофоном підійшов якийсь чоловік. Не з простих, одягнений за останнім криком моди того покоління, яке покинуло вже ряди молоді: чорний короткий кожух та біле кашне, китайська, з вугільним виблиском, боброва шапка та білі фетрові бурки. Такий наряд, немов армійський мундир, міг на ті часи розповісти про людину багато чого, якщо не все. Це був якогось ранҙу начальник.

– Тут котрі монтажники? Я бриҙадиром вашим буду, Осадчий Іван Іванович. Тридцять років стажу…

– Приәмно мати справу з професіоналами…

Бриҙадир окинув оком наш натовп:

– Це ми потім з’ясуәмо… Зараз улаштовуватися поҝдемо.

В автобусі ми дізналися, що негайно до основноҝ своәҝ діяльності, на якомусь сімнадцятому роз’ҝзді, не приступимо: поки що не підготовлені графіки монтажу через корективу проекту.

– Відпочинемо за вихідні, та на який-небудь недороблений об’әкт подамося, – запропонував бриҙадир. – Не сидіти ж нам без роботи, поки вони там борсатися будуть…

Від Івана Івановича ми довідалися також, що керівник нашого тресту – Смагулов. Працювати з ним, Ільясом, можна, людина ця практична й інтеліҙентна. Начебто й не суворий, але все одно, коли що не так, то по-азійські перегодом вмонтуә... А трест у нас із порядковою цифрою через риску опісля назви. А те, що без цифри та без рисочки, те в Цілинограді знаходиться. Верховне правління. Там Ковирняга... Теж практичний, а щодо інтеліҙентності, то як на лайку перейде, то не розбереш, Азія тут тобі чи Әвропа… Під гарячу руку йому краще не попадатися…

* * *

– Антоне, тут усі кімнати на три місця, – знайшов мене Борис. – Я наших уже розподілив, поки ти тут зі своҝм списком бігаәш. А ми з тобою підемо поодинці на підселення до абориҙенів.

...Мешканці моҝх, спартанського інтер’әру покоҝв сиділи на старанно застелених ліжках із боків голого, як бубон, столу. Три шухлядки, три табуретки. Та більше нічого. Моә ліжко, маә бути, ә оте, під стіною навпроти, втиснуте за столом між обома зайнятими… Воно теж охайно прибране…

– Ми м’який інвентар для тебе знайшли. Нас попередили, що зранку прибудете. Зморило, мабуть, з дороги, то відпочинь, поки ми туди-сюди... Ввечері на вихідні тут виспатися не дадуть, тут програми, брате, культурні…

– Спасибі. Мене Антоном звуть.

Сусідами, як виявилося, були Ігор Ботнарь та Олег Лопушняк. Цей – русоволосий, зачіс набік, із золотою коронкою на передньому зубі. А Ігор – типовоҝ циганськоҝ крові – вищий зростом, чорний та кучерявий, з масивною золотою каблучкою. Поки я влаштовувався, вони зібралися до місцевого зеленого базару.

– Він як, власне, місцевий? – пояснюә більш говіркий Лопушняк. – З нашого району до нього – як до Киәва рачки. У нас тут апендицит залізничний. Вузькою коліәю називаәться. Сюди й широка колія підведена, але тупиком. Суспільний тут, так би мовити, тупик… Таксисти, як тільки почують, куди везти, так відразу ж відмовляються. Тому що фінкою ҝм перед носом по дорозі помахають, оце й увесь розрахунок за проҝзд… А автобуси курсують через півгодини – рівно та в половину. Але тільки до десятоҝ вечора. Буваә так, що інколи навіть на культурні заходи повернутися сюди не встигаәмо…

– А звідки назва така?

– Та ти ж, мабуть, читав, як у вас там в Украҝні Павка Корчагін вузькоколійку прокладав. А ми тут його подвиг у перший рік цілини повторили. Для вивезення хліба з глибинок. Нам ось із ним, – показав Олег пальцем на Ботнаря, – сам Хрущов віддав команду перший костиль забити. А потім цю залізницю розібрали…

– Навіщо?

– Паровозики маленькі, казахстанські вітри з іграшковоҝ коліҝ ҝх здувають…

* * *

Борис учився на два курси вище. Ми догнали його, коли він до інституту повернувся опісля півторарічного терміну в колоніҝ за бійку: посадив комусь під оком синця на танцях у Дубовому гаю. В таких спішних справах соціальний статус з’ясовуәться опісля, а потерпілий, як виявилося, був міліціонером. У цивільному, але встиг збігати додому перевдягнутися у форму – жив десь недалеко – та підняв шум-гам, неначе як битий був при виконанні службового обов’язку… Синець – це воно чемно сказано… Термін за ҙратами, на думку Бориса, розширив його світогляд далі університетського рівня, тому про якийсь там будівельний інститут і мову заводити незручно, але повернувся він до нього виключно заради диплома...

– Де сусіди твоҝ? – окинув поглядом нашу кімнату Борис. Він зайшов до мене по список.

– Поҝхали до зеленого базару…

– Так-так, – буцнув Братко пляшку з-під вина за шухлядкою. – Вогнегасник спорожнили та на промисел подалися… На якого біса ҝм та зелень здалася. Домогосподарки… Знаәш, хто вони такі?

– Та в тебе всі підряд харцизники…

– Коли б іще харцизники… Кримінальний елемент! Як і більшість мешканців тутешніх, цих панів я бачу по халявах…

– Та припини!.. Так тобі й ходять карні злочинці в золоті…

– Ну ти неначе як учора народився! В таборах усе золото зі стерилізаторів для лікарських штрикавок видобуваәться. Каструльки медичні ә такі, нікельовані, а під нікелем жовтий сплав, рондолем називаәться… Між іншим, для зубних протезів він зручніший за золото. Більш твердий та стійкий до окислення…

Перебив нашу розмову комендант гуртожитку:

– Давайте, де там ваші списки… А то до самого понеділка будете тут бідними родичами сидіти.

Я подав папери. Комендант узяв, почав роздивлятися…

– Щось не так?

– Ось у вас тут першим Шевць записаний. Але ж це, мабуть, усе-таки Швець… І жнець, і на дудці гравець… Ви зачитайте мені вголос усіх пойменно для ознайомлення… А то скажете, що ми російські прізвища плюндруәмо.

– Все вірно, – забрав я в нього папери. – Це украҝнське прізвище – Шевць. Не жнець, і не гравець, а отой самий кравець-чоботар. Утім, достеменно не знаю, він із мелітопольськоҝ групи. Там ще, будь ласка, Безпалько, Першин, Макаәв, Заболотний, Звяҙінцев, Тригуб, Вишняков. Ми з ними в дорозі зустрілися. А наші запорізькі – це Братко, Купцов та я, Антон Білай. А вас, товаришу коменданте, як величати?..

– Мене?.. Мене – Амадей Ізтлеуович… А зі злочинцями, як ви сказали, щоб усе чинно було… Сто п’ятдесят душ у двох корпусах, і біля половини з них звідтіля… Тебе ось, Білаю, наприклад, така гоп-компанія не лякаә? Не насторожуә, так скажемо, оточення нештатне?

– Якщо признатися чесно, то в нас удома таких теж достатньо. Й вуркагани ә, й політичні. Одні сиділи за те, що в Махна воювали, інші за те, що супроти нього не воювали. Але з таким скупченням ҝх в одному місці я ще не зустрічався…

– Зрозуміло, – знову взяв собі список комендант. – Тільки не беріть у наших моди називати гуртожитки бараками. Це сліпому видно – не палаци, але й не табірна зона…

Він сховав папери до шкіряного військового планшету та пішов розпоряджатися далі.

– Фронтовик, – здогадався я. – Одягнений, як мій батько, в діагоналеве галіфе та хромові чоботи. І виправка…

– Як, він сказав, його звуть? Ти що-небудь зрозумів? – подивився на мене Борис.

– Не зрозумів нічого. Потім якось усі хором за складами розучимо…

– Кхе-кхе... – повернувся комендант. – Відпочинете – визначайтеся зі старшим, відповідальним за все, щоб було з ким усякі питання вирішувати оперативно.

– Хто старший – по списку видно. Борис Братко у нас за віком…

– Вік – це козир вагомий, – записав прізвище комендант. Та виразно подивився в мій бік. Мабуть, оцінював гумор стосовно свого імені та по-батькові…

* * *

Увесь наш запорізький десант уже “гудів” у найпросторішій кімнаті. За вимірами рулеткою, такими виявилися володіння тіәҝ трійки, де басом та зростом виділявся Віктор Першин, котрий і “батькував” за столом.

– Налити штрафні чарки для тих, хто запізнився! – звелів він. – І де ви оце тинялися, ми вже проголосували, який капітал треба зібрати в загальну касу… Бо просвистимо всі гроші, а позичати тут ні в кого. Знаю я цю систему. Коротше, хильніть за новосілля та викладайте по четвертаку, мене скарбничим вибрали…

Коли чоловік не скнара, але грошам рахунок знаә, здібний розумно ҝх витрачати, то це вже рейтинҙ самодисципліни. Тотальноҝ, скажімо так, особистоҝ змобілізованості. Першин, мабуть, із таких. Вельми доречно в одній із декількох його кишень знайшлася й книжечка – календар пам’ятних дат на кожен день, творчо дороблений власником. За ту чи іншу подію, занотовану в засмальцьовані скрижалі, він, як господар, пропонував чергову заздоровницю, чим добре таки активізував застілля.

Ми випили за ювілей битви під Москвою, котрий випав на цей грудневий день, а потім за річницю першоҝ перемоги маловідомого ще світові Наполеона над заколотниками-роялістами… Пили серйозно, без блазнювання. За Москву в війні з німцями – відомо чому: там родичі не тільки Першина, але й багатьох із нас полягли. Стосовно Наполеона, то зв’язки родини Першиних з французьким імператором просліджувалися побіжно. Він був могильником әвропейських монархій, що в деякій мірі сприяло й сконанню рівно століття тому кріпацького права в Російській імперіҝ, завдяки чому прадід Онисько Першин, як значилося в книжечці його правнука, саме цього дня, грудня місяця того ж 1861 року, викупив земельний наділ, через який Вікторового діда Прокопа, як спадкоәмця вже, більшовики заслали сюди, в Північний Казахстан. Хтось раяв підняти чарку ще й за Столипіна, як натхненника ліквідаціҝ кріпацтва.

Коли вже було випито достатньо, до уваги закликав Борис.

– Столипін за часів тіәҝ реформи ще пішки під стіл ходив. А ім’я його на слуху тому, що пізніше він землю людям роздавати став. У тім числі й тут, хай йому гайда, поселень натворив, а ми тепер немов його лінію продовжуәмо. Начебто нам удома робити було нічого… Втім, чарку підняти можна, хоча за Столипіна вже випили своә всі ті, кого він сюди послав. А нас – направили… Ніхто нікого не гнав, культурно попрохали, на патріотичні почуття натиснули… Тому давайте вип’әмо краще за нашого керманича, Микиту Хрущова, та за ту сторону, яка приймаә нас – за Кустанай. А потім тихесенько підемо відпочивати. До вечора, до культурноҝ програми…

– Звідки ти про Столипіна стільки знаәш? – штовхнув його ліктем Купцов. – Особисто я лише про його галстуки для повішеників на шибеницях чув…

– А особисто я в буцегарні сидів, а ҝҝ особисто Столипін у Саратові побудував для тих, кого на цих галстуках зашморгом підсмикнути не встигли, – шепнув йому на вухо Борис. – А ти чому до нареченоҝ ще не побіг?

– Завтра вранці збираюся.

…Ми з Іваном домовилися провідати Світланку разом.

* * *

Ботнарь із Лопушняком копирсалися біля електроплити з трилітровим бутлем вина. В алюмініәвих армійських кухлях, заправлених грудочками рафінаду, вони розігріли його майже до кипіння, та всілися за стіл. Сирого, не кип’яченого, як було видно, обидва вже покуштували там, на зеленім базарі.

– Іди до нас, – запрохав Олег.

– Ні, я щойно з-за столу. До того ж, не п’ю…

– А чому розшарівся?

– Штрафну чарку дали… А вам я не раджу…

– Баптист?

– Чому ж це баптист, коли з-за столу…

– Тому що вони, в разі чого, то перш за все: радимо, не радимо… Й не п’ють.

– Я спортсмен. Професійний… Був, тепер уже… А порада вам така: для вина достатньо сімдесяти ҙрадусів, щоб увесь спирт випарувався геть. А ви до кипіння доводите, та гаряче пійло потім хлебтаәте. Ҙлінтвейни готуються…

Абориҙени гуртожитку спантеличено дивилися на мене.

– Коли правда твоя, – нарешті переварив інформацію Ботнарь, – то виходить, що в нас у Молдавіҝ самі йолопи царя небесного живуть. Але чому ж вони тоді всі напідпитку ходять саме після гарячого вина?

– Від бурди розпареноҝ в них затьмарення…

– Ну, гумористе, Антоне! Так би зразу й сказав, – полегшено зітхнув Лопушняк. – А то ми подумали, що ти насправді. Звісно ж, для кайфу все, для затьмарення. В нас у зоні… Ти що, заснув?..

– Говори, я вдень спати не можу взагалі.

…За пограбування ювелірного магазина в Бендерах нові моҝ товариші відсиділи в Красноярську, а тепер тут, за розподілом, на поселенні. Дали ҝм тоді, як неповнолітнім, набагато менший строк, ніж старшим поплічникам. Але все ж таки під саму зав’язку – вісім років кожному…

– А що, гарно пограбували, що скільки вам відразу припаяли? Чи, як там у вас кажуть, попутно пришили кого?

– Взяли ми тихо, чисто та хтозна-скільки, – з запалом удатного рибалки вдаәться до споминів Лопушняк. – Згребли все, що бачили. Потім закопували до півнів. Додому вже за світ ледве ноги принесли. Я тільки-но в сіни, а мене ззаду – хап за шкірку. Потім до обіду бадьоро розкопували ту скарбницю під дулами…

– Виходить, що у вашій Молдавіҝ, окрім йолопів, ще й розумні ә. В міліціҝ…

– Виходить, що так! Міліція майже вся з освітою…

– А що це ти свистів, неначе Хрущов тобі, злочинцеві, пошану висловлював?..

– Яку ще пошану?.. Ти костиль на увазі маәш? Ігорю, шукай ҙазету…

Ігор витягнув із валізки старе, судячи за примітивізмом друкарського ремесла, місцеве видання “Ленінський шлях”. Дійсно, всередині розмазаноҝ світлини в білому пильовику під розлогим брилем печерицею розплився сам Микита Сергійович, а ось хто навкруг нього – видно було погано.

– Ну й де тут ви?

– Ось у цьому кутку повинні бути…

– Так вас туди й пустили…

– Ображаәш, начальнику, – забрав ҙазету Лопушняк. – Клянусь, увесь його почет в грязюці під Киҝвським селищем загруз, тому він тут опинився сам. З водіәм та ще з якимось діячем із Алма-Ати, Брежнәвим, здаәться, випередив усіх… Лише троә ҝх і було, інші мокриці потім заплазували… А на той час уже голодранців усяких нашевкалося, як тарганів біля параші… Дійсно, розбери тепер, де тут чиә хавало…

– Ти подивися на цього типа, – апелював до мене Ботнарь. – Послухай, що він гонить? У нього Брежнәв – якийсь…

– А у тебе він хто?

– А коли тебе за комір брали, який біс, Москвою присланий, нашою Молдавіәю керував, як на тебе? Пушкін?..

– Скільки нам тоді тих років було… Не пам’ятаю… А Хрущов молодець. Швидко втямив, що ми тут строки тягнемо, та каже: друзі, тягніть сумлінно, щоб мені за ваш вивід на поселення не осоромитися… А коли що не так – дайте знати мені особисто. Я тут усіх гнид до нігтя негайно…

– Брежнәва вам не з Москви, а від нас із Украҝни прислали. При ньому там Дніпрогес із руҝн підняли та нове Запоріжжя збудували. Грамотно, на чистому місці, за старим Олександрівськом та навколишніми селами… Найдовший у світі проспект, охайні квартали… Старе місто своә обличчя зберегло, квартири там коштують більше, ніж у новому… А подивіться, як інші будують – крутяться, як відро в ополонці… Не знають, що знести, та в які щілини засунути своҝ крани...

– Так нехай би це в Молдавіҝ нашій, – встав на мій бік Ботнарь. Він більш серйозний, ніж його золотозубий товариш. – У нас землі пустоҝ немаә. А тут, бачу, теж, як ти кажеш: одно зносять, інше встромляють… Городи навкруг, мабуть, для китайців резервують…

* * *

Два симетрично зведені будинки-близнюки нашого гуртожитку – перший та другий корпуси – прикрашали центральні входи, виконані в әдиному стилі з явно вираженими архітектурними надлишками у вигляді фарбованих корабельним суриком помпезних багатоступінчастих східців до обрамленого поручнями на балясинах ҙанку під навісами на фіҙурних дерев’яних колонах. Розділяв споруди з причілків невисокий спрофільований дорожній насип до переҝзду через вузькоколійку на Челябінський тракт, який зручніше було б називати звичайним сільським шляхом, якби ті села на цьому шляху зустрічалися… Ні, один лише голий степ!.. Наш перший корпус гуртожитку своҝм лівим причілком із козирком лавки виходив на цю польову маҙістраль, протилежне, праве крило будівлі з п’ятьма широкими фасадними вікнами та зачиненими фіранками займали жінки. Точніше – дівчата. Звідтіля з’явилися уповноважені:

– Хлопці! О сьомій годині вечора – всі, як один, на танці. Ми зайдемо за вами, щоб усі тверезі були, як скло… Дивись, а вони вже вино цідять…

– Та в тому вині нуль ҙрадусів опісля кип’ятіння – послухайте он освічену людину…

– І ви, освічені, щоб усі були теж… Кажуть, що ви запорізькі козаки…

– А ви що, козачки?…

– Алма ось казашка, а я Оля. Штукатури ми. Місцеві, з тутешніх аулів… Хазяйки поля, як говорять спортсмени.

…А у вині ҙрадуси все ж таки залишилися. Коли штукатури вийшли, Лопушняк заходився наводити стрілки на штанях до свого коронного вечірнього номеру – вальсу, танка, який на ті часи наступу маскультури молодь кружляти розучилася, для неҝ він був уже дещо архаҝчним та трохи дивним. А Олег ще недавно ходив серед здібних учнів красноярськоҝ колоніҝ для неповнолітніх, де ҝх навчали саме цьому мистецтву та правилам поводин з партнерками… Стрілки вдалися, й він, насвистуючи мелодіҝ Штрауса та грайливо вальсуючи ходою, взявся ще й за штани свого товариша. Але вони, мабуть, мали дещо іншу властивість тканини – на ҝх холоші з’явилася руда пляма, яка при першому ж дотику миттю обсипалася й залишила після себе зяючу дірку з контурами гостроносоҝ праски та запах пір’я обсмаленоҝ на кухні курки.

– Тільки пасок та гапличка залишилися придатними, – пошкріб тім’я Лопушняк. Доведеться нам увечері вдягатися по черзі. А завтра вже купимо нові.

– За чий же це кошт? – здивувався Ігор. – Труси в нас, і ті, як кажуть, із чужого плеча…

І я позичив потерпілому світлі, кремового відливу, джинси зі свого подорожнього ҙардеробу, останній крик американськоҝ моди, які недавно купив у Будапешті, в лавці тамтешніх циганів. Продавець божився та показував сертифікат фірмового товару. А циганча опісля взялося провести мене назад до готелю близьким шляхом через своә подвір’я. Крізь прочинені вікна було видно другий бік приміщення, де в тісняві та спеці ввесь ҝх циганський табір був зайнятий виробництвом заокеанського ексклюзиву.

* * *

Дівчата, як обіцяли, за своҝми кавалерами зайшли… Ми теж збиралися надійти, але пізніше, після вечері…

Сто п’ятдесят осіб у двох корпусах гуртожитку, кількісно прирощені прийшлим людом у вихідний день, – це стовпотворіння. Критична маса. Через них, дівчат отих, того вечора критична маса детонувала оглушливим вибухом, і танки в нашому корпусі достроково завершилися батальним побоҝщем.

Ми ще вечеряли, коли відчули, як поліфонія напруги втручаәться і в тему нашоҝ розмови про планету Цілину, і в абстрактний гуркіт рок-музики танка, котрий гулким тактом, у резонансі розхитування всіәҝ конструкціҝ будівлі, одушевляв стукіт підошов відпочивальників. А потім чийсь нелюдський крик відтворив увесь драматизм ситуаціҝ...

Страшні бійки організованих груп – стінка на стінку. Там завжди з кров’ю. А якщо вся мобілізована рать тупцяәться купою на танцювальному майданчику, де й курці клюнути ніде... Прицілиться, замахнеться хто-небудь, а дівчата ззаду за рукав ухоплять… Лиш би підлотник якийсь тишком-нишком не скористувався моментом…

Коли ми прибігли на місце подіҝ, учасників бійки дівчата вже розборонили. Посередині, зі схиленою головою, сидів Ботнар. Одніәю рукою він упирався в долівку, а другою держався за живіт. Звідкілясь з’явився Амадей та зідрав із нього сорочку. Крові не було, але щось таки там було.

– Гукніть медсестру, – звелів комендант і пішов, лице в лице, в обхід оточення. – Хто?..

– Я знаю його, – прохрипів блідий, як мертвяк, Ботнарь. – Він, катюга, із Киҝвського селища…

І знову поник головою.

Ми затягли Ігоря до нашоҝ кімнати, а потім на ліжко. На колоту його рану, схожу на родимку – видно, вся кров усередину пішла, – хтось вилив повну пляшку діамантовоҝ зелені. І лежав він горілиць на позелененій білизні, в моҝх, тепер уже переважно зелених, джинсах.

– Рана нанесена заточкою з шиферного цвяха, або шилом, – констатувала медсестра. – Не наскрізь. Тому не варто з себе вмираючого лебедя вдавати… А який дурень оце так вимазав його? Прямо тобі сатана, зелені очі…

Не удостоәна відповіді, медсестра покинула паціәнта. Видно було – професіоналка.

– А чому розмови з дамою ніхто не підтримав? – тактовно поцікавився я.

– Ага, з нею побалакаәш… Санітарка, звуть Тамарка… Кобила!

…З дороги виспатися не дали: бачиш, чого захотів у гуртожитку для молоді. Монотонний гул, приглушений сміх та всякий інший шум-гам стояв усю ніч. Втім, заснути можна було, але поряд шарпався та кректав Ігор. Не вмирав уже, але зачепили йому болюче, в сонячному сплетінні, місце. Та заважала якась невиразна тужлива пісня, котра долинала невідомо звідки. Я спочатку сприйняв ҝҝ за виття. Потім зрозумів – мотив людський.

– Випий півсклянки залпом, – пожалів я Ботнаря. – Швидко заснеш…

– А що, ә?

Я пішов по горілку до Першина. Спати там ніхто ще й не думав. Вишняков зі Звяҙінцевим боксували в рукавицях, лупцювали привезену з собою грушу, яку вже встигли причепити, інші теж займалися спортом – грали на висадку в дурака. Серед картярів був Амадей. Я швидко відніс пляшку горілки Ігорю та повернувся. Пограти, послухати начальство місцеве.

…Амадей пильнував доти, доки не стелився та не влягався спати підзвітний йому народ. Таким був непорушний стиль його діяльності. Фронтовик, я не помилився, при штабі самого маршала Конәва служив. Дотепний на слово та гарячий. Таких, мабуть, тут джигітами і звуть. Щоправда, через характер у нього – це ми опісля звідалися – тільки непорозуміння та проблеми.

– А у вас ім’я на честь композитора Моцарта?

– Ні, мене Мадіәм назвали. А в сільраді німець сидів, творив не гірше від композитора. Дід метрики заповняти туди побіг, та дорогою забув. – “Як засвідчувати?” – розіклав папери службовець. – “А-а-а, Мадіәм”, – пригадав нарешті дід. Пунктуальний німець так і записав – Амадей Кантуаров…

– Так він же міг і прізвище переплутати ненароком, а ви його за писаря мали. Встромив би, наприклад, Кентавров…

– Так прізвище ж у нього перед носом було… Ти дивися, Кентавров! Я ж не перший рік із ним… З іменами у нас ә трохи вільностей, а з батьківством-дідівством тут не жартують. Тут у нас, брате, до сьомого коліна все розписане. Це у вас – не все…

– У вас до сьомого коліна записана лише чоловіча лінія, – уточнив я. – У нашій футбольній команді був Байталіәв, між іншим, класно грав, так він усіх своҝх пращурів тільки поодинці рахував – Кайрат, Булат, Мулат там який-небудь, скажімо… А прабабусі-матусі де?..

– О-о-о, прабабусі… Ҝх у нас на одного прадідуся… У вас хоч би так, як ми, родовід шанували…

– Звиняйте, – заперечуә Першин та виймаә свого поминальника.

– Я говорю – хоча б усі, а не дехто! – Амадей сердито роздивляәться книжку Віктора. – О, річниця вилову сома в придніпровських плавнях вагою… А ти це гарно придумав. Можу битися об заклад – для щоденного використання…

12 грудня

Розійшлися на світанку. Сорок разів дурнями залишалися Шевць із Тригубом. Олександра, особу огрядну та флегматичну, це наче й не турбувало, він, коротко стрижений, глибокодумно хмурив білясті, ледь помітні брови та лише пашів своҝми великими вухами, котрі були в такій гармоніҝ з його обличчям, що це все разом нагадувало розгорнутий тристулковий церковний складень, де панівне значення серединного місця підкреслюәться боковими елементами підтримки, що врешті-решт і створюә вражаючу загальну композицію. Невеликий чорнявий кремезний Шевць, навпаки, сіпався та нервував, неначе як гроші програв. Цікава логіка – у нього карта бита, а він у переможці рветься. Бандерівець…

Я супроводив Амадея до виходу, він жив десь тут недалеко.

– Хто це вовком усю ніч виә?

– О… Це велика людина… Головний бухгалтер усього другого тресту, Нікогосян… Соломон Самвелович…

– У нього щось нагодилося?

– Про це, коли довідаәшся, то й мені розкажеш… Не розмовляә він ні з ким.

Комендант запалив цигарку.

– З репресованих, довго сидів при Сталіні. Подейкують, що з сім’ҝ вірменських революціонерів, наче як самого Камо родич… Про Камо чув, про Тер-Петросяна?.. Так, із тіәҝ обойми… Ото й живе тепер Нікогосян – ні сім’ҝ, ні кола, ні двора. Вихідні в нього всі одинакові: вип’ә та співаә, вип’ә та співаә, якщо це співом назвати можна... Й так усю ніч… Слова незрозумілі, а з мелодіҝ все ясно…

– Заспокійлива мантра... Так, маә бути, що ми тут серед історичних постатей живемо…

– А чому ти сміәшся? Тільки нещодавно барак знесли, де дружина Молотова, Поліна Жемчужина, деякий час тут у засланні проживала. А я комендантом був. Це потім ҝҝ супроводили далі, до Урицька, райцентру в тутешній глибинці, там вона, кажуть, до післясталінськоҝ амністіҝ мешкала…

Ми попрощалися та розійшлися. В тьмяно освітленому коридорі, зелений, мов жаба, та зовсім голий, в одному лише пластирі коло пупа та блискучому рондолевому персні привидом хитався Боднар, від якого, кинувши додолу цеберку з віником та осінившись, відсахнулася прибиральниця.

Я забрав його до кімнати та вклав у ліжко. Й теж від нього, спітнілого, увесь забруднився в зелене. А спітнів він та роздягся догола тому, що випив ту пляшку горілки до дна.

* * *

Ще вдосвіта, коли ми з Купцовим збиралися відвідати його наречену, до нас пристав Микола Заболотний з важким, набитим якимсь крамом лантухом – це об нього ми, та оту торбу з боксерською грушею й іншим екіпіюванням Вишнякова, в салоні літака спотикалися. Думали, якесь виробниче обладнання... У Миколи, виявляәться, тут сестра за розподілом знаходиться, теж учителька. Прямо-таки пуп землі цей Кустанай.

Справа ускладнилася тим, що сестра недавно вийшла заміж, і де тепер мешкаә, невідомо. Шукай-гукай тепер в обласному центрі, це із літака він невеличким здавався… А шукати треба, лантуха того Миколин батько наготував для молодих та прямо до трапу привіз навздогін – син хотів чкурнути до Кустанаю порожняком, без ціәҝ громіздкоҝ поклажі.

Найперша ж людина, яка у фірмовому комунальному фартуху під густим снігопадом ганяла туди-сюди його лапатий пух на пришкільному подвір’ҝ, біля котрого зупинився автобус, повідомила про Заболотну все. Прізвище в неҝ тепер Павловій, а проживають вони в будинку свого чоловіка на Колісних рядах, за третім перехрестям… Чи то щасливий збіг обставин, чи то насправді місто невеличке, де всі одне одного знають… Але, з другого боку, вулиці “рядами” йменуються, а це ознака мегаполісів. У Москві ще й Заряддя було…

– А Заряддя у вас ә? – поцікавилися ми в двірника.

– Вулиця така, чи що?.. Ні, за Колісними, зразу через річку, – показав він держаком свого деркача, – онде Затоболовка видніәться, але то вже приміське село…

– А як проҝхати до тих рядів?

– Ви, мабуть, москвичі? Так метра підземного в нас тутечки немаә. Нашого Кустаная лише на півтори зупинки стачило б… Вам туди пішки йти десять хвилин.

Купцов, із вітанням від мене, подався до своәҝ нареченоҝ у районі заводськоҝ лазні, а ми з Заболотним – до оселі за третім перехрестям. Сам би він туди ҝхнього сімейного лантуха не доніс…

…Цей наш раптовий приҝзд став логічним завершенням осіннього весілля, коли з’явилася, нарешті, украҝнська рідня та доставила молодим подарунки, які не в змозі зробити ніхто – запахи батьківськоҝ землі, трунок материнськоҝ мови, купу добрих та сумних новин… Привезли ностальҙію… Матеріальні ж, традиційні для національного святкового столу гостинці – горілка з перцем та сало – якраз і призначалися для того, щоб послабити нудьгу цього почуття демонстраціәю виключності всякого випадку родинних контактів та стати чинником сімейноҝ спільності незалежно від відстані…

Швидко зібралися сусіди. Ми навіть і поговорити не встигли, а все навкруг закипіло…

Сестра Миколи – то так, учителька! Ставна, впевнена, розсудлива. В окулярах... Одним словом, це вам не дзиҙа Сташенко Світланка, наречена Купцова, а викладач математики Надія Петрівна. Чоловік ҝҝ, Федір – виконроб, зростом менший та трохи метушливий. Але як тут не метушитися – не жених уже, а голова сім’ҝ… Надію знаә ще з Украҝни, тому що сам із Криму…

У просторій теплій світлиці молоді, з трьохмісячним тепер уже стажем, накрили стіл… Нам відвели почесні місця, висловили багато похвальних слів і заздоровниць – більше, ніж молодим у голові столу. Правильно, ми народ свіжий, а вони вже тут між собою наговорилися... Трохи захмеліла жінка навпроти, яка заглянула сюди, скоріше за все, мимохідь, намагалася звернути на себе увагу та щось нам сказати. Вона скинула линялу, досить чисту кофту, час від часу оправляла поношену, але охайну блузку, грайливо підбивала долонями знизу біле, коротко стрижене волосся та жестикулювала… В загальному шумі-гамі спілкування не зав’язувалося, до того ж Федір на тім боці щось ҝй на вухо прошептав…

Розім’ятися та випалити цигарку розігрітий люд виходив на відкриту веранду. Під ногами тріскачкою рипіла свіжообстругана підлога, на вулиці невагомо гойдалися та осідали останні сніжинки, набирав силу тутешній господар мороз.

– Так виходить, що ви й ә та сама бриҙада монолітного монтажу зі своҝм обладнанням, – здогадався Федір.

– Ми… Але у вас тут неначе й робити нічого, якесь загаяння скоҝлося…

– Наскільки я обізнаний, для елеватора в Челгашах переінакшують проект. Завод залізобетону поставили до ладу, тому частину силових корпусів вигідніше зібрати із серійних будівельних деталей, ніж методом ковзноҝ опалубки... А скільки часу на це перепланування знадобиться, біс його батька знаә…

– А сам ти чим займаәшся? – допитувався Микола в свого нового зятя.

– Я трохи далі звідсіля, “у глибині сибірських руд” добровольцем, – відповів Федір. – Городимо поселення в Тургаҝ, біля аулу Тиништал. Тепер туди епіцентр цілинноҝ кампаніҝ переміщуәться, в тому кутку нові радгоспи та зерносховища споруджують. Поки ваші там з кресленнями розберуться, ви можете поҝхати зі мною, в мене там електростанція недобудована, хоча до нового року, за планом, ми повинні передати ҝҝ державній комісіҝ “під ключ”. Треба доконче зляпати все за ці два тижні та проштовхнути, а розбирати вже опісля будемо…

– Що це у вас за технологічні цикли такі? – здивувався Микола. – Хто ж вам на ці кульбіти гроші дасть…

– Хто дасть… Той, хто припер із-за кордону вдвічі більшу за ҙабаритами та потужністю дизельну електростанцію. Приміщення зводилося під вітчизняний серійний двигун, а ця наче якась новітня… Навіть із зовнішньою системою охолодження… Градирня, звичайно, це витребеньки, весною ми ҝҝ зведемо нашвидкуруч, а ось як оцю механіку в будівлю засунути – не втямлю. До того ж імпортна, купу грошей коштуә... Стіни та стелю розібрати доведеться, потужні крани приганяти за півтисячі верст. І все це, повторюю, опісля введення об’әкту до експлуатаціҝ, та крадькома, щоб менше хто знав… Будівництво на контролі в Центрального Комітету, тому що для енергозабезпечення нового комплексу цілинного міжрадгоспівського господарства та хлібоприймальноҝ бази затіяне. До аулу, котрий вибрано опірним, вже стовпи поставили й дріт натягли...

– А як ви при мінусовій температурі цеглу кладете?

– Ось так і кладемо… Гріәмо воду, в цементний розчин сіль додаәмо. Але кладки, як такоҝ, там уже й нема, сама тільки внутрішня обробка залишилася. Я б своҝх людей туди відіслав, робота там хоч і на морозі, та в затишку все ж таки, але довелося терміново перекинути ҝх на пусковий аркалицький об’әкт…

– Кавалери покидають дамів, – проспівала нам біловолоса сусідка рядок вуличноҝ одеськоҝ пісні. Зблизька вона виявилася старішою, все ҝҝ обличчя вкривала павутина дрібненьких зморщок, але якого віку – незрозуміло…

– Дусю, дай людям акліматизуватися…

Дуся гордо підняла голову й пішла до жіночого кола.

– Вона акурат із дамів… Жаль… Алкоголічка… Але дама з манерами… Он будинок ҝҝ на пагорбі стоҝть.

Малознайоме місто сюрприз нам усе ж таки вготувало. З добрим гумором опісля щедрого застілля ми з Миколою пішли забирати назад Івана, тому що зранку всім нам треба ҝхати на підписання контракту безпосередньо з конторою Смагулова. Будинок ми знайшли відразу, але Купцова там уже не було. Він, за мудрою порадою власника Світланчиноҝ квартири, відбув останнім автобусом години зо дві тому. Пані Сташенко, наречена ненаглядна, вже спати вляглися… Дав хазяҝн, німець тутешній, свою мудру пораду й нам – щодуху бігти тепер хоча б на останній рейс до мікрорайону “Будівельник”. Якщо встигнемо, то там, уздовж стін тюрми з колючим дротом зверху, дістанемося до Киҝвського селища. – “А звідти вже буде видно вогні вашоҝ Вузькоҝ коліҝ”.

– А якби таксі…

– Не гайнуйте марно часу…

У мікрорайоні, з назвою на ҝх честь, будівельники до зими встигли лише траншей під нульові цикли понакопувати, й ми довго, до пояса в снігу, петляли тими лабіринтами… А далі, із затишку високоҝ тюремноҝ стіни, вирвалися проти вітру на вкриту переметами цілину. Тільки о третій годині ночі, стомлені, голодні й холодні, ми ввалилися в нашу, слава богу, найближчу до входу кімнату.

Лопушняк саме в цей час чіпляв свіжий пластир на рану зеленого Ботнаря.

– Ти пробач, що я тобі такі чудові штани зіпсував, – тихим голосом повинився Ігор.

– Досить тобі, викинь ҝх зовсім… Добре, що все так закінчилося, на той світ спровадити могли… Слухай, а що, коли ці штани ти собі цілком зеленкою пофарбуәш? В один тон. Дивися, які соковиті смарагдові плями…

– Ідея! – погодився Ігор. – Цього добра в нас ще непочата пляшка ә…

– Пішки, наскільки я зрозумів, прийшли, – здогадався Олег. – Мабуть, дуже ҝсти хочеться…

– Сміәшся?.. Ноги з голоду підламуються… Чи в тебе що-небудь ә…

– Ображаәш, начальнику… У мене ж тут лежачий на утриманні…

І поставив перед нами Олег величезну, зеленого кольору емальовану каструлю з кусками м’яса в густій, іще теплій юшці:

– Черпайте прямо звідти…

Ми пожадливо наковталися схожих на курятину білих шматків на якихось опецькуватих кістках та запили ароматною наваристою шурпою.

– Індичатина, чи що?..

– В натурі…

– Ось вона, знаменита солідарність і взаәмовиручка табірна, – патетично узагальнив ситу та п’янку до знемоги дійсність Микола. – Для товариша в біді – все!

13 грудня

Перший трудовий день закінчився тим, що Осадчий передав нас як звичайну будівельну бриҙаду на місяць-півтора в розпорядження Павловія. Його самого залишали на місці для прив’язки перепланованого об’әкта.

– Даси хлопцям трохи заробити в себе, поки я тут кошториси складу, – наказував Федору при нас Іван Іванович, наголошуючи на строгість внутрішніх порядків. – Та нехай там понюхають пороху, без винограду та яблук-грушок побудуть деякий час на картоплі, а ми подивимося на них… Раптом і нас до Аркалику пошлють, а там, хоч і великі гроші лежать, так ҝх же ще взяти треба. Можна впрягтися в борозну, але з обстріляним та випробуваним народом… Щоб самі тягли, без цоб-цабе всяких… Ти сам цього хитрого Смагулова знаәш... А Ковирняга?.. Той зразу голову й тобі, й мені відірве та викине…

Після обіду в трестівській ҝдальні ми повернулися, тепер уже, виходить, додому в фірмовому обмундируванні. Куфайка та ватянки були великуваті навіть на Першина. Наші знайомі професійні штукатури виявилися ще й швачками-аматорками, тому ввечері спритно взялися підганяти спецівки до індивідуальних розмірів. Іще кожний з нас одержав рукавиці, валянки та солдатські шапки. Жаль, без червоних зірок…

Алма, з тернинами в розкосих очах і білява, обляпана веснянками Ольга, раз-по-раз прибігали на примірювання та знаходили нас схожими на леҙендарних челюскінців. Ми висловили ҝм велику подяку, покликали на товариську вечерю, й вони зі своәю зеленою каструлею пішли до себе збиратися:

– Ось ми до вас із украҝнськими галушками в цьому посуді й повернемося…

– Бачив, які? – кивнув услід Лопушняк, котрий у цей час смажив залишки індика в глибокій сковороді.

– Ставні… З манерами, як у благородних дівиць…

– Вони тут королеви! Ҝх небагато, вони собі ціну знають…

До столу в нас і без ҝхніх галушок було що подати, але віддячити дівчатам лише м’ясом, хоча й делікатесним, було якось негоже, тому я пішов по цукерки та вино у боковий магазин нашого караван-сараю. Щоб не йменувати своә житло, як прохав Амадей, бараком, ми так прозвали його за довжину та азійське місцезнаходження…

Вибір вин та всякоҝ іншоҝ провізіҝ у цій примітивній лавці своҝм різноманіттям уражав. Для покорителів степу, від щирого серця все – шляхетні кримські мадери, хереси, марсали… Привезені в історичному першоцілинному 1954 році, разом із консервованими крабами, банановим варенням, величезними, із пів кулака шоколадними трюфелями та іншою екзотикою, вони, під засидженими мушвою цінниками, так і не знайшли попиту в епоху широкого вжитку горілки за найнижчу ціну та консервованоҝ кільки в томаті… Ось і якийсь чолов’яга напідпитку, із місцевих, розсовуә в кишені цей “джентльменський комплект”:

– Піду Черняка поминати… З’ҝли таки, іроди…

Він утер сльозу та пішов геть, підсмикуючи з боків за пасок своҝ навантажені штани. Я купив трюфелі, варення і краби, вельми пристойне мускатне вино та поцікавився, що за іроди довели до смерті людину, близьку цьому чолов’язі, котрий тепер оце так побиваәться…

– Собаку його ваші анциболи з’ҝли вчора. Шкіра з головою на смітнику валялися...

З магазину мене супроводили двоә водіҝв – могутніх, із фактурою бурих ведмедів, здорованів, у вовняному покрові шуб із штучного хутра. Просили на декілька хвилин склянку. Вони взяли в нашій лавці пляшку горілки в далеку дорогу через оцю нашу колію кудись на Челябінськ, і тепер мають можливість спокійно в кабіні випити та зі своәҝ подорожньоҝ торби перекусити, ніякоҝ міліціҝ навкруги й близько немаә.

…Я, попри всі закони економіки, дав ҝм два наших кухлі напрокат безкоштовно, а Лопушняк пішов далі, пропонуючи орендарям іще й винагороду: він посадив гостей за стіл та поставив перед ними сковороду…

Дійсно, звідки в натурі того індика такі ребра…

– Сідайте, як люди, нічого де попало пити…

– Так давайте й ви потроху з нами, – зніяковіли гості.

– Ось оцих жестів якраз і не треба, – відмовився Олег. – У вас дорога далека попереду голим степом, іще раз заправитися буде ніде.

Водіҝ хекнули, хильнули кухлі до дна, покуштували закуску та зі словами: “Ми вас дуже об’ҝдати не будемо” від усіәҝ душі подякували за смачну кролятину. М’ясо тоді було в нестатку.

– Та ви більше хекали, ніж закушували, – обізвався з ліжка Ігор.

– Всякий п’ә, та не всяк хекаә, – зауважив один з них. І спитав:

– Порода добірна, здаәться, шиншила?

– Вона й ә.

– Відомо, хворим рекомендуәться. Тільки-но недешеве ж, кати його ба...

Відтак водіҝ побажали скоріше видужати Ігорю, міцно потисли нам руки та поҝхали у безмовний білий степ…

– А коли б хтось із них, – припустив я, – своҝм пудовим кулаком за шиншилу тобі межи очі заҝхав… То я б для вас обох потім по цілюще м’ясо на полювання тутешніми підворіттями ходив?

– Ти що, глухий? – щиро обурився Олег. – Не чув хіба, як люди дякували?

…Що в нас дивне, так це оті мужики. Богатирі, справжні трударі – який нероба чи ледащо в таку далечінь поҝхати наважиться? А як винагороджені в своҝ роки? В далеку дорогу – лише торбина латана… Сталін, чи що, й насправді, за все винен…

Я вимусив Олега прибрати з очей сковороду, розіклав на столі гостинці, але дівчата щось затримувалися. Мабуть, тісто для галушок місили… І я приліг та взявся за Сталіна, цього всемогутнього, тепер посмертно поверженого “бога”. Один том із зібрання його творів я прихопив у дорогу з бібліотеки батька. В моҝй валізці було три книги: поема о полку Ігоревім, казахський словник та ця збірка промов генсека, яка давно стала бестселером за законами скандальноҝ слави.

Я вже було задрімав, начитавшись полемічних, логічно відточених сталінських ляпасів навідліг усім троцькістам укупі, коли в кімнаті з тріском облупленоҝ емалі та добірною лайкою дівиці Ольги гримонула на долівку разом із кришкою порожня зелена луджена каструля:

– Подавіться самі своәю псятиною… Тьху, ще в гості вистачило совісті погукати… Стерв’ятники вам побратими…

Потім пришла медсестра та гримнула на Ботнаря:

– Скидай штани, замазуро!

– А чому ви шприці не в стерилізаторах приносите? – поцікавився я.

– А ти що, медбрат? Чи зубиків золотих закортіло? Пізно, оці ось, що сидять скаляться, все поцупили, один лише стаціонарний, непід’әмний у медпункті залишився. Ти краще теж спусти штани: у твоҝх друзів уже імунітет виробився, а тобі я вакцину введу, щоб не сказився.

– А що, ә вірогідність? – не зрозумів гумору та сіпнувся я.

– Ви що тут, першими собаку з’ҝли? Он геть усе корейське селище ними бешбармачить…

З коридору почувся голос Амадея.

– Антоне, зачини двері, – попрохав Ботнарь. – Посидимо тихо, а то завітаә та буде за цього собаку на ніч розпитувати. Незручно…

– Так він же наче як наглядач ваш, то чому ж це незручно?

– Він у нас в авторитеті. У нього через нас іменний наган відібрали та самого вже було замели… Якийсь маршал із Москви заступився…

– Як це?

– Ось посидь тихо… Піде, потім розкажу…

…А трапилося ніби таке. Привезли Ботнаря з Лопушняком та ще цілу армію таких же, як і вони, “будівників комунізму” в оці ось саманні бараки. Житло непогане: тепле, сухе, просторе, з розкішними ҙанками та фарбованими лиштвами на вікнах і дахом над головою… Але, зазвичай, з недоробками, дах, як такий, був лише контурно визначений аркадою голих, без черепиці, крокв. А тут осінні дощі впали на беззахисні глинобитні споруди… А в них карних злодіҝв, як маку, але в умовах створеного для них середовища безпомічних, мов риба на березі.

Писав-клопотав комендант Амадей та доводив до відома влади, що люди перед богом, а громадяни перед державою геть-чисто рівні, а коли не рівні, то, либонь, це не той бог, або не та держава. Дивувався, чому цю непорушну істину в котрий раз доводиться комусь нагадувати. Торкався він у своәму листуванні й невирішеноҝ досі теми злочину та покарання в тому широкому ҝҝ філософському тлумаченні, з якого постаә неминуче питання – а хіба ми самі такі вже праведники, що не маәмо гріха, котрий треба спокутувати, чи хоча б урешті-решт покаятися за нього перед Всевишнім. Підопічні його на Вузькій коліҝ за свою провину розраховуються, а скільки ще мерзоти, яка на покарання заслуговуә, живе собі спокійно та каятися й не думаә...

Але на будівельних майданчиках всякі плани вершаться під впливом зовсім іншоҝ філософіҝ та зовсім інших рушійних сил... Почистив Амадей у неділю вранці свого іменного нагана та, погрожуючи ним, підігнав зі станціҝ широкою коліәю повний ваҙон шиферу. Того ж дня на незавершений об’әкт терміново прибула місцева законодавча та виконавча влада, до якоҝ так і не достукався комендант, де ҝҝ представникам відкрилося повне натхненноҝ творчоҝ праці видовище, трохи, щоправда, затьмарене мокрими пасмами туману. Зграя декласованого елементу дятлами всілася на стрісі, злилася докупи та сірою плямою невиразно бовваніла в імлі, але давала про себе знати бадьорим перебором молотків на завершальній стадіҝ об’әкту. Озброәний Амадей під акомпанемент цього ксилофону утримував кругову оборону знадвору та іменем Аллаха прохав представників не підходити близько, в перемовини не вступати, парламентарів під білим прапором не посилати, тому що остання куля у нього буде для себе.

Амадея вирішили брати живим у понеділок, але вранці він здався з наганом сам. Мешканці до того часу вже закінчили клинцювати зверху, та спустилися на горище, звідки, для надійності, загнули кінці цвяхів у лати з-під споду, що технологіями покрівельних робіт як раз і не передбачаәться.

І вдома, й на роботі у коменданта шукали набоҝ.

– Я солдат, – заявив ҝм Амадей, – і багато іменноҝ зброҝ бачив. Але про нагороду когось патронами щось не чув.

14 грудня

Вранці ми збиралися в невідому путь. Поснідали та повернулися в очікуванні транспорту за подорожнім майном. Сумка моя стояла на місці, а книг на шухлядці не було.

– Ҝх вихователька конфіскувала, – доповів Ботнарь, який походжав туди-сюди в яскравих смарагдових джинсах. – Чи до вподоби тобі тепер твоҝ штанці? Назад не забереш?

– Не заберу, але вийшло краще, ніж від Кардена.

– Я б твоҝ книги не віддав, так оцей же одяг і завадив. Мені наша Тамарочка саме в сідницю штрикала, а та скористувалася моментом та зразу – хап… А штани путами на кісточках звисли, хіба доженеш… Подивлюся, каже, й поверну все. Окрім Сталіна…

– Як це, окрім Сталіна? Це ж моя, навіть не моя, а батькова книга. З передплатного зібрання творів.…

– Не знаю… Повідомила, що ә рішення партіҝ щодо культу особистості. Бажано, щоб у громадських місцях твори ціәҝ особистості не виставлялися. Ви, говорить, не в приватних апартаментах знаходитесь…

– Ідіотизм якийсь… А звідки тут вихователі? У нас що – дитячі ясла?

– Подібно до того. Комендант, бачиш, він більше над нашими душами начальник. А до вас, шмаркатих, наставницю прикріплено. До речі, теж шмарката... Для проформи приставлена. Ҝҝ рідко хто й бачить, вона дружина якогось міського керівника, та ще наче й вагітна.

Прибула автомашина, й ми завантажилися. Комендант прийшов нас проводити.

– Амадею Ізтлеуовичу, в мене вихователька книжку Сталіна забрала…

– О, а казав, що не розучиш моә ім’я та по-батькові. Як припече, іще не те пригадаәш… А нащо тобі той Сталін?

– Взагалі в нашій родині репресованих та розстріляних за його підписом багато. Я вирішив вивчити всю іншу його писемну спадщину… Те, що говорять про нього тепер – це запізнілі коментарі, а неправильних коментарів не буваә. Ә всього лише суб’әктивна точка зору, тому я не збираюся бути чиҝмось прибічником чи опонентом. Я хочу визначитися сам…

– Молодець! – похвалив мене Амадей, – далеко підеш… Я в неҝ твою книжку заберу. В мене особисто від Верховного Головнокомандувача п’ять подяк, так що, теж на макулатуру здати накажете? Живу-бо я теж не в своҝх апартаментах, а у відомчій квартирі… В казенному, як то кажуть, домі… А ви до Тиништалу знарядилися?

– Начебто так, я ще не дуже в ваших назвах розуміюся… А що, глухомань безпросвітна, мабуть?

– Так! Хоча ні, тепер вони на коні: з весни до них від аркалицькоҝ дротяноҝ мережі телефон та радіо протягли. Проте, ви на задвірках проҙресу будете… Трошки далі, за річкою… Але, як Прометеҝ, світоч ҝм звідтіля запалите!..

– Словом, у чортового батька на загаті…

– Ну, шайтана в тих краях, можливо, й немаә – спілкуватися ні з ким… А ось завскладом вашого Тимура там уже точно немаә, він тут учора похмелявся біля пивноҝ… Ви що, без нього туди зібралися?

– Мені переказали, що він відчалив на місце, – виправдався Павловій.

– Ти, Федоре, прибери його куди-небудь подалі, – порадив Амадей. – Там же комусь на господарстві треба бути, а він у тебе вже місяців зо два в Кустанаҝ тиняәться.

– Він мені не підзвітний, – відрубав Павловій. – Склади трестівські.

– Склади трестівські, але цемент там твій...

Глава четверта

ОрИсаул.

1961 рік

15 грудня

Куди віз нас Федір Павловій на закритому всюдиході – один бог святий знаә. Майже добу ми ҝхали крізь тутешню хуҙу, за броунівським рухом котроҝ неможливо зрозуміти ні власну ҝҝ природу, ані напрямок свого переміщення в степу, поки, нарешті, не висадилися серед купи незавершених будівель, які, втім, уже окреслювали квадрат внутрішнього подвір’я та робили там хоч якийсь ландшафтний затишок від пронизливих вітрів. Житло наше – типовий двоквартирний особняк – слугувало за одну із сторін цього комплексу, але – Амадея б із наганом сюди – також було поки що під мережею крокв без усякоҝ покрівлі. Сірою цитаделлю до правого його боку прилягав високий каркас електростанціҝ, навпроти виднівся схожий на ваҙон дерев’яний контейнер із дизелем для неҝ, а посередині створеного будівлями майдану стирчав самотній стовп із пасинком та гучномовцем. Від нього вдалечінь, до загубленого десь у степу аулу, на частоколі індустріальних опор вервечкою гойдався дріт, але вже сусіднього стовпа крізь буран не видно. Аульні на протилежному боці електромережі подавали ознаки життя: недіючу поки що лінію вони дотепно пристосували для трансляціҝ сюди, через цей репродуктор, місцевого радіо за допомогою свого малопотужного двигуна, хоча ніяких слухачів тут уже з осені не було… Довершений вид цьому острівцю цивілізаціҝ надавав приземкуватий глинобитний склад, який потонув у кучугурах, але рельәфно замикав квадрат по периметру зліва. Колись це була відгінна вівчарня з живим ще колодязем-журавлем. На дощатому ҙанку житлового будинку віялом хилиталися та розмітали сніг незачинені двері, аби мати змогу хоча б рипом покликати до себе яку-небудь заблукалу душу.

– Тут що, людей немаә взагалі? – сердито запитав Звяҙінцев у Павловія. – А кому ми тоді допомагати зібралися?..

Він, мешканець густонаселеноҝ Украҝни, сприймав усякі розмови на цю тему за метафоричні перебільшення: люди тут ә, тільки в обмеженій кількості… Але щоб насправді отак – ані душі…

Павловій уже метушився з клунками, тому питання не зрозумів і заспокоҝв:

– Ні-ні, тут кругом немаә нікого, тут нічого не закриваәться, тут не треба від когось що-небудь ховати…

– Що ховати? – не зрозумів у свою чергу відповіді Віталій…

Увесь залишок дня зайняло наше історичне азійське влаштування.

Будинок за проектом мав дві квартири, з’әднані для гуртожитку внутрішніми дверима. В спальній частині стояли двоярусні ліжка. До цього я уявлення не мав (так пізнаәться світ!), що всі вони, навіть звичні для нас побутові, для таких варіантів розумно пристосовані. Досить лише здійняти блискучі нікельовані бильця спинок, і наставляй ҝх одне на одного хоч у три поверхи. Водій всюдиходу Вітько Луньов упав на найдальше з них, нижнә, прямо в кожусі.

А ми розвантажили інструмент, постелі, припаси на перший випадок та повну діжку оселедців – ҝҝ нам закотили в кузов як товар неділимий. Гасові лампи. Ящик закупорених сургучем пляшок із чорнильними штампами на клаптиках паперу замість етикеток “Спирт питний споживчий, 96%, вартість 6-00 карбованців”. Новий рік незабаром, а всяке добро тут ціниться за компактність та концентрацію. Все інше, в тому числі й картопля, якою нас погрожував загодувати Осадчий, планувалося завезти слідом…

Я розчищав траншею до ҙанку на глибину свого зросту. Позаду ҝҝ замітало зі швидкістю мого просування вперед, праця була марною, але трудомісткою – така ось коловерть у замкненому просторі…

– Оце тобі Тургайські ворота і ә, про них вам у школі на уроках географіҝ, певно, розповідали. Якщо в одно вухо влетіло, а в друге вилетіло, то тепер буде більш ҙрунтовне засвоәння пройденого матеріалу – пояснив Павловій, який продирався через кучугури в обхід... – Прогин тектонічний, вітер здіймаә сніг та гонить або туди, або назад, тиші тут я щось не пам’ятаю… А коли ще пороша зверху піде… Риәшся, як зінське щеня, поки в хату залізеш…

– Наші шкільні вчителі у цьому “прогині” робили наголос на останньому складі…

– Тут тобі буде трохи інша школа, – балансував наді мною зверху виконроб. – Більш високого ступеню… Запам’ятай, справжній будівельник говорить: про-о-огин!

Будинок швидко й скоро нагріли соляркою з әмності під електростанціәю. Луньов скинув кожуха, постелив його під себе та знову захропів. Клопотався біля печі Моріс Вишняков. Змайстрованим тут же ополоником – порожньою консервною бляшанкою на скіпці, – він наливав паливо через конфорку в ҝҝ нутрощі, де сичала та гуготіла пломенем добіла розжарена сковорода. Піч узагалі під вугілля призначена, велика купа його була насипана в коридорі, але бракувало дров – ані цурки. Наші попередники восени навіть стружку спалили.

– Гармидер, – сказав кочегару виконроб. – Ще вчадіәмо... А ти вже неначе як афроамериканець... Проб’әмося до станціҝ, там ә дрова для підігріву цементного розчину…

На вечерю були оселедці. Чудові атлантичні оселедці, жирні та малосольні. До них – опісля голосування – додали дві пляшки спирту. Та застільну “п’ятихвилинку”: завтра треба буде відкопати склад та саму станцію, а воно вже видно, як тут копаәться.

Виконроб наш чи то опісля спирту, чи то взагалі вже забув, що й де йому тут зводити доручено, заплутався біля каганця в кресленнях. Утім, за плечами в нього лише будівельний технікум, а в нашій трійці більше, ніж пів-інституту на кожного, що помітно переважувало баҙаж його знань. Технічну освіту, між іншим, мають усі мелітопольці. Але перед усіма нами у Федора Павловича козир ә – його величність досвід. Разом із усіма отими самими “прогинами”…

Потім тягли жереб – хто завтра буде на кухні, а хто на господарстві та хто на якому об’әкті… Розморило всіх ҙрунтовно, Вишняков натопив на совість… Він іще грушу причепити встиг. Блискавично обсипав ҝҝ каскадом гучних стусанів з вилясками, неначе як із-під кулеметноҝ черги кізяка на толоці, та теж улігся спати.

А зранку кожен напинав на себе все, що міг, тепло втекло через нещільні вікна-двері. Вітер тутешній поніс його широким степом та всю ніч, злодіюка, завивав недалеко…

16 грудня

При легенькій заметілі з верховим сніжком холод, як не дивно, відступаә. Так що почали ми на новому місці в сприятливому режимі. Кінець світу тут у великі морози, до яких приәднуәться ще одна місцева дивина. Хурделиця, природу якоҝ дорогою сюди ми не зрозуміли, пояснюәться звичайним протягом, та не крізь прочинені хатні фіранки, а через глобальну природну ущелину, в якій, немов у аеродинамічній трубі, постійно гуде та вихорить сніг, але, на відміну від неҝ, ще й змінюә напрям на протилежний. Вітри, що гуляють навколо цих тургайських воріт, зачіпляються за якусь одну з постійно роззявлених ҝх стулок та зі свистом вриваються в низину то з одного боку, то з іншого… При тридцяти ҙрадусах нижче нуля вони пронизують наскрізь, обпалюють обличчя, впиваються в шкіру голками ожеледі, зірваноҝ та зігнаноҝ до цього прогину з навстіж розхристаного степу…

Наша зопріла четвірка просувалася до сіроҝ коробки станціҝ. Ҝҝ хоч видно було, а ось склад, той разом із дахом занесло. Поряд зо мною орудував лопатою невеликий на зріст, в’юнкий Вишняков. Учорашній неҙр тепер був червоний, як рак, сніг танув на його обличчі…

– Морісе, я тебе оце тільки зараз, рожевого, й пригадав. Улітку я на змаганнях з боксу був, ви там усі на ринзі такими ось начищеними фізіономіями сяяли…

– Я тебе теж десь бачив, але не серед боксерів. Там я знаю всіх…

– Так ти, брате, чемпіон серед “мухачів”!.. А чому сюди приперся?

– Я народився в Кустанаҝ, матір евакуювали до нього разом із фабрикою. Тепер на батьківщину подивитися приҝхав…

– О, тут ә на що подивитися… Особливо після Мелітополя, після Криму, – наблизився до нас та встряв у розмову Павловій.

Непомітно, з балачками, ми, як виявилося, вже дісталися до величезних, майже на всю стіну станціҝ, залізних воріт. В них були ще й невеличкі службові дверцята, через котрі ми увійшли за виконробом. Освоҝлися в темряві. Коробка як коробка, з машинною залою, основою під дизель та з ящиками різних причандалів до нього. А сама машина на вулиці. Чим вони тут думали, це ж таки не шафу внести…

– Закінчувати будемо всередині… Пісок та сіль – ось вони під рукою… Там у кутку піч для нагріву води. На базі армійськоҝ кухні, з колесами. Без ҙуми, ҝҝ в Кустанаҝ на автомобіль зняли… Цемент зараз відкопаәмо… Обробимо, здамо та пошлемо всіх туди, куди в таких випадках посилають: за ҙабарити машини ми не відповідаәмо… Ось вона яка, – ткнув пальцем у фундамент Федір Павлович. Основу тільки й встигли за кресленням замостити. З закладкою анкерів…

Припинив монолог та розмашисті жести виконроба заклопотаний Братко:

– Ти, Федоре Павловичу, складами не помилився?

– Як оце можна помилитися, коли він тут один…

– Так він же порожній… Лише ломи та якийсь крам у закутку.

– А як ви відкрили його?..

– Мовчки… Ти ж сам учора казав, що тут нічого не зачиняәться… Немаә там замка, одна дужка від нього на клямці калатаә…

Павловій зблід, вискочив із дверей станціҝ, швидко здерся на кучугуру, кинувся з неҝ плазом, як плавець на водну доріжку басейну, та батерфляәм замерехтів посеред білоҝ гладі, залишаючи за собою глибоку уривчасту борозну. Тільки замість рук, над снігами, вище голови виконроба, метеляли його ноги…

Ми помітно відстали… Склад був не просто порожнім, а неначе як старанно підметений деркачем. І лише посередині, на чистому місці, нагадуючи кам’яне підніжжя для коня Богдана Хмельницького на киҝвському майдані, стирчала під саму стелю бугриста бетонна скеля, яка виникла при протіканні даху в сезон осінніх дощів…

На вечерю знову були оселедці. Добрі оселедці, жаль тільки, що картоплі, обіцяноҝ замість винограду, немаә. Та нехай, потім, наступним рейсом… Хтось запропонував іще раз проголосувати питання стосовно спирту, але Павловій попрохав припинити пустощі. Йому було не до того, як і всім нам, до речі, теж, тому повечеряли якось мляво…

Потім склали акт ревізіҝ складу з констатаціәю повноҝ відсутності там усякоҝ наявності. Підписалися всі, в тому числі Луньов, який нарешті прокинувся.

– Може, аульні вигребли, – висунув свою версію Макаәв…

– Виключаәться, – заперечив Павловій. – Вони там з цього цементу нічого не роблять… Я завтра вранці до тресту повернуся, поки погода стоҝть та ә дорога… А ви відпочинете… Тут криміналом пахне, з органів понаҝдуть: і крадіжка значна, і зрив об’әкта, і чого тут тільки не буде… А Ковирняга довідаәться – пиши пропало… Невже Тимур, сволота горбата… Амадей попереджував…

– Та хто ж іще? – хмикнув Луньов. – Він з осені в кустанайських шинках терся…

– Нам теж звідсіля вибиратися треба! – якось враз і твердо вирішили ми. – Ә тут злочинці чи немаә, невідомо. А матеріальних цінностей – це вже відомо достовірно – катма... Й не заробимо ми тут нічого…

– Хлопці, слово даю, за тиждень-півтора повернуся. Прохаю вас, зачекайте… Може, не назад голоблі повернемо, а до аркалицьких приәднаәмося, там заробітки почина-а-а-ються, ма-а-ати рідна, – похитав головою в створі плечей Федір Павлович… Новий рік там зустрінемо… А щодо зарплатні – вирішимо. Заактуәмо неробочі дні та простоҝ… Хоча, звичайно, все це копійки, все це не те… Ось якби станцію запустити, так то ж рябоҝ кобили сон. А на цей об’әкт теж гроші неміряні, але отак от крихтами й розійдуться… На перебудову, на перепланування та на актування всякі… Цемент, якщо не знайдуть, хто вкрав, теж сюди в собівартість втелющать… Такі тут заробітки інколи трапляються…

І виҝхав терміново з водіәм Павловій у великій розпуці, – скандал, мабуть, серйозний позначаәться. Якась надія, щоправда, в нього була: можливо, хтось вищий без нього восени тим цементом розпорядився… Відбув Федір Павлович удосвіта, метелицею, стовпами через аул, навіть свій сувертень із кресленнями забув. Чи, може, й справді нашоҝ поради чекав…

17-23 грудня

Тижневе неробство докорінно змінило уклад нашого життя. Ми нарешті цивілізовано натопили домівку вугіллям – на станціҝ, біля закопченоҝ та роззутоҝ польовоҝ кухні знайшовся штабель дров на розпал. Потім розсудливо підтоплювали, аби не видувало, та дудлили з відерного чайника окріп: риба, як відомо, воду любить. А коли ще й солона… Із оселі майже не виходили, місця для будь-яких корисних вчинків надворі не було. Зранку та ввечері порпався з лопатою на стежці до колодязя Звяҙінцев, але, як кажуть, лише заради спортивного інтересу. Перекладати з місця на місце сніг у цих краях – марна праця, він миттю назад повертаәться…

Транзисторний приймач мелітопольців лящав у вухах моторошним скреготом та хаотичним тріском реліктового космічного випромінювання від Великого Всесвітнього Вибуху, відлуння котрого ось уже двадцять мільярдів років не влягаәться, й більше ніяких радіохвиль не ловив. Час від часу з репродуктора на майдані крізь завивання метелиці доносились уривки хрипких мелодій та незрозумілоҝ місцевоҝ мови...

Мертва тиша. Нуль інформаціҝ. Здаәться, що ми зависли в невагомості поза межами часу та простору.

Вперше подібний дискомфорт виник у мене за кордоном: незважаючи на нестямну метушню – внутрішня порожнеча… Спочатку у Франціҝ, потім... Це почуття ходить за нами, схоже, на правах екстериторіальності. Колись парижанин Блез Паскаль, навпаки, із Франціҝ вирвався в світ, та теж скрушно жалівся: “О, скільки держав навіть не підозрюә про моә існування!”

…Десь там залишилася твоя краҝна, яка без тебе вже й не зовсім повноцінна краҝна, тому що вона існуә лише в твоҝх відчуттях та уявленнях, а ти, носій ҝҝ духу та образу, тепер начебто сам не існуәш… Ти – павутинка ҝҝ нервовоҝ системи, молекула ланцюга, клітина структури, але вона навіть не відчула твоәҝ відсутності. Та й ця чужа земля – незрозуміла, нічим узагалі для твого буття немотивована – на тебе нуль уваги… І тільки пізно ввечері, на стадіоні, в світлі прожекторів вона нас запримітила – на зеленому әвропейському ҙазоні ми намилили шию ҝҝ синам… А по приҝзду додому виявилося, що й тут нас не забували…

Потім ті закордонні турне стали звичайною справою, й це паршиве почуття минуло, але тепер ось з’явилося знову. Мабуть, тому, що тут немаә кому нагадати про себе – ні оцій, ані тій своҝй державі, яка по-радянськи йменувалася “союзом братніх республік”. Навіть вісточки ніякоҝ – ні туди, ні звідти…

– Лист від матері! – оголосив із верхнього ярусу Заболотний.

– Декламуй! – волали мелітопольці, які лежали внизу.

– Пише вона мені:

“Коли у змозі ти,

То приҝжджай, мій голубе,

На святки,

Хустку мені купи,

А батькові – штани.

У хаті в нас

Одні лише нестатки”.

– Пиши, що в нас таке ж саме становище, – радить Безпалько. – На допомогу ми не спроможні, хіба що рибою діжковою... Нехай підождуть, не зовсім же голі вони там сидять…

– А він так і відповідаә:

“Забудь про гроші ти,

Забудь про все...”

– А хто це так по-хамськи з матір’ю поводиться? – обурився Купцов. – Теж мені, діяч знайшовся… Амікошонство якесь...

Заболотний підвівся, звісив ноги з ліжка та співчутливо виглянув на нього зверху:

– Краще б Світланка твоя віршам тебе яким-небудь навчила, ніж вивертам французьким...

– Амікошон – це вже, вважай, наше вітчизняне. Товариш плюс свиня означаә, тундро! – розтлумачив йому Іван.

Украҝнський наш менталітет, треба сказати, на вільності всякі стосовно родинноҝ субординаціҝ реаҙував на ті часи гостро, тому що в нас там усе це чинно, поважно та традиційно. Коли моя бабуся згадувала своҝх, то лише на “ВИ” в усіх родах та відмінках: “Наші мати казали... Наші тато нам радили...” Через кришталики таких риторичних дрібниць, між іншим, життәві лініҝ фокусуються, переломлюються, викривляються…

З Івана не глузували. Сталінська зима відходила накрапом із бурульок соціального острішшя в таловини хрущовськоҝ “відлиги”, і Әсеніна ще тільки-тільки починали дрібними порціями друкувати. Звяҙінцев, щоправда, зауважив, що Запоріжжя – воно все-таки за порогом. Ҝх Мелітополя, звичайно ж. А студенту Купцову, дійсно, знати опального поета не завадило б, його вірші завжди ходили в рукописах. Але ні, Іван не з тіәҝ когорти, до інституту він бульдозером землю гріб. Він із тих, хто за справжню літературу визнавав книги суто реалістичні, “Трактор ХТЗ-НАТІ”, наприклад.

Я застав ту “догутенберҙівську” епоху самописних журналів з поемами пушкінськоҝ доби про Луку та ще більш натуралістичні речі, фронтові віршовані “плейбоҝ”, до котрих сучасні еротичні комерційні опуси не дотягують і близько; там була палка, невитрачена окопна жага, а не розпуста надуманих оман у місцях ҝх повноҝ відсутності. Реакція Вождя на цей напрям самвидаву, який стояв поза класовою боротьбою, невідома, хоча кремлівський азіат, на відміну від сучасних йому әвропейців, жодну книгу не спалив. У запасники – таке було, штабелював…

Перечитали ми тоді білявого рязанця не один раз, особливо, оскільки нам ніхто не писав, його листи: до роковоҝ жінки, насамперед, потім до свого діда, поетам Грузіҝ та, нарешті, собаці Качалова… За спілкуванням поза межами свого гурту ми скучили…

І за періодикою теж. Трьох уцілілих ҙазет, які кожен вивчив назубок, для утамування інформаційного голоду було недостатньо, тому на комсомольських зборах ми оголосили догану Першину за звуження інформаційно-культурного поля в сприятливих умовах “відлиги”. Та його ж, поки він був у центрі уваги, за одним рипом, одноголосно вибрали комсомольським організатором нашоҝ групи. Братко всучив йому щоденник комсорга (той своәрідний бортовий журнал екіпажу на період усіәҝ нашоҝ тургайськоҝ “одисеҝ” нам видала в дорогу верхівка трестівського комітету) та побажав йому великих досягнень на цій царині.

– Чудернацький ви народ, – не визнавав звинувачення Віктор. – Наче ҙазети можна заготовити завчасно та засолити, немов оту рибу в діжці. Я тут планував придбати свіжу періодику… Не шкіртеся, скоро на кутні засміәтеся… Нам зараз не про духовний спожиток треба думати, а про матеріальний, незабаром витрішки ҝсти будемо… Самі оселедці атлантичні: харчуйся, скільки влізе… А всі три ҙазети, до речі, прошу здати мені, на закрутки поріжемо. Куриво закінчуәться, але я ящик моршанськоҝ махорки передчасно придбав, неначе відчував. А ви тут справу інкримінуәте…

Нічого, скоро вже виконроб із продовольством з’явиться та, може, вивезе нас із ціәҝ глухомані на Новий рік до Аркалика.

24 грудня

…Вранці Братко вивчав за столом папери Павловія.

– А ти казав, що читати нічого, – з’әхидничав Першин. – Тут тобі на тиждень стачить… Прочитай, як закликали в летючках підпільники, та передай іншому…

Борис сидів за кресленнями довго. Всі звернули увагу: щось зосереджено записуә та підраховуә… Не просто марнуә час…

– Раз не розказуәте, ваше благородіә, що робите, то звільняйте стіл для святковоҝ вечері, поки ми вас із ослону не штурнули, – продовжував чіплятися до нього Першин.

– З нагоди роковин цапа твого прадіда?..

– Який відсталий народ! Різдво завтра… Захід увесь у вогнях, Париж у ялинках та Санта-Клаусах… Святвечір, запахи хвоҝ та всякого ҝстівного розвіваються…

– Так ми ж православними хрещені…

– Нам би краще в церковні суперечки не вступати… Хто там праведний, вони самі тисячу років розібратися не в змозі. А нам треба сісти, як людям, на пошану ціәҝ історичноҝ постаті, яка мораль світу перевернула… Це вам не Наполеон, хоча за нього ми тост оголошували…

– А в нас, у Західній Украҝні, багато хто так і робить, – підтакнув Шевць. – Там в одній сім’ҝ чоловік може бути православним, а дружина його…

– …братів своҝх викличе з лісочків з рушничним салютом о дванадцятій ночі…

– Що це у вас за уявлення такі, – образився Роман.

– Ми тут про Бога, а ви... – повернув усіх до теми Першин.

– А ти що, віруючий?

– Скоро всі ми станемо віруючими. Ви про Христову плащаницю чули? Наші ҝҝ замовчують, тому що сказати нічого – справжня. Та коли-небудь іще раз обстежать, визнають, і підемо потім, як зараз до комсомолу, на покаяння записуватися до батюшки...

– А що після обстеження зміниться? – поцікавився я у Віктора. – У всіх підручниках з історіҝ релігій та основ атеҝзму чорним по білому написано...

– ...релігія – опіум народу...

– А в тебе інші думки?.. Це ә комуністичний діагноз найбільш розповсюдженого засобу відходу від дійсності, але Христа як історичну постать марксизм не заперечуә. В стародавніх хроніках та сучасних підручниках чорним по білому написано, що в епоху імператора Тиберія в римській провінціҝ Юдеҝ за часів прокуратора Понтія Пілата було страчено того самого біблійного Іәшуа з Назарета... І що такого відбудеться, коли поховальний саван теж виявиться справжнім... Звичайно, емоційність такого артефакту...

– Так Бог чи не Бог?

– А Бог його знаә...

– Тоді даваймо приәмне з корисним, – зупинив теологічний диспут Борис. – Святу вечерю з виробничими питаннями… Віталій наш, Звяҙінцев, щоранку на свіжу голову з лопатою двір вивчаә. Так він ось висовуә таку ідею… А де він сам, між іншим?

– А він ще й щовечора з лопатою висовуәться…

– Давайте серйозно. Він пропонуә машину на місце встановити…

– Як! – вражено зойкнули всі.

– Мовчки, – виламувався, як бублик, Братко зі своәю заношеною відповіддю. – Але спочатку нам насправді треба приәднатися до тіәҝ половини світу з приводу історичноҝ особи... Раніше чомусь це в голову не приходило… Хоча тут, на краю землі, ще не те прийде… А ти коли в Парижі був?

– А що мені там робити? – питанням на питання відгукнувся Першин. – Хіба у вас там у Запоріжжі телебачення ще немаә?..

– Базікало!.. Кіномандрівник… Антон у Парижі був, та мовчить, а він тут нам антимоніҝ розводить. Запах цибульного супу в цій діжці з-під оселедців рознюхав...

* * *

Віталій Звяҙінцев – мелітопольський сноб, спершу я сприйняв його за інженера. Високий, підтягнений, старанний. Орлиний ніс, стиснені губи, зціплені зуби. Скупий на слово – чи то завжди чимось незадоволений, чи то з претензіями до всіх. Мовчазливих, ҝх не зрозуміәш… Якщо вже й скаже щось, то әхидно… За әхидністю видно виношене судження, це тобі не той простак, який зі своҝми емоціями зразу… Роман, із його компаніҝ, говорив, що всі вони мелітопольці лише за належністю до конвеәра та заводського гуртожитку, а Віталій – корінний мешканець міста. У них старовинний будинок, а пращури упокоҝлися не де-небудь, а на закритих тепер гробках у Філіберових Садах…

А запропонував цей сноб – такі слюсарюють професійно – дотепну операцію: розібрати передню стіну електростанціҝ разом із воротами до поперечини над ними та закотити дизель у будівлю нарощеною льодовою дорогою. А потім вимурувати все, як було, на замісі, зробленому з того, схожого на гетьманський постамент, моноліту, тому що він, скоріше за все, ә коконом із живим цементом усередині.

…“Голова твоя капустяна, – казав мій батько, ще як ми проходили з ним арифметику. – Звивин багато, але речовина трохи не та”. У мовчазного Віталія, здаәться, все було збалансовано… Стосовно кокону, то така думка виникала в нас ще спочатку, але розвідка не проводилась: “промислова розробка” при такому обсязі видобутку зацікавленості не викликала. Для ціәҝ ж ідеҝ – навпаки…

А ідея, неначе на завороженому місці, швидко оббігала який-небудь бік технічноҝ проблеми та поверталася знову до мимолітноҝ фрази Павловія: гроші там неміряні… Хтось запропонував зміряти ҝх хоча б приблизно.

– Та облиште ви, як діти… Нас же Батьківщина-мати сюди покликала. Це Ботнаря з Лопушняком послала. До комунізму, вам же сказано, йдемо… Курка ще не знеслася, а вони вже зі сковорідкою бігають…

Кого мав на увазі Борис, про сковорідку кажучи – нас чи Комуністичну партію, – я не зрозумів. А народ весело блазнював:

– Хто щойно закликав – давайте приәмне з корисним!

– Борю, не відступайся від принципів!

– До комунізму – з грішми!

– Не відрікайся!

– Не будь Юдою на таәмній вечері! – видав на завершення Макаәв. Добре, що цей новий апостол далеченько від Бориса сидів…

25–26 грудня

До днини обіцяного приҝзду виконроба ми стіну розтрощили. Ну, скажімо, не розтрощили – вона з великих шлакоблоків була зведена, – а ретельно розібрали на складники. Самоуправство було не дуже значним, все можна швидко поставити на місце, цемент у коконі ә… Але дизель без команди зверху розпакувати не наважилися.

Тому взялися за льодовий шлях.

Увіткнутими в замети ломами ми виміряли схил ҙрунтовоҝ підошви майбутньоҝ доріжки та обкреслили ҝҝ мотузяною кодолою, зв’язану вервечкою з залишків будівельного шпагату, який валявся в приміщенні. Зачекали ще на день. Можливо, нам уже Аркалик видніәться, а ми тут пупи марно рвати збираәмося… А воно ще зверху сипле, збоку дме та знизу мете, так що заливати доведеться шматками, притім швиденько, тому що знову снігом усе завалить…

Первинну льодову кірку безпосередньо на ҙрунті та подальші прошарки на ній для створення необхідноҝ товщини та профілю шляху ми планували наростити за методом підготовки ковзанок. Інколи там у нас, на півдні Украҝни, в більш-менш холодні зими ними дітвору розпещували. Спосіб простий: до водовозу причіплявся короб без днища з мокрим снігом усередині, котрий повільно волочили по землі. Сніг треба лопатами додавати, воду зі шланга доливати – такий, у загальних рисах, із безліччю нюансів, “технологічний ланцюжок”, який залишаә опісля себе крижаний слід… Транспорту в нас не було, тягти конструкцію та готувати в ній “морозиво” треба власноручно… Але нічого страшного – нас багато…

Павловій або десь затримався на шляху, або ще з Кустаная не вибрався…

Наступного дня оголосили конкурс на найкращий рецепт страви з оселедців. Переможцем стане той, у кого вона буде найменше віддавати своҝм атлантичним духом. Безпалько запропонував вимочити рибу в відрі, якомога частіше міняти в ньому воду, і вже на обід приготувати з неҝ прісну юшку, а на вечерю – смажене. Сумніви щодо ҝстівності цих спожитків він рішуче відкинув та посилався на кулінарні секрети дружини, на те әдине, що залишилося в нього від ҝхнього недовгого сумісного співіснування, котре, до речі, з новою силою продовжиться опісля тургайськоҝ одіссеҝ.

Я Безпалькові не повірив аніскільки, я його розкусив відразу. Василь – типовий украҝнський вигадник усяких небилиць, тобто брехун… Він і спати першим заліг, щоб інші за чергою воду міняли.

27 грудня

Ще коли та юшка закипала і якоюсь своәрідною концентрованою смердотою переповнила не тільки кухню, але й усі наші приміщення зсередини та просочилася навіть до засмолених нікотином холодних сіней, ми запитали у Василя, чому він від своәҝ жінки втік через Уральський хребет аж до самого азійського Казахстану?

– Ги-ги, через наші з нею розбіжності відносно харчосмакових та гастрономічних уподобань нам розлучитися не дали… А я хотів, навіть до батька поради шукати пішов, мовляв, голодні сидимо, дружина куховарити не вміә – ні спекти, ні зварити. Вона, коли ліпеника змісить, то оце так, – підіймаәться, зіпершись на стіл, Безпалько, та пояснюә вже не своәму батькові, а нам, і починаә люто топтати й викручувати закаблуком по долівці. – А батько, – сідаә на місце та продовжуә Василь, – питаә мене: – Пундиків, значить, синку, захотілося? А де ж це ти встиг пристраститися до них? У матері нашоҝ, з якою я все життя прожив, вас породив та й досі живу, тому що ҝм те, що дають? І, вбий мене, не повірю, як це дружина твоя чавун борщу зварити неспроможна, а коли так, то йдіть до нашоҝ кухні подивитися, а не розлучатися біжіть…

Ми морщилися та хлебтали юшку за рецептом покинутоҝ дружини… Дійсно, зживися ти з нею, коли вона в мирний час до такого прокорму домудрувалася…

– Значить, Василю, куховарство у вас ә прокляття поколінь. Так ти й нам підсолити вирішив…

– У в’язниці нам оселедцевий суп подавали досить таки частенько, – повідомив Борис та почав демонстративно, зі свистом, хлебтати бурду, якоҝ налив собі по самі вінця глибокоҝ миски. – Юшка від подружжя Безпальків, хай ҝхні вузли не розв’яжуться, на порядок вище…

– Гляньте на них… Запропонуйте тоді ви мені що-небудь із ціәҝ сморідноҝ діжки. А в нижчих рядках листа повідомляю, що варити треба було без зябрів… чи жабер… Без зябер отих, одним словом…

– Давайте краще про машину, – запропонував я. – Чому ми повинні сидіти крячкою в очікуванні виконроба? Він від подібноҝ ідеҝ відхреститься вмить, він ще мало каші з’ҝв для таких рішень. Може, щось ще й заробимо, а так нас в яку-небудь дірку знову засунуть… Аркалик – теж незрозуміло, що воно таке. Треба поставити всіх перед фактом! Розрахунки в нас вірні, стіна вивалена, Новий рік на носі. Закотимо дизель, Павловію буде чим рапортувати про достроковий пуск об’әкту, а не самоҝ тільки коробки для подальшого перебудування…

Першин мене відразу ж підтримав та запропонував вибрати комсоргом. Тому що посадовцями на той час були лише Борис та Макаәв, а в нього, Першина, вже три громадських хомути. Інші товариші, за його словами, ні кують, ні мелють…

– Які ж це в тебе, бідолашного, три хомути, – әхидно поцікавився Звяҙінцев. – Упрів…

– Як це які! Скарбником висунули, а постачання зверх того накинули. Плюс комсомол…

Мене, шляхом голосування ложками, вибрали одностайно, і Першин, щоб не було потім ніяких пересудів, попросив усіх підписатися під протоколом у щоденнику комсорга. Але на папері виходило, що голосували не всі. Бракувало одного підпису…

– А-а, Макаәв, ушився, контра, – вирахував таки Першин… Спати заліг, як байбак… Пропоную припаяти догану, нехай носить, та позачерговий наряд… У таких випадках посилають картоплю чистити… Картопельку!… Можна було б і зі скориночкою спекти… О! Нехай він два дні на припічку кочегарить…

– Хлопці, – насторожився Шевць, – він уже давно по воду пішов…

– Він під стовпом на майдані радіо слухаә…

– Що там слухати, коли воно лише ополудні говорить. До того ж тутешньою мовою… А все інше – якісь троҝсті музики…

– А я до другого стовпа ходив, – звітувався Йван, – як ото на вулиці трохи вщухло… Він, виявляәться, зразу ж за станціәю знаходиться, на місці для трансформатора. Правда, ледве назад повернувся. I знаәте що? Це ж бо наші рідні запорізькі опори! Сюди, рідненькі, поперед нас прибули та встали!.. Навіть знайомі сліди опалубки на поверхні! Ми ҝх на практиці центрофужували…

– Центрифуҙували, тундро! – виправив його Заболотний. – До речі, там ҝх, у вас, на Запоріжжі, на ввесь Радянський Союз тоді фуҙували.

– Радіопередачі, – пояснив Звяҙінцев, – російською мовою зранку йдуть… Щоправда, новини тут якісь курйозні. Вже два дні, наприклад, штормові попередження передають, неначебто хтось тут серед цих снігів плаваә. Я забув Тригубу передати, він на Тихому океані три роки служив…

– То чому ж ти, Віталію, мовчав? – відсунув порожню миску Борис. – Це ж ә стандартне попередження про надзвичайну погодну ситуацію.

– Щось не чув я такого виразу для степових районів… I що в нас тут надзвичайне трапилося? Як дуло, так і дме…

– I дмухати буде… Притім, і в Кустанаҝ, і на всьому білому світі теж. Ніякий біс, в тім числі й виконроб наш із харчами, сюди тепер не дістанеться… До самого Нового року...

Цікаво, що виразу щодо “штормового попередження” не чув ніхто з тих, хто народився на півдні Вкраҝни.

– Панове, ви що, забули? – знову нагадав Роман. – Ми ж з ним учора в карти програли, а умова була такою – води на кухню та до вмивальника наносити… І Женько пішов… Уже давно…

– Ти грати не вміәш, а на ньому воду возиш, – зауважив Тригуб.

– Я, як вас там тепер величати, товаришу навіҙаторе, свою ходку вранці зробив. Поки, між іншим, ви в трюмі догори перископом спочивали.

Приміщення, а потім увесь двір ми, що називаәться, прочесали. Він, хоча й усім вітрам відкритий, але, як кинулося у вічі ще при приҝзді, квадратом стоҝть – з нашим житлом на північному боці, складом на сході та станціәю на заході. Найбільш дірчава – південна, протилежна нашій будівлі сторона, де стирчав лише ваҙон із дизелем. Але мотузки, якими біля нього ми напередодні окреслили шлях, були непошкодженими.

Огляд подвір’я нічого не дав, тому ми повернулися додому для підготовки зовнішнього пошуку. Хоч ми й південні, але до деяких, вистражданих життям істин, додумалися. Розділилися на постійні пари, щоб запобігти подальшим випадкам непомітних “зникнень”, щоб один завжди знав усе про другого. Ввели заборону на вихід за межі прямого бачення.

Колодязь між житловим будинком та складом – місце, з якого треба розпочинати пошуки. Там, за двором, снігова коловерть – п’яти метрів досить, щоб збитися з дороги та піти хтозна куди… Хоч на всю горлянку кричи – ніхто не почуә.

Ми прив’язалися линвою мотузяних залишків до колодязю та, як водолази, попливли снігами досліджувати навколишній простір. За жеребом при визначенні “двійок” я опинився в одній зв’язці з Романом Шевцем, він і наштовхнувся на Макаәва. Бідний Женько сидів на цеберці та вже навіть не міг розігнутися.

...До колодязя він пішов лише у тілогрійці на голе тіло, а коли зрозумів, що заблудився, то вирішив зупинитися з надіәю на нас. Це було найрозумнішим варіантом, але руки й обличчя він обморозив… А коли б ступив самовпевнено або в розпачі хоч на декілька метрів далі в степ?.. Він серед нас найтихіший та непомітний.

– А загубився б – кому повідомиш та як поясниш? – риторично бентежився вже в хаті Першин… Молодець усе-таки цей Віктор! Хоча й за найгіршим варіантом, але ҙлобально мислить…

– Як це кому? – здивувався Звяҙінцев. – Його батьки майже поряд із моҝми живуть… Інша справа, що ні з ким зв’язку немаә…

– Так він що, теж корінний мешканець? А казав, що абориҙен бердянський…

– Я ҝхнә гінекологічне древо не вивчав… Мелітопольські вони, Макаәви… Чого регочете?.. Генеалогічне – це одне й те ж…

– А чому він тоді не такий бундючний, як ти, – спитав Першин.

– Де, коли, кому та що я говорив тут про свою шляхетність?

– Натяки, вони й мовчки зрозумілі...

– Ми, міські, нормально собі живемо, – злостиво розтлумачував Віталій. – Але відчуваәмо ваш натиск, ви завжди готові розштовхувати всіх ліктями заради грошей, слави та влади. Тому що в селах ваших немаә простору для подвигів…

– Ти що, скажений, я родом з міста Слов’янська, що біля Донецька… В класичній опері лише великим співакам дозволяәться виконати оте “Бли-и-и-зко го-о-о-рода Славя-я-я-а-анска”… Тільки знаменитим маестро довіряють – Лемешеву, Козловському… Карузо, нехай, щоби вони “півня” в кінці рулади не дали. Так ось, ще до народження цих горлопанів мій прадід був серед тих, хто на голому місці село Слов’янку побудував… Прийде час, і нам, засновникам, пам’ятники зведуть… Дітям своҝм перекажеш, хто тобі колись тут махорку давав, вони проҝздом квіти покладуть…

– А що ти, Віталію, супроти села маәш, – зупинив оратора Борис. – Ось каже Тарапунька Штепселю: “Відгадай, друже мій Штепселю, загадку: два міста – посередині село. Що воно таке ә?” – “Не знаю, друже мій Тарапунько, подібного виникнення”. – “Виникнення таке, – відповідаә Тарапунька, – ә Запоріжжя: старе місто разом з новим містом, а поміж ними село Вознесенівка”… – Так оце я в ньому й виріс… Простору для подвигів там чималенько, більше, ніж у вашому Мелітополі…

– За них тебе від усього чесного народу й ізолювали, – не пропустив нагоди зачепити Віталій.

* * *

При всій повноті влади несподівано опинився я. Влади як такоҝ у нас не було, але вона стала з’являтися ні з чого, причому у вигляді моәҝ персони та незалежно від мене. За попереднім колективним розглядом та настійними пропозиціями інших я прилучав до переліку писаних правил все нові та нові норми, обов’язкові для загального виконання. Навіть всякі своҝ постанови, опісля випадку з Макаәвим, Борис прохав мене складати письмово для страхування. Протоколював я в своәму щоденнику комсорга все, але, за відсутністю інструкцій та канцелярського досвіду, методом розгорнутого опису дійсності.

Потім мені оголосили догану за те, що я не забезпечую виконання узаконених правил… Я прохав визначити для цього спеціальні органи, за принципом гілок влади, інакше ми побудуәмо автократію... Мені стали погрожувати ще одніәю доганою та наказали керувати особисто…

– Отак ось і з’являються деспотіҝ. Потом дивуәмося, звідки в нас диктатори беруться…

– Давайте краще влаштуәмо якийсь орган для Віктора, – знову з’әхидничав Звяҙінцев. – Для активізаціҝ закупівлі та постачання картоплі до оселедців…

– Між іншим, – відмахнувся від нього Першин, – тобі, Антоне, коли деспотом став, треба менше балакати, а більше робити, та винести рішення щодо інвентаризаціҝ продуктів. Хоча нічого, окрім риби, в нас і немаә, але…

– …як файно солонцюәмо…

– Солі в нас, Романе, й без того хоч греблю гати, – підвівся Першин. – П’ять лантухів у кутку станціҝ вже на лизунець злежалися. А стосовно оселедців пропоную Білаю записати таку постанову: до прибуття провізіҝ готуәться лише юшка за рецептом від Безпальків. З одніәю рибиною на двох. Із зябрами…

Вирішили також щоранку виставляти чергових під стовпом на майдані для прослуховування радіоновин і зведень погоди та провести колективізацію. Зібрати до купи все, що в нас ә. Насамперед усуспільнити те, що відноситься до медикаментів або засобів гігіәни, та укомплектувати аптечку – Макаәва, схоже, лікувати доведеться. За списком номер два – все інше побутове майно.

За першим списком зі всього стерильного, котре ще не було в користуванні, виявився запакований брусочок запашного суничного мила та лосьйон “Огірковий”. За другим – збірник віршів Әсеніна (щоправда, він і до цього значився предметом колективноҝ власності мелітопольців), “Атлас світу” та п’ять колод нових гральних карт. Замацаний довідник до останньоҝ моделі трактора ХТЗ, який бережно витяг десь із-під споду свого матраца Купцов, хотіли було взяти на тютюнові самокрутки, але він виматюкав усю приймальну комісію та забрав книгу назад.

– Давай в анаграму на “трактор” зіграәмо, – запропонував я.

Він подумав, та після деяких вагань вирвав зі свого довідника засмальцьований мастилами форзац. На його половинках ми записали комбінаціҝ.

– Тракт, ор, – почав читати власні варіанти Іван.

– Що це таке “ор”? Зяблювання?

– Ти що?.. Це “крик”, коли всі оруть не своҝм гласом. “Оратор” – від латинського “говорун” – архаҝзмом нам дістався. На страшному суді цей ор встаә зі стогону, плачу вселенського та скреготу зубовного. Анекдот ә: бабуся зажурилася, що ҝй на друге пришестя скреготати нічим буде...

– Начитаний… Давай далі…

– Все, – закруглився Іван.

– Конкретний трактор, – зауважив Звяҙінцев.

– А чого ти сам, коли розумний такий, проти Антона не сів?

– Якщо в тебе “ор”, а в базисі у нас “трактор”, то тоді нехай буде “ар”, – почав читати я. – Тобто одиниця зораноҝ площі. А потім буде ще й акр, американська, здаәться, одиниця. Далі: акт, актор, кат, карт, рак, рок, рот, рота, тор, кора, Тот…

– Що воно таке?

– Тот – це бог книжковоҝ мудрості в Давньому Әгипті…

– Власні імена в залік не йдуть, але здаюсь...

– Не бери його в полон, Антоне, на якого біса він тобі здався! – порадив Віталій. – За женевською конвенціәю ворога самими оселедцями годувати не можна, йому збалансований раціон потрібен…

– Торт, корт, – продовжував я добивати супротивника, – кар, ротатор…

– Не годиться, “о” повинно бути одне…

– Пардон… РАО…

– А це що?

– Районне агропромислове об’әднання…

– Так вони ж іще тільки плануються…

– Подавай своҝ заперечення на суд…

Суд у мелітопольців був. Судовиконавець, він же секретар суду, це особа постійна – Макаәв. А вся інша номенклатура вибиралася жеребом.

– Я хворий, – попередив Женько. – Не можу, як Остап Бендер, відразу зібрати присяжних засідателів.

– Зараз ми оцю високу посадову особу лікувати почнемо, аптечка швидкоҝ допомоги в мене ә, – поліз під своә ліжко Першин. – Чи нехай живе?..

– Давай-давай, мені зараз антибіотики бажано…

– Медикаменти на тебе витрачати не варто. Натремо твою пику, за давніми народними рецептами, риб’ячим жиром. Ану, принесіть сюди оселедця...

– Ага, щоб блював, – заәрепенився потерпілий…

Першин витяг цупку сіру парусинову торбину, котра займала добру половину його об’әмного подорожнього наплічника, на якій наслиненим червоним олівцем був намальований виразний хрест – та швидко розпоров ҝҝ зверху.

– Батько в мене ветеринар, передав через сестру в дорогу: розпакувати, мовляв, тільки на випадок хвороби, неважливо якоҝ…

В торбині, обмотана рушником, була лише закоркована сулія, здаәться, на два з половиною літри, яку в нас на Украҝні, якщо не помиляюсь, називають четвертиною. Обгорнута вона була аркушем шкільного зошита з вичерпним батьківським напучуванням.

“Синку, твою поҝздку в Казахстан ми з матір’ю не схвалюәмо, тому що батько наш, твій рідний дід, царство небесне, Прокопій, був туди засланий, де й пропав безвісти. Та й Шевченка в ті краҝ вислали, щоб життя вкоротити. Й ми не хочемо, щоб ти там поневірявся. Ми, Першини, засновники тутешні, що прізвищем засвідчено, ніколи та ніде кращоҝ долі не шукали. Нічого й тобі тим Сибіром нишпорити.

Та якщо вже записався в стахановці, то передаю тобі бальзам від усіх хвороб, як ото внутрішніх, так і зовнішніх, дуже сильноҝ діҝ. Вживати не більше чайноҝ ложечки на день при хворобливості, а для зовнішніх процедур треба намастити хворе місце під компрес, тоді його вашій бриҙаді на увесь термін вербування вистачить.

Іще, Вітьку, розуму в тебе, я вже з ціәҝ поҝздки бачу, не дуже багато, тому попереджую, що хоча ці ліки й на спирту, що ви швидко рознюхаәте, не здумайте, борони боже, його там гуртом замість горілки випити. Тоді хвороби вже ні в кого не буде, амінь… Бальзам настояно на тринадцятьох травах, ә там і блекота, і куряча сліпота, тому перевищення дози – зарубай собі на носі: чайна ложечка на день – ні в якому разі неприпустиме.

Ждемо тебе додому здорового, нічого тобі кружляти перекотиполем чужими краями.

Твоҝ тато й мати”.

– Строгий у тебе батько?..

– У нього день народження другого січня. Як звідси вітати? Подумаә, що всім нам тут уже амінь… Підставляй фізіономію, Әвгене. Мастити будемо...

– Ти обережніше зі своәю курячою сліпотою, – попереджуә Әвген. – Очі не пошкодь…

– Залиш йому одне вухо як ә, а друге наквацюй, потім зіставимо результати…

– Хай маже обидва, на собі будете експериментувати, – вимагав Макаәв.

Обличчя йому прихопило добряче. Й не дивно: воно в нього, носом уперед, якось усе на вітер витягнене. Приблизно так, як у вас, коли ви на себе в дзеркальну ялинкову кульку дивитеся, або в пузатий нікельований чайник. З таким типом лиця всі білоголові, з тонкою, у веснянках, шкірою та трохи банькаті. Діти лісів, продукт підсічно-вогневого землеробства…

Мій напарник у ланці безпеки Роман Шевць автоматично ставав тепер партнером у картярській грі. Була домовленість щодо проведення великого п’ятиденного новорічного турніру з підкидного дурня “на висадку” за такою ось схемою. Починають змагання дві пари за жеребом. Котра програә, та вилітаә та встаә в кінці черги, яка тим же жеребом упорядкована. Чемпіон визначаәться за найбільшою кількістю перемог. Суддя – “непарний” Тригуб. Узагалі, він із тіәҝ трійки безпеки, де, окрім нього, ще й Вишняков зі Звяҙінцевим.

– Ви там, у своҝй Західній Украҝні, мабуть, карт зроду не бачили, – почав я вчити Романа. – Будеш увесь час за моҝми руками слідкувати, а я за твоҝми. Трохи скоцюрблений лівий мізинчик означаә, що в мене ә шістка. А інші пальці – це сімка, вісімка, дев’ятка та десятка… Такий же мізинець на правій ә валет, а далі за нарощенням – дама, король… Вказівний – це вже туз. Одночасно при цьому маячок великим пальцем правоҝ сигналізуә, що туз цей не простий, а козирний. Позначення іншоҝ масті йде через почухування вух, носу та підборіддя…

– Так-так, – утямив Роман. – Інтелектуальна, виходить, гра. А я гадав, що тут, як у Вишнякова зі Звяҙінцевим – хто дужчий…

На самоті ми потренувалися, а після вечері почали свою тріумфальну ходу і одержали до світанку сорок дві перемоги…

Тригуб щось таки запідозрив, він і так і сяк вужем вився – видивлявся… Але ми працювали пальцями, як піаністи. Звяҙінцев із Вишняковим без виграшу покинули турнір, обізвали нас шахраями та пішли лупцювати грушу, а потім одне одного.

Моріс – майстер спорту, його спарінҙ-партнер ранҙом нижче, у нього перший розряд. Зате він на три категоріҝ важчий, на голову вищий та завжди максимально зібраний. Словом, Віталій у порядкові, а порядок, кажуть, б’ә клас…

Нічого подібного – фізіономія у Звяҙінцева після тренінҙів щоразу пломеніла набряклою болгарською перчиною.

28 грудня

А вранці була наша черга чатувати на новини.

У темряві, хоч в око стріль, під завивання вітру ми прослухали гімни Радянського Союзу та Казахстану, останні вісті місцевою мовою, потім почався тривалий, набагато довший, ніж у Шуберта, музикальний момент із віночка казахських пісень. Протяжні зажурливі мелодіҝ під одноманітний акомпанемент, за які в звичайних умовах навряд чи зачепився би слух, тут, біля цього самотнього, наче вселенська вісь, стовпа, щемили серце, ворушили думки та відкликалися в унісон якимись потаәмними струнами зсередини… Я й досі пам’ятаю ту хуртовину, той посвист вітру в дротах та ті сумні казахські наспіви під глухувату пригру домбри…

– Слухай, Романе! Ця музика – дивовижне відтворення безмежного та безлюдного степу… Або навіть відображення звуками філософськоҝ його сутності… Ти як гадаәш?

– Та я не знавець музики…

– Тоді дослухаәмо…

Перед початком всесоюзних новин із Москви я спитав:

– А чому ви на росіян вовками дивитеся? Ви ж ні з ними, ні під ними в своәму Львові ніколи не жили. Нас, лівобережних, наприклад, ще якось можна було б зрозуміти, ми з ними триста років, ще від Переяславськоҝ Ради вкупі… А у вас звідкіля всього накопичилося…

– Абсолютно нічого не накопичилося. Живемо ж разом зі старшим братом…

– А чому тоді бігаәте: москалі, москалі…

– Хто бігаә?..

– Добре, ти не бігаәш, а я бігав. Футболом займався професійно, зрозумів? І ваші краяни були – Пандяки різні та Пикуляки бігали, лементували, що москалі всю дрогобицьку нафту у них там вицідили та ввесь прикарпатський газ спалили… А газопровід був “Дашава-Киҝв”. Ухопив? У себе ж у Киәві й палили…

– Ну а де ж, як не в Киәві…

– Звісно, з вами говорити в степу, як об стіну горохом. Вам у лісах зручніше. Даваймо краще радіо слухати…

Новини починалися о пів на сьому. Велика держава жила передноворічним життям, підсумовувала досягнення, рапортувала…

Під кінець місцевий диктор повідомив, що через різке зниження температури та завірюху виҝзд з обласного центру заборонено. Й знову забренчав сумний задумливий мотив…

Виходить, що ні Павловій, ані обоз до нас не доҝдуть…

Ми пішли переказувати заслухану інформацію всьому колективу.

– А в Киәві, мабуть, добра половина москалів, – уголос розмірковував дорогою Роман. – Киҝвська Русь!..

– Що це ти за історію взявся?

– Та я з приводу того, хто спалив газ…

Я зупинився…

– Чого ти витріщив на мене очі, я сам не зовсім львівський… Можливо, що й Шевцов, від метрики тільки шматок залишився. А мати в мене начебто з Киәва, тому й запитав… Вона поверталася з Німеччини, з полону, та дорогою вмерла. Але добрі люди зі Львова підібрали, я ще, як цуценя, на чотирьох був… Народ у нас там дуже чуйний та щирий…

До перерви на вечерю ми виграли всі двобоҝ другого дня, хоча два-три з метою маскування планували здати ворогу… Не вийшло, на додаток нам ще й масть пішла…

– Антоне, зізнавайся, – запропонував Борис. – Це якась твоя махінація…

– Та хіба ти не бачиш, як таланить… І над вами, ось підожди, не сьогодні-завтра доля змилостивиться…

– З адреналіном у вас слабенько, ні азарту, ні завзяття, – торжествував Роман, який уперше в житті покуштував п’янкий нектар перемоги…

– До Нового року Павловій тут не з’явиться, – переключився на діла наші скорботні Борис.

– Значить, ніякого Аркалику не буде, – додав я. – Що для нас, здаәться, буде корисним. Хто-небудь наш “Атлас світу” в руки брав?

– Всі брали…

– Ну й де там той Аркалик?

Шевць приніс синю ваговиту книжечку… Тургай на карті Казахстану кружком, як місто вже, позначено, а навкруг і близько немаә нічого взагалі…

– Ти подивися наприкінці, – підказав хтось, – в алфавітний перелік географічних назв. Там ә все істотне, до найдрібніших поселень…

– Так… Аравія… Арарат… Ардатов…

– Перегортай далі, на “арка”…

– Арка ә, ось вона…

– Арка – це Колима, район Магадану, – повідомив Тригуб. – Місто в басейні Охотського моря… Тихий океан…

– Аркадак, Арканзас, Арканзас, штат, Арканзас-сіті… Нема ніяких Аркаликів!

– Гляньте на всякий випадок Оркалик. Можливо, він від того ору вселенського саме так пишеться, а ми тут, наче кацапи, “акаәмо”, – порадив зі свого ліжка Купцов.

– Ти що? – покрутив пальцем біля скроні Роман. – У Павловія он креслення лежать, підписані як аркалицькі…

Так чи не так, але й топоніміку й карти перевірили ще раз.

– Все зрозуміло! В цей бік залізниці немаә взагалі…

– А який рік видання “Атласу світу”? Може, він ще за царату друкований…

– Москва, 1955 рік… Другий уже рік цілини, між іншим…

– Виходить, місто те поки що дуже мале, – вирішили ми. – Приблизно таке, як оце ось наше… А в нашому – ні мешканців, окрім нас, ні цементу, ні харчів…

– Оселедців, якщо економно відноситися до них, то вистачить ще на деякий час, – доповів Тригуб. – Я всю діжку перелопатив…

– Ось не кавчи ти зайвого разу про своҝ оселедці… Як іще економити, коли ти його туди, а він назад…

– Ану досить, дійсно! – гримнув Першин. – Вечеряти будемо зараз, а вони тут заходилися апетит псувати… Психологічний настрій підіймали б краще... Ось я, наприклад, роздам усім на ніч додаткову мірку махорки, дехто вже дві норми висмалити вхитрився. Недокурки, до речі, збирати почнемо, тому гасити ҝх треба сухим способом, а не запльовувати…

– Мою частку давай зараз, – попрохав Женько. – Я, поки рибу готував, уже повечеряв…

– Як ти сказав, а ну повтори, контро?.. – підвівся Першин. – Повечеряв він! Нумо, догану йому швиденько… Антоне, де наш щоденник із протоколами?

– А його, бува, не на цигарки порвали? Я сам ніяк не знайду…

– На лутці щоденник ваш. Ніхто його не візьме, він примерз там на підтьоках...

– Я тому повечеряв сам, – виправдувався Макаәв, – що в мене повністю рот не відкриваәться, обличчя шкуратяним зробилося. Доводиться дрібними шматочками ҝжу поміж зубів проштовхувати…

Догану йому все ж таки оголосили. Щоб не відривався від колективу…

– Мужики, – прибіг із кухні Вишняков, – Тригуб з глузду з’ҝхав…

– Як?..

– Де?..

– Канібал… У кутку біля діжки сидить, рибалить… І прямо там оселедцям голови відкушуә...

Всі кинулися до кухні. Дійсно, сидить із засуканими рукавами. Рибалить та ҝсть.

– Сашку, рідненький, що з тобою? – ласкаво спитав Борис.

– Та нехай вони оті помиҝ самі сьорбають. Безпалько зі своәю жінкою. А мені юшка ҝхня остогидла… Я свіжу рибинку з ікрою спіймав…

Он воно як, виявляәться, він тут лопатив…

За станом Тригуба було помітно, що ми голодуәмо – живіт у нього запав до хребта. Але дисциплінарне стягнення йому записали теж. Ікрички, бачите, панові забажалося…

Так він вирішив відігратися на нас:

– Продовжувати змагання віднині будемо так – руки з картами під стіл!

І ми тричі поспіль залишилися дурнями.

– А що, масть більше не пре? – начебто між іншим поцікавився Звяҙінцев.

Нас судили відкритим судом, хоча публікою водночас були лише ми, підсудні. Всі інші примазалися до якихось процесуальних посад. Головним суддею, за жеребом, став Вишняков, а прокурором саме цей Віталій. Обидва вони на нас покаталися… Тригуб як адвокат – ні риба, ні м’ясо. Здаәться, він більше накапостив нам, аніж допоміг…

Дали нам – спасибі присяжним засідателям – по року кожному умовно. Результати турніру скасували та вирішили взятися за розум. Відігрілися, засиділися… Квит! Завтра та післязавтра займемося машиною, спорудимо лазню, а також з’ясуәмо: можна буде чи ні, на випадок потреби, дістатися до аулу за стовпами.

29 грудня

Розібрали дерев’яний транспортний контейнер, “роздягли” дизельну електростанцію. І завмерли з роззявленими ротами…

Світло-сині переливи перламутру-металіку, матовий блиск хрому-нікелю в мастилі, строгі срібно-чорнені, на сферичних заклепках фірмові паспорти-шильди, яскраві контури небезпечних зон із застереженнями-закликами, грізна та моторошна піктографія з жовтими громами-блискавками, котра вишкірилася черепами-кістками в наш бік...

– Не лізь, бо вб’ә! – ткнув у неҝ обмороженим пальцем Макаәв.

– Слухай, ти сам не лізь-но поперед батька в пекло, а ззаду встань, – гримнув Віталій. – Висунувся! Перелиняв би поки що в хаті, біля юшки. Без тебе мурашки на спині, а машина слабких у колінах не любить. Вона повинна в наших можливостях переконатися.

Машина чи то слухала, чи то зарозуміло мовчала та монументально й самовпевнено плинула далі океаном степового поземку, немов славнозвісний “Титанік” у своәму першому та останньому плаванні. Порятуй нас, боже, від таких аналогій, але вони напрошувалися. Напівголодні, з самими лише ломами в руках і примороженим Макаәвим попереду, ми жалюгідно скупчилися обіч та демонстрували свою рішучість... Хоча було якось боязко…

Але, знов-таки, якщо наш задум не вдасться, то влітку, рухлою землею, затягнути цю громадину на вічне ҝҝ стійло буде вельми й вельми проблематично. Це тобі не розлогу баржу вдесятеро меншим буксиром цуприкувати… Навіть коли половину станційноҝ споруди демонтуәмо… Недарма при розмовах на цю тему Павловій завжди чухав потилицю всіәю своәю зашкарублою п’ятірнею.

…Почухмаришся, машино, тоді й ти, якщо хоч трохи людей розуміәш. Кантувати тебе та розхльобувати вариво доведеться ҝдокам без усяких преміальних, можливо, що й без зарплати, а це вже для тих ҝдоків зайва турбота. Застібають тебе в хвіст і гриву вічно розтріпаними стропами, пройдеш ти крізь усі ҝхні “віри” та “майни”, обдереш своә ошатне закордонне вбрання об зубасті контури спішно протараненоҝ з якогось боку пройми та гострі сталеві шпичаки в місцях розлому арматури. Так що покластися б тобі на нас...

Машина велично пливла поземком. Тямкувала...

Із відмінноҝ шалівки – мабуть, недаремно вважають, що вся закордонна тара з нашого лісу зроблена, – виготовили короб для нарощування льодовоҝ коліҝ та лазню. Споруду цю, за порадою Безпалька, склепали прямо всередині станціҝ навколо кухні без коліс. Взяли ҝҝ, так би мовити, під ковпак, щільно підігнали дошки, приладнали ослінчики та лежанку. До всього цього попередньо довідалися, чи ә цей проект черговою креативною ідеәю самого Безпалька, чи він запозичив ҝҝ в своәҝ кмітливоҝ украҝнськоҝ дружини, кулінарний рецепт якоҝ в декого тут уже поперек горла стояв.

…Дійти до аулу за електролініәю не вдасться. Усіх наших мотузків не стачило, аби на ҝх прив’язі від одного стовпа дістатися до сусіднього, запорізького, на який колись натрапив Купцов. Ніякого дроту не видно, навіть трепіт-шелест його вгорі ледве чутно, на таку звукову лоцію покладатися безнадійно.

Я змотав саморобну линву на котушку та пішов до машини й запитав у Звяҙінцева, чого це він тут стоҝть біля неҝ та що цього разу надумав.

– Нічого не надумав, не заважай, я з нею розмовляю…

30 грудня

Проклали перший слід – нижній прошарок льоду на всьому шляху переміщення двигуна… Незугарна крижана кірка стане основою всього наступного. Сніг на ній тепер не затримуәться.

Проповзали ми ввесь короткий у цих місцях світловий день... Найдовше розчищали профіль. Утім, і з водою були проблеми, водоноси – руки зайняті – трохи підморозилися... Тому натирали носи та щоки тим універсальним бальзамом від усякоҝ недуги, та через ходку мінялися. Комфортні умови були лише у хворого Макаәва – він грів воду для вирівнювання льодовоҝ підошви та заразом топив мерзлий зруб лазні назавтра. Лазня, здаәться, буде чудова…

31 грудня

– Мужики, кінь ірже…

– Тобі психіатру в Кустанаҝ показатися бажано. Вчора ти крик здійняв, що я здурів, сьогодні тобі червоні вершники примарилися…

У вікно постукали батогом.

Ми підхопилися, як зразкова рота.

…Приҝжджий нас не розумів. І ми його теж.

– Антоне, давай словника…

– У мене ж усі книги конфіскували через Сталіна…

– А словник ҝм навіщо здався… В Кустанаҝ казахи володіють російською краще нас з тобою. А вихідці із тутешніх сіл іще й украҝнською…

Голомозий дідусь, колоритний сухий азіат із восковим обличчям та ріденькою сивою бородою (сивобородий – це й ә аксакал), зняв свою шапку-малахай та сів з нами пити окропу.

– Ням-ням у нас жок, – пояснив Безпалько.

– Ія! – промовив аксакал.

Ми витріщили очі.

– Продовжуй далі, – штовхнув Борис плечем Василя.

Безпалько розвів руки…

Дід заходився креслити пужалном умовні знаки на долівці та тикати в них: “Орисаул – Тиништал – Орисаул”.

Жестикулювати йому довелося досить довго, поки ми не втямили, що наше подвір’я й ә руським аулом при ҝхньому Тиништалі. Та що ім’я його Ібрагім… І що він не просто випадковий ҝздець кобилячий… Вільною від батога рукою, простягнутою вдалину, він не тільки владно окреслював контури тутешніх володінь, але й виказував якісь своҝ особливі в них повноваження, потім бив себе в груди та обіцяв скоро повернутися.

Господи, невже він забираә нас до себе...

Маленький дідусь надів свій величезний малахай та заліз у своҝ маленькі сани з маленьким коником. Як вони тут ці шляхи знаходять?

– Видіння звідти спасителю нашому явилося, – здійняв руки до неба Першин. – Саме до кризи підоспіло…

Лазня була казкова. Жагучі зсередини дерев’яні ҝҝ стіни та стеля димилися ладаном пряноҝ терпкоҝ смоли. Гарячий дух літньоҝ спеки з запахами тінистого лісу викурював, разом із рясним потом, той крижаний холод, який впився в кожну клітинку нашого тіла. Віника, на жаль, немаә… Ну, нема так нема, й не потрібен нам той віник: на вулицю, в кучугуру, в сніговій з його льодовою шрапнеллю. А від неҝ ні холодно, ні жарко, лише шкіра дужче запалилася, неначе хтось нею цупким драчем жорстоко пройшовся. В сугорби наметені стрибати з головою, що в пекельні піски каракумські… Хоча ні, яке може бути порівняння: мешканцям пустелі бракуә вихолодженоҝ крові, вони не мають уявлення, як вона розігріваәться та кипить…

Ось чому собаки на віхолу куражаться… У них ото якраз кров закипаә… Жити, здаәться, з бурхливою кров’ю треба…

Потім усі пили чай на тринадцятьох травах з додатком блекоти та курячоҝ сліпоти. На кухоль окропу – чайну ложечку мікстури Першина старшого. Аромат незвичайний, на якийсь час він навіть оселедцевий дух забив…

А вже о четвертій годині за нами на двох санях з’явились казахи, молоді хлопці Жумагалі та Әркен. Усі вони там у Тинашталі гадали, що тут до цих пір нікого немаә. Тим більше, що комірник Тимур, який у них квартирував, увесь цемент ще до снігу, начебто за командою зверху, переправив челябінцям. А насправді продав та пропив. Тепер, як сповістило радіо, за заявою Павловія його розшукуә міліція. Навіть особливі прикмети вказані – горбатий…

Ось таким чином розвивалися подіҝ в світі за часів нашоҝ фактичноҝ в ньому відсутності…

Ми закотили на бричку свою досить важку ще діжку з оселедцями, спирт та зі смакуванням уявного духу домашньоҝ кухні відбули на святкування Нового року. Раділи, як колись піонери в поҝздці на всесоюзну ялинку. Поки не звідалися, що наші джигіти везуть нас прямо до свого бусурманського стану…

– А ви нас там не того?.. Не буде фіналу аріҝ половецького гостя? Як у князя Ігоря?..

– Так ми ж його тоді живим залишили…

* * *

Әркен, котрий правив віжками, як усадовив мене поряд, так більше від себе й не відпускав. Молодий зовсім, ще тільки пушок на хлопчачому обличчі. Закінчуә школу в райцентрі Жовтневому, за сто кілометрів звідси. Ми для нього – люди з далеких світів. Насилу вмовили його перейти на “ти”…

– А я в “Артеці” був у п’ятому класі. У ваших краях… Там субтропіки, море, дельфіни… А чому від вас так рибою тхне?..

Я помітив специфіку мінусових температур – на холоді запахи різко посилюються. І відсунувся вбік.

– …І вас, геологів, звідти наш степ обстежувати прислали?

– Әркене, запам’ятай – тепер уже ніхто нікого нікуди не посилаә, а направляә за власним бажанням. Ти ось виріс уже, й підеш туди, куди забажаәш… А путівки до краҝв ваших обітованих нам дісталися вже останні, тому по знайомству. Особисто для нас ҝх виклопотав Козибаәв Оразали Абілович… Для підйому своәҝ тургайськоҝ цілини. Ми фахівці унікального профілю…

– Я знаю його, він наш родич, та з моҝм батьком на фронті був. А щодо того, куди забажаәш, то тут не зовсім усе так. Якраз вони вдвох мені вже спланували...

– Калим за наречену сплатили?

– Та ні, – змінив тему Әркен. – У нас – ви, мабуть, не знаәте – ҝдять на долівці навкруг розісланоҝ скатертини – дастархану. Та, здебільше, руками. Старих, ҝх же не перевиховаәш… Навпаки, що вони сказали, те й закон… Кожний зі своҝм родовим складаним ножичком зубам допомагаә, від нашоҝ води вони тут швидко випадають… Зате зубочистку кожен маә при собі…

– Що, теж від батька до сина у спадщину переходять?

– Ну, ви як скажете… В заплавинах нарізають із арші.. Запашні та дезінфекційні гілочки з кущів ялівця по-вашому… Ви ось краще запам’ятайте: коли будете навкруг усідатися, то не наступіть ненароком на скатертину. Це все одно, що ногою на стіл…

Нічого ми, звичайно, про тутешні статути не чули.

– Виходить, що у вас не варять те, що доводиться сьорбати, – зробив висновок Безпалько. – А лише те, що руками ҝдять. Борщ до вашого меню не входить…

Нам, опісля свого спартанського раціону дуже хотілося густого, затовченого салом поверх червоного томату, наваристого борщу зимнього приготування. Зі скибочками білоҝ квашеноҝ кисло-солодкоҝ капусти, буряковими паличками, трохи розвареною картоплею та пампушками з часником.

– Борщ у нас готувати вміють… Якщо ҝсти нічого, варимо… Вкинемо до казана все, що росте…

– А ти хлопець з гумором…

– Та й ви ж таки жартувати почали… Звідки б тут той борщ узявся... Затовчений свинячим салом…

Так, ми на теренах Аллаха, великого та всемогутнього…

Глава п’ята

Мистецтво політичного консалтинҙу.

1999 рік

Голова нашоҝ комісіҝ, котрий потрапив до лікарні – відома в місті людина, керівник важливоҝ, але, зауважимо, бюджетноҝ контори, де всі прибутки та витрати контролюються декількома фіскальними установами водночас. Словом, фінансовий механізм у його поважному закладі точнісінько такий, як і на нашій виборчій дільниці. Але оскільки держава завжди фінансуә всі своҝ заходи у відчутно меншому обсязі, ніж це потрібно, то я уявлення не маю, яким чином вдаәться виходити з такого становища в тій конторі цьому голові на своҝй основній посаді. Може, тому й захворів. А на нашій виборчій дільниці, розгорнутій, як і всі інші, в приміщенні типовоҝ безгрошовоҝ середньоҝ школи, де директоруә Світланка, вибачаюсь, Світлана Йванівна Купцова, проблема дефіциту готівки була збалансована шляхом залучення моәҝ, штатноҝ вже тут, хоча й на громадських засадах, кандидатури на місце заступника комісіҝ.

Рядовий громадянине-виборцю! Якщо при публічному акті волевиявлення ти бачиш урочистий святковий інтер’әр, стяги та килими; не трилітрові скляні бутлі з широким горлом з-під солоних угорських патисонів, але чудові вази з живими, а не бутафорськими квітами, то не дуже набундючуйся в гордощах, або, навпаки, не катуйся думкою про те, що на все це тут витрушено із твоәҝ оподаткованоҝ кишені.

А ще – цього вже пересічні виборці не бачать – поза всякими кошторисами потрібні легкові авто з мобільними пересувними урнами. Вони частенько таки рятують становище: із ціәю тарою, методом відлову дрібних суб’әктів волевиявлення, неначе як тих громадян, котрим дозволено голосувати в постільному режимі, вдаәться підвищити відсоток ҝхньоҝ явки до встановленоҝ законом норми. Та не доводити справу до повторних виборів за твій, як не крути, електорате, рахунок. Причому ця частина громадян, у доброму стані та гуморі, звичайно, щиро вдячна комісіҝ за таку ҝм послугу, тому що дехто про ці вибори не знав, хтось забув, а декотрим ніколи… Ә й ті, хто співчувають нашій невдячній роботі та навіть із деяким піднесенням голосують за майбутнә своәҝ держави на своәму городі, а на виборчу дільницю б ні за які гроші не пішли… А ә й такі, що, прости господи, облають у цей святий для демократіҝ день усю ҝҝ з ніг до голови та тебе вкупі з нею, не дивлячись на те, що ми жінок на передову посилаәмо…

І, нарешті, треба знайти гроші для задоволення первинних потреб – на сніданок, обід та вечерю комісіҝ, а опісля опечатування документів – на основний товариський бенкет із запрошенням спостерігачів від політичних об’әднань. Вони ж бо, ці делеҙовані бідолахи, до самого підбиття підсумків не ҝвши сидять. Хоча, в разі перемоги на виборах, увесь народ нагодувати обіцяють.

...За годину до відкриття дільниці я провів із комісіәю міні-тренінҙ. Кадри підібралися досвідчені, але ә новачки. Та деякі нюанси в процедурних питаннях з’явилися. Взяти хоча б оцих спостерігачів – на минулих виборах вони тупцювали в кутку сиротливою трійцею, а тепер ҝх уже нашевкалося дванадцять. Як, наприклад, та звідки вони в нас тут спостерігати будуть? Це питання з’ясували швидко: відповідальним визначили вчителя фізкультури, члена комісіҝ. Кадр досвідчений, борець греко-римського стилю, розбереться...

На купі білого до синяви офісного паперу ми відточили процес переліку бюлетенів. Вони, по десятку хрест-на-хрест, у процесі попереднього підрахунку голосів складалися стосами на кожного кандидата у відведеному місці столу, що забезпечувало мені можливість постійного візуального побіжного контролю за ҝх кількістю. Що там думають із цього приводу інші члени комісіҝ – а народ там теж різношерстий зовні та зі своҝми принципами всередині – мені все одно, тому що інструкціҝ цього не забороняють. Але, скоріше за все, ніякоҝ підозри тут ні в кого й на думці не буде. Сам я посяду місце на чолі столу, мені будуть передавати бюлетені, які вважаються недійсними. Своҝм підписом я повинен засвідчити ҝх віднесення саме до ціәҝ категоріҝ.

Я знав, що подібних набереться декілька сотень, а ще цьому процесові ә можливість сприяти: то не полководець, у якого немаә резервів головного командування… Якась частина ҝх буде дійсно зіпсована, але переважна більшість – не заторкувана взагалі… Ә ще в нас багато таких диваків: іде голосувати – і йому б лише йти… А куди та навіщо?.. Колись у декотрих голови хоча б буфетом з дефіцитною ковбасою були заморочені, але тепер, слава богу, нічия довбешка цим не зайнята… Але ні! Вхопить папери, засуне в урну і піде з почуттям чесно виконаного громадського обов’язку. А ти після них розбирайся, погашай ці бюлетені… Це не рутинна, а творча праця, тому що мертвий капітал можливо, для загальноҝ користі, в обіг пустити: замість своәҝ візи про відсутність там якогось результату поставити крижик (за нашою споконвічною та більшістю слов’янських мов це “хрестик”, але папери не “хрестять”, а саме “крижать”) навпроти потрібного кандидата. Варто й на зіпсовані подивитися, там теж ә резерви… Ніхто не побачить, що ти зробиш завдяки геніальному канцеляризмові – “галочці”. Цей конфесійно нейтральний, на відміну від “хрестика”, офіційний піктоҙрафічний значок для всяких респондентських паперів, ставиться легко, одним порухом руки…

Таким чином я ретельно вивчаю поданий мені матеріал, а другим оком слідкую за висотою стосів, відданих за суперників, тому до останньоҝ хвилини в змозі непомітно, але продуктивно втрутитися.

Ә, звичайно, багато інших тонкощів нашого ремесла… Можна лідера серед кандидатів “зрізати” шляхом зіпсування якоҝсь частини його бюлетенів “за” ще одніәю “галочкою” в графах, скажімо, його супротивника, або “голосую проти всіх”, та це вже… Хоча ә приклади іще більш відвертоҝ підтасовки, які з кінцями заховані в запечатаних сургучем парусинових лантухах…

Як із усім цим боротися? Американською механізаціәю-комп’ютеризаціәю? За райдужною оболонкою ока ідентифікаціәю? Ні, тоді взагалі буде бордель. У нас один шлях – висувати до складу комісій соціально зрілих та непідкупних людей, які лише у виключних випадках свою секретну зброю використають. Причому не для власноҝ вигоди, а заради того ж виборця. Як, наприклад, мій товариш у сусідній російській області. Його не підкупиш, він сам кого хочеш… Так вони там насилу подолали якогось місцевого авторитета, котрий розгорнув небувалого розмаху піар-кампанію. Ось він підкупив так підкупив… Увесь студентський гуртожиток на тисячу мешканців зразу, вкупі з персоналом – від сторожі до верхів, причому кожному по сто доларів дав, а скільки коменданту – одному богу відомо…

Тільки максимальною напругою зусиль комісія змогла йому зробити “до побачення”… Й студенти та співробітники з приробками залишилися… Чим не приклад безкорисливого служіння!

* * *

Виборець ішов ріденько, але десь годині об одинадцятій потягнувся, хоча й не щільним, але вже косячком. Господи, як ми запустили з ним роботу, як у цих депутатів вистачаә совісті йменуватися народними обранцями… На слуху мас ә лише декілька знайомих прізвищ цих ҝхніх слуг, ніхто не знаә ніяких програм, а щодо партій, то ні в кого навіть підозри немаә про ту велику ҝх наявність, котра кількісно виражена хоча б тими ж делеҙованими на нашу дільницю спостерігачами… У людей море проблем, елементарних вимог, необхідність у порадах… Це ж скільки можна додатково набрати голосів “за”, якщо до виборів зі своәю командою до них спуститися… Втім, у народу багато питань із розряду скрутних для відповіді. Зручніше про свою платформу прокукурікати в ефірі або купити голоси гуртом…

Мабуть, усе ж таки доречним залишаәться афоризм батька Махна. Ні, не “Анархія – мати порядку!”, це не афоризм, це тактичний хід, він навіть не Батьком до обігу започаткований. Хоча хід ҙросмейстерський, за ним ҙорбачовська перебудова та всі перші післярадянські реформи здійснилися. Афоризм Махна більш ҙрунтовний: “Там, де починаються партіҝ, там закінчуәться народ”. Моя бабуся Әвдокія Білай (я родом із Гуляйполя) в комуні Нестора Івановича перебувала і цю його сентенцію законспектувала на обкладинці Нового Завіту. У божеські книги всякі цитати встромляти грішно, але тоді паперовий голод був… Пророцтво Махна підтверджуәться: з величезноҝ колись кількості партій у квітучих своҝми народами державах ҝх залишилося, зазвичай, по дві. Члени одніәҝ – за кермом, члени другоҝ з кузова кричать: “Не дрова везете!” Потім оті з-за керма в кузов залазять, щоб на своҝх сідницях відчути…

А в мене дванадцять спостерігачів від партій, рухів, блоків…

Зранку зателефонував Купцов, потім посипалися дзвінки з обласноҝ комісіҝ, від кореспондентів ҙазет, радіо, телебачення. До апарату треба було йти в окрему кімнату, попередньо вибачатися перед виборцями, тому скоро я почав відповідати всім дещо роздратованим тоном. Не зрозумівши, хто на іншому кінці дроту, я відбрив було Купцова та, на додаток, міського голову. У цих двох я попрохав вибачень. Не за обов’язком дружби та служби, а тому що вони за потребою дзвонили. Усі ж інші просто цікавилися. А в нас команда не в повному складі, язики вже всі висолопили…

– Не знаю, чесно кажучи, що й робити, – доповідав Іван. – Ти, при такому своәму становищі та можливостях, зіпхнув усе на мене… А там домашній телефон на автовідповідачеві, як папуга: “Залиште своә повідомлення опісля гудка”. Залишив уже з десяток… Спробував навіть на його мобільник, а звідти: “Абонент поза зоною доступу”. Зрозуміло, що ця причандаль уже разом зі своҝм власником в інших сферах перебуваә… Усім нашим я повідомив, сказав: сидіти та чекати вказівок. А сам нічого втямити не можу – небіжчик у патологоанатомів, а всі мовчать, як у рот води понабирали…

– А експертиза що говорить?

– Там теж таәмниці мадридського двору, до того ж зараз вихідні дні. Уже, розуміәш, іншу версію висовують, що неначе й “розбірок” там ніяких не було і що ніхто не стріляв узагалі, а, мовляв, водій на швидкості перекинувся та згорів. Бензобаки неначе повні під зав’язку були…

– А щодо водія?

– Стосовно водія ось що. Машина, чи під прицілом, чи ні, але перевернулася. Розлетілися не лише, як я вже казав, папери, але й документи Бориса.

– Давай так: займайся й далі ціәю справою сам. Що потрібно буде – приҝдеш сюди голосувати, обговоримо. Я поки що тут у місцеблюстителях зашився. Ще й жінка твоя на цих виборах мені ручкою помахала… А на кандидата нашого, знаәш, який наҝзд іде за його промову хамелеонську? Добре, що ҝҝ мало хто чув…

– А ми ж його самі викреслювати збиралися?

– Досить жартувати…

– Саме так… Давай, тягни його за вуха, а потім ми його оріәнтацію виправляти будемо. В традиційному напрямку.

З’явився Іван з дружиною лише під кінець голосування без усяких зрозумілих вістей. Показав початок некрологу: “Пішов від нас Борис Братко, блискавкою накресливши на небосхилі зубцювату кардіограму свого пульсуючого життя…” Потім почав аналізувати ситуацію в Казахстані в порівнянні з республіками колишніх “братів”. Це в нього хобі.

– Ось ти мені тут, коло урни, поясни. В Росіҝ олігархія, в Украҝні, хай гикнеться на тім світі нашому батькові Махнові, таки анархія, в Білорусіҝ анахронізм, а в нас якийсь посткомунізм...

– Його жодна система не влаштовувала, – скаржилася мені Світлана Іванівна. – Ось Борис, прийми, господи, душу його, й там при своҝй справі буде, йому навіть в’язниця на користь обернулася. Він вам ще й прикладом являтися буде, підождіть... А таким, як Іван, ніколи нічого не до вподоби... Через таких і виникають короткі замкнення, а потім подай ҝм попереду всіх світло...

У нас на той момент уже був необхідний відсоток явки виборців. На автомашинах, як і гадалося, поколесити довелося…

Саме перед процедурою підраховування бюлетенів у супроводі міліціонера та людини від міського виборчого комітету прибув якийсь закордонний емісар.

– Я ә европейскі спостерігач…

Усіх спостерігачів ми всадовили в крісла по периметру приміщення та порадили нашим брати приклад з әвропейця. Щоб учителю фізкультури менше роботи було. Тому що наші свого місця не знають і самі готові всістися за стіл замість членів комісіҝ.

Дрібну похибку я все ж таки припустив: зіпсовані та недійсні бюлетені після попереднього сортування передавалися заступниці директора школи, з учорашніх молодих учителів. У комісіҝ, за невідомими мені мотивами, вона замінила “завсідника” Купцову, хоча що тут гадати: ротація кадрів у нас відбуваәться, якщо комусь вдасться знайти поважну причину для коректного самовідводу... Ельміра Тимурівна, так звали новачку, порціями приносила мені відібрані папери та сідала поряд, поки я не послав ҝҝ назад, на місце за загальним столом… Мабуть, збиралася зі мною колеҙіально попрацювати…

Ми склали протокол під пильним наглядом чортовоҝ дюжини спостерігачів: доморощених та одного заҝжджого.

– У нас майже немаә бюлетенів, які визнано недійсними, – тихо повідомила мені заступниця директора. – Але ж вони були…

– Ви погано дивилися, – зробив я ҝй навмисно гучне зауваження.

– Все це неетично...

– Сядьте для конфіденціальності трохи ближче… А для чого потрібний вам той столичний кандидат? Чому він там у себе не балотувався? Тому, що там цього діяча знають, як облупленого? І нічого йому, як бізнесмену, п’ястися на два фронти, це йому просто депутатська недоторканість потрібна, аби уникнути відповідальності. За законом, у разі обрання йому зі своҝм бізнесом треба буде зав’язувати, тому він усе на свою дружину перепише. А дружина кілера найме… Нам з вами, як кажуть әвреҝ, воно треба?

– Навіщо ви все це розповідаәте мені зараз? А не всім у повний голос напередодні. Принаймні, так було б чесно…

– А ось цього нам, членам комісіҝ, якраз і не можна… Хоча вибори ә боротьба за свою владу кожного з нас. Ось ви за яку сьогодні владу боролися?

– Наскільки я розумію, ми тут інтереси народу представляәмо…

– Народ ви маәте на увазі, гадаю, казахстанський? Він і переміг, з іноземців тут лише нейтральний спостерігач сидить, а навкруг одні своҝ ратоборці. Наш звичайний народ проголосував до обіду, а потім я декілька цеберок коштовного бензину спалив у пошуках іншого, теж звичайного народу, щоб йому потім самому повторні вибори не фінансувати зі свого дірявого капшука... Але котрому абсолютно байдуже, хто там, у палатах, сидіти буде. А нам таки не байдуже!.. Це я вам теорію про наші виборчі закони товмачу, як колезі по комісіҝ. А як людині, Ельміро Тимурівно, вам наче на сповіді скажу: тому столичному просто не поталанило. Кандидат, котрий його переміг – мій давній друг, і нехай мені вибачають, я не міг інакше. Готуйте краще стіл, у нас ә чудове кримське шампанське. Ви пили шампанське з царських льохів? Ні? А я у ваші роки пив лише його…

– В самих льохах?..

– Та ні, в Тургаҝ…

– Все одно, таких треба перемагати чесно й привселюдно…

– Та привселюдність іще буде, зачекайте…

Ми запросили всіх на традиційний чай.

– Ельміро Тимурівно, все тепер тут лягаә на вас… Поки гості розімнуться, поки туалет, поки руки помиють, ми за цей час здамо бюлетені в міський виборчий комітет та повернемося сюди.

“Европейскі спостерігач” міцно потис усім нам руки, подякував за щире запрошення та відкланявся разом із обома своҝми ординарцями.

А ми, опісля повернення, зі своҝми спостерігачами в неофіційній обстановці по-людськи посиділи та конструктивно обміркували питання подальшого вдосконалення виборів як головного механізму демократіҝ. Нічого нового, до речі, запропоновано не було, окрім свіжоҝ ідеҝ, поданоҝ кимсь у розпалі застілля: повсюдно започатковувати комісіҝ виключно з “европейскі спостерігачів”.

* * *

...Әркен зателефонував мені на мобільник.

– Ә що-небудь нове про Бориса? А потім уже скажеш про мене… Ти там ще при виконанні знаходишся?

– Про Бориса нічого нового, до з’ясування будьмо всі на зв’язку. А сам ти нам піддав клопоту своҝм язиком… Дипломатичним занадто… Не можу говорити вголос... Так, при виконанні... За столом я, при народі, ти розуміәш?.. Без вікон, без дверей, повна хата людей. Чужих… Коротше, обіймаю…

– Зрозумів я, що ти там розходився… Я зараз же після ефіру зрозумів… Телефон червоний був, я все на плівку записав та своҝх піарників посадив переписувати каліграфічним почерком на папери. Учити уроки… Ми ж на них покладаәмося, я тепер за кордоном здебільше сиджу…

Я слухав, доки не перебрався в сусідню кімнату:

– Та прожени ти ҝх у три шиҝ, де ти таких понабирав… Вони ж тебе підставили. Хіба можна тримати людей, котрі твоҝми устами свою демагогію озвучують... А коли ще й чиюсь чужу, тоді…

– Антоне, досить… Складемо до скарбнички досвіду… Тобі, між іншим, теж не треба було дисертацію викидати. Не варто інформаційним полем поступатися. Неначе нам самим, окрім писак оцих, нічого сказати… Про інші виборчі дільниці тобі що-небудь відомо?..

– Дисертаціҝ про історичне значення того чи іншого явища треба писати тоді, коли це значення буде необхідне для істини, а не для політики. Історія ә документальна хроніка, а політика – ҝҝ експлуатація у власних цілях. Ну, добре, давай про скарбничку. Про сміттәвий контейнер, якщо висловитися точніше. Чи не час уже й вам туди закон про вибори викинути? Що ви увесь час американців копіюәте? Вони своҝ деклараціҝ на зорі проголосили, коли ще й громадян, як таких, не було. Прийшли на вибори – стали громадянами, проголосували – стала держава… Свою державу відстояли, розбудували, вона в них процвітаә… Ҝм самим уже той закон серйозно підправити слід, але він свою місію виконав та тепер плететься за інерціәю. А ми, не суті, але форми заради, своҝх громадян заманюәмо, підкупаәмо, виловлюәмо. Та теж процвітати бажаәмо...

– Думаәмо, друже, над цим, думаәмо… Проблема для всіәҝ світовоҝ демократіҝ каверзна…

– Та переписуәте ви… Перепишіть тоді в греків, колиска демократіҝ все ж таки. Там на вибори не прийшов – значить, не громадянин, навіщо ти кому такий “гарний” потрібен… Тобі – дай те, подай інше, вивчи твоҝх дітей, забезпеч платню, дорогу збудуй, а ти, свинюко, пройтися нею лінуәшся, ігноруәш усе демонстративно… А коли б голосували всі, як справжні громадяни!.. І шахрайства не було б…

– У тебе все?..

– Щодо громадян – усе! А стосовно вас, то вам громадян цих, соціально активних, розплоджувати треба. А у вас курс лише на економічно вертких: купи-продай... Ви й самі до ҝхніх лав приәдналися, причому до найвищих верств… Але це не курс, ви природне виживання свого соціуму за плоди власноҝ титанічноҝ діяльності вважаәте... Вони, громадяни ці, теж, до речі, вас не знають, нащо ви ҝм здалися. Вони самотужки без вас вистояли, хоча ви ҝм усіляко перешкоджали... Ҝм кордони на замках та хабарники на митницях поперек горла... Ось такий у нас тепер електорат, і ви йому зовсім непотрібні... Як конкретні персоналіҝ, тому що людям не важливо, чия сідниця заволодіә кріслами, які вже через бюджет сплачені. Це ось ми, аматори, тут шамочемося та за краҝну думаәмо… Щоб у представницькій владі не було тих, хто до законотворчості незугарний та кому в каламутній воді плисти краще…

– Та що ти так завівся… Не все в нас іще таке нікчемне... І в колисці демократіҝ не все ще так добре... За ухилення від виборів у Греціҝ, дійсно, запроторити можуть, а щодо бізнесу в храмі… Не зовсім там усе так…

– А ви в себе зробіть зовсім так! Ні, не так, ви на краще спроможіться, держава наша он яким барсом здибилася... На малюнку, щоправда, лише, але ж здібна таки на стрибок, справжній потенціал ҝҝ ми до самих низів знаәмо... Але, дійсно, досить, тут менше слів, більше конкретики треба… Відповідаю на твоә питання щодо інших виборчих дільниць: нам достеменно відомо все! Це ви там нічого не відаәте, ви ще довго там нидіти в інформаційному голоді будете. А наш брат усіәю купою разом протоколи до міськоҝ комісіҝ звозить. Думками там обмінюәмося на ходу… Можеш салютувати шампанським. У тебе ә кримське шампанське?

– А як же! Між іншим, три пляшки ще з Тиништала маю. Тільки на честь найзнаменніших подій…

– Господи, це ж скільки вже років минуло…

Глава шоста

ТИнИштал.

Новий, 1962 рік

Тиништал… Тиха заводь неначе як за смисловим перекладом… Із високоҝ кручі з обозом Жумагалі та Әркена ми пірнули в ҝхній аул – невелике сільце з одніәҝ вулиці в низині, заваленоҝ снігами. Тут затишшя: хоч і мете, але білий світ видно. Попутні стовпи з дротами без струму слугують поки що лише верстовими віхами та головною прикметою тутешнього ландшафту... Дерев немаә взагалі, до неба більше нічого не тягнеться.

Зустрічав нас Ібрагім. Звідкілясь з’явилася гомінка зграйка дітлахів. Ми поралися з поклажею, старий дуже зрадів оселедцям. Хоч нам вони й надокучили, далі нікуди, але на ті часи це був великий дефіцит та делікатес… Тоді багато чого в цьому розряді було…

– Нам ҝх уже декілька років не завозять, – перекладав Әркен. Він, виявляәться, внук Ібрагіма, але за тутешньою традиціәю вважаәться його найменшим сином і навіть на нього записаний по-батькові… Ми не зрозуміли сенсу таких генеалогічних маневрів, але тут, як кажуть, не наша парафія…

– Хлопці, – попрохали ми своҝх візників, – скажіть господарям, щоб оселедців до столу при нас не подавали… Якщо, звичайно, не буде питань…

Әркен переклав. Дід ствердно кивнув…

– Він сказав, що залишить на завтра, посолонцюәмо перед чаәм…

– А може, ви посолонцюәте, коли ми звідси поҝдемо? Якщо дід не зрозуміә, передай йому, що ми ними об’ҝлися…

Старий нас зрозумів, та відповів, що тут, при ҝхньому постачанні, ніхто не об’ҝсться, і спитав, чи може він у такому разі поділити цю рибу на ввесь аул…

– Це ә наймудріше на нинішній момент рішення…

Дитяча зграйка розбіглася.

– Дід послав гінців хатинами повідомити про оселедці, – пояснив Әркен. – Для степових казахів це взагалі не ҝжа, але для зубів тут корисна. До того ж зараз міська рідня до кожноҝ оселі на свята завітала, а ці вже гризуть усе підряд, навіть сало.

Ми полегшено зітхнули.

Того, що в жаркій просторій горниці було нагромаджено на велику, розстелену долівкою скатертину, ми не бачили зроду. Баурсаки, батончики висушеного рожевого овечого та кульки білого коров’ячого сиру – курту, делікатеси з конини, густий – не повернути ложку – каймак, чай, заварений у випареному молоці, айран, місцева халва з просяним наповненням. Це әдина рослинна культура, яку вирощують тут на поливних заплавних землях.

Нам принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, невеликі полумиски та рушники – за дастархан не прийнято сідати без омивання рук. Неспішно прибували, мили руки та розсаджувалися з боків місцеві гості. Вони знайомилися з нами та приймалися з морозцю за гарячий чай зі всякими отими ласощами вприкуску…

– Ви лише пробуйте всього потроху, але дуже не налягайте, – тихенько попередив нас Әркен. – Бешбармак скоро подадуть, його починають готувати з приҝздом гостей, а м’ясо вариться дві години…

П’янкі запахи вже давно долинали з кухні. До ціәҝ миті про існування подібноҝ страви ніхто з нас не чував, як кажуть, ні сном, ні духом. Тим паче, в його святковому, за повним розкладом, різновиді.

Чи знаәте ви казахський бешбармак?

Приблизно так питав малорос Гоголь стосовно украҝнськоҝ ночі в росіян. І відповідав ҝм популярно, тому що вони ніякого уявлення про неҝ не мали...

Не знаәте ви казахського бешбармаку!

Сперечатися щодо смаку з палкими шанувальниками духмяного, тим же Гоголем згадуваного наваристого украҝнського борщу, який апетитно хлебтали диканьські козаки з мисок, розмальованих самим ковалем Вакулою, ми не будемо. Це витвори несхожих категорій, церемоніалів уживання здобутоҝ в поті чола ҝжі, а також засобів мобілізаціҝ організму в неоднакових умовах існування… Словом, як казав один казахстанський украҝнець з приводу такого роду порівнянь – хлопці, не плутайте бринзу з сиром…

Бешбармак! Це скирта зварених у густій юшці тонких, соковитих, не злиплих між собою клаптів тіста на півметровій у поперечнику глибокій мідній таці зі старого родинного начиння. Тут же, при нас, на неҝ зверху нарізали шматками усіх мислимих сортів і різновидів паруюче м’ясо: свіже, в’ялене та в шинці, баранину та конину – кази та карту, приправляли все плескачиками кобилячого жиру, який швидко тане, але довго не застигаә сам та не даә прочахнути розкладеній гарячій страві. Здобрювалося це нагромадження смаку та ситості підливою з кільцями томленоҝ цибулі й чорним перцем. Відтак під руку вам поставлять велику піалу шурпи, прозорого варива з-під м’яса. Вона лише злегка скаламучена на дні затовченим овечим куртом з кисличкою…

Ось така ҝжа була подана до нашого дастархану на двох мідних підносах зразу. Господар, старий Ібрагім, склав долоні перед собою, звів очі до неба та промовив якесь заклинання, котре всі такими же жестами підтримали, після чого підворушив довгим, схожим на вузьку дерев’яну ложку, ополоником спідсподу національну кулінарну споруду, покуштував та надав слово людині в чорному костюмі біля себе. Це був його син, справжній Әркенів батько, Валіхан. Голова тутешнього колгоспу та, судячи за нагородами на обох лацканах, фронтовик…

– Розлоге слово в нас ә головною частиною всякого ритуалу, – почав майже без акценту добірною літературною мовою голова. – Але я скажу коротко: я проводжаю сьогодні той видатний рік, який став опісля Перемоги сорок п’ятого року найважливішим у моәму житті. Ми боялися, що цілинна кампанія Тургай обмине боком. Ми ҝздили з розрахунками до Алма-Ати та Москви, нас приймав Хрущов особисто… Це був рік іще одніәҝ нашоҝ з Козибаәвим перемоги, тургайські степи вже давно треба було розбуджувати від вікового сну. Наші діти так мешкати та працювати не бажають, а ми з аксакалами за ними в обжиті міста не вженемося, й землю свою не покинемо… Запрошую гідно проводити цей рік, подякувати друзям нашим, які прибули на допомогу, та оскільки вони трохи голодні, батько мій Ібрагім пропонуә мені завершувати й починати трапезу… За цілинний степ!

…Це, як зараз пам’ятаю, було о восьмій годині вечора. Ми засвоювали давній метод прийому соковитоҝ, підтопленоҝ в густій шурпі страви – брали звідти руками що-небудь пучками та підіймали над собою, щоб на вазі спіймати ротом. Казахи ніяких інструкцій не давали – голодних ҝсти не навчають, – а самі майстерно, немовби ложкою, набирали складеною в совочок долонею ҝжу та зіштовхували до себе все зачерпнуте з неҝ одним порухом великого пальця... О восьмій годині п’ятнадцять хвилин ми, здаәться, оволоділи ціәю тутешньою манерою.

А гості все прибували й прибували та витісняли з-за дастархану юнацтво. Молоді люди за якимись неписаними правилами миттю пропонували своҝ місця старшим, тому скоро всі ми опинилися в оточенні поважних аксакалів, у більшості своҝй фронтовиків. Досить цікаво для такого невеликого аулу…

Ми докладно відповідали ҝм, хто такі ә та звідки, яких родин та спеціальностей… Дивно розпорядилася людськими долями війна – одні пройшли з боями там, де ми народилися, в інших однополчанами були наші батьки… Ми зрозуміли, що ось ці люди й ә те саме революційне покоління, достатньо освічене та обізнане, яке наважилося само та схилило верховну владу на кардинальні зміни у віковічному розкладі життя сивих степів… В первинні плани освоәння цілини тургайські тюльпанні степи не входили.

…Настав час і Әркену запропонувати своә місце старшим. Тим паче, що він давно вже кудись намилився.

– Я сходжу на розвідку до клубу, – пошепки повідомив він, – а перегодом прийду за тобою, там уся молодь. Он ті шматки кінського жиру бачиш? Дивися, поки я ходити буду, дід почне роздавати ҝх прямо руками в рот… Такий звичай тут, він називаәться “асату”… Так ти можеш ухилитися. Ребром долоні до горла: мовляв, великий рахмат, дідусю, але вже нікуди… Ми так робимо…

А ми, жертви тривалого рибного дня, насправді наҝлися до ціәҝ, на горлі, межі та наковталися під зав’язку… Усім нам підмостили під боки подушки, за якимось черговим тостом чи новорічною заздоровницею ми, як принци, кволо та ліниво жували…

Звідкілясь з’явився молодий, з тонкими, як у дівчини, рисами лиця джигіт з домброю та почав награвати ті самі мелодіҝ, які ми слухали біля свого стовпа… Причому коли він починав, то навіть старші шанобливо замовкали… Виявляәться, слова кожноҝ пісні хлопець складаә на ходу, вихвалюә експромтом присутніх, жартуә над кимсь відсутнім та навіть переказуә останні степові новини. Ось чому так багато пісень передаә місцеве радіо… Із ритму наспіву та схвальних вигуків слухачів можна було зробити висновок, що меткий на язик музикант був професіоналом та мав при собі, скоріше за все, багацько домашніх заготовок. Один із кюҝв, оцих своҝх майстерних наспівів, виконавець присвятив нам. Перед тим він коротко оголосив, що збираәться оспівати..

– Кюй називаәться пишномовно, майже як в Абая: “Хай навкруг осяәться все!”, – повідомив автор. – Але мова піде про прозу життя – допоки ми будемо сидіти в розпачі при кіптяві цих каганців. Струм – це не тільки кров у жилах потужних машин, це не лише світло, це сяяння іншого світу – світу знань та проҙресу, який манить променями та зве нас до себе… Це ясний шлях до сліпучих вершин майбутнього. І ось серед нас тепер славетні украҝнські батири, які приборкали вдома норовистий Славутич, звели Дніпрогес, тому віднині вся наша надія на них… Тобто на вас… Дозвольте виконати?..

Ми, діватися нікуди, дозволили. Але почухали потилиці… Оце й ә та велика сила мистецтва. Складе він про вас свій кюй, і ми, героҝ пісень, неначе як залишаәмося в боргу перед людством… Та коли подумати, то ми, як ті самі казкові батири, можемо зробити ҝм сюрприз, про який вони поки що й не здогадуються… Дійсно, що в них за життя без електричноҝ енергіҝ. За півмісяця ми відчули всю ҝҝ прозу на собі…

Присвячення нам було виконано віртуозно: автор жонҙлював домброю, як іграшкою, вертів ҝҝ навкруг власноҝ вісі та крутив навкруг себе, вона то зникала в нього за спиною, то з’являлася з-за плеча вже з протилежноҝ сторони, але ще дивніше те, що при всьому цьому ні пісня, ні приграш не переривалися – тонкими пальцями тіәҝ руки, яка на мить приймала легкий нехитрий інструмент, музикант якимсь чином умудрявся на льоту видобувати звуки та акорди з двох наявних там глухуватих кетгутових струн, перебирати лади та до того ж, підморгуючи, співати…

– Я чув, що в таких випадках можна віддячити грішми, – підняв руку з гаманцем після оплесків Вишняков.

Заощадженоҝ при напівголодному способі життя готівки в нас було чимало, тому ми щедро винагородили степового самородка. Звали його Темірханом.

…Ззаду підібрався Әркен:

– Там такі кадрилі – аж пиляка попід стелю… Попереду господарів з-за столу не встають, та навіть і вкупі з ними всіх разом нас звідси не відпустять ні за що… Тому треба дрібненькою зграйкою. Я подам дідові знак, і ми збігаәмо з тобою…

– Асату! – зрозумів знак Ібрагім. Його внук чи то син Әркен показав йому замість мене долоню ребром поперек кадика: – Рахмет!

Аксакал запитливо дивився… Я кивнув головою… Голова Валіхан щось говорив батькові по-своәму, може, відмовляв його від невідомого әвропейцям обряду, але старий Ібрагім тільки рукою махнув. Він здійняв святковий халат та залишився в білий косоворотці, білих шароварах, зовсім сухий та маленький. А це ж бо він у буранні дні нас на своҝй коняці знайшов… Йому подали рушника…

– Ти не жуй, а зразу ковтай, – смикав мене ззаду Әркен.

Ібрагім витер руки і на своҝй вузенькій долоні совочком підніс мені невеличку кульку жиру та великим пальцем підштовхнув ҝҝ в рот. Я проковтнув… І вся історія, лише солодкуватий вощаний присмак на губах зостався.

Нам іще раз принесли теплу воду у високих носатих дзбанах, полумиски та рушники. Дід напучував нас услід…

– Що він сказав?

– Це він мене лаә… Я говорив йому, що культурні люди оте його асату ні за що в рот не візьмуть…

В приземкуватому та довгому глинобитному клубі молоді зібралося чимало. Темірхан уже був тут як тут, грав на домбрі та підспівував “Амурські хвилі” для танцюючих.

– Із міст на свято нашевкалися, – пояснив Әркен. – Потім знову самі аксакали та дітлахи залишаться…

– А як вони в таку негоду дісталися? Наш Павловій зі своҝм обозом в Кустанаҝ на півмісяця застряг…

– В кожному випадку це окремі історія. Я, наприклад, ще до буранів приҝхав… Більшість теж…

1 січня 1962 року

Десь о другій годині ночі нас панькали чаәм. Місцеві гості Ібрагіма пили цей благоговійний напій підкреслено церемоніально. Вони зі свистом сьорбали його із квітчастих піал, котрі заповнювалися лише на третину, кожен із них блаженно видихував: ш-а-а-а-а-й, і йому негайно доливали гарячого.

За національним казахським звичаәм чай я куштував уперше, хоча, треба сказати, що й за своҝми рецептами вдома ми пили його лише хіба що у вигляді якогось сумнівного варива в ҝдальнях мережі тодішнього харчопрому. Й це при тому, що, на відміну від Казахстану, де чайний лист завжди був гостродефіцитним товаром, усі сільські магазини і лавки Украҝни мали великий вибір індійських та цейлонських чаҝв, який накопичувався сам собою за відсутністю всякого попиту. Дома, де полички льохів ломилися різноманітними узварами, “дудлити воду з травою”, яка ще й на серце давить, вважалося не скільки дурною манерою, скільки дотепним засобом напівголодного прошарку міських пролетарів, аби якось перебити собі апетит… Вже будучи казахстанцем, в одну з своҝх відпусток я все ж таки привіз чайник до стін родинноҝ оселі, де ця нікельована істота почала на них сичати парою, шмаркатися своҝм кирпатим носом та свистіти так, що вони як мовчали до цього ціле століття, так і продовжували оторопіло мовчати – в хатах у нас там свистіти непристойно…

Десятиріччя опісля ціәҝ новорічноҝ тиништальськоҝ ночі я написав «Оду чайному листу». Того часу я ненароком підломив собі ногу й лікарський бюлетень прив’язав мене на два місяці до своәҝ квартири – мабуть, Той, Хто Найвище, побачив, що без цього примусу мені дисертацію не закінчити… Я не став гнівити небо – вдягся в товстий светр, в’язаний за фактурою з брендовоҝ світлини Хемінҙуея та зачинився писати в невеликій кімнаті, щоб не вчаділи домашні, тому що не поступався тоді цьому майстрові пера в справі смаління цигарок. Тютюновий дим, у обмін на холод, витягало через незачинені балконні двері на вулицю, де вже мрячили осінні дощі та збивав останнә листя з верхівок дерева навпроти пронизливий холодний вітер. Дружина, вродженка Казахстану, подавала звичну вранішню піалу запашного гарячого чаю, я випивав ҝҝ та, розпалений, стягував із себе светра… Внутрішнә тепло розливалося по тілу та трималося в ньому деякий час, а перегодом я знову вдягався, і тоді з’являлася дружина з черговою піалою... Закономірність мною була виявлена швидко, на готовому матеріалі нам узагальнювати зручніше, ніж тим далеким пращурам, які ҝҝ для себе відкрили. Холоднеча кочового побуту зігрівалася благотворною діәю дрібненьких засушених листочків із якихось кущів за тридесять земель від цих степів, і я наяву побачив, як багато сторіч тому промерзлий за день сухий голомозий казах біжить ожеледицею в затишок своәҝ холодноҝ юрти, відігріваә гарячою піалою задубілі долоні, а потім, невеликими ковтками, все своә вистуджене тіло, швидко розімліваә так, що злипаються очі та вдячно проспівуә своә протяжне: ш-а-а-а-а-й…

Уявляю цю прозаҝчну картину тому, що побачив ҝҝ у дійсності тіәҝ новорічноҝ ночі. Перейняти казахську манеру вжитку цього чарівного напою нам тоді з першого разу не вдалося, ми напилися по-своәму, висловили щиру пошану привітливим та щедрим господарям і пішли до сусідньоҝ оселі на ночівлю. До нас причепилося ще декілька приҝжджих молодих джигітів із шампанським. Спати вклалися вже ранком і навіть не помітили, що й багатоденна метелиця теж сьогодні вляглась. А ближче до обіду, за законами всякого скупчення людей, “жайворонки” перебили сон “совам”, почалася загальна метушня, котра закінчилася загальним підйомом.

…І вперше, без звичноҝ сніговоҝ пелени, могли охопити поглядом місця свого перебування. Під великим та холодним, немов неоновий вуличний світильник, низьким сонцем розстилалася неозора, божественно біла рівнина, яка зливалася десь там, на сході, з синім небом. Ні худобини, ні звіря, ні птиці… Ні лісочка, ні горбовини, ні темноҝ зморшки байраку… Вельми символічно, як передвісник прийдешніх перемін, пожвавлювала арктичну безмовність холодного степу індустріальна низка стовпів, котра здиралася кручею в протилежний бік, на нашу західну сторону. Кручу заплавою підрізала річка, вона звивиною простягалася вдалину смугою суходільного очерету, який тисячами віх вибивався з-під снігів. Сам аул, навпаки, потонув у снігах, його віхами навкруг нас у безвітрі рівно струменілися з осель сизі кізякові дими. З-під кучугур, натоптуючи свіжі стежки, вже повилазили та енергійно засновиҙали азіати. Ніщо тут не змінилося після стихіҝ, ніхто нічого не розчищав, не копирсався та не метушився, як не метушаться әвропейські мешканці “після дощичку в четвер”… Нікого ці тривалі бурани не вибивають із коліҝ, люди зі стихіәю не змагаються, вони тут не стільки мудрі, скільки розумні. Мудрі дивляться вперед, а розумні під ноги, мудрі розуміють, що настане літо, розумні знають, як зиму пересидіти. Залишитися цілими й худобу свою зберегти. Хоч погода, хоч негода, хоч учора, хоч сьогодні – ҝҝ треба годувати-поҝти… Тому й годували, й поҝли… Від вовків обороняли... І особисто свою худобу, й ту, що в колгоспних кошарах.

На легкових санях, в одну кінську силу запряженого сірого жеребця, за якими котився дрібний горох хлопчаків, повернувся голова. На переметі врівень із дахом своәҝ династичноҝ оселі він щось жваво обмірковував із дідом, і Әркен попрямував до них… Десь там внизу з’явилася дружина Ібрагіма з підносом і скинула з нього пригоршнями на трохи вже вичовганий діл цукерки та інші новорічні ласощі дітлахам.

– Давайте ми вам подвір’я заради спортивного інтересу розчистимо, – крикнув Звяҙінцев. – Әркене, неси лопати…

Валіхан Ібрагімович перейшов до нашоҝ кучугури та відкрив пачку дорогих цигарок “Герцеҙовина Флор”.

– Сталін такі палив, пригощайтеся…

Ми пригостилися, і в коробці майже нічого не залишилося.

– Вибачайте, але ми на махорці сидимо. Махорка ә – курця вхоркаә…

– Ми таке становище виправимо, в нас у магазині добрий вибір тютюну. Сталіну його вже не треба, тому нам із вами вистачить…

– У вас багато худоби в господарстві? – став цікавитися спадковий знавець галузі, син ветеринара Першин.

– Давайте ми краще “Інтернаціонал”, гімн комуністів світу, заспіваәмо з нагоди Нового року. Чи ви слів не знаәте?

– Підтанцюәмо, коли що, починайте, – погодився Тригуб. Він у хорі флотиліҝ співав.

– Слова там ә про те, що ми робітники “великоҝ арміҝ труда”. І співаәмо ми, не задумуючись про якість цього труда. Рутинна ручна праця, яка не даә кількості, призведе нашу армію до поразки. Немічні ми поки що тут. Тисяча овець, п’ятсот корів, сто коней. Більше третини всього – на власних подвір’ях. Далі поголів’я прирощувати ми не в змозі… Ні механізаціҝ, ні фуражу, ні навіть силосу-сінажу. Як ти з ним у такі бурани перезимуәш?..

– А я ось честь таку мав, – кахикнув Борис, – деякий час у Саратові мешкати на утриманні… Так там же леҙенди ходять про незчисленні стада в заволзьких степах...

– Щодо незчисленних – не знаю… До речі, те ж саме розповідав нам і Хрущов. Аҙітував тут другий Техас облаштувати. Молодець, сам нас до Москви попрохав, а так би ми до цих пір збиралися. Довели ми йому всю корисність розбудови тут спершу фуражноҝ бази. По правді кажучи, Микита Сергійович спочатку проти цього виступав, але потім погодився з нами стосовно того, що американські преріҝ лежать у більш південних широтах, до того ж і там, на більш продуктивній паші, худобу лише на підніжній відгодівлі не держать...

– Все одно худоби раніше багато було, мені дід казав, що як оце глянеш у степ, а він увесь ворушиться, – зауважив Әркен.

– Якщо до дідівських літ, спасибі Аллаху, доживеш, то теж будеш комусь розповідати всяку всячину. Згодом поступово в це й сам повіриш... Коли я, між іншим, Хрущова аҙітував, то й на твоә щасливе майбутнә, й на дідове нужденне минуле посилався...

– Він вас он із сучасності кличе, – показав рукою Борис голові.

Ібрагім стояв на найвищій кучугурі свого подвір’я та махав руками, немов вітряк, і щось кричав.

– Лаәться, що я курю, та ще й при молоді, – покірно затоптав недопалок син. – Та й лікарі після хвороби не рекомендують… А ще дід говорить, щоб ви сьогодні, як розвидніәться, стовпами до себе додому не рушали. Ми вас завтра відвеземо… І про станцію подумайте. Весною, як тільки сніг зійде, почнемо орати двадцять тисяч гектарів та вперше засівати!.. Треба зводити механізований тік, нафтобазу, пилораму, млин… А без струму, як вам наш акин співав, та як той акин-водовоз з екрану співаә – і ні туди, і ні сюди…

– Ви, коли на діда посилалися, – поцікавився Безпалько, – із Хрущовим сам-на-сам були?

– Ні, ми були втрьох на одного. Втім, із ним ще Шевченко був, аҙрарний радник. Нас підтримував, сам неначе як родом із села… А сказали ми ҝм так – худоба в нас у степу – вся національна маәтність. І поточний, і недоторканий запас, і валютний резерв, і основні та обігові фонди… Якщо за зеленою травичкою з півдня на північ кочувати, а взимку – до затишних заплав, то поголів’я приростити можна. Щоправда, до якоҝ-небудь черговоҝ стихіҝ: посухи, джута чи мора… Але ж ті ковбоҝ американськими преріями не кочують. І в нас уже ніхто не бажаә... Ви в клубі вчора були, бачили, чого вони там хочуть… І це нормально, мій батько відкочувався за них. До речі, низина, де ми тепер стоҝмо, споконвічна наша зимівля в урочищі. Це наш тисячолітній, так би мовити, Кремль, а все навкруг – наша Красна площа… Думаәте, куди аксакал ҝздив, коли на вас натрапив? Урочище вздовж та впоперек обдивлявся, чи не загубилася в негоду чиясь худоба. Вона іноді як піде за вітром… А він у нас професор, усе життя найвищу тут посаду обіймав. Чабанську…

– Так, а сам “У-2”, Микита Сергійович, він що насправді, малограмотний?.. За спинами, при Шевченках сидить?..

Хрущова прізвиськом “У-2” охрестили на честь літака, що в народі називаәться “кукурудзником”. За фанатизм у повсюдному насадженні ціәҝ культури.

Голова подивився в бік свого подвір’я – батька там уже не було – та дістав іще одну цигарку із дрібного там залишку...

– Ви ще молоді, не знаю, як вам і поясняти ці матеріҝ... Пророк наш, особа, як вам відомо, реальна, ні царем, ні богом земним себе не оголошував. Нами же правили посмертно царі та боги. Наймудріші з мудріших... А закопають – виявляәться, що не тому молилися... А скільки жертв на вівтар покладено... Зараз прийшла цілком нормальна людина, можливо, така, як ми з вами. А може, така, як американський президент... Там теж бо всякі були – і Вашинҙтони, й так собі, але своҝ, з громадян! До того ж у них ротація: прийшов – пішов, прийшов – пішов, із чого в залишку випадаә нормальна, усереднена лінія державноҝ політики... З Хрущова, може бути, й у нас започаткуәться те ж саме. А може, й краще. Зміг же Микита Сергійович взятися за засудження культу, а це принципова теза – всякий вождь відповідаә за все не як бог, а як делеҙована народом у владу особа... Шараханнями його реформи я б не називав. Реформи бувають або вдалими, або невдалими, та комусь ҝх треба починати. Ось він і проявляә ініціативу, а ҝҝ в нього – через край... А ви що, бога знову бажаәте?..

– Ні, бога – ну його... Просто деякі люди кажуть, що Хрущов – дилетант.

– Важливо, хто оті “деякі” ә. Якщо про них самих ніхто нічого ніколи не говорить, то що це за авторитети…

На кучугурі знову показався Ібрагім, і голова втягнув цигарку в рукав.

– А за кукурудзу Хрущову пам’ятника поставити треба, – сказав він та зібрався ҝхати додому.

– Ми будівельники, тому в землеробстві не тямимо, – пояснив Першин.

– А що тут тямити – чи травинка тонка серед плевели тягнеться, чи дебела голобля з качанами пре…

І Валіхан Ібрагімович поҝхав, а ми пішли чистити подвір’я. Але батько його все ж таки заборонив нам цю дурну працю. Степ навчив його всім тонкощам ремесла виживання та вмінню берегти сили.

– Сніг опісля Науриза розтане сам, – переклав його передбачення Әркен. – І ви побачите, як усе навколо зацвіте тюльпанами…

– А батько твій ними трактором як задеркотить… А що в нього за освіта? – запитав я.

– Технікум сільськогосподарський до війни, – відповів Әркен.

– Технікум до війни – це дуже круто, це теперішня академія… Мій батько теж довоәнний технікум закінчив, так післявоәнні інститутські вчителі прибігають до нього із задачником, щоб потім шкільнятам-пінҙвінятам пояснювати…

– Так мій, знаәш, скільки ще всяких курсів пройшов? Останні роки – по місяцю в Москві. Може ж, переорють усе-таки ці тюльпани...

Особисто для нас відкрили зачинений на свята магазин. І тут теж, як на Вузькій коліҝ, все для цілини. Тютюн на вибір: сталінські папіроски, сигари “Північ” – щоправда, підіпрілі вже, але елеҙантні, чорні, з білим ведмедем на полюсі, та навіть невідоме ще нам болгарське куриво “Бджілка”. Його ми гуртом і взяли – заворожив нас медвяний дух та приваблива реклама у віньәтці: “В цьому пакеті міститься двадцять круглих, ароматизованих, соусованих та тричі знепилених цигарок”.

– Ти бачив, – здивувався Безпалько, – що вони тут палять?

Окрім вишуканих тютюнів, у боковій комірці әгипетською пірамідою височилося марочне кримське шампанське, й ми взяли про запас три його – по чотири пляшки в кожнім – картонні паки. Для зустрічі православного Різдва та старого Нового року. Купили ящик цукерок дітворі – вона нас супроводжуә скрізь. Он, обліпили ҙанок знадвору, в лавку всі не втиснулися…

– Дітей у вас леліють, – зробив висновок Безпалько. – Видно по ҝх щільності на душу населення… Та по відношенню…

– А як ҝх не леліяти, – якось зажурено мовила з-за прилавка Майра. – До четвертого класу, і всі пестощі… Потім, куріпочками ще, до інтернату… І в дорогу далеку…

Майра змахнула сльозу…

– Щось трапилося?

– Та ні, нічого… До буранів не встигли забрати свого на канікули, залишився в діда в Жовтневому. Тепер уже до літа…

Ласощі роздавали біля ҙанку… Великі важкі цукерки вилискували яскравими знайомими обгортками.

– “Кіт у чоботях” нашоҝ запорізькоҝ кондитерськоҝ фабрики, – повідомив я Майрі та всім своҝм. Дітям було все одно, чий там кіт, головне – цукерки-велетні, з вафельною начинкою в шоколаді! За батьківщину не соромно…

Дітям усе одно, а в мене серце защеміло. Я жив недалеко від фабрики. Вулиці зі столітніми дубами, ҝх лапате осіннә листя під ногами… Вони довго осипаються у м’якій придніпровській імлі… Там у мене залишилося все – дитинство, школа, футбол, друзі, батьки. Тут поки ще нічого немаә… Окрім азійських вражень. Ну й бог з ним. Буде що згадати…

Потім ми відвідали денні танці під домбру та баян у клубі, перезнайомилися з місцевими кадрами. Більшість із них – кустанайські студенти. Обмінялися адресами.

На вечерю був бешбармак, уже не святковий, а представницький, тому мені, як начальству з нашоҝ сторони – комсомол тоді гримів авторитетом – піднесли баранячу голову на таці. Я почав метикувати, з якого боку до неҝ підступитися, але Әркен підказав:

– Відріж трохи собі та передай далі…

– А для чого тоді ҝҝ мені так церемоніально вручили?

– Символічно, як високому гостеві… Покуштуй першим, а потім – усі інші…

Ввечері з’явилися наші товариші по ночівлі, й знову – ми тепер зрозуміли чому – з марочним кримським, котре після горілки пилося криничною водицею… Згодом ми зробили відповідний жест зі свого боку…

Глава сьома

ЗЕМЛЯ степОВИХ тюльпанІв.

Над Азіәю – весняні тумани,

Й яскраві до жахливості тюльпани

Укрили килимом усе на сотні миль.

Анна Ахматова

1962 рік

2 січня

Вранці за нами прислали обоз, але ми не могли зіпнутися на ноги. Голова футболив порожні коробки з-під вина та напучував:

– Шампанське з горілкою – це карате…

Ми простяглися тілами на двох санях. Ще на двох знаходилася у великому асортименті провізія: кожна родина чимось віддячила нам за атлантичні оселедці. Та зверх того надавали…

– Першин, організуй легке похмілля, – кректав Борис по поверненні до свого задубілого вогнища – Ти дивися, яка штука підступна це шампанське безневинне… Ледве на воза вповзли… Й голова як макітра…

– Так по цеберці кожен випив… Звідки ці підбурювачі взялися?

– Я вже все обшукав, – розпалював комин Безпалько. – Нічого не організуәмо. Спирт ми увесь відвезли туди, а шампанське звідти не довезли. Нашатир ә, нам аптечку дали. Кому млоҝть – ә усуспільнений флакон огіркового лосьйону…

– Краще б розсолу…

– Треба спорядити зворотний похід стовпами до лавки…

Охочих, а скоріше діәздатних, не знайшлося. Та ще й знову просити Майру за ҝҝ рундук на свята нечемно. Нам і так учора відчинили з поваги…

– А ти як треба шукав? – перепитав Борис у Безпалька.

– А як іще? Пляшка – це ж не голка…

– Я мав на увазі, що, можливо, оті аульні десь непомітно хоча б чвертку разом із аптечкою підсунули…

– Не практикуәться, видно, тут таке. Перешарили скрізь…

Першин гортав свого замацаного щоденника:

– Ну й день, хоч вішайся… Випити нічого. Та, ти бачив таке – ще й ні за що… Жодноҝ червоноҝ дати…

– Так ти ж казав, що день народження у твого батька другого січня, – здивувався Борис. – Ще й на зв’язок з ним якимсь чином вийти збирався... Я через це й запам’ятав, тому що сам стосовно телефону в аулі розпитував. Можна було б із інститутом перемовитися, але з Тиништалу на міжміську стацію виходу немаә. Теоретично ә, але мало не за тиждень уперед замовляти абонента треба…

– Оце допилися, мужики, – отямившись, почухався Першин. – Звичайно ж, день народження батька… В мене ж цей святий день календаря нічим не засмічений навмисно. Гаразд, біс би його взяв, як же це я…

Він побивався навсидячки, охопивши голову руками. Думали – з похмілля… Але ні, виявляәться, позу роденівського мислителя прийняв…

– Сісти всім за стіл! – раптом скомандував він…

…От так Першин! Ось тобі наш Вітько! Приховав таки десь резерви! Йому пробачилося навіть те, що він так довго тут усіх мордував. Ну, забулася людина, дописалася до того, що сама заплуталася…

І всі, хто до цього в’яленими бичками валявся, миттю підвелися… Окрім мене, Вишнякова та Шевця. Нас марудило, ми лежачі.

І Першин урочисто виставив на стіл четвертну сулію батьківського бальзаму…

– Ти що, – відкрив рота опісля довгоҝ паузи Борис, – оціәю хурдою-бурдою нас зціляти зібрався?..

Хвилин через п’ятнадцять ударники застілля Першин, Купцов, Безпалько та Заболотний ожили настільки, що почали чавкати жирним кінським салом. А згодом заторохтіли гарячими конфорками та почали заварювати подарований плитковий чай і бадьоро закликати до своәҝ компаніҝ інших – побажати здоров’я й довгого віку Першину-старшому...

Коли всі ходячі всілися, вони прийнялися за нас:

– А що, блідотики-нудотики, у відриві від колективу вижити намилилися… Досить кублитися, сідайте краще видужувати разом…

* * *

До вечора хто проспався, хто вилікувався бальзамом. Солідний його залишок знову приховав для компресів Макаәв. Він, до речі, був серед тих, хто прийняв зілля шляхом внутрішнього використання. А ми втрьох оздоровилися плитковим чаәм. За чаәм же на ніч і радилися. План вимальовувався такий.

Завтра зранку – сортування та розкладка провізіҝ. Відтак – дослідження територіҝ подвір’я, де, можливо, щось потрібне знайдеться. Потім лазня, обід та розробка плану дій на станціҝ. Термін установки дизеля – дванадцяте січня, до старого Нового року. Можна було й тринадцятого, але тоді, з оцим чортячим числом, достеменно не встигнемо… Павловія з продуктами в разі його приҝзду вирішили завертати назад. За електриками, налагоджувальниками, якщо, звичайно, він сам буде вбачати в цій терміновості потребу. Нам про це невідомо, будівництво, воно, як увесь Схід тутешній, справа, кажуть, потаәмна… Ми знаәмо, що Валіхану Ібрагімовичу станція потрібна до зарізу, та не він ҝҝ зводить. У будівельників сам факт запуску об’әкта завжди мав самодостатню цінність: ә визначений термін, і не треба розводити теревені. У випадку провалу дибки ставала вся виконавча вервечка, впритул до самого Міністерства фінансів та Держбуду… Тому зовсім не виключено, що на папері цей об’әкт у далекому степу ще до Нового року ввели до ладу.

Але, у всякому випадку, очі замилювати можна лише до початку літа. Далі за “ефектом доміно” піде завал усього будівельного циклу: новий цілинний радгосп, комплекс зерноскладів, механічних токів… І тоді всі-всі, увесь цей ланцюг, буде мати справу не з конторськими Держпланом чи Мінфіном, а зі всесильним ЦК. А там швидко знайдуть, хто звив клубок довкола простого питання. Це зараз усі тут наче ні до чого…

Якщо ми дизеля не закотимо, то так воно й буде. Почнеться весняне бездоріжжя, повінь мережі тутешніх річок, потім прийдуть крани, за ними бриҙади… Півроку пропаде, а це й буде той самий вихід до фіналу з Центральним Комітетом.

* * *

Я часто згадую цю історію та думаю: ми що, напівголодні альтруҝсти, в тій глушині когось хотіли від розплати врятувати? Чи виручити голову та зробити подарунок автохтонам? Чи випробувати себе, заробити гроші та вдячність – ось, мовляв, які молодці, до чого здогадалися…

Чи були просто беззавітними патріотами, будівниками комунізму? Ні, беззавітних як таких я навіть і не знаю... Фанатиків знаю, але узагальнювати ҝх досвід для суспільства можу хіба що в неҙативному плані. І коли вони згуртувалися – то побережись!

…Комунізм для нас був абсолютно буденною реаліәю. Якоҝсь особливоҝ беззавітності для його побудови не вимагалося: восьмигодинний робочий день, два вихідних, мінімальна двотижнева відпустка. Ніякоҝ, на відміну від капіталізму, експлуатаціҝ людини людиною, а, як жартували тоді, навпаки. Тому й провалили справу, як черговий об’әкт… Але, як би там не було, перша його ступінь – соціалізм – уже побудована. Ось вона, навколо і скрізь: загальна рівність убогоҝ середненості зі злющою заздрістю до «загниваючого» Заходу. Партія поставила вірну мету – перетворити нашу злосливу заздрість, перемножену подушно й складену докупи, на світлу патріотичну ідею та, натужившись щодуху, обійти всіх. Це й буде комунізм… Ми тіснили Захід у космосі, підняли рівень загальноҝ грамотності, причому Казахстан міцно утвердився на першому місці в світі за рівнем освіти населення. Радянська держава випередила інших землян у справі уніфікаціҝ мислення як найпершоҝ умови комуністичного співіснування. Інакомислячі – з ними спілкуватися проблемно – одержували злітного штурхана для посадки як у місцях не дуже віддалених, так і у віддаленому зарубіжжі… Вірили ми й у другу стадію, тобто в комунізм безпосередньо. Вірили в нього так само, як і в світле майбутнә тепер: ідемо ж ми, хай йому гайда, все-таки кудись та до чогось…

А ще ми були тими, попередніми, з котрих я всю цю розмову почав. Готові виручити, допомогти, відзначитися. В змозі – врятуй, навіть коли не знаәш кого, тому що голови полетять у найменш причетних. У змозі – допоможи людям, це вони зробили для тебе все, що ә, та іще воздадуть. У змозі, не в змозі – намагайся, прояви себе, випереджуй, заробляй… Чи ти до нахлібників, ображених на ввесь світ за те, що подають мало, з молодості приәднатися бажаәш?

А тому нас, можливо, з деякими застереженнями, мали б поставити до лав героҝв нашого часу.

3 січня

Все йшло за планом: чудова лазня, шашлик з баранини, плитковий чай. Поза планом приҝхали Жумагалі з Әркеном. Привезли ще якийсь харч та вітання від Павловія: він зателефонував ҝм туди, що провізію для нас отримав, але прибуде не раніше десятого в зв’язку з кримінальною справою.

– А куди стіна на станціҝ подівалася, – дивувався Жумагалі. – Завалилась, чи що… Я ще того разу запитати хотів, але подумав, що примарилося в темряві…

– Переробляәмо, бо більше зайнятися нічим, – знайшовся Безпалько.

– Ви лише голові нічого не розказуйте, поки ми тут усе на місце не поставимо, – попрохав Борис.

– Добре. Тільки батько завтра сам збираәться…

– Відговоріть його як-небудь… Скажіть – епідемія грипу…

– Тоді він сьогодні приҝде… Та якщо треба – придержимо.

Були в нас забобони: стіна станціҝ розібрана, контейнер дизеля зламаний, проект поки що у вигляді ідеҝ – то чим тут задаватися? Скоріше, в голови очі на лоба полізуть. Ще й крик учинить – довірили таку справу шмаркачам, занапастять усе… А коли збоку непевності напустять – нічого не вийде…

– Ніякого ҙвалту ніхто не вчинить, – заперечив Звяҙінцев. – Він у наші роки вже на фронті був… Може, навпаки, на підмогу його взяти, ніж пнутися самим?

До загальноҝ думки ми так і не дісталися. Вирішили завтра якомога раніше взятися за виконання накресленого плану…

4 січня

Ми снідали, коли з’явився Валіхан Ібрагімович. Поздоровкався…

– А контейнер дизеля ви даремно на дрова пустили. Вкривати все одно доведеться, ә в нас брезентові запинала. Тут знаәте, яка весна… То дощ, то мороз, то знову дощ… Так залишати не треба… А що зі стіною станціҝ трапилося, не второпаю… Я туди коня крізь пролом завів…

Вислухав нас голова мовчки. Відкрив “Герцеҙовину Флор”, від якоҝ знову майже нічого не залишилося. Ми, як школярі, виправдовувалися. Ось що значить зустріч не до речі.

...Всі декілька разів виходили на подвір’я – міряли, рахували, прикидали. Переміряли, перераховували, переприкидали…

– У вас ә що випити? – зітхнув голова. – У мене, чесно кажучи, самопочуття стресове…

– Ә, – підвівся Макаәв.

– Та сиди ти з ним... – обірвав його Борис. – Бережи намащуватися…

– Підемо зі мною, – запропонував мені голова.

Ми зібралися до його саней. Під обурені вигуки Макаәва:

– Як це – “сиди ти з ним”? І посиджу… Зате обличчя стало, наче нова копійка…

– Обліз, як ящірка. Тебе на мороз тепер не виженеш…

– У тім і справа, що виженеш, бальзаму спасибі…

У приміщенні станціҝ голова зняв з коняки попону, досипав ҝй у торбинку вівса та владнав амуніцію. А мені з надр своҝх саней подав пляшку спирту.

– З осені лежить, етикетка вже зітерлася… Але при собі завжди маәмо на всякий випадок.

…Спирт потроху втамовував стрес.

– Як це ви наважилися, а головне, додумалися… На війні за такі ідеҝ нагороджували…

– Так уже й нагороджували… За штикові атаки, коли патронів катма, ордени давали…

– Повторюю, – наголосив голова, – найвищі нагороди вручали за розробку операцій. Полководець шаблю іменну не для рукопашноҝ сутички носить… А для внутрішньоҝ мобілізаціҝ – як перемогти розумом, а не руками… І коли доходить до того, що він із піхов ҝҝ висмикуә, то це фінал… Зразу відітнуть заодно з рукою по плече для трофею…

– На війні, мабуть, найстрашніше – оті харакірі врукопашну… Чи втягуәшся?..

– Найстрашніше на війні – це чотири роки без лежанки… В грязюці, в снігу задрімав, та в рукопашну, – якось гірко пожартував голова. – Досить вам про війну, цей кошмар переказувати не хочеться... Ось вигорить наша затія – навіть не знаю, чим віддячити зможу… А на підкріплення десять кращих джигітів укупі з сином даю.

– Ні, він неповнолітній ще. Привезіть нам краще трохи шампанського на Різдво…

– Я ж не наказом його до вас оформляю. Нехай на канікулах попрацюә з вами, він дебелий…

Поҝхав від нас Валіхан Ібрагімович увечері та обіцяв ранком прибути на чолі свого молодіжного загону.

* * *

Не заради незграбноҝ спроби цим прикладом вирішення дрібного для планетарних проблем питання продемонструвати велике значення братства народів, як символу та подорожнього вказівника әдино вірного, рятівного для людства шляху, я хотів доповісти таке… І не заради непомітного згодом переходу до думки про те, що при всіх реаліях самостійності, вона, самостійність, відносна в системі міжнародного розподілу та об’әднання праці, природних та людських ресурсів у мережі всяких глобальних інституцій та прожектів, де, врешті-решт, і дуба дасть, як явище економічне, я намагаюся сказати…

Я просто хочу сказати, що без аульного загону ми б той дизель не перекантували.

5-6 січня

Хлопців голова привіз насправді дужих та тямущих. Після буранів ударили сильні морози – найбільш підходящий момент нарощувати лід, але ми довго на цьому белебні не витримували. А підкріплення холодів не боялося… Ще одна, дуже істотна деталь: у першому обозі, на санях Жумагалі серед задубілих оббілованих баранячих туш, які стирчали куксами в різні боки, з великим казаном та надраәним мідним підносом сиділа Балкія. З ҝҝ щоденною потім появою дух казахськоҝ кухні забив таки запах атлантичних оселедців, котрий, здавалося, в’ҝвся в стіни нашоҝ будівлі назавжди. А вирятуваний було бальзамом Макаәв знову вдав із себе хворого та попросився на кухню в днювальні.

Ми занесли провіант, добряче поснідали та взялися за машину. Керував проектом Звяҙінцев, автор ідеҝ. З пляшкою привезеного кримського шампанського під пахвою він востаннә обійшов дизель.

– Досить тобі шаманити, – хотів відібрати в нього шампанське Борис. – Холодно. Давай по краплі символічно та вперед… У кого кухлі?

– Які ще кухлі! – обурився Віталій. – Об борт бити будемо і – в путь…

– Об борт б’ють, коли все закінчено, – зауважив тихоокеанець Тригуб. – А ми тільки-но починаәмо. Тут слід випити…

– На щасливе плавання розбивають, – повчав Віталій. – А корком за вдалий фініш стріляють…

І, як завжди, әхидно завершив:

– Втямив, матросе Кішко?..

Опісля того як Звяҙінцев перемовився з машиною та розбив об потужну ҝҝ станину пляшку шампанського, ми постукали кулаками об дерев’яний піддон та тричі сплюнули через ліве плече і з богом рушили в дорогу. Але за якусь п’ядь із рипом зупинилися…

– Брати казахи! – звернувся Віталій. – Ви всі плювали через ліве плече? Чи перепльовувати будемо?..

– Плювали, плювали, – дружно завірили аульні.

– Ну, тоді перероблювати будемо. Зразу видно було, що полозки не в той бік…

Справа в тім, що зарубіжні наші брати не передбачали подібного казахстанського варіанту, тому в транспортному контейнері закріпили свій виріб на піддоні з короткими поперечними ребрами жорсткості знизу. По зашкарублому льоду вони, певна річ, відразу ж почали підламуватися за напрямом руху всередину.

Ми підважували махину з боків товстими, з довгим плечем, важелями та підсовували спідсподу міцні обаполи. Розуміәться, повздовжні… Де ми взяли важелі та обаполи? На даху свого будинку… Декілька крокв зняли, потім теж на місце поставимо, з них не стріляти… А зіпсуәмо, так стопимо, жертва невелика ради великоҝ мети…

7 січня – Різдво православне

Не працюәмо. На вулиці, як повідомили вчора аульні, сорок ҙрадусів морозу, краще день народження Господа Бога вшанувати вечерею в теплі. А він нам допоможе в найвідповідальнішу мить. Релігійний ухил урівноважили звітно-виборними комсомольськими зборами. Високому панству я зачитав свого щоденника комсорга. Народ зразу ж активізувався, надійшла пропозиція викинути з документів словесні портрети, але я відмовився та послався на прецедент з листом гоголівського Хләстакова, котрий навіть не комсомольці, а якась реакційна земська потолоч не наважилася кореҙувати.

Після дискусіҝ мою діяльність у цілому схвалили.

8-10 січня

Температура знадвору нам достеменно невідома, але льодовий шлях почав тріскатися рушничними пострілами. Ми заливали щілини та просувалися вперед. На нашому ҙрадуснику, схожому на коробочку з-під вакси з якоюсь чутливою біметалічною спіраллю всередині – десь за сорок. У голови вдома спиртовий, так він і придержувався зранку свого горілочного стандарту – щось біля сорока. Всі такі ҙрадусники треба купою взяти та дружно викинути. Але коли взамін немаә ртутного, то поспішати не варто, краще визначити коефіціәнт помильності.

Після полудневоҝ казахськоҝ передачі ми зрозуміли, що наш термометр бреше на декілька позначень шкали вниз, а котрий у голови – рівно на стільки ж уверх. Він, спиртом насичений, видно, розжарився. А синоптики через гучномовець з вулиці обіцяли на ніч подальше зниження… Тому носова частина двигуна ще до темряви була вже в створі демонтованоҝ разом із ворітьми стіни.

План на найближче – закотити ввесь дизель у приміщення та відновити стіну. А там, у затишші, буде видніше.

11 січня

Казахстанська сторона приҝхала зранку, немов на фініш автомобільних перегонів “Формули-1”, з ящиком шампанського. І, здаәться, з чимось міцнішим. Та з новими лантухами провіанту. І Балкія була на возі не самітна – в компаніҝ з нею сиділа Батіма з другим казаном та глибоким мідним підносом. Сам голова обіцяв приҝхати пізніше, він проводжав Әркена в Жовтневе…

Сином він займався ревно, готував до московського інституту міжнародних відносин, там у нього кафедрою завідуә однополчанин. А тут Хрущов ледве всю справу не зіпсував – примусив абітуріәнтів попередньо два роки відпрацювати на великих будівлях комунізму. Әркен загорівся бажанням виконати волю лідера держави, але батько був таки ближче та запал його остудив… А дядько Козибаәв із якимсь помічником Микити Сергійовича, поміж інших справ, домовився щодо винятків із цього правила.

…Замість Әркена приҝхав Темірхан.

Ми не бачили його з Нового року. Глузду, правда, з ціәҝ заміни мало: машину кантувати – не на домбрі грати.

Найбільші труднощі виникали через цей собачий холод. А дизель – розрахунок був вірним – опісля з’йому з піддону встав на місце, як у кіно. Кінці крижастих гвинтів, які сталевим зрізом металу біліли в товщі льоду, точно збіглися з кріпильними отворами станини. Залишалося акуратно вирубати лід, спустити дизель на анкери, немов пароплав на воду.

Ми зігрілися крутим чаәм, хтось натякнув на чарчину… Ідею подавили в зародкові через здорові комсомольські переконання. Справа неначе завершена, але не зачищена... Тим більше, що все йшло як по маслу, не вистачало нам ще якоҝ-небудь пригоди на свою голову вкінці…

Домовилися, що відкоркуәмо шампанське та все інше, коли припнемо машину на гайки та ще й законтрогаәмо. Першу пляшку розіб’ә голова – так ми благословимо ҝҝ на плідну та надійну роботу. З цим шампанським нам таланить – хоча новорічне причащання було передозовано, але освячення в льодову путь допомогло. Витівка все ж таки була ризиковою: все могло неоковирно потонути в снігах, дійсно, як той “Титанік”... Корабель цей у сто разів краще обраховували…

І навряд би хто з начальства під нашим планом підписався. Тому що відповідальність за цю самодіяльність падала цілком та повністю на підписувача. Хто б із них ледь за пером підвівся, той би відразу в штани наклав. Кожен!.. Щодо Павловія, котрий канув десь у часі та просторі, навіть і гадати не варто. Та й стосовно всемогутнього Ковирняги, скоріше за все, теж... Хоча хто його, нам невідомого, знаә, цьому-то можна піти ва-банк, у нього ә всі повноваження для того, щоби списати збитки на ризики… Так хто б до нього з цим питанням достукався? Це ж скількох тих, хто обклалися, треба було по дорозі до нього перестрибнути...

Розігріті та розкошлані, ми кинулися в останній бій… Вирубали дюжину пройм по периметру машини, вбили туди дебелі дерев’яні клини та почали крушити під нею лід. Бризки крижаних крихт летіли в обличчя, ми заважали одне одному в тісняві, кругом стояв переможний шум-гам та загальний веселий кураж.

– Тихо, Темірхан співаә, – крикнув хтось.

Всі змовкли. Чутно було лише скрегіт важелів по бетонній основі, тріск льодового наросту, відгук глухих струн та хрипкий, надірваний уже голос Темірхана.

Бідний акин… Він, виявляәться, грав уже давно. Він оспівував переможну ходу людства до світла, щастя та проҙресу, він прославляв кмітливих, повних сил дніпровських батирів, він допомагав нам, як міг, а ми його й не чули…

– Скласти інструмент! – скомандував я всім довбальникам.

Темірхан продовжував… Як на мене, змерз, немов бурулька… Ми, розперезані, теж почали тремтіти.

Я підійшов до нього. Він сидів у порожньому кутку будівлі на дошках поверх купки цегли, в нього були тонкі, білі, вже синяві пальці…

– Ми тобі дуже вдячні, навіть сльоза навернулася… Пробач, що прислухалися не зразу. Треба було встати, попросити уваги, сам же бачиш: всесвітній хаос і ніякоҝ акустики. А на такому холоді голими руками та ще й сидячою роботою займатися не варто. Підемо в оселю…

– Ні, допоки ви, допоки й я… А оголошувати номери для працівників не прийнято, це ә всього-на-всього фонова підтримка…

– Тоді все, на сьогодні квит, – вирішив я. – А то замість обіду будемо вечеряти при каганцях.

…Макаәв розтирав бальзамом акину руки.

– Зашпори зайшли?.. Е, брате, ти, здаәться, догрався… Увесь гориш… Лягай у ліжко та роздягайся, компрес робити буду…

Опісля поради з кухарками обід усе ж таки відклали ще на годину. До приҝзду голови.

…Підрубаний зо всіх сторін льодовий панцир важелями спідсподу виламувався скибами, ми наближалися до завершення епопеҝ. Зморені та голодні – де цього голову носить? – ми почали звільняти клини, і машина поступово та плавно осіла на призначене ҝй історіәю місце. З готовністю давати людям енергію та світло, вона завершила свою далеку складну подорож і отримала на все своә подальше життя цілинну прописку. Для нас вона була живою, розумною та слухняною істотою, і ми безмежно раділи тому, що ҝҝ, немов рідну людину, забезпечили своәю житловою площею, дахом над головою, затишком та умовами для продуктивноҝ праці й відпочинку.

Обід наш перейшов у велелюдний сабантуй. Наявний склад будь-якого колективу, дещо роздрібнений у процесі виробничоҝ діяльності, найбільш зримо постаә саме за столом або в черзі за зарплатою. Батіма з Балкіәю були в центрі уваги й під компліменти трудилися в поті чола. Одну з них хтось намагався ущипнути на ходу ззаду, але заробив по руках – не до того було…

Вже зовсім стемніло, коли з’явився голова. Насамперед він огудив своҝх за акина, який лише недавно лікувався від туберкульозу.

– Ми говорили йому, так він на вас послався…

Голова прислухався, як Темірхан дихаә, поговорив із ним та трохи заспокоҝвся. І ми з ліхтарем повели його, як бувало на фронті, метати в ціль, намальовану на захисних обладунках дизеля, розігріту до піни пляшку шампанського, але Валіхан Ібрагімович наполегливо відмовлявся від заходу на атакуючі позиціҝ, говорив, що давно демобілізований, а ми, трохи вже веселі, підбадьорювали його, вимагали поділитися ратним досвідом перед молоддю власним прикладом… Поки ми фіҙлярили, голова десь там тюкнув горлом пляшки об залізяку, відколов його разом із корком у дротянім корсеті та хотів заткнути пальцем отвір.. Звідти, як із вогнегасника, засичали й звилися траәкторіәю феәрверковоҝ ракети піняві шлейфи шампанського, які мальовничо осіли на скутій морозом залізній машині та на головах ближніх…

– Клас! – похвально обізвався хтось трохи ззаду. – Бойовий досвід…

Валіхан Ібрагімович засміявся:

– Само так вийшло… Хіба ж це можна такою вагою об таку машину?.. Це ж не танк…

– Все одно клас!..

12 13 січня

Актовані дні – це термін вимушеного простою через сильні морози чи інші погодні умови, про що складаәться акт і нараховуәться заробітна плата. Ніяких паперів ми не писали – це турбота Павловія, – але й не працювали. Стіну ә сенс класти не нижче двадцяти ҙрадусів, щоб потім ті важезні ворота, котрі висять на ній, у відлигу не впали разом із нею…

Тринадцятого – лазня та зустріч Нового року. Не життя, а суцільні, як сибарити кажуть, свята…

14 січня

Новий рік за старим стилем ознаменувався явленням Павловія в обозі з двох машин. Добра в них вистачило б і на одну – другий автомобіль мав страхове призначення. Коли куца колона заҝхала з парадноҝ сторони, від колодязя, звідки не видно проломленоҝ стіни та дизеля, але добре помітно відсутність головного “містоутворюючого об’әкта” – контейнера станціҝ, який закривав один бік двору, виконроб вистрибнув із кабіни та завмер, як укопаний. Потім повернувся навкруг, звів очі на дах без крокв і з лементом: “Украли, виродки, останнә, проспали!” вломився в будинок, та переполохав усіх нас, як курей спросоння… Разом із ним через поріг, наче архангели з-за хмар, у сизому оповзні холодного повітря, яке в тутешній прозорій морозяній тиші незримо та терпляче дочікуәться нагоди увірватися клубчастим туманом у прочинені двері та знову невидимо осісти тепер уже в хатньому теплі, вкотилося і двоә прибулих водіҝв, котрі теж були перелякані, хоча ще й не знали, чим…

Не повірив нам Павловій, побіг пересвідчитися. Повернувся, почав щось шкрябати на папірці, потім зірвався, як опечений, та став снувати туди-сюди кімнатою, при цьому якось незвично для нас пружно гуцикався в колінах та енергійно кивав головою, мовби підкидав та давав улягатися в ній своҝм розкуйовдженим думкам, неначе змащеним вареникам у макітрі. Відомо, метикував щодо дострокового пуску об’әкту – зійшла до його ніг із небес на початку року така планида…

– У тебе, Федоре Павловичу, сьогодні не про-о-огин на тімені виник. Струс у тебе, ніяк ти нічого не втямиш…

Струс! Це влучніше якогось там запозиченого за кордоном “стресу”…

– Чого сидите, скидайте харчі з машини, – “втямив” нарешті виконроб. – Хоча ні, підождіть, перекуримо з дороги…

– Так це ви з дороги… А ми натщесерце чайку вип’әмо…

– Пийте, пийте на здоров’я. А я вам тютюнцю флотського привіз…

Федір Павлович метушливо – це була його та домашня заготовка, якою він планував уразити нас і таким чином дещо компенсувати свою безпорадність у пропонуванні хоч якоҝ-небудь світлоҝ перспективи – знайшов свою подорожню сумку, витяг звідти декілька люльок із чорними блискучими мундштуками та два великих, як цеглини, пакунки тютюну з прокуреними вусатими боцманами в тільниках на малюнках. Для прикладу повністю розслабився – нога на ногу, – та кілечками задимів. Аромат – куди там отим французьким парфумам – хмарками поплив у кімнаті.

– Такий пахучий тютюн у нас на кораблі лише перпом курив, – повів ніздрями Тригуб.

– До одного місця нам тепер цей пер… Хто? – вточнив Павловій.

– Дід Піхто… Термін флотський – “перший помічник”, він же “старпом”…

– Чхали ми тепер на звання! – зробив затяжку виконроб. – Зараз нам кланятися будуть… Ми тепер неначе в бога за пазухою…

– А я крізь сон, – позіхаә Безпалько, – мені саме батьківський дім снився, подумав, що до нас на Новий рік хтось посівати прийшов. Ні, чую, Федір Павлович рисаком мчить, відбірним матюччям колядуә. Усіх розколошкав...

Ми скинули з кузовів продовольство… Мерзла картопля, ящик сухарів, борошно, консерви, крупи, чай, цукор… Майже у відповідності до женевськоҝ конвенціҝ... Зраділи ми по-справжньому лише торбині житнього бородінського хліба. Свіжого та запашного, не замороженого, – його на місці пасажира везли в кабіні другоҝ машини.

– Ви що, – грізно спитав Безпалько, – на такім оце пайку ввесь свій персонал утримуәте? Чи тільки нас?

Павловій пропускав усе повз вуха, він витав уже десь в інших сферах, за божеською пазухою… Підписав нам наряд на обробку приміщення всередині та пообіцяв уже не дурні, а великі, за акордною системою сплати, гроші. Тим більше, що горбатого Тимура схопили, розпочали карну справу, тому вкрадений цемент на подорожчання кошторису не ляже… Після чого зразу ж – нам і натякувати не довелося – цим же транспортом відбув до Кустаная. Кожуха свого навіть не скидав…

– Забрав би ти, окрім хліба, увесь свій провіант назад, – запропонував Безпалько. – З місяць разом із Ковирнягою на дурняка наминати будете. Ще й постачальнику своәму дасте…

– З’ҝсте самі, ще й спасибі скажете… Слухайте, як же це я забув: там, у торбі з хлібом, листи, котрі на гуртожиток до вас надійшли, – крикнув Павловій уже на ходу…

Я пожалкував, що не послав листа батькам із кустанайською адресою, а мав надію зробити це тут, тому відчував себе невдячним сином у порівнянні зі своҝми друзями… Даремно подумав – вся кореспонденція тіәҝ торбини складалася з листів нашим парубкам за новими адресами від коханих. Тільки ҝм повідомити встигли…

1962 рік. Весна.

Пуск станціҝ призначили на перше травня. Перерізати червону стрічку повинен був Козибаәв, з цього приводу затівався великий той. І хоча в місцевій ҙазеті “Шаруа” про нас написали розлогу статтю “Ще один аул із лампочкою Ілліча”, ми вже відчували себе сторонніми. Якийсь “Спецмонтаж” городив градирню. З почуттям важливості своәҝ місіҝ та виключності власних персон навкруг нашоҝ машини крутилися чужі інженери та налагоджувальники, гримали то на будівельників, то на монтажників, поки рота ҝм не заткнув Звяҙінцев:

– Ми з нічого зробили все. А у вас запустити готове тями нема…

На початку квітня зійшли сніги. Валіхан Ібрагімович зо дня на день очікував техніку та людей з Кустаная, розвернув тимчасову ҝдальню, й ми ходили туди полуднувати та вечеряти. Земля ріденько та невпевнено зеленіла, а в один із сонячних днів нашу стежку яскравим килимом пістрявих маківок застелили тюльпани. Здаәться, цілий тиждень безкрайні степи буяли кольорами мільйонів цих скромних, маленьких квітів…

Жаль буде кремсати цю красу плугом... Але тюльпани до оранки відцвіли.

На святковому тоҝ нас оголосили почесними гостями на всі часи та проводжали всім аулом. Подорожню нам грав та співав Темірхан. В Кустанай ми відбули вранці. З обох боків польовоҝ дороги потужно ревіли трактори, а за ними по борозні, невідомо звідки, вже діловито виходжали та викльовували всяку дрібну живність граки, ці споконвічні супутники землероба.

Назустріч на своҝй гнідій конячці з почтом правнуків нам попався старий Ібрагім: перед першою борозною він читав молитву з Корана за щедрий урожай та дарування вічноҝ благодаті цій рідній для нього землі.

* * *

Гроші нам сплатили купою за акордно-преміальним нарядом. Касовий реәстр тут же прибрали та попросили нас не розповсюджуватися щодо отриманоҝ суми. З півмішка державних скарбничих білетів темно-синього кольору мали номінал виключно в п’ять карбованців, а курс карбованця тоді був вищий за американський долар. Ми з Борисом на око, методом приблизного вирівнювання купюр по висоті у притиснутому до стільниці становищі, розподілили ҝх на дванадцять стіжків та за жеребом роздали. Дванадцята частка пішла на поповнення загального котла.

Ще за якісь грошові нарахування ми лише розписалися, тому що, як натякав Павловій, за цим тут ще й інші люди стоять. Зате ті, інші, долучили нас до переліку серйозних бриҙад. І, оскільки доля елеватора в Челгашах все ще була незрозумілою, нас тимчасово передали Осадчому на “провальний” об’әкт.

Глава восьма

ВІстІ З паралельнИх СВІТІв.

1999 рік

Я відсипався після виборів, а краще сказати, мав ще з ночі такі благі наміри, тому що мене розштовхала дружина та сунула в руку слухавку. Мабуть, Әркен вирішив якісь деталі уточнити, не опочиваәться йому…

– Котра година?

– Пів на одинадцяту. Іван домагаәться. Я повідомила, що ти спиш, а він каже – термінова справа…

– Алло! Вітаю тебе! Що там трапилося?.. – спитав я. – Чи тобі робити нічого…

– Безпалько з Москви, зі свого міністерства телефонував щойно. Ти ж цього діяча знаәш, він ще змолоду страдав на оте, як його… А роки, вони ж покращують усі духовні якості людини, та насамперед ті, що не треба…

– У чому справа?..

– Уявляәш, ставить мені ця пустомеля питання: скажи мені, Йване, коли похорон буде, а то в нас уже сідниці отерпли на чемоданах… А я відповідаю: до обіду повідомлять із Челябінська, я там через одну людину з ҝхньою адміністраціәю контакт підтримую. А він і говорить: ти, Іване, не метушись, а краще зв’яжись із Антоном, вам електронною поштою повідомлення надійде з паралельних світів з вельми докладними інструкціями. А потім, мовляв, ви й нас, тих, хто на валізках сидить, теж, будь ласка, проінформуйте вичерпно та всебічно… І клацнув телефонним апаратом…

– Та ну його, цього Безпалька, з його жартами ідіотськими… Знайшов час… А як інші?

– Насамперед, добре, що всі на місці були. Підганяють украҝнці, ҝм хоч круть-верть, хоч верть-круть, а Москву не обминуть… Вони з Безпальком гуртуються, він ҝх у себе всіх збираә. Міністр йому мікроавтобус свій виділив для поҝздки, ось він і викаблучуәться. Роман до нього зі Львова прибув, Макаәв та Звяҙінцев із свого родимого Мелітополя ще вчора виҝхали, а Першин із Донецька та Тригуб із Запоріжжя вирушили вранці. Вишняков теж, він тільки-но до Киәва з-за кордону повернувся. Коротше, хто летить, хто на колесах. На іномарках зараз краще та швидше, ніж отими бортами тинятися. Заболотний своҝм ходом з Әкатеринбурҙа вже скоро прибуде, а всі інші тут…

А що Безпалько намагався нам сказати, цікаво? Просто так він би не жартував… Та й немаә в нього часу дурницями займатися, на ньому лежить вся господарська служба безпосередньо міністерського закладу.

Я голився, коли дружина знову гукнула мене до телефону.

– З комп’ютерного цеху тебе викликають…

– Вам із Купцовим термінове повідомлення електронною поштою надійшло від Бориса Братка.

Буваә й таке… Коли після похорону людини від неҝ вістка надходить… Бачив я одного разу таку драму. Льотчик-випробувальник перед кожним контрольним польотом писав листа своәму батькові, сусіді нашому в Гуляйполі...

– А ви чому своәчасно не заглядаәте в мережу? До вихідних ще, мабуть, надійшло? Тепер, дійсно, з потойбічних світів…

– Ні, сьогодні відіслане, десять хвилин тому, з міністерства…

– Ану, читай швидше!..

– Так я уже все прочитав…

– Що ти все прочитав? Нічого ти ще не читав…

– Читаю ще раз: Купцову та Білаю…

– Далі?!

– Далі воно, так би мовити, суцільне матюччя… Це з міністерства будівництва, з того світу такий Е-mail ніхто б не випустив…

* * *

У гніві я набрав кабінет Безпалька.

– Тобі там кислиці не сняться? Ми тобі тут кістки перемелюәмо… Що трапилося, де Борис?

– Ги-ги, – гарчить у слухавку Володимир. – Це у вас треба спитати, в яку честь ви там кампанію розвернули. Я вже міністра про від’ҝзд попередив. А покійник сьогодні зранку з’являәться... Я млинцем, ти ж знаәш, як дружина моя нерозлучна ҝх готуә та мені сюди на сніданок до чаю кладе, ледве не вдавився… Примарилося, думаю, але ні, привид як хрясне мене кулаком між лопаток, що шматок того млинця вилетів…

– Та знаәмо ми гастрономічні пристрасті твоәҝ дружини… Про Бориса нам лише нічого невідомо…

– Хоча й кажуть, що ніякоҝ користі від присвяченого людині некрологу немаә, але це не наш з вами випадок. Братко наш на два дні тут у столиці загуляв, і про те, що машину вкрали, не знав. А коли довідався, то навіть забув, що вмер – так швидко вихмелився. У нього там папери дуже важливі були... Послав з мого комп’ютера вам повідомлення та відбув алюром у три хрести…

– Куди ти його послав, я не зрозумів? На три…

– Ги-ги… Три хрести – це гриф важливості донесення на пакунку… Ні, а що це ви там усі на мене вишкірилися? Я теж йому висловив усе, тільки-тільки в нас, мовляв, з’явився шанс зібратися докупи, й усі вже на конях сидять, а він – отакоҝ! Всю обідню зіпсував… Христос воскрес…

Явився, як передрекла Купцова...

Декілька хвилин опісля Безпалько зателефонував сам.

– Ви мені спасибі скажіть за те, що я украҝнців тут придержав, а то б розхльобувалися там, із цим Борисом усе шкереберть пішло… Я забув розпитати, що там у вас у Казахстані в зв’язку з ювілеәм цілини коҝться? Тут у нас одна аҙрарна ҙазета передвиборчу промову Әрмека цитувала, так я зрозумів, що він тепер не хоче проти вітру?.. Це тому ти зі своәю дисертаціәю голоблі завернув? Ти сядь та дороби, нам же ә що сказати. Әрмек, до речі, на виборах пройшов?..

* * *

Через тиждень мені принесли листа з повідомленням про вручення. Такі зазвичай надсилають акціонерам з викликом ҝх під підпис на чергові збори... Але ні, там була візитна картка й такого ж розміру тиснуте золотом запрошення у віньәтці:

Ритуальну провокацію

Всі підтримали, як один!

Хай тепер хто не з’явиться

В день воскресника іменин!!!

Іменини тут, звичайно, були ні до чого – при мінімумі місця на такому клаптику паперу для відтворення навіть лапідарних текстів вони там стояли для рими. Насправді ж ішлося про круглу рубіжну дату. Автор цього вірша Борис – серед нас найстарший. Перший… А потім прокотяться лавиною наші ювілеҝ за ковзним своҝм графіком. Та повз усіх нас підряд – до інших... За порядком живоҝ черги, місця в котрій не продаються… Колись на вокзалі я очікував потяг – які довгі нескінченні хвилини… Та як швидко промайнуло все інше життя...

– Після реінкарнаціҝ Братко почав творити поезіҝ, раніше подібного за ним не помічалося. Анакреоном був до перевтілення, – продовжував я своҝ роздуми на вічну тему філософіҝ буття.

– То йому за п’ятсот доларів ҝх у якійсь рекламній конторі склали та золотом відтиснули, – повідомив мені при зборах у поҝздку Купцов. – Він лише в поштову скриньку вкинув…

Глава дев’ята

Формула Кустаная.

1962 рік. Літо

До чого ж гарний та чудовий Кустанай! Красу його ми навіть батькам своҝм намагалися змалювати в листах, щоб вони там не турбувалися. Як це він нам спочатку селом показався… А тепер гадаәмо, чи не викреслили ми собі отим Орисаулом півроку тутешнього повноцінного життя?

Втім, ніхто з нас так не думав, тому що саме цього капіталу – часу, як філософськоҝ категоріҝ тривалості буття – для безоглядних витрат у кожного ще залишалося вдосталь…

А в благословеннім Кустанаҝ ми намагалися витратити свій матеріальний та відчутний у кишені чесно зароблений капітал. Поки тяглася підготовка фронту нашоҝ виробничоҝ діяльності, ми вивчили всі кустанайські інстанціҝ його упредметнення за марксистським коловоротом “товар – гроші – товар”, засвоәним ще з першого курсу інституту. Якщо сприймати цей звукоряд на слух або візуально, то наче як товарів удвічі більше, ніж грошей. Гроші одні, у центрі, а товар ҝх стискуә з обох фланҙів. Одним словом, гроші перебувають в облозі товарноҝ маси.

За соціалістичних часів зрозумілу суть товарно-грошового обігу запудрили зовсім іншим, псевдонауковим макіяжем, у зв’язку з чим Кустанай, утім, як і всі великі та малі міста краҝни, в цей гаркавий марксистський алгоритм не вписувався й близько. Щедрим на заробіток Клондайком у нас трохи пахло для тих, у кого штани на колінах та сорочка на ліктях протерті, а ось щодо корчмів та шинків якихось – то ніхто, незалежно від фінансового стану, про них тут не чув... Двоповерховий готель у центрі, пам’ятка останніх часів царату, мав харчівню на півтора десятки місць, але нас самих було одинадцять... Що б це були за вечері в самоті? Одне з одним ми вже наҝлися…

Нам, без варіантів, залишався тільки головний ресторан імені тутешньоҝ сибірськоҝ ріки, з оркестром і танцювальним п’ятаком, на ньому ми й зупинилися та замовили місця на чотири тижні вперед. Ми й гадки не мали, що перетворення наших грошей на товар у цій залі вийде далеко за межі прагматичних закономірностей Маркса.

Спочатку ми намагалися зайняти зручну позицію в далекому тихому кутку, в напівзакритій ніші з довгим столом під мережаною скатертиною та ҙотичними – я бачив подібні в брюссельській ратуші – кріслами, але нам запропонували столики ближче до центру. Тихий куток, за неписаними правилами ще з років цілинного нашестя, залишався в розпорядженні аграрного директорського корпусу, який постійно наҝжджав з радгоспів та колгоспів у обласний центр, середовище керівних контор, главків та управлінь. Сідати іншим за цей стіл дозволялося лише незадовго до закриття “у випадку відсутності номенклатури”, хоча такого “випадку” при нас ні разу не було.

Відстань між столами в ресторані була, по суті, тіәю дистанціәю, яка відділяла на цілині ввесь пересічний люд від VIP-персон: всі ми тоді ҝхали в загальному ваҙоні, без окремих купе, з одніәю і тіәю ж обслугою. Межі прямого бачення часто замикалися особистими контактами. Як будівельники – а це якимсь чином зразу ж ставало загальновідомим – ми викликали в того столу постійний інтерес. Втім, і він у нас теж. Нерідко ми представниками всідалися в його дубові феодальні крісла, а іноді директори приходили до нас зі своҝми, як говорили самі, конкретними пропозиціями…

Це були леҙендарні кадри першого призова. Всі вони пройшли за списком Хрущова, він особисто тис ҝм руку… Якщо ми поҝхали сюди добровольцями, то вони за командою “Вперед!” Зі своҝх високих посад в обжитих краях, із міністерських коридорів, теоретики й практики, учені та кручені… Зустрівся якось я навіть з Әвгеном Верніковським, товаришем мого тренера Тищенка, футболістом довоәнного столичного “Спартака”, який засновував тут велике зернове господарство… Вони забили перші кілки, разом із трактористами в кабіні проклали першу борозну, а дехто й сам сидів за важелями… Місяцями вони жили в наметах на сухому пайку… Це були люди, які заклали нові поселення на планеті, що назавжди ввійде в історію великих звершень. Нас на землі мільярди, стільки ж колишнього люду перемістилося з поверхні в надра ҝҝ, та не кожному випала місія залишити свій слід на географічній карті планети...

Біля опівночі прямо до ҙанку ресторану за нами кожного разу прибувала зафрахтована автомашина, і нелеҙальний таксист Нораҝр двома рейсами доставляв нас до нашого караван-сараю. Нерідко, в пам’ять про товариську вечерю з галушками в зеленій каструлі, яка тоді не відбулася, ми брали з собою “в світ” наших вірних сусідок по гуртожитку, Ольгу та Алму з приятельками, але паплюжили такі вечори в танцювальних паузах всякі задрипані «кавалери» без капіталу навіть на власних партнерок…

В кімнаті я поки що мешкав один. На Різдво тут, у Кустанаҝ, теж стояли холодні “актовані” дні, під час того дозвілля Лопушняк надибав собі в Киҝвському селищі якусь дівицю при грошах, та в неҝ там і застряг. А Ботнарь постійно перебував при ньому, як посаджений батько. Вже, як розказують тутешні, й морози попустили, а вони все ще там гуділи на весіллі за рахунок молодоҝ. Давали знати звідти, що в них ә ускладнення з реәстраціәю шлюбу, хоча тричі дивно, як це ҝм, безпаспортним, його хтось там береться оформити взагалі.

* * *

На “провальному” об’әкті, другій черзі тутешнього м’ясокомбінату, нам належало встановити та ввести в дію холодильні цехи, що було фаховим профілем мелітопольців. Щоправда, обладнання надійшло не своә знайоме, вітчизняне, а з юҙославських заводів Белграда та Нові Сада, – котре бриҙадир наш, переляканий Іван Іванович Осадчий, за тридцять років свого стажу ще жодного разу не бачив. А оскільки і в документаціҝ, і в усяких кресленнях він був абсолютним нулем, то на підмогу собі покликав головного інженера треста Вахтанҙа Володимировича Ломідзе, з якимось незрозумілим мафіозним прізвиськом Каключчі. Той не забарився. Погода стояла дощова та прохолодна, інженер із пригірка в’ҝзних воріт на крутому віражі бадьоро спікірував до низини бетонного ҙанку, здійнявши своәю новенькою чорною “Волгою” каламуть у розлогій калюжі перед ним. Зо два метри зростом, він був одягнений, як усякий поважаючий себе грузин, за останньою модою та у все закордонне – довжелезний чорний плащ із брилем в ансамблі… Де тільки вони, грузини оці, вмудряються доп’ясти такий дефіцит?..

Довго, не звертаючи на нас ніякоҝ уваги, бриҙадир з інженером поважно розходжували велетенськими порожніми цехами, інколи зупинялися, й тоді Осадчий клав на долівку громіздку теку, яку ніс поперед себе, мов вуличний демонстрант, тому що як він не намагався взяти ҝҝ під пахву, вона туди не вміщалася, діставав звідти чергове креслення, в котре обидва з розумним виглядом починали вдивлятися та крутили-вертіли в руках. А ми, заради цікавості, ходили слідом. Наскільки я зрозумів, Каключчі в суть справи не вникав узагалі, він явно відбував місію поважного посадового гостя, котрий маә честь у кінці візиту дати своә високе благословення та відбути додому. Іван Іванович же вимагав конкретних відповідей, і це головному інженеру скоро набридло. До того ж подейкували, що він сам нічого не знаә й диплом у нього купований. Якісь лобурі навіть до його прізвища на дверях службового кабінету дописали декілька літер так, що вийшло з натяком – Дипломідзе… Тобто дипломований по-грузинськи. Табличка, кажуть, із тиждень у такому вигляді висіла, але ніякого враження на господаря не справила...

– Ось як, наприклад, монтувати оце одоробало? – знову спитав Осадчий, розгортаючи не тим боком іще один розлогий план. – Виходить, що його на стелі треба кріпити? Чи як?..

– Дзелайце как люччі! – владно скомандував головний. – Как люччі, ви панімаәтә!

Зрозумів і я леҙенду його “італійського” прізвиська, але не це мене зачепило. Десь уже цей командний окрик на своәму житті я чув.

А високий гість тим часом підібрав за довгі поли свого закордонного плаща та, заразом придержуючи бриля, важко вгруз у чорну машину і назад, через калюжу, поҝхав до свого трестівського кабінету.

– Ось і будуй із ними комунізм, – сплюнув бриҙадир, – коли вони навіть не знають, як оці залізяки розіпхати… А Ковирняга приҝде, що ми йому доповідати будемо? Доведеться на поклін до самого Смагулова йти…

– Іване Йвановичу, беріть літру горілки та заходьте без поклонів зі своәю макулатурою до нашоҝ хати, – запропонували ми Осадчому. – Ми вам усе розжуәмо та в рот на ложечці подамо…

– Я думав, ви лайдаки, – заплітався язиком зовсім п’яний бриҙадир, – а у вас голови золоті… А в мене руки на потрібному місці виросли, не там, де в декотрих… Завтра ми ці частини тіла отоварювати почнемо… Я ввесь кошторис як п’ять пальців знаю… Ми його ранком на абордаж!.. З восьмоҝ нуль-нуль кожному бути як штик…

Ми викликали машину та під обложною мрячкою вмостили таки туди Осадчого. Він, без повідомлення адреси, вмить заснув у затишному салоні.

– Дорогу я знаю, декілька разів уже доставляв його додому, – грюкнув дверцятами Норик та натиснув на газ…

Ми підтяглися до об’әкту о восьмій нуль-нуль та, чесно кажучи, гадали, що бриҙадиру на похмілля буде не до абордажу…

Мати рідна, ми не знали, з ким маәмо справу… Восьма нуль-нуль означало початок робочого дня, а не нашоҝ появи на прохідній. Іван Іванович оголосив усім нам перше попередження за безвідповідальність та відсутність професійноҝ гордості, формулюючи своҝ звинувачення виключно нецензурною лексикою з понятійного апарату великоҝ будівельноҝ науки перемагати… Всю цю вступну частину він завершив на ходу, потім іще раз уточнив забуті за вчорашньою випивкою нюанси креслень, розташував усіх на своҝх місцях та першим понісся кантувати ручним поліспастом автогенний апарат, прицурпелив знадвору на плечах кисневий балон, який за вагою та ҙабаритами правила техніки безпеки вимагали переміщати, як мінімум, двом робітникам. Різаком він кремсав швелери, миготів іскрами зварки, торохтів перфоратором, кричав, допомагав, підштовхував, снував з місця на місце, лаявся та лякав нас Ковирнягою... Він був набитий жагою діяльності, як плюшевий ведмедик тирсою… І, що цікаво, робота пішла. Як правило, з такими баламутами працюәться вкрай непродуктивно…

Вже до обіду він і нас загнав, і сам захекався.

– П’ятнадцять хвилин перекуру! – об’явив він та поплентався до своәҝ комірки. Ми також, де стояли, там і впали… Ніякі золоті голови тут не отоварювалися. Залік лопатний: бери більше, кидай далі – відпочинь, поки летить... Хоча монтаж складний, кого попало не поставиш…

Після обіду почалося те ж саме…

З понеділка до п’ятниці, після виробничоҝ зміни ми трупами валились у ліжках та дозволяли метрдотелю, який постійно нам телефонував, передавати наші місця в ресторані бажаючим.

У п’ятницю все почалося за завданою програмою, але закінчилося інакше.

Ближче до кінця дня Осадчий чомусь защепнувся в своҝй комірці, а до нього в цей час завітав його колеҙа Токшилик із сусідньоҝ будівельноҝ дільниці. Хлопець він молодий, скоріше за все, прийшов по якусь пораду, чи, може, й з приводу того злощасного шиферу. Він декілька разів постукав до бриҙадирського кабінету, отіәҝ комірки, більше схожоҝ на барліг зі столом та лежаком, на котрий у безсиллі завжди завалювався наш патрон, але відповіді не було.

– Мабуть, іслам прийняв та п’ятничний намаз відправляә, – пожартував сусід і повернувся до себе.

– Виробився вкрай, – вирішили ми.

У кінці зміни двері комірки з грюкотом прочинилися, у проймі ҝх, учепившись обома руками за одвірки та хилитаючись серединною частиною тіла, розп’яттям стояв чи то висів господар. Він потребував нашоҝ уваги та виголосив промову. Цілковитий ҝҝ сумбур прояснявся чіткістю підсумковоҝ фрази. Виявляәться, що за всі тридцять років свого бриҙадирства таких, як ми, телепнів він ще не бачив. На цьому виступ Осадчого закінчився, він у сповільненому режимі опустив руки до стегон, а потім майстерно, як солдат, повернувся впівоберта спиною до лежака, віддав нам честь та стовбуром упав на нього навзнак.

* * *

Того вечора всі ми знову валялись у ліжках, але вже у свідомості, а не в нестямі. Потроху адаптувалися, хоча сьогодні з початку дня життя нанесло нам із Романом зудар у спину: ми стерли шкіру до хребта на розвантажуванні машини з тим шифером, причому, сто книшів йому в пельку, для того самого Токшилика, котрий ото, мабуть, розраховуватися за це до нашого бриҙадира приходив. А зранку, бачте, в нього людей не знайшлося. Шифер цей нам потрібен був, як сіль в оці, але під ним на споді лежав наш силовий кабель.

Оце робота так робота! Почергово – один подавав, другий, майже як людина-сандвіч із рекламного аҙентства, з п’ятьма листами на спині, підтримуючи ҝх вивернутими руками знизу, волік грязюкою до місця штабелювання. Скоро на спідньому листі шиферу стала з’являтися кров, а ми думали, що то в нас уже сорочки мокрі… Руки-ноги тряслися, ми позичили буханку хліба у вахтового на прохідній, підкріпилися, захистили хребетні стовпи куфайками та продовжили цю невдячну, неплідну працю, безпристрасним показником якоҝ була наочна діаграма зниження росту шиферних стосів у кузові та ҝх підвищення на землі. Але що там для високих ожередів значив здійнятий черговою ходкою мізер із декількох тонких карт?.. Ми ледь-ледь упоралися з нарядом до того самого вечірнього звернення бриҙадира до народу, але тоді ще, по-гарячому, не відчували тіәҝ втоми, котра почне ламати кістки та судомити м’язи опісля.

…З висоти нажитого такелажного досвіду операцію з шифером до найвищоҝ категоріҝ складності я б усе ж таки не зарахував. Ә ще розвантаження ваҙонів з негашеним вапном у жаркий день, коли курява його пудри гаситься на вашому спітнілому тілі, утворюә коросту з сукровицею в місцях вічного тертя та виразки навкруг намордника-респіратора й під прилеглими до обличчя його контурами. Або моноліт зі скам’янілого піску – балхаські драги його мокрим засипають у закриті хлібні ваҙони, а в Кустанай вони надходять у сорокаҙрадусний мороз…

Амадей приніс мені конфісковані книги, поцікавився, чому я скоцюрбився боком, та прислав медсестру. Вона залила “потертості шкіряного покриву на глибину оголення кісток” перекисом водню, який “активно вступив у дезінфекційну реакцію з сукровицею”, та вколола проти стовбняку.

Пізно ввечері з’явилися женихи – Лопушняк разом із посадженим батьком, котрих прогнав додому батько своәҝ доньки, яка так і не стала нашою вузькоколійною невісткою.

– Так що у вас там не склеҝлося? – поцікавився я.

– Та вже, як люди, вважай, попили, погуляли та під вінець пішли. Все честь по честі, а мегера ота, в загсі, ноги як цівки, та сама на кожнім весіллі молода, пригадала, що минулого року вже реәструвала Валентину…

– Яку Валентину?

– Яку, яку… Наречену мою…

– Я, вбий мене, нічого не розберу…

– А що тут незрозумілого! – втрутився Ботнарь.

Штани в посадженого батька, моҝ колишні, пістрявіли нерівномірним, як у земляноҝ жаби, брудним кольором: аптечна діамантова зелень виявилась нестійкою до вицвітання. По-справжньому зеленими залишалися тільки малодоступні для сонячних променів глибокі зморшки тканини та ті місця холош, котрі клином, гостряками вниз від колін, ішли в область проміжності.

– Заміж його Валька вийшла минулого року, – продовжував Ігор, – а чоловік ҝҝ попив-погуляв та як у воду впав. Вітько Козловцев ҝй опісля паспорт почистив, штамп тобто змив, ну а ця ж гадюка підколодна полізла в своҝ загсівські папери. Якщо, каже, ми вам у паспорті якимсь чином відмітку не поставили, то в нас, окрім цього, ще й своҝ архіви ә… Потім прогнали нас звідти конкретно, як барбосів отих…

– Так, Антоне, тепер дивись уважно, – перебив його Лопушняк. – Ось повертаәмо тобі твою бритву…

З собою в Тиништал ми не брали нічого. Амадей нас ще до від’ҝзду попередив, що ні струму, ні міліціҝ на тім об’әкті немаә, тому пропонував залишити електроприлади та документи йому на збереження, але я не послухав та зачинив ҝх у своҝй шухлядці. Це тепер я зрозумів, що замки для моҝх нових друзів – суща дрібниця.

– Я цю бритву вже шукав, а виявляәться, що ви, як денді лондонські, моҝм “Ремінҙтоном” лоск собі наводили…

– Та ні, ми таким лайном не користуәмося, ми лише радянські леза визнаәмо. Без станка, на вказівний палець надіваәмо… А твою жужелицю посаджений батько мені на застіллі опісля сватання у вигляді подарунка вручав, як кращому своәму другу від імені себе…

– А-а-а, клуб веселих та кмітливих…

– Доводиться, що зробиш… А це ось твій паспорт, тримай. Дивись – щоб потім розмови не було. Бачиш, ніякоҝ помарки...

– Господи, а з паспортом що робили?

– Розписуватися ходили…

– Годі вдавати з себе дурнів. Це ви щось на моә ім’я напрокат узяли та продали? Розказуйте, я сплачу, поки там ще й відсотки зверху не набігли…

– Ображаәш, начальнику, ми підлості не робимо. Розписуватися, сказано тобі, ходили! Хто б мені без документів шлюб зареәстрував…

– Ви що, вже зовсім із глузду з’ҝхали? – кричав я. – Що ж тоді таке, по-вашому, підлість?

– Ти маәш через це якийсь збиток? – теж почав лементувати Лопушняк. – Ну поставили б тобі печатку вдень, а ввечері Вітько Козловцев…

– Та пішли би ви зі своҝм Козловцевим під три чорти... Досить того, що він твоҝй судженій змив…

– У Валюхи зовсім інший випадок, ҝҝ застукали. А тебе хто там знаә, коли ти жодного разу ще не женився… Чи женився?

– ...Та штампи зітер? Ні, це шизофреник якийсь Хрущову ідею подав, сам би він нізащо не додумався вам зону табірну на поселення поміняти. Це ж треба – я тепер, виходить, теж із вами термін відбуваю… Ізолювали від суспільства, називаәться…

– Ображаәш, начальнику! Скоро в ізоляціҝ ви тут залишитеся самі. А ми в теплу Молдавію поҝдемо. На біса б ми це весілля затівали? Уяви собі – з’являәмося додому як люди, з жінками…

– Вам до дзвінка ще рік строку тягнути! А за цей час ви ще на декілька років зверху розкрутитеся…

– Не блюзнірствуй.. Нагнись, на вухо… Завтра Хрущов о пів на третю підпише та інших підписатися примусить під указом про амністію. Ми під нього потрапляәмо. Тільки щоб ні пари з вуст, тому що тоді всьому цьому проекту кінець…

Донеслася все та ж тужлива пісня зануреного в нірвану головбуха Нікогосяна. Сьогодні та завтра – його дні. Неділя – відпочинок, а з понеділка до п’ятниці голови не підніме. Чув я про це від інших. І Амадей наполягаә на тім, що Соломон – велика людина, та що тепер із цього… Ні про що з ним не поговорити, хоч би стосовно ремонту того ж гуртожитку… Пошкоджена душа в нього. Тіло та механізми руху залишилися. Робот – рахівницею клацаә, стовпиком числа підбиваә, все до купки складаә…

Я, щоправда, його лише одного разу бачив, коли гроші отримував. Не на пенсіҝ ще, а вже неначе старий…

На ніч я навідався до Романа, обійшов караван-сарай та повернувся в кімнату. Ці два молдавани щось планували на перспективу, котра, за плітками ҝхнього інформаційного каналу, начебто відкривалася перед ними.

– Скажи мені, – запитав я Олега, – ось ти б зареәструвався з нею як Антон Білай. Як інша особа. Ти тут аферистом проходиш, козі зрозуміло… Але дурепі твоҝй киҝвській який сенс у цьому? Вона ж знала, що ти Лопушняк. Привіз би ти ҝҝ додому…

– Батько ҝҝ на офіційний шлюб гроші кладе. Капітал дасть, якщо жених путній… А в твоәму паспорті штемпель інститутський стоҝть… Поҝхали б ми з Валюхою у Молдавію маәтними, дівчина вона хороша, дурять ҝҝ всі… А тобі б Вітько Козловцев…

* * *

В суботу ввечері нас, як своҝх, опісля тривалоҝ відсутності з піднесенням зустрічав персонал ресторану. За одним із столиків сидів Каключчі з кореспондентом Людмилою. Тоді в аеропорту вона була в зимовім одязі, а тепер – у вечірній сукні з розплетеним волоссям... Головний інженер у трохи недбалій позі щось зосереджено розповідав. Десь я все-таки з ним зустрічався…

– Зуби заговорюә, – хитро підморгнув Борис.

– Невідомо, хто кому, – констатував Звяҙінцев.

…Коли я проходив повз ҝхнього столика, Ломідзе зі своҝм кавказьким акцентом мене зупинив:

– Пробачте, не могли б ви присісти на хвилинку до нашого столу? Вам не здаәться, що ми з вами знайомі? Не враховуючи тутешніх виробничих контактів…

Як тільки ми зустрілися поглядом, я пригадав усе. І середземноморський Крит, і весняний тренувальний матч, і забитий мною теперішньому головному інженеру гол. Та гортанні, на ввесь стадіон, його дириҙентські команди своҝм.

– А я вас відразу впізнав, – повідомив Ломідзе, – тому що повинен був пам’ятати всіх, хто мені м’ячі забивав. І яким чином, і з якоҝ ноги.

– Та й у мене щось крутилося в голові. Та коли б моя думка приймала такий варіант, то я б ҝҝ моментально відкинув. Неймовірно: ви, я – і будівельний полігон азійський...

Це був чудовий воротар, кумир тбіліськоҝ публіки, а також уболівальників тих міст, де йому доводилося виходити на поле. Грузини, вони грають у футбол не так, як ми: аби був результат. Команду ми бачимо як машину нищівноҝ діҝ. В стратегічних уявленнях деяких конструкторів гри – це нездоланноҝ сили інерціҝ товарний состав з десятьох могутніх пульманів, або, врешті-решт, масивних важких платформ на причепі в капітана-паровоза, твердолобого та круторогого, як племінний баран, корінника. Наші майстри шкіряного м’яча лукавлять у своҝх заявах про те, що на публіку не грають. Ще як грають, але бездарно – вони напружуються ҙладіаторами, дибляться змиленими кіньми, впираються, аж барки рвуть, чим начебто виторговують собі моральне право психувати та брутально лаятися. Словом, корчать із себе таких сізіфів, що інколи дивитися гидко…

Між іншим, тренер наш Тищенко забороняв нам, як особам прилюдним, ненормативну лексику взагалі. Будь-де. Під страхом відрахування. Він мав своҝ принципи та ще й необмежену владу для того, щоб ҝх насаджувати. І насаджав. Хоча здебільше по-товариськи радив, а це велике щастя, коли людина, перед якою ти схиляәшся, тебе своәчасно напучуә. Це на все життя залишиться… Він водив нас гуртом до театру для осягнення мистецтва суміжного жанру. Добровільно без нього туди ніхто б не пішов: не тому, що ми інтелектуальний рівень отого капітана-корінника мали, а просто часу бракувало… Навіть коли він нас туди за руку тягнув, дехто спершу пручався… А там, виявляәться, ә на що подивитися… Ось там акторам вже ніяк не можна сказати, що вони не грають на публіку. І молодці, стараються… Вони відчувають глядача й невтомно імпровізують, кореҙують у якихось невловимих нюансах образи, дух та характер своҝх героҝв і, що примітно, планку мистецтва втримують, не користуються жарҙоном підворіття, цим універсальним матеріалом для самовиразу та виплеску таких зрозумілих народу емоцій. Не прийнято це там, на підмостках, – і все! І одяг для театру – не шаровари або бейсбольний кашкет…

– Нав’язані, від нічого робити, умовності, – заперечив хтось. – Наче на кашкетах світ утримуәться…

– За декілька умовностей-заповідей, котрі так і не вдалося нав’язати людям, тому що до декотрих дуже довго доходить, Христос на Голгофу зійшов та всі наші гріхи прийняв, – філософствував тренер, і повів нас на булгаковське “Собаче серце”, аби подивитися на мораль революційноҝ епохи без заповідей, без усяких старорежимних умовностей, котрі обмежували невід’әмні природні права особистості людини, скажімо, на відправлення фізіологічних потреб безпосередньо в під’ҝздах житлових будівель.

…Грузин виходить на поле з набором відомих йому умовностей немов на театральну сцену. Він віртуозно виконуә роль та імпровізуә, він механічно рити землю носом не буде ніколи та не дасть приводу для публіки кепкувати над собою: вміння та розуму тобі б, мовляв, соколику ти наш, так і ціни б тобі не було…

Тому грузини нам завжди й програвали…

Ми сиділи довго. Вахтанҙ Володимирович диплом не купував, йому через п’ять років після зарахування до студентських лав його дали й так, як і всім іншим професійним футболістам. Тепер на будівельних майданах краҝни головний інженер приводив свою кваліфікацію до частковоҝ відповідності з цим документом. Креслення Осадчому він читати не збираәться, розібрався же бриҙадир з ними врешті-решт, нехай навіть із чиәюсь поміччю. Це не заборонено, це якраз кредо Ломідзе – шукай підтримки знизу, тому що підтримка зверху, як правило, лише шкодить якостям особистості. А взагалі він вирішив повернутися до великого футболу, його запрошують тренером у команду першоҝ ліҙи.

– Мені за тридцять, – сказав він, – а ось ви чому в будівельники подалися? У вас і ноги, й голова для ціәҝ інтелектуальноҝ гри. Поҝдемо зі мною, я збираюся вже на матчі другого кола…

– Можна, я про вас напишу? – повернулась до мене Людмила.

– Я тепер в ауті…

– Моя тема, власне, не футбол, а люди. Тутешні кадри… Ось ви, наприклад. Чому не розслабитеся, а сидите, наче цвяха проковтнули…

– На об’әкті в Ломідзе спину зірвав…

– За людей, які разом із футболістами піднімають цей кришталевий келих іскристого, найкращого в світі грузинського вина, – проголосив тост Ломідзе, і ми випили за Людмилу.

– А чим ця тема цікавить вас конкретно? – спитав я. – На мою думку, всі ми ә матеріал для вашого цехового ремесла. У нас, наприклад, цегла, а у вас – герой. Одного кладете в статтю про маяків, другого – в дійову за своҝм виховним впливом рубрику “Вила в бік”, третього кізяком по опусу розмажете. Намагаәтеся типаж нашого часу за своәю формулою вималювати, а всі сміються…

– Взагалі, цегла нам таки більш зрозуміла, ніж люди, – продовжила Людмила, – але героҝ теж не зовсім моя тема. Мене інтриҙуә, насамперед, феномен ҝхньоҝ ҙенераціҝ, взаәмозв’язок середовища та особистості. Формула Кустаная цікавить… Це ә унікальне явище, подібного, мабуть, і не пригадаәш. Земля просунутих людей. Місце ҝхньоҝ особливоҝ закваски, котра зброджуәться з іншими якісними утвореннями. Від самого свого народження в місті виникло скупчення засланих мислителів і тутешніх просвітителів. Градоначальники та службовці при такому континҙентові повинні були самі мати відповідний рівень, вищий від гоголівського городового, не кажучи вже за чеховського унтера Пришибеәва. Для доносів у столицю ҝм треба було не тільки світорозуміння піднаглядних та не зовсім лояльних до влади казахських інтеліҙентів знати, але й суть політичних дискусій та еволюцію ҝх мислення, щоб грамотно з’ясувати – куди вони хилять та чим це пахне… Та що там про них говорити, коли пересічні дореволюційні переселенці – й ті народ битий! Спробуй, подайся бричкою через усю імперію світ за очі та заведи справу на голому місці.

– В тій ҙазеті, де про наші подвиги повідомлялося, була замітка, що один кустанайський селянин зі Львом Толстим листувався…

– Листувався, переселенці не тільки в своәму соку все життя квасилися. Тому були здібні на висновки у порівнянні… А евакуйований сюди у війну інтелектуальний корпус? А директорський десант кращих із кращих?..

– Цих ми персонально знаәмо, вони завжди он у тій ніші сидять… Скоро стягуватися почнуть…

– О, це великі люди! – потвердив Ломідзе. – Масштабного польоту люди! Петренко, наприклад... Ми інкубатор в його господарстві будуәмо, так він говорить – вірний, товариші, підхід. Дивись праці Леніна, том тридцять п’ятий, сторінка десята, стаття “Про лисицю та курник” тому підтвердження... А свинарник, каже, хоч я туди вже свою Дамілю Жаксаликову знайшов, не зовсім вірний вибір в умовах азійського релігійного менталітету... Ленін, праці п’ятого тому, сторінка сто друга, стаття “Кожному – своә” називаәться, пише…

– І оце все він у голові держить, усе з книгами збігаәться! – дивувався я надзвичайними здібностями Петренка.

– Я приҝхав, у бібліотеці звірився… Нічого не сходиться, або йдеться зовсім не про те… Дурня валяә, а всі вуха нашорошили…

– Петренко, між іншим, місцевий екземпляр! – зупинила нас Людмила. – Ә він у моҝй картотеці… Але ж бо і всі інші прапори в гості до нас!.. Це вам не “тут був Вася” і ноги банив біля Ластівчиного Гнізда, а Гашек та Бердяәв, Чапек та Гарріман, Шолохов та Симонов, Ріхтер та Крючков, Айтматов та Сулейменов… На родючому ҙрунті тутешня молода парость пре… З самого початку місто відрізнялося від наших әвропейських повітів, де народ усе життя в своәму котлі варився та вуха розвісивши дивувався якому-небудь Кирилу Петровичу, як той із Полтави до Санкт-Петербурҙу й назад вояжував. Вперше, та разом із тим востаннә…

– За цими показниками Москва, Киҝв або Тбілісі більш унікальні, ніж Кустанай, – знову некоректно перебили ми даму.

Дама на нас не образилася, ми тільки розігрівали ҝҝ запал. Вона крадькома спостерігала, чи здібні ми опісля грузинського вина абстраҙувати елементарні факти до рівня теоретичних узагальнень, якийсь час вагалася, а потім видала на-гора відкриту нею формулу Кустаная. Як епіцентру чергового – за ходом історіҝ – әвразійського вибуху. Властивість незвичайноҝ його матеріҝ, витканоҝ на грані соціологіҝ та демографіҝ, континентів та рас виром хаотичноҝ мішанини найбільш активних елементів тутешньоҝ органічноҝ “таблиці Менделәәва” з додатком найсвіжіших зовнішніх каталізаторів, буремна реакція взаәмодіҝ яких випадаә залишком якісно новоҝ біологічноҝ речовини, визначеноҝ в ҝҝ картотеці в окрему категорію “кустанайський народ”.

– Тут може бути розлом земноҝ кори, енергетика надр, – припустив я, – коли цей феномен маә таку кількісну репродукцію.

– Нам тут лише паранормальних явищ бракувало!.. Нічого надзвичайного в нас немаә, навпаки…

– Ви, Людмило, великий патріот свого невеликого міста, – похвалив ҝҝ Ломідзе…

– Я – корінна москвичка, між іншим… І якщо вже зайшла мова, то в Москві я б не збирала, як отут оце, картотеку на богему – Русланову та Вәліканову, Гнатюка-баса та Кобзона, Леонтьәву та Дороніну, Бронәвого та Ланового… Або тих же партайҙеносе наших – Хрущова, Брежнәва, Підгірного, Полянського… Суть не в колекційній сверблячці, а у враженнях від тутешніх особистих зустрічей з ними, у великій увазі до ҝхніх осіб, яка і ҝх самих тут підвищуә до постатей. А для Москви, пробачте, це не подія, а самі персони – я про богему говорю, хоча розмова частково й політичних лідерів стосуәться – у загальному натовпі розчиняються і ні в який народ не ходять, вони самі там пересічний люд.

– Теорія Маркса всесильна, тому що вірна!

– Це, товаришу Ломідзе, ваш гумор з приводу моҝх гадок соціально-демографічного характеру?

– Це, Людмило, наукове обҙрунтування того, що між дзвоном келихів не повинно бути тривалоҝ перерви…

* * *

З ресторану ми з Заболотним пішли ночувати до Павловіҝв, завтра вони “обмивають” легкову автомашину. Всі інші наші приҝдуть сюди зранку.

– Все у них з цим “Москвичем” удома перевернулося сторч головою, – журився Микола. – Ще й Надька вагітна…

Журився він недаремно. Павловій ходив надворі господарем, а не збоку бантиком, дружина його взагалі стала “акторкою другого плану”. Акціҝ Федора Павловича підскочили завдяки цьому самому “Москвичу”, тому що подібний подвиг радянські люди навіть забезпеченого прошарку здійснювали в передпенсійному віці, а до цього заощаджували чесно зароблені гроші там, де тільки можливо... До того ж на цей товар із категоріҝ “не першоҝ необхідності” існувала довжелезна черга, яка, частіше за все, надходила до покупця тоді, коли для ҝзди йому відкривалася лише фінішна пряма. Декотрі поступалися місцем у черзі за хабара, на ці дармові гроші потім можна було орендувати транспорт ритуальних контор.

І якщо хтось, бувало, купував авто у віці Федора Павловича, то витавруване людською чуткою прізвисько “шахрай” красувалося на ньому до останніх днів…

У справі руйнування подібних психологічних стереотипів Павловій був знаковою постаттю. Гроші він отримав за достроковий пуск електростанціҝ, а преміәю йому за це стала пільга в черзі… Світлина пересічного будівельника з Кустаная за кермом власного авто прикрасило кольорову обкладинку всесоюзного журналу, на його конкретному прикладі мешканці великоҝ держави впевнювалися в тім, що на цілині можна досить пристойно заробити.

Ми від душі вітали Павловія. Грошима його ми не цікавилися, в нас своҝх було достатньо. І автомашини нам не треба, до того ж ми в чергу не вставали. Місце в ній ми були спроможні перекупити…

На застіллі коло мене сиділа Дуся. За народженням вона киянка, живе тут зі своҝм співмешканцем. Було чутно, що до цього наша сусідка ще десь устигла присісти… Але вірно, дама з манерами – ҝсть, як на дипломатичному рауті, відчуваються вроджені звички, які не зникають з роками. Попереднього разу поданий до чаю торт усі брали руками, а Дуся – чайною ложечкою.

В першій перерві Федя показував машину. Потім катав гостей, вони роззувалися (після дощів було все ще трохи грязько), поштиво, немов у мечеть, забиралися всередину, і водій з написаним на обличчі почуттям власноҝ значимості робив гак у бік затобольского мосту.

Згодом знову надійшла команда: за стіл!

З пагорба від свого будинку спускалася Дуся, вона встигла перевдягнутися в якийсь дивацький наряд. Такий я бачив до цього в кінохроніці на останній імператриці Олександрі Федорівні напередодні відречення від престолу свого чоловіка Миколи Другого. Ні в кого, окрім нас, цей екзотичний вигляд сусідки питань не викликав.

– Це значить, що сьогодні день народження когось із ҝхньоҝ сім’ҝ – батька, матері чи брата.

Сіла Дуся на своә місце, знову біля мене, й я довго не міг зрозуміти, що за ҝдкий запах кіптяви точиться з ҝҝ пишних одіянь.

– Ви, ймовірно, свою старовинну сукню в якомусь консерванті зберігаәте?

– А що, чутно?

– Делікатно кажучи, – віддаә…

Дуся відкрила ридикюль, дістала антикварний флакончик та звичним жестом безіменного, з крапелькою парфумів, пальця провела під мочками вух.

– А мені, знаәте, не чутно нічого. Я звиклася, це в нас сажа весною в димарі горіла. Сажотрусів опісля родинного дому я, зізнатися, більше ніде й не бачила... У батька сьогодні був би день народження. Завжди традиційний яблучний торт з мигдалем подавали, останнього разу тридцять свічок задували… Потім революція, а через неҝ нас уже сюди, в Казахстан заслали… А яблуні там у кожнім дворі росли… Я знаю, як цвітуть яблуні на Вкраҝні…

Дуся поклала на місце флакончик та дістала сімейну світлину.

– Нікого-нікого не залишилося: ні рідних, ні двоюрідних, ні троюрідних...

Коментувала вона монотонно, тихо та сумно.

...Бачив я якось стару жінку на вокзалі, в неҝ дорогою вкрали все. Так само тихо й монотонно розказувала вона про це міліціонеру та розуміла, що нічого вже повернути не можна. Але ділилася горем та всіма минулими пережитими негараздами, непотрібними для оперативного розслідування. Ділилася, тому що більше ҝй ділитися було ні з ким. Міліціонер чи то за обов’язком, чи скоріше з поваги до ҝҝ материнського віку покірно слухав та нічого й не думав шукати, але й на тім йому спасибі.

І Дуся, власне, згадувала про те ж саме. Зі свого не дуже давнього минулого, котре пішло в небуття разом із цілою епохою, вона витягувала вцілілі фраҙменти вкраденого життя, яке тепер існувало лише в ҝҝ пам’яті, та разом із нею й закінчиться. В сутньому прояві потенціал того життя ніяким чином не реалізований, і само воно, життя, наперекір усім законам природи, своҝм же біологічним видом позбавлене права на продовження... Ні дворянськоҝ садиби, ні нащадків, ні сліду на землі від цілоҝ династіҝ, хоча б у вигляді неспаплюжених надгробків…

Все логічно, мільйони недворянського прошарку теж канули в небуття... Вигоріли цілі родини, династіҝ, верстви, традиціҝ… Інерція насилля! Але навіщо особисто мені, в ім’я якого грудьми прокладали дорогу, такі жертви з боку ціәҝ жінки? Революційна потреба? Так, вона була, й обҙрунтували ҝҝ великі, семи п’ядей на лобі (а п’ядь – це якомога ширше розкарячений, майже в гімнастичному шпагаті, крок пальцями долоні на пласкій поверхні) мислителі. Але здаәться, що ҝхнә вчення вузьколобим адептам дісталося.

…Дусю з лайкою забрав п’яний як дим співмешканець, котрий звідкілясь повернувся.

Я подивився на добротну, з віражем сепіәю, стару світлину. Впевнені в щасливому майбутньому молоді респектабельні батьки. І хлопчик з дівчинкою – біляві та безтурботні. Ці до театру в бейсбольних кашкетах не підуть, до кінця днів ҝхнә дворянське виховання залишиться. Як і у всякого своә інше теж...

На звороті тисненого паспарту стояв коричневий чорнильний напис.

– Яке в Дусі прізвище? – запитав я Павловія…

Федір Павлович саме втирався серветкою та збирався в черговий рейс, хоча, як водій, уже був трохи веселий.

– Воно в неҝ від першого чоловіка, який років зо п’ять тому раптово загинув… Отак от, дивися, я показую: підвівся з-за столу та пішов прямо до своәҝ машини за кермо, натиснув на газ, у результаті маәмо вдову Ядвіҙу Ковалевську, – театрально підвівся з-за столу та пішов прямо до своәҝ машини за кермо Павловій… Катати дітей. Почали з’ясовувати, скільки ҝх у машину втовчеться. Набилося вже чотирнадцять, але тут підоспіла Надія Петрівна та показала, що не зовсім іще відсторонена від домашніх справ. Господар прослухав невелику нотацію, і купцовська Світланка полізла мити заяложений салон.

– Навіть над головою сліди ніг, – доповіла вона звідти.

Я заховав світлину в кишеню.

* * *

Далі хроніка продовжилася кругообігом звичноҝ низки подій: праця – ресторан “Тобол” – праця – п’ятничне послання народу Осадчого – нічна пісня Нікогосяна – праця... Втім, із деякими нюансами, котрі якраз і не дозволяли ні трудовим будням, ні самій хроніці бути сухою та прісною.

Добра половина наших друзів із караван-сараю підпала під амністію. Щовечора ми бачили в гуртожитку метушню й розгардіяш та відчували особливий душевний підйом усього злочинного континҙенту в передчутті абсолютноҝ свободи. Що характерно: відповідний указ керівники нашоҝ держави підписали хвилина у хвилину за часом, визначеним кримінальним елементом Лопушняком. У нього з Ботнарем уже ә паспорти з кишинівською пропискою, а свою бендерську вони там, на місці, отримають за законом. Я подивився – документ як документ, без усяких підчисток та підмальовок. На світлині Олег.

– Ви що, чисті бланки дістали?

– Ні, переписали на мене чийсь знайдений.

– Я креслення в інституті вивчаю! Всі серйозні плани та схеми тушшю виконуються! Документи лише тушшю заповнюються! Туш у папір в’ҝдаәться так, що зубами не вигризеш! Ти зрозумів! Це наука! Китайською тисячолітньою практикою підтверджена!

– Ти подивися на нього! Підемо до Козловцева, він тобі покаже практику... Тільки я з ним домовлюся спочатку, перед першим-ліпшим він не засвічуәться… А нам він ще й посвідчення до медалей за освоәння цілини випише до від’ҝзду…

* * *

П’ятий виклик на сесію Радецький нам надіслав уже телеграфом. Попередні чотири ми по приҝзді отримали на пошті купою та дали відповідь, що до екзаменів не готові... Тепер наш декан телеграфував про те, що домовився на другу половину червня з одним із челябінських вузів. Щоб ми тут, по сусідству, все за четвертий курс здали... Зовсім розуму в них нема...

Купцов настрочив відповідь.

– Де ти таких зворотів нахватався? – накинувся на нього Борис. – Як це розуміти: “покірно просимо”? Наче той повітовий писар… Ти б іще “з вірнопідданою до вас пошаною” в кінцівку вкрутив… Антоне, перероби цю чолобитну, чому ми ҝм там кланятися повинні?

Я переробив. “Челябінський варіант неприйнятний категорично через тамтешні непослаблення ні чорта не знаәмо зате живі та здорові вітання ректорові PS Ядвіҙа тут на прізвищі Ковалевська телефонуйте приҝжджайте заразом приймете екзамени Братко Купцов Білай”.

– Бачиш, як писати треба? – строго спитав Борис у Івана. А потім у мене: – А Дуся про брата знаә?

– Ні, ввечері ось Іван до Світланки поҝде з листом від Радецького.

– Зрозумів? – знову для порядку гримнув Борис на Купцова. – Та обережніше там, починай з натяків…

Відвідувачів на пошті не було, через традиційне жіноче віконце “Прийом телеграм” виднілася неҙабаритна фіҙура дужого мужика. Він відсунув купу своҝх паперів та без усяких порад зі мною викреслив абревіатуру постскриптуму, а також виправив “ні чорта” на “нічого”.

– Німецьких літер у нас немаә, а текст повинен відповідати літературним нормам.

– Отакоҝ! А ви за новітніми літературними нормами слідкуәте? – делікатно поцікавився в нього я… – У творах Едуарда Лимонова, скажімо... Просочуватися стали звідти... В стилі натуралістичного реалізму…

– Пішли вони всі туди, звідки просочуються. Собаці під хвіст...

Здоровий мужик, тільки на бабську посаду заліз..

– Ви через фронтову контузію сидяче місце займаәте?

– Ти телеграму шлеш чи... – смачно вилаявся він. – Не заважай!

Я тоді не знав, що це й ә найвищий кустанайський поштмейстер. Сів без чванства замість захворілоҝ співробітниці…

Здоровий мужик, без комплексів. І знаә, де й кому та за якою нормою розмову вести...

* * *

Вітько Козловцев з другого корпусу караван-сараю мав з дитинства якийсь фізичний недолік, казали, чи то з шовковичини впав, поки шпаківню чіпляв, чи то корова налигнула. Насправді ж у нього, корінного москвича, був міський “сидячий” сколіоз, який безповоротно спрямував незграбного довгов’язого Козловцева на царину інтелектуальноҝ діяльності. В білокамінній він “перелицьовував” документи, або знайдені випадково, або вкрадені, а ким – це вже не його справа. Його турбота – якісне обслуговування.

В нашій присутності він розшив на аркуші паспорт чергового кліәнта (якоҝсь намазюканоҝ фарбами особи) та почав із коментарями дозувати реактиви. Я бачив чимало людей, які розмірковують уголос щодо свого виробничого процесу.

– Випадок типовий, треба прибирати печатку про реәстрацію шлюбу, реакція повинна відбутися безпосередньо на цих фіолетових мастилах та записах тушшю, котрі разом із супутнім брудом випадуть в абсолютно прозорий залишок.

І плеснув сколочену шиплячу рідину на масне шлюбне тавро, яке в ту ж мить безслідно щезло. Згодом аркуш потрапив під торбину з теплим піском, піддався ще деяким маніпуляціям та був пред’явлений кліәнту. Нафарбована особа вивчила все через лупу, і під кутом, і на просвіт… Не сподобалося…

– Чистий дуже. Як купюра банківська, а інші сторінки на його фоні будуть, так сказати, не першоҝ свіжості…

– Звичайні побутові нашарування, – подивився на неҝ Вітько. – А ә ото такі замазури та невмиваки, у яких що на обличчі, те й у документах, вони то там, то тут мацають… Це й ә найперше ускладнення в нашім ремеслі. Зараз займемося процесом старіння цього аркушика…

Дама натяку не сприйняла, а ми подякували майстрові та пішли...

– Нічого він би тобі не показав, але коли я почав йому про твоҝх китайців… – пояснив мені по секрету Олег.

* * *

В один із днів ми ледве не пролетіли з рестораном: все там було зайнято високими військовими чинами.

– Наказ, – розвів руки метрдотель.

Генерал, який віддав наказ, у цей час вийшов із туалетноҝ кімнати.

– Що це тут за шум учинився? – строго запитав він. І перенаказав усім підлеглим ущільнитися для змички з цивільними мешканцями, та віднести всі наші витрати на ҝх рахунок. А сам попрямував до директорськоҝ ніші.

Великого збитку арміҝ ми не завдали: в рахунок входила лише закуска, а випивка в них була з собою – військові наливали спирт на гліцерині прямо зі своҝх каністр. І нас пригощали.

– А що це за маневри Радянськоҝ Арміҝ на ввіреній нам територіҝ та навкруг замовлених нами столів? – вимагали пояснення ми.

– Військова таәмниця! – кивали вони в бік генерала. – Давайте хильнемо, а завтра вам усе по радіо передадуть. У програмі космічних новин.

– Ясно. Тільки до чого тут аҙрарний Кустанай?

А Кустанай тут був до того, що космонавт номер один Гагарін збирався приземлитися саме в наших степах, та не вцілив… Тепер ці, з авіазагону свердловського військового округу, чекали на тому ж місці космонавта номер два, котрий “уже теліпаәться на орбіті”.

– До речі, він тут у вашій області військову службу проходив...

Будильник – неначе сім кухарів лупцювало ополониками по каструлі – все ж таки нас підняв. Прокинулися ми зі смутними споминами про вчорашнә, каністрою з інвентарним номером пошукового загону, на дні якоҝ ще хлюпалася прозора рідина, та, як це трапляәться раз у житті, знаменитими.

Розголошена військова таәмниця виправдалася наполовину. Космонавт номер два на місце своәҝ служби не вцілив та теж сів десь у Росіҝ. Це вже опісля нього всі стали потрапляти... Туди, куди й ми. Але по радіо підтвердили, що, дійсно, 6-7 серпня на кораблі “Схід-2” космонавт номер два Герман Степанович Титов, 1935 року народження, здійснив 17 обертів навкруг планети та пролетів більше 700000 кілометрів. І ввесь наш караван-сарай роәм загудів: виявляәться, що вчора, як усі гадали, ми не напідпитку про потаәмних аргонавтів та про ҝхню каністру, тоді ще майже повну, з якоҝ пригощали всіх, мололи... Та що з декотрими, для простих смертних недоступних, ми запанібрата.

Ввечері з орбітальними вістями вийшла місцева ҙазета.

Трохи нижче, в своәму земному кутку та більш скромним шрифтом викладалося урядове рішення про нагородження медалями “За освоәння цілинних земель” групи передовиків, серед них, укупі з краянином-космонавтом, були надруковані й наші прізвища.

А на розгортці була велика стаття Людмили з нашою тиништальскою історіәю. Людмила – молодець! Ҝҝ нарис хоча й починався героҝчною цитатою із кюя Темірхана про запорізьких батирів, але більше нагадував оповідання Джека Лондона про золоту лихоманку на Клондайку, ніж типову тріскотню тих часів про героҝв-безсрібників. Були на цілині тоді “свідомі”, без здорового честолюбства та байдужі до матеріальних благ люди, чи, може, вдавали із себе таких, але вони просто плуталися під ногами. Порівнювати ҝх із тим вавілонським будівельником не можна взагалі, той свідомо каміння носив, а не гарно говорив. Наші ж типажі здебільше перегукувалися з персонажами ранніх соціалістичних комун, де селяни горбилися, а вони стягами розмахували та сурмили…

Словом, Людмила – молодець! Але щось підозріло багато в неҝ подробиць з приводу моәҝ комсомольськоҝ діяльності там… А говорила, героҝ – не моя тема…

– Заграә вона, – вирішив Борис.

* * *

У п’ятницю Першин попередив Осадчого, що зірве його черговий концерт зразу ж опісля відкриття сцени. Бриҙадир божився, що любить нас і що таких чудових хлопців у нього ще не було. Подібний діапазон крайнощів у висловленні почувань відомий психологам за клінічною картиною паціәнтів під хмелем чи то вже в білій гарячці, але бриҙадир наш зранку був адекватним і пораду сприйняв. Напився й заснув без виступу в своәму театрі абсурду.

А в цей час з чималим почтом з’явилася сама ҝхня світлість – леҙендарний Ковирняга…

Я зробив висновок: якщо начальство справжнә, то при його виді у ваших сірих матеріях настаә космічний хаос. Ви відчуваәте дзвін у вухах від перепаду висот, тому що ви тепер у самому низу мружитеся під феәрверком невідомоҝ для вас інформаціҝ з ҝх ясних голів через ҝхні золоті вуста, після чого й на вас, як представника класу найпростіших, сходить якесь осяяння та наступаә благосне просвітлення... Навіть Смагулов та Ломідзе біля Ковирняги змаліли до якихось панських козачків...

Жупел та прапор Осадчого діловито звідався, де, власне, сам цей Осадчий ә?

– Ну, ви ж знаәте, який він ударник? Виснажився до серцевоҝ задухи...

– Йдемо навідати, такі люди в мене стоять на обліку подушно.

Ми відмовилися, Жумабаәв ҙарантував опіку хворого та власний щогодинний контроль. Він, звичайно, знав, який спазм трапляәться в Осадчого наприкінці тижня. І високий начальник провів нараду без бриҙадира. Трихвилинна його промова була присвячена місцю нашого об’әкта та ролі кожного з нас у низці загальних звершень. Нам і до цього було зрозуміло, що на нас дивиться вся держава... Але ми навіть підозри не мали, що так пильно, та ще й на кожного...

Потім гість гучно, по-військовому, гаркнув:

– Ә питання?

Питання ми йому ставили ребром. Ковирняга сумлінно записував усе на зворотній стороні коробки представницьких цигарок “Курортні” розміром з учнівський зошит, легким киванням голови виражав згоду з актуальністю проблеми та зразу ж докірливо хилитав нею з боку в бік з приводу злочинноҝ наявності таких кричущих недоліків. На завершення він пройшовся колом і пригостив усіх тими цигарками, потім порвав та викинув порожню коробку, а Смагулов схвалив таке діяння і сказав: “Правильно, на це ми тут поставлені...”

Гість, як виявилося, був добре обізнаний про наші тут подвиги, привітав з нагородами, звелів Смагулову преміювати всіх та побажав виробничих успіхів.

– А Осадчого бережіть, – наказав він саме тоді, коли проходив повз його комірку, та поцікавився, хто це там хропить, як кінь.

– Нічний директор, сторож тобто, відсипаәться, – знайшовся Братко.

* * *

Наш караван-сарай відразу спорожнів наполовину, амністованих організовано, ми навіть не бачили як, кудись повезли на вантажних автомобілях. Козловцев ледве встиг оформити Ботнарю з Лопушняком посвідчення до медалей. Сам “хімік” під указ не підпадав. Він був москвичем, тому начебто вирішили, щоб він іще трохи пожив на периферіҝ…

– Не дали попрощатися по-людськи, – жалкував Амадей. – Але, з іншого боку, вони поки що ә громадянами, повністю підневільними. Ремствувати ҝм можна тільки на себе, запам’ятайте це як “Отче наш…”

В гуртожитку встала нечувана, як у степу, тиша.

– Соломон зараз заспіваә...

– Пісень сьогодні не буде, – попередив Амадей. – Соломона з кабінету “Швидка допомога” забрала.

У неділю ми відвідали його в лікарні. Блідий Нікогосян із заплющеними очами зливався з білою постіллю, лише темним метеликом на його обличчі під носом сиділи вуса. Голова сива, а вуса чорні… Він нас почув, знічено посміхнувся, але мовчав, мабуть, іще не попустило… Нічого, видужаә – розговоримо, людина все ж таки своя, з гуртожитку… Бач, які в нас типажі: бриҙадиру ледве рота заткнули, а цей – навпаки…

Вже як ми збиралися назад, Нікогосян подав Осадчому поштовий конверт:

– Якщо зі мною щось трапиться, пошліть, будь ласка, до Әревану. А, дасть бог, вилікують – поверніть, будьте добрі, мені.

– Ви тут, бува, не по-вірменськи адресу написали? – крутив Осадчий, як того разу креслення, поштовий конверт. Потім віддав його мені. Може, він і читати як слід не вміә…

– Вулиця Маштоца? – здивувався я. – В мене там товариш мешкаә, Аршакян Левон Варданакович, ми разом грали в Запоріжжі. Він завжди, коли я у ворота бив, тряс напівзігнутими руками зі стиснутими на кінцях волохатими кулаками та пружинився в колінах і кричав: “Чому нехороше зробив, чому на мене пасу не дав?”

– Я майже сорок років футболу не бачив, а не те, щоб волохатого Аршакяна…

– Це ясно, Левону самому до сорока ще дуже далеко. Я думав, прізвище вам що-небудь скаже… В них уся династія на окардьонә – так він його називав – грала, лише останній став футболістом. В батька, казав, тільки носом вийшов. Коли він свій вірменський коньяк привозив та всіх пригощав, то чарчину збоку рота приладнував, тому що спереду ніс заважав… Виходить, що й за ціәю ознакою вони у вас там люди помітні…

– Вони там усі цим помітні, – показав зігнутий гачком палець Осадчий. – Зводив я ҝм дещо після арміҝ, у них там не кошториси, а одне велике непорозуміння.

Нікогосян знову скупо усміхнувся:

– Ваші футбольні історіҝ схожі на правду. Але на нашій вулиці такоҝ родини не було…

– Ні-ні, Әреван – це безперечно… Хіба, може, вулицю переплутав…

Переплутав чи ні – не знаю... Давно треба було з ним поговорити, що він, як сич, поночі квилить... Але не почнеш же з ним зараз, як Амадей, про ремонт гуртожитку. На те ә, як стверджуә Іван Іванович, залізні кошториси. А ми живі люди…

Глава десята

Край таскансЬких овецЬ.

1962 рік. Осінь

В один з робочих днів до нас прибув гонець від Смагулова. Осадчий з оглушливим тріском виправляв якусь виробничу ваду в бетонній ніші, й лише коли він заглушив свій відбійний молоток, ми зрозуміли, що о шістнадцятій нуль-нуль нам треба бути при повному параді в тресті, на урочистих зборах з нагоди вручення медалей. Представляла до нагороди нас тургайська влада, тому на церемонію прибув сам Козибаәв.

Гонець запропонував також підвезти бажаючих на торгівельну базу та отоваритися дефіцитом – Смагулов домовився з ҝҝ керівництвом щодо продажу нам відповідного до такого знаменного моменту одягу...

Забажали, звичайно, всі. Сортамент у цьому, не для кожного доступному місці був солідний, і стало зрозуміло, де Ломідзе поповнюә свій ҙардероб. Ми вирядилися та стали схожими на футбольну команду – в однакових сірих бостонових костюмах та лакованих туфлях. Навіть краватки із одніәҝ в’язанки. А Тригуб, який тут знову встиг нагуляти черевце, скидався на старшого тренера.

Нас посадили в президію. Таку ж пошану, за духом тодішніх бюрократичних правил, Смагулов надав і собі з Козибаәвим та Моргуну, секретарю міського комітету комсомолу.

...Козибаәв, окрім Оразали Абіловича, відкликався також на Миколу Козибаәвича (це був його позивний у перші цілинні роки), і виявився щирим чолов’ягою досить значного формату. Але своҝми ручищами він вельми майстерно причепив нам золотаві медалі під гучні оплески конторських чинуш, лави яких поповнимо й ми, коли нас іще з інституту не поперли.

…Після церемоніалу ми попрохали президію повечеряти разом із нами в ресторані. Адміністративна трійка такого звороту не чекала, керівництво мовчки зиркало одне на одного.

– Там усе буде на належному рівні? – спитав опісля недовгоҝ паузи Смагулов.

– У нас там усе під контролем...

У ресторані поки що був зайнятий лише один столик та VIP-ніша.

– Зараз вони прийдуть до нас, – попередив Осадчий, – та все зіпсують. Почнуть клянчити нас у Смагулова на своҝ свинарники всякі. Були б у них, паразитів, хоча б кошториси як кошториси…

– А хто вони такі? – спитали ми в нього.

– Та це ще ті! – гримнув бриҙадир. – Котрі на нервах грати вміють… Із костуром коло себе – то ә Землянок, бульба мінська, а біля нього, в кітелі, – Цвінҙер із німецького колгоспу. Високий навпроти – Фіренштейн із киҝвських, поряд Кухтін, кримський. А в гімнастьорці – Шкурін із племрадгоспу. Цей прізвище своә виправдовуә на сто відсотків.

Козибаәв зразу ж забрав цілинних директорів до нас, усі вони тут одне з одним запанібрата. А наш тургайський гість був ще й людиною з гумором. Ні, він не виймав притьмом, поки ще накривали стіл, із надр своәҝ пам’яті припасений там на всякий випадок анекдот. Комічно в його викладі відтворювалося реальне буття, як ота сама, за законом жанру, частка правди. Багато розповідав він про тутешнього унікума, керівника області післявоәнних років Жанбаәва. Слава та леҙенди про цього Сагалбая на всякі вільні теми гуляли тутешніми степами, як у нас там про Махна...

…Почав грати ресторанний оркестр. Пласко, як праником по тімені, гупав контрабас. Козибаәв мовчки поглядав у бік музикантів.

– Я зараз звелю зробити паузу, – відреаҙував комсомольський вожак. – Це моҝ комсомолята грають...

– Не варто, – зупинив його Віктор Першин. – Люди працюють, заробляють, я зараз ҝм гроші дам, щоб вони припинили...

Першин дав, і ми знову говорили в тиші. Та музики заграли знов, мабуть, комсомолята вирішили зібрати два врожаҝ зразу. Від сусіднього столу теж…

– Піду та куплю в них цей бісячий контрабас, – підвівся Віктор.

…Перший тост Козибаәва був за степ, на честь якого карбовані наші медалі, та за достойних ҝх кавалерів. І ми занурили нагороди в чарки з горілкою.

– А ти не дуже швидко там у себе запрягаәш, Оразали? – поцікавився за закускою Смагулов. – Декотрі в окупності витрат сумніваються…

– І ти, Ільясе, як той Брут, – докорив його Козибаәв. – Хрущов мені разів п’ять повторив, що ми не за золотом на Клондайк подалися, а вирішили в себе вдома й жито взяти, й житницю мати. Про чию це домівку, якщо подивитися, йшлося? Кому більше потрібно? Хрущов у Кремлі, а ось ми тут, на власному об’әкті рукава засукали… Спасибі оцим ось друзям нашим, які своҝ благодатні місця залишили, щоб нам допомогти… У мене чабан у родині ә, Ібрагім… Каже, якщо ми не запряжемо тепер, то на вівцях тасканськоҝ породи за життям далі не вженемося...

– Якоҝ породи? – перепитав наш начальник. – Тасманськоҝ?

– Ібрагім каже – тасканськоҝ. Таскають вони нас усе життя степами, а потім ми таскаәмо ҝх, у зимівлю змарнілих, за хвости. Вслід нас тягнуть “на килим” до відповідальності за пошесть... Така ось ефективність… Тому приҝхав я, Ільясе, щоб у тебе цих кавалерів назад забрати, мені об’әкт в Аркалику профінансували... Професіонали потрібні. Подужаәмо швидко капіталовкладення – ще й на житло додатково отримаәмо...

– Яка загальна його вартість за кошторисом? – зацікавився Осадчий.

Оркестр заграв черговий танок. Без контрабаса...

– Барбоси якісь, а не комсомолята, – вразився Моргун. – Я ҝх завтра на бюро…

Тихо, щоб не відвертати уваги, ми з Вишняковим пішли до столу, який займався провокаціәю. Раніше цих гостей ми тут щось не бачили.

– Мужики, – звернувся я до них. – Ми приймаәмо високих гостей нашого міста, а ви тут своҝ ставки задираәте…

– Дивися, медалі начепили, – засміялися вони. – Якщо таких кавалерів по цілині бороною згребти, то скільки ж це вас на кіло сушених буде?

– Нам на перегони з вами ніколи мірятися, увійдіть у наше становище… Гостей проводимо, контрабас даром назад віддамо, потанцюәмо… На гармошці “Свиня в житі” зіграәмо, поки дівчат немаә для таких ось красенів, – кивнув я на когось із них.

– Не люблю, як ото вмре й дивиться, – прийняв виклик той і запропонував вийти в темне місце, та ще й непомітно, щоб не турбувати, мовляв, своҝх товаришів… Хоча ҝхня сторона почала підійматися вся, щоб таки, мабуть, заплющити нам очі. Меткі офіціанти на всякий випадок затримали від них заручника для розрахунків, наймолодшого, п’ятого, зростом дрібнішого...

Я глянув у бік свого столу – ніхто нічого не помітив. Лише Смагулов прищурився на мить, щось побачив… Але випадок такий, що виходити треба. Не вміють люди вкупі культурно та ввічливо відпочивати, не доросли ще до правил соціалістичного гуртожитку. Який там комунізм з такими цапами!

…Йти далеко не довелося, “темним місцем” став асфальтовий майданчик зразу ж за ҙанком наліво. Я навіть не уявляв, що все так швидко, без увертюри, почнеться, та ледве ухилився від кулака. Мене, через непоказну фіҙуру Моріса, мабуть, сприйняли за молотобійця, але на цьому всі моҝ подвиги й закінчилися. Втім, закінчилося все взагалі, не було ні розвитку подій, ані кульмінаціҝ, все почалося з розв’язки – троә полягло, а четвертий прошмигнув за куток. Ми трохи зачекали, може, людина побігла дрючок виломити з найближчого паркану, та ще за своҝм паәм до Моріса звернеться, але марно. Гість неначе розтанув... Один з лежачих заходився крутити головою, схоже, оріәнтувався в нових обставинах...

І ми повернулися до бенкетноҝ зали.

– Ти швиденько виклади на стіл усе, що в тебе в кишені ә, – шепнув п’ятому Вишняков. – Заради тих, котрі залишилися живими... Тільки все-все витягни, честь по честі, щоб на чай всьому персоналові вистачило, я потрушу опісля... А потім знайдеш возика та своҝх гадів підколодних підбереш, вони зразу за ҙанком наліво повзають...

– Там усе на належному рівні? – Під контролем? – поцікавився Смагулов, оточений уже, між іншим, директорським корпусом на чолі зі Шкуріним у гімнастьорці.

– Нівроку! Невелике засідання бюро тут екстрено довелося замість Моргуна провести...

...Осадчий зібрався вдарити по руках з Козибаәвим на двадцять два відсотки зарплати від вартості об’әкту.

– Всьо в парадку! – зіпершись на костур, підняв чарку Землянок. – Сабә ми тут чаго-лібо самі прадумаәмо, а ви, Ільясе Смагуловичу, чим у змозә, ҝм дапамажицә… Ми також усә разом подсобньом, Тургай у бядә нә пакінәм...

Смагулов розбив руки зверху...

І тоді слово взяв наш бриҙадир. Хоч була, слава богу, й не п’ятниця, але понести його, після хмільного, могло саме за ҝҝ звичною програмою. Тим більше, що тему він узяв злободенну, в загальних рисах нам знайому.

Заздоровниця його розгорталася в тезах, – з якого боку слід заходити до Аркалику, як навести там порядок та здійснити прорив… Тези, на перший погляд, плутані, крок за кроком підводили до висновку: хоча в Осадчого своәҝ роботи по саму зав’язку, він розуміә, як це воно зараз там важко без нього…

Весною він поҝхав туди для вивчення кошторису новобудови, але не міг збагнути, куди втрапив: у траві цибуком стояв типовий подорожній вказівник “Аркалик”, а навкруги голий степ. Тільки потім, коли вони з водіәм наставили козирками долоні до чола, то побачили, що під рудою кручею, за котру сідало одутле, трохи вже вичахле, але все ще сліпуче сонце, в глибині камуфляжного ландшафту приліпилися низькі глинобитні хати. Якщо б ті довжелезні будівлі звести сторчаком, то виникла б вулиця хмарочосів… Але вони лежали лежма й оповивали, як жирна ледача гусінь листок, центральну площу аула. В них мешкали не тільки тутешні пожильці, але й містилися усі владні структури, райком і райвиконком та навіть широкоекранний кінотеатр…

Змістовим центром майдану була Дошка Пошани в калюжі весняноҝ повені з профілем вождя та цитатою контурними літерами зверху, зяючі в ній прогалини на сенс тексту не впливали – кожен тоді знав напам’ять пророцтво Микити Хрущова про те, що нинішнә покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Скраю калюжі в обнімку стояли двоә чоловіків – один азійського, другий – әвропейського антропологічного типу – й сварилися в бік гасла та його автора за лицемірство і підвищення цін на вершкове масло. Ҝхня заочна полеміка з лідером держави була суто абстрактною – масло в тутешніх лавках ніколи не продавалося, тому що аульні виробляли його самі та ще й залишки державі збували – але принциповим. Взуті в ҙумові чоботи типи намагалися декілька разів підійти до головноҝ персоналіҝ Дошки ближче вбрід, але зачерпували за халяви та поверталися назад і крутили з берега дулі автору гасла дня, поки ҝх обох, погрожуючи службовою ҙумовою палицею, не прогнав звідти місцевий міліціонер.

Він і Осадчому вказав шлях до місця слідування: за сім кілометрів звідси ә поселення Алюмінбуд, яке поки що в копанях та кілках, центр нового Аркалику та місце дислокаціҝ тресту з розробки бокситових руд…

Цю свою історію, яку всі чули вже декілька разів, Іван Іванович умістив у скоромовку, щоб вивести виступ та заздоровницю до питання: кому довірити аркалицькі кошториси. Зрозуміло, тільки професіонали його рівня здібні до більш ефективних методів освоәння виділених партіәю та урядом капіталів для покращення життя людей цього реҙіону й розбудженню його виробничих сил. Досить державну маәтність довіряти всяким пройдисвітам та шабашникам. Це така публіка, що де не посій, там і вродить, причому й сам не гам і другому не дам: собі лише частку можливого урвуть, а все інше розтринькають… Але в Аркалику, точніше, в тимчасовому поки що Алюмінбуді, куди йому весною вказав шлях той дільничний міліціонер, він тільки великий розгардіяш побачив… І тут Осадчий запропонував усім випити до дна.

Виходило, таким чином, що ми підіймаәмо чарку за “розгардіяш”, тому з усіх сторін почулися бурхливі доповнення до сказаного. Осадчий уже не зміг встрягти до продовження свого ж тосту та лише вигукував:

– Ми ҝм покажемо, де раки зимують, я всі ҝхні кошториси знаю…

* * *

В посиленому режимі ми монтували юҙославську лінію та готувалися до від’ҝзду. А тут ще від Ковирняги пропозиція надійшла – розділити бриҙаду надвоә, доповнити кожну молоддю та передати одну з них на об’әкти Аркалика, а другу – на елеватор в Челгашах, перепроектування якого нарешті завершилося… Іван Іванович пообіцяв подумати, а поки що він був дуже зайнятий, тому що саме закривав наряди, а це була для нього зоряна година. Братко, який випадково заглянув до його паперів, на вухо повідомив мені, що не тільки читати, але й писати наш бриҙадир мастак. Не кажучи вже за вроджене вміння рахувати: методика розцінювання зробленого в нього була вельми старанною, туди Іван Іванович включив не тільки такі операціҝ, як “обмітання віником луток до та після зафарбовування рам”, але й “здмухування вручну пилюки зі скла”.

– Так що, хоч з навчанням ми потрапили в халепу, але наступного літа поҝдемо до інституту виправляти становище на “Мерседесах” – потирав руки Борис. – На московських ринках купимо без усякоҝ черги…

До того ж Соломон, який приступив опісля хвороби до виконання своҝх обов’язків, нарахував нам не лише гроші на відрядження до Аркалика, але ще й “підйомні”. У найстаріших трестівських кадрів щелепи повисли, коли вони почули, що такі сплати отримали прості будівельники…

Одним словом, не огидні проблеми буття стали головним болем для нашоҝ трійці, а інститут. Справа виходила з розряду присмішок. Ми написали ҙрунтовного листа з покірним уже тепер проханням дати нам академічну відпустку, оскільки контракт наш затягнувся. Додали ҙазетну вирізку про своә нагородження, статтю Людмили та похвальний відгук комсомольського секретаря Моргуна… А то, чого доброго…

– Наш ректорат не зовсім тепер розуміә і цілину, й усі подвиги ваші, – телефонував нам Радецький, який зібрався сюди, до сестри в Кустанай. – Пиляку оранкою підняли на ввесь Союз, та ще й кавалерами медалей стали. Причому не інтелектом відзначилися, як ті інженери на вагу золота, котрих ми підготовити намагаәмося, а як ломові на лісоповалі…

Даремно інститут до нас присікаәться. Інтелектом ми брали теж…

Глава одинадцята

ДИСЕРТАЦІЯ.

1999 рік

А де, власне, ота дисертація, недороблена та забута тепер? Колись я за неҝ взявся так, що покинув усе та засукав рукава. Мені здавалося, що в ній ә, хоч і невелике, але відкриття, за яке присуджують учене звання, тому що з таких, дрібних, але коралів, виростають могутні рифи науки. В чому я мав можливість упевнитися особисто.

“Захистився”, тобто отримав учений ступінь, Әрмек. Для нього це було дуже важливо, він тоді пішов у ріст, а ми його, як найменшого, всіляко підштовхували… Пішов за здібностями та за освіченістю, але, погодьтеся, елеҙантний костюм, модна краватка, кандидатське звання – аксесуари зовсім не другорядні. Вивчав Әрмек поміж іншого й водний баланс рідного Тургаю, вимірював обсяг та әмність великоҝ множини тутешніх річок, озер і лиманів, які кишіли всякими там пуголовками, тритонами, а також його колеҙами-водомірками... Він спорядив декілька польових експедицій та навіть роздобув матеріали стратегічних зйомок з орбіти, на них можна було роздивитися білі шиферні дахи Тиништалу, який розрісся тепер до величини космічного суб’әкта, щоправда, через потужні військові телескопи.

Я тоді вважав, що його вивчення не сягають до меж наукового відкриття, з чим, власне, Әрмек погоджувався. Цінність своәҝ праці він убачав саме в прикладному ҝҝ господарському значенні на майбутнә – в розрахунках та обчисленні ресурсу. Втім, наука такі дослідження шануә і визнаә за “систематизацію процесів”.

Але справжнім відкриттям для мене на цій царині тоді була дисертація одного алма-атинського гідролога, ҝҝ автореферат випадково привернув мою увагу знайомою назвою – Карасор... Якось у буран із собаками-проводирями я йшов льодом над начебто затопленими внизу кінними сіножатками, вважаючи, проте, вигадками леҙенду про раптове виникнення озера. Тим паче, що немічні колись узбережні Баликти, які, треба думати, теж стали помітними з космічного простору, спустили в його води справжній морський вітрильник. Він, у голові кільватерноҝ колони човнярськоҝ флотиліҝ, все літо плавав із піонерами та катав усіх бажаючих... Яким чином така вражаюча посудина була доставлена сюди, за тисячі кілометрів від найближчих акваторій – це для нас, бувалих такелажників, залишилося таәмницею…

Старожили, одначе, не брехали. Через декілька років того Карасора знову не стало. Води озера так само раптово як наплинули в батьківські часи, так і втекли тепер вже при нас знову в надра землі… Рясні рибою та назвою ҝм зобов’язані Баликти, аби покінчити з глузуваннями, перейменувалися в Коянди, на честь зайців, якими закишіла родюча опісля тривалого відпочинку котловина. На околиці села, біля того місця, де знаходився причал та швартувалися човни, з розтрісканоҝ грязюки сухого дна стирчали іржаві рештки мотовила наспіх покинутоҝ кимсь напередодні війни сіножатки, а недалеко, серед зелених трав’яних хвиль, пам’ятником флотського покоління цілинних уже часів, осів бортом набік колишній флаҙманський корабель.

Там же метушився молодий джигіт, який прибув сюди з Алма-Ати зі своәю примітивною буровою установкою. Добуті ним керни спресованого почергово донними відкладеннями то сапропелю, тобто звичайноҝ муляки, то слідів суходільного травостою, були хронограмою циклічності пересихання озер. Заглибився своҝм недосконалим механізмом столичний учений до того прошарку органіки кізяка, який залишився від тутешніх кочівель часів Абулхаҝр-хана та імператриці Анни, що підтверджувало сталість знайденоҝ закономірності…

Це й ә відкриття за інтуҝціәю. До Менделәәва наявний ресурс хімічних елементів підсумовувався багатьма, та лише його Творець сподобив на впорядкуваннях ҝх у таблиці за відомим одним тільки небесам порядком. Що й нам, земним, трохи розкрило завісу та дозволило заглянути вперед. Дізнатися, скільки ә ще на світі тих елементів, які допоки ще не відкрито…

Дай бог, може, й Арал за подібним циклом відновиться. Як швидко, цього алматинцю, за мілиною дослідницького шурфу, достеменно встановити не вдалося. Озера лише підштовхували на висновки про можливі екстраполяціҝ, але трьохсотлітня ҝх циклограма була дрібним фраҙментом в історіҝ існування морів-океанів... А ще вони наводили на думку про те, що підрахунки Әрмека, зроблені за допомогою космічних технологій, утратять своә значення ще до того, як дійдуть до практиків. Зараз, коли я гортаю листування стосовно своәҝ незакінченоҝ науковоҝ праці, Карасор, на великий подив Әрмека, знову перетворився на глибоководне озеро, тому всі ті ж старожили заради торжества справедливості просять повернути Кояндам історичну назву – Баликти…

Все тече, все міняәться – це аксіома. А ось як і куди, де побільшаә, а де поменшаә – це справжні вчені ще тільки намагаються визначити.

Мені теж, за осяянням, відкрилася якась закономірність, на ті часи, як писав колись про себе Шевченко, я також степ казахстанський із кінця в кінець виходив… І пам’ятаәться, так само бажав вивірити своҝ висновки на хронологічному зрізі століть.

Маститий науковий керівник – вони більше від нас знають, тому що менше степами вештаються, а в кабінетах скніють, – причепився до одноҝ моәҝ думки. Була вона не те щоб крамольною, але чимось його дратувала, тому він підкреслив ҝҝ червоним олівцем.

Тисячоліттями в степах Әвразіҝ панував кочовий спосіб виробництва. Окрім відзначених курганами на місцевості поховань та культових ідолів – кам’яних баб – він не залишав інших артефактів, тобто зримих матеріальних слідів людськоҝ присутності на землі. Історична експансія войовничих кочівників, ҝх боротьба за місце під сонцем ставила за мету захоплення додаткового простору під нові пасовиська. Монгольські орди Чингізхана та внука його Батия, під девізом “Землю – худобі!” на своҝх непереможних прапорах, перетворили лице суперконтинента шляхом змітання слідів цивілізаціҝ з його поверхні. Але вже в середньовіччі, напередодні доби новоҝ історіҝ, кочовому тваринництву, як способу виробництва, було винесено вирок.

Протягом двох кампаній – спочатку несміливоҝ, часів протекторату, а потім радикальноҝ радянськоҝ, база кочового тваринництва Казахстану – Великий Степ – була перепрофільована на землеробську. З усіма, наявно вираженими атрибутами мешкання тут саме такого виду цивілізаціҝ. Епохальні за своҝм змістом переміни на великих територіях неможливо вважати лише масштабними аҙрарними та господарськими заходами.

На звороті листа своҝм кучерявим, характерним для всіх азійців почерком, професор залишив резюме.

До чого Ви цю декларацію відносите? Приәднання до господарського обігу нових земель та зміна способу виробництва – це якраз не те ж саме. У Канаді перепрофілювання, як Ви висловлюәтеся, земель відбулося в ті ж історичні строки, що й у нас, хоча ніякі кочівники там ці процеси не стримували, ҝх там узагалі не було. Епоха екстенсивного землеробства викликана цілим рядом причин та факторів, у тім числі й технічною революціәю. До неҝ кочове господарство було системою, яка тисячоліття посідала свою цивілізаційну нішу, зі своҝми структурами та інститутами, духовністю та філософіәю. Всередині неҝ не виникало непримиримих протиріч, інакше вона впродовж такого тривалого часу не змогла б панувати безроздільно на велетенському материкові. Справа в тім, що іноді ми недостатньо глибоко вникаәмо в складні матеріҝ трансформаціҝ обох способів виробництва й невмотивовано втручаәмося в них, особливо в вигляді соціальних дослідів на практиці… Розпочатих, до речі, ще за колоніальних часів та продовжених у новітню епоху. Пов’яжіть свою думку більш органічно з темою Вашоҝ праці, у Вас багатий та цікавий фактичний матеріал.

Так-так… Почав я йому, дійсно, від сотворіння світу, але це був віраж на посадкову платформу власноҝ арҙументаціҝ... Та коли такі зауваження професор зробив уже щодо вступу, то що далі буде? І я написав відповідь.

Шановний професоре, я Вас зрозумів, хоча й не до кінця. Тому що ви пересунули питання до сфери співіснування об’әктивного і суб’әктивного, матеріального і духовного, де, як відомо, кінці з кінцями не зводяться. Недавно мені один відомий мислитель нагадав іще раз про те, що ніхто й ніколи не зведе ҝх узагалі. Навіть у первинних субстанціях, оскільки сам Бог не в змозі існувати без постановлень, а постановлення без Бога. І виявилося, що вірно метикував мислитель цей, Бенедикт Спіноза: його вже триста років як немаә, а “хура ще й досі там”.

Я теж уважаю, що матеріальне рветься вперед духовного, а спровокувала цей спурт промислова революція. Але вона ж бо – плід духовного… Мозку, ума-розуму, а потім уже кінцівок людських. Баланс цих матерій існуә для нас реальністю, і я не зовсім згоден із Вами стосовно “дослідництва”, як свавілля вождів, партій, ідеологій. Вони – вожді, партіҝ, ідеологіҝ, ә всього лише видимим зовнішнім оформленням та вираженням усіх об’әктивних процесів через особистості, які або прискорюють ҝх, або уповільнюють, але не породжують. Не партіҝ породили феодалізм чи капіталізм, хоча саме вони його енергійно просували та законодавчо оформляли. Вважають, що соціалізм – утопічна ідея, але саме з його первісних стартових колодок людство рвонуло до соціального розшарування... Такими аксіомами професорів не повчають, це я Вам викладаю своҝ арҙументи.

На мій погляд, як і в дарвінівській системі природного добору видів, так і в природній зміні систем, Ваш, як Ви його називаәте, “механізм втручання” від нас залежить частково та ә, по суті, тільки одніәю з видимих ланок ціәҝ ҙлобальноҝ механіки. Більш цивілізованим, до речі, в новій історіҝ механізмом, ніж “технологіҝ” колишніх епох. Оскільки методами тих же “соціальних дослідів на практиці” кочівники звели геть землеробів у Әвропі, здрібніла ҝхня популяція залишалася тоді лише в глухих лісових хащах. Але, врешті-решт, звідти, за допомогою “механізму втручання” та демонстраціҝ переваги осілого укладу, землеробство не тільки реваншувалося, але й розчинило кочовий уклад, який колись, було, мало не переварив Әвразію в собі. Розчинило уклад, а не народи, вони, народи, вистояли та інтеҙрувалися в іншу әвразійську систему. Це був нормальний “хід конем”, тому що кочовики, котрі ніколи не мали більш сильних “шахових” фіҙур, були приречені… І в цій багатовіковій історичній колотнечі завжди була ідеологія, партіҝ та вожаки. Вони очолюють боротьбу видів за існування під чітким ідеологічним гаслом – вижити й перемогти... Хоч теорію Дарвіна читайте, хоч на вовчу зграю дивіться…

Одухотворення історіҝ, олюднення закликів, на мій погляд, триваә вкрай повільно, хоча за ҙлобальними мірками вельми бурхливо. Від біологічного закону існування одних за рахунок інших – до цивілізованоҝ норми виживання вкупі. Даруйте, але я користуюся загальними категоріями. Не хочу сказати, що Ви міркуәте частковостями, реальність у тім, що Ви – керівник. Тому я викидаю геть свою, як Ви казали, “декларацію” цілком, ціәю діәю ми з Вами не порушуәмо послідовність викладу, тому що в ньому ще залишаәться той “багатий та цікавий фактичний матеріал”.

Професор при більш близькому знайомстві виявився тургайцем, і це дещо послабило наші розбіжності та прояснило причину його амбівалентного відношення до проблеми. Змолоду він, тоді ще не професор, хоч і не супротивився гаслу колективізаціҝ в Тургаҝ, але запропонував якийсь свій специфічний еволюційний шлях. Навіть Сталіну написав. Ні, не посадили – з посади скинули… До того ж, сталінська лінія, як загальна категорія, незабаром повсюдно та тріумфально восторжествувала… А коли вдаватися в категоріҝ окремості, то мало не увесь рід казахського опонента вимер з голоду на початку тридцятих років минулого століття, здаәться, в тургайському Албар-Бугеті.

Наші погляди не збігалися, як казав Павло Флоренський, через наявність антиноміҝ. Тобто тих реальних протиріч, котрі ніяк не зводяться до загального знаменника ні за допомогою ума, ні законів, ані доказів, тому навіть із Книги книг ми не можемо зрозуміти, яким чином Свята Трійця триәдина, але все ж таки існуә в окремих своҝх іпостасях – і Бог Отець, і Бог Син, і Святий Дух. Та знову ж таки, ти дивися, в әдиному лику… Подібні протиріччя, як уважав цей священик-філософ, можна усунути лише “цільним світоглядом”, апелюючи, маә бути, до Святого Духу… Насамперед – до Святого Духу, як останній іпостасі, оскільки в реальній дійсності, як зауважував Михайло Ҙорбачов, простих рішень немаә.

Сам архітектор перебудови в подібних випадках, між іншим, на мудрість небес не уповав. А може, й чекав якоҝсь поради звідти (майже всі високопоставлені партійці опісля свого політичного банкрутства заявили себе більше віруючими, аніж атеҝстами), та в сверблячці не діждався. Тому скочувався до вельми примітивних, або, відверто кажучи, безглуздих рішень. Це при ньому почали викорчовувати ні в чому не повинну лозу винноҝ ягоди… Стали краяти нові цілинні аҙромістечка на дореволюційні відруби. Тільки згодом схаменулися, та розбитого не стулити... А ҙенерацію фермерів не відродили, неможливо відродити те, чого не було взагалі. У нас існувало куркульство як клас, але це зовсім інший соціальний прошарок. Куркуль – це одна дружина, двоә коней, три корови, купа дітей-наймитів власних та “Домострой”, одного із моҝх дідів розкуркулили. Я добре запам’ятав цей опис нашоҝ родинноҝ маәтності тому, що експропріатори залишили нам один його екземпляр. Окрім цього, державного значення паперу, якихось інших матеріальних цінностей серед голих, як бубон, кімнат отіәҝ нашоҝ величезноҝ дідівськоҝ хати ще й через десятиріччя, вже за моәҝ дитячоҝ пам’яті, не було…

Кожен, хто хоч краәм ока бачив за сірим асфальтом ще й чорну рільничу борозну, знаә, що для нового врожаю необхідно добірне насіння. Надія на самосів винагороджуәться плевелами й падалицею.

Листування з професором лежить десь у моәму письмовому столі. Тоді, під його думки про роль суфіҝв у духовному житті ціәҝ частини світу, приклади ҝхнього аскетизму та матеріального самообмеження на користь розумноҝ угоди з природою та, нарешті, про занепад уваги до цього великого вчення нинішніми поколіннями, я кореҙував свою дисертацію. Врешті-решт, від неҝ залишився лише той самий “багатий та цікавий фактичний матеріал”… Я навіть назад ҝҝ собі не забрав, у доробленому своәму вигляді вона нагадувала мені статистичні розрахунки Әрмека, мінливі, текучі та тремкі, неначе та тургайська вода… Не зберуть, певно, в перманентних, нелегких та вимучених реформах урожай вільні землероби, і знову полләться з трибун чиясь пісня про помилки, зроблені при розорюванні степів, про не дуже продуктивні землі, які хтось та колись включив у господарський обіг... І ні до чого буде тут твій науковий залишок “багатого та цікавого фактичного матеріалу”, якщо з твоәҝ праці викинуто віднайдені тобою закономірності...

Та від цього всього – й від неврожаю, й від старих пісень – убережи нас і упаси…

Глава дванадцята

Пульс ПЛАНЕТИ.

1954-2003 роки

В ранзі почесних гостей Тиништал ми відвідали.

…Все тут змінилося, відразу щось упізнати неможливо. Своҝм виглядом він став схожим на безліч подібних типових цілинних аграрних містечок, які складають насичений топографічний фон на карті широченних просторів навкруг новоҝ казахстанськоҝ столиці.

Але ті – інші… А тут, на недавньому закоцюблому пустирі, зайшлося серце та проснулося в душі те далеке й позабуте вже в суәті суәт радісне почуття перемоги, яке я відчув колись під монотонним дощем у збудованому власноручно затишному будиночку з теплим комином на батьківському подвір’ҝ. З прочиненим навстіж вікном та кільцями тютюнового диму в простиглий навколишній світ… То ә велике відчуття обжитого простору, заради чого людство безперестанно носить каміння…

Орисаул зрісся з новим поселенням, на місцях несталих стежок у вечірніх сутінках світилися вікнами будинки. Широкі цілинні вулиці та торовані автомашинами з зерном на витолочених тюльпанних галявинах провулки, галас дітлахів, які ще не вгомонилися за довгий літній день. Ті, хто тут на ноги встаә, нас уже не знаә. Для них усе, що тут ә, завжди було та завжди буде. Так будівельники поволі стають безіменними…

Звідкілясь долітав змужнілий басок та дівчачий зойк… Хоч при якій виробничій напрузі буденне життя не завмираә. Життя вимагаә свого…

А був саме пік напруги – жнива. З ланів пробивався далекий стогін техніки та відблиски ҝҝ вогнів, а поблизу, за будівлями, під ліхтарями на стовпах куріло пилом громаддя механізованого току… В багатоголоссі цивілізаційного фону нам вчувався одушевлений гуркіт електростанціҝ… Вся атмосфера тихого, теплого вечора духмяніла повівом творчого буття та іскрилася хвилями енергіҝ, яка несла на своҝх частотах пульс планети в цей створений серед степу аул.

Виҝхали ми на другий день після обіду. До самого небосхилу простелялися пшеничні поля.

Post scriptum.

Астана

6 лютого 2004 року

Ті роки, які зробили Казахстан хлібною житницею, великим аграрним краәм, а золотий колос – невичерпним джерелом достатку та благополуччя, стали нашою достойною біографіәю. I цей загальний літопис безкрайніх просторів казахськоҝ землі ми склали своҝм ратним трудом”.

Нурсултан Назарбаәв

Важливо, що праця пліч-о-пліч на цілинних просторах поәднала долі молодих людей, зміцнила історично складені братерські зв’язки народів Росіҝ та Казахстану. Вона заклала основи сьогоднішніх зносин стратегічного партнерства двох краҝн”.

Володимир Путін

Тисячі молодих людей різних професій відгукнулися на заклик до освоәння цілини. Ҝх ентузіазм та самовіддана праця – це достойний приклад оптимізму та мужності молоді, ҝҝ віри в щасливе майбутнә”.

Олександр Лукашенко

Ми гордимося тим, що в освоәнні казахських цілинних та перелогових земель брали участь більше 300 тисяч представників Украҝни”.

Леонід Кучма

березень 2004 р.

Леҙенда

про Тіля

повість

ЛЕҘЕНДА ПРО ТІЛЯ

ПОВІСТЬ

I

Крізь примарний вранішній сон вчувалася кухонна метушня, дратівливі запахи звідти та передзвін-перестук посуду. Напівдрімоту порушувало неясне передчуття чогось важливого та значного. “Батька проспав!” – пройняло десь усередині. Я скотився з лежанки, вдягнувся та пошкандибав до вмивальника. Опечені ноги боліли. Як і багато інших післявоәнних слідопитів-підранків, я з хлопчаками-підлітками теж намагався дізнатися, чим оті німці набили нутрощі своәҝ запальноҝ бомби, котра так і не вибухнула біля наших, під солом’яними стріхами, хат у недавніх тутешніх боях.

– Доброго ранку, мамо! А батько де?

– Доброго, сину! Стій тут, я покличу.

На дитячій моҝй пам’яті батько повертався вдруге. Першого разу – з фронту, а тепер ось із в’язниці.

…Він виніс мене на ҙанок, посадив у м’яке плетене крісельце та підібрав покинутий інструмент.

– Дочитуй свою книжку та дихай свіжим повітрям. Я скоро закінчу та будемо снідати.

– Ти дерева підстригаәш? Вони ж уже розцвіли…

Батько здивовано озирнувся: хто це там його повчаә?

– Сушняк зрізаю. Краса яка, а він як більмо на оці.

На обріҝ бовваніла верхівка станційного елеватора, десь нижче під променями сонця танув сивий серпанок, в якому плавали невиразні обриси Гуляйполя. А навколо – шаленство весняного саду. Вишня з ніг до голови прибралася, як снігурка. Батько, теж увесь білий, – у парусиновім костюмі та сорочці-вишиванці, – пурхав серед прозороҝ квіті, яка тихо застилала пелюстками землю під теплі подихи повітря. Де він там той сушняк знаходив… Скоріше, втішався весною, сонцем та життям опісля затхлоҝ тюремноҝ камери… Туман останніми своҝми клубками, від яких відривалися та розтавали пір’ясті пасма, деінде ще накочувався сюди, й тоді батько на якусь мить щезав та з’являвся знову вже зовсім в іншому місці… Здавалося, що все це чиниться не на нашій грішній землі, а десь вище, в інших світах, у тремкім мареві невагомих небесних сфер.

– До хати! – запросила мати. – Бабуся вже біля столу. А ти, тату, чому в ошатне вбрався та за працю взявся?

– Тому… Роба за півроку обридла… А що це за книжка в тебе? – поміняв тему розмови батько. – “Робінзон Крузо”?

Я згорда доповів:

– Про Робінзона я вже давно прочитав. А це ә леҙенда про Тіля Уленшпіҙеля. Я ще й Гоголя зараз російською читаю, нас нещодавно аж у Сорочинці на ярмарок возили…

Батько помив руки, заклав сторінку пальцем та подивився на обкладинку.

– Так… Це саме для таких, як ти. Хто тебе напоумив?

– Бібліотекарка. Вона сказала, що з цікавого може бути ось це – леҙенда.

– Трохи рано все ж таки, завчасно. Але коли до середини доплив, то діставайся до іншого берега. Про що, до речі, в книзі йдеться?

– Ну, ти ж знаәш. Ну, боротьба за волю… Народний месник Тіль… Фландрія… Ну…

– Чіпляйся за шию, підемо за стіл. І не нукай. У школі що, зауваження вже не роблять?

– Побути б там…

– Де це там? У школі?

– У Фландріҝ. А в школі зараз весняні канікули.

II

Батько мій, Володимир Антонович, у в’язниці не сидів. Він півроку пробув у криворізькому ДІПРі. Абревіатура тих репресивних сталінських часів означала “Дім попереднього розслідування”. За своҝм визначенням це було щось схоже на сучасний слідчий ізолятор. З тіәю лише різницею, що схожість між режимом ціәҝ установи та тюрмою була тоді ще меншою, ніж тепер. Недаремно тому громадянину, який виклопотав таки собі кримінальну статтю, перебування тут ураховуәться до терміну виваженого на суддівських терезах вироку.

Батькові нічого не зарахувалося. Якось зранку його, ізольованого від суспільства директора школи, чомусь назвали не громадянином, а, як і до арешту, товаришем.

– Помилка, даруйте, вийшла. Ви звільняәтесь. Але вузлик на пам’ять у вас повинен залишитися. Класовий ворог не дрімаә. Так що обачність та ще раз обачність. А у вас до того ж, даруйте за спогад, батечко Антон – махновець репресований.

Батька випустили тому, що ворог цей, зовсім не класовий, був на той час взятий облавою десь на Донбасі. Зграя зашкарублих бандитів за наведеннями своҝх поплічників патрала магазини та комори у далеких від міліцейських відділків селах, не проминули вони й той самий шкільний склад із американською гуманітарною допомогою. Матеріально відповідальним за харчі, одяг і взуття від багатих заокеанських союзників був батько. Того злощасного вечора він, урочисто вдягнений у напіввійськове галіфе, кітель та хромові, із рипом, чоботи, в присутності комісіҝ, а тому статечно та сановито, запечатав замки.

Опісля чого і прів у ДІПРі.

Смертоносний післявоәнний голод відступав, люди вже утримували дух у своәму кістлявому тілі. Чорні від мастил та кіптяви трактори з приголомшуючим ревом, як висловленням усенародного нетерпіння, вже потягли нивами з бляшаним скреготом схожі на мастодонтів розбиті причіпні комбайни… Але ніяких матерій вище від окрайця хліба поки що не існувало. У гуляйпільців, які дружньо кинулися за пайкою до ближніх будівельних майданчиків на руҝнах Запоріжжя, Донецька та Дніпропетровська, в темряві вузлових станцій, де бандитами аж кишіло, після раптового хука в вухо реквізовувався ввесь подорожній провіант. А дехто й голову поклав при обороні своәҝ полотняноҝ торби з сухарями та шматком сала.

Набитий заморським добром склад – це вам не чийсь там клунок. Знаходження його – у Варварівці під Гуляйполем – нальотниками було взято на свій облік завчасно. Глухою ніччю вони відібрали рушницю в старого Деркача, котрий там пильнував, самого його запхали в якусь комірку та вивезли майже все добро в невідомому напрямі. Раптова злива змила всякі сліди.

Дід на допиті мовчав, як партизан. Нікого з грабіжників він не запам’ятав, нічого не бачив і не чув. Спав, звісно, старий пень на сиру погоду немов убитий. Навіть втямити не зміг, як зброҝ позбувся. Подейкували, щоправда, та неначе зі слів самого Деркача, що пригрозили йому: хочеш, мовляв, жити – сиди тихо, як миша під віником… А ще пересуджували люди: за які такі заслуги його до сторожі стільки років наймали. І донаймалися на свою голову: наче не знали, що хисту в нього, як кажуть – ні встерегти, ні вкрасти.

За сніданком я намагався якомога більше дізнатися про той, невідомий мені досі світ за колючим дротом, звідки повернувся батько. Про світ, який увірвався в наше життя довгими днями тривоги та сліз. Але швидко зрозумів, що намагався даремно – все суттәве було сказане ніччю. Без моәҝ присутності. А тепер ось батько енергійно орудував ножем і виделкою та нахвалював яәчню на салі, від одного погляду на яку в мене починалася гикавка, і мальовничо розповідав про своҝ злигодні при поверненні додому від станціҝ до станціҝ на товарняках.

III

З появою в хаті рідні та вишневоҝ наливки сніданок став потроху переходити в обід, а розмова за столом усе більше набувала державного значення.

– Царствіә справедливості возвели називаәться, – грюкнув кулаком поміж тарілок старший батьків брат Іван Антонович, який сам ще недавно хлебтав тюремну баланду. Дзвякнула скляна затичка на застільній бутилі з вишнівкою. Всі навкруг підстрибнули від несподіваності та притихли. Такий у нас порядок установився: мовчати, коли слово мовить дядько. Бабуся перехрестилася.

– Павла ж бо, наводчика, та інших злодіюк іще місяців зо два тому арештували. А ти сиди за них, Володьку. Й директор школи новий уже… Як це воно називаәться?

– Викриттям диверсантів, – не зразу відповів батько.

– Яких іще диверсантів?

– Міжнародних. Через сито мене просіяли. Рідня в нас за кордоном виявилася. Әлизавета в Німеччині заміж за бельҙійця вийшла, він десь там підстрелений у лазареті лежав. А після війни до нього й поҝхала. До нас же сюди при шлюбах з іноземцями в’ҝзд заборонено…

– Та що, прости господи, тому іноземцю тут робити, – задумливо розсудила наймолодша тітка Марія, котра Захід теж побачила. Остарбайтером. “Спасибі Гітлеру, – інколи жартувала вона. – З колгоспу в колгосп не пускали, а він нас із краҝни в краҝну…”

– Товаришу Сталіну особливу подяку за закон про недопущення іноземців висловити треба, – стукнув іще раз кулаком дядько. – А то б усіх нас із таким зятем не через решето, а через жорна змололи…

– Замовчи, Йване, благаю тебе, – ще раз перехрестилася бабуся. – Виходить, що тепер вони мешкають у Бельҙіҝ?

– Так! – відповів батько. – Місто ҙент у знаменитій провінціҝ Фландрія, Толя он книгу про ҝхню історію читаә. Дочка в них, дім двоповерховий. Та автомашина легкова, біс би ҝҝ взяв. Виходить, неначе буржуйська в нас рідня.

– Ти дивись, – вразився дядько Йван. – Бельҙія наче ж разом із нами під окупантами була, а двоповерхова хата вціліла. В нас он, гади, все цегляне толом позносили геть до підошви.

– Жива зате Ліза, жива, нехай хоч і за кордоном, – заголосила бабуся. – Бог милував… А Миколка наш у тій землі німецькій десь…

Бабуся втерла сльозу та пошкутильгала до своәҝ затемненоҝ кімнатки-келіҝ, запалила лампадку, яка тьмяно висвітила скорботні лики на образах та стала молитися. За упокій синочка Миколи, а воәдино з ним, окремим пойменним списком, за всіх відомих ҝй померлих у родинних колінах. Та за здоров’я свого чоловіка, отого мого репресованого діда Антона, котрого, як виявиться потім, вже сім років треба було також поминати у заупокійній купі.

А моҝ думки витали далеко-далеко звідси, у тій таәмничій квітучій Фландріҝ. Бач воно як, наче в казці, виходить. Сестра в мене там. І Уленшпіҙель там, борець за народ, і борець не взагалі, а конкретно. Як зразок – заради чого на землі жити треба. Цікаво, які в них зараз там обставини: капіталізм усе ж таки, експлуатація людини людиною. У нас ось, як не кажи, соціалізм, а становище теж не дуже…

IV

Розмірковувати глибше мені заважав дядько Йван зі своәю манерою будувати власні монологи виключно на вигуках та ще й затверджувати ҝх гучним стукотом по стільниці.

– У сищиків наших із логікою не все гаразд. Буржуҝ, значить, нам харчами та одягом допомогли. А тепер виходить, наче вони ж самі з-за кордону вербують наших, щоб його взяти та розікрасти? Так чи як воно, брате, виходить?

– З логікою… Логіка проста: два світи – два табори. Бандерівці за кордоном активізуються. А в нас там рідня вкраҝнська. Так що з логікою у них якраз слава богу…

– От же собаки які… Це що ж тепер – через Сталіна я на кожного грузина повинен…

Набожна бабуся невидимо як виникла біля сина, котрий дуже далеко заліз до заказаних матерій та стусонула його в спину вдвоә скрученим полотняним рушником:

– Я тільки-но до поклону: “Царице небесна, спаси та охорони…”, а він: “Сталін, Сталін...” Сподобалося, мабуть, у тюрмі, так блюзнірствуй далі – швидко повернешся.

У дядька ввесь хміль вийшов. Нащадок славетноҝ запорізькоҝ вольниці та ҝҝ козаків, які не знали ні пут, ні вузди, не кажучи вже за вдвоә скручений полотняний рушник, тихо опустив кулак на стіл і якимось замогильним голосом повторив батька:

– Два світи – два табори… В нашому світі табір справжній.

Я добре пам’ятаю, що вже тоді ясно розумів: ні в яку Бельҙію ніхто з нас не поҝде. Що на Сталіна, як і на іспанську інквізицію, теж свій Уленшпіҙель потрібен…

Жаль. Казкова квітуча Фландрія. Моя іноземна сестра. Кровна мені та тому леҙендарному Тілю. Виходить так, що Тіль Уленшпіҙель теж мій родич…

Нова рідня снилася мені довго. Впродовж усього короткого украҝнського дитинства.

V

Не забувався Тіль, не забувався. Романтичні дитячі мріҝ як генетична настанова на добро цупко тримаються за нас. Не забуваються. Але з драбини прожитих літ вони сприймаються десь там унизу все дрібнішими та дрібнішими… Тому й не збуваються.

Вихід у плавання життәвим морем випробовуә романтику юнҙи реалізмом просоленого капітана. Та прагматизмом Робінзона, який загубився колись на цих просторах. У морі безбережноҝ ковили сивого Тургаю, куди мене занесло панівною тоді течіәю, чисельність мешканців була щільнішою, ніж на його острівці з әдиним вірнопідданим – П’ятницею, але… Суворі будні розорювання цілини все частіше примушували мене дотримуватися правила знаменитого мандрівника: покладайся повністю на себе.

VI

До того часу Сталіна не тільки опустили нижче від нульовоҝ позначки ритуальноҝ споруди біля кремлівських стін, але вже й переховали під ними в землю. Керував державою з усіәю своәю селянською ҙрунтовністю Микита Хрущов.

Він, спасибі йому, зупинив сталінське інквізиторство. Соратники не радили Хрущову зухвало крутити керма, щоб на вихилясах ніхто з сідала не вилетів… Але тут Микита Сергійович, наче як той Тіль Уленшпіҙель – за народ! Котрий репресіями косили-перекосили, а у війну викосили наполовину. Не вгамувати, так скоро й ниву косити буде нікому.

За ниву Хрущов також узявся негайно. Неорана земля при неситому житті ә німим докором господарю. Розбуджені степи Західного Сибіру та Казахстану заполонив різноликий люд, і вони перероджувалися на очах.

Навіть жаль, що так швидко скинули Хрущова. Але тут він сам винуватий: демократіҝ, бачте, хоч якоҝ-небудь опісля тоталітаризму захотілося. А соратники застерігали. І зробили…

Правильно вчинив Микита Сергійович! Усім нам хоч якоҝ-небудь демократіҝ хотілося. Я добре пам’ятаю, що в ту мить зрозумів: тепер до Бельҙіҝ рано чи пізно ми потрапимо. Хоча було тоді, щоправда, не до того. Контракт казахстанський, насамперед, не закінчився… А ще воно, коли можна, то наче й поспішати нікуди.

Моя мати зібралася до Генту лише через декілька років опісля. Ми, діти, домовилися, що зберемося в родинній хаті в Украҝні на днину ҝҝ приҝзду.

VII

Із закордонного потягу мати поверталася додому на вантажному таксі, знайомий водій зустрівся ҝй прямо на вокзалі. Самих тільки набитих доверху подарунками величезних лантухів (з-під бавовнику чи якогось іншого легкого товару), розрахованих на обсяг, а не на вагу, в неҝ було п’ятнадцять. Шофер, який бачив-перебачив туристичну контрабанду у всіх ҝҝ формах та виявах, спантеличено почухав потилицю:

– Як же ви, Галино Федорівно, оце стільки провезти вхитрилися? Тут же на мільйон…

– У Бельҙіҝ в сумках не шапарюють та не питають, що й куди хто поніс. Ще й мішок піддадуть...

А своҝх власних митників, які не дозволяли реалізувати програму росту добробуту радянських людей за рахунок надлишків буржуйського товару, як продукту жорстокоҝ експлуатаціҝ наших же закордонних братів-трудівників, мати обминула за допомогою неҙрів із малорозвинених краҝн. Вони з нею в одному ваҙоні поверталися на навчання до Киәва зі своҝх тропічних канікул. Ніяких подорожніх речей, окрім гаманців, у них не було, тому кожен з них погодився взяти лантух-два до свого купе, притім всі навідріз відмовилися від платні. Мати до кінця днів уважала, що найбільш порядні та культурні люди на землі – африканські неҙри.

– Навіть на перон усе самі винесли. Та зверталися до мене “Мадам!” Не те, що наші харцизники-носіҝ: “Громадянко, рубля наперед давайте…”

VIII

До батьків, як було визначено, ми зібралися майже всі. Першим з’явився наймолодший, але вже з московською пропискою Сергій, а за ним я, старший, потягом із Кустаная. Не було лише середульшого, Віталія. Телеграма від нього з якутського Заполяр’я прийшла ще тиждень тому. Він повідомляв, що вертольотом вирушаә з тундри до діамантових копалень Мирного, а звідтіля вже йому неначе як рукою подати…

За вечерею надворі під осокорами говорила лише мати. Ми слухали, інколи перепитували, дивувалися та куштували закордонну страву й питво. Я навіть уявлення не мав, що наливка може бути кольору брильянтовоҝ зелені, а лікер – молочного. Кава, яка моментально зварюәться, та легенькі цигарки з ҝҝ смаком… А де, власне, я міг тоді бачити таке? В своәму тургайському Аркалику, який, до речі, вже став гаванню космічних кораблів? Чи раніше, тут, у рідному Гуляйполі?

Москвич Сергій, цей даә зрозуміти, що нічого дивовижного для нього тут немаә.. Що ж до батька, який опісля тих злощасних складів набув тихоҝ ненависті до всього закордонного, то він дозволив собі лише декілька узагальнених міркувань:

– Горілка наша з перцем набагато краще від оцих кольорових узварів... А стосовно наших папіросок, – затягся він пекельним вітчизняним “Біломором” та натужно зайшовся кашлем, – то такого в них там немаә взагалі.

В хату пішли вже пізно ввечері – такий у матері був хитрий задум. Вона защепнула за собою двері, зачинила фіранки, і всі ми, окрім батька, взялися розбирати лантухи. Лише опівночі все ҝх наповнення ми розіклали там, де тільки можливо було щось приткнути…

Бачив я на своәму житті великий достаток. Товарну повінь! Американську, котра потім сплинула з батьківського складу... Через півтора століття після Гоголя блукав я серед казкових багатств змальованого ним сорочинського ярмарку… Ходив тунельними ярусами з сірого радянського краму в центральному московському універмазі. Тому маю повне право сказати чесно, що до цього ряду тоді можна було долучати й оту нашу варварівську хату.

Фірмові джинси, пухкі куртки, товсті светри, пістряві кросівки, футболки, кашкети… А дитяче вбрання… Ми ходили, наче як у супермаркеті, роздивлялися й обмацували все поспіль та прикладали до себе. Сергій пояснював на ходу, скільки таке коштуә в Москві. Недешево, як виявляәться…

IX

Хтось знадвору дзвякнув у вікно.

– Віталька приҝхав, – побіг відчиняти двері Сергій.

Але в сінях неждано-негадано з’явилося місцеве керівництво: голова господарства Пилип Сергійович та сільськоҝ ради – Петро Миколайович.

– Чого це ви поночі? – нервово спитала мати. – Ми вже ледь було спати не лягли…

Наші гості поверталися з хлібних нив, де командували жнивами. Довідалися, що Федорівна приҝхала, та заглянули до нас на вогник. Таких людей у сінях не приймають, тому ҝх запросили до хати, де не те що присісти, а курці клюнути було ніде.

Один із гостей, Петро Миколайович, окрім виконання владних повноважень, проводив з людьми ще й роз’яснювальну роботу. Розказував, що в мирному змаганні – хто кого – ми Америку обійшли вже в космосі абсолютно. Тому, коли ми ще трохи підіжмемо на педалі, то за всіма іншими показниками розвинений Захід доженемо й перегонимо.

І тепер він ревно досліджував ҝхній товар, який уперше побачив у такій вражаючій сукупності кількості з якістю, та напружено метикував, скільки ж оце ще треба, висолопивши язика, крутити ті педалі, аби не входокатися геть. Нарешті місцева влада зупинилася біля купи пістрявого дитячого вбрання і констатувала:

– Доженемо… А ось вириватися вперед, як кажуть жартівники, нам буде негоже, бо задні побачать, що в нас половинки голі вилискують…

Батько, який увесь вечір протиставляв нашу горілку компотам әвропейського ҙатунку, закликав рукою до уваги, та, гикнувши, заперечив:

– Пропаҙанда! Сортамент усякого барахла у них ширше. Але техніка, в тім числі й побутова, у нас краща. Подарунки наші, які Федорівна туди взяла, попитом користувалися: і фотоапарати, і бритви, а особливо годинники. Так що, якби не оті чотири воәнні роки в окопах.

– Яка там пропаҙанда, які ще окопи, коли ось воно, – нарешті втрутився в розмову мовчазливий голова господарства та простяг над присутніми руку з якимсь помаранчевим комбінезончиком, вихопленим із загальноҝ купи. – Манаття, безперечно, ще не вся суть, але деталь істотна. Воно людину продовжуә та виражаә. У нас, ти подивись, дизеляка який – трактор “ХТЗ”, а без ка-бі-ни! А комбайн самохідний, – диво техніки справжнә – а теж без ка-бі-ни! Й стирчить на ньому ударник соціалістичноҝ праці в спеку й негоду, в дощ та приморозок! А в них уся техніка з кабінами, вони першими у своәму м’якому кліматі до такого додумуються. Ось у чому питання! Ось тобі людина! Ось продовження ҝҝ… А тому…

Небагатослівний голова після такоҝ зливи думок збився, зробив паузу, та знову зашерхотів тим жовтогарячим комбінезоном: – У них ось що для молокососів, а в нас такий лише один на ввесь Радянський Союз – у Гагаріна. Зло бере… У нас же міць індустріальна…

– Та все ж це тимчасово, – заперечив Петро Миколайович. – Перехідній, визначимо його так, період. А то ти вже зовсім від історичноҝ конкретики відірвався…

– Та не тимчасово, Петре! Наче ти сам не знаәш, що працюәмо ми неефективно. Все ще котимося тим сталінським шляхом, не зацікавлено й безглуздо. Чому ми з тобою в полі зранку до півночі наглядачами стоҝмо?.. Ти навіщо артіль “Куструд” Михайла Буряка закрив, питаәться? З усіх фондів там була машинка швацька, й та трофейна. А що люди робили? Чоботи як цяцьки! Де вони тепер?

– Так велено ж нам було. Останній одноосібник на ввесь район стирчав, як струп на голові, й той у нас. Сказали, мовляв, передньою ногою вже в комунізмі стоҝмо, а в вас артіль – «кустарний трудар» якийсь…

– Добре, пішли додому. Ранок скоро, нам на лани треба.

І гости попрощались.

– Відклади, Федорівно, пару джинсів моҝм шибеникам, – попросив із порогу вже Пилип Сергійович. – Я сплачу.

– І дівчатам моҝм, – приәднався Петро Миколайович.

– Але тільки, щоб менше хто знав, – виставила умову мати. – А то не випустять туди із нас більше нікого.

І зачинила двері.

X

У вікно постукалися знову.

– Кого там ще чорти принесли, – сполошилася мати. – Гасіть світло, гріха не оберемося…

– Це я, Віталій. Відкривайте!

Брат, який відлежався на довгому шляху в службових вертольотах, літаках аерофлоту та пасажирських поҝздах, спати не дав нікому. З’явитися блудним сином на поріг рідноҝ домівки та відразу гепнутися в постіль? Ні, цю подію треба відзначити так, щоби радість повернення відчути сповна!

З-за столу ми підвелися лише перед обідом наступного дня. Віталій згріб з канапи оберемком усе закордонне майно, віддав його матері та впав мертвим сном заполярного бродяги-геолога, який нарешті знайшов притулок. Мати потихеньку сортувала речі та розкладала ҝх у скриню, шафи та валізки.

Ми, звичайно, розуміли, чому з Бельҙіҝ нам так багацько всього нав’ючили. Стільки, що, як зізнавалася мати, спершу навіть ніяково було при нашій пролетарській гордості.

Тому що вони там знали: живемо ми дещо гірше, ніж удаәмо. Про нас ҝм відомо все. І що демократія у нас особлива, при якій про зарубіжжя нам, навпаки, не відомо нічого.

У космосі – так, ми попереду. А нижче, на землі, більше зробив Тіль. Недаремно Бог йому вічну молодість та безсмертя дарував.

XI

А ще через декілька років тітка Әлизавета Федорівна зі своҝм чоловіком Альбертом Гейсом приҝхала в Украҝну. Не була вона тут майже тридцять років. Мати дала знати мені про це в Кустанай, і я пішов до свого партійного шефа.

Той довго тягнув з відпусткою, поки я не обурився:

– Коли я навіть виҝду завтра, то зможу лише попрощатися з ними на вокзалі.

– Ну, оце й добре, збирайся сьогодні. Встигнеш. У тебе тільки-но кар’әра починаәться, а вона з деякими державними таәмницями пов’язана. І не треба тобі міцність таких родинних відносин демонструвати. Поздоровкайся, відкланяйся – й достатньо.

Одним словом, шеф усе спланував так, що більше нічого й не залишалося.

В Інгульці, місті-санаторіҝ під Кривим Рогом, знаходиться садиба одніәҝ зі старших сестер матері – Марфи. Все життя інгулецькоҝ тітки було зв’язане з торговою мережею, а чоловік ҝҝ, високий та статний Андрій Букша, в свою чергу, все життя поставляв для ціәҝ мережі товари. Таким чином, подружжя постійно знаходилось безпосередньо на місці розподілу матеріальних благ, що було помітно за його достатком. Не часто, можна навіть сказати, досить рідко, але зустрічалися при соціалізмі, здавалося б, рядові сім’ҝ, котрі, однак, ні в чому не мали ніякоҝ потреби. Якщо в Андрія з Марфою чого й бракувало, так це дітей.

Рада украҝнських сестер (усього ҝх у родинному гнізді було семеро) вирішила розмістити Гейсів у оселі Букшів, щоб виставити ҝх начебто за пересічну радянську сім’ю зі звичайними прибутками. Щоб за державу не було прикро перед гостями.

Грязькою дорогою до тітчиного двору в дощовій мжичці мати декілька разів помилялася хвіртками. Й не дивно: зелений шал в Інгульці такий, що навіть великих будівель в ньому майже не видно. І тільки на гучний голос Андрія, який зненацька пролунав поряд за густою стіною виноградноҝ лози, ми потрапили до подвір’я. Тут не було дощу, небо закривали корони столітніх украҝнських каштанів.

XII

Букші з бельҙійцями вже залишилися самі. Сестри недовго гостювали та роз’ҝхалися, в кожноҝ домашнә господарство, а воно перепочинку не даә. Так що ввесь день, який тільки-но починався, нам належало провести віч-на-віч із людьми західного світу.

Так ось про “віч-на-віч”. Обличчя в обличчя – тільки так можна зрозуміти людину, а все інше ә ҙарнір.

У всіх материних сестер вражаюча портретна схожість, але не тільки в рисах та пропорціях. Це схожість обвітрених, заклопотаних та, за ҝх же визначенням, спрацьованих селянських тіток, із зачісками на проділ під білими хустками. З руками в рельәфних судинах та сухожиллях. Виділялася з загального ряду наша мати – вчителька, і віком менша. Але тітка Әлизавета!..

Вона туди не вписувалася аніскільки. Білолиця, молодява, модна, а головне, жвава, без того нальоту втомленості рутинним побутом, який монументально закарбований на лицях сестер. Тітка спритно говорила п’ятьма әвропейськими мовами, не забула украҝнську, легко користувалася громіздкими назвами установ Әвросоюзу, іменами прем’әрів, політиків та ҝх дружин.

Мене ж більше цікавив раптово явлений дядько. Тітка, хай вона мені даруә, все ж таки нашого походження та виховання. А ось Альберт Гейс, прямий нащадок Тіля, він якого менталітету? Якими помислами живе, кому поклоняәться? Чому ми повинні з ним у ворожнечі бути. Точніше, в мирному змаганні – хто кого? За горло вхопить…

Ще дорогою мати настійно пропонувала мені до свого буржуйського зятя придивитися. За нашою професійною тарифікаціәю він начебто звичайний робітник. А за ҝхньою західною – там звичайних не держать – кваліфікований обробник-кахельник.

– Ось придивишся до нього, сину. Падаә дощ – він Лізі сам плаща подасть. За стіл сідатимуть – він ҝй стільця підсуне. Іграшкові паровозики збираә зо всього світу, на горищі залізницю зробив зі стрілками, світлофорами. Шкодуә, що радянського паровозика немаә.

– Я везу йому, ти мені про це його хобі розказувала…

– Марки колекціонуә спортивні. Теж, говорить, ваших дуже мало. Віталій йому набив цілу бандероль та відправив у Бельҙію з повідомленням про вручення. А воно бач як: бандероль на нашій митниці конфіскували, а Віталія попередили, що коли ще хоч раз таке пошле, то до карноҝ відповідальності притягнуть. Марки буцім би до грошей прирівнюються…

XIII

Придивитися одразу ж до әвропейських манер Альберта в поводженні з дружиною нам не вдалося, вони між собою посварилися. Досварювалися ще при нас якоюсь зовсім незрозумілою говіркою, мабуть, мовою самого Уленшпіҙеля.

– Збирався сходити в місто сам, – пояснила тітка Ліза. – Він тут уже стільки пригод собі знайшов, що хоч перед від’ҝздом нехай вдома посидить.

Перший, за розповіддю тітки, його огляд визначних пам’яток Інгульця стався під час прогулянки по тютюн. Власного запасу цього добра він привіз достатньо, але зразу ж опісля прибуття вирішив ознайомитися з тутешніми пропозиціями. І коло самоҝ крамниці зустрів природне явище, дійсно варте уваги: вчавлений у землю ще за доісторичних епох велетенський “баранячий лоб”, тобто відшліфований підошвою льодовика валун. Як свідчать тутешні мешканці, камінь повільно, незрозуміло за якими законами природи виповзаә на поверхню та все більше й більше ускладнюә вхід до лавки споживачам.

Альберт теж спробував ступити на слизький від дощу валун, але потім здав назад та почав розпитувати шлях до іншого, більш зручного магазину, але ніхто його не зрозумів. Повернувшись, він дуже переживав за власника цього торговельного закладу та прохав Андрія передати йому, що так можна розоритися. Він ходив назад-уперед згорблений, зо зчепленими за спиною руками, поки дядько не заспокоҝв його: не розориться ніхто, бо лавка там одна-однісінька.

Посуху Альберт до того магазину все ж таки навідався. По хліб. Сплатив відраховану Марфою суму, але не став брати з рундука поданий йому буханець. Зробив круговий жест рукою: впакувати, мовляв, забули. Продавщиця збагнула – якщо німий, значить, глухий:

– Подивіться, які ми культурні зробилися! – “працювала” вона на публіку. – Як вермут дудлити з пляшки під парканом та лободою закусювати…

– Нюро, ти що, це ж Марфин зять німецький, – зупинив хтось із черги крамарку.

Іноземця обслужили делікатно, запакували його хлібину в пожовклу, з розв’язаним кросвордом ҙазету.

– І так оце, – продовжувала тітка, – кожен день. А поҝдеш із ним куди-небудь, так не знаәш, як і відповідати. – “Чия це земля? Хто ҝҝ так занедбав? Чому не здали вчасно орендарям?” Як йому пояснити, що ця земля нічия…

Потяг від’ҝжджав уночі, і за вечерею ми прощалися. Я віддав Альберту подарунки. Альбом марок до московськоҝ Олімпіади, котрі він тут же став досліджувати через лупу, яку витяг із подорожньоҝ торбини.

Потім я подав йому паровозика з трьома вагончиками в яскравих лакованих пакунках. Альберт, поки я сполучив ҝх у залізничну низку, стояв переді мною зі стуленими долонями біля підборіддя.

А паровозика радянського для Альберта навіть у Москві не знайшлося. Не возилась, мабуть, наша індустрія з сувенірними копіями своҝх залізних коней. Тоді я, знайомий з деякими тонкощами науки колекціонування, купив йому чеський. А в кустанайському локомотивному депо на боках його та на пузці пробили тавро щодо належності ціәҝ транспортноҝ одиниці до вузловоҝ станціҝ Кустанай.

Альберт уважно придивлявся до начебто знайомого екземпляру, який у нього, здаәться, вже ә, але заплутувало досвідченого збирача оте невідоме, на манер кінського, тавро… Раптом він радісно підстрибнув, ухопив мою руку обома своҝми, оскільки зрозумів, що такого унікального експоната в жодного бельҙійського колекціонера не буде ніколи.

І, нарешті, я вручив йому розкішне видання безсмертного твору Шарля де Костера “Леҙенда про Уленшпіҙеля”.

Так, не простак цей обробник і не дивак. Він покликав тітку Әлизавету як тлумача, й ми довго говорили про книгу. Я такоҝ серйозноҝ реакціҝ від нього не чекав, нам усе ж таки втовкмачили в голови, що прагматичний Захід класиків у школі не вивчаә і, взагалі, давно вже нічого не читаә, а тільки телевізор дивиться…

– І читають, і в школі вивчають, – пояснив Альберт. – Уленшпіҙель ә не просто літературний герой. Це народна леҙенда від початковоҝ правди. Це символ духу нашоҝ націҝ.

Потім Альберт наговорив довгий монолог без перекладу, мабуть, поки не виклав цілком закінчену думку.

– Він говорить, – стала пояснювати тітка, – що ви, молоді сучасні політики, прийдете до влади на зміну радянському керівництву з його застарілим складом мислення. Вам належить опустити залізну завісу та об’әднатися з Әвропою. У вас ә необхідність у ній, а ви маәте чимало того, що Әвропі потрібно. Він, – зауважила тітка, – не тільки про економічний складник, але, передусім, про духовне әднання говорить. І тоді все буде так, як мріялося Тілю.

А потім тітка Ліза додала від себе:

– Це твій батько та дядько Андрій звинувачують Альберта, що він у тилу ворога сидів, а вони німців били та кров проливали. Так от, твій дядько Альберт у лавах французького Опору воював…

XIV

– А як ви дивитеся на те, аби наступного року приҝхати до Кустанаю? – спитав я в тітки Лізи вже на пероні.

Пам’ятав я, звичайно, застереження шефа щодо демонстраціҝ зв’язків із закордонням. Про ҝх вплив на кар’әру. Але сприймав усе це філософськи. Коли я випадково потрапив до партійноҝ “верхівки”, то, насамперед, зрозумів, що не боги там мешкають, а звичайні, хоча й кебетні люди, та зробив висновок: випадковість і ә залізною закономірністю всіәҝ кадровоҝ політики. Той, хто лізе щаблями поставленоҝ сторчака номенклатурноҝ драбини та намагаәться на всякий випадок підстелити собі соломки, долю не перехитрить. Тому не плазуй, а чимчикуй собі прямо та звільни голову для інших, великих справ.

– Та ні, Толю, спасибі. Якось потім. Ви там, наскільки ми обізнані, поки ще цілину свою обживаәте…

“Може, так воно й краще, – подумалося мені. – Якщо в облаштованому Інгульці та при статках родини Букшів у гостей своҝ проблеми виникали, то в нашому Кустанаҝ… Діждемося, справді, кращих часів”.

XV

Попереду в мене була ще майже вся відпустка, але я повернувся додому достроково – через декілька днів по поверненні Әлизавета Федорівна Гейс раптово померла в лікарні міста ҙента внаслідок лікарськоҝ помилки при профілактичних процедурах. Це було як сніг на голову: там же, в Әвропі, он яка медицина!.. Але поки що розумний білковий організм людський залишаәться безпомічним у жорнах більш стійкоҝ бездушноҝ субстанціҝ вічного млина нескінченноҝ матеріҝ, й ми, подіяти нічого, миримося – доля. Доля, за нашими міркуваннями – це, здебільше, і ә та сама – із великоҝ множини можливостей – невідхильна для кожного випадковість. І, в меншій мірі, – те, як у відміряний часовий термін людина сама себе ладнала.

Мати вилетіла на похорон, а я додому до Кустанаю.

Шеф висловив глибоке співчуття і щире жалкування та зауважив, що моя родинна галузка з цього боку надломилася, бо ті, хто на ній висить – це вже іноземці. Я подякував і повідомив його, що запрошував бельҙійців сюди.

– Не злякався?

– Ваших застережень?

– Ні. Іншого…

– Іншого боявся… А скільки, як ви гадаәте, нам ще перед ними буде за себе соромно? Певна річ, можна було б показати гостям наш Сарбайський залізорудний кар’әр, таких копалень на землі, дійсно, більше немаә, та й небажаних контактувань не буде – людей там обмаль і вести теревені ҝм ніколи. Та були б ці бельҙійці, принаймні, геологами… А вони…

– Публіка безідейна…

– Чому ж бо? Ідейна…

Шеф (це, звичайно, прізвисько, він керівник реҙіону) затарабанив, неначе піаніст, пальцями по дзеркальному лаку стільниці, на якій відображався сам, неначе король із нового стосу карт: ще й від пояса головою вниз.

Так воно і ә, всі ми в двох іпостасях: на людях і в собі.

– Звичайно, з таким клопотом, як той же Сарбай, ми ніколи не виконаәмо план виробництва зубочисток… Не треба було ліквідувати невеликі приватні підприәмства та викорінювати дрібного власника, це була велика помилка. Ленін, як відомо, залишав нам економіку разом із ними. Заповідав багатоукладне господарство з притаманним йому демократизмом діяльності на основі конкуренціҝ. Саме на цих принципах Захід відриваәться від нас усе більше й більше…

І шеф замовк, лише за інерціәю ще тарабанив пальцями… Досить, і так багато сказав, стільки відвертості я від нього ще не чув.

– Ну й віковічне питання: що робити?

– Чекати, коли це відчують там. Зверху. Ситуація така, що пора ҝм там уже прозрівати. Щастя наше – запас міцності держави. Поки що його було достатньо навіть на дуже великі безглуздя верхів.

Чому незабаром держава рухнула? Тому що безглуздя, як виявилось, було позамежним, а свій запас міцності ми перецінували.

XVI

Залізна завіса впала.

Але ниточка родинних зв’язків із Бельҙіәю за таких сприятливих, здавалося б, умов, переривалася геть. Альберт оженився вдруге, й сліди його загубилися. Мати на великі свята обмінювалася поштовими картками з племінницею Христиною, кожна писала ҝх своәю мовою, з чого можна було гадати хіба лише про те, що родичі одне одного не забули.

Потім мати, опісля важкоҝ травми, раптово та надовго покинула Украҝну. Я забрав ҝҝ до себе, тут, біля мене, в сусідньому з Кустанаәм російському Кургані, вона проходила курс реабілітаційного лікування у визнаному центрі ортопедіҝ – клініці Гаврила Ілізарова.

А в цей час недоступне зарубіжжя – варто було лише трохи прочинити двері – саме хлинуло до нас та заполонило всі щілини нашого буття. Невидимо всмокталося в нестійкі ідеологічні матеріҝ, а видимо хлинуло повінню товарів зі своҝх ущент набитих рундуків у обмілілі річища вітчизняноҝ торговоҝ мережі.

Зарубіжжя позбавилося іміджу недоступного дива, екзотики дзеркальних фасадів та багатих вітрин, і попрямував туди тепер уже не зацікавлений капіталістичним способом життя люд, а переважно ділові люди зі своҝми прагматичними турботами.

XVII

Уже тиждень ҝздили ми з Бертраном Рубінштейном землями Німеччини на автомашині колишнього кустанайця Ніколаса Фоҙеля, який тепер сприяв там інтересам нашоҝ фірми. Вже в кінці відрядження в нас несподівано звільнилася від усяких справ друга половина дня, й ми неспішно поверталися із Гейдельберҙа до свого готелю в Моәрсі.

Біля бензоколонки ззаду до нас підрулював “Мерседес”. Із нього, звертаючи на себе увагу бадьорим та веселим настроәм, мабуть, опісля декількох келихів тутешнього хмільного рейнвейну за обідом, вийшов та попрямував у наш бік сивий рожевощокий німець. Ще здалеку він заговорив нашою каліченою мовою.

…Коли я повернувся з купленими цигарками, німець, підтримуючи під руку Рубінштейна, вчиняв дещо, схоже на ритуал братання.

Мова, як виявилося, в нашого попутника з війни. Вивчав він ҝҝ дорогою звідси до самого Дніпра, де його зустрічав Рубiнштейн із однополчанами. Прицільним вогнем із шанців навпроти. А потім майже рік гналися за незваним гостем сюди, аж до оціәҝ автомобільноҝ заправки.

І ось несподівана зустріч тут опісля довгоҝ, в декілька десятиріч, перерви. Німець голосно розмовляв та розмашисто жестикулював. Поліцейський, котрий стояв недалеко, на нетверезого водія ніякоҝ уваги не звертав, мабуть, і в Німеччині, так само як і в нас, фронтовики теж у пошані, або мають неабиякі пільги. Так воно чи не так, але вілла для відпочинку десь у горах за півтори сотні кілометрів звідси в нього була. Туди він і тягнув нас за рукава на вечерю з ночівлею.

– Відриватися треба якось культурно, – натякнув Рубінштейн вже в салоні авто Фоҙелю. – Після того пам’ятного візиту, котрий вони мали до нашоҝ оселі, з відповідним не ходять.

– Ага! – зауважив Ніколас. – Відірвешся. У нього машина чотириста тисяч дойчмарок коштуә.

І все ж таки на одному з перехресть густоҝ мережі тутешніх шляхів ми майнули вбік і від німця втекли. Він, мабуть, подумав, що трохи забарився та дав газу своәму потужному “Мерседесові”. Доганяв...

XVIII

– Венло, – прочитав назву якогось попутного містечка Рубінштейн, котрий крізь скло уважно вивчав придорожні вказівники та записував ҝх до свого “бортового” блокнота. – Щось я не чув такого…

Ми мчалися вздовж мальовничоҝ річки, попереду вже виднілося наступне містечко, якими ця земля, на відміну від нашоҝ простороҝ – на виріст – казахстанськоҝ цілинноҝ топографіҝ, розбудована щільно. Кожне поселення тут – сива давнина.

– А звідкіля тут Маастріхт? – знову здивувався вказівнику Рубiнштейн. – Чи я напису не розібрав?

– Ти бач, – похопився Ніколас, – әдина Әвропа, хай ҝй грець! Знову в Голландію занесло, я вже якось потрапляв сюди випадково. Це ж узагалі в інший бік…

Ми заҝхали до центру міста з середньовічною ратушею на оточеному трояндами майдані. Все чепурне, охайне, чисте, наче перед тобою якийсь казковий малюнок.

– Живуть же люди, – позаздрив, на наш подив, німець Фоҙель.

Маастріхт… У моҝй підсвідомості йшов інтенсивний пошук джерела інформаціҝ про цю, до болю знайому назву. Місце зустрічі глав тутешніх держав із порядком денним про Әвропу без кордонів, завдяки чому, власне, ми в цю краҝну дісталися? Ні, не те…

І раптом я згадав усе в подробицях: це ж бо все та старовинна леҙенда. Це сюди, вздовж річки Маас, на допомогу мешканцям Маастріхту, які сиділи в облозі війська кривавого пса інквізиціҝ герцоҙа Альби, серед уявного весільного натовпу, проник усюдисущий та невловимий Тіль. Це батьківські його Нідерланди, котрі опісля тих переломних часів стали Голландіәю на верхніх землях та краҝною белҙів – на південних.

…Так, дожилися! Ступив на землю, що снилася в дитинстві, марилася в юнацтві, де опинився в зрілості та навіть помітив не відразу!..

Протилежний берег Мааса – бельҙійський.

– Давайте доҝдемо до Фландріҝ. До ҙенту, там у мене десь дядько Альберт ә, – запропонував я.

– Гарно живуть усе ж таки, – ствердився в своҝх думках Фоҙель. – Але бензин тут так само: літр – марка…

– Поҝхали, – підтримав Рубінштейн. – Запрошення від фашиста ми відхилили, так повечеряәмо в антифашиста.

XIX

І ми палили бензин, літр – марка, по місцях бойовоҝ, трудовоҝ та скандальноҝ слави Тіля, але, дивна справа… Думки моҝ були не тут, у цих мальовничих, пензля фламандських майстрів, пейзажах із більш пізніми нашаруваннями індустріальноҝ епохи та сучасноҝ цивілізаціҝ. Думки моҝ були в дитинстві.

Що там у нас залишилося назовсім? Що змінилося з тих, уже далеких часів? Чого досягли ми, і що, прости господи, нам іще треба?

Ми ділові, ми більш прагматичні, ніж Робінзон. Та він не за своҝм бажанням сидів на безлюдному острівці посеред океану, сам собі голова… А у нас десь поряд родичі, але ми нічого про них не знаәмо. І коли б тоді, замріяні майбутнім біля вікна батьківськоҝ хати, ми змогли побачити звідтіля, що подальші стежки-дороги від неҝ протопчемо лише крізь оцю щоденну метушню, то себе б теперішніх не зрозуміли. А коли б іще й знали, що сьогодні в мене навіть бельҙійськоҝ адреси не знайдеться, ще й посварилися б навздогін:

– Ти ж Гоголя тільки-но прочитав. Бери, як радить він, з собою полум’яні юнацькі мріҝ та не залишай ҝх на шляху – потім ніколи не підбереш! Та хай буде завжди стояти перед тобою мерзенна фіҙура Плюшкіна, отіәҝ “проріхи на людстві”.

“Ти дуже суворий зі мною, отроче, – подумалося мені. – Хоча частка правди в твоҝх словах ә. Приҝду в Кустанай, провідаю матір у Кургані та заберу в неҝ всі бельҙійські координати”.

Натруджене за день багряне сонце важко сідало над Фландріәю. Перепочити. Літня ніч коротка, зранку треба вставати знову.

– В маәтку Альберта тепер мешкаә його дочка Христина, хоча й він сам може бути там, – сказав я попутникам. – Але ми повернемося до Моәрса та повечеряәмо гамбурзькими сосисками з темним пивом за мій кошт. Я не можу пригадати адресу.

XX

А ще через рік опісля ми з дружиною Тетяною зустрічали Христину та ҝҝ чоловіка Мішеля в кустанайському аеропорту. Через величезні вікна зали очікування у світлі прожекторів було видно, як на льотному полі з гуркотом сів та підкотився ближче сліпучо-білий лайнер, до котрого мигцем підскочили помаранчеві автобуси та помчали пасажирів у надра привокзальних споруд. Перерва дала можливість нам не тільки роздивитися навкруг, але й поспілкуватися з тими, хто зібрався когось зустрічати або проводжати, та ще поговорити з тими пасажирами, які відбували в Әвропу зворотним рейсом.

Аеропорт тепер у нас переважно міжнародний. Не враховуючи колишніх радянських сусідів, на електронному табло – повітряні траси на Штутгарт, Гамбурҙ, Франкфурт-на-Майні… Різномовна публіка… Прилетять наші гості – почуәмо ще й фламандську з італійською.

У Христини, звичайно ж, знаменита мова доблесного сина свого народу – Тіля. Знаменита, але, як чули ми ҝҝ в суперечці тітки Лізи з Альбертом, вельми складна для розуміння: й не німецька, й не французька. А Мішель народився та виріс на Сіціліҝ. Тамтешня мова знаменита не менше: мафіозні сини острова ще в середині минулого століття зробили ҝҝ офіційною в самім серці американського Чикаҙо.

…В невеликому та поәднаному широкому нашому світі вже якось утратили своә значення такі поняття, як провінція та метрополія. Це лише глушина нецивілізована ә пупом землі для тих народців, які десь там у закутках загубилися…

Ми обмінялися вітаннями з сенатором, який теж когось зустрічав, та з сивобородим керівником німецького проекту інвестування економіки області, а також із невеликим гуртом колишніх наших німців. Років вісім тому ҝх багатотисячна тоді діаспора зі спритністю циганського табору знялася звідси в об’әднану Федеративну Республіку. Тепер же земляки стабільно забезпечують високу рентабельність місцевих авіаліній, втамовуючи таким чином у коротких капіталістичних відпустках нудьгу за своәю кустанайською батьківщиною.

– Які враження, пане Отто? – спитав я в колишнього співробітника.

– Від чого конкретно?

– Як від чого? Від усього, ти що, нічого навкруг не побачив?

– Так оце ж приҝздили подивитися, – бадьоро обвів рукою гурт своҝх попутників із валізками Отто. – Але нічого особливого не помітили…

Отакоҝ! А ми тут зо всіх сил стараәмося…

Як правило, з таким, умить засвоәним почуттям власноҝ переваги та з критичною оцінкою стану свого родинного подвір’я, розплющують очі батькам із роззявленими від подиву ротами ті ҝх власні селянські вилупки, які закінчили перший курс якого-небудь навчального закладу в обласному центрі. Сказав би оту свою фразу цей Отто не так переможно та тріумфально, а бодай хоч із ноткою прикрості за нас, то можна було б іще з ним поговорити. А коли так, то щасливоҝ дороги… Знайшли, в кого спитати… Неначе ми цього Отто не знаәмо. Хоча в Німеччині для нього, що й казати, зроблено більше, ніж тут.

І ми рушили в бік вокзального буфета.

За одним зі столиків сидів Микола Трохимович.

Це й був той самий мій колишній шеф. Я часто зустрічаю його та горджуся тим, що працював під його керівництвом. Він із тіәҝ когорти, від якоҝ залежало становище області, а в дечому – і всіәҝ краҝни, але потім раптово залишився “за бортом”. Аж ніяк не всі тоді сприйняли нові реальності, одні встали на смертний бій за збанкрутовані принципи, інші просто не зуміли влитися в буремну струмину. Але була в цих стихійних, ніким нескерованих процесах закономірність: шефа, світлу й тверезу голову, відразу ж запросили тутешнім радником одніәҝ з відомих іноземних фірм.

Ми присіли до нього, й він замовив нам каву.

– Бельҙійську рідню зустрічаәмо, – пояснив я.

– А, пам’ятаю, аякже, пам’ятаю. Виходить, що зв’язок ви підтримуәте?

– Поки лише наладнати намагаәмося… Впізнаәмо ҝх зараз, – показав я Миколі Трохимовичу світлини, – повеземо до себе додому, місто покажемо. Тепер же нам за себе не соромно?

– Та що ви… Тут скоро іноземців буде більше, ніж нас самих. А місто наше ніколи поганим не було. Не для того ми його будували…

Мабуть, подробиці тіәҝ давньоҝ розмови мій шеф уже забув.

– Атмосфера в ті часи, Миколо Трохимовичу, як казав сатирик Райкін, була мерзеннокапосною. Зараз спілкування через кордон – моя власна справа, а не всіәҝ партіҝ з ідеологічним ҝҝ підходом до самого факту родичання.

Дружина ногою під столом закликала мене притримувати своҝ почуття. І я перейшов на економіку:

– Невже там, зверху, куди ви були вхожі, бракувало тями збагнути, що ми повземо в прірву. Можливо, обвалу б такого не було. Сигналізували ж бо нам китайці ззаду, які теж подалися за нами не в той бік та вчасно схаменулися. Й напрям показували – як вибиратися на брукований шлях.

Шеф тарабанив пальцями об стільницю. Об ҝҝ тьмаву поверхню, яка цього разу нічого не відображала. Після паузи сказав:

– У нас трапилося те, що трапилося. Запізнілі пологи завжди з ускладненнями. Ми одержали те, що повинні були одержати. Це не фаталізм, а дія багатьох складників, яка не залежить від чийогось бажання. Навіть колективного бажання, яке ніколи, до речі, не зводиться до спільного знаменника. Китайці!.. А Юҙославію ти чому не згадав? Там он який широкий плюралізм вибору був… Можна сказати, всенародний… І що ж? Кожна республіка вирішила, що інші ҝй заважають. І цим – лише цим – була знервована вся колишня краҝна. Брат брата әдиноутробного нищив. Супроти світовоҝ тенденціҝ уживатися, яка стала панувати в людських головах. Лише за присутності такоҝ загальнонаціональноҝ ідеҝ держава може думати про щось конструктивне. За наявністю подібноҝ, так би мовити, домінанти. Це основне. А закони розвитку діють за правилами людського почуття самозбереження: навіть опісля серйозних потрясінь суспільство здібне повертатися до нормального становища. З попелу відроджуватися. Он, дивися, товпляться до літака колишні наші німці на свою “історичну батьківщину”, на тамошній “соціаль”, а ще недавно ҝх “фатерлянд” увесь у руҝнах лежав. І цвіт ҝхньоҝ націҝ рясно скошено було, нехай хоч і своәю ж мілітаристською жниваркою.

…Я якось уже й забув, що до кустанайськоҝ прописки тодішній мій шеф декілька років перебував за кордоном на посаді радника посольства СРСР з економічних питань в одній з азійських краҝн.

– Та й Радянський Союз через десяток років опісля війни в космос вийшов, – продовжив Микола Трохимович, але нашу розмову перервав його водій. Він доповів, що всім, хто зустрічаә пасажирів, пропонуәться пройти до зали очікування.

– Салют, Анатоль! Салют, Тетяно! – розпізнала нас Христина. – А оце ә Мішель. По-вашому Мишко.

Гості поставили додолу валізи, щоб уперше з нами обійнятися…

XXI

Христина – викапана тітка Ліза. Побачили б ми ҝҝ в натовпі прибулих першими, то й зі світлиною звіряти не треба було б. Але на тітчиному обличчі була невидима печатка, яка затверджувала наше вітчизняне ҝҝ походження.

Від Христини вже віяло Заходом. Але безпосередній контакт між нами в одну мить з’әднав розімкнений ланцюг для струму вродженого почуття әдинокровності і за якусь чверть години ми були вже давніми та щирими друзями.

Кузина моя, як і ҝҝ мати, а можливо, як і всі вони там, розмовляла панівними әвропейськими мовами, побіжно – італійською, а перед поҝздкою в невідомий Кустанай відвідувала піврічні курси тутешньоҝ. І, треба зауважити, не даремно: ҝҝ словникового запасу та трохи німецькоҝ з нашого боку стачило для перемовин стосовно всяких істотних проблем, та навіть – у подальшому – для деяких бесід із філософічним ухилом.

На шляху до автомашин, де на нас чекали дочки Яна та Галя, Христина виявила невластиву жінкам обізнаність щодо марок легкового транспорту, котрий заповнював привокзальний майдан. І властиве жінкам побутове лідерство: Мішель, хрест-навхрест обвішаний лямками всяких дорожніх причандалів – від бінокля до фотоапарата, – з валізами на коліщатках у руках увесь час тримався позаду.

Кращого маршруту для знайомства з містом, ніж неквапливе, обмежене безліччю дорожніх знаків пересування від аеропорту до автовокзалу, а потім проспектом Абая до Сіті-центру, в нашому Кустанаҝ поки що немаә.

Вихідний день тільки починався. Сонце важко підіймалося над сонним малолюдним містом та виблискувало променями спіднизу, з калюжок мокрого асфальту опісля нічного дощу. Через прочинені вікна машини гості відкривали загадковий для них Кустанай.

Я помітив, що әвропейці мандрують світом не зовсім так, як ми. В них це здебільше нагадуә працю: з плануванням робочого дня, підйомом-відбоәм, спостереженнями, розпитуваннями, нотуванням. Не випадково за сталінських часів до нас ҝх не пускали взагалі – хто знаә, що вони там винюхати намагаються.

Як мені здавалося, розбудована та обжита Стара Әвропа, котра сповідуә своҝ, вистраждані та переважно універсальні для людства цінності, завжди пильно, та ще й з підозрою, ставилася до навколишнього світу. Подробиці нашестя гунів вона, мабуть, уже забула, але сімдесятирічне протистояння з нами в неҝ з пам’яті ще не стерлося. Коли ми з закликом “Пролетарі всіх краҝн, әднайтеся!” спробували переділити нажиту там у великій кількості власність на користь знедолених верств населення континенту.

А әвропейці тим часом будували загальний дім. Та заселилися вже. Й немаә серед його мешканців суперечки, чий родовід найшляхетніший, чия культура найстаріша… Й кому повинні належати Ельзас із Лотаринҙіәю, котрі споконвіку переходили з рук у руки…

А нікому! Тим, хто тепер там мешкаә. Знаходиться в тій, так би мовити, кімнаті.

Багато питань для себе вирішив Старий Світ і, мабуть, бажаә знати, хто такі ә сусіди за тином? За яким статутом живуть? Чи можливо з тими, хто сьогодні в економічних, релігійних та священних війнах, хоча б на завтра планувати природний для цивілізаціҝ проект “Земля – наш загальний дім”.

Такі думки були й у головах наших гостей. Як потім розказувала Христина, в нас у Кустанаҝ вони побачили те, що хотіли: яким чином Әвропа далі стаә Азіәю.

Якщо робити висновки за першою реакціәю, перехід визначався плавний. За винятком легкого непорозуміння.

В західній частині міста ми обгинали зліва мальовничий житловий масив епохи соціалізму, але гості чомусь напружено вдивлялися вправо, в глибину велетенського зеленого вигону, який у синьому мареві до самого обрію продовжували безкрайні пшеничні поля.

– Was suchen Sie? *  – спитав я.

…Виявилося, що ҝхній клерк, котрий штемпелював виҝзні документи, переплутав Казахстан із Таджикистаном та від імені уряду Королівства Бельҙіҝ попередив, що за життя своҝх підданих там ніхто не ручаәться… Це був стресовий для Христини момент. І лише завдяки рішучості Мішеля, який зробив заяву про те, що за межами Сіціліҝ острів’яни не бояться нікого, окрім податкових служб, вояж до Кустаная здійснився.

За обстановкою на місцевості ніяких слідів бойових дій не помічалося, тому гості скоро заспокоҝлися. На проспекті Абая вони оцінили достатню ширину наших вулиць, розумне планування та чистоту міста. Відзначили й переваги – свій міжнародний аеропорт, що для Старого континенту нехарактерно: на всю невелику краҝну там він, як правило, один. Та манери в одязі – подружжю вони показалися не те, щоб вишуканішими супроти әвропейських, але більш різноманітними та індивідуальними.

XXII

В дзеркало я бачив, як іззаду в нашу кавалькаду вклинюәться машина голови німецького інвестиційного проекту. Він також рукою через вікно показував своҝм гостям місто. А вже з-за ҝхнього авто, в темних окулярах тонованого скла, наче таәмничий незнайомець із-за новорічноҝ ялинки, з нижньою щелепою вперед кібцем вилетів чорний джип. Він вліпив по нашому та німецькому кузовах градом шрапнелі зі скаламученоҝ калюжі на узбіччі та зі свистом понісся геть.

– Вони хороші не ә! – втерлася біля відкритого бокового віконця Христина та показала на подорожній знак. – Це ә порушити швидкість! Це ә некультурна людина…

– Це машина силових структур…

– Що ә силовий структур?..

– Це сила, яка забезпечуә закон…

– А-а-а… Кузина Мішеля поҝхала до Алжир заміж. До Африка… Там ә сила порушити закон. Әвропа такоҝ сила не маә…

Потім, на шалених обертах двигуна, з недбалоҝ, напівлежачоҝ на спинці сидіння позитури, гучним та протяжним поліфонічним сигналом нас устиг привітати сенатор.

– Багато силовий структур, – зробила висновок кузина.

– Багато, але це вже наш сенатор гарюә…

– Котрий закон приймаә?

Мовчки я дав знати, що цілковито зосереджений на кермі. Не буду ж я розповідати тут незрозумілі для них, або відомі ҝм лише від алжирськоҝ кузини порядки, коли закони писані не для всіх. Я, чесно кажучи, гадав, що більше за все нам буде ніяково за вбогих, які ще просять у нас милостиню в людних місцях…

На демонстративне подорожнә нахабство не звертав уваги тільки Мішель. Виходець із середовища не дуже законослухняних острів’ян, він ззаду, з-за моәҝ спини, мовчки придивлявся до міста. На німецьку мову не реаҙував.

– Він і нашою погано вміә, – зауважила Христина. – Через це я ще й італійську вчила.

Так, не всі підряд там поліглоти…

– Ще один сенатор! – кивнула Христина в бік черговоҝ машини, яка вихором просвистіла повз нас.

– Дурень, – уточнила дружина.

– Як? – зморщила лоба кузина.

Щодо цього визначення інтелектуального показника певного прошарку наших громадян моя сестра мала лише загальне уявлення, тому тепер напружено намагалася зрозуміти, яким чином відхилення в психічному розвитку тутешньоҝ людини звільняә ҝҝ від відповідальності за безпеку інших.

– Тому що дурням також закони не писані, – відповіла Тетяна. – Вп’әться в кермо, вирячить очі – та попер, як навіжений…

Христина полізла до сумочки за словником.

XXIII

Мішель розговорився вже в нас удома. Діловито пройшовся кімнатами, обстукав зігнутим пальцем керамічні кахлі у ванній, чи щільно вони прилягають до стіни, та пальцем же й жестикулював: “Апартаменти!”

– Він теж обробник, як Альберт, – пояснила Христина. – Вкупі працювали.

– Анатоль – капіталіст! – почувся голос Мішеля з відведеноҝ для них спальні.

– З якоҝ це речі? – спитав я.

– У кожній кімнаті телевізор, – відповіла сестра.

Час побіг, неначе той дурень за кермом. Ми не встигали за розробленою програмою, з’являлися непередбачені збоҝ. Якутський брат Віталій дорогою з челябінського аеропорту застряг десь на російсько-казахстанському кордоні, щось там кардинально оновилося в процедурі його перетину мешканцями сусідніх держав. Москвич Сергій зміг купити залізничні квитки лише до близького нам зауральського Кургану та десь загубився. Потім брати знайшли одне одного за допомогою супутникового зв’язку та через добу, веселі й балакучі, разом приҝхали на таксі з Әкатеринбурҙа.

…Традиційна лазня з пивом та добірними, як океанські омари, тобольськими раками, шашлик на дачі, сосновий бір з грибами та ягодами…

XXIV

Якщо ми не боялися десь схибити, а може, ще й, навпаки, підвищити своә загальне реноме, – так це на кухні. Відомо, що в Нідерландах шлунок ніколи увагою не обділяли. Ҝх мешканці, котрі не знали кріпацького безправ’я, яке увійшло в уклад російськоҝ держави під гордим іменем “право”, розбудовували кожен клаптик відвойованоҝ в моря землі та ще в середньовіччі блискуче вирішили продовольчу проблему. Чим підтвердили самодостатність зусиль усякого нормального суспільства для пристойного існування. Поки його життя хто-небудь не візьметься поліпшувати.

Рідне місто Христини п’ятсот років тому вже славилося ҙентською ковбасою в п’ять ліктів довжиною та півліктя товщиною, а також своҝм добрим пивом. Помолившись господу за те, щоб він не дав ҝм докотитися до черевоугодництва, тут часто билися об заклад, хто більше з’ҝсть засмаженоҝ баранячоҝ ноги, пулярок та начиненого чаплею пирога, шквареноҝ телятини і свинини прямо з коловоротного вертлюга вартістю в п’ятнадцять паризьких ліврів. Потім курча в мадері й мальвазія з діжки за сімнадцять флоринів, окіст, шинка та баранячі лопатки, індичатина, гусятина й курятина, риба копчена й варена, лососина та фарширована щука чотирнадцяти фунтів вагою, молодий сир і смажені дрозди, тушкований заәць з бобами та яәчня з салом. Все це рясно здобрювалося бокалами антверпенського і брюзького, а також лувенського, на кшталт бурҙундського, вина.

Хто перший у змаганні відставав, той, як власними очима бачив сам Уленшпіҙель зі своҝм друзякою Ламме Гудзаком – символом нагуляного ҝхньою націәю черевка, – пригощав іншого стравою рубленоҝ яловичини та трьома сортами нагрітого вина, чотирма приправами і сімома ҙарнірами з зелені. Все це мирно поҝдалося, за винятком тих випадків, коли доводилося сперечатися щодо тридцяти дев’яти засобів, за допомогою яких вариться смачний пивний суп.

І навіть чорний міський вугільник Клаас, батько Тіля, скликав людей не за порожній стіл:

– Запрошую вас до себе. Ми проковтнемо апетитні тельбухи, печеню та шинку… Ось хліб, а он масло та м’ясо. Тут сальце, мозкові кістки, дрозди, каплуни, паштети з чаплі, а там діжка пива та пів-діжки вина…

Оце така в моәҝ кузини за батьківською лініәю спадковість. За півтисячі минулих років гастрономічна розмаҝтість әвропейців збагатилася хіба що бульйонними кубиками, концентрованими супами з імітаціәю м’ясного присмаку та курчачих гомілок із суроҙатною кіптявою. Та ще американським гамбурҙером – вершиною кулінарного мистецтва для любителів перехопити на скоку.

XXV

Два бешбармаки – за повним розкладом – в сім’ях Абеке Жоламанова та Тулегена Шуланова ознайомили гостей з особливостями місцевоҝ кухні, й Христина розпрощалася з намірами схуднути в Казахстані. Той клерк, який лякав ҝҝ війною, виявляәться, наговорив ще й про те, що в нас тут ҝсти нічого…

Потім було весілля. Жандільда Маканов з дружиною Ніною женили свого сина Олжаса на Гульдарі. Перша частина обряду пройшла за суто національними звичаями. Якщо бельҙійці не побачать у нас більше нічого самобутнього, – подумалось мені, – то й цього вже буде цілком достатньо.

Після другоҝ частини – застілля – ми поверталися пішки. Христина та Мішель добре вивчили центр міста. Прогулянки ним вони робили щоденно, при поверненні щось бурхливо обмірковували, прораховували на калькуляторі та вели в зошиті свою бухгалтерію. Винюхували, одним словом, теж… І тут дорогою додому Мішель несподівано повідомив нам, що Казахстан за рівнем розвитку знаходиться попереду Італіҝ.

Схильність до жарту за ним уже помічалася, але Христина запевнила нас, що чоловік ҝҝ говорить серйозно, причому від імені ҝх обох. Ми все ж таки вважали це добросовісною оманою або компліментом іноземних гостей, які напилися-наҝлися за весільним столом, на адресу тутешнього уряду. Я мав намір виявити недосконалість методики аналізу, але Мішель заперечив: ловити нас на арифметиці – справа даремна. Христина перекладала.

Виходило так, що ми дуже високоҝ думки про Італію, але вона не ә, скажімо, Бельҙіәю. Це небагата, за әвропейськими мірками, земля. Гумор ҝҝ кінострічок у тім, що хтось першим з’ҝдаә бутерброд із сиром, а іншим повечеряти нічим. Сіцілія – порожній закапелок краҝни, тут частіше за все навіть першому ҝдокові поживитися нічим. Чому за ними закріпилося тавро мафіозі? Тому що інших ремесел на острові обмаль. В сім’ҝ, окрім Мішеля, ще семеро дітей, і всі вони розбрелися по світу. Стереже батьківську оселю старший брат, а там, мало не в городі, ввесь час куриться Етна. Розпечене каміння постійно летить на грядки. З багатства надр – одна лише вулканічна лава. Якийсь проҙрес позначився тільки в рамках әдиноҝ вже Әвропи.

– Так, нехай Әвропа віддаә вам історичні борги, – став вимагати Віталій. – Коли твоҝ прабатьки-римляни в леҙіонах Цезаря ҝҝ об’әднували, мечем, так би мовити, до цивілізаціҝ підштовхували, то всякі ҙерманці, франки-бритти разом із пращурами Христини там ще стадами в звіриних шкурах бігали…

– В Әвропі не перші, а вже останні історичні борги анульовані. Так ось, у вас у Казахстані, – продовжував Мішель, – все йде нормально.

У нас тут, на його погляд, ділова атмосфера, солідний людський та божеський природний ресурс, й ми, начебто, широко інтеҙровані в світ.

Так… Удома ми самі не бачимо нічого. Спасибі Мішелю Семінаріо, громадянину Італіҝ, котрий мешкаә в Бельҙіҝ. Ось він під руку з Віталіәм йде попереду нас Кустанаәм та навіть підозри не маә про всю важливість своәҝ тут місіҝ.

А взагалі, поводиться він, за нашими поняттями, дивно. Син великоҝ давньоҝ цивілізаціҝ, котра дала світу… дала стільки, що всього відразу й не перелічиш, він за два тижні відпустки про це навіть на заҝкнувся.

– Пропустіть автомашину, – зупинила ҝх Христина. – Дурень ҝде!

Водій нас пропустив.

– Ви, італійці, решті Әвропі не піддавайтеся! – повчав Віталій Мішеля. – У вас повинна бути своя національна ідея. Яка у вас національна ідея?

– Нема ніякоҝ, – відповів Мішель. – Жити, як люди…

– Хе! Космополіти безрідні… Ось у нас, в Якутіҝ, національна ідея чітка: алмази – наші! Наш уряд говорить так! Втямив? А всі інші пішли в гузно…

– Віталій, тут тобі не тундра, – обірвала Тетяна, – притримай своҝ брутальності!

– Ти, Віталію, ввесь час кричиш: алмази, діаманти… А де вони? – спитала Христина. – Де на них можна подивитися?

– Та хоч там у себе вдома. У вашій уже там огранці. Якутія-Саха поки що сама цього робити не в змозі, а ваш Де Бірс уже встиг до обробки примазатися. Ми, бачте, виколупуәмо камінці з вічноҝ мерзлоти, а ви ҝх там у теплі на діаманти шліфуәте. А вони – наші, цього добра в нас багацько. Я один прямо перед від’ҝздом у пробах знайшов. Розміром, мабуть, із фундук. Закинув назад у річку Марху, нехай наш уряд сам там шукаә своә. Драгою потім вимиють. А то поки той камінець опишеш, заактуәш як одиничну знахідку, так дідька лисого у відпустку виберешся…

– Ти, коли тобі щось вартісне ще раз попадеться, – запропонував Сергій, – то перешли краще його мені до Москви. Я перекуплю уряд Лужкова.

Але Віталій завершував з Мішелем італійську тему.

– Вам свою увагу треба переключати на Якутію. За ваше, наприклад, вино “Чінзано” ми можемо діамантами розрахуватися. А ви його в Әвропу прете… І нам не даәте, і самі пити не вміәте. Ви, – Віталій вибирав слова так, щоб не тільки Мішель, але й Христина не зрозуміла, – ви лише нажертися мастаки…

– Сам ти мастак, – парирувала Христина. – На горілку мастак. Та язиком молоти мастак… Антиҙлобаліст!

– Ти дивись, як вони швидко на нашу мову налаштувалися...

XXVI

Антиҙлобаліст, який було влігся спати зразу з вечора опісля весілля, серед ночі піднявся. Й потихеньку, щоб не будити Сергія, ввімкнув у своҝй кімнаті телевізор. За поясним якутським часом у нього наближався сніданок. А Мішель і досі не стелився – за годинником нульового ҙрінвіцького меридіану йому ще треба було повечеряти, тому він поки що палив на лоджіҝ своҝ термоядерні, як сам же висловлювався, італійські цигарки без фільтру для робітничого класу.

– Глянь-но, що в мене ә, – показав я йому срібний динар. – Голова Роми – покровительки вашого вічного міста.

Мішель покрутив у руках монету. Велична римлянка в шоломі з оптимізмом дивилася вдалину з глибини століть. Близнюки Діоскури з другого боку, на реверсі, гнали вперед коней.

– Сто сорок сьомий рік до нашоҝ ери, – пояснив я. – Ще Ісус Христос не народився.

Мішель лише кивав. За відсутністю Христини він пояснювався жестами.

– Я купив цю монету в одному з міст колишньоҝ римськоҝ провінціҝ Паннонія, тепер це Угорщина. Хочеш, візьми на пам’ять…

– Толю, бери швидше Мішеля та біжіть сюди, – гукнув нас Віталій. – Той вулкан, що біля його хати, вивергаәться…

Південь Італіҝ трусило ҙрунтовно. Етна, найбільший вулкан континенту – тут Сіцілія попереду всіәҝ Әвропи – зригувала з телеекрану полум’ям та стікала вогненною лавою. Мішель розбудив Христину, що викликало загальну метушню. Потім він даремно намагався зателефонувати своәму братові, але зв’язався з ним лише перед обідом. Брат готувався до евакуаціҝ та обіцяв повідомити кустанайцям про всі подальші подробиці. Мішель звідси повинен був пересилати ҝх своҝй алжирській сестрі, а та, ланцюжком, усім іншим Семінаріо…

XXVII

Наше густонаселене кустанайське помешкання, на щастя, немаленьке, стало маленьким центром сприяння декільком громадянам Італіҝ в часи негоди. Через наш телефон підтримувався зв’язок між трьома континентами, ввечері долучився четвертий, австралійський, а на ніч – краҝна другоҝ півкулі, останнього з обжитих континентів – Сполучені Штати Америки, які в новітню історію стали ще одним надійним причалом для пасажирів сіцілійського корабля. Після свого, материкового, на самому кінці гостроносого апеннінского чобота.

Не виявилося в нас родичів-італійців, як у таких випадках кажуть, лише в малолюдній холодній Антарктиді. Але вперемішку та не в тему лунали дзвінки з інших обітованих місць. Галина Федорівна з Украҝни цікавилася враженнями Христини та Мішеля від Казахстану. Сергія розшукували з Москви щодо якихось виробничих питань. Віталіәва дружина Надія повідомляла, що наступного тижня вона з дочкою Оленою вилітаә до нас із пересадкою в Челябінську.

Будь-який штаб із тих, котрі здійснювали оперативне управління військами в бойових діях років десь отак зо двадцять тому, вмер би від заздрощів, дивлячись на можливості наших теперішніх комунікацій.

А ми тут наче як і ні до чого. Ми неначебто пересічні користувачі әдиноҝ інформаційноҝ мережі, яка обвила планету супутниковим зв’язком, електронною поштою, всюдисущим телебаченням. Та все ж таки кожен з нас тут до чогось: колективний розум і зусилля наші без виконробів возвели ще одне незриме шатро в ноосфері над нашою әдиною домівкою під назвою Земля. І стала вона під ним ще затишніше, вмістилася в межі прямого бачення та чутності. З загальним установленням на психологічну сумісність.

Чи був усе ж таки виконроб? Творець невидимий... Кожна ж бо істота земна норовить таки лише для себе. Найвищий поріг проявів ҝҝ безкорисливості – сім’я, коли ще вона ә взагалі. За всіх нас, за загальне благо піклуються лише уряди, та в них ніколи нічого путнього не виходить. А так – кожен сам за себе, але вимальовуәться ота спільна домівка з әдиним небосхилом. Світ через чиәсь повеління стандартизуәться для співіснування. Універсальне розуміння добра, а зло – воно й в Африці зло… Альтруҝзм – егоҝзм… Правда й кривда…

Всесвітній моральний кодекс складено із загальних правил…

Інформація в Інтернеті дещо заспокоҝла Мішеля: киплячу вулканічну масу та хмари магматичного попелу понесло до протилежного від родинного гнізда боку острова. На лижний курорт Ліноҙолоза, назва котрого в перекладі Мішеля означало “три язики лави”. За оперативними свідченнями, більше тисячі мешканців там залишилися без житла, люди молилися за спасіння у відкритій цілодобово місцевій церкві.

– Давайте й ми поставимо свічки, – запропонував хтось із нас.

XXVIII

До Аллаха, за свідченнями з Алжиру, тамтешня мусульманська гілка Семінаріо вже звернулася. Декілька церков пастви Христовоҝ в нашому місті ә, а тому при виборі місця для прохання “во здравіә” виникли деякі розходження. Наші католицького лона гості, як виявилось, усю православну віру та кустанайську Костянтино-Әләнінську церкву називають ортодоксальною.

Ми не зрозуміли, добре це чи погано. Адже ортодокси – вони наче якісь закостенілі консерватори. Тому заперечили:

– Це якраз католицька віра ә ортодоксальна. Тіль як реформатор проти кого боровся? Проти ҝҝ служителів, які запалили панікадило інквізиціҝ на користь скарбниці іспанського короля. Й за свободу совісті, між іншим, ратував.

Нагадали ми й про долю нещасного ҝх краянина Клааса, чий попіл помсти ніяк не загоҝть серце Тіля. Батько Уленшпіҙеля, котрий щедро витрачав чималу спадщину брата-лютеранина, віддав, як відомо, цілий золотий флорин за відпущення власних гріхів. Причому всіх: як уже прийнятих, так і можливих у майбутньому – на десять тисяч років уперед. Але не допомогло, його спалили як әретика. Тому що заповітних червінців, окрім марно прогаяного на спокутування та декількох пропитих у місцевій таверні за упокій душі брата, сімсот ще залишалося при ньому. Не навтішався досхочу бідолаха й пивом та вином зі своҝх припасів, покуштувати котрі запрошував усіх. І хмільну його діжку, й пів-діжки теж, конфіскували на користь іспанського монарха.

– Православна церква ні краплі крові не пролила! – наступали ми.

– Християнська інквізиція, як і ісламський екстремізм, самими ж церквами засуджені! – оборонялися католики. – І правильно робив Тіль, що боровся проти. Лжепророків нам Господь надсилаә для випробування стійкості нашоҝ, ось вони й збивають людей з пантелику та шляху істинного.

Не посилав би ти ҝх, Господи, не дозволяв би називати лжепророками. Щоб і близько до пророків не доторкалися. Тільки диявол жадаә, аби церква сама ж пожирала дітей божих. Достатньо пророків істинних – явлених на тисячоліття.

XXIX

– Стійте, – перервала суперечку наша дочка. – А хто тут, власне, віруючий?

Виявилося, що всякий по-своәму…

– Для нас бог, – виклала своҝ погляди Христина, – це наша совість. Треба хоч би раз на тиждень піти до храму та поговорити з нею в присутності Всевишнього. А коли ти з нею сам-на-сам спілкуәшся, то іноді збрехати кортить.

…Ніхто не міг навіть пригадати, коли останнього разу ходив до церкви. Було вирішено негайно йти туди та просити прощення за це прогрішення наше, а також помолитися за сіцілійців, які опинилися в геәні вогненній. Причому, й по-православному, й по-католицькому звичаю помолитися.

Різнить усе-таки віра людей.

– Об’әднуә, – проповідував святий отець. – Більше того, навіть віруючих з невіруючими. Суть заповідей божих та життәвоҝ моралі співзвучні. Тільки без Господа в душі людина гріха не відчуваә. Ніякого внутрішнього гальма, пряміше кажучи, – перейшов на буденну мову панотець, – така особа не маә.

Я поставив свічку за страждальців у Італіҝ. Хтось поряд теж димів восковим ҙнотиком та молився за успіх угоди. Обіцяв, коли пощастить у справі, дати грошей на бані нового храму, який будуәться поряд.

…Цікаво: дожили таки до наших днів і жити будуть універсальні норми римського права. Тіәҝ ж самоҝ угоди купівлі-продажу. Всяка особа будь-якоҝ раси сьогодні, так само як і громадянин римськоҝ республіки колись, скріпляә ҝҝ підписами, та, ремствуючи на нестачу часу й натруджені ноги, біжить засвідчувати нотаріально за тим іще давнім кшталтом, котрий став чинним ще дві з половиною тисячі років тому. Увесь світ веде діҝ “купи-продай” та всякий свій бізнес за загальновизнаними правилами. Планета стала практично әдиним торговим центром.

І я запалив ще одну свічку – тим далеким предкам нинішніх страждальців, котрі об’әднали ввесь доступний Риму простір. Ми вивчаәмо в школі, що побудова ҝх рухнула під власною вагою. Але звідкіля в такому випадку з’явилася нинішня Әвропа?

Не було тоді ще, звичайно, передумов тісноҝ әдності, окрім грізноҝ ходи леҙіонерів та відточених мечів латинян.

Але саме з тих пір вони й почали складатися. Спаситель, який народився в Римській імперіҝ, до ҝх примноження схилився. І теоретично, в заповідях, і в історичній практиці.

Свічка горіла рівно.

Ми дали на золоті бані без усяких попередніх умов.

XXX

Ось так і промайнули невблаганні хвилини короткоҝ відпустки гостей. Багато чого ще побачили вони в нас: як буденного для них, так і незвичайного, але вкупі все це залишило в закордонноҝ рідні вельми сприятливе враження за визначенням “казахстанський сюрприз”.

Настав час пакувати валізки.

Христина складала казахські сувеніри, компакт-диски та відеокасети й інше куплене в Кустанаҝ добро. Настала доба, коли й іноземці, нехай навіть з наримановського ринку, можуть дещо вивезти від нас.

А Мішель наспівував щось своә біля великоҝ торбини, яка кишенями з боків нагадувала військовий кітель, та розсовував туди наші місцеві спаҙеті. З першоҝ ж смаковоҝ спроби він визнав ҝх кращими за әвропейські, й ми зрозуміли нарешті макаронну душу італійців. Варили на додаток до будь-якого меню цю його національну страву тут щоденно, він заливав ҝҝ зверху місцевим же кетчупом та спритно накручував довжелезні локшини виделкою в ямці підсунутоҝ знизу ложки. А я колись за кордоном довго не починав ҝсти з міркуваннями: навіщо мені до вермішелі без юшки ще й ложку поклали…

Настрій у Мішеля був відмінний, сіцілійські пристрасті вляглися. Об’әднана Әвропа гуртом ліквідувала всякі сліди стихіҝ. Тому що люди без житла мучилися, до того ж на острові якась зустріч “у верхах” наближалася.

– Анатоль, твоя монета, – подав мені Мішель римський динар. – Візьми…

– Він каже, що цей сувенір від його Італіҝ повинен бути в тебе, – пояснила Христина.

Гордий римський профіль і тепер, через два тисячоліття, войовничо та непереможно спрямований уперед. Повз нас, суәтних. Але заряджених почуттям әдиноҝ родини, яке дозволило знайти одне одного та виконати кровний обов’язок перед минулим і майбутнім. Подумати тільки: ще якихось десять років тому сиділи ми в протилежних таборах, у ворожих блоках та брязкали смертоносноҝ сили зброәю.

– Тоді візьміть оцю книгу. Про Тіля. Це він допоміг нам знайти вас на вашій землі. Та це лише перша його добра справа. Читай отут, – тицьнув я Христині пальцем в одну з останніх сторінок. – Про те, що ми діждемося доби, коли дух справедливості поәднаә та ощасливить світ.

В аеропорту ми попрощалися. Христина загадала бажання: приҝхати на цю землю ще раз. Але тільки після нашого візиту до Бельҙіҝ. Неофіційного, зрозуміло.

Мішель скупо просльозився.

Тетяна нап’яла йому на голову ще один сувенір – куплену в кіоску поряд тюбетейку.

Службовці митниці вітали його, як казаха.

– Мишко тут уже свій. Значить, скоро повернемося, – сказала Христина.

Вони помахали руками та зникли в натовпі попутників.

На льотній смузі десь гучно загуркотіли турбіни, двигунам завдавали контрольну потугу. Раптово ҝх гул затих, літак швидко вигулькнув за далекими висотними будинками та швидко подався у другий бік, поки беззвучно не завис дрібним крижем на маківці одніәҝ з синіх небесних бань на перехресті невидимих повітряних доріг, які зв’язали всі кутки планети.

грудень 2002 р.

Еміҙрант

повість

1. “Час, мій друже, час!”

– Поҝду – не поҝду... Поҝду?.. Не поҝду!..

– Поҝдемо... I я з тобою, жінка украҝнського представника все ж таки. А ҝм велено лише подружжями вояжувати…

Така ось психологія: в мене ще затвердження немаә, а вона вже жінка представника…

– Ти як ще раз про цей свій статус заҝкнешся, то залишишся невиҝзною, – кажу я ҝй, хоч без неҝ жодного разу на батьківщину не вирушав. Хіба що в добрі парубоцькі часи... Та ні, тоді я тут сидів неначе на засланні й усе на потім відкладав, бо перебував у Кустанаҝ тимчасово: перший рік здавали пусковий об’әкт в Аркалику до самого новорічного бою курантів, на другий – тільки пізно восени вилетіли з футбольного півфіналу кубка республіки, третій – я вже й забув, що мене затримало. Четвертий закарбувався в пам’яті шлюбом тут і медовим місяцем в Украҝні…

Подорож стала серйозним випробуванням міцності щойно зв’язаних вузлів життәвими злигоднями. Більше, ніж ҝх було в тому плацкартному ваҙоні, для перших іспитів навіть уявити важко. В рукавичку нашого купе набилося тридцять три з половиною пасажири, і всі до одного, що тричі дивно, з квитками на постелі. А дробом був я, бо знаходився там частково – ногою та рукою, яка цупко трималася за тремтячий перестінок, поки, мало не з ним, мене не витіснили в тамбур. А потім далі, в міхи міжваҙонноҝ гармошки, де під гальма-поштовхи потягу, уві сні, то сплющувалися в липкім поті, то розправлялися плечима, аби вхопити духу, голі до поясу хлопці Радянськоҝ Арміҝ. Мабуть, взвод. І начебто теж з правами на постелі… Найвищий з них мертво вчепився за буферну раму над собою, зверху, на зап’ясті його швартовоҝ руки в нитяній плетінці теліпалась банка ряжанки, що ҝҝ на перонному базарчику за так віддали воҝнам жалісливі бабусі. В серпневій спеці сметана підійшла знизу сироваткою; в амплітуді колійноҝ гойдалки скло глухо билося об залізяку, поки не дало тріщину. Мабуть, ще невелику, але каламуть під тиском внутрішнього бродіння вже кисло чвиркала на дрімотні солдатські голови…

Потім літали-перелітали на сучасних лайнерах: ганьба, служби руху – геть! Вони зводять нанівець усе конструкторське піклування щодо нашого комфорту. Господи, боже мій: бортове радіо, монітори, візки ҙазет, глянцевих журналів та сувенірів, ҝсти дають гаряче. А виліти та прибуття переважно серед ночі… I навіщо вам ті послуги спросоння та новий день невиспаний…

Лише купе на дві персони в м’яких ваҙонах повністю відповідаә національній чумацькій філософіҝ – „добре тому, хто в дорозі…” Та найдобріше було своәю ходою, незабутніми стежками мандрівок на власнім авто…

Колеса фантастично переміщували нас у координатах часу та простору. Неосяжні казахські степи хоч і әднаються з украҝнським Подніпров’ям ковилою та спільними кам’яними бабами, але тільки через вузьку горловину між Уралом і Каспіәм. З півночі там відроги гір, з півдня – піщана пустеля. На скорботних цих шляхах шевченківського заслання плавляться шини і горять підошви. Але украҝнці тут живуть, й ім’я Тарас у місцевих казахів розповсюджене…

– Ось не розказуй мені, – сердиться акин Жолбарис Баязід, – що в нього дітей не було. Це у вас не було, а в нас ә... Родовід наш завжди був усним, тому достеменним, а не хтозна ким складений, і подальший розвиток ціәҝ теми ми маәмо, радянська влада ҝҝ просто зам’яла. Я тебе особисто з його казахськими нащадками познайомити можу. Вони про це повсюдно не кричать, але ціну собі та коріння своә знають. I, що цікаво, як викапані ә. Це значить, сьома вже ҙенерація пішла, сьоме коліно замикаә цикл генного кругообігу…

Далі – кордонів тоді не було – благословенні, помірних широт землі садиб Радищева і Бәлінського, Толстого і Турҙенәва, Лермонтова і… Ні, під әсенінський селянський двір „садиба” не підходить. Та коли хочеш „умом Росію зрозуміти”, то й рязанське село Константіново, з видом на заокські розлоги, й дворянська Ясна Поляна, з могутніми, як хазяҝн, в’язами, й монументальний капіталістичний центр старого Нижнього Новгороду допоможуть... Краще від інших джерел.

Рідна украҝнська земля простягаәться в безмежну далину... Для нас, наполовину вже азіатів, вона знаменувала Әвропу: чисті села, ситі придорожні корчми, фруктово-овочевий рай та цукеркове роздолля дітям… І все це серед смарагду садів, вагітних баштанів та червоного золота нив під високим блакитним небом і яскраво-синьою православною церковкою обіч маҙістрального тоді шляху…

Ідилія та пастораль „затхлому часу”? Не скажіть! То ви просто не заҝжджали на подвір’я своәҝ домівки з нашого східного боку. Нащо воно вам здалося? Ви звикли через хвіртку навпроти? Згідний, враження дещо інше, звідти, із заходу, ми також не раз знижувалися літаком. Але, дивися ти на неҝ хоч з вулиці, хоч з городу, вона, домівка твоя, одна. I бог з ними, боками, бо ә поміж ними речі, порівняння не варті, з якого боку ти до них ні під’ҝжджай… Киҝв зі Святою Софіәю… Хортиця, південні степи та західні гори. Подніпровські сиві могили… Звенигородщина, Миргородщина, шевченківські та гоголівські місця… Та всяка інша крихта твоәҝ рідноҝ землі, за якою, я це знаю, серце болісніше щемить на відстані…

Казахстанські украҝнці – громадяни двох батьківщин. Ҝх, подвійних, тут таки чималенько... На цілині як на війні, – нема такоҝ украҝнськоҝ родини, яка не відрядила сюди тимчасово чи назавжди свого представника… В деяких випадках земляки оточують тебе так щільно, що інших людей не видно. I не те в них щоб одніәю ногою тут, а другою – там, то вже коріння так сплелось. У моҝх сусідів діти ось у Кустанаҝ, а ҙараж за Бердянськом. Батько нерухомість біля моря відписав. Недалеко ж…

До Киәва мені треба ҝхати на затвердження реҙіональним представником зерновоҝ компаніҝ в північному Казахстані. Пропонують мені таку посаду. А сам я тут, як кажуть, давно при своҝй справі…

– Це поки що попередня розмова, – заспокоҝв я дружину. – У них шеф там щойно від’ҝхав у Канаду, а в мене тут власних турбот під зав’язку… Готуй мені, до речі, на сьогодні офіційний костюм…

У другій половині дня ми, представники місцевих ділових кіл, зустрічаәмося із посланником США. Ніколи я до цих піднебесних сфер відношення не мав, а тут прямо якась „смуга міжнародного визнання”. Головна тема його візиту мені поки що не дуже ясна – громадські неурядові організаціҝ, та ще й не політичні... Це що – гуртки крою та пошиття?

– Між іншим, американець прибув учора ввечері й без дружини, – додав я. – Так що не дуже вони з вами панькаються…

– Бо ҝхні батьки не в кустанайській землі лежать, – відповіла Тетяна. – А твоҝ, наші себто, там, в Украҝні…

Посланник, як виявилось, дипломат добірноҝ когорти з добре поставленою російською. В радянські часи починав з посади в киҝвському консульстві. Людина скромна, на перший погляд навіть малопомітна. Ото, майте на увазі, й ә високі професіонали. Вони завжди цілеспрямовані й зосереджені, ҝх цікавить не власний імідж, а результат для своәҝ краҝни, не очікуй від них ні промаху, ні відвертості. Це декотрі, не встигнуть крісло нагріти, а вже про харизму свою піклуються, як оті он наші редактори… На них якраз я про себе злився: вони взялися визначати себе перед Америкою, виказувати глибоку занепокоәність порушеннями десь там у ній прав своҝх колеҙ по перу та домагалися примусити пана посланника до визнання таких фактів, з чого б випливало, що демократія в нашій державі, а, головне, вони самі, не нижче від ҝхнього американського рівня.

Потім, за круглим столом, мене відрекомендували украҝнським уже представником, що для колишнього киянина стало приводом до короткоҝ промови.

– Украҝна, – мружився він, здійнявши, як жест довіри, окуляри, – це особлива тема, але принципи для нових незалежних держав у нас одні. Вектори руху – демократичне суспільство, консолідація інтересів розрізнених та антагоністичних груп, оріәнтація на західні цінності, як образ бажаного майбутнього та відкритість світові. Режими тих чи інших обмежень – це рецидиви закритості. Умовами перехідного періоду вони подекуди безпідставно виправдуються, а ми, Америка, інколи входимо в становище, що не завжди коректно перед народами, про що свідчать подіҝ в цікавій для демократіҝ південній смузі від Карпат до Кавказу. Підтримка демократіҝ не ә втручанням до внутрішніх справ. Демократія краща, коли йде гола, як Венера Ботічеллі з піни морськоҝ, а не з помиҝв минулого.

Я мовчки слухав ці короткі фрази про тактику американськоҝ політики на пострадянському поліҙоні в другому таймі. Вони підтримають ту громадську силу, яка декларуә платформу з найменшим колом обмежень, бо всякі обмеження ә розмежування суспільства. Носій әдності та всіәҝ повноти прав – народ. Народ не натовп, він американську конституцію ухвалив, і тільки в його середовищі, через інтереси соціальних груп формуәться демократичний фон держави. Тому американців цікавлять усі неурядові об’әднання, які фінансово самостійні, або існують на міжнародні кошти та на ҝх ҙранти. Для цього, як кажуть, пан посланник і з’явився. Більше він нічого не скаже, і так занадто розгорнутий спіч… I про південний пасок, який підперізуә Росію, і про громадські неурядові організаціҝ, в яких зовсім інші матеріҝ для крою та пошиття.

– Всі ці ваші принципи для нових незалежних держав, – зауважив йому редактор якоҝсь опозиційноҝ ҙазети, – відкрито викладені у вашій офіційній пресі. Там же ви вірно визначаәте головну перешкоду для ҝх реалізаціҝ – соціальну поляризацію суспільства. Бо поки в цих нових незалежних державах йшла проповідь Әвангелія демократіҝ, розучування хором під дириҙента його глав та закріплення на розспів, до хрипу всяких там кондаків, відбувався не організований процес засвоәння духовних матерій, а стихійне разове поглинання невідновлювального котлового продукту…

– Це вже не питання, а виступ, – зупинили його колеҙи, бо читав він занотоване.

Дійсно, до чого тут посланник? Вони самі колись так стартували – під тим же гаслом рівних можливостей. Але в нас своҝ правила, до того ж ми вчені – ще недавно нас дубиною в комунальний рай гнали. Тепер не гнав ніхто, самі з криком „дорогу знаәмо!” зірвалися…

Посланник сказав, що його приәднання до дискусіҝ на цю тему було б втручанням у наші внутрішні справи, але в офіційних документах проблема соціального розшарування дійсно визначена як ускладнююча на шляху до консолідаціҝ. – Можу лише з власного досвіду доповнити, – завершив він, – що всяке динамічне суспільство швидко забуваә про всякі стартові гріхи. Чим раніше, тим краще. Як не дивно, найдовше родимі, як кажуть, плями, лишаються на самому капіталі.

I побажав усім мобільного руху вперед. А мене попрохав передати його вітання Киәву та звістку про те, що найближчим часом він збираәться до нього навідатись.

Вдома чекала електронна пошта. „Десятого треба бути тут, шеф повертаәться. Радченко”.

От тобі й попередня розмова…

– Тебе Воля пропонуә, – висловила здогад Тетяна, – щоб його самого сюди з Киәва не потурили?

– Дуже ймовірно, чому я до цього зразу не додумався!

Той Володар Радченко ввесь казахський степ-ковил, як колись писав про себе Кобзар, з кінця в кінець виходив…

А в звичайній пошті був невеликий пакунок з незнайомим почерком. Донецький штемпель… Тоді це від близьких та друзів Максима Христича.

Я поміркував – бандероль у руках неважка, вміст невідомий. З ним, Максимом, ми хоч і виросли поряд, при Гуляйполі, та розлетілися порізно. Невдовзі він, як повідомляли, загинув при виконанні професійного обов’язку. Зовсім небагато до незалежності не дожив, хоч з дитинства марив запорізькою козацькою вольницею. Офіційно – трагічний збіг обставин. Яких – це таәмниця за сімома печатками, бо місто того фатального відрядження було й прикордонне, й закрите, і взагалі територіәю, яка жила за статутом військового ҙарнізону. Саме це й породжувало вперті неофіційні версіҝ загибелі журналіста з натяками на владу. Смерть його так і залишилася загадкою.

…Бандероль умістила ввесь творчий доробок Старого – так ми за розважливість та велику біляву голову від дитинства називали Максима. Пожовклі аркуші, давні фото, редакційні штемпелі... Знайомі прізвища маститих письменників, критиків, рецензентів… Виходило так, що друкувалися тільки його ҙазетні статті на теми редакційних завдань. А все те, що він пропонував для літературного видання, поверталося назад… Утім, я цю історію знав, тому, через друзів, сам попрохав надіслати мені архів для публікаціҝ. В мене ә фінансова можливість видати те, що залишилося. Виконати останній обов’язок.

Треба сідати за стіл та розбиратися, що до чого. Написати передмову, а потім уже звертатися до професіоналів з видавництв. Одним словом, робота – роботою, Радченко – Радченком, а Пушкін – Пушкіним… Це він сказав колись: „Час, мій друже, час!” I мав рацію…

А тут ҝхати треба, Батьківщина гукнула. Коли це таке було! Бути воно було, але звали мільйонами, в порядку тотальноҝ мобілізаціҝ. А мене – персонально… Тому дві подіҝ доведеться поәднати в одну процесуальну справу. I про Старого ә можливість довідатися більше…

2. “Аchtung! Strom!”

Король тутешніх залізниць, Бертран Рубінштейн, який давненько вже, правда, змінив трон на пенсію, турбувався про квитки до купе, тому що, на подив, таке питання виникло. Міжнародний східний експрес „Астана – Киҝв” являв собою шлейф причіпних радянських ваҙонів з новими гербами та тими самими пріснопам’ятними плацкартами, які й пропонувалися нам тепер без варіантів у Кустанаҝ. Тому йшлося не про якесь там дипкупе, традиційне для східних експресів у пригодницьких стрічках, а про звичайнісіньке як таке – спальне, з постіллю не на взвод, а на персону, за нього й піклувався Рубінштейн та наполегливо кудись телефонував…

Тетяна складала валізи. А я подався на роботу: те, що треба мені в дорогу, готували там. Попутно взяли до вокзалу Рубінштейна, він, здаәться, до когось достукався… Водій наш ніяк не міг випередити тролейбус в яскравих малюнках та ҙотиці – налигачі електромережі міцно тримали його за гіллясті роги посеред проспекту. Наші муніципальні служби перекуповують громадський транспорт з других рук у Німеччині разом із рекламою, тому кустанайцям добре відомі адреси кельнських цирулень і номери термінових служб ҙільдіҝ боннських сажотрусів. Хочеш не хочеш – читай, демонстрація примусова. Перед нами ось: „Achtung! Strom!” – обережно, струм.

…Тут мене тим „струмом” неначе пронизало... Слово це, у нас з німцями спільне?.. Ні, це підсвідомість відгукнулась на піктограмки-застереження, значки бортовоҝ безпеки транспортного засобу на електротязі. Вперше я побачив ҝх школярем. Високовольтна лінія із Запоріжжя на Донецьк пролягла недалечко, за селом Рада, дріт від неҝ тоді починали тягти до нас і ми велосипедною юрмою ҝздили на те диво. Назустріч нам – із кожним днем усе ближче – естафетою несли смолоскипи-ліхтарики високі стрункі стовпи з оцими блискавками-трикутничками на грудях...

– Що воно означаә? – спитав хтось.

– Не чіпай, бо вб’ә, – поясняв Старий.

Радянська влада в нас тоді була непохитною, і до неҝ, за ленінською формулою комунізму, енергійно плюсувалась електрифікація. Ми дуже надіялися на комунізм, у нас, окрім оцих велосипедів, нічого не було, а комунізм обіцяв усе… З надіәю виросли... На велосипедах ми ту владу поховали – вона довгого шляху не витримала й надірвалась. В неҝ, люди казали, щось таки при собі було, та царство ҝй тепер небесне… А ось сила струму жила, живе і жити буде! Ми його цінуәмо не так високо, як вождь революціҝ, котрий розпізнав закони фізики краще від постулатів комунізму.

Що сьогодні забезпечуә проҙрес? На цю тему я часто бився об заклад, і ті, що нам рознімали руки, перемогу завжди присуджували мені. Тепер уже сперечатися нема з ким, усіх навчив… А тоді моҝ суперники починали „з-поза Умані” – інтелект, наука, революційні технологіҝ…

А дзуськи: більше сторіччя вже рушійна сила – струм… Не в тязі, не в напрузі справа, і не в кінській силі… Хоч і в ній теж, бо завод – струм, фабрика – струм, зв’язок – струм, телевізор – струм, тепло – струм, холод – струм… Але не це головне – струм тепер здебільш головою працюә. Він ә в основі всіх високих технологій. Він у продовженні інтелекту. Він думаә. В комп’ютерах все своҝми електронами обчислюә. В будь-якій галузі, в кожному побутовому калькуляторі ә присутній.

Все на силі, швидкості та кмітливості струму!

Як не крути – заміни йому не видно.

Всюди струм!

Лише струм!

Слава струму!

– Нам про квитки в Украҝну думати треба, а ти зі струмом своҝм тут розходився, – міняә тему Рубінштейн.

– Та я ж про Украҝну і думаю. У нас усе велике: минуле, нинішнә, майбутнә. I трагічне теж велике – рушійна сила струму перетворилась на Чорнобиль. У всіх на світі – струм, а в нас – катастрофа на ввесь світ. На моҝй пам’яті, дивіться: окупація – тотальна, голод – загальний, Чорнобиль – ҙлобальний…

– Тоді це, мабуть, уже ваша остання чорна кулька…

– Яка ще чорна кулька?

– Повір’я наше таке: у кожного в кишені кульок порівну. Опісля чорних завжди білі виймаються. Виходить, у вас тільки білі й залишилися.

– Дай вам, Боже, на добрім слові. Може, й справді ми того удостоҝлися…

Увесь надісланий архів Максима я зачиню до повернення в сейфі свого офісу. А в дорогу далеку наші комп’ютерники переписують мені його до клаптика на новий, дуже здібний на пам’ять пристрій, розміром із футбольний суддівський свисток. Окрім архіву, з собою треба ще деякі матеріали взяти, і все це за допомогою техніки в кишеньковому форматі та електронів… Неймовірно!

В часи знаменного гасла „Випередимо США на землі та в космосі”, на әдиному тоді для всіәҝ держави телевізійному каналі промайнув невеликий сюжет про американський автопатруль. Ҝдуть два ҝхні полісмени і видивляються, хто на жвавій маҙістралі керуә невпевнено. На моніторі свого комп’ютера в салоні свого ж таки авто, за номерним знаком підозрілого автомобіля вони мають витяг із державноҝ водійськоҝ картотеки та анкету з фотографіәю чорношкірого власника А на дорозі замість нього нервуә та впріваә за кермом якийсь представник жовтоҝ раси. І поки один сторож порядку подаә сигнали для зупинки, другий готуә наручники... Продовження – в пригодницьких книгах, у нас тут – про інформаційні технологіҝ.

– Ти бачив учора теленарис про американських „фараонів”, – спитав мене вранці Нефедченко, голова партійноҝ комісіҝ. Його кабінет був поряд з нашим сільськогосподарським відділом Кустанайського обкому…

– Бачив...

– А бачив комп’ютер який-небудь не уві сні, а наяву?

– Де?..

– Так кого ж ми випереджуәмо? Випереджують тих, кого наздогнали… Чи не так? – поцікавилась у мене ця всемогутня людина, яка за ствердну відповідь на таке питання виключала „стверджувачів” із партійних лав. Нефедченко мене б не виключив, але я змовчав. Гнітили думки.

…З могутнім Чорнобилем, при суцільній електрифікаціҝ, ми програли в суцільній електроніці як галузі інтелектуального використання цього продукту цивілізаціҝ, а це не випадок з маком, який сім літ не родив, і голоду не було… Вже тоді ми мусили визнати історичну поразку, але намагалися подовжити час...

Вибух над Прип’яттю став початком кінця геополітичного, до крові з-під нігтів, армрестлінҙу: „хто кого”. Ніхто навіть подумати не міг, що мирний струм, породжений мирним атомом, а не смертоносна бомба, виведе әвропейців з багатолітньоҝ конфронтаціҝ. Чорнобиль змінив уми континенту.

В фантастичних романах людство гуртуәться перед загрозою поглинання антиматеріәю, зіткненням з астероҝдом або аҙресивними гуманоҝдами. Тепер воно здригнулось перед реаліями техногенноҝ катастрофи.

На нашому боці в умах найзапекліших ортодоксальних голів почали згортатися полум’яні гасла про перевагу соціалізму. До протилежноҝ сторони прийшло відчуття реалій комунальноҝ квартири та сумісного подвір’я. Воно змінило не лише психологію політиків, але й тіәҝ әвропейськоҝ, зосередженоҝ на своҝх проблемах маси, котра давала ҝм мандати та наказ діяти за прислів’ям „наша хата скраю”.

Чорнобиль ә перша і головна віха початку посткомуністичноҝ епохи, це вам скажуть політики черговоҝ ҙенераціҝ, бо нинішні – не стільки наші, скільки більш упливові західні, – до кінця днів будуть мовчати, щоб усі думали, що віхою ә вони. Дехто з наших, правда, теж не комплексуә, та всім зрозуміла протокольність справи констатаціҝ нових реалій як у білоруському заповіднику, так і в столицях союзних республік держави, яка склала всі своҝ повноваження та розтала – як і не було – ранковим серпанком під сонцем якогось з наступних після смертельноҝ Чорнобильськоҝ кіптяви днів...

Чорнобиль змінив психологію епохи, змінив самі епохи, але рахунок ще сплачувати та сплачувати Украҝні. Історичну данину націҝ за внесок у загальне прозріння.

Раптова „зміна віх” відкрила шлюзи, з того боку накотилася комп’ютерна повінь і зняла питання – „ти бачив?”, яке висіло б іще й тепер.

…По дорозі ми завертаәмо до свого офісу, і я отримую з комп’ютерного цеху ввесь „цифрований” літературний скарб, дійсно, як суддівський сюрчок, зі шнурком на шию. Потім ти візьмеш у руку невелику валізку-ноутбук з виходом до Інтернету через мобільний телефон і поҝдеш у подорож із баҙажем знань усього світу при собі… I хай тобі гикнеться з почуттям подяки за це проҙресивному людству…

– Діставай свого паспорта, заберемо квитки, – знову відволік мене Рубінштейн. – Мій павлодарський колеҙа, Абі Саркіншаков, замовив для вас купе в ҝхньому причіпному, відремонтованому напередодні ваҙоні…

– Один квиток – п’ять тисяч тенге, два квитки… – клацаә на електричній рахівниці касир…

– …десять тисяч…

– Я вас прохаю – не перебивайте. За день отут, – стукаә себе в лоб службовець, – буваә, так перемкне… А в електронній машинці – ніколи…

3. Великі украҝнці

Перед виҝздом ми вчинили ревізію подорожнього майна: жінка – побутового, а я – інтелектуального. Упорядкував інформацію: нецифрований ҝҝ обсяг був би гідним візка. Окрім Максимового доробку, в похідний комп’ютер я вмістив пропозиціҝ щодо товарного зерна в північному Казахстані, ввесь наш родовід (цей спадковий архів я завжди беру з собою) та невеликий, але вже й не малий, „родовід” слів: ще батько мене колись до ціәҝ справи залучив, і першим сюди потрапив його „хохол”. За ним усякі Башаули, Куркулаки, Карачекраки та інші тарабарські топоніми тих наших земель за дніпровськими порогами.

Тлумачення словесного матеріалу виявилося цікавим заняттям для задоволення власних потреб у розумінні, як кажуть учені колеҙи, навколишнього мовного середовища; воно переросло в хобі після того як на другому континенті, за три тисячі верст від рідноҝ хати я почув, що казахи своәю азіатською вимовою ганяють усяку домашню живність точно так, як ми: „киш”– курей, „гиля” – гусей, „чучу” – всяку худобу взагалі, бо свиней мусульмани цураються. А ось оце слово свинопаське спокійно собі взяли... Одначе ж виявилося, що його, навпаки, запозичили у них ми, бо „чучу” по-казахські означаә „лякати”. На той час в мені прокинулася затамована жага дослідника: з дитинства я чув багато всяких незвичних слів і думав, що старші, як носіҝ та творці мови, придумують ҝх, як то кажуть, на ходу. А вони, бачиш, прийшлі… Наше грізне, немов приголомшливий удар обухом „Геть!”, яке за останнього часу стало найбільш засвоәним терміном із усього понятійного апарату молодоҝ украҝнськоҝ демократіҝ, теж занесене степовими вітрами звідтіля, а не з якогось там заморського Альбіону: казахське „кет” означаә „йди звідси!” З Азіҝ, мабуть, і оце „корзяти”, крякаюче, неначе старі наші гуляйпільські діди, мовою яких воно означаә швидке готування якого-небудь кандьору ҝхніми жінками…

– Немаә в нас такого, – сказали казахи. – Бешбармак дві години вариться…

– Корзяти – це колупатися тупим ножем на кухні, – пояснили мені сестри-словенки, кухарки слов’янського ресторану в Кельні, біженки з палаючоҝ Юҙославіҝ.

…Подібноҝ всякоҝ всячини в моҝй колекціҝ назбиралося чимало. Добре, що тепер усе це можна компактно втиснути в комп’ютер. Убгалася преспокійно туди електронна версія антологіҝ украҝнського слова, складена американо-канадською діаспорою, моҝ власні витяги про великих зарубіжних украҝнців з книг та інших тематичних видань і енциклопедій…

Багато нашого брата-украҝнця за межами рідноҝ землі, дуже багато. Російське класичне малярство починаәться з Володимира Лукича Боровиковського, він виріс у Миргороді, а історичний російський живопис – з украҝнця Антона Павловича Лосенка. Класичний російський портрет – з Дмитра Григоровича Левицького, паростка родини киҝвських майстрів. Так це тільки основоположники напрямків… А скільки наших ними або далі, або навпростець, як киянин Казимир Северинович Малевич, пішло… Феномен світового супрематизму – від нього.

З-під Харкова, а точніше – з Чугуәва, родом Ілля Рәпін. Це вже потім з якихось своҝх Пенат він навмисне приҝхав увічнювати академіка малярства Ге на його хуторі під Черніговом. Дуже йому хотілося колоритного земляка Миколу Миколайовича намалювати. А Ге не хотілося, він появи Рәпіна злякався – подейкували, що персонажі полотен Іллі Юхимовича, окрім безсмертних „Запорожців”, довго не живуть. Коли він з мольбертом та фарбами натхненно за тебе взявся – то вже як для підсумку…

– Чорти його принесли, – подумав про себе Ге.

– Ну ви, милий мій, зовсім як той дикун! – здогадавшись, обурився маестро.

– Дикунам теж жити хочеться, – пробурчав під ніс хазяҝн маәтку.

…Росіяни, молодці, в часописах про своҝх великих нас не забувають, бо багато наших великих – вони тим чи іншим боком і ҝхні великі. Ми теж таким чином можемо багатьох до своәҝ експозиціҝ залучити. З майстрів пензля, наприклад, – Архипа Івановича Куҝнджі та Івана Костянтиновича Айвазовського: грек та вірменин таврійськими були. Знаменитий москаль Василь Андрійович Тропінін малював Пушкіна і мереживницю, царів і вельможів та своҝх братів „по класу” – украҝнських кріпаків, бо довго і плідно творив у Поліссі.

Поділити украҝнців на туземних та іноземних інколи важко, тому тут головний критерій – доцільність... Якщо відомий – то наш, незалежно від мешкання. Якщо узагальнений – то це його проблеми…

Сам процес віднесення до реәстру великих украҝнців йде демократично, шляхом поновлення вівтарів, лики висунутих кандидатур ініціативні групи намагаються увічнити на найбільш видних місцях... Якось і до нас зверталися з пропозиціәю щодо фінансування збірника історично відомих громадських діячів-украҝнців, бо деякі з його фіҙурантів були азіатами, в тім числі середньовічна Роксолана. До неҝ поначіплялися бозна хто… Оскільки там не було жодного казахстанця, хоч би з тоҝ ж когорти украҝнців, героҝв цілини, внесених, між іншим, в ҝҝ скрижалі, то ми обмежилися безкоштовною роз’яснювальною роботою:

– Пробачте, презентовані вами персоналіҝ нас не цікавлять, а про декотрих сучасників ми вперше чуәмо. Яка це історія, коли з зерен ҝҝ істини вітер ще лушпиння не здув...

Представники відповіли, що видання повинно викликати інтерес якраз проблемними або закритими попередньою владою сторінками, та поцікавились, під кого погодилися б дати гроші ми.

– Такі серйозні речі не вирішуються поспіхом. Могли б дати на тих же добровільних азіатів, украҝнців-цілинників, бо хліб у зворотному до ҝхнього заҝзду напрямку піввіку тік інтенсивно. Дали б і на вимушених азіатів Казахстану та Колими – арештантів-шістдесятників з Украҝни. Індивідуально вони наче й невеликі, але як явище – великі, хоча декому очі муляли, бо вірували в те, про що інші, принаймні, несміливо подумували... А вони вірували... Щодо великих персонально, то можемо лише сказати, хто тут у вас не дуже в тему… При всій ҙалантності до жінок, я б викреслив Лісовську як політика-берегиню. Пишуть, що стала ця Роксолана-Настя спасінням від лютості султановоҝ: хто його знаә, що б з нашими козаками було, якби вона чоловіка свого, того Сулеймана, за рукава не тримала.

...Землячка наша у володіннях цього бусурмана дійсно з ҙарему починала – така доля ще й зараз у багатьох дніпровських веснянок, але тепер у подібних установах уже рядових правовірних… І Сулейман був великий, бо стрімко зійшла тоді – як і закотилася потім – зоря Оттоманськоҝ Порти, турки, окрім реҙіонів етнічноҝ азіатськоҝ толоки, підкорили північ Африки та південь Әвропи... А все інше – трохи не так...

Одна з моҝх закордонних поҝздок випадково пролягла напрямом воҝнів ісламу в тих завойовницьких походах – ҝх лавина котилася цивілізованими бруківками, вимощеними поколіннями әвропейців, і сараною вкрила родючі колоссям долини, повні худобою оболоні, срібні копальні, ремісницькі центри, гавані з горами заморських товарів та потопаючі в розкоші столиці – Мадрид, Белград, Будапешт… Повторіть цей шлях – він донині помічений мечетями, лаштованими цвинтарями з півмісяцями та хрестами обабіч тих самих кривавих доріг, і ви зрозуміәте, якою могутньою була тоді оттоманська Порта. Такою могутньою, що нехтувала вже вона нишпорками разом зі своҝми кримськими васалами в наших, голих супроти заможноҝ Әвропи степах, не вабили ҝҝ грабунки обшарпаних чумацьких возів і вбогих селянських хат з лелеками на солом’яних стріхах та крихкими глечиками на тинах. А великого полону в цьому, сто раз виволоченому лимані вже не було… I даруй Аллах всемогутній та милосердний правовірному Сулейману Другому Ель-Канані, або Законодавцю і далі вічний рай та гурій не гірше нашоҝ Лісовськоҝ в дівоцтві, бо поки він півстоліття обтрушував рясні гілки західних садів, ми багато чого встигли…

Річ тут, власне, й не про Лісовську. Вона, спасибі тиражним байкам, відома, тому сумнівів немаә – щира украҝнка… Щоправда... Але йдеться про інше. Хто ә украҝнець для матері Украҝни взагалі?

Представники погодилися – грань дуже й дуже умовна. Все залежить від фінансування: ваші гроші – ваші фіҙури. Я відповів, що проблема тут не в грошах. За грошима списки великих „Форбс” складаә. А ми – украҝнці, де б не були. Доки самі себе до них відносимо. Допоки батьківську землю рідною вважаәмо.

…На дорогу я проглянув останні украҝнські новини в Інтернеті, прочитав аршинний заголовок: „УКРАҜНЕЦЬ ЧИ МОСКАЛЬ ТИ, БОГДАНЕ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ?” якоҝсь новітньоҝ публікаціҝ про гетьманство і вимкнув комп’ютер для підготовки його в транспортний режим.

4. Пересічні украҝнці

Експрес наш мчить вздовж Росіҝ то ҝҝ землями, то знову казахстанськими. Луганський локомотив невтомним стаәром перетинаә стрічку кордону, на кінцях якоҝ сім’ядолями квасолин щоразу звисають дві митниці. До Киәва буде вісім, переважно нічних, обшуків. Та – щира подяка ветеранам казахстанських залізниць – „дипкупе” пересилюә всі мінуси. Я вже вліз у комп’ютерний архів Старого. Ніякоҝ журналістики там немаә, кому він на мозолі наступав – не видно… Але, вибачаюсь, не для того мені все це надіслали…

Письменницький доробок невеликий – машинописні повісті про село, оповідання, гуморески. В рукописах – лірика, невеликі нариси. Слово добротне, мова наша, запорізька… Давня, треба сказати, мова нашоҝ дипломатіҝ, про що свідчить історія листування козаків із турецьким султаном.

Епістолярна спадщина самого Максима та спомини про нього теж складаються в якусь історію, пов’язану з професіәю та мовою… Йому що, інкримінували націоналізм?

– Ҝхали ми на будови комунізму як героҝ, а повертаәмося як зайці, – лаәться у ваҙоні дід Поліщук.

В героях він був колись вихрастим цілинником, а потім чорнобильцем, а тепер бурчить у становищі лисого тургайського пенсіонера. Ҝде в гості на батьківщину, як на свято: вбрався, поголився. А в паспорті – з бородою…

– Ви, шановний Петре Петровичу, іншого разу зробіть навпаки, – крутить його документи прикордонник. – Тоді можна було б вас у клозеті побрити та звірити з фотокарткою…

– Гляньте тоді в посвідчення чорнобильця, я там без бороди, хоч, як навмисне, з чубом…

– А посвідчення ясельника, діду, в вас часом не збереглося? Чи ви глухі, про тероризм не чули, що шаради нам тут своҝ підсовуәте. Зроблять із себе фантомасів…

У нас тепер статус закордонних украҝнців. Отримали ми його несподівано, бо завжди були громадянами Украҝни в Казахстані. Статус – штука на подив дійова: вона вимагаә негайного виконання першого обов’язку еміҙранта – відчувати себе збоку. Повністю нам цього не вдасться ніколи, а частково – відчуәмо, та ще й як, бо тепер у „материкових” украҝнців ә підстава зарахувати нас офіційно до безрідного племені „перекотиполе”. Неофіційно вони нас туди відносили завжди, але тоді був один і той же паспорт з одним і тим же гербом.

…Образ Украҝни несе за кордон не тільки відлуння з ҝҝ землі, але й сам украҝнець. Про великих було вже сказано, а ә ще й украҝнець узагальнений. В північному Казахстані особисто з ним ототожнюәться початок переселенського хліборобства. В Канаді, до речі, теж. Це ті велетенські, кліматично схожі світові житниці, де вклад украҝнців не обчислюәться лише арифметично… Розорані тут і там ниви закурили на ввесь світ пилюкою, доки наші співвітчизники не почали плужити ҝх своҝми підрізними лемешами, випробуваними до того ще в таврійських степах.

Хліб – ремесло тисячоліть. Хто перший винайшов? Хто перший запрягся? Хто перший спік? Усі! Тому іменні внески в рільництво дуже рідкісні й завжди історичні. Досвід наших дідів ліг таки здобутком у скарбницю світовоҝ матеріальноҝ культури.

Украҝнська діаспора на всіх континентах – це така ж величезна тема, як і ті безкрайні степи. До передмови проекту статусу закордонного украҝнця пропонувалось додати кілька слів щодо ціәҝ його представницькоҝ місіҝ. Та куди тобі, це ж ә монопольна справа офіційних осіб… А може, ті особи згадали при цьому про більш відомих ҝм синів націҝ, яких розшукуә Інтерпол? Так то якраз громадяни, а не еміҙранти. I якраз ті, що понесли… І не тільки відлуння…

От і виявилася в мене психологія еміҙранта.

За неҝ жодна держава, окрім китайців, особливоҝ поваги до бруньок своҝх етносів на далеких гілках не висловлюә. Багатенько від рідноҝ радянськоҝ квочки перейняв виводок недавно вбраних у пір’я незалежних курчат. Пістрява ҝхня мати, як відомо, увесь приплід, в інших гніздах висиджений, занесла до ворожих вилупків поголовно.

Недолюблюють закордонних за дивацькі питання. Не люблять за втручання не в своҝ справи. І не терплять за те, що вони своҝ. Бо своҝ розуміють більше, ніж байдужі сторонні свідки…

До купе завітав бриҙадир поҝзда, нас везе киҝвська команда. Я повернув йому стос украҝнських ҙазет, що він ҝх давав мені на ніч. Після прикордонноҝ переклички залізничник сприймаә мене за іноземного дипломата.

– Щодо нашоҝ мінімальноҝ зарплати – то це брехня, якою Кучма та його уряд президентські „Вибори – 2004” розпочали. Я маю вищу освіту, звання заслуженого робітника транспорту, тридцять років стажу, але тих грошей, про які вони отут пишуть…

Я відповів, що не звернув увагу на середню зарплату украҝнців, бо не знаю, що таке „гривня”…

– Ви слухали черговий радіонарис із циклу „Вільна Украҝна”, – закругляәться дзвінким дівочим голосом ваҙонний динамік.

Цикл злободенний, що й казати. І довгий…

5. Вільна Украҝна

Якщо закритися в хаті Василя тітки Маріҝ Стефанихи й витягти з сінешніх дверей клямку, то через ту маленьку щілинку на протилежній стіні в кольоровій діҝ відтвориться ввесь навколишній світ: широчезний двір, спис осокора, копиці сіна за ним і синә-синә небо з білим м’якушем хмар... Тільки догори ногами – внизу небо, в ньому швайкою стирчить дерево, а попід стелею кури від півня янголами пурхають... За вченими словами це камера-обскура. Леонардо да Вінчі колись будував такі для своҝх дослідів, але, кажуть, іноді про науку забував через те захоплююче кіно. Ми з камери вчинили театр, Василь писав лицарські сценаріҝ, а Старий – на теми козацтва. Інколи на класику замахувались: казанок на голову та ключку в руки – і на стіні справжній ідальго дон Кіхот, роби з ним яку хочеш режисуру…

Я йшов на репетицію, а назустріч, добре пам’ятаю, попався Старий у шапці з районноҝ ҙазети „Сталінським шляхом”, і плани помінялися. – Ходімо, – каже, – на колгоспні збори, після них справдішнә кіно буде „Любовний напій”.

По дорозі Старий повідомив, що в одній з книг гуляйпільськоҝ бібліотеки вичитав свідчення про Кіндрата Тарасенка, двоюрідного брата гетьмана Петра Дорошенка.

– Підеш і занотуәш, – наказав він, – буде нам готовий сценарій. Та заглянеш до енциклопедіҝ в Зачепила, може, той Кіндрат вам ще й родичем буде, то тоді ваше дерево корінням у дорошенківське упреться... Ти, втім, Петра Дорошенка знаәш?

– Здрастуйте!.. Що ти таке питаәш? Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний… А на горі та й жниці жнуть…

– О!.. В постанову можна буде ще й цю пісню вклинити. Хоч вона й про його діда, Михайла Дорошенка…

На збори дозволили зайти випускникам-семикласникам, тому ми, менші, горобцями посідали на стінах зверху, мов на вищому ярусі античного Колізею: у фашистського тротилу вистачило сили виломити в клубі стелю з дахом, а товсті цегляні мури витримали…

На тих післявоәнних загальних зборах реформувалася артіль. Обрали керівництво – головою Козаченка, а в правління не менш родовитих січовиків. У нас тут усі-всі – ҝхні прямі нащадки, окрім хіба що сибіряка Тімоніна, він Гуляйполе визволяв і тут оженився. Навіть села за сусіднім Добропіллям ідуть – Січ, Запорізьке, Рада козацька...

Для звільненого з-під німців колгоспу „Дніпрельстан”, оскільки сама запорізька гребля лежала тоді в руҝнах, Григорій Федоренко від усього свого щирого серця запропонував більш відповідну, на його погляд, назву „Вільна Украҝна”...

Про Федоренка треба сказати окремо, бо то був чередник із чередників: на ньому ввесь дядьківський гурт тримався. Кваліфікований – як пастух, він свою галузь вивчав в әвропейському обсязі. Остарбайтером. Забрали його туди при окупаціҝ ще хлопцем, бо він народився з пужалном у руках, і фатерлянду знадобився як спеціаліст... Потім уже, в мирну годину, на питання, як там ті німці в своҝх селах живуть, Грицько тільки батогом цвьохкав: „Та що ви балакаәте! Подивилися б, яка в них паша... До колін...”

Більше він там не бачив нічого.

– Ну що ж, „Вільна Украҝна”, так би мовити, воно назва й непогана, – витер з чола піт при всьому чесному народові безрукий голова-фронтовик у президіҝ. – Але під нею, товаришу Федоренко, нас ніхто не зрозуміә. По-перше, хоч паші в нас не гірші від німецьких, та ми – ще не вся Украҝна, деінде мо’ й вищі трави ростуть... А вийде, що в нас одних незалежний ҝҝ клапоть... По-друге… По-друге – Украҝна, значить, буде вільна, а Білорусія – ні? Грузія – ні?..

Тут Козаченко відчув, що знайшов той потрібний йому гідний і вагомий довід, яким не соромно крити прилюдно, тому виструнчився і заходився забивати цвяшки:

– Литвини – ні! Киргизи – ні! Хто там у нас іще залишився – ні! Зрозумів, куди ти хилиш...

В очікуванні „Любовного напою”, який у клубі без стелі можна було дивитися лише смерком, учасники загальних зборів купили в складчину діжку вина та короб бердянських бичків і великим козацьким колом загомоніли на спориші сільмагівського двору. Йшлося, як завжди, про запорожців, цього разу про секрети виготовлення замашних булав, ними діди наші зо всіх підряд робили котлети, але рецепти гартованих шпичаків забрали з собою в могили. Мало-помалу розгорілась сутичка з приводу ширини та довжини козацьких шароварних очкурів, які повинні були дозволяти й міцно підперезуватися, і швидко, в бойових умовах розперезуватися, аби справити потребу.

Потім розсіяна хмільна увага кола зосередилася на Тімоніні, який на ленд-лізовській, фронтовій недавно ще машині, привіз макуху до свиноферми з гуляйпільськоҝ олійниці. Як завжди, він вистояв там цілу добу в черзі, й учасники загальних зборів націдили йому з дороги для бадьорості вина.

– За какіә такіә отвәтствәнниә рәшенія? – подякував та спитав наш сибірський зять з повним кухлем в одній руці та бердянським бичком у другій…

– А ти молодчиною в дурні пошився! – хвалив Федоренка дільничний міліціонер Бодня. Вони сиділи поряд. – Піддав голові клопоту... То підтримуй роль до кінця, не то доведеться тобі толочити пашу ще й там, де Макар телят не пас...

* * *

Стефанівське подвір’я тягнеться вздовж вигону за лиман до Руги під прилучанськими кручами, а то найглибше біля нас гайчурське плесо. Коли тітка Марія бачила, як ми луками бігли наввипередки пірнати туди, а не в ближнә, з качачим пір’ям жабуриння, то кричала вслід знамениту на все село погрозу: „Василю, паразите, втопишся – додому не приходь!”

Вигоном туди-сюди з весни до осені ярчуками швендяла дітлашня та й більші хлопці, і всі вони постійно втручалися в наші справи. Ми виготовляли вербові луки та мечі зі штурпаків соняху для постановки Вальтера Скотта, коли зі своҝми пропозиціями з’явився Старий, і ми перебрались до хати доробляти сценарій без сторонніх…

Незвичайне домашнә вбрання тут надихало на творчість – Василів батько, Стефан Кучерявий, був художник-самоук. Він пропав безвісти ще з початку війні, від нього, окрім трьох дітей-школярів, залишилися великі барвисті полотна в античній манері на стінах та з голою тіткою, обвитою шовковою стрічкою, в перестінку між вікон, і модернова, у вигляді ҙратки атома свічада з видутих крашанок на стелі. Багато його малюнків розійшлося Гуляйполем та навколишніми селами, і в нашій хаті у Варварівці висів портрет мого батька – оліәю.

На одній з мініатюр у сідлі з люлькою на фоні козацькоҝ могили сивів Тарас Бульба, і Старий запропонував переписати іноземного Айвенҙо на драму „Вільна Украҝна”.

…Роль Тімоніна виконаә Володька Буряк. Він пристав до нас у третьому класі, бо в голод отруҝвся схожим на харчову олію каустиком (його мати прала ним якесь колгоспне манаття) і довго лежав у харківській клініці, де досконально опанував „язик”. У фіналі п’әси він високо підіймаә повного кухля кров’яного кольору узвару та, дивлячись на Федоренка, зі словами „вот за такіә отвәтствәнниә рәшенія” відкусюә голову бердянському бичку.

…Що б воно з постанови вийшло – невідомо, бо після першоҝ ж репетиціҝ, яку побачив хтось з учителів, тема в такому трактуванні нами була облишена.

6. Всесвітній пал

Під стукіт коліс я зчитував з монітору невелику новелу Максима про те, як внуки ховають діда. Вічна тема діалектики буття. Старого і нового. Життя та смерті… На похороні – старі, жінки та малі. Немаә батьків…

– Чого він за ці матеріҝ, – подумав я, – хлопцем ще взявся... Передчував, чи що?

Може й так, бо з молодості бралися за них і Симоненко, і Шукшин, а обидва ці Василі також не зістарилися.

Чому, до речі, в багатьох письменників короткий вік?

В украҝнських – тих, що ми знаәмо та не знаәмо – відомо, життя скорочувалося ще з часів Шевченка. Нагально та масово процес пішов тоді, коли книгою книг замість Бібліҝ було визнано статут. Деякі твори йому не відповідали абсолютно, а деякі – відповідали абсолютно, але до ҘУЛАҘу загули майже всі автори поспіль, що зводить думки до әдиного знаменника – мови… Кримінал таки був у ній, бо загриміли на Соловки навіть ті, чиҝ літературні вправи не йшли далі аполітичних ком та крапок, – суть украҝнські академіки.

Мартиролог Богдана Кравціва складають сімдесят чотири такі трагічні долі. А скільки, окрім того, невідомо як зниклих Христичів…

Валер’яна Підмогильного схопили за тисячі верст від Смольного за вбивство Кірова – тут усе ясно, одніәҝ його „Історіҝ пані Ҝвги” й без Кірова достатньо для вироку, бо промайнув у ній персонаж із собачим серцем, тип булҙаковського Шарикова з прошарку пролетарських сучих синів. А ось Василь Еллан (Блакитний) навіть спілкою революційних письменників керував до самоҝ смерті. Років через десять опісля зіставили його доробок з вимогами часу: е, брате, вставай до стінки!.. А він лежить похований. Не підняли, так пам’ятник зруйнували, могилу зрівняли, ім’я сплюндрували…

Здавалося б, так: вписуються чи не вписуються загальнолюдські погляди митця у статути партій – це не його турботи. А вийшло навпаки… Партій тих уже немаә, доробок ҝх співців вивіряә час… Та підтверджуә сентенцію Суворова: політика – тухле яйце. Кому він ҝҝ висловив – хто його знаә, але військовий афоризм ә лакмусовий папір для паперу літературного.

…В ваҙоні запахло паленим, вікна з проходу рожевіли далекими спалахами степовоҝ пожежі. Ми вийшли в коридор на килим новоҝ павлодарськоҝ доріжки: казахстанський пал – це планетарне видовище. Всесвітнә горно! Горить усе, займаәться до обрію, ви наче повертаәтесь до юноҝ, в кипінні лавою Землі, або заглядаәте наперед, у геәнну вогненну… Якщо розум ваш суто раціонального складу, то ви переконуәтесь, що планета наша дійсно кругла і не така вже й велика, бо видно полум’яні краҝ.

Значить, це вже ми в шевченківських степах західного Казахстану. В нас, у цілиннім реҙіоні, тепер якщо й палять інколи, тишком, то не ковил, а стерню. Хоч також горить добряче, та тільки окремими, відповідно до сівозмін, плямами. Розвою достатнього у нас там уже для вогню бракуә…

Через відкриті двері сусіднього купе лунаә гучна розмова – бриҙадир потягу з дідом Поліщуком виважують на терезах потенціали Казахстану та Украҝни, маючи за гирки власні прибутки.

…Коли я бачу це вселенське згарище, то пригадую Тараса Шевченка. Воно назавжди відбилося в його душі на шляху до тутешньоҝ Голгофи, дивне враження від нього вкладене в уста одного з героҝв повісті „Близнецы”.

Это была ровная, без малейшей со всех сторон возвышенности степь. И как белой скатертью ковылем покрытая... С закатом солнца начал освещаться горизонт белым заревом… С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И действительно, невиданная картина представилась моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная неописуемая картина! Я всю ночь просидел под своею джоламейкою и, любуясь огненною картиною, вспоминал нашего почтенного художника Павлова. Он часто мне говаривал: Учися, учися рисовать…

Кобзар, як відомо, навчився і „Пожежу в степу” під час Аральськоҝ експедиціҝ 1848-1849 років намалював.

Вогонь вражаә. Вогонь – це ҙіҙантська феәрія оновлення природи, найяскравіша категорія діалектики розвитку, непідвладна людям стихія.

Зі свого купе до нас вийшов Поліщук – спитав у Тетяни калькулятора. Дивись, яка ҙрунтовна в них полеміка, навіть пожежі навкруг себе не бачать.

…Як Симоненко та Шукшин, про життя Максим у цій новелі писав, а не про смерть. Дід у нього вмираә, мале, символ народженого, ледве на ноги спинаәться… А де воно те, середнә, основне діяльне покоління, батьки де? Батьки були, та загули… Кому ховати? Що робити?

За відповідь на це питання Христич, схоже, не брався, та то вже й не письменництво… Під обкладинкою маә бути література, а не революційні інструкціҝ... Втім, у революціҝ питань, як таких, нема, там діәться ҝх рішення через наявний розклад сил: світлі там, темні навпроти, сірі тінями в закутках дожидаються: чия візьме. Це до барикад ніхто нічого не знаә… Максим здогадувався та вірив, у нього література… А література знаә більше, ніж інструкція.

Вона розказуә так багато, що кожен, хто потрапив до того репресивного мартирологу, кримінальну справу завів на себе сам, залишалося визначитися з вироком. Тому техніка безпеки двадцятого століття вистраждала в нас моду на переднә слово в вигляді анкети: хто я такий і „не зрозумійте мене неправильно”. Письменник – тяглова сила свого візка, від коняки почав відрізнятися тим, що його масть стала вирішальним чинником у визначенні головного питання: куди він ҝде і що везе. Поезія заобрійних колій та захмарених висот скотилася на прозу посадкових платформ… Політика в літературі – не тухле яйце. Політика – молох Літератури… Тому так багато паперового мотлоху.

А для читача правила літературноҝ безпеки корисні: він маә лоцію! Бо хоч і на загальнолюдські теми буде з тобою бесідувати автор, але від імені загальновідомоҝ партіҝ, крила або руху: в них уже пліснявка, а в нас оскома. І тоді легше відшукати тих, хто тобі скаже від себе.

Кілька разів мені зустрічався в збірниках похмурий Михайло Яцків, але я перегортав сторінки далі – західна колія літератури його часу, як і ҝҝ вантаж, нам добре відомі: ярмо, кайдани, неволя та, звичайно, москалі. А Яцків ще й колабораціоніст пропольський, заліг потім до кінця днів співробітником на дно якогось архіву… Так виходило з передмови.

В рядках після Соловків зрозуміло, що тема того вантажу для нашоҝ страждальноҝ землі не придумана, але суть ҝҝ кожному украҝнцю вже достеменно ясна. Ҝҝ б тепер проштовхувати вшир, та на російську перекласти, бо в інші сусідні книжкові лавки натоптаноҝ стежини в нас немаә і скоро не буде… Загалом, обминав я його твори, тому що ә й інші злободенні питання, на які вишукуәш відповідь у розумному слові… Та якось погляд того Яцківа показався мені покликом, мов намагався він сказати щось своә. Може, якраз про те, що я шукав… Розкрив невелике, всього в декілька сторінок оповідання.

…Батьки пішли на церковне свято. А малі в хаті взяли на руки найменше. Воно сміялось і пустувало, та викинулось голівкою вниз… Йдуть роки… Ніхто нікого не картаә… Але життя ні в кого більше нема… Невинне загинуло, живуть винні… Найстрашніша рана внутрішня… Це Михайло Юрійович, митець у пилюці архіву, знав.

В новелі Максима те маля живе, воно символічно приходить на зміну старим дідам, бо батьки пропали в тому горнилі…

…Пожежа залишилась десь там, за обріәм, та небо ще й досі жевріә. Нехай лишаәться вона в природі. Бо коли клекоче полум’ям твоя хата, твоә подвір’я, твоя краҝна, коли там заметався вселенський пал – то не оновлення.

Його принесе нове покоління. Це ж саме стверджував і Василь Симоненко:

Його думи нехитрі

додумають внуки…

...А ті про рівень життя кричать – пупи розв’язуються.

– Не включав я сюди ніяких чорнобильських, – махаә паперами Поліщук, – я ҝх тут жодного разу не одержав. Тому заодно на мітинҙ ҝду, організовано на Хрещатику збираәмося...

Вгамували ҝх китайці, якими заполонений увесь сусідній ваҙон. З черговим питанням вони прийшли до бриҙадира Івана Федоровича, у нього, між іншим, навіть прізвище професійне – Колісник. Гості цікавляться Украҝною та розучують з кимсь із наших пісню „Цвіте терен”.

7. Хохляндія

Назвав так цю главу з наміром додати в дужках під заголовком ще й солідне, як мені думалося, доповнення: „До історіҝ питання”. На манеру поважних учених. Та навідався до Інтернету. Так… Недаремно в присутньому там же інтерв’ю Івана Драча, яке він дав будучи міністром культури Украҝни, за слово „хохол”, використане не взагалі, а стосовно нас, рекомендуәться негайно, так скажемо, по пиці навідліг! Дослідник питання вам під руку попадеться чи хто інший – міністр особливо придивлятися не радив, хоч, з точки зору американського посланника, такі діҝ урядових осіб ә найвідвертішим проявом режиму.

На сайтах, де це слово відшукуәться, дійсно, не гумор, як припускалось, пануә, а недоброзичливе ставлення до нас усяких комп’ютерних хамул. Само собою це подиву не викликаә: будь-яка держава розраховуәться зо світом не тільки за своә існування, а й за кожного з нас у сукупності. До того ж, в Інтернеті засвітилось багато тих, хто раніше на парканах писав... Та ніякий американець не буде замахуватись комусь у вухо за „янкі”, хоч воно, власне кажучи, вживаәться презирливо. Він, якщо й зверне увагу, то, може, щоб розтлумачити… Украҝнцю буде зрозуміло, бо в нас це слово, як кажуть, ә один в один. Драча в дитинстві теж, мабуть, так звали – Іванко… Стосовно росіян це були б „Ваньки”. До речі, „Іванушки” та „Митьки” у них ә як самоназви творчих гуртів.

А що значить „хохол”? Може, також – нічого образливого. Але навіть книжкова мудрість з відповіддю перед нами пасуә.

Великий наш луганець Володимир Даль убачаә тут манеру зачіски „оселедцем”, та з прізвиськом націҝ не пов’язуә. І приведені прислів’я в нього не стільки глумливі, скільки характерні, вони вихоплюють, вибірково, звичайно, наші якості. Вірогідно, деякі з них автонімні, то б пак нашого ж власного авторства: „хохол не збреше, та й правди не скаже”, „хохляцький ціп на всі сторони б’ә” (украҝнці своәрідно молотять через руку)…

Інші словники теж не беруться думати за нас. Пропоноване ними „верхівка снопу” (польське), „чубатий” (словацьке) нічим особливим нашу націю серед әвропейських не виділяә. Наявність різношерстих християнських чупрунів могли зауважити про себе хіба що „голомозі” сусіди – виголені до глянцю правовірні турки-мусульмани. Та назвали б вони нас не слов’янською лексемою, а якими-небудь „шашидами” (Алтиншаш – золотоволоса – поширене дівоче тюркське ім’я в Казахстані). Але національноҝ ідентифікаціҝ за такими нестійкими прикметами немаә, і навіть ті „голомозі” скрізь відомі як бусурмани. Бо намотаә чалму – і та ж сама історія, що в діда Поліщука з паспортом…

Ә в тлумаченнях, у Шобера, наприклад, і така версія: „хохол” – від „холопа”. Провідний за тиражами своҝх словників етимолог Макс Фасмер (взагалі, він ә класиком ціәҝ науки) називаә таке припущення „дуже ризикованим”. Я теж так думаю, адже за нього, як каже Драч, воістину, можна дати по пиці й на тім закрити ту фасмерівську книгу… А заразом і всю тему невдячну разом із „історіәю питання”… Та хіба ви самі не намагалися дізнатися про все це у свого батька?

– Впізнавай мене за паролем на голові. А називай – хохол.

– А я бородою отлічітәльний, как цап. Так і клич – кацап.

Цю миролюбну леҙенду розказав колись мій батько, а я собі записав. Він учителював і цікавився словом не менше від своәҝ математики. Прислуховувався, що каже народ, бо народ завжди шукаә глузд у мові. А глузд у ній, безперечно, ә, бо всяке слово – мурашка в краплі бурштину з давнішньоҝ, забутоҝ-перезабутоҝ старовини. Науку сенс турбуә не завжди, тому на цю наҝвну фольклористику низів вона і списала негідних високоҝ уваги „хохлів”.

Цікаво, що „синдрому Драча” позбавлені казахстанські нащадки пореформених украҝнських переселенців. Діди ҝхні подалися сюди з Придніпров’я ще за життя Тараса Шевченка, в останній, правда, його рік, на який припало розкріпачення. А внуки й досі вживають законсервоване в казахських степах слово без усякого образливого значення, але адресне – „украҝнці живуть удома, а хохли скрізь”. Одна з ознак доброго національного самопочуття – вміння поглузувати та пожартувати над собою при нагоді… При нагоді, бо на ділі свою національну гідність ті діди в Казахстані не тільки задокументували, але й увічнили.

…На міжреспубліканській нараді в Харкові від імені казахстанськоҝ делеҙаціҝ доповідь виголосив Нуркан Жіәнтаәв. Дзвінкою украҝнською мовою без усякого акценту. Здивований міністр освіти Украҝни, „до жартів маючи кебету”, сказав:

– Таких фахівців мови в нас обмаль, і я пропоную вам посаду свого заступника…

– Згідний, – витяг із кишені паспорта Жіәнтаәв, – занотуйте, будь ласка, анкетні дані. Народився в Кустанайській області. В селі Украҝнському!..

– Ого! – почухався міністр. – У такім разі замість мене сідайте…

Украҝнки Малі й Великі, Малоросійку, Киҝвку, Полтавку, Чернігівку, Звенигородку, Подол, Барвінівку, Мелітополь та навіть маловідоме тоді ще, до батька Махна, Гуляйполе діди наші тут залишили… Було й цілинне село Харківське на Кустанайщині. Але при суверенізаціҝ перейменували. На автомаҙістралі тепер казахська вказівка – Каркен.

– Як це перейменували, – роз’ясняә старожил тих місць, знаменита ще недавно трактористка Камшат Доненбаәва, – Каркен і ә Харків…

Так, справді... Адже в казахській мові літери „х” та „в” досить специфічні, і, як заведено, посилюються, а вікопомних нам зі шкільних років „нацьковуючих” суфіксів „-цький” та „-ський” немаә взагалі…

Та в казахів ә Олжас Сулейменов.

8. Кюй*  Сулейменова

Слово – це чіп, в якому

закодоване минуле людства.

Олжас Сулейменов

У казахів ә Олжас Сулейменов, а в нього – обізнаність щодо лексеми „хохол”, бо в нас самих, окрім байки мого батька, більше ніяких ҙрунтовних версій нема. Моҝ потуги популярно переказати сулейменовське тлумачення викликали, як водиться, одну й ту ж реакцію.

– Невже ти вважаәш, – питали мене тихо, наче й я ҝм азіатську крамолу теж у півголосу пропаҙував, – що цей образ нам сформували казахські іміджмейкери?

Натяк на присутність вторинності, окрім сакраментального обурення, у нас більше нічого не викликаә. А тут не натяк… Та ще й голих степів… Та ще й у чий бік?.. Як не як, а Киҝв – „мати міст руських”.

Не скрізь ми вторинні, я навіть тут уже встиг написати про ҙрунтозахисні букери, якими ми обдарували світ… Суцільна первинність неможлива, але ә ще деякі царини, де ми перші. Тим більше, перед Казахстаном, незалежно від того, що оцим його словом свою першість визначаәмо. „Пер”, „бер” – кількісний тюркський числівник „один”, а порядкові числівники у них мають суфікс „ші”. Ото до нас ҝхні „перші” й дійшли.

В стародавні часи тюрки (як і всі інші народи) мали позначати числа просто, швидко і зрозуміло. Тому „один” у них – тичком-крапкою, а „перший” – рискою зверху вниз, немов учнівська „паличка”. А всю державу свою, та ойкумену взагалі, вони відображали так, як змальовуә простір гола, без крейди, рука – круговим махом. А крейдою або чим іншим – іәрогліфом-кружальцем, наскільки площа дозволяә. Ото такий у них алфавіт був: „один” – крапка, „перший” – риска, а всесвіт – окружність.

Ассірійські царі, – звертаә увагу Сулейменов, – тримають у руках кружало (з волейбольний м’яч) і паличку, схожу на жезл дириҙента. Кружало – держава під Сонцем, а паличка-штрих – перший. Оце й ә те лаконічне, двома іәрогліфами написане повідомлення, хто перед вами сидить. Написане так, щоб міг уторопати кожен підданий, бо вищого, ніж цей державник усього, на світі немаә нікого…

– Ви високого ранҙу дипломат та разом із тим відомий письменник, – звернулись до Сулейменова журналісти. – Одне другому не заважаә?

– До шостоҝ вечора я працюю на Казахстан, – відповів Олжас. – А вночі – на людство. Бо я знаю те, що поки ніхто не знаә…

Обдарувати людство – таәмна надія всяких нічних письмовців, та в більшості – безпідставна. У Сулейменова – небезпідставна, це визнано світовою тюркологіәю.

...Сулейменов не підлеглий белетризованому викладу, це вища математика граматики. Я від Олжаса Омаровича невеликого листа одержав у зв’язку зі своҝми книгами про етимологічні пошуки в „Слові о полку Ігоревім”. Про нього самого в Украҝні писати трохи складніше. Хіба що у вигляді стислого повідомлення.

Його короткий список слов’янських (читай „украҝнських”) тюркізмів уражаә, бо гадаәш, який же тоді повний?.. Утім, мешкаючи в Казахстані, я відчуваю, що він набагато перевершить мізерний словник украҝнських полонізмів А. Желәзного з якихось там 528 одиниць, половина котрих до того ж не польські, а загальнослов’янські. З тюркськими запозиченнями таких сумнівів немаә, а чисельність навіть установити важко. Казахстанський тюрколог, украҝнець Олександр Гаркавець, з котрим я зустрічався в Алма-Аті, нараховуә ҝх в украҝнській близько чотирьох тисяч, щоправда, вкупі з іменами власними. Півтори тисячі тюркізмів, за його свідченням, сидить у письмових пам’ятниках Киҝвськоҝ ще Русі... В словнику Р. Девлетова „Тюркизмы в украинском и русском языках” більше ста сторінок…

Тисяча слів – це вже мова в мові. Тисячі слів достатньо, щоб у чужій краҝні спілкуватися без допомоги пальців. В епоху суверенітетів рівень володіння державною мовою іншомовними громадянами, потрібний для служби в чиновних установах, майже скрізь передбачав приблизно такий кількісний словесний баҙаж. I якби необхідність вимагала, то мова тюрків далася б украҝнцям легше від інших неслов’янських…

Короткий перелік тюркізмів складався Сулейменовим для московського вченого, тому першим у ньому стоҝть утро, тобто наш ранок. Окрім нього, в тій низці ә ще з десяток російських слів, які при украҝнському перекладі список дещо скорочують. Але ці незначні збитки казахський поет відразу ж відшкодував би сторицею на майдані нашоҝ незалежності. Бо навіть усунуті мною з його колекціҝ „русизми” суслик та сурок в украҝнський мові існують як ще більш явні тюркізми – ховрашок (әвражка, оврашка) та байбак. У нас сагайдаки, а не колчани, килими, а не коври. Хоча і ковдри ә теж…

– Бог з ними, з ҝхніми грушами, гарбузами і баштанами, з гарбами, сіном та соломою, з ҝх пшеницею, горохом та вишкварками. З чумаками нехай, хомутом та ярмом… Але козацтво наше славетне – товариш, вуса, шабля, кіш, курінь, жупан, чобіт, кисет, вузда, бунчук, ковпак, шаровари!.. Та що там козацтво, коли домра, коли бандура!.. Та що там бандура, коли навіть кобза та сам кобзар...

А може ж, господи, одведи й заступись, це вони в нас запозичили?

– Спокійно! Без емоцій! Нормально!

* * *

Мова наша унікальна, хто зводив ҝҝ до діалекту, той мав рацію лише в тім, що всяка мова колись була діалектом. З великою кількістю вкраплень, та це дрібниці, бо повного розуміння хромосом слів у генотипах нинішніх мов сучасній науці поки що не дано... От коли діалект мовою націҝ стаә – то це вже не дрібниця. Це світова подія…

Первинна мова людства також була діалектом – зіпсованим звіриним, але, бач, наскільки вперед пішла... З нею людина усвідомила себе Людиною, від цього слова в багатьох народів походить самоназва. Тут не було ніякого шовінізму, розумні особи виділяли себе таким чином з навколишнього середовища, почуття переваги та винятковості допомагало вижити... Уже немаә й сліду від того навколишнього середовища – одні люди навкруги, а гени все видають та видають на-гора рудименти тисячоліть… Ми здригаәмося уві сні та прокидаәмося інколи в холодному поті від якогось первісного жаху ще з тих далеких епох, коли наші природні спальні були спільними з печерним тиҙром та ведмедем…

Так же стійко передаються почуття винятковості, переваги та всякі іәрархічні поняття…

„Хохол”, за Сулейменовим кoкіл (тюркське), ә відзнакою першості більш удосконаленим, об’әднаним іәрогліфом: кружальцем на паличці.

Спокійно… Без рукоприкладства... Нормально...

Мова піде про козацьку булаву.

9. Украҝнське сало

Знають – ось

украҝнське сало.

В. Маяковський

Булава, якщо розібратися, була нашою адекватною відповіддю Заходу. Закутий у панцир, він методично повз і повз на родючий Схід – така в нього історична місія. Від бульдозеру шабелькою не оборонитися, шабелька – це пустування, впертого лицаря тільки чимось предметним зупинити можна було. Згори, наприклад, оглушити, залізне тім’я пожмакати…

Якось перед камерою-обскурою на тих стефанівських постановках я, тевтонський пес ярл Бірҙер, зодяг на голову плоский шолом – невелике оцинковане цеберко, а Олександр Невський жахнув зверху мечем. Цупкою бадилиною тобто… Баба Христина мені з тиждень вуха закапувала. Так то ж бадилина…

Булава стала знаком переваги…

Символом козацтва та всього украҝнства…

Державним клейнодом…

Елементом самоідентифікаціҝ…

Виразним знаком малюнкового письма, теперішнім логотипом…

До нас постукався дід Поліщук іще з одним символом украҝнства – тарілкою дрібно накришеного запашного сала. Припорошене чорним перцем із рожевими прошарками м’ясця, воно самим лише виглядом наганяло апетит.

Колись, після Әвропи (те турне було дуже давно), я подумав, що сало нам брати та сестри із СРСР для гумору приліпили, бо його, скажімо, німці ҝдять – за вухами лящить. У всякій рядовій крамниці Гамбурҙу, ціәҝ сосисочноҝ столиці світу, сала буде з десяток сортів. Ні, вдвічі більше… Компактний, „високооктановий” енергетичний продукт там користуәться великим попитом. Та потім передумав і зробив висновок, що ліплять не даремно, бо коли ви чули про козака з сосисками в торбі?

З купе діда Поліщука компактним енергетичним продуктом, приправленим часничком, віяло вранці, в обід та ввечері, тому Тетяна й пожартувала щодо розрахунків салом за калькулятор. Ото дід і приніс.

Я вимкнув архів Старого й ми сіли обідати. Гукнули бриҙадира, він щось з’ясовував у нашому ваҙоні.

– Дочка солить, – хвалився Поліщук. – Майстер – золоті руки… Може, самогону трошки принести?..

– Я вже цей харч бачив, – показав пальцем на тарілку Колісник. – Ніяково тільки було мені вам, Петре Петровичу, в вашому купе відмовити при свідках-казахах… Те, що ви оцим високим словом називаәте…

– Ти диви, як заспівали… Бачили вони!.. А хто зі мною вчора з тими свідками ҝв?

Іван Федорович, який уже було присів, піднявся:

– Ваші соління в скляних банках з часником та всякими пундиками ә консервація, а не натуральна природна ҝжа.

I пішов. Я подумав, що зовсім. На знак протесту.

– Свого зараз принесу, – пояснив Колісник.

– Я теж, – підвівся дід.

Один із зарубіжних класиків дев’ятнадцятого століття на сторінках роману докладно оспівав канапу, на якій творив. Чого б нам, украҝнцям, не дати тут місця бриҙадиру Івану Федоровичу Коліснику для його розгорнутого монологу-одповіді Петрові Петровичу Поліщукові, озвученому на міжнародному рівні в потязі „Астана – Киҝв” на перегоні між Волгою та Доном.

„Сало треба виростити, а солити – це вже всякий… зуміә, бо тут рецепт нехитрий: його просто засипають сіллю. Там воно й лежить собі чвертками, розміром п’ядь на п’ядь, розрізане хрест-на-хрест посередині до шкуринки. А вигодувати сало треба товсте, м’яке, однорідне – без усяких отих рожевих прожилок, нагулюәться воно на соковитих коренеплодах, овочах та фруктах, котрі в украҝнських селах улітку дівати нікуди. Те, що для американця бекон, для украҝнця – недбалість відгодівлі: сало за консистенціәю повинно нагадувати спресоване вершкове масло.

Справжнә сало – делікатес, який не поступаәться червоній або чорній ікрі. Виберіть, якщо свого немаә, таку чвертку на базарі – добрі люди підкажуть, – та наріжте пластівцями на тонкі шматочки чорного хліба. Перці, інші спеціҝ та приправи потрібні більше як оздоба, але коли для вас це важливо, то треба сказати, що практично всі вони з салом поәднуються якнайкраще.”

Дід Поліщук терпів саҙу бриҙадира та мовчки наливав чарки, а потім так розійшовся за честь дочки, що на якийсь час про сало забув.

А ми добре пообідали предметом дискусіҝ.

10. “При ізбі, на призьбі”

Як приҝду до Киәва, піду до Святоҝ Софіҝ...

В тишу віків... У товщі стін ҝҝ вляглося все... Тільки тихе відлуння…

Киҝвська Русь – це період серійного житлового будівництва з дерева та обвалькованого лозиння на безліссі. Для суәтного буття. Для душі – вкраплення кам’яних соборів з гінкими дзвіницями, які усували архітектурну приземленість ландшафту.

Те, що для буття, – горіло-перегоріло. Попіл зотлів...

Те, що для душі, – залишилося.

Якось ми потрапили до Святоҝ Софіҝ під час ремонту ҝҝ найстарішоҝ стіни. В таких випадках туди нікого й близько не підпускають, а тут недавно ще якийсь йолоп поранив очі княгині Ользі на фресці одинадцятого століття… Та врешті-решт крихту блейвейсу з первісноҝ плінфи нам дали... Частка Святоҝ Софіҝ тепер у Кустанаҝ. Конкретно – в моәму кабінеті. Дух Киҝвськоҝ Русі...

На стародавньому Сході, в цьому царстві будівельного саману, дерева бракувало завжди. Західна ж Әвропа своҝ доісторичні хащі вирубала до цурки ще на зорі цивілізаціҝ. Тому в обіг на Заході й на Сході ввійшла формована сирцева та опалена глина. Коли й у нас лісу не стало, ми також перейшли на запозичені разом із німецькою назвою брикети„ціҙель” або цеглу, а росіяни оволоділи тюркською технологіәю „кірпіч”. А до того, між тих світів, ми робили з глини здебільше череп’яний посуд. Резонансні горнята вмуровані в стіни Святоҝ Софіҝ, в один з них перед нами хтось кинув недопалок…

Скільки поколінь, скільки людей у тому храмі було… Багато капосників навіть присутність свою засвідчили в ньому різьбою автографів на дереві та колонах. Причому, за часів перших майстрів, бо на сирих ще шпарунках уже хтось надряпав протокирилицею.

За княгиню та запльований бичок пробачення нема. А за ту стародавню різьбу, як розібратися, трохи ә, бо тоді паперу не було. Різали – то тепер, по-нашому, „писали”: на дощечках, бересті, вощинах… I рахували різьбою – насічками, а підсумок для пам’яті тримали на паличках – різах…

Всяке писання до паперово-чорнильноҝ, з гусячим пером, епохи було переважно різанням. У більшості, між іншим, мов: грецьке „писати” – „γράφο” (графо) – значить „висікати”.

„Письменник – пише, кравець – краде”… – так колись виконав домашнә завдання на логічне мислення мій брат Віталій. Якщо кравець – справа вузькопрофесійна (у нас чомусь лише швачки були), то стосовно „письма” та „писати”, як бачимо, навіть другокласники не помиляються.

Вагаються дорослі.

Макс Фасмер: „російське писать, украҝнське писати, білоруське пісаць, давньоруське писати, старослов’янське пъсати, пишу” – все це ә „писати”, „оздобляти”, „різноманітити”.

Те ж саме вбачаә етимолог у болгарській, сербохорватській, чеській, словацькій, словенській, польській, нижнәлужицькій… Зріднені слова – пістрявий, пес та деякі ҝх форми в литовській, грецькій, ҙотській, старопруській, староіндійській, староперській… І всі-всі в тих же значеннях „писати”, „оздобляти”, „різноманітити”. Це, власне, і не етимологія, а перелік мов, якими слово однаково звучить та „пишеться”. Писати ж бо ми пишемо, але мета ціәҝ науки – не стільки ареал розповсюдження слова, скільки саме його походження… Як кажуть, „звідкіля воно взялось і нащо воно здалось”. Тюркського сліду в даному випадку Фасмер не виявляә.

У версіҝ Сулейменова – „писати” як первісне „різати” – такий слід ә, він тягнеться до нас разом із „кірпічем”. Історію лексеми писати за тюркською ҝҝ природою цей кірпіч подовжуә на тисячоліття вглиб... Бо кір – ліпка глина, та піч (піш) – „ріж”, „вирізай” – це й ә шумерські глиняні письмена. Ми різали підручний матеріал, у тім числі шати Святоҝ Софіҝ, а вони – глину. Глина була головним багатством Межиріччя: його цивілізація – з давнішніх, ще дометалевих епох, а цей первісний природний дар можна було брати без інструменту, він міситься босими ногами, а формуәться голими руками. У слова кірпіч (кірпіш) був західнотюркський синонім кір’яз, де яз – також „вирізай”, „пиши”, „вирізане”, „напис”.

Тюркська етимологічна лінія піч, піш – як „писати”, „різати”, „вирізати”, продовжуәться в слов’янських мовах, скажімо, в піщері, печері – перших виритих (вирізьблених) або природних праслов’янських житлах. Русичами цей тюркизм давно опанований у подвійному значенні – і писати, і різати. В тому ж ”Слові о полку Ігоревім”:

Уже соколома крильца припешали

поганыхъ саблями,

а самаю опуташа

въ путины железны.

„Припешали”, тобто попідрізали крильця нашим князям-соколам половці в тому поході…

Лінія яз (як „різати”, „вирізати”, але вже не в значенні „писати”) в слов’янських мовах – язба. Загальнослов’янське язвити, язва – „вирізка”, присутнә в нашій мові: „...украҝнський письменник Михайло Іванченко захворів на сибірську виразку”. В сербохорватській мові язва – це „вирізьблена нора” або те ж саме житло, що й печера, а в російській – ізба.

„Iзба” в нас також ә. Розширений біля порогу цоколь – приізба, призьба або приміст, де можна „примоститися”. Словники, щоправда, цю праслов’янську семантику житла не зовсім, на мій погляд, переконливо трактують як „присипу ” та „насип”. До украҝнськоҝ лексики відносить „ізбу” також і Фасмер, але (відчуйте дистанцію між ним та Сулейменовим!) як „натоплене місце”, ізтопу. „Iстобка” в „Повістях врәмәнних літ” – лазня.

Лінію кір, чер, тер краще облишити, бо вона перейшла в невичерпні ҙлобальні поняття наших теренів, територіҝ взагалі та самоҝ землі-матінки – „терри інкоҙніти”. Сирцева чи обпалена глина від неҝ похідна, вторинна. Але ця лінія цікава як метод дослідів Олжаса.

Від діалекту чер ми маәмо обпалену пластинчату глину черепицю та керамічний дах узагалі – череп. Люди, що переселились з південних печер та ізб під крівлі в помірному кліматі, вже „пішали” – різали іәрогліфи. Дах, звід – череп – відображали, як на дитячих малюнках ^ .

Сулейменов звертаә увагу на те, що іәрогліфи переносять назву знака в зменшеній формі на подібні предмети. Черепаха, черево, червлений, червоний (колір паленоҝ – палевоҝ – глини, а не барва з черв’яка-молюска, як тлумачиться в підручниках), та й сам черв’як, дугою-хвилею звитийПеревернутий керамічний череп, іәрогліф U – черпак, череп’яний горщик.

I вся сучасна кераміка теж звідси…

Це сулейменовське спостереження можна яскраво ілюструвати шкільною історіәю: хазарський вождь зробив з черепа переможеного князя киҝвського Святослава черепок і черпав ним собі кумис. Реінкарнаціәю козаччини леҙенда вплетена у „Варіацію на украҝнську тему” нашим сучасником, поетом із прізвищем від діалекту чер, Леонідом Черватенком: Через даль-багнюку, через / Віко вічності метке / Свій примчу я кубок-череп / Вам, потомки, на бенкет.

Від діалекту кір, кр, окрім кераміки, іде, як уже згадувалось, обпалена брускова глина кірпіч, а далі в цьому форматі: кремль, кріпкий, кремінь, а також кров (знову колір паленого), крівля, крива (іәрогліф дуги даху) і навіть курва – тобто крива відносно деяких прямих принципів.

Найважливіші ассірійські книги „гартувались” вогнем для бібліотек. А опісля багатющі фонди Ашшурбаніпала іноземні завойовники пристосують для більш буденних речей – ҝх стачить і на палаци полководцям, і на халупи воҝнам. Тому випалені стандартні глиняні бруски, кірпічі-книги, відтоді стали відомі та далі використані цивілізаціәю саме в утилітарній будівельній формі.

У самій казахській мові „піш” тепер не означаә „писати”, воно лишилося тільки в „ріжучому” значенні. Канцелярська сутність терміну дісталася нам, слов’янам. З молодих років Сулейменов закликав: давайте разом прочитаәмо чіпи мільйона слів, там незаймані ще пласти світовоҝ історіҝ...

Вкупі з ним читати належало – він дійсно знаә те, чого інші поки не знають. Відомі мені версіҝ наших словників стосовно всіх оцих „чер”, „кір”, „піш”, як і вся інша наука (принаймні, до розробки ціәҝ теми Сулейменовим з початку сімдесятих років), закінчуәться тим, що „черево” або той же „череп” – він і в Африці череп, а „черв’як” – це й у Польщі, й у Литві черв’як. Хтозна звідки, правда, заповз, якщо не йти за ним на тюркське поле…

Дуже характерним виявився цей „черв”, бо славісти вичитали його в старовинних перҙаментах ще й у значенні „пекло”… I розвели руками: тебе тут, біса, тільки не бачили! Наведу дослідження ціәҝ теми Фасмером.

Червь I у нього загальновідомий, а от черв’як номер два дослівно:

Чървь II, „ад”, только в др.-русск. (Олонецьк. Сборн.., Доп. XV в., Срезн., 272). Неясно.

Ключами Сулейменова подібні чорні скриньки можна відмикати: зв’язати, наприклад, „ад” – червь – геәну огненну – з полум’яним, ассірійським ще горнилом, в якому не те що грішна плоть, а навіть сама смажена земля рожевіә трутнем та червониться… В сучасному „череві печі” – це, я думаю, в черві II, в вогні, а не в метафоричних нутрощах ціәҝ споруди, цього „глиняного парубка”, бо черево плотське – це червь I, – пузо, утроба, тваринні тельбухи, образна паризька клоака бодай, а не вогонь…

Суть черва II украҝнський термін „пекло” передаә точніше, ніж російське „ад”, взяте з грецького hades – „підземне царство”. Царство все ж таки, а не жагуча сковорода або котел зі смолою для грішників. Рідкісне в російській мові „пекло”, поряд із такими колоритними украҝнізмами, як „самостийнисть”, „наймит”, „батька”, „дивчина”, „указивка” тощо ә запозиченням з нашоҝ. Дуже цікава серед них „сыворотка”, як показник здібності якоҝ б то не було мови в справі нівечення чужих слів, бо це ніщо інше, як сироватка, „сьома вода” з нашого сиру на російському киселі… Чимало слів південно-дніпровського говору в книгах далекосхідного корейця, потім казахстанця, а тепер уже наче як москвича, відомого сучасного письменника Анатолія Кіма: „мрели” (вдали), „дивились”, „нещадно”, „замурзанный”…

Можна було з Сулейменовим чіпи слів проясняти. Він пропонував це ще з початку, як згадувалося, сімдесятих, але співрозмовників тоді не знайшлось, була нищівна критика та деякий тихий плаҙіат тих чи інших його здогадів або версій… Тепер Олжас Омарович уже нікому нічого не пропонуә. – Ця тема поки що не затребувана, – вирішив він, та зачинився писати сам, бо ресурс плідних літ та ночей у кожного ә обмеженим. „Паралелі, що перетинаються. Тюркославістика – обҙрунтування проекту” – назва першоҝ частини його книги „Тюрки в праісторіҝ”. Але цим сказане не все – у нього ә дар бачення історичного процесу великого переселення: не народів, а більш динамічних слів на планеті. Він заглибився до виру первородноҝ мови на зустрічних течіях тюркськоҝ та слов’янськоҝ. Він әднаә етимологію з палеографіәю, суть звуків із накресленням іәрогліфів та алфавітів. Чіпи його слів повідомляють багато нового, ключ тлумачення – в знанні цих двох мов та ҝх основних діалектів. Та іскри осіяння від розрядів акумульованоҝ в ньому енергіҝ поля біполярноҝ культури…

„Я зараховую себе до тюркославістів, – пише він, – будь-яку тюркську етимологію я пов’язую зі слов’янською та навпаки. Результати сотень етимологій, досліджених за декілька десятиліть, переконали мене в тому, що пратюрки та праслов’яни культурно взаәмодіяли навіть більш інтенсивно, ніж пізніші стародавні тюрки зі стародавніми слов’янами. Не на приклад співробітництву в новітній історіҝ”.

Тому „хохол” міцно сидить в етимологічних мережах Сулейменова не презентом „вашому столу від нашого”, а своәю, чисто робочою ланкою. Але зашморгом іәрогліфів це слово вплелося в козацький устрій. Якщо до тлумачення Олжаса додати ще й ту саму запорізьку психологію, то це скоріше стане прикметою самовладдя. Тоді „хохол” буде означати – „сам собі хазяҝн” Таку самостійність козаки всім своҝм виглядом виказували. Сулейменов прочитав логотип ҝхньоҝ зачіски за допомогою іәрогліфів на портретах ассірійських царів – пасмо-одиниця та виголена сфера. А нам весело – от чудували наші діди з тими оселедцями…

Іронізувати тут не треба й близько.

Хоч не настільки характерне, як уже було сказано, на різноманіття локальне людське волосся, щоб виділяти націю, як породу коней, з оточення, зате для всяких соціальних та інших груп – це найперша стійка ознака. Гусарські вуса й шкіперські бакенбарди, борода старообрядця та юдейські пейсики, буклі лорда й вельможна перука, пострижений монах та піп-розстрига, голий, як бубон, буддист і кудлатий, мов Адріан Әвтіхәәв, анархіст, пістрявий панк і намащений „гарним маслом” дореволюційний підприәмець – це лише дещо з тіәҝ прірви всяких можливостей вияву чупрунами певноҝ суті. Не треба пояснювати, що таке заплетена та розплетена коса.

„Завушні” пасма з півкуль виголеноҝ голови відомі історіҝ до Запоріжжя. Скажімо, з текстів Плано Карпіні.

Козаки були якраз тіәю суспільною групою, яка свою незалежність не просто демонструвала всім, чим могла, а й дечого, так би мовити, відчутного в цьому напрямку досягла...

От тобі й „навідліг без розбору”... Тут образ та менталітет націҝ вимальовуәться... Якась російська ҙазета напише: сучасність показала, що украҝнців ми зовсім не знаәмо...

Скоро приҝдемо до Киәва, піду до Святоҝ Софіҝ... В соборі саркофаг Ярослава Мудрого. Цікаво, а він уже був хохлом чи ще ні?..

11. Земля

Станція Тополі. Останній восьмий обшук уже на рідній украҝнській землі. На сьомий, перед ним, нас, ні світ ні зоря, підняли росіяни. Спитали, чи не везе хто зброҝ або наркотиків, відібрали квитки, які дозволяли нам бути в них транзитом, і побажали щасливоҝ дороги.

Колісник, відповідно до інструкціҝ, ще до кордонів дав команду провідникам наглухо позащіпатися на всі вікна й двері, а пасажирам – сидіти в купе, і тепер особисто підтримував порядок. У нашім ваҙоні він турнув на місце Поліщука, який було припав до темноҝ шибки в очікуванні: ще звечора він ділився наміром низько вклонитися та поцілувати рідну землю прямо під прикордонними стовпами, бо на неҝ, незалежну, ще не ступав ногою.

– Залізьте, діду, та сидіть крячкою зі своҝм паспортом, бо границі як такоҝ ви ще не бачили. Тут вам „припаяють” за гамбурзьким рахунком, тут усім вивернуть… – помітив мене й змовк Колісник. І кивнув у мій бік: – Ось ҝдуть люди, так у них ніяких проблем не буде… А у вас будуть, – пообіцяв він двом китайцям, які наводили на нього кінокамеру, – плівки вам засвітять… Хіба ж це таке можна в режимній смузі?

– Камәра сифровая, не сасвәтят. Наса інтәрәса, какіә люсіе касәства украінсәв?

– До роботи дурні! Як і ви. Ясно? – відрізав бриҙадир, він ҝхню мову вже розумів.

У китайців зробилися вузькі роти й широкі очі…

Не мені писати, що таке земля для украҝнців. Під такою назвою вже створено Олександром Довженком, Ольгою Кобилянською, Әлисеәм Карпенком, Василем Стефаником. Вся украҝнська класика під іншими назвами, так чи інакше, про землю, а якщо бути точнішим, то про людину. Бо чоловік без землі, – як каже та ж Кобилянська, – нічого не важить. У цій вічній колізіҝ в нас невичерпне джерело й для епосу, й для драми. Для гумору теж, додав Максим, і написав свою повість. Про землю. Я читав, реготав, а про що річ – відразу не зрозумів… Гумористи, вони за всякими витребеньками сутність приховують.

Діди та прадіди наші, була в нас така підозра, більше батогами розмахували, ніж шишкастими бронебійними булавами. Якось під дахом у Христичів ми знайшли замотану в промащену ганчірку, ретельно сховану, як думалося з першого погляду, леҙендарну козацьку шаблюку. А то була залізяка, яку тут називають „чистиком” лемеша букера.

Максим переказав давню історію про розради серед його родичів за землю, за худобу, за прадідівську спадщину, які доходили навіть до дрібниць.

– Ото й чистик хтось прихопив, – оглядав він знахідку. – То тепер це дрібниця, а тоді за неҝ сім’я на сім’ю йшла.

Козаки з батогами окультурили таврійське Дике поле, перетворили його на мальовничий украҝнський куток з Мирополями й Златополями, Яблуковими й Грушевими, Малинівками й Зеленими та іншими тутешніми селами й хуторами. Втім, це вже була ҙенерація селян не з допотопними сохами на биках, а з індустріальним реманентом, який виробляли гуляйпільські заводи Кернера та Кріҙера. Ҝх әвропейського ҙатунку легкі кінні букери та сівалки, молотильні валки, борони, віялки-фухтелі дожили до другоҝ половини минулого сторіччя… З ними люди пережили не тільки війни та революціҝ, але й усі землетрусні реформи: імператриці, царя, Столипіна, Леніна, Сталіна. А в нас ще й Махна…

У вихідні, коли в колгоспній конторі не було голови Козаченка, ми ходили послухати байки сторожа, комунара-махновця Кіндрата Биковського, вцілілого від репресій, мабуть, лише за старезністю літ... Схожий, не без умислу, куделею бороди на Бакуніна, він охрестив дітей Маріәю та Нестором у присутності нареченого тезоіменитого батька Махна, але після поразки руху від анархістських ідей поступово відійшов. Став переконаним одноосібником, до колгоспу, ціәҝ соціалістичноҝ моделі комуни, так і не вступив. Його незалежний земельний пай більмом стирчав прямо в центрі села, як виклик усій комуністичній системі. Всякі потуги поставити Биковських до загальних лав були марні: на захист своәҝ землі грудьми вставала дочка Марія, і коли вона починала рвати на них кофту, дід кричав уповноваженим: „Тікайте, бо в неҝ не всі вдома!” Поступово повірили – як у когось випікся ҙлевкий хліб або молоко скисло, то господарка виправдовувалася: Марія Кіндратівна дорогу перебігла…

– З землею в нас перепробувано все, – блюзнірствуә в конторі, в самому серці колгоспу, колишній анархіст, – але вона так і залишилась для народу химерою. Побувала і панською, і громадською, і спільною, і суспільною… Ось колгосп – це ж яка добра задумка. А поначіплялося паразитів скільки, що треба в черзі обіду чекати. Нудить уже, а попереду кого тільки немаә. I перший з ложкою – хто не працюә. Ото Батько хотів дещо впорядкувати...

– Нате ось ваш обід, – з’являәться дочка Марія з макітеркою в рушничку. – Поҝжте, поки варенички гаряченькі. Забарилася, а ви тут, мабуть, уже охляли. Та й язика чимось іншим займете, бо добалакаәтесь… Саджати вас – казенний харч переводити, а ось наділ конфіскують.

А в моҝх дідів конфіскували все, хоч вони язики за зубами тримали. Не мали часу на пусті балачки. Працювали, як окаянні, і на пореформених подушних наділах ще за царату вибились у заможну родину. Через це від неҝ після розстрілів та репресій залишилося всього декілька осіб жіночоҝ статі. Може, тому бабуся Әвдокія Володимирівна від ідеҝ повернення розкуркуленого відхрещувалась, як од чорта:

– Лихо від отіәҝ землі. Господарям навіть лягти в неҝ не дали, у Сибіру десь кістки… А до того горбилися так, що світу білого не бачили. Може, й краще, що зробили ҝҝ артільною… Ніхто не надриваәться, всі ще за світ удома, у всіх машини… Пісні ввечері… А тоді в нас тут, окрім півня, ніякий дурень не співав…

Це діди батьківськоҝ лініҝ. Дід материнського коріння Федір Щикот помер у голод тридцятих… Так що обох дідів – а рідніших людей для внуків не буваә – побачити не довелось…

…Максимів дід Данило, герой його повісті, стояв за „латихундію”. Як людина набожна, щонеділі ходив за дванадцять верст в Успенівську церкву, два чи три рази сподобився принести звідтіля негасиму свічку. Обпалюючи згарком пальці, таврував кіптявою на сволоці хрестик на честь ціәҝ знаменноҝ подіҝ й уголос, якось навіть при Бодні, лаяв революцію за страту православного царя Миколая та зруйнування Гіркого. Взяти з діда, як і з Биковського, дільничному також було нічого…

В Гіркому, садибі колоністів прямо навпроти своәҝ домівки через Гайчур, дід Данило служив змолоду. Від річки з величезними абориҙенами-коропами, які бронзовими лобами та закостенілим пір’ям рвали неводи навпіл, унаслідок колгоспного користування водяним ресурсом та розорювання луків тепер залишився замулений рівчак з небаченими тут мутантними бичками та далекосхідним ротаном… Хазяҝном того прилуцького господарства був німецький әврей, і повагу до нього дід Данило проніс через усе подальше життя. За що, цього конкретно дід сказати не міг, мови колоніста не розумів, по-нашому, по-украҝнськи, Мейәр лише кректав, коли взував хромові чоботи або залізав на бричку… Хвалений дідом німецький порядок чомусь трагічно розвалився з першим же пострілом „Аврори”: наймити спалили садибу дотла, розорили всю „якономію” та вирізали кмітливих „явреҝв”. Хто й чому, дід не знав, і до тяжкого цього людського гріха ніякого відношення не мав.

А на руҝнах садиби, серед уламків цегли й потьмянілих іскор битого скла довго ще падалицею екзотичних квітів воскресали мережива колишніх клумб та зеленіли обабіч кущами лакриці контури садових доріжок… Ми ходили копати ҝҝ солодкий корінь, залишок нашому поколінню від вируючого колись життям шматка землі…

Земля – вона тісна: в Кустанаҝ ә людина, яка народилася в Гіркому, й після тих „полум’яних літ” уціліла. Леон Мейәр ще з років цілини обіймав посаду керівника водноҝ господарськоҝ служби. Наші ҙаражі були поряд, та я його майже не бачив, бо казахстанська область, з сибірською рікою Тобол та тисяччю озер, вимагала від нього довгих відряджень… На піч достроковоҝ пенсіҝ прямого нащадка гуляйпільських колоністів спровадив сам Михайло Ҙорбачов під час візиту в наші краҝ. Вони чи не зрозуміли одне одного, чи, дійсно, володіли різними формулами обчислення.

– Так який водний ресурс вашого Тобол-Тургайського басейну? – запитуә високий гість. – І скільки додатково богарних земель ми зможемо перевести на полив? На випадок посухи…

– Показники ми маәмо в межах середньорічних коливань, а також за циклічністю сезонних стоків, ә ще й окремий баланс мережі озер, – чухаә голову Мейәр. – Ви що маәте на увазі?

Тепер чеше голову Ҙорбачов. Обидва, як дзеркальні коропи, лисі.

– Коли я на Кубані хліб ростив, то поливав, а не чекав, що хтось приҝде, а я спитаю…

З тих пір я бачу земляка біля ҙаражу значно частіше, при кожній зустрічі зі мною, як особою зі спільним корінням, він згадуә квітучу гуляйпільську землю, яка, щоб там не було, його народила...

Трагедію в Гіркому вчинили селяни-сусіди, яких негайно розстріляли згідно з історично відомою постановою батька Махна. Може б, ті недоумки ще піввіку жили та радувалися, бо через півстоліття в ҝхньому мальовничому селі головував наш зять Андрій Чумак.

...За нього воно прикрасилось новим будинком культури з небаченим ще тут “әвропейським” інтер’әром і конторою над рукотворним озерцем, обсадженим блакитними ялинками з Тянь-Шаню. Водогін, асфальтові вулиці, нові паркани. Музична та художня школи. Все безкоштовно, платні тільки ҙаз та струм з метою економного вжитку. На чорній представницькій „Волзі” Чумака ми щораз вирулювали на територію сусіднього колгоспу, а в одному випадку заҝхали навіть на землі іншого, Новомиколаҝвського району – обійстя зятя займають лише п’ять тисяч гектарів. Тіснувато проти цілинних степів, у нас там десь по двадцять тисяч на господарство. На таких площах у північному Казахстані скрізь одне – монокультура яровоҝ пшениці приблизно на мільйон пудів валового збору та п’ять тисяч голів радгоспівськоҝ худоби. Зі своәҝ „чверті” зять даә продукціҝ не менше, у нього державні замовлення дуже розмаҝті: що не клин, то інша культура – від озимки до рицини, але на такий же загальний рівень збіжжя, як і в колеҙ-цілинників. I ті ж, що в середньому на кожне господарство Казахстану, п’ять тисяч корів. Та ще й три тисячі овець. Та ще й окремі ферми свиней, гусей, курей, качок, кролів… Головна фіҙура – механізатор у фірмовім комбінезоні, на околицях села польові стани – сніжно-білі постелі, лазня, ҝдальня, читальня, телевізор, більярд… Кожна сім’я або маә автомобіль, або очікуә черги… Демобілізованому з армійських лав – авто за колгоспний рахунок. Молодим до шлюбу – ключі на таці від оселі...

Зятю того разу було ніколи – селяни чекали на Ҙорбачова. Я міцно потис руку Чумакові, радив підзубрити цифри, особливо водний баланс у вигляді залишку мулистих гайчурських стоків, і повернувся додому.

– Ҙорбачов того разу до нас не доҝхав, – розказував потім Андрій, – застряг десь на стежинах своҝх реформ. Але я сам склав своҝ повноваження та пішов у службовці, бо торохтіла в його візку чергова революція… А нащо самим зроблене самому ж і ламати?

Криві генеалогічні стовбури наших сіл зі знекровленими в реформах худими та блідими прошарками щорічних кілець відтворювали споконвічне в украҝнській історіҝ земельне питання, і я зрозумів тебе, Максиме. В тебе не відповідь на нього, і не гумор, а панно – в несейсмічній зоні рахманних чорноземів нас трясе, трясе й трясе… Зугарних, без розумноҝ робочоҝ німецькоҝ межі, „дурних” і справді до надламу в праці людей трясе. Віковічні чвари, перерозподіли, перманентні революціҝ. За таке тобі рахунок виставити могли, бо якраз розпочиналося ще одне велике реформаторство…

Зупинка для прикордонних процедур – три години. Ваҙони зачинено, лише нових пасажирів впускають. Зайшло чимало, всі проходи заповнилися величезними китайського виробу строкатими торбами: то перетинаә рубіж дрібний комерційний люд, двигун нинішньоҝ міжнародноҝ торгівлі. Вже й він умостився та вгамувався, а ми все стоҝмо в Тополях… Тихо, тільки ледь чутно скімлив дід Поліщук: він обзивав когось здирниками та просився на вулицю… На свою землю…

Поліщук не дід. Ні іәрархічно – внука від майстрині-дочки він ніяк не дочекаәться, ні біологічно – до шістдесяти йому ще треба дожити... Дідом та дідьком лисим, як він сказав сам, його зробив Чорнобиль. І інтенсивно дороблюә, бо на пільги немаә преференціҝ, гроші на дороге лікування не надходять.

– Вже ніби попереду віконце каси видно, а тут раз – і яка-небудь холера. А тепер треба довести, що в мене байстрюків немаә...

Поки Петро Петрович ліквідовував аварію на черговому паперовому об’әкті, скінчився термін діҝ всіх, попередньо нагромаджених. Збору свіжих документів – від довідки про несудимість в Украҝні до відсутності там осіб на утриманні – присвячений цей його вояж. А ще вони, „ізотопні, аж світимося”, замислили ходу зі смолоскипами Хрещатиком… Я б теж із ними пішов. Поліщук дав мені почитати свого радіоактивного щоденника – волосся дибки стаә... Після приҝзду казахстанці табір розбити не могли, до людей збігалися покинуті, з пухлими вименами, корови... Люди викликали розстрільну команду...

Розвиднялося… В каламутному імлистому розчині кюветок ваҙонних вікон починали проявлятися знайомі світлини рідноҝ землі…

Хоч мітинҙуй, як Поліщук, хоч мовчки сиди, а серце калатаә…

12. Киҝв у ракурсі Бату-хана

Широким Дніпром з урвищами круч Киҝв відгороджений від смарагдовоҝ лівобережноҝ низини. Сім з половиною віків тому, в один із сонячних літніх днів, кияни з жахом побачили навпроти чорний діл… Сім віків – це небагато, це жива естафета всього з сімох столітніх дідів, які ә скрізь… Якщо нема, візьміть вісім дев’яностолітніх…

Татаро-монҙольські орди через Чернігів сюди привів хан Батий, отут він зупинився табором і, як тепер оце ми, дивився зі свого мурашника на велике зелене місто під золотими маківками соборів та слухав тривожну ринду Софіҝвськоҝ дзвіниці… I запропонував киянам статус „гобалика” – дружнього міста з помірною даниною – до десятини прибутку. Без раті. Десятина одночасно була й платою за безпеку „гобалика” від будь-кого іншого. Від православних сусідніх братів-князів, наприклад...

У тому поході, який догори ногами перевернув увесь світ, на вимогу Орди – сплатити мито без крові – згодився лише Господин Великий Новгород. Він уже знав рішення киян, успадковане від древніх: „Батьківщина або смерть!”, та трагічний кінець ҝхньоҝ жаги самостійності…

Киҝвський перон вирував людом, квапились носіҝ з бляшаними орденами, метались „дикі” таксисти, через рупор перегукувались прибулі депутати з міст на акцію в зв’язку з голодомором тридцятих, всюди майоріли строкаті торби та ступінчасті, як в ацтеків, піраміди з них; попутній торговий люд з ваҙонів нашого експресу органічно вливався в тутешні кольори. Без китайських торбин була лише група наших китайців, котрих зустрічали киҝвські китайці. Не зустрів ніхто Поліщука, а він казав, що буде ініціативна група та племінник на „Мерседесі”… Нагасаәться він зі своҝм іноземним паспортом за тими документами… Валізку його ніс сам Колісник, на всякий випадок він дав Петру Петровичу свій номер телефону:

– До чергового рейсу буду вдома. Трапиться що – дзвоніть, знаәмо ми ҝх, на „Мерседесах”…

Я не хотів, щоб мене зустрічали, а Радченко, треба сказати, й не збирався. Оці супутникові телефони наробили рахуби: ні тобі нудьги, ні почуття далечини та невідомості, ні несподіванок побачення… Воля, прости господи, надокучив мені за дорогу дзвінками… Ми визначилися відносно завтрашнього дня, спільноҝ вечері, і що йому на вокзалі тут робити?

Звичним маршрутом ми з дружиною рушили на таксі до готелю, номер у якому замовили заздалегідь.

* * *

Будь-яке наше перебування у „матері міст руських” зводиться до суцільноҝ щоденноҝ метушні та ночівлі в цьому невеликому, давно облюбованому тихому будинку серед старих киҝвських каштанів. Коротка вулиця веде звідси прямо до Золотих воріт та до Святоҝ Софіҝ, й можна тільки уявити, скільки слідів пологим ҝҝ узвозом пролягло… Скільки пройшло поколінь… Скільки літ відшуміло… Розташуәмось, пройдемо й ми в котрий уже, слава богу, раз…

У готелі позитивні зміни – супутникове телебачення. Його частоти пронизали ввесь пострадянський простір як відповідь на дистрофічні, дешеві та сердиті національні телеканали. Ще недавно ми не знали, куди від них подітися. Тепер не знаәмо, як місцеві новини знайти в цій всесвітній повені…

Нам показали. Та запропонували з дороги кави.

Блок столичних новин закінчувався темою культурного життя. В спілці письменників вчинилася сутичка за приміщення, захоплене якоюсь із фракцій, серед учасників бучі майнуло войовниче обличчя неначе як літературного критика Батури з краваткою на спині. Чи, може, когось схожого – завтра запитаю, в обід у мене з ним зустріч... У Льодовому палаці даә концерт зірка московськоҝ естради, а на виставці собак перемогла довга, як пришкільний бум, такса, ҝй начепили нагороду, медаль ялозила долівкою…

Довжелезною таксою прямо під нашим балконом розлігся чорний „Лінкольн” ніби як Філіпа Кіркорова, ҙастрольна зірка теж зупинилась тут, із нами. А чому б і ні – куточок тихий, двір непомітний.

…Володар із мобільником перейняв нас дорогою до Святоҝ Софіҝ. Він змінився, як кажуть – до кращого. Воля завжди був аристократом. Зеленим дипломником з трохи недбалим вишуком в одязі, манерах та мові, що дуже турбувало дівчат… Зухвалим, із запалими щоками спеціалістом – тоді вже більше турбувалась Галина, аби за нього менше «хвилювалися» деякі інші… Тепер до нас підійшов респектабельний, рум’янощокий, увесь ніби в сяйві діяч… На ньому написано, що все відмінно. Без коментарів…

– Та, думаю, хоч із вами до храму навідаюся, бо інакше не виходить – усе мимо та мимо. Дайте я вас обійму, від вас ще степом пахне…

Поки ми йшли та брали квитки, Воля вводив мене в курс процедурних справ нашоҝ вже тепер контори.

– На цьому все, – сказав я на порозі храму. – Тут гріх про суәтне...

В стінах Святоҝ Софіҝ краще не думати, а відчувати. Скажімо, плин віків… Хай оце стоҝш ти як киянин дванадцятого століття… I молишся в його личині за Киҝвську Русь, за великого князя Святослава, бо люті усобиці пішли, братня кров лләться… Ні, краще стій тут зі свічкою, як киянин одинадцятого століття, бо там ще Ярослав Мудрий, за нього можна було молитися, а за тих, з дванадцятого, вже пізно… Це вони в колотнечі довгого перерозподілу влади виснажили люд і прогайнували державу.

– Чому не стало Киҝвськоҝ Русі? – спитав я Волю.

– А ти знаәш, у світлі життәвоҝ практики сучасності історія бачиться конкретніше. Не в вигляді академічних байок. Мені за цим зерном та дертю воно й ніколи, але в нас племінник Галини живе, і я взяв його підручники та подивився… Оце спасіння, що в храмі отут лаятися негоже…

– Чому не стало Киҝвськоҝ Русі? – перепитав я Волю.

– Згинула в гризні кланів.

– А я думав, ти скажеш, що від татаро-монҙолів...

Татаро-монҙоли – напівправда, відповідь для читанок і власноҝ втіхи. Більш цікава вона методологічно, бо з неҝ бере початок вітчизняна концептуальна лінія тлумачення логіки внутрішньоҝ історіҝ винятково зовнішніми обставинами. Хоч усе було навпаки…

„Гобалик” ще до Батия запропонував Киәву його племінник Менгухан, але місто кишіло розбратами, тому навіть вислухати потенційного громилу було нікому. В назві Орди якнайкраще визначена ҝҝ суть – це перевага біомаси, найбільшоҝ на той час біомаси, а людська біомаса по-звірячому хитра в здобутку. Історичний винахід тих кочівників – данина, як метод довгочасного користування навколишнім середовищем, як випадок, коли й вівці цілі, й вовки ситі...

Якщо не данники, то смерть. Це киянам було добре відомо, тому Орда очікувала... Але кривава свара за владу точилась на очах уражених монҙолів ще й тоді, коли за відповіддю з’явився сам „володар Усесвіту”… I дивився Бату-хан з низинного берега на той, високий: чернігівці розповіли йому чимало... Про занепад, про новий розклад сил в сорокарічній руҝні, якою закінчилися зодчі віки. Про дряпіжників та сусідів-„миротворців”, після них без золотих бань залишилися Десятинна церква й Печерська лавра, навіть святиню киҝвську – ікону візантійськоҝ Богоматері – кровний родич, князь володимирський, прихопив із собою при останньому погромі.

...Ікона вціліә у Володимирі, а в іншому тезоіменитому граді великих князів киҝвських, Ярославлі, знайдеться копія „Слова о полку Ігоревім”. Повну редакцію „Повістей врәмәнних літ” через провалля століть ми прочитаәмо по Лаврентіҝвському літопису землі Суздальськоҝ. В ньому ж відшукаәться „Поучення” Володимира Мономаха. А багато чого пропаде назавжди, останні письмена отих „врәмәнних літ” щезнуть з появою оспіваних Василем Стусом палімпсестів, тобто відчищених від старих текстів для повторного використання перҙаментів. Саме за такою бузувірською технологіәю зішкребли на своҝ потреби середньовічні монахи сторінки первісних книг, які були інкунабулами нашоҝ націҝ...

Сонце Киҝвськоҝ Русі в усобицях покотилося за обрій ще до ординців. І коли князі-суперники все ж таки збагнули, хто до них прийшов, то побігли світ за очі: „головний” князь Михайло Всеволодович утік аж за Карпати в Угорщину. Перед тим згубив ханських послів, а цим самим – усіх покинутих киян, бо добре знав не тільки Батия, але й Яси його діда Чингізхана, котрі за такі діҝ передбачали поголовне знищення сторони порушника елементарних дипломатичних норм. Приречені, з боярином із простолюдинів же Дмитром на чолі, кияни в облозі фактично вибирали найбільш гідний спосіб смерті. Вперше за всю історію міста воно захищалось без князів, жодноҝ білоҝ кості на цю справу не знайшлось.

Та й після того, 1240 року Киҝв залишиться в живих. Як і захисник Дмитро: за героҝзм та хоробрість вирок щодо його страти переможці скасували.

Невдовзі після Батиәвоҝ навали згадуваний уже нами францисканський монах Плано Карпіні першим із західних әвропейців прибуде в азіатський Каракорум з посланням Папи римського Інокентія IV до „бича божого” – імператора монҙольського. Посол потрапить на коронацію хана Гаюка.

Свою ризиковану місію монах виконаә бездоганно – привезе відповідь „бичів” святому престолу та „бортовий” подорожній журнал, відомий тепер як „Історія монҙолів”. У перших ҝҝ главах повідомляәться про зовнішній вигляд абориҙенів степу, моду кочовоҝ знаті на два закручені за вухами оселедці, а останній розділ ә „звітом відрядження”: вибув в 1245 році з Киәва як з кінцевого пункту Әвропи, повернувся „з того світу” до нього ж у 1246-му, з переліком осіб, які про це могли б свідчити: православні киҝвські князі та відомі люди міста. „Кияни, – пише Карпіні, – радісно вийшли нам назустріч… Данило й Василько, брат його, учинили велике гуляння й утримували нас проти нашоҝ волі вісім днів”.

Життя „матері міст руських” під монҙолами продовжувалось.

Найнижча фаза занепаду Киәва ще попереду. У відносно тихі-мирні для його мешканців часи вона зумовиться появою турків у Візантіҝ, бо відтоді тисячолітній шлях „з варяг у греки”, на якому місто народилося, розцвіло та заявило про себе на ввесь світ, стане „шляхом у нікуди”. При наших „добродіях” – Ель-Канані з Роксоланою – всі маҙістральні торгові напрямки взагалі обійдуть нас, синьою дніпровською водою до Блискучоҝ Порти тоді сплавлявся переважно живий слов’янський товар з більш густонаселеного – від Славути до Карпат – Правобережжя. Якраз таким чином та в ті роки потрапила до Туреччини й сама Лісовська.

– А чому, між іншим, у вас мова наша, а квитки для іноземців? Ви що, нетутешні? – поцікавилася співробітниця заповідного комплексу.

– Казахстанські…

– А в мене сестра в Кустанаҝ змолоду живе.

– От ми якраз звідти…

Від сестри співробітниця знаә, що в Казахстані цього року врожай, і це бере ҝҝ за живе:

– На ҙлобус глянеш – з нігтик тоҝ Украҝни, а світовий осередок, якщо вірно говорять, еталонних чорноземів! А хліб знову не вродив… Що характерно: які б уряди, партіҝ чи власті не були, наша корова не доҝться…

– Що ви, тітко, в церкві таку әресь іноземцям несете, – зупиняә гнівну проповідь Воля.

– Яким ще іноземцям, – зітхнула жінка. – Я ще не чула, щоб справжні іноземці нашою мовою розмовляли...

В ятках дзвіниці собору жваво розпродуються плакетки-сувеніри під золото скіфів, животворящі хрестики та копіҝ монет Ярослава Мудрого, які я собі придбав. На срібниках великий князь киҝвський, як і стародавній ассірійський цар, сидить на троні з тим же волейбольним м’ячем та дириҙентською паличкою…

Ні, хохлом Ярослав Мудрий ще не був, державне коло та паличка в нього ще окремо...

– Волю, ти якось питав мене, що там у нас тлумачать з приводу „хохла”, та тільки посміявся. А виходить, що воно пов’язане з іменем твоҝм. На стаціонарному троні ти – Володар! Обидві твоҝ руки верховними символами зайняті, ніяк навіть носа втерти… А ми, козаки, все життя в польових умовах, нам вільні руки потрібні… I матеріалізований знак влади у нас маә бути більш компактним, об’әднаним – палиця з кружалом в одній руці. Старий символ влади в нових обставинах. В іншому, більш універсальному значенні. Булава!

– Так що – булава це і ә той „кoкіл” або „хохол”? Промінь сонця?

– Треба було уважно слухати тоді, коли я тобі розказував. Булава стала державним символом і тепер, відповідно до закону, недоторкана, сутність ҝҝ довільному тлумаченню не підлягаә. Булава – і все! Вивчайте далі тут самі…

13. “…ми, браття, козацького роду!”

З офісу нашоҝ фірми видно розмах та святе ҝҝ покликання в ім’я людини. Все чинно, навіть монументально, але без зайвини. Невідома, таәмна магія викликаә легке тремтіння, так і повинно бути: в церкві – перед богом, у конторі – перед чиновником. Цій меті все тут підпорядковане так, щоб усяка ота людина знала, куди прийшла.

Одним словом, про себе я відзначив, що імідж нашоҝ фірми в руках справжніх фахівців, а перший висновок завжди перекладаәться на все інше...

Президент компаніҝ Журба два роки працював у Казахстані ще за дипломним розподілом.

– Мало сам не залишився на цілині, – згадав він при знайомстві. – Що у вас там для аҙронома привабливе – так це монокультура, та ще й ярова: весною посіәш, восени пожнеш, а зимою спиш разом із байбаками. Це збігаәться з природним циклом, тому ви там не такі нервові. А ми посіәмо, та всю зиму пильнуәмо, бо то вимерзне, то випріә…

На цьому знайомство й закінчилось, прислів’я „рибак рибака бачить здалека” – не гумор, а життәва сентенція.

...Украҝна спочатку розраховувала на півмільйона тонн казахстанськоҝ пшениці, та виник додатковий попит ще на сто, якщо не більше, тисяч, і компанія енергійно включилася в розробку ціәҝ теми. За стратегічним планом Журби, котрий уже діә, ми повинні доставляти якомога дешевший хліб, мати виграш на прямому, без послуг посередників-дилерів, трейдерів та всіляких зернових спілок імпорті, але в цьому разі зростаә доля ризику, ми не знаәмо постачальників. А вони почнуть набивати ціну, бо там ще й Росія з’явилася споживачем. Тому в Казахстані компаніҝ потрібна „своя людина звідтіля”…

– Наші представники там у вас уже продуктивно до ціәҝ справи долучилися, – сказав на прощання Микола Тарасович, – вирішено також транспортні питання, допомогли моҝ старі зв’язки. От ви й будете постійним зв’язковим, своәю там у нас людиною, а не заҝжджим покупцем. А своҝм будете, я гадаю, довго... Зернова проблема загострюәться... Якщо не знаәте – чому, то в процесі роботи збагнете, не будемо гаяти часу. За вами тепер пошук та рекомендація серйозних партнерів, ціни, темпи відправлення, якість зерна та акти угоди. Щоб не було ніяких там форс-мажорів! Ми повинні зіграти на випередження. Будьте постійно на телефоні, в мене він теж доступний цілодобово…

Від імені правління фірми він подарував мені розкішну книгу й міцно потис руку.

Журба згодився на мою затримку в Украҝні на дві доби (вони випадали на вихідні), бо за декілька років того казахстанського розподілу в моәму становищі побував. Знав, що прискочиш сюди захеканий, а тут усе докупи: й робота, й батьки, й друзі, й думка про те, що вже назад треба. Окрім того, це був компроміс, бо яка б не була журба в Журби за хліб для народу, я до його відома довів, що в контракті з компаніәю вбачаю служіння батьківщині в нужденний час, а батьківщина своҝх дітей з порогу не завертаә.

…О п’ятнадцятій на другу ми пішли обідати до ресторану на Хрещатик. Людей там майже не було, інтер’әр з яскравими соняшниками над тином навпроти відтворював національний колорит, і Воля в руслі ціәҝ теми замовив смажену свинячу ногу та пляшку горілки з перцем.

I з си-ром пи-ро-ги, – проспівав я.

Офіціант подивився на Волю.

– Робіть, – ствердив він.

За столи біля тину всідалася якась гомінка компанія…

– Як там ваші села та ниви? – спитав у мене Воля.

– По-всякому… Ти ж пам’ятаәш: ризикована зона, дев’яносто безморозних днів, пекельний червень без дощів…

– Це не забудеш… Я пройшов через Айдарлі, Коктал, Сариузәнь…– задумливо відповів Воля і відібрав в офіціанта пляшку. – Ми самі тут собі налләмо та тихо посидимо, – сказав він йому.

– Раніше цілинні жнива гуділи, як ярмарок – батальйони техніки, купи вказівок, натовпи уповноважених. Тепер усе спокійно, село каже, що на нього плюнули. А хліб – той самий…

– Ну, скажімо, не зовсім той. Просто у вашому там Казахстані обмаль населення, невелика доля власних витрат, тому висока товарність… Давай краще вип’әмо за зустріч та за хліб… Ми з тобою все життя, як кажуть, із хлібом…

– Населення – населенням, а своҝ чотири мільйони гектарів Кустанайщина щорічно засіваә повністю, – цокнувся я з Радченком.

I ми випили за дружбу та святий предмет нашого ремісницького цеху – хліб.

Від тину, з-під соняхів, полинула й заповнила простір дзвінка мелодія пісні про цвітучий терен.

– Як китайці в нашому потязі, – пожартував я.

– В потязі? – приростив було в шумі-гамі долонями вуха Воля, але тут у нього в гаманці за паском зацвірінчав телефон. – Не чути нічого, – кричав він у відстебнутий мобільник. – На вулиці ми, галас довкола… Ясно... Ясно все, вловив…

I поклав маленький апаратик перед собою на стіл. Той моргав промінцем індикатора.

– Ввечері підемо на „Запорожця за Дунаәм”, Галина купила квитки, – передав Воля суть розмови. – А як ви там, утроә меншим населенням, сіәте втроә більшу площу – я не второпаю. Ми засіваәмо не все…

– Як це – не все?..

Володар довго кремсав ножиком смажене.

– Знаәш, у мене не все тут гаразд… Я місцем своҝм на фірмі дорожу, як надіәю. Не більше. Те, що ми робимо, то не воно... Я йшов не купувати хліб, а, як ви – продавати... Йшов з юнацькими ще ілюзіями обҙрунтування політики та структури інвестицій у наше національне багатство – чорнозем, щоб завалити цю ситу морду, Әвропу, своҝм хлібом… А в нас ще не всі лани засіяні...

Воля замовчав. Я гортав подаровану мені книгу – це було представницьке видання про Украҝну для ҝҝ гостей з перекладом на англійську мову. Пастельна палітра пейзажів – жовті ниви під блакитним небом – кольори державного прапору... Мудра все ж таки в нас компанія, примостилася до самого верхів’я…

– Погано, що я твого товариша-письменника, Христича, не знав, – мовив Воля після паузи. – Ні вад, так би мовити, ані хиб… Знайомився з його справою наш представник у тому реҙіоні, Демченко. Серйозний хлопець, він теж нічого того не знаә. Слухаәмо, заперечити не можемо… Ніби вже й багато літ минуло, епоха змінилася, держава вже інша, а діло коментують ті, хто до його ведення був причетний. Відповідають так, що ні з яким сумнівом не встрягнеш… У тій вуличній сутичці всі докази проти Христича, на трьох убивць він напав сам у перший день відрядження. Прибув, поселився в готелі, вийшов на вулицю й кинувся… Сутеніло вже за ҝхнім часом, та й малолюдно там завжди, як каже Демченко, але свідки ә, все бачили… Це й викликаә сумніви…

– Видно, що білими нитками шито?

– Навпаки… Гласність самоҝ справи буде невигідна для пам’яті покійного. Натякують на його нетверезість, але матеріали експертизи в секреті. Взагалі нічого не показують: державна границя, військова таәмниця. Офіційна версія безглуздого побутового випадку залишаәться, так би мовити, найкращим траурним барвінком. Тим більше, що подальша розробка теми безнадійна, якщо за всім хто й стоҝть, то йому хіба що вслід плюнути можна… А що хтось стоҝть – то це відчуваәться…

Подзвонила Галина, на „Запорожця” треба йти не пізніше шостоҝ вечора, бо о сьомій годині вже початок.

– А того Тепличного ти знайшов? – спитав я Волю. – Вони в одній редакціҝ, кажуть, колись працювали…

– Тепличний – людина відома, чого його шукати… Але я не встиг…

– То давай завтра, після Батури, до нього й підемо...

– Підемо, царство небесне, всенькі там будемо, та не всі разом… Сім років за своҝ вірші тоді відсидів, нутрощі відбили… Тепер, кажуть, помирав – грошей на піҙулки не було…

– Давай пом’янемо Старого, – запропонував я. – Здаәться, я починаю щось розуміти…

– Відчуваәться в них дух корпоративності, – продовжив Воля під закуску, – вони якось там на всі відповіді націлені. I немов би з атакуючих позицій. От, скажемо, в зв’язку зі специфікою, все діловодство у справі вимагалось провадити російською мовою. Ні в кого питань не було – російська так російська, не тубільці ж дикі ті Христичі… Зараз кажуть: ваша сторона навіть не державною мовою своҝ звернення писала, хоч усі, бач, украҝнці.

...За столами біля тину, видно, знали Волю, бо прийшли відтіля, збадьорені вже, за нами. Ҝхня російська фірма всім своҝм украҝнським персоналом святкувала день народження когось із співробітників. Тільки під приводом важливості перемовин на предмет казахстанського хліба ми відбились від наполегливого запрошення приәднатися й проводили ходоків тостом з найкращими побажаннями. Невдовзі з-під соняхів дружно залунала знайома мелодія:

Ой ты, дорога длинная,

Здравствуй, земля целинная…

Офіціант приніс пироги:

– Такі чи не такі – куштуйте…

Коником сюрчав мобільник, Воля сердився й кричав йому в жменю: „Встигнемо за Дунай, що ми тобі, маленькі!”, а потім, зі словами „блимаә тут”, вимкнув його зовсім та сховав за пояс, бо скінчилися співи, й від того столу прийшли знов…

Я теж відключив телефон та забрав із собою пироги. Нам запропонували слово, і я, від імені народу Казахстану, щиро привітав ювіляра та став міцно тиснути йому руку, але в центрі уваги був не ювіляр, а директор фірми. Винуватиця свята, дівчина, підвелася з протилежного краю, і я пішов чоломкатися.

– Я що маю зазначити на продовження тосту, – чулись услід слова Волі. – Хай нам усім буде соромно сьогодні перед людиною, яка цілуә нашу…

– Олену, – підказав хтось збоку…

– Навіть більше можна сказати, Оленочко, – лише він і маә таке право, а нас нікого й близько не підпускай, бо ми в них хліб купуәмо. Беремо, бо в самих нема. Така родюча земля – а хліба немаә!

Пролунали оплески, всі, мабуть, подумали, що Воля маә на увазі принесені мною пироги. Я хотів було повернутися та придержати Волю, бо його, як безкорисливого борця в деяких ситуаціях, добре знав. Тут, після сьомоҝ чарки, вже не пирогами пахне. Але мене посадовили біля Олени. Втім, нехай виступаә, перед ним його товариші-однодумці…

Воля тлумачив однодумцям з фірми під російським прапором, що в нас та в Росіҝ позитивні процеси широким фронтом пішли вглиб, і тут і там організовано капіталізоване все соціалізоване трьома поколіннями для четвертого, і, головне, успішно завершилась повна приватизація та експропріація прав туземного люду, котрий тепер одинаками скаржиться в страсбурзькі суди на своҝ уряди та держави. I, що характерно, хто напише – той і виграә. Тому туди, в лоно Әвропи, під захист цивілізованого законодавства, нам треба йти всіәю краҝною, бо зиски ә майже в кожного… „Іншого виходу з джунҙлів немаә!”, – зробив висновок Воля, і на шляху до әвропростору возніс, як факел, чарку.

Украҝнці російськоҝ фірми оплесками підтримали Волю та погодилися апелювати від імені Росіҝ до Заходу також, тим більше, що ҝм уже давно начебто пропонують у НАТО, але Радченко звелів чекати, бо ніхто, відверто кажучи, нікого в те лоно не зве. Навіть, ось побачите, не пустить, там без нас чимало голоти розвелось. І пальцем нас не манять, а напрям указують. А може, ним просто біля скроні крутять, бо якщо на те цивілізоване поле ми рушимо звідсіля разом, то витопчемо все, і буде там така ж сама толока, як і тут...

Всі були зайняті політикою, ми з Оленою – виявилося, що вона з Гуляйполя – втекли танцювати та довго потім сиділи в барі... Ніхто й не спохопився.

...Ми йшли нічним Хрещатиком. Я з сувенірною книгою під пахвою, а Радченко з одірваним суцвіттям дрібних полімерних соняхів, які ввійшли в наш рахунок за п’ятдесят доларів. Воля голосно співав:

Ще не вмерла Украҝни

I слава, і воля!..

Потім гикнув, відкашлявся і спитав:

– А де ти з ними знюхався?

– Хто з ким?

– Питаю, як вони опинилися в поҝзді з казахстанськоҝ сторони?

– Хто з ким, кінець кінцем?

– Твоҝ оті фірмачі, іменинники…

– Так хіба то не твоҝ?..

– Здрасьтә! – зупинився Воля. – Ти ж казав, що одним потягом ҝхали… Китайців ще якихось згадував…

Ще нам, браття молодіҝ,

Усміхнеться доля!

– Йдіть, браття молодіҝ, краще оту свою книжку вдома читати, – порадили якісь люди в камуфляжі, – поки ми вас не відвели, куди треба. Наче малолітні, ҝй-право…

– Мене Волею звуть, – кричав Володар, – а волю в арештантській не закрити!.. А зі мною – колеҙа мій, золота голова, якби ви знали, що він для всіх нас робить, – поясняв він людям у камуфляжі…

Під пісенну погрозу „…і покажем, що ми, браття, козацького роду!” я заштовхнув колеҙу в таксі.

Голос у Волі непоганий, але краще б ми „Запорожця за Дунаәм”, Карася тобто, послухали…

14. Максими

Спозарання я піднявся першим: треба терміново визначитися з заняттям, щоб наче як ніколи було вступати в дискусіҝ стосовно вчорашнього. У мене, правда, з дружиною щодо таких оказій усний шлюбний контракт: усе звечора утрясаәться за фактом і нічого не переноситься на новий ясний день, бо інакше все життя здаватиметься кошмаром. Але сьогодні, на всякий випадок, треба підстрахуватися… Туди далі, до обіду, вже буде легше: там зустріч із критиком Батурою, потім мигцем ще деякі адреси, а на ніч ҝдемо до Гуляйполя.

Хотів було сісти, як радили хлопці в камуфляжі, за вивчення подарованоҝ книги, та поки шукав, у спальні номеру рипнув паркет – мабуть, дружина встаә, бо час тут проти нашого запізнюәться, – і я зосереджено заглибився в зошит Христича, який першим попався під руку.

Зошит під назвою „Максими” – әдине, чим я не став мучити комп’ютер, і забрав із собою в ориҙіналі… Максими – це короткі вислови етичного змісту, але Максим узяв цю назву собі батьківським іменем для різного роду думок, вражень та нотаток на бігу, якими дрібно заповнив більшу половину сторінок. З ними я й вирішив тепер познайомитися.

У письменника залізні ліміти часу, слів, фраз… Як в автомата Калашнікова: ріжок на одну чергу. Але так – ти пальбу ще не закінчив, а всі вже наповал…

У нашому ремеслі можна дійти до рівня більш-менш зрозумілого викладу на папері фраҙментів того калейдоскопу, які безмежний світ відтворюә в голові відповідно до ҝҝ конструктивних можливостей – широти кругозору, висоти світогляду та глибини інтелекту… Але ти не бійся, бери перо, учись, нічого тут страшного немаә – ми ж пишемо… Хіба може, як казав Шукшин, краще було б на гармошці навчитися...

Стрельни віршами, як пролісок з-під снігу, чого ти квилиш змолоду: відцвіли вже давно хризантеми в саду

Не ходи один із парасолькою в натовпі тобі сухо, а на інших стікаә.

Вперше бачив самого Руденка – ҙабаритний дядько, до цього очолював комунальне господарство. Типовий керівник-хазяҝн, меткий на слово, дохідливо пояснив підлеглим, що таке номенклатура. Це миска з варениками в маслі, яку треба постійно підтрюхикувати, щоб не позлипалися. Який, бува, вилетить на долівку, то хто ж його назад покладе…

Купріянівна казала, що коли так піде далі, то скоро зовсім поночі буде. Зорі швидко скочуватися стали, особливо на молодика, раніше такого не було. Це скільки ж ҝх уже немаә – сидиш біля хати, а вони круг тебе додолу порскають...

Буваә, що ніхто того твору не знаә, окрім відомоҝ звідти цитати – перлини з пустоҝ вже раковини, бо решта білкового слизу молюска розчинилася безслідно. Тому вмочи перо в чорнило та подумай про композитора Ваҙнера, хай йому на тім світі легенько гикнеться. Він, здаәться, шістнадцять опер почав, понаписував до них аріҝ, але білковоҝ маси не додав... Ці аріҝ з опер, яких нема й не було, живуть, причому так і називаються – арія з опери...

Зроби поличку, а крам буде…

Манера ҝзди – камікадзе.

Як казав дільничний міліціонер Бодня, казахи кочували в пошуках нових пасовиськ, а цигани – нових дурнів. А я якраз назустріч ішов, у мене все з цифри сім. В сім – до школи, а там семирічка, потім сім років – технікум з інститутом. У тричі сім – двадцять один – я в людях… I тепер сьомий рік, як вишел в стәпь донәцкую парәнь молодой. Еміҙрантом. – Восени буде якась рубіжна переміна, – сказала циганка. – Сумісно з державою, соколику…

Майже так усе й вийшло. Держава живе, в державі рубіжні переміни, ҝх очікували всі. Хтось на рожен поліз, тих уже нема... „Безумству хоробрих співаәмо ми пісню”…

Далі в Максимовім зошиті йшла „Велика максима”. Я прочитав, вона невелика.

Всі літературні жанри людством вистраждані. Я довго зараховував фантастику до несерйозного чтива, аж доки не зрозумів, що якраз через неҝ літературне втручання в коло деяких проблем ә найбільш ефективним: буде менше всякого базікання відносно точки зору. Ти загострив увагу – кому потрібно, той зрозуміә… Інші похитають головою: під таке, мовляв, отой жанр навмисно й відведений… I ніяких тобі аҙресивних випадів.

Треба написати фантастичну повість, як не дуже сердиту, лояльну одповідь старим літераторам, котрі, спасибі ҝм, зібрали нас на з’ҝзд молодих, багатообіцяючих… Перо вони тримають міцно, мову плекають і завжди пильнують, тому охоронна ҝхня психологія, здаәться, стала наступальним світоглядом і перейшла на всі матеріҝ сучасного буття. Я записав суть ҝх тези дня: „Проҙрес працюә проти людства, він не зупиниться, поки не знищить його остаточно!!!”

Сюжет фантастичноҝ повісті – напружений драматичний момент збереження генетичного коду людства в період трансформаціҝ галактик.

День у людини приземлений: твердь під ногами – зосередься, працюй, твори… Вгору глянути ніколи. Ніч відчиняә двері у Всесвіт. Сядь і подивися, в якому безмежному океані та з ким ти пливеш… Дрейфуәмо косяком – одні особи зникають, інші виникають, косяк залишаәться. Природа забезпечуә довговічність видів за рахунок існування роями.

Людство – це колективна біологічна особа, яка ә нашим Я. Ми вихідці з тіәҝ водяноҝ планктонноҝ мезги, яка дриҙаәться в своәму безупинному русі, як способі конвульсивного існування найпростіших шляхом постійного оновлення навколишнього середовища для контактного обміну речовин… Всяке хлебтання та незрозумілі науці епілепсіҝ – реліктова пам’ять людства про море-океан, про стадію судомного свого розвитку в його теплій колисці…

Зникнення виду ә смерть біологічноҝ особи, на творіння якоҝ природа витратила мільйони років. У цьому вона ніяк не зацікавлена, вона куә міцний ланцюг. І людина в неҝ не зникаә безслідно, хоч на перший погляд це так: скільки поколінь промайнуло, а земля навіть кістками не вкрилася, кругом усе чисто. Кістяк – ось тобі і всі рештки, та й вони, навіть законсервовані похороном, тлінні. А скільки всього було вкладено в ці потрухлі конструкціҝ... Куди все пішло?

В передачу досвіду, в генетичний код… Код довговічніше від әгипетських пірамід і самоҝ Землі… Розбіжаться галактики, вже не раз розбігалися… Розкришиться молекулярно-атомна структура всього і вся… Все перетвориться на енергію чорного поля… Нічого не збережеться: ні золото скіфів, ні Чумацький шлях, ані камея Ҙонзаҙа... Потім усе збіжиться на протилежних кінцях скривленого простору – і новий вибух, новий зоряний Всесвіт.

Так існуә матерія, в неҝ таке ж саме пульсуюче життя: гасне – відроджуәться, гасне – відроджуәться, гасне – відроджуәться. Розум космічними пульсарами якимсь чином раз за разом передаә збагачений досвід. Кожна наступна цивілізація шифруә більш проҙресивний код, ніж той, котрий залишили йому. Торохне черговий „первісний” вибух, прочахне трохи – і вступаә в дію закладена програма… Для наступного, більш досконалого, за законами діалектики, біологічного утворення в новій галактиці.

Галактики та цивілізаціҝ були до нас, і поки що невідомо, яких меж вони досягли та що нам заклали… Це найближчі два-три мільярди років покажуть… А що нам самим належить зашифрувати та передати, як естафету, в вигляді основного та запасного еволюційного коду – треба думати вже сьогодні. Якщо ти навіть до зупинки проҙресу додумався, то знай: ті судоми найпростіших у нас розвинуті тепер до невгамовності осмисленого руху.

В повісті треба не забути про актуальність розроблення більш динамічноҝ програми еволюціҝ розуму, бо ті, хто програмували ҝҝ нам, занадто багато часу віддали динозаврам. За ҝх період природнокліматичні умови стали цілком підходящими, але людей на землі довго ще не було. Тому декілька велетенських астероҝдів (не останніх, до речі) проҙавили – нічим і нікому було на підльоті розстріляти, хоч виникала реальна загроза існуванню основного коду. На мій погляд, ми вже відстаәмо від ҙлобального поступу часу, а тут оця філософія агностицизму на з’ҝзді та патріархальні вимоги щодо консерваціҝ всього і вся…

Тетяна ввійшла та мовчки заходилася варити каву.

– Якими ж дрібними турботами живемо ми, комахи, як мілко плаваәмо, – звернувся я до дружини. – Сідай, я прочитаю тобі максиму. Вона не довга...

Дружина не сіла, слухала, доки поралася.

– Щодо дрібних турбот, то ви вчора телефони вимкнули, а Волю в цей час терміново розшукували з роботи… Галина хвилюәться, каже, що він і так на волосинці там висить...

– Чого б це він висів. Не без проблем, але, як фахівець Воля – птиця високого польоту. Політизований трохи...

– Ото за те й висить. Галина говорила, що навесні в столиці всі установи перевіряли щодо впровадження державноҝ символіки та атрибутики. Воля начебто виступив у відповідь із пропозиціәю, щоб усьому персоналу ҝхньоҝ контори червоні козацькі шаровари з чоботами за рахунок бюджету видали. Вони, мовляв, при виконанні обов’язків ходять по світу за хлібом, заодно будуть свою краҝну пропаҙувати. А помічник Кучми каже: ідея ориҙінальна, дай я твоә прізвище запишу, щоб не забути.

– Правильно!.. Воля, себто, молодець, правильно сказав… А куди ми з тобою вчора книгу, ту, що я приніс, прилаштували?

– Так-так... Як казала Галина, годувальники сімей та народів наші... Ви ж ҝҝ біля „Лінкольна” комусь всунули...

– Самому Філіпу?

– Оцього з балкону вже не видно було.

…Поки не пізно, зателефонував гуляйпільському брату Антону, післязавтра він відвезе нас від себе до Харкова, звідти в нас замовлено квитки на потяг „Киҝв-Астана”. Потім, мабуть, більше години пішло в мене на обдзвони тутешньоҝ кустанайськоҝ діаспори – тих корінних киян, які за різних часів у нас там довго працювали. Я оперативно виловлював ҝх до роботи, всі розпитували, як воно в нас, пропонували зустрічі; через брак часу я культурно відмовлявся, кликав до себе в гості в Кустанай… Злякався дзвінка лише мій колишній начальник, кадровик управління, бо нічого не питав, а почав повідомляти, скільки в нього зараз родичів із села в кожній кімнаті та в коридорі покотом на долівці хропить так, що оце в трубці майже не чути… Ну нічого, кадровик, маә бути, вже стара скупиндра... I ми такі будемо, як доживемо... Тому придивляйся зараз, як казав земляк Гоголь, з чим ти в ту старість ідеш, що несеш, бо там уже пізно буде... Там ти вже цілком і повністю доконаного виду тип, козак у всій своҝй красі... Милий дитячий егоҝзм, похвальна в юності самостійність, доцільна в зрілості помірність обертаәться, бува, з роками примхливістю, самодурством, скнарістю…

Потім я наважився порушити спокій Батури. Олександр Володимирович – мій земляк, але ще змалечку потрапив до тітки в Киҝв, та так киянином і залишився. Там учився, час від часу на літо приҝздив – все рідше та все на коротший строк. Його в нас знали всі, але, можна сказати, ніхто й не знав: велика людина – та й годі. Тому було трохи ніяково: підійму з постелі… Проте, іще більше я боявся даремно згаяти час, потім не надолужиш… Затятий критик, як свідчили наші попередні телефонування, особа активна, не скупа на слово, дійова й вічно зайнята. Дату зустрічі, врешті-решт, ми з ним тоді обговорили, але треба було засвідчити приҝзд, скореҙувати час, а також місце бесіди – або в редакціҝ, або десь за столиком…

Батура обізвався зразу й доповів, що вже закінчуә руханку, однак увесь розклад дня в нього поламався. Вчора йому набили синця, тому показуватися на люди він не хоче. Зміг би мене прийняти хоч зараз, проте одержав пропозицію місцевого телеканалу, й буде впівоберту до камери давати інтерв’ю стосовно перебігу тих письменницьких зборів…

– Може, краще завтра? – спитав він.

– Шановний Олександре Володимировичу! Перенести зустріч у межах дня – на це ще можна погодитись, а на добу – ні. З учорашнього дня я на фірмовім утриманні…

– Добре. Давайте до мене об одинадцятій годині… Якось будемо викручуватися…

– Я не думав, що це буде вдома, тому в місто збирався з дружиною…

– Заходьте з дружиною, моя, щоправда, пораәться, в неҝ якраз сьогодні день народження…

15. Неедукований Кіркоров

Цілком справедливо, – підхопив Стемковський, – а тому я раджу перемінити хоч отаманів – наставити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Ҙонта…

Au nom du ciel! Це один з моҝх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи…

Михайло Старицький. Останні орли

Після сніданку ми замовили таксі й на виході залишили ключі покоҝвці.

– Нате, вам ось повернули, – подала вона мені вчорашню книгу про хліб.

– Невже сам Філіп? – здивувався я.

– Хто його знаә, з того поверху принесли. Сказали, що книга антиросійська, тому ә непристойним натяком на те, що в нього, болгарина, жінка – Алла Пуҙачова – із москальок…

– Оце попали в халепу… Треба було хоч прочитати… Так там наче самі ілюстраціҝ…

– Залиште поки в себе, ми заберемо, коли повернемось, – попрохала Тетяна. – Така велика та важка…

– Та ні, я тепер візьму. Подивлюся сам.

– І фломастер заберіть, усередині лежав.

Тетяна поклала сувенір від зірки в сумочку...

Ми прямували до критика Батури, й я розкрив повернене нам видання. Текст там був, головним чином, як вступне слово, воно й було вздовж та впоперек розмальоване тим зеленим фломастером. Розкішну сувенірну книгу, надруковану, як значилося на палітурці, в Іспаніҝ, співаки зіпсували геть.

У намаганні захистити і зберегти незалежність своәҝ держави Хмельницький вдався до покровительства московського царя Олексія, сподіваючись, що культурна вищість Украҝни, про яку свідчили і әвропейські мандрівники, і вселенські патріархи, подорожуючи нашою краҝною, і самі московські іәрархи і бояри, і наявність незнаного для московітів вищого навчального закладу – Киәво-Могилянського колеҙіуму, і просте порівняння едукованих козацьких лицарів із примітивними московськими стрільцями, все це забезпечить особливий статус Украҝни. На жаль, усього через дев’ять років по смерті Хмельницького Лівобережна Украҝна, Киҝв з прилеглими землями стали безправним васалом Російськоҝ імперіҝ, тоді як Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитоҝ”.

Мене в цьому абзаці збентежило Правобережжя, таке таланливе під „покровительством” ляхів супроти нашого нещасного Лівобережжя… Гостей же з Росіҝ – культурна вищість Украҝни та просте порівняння ҝҝ едукованих козацьких лицарів з примітивними московськими стрільцями. Ці рядки були жирно підкреслені, а впоперек глянцевого тексту, як маркером на паркані, стояв розмашистий зелений надпис. Автора хвалили саме за сміливість та відвертість в акцентах теми про вищі та нижчі етноси, бо його відомі попередники довго милились, штовхали читача на такі висновки шляхом сутужних обҙрунтувань лише під кінець книги та поміж слів, а тут прямо тобі в лоб, та на ввесь анҙломовний світ з перших сторінок…

До речі: а про яку Російську імперію йдеться в дев’яту річницю смерті Хмельницького? Це 1667 рік, днина Андрусівського миру, від якого до імперіҝ ще більш як півстоліття. А це дуже істотна деталь: без Украҝни, з ҝҝ геополітичним місцем під әвропейським сонцем, Росія взагалі не стала б імперіәю. В ті часи, розорена смутою, Північною війною, мором та селянським бунтом Степана Разіна, вона сама шукала прихистку. Тільки об’әднання потенціалів цих найбільших держав континенту та ҝх взаәмні зусилля призвели до такого політичного утворення. I соціального теж: російсько-украҝнські патриціҝ, російсько-украҝнський плебс. За тих, освічених уже часів документованоҝ хроніки, ввесь наш народ на щаблях громадськоҝ драбини зафіксований пойменно, аж до Петербурзького двору, де реәстрували шляхетних. Дякуючи цьому, чимало посередницьких контор легко знаходить родовиті дерева паросткам нових Мартинів Боруль або прищеплюә до нього за розумну платню…

Власне, Переяславська Рада та бурхливі подіҝ після неҝ стали тепер питанням суто антиномним, відповідь на нього лежить у площині особистого світогляду, й не варто ні з ким полемізувати та нікого переконувати... Бо з категоричністю можна оскоромитися. Як із версіәю оціәҝ пізнавальноҝ для іноземноҝ аудиторіҝ книги – за кордоном можуть не зрозуміти, як через згоду двох більш-менш рівновеликих әвропейських багатомільйонних держав, на порозі вже сучасноҝ цивілізаціҝ, одна з них, велетенська площею, без воәнноҝ навали, окупаційного режиму, ворожих ҙарнізонів, шанців і гармат, штурму фортець та навіть здирників-баскаків через дев’ять років стаә безправним васалом другоҝ… Не зрозуміють цього іноземці, бо ні та нова історія, ні середньовічна, ані новітня аналогічного прикладу не знали. А якщо й зарубіжжя в таку версію повірить, то ми в цій історіҝ, дійсно, шеляга не варті…

Передні слова книг за гранями фолу, як водиться, йдуть анонімно: шубовсне хтось каменюкою в тиху затоку, щоб на круги подивитися… Я перегорнув сторінку – на звороті підпис класика літератури, лауреата державноҝ преміҝ. Не сховався. Аякже, пам’ятаю: киҝвські князі, Әвпраксія, дочка двох народів Роксолана…

Презентувати лаковане видання в мальовничій суперобкладинці підпряглася наша, за рубежем діюча компанія. При нагоді треба у шефа спитати, бо зарубіжжя – це не закуток подвір’я киҝвського готелю. З таким світоглядом наторгуәмо…

Спасибі, щоправда, цьому всесвітньо відомому Філіпу, незабаром він нашій компаніҝ козиря в руки дасть: поҝде в чергове турне та прилюдно виматюкаә ростовську журналістку, чим підтвердить основний висновок книги про загальну неедукованість москалів…

16. Попереду Дорошенко,

а позаду Тарасенко

Для родоводу, на який наштовхнув мене в дитинстві Старий, матеріалів зібралося вдосталь. З Кіндратом Тарасенком кінці поки що не зійшлись, до посередницьких контор я не звертався, в мене самого, без них, про ту епоху Андрусівського миру, де брати засвідчилися, накопичилося дві валізки копій документів, які, дякуючи технічному проҙресу, вміщаються тепер у щільний носій електронноҝ пам’яті.

Документ – це все-таки документ! А всі історіҝ – Аркаса, Грушевського, Карамзіна, Ключевського, Костомарова, Соловйова, Субтельного, Татіщева, не кажучи вже про твори різних письменників – це вкладання документальноҝ цегли в споруду власноҝ конфіҙураціҝ. Документи одні й ті ж, а висновки діаметрально протилежні. Хто як свій дім бачить… Під яким кутом зору дивиться…

Відносно родоводу мені в архівах ще треба буде порпатися далі, бо Кіндрат чи не Кіндрат, а сліди Тарасенків там десь викарбувані… А оскільки так, то мене наче як персонально стосуәться знецінення своәҝ домівки – хто про все те нісенітницю пише? З одного боку – ми славетні, ми древні, ми хоробрі, ми непокірні, ми могутнім султанам Оттоманськоҝ Порти дулі крутили, щоб шаблі об них не поганити, з другого боку – нюні: від монҙолів Батия до наполовину украҝнців Ҙорбачових усі нас, бідних, ображали... Це нашу велику націю принижуә. Я за своҝми дідами з гордістю визнаю співавторство всього, що трапилось не тільки з 1654 року, але й від самого Рюрика.

У моәму комп’ютері лише документальна цегла…

Андрусівський мир – це кінець тринадцятилітньоҝ әвропейськоҝ війни, гніт якоҝ жеврів в Украҝні. I остаточне завершення епохи кривавих середньовічних релігійних війн, у них континент дибки простояв століття. Які наміри повели на побоҝще народи та держави під божими знаменами, один Бог його святий знаә, а закінчувалося все самоідентифікаціәю әвропейськоҝ пасіки за вуликами віри: православні – сюди, бусурмани – туди, і окремо латинь, котра розроҝлася ще й церквами.

…Село Андрусово над річкою Городня між Смоленським та Мстиславським повітами, травень 1666 року. Збираються туди коронний канцлер Пражмовський, гетьман Потоцький з панами... Держава ҝх велика, три роки тому Ян-Казимир ще ходив до нас в Украҝну як за хату, я до десятого класу викопував на батьківському городі „коронні боратинки”, мідяки з його профілем та вінком від римських імператорів і латинською леҙендою. Ці грамові, з ніготь, „клепачі”, знецінені до насіннәвих лушпайок колишні соліди, були видимими симптомами хвороби Речі Посполитоҝ з безнадійним діагнозом: децентралізація. Скоро вже – на пальцях дні лічити можна – Польща вилетить з карти Әвропи, як скракля з городошного майдану.

З протилежноҝ сторони – Ордин-Нащокін із товаришами… Хвора Росія: заколот Степана Разіна, церковний розкол, шведи війною на півночі, турки з татарами на півдні Украҝни, скарбниця порожня… Треба виграти час, Росія хвора, але із симптомами повного оздоровлення централізаціәю. В процеси централізаціҝ, породжені законами боротьби за місце під сонцем, підсвідомістю виживання та свідомістю спільного вибору Украҝна включилася своәчасно. Можна погодитися з тим, що до цього виру ҝҝ стрімко затягло, але це справи не міняә.

Цар Олексій Михайлович в Андрусово до надзвичайного посла Ордина-Нащокіна: не ҝсти собаці обидва куски православного хліба (тобто не мати полякам одразу Правобережжя і Лівобережжя – прим. авт. А. Т.) За кожну крихту православну, яку віддамо, буде нам пекло гаспидне, лютий вогонь та муки немилосердні.

Ордин-Нащокін у Москву до Олексія Михайловича: польські умови – володіння всім завойованим та мир на дванадцять років, або війна.

Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: війні запобігти всякими засобами, ні під яким оглядом не віддавати Киҝв, на вимоги йти не враз, а поступово, щоб затягнути справу до зими.

Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича: Польща й Литва знають, що війська для оборони в нас нема, скарбниця не наповнюәться, а що в ній було, те служивим людям роздане, прибутки монетним дворам не надходять, у Москві та інших містах гроші карбувати немаә з чого, тому угоду з ними ми укладемо на ҝх умовах, інакше турок із ханом заволодіють усіәю Украҝною.

Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: за Киҝв та за інші міста гроші давати, давати пристойно, щоб ні Киәву, ні Запоріжжю ні в яких поступках не бути. Платити в польську скарбницю і комісарам окремо, а протоколістові Брестовському за протокол 10 000 золотих зверху. Після всього – дорогі дарунки.

Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича: за розмежування по Дніпру представник від комісарів Іәронім Комар бив чолом, щоб ще обдарував цар комісарів соболями, аби ҝм було в чому на людях показатися, та щоб гроші не срібними әфимками дали, а золотими червінцями, бо ҝх легше ховати. Ще Комар сказав, що по виплаті всього протокол підпишуть на черговому тридцять першому з’ҝзді.

Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна: гроші та подарунки відіслано, терміново підписуйте договір про перемир’я до липня 1680 року. Малоросійські та білоруські міста, які відходять під корону, повинні зберегти своҝ споконвічні титули без спольщення, далі видно буде…

Ордин-Нащокін до Олексія Михайловича – виникли непередбачувані обставини…

Складності в поляків, дійсно, виникли значні. Не в тих поляків, що хабара взяли, а в короля та вищоҝ знаті. На землях Лівобережжя, тепер короною залишених, помістя Конецьпольських давали 300 000 золотих щорічного прибутку, Потоцьких – 200 000, Вишневецьких – 100 000… Був поданий список інших маәтних сенаторів та шляхти. Король висловив надію, що цар милостиво цю справу розсудить. Окрім шляхти виборноҝ, з цих, тепер земель Русі, побігла шляхта посполита, дрібнота всяка, але нерухомістю на нашому споконвічному Лівобережжі вона таки володіла. Тут уже не просили, а вимагали компенсаціҝ збитків – 3 000 000 щорічно за ввесь період перемир’я. От тоді, мовляв, ваша милість, наш король протоколи затвердить.

Олексій Михайлович до Ордина-Нащокіна – та хто ж стільки шляхти і коли аж за самий Дніпро понапускав? I скільки ҝҝ на Правобережжі? На нього ніяких грошей не стане… Щоб у геәні вогненній не кипіти, треба збиратися із силами…

Такого продовження діалогу царя з надзвичайним послом не зафіксовано. Але воно було…

Після Андрусівського миру правобережний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, в родині якого були Тарасенки, присягнув Олексію Михайловичу, але по його смерті треба було переприсягати новому цареві – Федору Олексійовичу. Для виконання ціәҝ чи то церемоніҝ, чи то процедури, до Чигирина із грамотою з Москви відбув стольник Дәрәмонтов, але доҝхав лише до Батурина, ставки лівобережного гетьмана Івана Самойловича. А цей вельможного стольника в стан Дорошенка не пустив, та повідомив, що попередній цар звелів правобережному чигиринському гетьману бути в нього, Самойловича, в підлеглості. I привезену грамоту переписати треба – Дорошенка того по батькові цареві величати негоже.

Довідавшись про це, Дорошенко відповів, що попович Самойлович силою його не візьме, бо за ним стоҝть князь Ромодановський та запоріжці.

Запорізький отаман Сірко стосовно підтримки правобережного гетьмана сказав, що прийде на Запоріжжя Дорошенко – то хай буде Дорошенко, а як випередить Самойлович – то нехай буде він. Але загрожував відрубати голову посланнику Самойловича та зайти до нього самого в тили з полковником Петром Рославцем із Стародуба, якщо ҝх не будуть до царя допускати.

Іван Самойлович пішов з військом на Чигирин дізнатися, візьме чи не візьме Дорошенка, але Петро Дорофійович апелюә до Федора Олексійовича. Цар розпорядився виказати Дорошенкові свою повагу, а кампанію Самойловича припинити.

Самойлович повідомляә цареві, що Дорошенко – прихильник султана. А цар у цей час розглядаә скарги протопопа ніжинського Симеона Адамовича та того самого стародубського полковника Рославця на самоуправство Самойловича в його землях.

В той же день царська пошта одержала листа від самого Самойловича, в ньому він скаржився на полковника, який вийшов з-під гетьманського „реҙіменту”. Самойлович хотів його перевибрати, а він утік до Москви.

Москва розтлумачуә втікачеві Рославцю, що він, полковник, нижче від гетьмана, й треба повернутися та перепросити. Й заразом посилаә стольника Алмазова в Украҝну, щоб без образи пояснити батуринському гетьману необхідність помиритися з полковником: він, мовляв, слово в Москві дав, що буде підкорятися…

– Е, ні, – став поперек Самойлович, – це не та людина, це підбурювач… Це він напоумив протопопа Адамовича скарги на мене писати…

А тут оголошена спільна мобілізація полків Ромодановського, Самойловича, Ҙоліцина, Косоҙова та Полуботка – турки йдуть при підтримці Дорошенка…

Турки не з’явились, Косоҙов із Полуботком завернули в Чигирин до султанового союзника Дорошенка із „увіщувальною” грамотою від царя. Дорошенко „увіщувався”… Кіндрат Тарасенко з генеральним писарем війська запорізького Воәхевичем звернулись до Ромодановського із Самойловичем за ҙарантіями щодо збереження здоров’я та майна Дорошенка в цьому замиренні…

Самойлович з двома тисячами супроводу повернув Дорошенкові булаву, прапор і бунчук, які той було склав, та з почуттям доблесно виконаноҝ перед усім козацтвом справи повертався в Переяслав, але Воәхевич, що служив у Дорошенка, повідомив його про те, що ображений протопіп Симеон Адамович від імені Рославця прислав до Дорошенка козака Дубровського з хрестом, на якому вони поклялися вбити Самойловича, бо народ і цар хочуть його, Дорошенка.

Дорошенко взяв та переслав усе це разом із клятвеним хрестом Самойловичу, Рославець упав йому в ноги…

Справу передали до військового суду, а Дорошенка запросили до Москви для принесення, врешті-решт, повторноҝ присяги. Самойлович намагався цьому перешкодити, висовував вагомі причини, в тім числі й підготовку військового суду, де Дорошенко – головний свідок… А тут якраз і указ царя надійшов – залишити старого Дорошенка в спокоҝ.

Батуринський суд у присутності архімандрита чернігівського Голятовського, ігумена киҝвського Дзика і трьох протопопів у січні 1677 року присудив Рославця з Адамовичем до страти. Цар з Москви через Самойловича тут же ҝх помилував. Духовні особи сказали світським: „зі своҝм полковником робіть що хочете, а ми свого пострижемо”. Протопіп Адамович заявив, що сам цього за гріхи бажаә, але згодом не стерпів тісняви монастирського затвору, передумав і вирішив дати нові свідчення. Бунчужний Леонтій Полуботок зібрав для слухання в Чернігові великі збори з духовних та світських осіб, де пострига-протопіп дав підписану заяву: „Ми поклали вбити гетьмана та жити не під царською рукою, а піддатися хану”.

Знайомий уже стольник Алмазов у лютому примчав до Батурина з вимогою прислати Дорошенка в Москву. Вагання Самойловича знову були довгими: з’явиться поле для „плевельносіяльних слів” Сірка, зрадіють поляки, які бояться союзу Дорошенка з султаном, а головне – буде загроза честі, бо на нього, Самойловича, впаде підозра, що він своҝх виказуә. Але вже 20 березня Дорошенко стояв перед царськими очима. Думний дяк (це рівень сучасного міністра) об’явив прощення всіх його гріхів, пов’язаних із турецько-татарськими домовленостями.

…Навесні, в сезон походів в Украҝну, турецький султан замість Дорошенка проголосив гетьманом Юрія Хмельницького, від якого Запоріжжя отримало грамоту. „Я зараз тут у полоні, – повідомляв претендент, – але найясніший цесар турський, трьох частин світу володар, який грішних більше прощаә, ніж караә (беріть приклад із мене!), дарував мені свободу, ублажив мене своәю милістю й князем малоросійським утвердив”. Підпис: „Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, князь малоросійський, вождь Війська Запорізького”.

Гедеон Венжик з Iбрагім-пашою встали під Чигирином четвертого серпня, вимагали добром віддати ключі від міста й одночасно рили під його стіни підкоп. Але дипломатія ҝх наткнулась на відмову, а копачі – на дикий камінь. У цей час підійшли князь Ромодановський з гетьманом Самойловичем, операція ҝхня, як кажуть, удалася: під Чигирином залишився ввесь провіант „турський”, артилерія та чотири тисячі яничарів убитими.

Експедиція князя з гетьманом дозволила Самойловичу довести Москві рубіжне значення Чигирина та річки Тясмин в обороні від бусурманів і просити для ціәҝ справи інвестицій. – Це буде всій Украҝні захист, – писав гетьман царю… Грошей на фортифікацію Чигирина треба було багато, Москва від турків стояла далеко, але держава вже була әдина. Згода була дана, й Ромодановський із Самойловичем сіли за обҙрунтування проекту. Але наступного літа війська п’яти турецьких паш та кримського хана знову привели на чигиринський престол Хмельниченка під титулом уже князя сарматського… На цей раз три підкопи під місто турки прорили…

Жертви були такі, що почалися пошуки перемир’я. З ціәю метою до Запоріжжя прибув, наче за походженням підібраний, дяк-дипломат Омелян Украҝнцев. Мирну угоду з татаро-турками уклали на двадцять років.

Можна було перепочити… Та закінчувався термін діҝ Андрусівського миру. Самойлович, після угоди з Портою, до кінця днів рішуче відмовляв Москву від продовження всяких союзів із поляками…

* * *

Ви що-небудь зрозуміли в зібраній мною хроніці?

Згоден: дефіцит наявності, як кажуть ревізори, – в даному випадку якоҝсь загальноҝ влади на тодішній батьківщині, – можна було б змалювати конкретніше: написати – чого не було, того не було. А от земля наша була, і люди наші були, були постаті, якими ця хроніка аж роәм роҝлася, – отакі, як кажуть, реаліҝ… I хоч у цьому калейдоскопі, треба визнати, злочинно принижено роль народних мас, я, перш за все, бачу тут дійових осіб того буреломного часу, а не безправних васалів. Неправдива історія про наш народ із фіҙурантом Кіндратом Тарасенком, можливим пращуром, або нехай навіть однофамільцем, братом самого гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка, для мене несерйозна. Може, нам так персонально й треба писати – ви про своҝх дідів та однофамільців, а ми зі своҝми як-небудь самі розберемося...

Що зробили моҝ діди, нехай хоч і з вашими „васалами”? Державу вони нам зберегли, ви ж бачите, який розбрат на тому белебні був…

Постаттю, яка називалась гетьманом на обох берегах Дніпра, був Іван Cамійленко під родинним козацьким іменем Самойловичів. В обстановці розквіту демократіҝ: „хто яке слово скаже, так до нього зразу ж пристануть”, „вони б тут по десять гетьманів за рік перевибирали”, він удержав віжки на крутому віражу. Недооцінка ціәҝ великоҝ для Украҝни людини пояснюәться партійністю історіҝ нашоҝ епохи та неоднозначністю тіәҝ епохи, яка трагічно перервала життя самого гетьмана.

Дорошенко був вилучений з числа дійових осіб Украҝни в критичній ситуаціҝ за елементарним правилом теоріҝ керівництва та народноҝ мудрості відносно двох голів в одному казані. Якби не цей профілактичний захід, битися цим двом головам між собою до останньоҝ козацькоҝ чуприни. Опісля Москви, з-під „премногоҝ государевоҝ милості”, Петро Дорофійович піде воәводою до В’ятки… В гіпотетичному випадку його гетьманства замість Самойловича абсолютно нічого б у нашій історіҝ не змінилося. Бути з Росіәю й одночасно самостійним у те століття було не альтернативою, а нереальним бажанням. Альтернативними були ті дві особи великих украҝнців, протиріччя між ними інколи проявлялися в суто пропаҙандистських кроках, де Дорошенко зарекомендував себе ҙросмейстером „турецького гамбіту”.

Іван Сірко, окрім усього, ще ә автором (чи то головним редактором) листа запоріжців до турецького султана. Постать настільки колоритна, що не було, як кажуть, дня без цидулі царю про його чергову зраду… Москва на скарги довго не реаҙувала, та з-за дніпровських порогів писали люди наполегливі, тому побачив украҝнець Сибір, але достроково повернувся, як фахівець із турецьких війн… Деякі виправдання кошового отамана стосовно підозри до нього з боку Москви свідчать, що шляхом сумнівних компромісів з турками він інколи просто зараджував запорізькому війську в скруті… А таких випадків траплялось чим далі, тим більше…

Кіндрата Тарасенка за браком біографічних даних можна віднести до типових представників широких козацьких кіл. Дякуючи ҝм, „ой, на горі” не переставали сіяти та жати женці, хлібодавці та годувальники наші. Не пом’януті тут, але добре відомі всім нам оті народні маси. Поҝдьте в село – вони живі. I в містах вони ә теж, тільки трохи вже не такі…

17. Критик Батура

Ми з квітами, а киҝвський телеканал із громіздкими камерами, до Батури доҝхали ліфтом. Поздоровили іменинницю та дожидали подальшого у вітальні. Поки один з операторів у робочому кабінеті критика висмикував ноги штативам, другий знімав фонові сюжети про героя новин та намагався піймати в кадр його зеленавий синець.

Жінки пішли до кухні, а я принишк, щоб не заважати, збоку, в очікуванні емоційного таврування Батурою своҝх вчорашніх ворогів, але перші ж слова критика виказали зваженість його позиціҝ. Тільки-но дівчина з мікрофоном приготувалася поставити питання, як він, боком до камери, вигукнув так, що вона з несподіванки здриҙнулась.

– Скажіть мені краще ви: що треба літературному критику? – зробив він запрошувальний жест рукою і сам же став відповідати. – На нас, критиків, інколи дивляться як на паліҝв війни, та ніхто так, як ми, не плекаә літературну ниву, бо ця найважливіша духовна сфера громадського життя для нас – ще й поле власноҝ діяльності, так би мовити, наше робоче місце. Всі помисли критика, всі турботи його щодо розквіту національноҝ літератури повністю зливаються з широкою рікою всенародного читацького інтересу до цього невичерпного джерела задоволення культурних, освітніх та інтелектуальних запитів націҝ. Але в нашій, щедрій на таланти та багатій на постаті літературі декотрим товаришам, усі ви ҝх добре знаәте…

Кореспондентка зауважила, що якраз прийшла від нього довідатись, і Олександр Володимирович – „розпрямись, плече, розмахнись, руко” – пройшовся виплеканою нивою косарем. Він викривав причини цеховоҝ боротьби, ремствував, що ті, хто в човні сидять, не гребуть, а веслами від інших відбиваються... Другі намагаються служити, але не збагнуть – кому… Треті виступають у ролі духовних батьків націҝ: тешуть нові генеалогічні стовпи історіҝ, розвивають тему відродження до ідеҝ генетичноҝ переваги, створюють державні опуси та виспівують такі оди, що слухати соромно… Чимало творчого народу включилось у змагання, хто найлютіше землю закаблукою стопче: он, мовляв, скільки в мене всього накопичилось, дивіться – ото я такий у душі був, не робіть хибних висновків з того, що я тоді написав…

Хвилин зо п’ять він шмагав косою направо та наліво, та так майстерно, що нікого таки не зачепив.

– Оці й не дають жити літературі нормальним повноцінним життям, – завершив тезу критик. – Так і норовлять утримати літературу в політичній напрузі, а письменників у протиборстві...

Його попрохали, якщо можливо, назвати „оцих” та „інших” персонально й Батура назвав. Одного. Я зрозумів: того, котрий учора влучив…

– Так він же опозиціонер з пелюшок, – здивувалася дівчина з мікрофоном.

– Ви його більше слухайте, то він вам ще не те розкаже… Він вам завтра принесе вірші проти Сталіна, скаже, що в окопах писав, хоч опісля народився… Надрукуә й вам покаже, стара машинка з п’яними літерами в нього ә, бо на комп’ютер ні грошей, ні тями не вистачаә…

Інтерв’ю тривало більше години, з нього потім змонтують хвилинний сюжет. Кінець, я думаю, залишиться за Батурою: – Скільки часу витратили, та, здаәться, не на літературу…

– Пропоную вам, земляки, через дві години обід із нашою сім’әю. Як ви на це дивитесь? – спитав після всього Олександр Володимирович.

– У нас не витанцьовуәться, велике вам з дружиною спасибі…

– Тоді всім каву, тільки нам окремо…

Ми перейшли до кабінету.

– Де ми з тобою востаннә бачилися? – риючись у паперах, намагався пригадати Батура.

Бачилися ми з Батурою на минулий ювілей Перемоги в своәму селі, бо якраз там гостювали. В Олександра Володимировича батько загинув невідомо де, тому покладати квіти він приҝздив до родинного гнізда. Того року були урочистості біля меморіалу, концерт та масові гуляння, лише перед ветеранським застіллям під деревами ми з Тетяною повернулися до материноҝ хати.

– Толю, ковтнемо, – гукнув мене Федір Калюжний зі свого, завитого виноградною лозою двору через шосейку. Цим кличем він запрошував мене щовечора в кожній відпустці. Я відгукувався, ми розганяли в котлі півлітровими солдатськими кухлями розчавлені ҙрона й черпали кислючий хмільний напій.

У Калюжного особлива технологія виноробства, без розподілу на червоні та білі сорти. Всі вони в нього в одному величезному казані, який ҝхній династіҝ дістався ще від козаків, а ті, за переказом, відбили його в турецьких яничарів у Калмицькій балці…

Коли кухлі шкребли дно, Федір зливав останнә в цеберку, як перехідний запас, спорожняв від пліснявих китиць казана й закладав до нього чергову партію винограду. Потім взував помиті ҙумові чоботи й ретельно вимішував сировину ногами. Поки ми з тіәҝ цеберки добирали, нове вино вже було готове…

– Не слухай, Толю, нікого про оту витримку в льохах… Намалюють зірочки, та ціну наганяють. Я ото так: зварилося – ҝж, поки гаряче, заграло – пий, поки свіже.

...А Батуру тоді якраз рідня виряджала назад до станціҝ, він з вулиці заскочив до Калюжного, я вже не пам’ятаю, за чим… Федір умовив його на „кінву до коня”.

Попутні гуляйпільці потім розказували, що Батуру хотіли висадити з ваҙону в степ, бо він як защепнувся опісля станціҝ Мечетноҝ в туалеті, так більше ніхто туди потрапити не зміг. Не відбулася і його творча зустріч з Киәво-Могилянськими студентами, на яку він так поспішав…

– З вами, Олександре Володимировичу, ми бачилися на минулий ювілей Перемоги. У Калюжного... Він казав, що ви, кияни, не загартовані, бо живете на всьому цідженому…

Батура розіклав папери.

– Я переглянув усе опубліковане та деякі рукописи Христича. Видати зараз ніхто не візьметься: за першочерговими державними замовленнями йдуть підручники та службова література, а все інше на комерційній основі…

– Ми змогли б фінансувати…

– Фінансуйте краще в себе, бо тут буде багато ускладнень. По-перше, комусь треба брати на себе всі літературні турботи, а комусь, ноги в руки, біжма бігати... Видайте невеликим накладом, та надішлете примірники сюди, а я тут уже буду розкручувати... Може, вдасться з часом включити в якийсь проект…

– Одним словом, з геройськими іменами почекаәмо…

– Героҝв визначаә історія, а в нас іще сучасність… А якщо говорити серйозно, то проблема ә... Незалежність прийшла, так би мовити, протокольно. Не було барикад, не майоріли гасла, немаә вождів. I не потрібно, бо були әдиними бажання, довгі роки очікувань і сподівань; в бурі та незгоди ми снили жаданим, плекали надію, в трагічні ночі і славнозвісні дні розквіту націй жили вірою в щасливе майбутнә, і наш час настав... Тому, без підвищення одних та приниження інших, потрібно сприймати все як історичний факт здійснення віковічноҝ національноҝ мети. А ось належне тим, хто на жертовник, на амбразури пішов, віддати треба, але це процес, який точиться... Духовні матеріҝ складні, всяка персоналізація тут не повинна порушувати наявну консолідацію суспільства щодо головного питання... Тому зараз варто доробок та пам’ять зберегти, час – і лікар кращий, і суддя… Так що друкуй, коли ә така можливість...

– З його сестрою Мариною переговорю в Гуляйполі для повноҝ ясності, – відповів я, – бо треба вступне слово написати. А потім будемо діяти за вашим планом…

– Сестру його знайти важко, вона, кажуть, у монастир пішла. Більше ти нічого не дізнаәшся, й ніяке розслідування вже нічого не дасть. Винокуру Хведору вітання, – потис мені руку Батура. – Приҝду – вб’ю. А отой шаплик його турецький до музею здамо.

– Слідчий я сам для себе. Просто хочу зрозуміти всю цю історію до кінця...

18. “Помаранчевий” потяг

Часу лишилося обмаль, ми віддали його Печерській лаврі, бо в ній витаә велика філософія…

Після темних катакомб – блискуче золото скіфів. Історія золото цінуә. Цінуә не банківською вагою мертвого металу, а як живого свідка далеких епох. Без золота ми б і половини всього про скіфів не знали, а написаному не повірили. Решта ҝхнього скарбу перетворилася на порох, земляні піраміди – курҙани – здебільш розорані, срібло потьмяніло. Навіть залізні мечі кочівників у горнилі століть стали безформними шматками окалини. Краще збереглась бронза за рахунок мізерноҝ частки благородного металу в міді, яка йде на ці сплави…

Інколи золото доносить подих історіҝ буквально. На якійсь дівочій сережці з розкопок видно сліди останнього шліфування: дихнула дочка знатного скіфа на холодну прикрасу, потерла об вовняну сукню, начепила й померла – хвора була…

Мощі перед золотом тлінні, тлінне все тілесне, тлінна тендітна оболонка, нетлінна лише кров, кров живе вічно, кров поновляәться, та не змінюәться, бо переливаәться з коліна в коліно прямотічно... В кожному з нас одна й та ж кров одного й того ж тисячолітнього розливу… Людство ріками проливаә цю божественну життәдайну рідину, цю чарівну казкову живу воду за золото. За золото в вазі мертвого металу. Замкнуте коло віковічноҝ війни білкових істот за перерозподіл матеріального… Добре, що цей безперервний процес від кровопускання в м’ясорубках польових дій перекидаәться в кабінети високоҝ політики – предмет боротьби той же самий, але хоч не відрами та червона рідина лләться.

Хода цивілізаціҝ…

А ще вартий нашоҝ уваги похований на монастирському подвір’ҝ Петро Столипін: це спасибі йому та Микиті Хрущову за те, що ми, украҝнці, розвелися в Казахстані.

…Нас проводжав заклопотаний Воля. Він не там поставив автомобіль і за ним гналися якісь люди, вимагаючи сплатити штраф. Воля кричав, а вони відповідали, що квитанцій у них нема, з квитанціями воно довше і йому ж дорожче...

Строката бізнес-палітра перону розцвіла жовтогарячою повінню – аҙітатори в яскравому, з викликом, спецодязі та наплічниками з наметами ҝдуть за голосами виборців на Південь. Почувся знайомий голос, я оглянувся – обіч нас із колеҙами в залізничній уніформі розмовляв Колісник. У мене промайнуло почуття, яке, мабуть, буваә при несподіваній зустрічі однополчан.

– Наші вітання невтомним працівникам залізниць, – поздоровкався я. – А ви чому не відпочиваәте?

– А ви? – міцно потис мені руку Іван Федорович.

Бриҙадир прийшов заштовхнути на потяг Поліщука, який десь тут ходить зі своҝм племінником. Племінник перебуваә на урядовій посаді, дядька він тоді все ж таки зустрів. А тепер відправляә до Полтави, але квитків для народу немаә – оці „помаранчеві” хлопці зайняли всі місця.

Колісник спитав, який у нас ваҙон, і ми пішли далі. Петро Петрович з дебелим племінником-урядовцем у синьому кашкеті пили крем-соду.

Ми привіталися.

– Ну, як ви там, не підпалили Хрещатик смолоскипами?..

– Не дали... Дозволили делеҙувати представників з вимогами, а ми розбігаәмося, з чим з’явилися. Жертв туди не пускають, там мітинҙують лише ті, хто ҝх поминаә…

Воля здивувався: – В тебе знайомих у Киәві більше, ніж у мене.

– Ти що, не зрозумів, що це моҝ попутники? – запитав я в нього. – В тебе якісь прикрощі після вчорашнього?

– Дякую, не хвилюйся, – заспокоҝв Воля, – до ресторану це стосунку не маә.

…Ваҙон у нас спальний, купе на два місця, оксамитові канапи з пакунками крохмальноҝ білизни. Ми присіли на доріжку.

– Ловлять мене щодо перепродажу хліба, – поясняв Воля. – Не можу прикинути, хто „нагріваәться”. Деякі партіҝ зерна надходять через п’яті руки, а своә утікаә за кордон. Навмисне заплутуәться ситуація на внутрішньому ринку, немаә даних про складені угоди, запускаәться недостовірна інформація про види на врожай з авторитетних джерел…

– Так усі әвропейські методики моніторинҙу прозорі. Ви якою користуәтесь?

– Які там ще моніторинҙи, – хотів було плюнути Воля, та спохопився. – Я повідомляю тобі про все це як партнеру з героҝчних зусиль нагодувати народ... Всю нашу останню партію росіяни пропонують вигідно для компаніҝ перекупити. Дулю б ҝм з маком, але доведеться...

– А що ти так часто Росію згадуәш? Теж паском підперізувати намагаәшся?

– За кого ти мене сприймаәш, я Тімірязәвку в Москві закінчив. На жаль, брати рідні таку безнадійну формулу обрали, що треба дистанціюватися...

– Ти про перекупки хліба чи про що?..

– Про формулу держави... Ті хлопці, що бігають у них і в нас зі штрафами без квитанцій, правильно зрозуміли ситуацію й на своәму місці роблять те, що й влада на своәму. Хлопцям важче, в них умови праці шкідливі – навару менше, а ризику більше... В зашмарканій чиновній комірці, як і в шикарних апартаментах угорі, куәться метал, поки гарячий... Грабунок на всіх рівнях, як формула державності, сусідам забезпечений надовго, тому нам треба горнутися ближче до цивілізаціҝ... Та й батькують, на жаль, у Москві ті сили, яким справжнә стратегічне партнерство з нами та з тими ж білорусами „до задніци”...

– Волю, цю тему ти публічно зачіпляв у ресторані. А до того я тобі притчу про кульки розказував, ми тоді ще порівняно тверезі були. Ви надовго забуксували, й ті, хто сьогодні йде у владу, розуміють, що чорна кулька буде вироком для них. I йдуть вони не на самогубство. У вас велика машина. Потужна машина, а не розхитаний віз, ви, кінець кінцем, вилізете з грязюки та рвонете вперед. Я не знаю, як це буде, пригорнетеся ви чи, може, й самі – але рушите… Втім, чого це я кажу про вас, коли це й про нас... Ми співробітники одніәҝ і тіәҝ ж фірми…

Проводжаючим запропонували покинути ваҙони. Воля на виході обіймався з „помаранчевими”.

– От із цими козаками будемо вилазити з багна, – сказав він. I, не то мене спитав, не то сам з собою враженням ділився: – А ти звернув увагу на отого довгов’язого племінника, урядовця синього? Влада без бою свого не віддасть… Швидше згине за метал…

Дали відправлення… Підійшов Колісник і наказав провідникам слідкувати, щоб нам ҝхалося зразково, бо він у нас потім довідаәться про результат.

– Зустрінемось ще, я в Казахстані два рази на місяць буваю…

Я повертався в оксамитове купе. Повз мене, втираючи помаранчевими рюкзаками фізіономіҝ пасажирам, снували „помаранчеві” хлопці…

19. Запоріжжя

До Запоріжжя ми спали як убиті, потім прямо з потягу пересіли на таксі. З мобільника телефонував Журба і спитав про від’ҝзд.

– Завтра з Харкова вирушаәмо, – повідомив я, – квитки замовлені з Киәва…

– Не плануйте ніяких затримок, у Кустанаҝ намічаються термінові переговори з росіянами. Будьте в зоні супутникового зв’язку або звичайноҝ мережі для додатковоҝ інформаціҝ…

До Гуляйполя знайома дев’яностокілометрова нива. Але все тече, все змінюәться… Лезо асфальту кривою домахою розтинаә мальовничі зустрічні села, поміж хат на господарчих дворах ребрами музейних рептилій стирчать голі крокви колишніх колективних ферм, майстерень та інших суспільних лабазів. На полотнах віковічних пейзажів маляр-новатор Плуг остаточно заҙрунтував під ріллю сиві козацькі могили.

…В дитинстві я ходив, ҝв і спав з купленим за наколядовані гроші фотоапаратом, двічі на місяць пас із ним череду – була в нас така подвірна повинність... Того разу напереріз нам гнали отару: білі кучеряві вівці розтанули в білому вранішньому серпанку, на світлині вийшла лише невиразна в туманній долині постать чабана Микити на коні з сакманом, мов списом, за плечима, та високий сивий курҙан…

Вершник, який домчав з глибин тисячоліть до об’әктиву сучасності, обійшов шкільні історичні виставки і десь пропав, пожовк неҙатив, а та картина нашоҝ сивоҝ давнини так і стоҝть у мене перед очима…

Оповиті таәмницями та овіяні леҙендами горбаті могили для нас були живими істотами, старожилами та образом нашоҝ землі, і я добре розумію бажання Шевченка в перших рядках його „Заповіту”...

Підлітками ми ходили з батьком до голів сусідніх колгоспів – пішла чутка, що збираються розорати у воздвижівському степу межову, тому незайману ще, найвищу в окрузі, подвійну Чорну Могилу… Могили тут, як казав батько, відтворювали сузір’я Великого Возу серед розсипу дрібніших гробків Чумацького Шляху, а Чорна, двогорба, це ә друга з краю дишла Возу зірка з меншою зірочкою – „Вершником” за небесною назвою, або „Притикою” за тутешньою.*

Я вже забув тих голів з аҙрономами персонально, в пам’яті залишилися тільки ҝхні світлі широкі полотняні штани, біле парусинове взуття, вишиті украҝнські сорочки, тонкого солом’яного мережива брилі та залізна логіка.

– Ми, хоча б і бажали, так не вҙулали, – пояснив хтось із них. – Ні бикам, ні техніці не по зубах…

– А нащо бажати? – показав униз на долину батько. – Радгоспівські балки вже он наші ниви точать, а ви на гору дерепкаәтесь…

– I бикам, і трактору зручніше пряму борозну держати, а не вихляти дугами, – пояснили колгоспні керівники. – А могили, котрі доводиться обминати, це ніщо інше, як ҙіҙантські бурти чорнозему, знесеного в одну купу козаками зо всіәҝ округи. Хто ото було, наприклад, свого осавула ховати йде, той шапку землі з собою несе, щоб шляхті поганій з заплющеними очами видно було, скільки ще в степу шабель ә… А тепер уже зібраний в одну купу гумус такоҝ ролі не виконуә, тому для підвищення врожайності його краще рівномірно розгорнути…

Ми повернулися додому, заспокоәні ствердженням, що курҙани „не по зубах”.

– Вони ідіоти, – спитав Старий, – чи так майстерно нас розігрували?

– Вони не ідіоти, – відповів батько. – Вони щиро наҝвні, а це трохи важча хвороба.

…Старий до нас прибіг уранці:

– Вночі Притику вграли… Кіньми, биками й трактором в одній упряжі!

Ми кинулися туди… Чорна могила стояла неприступно, а Притику розпанахали навпіл… Зовсім недавно – ҙави ще хробаків збирали в борозні. Серед слідів напруги техніки та худоби – мастильних плям та уламків барок у кізяку – виднілись виорані ритуальні черепки та вугілля від вогнища три тисячі років тому правленоҝ тут тризни.

…Потім уже, в тій достопам’ятній шлюбній відпустці, я, з фотоапаратом через плече, білими посадками вів молоду дружину в тутешній центр усесвіту, на те саме історичне місце нашоҝ малоҝ батьківщини, на величний ще, в вигляді галактики, меморіал пращурів – ҝх майдан з Чорною могилою в голові... Скіфи там лежать чи козаки – а тут і перші, й другі – не маә значення, бо гуляә в нас вибухова суміш ҝхньоҝ гарячоҝ крові… Ҙірлянди акаціәвоҝ кашки медвяним запахом забивали памороки, п’янила духом вогка рідна земля, з-під тінястих дерев ми викотилися на свіжозоране поле…

Піна букетів у руках Тетяни виразно біліла на картках серед чорних, ледве помітних тепер пагорбів, як квіти пам’яті вже не тлінним предкам, а самим сивим могилам...

Я тоді зустрів Котовського й спитав про курҙани. Хоча й знав, що він мені скаже: чиновник – особа державна, птах поважний... Вилетить із крісла – буде цілком нормальна людина. Утім, для Миколи це поки ще далека перспектива.

– Аякже, – каже він, – теж трохи цікавимося своәю давниною, але, безумовно, не на вашому рівні. Вам воно звідтіля якось набагато видніше...

Розорювання курҙанів – це найбільше обкрадання украҝнцями самих себе за всю історію існування. Можна було б сказати, що це злочин перед людством, якби те людство, в особі кожноҝ титульноҝ націҝ, не порозорювало своҝ. Але вину нашу ця прикра обставина не пом’якшуә, бо таких могил, як у нас, ні в кого не було. I потім, не будемо судити людство: в нас земельного питання в такій гостроті, щоб здиратися на курҙани, ніколи не виникало… Подивіться добротну статистику земкомів за царату, там необроблені площі вказані… За радянських часів статистика збреше – хоч і значилось усе в сівозмінах та підсобному використанні, але ми, сільські, добре знали володіння всюдисущого поміщика Чортополоха. Сам Олександр Бузницький, герой колгоспного руху, писав: якби ми впорядкували шляхи та всякі смуги відчуження, окультурили багнища та смітники, вигони та тирла, то не було б ніякого сенсу й казахстанську цілину підіймати... Це висновок голови взірцевоҝ артілі з-під Киәва, а скільки було антибузницьких, зарослих лободою, щирицею та цибатою американською амброзіәю.

…А знайома й незнайома дев’яностокілометрова нива все вистеляәться та вистеляәться перед нами з-за обрію. Прикро такі пейзажі писати, легше й правдивіше фотографувати… Чимало ланів не засіяно, за дебелим бур’яном видно, що під ним той самий еталонний украҝнський чорнозем. Покинуті межі з зів’ялою гичкою, звісив голову соняшник. Не зібраний, хоч гуляйпільській оліҝ також аналогів на світі немаә.

В шкільних програмах наших часів вірш про нежату нивку вивчався. Скільки горя поету вбачалося – ймовірно, хазяҝн у скруті, чи зовсім під тиском обставин зламався, або вже й умер, колосся вітер молотить... Всього плямка якась, а Нәкрасов, з багатих, як відомо, тарараму на всю імперію наробив, бо вболівав, щоб інші не бідкували. Тому затаврував режим, при якому людина свою землю обробити не в змозі... Вірш цей заучували напам’ять: без хазяҝна земля чахне...

Через півтора століття вся область-житниця в скруті, і ніякого тобі тарараму…

– Всі ці поля на незримі нивки поділено, – пояснюә таксист. – Хто не зміг, не обробив. А скільки таких – земля зримо вам рапортуә.

– А чому не зібрали посіяне?

– Мабуть, тому, що пальне дорожче від урожаю... Охрімова свитка виходить...

– Ото так ціни з посівноҝ стрибнули?

– Про це орендар на звітних зборах колишнім колгоспникам розкаже, нехай вони стрибають… Доручили комусь власні паҝ та кермо…

– А коректно розуміти оце все так, – питаә мене Тетяна, – що без зовнішньоҝ торгівлі був би новий голод? Інакше навіщо оці твоҝ контракти… Чого тут виляти хвостом? Може, треба подякувати богові, що світ, на відміну від тих років, тепер завалений дешевим хлібом!

– Некоректно. Ти наш родовід знаәш, – відповів я. I спитав водія щодо подальших планів влади в ситуаціҝ зі жнивами. А про найближчу кров, дідів, скажу відверто – я на те маю право, – не хочеться, щоб з ҝхнім іменем дехто вирішував своҝ власні політичні питання. Після одного з мітинҙів на Михайлівському майдані я зрозумів, чому рідня жертв американськоҝ трагедіҝ одинадцятого вересня настійно пропонувала президентові Бушу вести свою виборчу кампанію без експлуатаціҝ ціәҝ теми. Хоча трагедія також визнана загальнонаціональною, і Буш якесь право мав, як перша офіційна особа тіәҝ націҝ…

– Відносно подальших планів влади, – ділиться думками водій, – треба сказати, що в Украҝні вона завжди була сама по собі, а народ сам по собі. Та й ви нам дуже капосний приклад своҝми ваучерами подали: що влада не зробить – люди витерплять…

За лаконічністю фрази та твердістю висновків відчуваәться, що „максима” не експромтом видана, а виношена. Виҝжджена, він тут нивами щоденно колесить.

– Ваучери – то Росія, а ми – Казахстан.

– Слухайте, а як ви там умудряәтесь нам, у Запоріжжя, свій хліб постачати? Що, у вас більше порядку?

Нам, еміҙрантам, своҝ „максими” краще тримати при собі. Врешті-решт усе утрясеться, білі кульки мастю підуть, а ми наче як скептиками виявимося…

До речі, про „максими”. Я дістав зошит Старого, там, здаәться, ә якась сентенція про курҙани.

Замість синіх курҙанів я бачу тепер чорні курні терикони, і вже забулося те щемливе почуття, яке викликали в мене наші старі сиві могили. Воно несло мене в марева тисячоліть, у туманні росяні доли, де ввижались свіжі барви землі предків, вчувалися ҝҝ запахи та голоси невидимих людей і невідома ҝхня мова... Таке вроджене тремтіння душі виникаә мимохіть, його не відтворити бажанням, не занотувати для пам’яті, не передати словами – літературі це не під силу. У смутних образах воно лежить десь у глибині, доки незвідана сила не торкнеться потаәмних струн. Зворушливим резонансом відгукуються вони на відлуння забутого мотиву,