Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Предмет і задачі курсу «Охорона праці» : Місце в системі наук. Зв'язок з другими дисциплінами. Історія розвитку науки. Досягнення вітчизняної і зарубі...полностью>>
'Урок'
Б) Мы провели очень интересные наблюдения, сделали выводы, вывели правило. Где мы можем проверить правильность наших выводов, рассуждений? (в учебнике...полностью>>
'Конкурс'
не упоминаются Иван III (1462 - 1505, Великий князь), Елена Глинская (1533 - 1538, регентша - мать будущего царя Ивана Грозного), правители - Бояре (...полностью>>
'Литература'
Дятченко Л. Я., Ильяева И. А., Цибренко Р. Я. Конфликты: многообразие, пути и способы преодоления (по материалам международной конференции, Белгород,...полностью>>

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

17-23 грудня

Тижневе неробство докорінно змінило уклад нашого життя. Ми нарешті цивілізовано натопили домівку вугіллям – на станціҝ, біля закопченоҝ та роззутоҝ польовоҝ кухні знайшовся штабель дров на розпал. Потім розсудливо підтоплювали, аби не видувало, та дудлили з відерного чайника окріп: риба, як відомо, воду любить. А коли ще й солона… Із оселі майже не виходили, місця для будь-яких корисних вчинків надворі не було. Зранку та ввечері порпався з лопатою на стежці до колодязя Звяҙінцев, але, як кажуть, лише заради спортивного інтересу. Перекладати з місця на місце сніг у цих краях – марна праця, він миттю назад повертаәться…

Транзисторний приймач мелітопольців лящав у вухах моторошним скреготом та хаотичним тріском реліктового космічного випромінювання від Великого Всесвітнього Вибуху, відлуння котрого ось уже двадцять мільярдів років не влягаәться, й більше ніяких радіохвиль не ловив. Час від часу з репродуктора на майдані крізь завивання метелиці доносились уривки хрипких мелодій та незрозумілоҝ місцевоҝ мови...

Мертва тиша. Нуль інформаціҝ. Здаәться, що ми зависли в невагомості поза межами часу та простору.

Вперше подібний дискомфорт виник у мене за кордоном: незважаючи на нестямну метушню – внутрішня порожнеча… Спочатку у Франціҝ, потім... Це почуття ходить за нами, схоже, на правах екстериторіальності. Колись парижанин Блез Паскаль, навпаки, із Франціҝ вирвався в світ, та теж скрушно жалівся: “О, скільки держав навіть не підозрюә про моә існування!”

…Десь там залишилася твоя краҝна, яка без тебе вже й не зовсім повноцінна краҝна, тому що вона існуә лише в твоҝх відчуттях та уявленнях, а ти, носій ҝҝ духу та образу, тепер начебто сам не існуәш… Ти – павутинка ҝҝ нервовоҝ системи, молекула ланцюга, клітина структури, але вона навіть не відчула твоәҝ відсутності. Та й ця чужа земля – незрозуміла, нічим узагалі для твого буття немотивована – на тебе нуль уваги… І тільки пізно ввечері, на стадіоні, в світлі прожекторів вона нас запримітила – на зеленому әвропейському ҙазоні ми намилили шию ҝҝ синам… А по приҝзду додому виявилося, що й тут нас не забували…

Потім ті закордонні турне стали звичайною справою, й це паршиве почуття минуло, але тепер ось з’явилося знову. Мабуть, тому, що тут немаә кому нагадати про себе – ні оцій, ані тій своҝй державі, яка по-радянськи йменувалася “союзом братніх республік”. Навіть вісточки ніякоҝ – ні туди, ні звідти…

– Лист від матері! – оголосив із верхнього ярусу Заболотний.

– Декламуй! – волали мелітопольці, які лежали внизу.

– Пише вона мені:

“Коли у змозі ти,

То приҝжджай, мій голубе,

На святки,

Хустку мені купи,

А батькові – штани.

У хаті в нас

Одні лише нестатки”.

– Пиши, що в нас таке ж саме становище, – радить Безпалько. – На допомогу ми не спроможні, хіба що рибою діжковою... Нехай підождуть, не зовсім же голі вони там сидять…

– А він так і відповідаә:

“Забудь про гроші ти,

Забудь про все...”

– А хто це так по-хамськи з матір’ю поводиться? – обурився Купцов. – Теж мені, діяч знайшовся… Амікошонство якесь...

Заболотний підвівся, звісив ноги з ліжка та співчутливо виглянув на нього зверху:

– Краще б Світланка твоя віршам тебе яким-небудь навчила, ніж вивертам французьким...

– Амікошон – це вже, вважай, наше вітчизняне. Товариш плюс свиня означаә, тундро! – розтлумачив йому Іван.

Украҝнський наш менталітет, треба сказати, на вільності всякі стосовно родинноҝ субординаціҝ реаҙував на ті часи гостро, тому що в нас там усе це чинно, поважно та традиційно. Коли моя бабуся згадувала своҝх, то лише на “ВИ” в усіх родах та відмінках: “Наші мати казали... Наші тато нам радили...” Через кришталики таких риторичних дрібниць, між іншим, життәві лініҝ фокусуються, переломлюються, викривляються…

З Івана не глузували. Сталінська зима відходила накрапом із бурульок соціального острішшя в таловини хрущовськоҝ “відлиги”, і Әсеніна ще тільки-тільки починали дрібними порціями друкувати. Звяҙінцев, щоправда, зауважив, що Запоріжжя – воно все-таки за порогом. Ҝх Мелітополя, звичайно ж. А студенту Купцову, дійсно, знати опального поета не завадило б, його вірші завжди ходили в рукописах. Але ні, Іван не з тіәҝ когорти, до інституту він бульдозером землю гріб. Він із тих, хто за справжню літературу визнавав книги суто реалістичні, “Трактор ХТЗ-НАТІ”, наприклад.

Я застав ту “догутенберҙівську” епоху самописних журналів з поемами пушкінськоҝ доби про Луку та ще більш натуралістичні речі, фронтові віршовані “плейбоҝ”, до котрих сучасні еротичні комерційні опуси не дотягують і близько; там була палка, невитрачена окопна жага, а не розпуста надуманих оман у місцях ҝх повноҝ відсутності. Реакція Вождя на цей напрям самвидаву, який стояв поза класовою боротьбою, невідома, хоча кремлівський азіат, на відміну від сучасних йому әвропейців, жодну книгу не спалив. У запасники – таке було, штабелював…

Перечитали ми тоді білявого рязанця не один раз, особливо, оскільки нам ніхто не писав, його листи: до роковоҝ жінки, насамперед, потім до свого діда, поетам Грузіҝ та, нарешті, собаці Качалова… За спілкуванням поза межами свого гурту ми скучили…

І за періодикою теж. Трьох уцілілих ҙазет, які кожен вивчив назубок, для утамування інформаційного голоду було недостатньо, тому на комсомольських зборах ми оголосили догану Першину за звуження інформаційно-культурного поля в сприятливих умовах “відлиги”. Та його ж, поки він був у центрі уваги, за одним рипом, одноголосно вибрали комсомольським організатором нашоҝ групи. Братко всучив йому щоденник комсорга (той своәрідний бортовий журнал екіпажу на період усіәҝ нашоҝ тургайськоҝ “одисеҝ” нам видала в дорогу верхівка трестівського комітету) та побажав йому великих досягнень на цій царині.

– Чудернацький ви народ, – не визнавав звинувачення Віктор. – Наче ҙазети можна заготовити завчасно та засолити, немов оту рибу в діжці. Я тут планував придбати свіжу періодику… Не шкіртеся, скоро на кутні засміәтеся… Нам зараз не про духовний спожиток треба думати, а про матеріальний, незабаром витрішки ҝсти будемо… Самі оселедці атлантичні: харчуйся, скільки влізе… А всі три ҙазети, до речі, прошу здати мені, на закрутки поріжемо. Куриво закінчуәться, але я ящик моршанськоҝ махорки передчасно придбав, неначе відчував. А ви тут справу інкримінуәте…

Нічого, скоро вже виконроб із продовольством з’явиться та, може, вивезе нас із ціәҝ глухомані на Новий рік до Аркалика.

24 грудня

…Вранці Братко вивчав за столом папери Павловія.

– А ти казав, що читати нічого, – з’әхидничав Першин. – Тут тобі на тиждень стачить… Прочитай, як закликали в летючках підпільники, та передай іншому…

Борис сидів за кресленнями довго. Всі звернули увагу: щось зосереджено записуә та підраховуә… Не просто марнуә час…

– Раз не розказуәте, ваше благородіә, що робите, то звільняйте стіл для святковоҝ вечері, поки ми вас із ослону не штурнули, – продовжував чіплятися до нього Першин.

– З нагоди роковин цапа твого прадіда?..

– Який відсталий народ! Різдво завтра… Захід увесь у вогнях, Париж у ялинках та Санта-Клаусах… Святвечір, запахи хвоҝ та всякого ҝстівного розвіваються…

– Так ми ж православними хрещені…

– Нам би краще в церковні суперечки не вступати… Хто там праведний, вони самі тисячу років розібратися не в змозі. А нам треба сісти, як людям, на пошану ціәҝ історичноҝ постаті, яка мораль світу перевернула… Це вам не Наполеон, хоча за нього ми тост оголошували…

– А в нас, у Західній Украҝні, багато хто так і робить, – підтакнув Шевць. – Там в одній сім’ҝ чоловік може бути православним, а дружина його…

– …братів своҝх викличе з лісочків з рушничним салютом о дванадцятій ночі…

– Що це у вас за уявлення такі, – образився Роман.

– Ми тут про Бога, а ви... – повернув усіх до теми Першин.

– А ти що, віруючий?

– Скоро всі ми станемо віруючими. Ви про Христову плащаницю чули? Наші ҝҝ замовчують, тому що сказати нічого – справжня. Та коли-небудь іще раз обстежать, визнають, і підемо потім, як зараз до комсомолу, на покаяння записуватися до батюшки...

– А що після обстеження зміниться? – поцікавився я у Віктора. – У всіх підручниках з історіҝ релігій та основ атеҝзму чорним по білому написано...

– ...релігія – опіум народу...

– А в тебе інші думки?.. Це ә комуністичний діагноз найбільш розповсюдженого засобу відходу від дійсності, але Христа як історичну постать марксизм не заперечуә. В стародавніх хроніках та сучасних підручниках чорним по білому написано, що в епоху імператора Тиберія в римській провінціҝ Юдеҝ за часів прокуратора Понтія Пілата було страчено того самого біблійного Іәшуа з Назарета... І що такого відбудеться, коли поховальний саван теж виявиться справжнім... Звичайно, емоційність такого артефакту...

– Так Бог чи не Бог?

– А Бог його знаә...

– Тоді даваймо приәмне з корисним, – зупинив теологічний диспут Борис. – Святу вечерю з виробничими питаннями… Віталій наш, Звяҙінцев, щоранку на свіжу голову з лопатою двір вивчаә. Так він ось висовуә таку ідею… А де він сам, між іншим?

– А він ще й щовечора з лопатою висовуәться…

– Давайте серйозно. Він пропонуә машину на місце встановити…

– Як! – вражено зойкнули всі.

– Мовчки, – виламувався, як бублик, Братко зі своәю заношеною відповіддю. – Але спочатку нам насправді треба приәднатися до тіәҝ половини світу з приводу історичноҝ особи... Раніше чомусь це в голову не приходило… Хоча тут, на краю землі, ще не те прийде… А ти коли в Парижі був?

– А що мені там робити? – питанням на питання відгукнувся Першин. – Хіба у вас там у Запоріжжі телебачення ще немаә?..

– Базікало!.. Кіномандрівник… Антон у Парижі був, та мовчить, а він тут нам антимоніҝ розводить. Запах цибульного супу в цій діжці з-під оселедців рознюхав...

* * *

Віталій Звяҙінцев – мелітопольський сноб, спершу я сприйняв його за інженера. Високий, підтягнений, старанний. Орлиний ніс, стиснені губи, зціплені зуби. Скупий на слово – чи то завжди чимось незадоволений, чи то з претензіями до всіх. Мовчазливих, ҝх не зрозуміәш… Якщо вже й скаже щось, то әхидно… За әхидністю видно виношене судження, це тобі не той простак, який зі своҝми емоціями зразу… Роман, із його компаніҝ, говорив, що всі вони мелітопольці лише за належністю до конвеәра та заводського гуртожитку, а Віталій – корінний мешканець міста. У них старовинний будинок, а пращури упокоҝлися не де-небудь, а на закритих тепер гробках у Філіберових Садах…

А запропонував цей сноб – такі слюсарюють професійно – дотепну операцію: розібрати передню стіну електростанціҝ разом із воротами до поперечини над ними та закотити дизель у будівлю нарощеною льодовою дорогою. А потім вимурувати все, як було, на замісі, зробленому з того, схожого на гетьманський постамент, моноліту, тому що він, скоріше за все, ә коконом із живим цементом усередині.

…“Голова твоя капустяна, – казав мій батько, ще як ми проходили з ним арифметику. – Звивин багато, але речовина трохи не та”. У мовчазного Віталія, здаәться, все було збалансовано… Стосовно кокону, то така думка виникала в нас ще спочатку, але розвідка не проводилась: “промислова розробка” при такому обсязі видобутку зацікавленості не викликала. Для ціәҝ ж ідеҝ – навпаки…

А ідея, неначе на завороженому місці, швидко оббігала який-небудь бік технічноҝ проблеми та поверталася знову до мимолітноҝ фрази Павловія: гроші там неміряні… Хтось запропонував зміряти ҝх хоча б приблизно.

– Та облиште ви, як діти… Нас же Батьківщина-мати сюди покликала. Це Ботнаря з Лопушняком послала. До комунізму, вам же сказано, йдемо… Курка ще не знеслася, а вони вже зі сковорідкою бігають…

Кого мав на увазі Борис, про сковорідку кажучи – нас чи Комуністичну партію, – я не зрозумів. А народ весело блазнював:

– Хто щойно закликав – давайте приәмне з корисним!

– Борю, не відступайся від принципів!

– До комунізму – з грішми!

– Не відрікайся!

– Не будь Юдою на таәмній вечері! – видав на завершення Макаәв. Добре, що цей новий апостол далеченько від Бориса сидів…

25–26 грудня

До днини обіцяного приҝзду виконроба ми стіну розтрощили. Ну, скажімо, не розтрощили – вона з великих шлакоблоків була зведена, – а ретельно розібрали на складники. Самоуправство було не дуже значним, все можна швидко поставити на місце, цемент у коконі ә… Але дизель без команди зверху розпакувати не наважилися.

Тому взялися за льодовий шлях.

Увіткнутими в замети ломами ми виміряли схил ҙрунтовоҝ підошви майбутньоҝ доріжки та обкреслили ҝҝ мотузяною кодолою, зв’язану вервечкою з залишків будівельного шпагату, який валявся в приміщенні. Зачекали ще на день. Можливо, нам уже Аркалик видніәться, а ми тут пупи марно рвати збираәмося… А воно ще зверху сипле, збоку дме та знизу мете, так що заливати доведеться шматками, притім швиденько, тому що знову снігом усе завалить…

Первинну льодову кірку безпосередньо на ҙрунті та подальші прошарки на ній для створення необхідноҝ товщини та профілю шляху ми планували наростити за методом підготовки ковзанок. Інколи там у нас, на півдні Украҝни, в більш-менш холодні зими ними дітвору розпещували. Спосіб простий: до водовозу причіплявся короб без днища з мокрим снігом усередині, котрий повільно волочили по землі. Сніг треба лопатами додавати, воду зі шланга доливати – такий, у загальних рисах, із безліччю нюансів, “технологічний ланцюжок”, який залишаә опісля себе крижаний слід… Транспорту в нас не було, тягти конструкцію та готувати в ній “морозиво” треба власноручно… Але нічого страшного – нас багато…

Павловій або десь затримався на шляху, або ще з Кустаная не вибрався…

Наступного дня оголосили конкурс на найкращий рецепт страви з оселедців. Переможцем стане той, у кого вона буде найменше віддавати своҝм атлантичним духом. Безпалько запропонував вимочити рибу в відрі, якомога частіше міняти в ньому воду, і вже на обід приготувати з неҝ прісну юшку, а на вечерю – смажене. Сумніви щодо ҝстівності цих спожитків він рішуче відкинув та посилався на кулінарні секрети дружини, на те әдине, що залишилося в нього від ҝхнього недовгого сумісного співіснування, котре, до речі, з новою силою продовжиться опісля тургайськоҝ одіссеҝ.

Я Безпалькові не повірив аніскільки, я його розкусив відразу. Василь – типовий украҝнський вигадник усяких небилиць, тобто брехун… Він і спати першим заліг, щоб інші за чергою воду міняли.

27 грудня

Ще коли та юшка закипала і якоюсь своәрідною концентрованою смердотою переповнила не тільки кухню, але й усі наші приміщення зсередини та просочилася навіть до засмолених нікотином холодних сіней, ми запитали у Василя, чому він від своәҝ жінки втік через Уральський хребет аж до самого азійського Казахстану?

– Ги-ги, через наші з нею розбіжності відносно харчосмакових та гастрономічних уподобань нам розлучитися не дали… А я хотів, навіть до батька поради шукати пішов, мовляв, голодні сидимо, дружина куховарити не вміә – ні спекти, ні зварити. Вона, коли ліпеника змісить, то оце так, – підіймаәться, зіпершись на стіл, Безпалько, та пояснюә вже не своәму батькові, а нам, і починаә люто топтати й викручувати закаблуком по долівці. – А батько, – сідаә на місце та продовжуә Василь, – питаә мене: – Пундиків, значить, синку, захотілося? А де ж це ти встиг пристраститися до них? У матері нашоҝ, з якою я все життя прожив, вас породив та й досі живу, тому що ҝм те, що дають? І, вбий мене, не повірю, як це дружина твоя чавун борщу зварити неспроможна, а коли так, то йдіть до нашоҝ кухні подивитися, а не розлучатися біжіть…

Ми морщилися та хлебтали юшку за рецептом покинутоҝ дружини… Дійсно, зживися ти з нею, коли вона в мирний час до такого прокорму домудрувалася…

– Значить, Василю, куховарство у вас ә прокляття поколінь. Так ти й нам підсолити вирішив…

– У в’язниці нам оселедцевий суп подавали досить таки частенько, – повідомив Борис та почав демонстративно, зі свистом, хлебтати бурду, якоҝ налив собі по самі вінця глибокоҝ миски. – Юшка від подружжя Безпальків, хай ҝхні вузли не розв’яжуться, на порядок вище…

– Гляньте на них… Запропонуйте тоді ви мені що-небудь із ціәҝ сморідноҝ діжки. А в нижчих рядках листа повідомляю, що варити треба було без зябрів… чи жабер… Без зябер отих, одним словом…

– Давайте краще про машину, – запропонував я. – Чому ми повинні сидіти крячкою в очікуванні виконроба? Він від подібноҝ ідеҝ відхреститься вмить, він ще мало каші з’ҝв для таких рішень. Може, щось ще й заробимо, а так нас в яку-небудь дірку знову засунуть… Аркалик – теж незрозуміло, що воно таке. Треба поставити всіх перед фактом! Розрахунки в нас вірні, стіна вивалена, Новий рік на носі. Закотимо дизель, Павловію буде чим рапортувати про достроковий пуск об’әкту, а не самоҝ тільки коробки для подальшого перебудування…

Першин мене відразу ж підтримав та запропонував вибрати комсоргом. Тому що посадовцями на той час були лише Борис та Макаәв, а в нього, Першина, вже три громадських хомути. Інші товариші, за його словами, ні кують, ні мелють…

– Які ж це в тебе, бідолашного, три хомути, – әхидно поцікавився Звяҙінцев. – Упрів…

– Як це які! Скарбником висунули, а постачання зверх того накинули. Плюс комсомол…

Мене, шляхом голосування ложками, вибрали одностайно, і Першин, щоб не було потім ніяких пересудів, попросив усіх підписатися під протоколом у щоденнику комсорга. Але на папері виходило, що голосували не всі. Бракувало одного підпису…

– А-а, Макаәв, ушився, контра, – вирахував таки Першин… Спати заліг, як байбак… Пропоную припаяти догану, нехай носить, та позачерговий наряд… У таких випадках посилають картоплю чистити… Картопельку!… Можна було б і зі скориночкою спекти… О! Нехай він два дні на припічку кочегарить…

– Хлопці, – насторожився Шевць, – він уже давно по воду пішов…

– Він під стовпом на майдані радіо слухаә…

– Що там слухати, коли воно лише ополудні говорить. До того ж тутешньою мовою… А все інше – якісь троҝсті музики…

– А я до другого стовпа ходив, – звітувався Йван, – як ото на вулиці трохи вщухло… Він, виявляәться, зразу ж за станціәю знаходиться, на місці для трансформатора. Правда, ледве назад повернувся. I знаәте що? Це ж бо наші рідні запорізькі опори! Сюди, рідненькі, поперед нас прибули та встали!.. Навіть знайомі сліди опалубки на поверхні! Ми ҝх на практиці центрофужували…

– Центрифуҙували, тундро! – виправив його Заболотний. – До речі, там ҝх, у вас, на Запоріжжі, на ввесь Радянський Союз тоді фуҙували.

– Радіопередачі, – пояснив Звяҙінцев, – російською мовою зранку йдуть… Щоправда, новини тут якісь курйозні. Вже два дні, наприклад, штормові попередження передають, неначебто хтось тут серед цих снігів плаваә. Я забув Тригубу передати, він на Тихому океані три роки служив…

– То чому ж ти, Віталію, мовчав? – відсунув порожню миску Борис. – Це ж ә стандартне попередження про надзвичайну погодну ситуацію.

– Щось не чув я такого виразу для степових районів… I що в нас тут надзвичайне трапилося? Як дуло, так і дме…

– I дмухати буде… Притім, і в Кустанаҝ, і на всьому білому світі теж. Ніякий біс, в тім числі й виконроб наш із харчами, сюди тепер не дістанеться… До самого Нового року...

Цікаво, що виразу щодо “штормового попередження” не чув ніхто з тих, хто народився на півдні Вкраҝни.

– Панове, ви що, забули? – знову нагадав Роман. – Ми ж з ним учора в карти програли, а умова була такою – води на кухню та до вмивальника наносити… І Женько пішов… Уже давно…

– Ти грати не вміәш, а на ньому воду возиш, – зауважив Тригуб.

– Я, як вас там тепер величати, товаришу навіҙаторе, свою ходку вранці зробив. Поки, між іншим, ви в трюмі догори перископом спочивали.

Приміщення, а потім увесь двір ми, що називаәться, прочесали. Він, хоча й усім вітрам відкритий, але, як кинулося у вічі ще при приҝзді, квадратом стоҝть – з нашим житлом на північному боці, складом на сході та станціәю на заході. Найбільш дірчава – південна, протилежна нашій будівлі сторона, де стирчав лише ваҙон із дизелем. Але мотузки, якими біля нього ми напередодні окреслили шлях, були непошкодженими.

Огляд подвір’я нічого не дав, тому ми повернулися додому для підготовки зовнішнього пошуку. Хоч ми й південні, але до деяких, вистражданих життям істин, додумалися. Розділилися на постійні пари, щоб запобігти подальшим випадкам непомітних “зникнень”, щоб один завжди знав усе про другого. Ввели заборону на вихід за межі прямого бачення.

Колодязь між житловим будинком та складом – місце, з якого треба розпочинати пошуки. Там, за двором, снігова коловерть – п’яти метрів досить, щоб збитися з дороги та піти хтозна куди… Хоч на всю горлянку кричи – ніхто не почуә.

Ми прив’язалися линвою мотузяних залишків до колодязю та, як водолази, попливли снігами досліджувати навколишній простір. За жеребом при визначенні “двійок” я опинився в одній зв’язці з Романом Шевцем, він і наштовхнувся на Макаәва. Бідний Женько сидів на цеберці та вже навіть не міг розігнутися.

...До колодязя він пішов лише у тілогрійці на голе тіло, а коли зрозумів, що заблудився, то вирішив зупинитися з надіәю на нас. Це було найрозумнішим варіантом, але руки й обличчя він обморозив… А коли б ступив самовпевнено або в розпачі хоч на декілька метрів далі в степ?.. Він серед нас найтихіший та непомітний.

– А загубився б – кому повідомиш та як поясниш? – риторично бентежився вже в хаті Першин… Молодець усе-таки цей Віктор! Хоча й за найгіршим варіантом, але ҙлобально мислить…

– Як це кому? – здивувався Звяҙінцев. – Його батьки майже поряд із моҝми живуть… Інша справа, що ні з ким зв’язку немаә…

– Так він що, теж корінний мешканець? А казав, що абориҙен бердянський…

– Я ҝхнә гінекологічне древо не вивчав… Мелітопольські вони, Макаәви… Чого регочете?.. Генеалогічне – це одне й те ж…

– А чому він тоді не такий бундючний, як ти, – спитав Першин.

– Де, коли, кому та що я говорив тут про свою шляхетність?

– Натяки, вони й мовчки зрозумілі...

– Ми, міські, нормально собі живемо, – злостиво розтлумачував Віталій. – Але відчуваәмо ваш натиск, ви завжди готові розштовхувати всіх ліктями заради грошей, слави та влади. Тому що в селах ваших немаә простору для подвигів…

– Ти що, скажений, я родом з міста Слов’янська, що біля Донецька… В класичній опері лише великим співакам дозволяәться виконати оте “Бли-и-и-зко го-о-о-рода Славя-я-я-а-анска”… Тільки знаменитим маестро довіряють – Лемешеву, Козловському… Карузо, нехай, щоби вони “півня” в кінці рулади не дали. Так ось, ще до народження цих горлопанів мій прадід був серед тих, хто на голому місці село Слов’янку побудував… Прийде час, і нам, засновникам, пам’ятники зведуть… Дітям своҝм перекажеш, хто тобі колись тут махорку давав, вони проҝздом квіти покладуть…

– А що ти, Віталію, супроти села маәш, – зупинив оратора Борис. – Ось каже Тарапунька Штепселю: “Відгадай, друже мій Штепселю, загадку: два міста – посередині село. Що воно таке ә?” – “Не знаю, друже мій Тарапунько, подібного виникнення”. – “Виникнення таке, – відповідаә Тарапунька, – ә Запоріжжя: старе місто разом з новим містом, а поміж ними село Вознесенівка”… – Так оце я в ньому й виріс… Простору для подвигів там чималенько, більше, ніж у вашому Мелітополі…

– За них тебе від усього чесного народу й ізолювали, – не пропустив нагоди зачепити Віталій.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета

    Документ
    До антології "З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА" увійшли веселі твори — усіх жанрів, — українських сатириків та гумористів. З розповідями про них самих та їхні епохи,

Другие похожие документы..